Book: Важка весна



Важка весна

Пахор Борис

Важка весна

Важка весна

Більше, ніж музика, яка грала на перехрестях, захоплені парочки, скупі на слова, що горнулися одна до одної, усією урочистістю і всією несправедливістю свого щастя свідчили, що чуму переможено і терору більше нема.

Альбер Камю. Чума

І

Потяг плавно линув голландською рівниною і м’яко, напрочуд м’яко погойдувався на своїх ресорах. Навіть надто м’яко для тих, хто не звик до такої вигоди і переважно не був налаштований насолоджуватися нею. Їхній одягу синьо-білі смуги зовсім не гармоніював із червоним оксамитом купе. Джутова тканина тюремного вбрання була обшарпана і пом’ята, а їхні майже голі черепи були сумним доповненням до кістлявих вилиць і кошлатих надбрівних дуг. Жовтуваті оббивки купе мали золотавий відблиск, і високі сидіння скидалися швидше на сидіння спорожнілих лож. Поважні та тихі ложі, якими хтось поступився химерним подорожнім. Власне не поступився, а просто тимчасово позичив цим кощавим, висохлим, надто дивним привидам. Контури їхнього одягу — мов ламані лінії на оксамитових сидіннях і поміж сидінь; люди в цьому вбранні — немов залишки якогось невідомого племені. Неначе знайшли їх на глибині десь із сотню метрів у якійсь шахті або ж у жерлі згаслого вулкану, ніхто, певно, й не скаже, де їх знайшли. І здавалося, поїзд тихо і м’яко, делікатно, а водночас і обачно гойдався, щоб купе часом не забруднилися через сусідство з отим сум’ятливим товариством.

Він сидів коло вікна. Спочатку розпростався, ноги простяг аж під сидіння навпроти; тіло відпочивало і поринало в млосне м’яке колисання. А потім знову виринули вітряки, і він сів, механічно, задивившись на поодинокі селянські хати уздовж колії. Немов із святобливою повагою він мав закарбувати в пам’яті картини дрібних господарств. Передусім тому, що з хатин, оточених зеленню, виходили на ґанок жінки з дітьми і махали хустинками поїздові, а декотрі рукою витирали очі, а в другій тримали хустинку. Стояли ці поодинокі домівки на незараженій землі, і він спостерігав за ними зі спокійною і помітною цікавістю. Шукав на них ознаки людського життя, того, яким за час його відсутності продовжували жити оті люди; шукав очима, втомленими і зневіреними.

Більшість сонних пасажирів узагалі не виявили бажання підійматися з сидінь і підходити до вікон; вони були надто слабкі, і розмова про тутешніх жінок перед хатами викликала на їхніх виснажених обличчях лише втомлену посмішку.

Поволі червоний оксамит сидінь почав блякнути, бо колеса, рівномірно й легко погойдуючись, занурювали пасажирів у дедалі густіші вечірні сутінки. І здалося йому, що вони подорожують на самісінький край землі, кудись на пустельний берег, де кожен опиниться сам на сам перед незнаною і дикою долею.

— Майстерно ми організували цей від’їзд, — захоплено сказав Рене в темряві.

— Авжеж, Жан і Марсель такі спритні, — сказав Франсуа спокійно, з відтінком якоїсь самовпевненості.

Вони говорили про виселення з Харцунгена, отож він знову опинився серед стовписька скелетоподібних постатей, чув нарікання юрмища у вантажівці, а ще виразно бачив довжелезний ряд залізничних вагонів, які п’ять днів кружляли між двома фронтами, безцільно повзали, блукаючи з людським місивом усередині. Мандрівний некрополь із тісно з’юрмленими ребристими постатями, так що тіла, які переставали дихати, важко сповзали на підлогу. Караван погибелі, який не можна було порівняти з жодним транспортом, — отож на зупинці Целле біля відчинених дверей довгого конвою зяяла незліченна низка гробів.

Коли потяг зупинився, П’єр встав, а потім оперся і відчинив двері купе.

— Це Брюссель, — сказав він.

— Брюссель? — запитав Франсуа і позіхнув.

А П’єр уже був у коридорі і щосили смикав до низу віконну ручку.

— Отже, це Брюссель? — запитав і водночас ствердив.

Коли вони вийшли в коридор, щоб помахати з вікна, навпроти зупинилися жінки з Червоного Хреста, з теплим чаєм у посудинах і сердечною приязню в голосі. Здавалися боязкими і ніжними, турботливо прагнучи ані на хвилину не запізнитися з такою необхідною допомогою щодо догляду за ними.

З тих посудин здіймалася легка пара і розносила в нічне повітря аромат чаю; і їх огорнув спогад про цвітіння липи, над якою з дзижчанням кружляють бджоли.

II

Коли в паризькому розподільчому центрі їх відвели в душову, він подумки знову опинився поряд із виснаженими тілами та голими черепами під струменями гарячої води. Але зараз він відігнав від себе ті спогади, бо в сусідніх кабінках були колишні військовополонені, галасливі та шалапутні; вони не зазнали жахливих привидів смерті, як депортовані. Військовополонені жартували по-молодечому, перегукувалися через перегородки, залізали на них, галасували, лаяли воду, гуртома реготали, вода хлюпотіла, немов намагалася вмити всіх по черзі.

Він теж усміхнувся, хоча веселитися з ними не міг. Йому приємно було чути гучні молодечі голоси, що мали здоровий тваринний відгук, і солоними жартами на вірного прутня ніби гарантували продовження чоловічого роду. Колишній депортований так не міг. Все ж було насолодою для понівеченого тіла відчувати теплі струмені, що зцілювали його, немов бальзам. І йому здавалося, що зможе під тим душем ще раз передумати з відстані все, що сталося.

Вони пройшли через кабінет, де всім по черзі зробили знімок грудної клітки, а потім — у велике приміщення розміром з танцювальну залу. Тут всюди були лікарі, а коло них за столиками медсестри записували те, що їм диктувалося. Було шість чи сім таких групок. А вони стояли голі й поволі посувалися в черзі.

Тоді він помітив, що перед ним залишилося лише четверо, і ось-ось настане його черга; водночас йому було неприємно від думки, що коли перед жінкою-лікаркою вже нікого не буде, він постане перед нею сам. Вона була середнього віку й виконувала свою роботу серйозно і замислено. Йому було прикро не через те, що підійде до неї голим. Це було усвідомлення несподіваного приниження від того, що вся історія табору вклалася в це бідолашне тіло, та ще й перед жіночим створінням. І ось уже справді нікого не було перед ним, і він попрямував до неї просто та природно; так завжди, подумав він, метикуєш над якоюсь справою, а коли настає час діяти, раптом усе виявляється простим. Лікарка сиділа на стільці в білому фартушку і видавалася трохи незвичною. Вона була зосереджена, але не через ту вервечку нагих чоловічих тіл, які заповнювали приміщення, а через якусь думку, що зродилася ще до того, як вона сюди прийшла. Вона перемовлялася з сестрою, котра сиділа за столом ліворуч від неї, а в міжчассі мацала його мошонку; так механічно жінка мне пальцями шовкову тканину, коли розмовляє із знайомою в магазині. Така її недбалість була майже образливою, але, може, в ту мить і найслушнішою. А цікаво ж, що чоловікові, який врятувався від смерті, обмацують член, аби встановити, чи він ще повноцінний. І тієї ж миті у нього перед очима виринули ті його хворі у тісній кімнатці: майже всі закостенілі рештки випустили дух з рукою на своєму муміфікованому члені. Тоді лікарка відвела руку і приклала до його грудей стетоскоп, і тієї ж миті, коли в її слухавці озвалися його легені, її очі збудилися із задуми і стали материнськими; тоді вона почала механічно щось диктувати сестрі. Коли потім виходив через широкі двері, то нерішуче зупинився, бо його пройняло відчуття, що він надто швидко став схожий на всіх отих людей на паризьких вулицях. Став на тротуарі і відчув, що має чудернацький вигляд передовсім через свій одяг, на якому зупиняли погляди перехожі. Йому спало на думку розпитати про Червоний Хрест, сторож сказав адресу, і він почав блукати в лабіринті паризьких вулиць. Штовханина в підземних коридорах метро, що мчало людей нескінченними тунелями, можливо, найбільш підходяще місце для поверненця, подумалось йому. Не пульсування столиці там нагорі, на авеню і бульварах, а саме темрява тунелів тут, під міським асфальтом. Так поверненець може продовжувати свою анонімність і свою безвітчизність, причому живі люди лише підтверджують його потаємну окремішність. Певна річ, заважав йому в цьому одяг. Але в тисняві його мало хто помічав. Щонайшвидше мусить його позбутися. Людей у метро ставало менше, і він запитав дівчину, яка стояла поруч із хлопцем, чи швидко йому виходити. Вона кивнула. Потім подивилася на його одяг і поцікавилася, що це за літера в червоному трикутнику на грудях; коли ж він відповів, що це початкова літера національності, вона усміхнулася і сказала, що вона росіянка. І ще сказала, що юнак, який з нею, — француз, а потім запитала про табір. Тоді він посміхнувся і сказав, що про це неможливо коротко розповісти, і пробурмотів щось російською, швидше сам до себе, аніж до неї. Вона ж зашарілася, і він зрозумів, що не мав би в Парижі в присутності дівчини вживати оті слова, що їх вживав Васька, коли вони прибирали трупи з солом’яних підстилок. Добре, що мусив уже виходити й не дивуватися її сором’язливому рум’янцю.

На площі Трокадеро було небагато автомобілів, і тому очам відкривалася широчінь авеню, що стікалися до неї, цих спустілих артерій вимерлої Європи. Так наче поодинокі автомобілі відпливали просмоленими річищами в дорогу покинуту й тиху, що вела на край світу; і ніби на тих самотніх світових шляхах сподівалися відшукати якесь живе створіння, яке б їм розтлумачило сенс людських поселень, міст та й існування взагалі.

Палац Шайо з двома своїми крилами скидався на монументальну гробницю, але він згадав збентеженість дівчини в метро і зрозумів, що дивиться на все крізь призму свого світу. Її рум’янець, сказав він сам собі, здатен пробудити в людині образ легкої рожевуватої заграви, що мала колись супроводжувати народження всесвіту; але те народження було таке далеке, що здавалося вже неправдоподібним. А потім перед ним розкинувся Париж, і в його грудях сіпнувся затерплий м’яз. Так, мабуть, здригається серце потопельника, оживлене штучним диханням, бо воно лише завмерло, а не зупинилося. От і наші, мабуть, лише завмерли, сказав сам собі, коли йшов широким мармуровим переходом, що поєднував два крила палацу. Ступав гладенькими плитами, але водночас, мов оком кінокамери здалеку, спостерігав за собою: поява постаті в смугастому одязі на терасі у травневому сонці. І не міг знайти зв’язку між отією постаттю і світлим жовтавим покриттям під ногами, а ще менше — з широчінню міста по той бік Ейфелевої вежі. Він зупинився коло кам’яної огорожі і подумав, що, мабуть, колись у ньому прокинеться справжнє захоплення від цього краєвиду, але тієї миті не міг зрозуміти сенсу тієї неозорої широчіні і величі. Все це було немов тлом для вишуканих і безжурних людей, які прийдуть звідкись, щоб зажити в прекрасній безмежності парків, авеню, бульварів, пам’ятників і палаців. Але не уявляв, звідки ж прибудуть ті нові мешканці. Хоча знав, що всю цю безмежність створили століття історії, він, як поверненець, дивився на неї з уважністю, яка збудливо холодила. Жоден образ звідти йому не з’явився, але здавалося, що тієї миті його очима дивиться весь таборовий дух. Тому сам, навмисне, шукав примару, щоб порівняти її з тією панорамою. Але не міг знайти жодної. Хоча... У Дорі він отак дивився з пагорба вниз на широкий шлях, що поміж бараками вів до виходу. На пагорбах теж розкинулися бараки, а внизу вони простягалися вздовж довгої дороги аж до самого виходу. Широким був цей вихід, а оскільки він був наприкінці рівної і широкої дороги, то підкреслював відчуття далечіні; а ще й тому, що видно було дорогу, яка стелилася далі. Нею приїжджали і від’їжджали вантажівки, і сторожа стояла там, мов під склепінням підйомного моста. Вранці і ввечері вишикувані шеренги крокували через вихід на роботу, і якщо дивився на них здалеку, з якогось підвищення, то це були довгі лави апокаліптичної піхоти. Через смугастий одяг ті колони рухалися, мов течиво сірувато-синюватого болота.

«Ні, те видиво з пагорба не мало нічого спільного з цим краєвидом, але якийсь зв’язок мав же бути», — подумалось йому, і він зійшов униз сходами.



III

З новим одягом в обшарпаній валізі та наміром іти на вулицю Леонардо да Вінчі 4 травня 1945 року чоловік крокував тротуаром вже якось інакше. Люди все ще вирізняли його, коли він крокував, скажімо, авеню Клебер чи авеню Віктора Гюго; хоча він усвідомлював, що у валізі вже несе іншого себе. А можливо, ця інакшість була пов’язана з іменами Леонардо да Вінчі і Віктора Гюго, бо йому здавалося, немов відтепер його на шляху супроводжуватимуть добрі та прихильні символи.

Авеню Віктора Гюго виглядала ще тихішою, аніж інші вулиці, бо руху тут майже не було. Серед площі сидів патріарх Гюго, загорнутий у полуденну тишу й мовчанку, що облягла світ, мов на океані після великої бурі. Вулиця Леонардо да Вінчі вузька, навіть завузька, як для такого імені, і закоротка; це швидше завулок, ніж вулиця, адже праворуч уздовж неї — стіна, оповита плющем. Майже наприкінці вулиці, ліворуч — широкі ворота, що відчинялися у квадратний двір, у глибині якого виднілися дерева. Там за довгими столами сиділи сім’ї з дітьми і кремезні юнаки, що співали якусь партизанську пісню. Їхні голоси здавалися лунким, гучним шалапутством у спокійному паризькому кварталі. Справжнє життя пульсувало в них і, може, ще ритм рибалок, які веслують або ж натягають вітрило на щоглу.

— Бухенвальд? — запитав його широкогрудий блондин, коли закінчили співати.

— Один з його філіалів, — відповів він і спробував усміхнутися.

Роздали алюмінієві горнятка і тонкі, майже метрові французькі багети, і розмову за столами заглушив брязкіт ложок і виделок. За мить принесли казан із супом і котел з гарніром, і всі вишикувалися в чергу за обідом. Потім сьорбали суп, і чувся легкий стукіт ложок по алюмінію. І все було б майже так, як у затишному садочку недільного ресторану, якби не розмови про печі та про товарні поїзди для матерів із дітьми.

Зелень звисала зі стіни, і сонце осявало половину столів та наповнювало алюмінієві миски на них.

Спочатку він зайшов до кімнати, де були дерев’яні лежанки і клунки. Якийсь старий почав порпатися в маленькому наплічнику на верхній лежанці коло вікна.

— Йдемо прогулятися Парижем, — запропонував сусіда. — Сьогодні останній день.

Він залишився на самоті.

Попід стінами і коло лежанок стояли клунки та перев’язані шнуром пакети американського Червоного Хреста; ближче до вікна, під стіною, була досить велика скриня. Отже, усі від’їжджали, поверталися додому. А оскільки це була просто розумова констатація, почуттями він залишався холодним; бажав їм щасливої дороги, але сам не хотів нікуди їхати. Мії вже не було, а без Мії Трієст був для нього, як берег без сонця, як вітрильник із зламаною щоглою. Так, він мав би переживати за долю своєї рідні; відчував, що завинив перед ними, але тепер поняття батьків у нього асоціювалося з безсенсовістю людської появи на світ. Немов зник у піску слід, що з минулого невидимо пов’язував його з людською спільнотою. Його тіло відчувало такий спротив до подорожі, що думку про неї він відкинув ще до того, як вона прокинулася в ньому. Лежати. Лежати невизначений, безмежний час. І щоб був лише спокій, навіть якби був укритий, як оце зараз, пошарпаним коцом. Бо там людина повинна була навіть уві сні бути насторожі, і врешті горизонтальність означала початок остаточного визволення. Отож тепер лежання було спокоєм без прихованих небезпек, безмежною нерухомістю; кожна клітина окремо вимагала цілої вічності для себе.

До кімнати увійшла мати з синочком, висока жінка зі ще моложавим обличчям, яке виглядає років на тридцять п’ять, коли спочиле й радісне, або ж на сорок п’ять, коли зажурене й тихе. Підійшла до лежанки посеред кімнати, взяла з торби гребінь, підвела малого до вікна і сіла на скрині. Почала його розчісувати.

Він підвівся і сів. Добре було б перевдягнутися, подумав він. Спочатку треба зняти ці жахливі чоботи. Навіщо він їх узагалі взував? Можливо, давнє бажання, ще з дитячих років, мати чоботи? У Белсні, коли їх звільнили англійські війська, їх приніс до амбулаторії якийсь незнайомець. Щоб виміняти на їжу, мінештру[1] з їдальні. «Візьми мінештру, а чоботи залиш собі, — сказав йому, — навіщо мені чоботи, як мене кашель душить?» Але той знизав плечима і залишив їх на підлозі.

Тепер узув армійські черевики, які витягнув із валізки, долонями розрівняв на постелі одяг, який йому дали в Червоному Хресті. Отаким і вийшов з-за дерев’яних лежанок, і його побачила жінка.

— На першому поверсі є ванна, — сказала вона, немов хотіла допомогти йому позбутися ніяковості. А він лише думав про те, що має черевики і що він у смугастому одязі і в розшнурованих черевиках схожий на злочинця, в якого відібрали ремінь і шнурки, щоб не міг повіситися і не спробував утекти.

Ванна була вузька і сіра, вода рівномірно текла з душу. Було холодно, але він не міг рухатися швидше, бо спирався на двері, коли знімав холошу і водночас виймав ногу з черевика. Потім знову засунув її в черевик і потягнув другу штанину. І нарешті натягнув темно-сині штани, так і не ставши ногою на мокру підлогу. Дивне, майже контрабандистське почуття вгніздилося в людині, коли вона отак перетворилася на «іншу людину», подумав він. Так має почуватися полонений, який сховався від варти і готується до втечі.

— Оце так-так, — сказала жінка, коли він повернувся до кімнати. — Неначе Новий рік сьогодні для вас!

— Трохи сумний Новий рік.

— Треба бажати чогось гарного, — сказала вона. — Тоді напевне здійсниться.

Посміхнувся, бо подумав про людську спільноту, історія якої сягає в далеке минуле і вся пройнята забобонами і символами.

— Куди подіти оце? — пробурмотів він про табірний одяг.

— Було б добре, якби ви його позбулися, — сказала вона в дзеркало.

— Хоча б фотографію мати, — сказав він.

Жінка відвернулася од вікна, відійшла до середини кімнати з гребенем у руці.

— Ходімо з нами! — сказала вона, підтвердивши запрошення помахом гребінця.

IV

Тримав за пазухою куртку в сині та білі смуги, на якій на грудях на тім боці, де серце, був червоний трикутник з великою літерою посередині і номером під трикутником. Куртка була така мала, що здавалось, немов за пазухою тримає якусь шмату для посуду.

— І його фотографуватимуть? — запитав малий. — Га, мамо?

— Будь чемним, — сказала вона.

Вони були наче сім’я, що ступала широкою авеню, врятувавшись від Всесвітнього потопу, бо не було видно майже жодної живої душі; лише поодинокі автомобілі сумно проїжджали мимо, немов їх послали шукати людей, що вижили.

Хлопчак підскакував коло матері з лівого боку, а він ішов праворуч; жінка була посередині, мов вервечка між двома світами. Немов урівноважувала терези. І терези на його боці важко тягли донизу, думав він, бо на іншому боці вони вільні, як оте хлопчакове підстрибування. Можливо, грайливість дітей справді прикличе у світ ранкову зорю, подумав він, тому було б доречно позбутися цього одягу.

— Зараз прийдемо, ще трохи залишилося, — сказала жінка.

Авеню Фош була обсаджена обабіч зеленню і світлою рікою текла лісом. Десь поблизу має бути ліс. Може, Булонський? Але асфальтом повз них промайнув лише військовий джип, і здавалося, він мчить із пустелі в пустелю. І через оту асфальтову стрічку йому знову здалося, що дороги стеляться навколо земної кулі, з якої струсився весь родючий ґрунт, і вона стала схожа на череп. Лише зелень бадьорить людину, подумалося, бо тепер зелень перед ними погустішала. Це був справді початок лісу. Звідти линули звуки музики.

— Мамо! — закричав малий і потягнув її за руку. — Мамо!

І здалося йому, що й у ньому ворухнулася струна, яка вже давно була глухою. Може, за допомогою музики вдалося б зібрати докупи шматочки розбитої, розпорошеної людності. Хтозна, може, й так, хоча в Дорі смерть ставила свою музику на вході, коли колони від’їжджали на роботу та поверталися з неї. Пожвавлювала їхню ходу. Може, й так. Бо людина все здолає; музику там і цей ритм, і ці акорди в цьому лісі.

Тепер вони переходили дорогу, і він побачив, що це Луна-парк і що з-поміж дерев — бараки. Але це були веселі бараки, адже в них ховались мисливці за щастям і ганчір’яні паяци. А ще карусель, яка крутилася, мов старовинно вимріяний перпетуум мобіле. Так, Луна-парк. А там — Бухенвальд. Зупинка на людській колії. Різні зупинки, звісно. Питання лише, куди маєш квиток. Він зупинився.

— Ваш фотограф тут?

— Ви ж не йдете на карусель, — сказала вона.

Вони йшли вже повз павільйони з рушницями. Так, фотограф є фотограф, подумав він. А рушниці — рушниці. Хоча тут ними ціляться в круглі мішені з гіпсу. І білі мішені розлітаються, мов тарілки. А зараз рушниці в павільйоні гарно поскладані в рядочок, приклад до приклада, як історична зброя в музеї. І так куди краще, бо над Парижем травень, і незабаром буде кінець війни.

— Мамо! — вигукнув малий. — Дивись, он там!

— То його літак, — сказала вона синочкові.

Вони зупинилися під дерев’яним помостом, він почувався так, ніби вибачався перед смугастою курточкою; а музика гриміла, і карусель весело кружляла. Можливо, людина справді — то пустеля, то знову музика, що пускає пагін серед пустелі, мов пальма, подумав він; сьогодні задерев’яніла серед смерті, а завтра під ритм поскочиці[2] знову спробує, мов той незграбний ведмідь, зробити перші кроки. Ця неймовірна людина. Ця неймовірна дитина.

Ступив на поміст, бо все треба було зробити швидко.

Матері з дітьми стояли перед касою. Товстунка з гойдливими сережками хутко приймала гроші та видавала квитки.

Так і тепер давала квитки та водночас запитувала:

— І вам, месьє?

Але не чекала на відповідь.

— Вам, мадам?

— Дев’ять, — сказала мадам.

— А вам?

Тоді сказав:

— І мені дев’ять!

— Вам дев’ять? — питала у пані. — Не гаймо часу, месьє.

— Так, — сказала пані.

— Не марнуймо часу, месьє, — ще раз сказала, коли взяла гроші.

Так, тепер він мав квиток. І чув малого, який скиглив знизу:

— Мамо, коли я піду, га, мам?

А фотограф у чорному фартусі, який швидко ставив дітей на літак, включав спалах і притискав кнопку, трохи завагався.

— Літак відсуньте геть, — сказав йому.

— Геть? — Чоловік здивовано глянув на нього. Голову трохи повернув набік і мав червоні повіки, немов раптом був уражений несподіваною образою.

— Як?

А потім злякався.

— Мадам, месьє не хоче літака! — закричав. — Мадам!

Перед товстухою штовхалися матері, щоб купити дітям квитки на літак, якого він не хотів, і який щомиті міг відлетіти.

— Мадам, — сказав чоловік товстунці.

— Що таке?

А водночас сказав до пані:

— Дев’ять, адже так?

— Не хоче літака! — знову повторив фотограф.

— Не марнуймо часу, — бурмотіла вона сама до себе. — Вам, мадам?

— Та відсуньте ж його геть! — закричала тепер товстунка із-за натовпу матерів з дітьми, і чоловік у чорному фартусі знизав плечима і збентежено попрямував до літака.

— Не марнуймо часу, месьє, — сказала вона, немов задумливо та поблажливо відповідала на свою думку.

Чоловік відсунув літак, який позаду мав прилаштоване сидіння, щоб на фото здавалося, ніби дитина летить у літаку. «А її час дорогоцінний, — подумав він про розпорядницю, неначе знову вбраний у смугасту курточку, — адже зараз час знову запустився й почав бігти. Може, він тут завжди біг і за їхньої відсутності?»

— Ну от, ми це зробили, — приязно сказала жінка, коли за якийсь час повернулася з малим. — Правда ж?

Десь пихтіло танго, найімовірніше, коло каруселі, і здавалося, що ця музика комусь допомагає підняти дуже важку глибу. Скільки століть він не чув того ритму? А тепер здавалося, наче всі дні грало отак і поєднувало і давню прогулянку з Мією і Ядранкою трієстською набережною, і купи кісток, і бомбардувальники, і паяців, і літака з картону, на який сідають діти; і повішених у тунелі Дори, і карусель з човниками, схожими на пелюстки велетенської ромашки. Переможна музика великого бурлеску, в якому ті, хто плачуть, оплачують квитки для тих, хто розважається.

— Диви, мам, диви! — тягнув її за руку малий.

— Можливо, було б краще, якби я сів у літак, — сказав він.

— Будь чемний, — застерегла вона малого, немов не чула його.

— Уявляєте? Увірвався, без волосся і в тій тюремній курточці!

— Не будьте таким, — тихо мовила вона.

— Під фото тоді можна було б написати: «Засуджений у польоті».

— Це недобре, що ви такий згірчений, — сказала глибоким голосом, немов тамуючи неочікувану жалість.

— Диви, мамо! — Хлопчик миттєво потягнув її за руку. — Он там!

— Тепер почнеться нове життя, — сказала вона, не дивлячись на нього.

Вони зупинилися перед павільйоном, мов мама і тато, яким синок заважає у серйозній розмові. І шкода йому було, що він такий прикрий, а вона з ним така добра і через свою щиру прихильність запросила його до отого фотографа.

— Диви, — знову сказав малий.

У дерев’яному сараї на довгій полиці були поскладані голови з гіпсу. Широкі та вузькі голови. Рядочком гарненько: Муссоліні, Герінг, Гітлер, Чіано і так далі. Гітлерова мала навіть вуса — паперові, звісно. Дуже проста гра: дівчина тобі видає п’ять ганчір’яних м’ячів, ти маєш поцілити в голову, збити її з полиці. Голова падає, немов ти їй зламав карк. І Муссоліні більше немає. І Гітлера теж.

— Чого тільки не вигадують, — сказала жінка втішеним голосом, немов задоволена тим, що він цією штукою трохи розвеселиться. Хоча розвага примітивна, людина все ж удячна тому, хто з усього цього вилущив крихту гумору. І її синок усміхнувся, а його вуста прибрали форму метелика.

А потім дівчина зайшла за полицю і знову підняла голови. Одну за одною, всі по черзі, дебелі, неотесані, і Гітлера з вусиками з коричневого картону.

— А як вони опинилися знову на своєму місці, мам?

Вона мовчала, а він подумав, яка вона делікатна жінка, і сильна, і простодушна, а йому, мабуть, ще довго не судилося бути таким сильним і простодушним.

Малий знову згадав:

— Чому він не хотів фотографуватися з літаком, га, мамо?

V

Лікарняне авто зупинилося перед приміщенням, оточеним лісопарком, і коли він вийшов з машини, то побачив, як сторож зачиняє крило великої брами із залізних прутів. Сірий будинок, перед входом низькі, але широкі сходи; такі будинки за минулих століть називали замками. Тут напевно адміністративне приміщення, подумав він, коли прийшов службовець у сірому одязі й повів його асфальтованою алеєю серед дерев, поміж дрібною травою і квітами.

У кімнаті, до якої його привели, було шість ліжок. Окрім його ліжка, решта стояли порожні, застелені білими покривалами.

Так розпочалося лежання, яке перед полуднем перервала лише медсестра, поставивши суп на білий столик коло ліжка, а після обіду сестра, яка прийшла з термометром. А ще стара й незграбно-люб’язна лікарка. Вона розуміла, що йому не до розмов; і коли пішла, він був удячний, що зробила все так швидко. Ні, він не був сонний. Але хотів заплющити очі і ні про що не думати. Не бачити нікого і не відповідати нікому. Три ліжка стояли під протилежною стіною, три були з цього боку, і він ліг на середньому, щоб бути не надто близько до вікна, але й не надто далеко. Не пригадував, щоб він колись отак лежав сам, і те, що не було прикладу для порівняння, будило в ньому легке відчуття покинутості. Ні до кого й ні до чого не був причетний. Незважаючи на свою постійну присутність, табірний світ був далекою, нескінченною, туманом оповитою рівниною, а колишній світ людей так само далекий і замкнений. Це усвідомлення цілковитої самотності час від часу охоплювала виразна певність непоправної руйнації й остаточної втрати всього; але навіть той подих космічної смерті в знеможеному тілі втрачав чи не весь свій жах. Здавалося, немов дух всесвітнього ніщо нарощує його втому і водночас сповиває її в безголосий, вічний спокій.

Непокоїла лише думка, що після огляду його переселять з тієї кімнати; але станеться це не сьогодні, і, ймовірно, й не завтра. Якщо матиме в своєму розпорядженні всю ніч і ще завтрашній день, здавалося йому, зможе зосередитися і впорядкувати свої думки й віднайти для них провідну нитку. Але водночас він розумів, що тепер не має права бажати ще однієї ночі чи одного дня, бо це лише частина його підсвідомого самозахисту в загубленому світі, ледь не з того моменту, коли вервечка товарних вагонів відбула з трієстської товарної станції, і він, скоцюрблений на підлозі, намагався ще дужче підібгати ноги, щоб їх якось укрити пальтом. Як давно все це було! І ще зараз пам’ятає, як сподівався на те, що сукно товстого чорного пальта слухняно розтягнеться. Хоча потім утямив, що тіло його щільніше не стиснеться, більше не скоцюрбиться; і врешті його ноги перетворилися на задубілі кінцівки, від яких ця задерев’янілість потроху розповзалася вгору. І відчував: буде краще, якщо його думка зосереджуватиметься лише на щиколотках і ступнях, ніж на всьому тілі, що всією своєю видовженістю лежало на підлозі товарного вагона. Коли ж подумав про вагон, — засніжені простори, якими подорожували, неначе стали заповзати в нього. Холод всотувався не лише крізь шпарки — а ними були всіяні напівзалізні, напівдерев’яні стіни вагона. Льодяними були й колеса, що стукотіли рейками. Пронизливо випромінювали холод і сталеві колії. І мерзлота кованого заліза розносила свою згубу повітрям. І тіла, що сиділи навпочіпках і лежали у цих важких скринях, були неначе предмети, які ось-ось уже не подаватимуть ознак життя. Тому він знову затягнув свою думку в себе, обмежив її своїм тілом, а потім ще глибше сховав усередину, якомога далі від кінцівок, бо їх могло б торкнутися дихання баварського снігу. Надворі була ніч, і давно вже лишилася позаду станція, на якій чахкання локомотивів піддалося рівномірним сигналам електричного дзвоника, що нескінченно довго вістував нове прибуття. Поодинокі голоси, які раніше цікавилися назвою зупинки, стихли. Темрява ввібрала придушені прокляття. Дрібні жарівки, які тут і там блимкотіли у вагоні, мов прив’язані за ниточки світлячки, осліпли. Хоча вони погасли, йому здавалося, що все ще бачить їх. Якийсь час вони були неначе видимі свідки тепла, яке відчував у собі, а потім за ними з’явився образ Мії. Бо це були її цигарки, котрі в цій крижаній скрині будили в ньому спогади про тепло. І хоча запаси їх потроху зменшувалися, у ньому, мов хмара теплої пари, назбирувалося вдоволення від того, що Мія з далечі простягає свою долоню над їхньою крижаною темрявою. Тоді відчув теплу хвилю, яка від дотику її долоні охопила його груди. Це були пестощі, частка любовного дійства, а водночас материнська турбота про чоловічу істоту в небезпеці. Він віддався її ніжності, неначе її долоні, як чарівний ніжний щит, могли уберегти від холодної ночі; водночас її близькість, хоча на нього накочувалася втрачена атмосфера, пов’язувала його з джерелом життя, яке ховалося десь у надрах рідної землі. Але від думок про Мію він потроху відмовлявся, бо йому здавалося, що її образ, такий беззахисний, закрижаніє на тому морозі. Краще нехай вона проникне глибоко в нього, буде в ньому нечутно присутня, мов друге серце коло його серця, ще менш чутне, ніж його, а тому й менш уразливе, ніж його. І зародилися в ньому сумніви про її долю, про наміри гестапо, і безвихідність її становища злилася з безцільністю його шляху. Над їхнім коханням загускла чорнота затемнення, а потім над тілами і душами, мов нищівний протяг, повіяла загибель. І ще з рішучішим вольовим зусиллям він викреслив Мію зі свідомих думок, щоб уберегти її від каліцтва, яке зі сталевих колод його ніг підіймалося дедалі вище тілом. Отож подумки він знову перенісся на якусь хвилю до Мії, в тепле піднебесся Гардського озера; але це не могло позмагатися з холоднечею німецького краю. Тим паче що над розбурханою водою озера вималювалися обриси засніжених вершин. Тоді він попрямував італійським «чоботом» ще нижче, і з сіцілійського берега перескочив на лівійський пісок. Побачив Гар’янське плато, жовтий порох, кам’яну стоянку, під якою в долині спочивала туніська пустеля. І бачив, як поволі розкриває зшерхлі вуста, щоб не тріснула рожева шкіра. Бо спека та вітер перетворили їхні вуста на пошерхлі рани; і коли їх змочували теплою водою, то ще більше палив подих. Літр води на день. Для них, звісно, добре, що Франція швидко здалася, отож їх хутко відправили звідти. І натягнули потім намети під пальмами недалеко від берега. Пісок, золотий і вибілений, горів, мов розпечений, а коли післяполуденний вогонь надто припікав намети і шалено дмухав з піщаного узбережжя, тіла поспішали пірнути в середземноморську водяну гладінь, щоб та порятувала їх від зубів пустелі. Там, у тому залізничному вагоні, йому здалося, що за якусь мить він зариє ступні в пісок, і він шовково вислизатиме з-під зашкарублих пальців його змерзлих ніг. І за мить він побачив кукурудзяне борошно, яке його мати, коли був дитиною, гріла в пательні і висипала в мішечок, щоб прикласти до змерзлого болючого місця. Але ці марева швидко зникли, і він збагнув, що його кінцівки стирчать з-під пальта, немов голі та босі. І намагався знову подумки перенестися у намет в пустелі, намагався розібрати зміст листа Вероніки, спробував переглянути листівки, які троє його товаришів прикріпили до полотна намета над своїми узголів’ями. Але два затверділі цурпалки внизу його скуленого тіла ще більше обважніли, аж здавалося, що вони тягнуть його вниз, немов провалюються крізь дерев’яну підлогу вагона, вислизають до металевих коліс, до сталевої колії. І знову спробував скоцюрбитися, а водночас подумав, що міг би взяти з валізки вовняну білизну і закутати ноги. Але таке рішення здалося йому святотатством, бо ніжні руки так дбайливо склали обрану білизну. Радше він спробує перетерпіти ще гірші напади холоду, ніж богохульно торкнеться освячених речей. Врешті, ця подорож повинна ж колись закінчитися, бо вже незабаром другий ранок, відколи вони вирушили з Трієстської станції. І справді, в ранковій імлі конвой зупинився на пероні, відгалуженні усамітненого краю. Потім вони йшли снігом, і голоси хижих птахів почулися знову, цього разу дратівливіші, аніж ті, на трієстських вулицях. Вони ж, усупереч цьому, відчували втіху від того, що перестали бути паралітиками і знову йшли. Так, вони рухалися, мов каліки з дерев’яними протезами від коліна і нижче, але рухи тіла були нагадуванням про життя; валізки і клунки надавали колоні легкого відтінку паломницької процесії, яка сподівалася знайти прихисток. Лише тут чи там хтось у шеренгах ступав без клунка, з руками в кишенях, і ті самотні нещасливці, схоплені десь далеко від рідні, були справдешньою подобою їх усіх, загублених на неродючій цілині, над якою витали гострі, крижані крики зляканих яструбів.



Він намагався відігнати всі ці марева; але водночас відчував, що він увесь складається з цього, що саме в них він відпочине, в них загубиться.

VI

Потім дні майже не відрізнялися один від одного, бо лежання стало напівсвідомим, напівзапаморочливим триванням.

Офіцери щодня приносили звістки про Трієст, а ейфорія, яка його охопила, відколи від перукаря в Ліллі він дізнався про звільнення міста, потроху згасла. Був це немов кінець якоїсь утопії, особливо з того моменту, коли усвідомив, що доля Трієста залежить від відносин між західним і східним світом. Заголовки статей і карти, якими супроводжувалися репортажі, наголошували, що йдеться про одну з найболючіших точок, яка унеможливлювала встановлення справжнього миру. Бо сталося так, що, незважаючи на крематорійну дійсність, володарі світу так і не доросли до нової, глибшої мудрості і, попри тонни європейського попелу, вибрали шляхи традиційного силового протистояння за сфери впливу. Так спір щодо його міста був для нього найочевиднішим доказом марності всіх його мрій про відродження людського роду. Усвідомлення трагічного кінця Мії тепер зливалося з образом рідного міста лише в одну реальність непоправної втрати. Все було так далеко, ніби залишився лише бляклий відблиск картини краю та людей, до яких йому не дістатися, бо за ними загубився будь-який слід.

Мія...

Вона була в ньому, мов світ, з якого він тільки-но повернувся, світ справжній, хоча й утоплений десь на дні, і з’являвся він чомусь тоді, коли він його не кликав. Дійсність, що потонула, щоб випірнути, коли найменше цього сподівався. Так, як і Мія. Була в ньому, наче відсутність, наче порожнеча, наче прірва, яку даремно намагався перекрити; але водночас була в ньому і таємним джерелом підсвідомої стійкості, інстинктивного очікування. І щоразу, коли його обпікав спогад про її пророкування, що доля буде прихильною до нього, а її не стане, до усвідомлення її кончини завжди додавалося розуміння, що загибелі, мов тій сірчаній кислоті, вдалося роз’їсти його єство, і його нутро тепер — гола свинцева площина, на якій уже не лишилося жодного гумусу.

Іноді, коли здавалося, що людський світ потроху наближається до нього, він відчував, що лише Мія з ним. Особливо в середині червня, коли вдень уже лежав не під ковдрами, а на засланій постелі, до пояса вкритий білим покривалом. Або тоді, коли вкладався на лежаку на терасі, на яку відчинялися двері амбулаторії. Того разу вона до нього тихенько приєдналася і всміхалася, бо стара лікарка, коли була сама, завжди щось уголос бурмотіла і при ходьбі жваво цокала підборами по підлозі, а під час перегляду рентгенівських знімків раптом запитувала своїм дражливим голосом: «Avez-vous des alumettes, monsieur Suban?»[3] Вона могла до нього звернутися, коли він лежав у ліжку в кімнаті, але звідти не було видно скляних колбочок і трубочок для пневмотораксу, ані коробки з освітленого молочного скла, на яку клала рентгенознімки, — як це було, коли лежав на плетеному лежаку на терасі. Краще розлягтися на кушетці, бо туди сягали гілки могутнього каштана майже до залізних поручнів, а ще тому, що тераса була вузькою, лише на півтори кушетки, і над нею нависала верхня тераса, і тому скидалася на тісну кімнату серед зелені. Якби ж не оті двері, переважно відчинені або ж причинені, так що було чути її тріскотливий голос, який щось розтлумачував хворому. Та дратувала вона й тоді, коли мала святковий настрій. Здавалося, ніби вона хотіла втовкмачити хворим воякам, що тепер вона — їхній командир, і водночас ніби тільки й чекала заперечень, щоб нервуватися, але за мить вивідувала все про хворих. Була нервовою і часто задиханою. У молодості ж, мабуть, була дуже вродливою. Її тіло в білому халаті виглядало поставним і міцним, і якщо людина дивилася лише зі спини і не бачила зморщеного обличчя, то дала б їй за поставою та її ногами десь років тридцять п’ять, а не шістдесят. Щоправда, її сиве волосся (а було воно густим і майже жорстким) справляло враження швидше буяння, ніж старості.

Міїними очима він спостерігав за старою, яка не хотіла бути мадам. Стверджувала, що вона лікар, і, як лікар, вона ні чоловік, ні жінка, себто без статі. І саме цей її спротив, щоб їй не казали мадам, свідчив, що вона радше б зарахувала себе до чоловічої статі, і, крім того, що не хотіла бути пані, також не хотіла бути лікаркою, а лише доктором. Своєю рівною поставою і волоссям була схожа на Леїфа, хоча Леїф був вищий і мав сивіше волосся. Коли в смугастому одязі він ішов таборовими сходами в Натцвайлері, то, не зважаючи на стетоскоп, який виблискував у нього на грудях, більше був схожий на норвезького капітана, ніж на лікаря. Завжди статечний і поважний, хоча й належав до депортованих, котрі на спині мали червоною фарбою написані дві великі літери N. N., Nacht und Nebel. Ніч і туман. Що означало: їхнє вмирання буде, мов шлях крізь ніч і туман, який закінчиться в диму комина крематорію.

Лежав у м’якому теплі і казав собі, що всі ті образи потроху перетворяться на символ; відчував, що те минуле має відмерти, але водночас запитував себе: який сенс у майбутньому за такого минулого? Взагалі-то, може, було б єдино правильним, якби дітям робили щеплення від жорстокості, як ото роблять щеплення від віспи і дифтерії. Це треба було б робити швидко, відразу при народженні, ін’єкцією прямо в серце, як це робив тоді Леїф.

Ні, лікарка не мала нічого від Леїфового холодного спокою. Часто грюкала дверима амбулаторії, а потім чувся її різкий голос, а її каблуки твердо і різко стукотіли коридором. Тоді всі її рентгенознімки були складені в картотеці, бо не могла ж вона завжди буркотіти лише над ними; тому запалювала в коридорі цигарку, зупинялася коло дверей якоїсь палати і обурювалася хворим, який пізно лягав спати. Вдавала, ніби зовсім не чула його виправдовувань, і апелювала до знімка його легень у папці; а заодно, звісно, з радістю вислуховувала якусь тепленьку новину, що розбурхувала її цікавість, замість того, щоб її вгамувати. І панну Рібо, старшу сестру, зустріла, коли йшла коридором, і пояснила їй, немов ішлося про службову справу: «А ви чули, панно Рібо, що пан Бішар заручився? Подумати тільки!»

Вона почувалася з ними в своєму середовищі, адже в її корпусі лікувалися колишні військовополонені, і лише офіцери. А з колишніх депортованих лише ті, хто мали інтелектуальні професії. Вона цього не приховувала. А навіть наголошувала, коли був слушний момент. Так, як наголошувала і своє несприйняття «червоних»; про них говорила з такою відразою, як і про туберкульоз, який можна фотографувати на великі шматки целулоїду, але ніхто не може його побороти.

Незважаючи на це, з Налецьким вона дуже добре знаходила спільну мову, хоча він не приховував, що був комуністом; вони були навіть великими приятелями. Поручик Налецький був поляком, який приєднався до французького руху Опору, а чужинцю легше вибачити, ніж своєму. А Налецький був, крім усього іншого, адвокатом і розумним, начитаним, дотепним співрозмовником, так що вона визнавала, що не може змагатися з ним. Крім того, у нього були вишукані манери. Більше того, панна Шатен, її секретарка, попри свою побожність та повні тридцять п’ять років, дуже рада була бачити поручика Налецького. Ця прихильність лікарки до нього була наслідком якихось сімейних зв’язків. Панна Шатен потай сподівалася, що перевиховає поручика; але не у відкритому бою, ні; а терпеливою відданістю; і це було для лікарки джерелом здогадів і порад, застережень і старечих ревнощів. Бо не було певності, що панна Шатен перевиховає поручика Налецького, але кожне хоч трішечки пильне око з легкістю помічало, що у панни Шатен, коли вона покидала кімнату поручика, бувало розпашіле обличчя і трохи скуйовджене волосся.

VII

Коли ж він урешті перестав лежати нерухомо, мов той потопельник, якого вода винесла на гальковий берег, то й сам відвідав поручика. Властиво, зробив візит у відповідь, бо Налецький прийшов до нього перший, коли він ще майже не виходив з кімнати. Щось контрабандистське було в рухах доволі виснаженого, середнього зросту поручика. Високе чоло і виразні жовна; засапане дихання. Як це властиво багатьом полякам, і в нього можна було помітити якийсь внутрішній неспокій, навіть сильний неспокій, хоча йому вдавалося все це гарно приховувати за своєю симпатично-войовничою дотепністю. Хоча причиною його неспокою була не так національна вдача, як роки бурлацького життя; професії, за які брався, коли перед війною втік з Польщі, щоб вижити і закінчити юридичний факультет. Потім партизанство і сухоти, а крім того, його дружина не повернулася з німецького табору, і якщо не повернулася досі, то, мабуть, вже й не повернеться. І розмовляв він уривчасто, приємно-різким і вже за мить надто хриплим голосом, що його жваво і невгамовно модулювали його легені. Сидів на ліжку, з подушкою під спиною, накритий до пояса покривалом. Під стіною біля ліжка стояла дерев’яна етажерка з полицями, заставленими книгами, бо тут він був ще з часів німецької окупації; його таємно привезли і переправили в санаторій. І це був крайній час для нього, бо ліва легеня була тяжко уражена, накачане повітря давило на серце; й існувала небезпека, що з правою легенею скоро станеться те ж саме, що й з лівою.

— Знаю, чому ви прийшли, — сказав він і відклав газету.

— Вибачте, я не можу зорієнтуватися.

Налецький знову взяв у руки газету і неспокійно шелестів нею, немов відчував потребу чиєїсь присутності, посередника між ними.

— Ви читали промову Черчілля? — запитав він і продовжував: — Люди дуже помиляються, якщо думають, що заувага про «червону небезпеку» — лише політичне арлекінство, як утішається New Chronicle. Не варто забувати, що Англія, а потім Америка воювали проти Німеччини, бо були змушені. Тепер, коли німецька індустрія на якийсь час приборкана, природно, соціалізм знову став їхнім найбільшим ворогом. Ясно, мов білий день.

— Розумію, — мовив він. — Але як можна: не зважаючи на те, що пережив світ, так кепсько починати все спочатку?

— Як бачите, можна, — відказав Налецький з напівгіркою-напівглузливою посмішкою. — З іншого боку, Заходу майже немає що закинути, бо від Владивостока до Трієста одна влада.

— Власне, Трієст зараз у руках Заходу.

— Уже, але кордон пролягає, так би мовити, відразу за передмістям.

Він поглянув на Радка Субана, і його іронічна усмішка щезла.

— Ви сильно розчаровані? — запитав серйозно.

— Сказати вам по правді, не так через Трієст, як через прибережні села, які повністю словенські, я справді сам не свій.

— У Трієсті, як пишуть, більшість розмовляє італійською.

— А якби б приморські села відійшли туди, куди вони й належать, Рим мав би зв’язок із Трієстом лише морем!

— Трієст все ж таки порт Середньої Європи, — сказав Налецький і відклав газету на покривало. — Якби Югославія не була на радянському боці, проблема б, швидше за все, розв’язувалася інакше.

— Думаєте?

— Дуже ймовірно. Тоді б Захід не боявся радянської присутності на переході з Адріатичного моря на північ!

Коли повертався, думав, як у Налецького в очах сяє задоволення від своєї невмолимої логіки. Але мусив визнати, що йому до вподоби те, що польський розум не зрікався дійсності, яку, здавалося, бачив, хоча ідеологічно був на радянському боці. Звісно, і Налецький не міг знати, як було б із Трієстом, коли б ситуація розвивалася по-іншому; а щодо нього, то він би найрадше бачив Трієст вільним містом, хай би тільки всі словенські села відійшли під словенську владу. Що їх знову віддадуть чужоземцям, — цього він собі не міг уявити. Тоді б світ познущався з покійників, з їхнього праху.

І тому він знову вперто віддавав перевагу прогулянкам лісом, особливо під ніч, після вечері, коли ліс неквапом ставав дедалі більше знеособленим. І усвідомлював: це було схоже на втечу, але що ж, якщо цього й далі вимагало його минуле. Бо в лісі, де не було людських слів, ще залишалася у вітті реальність безмежного загину, і поверненець зберігав свої видива непорушними. Хоча між деревами стояли білі будівлі, вони були віддалені одна від одної, і залишалося ще стільки вільного лісу, що він легко ховав у нього свої думки, як дикий звір схороняє здобич у свій сховок. Думки були такими ж, як і вдень. Але за днини людина мусить стулити повіки, щоб порятувати очі від повені білої спеки і разючого проміння; а під ніч думки зливаються з холодним мороком і вологою трав. Бо якщо людина — дитина природи, думав він собі, то лише до неї може утекти той, хто шукає зцілення; і краще не шукати навмисне, а просто довірливо віддатися її материнським обіймам. Поверненцю тим більше. Просто опинитися в просторій лісовій ночі, щоб неосяжна тиша прийняла у себе безмежну смерть, яку він носить у собі; прийняла і надала сенсу, щоб вона вповні вийшла з нього, і він міг поволі споглядати її поза собою, а водночас вона б іще, хоч і не так виразно, лишалася і в ньому. Жив, як створіння, що комфортно почувається з людьми лише при сонячному світлі, а звечора обережно і непомітно втікало у сховок гущавини. При цьому забороняв своїй свідомості зосереджуватися на тому, що підіймалося з каламутного людського дна. Хотів залишатися без думок, так само, як намагався бути без думок увесь час там.

VIII

У липні якось несподівано уявилося, наче вночі пережив кризу, і на ранок раптом відчув дух теплого хліба. Немов водночас збудилися клітини всього тіла і почали вбирати вологу, мов суха губка; і цей стан, як йому здалося, зауважили й інші, адже був помітним і мало не впадав у вічі. Потроху призвичаївся брати в їдальні добавку гарніру з таці. Помітив, що інші жваво спостерігали за його новою звичкою. Хоча їв навмисно повільно, щоб люди з-за столів порозходилися, і він залишився сам; тоді міг не соромлячись хапати з двох підносів усі рештки. Не так гарнір, як мармелад, якого майже ніхто не любив і який залишався. І коли був сам, його тіло раптово ніби відчувало, що цей мармелад — його порятунок. Можливо, цукор, який містився в ньому, чи вітаміни, чи подразливо-кислуватий смак. Або все разом. Їв його спочатку з хлібом, а потім просто ложкою, немов сьорбав зупу зі свіжого соку життя, який потрапляв прямісінько в кров.

Він досі трохи задихався, коли підіймався з їдальні до своєї кімнати на другому поверсі. Але відколи став залишатися за столом довше, ніж інші, йому ввижалося, що його м’язи стали пружнішими. Здавалося, немов з нього почала відпадати якась шкаралупа, що раніше трималася і ховала його, і тому тіло знову показало свої форми. Щось схоже на нарцисизм було в тих поглядах на своє тіло, от лише було це споглядання швидше як споглядання когось, хто піднявся зі смертельного запаморочення.

Тому сприймав це переродження передусім із безсторонньою зваженістю, побоюючись, щоб не поспішити. Потім ця стриманість потроху відпускала його, і тоді він зловив себе на тому, що споглядає своє тіло в моменти, коли встає чи то лінюхує в ліжку. Звісно, це були лише спалахи, які він швидко проганяв від себе. Здавалося, мов потай, звідкись із зовні, вливається в нього життя, а він його не хоче помічати, бо лише одна-однісінька радісна думка загатила б незриму і тиху течію. І переконаний був, що ніколи свідомо не радітиме з нових соків, які тихенько прибували в нього. І водночас розумів, що пасивне, напіввідсторонене прийняття цього — приховане джерело щастя, хоч і визнаного здалеку як примарне, та все ж щастя. І коли, простягнувшись у ліжку, довгими днями занурювався в економічні брошури і політичні статті, відкрив для себе, що через це нове відчуття свого тіла навіть абзаци текстів набували нової пластичності і нової ваги.

Тоді в корпусі з’явилася вона, та, котру в перші дні навіть не зауважив. Тобто брав від неї термометр і через кілька хвилин, коли вона знову з’являлася, віддавав їй, не помічаючи ніякої зміни. Бо то були механічні рухи, пов’язані з розпорядком кожного оздоровчого закладу, і людина часто навіть не підіймає голови від читання, коли приймає термометр і коли його віддає. Так, спочатку він не бачив жодної різниці між приходом панни Шатен і приходом новоприбулої. Її високе чоло було злегка, по-дитячому випнуте, а над ним, з-під тугої та накрохмаленої хустки, що обтискала чоло і була зав’язана на потилиці, вибивалося пасмо світлого волосся. І ось він побачив усе це, хоча просто лежав, коли прийшла і коли повернулася по термометр. Знав також, що така поведінка для нього природна, бо ніколи не виказував враження, яке на нього хтось справив, а користався своєю видимою неуважністю для спостереження і оцінювання. Але водночас усвідомлював, що поруч із нею у ньому щоразу народжувався якийсь упертий спротив. Здавалося, немов до нього силоміць намагалося наблизитися щось таке, що може зруйнувати його замкнений світ; власне, через цей страх він так рідко відвідував і поручика Налецького, і звечора, коли виходив із кімнати, прямував до лісу або широкою заасфальтованою дорогою до села. І якщо потім собі зізнавався, що думав про неї і навіть бажав її приходу, то коли вона з’являлася, він із ще більшою, затятою впертістю огортався холодною безсторонністю.

Липневе тепло наперекір коричневому полотну, що затіняло терасу, вперто заповнювало кімнату, тому здавалося, немов він лежить у човні під жовтим вітрилом, випаленим сонцем, над непорушною морською гладдю. В тій задушливій спеці тіло, мов одурманене, забувало про все; і свідомість вивільнялася від спеки і втоми й вирушала на сонячне трієстське узбережжя. Знав його до найдрібніших подробиць, а все ж воно здавалося якимось зміненим; по ньому мчали англійські джипи, і в Мірамарі жив англійський генерал. А старезні скелі все ще височіли коло води, і пляжники засмагали на березі, що м’яко вигинався від Барковель до Мірамара, набуваючи форми розтягненого морського коника з головою коло мірамарської фортеці. Над берегом на східчастих терасах дозрівали виноградні лози, ген аж до краських сіл. Тоді на стрімкій стежці з’явилася Даринка. Засмагла, вона поверталася з купання і здивувалася, побачивши його: «Казали, що ти у Франції, людино Божа!» На її здивування він поблажливо усміхався і ледь стримувався, щоб не поводитися, як герой, котрий поборов смерть. Бо вона б напевне щось уїдливо зауважила. То що ж, вона завжди була такою, Даринка! Могла б його запитати, як він урятувався. Принаймні це. Мабуть, не варто було прибути з такої далечіні, аби зустріти такий прийом; отож тому, може, краще знову повернутися сюди, в свою кімнатку у французькому санаторії. А тут саме сповістили, що прийшла якась панна, з його краю, і хоче його бачити. «Дуже вродлива і світловолоса», — сказала лікарка в коридорі. Він повернув і витер піт, який виступив під час післяобіднього сну, щоб гідно прийняти її. І не кашляти... Тоді справді хтось постукав у двері, і він спитав сам себе, яка це дівчина прийшла його провідати.

— Пане, — сказала.

— Так.

І саме тоді прокинувся і побачив, що вона простягає йому термометр.

— Вам снилося щось приємне?

Вдивлявся у неї крізь відтінки снів.

— Шкода, що я вам завадила, — мовила і махнула рукою.

І на хвилинку замовкла біля його таємниці.

— Сьогодні я швидко впораюся. — І знизала плечима. — Всі ж поїхали до Парижа!

Тоді згадав.

— Так-так, — сказав. — Чотирнадцяте червня.

— Сьогодні ввечері у Парижі всі танцюватимуть на вулицях і площах, — сказала якось відсторонено.

IX

Лікарка під час обходу була більш роздратована, ніж звичайно. І з панною Шатен, яка її, як завжди, супроводжувала із записником у руках.

— Після огляду спробуємо зробити пневмоторакс.

— Може, не треба зараз? — сказав і усміхнувся.

Панна Шатен глянула спочатку на нього, потім на лікарку, немов хотіла попередити неминучу сутичку.

— Мабуть, я тут лікар, а не ви? — сердито сказала вона. І, повернувшись до панни Шатен додала: — Отакої! Я лікар чи він?

І ще рішучіше:

— Ви записали, панно Шатен?

— Так докторе, — спокійно відповіла Шатен.

— Добре. По огляді спробуємо.

Видно було, що її свавільність не була насправді такою непохитною, бо вона швидко продовжила, немов нападаючи на панну Шатен:

— Він хоче видужати чи ні? Що? Такого ще не було. А ви, панно Шатен, знаєте, яка його рентгенограма. Як? Ну, тоді я лікар чи він?

Зібгав ноги під покривалом, щоб його горизонтальне тіло не було таким беззахисним перед двома жінками, які стояли в білих халатах коло його ліжка.

— Вам не треба пручатися, — знову обурилася вона, і гумові трубки стетоскопа вдарилися об її халат.

А в дверях знову обернулася.

— Ваше місце, — сказала, немов хотіла компенсації за його впертість, — там, ззовні, на кушетці!

Сонце скоса падало на каштани, і кімната поволі піддавалася хвилям дообіднього тепла; той перехід вузької і продовгуватої кімнати в тепле повітря схожий був на зісковзування човна з піщаної коси в теплу морську воду, а рештки ранкової прохолоди — на приємні хвилі, що губляться в далині.

Посилання променів між легеневі перетинки. Пневмоторакс. Добре, а коли людина не хоче, щоб їй там копирсалися голкою? Звісно, така впертість не надто розумна, але якщо не брати до уваги розум? Хто знає, коли знову настане час для того, щоб судити про розумне і нерозумне. Вона принаймні спробує. Нехай. Але так чи інакше, а в неї нічого не вийде. Добре буде, якщо його потім залишать у спокої. Звісно, нерозумно; а що було розумно: що спав із сухотниками в тому тісному приміщенні? Але ж він не міг інакше, не міг уночі переселитися, залишивши приречених на смерть хворих. І знав також, що не витерпів би повітря сусіднього приміщення, де панували дизентерія і гнилизна гангрени. Для кожної окремої категорії смороду потрібен певний стаж. Хоча прикрим був той гейзер, який наповнив його горло, і ще тепер бачить себе, як поспішає геть від лабіринту лежанок, хоча розумів, що сам від себе не може втекти. Насправді, біда почалася, коли під час їзди до Берген-Бельзена зник голод, отож його тіло тягнуло до підлоги, і більшість днів він пролежав у кутку вагона, загорнувшись у коц. І та слабкість особливо стала виразною на станції Целле, коли в одному з ближніх вагонів якийсь лежачий нещасливець попросив про допомогу. А він не міг його нести, ніяк не міг. І коли човгав з чередою тих, хто вижив, звісно, дорікнув собі, що не спробував хоч якось поволокти калічне тіло за собою, але заспокоївся від звістки про те, що за немічними приїдуть машинами, адже сторожа не добивала немічних, як це бувало раніше. Так, він був справді нещасним, коли тепле джерельце знову наповнило його горло, ще перед тим, як їх звільнили, йому також було геть погано, коли лежав у американській вантажівці в той час, як П’єр, Рене та Франсуа сиділи на борту автомобіля і вітали моторизовані загони, що їхали їм назустріч.

Атож, нехай спробує; але він буде при цьому абсолютно відсторонений. Як там. І простягнув руку до вчорашньої газети.

Бомба над Хіросімою.

Після усіх злочинів — тепер ще й цей! Так, на додачу, щоб увінчати все. Мов купол на верхівці невідомої базиліки зла. Для того, щоб людям отруїти ще й ту крихту задоволення, яку мають завдяки закінченню війни? Така масова загибель люду апокаліптична; в певному сенсі ще гірша, ніж у таборі. Ні, може, ні. В таборі люди опиняються перед трупарнею. І чекають. І знають, що єдиний вихід — крізь димар печі крематорію. Під атомною бомбою — ні. Згораєш, мов целулоїд. І в Хіросімі люди якось безтурботно сприйняли той літак, що самотньо кружляв над ними. Думали, що це розвідник. Потім усі вмить стали лише білим сяйвом. Десятками тисяч. І це одним лише порухом. Щось треба було б зробити. Що? Одному впорскують повітря під ребра і всіляко піклуються про нього, а п’ятдесят тисяч одним лише порухом відправляють на той світ. І якби він був одним із тих п’ятдесяти тисяч, зараз би жоден чорт не цікавився його легеневою перетинкою.

Головне те, що людині немає куди втекти, бо Далекий Схід тепер — випробувальний полігон для нової смерті. Гоген уже не має куди поїхати.

У коридорі почулося невиразне деренчання, а потім стукіт у двері.

— У вас поганий настрій? — запитала панна Шатен. І почала втягувати в двері високий апарат на гумових колесах; зверху були дві посудини, кожна наполовину наповнена рідиною.

— Зараз прийде лікарка, — сказала вона, всміхнулася і знову пішла.

А це залишила тут, подумав він; мов опудало, мов чаплю з великими скляними очима. Він глянув на крислаті каштани, і йому здалося, що це його вірні товариші, які будуть дбати про нього. А той залізний стояк, гумові рурочки, сестри з термометрами і з комбінованими порошками від головного болю, — все це здалося йому тієї миті лише якоюсь грою, в яку бавляться дівчата й жінки в білих халатах. Він розумів, що знову несправедливий до них, але з яким задоволенням він би втік на терасу, спустився по стічній трубі в парк і сховався серед зелені, бо знав, що лише природа здатна його зцілити.

Тоді прийшла вона зі своєю гамірною говірливістю.

— Де панна Шатен?

Пішла до дверей.

— Панно Шатен! — гукнула. — Я ж її просила бути тут, — сказала біля його постелі. — Куди вона пішла?

— Щойно була тут.

— Була тут? — І знову поцокала підборами до дверей. — Панно Шатен!

Знову в коридорі лунали тверді удари її підборів.

— Мадемуазель Шатен!

Тоді Шатен озвалася зі сходів, що спускалися до передпокою.

— Я ж сказала почекати мене тут. Хіба не казала?

— Дзвонив телефон, — спокійно відповіла панна Шатен і підійшла до апарата.

— І хто це був? — раптом стала допитливою, бо панна Шатен була такою відсторонено-спокійною.

— Головний лікар, — сказала Шатен, немов сама до себе.

— Що він хотів? — Тепер уже була сумирна.

— Прийде після обіду, — сказала холодно панна Шатен.

— Після обіду? І ви мені нічого не кажете?

Панна Шатен відсунула ліжко, і лікарка обійшла навколо нього до стіни.

— Праворуч, звісно, — сказала сама до себе і схилилася над ним. — C’est ca[4], — пробурмотіла і встромила голку. — А він уперто не хоче, немов він краще від лікаря знає. Не болить же ж? Звісно, не болить! Іде? — питала панну Шатен.

— Ні, лікарю.

Він думав про те, що каштани стережуть його перед терасою, мов якісь розумні істоти, що вони пишаються своїми соками і змовницьки віддадуть їх йому, коли лікарка піде; незримо переллють їх у нього без гумових рурочок і довгих голок, які штрикають між ребра.

— Уже, — сказала вона, коли витягнула голку і встромила її в іншому місці між ребрами. — Ну що, може, ви наважитеся сказати, що відчули голку? — запитала. — А тепер? — сказала панна Шатен.

— Те ж саме, лікарю.

— Mince alors![5] — вигукнула і підвелася. — Трата часу, — пробурчала сама до себе та відійшла на середину кімнати. — Заклейте шматочком пластиру.

— Можна відвезти геть? — запитала Шатен.

— Так-так, — сказала і махнула рукою. — Спробуємо ще.

Він мовчав.

— Болить? — запитала тоді вона, немов здивована, що він не вихваляється, мовляв, мав рацію, коли стверджував, що нічого з цього не вийде. І тоді йому здалося, що буде правильним, якщо покаже, що потребує її допомоги.

— У мене все ще болить плече, лікарю, — сказав він. — Праве плече.

— Плече? — І при цьому відразу загукала в дверях: — Панно Шатен!

— Так, лікарю? — відгукнулася та з амбулаторії.

— Запишіть у зошит, нехай йому помасують плече. Пан Субан каже, що йому болить плече.

І вже в коридорі вичитувала панну Шатен:

— Після обіду прийде головний лікар. А ви мені нічого не кажете!

X

Життєдайний дощ освіжив парк, і серед серпня здавалося, що сонце береже соковиту зелену барву крислатих диких каштанів. Вже було добре пополудні, коли з невиразного шуму в коридорі стало зрозуміло, що від палати до палати ходить сестра зі своїми термометрами в склянці. Ні, він її не чекав. Але усвідомлення того, що вона може увійти кожної миті, перешкоджало йому читати; йому здавалося, що він їй не симпатичний, бо надто малослівний, і при цій невиразній думці весь час відчував у собі якесь далеке і незрозуміле задоволення.

Потім він позбувся і тих крихт почуттів та думок і задивився на зелень. Оскільки лежав горілиць і його погляд був майже горизонтальним, здавалося, наче лапате листя не там, біля вузької тераси, а над його головою. І ніби зелень уже проникла в нього, але ще не в його думки, а лише скраєчку в його кінцівки.

Хтось постукав. Вона вже натиснула на ручку дверей і зайшла. Трохи немов крутнулася на підборах своїх гнучких струнких ніг; справді, мов у горобця, подумав він.

— Термометр. — І поправила білу хустку, наче саме тепер згадала, що її голова не звикла до тісного обруча.

— Дякую, — сказав він і захитав заперечливо головою.

— Мусите! — Але в її дитячій усмішці ховалася змовницька згода.

— Тридцять шість і вісім, — сказав він і засунув долоні під голову. — Вже два тижні без змін!

Вона знизала плечима і поставила термометр знову в склянку.

— Позначте, — прошепотіла вона і глянула на терасу; водночас знову без потреби торкнулася накрохмаленої хустки, зав’язаної на потилиці.

Потім сказала: «До побачення». І пішла.

Вона поводилася не зверхньо, просто трішки різкувато, як усі дівчатка, котрі в дитинстві перехворіли на поліомієліт. Подумав: якась особлива постава, так що здається, ніби вже доросле тіло ходить на ще маленьких дитячих ступнях. Він звівся на ліктях, узяв з нічного столика олівець і провів коротку риску на квадратному листочку над своїм узголів’ям. Потім знову ліг. Узагалі-то якась смішна ця зубаста лінія; немов її намалював якийсь школярик з першого класу, сказав він собі, школярик, у якого над узголів’ям на дерев’яній таблиці прикріплений квадратний папір. Та й краще, що ця лінія нецікава. Якби вона стрибала вгору, а потім падала донизу, — це було б погано для тіла, яке лежить під нею; і трохи смішні ті французи з отим своїм вимірюванням температури в прямій кишці. Не в роті, як у американців. Не під пазухою. Саме там. А по ній не скажеш, що вона залюблена у свою сестринську місію. Може, саме тому вона його схвилювала. Водночас він уявляв собі, що не може не дивитися з легкою поблажливістю на її приховану образу. Все, що робили санітарки, йому здавалося простою забавою. В порівнянні з образом таборового санітара, який у нього склався. Такий собі обряд, який забезпечує людям роботу і надає їхнім вчинкам примирливого значення. Звісно, він знову був несправедливим, та все ж не міг утриматися, аби коло тих рисок на квадратному папері не думати про Йожефа Крамера. Можливо, тому, що його фото було в газеті, яка лежала на його ліжку. І це була лише одна з тих примар. «Знаєте, — сказав би малий, — ви так кумедно носитеся зі своїми термометрами, а навіть не уявляєте, наприклад, що там дітям і жінкам зістригали волосся, перед тим як кинути їх у вогняне жерло; а потім, утомившись від такої кількості жертв, з того м’якого жіночого волосся робили подушки для своїх натомлених ніг».

Безглуздо боротися з нею такими засобами, подумав він, але водночас виразно відчував, немов жіноче волосся у нього в подушці під головою. І легко підняв голову. Це трагедія двадцятого століття, подумав і з силою прогнав від себе відчуття гладенького шовку чийогось волосся. І навмисно згадав про її термометри; може, справді краще малювати на папері зранку рисочку вниз, а після обіду рисочку вгору. Адже були ті рисочки на квадратному папері, кожна окремо, — половинками дня, який йому відпустило життя і подарували каштани там, надворі.

Знову стук.

— Можна? — Це була знову вона. — Я тут не забула термометр?

Усміхнувся.

— Ах, так. Ви ж його не взяли! — Вона відразу крутнулася на закаблуках і трохи демонстративно випрямлена пішла до стола з лівого боку.

Поставила на столик склянку з термометрами.

— Ви позначили?

— Так, — сказав і навмисно зашурхотів газетою.

— Ви постійно читаєте. — Але її інтонація не виказувала зацікавленості. Навпаки, вона розв’язала хустину на потилиці і при цьому спокійно видивлялася на себе в дзеркалі, немов вона це робить щодня, там, над його умивальником.

Він спостерігав за нею. Якби її поведінка була кокетливою, усе б було набагато простіше, подумав він.

— Вона тісна, — сказала, правою рукою шарпнула хустину і майже стягнула з голови. При цьому головою струснула так, що волосся розсипалося, світле, густе і хвилясте. На його фоні виразніше проступив тісно застебнутий комір білого халата і рожеві щоки. Тепер стала жіночнішою. Але водночас рухами нагадувала безвідповідальну дитину, яка знову каже незнайомцю «ти», хоча мама її за це не раз сварила.

— Тепер краще. — І знову пов’язала на голову хустину, але при цьому ще раз струснула волоссям. — Якби оце мене бачила лікарка, — сказала потім. Її ліва рука автоматично сягнула по склянку на столі.

Він усміхнувся і мовчав, а вона нахилилася над його газетою.

— Хм, революційне видання, — в її голосі чувся вдаваний подив.

Знизав плечима.

— Знаю, його не люблять у цьому корпусі. — Він недбало згорнув газету, немов вона набридла йому своєю присутністю. — Але мені абсолютно байдуже.

Вона, здавалося, його не слухала; коли обернулася, її голова в сніжно-білій хустині була немов одягнена в дитячий чепчик.

Босоніжки були теж маленькі, ступні наче справді жили своїм життям, окремим від усього тіла.

Коли її рука натиснула ручку дверей, сказала:

— Ех, ми, простаки, — потім лукаво посміхнулася і пішла.

У її репліці відчувався відтінок іронії і водночас змовницької гордості. Звісно, ця гордість була схожа на почуття маленької школярки, яка втішається: «У мого тата теж є золотий зуб».

Поклав газету і заклав руки під голову.

Сонце сідало за дерева, що закривали терасу, і світло важко пробивалося крізь них. Зелена завіса була схожа на арабеску, сплетену із мережива сяйливих ниточок і палахкотливих сонячних плям. Що це все мало означати? Здається, вона не легковажна жінка, але тоді, може, сновида? Ні, принаймні не в повсякденному значенні цього слова. Швидше схожа на нічного метелика, що сліпо летить на вогонь. У всякому разі, завіса таємничості йому більше імпонує, ніж якби перед ним постала правильна, вишукана, розсудлива жінка, бо з такою він не знав би, як поводитися, не зміг би розслабитися. Але стрибок з його світу в її замріяну атмосферу був би завеликим. А може, й ні. Може, її легковажність якраз для того, хто ще не виборсався зі смертельної пітьми.

Захід сонця крізь густе листя був усе ще палахким. Для нього захід взагалі-то починався дуже рано, бо погляд йому застилали високі дерева. На континенті захід узагалі інакший, ніж на морі, подумав він; занурення розпеченого кола в водяну масу скидається на величезну доменну піч, над якою розчиняється фіалково-кривава запона неба. А тут сонце ховалося за дерева так, що його заходу не було видно, а він, мабуть, був тихим і лагідним, бо синювате небо мережили тонкі помаранчеві нитки. Здавалося, що синій шовковий купол ось-ось зблякне, але відразу, тільки-но він зблякне, відтінки рожевої барви вмить заповнять довгі та вузькі прогалини.

XI

Шлях з їдальні на першому поверсі до другого був коротким; але він навмисно йшов сходами поволі, щоб його охопив отой напівлегкий-напіввеселий настрій, що передує відвідинам. То був своєрідний подразник, отой перехід від довгого мовчання до товариської розмови, і він щоразу мусив приготуватися до неї. Він почувався, мов актор, який вживається в образ, перш ніж вийти на сцену. І це була не лякливість, а ревнива прихільність до свого світу, який треба на певний час покинути, але водночас — він це відчував — якомога ретельніше сховати у себе. То був страх перед переможним наступом повсякдення. І Налецький, хоча й революціонер і вояк, теж був частиною повсякдення. Бо революція і боротьба — частина життя, а той, хто спав поруч зі смертю, майже призвичаївся грітися коло її жерла.

Поручик сидів на ліжку і тримав на колінах низький столик, який хворим слугує столиком для їжі.

— Ви вже повечеряли? — запитав він тріскотливим голосом. Виглядав хворобливо, його піжама була розстебнута, він важко дихав, і, може, саме тому був ще нестриманішим і швидким у розмові.

— Гарний вечір, — сказав Радко Субан і вийшов на терасу. З цього боку дерева відступали від будівлі аж на той бік дороги, і крізь стовбури виднілася інша, вужча лісова стежка. Праворуч, на дорозі, що простиралася до виходу, ліс зникав за схилом, відкриваючи широке пасмо неба.

Він повернувся до кімнати.

— Якби тут були сосни... Сюди б сосен, — сказав він.

— Атож, — зітхнув Налецький і розрізав телячу відбивну на маленькі шматочки.

На електроплитці в каструльці щось підігрівалося; панна Шатен щось поставила на вогонь для нього; вочевидь, прийде після вечері. І буде незадоволена, якщо застане його не самого, бо мить зустрічі — саме та мить, коли людина найревнивіша.

— Що нового? — запитав Налецький.

Радко Субан переступив з ноги на ногу.

— Сьогодні? Взагалі-то серед усіх статей найбільше заслуговує на увагу стаття про Польщу.

— Я прочитав, — швидко сказав Налецький. — І тицьнув рукою в купку на постелі.

— Правильно написано.

— Читав, читав, — знову сказав Налецький, немов боячись, що його випередять.

Ніщо не мало бути для нього новиною. Але такий його внутрішній неспокій навіть приваблював; здавалося, що він не припускав жодної можливості, що якась людина знатиме більше від нього. Особливо був нетерплячим, коли йшлося про Польщу.

— Знаю, — сказав він. — Бо я відчув на собі режим між двома війнами. Я ж саме тоді втік із Польщі. Феодальне, середньовічне, реакційне панство і нерозумна, злочинна політика. Ви лишень подумайте. Вони хотіли, щоб Польща служила захисною стіною від Радянської Росії, але водночас, звісно, були й проти Німеччини. Між Росією і Німеччиною хотіли бути незалежними!

— Сподівалися на Захід!

— Звісно, сподівалися на Захід. Отак Польща вчинила героїчне самогубство! — вигукнув він; його різке дихання було немов найочевидніший доказ цих історичних помилок.

Надворі почали озиватися коники-цвіркуни. Радко Субан думав про те, що ось-ось до палати ввійде панна Шатен. Навмисне мовчав, щоб Налецький заспокоївся.

— Я аж задихався — сказав той захриплим, писклявим голосом. І водночас усміхнувся, а його очі були якісь збентежені від напруги.


Він вийшов з корпусу і рушив до виходу. Можливо, зустріне її; і сам здивувався зі своїх думок.

У високій вузькій будівлі для медперсоналу світився вертикальний ряд широких вікон; це були сходи; інші вікна світилися лише де-не-де. Одне було її. А потім знову подумав про панну Шатен.

У такі хвилини в неї завжди було серйозне обличчя. Передусім вона була розчарована, що застала Налецького з ним. І це зрозуміло: прийшла, готує слова для привітання, а тут раптом хтось сторонній у кімнаті. Але швидше за все, її збурило те, що Налецький був такий схвильований від розмови з тим, хто повернувся з табору і читає ліву пресу. Це означало, що вони говорили про щось своє, що їм обом було близьке. Вона ж була в цій атмосфері чужою, і він в її очах був тим спокусником, що давав Налецькому можливість розвивати свої погляди. Радше б вона бачила, як Налецький залишився сам зі своїми думками, а вона б турбувалася про нього, подаючи компот чи чай, який саме кипів на плитці, потроху роззброюючи його.

Він вийшов і попрямував дорогою до села; йому там нічого не було потрібно, але час від часу подобалося проходжатися вулицею між хатами, в яких сім’ї готувалися до вечері. Особливо у сутінках, коли хворі потроху починали повертатися; бо засвітла на дорозі було надто людно. Американські вояки з ближнього села продавали білизну, черевики, тюбики мила для гоління і довгі коробки з цигарками Lucky Strike. А більшість хворих, поки не наставав час повертатися, просто прогулювалися. Йшли асфальтовою дорогою через розлоге село і потім повз ниви й пасовиська. Ті, хто почувався здоровішим, проходили по три кілометри до Сени і зупинялися біля довгої дамби. Цікаво було спостерігати за групою з десяти чи дванадцяти росіян, які трималися зажди разом і вміли завзято торгуватися з американськими вояками. Всі юрмилися навколо Альоші, офіцера з русявим волоссям; сиділи на бордюрі коло пральні, край дороги в кінці села і розмовляли з дівчатами. Ті ж заглядалися здебільшого на Альошу. А російські хлопці, коли пралі сміялися, балакали між собою, казали, що французькі санаторії не порівняти з прекрасними російськими в Криму, куди вони ось-ось поїдуть. Вони просто чекають, коли їх заберуть. Із будь-якою дрібницею зверталися до Альоші. Він, мов світловолосий бог між ними, не приховував своєї молодечої самовпевненості. І якийсь монгольський юнак серед них оповідав, що у них вдома сухоти лікують кінською кров’ю; убивають коня, вип’єш літр його крові, ще теплої, — і ти одужав...

Потім він дослухався до голосу радіо в будинку, повз який проходив. Маленькі будинки розташовувалися обабіч дороги, то тут, то там на асфальт падало світло з відчинених дверей і вікон, а загалом над усім панувала темрява. Саме це потаємне життя в темряві його найбільше приваблювало, навіть більше, ніж розмови з Налецьким. Мабуть, Налецький мав рацію, що був таким реалістом, але, можливо, людство не забуде всіх жертв? Людство? А що таке людство, хіба не оці прості люди, котрі працюють увесь день у полі й на фабриках, а ввечері прагнуть нарешті відпочити. Після першої миті очисного струсу ця звичайна проста людина тепер знову під владою друкованих рядків, які маніпулюють її простою і легковірною свідомістю.

Почав поволі вертатися.

По обидва боки дороги цвіркуни присипляли навколишнє життя, і здавалося, що в їхні дрібні пищалі впала крапля роси, і коли озивалися, то так приємно сюрчали.

XII

— Я тут.

— Отже, ви врешті покинули свої термометри.

Вона поклала порцеляновий слоїк з маззю на столик і крутнулася на підборах, йшла від дверей до столу не обертаючись.

— Ви готові?

— Так.

І подумав, що вона — мов дитина, яка приходить до дорослих і простує прямісінько до якогось предмета, не дивлячись на них. Світле пасмо волосся вибилося з-під білої хустини на чоло. Її очі були водночас задумані та грайливі. Він сів на постелі, і коли зняв майку через голову, вона вже стояла коло нього.

— Чого ви знущаєтеся з моїх термометрів? — І хитро глянула на нього.

— Бо вони завжди в розчині.

Тоді вона задерла підборіддя і з дитячим замилуванням подивилася повз нього. Її ніздрі на мить сіпнулися, потім вона ледь помітно стулила повіки; потім запропонувала:

— Ви не хочете, щоб я вас помасувала?

— Звісно, хочу, — сказав він. — Навіть прошу.

— Але якщо не повернетеся спиною, я не зможу!

Він продовжував доброзичливо дивитися на неї. Здалося, що він рушав у невідому, ризиковану путь, але раптом уявив, що іншої можливості не буде.

— У чому річ?

Він повернувся, сів упоперек на ліжку і дивився на стіну.

— Ви зовсім не схожі на звичайну медсестру, — сказав у стіну.

— Чому? — Її рука, що торкнулася його плеча, зупинилася; маленька, дитяча долоня. — Чому? — знову запитала вона, немов його відповідь мала поворухнути її долоню.

— Не знаю. Таке у мене враження від самого початку.

— Коли, наприклад?

— Коли? — він відчув, що її долоня рвучко рухається його шкірою; такими, мабуть, є пальці донечки, яка влітку на березі простодушно мастить мамі плечі мигдалевою олією.

— Коли? Ну, скажімо, того дня, коли ви прийшли зав’язати хустину.

— Вам це здалося недоречним?

— Зовсім ні.

— Кокетливим?

— Можливо, й так.

Її долоня зупинилася на його плечах.

— Але я швидко зрозумів, що помилився.

— Справді?

— Чистісінька правда.

— А я гадала, що ви нічого не помічаєте!

— Я ж подумав: вона — мов та дитина, яка вірить у казочки, — сказав до стіни.

— Ви не надто помилилися, — відповіла трохи відсторонено. Йому ця згідливість видалася підтвердженням того, що він таки мав рацію, урвавши звичну мовчазність. У нього й справді було враження, що він зраджує свою замкнутість і поступово поринає у новий світ, але нерозсудливе задоволення переконувало, що це правильно. Ота несмілива радість викликала збудження. Він попрохав:

— Панно Дюбуа...

— Що?

— Чи не були б ви такі люб’язні помасувати мені праве плече?

— Вам болить праве плече? Отакої! Чому ж ви мені зразу не сказали?

— Хтозна... Може, забув, — прошепотів у стіну перед собою.

Вона засміялася і сіла на краєчок ліжка; лівою рукою трималася за його плечі, а правицею масувала праве плече. Оце сидіння на краєчку ліжка пасує лише їй, подумав він.

— Оце якби нас побачила лікарка чи панна Шатен... — сказала за його спиною.

— Лікарки, мабуть, немає.

— Авжеж, немає. Вона поїхала до Парижа з головним лікарем. Стара дивачка, правда ж?

— Хотіла мені будь-що накачати повітря під ребра, — сказав сміючись.

— Але не вийшло?

— Ні.

— А стара? Що ж вона сказала?

— Що вона тут лікар, а не я.

— Шкода, що не вийшло, — пробурмотіла немов сама до себе. — Стільки людей цим рятуються.

Йому дуже подобалося, що вона сказала «стара», і що її голос, коли зверталася до нього, мав товариську інтонацію. Її долоня ніби не масувала його, а лише автоматично слідувала його думкам. Уявляв собі її без білої хустки, з розпущеним волоссям, як того дня перед дзеркалом. І здалося йому тієї миті, що палату заполонило якесь бунтівливе повітря; його постіль уперше була такою розбурханою під вагою їхніх тіл.

— Не люблю, коли мені своїми інструментами копирсаються в легенях.

— Ага, тож стара сказала, що вона лікар! — пустотливо вигукнула за його спиною. І відразу сіла вільніше, мов дівчинка, якій сестра не хоче поступитися місцем на ліжку.

— Ще трохи, і я б звалилася на землю! — пробурмотіла.

— Сядьте ближче. — І посунувся.

— Досить, досить, я вже закінчую. Ви гадаєте, що я буду цілу вічність терти вашу спину?

— Я був би не проти.

— Ні, ви подивіться на нього! — вигукнула вона дзвінко, як ото дитина, яка припинила плакати і дригати ногами. — Я думала, що ви строгий і похмурий самітник.

— Сьогодні виняток.

— Мені здається, що ви тут у своєму закутку спостерігаєте за всім, що діється навколо, і водночас щось потай роздумуєте про своє. Хіба ні?

— Можливо. Але сьогодні все не так.

— Це неправильно, що ви не розповідаєте.

Знову різко присунулась. Потім сказала:

— Ще трохи ось тут, і я маю іти.

Вона обернулася так, що тепер дивилася на терасу, і він бачив збоку її босоніжки і щиколотки. Відкриті босоніжки і засмаглі голі ноги без панчіх були від колін і нижче дуже худими. Ніяк не пасували до білого халата, який вкривав їй коліна. Ті щиколотки були більше схожі на щиколотки непосидючого і шкодливого хлопчиська.

— У якій частині Франції живуть такі люди? — запитав він і усміхнувся.

— Які? — вона теж усміхнулася і закинула ногу за ногу, при цьому русі пружини ліжка ввігнулися; її лівий босоніжок сильніше вперся в підлогу, і виїмка під їхніми тілами поглибшала. — На півночі.

— У Гаврі?

— Ні.

— У Калаїсу?

— Ні-ні. Не там, угорі! Правіше!

— Лілль?

— Нижче, нижче. Верден, Реймс, Седан. Це пан мав би знати з історії!

— Саме з Седана?

— Тепер ви надто цікаві, — лукаво сказала вона і підвелася.

А потім стала посеред кімнати, випроставши замащені руки.

— Здається, я вас добре обробила, — і надула губки.

Він поволі обернувся на ліжку, щоб не торкнутися подушки. Між тим вона вже підійшла до столика і схилилася над газетою. Мовчала і серйозно щось читала, немов чекала, аби її тепер залишили в спокої. Як того дня, коли прийшла перев’язати хустину.

Спочатку на газету опиралися лише її лікті, потім потроху наблизилися й зап’ястя. Вона зовсім не думала про те, що її зап’ястя масні і заплямують газету. Руки немов не належали їй. Немов усе в ній відбувалося за якоюсь простою закономірністю, так легко оминала вона всі обмеження, що їх виставляють суспільні правила. Він усвідомлював, що хоче, аби її зап’ястя ще довго лежали на газеті, навіть подумки немов попросив її, щоб вона залишила видимий відбиток своєї замріяної присутності.

— Табори смерті, — прошепотіла вона і підвелася.

Мовчав і дивився на неї лагідно.

— Ви були в Бухенвальді? — Кивком голови показала на газету.

— У самому Бухенвальді — ні, — сказав і посміхнувся. — В одному з його філіалів.

— Страшно... — прошепотіла вона. Потім здригнулася: — Чому ви всміхаєтеся? Ще й так байдуже сказали: «В одному з філіалів!» — За мить обернулася: — Мабуть, я розумію. Вам видаються дурнуватими ті наші вигуки «жахливо» і «страшно»? Правда ж, ви підсміюєтеся наді мною?

— Я усміхався лише до ваших рук, — сказав він.

Вона не могла збагнути його грайливий погляд, коли він дивився на її зап’ястя, які залишили плями на газеті. Тому сказала:

— Розумію, що ви буваєте жорстким.

І хитнула головою.

— Зараз мушу йти, — і кивнула: — До побачення.

— Зачекайте трохи. — Він сам не розумів, як до цього додумався.

— Що у вас іще болить?

— Кілька крапель сюди, — він показав на око.

Вона вирівнялася і прибрала серйозної постави.

— Ви питали лікаря? Справді?

— Так.

Вона усміхнулася і довірливо й м’яко додала:

— Пройдіть перед вечерею повз кімнату чергової. Добре?

Коли вона пішла, він почувався так, неначе людина, яка забула зачинити вікна, і вітер розкидав підлогою папери і заніс у кімнату подих незнаних лісів і стрімких скель. Перед вечерею, сказала вона, але кожної миті вже можуть подзвонити на вечерю! Справді, в кімнаті, яку розбурхав вихор, усі предмети стають пливкими й беззмістовними, бо їх забиває різкий запах землі. А замість відчуття холоду йому здавалося, немов навколо нього починала прокидатися літня спека; немов повертався реальний світ, якого він так довго уникав. І коли думав про це, йому здалося, що його гіпноз тривав неймовірно довго; відчуття, що табірний світ був лише певним періодом його життя, у той момент розхвилювало його, як неймовірне, відкриття.

Встав і поправив ліжко, підібрав покривало, розрівняв і розгладив. При тому мав невиразне, але приємне враження, що застилає чоловіче холостяцьке ліжко, на якому щойно відбулася інтимна урочиста мить. І той чоловік — це він, і водночас хтось, що тільки ще має прийти; але вхід у реальність насправді відбувся, та водночас усе було лише спогадом про дуже давнє бажання, яке знову ж таки є і відчутною дійсністю.

Він одягнув майку і подумав, що насправді все відбулося, немов у білій і теплій хмарі пристрасті, яку він ледь усвідомлював, але вона присутня в дотику їхніх тіл, у вм’ятині на простирадлі, в зміні її голосу, коли вона різко посунулася. Літо вкривало все навколо ореолом змовницької таїни. Але ж це таки було — сміх, грайливість і жарти. І саме ота вдавана байдужість до її близькості надавала зароджуваній пристрасті невинної природності.

Таким мав бути початок світу, подумав він згодом; майже непомітна пристрасть; потім усміхнувся, бо побачив плями від її легковажних зап’ясть на газеті посеред столу.

XIII

Вона була вже там; відчинила дверцята білої шафи в кінці коридора; ліва стулка її майже повністю закривала. Було видно лише щиколотки та маленькі ступні без шкарпеток у босоніжках.

Вона стояла навшпиньках і щось шукала серед скляних баночок і посудинок: достоту донечка, яка за маминої відсутності порпається в кухонній шафі.

— Десь тут має бути... — сказала замислено.

— Шукайте спокійно.

— Хіба ви не поспішаєте на вечерю?

— Ні.

Вона не дивилася на нього, лишень зосереджено продовжувала шукати.

— Щось я сумніваюся, що вам стара справді прописала очні краплі, — вдавано серйозно сказала вона.

— Сумніваєтеся?

— У зошиті панни Шатен не записано!

— Ага, так.

— Ну що, я вас підловила?

— Нічого подібного.

— Підловила!

— Десь три дні тому я питав лікарку, — усміхнувся. — Через те сьогодні й не записано в зошиті.

— І ви чекали всі ці дні?

— Атож, бо ці крапельки, — мов мертвому припарка.

— Хома невіруючий. — І вже була майже всередині шафи. — А ось ці точно допоможуть.

— Ці ваші — звісно.

— Ось вони, — сказала і кинула на нього лукавий погляд.

Стисла в руці скляну піпетку.

— Ну, присядьте ж трішечки!

— А може, вам дати табуретку?

— Ви не такий уже й високий! Ну, не смійтеся, бо закапаю вам рота, якщо будете так смикати головою! Зачекайте. Ще одну, — прошепотіла, коли він витирав хустинкою очі. — Як приємно бачити, що ви плачете. — І закрила пляшечку кришечкою.

— Мабуть, це й правильно, — сказав він. — Лише щастя мене зворушує.

— Очі у вас тепер будуть, як у риби, — додала вона, немов не чула, і сховала пляшечку.

У коридорі було тихо, з їдальні долинав приглушений шум голосів, люди водночас розмовляли і бряжчали мисками.

— Уже йду, ви багато часу витратили зі мною.

— Це мій обов’язок.

— А на вечерю ви, мабуть, теж підете?

— Звісно. Я швидко повечеряю, бо на мене чекає сестра!

Повернула ключ у замку.

Потім запитала:

— Ви підете на прогулянку ввечері, пане Субан?

— Так, — сказав. — А що?

— Ходімо з нами, — раптом запропонувала вона, немов зі свого далекого світу. — Якщо хочете, звичайно.

— З вами?

— Я їй уже розповідала про вас. Вона вас уже знає, моя сестра.

— Мене?

— Заждіть, — і задумалася. — Знаєте, де пам’ятник загиблим? Після вечері я буду там. Але не надто швидко.


Коли він увійшов до їдальні, то зрозумів, що апетит у нього зник, як у людини, котра збирається у подорож. Хоча зовні не було нічого помітно, всі слухали морського офіцера, який оповідав, як затонули французькі кораблі біля Тулона чи десь поблизу. Він теж усміхнувся до нього, щоб запевнити в своїй зацікавленості, і було помітно, що пан Леду цінував увагу чужинця. Мабуть, він був у морському флоті писарем або комірником, чи кимось подібним. Він був, як сержант на діючій службі, метушливо-вигадливий. І вразливий, мов розніжена дівчина, а його щоки були біленькі й пухкі. Його обличчя більше скидалося на обличчя офіціанта, ніж моряка, і кельнерським воно було й тоді, коли в коридорі він демонстрував лікарці свою самовдоволену дотепність. А за столом, де дискутували про затонулі кораблі, Радко Субан все ще перебував у полоні її грайливості біля відчиненої шафи, або коли згинав коліна, щоб вона змогла йому закапати око. А ще оті плями від її рук на газеті. І вона вже розказала сестрі... При цьому вона здавалася школяркою, яка щодня, прибігши зі школи, розповідає про все, що з нею трапилося в класі і по дорозі. Насправді для нього це був дуже примарний світ, бо зараз жодної речі не міг уявити відразливішої, ніж світ казок. Пан Леду говорив про де Голля звично, немов де Голль — його дядечко. А він усе думав про неї, думав і усвідомлював, що цим зраджує свій світ. І водночас гнав зі своїх думок усі апокаліптичні картини, що виринали з усіх усюд. Властиво, їх проганяла вона, її худі ноги, струнке тіло. «Я вже їй розповідала про вас...» Немов вони перед тим умовилися, що вона розповість сестрі про нього, з таким наголосом сказала. Раптом побачив перед собою пам’ятник загиблим, і йому здалося, що вона вже довго чекає на нього.

Публіка за столом була трохи розчарована, бо саме з’ясувала, що на жодному з тих затонулих кораблів не було пана Леду, а був якийсь інший сержант, його приятель. Радко Субан поклав ніж і виделку на тарілку і встав.

— Ще мармелад, пане Субан, — сказав сержант запобігливо, щоб трохи згладити враження, яке справив той факт, що він виявився ніяким не героєм.

«Нема чого поспішати, — сказав собі, — вона не може так швидко повечеряти». Він добре усвідомлював, що отой поспіх — це побоювання, що зараз його здолають привиди, до яких він призвичаїв свою кімнату. Ні, то не були лише привиди, він не смів їх так називати, він не хотів відмовлятися від того світу лише через те, що зараз не жив у ньому, а йшов на побачення з життям. Але мав враження, що знехтувана ним смерть поволі вповзала, просочувалася в теплі тіні вечора, і почувався в ту мить, як людина, котра враз розбагатіла і тут же зреклася своєї матері. Хоча не відчував, що був зарозумілий, ні. Раптом привиділася Мія, здалося, що Мія по-дружньому прихильна до нього; немов здалеку шепоче крізь тіні каштанів: «Ти надто наблизився до загибелі, тому їй не дозволено ставати тобі на шляху».

Такі думки роїлися в його голові, коли він відчинив шафу і шукав щось, що міг би взяти з собою. Той, хто йде на побачення, завжди перевдягається, щось додає до своєї зовнішності. Він почувався, немов із порожніми руками, без атрибутів, які потрібні для утвердження життя.

Згорбився. Нічого, так правильніше. Він ще — немов намул на тілі людини. Тільки те, що лишилося від людини після Всесвітнього потопу. Такій істоті не треба міняти одяг; вона оточена тінню порожнечі та бездонності. Це своєрідне тло присутнє при будь-якому побаченні. Звісно, цей настрій перебільшений, адже він іде лише на зустріч з малою медсестрою. Та в цю мить вона — мов представник усіх людей. Тим більше, що вона жінка, їй швидко спротивляться оці його убогі штани і завжди одні й ті самі високі вояцькі черевики. Ну що ж, нехай. Достатньо буде оцього, ледве вловимого натяку.

Підійшов до шибки відчинених дверей на терасу:

Зріст — метр сімдесят, волосся пшеничне, вилиці виразно проступають, але набагато менше, ніж у травні; очі сіро-блакитні. Вираз очей? Щось важке і сіре. Мов самотня обшарпана стіна похмурої днини на закинутому приміському узвозі.

Відійшов від шибки; навіщо людині дивитися на себе в дзеркало? Лише в очах іншої людини можна знайти своє відображення, подумав він. Лише чиєсь обличчя може прочитати твоє обличчя, а очі — інші очі. І вона, мабуть, знає це, бо як тоді пояснити її поведінку? Може, вона з усіма така? У всякому разі, оцей її інтерес дбайливої та співчутливої жінки залишив би його в апатичній мовчанці. Її прихильність у чомусь схожа на знеособлену прихильність нічного лісу. Він завжди приймає його беззастережно і включає в свій всеосяжний і живий природний порядок.

Полишив кімнату і вийшов.

Біля корпусу для медсестер на галявині за трикутною огорожею паслися кобила й жеребець; галявину оточували дерева, і тут ніби панувала приємна атмосфера спокійного селянського подвір’я.

Коли проходив повз будиночок сторожі, біля великої залізної брами йому уявився вхід у табір, але він відігнав спогад, бо йому закортіло бути допитливим туристом, який на пообідній прогулянці зустрів незнайомку і після вечері вирушив на її пошуки.

XIV

Недалеко від пам’ятника санаторійна загорожа стрімко прямувала до лісу. Під стіною, вздовж вузької стежки, дзюркотів потічок завширшки у півтори долоні і напоював кущики зеленої трави, що була мов рідкі паростки жита, а гуси безтурботно тлумилися по ній.

«Немов придорожній камінь», — подумав він про пам’ятник; і якщо він зараз роздивлявся його, то лише через побачення, за інших обставин ці імена загиблих у Першій світовій війні на камені його б не привабили. Тихі були й малопомітні в зернятах сірого каменю, немов щоб не лякати гусей, які неквапом перевалюються від потічка до подвір’їв. Але ні, він тут зупинявся й раніше. Тільки тоді він розмовляв із тими іменами, наче сам був одним із них. Тепер побачення віддаляло його від них, і тому він намагався відчувати їхню прихильну присутність, хоча й бажав, щоб вони трималися на відстані від нього.

Пройшовся вперед і знову повернувся.

Тоді з-за рогу з’явилася вона.

Наближалася короткими, дещо рвучкими кроками, в сірій спідниці й білій вітрівці, а волосся двома хвилястими пасмами обрамляло її обличчя.

— В останню хвилину мусила комусь нести грілку, — сказала вона, не глянувши на нього, ступаючи дрібними кроками дорогою так, якби була сама. Так вона заходить у його палату, і її рівна постава якось дисгармоніює з її негнучкими ногами; груди у неї жіночні, може, навіть аж занадто, а ноги від коліна й додолу затонкі і здаються трохи заслабкою опорою для такого тіла.

— Ну як око, краще? — спитала, дивлячись поперед себе.

— Так. — І навмисне зробив кроки ширшими, щоб подивитися, чи вона це помітить. Вона ж ішла своєю дорогою. — Ви завжди так ходите?

— Вам здається моя хода неприродною?

— Ні.

— Та ні...

Крадькома спостерігав за нею збоку. Її високе випукле чоло тепер не було таким помітним, бо його обрамляло шовкове волосся, вуста були соковиті й вигнуті, як у дитини, котра переходить від плачу до сміху.

— Чому? — запитували ті вуста.

— Бо легковажна.

— Моя хода?

— Хода і вся ви, цілком і повністю, — відмовив він; вона ж порухом, а може, навіть і кокетливо ще підкреслила свою струнку поставу.

— Хочете сказати, що й ця прогулянка теж легковажна? Можливо, ви маєте рацію, — сказала, немов сама до себе.

Дорога починала підійматися вгору. Праворуч на пагорбах розкинулися сади, ліворуч стирчали тички з стручковою квасолею.

Тоді вона зійшла з дороги, зірвала довгий, закручений зелений пагін квасолі і знову повернулася.

— Не зовсім, — сказала. — Неправда, що цілком легковажна.

— Хочете сказати, що ця прогулянка здійснена за планом?

І він спостерігав за нею, як вона усміхнулася, як потім гризла кінчик зеленого стручка. Випнула вуста, коли гризла, порухом голови відкинула волосся, коли глянула на нього. Потім її синій погляд знову сховався. Можливо, вона так дивиться, коли хоче бути лукавою, подумав він. Бачив, що її губи випинаються, мов у риби, яка хапає повітря в акваріумі. І згадалося, як він думав про неї, коли сидів повернений до стіни, а вона його масувала. Можливо, тоді ще не так. Але коли вона закапувала йому око, то вже напевне.

— Не вірите?

— Ні.

— Помиляєтеся, якщо маєте сумнів.

— Не сумніваюся, — сказав він сміючись. — Я впевнений.

— Яка прозірлива впевненість, — недбало кинула вона і вкусила стручок.

За мить немов урвала свої думки:

— Ви мене маєте за кращу, аніж я є насправді.

— Не йдеться про кращу чи гіршу.

— А про що йдеться?

— Про легковажність.

— Отже, я була легковажною, коли запросила вас на прогулянку?

Зиркнула на нього синіми очима, її зуби вдоволено гризли стручок.

— Маєте рацію, — змовницьки сказала вона, і тоді він уперше відчув у її очах вологу тінь бунтівливої і водночас прихованої пристрасті. — Але не зовсім, — швидко додала, коли знову відвела погляд. — Людина, яка завжди мовчить, бентежить.

— За мовчанням може ховатися порожнеча.

Вона продовжувала гризти стручок, немов це було найкраще заняття на світі, в той час як її маленькі ступні продовжували свою путь у грайливому і водночас відстороненому ритмі.

Тоді вона озвалася:

— Ті, хто повертається звідти, не можуть бути порожніми. У них на обличчі написано те, що вони бачили.

Вони мовчали, і він думав про те, що її розум також прямує куди хоче, як і ноги, як груди, трохи занадто випнуті. Щось невловно легковажне в цій її примхливості; так іноді ходять куртизанки, тіло яких мимоволі видає звичні рухи зваби навіть на дорозі. У неї ж це — мила і зворушлива вада.

Вона зупинилася й обернулася.

— Знаєте, ви на диво говірливі!

Якусь мить вона дивилася на нього, а потім знову повернулася.

— Усі самітники стають балакучими, коли можуть комусь виговоритися, — сказав.

— Так віддячують за перерване мовчання?

— Щось такого. А як наговоряться, почуваються смішними і знову замикаються в собі.

Вона всміхнулася:

— Отже, ви знову охоче мовчали б, як мізантроп?

— Я ж не такий.

— Мене це дуже сердило.

— Це було не навмисне.

— Краще було б, якби навмисне.

Він подумав, що останнім часом він її свідомо ігнорував, і вона не знає, що врешті перемогла.

— Там живе моя сестра Жозефіна, — сказала вона. — У селянина, який щороку здає дві кімнати одним і тим самим гостям.

Тієї ж миті з широкого двору сільської хати вийшла чорноволоса дівчина і швидкими кроками попрямувала їм назустріч.

— Я запізнилася? — запитала вона. — Вибачайте, — сказала збентежено, як людина, котра не знає, яку саме роль їй визначили за її відсутності.

Мала вже впевнено крокувала стежкою, якою вони щойно прийшли.

— Це той, про кого я тобі розповідала, Жозефіно, — сказала вона.

— Сестра багато розповідала мені про вас, — кивнула дівчина.

— Про мене?

Але ще більше він дивувався малій, що йшла попереду сама, немов задоволена, що може бути такою самостійною. Здавалося, що її полонили вечірні тіні, які продиралися крізь рожеве сито заходу сонця; але він знав, що слух її тут, коло сестри Жозефіни і коло нього, немов те невиразне помаранчеве світло, розсіяне верхів’ями фруктових дерев.

Коли мала зупинилася, вони порівнялися з нею; і тоді вона взяла його під руку.

Його першим відчуттям була хвиля несподіваного задоволення від того, що її маленька долоня тримає його. Це було ще дивовижнішим, аніж якби він сам першим торкнувся її, бо, безсумнівно, у коханні, з усіма отими сумнівами і непевністю, найбентежніші саме перші миті. Вона ж без вагань і без приготувань подолала всю цю нерішучість. І саме цей природний, несподіваний доказ внутрішнього прийняття був, попри свою реальність, якимось нереальним і невизначеним. Тим паче, що зробила вона це у сестриній присутності, хоча Жозефіна не могла цього помітити. Неначе саме через близькість Жозефіни вона відчула себе раптом по-домашньому безпечно і тому інстинктивно взялася за його руку.

— Гм. Після обіду я йому масувала плечі! Ми сміялися. Добре, що не було старої!

— Арлетто! — злякано застерегла Жозефіна.

— Отже, ви Арлетта, — усміхнувся він.

— Що, дурне ім’я?

— Ну, Арлетто! — знову по-материнськи докірливо сказала сестра.

Коли Жозефіна при цьому нахилила голову, щоб бачити сестру, він ближче присунувся до Арлетти. Щоб сестра не могла побачити їхніх переплетених рук. Властиво, вони не були переплетені. Арлеттина рука просто трималася за його руку. Якби вони були самі, ті миті стали б незабутніми; а так він боронився від її руки, немов вона вела його, як хворого брата, водночас будучи маленькою сновидою. Тому він спробував легенько вивільнитися. Але її долоня міцно трималася за його руку. При цьому вона не була напруженою, вона не махала нею, як це зазвичай робила, коли була веселою; ні, вона тримала свою зігнуту в лікті руку, немов підсвідомо боялася, що він утече від неї. Попри це її лікоть був вип’ячений якось мило; так донька тримає за руку батька, коли силоміць тягне його до вітрини, що зачарувала її очі.

— Знаєш, Жозефіно, він був поблизу Бухенвальда.

— Страшно, — спохмурніла Жозефіна. Потім додала: — Мабуть, незвично почувається людина, повернувшись звідти і отак вільно прогулюючись серед дерев?

— Так, — збентежено пробурмотів він, бо саме тепер вони зійшли зі стежки на дорогу, де було важче сховати Арлеттину руку. Жозефіна майже напевно помітила її. І здалося йому, що він побачив у її очах добродушний подив; вона, мабуть, і здивована, і заразом ніби задоволена. І подумав, що напевно вона розуміє, яка вразлива її сестра, попри її легковажність; і видно було, що її материнське почуття втішене, бо Арлетта шукає захисту в його руці. Водночас вона, звісно, і занепокоєна.

— Отже, вам подобається у нас? — спитала приязно.

— Наче вдома.

— Ну, як удома не може бути!

У неї гарні очі під чорними бровами, подумав він; і враз присунувся до Арлетти.

— Властиво, ми ніде не вдома, — сказав він, бо, з огляду на її руку, почувався безпечніше, коли його слухали. — Принаймні краще, коли людина не відразу повертається до рідних облич і знайомих речей. Вона б їх не сприйняла, можливо, у неї була б навіть відраза до них; стільки друзів тепер у людині живуть лише своєю трагічною смертю. Отож тепер я мало не вдячний своїй хворобі.

— Забагато іронії, — пробурмотіла Арлетта.

— Може. Але певною мірою це якийсь пошук особистого прихистку, як-от відпочинок у легковажному байдикуванні. Немов людина умостилася на теплій землі незалюдненого світу і чекає, що з нею трапиться. Цього не можна було б зробити в рідному краю, де люди та предмети вриваються звідусіль і не дають їй зосередитися.

Її рука стала йому завадою. Майже напевно вона така ж легковажна, як і він у становищі, про яке щойно казав; і саме це їх споріднює. А ця їхня зустріч мала б відбутися без свідків. Тоді він схилився, нібито щоб зав’язати розв’язаний шнурок. І, схилившись над своїм взуттям, полегшено зітхнув.

— Лежати у незалюдненому світі, ви сказали? — запитала Арлетта. — Отже, ви в своїй кімнаті немов відокремлені від світу, і усіх нас навколо немов не існує?

— Вибачте, але це аж ніяк не погорда.

Арлетта мовила немов сама до себе:

— Увесь день читає і мовчить, а коли увійдеш до палати, він тебе навіть не помічає. — При цьому вона здавалася йому милою в своїй оригінальній поведінці, бо тепер її рука не бентежила його.

Жозефіна мовчала і весь час ввічливо і співчутливо всміхалася; вони немов заблукали в світі, в якому не орієнтуються, бо не мають для нього однакових мірок, якими б його могли виміряти. І тоді Жозефіна стрепенулася зі своєї мовчазної задумливості.

— Нам треба поспішати, Арлетто, — сказала вона.

Це було так, немов зненацька натрапив на засідку, що виявилася особливо згубною, бо її неможливо було передбачити.

— Хтось чекає на вас?

— Ні, це стосується наших зобов’язань! — вигукнула Арлетта.

Отакий її спосіб поведінки: трохи товариської балакучості, трохи вигаданих історій, подумав він.

Вона сказала:

— Після обіду прийшли до управительки американські офіцери і попросили, щоб увечері відпустили медсестер, бо вони влаштовують у своєму клубі танці!

— І Арлетта пропонує, щоб я пішла туди з ними, — сказала Жозефіна з вимушеною посмішкою, немов водночас питала його про пораду.

— Авжеж. Чом би й ні, — сказав він і гірко посміхнувся. Його охопила безмежна байдужість; немов раптом відчув себе неймовірно далеким від замріяної поведінки малої.

— По нас приїдуть на джипі, — додала Арлетта.

Вони були коло пам’ятника загиблим, а тому він зупинився.

— О, відпровадьте нас до входу! — вигукнула Арлетта.

— Я краще прогуляюся, — сухо сказав він.

— Ми б вас запросили, але їм потрібні лише дівчата, — усміхнулась Арлетта, і було видно, що її дотепність вдавана.

XV

Він ішов серед дерев, а морок дедалі більше вкрадався поміж стовбури й обережно огортав їх, мов легке повітряне море. Темна природа ніби позбавила його своєї прихильності. Відчував, що його тіло відлучили від стовбурів; незважаючи на темряву, він бачив свої ноги, що рухаються, і свої думки, що кубляться в голові. Але відігнав від себе той вражаючий стан свідомості, який в одну мить може розчленувати всі складові людського механізму; така мить — як тягарець у вщерть наповненій посудині, і достатньо лише краплини, аби рідина перелилася через вінця. Таким був той ранок у душовій, коли тримав у кулаці хустинку. І відігнав від себе болючу свідомість, закликав дерева на допомогу. А лісова темрява не хотіла йому допомагати; стовбури в мороці стояли кожен сам по собі, на віддалі, розрізнені. То був лише ліс, не здатний злитися в нескінченну і безособову присутність всесвіту, хоча в попередні місяці єднання з вечірнім лісом було плеканням спогадів про загибель, що була немов темрява без меж. А тепер він відчував, що звузив море темного і повсякчасного жахіття на пасмо світлого волосся. Можливо, якби не побачив її у джипі, йому б не було так тяжко. І коли вони поїхали, він не міг залишатися на тій дорозі, а мусив прийти сюди, до своїх дерев. Там, перед входом, вона сіла в автомобіль і помахала йому, мов та дитина, весело осідлавши дерев’яного коника. Добре, що джип відразу рушив і поїхав, мов чотирикутний звір на довгих лапах. Але та мить тривала достатньо часу, аби його вразити. Може, вона справді трохи звихнена; інакше як би вона могла, ні сіло ні впало, взяти його під руку у присутності сестри? Мала сновида, яка з розплющеними очима подорожує країною своїх дитячих казок. Але збуджене обличчя і волосся, що розвивалося в джипі, не мали анічогісінько спільного з довірливістю дитини, яка тримається за чоловічу руку, немов за батькову. А може, мали? А для чого ж вона його запрошує, коли нездатна ні до чого дослухатися, а потім просто міняє його на військовий клуб? І сміється в джипі, немов віднайшла формулу повного щастя! То був гріх супроти думки, що він полишив свій світ через таке трохи схибнуте дівчисько; тому й ліс не хотів прийняти його, і тіло його було чужим серед дерев. І тієї миті йому здавалося, що він жив у таборовому світі в туманні часи до свого народження, і тут на людській землі тепер не знає нікого, хто б визнав його своїм. Усе це через те, що тепер він не належить нікому. Вона його навмисне виманила з барлогу, а потім покепкувала з його нетямущості. А свій світ він зрадив, коли після вечері вирушив на побачення з відчуттям, що настав кінець його самотності. Навіщо він заздалегідь боронився від усіх образів, що могли б йому перешкоджати в новому переживанні? А тепер знову бажав лише того, щоб не почуватися відлученим від природи, бо тієї миті потребував сховку в темряві лісу і темряві ночі, щоб знову почуватися цілісним в атмосфері минулого. Не до снаги водночас бути чужинцем у світі смерті і чужинцем у світі людей. Ясність цього висновку його заспокоювала, він перевів подих і відчув, що ліс поволі послаблював свій опір. Так, він трохи втратив самовладання, надалі буде тверезішим. Все буде інакше, коли вона знову прийде зі своїми термометрами. Вона зустрінеться з його холодом, і він знову відчув себе в обіймах природи, відчув, що живе в ній, мов істота в материнському лоні, і її соки непомітно живлять його. Час від часу над ним десь ворушилися листочки і пурхав птах, на ті голоси десь дуже далеко відлунювала нескінченність і бриніла позачасовість землі.

Перед вестибюлем його корпусу пролунав дзвоник і на мить розбурхав ніч. Звідти він зовсім не скидався на монастирський дзвоник, а був схожий на якийсь інший, але не міг сказати, на який саме. Його кроки не розвернулися в напрямку корпусу, а продовжували свій шлях лісом.

Мабуть, чергова медсестра незабаром йтиме повз його палату і помітить, що він ще не прийшов. Нехай. Може, сьогодні вночі чергуватиме неквапливий Мішель, який легенько прочиняє двері і крізь білий отвір освітлює постіль кишеньковим ліхтариком. Стільки турбот докладають, аби людина лягала спочивати у визначену годину і швидко видужала, а потім знищують мільйонні людські маси. Який зв’язок має, скажімо, ця тиха дружелюбність французького лісу з країною смерті? Ця спокійна лісова спільнота шепоче про доброту, якої ніколи не зрікалася, з її віт віє ніжна впевненість, що не сталося нічого непоправного, і природа оберігає свою недоторканну чистоту. Та хіба він не досяг того, що може це відчувати, тамуючи оту атмосферу звідти? Хіба, коли йшов на побачення повз сторожку, не відкинув від себе силоміць образ табірних воріт?

Отже так, аби зберегти свою цілісність у тому втраченому світі, він свідомо хотів повернутися в його атмосферу. Лише один легкий порух — і вже відсуне завісу загубленого краю, що відразу оточить його. Наприклад, як того ранку, коли вони на світанку вийшли з товарних вагонів, якими їх привезли з Трієста. Тоді, опинившись перед великим фасадом і входом, над яким нависала олов’яна сірість пробуджуваного злодійського лігвища, вони зрозуміли реальність будівлі. Відчули, що на них чекає замкнене пристановисько з димарями і сходами, з дверима і туалетами, отже, їхня сеча вже не буде дзюрити боковими стінами гуркотливого потягу, а свої екскременти, загорнуті в папір, не будуть протискувати крізь залізні щілини вагона. Тому спочатку вони проходили крізь ворота, як ті нещасливці, котрі заблукали в крижаній ночі, а на світанку побачили почорнілі балки лісової хатини. Потім, вишикувані у шеренги, вони зупинилися на просторому подвір’ї, і в блідому світлі на фасаді перед ними з’явилися великі літери трьох чорних слів. Тоді їх накрив ще крижаніший подих, аніж той, що під час подорожі віяв від снігу. Той вислів про працю, яка звільняє, приносив передчуття порожнечі, усвідомлення облоги в атмосфері, пройнятій бездушністю. Нарешті їх пустили до середини довгої будівлі, де вони опинилися у величезній душовій, і їх охопило нуртування шаленого караван-сараю; замість таємничого крику верблюдів, пронизливого іржання низькорослих коней і гортанних криків берберських поводирів, над тупотом сотень ніг і шумом тіл, над гулом питань і відповідей лунали накази чоловіків у смугастому вбранні. Вони заміщали озброєних наглядачів, перейнявши від них їхні вирази і агресивний тон, але їм бракувало гарячковості, притаманної вигукам німецької людини. «Los!»[6] Бо швидкість є також ритмом страху. Отож він теж швидко стягнув із себе одежу, зняв взуття з ніг, які тільки почали зігріватися. Потім так само швидко мусив підставити голову цирульнику, щоб той машинкою зістриг йому волосся. Коли розставив руки, щоб швидкий Фігаро міг поголити волосся під пахвами, — аби не думати про себе, він озирнувся на інших засуджених. Ні про що не думав, його очі просто реєстрували безсенсові, ніби повисмикувані зі снів картинки. І лише коли бритва, немов скопило безтурботного каструвальника, запливла в пах, йому немов у тумані прояснилося, що йдеться не про просте зістригання волосся, а про те, що у маси голих тіл остаточно відбирають навіть будь-яку ознаку індивідуальності. Швидко і різко, наче то розлючені фірмани розкричалися на заспаних шкап, вершився не кривавий, але доленосний обряд, після якого всі новачки йшли міченими назавжди. Так що потім, коли разом із іншими став під один із душів, від яких над голою шкірою і оголеними черепами здіймалася благодатна пара, він не відчував гарячого струменя, що зливався на затерплі кінцівки, а подорожував очима від наготи до наготи і намагався збагнути сенс крапель, які відскакували від кулястих голів і скочувалися трапецієподібними стегнами. Були це білі тіла краських чоловіків, які на старість років стали рекрутами божевільної релігії. Були ці тіла незлобиві, незграбні, незвичні до бою з пошестю зла. Про це він думав і раніше, коли велика щітка з дезинфекційним розчином намазала його в поголених місцях і запекла потрійним вогнем, і саме тоді його думки полонили тіла селян, принижених до рівня худоби. Звісно, він намагався погасити полум’я і притискав долоні до вогню, що гриз йому пах і мошонку, а водночас відчував, як коло наготи Філіпа, і Пепі, і всіх, хто був для нього запорукою непохитності та міці, стає непоправно ранимий. «Los!» Бо цирульник виміщав свою злість і над постарілим тілом, яке, коли рука голяра сягнула його статевого органа, відсахнулося, але потім бритва все одно захазяйнувала в старечих заглибинах, швидка рука натягала член то праворуч, то ліворуч, мов зів’ялий еластик.

І в такому гарячковому ритмі треба було покласти одяг у паперовий мішечок. І, звісно ж, він намагався акуратно скласти свої речі, але швидко втрутилися чужі руки і рвучко зіжмакали випрасувану білизну. «Schneller, schneller»[7] — розлючено просичали вуста і нахилилися над його руками саме тоді, коли виймав із валізи вовняні майки, які йому прислала Мія до в’язниці. А оскільки у великій залі, мов на апокаліптичному ярмарку, віддавалося все, — від волосся і до взуття, так що тіло було нагим і гладеньким, мов тієї миті, коли з’явилося на цей світ, — його не вразило й те, що відібрали білизну та одяг. Він осиротів і немов спорожнів, бо залишився без Міїних послань на дрібних листочках паперу. Він сховав їх у складки чорного пальта, бо наївно вірив, що в ньому легко перебуде німецьку зиму. Вірив: навіть, якщо залишиться без усього, все одно вистоїть перед будь-якими випробовуваннями, якщо супроводжуватимуть його її слова, які означатимуть близькість її серця, всього її єства. А зараз він був, немов вирваний із землі живих, майже невагомий. І так він мусив вийти, опинившись разом із іншими в черзі перед бараком, де записували особисті дані. Голе тіло стояло на снігу, і крижане повітря сповивало його боки, пекло оголений череп, і здавалося йому, що його поглине відчуття нереальності. Легенький вітерець перетворювався на гострі голочки, які намагалися повстромлятися в тім’я, йому здавалося, що свідомість випаровується з нього, мов та пара, з якої вони повиходили на лютневий сніг. Тримав у руці хустку і в ній згорток з Міїними цигарками, які ще в нього залишилися. Зовсім дрібний згорточок. В останню мить перед душем він урятував його і тримав, притиснувши долонями до грудей, немов захищаючи таким чином останній подих життя. Так він топтався на витоптаному снігу, щоб не віддатися крижаному ніщо, а щодо згортка — розумів, що в інших не залишилося навіть такого мізерного спогаду про людський світ. І з цим Міїним дарунком, що його судомно стискав у руках, коли сутулив плечі, аби врятуватися від пронизливого холоду, намагався уявити її образ, але її риси розпливалися, і йому не вдавалося їх зібрати докупи. І ось він уже перед столом, а протяг, що шугав між дверима з обох боків, віяв з одного в інший кінець світу. Потім коло дверей швидка рука вихопила з купи зелені італійські пумпаріце[8], коротку цивільну куртку і дерев’яні ступаки. І стадо голяків почав підганяти згубний ритм: «Los, los!» І під скандування того ритму він одягнув штанці і коротку майку, на ходу застебнув штани, бо стадо вже збиралося виходити. Ліва рука притримувала штани за пояс, а права, в якій тримав маленький згорток, намагалася застебнути курточку, щоб захистити шию і груди. Ступаки топтали сніг, поки не зупинилися поміж двома бараками, так що ноги вишикуваних шеренг стояли в снігу; холод, що віяв з невичерпних закапелків погибелі, проникав крізь благу одежину на спині, в’їдався в щиколотки, де закінчувалися шкарпетки, в колінах проникав під штанини. Як довго стояли? Час заморозився, та й його думки затерпли. Все перетворилося на біле і нерухоме ніщо. Врешті настало те, що йому в дитячі роки під час фашистських погромів передвіщав підсвідомий страх. Порожнеча, яка не має ні початку, ні кінця. Глуха вічність. Безглуздя, яке тепер то концентрувалося, мов розпечена голка, що пронизує мозок, то розпушене, розгорнуте, невимірне, як напад холоду, облягало його зусібіч, і людина хотіла б мати безліч долонь, щоб ними закрити незахищене тіло. Доля без рамок. Незахищене ядро без шкаралупки. І тепер без усіх додаткових приналежностей, які зазвичай супроводжують людину на шляху до остаточної тиші. Все зайве залишилося в паперовій торбинці.

Білизна, яку могла вибрати лише Міїна рука. Товсте пальто з часів, коли мучився над теологічними книгами, з яких Мія підсміювалася, а пізніше воліла не згадувати ті свої незугарні жарти. Все у великій торбинці з коричневого паперу. Там і шерстяні шкарпетки. Там і пуловер. У поїзді він не хотів закутати ними ноги, щоб не бути непоштивим до них. Хто знає, чи він ще їх колись торкнеться. І в паперовій торбині залишилися рядки її листів з усією їх розтерзаністю. Бо її гармонійна впорядкованість була лише про людське око, для короткозорих очей. У торбині всі їхні зустрічі в затемненому місті. Прогулянка з Ядранкою і роззявлена пащека рубінової напівпрозорої риби в акваріумі. Мерехтливе попелясте море. Приречений на німецькі черевики берег. Потім поїзд. Акації вздовж залізниці. У великій паперовій торбині ще й маленький причал. І дерево хурми з плодами кольору світлого оніксу. І сосна, якій пориви бурі зігнули стан. А він і далі стояв і притискав лікті до тіла, щоб перекрити шлях баварській зимі. Він був сам. Уже не відчував, що коло нього шеренги. Було йому так, наче навіть те зернятко тепла, яке весь час беріг у собі, розтопилося, мов сніжинка на долоні. Порожнеча була навколо нього і всередині нього. А тоді в кінці вишикуваних рядів хтось зупинився, прямувавши до сусіднього бараку. Він його не бачив, але за якийсь час рядами пройшла звістка, що рано чи пізно вони потраплять у бараки, а це чекання — не найгірше зло, бо колись над такими новачками виливали відра води, над голими, звісно, так що вони перетворювалися на крижані статуї. І ще хтось розповів, що у тих, що мають доступ до їхніх паперових торбин, можна з-під поли купити пару шкарпеток чи навіть пуловер. Пачку цигарок даєш за пуловер. Або за пару шкарпеток. Він усе ще притискав лікті до тіла, а тепер легенько відвів лівий лікоть, щоб відчути м’яку грудочку за пазухою. Відчував, що пуловер сам собою не може бути порятунком, коли все його єство під загрозою; а водночас знав, що Мія прийшла з ним, поклала на нього свою руку з того боку, де серце, і там її долоня стискає приховану допомогу для нього.


Десь загавкав собака.

І він зупинився, немов загавкали німецькі вівчарки; а наступної миті зрозумів, що гавкіт долинав з далекої сільської хати. І то була неймовірна втіха: усвідомлення, що навколо, хоча й невидимі, господарства французьких селян із псами на подвір’ях. Його тіло в безпеці, й ніхто йому не загрожує. Арлетта? Мусить забути про це дитяче інтермецо. Мабуть, помітять, що його немає в палаті. А для чого йти спати, який сенс поринати в несвідомість, якщо завтра все знову буде так само невирішеним і безсенсовим? І коли продовжував свій шлях серед дерев, повернувся туди і подумав, що новачок у таборі — це щось інше, ніж новачок у нормальному житті, наприклад рекрут. Якщо новачок забезпечить себе вовняним светром і парою шкарпеток, щоб мороз так люто не проймав його, це зовсім не означає, що він матиме перевагу, коли старійшини обиратимуть робочу силу, яка вирушить на інше місце. Всіх обраних поведуть до складу, де вони повинні роздягнутися і вбратися в інший, може, кращий, а може, гірший одяг. І він був у тому транспорті, який вирушав у невідоме. І саме їх, прибулих з трієстської в’язниці, очільники Дахау перш за все позбулися. Бо вони приїхали останніми! Бо Дахау був завжди надто панським табором, щоб у ньому залишалася така безлика маса; як у всякій добре впорядкованій установі, і там існував розподіл за категоріями: авторитет, curriculum, партійна приналежність, рекомендація впливового арештанта. Вони ж були лише прості краські селяни і звичайні трієстські містяни, тому їх за першої ж нагоди перевантажили в ту місцину, де потрібні були робочі руки. І він був із ними, репентабірськими, дутівськими чоловіками; а їхні обличчя, їхні постави, коли вони знову їхали засніженими просторами, здавалися своїми та рідними. Холод віяв вагонами, крізь одяг, крізь кістки, але попри це чоловіки чомусь були збуджені. Немов ця безнадійна атмосфера, в якій опинилися, прищепила зародок якогось розбещеного бурлакування. Переляк згустився десь на дні, видно ж було якусь нетерплячу цікавість, відкриту готовність, що злилися з притаманними рисами сільської людини, яка вміє напружено та уважно стежити за процесом проростання і розвитку. О, звісно, коли вони прибули на ельзаські землі, їх почав переслідувати шалений ритм роботи, адже мусили провести півдня в самітному тунелі, — на лежаках у покинутій фабриці їм не судилося спокійно спати. Різкі крики уривали їхній сон і збирали їх у вишикувані ряди. А звичність до мотики і лопати дозволила їм мужньо орудувати киркою або залізними жердинами відривати рейки з середини тунелю і до його лівого краю. Отак гарували на протязі, що віяв снігом іззовні, а витривалість, яка скупчувалася в них упродовж тисячолітньої борні з кам’янистою краською землею, тепер оберігала їхні тіла від загибелі. У тих же, до кого вночі, у тільки-но поснулі клітини тіла вп’ялися отруйні крики диких птахів, тіло зранку не підвелося з лежаків, і, коли вишикувані шеренги вирушили до тунелю, їх віднесли на подвір’я в контейнер, наполовину засипаний свіжим снігом. І коли одного дня вантажівка везла такий контейнер звивистою дорогою у вогезькі гори, у контейнері сидів він, той, хто покинув міцних товаришів із кирками в тунелі. Знесилений, він лежав на землі, і його закинули у вантажівку, що від’їжджала до центру смерті високо в горах, де в круті схили врізалися тераси, які ліворуч і праворуч з’єднували сходи, так що кожна тераса була пов’язана водночас і з верхньою, і з нижньою. З обох боків на кожній терасі стояв барак, тобто праворуч і ліворуч від сходів. Посеред найвищої тераси повистромляли до неба свої викривлені дзьоби дерев’яні шибениці; на найнижчій місцині над бараком, який зовні скидався на всі інші, здіймався високий і вузький комин, з якого завжди клубочився дим. Коли вітер дув на бараки, дим розносив у повітрі запах розплавленого лою. Той, кого мучила бігунка і хто мусив уночі виповзати з лежака, — міг побачити далеко внизу, поблизу колючої огорожі, палаючу троянду над комином. Вона квітнула вночі, немов зависала в повітрі серед гір, і вона не засохне, поки будуть на складі під комином невичерпні запаси людського палива. І там, недалеко від вічної печі, що перетворювала людей на дим і попіл, у метушливій масі був і він.


Він був у тихому королівстві порожнечі. Без думок, бо вони відлетіли, мов птахи, яким вогонь обсмалив крила. Лише тіло ще пручалося, клітини ще опиралися. А коли осиротіла матерія вже не могла в собі втримувати вологу, коли задерев’яніли ступні на зсохлих худих ногах, вже важко переступали зі сходинки на сходинку, тоді й тілу не залишилося нічого іншого, як розпластатися і більше не рухатися. І коли ось так він знесилено лежав перед бараком, на землі, з якої недавно зійшов останній сніг, прийшов отой лист. Новини про рідних з трієстського побережжя блукали Штірією, приєднаною до Німеччини, і проста жіноча рука писала, що вдома все добре, лише Мія приєдналася до його сестри Міміци. Оскільки це було майже чудо — одержати листа, він не міг зосередити свої думки і збагнути, що хоче розповісти йому ця незнайомка. Міміцу забрав іспанський грип під час Першої світової війни. І він стиснув повіки, щоб збагнути сенс слів. Але все миготіло, розпливалося, немов невидимий подих роздмухує туман, що збирається за його лобовою кісткою. Він лежав на вузькій смужці перед бараком і відчував, що повинен встати, бо тканини його тіла знову розпружилися і вбирали рідину, немов хотіли якнайшвидше вицідити всю вологу з його кінцівок. І пішов, немов вирушив у незнане, а потім, знесилений, знову повернувся і ліг. Під собою відчув стоптану землю і мовби спонукав її прийти йому на допомогу, зміцнити його зм’яклі клітини, що десь звурдилися в ньому. А в повітрі все висіла невидима хмара, з якої віяло запахом топленого лою, важкий дух тепер проходив крізь його лежаче тіло, як крізь сітку, мов пара крізь сито. Мія пішла до Міміци. Це було, наче йому сказали, що її віднесли вниз по сходах до складу, над яким усі ночі палахкотить червоний тюльпан. Та хоча й змушував себе, не міг думати про це. Було це на іншому кінці світу, серед інших істот, чия доля одначе скидалася на їхню на цій проклятій горі. Але він не мав у собі достатньо життєвої снаги, щоб прикликати виразний Міїн образ; і ось тепер знову мусив піднятися, бо його й далі крутив живіт і вів до місцини, що була мов закинуте і туманне болото. Потім знову повернувся, але його думка засохла, як пересихає колодязь, коли суша вип’є з нього останню вологу і вибілить пісок у тихій ямі. Безмежність, з якої йому не вдалося викликати Міїн образ, переслідувала їх на тих терасах увесь час, від шибениць і до печі, так що він відчував Міїне зникнення, наче відхід у порожнечу, в яку він сам ось-ось зануриться. І вночі, коли лежав на триповерховому лежаку й уві сні знову шукав її образ, той увесь час ховався від нього. Він спав і водночас знав, що спить. Її, на яку марно очікував, не було, а лежак між тим похилився і почав потопати, мов підводний човен, який занурюється на глибину. За якийсь час дерев’яний лежак знову піднявся, так що дебелі кувалди його стоп повисли перед ним у повітрі, мов дві білі гирі. Немов зі стелі звисали два міхи з жиром. І намагався переконатися, що не спить, а водночас знав, що уві сні пливе до Ми, і хотів виразно роздивитися її риси. Але не міг їх досягти, лише плив, а руками гарячково хапався за дерев’яні боковини, щоб не зіслизнути вниз усім тілом, яке знову перевисало, пірнало в темряву, стрімголов у чорний вир.

Врешті він зрозумів, що навколо нічна тиша, а він простує лісом; збагнув, що намагався втекти від образ дівчинки, яка спочатку по-чудернацькому тримала його за руку, а потім побігла танцювати. І здалося йому, що він піддався атмосфері несамостійності і безрозсудного приниження. Відчув, що наблизився до невідомого світу, і лише випадковість його утримала від того, щоб не переступити його межу. І хоча й тішився, що лишився коло тієї доленосної межової лінії, водночас відчув, що мусить вирватися з міцних обіймів цього полону.

Мія, подумав він, і пригадав її гармонійну снагу; і став повертатися, немов вона чекає на нього в кімнаті, але при цьому виразно відчував, що Мія не намагатиметься зупинити його на шляху, яким він мусить пройти.

І ступав швидко, немов біг від себе, та все ж собі назустріч.

XVI

— Он як, значить, пан іще спить! — вигукнула лікарка підкреслено весело, бо застала його сонним і отже мала якусь перевагу перед ним. Це немов лестило її активному началу, бо значна частина її рвучкого нападу відповідала інстинктивному відчуттю того, що вона, літня і сивочола, так твердо ступає поміж ліжками немічних чоловіків.

— Як ви себе почуваєте? Цими днями спробуємо зробити пневмоторакс.

— Ви ж уже пробували, докторе, — сказав він і зіперся на лікті.

— Ви не хочете! — хрипло вигукнула вона, і стетоскоп вдарився об білий халат. — А лікар тут — я!

— Ви справді спробували, докторе, — спокійно сказала панна Шатен, котра опинилася у скруті через необхідність точної констатації дій і належну поштивість до своєї начальниці. Водночас було помітно, що панна Шатен дуже уважно й обережно зважує свою перевагу.

— Звісно, я спробувала. І не вийшло. Я добре знаю, — різко і швидко відказала лікарка.

— Як ваше плече, пане Субане? — запитала тоді панна Шатен.

— А що з його плечем? — І рвучко обернулася.

«У неї справді чоловічі плечі під білим халатом», — подумав він.

— Попросив зробити масаж, — чемно відповіла Шатен.

— Знаю, знаю. Ви йому робили масаж? Ні? Хто вас масував, панна Рібо, пане Субан?

— Панна Дюбуа, — стримано сказала Шатен.

— А, мала, — мов сама до себе сказала лікарка.

І вже зникла за дверима, а за хвильку знову з’явилася і крізь щілину прочинених дверей докинула:

— А ваше місце зараз на терасі!

Потім було чутно гучний стукіт її каблуків плиткою дообіднього коридора.

Він підвівся і пішов на терасу.

Ліг на кушетку і схрестив ноги.

На дереві озвався дрізд, немов природа хотіла звернути увагу на свою присутність. Подумав: лише пташиний голос здатен викликати в людині, в якої заплющені очі і яка не бачить лісу, видива гілок, листя, розлогих крон дерев, а потім і всього лісу. Гілля, дерева самі собою цього не можуть зробити. Хіба що як у них зашумить вітер. Але вітер — це поміч ззовні. Гнітючі думки. Але ні. І він відчув, що повинен потроху впорядкувати своє ставлення до природи, бо раніше він мав справу лише з нічним лісом; раніше він лише поєднував оті ночі в темний тунель нічної зелені та ходив у ньому, мов вояк на фронті склепінчастим сховком. Удень він відкидав усякі думки про природу, немов боявся зробити якісь дочасні нові відкриття і зіпсувати його. Посунувся, і рух тіла допоміг йому змінити хід думок. А вона з термометрами взагалі не приходила. Лікарка і панна Шатен були досить стримані, коли згадували її; «мала» їм, здається, не до вподоби. При цій думці він відчув щось на кшталт змовницької солідарності з Арлеттою, яка з ним говорила про «стару», ніби між ними це само собою зрозуміло. У досить своєрідний спосіб наблизилася вона до нього. І відчував, як її рука масує його, як скрипнув матрац, коли вона пересіла. Може, він навіть пробачить їй вчорашню зраду. Після нічної прогулянки він спокійніший і розважливіший; немов вийшов із очисної купелі. Врешті, вчора ввечері вона просто запросила його на прогулянку. Нічого йому не обіцяла і не вона винна, що її від’їзд пробудив у ньому таке неприйняття.

«Тепер я думаю про неї з розважливістю дідуся, котрий тішиться невгамовною іскрою молодості своєї внучки», — сказав він сам собі, і йому було приємно, немов його тіло лежить у м’якій, піщаній і теплій ямці. Не можна їй докоряти, що вона була збуджена через запрошення до офіцерського гурту. Що ж іще має захоплювати її в цьому глухому селі? Звісно, її безрозсудність запекла і вразила його, але ж саме в цій безрозсудності вся її принадність.

У цьому її чарівність, сказав він собі.

Заплющивши очі, він лежав у затінку, але добре відчував, як дообідня пора накочується крізь стовбури каштанів, мов приплив світлого і теплого моря. Пригадав, що вона оповідала про нього своїй сестрі; і знову бачив її, як тримає його за руку; і тієї миті м’який жаль через її відсутність оповивав його повільно наростаючим теплом. Так, вони дуже схожі у своїй легковажності. Життя в санаторії — це якесь животіння в скляній оранжереї, де людина відлучена від реального життя. І те, в чому він зізнався минулого вечора, було правдою: він не хотів додому. У нього було таке відчуття, ніби не може віднайти причини, яка б його переконала в тому, що в нього десь є дім, і раніше чи пізніше він туди повернеться.

Немов був громадянином світу, але того, який по війні люди збудують, і який він сам, коли буде готовий, допоможе будувати. І зрозумів різницю, що існує між ним на самоті зі своїми думками, і між ним на прогулянці з нею. Він себе майже не впізнає. Адже там народжувалися балакучість і оптимізм; це було сильніше за нього. Сила без нагляду. Може, в минулі дні він стримувався саме через відчуття, що той життєвий вал назавжди поховає все інше. Треба дати можливість тим двом людям зійтися в борні між собою, і нехай переможе дужчий. Коли думає про неї, йому здається, що знає, хто дужчий; але ж як наблизитися до неї, щоб не зрадити свій спадок? Вона мала б знати про нього все, бачити його наскрізь, прийняти його, немов пережити з ним усе і водночас залишитися недоторканою, як цілина, що готова прийняти у себе будь-який посів. І він відчував, що саме через свою незвичність вона б спромоглася на все це. Звісно, він надто вимогливий, але здалося йому, що ямка на його ліжку, яку вона залишила по собі після масажу, стала глибшою. Звісно, він добре знає, що той відбиток її тіла поглибився лише в його спогаді, але все одно цей образ набув печаті реальності. Він переконаний: те, що так виразно відчув фізично, здійснюється. А вже за мить йому здавалося, ніби й сам лежить у якійсь вирві десь на знайомому піщаному березі. Може, картини намитого піщаного берега — єдине, що оживляє в його уяві картини рідного краю. Та частина берега від Барковель до Мірамара. Хвилеріз по той бік контовельського причалу. Мірамарська затока під фортецею. Грлян весь у білих променях серпневого сонця. Колись Тетяна там закопала свої шоколадні ніжки в грлянський пісок. Це він хотів сказати: хоча розуміє, що він той самий, що й тоді з Тетяною в Грляні, але майже незаперечною істиною є й те, що він уже не той самий. Він до Німеччини і він після Німеччини — хто знає, чи зустрінуться колись ці двоє.

Ці думки нездорові, подумав він. Краще бути з Арлеттою, хоча й переконаний, що вона навіть не думає про нього; бо хода тих ніг — незвичний ритм, який людині впивається в кров; і так само два важкі плоди, які виросли на дуже стрункому молодому дереві, лише з тією різницею, що дві соковиті грушки, наприклад, молоде дерево обтяжують і згинають, а вона несе своє тіло впевнено, рівно. Так, груди окремо, хода окремо і дитячі руки окремо. І її слова окремо.

Заклав руки за голову.

Вона вже у мене під шкірою, сказав собі потім, і ця констатація йому сподобалася. Йому весь час хотілося встати і кудись піти, немов кімната стала раптом затісною для нього. Найкраще, якщо попросить лікарку на один день відпустити його кудись.

Піднявся і сів. Правильно, але людина не може їхати до міста з порожніми руками.

Встав.

Зайшов до кімнати і відчинив білу шафу.

Верхні полиці були порожніми; посередині маленька валіза, внизу двоє чобіт, доладно, один коло одного, в позі «рівняйсь». Немов ще хвилину тому стояв у них німецький вояка, який зник, коли відчинялися дверцята шафи.

Сягнув рукою і підняв чоботи; здалося йому, що тримає в руках взуття людини, яку вбив і сховав до шафи.

Закрутив ними в повітрі.

Все в порядку. Зверху широкі, шкіра гладенька й світла; закаблуки не найкращі, але якщо відрізати підошву, залишиться дорогоцінна верхня шкіра. Знову поклав на дно шафи і лівою рукою автоматично витер пальці, які тримали шкіру. Тоді помітив сіру плахту на полиці. Добре, понесе теж і плахту, хоча пахне соломою, бо під час їзди вантажівками від Берген-Бельзена до голландського кордону вони заночували на соломі. Вона, — як частина його, та плахта. А що, може, щось виручить за неї.

Звісно, її теж продасть; але коли зачинив шафу, то почувався так, немов вирішив продати живу істоту. І втішився, що шафа знову зачинена; без тих темних предметів кімната здавалася простішою і доброю; прибрана й біла, з білим порцеляновим умивальником, з білою постіллю, білим столом, білою шафою, яка, крім того, ще була такою гладенькою, що здавалася емальованою.

XVII

На околиці міста вражає сонцем припечена і запорошена толока; запорошена, бо нею сунув люд чорним і повільним потоком. Немов атомна бомба зруйнувала Париж, і містяни-втікачі юрмляться у жаркій і нерухомій серпневій куряві. Він ішов повз прилавки з гребінцями, дешевими бритвами, шнурками й жіночими панталонами. В ціні були гребені з гострим зуб’ям, шнурівки були як шнурівки, і лише блідаво-сині й рожеві барви жіночих панталонів трохи оживляли все пустище. Далі стояли ряди прилавків з відновленими черевиками, які під живим сонячним промінням скидалися на якісь запорошені предмети лахмітника — спогад про давно минулі часи. Пилюка плавала над головами, над старими черевиками на прилавку, над шматками шкіри всіх форм і розмірів, які виклав крамар.

Найкраще буде, якщо він швидко віддасть свої речі і втече звідти.

І поправив згорток за пазухою. Подивився на чоловіка за найближчим прилавком і сказав собі: запропоную йому. Поставить чоботи серед свого дрібного взуття, і будуть вони серед нього, мов рештки покійного велетня.

— Я б хотів дещо продати, — вупівголоса сказав він, коли підійшов до чоловіка; той був сухуватий, з неголеною чорною щетиною на щоках.

— Що саме? — голосно запитав чоловік.

«Мабуть, я лише шепотів через розгубленість», — подумав він.

— Чоботи, — сказав. — Вояцькі чоботи.

— Не маю! — майже закричав той. — Не продаю.

— Я їх продаю! — чітко вимовив він. — Я маю на продаж.

— Навіть не думайте! Навіть не думайте! — І помітно було, що він уже не такий роздратований, бо почув, який неймовірний товар йому хтось пропонує.

— Може, вам якось...

— Ні. Не може бути й мови, — відрубав крамар і замахав руками. І головою.

Він поправив згорток, який почав було розгортати, і пірнув у натовп. Міг би бути й люб’язнішим, віддав би йому за будь-яку ціну, а він не дав навіть розгорнути і показати. Попрямував далі разом із іншим людом; але тепер уже не було прилавків, лише широка ріка людей, які йшли запорошеною дорогою серед сухої пожовклої трави. Жінки й чоловіки поспішали вперед, немов на висушене поле впав літак, і всі тихо штовхалися, аби побачити велику катастрофу. У тисняві було два потоки людей, бо одна процесія йшла вперед, а друга поверталася. Кожен щось тримав у руках. Згорблений старий ніс випрасувані штани, які повісив через лікоть. Сива жінка зосереджено тримала в руках спідницю. Високий чоловік ніс у руках фотоапарат. Хтось — грамофонну платівку. Сухорлявий чоловічок тримав у руках жилет і ніс його так обережно, немов квітку, яку ніхто не сміє зачепити.

А потім він помітив, що праворуч і ліворуч від тих подвійних течій також є люди, які стояли на місці. Поклали перед собою на землю речі та й стояли коло них. Он виснажений чоловік у вузьких сірих штанях мав на землі лише одну пару жовтих черевиків; час від часу він на них дивився, немов поглядом промовляв: «Будьте чемні, скоро все буде добре». Ніби ті два черевики — два маленькі песики, і він боїться, що натовп їх розтопче, бо людей було неймовірно багато і рухалися вони без слів. І ніхто нічого не пропонував, жінка тримала в руці лише дитяче пальтечко і йшла поволі вперед, а отой з жилетом у руці так само мовчки йшов з іншого боку. Тихий жах, німе мовчання, думав він. Навіщо щось пропонувати словами, коли кожен бачить нашу ганьбу, так напевно вирішили вони. І в цьому їхня сумна велич. Особливо коли людина подумає, що незабаром забудуть і табори, і бомбу, яка впала на Хіросіму, хоча атоми спотворили японцям тіла, так що їхні м’язи розпадалися, мов гнилі шкарпетки. А ці отут мовчать, і кожен несе щось своє у руці.

Обіч стояв чоловік, коло його ніг на землі — старий грамофон, а коло грамофона був за сторожа малий синочок.

— Їх уже нема? — запитав малий.

— Ні, вже немає, — сказав тато синочкові.

А він дивився на батька з сином і питав себе: кого вже немає? І здалося йому, що малий питає: «І мама там згоріла, правда ж, papa?» І тієї миті йому захотілося закричати: «Схаменіться, люди, забирайтеся звідси, навіщо ви приносите сюди продавати свою бідність!» Але чого б то він чванився, адже й сам був таким самісіньким: хіба його згорток не був таким самим приниженням, як і пальто небіжчика синочка, яке тримала перед собою жінка пальцями правої та лівої руки і обережно несла крізь натовп.

Повернувся, щоб утекти, але його погляд зупинився на обличчі сонного старенького; той сумирно дивився з-під приплющених очей, немов устав із мертвих і покірно чекав, коли знову зможе лягти на спочинок. Біля його ніг стояли три пари гостроносих старих черевиків.

— Я б хотів продати чоботи, — промовив до старого, чомусь зворушений його втомленим обличчям.

— Покажіть, — сказав дідусь, теж швидше із вдячності за виявлене співчуття.

Він швидко розгорнув шмат і показав.

— Ні, — спішно сказав старий, коли побачив вояцькі чоботи.

— Вони цілі.

— Ні! Цей товар не для мене! — невдоволено сказав старий. — Ні.

— Я дешево віддам. Дуже дешево.

— Цей товар не для мене, — тепер уже різко сказав старий і відвернувся.

І він знову змішався з потоком людей у куряві під спекотним сонцем. Цей товар не для нього! Ніби його гостроносі допотопні черевички хтозна-який крам! Ні, але ж ніхто не скаже, що в тому повоєнному зубожінні шматки старої прілої шкіри кращі, ніж гладенька і світла шкіра тих чобіт? Навіть якщо викинути підошви, залишиться шкіра для двох пар чобіт.

Зупинився з правого боку, де починалася трава толоки, поклав чоботи на землю; підрівняв їх ногою, шмату повісив через лікоть. Старий, здається, злякався, коли побачив чоботи, можливо, тієї миті навіть почув, як викрешують крок вояки паризьким бульваром у комендантську годину, і тому так різко йому відповів. Ні, мабуть, він їх не продасть. Хто ж їх купить? Кожному парижанину вночі б снилося, як вони вислизнули з шафи і самі крокують вулицями заспаного Монмартра. Епізод для повоєнного фільму.

Став і чекав, і запитував себе: чому не може переконати люд, що віддасть їх за будь-яку ціну, лише б піти геть. Можливо, кожен із них так само віддав би свій товар за будь-яку ціну і втік; мовчки затиснув би гроші в руках і пішов. Здригнувся раптом. Хтось сказав: «Харашо, харашо!»

Він озирнувся і побачив ставного російського хлопця; і це було, мов неочікуване знамення. Немов він із Ванею. Або з Васьком. З обома він носив покійників, тому була ця дружба особлива, бо потрібно було, коли клали на носилки трупи, брати їх за кістляві щиколотки і плечі. Кожен зі свого боку.

Він підняв чоботи з землі і переніс їх до росіянина. Той був високий і стояв серед цього дріб’язку, мов багатій, що прийшов скупити всю цю бідолашню.

Якийсь час він мовчки дивився на нього; багато їх таких, свавільних і безцеремонних, подумав він, хоча в такій життєвій зухвалості росіян є певна привабливість.

— Дай мені за них, скільки хочеш, — сказав він.

Але хлопець задумливо лічив гроші, немов зовсім випадково опинився у цьому нескінченному натовпі і не має нічого спільного з чоловічком, котрий носить у руках ретельно випрасувані штани, а вдома заб’ється в куток і сумирно чекатиме кінця.

— За будь-які гроші віддам, — знову повторив він.

— Стій у ряду і продаси, — сказав тоді хлопець. — Чого ти соромишся?

Потім хтось до нього підійшов, і вони разом пішли; Радко Субан кинув оком на плетиво ніг, які ступали повз нього. Мабуть, йому справді здавалося, що всі дивляться лише на нього та його чоботи. Чого він має соромитися? Хлопець таки мав рацію, ніхто його ні про що не питає, і він нічого не каже, тільки стоїть і чекає, як ота жінка поруч, яка тримає пари вовняних шкарпеток. Головне, що вони там. І всі на тій толоці учасники і водночас глядачі тієї божевільної історії двадцятого століття.

Може, йому справді соромно — перед тими, хто згорів у печах? А може, він повинен уявляти їх у тій німій виставі, яку оповила курява і палить сонце, подумалося йому.

Тоді хтось закричав: «Поліцаї! Поліцаї!»

І море голів ураз схилилося, мов над ними загуркотів літак; зігнулися, щоб позбирати з землі свої речі, і розбіглися. Так розбігаються перелякані мурахи і несуть соломинки врізнобіч. Чоловік затиснув черевики під пахвою, безрукавка сховалась за пазухою, фотоапарат зник у кишені. Радко Субан тримав чоботи при животі і йшов повільно, немов на прогулянці.

Курява здійнялася хмарою, люди розсипалися полем, мов розкидані парашутисти, які щойно повискакували з літака і не знають, що їм робити на оцій випаленій трав’янистій землі.

Він тихо вилаявся, як лаялася б кожна людина на поліціянта, а водночас подумав: добре, що бодай поліціянти нагадали їм про людську гідність. Хтось же нас повинен привести до тями.

Люд, що був порозбігався, потроху почав збиратися знову. Хтозна, чи справді була поліція; натовп може запалити лише саме передчуття, дуже займиста ця матерія — натовп. Так він знову опинився коло жінки з вовняними шкарпетками в руках.

— Двісті франків, — сказала вона.

— Двісті франків! — здивовано вигукнула якась дівчина. Але не дивилася на її шкарпетки, а тим паче на його чоботи.

Дівчину тримав попід руку хлопець, і вони йшли пліч-о-пліч крізь спеку, пилюку і тисняву. У руках у них нічого не було, і, можливо, вони нічого й не купували; лише вивели отак на прогулянку своє кохання. Хлопець показав зігнутою рукою на чоботи, а вона повела поглядом за його рукою. І тут він їй щось сказав на вухо і засміявся.

— Продаєш чоботи? — запитала жіночка з вовняними шкарпетками в руках.

— Так, — сухо відповів він, розізлившись через сміх хлопця, бо то неправда, що він позбувся того вояка, бо не продавав би його чобіт.

— Скільки? — запитала жіночка, але не чекала на відповідь, бо саме комусь простягла свої шкарпетки.

— Віддам за будь-яку ціну, — відповів.

— Вони не дорогі, — сказала вона не почувши, і в задумі знову склала руки.

Тоді з натовпу вистромив голову сивоволосий старенький і запитав:

— Скільки ця шмата?

— Скільки дасте?

Старий мовчав і мацав шмату кістлявими пальцями, схожими на ніжки павука з сивими волосками. Перший покупець, подумав він, і був удячний російському хлопцю. Так, тепер він принаймні стояв упевненіше. Бо не все одно, як людина тримається, навіть інакше віє від людини, коли та розгублена, інакше — коли зухвала.

Старий наблизив носика до шмати і понюхав; цікаво, чому його зацікавила саме шмата, а він передусім хотів би продати чоботи. «Нюхай, нюхай», — іронічно думав він, вона пахне соломою, бо на ній він спав біля Рейну, у неї загортався, коли вночі навпочіпки над ровом справляв нужду.

Тоді старий пішов.

Отже, і з шматою не буде діла; можливо, не треба було його подумки так провокувати; мабуть, людина даремно забуває, що віддає всі свої думки ближньому.

Але за хвилю старий повернувся.

— Вона ветха, — сказав він.

— Добра шмата. — І подумав про російського хлопця.

— Стара, — знову прошамкотів старий. Розгорнув її і примірявся до неї, розпростерши в руках. Вона була ширша, ніж його витягнуті руки, він скидався на кажана, обидва краї тих сукняних крил тримали його рожеві кігтики з пальцями пергаментної мумії.

— За неї я вам мало дам, — врешті сказав він.

— Скільки?

— Вона потерта, — сказав старий, немов сам до себе. — Дуже потерта.

— Скільки дасте?

— Триста. — Тепер старий вперше глянув на нього скоса запитально.

— Давайте!

— Як? — запитав старий, і його обличчя набуло переляканого вигляду. Йому здалося, що той відмовився. А наступної миті зрозумів, що той вигук був схваленням. Порахував гроші і зник у натовпі.

Згодом можна було помітити, як люд рідшає, немов сходить вода в штучному озері, коли відкривають шлюзи. Наближається полудень, подумав він. Усе ще тримав у кулаці гроші, і здавалося йому, що осиротіле поле дуже змінилося. І це через папірці, що зашурхотіли у його долоні. Немов уже й не належав до тих убогих, немов десь на нього чекали веселі і спочилі люди, до яких ось-ось мав вирушити. Який довгий шлях нам знадобиться, щоб відібрати в грошей ту страшну силу, подумав він.

— Чоботи нікому не потрібні, — поскаржився жіночці, яка все ще тримала пару шкарпеток у руках.

— Взимку ти б їх продав, — сказала вона, немов він став іншою людиною, перетворивши шмату на гроші.

— Взимку я буду вдома!

— Вдома?

І знову їй було байдуже до відповіді, бо її очі стежили за густим натовпом, який уже розсмоктувався.

За якийсь час вона озвалася:

— Селяни б купили взимку.

— Селяни? Гм, — задумано промимрив. — Мені казали, що французькі селяни носять гумові чоботи.

— Купили б. — Вона відповідала, немов мати, яка займається своїми справами і десятки разів повторює дитині одне й те саме: — Взимку б купили.

— Взимку буду вдома, — запевнив він. — Принаймні сподіваюся на це.

Вона не чула, що він сказав, але з його інтонації відчула, що він їй перечить.

— А все ж узимку майже напевне купили б, — наголосила з притиском, але так само неуважно.

Удома, подумав він. І незвичним йому здавалося, що з такою готовністю згадав свій дім, адже не відчував жодної туги за домом; а тут, на цьому полі, й поготів. А може, був його рідний край у ньому, мов посудина з рідиною, яка врятувалася від загибелі, і її не висушив вічний вогонь, якщо так несподівано й інстинктивно зринув у ньому, мов вода з краської печери. Так, на нього чекають рідні, хвора руда сестра Відка, чекає звільнена земля зі своїми долинами й соснами, а він чомусь товчеться тут, на цьому жовтому і запорошеному полі. І те, і те правда. Та найбільше почувається вдома, мабуть, у своїй санаторійній палаті. Оце подивилась би на нього лікарка, побачивши його зараз тут.

— З Богом, месьє, — сказала жіночка.

— З Богом, мадам.

Він усе ще стояв на місці, хоча радше пішов би за нею. Мов той, на кого ніхто не чекає, кому добре незалежно від того, чи піде кудись, чи залишиться на місці. Не мало значення, візьме він чоботи й піде, чи залишиться стояти коло них.

Він не дивився на них і тому ще виразніше відчував їхню присутність. Добре знав, як він виглядає з тими чобітьми коло своїх ніг; і саме тому, що жодного разу не подивися, ще виразніше бачив їх і себе. Якби могло статися чудо, і вони б раптом зникли з землі. І знав, що нічого не станеться. Лише людей було дедалі менше, вони відтікали, мов безшумна вода. І той зниклий гул тисячного люду був таємничо-всесвітнім, мов нечутне обертання землі. Тепер би мали й чоботи зникнути, оповитися туманом жовтуватого пилу. Але не зникнуть, бо людина має пройти через всі випробування і не сміє розраховувати на чудо. Якби їх хтось нишком украв, усе б вирішилося просто. Але хто ж поцупить взуття, яке є символом зла і, може, саме зло? Навіть якби француз був босим, чи не орав би він радше босим, ніж мусив би взути оті чоботи?

І саме він чомусь мав принести на продаж такий товар. Ніхто не пропонує нічого схожого, і нічого дивного в тому, що чоботи ніхто не помітив. Це добре, що ніхто не визвірився на нього за те, що він виставив їх — як нагадування про джерело всіх нещасть.

Людей меншало. Лише де-не-де юрмилася купка людей, немов слухала нечутного промовця. Оголене поле підставляло під сонце жовтаві плями своєї шкіри, яку сушила спека, перетворюючи на пергамент. Усе — немов суха і муміфікована історія, земля і людина на ній, подумалось йому. А наступної миті стрепенувся, немов злякавшись, що його тіло зсохнеться, як та мумія. Схопив чоботи і пішов; викинув би їх геть, але інстинктивно відчував, що мають залишатися з ним, бо були свідками його сьогоднішнього приниження.

Курява потроху осідала, вже вщухли людські пристрасті, але сонце знов набуло своєї неймовірної жаги. Він спочатку тримав чоботи в руці, потім засунув їх за пазуху. Так почувався впевненіше. Наближався до прилавків, там ще подекуди юрмилися, лише декотрі зупинялися і мацали шматки старої, сяк-так порізаної шкіри. Краще б пошматували оці кляті, подумав він, а наступної миті збагнув, що вже несила їх нести далі.

Йдучи повз прилавок газетяра, купив газету. І подумав, що, мабуть, лише Арлетта могла б його зрозуміти. Хтозна, чому подумалось про це саме зараз, адже все закінчилося? Йшов повз прилавок із жіночими панталонами і прийшов до моста, під яким стелилася широка дорога; нею мчали автомобілі, немов гралися в якусь гру в своєму окремішньому світі.

Відійшов на узбіччя і сперся на бордюр. Зняв одного черевика і поклав його на бордюр, узув чобіт. Трохи нітився через людей, а ті йшли собі і не звертали жодної уваги на нього. Але якщо для людини світ став її домівкою, то вулиця — лише коридор у тій домівці. Втішився, що штанина тепер приховала чобіт. Потім взув другий чобіт, а при цьому кілька разів пострибав уздовж бордюра, бо нога не хотіла лізти в халяву.

Тепер на бордюрі стояли черевики й газета. Розгорнув її, й побачив на першій сторінці фото світловолосої Ірми Грьосе серед союзницьких вояків, які Галантно простягали їй руки, аби допомогти вийти з вантажівки. Мабуть, її везуть на суд, але щось надто Галантно, як для вбивць отих німецьких дівчат, подумав він. «Яка гарна дівчина!» — скажуть якісь прості люди. Навіть, немов чує їх: «Як шкода, що вона має померти, така гарна дівчина». Саме так і скажуть. Бо тих дівчат, яких світловолоса Ірма наказала спалити, отих дівчат не вдалося сфотографувати. Хіба можна сфотографувати дим?

А ми продаємо собі безрукавки, платівки, американські цигарки й черевики, подумав він і швидко загорнув черевики в газету.

А за мить знову розгорнув і поклав черевики так, щоб підошви закривали Ірму та її кучері.

Це дріб’язково й безглуздо, подумав він і засунув згорток за пазуху. І знизав плечима. Все це не має сенсу — швидкі автомобілі, які мчать у кам’яній ущелині під ним, і ті люди, які йдуть мостом.

І поволі пішов до зупинки метро.

XVIII

У вагоні була тиснява. Він почувався втомленим, бо до полудня простояв на ногах, тоді як зазвичай цілими днями відлежувався. Але, незважаючи на це, йому було приємно відчувати таку тісну пов’язаність із людьми. Всі вони кудись поспішали у справах; і це були інші люди, аніж ті на блошиному ринку. І він розумів, що потроху забуває те поле. Немов воно його зовсім не стосується. Це справді гарна властивість — повністю забувати. І він пригадав інше дополудня, коли із отією жінкою й дитиною йшов фотографуватися, і фотограф не хотів відсунути літака. Це також відбувалося немов не з ним. Ця здатність знеособитися була напевно теж родом звідти, а ця своєрідна свобода, що день за днем витісняла минулі події, тієї миті не здалася йому неприємною. Втома, яка робила важкими його ступні і коліна, давала відчуття легкої апатії, а тому він був вдячний натовпу, що полонив його. Метро мчало і торохкотіло нескінченними тунелями. Коли двері на зупинках відчинялися, люд вихлюпувався спочатку назовні, а потім з перону вливався всередину. Інколи під час їзди лунав гудок; ось як тепер на станції Шато Руж. Він поправив згорток за пазухою, аби той не ковзнув на підлогу, і сказав собі: яка прекрасна назва зупинки для підземної залізниці. Червоний замок. Прекрасна назва. І замок гарний, якщо справді червоний, а мав би бути, якщо вже його так назвали. Темно-червоний серед зелені. Мов Мірамар, коли захід сонця осяває його рожевим промінням, і здається, ніби його залили червоним вином. Звісно, тоді й море червоне, не лише замок. І виноградники, що терасами здіймаються схилом догори. Він би із задоволенням проїхав отак поїздом повз Мірамар і подивився на овальну синю затоку під стінами замку, човни на прозорій воді, просторі різнобарвні сонячні тенти перед рестораном, пароплав, з якого пляжники виходять на дерев’яний причал. Червона фортеця. Може, вона там, нагорі, зовсім не червона. Але коли твою подорож під землею супроводжують такі назви, то здається, що ти мандруєш чарівним світом, який є таким, як ти захочеш, як ти собі уявляєш це місто над собою.

Метро мчало крізь тунель. Раптом його осяяло світло нової станції, і він почувався, мов підводник, який час від часу запалює ліхтар. Якби ж то він не був таким кволим, оце б присісти десь у куточку. Хоча б на підлогу. Те, що він поїхав виставляти перед паризьким натовпом свої чоботи, було великою дурницею; тепер вони з Арлеттою квити. Її провина, що проміняла його на солдатський клуб, нічим не більша, ніж його, що поніс продавати взуття своїх катів. Хтозна, що вона робить зараз? У всякому разі, тепер би він відповідав їй приязно. Немов за півдня, проведеного на тому полі, він став мудрішим і не таким суворим, бо усвідомив, що від колишнього світу потрібно потроху відділятися. Раніше чи пізніше, але треба. Так само, як і дитина мусить відділитися від материнської утроби, і нічого тут не вдієш. І це краще, вона ще навіть не уявляє страхіть тієї атмосфери; адже це не товар для експорту. І при цій думці йому захотілося опинитися в своїй кімнаті, щоб якнайшвидше побачити її.

На станції Барбес-Рошешуа він вийшов, щоб перейти на іншу лінію до Етуаль. Майже півгодини їзди, якщо не більше. Пасажирів у новому поїзді стало трохи менше, він сидів, поклавши згорток з черевиками коло себе. Він ще геть ні на що не здатен. Випростав ноги, і здавалося, що вони ватні. Але добре було ось так сидіти, а залізний потяг щоб ніс його невідь-куди. При такій знесиленій втомі, мабуть, і смерть легка; адже сухі, вкрай зневоднені тіла на сінниках вмирали завжди тихо. А зараз це відчуття здавалося м’яким і заколисливим благом, що триватиме вічно. Пігаль. Може, було б найкраще, якби людина могла жити тут, на Монмартрі. Сховатися в тісних вуличках за монмартрівськими вітринами, у іронічних барвах Тулуз-Лотрека і, може, зустріти котрусь із його жінок. В еротиці, насиченій столітніми спогадами і долями, людина швидше відшукала б ґрунт, щоб сховати своє оголене коріння. Навіщо, приміром, згадувати домівку і прагнути вернутися, коли там уже не залишилося нікого, кому б він міг звіритися про свої відвідини пекла? Мії вже немає. Тому сучасний Одіссей не марить Ітакою. Байдуже йому, де він пристане до берега. І, швидше за все, у нього не буде свого Гомера. Бо Гомер двадцятого століття мав би бути водночас і Гойєю, і Босхом, і Пікассо, і ця нескінченна історія мала бути виражена водночас у словах, малярстві та музиці. І навіть такий майстер не зміг би пояснити людству, що з ним сталося. Зупинка Кліши. Ет, облиш це; з Арлеттою він залюбки опинився б на Монмартрі. Вона б осяяла все довкола себе особливим сяйвом. І тут, під площею Пігаль, він не має права дорікати їй за танці. Її легковажність набула особливого чару в Мулен Ружі. Хіба не заради неї ти сюди приїхав? Чого приховувати? Станція Курсель. Дивовижно, як плине час, коли тебе полонить хвиля приємних думок, ось-ось уже буде Етуаль. Врешті, коли вона гризла стручок квасолі, він хотів її поцілувати. Але тієї миті подивованість була більшою за це бажання, отож він навіть не міг його усвідомити. Взагалі-то таке бувало й раніше, — ось тоді, коли вона стала навшпиньки між відчиненими дверцятами шафи й шукала флакончик. Струнке тіло було прямо перед його обличчям, і її білий халатик торкався його щік. Станція Етуаль. Тріумфальна арка. Хто знає, як би вона поводилася, якби я спробував її поцілувати? Звісно, не так відразу і без підготовки. Мабуть, вона б сильно не пручалася, тільки б потім щось у своєму стилі зауважила. А може, вона була б ніжною, хто знає. Але до чого всі оці міркування? У всякому разі, те, що її рука так міцно його стискала, — добрий знак. Якби ж тільки він міг покласти долоні на її стан... Може, тоді б увесь світ довкола змінився б, і він наче тримав би в руках посудину з соком життя, який йому пропонує природа. Так, для початку долоні легко, без пристрасті лягли на її груди. То був би перший дотик до берега життя. Він був би рішучим, а водночас безмежно зворушливим, бо ціле тисячоліття минуло, відколи це сталося з ним востаннє. Якщо то взагалі був він. Головне, тієї миті він не був би гарячковим і пожадливим. Це б усе зіпсувало. Звісно, багато залежало б і від неї; якби вона відсахнулася, то в жодному разі він не смів би рвучко й пожадливо кидатися на неї. Тоді б усе втратило свою цінність; такий його напад зродив би поміж них усі потоплені примари. Ні, початок мав би бути м’яким, а рука ніжна, мов рука повитухи при важких пологах.

Він вийшов і сів перед кав’ярнею.

Зіперся на спинку стільця і схрестив ноги. Це вперше він почувався так розкуто, вперше, відколи повернувся. Може, причиною цей краєвид, може, Єлисейські Поля дають таке блаженне відчуття? Бо навіть така дивовижна розкіш — недостатньо велика облямівка для чоловіка, який знову віднайшов своє місце між людьми. Може, це також і завдяки Тріумфальній арці й загонам, що крокують нею 14 липня, на річницю Кастилії? Завдяки урочистості, яка панує тут? Свобода, братерство і рівність усіх людей. Напевне. А ще віра в людей у Парижі. Та й сам Париж. А ще завдяки французькому абсенту з полину, який нагадує Крас. Людина почуває себе тут немов на узбережжі. Немов над нею великі тенти від сонця, і мол Сен Карло, і ось-ось причалить пароплав, і на берег вийдуть пляжники...

І майже відрухово, немов само собою зрозуміло, розгорнув аркуш паперу і написав їй листа.

«Сиджу перед кав’ярнею на Єлисейських Полях і саме відклав газету зі статтею про місто, «котре на вустах у всього світу», як би сказали Ви. Звістки про демонстрації та протести на трієстських вулицях мене хвилюють, я б радо долучався до них; але мушу визнати, що той галас з приводу проблеми, яка створилася навколо мого міста, по суті, мене втомлює. Край, в якому нас кілька десятиліть піддавали страхові та зневазі, став епіцентром європейської території землетрусу; я ж хочу тиші і спокою. Так, я почуваюся; ніби бездомний, і моя батьківщина всюди і ніде. І не знаю, навіщо я Вам про це розповідаю. Може, для того, щоб Ви мені розтлумачили, чи сміє людина, яка повернулася з країни смерті, задивлятися на вуста, що гризуть зелений стручок квасолі. І чи має право ця людина бунтувати, коли його молода компаньйонка забажала танцівних розваг?

Насправді я сам не вмію знайти відповіді, час від часу мені здається, що Ви тримаєте мене за руку, як на прогулянці. Ваша рука була такою міцною, а Ви, мабуть, не були свідомі цього, а це ще прекрасніше. Я хотів би, щоб Ви сиділи поруч зі мною, за цим столиком, і жартували. Зрештою, я не знаю, може, Вам було б ще краще на тій дорозі і знову з зеленим стрункому зубах. Принаймні Ви будете зі мною, коли я йтиму серед люду по авеню, прислухатимуся до голосів і задивлятимуся в людські обличчя; може, тоді віднайду якусь відповідь на всі численні плутані запитання».

XIX

Поїзд мчав у вечір, і пасажири були жвавими, дві жінки з плетивом базікали і подеколи кидали погляди на купе. Коли пролунає дзвоник до сну, я буду там, подумав він. І захотів, щоб нікого не зустрілося, коли йтиме до своєї кімнати. Так було б найкраще. Бути самому. Бо вирішив, що почне вибудовувати новий світ, і заради цього збирав усі крихти, які були для нього потрібні. Ті крихти мають бути живими і безхмарними, здавалося йому. І був переконаний, що має збирати їх зважено та ретельно, адже шукати їх потрібно буде зусібіч, але прискіпливо відбирати. Тому без вагань купив у торговця книжками на парапеті біля Сени «Кола Бруньйона» і був понад усе вдячний старенькому з тоненькими покрученими пальцями, який купив у нього ковдру. Він уже геть забув про те поле. Купив також брошурку з перекладом п’ятої книги Лукрецієвої поеми про природу, бо у вступі прочитав забуте речення, яке йому здалося пов’язаним із табором: «Епікур безсумнівно визнає, що боги існують, і живуть вони щасливо й безтурботно, і їм байдуже до людських криз і страждань». Так, від кожного взяти те, що підходить. Якщо в Другій світовій війні загинуло п’ятдесят мільйонів людей, то це сталося в людському світі, тому людина повинна знову зробити його розумним і по-справжньому людським. І тільки після цього можна запросити сюди богів, як ото саджають квіти в саду за хатою лише тоді, коли хата вже збудована.

В автобусі на зупинці було мало людей, із поїзда їх зійшло лише троє; так що їзда заспаною рівниною була, мов навмисне, тихою і зосередженою. Місяць, коли їхали мостом, блимкотів у ріці, а потім дорога трохи звивалася догори повз синюваті від місячного сяйва схили.

Вхідні ворота.

Десь заспівав дзвінок.

Це не наш, подумав він, наш надщерблений.

Алея була пустельна, лише дорогою ліворуч кілька пацієнтів підіймалися до корпусів, що сховалися серед дерев уночі. У вузькій будівлі, де жив медперсонал, світилося досить багато вікон. Хто знає, чи вона в кімнаті? І тієї миті йому здалося неймовірним, що він справді писав їй в одну з тих освітлених кімнат.

Тоді перед ним раптово озвався дзвоник, він аж здригнувся. Мабуть, панна Рібо смикнула за шнурок, і той голос дзвоника був схожий на якийсь знайомий голос, лише який? Якийсь далекий, але водночас рідний.

На порозі справді стояла літня Рібо, яка саме відпустила шнурок. Її висока і рівна постава повернулася на звук кроків, що наближалися.

— А, це ви, — сказала вона.

— Я думав про дзвоник. Ніяк не можу зрозуміти, що він мені нагадує.

— Він із тріщиною, — байдужкувато посміхнулася.

— Атож, саме через це має такий звук... Ага, тепер згадав, панно Рібо. Схожий на дзвоники трієстських пожежників! Коли десь пожежа, то починали дзвонити. Але дзвонили і тоді, коли в них навчання. Ми дітьми бувало спинялися перед ворітьми і встромляли голови між залізне пруття. Знаєте, для нас було дивовижею дивитися на чоловіків, які вдягали каски на голову і повзли високими драбинами на стовп посеред подвір’я! Потім, вправляючись, вони стрибали на чотирикутне полотно.

— О, сьогодні ввечері ви невиправні!

І у ввічливій збентеженості переминалася з ноги на ногу своїм високим і гнучким тілом. Потім поспішно відійшла в напівтемряву коридора. «На добраніч!» — повторювала на ходу зі співучою мелодійно-грайливою інтонацією, притаманною усім французам.

Коли засвітив лампу в кімнаті, її вузький простір видався приємно чужим і водночас невиразним у своїй білості; немов під час його відсутності спорожнів і перетворився на кімнату, приготовану для приїзду невідомого квартиранта. Він поклав чоботи на терасі і подумав, що більше не дратується цим. Потім став ходити кімнатою в пошуках чогось, що було б суголосне його новому настрою. Відчинив шафу та зазирнув у малу валізу. Лише дріб’язок. Жодної речі, яка могла б означати щось особисте і привітала його. Піжамна сорочка найменше. Взагалі-то треба віддати її до пральні, щоб виварити; колись можна буде нею скористатися. А тепер краще не думати ні про піжаму, ні про те місце, звідки вона взялася.

Обережно повісив штани на стілець; такі чотирикутні лікарняні спинки якнайкраще підходять для вирівнювання штанів. Ці його думки не супроводжувало відчуття вбогості, хоча мав лише оці штани і тому мусив зважати на це. Було втаємничене почуття щастя, яке, схоже, має людина, що знайшла в лісі приречену тварину і вдома поволі, майже дивом, виліковує її. І справа була не лише в тому шматку темно-синьої тканини, яка не мала втрачати форму; йому здалося, що у тканину вкладена турбота всіх людських рук, які зробили з неї те, чим вона була, і це зробили чоловічі й жіночі руки для нього, адже вірили, що він повернеться.

Це схоже було на дотик тіла до полотна простирадла.

Уже чотири місяці поспіль він гасив світло і лягав до спочинку, і щовечора його знову охоплювала насолода від білизни і чистоти тканини. А сьогодні ввечері все було ще виразнішим, бо відчув неочікувану свободу, яка розросталася невідь-куди, в яку міг поринати і блаженствувати скільки завгодно. Тож за мить простирадло теж розпростерлося в далечінь і перетворилося на білу рівнину, якою колись гуркотіли поїзди з людською мішаниною, що дрижала від холоднечі; але тепер він чітко усвідомлював, що не має права змішувати життя зі смертю. Може, до цього спричинилося те поле чи сам Париж, а може, книги на березі Сени чи юрби молодих людей у кафе і книгарнях Латинського кварталу; може, індокитайці чи туніські дівчата, або китайські меню на дверях азійського ресторану. Бо там він усвідомив, що мусить знайти своє місце серед усіх цих людей, які живуть для майбутнього.

З тераси віяло легкою прохолодою і долинало веселе цвірінькання. Десь озвалася сова, досить далеко від корпусу, бо її пугукання було дуже невиразним і ледве чутним, але приносило дихання рослин і видіння лісу. Ні, не пригадувалося, щоб перед війною він так виразно відчував близькість лісу і бажання його присутності. Як він поєднає цю потребу природи з повсякденним життям? Але це було ще далеко і тому нереально.

Сказав, що дзвоник нагадав йому про пожежників. Так, може, було б найкраще почати зовсім з дитинства, з тієї голівки малого хлопчака, яка крізь залізне пруття огорожі розглядає чоловіків із касками на канатній драбині. Почати звідти і зважено все переглянути. Або ні: почати від сьогодні і взяти від колишнього лише те, що може згодитися для побудови нового. І почувалося так, немов ось-ось із ночі війне оптимізмом і творчою снагою.

XX

Він розхвилювався, коли почув, що медсестра ходить коридором від кімнати до кімнати, і дзеленькають термометри в склянці; і сердився на себе через те напруження, і водночас дивувався, що не може заборонити вухові знову і знову вловлювати звуки кроків, що лунали від дверей до дверей.

Увійшла панна Лукон, і в першу мить був задоволений, що зустріч з Арлеттою відтягнено. А наступної миті переборов себе, щоб не виказати свого невдоволення. Коли ж пан Леду приніс пошту, то отримав синього листа.

«Середа, вечір».

Ось так, без звертання. І написано олівцем:

«Я сама у своїй кімнаті, і це несподівано для мене, оскільки останнім часом мене оточують неспокійні і непотрібні знайомства. Сама, під світлом нічної лампи, яке спокійно розсіюється навколо мене. Щойно зачинила вікна, і нічні метелики змушені будуть залишитися зовні, але вони не здаються, і своїми волохатими тільцями б’ються об шибку, і нагадують душі, що не мають спокою.

Ніч холодна, мов дитячий подих. Розбурхані уривки музики долинають до мене. О, яка це велика спокуса, піти і змішатися з розпашілим і пристрасним людством під просторим небом! Я радо віддаюся діям, які моя істинна природа відхиляє. Але ж хіба не правда, що кожна жінка чи дівчина збурюється в танці, мов трава в полі під вітром? Так приємно віддатися вітру, не впізнавати саму себе, спробувати багатолике життя. (Це важко здійснити, але я просто імпульсивна; і з досвіду людина не може винести жодної науки!)

Отже, ввечері я мала бути на тих сільських танцях, але, хтозна з якого дива, у мене заболіло горло; так що тепер немає іншої ради, аніж коритися обставинам. Але тепер я відкрила якусь тиху насолоду в тому своєму домашньому закутку і тому медовому світлі. Не знаю,, з якого кінця будинку долинає дунайський вальс (здається мені, я б Вам його могла промугикати).

І ось врешті мушу Вам відповісти. Так, я теж раділа з тієї нашої зустрічі коло пам’ятника із залізною загорожею (він якийсь такий нещасний, бідолаха), і потім мені здавалося, що я все втрачу, якщо піду; хоча точно не розуміла, що саме. Я вагалася між невиразним бажанням залишитися з Вами і продовжувати наші жваві розмови і між бажанням (визнаю) якнайшвидше опинитися з Жозефіною і втекти на той прийом. До «окупантів», які стояли навколо нас, мов великі і ласі ведмеді. «Нове плем’я», як ми кажемо, ох, це ще надто мало відполіроване плем’я.

Так, я була суворо покарана за те, що зрадила наше щире товариство того вечора.

Страшний вечір! Потім, коли старий полковник (схожий був на Черчілля) обрав свою Дульсінею, ми відпровадили наших модерних витязів у офіцерський гурт. Довге занедбане приміщення з порожніми столами і білими занавісками, що погойдувалися під подихом невидимого вітру. Міцне пиво, сигарети, мелодія свінгу, спроби двомовного спілкування; всі ми четверо стримано позіхали, затуляючись долонями. І той чортів полковник, який у хатині зі зрубу (хотіла б я мати таку хатину для літньої відпустки), той полковник, який ішов у напад на Лугон! Битва, мабуть, була дуже гаряча, принаймні судячи з розповідей і розхристаного волосся.

А тепер на добраніч. Я не спатиму, лише загашу світло і опісля відчиню вікно, бо гаряче; і буду лежати тихо-тихо.

На добраніч і до скорого побачення. Можливо, цими днями поїду додому у відпустку. Хотіла б Вас побачити перед довгою відсутністю».

Він пішов на терасу і сів на плетений стілець. Треба все це виважити, поволі і спокійно, зважити кожне слово окремо, кожне речення і кожну літеру, подумав він. Лікарка з головним лікарем у місті і швидко назад не повернуться. Бережно смакувати кожне слово, вичерпати його до дна, бо до чогось такого неможливо приготуватися заздалегідь. І все написано олівцем, лежачи, але чітко і зрозуміло. Коли списала всі чотири сторінки паперу для листів, розірвала новий аркуш навпіл і списала ще й його. Немов лікар, що відриває сторінку із записника і швидко пише на ній рецепт.

Трохи дитячий почерк; але водночас плавний і оригінальний з оцими друкованими с і в, зі словами, складеними з роз’єднаних літер, з реченнями, тісно пов’язаними між собою в ритмічний ланцюжок. І все це насправді, а водночас поза реальністю. «Лежу в медовому світлі, і метелики б’ються об шибки волохатими тільцями. ...Кожна жінка чи дівчина збурюється в танці, мов трава в полі під вітром. ...Стояли навколо нас, мов ласі ведмеді....Ох, ще надто мало відполіроване плем’я, ті модерні витязі!» — мозаїка образів, які витрушує мимохіть, майже підсвідомо, але завжди з розумною ясністю і з грайливим гумором. А потім зовсім відверто: «Так, я була суворо покарана за те, що зрадила наше щире товариство того вечора».

Заплющив очі. Зрада. Вжито єдино правильне слово, те, яке він сам уживав; і лише заради отого слова він би благословляв її та носив на руках! І якщо ця хвиля зворушення в його грудях — щастя, то цієї миті він щасливий. Це треба визнати. Визнати і залишитися скромним, не пишатися, щоб смерть не помстилася із засідки. Це те, чого, сам не знаючи, очікував від неї. І це головне. Те, що його не розчарувало. Навпаки. Писала одверто: «Мені здавалося, що я все втрачу, якщо піду; хоча точно не розуміла, що саме». Це означало, що відчувала те саме, що й він, коли потім у лісі відмовився від неї. І якщо вона це відчула, то вона — таки справжня, він не помилився. Усе це не мало б майже ніякого значення, якби це сказала інша жінка, не вона, котра тихо-тихо лежатиме в темряві, коли погасить світло. Тихо-тихо. Це немов її рука, що інтуїтивно веде його на прогулянці. І це правильно, бо любов — це пошуки невизначеного, пристрасть і гра. Пристрасть, розподілена на всі камінці мозаїки, а водночас цілісна. І метелики з волохатими тільцями, і ніч, холодна, як дитяче дихання, і опис гурту офіцерів. Все це — вона. І її руки на газеті після масажу. Це передусім. І зелений стручок квасолі, і краплі в очі, і дунайський вальс, що долинає з якоїсь чарунки вулика, яким є їхня будівля, вони ж — бджоли у вулику. «Зуміла б його Вам промугикати». Ні, здається, хотіла б його Вам промугикати. Відкрив листа і пошукав той рядок. «Хотіла б його Вам промугикати», — так написано; неправильно прочитав раніше. І це теж шматочок мозаїки, бо без цієї можливості вжитися в кожну річ, кохання — це вітрильник без вітрила. І все це вона має: це майже неймовірно...

Тоді відчинилися двері, і на порозі стала лікарка.

— А, ви тут.

Її голос був різким, як завжди; немов подумки з кимось постійно сварилася. Її супроводжувала панна Рібо.

— Як довго вже пан Субан тут?

— З травня, чи не так, пане Субан?

— Так. Десь із перших днів травня.

Випровадить мене з корпусу, подумав він, тому й прийшла у супроводі панни Рібо.

— Нових, важкохворих будемо приймати.

Вона була роздратована й махала стетоскопом у повітрі.

— Розумію, докторе.

— Звідки зрозуміти, я ще сама годину тому не відала, що вони приїдуть!

— Мені відразу виселятися? — І сів так, що кушетка заскрипіла.

— Тепер, чи ні? — Запитала лікарку панна Рібо. — Було б краще зараз?

— О, це буде швидко, — сказав він. — У мене тільки маленька валіза і чоботи!

— Так. З травня ви тут, — повторила наче сама до себе лікарка. — Чоботи? Які чоботи? — запитала потім.

— Солдатські, докторе.

Панна Рібо вже відчинила двері, а лікарка запитала:

— Німецькі?

— Німецькі, докторе. Показати вам?

— Ні, цього не треба. — І вийшла з кімнати.

«Ото ще придумав», — додала в коридорі.

XXI

Взагалі-то цей корпус був у дуже гарному місці. З нього відкривався широкий краєвид на долину. Довгий триповерховий корпус скидався на білий корабель серед дерев, дійти до нього можна було дорогою, яка здіймалася вгору ліворуч коло входу і «фортеці». Густі каштани закривали дорогу. Щільна огорожа і колючий дріт були за межею. Але, незважаючи на огорожу, таємні стрімкі стежки вели через ліс. Там, унизу, схована серед дерев, в’юнилася дорога, на повороті якої стояв пам’ятник полеглим воїнам. З верхньої тераси її теж не було видно, — ні дороги, ні трьох будинків. Лише кукурікання півнів виказувало близькість селянських господарств. Він із задоволенням подумав про два рядки на синьому чотирикутному аркуші: «Після вечері біля пам’ятника полеглим». Усього два рядки. Але важливі, немов земля і сонце заразом. Протилежність пригніченості. Намагався не думати про вечір, тому відкрив «Кола Бруньйона». Але тепер Ромен Роллан його дратував своєю гармонією. Ритмічний дзенькіт. Вельми грайливо, як для цієї хвилини; той стиль не може полонити людину, надто неспокійну для того, аби поринути в таку мелодію слів у реченні.

Кушетки стояли вздовж стіни, перед ними — сонячна смуга, що падала з-під широких, полум’яно-червонястих тентів, натягнених на залізні опори над загорожею.

Хтось глухо похропував у кінці тераси, сусід уже вдруге зіскочив зі свого місця й поштурхав його.

Вона йшла головною дорогою. Розстебнутий комірець і гладеньке, хвилясте волосся знизу, її постава була свіжою і зосередженою.

Її спортивні черевики хутко перетирали дрібний пісок дороги.

— Отже, знову все в порядку? — сказав.

— Ой, справді було кепсько. Того вечора я застудилася. Протяг дув уздовж і впоперек, аж усі фіранки тріпотіли, мов білі прапори.

— Бо гралися ними пальці невидимого вітру?

Вона подивилася на нього, і в її погляді відчувалося веселе лукавство.

Помалу вечоріло; ряд будиночків уздовж дороги край широкого поля виблискував у червонястому сонячному світлі; всі вони стояли з лівого боку дороги, так що видно було фасади. Немов розігріті і водночас спокійні обличчя в насиченому сяйві заходу.

— Найбільше мене здивувала щирість, — сказав він.

Куточки її вуст усміхалися.

— Зараз би пішла по стручок квасолі, якби ви не написали оте про нього, — але все одно підійшла до тички коло дороги і відщипнула зелений стручок.

— Не можна вимагати від жінки завжди бути щирою, — сказав він, коли знову повернулася на дорогу.

— Окрім того, надмірна щирість схожа на прилипливість. А жінка ніколи не має права бути липучою, — сказала вона.

Гризла стручок, але не так безтурботно, як уперше, а задумано й розважливо.

— А мала б бути відкритою і вартою довіри, щоб не втратити своєї привабливості.

— Так, але це дуже важко. Принаймні краще, ніж бути липучою. Не уявляю собі чогось гіршого, ніж жінка, яка прилипла до чоловіка, мов мокрий прапор до древка.

І її обличчя набуло серйозних, майже суворих рис.

Вона ніколи не буде такою, подумав собі, бо всі предмети, які її оточують, вона ставить між собою та іншими. І себе вміє віддавати речам, так що людина мусить її шукати з-поміж них. Здається, що її віднесе вітром, мов насіння кульбаби.

— Ви ніколи не будете прилипалою, — сказав він.

— Гадаєте?

І ніби його й не слухала; стручок тепер відчував більшу прихильність її маленьких білих зубів.

Дорога підіймалася догори, і її кроки самі собою повернули на стежку ліворуч.

— Як ви стали санітаркою, панно Арлетт? — запитав за мить.

— Батько змусив мене працювати, — відповіла сердито. — Це було не задля заробітку. Бог його знає, яке задоволення він мав від цього.

Тепер її обличчя було чужим і відсутнім, а її рухи стали виразнішими і простішими.

— Але, на щастя, невдовзі лікар знайшов плямку на вершечку лівої легені. Після цього був санаторій. А взагалі-то не було нічого, швидше просто загроза, що могло щось з’явитися. Ті місяці пішли мені на користь. Немов спеціально. Мене призначили бібліотекаркою, і можете уявити, я цей час добре використала. Половину бібліотеки перечитала!

— Є багато людей, які немало перечитали, але по них цього не скажеш.

— Потім у санаторії відкрили курси санітарок. Мене лікар майже силоміць примусив.

Вечір розфарбовував крони грушок і яблунь; стежка майже заросла травою, ліворуч похилі трав’яні східці спускалися у сад.

— Папа дивак. Коли повернувся з Першої світової, поїхав відвідати дружину свого друга, який загинув на фронті. Той його вмовляв одружитися з мамою, в якої вже була Жозефіна. Але вони не були створені одне для одного. Вона була нерішучою, терплячою, а він грубим і крикливим. Тепер трохи втихомирився; а в молодості був справді нестерпним.

— А ви, може, більше схожі на батька?

Вона зупинилася і подивилася на нього, немов забула, як виглядає його обличчя.

— Можливо. Але маму я дуже люблю.

Вони сіли на трав’яну смугу між деревами, що живою межею затуляла стежку.

Запропонував їй цигарку; коли вона жадібно схопила її, він спостерігав за нею, немов боявся, щоб її вуста не скривилися так відразливо, як у деяких курців. А її відстороненість була тепер по-дитячому приваблива; лише легкий обрис непевної безтурботності був у ній.

— Я справді люблю маму. Можливо, трохи через співчуття, адже кожна любов має в основі співчуття.

— Навряд чи кожна.

Вона знизала плечима:

— Майже кожна.

Синя курточка з розстебнутим коміром і рукавами, застебнутими на зап’ястях, дуже їй пасує, подумав собі, і густе м’яке волосся, яке спадає на ліву скроню.

— Коли я була малою, мама мусила вночі бути завжди коло мене, інакше я не засинала, — сказала вона, дивлячись поперед себе крізь сигаретний дим. — Я лежала біля її ліжка, її рука лежала поруч, так що я могла торкнутися її. Вона ніколи не сміла забувати про свою руку, ні тоді, як не спала, ні тоді, як спала.

— А якщо все ж забувала?

— Я прокидалася і кричала в темряві. Здавалося, що темрява стає твердою. Так жахливо страшно було.

Потроху темнішало; сходив місяць, ніч синім парашутом спускалася на землю. Тепер би ми мали повернутися на нашу дорогу, подумав він. Поволі мав би доторкнутися до її руки. Але тільки ліг на спину і поклав ліву руку під голову.

— Не знаю, я боявся темряви чи самоти, — мовив він. — Але казали, що я репетував, коли залишався сам у кімнаті. Мабуть, людина справді має якесь шосте чуття і ще немовлям усвідомлює свою самотність.

Озирнулася, немов її цікавила його поза, а потім поволі знову одвернулася.

Місячне сяйво ставало яскравішим, хоча світло дня ще не зовсім згасло; в траві голосніше озвалися цвіркуни, немов темрява додала їм голосу.

— А сестра? — запитав він.

— На другий день після тих танців поїхала.

— Я був не дуже привітним з нею. Передусім через те, що вона надто швидко до нас приєдналася. А потім злився на неї через вашу руку.

— Через мою руку?

І ніби її єство продовжувало своє автономне життя, її рука лягла на траву коло його ліктя.

— Коли я читав, що ви лежите в медовому світлі, я подумав про ту руку.

І спробував покласти долоню на її руку в траві. Маленька така, ледь помітна. І саме тому, що нерішучість у ньому була ще такою живучою, знав, що такі миті незабутні, вічні.

Арлетта не прибрала руки, і він підклав свою долоню під її, щоб її малі пальці опинилися в його пальцях.

— Так, коли читав, — сказав він, не стежачи за своїми словами, — мені хотілося лежати поруч з вами, коли йшли відчиняти вікно і тихенько лежали в темряві. Лише це.

— Лише це? — лукаво запитала в темряві над ним.

Її рука стала ніжною, її пальці самі посунулися на його долоні. Це була та напруга, яка напнулася в темряві, як мереживо; щомиті видима і сприймається на дотик, подумав він.

— Може, залишився б за шибкою, як метелики, оті загублені душі, і даремно стукав.

— Метелики принаймні намагалися, — усміхнулася вона і водночас наче відсторонилася, немов вони розмовляли на відстані. — Завжди треба спробувати, хіба ні?

— Не всі народжені бути донжуанами.

— Навіть тоді, коли успіх гарантовано? Нічого героїчного.

— Не йдеться про гарантованість успіху, а про досягнення згоди, — сказав він, немов говорив до себе. — Можливо, людина б досягла успіху тим, що пошукала б у собі відвагу. А що потім, якби не вміла вдавати почуття, якого немає? А якщо є, навіщо піддавати його сумнівам, що його хтось відкине і тим самим, може, його знищить? Натомість у слушну мить досяг би повноти зближення?

— Можливо, кохання, першої миті відхилене, потім розгориться ще сильніше? Видатні поети оспівували жінок, які їх не почули.

— Мабуть, для цього треба бути великим поетом... Для декого невдала спроба була б каменем на могилі ледь народженого кохання. Те, що починається з приниження, не може бути великим коханням. Поет, який пише про нього вірші, пише швидше на честь своєї внутрішньої пристрасної сили, аніж для тієї жінки.

Він сів.

Арлетта мовчала і, мабуть, чекала, щоб у ньому сталося те, що мало статися. І можливо, саме тому, щоб випробувати це напруження, сказала:

— Боюся за своє горло через цю нічну вологу.

Він підвівся і простягнув їй руку.

— Ні, я не думала йти отак відразу!

Він сказав:

— Я зовсім забув про ваше горло.

Його голос здавався спокійним, хоча вона мусила відчувати його легку роздратованість.

Бо вона сказала:

— Будемо поволі повертатися.

XXII

Допомагав їй вийти з саду на стежку.

— Повертатися будемо поволі, — сказав за мить примирливо.

Місячне сяйво вже набуло кольору прозорого і водночас синюватого срібла. Цвіркуни розсипали дедалі лункіші круговерті в спокійну відкритість ночі.

— Здається, поетові творіння є виразом його великої любові до жінки, — сказала вона. — Він їй дарує свій твір, бо найвища любов дарує все, навіть якщо не одержала нічого.

— Можливо. Його вірш великий. І його кохання велике. Та все ж це його любов, його почуття. Коли ж те кохання перетворювалося на біль, і поет рятувався від нього любов’ю до поезії, до суспільства, реальна жінка могла вже не мати значення. Тоді маємо сублімацію сильного почуття, яке поет використовує для вищих цілей. Це не ота справжня і реальна любов, адже справжня потребує двох сердець і двох тіл, а не лише одного.

— Розумію. По-вашому, справжнє кохання оспівує лише той, хто оспівує досягнений зв’язок двох людей.

— Досягнений і перерваний, і, якщо треба, знову досягнений. І якщо це кохання сильне і ніжне, чуттєве і тілесне, лагідне і бунтівне, — тоді це велике людське кохання. Відкинену, зневажену любов поет може сублімувати, але не може надати їй тілесного смаку і крові, без яких немає справжньої любові.

Вони вийшли на дорогу; і він відчував біля себе її руку, немов вона весь час даремно чекала на нього. Він узяв її легенько і природно водночас.

— Через ці міркування ми геть забули про ваше горло.

— Кілька днів на рідному повітрі, і все мине!

Ця наша розмова ні до чого не приведе, подумав він; цей щасливий тон народжується з потаємного почуття, але з ним вони увесь час залишаються на одній і тій самій відстані, близькій і далекій водночас. Потрібно знайти слова, які б поєднувалися з його рукою, коли вона обійме її стан. Але було зрозуміло, що від цього їм обом буде ніяково і буденно.

— Що цікавого читаєте? — запитала тоді вона.

— «Кола Бруньйона».

— Який стиль, правда? Ви помітили ритм, який створюють схожі співзвуччя у реченнях?

— Як на мене, їх аж забагато. Коли я думав, що ви пішли, ті ритми видавалися мені їжачковими голками. Я читав історію про Ласку.

— Пригадую...

— Чи може бути щось прикріше, ніж під старість зрозуміти, що те дівча, таке пустотливе й невловне на вигляд, до якого він не наважувався підступитися, чекало на нього?

Але вона здавалася відсутньою; вони йшли повз пам’ятник і поволі наближалися до входу. Місячне сяйво заливало асфальт і крони високих каштанів. Вони мовчали, немов прийшли надто швидко і потай думали, як продовжити прогулянку. Адже ніде не написано, що потрібно заходити через головний вхід; вони пішли повз сторожку в парк. І він відчував, що його, ніби приплив, охоплює легке хвилювання.

— Ходімо туди.

І вона повела його стежкою, що коло сторожки губилася серед густих і темних дерев.

— Ця, мабуть, веде до вашого корпусу.

— В нашу клітку?

А її рука вела його, як на прогулянці із Жозефіною.

— Здається, так можна вийти на світло в тому місці, де зазвичай пасеться лошиця з конем, — сказав він.

— Справді, на світло, бо тут ми, мов у тунелі.

Вона йшла на півкроку перед ним. Тепер їхні руки трималися міцно, немов вони дійшли певної згоди, хвилювання не полишало його, і він був близький до неї і водночас далекий; почував у середині шелест вершечків очерету, якими ріка гойдає вздовж берегів.

— Тут ховається якась селянська хижка, — сказав він.

— Так. І пральня.

— Пральня?

— Звісно. Сподіваймося, що пес не загавкає.

Її слова були, немов інстинктивний супровід їхнього неспокою й напруги; немов зовнішнє бриніння внутрішніх, потаємних хвиль.

— Тут має бути тік, — сказала вона.

Дерева розступилися, і місячне сяйво освітило дах на чотирьох стовпах; на току стояли вози й чотирикутні солом’яні копиці.

— Ходімо туди, — шепнула вона, ніби сама до себе.

— Як ми туди зайдемо? Під навіс?

Але його шепіт завис у повітрі, бо вона повела його вузькою стежкою крізь місячне сяйво. Міцно тримала його за руку і весь час була на півкроку поперед нього, наче він незрячий, і вона допомагає йому. Цвіркуни обертали свої співучі млини, і це рівномірне цвіркотіння було частиною природної магії, що витала в повітрі. Під навісом він мимоволі одпустив її руку і підставив свої долоні під легкий водоспад її волосся. Він знав, що повністю віддався цьому мимовільному пориву почуттів. Відчував лише м’яку дугу її вуст, по-дитячому напружених і водночас м’яких. Потім під долонями ожило відчуття гладенької тканини на її тілі. І потім знову — соковитість вуст. Перса її — мов хвиляста далечінь і водночас м’який міст, що вів до нього, розширював і роздвоював, але залишав ще не завойованим. Це її тіло, але водночас це — лише місячне сяйво, що променить блакиттю над синюватою соломою.

«Арлетто», — прошепотів він, коли на його шиї розсипалося і в тиші множилося палке мереживо її дрібних поцілунків, а його долоні крізь синяву потопали у вигинах її тіла. І це було, немов народження світу, який тепер був у його владі, і сік життя перетікав тепер у нього, і водночас він був тим, хто дає життя. Смерть залишилася у глибокій прірві далеко по той бік похилої стіни синього місячного сяйва. А він гамував нові буйні відчуття в собі. І бережно, і уважно віддавався всотуванню її молодості. Так що хвилі життя, які наплинули, загойдали їх обох на невидимому синьому плоті. І вона мимоволі й легко спробувала спинити його занурення в м’які й темні глибини; але дах над ними знову загойдався, і все довкола вкрила спінена вода, а вони були в ній двома дельфінами. Гнучкими та пружними. Прудкими в стрибках і такими ж прудкими в поверненні в попередню коловерть, у плаванні крізь водяну товщу й плескотінні на водяній поверхні. А потім — повільне ковзання синьою гладінню під синім небом; ще трохи — майже нерухомі, немов пронизані одним рибальським гарпуном.

Вустами подорожував її повіками й віями, поволі втихомирював наслідки вихору, що віддалявся. «Арлетто», — прошепотів він, щоб і словом пересвідчитися в її справжньості.

Вона мовчала, з довгими паузами цілувала руку, яка пестила її обличчя.

— Отже, це правда.

Помовчала, немов була десь далеко.

— Хто ж ви такі, бідолахи, що прийшли звідтіля? — сказала потім.

— Тобто це все зі співчуття, як ти казала раніше?

— Я не казала, що має бути лише співчуття.

Послабив обійми; якщо він чогось і потребує, то не цього. І вже тієї ж миті опинився в куточку своєї таборової кімнати, в ту ніч, коли з Васьком одягали кістляві тіла на підлозі. Що, може, вона і їх покропить своїм співчуттям? При цій думці вона раптом на якусь мить стала для нього якоюсь непотрібною. Водночас бачив, як вона, мов та сновида, веде його за руку, і подумав, що вона й сама не відає, що мудрує.

— Співчуття чи що інше, головне — що це насправді! — палко сказав він.

— Ну, не будемо наперед загадувати.

Отак? Він сподівався. Перед дівчиною, яка була співчутливою? Ні! Заволав би так, що розбудив би пса і всю сонну сім’ю!

Але в нього зовсім не було відчуття, що десь сплять люди. До будівлі, в якій вона жила, було, мабуть, недалеко, а всі інші корпуси були на горбі серед дерев. Вони були на самоті з місячним сяйвом, яке їх єднало із всесвітом.

— Я повинна йти, — відсторонилася вона.

— Авжеж, бо інакше твоє горло знову бунтуватиме.

Якось холодно вони розстаються, подумав собі. Все ж таки, може, ця зустріч двох світів відбулася надто швидко. І, може, надто помітною була його пожадливість? Хоча були вони в усіх своїх рухах злагоджені і єдині. Чи не були?

Відгорнув долонями її волосся.

— Коли я знову тебе побачу?

— Спочатку я поїду у відпустку.

— Саме тепер? Мов спеціально саме тепер?

— Ти ж добре знаєш, що справа про відпустку була вирішена ще раніше.

— Так, — сказав. І справді знав, а все ж інтонація її слів була надто відсутньою і майже роздратованою.

Вони встали і поволі знову повернулися на дорогу під місячне сяйво.

— А перед тим, як поїдеш, даси про себе знати?

— Сподіваюся.

А він сподівався, що вона скаже, що на кілька днів відклала свій від’їзд. У всякому разі, чоловіче, будь і ти відстороненим, думав він собі. Місячне сяйво було прозорим синім морем навколо, і осявало перед ними високу і вузьку будівлю, яка тихенько, без світла, навстоячки спала серед дерев.

Тоді вона сама підвела обличчя до нього.

Нема снаги бути байдужим, подумав тієї миті, і міцно й обережно стиснув її плечі, а правою рукою взяв її за підборіддя. Хай іде, куди хоче, а все одно вона реальна, казав собі, і чулося йому цвіркотіння з-поміж поцілунків, і в поцілунку самому, і навіть у його відлунні в її м’яких і соковитих устах. Потім його рука зупинилася на її персах і легко стиснула долонею тремтливий опуклий вигин.

— До побачення, — прошепотіла вона.

Потім розвернулася і пішла.

Мить по тому зупинилася і роззулася.

— Так надійніше, — сказала.

— Арлетто, — прошепотів він.

— Пізно. — І віддалилась.

Але повернулася, підвелася коло нього навшпиньки, а потім втекла крізь місячне сяйво боса, з маленькими туфельками в правій руці.

XXIII

Усвідомлення того, що вона пішла, стало нестерпним увечері наступного дня, коли повертався з прогулянки у корпус. Може, це наївність поверненця, подумав він, адже лише ті, хто повернувся, йдуть отак на прогулянку зі сподіванням, що та сама потреба приведе до того ж самого місця і дівчину. Лише той, хто повернувся, може жити весь день, плекаючи любовні образи і слова. Може, тому, що з ранку до вечора він вилежується на кушетці, в теплі, і ті видива самі рояться і множаться в його голові. Тим краще, бо відразу сталося все, що в коханні може статися. І все без підготовки й шукань. Немов уві сні. Та маленька рука, яка веде його за руку під навіс, це саме та рука, яка потім тримає туфельки, коли її ступні нечутно біжать геть від нього. І ще напруженіше крадькома спостерігав за поставою і ходою осіб, які вже дедалі рідше поверталися в темряві до корпусів. Хіба можна так піти? Може, сьогодні зранку, коли прокинулася, вона здивувалася своїм незвичним снам. І закортіло йому вислизнути з корпусу і прогулятися лісом; але відчував, що ліс йому нічим не зарадить. Нічний ліс викликав в уяві образ нескінченної тихої загибелі, а тепер йшлося про життя, про ядро життя.


Коричневі полотна нависли над загорожею, мов великі вицвілі повіки, захищаючи від сонця довгу терасу, але сонячні промені ніяк не згоджувалися на післяобідній спочинок. Причаїлися під полотном і косо освітлювали широке пасмо тераси перед лежаками; там, де полотно було вигнуте, вони заходили широкою смугою і створювали острівець світла під плетеним лежаком. Тіла лежали в задусі і вві сні вкривалися дрібними краплинками поту; спека, мов біла санітарка, наклала їм сон на обличчя, і їхні повіки потроху заплющувалися.

То тут то там хтось читав або ж споглядав краєвиди крізь пруття залізної огорожі. Там, унизу, необроблені поля важко лежали під сонцем, мов інваліди в довгому колоніальному одязі; ниви продовжували жалобу воєнних років. На кінці тераси легко скрипнули двері, і перед лежаками з’явилася санітарка. Вона рушила вздовж лежаків, переглядаючи номери на стіні над узголів’ями, і записувала ті, що були над порожніми лежаками. Коли наблизилася, Жуль сховав книгу під стегно. Коли ж вона проходила повз нього, Жуль заплющив очі, немов блаженно дрімав.

«Тепер не знаю, на якій сторінці зупинився», — прогунявив він, коли та пішла. Потім заспівав дзвоник на першому поверсі, і ті, хто спав, здригнулися, як здригається людина, котра задрімала в човні, коли човен заривається носом у берег. Їхні очі, розплющуючись, скидалися на напіввідкриті мушлі. Жуль сперся на лікті; йому подобалося в напівнедбалій-напівупевненій позі споглядати довгий ряд лежаків. Було їх щось трохи більше сорока. Його вузьке обличчя було виснажене; коли ж устав, його праве плече виглядало помітно нижчим, ніж ліве.

Поклав пакет на коліна. Дбайливо почав скручувати цигарку, а його губи поволі збиралися в посмішку. Підморгнув сусідові, а потім вигукнув:

— Aufstehen![9]

— Мовчи! — обурився хтось.

Жуль зробив розлючене обличчя.

— Aufstehen! Los, Mensch![10]

— Заткни пельку, потворо, — хрипло сказав Йойо; посунувся на лежакові, так що сухі пружини заскрипіли. Його тіло було, мов тіло важкоатлета, а коли закашляв, мусив, як-от тепер, діставати з-під узголів’я коробочку з пап’є-маше. — Стягніть його з лежака! — гукнув потім.

— Є три речі, які людині конче потрібні, — задумливо й поволі сказав Жуль. — Лише три.

— Комедіант! — весело закричав Йойо.

— Мовчи, — озвалися голоси до Йойо.

— Перша з головних істин — здоров’я. — Жуль мав вигляд капуцина, якого не зіб’ють з пантелику вмовляння невірних.

— Покажи! Покажи!

— Здоров’я маємо!

— Покажи! — І тераса сміялася.

Жуль зіставив ноги з лежака, взув капці, потім підвівся.

— Навіщо? — Він був серйозним. — Хіба хтось сумнівається?

— Столяру вже замовили скриню для тебе! — закричав Йойо. — Ха-ха-ха!

— Тихо, — загули лежаки, а водночас і засміялися з Йойо.

— Хтось сумнівається? — Жуль випростався, притиснув кулаки до грудей, як бігун, і швидкими пружними кроками пішов уздовж всієї тераси до кінця, потім знову назад.

— Арлекін! — весело загукав Йойо.

— Ось, будь ласка, і не соплю, — сказав Жуль. І знову крокував. Потім зупинився і постукав себе по грудях. — Ці легені здорові, — казав він, а його рука махнула в повітрі. — Першокласні легені, прошу вас!

А тоді на нього напав кашель, і його грудна клітка здригалася і корчилася, і знову було видно, яке низьке його праве плече. Він сів на край лежака і потягнувся за круглою коробочкою.

— Хто йде зі мною по його труну? — вигукнув Йойо, так що аж відлунювало в просторі.

— Це від диму, — зверхньо скривився Жуль. — Від цигарки.

— Це тому, що всередині у тебе все клекоче, мов у казані, в якому вариться квасоля, — сказав Йойо. — Ха-ха-ха.

— Друга важлива річ, яка йде відразу після здоров’я, дорогі мої, — це праця, — спокійним голосом сказав Жуль; сів на лежак і склав руки на колінах, набувши аскетично скромного вигляду. — Це теж маємо. — Повернув голову і святенницьким поглядом окинув довгий ряд лежаків.

Обличчя на них реготали, а він легко потирав руки і тримав голову набік.

Тоді медсестра відчинила скляні двері і вийшла на терасу. Сміх ущух через її несподівану появу на терасі, а її очі були збентежені.

— Підходьте, підходьте, — сказав Жуль.

— Тепер не знаю як.

— Підійдіть, я вам кажу. — Жуль був мов батько, якому неспокійно, бо донька боїться песика, але водночас його голос поблажливий до дрібної, маленької істоти.

— Послухайте, панно Жільбер, — озвалися лежаки.

Вона підійшла і зупинилася коло поручнів, щоб близькістю залізних прутів убезпечити себе від неприємностей.

— Третя річ — це кохання. — І Жуль запитально глянув на неї, немов відповів на її питання.

— Не розумію, — прошепотіла Жільбер. Потім повернула голову і глянула на лежаки.

— Це три головні істини, — підтвердили хворі і змовницьки посміхалися.

— Не розумію, — впевненіше сказала медсестра. — Про що мова?

— Не знаєте, як із коханням? — І Жуль був серйозний, навіть трохи пригнічений, немов завинив перед тією, яка не знає такої важливої істини.

— Поясни їй, Жуль! — вигукнув Йойо.

— Це так. Десятки тисяч колишніх полонених, тобто нас, подали заяви на розлучення.

Говорив поволі, навіть надто тихо, а інтонація його голосу мала у собі щось погрозливе; саме тоді, коли його голос понижався, здавалося, що він ніби аж засичав.

Медсестра ледь помітно переступила з ноги на ногу; розгорнула лікарняні папери, які тримала в руці.

— Які ви песимістичні, — сказала нерішуче.

— Знаєте, скільки коштує розлучення? — запитав Жуль і сягнув по листок паперу до внутрішньої кишені жакета.

Але вона повернулася і поспішила до виходу.

— Почекайте. Я покажу вам папери! — загукав Жуль. Але вона вже відчинила стулку дверей і зникла.

Жуль знизав плечима і, коли клав папери назад у кишеню, сам до себе сухо посміхався.

— Оту німку я б собі хотів! — вигукнув Йойо. — Хіба я тобі не казав: «Жулю, клюкни її, бачиш, вона чекає?»

Роберт вигукнув:

— Добре тобі, ти нежонатий!

— А якщо повернешся додому і побачиш, як оті бідолахи, що твоя жінка пішла з іншим? — сказав Йойо. — І що ти на додачу ще й приніс Кохові палички з собою?

— Не схотіла подивитися на папери, — сказав Жуль сам до себе і насупився.

Вони почали виходити, і тераса швидко спорожніла. На вузьких, пожовклих матрацах з кінського волосся на плетених лежаках залишилися газети й відкриті книги, сонячне проміння самітно переламувалося на лежаках. Вони стояли вздовж стіни з піднятими узголів’ями, немов питання без відповідей. Внизу, на першому поверсі, включили радіо, і з гучномовця лунала музика, мов жива ріка, яка не припиняла текти весь той час, коли вони мали справу зі смертями. І він згадав першу музику, яку почув після повернення, в Луна-парку, коли йшов фотографуватися; але та, що лунала зараз на першому поверсі, була вже добре знайомою і доброзичливою. Немов голосне свідчення людської молодості. І здалося йому, що в людини є зелені парості, які не знищить жодна смертоносна паморозь. І Жуль, і всі інші, незважаючи на все, мають у собі оте джерело стійкості. Звісно, іронія — гіркі ліки, бо хворий і ліки не розлучаються, але саме здатність самовладання притаманна людському родові.

Третя — любов.

А може, перша.

Ні, перша — здоров’я; адже інакшими були б його стосунки з Арлеттою, якби він мусив носити з собою овальну коробочку з пап’є-маше, як Жуль, Йойо, Роберт і стільки інших. Арлетта справді, мов музика на першому поверсі, жвавий, але розсудливий Моцарт. Лише питання: чи для нього?

Музика внизу раптом замовкла.

Настало кілька хвилин тиші, потім чоловічий голос у радіо сказав: «Продовжуємо читати список зниклих. Жака Дюкура забрали того й того дня. Бачили його в Белсні. Хто щось знає про нього, хай напише на ту й ту адресу. Антуан Лємер був у Струтгофі до вересня 1944-го. Хто його бачив після цього, нехай напише матері, пані Лємер, на адресу таку й таку».

Він легко посунувся на кушетці; почувався так, немов долинали ті слова з далекого краю, замкненого посеред земної кулі; міхурці, що здіймаються від потопельника на морську поверхню. А все ж те діялося всього лише кілька місяців тому. Тепер людей цікавлять жнива і майбутні вибори, а його — лист Арлетти. Вдалині на ріці затрубила якась пищаль, звук був подібним до мукання корови, у якої теля в хліві за рікою, а вона не може перейти через воду і розгублено топчеться в очереті. Потім закаркала зграя ворон навколо дерев, і здавалося, наче їхні дзьоби сваряться через оті мертві імена.

Він чемно лежав під коричневими ряднами, сприкрений її від’їздом; і почувався, мов злочинець, який потай слухає радіо, котре перелічує його особисті прикмети і повідомляє, що коло переслідувачів постійно стискається. І то було почуття вини. Але ж він таки народився. І безкінечне перелічування імен на першому поверсі його постійно хвилювало, немов кожне ім’я окремо дорікало йому, що він тут безтурботно лежить. І хотів підвестися. Але ні. Може, справді варто було слухати стоячи, та він уперто лежав, мов зв’язаний, лише піжамна сорочка ще більше сповзла з грудей. Спекотно і душно, подумав він. І водночас побачив старого бельгійця, коли той прийшов з душової в його кімнату, і на ньому була ота піжамна сорочка. Тоді він уже був не там, де вони з Васьком увечері складали агонізуючі тіла у вантажівку. А в кімнаті для хворих на бешиху. Старому в душовій видали ту піжамну блузу замість сорочки. І коли прийшов, то махав руками, мов сліпець, коротка блуза підскакувала, і між довгими сухими кістлявими ногами було видно його стару і мляву голизну в паху. Була та піжамна блуза з синіми і білими смугами коротша, аніж звичайна сорочка. А старий високий, мов тичка. І, може, було й краще, що через набряклі повіки не бачив своєї жалюгідності. Два рожеві міхурі накривали його очі. І коли лежав (а він приніс йому в круглій мисці їжу), старий намацав її тонкими пальцями. Хліба не хотів, залиш собі, сказав потім, уже після того, як циган із нижнього лежака кілька разів поцупив хліб з-під його узголів’я, куди він ховав кусень, бо сподівався, що колись знову зможе їсти. Але цього так і не сталося, і коли він помер, капо[11] знову сердився, бо ступні старого стирчали з-під покривала над вузьким ящиком.

Радіо на першому поверсі й далі виголошувало імена. Скільки цих імен він позаписував хімічним олівцем на стегнах. А шкіра ж була зів’ялою та пошерхлою, і її доводилося зволожувати, щоб напис пристав. Тоді кочегар коло печі, перед тим як кинути трупи у вогонь, міг переписати номери з ноги. А він, той, хто їв хліб полонених, лежить тепер на зручній кушетці і ладен бігти на побачення, якби тієї миті дізнався, що вона ще не поїхала у відпустку. Він винен і не винен; усе водночас. Мав хліб, який лишався після покійників, і їхня смерть кожного дня була для нього прикрістю. Він не зазіхав на їхнє життя, він просто жив з їхньої смерті. Ніхто, звісно, не може поставити цього йому в провину. Ні мати ув’язненого, ні дружина. Але найкраще було б, якби медсестра повернула вимикач радіо, аби знову звучала лише музика. Ні. Нехай іде до кінця. Гм, до кінця! І ніби йому відразу дали доказ слушності його іронії, — жіночий голос у радіо замінив чоловічий. Втомлюється людина перелічувати тисячі і тисячі гробів; особливо коли це перелічування не має ніякого значення. Отой край, там унизу коло ріки, це знає, і номери з радіо витрушуються на нього, немов мертве насіння. «Того і того востаннє бачили в Дахау квітня місяця 1944-го...» Добре, він узяв його синю блузу від піжами. Коли той помер, мусив його роздягнути; потім закип’ятив воду в мисці і виварив її. Хоча вона була йому й не потрібна, взяв її швидше як пам’ять; немов старий бельгієць був йому якийсь родич. І якщо тепер її одягнув на себе, то тому, що має лише одну сорочку, і її шкода використовувати для лежання. О, звісно, багато хто її не одягнув би, але це не можна ставити йому в провину.

Він підвівся. Ні, не він один винен. Якщо так, то винні всі. Адже багато хто усвідомив зло лише перед печами, лише тоді, коли смерть була вдягнена в смугасте вбрання. І тоді вже не допомогло, що їх було так багато. І притуплена свідомість, яка остаточно прокидається хіба перед жерлом крематорію, є лише почуттям глибокої і тихої немочі. Треба було думати раніше.

Тому варто задуматися про майбутнє вже тепер, сказав собі і ходив уздовж перил. Так, уже сьогодні думати про завтра і розповідати про пережите, щоб люди мали уявлення про все, що відбувалося, мов чорне на білому.

При цій думці він заспокоївся і знову сів на кушетку. Взяв у руки записника, щоб занотувати сентенцію про старого бельгійця, але вже на першому реченні: Тоді вже був не сам... зупинився, бо засумнівався, чи такий початок правильний. Мав би спершу описати довкілля, щоб було зрозуміло, де це все відбувалося. За цим сумнівом ішов інший: хіба не мав би перед тією піжамною блузою описати нічні поїздки в залізних вагонах засніженими просторами?

І в цьому ваганні задивився перед собою з олівцем у руці, роздратований, бо огром матеріалу щоразу знову паралізував його.

XXIV

Дополудення. На терасі точилися тихі розмови, хоча був час відпочинку. А йому здавалося, немов він не з ними, і їхні розмови були схожі на невидиму межу, що від’єднувала його від них.

«Любий, саме тепер я опинилася в малій порожній вітальні лише звук настінного годинника наповнює », і той звук здається мені незнайомим.

Могла б багато чого написати під враженням повернення додому, але яке дивне це життя і яку людини змінюються настрої. Я була ще хворою, коли приїхала. Можливо, саме в цьому справа? Я блукала, мов незнайомка, хатою своєї молодості. Відсувала шухляди, перебирала старі листи, зупинялася біля старого одягу з відчуттям невимовної порожнечі. Немов мала дитина (а нею ще недавно я була), я залізла до комори, зазирнула крізь віконце і побачила по той бік шиферних дахів нескінченний ланцюг пагорбів, де колись любила ходити на прогулянки.

Вчора у мене знову боліло горло, і день я провела в ліжку, обіклавшись своїми книгами (думала, що привезу тобі Колетт, а саме «Le ble en herbe». Я думала про тебе, Радко, але тобі не писала, бо все мені було тужно і почувалася якоюсь спустошеною, порожньою і розгубленою. Чи зрозумієш це? Чи пробачиш мені?

Ось, чуєш, Алокон гавкає. Пішла відчинити йому двері у темний двір. Алокон — це наш пес, він приблудний, рудий і негарний, з шерстю на очах. Порода, яка, здається, виведена для охорони корів (він теж мене не впізнав, коли я приїхала).

А теперна добраніч. Залишуся тут ще на тиждень, пиши мені і скажи, що...

Все це було, немов дарунок, немов тієї миті створене для нього з нічого. Майже неправдоподібно. Але виразно чув цокання годинника на стіні і бачив її, як вона старанно пише за столом листа. Навіть сказав би, що іноді варто пережити кілька важких днів, аби отримати якусь винагороду. Але так усі кажуть лише згодом.

Узяв папір і підібгав ноги, так що книга на колінах замінила йому стіл. Почувався так, немов навколо нього зібралися всі парості життя, а він — подорожній, який сидить перед шатром серед віднайденої, лише для нього розквітлої природи. І мав враження, що його долає колишня хвороба листування. Це майже напевно хвороба, бо справжній чоловік — чоловік дії. Але він радо хворів на цю недугу. Особливо коли писав до неї. Коли повернувся з Німеччини, то був увесь захоплений переродженням світу, немов апостол. Вірив, що всі люди зберуться і полюбовно вирішать, як облаштувати майбутнє, щоб воно стало людяним і добрим. То було тоді, коли вона приходила до кімнати, а він її майже не помічав, бо був полонений спогадами. Коли ж її знайшов, то був це дотик жіночої руки, яка стирає все на користь життя. Тому, після її від’їзду і через її мовчанку, час для нього знову став непотрібним і позбавленим напрямку. Це було відчуття безмежної нікчемності шмати, котра випадає з вікна на вулицю і не знаходить ані найменшого подиху вітру, який поніс би її вздовж тротуару. До цього додалося ще й прикре розуміння того, що настане день, коли треба буде десь пустити коріння, взятися за якесь діло, а в ньому все ще жило доволі сильне відчуття безхатченка. Та й як можна відректися від Арлетти, якщо завдяки їй він відроджується до життя? А як їй брехати про віру в майбутнє, коли він марно шукає в собі його бачення? Вона ж варта м’якої, але тривалої прив’язаності.

Не зважаючи ні на що, людина може твердо відчувати, що не дурить, коли каже, що кохає, як оце він тепер. І майже точно знав, що вона в тому листі не знайде того, на що сподівається; знав також, що хотів би, аби вона в ньому відчула того, хто без упину думає про її долоні, які вміють так неймовірно пестити. Хотів би, щоб потім, коли прочитає його листа, пішла відчиняти шафки і знову знайшла в них відчуття домашнього затишку, який тримається речей, завдяки яким ми є тими, ким ми є. І мав враження, що бачить, як срібляться на сонці шиферні дахи, але опріч їхнього сяйва найсильніше іскряться її очі у віконечку стодоли.

— Вдоволений?

І хоча його французька ще кульгала, цього майже ніхто не помічав, тож Нікос не соромився. Він завжди говорив умиротворено, а тому видавався старшим. Двадцять вісім років. Через міцну і трохи повняву поставу був схожий на серйозного і стриманого лікаря. Хода його була твердою.

— Минулими днями тебе не було, — сказав він і легенько кивнув головою; його чорне волосся було густим і жорстким, у дрібнесеньких кучерях. — Кохання?

Нікос надув губи, потім похитав головою:

— Не варто, — сказав. — Жінка може бути лише добрим товаришем.

— Це трохи схематично.

Але саме той простий і водночас прямолінійний спосіб, у який він висловлював своє переконання, був привабливим у своїй наївній засліпленості.

Вони рушили до лісу за корпусом і поволі підіймалися дорогою поміж диких каштанів; праворуч між деревами стояла двоповерхова хатина із зеленою загорожею навколо і брамою посередині.

— Йдеться не про обожнювання жіночої істоти, а про визнання її особливості. Жінка може бути добрим товаришем, як ти кажеш, навіть треба, щоб вона була і добрим товаришем. Але який сенс мало б життя без кохання?

— Кохання є тяжінням двох тіл.

— Справді, без тіла теж немає справжнього кохання. Але жіноче тіло, незважаючи на всі незбагненні чари, саме по собі є для чоловіка таємницею і водночас доповненням до його власної життєвої таємниці.

— Це лише мотлох, що затуманює погляд і відволікає розум від вирішення важливих питань.

Щось непохитне було в його словах, і в його серйозній поведінці ще більше, ніж у його словах. Щось вражаюче для цієї полуденної осяйності, котра обрамляла крони каштанів і сповнювала повітря золотим відблиском.

— Ми не розуміємо один одного, Нікосе. Звільнена, вільна жінка справді буде швидше товаришкою. І в коханні теж. Але саме в цьому вся звабливість її в майбутньому. Бо її тіло залишиться жіночим. Так, вона буде для чоловіка товаришкою, та все ж таємницею; якось так, як для земної суші у всі часи було таємницею рухливе море.

— Філософія.

І видно було, що він би радо розвивав свою думку, але йому забракло французьких слів.

Вони вийшли на галявину, серед дерев виднівся другий корпус: мов житловий будинок, який архітектор звів на замовлення любителів природи. Поволі почали повертатися.

— Так, філософія, — повторив Нікос. — Коли подумаєш, що в грецьких горах наша молодь воює. І подумаєш, що в інших місцях війна закінчилася, а в нас дівчата гинуть нарівні з бійцями.

— Помилково жити за законами воєнних часів.

— Ми живемо тепер. І тепер час борні.

Ішов твердою ходою, в темному одязі, який був йому затісний; штани на два пальці задовгі, аж на п’ятах збиралися складки. Через це він іще більше скидався на лікаря з картин дев’ятнадцятого століття. Всупереч одягу, який йому дістав грецький Червоний Хрест, і ходи, від нього віяло вабливою непохитністю.

Він мовчав і зосереджено крокував мереживом з проміння, що його малювало на дорозі листя дерев.

— Де тебе схопили? В Афінах?

— Схопили багатьох, далі обрали кожного десятого і поставили до стіни. Хтозна-чому, але потім передумали, і мене послали до Німеччини.

І скривив вуста.

— Вже тоді я харкав кров’ю.

— Дивно, як ти повернувся.

— Жодна тварина не витримала б.

Нікос подивився вбік, наче бажав змінити тему розмови, і справді раптом запитав:

— Яка це газета? — і показав на газету, яку тримав Радко в руці.

— Газета з мого міста.

— І я одержую з Афін.

— Знаю, — сказав. — Але з нами інакше.

Нікос уповільнив крок.

— Не можеш собі уявити, як це — коли в людей відбирають їхню газету.

Очі Нікоса жваво глянули на нього, він поволі переминався з ноги на ногу.

— Хіба в нас не було заборонено ліву пресу? — запитав іронічно.

— Знаю, Нікосе, але у нас була приречена на смерть наша мова.

— Ви не мали жодної газети? Навіть фашистської?

— Ні, бо якби вона була написана нашою мовою, це було б доказом, що ми є. А нас не мало бути.

— Гірше, ніж у колоніях.

— Трієст не в Африці, більше того, за два кроки від Венеції. Серед культурної Європи нас було полишено на милість чи немилість дикунам.

— А багатьом фашизм був до вподоби, — сказав Нікос. — Оскільки служив прекрасною захисною стіною від комунізму.

— У нас стріляли навіть у священика, який з амвону говорив словенською.

— У Трієсті?

— У Трієсті. В головній церкві в центрі міста. Коло каналу.

У Нікоса мимоволі заграла посмішка, і він сам навіть не знав про неї.

— Антибільшовицька твердиня, — сказав він.

— Я міг би розповісти тобі про священика, якого в одному селі вивели на балкон у кайданах на руках, ногах і навколо шиї, — сказав Радко Субан. — Міг би розповісти про незліченних священиків, які мусили тікати за кордон або опинялися в інтернації. Але тобі немає ніякого діла до священиків, я це знаю. Хоча тебе зацікавить, що у нас за часів фашизму змушені були піти з посади два єпископи, які поводилися згідно з Євангелієм і боронили права словенців.

— Це схоже на казку.

— І що б ти сказав, якби я тобі розповів, що у нас палили словенські книги навіть перед пам’ятником Верді?

— Неможливо!

— Атож. І якщо колись приїдеш до нас, побачиш, що пам’ятник Верді в самісінькому центрі міста.

Нікос знову зупинився.

— І наш театр, який знищила пожежа, теж був у центрі міста.

— Таке варварство, — сказав Нікос з глибокою, трохи по-дитячому приглушеною інтонацією, яка виражала його людську зворушеність.

— Тепер знаєш, що означає щоденна газета, яка друкується там, де одній народній спільноті хотіли відрізати язика.

— Це видатна сатисфакція, — сказав Нікос і простягнув руку, щоб пересвідчитися в реальності газети, про яку йшла мова. Зашелестів папером, відкрив і знову згорнув сторінки. — Ви раніше, ніж Європа, мали справу з фашизмом, — немов сам до себе промовив він і повернув газету.

— Крім Трієста, 1918 року союзники визнали за італійським королівством і його околиці, а це майже чверть словенської території аж до Юлійських Альп. Але в Трієсті нам уже два роки по тому, тобто перед приходом фашистів до влади, почали палити будинки культури.

Потім вони мовчали, немов свідомі того, що перелік нещасть — справа, яка нічого не рятує.

— Маєте написати про цю сторінку вашої історії, — сказав потім Нікос.

— Неодмінно. Люди тепер усе приписують великому злу останньої війни і чомусь забувають про інші роки!

Дзвоник перед корпусом оголосив про початок післяобідньої тиші, і вони почали повертатися.

Згодом, коли він лежав на плетеній кушетці і тримав на колінах записник, казав собі, що справді має почати писати хроніку. Жовті аркуші записника були схожі на промокашку. Це ж воєнний папір. І це йому подобалося, бо були оті трохи пожмакані і вицвілі листочки такими рідними, коли писав на них. Писати хроніку! Так-так. Але щоразу, коли починав писати, перед ним поставали картини з таких різних часів, що впорядкування записок завдавало йому великих труднощів. Почати мав би з того ранку, коли по нього прийшли, і він шепнув Відці, щоб заховала папери. Бідна Відка, в першому листі, який йому написала, винуватила себе в тому, що не зуміла сховати папери, і його через це вислали до Німеччини. Таж він їй ще з в’язниці написав, що її вини немає.

Так, почати мав би з тієї колотнечі по хаті перед заходом сонця. А може, ні? Може, найкраще було б почати з опису тих днів, які перебув у підвалі на площі Оберданка? З тієї миті, коли офіцерське авто SA поліції заїхало на тротуар, коли їх з Егоном завели до великої будівлі, і до повернення у в’язницю. Ще й досі виразно відчував тривогу, яка його охопила в камері під землею, хоча атмосфера пізнішого табору була такою живою в ньому, що переважала все інше.

Він докладав зусиль, щоб викликати в уяві трієстські вулиці, але йому пригадувалися миті дитинства, коли вони ганялися за металевим обручем, коли підставляли під колеса трамваїв бомбочки, виготовлені з суміші сірки і калію, які гучно бахкали, коли проїжджав трамвайний вагон. І розумів, що мусить внести до своїх записів і ті уривки спогадів, але це в нього ніяк не виходило. Лише іноді йому вдавалося порівняти свавільність і невгамовність шибайголовів, які панували на місцевих вулицях, з ув’язненням у гестапівських підземних цементових закутках; але наступної миті йому здавалося надто банальним включати до записів про гестапо, скажімо, ще й «подвиги» з монетами вартістю п’ять стотинок, які трамвайні колеса спресовували так, що вони могли їх кидати в автомат із жувальними кульками. Всі ті картинки зринали в його думках тоді, коли в січні 1944 року над його головою з вулиці Кардуччі надходив важкий трамвайний вагон, і в камері відчувалася вібрація. Хоча тепер, на цій французькій терасі, та дійсність здається такою далекою, що він відчуває якусь неміч перед нею. Та й сухорлявий Іво, якому там, під землею, щоразу, коли затягувався цигаркою, освітлювалася шкіра на грудях, тепер виразніше уявляється на дерев’яному таборовому лежакові. Десь був роздобув бритву, щоб поголити його, перед тим як вони з Васьком віднесли його на склад під ненажерливою піччю; так Іво нечутно попрощався з вогезькою горою. Мав би розповісти про нього, як у темряві трієстської тісної підземної скрині слухав його оповіді, і розповісти про його кончину на вогезькій горі, коли він марячи шепотів ім’я дружини.

І знову не міг вирішити, чи дотримуватися часової послідовності, чи відпустити свої думки і просто йти за спогадами, зібрати їх в єдине ціле. Та питання залишалося невирішеним, жовтий папір заповнювався непов’язаними фрагментами, окремими епізодами.

Час від часу йому здавалося, що міг би почати з підпалу словенського театру. Полум’я знищило приміщення, коли йому було сім років, велика пожежа, яка осявала гори і море, палахкотіла на іншому боці площі, під якою чверть століття пізніше сиділи вони з Іво. Описати життя цієї дитини, почавши з пожежі, яка в нього на очах спопелила центр словенської культури, і до безпорадності, коли гестапівець закинув його до комірчини. Історія винищення роду, котра, якби йому тільки вдалося поглянути назад, ще переконливіше показувала хресний шлях всього його народу. Скажімо, розповісти про той напис на стіні комірчини поряд із гестапівською канцелярією: «Аніцо, я мовчав». Або про той гіркий і водночас рішучий: «Ой, Триглаве, моя домівко!» При цьому, звісно, показати не лише їхній множинний спротив, а й за допомогою опису жертви, ув’язненої в комірчині, продемонструвати придушення всього словенського. Бо народ, підданий такому етноциду, що в часи фашизму змушений задушити в собі навіть слова власної мови, дуже подібний до створіння, яке гестапівець замикає в приміщенні без повітря, де тіло може рухатися лише навколо своєї осі. А потім потрібно було б описати божевільне відчуття безвиході, гнітючості, безсилого опору, пошуку порятунку в думках про домівку, скажімо, про комірчину, в якій мама тримає деміжони[12], олов’яну балію для купання, вузькі простирадла для утеплення вікон взимку, коли буря дме крізь усі шпарини. І додав би ще опис спроби втечі від тривоги замкненої в комірчині людини за допомогою уявної мандрівки своєю хатою, аж до кухні, в якій би на вікно повісив дзеркало, щоб поголитися. Мама лущила б квасолю і сказала, ніби сама до себе: «Потерпимо, нечиста сила рано чи пізно накиває п’ятами». Він би не бачив її, бо його обличчя було б перед дзеркалом, але знав би, що вона посміхнулася, а її долоня, після того, як пальці витеребили горошини зі стручка, витрусила б очищену квасолю до алюмінієвої каструлі. Ех, усе це він мав би нанизати в одну оповідь, а потім ще й оті жахні сни, коли нагайка, якою його молотив есесівець, видовжилася в довгий шнурок, що звисав із пащі сталевого підйомника з гаком на кінцівці. Той ледь помітно погойдувався, а коли він обертався, то дебелий шнурок ріс у небо з живота висячого гестапівця...

Коли відклав записника, зрозумів, що має ще довго все продумувати, аби з цих його секвенцій народилася якась органічна цілість. Все ж трохи втішала думка, що він принаймні спробував дати лад картинам, які щоразу насідали на нього, коли заплющував очі, аби зосередитися.

XXV

Він і не помітив, коли почався вересень.

Тераса й далі була терасою на боковій палубі довгого корабля, що без упину пливе кудись, але ти не бачиш куди, бо полотнища застують погляд. Минали дні, відходило минуле, приходило майбутнє, а вони уперто лежали на кушетках і спостерігали за життям, мов подорожні за хвилями, які піняться навколо корабля. Так він собі думав, і потім знову повторював у думках її відповідь. Хай вибачить їй, що звертається до нього «мій малий». Смішно, але їй подобається, бо здається, ніби гойдає його на руках. Читала його листа на вузькій дорозі серед вілл із заквітчаними садками. Сонце ховалося за темними хмарами, і коли на мить знову виглядало, здавалося ще світлішим. А вона йшла і читала. Він же знає, що його лист їй сподобався, хіба це потрібно казати? І добре розуміє все, що пише їй про себе і про неї. Він справді не бреше, коли твердить, що любить, і водночас розуміє, яке коротке життя матиме його любов (не за силою, а за тривалістю). Мабуть, у деяких людей краще, ніж у інших, розвинене відчуття минущості. Дуже ймовірно, що він уже зараз знає, що в майбутньому не потребуватиме її. Можливо, вона судить про кохання з наївністю. Вона зрозуміла, що людське життя і цінності багатовимірні, але кохання має приносити їй відчуття тривалості і спокою. Безперервності. Так, потім воно може урватися, але прагнути його потрібно постійно, ось що. І якщо вона прихилиться до якоїсь людини, то хоче, щоб та людина була втіленням її майбутнього, її осереддям. І це взаємно. Вона не стала б тираном, не хотіла б ув’язнити його. Він її розуміє? Вона завжди буде такою, якою б він хотів її бачити; і якщо вони мають допомагати одне одному жити, навіть лише на певний час, вони зможуть сказати, що це було по-справжньому і щиро.

Як добре, що тераса була тихою; для того, щоб прийняти радість, потрібна самотність. Пише, що приїде сьогодні ввечері. І це буде вона, яку бачив востаннє в місячному світлі, коли із взуттям у руці бігла до корпусу, щоб у сонних коридорах не було чути її кроків. Вона буде на дорозі там, унизу, край лісу! Але водночас йому здалося, що її тіло захистилося щитом незнаної і непереборної самостійності і стало недоторканим. Немов ніколи не було близьким йому, або ж стало таким далеким саме тому, що належало йому, а зараз навмисно позбулося того спогаду. І він боявся, що вже нічого не вдієш. Але все ж міг сподіватися, що знову завоює його.

Та це лише страх, сказав потім собі. Лише страх, що їхня зустріч була тільки маревом. Лише страх. Бо вона постійно твердить, що коло нього. Але ж тіло — це щось таке окремішнє. Чи може хтось виключити зі свого кохання дарування тіла? Ні, вона так не зробить. Її лист — найкращий доказ. Але все ж лякався її втечі. Немов великий подив від звістки про її приїзд виплекав парость нового сумніву. Чому?

Уздовж кушеток ішов Нікос. Зараз зупиниться, подумалося йому. Він ніби й хотів залишатися на самоті, але водночас відчайдушно бажав, щоб Нікос змусив його перестати думати про неї, це б збільшило дорогоцінність прийдешньої зустрічі.

Погляд Нікоса зупинився на листі.

— Кохання? — сказав він і кивнув головою. — Отже кохання?

— Це ж усе, що нам цінного залишилося.

— Кохання?

— Хіба це не єдині підвалини, на яких людина може почати щось будувати?

І вже посміхався з його спротиву.

— І якщо не йдеться про відновлення світу, то хіба кохання не єдине, що може в трохи кращому світлі показати людині безсенсовість подій?

— Декаданс, — спокійно сказав Нікос. Але на його обличчі було видно, що висловлений жаль відлітає, мов легкий дим. — Питання, чи ми зуміємо змінити умови життя людства. Людство — мета. Людина — це не мета.

— Людство — це спільнота окремих людей, дорогий Нікосе. І якщо окремі люди невдоволені, то й людство нещасливе.

— Краще, коли людина жертвує собою заради майбутніх поколінь, аніж перебуває в полоні свого егоїзму.

— Будь-яке самозречення, всякий аскетичний чин має сенс лише тоді, коли це чин вільний і свідомий.

— Поки люди не стали зрілими і не перевиховалися, інакше не можна. Якщо ввечері перевірка не застане тебе в ліжку, мусиш виправдовуватися перед лікарем.

Сів, і пружини лежака заскрипіли.

— Ми ж лише хворі в санаторії! — сказав Радко.

— І суспільство, яке змінюється, теж хворе, — сказав Нікос і повернувся. І його рух був спокійним і твердим.

— Ні, Нікосе, соціалізм приносить людям віру в себе, і тому ті люди ніякі не хворі, а оптимістична сила. Той ентузіазм великою мірою справжній, пережитий. А саме тому капілярний поліцейський апарат не належить до соціалізма. Це хочу сказати.

— Так говорять реакціонери. — Він був серйозний і зовсім не сердився.

Радко усміхнувся:

— Ні, я кажу як людина, яка б не хотіла втрачати віри в соціалізм; не той, який в ім’я робітничого класу вирішує, що мають громадяни думати, писати, художники малювати і так далі.

— Написаним можна зруйнувати те, що маса збудує з великими труднощами.

— Ні. Така абсолютна нетерпимість не може бути соціалізмом. У такий спосіб можна перетворити державу на монастир, де всі довірили свою волю отцю пріору. Якщо соціалізм справді молодість світу, Нікосе, тоді він аж ніяк не повинен дати нам копію інквізиції.

— Ти не маєш права робити такі порівняння. — І був холодним, немов борець, якого удари противника не можуть зрушити з місця.

— Розумію, інквізиція була реакційною, соціалізм хоче бути прогресивним. Хоча завойовування свідомості силою не є передовим чином, навіть якщо слугує передовій ідеї.

— Ні. Церкву не смієш згадувати, — запротестував Нікос. — Соціалізм виховує людей в любові до життя, в любові до творчості.

— Церква хоче, щоб людина думала про смерть.

Насупився.

— Мені не вистачило слів, — напівсердито-напівпокірливо махнув рукою Нікос.

Дзвоник сповістив про полудник, і вони рушили вздовж перил до виходу.

Нікос ступав твердо.

— Знаєш, вона розлучена, гречанка, шиттям заробляє на життя, — раптом довірливо почав він. — Має одну дитину і хоче, щоб я жив у неї, коли вийду звідси.

Радкові Субану здавалося, що чує, як він грецькою переконує ту жінку в хибності її плану. Водночас відчував, що між ним і Арлеттою почалося щось зовсім інше, неповторне.

Нікос мовчав і відсунув рухому стулку дверей; здавалося, він би мусив дуже довго пояснювати, що саме хотів розповісти про свої почуття. А тому радше мовчав.

Внизу чути було гамір; хворі штовхалися перед входом до їдальні.

— Чим я можу зайнятися в Парижі? Окрім того, як людина може отак по-буржуйськи сховатися, коли на її батьківщині воюють Маркосові партизани?

— Ти б не сховався. І врешті ти вже зробив свій внесок. Думаєш, що цього недостатньо?

— Хворим я був і раніше, ще перед табором.

Тоді їх підхопила вервечка хворих, які приходили до їдальні, і кожен пішов до свого столу.

Е bien, са va, mon petit pote?[13] — То був Йойо, який голосно накинувся на Нікоса, коли проходив повз нього; і Йойо заздалегідь тішився зі збентеженості на Нікосовому обличчі через фрази паризькою говіркою.

— Не розумію, — сказав Нікос.

Cagaze?.[14]

Столи реготали, але, може, більше з Жуля, який тримався серйозно, хоча в грайливій тіні під носом уже ховав приготований дотеп. Дехто намазував на хліб масло, дехто мармелад, усі спостерігали за приємною забавою і готували собі смачний шматочок.

— Читав про воєнних злочинців у Нюрнберзі? Га, Нікосе?

Коли Йойо так кричав, його голос мав у собі щось приємно грубе.

Нікос дивився якось нерішуче, ніби не впевнений, чи це питання — не чергова гра слів і каверза.

— Нюрнберг! — гукнув Йойо. — Читав?

— Так.

Ти as vu? Espece de salauds![15]

Тепер Йойо звертався до Жуля, немов той у всьому винен.

— Щоранку лікаря в камеру, лікаря і зубного!

— Емінентні гості, — сказав Жуль.

— Ви що, теж щодня мали в своєму розпорядженні лікаря і зубного? Га, Чарльзе? — І Йойо схилив своє атлетичне тіло над столом, щоб краще бачити Нікоса на іншому кінці.

У Нікоса насмішкувато скривилися вуста. Йойо поклав на стіл свій кулак, мов молот, і, коли обернувся до столів, тримав витягнену руку далеко перед тілом. Із закасаними рукавами сорочки він іще більше скидався на Тарзана.

— Знаєте, чим займаються весь день наші дорогенькі злочинці? Читають! Читають казки і все таке! — Потім знову повернувся до Нікоса: — Ви теж читали байки перед крематорієм, га, Нікосе?

Той сам до себе гірко усміхнувся, але голови не підняв.

— Читають книги, які до їхніх послуг у бібліотеці, — сказав Жуль. — Якби були в бібліотеці кримінальні романи, вони б читали кримінальні романи. Або любовні. Хіба ні?

— Ви теж читали байки, Нікосе? — знову закричав Йойо. Але не очікував відповіді. Тримав у руці шмат хліба і не мав сили його вкусити. І ладен був загарчати, коли його міцні щелепи перетиратимуть той хліб.

— Ні. Ну ви собі уявляєте? Дантиста і їжу, яка передбачена для важкої праці! Щоб зберегли свою форму! — І грюкнув лівою рукою по столу.

— Мовчи, — сказав Жуль. — Мабуть, сплять закутані в покривала без простирадл!

— І мусять кланятися перед союзницькими офіцерами, — сказав Роберт і зневажливо посміхнувся.

— Атомну бомбу б на них! — закричав Йойо. — І амінь! На них, не на жителів Хіросіми!

— На мешканців Хіросіми її кинули, а на Круппові заводи — ні! — сказав Роберт.

— Хіросіма і Нагасакі, а німецькі заводи стоять цілісінькі, — не так голосно сказав Йойо, бо жував хліб. — Бачили, як поверталися з полону?

— Чому ж тоді воювали з Німеччиною? — Це запитав хлопець із запалими щоками, який сидів поряд з Жулем.

— Це Рузвельтова заслуга. — І Жуль побожно схилив голову. — Неясно ще, чому.

Роберт зітхнув:

— Із Сталіним домовився Рузвельт. Якби він був живий, все було б інакше, — сказав і встав.

За столами рідішало.

— Йойо, я йду, — сказав Жуль.

— Тільки спробуй! Коли я говорив, ви всі їли. А тепер поспішаєте. Тільки спробуй, якщо наважишся, Жулю, тільки встань.

Але Жуль якось відсутньо, блаженно посміхався і чекав; за окремими столами громадився порожній посуд і порожні кошики для хліба. Йойо скидався на великого Поліфема, який сам був би ладен спустошити увесь той посуд. Жуль іронічно посміхнувся і почав скручувати цигарку.

XXVI

Вечір був теплий, поля тихо лежали в пастельних барвах призахідного сонця; він прямував їй назустріч і був задоволений, що наближався здалеку, бо питав себе, чи буде з нею відверто ніжним і люб’язним, чи радше грайливо-щирим; здавалося йому, немов зникли всі ті дні, що минули без неї, і зараз вони зустрічаються відразу після того нічного прощання. Так, вони йшли назустріч одне одному, немов за домовленістю кожен повинен пройти половину шляху. Її волосся. Зав’язала його на потилиці. Тому здавалася вищою і трішечки чужою. І трішечки кокетливою. З цією зачіскою вона не така дитинна, подумав він.

— Тебе не впізнати, — сказав ще за кілька кроків до неї.

— Доброго вечора, Радко. — Але її тіло не піддалося обіймам.

— Отже, ти повернулася на своє рідне пристановисько.

— Рідне, — іронічно сказала вона. — Не те слово. Аж не віриться, що я знову серед тих незносних тіточок.

— Ти їх тривожиш. Вони не мають спокою через тебе.

— Здається, вони просто прагнуть знайти в мені щось грішне.

— Немов швидко п’ють обіцяну насолоду, ще до того, як випарується.

— Мабуть, саме так. Звідки ця прихована ворожість в їхніх очах?

— Бо водночас розуміють, що обдурені.

Вони йшли поруч, але окремо, немов подружня пара перед розлученням. Він дивився на її волосся. Воно було високо підняте і закріплене зверху; так що було видно тоненьку шию і потилицю. Через це вона здавалася ще стрункішою, її голова трималася ще рівніше і незалежніше. Пестив би її, вкрив би поцілунками шию і ямку на шиї у вирізі синього батисту. Але неміч, яку виразно відчував у собі, поборола зачудування вигином її вуст і звуком її голосу. Вона немов тільки-но покинула товариство нечемних дівчаток, але водночас це була лише зовнішня риса, як у дітей, що несвідомо наслідують дорослих.

— Палитимеш?

Коли запалив їй цигарку, вона жадібно затяглася. Тримала цигарку між вказівним пальцем і середнім, мов школярик, який грається олівцем; так що її незріле пустунство було менш підкресленим. А вигин її вуст не таким різким.

Поволі темніло, барви згущувалися, немов кожна з них хотіла залишити по собі найвиразніший взірець свого перебування на дедалі вужчій поверхні вечірньої землі. Тут відбувається щось таке, чому я нетямущий свідок, сказав собі. І згадав речення в її листі: «І буду тією, якою ти хочеш, щоб я була, і якщо маємо одне одному допомагати жити, бодай на деякий час...» При виразі її вуст ті слова тепер уже не були просто реченням, яке вона вивчила від дорослих і вживала в момент своїх невеличких труднощів; вона була співучасною в ньому.

— Отож ти повністю забула про нас, — сказав він.

— Про це гніздо неважко забути.

Відповіла, мов сама собі, але було помітно, що його жартівливий і спокійний тон їй подобається. Але все ще здавалося, ніби вона наслідує певний тип жінок і гарячково прилічує себе до них, і немов відчуває виразне, зухвале задоволення від того, що існує якась причина зарахувати себе до них. «Все ж таки, усупереч усім тим відтінкам, у ній переважає якась безвідповідальність», — подумав він.

Кольорові пасма потроху відповзали з полів, і місяць виразніше показував свою обчахнуту голову. Шкода такого вечора, подумав він, і навмисне повернувся до веселого настрою.

— Щось ми кислі сьогодні ввечері, га?

Вона вже не палила, а йшла, немов була сама. Між ними була більша відстань, ніж того першого вечора, коли боронився від її руки перед сестрою.

— А мій грецький товариш мені доводить, що любов лише перешкода на шляху до революції, — сказав він.

Коли озирнулася, пустотливо насупилася.

— Серйозні проблеми. — Її рука, немов слухаючись особливого наказу, мимохіть наблизилася до його руки і сперлася на неї. — А, той грек у твоєму корпусі?

— Чудовий хлопець.

— Якось я бачила його у фойє другого корпусу. У нього густі чорні брови і серйозне обличчя. Він мені видався непохитним, але не злостивим.

— Він і є непохитним. Природна сила, яка не знає ні доброти, ні злостивості.

— Він теж повернувся з табору?

— Так. І зрозуміло, що для нього кохання — дурні забави, коли на його батьківщині ще точаться бої.

— Чоловік дії має бути сам, — сказала вона.

Він засунув свою руку глибше під її лікоть, щоб не випустити руки, яка тримала його.

— Думаю, той закон особливо важить для нас, — сказав він. — Мусимо знову спробувати повернутися до живих людей. Смерть є найбільшою самотністю.

Кілька хвилин мовчав.

— Ти неправильно зрозуміла, коли писала, що, може, я вже зараз знаю, що ти мені за якийсь час не будеш потрібна. Я нічого наперед не знаю ні про тебе, ні про себе. Те, що тепер, це — справжнє. Але мені ще не зрозуміло, в чому поверненець може знайти мету свого існування. Що для нього, приміром, має означати навчання, робота, на якій розтлумачуватиме латинські, італійські чи словенські неправильні дієслова в той час, коли йому здається, що повинен усім людям пояснити, що неправильного сталося в людському світі.

Світло потроху блякло, і виноградні лози тихо розпинали свої мережі у легкому, ще сірому мороці.

— Інвалід, хтось скаже. Але інваліду зазвичай бракує якогось органа чи кінцівки, перед нами ж, навпаки, відкриті всі можливості. І ми їх усі використовуватимемо, бо життя для нас — немов нескінченна свобода; ми лишень не знаємо, що з нею робити.

— Ви надто багато бачили як для людський очей.

Здавалося, ніби морок своїм спокоєм пом’якшує всі твердоти і розв’язує всі вузли. У нього ж було враження, що вона — дівча, яке ще не давало йому своїх вуст.

— У листі ти кажеш, що я начебто вже тепер знаю, що моє кохання закінчиться. Ні. Бо перед весняним лугом людина думає лише про свіжі соки, про зелену вологу. І вона аж ніяк не може говорити про кінець. При вигляді весняної трави людині в думках хочеться рости разом з нею і в ній. Випасатися на ній...

На мить він замовк.

— Отже, ти можеш уявити, яку цінність для мене має думка про тебе.

Вона мовчала, а її обличчя повернулося, і верхня частина тіла теж легко обернулася.

— Коли ти далеко, я не смію прикликати твою близькість, бо мені здається, що я її втрачу, якщо буду її прагнути, — сказав він.

Уздовж шляху голосніше озвалися цвіркуни.

— Але сьогодні, всупереч цій обережності, все розгубилося, — додав.

— Розгубилося? — Її голос був стурбований, немов тільки тепер починала бути присутньою.

— По приїзді ти була, немов чужа. Немов не було листів і взагалі нічого між нами.

— Справді? — Але тепер в її голосі чулися м’якість і стурбованість. — Ти так відчував?

— І ще досі відчуваю.

— Не кажи цього, — і обернулася повністю. — Не кажи цього.

І опинилася раптом коло нього, немов морська хвиля, що спочатку торкнеться скелі, а потім розділиться і своєю м’якою і пружною масою обійме її зусібіч. Одночасна близькість, спільний дотик двох розділених і розкраяних хвиль. І було це відлунням його побоювання, що переселилося в неї, вона б хотіла стерти це почуття з нього, стерти його й у минулому, за весь час прогулянки. І це повторив вигин її тіла, яке легенько притулилося до нього; так бджола спочатку лише торкається пилку, а потім з ледь тамованою і легкою насолодою віддає своє тільце квітковій чашечці. Але остаточна правда була в її по-дитячому припухлих вустах і їхній родючій волозі. Переходу немає, подумав він, занурюючись у той сік; переходу немає, але саме ця дитинність, що супроводжувала реальний жіночий світ, була зеленою галявиною, яка повністю належала йому. Соковита і м’яка, і її коріння вже проростає в ньому. Його рука по-іншому обійняла її, щоб бережно втримати пульсування її весни. Бо все починається зараз. Цієї миті. Але поволі, обережно, розважливо.

І всміхнувся до її дрібних поцілунків, що осипали йому шию.

Попід дорогою був трав’янистий світ із деревами, і вони спускалися схилом крізь темряву; цвіркуни під ними дбайливо розмотували нитки тиші.

— Місяць ще не набрався достатньо сил, щоб світити, — сказала вона.

— Тільки показав свій перший кінчик. — Він цього не знав, але сказав точно.

Дерева напружено вдивлялися навколо, і цвіркуни висвердлювали у темряві дрібні щілини, щоб крізь них спостерігати за ними обома. Природа була з ним, на його боці, але водночас він відчував свою відповідальність перед нею за гармонію кохання. Як у природі, нехай усе буде рівномірно і справедливо. Як у природі все однаково росте, всюди однаковий сік у пагонах коренів. Може, цей сік срібний, може, прозорий, але його снага — всюди водночас і в кожній рослині зокрема. І здавалося, немов, крім цвіркунів, озвалося ще й дихання напруженого вечірнього моря біля молу перед його домівкою. І він легко обійняв її і бережно погладив долонями її спину, немов гладив саме життя. Його долоня легко і водночас міцно тримала її підборіддя, його поцілунок знову втопився в п’янкій дійсності. Може, це занадто гарячково, на мить подумав він, але розумів, що ніч дає мовчазну згоду. Вони тепер удвох, і вони господарі: її темряви, її зірок, її рослин. І коли поклав її в обійми трави, цвіркуни спочатку розширили і віддалили свої співочі кола, а потім знову наблизили і звузили. Де б він не був на землі, — під деревами і зоряним небом, все ж було б краще, якби поблизу було море, що заповнює самотність. Наступної миті він уже торкнувся її обличчя в траві. Гладенького і розпашілого під його долонями, які шукали її очей, зупинилися там і спускалися щоками донизу. На вустах їх затримала вузька мережа її дрібних поцілунків; але лише на мить, бо пальці спустилися вздовж двох ліній на її шиї; пучки його пальців немов ледь торкалися її. І ще за мить зупинилися на мілкій ямці, а потім оминули її, немов рука обходить по колу і гладить конус. Обходить по колу і гладить. Потім відпочиває на ньому. Потім мов на тісті, яке виросло. Пухке і пружне. І пальці легкі і пружні. Пальці і вся рука. Вона ж немов уже синя від своєї вітрівки. Синя і неспокійна, мов море під поцілунками, які плавають на ній і поспішають за нею. Поцілунки й долоні, стиснені біля джерела на землі. Двох джерел. Вуста, що втамовують спрагу, блаженство її потамування. Поперемінно, з двох джерел, які ніколи не всохнуть. Але легко, поволі, обережно, щоб Земля оберталася навколо Сонця і повернулася через сто років. Мов вуста на персах вічної землі. І цвіркуни крутять свої коліщатка і підіймають із глибоких колодязів посудини з непересихаючим соком. Сік безсмертя. І його неспокій вже не може стримано, обачно опиратися її тілу, а поспішає до нього, бере його в темряві, тримає в своїх долонях. Але наступної миті риба знову оживає і вислизає палубою. Пручається і все ж залишається, а він відчуває траву, що треться під його руками. І тоді йому раптом здається, що десь замкнеться щілина смерті. Але міцно стискає повіки, його руки ще цупкіше хапаються за життя. Відчуває між розчепіреними пальцями траву і землю, але тепер у п’янкому, але ясному пориві притискає землю до себе і зливає себе з нею. Бо її тіло тепер — усе суще. Одне ціле з рослинами ночі. Її тонкі ноги — стеблини кохання. І її руки. Її дитячі руки. Її стегна в його руках. Потім знову здригання впійманої риби. Швидко подолане здригання. Здригання в пастці. Тиша зусібіч зливається в єдиний сенс. Єдиний сенс має земля для людини, в останню мить подумав він.


Було чути ліниве, сонне сюрчання цвіркунів. Схилив голову до її плеча, але це був не так рух ніжності, як удячність моряка вітрильникові, який приніс йому перемогу на регаті.

її долоня пройшлася його обличчям.

— Про що ти думаєш?

— Що добре було б втратити тебе.

— Уже?

— Втратити і знову віднайти. — Його руки обіймали її тіло. Чудернацькою була ця думка — втратити її, — він і сам не знав, звідки вона взялася.

— Отже, нічого не розпорошилося, як ти казав раніше.

— Раніше — так.

Голос цвіркунів розважав дерева і зірки над ними. Погладив її шию, торкнувся волосся, яке змішалося з травою.

— Тепер знову все добре, — сказав він.

Обернувся і ліг поруч з нею.

— Перед тим ти була сповита якоюсь неприємною атмосферою.

— Можливо, я була незвичною через зачіску.

— Ні, не через зачіску.

— Голова має іншу форму.

— Але твої рухи виглядали інакше.

Помовчав.

— Здавалося, немов ти перед тим була в товаристві якихось особливих жінок.

— У тебе було таке враження? Справді?

— Навіть хода. Навіть паління цигарки.

— Але чому? Чому?

Потім раптом сердито сказала:

— Ті відьми мене розлютили своїми поглядами!

Тоді відчув траву, теплу ніч і її тіло коло себе.

— Облишмо це, — сказав.

— І весь час у тебе було таке враження?

— На твоєму обличчі впізнаю вирази обличчя дорослих. Залишають відбитки на ньому.

— Отже справжнє дитинство. Тема мереживних серветочок і молочної кашки.

— Актори теж уміють вжитися в образ своїх героїв.

— Але ж я не акторка.

— Тому вони навмисне вживаються, а в тебе це несвідомо.

— І це несвідомо?

— Як твої руки на столі на газеті, коли ти після масажу читала про Бухенвальд.

— І заплямила тобі газету?

— Тоді я поклав би під твої зап’ястя найдорогоцінніші папери.

— Ти мав би мені зробити зауваження.

— Ні. Я хотів, щоб цей твій слід не стерся.

— Мовчи, прошу тебе. — Вона обійняла його голову і притулила до грудей.

Оце її дитяче сум’яття і це її прохання, подумав він. На зірки не дивився, але відчував їхню присутність над собою; і їм байдуже до цього нового народження, думав собі, але, коли людина весела — зірки завжди розумні свідки.

Підсунув долоню їй під потилицю і намацав її розпущене волосся.

— Нова зачіска зробила своє, — сказав.

— Ти вдоволений?

— Вдоволений, що твоє волосся змішалося з травою. Все чисто і просто, все, що пов’язане з землею і рослинами.

— Знаю. Ця зачіска тобі не сподобалася.

— Мені більше подобається розпущене волосся. Але й так було добре.

— Ні, не сподобалося.

— Не подобалося, коли ти була дивною. Потім сподобалося.

— Коли?

— Коли ти злякалася, що ми відчужилися. — За якийсь час сказав: — Ти була схожа на морського коника.

— Ніколи не бачила морського коника. Він великий?

— Завдовжки з палець.

— А! Думаю, я його бачила. Якогось разу в шкільній книзі.

— Звісно, бачила. Має гарну шию і гарну рівну голівку.

— І спереду, тобто передня частина моєї голови, теж має риси морського коника?

— Спереду?

— Ну, скажи ж, що думаєш про мій ніс.

— Твій ніс найпривабливіший з усіх носиків.

— Мама каже, що я його приплюснула, бо коли була мала, спала на ньому. — І відразу з подивом у голосі сказала: — У кімнаті ти поводишся відсутньо, немов тобі байдуже до цілого світу. Потім стаєш якимось грайливим.

— Ти розчарована?

— Швидше б сказала, що я роззброєна. Немов ти раптом показав зброю, до якої я не була готова.

— А те попереднє враження зникло?

— Змінилося.

— Стало буденним?

— Таємничішим, я б сказала.

— Може, простішим, не таємничішим.

— Ні. Те, що ти пережив, все ще є складовою частиною тебе.

— Усе ще реальне, але стало трохи віддаленішим.

— Це добре.

— Що потроху відсувається?

— Звісно. Інакше неможливо було б жити.

— Не знаю. Може, було б краще, якби ті картини супроводжували людей і вночі, і вдень. Але всіх людей, а не лише тих, які були там. Щоб, мов тінь, мов нічне жахіття, супроводжували їх ніч і день.

— Бач, хоча ти відчуваєш саме так, тобі водночас не бракує гумору. Це воно.

— Це та загадка?

Долонею відчув, що вона легко знизала плечима.

Мить по тому докинула:

— Я б сказала, що це енергія, незвичайна енергія.

Він зіперся на лікоть і підпер підборіддя долонею; права рука знову обійняла її талію.

— Можливо. Але це лише відколи знаю тебе.

— Я б не сказала. Коли я прийшла тебе масувати, ти вже був таким!

— Може. Але тому, що відчував, яка ти.

Поклав щоку на її груди і побачив сам себе, як ходить уночі серед дерев, щоб картини смерті зберегли в темряві всю свою нескінченність. Та життя не зупинилося. Нічого не міг приховати, але життя його вело за собою. І тепер він побачив новий краєчок місяця, відчув нічну тишу. Цвіркун під вухом поволі ділив час на співучі, подовжені секунди. Немов раптово прокинувшись, підняв голову і впіймав м’які вигини її вуст; її рука охопила його шию. Знову був жіночий поцілунок і водночас дитячі обійми. Зрілість у незрілості. Непоєднуване у поєднаному. А там нагорі їх супроводжувало доброзичливе блимкання зірок. Його рука рушила крізь пристрасть і гру вздовж її тіла, немов переконуючись у його реальності, але водночас немов витворюючи його з землі і з рослин. Він творить його. Дає йому життя. Водночас черпає з нього, вбирає його в себе, щоб сягнути його невмирущого ядра, в той час як земля приязно спочиває поруч із ним, оддалік, щоб не перешкоджати їм своєю легкою дрімотою.

XXVII

У санаторії панує впорядкована монотонність, тому кожна дрібниця переростає в подію. Як-от Йойо, який співає на терасі, чи Жуль, який ходить босий, бо йому сховали капці. Йойо, наприклад, серед найбільшої тиші заводить свій гімн про слона, що гойдається на павутинці.

Un elephant qui se balançait

Sur une toile d araignée...[16]

Усе це скреготливим голосом, мов двигун старої вантажівки під час розгону, а потім порожняво-горластим. І саме через це дражливим. До нього приєднуються голоси з інших лежаків і зливаються в жартівливий хор. Слова замкненим колом. І можуть тривати цілу вічність. Жарт, грайливий жарт. А на терасі довгий ряд кушеток, тіла на них горизонтальні; чоловічі тіла, що лежать горілиць, один коло одного, в затінку коричневих полотен, у той час, коли в селян у розпалі робочий день на полях, що дозріли.

Кожна дрібниця стає подією — від світанку, коли в підвальному приміщення в амбулаторії відбувається зважування, і до темряви. Зранку, наприклад, Йойо на вагах, а бліда медсестра збентежено посміхається.

— Вони зіпсуті, мадемуазель Жільбер, — каже Йойо. — Дощенту зіпсуті.

— Зате ви — ні. — І панна Жільбер намагається прибрати на себе маску суворості.

— Помиляєтеся, мадемуазель Жільбер. — І всю її заслоняє своїм тілом. — За вагою судите, мадемуазель Жільбер. — Увага, на вагу. — І ледь тамує сміх. — Ви судите по вазі. А це неправильно, мадемуазель Жільбер.

MontezI[17] — каже вона і легко відпихає його рукою, в якій тримає записника; її невагома і прозора рука наближається, але не торкається його косматої руки.

— Він повинен бути останній, панно Жільбер. Щоб не зіпсувати ваги, — вигукує Жуль. — Бо як ми тоді зважимося!

Йойо сміється, вона ж нотує цифри в записнику; навколо хлопці знімають штани, а після зважування знову їх надягають. Потім і Йойо йде в куток, розстібає пасок і стягує штанини з ніг. Він немов боксер, який готується до лікарського огляду перед виходом на ринг.

— Зараз самі переконаєтеся, — каже. — На півкілограма схуднув!

Вона збентежено посміхається, він поправляє американське вояцьке спіднє із зеленуватої тканини.


Роман Le ble en herbe[18] у тому виданні мав точно шістдесят чотири сторінки, і він міг прочитати його відразу, але розтягнув задоволення. Бо був твір гарний, мов дукат. Лише світло. Море і світло, молоді тіла у відсвіті морської води серед прибережного каміння. Пристрасть у синій воді і радість у теплі.

Ось так би мали жити на узбережжі ми, ті, хто живуть коло моря, думав собі. Але треба було б перед цим досягнути певної безтурботності, яка для цього потрібна. Може, тепер, після звільнення. Вони з Арлеттою почали будувати свій новий світ; от лише шкода, що вони не коло моря. І коли читав про Філіппа, здалося йому, що читає про себе: «Він лежав на тому брунатному березі та почувався стародавнім і диким Філом, людиною без нічого, але одвічно багатою, бо мав жінку...» Мав би виписати половину книги або вивчити її напам’ять.

Доросла людина повинна заучувати напам’ять більше, ніж дитина, особливо це стосується того, хто повинен стерти зі спогадів моторошні картини, сказав він собі. Безупинно замінювати їх гарними, щоб врешті в повсякденні залишилися лише гарні. Щось таке сонячне було в картинах світловолосого поляка в другому корпусі. Він випадково зайшов до його кімнати, коли шукав знайомого. Дуже високий був отой другий корпус, а польський юнак мав кімнату нагорі. Ліс був унизу, мов у яру. На стіні юнак розвісив чотирикутники з товстого картону. На картині кімнатні двері, що відчиняються на терасу. Все залито сонцем, затоплене світлом. Садова лава складена з жовтих променів світла, навколо — густа зелень. А його вуста завжди всміхалися. Він зовсім не був схожий на поляків, яких доводилося зустрічати раніше, особливо якщо взяти до уваги, що німці спалили його батька й матір, і він не повернеться додому, а переселиться до Америки, звідки йому дядько пересилає гроші на фарби. Отже, можна написати сонячну книгу і намалювати сонячну картину навіть тоді, коли людина не знає сонця, ще не має його в собі, а лише прагне до нього. Може, людина повинна якось викреслити минуле або жити, немов його викреслила? Жити, як ті, на яких би хотів бути схожим, і таким чином і справді починав бути схожим на них.

Сонце наближалося до полудня. Тенти нагрівалися, і повітря було хіба трішки м’якшим, ніж у серпні. На полях на рівнині ще нічого не змінилося. Він був сам, бо то була година, коли хворі, очікуючи на обід, розходяться по всьому корпусу і подвір’ю. Розмовляють у кімнатах, грають у більярд у фойє чи пишуть листи. Деякі вже починають спускатися сходами в напрямку їдальні. Підібгавши ноги, він міг подумки опинитися на сонячній гальці в крішському портику і серед девінських скель. Там, під сосновим лісом, під стрімкою скелею, є маленька затока, немов кімнатка, витесана в скелі. Потаємна стежка веде до тієї полоненої синяви, оточеної вузькою плескатою скелею. Все там є: скелі, море, сосни і села над морем. І вже наступної миті він був з Арлеттою коло скель із потрісканого вапняку, які знизу поросли морським мохом; м’який і густий зелений плюш. Арлетта коло моря, і він коло неї потай на розпеченій гальці засипає теплим піском картини смерті.

Двері в кінці тераси розчахнулися, і він подумки обурився, що хтось йому заважає.

— Ти тут, — сказала вона.

— Ти немов привид, — відповів він. Хотілося підвестися, але відчуття неочікуваної сатисфакції приємно скувало йому ноги.

— Чому?

— Бо тієї миті я саме думав про тебе. З моїх думок ти вийшла на терасу.

— Немов та грецька богиня, яка вийшла з голови Зевса. — І трохи наморщила брови; але ті зморщечки були лише знаменням, яке запустила швидка, далека думка. — Хто ж вона була?

Знизав плечима.

— Бог його знає.

Поклала руки на перила. Її спідниця вільно гойдалася при кожному русі тіла. І здалося йому, що мусить ним заволодіти. Може, це властивість маленьких і струнких жіночих тіл — скидатися на дитячі тіла, а після мимовільного поруху почуття чи під час нього повертатися до безкінечної гри, подумав він і встав. Сперся на перила і тримав книгу в руці.

— Блискуче пише Колетт, правда? — сказала вона.

— Для мене така чиста земна пристрасть тепер мов ліки, — сказав він. — Все прозоре, мов кришталь, а разом, у глибині, сконцентроване і цілісне.

Зупинився і всміхнувся.

— Знов мене причарувало видіння, що я десь на березі, вдома, з тобою на піску.

Вони спиралися на перила, напіввицвіле широке полотно заслоняло їх від сонця, що освітлювало лише їхні ступні.

— Колись, — почав він і помовчав, немов уважніше придивлявся до картини в спогадах. — Колись я був зранку на молі, який виходить у море перед головною площею міста. У перші дообідні години він майже завжди був безлюдним. Це було восени, з широкої затоки дув срібний вітер, що пах літом, хоча ознак літа вже не було. Дихання того вітру лоскотало шкіру і здавалося якимось знаменням усього недосяжного. Але того ранку на одному з кам’яних стовпів, до яких прив’язують товсті канати трансокеанічних пароплавів, сиділа дівчинка. Маленька була, її ступні не діставали до землі, хоча вона вже не була дитиною. Спину повернула до моря і дивилася на нього якось скоса. Може, воно її взагалі не цікавило. Ноги акуратно трималися разом на овальній кам’яній поверхні, вітер грався її спідничкою. Його пориви роздмухували спідничку, мов прапор, і тонка тканина пританцьовувала на її розкритих стегнах. Вони були рожеві і гладенькі, дитячі, я б сказав. Та все ж не були дитячими. І вона виглядала, як дитина, бо їй було байдуже, що нав’язливий вітер так оголює її ноги. Але все ж вона не була дитиною. Це відчувалося в її відсутньому погляді.

Зупинився.

— Що я хотів сказати? Я знайшов би привід підійти до неї, але, можливо, все б зіпсував. Пройти мимо, як зробив я, знову ж таки не мало сенсу. Атож, саме це я хотів сказати. Того ранку я ніби побачив символ нашого життя. В ній самій. У собі, в ставленні до неї. Що я знаю. Але завжди, коли у спогадах зринає ця дівчинка на вітрі, мене охоплює відчуття, що я запізнився щось зробити.

— І сьогодні в тебе знову було таке відчуття?

Обійняв її рукою за плечі, немов просив про товариську допомогу при своїй сповіді.

— Коли ти нахилилася до перил, і твоя спідниця гойдалася в такт твоєму вихилянню, я замінив цю дівчину на молі тобою.

— Не смієш так казати. Я лише звичайна, пересічна дівчина.

Раптом на першому поверсі глухо задзвонив дзвоник.

— І цей надтріснутий, як і наш! — У її горлі грайливо забриніло. Коли випросталася, він руками відгорнув їй волосся. Вона ж повернула йому поцілунок, але ще тієї ж миті її руки запручалися.

Вона взяла його за руку і пішла до виходу.

— Взагалі-то я прийшла сказати тобі, що сьогодні ввечері я чергую.

Йшла поперед нього.

— Забула тобі сказати, — кинула вона байдужкувато та незалежно.

Йде, ніби знову вільна і щаслива, і це до завтрашнього вечора, подумав собі.

Мовчав, і здалося йому, що насправді не знає, ні яке його становище, ні чому хвилюється.

— Після обіду я піду на той селянський хутір.

— Який?

— Я ж тобі розповідала. По масло для малого Ріве. Він такий слабкий, бідолаха.

— Який великий той «малий» Ріве!

— Ти злий, коли так говориш.

— А якби я пішов з тобою на той хутір?

— Не зможеш. До третьої не дійдеш навіть в один бік, — рішуче сказала вона, немов його пропозиція взагалі не підлягала розгляду.

Коло дверей вона відпустила його руку.

Внизу чути було шум і голоси тих, що підіймалися сходами чи спускалися до їдальні.

Вона прислухалася до голосів.

— Я піду боковими сходами, — сказала немов у відповідь на нечутну пораду. — До побачення.

І відсунула стулку розсувних дверей.

XXVIII

Так, тепер йому відомий той безжалісний неспокій, що його може викликати кожне слово, кожен рух, який потребує чимало доказів для заспокоєння. Звісно, це було її особливістю — бути самою по собі. Але все це постало в іншому світлі, коли вона не захотіла, щоб він її супроводжував у мандрівці по масло, якого ще не можна було знайти в магазинах. Не хотіла його взяти з собою. І це після того, як її відвідини створили таку особливу атмосферу. Кожен на його місці сподівався б тієї миті на вигук радощів з можливості спільної післяобідньої прогулянки дорогою крізь ліс. Вона ж навпаки: до побачення, до побачення. І байдуже їй, що вони так холодно розійшлися. Вона взагалі не відчула різкості того прощання.

Після обіду він все’дно пішов із нею.

І радів, що віднайшов той жартівливий, щирий і водночас іронічний тон, який завжди є найкращим щитом. Їй теж подобалося, що він був у доброму гуморі, і навіть кілька разів брала його за руку. І відпустила її, коли за ними почувся гул машини. Вона озирнулася ще до того, як завиднівся автомобіль, немов на когось очікувала. Ні, так оглядається дитина на дорозі.

«Хіба це любов до поверненця, оце озирання на шоферів вояцьких вантажівок?» — подумав він. Щось неприємно-нерозважливе було в усьому цьому. Дівчатко, яке волочилося на війні і тепер даремно приховує свої звички? І бачив її обличчя першого вечора після повернення з відпустки; як кривила свої вуста і як палила.

Цей його прикрий настрій змінився наступного дня, коли прийшов художник з другого корпусу. Тепер уже не буде ні другого корпусу, ні третього, бо від’їжджає, сказав він. Дядько все влаштував для поїздки до Нью-Йорка. І при цьому на його вустах грала та усмішка, що нагадувала жовті сонячні пасма на його полотнах. Може, ця усмішка зникне тоді, коли розповідатиме американському дядечкові про кончину своїх батьків. Але, ймовірно, вже наступної миті вона знову з’явиться, всепрощенна й відсутня.

— Я приніс тобі дві картини, — сказав він. І це були саме ті, перед якими вони розмовляли про мистецтво, — двері, розчахнуті навстіж на терасу і створені з сонячного проміння, і лавиця серед зелені.

Іноді щастить, думав він собі, що простір, який хтось залишив порожнім, несподівано заповнює інша особа; це людину будить зі сну і нагадує, що на світі існують інші цінності. Бо кохання звільняє, але водночас ув’язнює. Тому варто ставити на нього лише тоді, коли воно звільняє. При думці, що ввечері не побачить Арлетту, зрозумів, що став якимось допитливим. Він не сам від неї відрікся, від Арлетти, і візит художника не був його заслугою; але навіть таку ненавмисну відмову від чогось людині притаманно вважати своєю заслугою, навіть за умови заміни одного дорогоцінного вмісту іншим. І здалося йому, що його ставлення до Арлетти за ці два дні змінилося саме через це. Він став вільнішим. Спокійнішим і мудрішим, хоча очікування нового випробування, так само як і напружене бажання зустрічі, не втрачало сили.

І до газети в нього тепер інше ставлення, подумав він і розгорнув її. Це немов повернення до хроніки подій. Звісно, все не так, якби він був справді учасником цих подій. Скажімо, в Хіросімі. Або посеред Лондона. Посеред Парижа. З Хіросімою насправді не було б нічого, адже радіація триває ще довго після вибуху. Але відтоді минув уже місяць, можливо, зараз це радіаційне повітря вже не шкодить. І це повоєнний людський світ! Ну, насправді ще не зовсім повоєнний, бо з Японією ще тільки ось-ось днями буде підписано перемир’я. Але післятабірний світ. Бо коли згасають печі в світі безглуздих смертей, людина вирушає назустріч обіцяній землі доброго взаєморозуміння і спочинку, але поволі починає усвідомлювати, що світ крематоріїв був частиною людського світу. Не поза ним. У ньому. І там Трієст. Там Хіросіма. І Хіросіма в людському світі, а не поза ним.

Так того дня писала і передовиця New York Times: «Атомна бомба — це не що інше, як масове вбивство, справжній тероризм. Втопімося разом в Атлантичному чи Тихому океані... Людина надто слабка, щоб їй довіряти таку силу». Звісно, йдеться про справу, яку вже зроблено. І навіть двічі. Тепер можна її оцінювати як масове вбивство. По тому. Звісно, по тому. А до того? Так і з таборами смерті, з одинадцятьма мільйонами тіл, перетворених на попіл. Масове вбивство. І це можна нині взяти до уваги і спокійно відпочивати, простягнувшись на кушетці під тентом французької тераси, в той час як попіл інших людей розтрушено на полях і нивах. Скажімо, у Треблінці його мусили трусити дорогою діти, а селяни з Вулке возили його тачками по шість чи вісім разів на день; від весни 1943-го до літа 1944-го. Юлька мільйонів людей. Дрібниця. До першого вересня в Хіросімі, кажуть, налічили 53 000 загиблих. Засіб більш ефективний, ніж газ «циклон» у таборі смерті в Любліні. Там у герметично зачиненому приміщенні могло задихнутися двісті п’ятдесят осіб водночас. Тепер людина винайшла спосіб, як розстріляти планету, на якій живе. Газета цитувала слова Джорджа Бернарда Шоу: «Протони з’єдналися б зі своїми кружляючими електронами і важчими поодинокими нейтронами, з яких складається матерія, і спричинилися б до температури, при якій уся планета перетворилася б на попіл і випарувалася. Всі жителі на ній згоріли б швидко і повністю, не те що в якомусь крематорії».

Тоді на першому поверсі задзвонило, і він був вдячний надщербленому дзвонику за те, що обірвав цю тяжку тишу. Зітхнув із полегшенням, немов той звук розбудив зачаровану атмосферу. Ні, лише за все, що він сам бачив, лише за це людина б мала право знищити Землю. Та все ж як можна стерти на порох землю, з якої зростає весна і на якій зріють виноградні лози? Як розпорошити синю морську воду і повалити засніжені гори? Щоб отримати ніщо? Замість заходів сонця — ніщо? Порожнеча, як тоді, коли тріскає дитяча кулька? «Якщо подумаємо про нашу дотеперішню поведінку, то не можемо виключити такої можливості», — каже Бернард Шоу.

Не витримав на кушетці. Підійшов до перил, немов хотів пересвідчитися, що ліс іще справді під терасою, а по той бік лісу на рівнині ще розкинулися спокійні поля.

Ні, думав він, добре, що коло мене Арлетта, навіть якщо вона така безвідповідальна. І хоча знав, що попередні думки не були лише гротескною хворобливістю, відчував, ніби світ відмолодився в Арлеттиному тілі, а її тіло — близько коло нього.

Час, який нам залишається, мусимо добре використати, сказав собі згодом.

XXIX

— Квіслінг? — запитав Жуль, не підіймаючи голови від коробочки, в якій крутив цигарку.

— Квіслінг, так — сказав Йойо. — Не читав?

— Засуджений до смертної кари, — сказав Жуль і знизав плечима. — А далі?

— До смертної кари і квит. Що, може він заслуговує на щось краще?

— Ти мені розказуєш, — сам до себе іронічно сказав Жуль і облизав краєчок сигаретного паперу.

— Кажу, що норвежці його серйозно відправлять на той світ.

— А що, можна піти на той світ жартома?

І при цьому Жуль ледь помітно посміхався, а оскільки сидів навскіс на кушетці навпроти, звісивши ноги на підлогу, то був до Йойо спиною.

— Хіба я знаю? Що ти хочеш від мене? — ображено запитав він, повертаючи обличчя вбік.

— Bien, mon dodo[19]. Ти надто сухий!

— Ха-ха-ха. — Це був хор голосів.

— Під час операції спустив би дух!

— Ха-ха-ха!

І Жуль теж тихо сміявся; він усе ще сидів спиною до Йойо і спокійно палив.

Роберт дістав цигарку.

— На смерть його засудять. Майже точно, — сказав він.

— Це я й хотів сказати! — І Йойо підійшов до поручнів; борець, який кинув противника на землю і чекає, щоб суддя відрахував потрібні хвилини. Його долоня на мить взялася за поручні, мов за канат на ринзі.

— Це норвежці! — І знову підійшов до кушеток. — Вони не зроблять так, як ми з Петеном.

— А наш — маршал, — по-батьківськи сказав Жуль і подивився на жарину цигарки й обережно дмухнув на неї.

— Та gueule![20] — сердито сказав Йойо, немов хотів припинити жарти.

— Де Голль генерал. І генерал не допустить, щоб застрелили маршала, — сказав Роберт.

— Бо він мудрий державний діяч. — Це докинув Жак; сухорлявий і виснажений, як Жуль, лише з виразнішими вилицями. А завдяки вітрівці, затягненій паском, і рукам, які тримав переважно в бокових кишенях, здавався енергійним і швидким.

Йойо зітхнув.

— Послухай-но, — по-батьківськи довірливо сказав він.

— Слухаю.

— Те, що де Голль розумів значення моторизованих чот, коли Франція будувала лінію Мажино, добре. Честь і хвала. Що організував на чужині опір — добре. А все інше залишимо в спокою. Так краще. Будь певен, що краще.

— Інше — що? — іронічно запитав Жак.

Йойо нахмурився, потім насупив брови.

— Де Голль є представником тих двохсот сімей, які тримають у руках весь французький капітал. Своєю боротьбою він їх урятував.

— Від кого? Від тих голобородих у лісі?

— Хто — голобороді?

То був Роберт, який войовничо підходив до Жакової кушетки. Тоді Жак устав.

— Я тобі макітру розтрощу! — сказав Роберт і стиснув кулаки. А Жак тримав руки в кишенях своєї курточки і безтурботно наближався до перил.

— Давайте говорити нормально, як належить, — сказав Йойо. — Дискутуймо спокійно. Без образ.

— А навіщо він сказав — голобороді, — процідив Роберт.

Жак обернувся до Йойо:

— Скільки клепок у голові в того, хто твердить, що генерал не застрелить маршала, скажи мені? Якщо після кожного перевороту новий переможець завжди позбувається попереднього!

— Справді. — Йойо потроху роздумував, як не розділити насмішок, які тепер були адресовані Робертові. — Так, ти маєш рацію.

На мить стало тихо. Жак із руками в кишенях дивився на ниви коло лісу, вдалині; пізнього післяполудня вони відпочивали, байдужі та світлі.

Але Йойо швидко знайшовся:

— Переворот, кажеш? Але де Голль не вчинив ніякого перевороту. Ні, чоловіче. Чого тільки генерал не простить генералу, коли йдеться про владу, це правда. А тут обидва міщанські сини, лише один був мудрішим.

— Я ж це й сказав, що він мудрий. — Жак підняв плечі і деякий час, немов у німому запитанні, тримав їх, а потім знову опустив.

— Я лише кажу, що він був мудрий тоді, коли Петен співпрацював із німцями! У цьому різниця!

— І тепер мудрий. — Жак знову повернувся в бік лісу.

Йойо провів вказівним пальцем під носом туди-сюди і на хвилину обернувся до аудиторії, а потім знову до Жака.

— Ну? — І розвів руками. — Подивимося, в чому вся ця велика мудрість?

— У тому, що не принизив країни ще й смертю переможця під Верденом! — Жак відповів швидко і різко; видно було, що найбільше його дратує Робертова близькість.

— Щоб-не-при-ни-зи-ти-кра-ї-ну, — сказав Жуль.

— Переможець під Верденом? — усіх заглушив голос Йойо. — Тим більше ганебно, що потім він співпрацював із німцями.

— Хтось же мав керувати державою.

— А герої Вердена мали б керувати державою у спротиві до ворога, який її окупував. Це мав зробити. Ніякого іншого обов’язку він не мав.

— Так за часів правління «переможця під Верденом» німці відправляли в крематорій повні поїзди незгідних, — сказав Роберт.

— Маршал не був всесильним.

Тепер Жуль вигукнув писклявим голосом:

— Мозок у нього звурдився, в старого бідака!

— Маєш рацію, Жуль! — вигукнув Йойо. — І Жак теж має рацію! Навіщо вбивати недоумкуватого старого?

— Ха-ха-ха! — сміялися лежаки.


Запитував себе, навіщо його кличуть до амбулаторії панни Рев’єр.

Коли зайшов, вона виймала голки з посудини для стерилізації.

— Не сподівався, так? — сказала вона в той час, коли Рев’єр настромляла голку. «Не сподівався мене тут побачити?

Арлетта сиділа правим боком на столі, а лівою ногою спиралася на підлогу; у лівій руці тримала цигарку, і коли затягувалася, то це виглядало демонстративно і неприродно. Волосся було зібране на голові.

— Вибачте, — сказала панна Рев’єр. — Мені потрібно зробити хворому укол.

— Я почекаю на тебе, Клер, — сказала Арлетта.

Вони залишилися самі у вузькій кімнаті з білою шафою і білим столом; лише вікно здавалося чотирикутником зелені через ліс за ним.

— Що сталося? — він обійшов навколо стола і зупинився перед вікном; здавалося біля вікна йому вільніше.

— А чому мало щось статися?

— Я так подумав. — І подивився у вікно; її очі були невправно підфарбовані синім, але більше його дратував спосіб, у який вона сиділа та палила.

— Що, я тебе даремно потурбувала? — В її запитанні відчувалася насмішка.

Знизав плечима.

— Є речі, які набагато більше заважають.

— Наприклад?

— Неважливо.

Згадав, як вона на дорозі озиралася на автомобіль. «Щось не так, — подумав він. — Щось тут зовсім не так».

Став коло вікна і задивився в далечінь, ніби її зовсім немає.

— Чи можу я дізнатися, чого ти так поводишся? — Він чув, як вона обіперлася на руку і поклала долоню на стіл. Повернулася боком до вікна.

— Це і я запитую.

— А що? Що? Що?

Він обернувся і глянув їй в обличчя; вона нахилилася до нього через стіл, обіпершись на руку. Біла хустина, що мала бути на голові, лежала на столі.

— Я питаюся, навіщо, приміром, ці сині тіні навколо очей?

— Тебе це дратує?

— Тобі це потрібно для догляду за хворими?

— Мені це потрібно, бо я бліда.

— Он як?

— А як ти гадаєш, чому я наклала цей ледь помітний відтінок?

— Не знаю. Як і не знаю, чому ти красуєшся на цьому столі з цигаркою в роті. — І відвів від неї погляд.

Але водночас відійшов від вікна.

— А тепер я піду, бо не хочу, щоб ця панна мене знову тут застала.

— Гаразд.

— Може, це й недобре. Але нічого не можу вдіяти.

— І я також.

Зупинився і кинув на неї лютий погляд. Різко повернувся і ляснув дверима.

Було почуття роздвоєння і водночас безсилля. Неначе тобі зв’язали руки і ноги, подумалось увечері. Але було ж кохання вночі серед трав... А тепер оце сидіння на столі. Ні, не те, як вона сиділа, бо це було б навіть мило, якби не отой вираз її обличчя. Щось схоже на безсоромність. І неприємні сині тіні на її повіках. Усе якось нагадує дурну самовпевненність дівчати, яку старша сестра готує до розпусти. Ні, ні! Не те, хоча дуже схоже. Може, панна Рев’єр? Може, її близькість? А може, він наївний у своїх мріях про поетичне кохання, злиття з природою? Він — поверненець. Серед лісу і розкішної природи вона наче була приготована для того, щоб урятувати його. Гм, увесь цей час вона явно не чекала на нього. І ота її вульгарна посмішка...


Він ішов дорогою і швидко віддалявся від села. На асфальт лягли прощальні відблиски сонця. Йому праглося піти якомога далі від місць своїх звичних прогулянок. Вторована дорога стелилася до Сейні і незабаром у місячному сяйві сама перетвориться на звивисту синю ріку; плями на асфальті і на полях на мить нагадали йому барви гір, котрі, мов амфітеатр, оточували Трієстську затоку. Вдома, коли вже сонце майже сіло, схили гір із його вікна здавалися вертикальними стінами, високими і стрімкими мурами зі снів. Мабуть, воно й зараз так. І ця думка йому здалася несподіваною. Та про це думатиметься пізніше. Адже тепер він тут. Може подивитися на все це з іншої точки зору? Може, все це дитинність, їй захотілося перебрати роль досвідченої жінки. От вона й перейняла ті манери й жести. Але все це позбавлене суті, наповнення. І несподівано до нього почали наближатися образи втраченого світу. Він силоміць їх відігнав і рушив назад. Врешті-решт, вони напередодні домовлялися, що проведуть день на природі. Тепер це все звучало якось неправдоподібно; немов про такий спільний день домовилися двоє людей, які в міжчассі стали чужими.

І його охопило відчуття повної зчужілості й безнадійної поразки.

Коли йшов дорогою, темрява стала сірою, він поволі плентався між деревами. Хворі поверталися, деякі ж тільки йшли на прогулянку; ліворуч у тиші височів самотній «замок» із темними вікнами. Така собі сіра глиба, що прийшла з давноминулих сонних століть.

А до дверей прямувала Арлетта, і його холоднеча раптом розвіялася. Почувався так, немов сам собі збрехав і тепер вловив себе на цій брехні, а вона стала цьому свідком. Водночас йому здалося, що помітив у неї на обличчі відтінок пригніченості і приховане благання про примирення. Її волосся було вільно розпущене, внизу трохи хвилясте. Обличчя було обличчям дівчинки, яка відчула свою провину, і через це їй страшенно прикро, і вона боїться докорів. Але, можливо, що тому, що вона щойно помітила його, і це захопило її зненацька, щоб висловити свій подив, вона обернулася до панни Рев’єр. Тепер він зрозумів, чого вона поруч із нею. За мить підійшов до них, ввічливо і водночас холодно кивнув і пішов своєю дорогою.

Але в нього було відчуття, що виконав дуже важку роботу; і цю гнітючість підсилювало переконання, що коли проходив повз Арлетту, вона простягнула руку. Її простягнена рука. Її мала долоня. Так вона в дитинстві, в темряві шукала мамину руку, і мамина рука всю ніч мала звисати з ліжка. Дитина, яку б він пестив до кінця світу. Колихав, мов дитину, і цілував, як жінку. Але ні. Сам не знав урешті, чи її обличчя не є обличчям легковажної жінки. Чудернацька — так, зіпсута — ні. Але тоді, коли вона обернулася до Рев’єр, її риси знову набули відразливого виразу. Може, вона хоче виглядати в її очах холодно і зухвало?

Ота її простягнута рука. Якщо завтрашня зустріч відбудеться, то це буде винятковою подією, подумав він, коли в темряві підіймався до корпусу. І водночас думка про завтрашній день наповнилася безсилим спротивом і притлумленим страхом, а також жалем, що це не може статися відразу. Мав відчуття, що щось має статися. Відчуття, що вони мали б поговорити відразу, а якщо ні — то все буде втрачено. Та наступної миті він уже ладен був глузувати над цими ваганнями. Був переконаний, що тим часом нічого не може статися, але все ще відчував невикорінений, прихований залишок побоювання.

XXX

Це оздоровлююча поразка, думав собі. Треба мати добрий запас міцності в собі, щоб бути здатним так холодно згубити такий день. Це настрій людини, яка тебе не потребує. Сьогодні вона весь день була вільна, тобто їй нічого не вартувало принаймні прогулятися повз ті місця, де вони мали зустрітися.

Коло усамітненої дороги, яка ледь помітно підіймалася до темного смерекового лісу, росли яблуні. Зрідка на дорозі можна було почути, як заскрипить селянський віз, і знов — тиша. Лише сонце і трави, і мовчазне дозрівання стиглих плодів. І в траві п’янке стрекотіння коників-стрибунців; невтомне і монотонне, постійне свідчення вічного і нечутного дихання безмежної плодючості.

Може, це й краще, що її немає, сказав він собі. Це спілкування з природою суттєво інше, ніж те, яке було б у її присутності. Бо природа, як і всі матері, ревнива й інакша до свого сина тоді, коли поруч немає тієї, що забрала собі його чоловіче єство. Тим більше, що той її син був приречений на смерть і якимось дивом знову повернувся в її обійми. Яблуні та виноградні лози росли лише для нього. Все тепло родючих земель — для його ніг, на які чатувала кістлява смерть. Весь сік рослин — у нього. Весь нектар жовтих і фіалкових барв — у його жили. Лише для нього оця безмежна і недоторканна тиша, щоб у ній міг позбирати всі нескінченні та роздрібнені думки. І сонце. Це зараз найкраще. Воно м’яке і тепле. Тепло навкруги і тепло у кожній цяточці його шкіри. І з кожної клітини випаровується прихований і зачаєний холод порожнечі. І під сонячним промінням множаться нові сполучення і нові утворення, як хлорофіл при фотосинтезі. Сонце! Добре, мов хліб, сонце. І необхідне, мов вода. Хочеться його вдихати повільно і глибоко, щоб проникло всюди і розійшлося в кожну клітинку. Так. Так. І людина могла б завжди жити з природою мудро і розумно; звісно, мала би використовувати свої відкриття лише для перетворення пустель на оазиси. На користь людини. Бо ж хіба є якийсь сенс: у тебе є сонце, а тебе пхають у крематорій. Немає сенсу в тому, що винаходять сульфаміди, а людям дають Хіросіму. Немає сенсу. Спочатку були Гете і Моцарт, і Бетховен, а потім книги переплітали у людську шкіру і вдобрювали горщики з квітами людським попелом. Природа цього не робить. Природа з людиною не така жорстока. Вона просто слідує законам, які керують нею. Людина народилася тоді, коли своєю думкою виділилася з природи, хоча не припиняла і не припинить бути її частиною. Тому має бути солідарною з усіма істотами, які також вийшли з природи і почали вибудовувати окремий світ у ній і поруч з нею. Це перший закон. Закон усіх законів. Ніхто не має права підняти руку на людину. Ніякі причини не можуть виправдати такого гріха, ні усвідомлення власної сили чи винятковості, ні зручність більшості, ні планування до щасливого майбутнього. Не можна цінувати спільноту і вбивати окрему людину. Не можна. Треба поважати людину. Це єдиний закон. Альфа і омега всього.

Піднявся і підійшов до яблуні; але її плоди були ще недозрілі. Він ішов від дерева до дерева й під ногами відчував теплу землю і теплу траву. Тіло інакше відчуває тепло, коли стоїть, інакше, коли лежить, подумалось йому, що він втік від своєї спільноти і живиться тим, що знайде в дорозі. І захотілося йому опинитися на своїй кушетці між Робертом і літнім бретонцем, який розмовляє такою своєрідною мовою. Роберт, Йойо, Жуль, Чарльз. І Жак — так, і він, бо й він людина. Товариш. Це воно. Самотність є ніщо. Або кохання, або дружба з людьми. Іншого вибору немає.

Зірвав напівзелене яблуко і повернувся на своє місце. Мов утікач, який у дорозі тамує спрагу плодами. А все ж добре, що він тут. Уперше при денному світлі серед полів. Звісно, він увесь день теж серед полів там, на терасі, і врешті потроху це стає визначенням, idolum loci, як сказав би Бекон.

Але іноді вартує покинути людей, щоб зрозуміти цінність співжиття. Отже, товариство; але знову треба зважати, щоб те поняття не стало буденним, як стало повсякденним слово «людина».

І захотілося йому знову опинитися на терасі, але водночас він відчував, що це бажання є швидше прагненням більшої повноти життя, аніж реального повернення до людей. Йому хотілося побачити її, і знову здавалося, що найбільша приємність — це саме бажання її побачити. Ні, неправда, не найбільша приємність. Інакша. Але вчора ввечері, коли найменше сподівався на зустріч, раптом побачив її перед собою. Сьогодні ж, коли був готовий до неї, — сьогодні нічого. Ось так, він її гість лише вночі. Її нічний гість. У денному світлі не щастить. І кохання народжене з відчуття блукання і бездомності, якому Арлетта, мабуть, ще підсвідомо опирається. Але ж звідки оті вульгарні тіні на її обличчі? Плід якоїсь розпусної близькості? Може, й ні. Може, те кохання, яке для нього означає відродження, для неї за якимось невідомим ворожим законом відразу перетворюється на цинічну силу, яка віддаляє її від нього. Отож добре, що вона не прийшла, хоча був той день гірким і цілющим, мов тирлич.

Але принаймні він усвідомив цінність людського товариства, знову відкрив для себе, який неповторний присмак вічності має доброта людських зв’язків. Водночас, немов несподіване відкриття, прийшло до нього розуміння того, що десь далеко, коло Адріатичного моря, є клаптик землі, який не може знайти свого місця під сонцем, і що він — син отих сонячних пагорбів. Там він зупинився б коло селянського подвір’я, де зустрівся з Мією, коли після перемир’я втік від німців з трієстського вокзалу і дістався до краського села. Вона прийшла з міста разом із Відкою. Мов світловолосі віли[21], які прибули рятувати його з засідки. Тепер Відка пише йому з кушетки набрежинської тераси, з санаторію в санаторій. І бідкається, чому він не повертається. І справді, чого він чекає? Чому не поїде і не влаштує їй приємну несподіванку в білій санаторійній кімнаті? О, він усе ще відчуває, що широкий світ — його єдина справжня батьківщина, але в переконанні, що мусить зайнятися чимось корисним, він дедалі більше починає думати про рідний край, де б його присутність, можливо, була б менш незначущою, аніж тут. Яка гарна ота земля, і бурі водорості, схожі на довге волосся в синьо-зеленій воді серед скель, і сосни, які погнула буря, налетівши з низин на вершини. Схили, вкриті виноградниками, а сонце сліпить їх, немов фотограф, який забув вимкнути спалах.

З думкою про те, що коли він повернеться, все буде інакше, опинився на терасі, і раптом став гарячково нетерплячим. Бо тепер він позбувся блукань, а також і Арлетти. Він знову заприязниться з людьми, з товаришами, з друзями.

Коли пішов, у нього було відчуття, ніби він — немов спечений сонцем селянин, який чесно заслужив вечерю.

XXXI

Вони зустрілися, коли ввечері лісовою стежкою вийшов до пам’ятника загиблим, на їхню дорогу; перед хатами не було нікого, і під низьким сірим небом самота видавалася ще зосередженішою й інтимнішою.

— Ти тут, — прошепотіла вона; її очі були незвично широкі, а її руки оповили його шию. — Радко... Це нестерпно. Це — немов...

— Немов?

— Немов смерть...

— Ти так само відчувала?

— Немов ти вмер, і немає жодної надії повернути тебе до життя. А тоді немов ти живий, тільки я не можу дістатися до тебе і не знаю, як тебе розбудити, щоб ти ожив для мене.

— Моя маленька...

— Ми не маємо права мучити одне одного...

— Нізащо!

— Отой холод і нестерпна порожнеча...

— Не згадуй.

І справді здавалося, що вже ніде на світі немає перешкод ні для кохання, ні для хвилюючого щастя, для проростання і буяння весни.

Вони зупинилися.

— Поблукаємо сьогодні ввечері?

Повернулися і пішли повз вхід; немов новий настрій вимагав і нового довкілля.

— А якщо приїдуть вантажівки?

— Той нехай.

— Але ж незабаром стемніє!

— Не будь таким.

— Та я нічого. Я просто веселий.

— Ага, веселий, бо позбувся мене?

— Там, у відпустці без мене?

Зупинився і поклав долоні їй на плечі.

— Як можна тебе позбутися? Поясни мені.

— Жартівник, — тихо сказала вона. Наблизила своє обличчя, в її очах світилися відданість і мрійливість. Поцілунок лише мимохідь, бо ж асфальтована автомобільна дорога.

Потім знову йшли.

— Я думав про роботу. Оте вилежування на кушетці, бездіяльність — ні до чого доброго не приведе.

— Що за дурні думки?

— І поруч мати ще й тебе. Хіба це не багатство, за яке я нічим не відшкодовую?

— Ти вже за це розплатився. У Німеччині. І не мели дурниць; чи хочеш почути від мене ті відповіді, які вже сам знайшов?

— Може. Але які заслуги я маю в порівнянні з тими, кого я залишив там, що мені так ведеться?

— Перед ними, мабуть, ніяких. Так само не мали б жодної заслуги ті, які б вернулися замість тебе.

— Мабуть. Взагалі-то і я так думаю. Але все ж існує якийсь фонд, до якого треба платити свою данину і віддавати свої заощадження, якщо звісно їх людина має.

— Добре. Як скаже доктор Декур, якщо зможеш піти, підеш і понесеш свою частку в банк спільноти. Гаразд?

— Сьогодні ввечері все добре... Облишмо це, — додав згодом. — Все це стане особливо пекучим, коли я раптом відчую, що ти для мене втрачена.

Тепер дорога пролягала лісом, але з західного боку, зліва, було більше світла. Хмара розсотувалася, і довкола те незвичайне світіння, яке дивує, коли через темні хмари землю передчасно огортає ніч. Короткочасне світло, після якого настає ще густіша темрява, а через якийсь час — шум перших крапель дощу.

— Ти тоді сильно переживав?

— Так. Той стіл і твоє обличчя...

— Мовчи, прошу тебе. — Взяла його під руку і пригорнулася.

— Більше ніколи не хочу бачити тебе такою.

— Не побачиш, Радку.

— Щось незбагненне на обличчі тієї твоєї медсестри. Щось відразливе. Немов на ньому зачаїлася розбещеність.

— Ти перебільшуєш, але й мені Клер не надто подобається.

— Коли вона посміхається, то здається, що якби вона могла, то зв’язала б чоловіче тіло і насолоджувалася ним у якийсь особливий, лише їй відомий спосіб.

— Перебільшуєш.

Замислено мовчала.

— Чого їм треба? — додала раптом роздратовано. — Ізабелла теж витріщалася на мене.

— Хто така Ізабелла?

— Була така, — немов сама собі розповідала. — Це трапилося тоді, коли я працювала бібліотекаркою в санаторії. Вона прийшла по книгу, але насправді хотіла побалакати зі мною. Спочатку я нічого не помітила. А вона говорила про дружбу. Мені це подобалося, бо вона була гарненька, світловолоса, з виразними очима. Гарно грала на фортеп’яно. І хотіла, щоб я її слухала, казала, грає лише для мене. Якийсь час це тобі подобається, а потім стає схожим на тиранію. Вона була страшенно розчарована, що я її уникаю. А потім, коли той лікар наполягав, щоб я пішла на курси медсестер. Якби ти її бачив! Мовляв, хто мені дав право вирішувати без її згоди; чому я гралася з її серцем? А далі — гірше. Ми були в напівтемному коридорі, вона притиснула мене до стіни, вхопила за талію і вустами шукала мої вуста... Стало гидко. Я ледь вирвалася. Вона звісно розлютилася. І тієї ночі я не могла спати.

Якусь хвилину вона мовчала.

— Ходімо тією бічною стежкою, згода? Там краще, ніж по асфальту.

— Так. Там приємніше, — згодився він.

— І лише того вечора я допетрала, чому вона мені весь час торочила, що чоловіки грубіяни, і що лише жінка може збагнути жіночу ніжність.

Повернулася до нього.

— Але ти ж не думаєш, що Клер... як Ізабелла. Не думаєш цього, Радку?

— Не знаю. Я б не сказав. Ізабелла була, здається, досить чистою. Тимчасом панна Рев’єр як пильна бухгалтерка.

— І вона теж за лесбійське кохання? Ти так думаєш?

— Я нічого не думаю, бо нічого не знаю. Знаю лише те, що ти...

— Що?

— Облишмо це.

— Ні! Я хочу знати, Радку.

— Гаразд. Схоже, ніби ти зі старшою сестрою, яка тебе навчає секретів звідництва. А ти старанна і здібна учениця.

— У тебе було таке враження?! Справді, Радку?

Почувши її вражений голос, він з полегкістю зітхнув.

— Я ж тобі вже про це ще раніше казав. І ти мене тоді так само запитувала: «У тебе було таке враження, Радку?»

— Неправда.

— Так.

— От бачиш, тепер ти будеш узагальнювати. Чому? Не маєш права узагальнювати.

— Авжеж, не маю.

Через низькі хмари темрява помітно згущувалася. Здавалося, немов хмари чекають, аби повністю стемніло, щоб потім, у повному мороці, почати кропити землю.

— Що ти думаєш, Радку?

— Думаю, що кохав би тебе. Так ніжно, як жодна Ізабелла собі уявити не може.

— Тож чому цього не робиш?

Зупинився.

— Ти... — взяв її за плечі.

— Що — я, Радку?

— Ти створена так, що людина то стискає кулаки від опору, то бажає всю тебе випити до денця.

Так, обійнявшись, вони простували до самотньої стодоли.

Потім поодинокі краплі барабанили дерев’яним дахом, мов стрибали горобці.

— Любий, про що ти думаєш?

— Про те, що я твій нічний гість.

Вона посунулася так, що зашурхотіла солома.

— Існує лише один спосіб позбутися цього...

Відчув, що всміхнулася у темряві.

— Заручитися, — сказала вона.

Він мовчав. Зовні було чути поодинокі спроби цвіркунів чинити спротив краплям дощу.

— Хіба що для них, — сказав урешті. — Для язикатих тіток. Ми ж обоє простуємо своєю дорогою.

— От і прекрасно!

— Але це не має впливати ні на наші думки, ні на наше кохання. Немов нічого не відбулося, бо ми не потребуємо цього.

— Це буде прекрасно... Я тобі варитиму шоколад на електричній плитці!

— Але ти моя маленька й без заручин. Правда ж?

— Ох, Радку, мені здається, що це сниться. — І примостила підборіддя на його плечі. — Мені здається, що це не насправді.

Краплі то падали рясно, то знову рідшали, і він на мить побачив косі струмені серед бараків високо у Вогезах; вишикувані ряди смугастого одягу стояли під зливою зі стриженими головами і руками вздовж тіла в позі «струнко», в пронизливому холоді восьмиста метрів над рівнем моря. Лише на мить відчув смертельну темряву і побачив факел димаря крематорію в густих дощових краплях, які вітер приніс у ті гори прямо з Атлантичного океану. Лише мить. А потім знову був під стріхою французької стодоли і в темряві відчував дах із нерівних дощок над головою. Їхня близькість — добра, думав він. І солома добра. Тут солома м’яка і чиста. Взагалі, навіть найгрубіша річ тут виглядає майже непорочною в порівнянні з речами там. Лише сама близькість Арлетти чого варта. І його рука, не ймучи віри і водночас радісно, торкнулася її волосся.

— Сьогодні я читав Дідро, — сказав він. — Натрапив на прекрасний уривок про природу. Він пише приблизно так: «Її спокій — не гучна балакучість, а упевненість, яку поволі вдихаєш у себе. І людина майже непомітно знаходить суголосся з нею, з природою, бо наші почуття, наші думки і наш дух без усяких труднощів здружуються з деревами, рівниною, дзюркотінням води. І навколо тебе все живе, і здається, що природа заколисує нас серед полів...

— Немов спеціально для жорстокості нашого століття, — сказала.

— Того пополудня, серед трав, мені справді здавалося, що я ніби всотував її в себе. У мене було враження, що земля мене гойдає. І я почувався втішеним, майже задоволеним.

— Але без мене...

— Ти? Я намагався тебе долучити в той простір, але марно.

— Марно, Радку? Чому?

— Ті твої дурнуваті нафарбовані повіки весь час стирчали переді мною. Щось таке штучне. Немов обличчя акторки.

— Але це не так.

— Так підмальовують очі діти в карнавальний вівторок[22].

— Це ж не так, Радку.

— Такі очі малюють шалапути, коли виряджаються на карнавал. Бач, а я тоді й не згадав про дітей на карнавалі, можливо, все б змінилося, — сказав він і усміхнувся.

— Це не так...

Це було по-дитячому і мило, але все одно неправильно. Але тієї миті інтонація її голосу була приємною, ніби зваба, водночас схожа на прохання, яке він може почути, і це дає йому нову можливість планувати отой їхній світ.

— Як ти можеш оте заперечувати? Справді, темно, і я не можу тебе бачити. Та все таки...

— Я лише трішечки. Лише трішечки.

Солома зашурхотіла, і з темряви до нього присунулися вуста й обличчя, немов у дитини, яку ти залишив без поцілунку, і тепер мовчиш у темряві, а вона хоче пестощами домогтися свого. Водночас у нього було таке відчуття, ніби вони обидвоє діти в хаті серед лісу. Відчував її м’які груди, і ця м’якість вчувалася також і в поцілунку, а в ньому — волога трави під сумирними краплями дощу.

— Тепер буде інакше, — прошепотіла. — Побачиш, що тобі в мене сподобається.

— Авжеж, сподобається.

— Правда?

— Мені вже подобається.

— Я б так хотіла подрімати коло тебе...

— Моя дитинко... — пригорнув її. — Моя люба дитинко...

— Я буду нею, Радку, гаразд?

Коли поворухнулася, шурхіт соломи знову йому викликав картину безмежного зла; але лише на якусь мить; бо у стрісі бубоніли важкі краплі, а перед дверима шуміла дощем природа, мов широка ріка.

XXXII

Усе ще бачив Нікосове обличчя.

Немов його міцна постава непорушно і твердо стоїть перед його кушеткою. Нікос був у місті. Мав вільний день. А після повернення був похмурий. З грецькою жінкою та її сином прогулювався паризькою вулицею, бо сонце манило з квартир. А потім була ота вітрина. Можливо, якогось видавництва, якогось товариства. І задивився на фотографії смугастого одягу і впалих очей, немов за склом упізнав самого себе. Тоді коло нього зупинилися якісь пані і нахмурилися. «Скільки можна вже показувати ці фото!» — обурювалися вони. І тепер він не міг заспокоїтися, що дозволив їм спокійно піти. Він був зовсім не готовий до такого. Надто вражений. Йому аж відібрало мову, перехопило подих. Нікос дивився на нього, стовбичив біля кушетки, немов очікував виправдання. Виходить, усі ті, хто пройшов крізь печі, були ідіотами? І він стояв без слів, а за його спиною, далеко по той бік залізної огорожі, виднілися поля, як безглузде ліричне тло його розгубленості. Не ворухнувся, бо його ошелешила неочікувана, ядуча інтонація. А що він гадав? Може, забув, що німецькі фрау засипали тим попелом горщики з квітами?

— Бач, Нікосе, — сказав йому, — і ми нічого не знали про ті квіти. Що б воно нам тоді означало, якби ми знали, що від тих печей комусь отака вигода? Як тобі думка, що з мішанини твоїх грецьких кісток у німецької фрау на вікні зацвіте кривава пеларгонія любові? Вона питиме сонячне світло і звеселятиме очі, ваблячи своїм жаром.

А Нікос немов дивився не на нього, а на свою тінь на стіні тераси за узголів’ям лежака. Немов зовсім не чув його слів. Наче добре знав тему, звідки народжувалася та іронія. Йому ще здавалося, що сприймає його, як доросла людина, котра терпляче чекає, щоб дитина перестала впиратися і тупцяти ногами по підлозі. Але, мабуть, через здивування, з яким повернувся з міста, тепер став недієздатний, розтерзаний між роздумами про майбутнє і відчуттям порожнечі в собі. Його, Радкова, іронія немов прищепилася до тієї Нікосової спустошеності, крім того, він якось хотів помститися Нікосові за оту його присвяченість дійсності. Він був свідомий марності свого спротиву, але саме це ще більше підживляло його іронію. І перелічував йому речі, які Нікос знав так само добре, як і він, — про дам, які хотіли мати шпалери з татуйованих шматків шкіри, про чотирнадцятирічного хлопчика з Польщі, який писав: «Дорогі батьки, якби небо було папером, а море чорнилом, я б не міг описати всіх страждань і того, що бачу довкола себе».

І зараз, на порожній терасі, не міг зрозуміти, як він йому, Нікосу, все це розповідав. Говорив немов у трансі. Ні, Нікос узагалі його не слухав. Весь час дивився поперед себе; а коли оговтався, переступив з ноги на ногу і сказав: «Мушу йти по марки».

Тераса була залита сонцем, і тепло під тентами було густе, наче улітку. Все було нерухоме, немов у затишку прибережного причалу в серпні. Він сказав Нікосу, що читатиме, хоча знав, що тому байдуже. Невже й справді треба постійно знаходити виправдання для того задоволення, що ти живеш і маєш свою думку? Немов щось ганебне є в тому, що ти, всупереч усьому пережитому, дозволяєш, щоб почуття і думки з’єдналися з тихим плином речей.

Адже думка, як написано в «Гамлеті», робить нас лякливими, і ми мали б знайти правильну міру дії, щоб тримати рівновагу?

Діяння, немов жива спокуса, було для нього образом великого міста і життя в ньому. У ньому він би міг бути людиною без минулого. Мати Арлетту і бути самому зі своїми книгами та її коханням. Звісно, минуле все ще залишалося б його повсякденною скорботою, але прихованою, як ото кріт риє під травою невидимі тунелі у своїй темряві. «Ви читали, що судять отих звірів, там, мабуть, було жахливо, чи не так, мсьє?» — «Авжеж, мадам, мабуть, справді було жахливо». Так. І був би знову одним із багатьох на Монмартрі, на Монпарнасі чи ще десь-інде. На площі Пігаль. Звісно, тепер звірів судять; але ті, кого він зносив у піч, не будуть мати з того анічогісінько. Їхнє тіло, охоплене полум’ям, скорчилося, а потім перетворилося на попіл. І амінь. До звірів їм тепер ніякого діла. Більше їх не можуть мучити. І йому байдуже до того суду. Ganz egal[23]. Мали б думати раніше, коли потурали їм і давали гроші, щоб ті могли підготуватися до нападу. Тоді треба було відтинати звірам кігті і сточити їм зуби, а то й узагалі їх вирвати. Краще б вирвали. Але все це — лише слова, бо знов усе повторюється, як після Першої світової. Отже, найрадше ходив би вулицями, неначе таємний посланець тих, хто навіки відсутній. Ніякої користі від цього не було б нікому, але була б принаймні якась тиха втіха. І водночас тиха, отруйна іронія. Але це мало би бути у великому місті, а не в провінційному закутку, бо в малому і неважливому іронія б розсіялася.

XXXIII

— Зажди, — сказав він. — Запах осмаленого дерева.

— Про що це ти?

— Про твою шкіру.

— Он воно що.

— Щось не так?

— Мабуть, ні, якщо пахну згарищем.

— Я не казав такого.

— А що ж?

— Я думаю про густий і благородний ліс, який урятувався від небезпек століть.

— Отже, музейний експонат.

— Ні. Стривай, це дерево, так, запах дерева, яке осмалила стріла.

— Мене — то напевне.

У її грайливих словах завжди відчувається присутність сумної дійсності, подумав собі. Немов весела музика у супроводі похмурих басів. І ніби саме на похмурому фоні мелодія здається ще веселішою. Майже беззахисним і ранимим було світле дзвеніння її голосу на тлі якогось неозначеного зла. Таким був і запах зрілості, який проник в її шкіру на противагу її стрункому тілу, що лежало коло нього, здавалося б, ще недозріле для кохання. Майже невинне і через свою невинність таке привабливо-рухливе.

— Ні, — струснув він головою, — жоден удар не може завдати тобі якоїсь тривалої шкоди.

— Що ти знаєш?

— Про тебе? Майже нічого. Лише здогадуюсь.

— Ні про що.

— Іноді справді так здається. Але потім за всім з’являється темне тло, яке ніяк не можу роздивитися.

— Мабуть, так із кожною людиною. — Її долоня пошукала його руку на простирадлі і взялася за неї.

Її рука відповідає по-своєму, подумалось.

— Але у звичайної людини усим незнаним, отим, що лише відчуваємо, ніби доповнюєш усе, що вже знаєш про неї. А в тобі завжди ховається ще одна Арлетта, яка щомиті може здивувати.

— Не кажи так, Радку.

— Але це ж твої незвичні чари.

— Не хочу.

— Гаразд, але твоє бажання тут мало важить.

— Я не незвичайна.

— Ну, нехай так.

— Справді, Радку?

— Так, лише трішки, і то не завжди.

— І це тобі зовсім не заважає любити мене?

— Анітрохи.

— Справді?

— Через це я тебе ще більше кохаю.

— Любий... — Її тіло присунулося так, що він відчував м’якість пружного лона при своєму боці. Лише груди її жіночі, подумав він.

— Якщо судити за твоїми персами, ти вже уповні жінка.

— Занадто великі?

— Ні, саме такі, як треба.

— Авжеж, я знаю. І часто мені лячно через таку виключність.

— Не переймайся.

— А тобі не вадить, що вони такі?

— Це — велика спокуса для мене...

— Не смійся, Радку.

— Відколи бачимося тут з тобою, мені прагнеться, щоб я мав бути кожної миті коло тебе, щоб не втрачати тебе. І я повсякчас нетерпляче чекаю, щоб знову переконатися в твоїй реальності.

Її перса м’яко лягли на його груди.

— Коханий...

— А ти моя мала?

— Ні, ти мій малюк.

— Гаразд. Бо мені не раз здавалося, що ти доросліша за мене.

— Чому? Скажи.

— Не пригадую, але я думав про це.

— Ні, поясни.

— Тепер збагнув. Коли простягаєш руку і притискаєш вимикач.

— Коли гашу світло?

— Коли перед коханням не забуваєш, що маєш освітлене обличчя, і зрозуміло, що ти досвідчена в любощах.

— Не кажи цього, Радку...

— Чому? Це дивовижно хвилююче.

— Це, мабуть, вроджене у кожної жінки.

Усміхнулася, і її рука довірливо лягла на його стегно.

— Може. Але йдеться про певний вираз твого обличчя.

— Ти навмисне дражнишся.

— Ні. Може, я тому дивуюся, що твоя рука така тонка і долоня така маленька.

— Отже, все так і має бути?

— Ні, все пречудово. І здається, що ти ще дитина, а водночас немов у тебе вже був якийсь коханий...

— Звідки це?

— Ні. Просто враження такі сильні і такі різні, що я весь у їхньому полоні...

— Але ж ти все’дно мене кохаєш?

— Я ніби відродився у коханні.

— Справді?

— Ще ніколи життя не було таким привітним до мене...

Її плече тісніше притулилося до його плеча.

Крізь відчинене вікно долинав подих сонного лісу і скромні благання цвіркунів у траві внизу.

— Чому ти так повсякчас згадуєш про коханця, якщо я тобі розповідала про приятеля, з яким ми в школі ходили в походи?

— Бо то сталося майже мимохідь.

— Справді мимохідь. Відколи ходили в походи, я його не бачила, а одного дня прогулювалася Парижем, бо чекала на поїзд, щоб приїхати сюди. Стою коло вітрини і стоячи відпочиваю, немов поринула у вітрину, і чую, як мені хтось каже: «Гарно? Правда ж?» Я обертаюся і бачу Філіпа. Але я його ще по голосу впізнала. «Що ти тут робиш?» — запитав, і коли я відповіла, що проїздом сюди, він потяг мене до себе додому. «Гарно відіспись, — сказав, — твій санаторій нікуди не втече!»

Її долоня посунулася по його стегну, мов дрібна істота, налякана незнайомими предметами.

— Він був геть інакший, зовсім не той хлопчина, з ким я ходила в походи. Упевненіший і зухваліший; але він все ще мені подобався. «Іду в кіно, — сказав, — почувайся, як удома. Лежи і спи». А я не могла спати в тій дивній кімнатчині, а в кіно з ним іти не хотіла, бо була надто втомлена. Він займається кінематографом, так сказав мені. Авангардні експерименти, сценарії, зйомки; все це крутилося навколо мене, я була, мов заблукале курча. І хотіла, щоб він повернувся, щоб ця кімнатка змінилася. Напружувала вухо, щоб почути його голос. Але в сусідню кімнату прийшли дівчата, а потім і я встала, і ми розмовляли. Вночі він прийшов до мене. Наступного дня я вже приїхала сюди.

Помовчала.

— Мені було жаль лише, що між нами вже не було отієї щирої дружби відтоді, як ми жили в одному наметі.

— У певному сенсі тепер між вами було щось вартісніше.

— Так, він сказав, щоб я залишалася жити з ним.

— І?

— Я уникаю такого богемного життя. Воно вабить мене, і водночас я боюся його.

— У тебе завжди таке відчуття, ніби не знайдеш руку, яку мама спускає з ліжка до тебе?

Вони мовчали, лише її долоня мимоволі знову лягла на його стегно.

— Ти дивовижний, — сказала вона перегодом.

— Немає сенсу комусь закидати те, що без нас зазнав чогось доброго. — Відчував радість через її вдячність, і водночас розумів, що ставлення поверненця до життя, може, насправді в чомусь інакше, але це зовсім не його заслуга.

— Я замало його любила, щоб лишатися з ним, — сказала, немов відповіла своїй думці.

— Все ж неймовірно, що в тебе не було іншого кохання.

— Жерар. Але тоді я була майже дитиною. З Жераром нічого не було.

— Упевнена?

— Навіщо ти так, Радку?

— Може, ти забула? — І посміхнувся.

— Чому ти так?

— Це було б схоже на тебе.

— Ні, Радко, ти справді думаєш, що я могла забути?

— Ну, я б не присягнувся, що не могла б.

— Бачиш, який ти...

— Мала, я просто жартую...

— Жартуєш, а думаєш серйозно, я знаю.

— Ні, я справді лише жартую.

— Але я не хочу, щоб ти мене мав за дивну істоту, не хочу, не хочу!

— Заспокойся.

— Та все ж...

— Люба, я лише дражню тебе. Хіба не бачиш?

— Забути про таке! Хіба це можливо?

— Ти все надто жваво відчуваєш, щоб це було можливо. І так усе яскраво описуєш, немов сталося вчора.

— Бач, тепер тобі знову здається, що ти мене добре знаєш.

— Так. Але іноді ти говориш наче не про себе, а про якесь дівча з дитячих казок.

— Я ж тобі сказала, що була ще дитиною. Навіть п’ятнадцяти років не мала.

— Ти, мабуть, була дуже мила.

— Рум’яніша і свіжіша.

— Не більше, ніж тепер.

— Мій малий...

— І, мабуть, кисла, як кисличка.

— Звідки ти знаєш? Справді, мене ніхто не міг дістати до живого. І верховою їздою я тоді займалася. Ти ж бачив фото.

Вона замовкла, і тоді ніч легенько накрила свіжістю з дерев і трав, немов оживляючи картину пасовиська, де вона гарцювала без сідла на спині гнідого.

— Одного дня ми з сестрою хихикали, а батько на мене визвірився: «Чому ти смієшся з мене?» — питає. «Я не сміюся з тебе», — кажу йому, і ми з Жозефіною ще більше регочемось. «Ану припини!» — ошаленів він. «Гаразд, — кажу, — але я не з тебе сміюся». А нам ще смішніше. Мабуть, в тата була манія переслідування. «Припини!» — як гаркне він. «Я ж припинила», — кажу я сміючись. І тоді він зірвався і врізав так, як ніколи в житті.

— Ти надто його провокувала.

— Знаю. Але я не терплю, щоб мною командували. І я накинула плащик і дременула з дому. Весь день і цілу ніч не поверталася. Сніжило, мені було жахливо холодно, і від жалю до себе і холоду я хотіла кинутися в річку. Врешті, в якійсь стодолі я забилася в куточок, скрутилася в клубочок, мов їжак. Хотілось захворіти і померти. А наступного дня, коли прогула сирена і робітники пішли на фабрику, я повернулася. Зупинилася на розі, і мені було байдуже, що робітники дивляться на мене. Спеціально чекала на Жерара. Я його не бачила вже цілий рік. Він був старший за мене і гадав, що може бути таким собі деспотом. Хоча все це було чисте дітвацтво, але я його дражнила і кепкувала з нього, поки йому не насточортіло, і він одружився. За два дні до весілля сказав мені, що я для нього — була все.

Помовчала.

— Завжди нестямно хотіла, щоб він мене хоч раз поцілував.

— Але ти лише мучила його і відштовхувала від себе.

— Я була справжнє чудовисько.

— Отож, що це взагалі-то диво, що ти тепер коло мене.

Обернулася і притулила голову до його плеча.

— Треба добре пильнувати, щоб не втратити тебе, — сказав.

— Чому ти так кажеш?

— Ні, тепер я справді не смію тебе втратити.

— Тільки чи зумію я тебе любити так, як треба?

— Ніхто не зможе краще.

— Не кажи цього, Радку.

— Все ж ти така, що спочатку мені здається, ніби я не смію до тебе доторкнутися, бо ти ще дитина, а потім — немов у тобі мудрість і розум століть. Немов земля, яка кожного ранку непорочна, хоча водночас така несказанно древня.

— Мій Радку...

— Так, і правильно, кажеш «мій малий», бо я знову повертаюся до життя. Але жодна жінка, крім тебе, не змогла б мені сказати цього. Від жодної дорослої жінки я б не стерпів таких слів.

— Не кажи так, Радку, мені лячно...

— Тобі не буде страшно, бо я триматиму тебе за руку, коли спатимеш.

— Глузуєш...

— Хочеш сказати, що час прощатися?

— Лишімося ще трішки.

— Добре. Я увімкну світло, щоб подивитися, котра година.

Коли жовте світло розлилося над ліжком, вона вклякла коло нього.

— Котра?

— Вгадай.

— Перша.

— Пів на четверту.

Сплеснула руками. Але відразу опам’яталася.

— Тс-сс-сс. Увесь вулик розбудимо, — прошепотіла вона і долонями зібрала волосся на потилиці.

Він мовчки спостерігав за нею, і в його погляді було спокійне і ніжне замилування граціозною постаттю, яка сиділа коло нього навпочіпки. Світло вимальовувало продовгуваті вигини стегон, підкреслюючи таємничою лінією тіні, аж до золотавої шкіри впалого дитячого живота. А потім горизонтальна лінія зі світильника, ніби підставка, вималювала набряклі півкулі, повні життєвого соку, що світився крізь прозору шкіру. Вікно було відчинене, і коли він притягнув до себе ті два весняні плоди, йому здалося, що він прадавній пастух серед розкошів природи, який тамує спрагу з м’якого шкіряного глека, що пожадливо п’є цілющий напій.

Низько під вікном стрибунці заглушали цвіркунів, у деревах за мить озвалася сова.

XXXIV

Диван стояв у кутку, праворуч від входу, над його узголів’ям була полиця для книг. Деякі були гарні. Hotel du Nord[24]. Nourritures[25] Жіда. Колетт: Le ble en nerbe[26]. Може, він був несправедливий до Віхерта, але не любив його читати. Німецький автор. Можливо, колись пізніше. Навіть заголовок його відштовхував. Французи назвали роман Le revenant[27], а в оригіналі було Die Majorin[28]. Суто німецька назва, більш німецькою навряд чи могла б бути.

Вона ж твердить, що книга гарна, подумав він. Гаразд, це згодом, кожна річ добра в свій час.

Поклав її на місце і взяв «Готель Норд». Шкода, що Дабі пішов таким молодим, сказав собі. Може, велика література і не відчуває значної втрати, бо відразу знаходиться сотня інших талантів, які заповнюють порожнечу. Але ні, цілком ймовірно, що саме той, кого вже немає, сягнув вершин загальнолюдських цінностей.

Тоді з-поміж сторінок на диван вислизнув зібганий аркуш.

Перший рух був — знову встромити його в книгу, але він майже автоматично розрівняв його і зрозумів, що те, що там написано чорнилом, дуже важливе. І водночас подумав, що не має права нишпорити в її кореспонденції, але почувався ображеним через ці листи, які були зловісними посланцями. І взагалі, вона ж сама йому запропонувала книгу; а тому читав із певною нехіттю, мов виконував небажану роботу.

«Дорога панно,

Ви собі не уявляєте, що означає для мене, для мого порожнього життя зустріч із Вами. Немов знову прийшла весна і повністю змінила мене; і коли я Вас не бачу, то прагну лише одного — щоб мене розвеселив погляд на Ваші гарненькі ручки.

Я був після обіду на дорозі, а Ви не прийшли, як обіцяли. О, може, я Вас кривджу, дитя моє; але на моє питання Ви відповіли “може”, і я переконаний, що Вас затримали якісь справи. Навіщо тоді б, дівчинко моя, Ви завдавали страждань серцю, яке й так уже поранене?

Чекатиму на Вас завтра о пів на третю там, де ми зустрічалися востаннє. Обовязково прийдіть!

Антуан».

Озирнувся.

Здавалося, що його накриває темна товща якоїсь потвори. Якийсь чорний орангутанг. Хоча ніщо не давало приводу для цього, хіба що оці товсті й череваті О. А взагалі почерк був галантний і вправний, схожий почерк повинні мати чоловіки, які зваблюють жінок, а потім від них не залишається й сліду.

Пішов би і залишив би на дивані лист, щоб знала, чому його немає. Але підійшов до вікна і задивився на дерева. Шкода цього тихого і потаємного вечора. Відразу повернувся і знову взяв листа з дивана. Саме тими днями, коли вона не хотіла, щоб я її супроводжував на ферму, подумав він.

Пішов до дверей, але, поклавши руку на клямку, зупинився. Ні, хоче подивитися на її обличчя, хоче почути, як вона це вмостить в їхнє кохання.

Сів на диван і сперся на лікті навзнак. «Дитя моє! Може, я Вас кривджу, дитя моє? Чого б Ви інакше завдавали страждань серцю, яке й так уже поранене, дитя моє?» Дешеве фразерство непристойного баламута, який знає, чого хоче. І їй, напевне, лестить усе оте про весну і гарненькі ручки, які її приносять. Але найбільше вражає те, що він міг бути таким невимовно замкненим у собі, таким нежиттєво-поетичним. Так оповивати все у ліричні тони і вірити, що це її милістю він знову віднайшов світ. Але водночас, саме в усвідомленні відповідальності перед своїм минулим, він збагнув, що лише виняткова цінність цієї жінки для нього могла змінити напрям його почувань.

І, дійшовши цього висновку, сказав собі, що має, якщо можливо, спробувати витлумачити ці речі на користь Арлетти. Наприклад те, що чекав на неї, а її не було; бо все має присмак непочутого кохання чи навіть пристрасті. Те, що його міг би звеселити лише погляд на її гарненькі ручки. Надто солодка приманка, аби вона просто так повелася на неї, і надто виразний гачок, щоб вона не помітила його своїми жвавими очима. І ніби бачить її, як викручується, як обіцяє отим напівкокетливим-напівбайдужим «можливо», що своєю невизначеністю хвилює ще більше, ніж чітка обіцянка. Тому зрозуміло, що незнайомець майже наказує: «Обов’язково прийдіть!» Це знову ж таки надто грубо, але це водночас є усвідомленням безсилля, якому жага залишає сподівання.

А проте все ж неможливо заперечити певний інтимний характер цього листа.

У коридорі почувся швидкий, трохи шаркотливий звук її босоніжок. Нарешті вона постукала і з’явилася у дверях в білому халаті санітарки, але без хустини на голові.

— Поспішала, як могла. — І нахилилася до його чола, але її волосся попестило його більше, ніж її вуста.

Спостерігав за нею і думав, що несправедливо поринати в такий настрій тоді, коли вона така приваблива та безтурботна, усміхнена й щаслива, що знову вдома, а він чекає на неї.

— Я принесла хліб, — сказала вона і поклала згорток на стіл. — Якщо питимемо чай, намажу його маслом.

Повернулася до нього спиною.

— Ти ж будеш хліб із маслом?

— Не знаю. — І неприємним було це напруження, але іншого виходу не було. Якби вона не була такою привабливою, що йому хотілося встати і притиснути її до себе, було б легше.

— Ти чогось наче сердитий? — І в міжчассі знімала халат.

— Сердитий — не те слово.

— Що сталося?

Стенув плечима, і знав, що вона його не бачить, бо щось шукає на скляній поличці над умивальником.

— Читав «Готель Норд?»

— Думав почитати, але той аркушик мені сплутав усі плани.

— Ти про що?

— Якийсь Антуан пише...

— Антуан?

— І цікаво, що ти зустрілася з ним на тій дорозі, якою не хотіла йти зі мною.

— Зустрілася? Що ти вигадуєш?

Але ще тієї миті підійшла до дивана із зубною щіткою в руках.

— А чому ти порпався в моїх речах? — Глянула на книгу й аркуш на книзі.

— Я зовсім не порпався. Він випав із книги і сам потрапив мені на очі.

Вона схопила книгу, знову засунула лист між сторінки й поставила до інших книжок. Її обличчя змінилося; сильнішими, ніж лють, були збентеженість і жаль, бо розуміла, що втрачає сподіване щастя гарного вечора.

— Але за яким правом ти дозволяєш йому вплітатися в наш зв’язок?

— Це стосується лише мене, а не нас.

— Справді. Але ж ти не хочеш сказати, що тобі отой Антуан однаково близький, як і я?

— Гадаю, що ти злобливий. — І стала перед ним, немов не могла вирішити, чи сісти їй на диван, чи повернутися до умивальника.

— А хто ходить потай на побачення?

— Побачення вигадав ти.

— Антуан пише: там, де ми зустрілися.

— Облиш того Антуана! — І випростала руку, в якій тримала щітку.

— А як мені його називати? — Йому було шкода, що напирає на неї; водночас почувався холоднокровним суддею, який хоче бути неупередженим, але все одно лишається упередженим.

— Не треба його взагалі згадувати.

Різко повернулася до умивальника.

— Те, що когось зустрічаєш на дорозі, не можна назвати побаченням.

— А якщо наперед знаєш, що зустрінеш когось на дорозі?

— Хто сказав, що я наперед знала?

— Ти не хотіла, щоб я з тобою йшов.

— Неправда.

Посунувся на дивані.

— Або сумління в тебе нечисте, — роздратовано сказав, — або доведи мені, що я неправий.

— Ні те, ні інше. Просто ти уявляєш речі, яких немає.

— Я лише читав.

— І що ти читав? Те, що мене хтось хотів побачити, але даремно сподівався?

— З листа цього не витікає, проте незрозуміло, чи й вдруге чекав даремно.

— Та не було ніякого першого разу.

Вона сіла і втомлено сперлася спиною на полицю з книгами.

— Я бачу, що ти мені не довіряєш. І тому всі ці розмови даремні.

— Якщо хтось пише, що ти принесла в його життя весну, і чекає на тебе там, де ви вже одного разу зустрілися... Що я повинен думати?

— Нічого.

Мовчав, і через безсилля гіркота змагалася в ньому з гнівом.

— Ну, тоді мені не залишається нічого іншого, як піти.

— Так, — прошепотіла вона і дивилася непорушно перед собою. Коли він підвівся, її губи ледь помітно затремтіли.

«Я чиню насильство над собою, — думав він гірко, — це кляте коло тримає нас у пастці безвиході».

Він усе ще стояв і дивився на неї, немов якийсь несподіваний жест може змінити крижану непорушність; в темряві навколо них поволі розповзалося щось гидке, немов навколо зловмисника, який щойно скоїв злочин.

— Я ж принесла хліб, щоб намазати маслом, — безсило мовила вона. Зігнувшись, спершись спиною на книги, вона була тінню, яку немилосердно ковтає темрява ночі.

— Ну, що ж, — він зрушив з місця. — Але ж ти не будеш заперечувати, що оте вчорашнє неповторне ми проміняли на цю глевку безвартісність?

— І все це через отого старого віслюка... — гірко пробурмотіла вона. — Ідеш собі дорогою, коло тебе зупиняється автомобіль, тобі пропонують підвезти. «Дякую, я спеціально ходжу пішки, щоб рухатися», — одказую. А на третій раз тобі це здається дещо нечемним, і ти погоджуєшся. І коли виходиш біля польової дороги, тебе просять, щоб ти погодилася на майбутнє.

Її обличчя залишалося видимою плямою світла в темряві.

— Ну, от і маєте перше побачення, панове! — гірко вигукнула вона.

— Гаразд. Але могла би трохи стримати цю в’їдливість та іронію.

— Мені здалося страшенною дурнею вплітати цю базганину в наше кохання.

— Але якби на дорозі той чоловік побачив мене поруч із тобою, він би все зрозумів.

— Навіщо когось принижувати без потреби?

— Цілком шляхетно. Але таке благородство ніяк не виправдовує те, що ти гралася в хованки.

— Я не гралася, Радку, — її голос затремтів.

— Гралася. Коли вигадувала всі можливі причини, аби я не йшов з тобою.

— Потім я шкодувала.

— Але водночас ти не хотіла, щоб чоловік розчарувався, побачивши мене поруч?

— Саме так. — І коли потім згадала низького і опецькуватого районного лікаря, вони замовкли, немов забрели в глухе болото приниження.

— За стилем я дійшов висновку, що він мав незграбне тіло і був нахабним, — сказав він урешті.

Здавалося, ніби її немає. Вона опиралася головою на виступ, між книгами і стіною. Дивилася поперед себе, і її обличчя було спокійне. Більш промовистим було її тіло, неначе не її. Ніби з нього позбиткувалися. І сіра спідничка зібгалася, немов на утопленій, яку річка нечутно прибила до нічного берега.

— Шкода... — прошепотіла вона.

— Так, — тихо додав.

— Твоя довіра розбилася. — І її вуста скривилися, щоб побороти хвилю жалю, що накочувалася на неї.

— Усе гаразд.

Але в кімнаті вже був лише її плач, який вибухнув раптово і нестримно. І цей її голосний протест був відлунням розчарування через непоправну і остаточну втрату.

— Арлетто, — забурмотів він.

Але верхня частина її тіла немов задерев’яніла від сильного ридання. Сльози заливали набряклі і гнучкі вуста, а хлипання розривало незв’язні слова.

Він розгублено взяв її за руку.

— Усі ви лихі, — одвернулася вона.

— Мабуть, так, — погодився він і ледь не втішився тим простим висновком, бо буря потроху вщухала. І відчуття щирості, яке виключало всякий фальш, розтопило його суворість і відкрило дорогу сердечності. Він знову хотів її пестити, і відчував, що вона — його кохана.

— А тепер попрощаймося з цим, — сказав він і втер їй сльози.

В її горлі ще щось схлипувало, але це було лише плюскотіння відпливу, який потроху даленіє.

— Краще згадай, що ти ще не дала мені поцілунку.

— Ні, тепер я негарна...

— Зараз ти немов школярик, який прийшов додому з плачем через погану оцінку.

— Ти серйозно? — І білі зубки засяяли в здивованій посмішці. — Я така нещасна?

— Така нестерпно бажана, що мала б частіше плакати!

Йому хотілося втішити її, але так само не терпілося забрати з її вуст трохи щирого плачу. Немов ті вуста були не просто дитячими вустами, а вустами маленької істоти, яка була осереддям усього людського, що врятувалося від найстрашнішої загибелі, якої тільки зазнав світ. І вона, горілиць, у його обіймах, відчувала всю важливість своєї близькості для нього. І її скривлені від плачу зм’яклі вуста раптом почули його, а її руки довірливо і міцно оповили його.

Потім вона посунулася і поклала голову йому на груди.

— У такі миті, коли здається, що кохання остаточно втрачене, охоплює відчай, — сказала вона, — але потім завжди все здається ще повноціннішим.

Відгорнув волосся з очей і підклав долоню під її потилицю.

Вона сказала:

— Ти повинен мені довіряти.

— Але без хованок було б легше.

— Їх нема.

— Добре. — І всміхнувся. — Але, якщо можеш, то нехай їх буде трішки менше!

— Якщо десь з’являється щось, що могло б зашкодити нашому коханню, я це швидко ховаю, мов дівчинка, яка розбила тарілку і боїться мами.

— Дитино, — пригорнув. — Моя золота дитино...

— Так. І тепер вклади її спати, бо вона втомилася.

— Добре.

Але ще тієї ж миті йому так запраглося її, що, здавалося, вона кривдить його цим своїм бажанням спати. Водночас розумів, що якби вони тепер розійшлися, то розлука своєю невтішною напруженістю зблизила б їх ще більше, ніж любощі.

Вона піднялася і наморщила лоба.

— Хочу задрімати коло тебе, — сказала вона.

Коли відійшла до вікна, і вода заплюскотіла, а потім і зашуміла в трубі серед нічної тиші, він подумав, як мало треба, щоб її втратити. І при цьому зараз виразно думав про її тіло. Тому чекав її, втішений, що в бурштиновому світлі його тіло, яке врятувалося від вогню, ще молоде і доладне. І хоча усвідомлював, що саме через страшну пажерливість колишнього полум’я він має бути скромним, і був скромним, але також знав: добре, що відчуває в собі перемогу над Нічим. І коли ось так, під шум води, думав про її тіло, у нього не було відчуття малої кімнати, натомість — сонця й узбережжя в затишку під краською скелею.

Підійшов. Переступив з ноги на ногу.

— Ні, не йди сюди! — Вода затихла.

Але він поволі підходив, мов пляжник, ступні якого потопають у шовковому піску.

— Ні, — забурмотіла вона, коли він був уже коло неї і вустами торкнувся її плеча. Але наступної миті обернулася і палко притиснулася до нього. — Я ще вся мокра.

Але він узяв її на руки і поніс, немов викрав її в холодного і чистого моря.

— Я тепер ходжу до тієї ферми через ліс, — сказала вона. — Більше не ходжу дорогою.

Його поцілунок легенько зняв вологу з її грудей; він усе ще тримав її на руках і відчував, що, всупереч усьому, бути людиною — прекрасно.

— І через це в тебе завжди таке запорошене взуття, — сказав він.

— Ти помітив? Від тебе справді нічого не приховаєш.

— Нічого, що стосується моєї малої.

— Авжеж, — усміхнулася. — А старий віслюк хай стовбичить на дорозі.

XXXV

Тими днями панна Жільбер переселила його до кімнати з двома ліжками в кінці коридора. Заради Іва Дельбо з поважної міщанської паризької сім’ї. Щоб правив йому за товариство. 16-й чи 17-й паризький округ. Але симпатичний хлопець. Невисокий, тонкий, швидкий, із продовгуватим дівочим обличчям і густим, майже світлим волоссям. Зовсім не нав’язливий. Лежить навзнак на розісланій постелі, лівою ступнею впершись у ліжко, праву перекинувши через ліве коліно. Весь час захоплено читає. Лише іноді під час читання вийме з футляра крем і змаже губи. І хоча губи мають колір невинності, і ця процедура з кремом дівчача, його рухи при цьому недбалі; ніби він механічно виконує лікарський припис, ніби його мужніння вже опирається цьому, але він усе ще перебуває в полоні правил і звичок обраної атмосфери. Він схиблений на своїх книгах про кінематограф, і це помітно сприкрює життя Дельбо-батькові; той хотів би бачити сина на факультеті, синові ж той факультет, як торішній сніг. А батько тепер стривожений отією розмитою плямою на вершечку синових легенів, тоді як син у цей час насолоджується своєю свободою, задоволений і радісний, немов ідеться про вдалу витівку.

У неділю прийшов пан Дельбо-батько, і видно було, що йому незатишно у вузькій кімнаті. Схоже на те, коли небажаний гість розуміє свою невчасність. Але водночас здавалося, ніби існувало розгалужене невидиме павутиння між сином, батьком і доктором Дюкуромом, який прийшов із ним. Високий, уже немолодий пан Дельбо мав при цьому неспокійне, згірчене обличчя, яке мають ображені дратівливі характери, що вже хиляться до нервової хворобливості. Щоправда, він увесь час пам’ятав про правила вишуканої гідності, але його очі критично оглянули кімнату, а його погляд супроводжував ледь помітний механічний рух плечей.

Найцікавішим був візит доктора Лебона.

Тридцятип’ятилітній, високий, одвертий і водночас тактовний, ладний щомиті щиро розсміятися, але водночас стриманий у поведінці. Говорив голосом то оксамитово-м’яким, то по-чоловічому глибоким, з помітним прагнення, аби те, що він скаже, було зрозумілим для слухача. Це були переважно розповіді про чудернацтва його душевно неврівноважених хворих, але у звукові його голосу не вчувалося самозамилування. Свого молодого приятеля Іва він знайомив із свіжими враженнями і зазвичай був у доброму гуморі.

Так оточення Радка Субана зовсім змінилося, хоча він переселився лише з одного кінця коридора в інший. Але це було варте того і через юнака, і особливо через доктора Лебона. Через його гідність, його особливе ставлення до письменників і книг.

Хлопець має щастя, думав собі він, бо вони — мов товариші, хоча хлопець і звертається до нього на «ви», Лебон знайомить його, як поціновуваного товариша, з фільмом, що його бачив у кіноклубі, зі змістом статті, підготовленої для часопису, в якому кілька місяців тому опублікував статтю про неврози під час війни. Ів мав щастя, що й казати, бо про таких друзів людина завжди мріє. Про таких, які тобі рівні або ж переважають знаннями, але не нав’язують свою думку, які вміють слухати, бо це ознака найбільшої зрілості. І скромності. І та скромність не є результатом навченої доброчесності, а, як у Лебона, є щирою, уважною, майже допитливою цікавістю до окремішності в значенні іншого. Заздалегідь відчута радість з приводу нових відкриттів і нових хвилювань.

Але, незважаючи на цю безсумнівну привабливість, вони антиподи, думав Радко. Може, передусім, через м’якість його щік, що ніби й схильні до повноти, та зовсім не повні. Щось попівське є в його рисах рота, і те враження підсилює залисина, надто гладенька і світла як для такого ще молодого чоловіка. Взагалі-то її можна було б сприймати лише як дуже високе, надто відкрите чоло, зверху і по боках обрамлене гарно зачесаним волоссям; але той напомаджений зачіс змінював і сенс високого чола. Особливий чоловік, ось так. Усупереч міцній і прямій поставі, якось надто мало чоловічий, і коли він собі намагався уявити жіноче тіло поруч із цією поставою, то не бачив його, не міг уявити це тіло в його обіймах. Немов усього його позначає неясна відчуженість від світу, що, здається, не є плодом вільної обітниці, а якимось відблиском із далини. Може, він помиляється, бо ніде, ні у вживанні слів, ні в оцінюванні книжок, фільмів і особистостей хворих у Лебона не відчувається ані натяку на якусь вузькість чи пуританство; іноді навіть навпаки. Але й міцне слівце з арго не здатне змінити загального враження; і, врешті, чому б йому не бути прикладом особистості, яка у своїх висловлюваннях час від часу зіслизає з гідного рівня для того, щоб у такий спосіб врівноважити свою неймовірну чистоту?

XXXVI

Помітно було, що після порозуміння щодо знайденого листа вона почувалася вільніше, немов позбулася туману, який досі сковував її рухи. Ще більшою мірою її розкутість була відблиском настрою, який він почував поруч неї. Це було відчуття гармонії, усвідомлення, що Арлетта — колодязь, який напоює його найглибші корені. І відчуття нетерплячки. Бо весь час відчував, як у ньому пульсує життя, і хотів, щоб воно пульсувало ще у тисячі способів сильніше. І через це осипав її пестощами, які не мали меж і які знову і знову закликали за свідка вільну природу.

Важкі хмари стелилися майже при землі і наголошували самоту тихого вечора.

— У лісі і в природі ти в своєму справжньому середовищі, — сказав він.

— Ти жартуєш, але це правда.

— Ні, не жартую. — І всміхнувся. — Взагалі-то я часто не знаю, яка ти справжня, — чи та в прибраній кімнатці, чи серед трав і дерев.

Йшла на півкроку поперед нього і задумливо дивилася перед собою, немов була сама.

— У лісі я повністю забуваю про час.

— І всіх інших викреслено, вигнано з того чарівного світу?

— Я була такою ще в дитинстві.

— Всі ми немов не маємо ніякого стосунку до тебе і твого життя.

— Серед природи мені іноді здається нереальним, що десь у мене є мама і тато.

— І немає жодного мосту до тебе...

Вона мовчала, немов була сама; але на її обличчі, крім задуми, був відтінок задоволення від такого прихильного відкриття її сутності. У нього ж було відчуття самотності. І хоча відчував, що він дуже вразливий, якщо так залежить від неї, він щосили опирався думці, що її єство виключало його зі свого світу. Немов цим поставлено під питання джерело його порятунку.

— Дерева тоді оживають, а люди — десь осторонь буття, яке мало цікавить і дерева, і мене, — сказала вона.

— Себто.

— Так.

— Власне, ми завжди зайві, — сказав. — Ось так.

Але потім вона збагнула інтонацію його голосу.

— Навіщо ти так?

Вона все ще була на півкроку попереду, але тепер її ліва рука простягнулася до його руки і зіперлася на неї. Зігнута рука, як на першій прогулянці, вела його майже так само автоматично.

— Я не мала на увазі тебе.

— Знаю. Всі ми виключені з твого королівства дерев і ланів.

— Ось бачиш, який ти.

— Я в гарному настрої зараз.

— Ти злий.

— Ні, лише іронічний, — сказав. — Ми немов відлучені!

Нахилив обличчя до неї, а вона йшла випрямлена і якась особлива, і дивилася поперед себе.

— Хочеш сказати, що й для мене знайшовся б куточок у твоєму лісі.

— Ти завжди в мені. — І була задумана, немов поволі поверталася до дійсності. — Де я, там і ти.

— Мій скарб, — сказав він. — Мій малий скарб.

— Так. Твій «малий» скарб.

— Мій «малий» великий скарб.

Краплі переставали падати і, немов перезрілі виноградини, розліталися на землі м’якими кульками.

— Немов відвідини бога Пана, — сказала і побігла.

Коли наздогнав її, шурхіт густого дубового листя над ними був музикою на вершині дірявого та пустотливого купола.

— Як у таборі в поході, — сказала вона.

Він хвильку почекав, щоб цей спогад у ній достиг зрілим плодом, щоб зірвати його також і для неї, і привести її до себе з дозволу її товаришів по табору.

— Не знаю чому, але поруч з тобою все здається можливим і ніщо — остаточно не втраченим, — сказав він.

Помовчав.

— Це, мабуть, тому, що мені здається, ніби я в очікуванні неймовірного нового народження всіх речей.

Коли його долоні обійняли її стан, він трішечки відсунувся від стовбура і м’яко припав до неї, немов гусениця, яка готується до наступного руху. І вже хвилею здійнялися її вуста і самі розтулилися, готові прийняти те, що водночас і самі пропонують. Завжди неторкані, навічно засуджені на недорослість. Тоді його рука торкнулася шершавого стовбура дуба, і перед його очима виникла вона — її хода серед дерев і кущів. Треба ввібрати все це у себе, подумалося. І знав, що шукає невинність, якої не може досягти. Але водночас відчував, що й далі ревнує до її співжиття з природою. Але цього в неї не відібрати, швидко сказав собі. Достатньо, що він знає, що потрібен їй навіть тоді, коли вона на самоті з деревами. Лише це. І його рука твердо зіперлася на стовбур дуба. Так він добре відчував близькість дуба, його ж руки були між нею і деревом. Його руки — зв’язок між деревом і нею. І таким чином товаришування дуба з нею було теж і його товаришуванням з ним.

Краплі сипалися крізь віття, пробивалися між їхніми обличчями, поїли їх живильною вологою, змочували твердий стовбур, що оповив свій ранимий вміст шершавою корою.

XXXVII

Лист я каштана ще не готувалося змінити свій колір, але в ньому вже була та важка зрілість, що забарвлює у брунатне плоди, і дрібний хвостик уже не витримує цієї ваги. Та особлива теплота, яка не пече і вже не душить, бо така рівномірна, ніби регульована температура повітря в оранжереї. І здається, що пори року домовилися про спільний клімат, теплий, мов вода на літній мілині; і людським почуттям і думкам, здається, врешті пропонується спільний знаменник, який подолає всі суперечності.

Отож той лист, що несподівано випав із Віхертової книги, видався особливо недоречним. Узагалі-то він не дуже хотів читати роман, але оскільки Арлетта його так хвалила, вирішив це зробити, і врешті, подумав собі, серед прощально спокійної і синьої осені жваво вийде на світ Божий життєвий досвід німецького письменника.

Але через цей лист Die Majorin (Пані Майорова) знову залишилася осторонь. Спочатку він механічно схопив складений навпіл листок із ліжка і встромив у книгу; але тієї ж миті уже встромлений листочок відкрився, і з’явився широкий і жирний почерк. І здалося, немов на нього насунулася зловісна тінь.

«Дорога мала,

чому Ви не прийшли? Чому змушуєте страждати серце, яке й миті не може без Вас?

Завтра після обіду я знову чекатиму на Вас і післязавтра також. Але прийдіть обов’язково, бо Вас неймовірно жадає

Ваш Антуан».

Вона не ходила, сказав до себе. Але відчував, що закидає їй те, що вона отримала цього листа. Вона нічим не завинила, але все одно він їй нерозсудливо закидає це. Але що вона може, коли вона така ж нерозсудлива, як і її рухи, коли встромляє лист у першу книгу, яку витягне з полиці, і вже наступної миті забуває про це і пропонує йому її прочитати?

— Що вже досить? — запитав Ів.

— Щось ніяк не можу почати.

І йому було незатишно, що Ів встряє в його роздуми, але водночас подобалося, що може бути незалежним від її дитячих пасток.

— Прусський автор, — сказав. — Може, це дурниці, але мені несила подолати в собі спротив.

— Дуже зрозумілий спротив.

— Особливо коли там спротив був неможливий.

— Добре охоронялося, так?

— Справа навіть не в цьому, а в усвідомленні, що печі день і ніч пожирають людські кістки, і їхній дим пливе над бараками, і все це робить людина з людиною. Жах, від якого у виснаженому тілі починає знесилюватися людська сутність, ще до того, як флегмони загноять ноги чи пронос висмокче тіло. Душа починає знесилюватися, дух, чи як ми ще там хочемо називати життєві принципи, які дають стрижень нашим устремлінням.

Ів хитнув головою.

А що це він сьогодні переймається цим? — подумав.

— Але я дещо читав про бунти в таборах, — сказав хлопець.

— Це було вже безпосередньо перед закінченням війни. Звісно, дехто собі цим врятував життя, але вже тоді все було вирішене. Одинадцять мільйонів європейців уже перетворилися на попіл.

— Одинадцять мільйонів... — І його слова мали відгук щирого здивування.

— Я був свідком одного бунту. Взагалі-то це не був бунт у тому сенсі, що ми зараз говорили; це був чин однієї людини. Але для мене він мав значення справжнього бунту. Може, через місце й обставини. Може, через те, що був цим бунтівником санітар, тобто людина, яка мала там до смерті такий же стосунок, як і я.

Навіщо він це йому розповідає? Бо Ів сам його спонукав? Бо такий недосвідчений і молодий, що бажає вражаючих оповідок? Але було це таке близьке минуле чим завгодно, тільки не казкою, може, правильно, якщо хтось почує дрібку з того, що вже зараз перетворюється на легенду. Тому продовжив:

— Зранку сонце вже осяяло неймовірно довгий ряд вагонів, тобто відкритих ящиків зі стоячими останками, що мали за дах лише німецьке небо. Всю минулу ніч тривало закопування ста шістдесяти трупів біля самої колії, і він, той санітар Янош, керував роботою. Зовсім новою роботою, бо вперше після довгого часу наші мумії не потрапили в піч. І хоча двадцять п’ять чи тридцять вагонів уже тиждень були без їди, а тому вантажівки коло локомотива наповнювалися ще швидше, — людина втішалася тим, що вільну природу навколо неї заливає сонячне сяйво. Янош, незважаючи на нічну роботу, зіскочив з вагона свіжий і рухливий, так що здавалося, ніби злилися в ньому всі іскорки, які ще тліли в тілах умирущих. І через нього й сонце я теж встав, хоча б радше лишався під коцом, у кутку зачиненого товарного вагона.

Перед вагоном стояв хлопець-поляк і долонею лівої руки гладив суху праву руку, а в цей час Янош оглядав її. Тоненький п’ятирічний хлопчина з поголеною головою, блідий і зелений, бо п’ять днів і шість ночей нічого не їв. І раніше есесівець стріляв саме через те, що ці скелети збіглися до вагона, який самотньо стояв на сусідній колії, наповнений картоплею. Малий був серед них, і куля влучила йому в лікоть.

— Який замазура... — Янош по-батьківськи бурмотів до малого. Саме тоді проходив повз них унтершарфюрер з сухуватим обличчям. І Янош рвучко озирнувся.

— Свинство, — сказав він. — Через якусь картоплину, а вони ж п’ять днів не їли!

Унтершарфюрер йому погрозився і пішов, а Янош продовжував перев’язку.

Як вам коротко розповісти найголовніше? Я був добряче виснажений, мені не хотілося залишатися надворі, тому я знову подався до вагона, загорнувся у коц і ліг. Не знаю, як довго я так куняв, коли два есесівці, які нас вартували, розпочали розмову з кимось, хто зупинився перед вагоном. Йшлося про Яноша. Та тепер розмова була про розстріл, потім хтось сказав, що його несуть, і я тоді встав і підійшов до дверей. Справді, йшло двоє, вони тримали тіло в сірій шматі. А що ж я хотів, подумалося, він збунтував, вважав, що війна скоро закінчиться. Хоча я щосили волів би відчувати, що, хоч я і загорнений у коц, мене морозить і трусить від холоду, і що підлога вагона під моїм плечем і моїм стегном тверда.

— Це жахливо, таке пережити. — Ів подивився запитально і водночас якось налякано. Хлоп’яча веселість зникла з його щік.

— Коли людина з дня у день живе поруч із кощавою з косою, вона звикає до неї.

— Це неможливо.

— Навіть не помічає, коли вона стає для нього своєю.

Ів дивився на нього; в його погляді були водночас і подив, і сумнів.

— Не дивіться на мене так, — сказав Радко Субан і усміхнувся.

— Я питаю себе, як ви можете говорити про це так просто?

— Біля смерті все стає просто.

— І як ви можете при цьому всміхатися?

Я усміхнувся вашій молодості.

— Розумію. Маєте велику перевагу над нами, бо ви були свідками таких подій.

— Навпаки. Ви маєте велику перевагу, бо можете зробити так, щоб ваш світ не зруйнували, як наш.

Він усміхнувся.

— Ну а тепер я можу взяти в руки німецьку книгу, — сказав.

— Жартуєте, — сказав Ів і переклав ногу; і це було, немов він перевів подих після небезпеки, якої випадково уник.

XXXVIII

Темрява поволі відбирала барви в неба і дерев, атмосфера почала холонути; здавалося, ніби холодна ніч легенько ковзає донизу схилом, яким дорога підіймалася вгору.

Сказав:

— У цьому садку я колись чекав на тебе.

— Я була впевнена, що ти не прийдеш, бо в попередній вечір ти пройшов повз мене.

— Повз тебе і панну Рев’єр.

— Так, я була із Клер.

— Через неї я почувався під тими яблунями, мов Робінзон.

Може, краще було б мовчати, не витягати це на світ Божий. Бо їхня розмова могла обернутися тяжкою.

Тоді вона обернулася.

— Що тобі сьогодні? — і простягла руки до його шиї.

Він дав себе обійняти і взяв її за талію.

— Ходімо, — сказав.

— А я хочу знати, — і її голос був таким ніжним, що він мимоволі усміхнувся.

— Нічого, — сказав. — Тепер уже нічого.

Взяла його за руку.

— Підійди.

І він собі думав: дай себе вести, будь таким, яким би був, коли б не читав того листа, бо врешті-решт усе саме так: ніби він його не читав, а вона його не отримувала.

Ліворуч дерев не було, а прямо коло дороги стояла маленька дерев’яна хатина з відчиненими дверима; тут вони ще не бували. І його рука вкралася в її долоню, мовляв, краще продовжувати прогулянку вздовж дороги. Але Арлетта задивилася на хатину, немов на сховок, який її врятує. І він уже відчував, як замкнений простір серед самотньої осінньої природи зблизить їх, як його колючість зм’якне в її пестощах. Тому не хотів прямувати за її дитячою рукою. Водночас йому здалося, що її близькість справді може зрушити все з мертвої точки. Адже буває, що вивільнивши тіло та почуття, легко і природно знаходиш потрібне слово, яке раніше не хотіло з’являтися на світ Божий. Її мала долоня була не лише омріяною, як у перший вечір, коли вела його крізь місячне сяйво; тепер вона асоціювалася з листом лікаря, і в її рухах він відчував розрахунок.

Ні-ні, упирався він; але самого спротиву недостатньо, якщо не маєш нічого, що замінило б тобі те, чому протистоїш. Але ж він мав її відданість, її палке бажання змінити його настрій, і цього достатньо, щоб перемогти себе і прийняти її прихильність.

— Солома, — сказала вона. І з шумом сіла, мов бешкетник, якому подобається все, що голосне та привертає увагу. — Мій малий... — І її руки обійняли його шию.

— Так, — сказав він і кивнув; її вуста розкрилися в терпкій усмішці, і її тіло всією вагою підтвердило бажання, аби між ними, як зазвичай, знову заіскрилася їхня щирість.

Взяв її голову в долоні й розчепіреними пальцями легенько розчесав м’яке волосся. Але вона відчувала, що він не вкладає в це свою душу, подумав він, жіноче тіло відає про кожен порух, чи є він щирим, чи штучним, про кожен найменший рух. І тим паче, вона запропонувала кохання і майже нав’язує його. Але чого зрештою хоче? У нього незвичайне дівча, яке вміє кохати в пастуших колибах, на соломі, бо живе з природою, як він сам хотів би жити; тобто вона саме така, як він бажає, чого ж він іще хоче? Вона нічого не вимагає і радісно віддає йому все. Розчарований, бо ще хтось побажав її? А що вона може? Що може, якщо одного разу сіла до когось в машину, і чиясь рука обійняла її за плечі?

І його права рука наблизилася до її тіла, мов у бажанні скоротити віддаль між ними, немов для того, щоб утішити її, бо так надовго залишив її саму, осторонь. Але вона це відчуває, повторив собі, вона відчуває, що долоня рухається сама собою, але у ній він не присутній, що пальці пестять її, але в їхньому милуванні немає його. І це не благородно, що пальці там, а він не з ними.

Гмикнув, немов хотів відігнати недоречну думку.

— Що таке, Радку?

— Не можу змиритися з думкою, що ти завжди щось приховуєш.

— Нічого не приховую.

— А все ж таки...

Потім їх розділило мовчання, в яке вкрався голос самотнього цвіркуна. Жалюгідне отаке кохання на соломі, серед кривих дощок, коли немає віри, яка б живила його енергією. І все це ще сумніше, якщо взяти до уваги, що надворі двадцяте століття зі своєю технікою і своїми вигодами.

— Твій Антуан тобі знову писав, — сказав згодом.

— Ні.

— Не має сенсу приховувати.

— Якщо кажу ні, то ні.

Тамував роздратування, яке його охоплювало, і відчував, що коли поквапиться, то залатати тріщини, які виникли поміж ними, буде важко. Але чому її слова такі переконані, без тіні найменшого вагання?

— Який сенс брехати в цю мить?

— А я не брешу.

В її голосі було менше спротиву і менше рішучості, але саме цей відтінок став для нього, мов пастка, яку йому наставила легковажна, але водночас недремна підступність. Немов слабкість, що прикривається кокетливістю і свідома своєї сили.

Витягнув руку з-під її голови і встав.

Хоч би щось сказала, подумав він, коли відійшов. Хоч би покликала його на ім’я, як це вона вміє неперевершено робити. Достатньо було б. Але її немов не було, і він ненавидів оцю її відсутність і той холод. У темряві вона була одним цілим із соломою, здавалося, її немає, і все це після того, як вона збурила його своїм коханням, своєю брехнею, а тепер ще й своїм мовчанням.

Він знову опинився на дорозі і почав підійматися в напрямку чорної маси соснового лісу. Його кроки були спочатку швидкими, але потроху сповільнилися.

Вона піде вниз, у напрямку дому, подумав він. Нехай іде, куди хоче, і нехай настане кінець усім цим дитячим витівкам. Але спосіб, у який вона це приховує, зовсім не дитячий. Та все ж діти теж такі вперті в своєму запереченні. Добре, але покінчимо з цим. Оскільки ж кохання потрібне, то нехай воно буде чимось міцним і надійним, а не грою, яка щодня змінюється. Гарна спокуса, яка весь час тримає людину в колі й атмосфері дитячого садка. Ringa ringa raja (Рінга-рінга-рая)[29]. І якби так тривало ще якийсь час, він би повністю здитинів і вже б зовсім не усвідомлював, звідки повернувся. Навіть тепер уже менше усвідомлює.

І задоволений був, що розповів Іву про Яноша. Вперше він розкрився. І правильно, бо Ів розумний і добрий. Неймовірно, яку кількість людських смертей він носить у собі. І яку відповідальність за все це. А тут викрутаси сновиди, яка сідає до когось у машину і каже, що не могла протистояти нав’язливій люб’язності його руки. Не могла опиратися. І якщо вона каже, що він не писав знову, значить, не писав. І він це ковтає, після того, як бачив Яноша, загорненого в коц, і Младена на кам’яному столі коло палаючої печі. Несерйозна забава з Червоною Капелюшкою. І саме тут, де тоді відчув, що вже ніби звільнився від неї. Та вже першої миті його звабила. Завжди має готову відповідь. Але де в неї межа між обґрунтованою причиною і звичайною нещирістю? «Я не фарбувала очі», — але вже здалеку видно, що вони немов у акторки після вистави. «Я не приймаю руку», — але цілком зрозуміло, чому вона її забирає. Цьому треба покласти край; бо це шалене дівча не зможе стати поруч з ним у борні за життя. Це не та жінка, яка буде ще й другом.

Але ж він їй сам сказав, що якби вона поводилася тверезо і по-материнському, то не змогла б для нього значити те, що вона для нього значить. І це правда. Не міг би їй довіритися. Не міг би бути самим собою. І це, мабуть, головне. Бути самим собою і водночас мати можливість забути про себе. Бо коли чоловічі тіла вмирали й горіли, жіноче єство не могло допомогти навіть як спогад. Особливо як спогад. І якщо жінки десь також ставали скелетами й потім згорали, то вони горіли окремо; їхня загибель не мала ніякого стосунку до їхньої, чоловічої смерті. І якщо тоді його самота була такою остаточною, то яким чином тепер вона, жінка, може отримати вхідний квиток до нього? Добротою? Але якщо її не розтерзали голодні зуби і якщо вона не згоріла в печі, то тоді її доброта не мала жіночої подоби. Тому кохання як доброта, як самаритянка, не має жодного значення. Так, жінка заради бажання. Поруч із такою був би самотній. Її присутність залишалася б на межі його таємниць. Вона дбала б про його тіло. Не втішала б хворого, а була б самицею, подивованою невтамованим багатством пристрасті. Це було б погойдування стегон і персів, здоровий ритм живого тіла на кістках. Натомість шершавої, пергаментно сухої людської шкіри. Міняти рожеве тіло за рожевим тілом, немов нову хвилю, а потім знову — нова течія, що тікає від смерті до нескінченного, чистого і солоного моря.

У кінці лісу зупинився.

Дорога тепер спускалася донизу, але в темряві це було ледь помітно. З правого боку, з півночі, дув різкий вітер.

Накотився несподіваний холод, мов у театрі, коли над сценою підіймається завіса. Але всі ці алегорії нічим не допомагають людському буттю на землі, думав він, ще трохи, й буде холодно, і тіло треба вдягнути; тоді цій романтиці з деревами і коханням у селянських стодолах прийде край. Та все ж сховатися в рибальську хатину на самотній скелі, де чути лише клекіт хвиль і крики чайок, що репетують і сваряться, так що їхні голоси скидаються на людські. Доглядати малий маяк і в тій простій роботі знайти мету і корисність своїх майбутніх днів...

Арлетта... Раптом згадав і рушив назад, де вона. Це потяг статі, але передусім це казковість. Відданість очей дитини, яка розповідає казкові пригоди. Коло неї він сам, але не серед порожнечі, яка настає після сліпого пірнання в заглибини жіночого тіла. Сам, але спраглий її невизначеності і її грайливості. З нею він знову — як дитина серед природи. І вона знає про його минуле, але його усім своїм єством вшановує і саме цим своїм єством щепиться на його живучу здатність омолодитися.

Хіба життя не що інше, як можливість щоразу нового народження?

І це він уже зрозумів, сам і з нею.

Так, її брехня. Але вона є лише інстинктивним захистом життя від того, що могло б прищепити йому смертельну бактерію.

Зупинився і підняв комір.

Це вона, сказав собі, і знову йшов. Це вона; і питав себе, чому так панікує через будь-яку дрібницю, відразу не збагнувши цього. Хоче бути зрілим і мудрим, а стає в’їдливим і нетерпимим. І звинувачує її в своєму мовчанні і своїх заблудах. Він не на висоті її кохання, ось що. І його долоня на її тілі була образою. Пошуком, як подолати відстань, певним чином пропозицією близькості, а по суті — образою для її тіла. І для її грудей, таких одвічних під його пальцями.

І покинув її на соломі, мов вуличну дівку, з якою посварився.

І охопив його вал страху.

Пришвидшив кроки.

Таким має бути переляк батька, який забув дитину на березі, думав він, і в мить, коли це усвідомив, був готовий на будь-що, аби тільки з нею нічого не трапилося, і знайшов її живою і здоровою. Він був таким нетерпимим, покинув її, немов останню хвойду на цьому сіннику. Справді нестерпний. Мов світ, з якого прийшов. У той час як вона не має жодної потреби прищеплювати все це до своєї молодісті. Жодної потреби не має.

І відчував, що повинен квапитись, поки ще є час, але водночас його лякала думка, що вже все втрачено.

XXXIX

Коли відчинив вузькі двері на сходах, все ще був у темряві, але з обох боків коридора то тут, то там під дверима пробивалася смуга світла. Десь за його спиною тихенько, мов накрите покривалом, балакало радіо.

Клямка легко піддалася натисканню його долоні.

— Не спиш? — І його голос намагався бути природним.

А в жовтому світлі, яке над її головою розливав світильник, її очі стежили за ним. У них був сумнів і вкрай занепокоєне очікування, немов усе її існування залежить від його рішення. Але у полоні її очей почувався, мов злочинець перед суддею. Водночас його охопило незвичне вдоволення від того, що може визволити її з сумнівів, які лякають її.

Сів на край ліжка і долонями відгорнув волосся з її щік; і хоча невпевненість в її очах не дала йому всміхнутися, вона відчувала прихильність, яка бриніла в повітрі й оточувала її.

— Ох, Радку...

Але ще красномовнішим, ніж розгублений і водночас прохальний звук її голосу, було стискання її рук на його шиї. І коли його долоні прокралися під її руки, щоб він увесь не опинився у владі її обіймів, її руки ще сильніше стиснули його. І він повністю віддався її запалові. І відчував, що не зможе втриматися від усмішки, бо весь організм по-своєму, інстинктивно і непереборно дивувався неочікуваному щастю.

— Ти так змерз, — сказала вона стурбовано і тверезо.

— Ні, я не змерз.

— У тебе такі холодні щоки. І руки.

— Руки?

— Немов дві крижини на моїй спині.

Вузький простір на мить заповнила тиша, і здавалося, наче розсунулися тісні стіни, й вони опинилися в обіймах безмежної природи.

І думав собі, чи це не зрадництво, що жіноча істота так вабить його своєю ніжністю? Але водночас розумів, що переповнений отою коштовністю, яка поруч нього недоторканна. Ця впевненість, замість того щоб принести йому нетерплячість, обдала його почуттям спокою і тверезої безпечності.

«Я повертаю їй почуття захищеності, — думав собі, — і це ще питання, хто з нас кого більше потребує». А водночас знав, що ця їхня збентеженість перед словами триватиме безперервно, якщо її не зрушить порозуміння їхньої близькості. Зараз це був найближчий шлях до довіри. І наче він крізь віття верболозу відкриває дорогу до тихого і ледь хвилястого русла, його пальці торкнулися синьої блузи піжами. Поволі, подумав він, без поспіху, з навмисним очікуванням поступового наближення припливу, повільного плавання коло берега і легкого хлюпотіння води поміж прибережним камінням. Так, вздовж синьої лінії, щоб крізь розріз його долоня лягла на подарований взірець, але здавалося, що його рука повинна знайти ще якийсь певний відтінок, який довершить цю форму. І було в його долоні джерело всього його чоловічого щастя, і водночас був легкий потиск його долоні останнім дотиком творця, якого бракувало для довершеності м’яких опуклостей. Немов дотик долонь гончаря до боків іще м’якої та вологої чаші.

І відчував, як її тіло приймає його пестощі; але її єство при цьому немов докладало зусиль, щоб побороти в собі приховану, далеку образу.

Раніше потрібно було довіритися одне одному, думав собі. Покинув її на соломі, а потім, коли пестив її тіло, милував без запалу. Два гріхи, які зараз можуть стерти лише його долоні. І це відчувала й вона. І забажав, щоб вона відчула в його долоні його думку. Щоб стежила за нею в його губах, які наближалися до неї, немов хотіли видобути її схвалення з найбільш потаємних глибин. Немов той поштовх, що забринить на морській поверхні, коли камінь врешті торкнеться піщаного дна.

— Ми не сміємо так відчужуватися, — сказала немов сама до себе.

— Ні. — І всміхнувся. — Але про це ми вже говорили кілька разів.

— Ти мав би довіряти мені.

— Так. Але Віхертів роман ти мені принесла сама.

— От халепа. Це ж треба було засунути листа саме в ту книгу!

— Ні, халепа в тому, що ти брешеш, мов чотирирічна дитина.

Ліг горілиць.

— Якщо так думаєш, — спокійно сказав, — краще говори відразу, і не марнуймо часу.

— Я боялася, що воно нам нашкодить. Саме цього боялася.

— Так нашкодило ще більше.

— Але ж тепер ми знову знайшли одне одного, Радку, правда ж?

— Ти все ще кажеш, що тобі не пощастило, що встромила листа в ту книгу.

— Авжеж, краще було б його подерти.

— Краще було б, якби ти не викручувалася.

— Якби я його подерла, то й непотрібно було б.

— Брехня раніше чи пізніше мститься. Навіть якщо не розкриється відразу, то потім показує цінності, які нібито покриває і які здаються убезпеченими, в іншому світлі.

— Ох, любий...

— Здається, та особа наче відчуває якусь особливу силу, що може нам зашкодити.

— Мабуть, думає, що має якесь право.

— Якесь право?

— Вимкни світло, — сказала схлипуючи. — Вимкни.

І вже чувся в темряві несподіваний і вражаючий плач. Не скарга, яка виходить із глибин, як визріла думка; а розтерзаність і відчай, в якому вся дитина, усім своїм єством, бо по той бік — лише Ніщо зі своєю порожнечею.

Спробував легенько повернути її обличчя до себе. Але її шия не поверталася, і її ноги судомно випросталися.

— Заспокойся, — сказав він і взяв її за руку, що здригалася над її обличчям. І поволі плач ущухав, немов злива, яку вітер уже розганяє, але час від часу ще посилюються окремі зриви.

Мовчання, яке потім настало, не було важким, просто тиша немов вимагала справжнього ступеню густоти.

— Тоді мене направили в третій корпус.

У голосі відчувалася ще волога сліз, але тепер у ньому переважав прихований опір, а не стримуване схлипування.

— Коли я прийшла, то була трохи невпевненою, але сумлінною, захоплена новою професією медсестри. Насправді ж була замріяним дівчам, яке живе ще в атмосфері туристичних походів з однокласниками. Зустріч із Філіпом цього настрою не змінила; та ніч із ним була немов продовженням товаришування коло таборової ватри.

Помовчала.

Потім переконано сказала:

— Так, я була його. Бо тут опинилася в звіринці, де голодні очі з усіх кутів чигають на тебе. Ходиш кімнатами і весь час боїшся жартів і натяків, які безперервно сипляться на тебе. З’явишся на терасі, — чуєш гамір голосів і двозначний сміх. І нікого немає коло тебе, і нікому довіритися. Філіп? Кілька разів я йому писала, і він навіть відповів, але я мала б поїхати до нього. Для цього у мене не було достатньої відваги. Я боялася богемності, життя з дня на день. Так я робила зусилля над собою. Було важко, бо я з самого початку все зіпсувала тим, що показала своє справжнє обличчя. Ходиш строго і холодно, та все марно. Насміхаються з тебе, кажуть, що тобі не личить прикидатися недоторканою. І це злить ще більше, бо знаєш, що вони праві. Але якраз тоді наблизився Жан. Він мені подобався, бо завжди тримався осторонь від тих, хто набридав мені своїми жартами. Високий, з допитливими очима й іронічною посмішкою на тонких вустах. Іноді здавався мені схожим на Філіпа, а ще, крім усього, переважно малослівний. Спочатку я його боялася. Мала враження, що він робить усе з розрахунку і само-впевнений. Отже, я була весь час в обороні, від початку і поки все не закінчилося. Але, можливо, мене ця невизначеність і пошуки приваблювали. Спротив до того, що він у своїй тверезій поведінці вважає, ніби я йому належу, був водночас і спокусою перед невідомим. Потроху я вже не так рішуче відганяла його, коли він під якимось приводом приходив до амбулаторії та затримувався коло мене. І хоча я боялася тих відвідин, іноді мені здавалося, що це просто оборона перед іншими. Одного разу я прийшла до амбулаторії після вечері. У мене був важкохворий, і я не хотіла, щоб він чекав на нічного чергового для уколу. І Жан про це знав, і коли я повернулася від хворого, чекав на мене в парку, і ми сіли на траву. Він схопив мене в обійми і сказав, щоб я не пручалася. І потім одного разу прийшов в амбулаторію, а коли я хотіла втекти, сказав, що коли кричатиму, буде гірше, бо всі дізнаються. Але всупереч тій безглуздій боротьбі я призвичаювалася до нього і потай визнавала його перемогу.

Тимчасом ніч згустила свої кола, так що тиша стала майже відчутною на дотик.

— Дурним було очікувати чогось іншого, але я була такою ображеною, коли йому розповіла, що зі мною. Немов безголовою була. Не тому, що він був таким холодним, просто я була зовсім не готова вирішувати такі питання. Так, нерозумно було звернутися до районного лікаря, але я зовсім нікого не мала, хто б мені допоміг. Немов тепер бачу: всюди на дорозі повно німецьких вояків, потім я опиняюся в його кабінеті. «Щось я у халепу втрапила», — сказала з різким смішком. «Справді втрапила», — сказав він потім, коли оглянув мене. Але було помітно, що йому легше, що я така цинічна й насмішкувата. І адресу мені дав без вагань. Ця знає свою роботу, мабуть, подумав собі він.

Помовчала.

— Відтоді він ніби має якісь права, бо мусила оголити перед ним своє тіло, і він мацав його своєю великою рукою.

Її рука посунулася і пошукала його.

— Ох, Радку...

Але тієї ж миті рука знову відсунулася.

— А як було після того? В тієї жінки? В тій кімнаті, яка пахла злочином, і вона нахилялася над моїм тілом, майже занурювалася в нього. Немов пошесть, що хотіла проникнути в мене. Ох, мамо! Що б я тоді тільки віддала, аби опинитися в твоїх обіймах! І потім у тій кімнаті під дахом, зі страхом, що стечеш кров’ю, і зі спокусою викинутися в глибочінь похмурого паризького двору. Той останній лист, якого я тоді написала мамі. Але ти слабачка і нікуди не вистрибнеш, і тобі гидко ще й від цього. І блукання коридором; тіло, яке корчиться і кривавить, а твоя свідомість не спить. І потім повернення сюди — краще б я ніколи не бачила цього краю. І подорож поїздом уночі, коли дрімаєш від слабості й побитості. А коли вийдеш, то розумієш, що вийшла на іншій станції, і бредеш у темряві розбитою дорогою, спотикаєшся об каміння, підіймаєшся косогорами, немов уві сні, коли тебе мучать марева. І страх, що тебе десь схоплять німецькі вояки. Поки врешті не постукаєш до самотньої хатини зі світлом в кімнаті, і господиня дивиться на тебе, мов на примару, та все ж стелить тобі в маленькій кімнаті, дуже схожій на твою удома, де спиш із Жозефіною. І стінний годинник десь б’є, як наш.

Мить по тому її жалість знову розпливлася вздовж усього тіла, так що придушене здригання, мов напливи рівномірних хвиль, прокочувалося її тілом. Знову стала вся скам’яніла, й випростана, і вперта, що його майже лякало.

Взяв її за руку і поклав її долоню в свою. Хай її тіло лишень заспокоїться, думав він; коли плаче, її тіло — немов тіло людини, яку трусить лихоманка, таким може бути лише довго стримуваний плач, який зрештою вибухає.

— Тепер я тобі видаватимуся огидною, знаю. — І схлипування сіпало її слова на склади. — Тепер ти інакше дивитимешся на мене.

— Я буду багатий думкою, що ти мені довіряєш.

— Ох, Радку...

— Так. Іще перед тим, як я знайшов лист у книзі, мені багато разів здавалося, ніби існує небезпека втратити тебе.

Вона мовчала.

— Надто швидко я стала твоєю, — сказала за якийсь час.

Так, якщо людина подумає, що перед тим пережила. Але водночас бачив її, як веде його крізь місячне сяйво, і як веде його її маленька ручка, котра твердо тримає його.

— Може, — сказав. — Але водночас ти, мабуть, відчувала, що своєю прихильністю ти щось вивільниш у собі.

— Із співчуття хочеш бути добрим?

— Ніякої доброти в цьому немає. Принаймні в цей вечір ти сказала правду.

— Що я сказала?

— Що ми, колишні депортовані, великі бідаки.

— Щось же мала сказати.

— А могла б тоді сказати й щось інше. І в жарті, і в скруті людина собі зазвичай допомагає тим, що притаманне її природі.

— Може, й так.

— Перед собою і перед іншими ти грала роль уже досвідченої жінки. А це була ширма.

— І тепер ти мене зневажатимеш.

— Наше кохання звільнить нас від мого і твого минулого.

— Ти певен цього, Радку?

— У чомусь ми обидвоє просто неофіти.

Хоча мовчала й лежала коло нього на спині, не обернулася до нього, як би це зробив хтось на її місці.

— Коли ти мене покинув у тій хижці, я якийсь час лежала, мов сторопіла, — сказала вона. — Потім встала і пішла дорогою. — Волоцюга, волоцюга, — повторювала собі, і сльози заливали щоки.

І тоді її тіло різко повернулося, її руки простяглися, як у той момент, коли він зайшов до кімнати.

XL

Відчував приховане, змовницьке задоволення, що напоєний її отрутою, яка приносила образи весни.

Аркуш зеленого паперу.

«Сьогодні по обіді я перекинула через плече торбу і подалася до своєї ферми. (Як довго ще триватиме цей повоєнний час, коли не можна знайти масла в магазинах?) Було досить холодно, але я пішла з добрим запасом тепла і на дорозі рухалася, як повільний атом. В лісі не було морозяно, мертві листки терлися під жорнами моїх підошов, знайома стежка невиразно в’юнилася поміж дерев, трава наїжачилася і вкрилася. Спочатку зустріла дівчинку з псом, він підійшов і понюхав мене, коли впізнав у мені «товариша», висловив свою приязнь до мене. Потім бачила старого, зігнутого під важким оберемком дров. На голові був обшарпаний, потертий і на самі очі натягнений капелюх. Він подивився на мене майже люто, і його очі були повні якогось докору (можливо, я надто переможно ступала, а він, такий старий і змучений, ледве совався).

Кухня селянського господарства була тепла; пес спав коло вогнища, мисливська куртка висіла на стільці, рушниця на стіні; серце настінного годинника билося повільно і ваговито. Колись мусимо разом сходити туди, хочеш? Якогось дня, коли зможеш зректися своїх книг, і я буду достатньо рішуча.

Коли поверталася, серед неба сяяв прозорий місяць, і блискітки на траві ледь відгукувалися до нього».

Стукіт у двері.

Тієї ж миті увійшла.

— Сам?

Схилилася, і її губи припали до нього.

— Тобі шкода?

— Як тобі таке спадає на думку!

Озирнулася по кімнаті, немов розчарована.

— Дивно, що ти сам.

Усміхнувся.

— А Ів симпатичний юнак, — зауважив він.

— Звісно. Ще дуже зелений, але симпатичний.

Пішла до дверей на терасу і повернулася.

— Тепер ти злий.

— Він грає в більярд у фойє.

Але вона не зрозуміла шпильки. Стала коло ліжка Іва і, схиливши набік голову, читала назву книги на нічному столику. «Історія кінематографа», — промурмотіла сама до себе.

Зібгав ноги і подивився в книгу, яку підтягнув до себе, зігнувши під покривалом ноги. Прийшла для того, щоб утвердитися перед Івом, і тепер у неї відняли цю можливість, подумав він. Тепер, звісно, не показує цього, але рухи — своїм шляхом, а вона їх не усвідомлює.

— Я принесла тобі масла.

Підійшла до тераси і на мить стала коло перил.

— І мені?

— Ти ж просив.

— Просив і раніше.

— Це означає, що досі мені його давали мало, і я все віддала Ріве.

— Звісно.

Тоді повернулася до його постелі.

— Що тобі?

Усміхнувся.

— Нічого.

— А все ж таки...

— Пусте. Я задоволений, бо щойно продав цигарки і можу тобі дати гроші за масло.

— Дурниці! — сердито махнула рукою.

— «Players» — дуже популярні цигарки. Дяка Червоному Хресту, що нам їх дає, — сказав він.

— Ох, прошу тебе!

Сіла йому в ногах і поправила волосся на чолі.

— Щось не так?

Її очі тепер справді присутні, подумав він, протверезіла і повернулася зі свого світу.

— Усе добре зараз, — сказав і усміхнувся.

— Зараз?

— Ні-ні. Увесь день я в гарному настрої.

— Я б не сказала! — І присунулася ближче до середини ліжка — рвучко, відразу, не допомагаючи собі руками; ногами не могла і так, і так, бо вони не торкалися підлоги.

— Я серйозно, — сказав він. — Відколи прийшов твій «лісовий» лист.

Озирнулася на терасу.

— Бачиш, сьогодні повітря знову осіннє, і не віриться, що попередні дні було так холодно.

— Справді.

І подумав, що знову був несправедливо в’їдливий. Почувалася розкуто, бо була природною, мов колись, і незабаром вже не буде навіть усвідомлювати, що їй вдалося позбутися докучливого минулого. І вже зараз шукала визнання своєї нової свідомості, і зрозуміло, вона розчарована, бо не застала Іва. Нічого дивного, якщо через знову віднайдену радість іноді й пококетує; це оптимізм, усвідомлення життєвої сили, це добре.

Устала і пішла до тераси, вийшла і знову повернулася.

— Мушу йти.

— Уже?

Зупинилася коло ліжка Іва, немов нікуди не поспішала. Усе ж була рада його побачити. Показалася б і розпашілася від того, які враження справила на нього її дотепність. Це потреба за чимось, що змінило б одноманітне повсякдення, тому дріб’язково на це зважати.

Але йому це заважало, і йому знову здавалося, ніби вона замішувала їхній зв’язок на брехні, бо ця її метушня не була осмисленою, навмисною, а інтуїтивною, і тому набагато глибшою. Його світу їй не вистачало. І всі ці хованки з лікарем, який домагався її, були тепер щирою невинною грою в порівнянні з цим її сьогоднішнім настроєм. З цією потребою виставляння напоказ свого нового народження. Вона позбулася кокону, який її сковував, і метелик тепер хотів надолужити всю вимушену скутість. А він відчував при цьому, що є для неї лише трампліном.

— Що читаєш? Усе ще про Оділь? — запитала.

— Так.

— Вона схожа на мене?

— Іноді аж занадто.

Раптом почувся дзвоник, у коридорі наближалися голоси.

— Уже піду.

Підійшла до нього і знову відійшла, немов її вхопила якась круговерть.

Двері різко відчинилися, і до кімнати увійшов Ів. Власне, увірвався, немов порив вітру, який швидко закручується з-за рогу. Повис на клямці, а спиною оперся на зачинені двері.

Тієї ж миті помітив її і жартома нахмурився.

— Доброго дня.

Додав:

— Помагаємо собі, як можемо, — іронічно всміхнувся і пішов до свого ліжка довгими кроками, з ледь зігнутими плечима, немов глузував сам з себе, як клоун.

— Чудово, що ви завжди в гарному настрої, — сказала вона.

— Чудово, кажете?

— Охоче б переселилася до вас!

— Прекрасно, — мовив він і сів скраю ліжка.

Вона вийшла з тераси ближче до Іва.

— Запізнілі відлуння пубертату, — іронічно прокоментував Ів своє блазнювання.

— Мене чекає Мінетта, — сказала тоді задумано. І підійшла ближче до постелі Радка. — О, так. — І повернулася до нього. — Забула тобі сказати, що в мене є Мінетта.

— Мінетта?

Але вже обернулася до Іва.

— Так! Ота ангорська киця, яку мені обіцяла пані Рамон. Я тобі розповідала.

А розтлумачувала Іву:

— Вона така неймовірно мила, коли рухається, мов клубок рудуватої вовни.

Ів сказав:

— Не люблю котів.

— І я теж, — додав Радко.

— О, це незвичайне створіння — вигукнула вона.

— Справді не можу уявити, — весело сказав Ів і відкинув пасмо волосся з чола, — щоб я оце завів кота!

— Ви невиправні, — сказала вона і рушила до виходу; але це, мабуть, було більше через те, що Ів скинув капці і влігся у ліжко.

— Бувайте, — сказала. — Будьте чемні.

Схилилася над Радком і вустами торкнулася його щоки.

— Чемні в міру можливостей, — уточнив Ів і сягнув рукою по «Історії кінематографа».

Запала мовчанка.

Він подумав, що вона нахилилася лише з одного боку його щоки, а з іншого, через Іва, — ні. Було це, мабуть, із почуття відокремленості, яке їй раптом принесла їхня — Івова та його — тепла злагода.

XLI

Ніч пахла зимою, гострий подих вітру окреслив світлі зірки. І він побачив німецьку землю, сніг і стежки на ньому. Круппові возики. Стукіт дерев’яних черевиків об вигнуте залізо дна. Але прогнав ті картини. Хоча усвідомлення того, що він володіє такою потаємною власністю, теж допомагало йому позбуватися неприємного самопочуття від запросин панни Ренар на танці. І відчував, що зв’язок між ним і Арлеттою змінюється. Вона не могла відмовитися від танців; немов це щось життєво необхідне. І якби не несподіване директорське запрошення для нього, вона була б там без нього, — вільна і розкута.

У корпусі для медсестер світилися вікна і скляні двері першого поверху; як в оранжереї, лампи якої осявали довкола дерева, вночі зазвичай не видні.

Пари розходилися, поверталися до своїх стільців, розставлених рядком уздовж стіни. Панна Ренар йому заохотливо всміхалася. Маленька, шістдесятилітня; її щоки трохи пашіли, але очі однаково лишалися пильними.

Арлетта вийшла до нього з товкотнечі.

— І ти тут, — здивувалася вона.

— Атож, панна Ренар так наполягала...

— А я?

— Ти ж уже вибрала пару.

— Не будь таким! Я вже сто років, як не танцювала!

— Мабуть.

Але він відчував, що не має права включатися до її світу, який для нього був геть нецікавим. Але ж звідкись має надходити до неї приток радощів і безтурботності?

— Ходімо. — Тримала його за руку і повела за собою. І його зараз не збентежила її рука, яка так здивувала його місяць тому, серед ночі, неподалік від цієї будівлі. Немов не було ніякої різниці між безвідповідальністю її руки і наївністю публіки, що забавлялася.

Те ж саме і зі знайомствами. Ось Марі з другого корпусу. Невибаглива дівчина, яку мамуся сумлінно навчала гарно поводитись. Сухувата Ізабелла — сорок років, тонкі цинічні вуста, окуляри, цигарка між пальцями, жовтими від нікотину. Працює в лабораторії, де їй правлять за товариство переважно Кохові палички. І, нарешті, світловолосий нічний сторож із широким обличчям і стереотипною усмішкою; bon diable[30], сказала б Арлетта.

— А пана Мішеля ти знаєш.

— Міг би займатися чимось доречнішим, ніж світити в очі сплячим чоловікам ліхтариком, — скривилася Ізабелла. Здавалося, що її приплющені очі за товстими лінзами ні на кого не дивляться і відокремлені від усього навколишнього.

Усі засміялися, а Мішель зітхнув:

— Служба є служба. — І був збентежений, як усі простуваті чоловіки від різких нападок жінок.

— Він шукає лише тих, кого немає, — докинув Радко.

— Це гірше, — немов сама до себе буркнула Ізабелла.

Озвалося фортепіано, і Арлетта взяла Радка за руку.

— Ви дозволите? — сказав він до Ізабелли.

— Немов іншими днями ви когось питаєте про дозвіл, — зауважила та.

— Вона жахливо кисла, — шепнув Арлетті, коли вони вже оддалилися.

— Звісно, але вона така завжди і з усіма. Однак вона мені подобається.

— Розумію, — кивнув він.

І подумав, що власне Ізебеллин настрій найближчий до його почувань, лише вона щиріша і послідовна в своїй в’їдливості. Спостерігав за тими, хто танцює. Деякі обличчя були молоді, деякі були навіть милі. Ота блондиночка, наприклад, з обличчям Джоконди, але без її усмішки. По інших було помітно, що вони тільки-но зняли білі халати і білі хустки з голів. Немов для кожної це був її образ у білому; і та мішанина несподіваних з’яв створювала враження штучності. Це як у жіночому пансіоні, коли дівчата перевдягаються, щоб грати чоловічі ролі. Чоловіків було небагато. Усі знайомі, окрім того, який танцював із Джокондою.

— Нове надбання?

— Так. Чиновник.

— Здається, він добре порозумівся з Джокондою.

— Із ким?

Але не стежила за розмовою, очима шукала пару, про яку йшла мова.

— Ах, так, — сказала згодом. — Справді схожа на Джоконду, ця панна Вердьє.

Але сама пасла очима донжуана, якого хто знає, яка лиха доля закинула в цей закуток.

Коли фортепіано затихло, він побачив скривлені Ізабеллині губи і наблизився до неї.

— Дозвольте сісти? — сказав.

— Авжеш, лише коло мене вільний стілець.

Але навколо очей зібралися зморшки, які були доповненням до іронічної посмішки.

— Навпаки, це добре, — галантно усміхнувся він.

— Добре лише те, що може схвилювати. — І взяла цигарку до рота. — Те, що збуджує.

— Не знаю, чи є щось більш збудливе, аніж жіночий розум.

— Жартуєте? У жінки, безсумнівно — об’єм грудей.

— Якщо для когось важливіші груди, ніж розум, то так.

— Пусті балачки.

До неї підійшла стара медсестра; нахиливши голову, щось говорила їй на вухо.

Якби вона викинула геть окуляри і по-іншому зачесалася, її обличчя не було б таким негарним, подумав собі; і ті зморшки біля вуст можна пом’якшити, — вони ж бо через постійне в’їдливе гарикання. Потім подивився на Арлетту. Вона сиділа біля Марі, і тієї миті, на фоні Ізабелли, вона здалася йому такою дитиною. Може, через неї й він теж став якимось інфантильним і безвідповідальним? І хоч він знав, що недоречно порівнювати її з розчарованою сорокарічною жінкою, і усвідомлював, що й Арлетта розумна, але це відчуття було, і воно мало багато відтінків, а тому позбутися його було нелегко. Вони сиділи втрьох — вона і Марі по боках, а отой нічний сторож посередині. І сміялися. Арлетта особливо щиро, показуючи низку дрібних зубів і по-дитячому весело закинувши голову. Її маленька долоня відпочивала на Мішелевому стегні. Не на коліні, що ще було б природніше, а значно вище, долонька вмостилася наче в теплому гніздечку, немов рука трирічної доньки на батьковій нозі.

— Спекотно, — раптом устав він.

— Нічого, танець вас охолодить, — сказала Ізабелла.

Але тепер він не дочув її іронії. Відчував, що його усмішка силувана. І став перед Арлеттою і Мішелем, щоб сховати від чужих поглядів її руку, але здавалося, що вже й Ізабелла помітила її і здогадалася про причину його збентеженості. Але, нехай, це навіть йому в поміч. І захотів, щоб знову зазвучало фортепіано, щоб його звуки розбудили її долоню з того затишку. Водночас боявся, щоб її пальці мимоволі не почали ворушитися на тому місці.

Але, на щастя, знову почалися танці.

Він підійшов до Ізабелли і вклонився.

— Ні, — відмовила вона. — Сухі поліна вже не скачуть.

І запалила нову цигарку.

— Я застрахована від усіх спокус. — І наморщила чоло, а її очі за лінзами скептично звузилися. — Вона не засмутиться.

— Я вкраду його в тебе, — шепнула Марі до Арлетти.

І оскільки голос фортепіано розбудив Арлеттину руку, він почувався розчавленим. Через почуття незалежності. Вона там, а він тут, окремо від неї. Не повинна виводити з рівноваги; він має судити про неї відсторонено і не допустити, щоб вона стромляла свої дитячі пальчики в його світ.

Підійшов до Марі і запросив до танцю.

— Я думаю, що вона засмутиться, — сказала Марі.

— У неї був прекрасний настрій ще до того, як я з’явився.

— Ви злий.

— Можливо.

— Так, справді, — сказала зі сміхом.

— Схоже на те, — сказав і тісніше притулив її до себе.

А вона жваве дівчисько, подумав. І побачив здивоване обличчя Арлетти, немов вона раптом усвідомила несподівану зміну. Він був вдоволений, що вона збудилася; час їй дорослішати. Водночас відчував, що вона образиться, бо не знає про його реакцію. Йому подобалося усвідомлення самостійності, але водночас він розумів, що таке почуття полегшення хибне. Оскільки Марі пригорталася чуттєво, він опинився в полоні запаху її чорного волосся; і саме через цю близькість в ньому не було найменшого спротиву. Але однак не було отієї привабливості жіночого тіла, як це було з Арлеттою. Всі інші були просто звичайні жіночі тіла. Її ж — іще невідкрите, як і першого дня. І все мало лише початися, як тієї ночі, коли недалеко звідси вона бігла в місячному сяйві з босоніжками в руках. При спогаді про спокій лісу в тиші літньої ночі йому видалося зайвим все це гамірне товариство під лампами, що крізь скляні двері кидали світло на оголені, настовбурчені дерева. Немов цей натовп вгніздився у просторі, що належав лише їм.

XLII

Було помітно, що вона зачарована.

І донжуан був ще стрункішим коло маленької, притуленої до нього фігурки. Про те, що їй не було байдуже, що танцює з ним, — не варто й говорити.

— Самі?

— Ви, панно Жільбер! — І зрадів, що вона рятує його зі скрути.

— Вона. — Кивнула і скромно всміхнулася; сиділа на стільці під стіною, мов пацієнт, який чекає в приймальному покої перед кабінетом лікаря. Без білого халата вона здавалася ще прозорішою і ранимішою; а густе світле волосся тепер оживляло вузьке обличчя, яке без білої хустини було не таким блідим.

— Можна запросити вас на танець? — вклонився.

І подумав, що вона була б гарненьким жіночим створінням, якби могла лікуватися сама, замість того щоб дбати про пацієнтів, які часто не такі хворі, як вона.

Вона була легкою, мов піна.

— А панна Дюбуа?

— Танцює з донжуаном.

— Ви добре подбали про зміну! — Її сірі очі усміхнулись з-під білого чола.

— Тут мало чоловіків, — зітхнув він. — Треба було покликати на допомогу хлопців з другого корпусу.

— Ой-йой-йой, не кажіть мені про них!

— Вони ж чемні.

— Харцизяки, а не хворі.

— Йойо піде у вогонь за вас.

— Не кажіть мені про нього!

— Ну, він може трохи галасливий.

— Та це ж справжній дикун!

— То лише на перший погляд. Насправді він м’який, мов сметана.

Він відповідав механічно, немов грав у слова, які заздалегідь приготував. Подивився на Арлетту; чепурун їй щось жваво розповідав, вона ж його замислено слухала. Задивлена на нього, як на оракула.

— Не кажіть мені про нього, — сказала панна Жільбер.

— Він, такий високий і міцний, у вогонь би кинувся заради вас.

Так дивиться на отого жевжика, думав собі, немов визнання його винятковості має вирішальне значення. Авжеж, так вона дивиться й на Іва...

Відпровадив панну Жільбер до її стільця. Трохи втомлена, але задоволена, зауважив собі.

І пішов шукати Арлетту.

Не бачив її, бо загубилася в юрмиську. Водночас відчував, що вона кудись зникла. І був твердо переконаний, що її напарника також немає. І коли це зрозумів, весь його неспокій зосередився навколо цієї думки. Байдуже, що її немає, якщо той у залі. І очима шукав суперника, хоча кепське передчуття випереджало пошук. Їх не було. І він збунтувався проти раптового туману поразки, який поволі огортав його. Немов напад із засідки, який своєю ницістю роззброює і калічить. І уявив її кімнату на поверсі, і стало йому все зрозумілим. Але наступної миті він уже соромився цієї думки. Мабуть, просто прогулюються у вестибюлі, чи вийшли на свіже повітря, — цілком зрозуміло при такій задусі. Добре на якийсь час відчинити скляні двері...

Він вирушив у напрямку вестибюлю, але йшов навмисне без поспіху. Втікав від тієї гри і усвідомлення свого приниження. Треба бути байдужим і напнути на обличчя роблену посмішку, бо саме йшов повз юрмисько, в якому, мов матка у вулику, панувала панна Ренар. Він легенько вклонився, немов не смів їй перешкоджати своєю присутністю і водночас вдавав, що заклопотаний своїми пошуками.

У вестибюлі не було нікого; лише біле світло заливало порожні сходи, що виходили крізь відчинені двері у парк, з яких віяло холодом.

Це добре, думав він, врешті, лише природа завжди справжня. І знову в нього було враження, що все те яскраве світло навмисне скупчилося там, щоб серед ночі оприлюднити його й Арлеттин сховок у парку. Літня медсестра спускалася вниз сходами. «Вийшли трохи подихати?». Кивнув: «Атож, потрібно кілька ковтків повітря». І посміхнувся, водночас поміркувавши, що Арлетта, мабуть, пішла показати новому знайомцю корпус із хворими. Інші медсестри теж були нагорі. Чути було голоси звідти. Піднятися? Але не хотілося. Ні, ні. Наступної хвилі подумав, що то кімната, в якій той щодня гостює. І мимоволі швидко почав підійматися сходами. То тут, то там чувся сміх. Але її кімната була замкненою. Швидко почав повертатися. Вперше і востаннє, повторював подумки. Вперше і востаннє. І здалося йому, що у вестибюлі він спокійно вийде крізь двері і позбудеться відчуття приниження. Але перед тим усе ж хотів бачити її обличчя. Як вона знову повернеться до зали. Цього буде достатньо. І відчував, що він урешті отримає підтвердження того, що він підсвідомо знав про неї. І тепер йому майже не було діла до її відсутності, він просто ненавидів її, бо не міг піти, не попрощавшись із нею.

Коли ті двоє увійшли до зали, її знайомець холодно подивився на нього, немов не розумів, чому він їм заважає.

— На добраніч, — сказав він їй.

— Ні, — захитала головою. — Не так швидко.

Вийшла за ним у парк, і це зрозуміло — адже хочуть попрощатися на самоті, а не там, при освітленому вході.

— Це тому, що мене не було?

— Облишмо це.

— Я показала йому наш корпус. Свою кімнату.

— У твоїй кімнаті не було нікого.

— Спочатку ми зайшли до Клер.

Але її слова були безликі. Він відчував, що те, що вона каже, ймовірно правда, і що вона розуміє свою поведінку.

— Ти що, ось так підеш? — забурмотіла вона.

Але коли йшов вузькою дорогою назустріч тиші й темряві, здалося йому, що те твердження: «Ти що, ось так підеш?» розвіяло всі сумніви, таким воно було полохливим і гірким. Хоча вона зовсім не опиралася його відходові. Це швидше було, мов несподіванка, що його рішенець псує їй цікаву пригоду.

Усвідомлював, що він сам, і навколо, серед оголених дерев, повисла тиха і остаточна безсенсовість. І пришвидшив ходу.

XLIII

Найбільш вражало відчуття порожнечі. Створіння, яке любив, мов саме джерело життя, раптом перетворювалося на чужу істоту, з якою його пов’язувало передусім неприємне відчуття, що він саме їй довірив усі свої мрії про новий світ. Чи варті обійми дівчати, яке спокійнісінько тримає руцю в паху знайомця, немов запхала її в зручну колиску? Сам Мішель надто тупий, щоб усвідомити це. Але ж неможливо весь час знову й знову гойдатися від віри до неї й до себе і знов у прірву безвиході й самоти! Так, немов під час перегляду дивовижного фільму хтось, увесь час вимикав світло в апараті і в темряві ядуче реготав. «Ти багато страждав», — сказала вона якось. Ні, мабуть, страждання не було справді таким всеоб’ємним, — лише кілька місяців переносити трупи з солом’яних підстилок на пустир. Ніколи не думав: «Завтра настане моя черга». Думав: «Це мумії в горизонтальному положенні, а я тінь, яка рухається». Але саме через це він став невиправно отупілим до всього, що не є беззаперечно цінним. Ревнощі? Це для інших, хто боїться щось утратити. А він схожий на пораненого, який швидше дозволить відтяти собі ногу, ніж допустить отруєння всього тіла. Авжеж, може, чоловік із такими почуттями не має права зупинятися на якійсь жінці, особливо якщо волів самостійну і вільну жінку. Але, незважаючи ні на що, все-таки потрібно вірити в жінку, якій, замість обіймів, міг би потиснути руку — відкрито, міцно, — немов чоловікові.

Так, як Мії.

Хоча й вона була тепер далекою, бо між ними пролягла прірва табору. Немов їх роз’єднувало століття. Мія була реальністю зі світу, який, усупереч злу, ще не став схибнутим. Але він усе ще звертався до неї щоразу, коли відчував, що повинен плисти проти течії. І недавно навіть змалював образ Мії й Арлетти, сподіваючись, що в такий спосіб позбудеться шлейфу безвідповідальності. І тоді вона, тим щирим голосом, який бринів у її горлі в хвилини глибокого збудження, віддала шану Міїній пам’яті. Нині згадка про це була тяжкою. Докоряв собі, що розповів про Мію жовторотому пташаті. Це треба припинити. Рішуче.

«Припинити», — повторив собі. До нього прийшло відчуття сили, немов під дією п’янкого трунку, який рівномірно і впевнено розтікається його жилами. Усвідомлення, що позбувся принизливого ув’язнення, яке так нестерпно довго тягнув за собою. І як це траплялося вже багато разів, природа була прихильна до нього. Ось цей сонячний день, який в людях будить надію, що пори року переплуталися, і, незважаючи на листопад, під голими деревами з’являться дзвоники. І в обідній залі він уже іншими очима спостерігав за столами. Надто довго він був віддалений від Йойо, Жуля, Роберта і літнього бретонця зі світлим волоссям і так само світлими щетинистими бровами й вусами.

— Скільки можна годувати цією гороховою мішанкою!

Тацю з зеленим пюре рознощик підніс до Йойо.

— Незмірна американська щедрість. — Жуль розвів руками.

— Пригощайся, Жулю! Погладшаєш! — Йойо ляснув долонею по столу. — Хотів би я побачити, Жулю, як би ти виглядав, вгодованим!

Жуль ледь помітно всміхнувся і зачерпнув ложку горохового пюре.

— Нічим не гірше, аніж ти.

Це вже Роберт, який дражнив Йойо.

— Ти будеш порівнювати мої груди з тією м’ятою коробкою? — І при цьому Йойо бахкав себе по грудях.

— Але бацили в ній швидше розмножуються, — сказав Жуль сам до себе. — Для чогось путящого цей жир не годиться.

— Ха-ха-ха! — сміялися столи.

— Жулю! — гукнув Йойо. — Ти мені друг, чи ні?

— Авжеж, Йойо. — І Жуль покірливо закивав. — Звісно, так.

— З часів життя в тих клятих бараках, Жулю?

— Відтоді, Йойо.

— Ну, тоді ось моя рука.

І простягнув до нього над тарілками долоню, Жуль знав про пастку, але заради веселощів сусідів по столу, які чекали, покірно простягнув долоню. І стіл сміявся з тієї покірності ще більше, ніж із того, як хлопця потягли оті кліщі, які тримали його долоню.

— Друзі назавжди, так, Жулю?

— Ха-ха-ха! — сміялися з обличчя Жуля.

— І моя сила годиться лише для того, щоб викохувати бацили, га?

— Одпусти, — змолився хлопець.

— То як?

— Здавайся, Жулю! — гукнув Роберт. А той махав у повітрі правою рукою, немов вона зламана, а столи реготали над тарілками з жовтувато-зеленим пюре.

Нічого нового, нічого серйозного, але в цих наріканнях на їжу, які супроводжували жарти і сміх, йому здалося, що він віднайшов дотик до простого сенсу буття. Немов досі він весь був у полоні ілюзій і снував поза дійсністю. І їжу цінував тим більше, чим менше йому перепадало.

І знову відчув дотик із дійсністю, коли по вечері в коридорі зустрів Нікоса, і після довгої перерви вони знову разом пішли на прогулянку. Вони жваво обговорювали, докладно зважуючи можливості Греції у конфлікті Сходу і Заходу; сповзання західного світу в повоєнну атмосферу, подібну до тієї, що була наприкінці Першої світової; своєрідне віддзеркалення як французького, так і італійського руху Опору. І таке інше. Обидва почувались мулярами, які відкидають розбиту цеглу, будівельниками, що кладуть цеглину до цеглини і кожну окремо вирівнюють і трамбують. Хоча розумів, що його ставлення до речей зовсім інакше, ніж Нікосове — повне віри і надії. І це було саме її заслугою, хоча зараз був більше схильний вважати її винною.

А коли Нікос повернувся до корпусу, і він сам рушив у напрямку села, то плекав у собі задоволення від того, що залишився сам. Жінка може наново прищепити чоловікові здорову життєву щепу, але далі він мусить творити все власноруч. З неї і з себе, але сам — для обох; пов’язаний із нею, але окремо від неї. Але десь в глибині розумів, що його прогулянка — насправді сподівання зустріти її; адже інакше повернувся б із Нікосом. Усвідомлення цього, замість засмутити, наповнило його зачаєною таємною радістю. І коли повертався до корпусу, то почувався задоволеним, що він сам і незалежний, але водночас ніби потай утішений тим, що ще нічого безповоротно не втрачено.


Коли у нього був такий настрій, коли його роздирали сумніви, майже завжди на порятунок відчувано наближався зовнішній світ. Його товариші по табору, які відповідали на його листи, були доказом швидкого повернення до впорядкованого життя і праці. Так, Андре знову став лікарем і запрошував провідати його дорогою додому. Бажав йому швидкого повернення до рідних. Еміль писав із Люксембурга. Сумував за братом, який у Дахау заразився тифом, до якого долучився ще й черевний тиф із перфорацією кишок. Але водночас із гордістю писав про те, що грає в оркестрі першого гвардійського батальйону, і він може почути його на хвилях люксембурзького радіо щосереди з 12.30 до 13.30. Йдеться передусім про класичну музику, але переконаний, що він буде задоволений виконанням. А загалом умови життя у них кращі, ніж у Франції; це ж стосується і зарплати, звісно. Ганс йому писав із Норвегії на папері з логотипом представництва «Філіпс». Повідомляв, що був представником норвезьких депортованих на процесі в Нюрнберзі. Інформував, що доктор Лейф тепер вікарій в Осло.

І бачив високого світловолосого чоловіка, як той, у смугастому одязі зі стетоскопом на грудях, підіймається вогезькими сходами, мов капітан з нижньої палуби на палубу. Його ставлення до середземноморських жителів було якимось надто по-північному холодним; але він був прекрасним організатором. Справді, капітан. Адмірал. І отой літній, але гордий і стрункий, як норвезька скеля, тепер дбає про своїх хворих, а він, його колишній перекладач, день у день тупцяє довкола примхливого дівчиська.

При цій думці він зрозумів, що інші вже нормалізували своє життя і влилися в повсякденну дійсність. Були активні в повоєнному суспільстві, в той час як він усе ще блукає в пошуках гармонії і рівноваги. Вочевидь іншим пощастило підкорити ту течію, яка несе його на плоту без кормила. Вони по-чоловічому діють, а він очікує порятунку в жіночих обіймах. І відчув сором, і мимоволі озирнувся, щоб побачити, чи Ів здогадується про його нестерпні терзання. Але від погляду на білу постіль і при вигляді довгої шеренги тіл, випростаних на плетених кушетках на терасі, заспокоївся. Все ж рентгенівські знімки його грудної клітини ще не такі, як мають бути; отож його байдикування виправдане.

Це його втішило, хоча й розумів, що, може, чимало людей зранку йдуть на роботу з такою легенею, як у нього. І сказав собі: поїде негайно, як тільки лікар йому натякне, що може їхати. Водночас знав, що якби не Арлетта, він би сам намовляв лікаря відпустити його; а так він віддався на волю силі, яка сліпо несе його невідь-куди, але поки що — не додому. Та коли подумає, як Еміль радіє своїй малій батьківщині, то всупереч усьому відчуває провину, що так мало ратує за повернення.

Мав би бути менш егоїстичним; хоча б через Відку, яка йому пише з лікарняного ліжка. Її спіткало те саме, що і його, лише вона — жертва несумлінного лікаря, який лікував її від грипу, замість того щоб зробити знімок грудної клітки. Почалося справді з простуди, після того, як під час повітряної атаки вночі бігла до укриття. Ця струнка дівчина тепер бореться з підступним злом, проти якого ще не знайшли ефективних ліків. Але молоде тіло вочевидь має перемогти зло.

З цим почуттям егоїстичної віддаленості і водночас щирого співчуття він сягнув по аркуш паперу з папки. Став писати.

«...Люба, Відко, намагаюся уявити вулиці нашого міста, але мені не вдається; так, немов усе посунулося кудись на край світу. А про Трієст теж пишуть, немов ідеться про якийсь Шанхай чи Нью-Орлеан; оскільки ж я з 1940 року кружляю Італією, Африкою і тепер Європою, то нема чого дивуватися, що я вдома всюди і ніде. Хоча це не означає, що я не відчуваю завжди коло себе малу сестричку, яка мене всюди супроводжує своєю щирою душею. О, знаю, я таки заслужив, щоб ти мене висварила за те, що я так довго не можу вибратися звідси! Але я приїду, і ми поговоримо, і я переконаний, що ти мені все пробачиш. Ти ж знаєш, як я хотів побувати у Франції. І оскільки всі тут такі гостинні і прихистили мене, коли я цього потребував, я тепер трохи продовжив своє перебування. Ти, звісно, мені вшнипливо зауважиш, що причина мого зволікання з від’їздом якась інша, така собі інтимна, але я тобі щодо цього випадку відповім, що спочатку мусимо обговорити все удвох наодинці... Ну, але це при нагоді, як я сказав. Головне, що я тепер усе більше думаю про повернення, бо радо пішов би з любою сестричкою, яка тоді вже остаточно видужає, на прогулянку трієстською набережною. Ти ж пам’ятаєш, як ти мене взяла попід руку, коли я визволився з пісків Сахари, і ми пішли на променад на Корзо? Сонце осявало фасади і вітрини, я тобі усміхався і побажав знайти такого кавалера, який би в майбутньому став тобі щирою опорою!»

Коли закінчив, помітив, що домашня узвичаєність не давала йому бути таким щирим, і лише довга відсутність вивільнила його глибинні почуття. Водночас усвідомив, що оті часті запевнення про від’їзд додому у листі до Відки — правдиві; питання лиш у тім, затримає їх Арлетта чи прискорить.

XLIV

Тераса перед сніданком була ще безлюдна і оповита холодним подихом ночі. Відчинив двері і опинився коло порожніх кушеток; полотна вузьких солом’яних матраців були поблідлі та холодні.

Коли відкрив її листа, атмосфера навколо нього сколихнулася і згустилася. У неї нічне чергування, вона щойно повернулася від хворого, якому носила чай. Помічає, що вона вже не так переймається людськими стражданнями, як колись. Вона не стала недбайливою, ні, їй просто іноді якось тоскно. Як співчувати людям у стражданні? Страждання — це якийсь флюїд, і коли вона тримала руку одного оперованого, їй здавалося, що вона вивільняє через пальці свою напругу, переймає на себе його біль. Тепер вона іноді не вірить у чудо, вже відчуває смерть, майже бажає її, щоб «вкоротити муки» бідоласі. Принаймні так себе втішає. А правда в тому, що вона вже не така чуйна, не бачить нічого піднесеного в тому, що порається з нічними горщиками та їхніми запахами. Вже навіть не може посміятися з себе, коли її руки закаляються (хай їй вибачить). Хотілось би просто жити, але вона уявляє, що криється під отим «жити». Її долоня на стегні Мішеля? Зовсім не пам’ятає, але це, мабуть, так, бо Мішель добра, трохи обмежена душа, і його ніхто не сприймає всерйоз. Немов він не має статі. Що ж стосується пана Пільє (нового службовця) — справді, спочатку їй було цікаво. Хіба його не збуджує нове знайомство? Але вона швидко зрозуміла, що Пільє — самовдоволена й самозакохана особа. Пішла показати йому свою кімнату, але цьому виною її наївна щирість, яка вже принесла їй стільки прикрощів. Мала б оговтатися, адже після того страшного досвіду була вкрай спустошена, водночас розкаяна і ображена. Соромилася страждань без краси. Хотіла якомога швидше стерти з пам’яті смертельну дорогу, паризьке небо, німецьких вояків, тротуари, двір на дні глибокого урвища, над яким відчинялося те вікно. Але чому тепер до неї чужіє саме він, — єдиний світлий промінь, сенс неврівноваженого Арлеттиного життя? Вони одне одного не обирали, вони знайшли одне одного. Тепер він — сам, вона теж сама, майже переможена, бо кохає його, почувається майже врятованою, адже любить!

І дописано: «Воліла б краще померти. Але хай їй абищо, цій тваринній живучості! Повернулася до своєї кімнати, бо хотілось вечеряти».

Пройшовся терасою.

Дзвінок на першому поверсі ось-ось принесе в ранкову тишу початок повсякдення. І захотілося йому, щоб принаймні ще якусь мить тривало зріле, мудре мовчання природи. І з прихованим, потаємним задоволенням розумів, що для нього це — цінність понад усе. Ця незалежна нескінченність землі. Зимовий сон, який є лише незримою підготовкою до буяння і цвітіння. Незалежність, яка не потребує нічого і нікого. Лише буття в собі, з себе і для себе. Але водночас знав, що вмиротворення в природі може знайти лише завдяки їй, Арлетті. Бо вона така, що не піддається визначенню. І завдяки її усвідомленню того, що він — осереддя, навколо якого концентрується і знаходить порятунок її многоживне, безвідповідальне «Я». І здалося йому, що в ньому чаїться ще так багато від цінності життя. Адже йому дано щастя повернути комусь сутність речей. А вона — саме та, якій так мало бракувало, щоб не зіпсутися. Достатньо було, щоб тієї першої ночі знайшла в ньому того, хто зумів зрозуміти її руку, коли вела його до соломи в стодолі. На щастя, його душа була більш загубленою, і він це розумів.


Не прокинулася, коли зайшов, не прокинулася і тоді, коли став поруч і видивлявся. І здалося йому недоречним, що вона так міцно спить із незачиненими дверима.

Сів на край ліжка.

Її обличчя розпашіло від сну, а риси були спокійні; і ніде — жодного сліду якихось випробувань. Отже, найприкріші переживання не закарбовуються у душі тих, хто йде крізь життя із чистим серцем.

Її лікоть посунувся, і долоня потерла очі. «Це ти...» Наступної миті руки обвили його шию.

— Я навмисне не зачинила двері... — шепнула на вухо.

— А якби тебе хтось украв уві сні?

— Та кому потрібна така бідолаха?

— А навіщо тоді ти мені?

— З тобою — все інакше. — Її голос забринів. — Ти схожий на мене.

— На тебе?

— Бо тобі немає ніякого діла до шанованих, розумно мислячих і високоповажних осіб.

— Але ж між нами є велика різниця.

— У чому ж?

— У тому, що мені байдуже до інших жінок.

— І мені теж байдуже! До інших. — Вона прийняла руку, щоб вустами знайти його. Здавалося, що їхня м’якість вперше, бережно і уважно, віддається зовсім новій дійсності.

— Не думалося, що знову ось так буду поруч тебе.

— Тобі справді так здавалося?

— Ти неправильно мене розумієш, якщо думаєш, що це пов’язано з якимись примітивними ревнощами. Це схоже на почуття, коли хтось облаяв твою матір або батьківщину. Але це невимовно гірше.

— Розумію.

— Ні, до кінця не можеш зрозуміти. І це добре.

— Але можу уявити. Тільки я це починаю усвідомлювати згодом, коли вже все зіпсуто. А до того ніяк не можу уявити, що якась дурня може так виливати на тебе.

— Ці речі самі по собі, звісно, не мають ніякого значення.

— Однак усе це через них?

— Авжеж, твоя рука в паху отого нічного сторожа, наприклад.

— На стегні.

— Краще було б, якби просто на стегні.

— Не кажи так...

— Добре. Але йдеться не про це, а про те, що поверненець змушений змішувати своє минуле з такими прикрими враженнями.

— Забудьмо... Зараз ти тут, і чорна хмара розвіялася.

— Певним чином це наче схоже на те, що немовля весь час повинне відчувати матір коло себе.

— Це моя вина, що ти такий ядучий. Але все не так, Радку. Не так. Адже ти був готовий без зволікань мене втратити, немов хворий ногу, яка загрожує йому отруєнням.

— Я почувався загубленим.

— Людина, яка так суворо і різко судить про себе, швидше сильна, ніж та, що потребує допомоги.

— Справді сильною буде лише тоді, коли даватиме раду всьому і почуватиме, що це її природний стан.

— Не кажи цього.

— Я не кажу, що хотів би втратити. Бо коли так, то не смів би ні дивуватися, ні скаржитися.

— Розумію, але ти не повинен так казати.

— Може. Але ті, яких поглинула піч? Хіба б їм допомогло, якби почали скаржитися?

— Але то було в іншому світі.

— Ні, саме в цьому. Тільки були вони вже сухим віттям, а сухе віття не скаржиться, коли його кладуть на вогонь. Хіба що коли в ньому залишилося ще трішечки соків. Але в моїх людських дровах його не було й краплі.

Її долоня легенько ворухнулася на його лікті.

— Ось так, — пробурмотів він.

І розумів, що в ньому немає жодної злостивості, ні до неї, ні до когось іншого. Немов інстинктивно відчув потребу висваритися, і тепер це зробив. Але водночас знав, що його ставлення до неї тепер інакше, ніж було до тих танців. І відчував розхристане безчасся дополудня, десь люди працюють, варять, перуть, кують залізо і таке інше, а він ось ніжиться коло дівочого тіла.

— Про що зараз думаєш? — запитала вона.

— Що вже перша половина дня, і я з тобою і не знаю, чи є мені діло до чогось іншого.

Її коліно вперлося в його бік; так природно, немов коліно хлопчака, якому розповідають щось цікаве.

Обернувся до неї, терпко потребуючи забути оте сухе кістя там і водночас із почуттям щастя, яке йому давало це ледь сформоване юне тіло; немов із почуттям зачаєної скромності, але водночас блаженної радісної крадіжки.

Тоді щось скрипнуло.

— Мінетта, — сказала вона і всміхнулася, бо на килимку коло дивана почулося легеньке муркотіння.

XLV

Він читав Віхертів роман. Арлетта мала рацію, хоча там була трохи патетична атмосфера; але йшлося передусім про поверненця Міхаеля. Людина, яка через багато років після закінчення Першої світової повернулася з французького полону в Сахарі і жила в хатині серед лісу. «Ніхто не знає, що на душі в людей, які не мертві, але й не живі». Він думає і відчуває, що двері його хатини можуть бути відчинені, «як двері сховку мерця, в якого не можна нічого вкрасти». Тому він людиноненависник, самітник, дикун, який ходить на полювання у лісову гущавину. Лише одна пані, поміщиця і вдова майора, який загинув у Франції, може навідувати його. І опис щирих взаємин із сорокарічною пані, яка їздить верхи лісами свого маєтку відвідувати відлюдькуватого самітника, щоб поволі знову розбудити в ньому життя.

Прекрасно.

Добре, а який прихисток має знайти поверненець із крематорійного пекла? До кого зачислити його? Якщо ні до мертвих, ні до живих не належить той, хто повернувся, хоча й по довгих роках, із французького полону в Африці?

І дивувався сам собі, що увірвався в життя, мов плавець, який раннього ранку з розгону кидається в срібну воду на самотньому березі. Може, тому, що не належав до «обраного» племені, отож зумів асимілювати найгірше зло? Але в своєму серці він благословляв Арлетту, бо вона пробудила в ньому нове зростання. Вона вчинила так, що було це зростання барвистим і буйним, невпорядкованим, і це був початок, це ще не достигання, не зрілість. І навіть ще не сам ріст, а лише сходження. Щось на межі між сходженням і ростом, бо в ньому живе відчуття народження. Перед проростанням існує ще якась невизначеність. Коли ж рослина набуває форми, вже можна передбачити, яким буде плід, а разом з тим і завершення; але поверненець уникає того, що довершене.

Так, це було відчуття внутрішньої свободи, яке він мав зазвичай, коли був спокійним щодо неї. Він любив її, і всі враження дня збирав у її імені; та все ж не відчував цього, як тривкий зв’язок. Бо зовсім не роздумував про майбутнє і завжди відганяв від себе картину спільного життя, адже вона з’являлася час від часу на хвильку, мов докір сумління. Ота мить, — і він уже позбувався цієї порожньої безглуздої дійсності, яка проти його волі хотіла вдертися в його світ. Коли помічав у собі зародки самоти і виокремленості з усього, його охоплювало відчуття страшної порожнечі. Це був холод, який був первісною незалежністю, як у мить безповоротного розриву. І все відбувалося миттєво, це було немов запечатана вічність, яка не припускає оскарження.

Арлетта ніколи не згадувала про майбутнє, але було природно, що сподівається на їхню спільноту. Ще після першої ночі писала йому з дому, що вони допомагатимуть одне одному, допоки будуть разом, але то був вихлюп неврівноваженого захоплення, коли після пережитих випробувань вона піддалася нестриманому потягу. Якби це було можливо, він кохав би її ще більше, і думка про зраду видавалася йому такою ж неймовірною, як і зміна кольору шкіри. Але відчував свою провину перед нею, бо відкидав будь-які думки щодо їхнього майбутнього. Водночас він відчував, що той настрій врощений в нього. Це уникання, як в обороні перед загибеллю, мабуть, стало його другою натурою. І тоді знову почувався винним, бо затягував свій від’їзд. А Відка в останньому листі вже питала про дату його повернення.


Коли через декілька днів дістав дозвіл поїхати до міста, і від Арлетти його відділяв уже не лише парк, то посеред Монмартра його раптом охопив панічний страх її втратити. Немов десь обіч чатує якась холодна потвора, що може поглинути її в себе. Вони домовилися, що вона приїде до нього, і два дні вони блукатимуть Монмартром і Монпарнасом. Але, незважаючи на це, у ньому ніби прокинувся страх перед якимось підступом. І це не було схоже на вал передчуттів, швидше на тілесний неспокій, який людина відчуває перед початком подорожі.

Отже, це звідти родом були його пошуки незалежності, втеча від можливості будь-якого тривалого зв’язку і сумніви у можливості якихось сподівань та справжності реальності. Відкриття в собі цих схильностей і почувань супроводжувалося мало не гордістю за свій внутрішній світ, хоча й був він наскрізь негативним. Якесь садистичне задоволення. Ні, не пиха і самозакоханість, а ніби насмішка. Мов виклик. Але оскільки ця провокативність не була спрямована проти жодного бога чи проти якоїсь іншої видимої або невидимої сили, в ньому всупереч усьому народжувалася весела, ледь не дитяча нерозсудливість. Тут світ зберіг свої старі звички. Ну що ж, відчуття жахливої безсенсовості найкраще позбутися, радіючи природі та коханню! Так йому здавалося. І від нападу нерозсудливості саме так найкраще вбережеться, здавалося йому.

Отож післяобіддя він поспіхом покинув столи з книгами при стіні вздовж Сени і сів у кав’ярні писати їй листа.

«Мусив утекти від букіністів, щоб розповісти тобі, як мені страшенно подобається грайливе, приємно-брехливе і самостійно-миле створіння, яке часто не хоче, щоб її брали під руку, але воно таке дрібненьке, що врешті-решт його можна нести й на руках.

Я в чудовому настрої.

Мабуть, через маленькі пароплави, які плавають Сеною, мов вістові доброї старої мудрості, яка всупереч усьому залишається непохитною. Їхні вантажі та діжки на березі нагадали мені наші вітрильники за Риб’ячою площею. Густі китиці сіток, що звисають зі щогл, високі випнуті носи чозотських[31] човнів, які виринають з води, мов розправлені груди. Потім довгий склад коло молу — ціла виставка усіляких діжок. Коли відчиняють залізничний вагон, на берег з величезної цистерни у вагоні трубою тече на склад вино. Улітку повітря приємно пахне сіллю, рибною лускою і водночас — на грітим на сонці вином.

Довкола вирує гамірний люд, бо я в серцевині площі Сен-Мішель. Широкі калюжі запізнілого сонця на асфальті, юрми людей коло ящиків із книгами. І все мерехтить перед моїми очима, бо десь є та, котра невдовзі зуміє забарвити усе це своєю неповторністю. І коли я порівнюю це почуття багатства зі страхітливою порожнечею в ту першу зустріч мою з Парижем після табору у травні, сьогоднішнє існування мені здається неправомірним і незаслуженим».

Поїзд метро мчав його у жерло наступного тунелю, а він сидів із почуттям вмиротворення. На зупинці Одеон не треба робити пересадку. І згадав свою поїздку того разу, коли продавав чоботи.

Він був такий знесилений, такий понівечений. Боявся, щоб коло його сидіння не стала якась літня пані, якій муситиме поступитися місцем. Соромно було зізнатися, що ледь тримається на ногах. Тепер сидів із задоволенням, але охоче міг би й піднятися. Хоча сидів радо. Озирався на пасажирів і намагався вписати свій власний образ у це тло. Людина, яка день за днем лежить горілиць. А тут життя працюючих, заклопотаних людей. Там він не так виразно усвідомлював це, коли читав газети і завдяки цьому ніби брав участь у подіях. А тут побачив, що він, властиво, відлучений від зовнішнього світу, що його буття безцільне на тлі осмисленості та впорядкованості. Ось цей його сьогоднішній візит до Парижа, наприклад. Так, вони з Арлеттою будуть два дні разом. І підуть дивитися Болта Діснея, якого вона так хоче побачити, бо, не зважаючи ні на що, вона все ще ніби звідтіля, з Великого Мольна. Звичайно, якийсь сенс був і в цьому. Але, може, саме через це паризькі канікули були теж надуманою, фальшивою зайнятістю. І хоча казав собі, що він хворий, а тепер кілька днів просто хворий на свободі, це його мало втішало.

Але вже наступної миті усвідомлював, що повоєнна атмосфера ще якась розбурхана і порожня, і тому зовсім не дивно, що колишній депортований ще не бачить потреби зануритися в неї. І тому для нього життя в анонімності — єдина можлива втіха і єдине задоволення. Цей висновок знову викликав у ньому незвично живе, сліпе задоволення, всі його відчуття прокинулися і немов стали сторожкі.

Прийшов лист від неї.

«Дме сильний вітер, гуде між дерев, мов поїзд. Справжній трієстський вітер (як він називається?). Я саме зачинила вікно після того, як зашила величезну дірку на панчосі й у своєму хазяйновитому завзятті зламала голку. Дощові краплі густо барабанять по шибках і стінах. О, як я хотіла б розділити з тобою м’яку насолоду того післяобіддя, коли ти поїхав! Справді, ми удвох можемо бути цілком щасливими, бо, попри всі непорозуміння, ходіння наосліп і мої витівки, нам це таки чудово вдається. Не сумніваюся, Радку, і ніколи не сумнівалася, що ти не хочеш нічого іншого, крім того, щоб я знову була поруч, і ти б радо зняв із мене, мов луску з риби, ганебні плями минулого, химерну поведінку.

Тому ти іноді був мені вуздечкою, а я тоді почувалася, мов жеребчик, який б’є копитами землю, але мусить стояти на місці».

Потім прийшов лист, в якому вона називала його «мій малий», що траплялося завжди тоді, коли почувалася роззброєною.

17 грудня

«Пишу олівцем. (О, тепер ти, мабуть, знову скажеш, що я належу до безхребетних!) Але нині я маю виправдання, бо я в ліжку і не можу досягти банки з чорнилом на столі (там на дні є ще крапля). А ще й оте кляте перо так шкрябає!

Холодне повітря в кімнаті поволі зігрілося і тепер кладе свої теплі руки на мої щоки. Вікно відчинене. Тільки що відключали електроенергію, і я навпомацки виходила на балкон. Гнізда зірок миготіли серед темної маси дерев, немов кепкуючи з браку світла, яке виробляють люди. Гарно було і так тихо довкола, і я думала про тебе з відчуттям щастя. Здалося мені, що все життя перед нами стелеться, мов килим, а за намипережите минуле. Знаєш, як я почуваюся поруч із тобою?

Твій лист мене чекав на столі. Я його поклала на коліна і, коли їла своє пюре, тримала долоню на ньому, щоб він був терплячим, і переконувала себе, що ти, хоч і далеко, але трішки мій.

Рібо пішла на кілька днів у відпустку. Її вказівки заповнюють повітря амбулаторії, немов німецькі накази на стіні мого міста в дні війни. Якби я могла вислизнути звідти, втекти від тієї атмосфери! Я нині збентежена і наполохана, ніби не я. Я мала б жити вільно, з тобою, без усіх тих тіней, які є голосом сумління, Божою карою, «засадами». О, я так тебе потребую, Радку, і майже прагну, щоб і ти почувався трішки сиротою без мене. Бач, в одному з перших листів ти собі уявляв мене, як самотню, покинуту, бідолашну жінку. І я справді така, бо я слабачка, сліпа і не бачила болота, на краю якого була. Тримай мене саме тому, бережи мене заради нашого кохання, охороняй без будь-якої причини! Так мяко було б...

«P. S. Ти, мабуть, уже побував у Дуврі? (Я ще не наважилася зайти туди сама.) І Сіте з його вуличками? І Люксембурзький сад (великий і порожній, фонтани, залізні лави, які колись були зелені, коханці, розбурхані, мов фонтани)?»

Його потроху охоплювало почуття, схоже на мерехтливе море в часи приливу. Згусла світла бентега змушувала його кудись іти і робити щось незвичне; але він боронився, немов боявся якоїсь засідки. Водночас відчував збентеженість через її прохання. Така відданість розчулювала, і його думки наповнювало чудодійне усвідомлення багатства. Тішило і хвилювало водночас.

Той готель на вулиці Ріше був «її» готелем, як вона казала; переночувала двічі в ньому, коли їхала у відпустку. Високий і вузький, але чистий і охайний. І недалеко від вокзалу; майже весь дев’ятий округ відділяє його від площі Пігаль, хоча в повітрі він відчував її близькість, немов виразний, але легенький відблиск Тулуз-Лотрекових барв. Його вікно виходило не на вулицю, а у внутрішній дворик. А оскільки кімната була високо, погляд з вікна на дахи і мансарди був ще захопливішим. І згадав поета, який спостерігав із мансарди за дзвіницями, цими щоглами великого міста. І коли раннього ранку голився, то подумав, що Бодлер і його чари — це віддалений подзвін, який ледь чутно долинає крізь водяну товщу затопленого міста.

XLVI

У неї були невиспані очі, але її посмішка довірливо сяяла в паризькому ранку.

Взяв її валізу.

— Це я понесу сама. — І кивнула на плетений солом’яний кошик, підморгнула і підняла підборіддя і брови. — Мінетта, — сказала усміхнувшись. — Серце мені не дозволяє зачинити її на всі ці дні у вузькому і похмурому закутку. Вдома з Алоконом вони добре порозуміються.

Тоді почулося приглушене нявкання.

— Будь чемна, Мінетто, ще трішки, і прийдемо. — І змовницьки посміхнулася, немов їй пощастило обдурити якусь фурію і тепер потішається з її похмурого обличчя.

Метро примчало; вони увійшли, але мусили стояти.

— Втомилася? — І взяв її за лікоть.

— Після нічної зміни подалася прямо на автобус.

— Зараз зможеш виспатися.

— О ні! Відразу підемо гуляти містом!

— Добре, відразу — то й відразу.

Усміхнулася. В її очах, затуманених від безсоння, було м’яке порозуміння, яке перетворювало їх на особливий острівець серед натовпу.

Вони вийшли і рушили повз овочеві крамнички, м’ясні й молочні лавки.

— Немов повертаємося з довгої подорожі, — сказав він.

— Так, — підтвердила, немов сама собі.

У кімнаті вона весело огледілася, вийняла Мінетту з кошика і поставила на підлогу.

— Ось і кінець ув’язнення, бідолашко.

Але швидко спохопилася.

— Забула ж їй купити молока!

— Якщо підійде, у мене є порошкове з пакета американського Червоного Хреста.

— Чудово!

Але вже час припинити з цими дитячими вибриками, подумав собі весело, і його погляд теж казав їй про це, бо вона зняла з себе короткий плащик і стала перед ним в tailleur[32], який тісно облягав її тіло. Щось по-дитячому незграбне було в тому, як вона пригорнулася до нього в обіймах. Немов ще не призвичаїлася до доторків чоловічого тіла, але ця незграбність не була ознакою боязкості, лиш незнаним доповненням її вдачі, немов якась несподіванка.

Потім озвалася киця, і Арлетта урвала поцілунок.

— Спочатку мушу її нагодувати.

Він був невдоволений, що вона віддала перевагу киці, але нічого не міг удіяти, окрім як усміхнутися.

— Я допоможу, — спохопився він.

Натрусив у склянку білого порошку, налив теплої води і сів на край ліжка.

— Додати ще цукру?

— Ти думаєш? — звела голову над мискою.

Поки кошеня сьорбало американське розчинне молоко, Арлетта почувалася втішеною.

— А тепер ляж і не дивився на мене, — сказала.

І він ліг, підперши голову рукою. Дивився у вікно. Воно було велике, нижня частина була замережена залізним пруттям. Можливо, там колись були скляні двері. Вода шуміла і викликала спогади про її кімнату в корпусі для медперсоналу.

— У тебе нас оточують знані домашні предмети, — сказав він. — А тут атмосфера особлива і незалежна.

— А ще краєвид на дахи і на мансардні вікна.

— Я думав про вірш Бодлера. Забулися рядки і заголовок, пам’ятаю лише, що коли він дивиться з мансарди, то йому дзвіниці здаються щоглами.

Її слова заглушив шум води.

Et quand viendra l’hiver aux neiges monotones,

Je fermerai partout portières et volets

Pour bâtir dans la nuit mes féeriques palais.

Alors je rêverai des horizons bleuâtres,

Des jardins, des jets d’eau pleurant dans les albâtres

Des baisers, des oiseaux chantant soir et matin,

Et tout ce que Idylle a de plus enfantin.[33]

— Заздрю тобі, — сказав він.

— Коли я була бібліотекаркою, то вивчила. Я ж тобі розповідала.

Car je serai plongé dans cette volupté

D’évoquer le Printemps avec ma volonté,

De tirer un soleil de mon Coeur, et de faire

De mes pensers brûlants une tiède atmosphère.[34]

— Все це дуже схоже на тебе, — м’яко сказав він.

— Хіба не чудово?

— Колись на мене більше враження справили жахіття в його вірші.

— Ми часто суб’єктивні до поетів: наголошуємо на одних особливостях і забуваємо про інші.

Її шльопанці наблизилися.

— У поспіху забула піжаму. — Її голос бринів незвичним збентеженням.

Він бажав її близькості, але водночас йому було шкода, що вона не залишалася ось так перед ним відстороненою і бажаною. Бо була такою жіночною в м’яких вигинах тіла і лініях стегон, але якоюсь дитинною в колінах і литках, так що її дівоча чарівність починалася з переходом струнких стегон у гладку пласку поверхню живота. Така справжня, така бажана, але водночас немов зі світу блакитних обрисів, алебастрових фонтанів і тієї ідилічної атмосфери, яку зазвичай змальовує поет. Не в кімнаті паризького готелю, не в реальному, непоетичному повоєнному світі, а ніби щойно вийшла з моря. І коли лягла до нього, він немов відчув коло себе дотик прохолодної водяної гладіні, і йому захотілося вберегти її справжність від будь-яких змін.

— Тепер би ти мусив знову взяти його в руки, — сказала.

— Кого?

— Бодлера, звісно. — І всміхнулася. — Хіба ми говорили не про нього? Той опис повішеного і трупа без голови, наприклад.

— Мабуть, нас уже не потрясло б таке.

— Забагато в житті, так?

— Наші сьогоднішні страхіття — це переважно усвідомлення великої порожнечі, а не конкретні картини знищення. Сучасне зло — це тихе протікання в Ніщо, над яким пролітають легкі сніжинки людського попелу.

І відчував, що її тіло беззахисне, голе коло нього, як тіла засуджених там, по той бік живого світу. Але водночас знав, що він уже давно переступив межу загину і що зустріч із картинами спогадів є лише потребою нового підтвердження свого звільнення. І в цьому стриманому, майже неприязному відчутті тривання часу йому здавалося, що перед собою і перед людьми він заприсягнувся бути сторожем її буття.

Арлетта немов відчула значення своєї близькості і сильніше притулила до нього своє плече, як тоді, під час прогулянки, коли йшла перед ним, але тісно прив’язана до нього.

— Тільки фільм міг би передати справжню картину, — сказала вона.

— Американці крутили свої кінокамери, коли союзницькі війська звільнили нас; але це були зйомки місцевості, приміщень і куп кісток. Ніколи не буде снаги відновити атмосферу цього вже завершеного, але ніколи не згаслого нищення.

— У людини, якій під ніс тицяють кінокамеру, мабуть, досить відразливі почуття.

— Зграйка хлоп’яків, які з цікавості прийшли на цвинтар ловити ґав.

— Уявляю собі...

— А навіщо ми говоримо про це? Той світ неможливо описати.

Кімнату охопила особлива прихильна тиша, в якій на хвильку, мов іскорка, озвався голосок малої киці.

— Треба замінити ті образи іншими, гарними і живими, — пригорнулась вона.

— Так. І перед тим, як ти стала ось тут переді мною, я виразно бачив, що ми на піщаному березі, і ти щойно вийшла з морської води.

— Якби ж то було правдою!

— З тобою мені просто опинитися прямо на нашому березі. Немов ти завжди була там, але я тільки тепер знайшов тебе.

Пальці її руки сплелися з його пальцями, немов молоді і соковиті корені вплітаються в уже затвердлі та закоренілі.

— А якби ми змогли сотворити якийсь розумний, добрий і веселий світ, до якого ми так прагнули, то такий початок був би прекрасним.

Усміхнувся і повернувся до неї.

— Ми немов діти, які зачаровано слухають про рай, після того, як їх вразили картини пекельних мук.

— Справді, так.

— Якщо не будете, мов діти, — пригадуєш?

— Діти, які побороли зло своєю юністю і своєю вірою в чудо. — Підібгав ноги і вкляк перед нею, мов зачарований і щасливий частувальник, який укляк на колінах перед своєю богинею.

Одіссей перед німфою Каліпсо. Врятований після кораблетрощі Одіссей у райському саду... — подумалось йому.

XLVII

Гадав, може, краще б його рука не торкалася її, а випив її всю поглядом, увібрав у себе, але водночас хай би ще довго залишалася перед ним недосяжною. Але його долоня весь час тяглася до неї, немов з якогось прихованого спонукання, сумніваючись в реальності видива. Отак бережно плавець розрівнює гладенький пісок перед собою, ледь торкаючись його, знімаючи серпанок теплих м’яких піщинок. І якщо долоня глибше поринає в м’яку, піддатливу поверхню, щоб відчути дно, то потім знову швидко повертається до замилування шовковою поверхнею. Поруч — море, величне й тихе у своїй таємничості, доброзичливий свідок, який люб’язно допомагає долоні гратися з напівзасипаною мушлею.

І її вії заплющувалися від теплого миготіння, що ряхтіло над нею. І він захоплений оцим перетіканням живильного струменя від нього до неї. Вдячний, що дає йому можливість цієї перемоги, благословляє її, обожнює її, немов чарівну вілу. Але раптом йому здалося, що він — веселий Пан, а природа підкоряється йому, він — всемогутній деміург, який із нічого творить життя, швидко притлумив цей свавільний паросток, бо відчув темряву, з якої стирчать його корінці; але зухвалий переможницький дух виривався на світ крізь невидимі тріщини, немов вода крізь пісок. І вловив схожість цього миттєвого самовдоволення з насолодою, повновладного господаря своєї жертви. І рвучко заплющив очі, щоб відігнати спокусу. Якби ж то він міг почуватись переможцем над смертю. Якби він був зухвальцем перед подоланою поразкою. Але водночас йому хотілося, щоб його думка приспалася, щоб свідомість, просочилася крізь його долоні. І знов пестив її шкіру, а долоні слідували своєму гармонійному ритмові. І вкладав у порух свою дбайливість і ніжність. Непотрібно думання, ні до чого спогади. Лише пульсування буття. Лише гармонія тіл. І нахилився до неї, готової віддатися, щоб наблизитися до неї, аби його обійми розступилися, мов шлюз, який збирав лише для неї живлющу, невмирущу вологу.

Вона вже якийсь час спала, і він поволі вийняв руку з-під її шиї, аби краще відчувати її поруч із собою, але не зв’язану його обіймами. Вона довірливо тулилася до нього спиною і головою, що посунулася трохи вперед, немов задрімала під час гри. Водночас він розумів, що той порух руки був наслідком його бажання окремішності і волі.

Тепер, серед атмосфери великого міста, було це бажання ще виразнішим, ніж у далекому санаторії. Бо тут, у кімнаті готелю, він почувався ще більш далеким від людей праці, він був подорожнім, туристом серед житлових кварталів і магазинів. І всі ті домівки, де готували обід, усі люди в метро, механіки, газетярі — все це було навколо нього. А він був перед ними, немов у центрі амфітеатру, оточений зусібіч. Та засідка була німою, немов усі змовилися в байдужості, яка віднедавна перетворилася на відкриту зневагу. І в ньому знову прокинулася потреба будувати плани, бути серед людської спільноти, потреба, яка завжди так виразно з’являлася після кохання. Бо відразу після тамування неспокою крові, розум і серце стають сприйнятливішими до великих завдань. Хоча та нова хвиля діяльності не мала аж ніяк викидати жіноче тіло на берег. Ставлення до неї мало бути покровительським, щирим, але, по суті, відстороненим, замкненим у автономних елементах чоловічої природи.

Арлеттине тіло здригнулося, ніби це було останнє бриніння далекого відлуння. І він пригадав свій подив, майже переляк, який охопив його, коли вперше її тіло ось так здригнулося вві сні. Тепер ці приховані іскри в ній були для нього залишками струмів, які він сам запускав, манили відчуттям наповнення. Можливо, вони занадто віддаються коханню. Ця його сила і впевненість, яку відчував у собі, коли пестив її, були сильнішими, ніж будь-що інше. Вона була незайманим скарбом, і думка про оволодіння нею стикалася з мимовільним бажанням зволікання. Бо хіба ж стереотипне дійство шалу є справжнім збагаченням? Чи не є гарячкове проникнення його тіла в її лоно також і поразкою? Хіба ж він радше не завойовував би її безконечно? Оберігав би її, мов коштовність, що була б його, для нього і в ньому найціннішою, якби довго залишалася на кінчиках його пальців. Але м’якість і гладенька весна її тіла були реальністю, необхідною, мов долина для течії гірської води. Шовк її шкіри був свіжістю морської гладіні, що крається під тиском стрункого кіля. Піддається йому, але й обіймає, несе, тримає у своїй владі. Це шлях, матерія, в яку потопає частина його єства, і про напрям знає лише швидке око на капітановому містку. Так, бо його свідомість не спить, не заколисується, як її, в п’янкому тумані забуття.

Подивився на неї. Жіноче обличчя після кохання має шляхетний вираз. Видно, як на ньому зникають усі сліди повсякдення і м’якне зайва твердість. І зрозумілим стає те, що чоловік раніше відчував, що назавжди залишилося б лише примарою, якби не побачив ту одну після бурі кохання. І побачив Мію. І її обличчя після кохання ставало таким по-дитячому чистим, що людина поруч із ним здавалася раптом такою здрібнілою.

Арлеттина рука поворухнулася, відгорнула волосся з чола і потерла долонями очі.

— Чому ти мене не розбудив?

— Я дивився на тебе.

— І про що думав?

— Що жіноче обличчя в коханні стає дивовижно невинним.

— Тобто ти не думав лише про своє.

— Передусім про твоє.

— А чиє ще?

— Згадав Мію.

— Це добре, що ти згадуєш про неї. Якби вона не померла, була б тепер твоєю дружиною.

— Хтозна. Багатство доволі впливовий чинник.

— Кохання б усе переважило.

— Не знаю.

— Точно. Якщо вона була такою простою і рішучою, як ти мені описав.

— Шкода, що час, коли вона повністю збагнула себе, був таким коротким.

— Але краще за короткий час пережити сильні емоції, ніж десятиліттями тягти своє нудне скніння.

Вони мовчали. Лише киця в кутку кімнати скаржилася на свою самотність.

— У порівнянні з нею тобі, мабуть, здається, що я ніби тільки-но з дитячого садка.

— Ти до неї багато в чому подібна.

— Такі лестощі тобі не допоможуть.

— Ні, це не лестощі. Попри всю практичність її вдачі, вона була істотою, яка відчувала цінність конкретної миті.

— Я уявляю її, як переможницю, яка тримає своє життя в долонях.

— Її порив був неминучим, як зсув оповзня. У цьому різниця між тобою і нею. Але вас єднає просте й неприховане віддавання життю.

— Відколи себе пам’ятаю, мені здавалося, ніби я ніколи не віднайду правильного стосунку до людей.

— Це тому, що тебе не вдовольняють лише геометричні обриси предметів.

Її голова рвучко піднялася, а обличчя було веселим і трохи насмішкуватим.

— Знаєш, мені в школі казали, що я маю хист до малювання. Я навіть нагороду отримала!

— Ти мала б продовжувати.

— Можливо. Але тато викинув мої малюнки у піч.

— І хто знає, чи він пишався своїм вчинком.

— Бідний папа. Врешті, він страшенний бідолаха, поруч з мамою його бурхлива природа не знаходила свого вияву, і через це він жив на свій розсуд, окремішньо від неї. Мене, свою доньку, відчував собі подібною і все ж суттєво інакшою.

— І так панував зі своєю непохитною волею?

— При цьому смикався, мов звір на мотузку, і завжди відчував, що я вислизаю з-під його влади.

Потім помовчала, і здавалося, ніби потрібно ще довго чекати на продовження її оповіді. Але за тінню, що промайнула її обличчям, не послідувало пояснення. Залишилася лише густа задума.

— Що тобі?

Але коли нахилився до неї, її обличчя ще посерйознішало. І здавалося, що це через поцілунок, ніби поцілунок — єдине джерело раптової збентеженості і майже переляку. Її стиснуті вуста ледь посмикувалися.

— Що таке, люба? — знову запитав він.

Але її очі вже знову були зосереджені.

— Коли гулятимемо містом, я тобі розповім.

Тут знову озвалося кошеня.

«Мінетта, маленька бідолашка...

Встала, взула шльопанці і пішла до неї.

Він злився через оцю її самостійність, хоча тим самим вона прив’язувала його до себе. Водночас спостерігав за її тілом і її вільними рухами, немов у ній — осереддя усіх скарбів цього світу. І немов спалах, сяйнула думка про можливість нової антики, втілення ідеалів справжньої, не завуальованої людяності. Жінка і кохання, яке вона викликає в нас, є запорукою того, що людство, наперекір усьому, може почати все спочатку, думав він.

— Треба йти на обід, — сказав він. В його голосі був лише відтінок невдоволення, бо вона тулила до грудей клубок рудої шерсті, а м’який вигин її стегна вимальовувався у світлі, що сяяло крізь вікно.

XLVIII

Вони тинялися, як двоє підлітків, які тайкома втекли з дому і розглядали місцевість, ховаючись від цікавих очей. І оскільки обидвоє знали Монмартр від Мак Орлана і Карко, бо захоплювалися Дега й Тулуз-Лотреком і Ренуаром, в обох було щось від духу бурлакування. Отож, коли йшли серед течії пішоходів широким тротуаром, почувалися в знайомій атмосфері. Вони були зовсім не туристами, які оглядають знаменитий край. Їхні здивовані очі полонило здавна очікуване чудесне відкриття.

Вирування вулиць, думав він, це головне. Звісно, звідкись у спину ще досі дихав злий холод довгих окупаційних років, але було видно, що фасади будинків майже повністю набули свого колишнього вигляду, а вікна — чарів доброзичливих розумних очей. Хоча на мить склалося враження, що в театрі Dix Heures він чує співачку, яка 1943 року намовляє тих, хто запізнився і пробивається крізь натовп: «Що, важко прорватися? Можна сказати, що ми в Сталінграді!» І як потім через ці слова в маленькому театрі відбулася каральна акція нацистів, і пролунали постріли з револьверів.

І на короткий час йому здалося, ніби поруч немає Арлетти, а він крокує сам рідним окупованим містом, охоплений страхом і шаленою волею до опору водночас. Він ще там і вже тут, врятований монмартрівською велелюдністю. Чує відлуння важких чобіт і водночас пожадливо ловить вухом ритм вільних кроків. Бачить загиблу Мію, але хлопець, який зараз попереду веде дівчину, нахиляється до її юного обличчя.

І сам нахилився до Арлетти, і вона весело усміхнулася у відповідь на його поцілунок; бо французьке дівча здивувалося не поцілункові на вулиці, а виразові його обличчя. Веселий і водночас задуманий. І відповідає їй на питання, стенувши плечима, отож вона відчуває його настрій і мовчки бере за руку. І він переповнений завдяки її мовчанню і руці, але думає про дим крематорію і відчуває неймовірну радість від того, що був там, а тепер тут. Задоволення собою, своїм тілом. А ще більше обставинами. Скажімо, всупереч усьому, що було там, попереду йдуть двоє закоханих і воркотять у своєму замкненому, потаємному світі. Як добре, що цей світ ще можливий! Що він просто є. І що Арлетта і він теж у цьому світі, хоча він ще й у тому, де людям у смугастому одязі червоною фарбою малюють на спині дві великі N. Nacht und Nebel. Ніч і туман. Так, він свідок того світу, незнаний і анонімний, але лише своєю присутністю він підтверджує цінність поцілунку на тротуарі в світлі барв Утрілло.

Потім вони нишпорили в купах книг на парапеті коло Сени і вибрали «Великого Мольна» в гарному виданні і Панаїта Істраті «Неранцула». А потім заради виставки картин із таборового світу вирушили на Монпарнас.

— Ні, — сказав він згодом уже там. — Інтелектуальним холодом і епігонським кубізмом не можна передати тієї атмосфери.

— Хто знає, чи художник взагалі був там.

— Навіть якщо був, його захопила формальна марнославність, і він забув про безмежну скромність, якої вимагає від нього матеріал.

А потім був Люксембурзький сад, мов притулок зелені.

— Фонтани, і на лавах, які колись були зелені, — закохані, розбурхані, мов фонтан, — процитував її слова.

— Бач, який ти.

— Веселий. Просто веселий...

— Спочатку хочеш, щоб я тобі писала, а потім глузуєш?

— Це було б богохульством, — кепкувати з твоїх листів!

— Нічого більше тобі не напишу.

— Напишеш. Причому вже завтра, коли будеш вдома сама з настінним годинником у маленькій вітальні. І поспіхом писатимеш на розграфленому аркушику, вирваному з зошита для математики.

Хитро посміхнулася.

— Це справді прекрасно! Мої колишні зошити з математики. Завжди якийсь знайдеться.

Сонце вже перевисало через дерева, вона хотіла сісти на лавицю. Лише на хвильку. Підуть ще до того, як їх схопить холод.

Фонтан серед басейну розбурхував воду своїми невтомними бризками, молода мати все щось казала синочкові, який сидів навпочіпки коло кам’яного бордюра і пускав синього кораблика на спінену воду.

— Такий день посеред грудня — справжнє щастя, — сказала вона.

Але він ще думав про неї і листочки з зошита.

— А батько? Чи знає, кому пишеш?

— Батько? Раніше його не цікавило, а тепер зрозумів, що справа серйозна, і почав лютувати.

Спостерігала за дитиною, яка опиралася матері і не хотіла відходити від басейну.

— Про це я тобі в кімнаті казала, що розповім пізніше, — мовила через якийсь час.

Усміхнувся.

— Він мене незлюбив, бо я хворий?

— Каже, що ніколи не дозволить мені поїхати на чужину. Що ніколи не переступлю порога його домівки, якщо поїду. І взагалі, відречеться від мене.

Все ще дивилася поперед себе.

— Якесь затяте прокляття, — спохмурніла.

Потім повернула голову.

— Я одержала листа від Жозефіни. — В її очах був напад сірої, неперебореної сумоти.

Знову уперто дивилася поперед себе.

— Батько хотів би Альфреда за зятя, — сказала вона тихо.

Він знизав плечима.

— Хто це?

— Я ж тобі розповідала. Товариш по школі. Вже багато років любить мене.

Він спостерігав за її обличчям. Потроху воно ставало круглішим, риси немов м’якшали від тепла несподіваного зворушення. І йому ставало прикро від думки, що вона може скніти під час розмови про геть безмежно неприємні речі. Кохання, яке стане відповідним аргументом для родичів, друзів і доброзичливої старої тітки. Тільки не сльози. Вже сама атмосфера доволі безглузда.

— Сказав, що чекатиме мене. Альфред.

Ставало холодно, і він схрестив ноги. Нехай виговориться, сказав собі.

— Заходить до мами, як у часи, коли був моїм однокласником. Він дуже подобається моїй мамі. Бо він добрий і побожний, але вона не втручається в цю справу. На своїй шкірі відчула, що таке зв’язок, який людина обирає не сама, а їй нав’язують інші. Батько — ні. Підбурює його і обіцяє, що все буде так, як треба.

— І чому він так йому подобається?

— Бо він син багатого ремісника.

Глянула на нього.

— Батько хотів би з моєю допомогою здійснити те, що йому не вдалося самому. Всупереч усім старанням, він лише звичайний помічник у магазині, це його гнітить, мов нестерпне приниження.

Знову озирнулася до нього.

— Альфред — сумирна і тиха душа, і батько розуміє, що через мене міг би мати владу і над ним.

Немов на дрібні шматочки його січе, з подивом подумав він, жоден відтінок від неї не вислизне. І якою прекрасною компаньйонкою була б для свого батька, якби хотіла вступити з ним у спілку.

Темрява лягала на дерева, розприскувалася фонтаном на свинцеві струмені. Пішли, хотів сказати їй, але був у полоні нещадності і сірості, які охоплювали його. І самі собою до нього повернулися картинки Парижа тих днів, коли стояв коло чобіт на полі поблизу Порту Кліньонкур. Ті речі, які мовчки пропонувала процесія, що пережила потоп. Шматки шкіри всіх форм на лавці. Гребені з шпичастими, дуже гострими зубчиками. Жіночі панталони рожевого кольору. І туман жовтої пилюки, що клубочиться, немов дим після щойно погашеної пожежі. І чоботи, які, як йому здається, випадуть з-за пазухи і закрокують м’яким порохом, немов неозорим шаром попелу.

— А ти?

— Мені байдуже до його планів.

Але її обличчя було серйозним і незворушним.

— А якби він не хотів тебе більше бачити вдома? Зміг би дотриматися слова?

— Звісно, зміг би.

За якийсь час забурмотіла зміненим голосом:

— Мами мені б бракувало... — Її рука мимоволі шукала його руку.

— Усе буде добре, — сказав він. — Жодних планів щодо від’їзду ще немає. Тому поки що тобі немає причини мучитися.

Її рука знову звільнилася.

— Він хоче, щоб я приїхала додому в гості.

— Батько?

— Альфредові батьки святкують річницю весілля.

— І запрошують тебе?

— Альфред їх умовив.

— Тобто саме це вирішило питання твого від’їзду додому?

— Не кажи так, Радку.

Їх майже повністю огорнула темрява, і холод проникав крізь одяг. І йому хотілося встати і дати знак, що пора йти, але тепер відчував крихкість у собі і навколо себе, і чекав.

— Випадає так, щоб я їхала додому саме зараз. І Жозефіна пише, що батько сказав: «Якраз добре. Наче спеціально!»

— А ти?

— Мені байдуже до цих відвідин.

— Але все’дно їдеш.

— Я думаю, що нічим себе не зобов’язую.

Її рука знову пошукала його руку, але він свою прибрав.

— Чому ти такий? Папа задовольнить своє бажання, а я через два дні знову буду коло тебе.

Подивилася на нього.

— Його батьки мене не хочуть, Радку.

— Це ти встановиш після того, як вони з тобою познайомляться.

— Я надто бідна наречена для їхнього сина. Альфред сам мені в цьому зізнався рік тому.

— Але все’дно хоче тебе.

— Так. І всупереч мені, Радку. Цього не маєш ігнорувати.

— Але всупереч їм. І твій візит буде тобі, крім усього іншого, ще й приниженням.

— Ні. Жозефіна каже, що батько крутиться, мов індик по хаті, бо запрошення є доказом того, що Альфредові батьки змінили своє ставлення до мене.

— А чому ж ти тоді кажеш, що вони тебе не хочуть? — різко сказав і встав.

Вона ж сиділа й далі, мов здивована його неочікуваним порухом.

— Холодно, — сказав він і рушив.

Вона встала і пішла слідом. І тієї миті він відчував співчуття до неї, такої дрібненької і впійманої в замасковану пастку; водночас йому хотілося пришвидшити кроки, щоб вона заблукала в темряві. Шум фонтана віддалявся і робив їх ще самотнішими і полишеними на самих себе.

XLIX

— Я так хотіла в цей парк, — за якусь мить сказала вона.

Але він мовчав. І знав, що його мовчання триватиме нескінченно довго, бо вона погрузне в ньому і не зможе змінити атмосферу.

Вони йшли бульваром Сен-Мішель, і він навіть не шукав станції метро, бо вони б приїхали на вечерю, де сиділи б одне навпроти одного і не змогли б мовчати. Він відновлював у собі настрій дообідньої пори: коли вона декламувала вірш; вони говорили про табір; або коли вона спала. І тоді вона вже знала про завтрашню гостину. Водночас розумів, що вона страждає, бо батьківська атака застала її несподівано. І йому хотілося взяти її під руку і дурнуватими словами змінити атмосферу. Вона б тоді швидко засміялася і почала жартувати. Але його дратувало мілководдя, на яке вона завела їхнє кохання. Їхній зв’язок, який навіть подумки не міг порівнювати з кимось іншим. Її — віднайдену по тій страшній годині, яка мала всі ознаки кінця.

На площі Клуні вивіска на тротуарі сповістила про метро.

— Поїдемо на метро?

— Так, треба на вечерю. — Він намагався бути природним і неображеним, але був лише сухим. І в метро було так само, хоча він намагався говорити, бо пасажири поглядали на них.

Так само і за вечерею.

Так само і в кіно.

Ще далеко було до Єлисейських Полів — Діснея показували лише там, а вони ж домовилися подивитися Діснея.

— Пішли кудись в інше місце, якщо це не надто далеко, — сказала вона, коли на схемі розглядали лінії метро.

— Немає значення.

Але потай визнавав, що йому геть байдужі і кіно, і Волт Дісней. Хоча в темному кінозалі його твердість пом’якшала. Його захоплювала напруженість і єдність люду перед живими малюнками. І бачив себе в темряві в кінозалі на Бар’єрі, з Шарло на полотні і старою піаністкою, яка в кутку мучить розстроєне піаніно. Шарло і персонажі, поквацяні кремом, а вони, дітлахи, на сидіннях жваво смокчуть карамельки і лускають фісташки, голосно хрускаючи. І жодного порівняння не могло бути між величною модерною залою і колишнім приміщенням з сірими нерівними стінами, яке швидше годилося для складу. Але він був там, шмаркач, захоплений Шарло, Томом Міксом і Буффало Біллом. І той зв’язок з роками дитинства ще більше відділяв його від неї. Саме через той неочікуваний екскурс у минуле він уже не злився на неї навіть у думках; і коли в темряві її рука пошукала його руку, він не відсунув її. Він не дав їй відчути тепла, але тримав її уважно і віддано. Так тримає батько руку доньки, якій стоматолог свердлить зуб, — він з розумінням ставиться до доньки і водночас прихильний до лікаревої справи.

По дорозі додому їхній настрій відчутно змінився; але це було швидше наслідком пересадок на зупинках, ніж зміною внутрішньої атмосфери. Так, мабуть, турбота про зовнішнє, реальні справи пов’язують життя одружених людей, коли розвіюються медові чари. Потім вони вийшли на станції Каде, і їх огорнула тиша заспаного міста, в ньому ж раптом збудився опір проти неприємного становища.

І йому захотілося побути на самоті. Бачив себе, як блукає нічними вулицями, з руками в кишенях, без думок про час. Самотній і ображений спостерігач. І водночас не ображений, відкритий до будь-яких зустрічей, будь-яких вражень. І питався, чому він переймається цим? Хай настане завтрашній день, і нехай їде, нехай її оцінюють. Випадок ніби спеціально так усе підлаштував, щоб він міг віднайти свою незалежність. Усе вирішувалося ніби побіжно і в найпростіший спосіб.

Швейцар був дуже ввічливим, коли давав їм ключ. І вони усміхалися йому у відповідь на його щиру люб’язність.

Коли ж почали підійматися сходами, Арлетта здригнулася.

— Мінетта! Я зовсім забула про неї.

— Їжі їй достатньо, — пробурмотів він.

Авжеж, для неї має вирішальне значення — Мінетта, подумав. І виразно відчув уже знане почуття зануреності в дитячу атмосферу. Але її обличчя було стурбоване, кроки стали швидшими, немов її потрясло раптове передчуття.

За зачиненим вікном, що виходило в двір, чулося тихе далеке нявкання. Зараз ще й коти будуть на черзі, думав собі, і бачив жінку, яка щодня виносить великий згорток їжі виводку котів у парку. Поспішив за нею, бо вона майже бігла, і був задоволений, що сходова клітка гарна, майже елегантна; ні за що на світі не хотів би, щоб вони тієї миті опинилися на убогих сходах із неприємною атмосферою довкола.

— Не поспішай так, — сказав, але більше для того, щоб перервати гнітючу тишу, ніж від бажання її затримати. А коли потім відчиняв двері, збагнув, що незрозумілий страх вселився і в нього.

— Мінетто! — покликала вона ще до того, як засвітила світло. Через прочинене вікно до кімнати прокрадався холод із темного моря дахів.

— Мінетто! — Її голос був майже розпачливий. Обійшла шафу, ліжко, вклякла на килимі; її погляд був заворожений, її рухи гарячкові.

На підлозі була посудина з молоком, коло неї дрібки хліба.

Тоді з двору знову долинуло слабке нявкання.

— Мінетто! — І рвучко кинулася до вікна. — Моя маленька Мінетто! — І перехилилася через перила, так що її тіло зависло в темряву.

Кинувся до неї і схопив її за плечі. Але її руки судомно стискали перила, а тіло випросталося і вклякло.

— Ми її залишили, і вона впала... — І вся здригалася. — Ми її залишили, і вона впала!

— Заспокойся, — пробурмотів він. Намагався її повернути до себе, подалі від темряви і прірви. Але її руки стали ще твердішими і рівнішими. Немов закам’яніла вся, крім очей, які нестримно сльозилися і змочували розпашілі щоки.

— Мінетто! — вигукнула вона, вирвалася з його рук і вибігла.

Він побіг за нею, але вона не чула його слів. Її голосний, невтішний плач потрясав байдужі сходи.

— Моя Мінетта, — ридала вона.

— Підійди, — прошепотів він і взяв її за руку.

Але вона вже бігла до віконечка швейцара і стала перед ним, ніби засуджена перед трибуною судді.

— Мінетта випала, — вимовила вона крізь сльози. — На подвір’я випала з вікна.

Обличчя швейцара виражало ввічливу люб’язність і поштиву стурбованість. Чоловік не міг повірити, що ці двоє — ті самі, кому тільки-но бажав на добраніч, і які були такі серйозні.

— Пошукайте її, — захлипала вона. — Пошукайте її.

Швейцар вийшов з-за стійки.

— Як шкода, — пробурмотів він.

— Пошукайте її...

Тоді він обійняв її за плечі і поволі повів до сходів.

— Заспокойся, — пробурмотів він і кивнув швейцарові.

— Ну, звісно ж, — сказав швейцар. Він був високий і кремезний, з погідним обличчям спокійного дипломата. І вікно відчинив відшліфованим рухом руки, і на віконну раму ступив елегантно, немов усією своєю поставою підкреслюючи, що це не його робота, але через незвичайні обставини він її щиросердно береться виконати.

— Знайдіть її!

І її тіло ще більше заклякло в судомі, що тримала її, як напад поліомієліту. Його ж проштрикнуло відчуття підступної загрози, по той бік якої була територія небуття. Холодний подих порожнечі і загибелі, як того ранку, коли йому з горлянки на вуста виступила тепла рідина. І був вражений, бо ті почуття викликали в ньому несподіване відкриття її нового, непередбачуваного образу. Немов йому довірили опікуватися чимось, що перевершувало його можливості. І він почувався винним. Водночас обдуреним і співвідповідальним.

З відчиненого вікна тягло холодом, з темряви долинуло ледь чутне нявкання.

— Мінетто! — Її тіло пройняла дрож; так від удару дрижить дерев’яний кілок.

— Не треба так, — твердив він. — Не треба так, — повторив, немов колискову. Але її зсудомлене тіло не могло його чути. Через кроки швейцара за металевою сіткою, що натягалася і скрипіла, її тремтіння було уривчастим.

— Темно, — немов сам до себе сказав швейцар, сітка під його ногами ще сильніше заскрипіла. Тоді слабенький голосочок знову збудився і тієї ж миті згас.

І були лише її здригання перед відчиненим вікном, і темрява тихої холодної ночі. Сітка ще раз рипнула, а швейцар начебто кудись пішов і вже не повернеться. Озвався після довгої мовчанки, ніби людина, яка воліє залишатися на віддалі.

Він міцніше обійняв її за плечі.

— Підійди! — сказав він, а його рука поволі намагалася побороти її судомну задерев’янілість. Але тіло її було нечутливим і непіддатливим. Він обережно підсунув її, немов обертав скульптуру.

— Пусти мене! — сказала вона сердито; і підсвідомо тягнула руки до відчиненого вікна. Але він поволі, майже непомітно підштовхував її в напрямку сходів. Скульптура з простягнутими руками, думав собі, і задоволений був, що швейцар ще не з’явився у віконному отворі.

— Дайте мені її!

Але її тіло все ж підкорялося тиску його руки, і він вів її догори. Добре, думав собі, вона таки зрозуміла, що вже по всьому. І відчував полегшення, бо вони віддалялися від вестибюлю; уже зі сходів він побачив швейцара, який, схиливши свою високу постать, ступив на вікно, але тепер Арлетта була вже недосяжною для його очей.

— Ми обидва винні. Ми її вбили...

— Пішли, — прошепотів він, бо вона раптом зупинилася і хотіла повернутися. Вони рухалися поволі, бо вона все ще опиралася; і коли вів її нагору, йому здавалося, що повинен бути з нею уважним і обережним, мов із предметом, який щомиті може зламатися. Так поводиться при переселенні носій, який несе в помешкання дорогоцінну кришталеву чи порцелянову вазу.

І в кімнаті турботливо й уважно став коло неї. Вона знову і знову хотіла кинутися до вікна, щоб чути голос із подвір’я, але він легенько притискав її до себе. Хотів, щоб його обійми потроху пом’якшили її тіло, і водночас розумів, що він, немов санітар, який проводить обов’язкову терапію непередбачуваній хворій. Не зважаючи на її опір, він допоміг їй роздягнутися. І під час цієї повсякденної процедури її рухи немов повернули собі свою природність, її тіло поволі ставало розслабленим.

Тремтіння пронизувало її і стихло лише згодом, коли він ліг до неї і міцно притулив до себе.

— Ми її вбили...

— Ми залишили відчинене вікно, щоб вона мала свіже повітря, — м’яко сказав він. — Хіба ні?

— Так, — пробурмотіла вона крізь схлипування. — Сонце так гарно сяяло, що було б гріхом зачиняти вікно.

— Ми так захопилися цим вікном і думали про мансарду, і про стільки інших речей, що нам не спало на думку, що киця може пролізти крізь вузькі прутики ґрат.

— Така дрібненька була бідолашка...


— А тепер краще помовч, щоб заснути, — прошепотів. І провів долонею по її плечах і шиї, погладив її волосся і плечі. Вона повернулася до нього спиною, так що її стегна спочивали на його стегнах, його долоня пройшлася м’яким вигином і знову повернулася повільним, але наполегливим ритмом м’яких хвиль, що котяться, надходять і відходять шовковим піщаним берегом. І йому було шкода, що це не гарячі пестощі, а цілющий засіб, який має її заспокоїти і приспати.

Незабаром її тіло зовсім обм’якло, хоча можна було ще відчути дрібні, швидкі здригання, які передвіщали прихід сну.

«Ти такий добрий зі мною...» Але це було вже бурмотіння в напівсні, а потім вона повернулася і вмостилася в його обіймах.

Добрий? Немов це щось вирішує в житті. І зрозумів, що мусить звільнитися від неї і лежати сам. Бо відчуття піклування про незахищене створіння може бути щирим і справжнім вживанням в її світ. Але питання в тому, чи хоче він бути санітаром для такої дитини? І зупинився на слові «санітар». Так, там. Але подавати таблетки вугілля сухим вустам, а потім носити кістяки з чорними вустами і чорними зубами в ящик за бараком — це дуже спрощена форма професії санітара. Їй потрібні ніжні руки медсестри. Ні, неправда, він міг би бути м’яким і по-батьківськи турботливим; міг би без проблем. Доказом цього її слова вдячності. Але тепер з’являється питання: чи той, хто був санітаром там, покликаний турбуватися і берегти таке створіння тут, серед живих людей? Заповнити всі дні цим піклуванням? Вкласти в це все захоплення порятунку? Вмістити широкі горизонти в дівча, яке переживає такий стрес через смерть звичайного кошеняти?

Поволі вивільнив руку з-під її тіла.

Тепер у нього було враження, що поруч із ним лежить незнайомка. І знову бачив її скуте, тремтливе тіло, хоча йому здалося, що все це було колись давно і навіть ввижалося якимось маревом. А було це саме тут і саме внизу, біля швейцара. І розумів, що його прагнення до незалежності набуває реальної форми. Таку істоту може собі дозволити безтурботний пан. І може її плекати, мов в оранжереї. А що має робити з нею той, хто пережив кораблетрощу. Посадити її на гілку дерева, якої ледь вистачає для одного? Але наступної миті відчув, що його думка заблукала на манівці. Вигода — цього було б замало для неї. Це були б лише куліси. Лише сцена. І знову йому здалося, що він на межі двох світів і не належить жодному. І раптом йому привиділися ельзаські дівчата, яких із настанням темряви почали возити вантажівки; і відчув себе неймовірно далеким від неї.

Вона лежала на сусідньому ліжку, але була частиною іншого, не важливого для нього світу. Він був здивований і майже вражений тим, як природно і з якою легкістю виключився з її світу і заступив на територію, на яку вона ніколи не зможе увійти. Бо ті дівчата тоді не плакали, хоча й мали для цього привід, бо знали причину свого переселення в смертоносний вогезький табір. То були місцеві жителі, ельзаські жінки і дівчата, можливо, арештовані прихильники maquisa[35] в Дононі, кинуті до табору в Шірмеку, де не було крематорію. Хто б міг знати? Тому в бараках вони спочатку висловлювали здогади, а потім, бунтівні і немічні, замовкли. Бо вражаючим був цей приїзд машин, що серед ночі спускалися стрімким схилом з того боку витесаних терас. Кудись відлетіла радість від того, що союзники вже близько, що над горами пролітають літаки, що есесівці риють траншеї навколо табору. Від дівчат, яких покидали до барака-в’язниці, звідки до незгасимої печі залишалося лише кілька кроків, вони зазнали поразки в особливий спосіб. Можна собі лише уявити їхню долю, але ті картини загибелі продовжувачок людського роду та шугання полум’я і розлітання іскор над вузьким комином на нижній терасі супроводжувало страшне усвідомлення немічної чоловічості. Коли вже бараки спорожніли, і вони їхали до Дахау, світловолосий французький лікар у товарному вагоні розповідав, як із свого бараку стежив за тим, що відбувалося з дівчатами і жінками. Кожну окремо есесівець відводив крізь порожній простір і зникав із нею в середині блоку з піччю. Одну за одною, з паузами. І жодна не плакала, вони йшли тихо і спокійно, і він був вдячний ночі, що вона ховала те нещастя.

Так, він зараз згадав про них через її плач.

Засунув руки під потилицю. Плач через кошеня. І вперто дивився поперед себе, немов знову чув гуркіт вантажівки, яка спускається вниз із того боку, де крематорій, немов бачив дівчину в супроводі есесівця і чув постріл, бо, мабуть, їх не вішали на ті гаки; надто повільно було б, вони поспішали.

L

Як бувало й раніше, і цього разу він спробував врятуватися від поразки у пошуках оновленої свідомості своїми записками. Коли ліг на ліжко, спочатку відчував, що якось замовчав у них про кімнату з паризьких канікул, які були хоча й короткими, але незвичайно хвилюючими. І при цьому докоряв собі, що розповідав Арлетті про долю ельзаських дівчат; але це трапилося так природно, що він сам дивувався. Дивувався, як тверезо, немов його це не стосується, пояснював їй, що врешті-решт батько має рацію. При цьому навіть переконував себе, що повинен залишатися послідовним у такій поведінці, і так поступово набути габітусу байдужості, без якого і надалі перебував би під владою неспокійних хвиль сентименту. Так буде наймудріше, якщо він знову призвичаїться до самоти, адже для поверненця це найпослідовніший стан.

І дозволив своєму олівцю слухатися плину ремінісценцій; але цього разу вони не стосувалися країни смерті, а відновлювали в пам’яті події травня 1945 року. Було це відразу після прибуття в Лілль, де після довгої перерви — ціла вічність минула — його тіло лягло в простирадла, які обійняли його з особливою ніжністю. Але ще раніше (вони приїхали вдосвіта) вони разом із Рене і Франсуа, опинившись на вулицях міста, відчули чарівність тихих і милих будинків. Ну, про ці відчуття потрібно ще подумати, уважно і детально описати всі душевні порухи у вранішньому світлі того 1 травня, дня його повернення до життя.


Це знову були два аркуші в клітинку із зошита для математики. Зараз о пів на десяту, і він, мабуть, тільки-но повернувся додому, підіймаючись схилом, з якого серед густих дерев видно білу стіну першого корпусу. Чи думав він про неї? Відколи вони попрощалися на пероні, в неї перед очима лише його ввічлива, але холодна стриманість. Він твердив, що вона запізниться на поїзд, але не просив її запізнитися для нього. І коли вона подарувала йому швидкий гіркий поцілунок, їй хотілося знову поставити валізку, щоб порозумітися, щоб вони знову віднайшли одне одного. Але боялася, що його відстороненість і її опір проти неї так і триватимуть, і потім настане ніч, і вони будуть разом, але без поцілунків. Так би сталося й минулої ночі, якби він не втішав її через Мінеттину загибель. Він був такий ніжний з нею в її глибокій скорботі. Так уперше, відколи вони знайомі, він трішки підняв завісу, яка ховала від неї час, проведений ним у пеклі, як сказав би Рембо. І спочатку вона не второпала, чому він оповідає історію про ельзаських дівчат таким спокійним голосом; здавалося, ніби він продовжує свої роздуми, які розпочав уночі. Лише потім, коли сказав: «І старий французький лікар іще раз підкреслив, що жодна з них не плакала, коли йшла з есесівцем у напрямку крематорію», — лише тоді вона зрозуміла. Не буде розповідати, як їй було соромно. Та стриманість дівчат, які опинилися високо в горах, в своїх горах. Відчуття ув’язнених, які розуміли, що згорять. О, вона розуміла, як природно в ньому ожили ці картини, і як само собою йому нав’язалося це порівняння з нею, яка так безутішно ридала через Мінетту. І відчула, з якої далечі він дивиться на неї. Ні, ніколи вона не зможе зрівнятися з тими, хто поліг так таємно, майже без свідків, на вході до бараку на вершечку самотньої гори! Все ж нехай він їй вибачить. Хоча всі інші дівчата, які пережили війну, в порівнянні з тими жертвами не варті життя, їм не можна закидати того, що вони не пройшли крізь ті жахіття. Чи йому так не здається? Яким був би сьогоднішній світ, якби всі носили в собі такий спадок? Можливо, тоді б він не обрав її, бо не зміг би знайти в ній того, що шукав. Але що поможуть ці констатації, якщо вони й так розлучилися? Ні, але не думає ж він, що вона зможе добре почуватися в шлюбі з чоловіком, який у неділю водитиме її на службу Божу, із старомодним чоловіком, який буде добрим і занудним? Чому він серйозно говорив про це? І батько їй за вечерею сказав: «Тепер маєш у руках козирну карту, і тільки від тебе залежить, як ти нею зіграєш!» Немов ідеться про гру. Вона ж знає, що була б усе життя невірною такому чоловікові, і на подружньому ложі лежала би з думкою про коханого і те сп’яніння, яке охопило її назавжди. Ні, не правда, що вона знову б змогла врости в когось іншого! Жодні старання і жоден час не спроможні цього досягти. Але як він міг так настійливо говорити про те, як він міг? «Матимеш можливість жити зі своїми книгами і природою», — сказав їй. І був таким неймовірно тверезим, що тепер її весь час переслідує цей турботливо розсудливий вираз його обличчя; ніби він, віддаляючись від неї, вираховує, як найкраще влаштувати її майбутнє. О, так, йому від неї лише неспокій і клопоти, і, може, для неї справді найкраще погодитися на пропозицію вигідного життя. Вона б присвятила себе дитині і дала їй все, чого не мала сама. Накупила б їй скільки завгодно книжок з ілюстраціями. (Якби він міг бачити ту страшну хату її дитинства і зрозуміти весь гнів, який назбирався в ній. Якби вона могла стати багатою і опинитися в тому класі, який так ненавиділа і досі ненавидить! З радістю щось би зробила для того хлопчини, який щодня вороже дивився на іграшки багатих хлопчаків.) Але чому вона думає про це? Невдовзі вона знову буде коло нього, і все буде добре. Твердо знає, що все буде добре. Як того вечора, коли він пішов, і її охопила невимовна туга, але потім вони знову зустрілися в її кімнаті, немов два моряки після корабельної аварії. Він любить її, а вона — його. Це не може загубитися, як потічок, що на піску розсиплеться на дрібні струмини і потроху зникне. І ще припис:

P. S. «Зараз я зіскочила з ліжка, щоб розповісти тобі ще одне. Мусила одягнути мамину сорочку, бо забула, як ти знаєш, свою піжаму. Сорочка довга і біла, вся в мереживах, Мама хоче бути похована саме в ній, принаймні так каже».

P. S. «Читаю статтю, яка погоджується з тобою щодо картин на виставці на бульварі Распай».

І почувався винним. Немов своїми порадами допомагав її батькові з планами щодо «козирної карти». Але того ранку він був щирим, хоча й говорив те, що не лягало на серце, і сподівався, що вона буде всіма силами опиратися. І знав, що її опір лише посилить його завзяття, і навіть хотів цього, як заперечення його слів. Вона ж оборонялася слабо; надто була вражена його раптовою турботою про її майбутнє та думками про долю ельзаських дівчат і свій плач на сходах. Але, залишившись на самоті, він зрозумів, що заради всього, що пережив, він покликаний прийти їй на допомогу, і розповідь про нещасних дівчат мала потвердити його минуле, а не стати засобом її приниження. І тепер вона писала про те, що він мав би вже давно знати. Вона не винна, що не була там. І хто знає, якби її спіткала така доля, то, швидше за все, і вона б поводилася так, як ті дівчата; часто обставини ліплять людину, потреба її ліпить. І той, хто безутішно плаче через смерть дрібної тваринки, можливо, завтра піде на смерть, не кліпнувши оком. Так, уже давно мав би знати, що люди по той бік пекла залишилися звичайними людьми. Під час війни страждали, боялися бомб і терору, але вони не були частиною тієї атмосфери, з якої було вичерпано все людське. І він дозволив їй поїхати без слова підтримки, яке змогло б її підбадьорити при зустрічі з меркантильним батьком! Навіть натякав, що наречений з багатої родини міг би стати для неї найкращим варіантом.

Тепер йому було важко уявити, що він справді казав таке, але якийсь невиразний, туманний спогад свідчив, що це справді був він. Він усвідомлював своє трохи злостиве вдоволення з її розгубленості. Звісно, це було не навмисне; але здавалося, немов у нього вселився якийсь невидимий суперечливий дух, якому вдалося довести, що з Арлеттою він лише марнує час. Ніби вона сама в листі не просила: «утримай мене без усякої причини».

Згадка про той лист знову наблизила її до нього. Справді, це якесь прокляття, ця тиха одержимість, що охоплює його, коли той світ так виразно повертається до нього. Немов чорна стіна. Немов густий туман. І все, що зовні того тісного кола, втрачає значення. Все порожнє і нікчемне. І він ненавидить вплив тієї атмосфери на сьогоднішнє життя, але водночас розуміє, що, попри все, залишиться їй вірним. У жодному разі минуле не сміє бути мірилом оцінювання реального світу. Не сміє визначати напрямок почуттів, бо значення минулого лише негативне, це абсолютна негативність. І задоволення, яке дає йому відчуття, що він був там і, незважаючи на це, тепер знову тут, дуже сумнівне задоволення. Якимось чином навіть зіпсуте і протиприродне.

Він лежав, і був сам у кімнаті, бо Ів пішов на рентген, і відчував неправильність свого становища. Стіни малої кімнати були вже не затишними, а тихим і ворожим панциром. І Ван Гогів «Міст Ланглуа» на стіні здавався застиглою жвавістю. І, як це буває з людиною, яку ми більше не любимо, почав відчувати негативні риси того тла. Скажімо, навіть тиша навколо. І нестримно, десь глибоко в собі він відчув тугу за вируванням міста, та перед ним була лише спокійна, монотонна картина полів і дерев. Але той неспокій і невтішність могли б змінитися на душевне багатство, якби не відчуття, що Арлетта так далеко. Немов він її втратив остаточно; ніби вона вже не повернеться. Але чому ж не повернеться? Та сумнів залишився. Сумнів і водночас ніби передчуття, що довго він тут уже не затримається.

LI

До Іва прийшов доктор Лебон.

Його висока і міцна постава заповнювала кімнату присутністю чогось приємно хвилюючого і лагідного. В образі містянина широких поглядів, організованої невгамовної людини, була сконцентрована тиха впевненість психолога, який звик заспокоювати душевно неврівноважених людей. В основі його вдачі була душевна доброта, але навіть вона була якоюсь нетерплячою, якоюсь нестримною, а тому по-особливому привабливою; а його погляд, незважаючи на свою приязність, часто здавався відсутнім. Ця присутня неприсутність, майже замріяність, зустрічається в лікарів непересічних, з мистецькою душею.

У кімнаті знову панувала безтурботна атмосфера попередніх місяців; і в нього було відчуття, що з Арлеттою все буде добре.

— Прекрасно, чи не так? — сказав доктор Лебон, коли він повернув йому позичену книгу Фройда. — І що скажете про пояснення єдинобожжя на підставі психоаналізу?

— Скажу, як тоді, коли ви мені принесли «Тотем і табу». Видно, що Фройд дає найпростіші відповіді на найважчі питання. І людина подивована, що не знайшла їх самотужки.

Лебон усміхнувся, потім пішов по стілець і поставив його між двома ліжками, в ногах.

— Ну все ж таки, — сказав Ів; на колінах у нього був часопис про кіно, який саме приніс лікар, і він неуважливо гортав його сторінки.

— У другій частині студії так тонко подано розвиток людської релігії та етики, що в нас ніде не прокидається тінь спротиву, — сказав Радко. — Навпаки, нас захоплює мистецьки стилізована досконалість речень, які зажди відповідають нелегкому, вибагливому матеріалу.

— Подумайте лишень про місце, де говориться про віру у всемогутність думки. Для нас, психоаналітиків, твердження про всемогутність думки дуже важливе. Так само, як дикуни і як діти, наші хворі плутають свій душевний світ із світом реальним.

Ів запитав:

— Маєте такий приклад серед хворих?

— Звісно.

— І?

— Нічого. Коли пацієнт зрозуміє джерело почуття образи, все буде добре. Зараз ще, мов баран, він упирається відкритому пошуку.

Знову повернувся до Радка Субана.

— Віра у всемогутність думки — магія, а ще сила слова і мови, яка і є початком справжнього людського розвитку. Це прекрасні розділи. І ще він пояснює, як віра в силу думки і бажань — що для дикунів одне й те ж саме, — ще більше загострює почуття кривди.

— Ви, звісно, дивитеся на це передусім терапевтично. Але якщо подумати, що в нашому столітті ми досі виховуємо дітей за системою про «грішні думки», то здається майже неймовірним, що ми можемо чинити насилля над сучасною людиною.

Ів насупився.

— Не забудьте тільки про нашу прогулянку, — сказав він.

— О четвертій ми домовилися, так? — Лебон подивився на годинник.

— Авжеж, — пробурмотів Ів. — Саме так.

Доктор знову посміхнувся; немов його професійне чуття очікувало від цієї розмови цікаве відкриття про мій характер, думав собі Радко Субан.

— Як на мене, у нього багато винятково важливих тверджень, — сказав він. — Передусім оте про людську свідомість чи про те, що Фройд називає «над-Я». Ми задоволені, коли зрікаємося поганого вчинку, нас пече сумління, коли його зробимо. Для Фройда свідомість зайняла місце батьків і вихователів. І це велика і водночас втішна правда, бо вона усуває в нас усвідомлення реальності голосу всемогутнього і суворого Бога.

— Мсьє Субан — агностик, — сказав Ів і в’їдливо посміхнувся.

— Ні. — Лебон встав. — Сучасний світ справді повинен знайти нові дефініції для всього, почавши, скажімо, з ідеї про батька, бо ідея Бога є проекцією ідеї батька. Вже сама можливість появи і популярності диктаторів свідчить на користь цього.

— І це очевидно, вам не здається? Справді, диктатура завжди зумовлена внутрішнім, економічним і соціальним станом якоїсь країни, але на цій лише основі диктатор не зміг би досягти такого виняткового, напівбожественного становища.

— Диктатури мають успіх, бо ідея батька представляє вірність своїм думкам, незламність волі і рішучість у діяннях. Сучасне суспільство є великим скупченням хитань, суперечностей і релятивності.

Ів стягнув ногу з ліжка, хитро дивився на неї і чекав на знак.

— Так, — сказав Лебон. — Четверта, знаю.


Вона не приїхала. У листі Жозефіни було сказано, що вона нездужає і тому не може вирушити в дорогу, але навіть якби могла, батько був би проти, бо каже, що робота в санаторії зовсім не підходяща для молодої дівчини. І до щирого Арлеттиного вітання додає і вона, Жозефіна, своє власне, і хай він їй вибачає, що не повідомляє йому гарних новин.

Відчуття загубленості, яке пройняло його, було схоже на тишу, в якій зачаїлася смерть; неозора пустеля в нерухомому безголоссі. І не витримав, пішов до лісу, хоча було холодно, а дощовик, який йому дав Червоний Хрест, не годився для приходу зими.

Лише тепер він помітив, що грудень наближається до кінця, і ось-ось настане Різдво. Але як не намагався, не міг зрозуміти, що саме святкуватимуть люди і з чого саме радітимуть; розумів лише, що на Різдво має бути мороз. Якби Арлетта була коло нього, то весело сказав би, що люди радіють із того, що залишилися живі, і у вифлеємському дитяткові вбачають народження нових надій. А так залишався лише мороз, який щипав за щоки. І найгірше було те, що таборовий світ більше не був для нього тією єдиною дійсністю, в якій би міг знайти собі точку опори. Знав лише, що кілька місяців тому, в темному лісі, він міг жити тією дійсністю. А тепер у свинцеве небо стирчали лише голі штурпаки. Бо він знову пристав до людського середовища, полишив мертвих і демонічні картини їхнього кінця. Тепер і ця нова дійсність вислизала від нього, бо він втратив Арлетту. Втратив її, — у цьому вже годі було сумніватися. І був безсилий. Засуджував її, що виявилася такою слабкодухою. Засуджував водночас і себе. І відчував, що все закінчилося, але все ще не наважувався навіть уявити, що її вже нема.

Бо вона була з ним від першого дня, коли йому масувала спину, і до прощання на вокзалі. Та перша ніч, коли його вела місячним сяйвом. Її живе тіло, її дитячі обійми. Потім усі ті ночі в лісі. І зустріч після гіркої, ненавмисної розлуки. І розпачливе відчуття непоправної втрати. Тоді, коли покинув її саму в лісі та серед ночі повернувся до неї, і під її дверима чекала на нього смужка світла. І її приїзд до його кімнати в Парижі; коли вона вмивалася і декламувала вірші, коли підходила до ліжка і тримала схрещені руки на грудях, бо забула піжаму. І він проганяв ці картини, а вони за хвилю знову поверталися до нього ще більшим багатством відтінків. І були всі разом єдиним, помноженим доказом відданості і кохання, а кожна окремо — із зерном непевності в собі. Завжди хованки, завжди порятунок у втечі. Але потім доказ, що всі її незугарні витівки мали свою причину і всупереч усьому ставали зв’язком, що ще міцніше прив’язував його до неї. І він мав би бути чоловіком, який приймає рішення і свідомо бере під свою опіку раниме створіння, але натомість сам був іще ранимішим. При кожному русі — насторожі, через кожну тінь — повен сумнівів. І замість вступити в бій із дійсністю був іще зараз готовий повернутися до минулого, як до гарантії цінностей, які не може йому дати сьогодення. А ще ревнивий до своєї свободи і незалежності. Але тепер, коли ця свобода стала дійсністю, вона була схожа на тихий відчай. У той же час розумів, що, якби вона повернулася, то при першій суперечці все б повторилося знову. Ні, тепер він би знав, як її прийняти, нехай лише повернеться! І обіцяв собі, що буде м’яким і розважливим. Вона здивується.

Це станеться, бо тепер він справді знає, що повинен побороти ті сновиди зі спогадів, не дозволити, щоб вони керували його поведінкою.

Після обіду було так само холодно, лише атмосфера стала ще похмурішою, бо хмари згустилися. Дихало снігом, постаті на терасі були по самі пахви закутані в коци. Але того разу багато хто покинув свої лежанки і пішов до корпусу. І це було чимось неймовірно дивним, майже недоречним, адже цей час був призначений саме для лежання. І це відчуття надавало особливої ноти усвідомленню, що вони йдуть на похорон. Передовсім тому, що всі вони були переважно колишніми військовополоненими, і їхній настрій через смерть колишнього депортованого не був обтяжений спогадами. І почуття товаристськості не було таким живим. Тому підсвідомо вони відчували задоволення з приводу того, що в незвичну годину можуть трохи прогулятися парком. Їм було майже цікаво. Може, вони ніколи не дізналися б, що маленька будівля в кінці парку коло стіни, що відділяла сад від асфальтованої дороги, — це морг, якби не смерть колишнього депортованого, котрий не мав рідні; інших-бо, коли вже не було порятунку, швидко забирали додому.

Вони йшли групами, дехто був замислений, але гурт із Жулем, Йойо і Робертом був невиправним. Властиво, Жуль і Йойо.

— Ось бачиш, ніч — і тебе нема, і ангели тебе відносять на крилах, — сказав радісно Жуль.

— Краще нині пару нових легенів, аніж двійко крил на тому світі, — загримів Йойо.

— А якщо там потрібно йти під гору? — і Жуль з цікавістю розглядався довкола. — Я надто засапаюся.

— Ти надто злостивий, щоб тобі хтось дав крила!

Жуль зупинився посеред дороги, закашляв і зітхнув:

— А ви собі уявляєте Йойо з крилами? — Гурт засміявся. — Це ніби дати крила китові.

Жуль прикрив долонями вуста, як діти, які хочуть приховати свій сміх.

Радкові не подобалося, що вони поводяться так буденно, але потай був вдячний їм, що вони такі. Бо губився в шумі їхньої балаканини, і це не давало йому слідувати за своїми думками. Власне, за почуттями. Несподівано його ніби охопив якийсь незрозумілий переляк. Він не боявся мертвих тіл. Адже він їх так багато наносився. Не боявся дрібної, сірої двоповерхової будівлі з пласким дахом, бо звик до внутрішності вічної печі. Але краще б він не ходив туди; і коли проходив повз корпус медсестер, навмисно думав про її кімнату і предмети в ній. Потім про кімнату панни Рев’єр, що була поруч. У нього було вірне враження про Клер, сказала Арлетта, коли вони прогулювалися Монмартром; через електричну плитку в її кімнаті сталася пожежа, а вона в той час була в селі. Коли ж вдерлися до її кімнати, в шафі знайшли гумовий пристрій, яким жінки користуються для самозадоволення. Він відігнав від себе цю картинку і подивився ліворуч, бо крізь голі дерева виразно виднівся четвертий корпус. І побачив Налецького, який тепер виглядав набагато гірше; а тому скорше згадав про першу зустріч із Арлеттою. Те післяобіддя, коли вона принесла термометр, а потім повернулася по нього і зняла з голови хустину, і перед його дзеркалом поправила пасмо світлого волосся.

Недалеко, осторонь від усіх, тихо і самотньо йшов Нікос. Приєднався б до нього, і пішли б разом. Але в такі миті кожен самотній, ось і він колись був сам-один, незважаючи на незліченну кількість засуджених, подумав він. Він ніби побоювався, що впізнає в покійнику когось такого, хто якимось чином прийшов звідти, щоб його поховали тут. Немов опирався самій думці, що в цю теперішню атмосферу парку, дороги, французького села коло дороги міг потрапити хтось із атмосфери смерті. І зрозумів, що тієї миті в ньому живе не лише почуття невиразного страху, але й спротиву. Адже він завжди із великим співчуттям і розумінням ставився до людини, яка повернулася звідти, а тепер, виходить, що вона насправді й не повернулася. Хоча й був невдоволений присутністю нерухомого тіла, йому було цікаво, чи воно таке ж зсушене і кістляве, як і всі тіла там.

Так вони дійшли до будівлі під сірою стіною та увійшли до неї, щоб віддати шану покійникові. Йойо стояв, мов добрий ведмідь, а у Жуля було обличчя сухорлявого батька, який все зробив, аби врятувати хворого сина, але син усе-таки випередив його і відійшов на той світ раніше, ніж він. Мішані думки. І зрозумів, що він думає про це, щоб не думати про неї. Тіло покійника не було схоже на тіла там. Він був одягнений. І на жовтому чолі був лише жмут волосся, але цього достатньо, щоб череп не був голим. Ні, він не був одним із тих, він був звідси. Його вже торкалися санітарки-доглядальниці, лікарка, яка прикладала стетоскоп до його грудей. На його запалих щоках відчувалося дихання голосів, які зверталися до нього, доторк Арлеттиної дрібненької руки, яка приносила йому вночі ліки. І згадав, як вона писала, що майже бажає хворому, аби якнайшвидше припинилися його страждання. Може, це був саме він?

Він стояв у юрбі і з бездумним виразом на обличчі слухав, як говорили про покійника. «Може, десь має жінку». «Відіслали телеграму, але ніхто не відгукнувся». І згадав Жуля, як той говорив панні Жільбер про три цінності: про здоров’я, працю та кохання. Про кохання він би їй оповів якусь особливу історію, яка б починалася так: «Знаєте, скільки коштує розлучення колишнього полоненого, який повернувся додому і застав дружину з іншим? Що, мадемуазель Жільбер?»

І Жуль урочисто поліз у кишеню за паперами, але мадемуазель Жільбер утекла, лишивши по собі лише хилитання дверей.

Тоді раптом усвідомив, що він без Арлетти, і тієї ж миті відчув навіть солідарність із покійником; і здалося йому, що завдяки цьому усвідомленню спільності їхньої долі він не такий самотній.

Потім, дорогою назад, він приєднався до Нікоса, в обох у них жили однакові спогади звідти, і, можливо, саме тому вони всю дорогу мовчали.

LII

Усю ніч йому здавалося, немов похорон для нього — знак, адже його повернення до життя перетворювалося на крах. Сила, яку, всупереч усьому, мало минуле, була схожа на незримий і нечутний вітер, який віднесе зі сцени акторів і куліси, і залишить лише безнадійно порожній поміст. І тепер вся дійсність знову зведена лише на оту, за сценою, оту з димарем і запахом лою, що його розносить дим над бараками, важкий і задушливий. А оскільки він ще й ревниво оберігає ту дійсність і навіть пишається нею, то світ той є його співучасником, подумав він. Бо тоді, коли говорив їй про одруження з гарним хлопцем, атмосфера звідти була поруч, підтримувала його. І в його відчуттях був навіть відтінок злорадства, — нехай і вона почувається пригніченою, як він. Ці емоції зародилися в ньому, піднялися з нього, а не прийшли до нього як чужорідні. І чим глибшою ставала ніч, тим більше він ув’язав у заплутаних тенетах. Так навіялася думка про кінець, як сам собою зрозумілий і необхідний висновок. Скільки їх уже невдовзі після повернення врятувалися саме в такий спосіб! Тобто виявилися швидшими, ніж він. Не такими наївними. Менш інфантильними, ось що. Зрозуміли, що той світ неможливо пересадити у повсякденну метушню. Яким порятунком від цих примар може бути жіноче тіло? Воно не сміє принести забуття, та й поверненець цього не хоче, а кохання ніколи не зможе дати рівноцінної заміни. Хоча рішення про самогубство — ще більше спотворення всього. Це визнання слабкості. А щеплення для життя після повернення з країни смерті є доказом сили. Ні, сьогодні ввечері він не був би так вороже настроєний щодо свого тіла, яке прийшло померти в банальне повсякдення, якби не почував солідарності із тим мілким, простакуватим людським світом. Не стояв би коло нього, як нав’язливий гість. Бо якщо переслідування тих видив — прокляття, то пістряві, барвисті картини життя — спокуса, безпосередньо пов’язана з людською суттю. І немає сенсу залишатися вірним тому єству на шляху крізь загибель для того, щоб тепер відчути потребу попрощатися з життям.

При цьому висновкові він зітхнув, і вже тієї ж миті повернулося її струнке тіло, наближалася до нього дрібними кроками худеньких ніг. І враз усі враження і всі думки здалися неправдоподібними та видуманими. Від початку і до кінця помилковими. Бо коли вона повернеться і припаде до нього вустами, немов двома набряклими помаранчевими скибками, все перетвориться лише на жалісний плід наляканої уяви. Торкнеться його, немов вал м’якої води, немов маслинове тремке море в рожевих променях заходу сонця. Бо її шкіра ще має колір дитинства. Уся, — від вуст, які під час поцілунку припадають до нього, мов невмолимий і зворушливий поліп, — до дитячих, якихось бешкетливих щиколоток. І пружність гладких заокруглень і грайливі звиви стегон і живота. Так у грі борюкаються дітлахи: хлопчик над хлопчиком, або дівчинка над хлопчиком, яка ще не знає про різницю між двома тілами, і щосили притискає свої стегна до його, так що тіла зливаються і щільно прилягають одне до одного. І її пружні коліна впираються то в землю, то в його бік. І немов пружина, її тіло то в захисті, то в нападі, її вуста з усією жагою.

І відігнав усі думки, і тісно заплющив очі, щоб розібрати всі складові її поцілунку. Спочатку було ніби сплеск неймовірної вдячності, але вже наступної миті — потреба ввібрати у себе кожен порух вуст, схвалити їх. Немов це відкриття їх цінності неймовірно чудове, і він хоче зробити його своєю власністю назавжди. Водночас її поцілунок — це й віддано-щирий доказ правильності і: суджень. Доказ тривалий, глибокий, стосилий, ніжний. Але, мабуть, саме в цьому і полягає чарівність наївної дитячої довіри. І коли нескінченний поцілунок сягає межі, за якою кохання переломлюється в безодню незнаного світу, власне, через її дитячу віру він і затримує це падіння. Піднімає її тіло, мов тіло дитини, яка заснула в нього на грудях, і цілує її перса; гроно, до якого наближається, але не торкається пальцями. І ці пестощі зрілих плодів на тонкій щепі є його вдячністю і підтвердженням його слів. А водночас запамороченням перед дарами, які йому дає природа після такої довгої посухи. І він знову кладе їх перед собою, щоб голубити їх у темряві, як ледь народжений пломінчик, який потрібно захистити долонями. А він — мов осика, що тріпоче на краєчку спокійного озера. Щоб вона знала, як кохає колишній бранець. І сам кидається у вир. І немов рятує з нього дитину, котра боїться втопитися і з усією снагою своїх молодих і пружних кінцівок хапається за тіло, яке може врятувати її, але цим самим тягне його з собою на дно.

Устав тихо, щоб не розбудити Іва, і вийшов на терасу.

Ніч була погідною, і небо всіяне срібними колючками, дуже хистко пришпиленими до м’якої, рухливої матерії. Пішов, щоб не потурбувати своїм безсонням Іва. А можливо, щоб різке повітря протверезило його. Втомило. Виснажило і присилувало до сну. Але знав, що дочекається світанку, який зазоріє у далечі, на краю лісу, немов із землі здійметься легкий туманець весни після дощу. Так, бо той її плач, який так потряс його в паризькому готелі, жив тепер у ньому, немов відлуння грайливих і водночас важливих звуків, до яких колись залишився глухим через свою неуважність. Така невтішна туга людської істоти через смерть маленької тваринки мала б його наповнити невимовним відчуттям прив’язаності. Такий повний, щирий вираз втрати, на який твереза, врівноважена сучасна людина не здатна. Уособлений плач. Безголовий політ птахи, в якої викрали потомство. І він мав усе це коло себе, в своїх руках... І всим цим він знехтував; замість того щоб усе зважити. Але ж він прищепив її до себе, прищепив у себе! А тоді потай вкралися у нього дівчата з Вогезів зі своєю вічною тишею. Він мав би обійняти її сонне тіло, клітину за клітиною приживити її світ в своє єство, дбати, як невсипущий вартовий, про новий паросток щастя в дитячому плачі.

І крокував уздовж довгих перил, повз плетені кушетки, що сумували в самотині. Літо полишило на вузьких матрацах коричневі плями, і тепер, зимової ночі, ці плями були немов знамення синьо-сірої холодної плісняви. Дуже вбогими здалися б ці лежаки для хворих істоті, яка б прилетіла з котрогось із тих пломінчиків там нагорі у небі, подумав він собі. І подумки знову повернувся до неї. Він мав би прийняти її, як частину нової дійсності. Як мав прийняти реальність того, про що казав Налецький. Адже Англія і Америка знову будуть загравати з батьківщиною крематоріїв, аби вберегтися перед червоною загрозою, яка, всупереч очікуванням, так блискавично перемогла нацизм. Так, і Арлетта — частина дійсності, частина його майбутнього. І він повинен мати певний план у тій повоєнній атмосфері, має прагнути до чогось, долати усілякі труднощі. Дружина чи кохана — байдуже. Головне — спільний повсякденний хліб і спільні мрії. І це завдяки її спонтанності, яка є джерелом її рухів. Від першої хвилини, коли її рука мимоволі шукала у нього прихистку, і аж до миті, коли мансарда проковтнула безтурботність товариських походів. І знову подарувати їй захоплення мандрівника, який справляє їй учту, мов дочці Пана, щоб її недозрілість при ньому вивільнялася, її замріяність розквітала і приносила порятунок йому і їй.

Йшов повз загорожу, і здавалося йому, немов залізні прути — межа в’язниці, що тримає його в полоні нерозв’язаних суперечностей неприязної зимової ночі. Ніби вже ніколи не повернуться ті тіла і не вмостяться на плетених лежаках, а тому зібгані сірі ковдри на них — немов завершена, незмінна дійсність. Нікого вже не грітиме їхня вовна. І знову повернулася до нього атмосфера похорону, тим паче, що були ковдри на лежаках саме такими, як і там. І відігнав від себе ті образи, але вони знову повернулися. І чув того, хто казав: «Може, мав десь жінку». І того, хто зауважив: «Ніхто не відгукнувся».

LIII

Телеграму, яку принесли під час сніданку, він сприйняв так спокійно, немов чекав на неї; бо звістка про операцію хоча й не була бажаним порятунком, все ж належним чином вписувалася в розвиток подій. Тим паче, що розв’язка надійшла здалеку, і будь-яка його участь у ній була виключена. Доказом цього була й байдужість, з якою прийняв цю звістку. Він розумів, що діти прив’язані до своїх батьків, братів і сестер, і коли їм загрожує небезпека, вони бояться їх втратити; але водночас почувався непричетним до всього цього. І відчував неприродність, майже гріховність такого стану; але не міг його приховувати і не бажав змінювати. Він любив Відку і бажав їй здоров’я і успішної операції, але цей рефрен повторював механічно, немов замовляння, вимовлене сумлінно, але без віри.

І через від’їзд у нього склалося відчуття, немов десь на дні серця затверділо, заледеніло озерце, яке лише одним дрібним знаком, дотиком тонкого сонячного промінчика могло збудити до життя. Але покидав санаторій пригнічений, бо знав, що чуда не трапиться, і лише тоді, коли спускався схилом до широких залізних воріт, зрозумів, що від’їжджає звідси насправді.

І на вигляд був спокійним, у руці тримав маленьку потерту валізку, яку взяв у вояцькій шафі в Берген-Белсені. У ній було кілька таблеток танналбіну, слоїк червоного пронтосілу, пінцет, гумові рукавички з есесівської амбулаторії, сорочка від піжами покійного старого бельгійця. А також записки на жовтих аркушах і листи. І в сіруватому дощовику, з маленькою валізкою в руці був схожий на футболіста, який задля недільної зустрічі з чоловіками з сусіднього села вийшов на сільській автостанції. Водночас саме цей образ, з його пригніченою бездумністю, приносив почуття зв’язку з простими людськими діяннями.

І трохи втішався тим, що на прощання повідомив їй, що перед від’їздом буде там, де вона декламувала йому про мрійливі сади; але водночас був серйозний, мов тієї миті, коли вони з Нікосом поверталися від покійника. Хіба саме такі люди, як Нікос і він, не приречені на повну самотність? Мабуть, Нікос мав рацію, всупереч усьому треба знову почати цінувати години та дні; думка, що мрії знайдуть своє втілення в повоєнному світі, була ілюзією, видимість якої вони відчули, коли на мить прорвалася завіса порожнечі.

А коли автобус минав знайомі поля, він побачив її — як вона гризла зелений стручок — і йому враз захотілося підійти до шофера і попросити зупинитися, мовляв, забув щось дуже важливе. Натомість лише витер туманець зі скла, автобус уже мчав до ріки, що звивалася серед замерзлих полів.

LIV

Холодний свинець грудневих хмар і владнання справ із розсіяними службовцями дали відчуття реального дотику з діловим містом серед зими. Мусив довести, що він — справді він, і що справді народився коло моря, а не на вершечку гори. Він стримував себе, щоб не засміятися у вусате обличчя чоловіка за письмовим столом, і водночас прощав йому його бюрократичне єство, бо зволікання з від’їздом збільшувало ймовірність зустрічі з Арлеттою.

Звісно, він шкодував, що вдома опиниться на день пізніше, але радість, яку відчував від того, що не може поїхати відразу, була захищена від докорів сумління консульськими параграфами. І оскільки надія ще раз побачити її пов’язувала його з терасою, лежанками та Івом, він зателефонував Лебону.

Завдяки старовинній штукатурці і білим халатам лікарів санаторійна їдальня нагадувала про Пастера. Вони змушені були розмовляти голосно, щоб перекричати гамір численних столів. І сусідство з неврівноваженими пацієнтами аж ніяк не впливало на добрий настрій чоловіків у білих халатах; так що запрошення на обід у психлікарню анітрохи не видавалося дивним, і така зустріч із повоєнною атмосферою великого міста, незважаючи на свою символічність, не була неприємною. Тим паче, що Лебон був утіленням ввічливості, і коли згодом повів його до свого кабінету, вони йшли, немов колеги по професії, які обговорюватимуть суперечливі діагнози.

— «Ти його вже не носиш, бо непристойно погладшав», — зауважила сьогодні зранку мама, — сказав Лебон, коли витягав із шафи грубе сіре пальто, і його завжди спокійне обличчя виглядало трохи збентеженим.

— Коли приїдете додому, віддайте його комусь.

Але щоб урятувати лікаря зі скрутного становища, він не дав йому закінчити думку, хоча й сам здивувався з простоти, байдужкуватості своїх слів:

— Дякую, докторе! Прекрасне пальто, мене не впізнають у ньому.

І на вулиці справді відчував, що не впізнає себе. В теплі подарованого пальта мав відчуття, що закутаний у щось нещире, щось чуже, хоча сукно давало благословенний прихисток його тілу. І привиділася йому ранимість тіла в дірявому одязі на студеному морозі, і бачив Круппові вагони, чотирикутні ящики, які везли трупи крізь сніг і ніч. На тлі цих візій грубе пальто, що прикривало його коліна, і піднятий комір, що кутав його вуха, здавалося казковим предметом. Звісно, твердив собі, зараз він іде повз паризькі крамниці, він уже не там, і знав, що вдячний Лебону і його мамі, та все ж був замало подивований. Ніби це було якось природно, що раніше не мав пальта, а тепер має.

І знову себе переконував, що це дарунок щирого серця подорожньому, який врятувався від погибелі; але це не було справжнє емоційне переживання добра. Просто зараз він був одягнений у пальто, а можливо, за годину чи дві буде вже знову без нього. Так само без пальта, голі та босі, на снігу — завтра, післязавтра чи через рік можуть опинитися і доктор, і його мама...

І відганяв ці думки від себе, і казав собі, що їх приносить свинцеве небо, і ще глибше засунув долоні в глибокі кишені. Йому було байдуже, що навколо нього Париж. Міг бути і Галле, і Мюнхен. Існували лише мороз і безсенсовість усього. Людська історія, для якої пам’ять нічого не вартує, а тому вона ніколи не стане дорослою. Але вже наступної миті добре знав, що подолає цю безсенсовість — це питання часу, коли він знову почне усвідомлювати, що думає про неї, і що саме через неї сів у метро, яке їде до вулиці Ріше, де знаходиться «її» готель.

LV

Тепло, яке йшло від батареї, було для ніг, — мов тепла дружба, ненав’язлива, але водночас благодатна. Він був уже не в тій кімнаті, з якої відкривався вид на мансарди, він не хотів її. Це вікно виходило на вулицю Ріше і по той бік густої сітки жовтих занавісок здіймався гул транспорту. Він спеціально вибрав кімнату з вікном на вулицю, щоб їй, якщо вона, звісно, приїде, не перешкоджав спогад. Усвідомлюючи, що справді чекає на неї, він глузував сам із себе, немов батько, який прокидається вночі від того, що його покликала донька, але коли прокинеться повністю, розуміє, що вві сні розмовляв із покійною дитиною. Але, можливо, вона все-таки приїде.

І добре, що в своєму розпорядженні він мав іще завтрашній день, хоча й опирався думці, що ще багато годин залишатиметься заплутаний у павутині неясності, сп’янілий від опіуму, без якого не може. Але, можливо, кохання — це щось більше? Коли минає сп’яніння, речі знову стають такими, як завжди. Минулі місяці були для нього привидами, закутаними в далекий прозорий туман, який змінив обриси предметів. Бо зруйнувалося все, що він будував. Зруйнувалося, у цьому не варто було сумніватися. І оскільки була ця думка такою вражаючою, мов тиша в обценьках таборового колючого дроту, він мимоволі сягнув за аркушами пожовклих записів і автоматично почав розбирати слова на них, щоб ті поволі відтворили картину колишніх країв і людей. Це йому давалося не без зусиль, але, ніби з туманного моря, линуло до нього переконання, що він зможе не думати про те жахне, що йому довелося пережити після повернення, якщо зануриться в ті жовті листочки і почне їх переписувати розбірливим почерком. Саме цієї миті. І це писання приноситиме йому розраду, ця розповідь захопить його і дасть йому таку бажану життєву мету.

Під вигуки вуличного рознощика вечірніх газет, у приємному теплі кімнати він розгорнув білий аркуш паперу. І раптом зник увесь навколишній світ, і він знову опинився на самоті, на вершечку вузьких сходів.

Заголовок спав на думку сам собою.

РАКУШНИКИ

Наближався полудень.

Зупинився десь посередині піраміди сходинок. На мить перервавши роботу, зрозумів, що його оточує тиша. Звісно, мовчання всі дні супроводжувалось тривким сповзанням життя до низу терас:, до тієї найнижчої, з піччю; так само мовчання виходило з тонкого комина і з димом пливло догори, над сходами і над бараками. Але зараз тиша була іншою, це була тиша без людей, а терасинемов сходи стародавніх руїн.

Став і думав про те, що табір остаточно спорожніє, коли сходинками догори до вантажівок віднесуть іще живі тіла з останнього бараку. Саме через цю мить відпочинку його так схвилювала тиша в нерухомому вересневому повітрі. І зрозумів, якою зрадницькою є ця тиша, бо за годину чи дві, коли їх там уже не буде, вона вкриє всю вогезьку гору, і від них не залишиться жодного слідуні на терасах, ні в повітрі. Все сховає тиша, все, немов глухоніма, триматиме в собі.

І почав спускатися додолу до бараку, який ще чекав на допомогу.

Тоді побачив тих, хто поспішав, хто рушив сам. Були нечутні, яку всі ті дні, коли лежали і своїми кістлявими кінцівками витискали заглибини на вологих солом’яних матрацах; вони не турбували тишу, що вигрівалася під вангогівською розпеченою кулею, яка висіла високо над горою. Мабуть, незвично напружена тиша підняла їх з лежанок, і вони вибрели на світло,худі примари, які вже не чули навіть шерхоту своїх босих ніг. Тіла в сорочках до стегон. І коли гойдалися терасою, махали руками, щоб утримати рівновагу, немов великі птахи, які погубили пір’я, і від яких залишилася лише купа жовтих кісточок. Коли ж добрели до сходів, почали вибиратися догори, з останніх сил рятуючись від безодні, де на них чатував вічний вогонь. Потім почали повзти сходами, навпочіпки, як великі водяні комахи, обсмалені павуки із впалими сідницями, поволі-поволі-поволі, немов кожен рух дерев’яних стегоностанній. Потім був нескінченний відпочинок у сонячній тиші, аж поки десь з-поміж тої мішанини кісток і відмерлих нервів не стріпонулося усвідомлення того, що сонячне колонещадний ссавець, який вип’є з них останні краплі життєвого соку. І тоді раптом затверділі кінцівки по-жаб’ячому потягнулися до наступної сходинки, ракушник вчепився за неї. І знову ось так спочиватиме цілу вічність, а в цей час перед ним лізе ще інший, і на верхній терасі ще один — плазуни, які час від часу підіймають свою голу черепашачу голову в зрадницьку мовчанку королівства темряви...

Зупинився, бо засумнівався, чи правильно порівнювати ті тіла з молюсками. Може, справедливіше буде просто розповісти, як вони спробували врятуватися ще до того, як до них прийдуть із ношами, дуже боялися, що після того, як табір спорожніє, есесівці переб’ють немічних, і їхня доля буде вирішеною.

Вечірній рух на вулиці жвавішав, а він знову повернувся до питання, як передати образи уже далекого, але для нього так само живого світу.

Тоді почувся стукіт.

І водночас: «Можна?»

Це був її голос у прочинених дверях; і вже за мить її холодне від зимового вечора обличчя було коло нього, і йому здавалося неправдоподібним, що його долоні потопають у золотавому жовтому хутрі її короткого пальтечка. Ні, цю радість не можна було порівняти з жодною попередньою, бо жодного разу небезпека втрати не була такою реальною.

— Я так боялася, що вже не застану тебе, — прошепотіла вона.

— Як бачиш, я чекав на тебе.

— І ти так холодно від’їжджаєш, — сказала, мов сама до себе.

— Холодно? Трохи послабив обійми, щоб зазирнути їй у вічі. — Не хотів би я знову пережити ті дні, відколи ми розлучилися.

— А я, Радку?

І ще тієї ж миті вигукнула:

— Ох, я вже зварилася в тому пальті!

Коли зняв одежину з неї, побачив, що вона була в біло-сірому костюмі, немов молода жінка, що зраджує чоловіка зі своїм колишнім коханцем.

Сіли на край ліжка.

— Мабуть, і тобі було нелегко. Але ти хотіла вдовольнити батька цими відвідинами. — Вона така серйозна і сконцентрована, думав собі, немов за ці дні подорослішала.

— Розмовляла про сторонні речі, в той час як їхні очі оцінювали тебе, мов теличку на ярмарку. О, як я себе ненавиділа!

— А успіх?

— Батько блаженствує. Альфред йому, мабуть, сказав, що я зачарувала його батьків.

Рвучко захитала головою.

— Але яке мені до цього діло! Хотів, щоб я прийняла запрошення, — я це зробила, догодила йому, щоб у хаті був спокій. Тепер для мене ця справа завершена.

— Але для нього — ні, адже він не хоче, щоб ти повернулася до роботи.

— Атож, — замислено одказала вона.

Потім здивувалася.

— Так тобі Жозефіна і про це написала?

Сиділа з похиленою головою, хвиля золотавого волосся закривала її щоки. Подумав, що вони нескінченно далеко одне від одного, і він не знає, як знайти дорогу до неї. Відгорнув їй волосся з обличчя і притримав рукою її підборіддя.

— І що тепер?

— Я поїхала, як бачиш!

— По свої речі?

— Так, він мені погрожував і навіть пригрозив, що приїде по мене. Але він не зважиться.

Тієї ж миті простягла руки і пригорнулася до нього.

— О Радку, допоможи мені.

Торкнувся її волосся.

— Ти мала б поїхати зі мною, — сказав він, коли вона притискалася своєю щокою до нього, немов готова до будь-якого його рішення. — Але навіть якби це було можливо, ти б не мала відваги, і тобі не дозволило б сумління поїхати зі мною без згоди батьків.

— Радку, я така слабка...

— А якби я сказав тобі почекати, коли я приїду по тебе, ти теж не насмілилася б поїхати без їхньої згоди?

— Тоді все було б інакше, я б увесь час готувалася до від’їзду.

— Тоді почекай на мене.

— О, мій Радку.

— Я не сказав нічого нового.

— Сказав! Того ранку, коли ти розповідав про тих дівчат, я для тебе вже нічого не значила.

— Твій від’їзд тоді відібрав усю твою чарівність. Це була вже не ти.

— А тепер?

— Досвід тих днів змінив тебе. Твоя чарівність, якщо ти будеш ще веселішою, повернеться знову.

— Я вже весела, Радку.

І закружляла кімнатою, підійшла до валізки і підняла кришку.

— Я привезла тобі пляшку одеколону, — сказала вона і дістала з-поміж білизни скляну пляшечку.

— Півлітра? Не пам’ятаю, чи я колись захоплювався такою розкішшю.

— У поїзді мусиш чимось вмиватися, хіба ні?

Тепер це була майже справжня Арлетта, подумав собі. Але коли була знову поруч нього, в атмосфері ще не було того простого щастя, яке кожен її порух перетворювало на ще незнану цінність.

Здалося їм, що вони довго мовчать.

— Радку, — прошепотіла вона несміло.

— Так?

— Отже, мої чари таки зникли!

— Ні. Але кожен з нас по-своєму зрадив одне одного.

Її рука пошукала його лікоть.

— Усьому виною моя нерішучість.

— Більше винен той, хто не вміє відділити пекельний світ від звичного повсякдення.

— Легше відділити, ніж сприйняти.

— Важко підкоритися дійсності, в якій по той бік пекла люди залишилися істотами, котрі дбають про відбивну, про новий одяг і хмуряться, коли їхні очі зустрічаються з фотографіями з Белсна.

— І котрі плачуть через смерть свого кошеняти...

— Але вони не винні. Вони не мають примар, які ґвалтують їхню повсякденну дійсність.

Потім вони мовчали, і здалося йому, що невиразний шум вуличного руху має цілком товаристський призвук.

— Треба занурити руки у дійсність, немов пекар у тісто, — сказав він. — Робити щось, і мати відчуття, що корисний.

І знову мовчав.

— Пам’ятаєш того Віхертового біженця, який сховався у лісі? І це реальність, тільки короткотривала. Неможливо довго залишатися пораненим звіром і нападати на кожного, хто наближається до твого барлога.

— Можливо, життя серед густих дерев все ж було б якимось порятунком, — тихо сказала вона.

— Тобі б швидко набридла самота.

— Але ліс — це не самотність. Там багато живих істот — дерева і все, що дихає і рухається коло них.

— Будь-яка самотність була б втечею. Це нічого не вирішує. Я радше буду серед неспокійного міста і житиму його долею.

Здавалося, крикливий газетяр навмисне зупинився саме під його вікном; її тіло було окремо від нього, і здалося йому, що мусить знову його завоювати, бо вилучив його зі свого світу. Десь з’явилася тріщина, і крізь неї повіяла непрохана порожнеча. Але водночас її тіло під біло-сірим костюмом було таким рідним, жило для нього, було щепленим до нього. І він бажав її, хотів доторкнутися до неї, щоб повернути її чари. Достатньо було лише одного слова. Лише однієї сонячної усмішки. Лише поруху руки з тоненькими лініями на долоні. Лише дотику її грудей.

І хоча усвідомлення цього не було достатньою гарантією майбутнього, він відчував, що її чари вже повертаються, вони вже поруч, десь зовсім близько.

Трієст, 1957

Важка весна

Борис Пахор (нар. 1913 р.) — сучасний словенський письменник, лауреат престижних літературних премій, представник словенської меншини в Італії. У творах Пахора спогади про життя в’язнів фашистських концтаборів переплітаються з філософськими роздумами про світ і споконвічні людські цінності.

Роман письменника «Важка весна» вийшов друком у 1978 році, його перекладено французькою, німецькою, англійською, італійською мовами.

Радко Субан, словенець із Трієста, навесні 1945 року прибуває до санаторію для хворих на сухоти в передмісті Парижа. Позаду — важкі часи гоніння на словенців у фашистській Італії, робота санітаром у німецькому таборі смерті, попереду — лікування в санаторії, повернення до мирного життя. Буяння французької весни, вирування звільненого Парижа та цілюща природа його околиць стають не лише транзитною зупинкою на шляху повернення додому, а й рятівним містком між смертю та життям, подолати відстань між якими наснагу дають весна та кохання...

Примітки

1

Мінештра — густа страва з кількох видів продуктів, передусім овочів і макаронних виробів.

2

Поскочиця — народна пісня (зазвичай весела), що виконується під час ходіння по колу.

3

У вас є сірники, мосьє Субан? (Франц.).

4

Саме так (Франц.).

5

Дідько! (Франц.).

6

Давай! (Нім.).

7

Швидше, швидше! (Нім.).

8

Широкі штани, зібрані біля колін.

9

Вставай! (Нім.).

10

Вставай! Давай, чоловіче! (Нім.).

11

Наглядач у концтаборі.

12

Обплетені бутлі.

13

Ну, як ідуть справи, друже мій? (Франц.).

14

Буде діло? (Франц.).

15

Бачив? Чортові поганці! (Франц.).

16

Французька популярна дитяча пісенька про слоника, який гойдався на павутинці.

17

Ставайте! (Франц.).

18

Хліб у траві.

19

Гаразд, мій сонько (Франц.).

20

Замовкни! (Франц.).

21

Віла — в південнослов’янській міфології жіночі надприродні істоти надзвичайної вроди.

22

Вівторок шостого тижня перед першим весняним повним місяцем.

23

Не має значення (Нім.).

24

Готель «Норд».

25

Страви земні.

26

Хліб у траві.

27

Привид.

28

Пані майорова.

29

Популярна дитяча пісенька-гра.

30

Чортяка (Франц.).

31

Від назви — Chioggia.

32

Костюм (Франц.).

33

А коли сніг впаде та все заціпеніє,

Я підведусь, щоб двері щільно зачинить

Та присмак свята зупинити хоч на мить.

Я мріятиму про блакитність небокраю,

Про мармури колон із плачем водограю,

Щоб від птахів усе навкруг гуло —

Все, що дитинного в Ідилії було.

(Вірш Ш. Бодлера «Краєвид» у перекладі Віктора Амеліна).

34

Порину в радощі, як у росу рясну,

Та хоч на мить — а поверну весну.

Я серцем сонця жар перетворю на мрію,

І разом все довкіл думками я зігрію.

(Вірш Ш. Бодлера «Краєвид» у перекладі Віктора Амеліна).

35

Партизанські загони макі.


home | my bookshelf | | Важка весна |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу