Book: Чорна акула в червоній воді



Чорна акула в червоній воді
Чорна акула в червоній воді

Станіслав Стеценко

Чорна акула в червоній воді 

Чорна акула в червоній воді

Ситуацію, що сьогодні склалася в Україні з національною літературою, можна охарактеризувати як її цілковитий крах. Українська книга повністю відсутня на книжковому ринку. Читач позбавлений можливості спілкуватися з вітчизняним автором. Літературна творчість втратила будь-який сенс через неможливість донести плоди своєї творчості до читача. Значна кількість українських авторів друкується в провідних російських видавництвах. Таким чином, останнє десятиріччя вже стало білою плямою в історії вітчизняної літератури. Український ринок майже на сто відсотків заповнений російською книгою. Учні шкіл та вузів вивчають сучасну українську літературу за газетами та журналами. Та й ці поодинокі видання швидко стають раритетними навіть у бібліотеках.

Усвідомлюючи відповідальність перед історією, літературою та українським народом, група журналістів та літераторів виступила з ініціативою створення організації, єдиною метою якої стане наповнення ринку літератури українською книгою. На першому етапі це будуть найбільш популярні серед читачів жанри — пригодницький та історичний роман, детектив, трилер, любовний роман (як ті, що найлегше можуть бути відродженими), а також література для дітей. Проект відродження української популярної літератури може стати наймасштабнішим проектом останнього десятиріччя у галузі культури.

Вже перші кроки Асоціації показали, що в Україні є немало людей, яким не байдужа доля української культури і, зокрема, сучасної літератури.

Асоціація висловлює глибоку подяку Президенту України Леоніду Кучмі, прем’єр-міністру Валерію Пустовойтенку, голові Національного банку України Віктору Ющенку, голові правління національної компанії «Нафтогаз України» Ігорю Бакаю, голові Партії національно-економічного розвитку України Валентині Наконечній, за сприяння яких було розпочато втілення в життя двох проектів Асоціації: видання перших книг із серій «Український бестселер» та «Чарівний світ» (література для дітей).



Президент

Асоціації підтримки української

популярної літератури

Наталія Заболотна



Чорна акула в червоній воді

Чорна акула в червоній воді


Обов’язок — ніщо,

Життя — ніщо,

Смерть — дещо…

Чжуан Цзи (II ст. до н.е.)

Передмова

(За матеріалами закордонних військових видань)


За даними статистичних досліджень, причиною аварій дев’яноста дев’яти зі ста підводних човнів, що не повернулися на базу, є помилка проектувальника або екіпажу. Про причини загибелі підводних човнів відомо дуже мало, оскільки більшість з них назавжди зникає в бездонних глибинах Світового океану, але пропорція, безумовно, залишається такою ж.

«Нейві Таймс» (США)

* * *

28 вересня 1988 року шифрувальники х’юстонського центру BMC США, одержавши магнітний запис, переданий глибоководною гідроакустичною системою стеження за підводними човнами «Цезар», сповістили Пентагон, що суперсучасний підводний човен-ракетоносець типу «Акула» BMC СРСР пройшов Гібралтар і вийшов у Атлантичний океан. Система стеження і боротьби з підводними човнами супроводжувала «Акулу» до району Канарських островів, де останній ліг на дно. Після зняття з грунту система супроводжувала човен до лінії «острів Шпіцберген — острів Ведмежий», куди розповсюджується її дія. І далі передала естафету на американський супутник-шпигун «НВ-051», що перебував на геостаціонарній орбіті над Кольським півостровом. Останній і сфотографував при вході в порт Сєвєроморськ не суперсучасну «Акулу», а застарілий дизельний підводний човен з трьома балістичними ракетами на борту.

Можна зробити висновок, що в районі Канар відбулася «підставка». Дизельний підводний човен лежав на грунті, очікуючи «Акулу», і, коли той підійшов, знявся з грунту і пішов далі, видаючи себе за «Акулу» і відволікаючи увагу системи протичовнової боротьби. «Акула» тим часом зникла у невідомому напрямку.

Та ж система «Цезар» через три місяці зафіксувала незвичайний звук, ототожнений дешифрувальниками зі звуком руйнування корпусу підводного човна в 160 милях на захід від Акулячого архіпелагу, що в Тіморському морі. Підтвердження того, що загинула «Акула», а не інший підводний човен, було отримане з американського океанографічного судна «Мізар», що випадково опинилося поряд. Воно опустило глибоководну камеру і сфотографувало гігантський корпус «Акули», розірваний навпіл у районі центрального поста, мабуть, в результаті дії гідростатичного тиску. Більше нічого «Мізар» зробити не встиг, тому що через тиждень в районі загибелі з’явилася радянська ескадра. Авіаносний крейсер, три есмінці і два атомні підводні човни маневрували в такій загрозливій близькості, що «Мізар» повинен був піти ні з чим. Втім, те ж довелося зробити і радянським морякам — глибина близько 3000 метрів робила всі рятувальні роботи безглуздими.

Загибель підводного човна до цього часу покрита таємницею. У всіх повідомленнях, що мали місце в радянській пресі, загиблим вважається дизельний ракетний підводний човен. «Акули» ж ніби не існувало зовсім.

«Морський збірник» (США)

* * *

Виняткова секретність, яка огортає долю суперсучасного підводного човна, що загинув у районі Акулячого архіпелагу в Тіморському морі, свідчить про належність останнього службам зовнішньої розвідки. Доля командира човна капітана першого рангу Штерна і його близьких також до цього часу має більше запитань, ніж відповідей. Користуючись правилом: «Лише факти і більше нічого, крім фактів», ми наводимо відомості з джерел, що заслуговують на довіру, котрі якоюсь мірою торкаються цієї загадкової історії:

1. Ім’я командира човна було відсутнє на меморіальній плиті, встановленій на базі підводних човнів у Севастополі.

2. Дружина командира підводного човна Людмила Штерн загинула при загадкових обставинах.

3. Через два тижні після загибелі підводного човна на узбережжі одного з островів Акулячого архіпелагу знайдено труп людини в формі радянських BMC. Його фотознімки були опубліковані в західній пресі.

4. Після публікації знімків радянськими спецслужбами проведено обшуки в квартирах Штерна і його дружини. Останнє викликане тим, що моряк, знайдений на узбережжі, не був ідентифікований з жодним членом екіпажу.

«Військово-морський огляд» (Франція)

Частина перша

Сам на сам з океаном

Історія того, як Кощій опинився на плоту в океані


Сірі очі — світанок,

Пароплава сирена,

Дощ, розлука, сірий слід,

За гвинтами біла піна.

«Сірі очі» Редьярд Кіплінг

Розділ 1

Блакитна макрель була приречена: смерть в океані — звичайна справа. Вона завмерла в зеленій воді серед сонячних блискіток, як завмирає все живе, побачивши над головою молотоподібну тінь морського диявола. П’ятиметрова риба-молот — коричневе страховисько з сірим черевом і виблискуючими жовтим світлом очима, блискавкою налетіла на неї і клацнула величезною пащею з частоколом трикутних зубів. Зграя смугастих сигароподібних рибок-лоцманів, що всюди супроводжують рибу-молота, кинулася на рештки макрелі, які повільно опускалися в глибину. Це була перша здобич, відколи вони потрапили в холодну течію Хіль-Бугус. Вся риба, шукаючи теплої води, пішла звідси. Та рибки-лоцмани не встигли закінчити трапезу і сипонули врізнобіч — щось налякало їх. Риба-молот здригнулася від дивного тремтіння в зябрах. Вона звикла, що кидаються врізнобіч лише при її наближенні. Та цього разу з глибини спливло величезне чорне чудовисько, і вона неохоче відпливла вбік і втупилася в нього жовтими блискаючими очима. З ледь чутним рокотінням спливав ракетоносець радянських BMC. Ракетоносець був надновим, типу «Акула» — двісті метрів завдовжки, висотою з дев’ятиповерховий будинок.

Вода відринула від плескатої високої рубки з червоною зіркою. На містку з’явився командир і відіслав вахтового офіцера в каюту. Вахтовий не здивувався. Так бувало, коли в поході на ракетоносці відчувалася присутність сторонніх: подвійна витрата сухого вина, якого зазвичай видають по п’ятдесят грамів на кожного члена екіпажу. Зачинені каюти на кормі, де екіпажу забороняється з’являтися, запах сигарет у коридорі, хоча палити всюди, окрім гальюну, суворо заборонено.

Ракетоносець спливав у найнесподіваніших місцях. Екіпаж відсилали по каютах. Потім чувся удар шлюпки об борт або гудіння катера. Всі знали — це пов’язано з магічним словом «КДБ». Цього разу вони спливали двічі. Біля узбережжя Мозамбіку, потім на траверзі острова Вай у Сіамській затоці.

І обидва рази до борту підходили швидкохідні катери. Та тепер, третього разу, особливо дивувало те, що вони спливли далеко від морських трас.

Командир знав, що запитань не буде. Тому наважився на відчайдушний вчинок. Він провів на базу і вивіз на борту ракетоносця сторонню людину, про яку знав тільки одне: його прізвисько — Кощій. І вивіз лише для того, щоб позбавити життя.

Двоє стояли на містку. За півгодини до цього човен сплив на перископну глибину і, виставивши з води антену, взяв орієнтир по сигналах американського навігаційного супутника. Радянські військові кораблі завжди користувалися сигналами американських навігаційних систем, оскільки вони були на порядок точніші, аніж власні. Глибина під кілем була понад 3000 метрів, а до найближчої землі залишалося близько ста миль. Було темно. Над головами чужими сузір’ями мерехтіло чорне небо. Навкруги хлюпотів невидимий океан, під ногами була невидима палуба. І Кощію здалося, що вони, наче два міфічних боги, йдуть по хвилях.

— Я відіслав усіх вниз, — сказав командир. — Темно, але до землі не більше милі. Берег похилий, течій ніяких. Беріть плота. Вранці побачите землю. Це Таїті.

Їхні погляди зустрілися. Кощію раптом здалося, що в погляді командира є щось зловісне. Орудуючи веслом, він швидко відплив від рокітливого громаддя субмарини.

Ранок був страшним. Від обрію до обрію простилався океан.

Розділ 2

Ракетоносець з глухим рокотінням поринав у глибину. Через переборки долинало безневинне хлюпотіння води, що заповнювала баластові цистерни. В рубці було темно. Горіли лише чергові лампочки і світилися індикатори приладів. Силуети оточував багряний напівморок.

Командир ракетоносця капітан першого рангу Штерн думав про те, що вперше убив людину. Коханця своєї дружини. В тому, що Мила мала коханців, він не сумнівався — споконвіку, ще з часів походу легендарного «Арго», такою була доля моряка. Та це був якраз той, чию присутність він відчував навіть в ті короткі місяці, коли бував удома. В невидющому погляді дружини в спальні або у виведеному її пальцем і забутому на запітнілому склі слові — «Кощій». Кощій тепер мертвий.

Дивно, але лише зараз, коли вже нічого не змінити, його стала мучити совість: чи міг він винити Милу? Адже й сам не був святим. І, звісно, згадав ту дівчину, про яку не міг забути вже кілька років.

Її привезли в автомобілі із затемненим склом два чини з КДБ. Автомобіль супроводу зупинився трохи далі. В одного з дебістів він запам’ятав великі типово англійські вуса і свердлячий погляд. Другий мав зовсім непримітну зовнішність — ніколи не впізнаєш такого, зустрівши вдруге. Дівчина була в сірому плащі з піднятим коміром і насунутому на лоб капелюшку. Нижню частину обличчя закривав білий шовковий шарф. Тоном, яким два генерали розмовляють з єфрейтором, наказали, щоб їм по дорозі не трапилося жодної живої душі. Це було зайвим. Матроси й офіцери нудилися, зачинені в каютах. Такий наказ він одержав від командуючого флотом ще кілька годин тому, коли стало відомо, що літак з дебістами приземлився на військовому аеродромі під Сімферополем. Вони мовчки пройшли до відведеної для неї каюти на кормі і зажадали від нього ключі.

Штерн віддав, і, таким чином, ключі тепер мала лише вона. Він повинен був попередити її, коли човен буде на підході до Акулячого архіпелагу. А потім пересадити на борт швидкохідного катера.

Акулячий архіпелаг і розташоване на ньому королівство С. знаходяться в Тіморському морі, якраз на перехресті океанських шляхів з Індійського у Тихий океан. Ще з військової академії Штерн пам’ятав, що той, хто буде володіти C., буде володіти двома океанами. Для цього на С. достатньо побудувати військово-морську базу. Графік походу було сплановано так, щоб човен підійшов до С. в сезон туманів.

Він точно виконав інструкцію. Човен сплив на перископну глибину поблизу Акулячого архіпелагу. Туман стояв, наче молоко. Сигнал з навігаційного супутника видав човнові координати з точністю до десяти метрів. До берегової лінії було дві милі. Штерн наказав помічникові тримати задану глибину, а сам пішов на корму. Коли дівчина відчинила двері, на ній була напівпрозора накидка, щось у східному стилі. Вона була струнка, трохи вища середнього зросту, з густим темним волоссям нижче плечей і великими карими очима. В квадраті білого світла, що падало з коридора, вона була схожа на велику фарфорову ляльку з «Дитячого світу». Її краса вразила Штерна. Вона взяла його за руку і потягнула до каюти.

Як тільки двері зачинилися, Штерн більше не міг розрізнити її рис, але й тієї миті було досить, аби запам’ятати їх назавжди. Дівчина взяла його голову в долоні, торкнулася губ, натиснула якесь місце на грудях. І тієї ж миті його охопило непереборне бажання. Вона просунула йому обидві руки під кітель і торкнула ще кілька місць на спині. З кожним дотиком бажання посилювалося і нарешті стало зовсім нестерпним. Він затремтів і з силою стиснув її плечі. Вони впали на ліжко і зайнялися коханням. Дівчина робила все так, що він втратив усякий контроль над собою і часом. Як тільки він досягав кінця, вона торкалася руками або губами якихось, лише їй відомих місць, і все починалося спочатку. Вона наче заволоділа центром насолоди в його мозку. Час від часу Штерн майже втрачав свідомість. Все відбувалося мовчки. Запам’ятав лише одну фразу, що вирвалася у неї: «Ти останній…» Не зрозумів, що це означало. Та й не про те мав думати тоді: якби хтось дізнався про те, що трапилося, його кар’єрі настав би кінець.

На щастя, ніхто не помітив його відсутності. Лише помічник здивовано позирнув у бік командира. Йому здалося, що Штерн ледве тримається на ногах. Вони спливли на поверхню. Видимість була не більшою десяти метрів. Увімкнули радіомаяк. Підійшов катер. За кермом стояв бородатий молодик у чалмі з типово бандитською фізіономією. Двоє з автоматами через плече схопили штормтрап. Дівчина була одягнена, як і раніше — в сірому плащі і капелюшку, обличчя приховував шарф. Навіть не поглянула в його бік. Бородані допомогли їй спуститися по трапу. Загуркотів двигун і катер зник у тумані.

Потім, через кілька років, Штерну здалося, що побачив її в програмі «Час». «Принц С. з дружиною прибув до Москви з офіційним дружнім візитом», — говорив диктор. Камера наблизилася і показала гладке обличчя принца, потім його дружину. Штерн кинувся до телевізора. Йому здалося, що то була вона!

Якби хоч повернулася до об’єктиву! Ні, камера від’їхала і Штерн побачив, як вона потискує руку Раїсі Горбачовій. За спиною в усміхненого, з відблиском юпітера на лисому тім’ї Михайла Горбачова стояв той — з великими англійськими вусами, свердлячим поглядом і, нахилившись до його плеча, щось нашіптував. Диктор продовжував говорити про кардинальний перелом у відносинах королівства С. і Радянського Союзу. Картинка змінилася видом С. Пінні буруни навколо жовтого острова. Білий палац посеред кокосового саду.

І зараз, проходячи за сотню миль від Акулячого архіпелагу, він не втримався і наказав підняти ракетоносця на поверхню тут. Десь там, на сході, хвилі, що хитають човна, врешті-решт розіб’ються об скелі, що належать карликовому королівству С. Ось тут він і вирішив висадити Кощія. Без води, їжі та будь-якого спорядження. Тіморське море кишить білою акулою та рибою-молотом. І час від часу тут народжуються жахливі тайфуни. Це відбувається через злиття двох течій: холодної — Хіль-Бугус та теплої — Шод.



Розділ 3

Джунглі починалися майже відразу за стінами королівського палацу і вкривали увесь острів. Поряд здіймалося кілька адміністративних будівель. А далі — вілли знаті та хижі бідняків. Містечко звалося Фа-Шер і було столицею карликового королівства С. С. в перекладі означало «Акулячі острови». До складу архіпелагу входило більше двох десятків островів, вкритих буйною тропічною рослинністю. На найбільшому острові знаходилася столиця і королівський палац.

Столиця — містечко з двадцятьма тисячами мешканців — розташувалася на узбережжі і з трьох боків була оточена непролазними хащами бамбуку, ліан та папоротей. Жоден європеєць не міг заглибитися в джунглі більше ніж на сто кроків без серйозного ризику для життя. Зробивши сотню кроків по в’язкому грунту (вологість в С. постійно трималася на рівні 90–99 відсотків), він раптом відчував, що повністю вибився з сил і заблукав. Втім, європеєць міг вважати себе щасливчиком, якщо йому вдавалося повернутися назад. Густі крони затуляли небосхил, відбираючи у мандрівника будь-які орієнтири, і він міг блукати по колу годинами, доки не ставав легкою здобиччю для алігаторів, москітів чи отруйного гаддя. Дерева тут росли так густо, що, за словами місцевих жителів, мавпа, видершись на дерево на східному кінці острова, могла, не спускаючись на землю, досягти західного. І лише аборигени — плем’я даяків — наважувалися йти в джунглі на кілька днів. Чудові пляжі Акулячих островів завжди були пустельними, тому що через великі глибини море тут кишіло акулами та баракудами.

У королівському палаці було чотириста кімнат і десять залів. У східному крилі зі скляним дахом знаходилася лазня. Її стіни та підлога були викладені рожевою плиткою. Посеред зали знаходився басейн-акваріум з блакитного скла. Вода в ньому вигравала міріадами іскорок.

В басейні-акваріумі плавали десять оголених дівчат. Тут були скандинавки з блакитними очима і крутими стегнами, темноокі довгоногі француженки, граціозні кореянки, темношкірі, грайливі африканки з Нігерії. На розкішних, чорного дерева столах стояли найрізноманітніші наїдки і щонайменше два десятки пляшок з вином. На підлозі — величезна ваза з фруктами. Єдиним чоловіком, якому дозволялося розділити дозвілля принца C., старшого сина короля, був його особистий секретар Салех. В лазні не було жодного офіціанта, жодного слуги, а значить, не було сторонніх очей та вух.

Принцу щойно виповнилося сорок і понад усе він страшенно хотів стати королем. Здається, ніщо не могло йому завадити, крім однієї дрібниці. Принц і принцеса не мали спадкоємця і через це з волі короля влада могла дістатися молодшому братові принца — Асаду, що мав аж трьох синів.

Особистий секретар принца і його кращий друг Салех був того ж віку, що й принц і більш за все хотів стати візиром, тобто прем’єр-міністром. Вони разом навчалися в університеті в Пізі і, як водиться між університетськими приятелями, незважаючи на різний статус, між ними налагодилися приятельські відносини, до яких правила етикету не мали жодного відношення.

Ще в Пізі Салех зійшовся з Зарубіжною філією Червоної Армії — італійською терористичною організацією, що в 90-х роках відокремилася від маоїстських Червоних Бригад і повністю фінансувалася КДБ, хоча Радянський Союз всіляко відхрещувався від цих зв’язків.

— Я не можу розлучитися з принцесою, її родичі — впливові люди. Я не можу її вбити — зникнення видасться дуже підозрілим, — обличчя принца зморщилося, наче «Бордо» 1910 року перестало йому раптом смакувати. — Якщо королем стане мій брат, мені, в кращому разі, доведеться поїхати послом кудись в Африку, а в гіршому — загинути від руки найманого убивці або провести решту своїх днів на Суафі.

Суаф був найвіддаленішим островом Акулячого архіпелагу. На ньому була розташована державна тюрма. За весь час існування тюрми жодному в’язневі не вдалося втекти з Суафа. Тікати з Суафа означало приректи себе на неминучу смерть. Приваблені залишками їжі та нечистот, котрі спеціально викидалися у воду, акули просто біснувалися навколо острова.

— Я довго розмірковував, — вкрадливо, з нахилом голови, як цього й вимагала розмова з особою королівської крові, почав Салех, — і, здається, знайшов вихід. Якщо ваша світлість згодиться, я зможу замінити вашу дружину жінкою, схожою на неї як дві краплі води. Рідна мати не зможе розрізнити, хто є хто.

Принц позирнув на Салеха так, наче побачив привида. Мабуть, цю пропозицію він чув не вперше. Політичні уподобання його колишнього однокашника не були для принца таємницею за сімома печатями, а «Бордо» врожаю 1910 року надихало на відвертість. Принц наповнив келихи:

— Вона мене давно не хвилює як жінка. Я її ненавиджу, а разом з нею і такий тип жінок.

— Не хвилюйтеся, нова дружина виправдає ваші найсміливіші надії, а через рік народить вам сина. Спадкоємця престолу. А на Суаф поїде Асад.

— Ти пропонуєш мені державну зраду. Та за тобою самим плаче камера на Суафі! — намагався заперечити принц, але досить нерішуче, здається, лише для того, щоб просто заперечити.

Салех почав наповнювати келихи. Стенув плечима. Запанувало мовчання. Чувся лише плескіт води в басейні і сміх дівчат. Принц взяв свій бокал і залпом випив.

— І що ж ти просиш за свою послугу? — питання прозвучало тихо і невпевнено. Принц запалив і Салех помітив, що його рука ледь помітно тремтить.

— Коли ви станете королем, то дозволите адміралу Балтіну розмістити на одному з островів, швидше за все, на Суафі, пост радіотехнічної розвідки.

Принц похитав головою, нервово загасив сигарету і шпурнув її на підлогу. Поклав до рота шматочок рожевої пастили.

— Наше королівство завжди було нейтральним.

— Таким воно буде й надалі, — розвів руками Салех. — Але вже під керівництвом його високості Асада — вашого брата. Радіотехнічний пост за довгі роки щасливого правління. Дрібниця, маленька послуга великій країні і багато років її вдячності і підтримки.

— А що собою являє цей пост?

— Кілька автофургонів зі станцією стеження за військовими кораблями НАТО. Жоден супутник не зможе її запеленгувати — станція нічого не випромінює в ефір. Працює лише на прийом та дешифрування. Обслуговуючий персонал — аборигени і один європеєць. Офіційно це буде радіостанція, що транслюватиме радіопередачі.

— Які передачі?

— Розважальні передачі на смак вашої високості. — Салеху було відомо, що в Пізі принц став великим шанувальником італійської естради.

— Мені це подобається… Втім, не має значення. Я хочу бачити цю жінку.

— Жодних проблем. Завтра вона буде в покоях вашої високості. Ви навіть не відчуєте зовнішніх змін. А принцеса зникне…

Принц замислився, потім розреготався:

— Ну і справи! Мій майбутній візир — російський шпигун! Але нічого. Почекайте, я ще вам всім покажу!

Салех посміхнувся і, як завжди, догідливо схилив голову.

— Танцюють всі! — принц підвівся і ляснув у долоні.

Дівчата вже вибралися з басейну і в прозорих накидках несамовито вихилялися під какофонію музики.

Розділ 4

Швидкохідний катер відплив від підводного човна і через півгодини висадив загорнуту в темне жінку на пірс. Особистий секретар принца С. Салех накинув їй на плечі теплу ковдру і провів до автомобіля. Шофера за кермом не було. Салех опустив скло і щось крикнув капітану. Капітан, одяг якого найменше нагадував морську форму — в халаті та чалмі, з окладистою чорною бородою, виструнчився і стрибнув з пірса на палубу.

Катер відразу відчалив і з ревом помчав у океан. Салех і жінка мовчки сиділи в автомобілі, спостерігаючи за топовими вогнями, котрі швидко зникали. Через п’ять хвилин Салех дістав з кишені плескату коробку величиною з долоню, витягнув з неї телескопічну антену і натис кнопку. Нічого не сталося. Він заметушився, увімкнув у салоні світло, труснув коробку, що виявилася портативним радіопередавачем.

— Автомобіль екранує радіохвилі. Треба виставити антену, — раптом тихо, на правильному місцевому діалекті сказала жінка. Вона не скинула вуалі і навіть не ворухнулася.

Салех здригнувся від несподіванки і позирнув у її бік. Прочинив дверцята і висунув руку з передавачем назовні. Натиснув кнопку.

Радіохвилі знайшли в темряві катер, що з величезною швидкістю мчав від острова. Їх прийняв радіоприймач, схований у трюмі. Сигнал пройшов через підсилювач і увімкнув контакти вибухового пристрою. Катер за одну мить перетворився на купу плаваючих уламків. Серед уламків шаленіла зграя акул, не роблячи особливої різниці між живими та мертвими. Як правило, нікому, хто потрапляв за борт неподалік від Акулячих островів, не вдавалося залишитись живим.

Як тільки берега досяг звук вибуху і в океані на мить з’явився жовтий сніп вогню, Салех завів двигун і автомобіль помчав у бік королівського палацу.

* * *

Велика біла акула була символом карликового королівства С. Вона була присутня на його прапорі та гербі, на фасаді королівського палацу і на стінах будинків. І навіть вважалася священною.

Щовечора велика біла акула, яку принцеса називала Курсі, припливала до Зеленого Гроту, і щовечора принцеса кидала їй якісь ласощі. Курсі була точною, наче швейцарський годинник «Ролекс». Точною була й принцеса: точність — ввічливість королів. Вона схилилася над кам’яним урвищем, де внизу гуркотів приплив і нетерпляче снувала туди-сюди Курсі, очікуючи їжі. Особи королівської крові в С. недоторканні. Того, хто доторкнеться хоча б до краю одягу принцеси, буде страчено. І тому, відчувши чиїсь руки у себе на талії, вона здригнулася, скрикнула і ледве не впала в море. Озирнулася, її очі зустрілися з очима Салеха.

Вона завжди відчувала приховану ворожість особистого секретаря свого чоловіка, його награну запобігливість і ввічливість. Але вважала Салеха незначною, а значить, безпечною для себе фігурою. Тепер в його погляді вона прочитала вирок. Хотілося бігти, відбиватися, але ні руки, ні ноги її не слухалися. Стояла на самому краю безодні і тому Салех тільки ледве підштовхнув її. Кричала вона лише кілька секунд, а потім спливала у вигляді окремих частин тіла. Пінні буруни, котрі відразу стали червоними, кипіли внизу, неначе під водою працювала гігантська помпа.

Салех сів у автомобіль і повернувся до загорнутої у темну тканину жінки.

— Коли навчався в Пізі, читав книгу одного дурня-італійця, який написав, що нібито акула одним рухом відкушує частини тіла людини. Дурниці. Вона терзає людину, як собака кістку. Мабуть, той італієць ніколи не бачив цього на власні очі.

Жінка не відповіла. Він перегнувся через спинку сидіння, відкинув вуаль.

Наступної миті Салех здригнувся і подумки вилаявся. На задньому сидінні була точна копія принцеси. Він чекав, що жінка буде схожа, але все одно був вражений. Здавалося, та, яку він вбив хвилину тому, ожила і сидить поряд.

— Як твоє справжнє ім’я?

— Мехрад, — тихо відповіла вона.

Салех повів плечима (так звали справжню принцесу).

— Я так і гадав. Ми повинні бути друзями, Мехрад. — Він схилився до неї і попестив щоку. — Тому що у морі повно зубатих чудовиськ, і всім їм до вподоби смак неслухняних, але привабливих дівчат-шпигунок, схожих на тебе.

У відповідь вона спокусливо посміхнулась. Взяла простягнуту руку.

— О, ти чудово все зрозуміла, — задоволено посміхнувся Салех. — Ми з тобою якось непогано розважимося разом.

Вона неквапливо повернула його руку долонею догори, доторкнулася до неї губами і раптом несподівано різко відігнула пальці вниз. Салех застогнав від нестерпного болю, по його щоках покотилися сльози. Мехрад продовжувала посміхатися.

— Заводь двигуна і їдь до палацу. Його величність чекає на своє щастя, — вона запнула обличчя і додала кілька слів незрозумілою Салехові, мабуть, російською мовою: — Вперед, чернозадая обезьяна!

* * *

Насправді Мехрад звали Іриною Щаповою і лише чотири роки тому вона вчилася на останньому курсі Харківського державного університету на факультеті іноземних мов. Дівчата з цього факультету, виховані на ідеалах вільного кохання Гі де Мопасана та Оскара Уайльда, користувалися особливою увагою місцевих бонвіванів. Літературні метри, прочитані в оригіналі, надихали вихованок на дещо більше, ніж тупе штудіювання англійської, іспанської або фарсі. Досить часто багатьох з них можна було зустріти в колі представників чорної Африки або жовтого Сходу в ресторані фешенебельного готелю «Мир» на розі проспекту Леніна та вулиці Отакара Яроша. На останній і знаходилися всі гуртожитки факультету. Проблеми мовного бар’єру для студенток не існувало… Щодо расових забобонів, то у Харкові початку 80-х кожна дівчина вважала шиком пройтися якось увечері по вулиці Сумській з темношкірим хлопцем у канаркових у велику клітинку брюках і в розкішній білій ковбойці навипуск, звертаючи на себе увагу вереском з портативного магнітофона. І розреготатися в обличчя літній жінці, яка, вийшовши з освітленого під’їзду у темряву вулиці, зойкне, побачивши дівчину, яка тримає під руку білу ковбойку, а на тому місці над коміром, де повинно знаходитися обличчя, тремтить лише вогник цигарки, осипаючись червоними іскорками.

Ірина Щапова, сидячи в обіймах свого бойфренда, тунісця Фарада, на лавці спорткомплексу «Вища школа», котрий знаходився навпроти модернового готелю «Мир», зі сміхом відштовхувала його руку, яку той намагався засунути їй під блузку. А на газоні група каратеїстів виконувала вправу «пінг-понг» — швидкий почерговий обмін ударами.

Тунісець був студентом технологічного факультету і його батько мав у Габесі фабрику іграшок. І Ірина вже серйозно міркувала, чи не стати їй жінкою фабриканта. Бо найкраще, на що вона могла сподіватися у Харкові — це місце перекладача, або, що набагато гірше, — вчителя у якій-небудь школі.

— Irene, permettez-moi de vous invites au restaurant? (Ірен, можна запросити вас у ресторан?)

— Combien cela coute-t-il? (Що це мені буде коштувати?)

— Il faut payer d’avance (Треба розрахуватися наперед), — він поцілував її.

У ресторан вони не потрапили. Каратеїсти побігли вгору-вниз сходинками чаші стадіону. Вони бігли і бігли, описуючи зигзаги і наближаючись до Ірини та її бойфренда. І коли цеп охопив їх півколом, тренер підійшов і, пред’явивши посвідчення майора КДБ, заарештував обох. Фараду було висунуто звинувачення у шпигунстві на користь ЦРУ. Дебісти зняли на плівку, як він фотографував корпуси Інституту наднизьких температур, котрий знаходився на тому ж злополучному проспекті Леніна. Через тиждень Фарада вислали за межі СРСР, а Ірина потрапила до КПЗ у харківській тюрмі. Харківська тюрма була найнепривабливішою спорудою у місті до травня 1980 року. Влітку повз тюрму по вулиці Свердлова бігуни мали пронести до Москви олімпійський вогонь. Тоді увесь фасад тюрми був закритий декоративними панелями і вона раптом перетворилася у щось на зразок універмагу за триметровою стіною. Ірина зі своїми друзями, проїжджаючи трамваєм № 3, не раз сміялася з тієї метаморфози, що спіткала одіозну споруду, але в неї ніколи навіть і думки не з’являлося про те, що вона сама може потрапити до неї. У КПЗ Ірина провела лише тиждень.

Наприкінці тижня «блатнячка» (еквівалент «пахана» в чоловічій зоні) на прізвисько «Зойка — золоті ручки» забажала мати її у своєму гаремі. І коли Ірина відмовилась втішити її чесанням п’ят або грою грудей, її свита — «помийщиці» та «лизалки» вночі до посиніння побили Ірину мокрими рушниками з піском.

А в госпіталі до неї підійшов співробітник КДБ і запропонував вступити до спеціальної школи. Ірина відразу погодилася. Вона згодилась би на все що завгодно, аби знову не потрапляти у зойчині «золоті ручки».

Школа розташовувалась у підмосковних Химках і являла собою двоповерхову будівлю з триметровим бетонним парканом, по верху якого йшов колючий дріт. Далі, за смутою безпеки, яку контролювали відеокамери, йшов ще один шар «колючки». Біля зовнішніх воріт з написом «СУ „Спецбуд“» не було ніякої охорони, проте інші, внутрішні ворота, охороняли військові з синіми погонами. Та їх функцією була лише охорона. Ніхто з них, у тому числі й офіцери, не мали права заходити на територію школи.

Спочатку Ірині здавалося, що її готують до роботи перекладачки, але пізніше вона зрозуміла, що профіль школи дещо інший. Усіх дівчат розподілили на невеликі групи по 7–8 чоловік у кожній. Жодна з них не мала права спілкуватися з представниками інших груп, але навіть в одній групі вони знали одна одну тільки на прізвиська.

Заняття в групі, до якої потрапила Ірина, проводилися за напрямками: східні мови та діалекти, історія та релігія країн Сходу; була і спортивна підготовка: східні двоборства, стрільба та біг. Ймовірно, дебіст, який відвідав Ірину у госпіталі, знайомлячись з її справою, звернув увагу на те, що вона в університеті спеціалізувалася на східних мовах.



Усі дисципліни давалися Ірині досить легко, чого не можна було сказати про інших дівчат. Через місяць в кожній групі залишилось тільки четверо. Ймовірно, системою підготовки спочатку був запрограмований п’ятдесятивідсотковий відсів. Тих, хто не справлявся з програмою, відряджали в інше відділення, в якому, як виявилось, дійсно готували перекладачок. Відтепер Ірина вирішила, що вони мають бути як мінімум терористками: до занять додалося мінування та радіосправа. Та був ще один бік занять.

У перший вечір, коли вони залишились вчотирьох, їм показали фільм про інтимне життя. Викладачка примусила кожну детально прокоментувати і переказати побачене. Деякі з дівчат червоніли і відмовлялися говорити. Найсором’язливіші через тиждень теж потрапили у відділення перекладачок. Тих, хто залишився, звели у кілька груп по п’ять чоловік у кожній.

Через місяць постійних переглядів фільмів про найрізноманітніші аспекти інтимних стосунків чоловіка і жінки, статеві збочення, Ірина могла відповісти на будь-яке запитання зі знанням справи, характерним хіба що для лікаря-сексопатолога.

Однак і в Ірини виникали проблеми, особливо тоді, коли вони перейшли до індивідуальних занять. Вона добре пам’ятала цей день. На вечерю на кожен стіл поставили по пляшці «Букета Абхазії» — кращого вина, яке вона коли-небудь пила. Після вечері до їх столу підсіли хлопці. Пізніше Ірина дізналася, що це були курсанти одного з військових училищ Головного Розвідуправління, і подібні відвідини дозволялися кращим з кращих. Кожна дівчина одержала партнера на вечір. Ірині дістався брюнет — високий і досить симпатичний. Він відрекомендувався Сергієм, а вона — Валентиною. Не називати справжнього імені теж було умовою зустрічі.

Вони вдвох пішли у бар, де вже були інші дівчата — кожна зі своїм партнером. Напої у барі були безкоштовні і на будь-який смак. У залі панувала темрява, з динаміків під стелею лилася тиха музика, можна було потанцювати.

Перед цим викладачка поставила Ірині умови зустрічі — курсант грає роль іноземця, який опирається її шарму. А вона повинна подолати опір і спокусити «незговірливого джентльмена».

Роль непоступливого іноземця курсант зіграв досить посередньо. Менше ніж через годину вони опинилися в ірининому ліжку.

Але це було не найжахливіше. Майже шоком для Ірини стало те, що вранці на заняттях перед їх групою були прокручені всі постільні сцени. Молода, майже одного віку з Іриною, викладачка кричала на неї:

— Снігова королева знайшлася! Ти повинна була займатися ним, а не він тобою! Я попереджала тебе — мінімум косметики. Ти жінка молода і вродлива, цього досить. І потім, увесь процес мав бути досить довгим, я для цього дала тобі тюбик «Детана», клієнт обов’язково мав вибалакатися, — викладачка перейшла на деталі.

З того дня щось зламалося в характері Ірини. Мабуть, це була остання крапля, котра переповнила чашу. Людські стосунки втратили для неї всякий сенс. Навчання продовжувалося близько двох років. За ці два роки Ірина перетворилася на безжалісний цинічний сексуальний механізм, здатний зробити з будь-яким чоловіком все, що їй накажуть.

Після закінчення спецшколи їй дали першу роль — роль покоївки у готелі «Космос». В цей час на сороковому поверсі готелю отримав номер «супер-люкс» заступник директора нью-йоркського банку «Сіті-банк». Ірині пояснили, що зв’язки банкіра мають важливе значення, він у Москві всього на один день і треба кувати залізо, поки воно гаряче.

Ірина, одягнута покоївкою, увійшла до номера, коли банкір приймав душ. Вони зіткнулися у дверях. На банкірові був тільки рушник на стегнах. Ірина зробила вигляд, що зніяковіла, але йти не збиралася. Була у форменій спеціального покрою сукні, яка більше демонструвала, ніж приховувала. Банкір спалахнув пристрастю і кинувся допомагати їй міняти постільну білизну. Ірина йшла назустріч усім його бажанням…

Але у найпікантніший момент завбачливо незамкнені двері розкрилися. На порозі з’явилися двоє з фотокамерою і зробили декілька знімків. Вони відрекомендувалися службою охорони готелю. А Ірина, як і було домовлено, почала кричати, що банкір накинувся і згвалтував її.

«Охоронець» звернувся до банкіра і сказав, що той підозрюється у згвалтуванні покоївки і йому це загрожує п’ятнадцятьма роками ув’язнення.

Банкір плакав і благав Ірину сказати правду, але та все одно стояла на своєму. Розмова тривала хвилин п’ятнадцять. Після цього банкір витер сльози і чистою російською мовою сказав, що Ірина молодець і з честю витримала іспит. Як з’ясувалось, тільки після подібного іспиту курс навчання вважався закінченим. Кожна друга дівчина іспиту не витримала.

У випускниці не повинно бути ніякого жалю або співчуття ані до кар’єри, ані до життя об’єкта, з яким вона працює.

Після екзамену Ірина отримала у постійне користування фешенебельну трикімнатну квартиру, нашпиговану теле-відеоапаратурою, де приймала кого і коли їй скажуть. Так вона працювала приблизно рік, а потім, коли була вже лейтенантом КДБ, її безпосередній начальник полковник Борис Іваньков сказав, що на них чекає в управлінні керівник відділу зовнішньої розвідки Мортон. Але насправді їх чекав не тільки Мортон, з ним був сам Андропов.

— Здрастуйте, Ірино, — надзвичайно люб’язно звернувся Андропов до Ірини, хоча раніше вони не тільки не були знайомі, але навіть ніколи не зустрічалися.

— Здравія бажаю, Юрію Володимировичу, — трохи засоромившись, відповіла вона.

Не звертаючи уваги на Іванькова, вони провели Ірину в сусідню кімнату. Кілька хвилин тривала розмова, яка ні до чого не зобов’язувала. Вона відчувала на собі вивчаючі погляди, і так і запам’ятала обох — лисіючого Андропова в окулярах і стриженого Мортона з довгими вусами. Нарешті по зміні тону вона помітила, що Андропов переходить до справи.

— Майте на увазі, що я зроблю вам пропозицію, і якщо в цій пропозиції вам щось здасться неприємним, ви одразу скажіть. Обіцяю, що висновків робити не збираюся. Я тільки намалюю вам загальну картину. І тільки якщо ви відповісте «так», перейдемо до подробиць.

Вони з Мортоном перезирнулися. Було помітно, що Андропов нервує і на подібні теми йому доводилося говорити нечасто.

— Одним словом, ми хочемо підмінити одну досить поважну особу в одній зі східних країн своєю людиною. Ви майже ідеальна кандидатура.

Спіймавши запитальний погляд Ірини, Андропов сказав:

— Питайте…

— Чому я?

— Ви схожі на цю людину. Не як дві краплини води, але форма обличчя, колір очей… Загалом, буде необхідна невелика косметична операція, підправити форму вух та носа. Кілька дрібних штрихів… Словом, це все, що я можу поки що сказати. Чекаємо на вашу відповідь. Я не буду вас квапити. Не треба відповідати зараз.

Але Ірині не був потрібен час на роздуми. Вона знала, що так, як обіцяє Андропов, все одно не буде. Рано чи пізно Комітет згадає про відмову. І неодмінно відіграється…

Наступного дня, коли Мортон подзвонив їй, вона відповіла «так».

Розділ 5

Штерн не міг забути дівчину, яку висадив біля Акулячого архіпелагу і почав шукати в газетах хоч якусь згадку про C. І одного разу знайшов у «Известиях» у розділі «Офіційні заяви» кілька рядків про те, що президент і уряд СРСР надіслали телеграму співчуття з приводу передчасної кончини короля С. і про коронацію принца і принцеси С.

Чи міг він після того, що трапилося між ним і тією дівчиною, і після того, що він відчував до неї, звинувачувати Милу, яку залишав одну на півроку і більше? Штерн хотів би відповісти на це запитання негативно, але не міг. Втім, справу зроблено. Він хотів убити коханця своєї дружини і зробив це. Район, де він висадив Кощія, пролягав далеко від судноплавних шляхів. Тут зливаються дві течії і народжуються тайфуни. Минулого року тайфун Флора, котрий народився саме тут, пройшов 3000 миль і спустошив узбережжя Індії. Вода в деяких місцях піднялася на три метри і декілька катерів були викинуті на сотню метрів за берегову лінію.

Судноплавні шляхи проходять тут далеко на півдні. Течії ж спрямовані на схід.

Шансів на порятунок в цьому районі майже немає. І якщо якогось невдаху, який опинився тут, не поглине тайфун, то течії віднесуть його просто до Акулячого архіпелагу, де господарюють зграї акул. Течії дуже швидкі і проходять поруч з островами. А далі до найближчої землі — тисячі миль. Тим більше, що без їжі і води Кощій загине, навіть не досягнувши архіпелага. Справу зроблено. Дружині він скаже, що висадив Кощія біля узбережжя Таїті. А Таїті — воістину райський куточок. Милка буде задоволена.

Ракетоносець провалювався в глибину і одночасно мчав вперед зі швидкістю 20 вузлів. Поруч з командиром стояв вахтовий офіцер. Служака, черговий раз обійдений підвищенням по службі, він недолюблював Штерна. Одного з ним віку, але був лише капітан-лейтенантом і, як кожен невдаха, вважав, що швидке просування по службі іншого — результат наявності «волохатої лапи».

Вахтовий давно помітив, що думки Штерна витають десь далеко і він не слідкує за глибиноміром. Але вирішив озватися лише в останню мить — коли човен досягне граничної глибини, наперед смакуючи збентеження командира від такої грубої помилки.

Та вахтовий не знав, що після виходу з доку комісія Міністерства оборони зробила доповідь про наявність мікротріщин у зварних з’єднаннях корпусу ракетоносця і заборонила командиру проводити занурення на граничні глибини.

Глибина була на триста метрів менша граничної… на двісті… на сто. До шуму води в баластових цистернах додалося поскрипування корпусу під дією жахливого тиску.

— Командире, — озвався вахтовий, — командире, гранична глибина.

Штерн відчув, що у нього зупинилося серце. І майже відразу почув тихе, схоже на далекий грім, гудіння. Воно ставало все чіткішим і виразнішим.

— Що це?

Питання вахтового привело Штерна до тями. «Нічого ще не трапилося, — подумав він. — Адже нічого ще не трапилося. Але що то за гудіння? Мабуть, десь лопнуло кілька цих клятих швів і в тріщину під жахливим тиском увірвалася вода». Його чисто виголене пухке обличчя вкрилося потом.

— Аварійний підйом! — побілілими губами наказав він.

— Аварійний підйом! — повторив вахтовий у мікрофон. Він ще не встиг зрозуміти, що трапилося. Динаміки повторили команду в кожному відсіку човна.

Водночас вони відчули, що стало важко триматися на ногах, і ракетоносець починає провалюватися носом вниз. Вахтовий похитнувся і, щоб не впасти, інстинктивно схопив командира за рукав і зустрівся з його поглядом. В такі хвилини погляд буває красномовнішим за десяток слів. Це був погляд покійника. Вахтовий відчув, що тремтіння охоплює все його тіло.

— Аварійне продуття баласту!

Стрілка глибиноміра поповзла вгору. Командир змахнув краплю поту, що тремтіла на підборідді. Користуючись запасом швидкості, ракетоносець почав здиратися вгору.

— Аварійне продуття… — загриміло у відсіках і замовкло на півслові. Заморгало кілька лампочок на пульті управління і водночас погасло світло.

— Спрацював аварійний захист реактора, — прохрипів вахтовий, хапаючи ротом повітря, яке в темряві відразу стало вологим і з запахом горілого. — Ми втратили хід. Що це, командире?!

«Це смерть, — подумав Штерн. — Стиснене повітря в цистерни не пішло». Йому вже кілька хвилин вчувалося дивне стукотіння, і тільки тепер зрозумів, що то в нього стукотять зуби.

Ракетоносець з усе більшою швидкістю ковзав у глибину океану. Гідроудар, що йшов від корми, зривав механізми і вигинав у напрямку до носа човна сталеві переборки. Одна за одною вони не витримували тиску і ламалися зі страшним гуркотом. Прилади зривалися з кріплень, убивали й калічили людей. В командирську рубку долинули приглушені водонепроникними перегородками крики. Корпус струсонув вибух. Вони попадали, розбиваючи обличчя і руки об прилади і труби, що проходили по стінах. Вахтовий схопився, озираючись, наче приречений до страти, якому щойно зачитали вирок. Він нарешті все зрозумів і на хвилину втратив контроль над собою, а коли отямився, то виявилося, що наступає на Штерна зі стиснутими кулаками, бурмочучи прокльони. Якби той залишився на місці, то нічого б не трапилося. Але Штерн позадкував, доки не вперся спиною в металеву трубу перископа.

Люди, приречені на смерть, іноді роблять жахливі речі. Під час аварії англійського теплохода «Ліверпуль», що виконував трансатлантичний рейс, один лікар-педіатр — чудовий сім’янин і турботливий батько, думаючи, що не проживе більше години, увірвався до сусідньої каюти і там згвалтував і задушив 80-річну стареньку, з якою чемно вітався кожного ранку і навіть іноді приносив з буфету пляшку молока. Теплохід викинувся на мілину. Коли лікаря арештували, він заявив, що старенька недочувала і кожного ранку о шостій вмикала на повну гучність трансляційного приймача, що його сильно нервувало.

Вахтовий ударив Штерна кулаком у підборіддя. Той обм’як і осів на підлогу. Другий вибух, сильніший за перший, гримнув у кормовій частині, де були двигуни. Згори просочилася вода і з дзюркотінням полилася їм на голови. Вахтовий кинувся до драбинки, що вела нагору до батисфери. Озирнувся — Штерн нерухомо сидів біля перископа. Протиснувся в люк і зачинив його за собою.

Риба-молот прокинулася від страшного гуркоту. Вода запульсувала в зябрах. Приголомшена, вона кілька хвилин плавала догори черевом. Та потім стрепенулася і ожила. З глибини спливала чорна куля. Риба підпливла до неї і почала описувати кола — то ширші, то вужчі, і раптом помітила, що жива істота відділилась від кулі і рухається до поверхні.

Вона перекинулася догори черевом і помчала слідом за людиною, обходячи ззаду і знизу. Наздогнала її біля самої поверхні.

Удар трьохсоткілограмової живої торпеди підкинув людину в повітря і вона відразу втратила свідомість. Риба-молот схопила людину поперек тіла і почала терзати. У воді розпливалася червона пляма. В ній шаленіли смугасті стріли — риби-лоцмани.

Риба-молот ніколи не стає людожером. Для цього має занадто крихітний мозок. Її цікавить лише кількість і якість їжі. Висунувши з води потворну голову, вона з цікавістю спостерігала, як ці чудові на смак істоти здираються на пліт. Не звернула уваги навіть на те, що вода потеплішала і з’явилися зграйки макрелі. Вона була ситою, а крім того, на плоту їжі було значно більше.

На триметровій глибині невидима для людей риба-молот описувала широкі кола. Щоб жити, риба-молот повинна рухатися. Лише тоді у неї функціонують зябра. Вона не випускала їжу на плоту з поля зору і повільно рухалася слідом.

Розділ 6

Океан був неспокійним, і шиплячі зелені хвилі йшли назустріч плоту разом зі спливаючим з блакитної імли сонцем. Ризикуючи впасти, коли пліт був на верхівці хвилі, Кощій встав і озирнувся: тільки безкінечні ряди пінних баранців, наче війська, рухалися від обрію і — жодного натяку на близьку землю. Пліт ковзнув униз, і він, хоч і чекав цього, трохи не впав у воду. Втім, може, це й було б на краще — швидка смерть. Тепер Кощій більше не сумнівався — милчин чоловік вирішив убити його. І вбив. Він згадав: «До берега не більше милі». І холодна ненависть в очах. Вітер посилювався. Западини між хвилями ставали все глибшими і, здавалося, черговий гребінь зараз навалиться і неодмінно проковтне плота. Та він задирав носа, легко здирався на хвилю і летів ледве не до самих хмар. На її верхівці пліт затримувався і якийсь час мчав разом із хвилею. Незважаючи на жах становища, Кощій не міг відвести погляду від краси вируючого океану. Коли пліт опинявся в западині, вітер зривав бризки з гребенів хвиль і обливав Кощія, наче дощем. Вода іскрилася неймовірними барвами. Сонце то ховалося в хмарах, то з’являлося знову, змінюючи їх колір від блідо-рожевого до фіолетового.

Кощій передивися всі свої речі. Дерев’яне весло, в кишенях — замотана в поліетилен фотокартка, пачка купюр, кулькова ручка, ключі. В боковій кишені кітеля він знайшов апельсин. Єдине, що було їстівного.

Він обчистив апельсин. Апельсин мав дванадцять дольок. Подумав, що рахує їх вперше в житті. Мабуть, від вигляду цього соковитого, схожого на маленьке сонце апельсина, його почала мучити спрага. Він спробував випити кілька ковтків морської води, та від цього спрага лише посилилася. Кощій вирішив, що буде їсти апельсин по дольці в день і з’їв першу. Та після першої спрага не тільки не ослабла, але й через хвилину стала зовсім нестерпною. Навіщо продовжувати муки? Він з’їв увесь апельсин, а потім з’їв і шкірку. «Побачити Лондон і померти» — крутилася в голові назва якогось безглуздого детективу. Може, тому, що він вперше побачив океан? Побачити океан і померти. Який — Тихий? Індійський? А може, море? Наприклад, Червоне. Ні, не може бути, там дуже інтенсивне судноплавство. Скоріше, якесь Арафурське. Як дізнатися? Хіба що за кольором води. Він раптом звернув увагу, що колір води змінився. Тепер він став синім. Мабуть, тому, що вітер почав стихати. Синій колір чомусь найбільше асоціювався з Індійським океаном. Побачити Індійський океан і померти. Але як померти? Краще всього стрибнути у воду і відштовхнути плота. Кощію примарилося, що його тіло поринає в безодню. Внизу була багатокілометрова товща води. Знав, що тіло обов’язково спливе. Але спочатку воно буде поринати до огидних потвор, що живуть там, у глибині — скати, кальмари, риби-змії. Його пересмикнуло від огиди і він вирішив, що помре тут — на плоту.

Вітер розігнав хмари і сонце нестерпно палило, стоячи майже в зеніті. Так буває лише поблизу екватора. Кощій, черпаючи воду долонями, облився, але після цього шкіру вкрив білий наліт, а до вечора — пухирі. Вітер зовсім стих. Сонце хилилося до обрію. Океан здавався тихим і ласкавим. Хвиль майже не було, пліт час від часу ледь помітно підіймався і опускався. Кощія заколисало. Він лежав і дивився на швидко зникаюче сонце з-під напівприкритих повік. Морок швидко огортав його блукаючу посмішку. Думки Кощія були далеко. В Ялті — невеликому містечку на узбережжі Чорного моря. Йому здавалося, що він лежить на теплому піску Монастирського мису. Над головою здіймалася сорокаметрова скеля із замком на верхівці. Кощій засинав…

Частина друга

Убивця

Історія дитинства Кощія та його перетворення на убивцю


Жити — як віддатися течії,

Померти — як піти відпочити.

Цзя І (III cт. до н.е.)

Розділ 1

Ялта знаходиться на тій же географічній широті, що й Генуя, але вигідніші природні умови дають їй значні переваги над цим всесвітньовідомим курортом. Вона розташована в амфітеатрі, утвореному горами, обмеженому з заходу горою Магаббі, а зі сходу — відрогом Нікітської Яйли, має унікальні можливості для туризму. І раніше не обійдена увагою іноземців, після подій 1985–1990 років Ялта буквально захлинулася від їх напливу.

Розбещені безпечністю західних міст, вони блукали в Нікітському саду біля гігантського кенового дерева, що пам’ятало ще ратників князя Володимира, які в 988 році брали облогою Херсонес. У Лівадії, в Білому палаці, фотографували крісла з табличками «Сталін», «Рузвельт», «Черчіль», смітили грошима і перебували під пильним оком найжорстокішої в Європі мафії — радянської. Багато з них мали накласти тут своїми гаманцями, а дехто й життям.

У свої шістнадцять років бельгійка Жаклін О’Тул вже мала хорошу фігурку і, помітивши кинутий в її бік хтивий погляд, кожного разу здригалася: спершу в тролейбусі, а потім йдучи темними завулками. Звісно, їй було моторошно. Тим більше одній у нічному місті — з темними вулицями, обплутаними, наче павутиною, тролейбусними дротами і чорними в темряві червоними прапорами. Весь час у них якісь свята! Звісно, їй подобався Нікітський сад і замок «Ластівчине гніздо» з його чудовою легендою. Та це коли батько був поряд. А зараз місто лякало її.

Жаклін трохи розслабилася, тільки опинившись на центральній площі. Тут гомонів натовп, і над головою пам’ятника комуністичному вождеві Леніну спалахували кольорові букети салюту. В Брюсселі вона бачила фільм Стіва Буровця «Червоний жовтень», де Ленін був маленьким і злим. А тут, на площі, він здавався кам’яним велетом зі статурою Арнольда Шварценеггера. Гримнуло, і над площею вибухнув черговий різноколірний букет салюту. Стріляли з двох військових кораблів на рейді. Вона бачила їх вдень, прикрашених різнокольоровими прапорами.

Він призначив їй зустріч тут, на площі Леніна, — цей божевільний старий. Лихо в тому, що лише в таких стариків і бувають справжні букіністичні раритети. Побачивши, що вона продивляється книги в букіністичному магазині, що на Київській вулиці, він підійшов і спитав, що вона хотіла б купити. Жаклін майже не знала мови і ледь змогла пояснити, що їй потрібне щось із перших видань Лєрмонтова. Тут, у Ялті, в різний час жили майже всі відомі поети. Ще з коледжу вона пам’ятала рядки з «Євгена Онегіна»:

Прекрасны вы, брега Тавриди,

Когда вас видишь с корабля

При свете утренней Киприды,

Как вас впервой увидел я…

Її батько — відомий у Бельгії бізнесмен Жоз О’Тул — пристрасний колекціонер книжкових раритетів. Завтра в нього день народження. Іронія долі — мати день народження в комуністичне військове свято, ще й святкувати його в комуністичній країні.

— Ви француженка? — спитав старий.

— Ні. Бельгійка.

Він обіцяв їй «Маскарад» видання 1840 року. Це було те, що треба. Просив усього тридцять доларів. У неї були лише франки, але старий згодився взяти трохи більше, ніж по курсу — 180 франків.

Кілька молодиків у полинялих джинсах, із засмальцьованим довгим волоссям підійшли і, жваво жестикулюючи, заговорили до неї. Жаклін не зрозуміла жодного слова. Від них йшов гострий дух дешевого вина. Вона озирнулася навкруги: де ж цей мерзенний старий? Двоє схопили її за руки і потягли в темний завулок, що відгалужувався від площі.

— Ні, ні! Я не хочу! — крикнула Жаклін.

Мабуть, зрозумівши, що вона іноземка, молодики вирішили дати їй спокій.

Старий поклав їй руку на плече тієї миті, коли гримнув черговий залп. Жаклін здригнулася, озирнулася і тепер навіть зраділа йому. Вона дістала згорнуті рурочкою сірі банкноти. Він простягнув руку.

— Ні, — заперечила Жаклін, — книга?

Вона спеціально подивилася це слово в розмовнику.

Книга в нього дома, він не носить з собою такі рідкісні речі, пояснив старий, вона в нього дома — п'ять хвилин їзди на автомобілі.

«О господи, — подумала Жаклін. — Скільки натерпілася, і все даремно». Звісно, вона не зможе з ним поїхати.

Та подарунок потрібен найпізніше завтра. Але завтра — вихідний і всі магазини будуть зачинені. Можна з глузду з’їхати від цих безкінечних свят. Але чому вона має боятися цього сумирного, доброзичливого старого?

На диво, у старого виявився сірий «Рено». Жаклін подумала про те, як, мабуть, розсердився батько, коли вона зникла ввечері з готелю, нічого не сказавши. Та сподівалася, що все компенсує радість від рідкісного придбання. Колекція старовинних книг завжди була предметом його особливої гордості.

Жоз безтямно любив дочку, яка платила йому тим же. А дні народження стали у них свого роду фетишем. Ось і минулого разу він подарував їй неймовірно дорогу шпильку для волосся — срібного метелика з двома крихітними діамантами замість очей. Тепер вона не залишиться в боргу.

Жаклін раптом помітила, що автомобіль вже давно їде за містом і тепер повертає з широкого Севастопольського шосе на грунтову дорогу. Вона злякано позирнула на старого. Він чекав цього. Не кваплячись, зняв руку з керма і вдарив її ребром долоні по шиї. Дівчина уткнулася лобом у приладовий щиток.

Автомобіль ще півгодини трусився по лісовій дорозі, поки не зупинився на березі річки. Дівчина сповзла з сидіння і не подавала ознак життя. Старий підняв її голову за підборіддя — з куточків рота стікали дві тоненькі цівки крові. Він зняв у неї з волосся шпильку-метелика і хвилин п’ять милувався діамантами в місячному світлі. Обшукав кишені. В джинсах знайшов гаманця, розстебнув, задоволено мугикнув і сховав собі в кишеню.

Відверто кажучи, не вірив, що справа вигорить. Думав — дівчисько злякається і відмовиться їхати. За шпильку можна буде виручити тисяч п’ять «баксів». Якщо діаманти, звісно, справжні. Старий відкинув ручне гальмо, обійшов автомобіль і витяг дівчину. Крекчучи, підтягнув її до берега і зіштовхнув із кручі. Течія підхопила тіло, і воно швидко зникло в темряві. Через годину течія винесе його в море.

Старий розвернув автомобіль і поїхав у місто. Зупинив «Рено» біля валютного бару під виблискуючою неоном вивіскою «Готель „Ореанда“». Зайшов до бару і виліз на високого шкіряного стільця біля стійки. Гукнув бармена. Бармен, високий брюнет у білій сорочці з краваткою-метеликом на шиї, посміхнувся йому, як старому знайомому:

— Є клієнт.

— Мокрушник? — зацікавився старий.

— Так. Сидів за вбивство, щойно звільнився. Не може знайти роботу. Перебивається дріб’язком. Про касу в кінотеатрі «Сатурн» чув? Його робота.

— Дійсно, дріб’язок — дві сотні дерев’яними. На мокру справу погодиться?

— А чому ні? Не помирати ж йому з голоду. На безриб’ї і карбованець — гроші. Та чому б тобі не взятися за це самому?

— Не твого розуму справа. Старі гріхи. Треба, щоб нашими людьми там і не тхнуло. Значить, так. Скажеш йому, що сьогодні о десятій на автостоянку біля готелю «Ялта» прийде дівчисько. Буде одягнена в сірого светра і коротку шкіряну спідницю. Звати Марією. Дівчиську заплачено. Він піде з нею на квартиру, за квартиру теж заплачено, і там тихо, без шуму придушить. А перед цим може з нею побавитися. Гроші тримай, — кинув гаманця на стіл. — Там п’ятсот бельгійських франків. За таку роботу і того забагато. Гроші віддаси, коли зробить справу. Хай зайде до тебе додому. Про мене ні слова.

Старий поліз до кишені, витягнув звідти ще кілька згорнутих рурочкою банкнот і шпурнув їх бармену. Замовив собі і дівиці, що сиділа поряд, по порції коньяку. Дівиця — висока фарбована блондинка з типово слов’янськими рисами обличчя і кавуноподібними грудьми в низькому декольте, здивовано глянула на нього і звично-звабливим рухом підтягнула до себе коліна так, що стало видно товсті стегна. «Кавуни» заколихалися у вирізі, наче запрошуючи негайно скуштувати їх. Вираз її обличчя, досі сонний, тепер став млосно-звабливим. Вона нахилилася до старого і тихо сказала:

— А може, підемо до мене, я тут недалеко…

Він посміхнувся і поклав їй руку на коліно. Рука повільно поповзла під спідницю. Дівиця не повела й бровою. Вираз її обличчя не змінився. Бармен, що бачив усю сцену, байдуже відвернувся до телевізора, що стояв на стійці.

— Я вже немолодий, — сказав старий. — Секс для мене — порожній звук.

— Ну, нічого, я вже зумію тебе розворушити, — хихикнула дівиця.

Старий зловісно посміхнувся. Коли вони попрямували до виходу, бармен спритно потер купюру між пальцями і, впевнившись, що вона не фальшива, засунув до каси.

Автомобіль переїхав по містку через річку Дерикойку і повернув у бік порту. Зупинився біля сірого п’ятиповерхового будинку. За будинком починався бетонний паркан, а з-за паркану стирчали гратчасті силуети портових кранів. Від порту долинало брязкотіння і гудки.

— Не шкодить? — спитав старий.

— Ні, — безтурботно відповіла дівиця. Вона йшла попереду і трикотажна міні-спідниця, що, як рукавичка, облягала круті стегна, заклично рухалася — вгору-вниз, вгору-вниз.

Обстановка квартири була в стилі «модерн». Ворсистий килим, в якому ноги тонули по кісточки. Стіни оббиті тканиною. Величезна софа. Новенькі, в дорогих оправах, без сумніву — для інтер’єру, книги.

— Я в душ.

— Угу, — відповів старий.

Він зазирнув у всі кутки, взяв на кухні ножа і шматок шпагату, розрізав його на чотири частини. Витяг з гнізда телевізора штекер і відрізав майже метр телевізійного кабеля.

Дівиця вийшла з душу в короткому махровому халаті. Під халатом були лише ажурні чорні панчохи, пристебнуті до пояса.

— Роздягайся, — безбарвним тоном сказав старий. — Лягай. Підніми руки.

Вона скорилася. Він обв’язав їй кисті рук шпагатом, а кінці прикріпив до ніжок софи. Дівиця не виказала особливого занепокоєння. В її практиці зустрічалося багато збоченців, які за хорошу плату вимагали чогось особливого. Дехто просив її віддаватися зі зв’язаними руками або прив’язаною до ліжка. Інші клієнти просили прив’язати себе.

— Якщо ти думаєш, що це буде тебе збуджувати — я не проти, — сказала вона.

— Тебе не питають, — пробурмотів у відповідь старий. Те ж саме він зробив з її ногами, дістав з кишені тюбик з кокаїном. Висипав пучку на долоню і, закриваючи по черзі то ліву, то праву ніздрю, голосно вдихнув. Взяв у руку шматок кабеля. Накрутив на долоню.

— Що ти робиш?! А-а!.. — заверещала дівиця, вигинаючись усім тілом. Шпагат уп’явся їй в шкіру, залишаючи багрові відбитки. Старий всунув їй між зуби кут ватяної ковдри, і вона замовкла.

Дівиця здригалась лише до двадцятого удару. Потім тіло її обм’якло. Груди, ноги і живіт були в яскраво-червоних смугах, що ледь помітно кровоточили.

Старий підійшов до бару, взяв там почату пляшку «Портвейну» і хильнув прямо з шийки. Взяв ніж і перерізав шпагат. Був уже під дією кокаїну, і ніж залишав на ногах і зап’ястях помітні порізи. Кинув на диван поряд з нерухомим тілом дві стокарбованцеві купюри.

Він повернувся додому на ранок і зразу ж заснув міцним сном немовляти.

* * *

Убивця підійшов до шістнадцятиповерхового готелю «Ялта» точно о десятій. Він не пішов зразу на автостоянку, де один за одним під’їжджали автобуси із запізнілими туристами, а спустився сходами до скверу між автостоянкою і готелем. Дівчина років п’ятнадцяти в сірому светрі і чорній шкіряній спідниці стояла, прихилившись до ліхтаря. Вона нетерпляче озиралася, очевидно, когось чекаючи. Коли повернула голову до п’ятдесятиметрового громаддя готелю, світло впало їй на обличчя.

Мабуть, убивця впізнав у ній когось, бо зразу зблід і відступив у тінь. Він кілька хвилин вдивлявся в обличчя дівчини, бурмочучи її ім’я — «Марія», потім змахнув краплі поту на лобі і помчав за тролейбусом, що рушав з місця.

* * *

Бармен був дуже впертим, та убивця, якому він доручив придушити дівчисько, виявився упертішим. Бармен лежав на підлозі власної квартири обличчям у пухнастому килимі і стогнав від нестерпного болю. Убивця стояв над ним, упершись коліном у плечовий суглоб, і повільно відводив руку догори.

— Адреса старого?

— Вони уб’ють мене, коли я скажу, — по щоках бармена текли сльози.

— А якщо не скажеш, я переламаю тобі всі кістки, а потім скручу в’язи, — убивця різко рвонув руку догори. Плече хруснуло, і бармен втратив свідомість.

Убивця зник у ванній кімнаті і повернувся зі склянкою води, хлюпнув барменові в обличчя. Той застогнав.

— Адреса?

Убивця уперся коліном у друге плече і заломив руку догори. Нахилився.

Покусані до крові губи бармена прошепотіли:

— Ріг вулиць Гоголя і Московської…

Розділ 2

Дивний злочин схвилював Ялту у вересні 1988 року. В будинку № 95 — на розі вулиць Гоголя і Московської — посадили на палю шістдесятирічного пенсіонера. Тіло було скручене у смертельних судомах і мало ознаки допиту з застосуванням тортур.

Слідча група, що прибула на місце злочину, ледве змогла зняти тіло, прив’язане за плечі капроновою мотузкою. Мотузка була перекинута через блок, вмурований в стелю, хоча, як показала експертиза, отвір було зроблено кілька років або десятиріч тому. Жінці-патологоанатому з бюро експертиз стало погано. Навкруг кілка також можна було помітити темну пляму — слід свіжого цементного розчину. Осиковий кілок було дбайливо відполіровано і натерто воском. В квартирі нагорі виявилася прекрасно оснащена фотолабораторія.

* * *

Убивця з’явився на Радянській площі теплим вересневим вечором.

Заслужені дідусі, рясно обвішані орденськими планками, отиралися біля кіосків «Союздрук», прикрашених календарями з голими перебудовними дівчатками. Хихочучи в кулак, дідусі перебігали поглядом зі звабливих мордочок на пишні груди і купували вчорашню «Правду».

Убивця був високим і худорлявим. Кілька жінок з величезної черги за «Останкінською» ковбасою кинули погляд на його симпатичне вилицювате обличчя. Він підійшов до кіоску і купив газету «Вечірня Ялта». Сівши на лавку, зразу відкрив розділ кримінальної хроніки і уважно прочитав повідомлення про посадженого на кілок пенсіонера, зупинив погляд на фотографії вродливої дівчини з пишним темним волоссям, заколеним шпилькою у вигляді метелика. Підпис під фотознімком сповіщав: «Вийшовши з готелю „Ореанда“ 23 серпня 1988 року, безслідно зникла дочка відомого бельгійського бізнесмена Жоза О’Тула, що перебуває в СРСР з діловим візитом. Особливих прикмет немає. Волосся заколене шпилькою у вигляді срібного метелика з двома діамантами замість очей. Жоз О’Тул буде вдячним за будь-які відомості про місцезнаходження дочки».

Убивця дістав з кишені шпильку у вигляді срібного метелика з двома діамантами замість очей і довго роздивлявся її. Осіннє сонце райдужними блискітками перекочувалося у шліфованих гранях. Шпилька була та ж, що і в газеті. Впевнившись у цьому, він вирвав замітку зі знімком і, загорнувши в неї шпильку, сховав у кишеню.

Убивця пройшов пустирем по ледь помітній у траві стежці серед смердючих смітників і спустився у підвал першого за пустирем дев’ятиповерхового будинку. В підвалі він пробрався по купах битої цегли до найдальшої стіни, увімкнув ліхтарик, дістав з кишені зубило і молоток і почав довбати стіну. Через півгодини на стіні в слабнучому світлі ліхтаря жовтів хрест. Убивця сів на купу цегляних уламків і запалив цигарку. Потім спорудив з кількох цеглин підставку під хрестом. Запалив свічку і кількома краплями воску прикріпив її на верхній цеглині. Полум’я задрижало від протягу.

Він вийшов з підвалу, коли було вже зовсім темно, і пішов назад. Пустир, перетворений на гігантське звалище, наводив жах на мешканців навколишніх будинків. Тут бродили зграї здичавілих псів і час від часу знаходили чийсь напіврозкладений труп. Мало хто наважився б пройти через пустир вночі, але убивця, схоже, знав тут усі стежки. Він підійшов до першого будинку і подивився на два кутових вікна на передостанньому поверсі. Вікна були темними.

Увійшовши до ліфта, натис кнопку «8». На сходовій клітці хвилину роздумував, тримаючи в руці відмичку, потім засунув її в замкову щілину і повернув.

У ванній кімнаті горіло світло. Пахло цигарками і парфумами. Квартира була обставлена з належним шиком. Через відчинені двері шведська спальня відобразила його силует у величезному дзеркалі. На стіні висіла картина — замок «Ластівчине гніздо» на тлі скелястого, огорнутого голубою імлою берега. Не репродукція. В правому нижньому куті біліло прізвище автора. Він посміхнувся.

Постіль була розібраною. Поверх ковдри лежала зібгана нічна сорочка. На журнальному столику два бокали стояли поряд з початою пляшкою коньяку. Тюбик губної помади і напіврозсипана коробка цигарок «Космос» упереміш з апельсиновими шкірками завершували натюрморт.

Убивця пройшов у кухню. Слабке світло з вулиці упало йому на обличчя. Він постояв, дивлячись на освітлені вікна по інший бік пустиря. Потім опустився на коліна, взяв зі столу ножа і, встромивши його в щілину, підважив дошку з підлоги. З-під неї дістав згорток у пожовклому газетному папері і зім’ятий учнівський зошит. Згорток поклав на місце, зошит струсив від пилу і відкрив першу сторінку. Великими кострубатими літерами було написано: «ЩОДЕННИК МОЖЕ БУТИ ПРОЧИТАНИЙ МНОЮ АБО АЛІСОЮ А.»

Трохи нижче було намальовано череп зі схрещеними кістками. Убивця відсунув штору так, що світло від вуличних ліхтарів залило кухню тьмяним білим світлом і почав читати.


3.05.75 р.

Першою годиною був ленінський урок. Наш історик на прізвисько Буцефал розповідав про те, як у Чехословаччині імперіалізм збирався повернути назад колесо історії і як вірні ленінці з п’яти країн Варшавського договору його відстояли.

Буцефал виконував у Чехословаччині інтернаціональний обов’язок, і його запрошують на ленінські уроки у всі школи. Нам ще дуже пощастило, що він працює якраз у нас і тому завжди під рукою.

Перший раз він проводив у нас ленінський урок у другому класі. Тоді той імперіалізм здавався мені чорним і рогатим, схожим на диявола, а вірні ленінці — великими мускулястими дядьками в картузах, з червоними бантами на лацканах шкіряних курток. Іноді я навіть бачив уві сні, як вони б’ються з цим підлим імперіалізмом біля колеса, схожого на корабельний штурвал. І якщо імперіалізм брав гору, я прокидався в холодному поту і просив матір увімкнути світло. Відтоді минуло сім років, і історію про підлий імперіалізм будь-хто в класі міг повторити напам’ять. Особисто я чув її разів двадцять.

Закінчивши про імперіалізм, Буцефал дістав ножиці і примусив Милку Дзвінкову зістригти манікюр, а потім написати на дошці п’ятдесят разів шосту заповідь морального кодексу будівника комунізму: «Простота і скромність у суспільному і особистому житті».

Милка Дзвінкова — моя сусідка по парті. В неї батьки працюють в Індії і привозять їй купу шикарних шмоток. Вона говорить, що хоче поїхати в Америку і стати манекенницею. Це жінки, які демонструють одежу, що буде в моді в сімдесят шостому році. Наприклад, Милка абсолютно точно знає, що в сімдесят шостому в моду увійде довге волосся, спідниці «максі» і брюки «кльош».

Милка пхикала біля дошки, а Буцефал відчитував її за коротку сукню, але закінчити так і не встиг. Зайшов директор.

— Ну ось, — сказав він, — це і є дев’ятий «Б», а це — ваша нова вчителька фізики. Її звати…

Я і уявити не міг, що вчительки фізики можуть бути такими красунями. До цього мені подобалася лише дружина Джорджа Харрісона — Петті Бойд і моя сусідка по парті — Милка Дзвінкова. Моя симпатія до Милки налічує вже майже десять років. В сім я був страшним плаксою. І в перший день у школі Мені не вистачило сусіда по парті. Мені було так жаль себе, що я приготувався розплакатись, кілька великих солоних крапель вже скотилося по щоках. Але тут озирнулася дівчинка з передньої парти, посміхнулась, і, коли вчителька повернулася до дошки, швидко пересіла до мене. Її ім’я було Людмила, але всі називали коротше — Мила. А тепер образи і її, і Петті Бойд разом поблякли і розсипались перед олтарем нового божества.

Нова учителька увійшла, блиснувши білозубою, як у кінозірки, посмішкою. У неї були вузькі стегна, тонка талія і хода професійної манекенниці. Спідницю мала коротшу за Милчину на цілу долоню! Коли директор пішов, вона сказала не «здрастуйте» або «добрий день», як говорять інші вчителі. Вона сказала: «Привіт! Значить, наступний уроку вас фізика?» І сіла на стілець поряд з учительським столом. Спідниця поїхала вгору, і по класу пронеслося якесь дивне зітхання — вчительки ніколи не носили короткого! Картину вінчали розкішні темні кучері нижче плечей і такі ж темні очі.

Буцефал позадкував від неї, як від чуми. Перечепився через стілець і, трохи не виколовши Милці указкою око, вискочив з класу. Втім, на нього вже ніхто не звертав уваги. А я навіть не помітив, коли всі сіли. Стояв стовпом і в двоє очей дивився на неї. Потім хтось прибрав стільця, і я гепнувся на підлогу. Всі заіржали.

— Добре, що головою вдарився, а то убився б, — в’їдливо зауважив хтось позаду. — Правда, Кощію?

— Замовкніть, скоти, а то я зараз сам повибиваю ваші дурні мізки, — відповів я.

— Ти не забився? — вона підійшла і простягла руку. Рука в неї м'яка і тепла. М'яка і тепла, як що? Може, як пісок на пляжі літнього вечора?

— Чому тебе називають Кощієм? — спитала вона, не зважаючи на галас, що знявся у класі.

— У цих бовдурів для кожного знайдеться прізвисько. Мене називають так тому, що я худий, — відповів я, дивлячись на ідіотські заповіді на дошці. Бо був майже на голову вищим і, коли опускав очі, не міг не помітити в глибокому вирізі білосніжного мережива. — Вони і для вас щось придумають.

Пролунав дзвінок, а я сидів і дивився на неї, поки вона не вийшла. Не знаю, чому. Просто приємно було дивитися. Милка, моя сусідка по парті, дала мені щигля нерівно обрізаним нігтем.

— Вона красуня?

Нащо питати, адже сама має очі.

— Послухай, — сказав я, — як, вона сказала, її звати?

— Кощію, ти справді ідіот, чи лише прикидаєшся? — Милка з гуркотом відсунула стільця і встала.

— Думаю, справді. А коли що й було в голові, то вилетіло, коли впав.

Я не збирався прикидатися і, як на мій погляд, збоку зовсім не виглядаю ідіотом. Але вона пішла, гримнувши дверима так, що мало не обвалилася стеля, і всі подивилися в наш бік. Та плювати я хотів на їх погляди. Сидів і думав: «Рука в неї м’яка і тепла, як що? Як трава на лузі в полудневу спеку».

На наступному уроці Милка сказала:

— Коли це тебе так цікавить, то її звати Алісою. Дивне ім'я. Їй 22 роки. Незаміжня, але має дворічну доньку. Хоча з вигляду схожа на десятикласницю або навіть дев'ятикласницю. Її навіть відмовились обслуговувати без черги в нашому буфеті, як інших викладачів, — в Милчиному голосі вчувалася зневага.

Я весь день думав про неї. Навіть мати помітила, що я трохи дивний і спитала, що трапилося.

— Нічого, впав і вдарився головою. Та не хвилюйся — пожартував.

Я ліг на ліжко, увімкнув музику і став думати про неї.

Може, й правда, що від удару в мене якась клепка вилетіла з голови? Думати про Алісу так само приємно, як слухати «Бітлз» або читати детектив. Але вона старша за мене на шість років і, мабуть, швидко вийде заміж. Наприклад, за Буцефала. На перерві бачив, як Буцефал ішов за нею і косився на її ноги. Звісно — було на що подивитись. Він розлучений. Якщо коли-небудь вони одружаться, Буцефал примусить її в ліжку конспектувати матеріали XXIV з'їзду.

Добре було б потрапити з нею на безлюдний острів — і щоб там не було інших чоловіків. Це був би острів серед теплого океану, з синім небом, блакитною лагуною і білим піском. Ми б жили в хижі, схованій в заростях папороті і кокосових пальм. Нас будив би спів райських птахів з ліловими крилами і рожевими хвостами. Кожного ранку я приносив би їй оберемок дивовижних квітів. Там не треба буде працювати, лише простягни руку — і в долоні опиниться гроно теплих зрілих бананів чи ананасів.

Ці думки переповнюють мозок, як піна — пивного кухля. Тому, щоб моя добра стара голова не луснула від їх надлишку, цієї ночі вирішив — буду записувати все, що хвилює мене, до цього зошита.

10.05.75 р.

— Думаєш, я не знаю, чому ти ходиш на заняття в темних окулярах? — мовила Милка найуїдливішим тоном.

Чесно кажучи, так я й думав, тому відповів:

— У мене болять очі.

З цими окулярами мав добрячу халепу. Буцефал вирішив, що окуляри не передбачені комплектом шкільної форми і відіслав мене до медпункту. Але медсестра мені повірила і навіть дала направлення до окуліста.

— Цьому можуть повірити всі, крім мене, — вона нахилилася до мого вуха. Її волосся пахло парфумами. Мені подобається, коли волосся довге і пахне парфумами. Алісині парфуми солодкі. Вона їх ніколи не міняє. Коли на перерві всі зазирають через її плече в журнал, я можу в цьому досить легко впевнитися. А вчора втиснувся за нею до переповненого тролейбуса і вдихав цей запах хвилин п’ять. Її волосся лоскотало обличчя. Як що? Як легкий літній вітерець. Я уявив острів, кущі папороті і ще… Дідька лисого я скажу, що уявив ще!

— Темні окуляри тобі потрібні, — продовжувала Милка свій монолог, — щоб ніхто не бачив, як ти витріщаєшся на ту вчительку. А ось подивись, — на колінах у неї лежав журнал з глянцевими дівицями в купальниках. — Яка тобі більше подобається?

Я подумав, що якщо когось і хочу побачити в купальнику, то лише Алісу. Але, щоб Милка відчепилася, погортав і сказав, що найбільше мені подобається Біблос.

— Ніяк не можу зрозуміти, що це — імена чи прізвища: Біблос, Шерер, Лакруа… — Милчин тон був незвично миролюбним. — А чому це ти вибрав її?

Я відчув у запитанні якусь хитрість, але не міг збагнути, яку. Знизав плечима.

— А хочеш, скажу? Тому, що вона схожа на Алісу! Ідіот, — Милка відвернулася і не сказала мені більше жодного слова. Схожість дійсно була. Дивно, але помітив я це тільки тепер.


17.05.75 р.

Сьогодні я нарешті зважився. Це було важко, дуже важко. Набагато важче, ніж підійти до першого-ліпшого здорованя в школі і дати йому в писок. Надряпав на клапті паперу: «Вам місце у фотомоделях, а не серед учителів, ви краща, ніж сама Петті Бойд». Підписався: «Ваш друг» і на перерві непомітно засунув в її сумочку. Дуже хотілося поцупити звідти щось на згадку — пудру або дзеркальце. Але стримався.

1.06.75 р.

Вчора в школі був вечір. Вдома я одягнув костюм і батькову краватку. Мати упала на диван і сміялася, мабуть, години дві. Перед тим, як іти, я довго оглядав себе у дзеркалі. Із великим здивуванням відзначив, що моє обличчя виглядає по-різному в залежності від того, під яким кутом на нього дивитися. Зрозуміло, і в «анфас» мене не можна було назвати потворним, зате в «профіль» я був майже красенем. І тому вирішив — коли розмовлятиму з Алісою, буду дивитися трохи вбік.

Буцефал зіткнувся зі мною в дверях і, поклавши руку на плече, сказав, що відданість справі комунізму не вимагає аскетизму. І що примусить свій випускний клас одягатися так. Думаю, вони мене вб’ють.

Як завжди, Милка трохи не звела мене з глузду своїм базіканням:

— Ого, класно. Мені подобається, коли чоловіки виряджаються, як на власне весілля. До речі, сьогодні бачила Шниру з дев’ятого «А» з негром. Як ти думаєш, які в них можуть бути діти? Чуєш, Кощію? Невже чорні?!

Я кивнув: «Угу, чую».

— Дідько б забрав! Як завжди, дівчат набагато більше, ніж хлопців. Якийсь жіночий монастир.

Але тут, дяка Богові, поставили повільну музику. Щось з «Бітлз». Милку запросив Чарлітов з дев’ятого «А», більш відомий під прізвиськом «Скажений Чарлі». Вона, власне кажучи, дівчина нічого. Особливо, якби не так притискувалася до того глиста. А я пішов і запросив Алісу і увесь танець розважав невимушеною бесідою: «Ви добре танцюєте». — «Дякую». — «Вам подобається „Бітлз“?» — «Так». — «А дружина Джорджа Харрісона — Петті Бойд?» — «Дуже». — «Вона — професійна манекенниця».

Я знову був на острові. Ми танцювали на білому піску, такому м’якому і теплому, як її руки. Солодкий запах був не запахом парфумів, а долинав з хащі джунглів. То пахли орхідеї і мокрі папуги, що після тропічної зливи сушили пір’я, сидячи на кокосовій пальмі. Барабан Рінго Старра звучав, як гуркіт океану, а голоси «Бітлів» — пташиним хором.

«Вам пасує ця сукня». — «Правда?» — «А ви здивовані, що вас запросив учень?» — «Ні, анітрохи». — «Тоді я хотів би запросити вас ще». — «Я буду рада».

Але більше запросити її мені не пощастило, тому що до кінця вечора був усього один повільний танець, і її запросив Буцефал. Цікаво, чи зрозуміла вона натяк на Петті Бойд? Мабуть, ні. Я написав і засунув в її сумочку другу записку: «Алісо, в вас є щось особливе. У вашій зовнішності і вашій ході. Мені подобається все ваше вбрання, а особливо чорні еластичні брюки і рожева теніска, в яких ви були минулого разу на суботнику. Носіть їх частіше. Коли ви одягнуті так, у мене увесь день чудовий настрій. Ваш друг.»

16.06.75 р.

Сьогодні ми з Милкою зібралися на «Чудового» з Жан-Полем Бельмондо в головній ролі. Його вже цілий місяць демонструють по черзі всі кінотеатри Ялти, але все одно, щоб дістати квиток, мені довелося вистояти кілометрову чергу.

— Заходь, — сказала вона, — у мене нікого.

Милчині батьки працюють в Індії. У неї всі стіни завішені якимись дурницями: дерев’яні шестирукі чорти, є навіть кілька кинджалів. Милка майже завжди ночує у своєї бабусі, а уроки готує тут. Бабуся живе за два квартали звідси.

— Я зараз одягнуся, — вона увійшла до спальні і ляснула дверима.

Я зазирнув у щілину. Таке відчуття, що двері вона спеціально не прикрила. Натягнула сукню. Кілька разів повернулася перед дзеркалом у фас і в профіль. Потім вовтузилася з колготами хвилин десять — вивертала, роздивлялася на світло.

— Піддивляєшся, жук?

Чесно кажучи, у мене пересохло в роті, але я сказав байдуже:

— Мені не подобаються жінки, що виставляють напоказ свої тілеса.

— Ах, ось як! — в Милчиному голосі з’явилися металеві нотки, вона взяла мене за рукав і потягла на кухню.

На підвіконні лежав бінокль — справжній чорний морський бінокль.

— За пустирем, друге вікно справа, п’ятий поверх. Там живе Аліса.

У будинку за пустирем вікна завішували лише до другого поверху — адже за вікном пустир.

В кіно ми так і не потрапили. Годині о дев'ятій зателефонувала Милчина бабуся і Милці довелося піти. Я відняв у неї ключ і бінокль. Тому що вирішив — ніхто, крім мене, не буде дивитися на вікна за пустирем. Висмикнув обценьками два цвяхи з підлоги, підняв дошку і сховав бінокль там. Це буде мій тайник.

26.06.75 р.

Учора ввечері Алісині вікна були темними. Я чув, як вчителька англійської — вузькоока Софія на прізвисько «Азіатка» — говорила, нібито Аліса повезла доньку до своєї матері на літо. Алісину доньку звати Марією. Я бачив її. Вона зовсім крихітна і ходить по кімнаті, тримаючись за стіну.

Милці я збрехав, що бінокль загубив, і тепер іноді приходжу і дивлюся, коли її немає вдома.

19.08.75 р.

Сьогодні, нарешті, у вікнах світло. Але Милка, як на лихо, була вдома. Вона зателефонувала бабусі, що залишається ночувати в своїй квартирі. І ми спали в одній постелі. Правда, вона не знімала колготи — про всяк випадок.

— Подобається? — спитала, піднімаючись на лікті. У неї розкішний бюст. Як у дорослої.

— Не зовсім.

— А з Алісою не матимеш і такого.

— Подивимося. Якби ми тільки залишилися з нею наодинці, що-небудь придумав би, — звісно, це було лише дурне нахваляння, і я нічого такого не мав на думці. Милка мовчала, мабуть, цілу годину, я трохи не заснув. А потім сказала:

— Запросто. Хочеш, прослідкуємо за нею, коли вона заходитиме в ліфт? Ти увійдеш слідом, а я вимкну рубильника. Коли на тому тижні зламався ліфт в Алісиному під'зді, Петрова з 8-«Б» сиділа в ньому цілу годину, поки не приїхали ліфтери. Зробимо вигляд, що ідемо до неї. Підстережемо Алісу, ти зайдеш, а я залишусь. Години тобі вистачить?

Я був би закінченим віслюком, якби не помітив її єхидного погляду. Але просто віслюком був напевне — бо не міг поступитися цій дурепі.

2.09.75 р.

Це трапилося. Ми стояли в металевому ящику півтора на півтора. Ліфт зупинився між поверхами. На сходах було дуже тихо. Вона посміхнулася і сказала:

— Не щастить.

Я стояв і ковтав слину. Вона була нижчою за мене на цілу голову.

Побачивши, мабуть, щось дивне в моєму погляді, замовкла. Я зробив крок до неї. Вона відступила до стіни, притиснувши до грудей портфеля. Наче щит. Мабуть, я здіймався над нею, як каланча. Відчув, як застукотіло в скронях, стало важко дихати. Як зникає все навколо. Вона впустила портфеля. І, здається, цей переляк підштовхнув мене — я взяв її за руку. Рука була м'яка і тепла, як чорний кіт на підвіконні у спекотний день. Ліфт поїхав. Коли я вийшов, то думав, що пройшла вже ціла година. Позирнув на годинник — трохи більше п'яти хвилин. Милка, що чекала біля під'їзду, з дивною усмішкою позирнула на мене і промовчала.

Весь наступний день я чекав виклику до директора. Але, схоже, Аліса нікому нічого не сказала.

Останнім був урок фізики. Аліса роздавала зошити. В моєму лежав акуратний листок паперу. Каліграфічним почерком було написано: «Я знаю, хто написав ті дві записки. Хочу поговорити з тобою. Буду чекати через півгодини після закінчення уроків у кабінеті фізики».

… У школі було порожньо і тихо. Я зупинився в дверях. Ряди амперметрів і фізичних маятників застигли, наче боввани, і разом зі мною і Ньютоном у білій перуці на стіні чекали, що вона скаже. Аліса посміхнулася і мовила, що рада мене бачити.

— Сідай, — підсунула стілець. Я сів і відчув солодкий запах парфумів. Моїх улюблених. Я тепер неабиякий знавець в цій галузі і не сплутаю їх з будь-якими іншими.

Вона сказала, що я погано вчуся. І я, здається, досить грубо відповів, що мою увагу відвертає її врода.

— Чи ти не це хотів від мене почути?

— Звісно, не це.

Аліса довго мовчала, потім, сказала тихо, майже прошепотіла: — Мені вже 22. Для тебе я вже стара. Зрозумій. У нас з тобою нічого не може бути. Я не хочу, аби ти страждав. Коли ви… — вона хотіла сказати: «Коли виростеш», але, мабуть, подумала, що це образить мене, і виправилася.

— Через пару років ти будеш згадувати про це з усмішкою. Коли тобі буде стільки ж, скільки зараз мені, я буду старою жінкою. У мене маленька донька, і я ставлюся до тебе так, як і до неї, і до інших дітей.

Я відчув, що по моїй щоці повзе сльоза. Цього ще не вистачало. Вона погладила мене рукою по голові і мимохіть стерла сльозу.

Зробила це зовсім непомітно. Наче ненароком торкнулася щоки. Рука у неї м’яка і тепла, як що? Як ковдра, по якій щойно проїхали гарячою праскою.

4.09.75 р.

Всю англійську Милка товче мене гострим ліктем у бік і лізе з усякими дурницями:

— Чуєш, Кощію, а ти хотів би одружитися?

«Іди ти до такої матері», — думаю я, але вголос відповідаю: — Ні.

— Ну й гаразд. А я поїду до Штатів і вийду заміж за мільйонера. Мій чоловік буде високим і красивим. Ми будемо жити в старовинному замку з колонами. Величезні колони з завитками під дахом. У дворі — рівно підстрижені кущі, схожі на низенькі тумбочки. Кожного вечора ворота замку будуть відкривати два лакеї в бордових, ні — лілових камзолах. З воріт виїжджатиме чорний нікельований «Ройс» із дзеркальними вікнами. Ним ми будемо виїжджати на звані обіди. Влітку плаватимемо на білосніжній яхті з зеленими вітрилами. Кожного ранку мій чоловік буде приносити мені в постіль букет червоних троянд. Ось так, Кощію, ось так.

З глузду можна з’їхати від її базікання.

— Замовкни, — сказав я їй, коли задзвонив дзвоник. — Для того, щоб потрапити в Штати, треба принаймні тисячу баксів!

— Бовдуре, — спокійно відповіла вона. — Через тиждень я буду мати дванадцять тисяч, — вона встала і повторила по складах:

— Два-над-цять! Принаймні по шість тисяч на брата, якщо ти перестанеш витріщати свої дурні баньки на ту вчительку.

Милка слів на вітер не кидає. Це завжди було аксіомою. Я наздогнав її вже в коридорі.

— Викладай!

— Ти обіцяєш, я правильно зрозуміла? — вона навіть не зупинилася і мені довелося бігти за нею слідом, зазираючи через плече.

— Обіцяю! — загорлав я. — Якого дідька?! Вона мені сама сказала, щоб я відчепився, і що у нас з нею нічого бути не може!

Милка зупинилася і подивилася мені в очі. Посміхнулася, потім змахнула пасмо волосся у мене з лоба:

— Сьогодні ввечері буду чекати тебе біля морвокзалу. Навпроти кіоску «Союздрук». Сам усе побачиш.

* * *

Шнира — грудаста дівиця з десятого «А», підпирала кіоск «Союздрук», що прямо навпроти виходу з зони спецконтролю, через яку іноземці з теплоходів потрапляють до Ялти. Правильніше було б сказати, що це кіоск підпирає Шниру. Вона важила кілограмів дев’яносто, і не менше ніж по п’ятнадцять припадало на кожну грудь. Шнира страшна нечупара і завжди ходить у м’ятій шкільній формі. Але зараз на ній була коротенька сукня, що ледь прикривала могутні ноги. Криваво-червоні губи стискали тоненьку коричневу цигарку — здається, «Море» з ментолом.

Біля дев'ятого причалу стояв океанський красень-лайнер «Тарас Шевченко». З верхньої палуби динаміки на всю округу розносили «Баркаролу» Чайковського. Від нового причалу відходила «Комета» на Лівадію.

Ми з Милкою стояли на другому боці вулиці і крізь кущі клена спостерігали за Шнирою. Милка була схожа на сучасну Мата Харі — в чорній спідниці і шкіряній куртці. Очі ховалися за темними окулярами. Хоч цим вона, як чорний гіпопотам у весільній процесії, якраз і виділялася в натовпі відпочиваючих, що сунув від готелю «Таврида». Там, у дворі готелю, була станція канатної дороги на пагорб Дарсан.

Коли із зони спецконтролю повалив натовп іноземців, ми хвилин на десять загубили Шниру з поля зору. А потім побачили її під руку з величезним негром у джинсовій ковбойці і клітчастих брюках. Ми прослідкували за ними до під'їзду жовтого будинку на розі вулиць Гоголя і Московської. Потім залізли на горище сусіднього будинку. На горищі пахло пліснявою і вільгістю. Валялися іржаві погнуті корита і розбиті меблі. Милка наступила на мишу і загорлала так, що, здавалося, було чути на кілометр в окрузі. Жовтий будинок тепер відділяли від нас лише метрів тридцять.

Шнира з негром з’явилися в крайньому вікні на шостому поверсі. Шнира розв’язала негру краватку і допомогла зняти ковбойку. Милка згадала про «згублений» бінокль і назвала мене ідіотом. Їй ніяк не набридне мене ображати! Але, на мій погляд, вона мене все ж недооцінює. Шнира стягнула сукню через голову.

— Ану, відвернися! — сказала Милка.

О, дідько! Скільки себе пам’ятаю, вона завжди намагається командувати мною. Просто якась наглядачка з концтабору! Втім, все одно нічого не було видно, тому що ліжко знаходилося у «мертвій» зоні. Хіба що чорну руку, яка намагалася дістати до вимикача і пухлу білу, що лягла на чорну і потягнула її назад.

«Чому це вона не дозволила йому погасити світло?» — подумав я. Втім, про те, що коїлося в кімнаті, можна було здогадатися. Спочатку виднілися дві білі ступні, що дивилися кудись угору і робили ритмічні рухи, наче Шнира пливла брасом до центру землі. Потім з’являлися дві голови, голови і ноги помінялися місцями. Мене дивувало лише одне: як вони до цього часу не вивихнули все, що можна? Нарешті головонога гідра зникла, але світло так і не вимкнулося.

Вистава завершилася, але і крім неї тут було що подивитися. Вночі жовтий будинок нагадував мозаїку з засвічених вікон, яка увесь час мінялася. З горища було видно всі вікна. Частина — затулена шторами, але в багатьох штори досягали лише до половини вікна, були нещільно завішені, або й зовсім відкриті. За деякими з цих вікон теж відбувалися цікаві речі.

На третьому поверсі жила стрижена брюнетка. Вона повернулася додому на таксі, відчинила двері, шпурнула на диван сумочку. Потім пішла до ванної, стягнула спідницю і переодягнулася в чоловічу одежу — одягла чоловічу білизну, білу сорочку, краватку, штани і чоловічий піджак. Годині о десятій до неї прийшла шлюхуватого вигляду особа, фарбована блондинка з довгим волоссям і розмальованими яскраво-червоною помадою губами. Вони дивилися телевізор. А потім спустилися на підлогу і почали витворяти казна-що. Не місто, а якийсь Содом і Гоморра. Нарешті стрижена встала і запнула штори.

У тому ж під їзді на п’ятому поверсі жив здоровань. Навіть звідси було видно, яку нього перекочуються м’язи — наче футбольні м’ячі. Вкладаючись спати, він поклав під простирадло широку дошку. Хіба не псих? Таке враження, що в цьому будинку живуть самі психи. Над ліжком у здорованя був пришпилений фотознімок французького борця Еміля Андре. Такі продають біля морвокзалу по три карбованці за штуку. Перед сном він години дві бігав підтюпцем навколо будинку і тягав гирі біля розібраної постелі.

У другому під’їзді на п’ятому поверсі, схоже, жили молодята. Весь вечір вони займалися коханням на підвіконні. І я боявся, що молода дружина видавить скло і впаде на вулицю. Годині о дев’ятій вони повечеряли, залізли в ліжко і погасили світло.

У двокімнатній квартирі на четвертому поверсі взагалі не було штор. Увесь вечір там штовхалося чоловік десять чи то кавказців, чи то циган, і квартира була схожа на склад. Гори пакунків і тюків нагадували Еверест.

Але найдивовижніші психи жили над Шнирою і негром. В цій квартирі людина лежала на підлозі! З сусідньої кімнати, завішеної чимось темним — здається, синьою ковдрою, час од часу виходив чоловік, і той, що лежав на підлозі, передавав йому чорні коробочки. Ну формені психи! І так цілу ніч. За іншими вікнами жували, дивились телевізор, лаялись — словом, нічого цікавого.

Ранок був холодним. З просвітів між будинками підіймався туман і зливався з сіро-блакитним небом. На березі розпачливо загула сирена консервного заводу, і вітер приніс запах гнилої риби. За ніч я зовсім задубів. Та і спав препогано — в бік тиснула цегляна кладка. Милка спала у мене на колінах, згорнувшись клубком — як кошеня.

Я визирнув у вентиляційний отвір під дахом. Тільки починало розвиднятися. Милка солодко потягнулася. В будинку навпроти Шнира якраз злізла з ліжка. Вона була зовсім гола. Почухала величезні груди, прискіпливо обдивилася себе і почала одягатися: Дістала з-під ліжка портфеля і витягла звідти шкільну форму: коричневу сукню і чорний фартух. Тепер я знав, чому вона завжди ходить у м’ятій формі. Натягнула гольфи. Негр одягнув сорочку. На хвилину мою увагу відвернув здоровило з гантелями. Схоже, він уже встиг побігати навколо будинку. А в кімнаті зі Шнирою і негром тим часом з'явилися нові дійові особи. Негра тримали під руки два психи з квартири нагорі. Третій, котрого я раніше не бачив, був у міліцейській формі і тряс у негра перед носом стосом білих паперових прямокутників. Я ніяк не міг збагнути, що то. Негр почав пручатися. Тоді третій вихопив у Шнири чорний формений фартух і ткнув його негрові в обличчя, потім те ж зробив зі Шнириним портфелем. Він щось говорив, підтверджуючи свої слова непристойними жестами, і раптом ударив негра ногою в живіт. Негр упав на коліна.

І тут у мене сяйнув здогад, здається, щось навіть луснуло в голові. Це були фотознімки, що їх робили ті двоє в квартирі нагорі всю ніч. Тому там була кімната з наглухо завішеним вікном, і тому Шнира не вимикала світло! Не могли ж вони знімати зі спалахом!

Милка стояла поряд, прихилившись до стіни з зовсім безтурботним виглядом.

— Звідки ти про це знаєш? — запитав я.

— Шнира — моя подруга. Ну і ми… — вона запнулася.

— Ти також з нею?

— Ти що, з глузду з’їхав! Звичайно ж, ні.

— А хто ті троє?

— Одного, товстого, вони називають на китайський манер Сук Інсином або Сином. Він наполовину чи то казах, чи то киргиз, а взагалі — садист і вбивця. Другого я не знаю — хтось з місцевих, а третій працює в міліції. Здається, дільничним інспектором.

У будинку навпроти негр тим часом дістав гаманець.

— Він віддає їм гроші. Здається, всі. Чому? Через ті фотознімки?

— Так. Виявляється, іноді і в тебе макітра варить. Але, на жаль, таке трапляється лише на великі свята, — Милка захихотіла, притуливши долоню до губ.

Я хотів відважити їй добрячого ляща, та вона відскочила вбік і виставила долоню:

— Та я не з того, що ти такий бовдур! Просто ті фотокартки — це щось, — вона просто задихалася від реготу. — Вони коштують великих грошей. Я б показала їх, та тобі ще рано.

Я зло подивився на неї, і вона продовжувала вже серйозно:

— Інакше вони звинуватять його в розтлінні неповнолітньої. І жодне посольство тут не допоможе. Всі міжнародні закони карають за це. Шнирі ще не виповнилося шістнадцять. Зате вже має п’ять тисяч баксів. Вона зберігає їх у коробці з-під мармеладу.

— Свиснемо коробку? — Я демонстрував розумові здібності, що несподівано були в мене виявлені.

Мені здалося, що Милка почервоніла. Хоч я не міг сказати про це напевне — на горищі ще було досить темно.

— Їх там вже немає. Вона переховала гроші.

Оце так, мої розумові здібності, здається, почали працювати у невигідному для Милки напрямі.

— А звідки в тебе новенький «Шарп», адже твої батьки ще не приїжджали цього року?

— Кретине, — холодно відповіла Милка, — якщо з тієї коробки щось і зникло, то лише кілька сотень. Для неї це дещиця.

Коли ми вийшли у двір, прибиральна машина, що мила вулицю, облила нас струменем холодної води. Ми кинулися вбік, зіштовхнулись, і Милка ненавмисне опинилася в моїх обіймах. Ми зайшли до першого-ліпшого під’їзду і цілувалися, поки раз за разом не почав гриміти ліфт, випльовуючи бовдурів-обивателів, які поспішали до похмурих контор зі столами, заваленими запиленими папками з написом «Справа №». Дивно, але з жовтого будинку, де, я думав, живуть одні психи, також один за одним виходили нормальні люди і прямували на роботу. Я навіть упізнав стрижену брюнетку з третього поверху. Вона була в міні-спідниці і сірій блузці. Ніякого натяку на чоловічу одежу і на те, що вона витворяла вчора.

— Ельвіро! — Її наздогнав тип у темному костюмі з синьою у білий горох краваткою. Мав уже досить помітне черевце. Як на мене — типовий канцелярський пацюк.

— Ви сьогодні закінчите зі службовою запискою?

Вона озирнулася, посміхнулась йому:

— Доброго ранку, Сидоре Петровичу. Звичайно, закінчу ще до полудня.

Вони пішли разом, жваво жестикулюючи і розмовляючи про свою ідіотську службову записку. Мені чомусь захотілося наздогнати того типа і затопити йому в писок.

Милка довірливо притискалася до мене. Здається, кохаю і її також. Мабуть, я збоченець.

— Ти впізнав її? — спитала вона.

— Ще б пак, — відповів я.

— А як думаєш, чому вони всі займалися цими справами так відверто?

— Мабуть тому, що там живуть самі психи.

— Ні, я сама теж зразу не могла зрозуміти. Поглянь туди.

Я повернув голову і зразу зрозумів. Дім навпроти жовтого мав глуху стіну. Вони були впевнені, що їх ніхто не бачить, і тому кожен був самим собою. Всю стіну займав величезний, поверхів на шість, портрет: усміхнене обличчя Леоніда Ілліча Брежнєва. То був єдиний свідок. Зрозуміло, чому він посміхався.

11.09.75 р.

Гроші в чорному шкіряному дипломаті лежали у відділенні камери схову на автовокзалі. Чудесні зелені банкноти, замотані в газетний папір, перев’язані по тисячі баксів у кожній пачці. Зверху лежала Милчина записка — листок паперу з написом, зробленим кострубатими друкованими літерами: «Якщо не бажаєте потрапити до прокурора за ваші штучки — на шостому поверсі ріг Гоголя і Московської, вкладіть у відділення 66 камери схову на автобусному вокзалі дванадцять тисяч доларів — шифр „А237“.»

Гроші принесли двоє. Ті, з сьомого поверху. Я зразу впізнав їх. Один поклав дипломата, набрав шифр і пішов, навіть не озирнувшись. Другий залишився чатувати біля входу. Він заходив до камери схову за кожним відвідувачем. Зайшов навіть за штатним міським ідіотом Шизо-Жориком, котрий взимку і влітку блукає ялтинськими вулицями в брудному зимовому пальті і збирає у підкладку порожні пляшки.

Шизо-Жорику не потрібні були долари. Він задовольнився двома порожніми пляшками з-під «Столичної», залишеної кимось з пасажирів, перекинув кожну до рота, задоволено прицмокуючи язиком — кілька крапель стекло йому в горлянку. Мабуть, відчувши на собі погляд, він озирнувся і простягнув «сторожеві» пляшку, запрошуючи його спробувати.

— Забирайся до дідька, дебіл!

Шизо-Жорик ображено знизав плечима і попрямував до найближчої урни. «Сторож», сама пильність, вийшов за ним і розчаровано відвернувся. Звісно, він чекав, що Шизо-Жорик скине своє пальто і заходиться натоптувати підкладку доларами.

Єдиною, кого він проігнорував, виявилася Милка. Вона була в шкільній формі з білим фартушком, величезні білі банти у волоссі стирчали, як молоді качани капусти. Виявилося, шкільна форма грає дуже важливу роль у цьому житті.

«Сторож» байдуже копирсав сірником у зубах. Милка склала гроші в портфель, зачинила дверцята відділення і спокійно пройшла повз нього. У неї залізні нерви. Я за ці п’ять хвилин мало не посивів. І хоч і стискав приготований для «сторожа» замотаний в газету добрячий шматок арматури, навряд чи нам вдалося б втекти з грошима, запідозри він щось.

Цей бовдур на неї навіть не глянув. Він якраз викопирсав із зубів шматочок вчорашнього біфштексу і роздумував: викинути його чи знову відправити до рота. Я не став додивлятися, який він зробив вибір. Коли його дружки дізнаються, що гроші зникли, він сам піде на біфштекс.

Згорток з грошима ми сховали у Милки в шафі. Все виявилося надзвичайно просто, але, може, саме тому мене весь час переслідує передчуття якоїсь неминучої біди.

12.09.75 р.

Нарешті мені вдалося взяти на тиждень відмінного фотоапарата — справжню цейсівську фоторушницю. Об’єктив у нього, як приціл гаубиці.

У мене вже досить багато фотознімків Аліси — я кілька разів знімав її здалеку. І тепер моя кімната нагадує невеликий музей. Не вистачає лише кількох знімків крупним планом.

Цього разу вона прийшла додому близько четвертої. Пройшла на кухню, поставила на плиту чайника і, поки він закипав, читала книгу. Потім взяла чашку і вийшла на балкон. Я клацнув затвором. Вона допила чай, повернулася до кімнати, поставила чашку і почала стягувати через голову сукню. Від несподіванки я випустив фотоапарат з рук і тільки якимось запаморочливим рухом встиг його схопити, трохи не вивихнувши руку, коли він уже падав додолу. Коли мені вдалося нарешті відновити рівновагу, вона вже запнула штори. Який кадр загублено! Ну гаразд, один знімок у мене вже є, і цілий тиждень попереду.


13.09.75 р.

З Милкою в мене розрив, мабуть, назавжди. Вона застала мене у себе вдома з фотоапаратом і біноклем. І все зрозуміла. Пересіла за іншу парту. Бінокля забрала, але тайника під підлогою не знайшла. Вона думає, що бінокль я приносив з собою, це мене більш-менш влаштовує. Тому що під підлогою я зберігаю дещо набагато дорожче — цей зошит.


15.09.75р.

Я раптом зрозумів, що відбувається щось неприємне для мене. Буцефал прийшов на роботу в джинсах «Райфл». І справа, звісно, не в джинсах, а в тому, про що шепочеться увесь клас. Я діждався, поки у другої зміни закінчаться уроки і виявилося, що Буцефал після уроків на ганку очікував Алісу. Вона взяла його під руку, і вони разом пішли в кафе «Чайка», що в Приморському парку. Я в парк не пішов. Стояв біля входу поряд зі стелою з текстом ленінського декрету «Про використання Криму для лікування трудящих» і думав, що мені далі робити. Нічого путящого не йшло в голову. Хіба що підійти до міліціонера, що мов кам’яний ідол стовбичить навпроти, біля водолікарні, і сказати, що Буцефал, проходячи мимо, плюнув у стелу? Мені всього шістнадцять, але іноді у мене поболює серце. Того вечора воно боліло досить сильно.

Я допізна блукав містом. Місто засинало. Вийшов на набережну. Море було абсолютно спокійним. Водяна поверхня нагадувала величезне дзеркало. Так буває дуже рідко. Мимо промчав катер з пінним шлейфом за кормою, і хвилі від нього почали бити в бетон. З катера долинали голоси і жіночий сміх. На рейді розверталася одеська «Комета», а ще далі, на горизонті, виднівся довгий потворний силует танкера.

Поряд стояла телефонна будка. Я стрельнув у якоїсь парочки дві копійки і набрав номер.

— Привіт, — сказав, затиснувши двома пальцями носа. Звук був таким, наче я говорив з металевої бочки.

— При…віт, — Буцефалів голос видався мені сонним. Мабуть, він проводжає Алісу додому, дивиться «На добраніч, діти!» і зразу лягає спати. — А хто це?

— Діоген, бочку щойно викинуло на берег. Це тобі не потрібно, — я вирішив, що спробую йому пояснити. — Розумієш, Аліса — це не для тебе. Я не допущу, щоб вона все життя слухала байки про твій поганий матеріалізм.

— А хто це, все ж таки?

Його настирність починала мене дратувати. Ну добре, остання спроба:

— Я тебе попереджаю, якщо твої мощі завтра після уроків будуть чекати її, я за себе не ручаюся!

Він мовчав, важко дихаючи в трубку:

— Вам мене не залякати.

Отоді вже моє терпіння луснуло:

— Я тебе попереджав, шмат дурної конини! — гаркнув я і кинув трубку.


16.09.75 р.

Зайві десять років віку і джинси «Райфл» — дуже вагомі аргументи. І якщо проти першого я безсилий, то з другим якось зможу дати раду.

Я стояв за рогом школи і чекав, коли в кабінеті фізики погасне світло. Аліса затримувалася. Мені здається, вона дуже близько до серця бере свої обов’язки. Я іноді навіть хвилююся за неї.

Шизо-Жорик якраз закінчував свій вечірній обхід, діловито копирсаючись сукуватою палицею в шкільних сміттєвих баках. Шизо-Жорик — дуже охайний хлопець і не буде лізти в сміття руками, якщо там нема нічого, вартого уваги. Лише те, що становить для нього якийсь інтерес, він викладає на землю. Обійшовши ділянку, повертається, ще раз передивляється трофеї і тільки потім засовує за підкладку. Шийку кожної пляшки старанно обмацує. Шизо-Жорик не дурень брати щербаті.

Нудотний цапиний дух сповіщає мене, що Шизо-Жорик уже поряд. Зосереджено, як мінер у землю щуп, він втикає в сміттєвого бака свою палицю і видобуває звідти пивну пляшку. Поставивши її на землю і задоволено наспівуючи, іде далі.

В кабінеті фізики світло і не збиралося гаснути, і я вже почав хвилюватися, що Скаженому Чарлі обридне чекати у вестибюлі і вся операція буде зірвана. Штурхонув носком черевика пляшку і вона покотилася в кущі. Я настільки захопився спостереженням за вікнами, що тільки тепер помітив — Шизо-Жорик, люто сопучи, наступає на мене зі своєю сукуватою зброєю. Цього ще не вистачало!

— Жоро! — я вирішив випередити події. — То не я, твою пляшку взяв мужик. Ось такий, без штанів, — чиркнув ребрами долонь вище колін, демонструючи, в чому буде одягнутий той мужик. — Зараз буде бігти. Чекай тут і зразу відбереш.

Кажучи це, я увесь час задкував і якраз уперся спиною в стіну, коли Шизо-Жорик облишив свій наступ і замислився. Схоже, він сприйняв все за чисту монету. Тим краще. Світло нарешті погасло, і я кинувся до вестибюля. У мене зріст 180, Скажений Чарлі на голову вищий. Він викрутив обидві лампочки у вестибюлі і одну — в маленькому коридорчику між вестибюлем і ганком. В школі залишились тільки сторож, Буцефал і Аліса. Аліса зачиняла кабінет фізики. Це було не так просто — я засунув у замкову шпарку шматочок пластиліну.

Буцефал чортихнувся, проходячи по темному коридору. Він завжди чекав Алісу на ганку. Відкрив двері надвір. А далі все відбулося миттєво. Чарлі зашморгнув його шию шнурком і перекинув собі на спину. Якби Буцефал був Джеймсом Бондом, він міг би напружити шийні м’язи і, швидко сівши на підлогу, звалити Чарлі на спину. Але Буцефал був лише Буцефалом. Він захрипів і судорожно засмикав ногами. Я рвонув блискавку на його джинсах. Коли в коридорі почувся стукіт Алісиних каблучків, джинси були вже в мене. І ми, залишивши на підлозі Буцефала, кинулися навтьоки.

За рогом Скажений Чарлі трохи не збив з ніг Шизо-Жорика, і той замахнувся на нього палицею.

— Стій, це не той! — загорлав я, хапаючи його за рукав. — Той зараз вибіжить на ганок! Та он же він, ату його, Жоро, ату!

Чарлі не дасть збрехати, що Буцефал бігає дуже швидко. Швидше за Шизо-Жорика. В білій сорочці і сатинових у синій горошок трусах він мчав по шкільному подвір’ю, як гірський олень. Краватка вимпелом майоріла в нього за спиною. Кажуть, у Македонського був кінь Буцефал. Мабуть, також дуже швидкий. Шизо-Жорик біг слідом, розмахуючи палицею, і лупцював Буцефала по спині. Аліса стояла на ганку, все бачила і не могла стримати сміху. Я був відомщений.

Джинси я віддав Чарлі, як гонорар. Сам працював безкоштовно.

— Здорово ти придумав з Шизо-Жориком, — сказав Чарлі, діловито обдивляючись шви — чи бува не підробка.

— Ти говорив комусь про цю справу? — спитав я, віддихавшись.

— Та ні, ну що ти, — він згорнув джинси і тепер уважно вивчав стіну, навіть торкнув пальцем, наче лише тепер помітив, що вона викладена з цегли, а не витесана з суцільної брили.

Я не повірив йому. Тому що це був найбезтурботніший тон Скаженого. І ще тому, що я частенько останнім часом бачу його з Милкою. Думаю, він їй про все розповів.

17.09.75 р.

Ввечері я виявив, що не вистачає одного гудзика на піджаку. Побоюючись, що його обірвав Буцефал, я прийшов у школу раніше і обдивився коридор, але не так ретельно, як хотілося б. Не міг затримуватися там довше однієї-двох хвилин, щоб не привернути увагу і, звісно, нічого не знайшов. А перед початком занять приходив дільничний міліціонер і займався тим же, чим і я. Боюся, аби він не виявився щасливішим за мене.

Сьогодні у нас останній урок — Алісин. Всі пішли, а я сидів і зло тер гумкою ляпку. Поки не протер дірку. Дірка ставала все більшою і більшою.

Аліса підійшла і сіла поряд.

— Ти зіпсував зошита, Кощію.

— Мені все одно.

— У тебе не вистачає одного гудзика, — вона засунула руку до сумочки і дістала… мого гудзика!

О, дідько! Значить, вона знала!

— Я весь час думаю про тебе, вірніше, про нас із тобою. Ти теж подобаєшся мені. Але краще буде, якщо ми облишимо це — нас не зрозуміють, — вона поклала мені руку на голову. — І не треба більше чіпати історика. Він просто виявляє мені знаки уваги і більше нічого. Це приємно кожній жінці.

Знала б вона, скільки уваги приділяю їй я!

— Але ці знаки уваги неприємні мені.

Вона посміхнулася:

— Давай укладемо невелику угоду. Я більше не буду приймати цих знаків уваги, вони мені байдужі. А ти даси йому спокій. Згода?

Вона взяла мою руку і вклала в свою.

— Угу, — я кивнув. Про що ж і мова.

— Іди додому, Кощію, будь ласка.

— Можна мені ще раз взяти вас за руку?

Рука у неї м’яка і тепла. І менша за мою. М’яка і тепла, як що? Як сонячний промінь, що вранці падає крізь щілину між шторами на обличчя.

— Пішли?

Я промовчав.

— Ну добре, я піду першою, але обіцяй, що ти теж зразу ж підеш. Обіцяєш?

Я кивнув.

Аліса пішла. Я діждався, поки вона поверне за ріг, і пішов слідом за нею. Мабуть, я ідіот.

Давно помітив, що більшість жінок ставлять ногу носком досередини, як це роблять бійці кунг-фу, щоб уникнути удару в пах. Мабуть, це наслідок якихось прихованих комплексів. У Аліси комплексів не було. Вона ставила ногу носком назовні і, роблячи крок, майже не згинала ногу в коліні. Так у нашій школі ходить Милка і ще кілька дівчат. Всі вони в той чи інший час подобалися мені. Крім того, в Алісиній ході я помітив якісь ледь вловимі звабливі рухи. Які, я так і не зміг зрозуміти.

Зайшовши за ріг, я озирнувся: чи немає цього ловеласа Буцефала. Його не було видно, але мені здалося, що у вікні на третьому поверсі побачив Милчине обличчя. Останнім часом помічаю за собою якісь шпигунські звички: озираюся по сто разів на день, ще й примарюється казна-що. Озирнувся ще раз — у вікні нікого. Коли підійшов до Алісиного будинку, в її вікнах уже горіло світло. Я піднявся на сходову клітку і присів, прихилившись спиною до дверей.

Вона відчинила майже одразу, і я гепнувся до передпокою. Завжди падаю у непідходящий момент і виглядаю, як бовдур.

— Заходь, — сказала вона, сміючись. — Власне кажучи, ти вже зайшов. Давай руку. Я так і думала, що ти десь недалеко.

Рука у неї м'яка і тепла. Ніби голуб, який вчора випадково залетів у під’їзд і якого я потім ловив цілу годину.

Я підвівся і, не дивлячись на неї, обтрусив штани.

— Ну що ж ти? Заходь, подивишся, як я живу.

— Ні, — відповів я. Мені нічого було тут дивитися. Знав цю квартиру не гірше від неї. — Я лише хотів запитати, чого у мене немає такого, що є у них?

— У кого, Кощію? — у неї заіскрилися очі. Вона обіперлася плечем об лутку. Її білий з рожевим халат трохи розіпнувся. Під полою забіліло мереживо. Навряд чи я був упевнений, що не почервонів.

— Ха-ха, — вона засміялася тихо, наче задзвонили срібні дзвіночки.

— Це не смішно, — роздратовано сказав я. — Зріст у мене — 180. Ви лише на шість років старші за мене, а виглядаєте ровесницею. Моя матір старша за батька навіть на сім! З тих пір, як вас знаю, я не палю і навіть відвідую підпільну секцію карате!

Вона перестала сміятися і погладила мене рукою по голові. Завжди гладить по голові — наче дитину. Це починає мене дратувати.

— Я слабка жінка, Кощію. Мені подобаються сильні чоловіки. Коли я була ледь старшою за тебе, у мене був коханий чоловік. Він був високим і сильним. Він мені подобався, — вона на мить замовкла. — Втім, як і ти. А можливо, ти мені подобаєшся навіть більше. Але… спробую тобі пояснити. Я тоді була ще зовсім дівчинкою. Ми з ним пішли до ресторану. Це був величезний ресторан із дзеркалами на стінах. Офіціанти метушилися навколо нас… А ти ж іще хлопчик. Мені дуже важко ставитися до тебе не як до свого учня. Ти мене розумієш?

Так, я її розумів. І тому наважився. У мене не було іншого виходу.

— Мені потрібен один вечір, — рішуче сказав я. — Ви можете подарувати мені хоча б один вечір? Один вечір. Я не прошу нічого надзвичайного. Лише один вечір.

Вона замислилася:

— Вечір? А що ми будемо робити?

Дурне запитання. Що можуть робити чудового осіннього вечора чоловік і жінка? Звісно, зіграємо партію в шахи, переглянемо останні газети, а потім будемо дивитись «Новини». Відчувається розтлінний вплив Буцефала.

— Якщо ви відмовитеся, буду сидіти тут до ранку, — рішуче заявив я. Здається, вона зрозуміла, що я не жартую.

— Вечір? Ну добре, вечір, — вона піднялася навшпиньки і поцілувала мене в лоб. Як цілують дітей. Губи в неї м'які, холодні і пахнуть полуницями. Але мені вже остогидли ці дитячі вияви уваги.

— Буду чекати вас завтра о п’ятій на площі перед «Шанхаєм». А з приводу ресторану і вашого крутого хлопця — такі знаки уваги лише для шістнадцятирічних дівчаток, — зло сказав я. — Я знайшов у діда на горищі книгу Моріса Палеолога про імператора Олександра. Тут, неподалік від Монастирського мису, була його дача, і він зустрічав свою фаворитку княгиню Долгоруку в екіпажі, наполовину засипаному трояндами. А проводжав у сутінках з процесією, яка йшла попереду зі свічками і освітлювала їй шлях, — я повернувся і пішов униз. Озирнувся. Вона здивовано дивилася мені вслід.

18.09.75 р.

Я чекав, що інтуристівський валютний ресторан «Ореанда», прозваний в народі «Шанхаєм», вразить мене своїм шиком, та дзуськи. Безглузді кришталеві світильники під стелею. Столи із зів’ялими гвоздиками у вазах. Оббита шкірою стійка, а біля неї два піжони в картатих піджаках на таких же шкіряних сидіннях. Мало в кого у цьому нікчемному місті є валюта.

Метрдотель у білому піджаку з краваткою-метеликом і брюках з синім кантом, не зважаючи на мій імпозантний вигляд — костюм, біла сорочка, біла краватка і біла хустинка в нагрудній кишені, — зразу кинувся виштовхувати мене: «Тільки за валюту, молодий чоловіче, тільки за валюту», але я недбало дістав пачку десятидоларових банкнот, і він наштовхнувся на неї, як на кам’яну стіну.

Я пройшов у найдальший куток і розвалився в кріслі. Похрумтів банкнотами в нього перед носом. Його очі все збільшувались, і мені навіть стало цікаво: до яких пір цей процес може тривати. Поділив пачку надвоє. Більшу половину сховав, а меншу засунув йому в бокову кишеню.

— Я вже повнолітній, — пояснив. — Відтоді, як став повнолітнім, минуло років сорок. Просто страшенно молодо виглядаю. Морські прогулянки яхтою, гольф. Дуже рекомендую. А тепер про справу. Зараз прийде моя дівчина, і ти нас обслужиш, як принца крові і подругу принца крові: з винятковим шиком. Окремий кабінет — є в цьому лайновому залі окремий кабінет? Будеш називати мене — «сер», а її — «леді», не сумнівайся, вона справжня леді, ця половина пачки — твоя. Якщо все буде гаразд і я буду задоволений, поговоримо і про другу половину, — я намагався говорити тихо і впевнено, сам дивуючись своєму нахабству. Кажуть, пістолет за поясом додає впевненості. Пачка десятидоларових купюр у радянському місті додає такої ж впевненості — немов у тебе за поясом гаубиця.

Метрдотель стояв наді мною з таким виглядом, наче у нього в горлі застряг тенісний м’яч. Коли я закінчив монолог, він засунув руку в кишеню, помацав купюри, впевнився, що то не сон, з гучним булькаючим звуком ковтнув «м’яча», і нарешті догідливо закивав головою, що від нього і вимагалося. Процес збільшення очей, до речі, припинився теж. Очі вже були завбільшки з добрячі блюдця.

Це був дуже тямущий метрдотель, я в ньому не помилився. Коли ми з Алісою з'явилися в дверях, він вітав нас широкою усмішкою, поклоном і словами: «Доброго вечора, сер! Доброго вечора, леді! Завжди раді вам. Прошу вас, сер!» Може, це було вже занадто, але я тримався гідно і відповів йому легким кивком, як і належить поважній особі. Краєм ока позирнув на Алісу. Схоже, вона заразилась від метрдотеля — її очі вже були, як п’ятаки. Щоб допомогти отямитися, підставив їй ліктя, і вона схопилася за нього, як потопаючий за рятівний круг.

Кланяючись на кожному кроці, метрдотель провів нас до окремого кабінету. Кілька офіціантів, що трапилися по дорозі, відступили до стіни, пропускаючи нас. Двостулкові двері відчинилися досередини, увімкнулося світло. Аліса ойкнула. Навряд чи хто в цьому місті — неохайно одягнуті чоловіки з бігаючими очима і обвітреними обличчями кольору брукви чи жінки з однаковими безглуздими завивками «під барана», могли припустити, що за глухою цегляною стіною з намальованим на ній робітником з молотом, комплекцією схожим на Геракла, може бути така розкіш. Зі стелі, витриманої в пурпурно-коричневих тонах, опускалися золотисто-жовті штори. На стінах, обтягнутих зеленим оксамитом, висіло кілька картин. Під ними, біля каміна з червоної цегли, стояв білий з гнутими ніжками рояль. Навкруг величезного стола — такі ж білі стільці з м’якими спинками, розшитими золотим люрексом. Такі меблі я бачив у фільмі про Людовіка Шістнадцятого. Здається, то був страшенно розпусний тип. На кшталт мене.

— Кощію, я, мабуть, сплю, — прошепотіла Аліса. Вона тримала мене під руку і тепер інстинктивно притиснула її до себе. Відчув, як її груди торкнулись мого передпліччя. Я вперше доторкнувся до її грудей. Вона була так здивована, що навіть не помітила моєї ніяковості. Але тим краще — теж мені пуританин знайшовся.

Метрдотель відсунув стільці і всадовив нас. На столі з’явилася біла оксамитова скатертина, а замість зів’ялих гвоздик зачервоніли три свіжі троянди. Троянди були такі чудові, що здавалися несправжніми. Метрдотель тим часом запалив свічки у підсвічниках на стінах і на столі, вимкнув світло.

— Вечеря зараз буде готова, — урочисто заявив він. — Номер «супер-люкс», лише для високопоставлених осіб. Останнього разу, в червні, тут давав обід секретар португальської компартії, що знаходився у нашому місті на відпочинку. А поки що — що будете пити, леді?

Аліса найближчим часом навряд чи могла б промовити хоч слово. Вона сиділа, втупившись у ті квіти, з напіввідкритим від здивування ротом. У неї чудові зуби — рівні і блискучі, як перлини.

Метрдотель нахилився до мене, виставивши вперед щелепу, так, що навіть захотілося врізати по ній:

— Що будете пити, сер?

— На твій смак, — гордовито відповів я. Дідька лисого знав міцні напої, крім горілки.

— Що це він так з нами, Кощію? — до Аліси нарешті повернувся дар мови. Їй на диво пасує коротка чорна сукня. Чим менше на ній тканини, тим краще вона виглядає. — Він прийняв нас за когось іншого.

— Безумовно, — я зобразив загадкову посмішку. — Я, як дві краплі води, схожий на брата секретаря португальської компартії. У вас сьогодні інші парфуми?

— О, господи. Кощію, це тобі теж відомо? Ти мене лякаєш.

Метрдотель перевершив самого себе. Він приніс якийсь напій небесно-блакитного кольору з райдужними пінками і кубиками льоду в ананасах з вирізаною серцевиною. Ананаси стояли в золочених підставках, що нагадували підсвічники. Метрдотель на мить зник за портьєрами. Почулось клацання і звідкись полинула тиха музика.

— Сер, вас до телефону, — його вольова щелепа знову з’явилася на рівні моїх очей. Треба попередити, щоб облишив імпровізації. З приводу телефона домовленості не було. Якого дідька йому потрібно? Аліса злякано глянула на мене, але я заспокійливо підморгнув їй.

— Схоже, в тебе з нею проблеми, хлопче, — сказав він, коли ми опинилися за порогом. — Інакше навіщо тобі за вечір викидати таку купу грошей?

— Це тебе не стосується, — холодно відповів я, щільно причиняючи за собою двері. — Не сунь носа не в свою справу, чорт забирай!

— Якщо хочеш, можу підмішати твоїй подружці в коктейль кілька крапель «коби», — метрдотель змовницьки підморгнув.

— Чого?

— Ти давно повнолітній?

— Років двадцять, — мені вже набридли ці розмови загадками. Може, і справді докинути йому сотню і затопити в писок?

Він недовірливо хитнув головою і озирнувся — коридор був порожнім.

— Ти відмінно зберігся. Я пам’ятаю: прогулянки, гольф. Ну добре. Це афродізіак — суміш шпанської мушки з легким наркотиком. Щось на зразок таблеток «екстезі». Викликає сильне статеве збудження і, — він приклав великий палець до скроні і клацнув язиком, — притупляє самоконтроль. Я капнув чотири краплі одній недоторці, і вона сама накинулася на мене в автомобілі і… — він нахилився до мого вуха. В його голосі з’явилися торжествуючі нотки. — Чотири рази! А потім…

Цей метрдотель страшний хам. Його балачки суперечили моїм чистим, високим помислам.

— Ну добре, — обірвав я його. — Капни їй пару крапель в останній бокал.

У цей час у двері навпроти щось ударило зсередини і пролунав звук розбитого скла. Двері відчинились. На порозі з'явилася дівиця років дев’ятнадцяти зі скуйовдженим волоссям у чорній вечірній сукні. З нижньої частини сукні було видерто великий шмат тканини. На обличчі темнів синець в тон шитва на комірі метрдотеля. Тієї ж миті чоловіча рука обвила її шию і потягла досередини. Я побачив відкритий рот, розширені зіниці, а за ними — обличчя того типа, котрий пильнував гроші на вокзалі. Його погляд зупинився на мені, а в очах промайнуло здивування. Мабуть, він рідко зустрічає тут типів на кшталт мене — братів португальського секретаря. Власне кажучи, я теж був трохи здивований, адже він давно вже мав перетворитися на біфштекс.

Двері зачинилися, приглушивши крик. Метрдотель поставився до того, що відбувалося, абсолютно байдуже.

— Слухай, хлопче, не знаю хто ти, мене це не обходить. Диваків тут вистачає. Мені не звикати. Але якщо даси ще трохи грошей, я організую тобі автомобіль з водієм. Можу «Волгу» або «Мерседес».

Я вибрав «Мерседес».

— Тільки ось що. Я дам тобі ще стільки ж, якщо після вечері біля дверей нас чекатимуть дві дівчини зі свічками, — я був самим дияволом-спокусником. — В коридорі повинно бути темно, і вони підуть попереду. Біля тих колон, — я показав на дві колони біля виходу, — ще дві приєднаються до процесії. Вони йдуть за нами. Біля дверей чотири дівчини вручать їй по великому букету білих троянд. Не сплутай — білих. Букети — завбільшки з рояль. І ще — водій повинен відчинити перед моєю супутницею двері автомобіля, коли вона буде сідати, і потім, якщо ми захочемо вийти. Всім учасникам вистави плачу по п’ятдесят баксів.

— По сто.

Його нахабство починало мені набридати:

— Добре, по сто. Поясниш, що я індійський магараджа. Член компартії Індії. Ну, не мені тебе вчити.

— Ти дивак, хлопче. Точно дивак, — метрдотель стояв з відкритим ротом. Його вольова щелепа дивилася тепер вниз і більше не нервувала мене.

— Тисяча зелених за три години — це гроші, — пояснив я. — Купиш собі нового смокінга з золотим шитвом і адміральський картуз.

— Ну добре, лади, — це був дійсно дуже тямущий метрдотель.

Того вечора я досить швидко сп’янів, і все відбувалося, наче в тумані. Ми пили дивовижні напої, їли дивовижні страви і танцювали під чудову музику. Я кілька разів випив з метрдотелем на брудершафт. Потім — процесія зі свічками. Я поплескав дівчат по спині і нижче. Аліса, весело сміючись, посилала повітряні поцілунки направо і наліво.

Прийшов до тями, лише коли опинився на вулиці і мені в обличчя повіяло холодним бризом. Аліса сиділа в «Мерседесі», напівзасипана квітами. Я стояв, обнявшись з п'яним метрдотелем. Біля входу почав збиратися натовп роззяв. Мабуть, мітинг солідарності з боротьбою португальських комуністів за світле майбутнє португальських робітників і селян. Я помахав їм рукою, підняв кулака і загорлав: «Салюдос, камарадос! Рот фронт!»

Якийсь здоровань, мабуть, ресторанний викидайло, підійшов до метрдотеля і щось прошепотів йому на вухо. Я розчув лише: «дружину його превосходительства». Що б він там не сказав, але мені до вподоби таке звертання.

— Там якийсь псих хоче поговорити з твоєю дівкою, — сказав метрдотель, похитуючись і вказуючи непевною рукою.

Цього ще не вистачало. Я простежив за напрямком його пальця. В перші ряди натовпу протиснувся, дідько б його взяв, Буцефал, тримаючи на повідку чорного кудлатого пуделя. Ялта — невелике місто, але це вже занадто. Знайшов де прогулювати свою погану псину. Він намагався протиснутися до автомобіля, та здоровань його легенько відштовхував, питально позираючи через плече.

— Жени в шию, — наказав я, дістав другу половину пачки купюр і засунув метрдотелю в кишеню.

Здоровань озирнувся, метрдотель зробив йому знак. Здоровань штовхнув Буцефала трохи сильніше, і той гепнувся на землю, кумедно задерши ноги. Ми з метрдотелем зареготали як навіжені. Та й було від чого — він впав не гірше, ніж Луї де Фюнес в епізоді з керованим ліжком з фільму «Фантомас розбушувався». Він просто природжений комік і, впевнений, зайнявшись історією, просто закопав свій талант. Ось ще одна жертва історичного матеріалізму. Здоровань підхопив Буцефала і, заламавши руку за спину, потяг у темряву. Пудель зі скавучанням, упираючись всіма чотирма лапами, волочився слідом.

Водій догідливо відкрив переді мною дверцята. Я помахав рукою натовпу, метрдотелю, і автомобіль рушив.

— По нижньому шосе, до маяка, — наказав я водієві.

Автомобіль зупинився на березі, майже біля води. Це був Монастирський мис. Ми тут часто купалися з Милкою, але з тих пір, як з'явилася Аліса — жодного разу. На відрогах скель, що спадали до моря, темніли руїни старих кріпосних стін. Віків двадцять тому римські легіонери заснували тут форт «Харакс», потім греки побудували монастир. Ми з Милкою облазили тут всі закапелки. Але то було вдень, а вночі від цих місць віяло якоюсь диявольщиною. Над нашими головами до чорного неба в яскраво-зелених спалахах маяка здіймалася сорокаметрова скеля з замком на верхівці. Цей замок всі в Ялті називають «Ластівчиним гніздом», а справжня його назва — «Генераліф», що означає — «замок кохання». Щодня бодай двоє-троє бовдурів-живописців сидять на скелях і малюють його. Всі в місті знають легенду про те, що колись ревнивий чоловік ховав у замку на тій скелі свою красуню-жінку, але та не витримала самотності і кинулася в море. Хоч, мабуть, то вигадки, аби привабити довірливих тюхтіїв-туристів.

Водій за лобовим склом незворушно дивився вперед, наче манекен за скляною вітриною універмагу. Небо і море здавалися чорними, а корабель далеко на горизонті з запаленими топовими вогнями — іграшковим. Пісок був ще гарячим і наповнював спекою все навкруг. Дихання нічного бризу, що долинав з міста, доносило запах бітуму і ворушило сукню і волосся Аліси.

— Кощію, що це було? Ти думаєш, не сон? — спитала Аліса. Вона ледве змогла вибратися з автомобіля і зараз стояла, прихилившись до капота і злегка похитуючись. — Я думаю, що сон. У мене таке відчуття, наче я не можу прокинутися. У цьому морі справжня вода? А що це там на скелі?

— Замок.

— Значить, ми біля Гаспри — то замок «Ластівчине гніздо»?

— Раніше його називали «Генераліф».

— Що значить «Генераліф»?

— Замок кохання.

— А, через ту легенду…

В напівмороці, з оберемком троянд, які вона так і тримала в руках, була схожа на маленьку фею Дзінь з країни Небувальщини. Не вистачало лише рожевих фламінго на березі. Рухи Аліси були плавними, як при уповільненій зйомці. Здавалось, ніби вона спала на ходу. То одна, то друга троянда падала на пісок. Вона нахилилася, намагаючись підняти їх, але врешті-решт впустила всі. Опустилась на коліна. Махнула рукою. Встала і пішла до води. Скинула туфлі, торкнула воду рукою. Озирнулась:

— Кощію, що значить ця гора квітів?

— Тут, неподалік від Монастирського мису, була дача Олександра Другого. Імператор не любив імператриці і відпочивав один. А коли на пароплаві «Полярна зоря» припливла його фаворитка дев’ятнадцятирічна княгиня Долгорука, він зустрічав її в екіпажі, наполовину засипаному квітами. А проводжав процесією зі свічками. Це нічого не значить — просто імператорські почесті.

Вона на хвилину остовпіла, ніби перетворилася на кам’яну статую «Аліса біля моря». Потім сказала:

— Кощію, іди сюди.

Ми стояли поряд. Вона взяла мене за руку і подивилася прямо в очі. Руки в неї м’які і теплі. М’які і теплі — як що? Як море під час зливи.

— Вам сподобався цей вечір? Адже він був кращим за той?

— За який, Кощію? — в її очах віддзеркалювалися спалахи маяка.

— За той — з дзеркалами на стінах і метушливими офіціантами, — вона знала, про що я.

Засміялася, потім поклала мені руки на плечі, стала навшпиньки і вперше поцілувала в губи. Руки в неї м’які і теплі, ніби вона їх щойно витягнула з-під ковдри. Усміхаючись і не відриваючи від мене погляду, позадкувала до води. Я зняв черевики і поставив поряд з її туфлями. Мабуть, в мого черевика могли б влізти обидві її ноги. Біля води темніли вежі піщаного замку, збудованого вдень дитячими руками. Поряд з ними ми були схожі на двох велетнів. Зате замок на горі здавався продовженням скелі, і поряд з таким велетом ми були нікчемними ліліпутами.

Аліса вже зайшла у воду по коліна. Десь поряд у темряві прогуркотів мотор катера, перша хвиля від нього вдарила в берег, обливши її. Аліса скрикнула і, сміючись, почала перестрибувати через хвилі. Потім задерла свою коротку сукню майже до пояса і заходилася викручувати. Підняла голову і, побачивши, що я не відриваю від неї погляду, повільно натягнула тканину на стегна. Пробурмотіла:

— О господи, що це зі мною?

Я знав, що з нею. Мені стало холодно і захотілося залізти в цю теплу, як молоко, воду. Я підкотив штани, схопив Алісу за руку і потягнув у море. Вона була така легка, що я не відчув її ваги.

Аліса впала і потягла мене за собою. Я звалився на неї. Злетів фонтан бризок. Вона засміялася:

— Я зовсім сп’яніла, Кощію! Як, ти сказав, зветься той замок на скелі?

— Генераліф, — прошепотів я. Її губи були зовсім поруч.

— Та дівчина зробила дурницю, запевняю тебе, їй було б там добре зі своїм коханим. Вона, мабуть, упала десь недалеко, можливо, зовсім поряд…

Аліса лежала у воді, опираючись на лікті, її сукня спливла і тепер колихалася на поверхні, як капелюх медузи. Коли я звалився на неї, то інстинктивно взяв за талію. І якщо раніше в цьому не було нічого особливого, то тепер сукня плавала на поверхні і мої руки опинились під тканиною. Я тримав руки на талії, чомусь боячись зсунути їх хоч трохи. Мабуть, щоб не торкнутися того, що мало бути вище чи нижче.

Я обережно підняв очі і зустрівся з її каламутним поглядом. Здавалося, вона дивиться крізь мене кудись в далину. На губах блукала відчужена посмішка. Її рука мляво торкнулася мого ліктя і спробувала опустити сукню. Я стиснув руки ще сильніше.

— Ні, Кощію, — я відчув, як важко вона дихає. Тканина зовсім промокла і під нею чітко проступали обриси грудей. — Ні-ні,— Аліса тихо засміялася. Вона раніше ніколи так не сміялася — просто хихотіла, наче була не в собі. — Тут змійка. Допоможи-но мені.

Поки я стягував з неї одяг, вона шепотіла мені прямо у вухо:

— Отже, у мене роман. Роман з «імператором». Спочатку я думала, що це погано, — те, що відбувається між нами. Тепер я думаю, що це дуже добре.

У неї чудове тіло. Повні груди і вузькі стегна. З глузду можна з’їхати від такого тіла.

Нас з головою накрила хвиля, і ми трохи не захлинулися. Потім Аліса раптом здригнулася і відсунулась. Мабуть, цей триклятий афродізіак перестав діяти. Я дивився, як вона задкує до берега, як схопила і притисла до себе одежу. У мене защеміло серце. Я розбігся і кинувся у воду.

— Кощію! — гукнула вона мені навздогін. — Кощію, вернися!

Я плив у бік обрію. Плив довго, доки місто на березі не перетворилося у пригорщу тремтячих світляків, а світло маяка — в розмірено виблискуючу зелену зірку. Пірнув у глибину. Вода оповила мене тишею і спокоєм. Чувся лише шурхіт повітряних бульбашок, що виривалися з рота на поверхню. Видихнув повітря і перестав гребти, але мене тієї ж миті викинуло нагору. Я пірнав, видихав під водою повітря і намагався вдихнути. Але так і не зміг. Судома стискала горло і не пускала воду в легені. Мене викидало на поверхню, як м’яч. Як у такій воді примудрюються втопитись? Я кашляв, ковтав воду, по щоках текли сльози, але так і не міг нічого вдіяти. Інстинкт самозбереження виявився сильнішим за мене.

Я ліг на спину і довго лежав, дивлячись в чорне небо. Хмари розійшлися, і тепер воно було всіяне міріадами мерехтливих зір. Але ж вона кликала мене. Так, кликала. Я озирнувся в пошуках блискаючої яскраво-зеленої зорі і ніде її не знайшов. Або заплив за мис, або маяк погас. Якщо маяк погас, то справа серйозна. Останній раз він гас лише під час землетрусу 1956 року. Треба пливти до пригорщі світляків, якою мало бути місто. Озирнувся знову. Світляки були з усіх боків. Зоряне небо простилалося від горизонту до горизонту, і такі ж зорі від горизонту до горизонту мерехтіли в темній воді. Зорі були скрізь. Я не знав, де берег.

Хвилин п’ять плив навмання, з надією, що щось підкаже мені напрямок. Але нічого не вийшло. Я не знав, наближаюся чи віддаляюся від берега. Зорі були скрізь — я наче ширяв серед зоряного пилу. Вирішив, що не буду даремно витрачати сили. Піднявся вітер, і тепер мені довелося боротися з хвилями. Скоро я відчув, що німіють ноги і спробував перерозподілити навантаження на інші м’язи. Але тоді почали німіти руки й спина. Відтоді, як піднявся вітер, край неба зорі почали згасати. Біля обрію з’явилися хмари. Питання тепер стояло так: чи вони швидше закриють небо, чи я втоплюся. Зваживши свої сили, почав схилятися до останнього. Мене охопила повна апатія. Я ліг на спину. Не знаю, скільки лежав так. Але раптом якийсь незвичний звук примусив мене прийти до тями. Я озирнувся — гігантський лайнер, рокочучи і здіймаючи буруни, йшов прямо на мене. Його численні палуби сходилися до неба клином і були освітлені ліхтарями, як ялинкові гілки на Різдво. Я рвонувся убік. Теплохід наближався з жахливою швидкістю. Шум перетворився в оглушливий гуркіт. Я зрозумів, що не врятуюся. Аліса даремно чекатиме. Металеве громаддя нависло над моєю головою, і можна вже було розрізнити металеві заклепки, що скріпляли обшивку корпусу. Згори долинала мелодія «Якщо я покохаю» і жіночий сміх. На палубі танцювали. Я встиг прочитати на борту — «Маршал Жуков», і перша ж хвиля, піднята форштевнем, накрила мене з головою. Мені здалося, що зараз вона зав’яже мене вузлом. Я кілька разів перекинувся через голову і поплив до поверхні. У мене ледве вистачило дихання. Боліли легені. Жадібно ковтаючи повітря, озирнувся. Хвиля відкинула мене вбік, і я побачив, як стрункі ряди ілюмінаторів рухаються над головою. Але це ще було не все. Ледве половина лайнера пройшла мимо, як я відчув, що незборима сила тягне мене під корму. Тремтіння води посилилося, мене затрусило, наче в лихоманці. Я знову опинився під водою і, наче заворожений, дивився на величезний гвинт, що обертався. Він наближався. Я не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Чи то був результат жаху, що охопив мене, чи стоячих хвиль у вирі під кормою. Коли гвинт був на відстані простягнутої руки, бурун, що оточував його пінним ореолом, стиснув мене, наче пресом, і викинув далеко за кормою. Мене трусило. Думаючи, що зламав щонайменше кілька ребер, я обмацав себе. Все було ціле. Доля двічі зглянулась наді мною, безглуздо було б загинути тепер.

«Маршал Жуков» підходить до морвокзалу біля другої години ночі. Монастирський мис знаходиться на західній околиці міста. Коли я став кметити настільки, що зміг зіставити ці два твердження, то відшукав очима топові вогні теплохода і поплив слідом, забираючи ліворуч.

Я вийшов на пісок метрів за сто від того місця, де ми з Алісою увійшли у воду. З-за скелі викотився місяць і освітив берег жовтим світлом. Аліси ніде не було. Мабуть, вона в автомобілі. Я підійшов до виблискуючого в місячному світлі «Мерседеса». Водій-манекен так само нерухомо сидів, дивлячись у вітрове скло. Аліси в салоні не було.

«О господи, — подумав я. — Де ж вона?!»

Вибіг на пагорб. Якщо вона вирішила сховатися, то це можна було б досить легко зробити серед каміння. Треба спитати цього незворушного йолопа за кермом. Я повернувся до автомобіля.

— Гей, — погукав його.

Він навіть не поворушився. Сидів, прихилившись до дверцят, і дивився вперед. Ну, це вже занадто!

— Гей, якого дідька? — погукав я ще раз і постукав у скло — ніякого ефекту.

Відчинив дверцята, і він випав просто мені під ноги, мало не зваливши мене в пісок. Місяць сховався за якусь скелю, майже все небо знову вкрили хмари і було темно, хоч в око стрель. Я нахилився до обличчя водія. І в цю мить засвітився прожектор маяка. Я аж підскочив з переляку. Але, думаю, не від яскраво-зелених спалахів. Світло маяка чудово віддзеркалювали широко відкриті очі шофера. Вони здавалися скляними. Між ними, на переніссі, темнів круглий, з різко окресленими краями, отвір. Від отвору до перенісся тягнулась чорна смужка загуслої крові. Він уже нічого не міг розповісти. Я схопив його під пахви. Не знаю, як у мене вистачило сміливості доторкнутися до мерця і нащо я взагалі це робив. Мабуть, з'їхав з глузду. Заштовхав труп назад у автомобіль, зачинив дверцята і помчав у бік міста. І лише вдома згадав про Алісу. Мабуть, вона також злякалася і втекла.

19.09.75 р.

На пустирі знайшли труп. Коли ноші клали до «швидкої», простирадло сповзло, і я побачив бліде, біле як крейда лице метрдотеля з «Шанхаю». У нього були сині губи і страшні чорні очі.

Аліси в школі не було. Увесь день ці вбивства не йшли у мене з голови, а увечері я подався на Милчину квартиру, наміряючись провести там обшук. Та обшук був непотрібним — бінокль лежав у кухні на підвіконні. Я підійшов до вікна, взяв бінокля, приклав його до очей і відчув, як зупиняється серце. В Алісиній квартирі були ті троє з будинку на розі Московської і Гоголя. А її самої ніде не було видно.

Не пам’ятаю, як я спускався по сходах, як біг через пустир. Пам’ятаю лише, що падав у смердючі ями, підіймався, знову біг, і гілля кущів боляче хльоскало мене.

На їхніх обличчях не було здивування. Без усякого сумніву — вони мене чекали. Значить, хтось їм сказав про бінокль. Хто?

М’яке голубе світло синього абажура освітлювало кімнату. І клуби цигаркового диму під стелею теж були синіми. Перший — той, що приніс на вокзал дипломат з грошима, сидячи за столом, розхитувався на стільці. На нижній губі в нього висіла цигарка, огортаючи димом плескате, з гострим підборіддям лице. Протяг з відчинених дверей збив попіл йому на сорочку, і він ліниво струсив його на підлогу.

Другий, який стеріг гроші, і котрого я бачив у «Шанхаї», нагадував горилу: товстий, довгорукий, з оброслим щетиною обличчям, низьким лобом і глибоко посадженими очима. Він стояв біля дверей, і від нього йшов дух несвіжих шкарпеток і давно не митого тіла.

Третій підпирав найдальшу стіну. Він був у міліцейській формі. Його лице було в тіні, яку відкидав абажур, але все одно впадав у око колючий погляд з-під кошлатих брів, що зрослись на переніссі — «а ля генеральний секретар».

— А ось і він, — задоволено, з відчуттям нарешті виконаного обов’язку, сказав товстун і вдарив мене по шиї так, що з очей рясно сипонули іскри і саме час було непокоїтися, аби не спалахнула пожежа. Я впав на коліна.

— Так куди ж поділися бакси? — його губи ворушилися біля мого обличчя, демонструючи жовті кінські зуби. — Знаєш, хлопче, в середні віки з тебе зробили б людину-свиню. Відрубали б руки-ноги, — його смердюча пащека смакувала кожне слово, — викололи очі, проткнули барабанні перетинки і відрізали язика. Зупиняючи, звісно, кров, а потім відпустили б.

Він випрямився, і другий удар — ногою в обличчя, перекинув мене на спину, здається, я на мить втратив свідомість. Потім товстун відтягнув мою голову за волосся назад і вдарив обличчям об коліно. Щось хруснуло. Я не втямив, що. Але навряд чи його коліно, скоріше, то була моя щелепа. Та ж невблаганна рука потягла мене до дверей у спальню. Там, на софі, лежала Аліса. Вона лежала на боці, підібгавши ноги. Від її одежі залишилось одне лахміття. Лице було біле, немов з крейди. Очі заплющені. Я рвонувся і вкусив жирну волохату руку. Сильний удар в тім’я знову звалив мене на підлогу, з рота і носа потекла кров.

— Любиш шикарно жити. Шпурляєш баксами, — він нахилився і вишкірився. Мабуть, то була посмішка. — Я б посадив тебе на кіл — відполірував би як слід, натер воском. Потім зняв би з тебе штани…

— Ну, досить, Інсине, — сказав похмурий з плоским обличчям. Досі він байдуже спостерігав за тим, що відбувалося. — Він все зрозумів.

— Не треба було давати гроші. В середні віки я б зварив його…

— Заткни пельку. Треба було чатувати, як слід.

— Та хто ж знав, що то буде такий шпиндель? — огризнувся Інсин, чи як його там. — Та й не бачив я його…

— Ти все зрозумів, хлопче? А тепер іди й неси гроші, — продовжував похмурий. — І тоді одержиш свою бабу. І вважай, що ми обійшлися з нею дуже м’яко.

— Ага, в чудові середні віки, — вставив Інсин-садист, — їй би затисли груди між двома брусками і стискали, — він зробив рух рукою, наче загвинчуючи уявного гвинта, — поки не видавили, наче помідори на томат.

— Притримай язика, сучий Інсине! Біжи, малюк, — похмурий підійшов до мене і підштовхнув до дверей. Я кинув погляд на вхід до сусідньої кімнати.

— Ти диви, та він зволікає! — Сук Інсин зробив рух у напрямку мого погляду.

Я побіг. Біг знову через темний пустир. Падав, повз. Підіймався і знову біг. Не пам’ятаючи себе, влетів до Милчиної квартири. Дзеркало в прихожій байдуже віддзеркалило розбите, схоже на маску клоуна, обличчя: розпухлі губи, на підборідді і щоках — засохла кров, око запливло, лоб у бурих синцях з присохлими пасмами волосся.

Я відчинив шафу, викинув білизну і дістав поліетиленового пакета з пачками зелених купюр.

— Облиш, вона померла.

Я здригнувся і рвучко обернувся — за спиною з біноклем у руці стояла Милка. Навіть у темряві помітив, яке бліде в неї обличчя.

— Вони накрили її простирадлом.

Я вирвав у Милки бінокля і штовхнув її в спальню. Вона впала на підлогу і заскімлила.

Руки в мене так тремтіли, що ледве зміг піймати в окуляр її вікна. Так, вони накрили її простирадлом. З головою, як накривають мерців. Я озирнувся. Милка рюмсала в спальні. Стилети на стіні тьмяно виблискували розсіяним світлом вуличних ліхтарів. Я зірвав зі стіни стилет. Машинально відірвав дошку з підлоги, засунув туди пакет з грошима, сховав стилет під куртку і вибіг у темряву.

В квартирі був лише похмурий з плоским обличчям. Мабуть, вони вирішили, що справу зроблено. Та я був іншої думки. Плоский зустрів мене в дверях з цигаркою в роті. Цигарка в нього завжди стирчить у лівому куточку рота, і від диму ліва половина обличчя зморщилася, як минулорічна картоплина, і мала відштовхуюче похмурий вигляд.

— Ну, приніс, пацан? — його губи презирливо заворушилися, не випускаючи цигарку, і попіл полетів мені під ноги.

Я не приніс грошей, вони йому вже навряд чи здались би. Ніколи не думав, що людина така м’яка. Ніж увійшов у нього, як в лантух з ватою. Його очі розширилися, наче від здивування, щось булькнуло у нього всередині, і з рота потекла кров. Він упав на коліна, затискуючи руками живіт. Цигарка диміла на підлозі. І він, наче не бажаючи розлучатися з нею, уткнувся лобом у підлогу і завмер.

Я підійшов до Аліси. Не знімаючи простирадла, взяв її за руку. Вона була холодною, як лід. Я сидів так, доки десь поблизу не завила міліцейська сирена, а потім кинувся геть. Наштовхнувся на скорченого «плоского». Він був у тій же позі. Я копнув його ногою і він перекинувся на спину, розкинувши руки. На підлозі розтікалася калюжа крові. Тієї ж миті я пообіцяв собі, що уб’ю їх всіх. Встиг вийти за хвилину перед тим, як до під’їзду примчала міліцейська машина.

Сховавшись за лавку в сквері, я бачив, як з машини вийшов Сук Інсин і тип у міліцейській формі.

* * *

Убивця закрив зошита, засунув під дошку і довго дивився на освітлені вікна на другому боці пустиря. Потім пішов до спальні і ліг на ліжко, не роздягаючись і не знімаючи черевиків. Його невидющий погляд упирався в стелю, на якій рухалися тіні, схожі на переляканих котів з вигнутими спинами.

З напівсну його вивів скрегіт ключа в замкові. В прихожій увімкнулося світло. Зайшла жінка, повісила сумочку на ручку дверей і скинула туфлі. Наспівуючи, вимкнула світло в прихожій і пройшла у ванну. Зашуміла вода. Тепер він бачив її відображення в дзеркалі.

Вона зняла спідницю, блузку і повісила на вішалку. Критично оглянула себе у дзеркалі, повертаючись то в один, то в інший бік. Зняла білизну, шпурнула в раковину і залізла до ванни. В неї був розкішний бюст і стрижене світле волосся. Вона милася і наспівувала «Предъявите билет» — пісню модного композитора Корнелюка. Взяла з полички пилочку для нігтів і шліфувала їх, мабуть, півгодини. Вилізла з ванни, накинула халат і стала, дивлячись у дзеркало, розчісувати волосся. І лише тепер помітила його.

Вона охнула, впустила масажну щітку і позадкувала від дзеркала.

— Я тут, позаду, — сказав він. — Не обертайтеся. Не роблячи різких рухів, дістаньте всі гроші, що є в квартирі, і покладіть на стіл.

Жінка повільно підійшла до шафи. Дістала скриньку. Руки тремтіли і відмовлялись їй підкорятися. Вона впустила скриньку, і купюри вкрили підлогу.

— Тепер підійдіть до стіни, поверніться і розстебніть халат.

Вона повернулася і ледве змогла зробити те; чого він вимагав.

— Добре. Стегна дев’яносто два-дев’яносто три. Талія — шістдесят, може, шістдесят п’ять, груди, щонайменше, — третій розмір. Тепер кілька разів поверніться. Чудово — просто Петті Бойд у розквіті краси. Ну добре, — здавалось, він ледве стримує сміх. — Я задоволений. Здрастуй, Мило.

Вона відпустила поли халата, приклала руки до рота, ледь чутно промовила:

— Кощій, — і кинулася йому на шию, ще не впевнена: хоче задушити чи обійняти його. Останнє бажання виявилося сильнішим. Вона обіймала його, і сльози нескінченним потоком текли з очей:

— Скільки років пройшло, Кощію! Так це ти прикінчив того пенсіонера? То був Сук Інсин? Говорили щось жахливе. Це правда — про кіл? Я зразу здогадалася, що це був ти.

Зачіска у неї розтріпалась, сльози стікали по щоках.

«Вона погарнішала», — подумав Кощій.

— Але ти дуже ризикуєш, Кощію. Залишився той, третій. Він тепер начальник міліції. Все місто у нього ось тут, — сказала Милка крізь сльози. Стисла кулачка. — До останнього будинка. Так що можеш вважати себе покійником.

— Спасибі.

— Будь ласка. Я тебе чекала раніше. Тобі ж дали не так багато за те, що випустив кишки тому типові.

— Ні, небагато. Десять років, а потім додали ще.

— То чому ж ти не розповів нічого на суді?

— Вони погрожували, що почеплять на мене вбивство шофера — я залишив там достатньо відбитків пальців, убивство метрдотеля — його бачили зі мною останнім.

А потім вони раптом замовкли. Тому що обоє подумали про ту жінку, котра була причиною стількох роздорів і котра тепер була мертва. Ніхто з них не подав виду, але кожен був упевнений, що інший подумав про те ж саме.

Милка перша порушила ніякову тишу:

— А ти красунчик, як і раніше, — вона витерла мокрі щоки рушником, — і зовсім не змінився.

— Я змінився. І ти змінилась. Але в кращий бік. А ти заміжня?

— Так, мій чоловік капітан першого рангу Штерн командує «Акулою» — ядерним підводним човном. У нього квартира в Севастополі. Але він зараз у поході. А ти в тюрмі, сподіваюсь, не став гомиком?

— Здається, ні. А як поживає твій чоловік? Його не лякає твій експресивний характер?

— Він дивиться на мої витівки крізь пальці, а я — жінка гаряча.

Милка сіла на диван, взяла келих коньяку і випила одним духом. Від цього руху її халат розіпнувся. Вона запнула його, здається, одразу, а може, й ні, блиснувши очима в бік Кощія. В її погляді був чи то виклик, чи то насмішка.

— А що було робити? Ти б зраджував мені з тією, якби…

— Якби вона була жива, — закінчив за неї Кощій. — Ну добре, то справа минула. Ну, так будемо розважатися? — він потягнувся до неї.

— Постривай, — Милка налила повний келих коньяку. — Пий. Тепер все буде добре, все зміниться. Ми поїдемо звідси, подалі від всіх спогадів і від цих людей, котрі не залишають тебе у спокої.

Вона сіла йому на коліна, він обійняв її. Їхні тіла переплелися й покотилися по ліжку. Келих із дзвоном упав на підлогу.

… Ранок був дощовим і холодним. Чорна хмара насувалася з моря, щоб полити місто і розсипатися на сотню білих пухнастих хмаринок. За вікном розхитувалися дерева і тролейбусні дроти, а дощ барабанив у стіну, наче шріт. Потоки води лилися по запітнілому склу.

Милка в халаті кольору кави, під яким нічого не було, збирала на підлозі скалки від розбитого келиха. Кощій, загорнувшись у простирадло, ніби в хітон, лежав на дивані і палив цигарку за цигаркою.

Раптом, наче згадавши щось, витер долонею скло — пустир, німий і похмурий, зазирнув до кімнати.

Кощій дістав чергову цигарку. Припалив від недопалка і щиглем послав його в масивного дерев’яного ідола, що висів над диваном на стіні. Недопалок поцілив ідолові в лоба і, розсипаючись феєрверком іскор, упав на килим.

— Послухай, а що сталося з її дочкою?

— Квартиру спалиш, — невдоволено сказала Милка і, піднявши недопалка, кинула його в попільницю на столі. Халат розіпнувся, і вона запнула його звичним повільним жестом.

Вона кинула погляд на Кощія і, побачивши, що її жест залишився непоміченим, повільно простягла руку і взяла зі столу другого келиха. Покрутила в руках і несподівано жбурнула в дерев’яного ідола.

Кощій ледве встиг прикритися руками, як град скалок посипався на нього. Він розплющив очі і побачив, що масивний ідол, повільно розхитуючись, видирає зі стіни невеликий шуруп, на якому висить.

— Тільки не це, — ще встиг сказати він. Ідол полетів йому на голову.

— Дізнавшись, що її мати плуталася з учнем, та ще й з цілковитим нікчемою, вона закололася кинджалом, а потім викинулася з дев’ятого поверху. Дідька лисого я тобі щось скажу.

Розділ 3

Примирення відбулося близько опівдня, коли сонце визирнуло з-за хмар і його гарячі промені залили кімнати. Сонячні зайчики стрибали по стінах, по меблях, по килиму. І не залишали жодного шансу Милчиній злості. Вона дістала з шафи святковий костюм свого чоловіка і кинула його Кощію:

— Одягайся, Казанова, не будемо ж ми сидіти, набурмосившись, до ночі.

Кощій не дуже здивувався. Милка залишилась в його спогадах якраз такою непередбачуваною, з несподіваними перепадами настрою дівчиною. Навпаки, він би дуже здивувався, якби все було інакше.

Кощій повернувся перед дзеркалом і невдоволено знизав плечима:

— Твій чоловік — досить-таки огрядний хлопець, і я дуже незручно почуваю себе в цьому одязі. Крім того, відчуваю себе боржником пана Штерна.

— Сама з ним розрахуюсь. А ти був одягнений, мов опудало, — відповіла Милка, закінчуючи макіяж.

— Звідкіля мені було знати, що зараз одягають? В тюрязі за новинками моди якось не дуже послідкуєш. А ти — невже збираєшся йти в цьому?

На Милці була міні-спідниця, навряд чи ширша двох долоней.

— Я пам’ятаю, що ти полюбляєш міні, але щоб так… Втім, зараз за тобою не слідкує Буцефал. До речі, що з ним сталось?

— Я чула, що він одружився з якоюсь старою гримзою і виїхав чи то до Києва, чи то до Харкова.

* * *

В ресторані «Парус», на терасі з видом на море, вона замовила два коктейлі «Чорна смерть».

— Може, бажаєш чогось іншого?

— А, біс із ним, — відповів Кощій, з підозрою глянувши на свій келих з темною рідиною. — Навіть не уявляю, що зараз п’ють. «Чорна смерть», то нехай буде «Чорна смерть».

В глибині залу, на подіумі, довговолоса трійця музикантів видобувала з рояля, контрабаса і ударних щось дуже схоже на блюз. Було ще дуже рано, і тому ніхто не танцював.

— Ти в тюрмі вів тверезий спосіб життя? — спитала Мила.

— Ні, там за гроші можна дістати все, що завгодно — алкоголь і навіть жінку.

— Алкоголь? В тюрму можна пронести випивку?

— Навіть дуже просто. Це старий трюк. Він відомий з того часу, коли винайшли презерватив.

— Оце ще, — хмикнула Милка. — При чому тут…

— Зека чи вільнонайманого примушують його ковтнути, потім, коли він вже в шлунку, а зовні лише кінчик, заповнюють горілкою. Зав’язують ниткою, а її кінець прив’язують до зуба. Так виходить живий резервуар. Після цього потрібно тільки дістати кінець презерватива і потримати чоловіка головою донизу. Рідина виливається, а слідом виймається «гумка»… З жінками ще простіше.

— Простіше? Я жахливо ревную… Але де можна тримати гроші в тюрязі, якщо там повно злочинців?

— Гроші тримають у капсулі — такому металічному контейнері, котрий схожий за формою на карамель без обгортки. Кажуть, що такі контейнери винайшли ще більшовики за часів полковника Зубатова.

— І де ти тримав цю капсулу?

На обличчі Кощія з’явилася гримаса, наче «Чорна смерть» раптом перестала йому подобатися.

— Як би тобі пояснити пристойніше… Може, ти сама здогадаєшся, де можна тримати невеличку продовгувату капсулу, якщо тобі будь-коли можуть наказати зняти одяг чи просто обшукати?

Милка на хвилину замислилась, насупившись, потім захихотіла, прикривши рота долонею.

— Значить, здогадалась, — сказав Кощій. Торкнув рукою волосся. — Мені все так дивно тут. Навіть м’яке волосся на голові, а не звичний їжак. Я нічого не розумію в нинішньому житті. Нічого не вмію робити. Не знаю, як слід себе поводити. Ні з жінкою, ні з кимось іншим…

Він озирнувся навколо себе:

— Он та білявка вже двічі поглянула в мій бік. Що це означає? Може, я їй подобаюсь?

Милка кинула погляд через плече. Фігуриста білявка, закинувши ногу за ногу, сиділа біля барної стійки.

— Дурень, ти її цікавиш не більше, ніж будь-хто інший. Це повія. Якщо заплатиш, вона піде з тобою нагору. Там є декілька номерів для постійних відвідувачів.

— А скільки це тепер коштує?

— Ця — доларів тридцять.

— А якщо я їй не заплачу?

— Тоді вона здійме галас, і будеш мати справу з отим хлопцем. Він слідкує тут за порядком.

Невисокий кремезний хлопець з жовтим, азіатського типу обличчям, стояв біля входу, притулившись до стіни, і дивився в зал, та, здається, нікого не помічав.

— Той малий? Він навряд чи мене здолає. Я в тюрмі навчився добре битися.

— Не той випадок. Це кореєць. Він був чемпіоном паназіатських ігор з тае квон до. Вчився в Києві, але його вигнали. Може нанести в стрибку до п’яти смертельних ударів.

Зустрівшись з поглядом Милки, кореєць посміхнувся і чемно схилив голову в її бік.

— Та йди ти, — Кощій ще раз кинув погляд на невисоку кремезну фігуру, — ще й посміхається тобі.

— Якщо образиш мене ще раз, то будеш мати справу з ним.

— З цього моменту я — сама ввічливість…

— Розкажи краще, що ти зробив з тим старим. Сподіваюся, садистські витівки з кілком, вмурованим у підлогу, це все байки?

— Байки. Хоча був час, коли він не був старим і дістав мене своїми середньовічними погрозами, але я не збирався бруднити об нього руки. Тільки повинен був дещо у нього розпитати. А щоб він був балакучішим, пішов на будівництво, взяв відерце цементу і почав у нього на очах вмуровувати кілок. Але він мовчав, думав, що я цього не зроблю…

— А ти зробив. Може, ти в тюрмі став садистом?

— Ні. Просто він мене здорово розчарував. Впертий, як сто ослів. Тоді я вирішив спробувати останній спосіб. Прив’язав його під пахви над кілком, і він вже почав було говорити. Але мотузка не витримала — той старикан увесь час смикався, як божевільний.

— Ну й дурень. Ще зі школи пам’ятаю, що тобі не можна братися за жодну серйозну справу. А про що ж ти хотів дізнатися?

Кощій пробурмотів щось нерозбірливе, озирнувся навколо, ніби чекаючи підтримки.

— Дуже задушливо, потанцюємо?

Милка промовчала, прикусила нижню губу.

Нарешті сказала:

— Можеш не відповідати. Звісно, про Алісину дочку, — вона встала, кинула на стіл кілька купюр. — Ось тобі на випивку. Владнаєш з дівчиськом, тоді приходь. Але не раніше. А поки що — прощавай. В мене немає настрою.

Кощій просидів майже годину, бездумно вдивляючись у блакитну далину, де майже біля обрію виднілися два довгих похмурих силуети танкерів, які йшли в Одесу. З’їв тверду, несмачну котлету зі смаженою картоплею і пішов блукати по вулицях.

Вирішив, що повинен звикнути до людей і нормального людського життя. За тринадцять років місто дуже змінилося. Додалося різноманітних вивісок і маленьких крамничок. Плуталися під ногами незвичні хлопчики-газетярі, котрі чіплялися до кожного перехожого. З’явилися безкінечні ряди торговців різними дрібницями. Жінки були переважно одягнуті в коротенькі, прозорі на яскравому сонці сукні, або в майки і шорти.

Іноді він ловив себе на тому, що зупинився перед якоюсь вітриною і витріщився на неї, ніби провінціал, який вперше потрапив у велике місто. То тут, то там зустрічалися молоденькі дівчата з цигарками в зубах — це теж було в дивину Кощієві. Відчуття, що він чужий у цьому місті, не минало.

Вулиця вивела Кощія на пляж. В небі не було жодної хмарки, і білий сонячний диск самотньо висів над морем. Вода грала в його променях, ніби сукня оперної співачки в світлі юпітерів.

Не дивлячись на те, що полудень давно минув, було задушливо, мов у парній. Кощій сів на лавку в тіні і вирішив, що сьогодні краще відпочине, а до нового життя звикнути ще встигне. Кинув погляд на відпочиваючих. Пляж нагадував величезний мурашник: зліва і справа, скільки охоплював погляд, плескалися, їли морозиво і загоряли на сонці безліч майже оголених тіл. Вислів «яблуку ніде впасти» добре підходив до цієї картини. Відмітив, що купальники стали більш відкритими, це були навіть не купальники, а шматочки тканини, котрі безуспішно намагалися з’єднати в одне ціле тоненькі зав’язки.

Кощій також захотів зануритися в прохолодну воду, але з досадою пригадав, що у нього немає купальних плавок. Піт котився градом, і він подумав про те, що один сидить тут одягнений, як останній дурень. Але раптом здогадався, що помиляється. На сусідній лавці сидів кремезний чоловік в сірому піджаці у темну смужку і в синіх штанях і читав газету. Газета йому швидко набридла, він її згорнув і нудьгуючим поглядом почав роздивлятися щедро обдаровану природою брюнетку, котра проходила поряд. Вона стала навшпиньки і, повискуючи, почала заходити у воду. Чоловік недбало розсівся на лавці і його піджак підозріло відстовбурчився під пахвою.

«Безумовно, мент», — вирішив Кощій. Але кого мент тут може пасти? Невже його, Кощія? Ця думка здалася йому такою недоречною, що він навіть посміхнувся. Але інстинкт самозбереження все ж таки взяв гору. Кощій встав і повільно пішов геть від пляжу. Метрів через п’ятнадцять зупинився, висипав пісок з черевика, запалив цигарку. Краєм ока Кощій помітив, що чоловік знову розгорнув газету.

«Виходить, помилився», — вирішив Кощій. Поруч на зупинці пасажири сідали в автобус, котрий йшов у бік Монастирського мису. Кощій, не довго думаючи, викинув недопалок і втиснувся слідом.

На Монастирському мисі все було, як і раніше. Мовчазні кам’яні скелі круто спускалися до води.

Вороже поглядали на непроханих гостей бійниці фортечних стін, ховаючись за кущами бузку. Та й що могло змінитися за тринадцять років у них, які стоять тут вже тисячу?

Традиційні художники, розставивши мольберти, намагались увічнити замок «Ластівчине гніздо», а разом з ним і власне ім’я. Один, в шортах і смугастій майці, закінчував ескіз, а другий, що був лише в плавках, щойно натягнув полотно і з-під долоні уважно оглядав море, начебто сподівався, що зараз з води випірне якщо не русалка, то підводний човен — напевне.

Кощій також озирнувся, чи не з’явиться раптом десь кремезний хазяїн сірого смугастого піджака, але, на щастя, нікого схожого на нього не помітив. Обізвав себе параноїком. Спустився крутою стежкою до пляжу. Пройшов декілька десятків метрів вздовж води. І не міг пригадати, де тоді стояв автомобіль. Білий «Мерседес» з розкиданими навколо трояндами. Може, тут?

Кощій підійшов до самої води, і хвилі лизнули підошви його черевиків. Може, в цьому місці вони з Алісою увійшли в воду? «Що означають ці троянди?» — «Та нічого особливого, просто королівські почесті».

Ось тут, здається, стояв збудований дітьми замок з піску. Чи, може, там? Ні, неможливо пригадати. Може, змінилася берегова лінія, і те місце тепер під водою… Від цієї думки Кощія обдало холодом, наче з моря подув вітер.

Він закрив очі і спробував уявити собі обличчя Аліси, але уява намалювала йому тільки обличчя дівчини, побачене ним на автозупинці біля готелю «Ялта». Тоді у нього ще були сумніви. Але чим більше він про це думав, тим менше їх залишалося. Ім’я, схожість, навіть вік, — все свідчило про те, що та дівчина — дочка Аліси. Хрест на сумнівах поставив він сам, коли знайшов замовника вбивства дівчини і ним виявився Сук Інсин. До цього Кощій не збирався розшукувати дівчину: що він міг зробити для неї, що сказати? Але зараз дещо змінилося. Дочку хочуть вбити, як вбили колись її матір.

Кощій ще раз подивився на замок, який у світлі призахідного сонця з жовтого перетворювався на червоний і рішуче попрямував у бік міста.

Коли Кощій був вже нагорі, вітер, наче вирішивши підтримати рішення Кощія, наздогнав його і підштовхнув у спину. Як тільки силует Кощія зник за деревами, один з художників — той, що так нічого й не намалював, зібрав речі, одягнувся і швидко пішов слідом.

* * *

Валютний бар у готелі «Ореанда» щойно відкрився, і тому відвідувачів було мало. В основному дівиці легкої поведінки, яким не поталанило вчора з клієнтами і які сьогодні вийшли на промисел раніше, аби випередити своїх більш щасливих подруг і надолужити згаяне. Покурюючи довгі коричневі цигарки «Море», вони обмінювалися думками про здібності в коханні і товщину гаманців іноземців різних націй. І всі сходилися на тому, що найкращими, безумовно, є південноафриканці, яких тільки другий рік, дякуючи потеплінню в дипломатичних стосунках, пускали в Союз. Мужні, статурні африканери, справжні нащадки бурів, вражали галантністю і смітили грошима, затьмаривши навіть багатих американців..

Ніхто не звертав уваги на двох молодиків, що біля стійки вели тиху бесіду.

— Двісті мадери.

Бармен довго не міг відкоркувати пляшку — його правицю пронизав гострий біль якраз у місці перелому, коли він упізнав у високому, пристойно одягнутому відвідувачеві того молодика, який нещодавно зламав її.

— Ти, я бачу, не радий, то можу піти, але навідаю тебе сьогодні вдома, — сказав Кощій.

— Ні, ні,— злякано закрутив головою бармен. Нарешті він таки впорався з пляшкою і зміг налити відвідувачу в склянку, чимало розхлюпавши на стійку.

— Мене цікавить та дівчина, яку я мав придушити, — миролюбно сказав Кощій. — Ану, поворуши своїми звивинами — де я можу її знайти?

У бармена округлилися очі, брови поповзли вгору і заворушилися вуха. Він озирнувся, злякано хитнув головою:

— Не можу сказати, бо мене вб’ють.

Кощій здивовано витріщився на той феєрверк міміки. Хлюпнув з пляшки в другу склянку і посунув бармену:

— Випий. Я, мабуть, помилився, коли прохав тебе поворушити звивинами. Звивина в тебе одна і та рівна. До речі, як твоя рука?

Бармен закашлявся, похлинувшись мадерою. Руки в нього так тремтіли, що він не зміг тримати склянку і поставив її на стійку.

— Ламає на негоду? Бовдуре, та я не про ту, про здорову. А хочеш, будемо друзями? — Кощій схопив бармена за краватку і сіпнув так, що той ударився обличчям об стійку. — А друзі повинні ділитися секретами. Якщо ти скажеш мені свій, то я тобі — свій.

Струнка офіціантка, що проходила повз стійку, здивовано витріщила очі на цю сцену. Бармен кинув на неї благальний погляд. Кощій простежив за поглядом. Посміхнувся офіціантці своєю найчарівнішою посмішкою:

— Не дивуйтеся, це мій двоюрідний брат. Трохи посперечалися через дівчину. Але я його так люблю, що поступлюся першою-ліпшою. Крім вас, звичайно, — він повторив свою чарівну посмішку і послав офіціантці повітряний поцілунок.

Офіціантка посміхнулася у відповідь криваво-червоною золотозубою посмішкою і пішла в зал, звабно похитуючи стегнами.

Кощій повернувся до бармена:

— Ну добре, братику, коли ти такий упертий, то я навіть згоден відкрити свого секрета першим. — Він нахилився до зблідлого обличчя бармена. — Ламання рук та ніг — це моє хобі. А основна професія — садити на кіл упертих типів на зразок тебе. Чув про пенсіонера на розі Московської і Гоголя? Моя робота.

Він ще раз смикнув бармена за краватку, ніби непокірного коня за вуздечку, і той знову вдарився обличчям об стійку. У нього з носа потекла юшка, капаючи в склянку з мадерою і надаючи рідині пурпурного відтінку. Бармен поворушив розбитими губами.

— Ну! — Кощій трохи послабив хватку.

— Тусується зі шпаною в покинутому складі на Рибзаводській вулиці, вони здають її за гроші напрокат «бабаям». («Бабаями» в Ялті називали кавказців).

Кощій змотав краватку з руки, поплескав бармена по щоці:

— От і молодець. Ну, бувай, якось забіжу. Бережи руку, — і пішов до виходу.

Частина третя

Марія

Історія зустрічі Кощія з Алісиною дочкою Марією


Дітям її лягла довга путь,

Хай янголи їх збережуть.

«Діти Марії» Редьярд Кіплінг

Розділ 1

Хмара насунула з моря і закрила небо. Дощ полив, наче з цебра. Марія пролізла крізь дірку в гратчастій огорожі, пройшла садом по ледь помітній в траві доріжці і опинилася перед невеликим флігелем, прихованим з усіх боків кущами бузку. Збоку флігель здавався нежилим. Мабуть, причиною тому були облуплені стіни і забиті дошками вікна. Вона зайшла під навіс, згорнула парасольку і відкрила двері.

Флігель був чимось середнім між майстернею і жилим приміщенням. На стінах висіло кілька картин. Під стіною стояв старий шкіряний диван з фігурною, оздобленою деревом спинкою і шкіряними валиками. За ніжки правили чотири червоні цеглини. На дивані, підклавши валик під голову, лежав стрижений наголо здоровань два метри зростом, у чорній майці, жмаканих брюках і курив «Приму». Попіл повільно осипався йому на груди, і він час од часу струшував його на підлогу.

Марія пройшла в куток. Відкрила стару, похилену набік шафу, стягнула через голову светра, розстебнула блискавку на спідниці, і та зісковзнула вниз.

Здоровань піднявся на лікті, щоб краще бачити. Світло від лампи тепер падало йому на обличчя, і на підборідді було помітно два перехрещених шрами. Марія дістала з шафи витерті до білого джинси і сорочку.

— Гроші принесла? — спитав здоровань, струшуючи попіл у склянку на столі.

— Він не прийшов, — Марія натягнула джинси і застебнула сорочку. — На вулиці жахлива злива.

Марії було п’ятнадцять років, і вона зовсім не пам’ятала свою матір. Її перші спогади були пов’язані з дитячим будинком, звідки кілька разів тікала і куди її завжди повертали. Але цього разу більше не шукали, мабуть, визнавши вже повнолітньою. Марія довго ночувала на горищі напівзруйнованого будинку або на пляжі під перекинутим баркасом. Там на неї і наштовхнувся Макс, як він себе величав, — вільний художник.

Того ранку вона прокинулася від холодного ранкового бризу і, побачивши поряд з собою молодика з волоссям до плечей, окладистою бородою і татуюванням на шиї, забилася в куток. Її вже кілька разів намагалися згвалтувати, і вона не чекала від цього типа нічого хорошого.

— Який типаж, — піднесено сказав бородань. — Чорний перекинутий баркас, крізь дірку видно спливаючий з моря сонячний диск. Косі промені вихоплюють з тіні довгі босі ноги, підтягнуті до підборіддя. У волоссі пісок. На щоках ледь помітний рум’янець. Сюжет для Гогена або для мене.

Макса в житті цікавили лише дві речі — живопис і жінки. Причому живопис був на першому місці. Він кілька разів провалював іспити в Інститут мистецтв, результатом чого було лише те, що ще більше впевнився в своїй геніальності. Скільки живописців померли невизнаними, лише згодом ставши відомими всьому світу! Врешті-решт йому остогидли батьківські нарікання на дармоїда-сина. Він взяв пензлі і фарби, прихопив усі гроші, що знайшов вдома, і сів у поїзд, щоб ніколи не повертатися в остогидлу Пензу. Поїзд ішов на південь, а Макс сидів у купе і уявляв себе Полем Гогеном, що вирушає на Таїті, де створить всесвітньовідомі шедеври. До Таїті він доїхати не зміг і зупинився в теплій Ялті, де були і пальми, і руїни стін старовинних фортець.

Макс повів Марію з собою, і з того часу вона жила в його флігелі. Спочатку він умовив її позувати без одягу, а потім і лягти з ним у ліжко.

Здоровань зі шрамом продавав картини Макса і заразом забезпечував недорогими дівчатками кавказців і грошовитих курортників.

— Не прийшов, — здоровань кинув недопалок у склянку. Недопалок зашипів на дні. Казна-що. А справа здавалася вірною. До нього підійшов стариган і запропонував за Марію дві тисячі дерев’яними. І навіть заплатив завдаток. Стариган мав «Рено» і здався йому солідним клієнтом. Вона мала прийти на автостоянку біля готелю «Ялта» і чекати, поки до неї не підійдуть. Ну й біс із ним! Хоча б завдаток він залишить собі.

— Ну, раз ніхто не прийшов, тоді іди сюди, — здоровань почухав у паху і стягнув через голову майку.

— А де Макс? — з осторогою і надією спитала Марія.

— Іди сюди, тобі кажуть.

— Чого це?

— Сама знаєш, чого.

— Ну, ось що, — сказала Марія рішуче. — Коли вже Максу потрібні гроші, то я роблю це за гроші, і ти нічим не кращий за інших.

— Ах ти стерва, матір твою!.. — здоровань підвівся з дивана, скриплячи пружинами, і понуро посунув до неї. — Ану, іди сюди!

Марія позадкувала і спиною вперлася в двері. Здоровань із розставленими в боки руками наближався до неї. Марія намацала ручку дверей. Двері відчинилися, і вона опинилася на ганку.

— Помокни там трохи, — сказав здоровань і зачинив двері на защіпку. — Може, будеш зговірливішою.

Ганок був під невеликим навісом, але вітер майже безупинно шпурляв у неї пригорщі великих дощових крапель і сорочка за хвилину стала мокрою і прозорою від вологи. Вітер гримав жерстю і свистів у ринвах.

Розділ 2

Безглуздо було намагатися сховатися за такої негоди. Марія притиснулася всим тілом до стіни. Навколо ганку пухирилася величезна калюжа, а дощ і не збирався стихати. Марія тремтіла. Від флігеля пахло теплом і затишком. Здоровань за дверима увімкнув магнітофон.

Калюжа все збільшувалася, наближаючись до її ніг. Марія вийшла з-під навісу, ступаючи на п’яти, перебралася через калюжу. Обхопивши плечі руками, щоб було тепліше, обійшла круг будинку. На тильному боці стовбур плюща товщиною з руку вився до самого даху і закінчувався якраз біля лазу на горище. Марія охопила стовбур руками і стала здиратися нагору. Стовбур був мокрим і слизьким. Кожен її рух супроводжувався градом величезних крапель, які з листя падали їй на голову.

Майже на рівні з дахом її ноги зісковзнули, і вона повисла на руках. Руки почали повільно ковзати по стовбуру, але, судорожно чіпляючись, вона все ж потрапила ногою в щілину між стовбуром і стіною. Нога застрягла, і Марія ледве звільнилася, витягнувши ногу з черевика і залишивши його стирчати на триметровій висоті. Коли Марія повзла по даху, одна черепиця зірвалася і з тріском розбилася внизу. Вона завмерла, але з флігеля чулися лише гучні звуки музики.

На горищі було тепло і запилено. Павутиння, що затягувало кутки, ледь тремтіло від протягу. З острахом позираючи на драбину, що вела в кімнату, Марія зняла з себе одяг, викрутила, повісила на крокву і влаштувалася на купі старого ганчір’я. Вона швидко зігрілася і заплющила очі.

Здорованеві тим часом набридло сидіти наодинці. Він вимкнув магнітофона. Налив півсклянки горілки і залпом випив. Відчинив двері і визирнув надвір.

— Гей, ти! — погукав він, похитуючись. — Де ти там, дідько б тебе взяв!

Не одержавши відповіді, здоровань одяг дощовика і, чортихаючись, вийшов на ґанок. Зразу ж потрапив у калюжу і набрав повні черевики холодної води. Вибухнув прокльонами і пішов навколо будинку, горлаючи:

— Виходь, а то гірше буде!

З тильного боку вітру не було. Здоровань запалив цигарку. З подивом роздивляючись биту черепицю на землі, пробурмотів:

— Ну, стерво, попадешся ще мені!

Кинув недопалок у калюжу. Недопалок поплив між бульками, як есмінець між вибухами снарядів. Здоровань кілька разів спльовував у калюжу, намагаючись поцілити в нього. Коли з цього нічого не вийшло, він підняв осколок черепиці і шпурнув у воду. Недопалок пішов на дно. Здоровань задоволено посміхнувся і прихилився спиною до плюща. Щось зашелестіло вгорі, і невеликий предмет упав йому на голову. Здоровань вилаявся і підняв із землі жіночий черевик. Він тупо дивився то на черевик, то на дах, поки його погляд не вперся в темний прямокутник лазу на горище. Здоровань зловісно усміхнувся і пішов до дверей.

Зняв дощовика. Намагаючись не стукати, зачинив двері на защіпку, роззувся і, тихо ступаючи босими ногами, поліз по драбині, що вела на горище.

Марія спала, згорнувшись калачиком. На ній була лише білизна. Від бажання здорованю аж звело щелепи. Він швидко роздягнувся. Знайшов серед ганчір’я шматок мотузки і прив’язав один кінець до найближчої балки. На другому зав’язав зашморга і обережно накинув на її руки.

Марія прокинулася, але не могла збагнути, що діється. Відчула лише, що руки зв’язано і відтягнуто за голову. Здоровань навалився на неї в темряві. Схопив за волосся і закинув голову назад. Дихаючи в лице перегаром, прохрипів:

— Ану лежи, а то зараз так прикрашу твою звабливу мордочку, що все життя будеш ховатися на цьому горищі, — і на підтвердження своїх слів ударив її під дих. Марія скрикнула. Крик загубився в дощовому шумі. Краплі барабанили по даху, а водяні струмені гриміли в ринвах і з плескотінням розливалися по землі величезними калюжами.

Марія ледве видерлася з-під волохатого теплого тіла. Зубами розплутала мотузку, зняла з крокви мокру сорочку і накинула на плечі. По драбині спустилася до кімнати. Схопила зі столу кухонного ножа. Він стежив за нею згори. Стрибнув через кілька щаблів, викрутив руку і відняв.

— Ах ти, стерво, — він шпурнув ножа в куток, і той увіткнувся в дерев’яну стіну. Розчинив двері і, піднявши Марію за лікті, виставив за двері. — Ану ж бо, помокни ще. Може, все ж порозумнішаєш.

Марія присіла навпочіпки, охопивши коліна руками і упершись у них підборіддям. Калюжа вже торкалась її ніг.

Через годину прийшов Макс і вклав її в ліжко. Марію душив кашель. В його накокаїнених очах світилася жалість. Він перелічив картини в стосі, перев’язаному шпагатом.

— Не продав жодної?

— Не беруть це твоє абстрактне лайно. Гібон у розбитому дзеркалі, це що — автопортрет? А «Правда» в унітазі? Краще б голих дівок малював. Наприклад, свою, Рафаель, — здоровань кивнув у бік ліжка, презирливо сплюнув на підлогу. — Можу дати п’ятдесят в борг. Завтра або повернеш, або дівку свою на ніч віддаси мені. Та скажи їй, хай не комизиться, бо швидко кістки переламаю.

— Ти що, і дня не можеш без баби?

— Не можу, — згодився здоровань і дістав півсотенну банкноту.

Максові очі загорілися. Він підвівся з дивана і простягнув руку: — Давай!

Але банкнота хутко зникла у волохатому кулаці.

— Я не продаю, а купую товар. Товар продається?

Макс перевів погляд на Марію. Вона з головою закуталася в ковдру, але продовжувала тремтіти. На його обличчі відобразилося вагання. Нарешті він наважився і махнув рукою:

— Продається.

Розділ 3

Їх було чоловік десять. Шпана від шістнадцяти до двадцяти, з тих, які в темному провулку перекидають з рук у руки запізнілого перехожого, а потім перевіряють на його боках міцність своїх бутсів. Вони палили дешеві цигарки, сидячи на дерев’яних ящиках під глухою стіною, до самої верхівки обмальованою свастиками, зірками і написами типу: «Цой — Бог!»

Кощій одразу упізнав її. У неї були такі ж розкішні кучері і такі ж темні очі, як і в матері. Вона сиділа на колінах у худого довговолосого типа з окладистою бородою і в джинсових шортах. Наколки від зап’ясть до шиї свідчили про його неабияку фантазію. Проти них тюремне татуювання Кощія на тильному боці кисті у вигляді серця і букви «А» здавалося скромним і нецікавим.

Назустріч Кощію з натовпу підвівся стрижений наголо здоровань. На ньому була чорна майка з білою дулею на всі груди, підписаною: «Хто не працює, той не їсть». На оброслому щетиною підборідді перехрещувалися два шрами. В погляді були презирство і погроза. Зблизька він скидався на помісь Фантомаса з банківським сейфом.

— Чого тобі? — процідив здоровань крізь зуби. Так, мабуть, міг би звертатися ваговоз до хробака, що виповз на автостраду.

Але він так і не дочекався відповіді. В наступну мить короткий і сильний удар передніми фалангами пальців у шию звалив його на коліна. А другий, ногою в обличчя, кинув назад у натовп. Здоровань упав навзнак і більше не підвівся. Тільки стогін, що виривався з розбитого рота, дозволяв сподіватися, що він ще не помер.

Це був єдиний звук, що порушував тишу, — компанія притихла. Дихнув вітер, і стало чути, як загули дроти…

— Приватна компанія «Мордобій та швидкі і високоякісні переломи кінцівок», — пояснив Кощій, обтрушуючи пил зі штанів.

— Чого ти хочеш, чоловіче? — з острахом запитав довговолосий.

— Твою дівчину, — відповів Кощій. Краєм ока він піймав здивований погляд її темних, широко розкритих очей.

— Дівчину? — довговолосий засміявся хрипким доброзичливим сміхом. — Так би одразу і сказав. Нащо було ображати хорошу людину? На півгодини — двадцять п’ять, на ніч — півсотні. Хоч вона й була зайнята. Але, — він кинув погляд на здорованя, що нерухомо лежав на землі, — схоже, уже звільнилася.

— Як її звати?

— Марією. Але навряд чи це важливо в таких справах. Дівчинка — що треба. Тобі сподобається. Ти подивись — Мерілін Монро, — він примусив її підвестися. — Не дивись, що малолітка: груди — другий розмір.

Вона навіть не повела бровою, лише ліктем відхилила його руку.

— Назавжди.

— Ну, назавжди… — він замислився. — Назавжди — тоді, мабуть, «Катерину».

Кощій дістав пачку купюр, розірвав обгортку і витягнув дві хрусткі банкноти.

Натовп зашумів, дехто встав, щоб краще бачити, та підійти ближче ніхто не наважився.

— О, відразу видно джентльмена, — з повагою сказав довговолосий. — Але що це?

— Бакси.

Долари у вісімдесятих ще не ходили досить широко і крупні купюри були в дивину.

— Оце так! — довговолосий, не приховуючи захоплення, роздивлявся дві зелені банкноти. Понюхав. — Містер, а може, хочете пару картин? Або ось що: бажаєте ще дівчаток? За такі папірці — скільки завгодно!

— Мене влаштує ця. Але якщо когось з твоєї компанії зустріну з нею… — Кощій підійшов і взяв довговолосого за вухо. Довговолосий охнув. — Я повернусь і зроблю з тебе людину-свиню.

— Кого? — довговолосий корчився від болю.

— Відріжу ноги-руки, язик, і виколю очі.

Кощій відпустив вухо і відважив довговолосому стусана так, що той упав, зламавши кілька ящиків. Його вухо кольором нагадувало перезрілий помідор.

Тим часом повалений здоровань уже встав навкарачки, проповз кілька метрів і схопив дівчину за ногу вище коліна. З його розбитого рота вирвався якийсь вигук: чи то «назад», чи то «стояти».

Кощій зробив рух у бік здорованя, та дівчина випередила його. Піднявши й без того коротку вузьку спідницю, вона ударила здорованя коліном у ніс. Здоровань гепнувся в калюжу. Юшка з носа швидко пофарбувала воду в червоний колір.

— Помокни там трохи, може, порозумнішаєш, — вона з очевидним задоволенням і почуттям виконаного обов’язку витерла долонею коліно і підійшла до Кощія. — Дай запалити, супермен. Що в тебе?

Вона затягнулася, і на цигарці з’явився обідок від губної помади.

— Маєш «дах?» — вона не збиралася відкладати справу в довгий ящик.

Кощій хитнув головою. Чого-чого, а «даху» в цьому місті він не мав.

— Ну, ходімо до мене. Ти, зізнатися, мене виручив, а то сьогодні мала б спати з тим волохатим гібоном.

Компанія проводжала їх похмурим мовчанням.

Вони йшли вузькими завулками з брудними, в іржавих розводах будинками. Крихітні, біля самої землі вікна світилися жовтим світлом. Де-не-де наполовину розвалені сходи підіймалися до дверей з облупленими вивісками «Хімчистка» або «Ремонт парасольок». У повітрі витав огидний солодкуватий дух гнилі, котрий буває лише на смітниках.

Вона закашлялася. Приступ кашлю був таким сильним, що довелося присісти на лавку біля автобусної зупинки. На відполірованому тисячею штанів і спідниць дереві темніли нашкрябані різноманітні непристойності і неоковирні голі жінки. Поряд з кожною жінкою був номер телефона і запрошення при нагоді зателефонувати. Вона посміхнулася.

По вулиці промчав тролейбус. На повороті за струмознімачем спалахнула синя блискавка. Вона закашлялася, на губах виступила піна.

— Що з тобою, Мерілін Монро?

— Нічого, супермене, — на її блідих щоках блукала посмішка. Вона розгладила борти його піджака. — Вчора застудилася під дощем і тепер невелика температура. Хай це тебе не хвилює, супермене. Я в порядку. Ходімо.

Іржаві будинки закінчилися і почалася смуга напіврозвалених сараїв. Потягло вогкістю і пліснявою. Десь за сараями сердито загудів пароплав. Мабуть, там починався берег моря. Вікна зяяли чорними провалами. На стіні висіла обідрана табличка з ледь помітним написом: «вул. Рибзаводська».

Сходи були без перил, покриті смердючим слизом невідомого походження і битою цеглою.

— Стій, пригнися.

Вони навкарачки проповзли під звисаючою згори на гнутій арматурі балці.

В неї був ключ від горища.

— Заходь, супермене.

Заскрипіли гнилі дошки. Вона чиркнула сірником і запалила свічку на підвіконні.

— Іди сюди, — поклала йому руки на плечі і знову розгладила вилоги піджака. В її очах палахкотіло по свічці. Губи розтулилися для поцілунку. — Поцілуй мене.

Кощій торкнувся губами її губ.

— Як дивно ти це зробив. Іди ж швидше, — вона розстебнула блузку і спустила бретельки. Груди були дійсно гарні — пружні і чудової форми.

Вони сіли на ліжко: вона, поклавши йому руки на плечі, він — тримаючи її за талію. Ліжко було жорстке. Мабуть, дошки, покриті засмальцьованою ковдрою.

— А може, ти з «чудиків?» — раптом спав їй на думку здогад. — Тоді можу спробувати для тебе що-небудь зробити.

Вона зняла одну руку з його плеча і спробувала просунути за пояс. Він взяв її долоню в свою і, посміхнувшись, поцілував.

Вона стенула плечима:

— Якщо ти з «чудиків», то справді дещо можу для тебе зробити, але без батога, ланцюгів та іншого непотребу. Не тому, що не хочу, просто їх в мене немає. Ну то скажи, як тебе звати, супермене?

Він замислився, потім сказав:

— Кощій.

— Це прізвисько?

Кощій стенув плечима:

— У моєму житті було дуже мало людей, які б називали мене на ім’я.

— А мене — Марією.

Її знову почав душити кашель. Приступ був сильнішим за попередній. Вона злякано дивилася на Кощія. Він підклав їй під спину брудну подушку і закутав у ковдру. Здавалося, кашель не залишав її цілу вічність. Блідість розлилася по обличчю. «Вона хвора, — подумав Кощій. — Дуже хвора». Він хотів лише побачити цю дівчину, але тепер раптом відчув до неї таку ніжність, яку відчувають, мабуть, лише до рідної дочки. Вмочив у склянку якусь ганчірку і поклав їй на лоб. Він не знав, що треба робити. Лише загорнув її в ковдру і обняв за плечі. Вона дивилася злякано і печально.

Приступи повторювалися увесь вечір. І тільки пізно вночі вона заснула і на щоках з’явився рум’янець. Він довго дивився їй в обличчя — ті ж кучері, те ж підборіддя і ніс. Хоча риси були чіткіше виражені. Волосся трохи темніше. Щоки запалі, лице бліде. Вона дихала так тихо, що, здавалося, померла. Кощій встав, загасив свічку і, причинивши двері, тихо спустився вниз.

* * *

Милка спала на спині. Лице її затуляли сплутані пасма волосся. Простирадло ледь прикривало тіло, залишаючи зовні розкішний бюст і довгі стрункі ноги. Кощій тихо зліз з постелі. За вікном ледь почало розвиднятися. Щось розбудило його. Може, це було безсоння від того, що давно не палив «траву», до якої призвичаївся в ташкентській в’язниці?

— Все гаразд. Іди до мене, милий, — прошепотіла Милка уві сні. Кощій потягнувся до пачки цигарок, чиркнув сірником. Зробив кілька затяжок і раптом зрозумів, що розбудило його серед ночі. Він швидко одягнувся. Черкнув на аркуші: «Заїдь за мною увечері. Аварійний сірий будинок в кінці Рибзаводської вулиці. Посигналиш». Спустився по сходах і побіг вулицею. Він біг серед сплячих будинків, обплутаних павутиною дротів. Ранок був холодним, але на сході хмари вже поступилися місцем рожевій зорі, сповіщаючи про майбутній спекотний день. В черговому магазині біля морвокзалу Кощій купив дві пляшки молока.

Марія прокинулася, коли молоко в черпаку — каструлі він не знайшов, — уже закипіло. Синє полум’я від таблетки сухого палива освітлювало горище тремтячим світлом і надавало відчуття затишку.

— Ти кудись ходив, Кощію? — в її голосі була тривога.

— Ні. Тільки на десять хвилин вийшов за молоком, — збрехав він.

— А мені наснилося, що тебе довго не було. Значить, то був лише сон, — вона полегшено зітхнула.

— Сон, — підтвердив Кощій. — Коли я хворів, пам’ятаю, мене весь час переслідував кошмар. Снився один і той же сон — наче я тону в океані. — Він вилив у чашку гаряче молоко і простягнув їй.

— Ні, не весь час, — заперечила вона. — Перед тим мені снилося, що ти мій батько або брат. Словом, хтось із рідних. У мене ніколи не було рідних. Тобто вони були колись. Мабуть… — Вона сіла на постелі, взяла чашку і тепер здивовано роздивлялася паруюче молоко, наче то щонайменше було молоко австралійського кенгуру. — Мені ніхто ніколи не приносив молока. Ти з глузду з’їхав. А я думала, що ти спеціаліст по інших справах, супермен. А ти мене так і не поцілував.

Він торкнувся губами її щоки:

— Пий, тобі треба пити гаряче.

— Не хочеш? Можна було б і справді подумати, що ти мій батько, коли б не був таким молодим. Ну добре, коли не хочеш, то хоч подми в мою чашку. А тепер надпий.

Вона поцілувала чашку в тому місці, де він торкнувся до неї губами.

— Ось, — і заплющила очі, демонструючи виключне задоволення. Бліді щоки відтіняли оксамитові вії. Кощій помітив, що вони такі ж, як і у матері — довгі, темні і загнуті догори.

Випивши молоко, Марія знову заснула і проспала весь день. Уві сні вона скрикувала, бурмотіла щось незрозуміле і затихала лише тоді, коли Кощій починав її гладити по голові. Він із задоволенням відзначив, що сьогодні її лоб майже холодний.

Кілька разів Марію починав мучити кашель. Тоді він просовував їй руку під спину і трохи підіймав над ліжком. Кощій не знав, навіщо робить це. Йому здавалося, що так слиз краще буде виходити з легенів. Марія прокидалася, але, побачивши його поряд, посміхалася прозорою хворобливою посмішкою і засинала знову.

Вона прокинулася від автомобільної сирени. Кощій натягав піджака. Скочила з постелі і, не кажучи ні слова, підбігла до вікна. Милка в шикарній вечірній сукні, спершись на капот новенької «шістки», припалювала цигарку. Марія обернулася, в її очах блищали крижинки. Вона зробила крок до дверей, повернула в замковій шпарці ключ і рішуче сховала його в кишені:

— Ти нікуди не підеш, Кощію. Зараз же скажи, що нікуди не підеш, — сказала категоричним, що не терпів заперечень, тоном.

Кощій стояв, прихилившись до одвірка, і мовчав. Вона кинулась до вікна:

— Гей, там, внизу! Забирайся звідси, він не прийде! Не прийде ніколи! — кричала вона і тупотіла ногами. — Забирайся геть! Геть!

Внизу загуркотів двигун і стих десь за рогом.

— Кощію, — погукала Марія. Її тон змінився і був сама миролюбність. — Іди сюди. У тебе така дивна наколка на руці. Серце і літера «А». Хто це? Та жінка?

Він не рушив з місця, і вона сама підійшла і поклала йому руки на плечі.

— Ні.

— Даєш слово?

— Даю.

— Ну тоді скажи: на яку літеру в неї ім’я? — Її очі зовсім відтанули і стали хитрими.

— На «М».

— Я тобі вірю, Кощію. Навіть хотіла, щоб ти виправив «А» на «М», але коли в неї теж «М», то хай краще буде «А». Ти мене любиш? Ти хіба не бачиш, що я вже доросла?

— Ні, — він посміхнувся. Мабуть, ця остання фраза нагадала йому щось.

— Ну тоді скажи, чого це ти так турбуєшся про мене?

— Я тобі розповім. Потім.

— Коли, завтра?

— Так, завтра, — він підійшов до вікна і запалив цигарку. На Ялту опускалась ніч. Десь у мороці чувся плескіт невидимого моря.

Розділ 4

Милки вдома не було. Кощій, не вмикаючи світла, підважив дошку, дістав зошита і згорток з доларами. Він був обплутаний павутиною. Газета пожовкла і висохла. Кощій засунув згорток у поліетиленовий пакет і вийшов на вулицю.

Біля дверей під’їзду щось примусило його озирнутися — мабуть, ефект великої суми грошей. Тут Кощій і побачив його. І не зразу впізнав. Мабуть, тому, що він тепер був не в формі, а в сірому плащі і в такому ж сірому, насунутому на лоба капелюсі. Але погляд залишився таким же — холодним, свердлячим поглядом з-під кошлатих брів. Це був третій. Він майже не змінився.

Кощій згадав Милчині слова: «Можеш вважати себе покійником». Тільки тепер він зрозумів, що третій давно знайшов його. І що він, Кощій, живий лише тому, що третьому потрібно було знайти гроші. І тепер він, Кощій, сам їх йому знайшов! Вони контролювали кожен його крок. І напевне бачили, можливо, з вікон сусіднього будинку, коли він відкрив у Милчиній квартирі тайник. Прокляття!

Сірий привид засунув руку до кишені. Кощій позадкував від цього нерухомого, загорнутого в сірий плащ силуета. Повернувши в перший завулок, він побіг. Поворот, ще поворот. Озирнувся. Ніхто не переслідував його.

«Значить, я помилився, — подумав Кощій. — Звісно, помилився. Скільки років минуло».

Провулок був темним і безлюдним. Він обійшов припарковану на узбіччі порожню «Волгу». Відчуття, що він не один, не покидало Кощія. Йому здавалося, що за ним рухаються якісь тіні. Що він навіть чує чийсь шепіт. Він зупинився. Тіні зникли.

«Я стаю параноїком», — подумав Кощій і рішуче, не озираючись, пішов у бік яскраво освітленої набережної. Але силует, що зненацька з’явився попереду, все ж примусив його насторожитися і зробити кілька кроків убік. Може, тому він встиг зреагувати, коли на нього з темряви вискочив автомобіль. Це була та «Волга», повз яку він щойно пройшов. Увімкнувши дальнє світло, автомобіль виїхав на тротуар і, викрешуючи іскри об стіну будинку, помчав на Кощія.

Кощій упав і відкотився на середину вулиці. Шини завищали зовсім поряд, швиргонувши йому в обличчя пригорщу камінців. До гуркоту мотора додався короткий зойк. Автомобіль зник у бічній вулиці, а поряд важко упало тіло відкинутої радіатором людини.

Кощій підвівся, взяв хриплячу людину під пахви і підтяг до ліхтаря. Це був чоловік років п’ятдесяти в старому зимовому пальті. Скуйовджене волосся і давно не чесана борода приховували риси обличчя. Від людини тхнуло цапиним духом немитого тіла. Борода забруднена кров’ю. Хрипіння було все тихішим, поки не припинилося зовсім. Кощій став на коліна і засунув руку під сорочку — серце не билося. Рука наштовхнулася на щось холодне і тверде. Це була пляшка з-під пива. Пляшка з-під пива в підкладці… Шизо-Жорик! Постарілий на півтора десятка років. Тепер він упізнав його. І раптом відчув, як защеміло серце. Людина з того його життя, яке він часто бачив уві сні. Бідолаха-ідіот потрапив під колеса, мабуть, через нього.

Біля трупа темнів якийсь предмет. Нахилився — шапка-вушанка.

Кощій підняв шапку і разом із пляшкою поклав поряд з трупом. Неподалік у світлі вуличних ліхтарів жовтіла будка телефона-автомата. Кощій набрав «03», викликав «Швидку допомогу», хоч це було вже непотрібно, і побрів у бік освітленої набережної.

На набережній було багатолюдно, і Кощій відчув себе у відносній безпеці.

Біля виблискуючого вогнями і скляними вітринами магазину «Товари для жінок» йому здалося, що відчув на собі чийсь погляд. Він різко зупинився і озирнувся. Цей несподіваний маневр врятував йому життя. Стрижена брюнетка, що якраз проходила у скляні двері, упала на коліна, тримаючись руками за живіт. Між пальцями в неї сочилася кров.

Хтось несамовито заверещав. Натовп кинувся врізнобіч. Якийсь товстун з очима-блюдцями, з яких ледве не вискочили зіниці, налетів на Кощія і збив його з ніг. Кощій підхопився і пірнув у найближче підворіття. Виття сирени на мить заглушило крики:

— Стояти, міліція!

Кощій раптом зрозумів, що кричать йому. Знаючи, що зустріч зека з міліцією нічим хорошим не закінчиться, він перебіг через двір, переліз паркан і змішався з натовпом.

Неонові вогні освітлювали вулицю тремтячим світлом. Кощію здалося, що на нього озираються. Він зайшов у будку таксофона і озирнувся. Ніхто не звертав на нього уваги. Він полегшено зітхнув і набрав номер телефона відповідального секретаря «Вечірньої Ялти»:

— Ви вмістили повідомлення про зникнення дочки бельгійського бізнесмена О’Тула? — спитав він. — Я міг би повідомити йому дещо.

— Я слухаю вас, — відповіли на іншому кінці дроту.

— Але я хотів би повідомити це особисто О’Тулу…

На іншому кінці дроту довго мовчали. Схоже, радились, чи варто давати адресу незнайомій людині. Нарешті зважились:

— Номер 605 готелю «Ореанда».

Чоловік у сірому плащі постукав монеткою в скло.

— Дякую, — сказав Кощій, повісив трубку і відкрив двері. В щілину протиснулася рука. В руці похмуро виблискував ствол пістолета «ТТ» з глушником.

— Чого вам треба? — спитав Кощій. В будці таксофона голос пролунав глухо і дивно, наче належав не йому.

— Пакет, — відповів той чоловік і зробив рух стволом у напрямку пакета, який тримав Кощій.

Кощій рвонувся вбік і з усієї сили причинив двері. Чоловік скрикнув, але пістолет втримав. Пролунав виляск, наче поряд проткнули гумову кулю. Позаду задзвеніло скло. Куля вдарила Кощію в плече. Кабіна таксофона наповнилася пороховими газами. Чоловік в сірому плащі за дверима застогнав і упав на коліна. Кощій схопив теплий ствол пістолета і почав викручувати його. Пролунав другий виляск, пістолет сіпнувся знову, задзвеніло скло і завила сирена.

Знемагаючи від кашлю і майже втративши зір від роз’їдаючих очі порохових газів, Кощій вискочив з таксофона, з усієї сили ударив чоловіка коліном в обличчя і побіг вулицею.

В мороці, змішаному зі смогом, вулиця пульсувала червоно-зеленими вогнями світлофорів. Перехожі кидалися від нього врізнобіч. Трель свистка погнала Кощія на проїжджу частину. Він ледве ухилився від жовто-синьої «Волги» з мигавкою і, не звертаючи уваги на рух, помчав на другий бік вулиці. Пробігши квартал, Кощій звернув у провулок. В чорному небі рожевий неон вимальовував слово «Ореанда» навиворіт. Він підійшов до готелю з тильної сторони. Попереду шуміла вулиця і палали вогні на щоглах шхуни-бару «Еспаньйола», а тут, у провулку, було пусто і тихо.

Дві молоденькі дівчини в шкіряних «міні», мабуть, дожидаючи своїх хлопців, палили. Одна, зазирнувши за спину подруги, побачила Кощія. Очі в неї округлилися, вона охнула, позадкувала і, потрапивши каблуком в грати водостоку, гепнулася на асфальт. Міні задерлося, відкривши чорні мереживні трусики і верх ажурних панчіх. Кощій поглянув на себе і раптом зрозумів, що стискає в руці пістолет. Він засунув його в кишеню. Друга дівчина пронизливо заверещала. Кощій пірнув у найближчі двері.

Тут висіли білі халати, ковпаки і пахло вареним рисом. Кощій натяг халата і пішов вгору по кам’яних сходах з бронзовими крученими перилами. Сходи змінив коридор з паркетною підлогою і килимовою доріжкою.

Офіціант у білому смокінгу і чорних брюках, з тацею під пахвою здивовано глянув на нього, але нічого не сказав. Кощій звернув у другий коридор, піднявся на кілька поверхів вище.

Скрізь було одне й те ж — шеренги оббитих жовтою шкірою дверей і червоні килимові доріжки. Номер 601, 602… 606. Він штовхнув двері.

— В чому справа? — сивий повний чоловік у білій сорочці і брюках на підтяжках позадкував від нього вглиб кімнати. У нього був французький акцент — з наголосом на останньому складі. Чоловік взяв телефонну трубку — рука у нього тремтіла.

Кощій опустив очі — на передпліччі почала проступати кривава пляма. Його трохи не знудило, і легке запаморочення примусило присісти на край столу. Він розстебнув халат і подивився на передпліччя. Під халатом була розірвана сорочка, кривава пляма на ній вже досягла ліктя.

— Чого ви хочете? — ще раз запитав чоловік. Його рука тим часом крутила диск телефона.

— Не кваптеся. Я прийшов з добрими намірами, — Кощій, похитуючись, дістав з кишені шпильку у вигляді метелика з двома діамантами замість очей. — Два тижні тому я бачив, як ваша дочка сіла в автомобіль з відомим садистом і убивцею на прізвисько Сук Інсин. А потім знайшов це у нього в кишені.

Телефонна трубка з гуркотом упала на стіл.

Розділ 5

О’Тул плакав, схиливши голову на руки.

— Це дуже дорога шпилька. Вони розуміються на таких речах. Але цей негідник також мертвий, — Кощій дістав газету. — Ось. Прочитайте тут. І більше ніхто нічого вам про це не скаже. З міліцією то одна зграя. Вони надійно ховають кінці.

За вікном почулось виття сирени. Кощій визирнув у вікно — кілька автомобілів з мигавками стояли біля входу в готель.

«Дівчата вже встигли „стукнути“», — подумав Кощій.

— Ви християнин? — спитав Кощій.

— Оuі. Так…

— Колись, тринадцять років тому, він убив одну жінку. У неї залишилася дочка. Зараз їй стільки ж, скільки було вашій дівчинці. Вона дуже хвора і в неї, крім мене, нікого немає. Але мене зараз шукають. Можливо, я не доживу до завтрашнього ранку. Вона живе на горищі напівзруйнованого будинку. Якщо її не вб’ють, то без мене вона, напевне, пропаде. Якщо трапиться так, що ви не одержите ніяких вістей, в ім’я пам’яті вашої дівчинки я прошу, аби ви вивезли її з цієї країни під виглядом вашої дочки і влаштували в хороший закритий пансіон. Це не буде вам нічого коштувати.

В цьому пакеті десять тисяч доларів. Їй вистачить цього, щоб вивчити мову і отримати якусь освіту. А через рік вона вже буде повнолітньою і, я думаю, зможе сама потурбуватися про себе. Але її треба обов’язково вивезти звідси. Ви скажете їй, що там, куди ви її повезете, вона зустрінеться зі мною. З Кощієм. Вона повірить. Ви згодні? — Кощій з надією подивився йому в обличчя.

О’Тул, трохи повагавшись, кивнув.

Кощій не був певен, що він все зробить, але вибирати не доводилося. Підвівся, більше не міг зволікати:

— Запам’ятайте — з Кощієм. Вона зрозуміє. Ось адреса. Це недалеко від рибзаводу. І передайте їй ось це, — він дістав з кишені зім’ятого пожовклого зошита.

Кощій вийшов у коридор. За поворотом, приглушені килимовою доріжкою, чулися кроки кількох чоловік. Кощій навшпиньки побіг у протилежний бік. Коридор закінчувався тупиком з телевізором, кількома кріслами і діжкою з пальмою. Кощій визирнув у вікно. Біля входу все ще стояли дві жовто-сині «Волги» і один «Москвич» з увімкнутою мигавкою. Навмання смикнув двері. Одні, другі. Треті прочинилися. Кощій тихо зайшов, причинив їх і смикнув защіпку.

Під м’яким рожевим світлом бордового торшера абсолютно гола дівиця на величезній софі цілувала здоровенного блондина, мабуть, німця або шведа. На підлозі лежав піджак. Дівиця однією рукою обіймала шведа за шию, а іншою розстібала сорочку. Мабуть, відчувши на собі чийсь погляд, вона підвела голову. Її губи повільно склалися в літеру «О». Наче була на прийомі у лікаря з приводу застарілої ангіни або зібралася проковтнути бутерброд із сарделькою. Очі перетворилися на дві добірні сливи.

Рукою вона прикрила рота, стримуючи крик.

— Вибачайте, — насмішливо сказав Кощій. — Було незачинено, і я увійшов. Сподіваюся, що ви ще не дійшли до найцікавішого місця.

Швед підскочив, як обпечений, але, побачивши націлений в живіт чорний блискучий ствол, ще швидше сів на місце.

Кощій взяв зі столу відкупорену пляшку з коньяком і нахильці випив не менше половини. Біль у плечі відразу зменшився.

— Я теж цікавлюся такими речами, — пояснив Кощій. — То давайте продовжимо разом. Ну, ти, — він зробив рух пістолетом у бік дівиці. — Кажуть тобі — продовжуй!

Та, тремтячи всім тілом, кивнула. І стала розстібати на покірному шведові сорочку.

— Кидай сюди, — сказав Кощій, вмощуючись у кріслі. — І метелика — не люблю бути розхристаним. А тепер брюки…

Швед зволікав…

— Звичайно, я ношу брюки… А в тебе, бачу, щодо цього є якісь сумніви? — Кощій зробив промовистий жест стволом. — І відвернися, я не такий, як ти думаєш.

Кощій стягнув із себе халата, розірвану сорочку і шпурнув ними у шведа:

— Вважай, що ми помінялися. Твій хлопець згоден? — запитав він дівицю. — Мовчить? Скромняга, по очах бачу, що згоден. А тепер ходімо, трохи проведеш мене.

Вона одяглась, зі страхом позираючи на пістолет.

— А ти дівчина нічого, якраз на мій смак. Заплати-но їй, — він вивів напівголого шведа із заціпеніння добрячим стусаном. І той, нічого не розуміючи, почав озиратися. — Мани!

Швед дістав гаманець і простягнув дівиці. З кишені в нього випали ключі.

Кощій, не опускаючи пістолета, підняв їх.

— Ну, це вже занадто. Ти, виявляється, страшенний мот, — Кощій забрав у шведа гаманець, відрахував кілька банкнот дівиці, а гаманця засунув собі до кишені. — Передавай привіт шведським комуністам від португальських. Салюдос компаньєрос. Бувай. Буду в Стокгольмі — зайду. Купи пива, а до нього — бутербродів «хот-дог».

В коридорі не було ні душі. Кощій замкнув двері на ключ. Пояснив дівчині:

— Сама розумієш, ну куди він у такому вигляді? Тут іноземці. Як не ми, то хто потурбується про престиж країни на міжнародній арені? Ну, ходімо. Обійми мене міцніше, кохана! — він обійняв дівицю за талію.

Повз швейцара в синьому мундирі із золотим шитвом вони пройшли, тісно притулившись одне до одного. Швейцар роздивлявся панелі на протилежному боці коридору. Поряд з ним стояли двоє в традиційних сірих плащах. Вони також ковзнули поглядами по лакованих черевиках, шикарному костюму, «метелику» на шиї і сукні «від Діора».

«Якби вона знала, хто ті сірі, — подумав Кощій, позирнувши на дівицю, — мабуть, кинулася б до них, волаючи про допомогу».

На мокрому асфальті догори ногами навиворіт мерехтів напис «Готель „Ореанда“». Повернули у провулок, до автостоянки. У дівиці була бордова «вісімка». Кощій галантно відкрив перед дівицею дверцята.

Вона посміхнулася і сіла за кермо:

— А я думала, що ти мазохіст і примусиш мене з ним робити це при тобі.

— Та нізащо в світі! — обурився Кощій. — Коли вже зустрів таку чарівну дівчину, то швидше б його примусив дивитися.

Він відчував, як тепла кров струмує по передпліччю. Протяг з відчиненого вікна поступово вивітрював хміль і біль повертався.

— А ти, мабуть, відмовилася б, — Кощій затиснув плече рукою.

— Якби ти стояв над нами з цією «гарматою», — дівиця кивнула на пістолет, — то навряд чи.

Вони мчали вулицею Кірова, узбережжям річки Яузлар. Кощій відірвав шмат від сорочки, наклав на рану і знову затиснув долонею, але все одно відчував, як сили невблаганно залишають його. Він вирішив, що поїде до Милки.

— Зупини, — вийшов, похитуючись. До Милчиного будинка залишався квартал. Якщо дівиця донесе, його будуть шукати тут. Він увійшов у підворіття, пройшов двором, переліз через кілька парканів. Піднявся сходами і натиснув на кнопку дзвінка.

Вийшла Милка і причинила за собою двері. Її очі метали блискавки.

— До мене не можна, — сухо сказала вона. — Ну ти і негідник! Тоді зраджував мені з матір’ю, а тепер — з дочкою. Кретин, нікчема!

Кощій стояв, похитуючись, втупившись у неї туманним поглядом:

— А що я маю робити, жінки за мною в черзі стоять. Ось тільки що відбив у якогось шведа його пасію. В неї груди, як дві подушки. Була на сьомому небі, коли я запропонував їх збити…

Милка замахнулась на нього кулачком:

— Ти п’яний!

Кощій перехопив руку і долонею ляснув її по обличчю:

— Я ж ніколи не питав тебе, звідки Шнира дізналася про мене і про Алісу! — але від удару не встояв і гепнувся на підлогу.

Наче крізь сон чув Милчин голос:

— Кощію, що з тобою?! Звідки кров? Та ти увесь у крові!

Вона схопила його під пахви і потягла через поріг. Поряд з Милкою до нього нахилилася людина у військово-морському кітелі.

«Милчин чоловік», — байдуже подумав Кощій. Від втрати крові його охопила непереборна слабість. Кощію було все одно. Навіть якби на місці моряка опинився той — з кошлатими бровами.

— Його шукає вся міліція міста, — сказав військовий. — По радіо передають прикмети, і те, що він озброєний! Я щойно бачив патрулі з автоматами. Він уже вбив кількох чоловік. Продавщицю в універмазі. Треба повідомити міліцію.

У Милки по щоці скотилася сльоза і упала Кощію на лоба. Він спробував усміхнутися.

— Ти врятуєш його. Чуєш, Штерн?

— Та ти з глузду з’їхала! Він навіть не зможе виїхати з міста. Міліція обшукує кожен автомобіль. А якби навіть і зміг, це нічого не змінить — об’явлено всесоюзний розшук. Він повинен здатися владі. Це найкраще, що можна придумати.

За стіною з виттям сирен прогуркотіло кілька автомобілів.

— Вони уб’ють його. Я знаю. Ти повинен вивезти його, Штерн, — в Милчиному голосі задзвеніли сталеві нотки. — Виклич катер. Катер ніхто перевіряти не буде. Ти вивезеш його з країни, ти можеш це — я знаю!

— Та нізащо!

— Ну, тоді я…

Кощій не розчув, що зробить Милка, — його оповив морок.

Розділ 6

Технологія проведення облави проста і ефективна. Чітко спланована, вона, як гігантський спрут, обів’є кільцями підозрілий район і засуне щупальці у всі підозрілі місця. Облава майже неодмінно дає результат, якщо не має слабких ланок.

Облава почалась о шостій ранку.

Милка сиділа в постелі, схрестивши ноги по-турецьки, і розчісувала волосся. На ній була лише ефірна нічна сорочка. Прозора тканина, покликана більше демонструвати, ніж приховувати.

Милка ще ніколи не прокидалась так рано, але сьогодні Кощій захотів піти і пішов. Вона не змогла його втримати. Після того, як рана трохи затягнулась, він метався в чотирьох стінах, як вовк у клітці. І рано чи пізно, але це все ж мало статися. Він не сказав, але вона і так знала, куди він міг піти. Милка не відчувала ревнощів. Зваживши все, прийшла до висновку, що у Кощія нічого не може бути з цим дівчиськом. І його платонічне ніжне почуття до неї тепер навіть зворушувало її. Але чим більше вона про це міркувала, тим сильніше відчувала, що в душі знову починає проростати насіння ревнощів. Адже дівчина дуже схожа на свою матір. Це нагадує капітуляцію смерті перед його почуттями до тієї жінки.

«Чорт знає що! Містика якась. Краще про це не думати», — нарешті вирішила вона.

З відкритого вікна долинали звуки ранкового міста, дихання вітру приємно лоскотало тіло. Завиваючи електромоторами, проносились перші тролейбуси. Вона з задоволенням оглянула себе у дзеркалі: чудова фігура. Не гірша, ніж у «мочалок» з календарів, якими прикрашені всі підземні переходи міста. Колись, ще до того, як у неї з’явився Штерн, вона також знялася для такого, їй заплатили за це майже тисячу, а потім довелося витратити втроє більше, щоб скупити все, що потрапило до міста. Один такий календар і зараз лежить у неї в шафі під білизною.

Довгі ноги, вузькі стегна. З талією теж все як треба. Вона задерла сорочку і критично оглянула себе — рівна бронзова засмага і ніяких білих смуг поперек грудей і стегон. Кожного ранку, коли сонце освітлювало кімнату, вона відкривала вікно і двері на балкон, ставила крісло і засмагала оголена. Цікаво, а раптом і на неї дивиться в бінокль якийсь псих? Ні, такі народжуються раз на сто років. А в цьому сторіччі вже народився один.

Вона опустила сорочку. Все добре. Це була її примха — купити шведську спальню з величезним дзеркалом і поставити поряд із софою. В цьому була якась пікантність. І навіть Штерн погодився з її примхою. Штерн. Іноді її навіть лякала його прив’язаність. Два тижні тому, коли Кощій приповз до неї з простреленим плечем, він з власної ініціативи поїхав на свою холостяцьку квартиру в Севастополі, залишивши її саму піклуватися про Кощія.

Куля пройшла навиліт, не зачепивши кістки. І, якщо не рахувати велику втрату крові, рана була легкою.

Коли в двері подзвонили, годинник показував чверть на сьому. Милка якраз закінчувала педикюр.

Вона встала, нічна сорочка ледь прикривала стегна, якщо стосовно до прозорої тканини можна вживати поняття «прикривала». Посміхнулася собі в дзеркало: він все ж повернувся.

Відкрила — на сходовій клітці стояло кілька чоловіків у цивільному і один у формі. Остовпівши, вона хотіла зачинити двері, але хтось вставив у щілину черевик. Її відштовхнули вбік і, ткнувши в обличчя міліцейське посвідчення, в квартиру пройшли п’ятеро з пістолетами в руках. Двоє стали обабіч дверей, що вели в кімнату. Один ударом ноги розчахнув їх, а другий, тримаючи пістолета напоготові, кинувся досередини. Двоє інших проробили те ж з дверима в кухню.

Міліцейське посвідчення не вплинуло на Милку, її переляк тривав не більше хвилини і відносився лише до припущення: що могло б статися, якби їй вдалося втримати Кощія.

— Ану, забирайтеся звідси, брудні свині! Де ордер? Хто покаже мені ордер? — вона кинулася до того, що стояв біля дверей. Він один був одягнутий в міліцейську форму. На плечах виблискували полковницькі зірки.

— Заткни пельку! — гаркнув він, свердлячи її колючим поглядом з-під кошлатих брів. — Ми шукаємо убивцю.

— Це квартира капітана першого рангу Штерна! Так ви маєте ордер? — вже більш миролюбно сказала Милка. Пізнавши у ньому начальника ялтинської міліції, вона вирішила не загострювати ситуацію.

— Я знаю, чия це квартира, — зло прошипів полковник їй в обличчя. — Ніякого обшуку тут не робиться.

Його люди, відповідно вимуштровані, зазирали у всі кутки — під софу, в комірчину, в шафу, вивертаючи ящики з білизною.

— Він був тут? Говори, шлюхо! — полковник взяв Милку за плече і труснув. Сорочка на ній тріснула і сповзла з плеча, виставляючи тіло, яким вона щойно милувалася, на огляд п’ятьом чоловікам.

— Забирайся звідси, брудна скотино! — верескнула Милка, притримуючи сповзлу тканину. Це було вже занадто, такого вона не подарує нікому.

Один у цивільному подав полковнику плакат-календар. На плакаті Милка, на кілька років молодша, хтиво розтуливши пухлі губки, стояла на колінах лише в панчохах і чорних мереживних трусиках.

— Це теж бачив капітан першого рангу? — насмішкувато запитав полковник. Він згорнув плакат в рурочку. — Його я візьму з собою, щоб ти при нагоді менше базікала.

Розділ 7

Слабкою ланкою операції був старшина — товстун Борщ. Він мав трьох дорослих дочок і рік до пенсії. Але в облаві за наказом полковника брали участь всі, хто не був хворим або не поїхав у відпустку — вибору в старшини не було.

Останні п’ять років Борщ просидів у каптерці, і йому було звичніше стискати в кулаці в’язку ключів, ніж руків’я пістолета. І тепер, в останній рік служби, Борща не приваблювало одержати кулю в черево і орден Червоного Прапора посмертно.

Тим більше, що в напарники йому дістався Прохоренко, який, де треба і де не треба, корчить із себе ковбоя з американського вестерну і неодмінно влипне в якусь халепу. Шукач пригод — матір його! Прошці, так його називали у відділенні, добре — він холостяк і тільки те й робить, що з ранку до вечора дубасить грушу в спортивному залі або смалить з пістолета в тирі.

Міліцейський «Москвич», не вмикаючи мигавок і світла, прокрався між будинками і завмер біля гратчастої огорожі. За огорожею, між кущами бузку, виднівся невеликий флігель.

Прошка вийшов з машини, дістав пістолет з кобури і засунув за пояс. За ним слідом, крекчучи і обливаючись потом, виліз Борщ.

— Ну і дільце, — сказав він невдоволено. — На якого біса полковникові знадобилась та дівка?

— Коли йому будуть потрібні порадники, він неодмінно тебе спитає, — грубо відповів Прошка. Він зрозумів, що його напарник уже наклав у штани. — Головне: коли увійдемо — не лізь, у мене власні методи проведення бесіди з тими хіпі.

Вони пройшли вздовж огорожі і скоро наткнулися на дірку між дощок. Від дірки до флігеля вела ледь помітна у високій траві доріжка. У вікнах горіло світло. Прошка тихо постукав і став поряд з дверима.

На стукіт відчинив лисий здоровань двометрового зросту з дулею на чорній майці і, говорячи мовою спеціаліста, слідами насильства на обличчі.

— Привіт, — сказав Прошка і дав здорованю в зуби. Із задоволенням відчув, як щось хруснуло — чи то зуби, чи щелепа. Другий удар, носком черевика в пах, наздогнав здорованя уже в повітрі і докінчив справу. Здоровань з синім обличчям повзав по підлозі і давився блювотиною.

— Привіт, тепер уже в домі, — сказав Прошка, озираючись навкруги. — По очах бачу, що хоче спитати, чи маємо ордер на обшук. Треба довіряти представникам влади. Звичайно, маємо.

— Ти його уб’єш, — прокректав Борщ, що нарешті переліз через поріг. — Ще напише скаргу.

— Я ж тобі сказав — не лізь! Якщо напише, то сяде за звідництво. Я його пику добре знаю. Коли хочеш, зараз організує тобі пару грудастих кралечок, — Прошка гучно заіржав.

Другий мешканець флігеля — довговолосий, з окладистою бородою, який до цього малював щось на полотні, від здивування звалив мольберта і встав. Здавалося, він щойно побачив голову Медузи Горгони і перетворився на кам’яний стовп.

— Ну, ти, мішок лайна, прийди до тями! — сказав Прошка, звертаючись до нього. — Якщо не хочеш, щоб я й тобі переламав кістки, викладай все про ту малолітку, що жила у вас. Ну… — він, багатозначно розминаючи кисть руки, пішов на довговолосого.

Коли Прошка підійшов впритул, кам’яний рот довговолосого перестав вдавати, що хоче проковтнути відразу обох непрошених відвідувачів і видушив з себе:

— Вона…

— Ти що, язика проковтнув?

Язик виявився на місці, тільки був зроблений з залізобетону і ледь ворушився.

— Її забрав один…

— Що за один? — Прошка пошукав у кишенях і дістав фотознімка.

— Він чи не він?

Довговолосий ствердно закивав головою. Процес перетворення кам’яної статуї в людину проходив досить успішно.

— Де вони можуть бути? Поворуши звивинами. Поки що я тобою задоволений, — Прошка взяв довговолосого за бороду. — Ну!

— В старих будинках, поряд з рибзаводом. Сірий будинок у кінці Рибзаводської. На горищі, — випалив той, підіймаючись навшпиньки слідом за Прошчиною рукою. Здавалось, якраз ця поза сприяє його інтенсивній розумовій діяльності.

— Покажеш, — Прошка рушив до дверей і довговолосий навшпиньки задріботів слідом.

— Облиш його, Прошо. Я це місце знаю, — сказав Борщ.

— Ну гаразд, залишайся. — Прошка штовхнув довговолосого в кімнату і відпустив бороду, той кумедно гепнувся поряд зі своїм нерухомим приятелем. — А твоєму приятелеві, схоже, вже пику мацали. Та, мабуть, мало. Якщо захоче ще, нехай зайде до нас у відділення.

Вони пішли до автомобіля.

— Ти даремно з ним так, Прошо. Ми все ж з міліції, — Борщу було наплювати на честь мундира, але він соромився своєї бездіяльності.

— А що це я порушив? — зареготав Прошка. — Зайшов і відрекомендувався: «Сержант Прохоренко». Ти просто не розчув за клацанням зубів. Гаразд, годі язиком плескати. Сідай за кермо.

Чим ближче вони були до мети, тим сильніше Борщ збавляв швидкість. Він ще сподівався, що другу частину справи Прошка теж візьме на себе. Але надія була досить примарною.

— Ну що ти повзеш, як черепаха? — спитав Прошка. — Поки дотеліпаємо, той тип накиває п’ятами!

Борщ подумав, що то був би не найгірший вихід.

— Уже приїхали, — без особливого ентузіазму сказав він. Поставив машину на ручне гальмо. — А може, викличемо підмогу?

— Та ти що, там дівчина та ще якийсь хлюпик. Всадиш йому кулю в башку.

— Я?!

— А ти думав, я буду все за тебе робити? Твоя черга, лізь нагору, а я тебе прикрию.

Було темно, хоч в око стрель. Не горів жоден ліхтар. Лише місяць час од часу з’являвся з-за хмар, слабким жовтим світлом осяюючи мертві будинки. Район було призначено для знесення, мешканців виселено, і мало хто ризикував з’явитися тут глухої ночі.

Борщ зблід і повільно побрів до будинку.

— Дістань пістолет і зніми з запобіжника. Тюхтій.

Кощій чув кожне їхнє слово. Марію на горищі він вже не застав. Мабуть, іноземець все ж забрав її з собою. Він сів на ліжко і, піднявши пістолет, прицілився в двері на рівні голови.

Борщ повільно підіймався по сходах. Кров стукала у нього в скронях, здавалося, на весь будинок. Він здригався від тріску кожного каменя, що потрапляв під підошви, ледве протиснув своє гладке тіло під звисаючою згори залізною балкою. Піт заливав очі. Борщ дістав пістолет, руки тремтіли і він ледве зміг зняти запобіжник. Побачив чорний прямокутник дверей на горище. Там, за дверима, — був певен, — чатувала смерть. Борщ прихилився до стіни, відчув, як дрож охоплює все тіло. Потоптався на місці, засунув пістолет в кобуру і пішов назад.

— Ну що? — спитав Прошка, опускаючи пістолет.

— Нікого, — впевнено відповів Борщ.

— Значить, вислизнули, — з жалем сказав Прошка. — Ну, поїхали.

Розділ 8

Останні доповіді начальник ялтинської міліції полковник Говоров одержав уже за північ. Облава закінчилася нічим. Це могло означати лише одне: в трапеції, що охоплювала місто, з вершинами в точках — два дев’ятиповерхові будинки по обидва боки пустиря, автобусний вокзал і морвокзал, і місця найбільш імовірного перебування того, за ким він полював, за дивовижним збігом обставин, не виявилося. Або ж операція мала слабку ланку, розірвавши яку, здобич змогла вислизнути. Причому останню версію перевірити він не міг.

Ця думка не залишала його по дорозі додому і вдома. І навіть принади молодої дружини не зворушили його цього разу. Перебудова, про яку стільки плескали, на його погляд, мала лише одну цінність — ослаблення контролю партії за особистим життям відповідальних осіб. І він нарешті зміг завдяки цьому розлучитися зі своєю старою калошею, на якій одружився, ще займаючи незначну посаду. Зміг відкупитися від неї розкішною квартирою і дачею поблизу мису Ай-Тодор.

Ця операція також була відлунням минулого. Ніхто в місті не знав її таємних причин. Для всіх це була просто облава на убивцю-рецидивіста. Він же мав свої резони. Так, хотів, якщо вдасться, одержати гроші, але ще більше — знищити тих, хто знав хоч щось компрометуюче про його минуле. Ця розмазня Горбачов за кілька років звів нанівець колишню могутність «органів». Настали інші часи, і «голови» тих, хто не встиг замести сліди колишніх витівок, прикрашають перші полоси нікчемних бульварних газеток. Шнира ще кілька років проведе в закритому вендиспансері, а коли вийде, помре від надмірної дози наркотиків. Залишається Мила Штерн, якої йому поки що не дістати. Але як тільки її чоловік піде в черговий похід, він нею займеться. Схоже, що ця шлюха веде розгульний спосіб життя. А його шофер Борис Петров — красунчик, яких пошукати. Він сам його примітив, дав сержантські лички і відмінну платню. Шофер відданий йому до останнього гудзика на мундирі. Навряд чи в кого викличе підозру, якщо дружина Штерна в п’яному чаду випаде з вікна своєї квартири. Залишається колишній зек, той, про якого він знає все. Навіть дитяче прізвисько — Кощій, якого розчавити простіше, ніж хробака в сонячний день. Вчора він наказав Петрову прибрати Кощія. Петров стріляв двічі і обидва рази невдало. Тільки наробив галасу. Та ще поцілив у якусь дівицю. Довелося все списати на зека-рецидивіста.

Він заснув і прокинувся, коли годинник пробив п’яту. Дружина спала, ображено уткнувшись обличчям у стіну. Прокинувся він не від бою годинника, а тому, що раптом зрозумів, де треба шукати загублений слід.

Мабуть, його мозок працював над цим навіть уві сні. Йому доповіли, що дівчина жила на горищі покинутого будинку. Дівчину не знайшли, і якраз там слід губився. Ці бовдури, звісно, не здогадалися залишити там засідку. Впевнилися, що на горищі нікого немає, і пішли. Дівчина — ось єдиний шанс вийти на Кощія. До речі, коли вона хоч щось знає, то треба прибрати і її. Він вже доручав це Інсину, та той не встиг. Крім того, полковник тепер зрозумів, де повинна бути п’ята вершина багатокутника. Військово-морська база в Севастополі і порт в Ялті. Тільки через порт злочинець може зникнути з наглухо закоркованого міста, скажімо, на військовому катері. Здогад був майже неймовірним, що «каперанг» ризикне погонами, а можливо, і свободою заради примх дружини. Та ще й буде допомагати її коханцю. Мабуть, через неймовірність ця версія раніше і не приходила йому в голову. Але ж зуміла ця чортиця викрасти дванадцять тисяч у них з-під носа! Треба терміново перевірити горище і залишити там засідку, а потім виставити пости в порту і вздовж всього узбережжя, де може причалити військовий катер.

Полковник встав, одягнув мундир. Під плащ — бронежилет, засунув у кобуру пістолет. Зателефонував шоферові — довгі гудки. Чортихнувся — ось зворотна сторона того, що маєш вродливого шофера. Чи, може, він вже зайнявся Милою Штерн? В надмірному старанні йому не відмовиш.

Полковник вивів з гаража автомобіль. Сонце, як велика золотиста камбала, спливало з сизої імли над морем. Через десять хвилин він загальмував біля сірого будинку в кінці Рибзаводської вулиці.

Дім зловісно дивився на нього чорними провалами вікон. Дістав пістолет, зняв із запобіжника і, освітлюючи собі шлях ліхтариком, подерся нагору.

Кощій спав — втома і нервова напруга зробили свою справу. Він не чув звуку під’їжджаючого автомобіля, не чув, як тріщать на сходах шматки штукатурки, як заскрипіли двері. Не бачив, як затремтіло полум’я недогарка свічки, що стояв на столі в залізному кухлі. Він прокинувся тоді, коли промінь кишенькового ліхтаря ударив йому в очі, а холодний ствол пістолета вперся в щоку.

Кощій прокинувся і сів. Прикрив тильною стороною долоні очі:

— Вимкніть ліхтаря, — сказав він. — Якого дідька?

Чоловік відступив до вікна. Ліхтар погас. Ствол пістолета дивився Кощію в обличчя. Точніше, в точку між бровами, над переніссям. Кощій згадав скляні очі і круглий з різко окресленими краями отвір над переніссям водія на Монастирському мисі. Той був убитий пострілом в це саме місце. Кощій упізнав чоловіка, полковницькі зірки на плечах, колючий погляд з-під кошлатих брів. І не відчув страху. Давно вже був готовий до смерті. Останні дні вона наступала йому на п’яти. І, здається, зараз мала одержати своє.

Пістолет лежав у нього під подушкою. Від руки до подушки було сантиметрів сорок. Поки він дотягнеться до подушки, цей з колючим поглядом випустить в нього всю обойму.

— Ну і давно ти тут? — спитав полковник.

— Другий день, — Кощій, наче від холоду, пересмикнув плечима. Рука пересунулася сантиметрів на десять до подушки.

— Звільню мерзотників.

— Не засмучуйся так, вони були тут, дійшли до дверей, — пояснив Кощій. Ще десять сантиметрів. «Хоч би вітер загасив свічку», — подумав він. Ствол злегка ходив вгору-вниз, немов вибираючи місце, куди плюнути свинцем.

— А де дівчина?

Кощій хитнув головою.

— Ну, це тепер не так важливо. Якщо ти їй щось розповів, то їй теж кришка. А якщо ні, і скажеш мені, де гроші, то я їй, мабуть, дам спокій.

Рука Кощія вже лежала поряд з подушкою.

— Замри, — сказав полковник. Ствол зупинився, націлений у звичне місце. — Я знаю, що ти відняв «гармату» в моєї людини.

Він милувався собою, вслухався в свою мову, мову переможця. Один рух вказівного пальця — і всі страхи, що переслідували його багато років, залишаться позаду. То була перемога, але Піррова. Упиваючись своєю промовою, він не чув тихих кроків на сходах. За спиною у полковника повільно почали відкриватися двері. Вони відкривалися тихо, і заскрипіли лише тоді, коли протяг погасив свічку. Гримнув постріл. Куля вп’ялася в ковдру і в повітря злетіло клоччя вати.

Кощій упав на підлогу і вистрілив — силует полковника було чітко видно на тлі світлого вікна. Грім пострілу стих, в кімнаті пахло порохом. Силует зник. Звідкись з кутка долинав ледве чутний хрип і булькання. Кощій нахилився над тілом:

— Ти нікуди не дінешся, — прохрипів полковник. — Якщо спробуєш зникнути, я знайду дівчину і…

Кощій приставив ствол пістолета йому до щоки і натиснув на спуск. Щось солоне і липке бризнуло в обличчя.

Під чиєюсь ногою заскрипіла підлога. Кощій підняв пістолет, але, вгадавши в просвіті вікна жіночий силует, опустив.

— Кощію, — він почув кашель і Милчин голос. — Кощію, ти тут? Що це ти витворяєш? Спускайся скоріше. Я залишила машину за кілометр звідси. Боялася, що можуть вислідити. Там мій чоловік, він привіз тобі форму. Увечері за вами прийде катер.

Розділ 9

Штерна вважали на базі одним з найудачливіших офіцерів. В сорок він одержав на погони третю зірку і ядерний ракетоносець на додачу. Улюбленець долі на службі, в особистому житті Штерн відчував себе її пасинком. Повне обличчя з широкими, східного типу вилицями і коротким носом робило його сірим і непомітним у натовпі. Знайомство з красунею Милою Дзвінковою Штерн сприйняв, як черговий дарунок долі.

Він познайомився з нею в Ялті в ресторані «Таврида», де обмивав з друзями зірку «кап 2». Вона сиділа за сусіднім столиком і дивилася йому в очі. Чорна майка на тоненьких бретельках чудово відтіняла коротке світле волосся і щільно облягала пишні груди. Коротка спідниця ледь прикривала довгі засмаглі ноги. Вона здалася йому тоді надзвичайно звабливою, а склянка коньяку «Наполеон» допомогла побороти відчуття ніяковості. Штерн запросив її на танець, і вони танцювали в півмороці під модну в ті часи пісню Пугачової «Мільйон червоних троянд».

— Такий молодий, а вже «кап-два», — сказала Милка, довірливо притискуючись до його грудей.

Штерн був у захопленні. Це був перший комплімент, що він почув від жінки. Обіймав її за талію, відчував запах волосся і поряд — дивне тіло. Милка сама запропонувала поїхати до нього додому і, вражена інтер’єром (Штерн, обділений увагою жінок, в нечасті приїзди додому вкладав гроші в японську електроніку і імпортні меблі), лягла з ним у ліжко.

Милка хотіла і могла себе подати, як треба, і Штерн просто сп’янів від блаженства. Сп’яніння продовжувалося всю відпустку. А через місяць Милка Дзвінкова стала дружиною капітана другого рангу Штерна — Людмилою Штерн.

Штерна чекало жорстоке розчарування. Сімейної ідилії не вийшло. Дружина і слухати не хотіла про дітей, а його офіцерське утримання розтринькувала раніше, ніж він встигав повернутися з чергового походу. В ліжку вона виробляла з ним таке, що він не сумнівався в її великій практиці під час його відсутності.

Та, незважаючи на все, Штерн залишався рабом своєї дружини. Ось і тепер не зміг їй відмовити. І згодився вивезти цього хлюста, цього бандита, якого шукає вся міліція країни. Заради неї він ризикує всим — погонами і волею. І Кощій, цей довгов’язий хлюст, який приповз до Милки місяць тому, спливаючи кров’ю, був для неї всим. Він міг би зараз гукнути патруля і побачити, як скрутять цього злочинця в мундирі мічмана. В мундирі, якого довелося добувати йому — «кап 1» Штерну, командиру бойового ракетоносця, здатного вмить перетворити на руїни Нью-Йорк. Штерн сплюнув і подумки вилаявся.

Катер причалив біля пірсу. Поряд колихалися підводні човни — неоковирні і безвинні, схожі на відкорковані, оправлені в гуму бляшанки. На рейді стояв міноносець і від нього до берега мчав катер.

Штерн зіскочив з пірсу на борт. Гаркнув на вахтового: «Хлів на палубі, матір твою!»

Першорічник-вахтовий, витягнувшись по струнці, витріщеними від переляку очима їв люту фізіономію «кап 1». І довго не міг опам’ятатися. Навряд чи він був здатний помітити навіть танк, якби той проїхав слідом за «кап 1», а тим більше, незнайомого мічмана, що пройшов поруч.

Вони спустилися в рубку, пройшли повз офіцерські каюти. Штерн відімкнув двері в найдальшому кінці коридору:

— Посидите тут до вечора. Увечері ми будемо виходити в море.

Кощій ступив у тишу каюти. Двері за ним зачинилися.

* * *

Підводні човни звичайно виходять з бази вночі, коли не діє більшість супутників НАТО, що фотографують у видимому діапазоні. Деякий час ще видно топові вогні кораблів, а потім все провалюється в морок.

Штерн стояв на містку.

Коли все поринуло в темряву, він раптом відчув себе єдиним і повновладним господарем цього механічного броньованого світу. І вирішив, що сам винесе вирок злочинцю — коханцю своєї дружини. В глибині душі він уже давно вирішив, що буде так. Ще коли з Милкою тягнув його через поріг і побачив її очі — повні жаху і сліз. Але лише тепер, коли її не було поряд, зміг зізнатися собі в цьому.

Він висадить його у відкритому океані. Багато разів висаджував людей з КДБ в найрізноманітніших місцях, і команда звикла нічим не цікавитися. «Там, внизу, — думав Штерн, — людина не знає, що їй залишилося жити трохи більше трьох місяців». Від цих думок йому стало трохи не по собі. Але він швидко погамував це почуття, і на його губах заграла зловісна посмішка. Справа по борту з’явилася яскраво-зелена зірка. Вона спалахувала і гасла через рівні проміжки часу. То світив маяк на мисі Ай-Тодор. Від мису було півгодини їзди до Милчиної квартири.

— Прямо по курсу — транспорт, дивися в обидва, — кинув Штерн вахтовому і спустився в рубку.

Ракетоносець відходив у море і кожен поворот гвинта наближав його до загибелі.

Розділ 10

Якщо існує категорія людей, котрі, переживши горе, носять його з собою все життя, як черепаха свій дім, то Милка, без усякого сумніву, не належала до неї. Виглядала вона чудово. За останній місяць вона схудла. Її світле волосся відросло і досягало плечей. Вона була одягнена в білу, дуже відкриту сукню, котра чудово відтіняла засмаглу шкіру.

Як тільки вона з’явилася в ресторані «Парус», що знаходився неподалік від Приморського парку, кілька чоловіків, що безтурботно потягували коктейль, підняли на неї очі і приготувалися до штурму. Протяг з відкритих дверей грав полум’ям свічок, що стояли на кожному столі. Тіні на стінах затанцювали, і силуети шукачів жіночої теплоти з соломинками в зубах стали схожими на слонів з піднятими хоботами, що виконують шлюбний танець. Але їх запал швидко остудив молодик років двадцяти восьми. До цієї хвилини він самотньо нудьгував за столиком у дальньому кутку. Раніше ніж Милка встигла сісти, молодик підійшов і взяв її під руку. Палаючі очі відвідувачів ресторану погасли, і тіні похмуро опустили хоботи в склянки з коктейлем.

Молодика звали Борисом. Він переслідував Милку вже другий тиждень. Високий, гарної статури, з красивим безтурботним обличчям, він подобався Милці. Хоч це був не її тип чоловіка. Так жінкам, закоханим в Алена Делона, здоровань і красень Патрік Суейз здається справжнім Кінг-Конгом.

Її тип був втілений в Кощієві так міцно, як тип Пігмаліона в кам’яній Галатеї. Вона вже давно зрозуміла це.

Кілька тижнів духовної і фізичної близькості, коли доглядала його в своїй квартирі, можливо, тепер будуть найщасливішими в її житті. Та чи побачить вона Кощія ще коли-небудь? Сьогоднішній ранок здався їй особливо сумним, і вона проревіла весь день, зачинившись у своїй квартирі. А увечері її почав діймати дзвінками Борис, і вона згодилась зустрітися з ним у цьому затишному ресторанчику.

Милку тут знали. Біля входу товпилася довжелезна черга, але Милку швейцар пропустив. Поряд з ним стояв кореєць Пак — штатний ресторанний викидайло. Він кивнув їй, як давній знайомій. Тільки недосвідчена людина могла дозволити собі посмішку, застосувавши термін «викидайло» до його невисокої, худорлявої, навіть дрібної фігури.

Він приїхав з Північної Кореї вивчати в Київському університеті хімію. Хімія Пакові не давалася, він пішов з університету, не закінчивши й курсу і, побоюючись помсти соратників Кім Ір Сена за невиправдану високу довіру і злочинно-недбайливе ставлення до виділених на його освіту народних коштів, осів у Ялті. Клімат Ялти був чимось схожим на клімат його рідної Кореї. Тут було порівняно тепло, а Чорне море чимось нагадувало Жовте.

Борис був непоганим співбесідником, добре танцював і не шкодував грошей. «Гроші Штерна будуть ціліші», — подумала Милка, допиваючи другий бокал шампанського. Він весь час розважав її розмовами, і вона, іноді відповідаючи, могла добре роздивитися його.

Так, він був красенем, яких мало, але щось все одно насторожувало її. Вона була знайома з ним другий тиждень, та лише тепер зрозуміла, що. Холодні нерухомі очі, які не сміялися, коли сміявся він.

«О господи, — прийшла їй раптом в голову думка, — а що, коли це зв’язано з Кощієм?»

Вона вибачилася, встала і пішла в туалет, але, повернувши за ріг, кивнула Паку, що стояв, спершись об стінку, у яскраво освітленому вестибюлі. Той, посміхаючись, підійшов до неї.

— Якісь проблеми, моя мила Мило? — його запитання прозвучало як «кі проп-лем мой міла-Міла». Він завжди її так називав — «моя мила Мило».

— Пак, у тебе є ключ від двокімнатного номера нагорі? — спитала вона, і ледь помітний рум’янець вкрив її щоки. Про кілька номерів нагорі знали лише постійні відвідувачі ресторану. Ними користувалися за окрему платню, якщо клієнт і клієнтка хотіли усамітнитися.

— Для вас, моя мила Мило, що завгодно, — відповів Пак.

— Мені він потрібен на годину. І ще, Пак, той чоловік, котрий сидить зі мною… Я зараз піднімуся з ним нагору і хочу, щоб ти подивився, що у нього в кишенях. Я не буду зачиняти двері на защіпку і спробую зробити так, щоб його одяг залишився в передпокої. Зроби це для мене, Пак, прошу тебе, — вона поклала йому руки на плечі і несподівано поцілувала в губи.

Пака обдало п’янким солодким запахом парфумів, і він на мить відчув дотик її теплого тіла. Йому подобалася ця чарівна жінка, на яку весь час хочеться озиратися — від струнких ніг і досконалої фігури важко відірвати погляд. Вона вигідно відрізнялася від лякливих кореянок, яких він знав дома, і гордовитих білих, які дивилися на нього, як на частину ресторанного умеблювання. За одну її посмішку він готовий був віддати все, що мав, а за те, щоб володіти нею, не замислюючись, віддав би життя. Він кивнув і відступив до стіни. Очі його заблищали. А може, то був відблиск юпітерів, що спалахнули. Корейці відмінно приховують свої почуття.

Тим часом на подіумі посеред залу троє довговолосих затягли ідіотську пісню, що складалася всього з двох слів — «Паго-Паго» і «Акапулько», витанцьовуючи в модному стилі «хіп-хоп». Кілька пар топталися на танцювальному майданчику. В темному кутку, поряд з чоловічим туалетом, довгорукий, схожий на пітекантропа тип тискав пишну брюнетку. Брюнетка тихенько повискувала — чи то від задоволення, чи то від обурення. Іншим разом Пак викинув би хулігана геть. Але зараз його увагу займало інше — чоловік у відмінно припасованому твідовому костюмі, обіймаючи Милку за талію, підіймався сходами на другий поверх.

Пак виждав двадцять хвилин і, м’яко ступаючи, піднявся нагору. Пухнаста блідо-зелена доріжка, котру, здавалося, можна було стригти, як газон, робила його кроки зовсім нечутними. Двері відкрилися, наробивши шуму не більше, ніж падаючий аркуш паперу.

У першій кімнаті впереміш лежала чоловіча й жіноча одежа. З іншої долинали зітхання і сміх. Просуваючись нечутно, наче тінь, Пак підійшов до стільця, на спинці якого висів піджак, засунув руку до внутрішньої кишені і дістав книжечку в червоній шкіряній обкладинці. Розгорнув. «Міністерство внутрішніх справ. Сержант Борис Вікторович Петров». Мент. Вузькі очі Пака стали ще вужчими. Такого погляду не лякаються. Він просто паралізує.

Пак підняв білу сукню з підлоги, на мить підніс до обличчя — сукня мала той же чудовий аромат, що і її господиня, і вислизнув у коридор.

Милка підійшла до Пака через півгодини. Він зі здивуванням відмітив: жодного натяку на те, що відбувалося нагорі. Хіба що свіжа помада на губах і легкий рум’янець на щоках. Пак не відчув ревнощів. Вона довірилася йому і тому здавалася як ніколи близькою і бажаною.

На подіум випустили стрижену під нуль дівицю. На ній була коротка сукня з безліччю рюшок і величезним декольте. Вона так вихилялася, що, здавалось, збирається вислизнути з сукні не інакше, як через те декольте.

Милка зупинилася поряд із Паком і одними очима спитала:

— Ну що?

— Мент, — ледь чутно відповів він.

Милка здригнулась. Так вона й думала. Мент. Озирнулася на Бориса. Він був повністю захоплений дівицею на подіумі.

Облишивши нерозважливі наміри вибратися з сукні через декольте, дівиця почала звільнятися від неї традиційним способом — стягуючи через голову. «Парус» був першим в Ялті рестораном, де почали демонструвати стриптиз.

— Пак, я хочу, щоб він не поїхав зі мною.

Пак похитав головою:

— Мені дуже важко буде зробити це, моя мила Мило (мой міла-Міло), — Пак сам не вірив, що зможе їй відмовити.

Вона зазирнула йому в очі. Очі в неї не були голубі або сірі, як у більшості блондинок, а сині з блакитними білками і довгими темними віями. Таким же синім було небо над Кореєю. І Пак зрозумів, що ніколи не зможе сказати їй «ні».

— А ти знаєш, де я живу? — вона взяла його за руку і потягнула за собою у вестибюль. Поклала руки на плечі — уже вдруге за вечір.

— Так, мой міла-Міло.

— Я буду чекати тебе сьогодні. Пізно. Чим пізніше, тим краще. Але він повинен залишитися тут.

Пак купався в її синіх, схожих на Жовте море, очах:

— Так, мой міла-Міло.

— Ти забув інші слова?

— Так, мой міла-Міло.

Вона посміхнулася йому і торкнулася губами щоки. Пак ніколи не хвилювався. Роки тренувань привчили його до того, що свідомість повинна бути спокійною, як гладінь гірського озера в повний штиль. Але тепер йому здалося, що серце забилося частіше.

Борис відірвався від дійства на подіумі тільки тоді, коли дівиця шпурнула в зал трусики, і два голубих прожектори, що схрещувалися на ній, погасли. В залі шалено рукоплескали.

Борис озирнувся — Милки ніде не було. Він підвівся, кинув на стіл кілька банкнот і повільно пішов до виходу, зазираючи в кожен кут.

Милка палила цигарку у вестибюлі:

— Вас не цікавить стриптиз, Борисе? Чи віддаєте перевагу йому в більш інтимній обстановці? — вона кинула на підлогу недопалка, і той, наче міні-ракета, вибухнув снопом іскор. — Поїдемо до мене? — Її рука лягла на його руку, а погляд метнувся по залу — сумочка залишилася висіти на спинці стільця.

Досвідчений серцеїд і дамський догідник, Борис відмітив якусь фальш в її тоні, та це вже не мало значення — через годину все буде скінчено.

— Ми поїдемо зараз? — перепитав Борис.

— Ну, звичайно, — розвіяла його сумніви Милка. — Тільки от досада, я забула свою сумочку…

Борис кинувся в зал.

Коли чоловік повернувся за сумочкою, Пак уже стояв за рогом. Назад чоловік йшов, насвистуючи.

«Мабуть, задоволений сьогоднішнім днем, — подумав Пак. — Може, завтра мав би подяку в наказі». Свист обірвався поряд з Паком, і Пак зрозумів, що чоловік шукає поглядом Милчин автомобіль.

Пак міг завдати в одному стрибку до п’яти смертельних ударів. Але він не знав, чи повинен убивати цю людину. Зупинити — не значить убити. Він м’яко підстрибнув і ударив два рази лівою ногою. Перший — «дольо-чагі» в обличчя, другий — «хільки» в потилицю. Перший він зробив, як роблять спортсмени — підйомом стопи. Якби «дольо-чагі» був бойовим — подушечками пальців, він би увігнав чоловікові ніс у мозок. Чоловік гепнувся, як лантух, і більше не ворушився.

Пак нахилився над тілом — серце билося. За себе Пак не боявся. Все трапилося за частку секунди, в цілковитій темряві: чоловік не міг його побачити. Він озирнувся — ні душі. Далеко в кінці провулка ледь жеврів напис «Універсам». Пак відтягнув чоловіка до стіни будинку, щоб його випадково не переїхав автомобіль, і пішов назад.

Розділ 11

Старшина Борщ сидів у темряві біля вікна і дивився в бінокль на розцвічений прямокутниками освітлених вікон будинок. Два вікна на восьмому поверсі, як і раніше, були темними. З сусідньої кімнати долинало важке дихання, сміх і вовтузіння. Там Прохоренко займався з хазяйською дочкою коханням.

Два дні тому Борщ пішов на повідку в того авантюриста — згодився влаштувати в цій квартирі спостережний пункт. Прохоренко одним лише йому відомим способом дізнався, що господарі квартири в довгостроковому закордонному відрядженні і, не звертаючи уваги на протести Борща, за п’ять хвилин відімкнув замок «Лоск» з мільйоном секретів. А потім з’явилася дівчина — дочка господарів, студентка, що несподівано приїхала і застукала їх тут.

Борщ хотів ганебно накивати п’ятами і в душі вже оплакував звільнення з органів. Але Прошка сказав: «Не розпускай нюні, я все влаштую».

Першого дня було всього — і крику, і сліз. Дівчина поривалася дзвонити в міліцію. І він думав, чи не випередити події — написати кляузу на Прохоренка — може, пощастить врятувати хоча б свою шкіру. Та зараз, схоже, все влаштувалося. Дівчина в сусідній кімнаті хихоче і розгулює по квартирі в чому мати народила. А на нього навіть не звертає уваги. Ніби він і не чоловік, а щось середнього роду. Називає його «татусем» і погладжує по лисині гарячою долонькою. Вважає їх чи то гангстерами, чи то рекетирами, і закохана в Прошку по вуха.

Невже так на них усих діє сажень в плечах і м’язи — баскетбольні м’ячі? Він із прикрістю зітхнув і взявся приміряти поведінку дівчини до своїх трьох дочок. Дві старші просто мліють, коли Прохоренко заїжджає за ним на чергування, а молодша… Про молодшу Борщ додумати не встиг. Перед будинком на тому боці вулиці, верескнувши гальмами, зупинилася шоста модель «Жигулів» і з неї вийшла блондинка у вечірній сукні. Та, яку вони «пасли» останніми часом. Він перевів бінокль на вікна і став чекати, поки спалахне світло. Світло не вмикалося, це здалося Борщу дивним.

— Прошо, — погукав він. — Прошко, вона повернулася.

Прохоренко з’явився відразу ж, на ходу застібаючи сорочку. Слідом визирнуло обличчя дівчини. Вона наморщила носика і невдоволено спитала:

— Ну, чого тобі, товстунець?

Прохоренко повернувся і, не звертаючи уваги на протести, заштовхав її назад. Для нього не існувало дилеми між роботою і коханням.

— Сама? — діловито запитав він, беручи бінокля.

— Здається, сама, але увійшла вже хвилин п’ятнадцять тому, а світло не вмикає…

* * *

Мила не зразу поїхала додому. Вона звернула до набережної і довго стояла, дивлячись у чорноту моря. Про кого думала: про Кощія, про Штерна? Хто знає… Додому вона повернулася, коли була вже глуха ніч. Потім вона зайшла в якусь забігайлівку на березі. Замовила горілки. Офіціант здивовано позирнув на неї — жінки ніколи не замовляли горілку.

Борис чекав її біля дверей. Він не знав, що з ним трапилося. Година випала з життя і ніяке припущення не спадало на думку. Відчуття було таким, наче на нього впав будинок. Він і зараз був лише наполовину живим. Сили ледь вистачило, щоб дістатися сюди і викрутити лампочку в коридорі. Тепер він навряд чи зможе випхати її у вікно. При такому співвідношенні сил може виявитися, що не вона, а він викинеться з вікна в п’яному чаду. Хоч полковник ніколи не був догматиком і завжди вітав творчий підхід до справи.

Йому треба звільнитися від цієї кралі, і він звільниться від неї, а як, то вже його, Бориса, справа. Відтоді, як він зайнявся Милкою, ніколи не носив з собою зброї, аби не викликати підозру. Але в піхвах на гомілці мав чудового фінського ножа. Сьогодні в ресторані, коли їй захотілося зайнятися з ним коханням, ледве встиг засунути його під шафу. Добре, хоч була навдивовижу розгублена і нічого не помітила.

Він стояв у дальньому кутку коридору, притиснувшись до стіни. Ніж тримав за спиною, щоб не блищало лезо. Милка, не помітивши його, відімкнула двері і зайшла в квартиру. Він зробив кілька швидких тихих кроків і опинився на порозі раніше, ніж вона встигла закрити двері. Чув, як вона нишпорить по стіні — шукає вимикач. Тримаючись за лутку, він ступив слідом і вдарив її ножем знизу вгору — під ліву лопатку. Вона скрикнула, озирнулася і стала опускатися на коліна. На сукні швидко розпливалась велика чорна пляма. Ось і все. Він висмикнув ножа і відступив до вікна.

Тим часом Прохоренко вже точно розгледів, що в кімнаті чоловік. Чоловік цієї дівиці в морі. Знав це напевне. Значить, в квартирі Кощій. Удача! Його очі заблищали. Він швидко розчохлив снайперську гвинтівку, загнав патрон у патронник і підніс її до плеча. Приціл наблизив силует у вікні так, що, здавалось, можна було простягнути руку і дати йому щигля. Перехрестя прицілу лягло на потилицю. Силует не ворушився, стояв з нахиленою головою, наче роздивляючись щось на підлозі…

«Ні, занадто все просто, — вирішив Прохоренко. — Візьму живим», — і поставив гвинтівку на запобіжник.

— Борщ, бачиш у вікні силует? Націлься йому в голову і замри.

— Ти що? — охнув Борщ.

— Тоді іди і бери його, а я тебе прикрию, — усміхнувся Прохоренко, вганяючи обойму в пістолет.

— Ну, дідько з тобою, — пробурмотів Борщ, взяв гвинтівку в руки і прицілився у вікно навпроти, ледве стримуючи дрож у колінах. Стріляти в тирі — одна справа, а стріляти в людину йому ще не доводилось.

Прохоренко з пістолетом у руці вже біг через вулицю. Злетів ходами. Двері були прочинені. Тримаючи пістолет напоготові, Прохоренко просковзнув у квартиру. Силует чоловіка чітко вимальовувався на тлі неонового напису у вікні: «Купуйте телевізори „Фотон“».

Прохоренко присів за дверима, націлився йому в живіт і крикнув:

— Замри! Тримай руки подалі від себе, якщо не хочеш одержати кулю в кишки.

Чоловік здригнувся, позадкував і вперся спиною в підвіконня.

— Дивись, а то випадеш з восьмого поверху. Думаю, це тобі не сподобається.

Чоловік слухняно розвів руки в боки.

— А тепер повернись і подивися у вікно на тому боці.

Чоловік повернувся. З вікна навпроти прямо йому в обличчя дивився ствол снайперської гвинтівки. Тьмяно виблискував оптичний приціл.

— Оцінив? Тепер ноги ширше і не ворушись, — Прохоренко, не опускаючи пістолет і намагаючись не з’являтися у віконній проймі, обшукав кишені чоловіка і дістав ніж.

— Значить, ти пришив свою кралю? — він відступив назад. — Тепер повернися.

Чоловік повернувся. Прохоренко вилаявся і опустив пістолет. Цього він не чекав. Розставивши руки, перед ним стояв шофер його шефа — Борис Петров. Прохоренко не виносив Петрова, як оперативник не переносить шоферів, фотографів і інших маминих синків. Але Петрова він не лише не любив, а просто терпіти не міг. Петров був протеже і любимчиком полковника. Тепер любимчику кришка.

— Ну і нащо ти пришив цю бабу? — Прохоренко презирливо окинув поглядом згорблену фігуру Петрова. Статурний, ефектний брюнет, але весь лоск зараз як рукою зняло. — Може, вона відмовилася з тобою переспати?

— Мені наказав… полковник, — Петров опустив руки — мабуть, лише тепер збагнувши, хто перед ним. — Якщо ти мене пов’яжеш, він тобі не подарує.

— Іди ти!.. — Прохоренко глибоко задумався. Якщо таке бажання полковника Говорова, а він витягне на світло цього слизняка, то добра йому не буде. Говоров відкрутиться, навіть принісши, якщо треба, в жертву свого любимчика. А його, Прохоренка, кар’єра зразу опиняється під величезним знаком запитання. Прокляття! Схоже, полковник веде якусь незрозумілу йому свою гру. І доведеться покрити цього нікчему Петрова.

Якби Прохоренко знав, що полковника Говорова вже добу немає серед живих, він би зараз із задоволенням скрутив би Петрова і відправив у камеру. Але про це ще не знав ніхто. Дружина Говорова, що давно звикла до відсутності чоловіка, зніме тривогу лише завтра. Тому Прохоренко з жалем засунув пістолет у кобуру під пахвою і махнув у вікно Борщу.

— Ну добре, слизняк, цього разу я з тобою, але наступного — начувайся!

— Ніж, — простягнув руку Петров.

— Хай побуде в мене, а то ще всадиш його мені в печінку і засунеш моє тіло в сміттєпровід разом з тілом цієї кралі.

Тремтячий неон освітлював її тіло і на стінах танцювали тіні, наче за вікном махав крилами велетенський птах. Вона лежала між софою і дзеркалом. На ній була біла, дуже відкрита сукня. Розсипане світле волосся — численні платинові кілечка — ще більше підкреслювали блідість обличчя. Неприкриті, неприродно зігнуті стрункі ноги розбудили у Петрова бажання.

— Треба було зразу як слід порозважатися з нею. Кретин.

Петров позирнув на блукаючу усмішку Прохоренка.

— Я не некрофіл, на відміну від деяких. У мене до жінок інший підхід, — він помітив, як Прохоренко стиснув кулаки, і швидко змінив тему. — Тіло треба буде до ранку кинути в море. Там, внизу, її машина. Бери, — взяв тіло під пахви обережно, аби не забруднити костюм у кров.

Прохоренко нахилився, але шурхіт, що долинув від дверей, примусив його обернутися. В дверях стояв невисокий кореєць. Прохоренко здивовано випростався. Це було схоже на видіння — глуха ніч і кореєць у дверях. Хвилину вони стояли, втупившись один в одного. Було чути, як по вулиці промчав автомобіль, а в шибку б’ється вітер.

— Міліція, — сказав Прохоренко. — Проходь!

Вузькі очі корейця ще більше звузилися і стали схожими на дві оглядові щілини в броні, а обличчя, наче у фільмі жахів про перевертнів, раптом перетворилося в застиглу маску — ніздрі розширилися, губи розтислися, з рота вирвалося шипіння, схоже на зміїне. Ноги завмерли трохи ширше плеч, стопи паралельно, коліна зігнуті. Тепер його голова була не вище сонячного сплетіння величезного Прохоренка.

— Ну ти, личино, — Прохоренко зробив до корейця два кроки і штовхнув його кулаком у груди.

Цього штурхана, здавалося, було достатньо, щоб дрібний кореєць вилетів на сходову клітку і шкереберть покотився вниз. Але кулак наче наштовхнувся на кам’яну стіну — кореєць навіть не здригнувся.

— Ах ти… — Прохоренко хотів дістати пістолет. Мав напрочуд швидкі рефлекси. В діставанні пістолета він тренувався півгодини кожного ранку перед сніданком, але за рефлексами корейця стояла тисячорічна практика — в його гени рефлекси почали закладатися ще з часів династії Цін. Як тільки рука Прохоренка відірвалася від грудей корейця, той зробив невловимий порух корпусом, і кисть руки Прохоренка опинилася в нього під пахвою. Ще один непомітний рух, чи це було продовження першого, і ліве передпліччя вдарило Прохоренка в ліктьовий суглоб. Чіткий хрускіт кісток заглушив несамовитий крик, і Прохоренко упав на коліна.

Кореєць засунув руку йому під піджак, дістав пістолет і ніж. Пістолет шпурнув у куток, а ніж підніс до очей і уважно оглянув.

Нахилився над Милкою. Коли випростався, вираз його обличчя не змінився.

— Хто? — тихо запитав він. Навіть у цьому одному слові відчувався акцент. Воно прозвучало, як «хіто».

Прохоренко, упираючись неушкодженою рукою в підлогу, намагався звестися.

— Хто? — удар п’ятою роздробив Прохоренкові кисть, і він з ревом гепнувся на підлогу.

— Хто? — повторив кореєць втретє і наступив Прохоренкові черевиком на горло.

— Він, — корчачись від болю, прохрипів Прохоренко і очима вказав на застиглого біля стіни, білого як аркуш паперу Петрова.

Це був град ударів, навряд чи їх можна було відрізнити один від одного. Петров помер після першого — «скі-сай йоп-чаги» — удару ребром стопи в шию. Але не міг упасти. Лише повільно осідав униз. Кожен удар зупиняв його на мить, і коли він все ж опинився на підлозі, на стіні темніла кривава пляма, що обрисами нагадувала тіло. А саме тіло, здавалось, побувало в авіакатастрофі.

Воно впало лише тоді, коли кореєць повернувся, щоб метнути ніж. До цього часу він «працював» лише ногами, і ніж залишався у нього в руці. Прохоренко, звиваючись, намагався дотягтися до пістолета, і ніж пришпилив його руку до підлоги.

Кореєць опустився на коліна. Жінка, ще кілька годин тому жива і прекрасна, була мертвою. Губи припухли, на обличчі застигло здивування. Кореєць заплакав.

Заскрипіли двері, і на порозі з’явився старшина Борщ. Остовпівши, він вирячився на криваву картину. Його тремтячі руки намагалися намацати кобуру. Кореєць крикнув на нього, і Борщ упав на коліна, прикривши голову руками. Він лежав, уткнувшись обличчям у підлогу, і чекав смерті. Але смерть примушувала себе довго чекати.

Борщ обережно підвів обличчя. Кореєць, наче кам’яний ідол, нерухомо сидів біля тіла. Намагаючись не підіймати голови, як величезна черепаха, Борщ почав виповзати з жахливої квартири. На сходовій клітці він підвівся на ноги і побіг униз. Ніхто не переслідував його. Він добіг до телефонної будки і набрав «02». Викликав наряд, не маючи сил від пережитого жаху, опустився на підлогу будки.

Кореєць просидів так цілу годину і отямився лише від виття міліцейських сирен за вікнами. Коли він визирнув на вулицю, не менше десяти автомобілів стояли біля під’їзду. Фіолетові спалахи заливали вулицю танцюючим синім світлом. Зла посмішка промайнула на губах корейця. Він підняв пістолет і ніж, пістолет засунув за пояс, а ніж встромив у підвіконня. Замкнув двері.

Його не могли взяти до ранку. Як демон, він заявлявся то з-за дверей, то стрибав зі стелі, вбиваючи один за одним спецназівців, що намагались потрапити до квартири. І лише коли з Севастополя прибули військові снайпери і зайняли позиції на горищах навколишніх будинків, міліція увірвалася в квартиру. Кореєць лежав, уткнувшись обличчям у плече жінки і однією рукою стискував її руки. Куля снайпера влучила йому в голову.

Частина четверта

Смерть в океані — звичайна справа

Кінець історії Кощія


Коли поховальний патруль

піде,

І шуліки полетять за ним,

Про мертвих прийде взяти звіт

Мудрих гієн загін.

«Гієни» Редьярд Кіплінг

Розділ 1

Удар був досить сильним і ніхто не втримався на ногах. Але не таким, аби припустити, що рятувальна капсула потрапила під кіль надводного корабля. Мабуть, то була вибухова хвиля від ракетоносця. Підйом припинився. Їх було п’ятеро — капітан-лейтенант Чарлітов і четверо моряків. В очах моряків — чотирьох першорічників, що потрапили на ракетоносець лише шість місяців тому, світився переляк. Жодному з них ще не виповнилося двадцяти, а смерть вже занесла над їхніми головами кістляву п’ятірню. Всі дивилися на офіцера, його рука нервово натискувала кнопку продуття баласту.

Глибиномір показував дванадцять метрів. Чарлітов відкрив нижній люк. В ньому плюскотіла вода. Там, у нижньому відсіку, лежали апарати підводного плавання і балони зі стисненим киснем. «До апаратів не дістатися», — відзначив він. Балони лежали в замкненому, ще й загвинченому законтреними гвинтами рундуку. Човен був суперновим і на ньому передбачили все. Навіть те, щоб моряки, зачинені на півроку в металевому череві, не використовували кисню для добування кайфу.

— Ну що ж. Над головою всього десять метрів — спливемо, — Чарлітов намагався говорити так, щоб голос звучав якомога бадьоріше.

Ситуація була досить тяжкою, але не безнадійною. Подібні вони не раз програвали в учбовому центрі під Севастополем. Тільки б працювала гідросистема. Він повернув потрібного важеля. Люк зі скреготінням прочинився, вода вдарила струменем. Хтось зойкнув.

— Тихо, все йде як слід, — гаркнув він. Так і треба зараз поводитися з ними, щоб не знялася паніка.

Від зміни тиску заклало вуха, наче на злітаючому літаку. Струмінь усе слабшав, поки вода не перестала прибувати зовсім. Гідростатичний тиск зрівнявся з тиском повітря. Шлях був вільний.

Вони спливали один за одним і вилазили на самонадувного, викинутого раніше плота. Всього спливло четверо. Не вистачало радиста — грека Аманатідіса з Сухумі. На розводі вахтовий завжди затинався перед його складним прізвищем.

Вони довго вдивлялися в зелені вируючі хвилі, але так його й не дочекалися. Мабуть, він захлинувся, і хвилі віднесли тіло геть від плота. Чарлітов оглядав океан у бінокль, і однієї миті йому навіть здалося, що побачив тіло в провалі між хвилями. Він швидко протер скельця і довго вдивлявся в те місце, але так нічого і не видивився. Вирішив, що то йому лише здалося. Тіло не могло так швидко зникнути. Хіба щось невідоме миттєво затягло його в глибину…

Діелектрична стрижнева антена була націлена в зеніт і щогодини протягом долі секунд «вистрілювала» кодований сигнал, призначений для радянського військового супутника. Жодна стороння радіостанція не могла перехопити націлений вгору вузький радіопромінь. Друга всенаправлена антена була підключена до передавача, який починав працювати лише при опроміненні радіолокатором військового корабля. Але надії на порятунок майже не було. Пліт був поза зоною дії супутника, яка починалася на триста миль східніше. Дув східний пасат і, незважаючи на спущене вітрило, продовжував відносити пліт на захід. Порятунку не було. Чарлітов один це зрозумів. Моряки, розморені пекучим сонцем, час од часу вставали і оглядали горизонт. Навіть під парусиновим тентом стояла важка задуха. Повітря, вологе і солоне, здавалося, можна було помацати рукою.

Чарлітов лежав, втупившись у високе, майже біле небо, і думав про Штерна. Він завжди заздрив його швидкому просуванню по службі, але справжня причина неприязні була іншою. Тепер, перед лицем смерті, не мало сенсу обманювати себе. Він ревнував. Капітан-лейтенант Чарлітов, у шкільні роки відомий під прізвиськом «Скажений Чарлі», ревнував до капітана першого рангу Штерна його дружину, а свою подругу дитинства Милу. Вони зі Штерном вчилися в одному військовому училищі і навіть дружили. Чорна кішка промайнула між ними, коли Чарлітов запросив Штерна до себе в Ялту, де, почавши в Севастополі, збиралися продовжувати обмивати чергову зірку Штерна.

Милка вже рік була коханкою Чарлітова і робила прозорі натяки з приводу шлюбу. Він, як міг, противився цьому. Лише ідіот міг взяти за дружину ту вертихвістку. Він не був ідіотом. Ні, таки був. Тому що повів Штерна в «Парус» — ресторан, де вони звичайно бували з Милкою. І того вечора все почалося. Міг би підійти до неї, заговорити, і тоді вона не стала б зваблювати Штерна. Та вони напередодні посварилися, і тому він вдавав із себе ображену неприступність.

Чарлітов пам’ятав тьмяне світло ламп, білі скатерки на столах, тиху музику. Помітив, як Штерн звернув на Милку увагу. У нього заблищали очі, немов у Колумба, що вперше побачив американський берег. А далі події розгорталися і зовсім непередбачено — через місяць вона стала Милою Штерн. Його запросили на весілля. Не міг відмовити командиру. Першого дня все було чудово. Вони з Милкою досить добре вдавали незнайомих. Скандал вибухнув другого дня. Чарлітов стояв на балконі і палив. Вийшла Милка і, ставши поряд, попрохала сірники. Була одягнена вже не в біле весільне вбрання, а в облягаючу коротку трикотажну сукню. Кинула на нього насмішкуватий погляд.

Він був п’яним, а вона здалася йому незвичайно звабливою і якось само собою, мабуть, за звичкою, вийшло, що він обійняв Милку за плечі. Вона відсторонилася, прошепотівши: «Ти з глузду з’їхав», і в цей час з кімнати вийшов Штерн зі склянкою в руці. Спохмурнів і сказав Чарлітову, щоб той тримався пристойно. Хотів відштовхнути його руку і вихлюпнув вино, поціливши в обличчя. Звичайно, так сталося ненавмисне, та Чарлітов тоді не думав про це. Вона бачила, і він повинен був чимось відповісти. Він ударив Штерна. Не сильно, більше для вигляду.

Штерн скипів, його вже неможливо було зупинити. Схопив Чарлітова і потягнув до дверей. В кімнаті вони зчепилися. Штерн був дужим, як бик, збив Чарлітова з ніг і той зрозумів, що не має жодного шансу. Сидів на дивані з роз’юшеним носом і погрожував, що все одно уб’є Штерна. З того дня між ними запанувала холодна ненависть. Це мав бути його останній похід на ракетоносці. Він подав рапорт про списання на берег і Штерн його підписав.

Розділ 2

Неприємності почалися наступного ранку. До Чарлітова підійшов матрос Коноваленко і доповів, що гідроакустика Петрова ніде немає. Чарлітов окинув поглядом пліт. Не міг зрозуміти, що трапилося. Хвилі були ледь помітними. Оступився і упав у воду? І не крикнув, не покликав на допомогу? Більше нічого не йшло на думку. Матроси мовчали, втупивши у нього похмурі погляди. Не знав, що сказати. Відвернувся.

Треба їх чимось зайняти. Сказав, що на пошуки, напевне, відряджена ціла ескадра і скоро прийде допомога. Та навряд чи вони не розуміли, що човен був в автономному плаванні і дотримувався режиму радіомовчання.

Наказав з’їсти сухий пайок і приступити до політзанять. Спробував поговорити про експансію імперіалізму і американські плани зоряних війн, та моряки відповідали невлад, ховаючи погляд.

Кінець політзаняттю поклав Коноваленко. Холодно подивився йому в очі і назвав радянську військову техніку взагалі і космічну зокрема «справжнім лайном», мабуть, маючи на увазі мертву зону супутника-шпигуна. Чарлітов зрозумів, що втрачає над ними контроль. Прикрикнув, вилаявся. Потім скомандував:

— Іванов, Коноваленко — спати! Вночі заступите на вахту.

Ближче до вечора побачили в небі літака. Моряки репетували і стрибали, розмахуючи руками. А він не знав, що робити: заборонити їм чи ні? Літак, без сумніву, був військовим і чужинцем. Пройшов стороною, не помітивши плоту. Іронія долі — в глибині душі Чарлітов навіть був задоволений, що їх не помітили.

Вночі стояв цілковитий штиль. Але вранці Чарлітова розбудив Коноваленко і сказав, що о четвертій змінив Іванова, але зараз його немає на борту. О, господи! Чарлітов підскочив, як обпечений. Хай буде проклятий цей океан! Обійшов плота, вже не шукаючи Іванова, а хоч якийсь слід. Нічого. Вилаяв себе за те, що не наказав їм обв’язуватися канатом. Але його не могло змити в штиль! Шум океану тепер здавався йому зловісним. Перисті сіро-чорні хмари опускалися майже до самої води. Здійнявся вітер. Пліт мчав у нікуди, витанцьовуючи жигу на верхівках хвиль.

Чарлітов почав згадувати, чи не чув чогось підозрілого крізь сон. Ні, нічого. Ще раз кинув поглядом навкруги. Помітив, що вода змінила колір з зеленого на синій. Але яке це могло мати відношення до зникнення моряків? Коноваленко сидів, понуро опустивши голову на коліна.

Чарлітов розумів, що повинен щось сказати. Підбадьорити. Та не знайшов потрібних слів. Паличка-виручалочка — наказав з’їсти сухий пайок. Після їжі Коноваленко трохи пожвавішав. Блукав плотом, вдивляючись в океан. А коли стало, як завжди швидко, темніти, раптом закричав:

— Земля!

Чарлітов озирнувся. Ніякої землі не було видно. Лише безкінечні баранці хвиль. Він вдивлявся в океан до болю в очах, але не побачив нічого, крім якихось блискіток біля обрію. Це не було схоже навіть на топові вогні корабля. Скоріше — рання зоря.

Коноваленко знову хрипко і розпачливо заволав:

— Земля-я-я!

Чарлітов кинувся до нього, збираючись пояснити, що то лише відблиски зорі, яка ховається між хвилями. Але остовпів, побачивши, що той дивиться зовсім в інший бік і раптом робить крок до краю плота, збираючись стрибнути у хвилі. Чарлітов кинувся вперед, упав і ледве встиг схопити матроса за ногу. Посадив і спробував заспокоїти, але той не слухав і дивився божевільними очима. На губах пухирилася піна. По щоках текли сльози.

— Там земля, — бурмотів він. — Нас відносить геть!

Чарлітов взяв довгу мотузку і обв’язав матроса за пояс. Той, здається, навіть не помітив цього. Другий кінець прикріпив до щогли. Закінчивши, знову спробував відшукати ті блискітки біля обрію. Але не знайшов. Хмари нагромаджувалися одна на одну і були схожі на велетенські стоси подушок. Вони опускалися все нижче. І нарешті запанував цілковитий морок. На небі не світилося жодної зорі.

Він уклав матроса поряд із собою. Дбайливо вкрив брезентом і вирішив, що сьогодні чатуватиме сам. Пролежав з відкритими очима майже до ранку і, лише коли перші промені пробилися крізь завісу хмар, поринув у важку дрімоту. Крізь сон чув, як підвівся Коноваленко, не звернув на це уваги, адже безсонна ніч була позаду. Та крик жаху вмить підвів його на ноги.

Чарлітов підскочив і зрозумів, що залишився на плоту сам. Коноваленко зник. Він підбіг до краю плоту, опустився на коліна і так, вдивляючись у глибину, рачкував по периметру плота. Натрапив на мотузку. Мотузка майже діставала до води і була перетята чимось гострим, немов ножем. Невже Коноваленко мав ножа?

Зрозуміло, що матрос з’їхав з глузду. Перерізав мотузку і стрибнув в океан. Але раптом Чарлітову сяйнув здогад. Звісно, іншого не може бути. Той безумець зіштовхнув обох моряків в океан! Як він не зміг розрізнити симптомів наростаючого божевілля!

Розділ 3

Наступного дня Чарлітов помітив невеликого кальмара, що обвив щоглу довгими забрудненими чорнильною рідиною щупальцями. Подумав: а що, коли це не збожеволілий матрос, а величезний кальмар переслідує плота? Спливає вночі і затягує людей у воду. Хапає довгим липким щупальцем-канатом за горло, так що жертва не може крикнути, і тягне з плота. Може, навіть присмоктався до днища.

Чарлітов обережно опустив голову в воду. Нічого. Лише ворушаться кілька потворних прилипал. Але, лягаючи спати, він про всяк випадок поклав поряд з собою ножа. А вночі прокинувся від того, що щось холодне обвило ногу. Від такого дотику, відчутого уві сні, зупиняється серце. Але ще гірше, коли, прокинувшись, розумієш, що то не сон. Волаючи, він схопив ножа, полоснув по тому місцю, де відчув дотик, і увімкнув ліхтар. Ні, то був лише морський вугор, що невідомо як вибрався на пліт. Розполосований надвоє, він бився в судомах.

Чарлітов зло зіштовхнув вугра у воду. Серце шалено калатало, по щоках стікав піт. Походив взад-вперед, намагаючись заспокоїтися. Нарешті опанував себе, але сон пропав.

Щоб вгамувати нерви, краще думати про щось приємне. Він сів біля щогли і думав про Милку.

Вона подобалася йому завжди. І не лише йому. Вона взагалі подобалася всім. Пам’ятав її школяркою: стрункою, з розвиненими грудьми і чудовим світлим волоссям. Всі дівчата в школі носили довге волосся, у неї ж була модна зачіска «а ля Мірей Матьє», що вигідно виділяла її з натовпу. Чесно кажучи, він навіть і не мріяв про таку чудову дівчину. Але одного разу, на шкільному вечорі, вона сама підійшла і запропонувала потанцювати. Довірливо притислася, і він мало не здурів від її парфумів і збудження, що охопило його… Того вечора Милка дозволила йому провести себе додому і він навіть наважився, щоправда, дуже незграбно поцілувати її в темряві під’їзду, проте поцілив у підборіддя.

Милка засміялася. Потім вже серйозно сказала:

— Ану, розслабся!

Торкнула наманікюреним пальцем його губи:

— Розтули рота. Та не так, наче збираєшся проковтнути баскетбольного м’яча. А щоб можна було протиснути мізинець. Добре. Заплющ очі.

Він підкорився і відчув, як теплі м’які губи доторкнулися до його губ. Розтулив рота, — так, як навчала вона. Відчув, що маленький язичок ковзнув по його зубах, по піднебінню, а руки поповзли під светра. Від цих дотиків він злетів кудись у піднебесся, а коли знову опустився на землю, відчув свою руку вже в неї під блузкою. Рука вже не підкорялася йому. Вона заповзла під ліфчика і доторкнулася до її грудей.

— Ти що, зовсім здурів? — раптом грубо спитала вона і відсторонилася.

Він був ошелешений цією раптовою зміною її настрою і відчув себе псом, якого господар ні за що викинув за двері.

Ніколи не міг зрозуміти її. Коли розповів про те, що Кощій збирається провчити Буцефала, раптом розревілася, як дитина. А перед цим, коли вони засунули Буцефалу в портфель шматок сухого коров’ячого лайна, сама брала в цьому участь, навіть їздила за ним з Кощієм за місто. А тепер — ридання, по щоках течуть сльози, плечі здригаються. Взяла слово, що після закінчення справи він прийде і розповість їй все, як було.

Він пам’ятав, що тоді вони зустрілися на її квартирі. Милка слухала мовчки. Лише раз перебила в самому кінці і запитала, чи задоволений був Кощій. Ще б пак! Кощій був страшно задоволений. Чарлітов бачив її бліде обличчя. Хотів поцілувати. Тепер уже добре вмів це робити. Не заперечувала, сіла йому на коліна. Пояснила:

— Але це ще не все, Чарлі. Хоч ти і «Скажений», а в таких справах — профан. Треба цілувати шию і плечі, інакше поцілунок не буде справжнім, — вона відкинула голову назад.

Чарлітов цілував їй шию, плечі і навіть дістався до грудей. Готовий був закластися, що в ту хвилину Милка згодна на все, і справа дійде до ліжка. Але зненацька наче щось стало поміж ними — різко підхопилася, застебнула блузку і сказала:

— Іди додому. Хоча ні. Проведеш мене до Шнири. Знаєш, де живе Шнира?

Він домігся від неї свого лише через кілька років. Коли закінчив військово-морське училище і вже рік плавав під командуванням Штерна. Життя підводника дуже складне. Хочеться мати домашній затишок і сім’ю. У нього була дівчина — звичайна дівчина, програмістка з якогось конструкторського бюро. Худорлява, з фігурою підлітка, але все ж дуже мила і добра. Мабуть, була б йому хорошою дружиною. Вони вдвох каталися на човні і зайшли в кафе біля човнярської станції випити по склянці лимонаду.

Милка підійшла до нього і, ляснувши по плечу, засміялась:

— Привіт, Чарлі!

Була вдягнена в білі еластичні брюки в обтяжку і майку на тоненьких бретельках, яка тісно облягала груди, так що можна було навіть розрізнити соски. Він, як завжди, трохи одурів від її вигляду. Наче не палив цілий рік і раптом зробив глибоку затяжку.

— Чи не пізнав?

— Звісно, пізнав, Мило, — поглянув на свою дівчину, та зашарілася під нахабним Милчиним поглядом.

Вони почали навперебій згадувати давніх знайомих, ляскаючи одне одного по плечах і потискуючи руки. І він навіть не помітив, як його дівчина пішла.

Того вечора він вперше переспав з Милкою, і їхній зв’язок протримався до її знайомства зі Штерном.

З задуми Чарлітова вивело плескотіння води поряд з плотом. Він повернув голову і побачив на відстані десяти метрів два палаючих ока. Кілька разів уночі він вже звертав увагу на очі, які стирчали з води. Як правило, очі після удару веслом розсипалися на тисячу світляків — то були скупчення планктонових рачків. Але цього разу очі мали голову — чорну і потворну. Голова повільно наближалася до плоту. Чарлітов стиснув руками весло і відсунувся від краю. Він відчув, як розходяться хвилі від потвори, як вона вткнулася в гумову поверхню.

Пліт здригнувся і затремтів, відповідаючи на кожен рух чорного чудовиська. Втупившись у Чарлітова тупим самовдоволеним поглядом, воно почало штовхати пліт, одночасно нахиляючи його до себе. Чарлітов, остерігаючись, що може зісковзнути просто в пащу чудовиську, випустив весло з рук і вхопився за щоглу.

Розділ 4

Здається, це був його сьомий день в океані. Втім, навряд чи Кощій був у цьому впевнений. На сьомий день в ранковій імлі він побачив тінь. Щось чорне і нереальне темніло біля самого обрію. «Галюцинація», — подумав Кощій. Але коли сонце піднялося вище, він уже виразно побачив чорну кам’яну скелю посеред океану. Допливши до неї, він неодмінно побачить зелену смужку берега.

Наче божевільний, Кощій схопив весло і почав гребти до скелі. Він гріб увесь день. Але до вечора його надії змінилися розчаруванням. Тепер він чітко побачив, що це була не скеля. То був великий чорний пліт. На плоту — ні душі. За кам’яну вершину він прийняв вітрило, що полоскалося вітром.

Кощій не здивувався цьому плоту. За останні дні він бачив у океані чимало сміття: автомобільну камеру, уламки шлюпки, стару шафу…

Пліт був великим, хвилі не заливали його. Кощій перебрався на нього і впав у знемозі.

Це був перший день, коли у нього з’явилася їжа. Щось мокре і холодне впало поряд. Скочивши на ноги, він побачив рибу. Летюча риба. На плоту він знайшов ще кілька рибин. Зубами Кощій обідрав луску і з’їв їх.

Пліт був досить великим і сухим. Бризки не долітали сюди і він вперше за весь час обсох.

Кощій озирнувся: плотик хитався в п’ятистах метрах на захід. Але він тієї ж хвилини забув про це, тому, що побачив на борту великого плота клеймо «ВМФ» і синьо-білий прапор з серпом і молотом.

Кощій довго сидів, дивлячись на це клеймо. Але так нічого і не зміг збагнути, крім того, що, мабуть, цього плота змило з якогось військового корабля. Він вирішив ретельно обстежити пліт.

Поруч із щоглою в заглибленні лежав великий брезентовий згорток. Кощій підійшов і відігнув край брезенту — в згорток було замотано труп. Він відкинув брезент. Замотана в синьо-білий прапор, лежала людина. Прапор був забруднений чорною засохлою кров’ю. Обличчя — спотворене жахливою раною, так що годі було розрізнити риси. Трупа ще не торкнувся розклад. Губи людини були синього кольору, одна вціліла щока — абсолютно біла. Може, людина померла навіть день чи два тому.

Кощій став на коліна і двома пальцями доторкнувся мерцеві до щоки. Щока була теплою! Очікуючи мертвого холоду, Кощій відсмикнув пальці назад. «Мабуть, нагріло сонце», — встиг подумати він, але повіки мерця затремтіли, і Кощій зустрівся з його туманним поглядом.

— Це ти? — ледь чутно прошепотіла людина.

Кощію довелося нахилитися до самого обличчя, щоб розчути слова.

— Може, я марю… Звідки ти тут? Але все одно. Я помираю… Всі загинули, — він захрипів. — Не спи вночі… (хрип). Це справжній диявол (хрип). Не спи. Викинь мене… За борт… Але замотай у брезент… Добре загорни. Не спи… вночі. Інакше смерть… — його очі оскліли.

Щось знайоме видалося Кощію в інтонаціях моряка. Він довго напружував пам’ять, але так і не згадав, де раніше чув той голос.

Кощій замотав тіло в кілька шарів брезенту, зв’язав кінці і опустив у воду. Згорток, повільно обертаючись навкруг осі, темною плямою опускався в глибину. Пляма ставала все більш розпливчатою, поки зовсім не зникла з очей.

Швидко опускалася ніч. Переходи від дня до ночі тут відбувалися дуже швидко. Кощій ніяк не міг звикнути до того, що не минає і п’яти хвилин, як все огортає суцільний морок. Він згадав: «Не спи вночі, інакше смерть. То справжній диявол». І тут, вперше за весь час, доки він був на плоту, його охопив страх. Якісь невідомі істоти пропливали під плотом, а може, навіть переслідували його. І до дна було, мабуть, кілька кілометрів. Кожним нервом він відчував якусь невідому небезпеку.

Кощій сів спиною до щогли і приготувався пильнувати. Через якийсь час він помітив, що океан фосфоресціює. Крім того, в глибині з’явилося кілька куль, що світилися. Вони здавалися то круглими, то овальними. Що це: гігантські скати чи скупчення планктону?

Місяць, покритий імлою, лише час від часу визирав у розривах хмар. Повітря було насичене вологою. Десь вже за північ його увагу привернув плескіт води. Кощій встав і побачив, що якийсь предмет з’явився над поверхнею води і помчав до плоту. Він пройшов метрів за десять збоку. Місяць на мить з’явився з-за хмар, і Кощію здалося, що це брезентовий згорток з мерцем, висунувшись з води до половини, мчить по хвилях. Йому навіть здалося, що коли предмет вже віддалявся, брезент розгорнувся, і він розрізнив біле спотворене обличчя. Припущення було настільки неймовірним, що Кощій одразу ж відкинув його. Цього не могло бути. Отже, це і є ті галюцинації, про які говорив моряк?

Розділ 5

Кощій отямився від відчуття холоду. Ноги були в воді. Холодна ранкова вода, набравшись у черевики, розбудила його. Тіло повільно ковзало з плота у воду. Він уперся руками в гумову поверхню і спробував підтягнутися. На мить йому це вдалося. Але за секунду сила, що тягнула в глибину, потроїлася. Жах, від якого зупиняється серце, охопив Кощія. Якась диявольська сила тягнула його в безодню. Що це? Заберіть це від мене! Майнула думка про диявольського спрута. Він схопився за мотузку від вітрила. Мотузка натягнулася і, залишивши на руці опік, вислизнула з рук. Він спробував скрикнути, але голос пропав, із горла вирвався лише хрип. Його тіло було вже по пояс у воді і продовжувало опускатися в океан. Втрачаючи свідомість, Кощій спробував ухопитися за мокру гладеньку гуму. Це було майже те ж, що хапатися за поверхню скла. Інстинктивно він ударив ногою в місце, де, як йому здавалося, було те, що тягнуло вниз. Нога поцілила в щось тверде. Це щось внизу зробило ривок і зісмикнуло його з плота. Рука ковзнула по мокрій гумі, видавши огидний звук. Звук був гучним і різким, і Кощій відразу ж відчув, що нога вільна. Він прийшов до тями, занурившись з головою в воду. Руками тримався за край плота. Поворушив ногою. Нічого більше не тримало її. Підтягнувся на руках і виліз на пліт. Обдивився ногу. На черевику не було підошви — тільки верхня частина зі шнурком. Там, де підошва повинна була з’єднуватися зі шкірою, стирчали мокрі нитки. Пліт хитнувся, почувся плескіт води. Кощій підняв голову і завмер. Поряд з плотом з’явилася величезна, коричнева з жовтими очима голова риби-молота. Голова з шумом опустилася в воду, і зграйка смугастих рибок-лоцманів метнулася в різні боки.

Риба-молот пірнула під пліт, причому, коли голова з’явилася з другого боку, хвостовий плавець ще навіть не занурився. Досить було їй вигнути спину, і пліт би перекинувся. Хвостовий плавець швидко наближався до плота, і Кощію здалося, що він, гострий і шерехатий, зараз розріже пліт надвоє. Але плавець зник під водою, ледь черкнувши по борту. Пропливши на метровій глибині біля двадцяти метрів на крейсерській швидкості, риба-молот перекинулася на спину і майже миттєво розвернулася на сто вісімдесят градусів. Мабуть, причиною такої диявольської маневреності служила плеската голова, що чимось нагадувала кермо. Піднятий величезним тілом бурун поставив плота майже вертикально. Кощій упав, хапаючись за щоглу, і знову зустрівся очима з холодним флегматичним поглядом. У цих миттєвих переходах від руху до повної нерухомості було щось диявольське. Вдаривши хвостом по воді і ще раз трохи не перекинувши пліт, риба пішла в глибину. Мить Кощій бачив у каламутній воді її зникаюче з неймовірною швидкістю, схоже на штангенциркуль, тіло.

Сходило сонце. Кощій сидів у заціпенінні. Ніяких шансів у боротьбі проти броньованого монстра в нього не було. Залишалося одне. Спробувати протриматися як можна довше… Але чи є в цьому сенс? Його привів до тями болючий ляпас по щоці. Летюча риба, вдаривши по обличчю, впала на пліт і забилася, намагаючись злетіти.

Тепер він знав, що повинен боятися риби-молота, знав і те, що вона припливе вночі. Ліг на середину плота, підібгав ноги під себе і проспав до вечора. Коли звечоріло, він взяв у руки весло і сів, прихилившись спиною до щогли. Весло було якою-неякою, а все-таки зброєю.

Риба припливла тільки перед ранком. Було темно, але Кощій чув, як вона нишпорить навкруг плота. Іноді вона підпливала так близько, що величезний хвостовий плавець закривав зорі на обрії. Кощій намагався не ворушитися, сподіваючись, що відсутність руху змусить рибу піти. Нарешті вона випірнула зовсім поряд, ткнулася писком у пліт і кілька хвилин штовхала його носом, наче м’яч. Кожен поштовх валив Кощія на пліт і він подумав, що коли вона зараз відкриє пащу, то зразу ж проштрикне гуму одним зі своїх гострих трикутних зубів. Кощій спробував злякати рибу криком, але вона не звернула на це найменшої уваги. Бити веслом, згадавши вчорашню купіль, Кощій не наважився. Він натиснув долонею на мокру гуму і з силою провів. Гума видала бридкий, неприємний звук, що різав слух. Риба-молот пірнула в глибину і зникла.

Кощій трохи оговтався — у нього з’явилася зброя проти риби. Вона боїться різких звуків. Якийсь час він не бачив рибу-молота і не чув плескоту розтинаючих воду плавців. Він підвівся, намагаючись роздивитися її, і тієї ж миті був збитий з ніг великою сріблястою рибою, що вистрибнула на пліт. Він підвівся на ноги, але був збитий з ніг вдруге — за сріблястою рибою на пліт кинулася риба-молот. Перша рятувалася від погоні, друга — переслідувала здобич. Пліт здибився, наче баский кінь. Кощій відчув, що падає. Поряд пролунав хрускіт сталевих щелеп.

Коли він випірнув, пліт уже похитувався метрів за двадцять. Ще ніколи в житті Кощій не плавав так швидко. Він не пам’ятав, як опинився на плоту. Все сталося так, що він не встиг навіть ні про що подумати. Серце вискакувало з грудей, Кощій не міг дихати. Все тіло боліло. Удар риби зчесав йому шкіру на грудях. Луска в неї була наче з металу. Рана кровоточила. Кощій торкнувся обличчя — щока сіпалася. Руки тремтіли. Тремтіння в руках швидко припинилося, але залишилося відчуття приреченості. Риба буде припливати ще і ще, доки не одержить своє.

Розділ 6

Дві безсонні ночі зовсім вимотали Кощія. Риба-молот не з’являлася. І, як назло, на пліт не впало жодної летючої риби, хоч їх сріблясті зграйки то тут, то там з’являлися над водою. Він спробував спіймати хоч якусь рибу руками. Біля плоту її кишіла незліченна кількість, але кожного разу риба, відчуваючи себе у своїй стихії, вислизала між пальцями.

Це заняття відняло в Кощія весь день. Зрештою, йому вдалося оглушити півметрову рибину, але, на жаль, вона була в неймовірно твердій лусці. Кощій спробував здирати луску руками, та вона мала такі гострі краї, що через півгодини його руки були порізані, наче об скло, і кров, змішуючись з кров’ю риби, стікала в воду. Кощій раптом злякався, що запах крові може привабити рибу-молота. Але, мабуть, запах крові дуже повільно розповсюджувався у воді. Риби не було, і він нарешті дістався до м’яса. М’ясо виявилося холодним і жорстким. Але Кощій все одно жував його, поки не заболіли щелепи.

Після кількох шматків голод і спрага відпустили його. Кощій приліг і поклав залишки риби поряд. Задрімав. Здається, йому навіть приснився сон. Прокинувся від пекучого болю в стегні. На стегні, через розірвані штани, було помітно величезне садно, що кровоточило. Він підскочив і побачив, що риба-молот несе в пащі залишки його здобичі разом зі шматком тканини. Кощій вибухнув найбруднішими прокльонами, які тільки знав. Будь риба-молот поряд, він кинувся б на неї з веслом. Але те, що він раптом побачив поруч з плотом, остудило його запал і примусило забути про біль. Поряд плив великий зелений лист, схожий на лист папороті. Кощій виловив його. Теплий зелений лист тремтів у його руці. Цей лист міг означати лише одне — що десь за обрієм була земля, але вечір наблизив лінію обрію, а потім зовсім оповив усе непроникним мороком. Темрява загострює слух — тепер до звичного плескоту хвиль додавався якийсь дивний шум. Пліт ледь помітно тремтів, наче мчав бурхливою річкою. «Це може бути тільки течія», — подумав Кощій. Океан світився, наче під плотом була не вода, а шар діамантів. Кощій зачерпнув рукою виблискуючі діаманти. Але, коли вода витекла крізь пальці, в руці залишилася пригорща смердючого планктону. Кощій шпурнув планктон в темряву. Здавалося, він не зможе чекати більше жодної хвилини. Він метався по плоту. Бурмотів прокльони. Зійшов місяць, але, весь час ховаючись у хмарах, він освітлював океан лише навколо плота. Кощій інстинктивно позирав на годинника, та зразу ж згадував, що той зупинився ще після першого купання. А десь опівночі трапилося те, що зовсім вивело його з рівноваги — над головою скрикнув птах. Кощій заметався по плоту, до болю в очах вдивляючись у темряву. Місяць зовсім зник за хмарами і здавалося, що пліт лине у суцільній темряві.

На протязі всього часу, доки він був на плоту, Кощій не бачив жодного птаха.

Під ранок, зовсім знесилівши, Кощій задрімав, присівши навпочіпки, спиною прихилившись до щогли. Але, лише сонячний промінь упав на обличчя, він підскочив, як ужалений. Над головою літали зграї чайок, пікіруючи в океан і злітаючи вже з рибою в дзьобах. А там, де океан повинен був у вигляді зеленої імли переходити в небо, темніла земля. Можна було навіть розрізнити верхівки кокосових пальм. За прибережною смугою зелені здіймалися коричневі скелі.

Кощій оцінив відстань — до берега було не більше ніж півтора кілометра. І раптом з жахом зрозумів, що пліт пройде повз острів. Він опустив вітрило, але скоро впевнився, що це не допомогло і сильна течія зносить пліт — земля не наближається, а віддаляється. Кощій був у відчаї. Він уже не думав про те, що робить. Озирнувся — риби-молота ніде не було видно. Стягнув черевики, відштовхнувся від плота і стрибнув у воду. Зразу після того, як він опинився у воді, земля зникла з очей і довелося пливти навмання. Він плив і плив, але землі все не було. Кощій озирнувся — пліт ледь помітною плямою колихався десь біля самого обрію. Відступати було пізно, і він плив, намагаючись не загубити напрям. Через півгодини, піднявши голову, він побачив золотисті, освітлені сонцем верхівки пальм. До берега було метрів п’ятсот. І ще він побачив величезний чорний плавець з білим буруном, що наближався збоку. Жах охопив Кощія. Плавець мчав з великою швидкістю. Метрів за сорок риба пірнула. Кощій опустив голову в воду і побачив чорну тінь, що наближалася ззаду і знизу. Відчуваючи, що риба зараз схопить його за ноги, він інстинктивно ліг на воду. Риба пройшла під ним. Він відчув, як знизу вдарила хвиля від її великого тіла. Кощій поплив, весь час озираючись і опускаючи голову в воду. Чорна тінь промайнула тепер з другого боку, і над поверхнею з’явилася відразлива чорна морда. Здавалося, на ній завмер вираз здивування від такої дивної поведінки жертви. Тепер вона повільно пливла по спіралі, що весь час звужувалася. Кощій завмер, намагаючись не робити різких рухів. Риба підпливала все ближче. Вже було видно, як хлюпоче вода в її відкритій пащі з білими трикутниками зубів. У Кощія промайнула думка, що все, що відбувається, нагадує нереальну сцену з дешевого фільму жахів. Риба перекинулася черевом догори. Коли до неї залишилося не більше метра, Кощій крикнув і з усієї сили вдарив ногами в тупе коричневе рило. І відчув, як стальні лещата стискають його ноги. Відразлива морда випірнула з другого боку. З пащі стирчало шмаття скривавленої тканини. Кощій побачив пачку доларових банкнот, що спливла біля обличчя. Мабуть, вона вивалилася з нагрудної кишені. Він схопив її і жбурнув у розкриту пащу. Не влучив, але риба пірнула за поринаючою пачкою в глибину. Кощій побачив, що навколо нього розпливається кривава пляма. Болю він не відчув. Берег був зовсім поряд…

Післямова

1990-й рік став роком народження одного з найкривавіших диктаторських режимів. Диктатура народилася в Південній півкулі в королівстві C., що разташувалося на Акулячому архіпелазі в Тіморському морі, коли в один з холодних липневих днів (в С. в липні зима і середня температура — плюс двадцять за Цельсієм) там спалахнув військовий путч.

На чолі путчу була перша дружина короля — Мехрад та його перший візир Салех. Армійські частини під командуванням Салеха увійшли в столицю.

Група спеціального призначення висадила в повітря вузол зв’язку королівського палацу, танки розтягли дротяні загорожі та барикади, зведені навколо палацу королівською гвардією.

Гвардійці протрималися кілька годин — розбещені безтурботним життям та пияцтвом, вони не бажали помирати за короля. Після залпу з танкових гармат гвардійці капітулювали. Солдати витягли монарха, що помирав від страху, на площу перед палацом і розстріляли. Всю ніч його спотворений труп пролежав перед палацом, а вранці самі гвардійці під солдатським конвоєм кинули труп акулам.

Наступного дня після початку путчу про підтримку нового режиму заявив Радянський Союз, але після того, як була розстріляна обслуга, що знаходилася на станції радіотехнічної розвідки, що стежила за пересуванням американських військових кораблів, спробував відмежуватися від своєї заяви. Втім, було вже пізно, бо кілька радянських сателітів наслідували приклад господаря і таким чином С. одержало міжнародне визнання.

Після знищення радянської радіотехнічної станції С. відразу ж визнали Чилі, Аргентина, Філіпіни, а королеву Мехрад запросив відвідати Сполучені Штати президент Джордж Буш.

У Вашингтоні Мехрад прийняли з найвищими почестями. Вона виглядала надзвичайно ефектно, і справила на Буша неповторне враження. В той же час в США якраз розгортався грандіозний скандал, пов’язаний зі скандальним інтерв’ю колишньої коханки Буша газеті «Сан». Рейтинг президента різко упав. Держава, де сімейні цінності стоять на першому місці, відмовила Казанові-Джорджу у довірі. І тому радники президента рекомендували йому триматися з Мехрад дуже обережно.

Незважаючи на те, що королівська делегація відбула через день, ходили плітки, що Мехрад залишилася у Білому домі ще мінімум на тиждень. Приводом для пліток стало те, що на протязі тижня були відмінені всі офіційні заходи, і тільки через п’ять днів прес-секретар президента повідомив, що у президента грип. За цей тиждень з приймальні Білого дому зник безцінний сервіз, що належав ще Джорджу Вашингтону. Злі язики стверджували, що, почувши про захоплення Буша Мехрад, його дружина Барбара у запалі розбила сервіз до останньої чашки. Але це могли бути й домисли. Реальність же була такою, що через півроку США визнали новий монархічний режим на Акулячому архіпелазі.

Радянський Союз до того часу вже розпався й перетворився на аморфне утворення з кількох держав, думка яких вже нікого не цікавила.

* * *

Мехрад відзначала визнання своєї держави у дуже вузькому колі. А точніше — на самоті. І хоч Мехрад вже давно була незадоволена у минулому візирем, а нині міністром оборони Салехом і розмірковувала, чи не згодувати його акулам, зараз вона навіть зраділа його появі.

Низько вклонившись, він припав до руки королеви. Від королеви тхнуло спиртним, а її красиві руки пахли тютюном.

Схід ніколи не схвалював вживання спиртного, а тим більше — міцного спиртного. Але королева Мехрад вживала виключно горілку. Челядь закривала на це очі, бо будь-який натяк міг коштувати сміливцю голови. Салех невидячим поглядом ковзнув по майже порожній пляшці горілки «Смірнофф»:

— Я не насмілився б потурбувати Вашу величність даремно. Тільки надзвичайні обставини…

— Коротше… — незадоволено обірвала його Мехрад. Менше за все їй хотілося зараз говорити про справи.

— Я коротко. Якщо ви пам’ятаєте, під час правління вашого чоловіка західні журналісти почували себе тут, як господарі. Два роки тому на березі було знайдено тіло чоловіка у формі радянських BMC. Ноги його були відкушені, ймовірно, у результаті нападу великої акули — акули-мако або риби-молота. В кишенях не було ніяких документів. Тільки ось це, — Салех дістав з папки зіпсоване водою і часом фото. На фотографії було зображення привабливої дівчини віком 20–24 років.

Мехрад взяла картку. Покрутила її в руках, перевернула — на звороті стояла тільки дата «1975 рік». Кинула на стіл, налила у кришталеву чарку залишки рідини з пляшки.

— Особу людини, яка загинула, так і не встановлено. Ходять чутки, що в цьому районі зазнав аварії суперсучасний підводний човен Рад — так звана «Акула».

Чарка зупинилася на півдорозі. Мехрад поставила її на стіл і знову потяглася за знімком. Салеху здалося, що по її щоках розливається блідість, а рука зі знімком ледь помітно тремтить.

— Якісь особливі прикмети в моряка були? — тихо запитала вона.

— Тільки татуювання на руці у вигляді серця, проткнутого стрілою, та літери «А».

— Ти казав щось про журналістів.

— Так, вони працювали досить нахабно, поки Ваша величність не викинула їх геть за неправильне висвітлення внутрішньої політики режиму, і роздзвонили про знайденого моряка на весь світ. Це було два роки тому. А вчора на острові з’явилася жінка, — Салех простягнув королеві декілька знімків. На них була дівчина, дуже схожа на ту, яка була на зіпсованому водою знімку. Тільки, можливо, на кілька років молодша.

— Хто вона? — запитала Мерхад.

— За документами — бельгійська громадянка Жаклін О’Тул. Дочка відомого бельгійського бізнесмена. Але, як відповів на мій запит наш консул у Бельгії, це не його рідна донька. Його рідна донька загинула, а цю було взято на виховання після візиту до Радянського Союзу, а потім бельгієць вдочерив її. Інформації про неї дуже мало, а та, що є, — дивна і суперечлива.

— Що їй було потрібно?

— Вона розпитувала про того моряка і їй показали його могилу на березі. Вона довго плакала там. А потім заплатила туземцям двісті доларів і вони поставили на могилі величезний камінь — гранітний валун. На камені вибили напис. Напис на одній із слов’янських мов. Жодного сумніву, що дівчина — шпигунка. Я наказав її схопити і хочу завтра відправити на Суаф…

— Тій, що на знімку, зараз має бути набагато більше… — підсвідомо Мехрад відчувала симпатію до цієї дівчини-шпигунки, котра, можливо, пройшла крізь усе те, що і вона. Можливо, вчилася в тій же школі, можливо, жила у тій же кімнаті і їла за тим же столом. Її також знімали відеокамери у ліжку з курсантами…

— Може бути, пластична операція. Це шпигунка, я впевнений. Вона не бельгійка, в неї слов’янський акцент…

— Пластична операція… Шпигунка… — наче уві сні пробурмотіла Мехрад.

— Я впевнений, вона — шпигунка, вона має потрапити на Суаф і там заговорити. Вона заговорить. Я не сумніваюся…

— Шпигунка, що перенесла пластичну операцію… І той моряк із суперсучасного підводного ракетоносця, що загинув тут неподалік… Адже такий ракетоносець був збудований всього один, — Мехрад наче прокинулася. — Це був той самий ракетоносець, так? Салех, ти розумієш, про що я?

Салех розумів. Він пам’ятав і те, що запропонував тоді близькість майбутній королеві і не раз проклинав себе за це.

— Салеху, акула Курсі, улюблена акула принцеси Мехрад, ще припливає до затоки?

— Так, Ваша Величність.

— Вона голодна, вона давно вже не ласувала нічим… А як ти гадаєш, Салеху, ти їй будеш до смаку?

Салех зблід і впав на коліна. Він проклинав настрій королеви, що змінювався так швидко і примхливо, як океан взимку. Мехрад була швидкою на розправу.

Вона одним духом випила все, що залишилося в чарці і кинулася ниць на велике ліжко, яке стояло у центрі кімнати.

Салех маленькими кроками тихо відходив до дверей.

— Облиш її. Посади на перший літак, що відлітає до Європи. І забирайся геть…

Салехові не потрібно було повторювати двічі.

Увечері королівський кортеж з десяти лімузинів зупинився там, де шлях закінчувався — біля пустельного пляжу. Мехрад у супроводі п’ятьох охоронців підійшла до каменя на березі. Від могили вже майже нічого не залишилося — тільки ледь помітний пагорб, який заріс травою. На могилі стояв величезний камінь із свіжим написом. Мехрад опустилася на коліна і доторкнулася рукою до шерехатої поверхні. Вона швидко холонула під руками, наче життя залишало цього відполірованого хвилями за мільйони років велетня. Сонце швидко сідало в океан і у світлі криваво-червоного заходу швидко темніли і зникали грані щойно вирубаних літер. На камені було вибито: «Кощій»…


1991 р.


Чорна акула в червоній воді

Монстр

Роман


«Сотні тисяч років тому два близькі види вищих приматів намагалися витіснити один одного. Спершу неандертальці, краще сапієнсів пристосовані до холоду, брали гору в Євразії при кожному новому наближенні льодовиків. Теплолюбні, розпещені сапієнси відступали на південь. Але з кожним новим потеплінням поверталися на штурм північних широт з удосконаленою кам’яною зброєю і новими засобами боротьби з холодом (одяг, юрти з хутра тварин). Що ж до неандертальців, то вони відступали туди, де велика дичина зустрічалася все рідше, що робило їх кам’яну зброю все непотрібнішою. Так це плем’я прийшло до занепаду спершу з технічного боку, а потім і в усіх інших відношеннях. Якась частина неандертальців розсіялася окремими парами і повернулася до тваринного способу існування, аж до поринання в довгий зимовий сон. Вони знайшли для себе екологічну нішу в найбезлюдніших і важкодосяжних регіонах планети, виробили неймовірну здатність пристосовуватися до найсуворіших кліматичних умов і, що найдивовижніше, здатність залишатися практично невидимими. Останній випадок зустрічі людей з неандертальцем, що мав розголос, стався в 1973 році на Памірі.

Відомий американський дослідник-зоолог Джон Фрезер стверджував, що були випадки згвалтування жінок неандертальцями і що жінки, як правило, гинули від одержаних ними фізичних травм. Втім, він приводить поодинокий випадок, що трапився в 1947 році на Алясці, коли згвалтована неандертальцем жінка вижила і навіть народила дитину. Дитина була розумово неповноцінною і померла у віці 5 років від туберкульозу.»


«Снігова людина або сучасний неандерталець» Джеймс Сандерсон

Пролог

Ця історія трапилася напередодні серії військових конфліктів, що охопили Середню Азію на межі дев’яностих років і, мабуть, тому не одержала широкого розголосу. А почалася вона з того, що Аршабад — невелике містечко у передгір’ях Великого Паміру — охопила епідемія зникнень жінок. Жінки зникали майже щодня. Коли число зникнень перевищило другий десяток, у містечку знялася паніка. Було розкуплено квитки на всі напрямки, поїзди бралися штурмом.

Після кількох нещасних випадків на рейках залізничний вокзал оточили озброєними міліцейськими кордонами. У відповідь натовп перекинув «Волгу» начальника міліції, який, стріляючи з пістолета в повітря, мусив рятуватися втечею. Ситуація більше не контролювалася місцевою владою, і телеграмою терміново був викликаний провідний спеціаліст у галузі сексуальних злочинів — радник юстиції, слідчий з особливо важливих справ Хронопуло, відомий викриттям мінського «Джека Потрошителя».

Відразу після свого прибуття Хронопуло заявив, що, на його думку, якісь специфічні природні умови викликали рецидив у сексуального маніяка. Та ніяких природних катаклізмів того літа зафіксовано не було, якщо не рахувати незвичайного нашестя на містечко метеликів, що, втім, траплялося і в інші роки. Метелики сиділи на балконах, дахах, чіплялися за одяг, плуталися у волоссі, але, на думку Хронопуло, до зникнення жінок відношення не мали.

Хронопуло пішов шляхом, що, як правило, швидко приводив до успіху — увів до комп’ютера координати місць, де зниклих жінок бачили останнього разу. На запитання про регіон ймовірного нового зникнення ком п’ютер намалював карту з неправильним овалом. Окреслений район припадав на безлюдний гірський кряж, оточений ущелиною 700-метрової глибини. Після цього комп’ютер зупинив принтер, написав на екрані «error» (помилка) і вимкнувся.

Не відпочиваючи ні вдень, ні вночі, разом з експертами Хронопуло обстежив містечко та околиці. Результат був нульовим. І коли протягом тижня, не залишивши жодного сліду, щезли ще дві дівчини — молоденька вчителька фізвиховання зникла під час звичайної ранкової пробіжки, а учениця торговельного училища не повернулася додому після занять у другу зміну, Хронопуло зрозумів, що потрапив у глухий кут.

Ще тиждень зі своїми людьми Хронопуло вдень і вночі обстежував міські околиці. І знову нічого. Увесь цей тиждень він майже не спав і врешті-решт зліг з нервовим шоком. Приходячи до тями, він підходив до вікна і до болю в очах вдивлявся у мовчазні, виблискуючі під сонячним промінням верхівки гір, а потім сідав за стіл і діставав роздруковку комп’ютера з окресленим овалом. Він був безсилим щось зробити, бо, як і комп’ютер, не мав повної інформації. Гірський кряж не був безлюдним. За ущелиною, якраз у центрі намальованого комп’ютером овалу, знаходилася метеорологічна станція другого розряду і обслуговували її три дівчини-метеорологи. І ще Хронопуло не знав про те, що початок цього злочину було покладено дуже давно, ще в 1953 році.

Частина перша

Народження монстра. 1953 рік

Ельвіра боялася думати про те, що могло статися, але дійсність виявилася навіть жахливішою, ніж її побоювання. Жах оселився в Ельвіриному мозкові ще восени. Точніше, того незвичайно спекотного листопада, коли ліс на схилах гір, наче від хвороби, водночас вкрився сухим мертвим листям.

Тієї осені у них з батьком не залишилося майже нічого з одягу. Все перетворилося на лахміття. Ельвіру голизна не бентежила. Вони пішли від людей, коли Ельвіра була зовсім маленькою дівчинкою, і умовності цивілізованого світу ще не встигли зачепити її свідомості. Інша справа — батько. Втім, напевне, вони змогли б переступити й через умовності, якби не Чорний чоловік. Вони помітили, вірніше, почули, що Чорний бродить неподалік, завдяки товстому шару сухого листя, що вкрив землю, і кожен крок став супроводжуватися гучним шурхотінням та тріском.

Батько кілька разів стріляв у темну постать між деревами, але не влучив. Потім, коли у них залишилося всього кілька набоїв, наче відчувши це, Чорний почав підходити ближче. Величезний, оброслий шерстю, з довгими, до колін, руками, він завжди з’являвся під час бурі або дощу, частіше всього вночі, розхитував паркан і час від часу скрикував протяжно і глухо. І коли Чорний з першим снігом зник у пошуках зимового лігва, батько зібрався на Станцію.

Ельвіра намагалася відмовити його, але батько похмуро подивився на неї і сказав:

— Одягнися, я ж просив тебе не ходити в такому вигляді.

Ельвіра поралася з глиняним горщиком біля печі. У горщику домлівав грибний суп. На Ельвірі був лише шмат тканини, пов’язаний навколо стегон. Їй ледь виповнилося вісімнадцять, але вона вже була повністю сформованою жінкою. У неї була чудова статура. Високі груди, грива рудого волосся до пояса. Стрункі ноги, круті стегна. Так, їх тут ніхто не міг бачити. Але була причина, через яку батько волів, аби Ельвіра ходила одягненою. І причина та була занадто серйозною, аби не зважати на неї.

Не звертаючи уваги на слова батька, Ельвіра чаклувала над горщиком.

— Ельвіро!

Ельвіра невдоволено наморщила носа, пішла у куток, розв’язала шматок тканини, шпурнула його на лаву і натягнула на себе сукню. Латану-перелатану. Років два тому батько приніс її зі Станції.

— Я просив тебе не ходити у такому вигляді, а головне, не виходити так надвір.

— Чому? — запитала вона.

— Правила пристойності вимагають цього. Але то не головне. Є ще одна причина.

Причина Ельвіру мало цікавила. Більше за все їй не хотілося залишатися вдома самій.

— Може, залишишся?

— Неможливо, — відповів він. І, наче переконуючи себе самого, додав: — Ніяк неможливо.

Ельвіра підійшла і обняла його за плечі.

— Чому?

— Як ти думаєш, що тут потрібно Чорному? — відповів батько запитанням на запитання.

Ельвіра стенула плечима. Звідки їй знати?

— Я зустрічав Чорного і раніше. Його кубло знаходиться десь у гірських печерах. Тоді він був із самицею. А зараз — сам. Мені здається, що Чорному потрібна подруга. А єдина жінка поблизу від лігвиська Чорного — це ти. Тут нічого не вдієш. Потрібно його вбити. А в нас залишилося два набої. До весни Чорний не повернеться. За набоями треба йти на Станцію. Та й кілька метрів тканини не завадило б виміняти на хутро.

Зі свого раннього дитинства Ельвіра пам’ятала лише Вагон та Станцію. Світ ділився в її свідомості на дві частини. В першій — ліс, батько, Чорний, а в другій — Вагон та Станція. Причому не просто вагон та станція, а саме Вагон та Станція з великої букви.

Вагон нагадував наглухо закупорену консервну бляшанку. Через заляпані брудом загратовані вікна майже не пробивалося світло. Такі ж грати ділили Вагон навпіл. У одній половині їхала охорона, у другій — знаходилось купе для арештованих. Купе також мало грати. Віконця у купе були крихітними і, якщо залізти на верхню полицю і притиснутися обличчям до товстого скла, можна було навіть розрізнити дерева, траву або річку. В купе їх було дванадцять. Але з усіх Ельвіра пам’ятала лише батька, навіть матір вона не могла згадати. Вагон їхав довго. Щонайменше місяць, з безліччю зупинок. Їх годували вареною зморщеною картоплею та сухарями. Солдат у зеленій формі з зіркою на пілотці приносив усе це в плетеному кошику і вивалював на підлогу. Їжі було мало і всі кидалися хапати її, утворюючи «кучу малу». Солдати за гратами реготали. Те, що діставалося батькові чи матері, вони віддавали їй. Раз на день конвоїри приносили цеберку з каламутною водою і прикованим до неї цепом залізним кухлем. Вода страшенно тхнула і говорили, що конвоїри черпають її з паровозного котла. А потім була Станція.

Вона пам’ятала сплетіння блискучих металевих ниток-рейок за загратованими віконцями, смердючий дим і свистки паровозів. На відкритих платформах — загорнуті брезентом танки з довгими гарматами-хоботами. Вартові з гвинтівками обабіч ешелону. Потім — вибухи, полум’я. Невидима гігантська рука підняла і, кинувши набік, розколола вагон надвоє, наче грецький горіх. Люди з ешелону бігли врізнобіч, а кулеметні черги вартових кидали їх на землю.

Батько, притискуючи Ельвіру до грудей, біг до лісу. На Станції вони загубили матір. Тоді Ельвіра не розуміла, чому в них стріляють. Пізніше батько їй пояснив, що вони — «німецькі спеціалісти», і що з їх батьківщиною йде війна.

Багато днів вони з батьком йшли вглиб лісу. І там, де ліс переходив у схили гір, батько викопав землянку. У цій землянці вони прожили дванадцять років. Та тепер Ельвіра залишилася сама. Батько більше не прийде. Ельвіра знала це напевне. Він мав повернутися за місяць. А вже була весна. Ельвіра ні на хвилину не забувала про Чорного і з жахом чекала першої бурі.

І ось настав той день. Тепле повітря скотилося з перевалу і повисло над лісом, вологе і густе, як кисіль. Листя безсило опустилося і зморщилося від спеки. Ельвіра відразу зрозуміла, що буде буря. Вона давно навчилася безпомилково визначати її початок. Слідом за теплою хвилею через перевал поповзли хмари. Вони розповзлися по небу, наче величезна чорнильна пляма на голубій скатертині. В хмарах блиснуло білим світлом, і блискавки почали по черзі встромляти довгі леза у верхівку перевалу.

Слабкий вітерець перебирав віття і шарудів голками на сосні біля входу в землянку. Промчав між кущами осоту, що росли вздовж паркану, і раптом зник.

Ельвіра із гвинтівкою в руках стояла у дворі. Безпородний рудий дворняга Азорка став передніми лапами на паркан і нашорошив вуха.

Вітерець знову з’явився, промчав двором і торкнув волосся Ельвіри. Вона здригнулася і позадкувала до дверей. І як тільки сховалася в землянці, порив вітру шалено шарпнув двері. Немов хотів увійти слідом.

Від перевалу долинув гуркіт грому. Блискавка освітила землянку всередині, і Ельвірі раптом привиділося, що Чорний стоїть у темному кутку. Від цього видіння по її тілу побігли мурашки, наче від холоду. Ельвіра підперла двері поліном і, загорнувшись у козячу шкуру, забилася у куток. На коліна поклала гвинтівку і загнала патрон у ствол. Блискавки спалахували одна за одною, наповнюючи землянку якимись диявольськими видіннями. Стіни здригалися під ударами вітру і, здавалося, стеля зараз обвалиться і поховає її.

Гримнуло зовсім поряд, за порогом надривно загавкав Азорка. Щось затріщало і з гучним ударом упало у дворі, мабуть, від вітру зламалася сосна. Після першого натиску вітер стих і Ельвіра почула шарудіння за стіною. Наче щось важке обережно спиралося на подушку із зірваного листя. Ельвіра підняла гвинтівку. Шарудіння долинуло справа, потім позаду — зовсім поруч, відділене від Ельвіри лише дошками. Ельвірі навіть здалося, що вона чує, як дихає Чорний — гучно і повільно. На рівні голови скрипнула колода. Потім друга — трохи вище. Чорний дерся на дах?

Азорка захлинався від гавкоту. Заскрипіло над головою. Ельвіра тремтіла. Вона підняла гвинтівку і вистрілила в стелю. Грім пострілу оглушив її, землянка наповнилася пороховими газами. Щось, виючи, прогуркотіло по стелі і стихло.

Пройшла, мабуть, година від початку бурі. І нарешті вітер зовсім стих. Перший шквал закінчився, та Ельвіра відчувала, що це ще не кінець. Азорка мовчав. Значить, Чорний пішов або ж вбитий. Вона підійшла до дверей, стискуючи гвинтівку в руках.

Кожного разу, коли поблизу з’являвся Чорний, Азорка божеволів від гавкоту; Зараз він мовчить. Значить, Чорного немає. Але, не зважаючи на це, вона не наважилася відчинити двері і визирнути. Стояла, прихилившись до дверей, і врешті-решт вирішила не виходити до ранку. Вона вже зробила рух углиб землянки, та раптом почула кроки. Хтось підійшов до дверей з другого боку і смикнув за ручку.

Ельвіра здригнулася. Якщо Азорка мовчить, то це може бути лише батько. Повернувся батько? Кроки стихли. О, господи! Вона чекала його всю зиму. Нарешті!

Ельвіра поставила гвинтівку, звалила поліно і вибігла на поріг.

Перше, що вона побачила, був розірваний навпіл Азорка. Так ось чому він перестав гавкати! Ошкірена паща була відкритою, а з черева стирчали кишки. Ельвіра скрикнула, кинулася до дверей. І наштовхнулась на палаючий жовтим світлом погляд. Величезна чорна постать заступила їй шлях до відступу. Вона зразу втратила свідомість.

… Ельвіра отямилася від відразливого духу сирого м’яса — важке дихання торкалося її обличчя. Тіло пронизував гострий біль. Вона з жахом розплющила очі. Обросле темною шерстю обличчя все ж таки це було обличчя з великим ротом, плескатим носом і глибоко посадженими очима, схилилося над нею. Ельвіра повела поглядом. Гвинтівка лежала поряд, за порогом. Ворухнула рукою і, скрикнувши від болю, дотяглася до ствола. Потягнула до себе. Чорний не виявив занепокоєння, вишкірив великі жовті зуби. Ельвіра стисла гвинтівку під пахвою і відсунулася до стіни. Палець ліг на спусковий гачок. Кожен порух викликав у неї біль. Чорний забурмотів і, незграбно взявши гвинтівку за ствол, зазирнув у нього. Ельвіра натиснула на спуск і, побачивши, як чорна голова розлетілась на шматки, знову втратила свідомість.

Вона змогла рухатися лише через кілька днів. Все її тіло було суцільним синцем, з безліччю саден. Ельвіра не знала, що було з нею між втратою свідомості і пострілом. Не хотіла думати про це. Все літо вона працювала: нарощувала паркан, укріплювала стіни й дах, врешті-решт перетворивши своє житло в справжню фортецю. Але скоро вже не могла обманювати сама себе. Дійсність виявилася набагато жахливішою за всякі здогади. Взимку в неї народилася дитина. Дитина Чорного. Спочатку хлопчик видався їй надзвичайно бридким. У нього була деформована голівка з низьким лобом і глибоко посадженими очима, криві ніжки і задовгі руки. Але вона швидко звикла і полюбила його. Ельвіра назвала хлопчика Бімі.

Частина друга

Метелики в склепі. 1989 рік

Розділ 1

Літак з Харкова відлітав о першій годині ночі і мав залишатися в повітрі чотири години. Софія знайшла своє місце і, відкинувшись на спинку крісла, полегшено зітхнула. Позаду залишився аеропорт, де до неї причепився довгов’язий прищавий тип, схожий на П’єра Рішара з фільму «Високий блондин у чорному черевику». У того типа навіть була скрипка у футлярі. Блондин був негарним і на додачу від нього тхнуло несвіжим біфштексом, який він, мабуть, щойно з’їв у вокзальному буфеті. Софія страшенно зраділа, коли оголосили посадку на її рейс. Після просторого залу в боксі, до якого вона потрапила, було страшенно тісно. Нахабні бундючні службовці безцеремонно перекидали речі в її валізах. З боксу вона відразу потрапила в штовханину обшарпаного автобуса, що підвозив пасажирів до лайнера. Софія сподівалася, що всі проблеми вже позаду, але тут почалося непорозуміння з місцями. Втім, три стюардеси в синій формі та сліпучо-білих сорочках швидко все владнали. Крісло було зручним і, здавалося, зробленим якраз для її фігури.

Заревіли реактивні двигуни, підтверджуючи, що все неприємне дійсно вже позаду. Будівля аеропорту з ідіотським шпилем на даху, що нітрохи не пасував до архітектурного ансамблю, повільно попливла назад. Зупинка на вихідній позиції і нарешті зліт, під час якого літак так вібрував, що, здавалося, він зараз ось-ось розсиплеться на частини. Нарешті лайнер злетів, заломивши якийсь немислимий віраж на ліве крило, і помчав у ніч, залишаючи позаду розсип вогнів великого міста.

Софія навіть і гадки не мала, що скоро з жалем згадуватиме штовханину аеропорту і прищавого донжуана зі скрипкою. Та згадка стане тонкою ниткою, що зв’язуватиме нормальний світ зі світом жаху.

Софія вперше летіла у великому реактивному лайнері і все тут було їй у дивину. Шість рядів крісел замість традиційних чотирьох, як у АН-24, що обслуговують місцеві авіалінії. Чотири гарненькі, схожі на ляльок, стюардеси замість однієї чи двох старих гримз. Сніданок, який подали відразу після зльоту. На місцевих лініях давали лише лимонад у пластикових чашках.

Мило посміхнувшись, стюардеса поставила на розкладеному столику перед Софією дві тарілки з фольги. На одній була копчена риба, а на іншій — смажена картопля. Коли Софія побачила копчену рибу, то відразу згадала повість Артура Хейлі «Аероплан», яку друкувала з продовженням місцева газета. Екіпаж і частина пасажирів отруїлися там копченою рибою і нікому було посадити літак на землю. А що, якщо точно таке ж трапиться і в них на борту? Безглуздя. Вона прогнала ту неприємну думку, з’їла картоплю і навіть трохи риби. Десь у підсвідомості та безглузда думка про копчену рибу все ж залишилася. Стюардеса знову, мило посміхнувшись, забрала посуд.

Софія роззирнулася навкруги. А може, дійсно комусь стало недобре від риби? Але нічого схожого помітно не було. Дехто читав, дехто намагався заснути, але більшість пасажирів ще закінчували сніданок, чи, може, вечерю? Так і не вирішивши, як назвати цю трапезу о другій ночі — пізньою вечерею чи раннім сніданком, Софія продовжувала оглядати салон.

Її місце виявилося середнім серед трьох рядів крісел, що йшли по правому борту, і вона подумки вилаяла себе за те, що одягла коротку спідницю. По-перше, тому, що було страшенно холодно. Цікаво, вона добре знала, що в салоні лайнера, напевне, підтримується стабільна кімнатна температура — 20 градусів за Цельсієм, але, здається, їй було холодно від самої темряви за ілюмінатором. А може, ще й від того, що вона добре знала з курсу аерології — за бортом на такій висоті була температура близько мінус п’ятдесяти, і на додачу — розріджене повітря, удвічі більш розріджене, ніж на вершині Евересту. У випадку розгерметизації салону на такій висоті людина не встигає навіть відчути холоду, бо вмирає за кілька хвилин від задухи. Так що холод тут загрожував найменше. А може, їй було холодно якраз від того, що вона знала те, над чим пасажир звичайно навіть не замислюється?

Софії були відомі всі ці речі через те, що вона щойно закінчила гідрометеорологічний технікум у Харкові за спеціальністю «Метеорологія» і мала тепер пропрацювати три роки на важкодосяжній метеостанції на Східному Памірі. З міста Ош, куди летів лайнер, їй треба було доїхати автобусом до загубленого в передгір’ях Паміру містечка Аршабад, а далі — відлетіти вертольотом на станцію. Звісно, Софії шкода було втратити три роки життя, проводячи час серед мовчазних скель. Але нічого не вдієш. Зараз їй дев’ятнадцять, а коли вона летітиме назад, буде двадцять два. За три роки можна було б чимало встигнути. Можливо, вона вийшла б заміж, навіть народила дитину… Вийти заміж? Але за кого? Може, за того прищавого «П’єра Рішара»? Вона посміхнулася. Ні, то вже занадто.

До дідька, не треба про це думати. Можливо, все владнається само собою. Не виключено, що серед того каміння не так і погано. Працюють же там люди.

Про те, що одягла коротку спідничку, Софія жалкувала ще й тому, що їй довелося сидіти між двома киргизами в смугастих халатах та тюбетейках. Після сніданку-вечері один з сусідів ламаною російською мовою запитав, куди вона подорожує. Софія відповіла, і обидва її сусіди позирнули на неї якось дивно, здавалося, навіть з острахом. Можливо, їх здивувало, що молода дівчина буде працювати в горах? Один, що сидів ближче до вікна, перепитав, чи обов’язково їй їхати до Аршабаду. Вона відповіла ствердно. В Аршабаді знаходиться гідрометеорологічна обсерваторія, звідки її вертольотом доправлять на гірську метеостанцію. Киргиз похитав головою і щось швидко забелькотів до свого приятеля.

Більше вони до Софії не зверталися. Лише жваво перемовлялися між собою незрозумілою мовою, час од часу позираючи в її бік. Може, то виходило випадково, а може, вони говорили про неї… Скажімо, обговорювали особливості її зовнішності. Софія сиділа, стуливши коліна, і думала про те, як добре було б сісти зручніше — скажімо, опуститися нижче і упертися коліньми в спинку переднього крісла, чи хоча б закинути ногу на ногу. Але якби вона так зробила, то стали б помітними подряпини на внутрішній поверхні стегон. Подряпини за добу підсохли, але продовжували трохи боліти. Вона соромилася цих подряпин. Їй здавалося, що киргизи неодмінно почнуть обговорювати природу їх появи своєю незрозумілою мовою. Аби ж то на ній були брюки, а не ця осоружна спідниця. Ще й лампа світить якраз на коліна, хоч і розсіяним світлом. Краще б їй випало сидіти в тіні.

Лайнер летів назустріч сонцю і, незважаючи на те, що на Софіїному годиннику було лише пів на четверту, воно вже підіймалося з-за обрію — літак встиг перетнути кілька годинникових поясів.

Софія перевела погляд на ілюмінатор. Складалося враження, що лайнер нерухомо висить над безкінечно далекою землею. Сонце, оточене білими кільцями хмар і тому схоже на Сатурн, швидко підіймалося над обрієм. У сонячному промінні повільно з’являлися похмурі верхівки гір. І Софія піймала себе на думці, що гори лякають її навіть тут, в освітленому салоні лайнера, серед сотні пасажирів. Можливо, це через те, що все життя Софія провела у великому місті — серед неонових вивісок, станцій метрополітену і натовпів у крамницях.

Щоб не думати про малоприємні речі, Софія спробувала зосередити увагу на чомусь іншому. Поперед неї сидів огрядний лисий чоловік. Мабуть, директор чи головний інженер якогось заводу. Комір білої сорочки, стягнутий краваткою, врізався в шию і жирові складки нависали над ним наче тісто, що вилазить з каструлі. Кругла лисина була дуже кумедною, і Софія прикрила рукою рота, аби приховати посмішку. Врешті-решт їй надокучило споглядати вкриту краплями поту лисину. Може, почитати? Вона спеціально дістала з валізи перед здачею багажу «Фінансиста» Драйзера. Спробувала читати. Але любовні пригоди Френка Каупервуда не захоплювали її на висоті 10 тисяч метрів над землею. До дідька. Яке може бути читання, адже зараз ніч. А вночі треба спати. Софія рішуче закрила книгу, човгнувши нога об ногу, скинула туфлі. Позирнула на дбайливо зроблений манікюр. Для кого? Може, для кам’яних брил? Чи для цих двох бовдурів у смугастих халатах, що запитували, чи може вона не їхати? А, яка різниця… Вона заплющила очі і майже відразу заснула.

А внизу від обрію до обрію вже все заполонили гори. Літак линув над Паміром. Софії снилося, наче щось жахливе переслідує її. Вона бігла між чорними скелями і зривалася в бездонні урвища. Софія прокинулася, лише коли воно поклало їй руку на плече. Прокинулася чи то від жаху, чи, може, від того, що літак ударився колесами об бетон і побіг злітно-посадочною смугою.

Софія дістала з сумочки носовичка і витерла спітніле від пережитого у сні кошмару обличчя. Стюардеса, що йшла проходом, підбадьорливо усміхнулася до Софії. Мабуть подумала, що та боїться посадки. Більшість пасажирів, котрі бояться літати, бояться не самого польоту, а якраз посадки. Софія вдячно посміхнулася стюардесі у відповідь. Літак повільно підкотив до запиленої триповерхової будівлі аеровокзалу і заглушив двигуни. З гучномовця щось пробурмотів голос пілота.

Відкрили люк. Софія разом з усіма пройшла до виходу і ступила на трап. Яскраве сонце засліпило її.

Розділ 2

До Аршабаду вона дісталася за п’ять годин без усяких пригод, якщо за пригоду не вважати те, що водій-узбек подивився на квиток і витріщився на неї так, наче побачив щонайменше дві голови або три ноги. Втім, Софія не звернула на це особливої уваги, віднісши все на рахунок своєї короткої спіднички. Подумки ще раз вилаяла себе за неї, адже знала, що азіатські жінки не носять спідниць взагалі, а коротких і поготів. Під сукню чи халат вони одягають обов’язкові шаровари до щиколоток, хоч Софія й не розуміла, навіщо.

В Аршабад Софія приїхала вже надвечір. Автобус зупинився біля похиленої дерев’яної будівлі з написом «Автовокзал».

Софія знала, що обсерваторія знаходиться на протилежному кінці містечка і сподівалася на те, що її хтось зустріне. Але, на превеликий подив, її ніхто не чекав. Втім, містечко було зовсім крихітним — кілька вулиць, відгороджених від похмурих гір лісом та ущелиною-урвищем. Нічого не залишалося, як здати речі до камери схову і йти до обсерваторії пішки.

Містечко складалося з запилених, вигорілих на сонці будинків, збудованих у східному стилі, вздовж вулиць росли обрізані майже до стовбурів дерева. Скрізь пурхали хмари пістрявих метеликів. Софія відмахувалася від них, але це було не так просто зробити. Метелики сідали на плечі та руки, намагалися заплутатися у волоссі, лізли до рота. Рятуючись від настирних комах, Софія зайшла до якогось кафе.

Офіціант-киргиз запитав, чого їй треба. Софія страшенно зголодніла — останній раз вона їла в літаку і тому замовила перше, друге і третє. Офіціант пішов, а Софія озирнулася навкруги і помітила, що в кафе немає ні столів, ні стільців.

Столи були низенькими — сантиметрів п’ятнадцять заввишки, застелені ковдрами. На кожному широкому столику стояв вузький приблизно такої ж висоти. Кілька киргизів, схрестивши ноги, сиділи на одному з широких столів і пили чай. Посуд стояв на меншому столику. Всі відвідувачі кафе були босоніж, а їхнє взуття стояло на підлозі.

Софія замислилася, як же вона сяде за цей стіл у своїй коротенькій спідниці. І, здається, це цікавило не лише її одну. Киргизи облишили чай і розглядали її, мало не відкривши роти. Офіціант поставив їжу на найближчому від Софії столі, відійшов убік і став, прихилившись до стіни, скоса спостерігати.

Софія позирнула на їжу і зрозуміла, що і тут припустилася помилки. І перше, і друге було у величезних полумисках і кожного з них вистачило б, аби нагодувати принаймні двох. На перше була оранжева рідина, страшенно схожа на томатний соус. В соусі плавало кілька картоплин. Друге — рис з м’ясом, і третє — величезна чашка компоту. Загалом же все мало досить смачний вигляд, але сісти в короткій вузькій спідничці не було жодної можливості.

Тільки тепер Софія зрозуміла, для чого в гардеробі киргизок ті шовкові шаровари. Втім, тепер вона вже не була впевнена навіть в тому, що киргизки взагалі сюди заходять. Можливо, тут лише для чоловіків? Врешті-решт Софія дочекалася, поки офіціант пішов, і просто втекла.

Вона йшла запиленою вулицею і лаяла себе за недоречну спідницю та туфлі-човники на високих підборах. Не помітила, як повернула в якийсь завулок і опинилася на околиці. Навколо не було видно жодної душі, лише за кількасот метрів якийсь бородань пас отару овець.

Софія попростувала прямо до нього:

— Перепрошую, як дістатися до гідрометеообсерваторії?

Чоловік підвівся з землі і зробив кілька кроків до Софії. Чорна борода вкривала майже все його обличчя. Сплутане волосся ховалося за коміром засмальцьованого пальто, в яке чоловік був одягнений, незважаючи на спеку. До Софії долинув жахливий сморід, що йшов від нього. Софія зупинилася. Їх погляди зустрілися, і Софії здалося, що в очах чоловіка спалахнули зловісні вогники.

— Будь ласка… — вона позадкувала. Озирнулася назад і побачила, що відійшла від крайніх будинків метрів на триста. Сонце майже сховалося за обрій, навкруги не було ні душі. А поряд цей страшний чоловік. Та тут з нею можна зробити все що завгодно!

Чоловік щось бурмотів, приступаючи до неї зі стиснутими кулаками. Софія скрикнула, повернулася і чимдуж побігла до будинків. Зупинилася тільки тоді, коли опинилася на якійсь вулиці і побачила, що назустріч їй простують дві постаті. Озирнулася назад — нікого. Ну, досить екзотики! Треба якнайшвидше знайти обсерваторію. Постаті, на які вона звернула увагу, належали двом чоловікам середнього віку. Обидва були одягнені на європейський манер — в сорочки і брюки, але Софія вирішила триматися від чоловіків подалі і про обсерваторію запитати в якоїсь жінки. Вона швидко пройшла повз них, відчувши на собі їхні погляди. Треба запитати про обсерваторію у першої ж жінки, що їй зустрінеться. Вона зупинилася на перехресті. Озирнулася на всі боки. Навкруги — жодної душі, а на місто вже опускаються сутінки.

І раптом Софії спало на думку, що з того часу, як вона вийшла з автобуса, їй не зустрілася жодна жінка. Софію почав охоплювати страх. Вона повернула в той бік, де було видно кількаповерхові будівлі. Там, Софія сподівалася, хтось допоможе їй.

І зліва, і справа тягнувся стрій будинків — низьких мазанок з маленькими вікнами, вони йшли одна за одною і їм, здавалося, не буде кінця. Майже ніде не горіло світло. Темрява ставала все густішою. Чи то від холоду, чи то від страху Софію почав бити дрож.

Все навкруги нагадувало середньовічні декорації. Вона вже не сподівалася зустріти жінку, і коли у якомусь дворі забіліло обличчя, не вагаючись, штовхнула хвіртку:

— Будь ласка, скажіть… — Софія затнулася на півслові. У крихітному дворику, в який вона потрапила, нікого не було. Здалося. Вона повернулася і зробила крок до виходу, але раптом чиясь рука обхопила її за шию, а інша схопила за талію. Вона хотіла закричати, але рука ще сильніше здавила шию і їй перехопило подих. Друга рука ковзнула по стегну і полізла під спідничку. Софія що було сили впилася зубами в руку, яка на мить послабила хватку. Нападник випустив її і Софія кинулася геть, але встигла побачити чоловіка невисокого зросту: обличчя заросло щетиною, волосся коротко обстрижене. Якби нападник був фізично трохи сильнішим, то їй було б непереливки. Софія, схлипуючи, бігла вулицею, по щоках текли сльози, її охопив справжній жах. Що це за місто, що це за люди, які переслідують її? Здається, всі чоловіки тут ладні накинутися на жінку. Стало майже зовсім темно. Їй треба чимшвидше вийти кудись звідси, туди, де будуть люди, багато людей.

Софія йшла швидко, озираючись на всі боки. Попереду з’явилася ще одна постать. Софія притишила крок, не знаючи, що робити. Назустріч йшов високий чоловік у білій сорочці та темних штанах. Уздрівши Софію, він щось вигукнув і кинувся до неї. Його кроки відлунювали від темних будинків. Ну, це вже занадто! Софія скрикнула, повернулася і що було сили побігла у зворотній бік. Вона змогла пробігти метрів п’ятдесят. У туфлях на високих підборах далеко не втечеш. Каблук потрапив у вибоїну. Софія послизнулася і впала, обідравши руку і коліна. Схопилася на ноги, та чоловік був уже поряд.

— Стійте! — вигукнув він. — Стійте! Ви Софія? Я директор обсерваторії…

Софія без сил опустилася на землю. Наче крізь сон вона слухала те, що він їй говорив, але майже нічого не розуміла.

— Я розшукую вас по всьому місту вже другу годину. На вокзалі ми з вами розминулися всього на кілька хвилин…

Дві сильні руки підняли Софію і поставили на ноги.

— Де ваші речі?

— Що? — вона не могла зрозуміти, чого йому треба.

— Ваші речі?

— А, в камері схову…

Він підставив лікоть, і Софія вчепилася в цю руку, наче потопаючий — у рятувальний круг.

Вони повернули за ріг і попростували, як здалося Софії, у напрямку центра. Будівлі ставали охайнішими. Вулиці тут освітлювалися ліхтарями. У Софії боліли коліна, але вона мовчки терпіла біль, сподіваючись якнайшвидше втекти від пережитого страху. Вона крадькома позирнула на свого рятівника: високий на зріст коротко стрижений брюнет. Здається, з таким можна нічого не боятися.

— Хочу запитати вас, — сказала Софія. — За весь час у місті я не зустріла жодної жінки…

Він здивовано подивився на неї:

— Хіба вас не попередили?

— Про що?

— В містечку вже другий місяць зникають молоді жінки. Більшість осіб прекрасної статі або виїхали, або сидять удома.

Так ось у чому справа! Деякий час вони йшли мовчки. Пройшли темний сквер. За сквером була центральна площа — невеликий вимощений бруківкою майдан. Біля одного з будинків стояв натовп і, вимахуючи руками, скандував щось незрозумілою мовою.

— Що це? — запитала Софія.

— Натовп вимагає від влади прийняти термінові заходи.

— Скільки зникло жінок?

— Тиждень тому було дванадцять, а вчора зникли ще дві.

— Я могла б стати п’ятнадцятою.

Він здивовано зазирнув їй в обличчя:

— Що ви маєте на увазі?

— По-перше, той пастух, величезний бородатий пастух, він…

— Що він зробив, накинувся на вас?

— Ні…— Софія затнулася. А дійсно, він же нічого не зробив. — Ні. Він просто підійшов і так подивився…

Директор засміявся:

— Ви помилилися. То міський божевільний. Він пасе овець і цілком безпечний. Та й не варто драматизувати. Якби я вас вчасно зустрів, ви взагалі ні на що не звертали б уваги. Переночували б в обсерваторії. А завтра вертоліт відвіз би вас на метеостанцію. Там вам вже напевне нічого б не загрожувало.

— Це ж чому?

— Важкодосяжна станція, — пояснив він, — туди неможливо дістатися без спеціального альпіністського спорядження. А по-друге?

— Що по-друге? — не зрозуміла Софія.

— Що ви мали на увазі, коли говорили, що, по-перше, на вас подивився той божевільний. А по-друге?..

Софія згадала невисокого стриженого чоловіка, що накинувся на неї у тому дворі… Втім, так само на неї хтось міг напасти вночі і у Харкові, і в будь-якому іншому місті. Напевне, це теж не має відношення до зникнення тих жінок. Не варто вештатися самій вночі темними завулками.

— Ні, нічого, — відповіла вона.

Вони ще раз повернули за ріг. На великому двоповерховому будинку з облупленими стінами висіла дошка з написом «Аерологічна обсерваторія». У дворі у світлі прожектора було видно антену радіолокатора «Метеорит». Його випромінювач і дзеркало антени були спрямовані на жінку, що тримала в руці радіозонд, прив’язаний до великої білої гумової кулі. Жінка відпустила зонд. І він, злетівши вгору, за мить зник у темряві. Антена рвучко смикнулася за зондом і далі повільно поверталася за ним, немов прив’язана невидимою ниткою.

Софія знала, що через дві-три години куля підніметься на висоту тридцяти-сорока кілометрів… На всьому шляху вона буде роздуватися і врешті-решт на тій гігантській висоті, куди не піднімається жоден літак, вибухне, а радіозонд впаде на землю. Тоді антена різко сіпнеться донизу і ще якийсь час буде слідкувати за його падінням. А потім чергова зміна вийде з кабіни радіолокатора і заходиться обробляти результати спостережень.

Жінка, що випустила зонд, повільно попростувала до будинка обсерваторії. Софія відзначила про себе, що водночас помітила щонайменше два порушення техніки безпеки, про які їм говорили в технікумі. Увімкнутий радіозонд через потужне випромінювання радіопередавача потрібно тримати якнайдалі від себе, на витягнутих руках, а не притискувати до грудей, як це зробила жінка. По-друге, заборонялося спрямовувати антену радіолокатора на людину. Втім, вона вирішила промовчати. Як кажуть, нема чого пхатися в чужий монастир зі своїм статутом.

— Підніметесь сходами на другий поверх. Побачите крайні двері — то буде ваша кімната. Там кілька ліжок. Вибирайте перше-ліпше.

Софія зробила крок рипучими сходами, озирнулася і побачила, що він стоїть і дивиться їй услід, запитала:

— А той бородань, що пасе череду, може, він з’явився у місті перед тим, як почали зникати жінки?

Директор посміхнувся:

— Ні, на жаль, ви помиляєтесь. Той божевільний у місті багато років. Його кличуть Бімі, і він повністю безпечний. Зараз у містечку працюють кращі слідчі і, якби він був до цього причетним, все б уже з’ясувалося.

— Мої речі… — вона простягнула йому квитанцію.

— Так, я пам’ятаю, зараз же пошлю шофера, — він посміхнувся підбадьорливою посмішкою. — Все буде добре.

Від його посмішки у Софії, здається, зразу стало легше на душі. Вона посміхнулася у відповідь і пішла нагору рипучими дерев’яними сходами.

На другому поверсі на останніх дверях висіла табличка «Кімната відпочинку чергової зміни».

Софія увійшла і, знесилена, опустилася на ліжко. У відкритому вікні вітер шарудів шторою. Вона встала і зачинила вікно. Другий поверх, та ще й досить високий. На другому поверсі все ж безпечніше, ніж на першому. Хоч директор і запевнив її у цілковитій безпеці, але відчуття страху все ж не зникало.

Вона повернулася до ліжка, відкинула ковдру, скинула одяг і, ледь торкнувшись щокою подушки і навіть не вимкнувши світла, відразу заснула. Штора залишилася відіпнутою, і якби Софія ще не спала, то побачила б, як у вікні з’явилася світла пляма, схожа на обличчя. Але відразу ж зникла, бо двері заскрипіли і увійшла чергова дівчина-аеролог. Байдуже позирнула на Софію — директор її попередив, що сьогодні спатиме не сама. Відкинула ковдру, збила подушку.

Наступного разу вона мала заступати на зміну о третій ночі, коли в небо полине черговий зонд. Кожна аерологічна станція випускає зонди чотири рази на добу. О дев’ятій ранку та о дев’ятій вечора і о третій дня та о третій ночі.

Дівчина взяла мило, рушник і вийшла в душ, який був поряд. Заскрипіла підлога. Потім кроки раптом стихли і почувся зойк. Він дійшов і до Софіїної свідомості, здається, у вигляді якогось кошмару. Софія кілька разів перевернулася з боку на бік, її дихання стало швидким і неритмічним, але вона не прокинулася. А розкрите ліжко поряд так і залишилося вільним.

Розділ 3

Вертоліт сів на майданчику біля будинку аерологічної станції, мало не зачепивши гвинтом антену радіолокатора. Від будинку, лаючись і погрожуючи пілоту кулаком, біг директор аерологічної обсерваторії.

— А дідько б тебе, — горлав він, намагаючись перекричати могутнє рокотіння вертольота. — Ще пригоди з вертольотом мені не вистачало! Я ж просив тебе сідати трохи далі, а краще — в полі!

Пілот вистрибнув з кабіни і зробив примирливий жест:

— Не репетуй, бачиш, черевик каші просить, — він підняв ногу, демонструючи відпалу підошву. — Якщо буду багато ходити, зовсім розлізеться.

— Менше базікай. Нікого твої черевики не обходять. Бери дівку і відчалюй.

— Чому маю так квапитися? — стенув плечима пілот, сподіваючись посидіти в затінку і потеревенити з якоюсь дівчиною-аерологом.

— Вчора вночі зникла Лаура. Пішла після дев’ятигодинних спостережень і не з’явилася на тригодинні.

— Лаура?

— Алієва Лаура — аеролог з нічної зміни.

— О, дідько! — пілот пам’ятав Лауру — струнку чорняву дівчину років дев’ятнадцяти.

— Я викликав міліцію. Поки вони не приїхали, забирай дівку і злітай. Я їй нічого не говорив, бо вона й так налякана.

— Ну добре, — згодився пілот. — Нічого їй не кажи. Вона й без того не уявляє, що на неї чекає…

— Ти про сестер?

— Атож…

— Нічого. Вона розумна дівчина і, сподіваюся, зможе дати собі раду.

Начальник обсерваторії підштовхнув пілота:

— Не базікай і крути гвинта…

Вертоліт йшов низько над землею. Прихилившись до ілюмінатора, Софія дивилася, як чорна хвостата тінь вертольота стрибає з будинка на будинок. Вулицею промчала схожа на сірникову коробку міліцейська машина з увімкнутою мигавкою. Будинки закінчилися і почався луг. На лузі паслася отара овець, поряд ходив божевільний пастух. Пілот, мабуть, вирішив пожартувати, знизився і помчав над отарою, трохи не зачепивши колесами божевільного. Вівці кинулися врізнобіч, а божевільний побіг за тінню, вимахуючи палицею. Але скоро відстав. Тінь стрибнула в ущелину, оточену густим лісом.

Розділ 4

Софія прокинулася від стогону. Знову той сон. Уже вкотре її уві сні переслідувало щось жахливе. Щоразу, прокинувшись, вона намагалася згадати, що то було, але не могла. Знала напевне, що її переслідувала не людина. Софія була не впевнена, що сон переслідує її через історію зі зникненням жінок. Іноді їй здавалось, що подібні речі снилися їй і раніше. Втім, тут, на важкодосяжній метеостанції, немає чого боятися. Сюди могли б дістатися хіба що альпіністи.

Через непричинене вікно долинало тріскотіння цвіркунів і крики птахів. Сонячний диск виплив з-за скель і зазирнув у кімнату, зразу наповнивши її теплим пилом. Софія визирнула у вікно — зелений луг, що виріс на нанесеному вітром на кам’яне плато грунті, духмянів і рябів квітами. Та далі, де грунт закінчувався, знову починалося каміння, і на висоті кількох кілометрів каміння плато переходило у сніг і лід.

Софія милувалася краєвидом, поки стогін, що пролунав десь зовсім поряд, не примусив її здригнутися від несподіванки. Так значить то був не сон? Стогін повторився ще раз, зовсім близько. Тепер вона була певна, що то не сон і що стогін долинав із сусідньої кімнати.

Софія навшпиньки підійшла до дверей, трохи прочинила їх і приклала око до щілини. Ліна в нічній сорочці, зі скуйовдженим волоссям, залізла в постіль до Тіни і цілувала їй груди, а та, зовсім оголена, стогнучи, вигиналася всім тілом.

Ліна і Тіна — двадцятирічні сестри-близнюки. Вони вже другий рік на важкодосяжній метеостанції в горах і, схоже, знайшли чим заповнити прірву вільного часу. Софія відсахнулася і позадкувала до своєї кімнати. Вона на станції лише другий тиждень, і такі розваги їй в дивину. Причинила двері і почала похапцем одягатися, з тривогою поглядаючи в бік дверей і, мабуть, не без підстав побоюючись, що і їй можуть запропонувати взяти участь у цій безсоромній оргії.

Та, на щастя, двері залишаються зачиненими — мабуть, Ліні з Тіною зараз не до неї. Полегшено зітхнувши, Софія тихо вислизає з будинку.

О господи, ще в Харкові їй говорили, що всі дівчата на віддалених метеостанціях займаються такими справами, та до цієї хвилини вона не вірила жодному слову. Значить, це не вигадка!

Вона сідає на приступку ганку і довго думає про те, що побачила. А якщо сестри почнуть чіплятися до неї, щоб вона приєдналася до них? Ні. Софія вирішує, що ніколи не буде цього робити.

Нема нічого гіршого, ніж самотність утрьох. Тим більше, коли навкруги прямовисні стіни і кам’яні стовпи. Софія не проти сексу. У неї гарна фігурка, вродливе личко з правильними рисами, зелені очі. Чоловіки ніколи не лишали її без уваги, та до такого різновиду сексу вона поки що навряд чи готова.

Втім, вона не впевнена, що готова до сексу взагалі. Секс лякав її. Можливо, тому, що вона виховувалася в неповній сім’ї? Батько покинув; їх з матір’ю, коли Софії ледве виповнилося п’ять років. І вона багато своїх комплексів відносила на рахунок того, що їй у дитинстві не вистачало чоловічого товариства.

Можливо, їй було б простіше, якби мати в дитинстві щось розповідала їй зі сфери інтимних відносин між чоловіком та жінкою. Софія згадала, як у неї в тринадцять років вперше з’явилися місячні, і як це її вразило. Софія тоді подумала, що умирає. Але найбільше її вразило — вона пам’ятала той день, коли їй стала зрозумілою суть інтимних відносин. Це трапилося десь через півроку після того, як у неї почалися місячні.

Не можна сказати, що питання сексу так хвилювало її. Але до того дня вона думала, що вже знає про відносини між чоловіком та жінкою все. Софія була впевнена, що чоловік та жінка сплять разом без одягу і таким чином у жінки через деякий час народжується дитина.

Та якось материна подруга, не помітивши, що Софія знаходиться в сусідній кімнаті і що двері прочинено, сказала:

— Чоловікам що — засунув, витягнув, а всі проблеми — у жінок.

Софія тихо пройшла до своєї кімнати і довго думала, що вони мають на увазі.

Вона все зрозуміла лише наступного дня, підвівши очі на похабний малюнок на паркані. Найдивніше те, що вона бачила його ледве не щодня, знала, що оголені чоловік та жінка зображені в дивній позі — це соромно, але не знала, що та поза означає. І лише тепер, згадавши слова тієї жінки, зрозуміла все.

Вона бігцем кинулася додому, прослизнула до своєї кімнати і упала на ліжко, уткнувшись обличчям у ковдру. Вона згадала появу місячних, яка так вразила її нещодавно, і подумала: «О господи, до всього ще й це…» — їй було страшенно шкода жінок, але найбільше шкода було себе.

Софія так і не зайнялася сексом, перш ніж потрапила на цю осоружну метеостанцію. Вона згадала два випадки, коли до цього ледь не дійшло. Перший, коли до неї клеївся технікумівський викладач з радіотехніки.

Метеорологи обов’язково вивчають курс радіотехніки. По-перше, тому, що мають користуватися пристроями зв’язку — хоча б телетайпом чи радіостанцією, а по-друге, тому, що в метеорології використовується безліч радіотехнічних штучок.

Викладачем радіотехніки був двадцятип’ятирічний випускник харківського інституту радіоелектроніки, високий, досить симпатичний блондин. І, мабуть, серед студенток не було жодної, котра б не мріяла, що красень-викладач зверне на неї увагу.

Курс радіотехніки був надзвичайно важким для Софії. Вона нічого не розуміла в потоках електронів, лампах та транзисторах. Їй ніяк не щастило здати лабораторну роботу по закону Ома. Треба було потрохи просувати ручку реостата і записувати покази вольтметра та амперметра. Потім на «міліметрівці» побудувати лінію залежності струму від напруги. Більшість студентів давно вже зробили це і розійшлися по домівках. І лише в Софії замість ідеальної прямої, яка мала відобразити залежність цієї осоружної напруги від сили струму чи навпаки, виходила якась змійка, що вихилялася то туди, то сюди. Вона підійшла до викладача вже, мабуть, уп’яте зі своїм графіком, коли виявилося, що вони залишилися в лабораторії лише удвох. Викладач подивився на Софіїн графік з відвертою нудьгою і сказав:

— Слухай, приходь завтра, га?

Софія також подивилася на свій графік, але з відвертою ненавистю, і ледве не розплакалася. Вона приходила виконувати цю лабораторну принаймні вже втретє. Побачивши такий розпач на її обличчі, «радіотехнік» розреготався і запропонував відвезти її додому. Додому вони, звісно, не поїхали, а зупинилися біля якогось кафе і випили кави. Потім шампанського. І, Софія вже не пам’ятала як, знову опинилася на тій же кафедрі радіотехніки і в тій же лабораторії. В підсобці на шкіряному дивані вони довго цілувалися. Потім викладач цілував і роздягав її. Софія згадала, що їй зовсім не було соромно, хоч вона лежала перед ним зовсім оголена. Викладач звідкись добув простирадло. Скинув краватку, сорочку. Софія пам’ятала, що сорочка була біла, а краватка — синя в сіру цяточку. Він розстебнув змійку на брюках і тоді вона вперше побачила те, що мало увійти в неї. О господи, воно мало просто жахливі розміри! Та ця штука зараз розірве її!

Софія скрикнула, підібгала ноги і, обхопивши руками коліна, забилася в куток. Він став перед нею на коліна і, взявши за щиколотки, потягнув до себе.

— Ні, — не приховуючи жаху, скрикнула Софія, — ні!

— Що таке? — не зрозумів він і спробував розсунути руками її коліна.

— Ні! — знову скрикнула вона. — Нізащо!

— Що трапилося? — запитав він і, здається, раптом зрозумів. — Це вперше?

Софія навіть не ворухнулася.

— Скільки тобі років?

Він торкнув її за плече і повторив запитання.

Вона відповіла:

— Сімнадцять.

— А щоб тебе, — вилаявся він. — Навіть неповнолітня!

Роздратовано шпурнув їй одяг. Та побачивши, що вона не ворушиться, сів поряд і почав її одягати. На цьому все й закінчилося. Наступного дня вони зустрілися в коридорі і ледь привіталися — Софія, опустивши очі, а він — дивлячись кудись у неї над головою.

Втім, як кажуть, немає лиха без добра. Того ж дня Софія зовсім випадково помітила, що по всіх лабораторних роботах в неї стоїть «залік».

Софія труснула головою, проганяючи спогади. Поряд з будинком метеостанції на лузі пурхають у танку метелики — червоно-чорні, білі в чорну цятку, з синіми крилами і смугастим черевцем. Їх так само багато, як і в місті. Вони збираються у барвисті зграйки, водять веселкові хороводи.

Тут Софія зіткнулася ще з однією особливістю роботи на важкодосяжних станціях, про яку раніше не мала уяви. Цю особливість можна назвати великою нудьгою. В Харкові вона трохи не щодня ходила в кіно, відвідувала якісь вечірки. Тут у неї не було можливості навіть подивитися телевізор. До найближчого ретранслятора — кількасот кілометрів. Залишається радіоприймач, але й він вже надокучив.

Софія, щоб чимось заповнити вільний час, почала збирати колекцію з метеликів. Вірніше, до її появи на станції цим уже займалася Ліна, але кинула. Софія просто знайшла альбом і вирішила закінчити колекцію. Метелики майже не бояться її, вона підкрадається, бере блакитного махаона за крильця і лише тоді згадує, що альбом з метеликами вчора зник. «На важкодосяжній метеорологічній станції зник нікому не потрібний альбом з метеликами», — звучить на зразок анекдота. Наприклад, того — про негра, що загоряє на пляжі. Може, взяла та дурепа Ліна?

Софія повертається до будинку. Навшпиньки підходить до кімнати сестер. За дверима тиша. Зазирає досередини — нікого. У кімнаті страшний розгардіяш. Софія заходить, причиняє за собою двері. Зазирає у всі кутки, до тумбочки, під ліжко. Альбома ніде не видно. Ще раз оглядає кімнату. Крім плакатів з культуристами, що грають величезними м’язами, нічого більше не впадає в очі. Вона зачиняє двері і виходить на ганок.

— Привіт! — весело гукає до неї Ліна і привітно махає рукою.

Тіни поряд з нею немає, вона бродить лугом, збирає квіти і мугикає якусь пісню.

— Привіт! — відповідає Софія. — Ти не бачила альбома з метеликами?

На обличчі Ліни з’являється ненагране здивування:

— Альбома? В котрому я почала збирати метеликів, а потім віддала тобі? Ні…

— Він кудись зник, — пояснює Софія, розуміючи, що Ліна говорить правду.

— Знайдеться, — безтурботно кидає Ліна. — Ця станція, здається, — єдине місце, де ніщо не може зникнути безслідно. Хіба що поцупить якийсь птах, — вона відразу ж забуває про Софіїне запитання, підводить голову і довго дивиться на хмару, що зависла над станцією:

— Що це за хмара, ти дивилася атлас?

Для визначення назви хмар на станції є великий атлас-класифікатор хмар, де можна знайти фотознімок будь-якої хмари та її латинську назву.

— Немає потреби. То звичайні «кумульо німбуси».

«Німбуси» — значить дощові.

— Можливо, і «німбуси», але форма дивна, — вставляє Тіна, яка саме підійшла з букетом, — якісь потворні «кумульо німбуси»…

— Думаєш, буде дощ? — запитує Ліна.

Софія стенає плечима. Їй на руку сідає другий махаон. Цього разу — жовтий з зеленим. Софія без найменших труднощів бере його за крильця. Чудовий екземпляр, але він тепер їй ні до чого. Софія розтискає долоні і махаон, ще мить чіпляючись за палець, весело пурхає і, наче барвиста летюча квітка, губиться між рештою квітів. Можна з’їхати з глузду від нудьги.

На тому боці непрохідної ущелини — містечко Аршабад. В містечку — обсерваторія, куди, вони щодня передають телетайпом зведення, є навіть кінотеатр і ресторан. А тут страшенна нудьга. Через ту нудьгу, мабуть, її і дістають різні безглузді думки. Вона весь час думає про те, що їй вже дев’ятнадцять, а вона ще жодного разу не була з чоловіком. Звісно, в дев’ятнадцять бути дівчиною — це ще не соромно, але коли вона поїде звідси, їй буде вже майже двадцять три. А бути дівчиною в двадцять три — це вже занадто. Вона згадує про те, що ще до закінчення технікуму багато дівчат, вийшли заміж і навіть народили дітей. А вона жодного разу навіть не спала з чоловіком.

Кілька хвилин Софія думає про те, що, опинившись знову у Харкові, чи вона зробила б це? Неодмінно. Адже тут ще три роки доведеться пробути в товаристві сестер-лесбіянок. Неодмінно вона зробила б це. В Харкові чи навіть Аршабаді. Навіть не зважаючи на небезпеку, що чигає на жінок, те містечко здається їй тепер досить привабливим. Але між ним і станцією — осоружна ущелина. В покритих мохом і пліснявою схилах, здається, є щось відштовхуюче. Навіть у спекотний сонячний день звідти підіймаються клуби вологого туману. Не помічала Софія і того, щоб хоча б одна з сестер підходила до краю ущелини. Вона знає, що по той бік ущелини трава ще зеленіша, там пасеться отара овець, за ними наглядає пастух. В потужний бінокль можна розгледіти — це той самий божевільний, що налякав її. Вона бачила його з вертольоту, коли летіла сюди. Вертоліт ішов над самою землею, мало не чіпляючи пропелером дерева, а божевільний біг за тінню, щось вигукуючи і розмахуючи руками.

Велика нудьга. Софія сідає на траву поряд з ганком, притуляється спиною до теплої стіни будинку і знову поринає в спогади. Так, опинившись у Харкові, вона обов’язково переспала б з якимось хлопцем. Якось вона навіть вирішила зробити це. То був її останній день перед від’їздом сюди. А взагалі, не так багато було в неї шансів стати жінкою. Не рахуючи, звісно, досить невинних поцілунків з хлопцями та обіймів у під’їздах.

Скільки було в неї випадків, коли вона могла реально стати жінкою? Мабуть, всього два. Один — з викладачем радіотехніки. Та ще той, другий, про який їй неприємно згадувати. Але про який їй постійно нагадують кілька вже ледь помітних шрамів на внутрішній поверхні стегна. Всього два випадки. А чому так мало? Можливо, тому, що в групах метеорологів майже ніколи не буває хлопців? Чомусь вважається, що метеорологія — виключно жіноча професія.

Той другий випадок трапився, коли така сама нудьга найшла на неї у Харкові, в останній вечір перед від’їздом сюди. Нудьга здавалася нестерпною і через неї вона мало не наробила дурниць.

Того вечора Софія вийшла на станції метро «Південний вокзал» і пішла гуляти містом. На вулиці Свердлова, куди вона потрапила, було безліч підвальчиків, закусочних, «Пиріжкових». В кожному з них торгували на розлив вином та горілкою. З тих забігайлівок долинав п’яний регіт і виходили клуби тютюнового диму. В кінці вулиця Свердлова перехрещувалася з вулицею Клочковською та вулицею Рози Люксембург. Таке скупчення в одному місці різних людей та епох примусило Софію посміхнутися. «Цікаво, як називалися ці вулиці раніше, до 17-го року? — подумала вона. — Можливо, то було таке ж саме безглузде сполучення імен та епох, а можливо, вони краще пасували одна до одної…» Софія не була корінною харків’янкою і не знала історії міста.

Вона йшла по лівому боці вулиці і їй назустріч з гуркотом мчали червоно-жовті чеські трамваї 3, 10 і 12 маршрутів. Вулиця була старою, вузенькою і автомобілі, відтиснуті трамваями до самого бордюру, випускали клуби отруйного диму ледве не в обличчя перехожим. Втім, Софія на це не зважала. Вона прощалася з цивілізацією. І отруйні викиди автомобілів були для неї мало не парфумами, а гуркіт трамваїв — чудовою музикою. Софія прощалася з цим усим щонайменше на три роки. Все здавалося їй надзвичайно милим — і брудні вітрини, і обдерті вивіски крамниць.

Біля кінотеатру «Старт» до неї причепився якийсь молодик.

Софія стояла перед афішею і роздивлялася мальованих ковбоїв — у кінотеатрі йшов американський вестерн. Афіша була під склом, і Софія бачила в ньому своє відображення. Та поки вона читала імена виконавців головних ролей та короткий зміст картини, поряд з її відображенням у склі з’явилося ще одне.

Софія озирнулася — довгов’язий нахабний брюнет, втім, досить симпатичний. Бурмоче вибачення і пропонує себе в супутники. Софія дотримувалася принципу, що порядна дівчина не може знайомитися на вулиці. Але ж це був винятковий день — останній у цивілізованому світі. Софія повернулася і пішла далі. Молодик, звісно, не збирався давати їй спокій і плентався слідом. Нахиляючись через плече, він пропонував провести її додому. Софію розібрав сміх: яка нечувана галантність — її хочуть відвести додому. Але ж вона зовсім не хоче туди йти.

Софія перейшла на другий бік вулиці. Тут був ще один кінотеатр — імені Карла Маркса. Софія відразу згадала свої думки про безглузде поєднання різних епох і різних людей — на вулиці Свердлова кінотеатр Карла Маркса. Ці спостереження знову викликали в Софії посмішку. Молодик, мабуть, розцінив Софіїну посмішку як заохочення. Він загородив їй дорогу і запросив піти в кіно.

Софія прогнала з обличчя посмішку, стенула плечима і повернула до кас. Тут, на жаль, йшов не вестерн, а якась індійська мелодрама. Софія не любила мелодрам взагалі, і індійських зокрема. Та молодик (біля кас він відрекомендувався Віктором) і не збирався дивитися фільм. Ледве пройшли титри, як Софія відчула, що він поклав їй на плече руку.

Настільки швидке зближення ніколи не подобалося Софії і вона вже хотіла прибрати його руку, та щось зупинило її. Можливо, думка про те, що це останній день і такого в неї не буде дуже довго. А можливо, вона просто хотіла запам’ятати відчуття чоловічої руки на плечі. Але рука не збиралася надовго залишатися там. Вона торкнула її волосся, потім вухо. До лівої руки приєдналася права. «О господи, чого він так квапиться?» — подумала Софія, але не поворухнулася — як на неї, то Віктор ще не перетнув межу дозволеного. Принаймні, дозволеного для цього вечора. Але Віктор швидко просувався вперед. Хвилин через п’ять він вже спробував поцілувати Софію в губи. Вона відсторонилася, але він все ж поцілував її в щоку. Новоспечений кавалер намагався зайти все далі — покласти руку на коліно, залізти під блузку чи навіть під спідничку. Мовчазне протиборство між ними продовжувалося ледве не до половини фільму.

Врешті-решт Софії це надокучило — вона встала і пішла до виходу. Не можна сказати, що більшість дотиків були неприємними, але їй було страшенно неприємно, що він так форсує події.

Софія довго не могла відчинити двері під палаючою вгорі червоною лампою з написом «Вихід», поки Віктор не зробив це замість неї. Софія вийшла в темряву вулиці — поки вони дивилися фільм, на місто опустилися сутінки, — і попростувала до трамвайної зупинки. Віктор взяв її за лікоть і пішов поряд:

— Я з тобою.

Вона вивільнила руку. Не вирвала — просто вивільнила.

На трамвайній зупинці зібрався чималий натовп. В такий час трамваї ходили досить рідко. Софія не стала чекати і пішла. У вітринах крамниць вона бачила, що Віктор не відстає. «Ото ще проблема, — подумала вона. — Далеко ж йому доведеться повертатися додому. Та дарма, вечірня прогулянка піде хлопцеві на користь».

Віктор, як і раніше, намагався здаватися цікавим співбесідником. Говорив про погоду, про тополиний пух, що викликає алергію, про нові групи, які ось-ось мають приїхати до Харкова. А Софія думала про те, що вона некрасива. Гарненька фігурка, правильні риси обличчя. Можливо, досить стрункі ноги. І на тому край. Вона розуміла, що в неї немає тієї родзинки, що робить жінку гарною. Від таких думок їй раптом став симпатичним цей хлопець, що пішов за нею, а не за іншою. Софія знову згадала, що це останній її вечір в цивілізованому світі. Їй так хотілося погуляти містом, а зараз ще не пізно. А що як запросити цього хлопця до себе додому? Додому першого стрічного? Ця думка злякала її. Гідрометтехнікум не мав свого гуртожитку, і Софія наймала невеликий флігель по вулиці Юмашева на Холодній Горі. Цей район називали Горою тому, що він дійсно був найвищим районом міста. А Холодною — тому, що говорили, коли Харків лише починав будуватися, на тій горі хтось замерз.

Ну добре, а якщо вона запросить його до себе додому, то що — залишить до ранку? Але ж має вона врешті-решт стати жінкою. Та не обов’язково, щоб її першим чоловіком став перший стрічний. Ні, звісно ні. Вона так не може вчинити. Але завтра доведеться поїхати щонайменше на три роки. В невідомість. Значить, вона могла б його запросити, але якщо хоча б бути впевненою, що він зможе бути ніжним.

Тим часом вони вже дісталися того місця, де треба було повертати з яскраво освітленої Свердлова на темну Юмашева. Монологи хлопця трохи змінилися. Він говорив про те, що вона безсердечна, суха, беземоційна.

«Мабуть, він був би у захваті, якби ми трахнулися прямо тут на якійсь лавці», — подумала Софія. Якби вона була дійсно впевненою, що він буде ніжним цієї ночі, то, мабуть, таки запросила б його. Може вона сподіватися на ніжність? Ні, звісно що ні. Звідки їй відомо, як він буде себе поводити? Але, з іншого боку, їй скоро дев’ятнадцять, а в неї — ні нареченого, ні навіть хлопця. Значить, вона запросить його? Значить, запросить. Вони дійшли вже до самого будинку. Дістала ключа. В цьому районі всі будинки були обнесені височенними парканами — значно вищими людського зросту, і навіть хвіртки замикалися на ключ. А справа була в тому, що за кілька кварталів звідси знаходилася холодногірська тюрма.

Тюрма мала цілком ідіотський, картатий вигляд. Такою її зробили 1980 року, коли повз неї вулицею Свердлова мали пронести олімпійський вогонь. Гратчасті вікна та сірі стіни могли неприємно вразити закордонних журналістів, що супроводжували його на шляху до Москви. Ось тоді гратчасті вікна й закрили величезними пластиковими щитами, пофарбованими в усі кольори веселки.

Так ось, викинуті на старість з тюрми злочинці всіх мастей осідали прямо тут. Бомжували, ночували на горищах будинків. Холодна Гора просто кишіла ними. І обивателю доводилося рятуватися від екс-зеків височенними огорожами.

Софія вставила ключ в замкову шпарку і озирнулася. Хлопець зник. Невже в нього не вистачило наполегливості? Вона тепер уже шкодувала, що не відповіла на його залицяння, не подала йому надії. Ключ зі скреготінням повернувся в замку. Софія постояла, прихилившись до паркана, хвилин десять, і він таки з’явився. Підійшов до неї. Але тут трапилося те, чого вона не чекала. Він раптом обхопив її руками і потягнув на клумбу, що була поряд. Софія відчула запах спиртного і зрозуміла, що він забіг до бару на розі і, мабуть, для хоробрості випив чогось алкогольного. Софія зовсім не сподівалася на такий розвиток подій і пройшло кілька секунд, перш ніж вона почала чинити опір. Спробувала вирватися.

— Облиш, — крикнула вона. — Облиш!

Він зробив їй підніжку і вони впали в духмяну траву. Софія пручалася, що було сили, а її свідомість наче спостерігала все, що відбувалося, збоку. Наче хтось інший керував її тілом, наче це тіло взагалі не належало їй. Чому вона пручається, адже тільки що сама хотіла цього?

Він навалився на неї всим тілом, запускаючи праву руку під спідничку і ногою розтискаючи коліна. Ліва рука опинилася під блузкою, боляче здавила груди.

— О чорт, та відпусти ж мене! — крикнула Софія.

Лікоть лівої руки надавив їй на горло, не даючи можливості дихнути. Софія злякалася вже по-справжньому — та він же задушить її! І впилася зубами в його руку.

Він застогнав від болю.

— Сука! — і вдарив долонею по обличчю.

У Софії з очей бризнули сльози.

— Облиш, прошу тебе.

— Мовчи, а то гірше буде!

Він задер на ній спідничку і вона відчула, що його рука зриває з неї білизну. Пальці дісталися до промежини. Софія скрикнула від болю.

— Гей, — почула вона голос, — що це там відбувається?!

Софія відчула, що жахливі руки облишили її і, зовсім знесилена, заплющила очі. Підсвідомість фіксувала чиїсь кроки, розмову. Але того, про що говорять, Софія не розуміла.

Отямилася вона від того, що її підводять чиїсь руки. Вона розплющила очі. Двоє бомжів — чоловік та жінка — схилилися над нею. Від них йшов дух нафталіну і давно немитого тіла.

— З тобою все гаразд?

— Так.

— Він вже пішов.

З нею було дійсно все гаразд, якщо не рахувати досить болючих подряпин на ногах. Та ще пошматованого одягу і білизни.

Вона зайшла до свого флігеля, скинула туфлі, упала на ліжко і розридалася. Ось таким невдалим видався випадок, коли вона сама вперше вирішила стати жінкою.

Розділ 5

У небі репетують птахи. Софія підіймає голову і довго здивовано дивиться вгору. Зграя птахів кружляє над нею, і то один, то другий кидається униз, від самої землі злітаючи вгору. Вона вже зібралася йти далі, та крик раптом лунає над самісінькою головою, і птах, ледве не зачепивши її крилом, падає на каміння. Там, де він упав, залишаються сліди крові та мозку. Софія задкує від тільця, що здригається, поки не упирається спиною в ганок метеостанції. Озирнулася, чи не бачили її переляку Ліна і Тіна. Ні. Це добре, бо, напевне, відразу б почали глузувати.

Та що, власне, трапилося — в горах розбився птах. Може, це тут звичайна справа? Софія трохи заспокоїлася. Знайшла на лузі великого лопуха, загорнула в нього птаха і віднесла до скель. Опустила у виямку і зверху заклала камінням. То буде птахова могила. Поклала зверху квітку. Ось така поховальна церемонія.

Посеред плато, де знаходиться станція, — невелике озеро, обрисами схоже на кленовий лист. Ніхто не знає, звідки в ньому береться вода. Мабуть, з підземного джерела. Після полудня, коли вода в озерці достатньо прогріється, можна купатися. Звісно, не Азовське море, але й не Арктика.

Чудова думка. Сьогодні її зміна і через кожні три години Софія йде на метеомайданчик знімати покази приладів, визначає за атласом форму хмар і телетайпом передає до обсерваторії. До терміну початку спостережень ще ціла година. Ніж нудьгувати і вештатися з кутка в куток, можна хоча б засмагнути як слід.

Софія роздягається до купальника, хвилину вагається і скидає його теж. Складає одяг на дерев’яний ганок, притискує каменем. Вона вже тиждень по годині засмагає зовсім роздягнутою, а Ліна з Тіною часто розгулюють так увесь день. Це, виявляється, не так легко зробити — примусити себе засмагати без одягу. Іноді Софія дивується своїм пуританським комплексам, адже навкруги — жодної живої душі. Та досить часто їй здається, що хтось прискіпливо спостерігає за нею. Вона вдивляється в бік ущелини — єдиного місця, звідки її можна побачити, бо з другого боку плато відгороджене майже прямовисною кам’яною стіною. Але крім зеленого, порослого травою схилу нічого не може розгледіти. Софія нарешті наважується — залишає одежу на ганку і йде до озерця. Від озера віє прохолодою. Холодок плазує між диким, вкритим мохом камінням і торкає Софію за ноги. Вона повільно, стаючи навшпиньки, з піднесеними догори руками заходить у крижану воду. Камінці впиваються їй в підошву і вона ледве стримує крик. Відштовхується і пливе на середину озерця. Крізь кришталево чисту воду Софії видно дно — суціль різнокольорове каміння. Величезні брили впереміш з купами дрібних камінців. Вона вирішує набрати собі пригорщу і пірнає, але близькість дна виявляється оманливою. Їй бракує повітря, і вона виринає на поверхню. Лягає на спину.

Птахи галасують і гасають над самою водою. І Софії здається, що якийсь зараз зачепить її крилом. Вона перекидається і пливе до берега. Коли торкається ногами дна, озирається навколо.

Їй раптом здається, що чиєсь обличчя визирає між невисокими скелями, що, наче паркан, оточують озеро. Але в ту ж мить птахи над головою розпочинають справжню какофонію. Згори на них шугнув гриф, і вони кинулися врізнобіч.

«Дивно, — подумала Софія. Досі вона вважала, що грифи живляться виключно падлом. — Може, це якийсь новий вид?»

Софія вийшла на берег, пострибала на правій нозі, на лівій, витрушуючи з вух воду. І лише тоді згадала про обличчя між скелями. Озирнулася навкруги — жодної живої душі. Мабуть, хтось із сестер. Чого їм треба? Вона пожалкувала, що залишила одяг на ганку і тепер доведеться повертатися під чиїмись поглядами. Софія ще раз уважно роззирнулася навколо, та знову нікого не помітила. Трохи заспокоївшись, пішла до скелі, яка закривала від неї будинок. І обережно визирнула. Сестер не було. Софія полегшено зітхнула і побігла лугом до ганку. Але раптом завмерла від несподіванки. Одежі на тому місці, де вона її залишила, не було.

— Ну, це вже занадто! — розсердилася Софія і, стиснувши кулаки, пішла до своєї кімнати. — Кожен жарт має межу, — бурмотіла вона, натягаючи джинси та майку.

Ліну Софія знайшла на метеомайданчику. Та, стоячи на драбинці, виливала воду з плювіографа (приладу, за допомогою якого вимірюється кількість опадів) у мірну склянку. Софії вона щиро зраділа, або вдало прикинулася, що зраділа. Стрибнула на землю, простягнула склянку з водою:

— Тримай.

Софія неохоче взяла склянку:

— Ліно, якщо це був жарт, то запевняю, що жарт безглуздий.

Ліна подивилася на Софію широко відкритими очима, і та зразу впевнилася, що принаймні одна з сестер не має до зникнення одягу ніякого відношення.

— Де твоя сестра?

Ліна стенула плечима:

— Десь сховалася, бо ми з нею посварилися, — коли ми з нею сваримося, вона йде кудись у скелі і сидить там, поки не перезлиться. А що трапилося?

— Нічого особливого, просто вона сховала мій одяг.

— Одяг? — Ліна замислилася. — На неї не схоже. Ти впевнена?

— Я ні в чому не впевнена. Залишила на ганкові одяг, а він зник…

— А, — Ліна розсміялася, — тут такі випадки іноді трапляються. У мене колись зникла книга, а у Тінки — косметика. Тут, у підвалі, живуть величезні пацюки. Кілька разів ми їх бачили. Вони вже дісталися було до наших припасів, та ми їх випередили. Склали все в контейнери і перенесли на горище. Так що, думаю, жарт з одягом — то їхня справа.

— А як же… — Софія раптом згадала обличчя між скелями. Значить, то Тіна ховалася від сестри. Тепер стало зрозуміло, куди міг подітися альбом-колекція з метеликами. Його зжерли пацюки. Важко повірити, але якщо вони величезні… На ганку Софія залишила білу в темну цятку сукню. Одну з найулюбленіших своїх суконь, і її було дуже шкода. Але що зробиш. В душі вона навіть зраділа, що не доведеться сваритися з сестрами.

— А як же — що? — перепитала Ліна.

— Нічого, — Софія обняла її і поцілувала. — Нічого.

В технікумі їх навчали, що психологічна сумісність на важкодосяжних станціях має неабияке значення.

Перед випуском Софія прослухала цілий курс з цього приводу і пам’ятала жахливий приклад, який наводив їм викладач. На метеорологічній станції на острові Жохова, що в Льодовитому океані, один метеоролог убив іншого з особливою жорстокістю. Завдав близько шістдесяти ножових поранень. А річ була в тому, що метеорологи працювали на станції лише удвох. І один з них просто… хропів. Жахливо хропів щоночі. Починав хропіти, як тільки торкався головою подушки, і не переставав до ранку. Так продовжувалося близько року. А через рік його товариш, який постійно слухав те хропіння, буквально розрізав його на шматки. Ось що таке психологічна сумісність на важкодосяжній станції.

Розділ 6

Після доби чергування Софія проспала до вечора. Кошмари не турбували її цього разу, і вона прокинулася лише від гучного гуркотіння і вібрації. Будинок, здавалося, ось-ось розвалиться на друзки. Софія схопилася, швидко натягнула блузку та джинси і вибігла на ганок. Поряд з будинком на луг опускався вертоліт. Пілот хвацько посадив його біля ганку. Смерч з метеликів і пелюсток квітів обертався навколо гвинта. Від озерця, репетуючи і розмахуючи руками, бігли сестри.

Пілот — той самий, що привіз Софію, — невисокий чорнявий товстун, відчинив люк і стрибнув на землю. Ліна з Тіною, що якраз підбігли, повисли в нього на шиї і повалили на траву.

— Вгамуйтеся! — пілоту ледве вдалося вивільнитися і підвестися.

— Тільки не говори, що не привіз сигарет! — грізно попередила пілота Тіна.

— Не хвилюйся, красуне, все є, — зробив заспокійливий жест пілот і привітався до Софії, що й собі підійшла.

Софія посміхнулася йому і кивнула у відповідь.

Пілот заходився вивантажувати акумулятори, каністри з паливом для дизельного двигуна, продукти.

— Ну, що там нового у містечку? — Софія сперлася на металеву обшивку. За два місяці це був перший чоловік, якого вона бачила, і їй було приємно перекинутися з ним хоча б кількома словами. — Жінки все ще продовжують зникати?

— Авжеж, але жодного тіла досі так і не знайшли. Родичі зниклих розгромили відділок міліції.

— Ви це про що? — запитала Ліна, стоячи на колінах і розкриваючи одна по одній усі коробки. — Знову про того невидимого, невловимого маніяка?

— Дяка Богові, сюди жоден маніяк не дістанеться, — додала Тіна. — Хіба що сховається в якійсь з цих коробок або поцупить вертоліт. А де ж те, що ти нам обіцяв?

— А, вибачте, — пілот знову зазирнув у люк і дістав ще одну картонну коробку.

Ліна з Тіною з вереском кинулися до неї. У коробці було чотири пляшки «Мадери» і кілька блоків цигарок «Космос».

— Раджу не починати. Я бачив, до вас йдуть двоє альпіністів. Здається, чоловік і жінка. Так що надвечір матимете гостей. Сам би з задоволенням розважився з вами, але не можу: начальник авіазагону — справжній звір. Вже, мабуть, помітив, що я у вас тут затримався, — пілот з явним жалем розвів руками і подерся до кабіни. — Бувайте.

Альпіністи з’явилися лише наступного дня. Їх звали Марією та Ігорем. Були подружжям. Кілька разів вони вже відвідували Ліну з Тіною, і тому тут їх зустріли, як старих друзів.

Того дня дівчата не ходили роздягнутими. Після полудня, коли вода в озерці нагрілася, всі пішли купатися. Ігор був добре складеним, зі спортивною статурою та рельєфними м’язами. І Софія кілька разів ловила себе на тому, що крадькома стежить за ним. Чи подобався він їй? Так, не варто обманювати саму себе. Але як він їй подобався? Може, просто як перший чоловік, що за два місяці з’явився на станції? Не рахуючи, звісно, пілота.

Коли Ігор заходив у воду і не міг зустрітися з нею поглядом, вона знову крадькома подивилася в його бік. Він пірнув і поплив. Ігор чудово плавав. Особливо стилем «батерфляй»… «Батерфляй» у перекладі з англійської означає «метелик». В ореолі сліпучих бризок, що на сонці вигравали веселкою, він дійсно був схожий на веселкового кольору метелика-«батерфляй». Софія так захопилася своїми спостереженнями, що не завважила, як Ігор ліг на спину і таки зустрівся з Софією поглядом. Софія опустила очі. До дідька, адже він одружений. Раніше вона й уявити собі не могла, що ловитиме витрішки при вигляді тіла роздягнутого чоловіка. Хай і складеного, як у Аполона.

Того вечора вони влаштували вечірку, але Софії не пощастило — була її зміна. Довелося весь час позирати на годинника, та ще проблема сухого закону для чергової далася взнаки — вона дозволила собі випити вина лише тоді, коли повернулася з метеомайданчика. Втім, до кінця її зміни ще чимало часу, але ж може вона дозволити собі хоч трохи спиртного.

Ліна принесла старенький портативний магнітофон «Протон», і Ігор, як галантний кавалер, танцював з усіма дівчатами по черзі. Коли він запропонував свою руку Софії, та встала і, як їй самій здалося, почервоніла, бо згадала, що Ігор бачив, як вона крадькома роздивлялася його.

— Софіє, — прошепотів він, нахилившись до неї так, що вона відчула, як його губи ледь не торкнулися її вуха. — Ви гарненька, набагато краща за сестер.

«А за дружину?» — подумала Софія, трохи відсторонилася і подивилася Ігорю в очі. Їй не був неприємним той комплімент. Вона вже досить сп’яніла для того, щоб пококетувати з чоловіком навіть у присутності дружини.

— А я вважала, що такі дівчата подобаються чоловікам.

— Авжеж, — відповів він. — Всім, але не мені. Вони занадто фігуристі для мене. Втім, як і моя дружина. Мені завжди подобалися стрункі дівчата.

«Ну, це вже трохи занадто», — подумала Софія. Його рука стисла її руку вище ліктя, і вона механічно відповіла йому рукостисканням. І відразу пошкодувала — він притис її до себе так, що Софії перехопило подих і кинуло в жар. Вона подумала, що всі це помітили, і їй стало страшенно ніяково. До самого кінця мелодії вони танцювали мовчки і, коли вона закінчилася, Ігор гречно провів Софію до місця.

Софія подивилася на годинника. За чверть дванадцята. Їй було час збиратися на метеомайданчик. Вона зняла вже майже всі покази. Залишилася лише психрометрична будка. Софія відкрила дверцята-жалюзі. І стінки, і дверцята мали жалюзі для покращення вентиляції і були вифарбувані у білий колір, щоб зменшити нагрів сонячним промінням. Вона піднялася по драбинці — психрометрична будка завжди встановлюється на висоті двох метрів над поверхнею землі, щоб на покази термометрів не мала впливу температура поверхні землі. Температура «сухого» термометра була +23,6°, «вологого» +21,5°. Софія записала все на папірці. І зненацька почула кроки. Хто б це міг бути? З темряви з’явилася Ліна і сіла на нижній щабель. Дістала сигарету і запалила. Софія опустилася і присіла поряд.

— Ти бачила? — запитала Ліна.

— Що? — не зрозуміла Софія.

— Кілька днів тому — вранці…

Софія мовчала, не знаючи, що відповісти — правду чи збрехати…

— Можеш не відповідати, — Ліна взяла Софію за руку. — Я помітила, як ти зазирнула в шпарину.

«Добре, що навколо темрява», — подумала Софія, відчуваючи, що червоніє.

Лінина рука посунулася вище і лягла на згин ліктя:

— Ти думаєш, що це протиприродно?

Софія стенула плечима — вона нічого не думала.

— А не протиприродно зачиняти трьох жінок на три роки, наче в тюремній камері, хоч вони нічого поганого не вчинили? — продовжувала Ліна.

Софія вивільнила руку:

— Вибач, мені час до телетайпу…

Софія вийшла з метеомайданчика, але пішла не до кімнати телетайпу, а до озера. Бо відчула, що сп’яніла і може при передачі наробити помилок. На схилі вона навіть посковзнулася і шкереберть скотилася до самої води. Ковтнула кілька разів, вмочила обличчя. І раптом почула за спиною кроки і голоси, що наближалися. Дві постаті підійшли до води і зупинилися в тіні скель.

— Мерзотник, так і знала, що будеш тут кокетувати з усіма, — почула Софія голос Марії.

— Досить, Маріє, досить, — відповів Ігор, намагаючись обійняти жінку, але та відштовхнула його. — Ти все перебільшуєш…

— Геть, іди геть!

— Ти ж знаєш, вони мене не цікавлять. Мене взагалі не цікавлять жінки такого гатунку.

— А та новенька молоденька сучка, вона тобі подобається! Я точно знаю — вона тобі подобається…

— Не верзи дурниць.

— А може, не її ти притискав до себе і нашіптував на вушко? Мерзотник!

Марія намагалася відштовхнути Ігоря, той — її утримати. Коротка боротьба закінчилася тим, що вони обоє не втрималися і впали в траву.

— До дідька їх всіх, я кохаю лише тебе, — бурмотів Ігор.

Марія пручалася:

— Облиш мене, іди до тієї молоденької сучки, вона з голоду ладна накинутися на першого-ліпшого чоловіка…

— Мені не потрібна та повія…

Почувся тріск тканини:

— Обережно, дурню, ти відірвав мені тасьминку, — голос Марії вже звучав примирливо. — Прошу тебе, обережно, ти мене подряпав.

Вони ще хвилин десять вовтузилися. Софія чула важке дихання чоловіка, стогін жінки. Потім вони підвелися і, обнявшись, пішли до будинку. До Софії долинув сміх жінки, потім сміх чоловіка. У темряві засвітився прямокутник прочинених дверей, і все стихло.

У Софії по щоках котилися сльози. Вона підклала під щоку долоню, і та відразу стала вологою. Через що ці сльози? Вона б не змогла відповісти. Може, тому, що, як їй здалося, її зрадив цей чоловік. Але ж вони знайомі лише один день, і вона не має на нього жодного права. Може, тому, що її назвали повією? Дурниці…

Коли Софія повернулася до будинку, Ігоря та Марії вже не було, вони пішли до відведеної для них кімнати. Сестри, обнявшись, сиділи за столиком, і Ліна щось ніжно нашіптувала Тіні. Софія нечутно прослизнула до своєї кімнати.

Розділ 7

Чоловік, що в темряві у дворі накинувся на Софію, був зеком-втікачем на прізвисько Азіат. Кілька тижнів тому він ще з трьома зеками — Прищем, Шатлом та Касіусом Клеєм — втік з пересильної тюрми в Донецьку. Усі, крім Шатла, були ОНР — особливо небезпечними рецидивістами. Ініціатива втечі належала Азіату. Він запропонував Прищу та Касіусу Клею дістатися до Аршабаду, захопити там вертоліт і втекти до Ірану.

Майже місяць четвірка зеків втікала, пробиралася ночами у вантажних вагонах до передгір’їв Східного Паміру. В Аршабаді Азіат був як у себе вдома. Тут пройшло його дитинство, тут він вперше пограбував крамницю і пішов на відсидку. Залишивши «сім’ю» у сторожці лісника, Азіат попростував до міста. Але план захоплення вертольота в обсерваторії виявився нездійсненним. Аршабад кишів міліцією.

Азіат пробирався темними завулками та дворами. В одному з них він побачив Софію і спробував згвалтувати. Тепер, бредучи лісом до сторожки лісника, він подумки лаяв себе за ту слабкість. Звісно, ні для кого не секрет, що найбільшою проблемою в тюрязі є відсутність жінок. Тому не дивно, що, уздрівши на темній вуличці гарненьку дівку в коротенькій спідничці, він не втримався. Тепер же Азіат думав, чи не скоїв дурниці. Адже не виключено, що дівка звернеться до міліції, і якщо «червоні кашкети» підуть його слідом, то їх обкладуть, наче вовків. У всякому разі, у сторожці більше тижня залишатися не можна. Хтось випадково може туди навідатися, а зайвого «мокряка» їм не потрібно.

Втім, ні Азіату, ні Прищу з Касіусом втрачати було особливо нічого. Інша справа Шатл — пілот вертольота, що мотав строк за контрабанду. Кілька разів він проніс на територію аеропорту повз прикордонний пост пакетики з героїном і одержав три роки. З трьох років Шатл відсидів вже два і тікати не мав ані найменшого бажання. Аби схилити його до втечі, довелося намовити співкамерників призначити його «черговим по параші». Парашею на тюремному лексиконі звалося цеберко з нечистотами. Що ж до чергування по параші, то це була виняткова за жорстокістю тортура. Черговий по параші мав не лише тримати парашу у. винятковій чистоті, а й спати, кладучи голову на її кришку. Кожен, кому було потрібно до параші, вдень чи вночі тусав чергового (по-камерному — «генсека параші») і говорив:

— Товаришу генеральний секретар, дозвольте відвідати вашу парашу!

Якщо «генсек» в ту ж мить не схоплювався і не відповідав:

«Будь ласка, радий вас вітати біля моєї параші», — його нещадно били мокрими рушниками з замотаними в них залізними мисками.

Шатл витримав «чергування» близько місяця, а далі мав або втікати, або накласти на себе руки. Він і став четвертим втікачем.

У сторожці троє грали в «тисячу». Побачивши Азіата, що переступив поріг, всі кинули карти.

— Що, суки, не чекали? — проголосив Азіат традиційне вітання.

— Не трави мульку, що там на волі? — запитав здоровило на прізвисько Прищ, котрий верховодив усією зграєю.

Здоровило Прищ зовсім не відповідав своєму прізвиську, як, втім, і Шатл — маленький худенький блондин. Касіус Клей також не відповідав образу боксера-важковаговика. Був височенним брюнетом, з важкою щелепою і маленькими глибоко посадженими очицями. Прізвиська свої вони одержали, коли вперше потрапили за грати. У день вибору прізвиська якийсь із зеків, зазвичай блатний чи злодій у законі, визирав у загратоване віконце і вигукував:

— Тюрьма-ріднуха, дай кликуху!

І перший із зеків, хто чув це звернення, мав вигукнути що завгодно у відповідь: скажімо, «доходяга» або «Мухамед Алі», і тоді атлет ставав «доходягою», а потворний горбань — «Аленом Делоном». З цієї миті прізвисько назавжди прилипало до зека і залишалось до кінця життя.

— Місто кишить «червоними шапками», до обсерваторії не потрапимо, — кинув Азіат, сідаючи до столу. — Втім, як і до аеропорту…

Прищ брудно вилаявся.

— І що тепер, мотати новий строк?

— Вважаєш, що нас пасуть? — запитав Касіус Клей.

— Навряд, — відповів Азіат. — Коли б їх цікавили ми, всі паркани були б заклеєні нашими фото. Заляжемо на дно тижнів на два. А якщо «червоні шапки» звідси не заберуться, то… — і Азіат розповів про гірську метеостанцію, яку звичайно обслуговують три жінки, і куди раз на місяць вертоліт доставляє припаси.

— І що, місяць з тими крихітками чекати вертольота? — дурнувато захихотів Касіус Клей. — Я згоден. Хай навіть і місяць.

— До дідька, примусимо дівчаток викликати вертоліт рацією, — холодно заперечив Азіат. — А розважитися встигнемо. Якщо Касіусу дуже схочеться, візьмемо їх з собою.

— Ще й як схочеться, — згодився Клей. Він підвівся, потягнувся і відважив Шатлу потиличника-моргушку. Касіусу подобалося «діставати» цього інтелігента, котрий весь час намагався стати своїм серед зеків, але так і не досягнув у цій непростій справі якогось помітного успіху. — Шатл, а це правда, що ти одружений?

Голова Шатла сіпнулася вперед, від підніс руку до потилиці.

— Ти що, язик проковтнув? — нахилився до нього Клей.

— Одружений, — неохоче пробурмотів у відповідь Шатл.

— А я ні,— дурнувато зареготав Касіус. — Була тут у мене одна бікса, та швидко надокучила. А там нас чекають три шмари. Всім по одній, а тобі, Шатл, не вистачить. В натурі.

— Залиш мене у спокої.

— Азіат, цей лох на мене жене.

— Не лізь у пляшку.

— Якби не був літуном, я б уже давно йому запросив лікаря.

— Може, тоді було б і так, а поки що закрий гризло.

Касіус відпустив Шатлу ще одну «моргушку» і сів тасувати колоду.

Розділ 8

Сторожка вже догорала, коли вони повернулися і пішли ледь помітною в траві стежкою. На обличчі Касіуса Клея були очевидними сліди насильства — розбиті припухлі губи і синці під очима.

Під «кумаром», обкурившись коноплями, він перекинув гасову лампу, і вогонь швидко перекинувся на сухе дерево. Гасити пожежу зеки не мали бажання. Та й не було чим, тільки Азіат з Прищем по-свійськи провчили Касіуса Клея, вліпивши йому кілька «моргушок» (ударів відкритими долонями) по обличчю. Вони не дуже засмучувалися — не сьогодні так завтра мали все одно вирушати в гори, побоюючись, що стороннє око може відкрити їхню схованку.

Попереду йшов Азіат. Стежка опустилася в низину і пірнула під повалений стовбур.

— О, дідько! — вилаявся раптом Шатл. — Змія!

— Де? — злякано запитав, роззираючись навкруги, Прищ. Він належав до тієї категорії людей, що панічно бояться плазунів. І, нічого не помітивши, грізно додав.

— Невже взяв на понт?

— Сам гадом буду, он дивися, на тому дереві, під яким ти щойно проліз.

На стовбурі поваленого дерева лежала сонна, осліплена яскравим сонячним промінням гюрза, одна з найотруйніших змій, що трапляються в цій місцевості.

— О господи, вона ж могла мене вкусити, — плаксиво зауважив Прищ, дістаючи пістолет.

— Не смій, — Азіат поклав Прищеві руку на плече. — Змії ніколи не кусають без причини. Вона просто гріється на сонці. До того ж, майже нічого не бачить.

Побачивши, що ці докази не справили на Прища жодного враження, додав:

— Не псуй набої.

— Ну добре, — згодився Прищ. Набоїв, на відміну від змії, йому було дійсно шкода. Він сховав пістолет. Уважно озирнувся навкруги, чи немає ще десь смертоносних плазунів, відійшов на безпечну, на його думку, від стовбура відстань і сів у траву. — Ми, здається, ніколи не дійдемо до тих клятих гір.

— Якби пива, — замріяно зауважив Шатл, примощуючись поряд.

— Або бабу, — сказав Касіус Клей.

— Ти що, і дня не можеш прожити, не згадуючи жінок? — роздратовано буркнув Прищ.

— Ні, — зізнався Касіус.

— Прищ, підіймайся, треба йти далі, — сказав Азіат. — До вечора ми повинні вийти у передгір’я.

— Треба відпочити, я не можу йти увесь день…

— Підіймайся…

— Не втомлюй.

— Підіймайся, бо он іще одна…

— Хто? — не второпав Прищ.

— Зрозуміло хто, змія, — з неприхованою насмішкою в голосі зауважив Азіат.

— Не бери на понт, вузькоокий, — ліниво відгукнувся Прищ.

— Он там зліва, поряд з твоєю рукою.

Прищ схопився, як обпечений. Не далі ніж за метр від того місця, об яке він щойно спирався рукою, лежала болотна гадюка з яскравим зигзагом на трикутній голові. Лаючись, Прищ вихопив пістолет і почав стріляти.

Перші дві кулі з чваканням уп’ялись у м’який грунт, але третя поцілила в голову, і від плазуна врізнобіч полетіло шмаття.

— Досить! — Азіат схопив Прища за руку і викрутив кисть. — Досить…

— Я без тебе знаю, що робити, — вирвав руку Прищ, але стріляти перестав.

— Тут навкруги кишить плазунами, бо поряд болото. А болото тому, що десь неподалік має бути річка. Далі почнуться скелі. Там і заночуємо. Так що, коли не хочеш залишитися на ніч поряд з цим гаддям — хоре балдіти. Дівчатка на метеостанції вже нас заждалися.

Всі дружно зареготали. Шатл з Касіусом обійшли Прища і пішли за Азіатом.

Прищ, лаючись і тримаючи напоготові пістолет, поплентався слідом. Тепер, перш ніж зробити крок, він уважно оглядав кожен кущ.

Дійсно, грунт ставав сухішим і йти було трохи легше.

— Що то за гудіння? — запитав Прищ, який тримався насторожі і першим зачув монотонний, схожий на шум вітру звук.

— Зараз побачиш, — кинув через плече Азіат.

Стежка круто пішла вгору. Під ногами тепер було каміння. Обрій наче наближався з кожним кроком. Стежка зробила ще один поворот, і вони вийшли на берег річки.

Річка текла між високих кам’яних берегів. Течія була досить швидкою, але внизу, між двома скелями, утворилася затока із спокійною кришталево-чистою водою. Біля самої води стояв двомісний туристський намет. Майже на середині затоки, широко розкинувши руки і ледь ворушачи ногами, на воді лежала жінка в яскравому купальнику.

Розділ 9

Ігор сидів у наметі і слухав вереск групи «Кісс», що лунав з портативного приймача. Втім, вокальні здібності «Кісс» хвилювали Ігоря набагато менше, ніж власні сексуальні проблеми.

Вже третій день дружина відмовляла йому в коханні. І, може, через те думки його були далеко звідси — за добу переходу, на гірській важкодосяжній метеостанції. Коли він згадував ту новеньку дівчину Софію, то у нього починало приємно щеміти в животі. Хоча, звісно, і його дружина була нічогенька: постійні фізичні навантаження, яких вимагають заняття альпінізмом, дозволили їй постійно бути в чудовій спортивній формі. Але, без усякого сумніву, він волів би краще опинитися у цій палатці з гарненьким метеорологом Софією.

Ігор уявив її зовсім юне, струнке тіло, і приємне тепло полилося від живота вгору і вниз, поступово охоплюючи все його єство. Від приємних мрій Ігоря відволікли тихі кроки. Брезент відсунувся убік і з’явилася Марія в купальнику, з розпущеним мокрим волоссям. Вона взяла рушник. Загорнулася в нього і сіла поряд.

— Ти помітив на березі щось схоже на стежку? Наче тут час од часу хтось ходить у гори…

— У гори? — Ігор стенув плечима. — Може, контрабандисти?

— Контрабандисти? Але ж там без спеціального спорядження ніхто не зможе пройти.

— Значить, то контрабандисти-альпіністи…

— Ти з глузду з’їхав. До найближчого кордону тут сотні кілометрів…

Цього разу Ігор не знайшов, що відповісти. Ще раз стенув плечима — яке йому було діло до тієї стежки?

— Можливо, треба після повернення зателефонувати до обсерваторії? — наполягала Марія.

— Чому б ні, — погодився Ігор і потягнувся до її звабливого мокрого тіла. Але вона відштовхнула його руку.

— Іди к бісу! Нещодавно вже одержував свою порцію.

Прокляття! Йому було не так просто відвести погляд від її звабливих форм. О, чорт! Якого дідька вона тримає його на голодній пайці? І який він дурень! Треба було іти в гори з кимось із чоловіків. І зараз вони могли б чудово розважатися з дівчатками на метеостанції. А що це неодмінно б вийшло, хоча б з однією із трьох, він нітрохи не сумнівався. А можливо, навіть з Софією. Недарма ж він помітив, що вона дивилася на нього, коли плавав у озері.

Друзі-альпіністи, він помітив, у походах задивляються на його зовні сексапільну дружину і, мабуть, заздрять йому. Думають, що вона чудова в ліжку. Але одне з іншим, виявляється, пов’язане приблизно так, як гроно винограду з гілкою акації. Мабуть, вона ще пам’ятає ту сцену, що влаштувала на метеостанції, і досі злиться на нього.

Наче дражнячи його, Марія скинула і викрутила купальник. Натягнула оранжевий тренувальний костюм прямо на голе тіло. Вийшла з намету і завмерла від несподіванки. Четверо коротко стрижених чоловіків — двоє кремезних, один довгий, як каланча, і один маленький сиділи біля їхнього вогнища. Казанок з юшкою стояв між ними. І вони нахабно, не звертаючи на неї найменшої уваги, сьорбали юшку.

— Ігор, — задкуючи до намету, тихо погукала вона. — Ігор!

— Ну чого тобі? — невдоволено озвався Ігор, притишивши вереск приймача.

— Якісь злодюги їдять нашу юшку…

— Що? — Ігор висунувся з намету і також завмер з широко розплющеними очима.

Четвірка, не звертаючи на них найменшої уваги, доїдала юшку.

Ігор випростався на висоту свого богатирського зросту і ступив кілька кроків до зловмисників. Але, як виявилося, байдужість непроханих гостей була награною. Найкремезніший з бритоголової четвірки дістав з кишені пістолет і поклав його поряд з собою. Зробив запрошувальний жест.

— Сідайте, може і вам щось залишиться.

Побачив, що його запрошення не квапляться прийняти. Взяв пістолет і клацнув запобіжником:

— Я наказав сісти.

— В натурі, — додав довгий, голосно плямкаючи і витираючи рота брудними долонями.

— В натурі, до вас з відкритою душею. А ви в груди копитом…

Чорне вічко ствола зазирнуло Ігорю в обличчя, готове плюнути свинцем і забрати життя. Ігор вже зрозумів, з ким має справу і тому вирішив поки що не опиратися.

— Маклевий фраєр, — схвально кинув довгий, — гукни ще й кралю.

— І ти, кралечко, — ствол повернувся до Марії. Вона повільно підійшла і сіла поряд з Ігорем, але з протилежного від четвірки непроханих гостей боку.

Касіус Клей відразу облишив юшку і, не звертаючи на Ігоря найменшої уваги, присунувся до Марії. Дурнувато гигикаючи, демонстративно оглянув її з голови до п’ят. Торкнувся рукою волосся. Марія зіщулилася, підібгала коліна і обхопила їх руками.

— Гарненька, — Касіус підняв пальцем її підборіддя і тильною стороною долоні провів по шиї. — Чого ти злякалася? Я не страшний, а навпаки — дуже й дуже ніжний.

Ігор зробив рух до довгов’язого, та кремезний миттю упер йому пістолет у лоба.

— Ану обличчям униз!

Помітивши, що Ігор не квапиться виконати наказ, Азіат схопився і стусонув його ногою у печінку:

— Ботаєш, що тобі говорять!

Ігор зі стогоном упав на землю.

— Це твій чоловік? — запитав Касіус Марію.

Марія промовчала.

— Уявляю, що ви тут витворяли на самоті,— сказав Касіус, і вся четвірка дружно зареготала. — Який він у любовних справах?

— Мабуть, крутіший за тебе, — зауважив Азіат, — Бачиш, який маклевий фраєр. І плечі, і біцепси. Баби за такими в черзі стоять.

— Наша краля хоч куди, — продовжував Касіус Клей, пропустивши повз вуха зауваження Азіата. Його палець опустився вниз, до гачка «блискавки» тренувального костюма. Марія спробувала відштовхнути його руку. Та він миттю видобув ножа і упер їй у шию. Там, де лезо торкалося ніжної шкіри, з’явилася крапля крові.

— Не варто чинити опір. Ми з тобою просто трохи розважимося, а потім відпустимо вас обох. Тебе і твого чоловіка, — вткнув ножа у землю. — Пограємося, а будеш опиратися, влаштуємо «вертоліт». («Вертольотом» на «фені» називали секс відразу з трьома чоловіками). Ігор спробував підвестися, але одержав удар ногою в обличчя і знову впав.

— Пограємося у графа Дракулу, — Касіус наблизив своє обличчя до шиї Марії і злизав краплю крові.

— Тільки не опирайся, і все буде гаразд, — лівою рукою він взяв її за мокре волосся і потягнув униз. Права смикнула змійку тренувального костюма. Марія спробувала пручатися, але жіночі груди, які він побачив вперше за п’ять років, розбудили в Касіусові лють. Лезо знову опинилося біля Маріїного обличчя і черкнуло по щоці, залишивши криваву смугу.

— Ще раз смикнешся, і я перетворю твоє обличчя на криваву маску.

Від болю Марія прикусила губу. Вона розуміла, що їй з чоловіком загрожує смерть. Від дотиків цих жахливих рук, що так безцеремонно обмацують її тіло, Марію став бити дрож.

Намагаючись відсторонитися, Марія спробувала застебнути костюм:

— Прошу вас, прошу вас… — белькотіла вона.

— Не треба так тремтіти, — бурмотів Касіус, — і тоді ні з тобою, ні з чоловіком нічого поганого не трапиться.

Втім, то було неправдою. Вони вирішили вбити цих двох, як тільки побачили намет. Про те, що в горах бродять четверо зеків, не повинен був знати ніхто, а поки що — чому не погратися з жертвою, вселивши в неї надію? Як це робить кіт з мишею, трохи розтискаючи пазурі, поки миша приходить до тями, і потім знову душить жертву.

Касіус відхилив поли тренувального костюма і поклав Марії руку на талію. Вона смикнулася від жаху, але біль порізів і ніж, що стримів поряд, застерігали від опору.

— Та що з тобою, кралечко? Ти мене боїшся? В амурних справах я такий душка.

Його руки піднялися від талії і стисли її груди. Марія застогнала від болю і раптом уп’ялася зубами Касіусу в руку. Він заволав і вдарив її в обличчя величезним кулачищем. Марія розпласталася на землі, майже втративши свідомість. Касіус Клей стягнув з неї тренувальні брюки. Під ними більше нічого не було. Він навалився на неї і, грубо оволодівши, засопів, обдаючи смородом з відкритого рота. Касіус вовтузився так кілька хвилин і нарешті, підвівши голову, застогнав від задоволення. Його рот був відкритий, очі вирячені.

Прищ з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається. В його погляді було задоволення. Щоб краще бачити, він навіть відступив на крок від розпластаного на землі чоловіка і опустив пістолет.

Несподівано, наче в нього всередині розправилася пружина, Ігор з криком підхопився і кинувся Прищеві в ноги. Це трапилося так раптово, що Прищ не встиг зреагувати. Він випустив пістолет і гепнувся на землю. Не зупиняючись ні на мить, Ігор стрибнув на спину Азіатові. Мабуть, Азіат був ненабагато слабшим, та відчай додав Ігореві сили. Його обличчя було сумішшю бруду та крові, але він вже встиг ударити Азіата коліном у пах. Азіат застогнав. Ігорева рука намацала каменя. Він схопив його і заніс над спотвореним гримасою болю обличчям Азіата. Той підняв руки, захищаючись, але в цей час гримнув постріл, і Ігорю в спину вдарила куля. Ігор упав, і тоді вони вчотирьох заходилися гамселити його ногами, поки тіло не перестало рухатися.

— Хоре, досить, — сказав, відсапуючись, Касіус Клей. — Час докласти рук до курочки. О, чорт!

Лише тепер всі четверо згадали про жінку. Але жінка зникла.

Розділ 10

Марія бігла, не розбираючи дороги. Ліс тут, на межі передгір’я, був диким, і де-не-де з-під трав’яного покрову вже визирало каміння. Марія бігла так швидко, як тільки могла. Вперед її гнав жах.

Гілля хапало за одежу, стьобало по руках та обличчю. Вона не побігла до гір, а кинулася в ліс. Там була більша ймовірність сховатися і там, врешті-решт, можна було натрапити на людей, сторожку лісника чи щось подібне.

Русло повертало вліво, і в той же бік доводилося повертати і їй.

Річка тут була бурхливою, з високими берегами і навіть спуститися до води, а тим більше перепливти на другий бік, годі було й сподіватися. Вода монотонно шуміла, птахи безтурботно цвірінькали, навіюючи думку про те, що тут цілком безпечно і її ніхто не переслідує. Марія вийшла на узвишшя. Річка тут утворювала затоку, і вона тепер могла бачити те місце на іншому боці, де пройшла хвилин п’ятнадцять тому, сама залишаючись непоміченою.

Довго чекати не довелося. На протилежному боці хтось продирався крізь кущі. Марія затамувала подих. Між деревами з’явилися постаті чоловіків. Вона мала б тихенько плазували назад, поки не сховалася б за високим берегом. Але жах перед тими людьми був таким сильним, що вона втратила можливість аналізувати і приймати розумні рішення, схопилася і кинулася навтьоки. Вигуки, що долинули з другого боку затоки, дали зрозуміти, що її помітили.

Марія кинулася у бік лісу. Вона бігла босоніж і за ці півгодини вже встигла стерти ноги. Ноги кровили, але вона майже не відчувала болю. Її оранжевий тренувальний костюм виділявся серед зеленого листя. Марія розуміла, що найкращим виходом було б зняти його, але під костюмом у неї нічого не було, і вона радше б загинула, аніж скинула все і побігла гола.

Сонце вже почало хилитися до обрію. Можливо, їй вдасться врятуватися, коли на ліс опуститься морок? Десь у підсвідомості вона розуміла, що їй від чотирьох чоловіків, тим більше тепер, коли ноги стерті до крові, втекти неможливо. Вони взуті — вона боса, вона обходить відкриті місця — вони йдуть навпростець.

Хоча Марія й була витривалою, можливо, витривалішою за них усіх, — заняття альпінізмом далися взнаки, але те, що зробив з нею той мерзотник, не пройшло дарма. Боліло внизу живота, і вона не могла бігти в повну силу. Можливо, в неї є шанс, якщо четвірка не розділиться і не спробує оточити її.

О, господи! Як це їй зразу не спало на думку? Вони дійсно могли розділитися! І, наче на підтвердження її думки, захиталися кущі — вона хотіла бігти назад, але зупинилася: з кущів з’явилася руда лисиця і кинулася навтьоки. Марія озирнулася навкруги. Нікого. Може, вони загубили її? Але надії в ту ж мить розвіяв порив вітру, що доніс голоси. По її тілу пробіг дрож. Вона кинулася в гущавину.

Розділ 11

— Прокляття, прокляття, — бурмотів Касіус Клей. Його отруєний алкоголем та «травою» організм відмовлявся далі переслідувати жінку. — Вона здорово тренована, ця штучка! — гукнув він, зупиняючись. — Може, облишимо її?

— Вперед! — наказав Прищ. — Якщо вона втече, то сюди прийдуть менти і сплетуть нам постоли.

Прищ озирнувся і побачив, що Касіус Клей зупинився і обхопив руками дерево. Дістав пістолет:

— Ану вперед!

— А бодай би ви всі здохли! — Касіус Клей вилаявся і побрів слідом.

— Між нами різниця — хвилин десять, — додав Прищ. — Треба налягти.

Прищ не палив, що у злодійському світі вважалося дивним. В минулому він був боксером, а коли закінчив спортивну кар’єру, став охоронцем у якогось злочинного авторитета. За грати Прищ потрапив через убивство. Але навіть там, у камері, він щоранку влаштовував собі тренування. Віджимався на кулаках від бетонної підлоги, качав прес — підіймав догори ноги, тримаючись руками за грати, і на закінчення влаштовував півгодинний бій із тінню — боксирував з уявним супротивником.

Якби не витривалість Прища та не впертість Азіата, Касіус Клей з Шатлом вже давно б залишили у спокої дівку. Та зараз обидва бачили, що сила не на їхньому боці і, хоч були ледве живі, все ж пленталися слідом.

Сонце хилилося до обрію. Ліс густішав. Але час од часу вони бачили, як попереду маячить тренувальний костюм.

— Ця дурепа не здогадується зняти з себе костюм, — зауважив Азіат.

— Здогадується, — заперечив Прищ. — Не дурніша за тебе. Просто в неї під костюмом нічого немає. Розтлінний вплив цивілізації. Не розмовляй, збиваєш дихання.

Шлях Марії почали перетинати величезні валуни і порослі кущами схили пагорбів, і вона зрозуміла, що відхилилася у бік гір. Значить, до лісникової сторожки треба взяти трохи вправо. Збиті ноги нестерпно боліли, і вона не могла пересуватися навіть з такою швидкістю, з якою пересувалася спочатку. Тепер вона дивилася під ноги і ступала обережно, аби не скалічитися зовсім.

«А раптом вони вже втратили мої сліди?» — спала їй думка. Адже не можуть зеки йти з такою ж швидкістю, як вона? Може, вони її загубили? Так. Не можуть зеки, що палять і п’ють, пересуватися з такою ж швидкістю, як і вона. Вона має пересвідчитися, адже сил скоро зовсім не залишиться. Марія повернула до схилу і, видершись на узвишшя, сховалася між кущами, спостерігаючи за широкою, порослою ковилою галявиною, яку щойно пройшла.

О, дідько! Майже відразу вона побачила двох, що вийшли з кущів. За ними з’явилися ще двоє. Перша пара йшла попереду, вдивляючись у зарості, інша пленталася позаду.

Марія схопилася на ноги і помчала вниз. Зашпортнулася за коріння, що через кам’янистий грунт скрізь стирчало вгору, і скотилася вниз. Підхопилася і побігла, повертаючи вправо, де, на її думку, мала стояти лісникова сторожка.

Краще б вона не намагалася їх побачити! Через те, що затрималася, між ними тепер було ледве кілька хвилин ходу. Відстань швидко скорочується, але до сторожки тепер вже має бути дуже близько. Якщо лісник буде на місці, то вони зможуть забарикадуватися і зустріти злочинців рушничним вогнем. А тим часом зателефонують до міліції. А якщо лісника не буде? Вона намагалася не думати про це, у всякому випадку, у сторожці має бути телефон. І вона таки встигла. Але коли вибігла на узлісся, то замість дерев’яного будинка побачила лише купу головешок. Сторожка згоріла давно. Пожарище вже встигло захолонути.

Марія опустилася на коліна. Їй раптом все стало байдуже. Майже відразу вона почула шурхотіння позаду. Хотіла схопитися і бігти, але не змогла — від різкого болю в скалічених ногах вона скрикнула і впала обличчям униз.

Розділ 12

Коли Шатл дошкутильгав до узлісся, його двоє приятелів стояли поряд з тілом жінки.

— Що трапилося? — запитав він. Шатл ще остаточно не позбувся цивілізованих звичок і це полювання на жінку було йому глибоко неприємним. — Що трапилося? — повторив він запитання. — Вона мертва?

— Мертва, — відповів Прищ. — Нас випередили. Хтось її порішив. Жмурнув. Схоже, задушена — на шиї червоні плями. Щоб второпати, не треба бути судмедекспертом.

— Яка різниця, хто її порішив, головне, що вона не приведе сюди «червоних шапок». Може, тут завівся свій Джек Потрошитель.

— Разом з Касіусом закопаєте її, — наказав Прищ Шатлу. — Там, біля згарища, я, здається, бачив лопату.

Шатл обернувся до лісу. Касіус ще й досі не з’явився.

— Касіус! — погукав він.

Відповіддю йому був лише шелест темного лісу. Трійця перезирнулася.

— Що за дідько? — запитав Прищ і пішов у напрямку лісу.

— Шатл, розпали багаття, — наказав Азіат. — Бо зараз буде зовсім темно, і нам тут доведеться заночувати. А потім займемося дівкою.

Багаття вже палало, коли вони зачули кроки Прища. Він, зігнувшись, щось ніс на плечах.

— Що? — вони облишили багаття і кинулися йому назустріч. Прищ опустив свою ношу на землю, і у мерехтливому світлі полум’я вони побачили тіло Касіуса Клея.

Касіус лежав на спині, розкинувши руки. Вірніше, їм спочатку здалося, що Касіус лежить на спині. В дійсності ж тіло лежало на животі, а голова протиприродно була повернута на 180 градусів.

Вони всі на мить завмерли. Наче перетворилися на дику скульптурну композицію божевільного скульптора.

Першим заговорив Прищ:

— Йому скрутили в’язи. Наче індикові… Хтось взяв і скрутив Касіусу в’язи…

— Це неможливо, — заперечив Азіат. — Клею ніхто не міг скрутити в’язи. В зоні він не дозволяв навіть косо подивитися на себе. Це неможливо.

Вони не помітили, коли підійшов Шатл. І тому водночас повернулися на його голос.

— А дівка зникла, — тихо сказав він.

— Що?! — ніхто з них не міг зрозуміти, що хоче сказати Шатл. Як може зникнути тіло?

— Що ти сказав? — Прищ величезною ручищею схопив Шатла за комір.

— Ти впевнений, що тіло зникло? — запитав Азіат і, помітивши, що Прищ, стягнувши комір, не дає Шатлу нічого сказати, а той хапає ротом повітря, наче риба на сковороді, сказав: — Облиш…

— Впевнений, — віддихався Шатл, тримаючись за шию.

— Іди перевір.

Шатл зробив крок. Але Прищ жестом зупинив його і пішов сам. Повернувся за мить.

— Хтось скрутив в’язи Касіусу і, мабуть, він же забрав тіло дівки.

Вони з острахом подивилися на темні хащі, що обступили їх з усіх боків.

— Людина не могла таке зробити з Касіусом, — похмуро сказав Азіат.

Всі повернулися до нього.

— Може, звір? — трохи не плачучи, запитав Шатл.

— То не звір, — заперечив Азіат. — Звір терзає жертву зубами або розриває кігтями, а не скручує в’язи, наче курці.

— Значить, людина… — згодився Шатл.

— Ніхто не може скрутити Касіусу в’язи, наче індикові.

— То що ж це, дідько б його! — вигукнув Прищ.

— Не людина? — прошепотів Шатл.

— Що ж це, хай тобі біс, — кип’ятився Прищ. — Що ти маєш на увазі?

— Нічого. Тут така глушина, що може бути все що завгодно…

Вони всі враз замовкли і втупилися в темну стіну лісу, що зараз вже здавалася зовсім чорною. І раптом, наче по команді, схопили тіло Касіуса Клея — Прищ під пахви, а Азіат з Шатлом за ноги, і потягли ближче до вогнища.

— Хай йому біс, я не можу на це дивитися, — Прищ зняв куртку і накрив нею обличчя Касіуса.

Тепер на землі лежала мертва людина, просто мертва людина, бо не було видно її скаліченої шиї.

— Розпаліть велике багаття, — наказав Прищ. — Якнайбільше — вогню боїться все живе. Треба дочекатися ранку і мерщій тікати звідси.

— А якщо щось неживе… — пробурмотів Азіат.

— Та що ти маєш на увазі, дідько б тебе роздер? — невдоволено сказав Прищ.

Азіат промовчав.

Вони кидали в багаття гілки, поки вогонь не запалав, яскраво освітлюючи все навкруги.

М’ясо, яке вони смажили, давно згоріло, розповсюджуючи нестерпний сморід, та на це вже ніхто не зважав, їх обличчя були сірими. Можливо, від того, що зійшов місяць і до жовтого світла багаття додалося ще і його біле.

Розділ 13

Азіат прокинувся від того, що кожен його нерв, відчуваючи небезпеку, дзвенів наче перетягнуті струни. Озирнувся. Прищ куняв, опустивши голову на груди. Шатл спав, прихилившись до дерева. Дивно, вони заснули, хоча спати зовсім не збиралися. Азіат крутив головою в усі боки, не розуміючи, що це його розбудило. Погляд упав на тіло, прикрите курткою, і він згадав, що Касіуса вбито і що їх переслідує щось жахливе. Це було схоже на кошмарний сон. Може, і справді сон?

Він встав і зробив кілька кроків до тіла, став на коліна і обережно підняв куртку. Касіус лежав на животі і дивився йому в очі, жахливо посміхаючись. Так, все було саме так. Значить, йому це не приверзлося. Якась потвора убила Касіуса.

Багаття майже згасло. Треба підкинути хмизу. Азіат підняв гілку. Вона тріснула, примусивши його здригнутися. Шпурнув гілку у вогонь. Полум’я весело застрибало на сухому листі, вселяючи в Азіата надію. Він пішов углиб лісу, лавіруючи між кущами і збираючи хмиз. Час від часу він озирався на багаття — вирішив, що не буде заглиблюватися далі, ніж сягає світло.

Оберемок був ще дуже малий, а він уже дійшов до місця, де починалася стіна темряви. Напружив зір, сподіваючись щось роздивитися, але марно.

Краще повернутися. Але хмизу дуже мало. Треба кинути його у багаття, розбудити когось і йти збирати ще, бо вогонь незабаром погасне.

Азіат кинув погляд через плече. А він вже відійшов досить далеко. Йому стало моторошно. Азіат, не зводячи погляду зі стіни дерев, повільно позадкував до вогнища. Від тріску кожної сухої гілки під ногами він здригався всім тілом, наче від пострілу. Зосередивши увагу на лісовій хащі, Азіат не помітив, як наштовхнувся на Прища. Серце в грудях гупнуло, наче величезний молот.

— Га, що!? — підхопився Прищ, вихоплюючи пістолет.

— Не горлай так, — присів поряд, тримаючись за серце, Азіат. — Треба ще назбирати хмизу, бо багаття погасне. — Азіат шпурнув свій оберемок у вогонь.

— Ти мене страшенно налякав, — сказав Прищ. — Його рука з пістолетом помітно тремтіла. — Кретине, у мене міг бути інфаркт.

— Треба назбирати хмизу, — похмуро повторив Азіат. — Інакше нам всім тут труба. Я буду збирати, а ти стій поряд, тримай «пушку» напоготові, і, як тільки почуєш якийсь підозрілий шурхіт, відразу стріляй.

— Хай йому біс, тому хмизу.

— Якщо ми не назбираємо хмизу, те «щось» уб’є нас. Вся нечисть боїться вогню. Без вогню нам кранти.

Прищ, лаючись, звівся на ноги. Дістав пістолет і зняв його із запобіжника. Сторожко озираючись на всі боки, вони повільно пішли в ліс. Прищ відчув, як рука, в якій він тримає пістолет, швидко пітніє. Це був страх. Кров швидко наповнювалася адреналіном. Він повільно повертав ствол то в один, то в інший бік, до болю в очах вдивляючись у кожен кущ. Час від часу Прищ нетерпляче позирав у бік Азіата, та останнього не треба було квапити.

Через кілька хвилин він уже тримав величезний оберемок хмизу. Незважаючи на те, що Прищ ладен був почати стрілянину, зачувши найменший шурхіт, нічого не трапилося. Навіть вітер стих, і не хиталася жодна гілка. Одержавши порцію їжі, вогонь затріщав веселіше.

— Треба розбуркати цього дурня Шатла, хай засмажить нам сала з картоплею, — сказав Прищ, розкриваючи рюкзак. — Ми ризикували життям, поки він дрихнув.

— Шатле, протри баньки!

Шатл навіть не поворухнувся.

— Ну, спить! — сказав Азіат. — Немов нічого не трапилося. — Тепло багаття та вигляд їжі додали йому впевненості і підняли настрій.

— Зараз прокинеться, — Прищ підійшов і копнув Шатла ногою. Але той не поворухнувся, а упав обличчям у траву. В спині у нього стирчав довгий дерев’яний кілок.

Прищ несамовито заволав і кинувся геть від мертвого тіла, але відразу зашпортнувся за кущ і упав, мало не втрапивши у вогонь. Підхопився, вихопив пістолет і почав стріляти в темряву, поки не спорожнив обойму. Азіат викрутив йому руку і відібрав пістолет.

— Зачекай, дурню, — засунув пістолет собі за пояс, підійшов до Шатла і з натугою ледве висмикнув кілок. Його обличчя стало таким блідим, що це було помітно навіть у світлі вогнища.

Прищ сидів на землі і бурмотів:

— Це щось жахливе, воно убило Касіуса і Шатла. Тепер воно прийде за нами. Нам кранти.

Азіат промовчав. Він подумав, що треба тікати звідси. Якщо вони будуть іти, то, можливо, зможуть ще врятуватися. Якщо будуть сидіти тут, то це «щось» уб’є їх обох. І тепер зрозуміло, що навіть вогонь їм не допоможе.

— Чому воно почало переслідувати нас, адже ми давно тут і ніхто нас не чіпав?

— Мені здається, що воно…

— Воно?

— Так, воно образилося на нас…

— Образилося? За що?

— Так, образилося через ту жінку, — тихо майже прошепотів Азіат, наче боявся, що хтось його почує. — Я чув, наче у місті зникають жінки, але думав, що то байки. Вони там думають, буцімто це якийсь маніяк. А я зрозумів… — Азіат хитро примружив очі і тихо захихотів.

Збоку те хихотіння мало вигляд нервового припадку.

— Не клей дурня! Говори, що ти там надумав! — загорлав Прищ.

Від крику Азіат, здається, прийшов до тями. Перестав хихотіти:

— Але то не маніяк. То — воно. Тепер я впевнений — воно образилося через те, що ми намагалися зловити ту жінку. Воно вважало її своєю здобиччю. Чому воно вбило першим Касіуса?

— Ти думаєш, через те, що він ту жінку…

— Так, воно бачило усе і вбило Касіуса, а потім узялося за нас.

Прищ нервово розреготався, вставив у руків’я пістолета обойму. Обойма, клацнувши, стала на місце. Пересмикнув затвор і загнав патрон у ствол.

— Я вб’ю його, вік волі не побачити, — сказав Прищ.

— Якщо його взагалі можна убити, — заперечив Азіат.

— Менше плещи язиком. Що б то не було — людина чи звір, куля має його вбити.

— Давай спочатку обмізкуємо все, — відповів Азіат. — Вже починає розвиднятися, можливо, воно не нападає вдень. Треба йти до міста. А там спробуємо виїхати поїздом. Все одно пілота ми більше не маємо. Треба повертатися до міста, навіть ризикуючи, що «червоні шапки» нас пов’яжуть. І швидко забиратися подалі від цих гір. Тут така глушина, що може завестися будь-яка нечисть.

— Згода, — Прищ засунув пістолет за пояс і закинув рюкзак на плече. — Заметано.

— Може, варто хоч зарити Касіуса Клея та Шатла? — запитав Азіат.

— Якщо хочеш бути третім — залишайся.

— Ну, добре, тікаймо мерщій, — погодився Азіат.

Розділ 14

Прищ та Азіат йшли лісом, час від часу переходячи на біг. Вони простували в напрямку міста, звідки лише нещодавно втекли. Звісно, найгірша камера була все ж кращою за таку жахливу смерть.

Від вранішньої роси трава стала слизькою і то один, то другий послизався і падав. З гір опускався густий туман, і дерева та кущі помалу губили звичні обриси.

Прищ та Азіат задихалися, але йшли, не збавляючи темпу. Їх гнав жах. Гілки, виринаючи з білого марева, боляче хльоскали по руках та обличчю. Нерви вібрували, наче струни. Кожну мить з туману могло з’явитися щось, вони не уявляли собі що, і спробувати їх убити. Скрутити в’язи, проткнути кілком чи й взагалі зжерти живцем. Кущі хапали за одяг, немов чиїсь кістляві руки.

Азіат раптом зупинився. Йому вчулося, що хтось біжить слідом. Він зупинився, прислухаючись.

— Що? — запитав Прищ, дістаючи пістолет.

Було чути лише шум вітру.

— Здалося, — відповів Азіат. — Опусти «волину»..

— Як ми звідси виберемося? — ледь переводячи подих, запитав Прищ. Пістолет він опустив, але тримав палець на спусковому гачку. — Як ти можеш знаходити дорогу в цих хащах?

— Треба вийти до річки і потім повернути за течією. Річка тече з гір у напрямку міста.

— А раптом ми йдемо у зворотній бік?

— Не думаю. У зворотній бік — це значить у бік гір. Там мав би бути підйом і кам’янистий грунт. Втім, на сто пудів у цій глушині не можна бути впевненим ні в чому.

Вони йшли ще близько години, але зупинитися не могли. Щось полювало на них, наче на дичину, і порятунок був лише у рухові.

Азіат сподівався, що вітер швидко розвіє туман, але вітер стих і туман, навпаки, став ще густішим. Тепер вони бачили на відстань, не більшу за два кроки, і Азіат більше не був упевненим, що тримає вірний напрямок. Зараз йому з голови не йшла думка про гірських духів, про яких він чув від свого діда. Духи гір час від часу забирали когось з гірського селища, тримали людей у гірських печерах і приносили їх у жертву могутньому духу Арі.

Прищ йшов слідом за Азіатом. На плечах був важкий рюкзак і Прищ відчував, що з кожним кроком його полишають сили. Незважаючи на те, що він вважав себе досить витривалим, у нього увесь час боліло у грудях, і він хапав ротом повітря, наче риба, викинута на берег.

Йому здавалося, що ще кілька кроків — і він упаде і волітиме померти, аніж зробити хоча б один рух. Прищ уже не мав сили, аби ухилятися від ударів гілок, його роз’ятрене обличчя нестерпно боліло, а з саден текла кров. Її металевий присмак Прищ постійно відчував на губах. Ще крок, ще і ще…

Прищ наштовхнувся на величезний плескатий валун і упав обличчям у мокру траву. Все, він більше не може рухатися. Прищ побачив, що Азіат не помітив його падіння. Страх, здається, перетворив Азіата на механічний автомат. Ще два кроки, і він зникне за стіною туману.

— Азіат! — з останніх сил видихнув Прищ.

Азіат зупинився, озирнувся, і Прищ раптом помітив, як величезна чорна рука з’явилася позаду нього. Рука належала чомусь темному і великому. Прищ хотів вигукнути, звернути увагу Азіата, але голос пропав і з рота вирвалося лише шепотіння.

— Що там тра… — почав Азіат, але чорна рука-клешня обхопила його шию і всмикнула в туман, наче ганчірку.

Прищ вихопив пістолет, але в тому місці, куди потвора потягла Азіата, вже, як і скрізь, було лише біле марево. Він не став стріляти, його волю було зламано.

Розділ 15

Прищ пролежав близько години, поки прийшов до тями і поки до нього повернулася здатність мислити. Схопився за стовбур дерева, звівся на коліна. Де Азіат? Ліс, туман, Азіата немає. Більше немає. Тільки що щось жахливе потягло Азіата в туман. Прищ хотів звестися на ноги, але йому завадив біль у грудях. Що це, серце? В нього може бути серцевий напад. І тоді та потвора прийде сюди і без найменшого зусилля уб’є його. В кращому разі уб’є. Що ще вона може з ним зробити? Все що завгодно. Навіть страшно уявити, якою може бути його смерть.

Але ж у нього пістолет з повного обоймою патронів. Треба лише добре чатувати і вчасно почати стріляти. Чи боїться він? Ні, не боїться, він сходить з глузду від жаху. Але що то було? Щось схоже на величезну людину чи людиноподібного звіра. Він не встиг розгледіти, все сталося занадто швидко. Зрозуміло одне — та потвора має жахливу силу. Чому він не стріляв? Через те, що міг влучити в Азіата, чи просто не встиг?

— Падло! — прошепотів Прищ. — Падло! — вигукнув, погрожуючи комусь невидимому в тумані пістолетом. А якщо йому не вдасться вбити ту потвору? І дійсно, нікому не спадає на думку полювати на тигра з пістолетом. Треба вбити щось надзвичайно сильне, майже невидиме через цей туман — щось що полює на нього. Прищ зареготав, у нього почалася істерика.

Врешті-решт він почав кудись повзти, бо вже не мав сили йти. Втратив орієнтацію і навіть не замислювався, чи тримається вірного напрямку.

Втім, йому пощастило, через кілька годин він почув шум річки. Від цього у Прища додалося сил. Він підвівся і пішов на той шум. Там мав бути порятунок. Шум все посилювався, і раптом з туману виринув оранжевий намет. О, господи! Він вийшов до того самого місця, звідки розпочався увесь цей жах. Хоча б не наштовхнутися на труп. Прищ опустився на коліна і поповз, роблячи гак навколо того місця, де мало лежати тіло і уважно обмацуючи каміння перед собою, аби не зірватися з крутого берега. Прищ повз так, поки не відчув, що каміння стрімко обривається донизу. До його обличчя тепер долітали бризки. То був берег річки.

Прищ лежав на краю урвища і думав про те, що має далі робити. Йти він не міг. Все тіло боліло, пошматоване колючками. Може, залізти до намету, перепочити і зігрітися? Але відпочивати — це все одно, що чекати потвору з туману. Треба добиратися до міста. Але він не може йти, бо ледве здатний стояти.

Та раптом йому сяйнула рятівна думка. Тоді, в наметі, він бачив надувного човна. Чоловік з жінкою користувалися ним замість матрацу. Він попливе до міста. Попливе! Течія зробить за нього всю роботу. Аби тільки той човен був на місці. А куди ж він міг подітися? Хіба що його хтось узяв… Хто? У Прища по шкірі побігли мурашки. А якщо там, у наметі, причаїлася та потвора і чекає на нього? Прищ сторожко підійшов до намета і, тримаючи пістолет напоготові, обережно відхилив брезент. Нікого. Човен був на місці.

Розділ 16

Прищ швидко відштовхнув човна від берега, вигріб із затоки. Течія підхопила його і понесла між клаптями туману, які, здавалося, рухалися назустріч човнові. Прищ відчув себе трохи спокійніше. Та раптом він подумав: а якщо та потвора, що убила його приятелів, може плавати і зараз схопить його і потягне вниз?

Прищ з острахом оглянув вируючі буруни річки і шмаття туману, що то тут, то там нависало над ними. Прислухався, але крім монотонного шуму течії до нього не долинуло жодного стороннього звуку. Прищ зробив кілька гребків і відчув, що його хилить у сон — далася взнаки безсонна ніч. Ні, зараз не можна спати. Прищ зачерпнув воду долонею і хлюпнув собі в обличчя.

Треба чатувати. Почав уважно вдивлятися в береги. Туман, густий над водою, був значно рідшим над берегом. Здавалося, що він здіймається над серединою річки височенною аркою. Туман та ліс приховували щось таємниче і вороже. Прищеві здавалося, що палаючі очі переслідують човен берегом, слідкують за ним то з одного, то з іншого берега.

Коли щось залопотіло над головою, Прищ здригнувся, підхопився на ноги і мало не впав у воду. Великий птах з’явився з туману і трохи не зачепив Прища крилом. Прищ брудно вилаявся. Птах зник і лопотіння стихло.

Човен потрапив у туманну хмару, що стелилася по воді. Прищ побачив, як зник ніс човна, а потім туман накрив і його самого. Враження було таке, немов човен ковтнула величезна біла потвора. Втім, на воді Прищ почувався набагато певніше, ніж у лісі.

Втома знову починала даватися взнаки. Прищ клював носом, поки його підборіддя не починало битися об весло, прокидався і знову засинав. Так продовжувалося досить довго. Поки з напівсну Прища не вивели нові нотки, що з’явилися в «голосі» річки і відрізнялися від досі монотонного дзюрчання води. Прищ дослухався, не розуміючи, що б той новий тон міг означати. Було схоже, що десь там, попереду, зливаються в одну кілька рік. Несподіваний здогад примусив його кров захолонути в жилах: «Пороги!» Він бачив їх, коли йшов зі своїми дружками з міста. Каміння, що наче зуби велетенської акули, стирчить з води. Перший же камінь розірве гумовий човен і пустить на дно. Виплисти між жахливими бурунами практично неможливо.

Шум поступово переходив у тихий гуркіт. Немов погрозливо рикав готовий до нападу звір.

Річка зробила стрімкий поворот між двома порослими вільхою скелями, шум багатократно підсилився і Прищ тепер зміг побачити каміння, що стирчало з води. Воно швидко наближалося.

Прищ гріб з усих сил. Але зрозумів, що не встигне досягнути берега. Бризки обливали його з голови до п’ят. Прищ потроїв зусилля, вже майже не сподіваючись на порятунок. До берега залишалося кілька метрів, коли човен втягнуло в перший проміжок між камінням. Човен стрибнув з півметрового уступу, трохи не вибивши з Прища дух.

Берег був зовсім поряд. Але висока швидкість не дозволяла Прищеві пристати. Він намагався схопитися за якусь гілку, але лише обідрав руки. Спробував загальмувати веслом, та весло, наче зроблене з пап’є-маше, тріснуло і в руці у Прища залишився лише його шматок. Прищ був у відчаї. Він заплющив очі і в ту ж мить сильний удар трохи не викинув його у воду. Човен наштовхнувся на щось тверде.

Коли Прищ наважився відкрити очі, то зрозумів, що човен застряг між поваленим деревом та берегом. Далі річка ще звужувалася між високими берегами і грізно гуркотіла серед частоколу зубів-валунів.

Прищ виліз на дерево, прив’язав до нього човен і, лише ступивши на берег, перевів подих. Подерся на кручу. З кручі було видно, що пороги швидко закінчуються, а за ними стелиться гладеньке плесо. Треба взяти човен, перенести його берегом і пливти далі. Це все ж безпечніше, ніж іти лісом.

Прищ почав спускатися, але, на своє здивування, на місці човна не знайшов. Він добре пам’ятав, як прив’язав човна до корча і перевірив міцність мотузки. Куди міг подітися човен?

Прищ кинув поглядом навкруги і побачив жовте шмаття човна, що зачепилося за один із кам’яних зубів. Значить, або перервалася мотузка, або… Він опустив очі, сподіваючись побачити шматок мотузки, що мав залишитися. Але побачив лише слід ноги. Не своєї ноги. Слід величезної ноги, схожої на людську.

Прищ відразу збагнув, що то був за слід. Значить, та істота, що вбила Азіата, а раніше — Шатла та Касіуса Клея, десь тут! Прищ дістав пістолет і зняв його з запобіжника. Значить, та істота знала про пороги і чекала його тут, як бика на бійні. Або йшла за ним берегом. Може, сховатися? А якщо вона має нюх, не гірший за собачий? Можливо, йому вдасться зачаїтися в якійсь печері? Але в цих печерах має бути повно гаддя, якого він так боїться. Якщо він полізе до якоїсь печери, його обов’язково вжалить змія.

Думки плуталися в голові. Коли він буде так панікувати, то стане надто легкою здобиччю. Прищ стис голову руками. Спокійно. Та істота десь тут, зовсім поряд. Тому, по-перше, треба швидко йти звідси. А далі буде видно.

Прищ підвівся і, тримаючи пістолет напоготові, почав здиратися на стрімкий берег. Гранітні брили були слизькими від вологи. То тут, то там йому доводилося перелазити через стовбури дерев, що застрягли між валунами, мабуть, під час повені. Трохи далі, між брилами на березі, ріс молодий сосняк.

Прищ ніколи не був набожним, але йому на розум прийшла думка, що то кара йому та його друзям за гріхи. Він бурмотів звернення до бога про допомогу і обмацував скелі, намагаючись знайти хоч якусь схованку.

Прищ не мав жодної уяви про те, де знаходиться, лише інстинктивно вибрав напрямок по течії у бік міста. Час від часу він зупинявся і, витягнувши шию, вдивлявся в туман. І прислухався, чи не чути позаду кроків.

Іноді йому вчувалося шурхотіння, немов щось повзло в кущах, і тоді він націлював у той бік пістолет і щосили горлав:

— Виходь, що б там не було! Мерщій виходь, бо стрілятиму!

Та щоразу виявлялося, що то шурхотіння гілок під подихами вітру, або й просто витвір його уяви. Кілька разів Прищ потрапляв у зарості сосняку, і тоді голки безжалісно шматували його тіло і намагалися вирвати зброю. Але Прищ не зупинявся, бо знав, що тут, у своїй безпорадності, буде легкою здобиччю. Може, вибрати найвище дерево і спробувати здертися на нього? Але не виключено, що та тварюка чудово лазить по деревах, а крім того, він знову згадав про плазунів і, зокрема, про гюрзу, що тоді вигрівалася на стовбурі. До дідька і дерева, і печери! Жах перед гаддям був сильнішим навіть за жах перед невідомою потворою.

Прищ не зупинявся, поки з туману не виринула скеля, що підіймалася майже вертикально вгору. І вправо, і вліво теж простягалися кам’яні стіни. Він наче опинився у вирізі двох скель, що сходилися під гострим кутом.

Прищ опустився на землю у знемозі. Треба або повернутися, або спробувати здертися нагору. Так, можна спробувати здертися на цю скелю і залягти там, принаймні поки не розійдеться туман.

Прищ засунув пістолет за пояс і почав здиратися на скелю. Він вигинався, немов вуж. Притискувався до скелі, немов до коханої жінки. Жах гнав його все вище і вище. Кілька разів він намагався роздивитися, чи високо здерся, але цьому заважав остогидлий туман. Хоча, можливо, то було й на краще, інакше його рухи сковував би страх висоти. Піт заливав очі, та Прищ усім тілом припадав до стіни, не маючи змоги підняти руку, аби його стерти. Кінцівки були вигнуті під неймовірними кутами. Але він все ж підіймався сантиметр за сантиметром.

Нарешті Прищ опинився на виступі, на якому не треба було поводити себе зі скелею, наче з жінкою. Деякий час він лежав, розпластавшись, а потім став рачки. Вище починалася майже вертикальна гладенька скеля. Зліва та справа теж підіймалися гладенькі стіни…

Щілина, якою він підіймався, закінчилася. Ну добре, тепер він візьме у руку пістолет і буде чатувати на ту тварюку, котра, дяка богові, може дістатися до нього лише знизу. А коли туман розсіється, він якось дасть собі раду. Прищ взяв пістолет у руку, вмостився зручніше і заходився чатувати.

Він вдивлявся вниз. Туман поступово розсіювався і відкочувався у бік гір. Туди, куди вони йшли, сподіваючись дістатися до метеостанції. Прищ вдивлявся вниз до болю в очах.

Мабуть, він занадто захопився цим, і тому не помітив, як по майже вертикальній стіні до нього опускається величезна тінь. Втім, він інстинктивно відчув присутність когось поряд.

Не вірячи своєму передчуттю, він підняв голову і встиг побачити очі, які світилися нелюдським жовтим світлом і обросле чи то шерстю, чи то щетиною обличчя. Слідом за цим Прищ відчув, як усі скелі навкруги загуділи, перетворилися на гігантського кам’яного коня, що піднявся на диби і стрибнув угору.

Прищ падав довго. Він і уявити собі не міг, що здерся так високо. Інстинктивно закрив руками голову і закричав, але найперший виступ, що трапився на шляху вниз, вибив з нього дух.

Перегукуючись з рокотінням порогів, відлунюючи від скель, над лісом пролунав торжествуючий рик.

Розділ 17

Ліна з Тіною зникли в середу.

Того дня, ближче до полудня, на сході з’явився туман. Спочатку перехід від блакитного неба до зигзагоподібного ланцюга скель на обрії став розмитим. Софія подумала, що це від вітру сльозяться очі. Та поки вона, переходячи від приладу до приладу, дісталася до скляної кулі геліографа, стало видно, що то насувається біла, виблискуюча на сонці смуга туману. Софія зняла паперову стрічку. Крива, пропалена сонячними променями, була чіткою і досить рівномірною — сонце безжалісно палило весь ранок і жодного разу не сховалося за хмари.

Сьогодні вона вперше досить довго засмагала без одягу. Засмага виходила рівною, чудового шоколадного кольору, трохи темнішого відтінку на колінах і грудях. Вперше їй вдалося засмагнути так добре, без остогидлих білих смуг. Сумно лише, що крім Ліни з Тіною ніхто не побачить її бронзового тіла принаймні ще два роки.

Після сніданку вони з Тіною купалися в озері. Вода була прозорою і дуже холодною. Від холоду все тіло вкрилося гусячею шкірою, і Тіна заходилася розтирати її махровим рушником. Розтирала до червоного, не пропускаючи жодної складки. Від цієї безсоромної процедури Софію охопило якесь дивне відчуття.

Те відчуття не залишило її і тепер. Як сновида, вона блукала між приладами, механічно виконуючи всі необхідні дії. Отямилася лише тоді, коли ледь не впала з драбинки, приставленої до психрометричної будки. Тільки вона стала на перший щабель, як та похитнулася, наче жива, мало не скинувши її на землю. Софія змахнула руками і ледве втрималася, вхопившись за горішній щабель.

Вона злізла і заходилася її роздивлятися. Драбинка, що завжди стояла твердо, спираючись на землю двома стійками, тепер спиралася лише однією. І зсунулася принаймні на долоню від прямокутних відмітин на землі. В минулу її зміну, дві доби тому, драбинка стояла як слід, вона це пам’ятала напевне.

«Хтось безглуздо пожартував, — вирішила Софія. — Мабуть, та дурепа Ліна». Спробувала поставити драбину на місце, але та, зроблена з металевих брусків, була такою важкою, що її годі було посунути навіть на сантиметр. Софія здвигнула плечима, обійшла драбину і, ставши навшпиньки, записала показники термометрів.

Нарешті її зміна закінчилася. Жодного разу вона ще не здавалася їй такою довгою. Софія пішла до апаратної і відстукала телетайпограму.

Телетайп завмер, наче Над чимось замислившись, і Софія, скориставшись хвилиною перепочинку, повернула голову і подивилася у вікно. Щось темне, наче тінь, промайнуло по склу і зникло. Відчуття було таким, наче хтось зазирав у вікно, а тепер сховався. Софія здригнулася від несподіванки, встала і визирнула надвір. Нікого. Сонце давно пройшло зеніт і почало схилятися до обрію. Птахи, які раніше з гучним репетуванням снували над дахом, зникли.

«Мабуть, тінь птаха, — подумала Софія, — хоча де ті птахи? Але більше немає чому».

Вона вже зібралася повернутися до телетайпа, але так і завмерла, вражена побаченим. Стіна туману була вже зовсім поряд.

Біле марево зрівнялося з будинком, де вони жили, і проковтнуло його. Якийсь час ще виднівся дах, вкритий червоною черепицею, що наче сам по собі, без підтримки стін, висів над землею, а потім зник і він. Зникла вкрита тентом дизель-електростанція. Один по одному зникали прилади на метеомайданчику, останнім розчинився в білому мареві флюгер. І зразу настали сутінки — туман заклубочився поруч із шибкою.

Софія дивилася на цю картину, наче заворожена, і відірвалася, лише коли заторохтів телетайп. Каретка зупинилася, і з щілини висунувся аркуш паперу: «Прийнято. Обсерваторія. ХЩ». «ХЩ» означало «хай щастить». Оператор з обсерваторії ризикнув відійти від казенних штампів, і це було приємно.

«Хлопець в хорошому настрої. Мабуть, домовився про побачення з подружкою», — Софія посміхнулася, відстукала «ХЩ», вимкнула, телетайп і відкинулася на спинку крісла.

Відчуття, що переслідувало її в останні години, не зникло. Думка про те, що весь світ не обмежується цими скелями і в тій, далекій другій його частині, хлопці та дівчата ще ходять на побачення, лише посилило його.

Вона заплющила очі, і зразу ж приємне тепло охопило все тіло. Якесь незрозуміле бажання знову з’явилося в грудях, там, де Тіна розтирала її особливо старанно. Софія, не відкриваючи очей, просунула руку під блузку. Груди були вкриті пухирцями, наче вона щойно знову побувала в озері. Вказівний і середній пальці попрямували далі, торкнули соска. Він зразу став твердим, наче недозріла ягода, хвиля приємної млості, як тоді на березі з Тіною, охопила її тіло. Зграя барвистих метеликів випурхнула з темряви і закружляла перед очима.

З солодкого забуття її вивів скрип дверей. Софія рвучко обернулася — на порозі стояла Тіна.

— Ти не бачила Ліни?

Софія хитнула головою, бажаючи швидше позбутися непроханого свідка. Та це було не так легко.

— Я обійшла весь будинок. Її ніде немає, — Тіна не збиралася йти.

На щастя, побачивши її дивну позу, вона навіть не подумала глузувати. Розуміюче посміхнулася, підійшла і поклала руки на плечі.

— Це я винна. Заплющ очі.

Софія розумом противилася тому, що мало статися, та нічого не могла з собою вдіяти. Відчуваючи, що червоніє, вона слухняно опустила вії. І в ту ж мить відчула, як Тінині пальці розстібають її блузку.

Софія підняла руку, збираючись відштовхнути їх, та щось ледь відчутне — мабуть, губи, торкнулося її грудей. Вона опустила руку, бо вже не володіла своїми бажаннями — їй було надто хороше. Заплющила очі і віддалась цим солодким рукам. Зграя метеликів оповила її тіло і почала пестити тендітними крильцями, не минаючи жодного куточка.

Хвилі любострастя накочувалися на неї одна за одною, і вона, вже не розуміючи, що робить, всім тілом почала просуватися їм назустріч. Кожна наступна хвиля була сильнішою за попередню. Хвилі забивали подих, Софія хапала ротом повітря. Руки і ноги здригалися в безладних рухах. І коли остання хвиля затопила все її єство, вона скрикнула, вигнулася всим тілом і впала в крісло, майже втративши свідомість.

Софія прийшла до тями від того, що погасло світло. Чиркнув сірник. Поряд з нею на столі, палячи цигарку, сиділа Тіна.

— Що за дідько? — сказала вона. — Світло раніше ніколи не гасло. Лінка зникла, і ще цей туман. Може, пошкоджено кабеля?

Софія лише тепер збагнула, що з одягу на ній лише спідничка, задерта до пояса. Трусики та блузка лежали на кришці телетайпа.

Софія заходилася похапцем одягатися.

— Я піду пошукаю Ліну, — зовсім безбарвним, наче нічого й не трапилося, тоном сказала Тіна. — А ти увімкни дизель. — І вийшла надвір, хряснувши дверима.

Софія довго не могла завести двигуна. Вони вже давно не користувалися дизель-електростанцією. Софія навіть вставила ручку і пробувала крутити. Та дизель раптом загуркотів, ручка повернулася і вдарила її по руці. Вона скрикнула, і тієї ж миті до неї долинув інший крик. За гуркотом двигуна вона не зрозуміла, що це — луна чи справді хтось крикнув, і кілька хвилин стояла, дослухаючись, та крім гуркоту двигуна і вереску невидимих в тумані птахів не почула жодного звуку.

Може, то був крик птаха, адже їх верещання досить часто буває схожим на людські голоси. Вона ще кілька хвилин дослухалася і лише тоді заплакала — біль у руці був таки досить сильним.

Притискуючи руку до грудей, Софія піднялася по сходах. Сходи виринали перед нею з туману, як галушки з молочного супу. Зайшла до апаратної — нікого. І раптом вона почула кроки на даху. Мабуть, Тіна. Спало ж їй на думку шукати сестру на даху!

Софія увімкнула світло і заходилася роздивлятися руку. Від ліктя до кисті темнів величезний синець. Згори знову долинули кроки. Тіна ще на даху. Софія вийшла на ганок. Погукала:

— Тіно!

Мовчання. Вона підійшла до поручнів, зазирнула на дах.

— Тіно!

Темна тінь відокремилася від труби і зникла на другому боці даху. Мабуть, то Ліна ховається від сестри. Невже то правда, що Ліна може приревнувати до неї сестру? Ото дивина.

— Гей, Ліно, тебе шукає сестра!

Не дочекавшись відповіді, Софія побрела до своєї кімнати. Нестерпно боліла рука, та ще й вправи з Тіною далися взнаки. Вона, ледве пересуваючи ноги, дісталася до ліжка і лягла, не роздягаючись. Завтра все з’ясується.

Розділ 18

Софія проспала, може, годину, а може, і дві. Прокинулася вона від відчуття, що в її кімнаті хтось є. Втім, спочатку вона подумала, що тихий звук, який розбудив її, є продовженням сну. А наснився їй гарний сон, неначе вона з якимось хлопцем — здається, Ігорем (але, звісно, не з тим Ігорем — Маріїним чоловіком, для Марії в її сні не було місця), їде на білому автомобілі з відкритим верхом. На ній — весільна сукня з довгим білим шлейфом, що в’ється позаду, на ньому — чорний фрак з білою квіткою в петлиці. Звісно, зовнішність у Ігоря була та сама, але лише зовнішність. Вони виїхали за місто і зупинилися в якомусь лісі. То був дивний ліс — замість дерев росли величезні папороті, а всі кущі виявилися кущами троянд. Троянди були без колючок і виключно білого кольору.

Ігор почав цілувати її. Софія відчувала, що він кохає її, що цей хлопець буде ніжним. Надзвичайно ніжним. Вона відчувала, як його руки розстібають її сукню, і ці дотики не були їй неприємними. І в цей час Софія зрозуміла, що вони не самі, почула тихий звук, що свідчив про чиюсь присутність, і прокинулася.

Приємний, найчудовіший, найпрекрасніший за останні місяці сон зник. Софія ледве не розплакалася. Сльози зупинило лише те, що відчуття чиєїсь присутності не зникло.

Софія підвелася на ліктях і побачила, що спала одягнутою. Але чому їй так моторошно? Чого вона боїться? Пройшло стільки часу, відколи вона тут, а не може звикнути до того, що на станції не може бути сторонніх. Софія окинула поглядом кімнату — вікно було прочинене. Може, то якийсь дурнуватий птах сплутав день та ніч і розбудив її? Софія почала вдивлятися в темряву за вікном. Але, звісно, нічого не побачила. Непросто все ж звикнути до того, що за вікном морок — суцільна темрява без жодного вогника. Не видно навіть зір — мабуть, через той клятий туман.

Вона відкинула ковдру, встала з ліжка і зачинила вікно.

О господи, як хочеться знову потрапити в той сон! Софія упала на ліжко обличчям униз і заплющила очі. Та, пролежавши так кілька хвилин, знову почула той самий звук — ледь чутне шурхотіння — немов тихі кроки. Звук долинав, вона тепер була впевнена в цьому, з коридора. Цьому шурхотінню не було місця в її сні. І, врешті-решт, їй довелося відмовитися від думки так запросто повернутися до папоротево-трояндового лісу. Від цього Софії знову захотілося заплакати. Коридором, напевне, бродять ті кляті сестри і заважають спати. Вона подумала про те, що, мабуть, не чула за останній час більш відразливого звуку, ніж це човгання в коридорі.

Ну, цього разу вона їм не подарує! Софія стисла кулаки і сіла на ліжку. Через прочинені двері вона побачила, як промайнула якась тінь. А може, здалося? Ту тінь чи якийсь рух Софія бачила лише мить і зовсім не була впевнена, що це їй не приверзлося. Софія затамувала подих і прислухалася. І знову почула шурхотіння. Воно тривало лише мить. Софія тихо погукала:

— Ліно?

Відповіді не було.

— Тіно, це ти?

Іноді вона починала ненавидіти сестер. Особливо ось за такі витівки.

— Ліно, Тіно, якого дідька, виходьте негайно!

Шурхотіння продовжувалося, а відповіді не було.

— Ну, це вже занадто!

Софія рішуче підвелася. «А раптом це продовження сну? — спало їй на думку. — Або інший сон…» Софія, аби пересвідчитися, що то не сон, торкнула рукою щоку. Що за безглузда думка? Звісно, що то не сон, вона чудово знає, що не сон.

Софія навшпиньки підійшла до прочинених дверей і визирнула в коридор. Вона вдивлялася в темряву, поки не заболіли очі. Потім рішуче прочинила двері, провела рукою по стіні, намацала і натиснула вимикач. Світло залило коридор і, звісно, там нікого не було. Софія вийшла на ганок — нікого. Щоправда світло розсіювало морок лише на кілька метрів навколо. Софія стенула плечима, не знаючи, що думати, і повернула назад. Зробила кілька кроків і завмерла на місці. Знову до неї долинуло шурхотіння, і вона знала точно, що воно йшло з кімнати сестер. Софія підійшла до дверей і зібралася вже штовхнути їх, та зупинилася. По-перше, її зупинило припущення, що вона зараз може побачити там досить відверту сцену лесбійського кохання. А по-друге, нізащо не хотіла заходити до кімнати сестер після того, о трапилося між нею і Тіною в телетайпній. Вона боялася, що та історія може мати продовження.

Софія прихилилася до стіни, не знаючи, що робити. За що вона зібралася нагримати на сестер? Може, за те, що не дали їй до кінця додивитися сон? Але ж вони не дуже й шуміли. А що вона не причинила двері до своєї кімнати, так сама винна. «Хай йому біс, — подумала Софія. — Сама вигадала неіснуючу проблему. А все, мабуть, через цю кляту самотність та ці скелі навкруги. Не дивно, що майже кожен метеоролог, який проводить кілька років на важкодосяжній станції, потребує допомоги психолога».

Вона повернулася до своєї кімнати, закрила двері і вікно на защіпки, роздягнулася і залізла під ковдру. Софія довго лежала, прислухаючись і чекаючи сну, але заснула, лише коли почало розвиднятися.

Прокинувшись, вона відразу згадала і про сон, і про шурхотіння з кімнати сестер. Позирнула на годинника — чверть на одинадцяту. Саме зараз Ліна має передавати зведення до обсерваторії. Значить, є небагато шансів наскочити на непристойну сцену. Софія одяглася, вийшла в коридор і постукала до кімнати сестер. Відповіддю була тиша. Софія стенула плечима і штовхнула двері. В кімнаті сестер не було. «Що б це мало означати?» — подумала Софія. Ну добре, Лінка могла чергувати і не лягти, а Тіна? Адже вона зазвичай ніколи не прокидається раніше одинадцятої… Софія раптом згадала, що Тіна вчора шукала сестру. Виходить, що Ліна так і не знайшлася? Треба запитати у Тіни. Софія вийшла на подвір’я. Туман все ще вкривав територію станції, але вгорі вже був набагато рідшим. Принаймні, було видно сонце і верхівки гір.

Софія піднялася сходами, штовхнула двері до телетайпної і завмерла, вражена побаченим — все було розбито і перекинуто догори ногами. Софія кілька хвилин стояла, нічого не розуміючи. Потім швидко сіла за пульт телетайпу, натисла вимикач, але не почула звичайного гудіння і клацання. Телетайп не працював. Софія кинула поглядом навкруги. Зі стіни звисали обірвані дроти. Тепер зрозуміло, чому телетайп мовчить. На столі — розсипана пачка цигарок. Одна — скурена лише на чверть. Софія згадала, що сестри, економлячи цигарки, випалювали їх до самого фільтру. А тут таке враження, немов котрась із сестер палила і цигарка випала у неї з рота.

Але що тут могло трапитися? У Софії плуталися думки. Вона намагалася зрозуміти, що тут могло статися і що їй робити. Але в голову нічого не йшло. Вона зовсім розгубилася.

І раптом Софії знову вчулося тихе шурхотіння. Точно таке, як вона чула вночі. Але тепер, вона була впевнена, що то кроки. Тихі кроки, немов хтось скрадається босоніж. Спочатку Софія подумала, що ті кроки звучать лише в її голові. Вона закрила долонями вуха — кроки стихли. Софія вибігла на ганок. Нікого. Раз за разом пориви вітру шарпали обривок телетайпної стрічки, що зачепилася за перила ганку. Може, це шарудіння здалося їй кроками?

Софія сіла на приступку, затулила долонями обличчя і заплакала.

Втім, вона плакала лише п’ять хвилин, поки не згадала про передавач. Там, у підсобці, повинен бути передавач!

Софія побігла до будинку і взяла ліхтарика. Повернулася і відкрила двері під сходами. Двері вели до підсобки — напівпідвального приміщення, де зберігалися метеорологічні інструменти та апаратура, що не використовувалися. Промінь ліхтаря вихопив з мороку два теодоліти, стійку плювіографа, іржавий флюгер. А ось полиця, де звичайно стояв передавач — у Софії похололо всередині — передавача на місці не було. Значить, хтось його взяв. Вона раптом згадала, що підсобка не була зачинена на замок, як завжди.

Промінь ліхтаря затремтів. Софія притислася спиною до стіни. А якщо тут хтось є? Але промінь пройшов зигзагом по стінах і ні на кого не натрапив. І раптом у неї сяйнув здогад. Софія повернулася і хутко вибігла надвір. Миттю злетіла сходами до телетайпної. Вона згадала, що коли йшла, під ногами тріщало скло. Нахилилася, так, дійсно — розбита радіолампа. Втім, вона відразу побачила і сам передавач — під столом, з розтрощеним корпусом. Значить, зв’язку в неї немає.

Ну добре, — Софією раптом опанувала злість. Вона таки знає, що робити. Софія пішла до дизеля і висмикнула металеву ручку, якою вчора заводила двигун. Тримаючи її за кінець обома руками, вона рушила до метеомайданчика. Софія повільно переходила від прилада до прилада. Біля геліографа їй здалося, що слідом скрадається якась тінь. Вона рвучко повернулася, заносячи ручку для удару. То дійсно була тінь, але її власна. Софія набрала в легені повітря і пішла далі. Здригнулася від неприємного різкого звуку попереду. Ні, нічого. Просто від пориву вітру з тріскотінням швидко закрутилися чашки анемометра — приладу, що вимірює швидкість вітру.

Вона відчувала, як долоні, що стискують металеву ручку, стають вологими. В роті пересохло. Не можна сказати, що ручка для запуску двигуна була дієвою зброєю, але з нею в руках Софія почувалася значно впевненіше. Вона обійшла весь метеомайданчик і зібралася вже повертатися, коли трапилося таке, що, Софія відчула це, в неї зупинилося серце. Раптом кришка альтометра — приладу для вимірювання висоти хмар — відкрилася. Софія випустила ручку з рук і схопилася за стійку будки психрометра. Альтометр можна було увімкнути, лише натиснувши рубильник в апаратній. Софія кілька хвилин стояла, тримаючись за стійку, і приходила до тями.

Значить, Ліна проводить спостереження? І всі тривоги даремні. Але чому ж тоді такий розгардіяш скрізь? Невже сестри побилися і зіпсували апаратуру? Але зараз має все з’ясуватися. Софія, тримаючись за серце, попленталася до апаратної.

У вікні вона побачила темний силует. Радісне відчуття охопило її. Хто б це не був — Ліна чи Тіна, все одно. Вона вже почала підійматися сходами, та здригнулась і зупинилася. З апаратної вийшов божевільний з містечка — Бімі. Побачивши Софію, він радісно засміявся і, ляскаючи себе по боках, підбіг до неї. Схопив за плечі.

— Це ти збираєш красиве?

— Що? — здивовано запитала Софія, намагаючись звільнитися від його рук. Вона здивувалася — які великі і сильні в нього кисті. Суціль вкриті темним волоссям, з короткими товстими пальцями. Вона вперше після тієї зустрічі, що так налякала її, стояла поряд з ним, і тільки тепер зрозуміла, який він дійсно величезний. Могутній торс нависав над Софією, як гора. Тримаючи за плечі і не прикладаючи ніякого видимого зусилля, він майже відірвав її від землі.

— Пусти, — попрохала Софія, і він слухняно забрав руки. — Ти як сюди потрапив, Бімі? Хіба через ущелину є прохід?

Він подивився на Софію з неприхованим здивуванням.

— Прохід — скрізь.

— Ні, — вона спробувала йому пояснити. — Скрізь проходу немає. Ось, наприклад, — вона показала рукою в бік прямовисної скелі.— Тут проходу немає. Там, — вона кивнула у бік ущелини, — теж.

Він хвилину нерозуміюче дивився на неї і потім, наче піймавши на обмані, люто замотав головою:

— Є!

— То покажи прохід, якщо він є, — попрохала Софія.

Бімі трохи подумав, потім підійшов до скелі, став рачки і, чіпляючись сильними пальцями за кожен виступ, миттю здерся метрів на п’ять.

Софія від здивування не могла промовити й слова. Так само хутко він спустився вниз.

— Ти збираєш те, що красиве, — сказав божевільний примирливо, даючи зрозуміти, що непорозуміння вичерпано. — Ти, — він ткнув Софію пальцем у груди. Від цього поштовху вона мало не впала. Друга рука його зникла в складках брудного пальто і з’явилася з Софіїним альбомом з метеликами.

Так ось хто може поцупити альбом з важкодосяжної станції!

Зрозумівши, що Софія упізнала альбом, Бімі радісно затанцював на місці.

— Ти збираєш красиве, я дивився, — вигукнув він. — Я збираю красиве, ти будеш дивитися. Це що? — він зупинився.

— Це, — вона здивовано торкнула пальцем альбом, — колекція, це, — торкнула метелика, — експонат.

— Колекція, — на лиці Бімі відобразилася глибока задума. Ворушачи губами, він пошепки повторив нове слово. — Збираєш красиве. Твою колекцію дивлюся я. Мою колекцію дивишся ти. Ходім.

Він схопив Софію за руку і потяг до скелі. Софія не встигла злякатися. Вона скрикнула, вже повиснувши головою вниз — він перехопив її поперек тіла і, стиснувши під пахвою, з вправністю мавпи подерся вгору. Софія з усієї сили вчепилася в засмальцьоване пальто і заплющила очі. Ледве могла дихати — чи то від того, що Бімі так сильно стиснув її, чи то від смороду, який розповсюджувався від нього. Вона лише раз наважилася розплющити очі і, побачивши, що висить вниз головою над прірвою, знепритомніла.

Прийшла до тями, лежачи на вузькому карнизі. Бімі побачив, що вона розплющила очі, радісно засміявся. Софія позирнула вниз і мало не знепритомніла знову. Про станцію не було й згадки. Метрів на п’ятдесят нижче виднілася біло-червона куля вітрозахисту антени АРМС (автоматичної радіометеорологічної станції). Автоматична станція в цьому районі була лише одна і знаходилася на висоті майже чотири тисячі метрів над землею. Вітрозахист захищав антену АРМС від вітру. Станція працювала тільки в автоматичному режимі. Людей тут могло не бути і рік, і більше. Згори купол вітрозахисту антени здавався не більшим за великий апельсин, а будинок, на даху якого він стояв, — за товсту книгу.

Бімі підхопив її, протиснувся між валунами по одному йому відомій стежці. Пройшов під кам’яною аркою, схожою на потворне підворіття і опустив Софію на ноги. Вони були в печері. Печера нагадувала величезний кам’яний багатогранник, порожній зсередини. Його верхівка губилася в густому мороці. Під стінами лежали купки чи то соломи, чи то хмизу, схожі на великі пташині гнізда.

— Ходімо, — він тягнув її вглиб. Згори капала вода і на камінні замерзала у вигляді прозорого крижаного панциря. Де-не-де лежали цілі брили.

— Сюди, — Бімі присів поряд з нею. — Колекція, — пояснив він.

«Колекція з брил», — зрозуміла Софія і в знемозі опустилася на найближчу.

— Колекція — красиво! — не вгавав Бімі, здається, втішаючись новим словом.

Мабуть, це було через те, що Софія сіла на лід — холод, який до цих пір її не турбував, тепер пробрав до кісток. Вона підтягнула коліна до грудей і охопила їх руками. Ще раз окинула поглядом печеру. Подивилася на лід. Там, де долоня спиралася об брилу, залишилося прозоре віконце з проталого льоду. І в цьому віконці Софія побачила… обличчя Тіни. Обличчя, спотворене гримасою жаху.

Софія закричала. Цей крик виходив з глибини душі, кричало все її єство. Так кричать лише у хвилину пережитого неймовірного жаху. Софія скочила з брили і кинулася бігти. Вона не розуміла, куди біжить. Брили були всюди. Вона металася між ними, як комаха в павучих тенетах. Перечепилася і впала на коліна, обідравши долоні в кров. І просто біля свого обличчя побачила ще один крижаний саркофаг. В кризі чітко проступав силует молодої жінки. Її гарненьке обличчя було обернуте до Софії, а в широко розкритих очах застигло здивування. Софія ледве змогла відвести очі від цього мертвого погляду. Брил в печері було більше десятка, і в кожній проступали контури жіночих тіл. Печера попливла у Софії перед очима. Вона ще побачила, що до неї опускається усміхнене обличчя божевільного. І тієї ж миті рятівний морок забуття оповив її.

Софія отямилася від крапель холодної води, що падали на обличчя. Бімі стояв біля неї навколішки і тримав за руки. Одежі на ній не було. Великі холодні краплі падали зі склепіння їй на груди, на ноги, на живіт. Вона злякано рвонулася, та Бімі руками-лещатами міцно тримав її на кам’яному ложі.

— Ти жива? — його здивуванню, здавалося, не мало меж.

— Так! Відпусти мене, — спробувала вирватися Софія.

— Ти злякалася, чому? — доброзичливо запитав він. — Ти будеш красивою.

— Бімі, що це в тебе тут? — пручаючись і ледве переборюючи жах, вигукнула Софія.

— Колекція, колекція, колекція, — скоромовкою відповів Бімі, киваючи головою. — В колекції експонати. Багато — красиво.

— О, господи, — Софія почала розуміти. — Ці експонати, де ти їх брав? — зуби в неї цокотіли.

— Скрізь, — відповів Бімі. — В місті, скрізь, де бачив гарний експонат.

— Вони не хотіли? Пручалися?

— Дурні, — констатував Бімі. — Колекція — красиво. Експонати — красиво. Ти — гарний експонат.

— Я не експонат, — заперечила Софія.

— Експонат, експонат, — запевняв її Бімі.

Софія відчувала, що на камені вода вже береться льодяною кіркою, а величезна рука лише одним необережним рухом може зламати їй шию. Невже це кінець? Вона гарячково шукала шлях до порятунку. Та порятунку не було.

— Бімі, в тебе була мати? — вона сама не знала, навіщо це запитала. У всякому разі, не для того, аби звертатися до материнських почуттів божевільного.

— Так, була — мати Ельвіра.

— Її звали Ельвірою? Вона любила тебе?

— Так, любила. Дуже любила. Ось так любила, — він відпустив Софіїну руку і погладив сам себе по голові. — Її роздер ведмідь.

— Ні, не роздер, — Софія вільною рукою погладила його по голові.— Я схожа на твою матір?

Бімі замислився.

Софія, продовжуючи гладити його по голові, сказала:

— Ні, не роздер. Я твоя мати.

Лещата, що не давали їй рухатися, розтислися.

— Ти моя мати?

Вона не знала, чому сказала це. Але, можливо, то була якраз та єдина правильна думка, що іноді приходить в хвилину смертельної небезпеки.

— Так, так, я — Ельвіра, — Софія швидко звелася на ноги, схопила одежу і похапцем почала натягати її на себе. — Так, так, — повторювала вона.

Бімі стояв, опустивши довгі руки, втупившись кудись в далечінь. Вся його постать зображала глибоку задуму.

— Ні, — нарешті сказав він. — Ти не моя матір. Дуриш, ти дівчина — мій експонат.

Софія позадкувала до виходу. Він повільно йшов слідом, мабуть, останні сумніви поки що не залишали його. І раптом Софія помітила, що в темряві його очі світяться нелюдським жовтим світлом. Вона скрикнула. Це було, як остання склянка води, що пускає човна на дно. Мало кому в Харкові відомо, що до гратчастої огорожі міського зоопарку примикає учбова метеостанція гідрометтехнікуму. І щоб втекти з практичних занять з класифікації хмар на годівлю хижаків, достатньо протиснутися через дірку, майстерно приховану кущами клена. Тому Софія знала, що трапиться наступної миті. Так загоряються очі у лева, що кидається на шматок м’яса.

Вона метнулася до виходу і відчула, що падає вниз. Кілька разів перекинулася в повітрі, чіпляючись одягом за кущі, і, не долетівши двох метрів до землі, повисла на одинокому напівзасохлому дереві. Деревце, потріскуючи, нахилялося все нижче і, врешті-решт, зламалося біля самого кореня. Софія впала на сніг і зі здивуванням зазначила, що відбулася кількома подряпинами. Вона підхопилася, кинулася до будинка з червоно-білою кулею вітрозахисту антени на даху, зачинила двері на защіпку. Притислася спиною до стіни, її бив дрож.

В будинку панувала напівтемрява. Над входом ледь жевріла лампа аварійного освітлення. Півбудинку займали передавач і блок живлення. Під стіною стояв стіл з порожніми бляшанками. Біля дверей на цвяху висіла куфайка і ватні штани. А в кутку лежало кілька ковдр і пара старих валянків. На дах вела металева драбинка.

Двері здригнулися від удару чимось важким. На голову посипалася штукатурка. Софія визирнула у вікно. Навколо лежав сніг — АРМС знаходилася вище рівня танення снігу. Вона швидко натягла куфайку і взула валянки.

Двері здригалися, наче під ударами відбійного молотка. Здавалося, там, за дверима, сам диявол. Лутка нахилилася і краєм зачепила якогось кабеля. Заіскрило. Щось луснуло з противним звуком «бяв-в-в», наче дверима причинили величезного кота. Софія спробувала відчинити вікно. Шпінгалети було залито фарбою, і їй не вдалося повернути жодного бодай на міліметр. Двері затріщали, осипаючись трісками, одна дошка внизу вилетіла, наче вибита сокирою. В щілину пролізла скривавлена рука. Все було, як у поганому фільмі жахів. Рука, схожа на великого чорного краба, повзла, нишпорячи в пилюці, залишаючи на бетонній підлозі червоний слід. Кривава доріжка тягнулася до Софії. А вона, як загіпнотизована, не могла примусити себе зрушити з місця і зробити бодай один крок. Стримуючи крик, Софія стала навшпиньки, втиснулася в стіну. Рука, торкнувшись її, на мить завмерла, як змія, що вивчає здобич, обвилася навколо щиколотки і потягла «здобич» до дверей. Софія впала на спину, закричала. Рука зникла за дверима разом з валянком, звідти долинув рик розчарування. Софія порачкувала далі від дверей. Луснула ще одна дошка. В отворі з’явилося обличчя Бімі. І знову вона побачила, як в темряві його очі блиснули жовтим світлом! Ревучи, він видирав дошки одну за одною. Софія заметалася по кімнаті, зашпортнулася за драбинку, що вела на дах, і впала. Схопилася і подерлася нагору. Кришка піддалася досить легко. В обличчя дихнуло холодним повітрям.

Спалах активності позбавив Софію останніх сил. Вона опустилася на холодну жерсть поряд з червоно-білим куполом вітрозахисту антени. Вже смеркло, і чорно-синє небо де-не-де мерехтіло білими зорями. Будинок оточували скелі, схожі на снігові дюни. Верхівки гір виблискували сріблом, і на них вимальовувалися ледь помітні пагорби хмар. Морок підіймався темними клубами з ущелин. Вдалині гриміла гроза, спалахуючи білими осередками світла.

Десь там, за обрієм, мільйони людей пили рожеве вино, танцювали під «Гуд бай, мій хлопчику…», роз’їжджали з подружками в блискучих красенях автомобілях, і тільки їй судилося померти неймовірною, жахливою смертю.

Софія зазирнула в лаз і побачила, що Бімі вже в будинку. Він стояв навколішки і пив з калюжі. Поряд лежала перекинута каністра. «Мабуть, коли лізла нагору, перекинула каністру зі спиртом», — здогадалася Софія. Спиртом раз чи два на рік обслуга мала очищати датчики від окису. Софії здалося, що Бімі стоїть навколішки і хлебче. Не п’є, а хлебче, наче пес. Втім, вона не могла бути впевненою, що добре бачить це в жахливому червонуватому світлі лампи аварійного освітлення.

Бімі підняв голову і, мабуть, зрозумівши врешті-решт, що кімната порожня, дико заревів. Софія відсахнулася. Темрява і страх стиснули її, наче величезний удав. Вона відчула, що від жаху не може рухатися. Заплющила очі і, змирившись з невідворотнім, лежала так, поки руки зовсім задубіли. Поворушила пальцями, подивилася вниз. Бімі розхитувався з боку на бік, ляскав себе по боках, щось бурмотів. Схоже, сп’янів і ніяк не міг збагнути, куди вона зникла. Софія перекинулася на спину, щоб нічого цього не бачити. Вона була на грані реального. Грозові хмари підіймалися з одного боку, наче бастіони гігантської фортеці. Друга половина неба була чистою, з яскравим розсипом зір. Бастіони збільшувалися на очах. Чорна грозова хмара опускалася і через кілька хвилин майже торкнулася даху. Над куполом антени спалахнув сліпучо-білий сніп, і, похитуючись, піднявся вгору. Вихори світляків, потріскуючи, затанцювали на краю даху.

«У мене галюцинації», — подумала Софія. Тремтячі німби спалахували над сніговими дюнами, наче запалені рукою невидимого ліхтарника. Гримнуло, дерево блискавки виросло десь зовсім поряд. Хмара опустилася ще нижче і поглинула будинок. Зорі зникли. Запанував непроглядний морок. Сполохи йшли один за одним, освітлюючи хмару зсередини білим матовим світлом. І в цьому мертвому світлі над лазом з’явилося чорне, лискуче від поту, обросле чи то чорним волоссям, чи то щетиною обличчя. Воно захихотіло і вишкірило зуби, по підборіддю потекла слина.

Софія відкотилася до огородження даху. Клоччя снігу, прошурхотівши, зникло в проваллі. Безодня тепер не лякала її. Там був спокій, а значить, порятунок. Софія підтягнулася на ліктях, взялася за поручні. Метал обпік пальці. Вона скрикнула і, вдарившись підборіддям, звалилася назад. Жерсть похмуро забряжчала.

Тим часом Бімі вже виліз нагору. Озираючись навколо у пошуках «здобичі», він звівся на ноги. Софія лежала в тіні вітрозахисту антени і її було не так просто помітити. Повітря було наелектризоване до межі. То тут, то там почали потріскувати крихітні іскорки.

Бімі здивувало це потріскування. Як тільки його голова опинилася на рівні купола, волосся стало дибки, в ньому роїлася тисяча світляків. Бімі помітив Софію. Зробив крок до неї, посміхаючись, нахилився. Софія закричала. Він похитнувся. Його рука торкнулася купола і по ній до плеча побігли світляки. Затріщало сильніше. Тіло Бімі сіпнулося, і раптом світляки перетворилися на крихітний вогник. Вогник швидко ріс, перетворюючись на полум’я. Полум’я було синім і швидко перекинулося на спину. Колір полум’я свідчив про те, що тканина добре змочена спиртом. За мить на даху вже палав живий смолоскип. Смолоскип зробив кілька судорожних рухів і повалився вниз. Жахливий зойк пролунав з лазу.

Софія знепритомніла і пролежала так до ранку. Відчувши губами лід, облизала його і відкрила очі. Гроза пішла. Сонце, наче гігантське жовте яблуко, спливало в блакитне небо.

Софія лежала на спині. Вона сперлася на лікоть і озирнулася навколо, не розуміючи, чи то справді з нею відбулися такі жахливі речі, чи то був лише сон. Зазирнула в темний отвір, що вів униз. Внизу лежав обвуглений труп. На голові трупа волосся не було. Та і самої голови теж не було. Замість голови та рук темніли чорні недогарки. Тіло скидалося на жахливий муляж з музею судово-медицинської експертизи. Софію занудило. По щоках потекли сльози.

Цілий день у неї не було сили ворухнути ні рукою, ні ногою.

Вона пробула в напівзабутті до вечора. І тільки коли смеркло і на чорному небі висипав зоряний бісер, підняла голову і відшукала Полярну зорю. Десь там, вліво від Полярної зорі, був її рідний Харків.

Ніч, здавалося, не мала кінця. Софію почав мучити холод. Один валянок залишився внизу. Там, вона пам’ятала, в кутку лежали також дві ковдри. Софія згорнулася калачиком, сховавши ноги під куфайкою і, щоб якось згаяти час, стала дивитися, як рухаються зорі. І раптом одна зоря, мерехтячи і збільшуючись, полинула до неї. Софія вже нічому не дивувалася. Через кілька хвилин вона зрозуміла, що то літак. На висоті восьми тисяч метрів над землею летів ТУ-154. В салоні, мабуть, розносили теплий чай, і ніхто не здогадувався, що внизу, в хвилині льоту від них, гине людина.

Скоро Софія зрозуміла, що замерзає. Вдень, коли припікало сонце, вона ще почувала себе нормально, а зараз їй було страшенно зле. Вона зазирнула в прямокутний отвір. Приміщення станції було зовсім темним — падаючи, Бімі обірвав електродроти. Знизу тягнуло теплом і затишком. Але вона пам’ятала про те, що лежить там на підлозі. Треба було зважитись. Запалити сірника і знайти валянка і ковдри або замерзнути. Але там було те, про що Софія намагалася весь час не думати. Вона стисла в руці коробку сірників, ступила на перший щабель, і зразу тривога охопила її. Так буває, коли в темряві шостим відчуттям раптом відчуваєш чиюсь присутність. Вона знала, що там, внизу, нікого живого немає, але зараз чомусь страшенно захотілося повернутися.

Софія кілька хвилин стояла в нерішучості, але змусила себе знову почати повільно спускатися вниз, зрештою, вона точно пам’ятала, де лежить те жахливе внизу. Треба було лише попід стіною обійти його і знайти валянок. Софія спустилася на щабель. Ще і ще. Їй вчувся тихий шурхіт. Вона зупинилася і довго дослухалася. Та шурхотіння більше не повторювалося. Тепер морок огортав її з ніг до голови. Лише вгорі сяяв зоряний прямокутник.

Ще один крок униз. Раптом щось холодне і вологе торкнуло її руку. Скрикнувши, вона обома руками вчепилася в драбинку. Глухе відлуння злетіло і загубилося десь угорі. Серце гупало в грудях. Тремтячими руками вона запалила сірника. Поперек драбинки теліпався обірваний електричний дріт. Софія полегшено зітхнула, постояла, вгамовуючи дрож. Взяла дріт, збираючись відкинути убік і, вражена струмом, звалилася вниз.

Софія отямилася, неначе відчувши ножа убивці на шиї. Пахло горілим м’ясом. «Нічого не трапилося, — сказала вона собі. — Нічого ж не трапилося». Тепер треба навпомацки пройти до другої кімнати і знайти валянка та ковдру. Лише не наштовхнутися б на те, що лежить тепер поряд. Останнє було дуже просто, адже Софія пам’ятала, де воно лежить. Отже, їй загрожували лише електродроти. Але відчуття небезпеки не зникло. Вона навпомацки знайшла потрощені двері. Здригнулася від гуркоту перекинутого стільця. Намацала дві ковдри — м’які і теплі на дотик. Вона взяла обидві. З сусідньої кімнати знову долинуло шурхотіння. Мабуть, вітер.

Валянка також відшукала швидко. Шурхотіння почулося зовсім поряд. Що б це могло бути? Наче папір чи тонка тканина шелестіла по підлозі. Мабуть, все-таки вітер.

Вона одягла валянка і раптом відчула, що гострі зуби вчепилися в долоню. Софія, скрикнувши, змахнула рукою. Щось м’яке і тепле лише посилило хватку. Кімната швидко наповнилася шурхотінням і гострими зубами. Зуби хапали її за руки і за ноги. Софія, відчайдушно відбиваючись, метнулася до драбинки. Перечепилася через те, що лежало спочатку внизу, а тепер поряд і впала, мало не знепритомнівши знову. Зуби вчепилися в шию і плечі. Софія підвелася і, відбиваючись ковдрами, кинулася нагору. В світлі місяця вона побачила, що в куфайку вчепився пацюк. Софія заплакала, потім засміялася, потім плакала і сміялася водночас. Звичайні сірі пацюки примусили її пережити такий жах! Але сіра нікчема швидко примусила змінити думку про себе болючим укусом. Софія опустилася на коліна і вдарила пацюка шматком криги.

З лазу миттю з’явилися довгасті писки. Сірі блискавки кинулися на конаючого пацюка. І за кілька секунд лише пляма застиглої крові нагадувала про нього.

На сході тремтіла рожева заграва. Сходило сонце. Сірі блискавки зникали так само швидко, як і з’являлися. Софія, насилу відірвавши кришку від обмерзлого даху, зачинила лаз. Сонце піднімалося над білою верхівкою гори. Так воно одного разу підніметься, а її вже не буде серед живих. Залишиться лише тіло…

Нічна чорно-біла картина поступово змінювалася кольоровою. Фарби поверталися. На стінах-скелях грало рожеве вранішнє проміння. І знову, як учора, її зморив сон. Мабуть, тому, що вдень було набагато тепліше, ніж уночі. Софія заснула, схиливши голову на коліна, і прокинулася, коли дивом вцілілий годинник на руці показував п’яту. Їсти, як не дивно, не хотілося. Зате мучила спрага. Вона відломила верхівку прозорої бурульки, з якої капала вода, і смоктала, поки в руці нічого не залишилося.

Руки від укусів пацюків розпухли і боліли. Вечір був теплим і тихим. Сонце опускалося за пурпурні верхівки гір, і контури поступово губили свою денну чіткість. О восьмій все поглинув морок. Почалася третя ніч просто неба.

Хто знає, що значить провести ніч під відкритим небом, щохвилини поглядаючи на годинника? Втім, Софія знайшла собі заняття — почала думати про смерть. Врятуватися вона не могла. Жодна жива душа не знала, що вона тут. Після того, як з метеостанції перестали надходити повідомлення, з обсерваторії, звісно, надішлють вертоліт. Вертоліт її не знайде, почнуться пошуки. Але нікому не спаде на думку, що вона може бути тут — на висоті чотирьох тисяч метрів. Думка про смерть не була Софії неприємною. Ця думка навіть діяла на неї заспокійливо. Говорять, що смерті боїшся, поки не звикаєш до думки про неї.

Софія навіть з деякою насолодою подумки розглядала деякі різновиди смертей. Наприклад, повільна, тиха смерть, коли непомітно поринаєш у сон, здавалася їй найкращою. Непоганою була і смерть раптова і швидка — одна мить пекельного болю і кінець. І вже найгіршою можна було вважати довгу агонію. Софія, втім, мала всі підстави сподіватися на перші два різновиди. Можна було скинути одяг і замерзнути. Або підтягнутися до перил і спробувати перебратися через них…

Вона знову відшукала Полярну зорю і знову побачила літак. Звук був ледь чутним. Літак йшов точно за графіком. Софія слідкувала за ним поглядом, боячись загубити серед розсипу зірок, поки не заболіла шия, і зорі почали танцювати в очах. Десь опівночі небо почало хмаритися. Хмари опустилися нижче станції, стало важко розрізняти, де небо, а де земля. Друга половина ночі була ще довшою.

Софія через кожні п’ять хвилин дивилася на годинника. Стрілки ледь пересувалися. Від цього можна було збожеволіти. В просвіті між хмарами промайнув метеорит. Місяця не було. Вона боялася заснути.

Знизу виразно долинало шурхотіння, наче якась потвора обмацувала щупальцями стелю. Раптом промайнула божевільна думка — запалити станцію. Тоді, може, вогонь помітять з того літака. Але щоб це зробити, треба знову спуститися вниз — за коробкою сірників і каністрою зі спиртом. «Ні, що завгодно, тільки не це», — вирішила вона.

Вранці прилетів чорний гриф. Його голова і шия були вкриті рідким сивим пухом. Він сів на верхівку червоно-білого купола і втупився в неї байдужим поглядом. Софія знала, що грифи їдять мертвечину.

Вона відколупала крижану бурульку і шпурнула, влучивши в металеві поручні. Гриф знявся і, зробивши коло над ущелиною, зник з очей. На кидок пішли останні сили. Софія вирішила, що більше не підніметься, поки не помре. Порятунку не було. Жодного шансу, що хтось з’явиться на станції в найближчі півроку.

Увечері вона побачила Тіну. Та стояла, прихилившись до купола, і посміхалася. На ній були витерті джинси і теніска з серцем, проткнутим стрілою — одяг, в якому Софія бачила її останнього разу. Ночі Софія не пам’ятала. А може, їх пройшло кілька. Зі стану прострації Софію вивів біль у руці. Поряд сидів гриф і шматував її рукав. Вона ворухнула рукою. Гриф знявся і хутко зник. Трохи згодом знову з’явилася Тіна.

— Ти засмагла, — здивовано зауважила вона. Присіла поряд і запалила цигарку. Софії навіть здалося, що вона чує запах диму. — Де це?

— Тут.

— Тут можна засмагнути? Дивина.

— А як тебе звати?

— Ти знаєш — Софією.

— Ти — Софа? Справді. Здається, одного разу ми з тобою непогано провели час… Тобі сподобалося?

— Не знаю…

— Не знаєш, чи сподобалося?

— Так.

— Ну добре, я зараз покличу тобі допомогу, — Тіна зробила жест, ніби натискуючи радіоключа. — Три крапки, три тире, дві крапки, тире, дві крапки, тире. На диво ритмічна група — твоє ім’я. Чекай. А мені час…

— Залишся, — попрохала Софія.

— Не можу.

— Чому?

Тіна подивилася на неї здивовано:

— Чому? Адже ти жива.

Тіна зникла, а натомість з’явився гриф. Софія не змогла підвестися. Поворухнулась. Тепер він знявся і не полетів, а сів на верхівку купола, немов чогось очікуючи. Софія знала, чого. Тієї миті, коли вона вже не зможе ворушитися.

Тиша дзвеніла у вухах і, здавалося, від неї вібрували всі снігові вершини навкруги. Лише час од часу тишу порушувало негучне стукотіння — АРМС відстукувала в ефір температуру, вологість, тиск. Дзьобик датчика стукотів по барабану температури: стук, стук, перескочив на барабан вологості: стук, стук, потім на тиск: стук, стук. Від датчиків, що знаходилися на даху, чорні кабелі тяглися до отвору, опускалися вниз до передавача і той автоматично надсилав метеопараметри до обсерваторії. Можливо, їх зараз навіть приймає той хлопець, що відстукав їй тоді «ХЩ» — хай щастить.

Софія раптом подумала про те, що помре, а станція буде продовжувати стукотіти. Потім, може, через місяць, прилетить вертоліт. І якщо буде тепло, в її тілі будуть кишіти «циномія мортуорум». В якомусь детективі вона прочитала, що так називають трупних червів.

Софія здригнулася від огиди. Тиша. Навкруги мертва тиша. Тільки стукотіння, так схоже на стукіт радіоключа. Піднявши руку, Софія торкнула дзьобик датчика. Він заклацав по барабану температури: стук, стук — в ефір линула температура. Зсунула з доріжки — пауза. Посунула назад — температура. Знову пауза. Знову температура. Три температури. Здвигнула вправо. Тиск, пауза, тиск, пауза, тиск.

Софія не розуміла, що робить. В ефір линули три температури, три тиски, дві температури, тиск, дві температури, тиск, замість звичайної серії — «температура-тиск-вологість».

Вона совала дзьобик датчика в ритмі, що відповідав знакам Морзе в літерах її імені.

* * *

«Що за дідько?», — сказав радист обсерваторії, дивлячись на кривулі самописця, що раптом заходилися витанцьовувати в незвичному ритмі. АРМС, наче збожеволівши, замість звичайної послідовності «температура— тиск — вологість» передавала… три температури, три тиски, дві температури, тиск, дві темпаратури, тиск.

Радист вилаявся і шпурнув на стіл олівця, яким обводив кривулі, що виписував самописець. Щось коїлося з АРМС. Схоже, вийшов з ладу блок модулятора передавача. Радист кілька хвилин дивився на криві, що витанцьовували в дивному ритмі. І раптом йому здалося, що в цих витанцьовуваннях є якийсь зміст. Витанцьовування повторювалися раз за разом в тій самій послідовності. АРМС, здавалось, збожеволіла і в перекладі на ритм морзянки передавала… Передавала… О, господи, вона передавала — «Софа»! Може, вони?

— Гей, тих трьох з метеостанції так і не знайшли? — гукнув радист оператору, що на прозорому пластиковому крузі наносив траєкторію руху радіозонда.

За п’ятнадцять хвилин вертоліт піднявся над обсерваторією і пішов у напрямку АРМС.

Післямова

Вертоліт доставив до лікарні знайдену на даху АРМС дівчину-метеоролога. Вона змогла говорити і рухатися лише через кілька діб. Те, що дівчина розповіла лікарям, ними спочатку було визнане маренням. Але після обстеження печери люди Хронопуло дійсно знайшли двадцять крижаних саркофагів з тілами двадцятьох жінок, залишки вогнища, кілька зотлілих козячих шкір і чимало спорожнілих гнізд грифів з відкладеними яйцями. Очевидно, коли Бімі почав збирати свою страшну колекцію, він прогнав зграю грифів, які й наполохали всіх птахів довкіл. Птахи, в свою чергу, почали полювати на метеликів і розігнали їх з гірських лугів.

Та історія на цьому не закінчується. Начальник місцевої міліції, який нарешті наважився з’явитися в управлінні у відремонтованому автомобілі, а не в «газику» в блоці для заарештованих із загратованими вікнами, розповів, що років п’ять тому в одному з відділень з’явилася двадцятип’ятирічна дівчина з місцевого клубу альпіністів із заявою про згвалтування її божевільним Бімі в базовому таборі на висоті чотирьох з половиною тисяч метрів. Божевільного того дня бачили в містечку, і заяву не взяли до уваги, порадивши потерпілій краще пригадати, чи не причетний до цього хтось з її друзів-альпіністів.

Того ж року потерпіла народила хлопчика. Дитина мала непропорційно розвинену грудну клітку, довгі ноги і ознаки затримки психічного розвитку. Незважаючи на це, за свідченням сусідів, мати була винятково прив’язана до своєї дитини. Після описаних вище подій жінці було запропоновано, враховуючи можливу небезпечність палеоантропа, відправити дитину в одну із спеціальних закритих лікарень. Давши згоду, жінка того ж вечора зникла з містечка з дитиною, запасом їжі і альпіністським спорядженням у напрямку гір. Усі пошуки її закінчилися безрезультатно.

Місцеві міліцейські чини зам’яли цю історію. Але за свідченням експертів, що займаються проблемою вивчення палеоантропа, його дитина розвивається значно швидше, ніж людська, і вже через десять-дванадцять років за фізичним розвитком перебуватиме на рівні двадцятирічного чоловіка, маючи розумові здібності шестирічного малюка. Враховуючи, який сильний вплив на людину-палеоантропа можуть мати зовнішні подразники (згадаймо історію з колекцією), слідчий Хронопуло висловив особливе занепокоєння цим. Він запропонував експертам спрогнозувати, який вплив на цю істоту може мати хоча б дитяча книга того чи іншого змісту. Останнього разу, коли бачили малюка з матір’ю, він тримав під пахвою ілюстровану книжку-казку Шарля Перро «Кіт у чоботях і Людожер».

Друге його застереження стосувалося того факту, що жінку з дитиною так і не було затримано. За його припущенням, альпіністське спорядження було лише камуфляжем, і жінка під покривом темряви повернулася до містечка і виїхала поїздом. І відтак може оселитися в першому-ліпшому місті. Дванадцять років — невеликий термін. Десять вже минули. Залишилося два.


Харків-Джелалабад-Харків.

1995 р.


Чорна акула в червоній воді

Сексодром

Повість


Все це створене фантазією автора, персонажі і події вигадані, будь-яка схожість із реальними особами і подіями — випадкова.


БРЮСЕЛЬ, ШТАБ-КВАРТИРА НАТО АНАЛІТИЧНИЙ ВІДДІЛ ЦІЛКОМ ТАЄМНО 22 ТРАВНЯ 1992 РОКУ

ВИСНОВКИ СЛУЖБОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

АНАЛІЗ ВЕРБОВКИ РОСІЙСЬКИМИ СПЕЦСЛУЖБАМИ АГЕНТІВ СЕРЕД ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ І ЦИВІЛЬНОГО ПЕРСОНАЛУ НАТО СВІДЧИТЬ ПРО АКТИВНЕ ЗАСТОСУВАННЯ ПРОТИ НИХ РЕЧОВИНИ «UBI-OI2». ЯКА ВИГОТОВЛЯЄТЬСЯ У ВИГЛЯДІ АЕРОЗОЛЯ. КАМУФЛЮЄТЬСЯ ПІД ПАРФУМЕРНІ ВИРОБИ І ВИКЛИКАЄ НЕПЕРЕБОРНЕ СЕКСУАЛЬНЕ ЗБУДЖЕННЯ.

ВИЩЕНАЗВАНА РЕЧОВИНА НЕОДНОРАЗОВО ЗАСТОСОВУВАЛАСЯ ДЛЯ ШАНТАЖУ СПІВРОБІТНИКІВ СЛУЖБ НАТО В БРЮСЕЛІ ТА БОННІ, ЩО ЛИШЕ ЗА 1991 РІК ПРИЗВЕЛО ДО ВТРАТИ КІЛЬКОХ СОТЕНЬ ДОКУМЕНТІВ ІЗ ГРИФОМ «КОНФІДЕНЦІЙНИЙ СТУПІНЬ НАТО», КІЛЬКОХ ДЕСЯТКІВ ІЗ ГРИФОМ «ТАЄМНИЙ СТУПІНЬ НАТО» ТА «ЦІЛКОМ ТАЄМНИЙ СТУПІНЬ НАТО».

ЗА ДАНИМИ РОСІЙСЬКОГО ВІДДІЛУ СІА РЕЧОВИНА «UBI-OI2» ВИРОБЛЯЄТЬСЯ НА ОДНОМУ З ХІМІЧНИХ ЗАВОДІВ МІСТА Ч… ЯКЕ ПІСЛЯ РОЗПАДУ СРСР ВІДІЙШЛО ДО ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ.

НАЧАЛЬНИК АНАЛІТИЧНОГО ВІДДІЛУ

ДЖ. БРЕЙН


ШИФРОГРАМА

ЦІЛКОМ ТАЄМНО МОСКВА

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ ЗБРОЙНИХ СИЛ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ЧЕТВЕРТОМУ

2 ЛИПНЯ 1992 РОКУ

У ЗВ’ЯЗКУ З ВІДХОДОМ ЗАВОДУ ПО ВИГОТОВЛЕННЮ РЕЧОВИНИ «UBI-OI2» ДО ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ НАКАЗУЮ ТЕРМІНОВО ПРОВЕСТИ ОПЕРАЦІЮ ВИВЕЗЕННЯ З Ч. ЗАПАСІВ ВИЩЕНАЗВАНОЇ РЕЧОВИНИ ДО МІСТА СЕВАСТОПОЛЯ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО ТРАНСПОРТУВАННЯ НА ВІЙСЬКОВУ БАЗУ СЄВЄРОМОРСЬК.

У ЗВ’ЯЗКУ З АКТИВНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ОСТАННІМ ЧАСОМ УКРАЇНСЬКИХ СПЕЦСЛУЖБ ПРОТИ НАС, ОПЕРАЦІЮ РЕКОМЕНДУЮ ПРОВЕСТИ ПІД ПРИКРИТТЯМ ГАСТРОЛЕЙ ШОУ-БАЛЕТУ «ЕКСПРЕСІЯ». КОНТРОЛЬ ЗА ВИКОНАННЯМ НАКАЗУ ЗАЛИШАЮ ЗА СОБОЮ.

НАЧАЛЬНИК ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБУ ГЕНЕРАЛ АРМІЇ В.ОГАРКОВ


ШИФРОГРАМА

ЦІЛКОМ ТАЄМНО

МОСКВА

ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ

ГЕНЕРАЛУ АРМІЇ В.ОГАРКОВУ 15 ЛИПНЯ 1992 РОКУ

ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ ОПЕРАЦІЇ ВИВЕЗЕННЯ З Ч. РЕЧОВИНИ «UBI-0I2» ВНАСЛІДОК ДИВЕРСІЇ ЇЇ ЗАПАС ПОВНІСТЮ ЗНИЩЕНО. ТОЧНИХ ДАНИХ ПРО ПРИЧИНИ ПРОВАЛУ ОПЕРАЦІЇ НА СЬОГОДНІ НЕ МАЮ. ВСІ АГЕНТИ, ЩО БРАЛИ В НІЙ УЧАСТЬ, ЗАГИНУЛИ. ПРОШУ ВАШОГО ДОЗВОЛУ ПІДКЛЮЧИТИ ДО РОЗСЛІДУВАННЯ АМЕРИКАНСЬКИЙ І УКРАЇНСЬКИЙ ВІДДІЛИ СЛУЖБИ ЗОВНІШНЬОЇ РОЗВІДКИ ДЛЯ АНАЛІЗУ ПРИЧЕТНОСТІ ДО ДИВЕРСІЇ СПЕЦПСЛУЖБ ЦИХ КРАЇН.

ПІСЛЯ ДИВЕРСІЇ МАЛИ МІСЦЕ ЗНАЧНІ ВИКИДИ «UBI-0I2» В АТМОСФЕРУ МІСТА Ч., ЩО ПРИЗВЕЛО ДО МАСОВОГО СЕКСУАЛЬНОГО ПСИХОЗУ МЕШКАНЦІВ. ПРИ ВДИХАННІ ЗНАЧНИХ ДОЗ «UBI-OI2» ЗАРЕЄСТРОВАНА ЙОГО ПОБІЧНА ДІЯ — ВИЯВ НЕКОНТРОЛЬОВАНОЇ АГРЕСИВНОСТІ. ВНАСЛІДОК ЦЬОГО В Ч. МАЮТЬ МІСЦЕ ЗНАЧНІ РУЙНУВАННЯ І ЛЮДСЬКІ ЖЕРТВИ.

ЧЕТВЕРТИЙ


Навряд чи кому в Ч., невеликому місті на березі Дніпра, відома причина загального сексуального безумства, що трапилося в липні 1992 року, коли були спалені кілька тролейбусів і новий універмаг на розі Смілянської та бульвару Шевченка, пущені на дно три прогулянкові теплоходи, а місцева військова частина обстріляла московський поїзд на дамбі через міське водосховище. Навряд чи кому, крім нас з Бобом. А після того, як було вбито Боба — крім мене.

Ми — це Стів та Боб, хлопці хоч куди. Хоча справжнє моє ім’я — Станіслав, а Боба — Борис. Та ми одне одного називали тільки так: Стів та Боб. Може, ми психи, та пусте, коли всі навкруги, схоже, давно з’їхали з глузду, і нормальність — скоріше виняток, аніж правило.

А все почалося з того, що Боб знайшов у Затоці невеликий, захисного кольору контейнер із написом: «Радянська Армія. Радіоактивність!». За тиждень перед тим на місто опустилася незвичайна навіть у липні спека. Повітря над водосховищем, гаряче і вологе, здавалося, стало відчутним на дотик. Його можна було зважити в руці або лизнути язиком — наче «Ескімо». Бітум на вулицях розм’як і не сьогодні-завтра мав стекти в Дніпро разом з магазинами, будинками та сонними мешканцями.

Того дня від спеки можна було врятуватися тільки у воді, і ми з Бобом і пришелепкуватим, але звабливим дівчиськом на призвісько Дебора (всіх дурнуватих, але звабливих дівчисьок ми з Бобом звемо Деборами — смакує нам це ім’я), провели на невеликому клапті пляжу, відгородженому двома прямовисними скелями і тому — завжди безлюдному. І весь день фарватером снували військові катери, а хлопці з квадратними плечима в аквалангах сипалися за борт, як перезрілі плоди абрикосового дерева. Цим бовдурам з квадратними плечима і тирсою замість мізків навряд чи було відомо, що крім брудної води в річці трапляються й течії, найсильніша з яких, наче струмінь водомета, впирається в нашу Затоку.

Контейнер, весь обплутаний темно-зеленим жабуринням, був заритий у пісок. Виднілася лише кришка, та й ту прикривала мокра сукня Дебори.

— Під три холери! — глибокодумно зауважив Боб.

— Спокійно, — не менш змістовно відповів я.

— А раптом там якась чортівня, що може вилізти і схопити нас, — вставила й своє Дебора і відсунулася в найдальший куток піщаного клаптя. — Ці катери тут неспроста…

— Що ти маєш на увазі, дідько тебе забирай? — запитав Боб і, взявши сукню, пожбурив Деборі. Вона злякано піймала її і затисла між засмаглими ліктями і підтягнутими до грудей коліньми.

Темно-зелений квадрат похмуро виблискував у кривавому світлі призахідного сонця.

— Треба подивитись, може, там зброя, — сказав я, бо двом хлопцям «хоч куди» не завадить пара чорних люгерів чи кольтів.

Я потягнувся до замка.

— О-о-о, — заскімлила Дебора.

— Заткни пельку! — гаркнув до неї Боб, а я каменем збив замка і великим пальцем ноги відкинув кришку.

Їх було майже сто. Флаконів із дезодорантом «Марина», що продається в кожному універмазі по 160 карбованців за один — «таємничий і хвилюючий запах східних трав і бальзамів буде супроводжувати вас протягом дня».

Прокляття. Ми з Бобом перезирнулися. Дебора, зразу посміливішавши, схопила одного і почала крутити в руках. У вправності користування косметикою вона могла дати нам сто очок уперед. За цим умінням у кожної жінки, хай навіть Дебори, багаторічна практика — щоденні вправи з упертістю монахів Шао-Ліня. Я схопив її за руку, коли вона вже встигла пустити на себе струменя.

— Ви чого? — здивовано спитала Дебора, дивлячись на наші з Бобом злякані обличчя. — Звичайний дезодорант.

Нічого не сталося! Це справді був звичайнісінький дезодорант — у повітрі розходився нудотний солодкавий запах. Ось те, про що я казав. Усі з’їхали з глузду! Впихають флакони з дезодорантом до військового ящика, а потім пірнають за ним усім полком. Я зло сплюнув — течія миттю викинула плювок на берег. Нацупив джинси і побрів додому, залишивши Боба з Деборою поборюкатися на піску перед сном. У Дебори скільки глупства, стільки й доброчесності — Боб уже другий місяць не може від неї домогтися свого.

Серед ночі Боб, наче ураган, увірвався до мене і, випхавши в коридор, втиснув до рук флакона з дезодорантом.

— Ну і що? — продираючи очі, сонно запитав я, ледве стримуючись, щоб за таку наругу не затопити йому в писок. — Якщо в тебе знову не вийшло з Деборою, звернися до сексопатолога, це не причина, щоб серед ночі тривожити порядних лю…

— Кретине, — перебив мене Боб. — Може, ти перестанеш корчити крутого хлопця і послухаєш?

Ніщо мене більше не злить, ніж коли піднімають серед ночі з постелі, а потім ще називають недостатньо крутим і кретином. На мій погляд: по-перше — я не кретин, а по-друге, як мені здається, доволі-таки крутий. Шкодуючи, що стримався, почав масувати кисть — у мене відмінний хук зліва.

— Кретине, — повторив Боб. — Це не дезодорант! Вона напахтилася ним до одуріння. Я хотів стримати її, та сам розумієш — жінка!

Звісно, що тут розуміти, в хисті користування косметикою в Дебори багаторічна практика, а в цього бовдура багаторічна практика розбуркування серед ночі і облаювання кретинами порядних людей. Кисть була в стані повної бойової готовності. Приємне тепло розливалося від пальців до ліктя. Я склав кулака — щільно стиснув і зігнув чотири пальці, притис великим.

— Вона згвалтувала мене, — Боб відступив, косячись на мої кулаки, — тричі підряд. А в перервах, коли я був мало на що здатний, продовжувала задовольнятися самим флаконом!

— Іди ти… — спочатку я вирішив, що ця заяча душа боїться за цілість гаманця, бо рівно через хвилину він мав схуднути на вартість вставної щелепи. Але роздумав, опустив руку і сперся на стіну. Навряд чи цей бовдур здатен придумати таку історію.

— То була справжня фурія! Ледве вирвався, і то лише тому, що з води з’явився тип в аквалангу. Я подерся на скелю і втік. Навіть згори чув, як той тип репетує.

Ми мовчки запалили.

— І ти залишив того ящика на пляжі? — невдоволено запитав я.

— Чого б то мав лишати добро, — відповів Боб. — Коли ти пішов, я зразу відніс його до «Челенджера».

«Челенджер» — це старий Бобів «Москвич». Якби «Москвичі» виробляли в минулому сторіччі, можна було б запідозрити, що то перша модель.

— І де він зараз? — я випустив кільце диму.

— Біля твого під’їзду, — Боб випустив своє, і кільця зависли над нашими головами, як німби над двома святими.

— Тут палити не можна, — сказав хтось поряд, мабуть, янгол. Та ні — в дверях сусідньої квартири стояла Голуба Болонка — моя сусідка: пудовогруда, з розкішними формами стара діва. Я називаю її Голубою Болонкою тому, що має улюблену зачіску — волосся, яке стирчить урізнобіч, вифарбоване у блакитний колір, аби приховати сивину. — Бо швидко зателефоную до пожежної охорони.

Ми перезирнулися. Хлопці «хоч куди» розуміються без слів.

— Відмінний дезодорант, — сказав я.

Запідозривши щось, вона відступила в квартиру, залишивши в щілині обличчя з виряченими очима.

Думаю, Боб мав народитися жінкою — в хисті користування дезодорантом цього разу навіть Деборі важко було б дати йому бодай очко наперед. Флакон «Марини» піднявся, наче голова очкової змії, і виплюнув Болонці в обличчя струмінь пахучої рідини. Двері зачинилися, та щоб заглушити прокльони, треба було б на їх місці звести стіну метрової товщини. В коридорі стояв тяжкий дух — схоже, це й був «хвилюючий запах східних трав і бальзамів». Боб шморгнув носом, а я навпаки — затулив обличчя коміром.

Завжди шкодував, що живу на другому, а не на п’ятнадцятому поверсі, та цього разу те було дуже до речі. Ми вийшли у двір і видерлися на величезного каштана, що ріс поруч з будинком. Вікно було відчинене. Боб довго вмощувався на гілці, наче папуга на хиткому кільці, і стих, лише коли я стусонув його ліктем поміж ребра.

Болонка швендяла кімнатою, приклавши до обличчя рушника, її губи ворушились, бурмочучи прокльони. Потім губи перестали ворушитися і розпливлися в дурнуватій усмішці. Болонка сіла на ліжко. Воно стояло поряд із підвіконням, і мені було чути навіть її важке дихання. Руки безладно заснували по стегнах, по грудях, по лиці. Поступово рух упорядкувався. Вона задерла халат, розсунула коліна, одна рука сховалася під халатом, і тіло затремтіло.

Я глянув на Боба — він сидів на гілці, подавшись усім тілом, з роззявленим ротом і виряченими очима. І дійсно, видовище було — я тобі дам! Схоже, вона так і не зрозуміла, що з нею діється. Тіло вигнулось дугою, Болонка застогнала. Це було схоже на сексуальну ломку. Дихання прискорилося до краю. Навіть не думав, що можна так швидко дихати. Лице вкрили краплі поту, очі були заплющені. Мабуть, губи пересохли, і вона без кінця облизувала їх рожевим язиком. Нарешті руки впоралися з поясом, і вона здерла халата. На моє здивування, на ній була дорога білизна. Мабуть, і деякі старі діви розуміються на цьому.

З кімнати долинули звуки, схожі на схлипування, котрі поступово перейшли в нервовий сміх. По щоках котилися сльози. Раптом вона зіскочила з постелі і схопила зі стола якогось журнала. Зробила це так рвучко, що я від несподіванки мало не гепнувся з гілки. На розвороті грав м’язами напівоголений Сильвестр Сталлоне. Вона поклала журнал перед собою на подушку і почала повільно стягати білизну. Впоравшись і, не відриваючи від Сільвестра погляду, обхопила коліньми обидві руки і зойкнула. Зойк відбився луною від сусіднього будинку, і десь поряд завив бродячий пес.

Боб штовхнув мене в спину:

— Я не можу на це дивитися. Дай пройти.

Я відсунувся, і він, підтягнувшись на руках, тихо опустився на підвіконня. Картина, й без того досить цікава, мала набути ще більшого динамізму. Болонка не здивувалася. Лише простягнула руки назустріч Бобові. Ця «Марина» творить чудеса. Мабуть, Болонка не здивувалася б, якби у вікно до неї ліз навіть сам Сильвестр. Я перебрався ближче, щоб краще бачити, та той мерзотник Боб обернувся і запнув вікно шторою.

Вилаявшись, я зліз, сів на сходах і запалив. Боб вийшов за півгодини. Навіть не вийшов, а вистрибнув, мов корок із пляшки шампанського, і обома руками причинив двері. Спітнілий, наче години три боровся з самим Рембо.

— Все, більше не можу, — сказав, одсапуючись і ледве стримуючи двері, що дрижали так, наче за ними був диявол. — На найближчий рік я — закінчений імпотент. Того, хто при мені заїкнеться про секс, розчленю на дрібні шматки і засолю в банках!

Ми облишили двері і дременули в ніч, а коли зупинилися перевести подих, я вже не сумнівався — у флаконах була речовина, що викликала непереборне сексуальне збудження. І ми з Бобом були власниками сотні таких чудесних флаконів. Не знаю, як у Боба, а в мене раптом з’явилося відчуття, що Ч. віднині — величезний гарем, а я — ч.-ський шейх, і перша-ліпша дівчина в місті може залюбки стати моєю.

* * *

Ми зустрілися з Бобом на терасі кафе «Ярославна», коли електронний годинник на верхівці розташованого поряд головпоштамту показав одинадцяту. За круглими мармуровими столиками залицялися парочки, наминаючи вершкове морозиво і запиваючи його апельсиновим коктейлем. Очікуючи на мене, Боб займався тим, чим, на мій погляд, і повинен займатися володар половини ящика з чудо-зіллям. Вдавав, що читає газету, а сам роздивлявся дівиць, які фланували в обидва боки вулицею. Його замріяне обличчя нагадувало обличчя дитини, що перед входом до магазину іграшок знайшла гаманець. Дівиці в короткому яскравому вбранні, яке полуденне сонце зробило зовсім прозорим, були схожі на веселкові мильні бульбашки, що пурхають туди-сюди від подихів вітру.

— Відчуваю себе естетом, якоюсь мірою навіть напівбогом, — замість привітання проголосив Боб. — Я винахідникові «Марини» дав би Нобелівську премію. Адже яке величезне глупство тепер витрачати гроші на баб! Можна на ці кошти надіслати гуманітарну допомогу голодуючим Ефіопії. Зовсім безкоштовно перша-ліпша з цих дівок може стати моєю. Сиджу і вибираю. Скажімо, як тобі он та?

Товста рожевощока блондинка з розряду тих, кого легше перестрибнути ніж обійти, з величезними персами, що наполовину випиналися з низького декольте, дріботіла за білим кучерявим пуделем. Її розкішна плоть, щільно обтягнута сукнею, заклично здригалася від кожного кроку.

— Товста Біла Болонка, а ти — збоченець, — прокоментував я його вибір. — Треба дотримуватися загальноприйнятих стандартів.

— Я притримуюсь, — Боб збив попіл на мого черевика. — Просто вона має так багато всього, що вистачило б нам на двох. Ну, тоді давай підемо он за тією засушеною таранею.

Я прослідкував за його поглядом. Плоска довготелеса дівиця з чорною сумочкою-ридикюлем під пахвою швидко крокувала вулицею, на ходу поправляючи окуляри в чорній роговій оправі. Вона була схожа на хорта, що взяв слід.

— Мабуть, якась бібліотекарка. Живе сама, читає французькі романи і прагне романтичного кохання.

— Щовечора читає романи, а щоночі прагне кохання…

— Виснажена Хортиця, що прагне кохання, — в моїй класифікації жінок з’явився ще один тип.

— А вдень блукає вулицями і позирає з-під окулярів на ставних юнаків. На кшталт мене. Втискується в переповнені автобуси і притискується плоским бюстом до чоловічих спин, — продовжував Боб.

— Так, — парирував я. — Чекаючи автобуса, вона уявляє, як уночі вони забираються до неї через вікно, накидаються на неї, і її тіло починає тремтіти. Груди важко здіймаються, тіло пітніє…

— І так увесь вечір вона пересідає із одного автобуса в інший…

— Цей світ недосконалий. Тисячі Хортиць і Болонок, що прагнуть кохання, і тисячі сексуально заклопотаних слинявих юнців, що прагнуть того ж. Юнців на кшталт тебе, — підсумував я.

— На кшталт мене?

Дурне запитання. Чи він думає, що я це сказав тому довгов’язому глистові за сусіднім столиком, що непомітно торкає коліно своєї подруги? Вона, хихочучи, лише для вигляду відсторонилася, але не відвела закоханого погляду від його огидних блакитних очей.

— Атож, — розвіяв я Бобові сумніви.

Він стенув плечима і знову струсив попіл на мій черевик, мабуть, підшукуючи чергову шпильку, але нічого не сказав. На нього це було не схоже. Для того мало трапитися щось екстраординарне. Його обличчя мало вираз, наче він щойно наступив на чорного кота. Я кинув погляд на вулицю.

Тротуаром пливла висока гінка брюнетка з досконалою фігурою, губами бантом і довгим до пліч волоссям. Пухнасті вії і виразні очі робили її схожою на ельфа. Я перевів погляд на Боба. Його круглі очі і відвисла щелепа могли свідчити лише про те, що дівчина як мінімум гола, і тіло в неї розмальоване древньоарабськими письменами. Але я й сам був вражений не менше. Її погляд, ніби стріла Амура, вжалив мене у самісіньке серце. Минуло принаймні п’ять хвилин, перш ніж я спромігся вичавити з себе:

— Так…

— Так! — отямившись, рішуче згодився Боб.

Офіціант, що проходив поряд, ненависно скосив очі на наш порожній стіл.

— До біса все це, час до діла, — Боб дістав із пакета два флакони з «Мариною», один поставив переді мною, а інший запхав собі до кишені.

Ми встали, я підморгнув офіціантові і, зім’явши порожню пачку з-під цигарок «Експрес», демонстративно пожбурив під стіл. Він трохи не луснув зі злості, збуряковів і зробив кілька кроків у наш бік, але, схоже, зваживши сили, роздумав і зупинився біля сусіднього столика. Його загрозливий рум’янець зник. Не офіціант, а хамелеон.

Ми пройшли вздовж шеренги кіосків із різним непотрібом. Боб зупинився біля одного і купив дві цигарки «Монте-Карло». Решта продавщиць крізь вітрини спопелили його поглядами. Це були погляди Медузи Торгони. Я б не здивувався, якби Боб перетворився на кам’яну брилу. Скульптурна композиція: «Боб купує цигарки». Під назвою — роки життя «1964–1992 p.p.»

Похмурий сержант на розі, зі смугастим жезлом-зеброю в руці, подивився в наш бік із надією — чи не перейдемо вулицю в недозволеному місці. Розчаровано відвернувся — ми були, зразковими пішоходами і перейшли на другий бік, ступаючи точно на білі прямокутники, намальовані на асфальті. Сержант ще кілька разів озирнувся, мабуть, приміряючи до нашої поведінки статтю про дрібне хуліганство, і нарешті залишив нас у спокої.

Боб штовхнув мене і кивнув у напрямку жовтої бочки з написом «Квас». Поряд із нею стояли двоє дівчаток і пили, тримаючи склянки, як тримають усі дівчата — відставивши далеко вбік мізинця і середнього пальця, наче це не склянка, а якась гидота, яку хочеться зараз же кинути. Модні облягаючі трикотажні сукенки, що ледь прикривали стегна, робили їх звабливими, як два загорнутих у прозорий папір торти, які хочеться якщо не з’їсти, то хоч пхнути пальцем у крем і облизати. Дівчата поставили склянки і пішли до автобусної зупинки, а продавщиця, бурмочучи прокльони, заходилася витирати долонею сліди від рожевої губної помади на обідках склянок. Підкотив жовтий «Ікарус»-ковбаса і відчинив двері. Жваво жестикулюючи, дівчата сперечалися, чи варто намагатися втиснутися до переповненого салону. Нарешті двері зачинилися, автобус поїхав і суперечка припинилася сама собою.

Ми з Бобом тихо підійшли і стали позаду, метрів за п’ять. Я дістав із кишені і начепив дзеркальні окуляри. Спеціально ношу їх, щоб непомітно роздивлятися таких дівчаток.

— Ти куди сьогодні? — запитала одна.

— В кіно.

— З ним?

— З ним.

«З ним» — означає цибатого прищавого телепня з блакитними очима, котрий протягом сеансу тільки й буде метикувати, як просунути їй руку під блузку.

Відчувши нашу присутність, вони озирнулися. Одна, фарбована блондинка з пухкими щічками і великими очима, була нічогенька, зате інша, рудокоса — чистий тобі крокодил. Боб штовхнув мене ліктем:

— Ну й що далі, як ми це діло втнемо?

— Поїдемо з ними, і коли вони розійдуться, візьмемо по флакону…

— Візьмемо по флакону, — роздратовано перебив мене Боб (що це з ним?), — і ти, звісно, підеш за Пончиком, а я за Крокодилом? Крокодил дістанеться мені, хіба ні?

Цей цінитель жіночої вроди, як завжди, діє мені на нерви. Вважає, що за Крокодилом повинен іти я, та ще й горлає так, що дівчата обернулися і втупилися в нас.

— Не дивуйтеся, — пояснив я, розводячи рукам і киваючи в бік Боба. — Він дещо схиблений. Ми щойно проходили біля того дев’ятиповерхового будинку, і хтось впустив йому на голову «дипломат» із книгами. Уявляєте, якийсь небезпечний псих кидає на голови перехожим важелезні «дипломати», набиті енциклопедичними словниками.

— Навряд чи йому було боляче… — зауважила Пончик. До зупинки тим часом підкотив новий автобус. Дівчата увійшли, і вже в дверях вона закінчила: — Бо на плечах у нього замість голови — задниця.

Я був упевнений, що Боб розлютиться і щонайменше перекине автобус, витягне цих дівок і надає їм по шиї. Але він лише надав своїй фізіономії незворушного вигляду та кольору перезрілого помідора. Стенув плечима і перепитав:

— Що, що вона сказала?

— Не розчув, — дипломатично відповів я.

Ми зайшли до якогось скверу, всілися на лаву і задиміли. День починався паскудно.

На трав’яному газоні під табличкою «Вигул собак категорично заборонений» дівчина тренувала слинявого рудого, величиною з кіоск бульдога. Кидала палицю, але бульдог не звертав на неї найменшої уваги. Він качався у траві, кумедно перебираючи лапами. Дівчина сердилася і надувала щоки. На ній була тонка біла сукня, яка просвічувалася на сонці, демонструючи непогані ноги та високий бюст.

— Нічогенька, — резюмував Боб, роздягаючи дівчину поглядом. — Мабуть, підійде.

— Залиш їй сукню, Казаново, вона буде соромитися. Як на мене, то типова Дебора.

— Для нашої справи все одно — Дебора чи Софія Ковалевська, — заперечив Боб, діловито видобуваючи флакон «Марини». — Ти відвернеш увагу пса, а я з нею домовлюся. Якраз навкіл — жодної душі.

— Та він ковтне мене! — обурився я. — З дитинства боюся собак. Краще ти відвернеш, а я домовлюся.

— Я б із радістю, але не зношу бульдогів. Якби то був хорт чи коллі,— відповів Боб і гукнув до дівчини: — Гей, красуне, хочеш — подарую флакон чудового дезодоранту?

Вона на мить відірвалася від свого слинявого кретина-пса і, кинувши оком на незграбну Бобову постать, сказала:

— Іди до дідька.

— Чому грубіяниш? — грізно запитав Боб і зробив крок у її бік.

Бульдог підвівся на лапи і вишкірив величезні жовті ікла, з пащі за слиною витік грізний рик.

— Коли він хапає зубами, то щелепи можна розтиснути лише ломом, — пояснила дівиця.

Це пояснення видалося мені вельми переконливим.

— Пожартував, згоден, дурний жарт, — Боб, задкуючи, жестом зупинив готового кинутися в атаку пса. Сів поряд. — Хай йому біс!

Настрій ще більше погіршився. Маючи ящик диво-зілля, два кретина-казанови не можуть ним скористатися.

На спинці лави темнів нашкрябаний напис: «Хто хоче як слід трахнутися, хай дзвонить по такому телефону…»

— Зателефонуємо? — запитав Боб.

— Безглуздо. Це, напевне, телефон директриси якоїсь прицюцькуватої школи.

Боб замислився. Підпер кулаком щелепу і наморщив лоба. Живий філософ і мислитель Боб Мільтон. Нарешті видушив із себе:

— Треба детально продумати диспозицію…

Дійсно, дуже ефективна робота мозку. Але ця невизначеність почала і мене дратувати. Не підійдеш же до першої-ліпшої дівки, не дістанеш флакон і не почнеш бризкати в обличчя.

Ми довго сперечалися і, нарешті, дійшли висновку, що краще за все заздалегідь покропити якусь усамітнену лаву. Така швидко знайшлася неподалік.

Низькі крони каштанів і густі шати бузку створювали тут інтимний напівморок.

— Так, я, мабуть би, не відмовився, якби тут вирішила посидіти та краля, що ми бачили сьогодні вранці біля «Ярославни». Як на мене, то вона виглядала дуже апетитно.

Він міг би і не пояснювати. Я знав, про кого іде мова. Чесно кажучи, і в мене вона не йшла з голови. У мене навіть защеміло серце в грудях.

— Уявляєш, яке в неї має бути волосся — холодне і шовковисте на дотик.

— Ні, — заперечив я. — Сьогодні занадто спекотно для того, щоб воно було холодним і шовковистим. Насправді воно тепле і пухнасте.

— Вона б надихалася цього дурману і гукнула нас. Цікаво, роздягнулася б зовсім, чи лише зняла білизну?

Дивний погляд на речі. Я чув, що такі красуні взагалі не носять білизни:

— Ти думаєш, вона носить білизну?

— Так, чорну, або тілесного кольору, але тільки не білу.

— Чому не білу?

— Я тобі кажу, — з запалом почав запевняти Боб. — Такі дівки завжди носять чорне з мереживом…

Я долонею затулив йому рота. Наша лава була вже зайнятою.

Жінка сіла, поклала поряд сумочку. Їй було близько тридцяти, може, трохи більше. В тому кутку панувала темрява, і не можна було напевне визначити вік. На обличчі мала досить косметики. Звісно, то не була красуня від «Ярославни», але дещо і воднораз щось.

Ми з цікавістю спостерігали. Вона сиділа, напружено випроставши спину, стуливши коліна, і пудрила щоки. Через низьку крону я не міг відразу визначити, до якого підвиду її віднести. Швидше за все — суміш Болонки з Хортицею. Нарешті вона закрила пудреницю і сховала в сумочку. Пройшло не більше двох хвилин, але тепер її поза вже стала іншою. Спина розслаблено заокруглилася і сперлася на лаву, ноги недбало обвилися одна навкіл одної, оголивши стегна.

Жінка дістала цигарку. Озирнулася навколо і раптом побачила нас. На її обличчі з’явилася вдоволена усмішка. Неначе весь день шукала в кишенях сто карбованців і нарешті намацала їх за розірваною підкладкою.

— Гей, хлопчаки, якщо вам чогось треба, ну, чогось такого, словом, чого завгодно, звертайтеся до мене.

Те, що треба. «Марина» діяла на совість. Ми скромно підійшли і сіли поряд. Вона окинула нас вивчаючим поглядом. У книгах такі погляди називають «роздягаючими» і приписують виключно чоловікам. Підступний наклеп!

Наша сусідка тим часом дістала пачку «Космосу».

— Палите?

— Я не палю, — часто буває, що збрешу, а потім сам дивуюся, навіщо це зробив?

— А я тебе навчу, — вона підсунулася впритул, і я відчув тепло її стегна. Поняття «тепло», мабуть, не зовсім відповідає дійсності. То був жар, здатний розтопити ящик морозива в кіоску на протилежному кінці скверу. Б’юся об заклад, цієї миті золотозуба продавщиця якраз телефонує майстрові ремонту холодильників.

Тим часом вона притягла мене за шию і вп’ялася в губи криваво-червоним ротом вампірки. Від неї несло несвіжими біфштексами. Запалила сірника, і лише тепер я роздивився, що вона зовсім стара. Їй було щонайменше під п’ятдесят.

— А дідько б тебе! — вилаявся я.

— Ну чого ж ти, красунчику? — вона взяла мою руку і поклала собі на груди. — Подобається?

Груди були м’якими, і під одежею, мабуть, виявляться зморшкуватими і негарними. Я відняв руку і встав:

— Мені треба відійти.

— Відійди, — зареготала вона. — Але швидше повертайся.

Взяла пальцями край сукні і кілька разів пометеляла у повітрі, наче їй стало жарко, а це було віяло.

— Ну, йди тоді ти, — вона повернулася до Боба.

— Ні, ні, дякую, мені вже час, — Боб хутко позадкував. — Я саме згадав, що забув занести своєму дідусеві пачечку чаю Одеської фабрики. Вже сутеніє і дідусеві час вечеряти…

Жінка нарешті збагнула, що відбувається щось не так.

— Ану назад! — гаркнула вона, мов прапорщик на плацу, і підхопилася.

Ми чимдуж дременули геть. Зупинилися, вибігши зі скверу.

— А щоб мені з головою в лайно провалитися, — ледве відсапавшись, промимрив Боб, — Сьогодні вночі снився кошмар. Наче біля мого дому величезна черга — натовп шикарних дівиць. Як на співбесіду перед конкурсом краси. Роздягаються і заходять до моєї квартири. А я хочу вибрати і на жодній не можу зупинитися. Сон в руку.

На доріжці, що вела до скверу, з’явився чоловік років шістдесяти. Нишпорив у траві ціпком і уважно обдивлявся кожен кущ.

— Гаманець шукаєте? — діловито поцікавився Боб.

— Портмоне, — відповів чоловік. — Квапився вранці на роботу і десь упустив.

— Он там на лаві сидить жінка, — Боб кивнув на кущі бузку. — Вона його щойно знайшла. Кваптеся, бо вже зібралася давати об’яву в газету, що поверне за значну винагороду.

Чоловік подякував і швидко зашкутильгав у вказаному напрямі.

— Та не церемоньтеся з нею, бо може зажилити! — гукнув Боб навздогін. — Вигляд у неї шахраюватий!

— Дурна була ідея ходити назирці, — сказав я. — Від самого початку приречена на провал. Цілком телепнювата ідея. Наскільки я пам’ятаю — твоя.

— Ну запропонуй щось інше, розумник знайшовся, — образився Боб.

— А чому й ні? — я подивився в Бобові очі. Я був не проти, але моїм девізом завжди було — «все або нічого». — За мною не заіржавіє.

— Ні, тільки не це. Ти знову про ту кралю, «міс Ч.-91», що дала тобі одкоша минулого літа?

Так, хлопці «хоч куди» розуміють одне одного з півслова. Та цього разу той бовдур потрапив пальцем у небо. Хоча історія була таки знаменита. Через неї я мало не наклав життям. Пам’ятаю, підійшов до тієї «міс» на пляжі і хотів сказати щось піднесене, та спромігся лише на тупу гостроту, котру почув у якомусь ідіотському фільмі-бойовику, щось на зразок: «Ого, якби я був вашою дитиною, мене б не відірвали від ваших грудей навіть силою. Років до шістдесяти.» Її бюст був справді знаменитий, як у Мерілін Монро. І закінчив: «А що ви робите сьогодні ввечері?»

Вона презирливо сплюнула — мабуть, їй геть надокучили такі субчики, як я. Повернулася і пішла, вдягаючи халат.

— Ну що? — запитав Боб, який спостерігав за цим, ніжачись на піску.

— Нічого, — люто відповів я. — Добре, коли б раптом почалася атомна війна, щоб усі ходили голі і гидили з балконів на бруківку, і щоб кожен міг дати першій-ліпшій дівці сукуватою палицею по «макітрі», затягти до темного під’їзду, як здобич до печери. А там повестися з нею круто — за законами військового часу. Хоч би вона була й «міс». Піду втоплюся.

Боб вишкірився, бо добре знав, що на узбережжі навряд чи знайдеш кращого за мене плавця.

Я заплив на середину фарватеру і, лігши на спину, заходився думати про ту дівчину — «міс Ч.» Це було приємно, навіть приємніше, ніж слухати «Пінк Флойд». Я лежав із заплющеними очима і усміхався. Оговтався від дивного шуму. Озирнувся. І таки мало не втопився, бо ковтнув із літр води. На мене насувалося крицеве громаддя, над яким клином до неба сходилися палуби. На верхній палубі, що підпирала щоглою небосхил, танцювали. Над водною гладдю далеко розносився голос Анжеліки Варум: «Гуд бай, мій хлопчику…»

Я не встиг нічого подумати, навіть попрощатися з цією чарівною крихіткою — колись бачив її в Ч. на концерті. Бурун від форштевня накрив мене, протягнув уздовж борту і заштовхав під корму. Як невблаганна рука кухаря — шмат яловичини в м’ясорубку. Але це був ще не кінець. Перед тим, як перетворитися на фарш, я побачив колосального гвинта, що обертався. Мене скрутило у вузол. Без усякого сумніву — в морський, або в один із його найскладніших різновидів, кілька разів перекинуло через голову і, коли я вже вирішив, що прийшов мій смертний час, викинуло далеко збоку від корпусу. Я потрапив у площину гвинта, де відцентрова сила переважає ту, що затягує досередини. Про це багато хто знає, та навряд чи хто випробував той ефект на собі. Коли я виліз на берег, Боб замріяно попихкував другою цигаркою, хоч мені здалося, що пройшло принаймні години дві.

Про цю історію можна було б не згадувати, але пізніше вона відіграла свою роль.

— Ну, якщо не «міс», — продовжував Боб, — то напевно та московська «секс-бомба», плакат з якою ти стягнув минулого понеділка. Солістка шоу-балету «Експресія». Вгадав?

Хлопці «хоч куди» розуміють один одного з півслова. Вона не відноситься ні до Дебор, ні до Болонок. Вона вже тиждень виконує танець із роздяганням в шикарному ресторані на березі. На глянцевих афішах двоє янголів тримають перед нею шматок прозорої тканини, а за тканиною вона — третій янгол, звичайно, зовсім оголена. З тих пір, коли я вперше її побачив, забув і думати про «міс Ч.».

Я називаю її Янголятком. Моїм Янголятком. Тому що крім розкішної фігури і серії спокусливих рухів, що називаються танцем, в неї біляве волосся до пліч, рожеві щічки і сліпучо-біла шкіра.

Боб нарешті прослідкував за моєю думкою, ляснув долонею по лобі. Запсихував:

— Та ти зовсім з глузду з’їхав. Ми не зможемо до неї навіть підступитися.

— З цим зіллям? Покладися на мене, — впевнено сказав я. — Завтра йдемо до «Чайки», а після вистави покропимо букета і віднесемо до неї в гримерну. Всі жінки однакові — білявка його нюхає і вона наша. Чому маємо розмінюватися на цих дурних провінційних мочалок?

— А дідько б тебе взяв! — захоплено сказав Боб, що нормальною мовою мало б означати згоду. — Голова в тебе варить.

З кущів, де в пошуках гаманця зник той бовдур з ціпком, долинув розпачливий чоловічий зойк і стих, наче комусь на шию накинули зашморг. Але ми не стали поспішати на допомогу.

* * *

Близько сьомої вечора ми з Бобом сиділи на терасі «Чайки» і з найсвітськішим виглядом ганяли соломкою по дну келихів із коктейлем кубики льоду. Публіки було досить мало, і до виступу Янголятка ми мали час, аби розслабитися. Вечір був задушливий, каштанове листя навколо тераси висохло і висіло, наче розчепірені пальці мерців. Коктейль смаком нагадував суміш сірчаної кислоти з рідким лайном віслюка. Та дарма — не все було так погано. Дві дівчини за сусіднім столом, зі східним розрізом очей, без сумніву — типові Дебори, хихотіли і робили нам очі. Ніколи не довідаєшся, що в цих східних дівчаток на думці. Вони весь час закидали ногу на ногу, демонструючи досить непогані стегна, поправляли одна одній тоненькі поворозочки на платтячках. Почали реготати, переставляючи одна від одної вазу з квітами, щоб не заважала нас бачити. У цих східних дівчаток завжди повно комплексів, та коли вони в такому стані, то чекай чогось особливого. У них там на сході всі схибились на сексі і з ранку до вечора оволодівають на практиці «Кама Сутрою» або… Мені спав на думку один здогад.

— Послухай, чого це вони? — я підозріло глянув на Боба.

— Не клей дурня, — діловито відповів той. — Поки ти ходив до туалету, я, звісно, трохи покропив за тим столиком. Добре, що поки не вийшов дух, за нього сіли ці крихітки, а не Руді Болонки, чи як ти їх називаєш. Поки немає твоєї секс-бомби, давай підсядемо до них.

Значить, ця штука діє безвідмовно. Я вже збирався з ним погодитися, та помітив чотирьох здорованів із непристойно широкими плечима, що підсіли до їхнього столика. Що це були за хлопці! Справжні шафи, на які натягли костюми і пов’язали краватки. Двоє всілися на вільні місця, а двоє інших узяли попід руки «наших» дівчаток і безцеремонно виштовхали за двері. Я не панікер, і ця сцена навряд чи схвилювала б мене — хто знає, що за справи могли бути в дівчат із тими шафо-хлопцями, коли б четвірка, як близнюки схожа на цю, хвилиною пізніше таким же чином не звільнила стола справа. Моє занепокоєння ще зросло, коли Боб штурхонув мене в бік і зробив знак озирнутися. Позаду сидів дев’ятий брат-близнюк і, тримаючи кого б ви думали? — нашу Дебору за лікоть, щось говорив, киваючи в наш бік. У Дебориних очах світився жах.

— Це той тип, що тоді виліз із річки в акваланзі, — пояснив Боб. Голос його звучав хрипко, наче він щойно зжер увесь лід, що був у «Чайці» на цей вечір. — Не докладу розуму, як вони знайшли нас.

Я теж не міг уторопати, що коїться. Озирнувся ще — ми були оточені, похмурі погляди дев’ятки найменше могли віщувати щось добре. Не виражали ніяких почуттів. Якщо судити по пиках, то весь оцей виводок — наслідок шлюбу Кінг-Конга і качконосого гадозавра.

«Пора давати чосу», — вирішив я, та не встиг зметикувати, яким чином це можна зробити. На подіумі з’явилася Янголятко, хоч до вистави була ще добра година. Вона усміхнулася. Цього не могло бути: вона усміхнулася нам із Бобом! Я протер очі. Мабуть, це сон. Ми не в Ч., а на острові Борнео, я шах Ірану, а Боб — позашлюбний син герцогині Йоркської.

Вона спустилася з подіуму в зал і, я не міг повірити в це, попростувала до нашого столу. На ній була лише напівпрозора накидка. Вона мене ошелешила, і навіть не тілом, що наче підсвічувало накидку зсередини. Рухалася з грацією пуми. В її рухах відчувалась така сила, що, здавалося, від нашого столу залишиться купа трісок, а вона, нічого не помітивши, піде далі.

Дяка богові, Янголятко зупинилася і, виставивши стрункі ноги, всілася на вільний стілець коло нашого столу. Боб похлинувся коктейлем, і мені довелося стусонути його кулаком по спині.

— Привіт, хлопці, — сказала вона. — Чи не вип’єте зі мною?

Чи не вип’ємо ми з нею? Це звучало, як глузування. Звичайно, вип’ємо. А якщо вона ще врятує нас від нащадків Кінг-Конга…

Метрдотель ніс за нею тацю з трьома келихами. Дивний був метрдотель — здоровило з поглядом садиста. Схожий на «нашу» дев’ятку. Просто не ресторан, а якийсь кінг-конгарій. Треба попереджати, прибити табличку біля входу: «Нормальним вхід суворо заборонений!», або «Обережно! У дворі — виводок звіроящерів.»

Ми взяли по келиху і випили. Я поставив свого і, помітивши, що вона лише пригубила, спитав, чи не хоче прогулятися з нами на свіже повітря. Безглузде запитання. Принцесу Кашмірську я, мабуть, запитав би, чи не знайдеться в неї запалити.

Вона нічого не відповіла, лише сиділа і з непідробною цікавістю споглядала. Метрдотель бовванів позад неї і теж не спускав із нас очей. Я відчув себе піддослідним слимаком, якого щойно наштрикнули на голку і поклали під лупу. І таки зрозумів, що й до чого, та було запізно. Перед очима вже кружляли чорні кола. Їх ставало всі більше і більше. Схоже, перш ніж покласти під лупу, піддослідним комахам додають у коктейль пару крапель якоїсь отрути. Останнє, що пам’ятав — Боб мішком сповзає під стіл, метрдотель схиляється над ним і видобуває з кишені флакон «Марини». Я хотів звестися, та не зміг — кілець більшало та більшало і, нарешті, вони заповнили все навкруг.

* * *

Якщо повернення свідомості вважати підняттям завіси, то другий акт трагедії почався на білій яхті з російським трикольором на щоглі. Сонце вже наполовину сховалося за обрій, з чого я зробив висновок, що з тих пір, як ми випили коктейль, минуло не більше години. Навпроти сидів пристебнутий наручниками до поручнів Боб. Зі свого місця мені було видно дах міського річкового вокзалу. Значить, яхта стояла біля причалу. На кормі, де ми сиділи, поруччя було обшите металевими шпалерами, які затуляли нас від берега.

Я шарпнув руки. Металеві браслети. Ми сиділи, як брати-близнюки, пристебнуті наручниками до різних бортів. Я підвівся, наскільки дозволяли браслети, і визирнув за огорожу. Набережною прогулювалася жінка з колискою, а на лавці сиділи хлопець і двоє дівчат. Міг би заволати про поміч, та вони, якби почули, навряд чи збагнули б, звідки це. Прудко поночіло, і з темрявою розтала й ця примарна надія на допомогу.

Сеанс самоспостереження перервався гуркотом двигуна, і за кормою завирували буруни. «Мабуть, вивезуть кудись,» — подумав я. Як виявилося, був про них занадто доброї думки. Озирнувся — від рубки до нас прямувала Янголятко в джинсових шортах і чорній майці без тасьминок, вочевидь замалій для її розкішного бюста. Вона була зваблива, як ніколи. Мені завжди подобалися майки без тасьминок на дівчатах її комплекції. За нею чимчикувало троє нащадків Кінг-Конга. Їхні суворі погляди, яку більшовиків на гранітних барельєфах, не віщували нічого доброго. В одному я впізнав метрдотеля, що подавав нам питво.

— Ви, хлопці, втрапили в халепу, — промовила Янголятко мелодійним, наче заспівали янголи на небесах, сопрано. — Ну нащо було чіпати того ящика? Добре, хоч знайти вас не було ніякого клопоту. Тільки привезти сексапільну бабу до ресторану і розклеїти в місті афіші. Тут ви пошилися в дурні. Завантажили ящик секс-зілля до свого катафалка — і за нею. Замість м’яти подруг по під’їздах, забажали секс-бомби, — кепкувала вона.

У мені почала закипати лють. Давно вже нікому не вдавалося так пошити мене в дурні. Ось чому так багато афіш у місті! Наживка на дурня. Янголятко прихилилася спиною до поруччя. Майка на грудях напнулася і мала от-от луснути, та все ж витримала. Добрячої — видно, імпортної, якості. Продовжувала:

— Ящика ми знайшли. Та біда в тому, що ви вже не просто хороші хлопці, а небажані свідки. Треба було б вас прикінчити зараз, та дам вам шанс, і нам буде втіха. Ось там, за кормою, крутиться гвинт. Коли щось кинути за борт, гвинт його порубає на шмаття. Але є шанс — дещо хвилі викидають неушкодженим. Я не можу збагнути, яка тут закономірність. Може, хтось із вас буде щасливішим?

Один здоровань нахилився і відімкнув браслети Бо-ба. Я навіть здивувався, що Бобове обличчя може бути таким блідим. Щойно руки звільнилися, він стусонув найближчого охоронця головою в живіт і, коли той заточився, кинувся в бік пірсу. Та другий здоровань уже мчав навперейми. Боб не мав жодного шансу проти того мастодонта — майстерна підсічка підкинула Боба в повітря, він змахнув руками і гепнувся на палубу. Двоє схопили його і, немов торбу, швиргонули вниз. Він не пручався. Я встиг помітити повні жаху очі і почув короткий зойк. Відвів погляд, а коли наважився позирнути вниз — піна за кормою була червоною.

— Твої шанси зросли, — заявила Янголятко, навіть не змінивши позу.

Я вже точно знав, що це не Янголятко, а справжній диявол у її подобі. Мабуть, єдине призначення її білявих кучерів — приховувати чортове тавро 666 на чолі. Вирішив, що стрибну сам, та не тому, що злякався цих горил. Згадав пригоду під кілем теплохода. Не знаю, чи я щасливіший за Боба, зате дещо знаю про ту закономірність.

Той самий здоровань, що підсік Боба, відімкнув мої руки. Я з ненавистю подивився на нього, і він відповів мені поблажливою посмішкою і поглядом ката, що одягає на шию засудженому до страти петлю.

— Стрибну сам, — сказав їм. Вони не заперечували. Чудові хлопці. І які доброзичливі: напинаючи зашморга, неодмінно запитують, чи не високо стояти, а вибивши з-під ніг стільця — чи не муляє в шию.

Хвилин п’ять я розминав занімілі кисті. Сонячний диск сховався за обрій. Було видно лише його верхівку, увінчану червоною хмарою-капелюхом. Ніколи не бачив такого красивого заходу сонця.

— Ну, годі, — сказала Янголятко-диявол, байдуже позирнувши на мене.

Я відповів їй спопеляючим поглядом і переліз через поруччя. Хвилину балансував над білою піною і, щосили відштовхнувшись, полетів униз. Помітив, що поринув там, де хотів — за пінним буруном, майже в площині гвинта.

Опинившись під водою, я, наче заворожений, дивився на чорний, ревучий гвинт. Здалося, що на лопатях теліпається шмаття. Непереборна сила тягнула мене під корму, гвинт наближався. Невже помилився? Я раптом збагнув, яке то шмаття… Не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Чи то було внаслідок жаху, що охопив мене, чи від хвиль у збуреннях… Коли до гвинта залишилось не більше трьох метрів, пінний бурун, що ореолом оточував гвинт, стиснув мене, наче лещатами і викинув далеко від корми. Я таки не помилився — хай йому біс! Але ця відцентрова сила добряче нам’яла мені боки.

Коли я вибрався на пісок, вся четвірка, все ще стоячи біля борту, дивилася вниз. Вони не відірвалися від води і тоді, коли я завів «Челенджера». Думали, певне, що я Іхтіандр. І, звісно, помилялися. Ім’я Іхтіандр було ні при чому. Це тепер мало назву: «Помста розлюченого зомбі, який щойно воскрес».

До пірсу відстань була таки добряча, і я встиг набрати швидкість кілометрів шістдесят перед тим, як відчинив дверцята і вистрибнув — дяка богові, втрапивши в пісок. «Челенджер» торпедою вилетів на пірс і, як мені здалося, пролетівши кілька метрів у повітрі, зі страшенним гуркотом врізався в рубку. Гуркіт був таким сильним, що в мене на мить заклало вуха. «Челенджер» мав повний бак палива. Рубку охопило полум’я, його жовтий язик злизав постаті на кормі. Одна, як мені здалося, полетіла за борт, а три інших заметалися по палубі, палаючи, наче сірники.

Після першого вибуху почало гриміти, наче стріляла скорострільна гармата. Вибухи йшли один за одним. Над яхтою здійнялася схожа на ядерний гриб жовта хмара. В повітрі стояв несамовитий дух «Марини».

Я підвівся з піднесеними догори руками і загорлав:

— Ось вам за Боба! Банзай!

Я горлав бозна-що, погрожуючи палаючій яхті кулаками і, нарешті, виконав танок тріумфу дикуна з острова Бора-Бора. Танок був досить коротким для вияву повного тріумфу, але задовгим, щоб залишитись живим.

— Егей! — погукав мене хтось.

Я пізнав би цей голос і серед артилерійської канонади. То був мелодійний голос Янголятка. Вона стояла позад мене, похитуючись, в пошматованій обгорілій одежі. Вода стікала з мокрого волосся. В руці виблискував пістолет, націлений мені в живіт.

Я менше за все волів мати кулю в животі, втім, як і в іншому місці. Та в животі — особливо, тому вмить підніс руки. Вона, хитаючись, зробила крок і впала обличчям униз. Я позадкував. Відійшовши на добрячу відстань і впевнившись, що Янголятко не ворушиться, повернувся і помчав до міста.

Вулиця підіймалася вгору. Жовта хмара позаду вже розрослася на півнеба. Мабуть, яхта по самі вінця була набита контейнерами з «Мариною». Хмару повільно відносило в бік міста. Жовтий туман-газ був трохи важчим за повітря, тому хмара повільно осідала вниз і дво-триметровим шаром просувалася за мною. За кілька хвилин я вже не бачив ні лівого, ні правого її країв. Клоччя туману затримувалось у дворах і завулках, та основна маса повільно й невблаганно просувалася до центру. Якщо вітер не зміниться, через годину в місті почнеться справжній содом.

Я повернув у провулок, що міг вивести на центральну вулицю міста. В провулку було темно, хоч в око стрель, і я вже вирішив, що всі небезпеки позаду, та, як виявилося, зарано. Вже наближаючись до його кінця, помітив позаду автомобіль. Автомобіль, як автомобіль. Його фари тремтіли, нишпорячи по стінах сірих мовчазних будинків. Я збочив на тротуар, та метрів за тридцять автомобіль повторив мій маневр. І помчав тротуаром, ухопивши мене променями фар, наче зайця на полюванні.

Я кинувся в якийсь під’їзд, що, на щастя, виявився поряд. Автомобіль, викресавши об стіну сніп іскор, промчав мимо. Це було не надто схоже на п’яного психа за кермом, зате схоже на атракціон «Полювання на Стіва».

За кермом, без усякого сумніву, сиділа дівчина з білявими кучерями нижче пліч. Здається, навіть встиг помітити посмішку на її обличчі. Схоже, моє любе «янголятко-дияволятко» ожило і не відмовилося від наміру відправити мене на той світ. Дивна дівчина: все робить із посмішкою. Якби вдалося, вона, певна річ, із насолодою четвертувала б мене і, закопчуючи кожну чверть на повільному вогні, вмирала б зі сміху.

Я стер піт із чола. І щосили дременув до яскраво освітленого бульвару. Озирнувшись через плече, помітив, що, на жаль, розіграна лише перша частина атракціону. Автомобіль зробив бойовий розворот, увімкнув дальнє світло і, гримкочучи зім’ятим крилом, помчав за мною, як мисливський гончак за дичиною.

Зізнаюся: біганина наввипередки з автомобілями не є моєю улюбленою розвагою. Хоч би трапився якийсь камінь, щоб метнути в нього! Та дзуськи — провулок вимощено гладеньким асфальтом.

Я кинувся на інший бік вулиці.

Упав і відкотився до стіни. Шини завищали зовсім поряд, швиргонули мені в обличчя пригорщу камінців.

Автомобіль зупинився.

— Стояти! Міліція! — крикнув хтось.

До автомобіля біг чоловік у міліцейській формі зі смугастим жезлом у руці.

— Ти що це витворяєш, малявко?

Він стукнув жезлом по капоту:

— Ану, виходь!

Я бачив, як він відчинив дверцята. Пролунав постріл, який відкинув його до стіни. Автомобіль зник у темряві.

Я нахилився до міліціонера. Сорочка швидко темніла від крові, котра тоненькою цівкою стікала з відкритого рота. Голова була повернута під прямим кутом. Йому вже ніщо не могло допомогти.

Щомиті з темряви мало з’явитися Янголятко, щоб розставити крапки над «і». Не здивувався б, якби з якогось підворіття, ляскаючи гусеницями, виповз танк і почав гамселити в мене з гармати. Для Янголятка вбити людину — все одно, що розчавити таргана. Тому підхопився і, щомиті озираючись, гайнув до рятівного бульвару. Треба було пробігти метрів сто, і я таки встиг.

На бульварі було багатолюдно, як завжди в цей час. І я вирішив, що Янголятко, мабуть, не буде чавити колесами всіх підряд, щоб дістатися до моєї скромної персони. Надав собі досить світського вигляду: засунув руки в кишені, підняв і трохи схилив набік голову — добре, що одяг на мені вже просох, і, зі скидкою на темряву, перетворився на молодого роззяву, якого хлібом не годуй, а дай пороздивлятись молоденьких дівчаток на лавах, що, закинувши ногу на ногу, розкурюють довгі коричневі сигаретки «Море».

Біля оздобленого вогнями, побудованого в стилі «модерн» універмагу «Будинок торгівлі» я озирнувся на стрижену блондинку в джинсовому «міні», що якраз проходила у скляні двері. Блондинка була нічогенька, з довжелезними ногами і вузькими стегнами, і в мене з’явилась думка, чи не піти за нею до найближчої темної місцини? Навіть намацав у кишені флакон «Марини» — його в мене чомусь не здогадалися відібрати на яхті. Подобаються мені, бачите, вродливі жінки, і через це частенько втрапляю у якусь халепу. Та тепер моя вада врятувала мені життя. Щойно я повернув голову, як з тріском, що нагадував тріск розірваного картону, розлетілося скло, і кілька мікроскалок уп’ялося мені в щоку. В склі з’явився круглий отвір, а в манекена, що стояв у вітрині, на друзки розлетілася голова, і він гепнувся в зал. Хтось несамовито заверещав.

Я озирнувся і побачив Янголятко. Вона стояла поряд із порожньою яткою, з якої вдень продають морозиво. У лівій руці тримала сумочку, а права була всередині. Я не чув пострілу. Мабуть, пістолет мав глушника, а сумочка — отвір для стрільби.

Я звернув за ріг і помчав. Черга, що стояла біля кінотеатру «Україна», розсипалась урізнобіч, і якась грім-баба кілограмів на півтораста, з яких не менше як по пуду припадало на груди, налетіла на мене і збила з ніг. Добре, хоч не мала перед тим змоги надихатися «Марини», інакше перетворила б моє слабке, але все ж об’ємне тіло в двомірну, розпластану на асфальті, подобу дорожньої розмітки. І кожен перехожий завтра подумав би: «Ось учора відбувся конкурс дитячого абстрактного малюнка. Трохи кострубато, в стилі Гогена, але вгадується людська постать. Хоч і ледь-ледь.»

Я підхопився. Виття сирени на мить заглушило несамовите репетування, що линуло з усіх боків. Чого горлати, адже женуться за мною! Дивні люди — єдине, що їм загрожує, це бути помилково застреленими або розчавленими автомобілем.

— Ось він, ось він! — заверещала якась жінка, вказуючи на мене рукою. — Це він стріляв!

Зненацька я зрозумів, що кричать не комусь іншому, а якраз мені. Мабуть, тому, що з розрізаної щоки цибеніла кров. Я пірнув у підворіття, пробіг через двір і, перелізши через кам’яну огорожу, змішався з натовпом.

Але тут мені здалося, що на мене почали озиратися, і довелося зайти в освітлений під’їзд, щоб витерти обличчя хусточкою. На ній з’явилися бурі плями. Подивився навколо — цього диявола Янголятка ще не було видно. Здається, загубила мене. Добре б, коли так. Поряд на лавці дівчина й хлопець безтурботно розкурювали одну на двох цигарку, час од часу цілувалися і не звертали на мене жодної уваги.

Натовп усе густішав. Таке скупчення народу я тут бачив хіба що на демонстраціях за старого СРСР. Люди йшли все повільніше, і я став наштовхуватися на спини передніх. Чортихнувся. В такому натовпі Янголятко швидко всадить мені кулю в спину або ножа в печінку. Озирнувся. Поки що, на щастя, мене ніхто не переслідував. Полегшено зітхнув і зіп’явся навшпиньки, сподіваючись роздивитися, що коїться попереду.

— Що це? — крикнув хтось у натовпі. — Дивіться!

Прямо на натовп вулицею насувалася жовта хмара.

Верхній край сягав дахів, жовті клуби вгорі перебували у постійному русі, наче піна в киплячому бульйоні.

Розштовхуючи всіх, я кинувся назад. Хмара нависла над натовпом і швидко поглинула його передню частину. Задня почала розбігатися.

Відбігши досить далеко, я озирнувся. Двоє — чоловік та жінка — напівголі з’явилися з жовтої хмари і зникли в найближчому підворітті. На межі світла і темряви він упав, вона зупинилася, притримуючи розстебнуту спідницю. Зробила закличний жест. Він зареготав, підхопився і, розмахуючи брюками, наче прапором, помчав навздогін.

Натовп, як велетенський звір, метався між будинками, топчучи все на шляху. Згори посипалася черепиця. Я підвів голову. Кілька клаптів туману скочувалися дахом. Мабуть, двір був ущерть заповнений туманом, і він виплескувався через гребінь даху, як вода з повної чашки.

Лавіруючи між цим клоччям, я побіг тротуаром. Маленький чоловічок у темному костюмі з синьою папкою під пахвою — мабуть, конторський службовець, що засидівся за квартальним звітом, ішов попереду і дивився на не досить стрункі, але повні й досить сексуальні ноги дівчини з вузлом русявого волосся на потилиці. Напевне, вдома на нього чатувала некрасива сварлива дружина, п’ятеро жадібних до кохання дорослих дочок і линяла такса на підстилці біля дверей. Додому йти не хотілося, — я його розумів. Легенька хмарка кольору дозрілого лимона опустилася службовцю і дівчині на голови і на мить ковтнула обох. Протяг із двору здув її на проїжджу частину. Вони простували далі, немов нічого не трапилося. Мабуть, відчувши на собі погляд, дівчина озирнулася і, усміхнувшись, повернула до найближчого під’їзду. Маленький чоловічок теж озирнувся і повернув услід.

Назустріч їм вийшов лисий тип у джинсах і сорочці-ковбойці навипуск і, швидко оцінивши ситуацію, дав конторському службовцю в зуби і поволік дівчину до червоної іномарки, здається, «БМВ», припаркованої біля крамниці «Хліб».

Запах «Марини» ставав усе густішим, і мене почало нудити. Я повернув у двір і, намочивши свого светра, відкотив комір і напнув на носа — по самісінькі очі. Допомогло. Запах став значно слабкішим. Схоже, жовтий туман вступав у реакцію з водою і осідав на комірі жовтим шаром, схожим на бджолиний пилок.

Іномарка ритмічно здригалася. За склом було видно лише дівчину. До пояса гола, вона сиділа верхи на лисому. Пишні перса з великими, схожими на перезрілі сливи сосками, зосереджено колихалися вниз-угору, вниз-угору. Вона підняла руки і розпустила вузол на потилиці. Волосся в неї було не русяве, як мені зразу здалося, а руде.

Маленький чоловічок, як пес, у якого щойно відняли кістку, кружляв навколо іномарки. Його руки тремтіли, обличчя виказувало рішучість. Я був на боці малого — він перший закадрив руду. Треба пам’ятати, що ми живемо в цивілізованому світі. Нарешті, наважившись, він акуратно поклав синю папку на бордюр, звернув у двір і повернувся, несучи в руках каменя. До жовтої «стіни» було вже не більше п’ятдесяти метрів, і я облишив їх і чкурнув далі.

Біля під’їзду, де я витирав хусточкою обличчя, хлопець з дівчиною вже не палили, а лежали на лавці, їх тіла сплелися, і вони стрімко звільняли одне одного від одягу. Поважна старенька, що зайшла до кабіни, зателефонувати, відкривши рота, дивилась на цю дивну картину. Випущена з рук трубка, хитаючись, стукала в скло. Цікаво, що старенька втне, коли вдихне «Марини»?

Запах дужчав, я вже відчував його навіть крізь тканину светра.

Коли минав Палац спорту, з дверей вибігла особа років двадцяти п’яти, і я встиг помітити у вестибюлі легкий жовтий серпанок, хоча, можливо, то мені тільки здалося. На тій особі була біла блузка з ажурним коміром і чорна трикотажна спідниця, яка щільно облягала розкішні стегна, наче щойно куплена рукавичка долоню. Вона засміялася мені в обличчя, схопила за шию, досить уміло, мабуть, була самбісткою, провела підсічку і звалила на землю.

Завжди був противником жіночих видів єдиноборств. Від тих спортсменів ніколи не знаєш, чого чекати. Якщо вдасться випручатися від цієї амазонки, обов’язко-во організую «Лігу боротьби проти участі жінок у борцівських видах двоборств». Не встиг опам’ятатися — вона почала здирати з мене светра і вп’ялася своїми губами мені в рота. Її м’які повні губи пахли корицею.

Ледве випорпався з-під її пружного гарячого тіла — таки був трохи сильнішим — і добряче стусонув. Вона заскиглила, та її швидко втішив молодик, що вийшов із тих же дверей, стрижений під їжака, зі статурою Арнольда Шварценеггера. Миттю здер із неї спідницю і потяг на м’яку зелену клумбу. А ще патякають, що всі культуристи — імпотенти.

Я пішов за ними, і вона радісно засміялася, мабуть, передбачаючи, що ми можемо чудово бавитись і утрьох. Я приєднався б до них — мою свідомість почав застилати солодкий туман. Добре, що на клумбі стояв розбризкувач води. Я потрапив під його струмінь, і мені трохи покращало. Намочив светра, що майже висох, і комір знову натяг на носа. Махнув рукою самбістці. Вже зовсім оголена, охоплюючи «Шварценеггера» схрещеними за його спиною ногами, з напіввідкритим ротом, вона пристрасно і заклично кивнула мені. А культурист позирнув так, що я позадкував. Справді схоже, що ті плітки про культуристів дуже перебільшені. Можу побитися об заклад, що він був не проти й до мене причепитися.

Я подумав, що варто сісти в якийсь тролейбус і мерщій їхати подалі від цього содому. На зупинці було досить багато народу, але, дяка богові, ніякого сексу.

Перший тролейбус пішов без мене. Я спробував утиснутися в нього, але якийсь тип — упертий, наче віслюк, і здоровий, мов Мухамед Алі, вперся мені в груди ліктем і вже на ходу випхав геть. Добре, що впав я не на бруківку, а в юрбу стильних, закутих в шкіру і метал молодиків. Добре для мене. Вони хижо роздивлялися дівчину в коротенькій спідничці, що якраз перетинала вулицю. Я звалився на них, як сніг на голову. Втрапив ногою на край бордюру, змахнув руками, та не втримався. Одного збив з ніг, а другого так вдарив головою в живіт, що він, вирячивши очі і хапаючи ротом повітря, впав на коліна.

Доки вони оговтувались, я встиг наздогнати наступний тролейбус і на ходу стрибнути на приступку. Вони марно бігли слідом, гупаючи ногами і кулаками в двері, викрикували непристойні погрози і відстали лише тоді, коли тролейбус в’їхав у жовту хмару. Зразу стало набагато темніше. Так само за вікнами пробігали ліхтарі, тільки світло стало жовтим. Пасажири здивовано крутили головами.

Я ледь відсапався. Мокрий светр не давав дихати. Поряд із дверима стояв інтелігент років п’ятдесяти — в сірому в дрібну смужку костюмі, з чорною краваткою і портфелем у руці. Типовий викладач — попередня зупинка була «Політехнічний інститут». Інтелігент потяг носом, переклав портфеля у ліву руку і поліз поважній дамі, що стояла поряд, рукою за пазуху. Дама розуміюче усміхнулася і присунулась ближче, щоб викладачеві було зручніше. Я відвернувся, та, власне, відвертатися було нікуди — в тролейбусі почало творитися бозна-що. В салоні повисло кілька жовтих клубів, які засмоктало протягом із вулиці. Не потрапили вони лише в кабіну водія, і тролейбус продовжував іти маршрутом.

На останньому сидінні, обнявшись, сиділи юнак і дівчина. Обоє в окулярах. Студенти. З абсолютно відсутнім виглядом дівчина підвелася, стягла з себе мереживні трусики і, сховавши їх до кишені, сіла на руки своєму сусіду. Він почав розстібати їй блузку, а вона йому — паска на штанях. Посередині салону досить підтоптана брюнетка злізла на сидіння і, розмахуючи журналом наче віялом, почала розганяти жовтий дим. Її зразу схопили кілька рук і стягли вниз.

Трохи посвітлішало, жовта хмара закінчилася. Лише клапті туману де-не-де проносилися повз вікна. На передньому майданчику заволала стара. Це був не крик жаху, а крик тріумфу. Звідусюд линули хтиві стогони і нервовий сміх. Брюнетка, що розмахувала журналом, була вже в білизні. Над нею схилилися кілька чоловіків. Та я так і не встиг роздивитись подробиці. Бо на наступній зупинці зайшла — хто ви думаєте? Так, моя люба Янголятко.

Встигла перевдягнутися. Була в короткій джинсовій спідничці і натягнутому на носа мокрому светрі. Про пригоду на яхті свідчили лише присмалені волосся та вії. Таки знайшла мене в цій товкотнечі. Мабуть, помітила на зупинці і поїхала слідом в автомобілі. А я, замість стежити за тим, що коїться навкруги, захопився цією імпровізованою порновиставою.

Вона вткнула мені між ребра пістолет і тихо сказала:

— Привіт, на наступній зупинці тобі виходити.

Мої сумніви на цей рахунок швидко розвіяв наступний штурхан пістолетом. Ніхто нічого не помітив. Єдиний мій шанс, мабуть, був у тому, що хтось накинеться на жінку-водія, і тролейбус вріжеться в стовп. Тоді, може, встиг би вихопити в неї пістолета. Та шанс був досить примарним. Порятунок прийшов звідти, звідки я найменше його чекав.

Її зіниці раптом розширилися. Зазирнувши через плече, я помітив, що інтелігент облишив партнерку і почав задирати спідницю моєму любому Янголяткові. Руки в неї були зайняті. Однією вона тримала мене за рукав, а другою — втискувала між ребра пістолет.

Я не ревнивий, навіть занадто не ревнивий, тому не став йому заважати. Все, що трапилося потім, було справою часу. Пістолет у її руці затанцював, а потім і зовсім опустився, обличчя так само, як і в мене, по очі було затулене светром, та я бачив, що в її очах світиться справжній жах. Що робив з нею спритний інтелігент, для мене так і залишилося загадкою.

Я взяв Янголятко за долоню, легко вивернув і забрав зброю. Вона майже не пручалася. Потім просунув руку в неї над плечем і відпустив інтелігентові щигля. Він здригнувся і здивовано подивився на мене. Я очима показав на свою руку, що тримала пістолет. Він вирячив очі і відсахнувся. Очевидно, його запал миттєво зник, тому що, вигинаючись мов в’юн, він зразу розчинився в натовпі пасажирів.

Я взяв Янголятко за лікоть і легенько підштовхнув у спину. Ми вийшли на наступній зупинці. Янголятко не втомлювалася дивувати мене. Тільки від’їхав тролейбус, вона підстрибнула, наче м’ячик, на мить засліпивши стрункими стегнами, що блиснули з-під спіднички, і садонула мене в груди ребром ступні.

Я пролетів метра півтора і спиною таранив кіоск «Союздрук», та пістолета не випустив. Удар був що треба. Ще один такий — і він вибив би з мене дух. Та другого удару я не дочекався.

Розплющив очі — Янголятка не було. Я чекав чого завгодно. Принаймні, що якийсь із припаркованих автомобілів зараз помчить на мене і розплескає на стінці кіоску. Та Янголятко барилася. Озирнувся. Її обступили десятків два підлітків, і вона задкувала, доки не вперлася спиною в стіну. Підлітки реготали. Один, із виголеною головою здоровило, котрий, мабуть, верховодив усією компанією, підійшов до неї впритул і, схопивши рукою за светра, рвонув униз. На світ з’явилась пара винятково чудових грудей.

Вона запнула краї тканини і провела блискавичний удар п’ятою здорованеві в голову. Той упав, наче сніп, обличчям у сміття. Компанія завмерла, і Янголятко вислизнула з кільця, по дорозі збивши з ніг ще одного. Підлітки з гиканням кинулися за нею.

Я ледве звівся і пошкутильгав слідом. Плентав так хвилин двадцять, поки не натрапив на них у якомусь темному підворітті. Воно пахло пліснявою та нечистотами. Гурт стояв тісним кільцем, обличчями досередини.

— Тримай їй руки, — сказав хтось.

— Вже не дише, — відповів другий.

Я прихилився до стіни і, засунувши руку до кишені, намацав пістолета.

— Гей, — покликав їх. — Забирайтесь до дідька!

Кілька підлітків обернулося. Я дістав пістолет. Натовп позадкував. І знову наперед виступив той здоровань. Його манера скрізь висуватися починала мене дратувати.

— Несправжній, — презирливо сказав він. — Не лякай. Бий його, хлопці!

Не помітив, звідки в нього з’явився дрючок. Здоровань замахнувся і поцілив мені в плече. Я заточився, і вся зграя з криком кинулася вперед. Великим пальцем я зняв запобіжника і, не цілячись, вистрілив. Зойк здорованя заглушив усе. Куля зачепила йому стегно. Зграя кинулася врізнобіч.

…Вона вже не була красунею-Янголятком. На ній був геть пошматований одяг, а тіло, здавалось, складалося з самих синців. Я став на коліна. Вона ще була жива. Повіки затремтіли, і я почув тихе: «Спасибі.» Приклав до грудей вухо — серце не билося.

Здоровило, як пес з перебитим хребтом, стогнучи, відповзав углиб двору. Я підійшов і що було сили садонув його ногою в обличчя.

* * *

Ці дві смерті вибили мене з колії. Я брів вулицею і содом навкруги вже майже не хвилював мене. Іноді я штовхав когось у груди, а якщо дорогу перегороджував натовп, витягав пістолета, і це завжди мало дію. Коли клоччя туману огортало якийсь будинок, звідти відразу долинало репетування, дзвеніло скло і починали вибігати люди. Іноді напіводягнуті, іноді — зовсім голі. Деякі пари швидко вгамовувались у кущах або на найближчій лаві. Інші кидались навздогін за перехожими. Двоє інтелігентних на вигляд «очкариків» у білих сорочках із краватками-«метеликами» і скрипковими футлярами відбивалися парасольками від настирних дівиць, що вибігли з гуртожитку. Скоріше всього, з гуртожитку войовничих німфоманок.

Я обходив, як міг, кожну хмару, іноді роблячи гак у кілька кварталів. Час від часу десь починав могутнім басом гудіти завод. Із провулку, мов із засідки, повільно виїхав міліцейський автомобіль із гучномовцем і почав виголошувати заклики до спокою. Навколо нього швидко зібрався натовп. З автомобіля витягли двох міліціонерів і почали бити. Лаючись і стріляючи в повітря, ті зникли в найближчому дворі. Натовп виштовхав автомобіля на місток і скинув униз. Його зразу ж охопило полум’я.

Поряд із меблевою крамницею палав комерційний кіоск. Він, мабуть, був облитий бензином, бо в деяких місцях уже розпікся до червоного, і від нього йшов нестерпний жар. Фарба, що облізла зі стін, пузирилася навколо, наче з-під асфальту раптом забив гейзер.

У жовтих відблисках було видно, як старий і стара, подружня пара, намагалися витягти через розбите вікно меблевої крамниці величезну шафу. Всередині було видно якусь живу масу, що ворушилася. Наче мурахами, магазин був набитий людьми. Поряд із палаючим кіоском стояв пожежний автомобіль, але гасити вогонь ніхто не збирався.

Далі вулиця, тиха і порожня, поринала в темряву. Комерційні кіоски виринали з мороку, наче чудернацькі хижі на безлюдному острові. В цьому районі міста панувала темрява і не було помітно жодних ознак життя.

Я йшов з півгодини, поки натрапив на освітлений будинок. Вивіска «Кафе» підморгувала мені синім неоном і запрошувала увійти. Але я тепер став страшенно недовірливим. Скрадаючись, обійшов навколо і зазирнув у бічне вікно. Шість дівчат років по дев’ятнадцять, здається, ті, що переслідували двох скрипалів, біля стійки наповнювали склянки з різнокаліберних пляшок зі строкатими наклейками і спорожняли одну за одною. Час від часу то одна, то інша вибігала на поріг. Їх нудило. Під стелею клубочилася жовта хмаринка. Я трохи здивувався, не виявивши нічого схожого на секс. Але майже зразу помітив у дальньому закутку сцену лесбійського кохання. Дівчина з голим торсом сиділа на стійці, прихилившись до стіни, а дві інші торкали її груди губами.

Зсередини долинали звуки музики, і їм у такт дівчина на стійці згинала і розгинала довгі, чудової форми ноги. Її руки притискували голови подруг до грудей. Час од часу вони облишали її і довго цілувалися.

Може, я збоченець, але одержав велике задоволення від цієї сцени. Дивився б до ранку, та якийсь рух у кінці вулиці відвернув мою увагу. Я тихо визирнув із-за рогу. Серединою вулиці йшов чоловік у темному костюмі з краваткою і в окулярах. У руках у нього був автомат «АКС» зі складним прикладом.

Я притиснувся до стіни. З автоматом жарти погані. Побачивши світло, чоловік пригнувся і, наче командос, перебіжками, ховаючись за деревами, побіг до дверей. Світло з великих скляних вікон упало на нього, і я зміг його роздивитися. Костюм був зім’ятий, у пилюці і з підозрілими плямами. Вузол краватки теліпався на рівні грудей, а її кінець сягав майже до колін. Перекошене, блискуче від поту обличчя, незважаючи на посмішку, жахало.

Безкарність, здається, звела з глузду всіх добропорядних обивателів у нашому містечку. А може, «Марина» має побічну дію і пробуджує садистські нахили?

Притиснувшись обличчям до скляних дверей, чоловік вдивлявся досередини, радісно зареготав, стусонув двері ногою, і коли вони розчинилися, випустив чергу. Мені заклало вуха, але я встиг розчути крик і дзвін битого скла.

Чоловік стріляв, поки не закінчився ріжок. Поліз у підсумок, що висів на плечі, за наступним. З кафе не долинуло жодного звуку. Чия просто втратив слух — голова перетворилася на величезний дзвін, по якому щойно перестали гамселити молотами.

Я обережно, ступаючи навшпиньки, підкрався ззаду, але він відчув, що хтось поряд. Смикнув ріжок із підсумка, та я вже втиснув йому в хребет пістолета. Він озирнувся через плече і підняв руки. У нього було хворобливе, з жовтим відтінком обличчя. Очі блищали, куточки губ здригалися, складаючись в усмішку, що то зникала, то знову з’являлася.

— Я стріляю лише в дівиць, — хрипко пробурмотів він. — Ми можемо домовитися.

— Ти хто? — запитав я і зробив крок назад. Занадто вже збуджений у нього вигляд.

Він зазирнув мені в обличчя. Такий погляд може вбити на місці. Я вижив, але кров у жилах скрижаніла і по тілу пробіг холодок. Божевільний, бігаючий погляд, збільшений лінзами.

— Я викладав математику в кооперативному технікумі…

Він відхилився, і я лише тепер побачив, що було всередині.

— О господи, але ж ти їх всіх убив!

Його губи знову склалися в усмішку, але погляд залишився таким же божевільним.

— Я завжди хотів це зробити. Ненавидів цих дівок, і вони ненавиділи мене. Я розповідав їм про Лейбніца, а вони сиділи, втупившись у вікна. Їм було начхати на великого Лейбніца. Вони думали про шкіряних молодиків на мотоциклах, про те, як ті будуть тискати їх після занять, а вони, сміючись, розповідатимуть про старого хворого математика. Вони ненавиділи мене. Я відчував ненависть, що завжди висіла в повітрі. На заліках вони зваблювали мене. Приходили в коротеньких спідницях, сідали переді мною, закинувши ногу на ногу, і не обсмикували їх. Але мені було начхати на їхні голі ноги. Я ставив їм «незадовільно» і примушував приходити ще і ще. А вони знущалися. Вишкрябували на дошці моє прізвище, писали, що я потвора й імпотент. Щодня я приходив до аудиторії, відчував ненависть, яку вони випромінюють, і мріяв, як почну вбивати їх.

— І ти вбив?!

— Ні, не зразу, — заперечив він. — Я читав лекцію, а з щілин у вікнах почав сочитися жовтий газ і стелитися по підлозі. І вони накинулися на мене. Звалили на підлогу. Я не опирався, мене охопило сексуальне збудження. Але їм потрібне було інше. Вони прив’язали мене до столу і почали бити. Били довго, гострими маленькими черевичками. Доки я не знепритомнів. Коли прийшов до тями, в аудиторії нікого не було. На вулиці біля входу лежав мертвий міліціонер, а поряд із ним — автомат і підсумок. Я зрозумів, що це кінець світу і нарешті зможу зробити те, про що мріяв. Став щасливим уперше в житті. Взяв автомат і пішов їх шукати.

— А раптом це були не вони?

— Вони, — в його очах знову засвітилися божевільні вогники. — А якщо ні, то вони всі однакові. Всі жінки. Я вже покарав свою дружину. Вистрелив, і в неї з грудей ударили червоні фонтанчики, — він гучно зареготав.

— Ти з глузду з’їхав, — сказав я, до болю в пальцях стискаючи рукоятку пістолета. — Ти вбив свою дружину. Ти божевільний убивця, садист.

Він облишив реготати, наче хтось невидимий підкрався і затулив йому рукою рота. Обличчя зосередилося, на лобі з’явилися зморшки. Руки опустилися.

— Я помилився, — сказав він після недовгих роздумів. — Ти теж, як вони, — засунув руку у підсумок і дістав магазин із патронами.

— Стій, — сказав я, задкуючи. — Стій, не треба цього робити!

Магазин клацнув і став на місце.

— Ви всі — одна зграя! — вигукнув він.

Ствол повернувся в мій бік, палець ліг на спусковий гачок.

Я вистрілив. Його руки злетіли, як два чорних зляканих птахи. Розлетілося скло окулярів. На місці лівого ока з'явилася чорна дірка, звідти вдарив фонтан темної рідини, але зразу ослаб, і кров потекла по обличчю слабким струменем. Він ще якусь мить стояв і нарешті впав на залиту кров’ю, блювотою і пивом підлогу. Настала тиша.

Пороховий дим розсіявся, дзвін у вухах стих. Я одержав можливість чути і бачити. На підлозі лежали три жіночих тіла у найнеприродніших позах. Вони зовсім не були схожі на мертвих, швидше на акробаток, що завмерли в сюрреалістичній композиції. Лесбійська трійка так і залишилася біля стійки. Автоматна черга прошила одразу всіх. Голова однієї з подружок лежала на животі іншої, другої — на стійці. Так студентка після нічної зубріжки може задрімати між лекціями, опустивши голову на стіл.

Я не міг більше зносити цього видовища. Відчував, що ще хвилина — і просто з’їду з глузду. Хитаючись, позадкував, а коли жахлива картина зникла з очей, повернувся і дав драла. Біг, мабуть, кілометрів два і лише потім перейшов на крок.

На розі стояла інвалідна коляска з дідусем. На вигляд йому було років дев’яносто. Його погляд упирався в стіну, де танцювали відблиски полум’я. Він бурмотів:

— Суд, страшний суд! Скоріше, як можна скоріше!

Поряд нього, на першому поверсі, розчинилося вікно. Звідти визирнула стара і зі змовницьким виглядом поманила його пальцем. Старий схопив костура, якого тримав на колінах, і пожбурив ним, наче списом. Скло посипалося на бруківку. Стара, брудно лаючись, наче скинувши років шістдесят, швидко перелізла через підвіконня і, перекинувши коляску, вивалила діда на землю. Помітивши мене, підморгнула і кивнула за ріг. Подумав: хоче, щоб залишив їх зі старим наодинці, і зібрався простувати далі, та з-за рогу почувся жіночий зойк. Я дістав пістолета і обережно визирнув. За рогом двоє чоловіків зупинили таксі і намагалися витягти дівчину років двадцяти. Водій дременув геть. Вона відчайдушно пручалася, але сила була на боці чоловічої статі.

Раптом, зробивши якийсь неймовірний акробатичний пірует, на який людина здатна хіба що в екстремальній ситуації, вона вислизнула, але один встиг ухопити її за край спідниці. Дівчина рвонулася, спідниця тріснула по шву. Побігла вулицею. Та була на високих підборах, і другий швидко її наздогнав, штовхнув у спину і звалив на асфальт. Але й перший був поряд і не збирався поступатися. Вони зчепилися, впали і заходилися качатися в пилюці, духопелячи одне одного.

Я не герой і, посиплю голову попелом, пройшов би мимо. Занадто вже багато сьогодні мав пригод на свою голову. Але боюся, що провінційне місто Ч. занадто тісне. У відблисках полум’я, що освітили дівоче обличчя, я раптом відчув, що бачив її раніше. І не пізніше, ніж сьогодні вранці біля кафе «Ярославна». То була вона, моя дівчина-ельф. Тому більше нічого не зважував. Дістав пістолета, виступив із-за рогу і пальнув у крону дерева над тими півнями. Обидва миттю підхопилися і, побачивши в моїх руках пістолет, кинулися навтьоки.

Вона сиділа на бруківці. Чудові темні кучері до пліч були скуйовджені, як після сну з кошмарами. Марно намагалася запнути розірвану по шву спідницю. Панчохи в неї були не традиційно-остогидлі чорні, а нормального тілесного кольору. Вдягнена в темний костюм і білу блузку — одяг, що носять секретарки великих начальників. Словом, дівчина, яку ти не проти одного разу якось у неділю запросити в кіно. Або й не тільки в неділю і не тільки в кіно. І не одного разу.

Я підійшов, подав руку. Вона простягнула мені свою, але зразу ж відсмикнула. Я знизав плечима і хотів іти.

— Гей, куди ви? — вона тієї ж миті схопила мене за рукав і збуджено заторохтіла. — Підождіть, ну що за жахливий день! Мене вже тричі намагались згвалтувати. Ви нащо натягли на носа светра?

Певно, я був схожим на бандита з американського вестерну, бо відпустила мій рукав і позадкувала, але її зупинив радіатор таксі:

— Може, теж накинетеся на мене?

Я знову зібрався йти. Або зробив вигляд, що зібрався.

— Та стійте ж! — вигукнула вона. — Якщо не будете рвати на мені одягу або тягти в кущі, то, може, відвезете додому? Інакше якийсь із цих маніяків неодмінно добереться до мене.

Чи одвезу я її?! Та якщо попросить, можу зараз же влаштувати катання на левах у міському зоопарку. Атракціон «Стів на левові — смертельний номер!» Лише раз і лише для… Я не знав, як її звати. Спитав, та вона не відповіла, підозріло подивилась і перепитала, чи не претендую на неї в сексуальному плані. Цікаво, невже думає, що для такого роду занять потрібне її ім’я? Як міг, запевнив її в своїй цілковитій лояльності. І вона начебто заспокоїлася. Я сів за кермо і подумав, що коли так, то мушу сам дати їй ім’я. Але яке? Звісно, вона не Дебора. «Дівчина-ельф» або «Дівчина-ніякого-сексу», — ось як я її назву.

Ми їхали зі швидкістю кілометрів сорок, обминаючи розбиті шафи, стільці і ліжка, які, мабуть, викинули з горішніх поверхів.

— У мене нежить, — вона відняла руку від обличчя, і я помітив хусточку, якою вона затискала носа. Сама не здогадуючись, використала її, як я светра. — Що це за чортівня діється навкруги?

Я знизав плечима. Може, хтось у цьому місті знав про це, але тільки не я.

— Почалося ще на роботі, — продовжувала вона. — Я поливала в шефа квіти. Залізла на стола. Він підійшов і включив настільну лампу. Я глянула вниз. На столі лежало скло, і коли горіло світло, все було видно, як на долоні. Ти зрозумів, про що я?

Я признався, що не дуже.

— Бовдур, коли увімкнути лампу, у склі видно все, що в мене під спідницею. Я почала спускатися, та він схопив мене, штовхнув на стіл і почав роздягати. Жах! Такий зразковий сім’янин, має двох дорослих дочок. Я вдарила його настільним календарем і втекла. А ввечері поїхала на залізничний вокзал зустрічати подругу. Я стояла на пероні, а поряд палив цигарку залізничник у червоному кашкеті з жовтим прапорцем у руці. Запитала його про поїзд, а він сказав, що всі поїзди стоять за дамбою, бо дамбу обстрілюють із гармат. І чекати — марна справа. Такий чемний, усміхнувся мені, все пояснив.

А потім з’явився жовтий туман. І оповив усе навколо. Мені стало недобре, і я затисла хусточкою носа. Той залізничник дивився на мене, як…

Вона могла не пояснювати, як він дивився. Неважко було здогадатися.

— Не можу навіть пояснити. Наче зібрався з’їсти живцем. Через туман не було нічого видно. Пам’ятаю лише його обличчя з палаючими очима. Спробував схопити мене. Я кинулася до залу чекання. А там… жах! Це нагадувало безкінечний порнофільм. Там усі займались коханням! На стільцях, стосах валіз… Побігла по сходах нагору. Але він наздогнав мене на другому поверсі і замкнув у відеосалоні. Ввімкнув якийсь фільм — суцільне насильство і секс. Роздягнувся — жах, жах! Примусив мене зв’язати себе і вимагав, щоб я шмагала його ременем. Я прикинулася, що погоджуюся. Зв’язала його, потім знайшла в кишені ключа і втекла.

Вона врешті заспокоїлася і, зіщулившись, мовчки сиділа в своєму кутку, мабуть, гадаючи, які ще жахи випадуть сьогодні на її долю. «Не хвилюйся, — подумки порадив я. — Сьогодні вже не буде нічого. Я про це потурбуюся. Нічого. Чи майже нічого».

По Смілянській нам назустріч, у напрямку аеропорту, промчали дві чорні «Волги» і слідом за ними — ще дві. Якийсь голодранець вискочив із тіні і, дико закричавши, кинув їм услід каменя. Вгорі засвистіло, свист швидко перетворився на виття, я інстинктивно пригнувся, і автомобіль, звісно, в’їхав у найближчу вітрину. Водій із мене кепський.

Позаду гримнуло, виріс кущ вибуху, і з дзвоном вилетіли шибки з найближчих будинків. Краєм ока я побачив, що голодранець, кумедно розмахуючи руками і перебираючи ногами, наче підіймався невидимими сходами, полетів угору. Знову свист, і другий вибух загримів десь у районі залізничного вокзалу. З-за будинків піднялися язики полум’я, і стало видно, як удень. Мабуть, снаряд влучив у цистерну з бензином.

Моя «Дівчина-ніякого-сексу», звісно, перелякалася, та я її швидко заспокоїв, пояснивши, що не в’їдь я до вітрини, снаряд міг би влучити в нас. Може, це було й не зовсім так, та вона повірила в мою суперреакцію і заспокоїлася. А головне — з усіх крамниць я примудр