Book: Друга чеченська



Друга чеченська

Анна Політковська



ДРУГА ЧЕЧЕНСЬКА




«...Природа дихала примирливою красою і силою.

Невже тісно жити людям у цьому прекрасному світі, під цим безмежним зоряним небом? Невже може серед цієї чарівної природи втриматися в душі людини почуття злості, помсти і пристрасті знищення собі подібних? Усе недобре в серці людини повинне б, здається, зникнути при дотику до природи — цього найщирішого вираження краси і добра.

Війна? Яке незрозуміле явище! Коли розум задає собі питання: чи справедливе, чи необхідне воно? — внутрішній голос завжди відповідає: ні. Лише повсякчасність цього неприродного явища робить його природним, а почуття самозбереження — справедливим.

Хто буде сумніватися, що у війні росіян з горцями справедливість, яка випливає з почуття самозбереження, на нашому боці? Якби не було цієї війни, що б забезпечувало всі суміжні багаті й освічені російські володіння від грабежів, убивств і навал народів диких і войовничих? Але візьмемо дві приватні особи.

На чийому боці почуття самозбереження і, відповідно, справедливість: на боці того голодранця, якого-небудь Джемі, що, почувши про наближення росіян, із прокльонами зніме зі стіни стару гвинтівку і з трьома-чотирма набоями в заправах, які він випустить не даремно, побіжить назустріч гяурам і, побачивши, що росіяни все-таки йдуть уперед, просуваються до його засіяного поля, яке вони витопчуть, до його саклі, яку спалять, і до того яру, в якому, тремтячи з переляку, сховалися його мати, дружина і діти, подумає, що все, що може скласти його щастя, все віднімуть у нього, — у безсилій люті, з криком відчаю зірве із себе обшарпану сірячину, кине гвинтівку на землю і, насунувши на очі папаху, заспіває передсмертну пісню і з одним кинджалом у руках наосліп кинеться на багнети росіян?

Чи на його боці справедливість, чи на боці того офіцера, який входить до почту генерала, який так добре наспівує французькі пісеньки саме в той час, коли проїжджає повз нас? Він має в Росії сім’ю, рідних, друзів, селян і обов’язки по відношенню до них, не має жодного приводу і бажання ворогувати з горцями, а приїхав на Кавказ... так, аби показати свою хоробрість. Чи на боці мого знайомого ад’ютанта, що бажає тільки одержати швидше чин капітана і тепленьке місце і з цієї нагоди зробився ворогом горців?»


«Навала. Оповідь волонтера». Її написав 150 років тому, у 1852 році, 24-літній російський бойовий офіцер граф Лев Миколайович Толстой



Передмова


Хто я? І чому пишу про другу чеченську війну?

Я журналістка. Працюю спецкором столичної «Нової газети»[1], і це єдина причина, чому я побачила війну, — мене послали її висвітлювати. Але не тому, що я військовий кореспондент і добре знаю цей предмет. Навпаки, тому, що питомо цивільна людина. Ідея головного редактора була простою: саме мені, питомо цивільній людині, значно зрозуміліші переживання інших питомо цивільних людей — жителів чеченських сіл і міст, на голови яких упала війна.

От і все.

Тому їжджу в Чечню щомісяця, починаючи з липня 1999 року (від подій так званого «рейду Басаєва на Дагестан», що спровокував потоки біженців з гірських сіл і всю наступну другу чеченську). Природно, сходила всю Чечню вздовж і впоперек. Бачила багато горя. Головне з якого — те, що багато моїх героїв, про кого писала протягом цих двох із половиною років, — тепер мертві. Така страшна війна сталася...

Середньовічна.

Дарма що на стику 20-го і 21-го століть і в Європі.


Зараз, коли виходить українське видання книги, Путіна вже обрали на другий термін, а другій чеченській війні, офіційне найменування якої «антитерористична операція», вже п’ять років, але вона ніяк не закінчиться, і тому життя спецкора триває в колишньому ритмі й у пригніченому настрої. Влітку 2004 року навіть ті, хто не бажає вникати в російські військово-політичні нетрі, вже не можуть не збагнути: події, які, згідно з кремлівським сценарієм, відбувалися всі ці п’ять років у Чечні й прилеглих регіонах Північного Кавказу, призводили тільки до одного — до відтворення тероризму. Хоча й називалися «антитерористичною операцією». Те, що почалося в Дагестані рейдом Басаєва на гірські дагестанські селища в липні 1999 року, відтворилося партизанським захопленням Інгушетії численними загонами того ж Басаєва в ніч з 21 на 22 червня 2004 року, в результаті чого було викошено всю середню ланку федеральних правоохоронних структур, розташованих в Інгушетії. Себто, п’ять років ТАКОЇ боротьби з тероризмом, яка ведеться в нас, пішло лише на його відтворення.

Звичайно, «22 червня» було не випадковим — ця каша заварювалася. Але хто хотів що-небудь змінити? Взимку й навесні 2004 року «Чечня», як у нас кажуть, вступила в Інгушетію — республіку накрила хвиля безсудних страт і нахабних викрадень людей за чеченським зразком. Це коли федеральні ескадрони смерті відвозять людину в невідомому напрямку, і сліди її на землі губляться. Наш новий «37-й рік»: родини викрадених ніде, у жодній владній структурі, не могли знайти відповіді на питання, куди поділися їхні рідні, а правоохоронні органи республіки боягузливо не реагували, коли мали справу з цими розправами, або й ще гірше, брали в них участь. Усе йшло до того, що самосуд, організований від імені держави, спричинявся до відповідного самосуду, влада буквально штовхала молодь у гори, тому що немає ефективнішого методу народження месника, ніж організоване, «рукотворне» чекання, що цієї ночі прийдуть і за тобою, і хоча ти ні в чому не винен, тебе почнуть так катувати, що ти підпишеш усе... Ситуація в Інгушетії навесні 2004 року заходила в усе глухіший кут — влада лише спостерігала за цим...

Так і настало 22 червня — 98 осіб загинули, тільки за офіційними даними. Незважаючи на багатотисячний військовий контингент у регіоні, ніхто не прийшов на допомогу інгушським міліціонерам, які оборонялися. Принаймні половина бойовиків були інгушами. На світанку, коли вони відходили, розтерзана Назрань виявилася порожньою. Без будь-якої влади. Президент Мурат Зязіков — генерал ФСБ і ставленик Путіна — сидів у підвалі, як Керенський, переодягшись і не подаючи сигналів, що він — президент...

Чому все вийшло саме так? Ганебно?

Корені трагедії 22 червня, звичайно, в системі влади, створеній у Росії протягом останніх п’яти років. Коли головне — не бути, а видаватися, і важлива не реальність, а її відображення. Себто — по-радянськи. Саме так розвивався сам Кремль, того ж вимагаючи від регіонів. «Антитерористична операція» давно перестала бути нею, ставши терористичною, а Кремль і далі імітував «боротьбу з міжнародним тероризмом». Йому підтакувала офіційна Чечня, сконструйована в тому ж Кремлі й кревно зацікавлена в самозбереженні. І, звісно, Інгушетія. А тим часом реальне життя відбігло далеко вбік.

Аби краще збагнути — одна історія, яка багато чого пояснить без зайвих слів. Узимку 2004 року в Чечні був знищений УВЕСЬ грозненський джамаат (джамаатом, на сленгу другої чеченської війни, називають законспірований осередок ваххабітів, які борються проти федералів). Членами грозненського джамаату були здебільшого 16–18-літні хлопці — себто, до початку другої чеченської війни вони були 11–12-літніми, у першу взагалі не воювали, і Масхадов їм, звісно ж, не кумир, вони — призов другої війни. Бачать, що діється — і вступають у джамаат.

Отож, грозненський джамаат — збройне бойове підпілля й головна опора сил спротиву, до кінця лютого 2004 року був ліквідований дощенту. До квітня-травня ліквідатори з’ясували, що в джамааті — точнісінько стільки ж нових членів, як було на початку зими. Місця знищених зайняли нові бійці. Одразу.

А тепер про те, як загинули двоє з грозненського джамаату. Історія дуже показова. Загиблим бойовикам було: одному — 16, іншому — 18. Коли їх повністю оточили омоновці й шансів вижити не залишалося, той, хто командував операцією, став по рації вмовляти їх здатися, щоб уникнути штурму й зберегти життя людей, які випадково можуть загинути. Здаватися бойовики відмовилися, попросивши, щоб дозволили їм умерти самим. Командир вирішив подарувати цим дітям десять хвилин на самогубство. Незабаром омоновці почули вибух. Командир першим увійшов у будинок: бойовики зв’язали один одного, поклали між собою гранату, там, де їхні серця і... все.

«Що ми можемо ЦЬОМУ протиставити? — казав вражений картиною той самий командир, переконаний федерал, що все це мені, власне, й розповів. — Із ким воюємо? І чи можемо перемогти?» Сам же й відповідав: «Ми нічого не можемо ЦЬОМУ протиставити».

Не люблю патетики, ненавиджу розмови про героїзм, незалежність і патріотизм — життя заплутаніше від будь-яких слів, що тлумачать його. Не герої ті молоді бойовики, а зневірені безумці. Але зі стрижнем — зі своєю сформованою ідеологією опору, що міцнішає з кожним днем. Причина — методи, застосовані до Чечні. Життя тут сповнене безглуздого самосуду, здійснюваного від імені держави. Іще — відсутності будь-якого виходу для жертв. Скаржитися нікому. Правоохоронна система фактично працює на обілення катів у погонах. Промосковська чеченська влада не захищає народ, а додає ще й своєї жорстокості, народ для неї — лише спосіб одержання фінансування. Усе це, разом узяте, власне й штовхало людей в обійми такої ідеології, яка виправдає самосуд, якщо ти сам став його жертвою.

Однак корені інгушської (і чеченської) трагедії 22 червня ще й в іншому — у відсутності ідеології з «нашого боку», саме того, про що говорив командир: «Ми нічого не можемо ЦЬОМУ протиставити». Зазвичай жодної антитерористичної ідеології, здатної протистояти ваххабітській, мстивій і визвольній, у контингенту, що перебуває на Кавказі, немає. Панує розпуста й аморалка. Правлять бал лише інтереси, особисті й корпоративні, вони процвітають, відмирають, народжуються нові, розгалужуються, клубочуться, але тільки вони — рушійна сила багатотисячного війська й тих, хто тримається на його багнетах. Нічого високого й глибокого за «антитерористичною операцією» не стоїть. І ця антиідеологія навіть гірша, ніж нуль, що й довело 22 червня. Військові «прокинулися» вранці 22 червня, лише коли бойовики зібралися йти. Не раніше. До тих, що тримали оборону, не лише ніхто не прийшов на підмогу, але під шумок, використавши момент, десятки солдатів елементарно втекли з розташування частин в Інгушетії...

А що було в цей час на «тому боці»? Доки солдатики розбігалися, не бажаючи вмирати за інтереси командирів, бойовики... справляли намаз у мечеті неподалік від будинку МВС у Назрані, який штурмували. Себто, одні штурмували — інші молилися. Позмінно. Правда про події в Інгушетії полягає в тому, що людина без жодної ідеології проти людини переконаної, причому незалежно від того, прекрасні чи жахливі ці переконання, — ніщо.

Але й це ще не все. Відстань від членів джамаатів до міліціонерів-федералів величезна. Однак у міру поширення на Інгушетію чеченських методів «антитерористичної операції» ставало очевидним, що чимало працівників міліції зовсім не бажають бути частиною системи, яка безслідно викрадає людей, вони обурені тим, що відбувається. Безсудні методи породили також і внутрішньосистемний опір. Бойовики детально знали схему будинків МВС, де відключили світло й зв’язок, і не тому, що вони генії розвідки. І не тому, що в них багато грошей. Річ у тім, що протистояти катам у погонах прагнули й самі інгушські міліціонери. Так, 22 червня багато хто заплатив життям за двоїстість свого становища. Проте це теж реальність — наростаюче співчуття зовсім не до влади в тих, хто повинен цю владу охороняти. Співчуття, базоване на тому, що терпіти все, що чинилося в Інгушетії, було під силу далеко не кожному.

Чим відповів Путін на «22 червня»? Тим, що збільшить «бойову складову на Північному Кавказі». І кого, за таких вихідних обставин, це врятує?.. Контингент нарощувати ефектно — помітно, як влада «вживає заходів», — але безглуздо. Це лише Гарантує нові жертви, наявність яких рекрутує новобранців сил опору й зміцнює ідеологію протистояння. Плюс — розбещеність війни, яка ведеться без жодних правил, поглине ще кілька тисяч військовослужбовців, і деяких безповоротно.

Ми тупцюємо на одному й тому ж кривавому місці: система, створена Кремлем на Північному Кавказі за останні п’ять років, щогодини відтворює бажаючих їй протистояти. Ось і вся історія другої чеченської війни, якій принесено вже тисячі жертв з усіх боків. Але ні звуку про те, що порятунок тільки в політичному рішенні — громадськість мовчить, а влада цим задоволена. І чим швидше влада під тиском громадськості відмовиться від раніше практикованої системи відтворення тероризму, тим менше буде мертвих. Зараз справа вже не в тому, чи розумієш ти вимоги, стан і почуття сепаратистів-терористів-бандитів-басаєвців тощо, чи категорично їх відкидаєш. Справа — у почутті самозбереження. Або ми самозберігаємося — або само-руйнуємося. Продовження такої політики означає саморуйнування. Зміна її — надія на самозбереження.


Р. S. Спершу, як тільки стало відомо, що видавництво «Діокор» має намір видати цю книжку українською мовою, я передусім, звісно ж, хотіла повідомити майбутнім читачам, що за національністю є українкою. Моє дівоче прізвище — Мазепа, родина мого батька й він сам — із Чернігівської області, Семенівського району, великого села Костобобр, що неподалік від тих місць, де сходяться кордони України, Білорусі й Росії.

Але швидко перше поривання зблякло — справді, як це стосується чеченської війни? І до того, що доля обернулася таким чином, що саме мені довелося її висвітлювати в деталях? Ніякого. І навіть більше: а що, якби я була коренями росіянка, білоруска чи бурятка?.. Чи змінила б ця деталь бодай що-небудь?

Упевнена — ні. Війни — найбільш інтернаціональне лихо на світі. Вони не щадять нікого — у крові й болю немає національності.





ЛОНДОН. ТРАВЕНЬ 2002. ЗУСТРІЧ


Переддень літа 2002 року, 33-й місяць другої чеченської війни. Безпросвітність і непроглядність — в усьому, що стосується її фіналу. «Зачистки» не припиняються і схожі на масові автодафе. Катування — норма. Страти без суду — рутина. Мародерство — будень. Викрадення людей федеральними військовослужбовцями з метою наступної рабо- (живими) і трупо- (мертвими) торгівлі — тривіальний чеченський побут.

Ритуал á la «37-й рік» — безслідні нічні зникнення «людського матеріалу».

Вранці — розшматовані, понівечені тіла на околицях, підкинуті в комендантську годину.

І сотий, тисячний проклятий раз — чую, як діти звично обговорюють на сільських вулицях, кого з односельців і в якому вигляді знайшли... Сьогодні... Вчора... З відрізаними вухами, зі знятим скальпом, з відрубаними пальцями...

— На руках немає пальців? — буденно перепитує підліток.

— Ні, в Алавдіна — на ногах, — апатично відповідає інший.

Державний тероризм, що протистоїть недержавному. Ваххабітські банди, що налітають на села і вимагають «грошей на джихад». Абсолютне моральне розбещення майже 100-тисячного армійського і міліцейського контингенту, що «гуляє» по Чечні. І відповідь, якої слід було чекати, — відтворення тероризму і рекрутування нових бійців руху опору.

Хто винуватий? Як у цьому розібратися? І зрозуміти все і всіх?

Як почувають себе головні дійові особи другої чеченської війни? Президент Масхадов? Він обраний народом і тому взяв на себе відповідальність за його долю?.. Масхадов — у горах... Віртуальний для свого народу, він, як правило, зберігає мовчання з будь-якого приводу... Сподвижники Масхадова? Вони розбіглися по світлу... Басаєв? Гелаєв? Хаттаб?..

А Путін? Він — у Кремлі, приймає почесті світового співтовариства як активний член міжнародного VIP-«антитерори-стичного угруповання», себто «коаліції війни проти терору». Травень 2002-го. Буш — у Москві... Братання... «Історичний візит». Про Чечню — майже ні слова, ніби й немає війни...

Мерехтіння світових столиць перед очима в пошуках підтримки — навесні побувала в Амстердамі, Парижі, Женеві, Манілі, Бонні, Гамбурзі... Скрізь кличуть «сказати слово про ситуацію в Чечні» — і... нульовий результат. Лише ввічливі «західні» оплески у відповідь на слова: «Пам’ятайте, у Чечні щодня продовжують гинути люди. Сьогодні — теж». Очевидна, хоча й неймовірна, загальносвітова зрада загальнолюдських цінностей. Уже остаточно зрозуміло, що Декларація прав людини, протримавшись трохи більше півстоліття, рухнула на другій чеченській війні...

Із Женеви, із млявих засідань «офіційних правозахисників» (Комісії з прав людини ООН) — у відрядження в Урус-Мартан, чеченський райцентр. Там — кривава стагнація: як і рік тому, все без змін. Туди-сюди по району гасають «ескадрони смерті» — федеральні спецпідрозділи неясної відомчої приналежності, завдання яких — знищувати «ворогів Росії». Усіх, хто воював за Дудаєва й Масхадова, хто співчуває їм чи просто випадково втрапив під руку...

Травень 2002-го — гіркий присмак безвиході.


* * *


...Нарешті, Англія. Респектабельний готель на дорогій вулиці. Сповнений гідності, літній швейцар-аристократ у гордовитій бордовій лівреї. Назустріч повільно піднімається сивий чоловік із застиглими очима. На ньому мішкуватий ясно-сірий костюм, який лише підкреслює трагічну втому. Розслаблені плечі опущені. Чоловік — чеченець, родом з Урус-Мартана, де не був уже два роки. Не міг там бути — така війна сталася. Чоловік занадто часто озирається — як бездомний. Йому незатишно в житті, незважаючи на швейцара, багатий готель і космополітичну Англію навколо. Шукаю колишні риси. Світ знає «сивого» зовсім іншим — зі світлин, що обійшли всі екрани, сторінки й агенції. Бравим, завзятим і пасіонарним, у косинці кольору хакі, зав’язаній назад, завжди поруч з Масхадовим... Людина-легенда — Ахмед Закаєв. Бригадний генерал сил чеченського Опору, сподвижник Дудаєва і Масхадова, активний учасник Хасав’юртського мирного процесу часів закінчення першої чеченської війни, командир бригади особливого призначення другої чеченської війни. Пораненого в березні 2000-го, його винесли з поля бою через гори в іншу країну, і більше він у Чечню не повернувся. Сьогодні Закаєв — спецпредставник Аслана Масхадова за кордоном. Наша зустріч кілька разів переносилася — з країни в країну. За законами конспірації — Закаєва «подано» Росією в Інтерпол. Він живе під чужим ім’ям.

— Я вам подарунки приніс, — каже він після привітання і показує книжку й відеокасету.

— Спасибі.

Але Закаєв залишає мене із завислою в повітрі рукою. Він повільно перевертає книжку листками вниз і наполегливо витрушує її.

— Дивіться — нічого нема, — вимовляє він буденно, ніби так і треба.

— Ніякого білого порошку. Не бійтеся.

Я й не боюсь, але розумію, що все-таки слідкую за його руками, адже ми обидвоє надто зіпсовані останньою війною. Хоч за спиною й Англія, ми поводимось, як у Росії, де дуже бояться чеченців і чеченського тероризму, а чеченці у відповідь намагаються відразу розставляти крапки над «і» — перш, ніж їх про це попросять. Тому Закаєв і витрушує книжку.

І не заспокоюється на цьому. З кишені штанів він виймає брелок із ключами і надриває плівку запечатаної відеокасети.

— Тут теж — нічого.

— Ахмеде, навіщо ви аж так...

— Треба.

Говорить без посмішки і без злості.

Висне пауза.

— Ви коли були в Урус-Мартані? — запитує Закаєв, і крізь напівопущені повіки загнаної в кут людини, що звикла постійно стежити, чи не стежать за нею, блищить та волога, котра випереджає сльози. Це наразі не інтерв’ю — це ми просто перекидаємося словами. Урус-Мартан — рідне село Закаєва, найдорожча, за чеченською традицією, для нього земля.

— Я?.. Днів десять тому. Наприкінці квітня.

Очі Закаєва, як і раніше, застиглі, але з них випливає сльоза. Треба щось сказати...

— Показували мені вулицю, де ваш будинок...

— І що?

— Знаєте, зруйнований...

— Не до кінця... — Закаєв залишає собі шанс. Хоча ми обоє знаємо, що зруйнований — до фундаменту.

— Так, звичайно. Не до кінця.

Настав час починати інтерв’ю. Про війну, що за нашими плечима.

Інтерв’ю — тривалістю війни. А може, й життя. І точно — тривалістю наших доль.

Зрозуміти, про що ми говоримо, непросто, з огляду на масове провоєнне й античеченське «промивання мізків», улаштоване в нашій країні.

Зрозуміти можна тільки в одному випадку: коли знаєш, що сталося на війні й навколо війни...




Частина перша

ЖИТТЯ НА ВІЙНІ. ЗВИЧАЙНЕ. ЧЕЧЕНСЬКЕ


Макка Джабраїлова, жителька села Махкети Веденського району Чечні, розповідає: «Коли Путін по телевізору сказав: «Мочіть в сортірє!» — тоді наступного ранку в мене обстріляли туалет на городі. Тепер у нас таємний, підземний, туалет». Що думає про президента своєї країни 14-літній син Макки?



ЯК ДОБРЕ БУТИ ГЛУХИМ


Війна почалася тривіально: з бомбувань сіл і міст. А отже, війна почалася з потоків біженців. Тисячі людей, підхопивши дітей і старих, кинулися світ за очі, геть... Вони йшли всюди й звідусіль, багатокілометровий «хвіст» вишикувався на головному шосе Чечні, так званій «федеральній трасі Ростов-Баку». Але й «хвіст» бомбили.


Вересень 1999 року. Ми лежимо на тьмяній осінній траві. Точніше, ми хочемо на ній лежати, але більшості дістається тільки курна чеченська земля. Це тому, що нас занадто багато — сотні, і на всіх гарного не вистачає.

Ми — це люди, яких наздогнало бомбування. Ми ні в чому не провинилися, просто йшли в напрямку Інгушетії по колишньому шосе, тепер розораному й роз’їждженому бронемашинами.

За нашою спиною Грозний. Ми, збившись у стадо, втікаємо від війни і боїв. І коли настає мить, і ти мусиш плюхнутися носом у землю, скрючитися у внутрішньоутробній позі, намагаючись прибрати під себе голову, коліна й навіть лікті, — ось тут і підкрадається ця оманлива й липка самотність, і починаєш думати: а чого ти корчишся? що, власне кажучи, рятуєш? своє життя, котре нікому, крім тебе, більше не потрібне?..

Чому самотність оманлива? Бо чудово знаєш — неправда все це: дім повен рідні, й вона чекає тебе, молиться за тебе. А липка, бо фізично-пітна. Коли дуже хочеться жити, занадто багато поту виділяється. Хоча декому щастить: коли відчувають смерть поруч, тільки волосся на голові встає дротом...

І все-таки — самотність... Адже на смертному одрі товаришів не буває. Як тільки вгорі, над твоєю згорбленою спиною, зависають пікіруючі гелікоптери, земля стає схожою на останнє ложе.

Ось вони — гелікоптери. Черговий захід. Вони спустилися так близько, що видно руки й обличчя кулеметників. Дехто запевняє, що навіть очі. Але це перебільшення від страху. Головне — їхні ноги, недбало спущені у відкриті люки. Ніби не вбивати прилетіли, а вирішили освіжити їх, натруджених, у прохолодному повітряному потоці. Ноги великі й страшні, підошви ледь на впираються в нас. Між стегнами затиснуті дула. Страшно, але всім хочеться побачити, хто ж твій убивця. Здається, вони глузують із нас, із того, як ми смішно плазуємо внизу — старі важкі тітки, молоденькі дівчата, діти. Ми навіть чуємо їхній регіт, хоча це знову неправда — сильний гуркіт навколо. Автоматні черги розрізають повітря навколо наших тіл, і в такт цим посвистам хтось обов’язково починає вити. Вбили? Поранили?..

— Не рухайся. І голови не піднімай. Моя порада, — вимовляє чоловік поруч. Він як був, так і впав на землю в чорному костюмі, білій сорочці й чорній же краватці.

Сусіда пориває на балакучість. І спасибі йому: зараз краще перемовлятися, ніж мовчати.

Чоловік на ім’я Ваха — чиновник-землевпорядник із Ачхой-Мартана, великого села неподалік від Інгушетії. В охопленій війною Чечні всі бояться всього, і сьогодні зранку Ваха вийшов із дому, як звичайно, у костюмі, з папкою, щоб не привертати уваги, нібито на роботу. А насправді вирішив утікати.

— Щоразу, — бурмоче Ваха, адже не бурмотіти не можна, наші губи вперлися в землю, — щоразу, коли налітають гелікоптери, я беру в руки папку, дістаю папір і роблю вигляд, що записую. Мені здається, це дуже допомагає.

Люди, що лежать поруч, починають тихо посміюватися.

— Як може допомогти папір? Що ти таке говориш? — шепеляво, відпльовуючись пилюкою, голосно шепотить малесенький худючий дядечко, що розташувався ліворуч.

— Пілоти бачать, що працюю, що не терорист, — парирує землевпорядник.

— А якщо вони подумають навпаки? Що ти записуєш їхні бортові номери? — відзивається жіноче тіло спереду й дуже обережно ледь-ледь змінює положення. — Затекло... Коли ж це скінчиться?

— Якщо подумають — тоді кінець, — хто це каже, не видно. Він позаду. І добре: слова жорсткі й гострі, як сокира, без усякого жалю.

— Годі тобі. Все за своє, — обриває «жорсткого» старечий голос. І звертається до Вахи: — Покажи свою папку, будь ласка. Іншим розповім.

Тіла, що замовкли після «жорсткого», знову хапаються за соломину — дещицю зненацька дарованих веселощів, для когось, може, й останніх.

— Показуй-показуй...

— Усі собі заведемо...

— У росіян папок не залишиться...

— Путін подумає, що це всі чеченці ходять по війні з папками? А мусили б з автоматами...

— І тоді федералам папки видасть. Буде вся Чечня з папками...

— Ваха, дорогий, а якого кольору треба папку?

А гелікоптери ніяк не вгамуються, виписуючи розворот за розворотом, і дитячий плач роздирає землю, вкриту людьми, і кулеметні черги, — ну хоч би на хвилину заткнулися! — і вибухи падаючих мін квакають безупину, вносячи відтінок вульгарності в наше перебування на смертному одрі. Цього тільки не вистачало!

І все одно люди жартують.

— Воля Аллаха, — смиренно відбивається від публіки Ваха. — Але що хочете кажіть, а з папкою цією мене навіть жодного разу не поранило. Ні в першу війну, ні в цю. Завжди допомагало.

— Так ти й у першу?.. З папкою?.. — заходиться хтось сміхом, гачкоподібним і тому надто нервовим. — Тоді зараз чого лежиш? Гей, хлопче! Встав би!

Васі набридло:

— Та ж усі лежать. Що, я один встану? І перетворюся на мішень?

— Але ж із папкою... — це вже той самий старий, що обривав «жорсткого», котрий, до речі, більше не вимовив ні слова. Старий сміється десь позаду нас. Якщо взагалі можна назвати сміхом ворушіння тілом, що вловлюється нашими вухами, у такт дрібному вихаркуванню повітря в землю. — Ох-хо-хо, хлопче! Не знаєш свого щастя: «їм» може видатися, ніби ти нас перелічуєш. І значить, ти на «їхньому» боці.

Тепер Ваха вже мовчить — і справді, не найкраща ситуація для жартів, усе добре в міру. І починає здувати пилюку із забруднених чорних рукавів подихом звідкись із-під себе. Тому що це все, що він може в цій позі ембріона, котру нас змусили вибрати.

Ваха і його диво-папка загинуть за добу, підірвавшись на міні за півтора кілометра від місця, де ми зараз лежимо. Ваха ступить на брудне неприбране поле тієї першої військової осені, за якихось кілька метрів убік від дороги. А мін було вже всюди сила-силенна, і всі поголовно, у тому числі військові й бойовики, — бродили по Чечні без карт мінних полів... Російська рулетка.

Ваха ступить убік не за потребою, а просто так, стомившись у чеканні: занадто довгою була черга до блокпоста, на паспортний контроль, і майже вся складалася з «родичів» — тих, із ким разом готувався вмирати напередодні, лежачи на іншому полі, — з нас, сміхотливих.

І загиблий Ваха знову буде лежати на полі, але тепер безстрашно — догори зраненим обличчям і розкинувши руки так широко, як не буває за життя. Ліву — ліворуч метрів на десять від чорного, подертого на клоччя піджака. Праву — ближче, кроків за п’ять. А з ногами Вахи взагалі вийде лихо: вони зникнуть, певно, ставши пилом під час вибуху й розвіявшись разом із вітром. Ця ж доля спіткає й папку з білими чистими аркушами паперу. Які рятують від гелікоптерів, а від мін, виходить, — ні.

Потім до Вахи обережно підійдуть два солдати з блокпоста, куди була довга черга. Перший — малесенький і юний, немовби п’ятнадцятирічний, у завеликій касці й чоботях чужого розміру. Другий — старший і стрункіший, ладний, руки — у плямисті штани. Перший тихо заплаче, розмазуючи бруд по обличчю й відвернувшись, не в змозі дивитися. Другий дасть йому запотиличник, і той відразу заткнеться, як будильник, по якому вдарили зверху, щоби дав поспати вранці. Чеченці з черги куплять у лейтенанта цих солдатів великий чорний пластиковий мішок, «непорушний запас» на випадок «вантажу 200», зберуть Вашині останки і довго будуть вирішувати, куди везти. До матері, дружини й дітей — у табір в Інгушетію? Чи в Ачхой-Мартан — у порожній дім? Переможе розум: в Ачхой, звичайно. Ховати все одно там, на родовому цвинтарі. Тож навіщо витрачати гроші, тягтися в Інгушетію? В’їзд туди обернеться чималими хабарами... На блокпосту «Кавказ», на кордоні цієї війни й іншого світу, доведеться платити двічі — туди й назад, причому за трупи вдвічі або й утричі більше, залежно від настрою «старшого».

...Але поки що у Вахи — ще ціла доба, він живий-здоровий. І ми, продовжуючи лежати на полі під Гехами, не тільки сподіваємося вдало вибратися з-під гелікоптерів, але й трішки віримо в наше швидке щасливе майбутнє, адже ще тільки початок війни, перші числа жовтня 99-го, і ввижається нам, що бої мають бути не такі вже й тривалі, і біженці незабаром повернуться додому, і витерпіти нам тільки цей день, а потім усе саме собою налагодиться.

І Ваха, осмілівши в якийсь момент, — адже коли небезпека занадто довга, все притупляється й набридає — отож, плюнувши на гелікоптери, він раптом перевертається на бік. І нормально, по-людськи, без землі в роті, починає розповідати про свою родину. Про шестеро дітей, що тиждень тому пішли з Ачхою в Інгушетію разом із його матір’ю, дружиною і двома незаміжніми сестрами. От до них він і пробирається.

Неподалік бомблять Гехи. Захоплено, несамовито, як, напевно, Кенігсберг у Другу світову. І Ваха знову згортається.

— Там біженців із Грозного зібралося — жах... — каже він, збиваючись із сімейної теми, заскочений ритмом цього наростаючого ірраціонального бомбометання своїх по своїх. — Тисячі біженців, мабуть. Під час попереднього бомбування, на тому тижні, лікарню зруйнували, поранених і хворих позабирали... Куди тепер нових поранених дінуть?

Жінки тихо виють, цитькаючи на дітей, щоб не вили — начебто діти не такі ж люди, як вони. Хлюпання знарядь знищення осипає нас зусібіч, не дають перепочити мозку. І хоча з моменту початку гелікоптерної атаки пройшло якихось півгодини, вони вже давно видаються половиною доби, що вмістила спогади про більшу частину твого життя. Люди поступово втрачають самовладання, чутні крики божевілля, чоловіки плачуть. Але не всі. Серед нас — підлітки, років по 13–14. Вони збуджено й радісно обговорюють, яка зброя застосовується в даний момент. І демонструють грунтовні знання питання — як інакше? Усе їхнє свідоме життя пройшло у вивченні сучасного збройового словника: війні в Чечні майже десять років.



Поміж підлітками й нами тихо повзає маленький хлопчик, напевно, шестирічний. Він худенький і сумний. Хлопчик не плаче, не кричить, не горнеться до матері, він задумливо оглядається навколо і вимовляє: «Як добре бути глухим...» Із інтонацією простою, спокійною і навіть буденною. Так ніби це було: «Як добре зіграти в м’яча...».

І тут нас усіх застає «Град» — найстрашніше, чим на цій війні гвалтують слух і життя людини. «Град» — реактивна «Катюша» кінця двадцятого століття. «Градовий» залп довго свистить, сичить і крутиться. Але якщо ти його вже чуєш, отже, мимо, і смерть, хоч і ходила близько, зараз вибрала іншого. І ти смієшся... «Град» перетворює і тебе на нелюдську тварюку, що навчилася радіти чужому горю.

Риску підводить хлопчик, що затишно, всупереч обставинам, примостив голову на купину трав’яного кущика, як на подушку:

— Глухі нічого цього не чують. І тому не бояться.

Ваха тихо підтягує його до себе, обіймає і дістає цукерку з кишені свого чорного піджака.

— Як тебе звуть? — Ваха тихо плаче.

— Шарпуддін, — відповідає хлопчик, здивовано спостерігаючи сльози дорослого чоловіка.

— А ще краще було б зараз, Шарпуддіне, стати сліпим, німим і дурним. — Очі Вахи висохли під поглядом хлопчика. — Але ми не такі. І ми все одно мусимо вижити.

Хвилин за п’ять гелікоптери відлітають. І «Град» мовчить. Нальоту кінець. Люди починають разом підніматися, обтрушуватися і дехто славити Аллаха. Поле оживає. Жінки біжать шукати машини для поранених. Чоловіки зносять убитих.

...Мине ніч і день, і хлопчик Шарпуддін, підійшовши до дорослих чоловіків, що збирають Ваху в чорний мішок, візьметься мовчки їм допомагати. На нього прикрикнуть суворо, як на собаку — заради нього ж самого, — але допоможе мати. Вона скаже, що її син був останньою дитиною, яку Ваха приголубив у своєму житті. І тоді Шарпуддіна допустять.



ЛАГПУНКТ «ЧИРІ-ЮРТ»


Чирі-Юрт — дуже велике чеченське село, колись, за радянської влади, промислове, з великим цементним заводом, багатотисячним населенням, що працювало на цьому заводі, будинками культури, лікарнями, школами, бібліотеками, розвинутою інфраструктурою і високим відсотком освічених людей. Однак цивілізації схильні вимирати, і зручне для промислового розвитку географічне розташування Чирі-Юрта з приходом епохи «стратегічних висот» і «командних пунктів» визначило його трагедію часів другої чеченської війни: завод тепер ущент зруйнований, роботи в людей жодної, інфраструктура в тотальному занепаді, всі освічені виїхали світ за очі... Зате населення Чирі-Юрта збільшилося в кілька разів. Річ у тім, що Чирі-Юрт розташований на виході з Аргунської ущелини, або «Вовчих воріт», як називають це місце федерали. До Аргунської ущелини і Чирі-Юрта, якщо їхати з Грозного, який звідси за двадцять два кілометри, — рівнина з нафтопереробкою і нафтовидобутком, у контролі над якою зацікавлені як федерали, так і бойовики. Після Чирі-Юрта й Аргунської ущелини — гори Ножай-Юртівського, Веденського і Шатойського районів — вотчини загонів Басаєва і Хаттаба. Саме через ці місця влітку 1999 року на Дагестан ішли загони Басаєва і Хаттаба, з чого, власне, й почалася друга чеченська війна. Сюди вони й поверталися, і через це люди, що живуть тут, вивчали сучасну політграмоту не з телевізійних новин, а безпосередньо на власній шкурі.

Тоді, у 99-му, люди побачили, як чиниться гігантська за наслідками провокація і дивовижна зрада: бойовики Басаєва і Хаттаба поверталися з Дагестану в Чечню в супроводі федеральної авіації, і ніхто їх не чіпав, зате коли вони сховалися в гірських лісах, відразу почалися інтенсивні бомбування сіл, через які вони продефілювали на свої бази. У результаті Дуба-Юрт — ще одне багатотисячне село неподалік від Чирі-Юрта, але глибше в передгір’ї — виявилося зруйнованим на 98 відсотків, і значна частина його жителів, втративши дах над головою, пішла в «наш» Чирі-Юрт... Тут же, на п’ятачку між Чирі-Юртом і Дуба-Юртом, зовсім не випадково відбулися події, що стали джерелом і першопричиною багатьох інших принципових для решти Росії трагічних колізій. У лютому 2000 року тут велися запеклі бої за ті самі «Вовчі ворота». З федерального боку, серед інших, бився танковий полк під командуванням Юрія Буданова — він вважався одним із найкращих підрозділів російських Збройних сил. Саме того Буданова, полковника з двома орденами Мужності на грудях, історія якого стала більше ніж показовою, продемонструвавши «нове обличчя Росії» — промілітаристської та неорадянської Росії Путіна, де мета знову повністю виправдовує засоби. Нагадаю: саме на полі між Чирі-Юртом і Дуба-Юртом у лютому 2000-го Буданов утратив убитими кілька своїх офіцерів, серед яких був і його найкращий друг майор Размахнін. Саме тут Буданов дав собі клятву за будь-яку ціну помститися тим снайперам, які знищили його бойових товаришів. Саме звідси, з боїв, наприкінці лютого 2000-го його полк перебазували на 80 кілометрів углиб Чечні, на околицю селища Тангі-Чу (відомого тепер усьому світові у зв’язку з проблемою так званих «військових злочинів федеральних військовослужбовців у Чечні»), де 26 березня 2000 року, у ніч після виборів Путіна президентом Росії, полковник напився і, вирішивши, що настав час розплати за ті бої біля «Вовчих воріт», викрав, згвалтував і задушив 18-літню чеченську дівчину Ельзу Кутаєву, маючи її за саме ту в усьому винувату «снайпершу», на підставі чого й був згодом виправданий як російською громадською думкою, так і російською судово-державною махіною, котра визнала, що раз полковник учинив «соціально мотивоване», то, виходить, і «правильне» вбивство.

Утім, до Буданова я ще повернуся, — це було продовження війни, котра вщент перевернула все наше життя... А наразі повернемося в Чирі-Юрт. У спекотне, майже 50-градусне, болісне літо наприкінці першого року другої чеченської війни. У натовп людей, зігнаних полком Буданова з насаджених місць і перетворених на ізгоїв. Безправних, принижених, голодних, брудних.



Хазимат


Ось і сталося: вперше не в кіно побачила опухлу від голоду бабцю, і ніхто тепер не зітре цієї картини з моєї пам’яті. Це було майже за рік від початку війни, у самому центрі Чирі-Юрта, серед перенасичення людської маси, у колишній школі № 3, де вісім місяців тому поквапом, у міру наближення бомбувань, припинився навчальний процес, і постав один із п’яти — в одному лише цьому населеному пункті — біженських таборів.

Гравюра, як відомо, пишеться в один колір. Така і Хазимат Гамбієва: висохла статична бабуся-біженка з роздутими суглобами, з роздутим животом — вона вся ніби виписана чорним по пергаменту, без півтонів. Чорний малюнок зморщок на шкірі неприродного тону. Обтягнутий ніс — ще одна лінія чорноти. Темні вигини загострених вилиць — так само. Шия, ніби під мотузку... Блокада Ленінграда в Міленіум. І знову — в Європі, котрій нині є значно більше діла до пишних торжеств на честь настання нового століття, ніж до Чечні — однієї з європейських територій.

Хазимат дуже хвора. І взагалі, ніяка вона не стара. Її молодшій дочці лише 13 років, а самій — 51. А хвороба, що перетворила Хазимат на ходячу гравюру, називається просто — дистрофія. Хронічний голод.

Усе, що перепадає родині Гамбієвих з 11 осіб, самовіддана Хазимат, мама і бабуся, віддає дітям і онукам. Яблука — чотирьом маленьким онукам, адже від голоду й холоду в них відкрився туберкульоз. Борошно на коржики — дочкам-нареченим.

Спочатку, коли тільки прибули в Чирі-Юрт, гроші в Гамбієвих були: дівчата по черзі носили на базар свої сережки. Іще якийсь час родина виживала з того, що старший син Хазимат продав маленький телевізор — єдину річ, врятовану Гамбієвими зі свого згорілого будинку. Але з продажем телевізора гроші скінчилися.

— На що ви сподіваєтеся далі? — запитую.

— Не сподіваюся ні на що. День вижили, і слава Аллаху, — відповідає Хазимат, тримаючи праву руку на шиї, ніби допомагаючи собі продихатися. — Жодної допомоги нізвідки. Вмираємо потихеньку в нашому закутку. Мій старший син ледве рухається — їсти нічого. Моя молодша вчора втратила свідомість з голоду. А табірні сусіди зробили вигляд, що не зрозуміли чому... Хоча цього дня у них був хліб і чай — я чула запах... Люди здичавіли.

Наприкінці першого року війни один із головних її результатів приховувати далі неможливо. Під злютованим натиском настільки запеклого голоду й безпросвітного туберкульозу, чого не було навіть минулої зими в гігантських переселенських анклавах Інгушетії, чеченці стрімко втрачають дух свого народу. Іще взимку більшість біженців твердо й люто кидали тобі в обличчя: «Ми і це від вас переживемо! Скільки б ви на нас не тиснули! Тому що ми — разом, і ми — сила». Тепер же звучать зовсім інші тексти. Де-небудь у табірному завулку тебе хтось обов’язково схопить за руку, і ти чуєш тихе й пригнічене: «Ми цього вже не витримаємо. Ми — вовки. Один для одного теж».

Дух народу не пережив учиненого над ним погрому й приниження. І саме тому — в таборах, незважаючи на літо, «блокадники»-2000. Опухлі від голоду.



Симптом «Г-4»


У дворі колишнього Шалінського харчокомбінату (райцентр Шалі — за тридцять кілометрів від Чирі-Юрта) жорстоко б’ються й несамовито лають одне одного сотні людей. Вони прийшли сюди з раннього ранку, щоби в обмін на «Г-4» — спеціальний розчерк у документах, котрий свідчить про те, що вони — бездомні біженці в межах своєї землі, — одержати на кожну ще живу душу по три банки згущеного молока й одну — тушкованки.

«Г-4» — так тут офіційно називається гуманітарна допомога від імені російського уряду потерпілим від «антитерористичної операції».

Зараз дають «Г-4», тобто четвертий номер, — виходить, за рік війни було чотири таких роздачі. У кожній порції — «триденка», запас їжі на три доби з розрахунку по 15 рублів на день. «Г-3» — третя роздача, була декілька місяців тому. Такі самі порції найближчими днями привезуть і чирі-юртівським біженцям, родині Хазимат Гамбієвої... Під лементи з Кремля про те, що «біженці забезпечені всім необхідним». І гуманітарної катастрофи у зв’язку з «антитерористичною операцією на Північному Кавказі», «звичайно, нема». Я стою у дворі Шалінського харчокомбінату серед виголоднілої юрби, що поривається до заповітних контейнерів, і згадую пещену поставу Сергія Ястржембського, президентського помічника і головного провісника відсутності «гуманітарної катастрофи».

Айшат Джунаїдова, керівник міграційної служби Шалінського району (тут числиться на обліку майже 60 тисяч біженців), каже таке:

— Ви там доведіть у Москві до відома, що на цю державну подачку вижити неможливо. За жодних умов. Чимало наших біженців фактично приречені на голодну смерть.

Я, звичайно, обіцяю «довести». Але дуже тихо обіцяю. Навіть зовсім майже не обіцяю, а просто так, киваю, щось шепочучи... І нічого не пояснюю, бо як можна сказати приреченому, що: по-перше, мої пояснення Кремлеві абсолютно по цимбалах; По-друге, ситуація в Москві з війною, що триває на Кавказі, вкрай заплутана, і ніхто майже нічого не знає, бо не хоче знати; по-третє, навіть близькі друзі не вірять моїм розповідям після відряджень у Чечню, і я перестала що-небудь пояснювати, так і сиджу й мовчу в компаніях, коли запрошують; по-четверте і найголовніше, навіть у моїй газеті, опозиційній до нинішньої «лінії партії й уряду», де чекають моїх репортажів із Чечні й хочуть їх публікувати, але, публікуючи, іноді вирізають «найжорсткіші» шматки, мотивуючи бажанням не епатувати публіку, і внутрішньоредакційна полеміка з цього приводу гостра, як ніколи, і мені буває іноді дуже непросто...

Але я мовчу про це. З однієї простої причини: для людей навколо, які так багато пережили й переживають, я — перша цивільна людина звідти, з іншого, невоєнного світу. Жодні журналісти сюди не їздять. Розказати про те, що діється, — нікому...

Щоби розповісти про голодну смерть, Айшат перекрикує жінок, що ошаліли від голоду й з образами виривають одна в одної «триденку». Бачу, як у юрбі одні плюють на інших. Це туберкульозники. Від безконечної своєї озлобленості на світ вони прагнуть заразити тих, хто ще не кашляє кров’ю, або сподіваються, що здорові зі страху відскочать убік і пропустять до коробок із банками.

Навколо вантажівок з «Г-4» — кордон солдатів. Із автоматами наперевіс вони намагаються навести хоч якийсь порядок серед змучених людей. Але й на їхніх обличчях — дивний вираз. Не співчуття, але й не тупа жорстокість. Радше, ступор від того, у якій «війні» доводиться брати участь — проти юрби голодних. Потім, місяць за місяцем, я спостерігатиму це багато разів: більшість солдатських облич на другій чеченській війні будуть саме такими.

А інша голодна юрба тим часом штурмує замкнені залізні ворота харчокомбінату. Вони не піддаються, і тоді гнів виливається всередину. Люди викрикують один одному несусвітне: як заріжуть, повісять, що відрубають і кому жбурнуть відрубане...

Але за що «повісять» і «відрубають»? Та ж тільки за те, що той, хто виявився ледь-ледь попереду, з’їсть свою тушкованку на півгодини раніше... Абсолютне омертвіння людських почуттів. Сердечна роз’єднаність. Неможливо не помітити, наскільки тут зруйнований споконвічний чеченський менталітет — люди розтоптані й здеморалізовані війною та голодом. Бачачи їх і спілкуючись із ними, зовсім не помічаєш тієї легендарної стійкості народу, котра є запорукою його виживання на історичних звивистих перехрестях. На обрії — жодних чеченських бізнесменів, не найбідніших людей на світі, що прагнуть віддати нещасним одноплемінникам десяту частину свого багатства. І бідні чеченці — а в таборах залишилися саме вони — наодинці зі своєю убогістю й безпросвітністю, а також з Г-1, Г-2, Г-3, Г-4...

Монолітна нація, що встає горою за «свого» тільки тому, що він «свій», перетворилася на міф?

За спинами волаючих під шалінським парканом людей — порожнеча. Там немає ні республіки, ні влади. Ні чеченської, ні російської. Там — сурогат республіки і влади. І сурогат країни. І сурогат народу?

Як це могло статися? На очах у цілого світу. Під «наглядом» міжнародних спостерігачів. Червоного Хреста. Лікарів без кордонів. Лікарів світу. Армій порятунку. Правозахисників — своїх та Іноземних. За наявності навіть путінського президентського спецуповноваженого з дотримання прав людини в зоні проведення «антитерористичної операції». Парламентаріїв будь-якої орієнтації. Міжнародних конвенцій на всі випадки життя і смерті.

Заходиш у колишній гуртожиток колишнього цементного заводу в Чирі-Юрті, що тепер перетворився на табірне поселення, і відразу починається виття. Саме виття, а не крик, не шум, не вигуки, не мітинг. Напівзвірячий протяжно-однотонний звук, що символізує крайній ступінь розпачу. Це люди, довідавшись, що ти журналіст, чіпляються за твій одяг, руки, ноги, ніби ти чарівник і від тебе залежить щось принципове, на кшталт багатотонної вантажівки з борошном, якого обов’язково вистачить на всіх, бажаючих вижити.

Хто винен у цій національній ганьбі? Ти не можеш не думати про це, тому що ти теж людина і твоя свідомість теж потребує опори у вигляді винного...

Звичайно, провина № 1 — на президентові й уряді, що веде війну і не бажає пам’ятати, що неминучим її наслідком є юрби голодних, хворих і бездомних людей.

А провина № 2? Тут усе навпаки: неймовірне перетворилося в очевидне. Восени 99-го й узимку 2000-го, незважаючи на надтяжкі бої, поруч із найбіднішим і найбезпораднішим завжди знаходився добрий сусід. До літа все змінилося: ті люди, що на початку війни стоїчно допомагали один одному не вмерти і бачили сенс кожного наступного дня в тому, аби розділити хліб із ближнім, котрому гірше, ніж тобі, тепер змінили свої принципи. «Гравюра» Хазимат Гамбієва, що страждає від хронічного голоду, розповідала страшні речі про їхнє табірне життя в Чирі-Юрті, про те, як увечері під ногами хрумтять використані наркоманами шприци, про розмах злодійства й мародерства, приміром, кухонного начиння, й так принесеного більшістю зі смітників, про зростаючу в геометричній прогресії кількість чеченок-повій, що обслуговують військові частини, про те, як біженські родини продають у рабство своїх підлітків і так виживають. Ті з чирі-юртівців, хто брав узимку табірних дітей у свої родини підгодувати, — зараз відмовляють навіть немовлятам і вагітним жінкам. Хто в перші місяці ісходу співчував ні в чому не винним біженцям — тепер озлобився і вважає їх зайвими ротами...

Так Чирі-Юрт — іще зовсім недавно, до війни, красиве затишне селище в кавказькому передгір’ї, гордість селян і всього Шалінського району — поступово перетворився на холодний і неприємний населений пункт серед протягу обстрілів. Де ключове слово — пункт. Пункт сну й харчування («прійома піщі») тисяч бездомних. Пункт цілодобового болю... Все, що завгодно, але тільки не місце, де живуть.

— Ми не можемо прийняти всіх, хто до нас прийшов, як вимагають наші закони. Не в змозі, — говорить керівник міграційної служби Чирі-Юрта Адам Шахгірієв. — Ми задихаємося. Це — трагедія для нашого селища, коли на п’ять тисяч своїх — одинадцять тисяч переміщених осіб. Адже до нас зійшов увесь Дуба-Юрт — шість тисяч!.. І всі в надзвичайно тяжкому моральному стані. Цих людей важко терпіти. Вони всі божевільні.



Смерть під поглядами


Між Чирі-Юртом і Дуба-Юртом, селищами-сусідами, — три кілометри. Якщо вийти на окраїну Чирі-Юрта, весь Дуба-Юрт буде перед тобою. Вечорами так усе й відбувається: за останніми чирі-юртівськими будинками зазвичай стоять жінки, ніби чекають чоловіків із далекої й довгої війни, і дивляться туди — на те, що залишилося від їхніх будинків. Більшість із них голосить, як по небіжчику. Коли Хазимат Гамбієва чується трохи краще, вона — одна з них.

Дуба-Юрт схожий на величезне городнє опудало. Неживий, пошматований, зрешечений «градом», у пропалених дірах від артилерійських снарядів. Подекуди — ознаки повернення людей, завішені ковдрами віконні прорізи. Але їх дуже мало, тому що мало цих прорізів. Але що казати про будинки? Навіть гори над Дуба-Юртом тепер обскубані, як облізлі дворові пси. У лишаях — у глибоких, аж до їхніх гірських «кісток», аж до мезозойських крейдових скелетів, «залисинах» на місцях глибинних бомбових ударів.

Такі ж і дуба-юртівці. Загублене плем’я, що не відає, як відновити те, що розгромлене й випалене на 98 відсотків. Вони раз по раз згадують, як болісно вмирало село, через яке, змінюючи одні одних, проходили і «білі», й «червоні»: і війська, що кілька місяців поспіль штурмували Аргунську ущелину, й загони бойовиків, що йшли з рівнин, поверталися і знову ішли... І жахливий за інтенсивністю тотальний артобстріл 31 грудня 1999 року. Це тоді, коли вся планета веселилася до упаду, зустрічаючи Міленіум. І наступні безперервні двомісячні артобстріли.

Люди маленькими групками рятувалися втечею з Дуба-Юрта в Чирі-Юрт постійно, потихеньку. Але коли на південній околиці Дуба-Юрта бойовики зайняли позиції й почали окопуватись, а безглузді (тому що не попадали) бомбування їхніх позицій із повітря стали «буденними», 27 січня 2000 року перша група і 5–6 лютого друга, найвитриваліша — всі жителі села, рятуючи свої життя, вийшли з Дуба-Юрта. Летіли бомби, метався «град», а вони без жодного «коридору» тягнулися довгою вервечкою до Чирі-Юрта... Одні в черзі падали, вбиті, інші їх піднімали й несли із собою, щоб поховати в Чирі-Юрті — а все одно йшли...

Дуба-юртівці хотіли поблизу перечекати, поки закінчаться бої, й одразу повернутися. Однак війна не просто відкинула цю ідею — вона її «творчо» переробила. І запропонувала біженцям одне з найжахливіших катувань — щоденне споглядання цвинтаря власних доль. З 6 лютого в Дуба-Юрті вже не було жодного жителя, і тоді федерали почали палити будинки — ті, що заціліли після бомбувань. Навіщо? З почуття помсти, що їх переповнювало. З гіркоти за вбитих товаришів. І дуба-юртівці, стоячи на чирі-юртівській околиці, дивилися, як це відбувається...

«Я була однією з них, — розповідає Раїса Амтаєва, мати двох дітей-підлітків, хлопчика Іслама і дівчинки Лариси, що оніміли під час лютневої втечі з-під бомбувань. — Ми безсило споглядали, як знищували наші долі. Ми стояли й дивилися: «Ось ваша сторона вулиці зайнялася, ось — наша...». Це був кінець усьому. Найстрашніші дні мого життя. Від минулого в мене не залишилося навіть жодної світлини».

Знищення Дуба-Юрта шокувало навіть бійців армійської частини, яку залишили в ньому стояти після цього пожежного погрому. Заступник командира в/ч 69771 підполковник С. Ларічев, побачивши місце своєї нової дислокації й усвідомивши, що саме він тепер опинився віч-на-віч зі збожеволілим від горя населенням, пішов на зовсім неординарний для федералів крок — разом із головою сільської адміністрації В. Ях’яєвим і представником МНС Росії полковником Ю. Войченком склав акт «огляду села Дуба-Юрт». Там значиться, що «колони військової техніки й особистий склад, що знаходиться в цих колонах, проходячи через село, систематично грабують і підпалюють будинки мирних жителів...» Під цим безпрецедентним для нинішньої війни протоколом — печатка в/ч 69771.

Але не допомогло. Ніхто з військових прокурорів, що навідувалися в Дуба-Юрт «для перевірки викладених фактів», навіть не заговорив про головне — про компенсації селянам за армійське мародерство. І не зажадав суду над мародерами. Тому що російські «герої» в Чечні — поза підозрами... Така традиція склалася на цій війні на підтримку іншої, давнішої традиції, котра полягає в наступному: ми — країна, що не терпить таких розділових знаків, як «крапки». Тому в нас ніколи не виходить завершення. І в справах — вічна вагітність, а тому безпросвітність. Дуба-юртівці дуже добре розуміють, що й тут ніякого завершення не буде, і сподіватися ні на кого, але і самі вони неспроможні: безгрошів’я, нема за що знову відбудуватися... У Чирі-Юрті залишилися тільки бідні, усі більш-менш фінансово заможні давно виїхали з Чечні. У цьому ще одна причина, чому зібраний у Чирі-Юрті народ настільки опустився морально. Бо куди тепер іти Раїсі — матері німих підлітків-інвалідів? Чи виголоднілій Хазимат? На що сподіватися? Де саджати той город, із якого хоча б наступної зими прогодуватися?

Дуже важко залишатися людьми, коли все перетворене на попіл, включаючи долю, коли ти знаєш, що бандити, через яких усе починалося, однаково знову пішли в гори. А злий на весь чеченський народ солдат, що обливав соляркою дім Хазимат, санітарки дитячої поліклініки з двадцятилітнім стажем, — усього-на-всього упустив цих бойовиків.



Післямова через два роки


Дуба-Юрт нині — все ті ж руїни, затягнуті тепличною плівкою. Під нею живе частина людей, що повернулися з Чирі-Юрта. Інша, більша, так і залишилася нагорі, у селищі колишнього цементного заводу.

Історія Чирі-Юрта, що мимоволі прихистив Дуба-Юрт, — типова в нинішній Чечні. Її наслідки — чим далі, тим істотніші. З місяця в місяць мандруючи по охоплених війною чеченських селах і містечках, я зустрічала все більше людей, котрі, як і чирі-юртівські біженці, підкоряються лише єдиному закону — біологічному закону виживання. Війна пройшлася не лише по чеченській землі — вона вискоблила душі людей. Прогнавши сотні тисяч чеченців із їхніх домів у табори, в поле, взагалі невідь куди, вона змусила їх прийняти нові закони життя — табірні («лагєрниє»). Убивча роз’єднаність — за вдаваної згуртованості. «Стукачество» на кожному кроці. З єдиною метою: я мушу вижити, і не важливо, що загинуть інші. Народ може замовляти по собі тризну, коли це стає очевидним.



МАХКЕТИНСЬКИЙ КОНЦТАБІР ІЗ КОМЕРЦІЙНИМ УХИЛОМ


Мені принесли колективний лист 90 родин, що проживають у декількох селищах Веденського району — Махкети, Товзені, Сельментаузен, Хоттуні. Декілька сотень людей благали посприяти їхньому якнайшвидшому перевезенню за межі Чечні. Причини: постійний голоду нестерпний холоду відсутність лікарів, жодного зв’язку зі світом. І особливо — жорстокі каральні акції, що чиняться військовослужбовцями, розквартированими на окраїні селища Хоттуні. Факти здавалися фантастичними. Відрядження почалося 18 лютого 2001 року.

Десятки моторошних розповідей, змучені обличчя людей, що випробували на собі катування й витончені знущання військових, коли від жаху того, що тобі треба записувати, зупиняється рука, котра фіксує все це в блокноті... І раптом — ті ж розповіді, але тільки вже про тебе саму. Ожилі картинки на доказ почутого. І це вже на тебе кричать: «Стояти! Вперед!» І феесбешник у сопливому віці старшого лейтенанта вже тобі, а не твоєму недавньому оповідачу, посміхаючись гидливим писком своїх професійних предків із 37-го року, шепоче: «Бойовичка... Ти прийшла від Басаєва... Розстріляти тебе мало... Занадто багато кліпаєш, значить, брешеш...».



Картинка перша: катування струмом


Розіта із селища Товзені ледь ворушить губами. Очі її, ніби переваживши природне призначення, застигли і дивляться кудись усередину. Розіті поки що важко ходити: болять ноги і нирки. Місяць тому Розіта пережила фільтраційний табір — так вона це називає. За те, що «прихистила в домі бойовиків». Саме так їй кричали військові.

Розіті вже чимало років. У неї багато дітей і кілька онуків. Молодша, трирічна, що раніше не говорила російською, але бачила, як волокли по підлозі її бабусю, тепер постійно кричить: «Лажись! На пал!» Розіту забрали з дому на світанку, коли всі спали. Оточили будинок і навіть не дали змоги тол-ком зібратися. І кинули до ями на території військової частини.

— Штовхали? Били?

— Так, як звичайно в нас.

Навпричіпки Розіта просиділа в ямі на земляній підлозі 12 діб.

Солдат, що охороняв яму, якось уночі пожалів — кинув шматок паласу.

— Я підклала під себе. Солдат — він же людина, — ворушить губами Розіта.

«Її» яма була неглибокою. Метр двадцять, не більше. Без даху, але розпрямитися неможливо: зверху покладено колоди. Так що 12 діб — навпочіпки або ж сидячи на тім паласі. І це взимку! За весь цей час Розіті так і не висунули жодних обвинувачень, хоча тричі водили на допити. Молоді офіцери, що годились їй у сини, представилися співробітниками ФСБ, вони одягали Розіті «дитячі рукавички на резинці»: на пальці однієї руки — один кінець оголених проводів, на пальці іншої — їх інший кінець. А самі проводи перекинуті через шию, ззаду.

— Так, я дуже кричала, коли струм пускали. Але все інше витерпіла мовчки. Боялася ще більше їх розлютити.

Феесбешники примовляли при цьому: «Погано танцюєш. Додати треба», — іменуючи «танцями» конвульсії Розітиного тіла. І додавали.

— А що вони хотіли?

— Вони нічого не запитували.

Тим часом родичі Розіти через посередників отримали від тих же офіцерів завдання: шукати гроші на викуп. Їм пояснили: треба поспішати — Розіта погано переносить яму, може не витримати. Спочатку військові заправили суму, про яку селяни (гроші на викуп тут тепер прийнято збирати усім миром) сказали так: навіть якщо продати все село, однаково не розплатимося. Військові, на диво, виявилися згідливими і знизили суму в десяток разів. Гроші привезли, і Розіта, ледь переставляючи ноги, брудна й немита, вийшла на волю, до полкового КПП. І впала на руки дітям.

Саме час підвести проміжну риску: на території військової частини, розташованої на околиці селища Хоттуні Веденського району, де дислокуються 45-й повітрянодесантний і 119-й парашутно-десантний полки Міністерства оборони, а також підрозділи МВС, Мін’юсту і ФСБ, функціонує концентраційний табір. Із комерційним ухилом.



Картинка друга: вихователь хрюшок


Командир 45-го полку Олексій Романов — дуже цікава й вольова людина. Полковник пройшов Афганістан і «першу» Чечню. Як і більшість офіцерів, що воюють на «другій», він на чім світ стоїть лає війну, думає вголос про своїх дітей, що вічно ростуть безбатченками, і готовий закінчити «другу чеченську» відразу: вона йому набридла всерйоз. А поки що наприкінці лютого 2001 року, напередодні Дня захисника Вітчизни, ми гуляємо по полку. Командир показує їдальню — цілком симпатичну для польових умов. Веде на склад, забитий тушкованкою і всякою іншою їжею, що, на його думку, цілком виключає прагнення довірених йому військовослужбовців красти в жителів худобу.

Так і добираємося до головного — командир показує ями, куди після «зачисток» поміщають чеченців. Полковник турботливий: він підтримує мене за лікоть, щоб я не провалилася по грязюці на шестиметрову глибину. Яма виглядає точно так, як її описували численні люди, що сиділи в ній. Приблизно три на три метри, у пекельну темінь спущена мотузка — по ній «положено» вибиратися на допити. Незважаючи на мороз, від ями тхне специфічно. Тут так заведено: чеченці мусять спорожнятися собі під ноги.

І продовжувати цілодобово стояти на тій же землі. Хочеш — сидіти.

Полковник розповідає дивні речі: якось прилетів у полк на перевірку сам командувач угрупованням генерал Баранов, побачив затриманих чеченців, що стояли на полі, й наказав тримати їх у ямах, спочатку виритих під побутове сміття. З тих пір так і повелося. Йому дуже ніяково за все, що відбувається:

— Але ми туди тільки бойовиків саджаємо.

— А навіщо тоді випускаєте? Якщо бойовики?

Полковник вичавлює:

— Ти ж сама все розумієш...

Особисто я не розумію.



Картинка третя: чекання арешту


Міцний 50-літній горець Ваха із селища Товзені — зараз громадський активіст, а раніше працював в органах держбезпеки, а також учителем місцевої школи. Тепер він на добровільних засадах збирає відомості про звірства російських військ і тому чекає арешту й своєї «ями» щоночі.

Ваха знає відповідь на питання, не отриману від полковника. І розповідає цікаві історії про короткочасне перебування в їхньому селі Басаєва з його бригадою. Як тоді всі жителі сподівалися, що Басаєва нарешті обов’язково заарештують. Басаєв був виснажений, як і всі його бійці, і треба було тільки захотіти... Але війська, що доти стояли щільним кільцем навколо села, зненацька відвели геть — точно на час перебування Басаєва.

І він пійшов. Хочете — вірте, хочете — ні... Але зате, як тільки бандити пішли далі в гори, військові стали ловити й катувати селян, що не мали ніякого відношення до бандформувань, залишаючи на волі тих, хто дійсно замішаний у крові... У селі ж усе про всіх знають.



Картинка четверта: красиві попки


Іса живе в Сельментаузені. На початку лютого він також потрапив у концтабір на окраїні Хоттуні. Об його тіло гасили цигарки, йому рвали нігті, його били по нирках наповненими водою пляшками з-під пепсі. Потім скинули в яму, іменовану «ванною». Вона була заповнена водою (зима, між іншим), і, скидаючи туди чеченців, їм услід шпурляли димові шашки.

їх було шестеро в ямі. Не всі зуміли вижити.

Молодші офіцери, що проводили колективні допити, казали чеченцям, що в них красиві попки, й гвалтували їх. При цьому додавали, що це через те, що «ваші баби з нами не хочуть».

Чеченці, що вижили, зараз кажуть, що мститися за «красиві попки» — справа решти їхнього життя.

Іса теж так і не оправився від шоку — це помітно. Як і Розіту, його відпустили за викуп, який збирав весь Сельментаузен. Але спочатку досхочу познущалися ще й над родичами, тими, що зібралися під КПП полку в надії з’ясувати долю своїх, поведених у яму.

Конвеєр мародерства й рекету під маркою «виявлення бандитів» у Чечні безперебійний. І отже, настав час підводити наступну проміжну риску: друга війна лише поміняла виконавців злочинів, що тут чиняться. Те, проти чого було оголошено «антитерористичну операцію», — поголовне заложництво, рабство й викупи за живий товар — усе це тепер чинять нинішні господарі становища, військові, силою зброї, фізичного й психічного насильства. Ми сидимо в єдиній крихітній кімнатці Іси, де тільки нари й грубка — родина дуже бідна. Чотирирічна дочка Іси з жахом, не відриваючись, дивиться на мене. Дружина Іси пояснює:

— Вона бачить, що ви — не наша, тієї ж масті, як і ті, що при ній били батька. І забрали його.



Картинка п’ята: перевірено на собі


Минуло всього дві хвилини після того, як ми розійшлися з командиром 45-го десантного полку, і мене затримали.

Спочатку більше години примусили стояти прямо посеред роз’їждженого поля. Потім приїхала броньована машина з озброєними бійцями і старшим лейтенантом невідомої воєнної етнології. Схопили, пхнули прикладами, повезли. «Документи в тебе фальшиві, твій Ястржембський — прихвостень Басаєва, а ти — бойовичка», — так було оголошено.

Далі потягнулися багатогодинні допити. Молоді офіцери, змінюючи один одного, не представляючись, лише вкрадливо нагадуючи, що вони з ФСБ і командир їм тільки Путін, обернули справу так, що свобода закінчилася: дзвонити й ходити не можна, речі — на стіл... Найогидніші деталі допитів волію опускати — через їхню абсолютну непристойність. Однак саме ці деталі стали головним підтвердженням того, що всі розповіді про мордування й катування в 45-му полку — правда.

Періодично до завзятих молодих підключався старший — підполковник зі смаглявим обличчям і темними тупуватими витрішкуватими очима. Він відсилав молодняк із намету, вмикав музику, яку вважав ліричною, і натякав на «благополучний результат» за умови деякої зговірливості.

У перервах між підполковником «молоді» знущалися, вміло надавлюючи на больові точки: розглядали фотографії моїх дітей, не забуваючи при цьому сказати, що б з ними варто вчинити... І так години три поспіль.

Нарешті колишній підполковник, що періодично рвав сорочку на грудях — мовляв, кров тут проливаю, — сказав, діловито глянувши на годинник: «Пішли. Буду тебе розстрілювати».

Вивів із намету, а було вже геть темно. Хоч в око стрель — у цих місцях. Пройшли небагато, і підполковник вимовив: «Хто не сховався — я не винен». І раптом усе довкола запалахкотіло переривчастим вогнем, заскреготало, страшенно загриміло й завило. Підполковникові дуже сподобалося, що я з жаху присіла. Виявилося, це він підвів мене прямо під реактивну установку «Град» у момент бойового залпу. «Ну, пішли далі».

Незабаром із пітьми зринули сходинки вниз. «Це лазня. Роздягайся.» Зрозумівши, що ефекту ніякого, дуже розлютився, повторюючи, що «справжній («настоящій») підполковник до тебе всією душею, а ти, гнида бойовицька, ще...».

У лазню ввійшов ще один офіцер — із ФСБ, він сам так представився. Підполковник підвів риску: «Митися не бажає». Феесбешник жбурнув на стіл принесені пляшки і сказав: «Ну тоді я її повів.» І знову довго водили по темному табору. Нарешті велів спускатися сходами — це був бункер, що став мені притулком аж до звільнення 22 лютого. На стіні бункера висів плакат: «119-й парашутно-десантний полк».

І пояснення: 18 його військовослужбовців удостоєні звання Героя Росії.

Звідкись принесли чай. Відпила — і відразу попливла голова, ноги стали ватяними, і довелося проситися за двері — дуже нудило. У туалет?.. Можна, але в супроводі. «Жучки з тіла підеш у туалеті скидати», — так пояснили.

Вимагала: пред’явіть нарешті обвинувачення, складіть протокол, етапуйте у в’язницю, рідні принесуть бодай зубну щітку... Не можна! Бойовичка! Ти ями дивитися? Гнида! Гадина! Ястржембському заплатив за тебе Басаєв, Ястржембський заплатив твоєму головному редакторові, і головний редактор послав тебе сюди...

Уранці 22 лютого в бункер увійшов офіцер і сказав, що він супроводжуватиме мене до Ханкали і в нього всі мої документи й речі, котрі «здадуть у ФСБ». Біля гелікоптера стояв той самий підполковник, він попрощався так: «Розстріляв би тебе, будь моя воля».

Коли машина сіла в Ханкалі, одразу біля люка налетіли якісь військові й почали мене відбивати в конвоїра. Офіцери виявилися співробітниками військової прокуратури Грозного, за що я їм щиро вдячна, інакше сидіти б мені знову під наглядом чергової феесбешної офіцерні, що підірвала психічне здоров’я на «антитерористичній операції». У прокуратурі дала всі пояснення, конвоїр також був допитаний, і виявилося, що в полку в мене вкрали все, крім акредитаційного посвідчення № 1258. У конвоїра нічого при собі немає. Ні речей, ні диктофонних касет, ні фотоплівки.

Ось так розрізнені картинки з’єдналися в єдине ціле, а тому настав час підводити остаточну риску...

Це все — у нашій країні. За діючої Конституції. За «вольового» президента — її гаранта. За Генпрокуратури правозахисників: громадських і офіційних, сивого красивого лорда, що втомився ганяти зі Стразбурга в Чечню і назад... Ями, «дитячі рукавички», «танцюєш погано», «хто не сховався — я не винен». І ніхто не посміє сказати, що я цього не бачила. Перевірено на собі.



«БЄСПРЄДЄЛ» ВЕДЕНСЬКОГО РАЙОНУ


Джохар


Зовсім маленьке дитя, закутане в брудне ганчір’я, заспокоюється лише тоді, коли тицьнувшись, по-телячому, намацує мамині груди. Решту часу худеньке тільце звивається в хаотичних посмикуваннях. Плаче? Тремтить?..

— Як звати?.. Ваше?.. — і не знаєш, як запитати, не скривдивши, — син це чи дочка...

Тоїта — мати, до чиїх грудей дитина проситься кожні 10–15 хвилин, — мовчить, як на допиті.

— Вона не розуміє російської?

— Чому? Розуміє... — кажуть жінки і ховають очі. Висне пауза: хіба бувають причини, щоб не сказати, як звуть манюнє хворе дитя?

— Джохар він, — нарешті рішуче й сердито видавлює з себе Тоїта. — Я просто відвикла вимовляти його ім’я вголос. Раптом солдати почують?.. Уб’ють. Або його, тому що Джохар на честь президента Дудаєва. Або мене — що так назвала. Синочкові незабаром два роки.

— А чому він... такий?..

— Так, зовсім не розвивається. Він народився саме тоді, коли ця війна почалася.

У Тоїти й Джохара — дім дірою в небо. Рік тому, в лютому 2000-го, снаряд пробив дах, а залатати нікому, і сніг намітає маленькі білі кучугурики. Тоїта — вдова: чоловік пропав безвісти, ще коли вона була вагітною. І тепер мама із сином живуть у страшному місці — там, де навряд чи хто оселиться з доброї волі, — у забутому світом гірському селищі Веденського району з дивною для цих місць пронімецькою назвою Сельментаузен. Тут немає води, світла, газу, тепла, телефонного зв’язку, лікарів... А що тут є, так це війна. Уже 18 місяців поспіль. Тоїта — одна з тих, хто не витерпів і підписав колективне прохання десятків родин Веденського району вивезти їх куди завгодно, тільки за межі рідної їм Чечні. Тако-го в історії нинішньої війни ще не було: чеченці надто прив’язані до своєї землі, щоби просити про депортацію.



Зона в зоні


Навіть у спецзоні на ймення Чечня Веденський район — особливий. Він усе більше нагадує індіанську резервацію в США початку минулого століття, що розвивається в напрямку подальшої ізоляції від зовнішнього світу. Сюди не їздять контрольні комісії з чеченської столиці, від уряду і від голови адміністрації. Тут не показуються важливі персони з Москви — дуже бояться. Сюди не заглядає і Володимир Каламанов — спецпредставник президента з дотримання прав людини в Чечні. Тут не пригадують гуманітарних конвоїв. Увесь зовнішній світ для жителів Веденського району звузився до містерів ікс у масках і білих маскхалатах (гори — зима — сніг) без розпізнавальних знаків, із автоматами, голодних, злих і жорстоких. Військові люто ненавидять Веденський район за те, що тут гори, де повно, на їхню думку, бойовиків, а тому воювати і зазнавати втрат випадає щодня. Ненависть стократно посилена тим, що Ведено — батьківщина Басаєва, а його, як відомо, ніяк не впіймають, і військовим увижається, що будь-якої миті він може заїхати в прилеглі селища погрітися біля грубки, — а він там усе не з’являється, і це дратує... Терпіти не може район і глава республіки Ахмат-Хаджи Кадиров — як родові місця свого особистого ворога, того ж таки Басаєва.

Однак резервація Ведено неоднорідна. Тут є люди і села, яким зовсім зле. Посередині району є ще одна зона. До неї належать селища Махкети, Товзені, Сельментаузен, Хоттуні. Вони розташовані зовсім близько одне від одного, кущем довкола найбільшого з них — населеного пункту Махкети, де проживають близько семи тисяч осіб. Отож, махкетинці — ізгої навіть у самому Веденському районі-ізгої. Веденці недолюблюють їх за опозиційність до райцентру, що виникла також на військовому грунті, — махкетинці не підтримували Басаєва і, мало того, створили в цих селах ополчення проти нього. У результаті навіть та нечисленна гуманітарна допомога, що доїжджає до Ведено, ніколи не потрапляє в ці місця. Лише один раз за 18 місяців війни громадська організація «Луна війни», що базується в Назрані (Інгушетія), привозила сюди рис, цукор і олію, та й то тільки для дітей-сиріт.

Тікати! Геть! Іншого виходу немає.

Однак просто так за межі Махкетинської зони Веденської резервації не вибратися. За словами Айни Макаєвої, сільської паспортистки, видача документів, що засвідчують особу, припинена до якихось особливих розпоряджень, так їй сказали у Ведено. Чому і за що — у подробиці не вдавалися. Обов’язки сільської паспортистки — збирати й готувати папери для виписки паспортів, а потім возити їх у райцентр і забирати звідти готові паспорти. Кілька місяців тому Айна зіткнулася з тим, що начальник паспортно-візової служби Веденського району відмовився приймати в неї документи. Особливо, якщо це стосувалося підлітків. І зараз у Айни на руках 250 комплектів паперів. Здебільшого це молоді люди від 14 до 18 років.

Айна обурено переказує свої марні бесіди з тим самим начальником паспортно-візової служби — офіцером МВС:

— Я йому кажу: наших молодих хлопців замучили «зачистками», їх ловлять, саджають у ями на околиці селища Хоттуні, родичі мусять їх звідти викуповувати! Кількох підлітків уже замучили там до смерті! Паспорти в наших умовах — це життя! Нема паспорта — смерть.

А начальник мені відповідає: не моя проблема. У мене банний день. І така історія — щоп’ятниці...

Тому що тільки по п’ятницях приймають документи...

Люди більше не сумніваються: у їхніх селах створюються штучні умови, спецсистема, щоб утримувати тут жителів і поступово їх знищувати.



Заготівля дров


Коли в тебе нічого нема, ти робишся здатним на ірраціональні вчинки. Тут знають: у ліс, хоча він і єдиний рятівник місцевого люду, ходити не можна. Ні за дровами, ні за черемшею — місцевим джерелом вітамінів.

Але люди все одно ходять, навіть знаючи, що на сільському цвинтарі лежать ті, хто вирішив запастися дровами і був пристрелений. Кожен сподівається, що пощастить...

Ось розповідь Вахи, жителя Сельментаузена:

— Два дні були сильні обстріли. Потім вони припинилися. Я встав уранці, послухав, подумав і вирішив іти на окраїну лісу. Дружина дуже плакала, але дров уже не було кілька днів, і тому треба було йти. Хіба не однаково, як умирати: замерзнути разом із дітьми як не чоловік чи впіймати кулю... Я помолився і рушив. Цього разу все закінчилося благополучно. Приніс дров днів на три: зробив п’ять заходів. Бачите, як у нас тепло...

— Але ж мине всього кілька днів, і треба буде знову повторювати смертельний трюк?

— Я готовий, — Ваха відповідає коротко і жорстко, як офіцер у строю.

Готовність умерти — головне правило місцевого життя, котре щомиті перебуває між буттям і небуттям. А байки про те, хто із сусідів як помер, за яких обставин і від скількох осколків, — основна вечірня розвага, під яку засинають діти.

— Пам’ятаєте, як 5 січня 2001 року з літака впала авіабомба? — звертається до співрозмовників Макка Джабраїлова з Махкетів. Того дня вбило батька і брата Макки — Газихаджи й Газалі Ахмадових, її надію й опору. В самої Макки 12 грудня 2000 року п’ятьма снарядами на друзки рознесло будинок. Того ж дня загинули її сусіди — вся родина Тагірових, одинадцять людей. І так, що навіть ховати було нічого, — поклали в могилу землю з місця падіння рукотворних метеоритів...

Макка плаче, але жінки вже поспішають далі:

— 16 лютого зі сторони військової частини вкотре обстріляли школу, якраз близько другої години дня.

Махкетинська сільська школа, на нещастя, розташована в зоні прямої видимості, через поле від наметів військової частини. Батьки побігли в частину. Їм сказали: не знаємо, хто стріляв, не ми, снаряди — зальотні...

Голова адміністрації селища Махкети — Абдулла Ельбуздукаєв — справляє враження назавжди зляканої і зломленої людини. Хоча в минулому Абдулла — народний суддя у Веденськбму районі. Він зізнається, що нічого не може зробити для своїх односільчан. Абсолютно нічого. І панічно боїться військових, котрі вважають його посібником бойовиків, а отже, пристрелять, коли їм заманеться. У результаті батьки вирішили дітей у школу не пускати, тим паче, що школа — одна лише назва, діти ходять туди поспілкуватись, а уроків зовсім немає.



«Телефонуй Путіну»


Маліка Юнусова молода, але вже сива. Її історія нещодавно вразила махкетинців, і без того вражених.

Маліка — сільська медсестра. Вона завжди готова допомогти пораненим і хворим, хоча в лікарні вже кілька років не платять зарплату. У ніч з 10 на 11 лютого 2000 року бомба потрапила в її будинок. Руйнування виявилися стовідсотковими. Загинула вся худоба — а тут якщо з чогось і живуть, то лише з того, що тримають корів. Згоріли всі господарські будівлі. У родини залишилися калоші й те, у що були одягнені.

За минуле літо Юнусови побудували сарай, а односельці подарували корову. Але 15 грудня близько восьмої вечора знову був обстріл. Юнусови втекли в підвал до сусідів, а снаряд потрапив у їхній новий сарай. Почалася пожежа. Саїд-Алі, чоловік Маліки, вискочив гасити й рятувати корову. Його осипало осколками.

Усю ніч Саїд-Алі пролежав без свідомості в сусідів на підлозі — тривали обстріли. Вранці Маліка кинулася в частину: якщо є гелікоптер, чи можна відправити чоловіка? Ви ж винні!.. Там довго зволікали і зрештою відмовили, але обіцяли стелефонуватися з госпіталем у Ханкалі — везіть самі. Сусіди знайшли машину, повезли. Але в Ханкалі сказали: поранення важке, треба добиратися до госпіталю в Моздоку.

Добралися. А там нейрохірург їй каже: якби ваш чоловік був бойовиком або військовослужбовцем, я б надав йому допомогу як стороні військового конфлікту. Але якщо він просто мирний житель — не маю права, тільки за гроші. Платіть 40 тисяч рублів готівкою прямо зараз, тоді почну оперувати.

Грошей не було, і Маліка побачила, як пораненого Саїда-Алі вивезли з операційної в коридор. Її пустили до телефону: зв’яжіться з тим, хто може принести гроші.

— Мені нікому телефонувати... — заплакала Маліка.

І нейрохірург відповів:

— Телефонуй Путіну.

Маліка запитала:

— А якби мене зараз не було поруч, у кого б ти просив гроші?

Лікар відповів:

— Не просив би... Просто відправив у морг.

Маліка кинулася шукати машину.

На щастя, водій погодився безкоштовно довезти її й Саїда-Алі до Аргуна. Там познайомив з тими, хто довіз до Грозного, до 9-ї міської лікарні. Усе це — Із блокпостами, із зупинками в темний час доби.

У 9-й лікарні Саїда-Алі нарешті прооперували — коли вже минула третя доба після проникаючого черепно-мозкового поранення. Чоловік Маліки прожив іще місяць. Його не змогли врятувати від сепсису: лікарі пояснили, що операцію зробили надто пізно.

Окріпнувши духом після похорону, Маліка поїхала у Ведено до військового прокурора. Але той відмовився прийняти заяву. Незабаром після поїздки у Ведено Маліку знайшли в селі військові з частини — отже, прокурор їм повідомив про її скаргу, — і пояснили: перші снаряди — по сараю — випустили не вони, а хто це зробив, вони не знають. Пізніше стріляли вже вони, тому що побачили велике багаття в темний час доби і людину, що бігала навколо...

Маліка розвела руками: звичайно, багаття, адже пожежа почалася, і чоловік дійсно бігав по двору, намагаючись врятувати палаючу корову... Військові пішли, а Маліка подумала: добре, що не застрелили... Людям у погонах тут нічого боятися і когось соромитися. У Веденському районі дотепер немає ні суду, ні слідства — у зоні цього не потрібно. Тільки ірраціональний «бєспрєдєл», і винен завжди той, хто просто підвернувся під руку. Як чоловік Маліки, що рятував корову. Сьогодні в Маліки немає ні чоловіка, ні житла, із трьома дітьми живе вона, де прийдеться. Їсти нічого, одягтися нема в що...

І Маліка благає: допоможіть виїхати — куди завгодно:

— Люди кажуть, в Інгушетії новий табір для біженців побудували. Я прошу, влаштуйте туди. Гірше не буде. Мені хоч чеченський закон, хоч російський, хоч корейський, хоч японський — головне, щоби був якийсь закон. І поїсти б...

— Я не можу тут більше залишатися, — хлипає Тоїта — мати, що приховує ім’я власної дитини і вже шкодує, що так її назвала. І затикає млявим соском ротик заплаканому Джохарові.

І, як луна, їм вторять інші вдови й дружини Сельментаузена, Махкетів, Товзені, Хоттуні:

— Ми не бачили лікарів уже кілька років... Ми гинемо. Нам нічого їсти. Нічим топити грубку... Дайте відпочити від бомбувань... Солдати забирають останнє. Замучили нас.



Національна ліквідація


Липень 2001-го. Ми зустрічаємося з Айною так, нібито вона — розвідник-нелегал, а я — зв’язковий із центру. З пересторогами, вартими шпигунського трилера, Айна пробиралася до місця нашого побачення таємними стежками, плутаючи маршрути і ніяк не афішуючи, навіть перед своїми сусідами, куди і навіщо йде. От лише річ у тім, що ми з Айною — ніякі не підпільники і нам узагалі огидне становище, в якому ми опинилися з вини влади. Адже Айна — всього лише вдова з Махкетів, а я — журналіст, який бажає знати, чому вже кілька місяців поспіль Махкети оточені й ізольовані від зовнішнього світу.

— А ви знаєте, щойно вбили водія, що наважився доїхати тоді, у лютому, до Шалі, аби повідомити за межі Чечні про ваш арешт. Його відмовляли, а він сказав: «Треба рятувати людину».

— Як убили?

— Під’їхали військові, запитали ім’я і розстріляли в упор. Це було 30 червня. Звали його Імран.

Отже, я живу ціною життя Імрана?

— Але ж те, що саме Імран поїхав тоді в Шалі, знали тільки в селі? Ваші люди. Значить, хтось із них доніс військовим?

— Звичайно. У нас тепер стільки стукачів, що не знаємо, як бути. Федерали розбещують наших людей, платять їм... за смерть сусідів. Я сама, йдучи на цю зустріч, найдужче боялася стукачів, не федералів. Військові приходять у села за їх наводками. Щоправда, через якийсь час вони ж їх і знищують... Пам’ятаєте в Сельментаузені старий дім, куди ми ходили, щоб зустрітися з чотирма чоловіками, щойно викупленими з ям на території 45-го полку?

Чудово пам’ятаю. Дім був зовсім бідний. Родина тулилася в одній вузенькій кімнатці з примітивною грубкою, яку тільки й могла протопити зібраним на підступах до лісу хмизом. Маленькі діти тиснулися тоді до матері і з жахом дивилися на гостю, з лиця схожу на людей, що якось забрали їхнього батька, після чого він повернувся додому весь побитий і хворий.

Сам же господар дому виявився веселим дотепним чоловіком одного зі мною року народження. Він зовсім не скаржився на федералів, що катували його, чим і здивував мене. Він глузував з них... Казав, розтираючи роздроблені плоскогубцями пальці: «Нещасні... Доведеться ж за все відповідати перед Богом. Яка різниця, що ми називаємо його Аллахом...»

— І його вбили, — тихо вимовляє Айна. — Прийшли, забрали, десь розстріляли, а труп викинули на дорогу. Ніхто в селі не сумнівається, чому так сталося, тому що він розповів вам про катування. Ми вирішили попросити вас навіть зараз не називати його імені. Ніде. Щоб родина вижила.

— А пам’ятаєте того чорноволосого хлопця, що тоді сидів на саморобному тапчані поруч із господарем?

— Звичайно. Теж дуже сміхотливий був. Іще заспокоював...

— Так-так, він вам усе казав: «Не хвилюйтеся так! Чеченці — ми живучі. От мене ніяка зараза не бере.»

— Це він так відповів на запитання, чи сняться йому по ночах катування, через які пройшов...

— Його теж нема. Убили. Так само: прийшли, уточнили прізвище, забрали. Тільки труп не викинули, а змусили родичів викупити. У результаті з п’яти чоловіків, із якими ми тоді розмовляли в Сельментаузені — у тій кімнаті з грубкою, — нема тепер трьох... А тракториста пам’ятаєте? Він лагодив трактор біля крайнього будинку в Сельментаузені, і ви говорили з ним хвилин п’ятнадцять. Він вам розповідав про набіги федералів, а ви його ще запитали: «А бойовиків давно бачили? Коли вони приходили?»

— Так, звичайно. І він відповів: «Давно. Рік тому. Зайшли в село, добу сиділи, федерали на цю добу припинили обстріли, бойовики відігрілися, помилися, пішли далі — і тут почалися в нас облави...» Це його розповідь. Вона у мене записана в блокноті.

— Тракториста теж застрелили... А пам’ятаєте людей, з якими сиділи вночі в Махкетах, і говорили, говорили, говорили? У кімнату набилося тоді людей 20–25. Так половини тепер теж нема на світі. Пам’ятаєте Таус Тагірову? Вона так багато вам розповіла, плакала. Двох її синів забрали прямо з дому в 45-й полк, і вже два місяці нічого про них не відомо — пропали... Пам’ятаєте Магомедхаджиєвих? Харона і його дружину? Забрали Харона, побили на очах у шістьох дітей, поволокли, і теж майже два місяці нічого не відомо... Люди не знають, що робити далі. Похорон — щодня... — розповідає Айна, і очі в не! сухі.

Дивлюся на загнану в кут Айну, яка щоп’ять хвилин розмови згадує про власних дітей, залишених зараз у Махкетах. Її тіпає від думки, що доки її не буде, з дітьми може статися що завгодно. Раптом донесуть?

У кого повернеться язик сказати, що це життя хоч сяк-так нагадує нормальне...



БЛОКАДА ГРОЗНОГО. ЧЕРГОВА. № 100


Рятуйся, хто може


Життя Грозного поділяється на дві категорії — «відкрите» і блокадне. Перша — це коли місто вільне для в’їзду і виїзду. Відносно, звичайно, вільне: однаково треба пересуватися через «сито» десятків внутрішніх блокпостів-грабіжників, що стягують данину по 10–20 карбованців з кожного, хто проходить, а тим більше проїжджає мимо. Проте є шанс з’їздити до родичів у село, навіть за кілька кілометрів від Грозного (що неможливо за «другої категорії»), можна відправитися на ринок у Гудермес і навіть, якщо пощастить і ти пройдеш усі блокпости на всіх дорогах, — у прилеглі: з одного боку — Інгушетію, з іншого боку — сусідній Дагестан. Воля! У межах війни, звичайно. Студенти з’їжджаються з сіл на заняття в грозненські інститути, що напіввідкрилися, і університет. На вулицях — народ. Грозненське життя вирує серед руїн.

Друга категорія — блокада, або «Стоп, колеса!» Так називають військові стан, коли самі ж закривають місто, й у ньому починаються «спецзаходи» — перевірки й облави, сенсу яких часом збагнути не просто складно, але й неможливо. Грозний завмирає, ринки порожніють, крамниці згортають свій товар, по вулицях, зі швидкістю урагану, ганяють бронетранспортери, змітаючи все на своєму шляху, включно з випадковими перехожими. Чутні постріли й автоматні черги. Хворих дітей батьки забирають прямо з операційних столів.

Руїни зруйнованого міста теж бувають веселими — це коли раптом із самого ранку багато яскравого сонця, а кіптяву пожарищ розвіяли нічні вітри.

17 вересня 2001 року в Грозному так і починалося — люди, що лавірували між руїнами, посміхалися. І сонцю, й один одному, й цьому хвилинному щастю, котре — «як раніше». А на інше, не хвилинне, тут не сподіваються.

Інтуїція не обманула грозненцев і цього разу — їхня радість не могла тривати довго. Уже до дев’ятої ранку руїни спохмурніли. Навіть сонце немовби сховалося. І люди уткнувши підборіддя в груди, намагалися непоміченими прошмигнути повз блокпости, навколо яких солдати взялися розкладати «жалких змій». Це спеціальні загороджувальні засоби, металеві рухомі стрічки із залізними піками, що стирчать назовні, середньої величини. Розклали — значить, «стоп, колеса». Народ знає: якщо наткнувся на «повзучих змій», отже, рятуйся, хто може, шукай укриття чимшвидше, місто перекривають для руху транспорту, а це найпевніша ознака початку «зачистки». І скоро Грозний знову завмре, і людей розженуть по домах, якщо вони в них іще залишилися.

До одинадцятої ранку настає мертва пауза в житті міста. Не можна рухатися вже й між блокпостами. Після метань між перекритими дорогами свою поразку змушені визнати навіть ті сміливці-веселуни, що за годину до цього ще підморгували: мовляв, прорвемося, куди треба, ми тут знаємо такі потайні стежки в замінованих руїнах, що ніякі блокпости нам не страшні.

Солдати, що охороняють блокпости, дивуються разом із нами, тими, хто застряг: дивний наказ надійшов — не пропускати навіть військових і міліціонерів!

Дійсно, поруч стоять заблоковані офіцери якогось іншого силового відомства, не того, котре віддало наказ про блокаду. (Характерна риса для Чечні — «силовики», дарма що в складі одного «Об’єднаного угруповання сил і військ на Північному Кавказі», намагаються одні одних не слухати, не сприймати). Міліціонери із так званої «чеченської міліції» — знову організованих підрозділів із числа місцевих жителів — теж серед нас, тобто в блокаді. Дівчатка-школярки років дев’яти-десяти також утратили право пройти ще сто метрів і добратися до зруйнованої школи № 41, де, всупереч усьому, йдуть заняття. Навіщо все це?

Застряглі люди не задають таких питань солдатам, що здійснюють блокування. По-перше, солдати й самі не в курсі. По-друге, знають, що це нічого не змінить.



Стрілянина по генералах


У будинку уряду Чечні, що являє собою групу відремонтованих будинків за високим непоказним сіро-брудно-жовтим парканом у самому центрі Грозного, у цей же час по своєму кабінету метається прем’єр Станіслав Ільясов.

Урядові кімнати довкола нього порожні: 80 відсотків чиновників не з’явилися на роботу тому, що не змогли дійти до будинку через блокпости. Ільясов хапається за численні телефони, гнівно перелаюється з кимось із високопоставлених військових. Поруч із ним — молодий генерал-лейтенант. Генерал розуміюче киває, і виходить у них начебто розмова однією мовою: військове всевладдя і «бєспрєдєл» у Чечні пора рішуче припиняти, інакше ніколи до мирного життя не доберешся.

Збоку все це виглядає дивно: чому І генерал, і прем’єр — такі важливі тут люди — безсилі проти армійської анархії? По пустельних вулицях на величезній швидкості продовжують шастати розлючені бронетранспортери — господарі грозненської ділянки Всесвіту. Нікому в цілому світі цієї миті немає діла до Ільясова. Та й він наразі не знає, що от так, майже самому, йому доведеться перебути в уряді ще кілька днів... Блокада буде тривалою.

Ближче до полудня місто стає фортецею, що готується до проведення якоїсь великомасштабної спецоперації. Жінки шепочуться: «Може, десь наступ бойовиків?» Життя завмирає, люди намагаються зникнути. Лише гуркіт бронемашин, ближній і дальній, та іноді жіночий крик, що переходить у плач: «Пропустіть, там у мене дитина...»

...Молодий генерал-лейтенант починає прощатися з прем’єром Ільясовим. Той просить його залишитися. Але генерал каже, що ніяк не може, що мусить поспішати в Москву — на доповідь президенту, доповідь намічена на завтрашній ранок. «Уже два тижні я тут... Досить», — вимовляє генерал.

Присутні дивляться на генерала з повагою і навіть замилуванням. Вузьке коло посвячених знає, що в генерала було спеціальне завдання президента, безпрецедентне в нинішньому контексті Чечні: зібрати факти про військові злочини, зробити висновки і доповісти главі держави.

Гелікоптерний майданчик — прямо на території урядового комплексу, під вікнами прем’єрського кабінету. Ільясов проводжає генерала і його почет до трапа. Гелікоптер швидко злітає з урядового майданчика, і ще якийсь час його можна бачити. Усі, хто заблокований під цю пору на блокпостах, особливо в самому центрі Грозного, теж бачать цей гелікоптер... Але споглядання триває всього кілька хвилин, після чого гелікоптер падає прямо на центр міста. Його збивають «Стінгером».

У тому гелікоптері гине і молодий генерал-лейтенант (на ім’я Анатолій Поздняков), що поспішав на доповідь до президента, і ще один генерал Генерального штабу, що йому допомагав, і шість полковників Генерального штабу. І пілоти, звичайно. Разом із усіма матеріалами, зібраними президентською комісією з фактів військових злочинів у зоні «антитерористичної операції».

Увечері всі телеканали й інформагенції волають про «велику трагедію для всіх Збройних сил», про «нову вилазку бойовиків», про те, що збив гелікоптер бандит-одинак із «зенітно-ракетним комплексом іноземного виробництва» в руках, «у білих штанях», із багатоденною щетиною... Він вискочив із руїн у районі, що прилягає до майдану Мінутка.

Але я ж сама там стояла... Там було таке скупчення блокпостів, як ніде в Грозному, і якщо хтось «вискочить з руїн», а тим паче зі «Стінгером», — це буде видно відразу на кількох блокпостах, озброєних до зубів. Та й, власне, ніякий це вже давно не майдан, а всього лише ділянка землі, перерита снарядами й бомбами. Руїни, блокпости, знову руїни, знову блокпости... Солдати можуть бачити як один одного, так і довколишній простір без бінокля, і коли стоїш на Мінутці, не може спасти на думку зробити зайвий рух рукою — настільки все під контролем. Навіть фотоапарат вийняти без дозволу федералів — велика проблема, що може закінчитися автоматною чергою без усякого попередження, і де гарантія, що відірве тільки руки з фотоапаратом, а не одразу з головою? То що вже говорити про «бойовика в білих штанях із зенітно-ракетним комплексом».

Та й гелікоптер, як з’ясовується, цього разу чомусь «випадково» летів без жодного бойового прикриття. Хоча там були високопоставлені офіцери. І загинув на Мінутці саме той військовий, котрий спробував повернути справу до миру. Занадто багато деталей, що змушують сумніватися.

Саме такою є одна з найголовніших проблем Чечні — вона не в хитрості й оснащеності бойовиків, і не в «іноземному виробництві» їхньої зброї. Вона — у зрадництві «своїх». Тих із них, хто бажає продовження війни і заради цього готовий на все. Наприклад, на тотальну блокаду Грозного, яка 17 вересня 2001 року створила всі необхідні умови для стрілянини зенітно-ракетними комплексами по потрібних генералах. Стрілянини без зайвих свідків.



«Пагаварі мне єщьо, сука!»


Цей гелікоптер став і причиною блокади, і приводом до її продовження на невизначений час. І не важливо, хто все це влаштував, — важливо, хто за все одержить сповна.

Уночі з 17-го на 18-те Грозний потрясли найпотужніші «зачистки». Чоловіків виловлювали по будинках, і жіноче волання вслід синам, чоловікам, братам, сусідам стояло над містом, змішуючись із автоматними чергами й гуркотом мінометів.

До шостої ранку 18 вересня блокадний світанок відтіснив блокадну ніч, переповнену стріляниною. Бронетранспортери, обліплені змерзлими, злими і невиспаними людьми в чорних масках, чекали грозненців, що з необхідності виповзали на вулиці.

А необхідність лише одна: комусь обов’язково треба йти на роботу. Медикам, наприклад. Хворі ж бо чекають...

Пробиваю щілинку у фіранці, господарка кімнати пошепки благає не виявляти себе: побачать «маски» — обстріляють.

Через щілинку розглядаю порожню вулицю за вікном. Це Старопромисловське шосе. За п’ять метрів від щілинки — бронетранспортер. За десять — теж. Куди сягає зір — бронетранспортери скрізь. Солдати, сидячи на броні, гидко й безпричинно матюкаються. Деякі відверто нетверезі. Інші глушать воду з пластмасових пляшок — похмільний синдром.

І ось, дрібними кроками, з оглядкою, побоюванням і постійними зупинками по шосе рухається молоденька медсестра. Вона в білому халаті, одягла його, звичайно, спеціально, щоб солдати бачили, що медпрацівник, і пропустили. Вона йде на роботу, зовсім поруч тут 9-та грозненська міська лікарня. Про неї всім у Грозному, і військовим, і цивільним — усе-таки не хочуть умирати — відомо, що 9-та — єдина, що не перестає працювати за жодних обставин. 9-та тут зовсім поруч. Медсестрі залишилося кілька метрів...

Ось медсестра виставляє вперед ногу й чекає, чи не вистрілять? І тільки потім підтягує іншу, від страху зігнуту в коліні. Схоже на балет, але це життя...

Так, «поповзом», медсестра й «рухається». Солдатів це відверто розважає. Вони матюкаються ще завзятіше.

Медсестра на дорозі зовсім одна — нікого, крім тих, хто її чекає на бронетранспортері й уже взяв на мушку, і тих, хто позаду й теж тримає палець на спусковому гачку.

Нарешті набридло. На медсестру нестямно верещать: «Стаять!» Це солдати позаду. І раптом, від цього окрику, зовсім зненацька дівчина стає сміливою — вона випрямляє коліна і швидко й рішуче йде кудись убік. Геть. Її проводжає автоматна черга.

Над Старопромисловським шосе знову тиша. Потім з’являється група жінок — осіб десять. Повільно і теж навпомацки вони намагаються протиснутися до будинку Ленінської районної військової комендатури — її ворота саме напроти моєї щілинки. Це матері, дружини, сестри заарештованих під час нічної «зачистки» чоловіків. Вони йдуть у комендатуру довідатися, який викуп буде призначений за їхніх чоловіків. Викуп — звичайна практика в Чечні. Треба встигнути зі світанком, поки заарештованих із комендатури не відвезли ще кудись, тоді можна взагалі ніколи й ніде людини не знайти.

— Пашлі атсюда!

Матері, дружини, сестри впираються в соковитий плювок із БТРа.

— А ось ті, — починають навперебій пояснювати жінки, показуючи в сторону попереднього БТРа, — сказали нам сюди йти...

— П-п-пшлі атсюда! — люди в «масках» щиряться, ніби голодні вовки, цідять слова крізь зуби. — Каму сказано! П-п-пшлі!

І знову мат. У жінок різко спалахує істерика.

— Дайте жити... Наших забираєте... Грабуєте... Матерів своїх згадайте...

— Пагаварі миє єщьо, сука! — волає БТР, заводячи себе матом. — Сказалі же вам: уєзжайтє атсюда! Нєчєва здєсь жить. Наше ета.

Жінки з риданнями відступають. Чується:

«А куди ж нам їхати?»

«Хто нас де чекає?»

Услід групі жінок висувається військовий, з вигляду офіцер. Йому відведено роль «доброго слідчого», що з’являється після «злих». Він про щось шепочеться з жінками (про викуп), і, обнадіяні, ті швидко й діловито розходяться. З офіцером продовжує сперечатися лише одна, але через кілька хвилин і вона йде — компромісу, певно, досягнуто.

Цей офіцер — посередник-фінансист. Таких тут багато. У кожній військовій частині, у кожному підрозділі, у кожній комендатурі. Оскільки работоргівлю заарештованими здійснюють скрізь, поголовно, і кожен учасник фінансового ланцюжка розраховує на свою частку. Цей офіцер сказав кожній, який варто принести в комендатуру викуп, щоб «її» чоловіка до вечора відпустили. Звичайна історія: «зачистка» з метою відлову бойовиків завершується примітивним торгом: товар — гроші — товар.

Щоправда, стосується це не всіх. Тому що не всі здатні роздобути грошей: Чечня зубожіла. Не всі встигають до призначеного офіцером терміну. І тоді сліди заарештованих губляться. Або ж посередник повідомляє, що тепер мова вже йде про викуп трупа... А труп уже коштує дорожче, ніж живий: так ухвалено військовими, які знають, що немає для чеченця гірше муки, ніж не дотриматися правил похоронного обряду для сина, батька, брата.

Так добігає кінця другий блокадний ранок.



Єдиний пацієнт


Настає блокадний день. Особливої розмаїтості в життя грозненців він не вносить. Усі залишаються заблокованими не просто в місті, але й по окремих його секторах — умови військової мишоловки зберігаються: пересування з однієї частини міста в іншу, в тому числі й піше, заборонено. І ти, як у лабіринті, кружляєш таємними стежками й руїнами, а опиняєшся біля все того ж блокпоста, де, гріючись на сонечку, веселий солдат, якому теж добряче все це набридло, пропонує розповісти анекдот як розплату за нашу, тих, що зібралися біля його бетонної будки людей, несвободу.

І розповідає. З відомої категорії: «Летіла зграя слонів...» Ми — ті, хто по іншу сторону колючого дроту, — не сміємося — лише криво посміхаємося.

— Не смішно? — запитує веселий солдат і зненацька, забувши про наказ, пропускає вперед більшість застряглих поруч із ним людей. Ці щасливі випадки в Чечні — запорука виживання.

Мені треба в так звану дитячу міську лікарню № 2 — єдиний сьогодні дитячий стаціонар швидкої допомоги на всю Чечню, де є дитяча реанімація.

Вулиця 8-го Березня пустельна, як Сахара. А будинок дитячої лікарні на ній — як напіввинищений оазис: другий поверх зяє порожнечами на місці вікон, перший вражає безлюддям і повною відсутністю милих серцю дитячих звуків. За столом в убогій кімнатці сидить великий смаглявий чоловік в окулярах на кінчику носа й намагається читати книгу. Це головний лікар Руслан Ганаєв, він дуже нервує:

— Я як на голках. Мої лікарі повезли важкого хлопчика додому в Аргун — батьки так зажадали. Сказали: вмирати, так уже вдома, а не в Грозному...

Хлопчику місяць, у нього круп, задихається, лікарі будуть качати ручний дихальний апарат до Аргуна, а потім повернуться... А може, не повернуться.

— А де діти? Де ваша охорона? В адміністрації запевняють, що всі лікарні під охороною.

— Охорони не було й немає. Мабуть, про нас не пам’ятають. Дітей теж немає. Як тільки почалася блокада, батьки позабирали своїх дітей і спробували прорватися в села, рятуючись від обстрілів і «зачисток». Забрали навіть із реанімації. Вийняли трубки й понести. Дівчинка з ДЦП лежала на розтяжці — зняли з розтяжки. У лікарні зараз залишився всього один пацієнт — тримісячний Салават Хакімов з Алхан-Кали. Він — важкий, і він спить.

Поруч із туго запеленаним сплячим Салаватом — молоденькі мама й тітка. Вони пояснюють, чому не пішли слідом за всіма. Хлопчику потрібна термінова операція, без якої він приречений. У Салавата свищ тазостегнового суглоба, що утворився на місці укола, зробленого в пологовому будинку. (І в пологовий будинок, і в дитячу лікарню так і не підвели воду, і сьогодні це, по суті, польові госпіталі з відповідним рівнем дезінфекції, точніше, відсутністю її. Звідси й свищ на місці «брудного» уколу). У дитини вже гноїться кістка, починається сепсис і дуже висока температура — він може загинути в будь-який момент.

— Чому ви не привезли хлопчика на операцію раніше?

Питання природне, але не для цих абсолютно протиприродних умов. Хлопчик народився незадовго до того, як у його рідному селі Алхан-Кала почалася «зачистка» — ловили одного з польових командирів. Село, як і зараз Грозний, повністю заблокували. Ні входити, ні виходити. Включаючи вагітних, хворих і дітей на руках у їхніх матерів. Усі були прирівняні до пособників терористів. Спочатку федерали кілька тижнів ганялися за бандитом по селу, потім, знищивши, перейшли до багатотижневої «зачистки» населення. Вивезти дитину в Грозний, у лікарню, не було змоги. Салавата тричі оперував сільський фельдшер. Прямо вдома, без жодного наркозу й антисептики... Операції пройшли невдало, у результаті в нього гноїться кістка, і він дуже слабенький. Салават — справжня жертва цієї проклятої «антитерористичної операції», хоча йому всього три місяці від роду і терористом він не може бути хоча б лише через це.

— Завтра операція, — каже мама. — Далі тягти не можна. Спасибі лікарям, що, незважаючи на блокаду, будуть оперувати.

Хлопчик лежить поперек дорослого ліжка — дитячих тут немає. Ми присіли поруч із ним і відразу провалилися. Виявляється, всі ліжка з дірявими залізними сітками, і якщо не приловчитися, підклавши під матрац старі дерев’яні двері, принесені з сусідніх руїн, то й не ляжеш, і не сядеш.

Дивно виглядає і медичне устаткування, що використовують лікарі. Якби над вхідними дверима не висіла табличка «Міська дитяча лікарня № 2», то весь цей інвентар можна було б сприйняти за склад списаного устаткування, що просто не встигли винести на смітник. Але в цієї мізерії, яку лікарі вважають безцінною, — теж своя військова історія. Перед штурмом Грозного на початку війни, взимку 1999–2000 року, лікарі сховали все, що використовували в роботі, у прилеглих підвалах: якщо бомба поцілить в один, то заціліє інший. Один підвал, де зберігали операційне устаткування, під час «зачистки» знайшли федерали, вийняли все і знищили, попередньо відрапортувавши по телебаченню, що знайшли «таємну операційну», де повертали в стрій поранених бойовиків. Те, що дивом збереглося по інших підвалах, тепер слугує дітям на вулиці 8-го Березня, у лікаря Ганаєва.

— Ви одержували яку-небудь нову апаратуру від нової влади?

— Ні, звичайно, — відповідає головлікар.

А в Москві тим часом багато розмов про те, як «налагоджується в Грозному мирне життя», про ешелони медобладнання від імені Мінздраву, про вантажівки з ліками. У місті постійно змінюються мери. Кожен новий мер вимовляє нові гучні слова про «нову Чечню» — і нова бездіяльність. Нині чинного мера звуть Олег Жидков. Він — полковник ФСБ. Неприємний тип зі скляними очима й корпоративною ненавистю до відкритості. Він сидить у мерії, і звідти його не витягнеш. У момент його призначення генерали говорили по телевізору про надію на відродження Грозного з попелу. Але Грозний, як і раніше, в попелі, а мер Жидков так жодного разу не побував у Руслана Ганаєва в лікарні. Утім, як і в усіх інших грозненських медичних закладах. А разом із Жидковим, між іншим, у Чечні справно одержують зарплату з Москви і деякі інші відповідальні за стан 2-ї лікарні пани — «соціальний» віце-прем’єр, міністр охорони здоров’я з пристойним почтом чиновників на додачу.

І що? А нічого. Нікого з них абсолютно не цікавлять діти Чечні, що, занедужавши, можуть сьогодні розраховувати на ще менше, ніж за Масхадова.

...Головлікар знімає окуляри й оголює вічні очі доктора Чехова. Він не бажає вплутуватися в політдискусію.

— У нас... обов’язок, — каже він м’яко й тихо. — Що б не сталося... Ми не про Жидкова — ми про дітей.

І раптом, побачивши чийсь силует у сутінковій темряві розбитого лікарняного коридору, швидко йде назустріч, міцно, як після довгої розлуки, обіймаючи чоловіка, що ввійшов із вулиці. Це педіатр — саме той, хто, ризикуючи своїм життям, вивіз дитину з крупом із блокованого Грозного в місто Аргун і зумів ось повернутися.

Вони стоять, обійнявшись, кілька хвилин, немовби він вернувся з приреченої розвідки боєм.

— Пора йти звідси. Незабаром почне сутеніти. Вас можуть засікти, — кажуть ті, хто поруч.

— Хто може засікти?

— І одні, й інші. Дуже небезпечно. Від наших відіб’ємося, від ваших — ні.

Виходимо на поріг, прощаємося — і знову як востаннє. Це головна сучасна грозненська традиція: ніхто не сподівається дожити до ранку. І тому не тамує в собі душевного тепла: завтра може й не настати. Якщо не для тебе, то для нього...



Розмови на кухні


Знову блокадний вечір, а відтак і блокадна ніч. Ніколи ще, від часів штурму взимку 2000 року, у Грозному не було так неспокійно, як у цю вересневу блокаду. Здається, небезпечно все: дихати, ходити, говорити... І навіть думати, бо ж народжуються думки, якими хочеться поділитися. А це теж небезпечно.

Але насувається блокадний вечір, і хоч він і нервовий, сторожкий, але хочеться поговорити. За столом п’ять жінок, що випадково опинилися поруч, — від пенсіонерки до молодої. Усім хочеться забутися, побалакати про хороше й про любов, неспішно розплітаючи жіночі історії, свої й чужі, але на кону лежить усе те ж — про війну, що палахкотить за вікнами і, як лиш тільки ми забудемося, вражає нас у найболючіші місця.

Лариса Петрівна народилася, виросла і прожила все життя в Грозному. Росіянка. Тепер, із приходом росіян, змушена перебувати у вузькообмеженому просторі одного з грозненських дворів. І так — уже кілька місяців поспіль.

Історія Лариси Петрівни тяжка: вона була в заручниках у чеченських бандитів на самому початку війни, вони вимагали відписати квартиру на зазначене бандитами ім’я, але, нічого не домігшись, просто відпустили, багатомісячно немиту, затуркану, з нігтями, закрученими в трубочки.

— Добре, забула я все, — нарешті обриває себе Лариса Петрівна. — Не хочу згадувати. Вижила, і годі.

Їхати їй із Чечні нікуди, і тепер, із погіршенням ситуації, коли багато військових перетворилися на тих же бандитів або ж «працюють» разом із ними, Лариса Петрівна, з власної волі, нікуди й ніколи не виходить від своїх чеченських колишніх колег, що прихистили її. Лариса Петрівна — інженер на пенсії.

— Але це теж не життя.

— Так. А куди подітися?

Те саме казала мені мама маленького Салавата зі свищем. Люди живуть зараз у цьому місті не тому, що це — нормальне життя або щось міняється на краще, а тому, що «подітися нікуди».

— Я не розумію, як усе це відбулося. Чекали полегшення з приходом військ, сподівалися на краще життя, а тепер — зовсім раби.

Друга серед нас — чеченка Фатіма, давно вже вдова. Недавно вона викуповувала сина з райвідділу міліції (так само на світанку йшла до комендатури в натовпі жінок). Фатіма розповідає свою історію дуже тихо — голосніше боїться, тому що вважає, що всюди «вуха» — уся Чечня в «стукачах».

Її сина забрали о п’ятій ранку, прямо з постелі. Відбили всі нутрощі, вимагаючи зізнатися у зв’язку з ваххабітами. А як йому було зізнатися, якщо він із родини, яка багато чого поклала на вівтар боротьби з довгобородими, і переслідуваної ними?

Із шостої ранку, разом з іншими, Фатіма вже стояла біля міліцейського шлагбаума. Незабаром вийшов офіцер і сказав: «500 доларів, і не пізніше третьої години дня, інакше сина більше не побачиш».

— І ти знайшла 500 доларів?

— Уяви собі. Так швидко я ніколи не бігала від будинку до будинку.

Син здобув волю і тепер лікується — у нього відбиті нирки. А той чеченський міліціонер, друг ії родини, що допоміг зібрати ці прокляті 500 доларів, він довгі роки пропрацював міліціонером — до Дудаєва і всіх нинішніх воєн — і повернувся в міліцію торік, людина при високому чині, посаді та з сердечним болем за все те, чому тепер став свідком, — отож, того самого вечора, коли Фатіма викупила сина, він помер від інфаркту. І перед тим, як померти на руках у близьких, усе повторював: «Як же це могло статися?» І кожен розумів, що «це» стосувалося не лише сина Фатіми.

Жінки за столом не плачуть, хоча й хочеться. У Грозному рідко почуєш плач: сльози давно виплакані, і з того, плаче жінка чи ні, визначають, як давно вона повернулася в Грозний із біженських таборів.

А за вікнами — пітьма й тиша, навіть собаки давно не гавкають. Немає й птахів — їх теж «зачистили». Не співають, та й годі. Десь далеко — заграва спорадичних бомбометань без звуку, звіддаля нагадує спалахи грози, але на вигляд надто штучна й похмура.

Говоримо про те, що відчуваємо, дивлячись на заграву: чи можна радіти життю, коли розумієш: якщо не ти зараз потрапив під ці бомби, то обов’язково хтось інший — це закон нового чеченського життя. Після опівночі знову настає час скреготання бронемашин. Усі пригнулися й скулилися, змалівши: куди вони повзуть? Чи не до тебе?

П’ять хвилин, і відлягло — не до тебе. «Броня» прошваркотіла мимо.

— Ось до чого ми дійшли: радіємо, що до іншого, — висновує Фатіма.

До нового блокадного світанку — годин п’ять, і треба їх витерпіти, а це річ абсолютно інтимна. Жах виживання в тому, що виживають, як і народжуються, поодинці. Отже, треба розходитися, щоб лягти, заплющити очі й залишитися сам на сам зі світом, який тебе не потребує.



ГРОЗНЕНСЬКІ МОЛОДЯТА ВІКТОРІЯ Й ОЛЕКСАНДР


— Босяк ти, Сашко! Ну й босяк... — мило воркоче-примовляє Віка, намагаючись кудись дотягтися своєю покрученою рукою. Позаду — темний проріз, що нагадує відкритий холодильник.

Нарешті намацала те, що хотіла, і тягнеться до Сашка-босяка:

— Ось тобі гребінець. Усе-таки ми мусимо як люди... Пригладь кучері.

Ми бачилися напередодні ввечері. За минулу ніч у їхньому віконці — ще два кульових «поранення». Утім, обоє не звертають жодної уваги на ці зрадницькі дірки: місце дії — Грозний. А це означає, що люди тут живуть до всього звичні.

— Стріляли... — кажуть байдуже, стилізуючись під відоме старе кіно. — Пам’ятаєте «Біле сонце пустелі»?

— Пам’ятаю, звичайно. Його по телевізору часто повторюють.

— Це у вас. У нас люди телевізор не дивляться, і нерідко питаєш: «Пам’ятаєте той чи інший фільм?» А людина відповідає: «Не пам’ятаю».

«Стріляли...» І відразу сміються, і пестяться — справжні молодята: одухотворені недавньою ніччю і цілковито вільні від будь-якого «вчора», яким би воно не було. Наука жити миттєвим щастям освоєна цією парою віртуозно. І справді, не так уже й скоро, години за три, настане грозненський день, і тоді наваляться проблеми: що поїсти, де дістати воду, — і прийде злість, і образа, й усвідомлення клітки, у яку загнаний долею, і, зрештою, ближче до третьої дасть про себе знати хронічна відсутність обіду...

Але наразі — сніданок. Грозненський сніданок воєнного часу. Рідкий чай — вода, хоч і перекип’ячена кілька разів, але чимось пахне.

— Краще робити вигляд, що в нас усе, як в інших по країні, — каже Віка, посьорбуючи гарячу рідину, гордо іменовану «ранковим чаєм» — Інакше збожеволієш.

— І не згадувати, що, крім чаю, у домі нічого? — напівзапитує-напівстверджує Сашко.

— Ти на що натякаєш? — кокетливо жмуриться Віка. — Що я погана господиня?

Віка й Сашко — грозненські молодята. З містечка Іванова — так називається один із грозненських мікрорайонів, де немає вулиць, а лише номери будинків.

Офіційно вони — Олександр Георгійович і Вікторія Олександрівна Джури. Уклали законний шлюб 6 квітня 2001 року — кілька місяців тому.

— Віко, все, годі дурниць! Читай! — наказує «зачесаний босяк», випивши чай.

Хвилини зо дві Віка кокетує, «пускає бісики» чоловікові, що напустив на себе суворість. На третій хвилині гри, як тільки Сашко реагує на «бісики», Віка знову кудись убік запускає руку і дістає зошит, що пройшов з нею всю війну.

...Все зрозумієш.

А відчуть — не зможеш:

Бо біль чужий — гіркий, а не болить.

До самокатування, до мандражу,

До хрускоту в суглобах — інвалід...

От і сидиш, немовби жук старечий.

П’ять кроків подолаєш — знов сідай...

І тільки вітер обійма за плечі,

Й душа одвічно тягнеться у рай.

Який страшний цієї долі іспит,

Знущається природа тяжко так:

Коли ідеш, як виродок, по місту,

Й на тебе витріщається усяк.

— Ну, от, заголосила... — перериває Віку Сашко. — А що-небудь веселеньке є?

Однак помітно, що чоловікові саме цей вірш дуже подобається. Він просто не хоче здаватися слабким при гостях.

Сашко й Віка — інваліди першої групи. З дитинства. Десятилітню Віку збив мотоцикл, і все, що з нею зараз, — наслідки тяжкої черепно-мозкової травми. А Сашко просто народився таким. Їхні опорно-рухові апарати на пару страйкують. Бувають, звичайно, світлі дні — особливо у Віки, яка ще аби-як пересувається. Але значну частину довгих місяців обоє проводять на двох із половиною квадратних метрах, на кухоньці в уцілілому першому поверсі їхньої «п’ятиповерхівки» (нагорі — згорілі й розбомблені квартири), сидячи за столом, що стоїть біля вікна, крізь яке пролітають кулі.

А вслід слова:

— Бідна, сарака. —

Обертом голова,

Та мені — однаково.

А вслід — смішки:

— Глянь, як іде!..

— Кажуть, віршики

Потихеньку пряде...

І знову — босоніж по лезу.

Не озлобитися.

Не впасти у відчай

І серед негоди триматись стоїчно.

Рік за роком — як річка бистра.

Плакати — просто. Тяжче — вистояти.

Віка Джура — поетеса. Це її головне заняття в житті. Тепер крім Сашка, звичайно. Вона пише вірші в старих шкільних зошитах — своїх і чужих, багато працює над словом, часто переписує. І тому дуже погано спить по ночах.

— Як і належиться поету, — додає Сашко.

— Уявіть собі, — підхоплює Віка, — коли вчора стріляли нам у вікно, я саме міцно заснула. Тому що увечері вийшов один рядок. От і не прокинулася, хоча боягузка — жах!

— Боягузка? Але чому не йдете звідси? Як ви все це пережили?

— Тоді ми вже були разом, просто ще не розписалися, — розповідає Сашко. — Сиділи тут, у підвал не спускалися — не було фізичної змоги. Я був спокійний, готовий до смерті. А от Віка луже кричала в найстрашніші моменти. Так і переживали. Так і переживаємо.

Він замовкає. Я прошу продовжувати. Але Сашко заперечливо хитає головою — не хоче.

— Нехай Віка просто почитає. У неї є вдалі вірші про війну.

Віка вже не пускає ніяких «бісиків», а одразу читає:

Дев’ята вечора. Зима.

І двір шкільний мовчить.

Поглянь: немов зоря сама

Про щось нам гомонить.

Яскраве світло місяця —

Немовби сходять сни.

...Немовби не було й нема

Ні горя, ні війни.

Ми перекидаємося кількома незначущими фразами. Це як ковток повітря між пірнанням на глибину. І знову — вірші про довколишню війну:

Що чиниться тут? Коїться тут — що?

Як спиться тим, що віддають накази?

Ті, хто живе тут — мають «все й одразу»

Від тих — і тих. Не відаю, за що...

Одним — потрібна воля над усе.

Для інших же — наведення порядку.

І ось — бомблять...

Віка засумувала... Мовчить, погладжуючи «нічні» дірки в шибці.

Але на те й чоловік, аби дружині смуток розвіювати. Це Сашкова тверда позиція. І він починає «лікувати» свою улюблену поетесу.

— Гадаєте, Віка — така? Нічого подібного! Вона — справжня хуліганка. Це при гостях викаблучується. Знаєш, давай про печінку...

— Ні. Вона ж із Москви, їй потрібно про війну — серйозне.

— Знову викаблучуєшся?

— Добре! Набрид! — але «набрид» — теж із любов’ю.

Раз Печінка заявила:

— Плечі ви мені здавили!

Я тепер бажаю

Жить сама, як знаю!..

Обізвалася Ступня:

— Це беззастережно!

Заявляю, що і я

Буду незалежна!..

Досить мною керувати —

Буду я сама рушати!

Вслід за нею Селезінка

Запищала тонко-дзвінко:

— Остобрид цей ваш паштет —

Дайте суверенітет!..

Від такого непорядку

Організм зазнав упадку...

Ощетинились Мікроби:

— Ми — хлопаки суперпроби!

Ми тепер — понад усіх!

Успіх наш — у хаосі!

Віка задоволена справленим на Сашка враженням — той заходиться сміхом.

Усвідомити й зліпити ці шкалки (найжорстокіша війна, м’ятий і усе ще «медовий» місяць, глибока інвалідність, поезія) у єдине ціле мені луже важко. Занадто все непоєднуване і неправдоподібне. Мені потрібно переглянути чимало своїх уявлень про дійсність, що розгортається перед очима, стерти набутий за війну досвід — і тільки тоді вийде планета на ім’я «Джура».

Бо ж як усе вийшло, як ми познайомилися? Я йшла грозненською вулицею, де нема рятунку від руїн, пожарищ і воронок. Настрій був поганий. Про що думаєш у такому інтер’єрі? Про «зачистки» й міни, про типи застосованої зброї, про відірвані кінцівки, про людей із божевільними поглядами... А тобі раптом: «У нас тут чудові вірші пишуть! Ось проведемо — послухаєте.» І ведуть у чергове грозненське пекло, де життя, з позицій тривіального світовідчуття, навіть не передбачається, — і будь ласка, маєш: «Плакати — просто. Тяжче — вистояти.» І одразу постає доказ життя, що проживається по віршах.

— Віка не плакала навіть у найбезпросвітніші бомбування. Вона кричала: «Я не витримаю!» Доки кричала, я знав, що витримає, — підтверджує Сашко.

Протягом усього відміряного шляху кожен із нас тікає від суєти в напрямку до справжнього життя. Ось воно — там, здається, за поворотом. Але ні, знову не пощастило, то знову був міраж. І ти усвідомлюєш: шукай усередині, знайдеш... Але суєта є суєта, і знову — бігцем по колу, за новими, гострішими відчуттями, враженнями. І знову — поразка.

Тут же, у розваленому Грозному, що заживо гниє, де зовні нічого не знайти, ні на чому оку спинитися, крім горя, власного й чужого, саме тут життя може бути справжнім.

Нехай майже в печері. Нехай на п’ятачку метр на метр — у кухні, більше схожій на декорацію. Коли з холодильника дістають чомусь гребінець... У містечку Іваново електрики немає вже кілька років — холодильник перетворилося на вертикальну шафу і придатний хіба для зберігання гребінців.

Плита? Вона теж у сім’ї є. Щоправда, немає газу. І тому каструлі, на ній вишикувані, відіграють роль символів боротьби за краще майбутнє: буде газ — буде їжа не з вуличного багаття.

Мийка? Звичайно! Яка ж кухня без мийки. На жаль, за повної відсутності води в трубах.

І плафон над головою висить, але немає світла!

А Віка, на радість Сашкові, продовжує читати:

...Ми тут ще. Поки що — вціліли.

Як кажуть, «милував Господь».

Чи, може, ще не долетіли

Снаряди, що шматують плоть?..

Ми тут живем без світла і води.

Посеред моря крові і біди...


— А можна ще один?

— Звичайно, — Віка поблажлива до мене теж.

...Ми волаємо: бережіть нас —

Ми в заручниках у безгрішшя.

Ніби бранці своєї безвиході...

А снаряди в повітрі виють.

Куди цілиться той осколочок?..

...Проймає хвилями, до кісточок!

Лягти б спати, як у ріку кинутися, —

А все закінчиться, і тоді прокинутися!..

Мені соромно плакати в їхній присутності. І я не плачу. І не знаю, як висловити свої почуття, — такі мізерні у порівнянні з їхнім життям. Як на цій грозненській кухні — бутафорські: плита, холодильник, крани... Усе, крім почуттів. А на московських кухнях сьогодні все справжнє: плита, газ, вода з крана — і гаряча, й холодна. Усе. Крім почуттів. Вони — точно бутафорські. Занадто ситно їмо — для країни, у якій так довго триває війна.


— Усе-таки босяк ти, Сашко! — Віка трішки сердиться. — Адже ще рано. Скільки можна тобі казати: не кури натще. Шкідливо!

— Не можу я, Вікулю! Із семи років курю.

— Із семи? Ви чуєте? Якби знала, не пішла б за тебе...

А далі — її сміх. Заливчастий, ранковий, свіжий. Нічим денним іще не зіпсований. І вічно жартівливий басок Сашка.

Трохи про присмак — про те, що, залишаючи чийсь дім, ти обов’язково відчуваєш: бажаєш чи ні ще раз у ньому опинитися. Я — хочу. Сидіти в теплій компанії з цими двома людьми. І відчувати життя, яке вони випромінюють, незважаючи на особливу апатію війни, що вражає кожного, хто тут перебуває, законну млявість від того, що поруч було стільки трупів і смертей, що мертві дотепер лежать не поховані, може, за два чи три кроки від тебе. Це і є чарівність подолання, доступна небагатьом людям. Або — справжнє життя в декораціях війни. Коли твої біди на тлі їхніх щасливих посмішок — дрібниці. Придуманий суєтний пшик.



КОМСОМОЛЬСЬКЕ, ЯКОГО НЕМАЄ


Нема людини, що могла б дозволити собі стверджувати, нібито біль Хатині дужчий від жаху Герніки. Страждання не вимірюють вагами й лінійками. У кожного свій власний біль, і він найтяжчий для тих, хто його переживає. Друга чеченська війна вписала в новітню історію країни декілька сторінок, порівнянних і з Гернікою, і з Хатинню. За кількістю жертв, руйнувань, пролитої крові та наслідків для довколишнього світу. І зовсім не суттєво, що наразі цього ніхто не визнав: прийде час — і про це заговорять.

Одна з таких сторінок називається «Комсомольське».

Комсомольське — колись дуже велике село в Урус-Мартанівському районі, за сім кілометрів від райцентру. Тут жили тисячі людей, була лікарня, клуб, магазини, красиві покручені горбисті вулиці й чарівний «швейцарський» вид на гори.

Серед інших у Комсомольському виріс чоловік на прізвище Гелаєв і на ім’я Руслан. Це, власне, і вирішило подальший хід сільської історії й долю тисяч людей.

На початку лютого 2000 року федеральні війська повністю зруйнували Комсомольське — після того, як туди зайшов загін польового командира Гелаєва. Облога тривала місяць, після чого, у березні, Гелаєв і федерали розійшлися по своїх «квартирах», а село перетворилося на фантасмагоричну конструкцію з попелищ, руїн і свіжих могил на цвинтарі.



Через півтора року


Якщо йти колишньою вулицею Центральною, відчуття нереальності того, що відбувається, витісняє всі інші відчуття. З одного боку, нежива пустеля, глибоко моторошна тиша, де навіть птахи не співають, — і отже, немає звичного природного звукового тла. З іншого — майже як декорація фільму жахів: час від часу звідкись чути якісь голоси... Шлях до живого — до цих голосів — змушує дертися вгору. Певно, тут теж була вулиця в кращі часи, але тепер лише буйно розрісся чагарник, настовбурчився навсібіч І соромливо прикриває якісь руїни на задньому плані.

На протоптану стежку виходить чоловік. Він не тільки в зотлілому одязі, але й сам геть ізсохся. Худорба його бухенвальдська. Мабуть, туберкульоз постарався — зараз він буйно «гуляє» по Чечні.

— Ви тут живете?

— Так. Це колишня вулиця Річна, — він показує рукою в чагарник, звідки вийшов. — А ви кого шукаєте?

— Кого-небудь, хто тут живе.

— Це я. На нашій вулиці нема більше нікого. А взагалі, в село, кажуть, 150 родин повернулося. Але житла ні в кого немає.

— У вас є голова адміністрації? Сільрада?

— Немає. Ми самі по собі.

— Як це?

— Нема, і все. Певно, десь вважають, що й такого населеного пункту більше нема, стерли Комсомольське з карт. Інакше би згадали, поцікавилися, як ми тут.

— Тоді покажіть свій дім.

— Його нема, я ж кажу.

— А де живете? Надворі ж осінь.

— У хліву.

Чоловіка звуть Магомед Дудушев. З’ясовується, що ми з ним однолітки. Магомед, щоправда, виглядає старійшиною, хоча за віком старійшин нам ще слухати й слухати.

У Магомеда велика родина: дружина Ліза, шестеро дітей і мама. Життя Дудушевих зосереджене сьогодні в крихітній саманній хатинці — цього літа зліпили, у «хліву». А дім лежить поруч — зруйнований прямим влученням. Руїни дбайливо вкриті щільною синьою клейонкою — її якось роздавали в Комсомольському від імені ООН.

— Звичайно, хотілося б, щоб допомогли будматеріалами. Адже нам самим не побудуватися — ні зараз, ні в найближчі роки. У селі живуть лише самі бідні й багатодітні, хто не в змозі доїхати навіть до Інгушетії. От і бережу своє будівельне сміття від дощів. До кращих часів. Раптом усе ще зміниться, — говорить Магомед, заходячись кашлем. Звичайно, це туберкульоз.

— Що ви їли на обід?

— Ми не обідали.

— А на сніданок?

— Кукурудзяні коржі, чай. Дуже бідуємо. Самі бачите.

І це правда. На дітей Дудушевих зблизька страшно дивитися. Ті ж висушені тільця, що й у батька. І всі дуже брудні: у руїнах проблеми з водою, з теплом, електричні проводи висять бозна-як, ніби пропонують себе для самогубців. Побут, що не може називатися побутом.

Як і в більшості чеченців, що намагаються вижити на території Чечні, у Дудушевих пригнічений настрій і невеселі думки. Вони сподіваються лише на майбутнє, у якому головну роль має відіграти врожай кукурудзи. Її плантація починається одразу за саманним хлівом. Лише цей врожай здатний хоч якось уплинути на перебіг їхнього життя, геть поневаженого війною.

— Залишимо частину кукурудзи на зиму для їжі, — каже Ліза. — Решту хочемо продати й купити корову. Щоб не голодувати. Дві наших корови загинули тоді, при штурмі. Відтоді й бідуємо — дітей годувати нічим. Зрідка привозять борошно від імені Данської ради, нібито ми в Данії, — і більше нічого немає. Жодної іншої гуманітарної допомоги — ні від кого. На виручені від кукурудзи гроші ще треба взуття дітям купити, — бачите, вони босі.

Утім, і на Лізі плаття буквально піввікової давності.

— Усе моє згоріло, — перехоплює вона погляд. Ясно, що Ліза ще молода і красива, але розгледіти це зараз майже неможливо. — Нема в що переодягтися.

Звісно, ніяких компенсацій за згоріле майно і житло, зруйноване в ході бойових дій, Дудушеви не одержали. Ідеологія виживання зараз у Чечні гранично лаконічна: живи, як хочеш, а не хочеш — не живи.

При цьому Дудушеви якраз начебто з тієї категорії людей, про котрих тепер із придихом говорять з високих трибун у Грозному і Москві. Вони для чиновництва — позитивний приклад чеченців: не пішли в Інгушетію, не вимагали місць у біженських таборах і регулярної гуманітарної допомоги, живуть на своїй землі... Здається, лише допомагай Дудушевим і їм подібним, і тоді інші, не «позитивні», мешканці наметових таборів без зайвих прохань повернуться у свою республіку...



Діти


На «дні» жодні високі цілі навіть не прокльовуються. Убогість — річ жахлива, вона робить людей несамовитими. Тим паче, якщо помножена на війну, котра розтліняє усе, що трапляється їй на шляху. Іса, старший син Магомеда, побачивши росіянку, принципово перестає говорити російською мовою. Хоча й уміє, що підтвердили його більш дружелюбні батьки. Він люто хитає головою, виявляючи крайню недоброзичливість, і, нарешті, бурмочучи щось собі під ніс, зривається з місця бігцем, швидко перебираючи босими п’ятами.

— Немає взуття й у старших. Узагалі, — продовжує Ліза про своє.

Перша думка, що прийшла в голову, коли заблискали ці презирливі п’яти: «Кинувся за автоматом, де-небудь прихованим». Стільки ненависті було в погляді Іси, у рухах. Навіть у впертій потилиці, в тому, як сидить навпричіпки і демонстративно відвертається. Біда...

Однак вини Іси в тому немає. Світ нинішніх чеченських підлітків — це безупинна низка жахів, постійна, протягом декількох років, участь у похоронах рідних і близьких, що померли неприродною смертю, і це головний атрибут їхнього дорослішання. Ще, звичайно, розмови, які щодня провадять дорослі: про те, хто живий, кого знайшли вбитим, як «зачистка» пройшла, за скільки кого викупили у федералів...

Іса повертається, і Ліза перекладає. Його, виявляється, цікавить, чому Путін оголосив хвилину мовчання за жертвами американської трагедії і нічого ніколи не говорить про безвинно загиблих чеченців? Чому стільки галасу довкола змитого Ленська, і Шойгу особисто обіцяє президенту вибувати місто заново, а в Чечні все знищено і ніхто нікому ніяких обіцянок не дає? Чому всю країну сколихнула смерть моряків «Курська», але коли протягом декількох діб на полі розстрілювали людей, що вибігали з Комсомольського, «ви мовчали»?..

— Мене розстрілювали! Зрозумійте це! — вигукує Іса вже російською. — Хочу знати, чому так.

І я хочу. Теж. І єдине, що можу запропонувати у відповідь, це продовження списку запитань, на які відповідей немає.

Але Іса знову блискає п’ятами. Якщо значна частина дорослих, можливо, здатна самостійно перенести жахіття, що впали на їхні плечі, і згодом навіть знайти пояснення, котрі дозволять цим людям не озлобитися, то підлітки і юнаки Чечні, дорослішання яких пройшло в атмосфері нетерпимості й безконечних сльозах сестер і матерів, терпіти, здається, не мають наміру. Молодше покоління чеченців — ті, хто зараз у старших класах або щойно закінчили школи, — найважче покоління з усіх, які коли-небудь зростали тут. Незалежність по-дудаєвськи? Бачили. Першу війну? Відчули. Другу? Ще б пак. Трупи? Донесхочу. Головне в житті? Вчасно сховатися від людини з «Калашниковим». Ціна людського життя? Саме на їхніх очах звелася до нуля.

Молодша сестричка Іси, 14-літня Зарема, теж поблажливо дозволила собі трохи зі мною поспілкуватись, але була на слова скупою, гляділа зацькованим звірятком, що очікує від навколишньої дійсності лише поганого. Жодного натяку на комунікабельність, на бажання зрозуміти людину, що прийшла з іншого світу. Але є одержимість, а є екстаз. Є тенденційність, а є наразі упередженість. Якщо старший брат — уже в тенденційному екстазі опору, то сестричка поки що одержима упередженням. Що їй розказувати про життя? Їй було чотири рочки, коли Дудаєв оголосив, що дівчаткам зовсім не конче вчитися. Сім років — у першу війну. Дванадцять — під час знищення Комсомольського. Вона все бачила на власні очі. І тому в неї свої тривалі порахунки з дійсністю, по яких вона воліє одержати розплату.

Душевні травми, яких зазнала чеченська нація на третьому році другої війни, уже не приховати. І питання лише в одному: як протистояти цим травмам? Як змусити дітей повірити, що завтра буде все-таки краще, ніж учора?

І як самому повірити в це?

Ліза намагається загладити — вона вихована в радянській школі й у радянський час, і це звичайна сучасна чеченська історія: середнє покоління значно лояльніше до росіян, ніж юне, підростаюче або вже підросле.

Однак дипломатія матері не вдається: діти суворі. І продовжує посміхатися лише бабуся. Вона вижила в сталінські роки репресій і виселення. Вона голодувала багато разів і вміє повертатися зі смерті й знову зустрічати її, щоб не вмерти.



Квіти


Настав час прощатися. Іса так і не повернувся — ні з автоматом, ні без. Жебрак Магомед — цей черговий принижений життям чеченський чоловік, нічого неспроможний зробити для своєї родини, — запитує:

— Хочете зайти до сусідів? Тут недалеко — колишня вулиця Нагірна. До бабусі Савнапі. У неї нічого нема, крім квітів. Але вони дуже красиві.

Савнапі Далаєва — ніяка не бабуся, а жінка 1944 року народження з тонкими рисами красивого обличчя і глибокими сірими очима. Але в неї зовсім беззубий рот і зранена шкіра. Паркан навколо її хати перетворений обстрілами в решето, а замість хати — навіть не будівельне сміття, як у Магомеда, а нагота ледь уцілілого фундаменту. Однак уздовж і всередині нього, справді, розбитий у Савнапі прекрасний квітник — у книжках із садівництва це називають рокарієм.

— Ходила я порожнім Комсомольським після штурму. Там квіточку відкопаю з попелу, тут вирию — от і сад... Люблю красу.

Потихеньку збираються люди. Такої прозорої людської худорби, як у Комсомольському, не бачила ніде. Розмовляємо: в одній родині — два інваліди, один психічний, інший — астматик. В іншій — знову інвалід, але дитина. У третій убиті всі чоловіки...

— Гелаєв вам зараз допомагає? Підтримує своє село?

Сміються, нарешті: «Він нам уже допоміг. Самі бачите, як нас підтримав». А коли сміх згасає, жінки додають: «Прокляття йому». Скількох запитала, стільки й відповіли так. Як судці при винесенні вироку. Усе залишиться в історії другої чеченської. Убогість, голод, хвороби, бездомність. І генерал Трошев. І президент Путін. І всі ті діячі, котрі, пошматувавши живий організм, відтак не доклали й мінімуму зусиль, аби виправити помилку... Але буде в ній і гелаєвщина. Гелаєв покинув свій народ у біді, він більше не з ним — але й народ поза ним.



АНКЛАВ ГРОМАДЯНСЬКОГО БЕЗПРАВ’Я


Молодий кульгавий лікар Султан Хаджиєв, завідувач гнійно-септичним відділенням 9-ї міської грозненської лікарні, переносить усю вагу свого пораненого тіла на паличку і відкидає ковдру на дальньому скрипучому ліжку біля вікна в палаті № 1. Під ковдрою тіло Айшат Сулейманової, 62-літньої грозненки з вулиці Ханкальської.

У Айшат в очах цілковита байдужість до світу, а на її оголене тіло дивитися неможливо: жінка випотрошена, як курка. Хірурги розрізали її вище грудей і аж до паху. Післяопераційні лінії — не прямі, а розгалужуються, як генеалогічне дерево. Подекуди шви розійшлися, не бажаючи зростатися, і ти бачиш вивернуті рани. Медсестра встромляє в них довгі марлеві смужки, ніби там порожні глибокі діри, і Айшат навіть не плаче.

— Я нічого не відчуваю, — вона рухає сірими губами, але рухи губ — не в такт словам, ніби в іноземному кіно, і актори, що озвучують переклад, роблять це дуже погано.

За два тижні до нашої розмови молодий хлопчина у формі російського військовослужбовця посадив Айшат перед собою на ліжко в її власному домі й увігнав їй у тіло п’ять куль класу 5,45 мм. Саме тих, що заборонені всіма можливими міжнародними конвенціями як нелюдські — це кулі зі зміщеним центром. Увійшовши в тіло, вони гуляють по ньому, розриваючи по ходу всі внутрішні органи. Поруч із Айшат син, давно не голений чоловік, — отже, у їхньому домі похорон. Він дивиться на мене відчужено, з неприхованою ненавистю. І коли збирається щось сказати, раптом зупиняє себе на першому ж слові: мовляв, не вам нас жаліти...

Зате Айшат хоче говорити, поділитися своїм стражданням, скинути частину його, незаслуженого й через це ще більш непосильного:

— Ми вже лягли спати тоді... Раптом — була друга година ночі — чую: голосно стукають. А стукіт у цей час — адже в нас комендантська година — кепська справа. Відчинили. Два солдати стоять, кажуть: «Нам пива треба». Я: «Ми пивом не торгуємо». Вони: «Пива давай!» Я: «Так ми взагалі в домі пива не тримаємо». Вони: «Добре, бабко». І пішли.

Айшат хапається за шию. Це не приступ ядухи, а хвиля горя і сліз. Вона бере за плече усе більш похмурого сина і, так знайшовши собі опору, продовжує:

— Прокинулась я, певно, ще за годину, а ті двоє солдатів уже ходять по наших кімнатах. Нишпорять. І кажуть: «Ми на «зачистку» тепер прийшли». Я зрозуміла: нас будуть карати за те, що не дали їм пива. Солдати перерили всі ліки — чоловіку мене астматик. Один пішов у кімнату, де наші онуки спали, п’яти років, півтора року і чотирьох місяців. Я злякалася, що невістку згвалтує. Діти, чую, закричали. Інший завів чоловіка на кухню. Чоловіку моєму, Абасу, 86 років. Чую, чоловік пропонує йому гроші. А потім як закричить! Це солдат чоловіка ножем прикінчив. Солдат вийшов із кухні й повів мене в спальню, а я вже — як заморожена. І ласкаво так мені каже, показуючи на ліжко: «Бабулю, сідай сюди. Поговоримо.» І сам сів навпроти. «Ми — не нелюди, ми — ОМОН, це наша робота». А діти плачуть за стіною... Я: «Не лякайте дітей». «Добре, не будемо», — відповідає знову ласкаво. І одразу на цих словах, не встаючи зі стільця, як бухнув у мене зі свого автомата. Невістка недавно розповіла мені, що після розстрілу вони просто зачинили за собою двері й пішли.

Айшат змогли довезти до лікарні лише наступного ранку. Хоча це близько, але для всіх, хто не бандит, у Грозному ночами дуже сувора комендантська година. Піти, щоб зарізати чеченця ножем, — будь ласка, зате вимагати дозволу в блокпостів провезти пораненого в лікарню — однаково що проситися на власну страту.

— Вона спливала кров’ю, слабшала, у неї вже починався перитоніт, — кажуть лікарі. — Вижила дивом. А тепер ходімо в прийомний покій! Там жінку щойно привезли — у неї така ж ситуація: вона — жертва нічного бандитизму. Може, ви встигнете поговорити, поки військові, не з’явилися, а якщо з’являться, не бійтеся, ми вас виведемо...

44-літня Маліка Ельмурзаєва стогне, розметавши волосся по лікарняній клейонці. Лікар намагається підняти її голову, але жінка непритомніє від болю. Видно, як жмути її густого темно-рудого красивого волосся подекуди відійшли від тих місць на голові, де вони мусять розташовуватися, і висять на ниточках шкіри — невже хтось намагався зняти скальп?

Обставини того, що сталося, жахливі: Маліка живе в 1-му мікрорайоні Грозного, на вулиці Кірова, у п’ятиповерхівці, в під’їзді, де немає чоловіків. Так уже вийшло: самі жінки. Було близько другої ночі, яку двері почали ломитися: «Відчиняйте, суки, зачистка!»

Відімкнули, звичайно, куди дітися — ще двері підірвуть. Група молодиків у військовій формі, масках і змішаного чеченсько-слов’янського складу (з розмови стало зрозуміло) прийшла грабувати під’їзд, і без того вже пограбований не раз.

У квартирі, де була Маліка, спали три жінки-родички. Одна — 15-літня. Братва зробила вид, що збирається її гвалтувати, і гукнула іншим: «Якщо не будете слухатися, згвалтуємо так, що не виживе». Маліку схопили за волосся (от чому стільки видертих із м’ясом жмутів) і поволочили сходами нагору, щоб вона стукала в інші квартири й просила по-сусідськи відчинити...

Усе закінчилося мародерством і побоїщем. Жінок, що опинилися тої ночі в цьому під’їзді, нещадно били по нирках, голові, литках.

— Гвалтували?

Мовчить Маліка, лише стогне, хоча й чує питання. Мовчать ті, хто її приніс сюди, — побиті сусідки, що відкривали на її стукіт. Надто вперто мовчать.

Бандитська вакханалія на вулиці Кірова тривала до п’ятої ранку — у Грозному звикли, що мародери покидають місця своєї «гульні» до шостої, до кінця комендантської години.

— Погляньте на цифри! — просять лікарі. — З 1 червня по 18 вересня 2001 року ми прийняли в лікарні 1219 хворих, включаючи амбулаторних. 267 із них — із вогнепальними і міновибуховими пораненнями. Більшість — у результаті нічного розбою.

Аби довідатися, що діється в місті, треба зайти в лікарню. Тут — фінал усіх його трагедій і драм. Отож, поки про мирний Грозний безугаву розводяться владці, що одержують зарплату «за встановлення миру» в Чечні, у лікарню військово-бандитського Грозного щодня доставляють нових «вогнепальних».

Війна в місті розбестила всіх, хто виявився слабким і цьому піддався. Руїни, у яких живуть і без того нещасні люди, потонули у нічному криміналі, з одного боку, організованому й очолюваному федеральними військовослужбовцями, — без їхнього бажання й підтримки нині жоден бандит не здатний гуляти по вулицях у комендантську годину, і мало того, стріляти, грабувати й гвалтувати. Але, з іншого боку, за найактивнішої участі чеченців. На початку третього року війни з’ясувалося, що бандитські групи, які прочісують руїни по ночах, — це «клуб за кримінальними інтересами»: кримінальники з чеченських рядів, перемішані з такої ж масті військовослужбовцями, що перебувають «при виконанні». І їм пофіг — як ідеологічні й національні розбіжності, так і приналежність до різних воюючих сторін. Просто — мародерство, що «понад усе». Справжній інтернаціональний кримінал, і хоч він і не має ознак нині модного міжнародного тероризму, проте сильніший від штабів, стратегій і тактик, що не здатні зупинити кривавий каток. Я певна, що навіть якщо завтра буде оголошено про закінчення війни, виведення військ і завершення бойових операцій, Грозний все одно залишиться під кримінальним чоботом, і бозна, коли його вдасться позбутися. Дуже легко почати війну — і майже неможливо потім повиловлювати всіх породжених нею тарганів, що розплодилися й розповзлися скрізь. «Грязний Грозний» — саме так нині грозненці називають своє колись улюблене місто. І в цих двох словах — не лише біль утрати за проспектами й майданами, перетвореними на руїни. Це жах перед майбутнім, коли сьогодення потонуло в пітьмі нахабного середньовічного бандитизму — як головного результату війни.

Коротка заввага по ходу, проте дуже важлива. Пригадуєте дивні, на перший погляд, слова лікарів: «Ми вас виведемо, якщо прийдуть військові...»

Це не шпіономанський маразм, якому більшою чи меншою мірою підвладні всі на війні, — це теж грозненська реальність. Військові, господарі місцевого життя, встановили дикі порядки, коли носій інформації про реальний стан життя цивільного населення прирівняний до ворожого вивідача, і з ним слід чинити за законами воєнного часу. А з огляду на те, що вся Чечня нині наводнена добровільними помічниками «органів» із-поміж самих чеченців, — потрапити в руки військовим і не викрутитися дуже просто. І тому скрізь від друзів чуєш саме це: «ми вас виведемо», «ми вас сховаємо». Але від кого ж, Господи? Від тих людей, котрі й воюють, власне кажучи, на мої гроші? На гроші платників податків? Щоб поговорити з бабусею Айшат і постояти в приймальному покої поруч із розтерзаною Малікою, треба поводитися, як розвідник третьої сторони в стані ворогів, що зненацька змовилися одні з одними.

Кримінальну справу Айшат порушили в найбільш «військово-бандитському» районному відділі внутрішніх справ Грозного — Жовтневому, де й справи розслідують, і самі ж учиняють ці «склади злочину». В історії з Малікою — те саме... І ось уже лікарі, як розвідники, тихо відводять мене вбік, у потайні порожні лікарняні прорізи, щоб розминулась я з групою озброєних людей, котрі не представилися, не показали нікому документів, включаючи головлікаря, але зненацька прийшли подивитися на нещасну жертву нічного розбою... Коли ми від цього вилікуємося? Скільки років мине, доки ми — учасники громадянської війни у власній державі — знову навчимося прямо дивитися одне одному в очі? Бозна. Військові надто звикли в Чечні не лише вбивати, грабувати, гвалтували й організовувати чеченців у кримінальні групи під власним керівництвом з метою спільної наживи; військові, набувши чеченського досвіду, розділили країну надвоє: на тих, хто з ними, і тих, хто проти них. Ті, хто з ними, мають бути проти чеченців (кримінальні деталі побуту до уваги не беруться). Ті, хто проти них, — із чеченцями. І нехай хто-небудь скаже, що це не громадянська війна!

— Ми — нація ізгоїв. І хто поруч з нами — той теж ізгой, — каже на прощання лікар Хаджиєв.

— А з вами що сталося? Чому кульгаєте? Були поранені?

Лікар розділив долю своїх хворих, що страждають від військового «бєспрєдєла» дужче, ніж від хвороб. Опівдні загальноросійського Дня незалежності на перехресті вулиць Першотравневої й Грибоєдова лікаря Хаджиєва переїхав бронетранспортер з Ленінської районної військової комендатури Грозного.

— Чому переїхав?

— Та просто так. Вискочив на шаленій швидкості, я мусив встигнути вивернутися. Але не встиг. Власне, я нічого й помітити не встиг. Мене просто зім’яло. Моїм «Жигулям» — кінець. Я залишився. Ще — задній номер і кришка багажника. Мені на пам’ять.

— І що далі? Відомий номер БТРа? Завели справу?

— Відомий. Завели. І на цьому — все.

— Чому?

Тому що Чечня — зона, де одним можна все, а інші мусять змиритися.

Росія продовжує пестувати на своїй території анклав громадянського безправ’я. Або зону осілості — залежно від того, що кому ближче. Дуже небезпечне заняття. Якби світ бачив очі сина Айшат Сулейманової! Погляд зацькованого ізгоя, батька якого вбили тільки тому, що він теж ізгой, і матір спотворили тільки тому, що вона теж ізгой...

На початку війни більшість чеченців ще дивувалися цьому своєму безправ’ю, волали: «Ми такі ж, як ви! Ми вимагаємо поваги до себе!..» — а тепер ніхто не волає. Тому що всі погодилися: вони — нація ізгоїв. Вище голови не стрибнеш. І треба з цим жити.

Але чи всі будуть з цим жити? Айшат — так. Її син — навряд чи.

Дещиця вітчизняної історії. Може, її хтось призабув. Кінець 19-го і початок 20-го століть у Росії — розгул державного антисемітизму, зрідні нинішнім федеральним усеохопним античеченським настроям. Зміцнюються «зони осілості». Діти ростуть з тим, що їм заборонено вільно переміщатися, лише з дозволу поліції, вчитися можна далеко не в усіх навчальних закладах. Нарешті, комплекс неповноцінності нації спричиняється до зародження комплексу великомучеництва в головах багатьох представників молодої єврейської порослі. Вони готові боротися за своє зганьблене дитинство, тому що не хочуть зганьбленої зрілості й старості, якими «нагороджені» їхні батьки й діди. Результат відомий усій планеті: більшість радикальних більшовиків із широко відомими прізвищами, що вчинили вдалий Жовтневий переворот, походять саме з цих, «містечкових», євреїв, котрі не просто більше не бажали жити ізгоями, а й прагнули помститися кривдникам за те, що їм довелося пережити. І помстилися ж...

Дивно, що вкотре ми забуваємо те, що за жодних обставин забувати не рекомендується. Лікар Хаджиєв погоджується зі мною: на третьому році війни і він, і я — ми зустрічаємо вже занадто багато молодих чеченців із недобрими іскрами в очах і єдиною мрією — про розправу над своїми кривдниками.



ДІВЧИНКА-НІХТО Й НІЗВІДКИ


У кімнаті № 45 на другому поверсі Грозненського будинку для літніх людей, поруч із п’ятдесятьма трьома бабусями й дідусями живе маленька мовчазна дитина. Дівчинка. Може, чотирьох, а може, й семи років. У дівчинки — гострий насторожений погляд спідлоба. І звички здичавілої кішки, що раз по раз прагне якомога глибше забитися під залізне казенне ліжко. У кімнаті убого й порожньо — за законами воєнного часу. Вікна, за традицією цієї війни, затягнуті поліетиленовою плівкою: скло, як і раніше, найбільший грозненський дефіцит. Залізне ліжко, накрите смугастим матрацом, і більше нічим. І дитина, лише малюсіньким своїм ростом схожа на дитину.

Те, що сталося з цією дівчинкою, — одна з таємниць другої чеченської війни. Бабусі й дідусі називають її Анжелою або Анжелкою, і кажуть, що дитині чотири рочки. Але чи це справді так, не знає ніхто.

У будинок для літніх людей на Катаямі (назва грозненського мікрорайону) дівчинку привели ранньою весною 2001 року. Невідомі, зовсім сторонні люди — привели й пішли. Сказали при цьому, що вони їй не родичі й не знайомі, а так, мимо проходили, пожаліли безпритульну і, знаючи, що в будинку для літніх людей з’явилися їжа й тепло, взяли дівчинку за руку й довели до його порога...

Дитина була брудна й запущена. У струпах і вошах. Дистрофічна, виголодніла, у подертій одежі. І можна сказати, що боса: на голих ніжках-тростиночках теліпалися порвані сандалі, що на початку навіть грозненської весни не може вважатися взуттям.

Дитина назвалася Анжелою, і це єдине, що вимовила дівчинка. Разом із Анжелою була літня жінка, по грозненських вулицях вони блукали вдвох. Але хто кого супроводжував і допомагав вижити — це ще питання. Жінка, що представилася Раїсою, була виразно божевільною, брудною й охлялою, невизначеного віку. Та й чи Раїса вона, теж невідомо, настільки дивно вона поводилася. Заговорювалася, фантазувала в стилі Хічкока.

Зінаїда Тавгіреєва, медсестра будинку для літніх людей, вивернула всі кишені, перш ніж спалити одяг — документів не виявився. Жодних — ні її власних, ні на дівчинку. При цьому Раїса стверджувала: вони з Анжелою — родичі й прізвище дитини — Зайцева. Отже, росіянка. І справді, коли дівчинку відмили, з-під багатошарового вуличного бруду виглянув цілком слов’янський овал, а волосся виявилося русявим.

У перші дні Анжела ні на крок не відходила від Раїси. І та за неї трималася, не відпускаючи від себе. Як люди, у яких справді на світі більше нікого не залишилося, тільки вони двоє, може, з колись великої родини. Однак потім з’явилися деякі розбіжності. Раїса розповіла, що Анжела — «дочка другої дружини її чоловіка». А чоловік нібито вмер, слідом за ним незабаром відійшла в інший світ і друга дружина, Анжелина мати, і ось тепер Раїса вважає себе Анжелиною мачухою. Як це прийнято в чеченських родинах — узяла на себе всі турботи про сироту.

Отже, батько дитини — чеченець? Хоча б тому, що мав двох дружин? На це питання Раїса відповісти вже не змогла. Утім, її слова були тільки версією. Сталося те, що сталося: у цивілізованій Європі, у 21-му впорядкованому столітті, нізвідки з’явилася дитина, про яку ніхто точно не знає, хто вона. Війна позбавила цю дівчинку абсолютно всього, і навіть того, що мають сироти, — імені, прізвища, року й місця народження.

Минув місяць. Анжела погладшала, порум’янішала, дала себе оглянути лікарю, помалу заговорила й забігала коридорами будинку для літніх людей, тішачи самотніх грозненських бабусь і дідусів. Але так нічого про себе й не згадала. Лише забивалася під ліжко щоразу, коли на кухні з тріском падав на підлогу великий металевий ополоник. Лише падала, як підкошена, де попало й намертво обхоплювала голову руками, коли чула стрілянину. Завчені рухи.

Журналістика — щаслива професія. Багато людей, з якими зустрічаєшся. І багато тих, що готові допомогти. Тим, за кого ти просиш. Так і сталося: минуло ще близько півроку — на різні нудотні формальності й домовленості чиновників, і Анжелу вдочерила родина з північноосетинського міста Моздок. Літні вже чоловік і дружина. Чеченці з Грозного, що втекли з нього під час другої війни і тепер не бажають повертатися. У війну в цих людей загинув єдиний син, що не встиг одружитися й залишити їм онуків. У мене є світлина Анжели з новими батьками. На мене дивиться зовсім інше обличчя — яскраві жваві оченята, відкрита посмішка, гордовита постава красивої голівки. Ніщо не нагадує в ній ту дику грозненську безпритульницю.

Але я не їду поглянути на неї, хоча й хочеться — приємно бачити щастя після біди. Не їду, тому що не бажаю ні про що нагадувати — ні їй, ні її татові й мамі. Вони мусять усе забути — це фундамент їхнього подальшого щастя.



ВИПАЛЕНИЙ ХРЕСТ ЦОЦАН-ЮРТА


Влада, використавши для цього загальнодоступне обличчя помічника президента РФ Сергія Ястржембського, відповідального за «формування правильного образу війни», оголосила про «безсумнівний успіх спецоперацій», проведених у грудні-січні 2002 року в Чечні. «Обличчя» запевнило наш багатомільйонний народ, що там застосовувалася тактика «багатомісячного» видавлювання бойовиків з гір і з декількох населених пунктів у селищі Цоцан-Юрт, де на Новий Рік останні були блоковані в кількості не менше ста осіб, тривали сильні бої зі «щільним вогнем з будинків, перетворених у фортеці», у результаті яких велику кількість бойовиків упіймано і знищено...



З новим горем!


У Цоцан-Юрті все почалося 30 грудня — того дня, коли вже майже весь світ за святковим столом.

— «З Новим роком!» — так я сказала солдату, що першим увійшов у мій двір, — розповідає старезна бабуся, шепелявлячи й присвистуючи двома зубами, що залишилися в роті. — І солдат відповів мені: «З новим горем, бабусю!»

Камера починає нервово блукати по її хаті. Бабуся щось збиваючись невиразно пояснює, знову з дуже поганою вимовою. Але, власне, слова вже не потрібні. Шифоньєр перевернутий і всередині все виламано.

— А речі де?

— Забрали. Вони прийшли і сказали, що в мене бандити ховаються. І відразу взялися грабувати. Нещодавно мені подарували старі калоші — так вони їх забрали. Я запитала: «Годинник не можете залишити? У мене більше немає годинника.» Солдати відповіли: «Бандитів підгодовуєте — годинника залишити не можемо».

Посуд?

Розбитий, розколотий і скинутий на підлогу.

Подушки й матраци?

Розпороті.

Мішки з борошном?

Теж — ножами, хрест-навхрест. Борошно — на підлогу, щоб з нього вже ніхто, ніколи і нічого не приготував.

— У мене в сараї було 200 тюків із сіном, — розповідає сусідка бабусі «З новим горем!» — Військові притягли в мій сарай хлопця з іншого кінця села, поклали між тюків і все спалили.

Довгобородий дідусь у білій папасі — він буквально «завис» на своєму ціпку — ледве стоїть на ногах. І від старості, й від горя:

— Вони увійшли й кажуть: «Де паспорт на магнітофон?» А магнітофону — 30 років. Який у нього «паспорт»? Якщо нема «паспорта» — забирають. Або гроші плати, щоб залишили. Картоплю в мене всю забрали. Весь зимовий запас. Якщо мішок із борошном їм був не потрібний — рвали його і борошно висипали. Кукурудзу — корм для худоби — всю спалили. У мене було три пари штанів — усі три забрали, і всі шкарпетки, що були. А хто давав викуп — 5–6 тисяч рублів із двору — не чіпали. За людину викуп менший, щоб не забирали, — 500 рублів. А ті, хто в селі бойовики, — тих не чіпали... Потім автобус підігнали, людей туди повантажили, і дітей — теж. Дітям у руки лимонки давали і батькам кричали, що коли не принесуть грошей, то дітей підірвуть. У будинку Солталатових федерали тримали молоду жінку з однорічною дитиною на руках на вулиці доти, доки її мати оббігала сусідів і зібрала суму, яку вони зажадали. Забирали з хат навіть одяг для немовлят. Мою невістку, погрожуючи зброєю, змусили написати заяву, що вона дякує їм за вчинене і дарує їм двох баранів на Новий рік. Пообіцяли повернутися й спалити дім, якщо потім вона напише іншу заяву... Три дні й три ночі так знущалися з нас: прийдуть — підуть. Хіба порядок у такий спосіб наводять?

Мечеть, звичайно, найкраща споруда в селі. Відремонтовані стіни, красива свіжопофарбована огорожа. Солдати пішли в мечеть, а може, це були й офіцери. І там, у мечеті, взяли й напаскудили. Стягнули на купу килими, начиння, книги, Коран, звичайно, — і свої «купи» зверху наклали.

— Це що, вони, називається, — культурні люди? А ми — середньовіччя, по-вашому? Російські матері! Ваші сини поводилися в нас як свині! І зупинити їх на цьому світі нікому! — волають жінки у збитих набік хустках, ті жінки, які потім, через шість днів після цоцан-юртівського погрому, відшкрібали в мечеті це людське лайно. І ще кричать:

— Прокляття на вас, росіяни! Не забудемо ми вам цього! Хто ті матері, що народили цих нелюдів?

Хлопчики поруч стоять, прислухаються. І мовчать. Один не витримує, різко розвертається і йде геть: його возили разом із дорослими чоловіками «на поле», у тимчасовий фільтропункт, допитували, били. Іншому, років дев’яти, дорослі велять розповісти, що він бачив.

— Я заліз у якийсь підвал від страху. Солдати всіх били. Ганялися за всіма. Я й поліз. А там чоловік убитий, я злякався й вибіг...

— Я, бачиш, бабуся вже, — це ще одна жінка говорить, зовсім не така стара, з кріпким голосом, поставою, бойова. Та однаково ж бабуся. — А вони мені: «Сука! Блядь!»

— І нам так само, — скорботно кивають інші бабусі. З паличками, на кривих, ущент розбитих подагрою ногах вічних трудівниць.

— Я — «сука»? — плаче та, що весь час мовчала. — Я сорок років дояркою пропрацювала, надоїв рекордних досягала. А мені солдат кричав: «Ми вас доведемо до того, що ви самі в Сибір будете проситися». Але я там уже була, в Сибіру було краще...

— А я — їм: «Як же вам не соромно, хлопці!» — продовжує найперша бабуся. — «Якби твою бабусю сукою обізвали? Що б ти робив?» А солдат мені у відповідь: «Мою би не обізвали, тому що вона — росіянка».

До 3 січня в Цоцан-Юрті тривала звичайна каральна операція. Погроми, підпали, мародерство, арешти, вбивства.



Хрест на снігу


Хрест, випалений на снігу, — до самої землі. Темний грунтовий хрест на білому снігу. Це місце, де федерали спалили молодого цоцан-юртівця на ім’я Бувайсар, спершу розстріляного. Дідусь у білій папасі розповідає:

— Військові нам навіть не дали молитву над ним прочитати, коли розстріляли, — відразу взялися палити.

Від Бувайсара нічого не залишилося, крім хреста.

За інформацією правозахисного центру «Меморіал», у ході «зачистки» селища Цоцан-Юрт (30 грудня 2001 р. — 3 січня 2002 р.) представниками федеральних сил були жорстоко, з катуваннями, вбиті Ідріс Закрієв, 1965 р. н. (забрали на БТРі № А-611 із власного дому по вул. Степовій 30 грудня о 7.45 ранку) і Муса Ісмаїлов, 1964 р. н. (батько п’ятьох дітей, старшому з яких 14 років; Мусу також забрали федерали з власного дому). Ще після «зачистки» й після зняття блокади 7 січня цоцан-юртівці знайшли на околиці села останки як мінімум трьох чоловіків — тіла були підірвані. Серед них вдалося упізнати останки Алхазура Саїдселімова, 1978 р. н. А як же спалений Бувайсар? На жаль, не залишилося навіть кісток, тому він не може бути «підтверджений».

— Справді, список неповний, — погоджуються «меморіальці». — Це лише ті, що перевірені.

— Військові забирали людей десятками. Тих, чиї родини не змогли відкупитися, — свідчать цоцан-юртівці. — Але ми будемо мовчати, доки є шанс їх повернути. Якщо назвемо прізвища, їх точно вб’ють і де-небудь таємно закопають.

Дідусь в окулярах із товстими далекозорими скельцями, що роблять його очі величезними й беззахисними, запитує, розводячи руками:

— Куди нам скаржитися? Де влада? Де цей Кадиров?

А інший дідусь, у сірій папасі, сухий, як ціпок у його руці, відповідає:

— Кадиров — гірший, ніж росіяни. Усе знає — нічого не робить.



Влада


У «спецоперації», згідно з офіційною інформацією, брали участь:

— бійці внутрішніх військ МВС РФ і ФСБ (постійно дислоковані в Ханкалі, на головній військовій базі в Чечні);

— співробітники спецназу ГРУ МО РФ (так звані «летучі загони», або «ескадрони смерті»);

— представники Курчалоєвської районної військової комендатури і тимчасових районних відділів внутрішніх справ;

— особисто генерал-лейтенант Молтенськой, командувач Об’єднаним угрупованням військ і сил.

Цікаво, що офіційно зафіксовано присутність у Цоцан-Юрті й співробітників прокуратури, як і належиться, згідно з наказом Генпрокурора Росії. Але цього разу, як військові священики, прокурори лише благословляли кривавий воєнний безум і погроми, не противлячись нічому.

Але є й інша частина «влади». І це про неї говорили цоцан-юртівські дідусі. То де ж був «цей Кадиров», глава адміністрації Чеченської республіки? Куди подівся Тарамов, глава адміністрації Курчалоєвського району?

Протягом усіх новорічних свят усі ті, хто є цивільною владою в Чечні, виїхали з Чечні на канікули — відпочивати. Цивільна влада залишила свій народ на «з’їдання» військової влади. Кинула свій народ. Я не вірю, що вони не знали про те, що готуються «новорічні спецзаходи». Або хоча б не довідалися про них уже 30 грудня. Але, довідавшись, не повернулися, щоб захистити тих, кого покинули. А трохи пізніше, коли свята минали, Кадиров був явлений своєму народу лише по телевізору — картинкою з Кремля, де він сердечно тисне ручку президенту.


На завершення — декілька штрихів.

Перший — про виплачені напередодні новорічних свят зарплати і пенсії. Підчас цоцан-юртівської «зачистки» федерали знищили по хатах усе зерно, яке співробітники радгоспу одержали як зарплату за літню працю. А також «зачистили» усі пенсії в старих, включно з інвалідними виплатами, виданими напередодні. А також зруйнували все устаткування меблевої майстерні, що почала працювати в селі.

І — другий штрих. Він демонструє не випадковість цоцан-юртівських подій, а їхню системність і спеціальний ідеологічний підхід військової влади. «Практика», подібна до цоцан-юртівської, продовжилася і в Аргуні, куди, як відомо, перебралися «зачишувачі» з-під Цоцан-Юрта і де «спецоперація» тривала вже з 3-го по 9 січня. Там військові, приміром, розгромили цукровий завод, який теж уже запрацював. Тепер, звичайно, завод припинив роботу: військові забрали верстати. А мішки з цукром — готову продукцію, теж «зачищену», — пізніше продавали в сусідніх селах по 180 рублів за мішок, коли ринкова ціна на цукор у Чечні рази в три вища... І ті, хто це побачив, не змогли докликатися прокурорів для арешту «продавців» на гарячому.


У цьому матеріалі немає жодного прізвища тих цоцан-юртівців, які погодилися свідчити про те, що сталося в їхньому селі. Занадто часто федерали знищують тих, хто «відкриває рота».



СТАРІ АТАГИ. «ЗАЧИСТКА» № 20


Що таке «зачистка»? Це слово ввела в наш повсякденний словник друга чеченська війна, а точніше, генерали Об’єднаного угруповання військ і сил па Північному Кавказі. З Ханкали — головної військової бази Угруповання під Грозним — транслюються їхні телевізійні звіти про хід так званої «антитерористичної операції». Обивателів запевняють, що «зачистка» — це ніщо інше, як «перевірка паспортного режиму». А насправді?

Кінець 2001-го і початок 2002-го стали найжорстокішим періодом цієї війни. «Зачистки» прокотилися по Чечні, змітаючи все на своєму шляху: людей, корів, одяг, меблі, золото, начиння... Шалі, Курчалой, Цоцан-Юрт, Бачі-Юрт, Урус-Мартан, Грозний, знову Шалі, знову Курчалой, знову і знову Аргун, Чирі-Юрт. Тривалі блокади, ридання жінок, родини, що всіма правдами й неправдами відвозять своїх підростаючих синів куди завгодно, тільки геть із Чечні, генерал Молтенськой, себто наш командувач Угрупованням, в орденах і зірках — і неодмінно на тлі трупів тих, хто чинив опір під час «зачисток» — по телевізору, як головний герой нинішнього етапу підкорення Чечні, і щоразу після «зачистки» рапортує про «значні успіхи» у «відлові бойовиків».

Із 28 січня до 5 лютого 2002 року така «зачистка» пройшла в селі Старі Атаги (двадцять кілометрів від Грозного і десять від так званих «Вовчих воріт», входу в Аргунську ущелину мовою військових). Для Старих Атагів вона стала «зачисткою» № 20: 20-ю від початку другої чеченської війни і 2-ю — від початку цього року. 15 тисяч осіб (Старі Атаги — одне з найбільших сіл Чечні) удвадцяте виявилися заблоковані декількома кільцями бронетехніки не лише всередині села, але й поквартально, по вулицях, по будинках... Що діялося всередині?



Салют по Павликах Морозових


«Я зрадів, коли нас повели на розстріл», — у Магомеда Ідігова, 16-літнього десятикласника 2-ї єтароатагинської школи, — ясні очі дорослої людини. За підліткової комплекції й вікової незграбної постави це виглядає парадоксально. Як і те, як спокійно Магомед розповідає, що трапилося: під час 20-ї «зачистки» його катували електрострумом у «тимчасовому фільтраційному пункті», організованому на окраїні села, нарівні з дорослими заарештованими чоловіками. 1 лютого, зранку, у найважчий за наслідками день «зачистки», Магомед був заарештований у себе вдома на вулиці Нагірній. Його закинули у військовий КамАЗ, як колоду, і потім катували прямо на очах у генералів-командирів. Десь поблизу начебто був і сам генерал Молтенськой, принаймні, Магомеду так здалося.

— Ти? Зрадів? А як же батьки? Ти подумав про них?

Брови Магомеда по-дитячому повзуть угору «дашком»: він усе-таки силкується не заплакати:

— В інших також гинуть.

Висне пауза. Поруч стоїть батько Магомеда, офіцер Радянської армії у відставці. Він щохвилини розводить руками й повторює: «Так що ж це діється... Я ж... сам... в армії... був... За що?»

— Було холодно, — продовжує Магомед. — На кілька годин нас поставили на «стінку» — обличчям до стіни, руки вгору, ноги розставити. Куртку розстебнули, светр підняли, речі ззаду стали різати ножем. До тіла.

— Навіщо?

— Аби холодніше було. Постійно били. Хто мимо йде — той і б’є чим попало. Потім мене відокремили від інших, поклали на землю і за шию волочили по грязюці.

— Навіщо?

— Просто так. Вівчарок привели. Почали нацьковувати на мене.

— Навіщо?

— Аби принизити, гадаю. Потім повели на допит. Троє допитували. Вони не представилися. Список показали і кажуть: «Хто з них бойовики? Знаєш? Де вони лікуються? Хто лікар? У кого сплять?»

— А ти?

— Я відповів: «Не знаю».

— А вони?

— Запитали: «Допомогти тобі?» І почали катувати струмом — це й означало «допомогти». Приєднають дроти і крутять ручку приладу, подібного на телефонний апарат. Саморобний прилад із телефонного апарата. Чим дужче крутять, тим більше струму через мене. Катуючи, питалися, де мій старший брат ваххабіт.

— А він ваххабіт?

— Ні. Просто він — старший, йому вісімнадцять, і батько відправив його звідси, щоб не знищили, як багатьох молодих хлопців у селі.

— І що ви їм відповідали?

— Я мовчав.

— А вони?

— Знову струмом.

— Боляче було?

Голова на тонкій шиї пірнає вниз — нижче плечей, у гострі коліна. Магомед не хоче відповідати. Але ця відповідь потрібна мені, і я наполягаю:

— То дуже боляче було?

— Дуже, — Магомед не піднімає голови і говорить так тихо, що це майже шепіт: поруч батько, Магомеду незручно бути слабким при ньому.

— Тому ти й зрадів, що повели на розстріл?

Магомеда пересмикує, ніби це судороги за високої температури. У нього за спиною — батарея медичних склянок із розчинами для крапельниць, шприци, вата, трубки.

— Це чиє?

— Моє. Нирки відбили. І легені.

Вступає Іса, батько Магомеда, худий чоловік із обличчям у глибоких зморшках-каньйонах:

— Під час попередніх «зачисток» забирали старшого сина, побили, відпустили — і я вирішив його відправити подалі звідси, до знайомого. У цю «зачистку» середульшого скалічили. Наймолодшому — одинадцять зараз. Незабаром за нього візьмуться? Жоден із синів не стріляє, не курить, не п’є. Як нам жити далі? Скажіть!

Я не знаю, «як». Я тільки знаю, що це не життя. І ще знаю, чому це сталося: як уся наша країна, а з нею Європа й Америка на початку XXI століття дружно дозволили катування дітей в одному із сучасних європейських гетто, помилково іменованому «зоною антитерористичної операції». І діти з гетто ніколи більше цього не забудуть.

— Був радий познайомитися, — каже Магомед. Він прекрасно вихований і, здається, точно клацнув би каблуками на прощання, якби... Якби не Старі Атаги за темними вікнами. І «зачистка», якій на все наплювати.



«Що є цінного, давай все!»


Увечері 28 січня кількома «кільцями» солдати і бронетехніка оточили село. До світанку всі вулиці були перекриті БТРами із заліпленими грязюкою номерами. Під страхом розстрілу на місці людям заборонили залишати хати і двори. Зовсім низько, ніби заходячи на посадку, над селом металися гелікоптери, і шифер, як кленове листя від осіннього вітру, злітав із дахів геть, залишаючи їх непокритими. Можна робити великі очі й продовжувати називати це «зачисткою», але цілком очевидно, що проти Старих Атагів проводилася справжня бойова операція.

— Я був удома. Я знав, що хвіртка мусить бути відчиненою, інакше вони танком чи БТРом виб’ють ворота, — розповідає 70-літній Імран Дагаєв. — О пів на сьому ранку в наш двір увірвалися військові. На мене спрямували автомат. Я одразу показав паспорт, але вони навіть не звернули на нього уваги. В інших членів родини теж не запитали паспортів. Перша вимога військового, ймовірно, старшого, була такою: «Давай гроші й золото!» Він же додав: «Що є цінного, давай все». Я відповів: «У мене немає грошей і золота, я одержую пенсію, і на цю пенсію ми живемо — нас одинадцятеро». Він сказав: «Мене не стосується, як ти живеш. Давай!» Вони розійшлися по кімнатах, почали все перевертати вверх дном. Рухатися нікому не дозволяли. Шифоньєр з одягом скинули на підлогу, і він одразу розколовся. Взялися нишпорити між посуду. В одній із ваз знайшли золоту обручку і ланцюжок моєї старшої невістки. Їх забрав один із військових. Інші вибирали посуд. У них були приготовлені поліетиленові пакети, вони туди склали сервіз. Один узяв мої нові туфлі й по одному засунув їх собі в куртку. Сервант із посудом, що залишився, жбурнули на підлогу, і весь посуд розбився. Перекидали крісла й дивани, розрізали їх ножами в пошуках захованих грошей. Але більше нічого цінного не знайшли. Бігаючи по кімнатах у пошуках цінних речей, вони запитували: «Де твої сини?» Я відповів, що син мій загинув, а більше в мене немає.

Старий Дагаєв справді щойно поховав 30-літнього сина Алхазура, і для повноти картини залишається додати, за яких обставин. За дорученням сільської адміністрації Алхазур разом із іншими поїхав у Ханкалу на головну військову базу за тілом односільчанина, затриманого під час попередньої «зачистки» й убитого там же, у Ханкалі. Посередником під час викупу трупа був військовослужбовець, що представився співробітником ФСБ Сергієм Кошелєвим. Він вимагав за труп: барана, відеокамеру і «Жигулі». Але одержавши все це, труп так і не віддав. А усі, хто привіз викуп у Ханкалу, безвісти зникли. Сталося це 22 грудня 2001 року. На 14-й день тіла всіх зниклих знайшли неподалік від Ханкали у кюветі. В Алхазура Дагаєва було виколоте око, тіло виявилося чорним від побоїв, а вбили його пострілом із пістолета в ліву скроню з близької відстані.

— У тебе більше немає сина? — засміялися військові, вислухавши розповідь Імрана, і швидко пішли — до будинку Тетяни Мациєвої на сусідню вулицю Травневу. Вони теж не цікавилися там нічиїми паспортами, зате вкрали з її будинку: «1) медаль «За трудову доблесть», 2) відеодвійку, 3) м’які подушки і меблі виробництва НДР, 4) трюмо виробництва ВНР, 5) 4 килими зі стін, 6) 35 ігрових касет, 7) мішок картоплі, 8) мішок цукру — 50 кг, 9) чоловіче взуття (2 пари чобіт і 1 пару кросівок), 10)...»

Саме так, пізніше, у заяві на ім’я прокурора Грозненського сільського району перелічила Тетяна все вкрадене в неї під час «зачистки». І додала: «Прошу захистити мене і мою родину від навали узаконених російських бандформувань, шахра-їв і мародерів». Про прокурорів — далі, і взагалі все це буде потім, а наразі...

Пристрасті в заблокованих і переблокованих Старих Атагах розпалювалися чим далі, тим дужче. День за днем знущання військових, що розкинули намети по околицях, ставали все ірраціональнішими.

29 січня зранку у Лізи Юшаєвої, вагітної на останньому місяці, почалися пологи — це часто трапляється зненацька і зовсім не залежить від термінів «зачистки», встановлених генералом Володимиром Молтенським. Родичі Лізи кинулися просити військових, що стояли в оточенні, пропустити породіллю в лікарню, але ті довго не дозволяли. Жінки їх голосно соромили, мовляв, у вас є матері, дружини, сестри. А вони відповідали, що «безрідні», з дитбудинку. І що приїхали сюди вбивати живих, а не допомагати народжуватися.

Так і сталося: коли військові змилостивилися, Юшаєва не могла пройти пішки необхідні 300 метрів до лікарні. Родичі почали домовлятися заново — тепер уже про машину. Нарешті Лізу підвезли до лікарні. Але там стояло вже зовсім інше оточення й інші бійці. Не вдаючись у деталі, вони звично поставили і водія, й Лізу до стінки — у позу пійманого бойовика, руки вгору, ноги в сторони. Якийсь час Юшаєва ще витримувала цю «стінку», а потім почала осідати — незабаром дитина з’явилася на світ, але мертвою.

Багато чого можна зрозуміти й змусити себе усвідомити, багато з чим зжитися й пропустити мимо вух, але як уявити собі, про що в той момент думали солдати, бачачи перед собою жінку, що народжує, з величезним, опущеним до колін животом, у напівнепритомному стані, але в необхідній позі — з розставленими ногами?


...1 лютого раптом помер старий Турлуєв. Він був зовсім старенький і вмер тому, що настав його час.

Треба було ховати: зібрати чоловіків, обмити, прочитати молитви, віднести на цвинтар.

Військові заборонили ховати старого на мусульманському цвинтарі. Чому? Тому що «зачистка». І послалися на інструкцію про заборону пересування, похоронної процесії в тому числі. Незважаючи на те, що й сама «зачистка», і всі її «інструкції» абсолютно незаконні.

Зате того ж дня, 1 лютого, федерали самі навідалися на цвинтар. Загальновідомо, що немає місця для чеченців дорожчого, ніж цвинтар. Але це не означає, що на цвинтарі можна чимось «поживитися». Серед могил стоїть лише молитовний будиночок — спеціальна «підсобка», де зберігається похоронний інвентар і читається остання, перед похованням, молитва.

Отож, військові забрали з собою спеціальну дерев’яну ванну для обмивання небіжчиків, спалили похоронні носилки, вкрали лопати для копання могил, а на додачу — ще й віконні рами, двері, килими, Корани. Навіщо? Спалили, щоб обігрітися. І Корани теж.

Наступним пунктом був будинок неподалік од цвинтаря — там живе бабуся Малкан. Солдати загнали її в підвал, попросивши «огірки дістати». Після чого закрили люк і не випускали доти, доки родичі не принесли 500 рублів викупу.

Вранці 1 лютого міліціонер Рамзан Сагіпов, молодший сержант патрульно-постової служби, поранений наприкінці грудня в Грозному під час охорони новорічної ялинки, лежав, доліковуючись, у себе вдома, у Старих Атагах, на вулиці Нагірній. Рука міліціонера була в гіпсі, кукси відірваних пальців кровоточили, рани на ногах нили — був сльотавий похмурий день чеченського зимового бездоріжжя.

Почувши стрілянину на вулиці, Рамзан вискочив з дому: міліціонеру, хоч і пораненому, відсиджуватися соромно — треба людям допомагати. І Сагіпова військові відразу схопили, забрали в нього табельну зброю і взялися бити, цілячись по бинтах.

— А ви кричали, що ви — міліціонер?

— Звичайно.

— А вони?

— Вони: «Ви одна банда! Всіх розстріляємо!» Потім мене закинули в КамАЗ. Коли намагався підняти голову, тут же знову били по голові — ногою або прикладом.

На галас із сільради прибігли голова сільської адміністрації Ваха Гадаєв і вісім із одинадцяти селищних міліціонерів. Військові і їм кричали: «Ви приховуєте бойовиків!» Гадаєва вдарили прикладом, міліціонерів роззброїли, скрутили й кинули в той же КамАЗ, де лежали інші. Таким чином, місцева влада — вся, яка була в селі, — виявилася повністю паралізованою.



«Пташник»


Затриманих звезли на стару напівзакинуту птахоферму на околиці села. У ній військові влаштували свій тимчасовий штаб і фільтропункт. Оскільки «зачистка» була вже 20-ю, у Старих Атагах давно утвердилася своя термінологія. Фільтропункт називали «пташником».

«Пташник» — і це як сигнал. Значить, тебе забрали в кращому випадку на муки. У гіршому, на смерть.

Офіційний статус «пташника» — «тимчасовий фільтраційний пункт» чи ТФП (цей термін зустрічається в офіційних документах Ханкали). Ці прокляті лицемірні ТФП — одна з найбільших проблем сучасної Чечні, що тоне в масштабних «зачистках». Федерали організовують ТФП на окраїнах сіл, які «перевіряють», на фермах чи хуторах, а то й просто серед поля, і ТФП начебто виконують роль ізоляторів тимчасового утримання, «обєз’янніков», але, з юридичної точки зору, ними не є. У результаті ТФП, залишаючись абсолютно позаюридичною, позапроцесуальною структурою, не можуть стати частиною наступного, наприклад, прокурорського розслідування. Якщо справа доходить до прокурорів, ті лише розводять руками: закінчилася «зачистка», а на місці фільтропунктів, де людей катували й допитували, — тільки чисте поле або які-небудь руїни, і обвинувачення в незаконному затриманні або утриманні розвалюються, повітря до справи не пришиєш.

Зате залишаються люди, що пройшли через ці незаконні «пташники». Вони пам’ятають, вони відчувають — і ніколи не простять.

— Спочатку нас прогнали «крізь стрій», — це знову міліціонер Сагіпов. — Військові вишикувалися біля КамАЗа в шеренги один проти одного, і нас викидали з кузова їм під ноги. Кожен міг бити, як хотів. Потім усіх поставили до стінки. Я був перев’язаний, один підійшов, повернув мене до себе і сказав: «Він — хворий». І одразу вдарив кийком по голові. Потім інші зняли пов’язки з моїх рук і почали віддавлювати рани.

— Чим?

— Ногами. Мене на землю жбурнули. Навсібіч кров так і бризкала. Потім потягли в якусь машину. Вкинули, повезли. Гадав, на розстріл. Але повозили й повернули.

— Вас допитували?

— Так. Але допит тривав хвилин п’ять, не більше — і того ж вечора мене відпустили.

— І все?

— Так. Лише тепер операція на руках має бути.

— Вам зрозуміло, навіщо вас заарештовували?

— Зрозуміло — щоб познущатися.

— Але ж ви один із них, атестований співробітник МВС, у погонах. Ви ж із ними в однієї держави на службі.

— Звичайно, в однієї. Але коли починається «зачистка», я стаю просто чеченцем. Я ніякий для них не міліціонер.


Саїд-Амін Апаєв із вулиці Нагірної — високий кріпкий молодий батько сімейства. Якщо Рамзан пригнічений тим, що сталося, то Саїд-Амін не приховує свого глибокого презирства до федералів. На його губах — бридлива напівпосмішка щоразу, коли він починає розповідати про «зачистку».

Саїд-Амін Апаєв — сусід Ідігових. 1 лютого, близько одинадцятої ранку, він заглянув до них подивитися новини по телевізору. І саме в цей час у будинок заскочили «маски» й поклали обличчям вниз і його, і 16-літнього Магомеда. Звідти — у КамАЗ. Із КамАЗа — у «пташник».

— Ми всі просили не чіпати хлопця, — каже Саїд-Амін. — Луже просили. Але військові відповідали так: із школярів виходять гарні підривники. У «пташнику» нас поставили до стіни з піднятими руками, розсунутими ногами й опущеними головами. Ворушитися й розмовляти не можна було. За порушення одразу зринали удари ззаду. Били ногами, руками, прикладами, хто чим хотів. Так ми простояли шість-вісім годин. На ніч замкнули в «автозак»[2]. Уранці 2 лютого вивели до стінки знову і протримали так до вечора. У сутінках повели на допит до слідчого, який вимагав назвати час і маршрути пересування бойовиків, їхні явки, адреси. 3 лютого вранці знову стояли біля стінки, потім трьох із нас навіщось возили в Нові Атаги, де теж ішла «зачистка». Ввечері повернули в «пташник», змусили розписатися в якійсь книзі, віддали паспорти й відпустили. Я так і не зрозумів, навіщо «фільтрували»? Який сенс?

У ці дні по всіх телеканалах країна бачила Саїд-Аміна зі Старих Атагів. Це генерал Молтенськой, даючи інтерв’ю і стоячи прямо посеред «пташника», на тлі заарештованих, серед яких був і Саїд-Амін, заявляв, що, мовляв, затримали бандитів зі зброєю, а місцева міліція їх захищала.

— Брехня, — каже Саїд-Амін. — Ніякої зброї в нас не було. Ми вдома. Міліціонерів теж відпустили, адже вони лише намагалися заступитися за нас.

— А ваххабіти? Ваші староатагинські бандити?

— Як завжди, справжні бандити відсиділися по хатах.



Долари й рублі


Ми живемо в темні часи. Наше повітря отруєне неправдою військових «верхів» і пряним запахом купюр — це безкарність «низів», що самокомпенсуються за облудність «верхів». Так і обертається ця чеченська машина.

— У наш дім увірвалося осіб 20, забрали паспорт сина, — розповідає Раїса Арсамерзаєва з вулиці Шкільної, — хотіли відвезти його в «пташник». Я дала сто доларів. Вони змусили мене написати розписку, що в мене до військових ніяких претензій нема. Ідучи, забрали електрогенератор і білизну моїх дочок.

Цього разу в Старих Атагах був дуже популярним комерційний принцип. Забирали на «фільтропункт» в основному тих, хто не міг відкупитися. Заходячи в будинки, військові так прямо й вимагали — грошей за чоловіків. Дав — фільтрації не підлягає, і, значить, не підозрюється у зв’язках із членами воюючих загонів. Не дав — піддягає і підозрюється. Ставки на живий товар коливалися від 500 рублів до 3–4 тисяч. У залежності від віку: чим молодший, тим дорожче, — і від візуальної оцінки будинку військовослужбовцями.

Крім розцінок на чоловіків, була цього разу в Старих Атагах і калькуляція на жінок. Як водиться в цих місцях, «жіночі» ціни виявилися значно нижчими від «чоловічих». Утім, і шкала вимог була іншою: відкуповувалися не з приводу «пташника», а щоб не поглумилися. В однієї родини за «незгвалтування» молодої дівчини федерали взяли 300 рублів. У іншої — 500. Замість сексуального задоволення приймалися також сережки і ланцюжки — з жінок, що відмовляли в хвилинах мародерської любові.

Зрештою люди вийшли на вулиці, розпалили багаття і залишалися так на всі ночі. Гадали, на очах не ризикнуть убивати й гвалтувати. Але й це допомогло не усім.



Останні деталі


До 4 лютого Старі Атаги являли собою гігантську картину розбою, вчиненого силами членів законних бандформувань, які здійснювали «заходи щодо відлову членів незаконних бандформувань».

Тут і там на вулицях поміж багать сиділи люди. Останнього дня федерали підірвали порожній будинок Махмуда Есамбаєва. Знаменитий радянський танцівник був родом з цих місць і, за чеченською традицією, побудував у Старих Атагах прекрасний особняк для своєї родини. Туди ж, під тротил, пішов і ще один багатий будинок — Кадирових, попередньо вщент розграбований і тільки потім висаджений у повітря. Його господар давно живе в Німеччині, але, за традицією, побудував...

Що ще? Військові й тут виконали обов’язкову програму всіх останніх «зачисток», яка полягає в тому, щоб нагадити в мечеті.

— Вони від’їжджали зі Старих Атагів 5 лютого, — розповідає Імаді Демельханов. — Квапилися. До нас у двір нашвидкуруч заскочили двоє в масках, зажадали 1000 рублів за мій КамАЗ. — Це було вже вчетверте за цю «зачистку» — військові хотіли грошей за те, щоб Імаді залишили його КамАЗ «живим», а не підірвали. Двічі Імаді віддав по 500 рублів, потім грошей більше не було, і він розплатився двома курками. 5 лютого він знову запропонував федералам курей. Або теля... Але вони наполягали: «Давай гроші!» — Я відмовився йти до сусідів, просити, тому що мені було соромно. Тоді вони поставили мене обличчям до стінки, прострелили кисть правої руки і сказали: «Тепер будеш просити?» І пішли.

На світанку 5 лютого пустився сильний дощ. То гаркаючи, то схлипуючи, зі Старих Атагів забиралися БТРи, і вода з неба відкрила людям хоч дуже маленький, але все-таки шматочок правди про тих, хто їх так мучив вісім діб поспіль. «БТР № Е 403» — побачили люди напис на тому, що замикав колону. 403-й під’їхав до висадженого будинку Кадирових, військові в масках зіскочили на землю й порадили староатагинцям бути обережними: «Там, усередині, можуть бути міни...».

«От, бувають же й серед них нормальні...» — перемовлялися між собою люди. І побачили, як, трохи від’їхавши, солдати 403-го наостанок заскочили в порожні будинки і витягли ще якісь речі...


Коли й годяться на щось методи, якими провадиться ця війна, то лиш на те, щоби плодити тероризм і нових бійців опору, розпалювати ненависть, волати до крові й помсти.

А як же ваххабіти? У Старих Атагах — вони на місці. І нікуди після «зачисток» не діваються. Мало того, їх вуличне патрулювання дозволяє селу жити без комендантської години, що виглядає майже неправдоподібно, якщо приїжджаєш сюди, наприклад, із Грозного або з гір. А це означає, що порядок, про наведення якого так довго говорили федерали-генерали, у Старих Атагах дійсно існує. Але тільки це той же порядок, що й напередодні війни. І отже, роки м’ясорубки, з тисячними обопільними жертвами, з пораненими, покаліченими й змученими людьми, — всього цього начебто й не було, все знову — як перед війною. Лише руйнувань додалося на порядок, і при владі — інші обличчя. Лише з будинків виметено все. Лише півмільйона озвірілих людей. Лише країна постаріла ще на одну страшну війну.


* * *


Військові в Чечні дуже не люблять прокурорів: переслідують, залякують і нікуди не пускають. У Старих Атагах прокурори тоді були й потім дуже пишалися, що зуміли порушити кілька кримінальних справ, — повідомляли про це по телевізору, багато разів звітували перед публікою.

А ось документ, вартий пера Салтикова-Щедріна: «...факти були предметом прокурорської перевірки безпосередньо в період проведення спецоперації...»

Це означає, що співробітники прокуратури знаходилися безпосередньо на місці здійснення цинічних і жорстоких військових злочинів. У момент їхнього здійснення. Спостерігали за ходом злочинів. Ні в що не втручаючись. І назвали все це «прокурорською перевіркою безпосередньо в період проведення спецоперації».

Я виразно уявила себе на місці староатагинських жертв. Як стою, і б’є мене федерал кийком по голові, а позаду — прокурор, фіксує... Мені від цього легше? Не так боляче?

Буває така правда, що гірша від неправди. «Що коїться в Чечні?» — продовжують запитувати знайомі й журналісти з-за кордону. Ось що коїться: війна, замішана на неправді, де всі, кому «положено», не договорюють усього, що зобов’язані, й у результаті військовій анархії на Північному Кавказі немає ні кінця, ні краю.



ЧЕЧЕНСЬКИЙ 37-Й


Хеда й Іслам


Із сусідньої кімнати винесли маленьку красиву дівчинку Хеду з таким же серйозним і пильним поглядом, як майже у всіх нормальних чеченських дітей останнього десятиліття.

— Їй — одинадцять місяців, — сказала Хедина тітка, що колише її на руках. — Вона народилася вже після того, як викрали Іслама.

Хеда прискіпливо оглядає скупчених у кімнаті похмурих людей і починає плакати — як бабця, беззвучно. Але не через те, що майже сирота: вона навряд чи це розуміє. Просто їй передався настрій. Тут, далеко від тих місць, куди не ступає нога європейських правозахисників-туристів, у будинку № 22 по вулиці Гагаріна чеченського селища Алхан-Юрт Урус-Мартанівського району, ми говоримо про суцільну низку трагедій, що спіткали велику родину Денієвих.

— До ворожок ходили. До ясновидця. Кажуть, живий він, — кажуть Нурсет і Зара, сестри Іслама.

— І ви вірите?..

Знизують плечима, безпристрасно втупившись у підлогу, і байдуже відповідають:

— А куди нам іще ходити? Все інше давно виходжено.

Перед заплаканою Хедою трусять брязкальцями. Але хіба до того їй? Чеченські діти, народжені у війну, рідко реагують на брязкальця як універсальний засіб розради дитячих сліз. Сльози в них не дитячі...

Родина Денієвих — одна з тисяч чеченських родин, що потрапили в ситуацію, коли «ні миру, ні війни» — «ні тіла, ні людини». Хоч кричи, хоч на стінку дерись, хоч листи пиши президенту щодня... Іслама більше немає. Куди не зверталися — ні слова про нього. У жодному списку заарештованих, затриманих чи засуджених не значиться. Немає його. Начебто й не було. Начебто не від нього Хеда. Начебто інопланетяни забрали.

При цьому юридично точно відомо й зафіксовано, як виглядали ті «інопланетяни» для Іслама Денієва. Звичайно, як тут водиться, — у «масках», камуфляжах, із «калашниковими», і стояли на блокпосту селища Чорноріччя (мікрорайон Грозного), повз яке 24 листопада 2000 року близько 11-ї години дня проїжджав автомобіль, у якому троє друзів (Іслам Денієв, Хізир Ахмадов і Саїд-Ахмет Сааєв) їхали на похорон у селище Мартан-Чу.

«Інопланетяни» машину зупинили, при свідках усіх із неї висадили і повезли трьох друзів у невідомому напрямку. Тут свідчення розбігаються: одні кажуть, на БТРі із замазаними номерами. Інші — на такому ж «замазаному» «Уралі».

Далі, начебто, справа слідчих. Хто відвіз? Бойовики? Ваххабіти з вотчини Бараєва, сусіднього з Алхан-Юртом селища Алхан-Кала, для якого всі троє зниклих були лютими багаторічними ворогами? Але чим тоді займалися охоронці Чорноріченського блокпоста? Серед білого дня?.. Отже, федерали? Інакше звідки БТР і «Урал»?.. На жаль, відповідей на ці питання нема. Всі підрозділи, дислоковані на території Чечні, до цього дня підтвердили свою непричетність.

Однак таким «підтвердженням» вірити не можна. Вони — тільки слова, фікція юриспруденції. На кшталт:

— Ти викрав людей?

— Ні.

— Бачите? Він не винен.

Ніяких серйозних слідчих дій у справах про масові викрадення людей у Чечні не провадилося. І не провадиться. За більше ніж рік після зникнення Іслама Денієва і двох його товаришів сталося тільки одне: 28 листопада 2000 року пастух з Наурського району — а це чимала відстань від Чорноріччя — знайшов спаленою ту саму машину, з якої висадили викрадених. І напередодні, 27-го, він же бачив, як ця машина йшла в загальній армійській колоні з номерами 15-го і 21-го регіонів (Внутрішні війська) і вже була обвішана бронежилетами, як звичайно роблять військові водії, рятуючись від залітних куль. Під ту пору в машині ще сиділи двоє — бачив пастух. 28-го він же знайшов два спотворених трупи біля обгорілого кістяка машини. Але трупи так ніхто й не визнав. І де вони зараз — невідомо.

А от зниклих Іслама, Хізира і Саїд-Ахмета — нема. Десяток їхніх напівсиріт тепер ходять по землі безбатченками, дружини-вдови руками розводять, розкладаючи перед собою стоси паперів-відписок, які нічого не означають і не пояснюють, якими можна розпалювати багаття і вистачить надовго. «Ваше звернення про викрадення невідомими особами... розглянуте і спрямоване...»

І під цією нісенітницею без єдиного факту чи навіть натяку на пошуки, що ведуться, — усуціль підписи дуже серйозних вельмож. Тут — і держрадники юстиції, і старші помічники Генерального прокурора Росії, і заступники міністрів...

І що? Нічого.

— Сидимо з вечора до ранку, чекаємо федералів, які прийдуть і помстяться за те, що ми пишемо й шукаємо... — каже Альберт Денієв, брат Іслама. — А від ранку до вечора тремтимо від страху, що це станеться вдень. От і все наше життя.

Хеду вже винесли з кімнати, і тепер плачуть чоловіки Денієви.

Хоча плакати чоловікам тут узагалі не заведено.



Сержень-Юртівський дідусь Хоттабич


Абдурхман Іблуєв — симпатичний дідусь у веселій тюбетейці й з бородою. Представляючись, він жартує: «Абдурахман. Ібн-Хаттабович. Сержень-Юртівський дідусь Хоттабич».

І сам же додає: «Жарт злий, як на теперішні часи, може погано закінчитись, адже Хаттаб...»

Веселий дідусь розповідає підлу історію. Зранку 7 листопада його розбудила дочка: «Щойно росіяни забрали Мілану й Есет!» Мілана Бітіргірієва, племінниця дружини, й Есет Ях’яєва, сестра дружини дідуся Хоттабича, напередодні приїхали відвідати Іблуєвих у село Сержень-Юрт Шалінського району. А вночі з 6-го на 7-ме почалася «зачистка». Жінок забрали прямо з постелі, напівроздягненими, не глянувши навіть у паспорти, й відвезли на «чеченському НЛО» — БТРі із замазаними грязюкою бортовими номерами.

— Я відразу скочив у машину, — розповідає дідусь. — І в нашу адміністрацію. Потім у СВМ — селищний відділ міліції. Потім — до коменданта, до офіцерів. Просив: «Віддайте наших жінок».

У Чечні давно всі вивчили головне правило виживання під час «антитерористичної операції»: чим швидше почнеш шукати викрадених, тим більше шансів повернути їх за викуп.

— Я почав шукати за кілька хвилин після викрадення! — продовжує Хоттабич. — Їх ще не могли нікуди відвезти! Але всі військові мені вже відповідали: «Немає їх у нас». Через годину я поїхав у Шалі, у районну комендатуру, розмовляв із комендантом Нахаєвим. Привіз паспорти родичок. Він мені сказав: «Почекай, батьку, трохи, перевіримо їх документи й відпустимо». Отже, Нахаєв знав, що жінки — у комендатурі?.. Довго я чекав, відчуваю, щось не те, і знову — до Нахаєва. А він мені каже, «чесно» дивлячись в очі: «Немає в нас ваших жінок».

Дідусь запанікував і засипав коменданта зустрічними питаннями: що значить «нема» — вже вбили? Чи відвезли в інше місце?.. Але знову не одержав відповідей. У жодній із прокуратур, що діють на території Чечні, ані в комендатурах, ані в міліціях. На цьому й кінець історії. Щезли жінки. Були — і нема.

— Я своїх лаю, — доказує старий. — Чому не помітили, який номер був у БТРа?

— А що з того, навіть якщо знаєш? — це Лариса Асхарова, красива ставна жінка з тим же горем за плечима. Чи то дружина, чи вдова — сама не знає, як представлятися, — Шарамі Асхарова, теж сержень-юртівця, далекого родича Ширвані Басаєва, до якого Ширвані востаннє приїжджав, — так говорять односельці — в 98-му. Так ось, федерали забрали Шарамі 18 травня 2001 року, на світанку. За родинні зв’язки із Ширвані. Не приховуючи, що за це.

— Відтоді — все, — плаче Лариса. — Я скрізь, де треба, залишила свідчення про те, що бачила сама: чоловіка відвезли на БТРі № 224, слідом їхав БТР № 714 і військовий «Урал» № 7646 ВА. Я сама бігла тоді за військовою колоною до кінця села — далі блокпоста мене просто не пропустили... Один БТР і «Урал» поїхали в напрямку розташування Дивізії особливого призначення ДОН-2 (Внутрішні війська МВС). Другий БТР — у 70-й артилерійський полк. Але мої факти нікого не цікавили. Не було ніяких результатів, розслідувань... Мені просто сказали, що федерали його не забирали. Мовляв, утріться.



Що робити?


Ситуація, в яку потрапили Іблуєви, Асхарови і Денієви, — тривіальна для Чечні. І в її невинятковості полягає найбільший її жах. Яке б минуле в тебе не було — воював ти пліч-о-пліч із Масхадовим чи проти нього, — ти не застрахований від стирання з лиця землі. Тисячі (!) родин — у такій ситуації. Їм нема до кого звертатися у владних структурах — їх ніхто не слухає.

Реальний перелік «інстанцій» на випадок викрадення людини в Чечні скупий і неадекватний подіям — ви зараз це зрозумієте.

По-перше, ясновидці. (Не смійтеся — такі обставини).

По-друге, журналісти.

По-третє, правозахисники.

По-четверте, посередники, яких у Чечні хоч греблю гати і які найчастіше шахраї, що беруть із нещасних гроші за крихти нічим не підтвердженої інформації про те, де твій брат, чоловік, син, і з якими мати справу — значить матеріально стимулювати работоргівельний бізнес.

Жодна з перелічених вище «інстанцій», природно, не є в принципі серйозною чи ефективною. Кожна — просто випадковість, заспокійлива «валер’янка». І не більше. Мізерний шанс, що журналіст розчулить генералів, або генералів над генералами, і так почнуться пошуки. Або — надія на диво. Або — самозаспокоєння, що «оскільки заплатив, виходить, щось зробив».

Держава і влада, які влітку 99-го взяли на себе місію «звільнити Чечню від бандитизму», ніяк не представлені перед лицем лиха під генетично-кодовою назвою «37-й». Насамперед тому, що влаштовують чеченський «37-й» — люди, що перебувають на державній службі. Недосвідченому це може видатися наклепом, але від того, що Путін по телевізору чеканить слова про наведення порядку — порядку в Чечні все менше, а смертей усе більше. Прокуратури придушені військовими і працюють, як водиться, рідко. Міліція — сама учасниця «процесу». Нарешті, є в країні спеціальна Комісія з розшуку зниклих безвісти при адміністрації президента. Але Комісія працює тільки опосередковано, з Москви, — що просто смішно в пошукових справах у Чечні. Зберігши Комісію для красивої звітності перед Заходом, її придушили грошима, щоби «не рипалась». У 2001-му воєнному році фінансування пошукових відряджень було повністю припинене, а всі гроші, раніше виділені на це, забрало собі Міністерство оборони (одне з відомств, бійці якого, власне, й викрадають тих, за чий «пошук» їм потім платять із держбюджету). У 2002-му на тлі кричущих фактів і гострої необхідності працювати фінансова трагедія Комісії повторилася.

Можна довго посипати попелом голову і філософствувати, що, мовляв, виною всьому відсутність коштів, і були би гроші — ми були б чуйними й добрими, і ставилися б до кожної людини, як до єдиної цінності, і не було б у нас безвісти зниклих... На жаль, це знову «валер’янка» і неправда. Річ у тім, що ми погано думаємо. У масі своїй, ми зовсім не страждаємо від того, що діється в країні, що в нас перманентні страти без суду і вже тисячі жертв «нового 37-го». Ми заспокоюємо себе тим, що це наразі тільки чеченський 37-й рік, і до нас не доберуться...

Даремно й легковажно: історія доводила це неодноразово. У країні панує ідеологія ненависті до ближнього. От у чому наша справжня біда. І саме тому щодня в кожному чеченському селі — обов’язкова програма: похорон. І майже всі ті, кого ховають, — убиті, замучені, підірвані, розтерзані люди. Однак і це тут вважається «не найбільшим лихом». Найбільше — коли від людини взагалі нічого не залишається.



Тривіальна післямова


...У кімнату входить старенька. Плаче, кличе: «Щойно прийшли троє в масках і вбили Ахмада Ежиєва».

Дідуся, який на пенсії вже більше 20-ти років...

— За що вбили?

— Не знаю. Що в пенсіонера візьмеш?

— Хто вони були?

— Ніхто не знає. І одні, й інші приходять до нас у камуфляжі й у масках... Гадаю, це були все-таки федерали. Російською перемовлялися.

Я знаю брата Ахмада, теж літнього вже Імрана Ежиєва, одного з найактивніших біженських лідерів, правозахисника й борця. Родина Імрана в Інгушетії, у таборі Яндирці — погано, убого, але не вбивають. Імран весь час кликав Ахмада до себе з неспокійного Сержень-Юрта, де під боком полк внутрішніх військ — це мені розповідав сам Імран. Але Ахмад завжди відповідав: «Не піду. Кому потрібен старий?»

Виходить, і старий знадобився. У 2002 році, на третьому році війни. Для звітності зі «знищення бойовиків». І де той генерал, хоча б один, із якого здерли погони за таку «антитерористичну операцію»?

Нині в Чечні всі прощаються, як назавжди. Так прийнято: виходячи за поріг, треба попрощатися назавжди, побажавши один одному удачі. Не здоров’я й щастя. Не любові й дружби. Ці мирні побажання — дрібниця. Головне — удачі.

— Я хочу розуміти, чий я, — каже Ібрагім Умпашев, сільський староста сусіднього із Сержень-Юртом селища Автури. — Я хочу знати правила гри, а для цього мені їх хтось мусить пояснити. З ким нам треба домовлятися, щоб зберегти наші життя? З бойовиками? З федералами? У 2000 році ми хоча б жили... Кінець 2001 року став найстрашнішим за весь час війни. Де уряд Ільясова? Де адміністрація Кадирова? Ніхто не приїхав і не пояснив нам, що ж діється... Не сказав хоча б: «Ми з вами, ми розділяємо вашу трагедію». Я розумію це так: до нас ні в кого немає інтересу, влада нас кинула на пожирання військовим і бойовикам. А ці дві сили об’єдналися між собою і вважають нас третьосортним бидлом, що підлягає знищенню. 17 120 автуринців підлягають знищенню... От і вся нинішня війна...



ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ


На підстреленій розхитаній табуретці, заледве втримуючи в рівновазі неслухняне тіло, сидить дідусь. Виснажений, блідий до сірості, майже сліпий, із «ганчір’яною» шкірою, що видає хронічне недоїдання. Його ноги «зігрівають» зотлілі до дірок піжамні штани в невиразну казенну смужку. Товсті лінзи — у безглуздо рожевій жіночій оправі, підв’язані до вух мотузками і скріплені на переніссі тасьмою. Великі жіночі гудзики на безглуздо рожевій і теж жіночій куртці довершують картину особистого краху людини, що намагається всидіти на табуретці.

«Та-ак живе-е-е родин-а російського геро-о-оя...» — у голові виникає стара радянська пісня, зовсім нікчемна в нинішньому Грозному. «...Геро-о-я-я, — мелодія деренчить, але все-таки проривається, — що гру-удьми-и кра-а-аїну-у-у захи-и-ищав...».

Це намагається наспівувати дідусь у рожевих окулярах — ветеран Великої Вітчизняної і капітан прикордонних військ у відставці Батурінцев Петро Григорович. Тут, у грозненських руїнах на вулиці Вугільній, 142, у Старопромисловському районі, він пережив обидві чеченські війни і нині, на табуретці, винесеній ближче до весняної природи, Петро Григорович зустрічає 86-ту весну свого життя і 57-му після тієї Перемоги, яку так довго всі вважали остаточною перемогою світу над фашизмом.


9 Травня ми здебільшого зворушуємося — побачивши напрасованих дідусів-ветеранів, що чаркуються на столичних вулицях і одразу смішно хмеліють. Однак є й інше ветеранське життя. Є й інший День Перемоги в нашій країні. Він — у Грозному. Тут, за законами воєнного часу, виносять вироки, у тому числі й колишнім фронтовикам.

— Як живете, Петре Григоровичу? — дурнувате, звичайно, для нинішньої Чечні запитання, але вже вилетіло...

Дідусь заледве піднімає голову над упертим у землю ціпком і починає плакати.

— У дядька Петі майже нічого свого. Усе з руїн. І окуляри. І куртка, — це хтось іззаду каже, доки старий погамовує спазми німих ридань. — Від загиблих, певно...

— Я не живу... Я жив... Колись... — нарешті видавлює з себе старий.

Петро Батурінцев провоював три роки, з 42-го по 45-й, у складі Північної групи Закавказького округу, що звільняла в тому числі й Грозний. Післявоєнне життя Петра Григоровича було зрозуміле й просте: він повернувся в місто, незабаром оженився і почав працювати на заводі «Електроприлад» — аж до пенсії. Зустрічався з піонерами, на свята одягав нагороди.

— Я жив... Я жив... — продовжує повторювати старий. Він трясеться всім тілом і намагається витерти сльози, потрапляючи рукою не по тій частині обличчя, де вони течуть.

Важкою ходою наближається жінка в чоловічих сандалях і подертій синій кофті, з підозрою оглядаючи незнайомих людей божевільним, але не злим поглядом.

— Я — його дружина. Мене звуть Надія Іллівна. Я на десять років молодша. Мені тільки 76. Тому, бачите, ще ходжу, — жінка запрошує в їхнє зі старим житло. — Ми дві війни тут пересиділи, нікуди не виходили, крім підвалів, і лише це дало нам можливість зберегти квартиру. Між іншим, вона приватизована!

Надія Іллівна виглядає дуже гордою, показуючи міські руїни з правом власності на них. Напередодні була тривала злива, і «квартира» виглядає геть промоклою. У стелі — велика діра, закамуфльована тепличною плівкою.

— Іноді думаю, що ми як у раю, — але голос у неї «невпопад» із «раєм». Вона розуміє, що в пеклі.

— Ми добре живемо. У багатьох і стін не залишилося, — продовжує Надія Іллівна, і стає зрозуміло, звідкіля цей метал і завзяття в голосі: вона з усіх сил намагається не вийти за межі раз і назавжди обраної нею установки: задовольнятися малим за будь-яку ціну.

— Старим скрізь у нас пошана... — тихо тягне молодий сусід-чеченець. Він — єдиний, хто сьогодні доглядає за ветераном «дядєю Пєтєю». Водить його в туалет, миє, звідкись здалеку носить воду, не дає Батурінцевим померти з голоду.

— А з військових сюди хто-небудь приходить? Із військкомату, наприклад?

Це перше питання, що зненацька викликає посмішку на змученому обличчі Петра Григоровича. Він дивується: невже комусь не зрозуміло, що військові тут ходять по будинках лише для «зачисток».

Надія Іллівна голубить маленьку дівчинку, що підбігла до неї, і помітно, як дружині Петра Григоровича самотньо й тяжко без родини — без дітей і рідних.

— Її звуть Айшат. Вона — дочка сусідів Ельмурзаєвих. Мені так добре з нею. Ми — подружки. Адже в нас із Петром Григоровичем теж є онучки. Ларисі — 25 років, Оленьці — 23. Чудові дівчатка.

— І де ж вони? Чудові? — питання вилітає по-зрадницьки, саме собою — можна було б сформулювати й коректніше.

— Вони дуже зайняті, — звучить коротка відповідь — так звичайно закривають тему, що стала трагедією.

Але тепер Петро Григорович хоче говорити, він намагається виправдовувати своїх далеких «чудових дівчаток»:

— Вони живуть в інститутському гуртожитку у П’ятигорську. Лариса шукає роботу, Оленька ще вчиться в медичному. Зрозумійте, взяти нас до себе не можуть, а сюди приїхати неможливо.

Старий навіть хоче підвестися з табуретки — від хвилювання, але це не вдається: тремтять коліна.

— Але ж батьки в Лариси з Оленькою є?

Надія Іллівна вже не говорить, а сичить сердито:

— Син живе в Благодарному, в Ставропольському краї. У нього — свої проблеми. Давайте не будемо про це при Петру Григоровичу.

Ми відходимо, бажаючи поберегти старого.

— То, може, мені зателефонувати чи написати вашому синові? Розповім, як ви тут...

— У жодному разі, — Петро Григорович, виявляється, нас чує. Але він більше не плаче, хоча руки тремтять усе дужче. Тепер вже й він суворий і категоричний, як дружина.

Його поведінка доводить існування непростої застарілої сімейної колізії, розвитку якої, схоже, ніщо не може зашкодити — ні війна, ні вбогість, ні голод, ні хвороби, на які приречені Батурінцеви в Грозному.

Скільки подібних людських трагедій, пов’язаних зі старими росіянами в Грозному, довелося побачити за цю війну! Родичі, що живуть «у Росії» (так це називається в Чечні), не бажають забирати «своїх» подалі від війни. І тому часто їдеш цим страшним містом — як адресами забутих життів: тут, знаєш, іще жива російська бабуся, яку вперто не перевозять до себе родичі з Тюмені, а на іншій вулиці у руїнах жив (але вже три місяці як умер від виснаження) російський дідусь, забутий двома синами і трьома дочками, розкиданими по різних регіонах і містах великої Росії.

А ось поворот зі Старопромисловського шосе на «Берізку» — це назва одного з міських мікрорайонів. Неподалік від повороту — будинок для літніх людей. Минулого Великодня тут померла Марія Сергіївна Левченко. Сюди вона потрапила незадовго перед цим, лише в листопаді, разом зі старшою сестрою Тамарою Сергієвною — обидві у вкрай виснаженому стані. Втративши житло, понад рік вони поневірялися по підвалах, місяцями не маючи можливості помитися, тижнями не розраховуючи навіть на хліб. Від перенесених страждань і виснаження восени 2000 року Тамара Сергієвна в підвалі збожеволіла. І тоді Марія Сергієвна, не в змозі більше терпіти, всадовила старшу сестру на візок і пішла світ за очі. Побачивши цю страшну процесію, добрі люди підказали, де будинок для літніх людей. Однак, виконавши свою місію, знайшовши Тамарі Сергіївні безкоштовні тепло, їжу й ліки, сама Марія Сергіївна буквально згоріла від швидкоплинного раку.

Чи сталися б усі ці трагедії, якби ще на самому початку війни сестер забрали їхній рідний брат і племінники, що живуть в одному з південноросійських міст, не так уже й далеко від Чечні? Ні, звичайно. Тільки не бажав цього брат. Не бажав — і не бажає. Будучи поінформованими про все, що відбувається в Грозненському будинку для літніх людей, брат і племінники навіть на похорон Марії Сергіївни не приїхали, і тепер по Тамару Сергіївну, що залишилася сама, також не поспішають... Здоровим росіянам хворі росіяни не потрібні, і драма Левченків і Батурінцевих — хоч і сімейна, але все-таки національна. Сучасна російська національна трагедія, оголена війною. Там, де нелюдськість — норма життя, на пощаду й милосердя не може розраховувати ніхто, навіть найбільш немічні. Петра Батурінцева, ветерана й інваліда війни, залишеного без допомоги рідних, ніхто й не подумав вивозити з-під бомбувань і розстрілів перед штурмом зимою 1999–2000 років, що стер із лиця землі значну частину Грозного. Жоден військовий чиновник не прийшов відвідати його, армійського офіцера у відставці, щоб довідатися, чи живий він після штурму, щоб запитати, чи не голодний він. Причому далеко ходити не треба: його дім — за двісті метрів від будинку військової комендатури.

Це і є справжнісінький фашизм — знаменита гітлерівська ідея знищення й викидання на узбіччя життя немічних і убогих як баласту на шляху до світлого майбутнього. Державний фашизм, успішно впроваджений у сімейні відносини. Саме той фашизм, на боротьбу з яким Петро Батурінцев поклав свої юні роки і здоров’я.

Мене часто запитували грозненські чеченці: «Чому ви так погано ставитеся до «своїх»?» Чеченці, що живуть на вулиці Вугільній, ставили питання ширше: «Як нам повірити, що нова влада прийшла нам допомогти, якщо навіть старий росіянин і відставний офіцер за наново встановленої «російської влади» живе гірше, ніж за Дудаєва й Масхадова?» Адже нічого схожого на те, що трапилося з Петром Григоровичем, не може трапитися з чеченцями похилого віку! У жодній чеченській родині, крім найбільш нешанованих і зневажуваних, такого ставлення до старого не допустять!

Зовсім неподалік від Батурінцевих, на вулиці Ключовій, 259, живе 82-літній дідусь Умар. Як і Батурінцев, Умар Ахматханов — інвалід Великої Вітчизняної війни другої групи, ноги в нього відмовляють, і він майже не бачить. Як і Петро Григорович, обидві чеченські війни він був удома, сидів у підвалі й не хотів тікати від бомбувань.

Однак різниця між тим життям, яке сьогодні провадить ветеран Батурінцев, і тим, що випало ветерану Ахматханову, учаснику битви за Сталінград, — величезна. В Умара — доглянутий, хоча й зі слідами війни, будинок, чиста підлога, чистий одяг, онуки відразу ж приносять йому все, що він попросить, сини (всі з вищою освітою) і невістки допомагають. Життя родини обертається довкола нього, старого, — так заведено в чеченців. Якщо ти старий — це означає, що тебе шанують усі молодші, тебе не покинуть, нагодують, навіть якщо самим доведеться голодувати. Неможливо уявити собі обставини, за яких чеченці «забудуть» свого старого. Обов’язково знайдеться нехай навіть дуже далекий родич, який турбуватиметься про немічну людину. Інакше — ганьба всій родині.

— Усе-таки Велика Вітчизняна була гарною війною, — видає на прощання Надія Іллівна Батурінцева, і ти розумієш, до якої міри розпачу потрібно довести людину, щоб вона вважала війну, котра забрала мільйони життів, «гарною»! — А нинішня війна — погана, — висновує вона. — Незрозуміла війна — за що, за кого й проти кого. За кого завгодно, лише не за нас.



ЧЕЧЕНСЬКИЙ ВИБІР:

ВІД «КИЛИМА» ДО «КОНВЕЄРА»


Протягом трьох років чеченської війни влада не раз натякала: мовляв, не стане Хаттаба з Басаєвим — це й буде означати кінець війни, іменованої «антитерористичною операцією». І тоді, нарешті, величезний, ніяким здоровим глуздом не виправданий, майже 100-тисячний військовий контингент, що протистоїть 600-тисячному населенню Чечні й «2000 бойовиків» (офіційно оголошені цифри), зможе залишити республіку, а відтак припиняться вбивства, катування, звірства й викрадення людей, а також неминуче за окупаційного статусу армії масове «військове» мародерство.

Чекали-чекали, й дочекалися... Про загибель «через тривалу хворобу» і Хаттаба, і, ймовірно, Басаєва урочисто повідомлено — війська ж залишаються на місці, та й у методах ведення війни ніяких змін не відбулося: тривають «зачистки», не припинилася работоргівля живим і мертвим товаром, що здійснюється військовослужбовцями як головна «бойова операція» в Чечні, тисячі родин шукають своїх викрадених родичів і, в кращому випадку, викуповують їхні трупи у «захисників Вітчизни від тероризму».



«Выс. рос.»


Імран Джанбеков із селища Гойти Урус-Мартанівського району був дуже високого зросту. І йому виповнилося лише двадцять два роки. Це й вирішило його долю. За традицією, що вкоренилася в Чечні, Імрана забрали вночі — і з кінцями. Як і багатьох інших.

— Я тепер щоранку встаю і йду шукати сина, — розповідає колишня красуня Зайнап, мати Імрана. Вона опустила голову, так що видно тільки високе чоло й волосся, і вимальовує задерев’янілими пальцями на скатертині безконечні кола своєї безнадії.

— Куди?

— Світ за очі. До Урус-Мартанівської комендатури, у МВС, у Грозний, у республіканську ФСБ... Показую світлину, прошу, може, хоч хтось... І от нещодавно в одній із цих структур мені показали протокол затримання іншого хлопця... І я прочитала в графі «причина затримки» — просто «выс. рос.» Тобто «високий зріст».

— Не може бути!

— Я теж спочатку так подумала, але... Куди подітися? Своїми очима бачила. Мого Імрана теж не було за що забирати, крім як за цей «выс. рос.».

В останні роки, за вимогою батьків, Імран майже не виходив з дому. Протягом усієї війни.

— Чому? — запитую.

— Ми берегли його, — Зайнап плаче. — Він теж був «выс. рос.»: 1 метр 92 сантиметри. І коли стало ясно, що найперше федерали забирають фізично міцних, добре збудованих хлопців, ми навіть в інститут перестали його пускати: надто вже прискіпувалися на блокпостах. А потім подумали і все-таки вирішили: треба вчитися, і по черзі — то я, то батько — їздили з ним на заняття в Грозний, чекали там і супроводжували назад.

Проводжати 22-літнього, як у дитсадок?.. Але таке сучасне багатостраждальне чеченське життя.

— Але не вберегли ми нашого старшого, — Зайнап дивиться наперед себе, як на похороні. — Вдень супроводжували, а вони прийшли вночі. О п’ять хвилин на першу. Всі — у масках. Було два БТРи і військовий УАЗик на вулиці. Сина посадили в БТР. Я бігла за машинами й кричала: «Імран! Імран!» Так добігла до виїзного, на Грозний, блокпоста. Звідти: «Стой! Стрелять будем!» А я кричу: «Стріляй! Убивці! Сина мого викрали! У тому БТРі, який ви щойно пропустили без перевірки, його повезли!..»

Солдати, що охороняли блокпост, опустили автомати, не стріляли в матір. Єдине, що вона побачила: «02» на заднику БТРа. У Чечні всі знають, що значить «02» — бронемашина належить внутрішнім військам МВС.

Ніхто тепер не знає, де викрадений хлопець високого зросту, всі силові й військові структури Урус-Мартанівського і всіх інших районів, а також відповідні республіканські відомства, заявили, що не забирали... Джанбекови написали заяви в усі прокуратури і всім главам адміністрацій — від Ясаєва, глави Урус-Мартанівського району, й Ахмата Кадирова, керівника Чечні, до Путіна. Листи, скарги, петиції... Марно.

У всьому світі матері живуть надіями — це їхнє життєве кредо, від якого залежить майбутнє планети. Якщо дитина хвора — надіями, що буде обов’язково здоровою. Якщо оступився — що виправиться. Якщо пропав — що знайдеться. Так і Зайнап.

— Люди кажуть, якщо через 5–7 днів не викинули труп, це добре... — переказує Зайнап один із міфів сучасної Чечні. — Отже, він витримав катування перших днів, і його відправили в Ханкалу. Він — міцний, він витримає. Тільки мені сниться, що він стояти не може, били його дуже...

Серце матері хоче вірити в цей міф. Але є чеченська реальність. Вона полягає у прямо протилежному: якщо за 5–7 днів людину не вирвали з федеральних катівень — шукайте труп...

— Таких, як ми, батьків, сьогодні багато по Чечні, — продовжує Зайнап. — Сотні, тисячі... Ми часто тепер стоїмо до комендантської години на Ханкалинському повороті — там дорога прямо до військової бази.

— Навіщо ви там стоїте? Чого чекаєте?

— Інформацію про своїх. Іноді звідти, від офіцерів, під’їжджають до нас посередники, повідомляють суму викупу тих, хто ще утримується... Або трупів.

Так збігають дні Зайнап і Адлана Джанбекових. А по ночах батьки Імрана гадають, — як і в тисячах інших чеченських безсонних житлах, — намагаючись зрозуміти, що вони самі зробили «не так», у чому не догодили федералам, у чому міг бути винен їхній син?

Джанбекови знаходять лише одне: Імран добре знав турецьку мову, два роки відучився в Стамбульському коледжі. І може, хтось доніс про це.

— Але знати мову — це добре, — кажу я.

— У вас — так. Але не в нас. Федерали могли подумати, що в Туреччині він набрався чогось поганого... — пояснюють батьки специфіку тутешнього життя. — Коли я згадала про турецьку мову Імрана, то скрізь, куди ходжу на його пошуки, пояснюю, що тоді в Туреччину наших хлопців відправляли вчитися за рішенням російського уряду! Сам віце-прем’єр Лобов курував цей обмін. Імранові було років 15–16 тоді, він не може зараз за це відповідати! Але нам нікому це розповісти. Ніхто не слухає. Скільки не згадую життя сина, нічого більше небезпечного не знаходжу. Я така впевнена, бо він увесь час був біля нас.



Які правила гри?


Вечоріє і в іншому гойтинському домі. Їм нещодавно «видали» труп викраденого військовими чоловіка. А розмовляємо ми з 20-літнім Саламбеком, племінником загиблого, — про те, що робити далі, про зміст усього, що відбувається, про те, що думають про це молоді чеченці...

Життя привчило Саламбека мовчати. Завжди й за будь-яких обставин. І він небагатослівний, як багаторічний в’язень концтабору.

— Що сьогодні взагалі робити молоді в Гойтах, крім як ховатися від федералів? Не можуть же, справді, 18–25-літні хлопці три роки поспіль, день за днем, сидіти вдома, щоб тільки всі знали, що вони не воювали? — запитую я.

— Що нам робити? Помирати, — відповідає Саламбек.

Сподіваюся, він так жартує. Іронізує? Нічого подібного.

Молоді тут узагалі рідко сміються — відвикли. Он скільки свіжих могил на гойтинському кладовищі. Саламбек цілком серйозний — на його безпристрасному малорухливому обличчі гримаса болісної безвиході, великі очі над широкими застиглими вилицями дивляться вперто і з докором.

Більшість людей, що вижили досі у Чечні, перейняті розпачем, живуть у цьому розпачі — безпросвітному, як похмура беззоряна ніч. Це і є головний результат методів тотального правового «бєспрєдєла», що застосовуються до населення в ході другої чеченської війни. Із села виходити — небезпечно для життя — заберуть, по селу гуляти — небезпечно для життя — заберуть. Молодих федеральна «мітла» вичищає щодоби. Урус-Мартан відвідати тим паче не можна, на шляху повно блокпостів, і кожен може стати останнім у житті — таких прикладів безліч.

До війни в Готах жило близько 40 000 осіб.

Тепер — не більше 15 000.

Усі, хто лише міг, виїхали, рятуючи дітей. А для тих, що залишилися, тут немає нічого, крім традиційного «чеченського набору»: набігів федералів, нічних «зачисток», мародерства, вранішніх обговорень, кого «взяли» цього разу і що при цьому прихопили, регулярних похоронів і розповідей, як катували тих, хто вижив, і в якому вигляді повернули трупи...

Ні бібліотеки, ні кінотеатру, хоча будинок і зберігся.

— Коли у вас крутили кіно востаннє?

— Коли я ще був маленьким. До першої війни.

...Змучена мама Імрана Джанбекова — із рештками колишньої рішучості, які ще підтримують ритм її спустошеного горем серця, вихлюпує:

— Росія робить нас бидлом. Росія жене нашу молодь в обійми тих, хто першим прийде і скаже: «Будь з нами». Я навіть вважаю тепер так: нехай би «бородаті», ваххабіти, палицями били нас за горілку. Палиця — все одно краще, ніж розривна куля. Після палиці виживають. Найбільше ми тепер хочемо знати правила гри. Ми хочемо розуміти, хто із нас вам не подобається? І за якими ознаками? За що нас належиться катувати? За що наказано вбивати? Викрадати? Зараз же — нічого не зрозуміло, і знищують усіх підряд: і того, хто був з ваххабітами, і того, хто був проти них. А найчастіше інших, «серединних», хто не був ні з ким. Як наш Імран.

Відповісти нічого. Тому що країна часів Путіна — це роки мовчання про головне.



СМЕРТЬ ЕПОХИ ВІЙСЬКОВОГО БАНДИТИЗМУ,

АБО СПРАВА ПОЛКОВНИКА БУДАНОВА


Усі країни, що затівали війни, боляче спотикалися об проблему так званих військових злочинів і військових злочинців. Ким усе-таки вважати цих людей, яких країна послала вбивати і які перевищили свої повноваження там? Злочинцями чи героями? І чи «спише» війна ВСЕ?..

У Росії теж є свій такий «Келлі». Звуть його Юрій Буданов. Полковник, командир 160-го танкового полку Міністерства оборони, кавалер двох орденів Мужності за першу і другу чеченські війни, представник російської військової еліти. На думку більшості, борець-страждалець, переслідуваний за «патріотичну віру». З погляду вітчизняної меншості — вбивця, мародер, викрадач людей, гвалтівник і брехлива свиня. Процес над полковником Будановим приголомшив країну, став яскравою демонстрацією найпотворніших сторін усього нашого нинішнього життя — вщент розколотого у ставленні до другої чеченської війни суспільства, фантастичного цинізму й брехливості вищого путінського чиновництва, повної залежності судової системи від Кремля. І головне — виразного неорадянського ренесансу.



Хто такий Буданов?


І чому його особистість і доля стали в Росії символом? Несуттєво, позитивним чи негативним...

Полковник Буданов опинився на другій чеченській війні у вересні 99-го року, майже із самого її початку. Його полк був кинутий у найважчі бої: на штурм Грозного, за село Комсомольське, в Аргунській ущелині. Під час найжорстокішої облоги селища Дуба-Юрт (устя Аргунської ущелини) Буданов утратив багатьох своїх офіцерів. У лютому 2000 року полк передислокували «на відпочинок» — на окраїну села Тангі-Чу Урус-Мартанівського району, і командира, що важко переживав ці втрати, відправили додому, до родини в Забайкалля, у відпустку. Але там він довго не пробув, за словами дружини, внутрішньо Буданов дуже змінився, став нестерпним і навіть небезпечним. Одного «прекрасного» дня, наприклад, він ледь не викинув з балкона свого старшого сина, вирішивши, що через нього маленька дочка до крові подряпала ручку, і дружина, буквально повиснувши на полковникові ззаду, ледь запобігла цьому дітовбивству... Перервавши відпустку, Буданов повернувся в Чечню, сказавши здивованим товаришам по службі, що вдома в нього «негаразди».

26 березня 2000 року (день виборів Путіна президентом) було також днем народження улюбленої дочки полковника, їй виповнювалося два рочки, і командир запросив офіцерів це відзначити. До вечора всі були вщент п’яні, потягнуло на «подвиги». Спочатку вирішили постріляти по Тангі-Чу з важких гармат, але черговий по полку офіцер — командир розвідроти старший лейтенант Роман Багрєєв — відмовився виконати злочинний наказ. За це його спочатку жорстоко побили: Буданов, поваливши старшого лейтенанта, бив його по обличчю ногами в чоботях, а начальник штабу підполковник Іван Фьодоров відтак, за наказом Буданова, посадив офіцера зі зв’язаними руками й ногами в яму, вириту на території полку для арештованих чеченців, посипав зверху вапном, а на додачу ще й помочився на Багрєєва і вкусив його за праву брову...

Опівночі Буданов вирішив їхати в Тангі-Чу. Потім, на слідстві, він буде розповідати, що поїхав туди, «для перевірки інформації про можливе перебування осіб, що є членами незаконних збройних формувань», і дуже цинічно приплете історію про свого вірного друга майора Размахніна, нібито вбитого «снайпершею», світлина якої зберігалася в нього в нагрудній кишені, і це була Ельза Кунгаєва з Тангі-Чу. І він нібито поїхав «брати» цю «снайпершу», щоб надалі «передати її правоохоронним органам»... Але світлини тієї так ніхто й не побачив — ні слідчі, ні на суді. Немає її в справі.

Так чого ж понесло п’яного Буданова вночі в село? «За бабою». Так це попросту називається. І він узяв БМП — бойову машину піхоти № 391. І ординарців — солдатів Григор’ева, Єгорова і Лі-ен-шоу. Вчотирьох вони під’їхали прямо до будинку Кунгаєвих; напередодні вдень інформатор Буданова — людина, що займалася викраденням людей за викуп (тепер засуджена за це), — показав його полковнику як дім, де живе красива дівчина. Солдати схопили 18-літню Ельзу, старшу дочку Кунгаєвих, і загорнули її на очах чотирьох молодших братів і сестер у прихоплену тут же ковдру. Вона кричала, але її вкинули в десантний відсік БМП і — в полк. Там «ковдру» вивантажили — довге волосся Ельзи волочилося по землі — й віднесли в КУНВ (кузов уніфікований вантажний) Буданова — приміщення, де жив полковник, — і поклали на підлогу. Буданов наказав охороняти КУНВ до особливого його розпорядження... З віконець сусідніх наметів це бачили й інші солдати. Ось що потім, на слідстві, скаже один із них, Віктор Кольцов: «Уночі 26. 03. 2000 заступив на варту. Коли змінився і зайшов у свій намет, побачив опалювача нач. штабу Макаршанова. Той сказав, що «командир знову привіз бабу.» Отже, не вперше?

...Але далі відбулася страта. Ось її опис сухою мовою військових прокурорів, які писали текст обвинувального висновку: «Дівчина кричала, кусалася, виривалася... Буданов узявся бити Кунгаєву, завдаючи їй численних ударів кулаками й ногами по обличчю й різних частинах тіла... Затягнувши її в дальній куток КУНВа, повалив на тапчан і почав душити правою рукою за кадик. Вона чинила опір, і в результаті цієї боротьби він порвав на ній верхній одяг. Ці навмисні дії Буданова спричинили перелом правого великого рога під’язичної кістки в Кунгаєвої... Вона заспокоїлася хвилин за 10, він перевірив пульс, пульсу не було... Буданов викликав Григор’єва, Єгорова й Лі-єн-шоу. Ті ввійшли й побачили в дальньому кутку голу жінку, яку вони привезли, обличчя її було синюшного кольору. На підлозі було постелене покривало, в яке загортали дівчину, забираючи її з дому. На цьому ж покривалі купою лежав її одяг. Буданов наказав вивезти тіло в лісопосадку, в районі танкового батальйону, і таємно поховати...»

...Головними свідками в справі Буданова виступили солдати 160-го полку — Ігор Григор’єв, Артем Лі-єн-шоу й Олександр Єгоров. Вони були ординарцями й денщиками полковника, обслуговували командира, прибирали його КУНВ, супроводжували. На світанку 27 березня виконали і цей наказ полковника: поховали розтерзане тіло нещасної Ельзи, ретельно прикривши могилу дерном. Улітку 2000 року військова прокуратура вирішить амністувати цих трьох солдатів як співучасників убивства і викрадення — в обмін на дачу «потрібних» свідчень — проти самих себе, а отже, «за» Буданова — з головного питання: «Чи було згвалтування?»

Справа тут заплутана й почасти ірраціональна: офіцери, що служать у Чечні, — від вищих до нижчих — у загальній масі підтримали Буданова, однак із застереженням наступного характеру, яке й мені не раз доводилося чути в Чечні. «Те, що вбив, розуміємо... Чеченка, отже, бойовичка. Але навіщо треба було «бруднитися» — гвалтувати?» Буданов чудово знав ці настрої, і йому, звичайно ж, хотілося під них підлаштуватися, до того ж і суспільство, природно, противник гвалтування... Тож протягом усього слідства Буданов, бажаючи «зберегти лице», буде категорично заперечувати те, що саме він збезчестив дівчину перед тим, як убити. Однак тут виникала проблема: у кримінальній справі була найперша, проведена одразу після того, як розкрили таємне поховання, судмедекспертиза, згідно з якою на тілі дівчини виявлено всі ознаки насильства, вчиненого або безпосередньо перед смертю, або відразу після цього, і тому ще невідомо, що «краще» для офіцерського іміджу: бути гвалтівником чи некрофілом...

Так і Буданову, і слідству потрібні були свідчення, здатні звести до крапки паралельні прямі... І тоді один із солдатів — Єгоров — повідомив слідчим, що це він згвалтував чеченку перед тим, як закопати, — причому вчинив наругу «держаком саперної лопатки», якою пізніше копав яму для тіла... За що й був амністований. І так тривало майже два роки. Але в травні 2002-го у зв’язку з деякими нюансами політичної кухні (наприклад, друзі Путіна по міжнародному антитерори-стичному альянсу почали тиснути на нього саме в зв’язку з офіцерством, що розперезалося від безкарності, у Чечні: якщо це «антитерористична операція», то чому так поводяться військовослужбовці?), а також через раптом виявлені попередні грубі помилки, яких допустилося оточення Путіна, обіляючи Буданова (коли до справи долучився новий, молодий і дуже талановитий московський адвокат 28-літній Станіслав Маркелов, доти відомий тим, що вів перші в Росії справи з тероризму й політичного екстремізму), — отож, у травні 2002-го військовий окружний суд Північнокавказького військового округу під головуванням судді Віктора Костіна «розвернувся» зовсім в інший бік і таки покопався в деталях, чого раніше собі не дозволяв... І тоді не витримав Єгоров: людина — не механізм, їй властиво мучитися неправдою і всім тим, чого надивився в Чечні у 18–19 років і чого переважна більшість не побачить ніколи за довгі десятиліття життя... У липні 2002-го Олександр Єгоров, який під ту пору давно повернувся до себе додому, в Іркутську область, привселюдно заявив, що дівчину саперною лопаткою він не гвалтував, а свідчення дав під тиском...

І якщо так, то гвалтівником, як не крути, виявляється елітний офіцер російської армії, увінчаний славою і найпрестижнішими нагородами країни... Утім, повернемося у 27 березня 2000 року.



Розплата по-нашому


Найбільш дивним у справі Буданова є те, що його вирішили заарештувати: друга чеченська війна така, що подібних історій багато, а заарештованих офіцерів одиниці. І Буданов вийшов би сухим із води, якби не випадок — відсутність 27 березня в Чечні його безпосереднього начальника генерала Володимира Шаманова, одного із найжорстокіших воєначальників, «звіра» другої чеченської війни, командувача угрупованням «Захід». Річ у тім, що, за чинним в армії положенням, дозвіл на арешт кого-небудь із офіцерів, а також на те, щоб військова прокуратура могла працювати на території військової частини, може дати (або не дати, на власний розсуд, — примусити ніхто не має права) тільки безпосередній начальник. 27 березня Шаманов, друг і однодумець Буданова, був у відпустці, а його обов’язки виконував генерал Валерій Герасимов — людина, що зуміла зберегти офіцерську гідність у запропонованих країною обставинах другої чеченської війни. Вранці йому доповіли про те, що трапилося. Генерал сам поїхав у полк, допустив туди співробітників прокуратури і дозволив заарештувати Буданова. Той намагався організувати збройний опір, але потім прострелив собі ногу й здався. Один зі слідчих, капітан юстиції Олексій Сімухін, супроводжував заарештованого Буданова в польоті до Ханкали на головну військову базу і розповів, що, доки летіли, полковник усе запитував, як йому бути, що «правильно» говорити... 28 березня труп Ельзи Кунгаєвої викопали, обмили й віддали родині... Буданов був уже в камері, незабаром психолого-психіатрична експертиза визнала його осудним і, отже, таким, що підлягає карному переслідуванню.

А що ж далі? Далі почалося «відбілювання». Так захотіли в Кремлі, де зрозуміли, що в процесі «встановлення диктатури закону» в цьому конкретному випадку зайшли занадто далеко, і якщо не зупинити, суспільство довідається таку правду про війну, стосовно якої доти йому говорили тільки те, що це кривда бойовиків.

Захотіли — і знову зробили велику методологічну помилку. У справі «відмивання» Буданова від кримінального бруду було вирішено піти старим, перевіреним у радянські часи шляхом. Полковнику була призначена друга психолого-психіатрична експертиза в Інституті судової психіатрії ім. Сербського в Москві, печально знаменитому своєю замовною — за замовленнями КДБ — діяльністю в часи радянської боротьби з інакомисленням. Головою комісії по Буданову стала професор-психіатр із 52-літнім експертним стажем Тамара Павлівна Печернікова. Саме її підпис стоїть під «шизофренічними вироками» найзнаменитіших радянських дисидентів 60–80-х років. Таких, як Наталя Горбаневська (засновник і перший редактор самвидавівського бюлетеня правозахисників «Хроніка поточних подій», перебувала в психіатричній в’язниці на примусовому лікуванні, за висновком Печернікової, з 1969 по 1972 р., у 1975 р. емігрувала) і Вячеслав Ігрунов (у 1976 р. за поширення «Архіпелага ГУЛАГа» визнаний Печерніковою неосудним («нєвмєняємим»), багато років провів на примусовому лікуванні, нині депутат Держдуми декількох скликань, багаторічний сподвижник «Яблука» і Григорія Явлінського, директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень). Крім того, чудово пам’ятає Печернікову зі своїх «справ» Володимир Буковський, який тепер живе у Великобританії, — один із найвідоміших радянських дисидентів, політв’язень, журналіст, письменник, доктор біології, який із 1963 по 1976 р., з невеликими перервами, перебував поперемінно у в’язницях, таборах і спецпсихлікарнях за публікацію на Заході документів про факти «діяльності Печернікової» — зловживання психіатрією в політичних цілях, обміняний у 1976 р. на лідера чилійських комуністів Луїса Корвалана. Свідчила Печернікова на боці обвинувачення (КДБ) на процесі проти Олександра Гінзбурга (журналіста, члена Московської Гельсинської групи, видавця самвидавного поетичного збірника «Синтаксис», першого розпорядника Громадського фонду допомоги політв’язням у СРСР і їхнім родинам, заснованого Солженіциним на гонорари від видання «Архіпелага ГУЛАГа», який чотири рази був засуджений за дисидентську діяльність, у 1979 р. висланий із СРСР в обмін на радянських розвідників, помер у Франції в липні 2002 р.).

І ось, уже в наші дні комісія під керівництвом такої Печернікової визнає Буданова неосудним. Причому тільки на мить здійснення злочинів, а отже, неосудним за них. Але цілком осудним до і після цього, а значить, із правом повернутися на військову службу!.. Віртуозне виведення полковника з-під кримінальної відповідальності і навіть збереження для нього можливості бути в армії. Звичайно, це був єдиний спосіб «відмити» Буданова — і ним влада (президент, його адміністрація, Міністерство оборони — «куратори» процесу) скористалася.

Однак, це виявилося й справжнім психіатричним абсурдом нашого часу, що викликав, після обнародування, хвилю громадського обурення. Принаймні, у Москві і європейських столицях. Стало очевидним, що репресивна радянська КДБ-психіатрія збережена і чудово прилаштована на «демократичну» службу. Як це так? Путіну посипалися запитання, особливо активні з Німеччини (втрутився бундестаг) і Франції: чи випадковою є поява саме Печернікової в справі Буданова через стільки років після падіння комуністичної системи?

Відповідь була, звичайно, очевидною — історія, як хронічна хвороба, схильна до рецидивів, і ми їх одержали... Так виконана Печерніковою заказуха спричинилася до серйозних політичних наслідків. Суд у Ростові-на-Дону, що, здавалося б, мусив уже «завтра» завершитися фактично виправдальним вироком, раптом, за вказівкою з Кремля, «сьогодні» (це було 3 липня 2002 року) повністю змінив хід «спектаклю» (а подекуди це справді був чистої води спектакль на користь Буданова), скасував читання вироку, засумнівався в правдивості експертизи Печернікової, призначив наступну і залишив Буданова під арештом...

— Ця будановська наразі не-свобода — принципова подія нашого часу. По-перше, для самої армії, яка, безумовно, перетворилася в Чечні в політичну репресивну структуру. Армія з нетерпінням чекала, чи буде прецедент на суді в Ростові-на-Дону? А значить, «чи можна» — як Буданов?.. Коли Печернікова сказала: «Можна», — цей сигнал «правильно» зрозуміли в Чечні, де офіцери, що перебувають на волі, продовжують справу Буданова. Наприкінці травня 2002 року (саме тоді, коли була обнародувана експертиза, яка виправдовує полковника) у «зоні антитерористичної операції» знову зафіксовано серію викрадень молодих жінок із наступним убивством. 22 травня, наприклад, в Аргуні, безпосередньо з її будинку № 125 по вулиці Шалінській, на світанку військові забрали симпатичну 26-літню вчительку початкових класів Світлану Мударову. Як і Ельзу Кунгаєву, жертву Буданова, її впихнули в БТР у тапочках і халатику. Дві доби військові робили все, щоб сховати місце, де вони тримають викрадену вчительку. 31 травня її понівечений труп підкинули в руїни одного з аргунських будинків... Це Печернікова сказала — «можна». Психіатри в нашій країні продовжують писати свої експертизи кров’ю безневинних жертв.

По-друге, результату справи Буданова чекали і чекають люди Чечні. Якщо переможе полковник, а не правосуддя, отже, як і раніше немає надій на те, що Чечня буде територією, де діють російські закони, вона залишиться землею під п’ятою бандитів, і людям, які там живуть, нині однаково, яку форму і чию зарплату одержують ці бандити. Головне, що вони вбивають.




Частина друга

ЖИТТЯ НА ТЛІ ВІЙНИ. СУЧАСНЕ. РОСІЙСЬКЕ


Автобус їхав із Грозного в райцентр Ачхой-Мартан — віз людей. Недалеко від Грозного, по дорозі до селища Алхан-Юрт (там обабіч асфальту — ліс), автобус зупинили «бородані». Так у Чечні називають ваххабітів. Цього разу їх було четверо — озброєних і характерно одягнених чоловіків. В автобусі їхали співробітники чеченської міліції. Почалася бійка. І коли один із міліціонерів схопив «ваххабіта» за бороду — вона залишилася в нього в руках. Борода була приклеєна. Незабаром пасажири й міліціонери разом скрутили грабіжників, і з’ясувалося, що маскарадні бороди — у всіх чотирьох, двоє з них — росіяни, а двоє — чеченці. В автобусі вирішили: повернутися до найближчого блокпоста і здати там нападників. Але незабаром автобус знову зупинили озброєні військові на трьох УАЗиках. Вони звільнили липових «ваххабітів» — і разом помчали на Грозний...



РУСЛАН АУШЕВ: ЖИТТЯ В ЧЕЧНІ НИНІ НЕ ГАРАНТУЄ НІХТО


Інгушетія — сусідня з Чечнею маленька республіка, колись, у часи СРСР, частина єдиної Чечено-Інгушської АРСР зі столицею в Грозному. Із самого початку війни Інгушетія поставилася зосібна до політики федерального центру — в усьому, що стосується методів так званої «антитерористичної операції».

По-перше, у вересні 1999 року, з початком бомбувань Грозного і більшості сіл, Інгушетія, згідно з указом свого президента Руслана Аушева, відкрила свої кордони для багатотисячного потоку біженців, і дуже швидко на інгушській землі їх опинилося майже 200 тисяч, поселених, у кращому випадку, в наспіх організованих таборах і наметах, а в гіршому — в трансформаторних будках, на автостанціях, у гаражах, на закинутих фермах і навіть у цвинтарних підсобках. Притому завважте: населення самої Інгушетії — трохи більше 300 тисяч, з відповідними потужностями в забезпеченні водою, електрикою і продуктами.

По-друге, Інгушетія вчинила так єдина з-поміж усіх інших сусідніх республік, і всупереч їм. Найпоказовіший приклад прокремлівського ставлення сусідів — Кабардино-Балкарія. За наказом президента Валерія Кокова, цілком підконтрольного Москві, у вересні 1999 року на кордонах КБР просто виставили загороджувальні кордони, і збожеволілі від усього пережитого, втомлені й голодні люди, з дітьми і старими на руках, що потребували термінової медичної допомоги, змушені були повертатися... Але куди? У Чечню дороги не було, і біженці йшли в усе ту ж Інгушетію, що перейняла на себе головний удар чеченського ісходу.

Нарешті, по-третє, Інгушетія й далі чинила цей свій подвиг, як могла. Піклувалася про біженців майже три роки, незважаючи на нападки підконтрольних Кремлеві ЗМІ й на безпрецедентний постійний тиск і шантаж із Москви на президента Аушева, що й спричинило, зрештою, його відставку в січні 2002 року, позачергові президентські вибори, низку тяжких випробувань і воцаріння в квітні 2002 року в Інгушетії як президента генерала ФСБ Мурата Зязікова — ставленика і Кремля, й особисто Путіна, й загалом вітчизняних спецслужб, які тепер, за колишнім радянським зразком, міцно закріпилися у всіх владних щілинах нашої країни...

Але наразі — кінець лютого 2000-го. До зміщення Аушева ще дуже далеко, і ми розмовляємо в Магасі, нещодавно відбудованій інгушській столиці, у президентському палаці. Наша розмова триває на тлі потоку кремлівських нісенітниць у ЗМІ про те, що тепер, після штурму Грозного і відступу бойовиків на чолі з Масхадовим і Басаєвим, настає «кінець війні». Як відомо, кінця війні не видно й досі... Але ж тоді ми цього ще не знали.


— То кінець війні чи ні?

— Ні, звичайно, — усе тільки починається. Бойові дії тривають по всьому периметру. У Грозному — бойовики. У селах — теж... А де терористи? У моїй системі координат «антитерористична операція» може закінчуватися лише тоді, коли заручники виходять на волю, а терористи затримані, покарані або знищені.

— Але ж частина заручників уже звільнена? Військові показують їх по телевізору.

— Це ті, хто міг бути визволений із неволі й без широкомасштабних бойових дій. Мало того, я впевнений: без війни вони б вийшли з полону ще швидше.

— То як би ви назвали нинішній етап війни?

— Я не знаю, оскільки взагалі ніякого етапу не бачу. Бази терористів не знищені — вони, як і раніше, по всій території Чечні. Оголошена партизанська війна продовжується.

— Однак мирне життя, як запевняє Кремль, подекуди в Чечні налагоджується?

— Де? Покажіть! У нас в Інгушетії, як і раніше, понад 200 тисяч біженців! Усі південні райони — тут. Грозний — теж. Чому люди досі тікають із Чечні до нас? Чому замість повернення додому — нові потоки біженців? Особисто для мене це головна ознака того, що ситуація нестабільна.

Згадайте першу війну. Коли йшли інтенсивні бомбування Самашок, Ачхой-Мартана і Грозного, в Інгушетію теж прийшли тисячі людей. Але це тривало зовсім недовго, ми навіть намети не розгортали. І щойно бої припинялися — люди верталися до себе додому. Ми їх не проганяли — вони самі так хотіли, тому що тоді відчувалася хоч якась елементарна стабільність. Люди вірили, що нехай погано, але жити можна. Зараз нічого цього нема, люди не сподіваються на краще — і тому продовжують залишатися в Інгушетії. При цьому деякі з них робили спроби повернутися, але потрапляли під бомбування й «зачистки» і знову приходили до нас.

Друга причина, чому біженці не йдуть додому в Чечню, — там немає ніякої реальної влади. Наприклад, як відповісти на запитання: хто вам у Чечні гарантує життя? Адже це головна конституційна вимога людини до держави! Відповідь проста: ніхто не гарантує! Хто буде відповідати, якщо прийде бойовик і вб’є вас? Ніхто. А якщо навідається контрактник і пограбує? Ніхто. Ось чому до останнього люди мають намір залишатися в Інгушетії, де є стабільність і влада. Якщо в нас когось образять або скривдять, одразу запрацюють усі відповідні державні структури — міліція, прокуратура, суд...

— Проте й у таборах біженців на території Інгушетії припинена роздача гарячого супу й безкоштовного хліба...

— Нам дуже важко, це правда. Хоча більшість біженців залишаються в Інгушетії, коштів на їхнє утримання ми з федерального бюджету не одержуємо. При цьому Москва знає: наша кредиторська заборгованість із утримання біженців — 450 мільйонів! Як вона утворилась? Аби годувати голодних людей, які прийшли до нас, ми в борг (а як іще могли ми вчинити?) закуповували продукти, пекли хліб тощо. Адже ви декілька разів на день їсте й п’єте? Так і вони. У результаті ми — боржники своїм хлібозаводам, кухарям, що варили обіди, постачальникам продуктів. Далі так тривати не могло. Якби не допомога гуманітарних організацій, я навіть не уявляю, що б ми зараз робили... Крім того, я впевнений, що більшість інгушів, які жили до війни в Чечні, назад туди вже не повернуться. Також залишаться тут чимало чеченців і росіян. І ми мусимо їм облаштовувати постійне житло! Але за рахунок яких коштів?

— Федеральний центр поки що бачить, як відомо, лише один вихід із біженського тупика — у насильницькому переселенні людей назад.

— Якщо людина хоче, створіть їй умови, і вона переїде. Це моя позиція. І головні слова тут — створіть умови. Але переважна більшість чиновників навіть чути про таке не бажає, а силовими методами нічого не домогтися. Перед нашим, інгушським, урядом я поставив завдання: з’ясувати реальну картину, хто в таборах біженців куди хоче їхати, і доповісти її мені. Якщо виявиться, що, наприклад, 40 тисяч осіб мають намір залишитися в Інгушетії на постійне проживання, значить, у нас необхідно закладати нові міста й селища, фінансуючи це з коштів на відновлення Чечні після проведення «антитерористичної операції». Або, наприклад, з’ясується, що 20 тисяч вирішили перебратися до інших регіонів Росії. Отож, у залежності від того, куди вони поїдуть, той регіон і має одержати під них кошти на забезпечення житлом. Це буде справедливо.

— Чому такою роботою займається інгушський, а не федеральний уряд? Адже це він розпочав війну, в результаті чого завжди бувають біженці, а отже, він має відповідати за її наслідки?

— Я не знаю, чому. Вони цього не роблять — і все. А для мене дуже важлива така ревізія, щоби бачити виразну картину й у залежності від цього діяти.

— Коли, на вашу думку, настане кінець війні?

— Силового рішення чеченської проблеми немає й не буде. Треба шукати тільки політичний вихід. І він — той самий. Треба домовлятися з Масхадовим. А що ми й далі чуємо? Він — нелегітимний, порушили кримінальну справу, подали в міжнародний розшук... Це ставить хрест на політичному процесі, й тоді доведеться воювати до останнього, втрачати солдатів, офіцерів, мирних людей. Результат — заплатимо за війну втридорога.

— Добре, сіли за стіл переговорів. І про що розмовляємо?

— Спочатку про припинення вогню. Потім — про бази терористів, незаконні формування тощо. І з усіх питань разом працюємо...

— Але навряд чи Масхадов уже на це погодиться. Він скаже: «Ні».

— Чому ви так вважаєте? Позиція Масхадова була такою спочатку.

— Якими б не були переговори, вже ясно: Масхадов не буде президентом Чечні. Люди його не хочуть.

— Ви праві. Але це також питання політичного діалогу, хоча й наступне після військового. Не хоче чеченський народ Масхадова, нехай обере собі іншого, і Москва буде розмовляти з тим, новим. Але доки чеченцями обраний Масхадов, треба сідати за стіл із ним... Не виключено, що після всього того, що сталося, Масхадов і сам прийме якесь рішення. Але дайте змогу зробити йому це з гідністю.

— А з кимось, крім Масхадова, зараз можливі мирні переговори?

— Ні. Наразі він — президент республіки.

— Республіки, якої фактично немає?

— Є республіка чи нема, але він — президент, юридична особа. Поганий, хороший, слабкий, але перша особа для переговорів — Масхадов. Не треба повторювати наш російський «дурдом» поневаження закону. Уявіть, ви приходите на завод, він весь розбитий, зарплати нема, навколо злодії. З ким ви будете розмовляти?

— З директором.

— Тоді про що ж ви мене вкотре запитуєте?! У Масхадова — печатка, прапор і все інше. Яку ще силу ви бажаєте знайти в Чечні? Звичайно, можна ще якого-небудь чеченця привезти з Москви й посадити у високе крісло — але він буде нелегітимним.

— Багато розмов про відлік нового часу з 26 березня 2000 року, виборів президента в Росії. Що буде означати для Чечні цей рубіж?

— Нічого. Абсолютно. Після 26 березня буде 27-ме, 28-ме... 1 квітня. Сонце, тепло — а отже, інтенсивність бойових дій збільшиться вдвічі або й утричі.

— Це ваша теорія?

— Ні, практика 1996 року. Тоді було не більше трьох тисяч бойовиків на всю Чечню. 800 осіб увійшли в Грозний і вирішили всю проблему. До початку нинішньої війни, якщо послухати військових, бійців бандформувань налічувалося 25–26 тисяч. Якщо вже п’ять тисяч знищено (хоча в мене інші цифри, менші), куди поділося 20 тисяч? Де інші?

— Розчинилися...

— Правильно. Вони чекають свого часу.

— Але голіруч воювати не можна. Звідкіля боєприпаси в бойовиків?

— Їм допомагають...

— Хто? Адже вони оточені? Так по телевізору сказали.

— То слухайте й далі телевізор, а реальність у тому, що повного кільця немає. Все, що потрібно, вони отримують. Зброя й боєприпаси в них є.

— Як ви ставитеся до інформації про безпрецедентну жорстокість федералів до цивільного населення?

— Ненависть у цій війні з обох сторін — просто скажена, приголомшуюча. Військові люто ненавидять чеченців і за першої-ліпшої нагоди роблять, що хочуть. Чеченці у відповідь також ненавидять федеральні війська. Я не уявляю, як вони далі будуть розмовляти одні з одними.

— Як подолати цю хвилю взаємної відрази? Адже жити треба й далі? Причому поруч?

— Це не сьогоднішнє питання, я переконаний. Але доки будуть воювати, ненависть тільки збільшиться. Збити хвилю зараз можна тільки одним способом — перестати вбивати один одного і припинити балаканину по телебаченню про всіх чеченців як про бандитів. Досить ображати весь народ! І ще — не треба більше обманювати свій народ. Якщо протягом місяця антитерористична операція не завершена, якщо не виконані поставлені завдання — все! Не буває антитерористичних операцій, які тривають сім місяців...

— Ви — частина політичного істеблішменту країни. Чи знаєте ви зараз когось із політичної еліти Росії, хто сповідує розсудливість у чеченському питанні?

— Більш-менш розумно говорить лише Явлінський. У всіх інших — націоналістичний чад. У тому числі й у народу, який каже: «Бомбіть». Що стосується Інгушетії, то ми людей у біді не залишимо. Але головне для мене, як і раніше, — переконати владу, що воєнного рішення в Чечні немає. Будуть переговори — буде стабільність, «розсмокчеться» проблема біженців. Це принцип здорового глузду.


Залишається дещо додати: все, про що говорив тоді Аушев, збулося — все так і сталося.

Єдиний виняток: Аушева немає в президентському кріслі.

І ще: у травні 2002 року, коли змістили Аушева й на посаді президента Інгушетії воцарився генерал ФСБ Мурат Зязіков, тоді Москва, так і не зумівши подолати проблему біженців, взялася силоміць переселяти цих людей назад у Чечню, на попелища, під прес «зачисток», викрадень і страт.



ПОГРОМ ЗА НАЦІОНАЛЬНОЮ ОЗНАКОЮ


— Вони змушували нас роздягненими плазувати по підлозі з кімнати в кімнату...

— Вони ходили по наших ліжках прямо в черевиках...

— Вони називали нас мавпами, чорними тварюками...

— Вони плювали нам в обличчя...

— Вони били нас по голові книгою «Доля чечено-інгушського народу».

— Вони виривали в нас волосся...

— А ви?..

— Особисто я? Я — Труффальдіно. Який із Бергамо. У мене зараз ця роль. А взагалі я — Біс. Беслан Гайтукаєв, староста групи. Сам із Грозного.

— І ви теж плазували по підлозі?

— Так. Вони мені кричали: «Задній хід! Заповзай у кімнату!» І я повз... Потім: «Досить! Рушай назад у коридор!» І я знову повз...


28 березня 2001 року студенти національної чеченської театральної студії «Нахі», створеної в Московському держуніверситеті культури й мистецтва для підготовки ядра майбутньої трупи грозненського театру, вперше не вийшли на заняття. У повному складі: 6 дівчат, 19 юнаків, художній керівник — професор Мімалт Солцаєв, народний артист Росії, — а також куратор — заслужений артист і Кабардино-Балкарської, і Чечено-Інгушської АРСР, доцент Аліхан Дідігов.

Це був не страйк. О 5.30 ранку на п’ятий поверх гуртожитку, де всі вони, разом із педагогами, мешкають у підмосковних Хімках, без стуку і дзвінків, орудуючи кувалдами для виламування дверей і замків, увірвався загін міцних озброєних чоловіків у масках і з собаками. Оперативно, як при штурмі захопленого терористами літака, братва моментально розосередилася по кімнатах, і вже через секунди біля кожної «сплячої» скроні був автомат або пістолет.

Наступний акт проходив без антракту: напівсонних студентів-акторів стягували за волосся з ліжок, одночасно б’ючи, копаючи й обзиваючи гидким матюччям.

Беслан-Труффальдіно отямився першим — і дарма. Він лише ще дужче розгнівав нападників. Лежачи в самій лише спідній білизні на підлозі, староста запитав: «А одягтися можна?» Йому відповіли, по-перше, кулаком в обличчя, а по-друге, добірним термоядерним матом, у перекладі: «А чайку не принести?..» Після чого амбал у камуфляжі розчинив балконні двері.

Понад три години студенти пролежали в самих трусах на підлозі, «прохолоджувались» на весняному ранковому протязі. Доки тривав погром за національною ознакою.

— Нас обзивали брудними чічами, мавпами, чорними тварюками, бидлом, моджахедами, яких треба різати, чабанами... Казали, що чеченці все життя пасли баранів і що вони нам влаштують повернення до вівчарського життя. Горлали, що раз ми чеченці — значить, в усьому винні... — згадує Шудді Зайраєв, елегантний юнак із манерами героя-коханця. Він — Сільвіо із «Труффальдіно».

Шокує, що в його розповіді немає ні тіні здивування. Лише констатація. Їхні емоції перегоріли ще в Чечні: студентів у студію «Нахі» набирали в біженських таборах і в Грозному, а там тепер живуть особливі люди — звиклі до геноциду більше, ніж до сніданку.

Наймолодший у студії — Тимур Лалаєв. Йому щойно виповнилося сімнадцять. Худючий, в’юнкий і сміхотливий, наче Купідон на модерністській картині.

28 березня його травили собаками: певно, непосидючістю не сподобався...

Про свої переживання Тимур розповідає скупо. Говорить про інших:

— Шудді найдужче дісталося. Вони запитали: «Є тут хто зі Старопромисловського району?» Шудді відповів: «Я». І почалося!.. «Ми туди, у Старопромисловський, у 95-му заходили... Скільки наших хлопців там полягло...»

Шудді-Сільвіо, у паспорті якого справді прописка на одній із вулиць Старопромисловського району Грозного, побили тяжко. А потім сказали, що повезуть у ліс розстрілювати й закопають там у ямі.

— Ви про що тоді подумали? Що просто лякають?

— Ні. Вирішив, що кінець мені... З іншими теж не жартували: Тимурові Батаєву й Орці Зухайраєву вирвали жмути волосся...

Так, поступово, випливла розгадка страшного ранку — хто ж вони, власне, ці ошалілі, що ввірвалися до студентів «Нахі» на світанку? І головне — навіщо?

28 березня в Хімках лютував підмосковний РУБОП[3], 9-й його загін, який не раз і не двічі «засікали» на подібних «подвигах». Цього разу загін до того ж об’єднався «за інтересами» з обласним СОБРом[4] Прикриття каральної акції — нібито перевірка анонімного дзвінка в міліцію про те, що в гуртожитку ймовірно переховують тротил. Справжня мета — розім’яти «душу» Справжній привід — національність студентів.

— Вам було зрозуміло, чого ж конкретно вони хочуть?

— Ні. Абсолютно. Били, трощили. І все.

У процесі «зачистки» з’ясувалася: більшість «масок» щойно повернулися з бойового відрядження в Чечню. Зрозуміло, ніякої реабілітації після боїв вони не пройшли. І ось підсумок: руки сверблять, голови чманіють, душі, як тільки настає світанок, горять і вимагають походу на «зачистки», як наркоманські вени — голки. Постчеченський синдром проймає тих, хто пройшов крізь усю мерзоту нинішньої чеченської війни, і розпалення внутрішніх пристрастей ще дуже надовго залишається справдешнім вулканом, що шукає виходу.

— Ми зрозуміли, що їм просто треба було на комусь відірватися, — каже грозненець Анзор Хадашев. Зараз він репетирує мольєрівського Сильвестра в «Хитрощах Скапена», і як повну протилежність віртуозно-витонченим сценічним реаліям, переживає брутальність навколишньої дійсності.

— У Чечні вони — господарі. Приїхали сюди, і тут теж хочуть бути господарями. А ми — найбільш придатний грунт для цього, — продовжує Анзор. — Якщо ж серйозно, то в них просто «дах зірвало». Навіщо в мене забрали сімейні фотографії? Навіщо вони їм? Навіщо забрали в іншого нашого студента навіть телефонну карту? І ще загребли студентські гроші, зібрані на їжу, — ми харчуємося, як і більшість студентів, у складчину. Я помітив: вони бояться всього. Коли нас підняли з підлоги, щоб везти в РУБОП на допит, я помітив: як тільки подивишся їм в очі — одразу крик: «Не дивитися! Хочеш запам’ятати? Відвернися!» Бояться, навіть якщо в масках. Хіба це життя у себе вдома?

Але навіть у цих моторошних розповідях знайшлося місце для анекдоту. Щоправда, впереміш із кров’ю.

Тамерлан Дідігов — син куратора театральної студії доцента Аліхана Дідігова і випускник Московської державної юридичної академії. Він живе разом із батьком тут же, в гуртожитку, в кімнаті № 37. Під час погрому батькові й сину Дідіговим дісталося найдужче. Може, тому, що Тамерлан не спав у ту мить, коли наскочили камуфляжники, вже встав, щоб, не поспішаючи, зібратися на держіспит, того ранку він мав складати цивільне право. І як тільки його спробували повалити на підлогу, він так і сказав: «Ну подивіться мої папери! Який я бойовик? У мене зараз екзамен із цивільного права!» Хто б міг подумати, що бандитів це так розлютить: «Ах, ти ще й цивільне право вивчаєш, мавпо! Твоє місце — в горах. Туди тобі дорога!» І тоді батька — 55-літнього доцента — били до втрати свідомості прикладами, ногами. Плювали йому в обличчя. Ходили по спині. Рвали одяг, викручували пальці. Коли син попросив за батька, Тамерлану вдягли наручники, заломивши руки назад, вставили між ними автомат — і почали прокручувати туди-сюди...

Що ж анекдотичного посеред такого расистського пекла?..

Ось розповідь Тамерлана:

— У нас в кімнаті лежали пачки номерів газети «Дєржавниє вєдомості». Батько дружить із депутатом Держдуми Асланбеком Аслахановим. «Дєржавниє вєдомості» виходять не без допомоги Аслаханова, а також за сприяння й при підтримці Ради Федерації і Держдуми. Кредо видання — ідеологія партії й фракції «Єдність», пропутінської. Аслаханов іноді дає нам числа «Дєржавних вєдомостєй», і ми поширюємо їх серед знайомих. Отож, коли «маски» побачили ці пачки, вони як закричать: «Що?! Антиросійську пропаганду тут ведете!» Абсолютно неписьменні люди — нічого не знають, не розуміють, не читають.

Анекдот виявився коротким. Коли доцент Дідігов від побоїв знепритомнів, тут же на очах у Тамерлана йому під подушку засунули пістолет. Потім запитали: «Де пальто батька?» Син показав, і тоді в кишеню опустили глушник від пістолета...

Взуття викинули з балкона. Порвали всі плакати із зображенням депутата Аслаханова. Забрали всю документацію студії «Нахі». 900 рублів. А також парфуми дружини доцента. Згребли в кишені все, що під руки потрапило: шкарпетки, ручки, дріб’язок із холодильника, залишки розчинної кави, боксерські рукавички... Тому що так звикли в Чечні. Зайшов у будинок — береш, що захочеш. І ніяких пояснень.

Так було до полудня. Потім бійці почали збиратися. Вони вишикували всіх чеченських студентів потилицями один до одного й покімнатно зводили вниз до машин. Там, звичайно, місця на всіх не вистачало. І тому знову їх били й принижували. Допити в РУБОПі тривали до вечора. Втім, у студентів склалося враження, що їм не було про що запитувати. Ось приблизний перелік питань: чи воюють батьки? де гексоген? чи бачив бойовиків? як ставишся до армії?..

Висновок студентів такий: РУБОПівці з СОБРівцями просто «відводили душу», зранену на війні. А мій висновок інший: ми — вже за небезпечною межею; не маргінали-баркашовці-лімоновці, а представники правоохоронних органів — держслужбовці за своїм статусом, що діють від імені закону й Конституції, — провели в Хімках справжній національний погром. І ніхто їх не зупинив — ніякі прокурори не прийшли відновити законність.

Це значить, що люди в погонах абсолютно безкарно й безперешкодно зайняті не просто розпалюванням міжнаціональної ворожнечі, що автоматично спричиняє кримінальну відповідальність, — вони ініціюють моноетнічність у країні, а отже, подальший її розпад по національних квартирах. Сепаратизм. Так, сепаратизм, із яким нібито бореться президент Путін, на службі в якого РУБОПівці й перебувають.

Наостанок — про творчу інтелігенцію й творче середовище. Неголосні вони в нас — укотре вже. Тихі й сумирні. На хімкинський погром театральна корпорація відреагувала настільки апатично, ніби в Москві й не проживає армія впливових акторів і режисерів, які сповідають ліберальні цінності.

А на допомогу студентам прийшли тільки їхні педагоги.

— Я працюю в Інституті культури 25 років. Викладаю російську мову. Зараз навчаю хлопців із чеченської студії. Вони дуже працьовиті, прагнення вчитися — величезне. Після всього, що сталося з ними, я просто занедужала, — голос Світлани Миколаївни Димової, викладача Московського держуніверситету культури й мистецтв, тремтить. — Перше, що я сказала їм: «Знайте, це були бандити, вони можуть прийти як до вас, так і до мене. Не впадайте у відчай! Ми, педагоги, дуже хочемо, щоб ви в нас вчилися!» Я розумію, що бандитів не знайдуть, нікого не притягнуть до відповідальності. Адже найстрашніше, що вони їм кричали тоді: «Ми вам не дамо вчитися в Росії!» Ставлення педагогів, що працюють з «Нахі», — прямо протилежне. Я хочу, аби про це знали всі.

Фінал погрому виявився цілком у стилі самого погрому. Ввечері весь чоловічий склад студії «Нахі» просто відпустили на всі чотири сторони, не пред’явивши жодного обвинувачення. При цьому деякі РУБОПівці, як розповідають студенти, намагалися навіть перепрошувати їх, запевняючи, що це СОБРівці «погані»: «торпеди вони — спочатку б’ють, потім думають».

— Ми їм пробачили, — сказав Тимур Лалаєв. — Тому що вони — хворі.


Минуло півроку, на іспит у «Нахі» приїхав Андрон Кончаловський. Запросив на ролі у своєму новому фільмі. Вони дебютували. Їх помітили.

А слідчий підмосковного РУБОПу, який особливо затято знущався над чеченськими студентами 28 березня 2001 року, вщент спився, був звільнений зі служби й зараз працює вантажником у хімкинському універмазі. Коли побачить, п’яний, чеченців, кричить: «Привіт! Пам’ятаєте мене?..» І розповідає «собутильникам», як він їх тоді бив. «Бачите, у люди вийшли...» — додає.

А чеченці мовчки проходять мимо.



500 РУБЛІВ ЗА ДРУЖИНУ


14 червня 2001 року в інгушській станиці Орджонікідзевській на кордоні Чечні й Інгушетії відбулося віче. У ньому взяли участь як біженці з Чечні, що живуть в Інгушетії, так і просто громадяни нашої країни, що мають у паспортах неприємний як на теперішній час рядок про реєстрацію у воюючій республіці, який діє, як червона ганчірка на бика, на будь-якого російського міліціонера і не дає можливість мати легальну роботу, медичне страхування й місце для дітей у школі.

Знервована двохтисячна юрба ухвалила звернення до світового співтовариства такого змісту: «Провести експертизу й аналіз ситуації в Чеченській Республіці на основі міжнародного права — з визначенням прав громадян ЧР на самооборону у випадку безправних дій військовослужбовців і за відсутності правового захисту з боку російського керівництва».

І ще: «Звернутися до Президента США Буша як до керівника держави, що відіграє одну з ключових ролей у світовій політиці, з тим, щоб він закликав керівництво Росії (Президента Путіна)...» (Далі — за першим пунктом).

І ще: «Звернутися до глав «сімки» на майбутньому саміті з проханням вплинути на Президента Путіна...» (Далі — знову за першим пунктом).

Але до чого тут Буш? Якщо перекласти з офіційної на звичайну мову, то звернення до американського президента й провідних світових лідерів слід читати так: «Допоможіть вижити! Втихомирте армію й Путіна! Станьте третейськими суддями! Ми не знаємо, що протиставити військовому «бєспрєдєлу»! Поясніть, чи залишилися в нас хоч якісь права! Чи ми мусимо змиритися з тим, що ми — ніхто...» Це крик розпачу людей, загнаних у кут.

Однак звернення віча в Орджонікідзевській спричинилося до вкрай негативної реакції в російському суспільстві: чеченців укотре звинуватили в антиросійських настроях, сепаратизмі й бажанні оббрехати Путіна перед лицем світового співтовариства.

Чому ми глухі? І злі. Чи не через те, що війна перестала бути персоніфікованою, перетворилася на кілька генеральських голів, які «віщають» із телеекрана?

Ось кілька характерних чеченських історій для роздумів. Може, ваші серця розтануть.

У натовпі віча — знайомі обличчя. Ось жінка із суворим лицем і холодними очима — типова чеченка часів війни. Вона з гірського селища Махкети у Веденському районі. У неї трагедія: 14-літнього сина «замочілі в сортірє». Насправді «замочілі», без жодних іносказань — прямим улученням снаряда в сільську «дірку», коли хлопець пішов справити потреби. Дім цієї жінки — майже на краю села, от федерали й бачили з постів, хто куди по двору йде. Зрозуміли, чому хлопчик рушив стежкою в дальній кут городу, — й пальнули. З одного боку, на власне задоволення. З іншого — безпосередньо виконуючи волю свого президента, — просив же Путін, верховний головнокомандувач, «мочіть».

А збоку — батько, незаміжня доросла дочка якого пройшла через фільтраційний табір в Урус-Мартані, де... Ой, у цьому випадку краще вже не вголос... Лише один штрих ув’язнення: її змушували повзти сходинками вгору-вниз на чотирьох, по-собачому, тримаючи в зубах відро з лайном...

Ані цій матері з Махкетів, ані цьому батькові з Урус-Мартана вже не до політичних ігор. Їм наплювати на сепаратизм — вони самі по собі, наодинці зі своїм горем. Їм і Масхадов, і Путін — до гробу вороги. І якщо вже вони благають на вічі: «Допоможіть!» — звертаючись до світових держав, їм можна вірити.


І ще одна картинка з виставки під назвою «Чечня» 5 червня 2001 року, Грозний. Театральний майдан — є тут такий, незважаючи на руїни, — були ж колись і театри. Люди вийшли на мітинг протесту. В руках у них гасла: «Поверніть мою маму!» Це від дітей, чия мама, заарештована під час «зачистки», зникла невідь куди. І ще: «Поверніть трупи наших дітей!» Це вже від матерів, чиї діти під час «зачисток» пропали. Повз мітинг по дорозі повзе двійко БТРів. На броні — федерали. Середнього віку мужики, контрактники, певно, не солдати, веселі, пасіонарні й кріпкозубі. У масках, косинках, з автоматами й гранатометами, наставленими на юрбу. Регочуть до судорог, відкидаючись в екстазі назад, на броню, і тому помітні ці ряди міцних зубних іклів крізь прорізи в масках. Тикають пальцями в обрізаних рукавичках — насамперед на «Поверніть мою маму!» І на додаток непристойними жестами демонструють, як же вони збираються повертати чужих мамів і трупи чужих синів.

Поруч — офіцер, старший групи. Поводиться так само.

Зрозуміло, все це деталі — «непристойний жест», «замочілі в сортірє». Але саме з деталей ми пізнаємо життя — а не з генеральних ліній. Мало того, що у вас відняли маму, а в мам — дітей, забувши повернути трупи, так над цим вашим болем ще й знущаються?! Хто може це зупинити? Путін? Міністр оборони? Генпрокурор? Ні. Ці пани не привчені думати про деталі. Лише Захід їхній великий шанувальник. Тому до нього й апеляція — заради виживання.


...Ми знайомі вже кілька тижнів, і мені соромно дивитися в очі змученому чеченцю на ім’я Шомсу. Я майже нічим не можу йому допомогти — кати були розумні й зовсім не залишили слідів.

Починаючи з 8 січня, скрізь і всюди Шомсу шукає свого племінника Умара Аслахаджиєва і його друзів — Нур-Магомеда Бамбатгірієва і Турпал-Алі Наїбова. Усі троє їхали того дня на авто по селищу Курчалой. Зранку там почалася «зачистка». О 10 ранку «зачистили» їх — і ні слуху, ні духу. Дотепер. Разом із темно-зеленою «вісімкою».

За ці півроку Шомсу «прочесав» усю Чечню — вздовж і впоперек, причому не раз. І не знає сьогодні, що ж іще йому зробити. І я не знаю й не розумію елементарного: а «вісімка», приміром, де? У чому вона завинила, навіть якщо в когось і були підстави припускати вину господарів? І хто конкретно її експропріював? А вкравши, чому не відповів за злочин?

І чому дотепер не висунуто обвинувачення на адресу «зачищених» і так і не відпущених? Скільки часу ще буде потрібно державі, щоб написати ці звинувачення? Півстоліття? Як це вже свого часу було із «незаконно репресованими»? І чому виключена можливість передати їм у в’язницю — якщо вони, звичайно, в якійсь в’язниці — хоча б листа? І чому заборонено мати адвокатів і листуватися? І який узагалі сенс у тому, щоб галасливо, за участю безлічі серйозних вельмож нашої країни, обговорювати з подачі генералів можливість введення публічної страти для ватажків бойовиків, якщо страта без суду й слідства для звичайних чеченців — уже факт?..


Питань — безліч, бездонна прірва. І жодної відповіді. Або якщо відповідь усе-таки є, вона ніби розрахована на ідіотів. Ось як це зазвичай буває в Чечні: приходить родич зниклого до важливого військового чина, від якого щось залежить. Офіцери навколо звичайно послужливо підказують: «Так, тобі — до нього». А «той» каже:

— Я — Сашко.

— Як? Просто Сашко?

— Так, просто Сашко.

І починається «намотування кишок». Цей «Сашко» без прізвища, звання й посади кілька місяців годує обіцянками: ось-ось, завтра знайду, якщо не їх, то могильник...

— Ну а поки триває процес, — натякає «Сашко», — я костюм за 200 доларів на ринку в Хасав-Юрті вже нагледів.

— Так-так, — розуміє натяк родина викраденої людини, — костюм, звичайно, костюм... У суботу їдемо в Хасав-Юрт.


Лише не подумайте, що це вигадки — реальні обставини описані. Не раз, не двічі, не тричі почуті від тих, хто пройшов шляхом Шомсу.

Сказано — зроблено, і в неділю в «Сашка» вже обновка. Але «Сашко» просить лазню гарну влаштувати, для душі й для тіла.... Самі розумієте, не маленькі, що це таке. І влаштовують. А «Сашко», на подяку, повідомляє, що троє розшукуваних чоловіків і машина — на території 33-ї бригади внутрішніх військ. Незабаром усе, звичайно, виявляється елементарною брехнею — немає в 33-й ані тих нещасних, ані «вісімки». Та й сам «Сашко», не попрощавшись із тими, кого цинічно «доїв» два місяці, пропадає, вичавивши з постраждалих родин усе, що йому треба. «Сашко» просто готувався їхати з Чечні: у нього добігав кінця термін «бойового» відрядження, і він хотів «прибарахлитися».

Найбільша мерзотність цієї історії в тому, що вона — типова, сучасна, часів другої чеченської війни.

Хто втихомирить цих «Сашків»? Їхній Верховний Головнокомандувач на прізвище Путін? Ні, бажання такого не виявляв — він усе більше нагороди роздає.

Отже, що? Знову благати Захід про допомогу? Саме так...


А Шомсу продовжує... Ще не кінець історії пошуку. Він показує нібито офіційні відповіді на свої запити про зниклих. І це інший нинішній різновид діяльності офіцерів із пошуку зниклих під час «зачисток» людей — брехливі відповіді, під якими підписи нібито конкретних відповідальних осіб. Але насправді — анонімів. Адже в офіцерів у Чечні, як у нелегалів-розвідників, — по два-три-чотири комплекти документів на різні прізвища. Вони всі ніхто, і питати нема з кого — пиши у відповідях, що хочеш, не доведуть.

Право приховувати своє справжнє ім’я надане військовослужбовцям, «аби бойовики не помстилися родинам», поступово стало однією з головних причин неподобств і злочинів, які вчиняють військовослужбовці в Чечні.

А як же зорієнтуватися Шомсу і йому подібним у цьому потоці неправди? Як вийти на правовий шлях? Та ніяк. У Шомсу на руках папери за підписом полковника міліції Олега Мельника (який, напевно, і не Мельник зовсім), підполковника Юрія Солов’я (який, очевидно, зовсім не Соловей), а також полковника Смолянінова. Останній начебто Микола Олександрович, але жвавіше відгукується на кличку «Михалич»... Крім цієї групи, є також «Юрич» — чоловік, що називав себе заступником начальника Курчалойського райвідділу ФСБ. Багатотижнева його участь у справі пошуку Аслахаджиєва, Бамбатгірієва і Наїбова також полягала в тому, що він активно «водив за носа» родину, і нарешті порадив «не лізти» і змиритися, оскільки тут нібито замішане ГРУ — Головне розвідувальне управління. Але яке там Головне розвідувальне, якщо племінник у Шомсу був зовсім простою людиною — селянином!

Але, порадивши, Юрич поїхав у рідний Бєлгород. А може, й не в Бєлгород. А може, й не Юрич. А може, й сам відправив на той світ людей, яких шукав Шомсу, і тепер сліди замітає.


Ганебна «свистопляска» кругової неправди й злочинів, організована людьми, що називають себе офіцерами, які цілком «розперезалися» у своїй безугавній і безкарній брехні й роз’їжджаються по всій країні — додому. «Чечня» як напрям думок, почуттів і конкретних дій гангренозною тканиною розповзається всюди й перетворюється на загальнонаціональну трагедію з ураженням усіх верств суспільства. Ми дружно й спільно звіріємо.


І знову — приклад. Через два роки від початку другої чеченської війни, що перетворилася, серед іншого, й на поле для розгнузданого мародерства, з’ясувалося, що чеченці геть «обчищені», й ті, хто звик цим займатися, взялися за своїх. Женя Журавльов — солдат мотострілкової роти 3-ї бригади особливого призначення внутрішніх військ МВС (в/ч 3724), що дислокується в селищі Дачне під Владикавказом. Звідси Женя потрапив у Чечню, де на якійсь горі відсидів вісім місяців безвилазно. Листи не йшли ні туди, ні звідти. Мама Жені — Валентина Іванівна Журавльова, вдова й вихователька дитячого садка в селі Луговому Тугулимського району Свердловської області — безуспішно чекала від нього звістки і проплакала всі очі, відправляючи рекомендовані листи.

Нарешті прийшов лист: Женя, термін служби якого закінчився ще в квітні, благав приїхати й забрати його з Владикавказа. Село зібрало гроші, і Валентина Іванівна в супроводі Жениної тітки — залізничниці на пенсії Васси Нікандрівни Зубарьової — опинилися в Дачному. А там...

Там — жах. Спочатку Женю взагалі не пред’являли — офіцери щось приховували. Потім солдати шепнули, що тільки вчора Женю привезли з Чечні — і прямо в госпіталь. Вони ж, увечері, таємно провели маму в палату. Женя лежав там із ногами, що загнилися по коліна. Каже: не милися на горі кілька місяців, і всі в чоботях. Ось і результат.

Мати пішла до офіцерів, благала віддати їй сина — долікує в селі як-небудь. А ті: розділимо його «бойові» гроші, за участь в «антитерористичній операції» 50 на 50 і забирай сина.

Женя категорично заборонив Валентині Іванівні ділитися. І... не зміг виїхати додому. Він ще довго був у Дачному, а поруч була Валентина Іванівна разом з іншими такими ж мамами, яким офіцери не віддають синів, вимагаючи ділитися — в обмін на демобілізацію. Вассу Нікандрівну, тітку, всі ці нещасні жертви другої чеченської війни відрядили в Москву, і вона пішла по інстанціях. І тільки тоді справа зрушилася. Солдатів відпустили додому, але й офіцерів не посадили.

Ось тобі й Чечня. Ось і звичка до хабарництва.


Розповідь одного молодого москвича, що благав не називати його імені — боявся помсти. У вихідні, опівночі, їхав він із друзями на дискотеку. Міліціонери, із закасаними вище ліктя рукавами, з банданами на голених лобах, зупинили машину й сказали: «Заберемо дівчинку». А «дівчинка» — дружина одного з тих, що їхали, вперше після народження первістка вибралася разом із чоловіком потанцювати. «Заберемо — і не віддамо», — кричали «правоохоронці». Друзі тримали чоловіка за руки й переконували ментів: «Їй незабаром годувати...» — «А нам що до того?»

Знаєте, в чому провинилася юна мама — забула вдома паспорт. Отже, безпаспортна і не може пред’явити прописку. Зійшлися на 500 рублях — чоловік заплатить за дружину пів-тисячі, й тоді можна їхати далі.

Виявилося, патрульні нещодавно з чеченського відрядження. Залишивши «зону», заступили на «бойову» вахту в «мирному житті». І для них будь-який дріб’язок — привід до репресій, без участі в яких воїни-«чеченці» почувають себе не в своїй тарілці.

«Добре, що не застрелили, якщо «чеченці», — парирували всі, кому розповідала цю історію. Серйозно так говорили, нічому не дивуючись — змирилися.


Спецоперація на ім’я «Чечня» розбестила всю країну, і триває подальше її озвіріння впереміш з отупінням. Ціна людського життя й так була в Росії понад усяку міру мізерною, а тепер і зовсім скотилася до тисячних часток. Саме тому припинення війни — для всіх нас життєво необхідне. Ми всі, як неврятований «Курськ», на смертельній для нас глибині. Але так і немає наказу про порятунок.



РІК ІМЕНІ БАБИ КЛАВИ


Друга чеченська — така, якою вона є, вже багато разів переконувала: не вір, якщо в мирному житті тобі кажуть: «Не втручайся. Це не твоя справа. Собі дорожче буде...»

У Чечні завжди треба втручатися. Тому що ціна всьому — життя. Сьогодні — чуже. Завтра — твоє.

З одного боку, історія ця дуже проста: 21 вересня 2001 року вранці бабусю Клаву поклали на носилки в Грозному, і пізно ввечері вона вже була в Москві.

З іншого боку, подорож вийшла не просто довгою й складною, а такою, що перевертає уверх дном усе наше нинішнє життя. У ній переплелося все: і грозненські руїни, до яких так ніхто й не доторкнувся, де старим випадає добувати їжу за законами воєнного часу, і «тунель генерала Романова» (де на початку першої війни був той вибух, у самому центрі чеченської столиці, поруч із яким жила бабуся, і отже, міни, снаряди й обстріли були її щоденною «розвагою»), і група вельмож, які остаточно втратили людську подобу, і люди, які віддали все, що в них було, для порятунку зовсім невідомої їм бабусі, й генерали, які до хронічної косоокості потонули у власній брехні на догоду власним амбіціям, і полковники з капітанами, які виявилися на голову вищими від своїх генералів, і нарешті, вічне — любов, ненависть, злість, розпач і заздрість...

Однак про все по порядку. Познайомилися ми влітку 2000-го. Звичайна випадкова зустріч: на лавці, що дивом не згоріла, у розтрощеному грозненському дворі, між проспектом Леніна і вулицею Інтернаціональною, сиділа вже літня жінка. І все було, як звичайно: поруч із лавкою зяяла величезна воронка від бомби, з руїн віяло смородом усезагального розкладання, а неподалік, біля люка з технічною водою, в черзі терпляче стояли люди: вони черпали мутну рідину й несли її по своїх комірках «на чай». Клавдія Василівна Ануфрієва із загальної картини виділялася одним: вона ні до чого не виявляла ніякого інтересу. Вона була зовсім сліпа — інвалід першої групи. І нічого не могла зробити самостійно, навіть розжитися цим брудним питвом. Сліпота в Грозному, де всюди на тебе чекають міни-розтяжки і, отже, будь-який похід у туалет (у руїни — каналізація розгромлена) може закінчитися вибухом, — це швидкий неминучий кінець. Так ми й познайомилися: Клавдія Василівна сиділа, а я, ошелешена, стояла поруч із лавкою, намагаючись зміркувати, як чинити далі: пройти мимо, й довідатися незабаром, що Клавдія Василівна підірвалася?.. Але вона ні на що не скаржилася, не бідкалася, хоча давним-давно нічого не їла, крім хліба, і була в платті, яке носила багато місяців, не змінюючи.

— А чи є у вас рідні в якомусь іншому місті?

— У мене син у Москві.

— То чого ж не їдете до нього? Негайно? Вам не можна тут залишатися... — сказала я першу-ліпшу «мирну» дурницю, що спала на думку, ніби й не знала, що всі, хто міг, давно виїхали з цього проклятого війною міста. Клавдія Василівна тоді лише на мить збентежилася — через якусь сімейну таємницю, в якій і полягала, очевидно, відповідь на це питання, але швидко зібралася з думками й весело вимовила:

— Чекаю потяга. Ось пустять його, я й поїду в Москву. Сама. Щоб нікого не обтяжувати.

— А телефон сина пам’ятаєте? Давайте я зателефоную йому, коли повернуся додому, розповім, як вам тут...

Телефон продиктувала, але попросила подробиці не описувати:

— Він буде хвилюватися, у нього відповідальна робота...

— А ви? Про себе подумали?

Мовчки знизала плечима... І я знала, про що це мовчання. Подібна розмова була не першою в тому Грозному. Десятки старих, для яких життя в зруйнованому місті було абсолютно протипоказаним, у міру того, як я перед ними з’являлася, хапалися за мене, як за соломину, диктували мені телефони й адреси своїх родичів, маючи надію, що звісточка дійде й ті нарешті кинуться їм на допомогу, заберуть із чортового пекла в їхні міста, де не стріляють. Утім, надії виправдовувалися рідко: Грозний — це місце проживання забутих старих. Кожне відрядження в Чечню — і ти мусиш, повернувшись, слати телеграми на знову записані адреси. Однакового змісту: «Пане! Ваша тітка (дядько, сестра, мама...) жива й перебуває в Грозному. Умови її (його) життя вкрай важкі. Прохання терміново зв’язатися з...» У результаті, в мене тепер є «своя» карта Росії: карта порожніх сердець. І я знаю, де живуть люди, що покинули своїх близьких у найтяжчій біді, й ніхто вже не посміє сказати, що карта ця не написана кров’ю й людськими життями, — багато хто зі старих, які ще були живі в Грозному після штурму 2000 року, пізніше померли, нічого не дочекавшись, або піймали випадкову кулю в численних перестрілках.

Бабусі Клаві пощастило. Її єдиний московський син хоча й відмовлявся забирати її до себе, постійно передавав їй у Грозний гроші. Через мене. Один раз це було так. Мої друзі-журналісти і я влітку 2000-го зібрали гуманітарний вантаж для Грозненського будинку для літніх людей, мешканці якого, геть забуті владою, залишалися там без їжі, речей і ліків. Син Клавдії Василівни, зрозумівши, що я незабаром буду в Грозному, попросив захопити з собою 4 тисячі рублів для неї. Я пояснила: постараюся передати, але не обіцяю, оскільки гарантій, що вдасться потрапити саме в ту частину Грозного, де живе Клавдія Василівна, жодних, — їхати маю разом із військовими, а вони панічно бояться і маршрути змінювати, й зупинятися в місті.

Але коли колона з п’ятьма тоннами продуктів, одягу й медикаментів в’їхала в Грозний, я зрозуміла, що доля прихильна до мене й ми незабаром обов’язково проїдемо повз двір, де живе Клавдія Василівна. Поруч, у кабіні вантажівки, сидів молодий худенький капітан, старший колони, — отже, той, котрий приймає остаточне рішення, рухатися їй далі чи зупинитися. Розговорилися — пояснила все, що знала, про стареньких Грозного, показала конверт із грішми, розповіла про московського сина. І капітан виявився людиною. Подумавши якийсь час, він наказав водію зробити зупинку й пішов у потрібний двір разом із мною. Сказавши: «Я сам буду охороняти».

Клавдія Василівна лежала на ліжку — погано себе почувала — посеред багатомісячного бруду колись напівзруйнованої кімнати, де є три з половиною стіни, а в четвертій — пробоїна від артилерійського снаряда, завішена ганчір’ям... Як тут у дощ? Бабуся Клава вже за ходою впізнала мене: «Анечко? Ти?» Хоча ми не бачилися місяців зо три, не менше, та й саме знайомство наше було далеким. Але Клавдія Василівна так чекала звісточки від сина і так пов’язувала цю звісточку зі мною...

Капітан присів на єдиний стілець біля дверей, мовчки слухаючи нашу розмову.

— Як там мій Валера?

— Все нормально.

— Не важко йому було посилати ці гроші?

— Вам важче.

— А ви йому зайвого не наговорили про мене?

Ми пробули в Клавдії Василівни хвилин десять, першою встала я — капітан навіть не квапив. Я помітила: він плаче й не поспішає на світло, де нас чекають його браві товариші по зброї.

«Спасибі, — сказав капітан, коли ми вийшли, — що взяли мене з собою. Ми ж не бачимо всього цього. Ми ж не знаємо. Ми сюди не ходимо.» Це була правда. Для військових війна не персоніфікована. Вони стріляють по руїнах, а хто конкретно сидить у тих руїнах — їм думати не годиться.

Сліз цього 25-літнього тоді чоловіка я не забуваю. Ніколи. Така війна сталася: федерали не плачуть за цивільними. Але ще й тому, що капітан потім став жертвою всієї цієї історії і заплатив службою за власне добросердя.

Отже, не встигла доїхати до Москви — «тєлєга» з Міністерства оборони. Себто, донос. Сигнал у Генеральну прокуратуру. Виявляється, я мала злий намір — «навмисно наразила на небезпеку життя російських військовослужбовців» дією, яка полягала в тому, що «змусила зупинитися колону» й пішла кудись «у своїх особистих справах». Ось так. У тій вантажівці, виявляється, серед офіцерів був контррозвідник, і він «накропав» фальшивку...

Я дала всі необхідні пояснення, і ті, кому їх дала, зрозуміли — і про бабусю, і про гроші, й про її сина — відчепилися. Менше пощастило капітану: його звільнили. За Клавдію Василівну. За її життя: на привезені нами гроші вона досить довго пристойно жила. За його сльози.

Але військові не вгамовуються. І тому далі — цитата з мемуарів генерала Геннадія Трошева, який одержав на війні Героя Росії, але так і не розучився брехати:

«У серпні 2000 року Політковська супроводжувала гуманітарний вантаж для будинку для літніх людей у Грозному. Військові виділили охорону, сформували колону, змушені були задіяти людей, відірвавши солдатів від виконання прямих обов’язків у зоні бойових дій. Адже будь-яке просування колони по місту далеко не безпечне. Але Анна Політковська, схоже, про це навіть не думала. На шляху проходження вимагала невиправданих зупинок для вирішення своїх особистих проблем (виділене мною — А. П.), чим піддавала ризику солдатів і офіцерів, що її супроводжували. Вона зупинила колону і, наказавши військовим чекати, розчинилася в міському кварталі. Близько години солдати й офіцери стирчали на вулиці, як у тирі, являючи собою чудову мішень для бойовиків. Командир перехвилювався. Адже єдиної гранати якого-небудь відморозка вистачило б для трагедії. Саме про це він і сказав Політковській, коли вона нарешті повернулася. Журналістка влаштувала істерику й почала ображати військових, скільки люті вистачило. От би послухали її батьки й близькі солдатів і офіцерів! Очі би заплювали Політковській!»

Це — слова чоловіка? Державного мужа? Коли неправда всмак перемішана з правдою? «Очі би заплювали!» І під усім цим — підпис генерала. Незнищенне прагнення наговорити гидоти за спиною — типова гарнізонна містечковість. Чи обтяжував себе генерал Трошев перевіркою фактів? Ні. Поговорив з тим командиром, який «перехвилювався»? Ні. Подумав хоча б про Клавдію Василівну Ануфрієву, яка йому в матері годиться? Ні.

Тому що така там війна сталася, і принцип її один: ліс рубають — тріски летять, не людина живе — а «є людський матеріал», не бабуся — а відходи «антитерористичної операції». Ризикувати життям заради долі 75-літньої бабусі не можна, тому що безглуздо, — за це не здобудеш ордена...

Минув час, і знову був Грозний, і в конверті — знову гроші від сина. Але Клавдія Василівна вже лежала на ліжку, застеленому смердючим ганчір’ям, і стогнала: «Слабшаю я, Аню, вивези мене звідси...» Її чоловік дядько Льоша, п’яниця, дав бабусі снотворне, сказала сусідка, і вона тепер усе рідше реагує на світ. Ми бачилися всього уп’яте чи вшосте в житті, але пройти мимо було вже неможливо. Пройти — означало дуже просту й зрозумілу річ: смерть.

Але хотіти — не значить зробити, вивезти когось із Грозного — це справжня операція. Майже військова. Її треба розробляти, проводити розвідку й підготовчі заходи і лише тоді щось починати. Причому один тут у полі не воїн — бабусю можна вивезти, лише об’єднавши зусилля дуже багатьох самовідданих людей, які думають так, як ти.

Очолив операцію від початку до кінця полковник Шарпуддін Шаріпович Лорсанов — начальник відділу МВС Чечні. Він купив бабусі квиток на літак — між іншим, це дуже дорого, і жодного разу, більше ніж за рік нашого знайомства, рідні бабусі Клави в Москві навіть не спробували зробити те ж саме. Це він, Шарпуддін, знайшов міліціонерів у грозненських райвідділах, щоб день за днем вони допомагали зі «швидкою», з лікарями, домовлялися в Грозненському будинку для літніх людей, куди бабусю забрали на кілька діб, помили, підгодували, постежили за станом перед непростою для неї поїздкою...

І ні слова про гроші й небезпеку. Люди в Грозному живуть, як в останній день, — це вже особлива порода. Вони знають, що таке смерть, і тому особливо цінують, якщо в комусь іще тепліє життя. Рустем із Магомедом, міліціонери з Жовтневого районного відділу міліції, не були зобов’язані ввечері після роботи бігати зі мною по місту, підставляючи своє життя під кулі, яких чим темніше, тим більше. Але бігали. Тому що бачили: Клавдію Василівну більше ні на одну ніч не можна залишати саму. І казали: «Допоможемо, звичайно», — шляхетно не дивлячись на годинник. Місто порожніло, всі намагалися забратися з нього, доки живі, блокпости починали стрілянину в усібіч... А «мої» міліціонери пішли додому, лише коли Клавдію Василівну вклали на чисту постіль у будинку для літніх людей, і було майже темно і, отже, вкрай небезпечно.

Шлях до Інгушетії, в аеропорт «Магас» біля станиці Орджонікідзевської, на 40-градусній спеці виявився не менш важким, ніж усі попередні зусилля. Клавдія Василівна погано переносила марш-кидок через десятки блокпостів у міліцейській «таблетці», що неслася по розбитій дорозі на максимально дозволеній швидкості, і носилки шарпало по підлозі в такт воронкам, які влітали під колеса.

Бабуся раз по раз втрачала свідомість, і ми з міліціонерами по черзі змочували мінеральною водою ганчірки й хусточки, що опинилися під рукою, щоб обтерти й остудити її чоло.

І ось довгоочікуваний аеропорт — і одразу зміна настроїв: ми вже виїхали з війни — і допомагати ніхто не поспішає. Побігли за лікарем — прийшла дама з перекошеним від злості обличчям на ймення Лейла Мальсагова. Довідавшись, що ми з Чечні, розгнівалася й перейшла на «ти». Зажадала розписку, що бабуся не вмре ні в аеропорту, ні в польоті.

І, навіть не доторкаючись Клавдії Василівни, прошипіла крізь красиві рівні зуби:

— Вона вам що — родичка?

— Ні, вона — з Грозного. А там — погано.

— То навіщо вам це? Залишайте її тут. На борт не пущу.

Жах. Вступаю в дискусію. «Уявіть, будь ласка, скільки людей об’єднали свої зусилля, щоби бабуся доїхала з Грозного до вас, в Інгушетію, і от ви тепер...» Але відповідь категорична: «Ні!» Покликала аеропортівське начальство, почався мерзенний торг тут же, біля носилок.

Врятували ситуацію два чоловіки: лікар загону Центроспасу МНС Росії Олексій Скоробулатов і командир літака Віктор Селезньов. Перший, випадково ставши свідком перепалки, оглянув бабусю і підтвердив громадянці Мальсаговій, що «не вмре». Другий на землі одразу сказав: «Беремо бабусю», — а вже в повітрі зізнався: «Я знаю, як зі старими важко. Сам тешу паралізовану п’ять років носив на руках з п’ятого поверху вниз і вгору».

У літаку зустріла старого доброго знайомого — хірурга Мусу, головлікаря однієї з сільських лікарень, прекрасного чуйного лікаря, який свого часу врятував мене від смерті. Муса протягом усього польоту контролював стан бабусі Клави...

Усе добре, що добре закінчується. Усе добре, тільки якщо люди залишаються людьми. Пізно ввечері 21 вересня 2001 року родина Ануфрієвих нарешті об’єдналася.

Бабуся Клава надовго лягла в лікарню — її лікували від виснаження, і тепер вона зовсім не схожа на ту брудну скуйовджену бабу на лавці в розритому бомбовими воронками грозненському дворі. Вона тепер — московська пенсіонерка біля під’їзду, яка жваво обговорює з подружками всі останні політичні новини і під’їзні плітки. Грозний для неї — назавжди в минулому.

Залишилося додати одне: за добу до операції з вивезення бабусі в Москву раптом побачила того самого донощика — у Грозному, при начальстві, зрозуміло. Погони підросли на «раз». Злякалася: раптом знову дізнається про бабусю? І все зіпсує? Новий донос «накропає», ще кому-небудь виписуючи вирок.

Хвалити Бога, цього разу обійшлося.



ДИВНИЙ ЧЕЧЕНСЬКИЙ ІСЛАМ


Незатребувані мулли


Коли довго блукаєш Чечнею часів нинішньої війни і слухаєш розповіді людей про те, що їм довелося пережити, з подивом завважуєш: у цих скорботних історіях майже ніколи не згадуються мулли. Хіба зрідка хто-небудь кине фразу на кшталт: «Пішов у мечеть — мулла допоміг зібрати гроші на викуп...» (мається на увазі викуп за викраденого федералами родича). І всього лише раз на моїй пам’яті за три воєнних роки, в лютому 2002-го, священнослужителі віддаленого гірського Шатойського району написали сповненого болю й обурення колективного листа у Грозний, на адресу колишнього шатойського мулли, нині очиновненого муфтія Чечні, що зайняв сусідній із промосковським главою республіки Ахмат-Хаджи Кадировим (теж колишнім муфтієм) кабінет і тому швидко забув, як з’ясувалося, про страждання народу... Лист був про надзвичайні обставини: десять бійців елітного підрозділу Генерального штабу РФ убили й відтак спалили шістьох шатойців, серед яких вагітна жінка і всіма шанований літній чоловік — директор сільської школи (січень 2002 року). Реакція муфтіяту на ці трагічні події виявилася вражаюче байдужою, і мулли писали, що їм соромно за цю байдужість...

І зовсім інший епізод. Малесеньке чистеньке селище Істі-Су (неподалік від Гудермеса), куди чимало людей, — коли, звичайно, дозволяє військова ситуація, — ходять до місцевого мулли, дуже старенького, але, кажуть, дуже мудрого чоловіка. За порадою й просто поспілкуватися. І я була неабияк подивована, майже шокована, коли за ближчого знайомства цей популярний чеченський мулла виявився німцем. Вірніше, німецьким військовополоненим, що брав участь у Другій світовій війні на боці фашистів, а потім, потрапивши в полон, опинився на примусових роботах із відновлення Грозного, одружився з чеченкою, прийняв іслам, виростив дітей — напівнімців-напівчеченців, які з горбачовською перебудовою благополучно емігрували на історичну Батьківщину батька. Сам же він, — будучи на той час неформальним духовним лідером певної частини чеченського населення, котре хоча й цілком усвідомлює, що він — не «їхній», але ніякого значення це вже не має, — не зміг покинути людей у біді й стражданнях і доживає своє складне, суперечливе життя в Чечні, яка після відходу Горбачова погрузла в кривавих війнах. І тут же — десятки мулл найчистішого чеченського походження — незатребувані, без діла, тому що не йдуть до них люди...


У чому ж справа? Чому в Чечні нині такий дивний іслам? Питання, що неминуче постає перед кожним, хто намагається збагнути, що являє собою друга війна? Хто може її зупинити? Хто цього бажає? Перебираєш усіх можливих фігурантів гіпотетичного мирного процесу, і... не бачиш там головних, здавалося б, облич — мусульманських священнослужителів.

Те, що сьогодні відбувається з чеченським мусульманством, — наслідки як усієї чеченської історії, так і сучасних політичних експериментів над Чечнею.

Але спочатку — історична довідка. Чеченський іслам, по-перше, дуже молодий (думки фахівців розбігаються в питанні про датування ісламізації вайнахських племен, але найімовірніше, що іслам став тут офіційною релігією в першій половині 18-го століття). А по-друге, він і досі продовжує залишатися хитромудрим сплавом мусульманських традицій і древніх адатів — правил життя чеченців доісламського періоду, що проповідують радше сімейні, сусідські й общинні принципи існування, аніж джамаатські (принципи ісламського співжиття).

Чеченці — суфісти і об’єднані в кілька суфістських вірдів (братств, слово «вірд» дослівно перекладається з арабської як коротка молитва). Вірд у Чечні — це наче збори чи співтовариство мюридів (учнів) конкретного шейха (устаза або вчителя), де мюрид усьому навчається в устаза, а той усі свої духовні знання прийняв у свого вчителя. У суфійському розумінні «Я» — мізерія, «Я» мусить підлягати загальному, що задається вчителем. Зікри — суфійські колективні молитви-заклинання (екстатичний біг по колу) — мають звільняти «Я» зікриста (того, хто біжить по колу разом із іншими) від страху й невірних бажань. Типові суфійські пози — сидіння на п’ятках, схрестивши ноги, обхват лівою рукою правого зап’ястя — також означають контроль над своїм тілом.

У Чечні — свої власні чеченські вірди. Вони міцні насамперед тісними родинними зв’язками всередині вірда. До найбільш впливових у Чечні належить Кунтахаджинський вірд. Дотепер характерна особлива моральна згуртованість цього братства, що відіграла, приміром, велику роль під час останньої (у квітні 2002 року) президентської передвиборної кампанії в Інгушетії, куди від засилля ваххабітів Саудівського штибу перебралися багато чеченських кунтахаджинців у період президентства Масхадова між двома війнами і де в кунтахаджинців був свій кандидат на посаду президента. Засновник вірда — Кунта-Хаджи — один із 356 мусульманських святих. Послідовники вважають, що він досі живий, є народним заступником і з’являється до людей у моменти особливої небезпеки. Приміром, у нинішню чеченську війну чимало людей розповідали про з’яву Кунта-Хаджи перед ними як білобородого старця в хвилини чудесного порятунку їх від неминучої смерті.

Також сильний Чинмірзоєвський вірд. Засновник — Чин-Мірза, який після Кавказької війни 19-го століття згуртував навколо себе найбідніші селянські родини Східної Чечні, проповідував трудові ідеали й побутовий аскетизм і заперечував абречество[5] й злодійство.

Вісхаджинський вірд заснований у роки Великої Вітчизняної війни серед чеченців, депортованих у Казахстан, чоловіком на ім’я Віс-Хаджи, що згуртував навколо себе жінок, які залишилися самі, з дітьми на руках, після загибелі глав сімейств.

Деніарсановський вірд, заснований Дені Арсановим у 20-ті роки 20-го століття, — дуже шанований у Чечні як хранитель святих тайн і провісник долі народу. З нього вийшло чимало освічених людей радянського періоду, що були на керівній роботі. Зараз цей вірд — у затяжному конфлікті кревної помсти з впливовим польовим командиром Русланом Гелаєвим, у зв’язку з віроломним убивством у 2000 році в райцентрі Курчалой двадцяти деніарсановців загоном гелаєвських бійців, і тому він не дуже активний у політичному житті.

Вірди значно впливовіші в Чечні, аніж мулли й офіційний муфтіят. Вони більш зрозумілі й близькі чеченцям як структури сімейного типу, вони історично звичніші, ніж джамаат навколо мечеті.

Можливо, все склалося б інакше, але «допомогли» комуністи. Радянська влада фактично відправила молодий чеченський іслам, який і так до цього тяжів, у підпілля. Після повернення народу з депортації (1944–1957 рр.) йому, на відміну від інших північнокавказьких народів, узагалі заборонили зводити мечеті. Відтак у Чечні, по-перше, майже не було підконтрольного КДБ духівництва, і це лише плюс, а по-друге, зміцнилися вільні мусульманські релігійні громади. У кожному селі якщо й був, то винятково свій власний мулла, самоук, що підкорявся селу й висувався селом. А якщо такого не знаходилося, то й добре — старійшин шанували значно більше, існувало братерство у вірді. Тому пізнішу появу муфтіяту чеченці сприйняли байдуже («однаково житимемо, як жили») або роздратовано («руки КДБ»).

Як результат: до кінця радянської епохи в Чечні склався дуже своєрідно облаштований іслам — вільний, із масою суфійських вірдів, що суперничали один із одним, і самостійними інтерпретаціями ісламу. Себто навіть у вірі кожен сам собі голова.

Почалася перебудова, першим секретарем Чечено-Інгушського рескому (республіканського комітету партії) вперше був призначений чеченець Доку Завгаєв (доти першими секретарями завжди були росіяни). Тоді й було, врешті, створене Духовне управління мусульман Чечено-Інгушетії (Муф-тіят — рада улемів). Наприкінці 80-х також спорудили сотні мечетей, відкрили два ісламських інститути в Курчалої та Назрані (нині — столиця відокремленої від Чечні Інгушетії), тисячі чеченців та інгушів уперше здійснили хадж — паломництво до святих місць ісламу. Але чеченці при цьому як звикли жити, так і жили.

А далі почалися війни. Віруючих мусульман стало більше, молодь почала відвідувати мечеті, і багато хто почав здійснювати намаз. Але, разом із цим, проблем у чеченського ісламу стало ще більше. По-перше, так звана «кадировщина» (за ім’ям Ахмат-Хаджи Кадирова) спричинила розбрат. По-друге, в Чечню прийшов так званий «Саудівський ваххабізм» (релігійна течія сунітського ісламу, послідовники якої стверджують, що вони — «чистий» іслам, а всі інші — ні, включно з суфізмом). Тріщина релігійного розколу пройшлася навіть по родинах, що раніше в Чечні навіть уявити було неможливо. З’явилися батьки, що прокляли своїх синів за їх ваххабітське захоплення. З’явилися й сини, що зреклися батьків за їх «нечистий», не ваххабітський іслам, що раніше так само було просто немислимо.



«Кадировщина»


Ахмат-Хаджи Кддиров — людина звивистої долі. Зараз він — світська особа, голова адміністрації Чеченської республіки, призначений на цю посаду президентом Путіним у липні 2000 року[6]. Перед цим він також одержав від Путіна звання полковника Російської армії. Але до цього Кадиров — мулла з небездоганним фінансовим минулим, організатор першого хаджу чеченців у Мекку, який привласнив тоді зібрані в людей гроші (за той перший хадж повністю заплатив король Саудівської Аравії, але зібрані гроші Кадиров так нікому й не повернув, про що люди згадують дотепер). Далі — польовий командир часів першої чеченської війни, один із найближчих сподвижників Джохара Дудаєва, а з 1995 року — муфтій Чечні з додатком «польовий» муфтій, оскільки був призначений на цю посаду не духовними особами Чечні, а зборами польових командирів першої чеченської війни, які шукали в той момент релігійного служителя, який би оголосив Росії газават, і не знайшли нікого, крім Кадирова, — інші відмовилися.

У Чечні в Кадирова є й інша кличка: «муфтій зчеплення», і вона багато що пояснює. Чеченці знають, що свого фінансового інтересу Кадиров ніколи не прогавить, він і зараз бере участь у нелегальному нафтовому бізнесі.

Ніколи не зустрічала в Чечні людини, котра б сказала: «Я поважаю Кадирова». Це дивно й страшно — на чолі республіки персона з мінусовим авторитетом. Усі кажуть приблизно так: «Він погано закінчить, тому що зрадив». Маючи на увазі те, як на початку другої чеченської війни Кадиров перебіг від Масхадова до Путіна. Вражає, що так оцінюють особистість Кадирова як проросійськи налаштовані чеченці, члени колишньої опозиції Дудаєву, Ічкерії й Масхадову, так і антагоністи Кремля.

У 2001-му і 2002-му роках Кадиров знову нічого не зробив для того, щоб завоювати повагу свого народу, він знову сумно «прославився» в Чечні, оскільки ніяк не протистояв надзвичайно жорстоким «зачисткам» і масовим зникненням людей після захоплення їх федеральними військовослужбовцями. У цьому зв’язку більшість говорить про нього як про зрадника свого народу, а це, звичайно, серйозніше, ніж бути зрадником Масхадова і незалежної Ічкерії.

Мене шокувала квітнева зустріч (2002 року) з Кадировим у його кабінеті в Грозному. Він дивився лише спідлоба й лише недобре, він багато говорив про себе, улюбленого, про те, що був духовним наставником Масхадова, що фактично сформував його особистість як відповідального за долю народу глави нації, про те, що він категорично проти будь-яких мирних переговорів із колишніми своїми соратниками, що хоче відродити в Чечні «нічні» методи НКВД зі знищення людей... Господи, про що він тільки не говорив, часом погрожуючи кулаками й безконечно повторюючи «я», «я», «я».

Утім, судіть самі. Ось уривок нашої бесіди:

— Головна проблема нинішнього етапу війни — «зачистки», неадекватне й невиправдане застосування сили проти цивільного населення, мародерство, катування, торгівля затриманими й трупами...

— Коли пропадають люди з родин і ніхто не говорить, де вони, а потім родичі знаходять трупи — це породжує, як мінімум, до десяти бойовиків. Тому й кількість бойовиків не зменшується: як говорили — півтори тисячі, так і говорять — півтори тисячі. Президент Путін виступив жорстко на моєму боці з цього приводу.

— Як ви маєте намір боротися з «зачистками», які породжують нових бойовиків?

— Сподіваюся на тверду позицію Путіна. Я так і сказав йому: чому жоден генерал не відповідає за те, що діється під час «зачисток»? І президент наказав припинити! Хоча, звичайно, це не перша вказівка президента по Чечні, яка не виконується...

— Населення опинилося між двох вогнів. Що ви як глава республіки можете зробити? Як ви можете допомогти людям?

— Я про все розповідаю президенту... Народ усе терпить і терпить. Потрібні чесні люди, яких важко відшукати. Я маю на увазі співробітників адміністрацій населених пунктів, вони бояться відкрито виступити проти бандитів, тому що вони не захищені. Я порушував це питання і перед командувачем Молтенським, і перед президентом. Ми намагаємося, але це не так просто. Вам легше: ви тільки питання задаєте.

— І все-таки, що у ваших силах? Що особисто ви можете протиставити військовій сваволі в Чечні?

— У мене немає прав проти військових. Я просив у президента таких прав.

— Ви вважаєте, що в Чечні хтось повинний керувати одноосібно?

— Так, щоб за всіх відповідала одна людина. У тому числі й за всі силові структури. Тип майбутнього державного устрою Чечні — президентське правління, повна влада в одних руках, інакше порядку не домогтися. Тут диктатор потрібен у буквальному значенні слова.

— Добре, цей диктатор — уже ви. І ось, почалася «зачистка» в Аргуні. Що б ви зробили?

— Якби диктатором у Чечні був я, «зачисток» би не робив. А про те, хто бандит, тихо збирав би інформацію, і вночі, о другій-третій годині, приходив би до них додому й вітався за руку: «Салям, алейкум!» І після такого візиту цей бандит ніколи б ніде не з’являвся. Три-п’ять подібних заходів — і всі б усе зрозуміли. Адже саме так було, коли НКВД працював: стук-стук-стук — і не повернувся... Люди це знали й боялися. Час був такий, інакше не було би порядку.


Саме з ім’ям і діяльністю Кадирова, якого інакше як «зрадником» не називають, пов’язана в Чечні й нова хвиля спаду поваги чеченців до власного муфтіяту, й без того слабкого, він не встиг зміцніти. Дуже прохолодно ставляться чеченці й до муфтія Шамаєва, якого Кадиров зараз протягнув на цю посаду. Як правило, своє ставлення до Шамаєва вони висловлюють просто: «І цей продався, і той не захищає свій народ перед генералітетом і Путіним».

Чеченці цінують тих, хто справді мудрий і мужній. Якщо він ще й мулла — добре, але якщо ні — теж непогано. Важлива радше вірдова приналежність. А з релігійним екстремізмом у своїх рядах — із ваххабізмом (їх називають тут «бороданями») — чеченці також борються тейповими або вірдовими силами. «Бородані» дуже непопулярні. І помилково вважати, що ваххабіти мають у Чечні якусь серйозну вагу й відіграють якусь роль. Їхня роль і вплив швидше зводяться до зброї, яка в них є, — їх бояться. Як і федералів — інший фланг страху чеченців, — які також роблять ставку лише на силу. Тобто на підкорення. Що в принципі неможливо, як показала історія.



ЖУРНАЛІСТІВ — ДО СТРАТИ


Муса Мурадов — чеченська еліта, головний редактор єдиної незалежної чеченської газети «Грозненський робітник», освічена й безстрашна людина, що пройшла першу і другу війни. Якщо враховувати заслуги перед чеченським народом, то Муса вже мав би пам’ятник за життя.

Але ось на початку осені 2001 року замість пам’ятника Муса отримав анонімну листівку, з якої випливало, що він, а також уся чоловіча частина колективу газети (Кушалієв Абуєзид, Муцураєв Алхазур, Турпалов Лема) рішенням «Верховного Шаріатського Суду й Загального командування ВВМШМ», очевидно, Шури (Шура — вищий релігійно-військовий орган у бойовиків, про який кажуть: «Це Басаєв. Лише Басаєв, і все»), зобов’язані покаятися в співпраці «з окупаційною владою» і одержанні «грошових подачок» від «іудея Сороса». Інакше — страта. Виконання вироку покладається «на амірів і суддів району».

Це значить, де б Муса не з’явився, його скрізь уб’ють...

Муса кинув усе й повіз родину в Москву... Ми зустрілися, і він запитав: «Як ти думаєш, що робити далі?» Ми обоє розуміли: погрози не опереткові.

«Грозненський робітник» ніколи — ні в масхадовські, ні у воєнні часи — надовго не переривав свого виходу. А також ніколи не бажав бути «під кимось»: газеті неодноразово пропонували так зване «спонсорство» всі учасники чеченського конфлікту (і федерали, й масхадовці), але Мурадов завжди відмовлявся. За цих обставин — війна, ігри спецслужб — Муса знайшов найкращий спосіб газетного виживання. Він не взяв гроші в жодної з протиборчих сторін (хоча це був найпростіший вихід), а подав заявку на одержання гранту у Фонд Сороса, пройшов там складну систему відбору й таки одержав кошти на видання газети від того, хто ніяких політичних вимог йому не висуває.

Я не шанувальниця Сороса й не політична його прихильниця, але, якщо фонд його імені дозволяє журналісту бути незалежним в умовах війни, оцінюю це виключно позитивно.

Від літа штаб бойовиків — як би вони не бундючилися — це віртуальна система, а їх «Опір» реально виникає лише тоді, коли це потрібно справі продовження війни. «Поспілкуватися» ж із цим «Опором» можна, використовуючи «Кавказ-центр» — спецсайт в Інтернеті. Саме з цього сайту світ, як правило, довідується, що думає Аслан Масхадов про події на його Батьківщині. Часто ці думки виглядають непереконливими й винятково пропагандистськими, що й дає підстави стверджувати: «Кавказ-центр» — це Ястржембський навпаки.

Ось туди я й звернулася за роз’ясненнями щодо погроз, отриманих «Грозненським робітником». Сайт відгукнувся швидко, представившись головним редактором Юсуфом Ібрагімом, і повідомив, що «наразі в нас немає ніякої інформації», хоча «рішення шаріатського суду в таких випадках зазвичай передаються нам дуже швидко, і ми схильні вважати, що цю дезу запустило ГБ, і тому, на нашу думку, є загроза життю Муси Мурадова. Його можуть убити російські спецслужби, щоб сповістити на весь світ, ніби моджахеди вбивають журналістів...»

Виявився не в курсі й Мовладі Удугов, «батько» «Кавказ-центру», який давним-давно втік із Чечні, але робить вигляд, ніби підтримує постійні контакти із Шурою і її командирами...

Спецпропагандисти, як відомо, полюбляють загальні слова. І я почала наполягати: повідомите, хто персонально є зараз головою Верховного шаріатського суду? І значить, може підтвердити або спростувати «мурадовську» постанову. Як звуть того районного аміра (Муса родом із Грозненського сільського району, раніше аміром там був польовий командир Бараєв), який буде здійснювати вирок, якщо він дійсно є?

Відповіддю сайту стало тривале глибоке мовчання. Так я й припускала, бо немає глави Верховного шаріатського суду, немає й районного аміра, крім загиблого Бараєва. Не оголосив свою точку зору на «вирок» і Аслан Масхадов. Його намагалася відшукати і я, й сам Муса Мурадов — журналіст, якому Масхадов, між іншим, украй зобов’язаний, оскільки протягом багатьох місяців лише зусиллями Муси світ дізнавався, що думає Масхадов із того чи іншого приводу.

Далі я звернулася до ФСБ — до іншої сторони, Адже саме на ФСБ в нас покладено обов’язок керувати так званою «антитерористичною» операцією. До того ж вони і є саме ті спецслужби, у зоні інтересів яких, формально на першому місці, — захист конституційних прав громадян, а головне з цих прав — життя.

ФСБ відбулося невиразним бурмотінням: «Це бойовики». А по суті — таким же мовчанням про «справу Мурадова і журналістів «Грозненського робітника», як і «Кавказ-центр», і віртуальний Масхадов...

Настала тиша... Отже, чекай лиха. Цьому навчила нинішня війна. Мурадов і «Грозненський робітник», справді, — кістка в горлі всім учасникам конфлікту. За принципом: не служить нікому і тому ворог. А листівка? Це знак, сигнал: ми дозволимо тобі жити, тільки якщо ти будеш «під кимось», а якщо залишишся сам по собі — помреш. Ось справжній вирок, винесений Мурадову і ще трьом журналістам у країні, де продовжує утверджуватися така «демократія», за якої абсолютно нікому не потрібна незалежна журналістика, і простіше знищити й списати на конкуруючу спецслужбу, ніж змиритися з її існуванням.

Хто ж хотів знищити Мусу і трьох його товаришів? Відповідь очевидна: ті, хто мріє про продовження війни. І не суттєво, які в цих панів імена: Іван Петров із ФСБ чи Шаміль Басаєв із Шури, головне — така в них спільна спецоперація.

Це — подвійна зрада. У повній відповідності з жанром, який утверджується в російському суспільстві у зв’язку з попередньою професією нині чинного президента. Якщо в єльцинські часи ми жили від однієї його хвороби до іншої, то тепер існуємо від однієї спецоперації до іншої. Завершилася спецоперація зі знищення Віктора Попкова, незалежного журналіста й правозахисника, якого смертельно поранили в Чечні, і він незабаром помер, — почалася спецоперація зі знищення Мурадова. Жодна зі сторін чеченського конфлікту не може діяти осібно, без підтримки іншою, з якою нібито конфронтує.

Наостанок про чеченське громадянське суспільство. Де вони, просто чеченці? Найперше зацікавлені, щоб Муса Мурадов і його колеги — люди унікальні для цього суспільства — були живі й працювали? Може, вони засипали листами протесту й обурення всі столичні газети, адміністрацію президента, ФСБ, МВС, Генпрокуратуру, Басаєва, Масхадова і «Кавказ-центр»?

Ні, звичайно. І не вперше, між іншим, чеченці мовчать. Включно з тими, хто користався допомогою «Грозненського робітника» не раз і не двічі. Заради кого й працював Мурадов.


Розгром спецслужбам вдався. Через півроку після описуваних подій «Грозненський робітник» став міфом. Муса не виїжджає з Москви, яку не любить. Погрози перетворилися на безконечний потік, і захистити його нікому. Чоловіки-журналісти з редакції розбіглися — хто куди, рятуючи життя. Своє й родин.

Газету — зрідка, з величезними зусиллями — випускають героїчні чеченські жінки-журналісти, які винесли цю війну на своїх плечах. Чеченські жінки не бояться нічого? Так часто запитують, у тому числі й військові, які грабують цих жінок, знущаються над ними, гвалтують їх. Так, чеченські жінки нічого не бояться. Тому що бояться всього.



СОЛДАТСЬКИЙ ЛИСТ


«Мене призвали у Збройні сили РФ. Моє місце служби — частина № 45935, ремонтно-артилерійські війська. Склав присягу 8 червня 2000 року. 27 листопада був переведений у 5-ту батарею на посаду слюсаря-сантехніка. Працювати доводилося вдень і вночі, а матеріалів і засобів не було, нерідко мусив приносити свій інструмент і матеріали. Через погане постачання ми працювали повільно, і начальство нас лякало, що відправить у війська. А відправляють у війська в нас у 5-й — тільки в Ханкалу.

Але в принципі служити можна було, доки не сталося ось що. Нашому старшому сантехнику захотілося легких грошей, і він потай від нас зробив отвір із нашої майстерні на речовий склад. Виносив звідти речі й продавав. Отвір він ретельно замаскував, і ми довідалися про нього, коли знайшли в майстерні пару військових черевиків і форму. Він сказав, щоб ми нікому не говорили про цей лаз і самі туди не лізли. Нам нічого й не залишалося, як мовчати, тому що старший сантехнік був старшим від нас за терміном служби на півроку. А з «фазанами» краще не жартувати. І ще він сказав: якщо знайдуть отвір, сядемо разом...

І отвір знайшли. Ми із Серьогою саме були в майстерні. До нас туди прийшли завскладом пр. Філіпов, нач. речової служби к-н Голод і м-р Чудінов. Капітан Голод по черзі заводив нас у майстерню, де дюймовою трубою вибивав зізнання — хто, коли й скільки виніс одягу. Але оскільки я не знав, скільки, коли й чого, а видавати Інякова (ст. сантехніка) боявся, я сказав, що про отвір нічого не знаю. К-н Голод бив мене по м’яких місцях, після чого вивів із «каптьорки» і запросив туди мого товариша Сергія Большакова. З ним, як я зрозумів, він проводив таку ж бесіду, як і зі мною: я чув крики Сергія. Потім поговорили з Іняковим.

Після всього цього нас трьох повели у виховний відділ на допит до к-на Сізова. Першого — сантехніка Інякова. К-н Голод прихопив лом і гирю. Навіщо — ми з Большаковим не знали. Потім Інякова випустили й покликали Большакова. Доки його там катували, я дізнався, навіщо лом і гиря. Оскільки я почав задихатися і мене трусило, я пішов у санчастину. Там мені дали заспокійливе. Але за мною прийшов к-н Голод і силою витягнув мене звідти.

Привів він мене в кабінет к-на Сізова. Посадили на стілець. На столі в Сізова лежав шприц і якась ампула. К-н Сізов запропонував мені одразу зізнатися, але зізнаватися мені не було в чому. Тоді вони застебнули мені руки наручниками, під ногами й руками просунули лом. І пішли курити... Висячи, я відчув, що задихаюся, й покликав на допомогу. В очах побіліло, і я отямився на підлозі. Мною трусило, як епілептиком. І мене відправили в санчастину.

У санчастині я пробув до вечора, коли мене викликав у штаб полковник Черков. Він сказав, що Іняков зізнався і треба написати, яку роль відіграв у цій справі я. Доки я писав, к-н Голод кілька разів ударив мене ногою, щоби «прискорити процес». Після цього нас відвели в казарму, де ми ночували, пристебнуті до ліжка наручниками.

Уранці ми вийшли на розвод і на роботу. Потім на загальних зборах у клубі майор Горадецький учинив нам позов на суму 9000 рублів і сказав, що якщо ми її не виплатимо, нас посадять, і щоб наші батьки приїхали 11 березня для вирішення цієї проблеми. Іняков послав телеграму, а я зателефонував додому. Батько приїхав 8 березня, поговорив із замполітом, комбатом і к-ном Голодом. К-н Голод сказав, що треба поговорити з м-ром Тягуновим, і щоби батько обов’язково приїхав 11 березня.

Увечері 9-го я з Большаковим прочищав каналізацію, і підійшов Голод. Він сказав, що мій батько — ... (матюки. — А. П.), тому що не хоче платити гроші (яких у нього немає), і сказав, щоб я пірнув у колодязь, повний фекалій. Я сказав, що не буду. Тоді він наказав напитися з нього. Я відповів — не буду. Але він сказав: умийся цією водою, або я тебе втоплю. Коли я відмовився, він побіг за мною, збив із ніг і, копаючи, поволік до колодязя. Засунув у фекалії в тому, в чому я був, і, задоволений, пішов далі, пообіцявши, що мене... (матю-ки. — А. П.). Коли я прийшов у казарму, мене вже чекали. Я зайшов у туалет, щоб умитися, і до мене підійшов підпилий солдат — с-т Бородінов. Він бив мене, кажучи, що ми з Большаковим хочемо залишитися чистими. Я сидів на підлозі в туалеті весь у крові, коли надійшов к-н Голод. Він сказав Бородінову, щоб той дав мені спокій, і що він надто мене «прикрасив» — повно слідів. Я відразу зрозумів, що к-н Голод спеціально нацькував на мене сержанта, тому що він із с-том Бородіновим був у добрих стосунках. По-моєму, він і напоїв його.

11-го приїхали батьки Большакова і мій батько. Їм сказали, що ми мусимо оплатити вартість украдених речей або нас віддадуть під суд і посадять за 158-ю статтею за співучасть (приховування). А про те, що сталося за ці два дні зі мною, навіть не згадали.

Відклали справу до приїзду матері Інякова. Але вона все не їхала. Голод постійно погрожував. Я випадково довідався, що він просив сержантів навчальних батарей нас бити. Стосунки в частині погіршилися. Жити й перебувати там стало неможливим. 19.03.2001.»

У квітні 2001-го, на «спокуту своїх гріхів», солдат опинився таки в Чечні. І незабаром загинув. А виїхав він туди в супроводі Голода.

Голод, як ви здогадалися, вижив...

Причина загибелі солдата так і залишилася таємницею.



РОСІЙСЬКІ ГЕРОЇ «ДСК»


Суть правлячого режиму країни — у тому, кого він призначає героєм. Що треба в житті зробити, аби бути оціненим на найвищому рівні?

Ідеологія нагородної справи в державі — щось на кшталт тесту на вагітність. Вагітність патріотизмом. Чи справжній він там, «угорі», де роздають ордени й медалі? Чи тільки ДСК — «Для службового користування»...

Як не дивно, це доволі важливе питання, хоча ми вже на сьомому році війни, що ведеться на Північному Кавказі, й на третьому від початку другої чеченської кампанії. Хто такі «чеченські» герої? Себто — чого ми прагнемо в Чечні? Що там робимо? Що творимо? Яка мета? Кого й за що нагороджуємо? А отже, до чого закликаємо.



Там


Чай давно вистигнув. Ми п’ємо його в буфеті інгушського аеропорту «Магас», і мені соромно дивитися в очі полковнику Магомеду Яндієву — співробітнику МВС Інгушетії. Мені соромно вже третій рік поспіль.

Коли в грудні 1999 року, під час украй жорстокого штурму Грозного й у результаті злочинного головотяпства російського чиновництва, що засідає в Москві, комусь треба було обов’язково ризикувати своїм життям заради порятунку 89 стареньких із Грозненського будинку для літніх людей, яких забули під бомбами, і не було бажаючих йти під обстріл заради них — полковник Яндієв, єдиний з усіх, із сотень російських полковників і генералів, що зібралися тоді під Грозним, сказав: «Так, згоден». І з шістьма своїми офіцерами, особисто попросивши їх про це, три доби повз — а можна було тільки так — по грозненських вулицях до мікрорайону Катаяма й вулиці Бородіна, де продовжували гинути самотні й голодні старенькі, про яких мала піклуватися держава, але забула про своє піклування.

Тоді Яндієв вивів із Грозного всіх стареньких. І втрати виявилися мінімальні: по дорозі вмерла лише одна бабуся, її серце не витримало.

Зате інших, так ніби це були його мати й батько, полковник врятував від куль і снарядів обидвох збожеволілих воюючих сторін.

— Вони мені пишуть листи на свята. Досі. Я не пам’ятаю їхніх імен. А вони пам’ятають. І пишуть, — дуже тихо каже Магомед. Я, власне, витягаю з нього ці слова. Інакше він би взагалі мовчав. — Це і є «спасибі». Найкраща подяка, — наполягає Магомед, продовжуючи розмішувати давним-давно розмішаний цукор у вистиглій склянці. — Мені іншої й не треба.

А от мені — треба. Я громадянка, і тому бажаю знати: чому за свій подвиг, за справжню мужність, виявлену під час порятунку 89 життів громадян країни, полковник досі не удостоєний звання Героя Росії, до якого був представлений ще на початку 2000 року? Що потрібно зробити в нашій країні — такій, якою вона тепер є, щоби не просто бути героєм, але й офіційно ним вважатися?



Тут


Огидним виявився шлях до відповідей на ці запитання. Словеса високопоставлених офіцерів, відповідальних у столиці нашої Батьківщини за просування паперів усе вище й вище, на підпис президенту, звелися до двох аргументів проти кандидатури полковника Яндієва в якості «Героя».

По-перше, він — із «цих». Перекладаю з московської на нормальну. Це означає: Яндієв — інгуш, а до інгушів великої довіри нема, як і до чеченців, що перебувають на службі. Яндієв, казали мені, — «майже чеченець», і «хто його знає, що справді було тоді в Грозному, може, він домовлявся з бойовиками».

А якщо й домовлявся? Заради 89 життів?

Але є ще й по-друге, і цей аргумент стосується не тільки вайнахів. Виявляється, «Героя» в нас «положено» давати в тому випадку, якщо ім’ярек «убив когось із бандитів».

— А якщо врятував?

— Це не зовсім те.

— Але за порятунок дають?

— Хто ж визнає, що «не дають»?

На жаль, дала слово, що не викажу, збережу в таємниці прізвища тих, хто погодився з’ясувати цю таємницю, чи то б пак, це жахіття.

Так, власне, вони, ці люди, — хоча й з великими зірками на погонах, і з орденами на грудях — але, насправді, «шістки», виконавці вищої волі. Вони просто чудово знають, які документи президент не підпише.

Отже, Путін не підпише за порятунок. Деталь, гадаєте? Аж ніяк. Ми всі спостерігаємо, як з державного побутування все рішучіше вихолощується милосердя як система внутрішньодержавних взаємин.

Влада намагається виходити з принципів жорстокості у ставленні до своїх громадян. Заохочує знищення. Логіка вбивства заради — ось логіка, зрозуміла владі й пропагандована нею. Адже виходить, що треба вбити, щоб стати героєм.

Це — ідеологія стилю «Путін-модерн». Коли з «панами» не вийшло — і «товариші» повернулись. А вони, як відомо, ніколи не забувають про себе. От і маємо: наприкінці сьомого року війни й на третьому році другої кампанії Чечня являє собою справжню годівницю й дійну корову. Тут кують швидкі військові кар’єри, тут виписують довгі нагородні листи, тут роздають позачергові звання й чини. І головне — вчасно вбити когось із чеченців і пред’явити труп у потрібному місці й у потрібний час.

І ось навпроти сидить Магомед Яндієв. Звичайний герой ненормальної країни. Він нікого не грабував, не гвалтував, не ховав за пазуху камуфляжу трофейну жіночу білизну. Він рятував.

Тому й не генерал. І «геройські» його документи припадають пилюкою в московських сейфах.

А скільки генералів? І «Героїв»?



Здивована післямова


Я зателефонувала в Інформаційне управління адміністрації президента РФ (начальник управління — Ігор Поршнєв, а взагалі, воно більше відоме як відомство Сергія Ястржембського — помічника президента Путіна, який відповідає «за інформаційне забезпечення антитерористичної операції»). У мене було два дуже простих питання. Перше: скільки військовослужбовців одержали державні нагороди за участь у другій чеченській війні? І друге: скільки серед них — Герої Росії?

З Інформаційного управління мене переслали в Управління з державних нагород тієї ж адміністрації Путіна (начальник — Ніна Сівова).

— Такі цифри — держтаємниця, — запевняли секретарі-референти, категорично відкидаючи будь-яку можливість розмови з першими особами своїх управлінь. — Розголошенню не підлягають.

— Але це ж абсурд! — заперечувала я.

Нарешті у відомстві Ястржембського, відповідальному за формування «правильного образу війни», змилостивилися й бодай погодилися «розглянути офіційний запит на цю тему», щоправда, теж без жодних гарантій позитивної відповіді (двох цифр!) і термінів розгляду (відповідь так і не прийшла!).

Незабаром відбулася розмова й з Ніною Сівовою (Нагородне управління). І вона підтвердила:

— Справді, така інформація в нас — ДСК.

Для непосвячених: ДСК — значить «для службового користування». Певно, хтось пам’ятає цей термін радянських часів. Куди не плюнь, там було ДСК.

— Чому ж Герої Росії й інші нагороджені — у ДСК? Дивно... — допитувалась я в Ніни Олексіївни.

— Як чому? З метою безпеки осіб, що одержали ці нагороди, — отримала чергову неадекватну відповідь.

— Але ж я не прошу називати прізвища?

— Зателефонуйте...

— Знову завтра?

— Так, завтра. Може...

Ні, не може. Країна, де кількість героїв є інформацією для службового користування чиновників, які роздають ці нагороди, а справжні герої «Героїв» не одержують, — уже нічого не зможе. Вона програє всі війни. Тому що вона — завжди не там. І не з тими.



СМЕРТЬ ВІД СВОЇХ


«Одне вогнепальне наскрізне поранення голови й шиї», — написав в офіційному звіті про черговий виконаний ним солдатський розтин судмедексперт 632-ї військової судмедлабораторії Північно-Кавказького військового округу майор Ігор Матюхов. І додав: «Гостра масивна крововтрата. Розрив лівої сонної артерії.» Це вже про причини смерті внаслідок «одного вогнепального поранення», що сталося 5 лютого 2001 року в Ханкалі. Показав судмедексперт Матюхов і місце, де солдат Данило Випов одержав смертельну «травму»: «дислокація окремого підрозділу, в/ч 20004».


Отже, Ханкала, «святая святих» воюючого на Північному Кавказі генералітету, головна військова база, де розташовано Об’єднаний штаб угруповання. Саме та Ханкала, що охороняється по всіх периметрах кількома загородженнями «колючок», мережею блокпостів, мінних полів тощо. Питання: які тут, усередині, можуть бути фугаси?

Річ у тім, що родині Данила, що не дожив навіть до свого 20-ліття, із цієї ж в/ч 20004 (Міністерство оборони, Камишинський полк) повідомлять зовсім інші речі. А саме: що їхній син і брат підірвався на фугасі, що його тіло розірвало на шматочки, і його слід ховати в запаяній труні.

Мало того, коли старші брати Данила зажадали пояснень, і один із них поїхав у військовий морг у Ростові-на-Дону, він сам і побачив під нижньою губою вхідний отвір від кулі! Але зовсім не від фугасного осколка. І ніякого розірваного на шматки тіла! 20 лютого брати Данила Випова, які живуть у Санкт-Петербурзі, написали відповідні заяви в Головну військову прокуратуру, у військову прокуратуру Санкт-Петербурзького гарнізону, командуванню Ленінградського військового округу, у військову прокуратуру Чечні, розташовану в Ханкалі, а також розповіли про все, що сталося, співробітникам правозахисної організації «Солдатські матері Санкт-Петербурга».

І що? Нічого! Мовчання. Тіло Данила перевезли в Санкт-Петербург... Генерали наклали заборону на проведення незалежної цивільної судмедекспертизи, з якою родина пов’язувала надії на з’ясування обставин загибелі Данила. Щоб ніхто ніколи не міг сказати, що Данила застрелили «свої».

22 лютого, коли тіло загиблого рядового Випова перевозили з військового моргу в Ростові-на-Дону у військовий морг Санкт-Петербурга, я летіла гелікоптером із розташування 119-го парашутно-десантного полку, що у Веденському районі Чечні, у Ханкалу, саме на цю військову базу. На підлозі гелікоптерного черева лежало закутане в захисний саван тіло чергового загиблого на чеченській війні солдатика. Цього ранку його смертельно поранило в полку, і він помер за кілька хвилин до зльоту гелікоптера.

Солдатик був 82-го року народження й родом із Челябінська — наші шляхи перетнулися зовсім випадково. І також випадково я могла своїми очима бачити, як офіцер ФСБ разом із начальником штабу 119-го полку жахливими криками наказують солдатам, які принесли тіло цього чергового загиблого від «вогнепального поранення», «виплюнути» зі своїх автоматів кулі на експертизу... Так буває завжди, коли військовослужбовців підозрюють у тому, що це вони застрелили свого товариша...

Процедура «випльовування» куль здивувала тільки мене, хоча поруч зі мною стояло два десятки офіцерів... Вони звикли до всього.

У Чечні діється надзвичайне. Армійський розбій. Свої — своїх. І правди не знайти...

І в американців, яких ми з усіх сил проклинаємо, трапляється, що зі свого ж літака під час навчань снаряд падає прямо на територію своєї ж військової бази. Але про це одразу ж кричить увесь світ, і вболівають генерали, і президент США довідується про трагедію, й за першої ж публічної можливості вшановує пам’ять загиблих солдатів і офіцерів хвилиною мовчання, і вимагає розслідування, і все це стає об’єктом гласності в усьому світі...

У нас усе інакше. Солдати гинуть. Із їхніх тіл дістають кулі, випущені товаришами по службі. Навіщо? Аби ці кулі більше ніхто не побачив. Потім військове командування займається тим, що й ці кулі, й ці тіла приховує від родичів, бажаючи поховати солдата таємно, разом із причинами його загибелі. Якщо ж пізніше суспільство все-таки довідується про деякі деталі, то зовсім випадково. Утім, навіть якщо дещиця правди кудись і просочується, за цим не слідує нічого. Ні теле- й газетних топ-новин. Ні розслідування. Родинам гарантовано інформаційний вакуум. Суспільству на все наплювати. Президент, ніби нічого й не сталося, — він же не американський президент — катається на лижах у дивовижному сибірському містечку. Дума навіть і не подумає підняти свої відгодовані тілеси над м’якими парламентськими кріслами — в пам’ять про чергового солдата, що загинув у Чечні від своїх. Урядовці не схиляють голів — вони продовжать ділити між собою бюджетні гроші, нітрохи не переймаючись тим, що одного їхнього місячного фінансового вливання в Чечню на «проведення бойових операцій» цілком достатньо для того, щоб цю зруйновану Чечню відновити... Генеральний штаб звичним рухом припудрить свої щотижневі дані про втрати на Північному Кавказі. Ястржембський з’їздить на Захід і розповість про звірства бойовиків... Безвихідь. Країна остаточно розучилася червоніти перед матерями, чиї сини повернулися з Чечні в цинкових трунах. Забувши, що таку країну перемогти дуже просто.

Що залишається додати? Що дитиною мама поміняла Данилові Випову Батьківщину: хлопчик народився й виріс в Узбекистані, але у зв’язку з неможливістю подальшого проживання росіян у містечку Ширін Сирдар’їнської області родина перебралася на історичну Батьківщину. У Волгограді Данилові виповнилося вісімнадцять, і його призвали захищати цю нову Батьківщину. Все інше ви вже знаєте.



У МОЖАЙСЬКУ ПРОБЛЕМИ З ПАТРОНАМИ


Рядовий в/ч 63354 Альоша Кленін пішов в армію восени 99-го й опинився серед тих, кого першими й необстріляними, вже у жовтні, відправляли прямо в бій — у Дагестан і Чечню.

Альоша встиг написати звідти додому всього кілька рядків, а потім його «забули» батьки-командири на глухій гірській дорозі поруч із поламаною бронемашиною — і з абсолютно передбачуваним результатом. Від лютого 2000 року ніхто не бачив солдата Кленіна — він пропав безвісти, зник...

Переді мною — свідчення про смерть № 1151 на ім’я Кленіна Олексія Володимировича. Дата видачі — 10 вересня 2001 року. 19 місяців потому, як Альошин дідусь, житель підмосковного Можайська Володимир Олексійович Шурупов, почав свій мученицький шлях колами вітчизняного бюрократичного пекла, бажаючи лише одного — відповіді на просте запитання: де ж онук? Той, кого він віддав живим і здоровим системі, йменованій армією.

Ці 19 місяців умістили все, що можна собі уявити в рідній Батьківщині. Тонни відправлених листів і скарг — у всі військові й цивільні прокуратури, включаючи дві головні (Генеральну і Головну військову), в усі мислимі державні організації, аж до адміністрації президента.

Відповіддю був знущальницький маразм. Виявилося, що ніхто в усьому світі не помітив зникнення солдата, крім його дідуся.

Кілька місяців військова частина справно одержувала постачання й обмундирування на нього, рядовий продовжував числитися в списках, і все виглядало так, ніби він стоїть у загальному строю на ранкових і вечірніх перевірках...

Лише після дідусевих звернень, підкріплених перевірками Головної військової прокуратури й адміністрації президента, військово-бюрократична машина країни хоч якось, зі скри-пом, невдоволенням і злістю, — але зрушилася з мертвої точки.

Похорон останків, що їх Володимиру Олексійовичу Шурупову прислали як кісточки онука, відбувся 11 вересня — в день американських вибухів. Труп був не той, який уже одного разу показували дідусю в 124-й військовій судмедлабораторії в Ростові-на-Дону, на впізнанні... Тоді в черепі був один кульовий отвір, а тепер дідусь знайшов два...

— І що ви вирішили? Вимагати повторної експертизи?

— Ні, — відповів. — Що вже вимагати... Не можу. Не хочу. Поховав як Альошку.

І заплакав — тихо, беззвучно, без надії.

— От і все, — додав. — Я змирився. Більше не можу.


Дуже часто доводиться зустрічатися з рідними тих, хто загинув на нинішній кавказькій війні, — чеченців, росіян, українців; солдатів, офіцерів; дітей, дорослих. Ціла армія сиріт — і це лише ті, кого бачила я. У них у всіх однакові очі, як зараз у Володимира Олексійовича, — позначені не просто безутішністю того, що близька людина ніколи не повернеться додому, але й абсолютною зневірою в тому, що держава, в якій вони живуть, здатна на щось добре стосовно своїх громадян...


Дідусь продовжує:

— Звичайно, зрозумійте... Я думав, що все буде по-військовому, красиво. Військкомат оркестр надішле, роту почесної варти, салют дадуть над свіжою могилою... Нічого не було. Мені пояснили, що патрони «положені» лише загиблим офіцерам, оркестр — теж. Солдатам — ні.


Не люди ми. Поки що. Не 21-ше століття в нас надворі. Наразі. Як тільки вистачить нам не лише орденів для генералів, але й холостих патронів із оркестрами на кожного без винятку загиблого солдатика — тоді й прорвемося в цивілізовані.




Частина Третя

КОМУ ПОТРІБНА ЦЯ ВІЙНА?


Може, це видасться комусь дивним, але війна зрештою виявилася вигідною всім, хто бере в ній участь. Кожен знайшов свою нішу. Контрактники на блокпостах — хабарі по 10–20 рублів, зате цілодобово. Генерали в Москві й Ханкалі — «освоєння» бюджетних «військових» грошей. Офіцери середньої ланки — побори за «тимчасових заручників». І за трупи. Молодші офіцери — «мародерку» при «зачистках».

І всі разом (військові плюс частина бойовиків) — участь у нелегальному нафтовому й збройовому бізнесі.

А ще — чини, нагороди, кар’єри...

Тут — лише деякі штрихи до портрета на тему «Кому тепер потрібна ця війна?».



ГЕНЕРАЛИ-ОЛІГАРХИ


Хто в нас не знає про те, що генерали час від часу крадуть, а олігархи наживаються на бюджетних грошах. Унікальність другої чеченської війни в тому, що звання генерала й олігарха почали належати одним і тим же особам.

Що трапляється з підприємством, у якого виявилося збитків на мільярд? Відповідь зрозуміла: підприємство перестає існувати.

Що трапляється в Міністерстві оборони, якщо один із його підрозділів завдає бюджету мільярдних збитків? Відповідь вражає: абсолютно нічого. І навіть більше — його роботу старші за званням рекомендують для обміну досвідом...

На доказ — документ. Його оприлюднили, коли в Міністерстві оборони (МО) підбивали підсумки 2000 року. Отже,


РІШЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ РАДИ ПРИ НАЧАЛЬНИКУ БУДІВНИЦТВА Й РОЗКВАРТИРУВАННЯ ВІЙСЬК, ЗАСТУПНИКУ МІНІСТРА ОБОРОНИ РФ ЗА ПІДСУМКАМИ БАЛАНСОВОЇ КОМІСІЇ: «Про результати фінансово-економічної діяльності підприємств і організацій ГУСБ МО РФ за 2000 рік».


Побавимося цитатами:

«Згідно з доповіддю начальника Головного управління спеціального будівництва МО РФ генерал-лейтенанта А. В. Гребенюка, проведеним аналізом бухгалтерської звітності й матеріалів, Економічна рада відзначає... Показники ефективності фінансово-економічної діяльності нижчі від мінімально припустимих значень. Структура балансу підприємств і організацій продовжує залишатися незадовільною, при цьому їхня платоспроможність погіршується. За звітний період допущено збитки в сумі 1116 млн. рублів...

Економічна рада ВИРІШИЛА:

1. Фінансово-економічну діяльність державних унітарних підприємств ГУСБ МО РФ за 2000 рік визнати задовільною.

2. Рекомендувати керівництву ГУСБ МО РФ провести на базі 766 УВТК спеціальні навчальні збори з метою поширення передового досвіду організації фінансово-економічної роботи...»

Ви зрозуміли логіку? За показників фінансово-економічної діяльності «нижчих від мінімально припустимих значень» намічені навчальні збори «з метою поширення передового досвіду».

Тут необхідні деякі попередні пояснення.

Як відомо, в армії є військові будівельники. Колись їх називали будівельними військами, а зараз це просто військово-будівельні частини. Такий результат армійської реформи 1997 року. Тоді в МО (Міністерстві оборони) ліквідували чотири потужних будівельних головкоми, залишивши один — військово-будівельний комплекс (ВБК) Росії. Очолює його Олександр Давидович Косован. Генерал-полковник. Досвідчений тиловик, який усе своє офіцерське життя відслужив саме в цій сфері. За посадою — заступник міністра оборони й згадуваний уже начальник будівництва й розквартирування військ, при якому діє економічна рада, настільки дивне рішення якого спричинило бажання з’ясувати, що діється у ВБК.

Йдемо далі. Що таке ГУСБ, у якого настільки фантастичні збитки? Це Головне управління спеціального будівництва. У структурі, підлеглій генерал-полковнику Косовану, ГУСБ — управління № 1, найвідоміше в середовищі армійських будівельників.

Єпархія ГУСБ — космодроми, ракетні шахти, засекречені об’єкти. Утім, багато чого ще. Очолює ГУСБ генерал-лейтенант Анатолій Гребенюк, друга людина у військово-будівельному комплексі країни після генерал-полковника Косована. Владна вертикаль у ВБК вибудована таким чином, що основну роль у всіх його турботах і справах Косован відводить саме ГУСБ, а ГУСБ під керівництвом начальника Гребенюка повністю підлегле Косовану.

Сподіваюся, зрозуміло, про що мова: про те, що всі фінансові потоки, що входять і виходять з будівельного головкому, підкоряються розчерку пера лише однієї людини — генерал-полковника Косована. А перший їхній одержувач — ГУСБ.

Владний зв’язок Косован — Гребенюк працює жорстко й надійно, замкнувши на собі основне бюджетоотримання. Крім ГУСБ, є в структурі Косована ГоловКЕУ — Головне квартирно-експлуатаційне управління. Воно на других ролях, але теж дуже важливе в загальній схемі. Розглянемо її на прикладі виконання одного із найбільш ласих держоборонзамовлень 2000 року, які є в розпорядженні відомства Косована. Це роботи в Чечні, які перебувають під контролем вищих осіб держави і відповідним чином оплачуються, і тому вигідні.

Які ж це роботи? Будівництво постійних гарнізонів і місць дислокації військ на військовій базі в Ханкалі, розквартирування 42-ї мотострілкової дивізії, будівництво мобільних казарм...

Схема руху «чеченських» грошей наступна: ГоловКЕУ призначається Косованом замовником робіт у Чечні — а отже, й бюджетоотримувачем держоборонзамовлення по Чечні. А виконавцем — ГУСБ. Так що гроші йдуть із ГоловКЕУ в ГУСБ. Але не назад. І в цьому вся принадність.

Обидва управління — самостійні юридичні особи, так називані ДУПи, державні унітарні підприємства, які є серйозною хворобою і навіть каліцтвом нашої перехідної економіки. ДУПи, якими щедро обростають різноманітні держвідомства й офіційні структури, господарюють нині як комерційні структури, але для отримання прибутку використовують основні фонди, що належать державі. У нашому випадку — фонди МО.

Однак із ГУСБ гроші рухаються ще далі. І це теж дуже цікаве «кіно». За рішенням генерал-полковника Косована — а на ньому, нагадаємо, замкнуті всі фінансові потоки ВБК — значну частину «чеченських» грошей ГУСБ відправляє ще в одну структуру. Вона називається «ГУБП» — писати цю абревіатуру слід саме так, у лапках.

«ГУБП» — це «Головне управління будівельної промисловості», приватна фірма. Форма власності — акціонерна гол-дингова компанія. А до 1997 року, коли, нагадаємо, відбулося реформування Збройних сил, це був просто один із будівельних головкомів МО. Перетворившись у 97-му на приватну компанію, він далеко від «мами» (МО) не пішов: тут і пасеться.

Як відомо, успіх бізнесу по-російському — це можливість присмоктатися до бюджету. Власне, це і є сучасний портрет «ГУБП»: фірма успішна тому, що успішно працює згідно з планами офіційного бюджетоотримувача, здійснюючи найважливішу функцію круговороту бюджету у вітчизняній природі. Успішно — зрозуміло, для себе.

Що ж стосується тих гігантських, фантастичних збитків, із яких потягнувся цей ланцюжок, то збитки породжені «ГУБПом» у такий спосіб: за рішенням і з бажання генерал-полковника Косована «ГУБП» зайнятий тим, що закуповує будматеріали, устаткування й майно для «чеченського» військового будівництва. За свідченням військових економістів ГоловКЕУ, обурених і обділених у результаті таких рішень Косована: «ГУБП» закуповує всі матеріали за завищеними цінами й у чітко визначених фірм-постачальників.

Наприклад, пісок для будівництва, замість того, щоб придбати його на найближчому до місця подій Ставропіллі, везуть із Підмосков’я, «роздуваючи» ціни. Бетон — також «родом» із дуже далеких від Північного Кавказу територій, приміром, із Пермі... Унітази — нібито італійські, керамічна плитка — іспанська...

Тільки не подумайте, що в чеченській станиці Калиновській, де розташовується штаб 42-ї дивізії, зведений косовановцями, тепер «розквартировані» суцільно італійські унітази. Нічого подібного. Унітази все ті ж — вітчизняні, якщо вони взагалі є. Тільки от ціна їх, як італійських.

Те ж саме із бетонними плитами, піском, цементом... А навіть мінімальне, до десяти відсотків, накручування цін на будматеріали дає скажений, більше двадцяти п’яти, відсоток наступної, на виході, збитковості. І тут головне слово — «наступної». Адже живі гроші за плити, цемент і пісок — тут і зараз... А збитки? Як у пісні: «Солодку ягоду рвали разом, гірку ягоду — я сама...» Мужикам — гуляти, дівкам — плакати. Прибуток — «ГУБПу» та іже з ним, збитки — на шию улюбленої Батьківщини. А кому ж іще? Не собі ж їх записувати?

Важлива деталь: сьогодні у військово-будівельному комплексі настільки все змикається на заступнику міністра оборони Косовану, що «з метою контролю за витратою бюджетних коштів» він сам підписує ВСІ фінансові документи, і навіть перевірочну комісію — перевірочну стосовно трійці («ГУБП», ГУСБ і ГоловКЕУ) — очолює все той же генерал-полковник Косован. З одного боку, він власноручно «закручує» між ними фінансові потоки. А з іншого — власноручно ж їх «розкручує» з метою довідатися, чи правильно вони закручені... Сам вирішую, сам витрачаю, сам собі звіт пишу.

Так і виходить: збитків — понад мільярд, а робота — «задовільна».

Побіжно лише одне уточнення. ГУСБ і «ГУБП» «накрили» своїми недешевими послугами вже не тільки МО. Сьогодні в Чечні вони зводять казарми й штаби для частин внутрішніх військ МВС і прикордонних військ. Це значить, що генерал-полковник Косован і «юридичні особи» обіч нього — монополісти «чеченського» військово-будівельного ринку, які переганяють бюджетні гроші, що відпускаються на МО, МВС і ФПС[7], прямо в комерційні структури, а також у чиїсь кишені. Не в солдатські, звісно.

Знову, вже вкотре, відбувається підгодовування «свого» олігарха як головного двигуна російського бізнесу. І ось результат: цьому олігарху й генералітету вітчизняної військово-будівельної верхівки надзвичайно вигідне як саме тривання бойових дій у Чечні, так і безкінечні «підриви» бойовиками щойно зведених там об’єктів. Так вигідно воювати в Чечні можна як завгодно довго — доки казна геть не надірветься...

Саме час від загального знову повернутися до приватного. А який відсоток у структурі цих збитків — штучних збитків, від завищення цін? І який — закономірних?

Позиція ВБК, висловлена полковником Федором Корабаном, заступником генерал-полковника Косована з економічних питань, однозначна: прокляті збитки не залежать від їхнього відомства, всі вони — пені і штрафи за несплати в бюджет, що виникли у зв’язку з боргами самого бюджету перед ГУСБ за виконані, але неоплачені роботи. А як іще скаже полковник?

Однак військові економісти, що працюють у ГоловКЕУ й почуваються ображеними (гроші на ту ж Чечню лише «проходять» через них до напівкомерційного ГУСБ і цілком комерційного «ГУБП»), упевнені, що збитки — штучні, результат навмисних дій під керівництвом замміністра Косована.

Якщо тобі надається можливість бути генералом, носити красиві погони, збирати вислугу, одержувати польові, пайкові тощо, а одночасно займатися бізнесом... Не у вільний від служби час, а прямо на робочому місці... Бізнесмен служить інтересам бізнесу, і для нього найголовніше — домогтися додаткової вартості, а успішний бізнесмен — той, хто вміє через багато що переступити заради одержання високого прибутку. Офіцер же служить інтересам Батьківщини. А якщо ти і офіцер, і бізнесмен? Кому ти служиш? Адже інтереси приватного бізнесу й Батьківщини далеко не завжди збігаються...

Навіщо ставити людей перед подібним важким моральним вибором — вони не святі. Саме з такої ідеології господарського процесу, як він склався сьогодні у військово-будівельному комплексі, й походять усі вищеописані лиха й збитки на чверть виконаних у Чечні робіт. Дозволивши держслужбовцям, а тим паче старшим офіцерам, постійно маніпулювати своїми іпостасями, одна з яких цілковито комерційна, держава підписала вирок своєму бюджету. Основні державні фонди в цьому випадку використовуються так, що вони зобов’язані завдавати збитків. Прибуток іде в приватну кишеню, а порочність застосованої економічної схеми очевидна.

Важко повірити в те, що, задумуючи приватизацію, її російські отці-засновники мали на меті такий результат. Час показав, що публічний ідеолог-риночник Чубайс нині теж значно краще себе почуває ближче до бюджету, ніж без нього. Як «ГУБП» біля заступника міністра Косована — локальний олігарх, так і замміністра, у свою чергу, справжнісінький військовий олігарх. Адже характерна ознака олігархії — використання державних структур із метою збагачення й паразитування на держбюджеті. Цим нині ВБК й займається. На повну потужність використовуючи вигідне для себе соціально-економічне становище з комерційною метою. І до того ж, як і заведено в олігархів, вимагає розуміння — у вигляді списання збитків, боргів, пені й штрафів.

Куди? На бюджет.

Є лише один ефективний спосіб боротьби з нахабством олігархії — відлучити її від дійної корівки. А тут лише два шляхи. Перший — повне й остаточне роздержавлення військово-будівельного комплексу, коли генерал-полковник Косован, якщо він так захопився цією справою, йде в приватний бізнес, із якого в МО більше не повертається. Другий — прямо протилежний: заборона структурам МО займатися бізнесом, їхнє одержавлення.

Логічно? Так. Але збігають роки, а нічого не змінюється. Кремль так і не «визначився». І тому дотепер генерали-олігархи почуваються на силі.



ПОЛЯ ЧУДЕС. НАФТОВІ


Якщо заходить розмова, з якого, власне, приводу війна в Чечні, більшість каже — із приводу нафти. Її Королівська Величність Чеченська Труба і їхні Королівські Високості Чеченські Свердловини обертають, як бажають, життям сотень тисяч людей ось уже десяток років. Хто зі свердловиною — той у Чечні й правий. Хто воював разом із Дудаєвим — потім одержував у подарунок від нього свої свердловини. Хто був вірний Масхадову — свердловини від Масхадова. А хто воював і переміг зараз?

Ця традиція цілком дотримана. Хто переміг, тому й контрибуції: вишки й заповітні дірки у Трубі. Розподіл головного чеченського «пирога» триває повним ходом. Під наглядом переможців — федеральних сил.


На далекій околиці Аргуна, приблизно за п’ять кілометрів від шосе, що пронизує це третє за розмірами містечко на шляху в Грозний, — начебто скромний в’їзд у місцевий колгосп. Непримітна дорога, що веде в поля. Трактор удалині, для відводу зацікавлених очей. І навіть хтось щось збирає. Жодного військового чи блокпоста.

А ось і колгоспний начебто сторож. Він опускає-піднімає мотузку з червоними прапорцями. Поруч із убогою сторожкою — простенькі, пошарпані червоні «Жигулі». Нічого незвичайного, крім одного: у машині — повне «завантаження». Наш автомобіль мовчки проводжають чотири пари уважних очей пасажирів «жигулька». Розгадка, хто це і що робить, настане дуже швидко.

Утім, і ми знаємо, куди їдемо, чого шукаємо. Колишня колгоспна дорога між старими грушевими деревами веде прямо до місцевих «золотих копалень». Після кількох кілометрів важкопрохідної, джипової дороги — аргунські нафтові поля чудес. Тобто, відкопаний магістральний нафтопровід, або просто Труба, вся в нелегальних «урізах». Із дірок різного калібру — частина з яких «малокаліберні», певно, кульові, а інші ширші — цілодобово витікає чеченська нафта. Вона потрапляє в природні відстійники — ями різної ширини й невизначеної глибини. Місцевомим сленгом ями звуться «коморами». У них відбувається первинна дегазація й очищення краденої сирої нафти.

На «колгоспному» полі чудес можна спостерігати весь процес крадіжки нафти. Ось — старі «комори», вони зараз сухі й «відпочивають». Далі — свіжовикопані, теж іще порожні. Схоже, лише минулої ночі тут хтось копав, і має пройти кілька днів, щоб земля осіла — тоді й нові «комори» включать у загальний ланцюжок.

А ось і головні ями — повні. Нафта в них із яскравим зеленим відливом. Це означає, що вона вже «готова», і ось-ось приїде бензовоз її відсмоктувати. Але нам за цим спостерігати не доведеться. «Колгоспний сторож» дав усього хвилин десять на екскурсію по полях. Тишу глухомані, яка оточує таїнство природних відстійників, розривають гелікоптери. Вони кружляють туди-сюди над розпанаханою Трубою, і знаючі люди, наші провідники, радять більше не «дражнити гусей» — треба їхати. Гелікоптер не буде запитувати, навіщо ми розглядаємо нафтове родовище. Гелікоптер буде просто стріляти. Занадто великі гроші в грі, щоб задавати зайві питання — легше вбити. Навколо — ні душі.

Їдемо... Але й це ще не кінець. Через кілька сотень метрів — зустріч із місцевими «наглядачами». Це — так звані чеченські міліціонери на білому джипі без номерів і, зрозуміло, з автоматами. Двері автомобіля вже відчинені — це підготовка до стрільби. Бійців, без сумніву, викликав «сторож», до них швиденько з’їздили червоні «Жигулі».

Хвалити Бога, стається диво — «міліціонери» відпускають нас, і ми на швидкості пролітаємо мимо «сторожа», який здивовано дивиться нам услід: а чому ми, власне, ще живі...

Подібні поля чудес — по всій нафтовій Чечні. А це приблизно половина її території. Сучасна історія чеченської нафти — це історія, насамперед, злодійства. Труба відкачує «наліво» стільки, скільки хочеш, скільки є сил відвезти. Нелегальний нафтовидобуток і нафтопереробка налагоджені.

Однак головна місцева «цукерочка» — це все-таки не поля чудес, а свердловини. Головні битви — саме навколо них. І, може, тому й не вбили за екскурсію аргунським колгоспом, що це, взагалі-то, дріб’язок, заняття нафтового «нижчого класу».

Але перш ніж пройтися по свердловинах, необхідно дещо роз’яснити.

Офіційно, згідно з документами, вважається, що в складі республіканського паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) дев’ять галузей, і всі перебувають у державній власності:

нафтогазовидобувна,

нафтопереробна й хімічна,

нафтопродуктозабезпечення (Нафтопродукт),

транспортування нафти (Транснафта),

газова (газифікація, трансгаз, експлуатація),

енергетична,

екологічні технології,

палпром (тверде паливо),

НДІ нафти й газу.

Головне в цьому переліку те, що державний ПЕК практично не працює. Державна — для скарбниці — «нафтянка» не функціонує. І водночас — працює все. Це означає, що весь ПЕК перейшов у нелегали. Труба (Транснафта) прибрана до рук і поділена між численними кримінальними угрупованнями, інтереси яких охороняють чеченська міліція й федерали.

Той, кому доручено охороняти непрацюючі об’єкти ПЕК, теж потихеньку збагачується, розграбовуючи їх ударними темпами. Наприклад, хоча всі нафтопереробні заводи Чечні напівзруйновані — там ще є чим поживитися. Демонтаж устаткування власними силами набув масового характеру. Здебільшого це відбувається так: ночами, коли начебто діє комендантська година і блокпости повинні стріляти без попередження в кожен предмет або тіло, що рухається, навантажені колишнім устаткуванням цивільні КамАЗи з чеченськими номерами йдуть у напрямку Осетії й Ставропольського краю. Зазвичай колони з краденим держмайном рухаються під охороною федералів-контрактників, яким, узагалі, однаково, чим промишляти.

Ці тандеми цілком структурувалися: федерали плюс чеченці-злодії утворили стійкі організовані злочинні угруповання. І до нових бандформувань не ризикують наближатися не лише представники чеченської адміністрації, відповідальні за ПЕК, але й бійці інших військових відомств. Наприклад, комендантські роти в Грозному, що відповідають за збереження підприємств на підзвітній території. Вони бояться бути «ненавмисно» розстріляними, що вже не раз траплялося.

Звісно, офіційні чеченські структури не лише похмуро споглядають за розгулом злодійства. Вони докладали зусиль, аби запустити господарський механізм і змусити його працювати в рамках закону. Але це виявилося настільки важкою справою, що в уряду швидко опустилися руки, й усе відклали до кращих часів — ближче до закінчення війни, а оскільки вона все ніяк не скінчиться, процес завмер...



Полум’я Цоцан-Юрта


Усі свердловини в Чечні нині комусь належать, хоча на папері належать державі. І, в залежності від свого реального господаря, свердловини в Чечні бувають двох типів: палаючі й нормальні. І це завжди кому-небудь потрібно: якщо одні раптом зненацька займаються, інші згасають, а треті завжди стабільні.

Якщо зі свердловиною нічого не відбувається, значить, її власник — шанована багата людина, що утримує свою «гвардію». І на цю власність ніхто не претендує. Навколо інших, де не до кінця визначилися з господарями, триває щоденна непримиренна боротьба із застосуванням вогнепальної зброї.

Якщо їхати з Гудермеса на схід, до Курчалоєвського району — малої батьківщини нинішнього голови адміністрації Чечні Ахмат-Хаджи Кадирова, — одразу розумієш, де насправді столиця місцевого нелегального нафтового ринку. Якщо в Чечні в принципі немає такої дороги, де не можна було б купити самопального бензину, то нафтові ряди в Курчалоєвському районі — біля кожного будинку й на кожному повороті. Бензовози — біля переважної більшості дворів.

Я їду пустельною бетонкою, тримаючи курс на палаючий смолоскип. Це так звана свердловина № 7 (офіційне найменування) — на околиці селища Цоцан-Юрт. Вона цілодобово вихлюпується в атмосферу злісним жовто-жовтогарячим полум’ям. Чим ближче до «сімки», тим більше торговців нафтопродуктами вздовж дороги. І в самому Курчалої, райцентрі. І в передгірному селищі Нове Життя. Скрізь очевидно — ринок переповнений готовою продукцією, і пропозиція значно перевищує попит.

Нарешті все ближче тяжкий гул, порівнянний за надривом лише з ревінням реактивного двигуна. Будь-якій тверезомислячій людині зрозуміло, що поруч із цією стихією жити неможливо. Однак у навколишніх будинках — люди й діти. Це бідні родини. Їм нікуди їхати, їм навіть нікуди переселитися бодай тимчасово.

Палаючі свердловини — вотчина тих бандугруповань, які не можуть контролювати всю свердловину цілком. І саме коли стає очевидно не надто велика сила господаря (як правило, бракує бійців охорони) — він же сам свердловину й підпалює (зрозуміло, не власноруч), аби на неї більше ніхто не накинув око. Аргументи, що поруч живуть люди, що це підриває їхнє здоров’я, що за сотню метрів від полум’я ростуть діти, нікого тут не хвилюють.

Зазвичай свердловини підривають федерали. Військовим платить господар. Це зручно ще й тому, що самі себе вони ловити не будуть. Селяни, які живуть поруч із палаючими нафтовими смолоскипами, бачать, як це відбувається: федерали працюють на замовлення чеченського криміналу, який прийшли сюди викорінювати. Після того, як справу зроблено — угруповання, на чиє замовлення підірвали свердловину й змусили її цілодобово палахкотіти, присмоктується десь за сотню метрів від смолоскипа і влаштовує там нове власне «поле чудес», аналогічне до аргунського. А коли з’являються офіційні начебто пожежники й починають гасити свердловину, для місцевих жителів це теж знак: отже, з’явився новий власник — новий бандит, і він або здолав, або перекупив тих, хто присмоктався збоку на полі, й навіть зумів замовити гасіння. Що, за місцевими цінами, значно дорожче, ніж підірвати.

Статистика така: якщо в жовтні-листопаді 1999 року — під час важких боїв — у Чечні горіло всього три свердловини, то потім, коли фронт пішов у гори й настав час ділити власність, їх стало вже одинадцять. Ще пізніше — вісімнадцять. Улітку 2000 року — тридцять чотири. Потім трохи зменшилося і встановилося на стабільній відмітці 22–25. Це свідчить про те, що нелегальний ринок усталився й притерся. Щодоби ці палаючі свердловини викидають в атмосферу до 6 тисяч тонн нафти на суму близько мільйона доларів. Звідси можна собі уявити, скільки ж десятків, а може й сотень мільйонів осідає в кримінальних гаманцях, якщо цього одного мільйона не шкода — майже так само, як нам одного рубля. Про надприбутки чеченського нелегального нафтового ринку свідчить і те, що навколо всіх свердловин і «самоварів» (міні-заводів, які кустарно переробляють сиру нафту) — поля спаленого мазуту. Після виділення з нафти бензину, як відомо, залишається мазут, одна тонна якого коштує три тисячі рублів. Але мазут у Чечні взагалі нікого не цікавить. Його або безжалісно виливають у землю (безжалісно — для землі), або спалюють — не розмінюються на «дрібниці». Звісно, злодіїв не хвилює екологія: це не їхній стиль.

...Дорога від «сімки» — вся в міні-заводах, цих великих самогонних апаратах, що складаються з двох цистерн, пальника під однією з них і декількох трубок. Періодично військові влаштовують набіги на ці нафтосамогонні пристрої, що скособочилися біля сільських хат. Вони їх підривають, прострілюють, ламають. Якщо господар дає гроші — не чіпають. Розмір «викупу» — 5–10 тисяч рублів.

А нагору, в Москву, в Генштаб тим часом надсилають красиві рапорти про проведення чергової операції по боротьбі з нелегальним нафтовим бізнесом у Чечні: там повідомляється про знищення енної кількості міні-заводів. Генерали аплодують. Міністри-силовики звітують перед громадськістю про черговий успіх у боротьбі з «міжнародним тероризмом».

А насправді? Навіть знищуючи «самовари», федерали не чіпають джерела бандитського розгулу — свердловини. Вони борються з наслідком, наполегливо не помічаючи причини. Може, через те, що й самі зацікавлені в ній? І дехто має свою частку?

Якби військові одержали категоричний наказ виставити блокпости біля кожної свердловини і допускати до неї тільки співробітників тієї ж «Грознафти», то повірте, так воно й було б. Про нафтову спецзацікавленість людей у погонах свідчить і той факт, що в селах поруч зі свердловинами ніколи не було боїв. Тут немає руйнувань. Ці населені пункти зберігають неторкнутими обидві воюючі сторони: і бойовики і федерали. А останні приходять сюди із «зачистками» лише тоді, коли починаються масові народні виступи у зв’язку з варварством кримінальних нафтових угруповань.

Наприклад, лідером антикримінального руху в Цоцан-Юрті певний час вважався Алі Абуєв, що був головою адміністрації. Так от, під час останньої «зачистки» саме його й забрали. Арешту передувало те, що під керівництвом Алі чоловіки села замурували прокляту «сімку» розпиляною надвоє цистерною — так званим «капелюшком» (термін нелегальних міні-заводів). Алі — не ваххабіт, не бойовик, не проросійський, не прокадировський. Алі був сам по собі — захисник права свого села на людське життя. Мужня порядна людина.

Але послухайте федералів.

Вони вам розкажуть, що Алі був мало не виплодком ваххабітського пекла, «другом Хаттаба», ворогом Москви. І тому сидіти йому стільки, скільки триватиме війна в Чечні. Коли просиш доказів, відповідають: «У нас — спецповідомлення агентів». Себто, доноси негідників, які бажали звести зусилля Абуєва нанівець.

Алі заарештували, свердловина спалахнула, з’явилися врізи в Трубу, земля навколо неї вкрилася котлованами-відстійниками, матеріалізувалися «самовари». Життя в Цоцан-Юрті знов увійшло в бандитську колію.



Підходь, не скупися


Остання ланка нелегального чеченського ПЕК — біржа. На виїзді з Цоцан-Юрта, як і в довоєнні, масхадовські часи, працює знаменита нафтова біржа в кафе під назвою «Іслам». Тут — перевалочна база. Сюди звозять нафту й нафтопродукти і збувають оптовикам. Прямо на очах у блокпоста, що за сотню метрів від цієї біржі.

Її існування, звичайно ж, ознака розвитку ринкової цивілізації. Однак у нинішньому чеченському варіанті це радше симптом структурування нелегального ринку й певною мірою привіт із мирного життя. «Людина-оркестр» — той, хто нафту качав, переробляв і продавав — залишився в минулому. Сьогодні в Чечні одні люди наглядають за врізами в Трубу, відстоюють нафту й стежать, коли її можна буде відсмоктати з «комори». Інші везуть до місця продажу — на біржу. Треті забирають звідти на переробку. Четверті зайняті винятково перегонкою. І нарешті, є збувальники-оптовики кінцевого продукту. Одні з них віддають перевагу біржі під пильною охороною прилеглого блокпоста, Інші розвозять товар по дрібних торговцях, що вважається прибутковою, але небезпечною справою, оскільки в кожному селі свої нафтові «наглядачі»-рекетири, причому не від однієї «фірми» (банди). А отже, треба платити одразу кільком.

Зазвичай — це не менше трьох кишень. Один — блокпост на в’їзді в село. Другий — внутрішній сільський кримінал, що паразитує на оптовиках. Третій — блокпост на виїзді (різні блокпости охороняють різні підрозділи). Обсяги «митних зборів» варіюються в залежності від низки причин: де знаходиться село, чи близько від місць боїв, наскільки це великий населений пункт, а отже, скільки ймовірних роздрібних торговців...



Хто багатіє?


Як сказав один із новопризначених чеченських чиновників, який вимагав за жодних умовах не згадувати його прізвища, а найкраще — забути навічно: «Щоночі з Чечні нелегально вивозять тисячі тонн нафти і нафтопродуктів. А ми не можемо канцтоварів купити...»

Сучасна Чечня — це нескінченний кривавий поділ свердловин і полів чудес, але від цього республіка ні на йоту не збагачується. У неї немає коштів ні на що: ні на відновлення промисловості, ні на будівництво жител для бездомних. Її нафта слугує кому завгодно, тільки не їй самій. Криза поглиблюється ще й тим, що економічний хаос у Чечні мало того що штучно створений, він старанно підтримується з Москви. Тут досі немає жодного функціонуючого комерційного банку. Жодного легального джерела фінансування. Усі «нафтові» гроші — у панчохах або поза Чечнею. А спроби налагодити законну фінансову систему наштовхуються на відвертий саботаж вищого федерального чиновництва. Москві вигідно, щоб якомога довше в Чечні не було не лише банків, але й податкових органів, і судів, і цивільної прокуратури. Щоб нафтові надприбутки пливли в потрібному їм напрямку, і не було жодної державної перепони, що змінювала б вектор їх руху в бік казни.

Зрозуміло, що все, описане вище, може існувати лише за дотримання двох умов. Перша — мусить бути «дах». (Він є — це самі федерали). Друга — потрібно не допускати, щоб офіційно призначені органи управління нафтокомплексом Чечні працювали. (Досягнуто).

Якщо вам будуть казати, що вся проблема нафтового «бєспрєдєла» — в тимчасових проблемах зміни влади й зміцнення нової чеченської, не вірте.

Проблема — саме в саботажі. Затятому небажанні Москви — уряду, вищих посадових осіб держави, Генштабу — навести порядок у господарстві.

Від Чечні Москва потребує одного — підтримувати безлад.

Бардак тут комерційно вигідний, керований хаос приносить значно більші дивіденди.

Тому йдуть бензовози — вдень і вночі. Блокпости їм салютують. От І вся війна. Тисячі життів уже віддані за те, щоб у свердловин і Труби всього лише змінилися господарі. І ще багато життів доведеться віддати в боротьбі за справу нафтової революції в Чечні. Ціна питання — мільйони доларів.



ДІТКИ-ДІТОНЬКИ, ДІВЧАТКА Й ХЛОПЧИКИ...


Зовні начебто все непогано й навіть красиво: ось пішов потяг Гудермес — Москва... Ось відкрилося хірургічне відділення залізничної лікарні, повністю обладнане, нарешті, від початку війни... Ось нові комбайни закуплені до весняних польових робіт — коли таке взагалі було від 94-го року? Чечня одержала свій бюджет — зовсім як інші російські регіони, і це теж уперше за десять років. Зареєстровано перший комерційний банк — несуттєво, що він так і не працює, але все-таки зареєстрований. Із Москви вийшли гроші на погашення «бюджетних» зарплат за 2000-й і 2001-й роки. У нової чеченської влади — вже цілий список досягнень в ім’я спокою змученого війнами народу.

Однак...

Ці успіхи не завдяки, а всупереч. І часто перший саботажник мирного життя — ніхто інший, як численна армія нового чеченського чиновництва в районних і міських адміністраціях, що здобуває посади за принципом кумівства, відверто не бажає працювати, але вкрай зацікавлена в тому, щоб воєнна плутанина тривала якомога довше. Суть їхнього життя — приписки, підробки, обман, запитання без відповідей, спекуляція на всьому, включно з тим, на чому спекулювати аж ніяк не годиться.


За документами, Курчалоєвський будинок-притулок для дітей-сиріт «працює з 15 квітня 2001 року». «Працює» — отже, там живуть сироти? Мені здається, саме так варто розуміти ці слова.

20 квітня 2001 року всі двері колишнього дитячого садка на вулиці Леніна в райцентрі Курчалой, де, згідно з офіційними даними, розташований притулок, виявилися замкненими. Люди, що нагодилися, послали за тим, кого тут називають директором — Ібрагімом Ях’яєвим. За документами, він — дуже досвідчена людина, з 23-літнім педагогічним стажем. Незабаром з’являється Ях’яєв. Ми знайомимося. І розмова в нас виходить дуже дивною — ніби глухого з німим.

— Де ж діти?

— Вдома...

— А навіщо притулок тим, у кого є дім?

Директор мовчить і кліпає очима, ніби не розуміє, про що я.

— Покажіть, будь ласка, списки сиріт, які у вас живуть із 15 квітня.

— Ось.

— Але тут немає жодного адреси, де діти зараз перебувають.

— А навіщо адреси?

— Познайомитися з тими, хто вже числиться на державному забезпеченні.

Директор знову кліпає очима й розглядає стелю. Як двієчник, який очікує, що ось-ось пролунає дзвінок, урок закінчиться, і єдине, що слід, це потягнути час. Директор-«двієчник» кидає погляди на своїх заступників, і ті затягують відому пісню: «Скоріше їдьте, вам тут небезпечно. Тут бандити. Федерали часто налітають. Уб’ють вас...»

— Будь ласка, знайдіть швидше когось із дітей з цього списку. Приведіть сюди.

— А навіщо?

— Треба!

Чекаємо. Нарешті приводять трьох маленьких дівчаток. Спершу директор запевняє, що російською вони взагалі не розмовляють. Але дівчатка маленькі й наївні, хитрити, як дорослі, ще не вміють, і дуже швидко з’ясовується, що російську вони знають. Хвилююсь, як би коректніше запитати в сиріт, що трапилося з їхніми мамами й татами, — боюся роз’ятрити рани. Але коли зважуюся, дівчатка починають радісно посміхатися, щебетати, пояснювати. Їхні мами, виявляється, живі й здорові.

— А де живете?

— Вдома. У дідуся з бабусею.

От і маєш! Але директор Ях’яєв і оком не моргнув, ніби так і треба.

— Вам не здається це дивним?

Мовчить, знизує плечима. Ні «так», ні «ні». Бита голова.

— А де устаткування, оплачене з державного бюджету й видане вам за накладними ще 10-го й 13 лютого?

— На складі.

— Ходімо на склад. Покажіть.

— Це в мене вдома.

— Склад? Вдома?

— Так певніше — не пропаде.

— Добре, ходімо додому.

І тут на директорському обличчі з’являється зовсім недоречна задоволена посмішка.

— Неможливо! — весело каже директор, відчуваючи, що переміг, і настирливі люди зараз нарешті дадуть йому спокій.

Але я наполягаю. Вимагаю. Виявляється, дім неблизько, в селі Гельдекен, а там зараз — «зачистка», отже, всі дороги перекриті, й війна — ура! — врятувала від огляду дім «сирітського» директора з великим педагогічним стажем. Дім, очевидно, завбільшки з авіаційний ангар, оскільки в ньому мають бути прихованими від зайвих очей, згідно з накладними, 15 ліжок (двоспальних, судячи з ціни), 26 обідніх столів, 40 тумбочок, 48 м’яких стільців, 40 ватяних ковдр, 40 покривал, 40 ватяних матраців, 100 комплектів постільної білизни, 40 подушок, 150 рушників... І багато чого ще.

Директор полегшено й спокійно посміхається. Його врятували бійці Смоленського ОМОНу, що охороняли блокпост на в’їзді в Гельдекен: нікого чужого туди не пропустили й по-братськи обнялися з директором, який їм щось тихо пояснив.

Так у Чечні відбувається повсюдно. «Чиновницька» зацікавленість у війні — один із найсильніших стимулів до її продовження. Анітрохи не менший, ніж у генералітету Ханкали (Об’єднаного угруповання сил і військ на Північному Кавказі) й Генштабу в Москві. Офіцери середньої ланки, що стаціонарно стоять на околицях чеченських сіл, вступають у дуже зацікавлені відносини з дрібним місцевим чиновниц-твом — і їм усім необхідно, щоб ніхто не пхався в їхню невелику, але плодоносну єпархію. А для цього існує чудовий місцевий метод — нікому не підконтрольні «спецоперації» або «зачистки», який завжди можна застосувати, якщо треба «закрити» той чи інший населений пункт.

Ось і вся розгадка. Де сирітські столи й двоспальні ліжка, ніхто не знає. І, боюся, не довідається. Є в історії з Курчалоєвським дитбудинком ще одна характерна для чеченського життя деталь. Директор Ях’яєв тому призначений і тому безкарний, що він — протеже глави республіки Ахмат-Хаджи Кадирова. Ях’яєв і Кддиров — чи то добрі знайомі, чи далекі родичі. Саме в такий спосіб відбувається переважна більшість сьогоднішніх призначень у Чечні. Не треба мати відповідної освіти, досвіду, знань — затребуване лише кумівство. І якщо вже тебе проштовхнули на посаду, ти зобов’язаний поділятися тим, що пливе в руки. Обідніми столами, постіллю, ковдрами...

У тому же дусі в Чечні навіть виплачується допомога на дітей — ці жалюгідні п’ятдесят вісім рублів з копійками — методом «50 на 50». Залишаєш «відповідальній особі», допущеній до бюджетної годівниці, половину — і тішся, що отримала решту... Не бажаєш — то йди з Богом. Бізнес під кодовою назвою «50 на 50» розвинувся небачено. Будь-якому чиновнику, що має стосунок до бюджетних грошей, пропонується поділятися з кимось із інших впливових чеченців. І швидко доходить до цинічного «50 на 50» із дитячими посібниками, «50 на 50» із засобами на протезування інвалідів, «50 на 50» у розподілі ліків по лікарнях (половина — лікарням, половина — для реалізації на ринках)...

Головне в цьому методі — щоб усе йшло без перевірок, а отже, кращого тла для грабунку, ніж війна, не придумати. Переважна більшість нового чеченського чиновництва, що сформувалося навколо військової влади, мріє якомога довше зберегти становище «ні миру — ні війни». Каламутна вода — ось найвигідніший чеченський промисел сьогодні. Під прикриттям обстрілів тут можливо все, що завгодно: і нелегальний нафтобізнес, що заполонив Чечню, й горезвісні «50 на 50», і гуманітарка на ринках, і ліки, що прийшли в республіку як безплатні, але тепер продаються в приватних аптеках, які належать співробітникам Міністерства охорони здоров’я і їхнім родичам... Усім їм — і багатьом військовим начальникам, і цивільним їх «підспівувачам» — не потрібно, щоб життя налагодилося: щоб відкривалися банки (їх так і немає), платили зарплату, щоб народ у щось повірив.

Це називається просто — саботажем. Нахабний, безцеремонний грабунок, коли розправитися з особливо впертим або прискіпливим — простіше простого. Знову ж, виходячи з довколишньої воєнної ситуації. Лише збігати у ФСБ й «настукати». Прийди в будь-яке село, і тобі покажуть, хто стукач і чому. І військові, й чимало цивільних розбещені війною доконечно. Утворилася гримуча суміш: Чечня воєнна — там, де править кулак, зіндан і автомат, — нашарувалася на Чечню нібито мирну, де віддають перевагу обману, кумівству й безконтрольності.



«ЗАХІДНИКИ» Й «СХОДОЗНАВЦІ»


Осінь 2001-го. Армія поступово втягується у вже третє військове міжсезоння й готується до третьої окопної зими. Чому так довго? Хто протистоїть армії в Чечні? Які події відбуваються в середовищі тих, що воюють проти федералів? Як почувають себе так звані польові командири? Чого вони хочуть? І якщо більшість із них накивали п’ятами в сусідні держави, «рятуючись втечею заради майбутньої боротьби», і тим самим цинічно підставили під знищення ту частину свого народу, яка ніякої втечі собі дозволити не в змозі, хто все-таки воює? І в чому інтерес?



«Старички»


Середовище, іменоване чеченськими польовими командирами, сьогодні лише умовно може вважатися таким. Багато хто з гучними недавно прізвищами й званнями бригадних генералів перетворилися на персон, оточених власною охороною, справа якої — прикрити собою особу, яку охороняєш, але не воювати.

Звідси перший висновок: «загони» цих польових командирів навряд чи здатні на повноцінні бойові дії. Втім, недооцінювати ситуацію теж не варто. Так, деякі колишні великі формування сьогодні скоротилися до мінімуму, але це не означає, що вони не здатні розростися, коли буде потрібно. «Бригадні генерали» зараз без військ, але завтра вони мають шанс перетворитися на лейтенантів із власними взводами.

Про механізм такого розростання — пізніше, а наразі пройдемося по персоналіях — польових командирах першого, дудаєвського, призову до боротьби за незалежну Ічкерію. Це насамперед сам Масхадов, Гелаєв, Арсанов, Басаєв, а також Хаттаб, який примкнув до них.

Основна риса сьогоднішнього характеру Масхадова — мовчанка. Не пауза, витримувати яку буває і корисно, й мудро, а затяте мовчання, що видається за військову хитрість. Що, звичайно, зовсім не так. Восени 99-го по чеченських дорогах із республіки йшли потоки біженців, Грозний готувався до штурму, через села проходили загони, що іменують себе Опором, після чого на голови селян сипалися бомби й ракети. Тоді Масхадов хоча б виразно викладав свої погляди на те, що відбувається. Тепер — інакше. Війна Масхадова стала німою, він воліє мовчати завжди і з будь-якого приводу — і народ дивується... Масхадов забув про свій стражденний народ? Зрадив його? Чи Масхадову просто нічого сказати з більшості питань?

У цієї дивної, на перший погляд, поведінки є свої вагомі мотиви. На четвертому році війни Масхадов уже нікому не головнокомандувач, хоча й президент із підтвердженою легітимністю. І йому це добре відомо. То про що йому говорити? Всі колишні польові командири сьогодні дихають урізнобіч, їхні погляди й світобачення не збігаються.

Розбіжності всередині середовища були відчутні й на початку нинішньої війни — досить згадати хоча б знаменитий добірний мат Масхадова, коли йому стало відомо про похід Басаєва на Дагестан, і відповідно, байдужу реакцію Басаєва. Зараз усе лише поглибилося: провалля, що розділяє більшість командирів, які вижили, настільки глибокі, що чимало їх навіть не можуть сісти за один стіл. І Масхадов із Басаєвим, і Гелаєв із Масхадовим, і Арсанов із Басаєвим. Яку пару не візьми — це люта ненависть один до одного, претензії й вічні підозри у зв’язках із ФСБ. У «дружній» зв’язці були хіба що Хаттаб і Басаєв, але основа їхнього «сердечного мезальянсу» — гроші й «легітимність»: Басаєву були потрібні закордонні гроші Хаттаба, а тепер — будь-кого іншого, хто стане на його місце, Хаттабу — включеність Басаєва бодай у якусь чеченську реальність, оскільки інших можливостей у Хаттаба не було.

Отже, «по той бік» барикад — розкол. А періодичні повідомлення деяких ЗМІ про те, що іноді десь у нас відбуваються «зльоти» польових командирів із метою «вироблення єдиної стратегії й тактики», — не більше ніж дезінформація. По-перше, федеральних спецслужб, коли треба вчергове виправдати власне існування. І по-друге, польових командирів, украй зацікавлених бодай у такому піднятті рейтингу й іміджу.

Утім, це побічна, хоча й цікава тема: як інтереси спецслужб химерно переплітаються з інтересами протилежного «берега». Головне сьогодні в іншому: по якій лінії пролягає розкол і що це несе суспільству й світу?



Басаєв проти Масхадова


Не варто вважати, що польові командири пересварилися між собою через поганий характер і важкі умови гірського життя. Їхній розкол значно серйозніший, тому що принциповий. Він пов’язаний із уявленнями про майбутнє Чечні.

І, звичайно, про гроші: звідки їх брати?

Отже, частина польових командирів може бути умовно зарахована до так називаних «західників». Інші — до «сходознавців», чи «арабів».

«Західники» з надією дивляться насамперед на Європу і весь інший західний світ. Вони прагнуть домогтися впровадження в Чечні європейських правил співжиття, орієнтованих на права людини в їх традиційному західному розумінні, апелюють до Ради Європи і міжнародних правозахисних організацій. Звідси й стратегічна мета — Міжнародний трибунал для тих, хто вчинив у ході війни злочини, збір матеріалів для майбутніх судових розглядів, аналогічних до тих, під каток яких потрапив колишній югославський лідер Мілошевич.

Перша особа в цьому таборі — Масхадов. За поглядами до нього почасти примикають Гелаєв (що не заважає їм і далі плекати ненависть один до одного) і Арсанов. Останній, утім, — «західник від супротивного», і зовсім не у зв’язку з європейською орієнтацією, а через неприйняття ваххабізму й арабської лінії Хаттаба. Як відомо, Арсанов — прихильник подальшого розвитку саме чеченських традицій життя, і, отже, сторонні ісламські екстремісти, що посягнули на них, йому близькими бути не можуть.

Інша сторона чеченської військово-політичної верхівки, оголошеної у федеральний розшук, який так до них і не застосовується, — це, умовно, «араби». Себто, персони, що пов’язують свої плани насамперед із Арабським Сходом. Вони впевнені, що подальша ісламізація Чечні за арабським зразком із неминучим відходом від старих чеченських звичаїв — безсумнівне благо, яке разом із вихованням душ населення у визначеному стилі принесе в зруйновану республіку чималі близькосхідні й арабо-африканські гроші. І ці кошти — що важливо — найперше потечуть у кишені лідерів «східного» альянсу, а не Масхадова.

Найвідоміші й найзатятіші представники цього клану — Басаєв і Хаттаб. І якщо з другим усе ясно — він просто дикун, то перший із тієї породи, яка за гроші готова на все, і ця риса басаєвського нутра ні для кого давно не є таємницею — і в найближчому оточенні, й за його межами.

Довершує картину «арабського» крила Мовладі Удугов, саме він обслуговує цю ідеологію. Саме той цинічний Удугов, що виграв першу чеченську інформаційну війну, але тепер давним-давно втік із Чечні, одержав ПМП в Катарі й керує звідти відомим інтернет-сайтом kavkaz.org. Сюди можна заходити хіба лише з метою посміятися над призабутим радянським стилем пропаганди. До речі, одна цікава деталь, що дозволяє зрозуміти, наскільки великі розбіжності між «західниками» й «арабами»: на цьому сайті з біографії Басаєва прибрано всі згадки про роль Масхадова в чеченській історії останнього десятиліття, в цій історії є лише Басаєв, який подається як безсумнівний лідер чеченського народу.

Смішно, звичайно, але це прояв украй несмішних обставин. Доки командирська верхівка зайнята конфронтацією, «бойову» погоду робить «середина», «прошарок»: вона реально воює, заміновує, підриває й забезпечує безперебійний потік похоронок.



Кревні


«Середина», або «третя сила», нинішнього чеченського військово-політичного пасьянсу — це чимало невеликих загонів і дрібних груп, які стали під прапори вже в ході війни заради виконання свого особистого і, як правило, конкретного плану помсти за вбитих і зниклих родичів. Принцип зародження таких формувань один: їх тим більше, чим більше скривджених і принижених.

Суть їхніх дій найкраще характеризується сучасними ханкалинськими термінами: «точкові удари» або «адресні зачистки» Вони створені заради знищення тих, хто знищив їхніх рідних.

Члени дрібних загонів не хочуть серйозної координації між собою, їм не потрібно ніякого вищого керівництва. Тому вони не басаєвці, не масхадовці, не гелаєвці. Вони самі по собі. І це принципово: у них власна війна проти власних кривдників за власними правилами, які погано піддаються обліку й контролю на противагу, приміром, відносній передбачуваності Басаєва, Хаттаба і навіть Масхадова, Арсанова й Гелаєва.

У «третьої сили», звичайно ж, є свої командири. Але, по-перше, їхні імена нікому нічого не скажуть, оскільки загони — «діти війни». У них об’єдналися ті, хто раніше ніколи не збирався воювати і навіть чекав приходу армії як визволительки від ваххабітського полону, і лише методи, обрані федералами для ведення так званої «антитерористичної операції», змусили їх піти іншим шляхом. А по-друге, більшість загонів перестає існувати в той момент, коли їхній особистий план помсти вичерпаний. І вже, власне, перестали існувати. Інша річ, що їхнє місце зайняв хтось інший, довідавшись, від чиїх рук загинули їхній син, брат, батько...

Як озброюється «третя сила»? Звідки гроші? Очевидно, що не з-за кордону, як у хаттабовських чи басаєвських формувань.

Дрібні загони «підгодовуються» насамперед від військовослужбовців усередині самої Чечні, надаючи їм різні послуги й беручи участь у їхніх комерційних проектах. Наприклад, допомагають федералам супроводжувати нічні рейси нафтоналивників і вантажівок із кольоровими металами. Часом виконують дуже конфіденційні доручення — це коли інтереси збігаються. Такий загін, наприклад, був створений членами однієї з найбільш упливових у Чечні родин для удару у відповідь по Гелаєву і його людях за їхній підступний обман і розстріл кількох членів цієї родини в Курчалої (ця історія є в книзі). Отож, цей загін зараз перебуває під крилом підрозділу ГРУ, дислокованого в Старопромисловському районі Грозного. Бійці живуть у його казармах, отримують необхідне постачання, мають зброю — усе, як «положено». Причиною злиття воєдино стало одне із завдань цього підрозділу ГРУ — ліквідація Гелаєва і його сподвижників. Кращих помічників, ніж кревні, тут не знайти.

Утім, ні в якому разі не можна стверджувати, що загін перебуває на службі в ГРУ, це буде неправдою. Зате з абсолютною певністю можна говорити про те, що зараз у Чечні утворився «клуб за інтересами» (аналогічний до нинішнього афганського): це потужний конгломерат озброєних до зубів людей, що складається і з бойовиків (розряду «народних месників»), і з федералів. Вони зацікавлені одні в одних і підтримують одні одних матеріально, незважаючи на те, що начебто числяться по різні боки невидимої лінії фронту.

Можна все це назвати, звичайно, й інакше: таємним спонсорування внутрішньочеченської громадянської війни у зв’язку з антитерористичною необхідністю.

А дуже б хотілося протилежного: аби була підтримка винятково внутрішньочеченського діалогу... Та ми не на хмарі сидимо. У будь-якій спецслужбі світу вам подадуть як аксіому: значно краще знищити ворога чужими руками, ніж своїми...

Вищеописана «ідилія» (ГРУшники + кревні Гелаєва) для Чечні, звичайно, не рядова подія. Так буває рідко. Більшість загонів «третьої сили» шукають своїх особистих ворогів серед федералів. Шукають — і знаходять. І тоді трапляються замахи на вечірній дорозі, фугаси, підриви, камікадзе. Офіційно їх приписують басаєвцям, гелаєвцям та іншим. А насправді це демонструє свою потугу «третя сила», з якою тепер уже не можна не рахуватися. Її багато, і вона теж поглядає в який-небудь бік. І варто подумати: до кого ж вона примкне.

Виходячи з досвіду особистих зустрічей, вважаю, що більшість дрібних загонів і груп нині радше «західницького» напряму, ніж «арабського» Басаєва, як і Хаттаба, вони не сприймають, живучи «по-чеченськи». Це означає дуже просту річ: якщо Масхадов нарешті прокинеться й продемонструє свою рішучість, підтримка багатьох із «середини» йому буде забезпечена, й закінчиться це вже не вилазкою в Гудермес, а значно серйознішими бойовими діями.



Ігри в російську рулетку


Чим же відповідають на всі ці розколи й розклади наші спецслужби, що працюють у Чечні? Ці численні секретні підрозділи, високоосвічені офіцери, ФСБ, ГРУ та інші. Закономірно було би припустити, що: по-перше, якщо ми дійсно хочемо розправитися з Басаєвим і Хаттабом (або з кимось, хто став замість нього) як із міжнародними терористами, тоді внутрішньочеченський розкол має бути використаний для цього повною мірою. Тим паче, що для цього є всі необхідні умови. І по-друге, потрібно зіграти на стороні «західників». Мабуть, так би діяли всі спецслужби світу для досягнення безпеки свого народу.

Усі, але не всі...

Наші спецслужби в Чечні демонструють «любов» з «арабами». Категорично відкидаючи можливість переговорів із Масхадовим, вони надають підтримку тандему Басаєв-Хаттаб. Знаючи, що Басаєву, наприклад, така допомога вкрай необхідна. Річ у тім, що його внутрішньочеченські позиції — гірше не буває. Чеченці-«західники», збагнувши необхідність хоч якоїсь консолідації проти «арабів» заради збереження нації, намагаються утворити певну, нехай ефемерну, але все-таки коаліцію на кшталт «дружба проти». Вони навіть зуміли виставити перед Басаєвим кілька категоричних вимог. Головна з яких: Басаєв мусить власноруч покінчити з Хаттабом (покінчив не він), це переріже фінансову пуповину з арабським світом (не перерізало), а смерть Хаттаба стане єдино можливим «коридором» для повернення самого Басаєва в лоно і чеченської традиції, й військово-політичного життя на відносно рівних із іншими умовах (не стала). Альтернатива в разі відмови «західникам» — неминуча смерть. Звісно, разом із Хаттабом.

Коли ультиматум Басаєву став очевидним, спецслужби кинулися не до Масхадова, щоб допомогти йому в знищенні Басаєва, а до самого Басаєва — аби він не втік. Приміром, він отримав інформацію про час доставки великих сум «федеральних» грошей у Гудермес (із чого власне й почалися події 16 вересня — штурм Гудермеса). Його людям відкрили відповідні коридори для «подорожі» в Гудермес і назад. За деякими даними, не обійшлося й без допомоги зброєю. Що все це значить? Тільки одне: мир у Чечні не потрібен тим, хто смикає за ниточки цієї війни.

У Кремлі продовжують орієнтуватися на керований тліючий конфлікт на Північному Кавказі як головний політичний резерв верховної влади. А вже кращого соратника в цій справі, ніж Басаєв, і справді не знайти. Він, як і Хаттаб, — головний гарант виникнення бойових вогнищ у Чечні. Треба підкріпити американську трагедію гудермеськими подіями? Будь ласка... Десятки загинули? Ну то й що... Рулетка!

...Настав березень 2002 року. Чечнею поповзли чутки, що Хаттаба вивели з гри ті, хто його туди впустив, — спецслужби. І що? Справді, незабаром ФСБ оголосила, що «Хаттаб радше мертвий, ніж живий». Потім це ж повідомили й про Басаєва.

І що?

Нічого. Мир у Чечні, який так довго обіцяли військові, як тільки їм вдасться справитися з цими «культовими фігурами», — так і не настав. Партизанська війна месників триває. «Зачистки» теж. Щодня — трупи, трупи, трупи.



ЦІНА ПОСАДИ ГЕНСЕКА ООН — ЧЕЧНЯ


Травень 2001 року подарував новий доказ того, наскільки глибоко в часи Путіна ми захопилися реставрацією часів Брежнєва. Як тільки впливова міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch (HRW) оприлюднила доповідь лише про одне з сотень масових поховань цивільного населення в Чечні, приурочивши її вихід у світ до прильоту в Москву генсека ООН Кофі Аннана, й зажадала зусиль міжнародного співтовариства, у першу чергу, звичайно, ООН, для проведення повноцінного розслідування — тут і здійнялася хвиля кремлівських спростувань, гнівних відгуків і відповідей, а високопоставлені чиновники, які зазвичай уникають телекамер, швиденько знайшли час, щоб поділитися інформацією про те, що «нічого подібного немає».

Чого це раптом влада так нервово засмикалася на стільці, ніби їй цвяшка підклали? І чи можна взагалі вважати цим «цвяшком» візит генсека Аннана? І чому, зрештою, найвищий ООНівський дипломат промовчав там, де це було непристойно, виходячи із його посади, і було потрібне принаймні людське співчуття й кілька нехай протокольних, але все-таки слів про необхідність приборкати військову злочинність у Чечні?

Без сумніву, ми були присутні при укладанні бізнес-угоди на людських кістках. Це був вигідний, із профітом для кожного, контракт двох «високих сторін»: Кремля і першої особи ООН.

Але до чого тут тоді нервозність? Ці квапливі коментарі придворних брехунів? Усе цілком логічно. Перша нервова реакція була пов’язана з тим, що російська сторона, не будучи до кінця впевненою в «його високості», дуже побоювалася, що угода в останній момент, після доповіді HRW, зірветься.

Але про все по порядку. Спочатку — головні положення доповіді правозахисників, що являє собою дуже деталізований, майже прокурорський текст про масове поховання, виявлене в січні-лютому 2001 року неподалік від Грозного й через дорогу від Ханкали, головної російської військової бази в Чечні. Загальна кількість виявлених там трупів — 51. Як вдалося знайти це масове поховання? Інформація про перший із трупів — Адама Чімаєва (зник 3 грудня 2000 р.) — потрапила до родини Чімаєвих у результаті комерційної угоди: родичі викупили координати поховання в офіцера, що мав відношення до охорони Адама, коли він перебував на території військової бази, за 3000 доларів (у рубльовому еквіваленті). Після оплати родині було дозволено забрати труп.

Відтак по Чечні почали ширитися чутки про це, і в Дачне кинулися родичі інших безвісти зниклих чеченців. У результаті 19 тіл були ідентифіковані. Але 32 — ні, й 10 березня 2001 року, без попереднього розголосу, неопізнані трупи були поховані військовослужбовцями без збереження належних у таких випадках біопроб. У своїй доповіді HRW подає численні свідчення про поведінку прокуратури, російського уряду й президентських структур у цей момент, називаючи її неадекватною.

Російська влада не хотіла жодних з’ясувань справи про масове поховання, повністю заперечуючи, що це справа рук військовослужбовців.

Але правозахисники «виписали рецепт» і міжнародному співтовариству — воно також виявилося глухим до трагедії Дачного. США, Євросоюз, Європарламент і ОБСЄ фактично зробили все, щоб затушувати цю історію, а Альваро Гіль-Роблес — головний європейський комісар із прав людини, — злітавши на інспекцію в Чечню відразу після виявлення поховання (27–29 лютого), навіть не відвідав Дачне й не зустрівся з родичами розпізнаних. Крім того, HRW роз’яснює, які основні документи ООН Росія порушила і як ООН, якій фактично плюнули в обличчя, цього дипломатично не помітила.

Резюме доповіді: поновити розслідування про масове поховання в Дачному необхідно. Для цього має бути терміново створена спеціальна міжнародна комісія, перша справа якої — ексгумація тридцяти двох наспіх похованих невпізнаних трупів силами Міжнародного Червоного Хреста, групи сприяння ОБСЄ, експертів Ради Європи, представників Комісії з прав людини ООН. Фактично позиція HRW — встановлення своєрідного міжнародного протекторату над подальшим розслідуванням трагедії Дачного.

Щоб зрозуміти реакцію Кремля й генсекретаря Аннана на такі ескапади, гляньмо уважніше на те, що відбувається в ООН навесні 2001 року. І насамперед на самого Кофі Аннана. Чи можливий у принципі подібний міжнародний протекторат у Чечні під егідою ООН? Що може генсек?

Варто зазначити, коли доповідь HRW ще й не планувалася так само, як не було й громадського скандалу, з нею пов’язаного, «Нова газета» вже намагалася знайти відповідь на ті ж самі питання в Нью-Йорку, причому безпосередньо в штаб-квартирі ООН. Мало того, в ключових дипломатичних кулісах-кулуарах — кімнаті відпочинку між засіданнями Ради безпеки, де «вариться» міжнародна «гуманітарна» політика. Зрозуміло, що в ці приховані від сторонніх очей місця кореспондента «Нової газети» провели й представили «кому слід» нелегально. І тому, хто це зробив на наше прохання, величезна подяка, оскільки зважився він на це саме тому, що знав питання, які мене цікавлять, справжню мету й причину нелегального проникнення в кулуари Ради Безпеки. А саме: що може зробити ООН для вирішення найважчої чеченської кризи? Як зупинити безперервні страждання цивільного населення в Чечні? Які реальні, не паркетні, настрої в Раді Безпеки? Чи можливий міжнародний протекторат?

Ці питання постали не випадково, а з величезного обсягу інформації про реальну ситуацію в Чечні — не ту, що її старанно вимальовують помічники в паперах, які подаються президенту, і не ту, що полита рожевим сиропом теленовин. За цими питаннями — одна-єдина рушійна ідея: як зупинити війну й припинити масові порушення прав людини в Чечні? А також розкладання армії, яка швидко втрачає людську подобу.

Моя позиція, заснована на обговоренні десятків варіантів мирного врегулювання із сотнями жителів Чечні — і простих, і обтяжених сякими-такими посадами, які живуть і в Грозному, і в селах, як рівнинних, так і гірських, — сьогодні така: у ситуації, що склалася до весни 2001 року, без міжнародного протекторату обійтися вже неможливо. І хоча сьогодні офіційна Москва не бажає навіть мислити в подібному напрямку, вважаючи його принизливим для себе, такий результат неминучий. Третя сторона необхідна як повітря: вона має розвести на деякий час протиборчі сторони (а сьогодні це аж ніяк не бойовики й федерали, як запевняє офіційна кремлівська пропаганда, а федерали й цивільне населення), втихомирити пристрасті, наскільки це можливо, і звести справу до пом’якшення позицій.

Але повернімося в Нью-Йорк, у Мангеттен. Більшість опитаних дипломатів, що працюють у Раді Безпеки ООН, від якої залежить введення миротворчих сил ООН у будь-який регіон, зійшлися на думці, що «провести питання» практично неможливо.

Для спрямування миротворчих сил із мандатом від Ради Безпеки потрібна згода двох протиборчих сторін. У цьому випадку цивільне населення, яке приймає на себе щоденний удар порушень прав людини, не може бути визнане, згідно з документами ООН, однією з таких «протиборчих сторін». А вже про «згоду» російського уряду й говорити, звичайно, не доводиться.

Однак є й інший варіант отримання мандата ООН на подібний протекторат: так звана «силова операція зі встановлення миру», передбачена сьомою статтею. (Саме за цим офіційним протоколом відбувалися пам’ятні події в Іраку і Югославії, що завершилися через якийсь час великими неприємностями для США, які позбулися місця в Комісії з прав людини ООН.) Якщо зуміти підвести чеченську кризу під сьому статтю, запевняли дипломати Ради Безпеки, тоді згоди «протиборчих сторін» не буде потрібно.

Але Ірак і Югославія — це не Росія. Ірак і Югославія — просто члени ООН, у той час як Росія — постійний член Ради Безпеки з правом вето. Рішення по сьомій статті приймає Рада Безпеки. І це означає, що вносити на розгляд Ради Безпеки такі пропозиції можна кому завгодно й скільки душі завгодно, але обговорення їх триватиме вічність, а результат визначений точкою зору російського уряду. Не хоче Росія — не може Рада Безпеки.

Більшість дипломатів, що працюють у Раді Безпеки, дійшли одного-єдиного висновку: варіант із миротворчою діяльністю ООН у Чечні виключений, і не варто тішити себе ілюзіями. Єдиний, хто може вплинути на ситуацію й допомогти вийти з глухого кута, — це особисто генеральний секретар ООН.

Далі — мова про Кофі Аннана.

Чи можна на нього сподіватися? Саме це питання задавалось дипломатам Ради Безпеки. І вже тоді, наприкінці квітня, вони говорили про сценарій, втілений пізніше в Москві: Кофі Аннан абсолютно глухий до ситуації з правами людини в Чечні (а отже, й доповіді HRW). До речі, це були не просто дипломати третьої ланки, а люди, що праюють під безпосереднім керівництвом Кофі Аннана, і вони запевняли, що йому сьогодні однаково, хто і як страждає на малесенькому клаптику планети, якщо цей клаптик розташований на території Російської Федерації. Йому важливо інше: залишитися на другий термін генсекретарства. За будь-яку ціну. У нашому випадку ціна — Чечня. І генсек буде мовчки «благословляти» війну на Північному Кавказі доти, доки Росія допоможе йому зберігати посаду.

А вже в тому, що «посадолюбець» Кофі Аннан надзвичайно зручний для Росії, гадаю, сумніватися не доводиться. Вся радянська політика на тому й будувалася (а зараз — її виразний ренесанс), що комуністичні лідери виявлялися чимось вигідні західним і міжнародним VIP-особам, у результаті чого останні закривали очі на жах, іменований життям у СРСР, і підгодовували режим дотаціями й позиками, лише б він не загрожував соціальними катаклізмами.

Отже, в Москві все відбулося в кращих традиціях радянських часів: угоду на найвищому рівні благополучно уклали — по суті, точно таку ж, якими вони були в комуністичні роки. Путіну зручний Кофі Аннан на посаді генсека ООН, оскільки згідливий, і при ньому тиску на Росію у зв’язку з Чечнею навряд чи варто побоюватися. Аннану потрібний Путін як голос на виборах. Якщо врахувати, що сьогодні подібні заморочки характерні й для відносин Росії з Євросоюзом, Європарламентом, ОБСЄ тощо, чекати манни небесної нам не випадає.

Світ, Захід, співтовариство відступилися й дозволяють нашій владі чинити в Чечні все, що їй заманеться, одночасно видавши індульгенцію на офіційну неправду і демагогію. А відтак, усе тугіше затягується чеченський вузол. Згадайте: все це вже було. Саме мовчазна згода міжнародного співтовариства з «показовим Чернокозовим», — слідчим ізолятором у Чечні, який поступово перетворили на «потьомкінське село» для прийому високих міжнародних гостей і який цілком їх влаштовував, — спровокувала подальший розгул: коли люди десятками, а потім і сотнями почали не потрапляти у в’язницю, а просто зникати, після чого їхні тіла знаходили хіба випадково, і поховані так, що й комар носа не підточить.

Тому навіть якщо під тиском HRW Москва й погодиться продовжити розслідування масового поховання в Дачному, однаково через якийсь час Дачне спіткає доля Чернокозового.

Як би цинічно це зараз не прозвучало, але Дачне очікує доля зразково-показового поховання — влада всіма силами викручується. І незабаром, будьте певні, в Дачне тісними зграйками повезуть іноземних журналістів і парламентарів...

Таким буде підсумок доповіді, породженої HRW з метою тиску на генсека ООН. Як це не сумно.

А що в Чечні, на яку Кофі Аннан проміняв свою посаду? Все те ж саме — хвиля жаху, брехні й терору.


14 травня 2001 року до будинку родини Бардукаєвих у райцентрі Урус-Мартан під’їхав БМП без бортових номерів — у січні з цього дому під час «зачистки» забрали шістьох чоловіків, трьох із який незабаром відпустили, а про долю інших майже півроку родина нічого не знала. Офіцер, що зліз із БМП, використовуючи один до одного методи польового командира Арбі Бараєва (пам’ятаєте відрізані голови західних інженерів на снігу?), показав родичам світлини з трупами братів Бардукаєвих (ті їх упізнали) й зажадав 1500 доларів за те, що вкаже місце поховання. Все те ж саме, що із Дачним і першим трупом Адама Чімаєва.



СПЕЦОПЕРАЦІЯ «ЗЯЗІКОВ»


Війна, якщо в ній стільки зацікавлених, стає живим організмом. А значить, обов’язково виростає зі своїх штанців.

Так Чечня зажадала сусідньої Інгушетії, для чого Кремль привів там до влади того, хто цю війну здатний допустити.

Десятий рік поспіль Інгушетія — прифронтова смуга. І ось, прифронтова потихеньку стає фронтовою. Процес перетворення громадянського миру на громадянську війну називається «президентськими виборами» у країні «керованої демократії триває боротьба за місце Руслана Аушева, який узимку 2002 року пішов з посади глави республіки «за власним бажанням». Другий тур був 28 квітня. 7 квітня у нього вийшли Аліхан Амірханов, депутат Держдуми, і Мурат Зязіков, генерал ФСБ і перший заступник повноважного представника президента в Південному федеральному окрузі (ПФО). Ось як вибирали Зязікова.



Згвалтований суд


На Хасана Яндієва, суддю Верховного суду Інгушетії, важко дивитися — у нього обличчя добитої людини. Знівечене, бліде, як після катувань. В очах — порожнеча, ніби поховав родину. За плечима в Хасана Ірагійовича — поважне життя: десять років суддівського стажу, два роки роботи міністром юстиції республіки. І справді, похорон: принципів та ілюзій щодо місця судової влади в країні. Без сумніву, Хасан Яндієв увійде в новітню історію Росії як судця, на якого у квітні 2002 року навалилася вся вертикальна тепер махіна виконавчої влади й зажадала перетворення судочинства на орган політичного регулювання.

— Я не повірив, коли це почув. Неймовірно. Неправдоподібно... — скаже пізніше, стоячи в коридорах Верховного суду Інгушетії, Генріх Падва, наш славнозвісний адвокат, якому є з чим порівнювати: майже піввіку практики, починаючи, між іншим, із 1953 року.

Наприкінці березня Хасану Яндієву дісталася справа про зняття з передвиборних перегонів одного з головних претендентів на посаду президента Інгушетії — Хамзата Гуцерієва. І хоча всі засідання в цій справі проходили під запеклим пресингом з боку чиновників ПФО, які безцеремонно проштовхували рішення на користь іншого кандидата — генерала ФСБ Зязікова, й коридорами суду шастали пани з характерно непримітними обличчями, і вони ж «проводжали» суддю додому й зустрічали його на порозі вранці, — Хасан Ірагійович ставився до цього філософськи, оскільки всяке бачив у житті.

1 квітня під кінець дня суддя з двома засідателями пішли в дорадчу кімнату — свята святих, куди немає доступу нікому, — ухвалювати рішення.

3-го вранці вони були готові його оголосити. Близько одинадцятої ранку пани «зязіковці», з числа співробітників повноважного представництва ПФО, ввійшли до судді в дорадчу кімнату, порушивши її таємницю, а разом із тим Конституцію країни й цілу низку законів (відповідальність, між іншим, кримінальна), вручили Яндієву телеграму з Верховного суду РФ, підписану заступником його голови Ніною Сергіївою, в якій судді пропонувалося віддати справу фельд’єгерю для перевезення в Москву, після чого голова Верховного суду Інгушетії Даутхасан Албаков, якого супроводжував його заступник Азамат-Гірей Чінієв, зібрав розкладені на столі листки справи й виніс. Усі. Незабаром інформаційна стрічка ІТАР-ТАРС відстукала повідомлення: Верховний суд РФ розглянув справу й анулював реєстрацію Хамзата Гуцерієва як кандидата в президенти.

Мені Хамзат Гуцерієв — ніхто. Ні брат, ні сват, а просто людина-функція — міністр внутрішніх справ Інгушетії найбільш лиховісних часів «антитерористичної операції на Північному Кавказі», дії якого, саме в якості міністра-силовика на найближчих підступах до Чечні, особисто мене неодноразово вкрай дратували протягом більше ніж двох років. Але мало хто кому не подобається? Закон є закон. Зате для Путіна Гуцерієв — дуже навіть хто: брат олігарха, з яким ведеться бій. І це в сучасній Росії вже привід як для насильства над судом, яке чиниться, між іншим, держслужбовцями, що живуть на наші з вами гроші, так і для морального знищення суддів, які не бажають приймати умови антиконституційної гри.



Страх понад усе


— Наскільки істотне таке порушення закону про вибори? — це запитання до Муси Євлоєва, юриста республіканської виборчої комісії.

— Такі вибори можна визнати недійсними, — відповідає.

— Можна? Чи зобов’язані?

Муса ховає очі, такі ж добиті, як і в судді. Юрист мовчить: він хоче жити й працювати. А для цього в сьогоднішній Інгушетії краще мовчати й робити вигляд, що підкоряєшся каткові, який несеться на тебе — ПФО, що лобіює Зязікова, бажаного Кремлю. Саме такими словами десятки й десятки людей пояснювали, яка атмосфера в республіці.

На календарі — 19 квітня, вечір п’ятниці. Коридорами Верховного суду Інгушетії туди-сюди шастають усе ті ж пани, товариші по службі Путіна й Зязікова, вони слухають, хто про що говорить і запитує, що відповідає Муса Євлоєв, хто за кого, а підслухавши, спускаються лише на кілька сходинок униз і комусь усе це доповідають по мобільних телефонах. У доповідях фіксується все: хто на якій машині приїхав, у кого водій, хто пішки в суд прийшов... Нахабна феесбешна «свистопляска», яка ще напередодні, з Москви, за розповідями, здавалася деяким перебільшенням збуреної передвиборними пристрастями свідомості.

Саме в такій обстановці ми чекаємо нового судового засідання про визнання реєстрації низки кандидатів недійсною у зв’язку з підкупом виборців, і тепер «естафету Яндієва» готується прийняти суддя Магомед Магомедович Доурбеков. Настрій, як перед боєм. Доурбеков нервує, але стримується, йому дуже важко... Він знає, що Хасан Яндієв після того, що трапилося, потрапив у реанімацію з тяжким стресом, і ледве тепер поправляється, хоч і ходить на роботу. Він знає, що Яндієв написав заяву на ім’я Генерального прокурора Росії з вимогою захистити закон, і ця заява, зробивши коло над Москвою й будучи їй невигідною, спустилася сюди ж, в Інгушетію, й потрапила безпосередньо до тих, хто має відповідати за свої вчинки згідно з кримінальним законодавством. Він знає, що єдиним результатом правдошукацтва судді Яндієва стало подання президенту Путіну про дострокове припинення його безстрокових повноважень...

Слід визнати, цього дня суддя Доурбеков вистояв, незважаючи на дивовижні часом вимоги, тиск і навіть образи з боку зязіковців. Результати першого туру голосування не були скасовані. Але хто дасть гарантію спокою дня завтрашнього?

— Навіщо вони нас ламають через коліно? — запитували люди. — Ми однаково не приймемо нав’язаного. Що б не сталося.

І одразу ж додавали: «Не згадуйте мого прізвища!» Наступний співрозмовник — і те ж прохання: «Тільки не згадуйте... У мене — діти... Я роботи позбудуся...»

Просили всі. Без винятку. Депутати інгушського парламенту, члени інгушського уряду, браві військові, адвокати, вчителі, журналісти, що переповідали, як за хвилину (це не перебільшення!) нині звільняють в Інгушетії колег лише через випадкову появу в кадрі поруч із кандидатом у президенти, якщо це не Зязіков.

— Але хто? Звільняє?

— Петро Земцов.

Привселюдно згвалтована судова влада Інгушетії, звичайно, найцинічніша серед спецоперацій із «призначення Зязікова президентом Інгушетії», як точно висловився один зі співрозмовників. Але не єдина. Іншу спецоперацію тут провели над свободою слова, також конституційно гарантованою. Напередодні виборчих перегонів «Москва змінила», як тут кажуть, голову держтелерадіокомпанії «Інгушетія» — на згадуваного вже Земцова, якого «спустили» з Москви для виконання виборчого держзамовлення.

І Земцов не дрімає. Він заборонив, наприклад, навіть пересилку відеоматеріалів про інших, крім Зязікова, кандидатів із Назрані будь-куди. І треба їхати в Північну Осетію, у Владикавказ, аби, приміром, у новинах НТВ з’явився сюжет про когось, крім Зязікова. А їхати у Владикавказ і повертатися в темряві — це не так просто, як може видатися: рухатися доводиться пустельними дорогами того району, де цілими днями шастає нині кортеж так званого «Головного федерального інспектора Південного федерального округу» на прізвище Келігов. Кортеж, а насправді наймана банда, тільки й чекає на великій дорозі непідконтрольних, іще не зламаних людей, лякає й журналістів, у тому числі.

Муса Келігов, для інформації, — не який-небудь Махно-2002, не Хаттаб із компанією, а головний агітатор за Зязікова, особа офіційна, людина, що уособлює владу президента Путіна, про що скрізь і кричить, спираючись на автомат Калашникова. Він — колега кандидата Зязікова по роботі в ПФО, сподвижник і заступник самого повноважного представника генерала Казанцева. Крім того, Келігов — пан родом із Малгобека, колишній віце-президент «Лукойла» — нині поєднує держслужбу з активним і жорстким прибиранням до своїх особистих рук державного нафтового концерну («Інгушнафтогазпром»), головний офіс якого знаходиться саме в Малгобеку, де розташовані основні інгушські нафтові свердловини.

Результат? Не жарти, між іншим. Загальний страх.



Депутатський десант


20 квітня в Інгушетію прилетіла делегація з двадцяти депутатів Держдуми, представників різних фракцій, подивитися, що й до чого. Думці розбилися на групи й роз’їхалися по республіці. По чотирьох маршрутах — на зустрічі з людьми. Отож, у Малгобеку, райцентрі, що стрімко стає «келіговською» вотчиною, депутатів просто не впустили в районний будинок культури, де мала відбутися їхня зустріч із виборцями. Причина проста: Келігов не був упевнений у тому, що депутати будуть агітувати за Зязікова, і розпорядженням Мухажира Євлоєва, начальника райвідділу міліції, зятя Келі-гова, який залякує народ тим, що коли Зязіков не переможе, «ми вам влаштуємо», зустріч депутатів із людьми була заборонена...

Втім, депутати, що потрапили в настільки непростий сьогодні Малгобек, не розгубилися — а це були еспеесівці[8] Віра Лєкарєва, Андрій Вульф, Володимир Семьонов, Володимир Коптєв-Дворніков, Олександр Баранніков — і під зливою поспілкувалися з кількома сотнями людей.

— Ми б могли, звичайно, ввійти в будинок культури, влаштувавши скандал, наприклад, — розповідає Віра Лєкарєва. — Але ми відчували: у повітрі пахне провокацією. На це й розрахунок, що здадуть нерви... Навколо блукали якісь дивні люди з недобрими обличчями. І ми вирішили просто всіх заспокоїти... Чесно кажучи, я б особисто ніколи не проголосувала за депутата, якого так нав’язують.

Про такі ж відчуття — ось-ось має щось трапитися як результат дій федерального чиновництва, яке поставило республіку сторчма, — говорить сьогодні в Інгушетії більшість. «Щось» люди визначають так: провокація, керований вибух обурення, різанина, трохи крові пустять — і вже не зупинити...

І ось, 19 квітня — дуже поганий сигнал. Із Москви, з МВС, на підтвердження страхів, що заполонили Інгушетію, — секретна службова спецтелеграма. Ось вона, безпрецедентна для прифронтової смуги взагалі, а для прифронтової смуги в нинішній конкретній ситуації тим паче: «Назрань МВС Погорову Відряджайте МВС Росії службових питань терміном 10 діб полковника міліції Тамасханова ІА полковника вн/сл Ільясова М-С Е полковника міліції Гірєєва IX полковника міліції Ярижева ІС прибуття 22 квітня цр Гризлов».

У перекладі зі службової на нормальну мову це слід читати в такий спосіб: чотирьох заступників республіканського міністра внутрішніх справ (Ахмеда Погорова) від імені міністра ВС Росії Бориса Гризлова відкликають у Москву саме в найскладніші для Інгушетії 10 днів: останній тиждень перед другим туром, дні голосування й підрахунку голосів.

Такого ніколи ще не було. Навпаки — для забезпечення порядку, причому в будь-якому регіоні, всю міліцейську «верхівку» на вибори відкликали з відпусток, просили вийти з лікарняних... Інгушетію готують до війни?

У маленькій республіці, де всі про всіх знають, включно зі згаданими полковниками, — знають також і те, за ким вони можуть повести підлеглих собі людей, — спецтелеграму сприйняли приречено: значить, усе підтверджується, цих кілька сотень звезених сюди звідусіль феесбешників, які сновигають нині інгушськими дорогами чомусь в однакових «Тавріях», щось влаштують, адже тут стільки зневірених біженців. У МВС же залишається тільки зязіковець Погоров, заворушення будуть спровоковані, і Погоров «із заворушеннями не справиться».

Навіщо? Ніхто не сумнівається: якщо взагалі не залишилося шансів для перемоги генерала ФСБ, це потрібно, щоб офіційно проголосити «неможливість проведення виборів» і необхідність «призначення» глави республіки. Так і завершиться спецоперація з приведення Зязікова на інгушський престол. Саме те, про що вже два місяці тому відкрито говорили людям чиновники ПФО: «Що б ви не робили, буде Зязіков. Так вирішила Москва. Варіантів немає. Не оберете — все одно призначать».



Зязіков і зязіковщина


Але хто ж він, ця людина, якою вже лякають інгушських дітей?

Як повідомив Олексій Любивой, його головний представник: «Я забороняю йому спілкуватися з пресою!»

Що ж, позиція. За якої нічого не залишається, як поглянути на оточення. Середовище зязіковських активістів-агітаторів двояке.

По-перше, згадувані все співробітники ФСБ, відряджені в Інгушетію на передвиборний період із багатьох російських регіонів, які, не надто ховаючись, у розмовах із людьми чомусь прирівнюють «поразку Зязікова до плювка в обличчя всій російській контррозвідці».

По-друге, скривджені й незреалізовані за президентства Аушева інгуші, значна частина яких давно й постійно живе в Москві, оскільки свого часу не спрацювалася з Аушевим. Вони засідають у головному передвиборному штабі Зязікова в Назрані на вулиці Осканова. Запитую начальника штабу Салмана Наурбекова й заступника начальника Харона Дзейтова:

— Чим хороший ваш кандидат? Розкажіть.

— Головне, на відміну від усіх, він — кришталево чиста людина.

— Чому ви так вважаєте? Доведіть.

— Тому що він — із кришталево чистої служби.

Даруйте, але все добре в міру...


...У травні Зязіков приведений до присяги. За тиждень в Інгушетію ввійшли війська. За місяць почалося насильницьке переміщення біженців у Чечню... Кремль хоче, щоб війна тривала. Отже, вона й триває.



МИ — ВИЖИЛИ! ЗНОВУ!


У Владикавказі, на одній із центральних його вулиць, є кафе — звичайне північноосетинське кафе. З дорогих, де всюди повно дзеркал і на стінах розвішані штучні зелені рослини, що імітують домашній затишок. Тут печуть чудові «три хлібини», і тебе обов’язково нагодують аж до подальшого самобичування: навіщо я аж стільки... Але не про це зараз.

...Ми летіли на військовому гелікоптері з пункту «А» в пункт «Б». Під нами повільно переміщалася нічна непомітна груднева безсніжно-брудна Чечня. Лише палаючі свердловини й трасуючі «молочні дороги» — от, власне, і все. Інше було пітьмою, в яку крізь приціл нічного бачення звично вдивлявся середнього віку офіцер супроводу, спустивши ноги у відкритий люк і тримаючи ручний кулемет напоготові.

У гелікоптері не поговориш — шум і вуха закладені. Однак із сусідом ми все-таки перемовилися, не бачачи один одного, — при пізніх перельотах вогнів усередині не запалюють — і ми, по черзі, навмання й приблизно, нахиляючись до передбачуваного вуха сусіда, кричали.

— Звідки?

— З Москви.

— І я теж.

— А в Москві — звідки?

— Із Садового кільця.

— А я там працюю. Живу в Мар’їно.

— Далеченько.

— Я задоволений: квартира велика.

— Ви хто?

— Я? Офіцер. Хто ж іще... А ви? Від вас не пахне камуфляжем.

— Я — журналіст. Хто ж іще... Чому ми так довго летимо? Гудермес мав бути за 20 хвилин...

Із кабіни вийшов командир. Оглянув темінь гелікоптерної утроби, де були всі ми, його заручники на ці дві години, й продекламував, натужно артикулюючи, щось на вухо офіцерові супроводу. Той відразу зачинив люк, відкинувся назад і почав розбирати свою зброю, судячи зі звуків.

Сусід по гелікоптеру насторожився. Але якось несерйозно... Значно менше від мене. Всім нам треба було в Гудермес, де на кожного чекали заздалегідь домовлені нічліг і баня — дуже важлива штука за місцевими мірками... А тут відбувалося щось незрозуміле: навіщо це він складає кулемет? Адже до Гудермеса літають лише під охороною? Та й вогнів під нами чимдалі, тим більше... Це була не Чечня.

Іще за двадцять хвилин ми остаточно зрозуміли, що сідаємо не в Гудермесі: там звичайне поле, іменоване військовим аеродромом. А тут під нами з’явилася справжня цивілізована злітна смуга з рівним бетоном. Ми побачили цивільну вишку диспетчерського пункту, всю освітлену, чого на війні просто не буває.

— Це — не Чечня! — весело підсумував сусід і навіть злегка клацнув каблуками. Він буквально на очах змінився: раніше говорив, ніби каміння перевертав, а зараз — просто співав.

— А чого ви, власне, радієте? Нас тут ніхто не чекає. Спати ніде, їсти нічого... Баня?..

Але сусід уже нічого не чув: він забіг до пілотів. І вискочивши звідти за хвилину, захоплено прокричав тільки одне слово:

— Владикавказ!

Так кричали «Перемога!» ті, що брали Берлін.

І знову, скинувши руки вгору:

— Владикавказ!

І станцював легку чечітку посеред гелікоптера.

Мабуть, у Гудермесі якісь військові проблеми — обстріли абощо — й сідати там небезпечно, тому пілоти все перерішили. Звісно ж, не запитавши пасажирів. На війні завжди так: твої плани абсолютно нікого не хвилюють, і тебе ставлять перед фактом, цілком їх руйнуючи.

Але сусід уже голосно сміявся, перекриваючи гул мотора, пританцьовував і потирав долоні, чомусь розставивши пальці:

— Полковник Миронов. Дозвольте відрекомендуватися!

Він стояв у проході, спокійно втримуючи тіло в рівновазі, і лише однією рукою торкався гелікоптерної обшивки. Просто диво: звідки така сила взялася? Адже ще якихось п’ятнадцять хвилин тому він був таким же нормально пригнічений, як інші, і його тіло звично підстрибувало в такт протизенітним маневрам гелікоптера. А тут — ти ба! — машина сідає, і значить, її трусить, як у малярійній лихоманці, а полковник стоїть собі посередині в легковажній позі курсанта у звільненні: «права нога трішки вперед, ліва — опорна».

Спустилися по викинутому трапу. Ми втомлено сповзли, а полковник злетів і забігав по злітному полю колами, регочучи, підстрибуючи й крутячи головою з чорним кучерявим вихором над поораним ранніми глибокими зморшками відкритим чолом.

Сіявся теплий легенький дощик, і Миронов, який виявився при злітно-посадочному світлі міцно збудованим, навіть округлим від натренованої м’язової маси чоловіком, витягнув руки вгору й ловив губами цю воду з неба, яке перестало бути страшним.

Миронов був заразливим. Офіцери, що залишили гелікоптер, помалу звільнялися від звичної в Чечні «замороженості», коли людина боїться і того, що ліворуч, і того, що праворуч, збоку й спереду, а того, що позаду, — панічно. Офіцери вже галасували, обговорюючи, де ночувати. Посипалися анекдоти, приколи, голосний і теж зовсім не «чеченський» загальний сміх.

Миронов закричав:

— Усі — в ресторан!

— Що відзначаємо?

— Ще не зрозуміла?.. Значить, ти рідко буваєш у Чечні! — він сильно труснув мене за руку, вимагаючи не «гальмувати». — Ми будемо відзначати одне — те, що ми — живі! Знову! Що й цього разу вижили! Що ми сьогодні — не на війні! Що я — жи-и-ви-ий!.. Що ти — жи-и-ва-а-а!

Останній крик лунав уже зоддалік. Полковник біг усе влаштовувати й дізнаватися, де тут гарний ресторан, що там готують, як туди дістатися. Нічні службовці аеропорту з побоюванням поглядали з вікон диспетчерської вишки на дивну компанію, що несподівано зійшла з кавказьких небес: чи почнеться зараз п’яне неподобство і чи не час викликати міліцію.

Незабаром Миронов повернувся. Легко підхопив сумки й рюкзаки і, почуваючи себе дороговказною зіркою вночі, поволік за собою. «Живий!.. Жи-ві!..» — реготав він, рухаючись дуже швидко, але ми, заражені полковником, уже встигали за ним. Ми теж змінилися, і всі були так само невагомі, молоді й щасливі, як цей полковник, — ми запалилися від нього й відчували, наскільки п’яні радістю знову здобутого життя. Тому що... І в гелікоптері, воно, звичайно, висіло на волоску, як це повелося в Чечні, та й до ночівлі в Гудермесі теж треба було готуватись, як до оборони... А тут краєвиди Владикавказа: густі напівсонні акації, тихі чисті вулички, м’які ліхтарі й люди, що повільно прогулюються, незважаючи на пізній вечір і нашу стійку звичку ховатися по закутах у цей час настання комендантської години, — все це нас уже сп’янило. Хоча ніхто ще не торкнувся ні вина, ні горілки.

...До дев’ятої настав повний розгул, хоча пляшки так і стояли майже недоторкнутими. Ми чманіли від самих себе, від того, що живі й здорові сидимо в цьому північноосетинському кафе. Ми плели один одному п’яні нісенітниці, ми були родиною, навіть не знаючи імен. Ми разом божеволіли, ми розуміли один про одного все — і ми не хотіли завтра.

Але лідером серед нас однаково залишався Миронов.

З апетитом поглинувши безліч місцевих делікатесів, полковник узявся танцювати. Одну за одною він запрошував жінок, що були поруч, клявся кожній у вічній любові й дружбі, причому так, що чули інші, але сам він, звичайно, на це не звертав ніякої уваги, він жив кожною миттю, і всі жінки здавалися йому прекрасними, і жодну не можна було відпустити без найкращих слів, що їх коли-небудь придумало людство.

Кожен танець Миронова закінчувався запально. Він брав чергову партнершу на руки й несамовито кружляв, і кружляв, і кружляв її, по дзеркальному залу дорогого кафе... Кружляв, навіть якщо музика закінчувалася. Кружляв, навіть якщо партнерша виглядала не такою вже й невагомою.

Цього вечора полковник не відчував ні ваги, ні втоми, ні труднощів. Він літав, він згоряв пристрастю людини, що втекла з ешафота. «Ми живі! Розумієш?» — шепотів він мені на вухо, коли настала моя черга танцювати з ним. Шепотів так, як інші раніше вимовляли тільки: «Я люблю тебе».

Виявилося, що він не вилазив з Чечні вже більше року, і все, що мав за ці огидні місяці, — лише короткочасні випадкові втрапляння в мир, на зразок нинішнього.

— Скільки разів ти повертався живим?

— Сьогодні — шостий. — він поставив мене на підлогу. — Як ти гадаєш, може пощастити всьоме?

І не цікавлячись відповіддю, оскільки знав, що не може, — одразу голосно провістив початок наступної гри:

— Усім жінкам — квіти!

І підлетів до маленької естради, І звичним різким рухом, яким офіцери вихоплюють пістолет у мить небезпеки, вихопив мікрофон із рук розгубленого ресторанного співака.

Це полковник хотів співати. І співав цілу годину. Сам собі. Для себе. Анітрохи не переймаючись нічим: ані тим, що його втомилися слухати, ані тим, що він рідко потрапляє в ритм і музичну інтонацію.

Цієї ночі в нього були тільки свій власний ритм і своя мелодія. Закінчив полковник логічно — колисковою. І зажадав коньяку.

— Куди тобі завтра?

— Вирішила — в Москву.

— Коли прилетиш знову?

— Тижні через два.

— Не квапся, недобре зараз.

— Знаю. Не буду. А ти куди?

— Зранку — в Чечню. Гелікоптерники сказали: погода буде.

— Щасти.

Ми знали одне одного годин п’ять. Може, шість.

А говорили, як найрідніші. Як після тридцяти років щасливого шлюбу. Короткими фразами, і нічого не було потрібно розжовувати, і все ми розуміли з півслова і з півруху...

— Знаєш, я вже не можу надто перейматися тим, наприклад, що немає грошей.

— І я. Або що чоловік покинув...

— А тебе чоловік покинув?

— Покинув.

— Дурниця.

— Дурниця.

Це вже глибока ніч і не кафе. Ми говоримо в холі одного владикавказького готелю, де не виявилося місць за ті гроші, що в нас залишилися.

— І коли покинув?

— На початку війни. Пив-гуляв, а тоді покинув. Але це такі дрібниці у порівнянні...

— У порівнянні з чим? — перевіряє все-таки.

— Сам знаєш.

— Знаю. З життям і смертю.

— І я вдячна війні, на яку випадково потрапила і в якій так само випадково застрягла, тому що знаю тепер, як бути вищою від дрібниць. Війна — огидна річ, але вона вичистила мене від усього непотрібного, відітнула зайве. Хіба за це не варто дякувати долі?

Миронов мовчить. Він згоден. Але про себе натомість не розповідає. І нічого. Все зрозуміло без слів. Ми — люди однієї крові, нам влили її на війні, і вона бродить у нас, як гормони, й занадто часто заводить нас у нікуди, в темну кімнату без дверей, і, коли в останню мить усе-таки відпускає, ми розуміємо, наскільки самотні й приречені шукати по світу собі подібних, хто знає про життя те, чого більшість не відчує ніколи. Може, ми й хотіли б поділитися з іншими цією своєю таємницею, але в світі ніхто нічого не бажає знати, нікому немає до цього діла.


Уранці Миронов проводжав до трапу тих, хто летів у Москву. І в ньому нічого не нагадувало того рожевощокого чор-новолосого здорованя, який увечері чудив у владикавказькому кафе. Миронов виявився чоловіком майже сивим, із посірілим обличчям, був сумний, відповідав невлад і, схоже, думав про погане.

— Не нервуй, я зателефоную тобі додому. Скажу, що все чудово. — Що я ще могла казали, крім звичайних «чеченських» фраз, які вимовляють усі, хто летить, усім, хто залишається?

— То зателефонуй... Усе чудово... — повторював він, як магнітофон. — Старший син — у Суворовському. Молодшому — три роки. Дружина — молода красуня. І що далі?..

— Далі — треба вірити, що пощастить. Ми — ніхто без цього.

Промовчав. Отже, не погодився: він дуже хотів у Москву. Подарувати на пам’ять зовсім не було чого, а дуже хотілося. Я зняла шарф і віддала полковнику. Але він навіть не посміхнувся, вірний «чеченській» нудьзі й інтуїції.


Наступного разу ми зустрілися вже в підмосковному госпіталі. Миронов зателефонував і повідомив, що поранений.

— Важко поранений? — нерозумно перепитала я, тому що всі знають: у підмосковні госпіталі возять із Чечні тільки тяжкопоранених.

— Звично, — так само безглуздо збрехав він.

Я злякалася: ми перестали бути людьми однієї крові? І треба говорити зайве?

Але перше ж, що видав Миронов, привітно помахуючи рукою зі свого скрипучого казенного ліжка, заспокоїло:

— На цій війні я зненавидів слово «ніколи». Тому що «ніколи» настає одразу.

Це було саме те, про що думала і я, піднімаючись в його палату. Отже, ми — все ті ж.

Він знає, що я є, а я знаю, що він є. Занадто багато для ледь знайомих людей? Нормально — навіть для зовсім незнайомих, які побували там, де побували ми.

А далі із задоволенням спілкувалися, і його молода дружина, справді дуже красива, що доглядала за ним і саме уважно стежила за крапельницею, зовсім не розуміла нас.

Наприклад, що йому, Миронову, грандіозно пощастило: адже його поранили, а не вбили, і значить, він живий.

— Ти розумієш! Адже й цього разу — живий! — полковник явно видужував. Він по-владикавказьки підстрибував на ліжку, забувши про біль. Був готовий співати й танцювати.

— Чудово! — відповідала я, і дружина Миронова недобре на мене блимнула. — Уяви, тепер у тебе буде дуже довга відпустка. У тебе накопичилися командировочні, тобі виплатять страховку... Ти будеш жити королем. А доки будеш гуляти, тут і війна закінчиться. Обіцяю! Я напишу море статей, більше, ніж повинна, лише для того, щоб вона, проклята, закінчилась, і ти більше ніколи туди не потрапив.

Звичайно, нісенітниця. Але чому б не сказати, якщо він чекає. І я продовжувала:

— І будеш виховувати синів, і водити Вас, — це дружині, я, як могла, ласкаво посміхнулася їй, що з нетерпінням чекала коли я піду, — в театр, і їздити в гості до матері. Та мало що іще можна зробити, якщо ти тут...

— Зачекай-почекай, — зупинив мене полковник. Це була його улюблена примовка: якщо «зачекай-почекай», отже, зараз обов’язково буде щось дуже важливе для нього. — Я правильно тебе розумію? Щоб я залишився живий, ти будеш писати, але для цього ти повинна продовжувати їздити туди, і тоді ти можеш загинути?.. Значить, ти хочеш, щоб я тут лежав і чекав цього «ніколи»?


Бог милував. Ми виявилися щасливі — ми обоє живі. Знову.

Одне зле: доки полковник видужував, я писала погано. Тому що за цей час він встиг усе: встати на ноги, зміцніти, використати всі свої «військові» відпустки, з’їздити на курорт, наговоритися й награтися з синами, побувати з дружиною в театрі «більше десяти разів» (його слова)...

А я? Я дуже підвела його. Війна, закінчення якої я пообіцяла Миронову, так і не завершилася. І він знову повернувся туди, де навіть зовсім зрілі люди пізнають справжній сенс слова «ніколи» І тепер ми обоє з жахом чекали, коли ж воно настане й для нас, і боялися одного: що нікому буде колись закричати на весь владикавказький аеропорт: «Розумієш, ми живі! І цього разу!»


Так і сталося: тепер — нікому. У грудні 2001 року полковник Миронов помер від ран, несумісних із життям.



ЛОНДОН. ТРАВЕНЬ 2002. ІНТЕРВ’Ю


...Отже, пора назад у Лондон . На інтерв’ю з Ахмедом Закаєвим — спецпредставником Аслана Масхадова.


— Було дуже багато розмов про так звані мирні переговори Закаєв — Казанцев, переговори між вами й повноважним представником президента Путіна в Південному федеральному окрузі генералом Віктором Казанцевим. Усі писали, включно зі світовим співтовариством: мовляв, справа миру в Чечні зрушилася з мертвої точки. Але фінал був якось розмитий. Чим же все-таки ці переговори закінчилися?

— Нічим. Зустріч відбулася 18 листопада 2001 року як результат заяви Путіна від 24 вересня про здачу зброї. І заява, й зустріч мали здебільшого пропагандистський характер, спрямований на Європу й Буша, — адже це було після «11 вересня». Відпочатку нічого особливого ми й не очікували від цього. Але для нас було принципово важливим зустрітися і ще раз спробувати поговорити. Однак діалогу не вийшло. Тому що Віктор Германович не самостійний політик, який може приймати рішення. Відтак, як мені видалося, він навіть не зумів довести нагору, Путіну, ті наші пропозиції, що були зроблені. А з його боку взагалі не було ніяких пропозицій. Крім — «здавайтеся, приєднуйтеся, і ми будемо жити дружно».

— Слід розуміти, це була пропозиція про амністію бойовикам?

— Ніякої амністії. Навіть мови про це не було. Просто: «Досить. Навоювалися. Треба об’єднатись.»

— Чим Казанцев це мотивував 18 листопада 2001 року?

— Тезою про єдину й неподільну Росію. Більше нічим. Ми три години з ним проговорили, але пропозицій, хоч якихось, яких ми чекали, так і не було. Жодної, спрямованої на те, щоб завершити цей конфлікт. У нас же, навпаки, були пропозиції, що могли б сприяти припиненню бойових дій і, надалі, нормалізації ситуації в Чечні.

— А зараз іще можна реалізувати ваші пропозиції? Час не втрачено?

— Звичайно.

— То які ж вони? Розкажіть.

— Перша: негайне припинення всіх бойових дій усіма сторонами. Друга: створення двосторонньої робочої групи для ведення переговорів. Або державних комісій, або урядових — на «їхній» вибір. Третя: негайне припинення «зачисток», які ні до чого, крім подальшого взаємного відчуження, не приводять. Четверта: поновлення співпраці з Масхадовим, звичайно.

— У якості кого?

— Суб’єкта переговорів. Безумовно, першої особи на них. Я сказав тоді Казанцеву, що в нас є формула, яка дозволяла б Росії говорити про цілісність держави...

— Без Чечні? Яка ж це формула?

— Ну, це теж предмет переговорів. Але вона дійсно є.

— Ви передали Казанцеву ваші пропозиції й на папері? Чи лише усно?

— На папері, звичайно. Але з того, що він узагалі нічого не записував, я зрозумів, що ведеться запис. Він сказав: «Я все це доведу до президента!» Я запитав його: «Ви тепер знаєте, що для нас прийнятно. Чи буде це прийнятно для Путіна? Ваша думка?» Він відповів: «Упевнений: на 99 відсотків «так», і зустріч буде мати розвиток. Але на 100 відсотків, звичайно, рішення буде приймати президент.»

— І?..

— І нічого. На цьому все закінчилося. Потім продовжувалися контакти на рівні наших помічників, заступників. По телефону. Але ми з ним більше не розмовляли навіть по телефону.

— Чому?

— Тому що події далі розвивалися так, що з нашого боку продовжувати діалог було б аморально, неможливо, — «зачистки» не лише не припинилися, але значно посилилися. Ні ми не робили спроб зустрітися — ні вони... Хоча, щоб відновити мирні переговори, технічно проблем немає.

— Ви говорили тоді з Казанцевим сам на сам?

— Так. У міжнародній зоні аеропорту «Шереметьєво». Вилітав я в Москву, безумовно, не сам. Ми летіли на приватному літаку разом із лідером Турецької ліберально-демократичної партії. Він був гарантом моєї безпеки. Про нашу місію було офіційно повідомлено турецьке посольство в Москві.

— У якому стані нині мирний процес?

— Немає його. Ніякого мирного діалогу. Війна триває. Моя точка зору полягає в тому, що нині серед російського керівництва немає людини, яка може взяти на себе відповідальність і припинити війну. Ні Путін, ні прем’єр-міністр... Ніхто.

— Чому?

— Переконаний, вони абсолютно не контролюють ситуацію в Чечні. Нині військові диктують Росії стиль поведінки. Істотна різниця між Єльциним і Путіним полягає в тому, що Єльцин, за всіх його проблем, мав дуже низький рейтинг, але високий авторитет — а в Путіна нібито високий рейтинг, але немає авторитету. Рішення ж про закінчення війни вимагає авторитету, тому що тільки авторитет надає право на прояв політичної волі.

— У квітні в Інгушетії, яка межує з Чечнею і всі роки війни є прифронтовою територією, пройшли президентські вибори. Як відомо, колишній президент Руслан Аушев, що симпатизує Масхадову, добровільно пішов у відставку, не в змозі далі протистояти тиску Кремля. У результаті, на квітневих виборах переміг ставленик адміністрації президента Путіна генерал ФСБ Мурат Зязіков. На ваш погляд, як може вплинути перемога Зязікова на перебіг другої чеченської війни? Як вона може змінити політику вашої, масхадовськой сторони?

— На нашу справу це ніяк не вплине. Я думаю про те, що це значить для самої Інгушетії, де співробітник ФСБ був фактично призначений президентом Путіним. Гадаю, в Інгушетії готується «друга Чечня». Військовим потрібно розширення воєнної зони, оскільки все, що можна було вибити з Чечні, вони вибили, все, що можна було вивезти, — вивезли. Війна в самій Чечні, якщо порівняти нинішню ситуацію з тією, що була в 1999–2000 роках, дуже непопулярна у військовому середовищі. Далі «варитися» на цій території неможливо, мусить бути розвиток, тому що військові не хочуть втрачати свої лідируючі позиції в країні. А зберегти їх вони можуть, лише створюючи нові локальні війни і конфлікти. Для такої держави, як Росія, котра ще не відмовилася від імперських традицій і ще не сформувалася як правова держава, для такої Росії, якою вона є, необхідний ворог. Для зовнішнього ворога сил не вистачає, а внутрішнього завжди можна призначити. Спочатку призначили чеченців, тепер черга за інгушами, які нібито лояльні до чеченців.

— На ваш погляд, коли може початися війна в Інгушетії?

— Гадаю, скоро: восени. Теракт у Каспійську невипадковий, і я з усією відповідальністю заявляю, що ні чеченці, ані ті, хто співчуває нашій справі, до нього не причетні.

— Проте польового командира Раббані Халілова правоохоронні органи шукають практично з перших годин після теракту, про це широко оголошено через ЗМІ. Чому ви впевнені, що Халілов не має відношення до теракту?

— Я не можу сказати: причетний він до цього чи ні. Я знаю одне, що він не має відношення до чеченців, до нас. Для нас це прізвище зринуло так само, як і для всіх інших, — після теракту 9 травня. З телевізора.

— То ви не знаєте такого польового командира? Халілова?

— Ні. Людина з таким прізвищем не воювала в наших лавах ні в першу, ні в другу війну. У жодному підрозділі така людина не числилася. Хоча дагестанців було чимало... А впевнений я лише в тому, що в арсеналі російських спецслужб ще багато подібних прізвищ, які для мене нічого не будуть означати, я їх просто не знатиму — вони будуть для громадськості, щоб створювати видимість розслідувань, слідчих заходів, пошуків...

— А Масхадов? Він Халілова знає?

— Ні, стовідсотково. Певен, що більшість чеченців його теж не знають.

— Що ви можете сказати про смерть Хаттаба й Басаєва? Чи можете ви підтвердити або спростувати ці факти, з вашого боку?

— Басаєв живий. Хаттаб мертвий. Але жодного відношення спецслужби Росії до смерті Хаттаба не мають — вони тільки одержали відеокасету з його мертвим тілом. Спецслужбам його смерть невигідна: тепер, щоби придумати нового Хаттаба для російської громадськості, потрібно дуже багато часу. Касету вони одержали задовго до її публічного показу й не хотіли її показувати. Однак був тиск з американського боку, оскільки американці, підозрюючи Хаттаба в зв’язках з Аль-Каїдою, вимагали від російських спецслужб конкретних результатів по Хаттабу в контексті загальної боротьбі з міжнародним тероризмом. Тому далі мовчати було не можна, недоладно якось... От і з’явилася інформація про «надсекретну операцію». Нічого ж цього не було. Хаттаб помер своєю смертю.

— Від чого?

— Він просто вранці не прокинувся.

— Власне, так і говорять наші інформатори, офіцери спецслужб: надсекрєтна операція полягала в тому, що засланий агент зумів отруїти Хаттаба. Вам відомо, чи проводився розтин? Чи був судмедексперт? Чи існує офіційне свідоцтво про його смерть? Де похований Хаттаб? Інакше з Хаттабом буде те саме, що ми вже проходили з Дудаєвим: напустили туману, немає документів, немає могили, і більшість чеченців вірить, що він живий...

— Судмедексперта не було. Смерть Хаттаба ніяк офіційно не фіксувалася. Похований він у Чечні. У Ножай-Юртівському — Веденському районі — у гірській частині. Нісенітниця те, що заявляє його брат: нібито тіло Хаттаба вивезене в Саудівську Аравію. Ніяких можливостей для таємного перевезення тіла з Чечні в Саудівську Аравію не було.

— Хто з чеченських польових командирів був присутній на похороні Хаттаба?

— Ніхто. Тільки його особисте оточення.

— Як ви ставитеся до того, що чимало ЗМІ, слідом за представниками ФСБ й адміністрації президента, обговорюючи його смерть, називали Хаттаба «культовою» фігурою?

— Хаттаб багато зробив. Але Хаттаб був одним із рядових бійців чеченського опору. Я ніколи не погоджуся з тим, що хто-небудь — Джохар Дудаєв, Шаміль Басаєв, Аслан Масхадов — «культові» фігури. Відпочатку цей підхід — персоніфікація нашої проблеми — має винятково пропагандистський характер. Був Дудаєв — казали, що не стане Дудаєва, і все буде закінчено. Потім «культовим» зробили Радуєва й говорили: не стане Радуєва, і все буде закінчено... Впевнений: не стане Радуєва, Масхадова, Закаєва, Басаєва, Хаттаба — нічого не зміниться, тому що чеченська проблема — політична. Доки вона не буде вирішена, все приречене на продовження.

— І Басаєву ви також не віддаєте «культових» регалій?

— Ні, абсолютно.

— Ви сказали: Басаєв живий. Як це довести? Чи вважає Масхадов, що Басаєв живий?

— Так, я розмовляв з Масхадовим позавчора, він так вважав. Повторю, що навіть якщо всі — починаючи від Масхадова — будемо мертві, від цього в Ястржембського чи Путіна менше проблем не стане. В тому сенсі, який вони в це вкладають. Політична проблема між Росією й Чечнею не може бути представлена персоніфіковано. Така спроба потрібна, щоби й далі роздмухувати те божевілля, яке триває в Чечні.

— Чи відіграє зараз у мирному процесі, можливо, таємному, якусь роль Березовський?

— Що стосується Березовського, то він для нас — реальна людина, що виступила в опозиції до режиму Путіна. Ніякої ролі він сьогодні просто не може відігравати. Ролі можуть відігравати лише ті, хто впливає на Путіна. А ті, хто впливає, наразі зацікавлені в продовженні війни. Нікого іншого в його оточенні немає.

— Одна з найбільших проблем Чечні — у тому, що ніхто не знає точних цифр. Скільки людей загинуло? Скільки живі? Скільки бойовиків? Ястржембський навіть офіційно «плаває» в цифрах...

— У нас є спроби фіксувати, але це дуже складно. Ми вважаємо: загинуло приблизно 300 тисяч протягом обидвох воєн. 120 тисяч — у першу. Інші — у цю.

— А скільки зараз бойовиків?

— Називати цифри нема сенсу. Триває партизанська війна. Скільки потрібно — п’ять, десять років, — стільки вона й триватиме. Доти, доки...

— Доки?.. Що для вас — кінець війни? Конкретно й зрозуміло. У якому вигляді ви приймете закінчення другої чеченської війни?

— Припинення бойових дій. Вихід Масхадова з підпілля — основна умова. Гарантії його безпеки... Ніякого другого Хасав-Юрта, звичайно, не буде. Ніяких помпезних переговорів теж. Але російські війська в Чечні не залишаться. Я в цьому абсолютно впевнений.

— А я — ні.

— Якщо ми проживемо ще рік-два, висновок буде.

— Чому ви такі впевнені?

— Проти логіки все-таки складно йти. У тій ситуації, у якій нині війська перебувають у Чечні, на правах карателів, що вони самі для себе там визначили, вони приречені на відхід. Можна рік-два-три відтягувати, але народ не можна перемогти. Ми, наприклад, ніколи не ставили мету перемогти російські війська, але вони ставлять. Чеченці, найголовніше, витримали час, коли ця війна була популярною для Путіна. Тепер вона дуже непопулярна. Тому ми витримаємо й далі. Люди, навіть ті, хто зараз емігрував, ніколи не забудуть того, що сталося, і не простять. Навіть якщо сьогодні війна б закінчилася й була збережена та ж політична складова у взаєминах Чечні й Росії, війна приречена поновитися через п’ять років. Тому що з’явиться новий Джохар Дудаєв, новий Басаєв, новий Масхадов, і знову підніме народ, нагадавши йому, що було... Завважте, щоразу ми проходимо все жорстокіші форми каральних акцій з боку Росії. Тому сьогодні, не вирішивши основне питання, припинити опір — значить, приректи себе через п’ять років на ще страшніші акції. Нині це усвідомили всі. Навіть ті, хто на початку війни підігрував Путіну. Наприклад, Руслан Хасбулатов.

— Хто сьогодні може вести переговори з Кремлем від імені чеченського народу?

— Повинен вести тільки Масхадов.

— Ви впевнені в тому, що особисто ви і Масхадов представляєте сьогодні чеченський народ?

— Я чекав на це питання. Так, я зараз не там. Так, я почуваюся некомфортно, я комплексую, тому що я не там... Але водночас мене заспокоює те, що Масхадов там. А я його представляю. Чеченський народ обрав Масхадова, отже, Масхадов представляє чеченський народ. А я — спецпредставник Масхадова, і в цьому сенсі теж представляю чеченський народ. І ніколи ніякого призначенця з Москви чеченці не визнають. Такі спроби тривають з 1991 року, аж до Кадирова зараз, і не виходить нічого.

— Ваше ставлення до Кадирова — теперішнього голови адміністрації Чечні.

— І в нас, і у вас не прийнято говорити про небіжчиків погано. Треба говорити добре. А доброго нічого сказати не можу.

— Яке політичне майбутнє Кадирова, на ваш погляд?

— У нього немає майбутнього в Чечні.

— А Кадиров каже, що у вас немає майбутнього в Чечні. І в Масхадова теж...

— Упевнений, його фізично знищать ті, хто його тримає при владі. До моменту виводу військ із Чечні. До речі, я не виключаю й стихійного виходу. Кадиров — абсолютно не чеченська проблема. Це проблема тих, хто його виплекав і посадив. Кадиров нині провокує народ і закликає до громадянської війни всередині Чечні — проти ворогів Кадирова і його людей. Це відбувається для того, щоб, розв’язавши її, втекти від відповідальності за страшні злочини, вчинені в Чечні.

— Не він один тікає від відповідальності...

— Ми зі свого боку — і Масхадов, і я — готові стати перед Міжнародним судом і відповідати тією мірою, якою ми завинили у всьому, що сталося в Чечні. Поруч із воєнними злочинцями. Впевнений, за будь-якого результату — такий процес буде. Якщо чеченцям не вдасться його домогтися, війна між Чечнею і Росією ніколи не закінчиться. Досі російські генерали робили на чеченській крові кар’єри, одержували ордени, звання, збагачувалися, ставали політиками... Але ніхто жодного разу не відповів. І якщо знову цього не буде, ми приречені на повторення. Російський генералітет звик рости на чеченській крові й самостійно не відмовиться від цієї традиції.

— Але й у вас, у вашому середовищі, теж не все так просто. Хіба у ваших рядах — єдність?

— А хіба в нас був привід — наприклад, один день перемир’я, — щоб підтвердити, що Масхадову хтось із загонів не підкорився? Хіба в Масхадова була можливість віддати наказ усім загонам не стріляти?.. І хтось йому відповів: «Ні, Аслане»? Такого факту в нас немає. І наказу не було. І перемир’я теж, яке б хтось із його підлеглих порушив. Що дало підстави кому-небудь стверджувати, що Масхадов не контролює сили опору? Із 1991 року чеченцям навіюють, що вони — вороги один одному... А в нас — свій менталітет. На відміну від інших народів, від інших східних людей, кров на нас діє витверезливо, а не навпаки. Тому що кожний знає: за цю кров треба буде відповідати.

— Проте 18 чеченських омоновців підірвали наприкінці квітня в Грозному, і командир ОМОНу Муса Газимагомадов мусить тепер знайти й знищити вбивць. Адже він несе відповідальність перед родинами тих, кого призвав у загін, а вони загинули... Хіба це не внутрішньочеченська громадянська війна?

— Я не маю сумнівів, що це вчинили російські спецслужби.

— Чому, власне, вони? Всі кажуть... Але як довести?

— Менталітет у нас такий. У чеченських підрозділах нічого не можна приховати. Хоч як, але він мусить сказати, що це вчинив він. Хоч комусь... А той, кому сказали, іще хоч комусь мусить сказати, що він знає, хто це зробив... А нині немає такої людини.

— Зараз багато розмов на всіх рівнях, і серед чеченців теж, про пошук певної компромісної фігури як глави Чечні, яка могла б влаштувати і більшість чеченців, і Кремль. Як ви до цього ставитеся?

— Ніяких компромісних фігур не буде. Є президент, якого обрав народ...

— А він візьме й відречеться... Про це чимало чеченців нині говорять.

— Не відречеться.

— Чому ви в цьому такі впевнені?

— Він — не Шаміль (Басаєв). Різниця між призначенцем і обраним президентом величезна. Дудаєв був обраним і не відмовився — він загинув. Масхадов ніколи не втече, не відмовиться, не відречеться. А життя чи смерть — це в руках Всевишнього.

— Проте такий сценарій існує, і його малюють самі чеченці — навіщо лицемірити? — що в перший день кінця війни й виходу з підпілля Масхадов залишить свою посаду, передавши повноваження саме тій компромісній для всіх фігурі, яку зараз шукають. Як ви до цього ставитеся?

— Аслан не вчинить так. Це не вотчина Масхадова — а воля народу. Її неможливо передоручити. Ніхто цього не допустить.

— Але є люди — депутат Асланбек Аслаханов, той же Руслан Хасбулатов, наприклад, — які готові й мають відповідні пропозиції від Кремля стати цими перехідними компромісними фігурами. Компроміс полягає в тому, що треба домовитися заради порятунку народу. Переходу від Чечні масхадовської — до якоїсь іншої...

— Не Кремль це буде вирішувати, куди буде цей перехід. Чеченці будуть вирішувати.

— У якому вигляді чекати такого рішення?

— Через вибори. Пройдуть інші вибори, обере народ Аслаханова — буде президентом Аслаханов.

— Як ви вважаєте, коли такі вибори можливі?

— Гадаю, війна триватиме ще рік. Потім — вибори.

— На ваш погляд, у чому головна помилка Масхадова?

— Не лише його. Наша помилка — його соратників, хто пройшов з ним першу війну, — полягає в тому, що ми прийняли за чисту монету той пропагандистський виверт, який нам підкинув Кремль після Хасав-Юрта, що ми перемогли в першу війну. Це була наша трагічна помилка, за яку ми зараз і розплачуємося. І не лише ми, але й весь наш народ. Річ у тім, що ніякої перемоги не було. 120 тисяч загинули... Зруйновано всю інфраструктуру, стерті з лиця землі села й міста... А ми святкували перемогу. Нагороди привласнювали, звання. Якби ми тоді пред’явили рахунок як жертви антинародної війни, може, другої війни взагалі б не було. Але ми не зробили цього, і на переможній хвилі наламали стільки дров... Порівняти можна лише з дитячим садком. Російські спецслужби нас «розвели», і це обернулося національною трагедією. За будь-якого результату чеченці — жертви війни.

— Жертв уже занадто багато. З усіх сторін. Як особисто вас змінила друга чеченська війна?

— Нічого не можу сказати, крім одного: до усвідомлення багато чого я дійшов лише в ході другої війни. І до того, що ми були наївні й повірили, що це так просто може закінчитися, як Хасав-Юрт.

— Ви стоїте, як і раніше, на позиціях суверенітету Чечні?

— Якщо є яка-небудь інша форма, яка буде гарантувати безпеку чеченському народу, ми готові її прийняти. Але не з цим керівництвом, не з Путіним про це говорити.

— Очевидно, розмова відбудеться не швидко: Путін розраховує на другий термін.

— Це проблема Росії.

— Проблема Росії — проблема Чечні...

— Безумовно. Але справа в тому, що від чеченців зараз залежить дуже мало. Нам залишилося лише продовжувати опір. Нічого іншого. Я хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли. Я комплексую, тому що говорити про опір тут, сидячи в холі готелю дуже далеко від Чечні, не в моїй натурі. Я завжди був у процесі, у гущі подій. А зараз, волею долі, — тут. Але вже дуже багато чеченців усвідомили, що іншого вибору, крім як продовжувати опір, незалежно від мене, Масхадова, Басаєва, у них немає. Це усвідомило, насамперед, молоде покоління.

— Але ось, уявімо, Масхадова Путін запрошує в Кремль на переговори. І що? Він відмовиться?

— Так, тепер уже не поїде. По-перше, немає гарантій безпеки.

— Добре. Зустріч — у «Шереметьєво», як у вас із Казанцевим?..

— У «Шереметьєво» — теж. Не через страх. Масхадов просто не має права на помилку.

— Добре, вам телефонує Казанцев і каже: «Давайте зустрінемося знову».

— Я теж скажу: «Ні». Знову під якусь політичну кон’юнктуру грати? Або Буш приїжджає... Або ще що-небудь... Ні.

— А вам особисто війна не набридла?

— Хіба в мене є вибір?

— Як ви уявляєте своє повернення в Чечню?

— Це — особисте питання. Я не можу пояснити... Але на білому коні.

— Де Масхадов житиме після війни?

— У Чечні. Я ні на хвилину не сумніваюся в цьому. І я зараз не в Чечні лише тому, що мені нині доручено представляти Масхадова в Європі й міжнародних інститутах. Я з Чечні не вийшов — мене звідти винесли, пораненого. І я повернуся. Заради цього й живу.

— Кому, на вашу думку, у Чечні будуть ставити пам’ятники після другої чеченської війни?

— Нікому. Героїв у цій війні вже не буде. Як і переможців. Нація геть принижена, ображена. Герої до цього свій народ не доводять.




Післямова


Люди телефонують у редакцію, люди пишуть листи й дуже часто запитують: «Навіщо ви все це пишете? Навіщо нас лякаєте? Для чого це нам?»

Упевнена, так треба.

З однієї простої причини: ми — сучасники цієї війни, й однаково нам відповідати за неї... І тоді не відбудешся класичним радянським: мовляв, не був, не займався, не брав участі...

Тож знайте. І ви будете вільні від цинізму.

І від расизму, у вир якого все безтямніше котиться наше суспільство.

І від гарячкових і страшних особистих рішень — стосовно того, хто є хто на Кавказі, й чи є там нині взагалі герої...




Додаток

Що таке Чечня? Хто такі чеченці? Скільки було російсько-чеченських воєн? Хто й за що воював і воює?[9]


Спочатку кілька об’єктивних характеристик. Чечня — невелика територія, розташована на північно-східних схилах Головного Кавказького хребта. Чеченська мова належить до східнокавказької (нахсько-дагестанської) мовної гілки. Самі себе чеченці називають нохчами, чеченцями ж їх нарекли росіяни приблизно в 17-му столітті. Поруч з чеченцями жили й живуть інгуші — народ, дуже близький до них і мовою (інгушська й чеченська ближчі, ніж російська й українська), й культурою. Разом ці два народи іменують себе вайнахами, що в перекладі означає «наш народ». Чеченці — найчисельніший етнос Північного Кавказу.

Давня історія Чечні відома доволі мало — в тому сенсі, що залишилося мало об’єктивних свідчень. У Середньовіччі вайнахські племена, як і весь цей регіон, опинилися на шляху переміщення величезних кочових тюркомовних та іраномовних племен. І Чингісхан, і Батий намагалися підкорити Чечню. Але, на відміну від багатьох інших північнокавказьких народів, чеченці все одно тримали вольницю аж до падіння Золотої Орди й не скорялися жодним завойовникам.

Перше вайнахське посольство в Москву відбулося в 1588 році. Тоді ж, у другій половині 16-го сторіччя, на території Чечні з’являються перші невеликі козачі містечка, а у 18-му столітті російський уряд, приступаючи до завоювання Кавказу, організовує тут спеціальне козаче військо, що стало опорою колоніальної політики імперії. Відтоді починаються російсько-чеченські війни, що тривають дотепер.

Перший їх етап відноситься до кінця 18-го століття. Тоді, протягом семи років (1785–1791 рр.), об’єднане військо багатьох північнокавказьких народів-сусідів під керівництвом чеченця шейха Мансура вело визвольну війну проти Російської імперії на території від Каспійського до Чорного морів. Причиною тієї війни стала, по-перше, земля і, по-друге, економіка, тобто спроба російського уряду замкнути на себе багатовікові торгові шляхи Чечні, що проходили через її територію. Це було пов’язане з тим, що до 1785 року царський уряд завершив спорудження системи прикордонних укріплень на Кавказі, так званої Кавказької лінії від Каспію до Чорного моря, і почався процес, по-перше, поступового відбирання родючих земель у горців, а по-друге, стягування на користь імперії мита з товарів, що перевозилися через Чечню.

Незважаючи на задавненість цієї історії, саме в наш час неможливо оминути фігуру шейха Мансура. Він — особлива сторінка чеченської історії, один із двох чеченських героїв, чиє ім’я, пам’ять та ідейну спадщину використовував генерал Джохар Дудаєв для здійснення так званої «чеченської революції 1991 року», приходу до влади, оголошення незалежності Чечні від Москви, що й призвело, серед іншого, до початку десятиліття сучасних кровопролитних і середньовічно-жорстоких російсько-чеченських воєн, свідком яких ми є, і опис яких і став єдиною причиною появи на світ цієї книжки.

Шейх Мансур, за свідченням сучасників, був фанатично відданий головній справі свого життя — боротьбі з невірними й об’єднанню північнокавказьких народів проти Російської імперії, за що й воював аж до полону в 1791 році й заслання в Соловецький монастир, де він і помер. На початку 90-х років 20-го століття в збуреному чеченському суспільстві, з вуст у вуста й на численних мітингах, люди переказували одне одному такі слова шейха Мансура: «Для слави Всевишнього я з’являтимуся на світ щоразу, коли нещастя буде небезпечно загрожувати правовірності. Хто за мною піде, той буде врятований, а хто не піде за мною, проти того я зверну зброю, яку пошле пророк.» На початку 90-х «пророк послав» зброю генералу Дудаєву.

Іншим чеченським героєм, ім’я якого також підняли на прапор боротьби у 1991 р., був імам Шаміль( 1797–1871) — лідер наступного етапу кавказьких воєн, уже 19-го століття. Імам Шаміль вважав шейха Мансура своїм учителем. А генерал Дудаєв наприкінці 20-го століття, у свою чергу, зараховував уже їх обох до своїх учителів. Важливо знати, що вибір Дудаєва був точним: шейх Мансур та імам Шаміль саме тому є незаперечними народними авторитетами, що боролися за волю й незалежність Кавказу від Росії. Це — принципово для розуміння національної психології чеченців, які з покоління в покоління вважають Росію невичерпним джерелом більшості своїх лих. При цьому і шейх Мансур, й імам Шаміль — зовсім не декоративні й вийняті з нафталіну персонажі далекого минулого. Досі обидва вони глибоко шановані як герої нації навіть у молодіжному середовищі, про них складають пісні. Наприклад, найсвіжішу, щойно записану на касети автором, молодим самодіяльним естрадним співаком, я почула в Чечні й Інгушетії в квітні 2002 року. Пісня звучала з усіх авто й торгових яток...

Ким же був імам Шаміль на тлі історії? І чому він зумів залишити настільки глибокий слід у сердечній пам’яті чеченців?

Отже, у 1813 р. Росія повністю закріплюється в Закавказзі. Північний Кавказ стає тилом Російської імперії. У 1816 р. намісником Кавказу цар призначає генерала Олексія Єрмолова, який усі роки свого намісництва проводив напрочуд жорстоку колоніальну політику з одночасним насадженням козацтва (тільки в 1829 р. на чеченські землі було переселено понад 16 тисяч селян із Чернігівської й Полтавської губерній). Воїни Єрмолова немилосердно спалювали чеченські аули разом із людьми, знищували ліси й посіви, а вцілілих чеченців виганяли в гори. Будь-яке невдоволення горців спричиняло проведення каральних акцій. Найяскравіші свідчення цього залишилися у творчості Михайла Лер-монтова і Льва Толстого, оскільки обидва вони воювали на Північному Кавказі. У 1818 р. для залякування Чечні була споруджена фортеця Грозна (нині місто Грозний).

На єрмоловські репресії чеченці відповідали повстаннями. У 1818 р. з метою їхнього придушення й почалася Кавказька війна, що тривала більше сорока років із перервами. У 1834 р. наїб Шаміль (Хаджи-Мурад) був проголошений імамом. Під його керівництвом почалася партизанська війна, в якій чеченці боролися запекло. Ось свідчення історика кінця 19-го століття Р. Фадєєва: «Горська армія, що значно збагатила російську військову справу, була явищем надзвичайної сили. Це була найсильніша народна армія, з якою зустрівся царат. Ні горці Швейцарії, ні алжирці, ні сикхи Індії ніколи не досягали у військовому мистецтві таких висот, як чеченці й дагестанці.»

У 1840 р. спалахує загальне збройне чеченське повстання. Після нього, досягнувши успіху, чеченці вперше намагаються створити свою державу — так званий імамат Шаміля. Але повстання придушується з наростаючою жорстокістю. «Наші дії на Кавказі нагадують усі нещастя первісного завоювання Америки іспанцями, — писав у 1841 р. генерал Микола Раєвський-старший. — Дай Боже, щоб завоювання Кавказу не залишило в російській історії кривавого сліду історії іспанської.» У 1859 р. імам Шаміль зазнає поразки й опиняється в полоні. Чечня, розграбована й зруйнована, однак ще близько двох років запекло опирається приєднанню до Росії.

У 1861 р. царський уряд нарешті сповістив про завершення Кавказької війни, у зв’язку з чим скасував Кавказьку укріплену лінію, створену для підкорення Кавказу. Чеченці сьогодні вважають, що в Кавказькій війні 19-го століття вони втратили три чверті свого народу; по обидва боки тоді загинуло кілька сотень тисяч людей. По закінченні війни Імперія приступила до переселення чеченців, що вижили, з родючих північнокавказьких земель, які відтепер призначалися козакам, солдатам і селянству з глибинних російських губерній. Уряд утворив спеціальну Комісію з переселення, що видавала кошти й транспорт переселенцям. Із 1861 по 1865 роки в Туреччину було таким чином перевезено близько 50 тисяч осіб (це цифра чеченських істориків, офіційна — понад 23 тисячі). Одночасно на приєднаних чеченських землях тільки з 1861 по 1863 р. було засновано 113 станиць, і в них розселено 13 850 козачих родин.

Із 1893 р. у Грозному починається видобуток великої нафти. Сюди приходять іноземні банки й інвестиції, створюються великі підприємства. Починається бурхливий розвиток промисловості й торгівлі, що принесло взаємне пом’якшення й загоювання російсько-чеченських образ і ран. Наприкінці 19-го — на початку 20-го століття чеченці активно беруть участь у війнах уже на стороні Росії, що їх підкорила. Ніякого зрадництва з їх боку немає. Навпаки, існує чимало свідчень їхньої надзвичайної мужності й самовідданості в боях, про їхнє презирство до смерті й уміння терпіти біль і злигодні. У Першу світову цим прославилася так звана «Дика дивізія» — чеченський та інгушський полки. «Вони йдуть у бій, як на свято, і так само святково вмирають...» — писав сучасник. Під час Громадянської війни більшість чеченців проте підтримало не Білу гвардію, а більшовиків, вважаючи, що це боротьба з Імперією. Участь у Громадянській війні на стороні «червоних» для більшості сучасних чеченців є й зараз принциповим. Характерний приклад: через десятиліття нових російсько-чеченських воєн, коли любов до Росії втратили навіть ті, в кого вона доти була, у Чечні можна зустріти такі картини, як та, яку я бачила в селищі Цоцан-Юрт у березні 2002 р. Багато будинків не відновлені, сліди руйнувань і горя всюди, але пам’ятник декільком сотням воїнів цоцан-юртівців, що загинули в 1919 р. у боях з армією «білого» генерала Денікіна, відреставрований (був неодноразово обстріляний) і в прекрасному стані.

У січні 1921 р. було проголошено Горську радянську республіку, у склад якої увійшла й Чечня. З умовою: щоб чеченцям були повернуті відібрані царським урядом землі й був визнаний шаріат і адати, древні правила чеченського народного життя. Але вже через рік Горська республіка почала занепадати (повністю вона ліквідована в 1924 р.). А Чеченську область вивели з неї як окреме адміністративне утворення ще в листопаді 1922 р. Утім, у 20-і роки Чечня починає розвиватися. У 1925 р. з’являється перша чеченська газета. У 1928-му починає працювати чеченська радіостанція. Помалу ліквідовується безграмотність. У Грозному відкриваються два педагогічних і два нафтових технікуми, а в 1931-му — перший національний театр.

Але водночас це роки й нового етапу державного терору. Першою його хвилею змило 35 тисяч найбільш авторитетних на той час чеченців (муллів і заможного селянства). Другою — три тисячі представників чеченської інтелігенції, яка щойно зароджувалася. У 1934 р. Чечня й Інгушетія об’єднані в Чечено-Інгушську автономну область, а в 1936 р. — у Чечено-Інгушську автономну республіку зі столицею в Грозному. Це не врятувало: в ніч із 31 липня на 1 серпня 1937 р. були заарештовані ще 14 тисяч чеченців, які чимось виділялися (освітою, соціальною активністю...). Частина була розстріляна майже відразу, інші загинули в таборах. Арешти тривали до листопада 1938 року. У результаті була ліквідована майже вся партійно-господарська верхівка Чечено-Інгушетії. Чеченці вважають, що за 10 років політичних репресій (1928–1938 р.) загинуло більше 205 тисяч осіб із найактивнішої частини вайнахів.

При цьому в 1938 р. у Грозному відкривається педінститут — легендарний навчальний заклад, кузня чеченської й інгушської інтелігенції на багато десятиліть, що переривав свою роботу лише на період депортації й воєн і дивом зберіг у першу (1994–1996 р.) і другу (з 1999 р. дотепер) війни свій унікальний педагогічний колектив.

Перед Великою вітчизняною війною вже тільки чверть населення Чечні залишалася неписьменною. Працювали три інститути і 15 технікумів. У Великій вітчизняній брало участь 29 тисяч чеченців, чимало з них пішли на фронт добровольцями. 130 були представлені до звання Героя Радянського Союзу (одержали тільки вісім, через «погану» національність), а більше чотирьохсот загинули, захищаючи Брестську фортецю.

23 лютого 1944 р. відбулося сталінське виселення народів. Більше 300 тисяч чеченців і 93 тисячі інгушів депортували в Середню Азію за один день. Депортація забрала життя 180 тисяч людей. На 13 років була заборонена чеченська мова. Лише в 1957 р., після розвінчання культу особи Сталіна, усім, хто вижив, було дозволено повернутися й відновити Чечено-Інгушську АРСР. Депортація 44-го року — найтяжча травма народу (кожен третій сучасний чеченець, як вважається, пройшов через виселення), і народ дотепер панічно боїться її повторення; стало традицією скрізь вишукувати «руку КДБ» й ознаки нового переселення, що готується.

Сьогодні багато чеченців говорять, що найкращим часом для них, хоча вони й залишалися нацією «неблагонадійною», були 60–70-ті роки, незважаючи на тогочасну політику насильницької русифікації. Чечня відбудувалася, знову стала промисловим центром, багато тисяч людей здобули гарну освіту. Грозний перетворився в найкрасивіше місто Північного Кавказу, тут працювали кілька театральних труп, філармонія, університет, знаменитий на всю країну нафтовий інститут. При цьому місто розвивалося як космополітичне. Тут спокійно жили й дружили люди найрізноманітніших національностей. Ця традиція була настільки міцною, що витримала випробування першою чеченською війною й збереглася досі. Першими рятівниками росіян у Грозному виступали їхні сусіди-чеченці. Але й першими їхніми ворогами були «нові чеченці» — агресивні загарбники Грозного часів приходу до влади Дудаєва, маргінали, що прийшли із сіл для реваншу за колишні приниження. Однак утечу російськомовного населення, що почалася від «чеченської революції 91-го року», більшість грозненців сприйняли з жалем і болем.

З початком перебудови і тим паче з розвалом СРСР Чечня знову стає ареною політичних протистоянь і провокацій. У листопаді 1990 р. збирається З’їзд чеченського народу й проголошує незалежність Чечні, приймаючи Декларацію про державний суверенітет. Активно дискутується ідея про те, що Чечня, яка видобуває 4 млн. тонн нафти в рік, спокійно виживе й без Росії. На сцені з’являється національний лідер радикального спрямування — генерал-майор Радянської армії Джохар Дудаєв, який на піку повсюдних пострадянських суверенітетів стає главою нової хвилі національно-визвольного руху і так званої «чеченської революції» (серпень-вересень 1991 р., після путчу ГКЧП у Москві — розгін Верховної Ради республіки, перехід влади до неконституційних органів, призначення виборів, відмова ввійти до складу Російської Федерації, активна «чеченізація» усіх сторін життя, міграція російськомовного населення). 27 жовтня 1991 р. Дудаєв був обраний першим президентом Чечні. Після виборів він повів справу до повного відокремлення Чечні, до власної державності для чеченців як єдиної гарантії, що колоніальні наміри Російської імперії стосовно Чечні більше не повторяться.

Тоді ж «революція» 91-го року з перших ролей у Грозному фактично змела невеликий прошарок чеченської інтелігенції, місце якої заступили, в основному, маргінали, більш сміливі, тверді, непримиренні й рішучі. Управління економікою переходить до рук тих, хто не знає, як нею управляти. Республіку лихоманить: не припиняються мітинги й демонстрації. І під цей галас чеченська нафта спливає невідомо куди... У листопаді-грудні 1994 р. в результаті всіх цих подій починається перша чеченська війна. Її офіційна назва — «захист конституційного ладу». Починаються кровопролитні бої, чеченські формування б’ються запекло. Перший штурм Грозного триває чотири місяці. Авіація й артилерія зносять квартал за кварталом разом із цивільним населенням... Війна перекидається на всю Чечню...

У 1996 р. стало ясно, що кількість жертв по обидва боки вже більше 200 тисяч. А Кремль трагічно недооцінив чеченців: намагаючись зіграти на міжкланових і міжтейпових інтересах, він лише консолідував чеченське суспільство й спричинився таким чином до небаченого підйому духу народу, а отже, перетворив війну в мало перспективну для себе. До кінця літа 1996 р. зусиллями тодішнього секретаря Ради Безпеки Росії генерала Олександра Лебедя (загинув в авіакатастрофі у 2002 році) безглузде кровопролиття вдалося припи-нити. У серпні був укладений Хасав-Юртівський мирний договір (підписані «Заява» — політична декларація і «Принципи визначення основ взаємин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою» — про не-війну протягом п’яти років). Під документами — підписи Лебедя й Масхадова, начальника штабу сил чеченського опору. Під ту пору президент Дудаєв уже мертвий: його знищили самонавідною ракетою в момент телефонної розмови по супутниковому апарату.

Хасав-Юртівський договір поставив крапку в першій війні, але й заклав передумови другої. Російська армія вважала себе приниженою й ображеною «Хасав-Юртом» — тому що політики їй «не дали довести справу до кінця», — що й визначило безприкладно жорстокий реванш у ході другої чеченської війни, середньовічні методи розправи і з цивільним населенням, і з бойовиками.

Утім, 27 січня 1997 р. другим президентом Чечні стає Аслан Масхадов (вибори пройшли в присутності міжнародних спостерігачів і визнані ними) — колишній полковник Радянської армії, який із початком першої чеченської війни очолив опір на боці Дудаєва. 12 травня 1997 р. президентами Росії й самопроголошеної Чеченської республіки Ічкерії (Борисом Єльциним і Асланом Масхадовим) був підписаний «Договір про мир і принципи мирних взаємин» (геть забутий нині). Керувати Чечнею «з відкладеним політичним статусом» (згідно з Хасав-Юртівським договором) взялися польові командири, що висунулися на лідируючі позиції в ході першої чеченської війни. Більшість з них були людьми хоч і відважними, але неосвіченими й малокультурними. Як показав час, військова еліта Чечні перерости в політичну й економічну не змогла. Почалася небачена гризня «біля трону», в результаті якої влітку 1998 р. Чечня опинилася на порозі громадянської війни, через протиріччя між Масхадовим і його супротивниками. 23 червня 1998 р. на Масхадова відбувається замах. У вересні 1998 р. польові командири, очолювані Шамілем Басаєвим (на той період — прем’єр-міністром Ічкерії), вимагають відставки Масхадова. У січні 1999 р. Масхадов уводить шаріатське правління, починаються публічні страти на майданах, але й це не рятує від розколу й непокори. Одночасно Чечня стрімко падає в прірву бідності, люди не одержують зарплат і пенсій, школи працюють із перебоями або не працюють узагалі, «бородані» (ісламісти-радикали) у багатьох районах нагло диктують свої правила життя, розвивається «заручниковий» бізнес, республіка стає сміттєзборищем російського криміналу, а президент Масхадов нічого з цим зробити не може...

У липні 1999 р. загони польових командирів Шаміля Басаєва («герой» рейду чеченських бійців на Будьоновськ, із захопленням лікарні й пологового будинку, результатом чого став початок мирних переговорів) і Хаттаба (араба із Саудівської Аравії, що помер у своєму таборі в горах Чечні в березні 2002 р.) почали похід на дагестанські гірські села Ботліх, Рахата, Ансалта і Зондак, а також рівнинні Чабанмахи й Карамахи. Росія мусила чимось відповідати?.. Але в Кремлі немає єдності. І результатом чеченського рейду на Дагестан стає зміна керівництва російських силових структур, призначення директора ФСБ Володимира Путіна спадкоємцем старіючого президента Єльцина і прем’єр-міністром РФ — на тій підставі, що у вересні 1999 р., після серпневих вибухів житлових будинків у Москві, Буйнакську й Волгодонську з численними людськими жертвами, він погодився почати другу чеченську війну, віддавши наказ про початок «антитерористичної операції на Північному Кавказі».

Відтоді багато чого змінилося. 26 березня 2000 р. Путін став президентом Росії, на повну піарівську котушку використавши війну як засіб формування образу «сильної Росії» й «залізної руки» у боротьбі з її ворогами. Але, ставши президентом, він так війну й не зупинив, хоча після свого обрання мав для цього кілька реальних шансів. У результаті кавказька кампанія Росії тепер уже 21-го століття знову перетворилося на хронічну й вигідну занадто багатьом. По-перше, військовій верхівці, яка робить собі блискучі кар’єри на Кавказі, отримує ордени, звання, чини й не бажає розставатися з годівницею. По-друге, середній і низовій військовій ланці, яка має стійкий прибуток на війні за рахунок дозволеного зверху повального мародерства в селах і містах, а також масових поборів із населення. По-третє, і одним, й іншим, разом узятим — у зв’язку з участю в нелегальному нафтовому бізнесі в Чечні, який поступово, в ході війни, перейшов під спільний чеченсько-федеральний контроль, позначений державним, по суті, бандитизмом («дахом» його виступають федерали). По-четверте, так званій «новій чеченській владі» (ставленикам Росії), що нагло наживається на коштах, які виділяє держбюджет на відновлення й розвиток економіки Чечні. По-п’яте, Кремлю. Розпочавшись як стовідсотково піарівська акція під вибори нового президента Росії, війна згодом стала зручним засобом лакування справжньої дійсності поза територією війни — відволікання суспільної уваги від проблем всередині керівної еліти, в економіці, політичних процесах. На російських штандартах сьогодні — рятівна ідея необхідності захисту Росії від «міжнародного тероризму» в особі чеченських терористів, постійне підігрівання якої дозволяє Кремлеві маніпулювати суспільною думкою як заманеться. Що цікаво: «вилазки чеченських сепаратистів» тепер виникають на Північному Кавказі щоразу «вчасно» — коли в Москві починається черговий політичний чи корупційний скандал.

Так воювати на Кавказі можна десятиліття поспіль, як у 19-му столітті...

Залишається додати, що нині, через три роки після початку другої чеченської війни, яка знову забрала багато тисяч життів по обидва боки, ніхто точно не знає, скільки людей живе в Чечні і скільки взагалі чеченців на планеті. Різні джерела оперують цифрами, що відрізняються на сотні тисяч осіб. Федеральна сторона применшує втрати й масштаби біженського ісходу, чеченська — перебільшує. Тому єдиним об’єктивним джерелом залишаються результати останнього перепису населення в СРСР (1989 р.). Чеченців тоді налічувалося близько мільйона. А разом із чеченськими діаспорами Туреччини, Йорданії, Сирії та деяких країн Європи (в основному це нащадки переселенців часів Кавказької війни 19-го століття й Громадянської війни 1917–20 рр.) чеченців було трохи більше мільйона. У першу війну (1994–1996 рр.) загинуло близько 120 тисяч чеченців. Кількість загиблих у другу війну невідома. З огляду на міграцію після першої війни й протягом нинішньої (з 1999 р. і дотепер), зрозуміло, що відбулося повсюдне збільшення чисельності чеченських діаспор за рубежем. Але наскільки — теж невідомо, внаслідок розпорошеності. За моїми особистими й необ’єктивними даними, базованими на постійному, протягом усієї другої війни, спілкуванні з головами районних і сільських адміністрацій, у Чечні нині залишається від 500 до 600 тисяч осіб.

Багато населених пунктів виживають як автономні, переставши очікувати допомоги як із Грозного, від «нової чеченської влади», так і з гір, від масхадовців. Радше, зберігається і зміцнюється традиційний соціальний устрій чеченців — тейповий. Тейпи — це родові структури або «дуже великі родини», але не завжди по крові, а по типу сусідських громад, отже, за принципом походження з одного населеного пункту чи території. Колись сенсом утворення тейпів був спільний захист землі. Тепер сенс — фізичне виживання. Чеченці кажуть, що зараз існує понад 150 тейпів. Від дуже великих — тейпи Беной (близько 100 тисяч осіб, до нього належить відомий чеченський підприємець Малік Сайдулаєв, а також національний герой Кавказької війни 19-го століття Байсангур), Белгатой і Гендаргеной (до нього належали багато партійних керівників радянської Чечні), до маленьких — Туркхой, Мулкой, Садой (в основному це гірські тейпи). Деякі тейпи відіграють нині й політичну роль. Чимало їх продемонстрували свою громадську стійкість і у війнах останнього десятиліття, і в короткий проміжок між ними, коли існувала Ічкерія й діяв шаріат, який заперечує такий тип утворень, як тейпи. Але за чим майбутнє, наразі неясно.


Червень 2002 р.



ЖОВТЕ НА ЧОРНОМУ ЖИТТЯ ПІСЛЯ «НОРД-ОСТУ»


Доповнення, написане в грудні 2002 року


Усе менше віри в звичайне літочислення. Все більше здається, що в кожного з нас свій власний, особистий, календар, і саме його, а не звичні «січень, лютий, березень», людина й проживає в залежності від обставин, у які потрапляє. А може, й сама обирає?..

І в мене є такий календар на норд-остівський 2002-й рік, який стрімко добігає кінця. У моєму календарі немає жодної хронології й жодного зовнішнього сенсу. Наразі в ньому лише картинки року, що збігає, і логіка почуттів, які привели всіх нас до трагедії. «Почуттів? І всього лише?.. — розчаровано промовить хтось. — А як же аналіз? Прагматика? Холодний прогноз?»

Час Путіна — й без мене крижані роки, коли знову дозволено знищити тисячі життів «заради світлого антитерористичного майбутнього». Є кому аналізувати, а співпереживати — нікому. І тому дефіцитні почуття стають первинними. Особисто в моєму літочисленні...

Отже, мій календар і мої картинки.


Початок грудня. Минули сороковини по заручниках «Норд-Осту». І бодай поступово, але всім настав час приходити до тями — так належиться... А не виходить. Узагалі. Може, погода? У Москві — жорсткі, безсніжні грудневі морози, вони душу виймають, ці вперті нинішні московські морози. Як незатишно... Хтось із тих, що вижили після антимюзиклу, іноді приходить до мене в редакцію.

Ось Іра Фадєєва — у дверному прорізі. У чорному береті, чорному пальто й чорному светрі. У руках — розсип чогось жовтого. Це Іра принесла великий букет довгоногих жовтих троянд. На пам’ять про сина. Ірі 37 років, 23 жовтня вона пішла на «Норд-Ост» майже випадково: жили поруч, зібралися в театр, квитки виявилися простроченими, не роздягатися ж? І вона вмовила 15-літнього Ярослава, сина, десятикласника московської школи, піти на «Норд-Ост». Іра вижила, Ярослав загинув. Іра втекла з лікарні й упізнала його тіло в морзі, знайшла вхідний і вихідний кульовий отвір, одержала на руки довідку про смерть із прочерком у графі «ПРИЧИНА СМЕРТІ», тому що офіційна версія — «лише четверо застрелених, і всі терористами», а Ярослав виявлявся п’ятим і, значить, ідеологічно не корисним... І тому — прочерк у графі... І жодних шансів на розслідування... І взагалі ніяких шансів у Іри. Вона вийшла з моргу й кинулася з моста, але її виловили з Москви-ріки, й тепер вона страждає так, що немає слів, щоб утішити; принаймні, я їх не знаю... І, зрозуміло, жодної допомоги від імені держави, яка присудила її сина на смерть. Адже вона не жертва терористів — ніяких тобі реабілітаційних центрів, психологів, психіатрів... Суїциди серед колишніх заручників — реальність, із якою ми живемо в грудні... Жовте на чорному.


23 листопада. Ранній ранок. Мабуть, година шоста. Дуже хочеться забутися після безсонної ночі. Телефонний дзвоник: «Анно Степанівно, заберіть мене з міліції... Я знову щось не те...» Біжу до машини. Боже, як холодно, як трусить і тіпає... Ситі «мєнти» у відділенні на Ново-Олексіївській вулиці говорять гидоту. У глибині їхньої запльованої смердючої «каптьорки» — Ілля, зацькований, брудний, неголений, заблукалий, із виразом обличчя, начебто матір поховав...

Ілля — давній друг моїх дітей, я його знаю із самого дитинства, коли він, маленький рожевощокий здоровань, приходив із віолончеллю наперевіс у музичну школу в Мерзляковському провулку й пустував, дошкуляючи педагогам. Рік тому 24-літній Ілля став артистом оркестру в «Норд-Ості». Звісно, грав того розпроклятого вечора. Як чудово ми розуміємо лихо, коли воно прямо б’є по наших близьких! «Мамо, Ілля ж ТАМ! — кричав мені по телефону син 23 жовтня. — Мамо, що робити? Ти можеш як-небудь йому допомогти? Поговори з чеченцями! Мамо!» А я ніяк не могла допомогти... Тому що ТАМ не можна було використовувати особисті зв’язки, ТАМ не можна було просити за одного, можливо, присуджуючи інших. ТАМ можна було просити лише за всіх.

Ілля просидів усі три доби заручником, помітив, як пішов газ, відключився, але йому пощастило: з першими лужковськими «швидкими» потрапив у токсикологічне відділення Скліфа, у найкраще відділення, яке є в Москві, і його відкачали. Але тепер, через місяць, із ним погано. У нього ніби нерви над шкірою опинилися, він переглядає все своє життя, але ніяк не може переглянути, і скрізь бачить привід для боротьби... «Анно Степанівно, я знову як підліток... Що зі мною?» — «Тобі просто підлікуватися треба...» — «Я не можу бачити несправедливість... Анно Степанівно! Хіба лікарня допоможе? Що зі мною, Анно Степанівно?»

Отже, конкретно: Ілля в міліції, тому що запустив у когось тостером, який потрапив під руку, і «хтось» обурився. А до цього Ілля намагався виховувати на вулиці продавця овочів родом з Азербайджану, тому що прямо на його очах той помочився на церковну огорожу на Сухаревці. А ще Ілля зайшов у нічний клуб, де зазвичай збирається дуже інтелігентний народ і поети полюбляють читати нові вірші, й поліз у бійку з кимось, хто щось йому не так сказав...

«Що зі мною, Анно Степанівно? Заберіть мене звідси... Мене в «обєзьянніке» тримали, не дозволяли сидіти, лише стояти...» Один міліціонер серед усіх виявляється тямущим, вникає в катастрофу тендітного світу цього норд-остівського музиканта, і запитує: «Ви на нього можете вплинути? Якщо обіцяєте, відпущу.» Але як я можу що-небудь обіцяти? Я ж не психіатр... Але — обіцяю... І міліціонер продовжує: «Потримайте його поки що при собі. Хоча б якийсь час. Нехай заспокоїться, а то знову потрапить.»

Доки все це тривало — вже 9 ранку. Я саджаю Іллю в машину, і він відразу засинає: всю ніч боровся «з вітряками». У 9.30 у мене — виступ на щорічній конференції «КДБ: вчора, сьогодні, завтра», запрошена розповісти про те, як поводилися наші спецслужби, намагаючись протистояти теракту, з 23 по 25 жовтня. Я їду туди разом з Іллею. Саджаю його в дальньому кутку красивої театральної зали московської «Гелікон-опери» на Великій Нікітській, де КДБ-конференція орендувала зал. Ілля знову засинає, а я виголошую свою доповідь, не випускаючи з поля зору Іллю, боюся пропустити момент, якщо раптом він прокинеться й знову вирішить, що навколо вороги... «Що зі мною, Анно Степанівно?..»


25 жовтня. Саме те «25-те», за яким було «26-те», газове... Терористи виводять заручників під дулами автоматів, ті йдуть вервечкою по сходах із другого поверху на перший, щоб забрати принесені в театральний будинок воду й сік і віднести їх у зал для загального користування. І ще тому, що я про це просила терористів: умовою того, що я прийду до них поговорити, буде обов’язкова зустріч із заручниками. Ось чоловіки й хлопчики тепер мені назустріч, один за одним, приречено. Один кричить: «Ви! Там! Принесіть дезинфікуючі засоби! Я ж просив ще вранці!» Молодий хлопець у чорному костюмі оркестранта шепоче: «Вони сказали, що будуть убивати а, десятої... Вже з десятої... Вбивати... Передайте там... Будь ласка...» І Абубакар, терорист № 2 у «Норд-Ості», хоче виговоритися перед смертю; Абубакар, молодий хлопець, що виглядає старим. Сповідується: як дійшов до такого життя. «Як ви тут живете! Добре! А ми в лісах! Але ми теж хочемо, як люди!..» «Хо-че-мо... Хо-че-мо... Чуєте? Ми вас змусимо почути!..» Це луною зусібіч — звідкись зверху, де блок-пости в терористів по будинку... Заручників повертають знову вервечкою.

«Усе передала» — «Зрозумів», — одними губами натякає оркестрант. І губи в нього білого кольору. Той, хто кричав про дезинфікуючі засоби, пізніше виявився продюсером мюзиклу Васильєвим — я побачила його по телевізору, як він дякував президенту «за все» на післяштурмовій зустрічі в Кремлі. А хлопця з білими губами більше ніде й ніколи не зустрічала...

«Уже з десятої... Передайте...»

Легковажне американське 23 жовтня. Легко вдягнена, вбігаю в готель у Санта-Моніці — це така яскрава краса з пальмами на березі океану, часточка великого американського міста Лос-Анджелеса. Я щойно прочитала лекцію в місцевому університеті — для студентів, що навчаються журналістиці на Західному узбережжі США, і їхніх викладачів. У Москві, як і раніше, немає навчальних закладів, зацікавлених у тому, аби я щось там віщала з кафедри, але час від часу мені все-таки хочеться поділитися тим, що знаю, і тому, як тільки хтось пропонує, мчуся.

Лекція — про наше життя і, звичайно ж, про безконечну громадянську війну без жодних перемир’їв, що триває в моїй державі, — про другу чеченську, яка маніакально репродукує тероризм для внутрішнього користування ось уже четвертий рік поспіль. Студенти задають здивовані питання: як же так? А я кажу про різку радикалізацію загонів чеченського опору, про нове поповнення в лавах бійців за рахунок бажаючих помститися родичів замучених, убитих і викрадених людей, про те, що молодих бойовиків уже не влаштовує помірність Масхадова, що над ним бере гору Басаєв...

Отже, вбігаю в готель, портьє повідомляє, що мені дзвонили з Москви, з газети, у якій я працюю, що там щось трапилося... Телефоную, кажуть: «Захоплення заручників. Захоплений «Норд-Ост». Що робити, ніхто не знає...» — «Хто не знає?» — «Ніхто не знає» — «А Путін?» — «Мовчить». Настає ніч, у готель телефонує Лена Мілашина, наш кореспондент: «Терористи хочуть, щоб ви до них прийшли. Щойно висунули вимогу. Ви маєте сказати «так» або «ні» в прямому ефірі телекомпанії РЕН-ТВ — вам зараз звідти зателефонують.» Дзвонять. Кажу: «Так» Син проривається крізь ошаління телефонних дзвінків: «Ти цього не зробиш! Ти не зробиш! Ми не витерпимо! Ти просто не розумієш, що тут діється!» Ми розмовляємо погано, приречено, син дуже переживає, він втомився переживати за мене, він уже навіть не може висловити словами, як усі, хто поруч зі мною, втомилися від цих переживань, від того, що їхнє життя складається з них... Син просто шаліє, не домігшись від мене чіткого: «Звичайно, не зроблю».

Але пізніше саме він мені найбільше допоможе в усьому, що буде стосуватися переговорів із терористами, він буде тримати з ними зв’язок по телефону до мого прильоту з Лос-Анджелеса, за що після штурму до нього «сядуть на хвіст» феесбешники, прослуховуючи його телефонні розмови...

Але це — потім, опісля, коли я, у перервах між походами в «Норд-Ост», буду сидіти в штабі...

Штабі — з чого? З яких справ? У мене так і немає відповіді на це питання. Радше, мабуть, у штабі із захоплення, ніж зі звільнення, як з’ясується пізніше.

Отож, я буду сидіти 25-го до ночі в цьому штабі з офіцером на ім’я Женя, мене буде тіпати, як у лихоманці, від страху й холоду — полив, як на зло, дощ, пальто мокре, сушити ніде... І саме тут знову зателефонує мій син і скаже, що «він подумав», і, певно, буде краще для всієї ситуації — «терористи не причепляться, адже правда?» — якщо саме він, а не хтось інший, буде тягати зі мною в будинок воду й сік, тому що він же просто син, а не зі спецслужб, і ми схожі, й з паспорта зрозуміло, що син, і «це заспокоїть терористів...»

Я передам нашу розмову офіцеру Жені — у тому сенсі, що, може, справді, так буде краще для всіх? Адже голова в усіх у той момент працювала в одному напрямку: як допомогти, чорт забирай? Як? І Женя погляне на мене дуже уважно й запитає: «Ви що, цього хочете?» І тільки тоді я отямлюся і відповім: «Тільки через мій труп!» І засміюся.

Чому засміюся? Адже наступного ранку, коли трупи розвозитимуть по моргах, а родичі вистоюватимуть перед замкненими воротами лікарень, і всі ми будемо згоряти на вогні власного безсилля допомогти їм, я приїду в редакцію й розповім своєму головному редакторові про сина з його пропозицією вчорашнього вечора, і Діма, наш головний редактор, заплаче: «Які ж у нас діти!» — а я раптом зрозумію, що вночі засміялася, і стане соромно, я ледве не втягнула сина, і взагалі, у мене вже й сліз не залишилося... Не залишилося після прожитого 2002 року — такого, яким він виявився. З безконечними «зачистками» в Чечні, з безперервною низкою побачених трупів, з тим, що доводилося працювати, як похоронна команда...


2 грудня, знову ранній ранок. Дзвінок із «Эха Москвы»: «Прокоментуйте, будь ласка, що в Чечні вночі вбито голову адміністрації селища Алхан-Кала Маліку Умажеву». «Тобто як — вбито? Це точно?» І починаю кричати, тому що «точно».

Військові весь вечір напередодні каталися по селу на БТРах, а опівночі, в самісіньку комендантську годину, невідомі в камуфляжах і масках увійшли в дім Маліки, вивели її в сарай. Племінниці-підлітки, яких вона виховувала після загибелі брата, хапалися за «камуфляжі», благали не вбивати, але нічого не допомогло — Маліку розстріляли, і гади, що наловчилися за війну знищувати в тому числі й 54-літніх жінок із тиском, хворим серцем і вічно набряклими ногами, подалися геть.

Загинула ще одна моя «героїня», я писала про Маліку. Єдину й неповторну. Про що, звичайно, знали не всі. Тому що не хотіли знати. Але яка, власне, різниця? Маліка стала головою адміністрації одного із найскладніших чеченських сіл — Алхан-Кали («бараєвське» село, безконечні «зачистки», розстріли, понівечені трупи), коли вбили попереднього голову. І розум начебто мусив їй підказувати: «Сиди тихо, будь обережною...» А вона зробила прямо протилежне: стала найсміливішим і найзапеклішим сільським головою в цій убивчій для кожної людини зоні військової анархії, що зветься Чечня. І те, як вона поводилася, було подвигом. Сама, беззбройна, виходила Маліка проти танків, які вповзали в село. Сама, єдина з усіх сільських голів, прямо кричала в обличчя прокурорам-зрадникам: «Ви — гади!» — прокурорам, що злякалися генералів і просто фіксували катування й знищення людей. А генералам, які обдурили її й нишком убили жителів її села, вона кричала: «Негідники!» Вона несамовито воювала за крашу долю для Алхан-Кали.

І подібного не дозволяв собі в нинішній Чечні більше ніхто. Жоден чоловік. Яку б посаду в кожній із воюючих сторін він не займав.

Її, скромну взагалі-то сільську начальницю, обрану народним сходом, особисто й люто ненавидів начальник нашого Генерального штабу червонолампасий і при великих зірках генерал Квашнін. Причому ненавидів так, що плів про неї різноманітну мерзотну брехню, використовуючи для цього доступ до телекамер. А вона? А вона йшла тільки вперед обраним шляхом й у відповідь на квашнінську неправду подавала на цього «воєначальника» в суд, чудово знаючи, що проти Квашніна бояться й пискнути майже всі, хто засідає навіть у Кремлі, а не те що живе в Алхан-Калі. Знаючи, що Квашнін не прощає тим, хто його не боїться...

Її проганяв Кадиров зі свого «високого» урядового порога в Грозному. Тому що панічно боявся розмовляти з нею, оскільки вона за словом у кишеню ніколи не лізла, ні за якої влади. Проганяв, бо знав, що називає вона його не інакше як «народопродавцем», який чудово виглядає лише на тлі свого кремлівського заступника, але аж ніяк не на тлі народу — тих, кого поставлений «ощасливити». І ще чудово знав: Маліка зробить усе від неї залежне, щоб не допустити Кадирова у «всенародно обрані» «президенти Чечні», чого він якраз домагався. А від неї залежали 20 тисяч голосів. І якби 20-тисячна Алхан-Кала почула від своєї Маліки, що за Кадирова не варто голосувати, він би втратив ці 20 тисяч...

Її обожнювали односельці — алхан-калинці. А Кадиров не прощає тим, кого обожнює народ, тому що його народ ненавидить, і Кадиров чудово це знає...

Я дуже поважала Маліку, а тому іноді задавала їй дурнуваті питання. Наприклад: «Маліко, як же ви не боїтеся бути такою сміливою? Вб’ють же... Не одні, так інші...» І вона відповідала: «Аню, зрозумій, я почуваю себе Данком...» І я тоді, це було нинішнього літа, зніяковіла. Подумала: «Ну як можна про Маліку, яка називає себе Данком, написати в московській газеті? Наші столичні циніки почнуть висміювати...» І не написала...

«Мені дуже соромно тепер, що я не написала», — кричала я в слухавку, де на проводі було «Эхо Москвы», яке повідомило мені страшну новину... «Хоча б зараз нехай звучить: Маліка була Данком! Чуєте? Маліка, яку вбили, була Данком! Данком!»

Через якийсь час передзвонює кореспондент із «Эха Москвы»: «Знаєте, у нас якісь технічні проблеми. Запис не вийшов...» Не вийшов?.. І я згадую слова Маліки з тим же ключовим словом: «Аню, яка шулерська війна вийшла! Кого я найбільше боюся? Звичайно, федералів. У них немає нічого святого. Як і в наших. Але наші — бандити. А ці — від імені Конституції.»

Того дня в Алхан-Калі лив безпробудний дощ. Маліка сиділа у своєму так званому кабінеті в будинку адміністрації, безперервно ставила печатки на якісь папери, які вносили й виносили алхан-калинці, й усіх злегка пересмикувало чи від вогкості, чи від усвідомлення того, що саме тут, за нинішнім столом Маліки, невідомі розстріляли попередніх глав алхан-калинської адміністрації, та й Маліці постійно погрожують, так що, кажуть люди, людина з автоматом може вскочити у вікно в будь-який момент...

Маліка, сміючись, тоді розповідала ще: «Голова нашої районної адміністрації постійно каже мені те саме: «Краще сама піди зі своєї посади, ти мене компрометуєш, мене через тебе не підвищують...» А я відповідаю: «Не сподівайся, дорогий. І не підвищать. Тому що ти нічого не робиш для свого народу у важкий для нього момент.» Хоча, може, саме тому й підвищать...»

Немає тепер Маліки, і того голову справді, напевно, підвищать: завдання «партії й уряду» виконано. Як і представлять до нагороди генерала Броніцького, який обіцяв їй цього літа, що до наступної «зачистки» вона не доживе: «Забрали трьох голів адміністрацій перед тобою. І тебе пошлемо туди ж...» І — пальцем у небо...

А потім, наговорившись про страшне, ми пішли з Малікою на випускний вечір у школу № 2. Вона виголосила напутню промову 12 випускникам — трьом хлопчикам і решті — дівчаткам, усім їм, що недавно, разом із селом, і з Малікою, розкопували руїни, де федерали підірвали тіла їхніх односельців, виймали руки, ступні, шматочки одягу, а хлопчики брали участь у похороні. Маліка сказала звичайні в таких випадках слова про вибір гідного шляху, але в алхан-калинських інтер’єрах вони були наповнені змістом, що загублений у звичайному нашому житті. Про те, наскільки від цього вибору залежить саме життя — помреш чи виживеш. І що не залишилося права на помилку, і навіть на компроміс...

Я згадувала ці її слова 25 жовтня: Мовсар Бараєв, лідер терористів, що захопили «Норд-Ост», був із Алхан-Кали...


Закінчується 2002 рік. Свята підступають непомітно, як завжди. Хочеться жити. Але ще більше хочеться вити. Жовті Ірині троянди ніяк не в’януть і стоять біля мого столу, як заморожені. У Москві дуже холодно, різко й безсніжно. Як узимку в пустелі: вітри, земля, як камінь, і жодного білого пуху.


Анна Політковська,

грудень 2002 р.



Ще один P. S.

Зовсім останній — так уже вийшло


5 грудня. Похмурий, у вічному присмерку Копенгаген — тяжко подумати, що місто ласкаве.

Муніципальна поліцейська в’язниця, сіра, важка й похмура, з величезними кам’яними сходами, що ведуть кудись дуже далеко, у тюремне черево, що переробляє людські вади.

Стою й мерзну. Чекаю Ахмеда Закаєва. Офіційне повідомлення Міністерства юстиції Данії про його звільнення місцеві інформагенції озвучили півгодини тому (Закаєв був заарештований 30 жовтня на вимогу російської Генеральної прокуратури про екстрадицію за злочини, не підкріплені доказами).

Закаєва досі немає. Не по собі: може, знову щось сталося?.. Звільнили — і знову заарештували?

Непомітно підходить якась майже бабуся. У руках сумка, з якою ходять по кефір. Старенька куртка. Пояснює, що я маю кудись із нею піти. Але чому саме я? Навколо — багато журналістів. І чому саме з нею? Данська мова впереміш з англійською погано надається до розуміння. Але... Йду... Чому? Пояснити не можу...

Хвилин десять блукаємо звивистим центром Копенгагена. Я давно втратила топографічні орієнтири. Сліди замітаємо? Але хто на хвості?.. Ялинки в новорічних вогнях до нашої нетутешньої тривоги байдужі, усюди оленячі скульптурки. Моя супутниця захоплюється передріздвяним оздобленням, я ж його погано сприймаю. Нарешті вона робить знак зупинитися: прийшли. Кудись треба піднятися. Входжу — якісь люди. Посміхаються, показують: «Уперед». Виходжу — з дивана встає Закаєв. Ми обоє збентежені. Виявляється, адвокат привіз його прямо з в’язниці до себе додому — у цю квартиру з погашеним світлом, і ось уже годину Ахмед сидить тут і погано розуміє, про що говорять люди навколо... Я бачу його, і першим ділом у голові щиглик: «Я ж обіцяла!»

— Ахмеде, насамперед, доки не забула, виконую те, про що мене попросили влітку. Пам’ятаєш, я брала в тебе інтерв’ю в Лондоні? І, коли воно вийшло в газеті, поїхала у відрядження в Чечню. Там до мене підійшла твоя колишня співробітниця з Міністерства культури чи телебачення, точно не пам’ятаю, і попросила передати тобі привіт від неї, де б і коли б я тебе не зустріла. Обов’язково передати особисто. От, власне, й передаю, коли зустрілися.

— Це хто? Тоїса, певно?

— Так, вона.

Ми починаємо сміятися. Привіт від Тоїси в Копенгагені після в’язниці! Ми глузуємо з себе: дожилися! Ми знаємо, про що говоримо, вживаючи знаки оклику. А данці стоять навколо нас, що сміємося на дивані, силкуються щось зрозуміти про наше життя, але їм це не дається: у чужій незнайомій квартирі людей, які розмовляють іншою, невідомою мовою, московська журналістка, приведена туди таємно й пішки, — виявилося, це прохання адвоката, який побоювався, що Закаєва можуть викрасти російські спецслужби, то й забрав із в’язниці до себе, — отож, я, журналістка з московської газети, поспішаю передати одному чеченцю давно обіцяний привіт від іншої чеченки, яким зустрітися на цій землі зараз неможливо...

У яку огидну війну ми всі вляпалися, як вона всіх нас перетасувала, і все може закінчитися в одну мить, і ніхто з тих, хто причетний до цієї війни, не може бути впевнений, де, коли й кого він зможе ще зустріти, і не можна втрачати ні хвилини свого життя, і якщо є привіт — передавай, завтра може бути занадто пізно.



Примітки

1

Мається на увазі столиця Російської Федерації — м. Москва.

2

Автозак — авто для транспортування затриманих злочинців. Скорочено від російського словосполучення «автомобиль для заключенных».

3

Районне управління боротьби з організованою злочинністю (далі по тексту ця абревіатура подається російською мовою).

4

Спеціальний загін швидкого реагування (далі тексту ця абревіатура подається російською мовою).

5

Абречество — від «абрек». Зі словника В . Даля: «Абрек — відчайдушний горець, що дав обітницю або зарікся не щадити голови своєї і битися запекло; також утікач, що пристав для грабежу до першої ватаги».

6

9 травня 2004 року Ахмат-Хаджи Кадиров загинув у результаті теракту в Грозному.

7

Федеральна прикордонна служба.

8

Члени СПС — Союзу правих сил, російської партії ліберальної орієнтації.

9

Українському читачеві тут слід мати на увазі, що події чеченської історії, зокрема новітнього її періоду, шановна авторка нерідко подає крізь призму російського сприйняття, себто, трактування чеченцями окремих подій своєї історії може суттєво відрізнятися від запропонованого.


home | my bookshelf | | Друга чеченська |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу