1.

Взимку на невеликих бічних дорогах не видно білих ліній. Тільки відсунуті набік кучугури снігу обмальовують дорогу грубим недбалим контуром. Світло автомобіля в’язне в безформному узбіччі, але відкриває півколо рухомої сцени, яка сунеться вперед з надією, що десь із темряви вилущить нарешті свого актора. Довге світло тут не придасться, воно викликає з мороку тільки молочний зимовий туман, який висить над світом.

“Замерзле дихання трупа”, — думає жінка, яка веде авто; “дихання трупа”, оксиморон, одне слово заперечує інше, але разом набувають дивовижного сенсу. Вже скоро вона доїде до більшого перехрестя, там поверне праворуч, на південь, і біля шосе, напевно, знайде якийсь мотель чи пансіонат. Тут багато пансіонатів, постійно вилітають із темряви написи: “Freie Zimmer”, “Кімнати”, “Аґротуристика”, намальовані на дошках і прибиті до парканів або до дерев на узбіччі. Радіо шемрає, там триває якась лінива дискусія, але жінка її не слухає.

Раптом із туману праворуч виринає якась темна форма, добре помітна на снігу. Жінка обережно пригальмовує і повертає голову в той бік — бачить на узбіччі пса. Лежить у м’якій сніговій заглибині, на боці, з витягнутими перед собою лапами, його голова трохи піднята, так ніби спочиває на подушці. Передня лапа ледь зігнута, пухнастий хвіст розкинутий, як китиця. Здається, що це вуличний пес, подібний на вовка, але трохи менший, чорний з підпалинами, порода “судетська огида”, так тут кажуть. Виглядає так, ніби спить, ніби його раптово при дорозі під час прогулянки огорнула нездоланна потреба поспати — тут, тепер, вже — і несила було їй опертися. І він мусив затриматися на бігу, вимостити собі в придорожньому снігу постіль, за метр від коліс розсіяних автомобілів.

Світло вихоплює його на мить, показує таємницю раптового сну і знову занурює в темряву.

Жінка додає швидкості, але даремно, бо дорога починає спускатися; автомобіль пливе нею, ніби за мить має стартувати з великого трампліна, у туманний нічний політ. Це приємне відчуття падіння — серце підноситься, стає легким і невагомим. Жінка примружує очі, насолоджуючись цим відчуттям.

Праворуч із темряви вилітає дороговказ з написом “Бардо — Божкув”, розкидаючи благально руки, як нічний настирливий мандрівник, що подорожує автостопом. Він істерично вимагає від подорожніх зробити свій вибір. Вирішуй негайно: ліворуч чи праворуч, пан чи пропав. Негайно.

“Нічого не вийде, мій пане”, — думає жінка. Дорога веде прямо, керунок найліпший з можливих і як відомо з казок, — найбезпечніший, лінією найменшого опору, гарантує досягнення мети.

Зараз буде пристойне шосе, чорна і тверда дорога, прошита посередині білою ниткою і посипана сіллю.

Пополудні, коли вона покидала курорт і з’їжджала крутим серпантином донизу, мусила зупинитися перед різким поворотом, слизьким і небезпечним. Асфальт був щедро посолений, щоб розтопився лід. Глухе до клаксонів стадо корів забарикадувало дорогу — корови злизували з неї сіль. Були лагідні й щасливі; опустили м’які замшеві повіки, заховали очі за завісами прекрасних вій. Лизали сіль неспішно і поважно, байдуже. У зимових сталевих сутінках посеред шосе переставали бути тваринами. Здавалося, що це істоти, які роками медитації формували свою байдужість. Якийсь чоловік, напевно, їхній господар, у паніці пробував їх відігнати від солі й метався між ними, молотячи палицею по кістлявих задах, але корови не боялися його криків, може, взагалі їх не чули. Авта вже створили корок, хтось із “хвоста” нетерпляче сигналив, а ще хтось вийшов із авта і, побачивши, що діється, закурив цигарку. “Корови лижуть асфальт”, — передавав він заднім. Люди з розумінням приймали цю новину, так, а чому ні. Дивилися одне на одного з легким іронічним усміхом — корови лижуть сіль. Потім протирали шиби, траскали багажниками, телефонували з мобільних телефонів. Це тривало якийсь час, поки тварини протверезіли і ніби засоромлені тією раптовою слабкістю і скрутним становищем на дорозі, підтюпцем рушили кудись донизу, не чекаючи пастуха.

Їзда приємна, як посолений асфальт. Авто тепер мчить дуже швидко, власне минає найнижче місце. Жінка бачить пофарбовані блискучою фарбою стовпчики, що виступають з кучугур снігу і тільки за мить розуміє, що вони означають поворот. Ніщо про нього не попереджувало. Не було знака, або його засипав сніг. Вона різко повертає кермо ліворуч, але авто зовсім її не слухає, мчить вперед і на мить — так їй здається — справді відривається від землі. Відчуває його інерційну силу й дивується сама собі, бо завжди думала, що це вона ним керує; а було радше так, що їхні дороги, їхні наміри підпорядковувалися геометричному збігові, коінциденція інтересів спричиняла, що вони їхали в тому самому напрямку і зупинялися на тих самих заправках. Але тепер їхні дороги розходяться — автомобіль, мала срібна хонда, планерує з високого насипу, з писком, задертим догори, збунтована. Радіо саме передає новини. Жінка не бачить, що летить, радше це відчуває. Світло спрямоване в небо, тому нічого не видно. Це триває досить довго, аж починає обридати, що так довго летить, бо ж не було куди. Знає ще, що вдаряється головою об кермо, чує неприємний звук всередині голови, подібний до тріску зуба, якого виривають. Але триває це недовго.

Їй вдається легко розщепити паски й вислизнути просто на сніг, але не може встати, падає на коліна. Витирає долонею рота; він повний теплої, густої рідини — думає, що прокусила собі язик при ударі. Авто, сперте на задні колеса, виглядає так, ніби пробувало дотягнутися до гілок дерева і тепер завмерло в безглуздому нападі машини на живу істоту. Його очі безжально освітлюють крону ялинки. Капот відкритий — беззвучний крик злості, а колеса безпорадно крутяться у повітрі, щоразу повільніше. По радіо передають прогноз погоди.

Вона тягнеться всередину авта, і хоч паморочиться в голові, виймає ключа. Гаснуть розжарені очі. Раптово стає темно, тихо і холодно. Їй здається, що десь у тій темряві простягається безмежна гола рівнина, холодний вітер гуляє нею і не існує жодного кущика, жодного дерева, що могло б його зупинити. Відчуває, як його пориви грубо вдаряють їй в обличчя. Вона встає похитуючись і рушає вгору, до дороги.

Туман зникає, темрява стає чистою, морозною, пронизаною далеким світлом зірок. Жінка стоїть біля ледь помітного шосе, дивиться догори і знаходить сузір’я, так, як вчив її батько — спочатку Великий Віз, потім лінією, проведеною через дві крайні зірки ківша — Полярна Зірка й одночасно початок дишла Малого Возу. А на зламі дишла і ківшика чи бачиш біля великої маленьку зірочку, як донька коло тата, чи бачиш? “Так, бачу”. “Ти могла би бути воїном, — каже батько, — саме так араби перевіряли чи добрий зір у воїнів”.

Вона знаходить Оріона і Кассіопею — геометричний порядок блискучих точок, численні лінії, великі й малі, розташовані в повторювальних простих ритмах і несподівано з них виникають трикутники, багатокутники, хиткі трапеції і ромби... Чи того недостатньо? Чи треба ще пояснювати ті досконалі фігури заплутаними незрозумілими оповідями? Ідучи узбіччям дороги до жовтого млявого світла, знаходить своє улюблене сузір’я — Коса Вероніки, маленький віночок зірок, яка там коса, мишачий хвостик. Здається більш віддаленим від Землі, ніж інші, дитячий паперовий змій, який через неуважність полетів занадто високо.

За поворотом ялинник, що ріс з обох боків, закінчується, і жінка бачить вогні якогось передмістя; спочатку поодинокі плями густішають, потім творять бронзову заграву, пронизану димарями, стрункими ажурними спорудами.

Коли входить поміж перші будівлі — довгі й низькі склади, що тягнуться з обох боків дороги, гуртівні з нечитабельними вивісками, під’їзними платформами і широкими брамами — розуміє, що тут дуже тихо, ніби це середина ночі й що не обігнав її жоден автомобіль.

Ось бічна вулиця, яка тягнеться поміж будівлями і повертає до лісу.

Пильнують її високі ліхтарі, котрі, на відміну від усіх інших, фіолетово світять. Вулиця безсніжна і чиста. Далі стоїть освітлений будинок. Повертає туди не вагаючись, і далі думає про Косу Вероніки, що властиво вона не знає, ким була та Вероніка і чому її коса опинилася на небі. Потім, коли фіолетові ліхтарі кидають на неї своє синє світло, чує, як під освітленим будинком гавкає пес. І йде туди.

Будинок не подібний на сільський — виглядає радше, як покинута, загублена на периферії невелика вілла, двоповерхова, вузька, оточена верандами і прибудовами. Може, у планах забудови мав тут колись постати ряд таких будинків, селище для заможних, але щось завадило реалізувати цей задум — залишився один будинок, самотній, відсунутий аж під пагорб і ліс; за його інакшістю таємно спостерігають віддалені будинки, які важко розрізнити, карликові й убогі, спрощені форми гаражів, бараків, майстерень чи чого там ще. Між ними біжить залізнична колія — вона переходить її двічі, поки ступає на подвір’я — але колію, мабуть, не використовують, сніг змінив її мету і напрямок. Наявність рівнобіжних залізних ліній під снігом виявляють тільки стрілки та поодинокі семафори, які стирчать, як одноплечі скульптури, встановлені, щоб вітати гостей.

У будинку горить тьмяне світло, саме таке, якого вона не любить і яке завжди викликає у неї незрозумілий смуток. Лампочки мають найбільше сорок ват і висять високо під стелею. Світло для самогубців.

Звідкись біля неї з’являється пес, великий, білий, з кількома чорними латками на хребті — це, певно, він перед тим гавкав, але тепер мовчить, звично й уважно обнюхує її і зітхаючи веде до дверей. Жінка заходить у темні сіни, пес дряпається до внутрішніх дверей, коли вона рукою намацує вимикача.

— Уже повертаєшся? Ти ж щойно вийшов, — чути докірливий жіночий голос.

Світло падає на підлогу тонкою смугою, торкається ніг гості.

— Ох, — шепоче переляканий голос. — Хто тут? — Жінка пробує втиснутися у щілину світла.

— Вибачте, я заблукала, загубилася. Потрапила в аварію, їхала дорогою на Клодзко і несподівано впала в рів, ударилася. Я думала, що добре буде, коли знайду когось...

— Прошу ввійти, бо холодно.

Це була велика кухня зі столом посередині та білим великим креденсом під стіною. З-за столу неохоче встає старий чоловік у смугастій камізельці, вбраній на піжаму. Перед ним стоїть маленька худорлява жінка у блискучому вилинялому халаті. Гостя хаотично пояснює ще раз: залишила авто, впала у рів, їхала в бік Клодзка, прекрасна ніч, а в кінці говорить про Косу Вероніки. Дивляться на неї дивним поглядом — не може відчитати того виразу: смуток? спокій? втома?

Маленька жінка стоїть перед нею, як касирка, зараз дасть їй вхідний квиток, її дрібне обличчя червоніє від подиху морозу, який увірвався сюди крізь відчинені двері, або навпаки від тепла, що б’є від розжареної до червоного кухонної бляхи. Потім вона виймає з кишені гігієнічну хустинку.

— Прошу, сідайте, — каже, — у вас кров на губах.

Делікатно витирає їй кров короткими впевненими рухами.

— З вами все гаразд? Нап’єтеся чаю? — питає.

— Так, звичайно, охоче. Чаю. Чого-небудь.

Чоловік помагає їй зняти куртку, старанно складає її шалика.

— Чи щось з вами не так? Щось болить?

Ті прості запитання здаються їй складними і недоречними. Робить глибокий вдих, але він замість слів переходить у плач.

— Я вдарилася, мій автомобіль провалився у сніг. Я вибралася з нього і прийшла сюди. Певно, нічого мені не сталося, не помітно, щоб було щось не так, правда? Все рухається, о, прошу, подивіться, — усміхається і рухає руками й ногами, як паяцик.

Маленька жінка ставить перед нею склянку в оздобленій металевій підставці. Сідають за столом навпроти неї.

— Це така погода. Втрачаєш орієнтацію, — каже чоловік і дивиться на вікно, в якому відбивається лампа-сороківка під кулястим білим абажуром, примарний місяць.

— Зима ніяк не закінчиться.

— Завтра прийде внук, огляне вас. Маємо кімнати нагорі, переночуйте в нас, сьогодні вже запізно що-небудь робити. Треба тільки ввімкнути електричний п’єцик, — каже маленька жінка, дивлячись на чоловіка.

Він накидає на плечі грубого светра на застібці й мовчки виходить. За якийсь час його кроки чути нагорі. Скляна лампа під стелею легко погойдується.

Маленька жінка кладе обидві руки на стіл і каже несподівано весело:

— Скажу вам одразу: я маю проблеми з пам’яттю, тому у важливих справах прошу звертатися до нього, — показує підборіддям на стелю. — Я добре пам’ятаю, що сталося давно, наприклад, під час війни, чи коли ми сюди приїхали, пам’ятаю навіть, скільки коштував хліб відразу після визволення. Знаєш, дитино, скільки? Ні, звичайно, а я знаю, двадцять грошів. Але зате погано пригадую собі, що було вчора. То не є та хвороба на “а”, ну знаєш, всі її мають. Я просто стара.

— Добре, пам’ятатиму.

Старенька витягає з креденса розпочату пляшку горілки і вливає трохи до склянки з чаєм.

— Це пані зігріє, прошу випити.

Потім каже:

— Я — Ольга, а він, — показує очима нагору, — Стефан.

Вона ковтає гарячий чай і хоче відповісти; вже розкриває рота, але усвідомлює, що в її голові повно холодного густого туману. Показує на себе пальцем, спрямовує його в саму середину грудей, відчуває його дотик. Знає, що треба сконцентруватися, а тоді, напевно, пригадає. Думки клубочаться відразу під поверхнею, неспокійні пуголовки. Це, безперечно, від удару, тому вона почувається так дивно, ніби спить і ходить, як сновида, певно, має струс мозку, і від того думки змішалися і розлетілися, як фігурки з льоду. Знає, що тепер усе пригадає, тільки мусить зосередитися. Старенька уважно дивиться на неї, чекає. Але вона змучена, збирає думки, та, дякувати Богові, щось відволікає увагу Ольги від того непромовленого запитання, бо вона встає і йде в куток кімнати. Там стоїть пласка дерев’яна скриня, вистелена бурим коцом, на якому лежить чорна кудлата істота. Пес. Його довга шерсть нагадує шнурки, вовняні мотузки, сплутані патли, особливо на голові й ззаду. Він тяжко дихає, постогнує. Разом з Ольгою вони схиляються над тією сплутаною чорнотою. Неприємний кислий запах вдаряє їй в обличчя. Пес ніби відчуває їхню присутність — розплющує око і кидає на них короткий погляд. Той погляд — непроникний, чорний, глибокий, як колодязь, на дні якого можна побачити поверхню підземної води.

Вона заточується на сходах. Її підтримують. Ведуть до холодної напівпорожньої кімнати. Там стоїть низька приземкувата шафа, а на ній — порцелянове погруддя дівчинки зі світлим волоссям, перев’язаним блакитною стрічкою; є також залізне ліжко і знищене крісло з лози, колись біле, тепер строкате. Шматочки фарби лежать на підлозі — меблева лупа. Під вікном на розкладених газетах лежать яблука, вони тільки трохи поморщені, хоч вже кінець лютого. Повітря — гладке й вологе, як їхня шкірка. Електричний калорифер помалу його освоює.

Старенькі ще щось говорять, відчиняючи шафу (у ній повно старих, слизьких, голих ковдр), затягуючи фіранки, переставляючи глечика, поправляючи обрус на столику. Вже їх не слухає. Поволі, обережно лягає на ліжко, ніби це вона — цінна порцелянова фігурка, яку треба зберігати тільки у клоччі, і тільки лежачи у горизонтальному стані. Маленька жінка з рушником і зіпраною байковою нічною сорочкою ще на хвильку повертається.

— Лазничка внизу, — шепоче і розчиняється у темряві, щоб потім знову шепотіти, шарудіти і скрипіти, перемовлятися з чоловіком якимись обірваними фразами, пересуваючи якісь забуті крісла, клацаючи вимикачами, повертаючи у дверях ключі.

Вона лежить горілиць, заплющує очі. Повинна тепер прийняти снодійне. Повинна закрити вуха корками з воску, лягти на бік і чекати, подіють таблетки, з яких у вологу тишу проросте сон. Але не має таблеток, не має затичок до вух. Кладе долоню на груди, перевіряє, як звичайно, чи б’ється серце. Її тіло твердне, опирається тискові долоні. “Тверде, як дерево”, — чує і бачить сама себе, як збігає зі схилу, тринадцятирічна, у ситцевій сукенці в маки, яку потім, коли вона вже знищилася, мама дерла на ганчірки витирати порох, і як зустрічається з іншими дівчатками — їхні імена ніяк не пригадуються, Вожена? Ядзя? — у руїнах біля ріки.

Хтось її того навчив, але невідомо хто, певно, це було дуже давно. Потім старші дівчатка вчили молодших. І це завжди вдавалося.

Треба стати в коло, клякнути на землю і мовчати так довго, поки стане це байдужим і природним, так довго, що вже не захочеться говорити. Потім кожна з них показує на пальцях якесь число. Рахують. Та, на яку випало, лягає в коло і заплющує очі.

Тоді торкаються до неї кінчиками пальців, спочатку самими пучками, потім щоразу сильніше і повторюють: “Тверде, як дошка, холодне, як лід, легке, як пір’я”. І знову спочатку, поки на тілі опиняться цілі долоні. І притискають розпростерте тіло до землі, промовляючи і промовляючи, постійно те саме: “як дошка, як лід, як пір’я”, а потім, раптово — це відбувається само собою — знають, що треба це сказати саме тепер:

На кінчиках дівчачих вказівних пальців підносять нерухоме, завмерле, смертельно здивоване тіло догори, без зусиль, ніби це порожнє стебло, фігура, вирізана з пемзи, форма з пінопласту.

Ні, ні, краще ніколи не опинитися у цьому колі, краще торкатися, а не щоб торкалися до тебе, ліпше чарувати, ніж дозволити закляттю оволодіти тобою. Краще бути живим, ніж померлим, хоч би й не насправді. А що було б, якби одного разу якась із них не вийшла з трансу і залишилася такою штивною і відсутньою, із заплющеними очима, ні жива ні мертва. Коли б не вернулася з тієї подорожі й стала для інших предметом, таким самим, як зламана гілка, як камінь у струмку. Але кожна повертається. Сидить і кліпає очима, віддалена.

Це було потішно, тому решта вибухали сміхом і так це закінчувалося. Потім “дівчинка з кола” останньою поверталася до села з незрозумілим відчуттям, що її використали, зовсім, як випадкового глядача, якого гіпнотизер витягає на сцену і каже йому робити непристойні речі. Вона зволікала, ще набурмосена, але поки всі разом доходили до села, вже все було гаразд, все забувалося. Але на ній ніколи не закінчувалася лічилка, а тому, вона не знала, як то лежати всередині та втрачати вагу. Уявляла це собі, як сон. І що сон — це рідко саме темне ніщо, в якому, звичайно, відбуваються різні речі. Неймовірні справи стають реальними, час скаче і перекидається. Отже, маєш тоді таке знання, яке до нічого не надається, непотрібне. Може, тіло з кола, яке дозволяє себе підняти на кількох дівчачих пальцях, поводиться цілком нормально і нічого не заперечує. Воно, як дихання трупа: неможливе, але сенсовне. Відчуває знову його тягар на пальцях, тягар, який насміхається сам із себе, бо це є тягар і легкість одночасно.

Вранці вона прокидається миттєво, раптово — розплющує очі й бачить сіре світло, яке розмиває зморшки і тріщинки на стелі та творить однорідну перлову поверхню. Напевно, ще дуже рано.

Чує, як траснули двері та як важко заводиться дизель. Двигун довго хрипить, потім глухне. І так кілька разів, нарешті заводиться — вона полегшено зітхає, звук двигуна поступово віддаляється.

Завжди після пробудження вона слухає, як б’ється серце, чи все гаразд, чи б’ється воно взагалі та як б’ється. Торкається тіла, — чи воно якимось дивом не розсипалося за ніч, але тепер їй так добре нерухомо лежати горілиць, що вона навіть не піднімає руки, щоб покласти її на груди. Вигляд одноманітної поверхні стелі приносить їй полегшу; руки ще сплять, складені на шорсткому накрохмаленому простирадлі. Вона пригадує.

Називається Іда Мажец. П’ятдесят чотири роки. Прописана: Варшава, вулиця Адама Плуга, 89, кв. 21. Ідентифікаційний номер 50012926704. Слава Богу.

Двері легенько скриплять, і вона чує дрібні, як цокання годинника, кроки. Не розплющує очей і відчуває на обличчі тепле дихання. Знає, що це той білий пес. Напевно, дивиться на неї, дихаючи їй у щоку. Вона не реагує, і пес тихо відходить. Вона ще трохи лежить і поволі усвідомлює собі, де вона є. Зауважує, що спала в колготах і блузці, а спідниця лежить на підлозі. Вигляд спідниці зі сірої грубої вовни, дорогої, косо кроєної, модної спідниці, яка виструнчує, викликає якийсь неприємний спогад, якась думка лізе їй до голови, а вона захищається від неї і ховається.

Перед будинком сидять її батьки. Батько змотує клубки вовни, не дивлячись на неї. Мама молода, нагадує Маю, вона ніби Мая, доросла, чужа, завжди відсутня. “Ніколи не з’являєшся у нас, ми вже майже забули про тебе”, — каже мама з докором. Потім ображена встає і заходить до будинку. Вона йде за нею, дивиться на її плечі, але їй здається, що мама намагається від неї втекти. Починає кружляти кімнатами, які несподівано перетворюються на безконечну, багато разів повторювану анфіладу. Тоді її огортає страх, бо раптово пригадує, що перед будинком залишила Маю, свою маленьку донечку. Хоче повернутися, вийти з того лабіринту, але не знає як. Усе стає блакитним.

2.

Чує скрип дверей і шепіт, а потім тихе дорікання псові: “Не заходь сюди, йди вниз”. Хтось обережно підходить до її ліжка і сідає на нього скраю. Нема виходу, мусить розплющити очі.

Чоловік стоїть біля дверей, у нього якесь сумне заклопотане обличчя. Ольга, яка власне сіла на ліжко, усміхається — дрібна, смаглява і зморщена, в її обличчі є якась тривожна асиметрія.

— Ти спала, дитино, цілий день, зараз стемніє, і Адріан уже мусить їхати, але хоче тебе оглянути. Чи ти не зламала собі чогось. Тоді треба було б викликати лікаря, бо Адріан — ветеринар. Але ж це те саме... Чи можна йому зайти? — Не чекаючи відповіді, гукає: — Адріане, заходь.

З’являється молодий чоловік, світловолосий, невисокий, трохи спітнілий, ніби поспішав або біг сюди сходами. Десь приблизно у віці Маї, коло тридцятки. Вбраний у грубий вовняний светр, меланж білої і блакитної вовни. Світле рідке волосся прилипло йому до чола. Заклопотано усміхається, до нікого неподібний, чужий. Молодий. Дивиться на неї спокійно, допитливо, усміхаючись. Уже за хвилину професійно оглядає її очі й нижні повіки, рухає її долонями, обмацує живота. Просить її сісти і порухати ногами. Водити очима за його пальцем. Іда ніяковіє від того огляду, як завжди, бо всі лікарі є молодими чоловіками, істотами найчужішими з усіх можливих.

— Найімовірніше, з вами все гаразд, — каже нарешті ветеринар; його голос високий. — Ви перелякалися, правда? Не вставайте, лежіть.

— Не знаю, як я почуваюся. Ні в сих ні в тих.

— Зрозуміло, нема чому дивуватися. Це від напруги. Само минеться.

— Я хотіла б зателефонувати в поліцію. Це позичене авто.

— Так, треба це залагодити. Може вже завтра.

— А сьогодні? Треба його витягнути.

— Сьогодні вже запізно. Зрештою, постійно падає сніг. Але ж це не терміново, правда? Завтра я теж тут буду. І післязавтра.

— Ох, але я тут тільки проїздом.

— Зрозуміло.

Чоловік, усміхаючись, дивиться на неї, як на дитину, з якою бавиться в лікаря. Ніби їй не вірить. Потішно киває головою на прощання і виходить швидким кроком. Енергійно збігає зі сходів — його тупіт, поєднаний зі скрипінням снігу, чути ще ззовні, а потім — хрипіння дизеля. Автомобіль заводиться з третього разу. Ольга подає їй старого картатого халата і вони сходять до кухні.

— Він ветеринар, — каже Ольга і ставить перед нею з помітним задоволенням горнятко гарячого молока, вливаючи до нього меду. — Має кабінет у місті. Ти маєш дітей, родину?

Мед ллється тоненькою цівочкою і зникає в білій безодні.

— Доньку, — відповідає Іда, дивлячись на ту мішанину; ніколи би того раніше не випила, але тепер хоче спробувати, яке то на смак. Помішує ложечкою і робить ковток. — Маю доньку, а вона вже має сина.

— О, то ти також бабуся, — тішиться Ольга.

Приходить Стефан, розтирає руки, певно був надворі.

Виймає з холодильника білий і жовтий сир, кладе на дошку, бере помідори. Великим ножем крає хліб.

— Я, певно, дуже голодна, не їла цілу добу, — озивається Іда і бачить, що жінка носить вставну щелепу, занадто помітну; неприємний вигляд, коли говорить.

Старенькі розрізають канапки зі сиром на маленькі квадратики і повільно, зосереджено кладуть їх до рота. Жуючи, дивляться на неї. “Людський тваринний погляд”, — думає Іда і делікатно відводить очі. Дивиться на їжу, але не відчуває голоду. Іде до крана і п’є воду просто зі складених човником долонь.

Думає, що запитають її про аварію, але вони мовчать, їдять м’який сир з помідором і хлібом, тільки кидають на неї задоволені погляди. Вона відламує шматочок сиру і кладе до рота. Не відчуває смаку.

— Я ніколи в житті не потрапляла в аварії, навіть не вдарялася, — каже Іда. — Завжди їжджу дуже обережно. Сніг, мабуть, заліпив дорожній знак, я не знала, що буде поворот. Я позичила в приятельки авто, щоб нарешті відвідати місце, де жила дитиною, коло Левіна.

— Левін? Зрозуміло, — каже Стефан із повним ротом. — Знаєш, де це? — звертається до дружини, а вона морщить чоло, ніби намагається щось пригадати.

— Ми їхали туди за тим конем, пам’ятаєш? Це за Поляніцею.

Ольга ствердно киває головою.

— То ти тут недалеко жила, — каже задумливо.

— Ми жили там у маленькому селі в горах, але я досить швидко виїхала, — Іда усміхається, її рука вагається, чи взяти ще один шматочок сиру.

— А батьки? — питає Ольга.

Іда охоче відповідає. Батьки вже померли. Після смерті мами, яка відійшла за кілька місяців після батька, вона продала дім і забула про нього. Він був у горах, незручний, невеликий, старий. Каже також, що ніколи за ним не сумувала, але тепер, кілька днів тому, коли опинилася у тих краях, несподівано захотіла туди поїхати.

— Я мала виїхати з Єлєнєй Ґури вранці, а ввечері повернутися, але не вийшло. Я думала, що зупинюся дорогою в якійсь аґротуристиці, а вранці доїду до села. А тепер маю клопоти й автомобіль, певно, розбитий.

— Буває. З’їж щось і не хвилюйся, — каже Ольга. Але Іда не має апетиту. Жовтий масний сир має смак вологого листя. Ольга їсть і дивиться на неї порожнім тваринним поглядом. Має обличчя кота або лисиці — чуйне. Повертає його до скрині, де лежить пес і звідки чути шарудіння. Її чоловік робить те саме, як за командою. Обоє нерухомо дивляться на скриню.

— Хочеш вийти, так? Хочеш вийти і не можеш сама? Так? — питає старенький. Малий і непоказний, він піднімає досить великого пса, бере його на руки; невідомо, як можна тварині допомогти. Чорна кудлата собача голова безвладно звисає.

— Відчиніть мені двері, — каже.

Іда швидко встає, притримує двері й виходить за ними. Пес стоїть на снігу і похитується — це неприємне видовище. Іда мимоволі відводить погляд, бо та слабкість видається їй чимось інтимним і соромливим. Чоловік лагідно заохочує пса зробити кілька кроків, делікатно підштовхує його: ну йди, рухайся.

Іда поправляє поли картатого халата й усвідомлює, що має голі ноги. Але не відчуває холоду. На подвір’ї щосекунди стає темніше, ніби сутінки заповзялися спуститися на їхніх очах. Падає сніг, він вже майже засипав сліди автомобіля. Пес іде вперед тремтячими ногами, а потім, навіть не пробуючи присісти, пускає цівку сечі. Темна пляма на снігу. Стоїть над нею нерухомий, безпорадний, очевидно, ті кілька кроків цілковито вичерпали його сили, опускає голову.

Старий бере пса на руки і з великим зусиллям несе його додому.

— Що з ним?

— Здихає, — каже чоловік. — Має рак. Це сука. Називається Іна.

— Чи нічого не можна зробити? Вирізати, опромінити?

— Вже по всьому. Запізно.

— То що ж буде? — запитує Іда з якимось несподіваним неспокоєм, у паніці.

— Помре, — каже чоловік, стогнучи від ваги тварини, і зникає у темній плямі дверей.

Іда не йде за ним до кухні, залишається у темних сінях. Хапається за поручні, бо відчуває, що важить цілі тонни, що вона тяжка, як цілий світ. Пробує рухати ногою, але їй вдається пересунути стопу тільки трошки вперед. Тіло її не слухається. Хоче покликати Ольгу, але голос зник. Напружує горло і язика, але повітря пливе крізь неї, не торкаючись її. Зі страху її кидає в жар. Думає, що в неї інфаркт або інсульт, або щось раптово впало на неї, як сітка, і зв’язало. Повільно, слово за словом, думка за думкою, усвідомлює, що це її ноги і що має на них право. Зосереджується на ногах і невдовзі їй вдається зробити невеличкий крок. Як тяжко хвора поволі піднімається сходами. Це їй вдається щораз краще, страх минув. Шукає у темряві вимикача, знаходить і крутить — це старосвітський, бронзовий, ебонітовий перемикач, пальці мусять звикнути, що треба його перекручувати, не натискати. Відчуває нудоту.

— Вибачте, — говорить донизу. — Я трошки приляжу.

Бачить Ольгу, вона стоїть біля сходів і занепокоєно дивиться на неї.

Робить ще кілька кроків, у жахливому тьмяному світлі лампи їй вдається дістатися до своєї кімнати. І щойно тоді розуміє, що це тільки страх, а не якась хвороба.

Ольга заходить до кімнати, сідає на край ліжка і бере її за руку.

— Я тут, з тобою. Все добре.

Іда вдячно стискає її худу кістляву долоню.

3.

Образ з’являється неохоче, важко — спочатку Сіріє прямокутник вікна на тлі монолітної темряви кімнати, а потім світить срібно і холодно, як пробуджений з летаргії екран, на якому тепер з’явиться зображення. Іда не пам’ятає моменту, коли прокинулась. Але невиразно розуміє, що буде, їй здається, що це повторення іншого ранку, або й багатьох ранків.

Дійсність відрізняється од сну напругою думки; сни — це вічні тягучі атоми світу, струни без початку і кінця, які дзвенять, тремтять, снаряди, що летять крізь космос із швидкістю світла, як насіння Чужих. Заповнюють голови і поєднуються у нескінченні ланцюжки окремими деталями, асоціаціями, аналогіями. І властиво невідомо, як поєднуються, що їх тримає разом, який порядок там панує. І вони самі того не знають, їм порядок не потрібен, вони радше підлаштовуються під нього, створюючи на мить прекрасні логічні конфігурації, фантастичні сніжинки, дотепно розташовуються у ряд, де є якась причина, привід і якийсь наслідок, щоб потім це несподівано знищити і розбити, перервати і поставити з ніг на голову, рушити вперед, але покручено по колу, по спіралі, зиґзаґом або, навпаки, зникнути, завмерти, перейти у стан сплячки, а потім несподівано вибухнути, ринути лавиною. Можна схопитися за одну за принципом “хибив-трафив”, схопитися, як за мотузку повітряного змія, дозволити себе понести або на мить затримати, пильніше оглянути й відкласти, щоб звільнити місце іншим, ще заплутанішим і агресивнішим. Насправді вдають порядок і вводять в оману; сон звільняє їх від цього. Вночі ведуть безпутне життя.

Разом зі світлом, що падає у вікно, люди стають щораз агресивнішими і чіткішими, формують оманливий стрій і рушають підкоряти день, розхапують його між собою, розривають на маленькі смужки, мацерують. Машина для мислення починає діяти.

Одна з думок — найсильніша, проштовхується поміж іншими і за мить домінує. Це образ: травень, весна. Іда впізнає запах землі, яка вже випустила перші пагони, а тепер трохи відпочиває. Сонце пробивається крізь маленькі пошкрябані шибки, ошляхетнює дім, перетворює його на іншу будівлю, більшу, світлішу. Майже горизонтальні смуги світла висвітлюють на стінах структуру тиньку, таємницю плям і патьоків, виявляють для огляду попередні шари фарб. Сонце є радше спритним маршандом мистецтва світу, ніж його творцем.

Іді вісім років, вона вчиться чарувати, пополудні бавиться, робить мікстури, які дадуть їй чародійську силу. Вона у своїй кімнаті нагорі. Підходить до вікна і бачить, що сонце видобуло звідкись метелика. Лежить на підвіконні брудний, запорошений, певно, ще відторік. Його розкладені крильця мають чудовий симетричний візерунок. Це не звичайний махаон, а якийсь рідкісний вид. На сіро-коричневих крилах вимальовується двоє очей. Ілюзія — перфектна — мигдальні очі мають сіро-зелену райдужку і чорну зіницю. Метелик сидить непорушно, як прекрасний інтригуючий предмет, як делікатна химерна біжутерія. Їй здається, що кінчики його крилець тремтять. Маленька Іда обережно підсуває під нього долоньку і кладе його на середину, там, де папілярні лінії схрещуються — вертикальна лінія призначення перетинає лінію серця і трохи далі — лінію життя. Вона часом бавиться з мамою у ворожіння на руці, тому це знає. Заплющує очі й уявляє собі, що із центру долоні пливе життєдайний туман. Легенький метелик купається в ньому, туман змиває з нього зиму і порох, повертає йому життя. Її збудження наростає, і вона нарешті відчуває якийсь рух, ніжне нервове тремтіння і, коли розплющує очі, бачить, що крила справді рухаються, хочуть ще більше випростуватися, охопити весь простір. Метелик безпорадно мандрує її долонею, тупцює вперед і назад, описує кола на посадковому майданчику. Іда обережно рухається, тамуючи подих. Відчиняє вікно і простягає долоню з метеликом. Вливаються хвилі свіжого повітря, легкі повіви вітру. Метелик оживає, відчуває сонячний простір і тепло, починає тріпотіти крилами, Іді калатає серце, вона тамує подих. Очі спинаються на її середнього пальця і хвильку досліджують смуги повітря, як пілот, який чекає відповідного моменту, щоб стартувати. “Лети, лети”, — каже вона до нього, але метелик опирається, махає крильцями, тонкими ніжками ще тримається пальця, неслухняний. Нарешті неохоче в заповільненому темпі відривається від опори і летить вперед, спочатку падає вниз, але за мить злітає — Іда бачить його на висоті даху — описує там кілька кіл і нарешті летить до комина. Дівчинка бічним зором бачить ліворуч маленьку тінь. Усе відбувається дуже швидко. Коричнева пташка, завбільшки з горобця, з помаранчевим хвостом, підлітає до ошелешеного метелика і м’яко хапає його, ніби це несений вітром клаптик паперу. Потім зникає за будинком.

Іда стоїть, розгублена, із простягнутою в повітря рукою.

Сідає на ліжку, збирає свої речі й починає вдягатися. Холодно, яблучна волога прилипає до шкіри, тепер Іда відчуває, що цей запах — провісник життя.

Це була дурна необдумана ідея, щоб у таку погоду їхати оглядати старий будинок. Немудрий сентименталізм, бо дому вже може й не бути — коли його продавала, ледве тримався купи. А навіть коли є, то живуть там якісь чужі люди, які приїхали з міста на канікули і такий візит для обох сторін буде незручним. Побачить сіни, поколоті в’язками нарт і київ, наплечники в кухні, чужі шкарпетки, що сушаться над піччю. Розвалили кахельну піч і замість неї поставили норвезького чавунного п’єцика. Може, зробили ремонт, і нічого вже там немає з того, що вона могла б розпізнати.

А коли б навіть було так само, як раніше, то що з тим зробить? Де помістить ті образи, з чим їх поєднає, як впорядкує непотрібні спогади. Одягаючи спідницю, усміхається сама до себе — її мама їздила на схід оглядати покинуті місця. Батько не хотів. Вона згадує німців, які щоліта відвідували ці околиці, дивилися, фотографували, сканували місцевість, впевнюючись, що той минулий світ, який існує в їхній свідомості, викидає якоря назовні, що вони не потрапляють під уплив лагідної параної, живучи спогадами і снами, під іронічним поглядом власних дітей. “Це має бути магічна віра, що хоч на мить людям вдасться повернути час і доторкнутися до того, що було”, — думає Іда. Суть всіх релігій — не воскресіння, не спасіння, а спроба повернути час, зробити так, щоб він кусав власного хвоста і постійно повторював те, що вже колись говорив, навіть якщо це було не до кінця зрозуміле белькотіння. Її мама поверталася з цих подорожей бадьора і ніби молодша. Чи їй справді вдавалося повернути час? Чи це був східний шабаш, на якому викликали минуле, і чи це завдяки йому на маминому обличчі з’являлась підступна усмішка?

Іда пробує відтворити на своєму обличчі ту мамину гримасу. Тренує дрібні м’язи обличчя. Шукає дзеркало, але в кімнаті його немає, тому підходить до вікна. Все одно не бачить у ньому свого обличчя, а може бачить, тільки не звертає на себе уваги. З туману з’являється чимале подвір’я, порожнє, присипане свіжим снігом, заховане від її погляду білим полотном. Вище, понад будівлями, бачить гору, високу, хоч її вершина зникає в імлі. Її стрімкі схили — гладкі, порослі тільки маленькими деревцями, які виглядають звідси як коми, нервово поставлені рисочки на чорно-білому шкіці. Виступають понад дахами гаражів, понад будинками і поламаними підйомниками шахт. Іда, загіпнотизована тим краєвидом, чекає, мерзнучи, поки туман підніметься ще вище та відкриє вершину. Але минає хвилина і виглядає так, що показ уже закінчується — вибілена сірість спливає лагідними повільними каскадами вниз і закриває те, що так неохоче показала.

Іда обережно йде сходами вниз — вони стрімкі й погано освітлені, на них лежать рештки червоного хідника. Відчуває запах паленого дерева і, коли відчиняє знайомі двері до кухні, їй в обличчя вдаряє хвиля теплого повітря, що пахне живицею. Підноситься запах вареної картоплі, яка легко парує у баняку на гарячій блясі, пахне каша, яка булькає, вже майже готова, — Іда піднімає накривку і переконується у цьому. З’їла би сам запах, бо каша не виглядає апетитно — сіра мішанина.

Господарів немає. Постіль пса, Іни, порожня. Іда хоче виглянути у вікно, але за шибами панує туманна сірість, за вторгненням якої вона спостерігала нагорі. Лікарня, вона згадує лікарню з дитинства, де всі шибки були пофарбовані набіло.

Батьки завезли її до лікарні й залишили. Плакала цілу ніч і цілий день, болісно розчарована, що могли так зробити. Наступного дня, ослаблена від плачу і гарячки, почала уявляти собі, що померла і що бачить похоронну процесію і свою домовину та, звичайно, бачить їх обох: свою гарну неспокійну маму, яка тепер заточується з жалю і шкодує, ох, як вона шкодує, і батька з обличчям у мокрих від сліз долонях, і дітей з цілої школи, і вчителів, і лікарів, і медсестер. Думка про власну смерть — добра, терпко-солодка, як молодий аґрус, як перші яблука.

Через такі вікна нічого не видно. Тому сидить коло столу, вкритого витертою цератою, і розглядає приміщення, чекаючи на окріп. Немає тут нічого зайвого, нічого розкішного — може, тільки календар: крикливі кольори зі знімками вишуканих страв. На березень припадає риба, викладена на продовгуватому полумиску, її запечене мертве тіло оживляють жовті скибки цитрини і зелені гілочки петрушки. Зелене і жовте на календарі — єдині кольорові плями в тій безбарвній кухні, осліплій, з більмом на вікнах. На гачках над бляхою висять фаянсові горнятка: бере одне і наливає собі води з крана. Жадібно п’є, одне, друге і ще половину третього. Зиркнувши на чайника, йде шукати туалет і виходить у темні холодні сіни. Не потрапляє, відчиняє двері до якоїсь комірчини, забитої картонними пачками. Але ж вчора вона була в лазничці, десь тут мусить бути. Тоді вхідні двері відчиняються, спочатку стрімко вривається великий білий пес, після нього заходить Ольга з хворою сукою на руках — морозний туман вливається до сіней, протискається попри її дрібне тіло, творячи зникоме молочне світіння. Іда швидко відчиняє їй двері до кухні, буркочучи ранкове привітання. Старенька дякує і каже:

— Останні двері ліворуч.

Потім із псом зникає в кухні.

У лазничці вогко й холодно. На підлозі стоїть електричне піддувало — вентилятор стартує неохоче, тяжкувато і скреготливо.

У невеликому дзеркалі над краном Іда розглядає своє обличчя. Жодних ран, але обличчя змінене, може, це через слабке світло, яке тут всюди. Обличчя не здається їй чужим, але іншим, таким, що не заслуговує на увагу, розпливчасте — предмет, який бачиш щодня, знуджені очі повільно і систематично перестають його зауважувати. Вона торкається поверхні дзеркала, обличчя ховається за пальцями, потім повертається, якесь ніяке, невиразне, Іда систематично торкається своїх пліч, живота, перевіряє твердість грудної клітки, м’якість шиї — чи нічого не зламала, чи нічого не болить, не тривожить.

Ноги, ступні, коліна, стегна, промежина, сідниці. Тиша.

Бачить себе. Волосся до пліч, пряме, сивина прихована під фарбою “природний колір” Wella або Schwarzkopf номер п’ять нуль, здається, світла шатенка — до такого кольору за тривалі роки вже призвичаїлася шкіра обличчя. Шия — вся у кільцях, ніби охоплена кількома тоненькими ниточками. Не вдалося зупинити того процесу кільцювання, не допомогли жодні креми, ні масажі. Плечі стали вужчі, тендітніші, тканина, що їх вкриває, зів’яла і тепер, за силою тяжіння почала мандрувати вниз, у затишніші місця. Груди — вже рідко звертає на них увагу — набули форми сльози, краплі, зробленої з м’якої делікатної замші. І тепер вона це бачить — ціле тіло тяжіє до землі, ніби всі його частини відчули себе втомленими і спокійно відмовилися від щоденних сутичок зі земною гравітацією. Так, — каже тіло, — здаюся, йду тобі назустріч, уже не борюся з тобою, в’яну, хилюся, горблюся, падаю на коліна й нарешті притискаюся животом, обличчям і стегнами до землі; розкидаю руки: поглинь мене, дозволь мені просочитися, розчинитися, перетворитися на частинки рідини, сплинути вниз і там залишитися.

Іда торкається до грудей, там, де під ребрами — серце. Вважає, що це хворе серце і через нього вона помре. Добре знати ціле життя від чого помреш. Час до часу, невідомо з якої причини, відбуваються тренування.

Починається від того, що серце у грудях тремтить. Серце кидається там, як замкнена в коробочці бджола, яка наосліп вдаряється об стінки, дзижчить і гуде, поки не впаде від виснаження. Це триває кільканадцять секунд, не довше, а потім серце не б’ється хвилинами. Іда лежить тоді в темряві, бо це найчастіше діється вночі. Пробна смерть — раптова біла тиша, страх з’являється тільки тоді, коли серце здригнеться, він є наслідком руху, тремтіння, ритму збиву. Емоція завжди є наслідком якогось стану тіла, ніколи навпаки, — виявляє Іда. Коли серце нерухоміє — страх зникає. Мусить тоді засвітити нічника, бо їй цікаво, чи це можливо, що серце цього разу справді зупинилося, що це не марево, не істерика чи іпохондрія. І чи це означає, що вона померла. Пучками пальців у маленькій заглибині вздовж вен знаходить знайоме місце. Там нічого не пульсує, ніщо не зрушує гладкої теплої шкіри. Серце справді зупиняється.

“Знаєте, пані, що це неможливо, щоб серце зупинилося. Напевно, вам здалося”, — каже молоденька медсестра, коли записує результати в картку. Але в її погляді з’являється мимовільна повага, якою обдаровують те, чого до кінця не розуміють.

Тепер Іда сидить у приймальні й пальцями лівої руки охоплює зап’ястя. Вони ідеально пасують: зап’ясток якраз вміщується у кільці, яке творять великий і вказівний пальці. Торкається півкруглої кістки, властиво, кісточки, яка стирчить під шкірою, як кулька. “Як називається ця кістка, і що вона має зі мною спільного?”, — думає Іда. Вона зла, бо лікар запізнюється. В якому сенсі ця кістка, назви якої Іда не знає, призначення якої не розуміє, є нею? Чи без тієї кістки і далі була би собою? Без якого органу не могла би бути собою? Серця? Мозку? Треба запитати лікаря.

Уявляє собі нутрощі свого тіла, ніби воно — герой освітнього фільму, який показують дітям на уроках біології: “Твоя шкіра” або “Як працює мозок людини”. Завжди бачить їх набагато збільшеними, складаються зі страхітливих клітин, пульсуючих частинок, фрагментів чогось більшого, до чого не можна було би навіть додуматися. Її тіло складається з таємничих ям і опуклостей, шарів, що лежать один на одному, м’ясистих туб, блискучих поверхонь, актинієподібних створінь. Воно таке саме чуже, як дно моря, як кораловий риф, заселений виродженими і шокуючими створіннями.

Це матка — темний тунель, а в його кінці у (кривавих, повнокровних) складках м’яса видно маленьку жовтувату краплю, яка — подібна на перлину — висковзує назовні й падає тим тунелем і вже за мить, з жалю, його м’ясисті стіни лущаться, опадають кривавими шматками і перетворюються на тисячі липких крапель крові. Серце — дивовижний конгломерат м’ясистих смужок, пружних і еластичних. Ритм, у якому б’ється — це ритм копуляції. Кожен такт народжує мить, яка відразу ж помирає. Маленька безколірна бульбашка, що лускає, поки встигнеш на неї подивитися.

Вийти просто зі стерильних приміщень на спекотну вулицю і закричати: “Не вірте лікарям!” Не думайте, що колись якийсь з них скаже щось справді важливе. Бережіться, їхнє знання вдаване і насправді нагадує гру невігласів. А йдеться про те, щоб у відповідний момент відірвати погляд від паперів чи від слухавки стетоскопа, притиснутого до чужого тіла і за коротку мить уже контролювати ситуацію: я знаю про твоє тіло те, чого ти не знаєш, хоч я і не є тобою, знаю щось, чого ти не розумієш. Нас розділяє знання. Я знаю, бо я не є тобою. Ти не можеш нічого знати про себе, бо можна пізнати тільки те, що не є нами самими. Так це виглядає. Справді маєш тіло, але нічого про нього не знаєш. Я знаю про нього все, бо воно таке саме, як інші тіла, які я давно вже пізнав, які обмацував з голови до п’ят, заглядав досередини, розтинав в уяві на дрібненькі шматочки, щоб ніщо не могло переді мною заховатися. Ніщо не може захопити мене зненацька. За своєю природою тіла — це прості гідравлічні апарати. Розпізнати і діяти — кілька виписаних рецептів і скерувань на наступні аналізи. Передати тіло далі, іншим, які також вдають, що знають ліпше.

Вона зручно лежить на ліжку й чекає, поки під’єднані до грудей і стіп електроди почують внутрішні ритми і напруги, а потім замінять їх на кілька символічних ліній, а креслярка, випльовуючи чорнило, намалює з них зворушливу панораму серця. Але що Іда має їм сказати з цього приводу? Пане лікарю, моє серце перестає битися і зупиняється на довгі хвилини, тому якимось дивом помираю і якимось дивом повертаюся до життя. Коли моє серце не б’ється, западає страшна тиша. Ви ніколи нічого такого не чули. Вона могутня, напевно, виходить з глибини землі, з’являється на поверхні, як голова допотопної потвори, роззирається довкола, а потім пливе туди, звідки прийшла. Серце запускається ривком, спазмом, кількасекундним тремтінням і — якби це піймати технічними засобами — мотор дає збої. Мала смерть.

Лікар оголошує:

— У пані тахікардія, це не є небезпечно, певно, ви хворіли на ангіни в дитинстві.

— Росіяни надають зменшувальну форму слову “смерть”, — каже Ольга, коли Іда повертається до кухні. — Смертька. Малі звірі помирають малими смертьками.

Вона стоїть на колінах біля ящика з Іною і усміхається. Її мовчазний чоловік підклав дров під кухню, а потім тихенько вийшов. Іда тільки тепер розуміє, що Ольга розмовляє східним акцентом, львівським чи віленським — не може розпізнати. Як її батьки, але трохи інакше.

— По-польському це погано звучить: “шьмєрцькі”, — Іда бачить, як старенька вузлуватими пальцями розгортає чорну шерсть Іни і шукає місце, щоб увіткнути голку.

— Нехай пані так не дивиться, — каже Ольга. — Мушу зробити їй укол, бо страждає. Адріан каже не шкодувати їм знеболювальних.

— Чи це видно, що вона страждає, звідки ви знаєте, що їй болить?

— По диханні, — каже Ольга. — Послухайте, яке воно швидке і неритмічне. Коли ліки перестають діяти, сука стогне. Так само, як людина, а чого мало би бути інакше? Прошу собі залити каву, вода давно закипіла.

Іда вливає до горнятка гарячу воду. На поверхні утворюється коричнева піна.

— Ви не думали, її приспати? — запитує вона.

Ольга не відповідає. Її кістляві артритичні пальці натискають на поршень шприца, щоб витіснити повітря. Потім голка зникає в чорній шерсті. Білий пес стоїть над кошиком і дивиться, як роблять укол, ніби він фахівець у білому лікарському халаті й перевіряє якість виконання процедури. Жінка важко встає з колін, кладе шприца на підвіконня і дивиться на Іду.

— Як пані себе почуває? Ліпше?

— О, так, безперечно. Вже все гаразд. Мушу тепер зателефонувати в поліцію і до приятелів, що нічого зі мною не сталося і вже йду. Дякую за все. Чи можу зателефонувати ?

Іда дивиться на телефон, що висить на стіні коло креденсу і несподівано їй спадає на гадку, що, може, ніхто не зауважив її зникнення. Щонайбільше, Інґрід могла записатися на її мобільнику — о, певно, залишила його в автомобілі.

— Звичайно, нехай пані телефонує, — каже Ольга і починає розмішувати кашу в одній з каструльок.

Іда всипає до склянки повну ложечку цукру і завмирає над нею з піднятою рукою — вже роками не підсолоджує. Усміхається сама до себе і йде з кавою до телефону. Апарат виглядає старомодно: червоний, пластмасовий, з круглим диском. Думає, що має сказати. Те саме. Що поворот, що вилетіла з нього, що це десь за дороговказом на Божкув і Бардо, це добре пам’ятає. Автомобіль впав із насипу відразу за поворотом. Зрештою, може, його вже знайшли. Торкається долонею до телефонної слухавки і забирає руку назад.

Ольга заминає кашу та додає до неї яйце, якийсь порошок, вливає олію.

— Для кого та їжа? — питає Іда.

— Маємо тут ще інших тварин. Адріан їх звозить.

За хвилинку:

— Не зателефонує пані до доньки?

Іда обпікає губи кавою.

— Вона подорожує, властиво, не знаю, де тепер вона є.

— З дитиною?

— Так, з дитиною. Це її робота — подорожувати — вона пише путівники.

Іда згадує листівку від доньки, лежить на буфеті в її маленькій варшавській кухні, записом догори. Казково барвистий риф оглядає гладка стільниця. Мая написала своїм нестійким дитячим почерком, що обіймають її обоє, що все — якнайліпше, що вони здорові й неушкоджені, що в березні починаються мусони, тому потроху думатимуть про повернення. Кожне речення починається з тире. Внизу, під підписом є щось таке, що нагадує кляксу. Але коли дивитися на це досить довго, то можна розгледіти невдало або поспішно намальовану форму серця. Намалювала серце. І ще щось: гарно намальована черепаха — це, певно, малював хлопчик. Шкода, що не взяла тієї листівки зі собою, показала б Ользі.

Ольга більше ні про що не запитує. Але коли Іда думає про листівку, на буфеті в кухні, раптово згадує, що завтра має бути на огляді в лікаря. Говорить про це Ользі, а та кидає:

— Серце?

— Звідки пані знає?

— Сказала і вгадала. Всі мають проблеми зі серцем, — Ольга виглядає втішеною.

— Лікар каже, що в мене все добре.

Іді здається, що Ольга хоче щось сказати, але тільки енергійно помішує кашу і знімає її з вогню. Обидві хвилину мовчать, а потім Іда питає, дивлячись у вікно:

— Що це за гора там за будинком?

Ольга каже, що це терикон і що колись тут були шахти. Під нами — кілометри підземних штреків, ціле місто.

Гладить білого пса за вухом.

— Влітку можна туди податися.

— Виглядає монументально, як піраміда.

Ольга питально дивиться на неї, очевидно, не зрозуміла слова, але саме цієї хвилі у дверях з’являється голова Стефана.

— Ходи, вже є Адріан, — каже до дружини, а вона важко встає.

— Нехай пані щось з’їсть. Канапку. Масло в холодильнику.

4.

Туман за вікном знову заворушився і тепер можна зауважити, з чого він складається — з м’яких хвилястих смуг, що пливуть шарами і меандрами, як дим, з дрібних нечітких вихорів, з гладких хвиль з різними амплітудами хвиль, які, натикаються на перешкоди, творячи петлі, кола і спіралі. Іда дивиться на цей рух за вікном і їй здається, що бачить за тими хвилями якісь темніші, віддалені форми. Відкладає слухавку, яку несвідомо весь час тримала в руці й бере з горщика паруючу картоплину в лушпинні. Вона гаряча, шкірка злазить з неї шматками.

Таку картоплю варила її мама для курей; товкла і додавала до неї мелене жито. Це був час, коли вони тримали багато курей, доки їх не покрав лис. Був працьовитий, щоночі одна курка — так тривало місяць. Нарешті залишилася тільки одна, відважна, войовнича. Цілими днями сиділа на сходах перед хатою, її тягнуло до людей, може, через самотність, а може через лиса. Мама проганяла її звідти, вона не любила ні курей, ні жодної іншої птиці, бридилася пір’я, яєць і м’яса. Зарізані, ошпарені окропом кури скубав батько. Мама йшла тоді на грядки полоти або просто виходила кудись. Вона носила панчохи — вдома грубі, на підв’язках, на вихід одягала тонкі та гладенькі, тоді її нога нагадувала ногу пластмасової ляльки. До тих тоненьких панчіх вона одягала пояса, а гумові писочки жабок міцно хапали скрипучий нейлон і ретельно втримували його в постійній готовності. Потім, якоїсь ночі зникла і та відважна курка.

Іда жує картоплину; добру, розсипчасту, яка приємним теплом відразу розпливається у роті.

Коли мама виходила, і вони з батьком бачили її силует у якійсь з квітчастих сукенок, вона майже бігла вниз до села, батько кидав на доньку швидкий погляд, у якому було прохання зрозуміти її, щось на зразок: “То не її вина, що юна така”, а потім повертався до своєї тихої праці.

Огляд не виявив нічого особливого. Мала незначну аритмію, ймовірно, вроджену або через ангіни в дитинстві.

— Нічого небезпечного. Ви цілком здорові, — сказав лікар і поглянув на дві цифри, написані згори на її картці: 54. — Як на свій вік, пані в добрій формі.

Потім мовчки виписував рецепти — легкі заспокійливі, снодійні, загальнозміцнювальні.

На початку грудня, якось у суботу, вона поїхала в чисту, стерильну, приватну клініку. Отримала номерок, каву і щось на зразок меню: на вишуканому аркуші, оздобленому логотипом лікарні, було виписано всі можливі обстеження. Збоку делікатно подано ціни. Сиділа з олівцем у руках і закреслювала: токсоплазмоз, гепатит В, HIV, холестерин HDL і LDL, TG/TGC, BUN, ОВ/ESP, WBC... Більшість назв не розуміла. Підкреслювала тільки тому, що здавалися їй небезпечними, як назви доісторичних хижих тварин — тромбоцити, гематокрит, моноцити, уробіліноген, білірубін. Потім елегантна молода пані в реєстратурі взяла від неї картку, як замовлення, визначила їй дату та сказала прийти натще. Вручила їй акуратний потішний резервуар на сечу і побажала гарного дня. Це нова мода — бажати одне одному “гарного дня”. Іда, виходячи звідти, купила в лікарняній аптеці маленького термометра у пластмасовому футлярі й вирішила міряти температуру щоденно, систематично, відразу після пробудження. Вдавалося їй це робити кілька днів. Результати записувала на папірці, причепленому магнітом до холодильника... 36,7; 36,4; 36,6; 36,6; — графік був би зовсім нецікавий, але щойно тепер, завдяки цій лагідній монотонності, усвідомила, що вже не має овуляції, що це море, внутрішній темний океан притих і западає над ним ще чорніша ніч. Спокійний безмір води. Хвилі, які не зрушать вже жодної мушлі.

До того міряла так температуру тридцять з гаком років тому, коли була студенткою. Кожен у кімнаті мав термометра, календаря, заповненого цифрами і знаками оклику, поставленими тоді, коли температура тіла різко піднімалася на кілька позначок, регулярно, щомісяця. Сонні дівочі руки тягнуться за склом термометра, розіслане тіло, проколоте стовпчиком ртуті.

Це був соромливий досвід — досліджувати себе холодним інструментом, скляним стрижнем, який вказує на процес відповідного масштабу, що відбувається у замкнених темних нутрощах тіла. Потрібен інструмент, щоб дослідити власне тіло, бо з чиєїсь обурливої ласки, через якусь скандальну помилку в природі людська істота нічого не знає про власне тіло. Вона ніби становить єдине ціле з тим тілом і є тим тілом, тицяє пальцем у груди і каже про нього “я”, а все одно не має уявлення, що в ньому відбувається. Ніби щось там відчуває, якесь нервове тремтіння, запаморочення і біль, насамперед біль, але не має ніякого знання, яке, якщо було би це логічно, мало б бути вродженим. Тому треба самій для себе стати об’єктом, увіткнути в себе скляну трубку, щоб довідатися про те, що відбувається усередині себе.

Мовчазні липкі закапелки, м’ясистий безформний годинник, з якого замість цокання, видобуваються кульки матерії, які точно відраховують час. Набрякання тканини і полегша. Кругле “о” зісковзує вузькими лабіринтами в майбутнє. Тіло нічого про себе не знає, мусить тестувати себе, щоб довідатися, як функціонує його механізм.

Іда думає, що вона і її тіло не мають спільного коріння. Походять з різних країн. І тому мусять порозумітися за допомогою термометрів, томографів і рентгенів.

Їй сказали роздягнутися для огляду. Завели в маленьку кімнатку без вікна, з умивальником і вішаками. Вона вдягнула білий одяг — щось на зразок піжами чи полотняного костюма і пластикові одноразові капці. Двічі їй взяли кров — з вени і з пальця. Потім пройшла з якоюсь молодою жінкою на рентген — не розмовляли між собою, не перекинулись жодною фразою, ніби розуміли, що тепер вони мають важливіші справи і їх не зобов’язують норми товариського спілкування. Груди розплющилися, притиснуті до металевої стінки, коли медсестра поспішно залишила її наодинці з машиною, на яку за мить зійшов дух божий, бо могла бачити те, що закрите, що заховане, що завжди в темряві. Інша медсестра взяла від неї посудину зі сечею, цей соромливий доказ хімічних процесів, які відбуваються самі собою, запущені понад п’ятдесят років тому з невідомих причин. Посудина одержала її ім’я і прізвище й опинилася разом з іншими, названими таким самим способом. І дата 8 грудня 2003 року. Тут вона була і залишила собою слід, за яким можна відчитати, чим вона є.

Потім її завели до маленької кав’яренька у підземеллях того приватного храму. Там подали каву і французькі рогалики. За сусіднім столиком їла інша жінка, вона була повернута до Іди боком. Бачила у профіль її вузькі затяті вуста, які розтулялися, як писочок ящірки щоразу, коли вона відкушувала шматок. Це також пам’ятає. Глянули одна на одну, ледь усміхнувшись, і мовчки їли далі.

За кілька днів знову пішла туди. Молода лікарка, ще неодружена, переглядала пачку папірців із результатами та сказала те саме, що попередній лікар — Іда здорова.

— Може, гемоглобін міг би ще викликати занепокоєння, це єдине, до чого можна придертися, — сказала вона, — але поза тим ваше тіло — в належному стані, можна позаздрити.

Вона очікувала, мабуть, що пацієнтка втішиться, що зітхне з полегшенням і радісна вийде у вологе місто робити святкові покупки. Думала, що принесе їй полегшу цим повідомленням, але вона помилялася. Іда подякувала і вийшла. Молода лікарка залишилася у своєму кабінеті, очікуючи, цілком як Піфія, на чергову особу, якій — можливо — мала сказати те саме. Або ж навпаки — тепер готувалася винести присуд і тій жінці з мордочкою ящірки скаже: ви маєте невиліковну хворобу і помрете. Ми нічого не зможемо для вас зробити. Це було б правдою, коли б говорила це кожному, хто сидить перед нею: пані помре, пан помре і ти помреш, люба дитино, і я теж помру. Всі помремо, тому мусимо до того підготуватися, мусимо створити товариства для підтримки помирання і закласти школи, де би того навчали, щоб хоч востаннє не зробити помилки. Треба було би вправлятися на уроках фізкультури, як помирати, як м’яко опускатися в темряву, як непритомніти і як охайно виглядати в домовині. Мають бути показові уроки, напевно, хтось згодився б віддати свою смерть камерам, щоб зняли освітні фільми. У цьому курсі також має бути предмет етнографії — все про смерть, що про неї думали, як її розуміли, чому вона то жінка, то чоловік, куди йдуть після смерті та чи взагалі кудись ідуть. Так само, як є біологія, яку складають для атестата зрілості, мусить бути танаталогія і семестрові тести, і оцінки у свідоцтві. “Мені загрожує кіл із таната”, — говорили б учні, покурюючи в туалетах заборонені смертоносні цигарки, а потім до ранку зубрили б усі можливі визначення, графіки і цифри. І всі були би вдячні за це нагадування і науку.

Серце Іди не переймається результатами аналізів. Час до часу вона влаштовує вночі невеликі авантюри. Зупиняється на мить, ніби бунтує — досить з нього того збивання піни.

Іда чує на подвір’ї якийсь галас, скриплять великі двері стодоли.

“Туди, певно, ходять господарі”, — думає Іда. Підозрює, що в тих стодолах мають якусь живність, може, тримають лисиць на хутро, може норок, а може, просто курей. Це для них варять кашу. Ольга має, певно, стільки років, скільки мала б мама Іди. Ні, молодша, може, трохи молодша. Будинок порожній. Іда стоїть над розігрітою бляхою і гріє руки — така кухня — то скарб. Не забуває підкласти дрова і долити води у чайник. Пес ледь підносить голову і стежить за її рухами.

Іда підходить до вікна й відчуває на собі погляд пса.

— Хочеш чогось? — питає.

Пес дивиться на чайника, а потім на миску. Миска порожня. Він хоче пити.

— Поводишся, як німий, — каже до нього Іда й усміхається сама до себе: бовкнула дурницю. Наливає води до миски та підсуває її псові. Але він не реагує — дивиться на миску, ніби хоче поглядом зрушити її з місця, тому Іда обережно піднімає його голову. Відчуває під пальцями, як його шия легенько тремтить і яка тяжка голова пса. Пес сидить нерухомо з носом біля води, ніби набирає сил, потім кілька разів астматично хлепче, розхлюпує воду і знову завмирає у тій позі з носом біля води. Іда одною рукою забирає миску, другою кладе волохату голову на підстилку. Сука зітхає. Тоді Іда гладить її по — можна сказати — щоці.

Повертаються господарі. Тупотять черевиками, збиваючи сніг, бо знову сніжить. Туман розсипався на маленькі частинки і перетворився на сніжинки. Ольга нишпорить у холодильнику, виймає той самий жовтий сир, банку хрону, майонез. Іда старається допомогти в тих приготуваннях до трапези і прибирає зі столу.

— Я хотіла зателефонувати і забула. Не знаю, про що я думаю, — каже вона. — Я не могла сьогодні спати. Прокинулася вдосвіта і вже не могла заснути.

— У той час дивне світло, тому тобі було не по собі, — поволі говорить Стефан.

Іда уважно вдивляється в його обличчя, шукаючи там пояснення: усмішка означатиме, що це жарт, серйозний вираз — що він просто ексцентричний, може, теж має клопоти з пам’яттю, а може, через вік, хоч не подібний на немічного старця. Зустрічається поглядом з Ольгою. Вона ледь помітно поводить бровами, що може означати тільки “лапки”: бери все, що він говорить, в лапки.

Чоловік всипає до горщика з кашею вміст банок зі собачою їжею і розмішує дерев’яною ложкою.

— Як на мене, пані виглядає дуже добре. У нас тут гарне повітря і добра вода. Люди відмолоджуються. — Стефан обома руками бере баняка з кашею і, човгаючи йде до виходу.

Іда відчиняє йому двері.

— Приходь на сніданок і вдягни шапку, — кричить за ним дружина. Обидві нарізають шматочки жовтого сиру та викладають на тарілці. Потім солений огірок.

Ольга питає:

— Звідки ти тут взялася? Певно, ти мені вже говорила, але не пам’ятаю. З Вроцлава?

Іда відповідає:

— З Варшави.

— Ага, але як?

Іда ще раз терпляче розповідає.

— А батьки, чи твої батьки ще живуть? — питає Ольга.

— Ні, не живуть. Будинок проданий, — відповідає Іда і відчуває раптову панічну потребу втекти. Подумки перевіряє, чи все має при собі: ключі, документи, де повісили її пальто. Зиркає на телефон — мусить тепер зателефонувати. Піде звідси, вже отямилася. Вистачить вже їй тих людей — плутають їй думки. Вона енергійно підходить до календаря з рибою, отже, сьогодні субота. Субота чи п’ятниця. У понеділок у Варшаві має візит до лікаря. У середу має бути на роботі.

Ольга заливає чай у склянках, з одного пакетика робить дві склянки чаю.

— А мені здається, що ми живемо тут споконвіку, — озивається. — Стільки людей пройшло вже через цей дім. Я говорила йому, — показує підборіддям на двері, — щоб зробив таку вивіску: “аґротуристика” і поставив при дорозі, бо самого дому з дороги не видно. Але і без вивіски сюди потрапляють. А ти, що там робила в тій Варшаві? Маєш родину? Виглядаєш розумною жінкою.

Іда усміхається сама до себе, задоволена тим неочікуваним і старосвітським компліментом, щоб тільки не забути заплатити їм за нічліг і харчі, очевидно, вони підробляють на таких заблуканих подорожніх, як вона. Другу частину питання Ольги Іда ігнорує. Хоче ще напитися чаю перед виходом. Ольга дивиться на неї зацікавлено і поглинає одну скибку сиру за другою; її щелепи рухливі, ніби ніяк не кріпляться до решти голови.

— Супроводжую екскурсії.

— То такий фах? — дивується Ольга.

Тоді заходить Стефан, власне, тільки просуває голову і каже до дружини: “Ходи”. Це звучить вимогливо і серйозно, ніби трапилося щось важливе. Іда завмирає з відкритим ротом — їй здається, що вже те саме відбулося сьогодні або вчора, що вона бере участь у дивному, розтягнутому в часі й дірявому дежавю. Трусить головою, це відчуття, як вода у вусі — розмиває звуки, додає від себе постійний шум, треба її обов’язково витрусити.

Ольга слухняно встає з-за столу, одягає хутряного сердака, вовняну шапку і виходить. Їхнє заняття, очевидно, невідкладне.

Нема чого чекати. Іда набирає номер поліції — 997, знає його з телебачення, з тих програм, у яких бездарно реконструюють злочини. Чує довгий сигнал, як пронизливий звук пустки. Ніхто не бере слухавки. Пробує ще раз. Звук — довгий, сумний, як свисток далекого локомотива. Звідси всюди мусить бути далеко, навіть для телефону. Раптово їй здається, що там, на другому боці, візьме слухавку Ніколін і скаже своїм слабким втомленим голосом: “Слухаю?”

Так думає про свого чоловіка, завжди на прізвище: Ніколін — колись це звучало звично, колись — це означає тоді, коли вони були молоді й мали однакові джинси, однакові зачіски. Тепер “Ніколін” звучить так, як має звучати, як воно є насправді — прізвище знайомого. Коли треба, зустрічаються у кав’ярні, де він і так висиджує у передобідній час. Туди входиш із головної вулиці, з натовпу, з шуму авт, через темнувату браму — у світ несподівано мовчазний, спокійний, з легким запахом вологи, і цей запах передбачає присутність скверу чи садочка, який насправді має вигляд кількох, виставлених улітку вазонів із в’юнкими рослинами, що розділяють столики.

Ніколін сидить завжди в кутку, всередині, де найзадушливіше й найтемніше, і тільки маленьке бра, що висить над головою, дає йому змогу читати.

Іда здалеку зауважує його бліде вже трохи обвисле обличчя і світло-попелясте рідкувате волосся. Він завжди звідкись знає, що вона, його колишня дружина, саме входить і стежить за нею зі свого темного кута. Він впевнений, що вона його ще не бачить, або принаймні не розгледить здалеку виразу його обличчя. Завжди робить ту саму помилку, бо насправді Іда зауважує його повну нехоті гримасу, поки він наведе з нею порядок і розтягне вуста в усмішці, не занадто сердечній, не надмірній, а приятельській, звичайній. Бачить його обличчя, коли воно ще не готове до спілкування, і знає, що воно виражає: огиду, тінь злості, відразу: не конче до неї, а до всього, що не є ним самим.

Ніколін носить багато речей, які йому не пасують або дібрані проти будь-яких правил: сорочку, вовняну камізельку, якусь хусточку на шиї, під футляр, а на тім всім піджак з латками на ліктях і мішкуваті штруксові штани, а в бутоньєрці — хустинка. Всього того забагато, дивацька елегантність особи, яка вдягається механічно. Ніколін відкладає книжку й дивиться на неї з приязною усмішкою, тягнеться за пивом, яке цмулить вже годину.

Звичайно, це він телефонує першим, звичайно, йдеться про якусь дрібну допомогу: порадити лікаря, позичити гроші, або про якусь подію — спектакль, вечеря, лекція — на які в жодному разі не хоче йти сам. Вона з’являється неохоче, втомлена, поміж виїздами, часто з покупками в сітці. Йому йшлося завжди про те саме: я — безпорадний, — каже його картата маринарка, голова, що починала лисіти, хустинка в бутоньєрці, складка втомленої шкіри коло рота, попелясті повіки, тонкі делікатні руки зі слідом від авторучки на пальці — я — розгублений і безпорадний, не знаю, як собі зарадити з тим всім, сусід залив мені лазничку, я загубив страхівку, маю підвищений цукор у крові, не сплю вночі, думаю про самогубство, я старий, я змарнував життя; забери мене додому, заопікуйся мною, я хворий, я слабну.

Але його вуста доносять тільки конкретні факти: у мене зіпсувався кран з теплою водою, чи не знаєш якогось спеца, чи не можеш зателефонувати, щоб прийшов до мене, буду тепер постійно вдома. “Дам тобі номер”, — каже Іда. “Так, звичайно, я сам зателефоную”, — заспокоюється і запитує: “Чи можу зайти до тебе на каву?” Іда стенає плечима. “Знову виїжджаю”, — каже. “А коли повертаєшся?” — випитує він.

Приходить з газетою, займає своє давнє місце коло стола в кухні, вона щось там крає, куховарить. Сидить в її кухні над розкладеним на столі “Tygodnikiem”, великі сторінки газети звисають до землі. Кухня мала. Ніколін з розкладеною газетою займає весь простір, вдихає все повітря, забирає світло. Розмовляють тихо, мляво. Навчилися того нехотячи — при вигляді одне одного почуваються втомленими, Іда дає йому щось поїсти, підставляє під ніс тарілку з зупою, на газету. Ніколін з вдячністю усміхається і мовчки їсть. Він як пташеня, що виросло до небувалих розмірів, але натомість втратило здатність покинути гніздо. І що більше вдячності в його усмішці, що більше смакує йому зупа, то сильніший гнів огортає Іду. Це такий гнів, коли сидиш нерухомо і не можеш поворухнутися. Це — шал. Іда старається володіти собою: чекає, поки він закінчить їсти, і забирає порожню тарілку. Ставить її в мийку й каже, щоб він уже йшов. Він без жодного слова, без найменшого зітхання бере з вішака куртку і виходить. Кидає тільки “До побачення” або “Тримайся”. Але невиразно, мимрячи.

Коли Мая вступила до вищої школи, вони розміняли помешкання на два менші. Першого року він приходив за своїми книжками, які стояли у неї в картонних коробках, забирав три-чотири, щоб завжди мати привід прийти знову. Говорив, що вдома бракує йому полиць. Заглядав до холодильника, їли щось разом, потім він йшов. Затримувався у дверях, марудив.

Ніколін все життя займається кічем, двадцять років тому мав написати про це докторську дисертацію. Тепер викладає історію, але це йому не заважає — знаходить кіч у всьому, на що натрапляє. Аналізує кіч, просвічує його, ненавидить і обожнює одночасно. Ніколи не має задосить тої гри — дослідження всіх явищ як потенційних носіїв кічу. Робить це м’яко, але наполегливо, систематично фіксуючи спостереження у записниках своїми тонкими жіночими пальцями і як афоризми кидає їх своїм гімназистам.

Кіч — це порожнє, безрефлективне наслідування того, що було справді пережите, що було відкрите вперше і востаннє. Кіч — це вторинність, копія, мімікрія, яка намагається використати вже раз створену форму. Кіч — це імітація зворушення, порпання біля підставного первісного почуття і вдягання його у змісти, які для нього затісні. Кожна річ, яка видає себе за іншу, щоб так викликати почуття, є кічем.

Кожна імітація — це моральне зло — тому кіч небезпечний. Ніщо не є таким небезпечним для людини, як кіч, навіть смерть.

Іда підозрює, що ця тема має друге дно, символічне, і Ніколін, який безнадійно в ньому застряг, відправляє містерії, наближається до глибокої темної таємниці, до якої кіч є тільки претекстом, ключиком.

Люди зустрічаються тільки для того, щоб побачити, як сильно вони відрізняються одне від одного. З тими, які відрізняються від них найбільше, вони залишаються найдовше. Так, ніби життя хоче показати їм все, що не є ними. Кожен наступний день з Ніколіном доводить, що ця різниця — незнищенна. Живуть разом вісімнадцять років.

Дивилася на нього, як робив свої короткі записи на картонках, вони складалися щонайбільше з двох слів; виглядали як шифр. Найнебезпечнішими є емоції, тому що вони маніакально шукають будь-якої форми експресії, вони нетерплячі, не можуть чекати, щоб створити щось нове, своєрідне, тому з розгону потрапляють у готові форми. Що сильніша емоція, то більша спокуса використати зужиту форму. Що більше болять стопи, то легше їм знайти старого розтоптаного капця. “Кіч — це вимушування емоції”, — записує Ніколін своїм дрібним розірваним почерком, який виглядає як ланцюжок хромосом.

Якось вона і він стоять одне навпроти одного в кухні. Це триває дуже довго. Змагаються поглядами — можуть спромогтися тільки на такий вид боротьби. Вона бачить гримасу, яка відразу зникає під здивовано піднятими бровами. Але пам’ятає також швидкий вираз обличчя, який з’являється на мить і його відразу ж ретельно ховають. Це порожнє чуже обличчя. Кожне кохання — це кіч, немає нових форм для кохання, тому що всі вони тисячі разів вже були використані. Немає форми, а отже, нема й кохання. Іда відчуває біль десь коло серця, бо Ніколін — мертвий.

“Дехто займається тим, чим не повинен займатися”, — думає вона. Коли б розпочали нову тему, ту, про існування якої навіть не здогадуються, але яка справді їх стосується, могли б сказати щось важливе. Тим часом вони не розпізнають своєї теми і цілковито віддаються іншій. І так помирають за життя.

Слухавка голосить монотонним довгим сигналом. Ніхто не відповідає. Чи це можливо?

Сука раптово зітхає, а потім сідає, легко похитуючись з боку на бік. Байдуже дивиться перед собою. Дихає.

— Хочеш вийти? Чого хочеш?

Пес не реагує. Іда знову підсуває йому миску з водою. Сука спочатку байдуже нюхає воду, а потім, ніби собі все пригадала, починає жадібно пити, розхлюпуючи воду на свою підстилку і на Ідину спідницю. Припиняє пити так само раптово, як і почала, й безпорадно лягає у тій самій позі, що й перед тим. Лежить на боці й дихає швидко, неглибоко. Очі заплющені — Іда не певна, чи пес бачить, чи його очі вже невидющі й щонайбільше можуть бачити якісь внутрішні собачі образи. Їй здається, що то недобре лежати постійно на одному боці, тому обережно повертає тіло пса, чує зойк, майже людський.

— Тільки хочу тебе перевернути, аж так тебе болить? — шепоче вона.

Обережно ставить пса на лапи і повільно повертає його на інший бік; тіло піддається без опору, ніяк не реагує, не пробує змінити позицію, лягти зручніше. Гласкає пса по голові й по вухах, його око сіпається, повіка ледь піднімається, й Іда знає, що сука її зауважила.

Повертається до столу, розгортає телефонного довідника, який лежить тут відучора, ніби його приготували спеціально для неї. Телефонуватиме ще раз, спочатку в поліцію, потім у дорожню службу. На роботу. Зателефонує також до Маї, запишеться на атовідповідач. Ще зателефонує до Інґрід. Скаже їм: знаєте, що зі мною трапилося? Я потрапила в аварію. Наїхала на дерево, розбила авто. Бемц. Ха-ха-ха. Зі мною все гаразд, але почуваюся трохи ошелешеною і знайшла спокій в одних стареньких, залишуся тут, поки все не полагоджу, найдовше до завтра. Вони дуже милі, мають ферму з курми чи з чимось подібним. Поза тим усе добре. Тра-та-та-та. Іда відчуває несподіваний приємний приплив ейфорії, ніби нарешті отямилася від тяжкого напівсну.

Якраз заїжджає автомобіль, той дизель, блакитний пікап їхнього внука. Траскають двері. Іда чує голоси всієї трійці. Визирає через вікно й бачить Адріана — відчиняє задні двері пікапа і витягає з нього ящики, великі, з дірками зверху, такі, в яких перевозять курей. Обережно заносять по одному до стодоли. Потім зникають всередині.

Туману вже нема, світить лагідне, щедре і великодушне сонце. На ринвах вже утворилися маленькі бурульки, які виблискують, як ножі. Буде тепло, може, почнеться справжня весна. Іда підходить до іншого вікна. Гора виростає зі сірих хащ, притиснутих снігом, підноситься симетрично, досконало; вона майже гола, тільки забризкана білими рисочками берізок. Її перетинають навскіс дві прямі лінії дороги, яка спіраллю спинається до вершини. Так, тепер видно, що це терикон, справа ще стирчать металеві частини колишньої колії, якою в’їжджали візки і насипали гору з того, що було видобуто з землі й виявилося зайвим. Отже, та гора мусить мати свій відповідник під землею, свою протилежність, від’ємну гору, порожній простір. Іда уявляє її собі горою такої самої форми — стіжок, оплетений спіральною дорогою — тільки там, під землею, його вершина спрямована вниз і дорога збігає, а не спинається догори. Та підземна антигора збудована з пустки і спрямована до центру Землі, висить, причеплена знизу до її поверхні, як крапля небуття, як сталагміт пустки. Той, хто піднімається узбіччям терикону, одночасно сходить вниз, перебуває в двох особах. Тілесна йде узбіччям позитиву вгору, до неба, а безтілесна збудована з пустки, просувається вниз, до центру Землі.

5.

Автоматично набирає варшавський номер — код двадцять два і потім сім цифр, які знає напам’ять. Довгий сигнал. Ніхто не відповідає. Бачить авторучки, пакет фольдерів, путівник Відня німецькою мовою — переглядала його перед виїздом і раптом розуміє, чого на тому кінці дроту тиша — зателефонувала сама до себе. Кладе слухавку, але впертий дратівливий звук не зникає — чайник. Знімає його з розігрітої кухні. Западає тиша. Не чути ніяких звуків із подвір’я, ніби біла імла заповнила все, увійшла досередини, амортизувала всі звуки, розмила обриси предметів — біла м’яка вата. Іда схиляється над сукою, бо раптом здогадується, що вона померла і звідси ця тиша. Але ні, дихання тварини слабе, ледь чутне, тому вона вдаряє ложечкою до краю металевої мийки, домагаючись звичного шуму. Скреготливе відлуння, як звичайно, але в тій тиші воно виглядає театральним, ніби спеціально сфабриковане. У повітрі повно нюансів, навіть тиша є звуком: що більше звертаєш на неї увагу, то вона здається складнішою, складеною з вібрацій, які торкаються одна одної. Ще раз, бум, бум, звук — глибокий, як дзвін, відлуння якого розпадається на мільйони дрібних скреготів.

Коли Іда була мала і їздила з батьком потягом до міста, щоб купити пряжу на його килими, завжди сідала біля вікна й уявляла, що її погляд є чимось матеріальним — скажімо, як пензлик, як м’який свінґер, який може торкнутися до кожної побаченої речі і навіть залишити на ній свій слід — вид знаку чи печатки, щоб означити раз і назавжди те, що ти побачив.

Дивитися так — це тяжка праця, адже треба фіксувати кожну деталь, увага мусить бути сконцентрована й напружена, як струна, а на додаток треба це підтвердити словом, найкоротшим із можливих, але найвагомішим: треба сказати “так” всьому, що бачиш. Так — телеграфний стовп, так — білий шлагбаум на переїзді та два автомобілі, так, так, будиночок колійного майстра, червона шапка з бомбончиком, пес, рів, самотнє дерево в полі, стара шина, всьому “так”. Не можна дурити. Якщо цей процес несподівано перерветься, тоді зовнішній світ, краєвид, який відкривається з поїзда, може зіпсуватися і зруйнуватися. Це дуже відповідально. Інші люди, звичайно, навіть не здогадуються, що маленька дівчинка, яка сидить при вікні, підтримує порядок у світі. Думають, що порядок існує і все, що він даний Богом і ніщо йому не загрожує. І ніколи б не прийшло їм до голови, що завдячують своїм спокоєм тій дитині.

Вона тяжко працювала під час кожної подорожі, їдучи потягом спочатку через гірські долини, а потім через порожню, пласку, одноманітну рівнину, ставила печатку на кожному дереві, кожному будинку на місточку, на купі тростини, на покинутих руїнах, на віддаленій водонапірній башті, на всьому. Позначала і вміщувала у своїй пам’яті, шепочучи при цьому “так, так, так”, ніби вона годинник і цими деталями мусить відраховувати час світу. Батько дивився на неї трохи здивовано, бо бачив, як рухаються її губи, але ніколи не запитував, що вона робить.

Капітулювала на вокзалі у Вроцлаві. Там уже було шаленство деталей, там її “так” не мало шансів. “Так”, світу забагато. Потім, коли пробувала собі пригадати, що там бачила, пам’ятала тільки голубів і їхній стукіт по скляному даху вокзалу.

Її доросла праця, її фах — це дивитися і показувати іншим. І, звичайно, говорити, бо промовлене слово ставить печатку на всьому побаченому.

Слова — вкладає їх собі в голові щоранку, заокруглює, полірує. Мимоволі вивчає їх напам’ять. Вони, як комп’ютерний вірус, проникають у мозок і сперечаються, чіпляються до інших слів, атакують, як нахабні пісеньки і віршики. Але речення мусять бути досконалими. Її праця полягає в тому, щоб говорити до інших і пояснювати їм те, на що вони дивляться. Коли б не вона, не розуміли б того, що бачать, проходили би біля всього неуважні, були б заглиблені в себе, бо саме там, всередині них, все починається і все закінчується. Звичайно, не говорить від свого імені, не розповідає від себе, це було б заважко; радше ділиться знаннями, зібраними для інших у книжках, які вони не прочитають, у працях, на які ніколи не натраплять. Вона посередник. Промовляє від імені чогось великого, збірного, що розрослося і, властиво, не має меж. Старається формулювати прості ознайомлювальні речення, навіть тоді, коли повинна сказати щось таке, що мусить залишитися незрозумілим і невирішеним. Часом, коли вона втомлена і бачить, що і її слухачі розпорошуються, як зграйка курчат, не можуть зосередитися і ниють про їжу і сієсту — тоді вона стає винахідливою. І їй вдається ще якийсь час утримувати їхню увагу. Речення, які ліпить у голові, — як кульки з м’якого тіста. Речення, які котить у своїй голові, не належать їй, продукує їх на замовлення.

Вона екскурсовод. Працює у великому екскурсійному бюро, яке називається “Серце Європи”. “The Heart of Europe”, як хто собі хоче. Назва претензійна і на виріст, як багато речей у цьому місті. Бюро розташоване у висотному будинку, який має горду назву на якійсь невизначеній мові — “Saski Gardens”. Ніхто докладно не знає, де мало би бути серце Європи, ще цього не вирішили, а бюро спеціалізується на п’яти містах: Варшава — Краків — Прага — Берлін — Відень — великий розхитаний п’ятикутник, кабалістична печатка на мапі. “Серце Європи” організовує оглядові екскурсії, і тоді ці п’ять міст стають порцією, яку годі проковтнути, клієнти плутають катедри, музеї і старі частини міст, забувають назви рік. Дякувати Богові, що придумали ґаджети — завдяки горнятку з обличчям Кафки і сорочці з Checkpoint Charlie не сплутають Прагу з Берліном і правильно поєднають касету з віденським вальсом із Віднем, а клезмерів із Краковом.

Ті екскурсії до п’яти міст тривають вісім днів, їх рекламують на барвистих фольдерах, купка яких лежить на столику в Ідиному помешканні. Червоними яскравими літерами на них написано гасло фірми: “Послухай, як б’ється серце Європи!”

Виїжджають з Варшави вранці першого дня і на обід потрапляють до Кракова. Наступного дня увечері вирушають до Відня, четвертого дня покидають Відень і сунуть до Праги, ще за два дні — вони в Берліні й усе, найкоротшою дорогою повертаються до Варшави. Власникові фірми вдалося домовитися про співпрацю з екскурсійними бюро тих міст і тепер подорож може розпочатися у довільному місці, але завжди згідно з рухом годинникових стрілок і так справа крутиться у прямому і переносному значенні.

Завжди це виглядає однаково — екскурсанти тягнуться за нею. Жінки — енергійніші та моторніші, уже зранку готові завойовувати світ. Дорогою до музею оглядають вітрини зачинених крамниць. Чоловіки — приголомшені, найохочіше, мабуть, залишились би в готелі й перевірили кількість каналів у готельних телевізорах, їм не вдається разом перейти вулицю на зелене світло. Треба чекати на решту. Іда тримає розкритою зелену парасольку, вони збігаються до неї, як курчата. Веди їх, зелена парасолько.

Два великі будинки, в яких розташовані музеї, стоять один навпроти одного, як двоє глухих людей, що мусять навзаєм вдивлятися у власні вуста. Один музей природи, другий — культури. В одному — скелет динозавра і тисячі, мільйони мушель, викопаних із пляжів цілого світу. Мінерали, добуті з глибин землі, розкладені за скляними вітринами й описані мікроскопічним почерком. Деякі з них вважаються цінними, благородними — їх обдаровують влучними, конкретними іменами: нефрит, малахіт, селеніт. Інші навпаки — цікавинка, не коштують великих грошей, хіба що ілюструють якийсь неважливий факт: ось листок папороті відбився на камені, стебло трави втопилося у бурштині. Зала опудал тварин. У скляних очах відбиваються прямокутники вікон, ніби ці порожні трупи ще мріють про втечу. Їхня шерсть не блищить, де-не-де видно вилинялі місця або й шви, якими з’єднано частини випатраних тіл. Старанно розкладені крильця метеликів, а маленькі черевця виглядають, як непотрібні додатки, місце, щоб увіткнути шпильку. Ікла мамонта. Лапа горили. Ланцетник у формаліні. Шкура пітона. Вугілля і слюда.

У другому музеї — великий блакитний банер — нова виставка. Більшість відвідувачів нудяться від природи, воліють культуру. Не хочуть засушених, набитих, препарованих фрагментів природи. А навіщо телебачення — там це все можна побачити наживо. Нефрити, малахіти — на вітринах ювеліра. Тварини в зоопарку. Мушлі можна купити у зручних пакетиках, їх продають у крамницях: квіткових чи тих, де все для лазничок.

Заходять широкими сходами і чекають на неї — мусить придбати квиток на групу. Вони, мабуть, одні з перших, будинок і далі порожній. Їхні кроки відлунюють на поверхах, де повно картин. Із музейного ресторану долинає запах свіжозапареної кави.

Того, що хоче їм показати, не можна побачити відразу. Треба перейти через зали з ієрогліфами, саркофагами і надмогильними плитами. Потім картини на дошках, кольорові й слизькі — погляд ковзає по них, неспроможний затримати увагу. Богородиці — завжди однакові, лагідні й пригожі, негарні або прекрасні, але без ніг. Святі погруддя виростають зі складок тканини. Дитятка здаються неподібними до сучасних немовлят.

Неможливо оглянути все, до цього вже їх підготувала. Можна вибрати три-чотири картини. А їх забагато, забагато. Всього багато і все відбувається зашвидко. Зосереджено крокують, й Іда відчуває, що вже з’являється у них одвічна потреба — виробити собі хоч дрібку власної думки, бо коли дивишся не оцінюючи, то тільки тренуєш погляд, як в окуліста, коли треба розпізнати літери. Їхні обличчя благають, щоб якось делікатно підсунути їм можливість судити самим. Без цього вони невпевнені й безпорадні.

Іда вмикає свій внутрішній запис тільки в залі з Брейґелями. Збирає групу коло себе рухом парасольки — завдяки цьому концентрують нарешті розгублені погляди. Говорить їм, як повинні бачити. У повітрі креслить лінії композиції, показуючи пальцем приховану симетрію. Зосереджуються, ніби ось-ось мають розв’язати важке математичне завдання, коли, властиво, вже знаєш, але ще не можеш озвучити результату. Деякі зблизька вдивляються у полотно і вірять, що в невидимій фактурі фарб може ховатися остання підказка, потрібна для розв’язання. Відходять на кілька метрів і повертаються.

— Чи ви бачите щось дивне? — питає Іда і замовкає.

Уважно сканують картину. Щось бачать, щось, чого не знають: шапка, дерев’яний черпак, шкарпетки, що облягають, все там дивне, світ спрощений, але в ньому повно деталей, майже, як у телебаченні, але вони непевні, чи про це їй розходиться. Повільно крутять головами та очікувально дивляться на неї.

— Тут є додаткова нога, — спокійно каже Іда і показує її пальцем.

Ступня. О, так, звичайно. Усміхаються, ніби підловили вчителя, що пісяє в умивальник. Так, перелічують постаті, кожна з яких повинна мати дві ноги, а тут є додаткова ступня, стирчить з-під столу, в чорній панчосі, невинна, загублена, абсурдна. Полегшено усміхаються: про це йшлося. Це просто. Ми розв’язали важке завдання — йшлося про жарт чи помилку. Майстер прорахувався зі ступнями, забувся, людський майстер, свій хлоп.

А тепер веде їх у боковий коридорчик — ідуть за нею, певно, трохи розчаровані, що не зупиняються перед кожним полотном, але ж вони їй довіряють. “Коли б я могла взяти з цього музею тільки одну картину, то взяла би цю”, — каже Іда й показує парасолькою на Вермера. Стають півколом і уважно стежать за рухом парасольки. Попереднього разу іншим екскурсантам говорила те саме про Веласкеса, а ще перед тим про шматочок мертвої природи, пронизаної риб’ячим поглядом серед крабів і омарів.

Не лише мертва природа є мертвою, все тут мертве, зупинене в якийсь момент, пришпилене, препароване.

Власники портретованих облич просочилися в землю, розчинилися, немає вже тих дерев при дорозі, ні цього маленького песика, що виглядає зацікавлено з кута картини. Зітліла шовкова королівська матерія, зникли маленькі долоні, зсунулися з них персні, перестали існувати холодні пахучі півонії, не залишилося після них навіть сліду, перетворилися на порох, вода випарувалася, колір розпався на сполуки оксиду заліза, запах піднявся догори у вигляді довгих хвостатих часточок, перехоплених потім краплями води, які утворили струмінь, а вода перетворилася на кілька поколінь комах, яких з’їли риби, а риби потрапили до ставків, а звідти, як добриво, до голландських теплиць, де перейшли в полуниці чи персики й дістались до морозива, яке вона їла колись з донькою і пішла спати, не усвідомлюючи, що носить у собі частинки запаху, увічнених на картині півоній. І тепер видно, що ця картина — це тільки порожня віртуозність, майстерне вміння людської руки, яка здатна відкрити міраж, скопіювати солодку рожеву ілюзію і переконати глядача, негідника, що мандрує світом автомобілями, що дивиться не на те, на що повинен дивитися і переживає те, що найменш важливо — форму, вигляд, видимість. І нічого не вчиться. Не відкриває очевидної правди, від якої повинен починатися перший урок хімії, біології, фізики: фізично складаємося з того, що померло, з тих давноминулих часів, що ми прекрасний результат розпаду.

— Дивіться, — каже Іда, — дивіться, яка це делікатна лінія, ніби серпанок, світло, яке розтоплює краї, і здається, що завдяки цьому картина стає багатовимірною.

Уже бачать те, про що вона говорить, відчуває це. Їхні погляди шелестять, чути, як дивляться, як зауважують найменші деталі, як раптом задивляються в її слова. Гіпнотично. Іда гіпнотизує. Коли б могли взяти одну картину з цього музею, то взяли б саме цю. Потім викуповують з музейної крамниці всі листівки з Вермером.

Сидять тепер біля столу в кухні й вечеряють (хоч ще і не пізно): Ольга, Стефан, Адріан та Іда. Іда згортає плястерки жовтого сиру в трубочки, нарізає їх тонкими смужками, підносить до рота і відкладає.

— То ви бачили шмат світу. Я теж хотів би, — каже захоплено Адріан.

Хвилину тому він професійно зробив укол псові, це не тривало навіть секунди.

— Така робота, — каже Іда, — ці поїздки нічого не дають. Немає нічого нового.

— Моя робота — це також повторення одного й того самого. Дні однакові. Добре, що існують ще пори року, — каже Адріан.

— А ви як тут у нас опинилися? — раптом питає Ольга.

Іда розгублена, але Адріан нахиляється до бабусі й говорить:

— Пам’ятаєш, бабусю, пані з Варшави, потрапила в аварію.

— О, так, — згадує Ольга. — Вибачте.

Їдять зварені в окропі вушка з борщем. Іда хоче довідатися, що розводять, яких тварин. Але Адріан вибухає сміхом і по-змовницьки дивиться на Стефана.

— Ні, ми не розводимо, радше навпаки.

Розповідає, що люди часто хочуть приспати своїх тварин заскоро, а хвороба ще потриває, і звірята мають шанс пожити довше. Але люди — нетерплячі. Навіть коли змиряються зі смертю, їм не подобається процес умирання. А йому шкода присипляти тих котів і псів, і навіть коней, оскільки їхня смерть буде лагідна й легка. Чогось йому шкода. Тому бере в людей тих звірят, але оскільки у себе в лікарні не має багато місця, то попросив бабусю і дідуся, які вже пенсіонери і мають багато часу, щоб йому помагали. Вони й допомагають. До них він привозить ці “експонати”. Каже “експонати” і відразу усміхається до Ольги.

— То ви противник евтаназії, — констатує Іда.

— Ні. Я присипляю. Але часом мені жаль, і якщо можна перевезти їх сюди, перевожу. Зрештою, люди так хочуть, самі просять, щоб забрати — живих чи мертвих. Що робити з хворим конем, а потім із тілом. То морока. А тут така комплексна послуга.

— А ви що робите з тою морокою?

— Закопуємо за садом, одразу біля териконів, — озивається Стефан з повним ротом.

— Хочете подивитися? — питає Адріан. Ні, Іда не хоче. Каже, що вже прийшла до тями і мусить їхати. І що дякує.

Якщо вони не заперечують, то залишиться ще до завтра, а вранці замовить таксі, щоб доїхати до міста.

— Телефон поліції не відповідає. Чи це можливо? Як ви думаєте? Може, погано набираю?

Після вечері Іда помагає Адріанові винести хвору суку на сніг перед будинком. Повторюється те саме, що було вранці — сука хитається на ногах і довго стоїть нерухомо, поки зважиться випустити темну цівку сечі, потім її задні лапи піднімаються і вона сідає на сніг ніби хоче лягти. Адріан бере її на руки.

— Я вже питала про це вашу бабусю: чого її не приспите? Навіщо їй так мучитися, коли вона приречена?

— Адріан кладе її, як дитину на плечі.

— Потрібен час, щоб померти.

— Це ваш пес?

— Ні, мені залишив його власник, коли виявилося, що справа безнадійна. Але я сам сказав йому, що це потриває два-три дні, а тягнеться майже місяць. Розумієте?

— Але вона страждає даремно. Який сенс цього якщо вона і так помре?

— Вона отримує знеболювальні препарати.

Адріан входить в освітлені двері будинку.

Іда відчуває роздратування. Кожен із них торочить своє, не розуміють одне одного. Говорять, як магнітофони. Промовлені фрази не сприяють розвиткові розмови.

— Вам не здається це жахливим? Що так довго це триває?

— Бабуся каже, що вони не помічають смерті. Тварини. Не знають, що помирають і що народилися. — Адріан обережно кладе суку в кошик. — Але я думаю, що це неправда.

Перед тим, як вийти, залишає на столі ампули і ліки, багато всього. Потім прощається і виходить. Невдовзі з подвір’я долинає рев двигуна. Іда помагає Ользі прибирати зі столу. Ольга розповідає розтягнуту історію про жінку, яка кілька років була вагітною. Що носила дитину з радістю і нібито не хотіла її народити. Плід у її тілі теж був задоволений, досягнув потрібних розмірів і перестав рости.

Іда ловить погідний погляд Стефана, який означає: “Старість не радість.”

Іда йде нагору і сідає на край застеленого ліжка. Їй неприємно, що стара Ольга мусила його застелити, що рухала цю постіль. Їй пригадується нав’язлива сцена з якоїсь екскурсії, не хоче про це думати. Сади з фонтанами. Коли лягає спати, вже знає, що ці старенькі якось нагадують їй батьків. Завтра, обіцяє вона собі, завтра поїде звідси, зателефонує у поліцію і залагодить справу з автомобілем. Уже не поїде додому. Минуло два чи три дні після аварії, мусить повертатися до Варшави. Завтра — або, може, вчора мала бути в лікаря і, напевно, хвилюються за неї на роботі. Загортається у ковдру, як у кокон, бо в кімнаті холодно. Легкий рух звільняє образ міста — теж промерзлого і чужого. Цей образ, як удар, не хоче туди повертатися.

Це місто — суворе і непривітне, його вулиці обдурюють, не ведуть до ніякого центру, а виводять на вітряні, безконечні околиці. Його перетинає меланхолійна ріка, від якої воно з соромом відвертається. Низька забудова ховається за полотнищами вульгарної реклами, піднятими на металевих щитах. Її підкреслюють величезні льодяні паралелепіпеди висотних будинків, яких поодинці кинуто у простір міста. Парки, втиснуті поміж сірих будинків нагадують порожні сквери. На широких вулицях завжди віють холодні льодяні вітри, навіть влітку тут гуляє холодне повітря, яке прилетіло з низин, а це означає, що місто відкриває безконечні величезні рівнини Сходу. Люди не дивляться одне на одного, вдають, що одне одного не бачать. Штовхаються у трамваях і відвертають погляди, вічно злі, промерзлі, поспішають до якихось будинків на околицях. Притлумлена агресія сповільнює їхні рухи, так що на перший погляд виглядають розпруженими і спокійними — дуже оманлива ілюзія. Бо насправді скрадаються, завжди готові до битви.

Це місто гніву — відчуваєш його тут усюди, він, як дим, що лізе в кожну щілину і кусає очі. Гнів тільки легко прикритий порохом, полакований, припудрений; гнів, який накипає десь у передмістях і підходить під місто кожного ранку зі сотнями тисяч злих людей, які сунуть на роботу. Їхні автомобілі стрімко вриваються у нові комунікаційні артерії і не зменшують швидкості, в’їжджаючи в маленькі вулички. Перехожі розлітаються перед ними, як великі краплі, м’які резервуари для крові. Штовхаються дорогою до ліфтів, займають місця у тих рухомих каплицях і підносять погляд для егоїстичної молитви: Боже, зроби так, щоб я прожив і сьогодні, дай мені сили, щоб я міг захищатися.

Їй треба було вже давно звідти виїхати, навіть коли б мусила безконечно крутитися із “Серцем Європи” за стрілками годинника.

Кілька років тому, на останні свята з мамою, купила їй перстень. Чи це добра ідея купувати старій мамі перстень? Золотий, вузенький, з бірюзою. Мама любила бірюзу — це камінь дітей. Насправді вона ніколи не переставала бути дівчинкою. Іда пам’ятає, коли, маючи п’ятнадцять років, зрозуміла, що вже переросла власну маму, перегнала її і відтоді, за неписаною угодою, це вона стала мамою власної матері. Але перстеник зсувається з пальців. Мама задоволена, приміряє його, сидячи на ліжку, перстень підходив тільки для вказівного пальця. Це виглядає несерйозно, як жарт. Крутить пальцем, все, що робить, є якимось неприємним, іронічним дурним жартом. Перстень втрачає свою цінність, зникає висока ідея, згідно з якою він мав стати символом поєднання чи навіть заручин з нею, з власною мамою.

Мешкаючи далеко від матері, Іда могла поїхати до неї тільки нічним потягом, дивний фальшивий вид подорожі, який не дає доказів, що справді переміщуєшся у просторі. Сідала на Центральному Вокзалі в нічний потяг, випивала пиво, щоб могти заснути на полиці та западала в липкий, неспокійний розгойданий сон. Наприкінці подорожі завжди світало і потяг повільно в’їжджав в інший порожній, гористий світ, позбавлений справжнього міського горизонту, створеного людською рукою, на замовлення людини. Цей світ був нелюдський: великий, відкритий, розмитий. Щоб із містечкового вокзалу доїхати до села, треба було брати таксі, заплатити за нього маєток, а потім ще довго йти під гору вузькою стежкою. Тому всі подарунки мусили бути невеликими і легкими.

Цілувалися при зустрічі, як сусідки — терлися щоками. Мама тішилася шоколадом і косметичними дрібничками. Потім пили каву, і мама переповідала їй сільські плітки. Завжди злостива й іронічна. Говорила по-своєму, плутаючи польські й українські слова. Колись Іда не могла того зносити, а тепер призвичаїлася — “особлива риса її мами” — так само, як її дрібне тіло, як її нервові рухи, як її хихотіння.

Уже після всього, після тих замерзлих місяців, після похорону батька, мама заявила, що вже звідти виїжджає.

— Куди, мамо? — запитала її.

— До тебе.

Але нікуди не поїхала. Сказала, щоб дали їй спокій. Лягла на ліжку зі свого боку, рука під головою; друга половина ліжка була рівненько застелена холодним слизьким покривалом із китицями. Сказала також: “Тримав мене старий стільки літ на тій горі, як у в’язниці”. Щось на зразок того. Іді стало прикро, так не можна говорити про померлих, про них завжди говорять добре. Ні, ні, нічого їй не є, але хоче трохи полежати. Не затримувала Іди. Не запитала ні про Маю, ні про її малого синочка, не глянула на гроші, які донька поклала для неї у конверті, батькова страхівка і трохи власних, від доньки для мами. Іда не знала, що має робити. Ходила батьківським домом і бачила, що смерть запанувала тут не на жарт. Була як мороз, як липкий теплуватий іній, що вкрив мікроскопічним шаром кожен предмет, проліз у щілини між кахлями, розхитав дверні завіси, відтоді скаржилися при кожному русі. Іда взяла стару олію, вже зіпсовану, як більшість продуктових запасів, і маслянкою від швейної машинки повільними краплями заливала її у завіси. Це не дуже допомогло. Відірвалася клямка від вхідних дверей, перегорів шнур від нічника, засохли пеларгонії. У фаянсових посудинах на кашу і борошно залягли павуки, у шафі на білизну Іда знайшла мишаче гніздо. Із північного боку, там де стіна мала нахил, розцвів великий брунатний гриб — нагадував лице Христа, яке має з’явитися людям перед кінцем світу. Спочатку думала, що всьому можна дати раду — вода з милом, щітка (навіть не мали порохотяга), викрутка і добрий порошок доля чищення. Була весна, ставало щораз тепліше. Але потім виявилося, що це щось більше, щось інше — дім помирав, втратив опірність і піддався тим малим і великим ударам, як людина, що носила в собі смертельну хворобу і раптом зрозуміла, що нема вже за що боротися.

Іда не відважилася так просто поїхати, тому спочатку прибирала цілий день, а потім просто сиділа на лавочці перед будинком. Вечорами, коли ставало холодно, переходила до кухні й курила. А мама лягала на ліжко і мовчки лежала. Потім Іда поїхала.

6.

Навіть не роздягається, не зможе спати. Стоїть посеред темної холодної кімнати, в якій пахне яблучною вологою. Її мучить відчуття, що вона щось недогледіла, що трапилося щось страшне і важливе, що вона не може собі навіть цього уявити. Всі інші думки готові до обдумування, падають, як дозрілі сливки, ляп-ляп. Тільки ту одну годі спіймати. Має кутасту форму, шорстку або навіть колючу поверхню. Вона гаряча, її не можна втримати. Курить. Щось сталося, але Іда не знає добре, що і коли. Розтягує перед собою події, як засипане снігом шосе, шукає точки опори. Мусить розкласти все за порядком, тоді заспокоїться. Чує голоси знизу — це вже було: човгання, кроки на дерев’яних сходах, скрипіння дверей, хтось спускає воду в лазничці, зойк помпи, коли та несподівано вмикається.

Ніколи не було так, як очікувала, що буде — це, мабуть, таємниця життя, думає вона тепер. Завжди мусило з’явитися щось неочікуване, непередбачуване. Власне, це було два життя. Одне — уявляння того, що має відбутися, як має бути, уявляння зовсім не фантастичне, не висмоктане з пальця, а результат довгої і тяжкої науки: студіювала підручники, слухала розповіді людей, переглядала фільми і випуски новин. Так має бути, так це відбувається в інших людей, а оскільки вона нічим не відрізняється від інших, то ця версія повинна стосуватися також її. Це візія вже завчасу прожита і зінтерпретована, зрозуміла і долучена до архіву того, що ніколи не відбулося. Це велика крамниця, зали, яка тягнеться до безконечності, й кожна з них має гасло: “Так мало бути.” Тут життя укладається в сенсовний ряд, могло би бути підручником для інших, тих, кому життя ще нічого не пообіцяло. І можна було б вести дискусії — всі би розуміли одне одного, слова означали б те саме, були б добрі й погані вчинки, сприятливі й несприятливі обставини. Усі, навіть незначні події, мали б тут свій клас, були би важливі, брали б участь у логічних ланцюжках причин і наслідків, викликали б довіру і захоплення — скляні, слизькі кульки з візерунком усередині. Був би тут студентський шлюб із Ніколіном — скромний і урочистий; була б хвилина, коли їй вперше дали погодувати Маю; або коли батьки приїжджають до неї, чекають у холі гуртожитку, провінційні, невпевнені, сивоголові. Мая їсть тістечко з какао, має замурзану бузю; ручка Ніколіна залишила на аркуші паперу дрібний, майже нечитабельний візерунок, який складається у речення про вбивчу правду.

Але поруч є також та інша пам’ять, інші сховки — те, що справді відбулося, те, що переступило тоненьку оболонку можливого, що можна було записати на камеру, на плівку як доказ. Доказ чого? Іда не знає. Ці події з вигляду подібні між собою, майже як близнюки, але часом — це правда — деякі з них все ж відрізняються. Та попри це всі вони мають спільну рису — все в них абияк, ніби вийшли з пошкодженої матриці.

Шлюб — хаотичний, ламається мікрофон, і тому вони обоє не чують, що говорить до них святково вбраний службовець; весільна сукня задовга, наступає на неї каблуками, і фальбана починає відриватися; хтось запізнюється і проштовхується між рядами, росіл подали холодний, автобуси розбризкують калюжі та заляпують святкові плащі гостей. Немовля, тісно загорнуте у блакитного коцика — мляве і зморщене, не викликає обіцяного зворушення. Іда поспіхом розпеленає його, щоб перевірити, чи все гаразд, а потім попри те, що все гаразд — плаче цілу ніч.

Що більший дисонанс між двома лініями спогадів, то вони болісніші. Нічого не вдалося до кінця, вийшло інакше і невідомо чому вийшло ущербне і абияке.

Мама помирає від інсульту в переповненій варшавській лікарні, з тим перснем на вказівному пальці. Але перстень зникає. На похороні, хоч Іда захищається від того, як може, приходить її давній болючий спогад: їй дванадцять років, вона бачить свою маму, що лежить під гладким тілом чужого чоловіка, відразу знає, що це вона, впізнає її за пасочками підв’язок до панчіх, поки мама не поверне до неї обличчя і не знищить її, заплющивши очі. Іді здається, що назавжди.

За один рік вона втрачає батьків — теж абияк. Завжди очікувала, що смерть покаже клас, усе, що з нею пов’язане має бути величне. Тим часом виявляється, що вона теж абияка, як і життя.

Ховає маму на страшному голому цвинтарі, поспішно, бо стоїть серпнева спека, а місто порожнє. Той цвинтар — найчужіше для мами місце, яке тільки можна собі уявити. Її екзотичне східне ім’я притягне на мить увагу кожного перехожого. І викличе іронічну усмішку. Іді нехотячи вдалося їх розділити, тата і маму, ніколи не пасували одне одному.

Після відходу мами, відчуває і полегшу, і вину. Ті почуття такі переплутані одне з одним, що не вдається їх розділити так легко, як батьків. Але добре це знає. Так само вона почувалася, коли виїхала з дому до Вроцлава.

З Вроцлава Іда пам’ятає тільки зими. Чому? Може, її пам’ять чорно-біла, може, не любить кольорів. Вроцлав існує для неї тільки взимку — замерзла бруківка ринку, рештки снігу між плитами тротуарів. Пара від дихання перед кожним обличчям. Школа сімнадцятирічної Іди — колишній німецький будинок із віспуватим тиньком — сліди від куль з часів війни. Стоїть на порожній широкій площі, ніби його збудували ніде. Насправді колись тут була вулиця, тісна й густо забудована, тепер тільки художній ліцей з гуртожитком. Іда в перелицьованому бежевому плащі з filafilu, це мамин плащ, якого вона соромиться, а в моді — штучні короткі шубки і дерматинові ботики. У неділю залишається сама в гуртожитку, бо не хоче повертатися додому. Деколи до неї приїжджає батько і тоді завжди за день до того приходить від нього телеграма: “Буду в неділю зранку.” Із чорної торби на блискавці викладає на стіл банку меду, домашню ковбасу, малиновий джем, свіжий сир і каже, що мама спекла їй дріжджовий пиріг, Іда, не дивлячись, відкладає його на бік. Ідуть на холодну прогулянку Сьвідніцкою до Ринку, а потім повертають до університету й Одри. Батько спирається на поручні мосту і дивиться на качок, що незграбно тупцюють прибережним льодом. Обідають у вокзальній їдальні, за чаєм із цитриною Іда розповідає йому про свої заняття. Деколи розмовляють про кольори пряжі, а часом Іда хоче сказати щось цілком інше, але знає, що батько має свою теорію з приводу життя, і не варто з ним дискутувати. Що все є наукою, тільки так це можна потрактувати, що кожен досвід і кожне почуття, смуток, гнів, жаль, кожна невдача, навіть це світло темної вокзальної лампи, що висить під стелею, все є уроком і має нас чогось навчити. І якщо це зрозуміти, життя стане легке, як у дитсадку, і навіть приємне. Дуже проста життєва філософія: ми — учні; готуємося до екзамену.

О четвертій у батька потяг додому. Махає їй через вікно худий, зморщений, у хутряній шапці, яку носять усі чоловіки його віку.

Ні, не тільки зима. Несподівано стають у неї перед очима нечіткі розмиті образи садів Семпольна — ідуть з батьком і здивовано споглядають всіяні квітами сади біля величезних вілл. Цвітуть помаранчеві лілії і фіолетові іриси, очевидно, це травень — у Вроцлаві все дозріває швидше, ніж будь-де. Шукають потрібного номера і нарешті потрапляють до якоїсь прибудови, де батько зосереджено оглядає пряжу. Це гостра й шорстка пряжа для килимів має обмежену кольорову гаму. Палітра неприємно втиснута поміж брудно-жовтим і бронзовим. Батько розчарований, торкається кінчиками пальців великих шпульок. Іда знає, чого він хоче — помаранчу садових лілій, фіолету ірисів, пурпурового, жовтого, паризького блакиту. Але бере те, що дають, нерішуче. Вагається, виймаючи гроші з потертого гаманця (потім Іда купила йому на Різдво новий). Запихають великі шпулі в порожню торбу на блискавці, ту саму, в якій привіз їй продукти.

До кінця навчання і кілька десятків наступних літ присилає їй листівки на свята і короткі листи. Його почерк із року в рік стає щораз незграбнішим. Починає речення з тире, ніби складає список подій, які відбулися за доньчиної відсутності. Іда любить цей спосіб впорядкування фактів, він їй близький. Батько пише, наприклад, так:

Люба Ідо,

— У нас нічого особливого не відбувається.

— Твоя мама вивихнула ногу в кісточці, і її загіпсували, але вже зняли гіпс.

— Померла Твоя вчителька польської мови, ми були на похороні.

— Я виніс кросна на стрих. Уже не ткатиму.

— Мама має рацію, що немає попиту на мої килими.

— Здох Баца; вже не хочемо іншого пса.

І так далі. З його останньої листівки не довідаєшся, що він тяжко хворий.

Іда підходить до вікна та бачить тепер гору, стрімку і могутню, насипану з блискучого граніту, відлиту з вулканічної лави. Небо — чисте, його чорну поверхню ніби відполірували. Відбиває світло місяця. Колір снігу — неоновий, фіолетово-сірий.

Мусить звідси забиратися, мусить звідси піти, хоч всюди зимно і неприємно. Мусить залагодити всі дрібні справи: ключі, телефонні дзвінки, лікарі, гроші. Завтра.

Тепер одягає пальто, яке виявляється неприємно холодним і вологим. Піднімає коміра і тихо сходить вниз. Білий пес допитливо дивиться на неї, і видно, що вагається — йти з нею чи ні. Повертає голову назад, ніби сподівається, що хтось покличе його з будинку, але, мабуть, відсутність реакції вважає дозволом і байдуже, ніби виконує нудний обов’язок, іде за нею через подвір’я в бік гори.

Іда минає рейки і ряд огидних порожніх будинків. Тонкий лід на калюжах тріскає під її черевиками, мороз ще не закінчив своїх нічних справ. Із покинутого майданчика, на якому, мабуть, перевантажували вугілля — там стоять порожні іржаві контейнери, старі свінґери — гора виглядає загрозливою і стрімкою. Її схили поросли маленькими невпевненими берізками, голими і тоненькими — армія рослин-дітей, які відважилися напасти на схил, дитячий хрестовий похід. На тій крутизні навіть сніг не може затриматися і відкриває шорстку, сіру, поорану струменями дощу, поверхню, перерізану навкіс каскадом, який закручується до вершини. Це має бути дорога, якою колись в’їжджали вагонетки. Оплутує гору довкола делікатною спіраллю і веде на вершину, заховану поміж кронами голих дерев.

— Ідемо, — каже Іда до пса.

Стежка — вузька, але втрамбована. Схил не надто крутий, тому йти легко. Іде спокійно, дивиться під ноги, вже звикла, що ліворуч — схил, а праворуч — вільний відкритий простір, унизу видно тільки архіпелаг вогнів, Іда піднімається у сіро-чорній темряві, довіряє дорозі, яка постійно веде її догори, на вершину тієї піраміди. Але який сенс має та прогулянка, коли нічого не видно, коли йдеш ніби всередину темної кулі, спіраллю, описуючи постійно ті самі кола? Кличе пса, але навіть її голос розсіюється у цьому різкому сніговому світлі, ніби долинає здалека — відбивається від чогось і повертається.

Уявляє собі, що хтось, хто сходив би з гори, мусив би перетнутися з нею на цій вузенькій стежці. Вона вражена, що бачить маму, якою її запам’ятала, коли відвезла її до лікарні — худа, згорблена бабуся, з кривим іронічним виразом обличчя, ніби роками мусила притлумлювати сміх. На ній пальто в дрібну клітинку з хутряним коміром, святкове, щороку перекладене мішечками з лавандою. При її вигляді Іду огортає тепла хвиля, так, ніби мацаючи темряву, долоні наштовхнулися на знайомі безпечні форми. Каже: “Мамо”. Не мусить з нею вітатися, вистачає самого погляду. Запускається первісний космічний механізм, накладаються один на одного два континенти, дві величезні тектонічні брили, допасовуються великі котловини й пасма гір, моря і депресії. Підганяються одне до одного річища рік. Пам’ятає це віддавна з туманного дитинства, блаженне усвідомлення буття одним організмом, знайомим, теплим, добрим. Так небагато бракує, рух до єдності — певний і очевидний, за мить з них двох постане одне, тоді все зупиниться. Але виявляється, що допасовані вони не так вже й добре. Не допасовуються дрібні деталі, їх стає щораз більше, поки нарешті, треба це визнати — все муляє. Потім вже тисне, потім болить. Відійти.

Білий пес проганяє цей образ, як пасмо диму, прибігає з гори, ніби перевіряє, чи вона не загубилася. Пальто в клітинку Іда роками тримала на вішаку у своїй кімнаті. До кишень клала мішечки з лавандою, так само, як це робила мама. Потім якогось дня склала його та загорнула в папір. Вкинула до контейнера для вживаного одягу. Кривизна дороги стає щораз відчутнішою, це добрий знак — вже близько має бути вершина. Світліє.

Тоді бачить, що згори, їй назустріч іде Мая, тією своєю розгойданою ходою, у джинсах, які тримаються на кістлявих стегнах і відкривають суху натягнуту шкіру довкола цятки пупка. Дивиться під ноги, не бачить її. О, Мая — Іді розквітає в животі м’ясистий пуп’янок, так буває завжди, коли після довгої розлуки бачить доньку. Це м’яке тремтіння, один рух, як спогад, що її тіло приймало інше тіло, хоч і недовго, скажімо, одну соту частину людського життя. Мая піднімає голову й дивиться на неї відважно, виклично, але Іда знає, яка вона тендітна і загублена. Її обличчя втомлене, під очима синці, певно, знову не їсть. “Звідки ти тут взялася?” — сказала би Мая. “О, то довга історія, все тобі розповім”, — відповіла б їй. “Ми давно не бачилися?” “Давно.” “Коли ти повернешся?” “Коли ти повернешся?” — відповідає запитанням на запитання. Ти мала щотижня надсилати листівки, а єдина прийшла на Свята. Мая підходить до неї і кладе голову їй на плече. “Зачекай на мене, я тільки піднімуся на вершину й відразу ж повернуся, — каже Іда, — тоді зійдемо разом і все тобі розкажу.” Мая виймає пачку легких “Мальборо” і киває головою, що зачекає.

Раптово теплішає, Іда розпинає пальто. На дорозі явно світлішає, це від зоряного неба. Дивиться на небо, яке зовсім близько — Коса Вероніки у центрі, просто над її головою. Навіть не знає, коли виходить на пласку вершину, не більшу від звичайного майданчика, посередині лежать купи землі й перевернута іржава вагонетка. Вже не можна йти далі, вона на самій горі. Віє легенький вітер і внизу видно величезну темну долину, продірявлену вогниками, як з різдвяної ялинки, або рештки вогнів стали краплями і загубилися у просторі. Існування міст, доріг, небезпечних поворотів видається з цієї відстані умовним, властиво, могли би бути ілюзією, зимовою фата морґаною. Але що далі від гори, то більше сірості, і десь далеко на молочному обрії маячить пасмо засніжених гір, високих, але пласких, зі зрізаними вершинами, дитинних. Певно, сходить сонце. Іда спирається до вагонетки й дивиться туди, вона ще ніколи до того не бачила такої краси. Перед горами — рівний простір, сірий і срібний. Поволі з цієї сірості проступають контури дерев і будинків, там є костел, його шпиль, як щогла намету, підтримує вибілене небо. Іда бачить здалеку чистоту й точність кожної грані. Симетрія досконала, як у продуманому, виконаному пером шкіці. Лінія шосе нанизує містечко, як коштовний корал. Туди хотіла б потрапити, поселитися у тій чистій, просвітленій, лагідній країні.

Хоче закурити, хоч вже давно не курить, — то, певно, вигляд пачки цигарок у руках Маї пробудив у ній стару звичку. Закурила б, вже не пам’ятає, як це робиться. Захопишся чимось і мусиш одразу ж затягнутися димом, тому що не можна знести самого захоплення.

Білий пес витоптує на снігу довкола неї розірвані ланцюжки слідів. Іда поспішно повертається, не дивується, що немає там Маї. Вона ніколи не чекає. Випередила її, пішла вперед, своєю дорогою.

Мая з’являється тридцять три роки тому. Сповіщає про свій прихід болем. Вночі біль переходить у ритмічні спазми, як відлуння бурі, що наближається. Літо, місто спить, дзвонять останні трамваї, десь далеко голосить швидка допомога. Нагріті стіни віддають тепло, і тому тяжко витримати в тісному ви найманому помешканні, Іда сходить вниз, іде до скверу, лягає на лавку. Бачить, як падають зорі. Думає, що одна з них — це душа дитини, але Ніколін, замовляючи таксі, пояснює їй, що це Леоніди, щорічний дощ метеорів.

У лікарняній палаті сплять четверо жінок, шкода, Іда не відважується їх розбудити. Лягає навзнак і спостерігає за хвилями болю. Бачить їх, як графік кривої на осях координат. Функція болю — неспокійна і розшарпана, але її регулярність викликає довіру. Цікаво, чи вдалося б вивести з цього якусь формулу. Засинає. Вранці її забирають на огляд — спочатку стоїть у черзі в коридорі разом з іншими жінками в розхристаних сорочках. Коли підходить її черга, виявляється, що в кабінеті є невелика група студентів-гінекологів, самі чоловіки, ще майже хлопці. Просять її лягти на крісло, й Іда ціла стає розчепіреними ногами і великим животом. Заглядають у неї і вимірюють розкриття. Записують результати. Потім повертається до палати, щоб забрати свої речі з нічної шафки. Складає їх у два пакети: книжки, транзистор, кілька косметичних засобів, білизну й лягає на лікарняний візок, який за нею приїхав, хоч вона може ходити. Ліфтом з’їжджають на нижчий поверх, замкнений для сторонніх, відділений від решти лікарні, глухий. Біль повертається хвилями, і деякі з них стають занадто сильними, щоб їх ігнорувати. Є у ній щось, що лускає, внутрішній тріск, щось розривається. Вона комаха, що линяє, руйнуються в ній хітинові панцирі. Її думки розбігаються на всі боки, боїться. Кладуть її на інше крісло, намилюють промежину і старша акушерка голить їй волосся на лобку і постійно щось до неї говорить. Потім клізма — шокуюча — і тепер все стає зрозуміло, її тіло вже не належить їй, їх розділили. Воно має свої іспити з дуже важливих предметів, а вона буде змушена його супроводжувати.

Біль доходить до неї гіпнотично, закручує рівні, щоразу тісніші кола. Графік функції драматично змінюється, в його візерунку з’являються дроби. Іда довго стримує в собі крик — зрештою, не має до кого кричати, медсестри заходять і виходять, розмовляють про якогось Міхала, на хвильку з’являється молодий лікар у зеленому костюмі й ковзає поглядом її обличчям. Пробує затримати його поглядом, але його очі тікають. Заглядає в неї знизу, з боку тіла, там відбуваються цікавіші речі. Відразу після його відходу сміхотливі дівчата під’єднують її до крапельниці й тепер уже нема чого мріяти, щоб встати і втекти звідси — її рука причеплена до ліжка грубою полотняною стрічкою, вона прив’язана. Однак думка про втечу її не залишає. Чи не траплялося їй багато разів тікати з кабінету дантиста? Вже властиво сиділа у кріслі, вже в автоклавах дезінфікувалися інструменти, а вона зірвалася і вибігла. Хіба не відходила вона останньої миті з-під дверей екзаменатора? До цього часу можна було сказати: не тепер, потім. Визнати, що є ще час і треба ліпше підготуватися. Що можна мати право на ще одну спробу, коли підведуть нерви: “Я могла б народити завтра або за кілька днів, коли прийду до тями”, — думає Іда і хапає акушерку, що проходить біля неї за полу білого халата, нервово повторюючи цю думку. Акушерка мило усміхається, а її очі — жорстокі й порожні, кольорові скельця — нічого не відповідає, тільки плескає її по щоці, як нечемну дитину. “Крапельниця тобі допоможе, це окситоцин, пришвидшить пологи”, — промовляють ощадно вуста. Нічого більше, але це Іду так зворушує, що вона готова розплакатися. “Нехай пані не йде, прошу залишитися зі мною”, — шепоче. Але акушерка зайнята, бо саме тепер до залу завозять ще одну породіллю. Дивляться одна на одну з надією, що це щось змінить, бо є їх дві; спілкувалися самими очима, ніби готували змову, аж поки не розділили їх шторою. Від цього моменту одна одну тільки чутимуть. Акушерка зникає, долоня Іди ще якийсь час відчуває дотик її шорсткого бавовняного халата. Добре безпечне торкання когось з іншого світу.

Жінка за ширмою кричить і кляне “курва” і “боже” на зміну, нетактовно, прикро то слухати, але це додає Іді сміливості й коли приходить наступна перерва, функція різко підскакує догори. Іда кричить, і цей страшний крик розв’язує всі тороки, всі шнурки світу: нічого вже тут не зробиш, нічого не повернеш, вона приречена і ув’язнена, тіло потягнуло її за собою, падають обоє. Все дотепер було вдаванням, грою у чудернацькі ігри, постукуванням котурнами, трелі-морелі. Тепер уся правда вийшла назовні — це смерть, бо смертю є все те, що позбавляє вибору, чого не відвернути, чому не можна сказати: “Ні.” Видно цілий скелет світу — складається з великих і малих смертей, так збудовані найменші миті: безвладні брили часу, які летять наосліп і нищать усе на своєму шляху. Смертоносна лавина, яка день за днем перетворює всіх істот на калік. Коротку мить Іда справді все це бачить: смерть всюдисуща і всевладна, має життя на своєму ласкавому утриманні, як спраглий вражень меценат-імпотент підглядає і жадібно поглинає кожну побачену мить. Іда вмирає на тортурах і не знає, чи ті медсестри, що крутяться коло неї, і молодий лікар — це кати чи помічники. Тепер, коли наближаються перейми, великі, як хвиля в океані, раптово, всі троє, вони кидаються на її живіт — зрозуміло, що хочуть її добити, тому вона шарпається і їй вдається копнути лікаря так сильно, що він летить під стіну й хапається за фіранку, але акушерки сильніші, вони тримаються за її живіт, як за м’яча, ніби грають в регбі і лежать на ньому всією вагою. Їм вдається досягнути мети. Біль стає нестерпним, це біль розривання, вона розпадається, її пожирають шматочками, перст Божий роздушує її, як блощицю. Біль вибухає як феєрверк і поволі гасне. Яскраве світло лампи освітлює промежину — там з’являється дитина.

Витягають Маю і несуть показати мамі. Бачить її поморщене червоне личко і притиснуті до маленького тільця ручки, її нагота навіть більше, ніж нагота, ніби вона без шкіри, крихітка людська. Підносять її Іді до обличчя і кажуть доторкнутися. Вона не сміє, вагається. Потім нерішуче гладить маленьку стопу, п’ятку. Тоді їй кладуть дитину на живіт, на груди, відчуває на своїх грудях маленький слизький тягар, боїться, щоб не зісковзнула, не впала й торкається долонею до цього маленького тіла. Вона щаслива, що біль минув. Забирають дитину і дають їй спокій. Лежить, як порожня лялька, вона напірник, з якого витріпали вміст, хвіртка на завісах, через яку щойно хтось пройшов, цей хтось з’являється у фальшивому, смішному і зворушливому вигляді немовляти. Але власне це чужа людина. Її огортає хвиля співчуття. Їй здається, що народила сестру, а не доньку. Немає матерів і доньок, батьків і синів, батьків і дітей, є тільки сестри і брати. Хоче це сказати своїй сусідці, яка хвилину після неї народила брата і з якою лежить тепер у майже порожньому залі. Але та не розуміє. Піднімається і тягнеться до дзвінка. За хвилину сестра зробить Іді укол, щоб затримати цю новину в стерильній лікарняній таємниці.

7.

Пес відчиняє вхідні двері одним ударом лапи. Всередині — сіро й зимно. Господарі ще не встали, тому Іда починає розпалювати вогонь під кухнею. Воліла би їх не бачити. Не тепер. Ті розмови, що з ними веде — як паперові, рвуться і набирають вологи. Про що з ними розмовляє? Запитають щось одне одного, але не чекають на відповідь. Говорять щось, а потім забувають, що сказали. Поводяться механічно, як дід і баба з українських казок її мами. Вогонь легко охоплює скіпки, але дрова не хочуть горіти, вони вологі, вогонь задихається і перетворюється на дим. Пробує ще раз, і цього разу слабкий язичок вогню облизує поліно. Так тихо, що чути дихання псів — білий ліг біля дверей і втомлено заснув. Іда наливає до чайника води і ставить його на теплу бляху. Десь внизу вмикається насос — це, мабуть, насос. Спочатку їй здавалося, що то тихо грає, увімкнене радіо, що то музика. Але це будинок бурчить, наспівує — цей звук доходить звідкись з-за стін, знизу, від помпи, а може, радіо не вимкнене, може, забули про нього, слухали ж вчора прогноз погоди, готуючись до сьогоднішнього виїзду. Чи ще падатиме сніг? Очевидно, довідалися, що нічого їм не загрожує, бо коли б мав знову падати сніг, то не зважилися б виїжджати тим старим автом.

Вона лягає на стару канапу, вкриту картатим коцом. Робить собі чай, але забуває про нього, і він одразу ж вистигає.

Іда підходить до телефону так само, як вчора, але її небажання підняти слухавку виправдовує те, що ще дуже рано. Поза тим повертається неприємне відчуття, що вона забула про щось важливе й поки собі не пригадає, кожен дзвінок буде марним, нічого не досягне. Іда думає, що повинна зробити так, як її батько — впорядкувати подорож тут, подія за подією, починаючи з тире. Пробує:

— Виїжджають туристичним автобусом з Відня. Люди втомлено дрімають. Певно, їм уже досить музеїв, хочуть додому. Чеська автострада присипляє, потім в’їжджають в гори, тоді варто озирнутися — здається, що залишають весь низинний світ за собою. Тепер горизонт піднімається і западає морок. Іда сидить коло водія і наливає йому каву з термоса. Він мовчить, але Іда не відштовхує його мовчання, розповідає йому, що з ними трапилося кілька годин тому, коли виявилося, що музей сучасного мистецтва зачинений.

Стоять розгублені на сходах. Це поганий жарт. Усі музеї зачинені тільки в понеділок. А цей — у середу. Чому? Хто посмів змінити цей одвічний порядок? Починає падати мокрий сніг, який осідає дрібного біжутерією на хутрах мешканок Відня, вкриває чорні фетрові капелюхи віденців. Білі песики переступають з лапи на лапу.

Заходять до кав’ярні й там розсідаються за кількома столиками. Кав’ярня нагадує велику криту веранду, там подають каву і, звичайно, торт Захера. Тоді до їхнього столика підійшов старий чоловік, сивий і дрібний, згорблений, у білому капелюсі в сіточку. Він знервований. Запитує, чи ми не бачили його дружини. Говорить, що вона щойно тут була і кудись зникла. “Поможіть мені її знайти, — просить, — така гарна ставна блондинка.” У його очах сльози, підборіддя тремтить, як у дитини. Іда встає і розглядає нечисленних відвідувачів кав’ярні. Випитує, як виглядала, але старенький повторює те саме: блондинка, пристойна, у блакитному плащі. Звертається також до двох чоловіків, що сидять за сусіднім столиком. Іде, шукаючи поглядом блакитної плями. Може, пішла до туалету? “Ні, ні, я перевіряв, вона просто зникла. Ніхто не може мені допомогти”, — скаржиться він. Кілька занепокоєних екскурсантів вирушають на пошуки старшої пані.

Іда з тривогою дивиться на рухливу вулицю, великі смуги парку, стави. Старенька могла заблукати. Може, заслабла. “Де її пан бачив востаннє?” — запитує Іда. Чоловік показує на сусідній столик. “Коли це було?” “Півгодини тому, не більше,” — відповідає старенький і з його очей котяться дві великі сльози, просочуються у поморщене сухе обличчя. Іда виходить на рухливу вулицю і йде у бік парку з протилежного боку, а з нею ще дві жінки. Польки. Запитує молоду пару, що везе дитину у візочку, чи не бачили старшої жінки у блакитному пальті. Вони здивовані, заперечливо кивають головами. Запитує ще хлопця на велосипеді. Теж не може нічого сказати. Вона перебігає вулицю, без пальта і шапки, відчуває, як до її обличчя торкаються холодні, мокрі сніжинки. Дивиться на порожні алеї парку, чує хрускіт під ногами на посиланих рінню доріжках. У щораз більшій паніці нерішуче проходить кілька десятків метрів, а потім розчарована повертається до думки, що треба зателефонувати в поліцію.

За столиком старенький плаче, аж здригається. Біля нього стоїть кельнерка — молода, висока, темношкіра. Збирає склянки і розповідає, що він тут буває щоденно й шукає свою дружину в блакитному пальті. А вона померла двадцять років тому.

— Вона померла, — каже до старенького голосно, чітко й сердито. Розгублена Іда мовчить. Потім торкається до його вкритої веснянками покрученої руки і повторює за кельнеркою: “Вона померла.” Чоловік відводить погляд, дивиться кудись вниз на свої черевики, засоромлений. Встає, бурмочучи: “Вибачте.” Поспішно відходить.

Водій зітхає і каже: “Бідний чоловік.”

Іна раптово піднімається і похитуючись стоїть у кошику. Робить кілька кроків і зупиняється. Іда розуміє, що вона говорить: “Хочу вийти, але не маю сили, поможи мені.” Бере пса на руки, так, як Ольга, і виносить на сніг перед будинком. Сука стоїть здивована, робить кілька кроків, заточується. Виглядає це так, ніби не може витримати поривів льодяного вітру. “Іди, йди, попісяй,” — заохочує її Іда. Але Іна ніби вросла в сніг, ніби вона з іншого, ніж сніг, світу, і їх не вдалося поєднати. Тому бере її знову на руки, заносить до тепліших сіней і нарешті до кухні, кладе на підстилку, яка смердить гострим солодким гниттям. Зауважує на коці блискучі брунатні смуги й такі самі на рукавах свого светра і спідниці. У суки кровотеча, з неї вилітає смердюча мішанина випорожнень і старої крові, тіло не буде більше вдавати, що воно — чудовий, досконалий, закритий механізм, точний годинник, що цокає. Воно — дірява торбинка, грудка матерії, згорнута в лабіринти кишок, клубки червоних ниток, сітку каналів, які підтримують розпухлі тканини. Ой, Іно. Іді здається, ніби сука відсувається сама від себе, відчуваючи сморід, ніби їй соромно і поглядом, наповненим почуттям вини, дивиться на сіру, поплямлену тепер спідницю. Іда гладить її по голові й пес підносить до неї погляд, дивиться в очі, Іді здається, що Іна говорить: “Ну, бачиш, ну, бачиш, так це, власне, є.”

Але Іді не подобається та констатація. Роззирається по кухні, бо бачила, як Ольга робила уколи. Мусить бути щось заспокійливе, знеболюване, для припинення кровотечі, вітаміни, фізіологічний розчин, антибіотики. Шукає очима шприца і ампули, але з розпачем думає, що не вміє робити уколів, не зможе проколоти шкіри гострою голкою й силою впустити у це худе тіло чужу рідину. Чи зуміла б?

Розчиняє шафки, перевіряє шухляди в креденсі, заглядає до баночок і бляшаних коробок. Скільки того всього назбирали старенькі! Знаходить полинялі торбинки з насінням бобу, накручені на шматочки дерева нитки, окремі ґудзики, торочки на шпульках, порожні стержні до кулькових ручок, картонні квитки багаторічної давності з діркою посередині. Купа сміття. Потім раптово припиняє пошук і починає спочатку, але тепер повільно, систематично, відчиняє шафки, шафи та креденси й бачить, що все там старе і в цьому мусить бути якийсь обман: крім сміття, там нема нічого придатного, нічого, що б використовували і що, властиво, шафки і шухляди — порожні. Відкриває банки і на дні знаходить листочки чаю, зернятка кави, звітрілі й сірі, крихти хліба, вкриті зеленою сухою пліснявою. Ніж вкритий шаром червоної іржі, надщерблене горнятко чорне від осаду.

Іда починає тремтіти, їй стає холодно. Їй здається, що на її шкірі осіла холодна мжичка. В печі згас вогонь. Не встаючи з колін, вона суне підлогою до ящика суки. Засуває руку під голову тварини, відчуває її тягар. Сука дихає дивно, з перервами, ніби одного подиху їй вистачає тепер надовше. Так добре. Чи завжди треба щось робити, чи не може бути так, як є?

Що було потім? Пригадує собі:

— Автомобіль заїжджає під пансіонат. Перед війною він належав родині Інгрід, вона теж там народилася. Тепер орендує дім у ґміни. Інґрід — висока й гарно збудована, у неї світле пастельне обличчя і світло-блакитні очі. Два пси мають колір її шкіри — світлі, кремові, як недопечені тістечка. Лежать у холі на канапі, Іда добре їх знає — ніколи не чула, щоб гавкали. Зате Інґрід кричить на них “raus!”, як тільки пробують увійти до будинку заболочені. Інґрід завжди носить гумові чоботи або черевики для верхової їзди, і її кроки добре чути на кам’яних підлогах цілого партеру. Щиро вітає їх, а її щоки заливає рум’янець, як у маленької дівчинки. На столі в їдальні вже чекає на них вечеря, палає вогонь у каміні. Екскурсанти “Серця Європи” завжди ночують у пансіонаті Інґрід.

Після вечері з’являються термоси з чаєм і маленькі домашні тістечка. Коли вони залишаються самі, Інґрід виймає вино і два келихи. Сидять у заповненому рослинами холі, на двох канапах, одна навпроти одної. Вогонь у каміні догасає, тістечкові пси лежать біля ніг своєї пані.

— Тішуся, що ти знову тут, — Інґрід із року в рік щораз ліпше говорить по-польському.

Іда розповідає їй, що має проблеми з серцем, воно зупиняється вночі, щоразу знову починає битися, але якоїсь ночі це може не вдатися, може, навіть цієї ночі. Інґрід питає, чи вона була в лікаря. Іда каже, що так, але нічого в неї не виявили.

— Від такого неврозу не помирають, — каже Інґрід і закурює чергову цигарку.

Дим на мить закриває її обличчя. Іда хотіла б розказати Інґрід щось інше, сама не знає, як це сталося, що почала говорити про серце. Хоче розказати тій німкені, яку бачить при оказії три-чотири рази на рік, жінці, яку вона добре не знає і навіть не певна, чи та її добре розуміє, отже, хоче їй сказати, щось сталося зі серцем або з чимось іншим, то вона цілком самотня. Але соромиться, що навіть такій чужій людині видасться смішною. Властиво, вона вже набрала повітря, щоб почати, але тоді їй спало на думку змінити тему, — вона поїде подивитися на свій колишній будинок, який недалеко звідси, за якихось сто кілометрів. Водій сам завезе екскурсантів до Варшави. Тоді Інґрід пропонує позичити їй автомобіль.

Потім, підливаючи вино, у щораз ліпшому гуморі, Інґрід потішно розповідає Іді про дивний забобон у її великий родині. Вони мають дядька у Гессені, двоюрідного діда чи когось такого, він дуже старий і вже не підтримує з ними жодних зв’язків, тільки надсилає листівки на свята. Він називається Аксель. І цей Аксель час до часу телефонує, так зненацька, без приводу, прикидуючись наївним. Раз на кілька років. Але так якось трапляється, що той, до кого зателефонує дядько Аксель, невдовзі помирає. Так, така дивна симетрія, збіг. Вони всі панічно бояться тих дзвінків, але ж не можна йому написати, щоб до них не телефонував. Тому Інґрід тішиться, що вона в Польщі й Аксель не знає її номера телефону, так вона втекла від смерті.

Вона голосно сміється, аж обидва пси підносять голови і допитливо дивляться на неї.

Шерсть Іни нагадує заплутану стару пряжу, клоччя. Там, де довге волосся відкриває шкіру, видно, що вона натягнута і щільно, як чорні колготи, обтягує кістки, Іда лагідно гладить пса. Кличе її на ім’я, але вона вже не реагує.

— Що таке? Іно, що з тобою? — повторює Іда, делікатно дмухаючи їй в ніс. — Гей, що з тобою, песику?

Дихання повертається нерегулярно, щораз слабше, неглибоке. Потім знову припиняється.

Іна зайнята. Очевидно, це важка справа, яка вимагає зосередженості, її заплющені очі часом легенько тремтять, може, там, під повіками, є великий простір, де відбувається важлива гра, яка не залишає ані дрібки часу, втягує. Іда гладить суку по морді. Обережно, не хоче їй заважати. Там є Іна, а тут її покинуте тіло, при вигляді якого від жалю стискається горло. Іда відчуває в горлі шорстку глевку кульку, яка вібрує у стравоході й не вдається її ані виплюнути, ані проковтнути. Бачить чорні подушечки на лапах пса, потріскані й загрубілі, як підошви черевиків, бачить трішки відкриті кінчики зубів, бачить брудного від виділень хвоста. Тіло має пам’ять. Кожна частина цього тіла пам’ятає гонитви, прогулянки, полювання, пам’ятає радощі, забави, вистрибування. Якісь дні, дощі та бурі, втечі та погоні, приїзди і прощання. Така пам’ять — як сконденсована їжа — здається, що можна додати до неї дрібку чогось, що послужить водою і життя розквітне знову, повернеться і стане кольоровим, почнеться знову. Тіло пам’ятає, не розум. І тіло помирає разом з пам’яттю.

Їй здається, що пес говорить: “Дай мені спокій.” Іда забирає руку й біжить сходами догори, кличе стареньких. Вбігає у коридорчик біля своєї кімнати і почергово стукає у всі двері, але ніхто не відповідає, тоді вона обережно відчиняє двері одні за одними й бачить тільки порожні кімнати, ліжка, вкриті вилинялими покривалами і старі накаслики з дірявими плетеними серветками й букетами штучних квітів. Чекають на гостей. В одній з кімнат Іда зауважує увімкнене радіо, яке щось шемрає про погоду, і розуміє, що старенькі, мабуть, виїхали дуже рано, ще вночі, коли вона підпорювала терикон. І тепер доручили їй вмираючого пса й не залишили навіть уколів.

Повертається донизу. Над лігвищем стоїть білий пес — мовчазний свідок агонії. Іна лежить нерухомо на боці, голова витягнута вперед. Легкий спазм, тремтіння пробігає тілом, викликає ледь помітний ритмічний рух, ніби недавно його розгойдали, змусили рухатися, і тепер цей рух гасне. Іда кладе на руку на пса — його шерсть шорстка і ледь тепла.

— Іно? — каже тихо Іда.

Відгортає скуйовджену шерсть з очей суки — вони напіврозплющені, з-під повік блищить шматок слизької поверхні.

— Іно?

Око розплющується. Чорне скло, плинна чорнота, провалля, воно здається безмежним. Невідомо, куди дивиться, але, напевно, бачить все. Тоді Іді здається, що око дивиться з-під маски, що, застигаюче зболіле тіло тварини — це тільки маскарадний костюм, волохата, безпорадна, чудернацька форма. Під маскою є хтось інший, рідний і близький Іді, властиво, родич, тривожно подібний.

Око — вхід до іншого всесвіту, складеного із самих лише механічних байдужих рухів, повторювальних і вічних. Є там холодні галактики й величезний простір, що складається зі скупчень темряви, з висохлої чорноти.

Потім око м’яко закривається. Іда розуміє цей рух — власне, там відходить сука. Тремтіння раптово припиняється. Іда дивиться і не вірить, що це таке просте й очевидне. Все закінчилось. Торкається до того, що залишилося — і що нагадує тепер м’яку знищену іграшку, мертве виправлене хутро.

Встає з колін і натикається поглядом на прямокутник вікна — знову туман. Від різкого руху їй запаморочилося в голові. Виходить на подвір’я, дивиться вперед у бік коминів і шахтних витягів, які м’яко вимальовуються у сірому повітрі. З даху гуркотом зсувається велика брила снігу й падає на землю, чути, як швидко падають краплі з бурульок, вистукують нерівний ритм, роблять діри в снігу. Іда тре очі, гнів минає.

Іде просто до стодоли, розсуває тяжкі двері, вмикає світло. Бачить бокси і клітки, а ще полиці, відгороджені низькою сіткою. Посередині стоїть стіл, на ньому лежать шприци й коробки з ампулами. Цілі рулони нових одноразових шприців, бинти, аерозолі, пляшечки. Навіть при увімкненому світлі тут темно, тому тільки коли йде вздовж боксів, бачить в одному з них коня. Підносить голову, коли Іда зупиняється, щоб на нього подивитися. Він жахливо худий і майже сліпий, його великі очі майже білі. Іда бачить у сусідньому боксі чорну козу — лежить на боці й не рухається. Інші бокси порожні, посилані свіжим сіном, стіни побілені вапном, чисто. Потім Іда бачить коробки з дірками, які господарі втрьох напередодні сюди заносили. Стоять відкриті, вистелені лігніном. Тих коробок понад десяток, а в кожній — щур. Іда інстинктивно задкує, але цікавість штовхає її вперед. Добре бачить тільки одного щура — скулений, втиснутий в лігнін, з виголеною на хребті шерстю, зі синіми слідами від уколів. Іда зачиняє за собою двері.

8.

Поки не вилетіла з повороту, їхала засніженого дорогою, була вже десь за Новою Рудою. Чи бачила щось важливе, щось інше, якесь застереження чи знак? І тепер собі пригадує, що вона зупинилася, щоб перекусити. Побачила маленький придорожній бар із намальованим на білому тиньку Качуром Дональдом. Останньої миті повернула туди.

Офіціантка в облягаючих поліестерових штанях зосереджено приколювала смужки паперу з назвами страв. Кнопки з червоними голівками тримала в роті. Вони виглядали, як краплі крові на губах. Іда замовила вареники і червоний борщ; чекала тепер на їжу, розглядаючись довкола. Це було невелике приміщення, усе оббите білими пластиковими панелями. Підлога була викладена сірою холодною плиткою. Буфет і всі меблі було відлито з білої пластмаси — садові крісла і столики з діркою посередині, в яку вставляють парасолю, вішаки біля дверей, полиці для штучних квітів, вазони. Все інше було червоне — сільнички і цукерниці, підставки для серветок, нейлонові штори на вікнах, обшиті білим мереживом. Усюди нестерпний контраст білого і червоного — це завжди асоціювалося з лікарнею, з кровотечею або несподіваною менструацією, коли з прикрістю виявляєш на простирадлі червону пляму крові.

Під телевізором, підвішеним на металевому консолі, на екрані якого майже беззвучно пересуваються картинки з МТУ, також стоїть столик. За ним сидять чоловік і жінка, відхилені одне від одного, напівлежать у нестійких садових кріслах, втомлені, як після тривалої подорожі, значна частина якої ще перед ними. Жінка сказала:

— Ну, ні, не будь такий...

А він відповів:

— Який? Тільки говорю.

— Дай спокій.

— Це ти дай спокій.

— Якщо хочеш, щоб було добре, то буде добре. Як не хочеш, щоб було добре, не буде добре.

— Хочу тільки знати.

— Я тобі говорила.

— Дай спокій, що ти мені говорила?

— Сказала тобі все.

— Певно, жартуєш.

— Це ти жартуєш.

— Я не жартую.

— Ти нічого мені не сказала.

— Знаєш що? Нічого тобі не сказала. Але ж ти...

— Маю це десь.

— Зрозумій нарешті, я все тобі сказала.

Тоді кельнерка принесла їй страви: шість вареників на пластиковій тарілці, политих жиром із шкварками. Збоку на білій серветці поклала пластикові ложку й виделку. А з другого боку — борщ у пластиковому, розм’яклому від тепла, горнятку. Борщ був із пакетика, а вареники — готові, їх на таці підігрівають у мікрохвилівці. Відкусила шматок, не мав смаку, був теплий і тільки. Ті двоє вийшли на вулицю, курили цигарки, ворушачи губами. Жінка носаком черевика колупала ямку в ґравії, яким була посипана під’їзна дорога, і натягнула на голову капузу пухової куртки.

Потім стемніло, раптово і беззастережно, як це звичайно буває ранньою весною. Почав падати сніг. Іда заплатила й сіла в позичене авто, щоб поїхати відвідати свій старий дім. Отже, то була остання розмова, яку вона чула перед тим, як вилетіла з дороги й опинилася тут. Записала себе на плівку, на той магнітофон, зроблений з тісних клітин, пронизаних червоними нитками. Потім було те, що сказала Ольга: “Вже вертаєшся? Ти ж щойно вийшов.”

На вулиці не видно ніяких вогнів, жодної фіолетової лампи, всюди сіро. Іда розгладжує вилиняле покривало та збирає зі столика свої речі — ключа від позиченого авта, рукавички і пальто, це все, що мала зі собою. Хоче покинути кімнату так, ніби її ніколи тут не було; щоб не лишилося після неї жодного сліду. Потім тихо сходить вниз. Знову порошить сніг, так само, як тоді, коли сюди прийшла; сліди, які залишає на снігу, напевно, відразу зникнуть. Переступає через рейки й виходить на порожнє шосе. Небо — біле, таке саме, як земля, але Іда знає, що коли б навіть вони помінялися місцями, це не справить на неї ніякого враження. Шосе тягнеться перед нею і повільно зникає під снігом. Важко йти, сніг ліпиться до черевиків, він тяжкий і мокрий. Сіре світло важчає, стає густим. Сніжинки падають щораз повільніше, а потім зупиняються і тільки легенько тремтять у повітрі. Нарешті завмирають. Світ зупиняється.

Іда втомлена. Найохочіше лягла би собі тут при дорозі, вмостилася б у кучугурі мокрого снігу на боці, руку під голову, як той пес, якого недавно минула. Дозволила б себе вкрити свіжою, білою ковдрою. Але мусить бути там, де повинна.

Легко знаходить автомобіля — він дряпається на дерево, приспаний снігом; його відкрита маска — це великі металеві вуста, які її кличуть. Їй вдається втиснутися досередини на переднє сидіння. Пам’ятає, що треба прищепити паси й увімкнути фари: стріляють у небо, але нічого не відкривають. Кладе голову на кермо, притуляється до нього обличчям і полегшено заплющує очі.

П

Два дні я перетягувала ліжко на веранду. Спочатку тягнула його через цілу кімнату, і найгірше було обертати тяжким металевим ґратом, як дитячим візком. Було роботи на цілий вечір. Наступного дня мені вдалося підняти його над порогом, спочатку передні ніжки, потім задні. Певно, це виглядало потішно, так, я усміхалася собі під ніс, бо мені здалося, що пропихаю через двері великого залізного нерухомого звіра, та ще й нав’юченого вантажем. Нарешті вдалося — я перетягнула ліжко на середину веранди, і воно стоїть там досі.

Петро збудував веранду з північного боку будинку, і тоді я з ним через те посварилася. Я казала: “Нащо тобі веранда там, куди ніколи не доходить сонце і ще до того ж притулена до схилу гори. Обсядуть її слимаки, буде павільйоном для виноградних равликів і мокриць. Збудуємо теплицю для плісені й тераріум для павуків”. Але він був упертий. Може, тоді вже знав, що вона йому придасться, коли буде по всьому. Був практичний — ніколи не робив того, що не могло принести якоїсь користі. Ми мали, наприклад, два городчики: його з овочами, мій — тільки з квітами. Не визнавав квітів, хіба що це була повна дика рожа, та, з якої роблять конфітюри. Інші квіти були тільки марнуванням як слід скопаної удобреної землі. Сам мав ті свої задбані акуратні грядки — зелені віхтики моркви, поодинокі султани кропу, приземний простір огірків і динь, тендітні кущики помідорів. Ціле літо сидів у помідорах, вискубував пасинки, підв’язував стебла. Щороку приносив мені першого, ще не цілком червоного, ледь зарум’янілого. Клав його на стіл і виходив. Я мусила його мовчки з’їсти. Мої квіти ігнорував.

А я мала чудові квіти. Особливо добре росли тут на схилі гладіолуси і півонії. Я обмінювалася цибульками з жінками знизу. Діставала різні сорти; пилок змішувався, чари-мари, у моєму городчику чиста алхімія. Змішувалися гени, кольори позичали один від одного відтінки, червоний обмінювався з жовтим, народжувалися всі можливі відтінки оранжевого, і наступного року я знову несла їх міняти. Я мала квіти яскраво-помаранчеві й темно-фіолетові. Повні й поодинокі, подібні до екзотичних орхідей. Мала низькі жовті, важкоголові та високі рожеві, білизняні. Восени я викопувала зі землі покручені тверді кореневища, оброслі багатьма відростками. Я сушила їх на стриху до перших морозів, а потім зимували в пивниці. Спали в темряві. Дехто називає гладіолуси “мечиками”. Смішна назва для квітів. Так, пласкі гострі листочки нагадують вістря, але квіти їх роззброюють.

Тепер, коли лежить сніг, коли все стало білим і розмитим, важко собі уявити, що біля дому був колись садок. Сама в це не вірю. Шукаю кочергою під снігом тих рабаток. Після ночі, коли вперше впаде сніг, прокидаємося вже в іншому краї, — цей зимовий край — розмитий, нечіткий, широкий, тільки відтінки білого і сірого. Навіть будинки внизу втрачають свої форми, стають брудними плямами, світяться вночі, як зимові світлячки. Влітку гори задирають носа, стають гострі й рішучі. Туман, який піднімається після дощу, рветься на їхніх краях, на гострих верхівках ялин. Вологе повітря доносить звуки з долини — щоразу рідше ревіння корів, а частіше гуп-гуп зі суботньої забави, або раптовий скажений гуркіт двигунів. Чую це з висоти. Я — пані на висотах.

Засипає нас майже щороку, хоч останніми роками — рідше — часом зима дозволяє полегшено зітхнути. Але не цього року. Цього разу сніг падав без жодної людської міри, аж сполучив дах зі схилом гори і поламав однорічні гілки фруктових дерев. Тому ми завжди в жовтні робимо запаси — син продавчині завозить нам все на гору малим фіатом. Нам залишається тільки розпаковувати запаси і розставляти їх у коморі на полицях. Борошно, рис, каша, макарони, пшеничні сухарі, булочки, яким даємо черствіти на сонці, банки меду, чай, кава вже ні, ми перестали її пити кілька років тому. Тістечка, банки з м’ясом, жовтий сир, цукор. Цибуля, картопля. Інші овочі маємо свої. Петрові.

Останні два роки сюди приходить тільки він, син продавчині, і листоноша. Листоноша навіть не йде на гору, Петро виходить йому назустріч — аж до груші, що відразу над селом і там отримує від нього пенсію і листи, хоч листи дуже рідко. І — щодва місяці приходить інкасатор з електростанції. Залишає автомобіль внизу і дряпається догори, клянучи і тяжко дихаючи. І завжди вітається, бурмочучи: “Повинні заборонити жити так високо. Повинні дати вам короткохвильовий приймач”. Взимку, коли випадає сніг такий, як тепер, ніхто не приходить. Навесні сплачуємо всі рахунки.

Тепер веранда виглядає чудово, як каплиця, як сніговий святий храм. Ззовні вона майже ціла обсипана снігом, тільки під стелею видно невелику, нерівну, вільну від снігу смугу, зате густо вкриту морозом. Ті фантастичні морозні рослини творять делікатну гірлянду. Дуже-дуже давно я пробувала перемальовувати такі узори, думала, що підійдуть для вишивання на хустинках, серветках. Тоді я справді переконалася, що вони ніколи не повторюються. Немає двох однакових узорів. Пополудні крізь цю квітчасту білу смугу пробивається червоне проміння сонця. Як у церкві, чесне слово. Власне це мене надихнуло співати Петрові на веранді. Не було помітно, щоб слухав. Його ніс байдуже цілився у стелю. Я сиділа б коло нього довше, але швидко мерзну, тому мушу вернутися до кухні, підкласти дров, напитися чогось теплого. Мерзну тепер швидше, ніж будь-коли раніше. Це тому, що я надто худа.

Петро помер у неділю ввечері. Добре, що увечері, бо коли б помер зранку, цілу неділю мусила би сидіти сама. А так — увечері було ліпше і для мене, і для нього.

Він помер, а я пішла спати, бо знала, що вже нічого не зможу зробити, ні його оживити, ні самій померти. А сон вміє будувати м’які межі між подіями. Ніщо не може насправді ні початися, ні скінчитися, поки крапки над днем не поставить сон. Отже, поки я в неділю лягла спати, було так ніби Петро не помер цілком, хоч я бачила, що він не дихає. Я знала — помер, навіть не тому, що перестав дихати, а тому, що його шкіра стала твердою, а в рисах обличчя з’явилося щось хиже. Виглядав злим, ніби розізлила його власна смерть. Коли я говорила, мені відповідало відлуння. Але тоді та смерть ще не бралася до уваги, ще не поселилася міцно в нашому домі. Її можна було ігнорувати. Я роздяглася, як звичайно, і лягла біля нього. Ми лежали горілиць одне коло одного. “Не можу заснути”, — сказала я. Не озвався. Мене це не здивувало, бо він міг не відзиватися цілими днями.

Та зима від самого початку була іншою. Час став кволим. Спочатку довго віяв сухий вітер, аж обірвав сухі листочки в саду. Залишилися самотні яблука. А потім прийшов сніг. Від листопада не було легше жодного дня.

Останньої суботи і в п’ятницю неперервно падав.

Петро лазив по кухні та стогнав, говорив, що не має чим дихати. Я намагалася двічі зійти вниз, але за декілька кроків провалювалася у сніг. “Витягну санки зі стодоли і з’Іду ними широким слаломом, поміж деревами на межах, поміж купами каміння”, — сказала я Петрові.

Але мали б там видовище внизу: стара Параскева з червоним носом, з розв’язаним шаликом, відьма; шкода, що на санках, а не на мітлі. Вже їх бачу, це паскудне низинне плем’я, як показують на мене пальцем і насміхаються з мене, дурні. Але сніг був занадто пухкий і занадто в’язкий.

Я вигрібала його з-під інших ґратів і вернулася додому, а він вже лежав і дивився у стелю, не на мене. “Дай собі спокій”, — сказав. Певно був на мене злий. “Як маю викликати допомогу, всюди метр снігу? Що мені робити, Петре?” — “Не потребую допомоги”.

Я виходила ще кілька разів, крутилася в снігу коло дому, ув’язнена білим пухом. Мені спало на думку розпалити вогонь і так привернути їхню увагу, змусити їх вогнем піднести голови, але відомо, що це сільське плем’я ніколи не дивилося догори, мали ті гори глибоко в дупі, завжди були для них тільки морокою. Дивилися під ноги, щоб не впасти на псячому лайні. Я стояла на тлі снігу і вимахувала руками, як самотня літерка на білому аркуші паперу.

Я завжди, від початку знала, що він помре перший. Був від мене на п’ятнадцять років старший, отже, мусив брати це до уваги, коли зі мною одружувався. Завжди був старий. Був старий по-інакшому, зі середини, може, народився старим, завжди з заклопотаним обличчям, завжди присипаний попелом, навіть тоді, коли ще мав цілком чорне волосся і зачісував його догори, а вранці змочував водою і так довго гладив, що воно навчилося, як має рости. Я стригла його раз на місяць, перед домом; торкалася до шкіри, збирала кучері й викидала в городчик. Це був старий чоловік і зі середини, і ззовні. Я була свідком, як він худнув, як його голова ставала щораз меншою. Врешті стала мала, дитяча. О, прошу, висох, як кукурудзяний качан, кукурудзяна лялечка, яка помирає з широкою жовтозубою усмішкою. Тепер теж мушу його постригти. Я чула, що волосся росте ще довго після смерті, так само, як борода і нігті. Мушу про нього подбати, щоб не заріс. Чи його волосся і тепер, коли він помер, знатиме, як має рости.

Сьогодні вівторок, і я вже втретє запалюю громницю на веранді. Стає святково. Це та сама громниця, яка вперше запалала під час нашого шлюбу, потім, коли народжувалися дівчатка, і на всі свята, його і мої. На його Різдво і на моє Різдво, два тижні пізніше. І на Великдень теж. Торік наші Великодні випали разом, але ще лежав сніг, а Петро вже тоді ледве ходив, тому ми не зійшли вниз до костелу. Я витягнула з морозильника курку і зварила росолу. “Христос Воскрес”, — сказала я. “Воістину воскрес”, — байдуже відповів Петро.

Не вмію розповідати за порядком, він би вмів. Не маю ладу в голові, маю сміття, купки спогадів. Навіть не знаю, що це означає: за порядком — за датами чи як? Не пам’ятаю дат. Зрештою, що це за порядок — дати. Життя укладається в голові радше за кольорами і дрібницями, які мучать. Петро, він би зробив з тим порядок, він докладно все пам’ятав. Говорив, наприклад, що сімдесят четвертого, було те, вісімдесятого інше. Пам’ятав навіть місяці, навіть дні. Не знаю, як то відбувається у голові, що час укладається рівненько, шарами, що роки таємничо зліплюються між собою новорічної ночі. Петро дбав про календарі. Купував внизу відривні календарі, вішав їх на одвірку, а кожен вирваний листок, щодня ховав до шухляди. Досі там лежать. Деякі з них вже розсипалися. Записи втратили свою актуальність. Записував на скрині дати висівання селери, чи тих своїх помідорів. Тепер вона чорна від тих маленьких позначок, від літер і цифр. Я тримаю там ялинкові прикраси, кульки, затискачі для свічок, гірлянди, верхівку й ангеликів із хлібного тіста. Це означає, що заглядаю туди двічі на рік — перед Святвечором і потім аж у лютому, коли ялинка вже обсипається. За тиждень до його смерті ми розібрали ялинку і спалили її під кухнею.

А може, це середа? Чи я не вирвала зайвого листочка? Чи, може, забула вирвати попередній? Звідки знатиму, який це день? Тільки неділю зможу розпізнати — внизу тоді б’ють дзвони, і коли повітря достатньо вологе, їхній звук, пошматований відлунням, долинає сюди.

Знатиму — я ж маю телевізора, хоч він тріщить, миготить і зображення біле, треба здогадуватися, що показує. Часом можна помилитися. Це знову сніг винен — якимось дивом дістався всередину телевізора і тепер падає там, розмиваючи зображення.

Тягнуся наосліп до шухляди і виймаю купку календарних листочків. Шістдесят другий рік, 21 лютого, приблизно як тепер. Знизу: “середа, Елеонори, Фелікса. Міжнародний День Боротьби з Колоніальним Расизмом. Негритянські прислів’я. Незнання — темніші від ночі. Витривалість голкою викопає колодязь. Навіть найглибша вода має дно”.

Вважаю, що це розумні прислів’я. Розкладаю листочки на цераті. Колір паперу — бруднувато-жовтий, але тримається добре. Не пам’ятаю з шістдесят другого року жодного дня. Тим часом 24 квітня у вівторок: “Григорія. Чи знаєш, що гавайська мова має тільки шість приголосних і голосних? Вона дуже проста, а тому неймовірно складна”.

Колись було світліше, більше сонця потрапляло на землю. Небо було блакитніше, а під вечір палало холодним рожевим світлом. Зорі світили пронизливіше. І місяць був більший; вночі треба було затягувати фіранки, бо його блиск свердлив повіки.

Тепер постійно темно — коли встаю зранку, світло ледве мерехтить, мушу засвічувати лампу і поки розходжуся, напалю, поїм, посиджу з Петром на веранді, вже починає темніти. На старість щось стається з очима, може, не здатні вже сприймати все світло, бідні діряві очі. Я вдягнула Петрові окуляри, але нічого не помогло. Ще більше розмили контури предметів. Це звичайні окуляри для читання, не зможуть проникнути крізь темряву. А мої десь пропали. Та мені не треба окулярів. Я добре бачу зірки. Спостерігаю, як вони рухаються: крутяться по колу, але дуже повільно, треба бути терплячим, щоб упіймати їх на гарячому. Я маю свої методи — ті чотири ялинки взимку вказують на велике розтоптане М, а над ними — тісно збите гніздо, кільце з хвостиком, повітряний змій із зірок, кулька на мотузочці. Небо крутиться над нашим домом, як спідниця в танці. Підглядаємо за танцюристом з землі, бачимо діри в тканині, через які пробивається далеке світло. Його тіло має бути з чистого світла. І я добре бачу село внизу. Треба тільки вийти на подвір’я. Коли б я мала підзорну трубу, могла б стежити, куди ходять, що роблять. Люди внизу виглядають, як маленькі цятки, пересуваються асфальтованою дорогою від крамниці до зупинки. Маленький автобус збирає їхніх дітей і везе до школи в Левіні. Час до часу, раз на два-три дні повільно проїжджає снігоочищувач і зсуває вали старого снігу на узбіччя. Відбуваються там різні речі, але всі вони — маленькі, гівняні. Сиджу біля Петра на холодній веранді, скільки можу витримати, розповідаю йому щось або співаю. Читатиму йому старі календарі. “Квітень, 11, середа, Леона, Філіпа. Чи ти знаєш, що існують дерева, листя яких майже не відкидають тіні?” Знаєш, Петре? Слухай далі. “Це евкаліпти, висота яких сягає до 150 метрів. Їхнє листя так розташоване, що сонячне проміння не падає на їхню поверхню”. Я обтяла йому нігті, бо перед смертю його не цікавили такі речі, як обтинання нігтів. А повинні були. Тітка Маринка завжди наказувала мити ввечері ноги, бо коли б щось сталося, коли б вночі приїхала швидка допомога, то треба бути чистим, бо сором. Поправляю на ньому волохату капу. Петро шепоче, не ворушачи губами. Здається, що чую його голос. Нашорошую вуха, але не вловлюю жодного слова. Тихо тріщить, як телевізор. До його нутрощів теж дістався сніг, його голос також сніжить.

Вчора перед сном я придумала, як привернути увагу людей внизу. Одягаю другу спідницю, Петрового светра, його шкарпетки, його бурки та куртку і ще підперезуюся хусткою, на голову вдягаю кролячу шапку-вушанку і виходжу на схил. Внизу в хатах вже горить світло. Перевіряю ступнями якість снігу — нижній шар вже збитий, але зверху ще лежить пух. На ньому залишаються мої сліди. Отже, добре. Пересуваюся маленькими кроками — туп, туп. Відчуваю, ніби опинилася у вирі забутого танцю з притулами і підскоками, але оскільки я стара — заміняю їх на м’які плавні рухи. Пересуваюся снігом, з глузду з’їхала на старість і бачу, що залишається після мене чіткий прямий слід.

Е

Мене дуже цікавить одне питання: коли людина починає вмирати? Мусить бути така хвилина в житті, певно, вона коротка і непомітна, але мусить бути. Підйом, розвиток, дорога вгору досягає кульмінаційної точки і починається спуск. Був би це полудень життя — сонце досягає зеніту і спускається до заходу. Це був би перелом бурі — найсильніший вітер, найгучніший грім, після якого починається тиша. Найгарячіший вогонь, що є початком згасання. Або найсильніше сп’яніння, але цієї самої миті починається протверезіння.

Мусить бути такий момент, але ми його не знаємо. Не розпізнаємо. Коли б його можна було зауважити, ми всі були б мудрими людьми. А так, ми — дурні.

Все може на це вказувати. Мільйонна волосина на гребені, несподіваний напад головного болю і неочікуване полегшення. Сон. Якийсь дивний, неспокійний або — навпаки — сон, що власне помираєш. Вічко на панчосі, яке біжить догори, пряме, як вістря. Зміна порядку: підсніжники розквітають не в березні, а вже у лютому.

Не люблю думати, зовсім того не люблю робити. Волію зайняти чимось голову, прибирати чи складати в шафі. Але тут вже нема що робити. Предмети створили товариства і відписали мене з тієї комуни. Роблять тепер, що хочуть, на чому їм завжди найбільше залежало — потрапляють в хаос.

Я посиділа коло Петра, причесала його. Розгладила складки на одежі. Зняла білу нитку з його сорочки. Відміряю на ній пучками пальців відстані, розвага молодих дівчат, а, бе, ве, ге... так довідаюся першу літеру імені його коханки. Як називалася панна Стадніцка? Секретарка зі школи. Чи не Бася? Нитка задовга для “бе”. Виходить “ка”. Отже, якась Крися або Казя.

Петро не слухає. Виглядає маєстатично. Знову здається великим і високим, виглядає так, як повинен виглядати — директор школи на пенсії, член партії, скрипаль у міському оркестрі, скарбник Добровільної Пожежної Команди. Я не згадувала би цього, коли б не було потреби. Колись Петра було багато, тепер мало, ось, форма на ліжку. Але нема іншого виходу — що я старша, то все, що вже за мною стає щораз більшим і щораз менше відбувається тепер.

Маємо купу часу. Майбутнє непомітно зникає, вивітрюється, тане. Не потрібні вже списки покупок, ані телепрограми на наступний тиждень, ані графік посіву моїх квітів і його овочів. Календарем можна зранку розпалити в кухні. Сходить сонце і підтверджує всю правду: скреготнуло і зупинилося. Мене це зовсім не турбує. Після стількох років співу в церкві, не потребую неба. Мені вже досить. Була б морока, коли треба було б ще кудись мандрувати. Знову переїжджати, звикати до нового місця, сумувати. І це в моєму віці! Але коли не буде неба, не буде і Петра. Відвертаюся до вікна і дивлюся в білизну. Біле ніщо повільно гасить день. Петро був би єдиним виправданням існування неба. І Лялька.

Сидять тепер обоє на довгих дерев’яних лавах серед самих святих, так само, як на іконах.

Потім, коли виходжу на вулицю протоптувати три горизонтальні лінії, думаю цілими реченнями, що Петро помер. Помер. Помер. І відкриваю, що це небагато означає. Змінилося те, що він цілий час лежить на веранді, а не сновигає хатою, не стогне, коли піднімає відро, не кляне під ніс, коли не може потрапити викруткою в голівку шурупа. З якоїсь причини подовжив собі післяобідній сон. Я могла би навіть розізлитися на нього, що залишив все на мою стару сиву голову.

Лінії вдалися, але вже не маю сили, зупиняюся за півкроку, за півлінії, перетинаючи впоперек схил.

Моя перша дитина померла в потязі під час двотижневої зимової подорожі. Це була Лялька. До нас викликали лікаря, але що він міг вдіяти. Тепер дали би антибіотик і по всьому. Тоді лікар небагато міг зробити. Саліцил і холодні компреси при гарячці. Я хотіла везти далі зі собою свою Ляльку, але не дозволили. Мусили її поховати в якомусь гівняному Ключборку. Такі після себе залишили сліди. Той край привітав нас тим, що я втратила дитину. Я мала би від неї справжніх онуків. Кожна людина, яку ми минали на вулиці, могла би бути моїм онуком. Я мала у собі сотні яєчок, зародків людей. Носила їх у животі, як ікру — тісний невеликий натовп істот, які стоять у черзі по життя. Такі є небеса на іконах: в останніх рядах, далеко понад святими, понад ангелами клубочаться душі. Їх так багато, що виглядають розмитими. Біля самого краю ікони. Важко сказати, чи це ще личка, чи фактура фарби. Ти її вбив, Петре, бо коли б ми залишились, то я б говорила тепер до внуків. Дай мені святий спокій, лежи собі мертвий.

Але маєш другу доньку, сніжить Петро, як голос із телевізора. Ну, добре, нехай буде. Встаю, щоб вдягнутися і вийти, але він мене затримує. Так, маю другу доньку. Передала їй частину свого урожаю. Розмножилися в ній, понесла далі у світ мої яєчка, які тепер несе її донька. Може, за якийсь час народить хлопця, подібного до Петра, але не знатиме, звідки такий взявся. Ніхто не розпізнає Петра.

Ми зникли одного дня. Всі звідти. У наших домах поселилися чужі люди. Ми сіли в холодні повільні потяги. Товарні, бо ми були товаром. Дорогою губилися діти, світлини і документи, так що не вдасться вже відтворити генеалогічних дерев. Є заледве сіянці, маленькі кущики. Той зник, той не повернувся, той виїхав до Штатів, того хтось застрелив, коли він повертався з війни, теж під Ключборком чи Калішем; тих підпалили сусіди, і згоріли всі їхні папери, тому тепер не відомо, ким вони були. Тамтих вивезли, викинули, вигнали. А ті, котрі вижили, сидять тепер тихо, притиснуті до землі, пильні. Що кому до моєї дитини?

Причини — завжди об’єктивні, зовнішні, політичні, переплетені одна з одною. Збираються типи з великими животами й малими пуциками, бачать світ у загальному, на мапах, складається для них із ліній і плям, пересувають по тих лініях пальцями і говорять: “Одні йдуть праворуч, інші — ліворуч, ті залишаються, а ті Ідуть вперед”. Ті там, а ті тут. Тих розділити, тих виселити, а тих залишити.

А може, це ще складніше — може, людей охоплює гарячка подорожі, хоч самі про це не знають. Не можуть спати, а коли вдасться їм задрімати, то сняться їм чужі країни, далекі степи, дивовижні не свої міста; їм сниться дорога, яка навпіл перетинає обрій. Їх носить, сухопутні щурі несподівано хочуть вийти в море, марять високими горами і ріками, які треба подолати. А оскільки немає жодного раціонального приводу, щоб вирушити з дому, знаходять зовнішні причини, фальшують дані, читають у газетах поміж рядками і розпалюють війни. Політика — це знаряддя того прагнення, що сидить у генах цілих поколінь. Це цілком можливо. Колись була доля, тепер — гени.

Там була світла рівнина. Сонце відбивалося від пшеничних полів і разило очі. Люди ходили з примруженими очима. Ріка також була світла, розлита і така велика, що вміщала у собі величезне небо, найбільше, — ніде потім я не бачила такого величезного неба. Земля була густа і чорна, липка. Чіплялася до черевиків після дощу, а перетворена на порох, робила камінці сірими. Дороги були прямі та рівні, а не вниз чи під гору, як тут. Села розлогі, а хати з глини, низькі, з холодними сіньми, під стріхою. Були лящі у ставах і антонівки на яблунях. Ми мали малих корів і малих псів. Навіть відра на молоко були меншими, навіть корита для худоби. Ліжка були короткі, так що торкався п’ятами дерев’яного канта. Світ там був зручнішим, пасував до руки, як добре вистругана колодка ножа. Кожна річ була допасована до тіла — безпечний зношений одяг, рідний і незмінний. Всі люди, які жили до нас, напевно, були краплями, які видовбали для нас у скалі зручну колиску. Голоси зі світу пробивалися туди крізь завіси туманів, блудили дорогами. Розбивалися на різні мови.

“Що за дурниці розповідаєш?” — знову сніжить Петро. Я заспокійливо гладжу його по руці. “Якоїсь ночі, — каже він, — кордон рушив із місця і опинився цілком деінде. І виявилося, що ми опинилися не на своєму боці. А оскільки людина не може жити без кордонів, ми вирушили їх шукати. Кордони потрібні людям, як повітря. Без кордонів ми б не знали як жити, не знали б хто ми такі й що маємо робити. Кордони існують для того, щоб нам показати, що є речі, яких не можна переступати”. Ох, Петре, ти знову за своє.

Ставлю чайника на вогонь, вмикаю світло у всьому домі, бо вже стемніло, навіть не знаю коли. Так завжди взимку. І кліпнути не встигнеш, а вже темно. Я засвітила також на веранді. Думаю, коли трохи зігріюся, почитаю йому з календаря. “20 травня, неділя, Бернардина. Першою умовою щастя є здоровий глузд. Софокл”.

Якраз підходить на скриню.

Я пакувала плетені фіранки і постільну білизну. Вишиті серветки і святі образки. Килим, каструлі, черевики, насіння квітів, все для церування, коробку з-під шоколадних цукерок зі світлинами, банку з ґудзиками, дзеркало з туалетного столика, сам столик, шлюбну громницю, ялинкові прикраси, дошку, щоб різати хліб, а також ножі й черпаки для борщу та барометр — шлюбний подарунок, підставку під аспарагус, і аспарагус, загорнутий у папір, і дитячий горщик, і малу дерев’яну аптечку, бо Петро мав на тому пункта — там мусило бути все, як спориш, так і бинти, і вугілля, і знеболювальні таблетки.

Тітка Маринка прийшла мені допомогти, але тільки плакала. Сиділа за столом, спершись на лікті, і плакала, а її братова Ольга з синами стояли й дивилися. Орест попрощався з Петром, а Мирон ні. Плюнув за нами, коли підводи рушили.

Непокоїть мене, що одне і те саме можемо бачити по-інакшому. Що кожен має в очах якийсь фільтр, і цей фільтр спричинює те, що люди бачать цілком інші речі, дивлячись на одне і те ж. Як тоді узгодити минуле? Та коли б навіть дати спокій минулому, визнати, що воно заплутане і годі його укласти в одну спільну розповідь, то що робити з теперішнім? Воно теж підпорядковується законові фільтрів. Дивимося на те саме, а бачимо щось інше. І тільки газети вранці сповістять, що ми бачили насправді. Напишуть у книжках, що означали ці збори і прощання. Ми того не знали. Газети і телебачення вирішують, що означає кожен наш рух і кожне рішення. Володіють патентом на встановлення порядку.

Я мала від мами прядку, небагато після неї залишилося. Була стара, дерево розсохлося і вкрилося щілинами, краї яких від старості затерлися і виглядали, як старанно вирізьблений візерунок. Я брала її у дві руки й дивилася крізь отвір. І на що б я не дивилася, все здавалося особливим — гарнішим, незвичайним, як картина в рамці; деталі, витягнуті оком прядки з безліч дрібниць, могли існувати незалежно; одинокий волохатий листок герані, цвях, вбитий у стіну, і світле місце, де колись висів образ, пташка, вишита хрестиком на рушнику. Прядка робила портрети предметам, робила їх важливими. Не треба було їх пояснювати, думати, навіщо вони, для чого служать. Були, які є. Найчастіше гарні. Я могла б провести решту життя, дивлячись крізь дірку прядки. Але прядка теж пропала.

Вранці йду до обори, до Теклі. Веду її через сіни до кухні. Тепер, коли Петро цілі дні дрімає на веранді, вже не йому заважатиме.

Входить невпевнено, засоромлена, несмілива. Стає коло теплого п’єца і дивиться на мене своїми чортячими прямокутними зіницями, іронічно, як завжди. Це панна з далекого краю, у кожному її русі відчувається, що має почуття власної гідності. Зиркає у відчинені двері веранди, але нічого по ній не видно.

“Ти, відьмо, — кажу. — Не запаскудь підлоги, бо не маю сили після тебе прибирати. Хіба маю мало роботи коло Петра”. Дивиться на мене так, наче ніколи в житті не наробила купи. Коли в пориві ніжності притуляюся до неї, вона легенько покусує мочку мого вуха, може, хоче щось шепнути? Хоче мене запитати: “Де Петро, самице? Що ти зробила зі своїм самцем?”

Кидаю їй на підлогу трохи сіна і сухого покришеного хліба. Їсть з шармом, зовсім нежадібно. Добре вихована коза. Потім лягає біля печі й лежить, як пес, шкрябаючи себе неохоче довгим рогом по шиї. Її погляд завжди іронічно-байдужий — навіть, коли б побачила апокаліпсис, був би ідентичний. Такі очі треба малювати у трикутниках Провидіння. Було б і гарніше, і правдиво.

Теклю тримаю кілька років, відтоді, коли Петро вже настільки ослаб, що не протестував. До того я купувала молоко. Він говорив, що соромно тримати козу, що це найгірша біда з нендзою, але він, певно, взагалі не любив тварин. Коли ми мали пса, він його тільки годував, але ніколи до нього не торкався. Я мусила віддавати псові належні йому пестощі, мусила відбувати все це псяче говоріння, говоріння до пса. Це ще одна відмінність між мною і Петром: він був рослинний, а я — тваринна. А перша — він був старий, а я — молода.

Т

Тепло вдягаюся і виходжу на подвір’я. Світить лякливе зимове сонце. Суну на схил, бреду снігом, щоб подивитися на село. Бачу автобус, але він одразу зникає. Потім стає порожньо, певно, тому, що сьогодні мороз. Люди сидять у хатах. Дим із коминів сповіщає зимову правду, що найкраще сидіти у власному домі, підкладати під кухню дрова, дивитися телевізор, а ввечері відкрити пляшку горілки і не дійти згоди зі сусідом. Мені вдається протоптати тільки одну пряму лінію, потім мерзнуть руки і від холоду не відчуваю губ. Петро, йому вдалося нарешті приручити весь холод світу. Лежить собі там і дивиться у глибину власних очей. Ігнорує холод і мороз. Набираю льодяного повітря у легені та хочу крикнути, так як співають — голосно і з усіх сил. Але видаю тільки слабкий писк. Легені тріпочуть у мені, як два обвислі прапорці. Повертаюся, щоб зігрітися, і з засніженого екрану розумію тільки те, що говорять там знову про дурниці.

Зі святами було в нас завжди однаково. Спочатку святкували одні, потім другі. Двічі я готувала кутю. Двічі пекла маківника і сирника. Раз клала сіно під обрус, раз кидала на підлогу. Я йшла з Петром на його різдвяну службу і приєднувалася до його співу. Спочатку я не знала слів католицьких колядок, але мелодія часто була така сама. Я видобувала зі себе свій другий голос. У співі це власне найприємніше — співати тільки з іншими, ніколи самому, чути, як голоси сплітаються, торкаються один до одного, раз жорстко, раз гладко, наближаються і віддаляються. У Петровому костелі не було такого співу, не було втіхи. Кожен співав сам до себе, навіть ті, з костельного хору, співали самі, тільки одночасно. Його костел був впорядкованіший, добротний, витончений, як вишукана мережка на білому обрусі — ніби є вишиття, але його не видно, треба добре придивитися, щоб побачити візерунок. Пахло жіночими парфумами і нафталіном, у якому ціле літо лежали шуби і кожухи. Люди, так мені здається, частіше дивилися одне на одного, ніж на вівтар. Дивилися в шию, в обличчя, а коли хтось пробував відштовхнути цей обридливий погляд, тікали ним на маківку голови, на образи, на скульптури в навах. Після служби ми ще стояли на вулиці й Петро вітався і відповідав на привітання. Жінкам цілував руки. Друга половина села спала.

У звичайні неділі було інакше. Ми снідали (яєшня і хліб з маслом), а потім я вдягала свою Ляльку, виймала з шафи наш святковий одяг, трохи підфарбовувалася, небагато, бо Петро того не любив, бризкалася квітковою водою, яку він мені купував — змішаний запах фіалок і жасмину — і ми виходили на подвір’я. Потім я брала Ляльку і йшла праворуч, до церкви, а він сам, високий і прямий, накульгуючи, йшов ліворуч, до костелу. Так-то між нами склалося, й інші робили так само. Зустрічалися ми за обідом.

У церкві я співала уже цілим тілом. Там були всі, кого я знала, жодного чужого обличчя. Але насамперед я знала їхні голоси — високий і світлий голос тітки Маринки, що вібрував десь під стелею, як пташині трелі. І низькі буркотливі голоси Мирона та його братів. Гарний, чистий і високий заспів диякона, який мусив потрапити до самого неба, такий був блискучий, такий кришталево чистий. Збоку висіла ікона святої Параскеви і це мене завжди зворушувало до сліз: що існує ще хтось із таким самим іменем, а до того ще й не є людиною, а самою святістю у кармінових шатах, тому мені здавалося, що і я можу бути добра й лагідна; що може в мені поселиться радісна таємниця і вкаже на мене з неба великий палець: це Парка, Параскева, посудина, в яку вливається моя ласка, посудина, на дні якої лежить прекрасна перлина, і тієї перлини не торкнеться жоден бруд, жодна порошинка, бо Парка — гарна і чиста. Я маю на небесах чудову кармінову старшу одвічну сестру. Ми пов’язані одна з одною назавжди, сидимо на одній гойдалці, з якої дивимося на світ. Балансуємо на ній, дві дівчинки — одна свята, друга — звичайна. Наша мати — птах. Мать-Птіца.

Глибокий червоний колір її сукні на іконі, на золочених стінах церкви непомітно перемінювався на голос і долучався до нашого хору. Це я мала голос святої Параскеви П’ятниці. Я співала блідими тонкими вустами. А всі приєднувалися — і похмурі вібруючі голоси чоловіків, і дзвіночки дітей. Я майже їх бачила — злітали до неба і зливалися в одне, як коріння дерев, дубів і беріз, що ростуть одне біля одного. Будівлі, які з того поставали, нагадували костели, церкви і храми, збудовані з дерев’яних ажурів. А ми були всередині тих лагідних склепінь, у затінку гострих стрімких дахів.

Я — Параскева П’ятниця, мучениця. Викрав мене Кощій Безсмертний, забрав із дому тіток і перекотив через півсвіту. Приніс у жертву мою дитину^[1], віддав її зжерти поїздам. Ув’язнював мене в містах і селах, а врешті заховав на тій скляній горі. Він побудував загорожу з тичок квасолі та загонів помідорів. Поставив пастки на смільчаків, а коли втратив сили, ліг на веранді й заснув. Його покрив іній. Тепер мене стереже сніг.

Р

Змітаю сміття на три купки. Потім присідаю навпочіпки і перевіряю, що там назбиралося. Ялинкова хвоя, порох у вигляді зваляного пуху, зернятка рису, уламок використаного сірника, закрутка від пляшки, хвостик яблука, срібний папірець, ґумка-рецептурка та інші речі, які важко назвати. Змітаю все на лопатку і вкидаю цей ефект лущення світу в піч.

Мені завжди подобалося виявляти між нами відмінності. Між мною і Петром. Я мусила переконуватися і запам’ятовувати, що ми постали з різного пороху і в різний порох обернемося.

Ми мали очі різного калібру, як зброя. Він бачив речі великі, добротні, вагомі, ускладнені, інтригуючі. Я — малі й непомітні, прості, очевидні, що не привертають уваги, неважливі та дрібненькі.

Він дивився на цілість, я — на деталі. Він бачив гроші, я — дрібнякі, які носять в кишені. Він — пори року, я — окремі дні. Він дивився у вікна, я здряпувала з шиб чорні цятки — сліди мух. Він казав: піджак, а я говорила: ґудзики, переплетення ниток, інструкція до прання, пришита під коміром. Він бачив прибирання, а я бачила сміття, клубки пороху, скалки з підлоги, останки мух і пісок. Він дивився на ліс, а я — на окремі ялини, на берізки, що швидко ростуть і на чорничні кущі. Він бачив цілі роки, я — тільки вечори. Він — трактати, війну і мир, а я — обличчя людей, з якими розминалася на вулиці, відвернуті погляди. Чи щось випливає з такої інакшості?

Завжди цінував тільки те, що корисне. Думаю, що насправді його це мучило. Тепер має благословенне буття цілком не корисним. Петре, ти мертвий і до нічого вже не придашся.

Коли я запалюю у печі, а не Петро, вогонь на диво швидко гасне, попіл пересипається через решітку і падає в полільник. Відразу ж стає холодно. Я встаю рано, воду у відрі, що стоїть в сінях, вкриває тоненький шар льоду. Пальцем роблю у ньому дірку. Виходжу за дровами в повітку й бачу сонце, що піднімається горами. Сніг червоніє, а потім гасне на моїх очах. Село внизу, занурене в туман, як зачароване. Думаю, що коли я вже вийшла, коли вже закуталася у ті сердаки і куртки, то піду далі — може, вдасться мені протоптати наступну риску. Гей, гей, дивіться сюди, злодійчуки! Піднесіть голови! Бачу їх, тих тупаків, що бродять, як сновиди в тумані, як збиваються з дороги, як входять до чужих домів і добираються до чужих жінок і чоловіків, збиваючи склянки зі столу і перевертаючи нічні горщики. Мене розбирає сміх. Загортаюся Петровим кожухом і суну снігом, прямою лінією упоперек схилу. Туп, туп, туп, туди-сюди. Робота просувається швидко, залишаю після себе пряму лінію.

Коли туман впаде і коли вони прокинуться, то якщо спаде їм на гадку підняти голови й подивитися догори, побачать цю лінію. Але ще не зорієнтуються, це дурні, всі без винятку. Не люблю їх, і вони мене теж. Збіговисько з усього світу, бездомні блукальці. Холерні гуралі й ті лайдаки з центру, зарозумілі французики.

Приглядався до мене місяцями, а потім попросив у тітки Маринки моєї руки. Зупинив мене на лету. Тітка сказала: “Вийди за нього, і проблема зникне”. Бо вона знала. Казала: “Залізь на дерево і стрибни. Пий відвар із рути. Коли не поможе, підеш до бабки. Бог тобі його посилає, то добра партія”.

Вийти за нього — це було б смішно — я сприймала його як старого чоловіка. Не хотіла його. Він жив у двох кімнатах над школою, де вчителював. Щодня зранку виходив на подвір’я і заганяв дітей до середини, як квочка. Господар над дітьми. Мені подобалися інші чоловіки — на мотоциклах і конях. А він був для дітей. Вони його боялися. Чемно зникали у дверях. Тепер думаю, що боялися його кошлатих брів, тичкуватої худорлявості й того, як вимовляв найпростіші слова, звучали по-чужому.

На другій половині школи жила Стадніцка, стара панна, також вчителька. Була невизначеного віку, але пасували б одне до одного з огляду на схильність до старості. Два трухляві пеньки. Власне вони були б ідеальною парою.

Вона носила вузькі спідниці та чоловічі сорочки з краватками. Її каблучки цокали по викладеному цеглою шкільному подвір’ї. Фарбувала губи так, щоб виглядали меншими. Волосся завжди старанно укладала — робила навушники з кіс. Навчала польської мови і співу — у теплі дні крізь відчинені вікна школи було чути її слабкий писклявий голос:

Це тужно летіло над селом. Я ніколи не бачила моря на живо. Не знаю, що таке блакить. Знаю море тільки з тієї пісні та з телебачення.

Стаю перед дзеркалом і щипаю собі щоки, щоб краще рухалася у них кров. Хочу пригадати, як я виглядала тоді, коли Петро вперше запросив мене до містечка на побачення після того, як тітка Маринка сказала за мене “так”. Я мала чорне волосся, зібране на шиї у вузол, темні брови і смагляве обличчя. Груди завжди були замалі, потім, вже тут, за часів Карабіновича, я вкладала до бюстгальтера вату. В мене була тонка талія, плаский живіт і досить масивні стегна, міцні, напружені. Що з ними тепер сталося? Піднімаю спідницю і бачу ледве обтягнуті шкірою кості. Тоненькі гомілки — це пам’ятаю, на це завжди Петро звертав увагу і не дозволяв купувати мешти з пасочками. Казав, що від них грубшають щиколотки і між ногами у мене було цілком інакше — губи були повні, припухлі, соковиті. Тепер, коли підмиваюся, відчуваю під пальцями неприємну тонку шкіру і відразу під нею якісь таємничі внутрішні кісточки. Я не припускала, що там маю кістки. Так виглядає старіння: жива пружна тканина твердне, людина застигає зі середини. Тепер це звичайна дірка, щоб пісяти, не більше. Теж ступні є ступнями іншої людини, важко було б навіть сказати, чи вони жіночі, чи чоловічі. Все це замішання зі статями з часом стирається. Старі жінки і старі чоловіки уподібнюються одне до одного.

Коли я цієї зими дивилася на Петра, то часом мені здавалося, що дивлюся на себе. Щось нас нарешті наблизило одне до одного — старість. Щоденно вранці ми обоє ставали меншими. Останнім часом важко було дістати ногами до підлоги. Я соромилася того, що розмахую ногами в повітрі, як дитина, як маленька дівчинка. Я нічого не говорила. Він завжди був високий і хвалився тим. Коли б так тривало роками, коли б смерть могла запізнюватися, як листоноша з пенсією, відбувалося б з нами щось протилежне до росту, якийсь процес, спрямований у зворотний бік. Нарешті ми б стали завбільшки, як ляльки, і мусили б остерігатися мишей, яких тут повно. А коли б смерть взагалі перестала існувати, ми попадали б, як крихти хліба в щілини між дошками, і люди зі села знайшли б тільки порожній будинок. Ото вже б плітку вали, але ж було б здогадок. Старі зникли, пропали, як камінь у воду. Кому тепер перейде їхній будинок? Чи їхня донька жива, чи приїде з Варшави? Рилися б у шафках. Відчинили б віко скрині й читали б Петрові записки. Про все би довідалися: 2 квітня 1987 року була посіяна селера, а 14 — петрушка.

Повинні бути парою — Петро і Стадніцка. Він вчитель і вона вчителька. Поділяться класами. Разом виставлять у щоденниках оцінки, дружно поділять години. Об’єднають свої кімнати над школою і навіть, якщо вона вже застара, щоб мати дітей, то матимуть дітей з цілого містечка. Стадніцку потім забрали рускіє, і як багато інших, вона пропала.

Говорив про себе: Пьотр. Вимовляв це ім’я м’яко, надуживаючи польським акцентом, тому звучало воно як “Пйотр”. Так мені представився того дня, коли ми поїхали до міста залізницею. Ми йшли дорогою від станції, літав тополиний пух, сонце виблискувало на дахах і бруківці, яка від цього блиску виглядала, як мокра, ніби вночі падав дощ. Мені подобалося все. Я була вдягнута у квітчасту ситцеву сукню, кроєну навскіс (ще вночі тітка Маринка закінчувала петлі), яка облягала мої стегна. Я мала маленьку торбинку, а в ній гребінчика, дзеркальце і носовичок. На ногах — шкіряні коричневі босоніжки на корковій танкетці. Він був убраний у літню маринарку і чорні фланелеві штани, маринарку ніс перекинуту через руку. Чоловіки озиралися за мною.

Я їла морозиво. Кремова маса у двох складених вафлях. Її накладали ложкою просто з термосів. Морозиво топиться і тече по руці. Треба нахилятися, щоб не вибруднити сукні. Їм порцію за порцією, аж мені стає холодно. Мої долоні липкі. Петро подає мені свою хусточку.

Немає виходу, відвар із рути не поміг. Шлюб відбувся у католицькому костелі, але прийшов також і піп. До того щовечора я бачила перед своїм домом Мирона, спирався ліктем на паркан і жував травинку. Стояв так годинами, поки сутінки не стирали його, як пляму. Я тікала від його погляду. Перед моїми очима було те, що між передніми зубами у нього був проміжок і це єдине, що про нього пам’ятаю.

Коли першої ночі ми лежали поруч, Петро нічого не говорив, але вся волога літня темрява набубнявіла питанням, я тільки сказала: “Мирон”. Потім народилася Леокадія, Лялька.

У вересні в школі залишилася тільки Стадніцка. Петро в середині серпня пішов на місце збору з маленькою валізкою. Я говорила: “Йди, вже, йди”, але він сидів на лавці перед хатою і не міг відірватися від дитини, не знімав її з колін, тулив Ляльку до себе, нюхав її, я здогадувалася, що він плаче, і його сльози течуть дитині по шиї, за сорочечку. Плечі мав зігнуті в дугу. Валізка стояла біля ноги, як пес, що тільки чекає сигналу, щоб кинутися на звіра, бо вже чує в повітрі кров.

Він повернувся за кілька місяців, майже того самого дня, коли неперервно їхали на захід запилюжені вантажівки. Мав температуру, кашляв, не знаю чи від застуди, чи від пригніченості, чи від всюдисущої пилюки. На нозі чорнів старий бинт, а під ним паскудна рана, абияк зашита в польовому шпиталі. Швидко, мовчки ми знімали з нього мундир. Смердів, було видно, що місяць не мився. Схуд. Я згорнула мундир у тугий валик і втиснула його в стодолі поміж колоди. Зняла портрет Пілсудського, що висів над ліжком, залишилася світла пляма, і повісила на тому місці ікону.

— Петре, чого ти не пишеш на папері? — питає його тітка Маринка.

— А ти бачила, як папір горить? — відповідає він.

Тому писав на внутрішньому боці віка. Спочатку дати народження і прізвища батьків, дідусів, бабусь. Потім записував там, що була буря або, що падав град. Ще пізніше хімічним олівцем робив список того, що залишаємо — з документів переписав номери земельних ділянок, які купив перед війною. У стовпчику “рухоме майно”, з лівого боку, відразу біля канта віка, вмістив: двоспальне ліжко, сервант, креденс, стіл і шість крісел, ручна качалка, дубовий стіл. Його почерк також зазнав змін — спочатку рівний і гострий — солідний почерк вчителя, а потім — безпорадний і невпевнений, особливо там, де він писав кульковою ручкою. Червень п’ятдесят дев’ятого — навала слимаків. Серпень шістдесят сьомого — нічні метелики й оси. У лютому вісімдесят четвертого — підсніжники. Дуже рано, бо вісімдесят шостого розквітли тільки наприкінці березня. На віку записував до середини п’ятдесятих років, на стільки вистачило місця. Потім стрункі літери виходять за край. Небагато є дат на межі п’ятдесятих і шістдесятих років — тоді був дуже зайнятий, мав у голові школу й мене. Я змарнувала тобі життя, Петре.

Шістдесят п’ятий рік починається на боковій стінці, а дати вже стосуються коханої доньки: “30.07.64 — виїзд на навчання, 5.05.68 — атестат зрілості”. Переписував цілі речення. Звідки їх брав? — не знаю, може, з мудрості календарів, а може, сам придумував. Деякі з тих кривих речень дивні. “Людство крокує вперед, але людина залишається та сама. Й. В. Ґете”; “Нічого не вдасться зробити, тому нехай буде так, як є”. “Діти зауважують тільки збільшені деталі, не розуміючи того, що бачать”. Письмо розлізається, як плісень, вже займає дно і другу стінку. Нарешті Петро виходить зі середини скрині на її поверхню короткою інформацією: “Світу — забагато”.

Чого тобі було забагато, Петре? Іншим навпаки — всього замало.

О

Щосім років повинен відбуватися повторний шлюб — оскільки, як говорила тітка Маринка — щосім років людина стає кимось іншим. Отже, треба було б відновлювати всі угоди, зобов’язання, іпотеки, відомості в реєстрах, паспорти. Всі документи.

Я вже одинадцята. Петро — тринадцятий. У моїх снах Петро двоїться, троїться, раз він молодий, раз — старий. Раз на мене кричить, раз пригортається до мене. Сьогодні в моєму сні п’є гарячий чай зі свого гидкого фаянсового горнятка. Чай парує, і краплі пари осідають на Петрових бровах. Потім замерзають і стають бурульками. Не може розплющити очей. Іде до мене, як сліпий і просить, щоб я йому зняла ті бурульки. Я безпорадно роззираюся по кухні у пошуках спеціальних інструментів. Він каже “льодняк” чи щось подібне і показує рукою на шухляду. Це означає, що існує інструмент, щоб зняти бурульки з очей, і він його має. Він готовий до всього.

Існує ще одна відмінність між Петром і мною, і я зі задоволенням записую її собі в голові. Спочатку радше вишукуєш подібне. Люди цілі дні проводять разом, запитуючи про все, і виявляють, що “я теж”, що “у мене так само”. Але кінець — інший. Подібності були невинною оманою.

Він не вмів бавитися, може, власне тому здався мені таким старим, хоч тоді, коли я з ним познайомилася, не мав ще тридцяти п’яти. Навіть коли танцював на власному весіллі, виконував завдання. Так, танець приносив йому задоволення, бо він має приносити задоволення. Але задоволення це було автоматичне. Коли робив щось, то робив саме те, а не щось інше. Коли фарбував паркан, то фарбував паркан. Коли перевіряв контрольні, то перевіряв контрольні. Коли кульгав, то весь був кривий, ніхто не міг сумніватися. Коли мовчав, то був як німий. Це комічно — постійно був в одному місці, а це місце — в одному часі. Прив’язатися до себе, як бездомний пес. Не пересуватися ані на міліметр від того, у чому сидиш, не виглядати щомиті назовні.

Я — навпаки. Ніколи не перебуваю у такому постійному місці, ніхто мене там не впіймає. Я весь час бавлюся. Бавлюся, підмітаючи і чистячи картоплю, вдаю, що то забава. Бавлюся, що Петро помер і лежить тепер замерзлий на веранді, чекаючи ліпших часів. Нічого не роблю серйозно. Бавлюся, витоптуючи на снігу літери.

Тітка Маринка говорила, щодень, відразу після заходу сонця, світ на три хвилини стає блакитним. І тоді, коли загадаєш бажання і побачиш блакитний світ, воно здійсниться. Власне це тепер бачу через вікно — світ блакитний. І виявляю полегшено, що не маю жодних бажань.

Росіяни вперше з’явилися вночі, заховані за монотонним гуркотом вантажівок. Петро висиджував, притискаючи вухо до радіо.

Перші дні були днями перешіптувань. Люди тільки шепотіли і шепотіли. Перешіптування носилися над селом і піднімалися, як дим із комина, низько над полями пшениці. Потім стало тихо. Перше, що забрали, — радіо. Треба було сидіти вдома і чекати. Складали якісь списки, переписували, організовували. Вдень їздили військовим автомобілем і піднімали хмари жовтої вересневої пилюки.

Петро втратив роботу. Вночі було чути їх зі школи, де вони розквартирувалися — стріляли по стінах, у портрети Ньютона і Коперника.

Вже стало зрозуміло, що вивозитимуть поляків. Я довідалася про це від Мирона. Але, стверджуючи це, він сказав насправді щось інше. Висловився так: “Добре тобі. Вийшла заміж за старого, а тепер поїдеш із ним до білих ведмедів”. А може, цю новину принесла тітка Маринка. Тоді вона справді сказала: “Роби щось. Якщо рушити звідси — загинете”. Про всяк випадок, коли Петра не було вдома, я зняла зі стіни ікону, а на її місце повісила, вирізаний з газети портрет Сталіна.

Потім до нас поселили пару цивільних росіян. Були лікарями. З того дня ми ділили кухню, чого Петро не міг стерпіти. Сидів цілими днями на застеленому ліжку в кімнаті й виходив тільки тоді, коли квартиранти звільняли кухню. Так, щоб їх не бачити. Але це були милі люди. Ми не дуже розуміли одне одного, але скільки то треба знати слів, щоб порозмовляти? Вона була гарна, широколиця, з повними губами, дрібненька, як ласиця. Колись, коли ми розмовляли про сукні, коли мацали тканину наших спідниць, коли торкалися до ватяних плечиків наших кофтинок, виявилося, що ця Люба не носить білизни. Під час війни виробляють гармати і пускові установки, а не білизну. За якимись перевдяганнями, коли ми приміряли одежини одна одної, я зі соромом помітила її голі сідниці й несподівано явне кучеряве звірятко.

Труси. Досі вони не видавалися мені чимось важливим, не можна було трактувати їх серйозно. А виявилося, що ми могли жити завдяки трусам. На своїй машинці, яку я отримала від Петрових родичів, як шлюбний подарунок, я шила офіцерським дружинам труси. Я зробила собі паперові викрійки і з квітчастого ситцю, гладкого і слизького атласу, з білої постільної бавовни я шила десятки трусів на день. Чоловік Люби, Фьодор Івановіч, забирав їх, запаковані в сірий папір, а потім приносив гроші, спирт, чай. Уперше в житті я працювала для себе і для родини. Нам вдалося поїхати з Петром до Трускавця, і тепер вже я запросила його на морозиво, і воно текло нам по руках. Крамниці ще не спустошували, і я купила собі чудові весняні мешти і пляшечку парфумів. Пляшечку, вже порожню, але все ще пахучу, я мала ще в Левіні, а це означає, що вона проїхала зі мною півсвіту і спокійно лежала в туалетному столику, тоді, коли набагато важливіші предмети пропали. Кругла пляшечка з чорною ебонітовою закруткою вижила, а моя дитина ні.

Ті труси нас приспали. Я думала, що трусами можна залагодити все, що успіх, пов’язаний з гендлюванням білизною, що триватиме і вбереже нас від найгіршого. Кружляли новини, що зникають цілі родини, що на світанку приїжджають за ними вантажівки і вивозять на схід. У нашому селі ще нічого такого не було, може, тому, що у школі, відразу за парканом був штаб, може, це правда, що найтемніше — під ліхтарем. Спочатку я придивлялася до резиденції дідька через паркан, вдаючи, що роблю щось у саду, що розвішую прання на мотузці, протягнутій між двома сливами. Я бачила, як вбігали сходами і зникали в будинку, щоб за якийсь час вибігти з нього, поспішно сісти в газик і від’їхати. Я вивчала їхні обличчя, запам’ятовувала їхні звання. Вони були впевнені в собі. Тепер мені спадає на гадку слово “сон”. Вони були впевнені в собі, ніби спали. Ніби це все відбувалося у їхніх головах, а вони, ті чоловіки у полинялих, тісно застібнутих під шию мундирах, знали в тому сні все. Від початку до кінця. Диктували мені, що має відбутися. Були учасниками гри, яку самі вигадали.

А один із них, той найважливіший, зі зірочками на погонах, був родом із жаху. Спочатку я думала, що це дві особи двох офіцерів, з такою самою ходою, з протезом замість руки, обтягнутими чорною рукавичкою. Був кимось іншим, коли заходив сходами до школи і кимось іншим, коли виходив. Щойно тоді, коли я побачила його спереду і наші погляди на мить перетнулися, я зрозуміла нарешті правду: ліва частина його обличчя була спотворена, мертва, стягнута шрамами, як гримасою болю. І його ліва рука була дерев’яна. І ліва нога не встигала за правою, обтягувалася, залишалася ззаду. Тому, коли він заходив, я бачила його правий бік — молоде обличчя зі світлим оком, прямим сильним носом і рукою, яка підносила до рота цигарку. А коли виходив, був клубком болю, істотою, котра якимось дивом пережила кінець світу і — попри все — вирішила жити далі.

Я вдягнула свою найкращу квітчасту сукню, підвела вуста яскраво-червоною помадою і пішла до школи. Я не знала ні що зроблю, ні що скажу, щоб зачарувати подвійного чоловіка, аби дав нам спокій.

Так я опинилася перед Юрієм Ліберманом. Він сидів, я стояла. На столі лежав пістолет. Його дуло цілилося у кахельну піч. Я з порогу йому сказала, що мій чоловік, може, має польське прізвище, але він не поляк і що ми обоє — уніати, а оскільки живеться нам добре, бо я гарна господиня, а мій чоловік практичний мужчина, то можуть знайтися люди, які нам заздрять і нас обмовляють. Я зрозуміла, що лепечу, як дівчинка. Цей згусток брехні був жалісливий. Вони ж мають папери, а в них графи з присудами. “Люди, напевно, тебе не люблять. Ти така безсоромна”, — сказав він по-російському й усміхнувся здоровою половиною обличчя. Друга половина залишалася нерухомою.

Я намагалася з тієї подвійності відчитати присуд. Хтось постукав і зайшов. Зателефонували. Ліберман перестав звертати на мене увагу і зайнявся чимось іншим. Я втратила впевненість і відступила до дверей. Я бачила обличчя лейтенанта Лібермана раз з одного раз з другого боку, бо він зі слухавкою у руках ходив по кімнаті. Його погляд неуважно ковзав по моїх мештах, ногах і сукні.

— Прийди увечері. Тепер не маю часу, — звернувся він до мене і поклав слухавку.

Я сказала Петрові, що йду до тітки Маринки. Перед виходом крадькома випила горілки, а він на підлозі в кухні бавився з Лялькою.

Я прошмигнула вздовж парканів, перескакуючи з однієї тіні від місяця на іншу. Я відчувала, що зігрілася, і сукня під пахвами була мокра від поту. Вартовий не хотів мене впустити, прицілився у мене з карабіна і сказав: “ухаді, женщіна”, тому я стала в тіні дерева і, переступаючи з ноги на ногу, дивилася у вікна школи. Сукня під пахвами висихала, і я почала тремтіти. “Нехай тебе шляк трафить, Лібермане, ти большевику”, — тихо зі злістю повторювала я і вже хотіла повертатися, коли у вікні побачила мертву половину його обличчя. Він не бачив мене, дивився у небо на місяць, може, вдивлявся у нього, як у дзеркало — адже вони обоє мали по два обличчя.

Тремтячи я вийшла з тіні. Обличчя у вікні на мить повернулося до мене і зникло. Невдовзі він з’явився на сходах і чекав. Вартовий вдав, що бачить мене вперше. Ліберман повів мене шкільним коридором сходами догори, де ми жили з Петром після весілля. Вів мене до себе, сонна версія нареченого. Я знала кожну дошку на підлозі, кожну риску на стіні. У нашій колишній спальні далі стояло старе двоспальне ліжко, занадто обдерте, щоби брати його до нового дому. Там він сказав мені сісти. Повільно методично роздягаючись, запитав мене: “Як ти називаєшся?” Мундир перекинув через високе бильце ліжка. Я відповіла і назвала дані Петра, навіть з датою народження. Я бачила тепер, що весь лівий бік лейтенанта Лібермана спить — ліва рука, яка закінчувалася протезом, безвладно звисала вздовж тулуба, ліва нога була закута у якусь шину, що виблискувала в місячному світлі. Не соромився мене, ніби я не була людиною.

Коли на мене ліг, я подумала, що маю до справи тільки з тою живою половиною. Його тіло було спритне і впевнене. Наприкінці сказав мені, що я гарна, але якось неуважно, бо не дивився на мене, тільки так, ніби треба було щось кинути у простір, поміж обліплені шпалерами стіни учительської спальні.

Коли я вернулася, Петро і дитина вже спали. Я налила в мидницю води і милася у темній кухні.

Тремтіння від огиди — звільняло від гріха. Відразу після того нестерпні уколи сорому. Не думай про це, П’ятнице, з тонкими губами, у червоній сукні. Під бляхою гаснув вогонь.

Я ходила до нього ще кілька разів і це мала бути жертва. Східний скалічений божок, непередбачуваний у своїх бажаннях, готовий на все. Я заплющувала очі, коли це відбувалося. Відвертала голову в бік подряпаної стіни, але він притягував моє обличчя до свого. Хотів, щоб я на нього дивилася. Потім я почала за ним тужити, за запахом цигарок, яким просякнув чужий ворожий мундир, за несподіванками, які несе кожен вираз його обличчя. Був живий і мертвий. Був ніжний і жорстокий. Спав зі мною, а потім засуджував людей на смерть. Його мерзенна влада, подібна до застигаючої галерейки, і моє бажання підкоритися їй, втопитися, завмерти в русі, звільнитися від потреби виконувати будь-який рух. Я бачила його того дня, коли приїхав військовим автомобілем наглядати за вивозом Стадніцкої з батьками, Руцінськіх та інших сусідів. Нагадував птаха, бо мав такі порожні очі, як півень. Кажуть, що росіяни — емоційні та сентиментальні. Цей був інший. Може, взагалі не був людиною. “Хто ти такий? ” — питала я його, або “Що з тобою?”. Я проводила пальцем по довгому шрамі, що тягнувся впоперек його грудей. Усміхався, сягав за цигаркою, але ніколи нічого мені не сказав.

Ми дивилися через вікна в кухні на людей, які з валізами і клунками формували довгу безнадійну колону. Світало. Я взяла на руки сонну Ляльку, Петро курив. Чи наш будинок мав над дверима ангельський знак, намальований кров’ю? Юрій Ліберман стояв в авті, повернутий до нас тією половиною обличчя, на якій неможливо було помітити жодного почуття. “Що сталося? Чого не ми? Певно, завтра”. “Довідається раніше чи пізніше”, — думала я. І потім цілими днями про це запитував, щоразу з більшим відчаєм: “Чому не я?”

Невдовзі я зрозуміла, що вагітна. Пішла до тітки Маринки і розказала їй усе. Вона вдарила мене в лице. Тоді повела в сусіднє село, а там стара жінка на ім’я Матрьона зробила так, що я скинула. Я залишилася на ніч у тітчиному домі, а вона пішла до Петра сказати, що мені стало погано. Хворіла я місяць. Маринка сиділа коло мого ліжка, бо я хотіла померти, хотіла, щоб на мене впала Божа кара. Вона думала, що мені шкода дитини. Але я хотіла померти з туги.

Якось з’явився російський солдат, порозмовляв з Маринкою в дверях і пішов. Вона не сказала мені, чого він приходив. Сказала тільки про Петра: “Мусиш навчитися кохати його так, ніби він слабший від тебе, не сильніший”.

Командування перенесли в інше місце. Невідомо куди. Маринка дала мені потім маленький згорток від Лібермана, який приніс той солдат. Там була адреса, записана на шматочку сірого паперу по-російському, був золотий ланцюжок із хрестиком, кілька перснів, а також шматок тканини, який виглядав так, ніби його відірвали від військової сорочки. Я загорнула усе в папір і закопала в саду під сливою. Запізні лий дитячий похорон.

Бачу ще дивну річ — великий палець ноги Лібермана, трохи деформований ніготь. Палець, у якому вся могутність того чоловіка з двома обличчями сходить нанівець, стає позірною і гротескною. Соромлюся того пальця. Не соромлюся нестримного кохання на столі, заваленому паперами, ані хвиль задоволення, хоч мала б відчувати тільки огиду. Те, що мало залишитися прихованим, стало явним.

Наступні кілька місяців до покинутих хат вселилися українці. Деякі з них були моїми родичами. Як Городиський і Козович, але дивилися на нас із підозрою, не так, як завжди. Правду кажучи, Городиський мав дружину польку, але це було безперечно ліпше, ніж мати чоловіка поляка. Жінки якось не впадають у вічі, хоч ніби повинні були. Адже народи брали початок в їхніх животах.

— Скажи мені, чи це правда? — запитав мене потім Петро. Його очі пильно вдивлялися в мої.

— Це неправда, — сказала я.

Діти помічають тільки збільшені деталі. Не розуміють того, що бачать. Тепер знаю, що ти мав на увазі, бо ти ж був завжди старим і народився дорослим. Як же ти міг помічати деталі? Ти не бачив моєї червоної сукні, коли ми йшли на Андрія, ти не зауважив, що в четвер на запусти на тістечках лежить трояндове варення, ти не помітив, що я постриглася, що маю нові черевики, що цього року немає гладіолусів там, де були завжди, а є жоржини, що на зимовому пальті, ти маєш нові ґудзики.

І потім, Петро не зауважував, що повертаюся увечері, що мовчки лягаю слаба, не будить його мій плач вночі, бо старі люди міцно сплять і рівно дихають. Не тривожить його те, що вистоюю перед вікном, старанно накладаю макіяж, маю нові помади в косметичці, взагалі не бачить помад і косметичок. Зауважує цілість — вона завжди трохи розмита, складається зі слів, надрукованих на папері, які не мають жодних відповідників у реальному світі, із затертих ідей, з напрямів, векторів, площин, таблиць. Світ Петра — це світ конспектів, річних звітів і поділів годин.

Хто не бачить дрібниць, той нічого не знає. А хто нічого не знає, мимоволі стає жорстоким.

Ходжу снігом по колу, в якому замикаю Петра, будую йому дім зі снігу, малюю кордони його країни.

Увечері щіткою чищу костюм. Я купила його вже давно, кільканадцять років тому, бо я знала, що він помре першим. Костюм висів у шафі й чекав — чорний анцуґ^[2] зі справжньої вовни, добротний, завжди модний. Шкода, що не змогла його на Петра вдягнути. Очевидно, не подобався Петрові, бо його тіло виставило проти костюма рішучий опір. Тепер вже запізно. Петро лежить у сорочці в клітинку і в’язаному светрі, у старих вельветових штанах, витертих на колінах, у хутряних капцях. Притуляюся обличчям до шорстких кіс на светрі.

П

Мені сімдесят шість років, Петрові — дев’ятдесят один. Тепер лютий 1993 року. Тільки не знаю, який день. Якщо сьогодні вдасться подивитися якісь новини, все з’ясується. Петро помер у неділю, — повторюю собі. Цілу п’ятницю і суботу стогнав і тримався за серце. Кілька разів я пробувала зійти вниз, але постійно падав сніг. Такого снігу не було вже давно. Малюю на снігу літери. Сиджу біля нього на веранді, закутана в його кожуха.. Гладжу його руку, яка минулої ночі зсунулася з грудей і тепер лежить збоку, вже не вдасться її перекласти на колишнє місце. Вона вперта, хоч пальці виглядають спокійними. Гладжу нігті, вони білі, як сніг. Пробую намацати пучкою, чи ростуть. Це так, як тоді, коли кладеш руку на живіт — чи дитина в ньому вже рухається. Тут перевіряю, чи рух припинився.

Петро — терплячий. Добре йому лежати на веранді. Тепер я знаю, що він саме для того її збудував, — щоб відпочивати на ній після смерті. “Петре, — кажу, — йде весна, напевно, прийде. Колись буде Великдень”. Не відповідає. “Мусиш змолоти мак”, — чи часом не усміхається? “Потовкти мигдаль, налущити горіхів до печива, принести з пивниці банку хрону”. Дивлюся на його білі брови і запалі щоки, на яких сріблиться іній, або заріст. Він і далі гарний чоловік. Тоненькими струмочками, непомітними для ока, невідчутними для пучок пальців, пливуть через нього останні хвильки життя.

Знаю це. Не вмирається так одразу, гульк і все. Треба дозволити смерті оселитися в тілі, а життя, щоб випливло без перешкод, крапля за краплею, як бурулька, що тане у сліпучому світлі сонця.

Знову здіймається курява: через Соколівку їдуть німці. Світ ділиться на денний і нічний. Вдень люди крутяться на обійстях, розмовляють через паркани, їздять до міста, працюють, дивляться одне на одного. Петро бачить, як постає нова школа, без нього. Бракує грошей. Це вдень.

Вночі це не має значення. Вночі відбуваються таємничі зміни. Небо на обрії стає помаранчевим, інші хати здаються ворожими, ніби чути звідти, як гострять ножі. У сутінках люди втрачають обличчя. Петро тепло вдягається, бере в кишеню трохи хліба та яблук і йде до лісу. Вранці повертається, ніби нічого не сталося.

Відтоді він зі мною не спав. Ліжко з його боку цілу ніч залишалося нерухоме, на покривалі не було жодної зморшки. Нічого не говорив, не озивався. Зранку виходив з Лялькою на подвір’я і демонстративно голосно говорив по-польському. Не було до кого. Ані Стадніцкої з писклявим голосом, ані Руціньскіх, нікого.

Спочатку працював фізично в ґуральні, яку перейняла нова влада, потім втратив це місце. Одного дня хтось приніс новину, що вбито Петрового брата з родиною, його вагітну дружину і тестя. Петро вибрався туди і його не було кілька днів. Розповідав, що з’явився запізно — їх вже поховали, тому Петро записав їх на скрині. Є вони там під нечитабельною датою від сорок третього року. “Бартолемей і Михайліна, а також тесть Еміль Окшеньскі”. Стільки після них залишилося. Вже перестав ховатися у лісі, не виходив із дому, сидів цілими днями коло вікна, прислухався до голосів із села, бурмотів щось сам до себе, курив, аж його пальці пожовтіли. А я крутилася, як дзиґа, годувала курей, і він мав чути, як я повторювала: «Петра немає вдома, пішов, не знаю, де він». Я брала малу до себе, і ми спали, притулившись одна до одної. Тільки раз він підняв мене вночі, тряс мене за плечі, а коли я вирвалася, грубо поставив мене на підлогу. У руках тримав пістолета, певно вийняв його зі сховку, вклав мені його в руку і сказав, щоб я прицілилася в нього. Сказав: “Застрель мене”. Зброя тремтіла, потім впала на підлогу.

Другого дня прийшла тітка Маринка. «На душу твоїх батьків, на ті роки, коли я тебе виховувала, дівчино, — сказала вона, — накажи йому, щоб він сховався, накажи йому, щоб він відійшов у тінь, щоб зникнув, аж поки все повернеться на свої місця, а люди не опам’ятаються». А він клякнув перед нею і поклав голову їй на коліна, хоч небагато був від неї молодший, не соромився плакати в її фартух. “Нехай він збереться, збери його, дай йому одяг і їжу, нехай іде до своїх, до лісу. Або ні, якщо хочеш мати його коло себе, викопайте яму в стодолі, прикрийте її дошками і хай там сидить. Ми українки, а він поляк”.

Тепер це звучить інакше, ніж тоді. Тоді це були молоді слова, свіжі, як пружні соковиті паростки, ніхто не знав, що з них виросте. До того я ніколи про це не думала. Були два костели, два Різдва і дві мови, які з року в рік щораз більше були запанібрата, проникали одна в одну, поняття рухалися у граційному танці.

Тоді Петро пересидів у сховку під підлогою стайні п’ять місяців.

Теклю я вже не відводжу на ніч до повітки. Залишається коло кухні, ґречна, як дівчинка, як добра учениця. Бібки, які робить, замітаю на лопатку і викидаю. Виглядають, як гранульовані, куплені в крамниці добрива для квітів. Зранку мене будить стукіт її копит. Панна Текля, яка навіть на ніч не хоче розлучитися з мештами на високих підборах. Замочую їй Петрові булки у воді, і вона з апетитом їх з’їдає, холодно й іронічно дивлячись на мене прямокутними зіницями. Хто вона така, ця Текля? Коли б не зіниці, я прийняла б її за людину, перебрану в чудернацький рогатий одяг. Саме тепер час на перевдягання і витівки, чортів тиждень, він має бути саме тепер, кінець карнавалу. Кожен вдає зі себе когось іншого.

Падає сніг і засипає мої чудові літери. Снігові хмари висять так низько, що мене не видно із села, так ніби живу на краю світу, в країні героїв, на шляхах смерті. Не бачать мене знизу, я для них зникла. Цікаво, чи вони про нас згадують, чи думають, що з нами сталося? Чи листоноша не хвилюється. Коли то він мав прийти? І рахунки за електрику, і абонемент за телебачення, на якому вже нічого не видно. Чи залишить їх у крамниці, як, звичайно, робить взимку?

Сьогодні я невиразно бачила танці на льоду. Граційні людські фігурки у сніговому просторі телевізора. Балерини в тоненьких спідничках виписують на гладкій поверхні чіткі інструкції, але ніхто їх не читає.

О

Ми збиралися два тижні. Важливих речей, які ми хотіли забрати, було небагато. Наші меблі були такі собі; якусь цінність мало тільки двоспальне подружнє ложе, але Петро продав його сусідам за копійки. Все цінне опинилося у скрині. Крім того, ми взяли швейну машину і валізу з книжками, документами та світлинами. Ту, яка пропала в дорозі.

Інші завантажували цілі вози — меблі, посуд, одяг, коробки з фіранками і постіллю.

Коли ми їхали підводою до містечка на станцію, де було місце збору, то бачили, як до нас із усіх боків приєднуються такі самі вози, завантажені речами. До возів були прив’язані корови, на них гавкали пси. Страшне видовище — так, певно, виглядатиме кінець світу; хоровод творять не померлі, що піднімаються з могили, а люди в безконечній дорозі до невідомого пункту призначення. Не рев ангельських труб, а розпачливий свист поїздів.

За кілька днів до того прийшла до нас тітка Маринка і спокійно сказала, що їде з нами. Але Петро скиглив, що тепер холодно, що це довга подорож, а оформлення паперів займе багато часу, але вона може приєднатися до нас навесні. Та ми добре знали, що кожна весна, яка прийде, буде новим часом, новою епохою, щодо якої старі закони вже не діятимуть. Що нічого не можна сказати про минуле, немає щодо нього ні правди, ні брехні. Час був скасований декретом, і майбутнє було вже іншим станом — туманною розпорошеною візією, шкіцом, позбавленим деталей.

Вночі впав сніг і знищив мою працю. На сніданок я п’ю чай і чарку горілки з Петрових запасів і рушаю на схил. Світить чудове сонце і я бачу, що не все так погано. Літери стали м’які, сонні. Мушу пройтися ними ще раз. Тупочу, як діти, що бавляться в поїзд. Чах-чах-чах, дивіться на мене, злодійчуки. Гей, я тут. Горілка розігріває мені кров, а обличчя горить від розлитого на снігу сонця.

Бачу маленького автобуса, отже, канікули вже закінчилися, бо їздить тільки тоді, коли є заняття у школі. З іншого боку, над селом є крутий схил, порослий рисочками голих дерев. Весна приходить звідти. Дерева набирають тіла, пливе з них вниз масна зелень і вкриває долину й узбіччя.

За нашим домом ростуть підсніжники. Петро обходить їх довкола, тихенько, ніби їх таємно обробляє. Не дозволяє їх пересаджувати на мої грядки, каже, що вони дикі й перебувають під охороною. Людський погляд їм шкодить.

Останньої весни, коли повернулися червоногрудий і почали вити гнізда у тому ж місці, що завжди, Петро розплакався. Дурний старий, вже тоді я повинна була здогадатися, що його смерть близько. Але ще тоді вилазив на драбину і відмолоджував дерева, секатором обтинав мертві гілки на яблунях. Земля відтавала повільно, ще на початку квітня, коли ми викопували ямки, знизу була замерзла на кістку.

Коли б так можна було омолодити людину, як дерево. Зрізати з неї тяжкі спогади, зішкрябати весь біль, всі розчарування, як мертву тканину; пообрізати помилки, дурні рішення, просвітлити думки. І щоб можна було це робити після кожної зими, щоб входити в новий рік чистим і невинним. Адже, відомо, — якась із наступних зим нас уб’є.

Я благала його залишитися у тому сраному Ключборку, оселитися біля Ляльчиної могили і чекати на власну смерть. Але ні. Очевидно, могили — це теж тільки деталі. Петро мав розподіл на роботу деінде, ще далі на захід, хоч здавалося, що там вже нічого не може бути. Але поки я розставила наші речі в якомусь пограбованому помешканні, що кишіло блощицями, Петро наказав мені знову збиратися. І слова теж виявилися дрібницями — не було сенсу їх використовувати, не помічав їх. Приїхав наступний поїзд і ліниво повіз нас спочатку мокрими розлізлими рівнинами, потім долинами, аж ми опинилися в іншій країні, у маленькому містечку на краю світу.

За його останніми будинками край світу уривався і гори нагадували намальовану театральну декорацію.

Я не говорила з ним рік. Не мала в роті язика, коли дивилася на нього. “Говори польською”, — каже до мене Петро по-українському. “Ні, — думаю, — не скажу ні слова польською. Завези мене в цей засраний Ключборк і там залиш, віддай мені всі роки, які ти в мене вкрав, віддай мені дочку”.

— Заспокійся, дівчино, — повторює тітка Маринка, — нема до чого вертатися. Тут, де ми є, немає нічого іншого, тільки вперед, майбутнє, потім, тільки майбутній час. Повісь на вікно фіранки, знайди десь кота, бо в хаті повно мишей.

М

Вже давно треба було його поголити. Наливаю води до горнятка, намилюю пензлик. Гострю бритву на шкіряному ремені. Коза, побачивши вістря, задкує і чемно лягає біля кухні.

Беру чисту ганчірку і йду на веранду. “Ранкове вмивання”, — кажу весело, але він не озивається. «Щось не гаразд? — питаю — Я щось не так зробила? Забагато говорю? Ти на мене ображаєшся? Ти ніколи мені цього не забудеш?” — передражнюю його, говорю так, ніби це він говорить. Добре пам’ятаю цей претензійний тон і як я його не терпіла, як доводила мене до шалу Петрова повільність, його вибухи гніву, який — як і все в ньому — здавався тяжким, безвладним.

Присуваю собі крісло і беруся до роботи.

Я знаю кожну цятку на його шкірі, пам’ятаю розташування блакитних жилок, ніби це карта, сходженої вздовж і впоперек землі — річки, струмочки, місточки, дороги і стежки. Тепер, коли він лежить, бачу той найхарактерніший блакитний викрутас на його скроні, щось на зразок кільця і двох кантів. Це його знак, підшкірне тату, пережив мороз. Колись я сміялася, що, може, він має блакитну кров у блакитних жилах. Що відбувається з кров’ю, яка зупинилася у судинах. Чи кров’яні тільця, ті всі лейкоцити, еритроцити вже розштовхали кришталики льоду, чи підступний мороз, який пливе з космосу, спрямував свої вістря у ніжні стінки матерії? Тверда, задубіла шкіра вже не піддається бритві. Залишаються смуги сивого заросту. Мушу ще раз ними делікатно провести вістрям. Несподівано рука інстинктивно смикається назад. Має бути шипіння, гнівний погляд і крапелька крові. Нічого не відбувається.

Я перелякалася, нічого особливого.

Несподівано стає переді мною він, гладко поголений, напахчений, темноволосий. Мастить одеколоном щоки. Я наближаю вуста до його обличчя, це триває безконечно довго, образ затримується, як кадр кінофільму, і тане, як целулоїдна смужка, посередині утворюється темна діра, яка розширюється, наче пломінь.

— Петро тепер директор школи, — кажу до Теклі, — ведеться нам дуже добре. Заочно складає іспити на атестат зрілості. Спопеляє мене поглядом, коли в мене виривається якесь українське слово.

Двічі я їздила додому. Вперше — п’ятдесят третього, вдруге — шістдесят четвертого. Мене не хочуть випустити, не видають паспорта. Петро записує ті факти на скрині, на бічній стінці. Я тепер на три роки молодша — така користь з того, що нема документів, називаю їм іншу дату народження.

Під час першого візиту все там було, як раніше. У тітки Ольги на стінах висять ті самі килими й ікони. Вона застара, щоб перейматися заборонами. На ліжках лежать купи вишиваних подушок — чистих і пахучих. Діти тітчині роз’їхалися по світах: Мирон у Донецьку, інші — у Києві. “Залишайся з нами”, — каже тітка і плаче за Маринкою.

Іншого разу, під час наступного візиту, бачу, що старий світ стає маленький, як ляльковий будиночок. Будиночок Ляльки. І тітка Ольга також стає маленька, висохла і промовляє маленькі слова, малесенькі: “Залишайся з нами”. Невдовзі помре, і я вже ніколи туди не поїду. З’явлюся щойно після своєї смерті й будемо жити тут вічно, мала посмертна держава каштанових чоловічків. Тепер ні, я мусила би скулитися, щоб тут залишитися, тето.

Ходила дорогою через поля, бачила будинок школи, тепер у ньому продуктова крамниця. Я колупала носком черевика землю біля дороги. Пробувала знайти те місце, де заховала згорток від Лібермана, але дерева виросли або навпаки — померли. Вже не стоять на своїх місцях. З тієї хвилини потрібні будуть археологи.

Нічого не вийшло з тих поспішних відвідин, східних сабатів із тіткою Ольгою. Найприємнішою була тривала подорож — це тому, що я була сама. Під час другої поїздки мені відібрали на кордоні ікону з моєю Параскевою П’ятницею, яку дала мені тітка. І може, навіть я пішла б до в’язниці за контрабанду творів мистецтва, коли б не те, що останнього моменту мені вдалося втиснути у жменю митника згорток рублів. На секунду завмер, а потім його погляд помандрував над моєю головою до цілком інших, важливіших справ.

Тітка Ольга старанно загорнула ікону в папір, довгими худими пальцями зав’язувала мотузочку. Можу відтворити її усмішку. Дивися, Петре, усміхаюся, як Ольга. Пізнаєш?

Петро вдає, що не бачить. Але виходить за мною на станцію у Левіні, втомлений. Потяг, від якого на кожній станції відчіпляються вагони, привіз мене нарешті додому. Петро помагав мені нести тяжкі валізи, в яких я привезла рештки минулого життя: мамин гуцульський кожушок, який зберегла Ольга, килими, великодні рушники, вишиті сорочки, глиняного баранчика. Ми йшли з валізами, обсадженою каштанами брукованою вулицею, а потім перейшли через ринок.

Він був видовжений, трошки нахилений, з квітковими клумбами і невеликим фонтаном, який поламався за кілька років. Ми жили на цьому ринку в старій кам’яничці, вікна якої були такі малі, що коли засувалося фіранки, ставало цілком темно. Потім Петро отримав помешкання при школі, а я почала працювати бібліотекаркою.

Іду до кімнати і виймаю із заскленої шафки кілька книжок. Текля стукає за мною і зацікавлено зазирає до кімнати. Тікає від холоду. “Христина — донька Лоуренса”, “Анна Кареніна” — це дві мої улюблені книжки. У бібліотеці я мала багато часу для читання. Я обгортала книжки сірим папером і писала на корінці прізвище автора, назву книги і номер. Я вела формуляри читачів і складала в дерев’яні скриньки. Жінкам, а вони завжди читали більше, я радила “Христину” і “Анну”. Цього достатньо, щоб мати контроль над життям, коли живеш у Левіні. Ми могли створити товариство Анн і Христин і як його членкині могли брати участь в першотравневих демонстраціях. Розгорнути над головами транспаранти: “Анни Кареніни всіх країн світу, єднайтеся” або “Солідарність левінських жінок із норвезькими жінками”. Щось на зразок того. Думаю, що це не випадково, що більшість дівчаток, які тоді народилися, називали Аннами і Христинами. Це моя заслуга.

Петро, тепер вже Пьотр, йшов на демонстраціях на чолі шкільної колони. У його руках майорів червоний паперовий прапорець на паличці від цукрової вати. Мали би його звільнити від того обов’язку, бо він накульгував. Петро повертався додому вечорами, приносив на собі шкільні запахи: дитячого поту, мастики, цигаркового диму з учительської кімнати.

Він говорить мало, тільки потрібні, доконечні слова. Я вимагаю більшого, але він мене ігнорує. Влаштовує сцени, виходить, траскаючи дверима. Я проковзую у космос тепла його тіла, яким він нагріває постіль у найсуворіші зими.

Стою з книжками в руках, а коза байдуже дивиться на мене. Нічого не зрозуміла. Не пам’ятаю, що сталося з тими роками. Втекли, розпливлися, просочилися в землю. Бачу тільки риночок у містечку. Поміж камінням проростає трава. На старій кам’яничці з’являються тріщини, вода у фонтані висихає, у вікнах замість шиб з’являються дошки.

Але щоденне життя у знову віднайденому світі тече своїм річищем. У міському депо відбуваються забави. Дерев’яну підлогу посипають тирсою, столи розставляють у довгі шеренги під стінами, щоб зробити місце для танців. На лампах висять прикраси з гофрованого паперу, спіральні двоколірні ланцюжки і торочки. В кутах зали — зв’язки кульок. На білих обрусах стоять миски з овочевим салатом, тарелі з оселедцем, кошички з хлібом, поміж ними царюють пляшки з горілкою і оранжадою. Одні пляшки — білі та прозорі, другі — коричневі з непрозорого скла. Жінки, перехиляючи свої чарочки, підносять мізинець, може, в неусвідомленому жесті протесту. Ніколи не п’ють до дна. Мусить залишитися на дні трохи горілки — це складний savoir-vivre нового світу.

Перший акорд оркестру видається могутнім, вдаряє всіх у груди, в живіт. На мить обривається подих. Розгубленість триває доти, поки люди не звикнуть до галасу. Тоді, осмілілі від горілки, виходять на паркет, щоб терзати святковими каблуками невинну тирсу. Незабаром чоловіки знімуть піджаки, а жінки, ослаблі від втоми, повісять на спинках крісел шалі. Ті, які раптом запрагнуть свіжого повітря, впустять на мить клубок холоду на голі плечі та спітнілі шиї.

Після опівночі закохуєшся, як звичайно, в якогось музиканта з оркестру. Мені найбільше подобалися кларнетисти або ті, які б’ють у перкусії. Танцюючи, пускаю музикантові очима бісики. Петро — пильний, його пильності не приспить жодна кількість випитого алкоголю. Через пологий ринок повертаємося додому, не розмовляючи між собою.

На чорно-білих мікроскопічних знімках із фантазійно обрізаними краями ми завжди у святковому одязі з чарками горілки в руках. Я на шпильках, а він у костюмі. Я маю шаль на голих плечах, він — підшиті ватою плечики. Я позую перед апаратом, він стоїть непорушно, як за трибуною.

Не дозволяю йому торкнутися до себе. “Я не народжу тобі дитини, Петре, — кажу. — Не народжу тобі дитини. Не буде інших дітей, крім тої, що ми втратили під Ключборком. Ти — старий, а я молода, ти помреш перший”. По обіді виходжу на прогулянку або до кравчині. Доглядаю хвору тітку Маринку. Вона помирає взимку сорок дев’ятого від звичайного запалення легень. Цей клімат не для нас, сонячних і низинних. Вбиває нас саме повітря.

Тут нема на що дуже дивитися. Містечко — це маленький риночок із поштою і кількома крамничками. Є також будинок культури, перероблений з заїзду, і пивна, з якої щоразу, коли відчиняються двері, вивалюється клубок пивного вологого смороду. За містом, п’ять хвилин ходу від ринку, є невеликий цвинтар, де все по-німецькому. Одна з перших могил, які тут з’явилися — це могила тітки Маринки. Маленькі будиночки ліпляться один до одного, як замерзлі цуценята. Кожна прогулянка закінчується в полях. Люди, які тут живуть справді, говорять тою самою мовою, але не можуть порозумітися. Може, через два покоління зуміють. Внизу стоїть костел. У ньому є чудернацький образ, задуманий, певно, для тих людей, які приїжджали колись лікуватися у навколишніх оздоровницях, поки життєдайні води не спустилися вглиб землі. Ходжу до того костелика, сідаю в першому ряду і дивлюся. На образі зображено чотирнадцять заступників з їхніми атрибутами, за якими їх колись пізнавали з першого погляду, а сьогодні вони вже нікому нічого не говорять. Але я знаю, бо знайшла в бібліотеці книжку, яка з’ясувала мені весь сенс того, що бачу. Стоять довкола маленького Ісусика, як гості, що прийшли на хрестини. Внизу святий Євстахій стоїть на колінах перед оленем, що має між рогами хрест; далі святий Криштоф, цей велетень, що несе на плечі малого Ісуса, як зайця. Це патрон хвороб хребта і кісток. Одразу над ним святий Ідзі — пестить рукою лань, пробиту стрілою переслідувачів. Патрон хворобливого страху і нападів паніки. Поруч святий Киріяк — скромний хлопець з мисочкою, патрон очних хвороб і всіх окулістів. Одразу над ним свята Малгожата з Антіохії, зображена з якоюсь малою потворою чи, може, з драконом — до неї зверталися жінки у благословенному стані. Не пам’ятаю, як її замучили. Наступна жінка в червоній сукні, спирається до вежі та з келихом у руках — це свята Барбара, патронка доброї смерті, а отже тих, які загинуть найшвидше: моряків, шахтарів і артилеристів. Свята Катерина з Александра — голова піднесена до неба, тримає в руках зламане коло. Знаряддя власних тортур. Далі — святий Блажей в єпископській митрі, здається, він зцілив хлопця, який подавився кісточкою і відтоді патронує хвороби горла й отоларингологів. О, і святий Віт, він звільняв від маній. Тепер тримає в руках посудину з олією, в якій його смажили; став патроном нервових хвороб і епілепсій. Збоку від нього — чоловік, прибитий до дерева — це Пантелеймон, патрон хворих на легені, до нього молилися хворі на сухоти, що лікувалися в оздоровницях. Під ним видно чоловіка, який тримає свою голову перед собою, як дар — це святий Діонісій, перший єпископ Парижа — йому відрубали голову за віру. Після виконання присуду він підняв свою голову і ще трохи з нею йшов. Патрон маній і хронічних болів голови. Чи ще це витримаю? Ту гротескову мішанину тілесного і святого, ніби одне не може існувати без іншого. Біля Діонісія — Еразм, тримає, накручені на корбу, свої нутрощі. Патрон внутрішніх хвороб. І святий Юрій — його знають всі: прокажені й ті, що потерпають від венеричних хвороб. Наприкінці — лагідний юнак, пробитий пучком стріл — святий Себастьян, який став патроном інфекційних хвороб. Не вдасться забути, що ми живемо в оздоровниці, що живуть тут тільки хворі люди.

Отже, я проміняла свою прекрасну Параскеву П’ятницю у криваво-червоній сукні, з тонкими міцно стиснутими вустами, зі світлим обличчям, піднесеним до забитого душами неба, проміняла її на цих чудовиськ. Проміняла величезний простір ікони на клаустрофобічну карусель потвор; широкий світлий горизонт на темні дні, які складаються тільки зі світанків і сутінків; прямі польові стежки — на криві забруковані вулиці; обличчя, які всі здаються знайомими, на обличчя, які завжди будуть чужими.

Коли я народжую дівчинку, хочу назвати її Маринкою, але Петро не згоджується. Дітям треба давати імена універсальні, короткі, стислі й поважні, щоб з ними могли всюди себе знайти. Зрозумілі для всіх. Які є в кожній мові світу.

Е

Я роблю багато справ одночасно — тоді почуваюся так, ніби керую великим оркестром. Тут вимочуються фіранки, а там вже нагрівається праска, а збоку, в теплі праски, круглі яблучка чекають, щоб їх закінчили чистити, звисають прекрасні серпантини шкірки. А я тим часом наводжу порядок у шухляді зі шкарпетками й ґудзиками, кип’ятиться вода, бо зараз обпарюватиму курку на росіл. Кожна дія просувається на один рух, на один кадр; кидаюся від одної до іншої, стараюся ніколи не повторюватися, не думати про почерговість, намагаюся сама себе здивувати, легко злітати над землею і ледь торкатися справи. Я вірю, що все робиться само, а людина тільки мусить мізинцем підштовхувати світ уперед; він вже сам знає, що має бути. Це, як танець поміж столом, шухлядою, кухнею і дошкою для прасування. Рухаюся в танці, який втягує мене в себе, приносить задоволення. Це нічого, що створюю безлад.

Петро цього не любив, ні того, що роблю все одночасно, ні безладу. Він був цілковитою протилежністю. Кожну справу готував, обдумував, планував, розпочинав і закінчував. Схиляв голову, як пудель, і думав. Брав олівця, сантиметрову стрічку і малював загальний план. Часто шукав допомоги у книжках або в місячнику “Majesterkowicz”. Було видно, що все робить двічі, раз на пробу в голові, а раз у реальності. Так він жив двічі. А тепер — яке його життя закінчилося? Пробне чи справжнє?

А може, ти помер на пробу, щоб побачити як там є, щоб все виміряти, відрахувати скільки сходинок до неба чи пекла, виміряти температуру, спланувати крок за кроком свою мандрівку, зробити конспект, розподіл годин? І навіть, якщо ти вважав, що там нічого нема, то, може, було б непогано перевірити, як це, коли нічого немає. З яких виткане кольорів?

Бачу тебе, сідаєш і кліпаєш очима, а потім схиляєш голову і говориш: “Холодно”. Потираєш руки і вже з олівцем ідеш до столу, щоб намалювати першу пряму лінію. “Смерть має шістдесят сантиметрів завширшки, — кажеш, — і вона зроблена з фанери”. Або: “Смерть треба пережити, прямуючи ліворуч”. Або: “Смерть робиться подвійним швом”. Шукаєш в енциклопедії потрібної статі, у котрій якийсь спец все докладно з’ясує. Але там тільки написано: кожен помре, він, ти і я. Не варто робити собі з того шпаргалки.

Так Петро будував веранду, в якій тепер лежить. Будував її пробно дві зими, в загальному, тільки в голові. Наступні два роки малював плани, ескізи в різних проекціях. Потім ще два роки пробно на тій веранді жив, смакуючи власну смерть — це тому так рідко озивався. Це була причина його мовчання — бідний, мусив жити двічі, тому був змушений заощаджувати слова. А я, дурна, дорікала йому за мовчанку. Я нічого не розуміла.

Я забула, що десь повинна бути скрипка. Але під час переїзду загубився смичок. Тут Петро вже тільки брав скрипку під пахву і перебирав струни, ніби грав на малій незручній гітарі: “На сопках Маньчжурії” і “О, мій розмарине”, звичайно, бо я це любила. А може, грав зовсім не для мене, а тільки тому, що ці мелодії добре знав; грав їх стільки разів. А раніше, одразу після шлюбу, виходив на шкільний ґанок, порослий диким виноградом і піднімав смичка. Грав протяжно, з чуттям, по-степовому. Чистий голос скрипки відлунював рівниною, серед трав і бур’янів, глинястою дорогою, через пшеничні поля, здавалося, що він безсмертний, що ніщо не зможе його зупинити, що він облетить Землю і якогось дня повернеться до нас. Може, зрештою і вернувся, але ж нас уже там не було. Ми не чекали на нього.

Іду шукати скрипку. Заглядаю до скрині, до шафи в кімнаті, до шафи в сінях. “Петре, що ти зробив зі скрипкою?”

Телевізор невиразно говорить, що мені треба поспішати. Прогнозують опади, може, останні цього року. Якщо зволікатиму, моя праця піде намарно. Доведеться нам чекати на весняний прихід інкасатора. Петро не витримає потепління. Запалюю йому ввечері громницю і випиваю решту горілки за його здоров’я. Очевидно, вона розігріває мене зі середини так сильно, що я тану, бо з моїх очей капає вода і падає на білу Петрову долоню. Витираю її кутиком покривала. “Полежи тут трошечки, — кажу, — я зараз повернуся”. Закутана в хустку і Петрову куртку, викочуюся на сніг. Ніч — світла, небо все в цяточках, чисте, як сльоза. Цяточки укладаються в слова, які хтось виколює для мене великою космічною шпилькою. Ідемо втрьох, повертаємося звідкись додому знову через цей маленький пологий ринок. Він несе Іду на плечах. Показує їй рукою Великий Віз. Каже: “Бачиш дишло?” — “Бачу”, — відповідає мала. “Бачиш, що він зламаний? ” — “Бачу”. — “А бачиш, що біля великої зірки є ще маленька, як тато і донька? ” Мала підтакує. “Це означає, що ти войовниця і маєш орлині очі”. Мала від гордості замовкає. Тепер я теж туди дивлюся, але вже не бачу двох зірок. Сходжу трохи вниз і повертаюся, потім витоптую півколо і ще риску. За якийсь час поправляю те, що вже є. Повертаюся до початку.

“Ми постаріли і стали смішні”, — так ти казав мені минулої п’ятниці перед смертю. Я цього не зрозуміла. Коли доїла Теклю, щоб дати йому на сніданок молока, в яке він вмочував свої сушені булки, — так він робив од часу, коли втратив зуби, — я думала про те, що це означає постаріти. Коли людина є старою? Як вона це відчуває? Чи біль у колінах на зміну погоди — це старість? Чи потреба нарізати яблуко на маленькі шматочки? Чи ранкове безсоння і взаємні звинувачення за шматок масла, що згіркло? Чи старість — це несподіванки нової пам’яті, яка спроможна згадати колір сукні на першому побаченні та смак ванільного довоєнного морозива, але губить найважливіші слова?

Не відчуваю жодної зміни, я завжди була така, як тепер. Не можна піддаватися ілюзії, що щось змінюється всупереч нашій волі. Не треба вірити фотокарткам, вони наводять на думку, що час позбавляє людей самих себе, що ріже наше життя на малі шматочки і розмочує так наші душі. Що так втрачаємо себе частинка за частинкою. Але я думаю — щоб дійти до кінця, треба все зібрати у жменю, об’єднати в одну невелику колекцію моменти життя. Не втрата, а радше навпаки — віднайдення того, що здавалося загубленим.

Р

Ми мали все у цьому містечку, поки я не закохалася у Карабіновича.

Мені здається, що Текля пирснула. Сміється з мене, має рацію. “У цьому містечку ми мали все, доки я не закохалася у Карабіновича”, — повторюю я, і моєю мовою, звичайно, це речення звучить недоречно. Зовсім не трагічно, як я звикла про це думати, звучить навіть не сентиментально. Звучить смішно.

Петро спочатку кричав, що я начиталася романів, що я дурна, як всі жінки, що маю соромитися доньки, яка підростає, що виставляю себе на посміховисько. Я тоді зібрала свої речі, а коли вже мала виходити, наблизила своє обличчя до нього так, щоб він не пропустив жодного слова з тих кількох, які я мала намір йому сказати: “Я ніколи тебе не любила. Я вийшла за тебе заміж, бо так мені наказала тітка Маринка”.

Я пішла з валізкою у відділок міліції, бо Мечик, так я його називала, був дільничним. Він відчинив мені двері, спочатку неспокійно роззирнувся, чи хтось мене не бачить, а коли побачив валізку, зблід. Текля хихикає.

Неохоче впустив мене досередини, я притулилася до нього, але відчувала, що від нього віє вітер і відриває мене, як листка. Мечислав Карабінович, завжди в мундирі, зі шкіряною кобурою при боці. Карі очі, випнуті темні вуста, чорне волосся — був дуже гарний. Мав волохаті груди; влітку розчіпляв сорочку, щоб показати їх світові, незаперечний доказ чоловічості. Він засмагав на подвір’ї за будинком, так щоб ніхто не побачив тих найпростіших процедур краси. Його розкішні прямі брови виблискували на сонці. Коли він говорив, повітря довкола нього вібрувало, такий низький і оксамитовий був його голос.

Я куйовдила йому волосся, хоча знала, що йому це не дуже подобалося. Відразу поправляв його долонею, зачісував догори. Певно, не любив, щоб до нього торкалися, струшував мої пальці зі своєї шкіри, затримував мої долоні в своїх. Його нестримність перетворювала мене на слабку жінку.

Коли він йшов вранці на роботу, я щіткою зчищала йому з пліч порошинки. Чекала його на обід. Хотіла мати від нього дитину. Я взяла на роботі позику і купила йому мотоцикла. Люди на вулиці відверталися від мене, не відповідали на привітання.

Тож я сиділа сама в його будинку, на околиці міста, у полі, нікого не бачила, ніхто не приходив до нас, і ми до нікого не ходили. Вечорами Мечик, клянучи і ламаючи пера, писав рапорти, потім випивав сто грамів горілки, і ми йшли до ліжка. Вранці голився, обливався одеколоном, робив балаган, а я залишалася і довго стелила ліжко, шукаючи там його запах. Петро зник із моїх думок. Пополудні я вистоювала перед дзеркалом. Халат зсувався з пліч і засинав на підлозі. Я була свідком, як кожен день залишає сліди на всьому, через що прослизне. Я бачила, як змінюється моє тіло, як м’якшають форми. Шкіра м’яко вкриває кості, огортає їх повстяною торбинкою, стає на один розмір завелика, ніби тепер кісткам потрібна зручність, якої не зазнали замолоду. Стегна, які були зграбними, вкритими смугами м’язів, в’януть, вкриваються нерівними грудками жиру, живіт пнеться до переду, круглий, як біла м’яка булка; груди стають легкими, замшевими на дотик, делікатні, як м’ясисті пелюстки водяної квітки. Я стаю крихка, найохочіше сама себе взяла б в обійми і притулила, погладила чутливі плечі та груди, делікатно поклала б на ліжко і колисала, шепотіла. Пучкою пальця малювала б контури очей і вуст, доторком розгладжувала б усі зморшки. Так само я пізнавала тіло свого коханця. Темні вуста, таємницю пахв, м’який пагорбок Венери, лагідний і невинний, коли б не тріумф геніталій, м’яка вологість паху, підошва стопи. Але тіла скінченні, нівечить їх усе: сон, постіль, одяг, потреба виходити з дому, неспокій.

Власна донька не хотіла впустити мене додому. Я стояла на сходах і стукала до дверей. Перехожі спостерігали за цією сценою зі змішаним почуттям співчуття і огиди. Такий сором, з молодшим від себе. Міг би бути її сином. “Відчини”, — шепотіла я у щілину між дверима й одвірком. Звідти виходив тільки запах напастованих сходів і печеного дріжджового тіста. Не відповідала. З навмисною жорстокістю перейняла мої обов’язки, у моєму фартуху готувала батькові обід. Петро, що робив тоді Петро? Може пив, може, напивався, і вона мусила тягнути його на ліжко і знімати з нього черевики. А може, байдуже читав газети і креслив на великих аркушах паперу нові розподіли годин.

Я тоді не здивувалася, я цього очікувала. Мій стан не мав нічого спільного з моїм серцем чи пожаданнями. Я інакше почала бачити, інакше чути, власне, це стосувалося розуму, а не тіла. Я по-інакшому розуміла події, звичайні факти укладалися в інші, ніж досі, візерунки, складні ланцюги причин і наслідків творили нові конфігурації. Все могло означати все, всюди був захований знак, призначений для мене, тільки я вміла його відчитати. Вже не існувало загальних подій, тих, які спільні для всіх, світ крутився тільки довкола мене. Для мене грали всі музиканти на радіо і на всіх каналах телебачення, і всі книжки у бібліотеці були написані тільки для мене, і одяг у крамничних вітринах був пошитий з думкою про мене.

Я не знала, що Мечик Карабінович попросив, щоб його звідси перевели. Він мені цього не сказав. Неодружений, він мав небагато речей, спакував їх в одну валізку, поклав на мотоцикла і поїхав.

!

Я вже не роздягаюся перед сном. Це зайві зусилля. Коли б порахувати всі ці дурні дії, виявилось би, що я провела рік і три місяці, застібаючи ґудзики, півроку розчісувала волосся, дев’ять місяців чистила зуби, чотири місяці протирала носовичком окуляри. Аж три роки я мила посуд, рік підмітала. Яке щастя, що Бог зробив нам цей розподіл годин так хаотично, що не треба було робити того всього підряд.

Сьогодні я, певно, спала стоячи і в одязі, бо вранці вже готова до роботи. Вдягаю тільки рукавички і виходжу надвір. Виходимо разом — сонце і я.

Коли я дивлюся на другий бік долини, на темний ялинник, який росте на тому узбіччі, мій погляд вирівнюється, як вусик жучка, і я сама, і моя пам’ять тягнемося за ним, розпорошуємося. Найдавніші спогади найлегше викликати, коли дивитися на щось близьке, на малі предмети, на добре знані речі. Чавунна попільничка, яка приїхала з нами, виглядає незламною, незнищенною. Петро розбиває нею горіхи. Тріскають під нею тверді шкаралупки, але на ній це не залишає жодного сліду.

Приходить за мною увечері, збирає до сумки мій халат, мої сукні та через порожній пологий риночок ідемо додому. Пише прохання, щоб раніше вийти на пенсію, і його милостиво задовольняють. Купує цей дім, високо над селом, куди не досягає дим із коминів і людські погляди, і туди відступаємо. Потроху виявляється, що ми чисті, як сльоза.

Дім — знищений і вологий. У непобіленій кімнаті стоять старі кросна. Пробує їх розкрутити і винести на стрих, але завмирає над ними з викруткою у руках. Замість того, щоб розібрати, старанно їх ремонтує. Робить нову основу, і в хаті з’являється кольорова пряжа. Тільки Іда протестує — має тепер до школи шмат дороги. Знає, що це через мене, і тому завжди дивиться на мене з ненавистю. Після канікул збирає свої речі в картонну валізку і їде до школи-інтернату.

Бачу через вікно, як Петро поміж ялинами в сонячній плямі вперше розбиває свої грядки. На скрині з’являється новий запис: “5.05.67 — квасоля ясь”.

І так живемо. Найчастіше він встає перший і робить дві кави. П’ємо їх спокійно, а шемрання радіо нам акомпанує. Маємо пса і двох котів. Нам вдається їх пережити. Пса, коли він помирає від старості, закопуємо за хатою. Сваримося через дрібниці. Час до часу Петро бере велику дерматинову торбу і їде до Вроцлава до дитини. У торбі — суха ковбаса, банки з джемом і медом, печена курка. Кладу туди своє печиво. Повертається пізно ввечері, останнім потягом і потім мусить йти пішки добрий шмат дороги під гору. Але торба вже легша. Має в ній кольорову пряжу, бо без неї не зніс би довгих порожніх вечорів. Певно, зрозумів свою помилку і тепер, коли тче безформні килими, вирішив вивчати все у деталях. Соромиться того, що тче, це жіноче заняття, але старість нарешті встановлює рівновагу поміж жіночим і чоловічим. Килими заповнені незграбними птахами і геометричними рослинами, безумовно, низинні. Бачив такі в домі тітки Маринки на святкових рушниках, на полотняних сорочках. З труднощами продає один-два на рік, бо таких узорів не хочуть крамниці ужиткового мистецтва, вважаючи, що вони належать минулому по той бік кордону. До кожного килима треба приколоти шпилькою прізвище автора і з тих папірців виходить, що авторкою є я. І в якомусь сенсі — це правда.

Пише листи до Іди; коли напише, дає мені їх підписати. Речення починає з тире, так ніби пише звіти про перебіг шкільного року. Коли б це порахувати, то виявилось би, що за ті двадцять з гаком років ми говорили одне з одним місяць. Цілий тиждень тих розмов починається словом “де”. Де поклала сірники? Де мої носовички? Де поділися ножиці? Де це, де інше? Добре, Петре, що ти дбав про впорядкованість життя. Я ж казала, що воно складається з дрібниць.

Тепер на мене чекає важливе завдання: закінчити знак оклику, відірватися від землі, полетіти трохи далі, щоб поставити крапку. Ходжу вгору, вниз, двічі, тричі, щоб вертикальна лінія стала виразнішою. Це мене втомлює. Моє серце б’ється швидше, пересихає в роті. Присідаю на грубі спідниці. Зачерпую жменю снігу і повільно розтоплюю його в роті. Має смак металу — так смакує небо. Колись давно на уроці Петро розтоплював малюкам сніг у склянці, щоб довести, який він брудний і що його не можна їсти. Але цей сніг чистий, тут, на горі не бруднить його жоден людський подих, ні дим із комина, ні жоден слід. Сарни і лиси — безтілесні, не торкаються до нього. Тільки я можу його пописати. Хрустить під моїми ногами, білий пил сріблить рубчик моєї спідниці.

Сонце піднімається щораз вище. Суну зі схилу додому, стягую зі себе мокрі лахи, підкладаю до печі. Кидаю Теклі покришені тістечка — може, тепер попросить чаю. Засинаю на хвилину, вдягнена, стоячи.

— Петре? — запитую в мороку на веранді. — У тебе тиша, свічка вчора згоріла до кінця, і з її воскової стрункої сили залишилася пласка пляма. Отож ляжу коло тебе у сніговій сірості. Вже не мушу тебе бачити, не мушу торкатися тебе. Ти не мусиш до мене говорити, звільняю тебе від тих дрібних нікчемних обов’язків.

Не потребую вже решти свого життя. Я віддала б його за один м’який рух твоєї руки, яка хотіла б мене пригорнути. Але ніхто не хоче зі мною поторгуватися.

Світ нам тільки заважав. Завжди спрямовував на нас свої гострі вістря, цілився у нас, до його гострих країв ми розбивали собі коліна, пошарпав нас, як ніхто інший. Ми дали йому спокій. Нам вдавалося не сходити до села місяцями. Там, внизу, панували його закони, жорстокі й поспішно встановлені, завжди проти нас. Коли ми вранці ставали на порозі дому і мали під собою цілу долину, я думала, що ми недосяжні, стоїмо над ним, і тут високо він не зможе до нас торкнутися. Кожен похід вниз був болючим, бо він нам нагадував про те, що ми втратили, і спокутував тим, чого ми ще не спробували. Обіцяв сумнівні можливості, говорив, що нам пощастить, шепотів, що наше життя може бути легким і безболісним, а ми — здорові та щасливі, як у кінцівках казок. Безперечно, це був обман — коли б ми зійшли в долини, до сіл і міст, які лежали у брудних густих туманах, він розшарпав би нас і розділив. Йому завжди про це йшлося, він має такі наміри щодо всіх людей, і найчастіше йому це вдається. Такий його головний механізм — відірвати людей одне від одного, розкинути їх в усі боки, як лялечок, перетворити на самотніх мандрівних цяточок, дозволити їм загубитися і позабувати. Це легко зробити — достатньо їх переконати, що помилки неможливо виправити, що вироків скасувати не вдасться, що рішення приймають раз і назавжди та що не існує жодного “але”. І ще: що те, що є, могло би бути чимось іншим. Найсильніша отрута.

Але я маю то десь. Небо — велике й чисте, з твоєї веранди бачу зламане дишло Великого Воза та дві зірки — велику і малу. Ми — воїни світла.

Завтра мушу туди повернутися. Мушу збігти, як молода спритна дівчина кілька кроків вниз, далі, щоб поставити під рискою крапку і тоді схил промовить. А коли йому це вдасться, моє завдання буде виконане. Напис крикне до тих лінивих, недобрих людей внизу, розбудить їх із зимового сну. Тоді запряжуть коней, заведуть галасливі снігові скутери і прибудуть сюди, задихані, вражені, переповнені фальшивим співчуттям.

Чекатиму їх надворі, в останньому витоптаному на снігові місці, у крапці, стану частиною написаного. Перетворюся на крапку.

Петро помер!