Book: Пастка-22



Пастка-22

Джозеф Геллер

Пастка-22

Пастка військового розуму

«Гіпербола, пародія й ґротеск», — скаже проникливий читач після знайомства з цим романом і, звичайно, матиме рацію. Але, якщо подумати, хто може назвати хоч одного пристойного письменника XX століття, у творчості якого армія цілком серйозно була б змальована як школа мудрості, добра і краси? Я не можу. Зате протилежних прикладів — скільки завгодно: Гашек, Селін, Ремарк, Олдінґтон, Во, Бьоль, Войнович...

Твори згаданих і незгаданих авторів, незважаючи на приналежність самих письменників до різних часів і народів, об'єднує один спільний прийом — так званий «ефект очуднення». Принцип, що лежить в основі цього ефекту, простий: оскільки homo sapiens, бажаючи залишатися таким і надалі, не спроможний збагнути секретної логіки маневрів, учасником яких він мимоволі стає, то йому краще подивитися навколо себе відстороненим, дивакуватим оком. Таким робом трагічний розлад між індивідуальною правдою живої істоти та загадковою стратегією бездушної системи доводиться до межі повного маразму, а відтак порція рятівного «патафізичного» сміху читачеві гарантована. І абсолютно ні до чого тут демагогія про «священний обов’язок»: людина може віддати життя за тих, кого вона любить, але терпіти знущання маразматичних батьків-командирів (буде це армія чи завод, лікарня чи вищий навчальний заклад) жоден моральний імператив не приписує.

Приблизно такі варіації на військову тему навіює роман Геллера, за що він мені й подобається. І судячи з усього — не мені одному, бо ось уже понад півстоліття Catch-22 незмінно займає верхні позиції у різноманітних рейтингах англомовної літератури. Есесерівська критика не дуже розуміла, як їй на цей твір реагувати: з одного боку, Геллер змалював американських офіцерів безнадійними ідіотами й кар’єристами, і за це його треба було хвалити; з іншого — Друга світова війна постала у романі безглуздою м’ясорубкою, що могло викликати у нашого читача непатріотичні роздуми. Цікаво, а як інакше повинна сприймати війну людина, яку забирають з її нью-йоркської стріт і пропонують загинути десь в Італії через те, що Гітлер зі Сталіним не змогли самі з’ясувати, хто з них хитріший?

Винесена в заголовок роману «пастка» (вона ж — юридична «поправка») прекрасно демонструє загальний принцип військового життєвлаштування. Згідно з нею, «турбота про власну безпеку перед лицем реальних та безпосередніх загроз є виявом здорового глузду». Здавалося б, цілком розумний параграф. Тільки висновки з нього, як то в армії, випливають дещо інакші: «Орр божевільний, і його можна списати на землю. Все, що від нього вимагається, — попросити про це; і як тільки він про це попросить, він уже не вважатиметься божевільним і змушений буде вилітати на завдання. Орр був би божевільний, якби далі літав на завдання, і нормальний — якби не літав, але якщо він нормальний, то мав би літати далі. Якщо він літає, то, значить, божевільний і не мусить літати; але якщо він би не хотів літати, то, значить, нормальний, а тому мусить»».

Чи треба дивуватися, що головний герой роману Йосар’ян вважає всіх навколо психами: своїх — бо йдуть на смерть, чужих — бо хочуть його вбити. Врешті-решт він одноосібно укладає сепаратний мир, тобто просто дезертирує, рятуючи власну шкіру. Зрадник? Можливо. Але принаймні адекватніший за тих, хто ним керує. Взагалі, немає сумніву: ті, що нами керують, мусять бути цинічними і підступними — інакше вони б не керували. А все ж вони не мусять бути аж настільки безпросвітними йолопами. Наразі ж виглядає саме так, бо генерали, які рік за роком послідовно демонструють, що солдати для них — лише гарматне м’ясо на шляху реалізації великих військових планів, одного дослівно чудового дня можуть залишитися без війська. Або й нахапатися давно заслужених куль вітчизняного виробництва.

Олександр Бойченко

Моїй мамі, дружині Ширлі і моїм дітям — Еріці та Теду

Острів Піаноза лежить у Середземному морі за вісім миль на південь від Ельби.

Він дуже малий і, очевидно, не міг вмістити всі описані події.

Персонажі роману, як і місце дії, також вигадані.

Розділ 1

Техасець

Це була любов з першого погляду.

Коли Йосаріан уперше побачив капелана, то відразу шалено закохався.

Йосаріан лежав у шпиталі з болем у печінці, що лише трохи не дотягував до жовтяниці. Лікарів бентежило те, що то була не зовсім жовтяниця. Якби біль переріс у жовтяницю, вони б узялися її лікувати. Якби ж він не переріс у жовтяницю і минув, вони б змогли виписати Йосаріана. Але отака постійна не зовсім жовтяниця збивала їх з пантелику.

Щоранку вони робили обхід — троє метких і серйозних чоловіків, гострих на язик і не гострих на око, в супроводі меткої та серйозної сестри Дакет, однієї з палатних медсестер, яким не подобався Йосаріан. Вони читали температурний графіку ногах його ліжка і нетерпляче запитували про біль. Коли він казав, що все те саме, вони не приховували свого роздратування.

— Далі немає випорожнень? — питався лікар у чині полковника.

Коли Йосаріан заперечливо хитав головою, лікарі переглядалися.

— Дайте йому ще одну таблетку.

Сестра Дакет занотовувала, що Йосаріану слід дати ще одну таблетку, і всі четверо переходили до наступного ліжка. Жодній з медсестер не подобався Йосаріан. Насправді біль у його печінці вже минув, та Йосаріан нічого не говорив, а лікарі нічого не підозрювали. Вони лише підозрювали, що він насправді випорожнюється, але нікому про це не каже.

У шпиталі Йосаріан мав усе, чого душа бажала. Готували тут непогано, а їжу приносили йому в ліжко. Завжди були зайві порції свіжого м’яса, а в гарячу пору по обіді йому та іншим хворим давали холодний фруктовий сік або молочно-шоколадний напій. Окрім лікарів та медсестер, ніхто й ніколи йому не докучав. Якусь часину вранці він мав цензурувати листи, зате потім аж до самого вечора міг ліниво собі вилежуватися з чистим сумлінням. У шпиталі йому жилося комфортно, і залишатися там було нескладно, бо його температура завжди трималася на позначці 38,3. Йому жилося навіть комфортніше, ніж Данбарові, котрий постійно мусив падати і розбивати собі фізіономію, щоб йому принесли їсти до ліжка.

Після того, як вирішив пролежати тут до кінця війни, Йосаріан написав усім, кого знав, що він у шпиталі, ні словом не згадавши, з якої причини. Одного дня в нього з'явилася краща Ідея. Усім знайомим він повідомив, що вирушає на дуже небезпечне завдання. «Шукали добровольців. Це дуже небезпечно, але хтось мусить це зробити. Напишу, як тільки повернуся».

І відтоді він уже нікому не писав.

Усіх пацієнтів-офіцерів у палаті примушували цензурувати листи, написані пацієнтами-рядовими, які лежали в окремих палатах. Це була монотонна робота, і Йосаріан з розчаруванням довідався, що життя рядових було лише трохи цікавішим за життя офіцерів. До кінця першого ж дня він знудився. Щоб якось розважитись, він почав вигадувати різні забави. Смерть означенням, проголосив він одного дня, і з листів, що проходили через його руки, позникали всі прислівники і прикметники. Назавтра він оголосив війну прийменникам. Набагато вищої планки в творчості він сягнув наступного дня, коли зачорнив у листах усе, крім прийменників. Це створювало, як йому здавалось, динамічнішу напругу між рядками, і практично в кожному випадку зміст листів набував універсальнішого звучання. Невдовзі він оголосив поза законом усі звертання та підписи, сам текст залишаючи без змін. Якось він замалював геть увесь лист, окрім привітання «Люба Мері», а внизу дописав: «Я вмираю за тобою. Р.О. Шипмен, капелан, Збройні сили США». Р. О. Шипмен був капеланом їхнього полку.

Вичерпавши усі можливості в самих листах, він кинувся в атаку на імена та адреси на конвертах, недбалим порухом руки, мовби він сам Господь, дощенту змітаючи будинки і вулиці, знищуючи цілі метрополії. Пастка-22 вимагала, щоб на кожному цензурованому листі стояло ім'я офіцера-цензора. Більшість листів він узагалі не читав. На тих, які він узагалі не читав, він писав своє ім'я. А ті, які прочитав, підписував: Вашингтон Ірвінг. А якщо це йому приїдалося, то навпаки: Ірвінг Вашингтон. Цензурування конвертів мало серйозні наслідки: десь там, у верхніх військових ешелонах, прокотилася хвиля занепокоєння, і звідти назад у палату відправили військового слідчого, який вдавав із себе пацієнта. Усі знали, що перед ними військовий слідчий, бо він безперестанку допитувався про офіцера на ім'я чи то Ірвінг, чи то Вашингтон, і тому що відразу на другий день він відмовився цензурувати листи. Йому вони видалися надто монотонними.

Цього разу палата була чудовою, однією з найкращих, в яких йому з Данбаром пощастило побувати. З ними лежав двадцятичотирьохлітній капітан-винищувач з ріденькими золотистими вусиками; його були збили над Адріатичним морем серед зими, а він навіть не застудився. Тепер було літо, капітана ніхто не збивав, а він казав, що має грип. У ліжку праворуч від Йосаріана, все ще в любовній позі на животі, розлігся переляканий капітан з малярійною інфекцією в крові та укусом комара на дупі. Через прохід від Йосаріана лежав Данбар, а за Данбаром — капітан артилерії, з котрим Йосаріан перестав грати в шахи. Капітан був добрим шахістом, а партії — завжди цікавими. Йосаріан перестав грати, бо партії були настільки цікавими, що гра втратила сенс. Був там також освічений техасець із Техасу, що мовби зійшов з кольорового екрана; як патріот, він вважав, що люди заможні — тобто порядні — мають мати більше голосів на виборах, ніж нероби, повії, злочинці, дегенерати, атеїсти і непорядні люди — тобто незаможні.

У той день, коли принесли техасця, Йосаріан виполював із листів римовані слова. То був ще один тихий, гарячий, безтурботний день. Спека важко тиснула на дах, приглушуючи звуки. Данбар знову непорушно лежав на спині, втупившись, мов лялька, в стелю. Він щосили старався подовжити своє життя. Робив він це, наганяючи на себе нудьгу. Данбар так важко працював над подовженням свого життя, що Йосаріан подумав було, що той уже помер. Техасця поклали в ліжко посеред палати, і невдовзі він почав щедро ділитися своїми поглядами.

Данбар схопився, мов підстрелений.

— Ось воно, — збуджено вигукнув він. — Чогось бракувало, я завжди знав, що чогось бракувало, і тепер я знаю чого. — Він угатив кулаком по долоні. — Патріотизму нема, — оголосив він.

— Це правда, — вигукнув Йосаріан у відповідь. — Правда, правда, правда. Хот-дог, «Бруклін-доджерс»[1]. Мамусин яблучний пиріг. Ось за що ми воюємо. А хто воює за порядних людей? Хто воює за те, щоб вони мали більше голосів на виборах? Нема патріотизму, ось у чому справа. І матріотизму теж нема.

На ворент-офіцера ліворуч від Йосаріана це не справило жодного враження.

— Плював я на все це, — втомлено буркнув він і повернувся на бік, щоб заснути.

Техасець виявився добродушним, щедрим і милим. Через три дні його вже ніхто не міг терпіти.

Від нього за плечима пробігав нервовий дрож, і всі його уникали — усі, крім солдата в білому, який не мав вибору. Солдат у білому від голови до п’ят був запакований в марлю і гіпс. Він мав дві непотрібні ноги і дві непотрібні руки. Його потайки занесли до палати вночі, і ніхто не здогадувався про його існування аж до самого ранку, коли всі пробудилися і побачили дві дивні ноги, що здіймалися від стегон, дві дивні руки, підвішені прямовисно, усі чотири кінцівки дивно задерті в повітря свинцевими противагами, що непорушно темніли над ліжком. У пов'язки на згинах його рук були вшиті клапани на блискавках, через які в нього вливали прозору рідину з прозорого бутля. Безшумна цинкова трубка піднімалася з цементу на його паху і була припасована до тоненького гумового шланга, який виводив відходи з його нирок, що активно скрапували в прозорий закупорений бутель на підлозі. Коли бутель на підлозі наповнювався, бутель, що живив його лікоть, ставав порожнім, тоді два бутлі просто швидко міняли місцями, і рідина могла по краплі повертатися в солдата. Єдине, що було видно від солдата в білому, була розтріпана чорна діра над його ротом.

Солдата в білому поклали поряд з техасцем, а техасець, боком усівшись на ліжку, цілий ранок, обід і вечір щось тихо оповідав йому приємним, співчутливим тоном. Техасець не переймався тим, що не отримує відповіді.

Двічі на день у палаті міряли температуру. Рано-вранці і пізно ввечері сестра Крамер заходила з повною банкою градусників і ступала уздовж одного ряду ліжок, потім вздовж другого, роздаючи градусники всім пацієнтам. Солдату в білому вона встромляла градусник у діру над ротом і залишала його балансувати на нижньому краю. Коли поверталася до чоловіка в першому ліжку, забирала градусник і записувала температуру, а тоді переходила до наступного ліжка і так обходила цілу палату. Одного дня, закінчивши перший обхід палати і вдруге підійшовши до солдата в білому, вона глянула на градусник і виявила, що солдат мертвий.

— Убивця, — тихо сказав Данбар.

Техасець глянув на нього з непевною посмішкою.

— Душогуб, — сказав Йосаріан.

— Ви про що, хлопці? — занервувався техасець.

— Це ти його вбив, — сказав Данбар.

— Це ти загнав його на той світ, — сказав Йосаріан.

Техасець відсахнувся:

— Хлопці, ви здуріли. Я його навіть не торкався.

— Ти закатував його, — сказав Данбар.

— Я чув, як ти його вбивав, — сказав Йосаріан.

— Ти вбив його, бо він був негритосом, — сказав Данбар.

— Хлопці, ви ненормальні, — вигукнув техасець. — Сюди не пускають негритосів. У них є спеціальне місце для негритосів.

— Сержант потайки поклав його сюди, — сказав Данбар.

— Сержант — комуніст, — сказав Йосаріан.

— І ти про це знав.

Ціла ситуація із солдатом у білому не справила жодного враження на ворент-офіцера зліва від Йосаріана. Ніщо не справляло враження на ворент-офіцера, і він ні півсловом не озивався, хіба лиш щоб виразити своє роздратування.

За день до того, як Йосаріан познайомився з капеланом, у їдальні вибухнула піч і від неї зайнялася частина кухні. Розпечене повітря шугонуло шпиталем. Навіть у палаті Йосаріана, майже за три сотні футів, було чутно гуркіт полум'я і різке потріскування палаючих балок. Дим валував попри вікна в жовтогарячих відблисках. Хвилин за п’ятнадцять аварійні машини з аеродрому прибули гасити пожежу. Якихось шалених півгодини ситуація була дуже загрозливою. Потім пожежники почали брати гору. Раптом почувся знайомий монотонний гул бомбардувальників, що поверталися з бойового вильоту, і пожежникам довелося згорнути шланги й поспішити на аеродром, бо раптом якийсь літак розіб’ється і загориться. Літаки сіли щасливо. Як тільки приземлився останній, пожежники розвернули машини і погнали назад, аби знову взятися за пожежу у шпиталі. Коли вони приїхали, полум’я вже не було. Воно згасло саме собою, зовсім завмерло, і ні вуглинки не жевріло, і розчарованим пожежникам не було чим зайнятися, лиш тільки випити літеплої кави й повештатись, пробуючи перепихнутися з медсестрами.

Капелан прибув наступного дня після пожежі. Йосаріан зосереджено викреслював у листах усі слова, які не стосувалися любові, коли капелан сів на крісло між ліжками і спитався, як він почувається. Капелан повернувся трохи боком, і зі знаків розрізнення Йосаріан бачив лише капітанські смужки на комірі його сорочки. Йосаріан не мав поняття, хто перед ним, і просто сприйняв як належне, що це або лікар, або ще якийсь придурок.

— О, досить добре, — відповів він. — Трохи болить печінка і випорожнююсь не надто регулярно, але загалом мушу визнати, що почуваюся непогано.

— Це добре, — сказав капелан.

— Так, — погодився Йосаріан. — Це добре.

— Я хотів раніше зайти, але я зле почувався.

— Це дуже погано.

— Просто застудився, — поспішив додати капелан.

— А в мене температура, — так само поспішно додав Йосаріан.

— Це дуже погано, — сказав капелан.

— Так, — погодився Йосаріан. — Так, це дуже погано.

Капелан засовався на кріслі.

— Чи можу я вам якось допомогти? — спитав він за якийсь час.

— Ні, ні, — зітхнув Йосаріан. — Лікарі роблять усе, що їм під силу.

— Ні, ні, — капелан вкрився легким рум’янцем. — Я зовсім не це мав на увазі. Я про сигарети... або книжки... або забавки.

— Ні, ні, — відповів Йосаріан. — Дякую. В мене є все, що треба, гадаю — усе, крім доброго здоров'я.

— Це дуже погано.

— Так, — погодився Йосаріан. — Так, дуже погано.

Капелан знову заворушився. Він кілька разів роззирнувся, тоді втупив очі в стелю, а відтак у підлогу. Він глибоко вдихнув.

— Лейтенант Нейтлі передає вітання, — сказав він.

Йосаріану було прикро чути, що в них є спільний знайомий. Здається, в них з'явилася тема для розмови.



— Ви знаєте лейтенанта Нейтлі? — спитав він із жалем.

— Так, я досить добре знаю лейтенанта Нейтлі.

— Він трохи недоумкуватий, правда?

Капелан зніяковіло усміхнувся:

— Боюсь, не можу цього стверджувати. Я не знаю його настільки добре.

— Можете повірити мені на слово, — сказав Йосаріан. — Він дурноголовий, як усі.

Капелан завис у важкій мовчанці, а тоді порушив її різким запитанням:

— Ви капітан Йосаріан, так?

— Нейтлі не пощастило від самого початку. Він походить із гарної сім’ї.

— Вибачте, будь ласка, — наполягав капелан соромливо. — Можливо, я зараз дуже серйозно помиляюся. Ви капітан Йосаріан?

— Так, — зізнався капітан Йосаріан. — Я капітан Йосаріан.

— З 256-ї ескадрильї?

— З бойової 256-ї, — відповів Йосаріан. — Я не знав, що є ще якісь капітани Йосаріани. Наскільки мені відомо, я єдиний капітан Йосаріан, про якого мені відомо, але це лише наскільки мені відомо.

— Розумію, — пригнічено мовив капелан.

— Це два у восьмому степені, — зауважив Йосаріан, — якщо ви збираєтесь написати про нашу ескадрилью символічну поему.

— Ні, — промимрив капелан. — Я не збираюся писати символічної поеми про вашу ескадрилью.

Йосаріан різко випрямився, помітивши маленький срібний хрестик з іншого боку капеланового комірця. Його це надзвичайно здивувало, адже ніколи раніше він не розмовляв із капеланом.

— Ви капелан! — вигукнув він із захватом. — Я не знав, що ви капелан.

— Ну, так, — відповів капелан. — Ви не знали, що я капелан?

— Ну, ні. Я не знав, що ви капелан. — Йосаріан витріщився на нього з широкою, зачарованою посмішкою.—Я ще ніколи не бачив справжнього капелана.

Капелан знову зашарівся і втупився у свої руки. Це був тендітний чоловік років тридцяти двох, з рудуватим волоссям і полохливими карими очима. Обличчя він мав вузьке і досить бліде. На щоках гніздились невинні ямки від давніх прищів. Йосаріанові захотілося його підтримати.

— Чи можу я чимось вам допомогти? — спитався капелан.

Йосаріан похитав головою, все ще усміхаючись.

— Ні, дякую. Я маю все, що мені треба, і мені комфортно. Насправді я навіть не хворий.

— Це добре, — мовив капелан і відразу ж пошкодував про сказане. Кісточками пальців він прикрив рота і нервово хихикнув, але Йосаріан промовчав. — Мушу провідати ще кількох із вашого авіаполку, — зрештою перепросився капелан. — Я ще до вас зайду, можливо, завтра.

— Будь ласка, заходьте, — сказав Йосаріан.

— Я прийду, тільки якщо ви цього хочете, — сказав капелан, сором'язливо опустивши голову. — Я помітив, що багато хто почувається біля мене незручно.

Йосаріан засяяв від любові:

— Я хочу, щоб ви прийшли. Мені буде приємно біля вас.

Капелан вдячно усміхнувся і глянув на папірець, який увесь цей час стискав у долоні. Він порахував ліжка в палаті, ворушачи губами, а потім невпевнено зупинив погляд на ДанбарІ.

— Чи можу я поцікавитися, — прошепотів він, — це лейтенант Данбар?

— Так, — голосно відповів Йосаріан, — це лейтенант Данбар.

— Дякую, — прошепотів капелан. — Дуже вам дякую. Я мушу його відвідати. Я мушу відвідати усіх ваших однополчан у шпиталі.

— Навіть в інших палатах? — спитав Йосаріан.

— Навіть в інших палатах.

— Обережніше в цих інших палатах, отче, — застеріг Йосаріан. — Там тримають психів. У них повно божевільних.

— Не мусите називати мене «отцем», — пояснив капелан. — Я анабаптист.

— Я серйозно про ці інші палати, — похмуро продовжував Йосаріан. — Військова поліція вас не захистить, бо вони найбожевільніші. Я би з вами пішов, але страшенно боюся: безумство заразне. Наша палата — єдина здорова в усьому шпиталі. Усі, окрім нас, ненормальні. Якщо на те пішло, це, можливо, єдина здорова палата в усьому світі.

Капелан різко піднявся, боком відступив від ліжка Йосаріана, а тоді кивнув, примирливо усміхнувшись, і пообіцяв поводитися з належною обережністю.

— А тепер мушу провідати лейтенанта Данбара, — відповів він, а тоді, повагавшись з винуватим виглядом, нарешті спитався: — А як лейтенант Данбар?

— Нормальний хлопець, — запевнив Йосаріан. — Справжній принц. Один із найпрекрасніших, найменш відданих людей у цілому світі.

— Я не про це, — відповів капелан, знову зійшовши на шепіт. — Чи він дуже хворий?

— Ні, він не дуже хворий. Насправді він узагалі не хворий.

— Це добре, — зітхнув з полегшенням капелан.

— Так, — сказав Йосаріан. — Так, це добре.

— Капелан! — вигукнув Данбар після того, як капелан провідав його і пішов геть. — Ти це бачив? Капелан!

— Хіба не милий? — сказав Йосаріан. — Мабуть, йому мають дати три голоси на виборах.

— Хто має дати? — підозріло перепитав Данбар.

У ліжку в невеликому відокремленому закамарку в кінці палати, за зеленок) фанерною ширмою безупинно працював поважний полковник середнього віку, котрого кожен день відвідувала лагідна, миловида жінка з кучерявим попелястим волоссям, яка не була ні медсестрою, ні контрактницею, ні дівчиною з Червоного Хреста, але яка тим не менше акурат щополудня з’являлася у шпиталі на Піанозі, одягнута в чарівні пастельні літні сукні, що виглядали дуже елегантно, і взута в білі шкіряні лодочки на невисоких підборах, від яких піднімалися незмінно прямі нейлонові шви. Полковник був із відділу зв’язків, І день і ніч він був зайнятий надсиланням липких повідомлень із власних нутрощів на квадратні шматки марлі, які він ретельно запечатував і доставляв у накрите покришкою біле відро, що стояло на нічному столику біля ліжка. Полковник був розкішним. Він мав запалий рот, запалі щоки, запалі, сумні, запліснявілі очі. Обличчя його мало колір тьмяного срібла. Він кашляв тихо, обережно і повільно промокав марлею губи з гримасою огиди, що вже стала автоматичною.

Довкола полковника крутився вихор спеціалістів, які спеціалізувалися на спробах з’ясувати, що його турбує. Вони били світлом йому прямо в очі, щоб вияснити, чи він бачить, заганяли голки в нерви, щоб почути, чи він відчуває. Був там уролог для урологічних хвороб, лімфолог для лімфи, ендокринолог для ендокринних залоз, психолог для психіки, шкірний лікар для шкіри; був також патолог для патологій, кистолог для кисти, а також лисий педантичний китознавець із кафедри зоології в Гарварді, якого жорстоко закинули в Медичний корпус через пошкоджений анод в обчислювальній машині і який проводив заняття з умираючим полковником, намагаючись обговорювати з ним «Мобі Діка».

Полковника старанно дослідили. Не було жодного органа в його тілі, якого б не обкололи й не обмацали, не витрусили і вичерпали, защемили і зазняли, переклали, обікрали й поміняли. Акуратна, делікатна і виструнчена, жінка часто торкалася його, сидячи біля ліжка, і щоразу, коли усміхалася, ставала уособленням величавої скорботи. Полковник був високий, худющий і зсутулений. Коли він підводився, то згинався ще більше, від чого в тілі утворювалася глибока западина, і дуже обережно, дюйм за дюймом, переставляв ступні, починаючи рух від колін. Під очима були фіолетові ставки. Жінка говорила тихо, тихіше, ніж кашляв полковник, і ніхто в палаті ніколи не чув її голосу.

Не минуло й десяти днів, коли техасець очистив палату. Капітан-артилерієць здався першим, і після нього почався масовий вихід. Данбар, ЙосарІан і капітан-винищувач вилетіли того ж ранку. В Данбара припинилися напади запаморочення, а капітан висякав носа. Йосаріан сказав лікарям, що біль у його печінці минув. Усе вирішилося так просто. Втік навіть ворент-офіцер. Менш ніж за десять днів техасець повернув усіх до своїх обов’язків — усіх, окрім військового слідчого, який підхопив застуду від капітана-винищувача і зліг із запаленням легень.

Розділ 2

Клевінджер

У певному сенсі слідчому добряче пощастило, тому що за стінами шпиталю все ще тривала війна. Чоловіки божеволіли і отримували медалі. По всьому світі хлопчаки по обидва боки фронту віддавали свої життя, як їм казали, за батьківщину, і ніхто цим не переймався, а надто не переймалися хлопчаки, котрі віддавали свої молоді життя. Кінця-краю цьому видно не було. Єдиним кінцем на виднокраї був кінець самого Йосаріана, і він міг би залишатись у шпиталі до судного дня, якби не той патріотичний техасець з його лійкоподібними щелепами і кривою, зібганою, незнищенною усмішкою, що, мов задерті криси чорного ковбойського капелюха, навіки розколола його обличчя. Техасець хотів ощасливити всіх у палаті, окрім Йосаріана і Данбара. Він був справді дуже хворий.

Але Йосаріан не міг почуватися щасливим, хоч техасець і не хотів того, бо ж поза стінами шпиталю нічого веселого не відбувалося. Єдине, що відбувалось, була війна, і ніхто, крім Йосаріана й Данбара, цього ніби й не помічав. Коли ж Йосаріан пробував нагадати людям про війну, вони сахалися його, гадаючи, що він божевільний. Навіть Клевінджер, який мав би розумітися краще за інших, сказав, що він божевільний, коли вони бачились востаннє, якраз перед втечею Йосаріана до шпиталю.

Клевінджер вирячився на нього з шаленою люттю та обуренням і, вчепившись обома руками стола, закричав:

— Ти божевільний!

— Клевінджере, чого тобі треба від людей? — втомлено відгукнувся Данбар, перекрикуючи гамір офіцерського клубу.

— Я не жартую, — наполягав Клевінджер.

— Вони хочуть мене вбити, — спокійно мовив Йосаріан.

— Ніхто не хоче тебе вбити, — вигукнув Клевінджер.

— Тоді чому вони в мене стріляють? — спитав Йосаріан.

— Вони стріляють у всіх, — відповів Клевінджер. — Вони хочуть убити всіх.

— А в чому різниця?

Клевінджер уже розходився, мало не вискакуючи з крісла від збудження, очі його зволожились, а губи тремтіли і зблідли. Як це завжди траплялося, коли він сперечався через принципи, в які пристрасно вірив, врешті-решт він починав нестямно хапати ротом повітря, змахуючи з повік гіркі сльози нерозділеного переконання. Було багато принципів, у які Клевінджер пристрасно вірив. Він був божевільний.

— Хто це «вони»? — він хотів знати. — Хто конкретно, на твою думку, хоче тебе вбити?

— Усі вони, — відповів Йосаріан.

— Усі вони — то хто?

— А хто то — усі вони, на твою думку?

— Поняття не маю.

— Тоді звідки ти знаєш, що не хочуть?

— Тому що... — затнувся Клевінджер і замовк у розпачі.

Клевінджер справді вважав, що має рацію, але в Йосаріана були докази, адже чужоземці, яких він не знав, стріляли в нього з гармат щоразу, коли він піднімався в небо, щоб скидати на них бомби, і це було нітрохи невесело. Та якщо це було невесело, то в багатьох інших речах було ще менше веселощів. Невесело було жити, як волоцюга, в наметі на Піанозі між дебелими горами позаду та спокійним синім морем попереду, що могло миттю проковтнути чоловіка з судомою і відправити його назад на берег через три дні, вільного від боргів, розбухлого, посинілого і підгнилого, з цівками води з обох холодних ніздрів.

Намет, у якому він жив, стояв під самою неширокою стіною бляклого лісу, що відділяв його ескадрилью від Данбарової. Вздовж лісу тягнулася закинута траншея залізниці, де лежала труба, що подавала авіаційне пальне до бензовозів на аеродромі. Завдяки його сусідові Орру цей намет був найрозкішнішим в ескадрильї. Щоразу, коли Йосаріан повертався після чергового відпочинку в шпиталі або відпустки в Римі, то був вражений якоюсь новою вигодою, яку Орр запровадив за час його відсутності: вода в крані, грубка на дрова, цементна підлога. Йосаріан вибрав місце, а намет поставили вони разом з Орром. Орр, незмінно вишкірений пігмей з пілотськими нашивками і густою хвилястою шевелюрою з проділом посередині, подавав усі ідеї, тоді як Йосаріан, вищий, сильніший, ширший у плечах і прудкіший, виконував майже всю роботу. В наметі їх жило лише двоє, хоча місця було досить на шістьох. Коли настало літо, Орр закотив догори бічні клапани, щоб морський вітерець міг видувати розпечене всередині повітря.

По сусідству з Йосаріаном у двомісному наметі сам-один жив Гавермеєр, який любив арахісові брикети і щоночі стріляв по польових мишках з пістолета 45-го калібру, якого вкрав у небіжчика з Йосаріанового намету. По інший бік від Гавермеєра стояв намет, якого Маквот уже не ділив з Клевінджером — той ще не повернувся, коли Йосаріан виписався зі шпиталю. Маквот тепер ділив намет з Нейтлі, що поїхав до Рима, де залицявся до сонної проститутки, в яку просто шалено закохався, а їй остогидла і її робота, і він сам. Маквот був божевільний. Він був пілотом і при кожній нагоді пролітав якомога нижче над наметом Йосаріана, аби лиш побачити, як сильно він злякається, і любив з диким ревом проноситися понад дерев'яним плотом на порожніх бочках з-під нафти і понад піщаною косою бездоганно білого пляжу, де чоловіки купалися голяка. Ділити намет з психом нелегко, але Нейтлі було байдуже. Він також був психом: кожен вільний день він працював на будівництві клубу офіцерів, до якого Йосаріан анітрохи не доклався.

Взагалі-то набереться немало офіцерських клубів, до будівництва яких Йосаріан ніяк не доклався, але найбільше пишався він клубом на Піанозі. То був величний і складний пам'ятник силі його рішучості. Йосаріан ні разу не прийшов допомогти, поки тривало будівництво; але потім він став заходити часто, адже дуже сподобалася йому ця велика, гарна, простора, крита ґонтом будівля. Це була справді розкішна споруда, і Йосаріан трепетав від глибокого відчуття звершення щоразу, коли споглядав її та усвідомлював, що жодне зусилля, вкладене сюди, йому не належить.

Їх було четверо за столиком у клубі офіцерів, коли він із Клевінджером останнього разу обізвали один одного божевільними. Вони сиділи в глибині залу, біля столика для гри в кості, за яким завжди вигравав Еплбі. Еплбі кидав кості настільки ж вправно, як і грав у пінг-понг, а в грі у пінг-понг він був настільки ж умілим, як і в усьому іншому. Все, що робив Еплбі, він робив добре. Еплбі був русявим хлопцем з Айови, який вірив у Бога, материнську любов і американський спосіб життя, ні над чим з усього цього не замислюючись, І подобався усім, хто його знав.

— Ненавиджу цього сучого сина, — буркнув Йосаріан.

Суперечка з Клевінджером спалахнула за кілька хвилин до того, як Йосаріан не зміг знайти кулемета. Того вечора в клубі товклася купа людей.

Товклися біля бару, товклися біля столу для гри в кості, товклися біля столу для пінг-понгу. Люди, яких Йосаріанові хотілося перестріляти, товклися біля бару, співаючи старі сентиментальні пісеньки, які нікому, крім нього, не набридали. Не маючи змоги перестріляти їх з кулемета, він гупнув каблуком по тенісному м’ячику, що підкотився до нього, відбившись від ракетки одного з гравців.

— Але ж той Йосаріан, — засміялися два офіцери, похитавши головами, і дістали інший м’ячик з коробки на полиці.

— Але ж той Йосаріан, — відповів їм Йосаріан.

— Йосаріане, — Нейтлі прошепотів з пересторогою.

— Тепер бачите, що я мав на увазі? — мовив Клевінджер.

Офіцери знову засміялися, почувши, як Йосаріан передражнює їх.

— Але ж той Йосаріан, — сказали вони голосніше.

— Але ж той Йосаріан, — відлунив Йосаріан.

— Йосаріане, благаю, — попросив Нейтлі.

— Тепер бачите? — запитав Клевінджер. — Це асоціальний агресивний тип.

— О, заткнися, — сказав Данбар Клевінджеру.

Данбару подобався Клевінджер, тому що Клевінджер його дратував, і тому час минав поволі.

— Еплбі тут навіть немає, — тріумфально зауважив Йосаріану Клевінджер.

— Хтось щось казав про Еплбі? — поцікавився Йосаріан.

— Полковника Каткарта тут також немає.

— А хто що сказав про полковника Каткарта?

— Тоді якого сучого сина ти вчепився?

— А який сучий син тут є?

— Я не хочу сперечатися з тобою, — вирішив Клевінджер. — Ти сам не знаєш, кого ненавидиш.

— Того, хто намагається мене отруїти, — відказав Йосаріан.

— Ніхто не намагається тебе отруїти.

— Вони двічі отруювали мою їжу, хіба ні? Хіба вони не підсипали отруту під Феррарою, а вдруге — під час Величезної облоги Болоньї?

— Вони всім підсипали отруту, — пояснив Клевінджер.

— А яка різниця?

— І це навіть не отрута була! — палко вигукнув Клевінджер, нервуючи тим більше, чим більше заплутувався.

Скільки Йосаріан себе пам’ятає, з терплячою посмішкою пояснив він Клевінджеру, завжди хтось замишляв його вбити. Бо є люди, яким він до вподоби,

а є ті, яким не до вподоби, і ті, другі, його ненавидять і шукають нагоди вбити. Його ненавиділи за те, що він був асирійцем. Але вони його не чіпали, розказував він Клевінджеру, бо він має здоровий дух у здоровому тілі і сильний, як бугай. Його не могли зачепити, бо він Тарзан, Мандрейк, Флеш Ґордон. Він — Біл Шекспір. Він — Каїн, Улісс, Летючий Голландець; він — Лот у Содомі, печальна Дейрдре, Суїні серед солов'їв. Він — чудодійний складник Зет-247. Він...



— Божевільний! — перебив його Клевінджер з вереском. — Ось ти хто! Божевільний!

— ...неосяжний. Я справжній, громоподібний, кришталево чесний, трирукий молодчага. Я правдивий супрамен.

— Супермен? — закричав Клевінджер. — Супермен?

— Супрамен, — виправив його Йосаріан.

— Гей, хлопці, перестаньте, — знічено попросив Нейтлі. — Усі на нас дивляться.

— Ти божевільний, — кричав у нестямі Клевінджер, аж сльози набігли йому на очі. — У тебе комплекс Єгови.

— Думаю, що кожний чоловік — Натанаїл.

Клевінджер зупинився на півслові з підозрою:

— Хто такий Натанаїл?

— Який Натанаїл? — невинно перепитав Йосаріан.

Клевінджер акуратно обійшов пастку.

— Ти думаєш, що кожен чоловік — це Єгова. Ти сам не кращий за Раскольнікова...

— Кого?

— ...так, Раскольнікова, який...

— Раскольніков!

— ...який — я серйозно, — який відчував, що може виправдати вбивство старої жінки...

— Отже, не кращий?

— ...так, виправдати, саме так — сокирою! І я можу це тобі довести!

Збуджено хапаючи ротом повітря, Клевінджер перелічив Йосаріанові симптоми: безпідставна віра в те, що усі довкола нього божевільні, людиноненависницький порив перестріляти всіх з кулемета, перекручування подій минулого, необгрунтована підозра, що люди його ненавидять і замишляють убити.

Та Йосаріан був переконаний у своїй правоті, тому що, як він це пояснив Клевінджерові, наскільки йому відомо, він ніколи не помиляється. Куди не глянь, усюди психи, і це було єдине, що міг зробити такий розумний і глибоко порядний молодий чоловік, як він, щоб лишитися при здоровому глузді серед цього повного божевілля. І все, що він робив, було невідкладним, адже він знав, що життя його в небезпеці.

Повернувшись до ескадрильї зі шпиталю, Йосаріан поглядав на всіх з осторогою. Майло подався до Смирни по інжир. Їдальня за його відсутності працювала справно. Ще в санітарній машині, що підстрибувала на горбистій, мов кинута зношена підтяжка, дорозі від шпиталю до ескадрильї, пряний аромат смаженої баранини пробудив у Йосаріана вовчий апетит. На обід готували шиш-кебаб — величезні апетитні кусні м’яса на шампурах, що, мов дідько, сичали над жаром, сімдесят дві години мариновані в секретному розчині, таємницю якого Майло виманив у шахраюватого торговця в Леванті, і доповнені іранським рисом та аспарагусом з пармезаном; на десерт були вишні в лікері, а далі — паруючі чашки свіжої кави з бенедиктином і бренді. Велетенські порції страв розкладали на дамаських скатертинах вправні італійські офіціанти, яких майор ...де Коверлі викрав для Майла з материка.

Йосаріан напихався в їдальні, поки не відчув, що ось-ось лусне, аж тоді відвалився від столу і важко осів у блаженному заціпенінні, з губами, що лисніли від масної їжі. Ніхто з офіцерів ескадрильї ніколи і ніде так не наїдався, як у їдальні Майла, і на мить Йосаріан подумав, що, може, усе не так зле. Але потім відригнув і, згадавши, що його намагаються вбити, стрімголов вискочив з їдальні й побіг шукати за Доком Денікою, щоб той звільнив його з бойової служби й відправив додому. Док Деніка грівся на осонні, сидячи на високому стільці біля свого намету.

— П’ятдесят вильотів, — сказав йому Док Деніка, похитавши головою. — Полковник вимагає п’ятдесят.

— Але в мене всього сорок чотири!

Док Деніка не ворухнувся. Він мав вигляд понурого птаха з вузьким, мов шпатель, обличчям і вилизаними, загостреними рисами добре доглянутого щура.

— П’ятдесят вильотів, — повторив він, похитавши головою. — Полковник вимагає п’ятдесят вильотів.

Розділ 3

Гавермеєр

Коли Йосаріан повернувся зі шпиталю, в таборі не було фактично нікого, окрім Орра і небіжчика в наметі. Небіжчик у Йосаріановому наметі був паразитом, і Йосаріан його терпіти не міг, хоч ніколи й не бачив. Те, що небіжчик днями тут вилежувався, настільки дратувало Йосаріана, що він кілька разів ходив до канцелярії скаржитися сержантові Таузеру, але той відмовлявся визнавати, що небіжчик взагалі існує, і він таки, звісно, вже не існував. Ще безнадійнішою справою було звертатися безпосередньо до майора Майора, довготелесого й кістлявого командира ескадрильї, що трохи скидався на зажуреного Генрі Фонду і вискакував з вікна свого офісу щоразу, як Йосаріан проривався туди повз сержанта Таузера, щоб поговорити з ним про небіжчика. Жити з небіжчиком у Йосаріановому наметі було зовсім нелегко. Він непокоїв навіть Орра, з яким було також нелегко жити і який того дня, коли повернувся Йосаріан, порався з форсункою, що пропускала бензин до грубки, котру він узявся споруджувати, поки Йосаріан лежав у шпиталі.

— Що ти робиш? — обережно запитав Йосаріан, увійшовши в намет, хоча відразу все зрозумів.

— Тут протікає, — сказав Орр. — Намагаюсь зремонтувати.

— Будь ласка, перестань, — мовив Йосаріан. — Ти мене нервуєш.

— Коли я був малим, — відповів Орр, — я, бувало, цілий день ходив з дичками за щоками. По одному яблуку за кожною.

Йосаріан відклав убік речовий мішок, з якого заходився виймати предмети туалету, і глянув на Орра з підозрою. Минула хвилина.

— Чому? — він нарешті примусив себе запитати.

Орр переможно хихикнув.

— Бо вони кращі за кінські каштани.

Орр стояв навколішки на підлозі намету. Він усе працював, розбираючи форсунку, старанно розкладаючи дрібні деталі, перераховуючи, а потім нескінченно довго вивчаючи кожну з них, неначе він нічого подібного ніколи не бачив, а тоді збираючи прилад докупи, знову, і знову, і знову, не втрачаючи терпіння чи цікавості, без жодної ознаки втоми, без найменшого натяку на завершення. Йосаріан спостерігав за його копирсанням і відчув упевненість, що змушений буде холоднокровно пристрелити його, якщо той не зупиниться. Його очі ковзнули до мисливського ножа, якого небіжчик кинув на сітку від комарів у день приїзду. Ніж висів за порожньою кобурою небіжчика, з якої Гавермеєр украв пістолет.

— Коли дичок не було, — повів далі Орр, — я брав кінські каштани. Кінські каштани завбільшки як дички, а формою навіть кращі, хоча форма ніякої ролі не грає.

— Навіщо ти ходив з яблуками за щоками? — знову спитав Йосаріан. — Ось про що я питаюсь.

— Тому що вони мають кращу форму, ніж кінські каштани, — відповів Орр. — Я ж тобі вже пояснив.

— Навіщо, — Йосаріан став незлобливо лаятися, — ти, лихоокий, вмілорукий, блудний сучий сину, взагалі ходив з чимось за щоками?

— Я не ходив з чимось за щоками. Я ходив з дичками за щоками. Коли не знаходив дичок, я ходив з кінськими каштанами. За щоками. — Орр реготнув.

Йосаріан вирішив стулити рота, що й зробив. Орр чекав. Йосаріана вистачило на довше.

— За кожною щокою, — сказав Орр.

— Навіщо?

Орр ухопився:

— Що навіщо?

Йосаріан усміхнувся, похитавши головою, і промовчав.

— Цікаво з цією форсункою, — міркуючи вголос, сказав Орр.

— Що таке? — спитав Йосаріан.

— Бо я хотів...

Йосаріан зрозумів.

— О Господи! Чого ти хотів...

— ...мати щоки-яблучка.

— ...мати щоки-яблучка? — перепитав Йосаріан.

— Я хотів мати щоки-яблучка, — повторив Орр. — Ще коли був малим, я мріяв про щічки-яблучка, І я вирішив добитися свого і, дякувати Богу, добився свого, і ось як я це зробив — з дичками за щоками цілісінькі дні. — Він знову хихикнув. — По одній за кожною щокою.

— А навіщо тобі були щоки-яблучка?

— Я не хотів мати щоки-яблучка, — сказав Орр. — Я хотів мати повні щоки. Колір мене особливо не цікавив, але я хотів, щоб вони були повні. Я працював над цим, як ті придурки, про яких пишуть, що вони цілими днями ходять і мнуть гумові м'ячики, щоб розвинути м’язи. Насправді я був одним із тих придурків. Я також ходив цілими днями з гумовими м'ячиками в руках.

— Навіщо?

— Що навіщо?

— Навіщо ти цілими днями ходив з гумовими м'ячиками в руках?

— Тому що гумові м’ячики...

— ...кращі за дички?

Орр гмикнув і похитав головою:

— Я це робив, щоби вберегти своє добре ім'я, на випадок, якщо хтось заскочить мене з двома дичками за щоками. З двома гумовими м'ячиками в руках я міг заперечити, що маю дички за щоками. Як тільки хтось питав, чому я ходжу з дичками за щоками, я просто відкривав кулак і показував, що насправді ходжу з гумовими м’ячиками, а не дичками, і вони в мене в руках, а не за щоками. Гарна була вигадка. Але я ніколи не знав, дійшло до них чи ні, бо досить важко порозумітися з людьми, коли говориш до них, тримаючи за щоками дички.

Йосаріан подумав, що і зараз Орра зрозуміти нелегко і чи той, бува, не розмовляє з ним, тримаючи кінчик язика за однією зі своїх щік-яблучок[2].

Йосаріан вирішив не казати більше ні слова. Бо все це даремно. Він знав Орра і знав, що немає анінайменшого шансу з'ясувати, чому той мріяв про повні щоки. Користі було б стільки ж, як допитуватися, чому того ранку в Римі та повія лупила його туфлею по голові в переповненому вестибюлі біля відчинених дверей кімнати малої сестрички повії Нейтлі. Висока, дебела дівчина з довгим волоссям і густим мереживом синіх вен, що сходились під світло-шоколадною шкірою там, де тіло найніжніше, безупину лаялась, верещала і підстрибувала мало не до стелі на босій нозі, щоб поцілити йому в самісіньку потилицю гострим каблуком своєї туфлі. Обоє були голі і здійняли такий гамір, аж усі, хто був у квартирі, повискакували в коридор дивитися, що діється, — кожна пара біля дверей свого покою, всі також голі, за винятком старої жінки у фартусі та светрі, що невдоволено квоктала, і розпусного, звироднілого старого, що з якимось жадібним і зверхнім злорадством збуджено гигикав упродовж цілої пригоди. Дівчина верещала, а Орр хихотів. Щоразу, коли вона поціляла каблуком своєї туфлі, Орр хихотів ще голосніше, ще більше розпалюючи її, а вона ще вище підстрибувала, щоб вгатити по його довбешці, її напрочуд пишні груди здіймалися понад усім цим простором, мов вітрила, напнуті буревієм, а сідниці й міцні стегна колихалися туди-сюди, мов якісь страхітливі щедроти. Вона верещала, Орр усе хихотів, аж тут вона верескнула і оглушила його вправним дужим ударом у скроню, який обірвав його хихикання і відправив до шпиталю на ношах з не дуже глибокою діркою в голові і з дуже легким струсом мозку, що вивів його зі строю лише на дванадцять днів.

Ніхто не довідався, що сталося, — навіть старий гиготун і стара квоктуха, які були здатні вивідати все, що ставалося в тому величезному й безконечному борделі з незліченними спальнями обабіч вузьких коридорів, що розбігались у протилежних напрямках від просторої вітальні з заштореними вікнами і єдиною лампою. Щоразу, зустрічаючи Орра після цієї пригоди, вона задирала спідницю вище тісних білих еластичних трусиків, вульгарно насміхаючись, випинала до нього свій твердий округлий живіт і з презирством матюкала його, а коли він, перелякано хихочучи, ховався за спину Йосаріана, вибухала хрипким реготом. Що він там зробив, чи пробував зробити, чи не зміг зробити за зачиненими дверима кімнати малої сестрички повії Нейтлі, залишалося таємницею. Дівчина відмовлялася розповісти про це повії Нейтлі чи будь-якій інші повії — чи Нейтлі, чи Йосаріана. Орр міг розповісти, але Йосаріан вирішив не казати ні слова.

— Хочеш знати, чому я мріяв про повні щоки? — запитав Орр.

Йосаріан не розтуляв рота.

— Пригадуєш, — сказав Орр, — як у Римі дівчина, яка тебе не терпить, лупила мене по голові підбором своєї туфлі? Хочеш знати, чому вона мене била?

Було важко уявити, чим він її так розлютив, що вона молотила його по голові мало не двадцять хвилин, але не настільки, щоб вона схопила його за щиколотки і вибила йому мізки об стіну. Для цього вона була достатньо високою, а Орр — достатньо низьким. Орр мав кролячі зуби, банькаті очі та повні щоки і був навіть нижчим за молодого Гапла, який жив по той бік залізничної коли, в адміністративній зоні, у наметі, де Голодний Джо щоночі скрикував усі сні.

Адміністративна зона, в якій Голодний Джо помилково поставив свій намет, була в центрі ескадрильї — між ровом, де пролягала іржава колія, та похилою чорною асфальтованою дорогою. На дорозі можна було підібрати дівчат — жвавих, молодих, простих, усміхнених, хоч інколи щербатих, — якщо пообіцяти повезти їх, куди захочуть, а потім зїхати з дороги і лягти в бур’янах, і Йосаріан при кожній нагоді це робив, хоч далеко не так часто, як просив Голодний Джо, який міг роздобути джип, але не вмів їздити. Намети строковиків ескадрильї стояли на іншому боці дороги поблизу кінотеатру просто неба, в якому, щоб розважити приречених на смерть, щовечора на розкладному екрані стиналися недоладні армії і куди того ж таки дня приїжджала трупа від Об’єднання допоміжних організацій[3].

Трупи ОДО надсилав генерал П. П. Пекем, який перевів свою штаб-квартиру до Рима і, снуючи інтриги проти генерала Дрідла, не міг придумати нічого кращого. З таким генералом, як генерал Пекем, треба було пильнуватися. Це був жвавий, поштивий і дуже пунктуальний генерал, який знав довжину екватора і завжди писав «кількісно зросло», коли мав на думці «збільшилось». Це був поц, і краще за всіх про те знав генерал Дрідл, якого довела до сказу остання директива генерала Пекема, що вимагала виставити всі намети в Середземноморському театрі воєнних дій вздовж паралельних ліній, а вхід кожного шанобливо повернути до монумента Джорджа Вашингтона. Генералові Дрідлу, який керував бойовим підрозділом, усе це здавалось купою лайна. Більше того, це не його, генерала Пекема, собаче діло, як стоять намети в крилі генерала Дрідла. А потім між цими воєначальниками відбувся гарячий юридичний диспут, який вирішився на користь генерала Дрідла з допомогою колишнього рядового першого класу Вінтерґріна, писаря зі штабу Двадцять сьомої повітряної армії. Вінтерґрін уладнав конфлікт, викинувши в смітник усю кореспонденцію від генерала Пекема. Вона йому здалася надто багатослівною. Погляди генерала Дрідла, викладені в літературно менш претензійному стилі, тішили колишнього РПК Вінтерґріна, і він швидко передавав їх далі, ретельно дотримуючись статуту. Генерал Дрідл вийшов переможцем через неявку супротивника.

Щоб повернути собі втрачений статус, генерал Пекем почав надсилати більше труп ОДО, ніж раніше, і призначив полковника Карґіла особисто відповідати за підтримання належного ентузіазму серед глядачів.

Але в Йосаріановому полку ентузіазму не було. В Йосаріановому полку лише збільшувалось число рядових та офіцерів, які по кілька разів на день урочисто прямували до сержанта Таузера, щоб спитати, чи не прийшов уже наказ відправити їх додому. Це були ті, хто здійснив п’ятдесят бойових вильотів. Тепер їх було більше, ніж тоді, коли Йосаріан лягав у шпиталь, І всі вони досі чекали. Вони хвилювалися і кусали нігті; виглядали гротескно, мов неприкаяна молодь у депресії; пересувались боком, мов краби. Вони чекали, коли із штаб-квартири Двадцять сьомої повітряної армії в Римі прийдуть накази, які відправлять їх до безпечної домівки, а поки чекали, то не мали більше що робити, окрім як хвилюватися, гризти нігті й кілька разів на день урочисто прямувати до сержанта, щоб спитати, чи прийшов уже наказ відправити їх до безпечної домівки.

Вони розуміли, що це перегони, адже знали із власного гіркого досвіду, що полковник Каткарт у будь-який момент може підняти норму бойових вильотів. Їм не залишалося нічого кращого, як чекати. Лише Голодний Джо мав щось краще до роботи, коли повертався з вильотів. Він верещав від нічних кошмарів і перемагав навкулачки кота Гапла. На кожному концерті ОДО він сідав зі своїм фотоапаратом у першому ряду і спрямовував об’єктив під спідницю золотоволосої співачки з величезними грудьми, на яких отот мала тріснути всіяна блискітками сукня. Фотографії ніколи не виходили.

Полковник Карґіл, уповноважений генерала Пекема, був міцним рожевощоким чоловіком. До війни він працював спритним, жорстким, агресивним менеджером з маркетингу. Він був дуже поганим менеджером з маркетингу. Полковник Карґіл був настільки жахливим менеджером з маркетингу, що за його послугами ганялися фірми, які прагнули зазнати збитків, аби знизити свої податки. У всьому цивілізованому світі, від Беттері-парку до Фултон-стріт, його знали як надійного чоловіка для швидкого списання податків. Розцінки його були високі, адже банкрутство не завжди давалося легко. Він мусив починати на самій вершині і пробиватися донизу, а маючи прихильних друзів у Вашингтоні, втрачати гроші було непростою справою. На це йшли місяці наполегливої праці і ретельних прорахунківу плануванні. Чоловік міг щось наплутати, розладнати, припуститися помилок, недогледіти небезпеки і знайти усі лазівки, та якраз коли він думає собі, що все вдалося, уряд підкидує йому озеро, ліс або нафтове родовище і зводить усі його зусилля нанівець. Навіть з такими перешкодами на полковника Карґіла можна було покластися, коли треба було розвалити найуспішніше підприємство. Він сам усього досяг і лише собі самому завдячував відсутністю успіху.

— Вояки, — почав полковник Карґіл в ескадрильї Йосаріана, старанно зважуючи паузи. — Ви американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це.

Сержант Найт подумав про це, а тоді ґречно сказав полковнику Карґілу, що той звертається зараз до рядових, а офіцери чекають на нього на іншому кінці ескадрильї. Полковник Карґіл жваво подякував і, засяявши від самовдоволення, покрокував на другий кінець табору. Його переповнювала гордість від усвідомлення, що двадцять дев'ять місяців служби не притупили його геніальної нездарності.

— Вояки, — почав він своє звернення до офіцерів, старанно зважуючи паузи. — Ви — американські офіцери. Немає в світі іншої армії, офіцери якої могли б сказати про себе те саме. Подумайте про це. — Він почекав хвилину, давши їм подумати про це. — Ці люди — ваші гості! — крикнув він раптом. — Вони проїхали більше трьох сотень миль, щоб розважити вас. Як вони будуть себе почувати, якщо ніхто не прийде на них подивитися? Який у них потім буде настрій? Вояки, йдеться не про мою власну шкуру. Але ота дівчина, що хоче зіграти для вас сьогодні на акордеоні, вже доросла' стати мамою. А як би ви почувалися, якби ваша мама проїхала більше трьох сотень миль, щоб зіграти на акордеоні для військових, а ті не захотіли б її слухати? Що відчує те дитя, чиєю мамою стане ота акордеоністка, коли воно підросте і довідається, як повелися з його мамою? Ми всі знаємо відповідь. Тепер, вояки, зрозумійте мене правильно. Все це, звичайно, добровільно. Я був би останнім полковником у світі, який би наказав вам іти на цей концерт ОДО і розважатися, але я хочу, щоб кожен з вас, хто не досить хворий для шпиталю, зараз же йшов на цей концерт ОДО і розважався, і це мій наказ!

Йосаріан почувався досить хворим, щоб вертатися до шпиталю, та йому стало ще гірше після трьох бойових вильотів, коли Док Деніка знову меланхолійно похитав головою і відмовився списати його на землю.

— Думаєш, у тебе неприємності? — скрушно докоряв йому Док Деніка. — А мені, думаєш, як? Вісім років, поки вчився на лікаря, я сидів на самому сухому хлібі. Після сухого хліба, уже маючи власний кабінет, я жив на копійки, аж поки не з'явилася пристойна клієнтура, аби хоча б покрити витрати. Потім, якраз коли кабінет нарешті почав давати прибуток, мене призвали до армії. Не розумію, на що тобі скаржитись.

Док Деніка був другом Йосаріана І заради нього не готовий був і пальцем поворухнути. Йосаріан дуже уважно слухав, як Док Деніка розповідає про полковника Каткарта з полку, який хотів вибитися в генерали, про генерала Дрідла з дивізії та медсестру генерала Дрідла і про всіх інших генералів із штаб-квартири Двадцять сьомої повітряної армії, які наполягали, що для виконання військового обов’язку треба лише сорок вильотів.

— Просто усміхайся і радій, що тобі пощастило, — насуплено порадив він Йосаріану. — Бери приклад з Гавермеєра.

Йосаріан здригнувся від такої пропозиції. Гавермеєр був провідним бомбардиром, який, ідучи на ціль, ніколи не робив протизенітних маневрів і тим наражав на небезпеку всіх, хто летіли з ним в одній ланці.

— Гавермеєре, якого біса ти ніколи не робиш протизенітних маневрів? — розлючено допитувалися вони після вильоту.

— Гей, ви, дайте капітану Гавермеєру спокій, — наказував полковник Каткарт. — Він у біса найкращий наш бомбардир.

Гавермеєр вишкірився, кивнув головою І заходився пояснювати, як він надрізає мисливським ножем кулі, щоб зробити з них розривні, перед тим як щоночі смалить по тих польових мишах у наметі. Гавермеєр був їхнім найкращим у біса бомбардиром, але він літав по прямій і на одній висоті від вихідної точки і до цілі, і навіть далі за ціль, аж доки не переконувався, що бомби сягнули землі і там вибухали гострими стрілами жовтогарячих спалахів, а над ними злітали клуби диму й роздроблені уламки, мов шалені гейзери, й котилися велетенськими чорно-сірими хвилями. У шістьох літаках Гавермеєр тримав у штивній напрузі смертних людей, що сиділи тихо й нерушно, мов качки під прицілом, а він з глибокою цікавістю простежував крізь плексигласовий ніс кабіни шлях кожної бомби і давав німецьким зенітникам удосталь часу, щоб навести, і прицілитись, і смикнути спусковий гачок, чи шнурок, чи вмикач, чи дідько їх знає, що вони там смикали, коли хотіли вбити незнайомих їм людей.

Гавермеєр був провідним бомбардиром, який ніколи не хибив. Йосаріан теж раніше був провідним бомбардиром, але його понизили в ранзі, бо йому було начхати, хибить він чи ні. Він вирішив жити вічно або вмерти при такій спробі, і єдиним його завданням, коли він піднімався в небо, було сісти на землю живим.

Хлопці любили літати за Йосаріаном, який виходив на ціль на повній швидкості з різних напрямків і на різних висотах — дерся вгору, пікірував, крутився і повертав настільки круто і різко, що всі пілоти з п’ятьох літаків насилу повторювали маневри, щоб втриматись у ланці, вирівнювався лиш на дві-три секунди, щоб скинути бомби, а тоді вшивався з протяжним ревом двигунів і далі відчайдушно петляв, продираючись крізь огидний шквал зенітного вогню, так що шість літаків скоро розсипались по всьому небу, як молитви, кожен з них — легка ціль для німецьких винищувачів, та це не хвилювало Йосаріана, бо вже не було німецьких винищувачів і він не хотів, щоб біля його літака вибухали якісь інші літаки. Лише коли весь цей Sturm und Drang залишався далеко позаду, він втомлено зсував шолом зі спітнілого чола і переставав вигаркувати накази для Маквота за штурвалом, котрого в той момент найбільше цікавило, куди поцілили бомби.

— Бомбовий відсік порожній, — доповідав ззаду сержант Найт.

— Ми поцілили в міст? — питався Маквот.

— Я не бачив, сер, мене тут позаду добряче гецало, і я нічого не бачив. Тепер там усе в диму і нічого не видно.

— Гей, Аарфі, чи бомби попали в ціль?

— Яку ціль? — відказував капітан Аардваарк, гладкий і з люлькою в зубах штурман Йосаріана, не відриваючи очей від безладної плутанини карт, яку він створив біля Йосаріана в носовій частині літака. — Здається, ми ще не долетіли до цілі — хіба ні?

— Йосаріане, чи бомби влучили в ціль?

— Які бомби? — відповідав Йосаріан, котрий переймався лише зенітним вогнем.

— Ну що ж, — виспівував Маквот, — хай їм чорт.

Йосаріанові було наплювати, влучив він у ціль чи ні, оскільки Гавермеєрові чи якому іншому провідному бомбардиру, який влучав, ніколи не доводилось повертатися. Час від часу хтось так злився на Гавермеєра, що давав йому стусанів.

— Я сказав, дайте капітану Гавермеєру спокій, — роздратовано застерігав їх полковник Каткарт. — Хіба я не казав, що він у біса найкращий наш бомбардир?

Гавермеєр шкірився, коли втручався полковник, і вкидав до рота наступний кусочок арахісового брикету.

Гавермеєр набув неабиякої вправності, розстрілюючи щовечора польових мишей з пістолета, якого вкрав у небіжчика в наметі Йосаріана. За наживку він брав шоколадний батончик, умощувався в темряві і чекав на гризуна, тримаючи палець іншої руки в петлі мотузки, протягнутої від рами протимоскітної сітки до вмикача нематованої лампочки угорі. Мотузка була напнута, мов струна банджо, і найлегшого доторку було досить, щоб він клацнув, засліплюючи тремтливу жертву спалахом світла. Гавермеєр переможно пофоркував, спостерігаючи, як маленьке звірятко завмирає і закочує нажахані очка, гарячково шукаючи зловмисника. Гавермеєр чекав, доки ці очка не зустрінуться з його поглядом, а тоді з голосним реготом натискав на спусковий гачок і, з розкотистим гуркотом розприскуючи огидне, волохате тільце по всьому намету, відправляв полохливу мишачу душу назад до її Творця.

Якось уночі Гавермеєр вистрілив у мишу, через що Голодний Джо вискочив босоніж зі свого намету, репетуючи на все горло писклявим голосом, і розрядив свій пістолет сорок п'ятого калібру в намет Гавермеєра, відтак кинувся вниз схилом рову, видряпався на протилежний бік і тут же зник в одній із вузьких траншей, що ніби чарами з’явились біля кожного намету на ранок після того, як Майло Майндербайндер розбомбив ескадрилью. Ця пригода сталася якраз перед світанком у дні Величезної облоги Болоньї, коли без'язикі мертві люди, мов живі привиди, заповнили нічні години і Голодний Джо дурів, бо знову відлітав своє і не мав запланованих завдань. Голодний Джо белькотав щось недоладне, коли його виловили на дні вузької траншеї, белькотав про змій, щурів і павуків. Дно освітили ліхтариками, але не побачили нічого, крім кількох дюймів застояної дощівки.

— Ось бачите? — закричав Гавермеєр. — А я казав, що він псих. Хіба не казав?

Розділ 4

Док Деніка

Голодний Джо був психом, і ніхто не знав цього краще за Йосаріана, який допомагав йому як міг. Голодний Джо не хотів слухати Йосаріана. Голодний Джо не хотів слухати Йосаріана просто тому, що вважав його психом.

— Навіщо йому тебе слухати? — питав Док Деніка в Йосаріана, не підводячи очей.

— Бо в нього неприємності.

Док Деніка зневажливо пирхнув.

— Він думає, що в нього неприємності? А що про мене казати? — вів далі Док Деніка з понурою посмішкою. — Ох, я не скаржуся. Я знаю, що йде війна. Знаю, що багато людей буде страждати заради нашої перемоги. Але чому я маю бути одним із них? Чому не візьмуть до війська тих старих лікарів, які на людях без угаву патякають про великі жертви, на які готові йти медики? Я не хочу нічим жертвувати. Я хочу заробляти бабло.

Док Деніка був дуже акуратним, охайним чоловіком, для якого гарно провести час означало похандрити. Смаглявий, з мудрим, насупленим личком і скорботними мішками під очима, він постійно думав про своє здоров'я і майже щодня ходив до медчастини, примушуючи одного з двох підлеглих рядових поміряти йому температуру. Вони робили за нього його роботу практично самостійно і робили її настільки добре, що йому не залишалося нічого іншого, як сидіти на осонні, вигрівати свій закладений ніс і дивуватися, чим так стурбовані люди довкола. Хлопців звали Ґас і Вес, і їм вдалося підняти медицину до рівня точних наук. Усіх тих, що приходили з температурою понад 38,9, вони негайно відправляли до шпиталю. Усім хворим, за винятком Йосаріана, що приходили з температурою нижче 38,9, мазали ясна і пальці на ногах розчином марганцівки і давали таблетку проносного, яка мандрувала в кущі. Усіх тих, що приходили з температурою рівно 38,9, просили прийти через годину, щоб знову її поміряти. Йосаріан, з його температурою 38,3, міг піти до шпиталю, коли заманеться, бо він їх не боявся.

Така система чудово всіх задовольняла, а надто Дока Деніку, якому тепер вистачало часу, щоб споглядати, як старий майор ...де Коверлі кидає підкови на приватному майданчику для кидання підків, досі не знявши з ока прозорої пов'язки, яку Док Деніка зробив для нього зі смужки целулоїду, потайки відрізаного з вікна штабного намету майора Майора кілька місяців тому, коли майор ...де Коверлі повернувся з ушкодженою рогівкою з Рима, де він винайняв дві квартири для офіцерів та рядових, щоб вони проводили там відпустку. Док Деніка заходив до намету медчастини, лише коли відчував себе дуже хворим, тобто щодня, і просив Ґаса і Веса оглянути його. Вони оглядали його, але не могли нічого знайти. Його температура завжди трималася на позначці 36, що їх цілком задовольняло, якщо він був не проти. Док Деніка був проти. Він почав втрачати довіру до Ґаса і Веса і вже думав, чи не перевести їх обох назад до автопарку й замінити на когось, хто зможе виявити, що саме з ним не так.

Док Деніка особисто знав про багато речей, з якими було щось кардинально не так. Окрім свого здоров'я, він тривожився про Тихий океан і льотний час. Здоров'я — це щось таке, в чому ніхто не міг бути впевненим надовго. Тихий океан — це водний простір, зусібіч оточений слоновою та іншими смертельними хворобами, в гущу яких його можуть раптово перевести, якщо він, звільнивши від польотів Йосаріана, розгніває полковника Каткарта. А льотний час — це час, який він щомісяця мусив проводити на борту літака, щоб отримувати додаткову платню за польоти. Док Деніка ненавидів літати. В літаку він чувався ув’язненим. У літаку взагалі не було куди йти, лише в іншу частину літака. Док Деніка чув, що люди, яким подобається залазити в літак, насправді дають вихід своєму підсвідомому бажанню залізти назад у материнське лоно. Чув він це від Йосаріана, який влаштував усе так, що Док Деніка щомісяця отримував платню за польоти, не залазячи назад у лоно. Йосаріан переконав Маквота записувати ім'я Дока Деніки в бортовий журнал після тренувальних польотів чи подорожей до Рима.

— Знаєш, як це буває, — хитро, по-змовницьки підморгнув Док Деніка. — Навіщо ризикувати без потреби?

— Звичайно, — погоджувався Йосаріан.

— Яка кому різниця, в літаку я чи ні?

— Немає різниці.

— Звичайно, саме це я і маю на увазі, — сказав Док Деніка. — Не підмажеш — не поїдеш. Рука руку миє. Розумієш мене? Почухай мені спинку, я почухаю тобі.

Йосаріан зрозумів його.

— Я не це мав на увазі, — сказав Док Деніка, коли Йосаріан заходився чухати йому спину. — Я кажу про співпрацю. Послуги. Зроби послугу мені, а я зроблю тобі. Дійшло?

— Зроби мені послугу, — попросив Йосаріан.

— Не вийде, — відказав Док Деніка.

Було щось мізерне і лячне в образі Дока Деніки, який зажурено сидів біля свого намету, вигріваючись на сонці, зодягнутий в літні штани кольору хакі і літню сорочку на короткий рукав, яка від щоденного прання вицвіла майже до вапнистої сіризни. Він був схожий на чоловіка, який одного разу заціпенів зі страху, а потім ніколи так і не відігрівся. Сидів увесь занурений в себе, втягнувши голову в худі плечі, а засмаглими пальцями з блискучими сріблистими нігтями обережно — від плечей до ліктів — потирав оголені, складені на грудях руки, мовби він змерз. Насправді він був дуже гарячим, співчутливим чоловіком, який ніколи не переставав жаліти самого себе.

— Чому саме я? — постійно скаржився він, і це було добре питання.

Йосаріан знав, що питання добре, бо Йосаріан збирав добрі питання, за допомогою яких він зривав загальноосвітні заняття, що їх раніше двічі на тиждень у наметі капітана Блека з розвідвідділу проводив Клевінджер разом з капралом в окулярах, про якого всі думали, що він, мабуть, підривний елемент. Капітан Блек знав напевно, що він підривний елемент, адже той носив окуляри і користувався такими словечками, як «панацея» і «утопія», а також засуджував Адольфа Гітлера, який здійснив таку прекрасну роботу в боротьбі з антиамериканською діяльністю в Німеччині. Йосаріан відвідував загальноосвітні заняття, бо хотів вияснити, чому така маса людей докладає стількох зусиль, щоб його вбити. Зібралася жменька зацікавлених слухачів, і вони також мали багато добрих запитань, що виявилося в кінці заняття, коли Клевінджер та підривний капрал припустились помилки, спитавши, чи є в когось питання, — і тут вони посипались:.

— Хто така Іспанія?

— Чому Гітлер?

— Коли направо?

— Де був той згорблений блідолиций старий, якого я кликав «Батя», коли зламалася карусель?

— Який козир у Мюнхені?

— Ха-ха, бері-бері.

І просто:

— Яйця!

І тоді Йосаріан поставив питання, на яке не було відповіді:

— А де зараз торішні Сноудени?

Питання засмутило їх, тому що Сноудена вбили над Авіньйоном, коли Добз зсунувся з глузду посеред неба і вихопив штурвал у Гапла.

Капрал удав, що не почув.

— Що? — перепитав він.

— А де зараз торішні Сноудени?

— Вибачте, я не зрозумів.

— Où sont les Neigedens d'antan?[4] — повторив Йосаріан по-французькому, щоб капралу було зрозуміліше.

— Parlez en anglais, заради Бога, — відказав капрал. — Je ne parle pas français[5].

— Я теж, — відповів Йосаріан, який був готовий допитувати його всіма мовами світу, аби лиш витиснути з нього інформацію, але тут втрутився Клевінджер — блідий, худий, з важкою задишкою і вологою паволокою сліз, що вже виблискували у зголоднілих очах.

У штабі полку вдарили на сполох, адже годі вгадати, про що можуть довідатися люди, якщо дозволити їм вільно ставити будь-які запитання. Полковник Каткарт доручив підполковнику Корну припинити це неподобство, і полковник Корн дав лад запитанням за допомогою правила. Як відзвітував підполковник Корн полковнику Каткарту, правило підполковника Корна було геніальним. Згідно з правилом полковника Корна, ставити запитання дозволялося лише тим, хто ніколи їх не ставив. Невдовзі єдиними слухачами були ті, хто ніколи не ставив запитань, і тоді заняття зовсім припинилися, оскільки Клевінджер, капрал і підполковник Корн зійшлися на думці, що немає ані змоги, ані потреби навчати людей, які ні про що не запитують.

Полковник Каткарт і підполковник Корн мешкали і працювали в будівлі штаб-квартири полку, як і решта штабістів, за винятком капелана. Штаб полку розташувався у велетенському, відкритому всім вітрам старовинному будинку з сипкого червоного каменю і з гуркотливою каналізацією. За будинком був сучасний полігон для стендової стрільби, що його полковник Каткарт обладнав суто для розваги офіцерів полку, але на якому, завдяки генералові Дрідлу, кожен офіцер і рядовий з бойовим статусом мусив провести щонайменше вісім годин на місяць.

Йосаріан стріляв по тарілках і жодного разу не поцілив. Еплбі збивав тарілки і жодного разу не схибив. Йосаріан стріляв настільки ж погано, як і грав у карти. У карти він також не міг виграти ні копійки. Навіть якщо махлював, бо люди, яких він хотів обдурити, завжди махлювали краще за нього. І йому довелося змиритися з подвійним розчаруванням: він ніколи не стане стендовим стрільцем і ніколи не заробить добрих грошей.

«Треба мати голову, щоб не заробити добрі гроші, — писав полковник Карґіл в одному зі своїх повчальних циркулярів, які він регулярно готував для поширення за підписом генерала Пекема. — Нині кожен дурень може заробити добрі гроші, І більшість із них це й роблять. А люди, що мають талант і голову? Назвіть, до прикладу, хоч одного поета, який заробляє».

— Т.С. Еліот, — озвався колишній РПК ВІнтерґрін зі своєї поштової кабінки у штабі Двадцять сьомої повітряної армії І кинув слухавку, не назвавшись.

Полковник Карґіл, у Римі, був приголомшений.

— Хто це був? — запитав генерал Пекем.

— Не знаю, — відповів полковник Карґіл.

— Що він хотів?

— Я не знаю.

— Ну і що він сказав?

— «Т. С. Еліот», — доповів полковник Карґіл.

— Що це таке?

— «Т. С. Еліот», — повторив полковник Карґіл.

— Просто «Т. С... »

— Так, сер. Це все, що він сказав. Просто «Т. С. Еліот».

— Цікаво, що б це могло означати, — задумався генерал Пекем.

Полковник Карґіл також задумався.

— Т. С. Еліот, — розмірковував спантеличений генерал Пекем.

— Т. С. Еліот, — відлунив полковник Карґіл так само похмуро.

Через хвилину генерал Пекем підвівся, єлейно всміхаючись. На лиці з’явився лукавий і хитромудрий вираз, в очах засяяли злісні вогники.

— З’єднайте-но мене з генералом Дрідлом, — наказав він полковнику Карґілу. — Тільки не кажіть, хто дзвонить.

Полковник Карґіл простягнув йому слухавку.

— Т. С. Еліот, — мовив генерал Пекем і поклав трубку.

— Хто це був? — запитав полковник Мудус.

Генерал Дрідл, на Корсиці, не відповів. Полковник Мудус був зятем генерала Дрідла. Піддавшись на вмовляння дружини і супроти власного переконання, генерал Дрідл залучив зятя до військової справи. Генерал Дрідл споглядав полковника Мудуса з незмінною ненавистю. Сам вигляд зятя, що як його ад'ютант був постійно при ньому, викликав у генерала відразу. Він заперечував проти шлюбу доньки з полковником Мудусом, тому що не терпів весільних церемоній. Загрозливо і заклопотано нахмурившись, генерал Дрідл підійшов до дзеркала на повний зріст і вирячився на своє відображення: кремезна постать, сива, широкочола голова, тьмяно-сірі пучки брів і квадратна, войовниче випнута вперед щелепа. Він занурився у важкі роздуми про щойно отримане таємниче повідомлення. Поволі його обличчя проясніло від вдалої думки, і губи скривились у єхидній посмішці.

— Зв'яжи мене з Пекемом, — сказав він полковнику Мудусу. — Тільки не кажи тому вилупку, хто дзвонить.

— Хто це був? — запитав у Римі полковник Карґіл.

— Той самий чоловік, — відповів генерал Пекем, помітно збентежений. — Тепер він добрався до мене.

— Що йому треба?

— Не знаю.

— Що він сказав?

— Те саме.

— «Т. С. Еліот»?

— Так, «Т. С. Еліот». Більше нічого не сказав. — У генерала Пекема з'явилася обнадійлива думка. — Можливо, це якийсь новий шифр абощо, як пароль дня. Чому б вам не перевірити у зв'язківців, чи це, бува, не новий шифр абощо чи пароль дня?

Зв’язківці відповіли, що Т. С. Еліот не є ні новим кодом, ні паролем дня.

У полковника Карґіла з'явилася наступна ідея.

— Мабуть, треба зателефонувати у штаб Двадцять сьомої повітряної армії, може, вони щось знають. Там є писар на ім’я Вінтерґрін, якого я добре знаю. То він мені підказав, що наша проза надто багатослівна.

Колишній РПК Вінтерґрін відповів Каргілові, що жодних відомостей про Т. С. Еліота в штабі Двадцять сьомої повітряної армії немає.

— Ну, а як нині наша проза? — вирішив заодно розпитатися полковник Карґіл. — Хіба не покращилась?

— Усе ще надто багатослівна, — відповів колишній РПК Вінтерґрін.

— Мене не здивує, якщо за всім цим стоїть генерал Дрідл, — нарешті зізнався генерал Пекем. — Пригадуєш, що він зробив з тим полігоном для стендової стрільби?

Генерал Дрідл відкрив навстіж приватне стрільбище полковника Каткарта для всіх полкових офіцерів та рядових у бойовому статусі. Генерал Дрідл хотів, щоб його люди проводили стільки часу на полігоні для стрільби по тарілках, скільки дозволяло оснащення і розклад польотів. Стріляння по тарілочках вісім годин на місяць було для них чудовим навчанням. Вони вчилися стріляти по тарілочках.

Данбар завзято стріляв по тарілочках, тому що ненавидів кожну мить цього заняття, і час минав дуже поволі. Він підрахував, що одну-єдину годину на плацу для стрільби по тарілочках з такими людьми, як Гавермеєр і Еплбі, можна прирівняти до сімнадцяти років, помножених на одинадцять.

— Думаю, ти псих, — так зреагував Клевінджер на Данбарове відкриття.

— Кому яке діло? — відповів Данбар.

— Я серйозно, — наполягав Клевінджер.

— А кого це хвилює? — відповів Данбар.

— Мене хвилює. Я навіть можу припустити, що життя буде здаватися довшим...

— ...буде довшим, коли...

— ...буде довшим... Буде довшим? Гаразд, буде довшим, коли його наповнити нудьгою і стражданнями, бо...

— Уявляєш, як швидко? — зненацька мовив Данбар.

— Га?

— Вони минають, — пояснив Данбар.

— Роки.

— Роки?

— Роки, — повторив Данбар. — Роки, роки, роки.

— Клевінджере, відчепися від Данбара, — втрутився Йосаріан. — Ти хоч розумієш, скільки це йому коштує?

— Все гаразд, — мовив Данбар великодушно. — У мене в запасі кілька десятиліть. А ти знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік?

— І ти також стули пельку, — Йосаріан присік Орра, який почав хихикати.

— Я просто подумав про ту дівчину, — сказав Орр. — Дівчину з Сицилії. Ту лису дівчину на Сицилії.

— Краще стули пельку, — застеріг його Йосаріан.

— Це ти винен, — сказав Данбар Йосаріанові. — Нехай би собі похихикав, якщо йому хочеться. Це краще, ніж коли він балакає.

— Ну добре. Хихикай, якщо тобі хочеться.

— Знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік? — повторив Данбар до Клевінджера. — Ось стільки, — він клацнув пальцями. — Секунду тому ти вступав до універу, сповнений свіжих сил. А сьогодні ти вже старий.

— Старий? — здивувався Клевінджер. — Ти про що?

— Старий.

— Я не старий.

— Ти на волосину від смерті щоразу, коли йдеш на завдання. Хіба можна бути ще старішим у твоєму віці? Півхвилини тому ти переходив у десятий клас і розстебнутий ліфчик видавався тобі вершиною блаженства. Лише чверть секунди до того ти був хлопчиком і десять тижнів літніх канікул тривали сотні тисяч років, та все одно закінчувались надто швидко. Фіть! Роки пролітають зі швидкістю ракети. А як ще в біса можна сповільнити час?

Останні слова Данбар промовив майже роздратовано.

— Ну, мабуть, це правда, — неохоче погодився Клевінджер, стишивши голос. — Мабуть, життя справді має бути сповненим неприємностями, аби здаватися довшим. Але тоді кому потрібне таке життя?

— Мені, — сказав йому Данбар.

— Навіщо? — спитав Клевінджер.

— А як інакше?

Розділ 5

Вождь Білий Вівсюг

Док Деніка жив у плямистому сірому наметі з Вождем Білим Вівсюгом, якого боявся і зневажав.

— Уявляю собі його печінку, — бурчав Док Деніка.

— Уяви мою печінку, — порадив йому Йосаріан.

— З твоєю печінкою все в порядку.

— Це лише доводить, скільки всього ти ще не знаєш, — блефуючи, сказав Йосаріан і розповів Доку Деніці про дошкульний біль у печінці, який дошкуляв сестрі Дакет, і сестрі Крамер, і всім лікарям у шпиталі, тому що біль у жовтяницю не переходив, але й не минав.

Док Деніка не виявляв зацікавлення.

— Гадаєш, у тебе неприємності? — запитав він. — А що казати про мене? Був би ти в моєму кабінеті в той день, коли до мене зайшли молодята.

— Які молодята?

— Ті молодята, які одного разу зайшли до мене в кабінет. Хіба я не розповідав про них? Вона була гарна.

І таким же гарним був кабінет Дока Деніки. Він прикрасив передпокій золотими рибками й умеблював найкращим із дешевих гарнітурів. Усе, що можна було, він купив у кредит, навіть золотих рибок. На все інше він узяв гроші в захланних родичів, пообіцявши їм частку від майбутніх прибутків. Його кабінет був розташований на Стейтен-Айленді у будинку на дві сім'ї, що при раптовій пожежі став би для них пасткою, усього лиш за чотири квартали від паромної переправи і за один квартал на південь від універсаму, трьох салонів краси і двох шахраїв-аптекарів. Дім стояв на розі вулиць, але це не допомагало. Населення майже не мінялося, а корінні мешканці силою звички трималися тих самих лікарів, до яких зверталися роками. Купа рахунків швидко зростала, і зовсім скоро він втратив свої найцінніші медичні інструменти: спочатку забрали арифмометр, а потім друкарську машинку. Золоті рибки поздихали. На щастя, якраз коли справи пішли найгірше, вибухнула війна.

— Це був дар божий, — урочисто визнав Док Деніка. — Більшість лікарів невдовзі пішли в армію, і мої справи різко покращились. Розташування на розі почало виплачуватись, і незабаром я вже приймав більше пацієнтів, аніж міг компетентно обслужити. Я підняв свій процент відкату з тими двома аптеками. Салони краси давали мені два-три аборти на тиждень. Справи уже не могли йти краще, а тепер послухай, що сталося. З призовної комісії присилають якогось хлопця, щоб мене оглянув. Я сам себе ретельно оглянув і виявив, що за станом здоров’я не придатний до військової служби. Здавалося б, мого слова мало бути досить, адже я лікар з доброю репутацією в окружному медичному товаристві та в місцевому бюро сприяння бізнесу. Але ні, не досить, і вони прислали цього хлопця, аби лиш пересвідчитись, що в мене дійсно одна нога ампутована до стегна і що я прикутий до ліжка невиліковним ревматоїдним артритом. Йосаріане, ми живемо в епоху недовіри і втрати духовних цінностей. Це жахливо, — скаржився Док Деніка голосом тремким від сильного хвилювання. — Жахливо, коли навіть слово ліцензованого лікаря ставить під сумнів країна, яку він любить.

Дока Деніку призвали і відправили служити на Піанозу лікарем льотної частини, хоча він до смерті боявся літати.

— Мені не треба шукати собі неприємностей в літаку, — зауважив він, блимаючи короткозорими карими очима-намистинами. — Вони самі мене знаходять. Як ота незаймана дівчина, яка не могла завагітніти. Я про неї розповідав.

— Яка незаймана? — запитав Йосаріан. — Я думав, ти розповідав мені про якихось молодят.

— Та я розповідав тобі про незайману дівчину. Обоє були мало не діти, одружені... десь понад рік, коли зайшли до мене в кабінет без попереднього запису. Якби ж ти її побачив! Така мила, юна, вродлива. Вона навіть зашарілася, коли я спитав про місячні. Я ніколи не забуду цієї дівчини. Фігурка її — мрія, а на шиї вона мала ланцюжок з медальйоном святого Антонія, що висів між грудьми небаченої краси. «Яка страшна спокуса для святого Антонія,» — пожартував я — просто, щоб вона розслабилась, розумієш. «Святого Антонія? — перепитав її чоловік. — Хто такий святий Антоній?» «Спитайтеся в дружини, — сказав я йому. — Вона скаже, хто такий святий Антоній». «Хто такий святий Антоній?» — спитав він. «Хто?» — спитала вона. «Святий Антоній», — сказав він. «Святий Антоній? — перепитала вона. — А хто такий святий Антоній?» Обстеживши її в оглядовому покої, я виявив, що вона все ще незаймана. Я поговорив з її чоловіком наодинці, поки вона одягала пояс і пристібала до нього панчохи. «Щоночі», — похвалився він. Розумієш, справді мудрий чоловік. «Не пропустив ще жодної ночі», — похвалився він. Він це серйозно говорив. «Я навіть роблю їй це рано до сніданку, який вона мені готує перед роботою», — похвалився він. Пояснення цьому було лише одне. Коли вони обоє сіли переді мною, я на гумових ляльках продемонстрував для них статевий акт. Я маю гумові моделі обох статей з усіма репродуктивними органами, які тримаю під замком в окремих шафках, щоб не було пліток. Тобто колись мав. Тепер я вже нічого не маю, навіть пацієнтів. Єдине, що в мене сьогодні є, — це низька температура, через яку я починаю серйозно хвилюватися. Цих двоє хлопчаків, які допомагають мені в медчастині, ні чорта не тямлять у діагностиці. Вони тільки й вміють, що скаржитись. Вони гадають, що в них неприємності? А що вже про мене казати? Нехай би побули в моєму кабінеті тоді, з тією парою молодят, які витріщалися на мене, ніби я розповідав їм щось таке, чого ніхто зроду-віку не чув. Такої зацікавленості я ще ніколи не бачив. «Кажете, треба отак? — запитав він і трохи попрацював з ляльками. — Знаєте, тепер я бачу, як це дехто отримує від такого насолоду». «Саме так, — сказав я. — А тепер ідіть додому, кілька місяців попрактикуйте мій метод, а далі побачимо. Добре?» «Добре», — відповіли вони і, не сперечаючись, розплатились готівкою. «Гарного вам відпочинку», — сказав їм я, а вони подякували і пішли. Він обійняв її за талію, так наче не міг дочекатися, коли добереться додому і зробить їй це знову. Через кілька днів він прийшов уже сам і сказав моїй медсестрі, що мусить негайно зі мною зустрітися. Тільки-но ми залишилися сам на сам, він ударив мене кулаком у ніс.

— Що він зробив?

— Він назвав мене розумником і вдарив кулаком у ніс. «Ти хто такий, розумнику?» — сказав він і звалив мене на підлогу. Бах! Отак просто. Я не жартую.

— Я знаю, що не жартуєш, — сказав Йосаріан. — Але чому він це зробив?

— Звідки мені знати, чому він це зробив? — відповів Док Деніка з досадою.

— Може, це якось пов’язано зі святим Антонієм?

Док Деніка глянув на Йосаріана безтямним поглядом.

— Святий Антоній? — спитав він здивовано. — Хто такий святий Антоній?

— Звідки мені знати? — відповів Вождь Білий Вівсюг, який, похитуючись, саме ввійшов до намету з притиснутою до грудей пляшкою віскі і зухвало розсівся між ними двома.

Док Деніка мовчки підвівся і виніс своє крісло з намету, зігнутий під ранцем, ретельно напакованим кривдами, що був його вічним тягарем. Він не терпів присутності свого сусіда по намету.

Вождь Білий Вівсюг вважав його психом.

— Не знаю, що таке з тим хлопакою, — зауважив він з докором. — У нього немає мізків, ось що з ним таке. Були би в нього мізки, він би схопив лопату і почав копати. Просто тут, у наметі, почав би копати, якраз під моїм ліжком. За пару хвилин наткнеться на нафту. Хіба він не знає, як той солдат у Штатах докопався до нафти? Ніколи не чув, що трапилось із тим... як звати того смердючого щура вилупка сутенера шмаркатого з Колорадо?

— Вінтерґрін.

— Вінтерґрін.

— Він боїться, — пояснив Йосаріан.

— О ні. Тільки не Вінтерґрін. — Вождь Білий Вівсюг похитав головою з неприхованим захватом. — Той гнилий сопляк мудрагель сучий син не боїться нікого й нічого.

— Док Деніка боїться. Ось що з ним таке.

— А чого він боїться?

— Він боїться за тебе, — сказав Йосаріан. — Він боїться, що ти помреш від запалення легень.

— Ну, нехай боїться, — сказав Вождь Білий Вівсюг. Його могутні груди здригнулися від глибокого, низького сміху. — Помру при першій же нагоді. От побачиш.

Вождь Білий Вівсюг — гарний, темнолиций індіанець з масивним, вилицюватим обличчям і скуйовдженим чорним волоссям, метис племені крі родом із міста Інід в Оклахомі — з лишень йому відомих окультних причин постановив собі померти від запалення легень. Це був злостивий, мстивий, позбавлений ілюзій індіанець, який ненавидів чужоземців з такими прізвищами, як Каткарт, Корн, Блек і Гавермеєр, і бажав, щоб усі вони забралися туди, звідки прийшли їхні паршиві предки.

— Ти не повіриш, Йосаріане, — розмірковував він, зумисне підвищивши голос, щоб зачепити Дока Деніку, — але тут була прекрасна країна для життя, поки вони не споганили її своєю клятою побожністю.

Вождь Білий Вівсюг став на шлях помсти білій людині. Він заледве читав і писав і був приставлений до капітана Блека помічником з розвідки.

— Як я міг навчитися читати і писати? — спитав Вождь Білий Вівсюг з удаваною войовничістю, знову підвищуючи голос, щоб Док Деніка його почув. — Тільки-но ми ставили наш вігвам, вони тут же зачинали бурити нафтову свердловину. Тільки-но вирили свердловину, ішла нафта. І щоразу, коли ішла нафта, вони змушували нас складати вігвами і забиратися звідти. Ми були живими чарівними лозинами. Ціла наша сім'я мала природний потяг до покладів нафти, і дуже скоро за нами почали ганятися специ усіх нафтових компаній світу. Було ой як непросто виховати дитину, повірте мені. Не знаю, чи хоч раз я затримався на одному місці більше тижня.

Найперший, кого він запам'ятав, був геолог.

— Тільки-но на світ з'являвся новий Білий Вівсюг, — вів далі він, — фондові ринки зростали. Невдовзі цілі бригади буровиків наввипередки переслідували нас з усім своїм устаткуванням. Компанії стали об’єднуватися, щоб скоротити кількість людей, яких мусили до нас прикріпити. Але тлум навколо нас усе більшав. Ми ніколи не могли виспатися. Коли ми зупинялися, зупинялися вони. Ми рушали — рушали й вони, зі своїми польовими кухнями, бульдозерами, буровими вишками і генераторами. Ми були мов ходяча реклама, і найкращі готелі почали надсилати нам запрошення, бо знали, що ми потягнемо за собою в місто чимало ділових людей. Деякі з тих запрошень були страшенно щедрими, але ми не могли жодного з них прийняти, бо ми індіанці, а всі найкращі готелі, які нас запрошували, не прийняли б індіанців як гостей. Расове упередження — це жахливо, Йосаріане. Жахливо, коли до порядного, лояльного індіанця ставляться як до негритоса, жидяри, макаронника чи латиноса.

Вождь Білий Вівсюг осудливо похитав головою.

— Тоді, Йосаріане, це нарешті сталося — початок кінця. Вони почали переслідувати нас спереду. Старалися вгадати, де ми збираємось зупинитись, і бралися бурити ще до того, як ми туди дійдемо, то ми й не могли зупинитися. Щойно ми візьмемось розгортати наші покривала, як вони вже нас витурюють. Вони вірили в нас. Витурювали, вже навіть не чекаючи, коли піде нафта. Ми були такі втомлені, що й незчулися, як наш час вийшов. Одного ранку дивимось, а нас цілком оточили нафтовики, які чекають, коли ми станемо їм на дорозі, щоб нас витурити. Куди не глянь, на кожному горбі стояв нафтовик, що чекав, мов індіанці, готуючись до нападу. Це був кінець. Тільки армія мене й порятувала. На щастя, саме вчасно вибухнула війна і призовна комісія витягла мене з того кільця і доправила живим і здоровим у Ловер-Філд у штаті Колорадо. Я єдиний, хто врятувався.

Йосаріан знав, що той бреше, але не перебивав, коли Вождь Білий Вівсюг почав розказувати, ніби відтоді не отримав жодної звістки від батьків. Однак це його не надто хвилювало, бо про те, що вони його батьки, знав лише з їхніх слів, а оскільки вони йому частенько брехали, то й про це могли збрехати. Набагато краще він був обізнаний з долею своїх двоюрідних братів і сестер, які пішли обхідним маневром на північ і ненароком забрели в Канаду. Коли спробували повернутися, їх затримали на кордоні американські імміграційні служби. Вони не могли повернутися в країну, тому що були червоношкірими.

Це був жахливий жарт, але Док Деніка не засміявся, аж доки Йосаріан не підійшов до нього після наступного вильоту і знову став благати, без великих сподівань на успіх, щоб його списали на землю. Док Деніка разок хихотнув і тут же занурився у власні неприємності, до яких належав Вождь Білий Вівсюг, що цілий ранок підбивав його позмагатися в індіанській боротьбі, а також Йосаріан, який вирішив тут і зараз зсунутися з глузду.

— Ти марнуєш час, — змушений був сказати йому Док Деніка.

— Хіба ти не можеш списати на землю того, хто є психом?

— О, звичайно. Навіть мушу. Згідно з інструкцією я мушу списувати кожного, хто збожеволів.

— Тоді чому не спишеш мене? Я божевільний. Спитайся Клевінджера.

— Клевінджера? А де твій Клевінджер? Знайди Клевінджера, і я спитаю.

— Тоді спитай будь-кого іншого. Кожен тобі скаже, який я божевільний.

— Вони самі божевільні.

— Тоді чому не спишеш мене?

— А чому вони не просять мене їх списати?

— Бо вони божевільні, ось чому.

— Звичайно, що божевільні, — відповів Док Деніка. — Хіба ж я не сказав, що вони божевільні? А хіба можна божевільним дозволити визначати, божевільний ти чи ні?

Йосаріан розважливо глянув на нього і спробував підійти з іншого боку.

— Орр божевільний?

— Певно, що так, — відказав Док Деніка.

— Ти можеш його списати?

— Певно, що можу. Але спочатку він має сам мене попросити. Так каже інструкція.

— Тоді чому він не просить?

— Тому що він божевільний, — сказав Док Деніка. — Він напевно божевільний, якщо стільки разів був на волосину від смерті, але далі вилітає на бойові завдання. Я можу списати Орра. Але спочатку він має попросити мене про це.

— Це все, що він має зробити, щоб його списали?

— Це все. Нехай попросить.

— І тоді ти його спишеш? — запитав Йосаріан.

— Ні. Тоді я не можу його списати.

— Тобто тут є своєрідна пастка?

— Певно, що є пастка, — відповів Док Деніка. — Пастка-22. Кожен, хто намагається ухилитися від бойового обов’язку, насправді не є божевільним.

Існувала лише одна засторога, і це була Пастка-22, яка уточнювала, що турбота про власну безпеку перед лицем реальних та безпосередніх загроз є виявом здорового глузду. Орр божевільний, і його можна списати на землю. Все, що від нього вимагається, — попросити про це; і як тільки він про це попросить, він уже не вважатиметься божевільним і змушений буде вилітати на завдання. Орр був би божевільний, якби далі літав на завдання, і нормальний — якби не літав, але якщо він нормальний, то мав би літати далі. Якщо він літає, то, значить, божевільний і не мусить літати; але якщо він би не хотів літати, то, значить, нормальний, а тому мусить. Абсолютна простота цього пункту Пастки-22 глибоко вразила Йосаріана, і він шанобливо присвиснув.

— Нічого собі пастка, оця Пастка-22, — зауважив він.

— Кращої не існує, — погодився Док Деніка.

Йосаріан ясно її побачив, у всій її запаморочливій обґрунтованості. Була якась еліптична точність у довершеній парі її складових, водночас граційна і шокуюча, мов добре сучасне мистецтво, але подекуди Йосаріан не мав певності, що він її взагалі бачить, як ніколи не мав певності в доброму сучасному мистецтві чи мушках, які Орр помічав в очах Еплбі. Щодо мушок в очах Еплбі, то він повірив Орру на слово.

— Ой, у нього їх ціла хмара, — запевнив Орр щодо мушок в очах Еплбі після того, як Йосаріан побився навкулачки з Еплбі у клубі офіцерів, — хоча він, мабуть, про це навіть не здогадується. Тому він бачить усе не так, як воно є насправді.

— А як він цього може не знати? — поцікавився Йосаріан.

— Бо в нього мушки в очах, — пояснив Орр із підкресленою терплячістю. — Як же він побачить, що має мушки в очах, коли в нього мушки в очах?

У цьому було стільки ж логіки, як і в усьому іншому, і Йосаріан готовий був повірити Орру, тому що Орр був не з Нью-Йорка, а з глушини і знав про дику природу набагато більше за Йосаріана і тому що Орр, на відміну від Йосаріанових матері, батька, сестри, брата, тітки, дядька, свояків, учителя, духовного наставника, законодавця, сусідів та газет, ні разу не збрехав йому в чомусь важливому. День-два Йосаріан обдумував на самоті ці свіжі відомості про Еплбі, а тоді вирішив зробити добро і поділитися ними з самим Еплбі.

— Еплбі, у тебе мушки в очах, — прошепотів він доброзичливо, коли вони зіткнулися в проході парашутного намету перед щотижневим вильотом на Парму.

— Що? — шарпнувся Еплбі, спантеличений уже тим, що Йосаріан сам до нього заговорив.

— У тебе мушки в очах, — повторив Йосаріан. — Мабуть, тому ти їх не можеш побачити.

Еплбі відсахнувся від Йосаріана з неприязним збентеженням на виду і похмуро мовчав, аж доки не сів у джип з Гавермеєром, що їхав довгим, прямим шляхом до інструкторської, де чекав майор Денбі, метушливий оперативний щоб провести попередній інструктаж з усіма провідними пілотами, бомбардирами і штурмовиками. Еплбі заговорив тихо, щоб його не почув водій чи капітан Блек, який з заплющеними очима витягнувся на передньому сидінні джипа.

— Гавермеєре, — запитав він непевно, — у мене в очах є мушки?

Гавермеєр здивовано закліпав.

— Зморшки? — перепитав він.

— Ні, мушки.

Гавермеєр знову закліпав.

— Мушки?

— У мене в очах.

— Ти, мабуть, псих, — сказав Гавермеєр.

— Ні, я не псих. Це Йосаріан псих. Просто скажи мені: є в мене мушки в очах чи ні. Говори як є, я не ображуся.

Гавермеєр закинув до рота ще один шматочок арахісового брикету і уважно подивився в очі Еплбі.

— Не бачу жодної, — оголосив він.

Еплбі зітхнув з величезним полегшенням. Дрібненькі крихти від арахісу прилипли до губ, підборіддя і щік Гавермеєра.

— У тебе все лице в крихтах, — зауважив Еплбі.

— Краще крихти на лиці, ніж мушки в очах, — відрубав Гавермеєр.

Офіцерів п’яти інших літаків з кожної ланки привезли у вантажівках на загальний інструктаж, що відбувся через півгодини. Троє рядових у кожному екіпажі взагалі не проходили інструктажу, їх того ж таки дня закидали прямо на аеродром і висаджували біля окремих літаків, підготовлених до вильоту, де вони чекали разом з технічним персоналом на офіцерів, а коли ті приїжджали і, ляскаючи відкидними задніми бортами вантажівок, зіскакували на землю, наставав час розсідатися по літаках. На стоянках, що формою нагадували льодяники на паличках, невдоволено закрутилися двигуни, спершу наче пручаючись, відтак якийсь час попрацювали з рівним гуркотом, а тоді літаки, мов якісь незрячі, тупі, скалічілі істоти, незґрабно рушили і, спотикаючись, посунули по всипаному гравієм полю, аж поки не вирулили на початок злітної смуги, де вишикувалися в чергу, а далі швидко, один за одним, з наростаючим ревом розігнались і відірвалися від землі, зробили повільний віраж понад строкатими верхівками дерев, плавно облетіли аеродром, вишикувались у бойовий порядок по шість літаків, а тоді взяли курс над лазуровим морем до своєї цілі в Північній Італії чи у Франції. Літаки невпинно набирали висоту, і доки долітали до території противника, під ними було вже дев’ять тисяч футів. Усіх незмінно дивувало відчуття спокою і цілковитої тиші, яку порушували хіба лише пробні постріли з бортових кулеметів, принагідна монотонна й коротка репліка в навушниках і, нарешті, витверезне оголошення бомбардира в кожному літаку, що вони зайняли вихідну позицію і заходять на ціль. Завжди світило сонце і завжди в горлі поколювало від розрідженого повітря.

Літаки Б-25, на яких вони літали, були стійкими, надійними, тьмяно-зеленими машинами з двома моторами та кілями і довгими крилами. Єдиною їхньою вадою, на погляд Йосаріана, що сидів на місці бомбардира, був тісний лаз, що відділяв його кабіну в плексигласовій носовій частині від найближчого аварійного люка. Лаз був вузьким квадратним холодним тунелем, що вів до пілотської кабіни, і такий, як Йосаріан, ледве в ньому пропихався. Гладкий повновидий штурман Аарфі з маленькими очками рептилії і люлькою в зубах також мав клопіт з тим лазом, і Йосаріан завжди виганяв його з носової частини, коли вони, як оце зараз, заходили на ціль.

Тоді наступали хвилини напруження, хвилини чекання — коли нічого не чуєш, нічого не бачиш, нічого не робиш, лише чекаєш, поки зенітники на землі приціляться і приготуються пальнути і розвіяти вас усіх, якщо зуміють, у вічний сон.

Лаз був для Йосаріана дорогою життя з літака, на випадок, якщо той падатиме, але Йосаріан кляв його з кипучою ненавистю, лаяв як перепону, яку звело провидіння, віддавна заміряючись згладити його зі світу. В носовій частині було достатньо місця для аварійного люка, але самого люка не було. Натомість був лаз, а після халепи над Авіньйоном він усвідомив, що ненавидить кожен його довжелезний дюйм, бо відділяв його на довгі-предовгі секунди від парашута, який був надто громіздкий, аби брати його з собою в кабіну, а потім ще секунди і секунди до аварійного люка на підлозі між верхньою палубою і черевиками безликого стрільця, що сидів угорі. Йосаріан прагнув бути там, куди він виганяв Аарфі з носової частини; Йосаріан прагнув згорнутися в клубок відразу на аварійному люку, сховавшись у юрті запасних протизенітних жилетів, які він радо приніс би з собою, уже пристебнув би ремені парашута, в одній руці стискаючи червоне витяжне кільце троса, а другою рукою схопився б за ручку аварійного люка, який випустив би його в повітря, до землі, при першому ж моторошному скреготі заліза. Ось де він хотів бути, якщо вже його сюди занесло, а не стриміти попереду, мов якась бісова підвішена золота рибка в якомусь бісовому підвішеному акваріумі для золотих рибок, у той час як бісові падлючі чорні зенітні вибухи розриваються, гримлять і громадяться хмарами, довкола, під ним і над ним, і з тріскотом пнеться вгору ця ґвалтовна бурхлива фантасмагорично-космологічна злостивість, що стрясає, дробить і шпурляє, гепає і пронизує, і загрожує знищити їх усіх в одну мить у єдиному велетенському спалахові полум’я.

Аарфі не був потрібний Йосаріанові — ні як штурман, ні як будь-хто інший, і Йосаріан щоразу виганяв його з носової частини, щоб вони не загороджували один одному дорогу, якби раптом довелося продиратися до порятунку. Тож Аарфі міг собі скулитися на підлозі, там, де прагнув скулитись Йосаріан, але натомість він виструнчувався за спинами першого й другого пілотів, зручно вмостивши товсті руки на спинках їхніх крісел, не випускаючи люльки, і вів люб’язну бесіду з Маквотом і другим пілотом, він звертав увагу двох чоловіків на кумедні дрібнички в небі, хоч їм було геть не до того. Маквот був надто зайнятий виконанням коротких команд Йосаріана, коли той виводив літак на бойовий курс, а тоді рвучко витягав його з хижих стовпів вогню, викрикуючи різкі, пронизливі, непристойні команди до Маквота, схожі на сповнене мук і благань скавуління Голодного Джо у нічних кошмарах. Аарфі задумливо попихкував люлькою серед усього цього хаотичного брязкоту, спостерігаючи війну крізь ілюмінатор Маквота з незворушною цікавістю, так, мовби то була якась далека прикрість, яка його ніяк не стосувалась. Аарфі був відданим студентському братству, любив спортивні видовища та зустрічі одногрупників і не мав достатньо мізків, щоб боятися. Йосаріан мав мізки і боявся, і єдина причина, чому він, коли потрапляв під вогонь, не кидав пост і не втікав через лаз, мов боягузливий щур, було його небажання довірити комусь іншому протизенітні маневри при відході від цілі. Нікого в світі він не удостоїв би такою відповідальною справою. Ніхто з його знайомих не був таким боягузом, як він. Йосаріан був найкращим з усього полку у протизенітних маневрах, але він поняття не мав чому.

Для протизенітних маневрів не існувало жодної визначеної методики. Все, що вам потрібно, — це страх, і Йосаріан мав його доволі: мав більше страху, ніж Орр чи Голодний Джо, більше, ніж Данбар, який покірно змирився з думкою, що одного дня помре. Йосаріан не змирився з цією думкою і на кожному завданні, тільки-но скинувши бомби, прожогом кидався рятувати своє життя, волаючи до Маквота «Круто, круто, круто, круто, вилупку, круто!» і при цьому повнячись лютої ненависті до Маквота, немовби Маквот був винен, що вони зараз там, угорі, де чужинці можуть їх стерти на порох, і всі в літаку, крім Йосаріана, трималися подалі від переговорного пристрою, за винятком того злощасного польоту над Авіньйоном, коли Добз зсунувся з глузду посеред неба й почав жалібливо скиглити про допомогу.

— Поможіть йому, поможіть, — схлипував Добз. — Поможіть, поможіть йому.

— Кому? Кому помогти? — крикнув до нього Йосаріан, устромивши штекер переговорного пристрою, якого був висмикнув з гнізда, коли Добз перехопив штурвал у Гапла і раптово пожбурив їх у таке оглушливе, паралізуюче, жахливе піке, що безпомічний Йосаріан приклеївся до стелі літака маківкою голови, аж нарешті їх порятував Гапл, вихопивши штурвал з рук Добза і настільки ж раптово вирівнявши судно посеред розгойданої какофонії зенітного вогню, з якого вони щасливо вискочили лише хвилину перед тим. О боже! О боже, о боже, беззвучно благав Йосаріан, притиснутий маківкою до стелі кабіни, неспроможний ворухнутися.

— Бомбардиру, бомбардиру, — викрикнув Добз, зачувши голос Йосаріана. — Він не відповідає, він не відповідає. Поможіть бомбардиру, поможіть бомбардиру.

— Я бомбардир, — закричав Йосаріан у відповідь. — Я бомбардир. У мене все добре. У мене все добре.

Тоді поможіть йому, поможіть, — благав Добз. — Поможіть, поможіть. А в хвості літака помирав Сноуден.

Розділ 6

Голодний Джо

Голодний Джо таки зробив п’ятдесят бойових вильотів, але це ніяк йому не допомогло. Він спакував речі і знову чекав відправки додому. Ночами його мучили моторошні кошмари, і пронизливим вереском він будив цілу ескадрилью, за винятком лише Гапла, п’ятнадцятирічного пілота, який збрехав про свій вік, щоб потрапити до війська, і жив зі своїм улюбленим котиком у наметі з Голодним Джо. Гапл мав чуткий сон, але стверджував, що ніколи не чув, як кричить Голодний Джо. Голодному Джо було зле.

— Ну то й що? — обурено огризнувся Док Деніка. — Повір, у мене все склалося. Я загрібав п’ятдесят тисяч на рік і майже не платив податків, бо брав у клієнтів готівкою. Мене підтримувала наймогутніша в світі фахова асоціація. І дивися, що сталося. Якраз коли я вже насправді міг збити копійку, вони придумали якийсь фашизм і розв’язали війну настільки страшну, що вона зачепила навіть мене. Сміх бере, коли чую, як якийсь Голодний Джо щоночі верещить, мов недорізаний. Справді бере сміх. Йому зле? А як, на його думку, почуваюсь я?

Голодний Джо надто міцно загруз у власних злигоднях, щоб перейматися тим, як почувається Док Деніка. От, наприклад, звуки. Найтихіші доводили його до шалу, і він до хрипоти горлав на Аарфі за плямкання, коли той смокче люльку, на Орра за шипіння його паяльника, на Маквота за дзвінке ляскання кожної карти, коли той здавав у грі в блекджек чи покер, на Добза за клацання зубів, коли той незґрабно тиняється табором, натикаючись геть на все. Голодний Джо був трепетним, розхристаним згустком ходячої дратівливості. Рівне цокання годинника в тихій кімнаті мов молотком трощило його беззахисний мозок.

— Слухай, хлопче, — якось пізнього вечора накинувся він на Гапла, — якщо хочеш жити в цьому наметі, роби все по-моєму. На ніч загортай свій годинник у пару вовняних шкарпеток, запихай на дно своєї скриньки і ховай он у тому куті намету.

Гапл зухвало випнув щелепу, щоб показати Голодному Джо, що ним не можна попихати, а відтак зробив усе, як було сказано.

Голодний Джо був нервовим, виснаженим бідолахою з кощавим, землистим обличчям, у темних очницях якого посмикувались і корчились, мов кільця розчленованої змії, підшкірні жилки. Це було понуре обличчя зі слідами прищів, зчорніле від турбот, мов покинуте шахтарське місто. Голодний Джо їв жадібно, безупинно покусував пучки пальців, затинався, давився, чухався, пітнів, бризкав слиною і у фанатичному завзятті стрибав з місця на місце з дорогим чорним фотоапаратом, усе намагаючись зазняти голих дівчат. Знімки ніколи не виходили. Він постійно забував вкласти плівку, або ввімкнути спалах, або зняти кришку з об’єктива. Було нелегко переконати голих дівчат позувати, але Голодний Джо знав одну хитрість.

— Я великий чоловік, — кричав, було, він. — Я великий фотограф з журнал «Лайф». Великий фото на багато великий обкладинка. Si, si, si! Голлівуд зірка. Багато гроші. Багато наречені. Багато шури-мури цілий день.

Мало яка жінка могла встояти проти таких підступних лестощів, і проститутки зривалися на ноги, радо приймаючи найфантастичніші пози, які він придумував. Жінки були згубою Голодного Джо. Його ставлення до них як до сексуальних створінь можна було б описати як безтямне обожнення чи поклоніння. Вони були прекрасним, утішним, запаморочливим явленням чуда, знаряддям насолоди, надто глибокої, щоб її виміряти, надто гострої, щоб витримати, і надто витонченої, щоб служити нікчемному, недостойному чоловікові. Їхні оголені тіла у своїх руках він сприймав лише як недогляд небес, який буде негайно виправлений, і завжди квапився в будь-який можливий спосіб скористатися ними, перш ніж Всевишній опам’ятається і відбере в нього цю скороминущу нагоду. Він ніколи не міг вирішити, дрючити їх чи знімкувати, бо переконався, що неможливо робити одне і друге одночасно. Насправді він не міг зробити ні те, ні інше, бо нестримний поспіх, що завжди його охоплював, відбирав йому спроможність до дії. Фотографії ніколи не виходили, а Голодний Джо ніколи не входив. Найцікавіше, що до війни Голодний Джо дійсно працював фотографом для журналу «Лайф».

Тепер він був героєм, найбільшим героєм у Повітряних силах, вважав Йосаріан, адже він мав більше бойових вильотів за будь-якого іншого героя

Повітряних сил. Він виконав шість норм бойових вильотів. Голодний Джо відлітав свою першу норму, коли було досить усього лише двадцяти п’яти завдань, щоб спакувати валізи, понаписувати щасливі листи додому і почати жартома доскіпуватися до сержанта Таузера, чи не надійшов, бува, наказ про його відправку до Штатів. Поки чекав, він цілими днями тинявся біля входу в опервідділ, жбурляючи дотепи кожному, хто проходив мимо, і задля сміху називав сержанта Таузера паршивим сучим сином щоразу, як той визирав з канцелярії.

Голодний Джо виконав свій перший двадцять п’ятий виліт ще того тижня, коли на березі Салерно висадився десант і Йосаріана поклали в шпиталь з трипером, який той підхопив під час транспортного рейсу до Марракеша, приземлившись у кущах на контрактниці. Йосаріан щосили старався зрівнятися з Голодним Джо і майже зрівнявся, виконавши шість завдань за шість днів, але його двадцять третій виліт був до Ареццо, де вбили полковника Неверза, і підійти до відправки додому настільки близько йому вже більше ніколи не вдалось. А наступного дня, в новому мундирі й переповнений суворою гордістю, прибув полковник Каткарт і відзначив свій вступ на посаду тим, що підвищив кількість обов’язкових вильотів з двадцяти п’яти до тридцяти. Голодний Джо розпакував валізи і переписав щасливі листи додому. Він перестав жартома доскіпуватися до сержанта Таузера. Він зненавидів сержанта Таузера, зі злості спихаючи на нього всю провину, хоч добре знав, що сержант Таузер не мав жодного стосунку до появи полковника Каткарта чи до затримки наказу про відправлення додому, який міг би врятувати його сім днів тому і п’ять разів опісля.

Голодний Джо не витримував напруженого чекання на наказ і, щойно виконував кожну наступну норму бойових вильотів, тут же перетворювався на руїну. Щоразу, коли його звільняли від бойових обов’язків, він влаштовував велику пиятику в тісному колі друзів. Він відкорковував пляшки бурбону, які примудрявся купити під час щотижневих чотириденних кур’єрських рейсів, і реготав, співав, танцював і горланив у сп’янілому екстазі, поки ставало сил, а тоді поринав у тиху дрімоту. Тільки-но Йосаріан, Нейтлі і Данбар вкладали його в ліжко, він починав викрикувати уві сні. Вранці він виходив з намету вимучений, переляканий, з почуттям провини — виїдена шкаралуща живої споруди, що небезпечно зависла на краю безодні.

Кошмари навідували Голодного Джо з пунктуальністю небесних світил: кожна ніч у таборі, коли він не виходив на бойові завдання, далі чекаючи на наказ, що відправив би його додому, але так і не надходив, ставала нестерпною мукою. Вразливі чоловіки з ескадрильї, такі як Добз і капітан Флюм, настільки глибоко перейнялися верескливими кошмарами Голодного Джо, що їх самих почали навідувати верескливі кошмари, і пронизливі матюки, що вилітали з кожного намету щоночі, романтично перегукувались у темряві, мов шлюбні співи пташок з брудною уявою. Полковник Корн ужив рішучих заходів, щоб зупинити початок нездорових, як здавалось йому, тенденцій в ескадрильї майора Майора. За його наказом, Голодний Джо раз на тиждень мав вести кур’єрський літак, що на чотири ночі усувало його з ескадрильї, і це рішення, як і всі рішення полковника Корна, виявилося вдалим.

Щоразу, коли полковник Каткарт збільшував кількість вильотів і повертав Голодного Джо до виконання бойового обов’язку, кошмари припинялись, Голодний Джо усміхався з полегшенням і повертався у нормальний стан смертельного страху. Йосаріан відчитував новини зі зморщеного обличчя Голодного Джо, мов із газетного заголовка. Все було добре, якщо Голодний Джо виглядав погано, і жахливо — коли Голодний Джо виглядав добре. Такі обернені реакції Голодного Джо здавалися цікавим явищем для всіх, окрім самого Голодного Джо, який уперто все заперечував.

— Які сни? — відповів він, коли Йосаріан запитав, що йому снилось.

— Джо, може, тобі сходити до Дока Деніки? — порадив Йосаріан.

— Навіщо мені ходити до Дока Деніки? Я не хворий.

— А твої кошмари?

— У мене немає кошмарів, — збрехав Голодний Джо.

— Може, він допоможе тобі їх позбутись.

— Немає нічого поганого в кошмарах, — відповів Голодний Джо. — Кожному сняться кошмари.

Йосаріан подумав, що впіймав його.

— Щоночі? — спитав він.

— А чому б і ні? — наполягав Голодний Джо.

І раптом усе стало на свої місця. І справді, чому б не щоночі? Є певний сенс у тому, що ти щоночі кричиш від болю. В тому було більше сенсу, ніж коли Еплбі, завзятий прихильник усіляких інструкцій, наказав Крафту зобов’язати Йосаріана прийняти таблетки атабрину перед польотом через океан, після того як вони з Йосаріаном перестали розмовляти. В Голодному Джо було більше сенсу, ніж у Крафті, уже покійному, що без церемоній пішов на той світ через вибух двигуна над Феррарою, коли Йосаріан удруге повів на ціль свою ланку з шести літаків. Уже сьомий день поспіль ніхто з них не спромігся влучити в міст у Феррарі, хоч з їхнім прицілом з висоти сорока тисяч футів бомби можна було поскладати в діжку з-під квашених огірків, а минув цілий тиждень, відколи полковник Каткарт зголосився протягом доби зі своїми хлопцями зруйнувати той міст. Крафт був худющий, лагідний хлопчина з Пенсильванії, який хотів лиш одного — щоб його любили, але йому не судилося задовольнити навіть таке скромне, принизливе прагнення. Замість любові він знайшов смерть — скривавлена вуглина на варварському вогнищі, якої ніхто не почув у ці останні безцінні миті, коли літак з відірваним крилом ринув до землі. Він прожив коротке життя, нікому не заподіявши шкоди, а тоді загинув у полум’ї над Феррарою на сьомий день, коли Бог відпочивав і коли Маквот уже розвернувся, але Йосаріан вдруге спрямував його до цілі, бо Аарфі наплутав з розрахунками і Йосаріан не зміг скинути бомби за першим разом.

— Ну що, нам знову заходити чи як? — понуро запитав Маквот через переговорний пристрій.

— Ну так, доведеться, — відповів Йосаріан.

— Заходимо? — перепитав Маквот.

— Ага.

— Ну що ж, — заспівав Маквот, — хай їм чорт.

І вони повернули назад, хоч літаки з інших ланок розважливо кружляли віддалік, і тому геть усі зенітки дивізії «Герман Ґьорінг» цього разу взялися запекло гатити тільки по них.

Полковник Каткарт був відважним і завжди без жодних вагань пропонував своїх людей на бомбардування будь-якої цілі. Жодна ціль не здавалась йому надто небезпечною для його полку, так само як жодна подача не була надто важкою для Еплбі на тенісному столі. Еплбі був добрим пілотом і надзвичайним гравцем у пінг-понг з мушками в очах, який не пропускав жодного м’яча. Двадцять одна подача — рівно стільки потребував Еплбі, щоб розгромити свого супротивника. Про його доблесть за тенісним столом ходили легенди, і Еплбі вигравав у кожній грі, за яку брався, аж поки одного вечора Орр, захмелілий від джину з соком, не розбив Еплбі лоба ракеткою, після того як Еплбі розбив перші п’ять його подач. Пожбуривши ракетку, Орр вискочив на стіл і, розігнавшись з одного кінця, дико підскочив і заїхав обома п’ятками просто в обличчя Еплбі. І тут почалося справжнє пекло. Добру хвилину Еплбі борсався, доки скинув з себе Орра, що молотив його руками й ногами, відтак випростався, тримаючи Орра за барки поперед себе однією рукою, а другою, стиснутою в кулак, замахнувся, щоб прибити його на смерть, і в цей момент підійшов Йосаріан і відібрав у нього

Орра. Це був вечір несподіванок для Еплбі, який не поступався Йосаріанові ні зростом, ні силою, і відважив тому потужного стусана, що викликало у Вождя Білого Вівсюга таке радісне збудження, що він обернувся і врізав полковнику Мудусу кулаком у ніс, що сповнило генерала Дрідла такою глибокою вдячністю, що він наказав полковникові Каткарту викинути капелана з клубу офіцерів і розпорядився перевести Вождя Білого Вівсюга в намет до Дока Деніки, де той міг перебувати під наглядом лікаря двадцять чотири години на день і залишатися в добрій формі, для того щоб знову врізати полковнику Мудусу у ніс, коли цього заманеться генералові Дрідлу. Інколи генерал Дрідл зумисне приїздив зі штабу авіаполку в супроводі полковника Мудуса і своєї медсестри, просто щоб подивитися, як Вождь Білий Вівсюг вріже зятеві в ніс.

Вождь Білий Вівсюг волів би краще залишатися в трейлері, де мешкав з капітаном Флюмом, мовчазним, заляканим офіцером із відділу пропаганди, який цілими вечорами друкував фотографії, зроблені впродовж дня, щоб розсилати їх зі своїми коментарями для преси. Капітан Флюм щовечора скільки міг просиджував у темній комірчині, а потім лягав на койку, схрестивши пальці і повісивши собі на шию кролячу лапку, і щосили намагався не заснути. Він жив у смертельному страху перед Вождем Білим Вівсюгом. Капітана Флюма переслідувала нав’язлива думка, що однієї ночі, коли він міцно спатиме, Вождь Білий Вівсюг навшпиньки підкрадеться до його ліжка і розпанахає йому шию від вуха до вуха. Цю думку підкинув йому сам Вождь Білий Вівсюг, котрий якось уночі, коли капітан Флюм уже дрімав, таки підійшов навшпиньки до його ліжка і зловісно зашипів, що якось уночі, коли він, капітан Флюм, буде міцно спати, він, Вождь Білий Вівсюг, розпанахає його горло від вуха до вуха.

Капітан Флюм похолов, його широко розплющені очі втупились у зіниці Вождя Білого Вівсюга, що п’яно поблискували прямо над ним.

— Чому? — нарешті видушив із себе капітан Флюм.

— А чому б ні? — була відповідь Вождя Білого Вівсюга.

Відтоді капітан Флюм примушував себе якомога довше не засинати. Кошмари Голодного Джо безмірно йому в цьому допомагали. Ніч за ніччю напружено прислухаючись до маніакальних завивань Голодного Джо, капітан Флюм зненавидів його і почав потайки бажати, щоб однієї ночі Вождь Білий Вівсюг підійшов до його койки і розпанахав йому горло від вуха до вуха. Насправді більшість ночей капітан Флюм мов колода, і лише снив, що не спить. Настільки переконливими були ці його сни про неспання, аж він щоранку прокидався вкрай знесиленим і тут же знову засинав.

Вождь Білий Вівсюг майже полюбив капітана Флюма з моменту його дивовижного перетворення. Того вечора капітан Флюм пішов до свого ліжка компанійським живчиком, а вранці покинув його похмурим відлюдником, і Вождь Білий Вівсюг з гордістю дивився на оновленого капітана Флюма як на творіння своїх рук. Він зовсім не збирався розпанахувати горло капітанові Флюму від вуха до вуха. Залякати капітана Флюма — просто так він розумів жарти, як-от торочити, що сам він помре від запалення легень, врізати полковникові Мудусу в ніс або викликати Дока Деніку на індіанську боротьбу. Коли Вождь Білий Вівсюг щоночі п’яним завалювався у свій трейлер, він хотів лиш одного — відразу заснути, і Голодний Джо часто цьому перешкоджав. Вождя Білого Вівсюга тіпало від кошмарів Голодного Джо, і він часто бажав, аби хтось навшпиньки ввійшов у намет до Голодного Джо, зняв з його обличчя кошеня Гапла і розпанахав йому горло від вуха до вуха, аби всі в ескадрильї, окрім капітана Флюма, могли добре виспатися.

Хоча Вождь Білий Вівсюг і далі бив полковника Мудуса по носі на втіху генералові Дрідлу, він не став улюбленцем начальства. Не став улюбленцем і майор Майор, командир ескадрильї, котрий зрозумів це в той самий момент, коли довідався про своє призначення командиром ескадрильї — довідався від полковника Каткарта, який примчав в ескадрилью на своєму форсованому джипі день по тому, як майор Дулут загинув над Перуджею. Джип полковника Каткарта зі скреготом загальмував над самою залізничною канавою, що відділяла його від кривобокого баскетбольного майданчика, звідки майора Майора зрештою вигнали — копняками, штурханами, камінням і кулаками — люди, з якими він до того майже подружився.

— Тепер ви новий командир ескадрильї, — гаркнув до нього через канаву полковник Каткарт. — Але не думайте, що це щось значить, бо це нічого не значить. Це значить тільки те, що ви є новим командиром ескадрильї.

І полковник Каткарт з ревом рвонув геть настільки ж швидко, як і з’явився, різко розвернувши джипа і сипнувши з-під коліс дрібним піском в обличчя майора Майора. Майор Майор закляк від цієї новини. Безмовний і довготелесий, стояв він з роззявленим ротом, тримаючи потертий баскетбольний м’яч у довгих руках, а зерна ворожнечі, які похапцем посіяв полковник Каткарт, уже пускали коріння в серцях вояків довкола нього, тих самих, що грали з ним у баскетбол і що майже дозволили йому потоваришувати з ними, чого ніхто раніше не дозволяв. Білки його круглих очей побільшали і затягнулися паволокою, він силкувався щось сказати, та губи лише скривились у тужливій гримасі від знайомої, нездоланної самотності, що наповзала на нього, мов задушливий туман.

Як і всі інші офіцери у штаб-квартирі полку, за винятком майора Денбі, полковник Каткарт заразився духом демократії: він вважав, що всі люди створені рівними, і тому з однаковим запалом утискав усіх, хто не належав до штаб-квартири полку. Тим не менше, він вірив у своїх людей. Як не раз повторював під час інструктажу, він вірив, що вони принаймні на десять вильотів кращі за інший підрозділ, а той, хто з ним не згоден, може забиратися до дідька. Однак, як довідався Йосаріан, коли літав провідати колишнього РПК Вінтерґріна, єдиний спосіб забратися до дідька — відлітати ще десять бойових завдань.

— Я щось не розумію, — протестував Йосаріан. — Док Деніка каже правду чи ні?

— Скільки він сказав?

— Сорок.

— Деніка казав правду, — зізнався колишній РПК Вінтерґрін. — Сорок вильотів достатньо, так вважають у штабі Двадцять сьомої армії.

Йосаріан тріумфував.

— То я можу їхати додому, так? У мене сорок вісім.

— Ні, не можеш, — заперечив йому колишній РПК Вінтерґрін. — Ти божевільний чи що?

— Чому ні?

— Пастка-22.

— Пастка-22? — ошелешено перепитав Йосаріан. — А до чого тут у біса Пастка-22?

— Пастка-22, — терпляче пояснив Док Деніка, коли Голодний Джо доправив Йосаріана назад на Піанозу, — говорить, що завжди слід робити те, що наказує тобі твій командир.

— Але штаб Двадцять сьомої армії постановив, що я можу їхати додому після сорока вильотів.

— Але він не постановив, що ти маєш їхати додому. А статут зобов’язує тебе виконувати кожен наказ. Ось де пастка. Навіть якби полковник порушував наказ штабу Двадцять сьомої армії, примушуючи тебе відлітати більше завдань, тобі все одно довелося б їх відлітати, інакше б ти порушував його наказ. І тоді штаб Двадцять сьомої армії накинувся б на тебе.

Йосаріан розчаровано опустив голову.

— Значить, мені справді треба зробити п’ятдесят вильотів? — простогнав він.

— П’ятдесят п’ять, — виправив його Док Деніка.

— Які п’ятдесят п’ять?

— Полковник хоче, щоб усі ви зробили п’ятдесят п’ять вильотів.

Почувши слова Дока Деніки, Голодний Джо зітхнув з полегшенням і вишкірив зуби. Йосаріан схопив Голодного Джо за карк і змусив негайно летіти з ним назад до колишнього РПК Вінтерґріна.

— А що б вони мені зробили, — нишком запитав він, — якби я відмовився літати?

— Мабуть, ми б тебе розстріляли, — відповів колишній РПК Вінтерґрін.

— Ми? — здивовано скрикнув Йосаріан. — Що ти маєш на увазі — ми? Відколи це ти на їхньому боці?

— Якщо тебе збираються пристрелити, то на якому боці, по-твоєму, мені бути? — відрізав йому колишній РПК Вінтерґрін.

Йосаріан наморщився. Полковник Каткарт знову підняв ставку.

Розділ 7

Маквот

Зазвичай першим пілотом Йосаріана був Маквот, той, що кожного ранку голився біля свого намету в крикливо-червоній, завжди чистій піжамі і був однією з тих дивних, іронічних, незбагненних істот, які оточували Йосаріана. Маквот був, певне, найбожевільніший з усіх вояків: перебуваючи при своєму розумі, він не мав нічого проти війни. Цей коротконогий, широкоплечий, усміхнений хлопчина постійно насвистував бадьорі шлягери і, граючи в блекджек чи покер, смачно ляскав картами при роздачі, що врешті-решт доводило Голодного Джо до сказу, і він починав несамовито репетувати, щоб Маквот перестав ляскати.

— Сучий ти сину, ти це робиш навмисне, щоб дістати мене, — оскаженіло верещав Голодний Джо, а Йосаріан заспокійливо стримував його однією рукою. — Він навмисне це робить, бо йому подобається слухати, як я кричу. Ти, клятий сучий сину!

Маквот примирливо морщив гостренького, вкритого ластовинням носа і присягався більше ніколи не ляскати картами, але завжди забував про обіцянку. До червоної піжами Маквот узував ворсисті капці і спав на свіжовипрасуваних кольорових простирадлах, подібних до того, половину якого Майло відібрав в усміхненого злодюжки-ласуна, так і не віддавши йому обіцяні фініки без кісточок, позичені в Йосаріана. На Маквота глибоке враження справив Майло, який, на втіху капрала Снарка, помічника на кухні, купував курячі яйця по сім центів за штуку, а продавав по п’ять. Але Майло ніколи не вражав Маквота настільки сильно, наскільки був вражений сам листом, якого Йосаріан отримав від Дока Деніки завдяки своїй хворій печінці.

— Що це таке? — в паніці скрикнув Майло, наткнувшись на велику картонну коробку з пакунками сухофруктів, банками фруктових соків і ласощами, яку двоє італійців, що їх викрав майор ...де Коверлі для своєї кухні, збиралися віднести до намету Йосаріана.

— Це для капітана Йосаріана, сер, — мовив капрал Снарк із самовдоволеною посмішкою. Капрал Снарк був інтелектуальним снобом, який вважав, що на двадцять років випереджає свій час і якому не подобалось куховарити для плебсу. — Він має листа від Дока Деніки, що дає йому право на всі фрукти і фруктові соки, які тільки забажає.

— Що це таке? — вигукнув Йосаріан, побачивши, як Майло зблід і захитався.

— Це лейтенант Майло Майндербайндер, сер, — проказав капрал Снарк, насмішливо підморгнувши. — Один із наших нових пілотів. Його призначили завідувачем їдальні, поки ви були у шпиталі.

— Що це таке? — скрикнув ввечері Маквот, коли Майло простягнув йому половину його простирадла.

— Це половина простирадла, яку вкрали сьогодні вранці з цього намету, — самовдоволено пояснив Майло, нервово посмикуючи бурими вусиками. — Б’юсь об заклад, ви цього навіть не помітили.

— Навіщо комусь було красти половину простирадла? — запитав Йосаріан.

Майло заметушився.

— Ви не розумієте, — запротестував він.

Йосаріан також не розумів, навіщо Майло так розпачливо вчепився листа від Дока Деніки, в якому чітко все сказано. «Давайте Йосаріану стільки фруктів і фруктових соків, скільки він забажає, — написав Док Деніка. — Він каже, що в нього хвора печінка».

— Отакий-от лист, — понуро промимрив Майло, — може розорити будь-якого завідувача їдальні у світі. — Майло тягнувся, мов плакальник, через усю базу за своєю коробкою із втраченим провіантом, щоб ще раз прочитати цього листа в наметі Йосаріана. — Я маю давати вам стільки, скільки ви попросите. Але в листі навіть не сказано, що ви самі маєте усе це з’їсти.

— І добре, що не сказано, — відповів Йосаріан, — бо я ніколи такого не їм. У мене хвора печінка.

— О так, я забув, — сказав Майло, поштиво стишивши голос. — Дуже турбує?

— Якраз у міру, — радісно відповів Йосаріан.

— Розумію, — сказав Майло. — І що це значить?

— Це значить, що краще не стане...

— Боюсь, не розумію.

— ...поки не погіршає. Тепер розумієте?

— Так, тепер ясно. Але, боюсь, не розумію.

— Ну, нехай це вас не турбує. Нехай турбує лише мене. Бачите, в мене не зовсім хвора печінка. У мене просто симптоми. У мене синдром Ґарнета-Фляйшекера.

— Ясно, — сказав Майло. — А що таке синдром Ґарнета-Фляйшекера?

— Хвора печінка.

— Ясно, — сказав Майло і став потирати чоло з таким виглядом, ніби його мучить якийсь гострий внутрішній біль, який от-от має відійти. — У такому разі, — нарешті промовив він, — думаю, вам треба бути дуже обережним з їжею.

— Справді, дуже обережним, — погодився Йосаріан. — Справжній синдром Ґарнета-Фляйшекера не так часто трапляється, і я не хочу його позбутися. Ось чому я ніколи не їм фруктів.

— Тепер ясно, — сказав Майло. — Фрукти шкідливі для печінки?

— Ні, фрукти корисні для печінки. Саме тому я їх ніколи не їм.

— Тоді що ж ви з ними робите? — поцікавився Майло, вперто силкуючись розібратися в цій заплутаній ситуації, він врешті випалив запитання, що обпікало йому губи. — Продаєте?

— Я їх роздаю.

— Кому? — скрикнув Майло голосом, надламаним від переляку.

— Усім, хто хоче, — гаркнув у відповідь Йосаріан.

Майло жалібно зойкнув і відсахнувся, намистинки поту раптово вкрили його сполотніле обличчя. Здригаючись усім тілом, він розгублено засмикав жалюгідні вусики.

— Велику частину я віддаю Данбарові, — вів далі Йосаріан.

— Данбарові? — скрушно перепитав Майло.

— Так. Данбар може зТсти стільки фруктів, скільки влізе, і це йому не піде на користь. Я просто залишаю відкриту коробку ось там, і всі, хто хочуть, можуть пригощатись. Аарфі приходить по чорнослив, бо каже, що в їдальні дають замало. Ви розберіться з цим, як буде час, бо мені не подобається, що Аарфі тут постійно вештається. Коли запаси закінчуються, я просто прошу капрала Снарка їх поповнити. Нейтлі також завжди бере з собою купу фруктів, коли летить до Рима. Там він закохався в одну повію, яка мене ненавидить і зовсім байдужа до нього. В неї є молодша сестра, яка завжди скаче до них у ліжко, а живуть вони в квартирі зі старим дідом і бабою і купою інших дівчаток з гарними тугими стегнами, які постійно крутяться довкола. Нейтлі бере для них цілу коробку.

— Він їх там продає?

— Ні, роздає.

Майло насупився.

— Ну, бачу, він дуже щедрий, — понуро зауважив він.

— Так, дуже щедрий, — погодився Йосаріан.

— І я певен, усе це цілком законно, — проказав Майло, — бо їжа стає вашою, якщо ви отримаєте її від мене. Думаю, в теперішніх складних умовах ті люди дуже радіють, коли отримують харчі.

— Так, дуже радіють, — запевнив Йосаріан. — Сестри продають фрукти на чорному ринку і за гроші купують крикливу біжутерію і дешеві парфуми.

Майло пожвавішав.

— Біжутерію! — вигукнув він. — Я цього не знав. А скільки вони платять за дешеві парфуми?

— Старий отримує свою долю — спускає на віскі та порнографію. Він розпусник.

— Розпусник?

— Ще й який!

— А в Римі добре продається порнографія? — поцікавився Майло.

— Ще й як добре. Візьмімо, наприклад, Аарфі. Знаючи його, ніколи не запідозрите, правда?

— Що він розпусник?

— Ні, що він штурман. Ви ж знаєте капітана Аардваарка, хіба ні? Це той милий хлопчина, який підходить до новачків в ескадрильї і представляється: «Мене звати Аардваарк, в навігації мастак». У нього завжди люлька в зубах, напевно, він ще питався, в якому коледжі ви навчалися. Знаєте його?

Майло не слухав.

— Візьміть мене в партнери, — бовкнув він благально.

Йосаріан відмовив йому, хоча не мав сумнівів, що вони зможуть розпоряджатися, як вважатимуть за потрібне, цілими вантажівками фруктів, отримавши їх у їдальні з офіційного дозволу Дока Деніки. Майло зажурився, але відтоді довіряв Йосаріану всі свої таємниці, окрім однієї, розсудливо зметикувавши, що той, хто не обкрадає своєї країни, не буде красти ні в кого іншого. Майло довірив Йосаріану всі свої таємниці, окрім розташування тайників у горах, де він почав ховати гроші, коли одного разу повернувся зі Смирни з повним літаком інжиру й дізнався від Йосаріана, що у шпиталі з’явився військовий слідчий. Для Майла, який добровільно зголосився завідувати офіцерською їдальнею, посада була священною.

— Я й не знав, що в нас у меню замало чорносливу, — погодився він того першого дня. — Гадаю, це тому, що я все ще новенький. Але я обговорю це питання з моїм першим шеф-кухарем.

Йосаріан прошив його поглядом.

— Яким першим шеф-кухарем? — запитав він. — У вас немає першого шеф-кухаря.

— Капрал Снарк, — пояснив Майло, якось винувато відвівши погляд. — Він у мене єдиний шеф-кухар, тому, по-суті, є моїм першим кухарем, хоч я сподіваюся перевести його до адміністративного відділу. На мою думку, капрал Снарк схильний до надмірної творчості. Він вважає, що кулінарія — це вид мистецтва, і завжди нарікає, що мусить, як проститутка, торгувати своїм талантом. Ніхто його про таке не просить! А ви часом не знаєте, чому його позбавили звання і він досі лише капрал?

— Знаю, — відповів Йосаріан. — Він отруїв цілу ескадрилью.

Майло знову пополотнів.

— Що зробив?

— Він підмішав кілька сотень кусків прального мила в картопляне пюре, тільки щоб довести, що люди мають смак філістерів і не здатні відрізнити добре від поганого. Усім в ескадрильї стало погано. Вильоти скасували.

— Нічого собі! — вигукнув Майло, осудливо стиснувши губи. — Потім він усвідомив, що помилявся?

— Навпаки, — заперечив Йосаріан. — Він усвідомив, що мав рацію. Ми пакували за дві щоки і вимагали добавки. Потім нам було зле, але ми й не здогадувалися, що нас отруїли.

Майло двічі перелякано пирхнув, мов кудлатий рудий заєць.

— У такому разі його обов’язково треба перевести в адміністративний відділ. Не хочу, аби щось подібне повторилося при мені. Бачите, — звірявся він, — я прагну лише одного: щоб люди нашої ескадрильї мали найкращі харчі у світі. Це справді достойна мета, хіба ні? Якщо завідувач їдальні ставить собі меншу мету, то, як на мене, він не має права завідувати їдальнею. Ви згодні?

Йосаріан поволі обернувся до Майла і глянув на нього з прискіпливою недовірою. Він побачив просте обличчя людини, нездатної на хитрощі чи підступність, чесне, відверте обличчя з великими косуватими очима, рудуватою чуприною, чорними бровами і жалюгідними бурими вусиками. Майло мав довгий тонкий ніс із чутливими вологими ніздрями, різко повернутими направо, завжди скерований в бік, протилежний до погляду. Це було обличчя чоловіка з невиправною порядністю, так само неспроможного свідомо порушити моральні принципи, на які спиралася його чеснота, як не зміг би перетворитись на огидну жабу. Один із цих моральних принципів полягав у тому, що в торговій оборудці не гріх просити максимальну ціну. Він був здатний на потужні спалахи праведного обурення і страшенно обурився, коли довідався, що його шукає слідчий.

— Ви його не цікавите, — спробував заспокоїти його Йосаріан. — Він полює за пацієнтом у шпиталі, який на цензурованих листах підписується як Вашингтон Ірвінг.

— Я ніколи не підписувався як Вашингтон Ірвінг, — проголосив Майло.

— Звісно, що ні.

— Але це просто трюк, аби примусити мене зізнатися, що я заробляю на чорному ринку. — Майло зі злістю смикнув себе за скуйовджений вицвілий вус. — Не люблю таких хлопців. Завжди нишпорять довкола таких, як ми. Чому б уряду не взятися за колишнього РПК Вінтерґріна, якщо вже хочеться зробити щось корисне? Він не має поваги до правил і нормативів і постійно збиває мені ціни.

Вусики Майла були жалюгідними, бо їхні розділені половинки ніколи не пасували одна до одної, так само як косуваті очі Майла, які ніколи не дивилися на одну й ту саму річ в один і той самий час. Майло міг бачити більше речей, ніж інші люди, але жодної з них він не бачив чітко. На противагу до його реакції на слідчого, почуту від Йосаріана новину про те, що полковник Каткарт підвищив кількість вильотів до п’ятдесяти п’яти, він сприйняв зі спокійною мужністю.

— Ми на війні, — сказав він. — І немає сенсу нарікати на кількість вильотів. Якщо полковник каже, що треба зробити п’ятдесят п’ять вильотів, значить, мусимо це зробити.

— Ну, а я нічого не мушу, — урочисто заявив Йосаріан. — Я піду побачуся з майором Майором.

— Як ви зможете побачитися? Майор Майор ніколи ні з ким не бачиться.

— Тоді я повернуся до шпиталю.

— Ви лише десять днів тому вийшли зі шпиталю, — нагадав Майло з докором. — Не можна втікати до шпиталю щоразу, коли трапляється щось таке, що вам не подобається. Ні, найкраще — літати на завдання. Це наш обов’язок.

Непохитне сумління Майла не дозволило йому позичити навіть пакуночок фініків без кісточок того дня, коли в Маквота вкрали простирадло, бо харчі в їдальні все ще були державним майном.

— Але я можу позичити їх у вас, — пояснив він Йосаріану, — адже всі ці фрукти ваші, якщо ви отримали їх від мене згідно з листом лікаря Деніки. Ви можете розпоряджатися ними, як забажаєте, навіть продати їх за добрі гроші замість роздавати задарма. А хочете, будемо торгувати разом?

— Ні.

Майло відступився.

— Тоді позичте мені один пакунок фініків, — попросив він. — Я вам їх поверну. Присягаюся, що поверну, і для вас щось трохи накину.

Майло дотримав свого слова і вручив Йосаріанові чверть жовтого простирадла Маквота, коли повернувся з нерозпечатаним пакунком фініків і усміхненим злодюжкою-ласуном, який вкрав це простирадло з намету Маквота. Клапоть простирадла тепер належав Йосаріану. Він заробив його, коли приліг подрімати, хоч і не зрозумів, яким чином. Маквот також не зрозумів.

— Що це таке? — скрикнув Маквот, спантеличено вирячившись на відірвану половину свого простирадла.

— Це половина простирадла, яку викрали сьогодні вранці з вашого намету, — пояснив Майло. — Б’юсь об заклад, що ви цього навіть не помітили.

— Навіщо комусь красти півпростирадла? — здивувався Йосаріан.

Майло захвилювався.

— Ви не розумієте, — запротестував він. — Він вкрав ціле простирадло, а я виміняв його на пакунок фініків без кісточок, які ви вклали у справу. Тому чверть простирадла — ваша. Ви маєте дуже гарний прибуток від своєї інвестиції, тим більше що й фініки знову ваші, — далі Майло звернувся до Маквота: — Половина простирадла ваша, тому що ви були його першим власником, і я справді не розумію, на що ви скаржитесь, адже ви не отримали б жодного клаптя, якби ми з капітаном Йосаріаном не втрутились заради ваших інтересів.

— Хто скаржиться? — вигукнув Маквот. — Я лише намагаюся з’ясувати, що мені робити з половиною простирадла.

— Багато що можна зробити з половиною простирадла, — запевнив його Майло. — Іншу чверть простирадла я відкладаю для себе як винагороду за підприємливість, працю та ініціативу. Розумієте, вона не для мене, а для синдикату. Ви те саме можете зробити з половиною простирадла. Вкласти в синдикат і чекати на прибуток.

— Який синдикат?

— Синдикат, який я збираюсь заснувати, щоб я міг нагодувати вас так, як ви того заслуговуєте.

— Ви хочете заснувати синдикат?

— Так, хочу. Але точніше, торговицю. Ви знаєте, що таке торговиця?

— Це місце, де ви щось купуєте, так?

— І продаєте, — поправив Майло.

— І продаєте.

— Усе своє життя я хотів мати торговицю. Ви можете багато що зробити, якщо маєте торговицю. Але для цього треба мати торговицю.

— Ви хочете торговицю?

— І кожен отримає свою долю.

Йосаріан виглядав спантеличеним, бо йшлося про комерційні речі, а в комерції було багато речей, які завжди спантеличували.

— Спробую ще раз пояснити, — запропонував Майло втомлено і дещо роздратовано, ткнувши великим пальцем на злодюжку-ласуна, що й далі шкірився поруч. — Я знаю, що фініки його цікавили більше за простирадло. Оскільки він ні слова не розуміє по-англійському, я зумисне вирішив провести цілу операцію англійською.

— А чому було би просто не дати йому по голові й відібрати простирадло? — запитав Йосаріан.

З гідністю стиснувши губи, Майло захитав головою.

— Це було б дуже несправедливо, — твердо й осудливо заперечив він. — Насильство — це зло, і два зла не створять добра. Мій спосіб значно кращий. Коли я показав йому фініки і простягнув руку по простирадло, мабуть, він подумав, що я пропоную обмінятися.

— А що ви робили?

— Я дійсно пропонував обмінятись, але оскільки він не розуміє англійської, я можу це заперечити.

— А якщо він розізлиться і вимагатиме свої фініки назад?

— Ну, тоді ми просто дамо йому по голові і все, — відповів Майло не вагаючись. Він перевів погляд з Йосаріана на Маквота і назад. — Я справді не розумію, чим ви незадоволені. Усі ми зараз багатші, ніж були. Усі щасливі, окрім того злодюжки, але немає сенсу ним перейматися, бо він навіть не знає нашої мови і отримав по заслузі. Зрозуміло?

Але Йосаріан і далі не міг зрозуміти, як Майлові вдається діставати прибуток, купуючи яйця на Мальті по сім центів за штуку і перепродуючи на Піанозі по п’ять.

Розділ 8

Лейтенант Шайскопф

Навіть Клевінджер не знав, як Майлові це вдається, а Клевінджер знав усе. Клевінджер знав геть усе про війну, за винятком того, чому Йосаріан мусить померти, а капралу Снарку дозволено жити, або чому капрал Снарк мусив померти, а жити дозволено Йосаріану. Це була брудна, паскудна війна, і Йосаріан міг би прекрасно жити й без неї — жити вічно, мабуть. Лише жменька його співвітчизників віддасть своє життя за перемогу, але стати одним із них не входило в його честолюбні плани. Вмерти чи не вмерти — ось було питання, і Клевінджер мало не звернув собі голову, силкуючись на нього відповісти. Хід історії не вимагав передчасної кончини Йосаріана, а відновлення справедливості, подальший поступ і перемога над ворогом також від неї не залежали. Те, що хтось мав померти, було неминучістю; проте хто саме мав померти — уже залежало від обставин, а Йосаріан був готовий стати жертвою будь-чого, лиш не обставин. Але війна є війна. І єдине, що він міг сказати на її користь, — за неї добре платили і вона звільняла дітей від згубного впливу їхніх батьків.

Клевінджер стільки всього знав, бо Клевінджер був генієм з полум’яним серцем і блідим обличчям. Це був довгов’язий, незґрабний, неспокійний юнак з очима, спраглими знань. Навчаючись у Гарварді, він вигравав майже всі можливі призи і стипендії, а всіх без винятку призів та стипендій він не вигравав лише тому, що був постійно зайнятий — підписував петиції, поширював петиції та спростовував петиції, долучався до різних дискусійних груп і виходив з дискусійних груп, відвідував одні молодіжні з’їзди і пікетував інші молодіжні з’їзди, організовував студентські комітети на захист звільнених викладачів. Ніхто не сумнівався, що Клевінджер далеко піде в академічних колах. Одне слово, Клевінджер був широкоосвіченим і безголовим, І про це знали всі, а хто не знав, то невдовзі довідався.

Одне слово — йолоп. Він часто нагадував Йосаріанові тих людей, у яких від вештання музеями сучасного мистецтва обидва ока зсунулись на один бік обличчя. Це була, звичайно, ілюзія, породжена схильністю Клевінджера пильно розглядати один бік справи і ніколи не помічати іншого. У політиці він був гуманістом, який добре відрізняв правих від лівих, а сам незручно застряг посередині. Він постійно боронив своїх друзів-комуністів від своїх правих ворогів, а правих друзів — від ворогів-комуністів, а ті й ті його глибоко ненавиділи й ніколи ні від кого не боронили, бо вважали йолопом.

Це був дуже серйозний, дуже щирий і дуже сумлінний йолоп. Після кожного фільму він неодмінно зачинав дискусію про співчуття, Арістотеля, універсальні поняття, ідеї та завдання кіно як виду мистецтва в матеріалістичному суспільстві. Дівчата, з якими він ходив до театру, мусили дочекатися першого антракту, щоб почути від нього, дивляться вони добру п'єсу чи погану, і тоді вмить усе починали розуміти. Войовничий ідеаліст, він боровся проти расової нетерпимості і непритомнів, стикаючись з нею. Про літературу він знав геть усе, окрім того, як отримувати від неї насолоду.

Йосаріан намагався допомогти йому.

— Не будь йолопом, — радив він Клевінджеру, коли вони обоє були курсантами військового училища в місті Санта-Ана штату Каліфорнія.

— Я таки скажу йому, — наполягав Клевінджер, споглядаючи разом з Йосаріаном з трибуни навчального плацу, як лейтенант Шайскопф, мов безбородий король Лір, бушує внизу.

— Чому я? — завив лейтенант Шайскопф.

— Сиди тихо, дурню, — доброзичливо порадив Йосаріан Клевінджеру.

— Ти нічого не розумієш, — заперечив Клевінджер.

— Розумію достатньо, щоб сидіти тихо, дурню.

Лейтенант Шайскопф рвав на собі волосся й скреготав зубами. Його гумові щоки страдницьки здригались. Його мучили курсанти авіаційного училища з низьким бойовим духом, які жахливо маршували на щонедільних стройових оглядах. Їхній бойовий дух був низьким, тому що вони не хотіли щонеділі маршувати на оглядах і тому що лейтенант Шайскопф не дозволив їм обрати командирів зі своїх лав, а призначив їх сам.

— Нехай мені хтось скаже, — благав їх лейтенант Шайскопф молитовно. — Якщо це моя вина, мусите мені сказати.

— Він хоче, щоб йому сказали, — мовив Клевінджер.

— Він хоче, щоб всі сиділи тихо, дурню, — відповів Йосаріан.

— Хіба ти не чув, що він сказав? — запротестував Клевінджер.

— Чув, — відповів Йосаріан. — Я чув, що він дуже голосно і дуже чітко сказав, щоб ми тримали язики за зубами, якщо не шукаємо біди на свою голову.

— Я нікого не покараю, — пообіцяв лейтенант Шайскопф.

— Він каже, що не покарає мене, — сказав Клевінджер.

— Він каструє тебе, — сказав Йосаріан.

— Присягаюся, що нікого не покараю, — запевнив лейтенант Шайскопф. — Я буду вдячний тому, хто скаже мені правду.

— Він зненавидить тебе, — сказав Йосаріан. — Він ненавидітиме тебе до самої смерті.

Лейтенант Шайскопф, випускник курсів з підготовки офіцерів запасу, щиро зрадів, що вибухнула війна, адже вона дала йому можливість щодня вдягати офіцерську форму і по-військовому гаркати «Бійці» до купки дітлахів, що на вісім тижнів дорогою на бойню потрапляли в його пазурі. Амбітний і позбавлений почуття гумору, лейтенант Шайскопф поважно ставився до своїх обов'язків і усміхався лише тоді, коли котрогось із його суперників, офіцерів на авіабазі в Санта-Ані, підкошувала затяжна хвороба. Він мав слабкий зір і хронічний гайморит, і через це війна була для нього особливо захопливою, оскільки йому не загрожувала відправка за океан. Найкраще, що в нього було, — це його дружина, а найкраще, що було в його дружини, — це її подруга на ім’я Дорі Даз, яка давала, коли тільки могла, і свою уніформу жіночого допоміжного корпусу позичала дружині лейтенанта Шайскопфа, а та щовихідних її одягала і щовихідних скидала для кожного курсанта з чоловікової ескадрильї, який хотів її взяти.

Дорі Даз, жвава маленька розпусниця з мідно-зеленими очима і золотистим волоссям, найбільше полюбляла давати в сараях, телефонних будках, роздягальнях і квиткових кіосках. Мало було такого, чого вона не пробувала, а ще менше — чого не хотіла б. Вона була безсоромною, стрункою, дев’ятнадцятирічною та агресивною. Десятки чоловіків втрачали через неї самоповагу і починали ненавидіти себе вранці, згадуючи, як вона підчепила їх, використала і викинула. Йосаріан любив її. Вона була дивовижною коханкою, а його вважала лише посереднім. Він шаленів від її пружного тіла, яке геть усе обмацав того єдиного разу, коли вона дозволила. Йосаріан настільки сильно любив Дорі Даз, що не міг не кидатися з пристрастю на дружину лейтенанта Шайскопфа кожного тижня, щоб помститися лейтенантові Шайскопфу за те, як той відплатив Клевінджеру.

Дружина лейтенанта Шайскопфа мстилася лейтенантові Шайскопфу за якийсь його непростимий злочин, якого вона не могла пригадати. Пухкенька, рожева, млява і начитана, вона постійно наполягала, щоб Йосаріан не був таким bourgeois[6], не вимовляючи «р» в цьому слові. При собі вона завжди мала добру книгу, навіть коли лежала в ліжку і не мала на собі нічого, крім Йосаріана і солдатських жетонів Дорі Даз. Йосаріан нудився з нею, хоч і любив. Схиблена випускниця математичного факультету Вортонської школи бізнесу, вона не вміла до ладу щомісяця порахувати до двадцяти восьми.

— Любий, у нас знову буде дитинка, — казала вона Йосаріану кожного місяця.

— Ти зовсім здуріла, — відповідав він.

— Я серйозно, дитинка, — наполягала вона.

— Я теж.

— Любий, у нас знов буде дитинка, — казала вона своєму чоловікові.

— Я не маю часу, — нетерпляче бурчав лейтенант Шайскопф. — Хіба ти не знаєш, у мене скоро парад?

Лейтенант Шайскопф дуже сильно прагнув перемогти в парадах і підвести Клевінджера під дисциплінарну комісію за намовляння скинути командирів, яких призначив лейтенант Шайскопф. Клевінджер був баламут і розумака. Лейтенант Шайскопф знав, що Клевінджер може наробити ще більше клопотів, якщо за ним не пильнувати. Вчора це були взводні командири; завтра це може стати цілий світ. Клевінджер мав голову, і лейтенант Шайскопф помітив, що люди з головою інколи бувають дуже розумними. Такі люди небезпечні, і навіть нові командири, призначені за порадою Клевінджера, горіли бажанням свідчити проти нього. Справу проти Клевінджера відкрили і закрили. Треба було лише знайти, в чому його звинуватити.

Це не могло бути щось пов’язане з парадами, адже до парадів Клевінджер ставився майже настільки ж серйозно, як і сам лейтенант Шайскопф. Щонеділі пополудні курсанти висипали з казарм і вишиковувались у шеренги по дванадцятеро. Стогнучи від похмілля, вони маршували, спотикаючись, до свого місця на головному плацу, де годину чи дві стояли непорушно під палючим сонцем серед шістдесяти чи сімдесяти інших курсантських ескадрилій, аж поки достатня їх кількість непритомніла, і тоді навчання вважалось закінченим. Уздовж плацу стояв ряд машин швидкої допомоги і групи навчених санітарів з ношами й раціями. На дахах швидких сиділи спостерігачі з біноклями. Писар вів рахунок. На цьому етапі за процесом наглядав офіцер-медик з бухгалтерським хистом, який міряв пульс і перевіряв цифри писаря. Як тільки в машинах назбирувалося вдосталь непритомних, офіцер-медик давав знак диригентові оркестру грати марш і закінчувати парад. Одна за одною ескадрильї маршували плацом, виконували незґрабний поворот біля трибуни, а тоді прямували назад до своїх бараків.

Коли якась ескадрилья проходила повз трибуну, її оцінювали офіцери на чолі з бундючним полковником з пишними вусами. Найкращій ескадрильї кожного корпусу вручали нікому не потрібний жовтий вимпел на древку. Найкращій ескадрильї училища вручали червоний вимпел на довшому древку, з якого було ще менше користі, оскільки древко було важчим і тягати його за собою цілий тиждень, аж поки воно не переходило наступної неділі до нової ескадрильї, набридало. Ідея нагороджувати вимпелами видавалася Йосаріанові безглуздою. Ні грошей вони не давали, ні привілеїв. Подібно до олімпійських медалей і тенісних трофеїв, вони лише засвідчували, що їхній власник краще за інших зробив щось, що не дає нікому жодної користі.

Самі паради здавались йому не менш безглуздими. Йосаріан їх ненавидів. Паради були такими войовничими. Він ненавидів їхню музику і тупіт, ненавидів сам їхній вигляд і ненавидів те, що змушений був проти власної волі брати в них участь. Доля курсанта авіації була ненависною і без солдатської муштри під пекучим сонцем щонеділі по обіді. Доля курсанта авіації була ненависною, бо вже стало очевидним, що війна не закінчиться раніше, ніж завершиться його навчання. А це ж і була найперша причина, чому він пішов добровільно до училища. Призовник, скерований в авіаційне училище, він кілька тижнів чекав, доки його запишуть у якийсь клас, тижнями вчився на штурмана-бомбардира, далі ще кілька тижнів пішло на тренувальні польоти перед відправкою за океан. Тоді він не міг собі уявити, що війна триватиме так довго, адже Бог був на його боці, казали йому, а Бог, казали йому ще й таке, міг зробити все, що захоче. Але кінця-краю війни видно не було, а його навчання майже скінчилося.

Лейтенант Шайскопф відчайдушно прагнув відзначитися в парадах і до глибокої ночі просиджував за книжками, тоді як його дружина розніжено чекала на нього в ліжку, гортаючи улюблені місця Крафта-Ебінга. Лейтенант Шайскопф вивчав книжки зі стройової підготовки. Він орудував цілими коробками шоколадних солдатиків, аж поки ті не танули в його руках, а тоді вишиковував у шеренги по дванадцять пластикових ковбоїв, яких купив через пошту на вигадане ім’я і вдень тримав під замком, щоб ніхто не бачив. Анатомічні ескізи Леонардо виявилися незамінними. Одного вечора він відчув потребу в живій моделі і наказав дружині пройтися стройовим кроком по кімнаті.

— Голою? — спитала вона з надією.

Лейтенант Шайскопф роздратовано затулив долонями очі. Життя загнало лейтенанта Шайскопфа у глухий кут — прикувало до жінки, неспроможної поза власними брудними, похітливими бажаннями помічати титанічну боротьбу за недосяжні ідеали, яку героїчно ведуть шляхетні чоловіки.

— Чому ти мене ніколи не відшмагаєш? — надула вона губки якось уночі.

— Бо я не маю часу! — нетерпляче вигукнув він. — Я не маю часу. Хіба ти не знаєш, у мене скоро парад?

І він дійсно не мав часу. Уже настала неділя, і на підготовку до наступного параду залишилося тільки сім днів. Він не міг зрозуміти, куди дівається час. Через останнє місце на трьох парадах підряд лейтенант Шайскопф заробив кепську репутацію, і тепер він обдумував усі можливі способи її покращити, навіть прибивши цвяхами дванадцять осіб у кожній шерензі до довгого, два на чотири дюйми в перерізі, дубового бруса, щоб курсанти тримали стрій. Цей план виявився нездійсненним, адже поворот на дев’яносто градусів був неможливий без нікелевих шарнірів, встромлених у поперек кожного курсанта, а лейтенант Шайскопф узагалі не сподівався отримати в начальника постачання таку кількість нікелевих шарнірів чи заручитися допомогою шпитальних хірургів.

Через тиждень після того, як лейтенант Шайскопф дослухався до рекомендацій Клевінджера і дозволив курсантам самим обирати взводних командирів, його ескадрилья виграла жовтий вимпел. Цей несподіваний успіх так окрилив лейтенанта Шайскопфа, що він хряснув дружину древком по голові, коли вона спробувала затягнути його в ліжко, щоб відсвяткувати перемогу, продемонструвавши зневагу до сексуальних звичаїв нижчого середнього класу західної цивілізації. Наступного тижня ескадрилья здобула червоний вимпел, і лейтенант Шайскопф не тямив себе від щастя. А ще через тиждень його ескадрилья увійшла в історію, вигравши вимпел два рази підряд! Тепер лейтенант Шайскопф став настільки впевненим, що наважився представити свій великий сюрприз. Лейтенант Шайскопф відкрив під час нічних досліджень, що на марші треба не вільно вимахувати руками, як було заведено, а піднімати їх від середини стегна не більше ніж на три дюйми, тобто практично взагалі ними не махати.

Лейтенант Шайскопф готувався ретельно і таємно. Усі курсанти його ескадрильї присяглися мовчати і глупої ночі тренувалися на запасному плацу. Вони маршували в чорній пітьмі і зосліпу натикались один на одного, але не панікували і вчилися ходити, не махаючи руками. Спочатку лейтенант Шайскопф думав попросити знайомого слюсаря прилаштувати кожному курсантові до стегнової кістки нікелеві штифти і прив’язати до них зап’ястки мідною дротиною завдовжки рівно три дюйми, але часу не було — часу ніколи не було вдосталь, — а добрий мідний дріт важко знайти, коли йде війна. Він також згадав, що курсанти, отак стримувані, не зможуть впасти належним чином під час приголомшливої церемонії зомлівань, яка передує маршу, і що неспроможність належним чином зомліти може позначитись на загальній оцінці для підрозділу.

І цілий тиждень, заходячи в офіцерський клуб, він підсміювався, тамуючи радість. Його найближчі приятелі губились у здогадах.

— Цікаво, що задумав наш Гівнюк, — сказав лейтенант Енґл.

На запитання своїх колег лейтенант Шайскопф відповів з таємничою посмішкою.

— В неділю побачите, — пообіцяв він. — Побачите.

Тієї неділі лейтенант Шайскопф представив колегам свій епохальний сюрприз з апломбом професійного імпресаріо. Він не зронив ані слова, поки інші ескадрильї, як завжди згорблено, проходили повз трибуни. Він не зморгнув оком, навіть коли в поле зору висунулися перші шеренги його курсантів, що маршували, не махаючи руками, і коли почулися перші стривожені вигуки вражених колег. Він стримувався аж до того моменту, коли бундючний полковник з пишними вусами повернув до нього розлючене почервоніле обличчя, і лише тоді він видав фразу, яка зробила його безсмертним.

— Зверніть увагу, полковнику, — оголосив він. — Без рук.

І він роздав благоговійно завмерлій аудиторії завірені фотокопії маловідомої інструкції, на основі якої він збудував свій незабутній тріумф. Це був зоряний час лейтенанта Шайскопфа. Він переміг у параді, звичайно ж, і пальцем не ворухнувши, і отримав у вічне володіння червоний вимпел, що звільнило його від недільних маршувань, оскільки добрі червоні вимпели було настільки ж важко дістати у воєнний час, як і мідні дротини. Лейтенант Шайскопф тут же став старшим лейтенантом Шайскопфом і відтоді стрімко пішов угору. Через це важливе відкриття майже всі визнали його справжнім військовим генієм.

— Цей лейтенант Шайскопф, — відзначив лейтенант Траверс, — він справжній військовий геній.

— Так, справжній геній, — погодився лейтенант Енґл. — Тільки жаль, що цей зануда ніяк не відшмагає свою жінку.

— Не бачу тут нічого спільного, — прохолодно відповів лейтенант Траверс. — Лейтенант Беміс лепсько шмагає місіс Беміс щоразу, коли вони мають зносини, і на парадах він не вартий ламаного шеляга.

— Я кажу про шмагання, — заперечив лейтенант Енґл. — Кому здалися ці паради?

Насправді нікому, крім лейтенанта Шайскопфа, не були потрібні ці паради, а найменше — бундючному пишновусому полковнику, який був головою Дисциплінарної комісії і кинувся з риком на Клевінджера, щойно той боязкими кроками увійшов у кімнату, щоб спростувати звинувачення, які висунув проти нього лейтенант Шайскопф. Полковник вдарив кулаком по столі і, забивши собі руку, так розлютився на Клевінджера, що вдарив кулаком по столі ще сильніше, а тому ще більше забив собі руку. Лейтенант Шайскопф міцно зціпив вуста і вирячився на Клевінджера, нажаханий тим поганим враженням, яке справляв Клевінджер.

— Вже через шістдесят днів ти будеш битися з Біллі Петролле[7], — рикнув пишновусий полковник. — І думаєш, що це такі собі жартики.

— Я не думаю, що це жартики, сер, — відповів Клевінджер.

— Не перебивайте.

— Так, сер.

— І кажіть «сер», коли перебиваєте, — наказав майор Меткаф.

— Так, сер.

— Хіба вам щойно не наказали не перебивати? — холодно запитав Меткаф.

— Але я не перебивав, сер, — запротестував Клевінджер.

— Ні. Але й «сер» не сказали. Додайте це до звинувачень, — наказав майор Меткаф капралові, який умів стенографувати. — Не звертається «сер» до старших офіцерів, коли їх не перебиває.

— Меткафе, — сказав полковник, — ви бовдур. Вам це відомо?

Майор Меткаф насилу ковтнув слину.

— Так, сер.

— Тоді стуліть свою брудну пельку. Верзете дурниці.

У Дисциплінарній комісії було три члени: бундючний полковник з пишними вусами, лейтенант Шайскопф і майор Меткаф, який намагався виробити собі сталевий погляд. Як член Дисциплінарної комісії, лейтенант Шайскопф був одним із суддів, які мали оцінити вагомість звинувачень, висунутих проти Клевінджера прокурором. Лейтенант Шайскопф був також і прокурором. Клевінджер мав офіцера, який його захищав. Тим офіцером, який мав його захищати, був лейтенант Шайскопф. Усе це дуже спантеличувало Клевінджера, який затремтів від жаху, коли полковник зірвався на ноги, мов гігантський вогняний стовп, погрожуючи розірвати на шмаття його смердюче, боягузливе тіло. Нещодавно, маршуючи на заняття, він спіткнувся; наступного дня його офіційно засудили за «самовільний вихід зі строю, погрозу фізичним насильством, аморальну поведінку, ледарство, державну зраду, провокації, розумування, слухання класичної музики тощо». Одне слово, його звинуватили за всіма можливими статтями, і ось він стоїть переляканий перед бундючним полковником, який знову ричить, що через шістдесят днів Клевінджер буде воювати з Біллі Петролле, і допитується, чи йому більше сподобається, коли його визнають непридатним і відправлять на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер ввічливо відповів, що йому б це не сподобалося; будучи йолопом, він радше сам став би трупом, ніж ховав інших. Полковник раптово заспокоївся і сів, уважний і вкрадливо люб’язний.

— Що ви мали на увазі,—запитав він повільно, — коли сказали, що ми не можемо вас покарати?

— Коли, сер?

— Я ставлю запитання. А ви відповідаєте.

— Так, сер. Я...

— Чи ви думаєте, що вас викликали, щоб ви ставили запитання, а я на них відповідав?

— Ні, сер. Я...

— Навіщо ми вас викликали?

— Щоб я відповідав на запитання.

— Маєте рацію, чорт забирай, — гаркнув полковник. — А тепер відповідайте на мої запитання, поки я не проломив вашої довбаної макітри. То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?

— Я ніколи такого не заявляв, сер.

— Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я...

— Голосніше, будь ласка. Він не почув.

— Так, сер. Я...

— Меткафе.

— Слухаю?

— Хіба я не наказував вам стулити свою дурну пельку?

— Так, сер.

— Тоді стуліть свою дурну пельку, коли наказую стулити дурну пельку. Розумієте? Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я...

— Меткафе, це на вашу ногу я наступив?

— Ні, сер. Мабуть, це нога лейтенанта Шайскопфа.

— Це не моя нога, — відказав лейтенант Шайскопф.

— Може, справді моя нога, — мовив майор Меткаф.

— Приберіть.

— Так, сер. Спочатку ви маєте прибрати свою ногу, полковнику. Вона притиснула мою.

— Ви наказуєте мені прибрати свою ногу?

— Ні, сер. О ні, сер.

— Тоді приберіть свою ногу і стуліть дурну пельку. Голосніше, будь ласка. Я не почув.

— Так, сер. Я сказав, що я ніколи не заявляв, що ви не можете мене покарати.

— То що в біса ви мелете?

— Я відповідаю на ваше запитання, сер.

— Яке запитання?

— «То що в біса ви мали на увазі, заявивши, що ми не можемо вас покарати?» — прочитав із записника капрал, який вмів стенографувати.

— Гаразд, — сказав полковник. — То що в біса ви мали на увазі?

— Я не заявляв, що ви не можете мене покарати.

— Коли? — запитав полковник.

— Коли що, сер?

— Тепер ви знову ставите мені запитання.

— Вибачте, сер. Боюсь, я не розумію вашого питання.

— Коли ви не казали, що ми не можемо вас покарати? Хіба не зрозуміле запитання?

— Ні, сер. Я не розумію.

— Ви щойно нам це сказали. Тепер уже можете відповісти на запитання.

— Але як мені на нього відповісти?

— Ось іще одне запитання мені поставили.

— Вибачте, сер. Але я не знаю, як на нього відповісти. Я ніколи не казав, що ви не можете мене покарати.

— Тепер ви нам розказуєте, що ви цього не казали. А я запитуюся, коли ви цього не казали.

Клевінджер глибоко зітхнув.

— Я завжди не казав, що ви не можете мене покарати, сер.

— Оце вже краще, містере Клевінджер, хоча це відверта брехня. Минулого вечора у вбиральні. Хіба ви не нашіптували цьому смердючому сучому синові, котрого ми не терпимо, що ми не можемо вас покарати? Як його звуть?

— Йосаріан, сер, — сказав лейтенант Шайскопф.

— Так, Йосаріан. Правильно. Йосаріан. Йосаріан? Його так звуть? Йосаріан? Що це за прізвище таке, Йосаріан?

Лейтенант Шайскопф мав відповідь напоготові.

— Це прізвище Йосаріана, сер, — пояснив він.

— Гаразд, нехай так. То хіба ви не нашіптували Йосаріану, що ми не можемо вас покарати?

— О ні, сер. Я прошепотів йому, що ви не можете мене звинуватити...

— Можливо, я дурень, — перебив полковник, — але я не бачу різниці. Напевно, я таки справді дурень, бо різниці я не бачу.

— М...

— Ви язикатий сучий син, чуєте? Ніхто не просить ніяких пояснень, а ви даєте мені пояснення. Я стверджую факт, а не прошу пояснень. Язикатий сучий син, чуєте?

— Ні, сер.

— Ні, сер? Скажете, що то я кляте брехло?

— О ні, сер.

— Тоді ви язикатий сучий син, так?

— Ні, сер.

— Ви язикатий сучий син?

— Ні, сер.

— Ви нариваєтесь, чорт забирай. Та я зараз перескочу через цей величезний стіл і розірву на шмаття ваше смердюче, боягузливе тіло.

— Ну, ну, розірвіть! — викрикнув майор Меткаф.

— Меткафе, смердючий ви сучий сину. Хіба я не наказав вам стулити свою смердючу, боягузливу, дурну пельку?

— Так, сер. Вибачте, сер.

— Тоді стуліть.

— Я лише вчуся мовчати, сер. Хто не помиляється, той не вчиться.

— Хто це сказав?

— Усі так кажуть, сер. Навіть лейтенант Шайскопф.

— Ви так кажете?

— Так, сер, — сказав лейтенант Шайскопф. — Але всі так кажуть.

— Гаразд, Меткафе, спробуйте стулити свою дурну пельку, і можливо, так навчитесь мовчати. А тепер, на чому ми зупинились? Прочитайте мені останній рядок.

— «Прочитайте мені останній рядок», — прочитав капрал, який вмів стенографувати.

— Не мій останній рядок, дурню! — викрикнув полковник. — Когось іншого.

— «Прочитайте мені останній рядок», — знову прочитав капрал.

— Це знову мій останній рядок! — верескнув полковник, почервонівши з люті.

— О ні, сер, — виправив його капрал. — Це мій останній рядок. Я прочитав його вам щойно хвилину тому. Хіба не пам'ятаєте, сер? Лише хвилину тому.

— О боже! Прочитайте мені його останній рядок, дурню. До речі, яке ваше паскудне прізвище?

— Попінджей, сер.

— Гаразд, будете другим, Попінджею. Тільки-но закінчиться розгляд його справи, почнеться вашої. Ясно?

— Так, сер. У чому мене звинуватять?

— Яка в біса різниця? Чули, про що він мене питає? Дізнаєтесь, Попінджею... ось тільки закінчимо з Клевінджером, і ви дізнаєтесь. Курсанте Клевінджер, що... Це ви курсант Клевінджер, так, а не Попінджей?

— Так, сер.

— Добре. Що ви...

— Я Попінджей, сер.

— Попінджею, чи ваш батько мільйонер, чи, може, сенатор?

— Ні, сер.

— Тоді ви по вуха в лайні, Попінджею, і без лопати. Він не генерал і не високопосадовець у Білому домі?

— Ні, сер.

— Прекрасно. Чим займається ваш батько?

— Він помер, сер.

— Пречудово. Тоді ви вляпалися по самі вуха, Попінджею. Чи справді Попінджей — ваше прізвище? І що це за прізвище таке, Попінджей? Мені воно не подобається.

— Це прізвище Попінджей, сер, — пояснив лейтенант Шайскопф.

— Ну, воно мені не подобається, Попінджею, і мені дуже кортить розірвати на шмаття ваше смердюче, боягузливе тіло. Курсанте Клевінджер, будь ласка, повторіть, що до дідька ви шептали чи не шептали Йосаріану пізно ввечері у вбиральні?

— Так, сер. Я сказав, що ви не можете звинуватити мене...

— Почнемо звідси. Що конкретно ви мали на увазі, курсанте Клевінджер, коли казали, що ми не можемо вас звинуватити?

— Я не казав, що ви не можете мене звинуватити, сер.

— Коли?

— Коли що, сер?

— Чорт забирай, знову почнете мене допитувати?

— Ні, сер. Вибачте, сер.

— Тоді відповідайте на запитання. Коли ви не казали, що ми не можемо вас звинуватити?

— Вчора пізно ввечері у вбиральні, сер.

— Це єдиний раз, коли ви того не казали?

— Ні, сер. Я завжди не казав, що ви не можете мене звинуватити, сер. А Йосаріанові я сказав, що...

— Ніхто вас не питає, що ви сказали Йосаріанові. Ми питаємо, що ви йому не казали. Нас не цікавить, що ви казали Йосаріанові. Зрозуміло?

— Так, сер.

— Тепер продовжуймо. Що ви сказали Йосаріанові?

— Я сказав йому, сер, що ви не можете звинуватити мене в злочині, який мені приписують, і залишатися вірним...

— Вірним чому? Ви бурмочете.

— Перестати бурмотати.

— Так, сер.

— І бурмочіть «сер», коли бурмочете.

— Меткафе, наволоч!

— Так, сер, — пробурмотів Клевінджер. — Вірним справедливості, сер. Що ви не могли знайти...

— Справедливості? — здивувався полковник. — Що таке справедливість?

— Справедливість, сер...

— Це не справедливість, — насмішливо вишкірився полковник, і знову став грюкати великим, товстим кулачиськом по столі. — Це — Карл Маркс. А я розкажу вам, що таке справедливість. Справедливість — це коліном у живіт знизу в щелепу підло вночі ножем під ребра обчистити склад зброї на кораблі вгатити ззаду в темряві без попередження. Зашморг на горло. Ось що таке справедливість, коли треба бути жорстким і непохитним, щоб добити Біллі Петролле. Від стегна. Ясно?

— Ні, сер.

— І перестаньте мені «серити»!

— Так, сер.

— І кажіть «сер», коли не «серите», — наказав майор Меткаф.

Клевінджер, звісно, був винним, інакше його б не звинуватили, а єдиним способом це довести було визнати його винним, що вони і зробили, виконавши свій патріотичний обов’язок. Йому присудили п’ятдесят сім штрафних маршів. Попінджея посадили під замок, щоби провчити, а майора Меткафа відправили на Соломонові острови ховати трупи. Клевінджер відбував покарання щосуботи, по п’ятдесят хвилин маршуючи туди-назад перед будинком військової поліції з незарядженою гвинтівкою на плечі, що важила, здавалося, тонну.

Клевінджера все це дуже спантеличувало. Коїлося багато дивних речей, але найдивнішою з усіх для Клевінджера була ненависть — брутальна, неприхована, безжальна ненависть членів Дисциплінарної комісії, що закривала невблаганні обличчя, мов тверда, мстива маска, і незгасними жаринами тліла у злісно примружених очах. Клевінджера приголомшило таке відкриття. Якби могли, вони б його лінчували. Це були троє дорослих чоловіків, а він — хлопчисько, і вони ненавиділи його і бажали йому смерті. Вони зненавиділи його до того, як він прийшов, ненавиділи, поки він стояв перед ними, ненавиділи після того, як він пішов, і коли розійшлись і кожен подався до себе, то понесли з собою, мов якийсь заповітний скарб, злостиву ненависть до нього.

Йосаріан як міг попередив його напередодні ввечері.

— У тебе немає виходу, хлопче, — мовив він похмуро. — Вони ненавидять євреїв.

— Але я не єврей, — відповів Клевінджер.

— Це не має значення, — запевнив Йосаріан і мав рацію. — Вони гноблять усіх.

Клевінджер відсахнувся від їхньої ненависті, неначе від сліпучого світла. Ці троє чоловіків, що так його ненавиділи, розмовляли тією самою, що й він, мовою і носили такі самі однострої, але побачивши їхні недоброзичливі обличчя, навіки спотворені судомами жорсткої злоби, він у цю ж мить зрозумів, що ніде у світі — ні в усіх фашистських танках, літаках чи підводних човнах, ні в бункерах за кулеметами, мінометами чи вогнеметами, ні навіть серед усіх досвідчених зенітників із першокласної дивізії «Герман Ґьорінг» чи серед огидних змовників усіх мюнхенських пивниць, чи деінде, — не знайде він людей, що ненавидітимуть його більше, ніж оці троє.

Розділ 9

Майор Майор Майор Майор

Майор Майор Майор Майор від самого народження мав важке життя.

Як і Мінівер Чіві[8], він народився запізно, рівно на тридцять шість годин пізніше, ніж змогла витримати без шкоди для здоров'я його мати — ніжна, хвороблива жінка, яка за півтори доби родових мук втратила всяке бажання продовжувати суперечку про ім’я дитини. А її чоловік вийшов у лікарняний коридор з похмурою рішучістю людини, яка знає, чого хоче. Батько майора Майора, височезний і худий, у важких черевиках і чорному шерстяному костюмі, не вагаючись заповнив свідоцтво про народження і без жодної емоції передав його черговій сестрі. Вона мовчки взяла його і пішла геть. Дивлячись їй услід, він уявляв, що у неї під халатом.

У палаті він знову побачив свою дружину, яка, мов висушений овоч — зморщена, знеможена і бліда, — нерухомо лежала під простирадлами. Її ліжко стояло в найдальшому кутку, біля вікна з тріснутою, каламутною від порохів шибкою. Насуплене небо хлюпало дощем, день був похмурий і холодний. В інших палатах лікарні бліді як крейда люди зі старечими синіми губами, не гаючись, вмирали. Чоловік довго стояв біля ліжка, втупившись поглядом у жінку.

— Я назвав хлопчика Калебом, — нарешті тихо промовив він. — Так, як ти хотіла.

Жінка не відповіла, і чоловік поволі усміхнувся. Він усе прекрасно спланував, бо його дружина, яка вже заснула в бідній палаті сільської лікарні, не знала про його брехню.

Ось серед таких убогих обставин з’явився на світ недолугий командир ескадрильї, який тепер проводив добру частину робочого дня на Піанозі, підписуючись на офіційних документах іменем Вашингтона Ірвінга. Майор Майор старанно підписувався лівою рукою, щоб не впізнали почерку, захистившись від випадкових гостей власною огидною йому владою і замаскувавшись фальшивими вусами й темними окулярами на випадок, якщо хтось випадково загляне крізь неоковирне віконце, з якого невідомий злодій вирізав шматок целулоїду. Поміж цими двома невдалими моментами в житті — його народженням і його успіхом — пролягав тридцять один рік самотності й розчарування.

Майор Майор народився надто пізно і надто посереднім. Посередність буває вродженою, набутою і нав’язаною. В майора Майора були всі три. Навіть серед найменш безбарвних людей він обов’язково виділявся своєю безбарвністю, і на всіх, з ким він знайомився, найбільше справляла враження його неспроможність справити будь-яке враження.

Майор Майор від самого початку зазнав трьох фатальних ударів — його мама, батько і Генрі Фонда, на кого він був нездорово подібний мало не від народження. Задовго до того, як він дізнався, хто такий Генрі Фонда, він ставав об’єктом неприємних порівнянь усюди, де опинявся. Будь-який незнайомець був ладен зневажити його, через що змалку в нього виробилися винуватий страх перед людьми і готовність запобігливо просити вибачення перед суспільством за те, що він не Генрі Фонда. Нелегко було йому йти по життю із зовнішністю Генрі Фонди, але йому ніколи не спадало на думку здаватися, адже успадкував завзятість від свого батька — довготелесого чоловіка з добрим почуттям гумору.

Батько майора Майора був розсудливим, побожним чоловіком, який добрим жартом вважав побрехеньки про свій вік. Довготелесий фермер, богобоязливий, свободолюбивий, законослухняний, незламний індивідуаліст, він вірив, що державна допомога будь-кому, окрім фермерів, свідчить про сповзання до соціалізму. Він проповідував ощадливість і важку працю й засуджував розпусних жінок, які йому відмовляли. Поля він відвів під люцерну, яку не вирощував з прибутком для себе. Уряд платив йому за кожен бушель невирощеної люцерни. Чим більше люцерни він не вирощував, тим більше платив йому уряд, і він вкладав кожен незароблений цент у нові землі, щоби збільшити кількість люцерни, якої не вирощував. Батько майора Майора без спочину працював над тим, щоб не вирощувати люцерну. Довгими зимовими вечорами він сидів удома і не лагодив реманенту, і щодня вискакував з ліжка якраз ополудні, щоб переконатися, що на господарстві нічого не зроблено. Він мудро вкладав у землю і дуже скоро став найбільшим невиробником люцерни в цілому окрузі. Сусіди зверталися до нього за порадою в будь-якій справі, адже він заробив такі гроші, а отже, був мудрим. «Що посієш, те й пожнеш», — радив він усім, і йому відповідали: «Амінь». Батько майора Майора був щирим поборником економії державних коштів, за умови, що це не перешкодить уряду в його священному обов’язку виплачувати фермерам за найвищими ставками за всю вирощену і нікому не потрібну люцерну або й за всю невирощену люцерну. Гордий та незалежний, він виступав проти грошової допомоги безробітним і ніколи не соромився скиглити, канючити, вициганювати і виманювати скільки можна і від кого можна. Це був благочестивий чоловік, який проповідував завжди і скрізь.

— Господь дав нам, добрим фермерам, дві сильні руки, щоб ми загрібали ними все, що подужаємо, — завзято повчав він на сходах суду або перед дверима магазину, де чекав, що от-от вийде норовиста молода касирка з жуйкою в роті, за якою він волочився, і кине на нього невдоволений погляд. — Якби Господь не хотів, щоб ми загрібали, скільки подужаємо, — вів далі він, — то не дав би нам дві добрі руки.

І всі присутні бурмотіли:

— Амінь.

Батько майора Майора, як щирий кальвініст, вірив у наперед визначену долю і чітко усвідомлював, що всі нещастя, окрім його власних, були виявами Божої волі. Він курив сигарети, пив віскі і полюбляв дотепні та захопливі інтелектуальні бесіди, особливо коли говорив він сам, оповідаючи побрехеньки про свій вік або той жарт про Бога і затяжні пологи своєї дружини. Жарт про Бога і пологи дружини полягав у тому, що Богові знадобилося лише шість днів, щоби створити цілий світ, а його дружина мучилася цілих півтори доби в пологах, щоб народити одного лише майора Майора. Менш гордовитий чоловік, можливо, похитнувся б того дня в лікарняному коридорі, слабший погодився б на компроміс із такими відмінними замінниками як Тамбурмажор Майор, Мінор Мажор Майор, Сержант Майор або До Дієз Мажор Майор, але батько майора Майора цілих чотирнадцять років чекав на таку нагоду, і він був не з тих, хто таку нагоду змарнує. Батько майора Майора і про нагоду мав добрий жарт. «У цьому світі нагода стукає в двері лише раз», — полюбляв казати він. Батько майора Майора повторював цей жарт при кожній нагоді.

Вроджена нездорова схожість із Генрі Фондою була першим із низки злих жартів, який доля зіграла з нещасним майором Майором за все його безрадісне життя. Народитися Майором Майором Майором було другим. Те, що він народився Майором Майором Майором, було таємницею, відомою лише батькові. Таємниця про його справжнє ім’я розкрилася, лише коли майор Майор прийшов записуватися в дитсадок, і тоді наслідки були катастрофічними. Ця новина вбила його матір, яка просто втратила волю до життя, змарніла і померла, що не засмутило його батька, який уже вирішив при нагоді одружитися з норовливою дівчиною з бакалійної крамниці, але не дуже надіявся спровадити дружину з ферми, якщо не виплатить їй відступного або не заб’є до смерті.

Для самого майора Майора випали лише трохи легші випробування. Раптове і приголомшливе відкриття звалилося на нього в такому юному віці — відкриття, що він не той, за кого себе вважав, — не Калеб Майор, а якийсь цілковитий незнайомець на ім’я Майор Майор Майор, про якого він абсолютно нічого не знав і про кого ніхто ніколи не чув. Усі його друзі назавжди відвернулися від нього, адже мали схильність не довіряти всім незнайомцям, і особливо чужинцю, який уже їх обманув, прикидаючись тим, кого вони знали багато років. Ніхто не хотів з ним знатися. Він почав спотикатись, і все йому валилося з рук. До кожного нового знайомства він ставився з несміливою надією, і завжди його чекало розчарування. Він відчайдушно потребував друга, і тому не міг його знайти. Він виріс високим, незґрабним, дивакуватим і мрійливим хлопцем із соромливим поглядом і невпевненою, легкою усмішкою на витончених устах, яка при кожній новій невдачі тут же скорчувалась у гримасу болю.

Він був чемний зі старшими, які його недолюблювали. Він робив усе, що вони наказували. Вони казали йому не лізти у воду, не змірявши броду, він і не ліз. Йому казали ніколи не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, і він не відкладав. Йому казали шанувати батька й матір, і він шанував — і батька, і матір. Казали не вбивати, він і не вбивав, аж поки не пішов до війська. Тоді йому наказали вбивати, і він почав убивати. Він підставляв другу щоку при кожній нагоді і завжди поводився з іншими так, як би йому хотілося, щоб вони повелися з ним. Коли він давав милостиню, його ліва рука ніколи не знала, що робить права. Він ніколи не призивав імені Господа надаремно, не чинив перелюбу і не жадав осла ближнього свого. Насправді він любив свого ближнього і ніколи не свідчив на нього неправдиво. Старші за майора Майора недолюблювали його, бо він був таким запеклим нонконформістом.

Не маючи більше де себе проявити, він добре проявив себе в школі. В державному університеті він настільки серйозно ставився до навчання, що гомосексуалісти вважали його комуністом, а комуністи — гомосексуалістом. Він вирішив спеціалізуватися з англійської історії, і це було помилкою.

— Англійська історія! — обурено гарикнув сенатор від його штату з сивою гривою. — А що не так з американською історією? Американська історія нічим не гірша за будь-яку іншу історію світу!

Майор Майор негайно перемкнувся на американську літературу, але ФБР уже встигло завести на нього справу. Шестеро осіб і шотландський тер’єр мешкали на віддаленій фермі, яку майор Майор називав домом, і п’ятеро з них разом із шотландським тер’єром виявились агентами ФБР. Невдовзі вони назбирали на майора Майора стільки компрометуючої інформації, що могли зробити з ним усе що завгодно. Однак єдине, що вони придумали, — це відправити його до війська рядовим і підвищити до майора через чотири дні, що аж конгресмени, яким не було чим зайнятися, забігали туди-сюди вулицями Вашингтона, скандуючи: «Хто зробив новобранця майором? Хто зробив новобранця майором?» А насправді майора Майора підвищила до майора обчислювальна машина з таким же гострим почуття гумору, як і в його батька.

Коли вибухнула війна, він усе ще був слухняним та поступливим. Йому сказали піти в армію, і він пішов. Сказали вступити до льотного училища, і він подав заяву в льотне училище, і вже наступної доби о третій годині ночі стояв у холодній, як лід, багнюці перед дужим войовничим сержантом з південного заходу, який розповідав, що може вибити дух із кожного у своєму підрозділі, і був готовий це довести. Лише кілька хвилин перед тим капрали розштовхали сонних новобранців його ескадрильї й наказали зібратися перед адміністративним наметом. З неба лило. Вони вишикувались у шеренги в цивільному одязі, в якому три дні тому прийшли до війська. Тим, хто трохи забарився, натягаючи шкарпетки й черевики, наказали повернутися в холодні, вологі, темні намети і роззутися, і тепер усі вони стояли босими в багнюці, а сержант пробігав нещадними очима по їхніх обличчях і казав, що може вибити дух із кожного у своєму підрозділі. Ніхто не мав бажання заперечувати.

Несподіване, вже на наступний день, підвищення майора Майора до майора вкинуло войовничого сержанта в безодню туги, бо він уже не міг похвалитися, що може вибити дух із будь-кого у своєму підрозділі. На багато годин поринув він, мов Саул, у похмурі роздуми, нікого до себе не пускаючи, а його елітна варта з капралів понуро стояла на сторожі. О третій годині ночі він знайшов рішення, і майора Майора та інших новобранців знову брутально розбуркали й наказали вишикуватися босоніж під мжичкою перед адміністративним наметом, де в плямі світла, впершись стиснутими кулаками в боки, вже стояв сержант, який ледве стримувався, поки всі зберуться.

— Ми разом з майором Майором, — похвалився він тим самим войовничим, різким тоном, що й минулої ночі, — можемо вибити дух із будь-кого в моєму підрозділі.

У той самий день офіцери взялися за проблему з майором Майором. Як поводитись із таким майором, як майор Майор? Принизити його особисто означало б принизити решту офіцерів того самого або нижчого рангу. З іншого боку, люб’язне ставлення до нього здавалося немислимим. На щастя, раніше майор Майор подав заяву до льотного училища. Наказ на його переведення надійшов під вечір, а о третій годині ранку майора Майора знову грубо розбудив сержант, побажав йому щасливої дороги і посадив у літак, що прямував на захід.

Лейтенант Шайскопф зблід як полотно, коли майор Майор, босий і з засохлим болотом на пальцях ніг, доповів про своє прибуття в Каліфорнію. Майор Майор сприйняв як належне, що його знову розбуркали вночі, щоб поставити босоніж у багнюку, й тому залишив шкарпетки з черевиками в наметі. Цивільне вбрання, в якому він відрапортував лейтенанту Шайскопфу, було зіжмакане і брудне. Лейтенанта Шайскопфа, який на той час ще не заробив собі репутації генія маршування, пройняв дрож, коли уявив собі вигляд майора Майора, що маршуватиме босоніж у його ескадрильї наступної неділі.

— Швидко до шпиталю, — промимрив він, коли до нього повернувся дар мови, — і скажіть, що хворий. Лежіть там, доки не прийдуть кошти вам на однострій, тоді купите собі одяг. І черевики. Купіть черевики.

— Так, сер.

— І не треба кликати мене «сером», сер, — зауважив лейтенант Шайскопф. — У вас вище звання.

— Так, сер. Можливо, в мене вище звання, сер, але ви все-таки мій командир.

— Так, сер, правильно, — погодився лейтенант Шайскопф.

— Можливо, у вас вище звання, сер, але я все-таки ваш командир. Тому робіть, що я наказую, сер, бо заробите собі неприємності. Ідіть до шпиталю і скажіть, що хворі, сер. Лежіть, доки не прийдуть на вас кошти, і тоді купите собі однострій.

— Так, сер.

— І черевики, сер. Купіть черевики за першої ж нагоди, сер.

— Так, сер. Куплю, сер.

— Дякую, сер.

Життя в льотному училищі складалося для майора Майора так само, як раніше. Кожен, хто з ним спілкувався, хотів, щоб він спілкувався з кимось іншим. Інструктори займалися з ним більше, аби пошвидше перевести на наступний рівень і позбутися його. Майже моментально він отримав пілотські «крильця» й опинився за океаном, і тут раптом усе налагодилось. Усе своє життя майор Майор прагнув лиш одного — щоб його прийняли за свого, і на Піанозі, на деякий час, це нарешті сталося. Звання мало що значило для військових на бойовій службі, тому стосунки між офіцерами та рядовими були невимушені і спокійні. Люди, чиїх імен він не знав, казали йому «Привіт» і запрошували піти поплавати чи пограти в баскетбол. Кращі свої години провів він на баскетбольному майданчику, де гра тривала цілий день і ніхто не переймався перемогою. Рахунку ніколи не вели, а кількість гравців могла змінюватись від одного до тридцяти п’яти. Майор Майор ніколи раніше не грав у баскетбол чи в якусь іншу гру, але його високий зріст і палкий ентузіазм частково компенсували його природну незґрабність і брак досвіду. Майор Майор відчував справжнє щастя на тому кривобокому баскетбольному майданчику разом з офіцерами і рядовими, з якими майже подружився. Якщо ніхто не перемагав, то ніхто й не програвав, і майор Майор насолоджувався кожним стрибком аж до того дня, коли загинув майор Дулут і полковник Каткарт примчав на ревучому джипі й назавжди позбавив його втіхи від гри в баскетбол.

— Тепер ви новий командир ескадрильї, — гаркнув до нього через канаву полковник Каткарт. — Але не думайте, що це щось значить, бо це нічого не значить. Це значить тільки те, що ви є новим командиром ескадрильї.

Полковник Каткарт віддавна затаїв на майора Майора невтамовну злобу. Зайвий майор у списках особового складу означав непорядок у господарчій частині й давав привід для нападів людям зі штабу Двадцять сьомої повітряної армії, яких полковник Каткарт впевнено зарахував до своїх ворогів і суперників. Полковник Каткарт молив про якийсь щасливий випадок, як-от смерть майора Дулута. Йому остогиднув цей зайвий майор, і тепер він мав для нього місце. Він призначив майора Майора командиром ескадрильї і від'їхав на своєму ревучому джипі так само раптово, як і з’явився.

Для майора Майора це означало кінець гри. Він почервонів від хвилювання і застиг як укопаний, не вірячи своїм вухам, а над його головою вже збиралися грозові хмари. Повернувшись на майданчик, він наштовхнувся на стіну насторожених, цікавих облич, які втупилися в нього з понурою і незбагненною ворожістю. Його затіпало від сорому. Відновлена гра вже не була такою доброю. Коли він вів м'яч, гравці перед ним розступалися; коли просив дати пас, йому кидали м'яч; і коли він не влучав у кошик, ніхто не намагався перехопити м’яч. Чути було тільки його голос. Наступного дня все повторилось, а на третій день він грати не пішов.

Мов на команду, всі в ескадрильї перестали з ним розмовляти, зате стали на нього витріщатись. Він ходив із соромливо опущеними в землю очима й палаючими щоками — об’єкт зневаги, заздрощів, підозрінь, ненависті й злоби, куди б він не пішов. Ті, хто раніше навіть не помічали його схожості з Генрі Фондою, зараз тільки про це й говорили, а дехто з них єхидно натякали, що майора Майора підвищили до командира саме через цю подібність. Капітан Блек, який сам віддавна націлявся на цю посаду, стверджував, що майор Майор насправді — Генрі Фонда, але просто боїться у цьому зізнатися.

Спантеличений майор Майор борсався серед нескінченного безталання. Не порадившись з ним, сержант Таузер переніс усі його манатки до просторого трейлера, де раніше мешкав майор Дулут, і коли захеканий майор Майор увірвався до штабу доповісти, що в нього вкрали всі речі, молодий капрал перелякав його до нестями, схопившись при його появі на ноги і загорлавши: «Струнко!» Майор Майор завмер на «струнко» разом з усіма, хто там був, гарячково метикуючи, що це за важлива персона ввійшла слідом за ним. Хвилина за хвилиною минали в непорушній мовчанці, і ціле товариство могло б простояти на «струнко» до самого Судного дня, якби через двадцять хвилин майор Денбі не заскочив привітати майора Майора і не дав команду «вільно».

Ще жалюгідніше майор Майор повівся в офіцерській їдальні, де Майло, з трепетною посмішкою на обличчі, гордо провів його до невеличкого столика, який поставив попереду інших та прикрасив вишиваною скатертиною і букетиком квітів у рожевій гранчастій вазі. Майор Майор з жахом відсахнувся, але йому не вистачило духу опиратись у всіх на очах. Навіть Гавермеєр підняв над тарілкою свою важку, висячу щелепу і витріщився на нього. Майор Майор покірно піддався на Майлове сіпання і до кінця обіду принижено щулився за своїм приватним столиком. Їжа застрягала йому в горлі, але він ковтав кожен кусень, щоб не образити тих, хто її готував. Потім, опинившись сам на сам із Майлом, майор Майор уперше збунтувався і сказав, що хотів би їсти разом з іншими офіцерами. Майло відповів, що так не вдасться.

— Не розумію, що тут має вдаватися, — заперечив майор Майор. — Раніше ж нічого не траплялося.

— Раніше ви не були командиром ескадрильї.

— Майор Дулут був командиром ескадрильї, і він завжди харчувався за одним столом разом зі своїми людьми.

— З майором Дулутом усе було інакше, сер.

— Що було інакше з майором Дулутом?

— Краще не питайте, сер, — сказав Майло.

— Це все тому, що я подібний на Генрі Фонду? — набравшись сміливості, запитав майор Майор.

— Ходять чутки, що ви справжній Генрі Фонда, — відповів Майло.

— Але я не Генрі Фонда, — вигукнув майор Майор, його голос тремтів від обурення. — І я анітрохи не подібний на нього. А навіть якщо й подібний на Генрі Фонду, то яке це має значення?

— Ніякого значення не має. Саме це я хочу вам сказати, сер. Просто з вами все не так, як було з майором Дулутом.

І все справді було не так, бо наступного разу, коли майор Майор відійшов від прилавка зі стравами і спробував сісти за загальний стіл, його зупинила непроникна стіна ворожості на обличчях, і він стояв, переляканий, з тацею в тремтячих руках, аж поки йому на порятунок не підскочив Майло і мовчки та спокійно не відвів його до персонального столика. Відтоді майор Майор не опирався і завжди їв за своїм столиком, повернувшись спиною до інших. Він був певен, що вони образились на нього за те, що відколи він став командиром ескадрильї, вони нібито не гідні їсти з ним за одним столом. Коли майор Майор сидів у їдальні, не було чути ніяких розмов. Він помітив, що більшість офіцерів уникає їсти одночасно з ним, і всі зітхнули з полегшенням, коли він взагалі перестав туди приходити і став харчуватись у себе в трейлері.

Майор Майор почав підписуватись іменем Вашингтона Ірвінга на офіційних документах на другий день після того, як до нього навідався перший слідчий, щоб з’ясувати, чи не знає він, хто у шпиталі цим займається, і таким чином подав йому ідею. На новій посаді він уже знудився і втомився. Його призначили командиром ескадрильї, але він поняття не мав, до чого зобов'язує його ця посада, хіба що ставити ім’я Вашингтона Ірвінга на офіційних документах та слухати, як вряди-годи дзенькають і гупають підкови майора ...де Коверлі, падаючи під вікном його невеличкого кабінету в закутку штабного намету. Його невідступно переслідувало відчуття, що він занедбує якісь надзвичайно важливі обов’язки, і марно очікував, що вони от-от його поглинуть. Він рідко коли виходив з намету, хіба що в разі крайньої потреби, бо не міг звикнути до того, що на нього витріщаються. Час від часу одноманітність його життя порушував якийсь офіцер чи рядовий, що його посилав до нього сержант Таузер у якійсь справі, що з нею майор Майор не міг дати собі ради, й відразу відсилав його назад до сержанта Таузера з дорученням вжити належних заходів. Обов’язки, які він мав виконувати як командир ескадрильї, виконувалися, безперечно, без жодної участі з його боку. Він ставав понурим і пригніченим. Часом він усерйоз подумував піти поділитися з капеланом усіма своїми скорботами, та капелан здавався таким обтяженим власними турботами, що майор Майор не мав духу додавати йому своїх. Окрім того, він не був певний, що капелани обслуговують командирів ескадрильї.

Так само не було в нього певності й щодо майора ...де Коверлі, котрий, якщо не відлучався брати в оренду квартири або викрадати іноземних робітників, не мав нагальнішої роботи, ніж кидати підкови. Майор Майор інколи дуже уважно стежив за підковами, які м'яко падали на землю чи зісковзували по вбитих у землю сталевих кілочках. Він годинами позирав на майора ...де Коверлі і дивувався, що така велична особа не має важливіших справ. Часто йому кортіло приєднатися до майора ...де Коверлі, але він подумав, що цілий день кидати підкови майже так само нудно, як підписувати офіційні документи іменем «майор Майор Майор». Окрім того, зовнішність майора ...де Коверлі була така грізна, що майор Майор боявся наближатись до нього.

Майор Майор замислювався, який стосунок він мав до майора ...де Коверлі і який стосунок мав майор ...де Коверлі до нього. Він знав, що майор ...де Коверлі був начальником штабу, але не знав, що це означає, і не міг вирішити, чи в особі майора ...де Коверлі доля обдарувала його поблажливим командиром, чи покарала недобросовісним підлеглим. Він не хотів розпитувати сержанта Таузера, котрого потайки побоювався, а більше ні з ким порадитись він не міг, і найменше — з майором ...де Коверлі. Мало хто наважувався звернутися до майора ...де Коверлі з якимось питанням, а єдиного офіцера, котрий нерозважливо кинув одну з його підків, наступного ж дня вразила така страшна піанозька висипка, якої ніколи не бачили і про яку не чули не тільки Ґас із Весом, а й навіть Док Деніка. Усі були впевнені, що цю хворобу наслав на бідолашного офіцера як помсту майор ...де Коверлі, хоч ніхто не знав, яким чином.

Більшість офіційних документів, що потрапляли на стіл майора Майора, ніяк його не стосувалися. В переважній більшості вони покликались на попереднє листування, якого майор Майор ніколи не бачив. Не було потреби щось вияснювати, оскільки кожна нова інструкція зобов’язувала його ігнорувати всі попередні. Тому траплялося, що за одну хвилину він встигав розписатись на двадцяти різних документах, кожен з яких радив йому не звертати жодної уваги на всі інші. Зі штабу генерала Пекема на великій землі щодня надходили багатослівні бюлетені під бадьорими і повчальними назвами, як-от: «Зволікання — це крадій часу» або «Охайність — сестра побожності». Читаючи послання генерала Пекема про охайність і зволікання, майор Майор починав відчувати себе розбещеним ледарем і завжди намагався якнайшвидше їх позбутися. Цікавили його лише ті поодинокі офіційні документи, які стосувались того бідолашного молодшого лейтенанта, збитого над Орв’єто менш ніж через дві години після прибуття на Піанозу, чиї наполовину розпаковані речі досі лежали в наметі Йосаріана. Оскільки бідолашний лейтенант доповів про своє прибуття не в канцелярії, а в опервідділі, сержант Таузер вирішив, що обачніше буде повідомляти про нього як про такого, що взагалі не прибував до ескадрильї, і в тих поодиноких документах, що стосувались його особи, наводився факт, що лейтенант нібито без сліду розчинився в повітрі, у певному розумінні, саме так і сталося. Загалом, майор Майор був вдячний за офіційні документи, що потрапляли на його робочий стіл, адже сидіти цілий день у кабінеті, підписуючи документи, — це набагато краще, ніж сидіти цілий день у кабінеті, нічого не підписуючи. Вони давали йому щось до роботи.

Минало від двох до десяти днів, і кожен документ за його підписом неминуче повертався назад зі ще одним чистим аркушем для ще одного підпису. Документи завжди були помітно грубшими, ніж раніше, бо між аркушем з його останнім підписом і аркушем, доданим для нового підпису, містились аркуші з найсвіжішими підписами всіх інших офіцерів, розкиданих по різних дислокаціях, які також ставили свої автографи на тому самому документі. Майор Майор пригнічено спостерігав, як просте листування дивовижним чином розбухало до товстезних фоліантів. Скільки б разів він не підписував документ, той завжди повертався до нього на ще один підпис, і він став побоюватися, що вже ніколи не спекається цих документів. Але одного разу, на другий день після першого візиту слідчого, майор Майор розписався на одному з документів ім’ям Вашингтона Ірвінга — просто щоб подивитися, як це виглядатиме. Йому це сподобалося. Сподобалося настільки, що до самого вечора він так само розписувався на всіх офіційних документах. Це був легковажний і бунтарський вчинок, за який, як він передчував, його суворо покарають. Наступного ранку він із трепетом зайшов до свого кабінету і став чекати, що станеться. Нічого не сталося.

Він согрішив, і, як виявилося, на благо, бо жоден із документів, підписаних ім'ям Вашингтона Ірвінга, до нього не повернувся! Ось, нарешті, прийшов успіх, і майор Майор з нестримним задоволенням віддався своїй новій кар’єрі. Підписувати ім'ям Вашингтона Ірвінга офіційні документи, певне, було не бозна-якою кар'єрою, але принаймні це було не настільки нудно, як підписуватись ім’ям «майор Майор Майор». Коли ж його починало нудити від Вашингтона Ірвінга, він міняв порядок слів і писав Ірвінг Вашингтон, поки не набридало й воно. І так він доводив щось до кінця, бо жодний з документів, підписаних цими іменами, вже ніколи не повертався до ескадрильї.

А от хто згодом повернувся, то це другий слідчий, що маскувався під льотчика. Всі знали, що він був військовий слідчий, тому що він усім повідомив по секрету, хто він такий, і кожному суворо наказав не розповідати, хто він насправді, всім тим, кому він уже повідомив по секрету, що він військовий слідчий.

— Ви єдиний в ескадрильї, хто знає, що я військовий слідчий, — по секрету розповів він майору Майору, — і вкрай важливо тримати це в суворій таємниці, щоб не зашкодити моїй оперативності. Вам усе ясно?

— Сержант Таузер знає.

— Так, я знаю. Я мусив сказати йому про це, щоб потрапити до вас. Але я знаю, що він за жодних обставин нікому про це не розповість.

— Він мені розповів, — сказав майор Майор. — Він сказав, що мене хоче бачити якийсь слідчий.

— Негідник. Доведеться послати на нього запит у відділ безпеки. На вашому місці я б не залишав на видноті жодних секретних документів. Принаймні доки я не подам звіт.

— У мене немає ніяких секретних документів, — відказав майор Майор.

— Саме про них я і кажу. Замкніть їх у своєму кабінеті, щоб сержант Таузер не мав до них доступу.

— Сержант Таузер має єдиний ключ до мого кабінету.

— Боюсь, ми марнуємо час, — холодно проказав другий слідчий, жвавий опецькуватий нервовий чоловік, чиї рухи були рвучкими і впевненими. Він вийняв кілька фотокопій з великого червоного планшета, якого ховав під шкіряною пілотською курткою, прикрашеною крикливими малюнками аеропланів, що летять крізь жовтогарячі спалахи зенітних снарядів, та рівними рядами бомб, що означали п'ятдесят п’ять бойових вильотів. — Вам знайомі ці документи?

Майор Майор байдуже поглянув на копії приватних листів зі шпиталю, на яких рукою військового цензора було написано «Вашингтон Ірвінг» або «Ірвінг Вашингтон».

— Ні.

— А ось ці?

Майор Майор втупився в копії адресованих йому офіційних документів, на яких він поставив ті самі підписи.

— Ні.

— У вашій ескадрильї є чоловік, що так підписується?

— Котрий з них? Тут два імені.

— Один і другий. Ми вважаємо, що Вашингтон Ірвінг та Ірвінг Вашингтон — це один і той самий чоловік, який розписується двома різними іменами, щоб заплутати слід. Таке часто роблять.

— Не думаю, що в моїй ескадрильї є чоловік з одним або другим прізвищем.

Обличчя другого слідчого скривилося від розчарування.

— Він набагато хитріший, ніж я думав, — зауважив він. — Він користується третім прізвищем і видає себе за когось іншого. І мені здається... так, мені здається, що я знаю, яке його третє прізвище, — захоплено і натхненно він простягнув майору Майору ще одну фотокопію. — А як вам ось це?

Майор Майор трохи нахилився вперед і побачив копію солдатського листа, в якому Йосаріан повикреслював усі слова, крім імені Мері, а внизу приписав: «Я вмираю за тобою. Р. О. Шипмен, капелан, Збройні сили США».

Майор Майор похитав головою.

— Вперше бачу.

— Ви знаєте, хто такий Р.О. Шипмен?

— Полковий капелан.

— Коло замкнулося, — сказав другий слідчий. — Вашингтон Ірвінг — це полковий капелан.

Майор Майор відчув напад тривоги.

— Полковий капелан — Р. О. ІІІипмен, — виправив він.

— Ви впевнені?

— Так.

— Навіщо полковому капеланові писати таке в листах?

— Мабуть, хтось інший це написав, а його підпис підробив.

— Навіщо комусь підробляти підпис полкового капелана?

— Щоб приховати своє власне ім’я.

— Можливо, ви маєте рацію, — на хвилю завагавшись, вирішив другий слідчий і впевнено прицмокнув губами. — Мабуть, ми зіткнулися з бандою з двох людей, у яких просто взаємообернені імена та прізвища. Так, я певний, що так воно і є. Один із них тут, в ескадрильї, один у шпиталі, і ще один десь біля капелана. Тобто їх аж троє! А ви справді впевнені, що ніколи раніше не бачили цих документів?

— Якби бачив, я б їх підписав.

— Чиїм ім'ям? — лукаво спитав другий слідчий. — Вашим власним чи Вашингтона Ірвінга?

— Моїм власним ім’ям, — сказав йому майор Майор. — Я навіть імені такого не знаю — Вашингтон Ірвінг.

Другий слідчий широко усміхнувся.

— Майоре, я радий, що ви поза підозрою. Значить, ми зможемо працювати разом, а мені буде потрібен кожен, на кого зможу покластися. Десь на європейському театрі воєнних дій працює чоловік, який має доступ до вашого листування. Ви не здогадуєтеся, хто б це міг бути?

— Ні.

— Ну, а я маю чудовий здогад, — сказав другий слідчий і, нахилившись уперед, конфіденційно прошепотів. — Це негідник Таузер. Інакше навіщо він всюди ляпає про мене язиком? Отож пильнуйте і негайно дайте мені знати, якщо хтось заговорить про Вашингтона Ірвінга. А я влаштую перевірку благонадійності для капелана і його оточення.

Щойно другий слідчий вийшов, як крізь вікно до кабінету майора Майора скочив перший і поцікавився, хто це тут щойно був. Майор Майор ледве його впізнав.

— Це був військовий слідчий, — сказав йому майор Майор.

— Чорта з два, — відповів перший слідчий. — Це я ваш слідчий.

Майор Майор ледве впізнав його, бо той з'явився у вицвілому бордовому вельветовому халаті, розідраному під пахвами, потертій фланелевій піжамі і стоптаних хатніх капцях з однією напіввідірваною підошвою. Це звичайне шпитальне вбрання, пригадав майор Майор. Чоловік погладшав десь на двадцять фунтів і аж пашів здоров’ям.

— Я справді дуже хворий, — заскиглив він. — Я підхопив застуду у шпиталі від одного льотчика-винищувача і зліг з дуже важкою формою пневмонії.

— Мені дуже жаль, — сказав майор Майор.

— Яка мені з того користь, — запхикав слідчий. — Не треба мені вашого співчуття. Просто хочу, аби ви знали, що мені доводиться терпіти. Я прийшов попередити вас, що Вашингтон Ірвінг, здається, переніс свій опорний пункт зі шпиталю до вашої ескадрильї. Ви тут часом не чули ніяких розмов про Вашингтона Ірвінга?

— Правду кажучи, чув, — відповів майор Майор. — Той чоловік перед вами. Він говорив про Вашингтона Ірвінга.

— Справді? — радісно вигукнув перший слідчий. — Ось, мабуть, це нам якраз і треба, щоб вивести його на чисту воду! Не спускайте з нього очей усі двадцять чотири години на добу, поки я збігаю до шпиталю й запитаю в начальства про дальші інструкції.

Слідчий вискочив з кабінету майора Майора через вікно і вмить щез.

За хвилину відхилилася запона, що відділяла кабінет майора Майора від канцелярії, і з'явився другий слідчий, захеканий від бігу. Віддихуючись, він загорлав:

— Я щойно бачив, як з вашого вікна вискочив чоловік у червоній піжамі й побіг по дорозі! Ви його бачили?

— Він тут зі мною розмовляв, — відповів майор Майор.

— Мені здалося дуже підозрілим, що якийсь чоловік у червоній піжамі вискакує з вікна. — Слідчий заходив колом по маленькому кабінету. — Спершу я подумав, що то були ви — драпонули до Мексики. Але тепер бачу, що то були не ви. Він нічого не говорив про Вашингтона Ірвінга?

— Правду кажучи, — відповів майор Майор, — говорив.

— Говорив? — вигукнув другий. — Чудово! Якраз це нам і було треба, щоб вивести його на чисту воду. Часом не знаєте, де його можна знайти?

— У шпиталі. Він справді дуже хворий.

— Прекрасно! — вигукнув другий слідчий. — Вже йду його ловити. Буде краще, якщо я навідаюсь туди інкогніто. Піду в санчастину поясню, хто я такий, і нехай покладуть мене до шпиталю як хворого.

— Мене відмовляються покласти до шпиталю, якщо я не захворію, — доповів він майору Майору за якийсь час. — Насправді я погано почуваюся. Я вже давно хотів лягти на обстеження, і ось добра нагода. Піду назад до медпункту і скажу їм, що погано почуваюся, і нехай кладуть мене до шпиталю.

— Гляньте, що вони зі мною зробили, — повідомив він майору Майору, показуючи фіолетові ясна. Горе його було невтішне. В руках він тримав черевики зі шкарпетками, і пальці на ногах також були пофарбовані розчином генціалового фіолетового. — Хтось колись чув про військових слідчих з фіолетовими яснами? — застогнав він.

Він вийшов із канцелярії з опущеною головою, звалився у вузький шанець і зламав собі носа. Температура в нього не підвищилась, але Ґас із Весом зробили для нього виняток і відправили його в машині швидкої допомоги до шпиталю.

Майор Майор збрехав, і брехня пішла йому на користь. Він не дуже здивувався, що брехня пішла на користь, бо вже давно зауважив, що брехуни загалом винахідливіші, цілеспрямованіші та успішніші, аніж ті люди, які не брешуть. Якби він сказав другому слідчому правду, то не минув би лиха. Натомість він збрехав і тепер міг спокійно працювати далі.

Після візиту другого слідчого він став значно обачнішим у роботі. Підписувався лише лівою рукою, завжди в темних окулярах і з фальшивими вусами, які він безуспішно начіпляв на себе, сподіваючись повернутися до баскетболу. Задля додаткової перестороги він вдало перемикався з Вашингтона Ірвінга на Джона Мільтона. Джон Мільтон був гнучким і лаконічним. Так само як Вашингтона Ірвінга, його можна було б легко перевернути, коли набридне. Поза тим, Джон Мільтон дозволив майору Майору подвоїти продуктивність праці, адже ім’я Джона Мільтона було значно коротшим і написати його вдавалося значно швидше, ніж два попередні — його власне чи Вашингтона Ірвінга. Джон Мільтон виявився корисним ще в одному плані. Він був багатогранний, і невдовзі майор Майор став додавати до підпису уривки з уявних розмов. Типова резолюція в офіційних документах могла виглядати так: «Джон Мільтон — садист» або «Ти не бачив Мільтона, Джоне?». Найбільше він пишався таким підписом: «Мільтон Джон ходить на газон». Джон Мільтон відкрив йому нові широкі обрії, сповнені чарівних, невичерпних можливостей, що обіцяли навіки прогнати нудьгу. Майор Майор повертався до Вашингтона Ірвінга, лише коли Джон Мільтон йому приїдався.

Чорні окуляри й фальшиві вуса майор Майор придбав у Римі, востаннє і намарно намагаючись вирватись із трясовини занепаду, в яку невпинно опускався. Спочатку було жахливе приниження Кампанії за велику присягу на вірність, коли жоден із тридцяти чи сорока учасників збору підписів не дозволив йому підписатися під своєю присягою. Потім, щойно минула ця кампанія, стався нещасний випадок з літаком Клевінджера, який загадково зник, мов розтанув у ясному небі, разом з усім екіпажем, а провину за цю дивну халепу повністю поклали на нього, адже він не підписався під жодною присягою на вірність.

Його темні окуляри мали масивну пурпурову оправу, а штучні чорні вуса були препишні, мову катеринщика, і одного разу, відчувши, що вже не може терпіти самотність, він начепив їх і пішов грати в баскетбол. З підкреслено безтурботним виглядом він вийшов на майданчик, подумки благаючи Бога, щоб його не впізнали. Всі вдали, що не впізнали його, і він радісно долучився до гри. Тільки-но він привітав себе із вдалою невинною витівкою, як один із гравців грубо штовхнув його і він упав на коліна. Незабаром майора Майора знову грубо штовхнули, і тут до нього дійшло, що насправді всі його впізнали, а та машкара тільки дала їм право його штурхати, валити на землю і гамселити. Йому не було місця серед них. І щойно він це зрозумів, як гравці з його команди, не змовляючись, об’єдналися з гравцями іншої в один виючий, кровожерливий натовп, який оточив його зусібіч, брудно лаючись і розмахуючи кулаками. Вони збили його з ніг, копали його лежачого, і коли він ледве звівся на ноги, знову накинулись на нього. Він затуляв обличчя руками і вже нічого не бачив. Вони з’юрмились довкола і взялись оскаженіло гамселити його, штурхати, дубасити, топтати. Його товкли, відпихаючи до краю канави, в яку він урешті скотився сторч головою. На дні він звівся на ноги, видерся на протилежний бік і, похитуючись, пішов під градом тюкання й каміння, яким вони його супроводжували, аж поки не сховався за рогом намету канцелярії. Найголовніше, чим він переймався впродовж цілої пригоди, — як не згубити темних окулярів та штучних вусів, щоб і далі вдавати, ніби він — то хтось інший, і щоб оминути страшну необхідність постати перед ними як їхній начальник.

Повернувшись у кабінет, він розплакався, а коли виплакався, то змив кров з губів та носа, стер грязюку з подряпин на щоках і чолі, а тоді викликав сержанта Таузера.

— Віднині, — сказав він, — я не хочу нікого приймати у себе в кабінеті, коли я тут. Ясно?

— Так, сер, — відповів сержант Таузер. — Мене це також стосується?

— Так.

— Ясно. Це все?

— Так.

— А що я маю казати тим, хто проситиметься на прийом, коли ви є?

— Скажіть їм, що я є, і попросіть почекати.

— Так, сер. Доки?

— Доки я не вийду.

— А що мені з ними потім робити?

— Мені байдуже.

— Чи можна їх пускати до вас після того, як ви вийдете?

— Так.

— Але тоді вас тут не буде?

— Ні.

— Слухаюсь, сер. Це все?

— Так.

— Слухаюсь, сер.

— Віднині, — сказав майор Майор призовникові середніх років, який доглядав за його трейлером, — не заходьте сюди, коли я тут, щоб запитати, чи маю я для вас якесь доручення. Зрозуміло?

— Так, сер, — відповів ординарець. — А коли мені заходити, щоб запитати, чи маєте ви для мене якесь доручення?

— Коли я не тут.

— Так, сер. І що мені робити?

— Все, що я скажу.

— Але вас тут не буде, то як ви мені скажете? А чи будете?

— Ні.

— Тоді що мені робити?

— Все, що треба.

— Слухаюсь, сер.

— У мене все, — сказав майор Майор.

— Так, сер, — сказав ординарець. — Це все?

— Ні, — відказав майор Майор.—Також не заходьте, щоб поприбирати. Взагалі не заходьте, доки не впевнитесь, що мене тут немає.

— Так, сер. Але як мені впевнитись?

— Якщо ви не впевнені, тоді вважайте, що я тут, і йдіть звідси, поки не будете впевнені. Ясно?

— Так, сер.

— Жаль, що мушу отак з вами розмовляти, але так треба. До побачення.

— До побачення, сер.

— І дякую. За все.

— Так, сер.

— Віднині, — сказав майор Майор Майлові Майндербайндеру, — я вже не буду ходити в їдальню. Прошу подавати мені їжу до мого трейлера.

— Думаю, що це дуже добра ідея, сер, — відповів Майло. — Тепер я зможу подавати вам особливі страви, про які ніхто інший не знатиме. Я впевнений, що вам вони сподобаються. Полковникові Каткарту завжди подобаються.

— Я не хочу ніяких особливих страв. Я хочу, щоб мені подавали те саме, що й іншим офіцерам. Нехай посильний постукає раз у двері й залишить тацю на сходах. Ясно?

— Так, сер, — сказав Майло. — Цілком ясно. У мене припасено кілька живих менських лобстерів, до яких я можу подати відмінний салат із рокфором і два морожені еклери, які ми лише вчора доправили контрабандою з Парижа разом з важливим учасником французького підпілля. Так буде добре для початку?

— Ні.

— Слухаюсь, сер. Я розумію.

На вечерю того дня Майло подав смаженого менського лобстера, відмінний салат з рокфором і два морожені еклери. Майор Майор розсердився. Якби він відправив вечерю назад, то вона б пішла на смітник або комусь іншому, а майор Майор мав слабкість до лобстера, смаженого на вогні. Вечеряв він з докорами сумління. Наступного дня на обід був черепаховий суп по-мерилендськи й ціла кварта «Дом-Периньону» 1937 року, і майор Майор випив її не вагаючись.

Після Майла залишились тільки писарі в канцелярії, і майор Майор уникав їх, щоразу залазячи й вилазячи через тьмяне вікно свого кабінету. Вікно відстібалося, було велике і низьке, тому він легко заскакував у нього з обох боків. Щоб дістатися від канцелярії до трейлера, майор Майор, коли в полі зору нікого не було, шпарко завертав за ріг намету, стрибав у залізничний рів і мчав уперед, не підводячи голови, аж поки не опинявся під прихистком лісу. Порівнявшись із трейлером, він вилазив із рову і швидко перебігав до своєї домівки крізь густий підлісок, де єдиною людиною, яку він зустрів за весь час, був капітан Флюм, котрий, виснажений і примарний, якось у сутінках перелякав його мало не до смерті, раптово матеріалізувавшись перед ним у заростях ожини, щоб поскаржитись на Вождя Білого Вівсюга: той погрожував розпанахати йому горлянку від вуха до вуха.

— Якщо ви мене колись іще раз так налякаєте, — сказав йому майор Майор, — я розпанахаю вам горло від вуха до вуха.

Капітан Флюм хапнув ротом повітря і розтанув у заростях ожини і більше ніколи не потрапляв майору Майору на очі.

Озирнувшись на досягнуте, майор Майор залишився задоволеним. Посеред кількох акрів чужої землі, що кишіли двома сотнями однополчан, йому вдалося стати відлюдником. Трохи винахідливості та завбачливості — і він зробив неможливим для будь-кого в ескадрильї побалакати з ним, а це, як він помітив, усім сподобалось, адже ніхто й так не хотів з ним балакати. Ніхто, окрім, як виявилось, навіженого Йосаріана, який одного ранку скочив на майора Майора і звалив його на землю, коли той летів ровом до свого трейлера на обід.

Майор Майор стерпів би, якщо б його звалив на землю будь-хто інший з ескадрильї, але тільки не Йосаріан. Було щось ганебне в самій особі Йосаріана, який без угаву плів якісь нісенітниці про небіжчика в своєму наметі, якого там не було, а потім, після польоту на Авіньйон, зняв із себе весь одяг і ходив отак аж до того дня, коли з’явився генерал Дрідл, щоб причепити йому медаль за героїзм над Феррарою, і побачив його у строю цілком голим. Жодна душа в світі не мала права винести з Йосаріанового намету розкидані манатки небіжчика. Майор Майор позбувся таких повноважень, коли дозволив сержанту Таузеру відрапортувати про лейтенанта, якого збили над Орв’єто менш ніж за дві години після його прибуття в ескадрилью, як про такого, що взагалі не прибував до ескадрильї. Єдина особа, котра мала якесь право винести речі лейтенанта з Йосаріанового намету, був, на думку майора Майора, сам Йосаріан, та навіть і Йосаріан, на думку майора Майора, не мав такого права.

Майор Майор застогнав, коли Йосаріан повалив його на землю, і спробував випручатись і стати на ноги, та Йосаріан не давав.

— Капітан Йосаріан, — сказав Йосаріан, — просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життя і смерті.

— Дайте мені підвестися, — попросив майор Майор зі своєї незручної пози. — Я не можу відповісти на привітання, лежачи на своїй руці.

Йосаріан відпустив його. Обоє поволі встали. Йосаріан знову віддав честь і повторив прохання.

— Ходімо до мого кабінету, — сказав майор Майор. — Думаю, тут не найкраще місце для розмови.

— Так, сер, — відповів Йосаріан.

Вони обтрусили пилюку з одягу і пішли в напруженій мовчанці до канцелярії.

— Дайте мені пару хвилин, я змащу подряпини меркурохромом, — сказав майор Майор біля входу. — Потім сержант Таузер вас запросить.

— Так, сер.

Майор Майор гордо пройшов через канцелярію, не дивлячись на писарів, що посхилялись над друкарськими машинками і картотеками. Він запнув за собою завісу, яка відділяла його кабінет, а тоді, опинившись наодинці, метнувся до вікна, вискочив на вулицю і дав драла. Дорогу йому заступив Йосаріан. Він стояв на «струнко» і знову віддав йому честь.

— Капітан Йосаріан просить дозволу негайно звернутись до майора у справі життя і смерті, — повторив він рішуче.

— Дозволу не даю, — відрубав майор Майор.

— Так не піде.

Майор Майор здався.

— Гаразд, — втомлено поступився він. — Я вас вислухаю. Заскакуйте до кабінету.

— Після вас.

Вони заскочили до кабінету. Майор Майор присів, а Йосаріан заходив перед його столом і повів мову про те, що він не хоче більше вилітати на завдання. «Що я можу тут зробити?» — подумки запитував себе майор Майор. Усе, що він міг зробити, — це дотримуватись інструкцій полковника Корна і сподіватися на краще.

— Чому ні? — запитав він.

— Я боюся.

— Немає чого соромитися, — приязно порадив йому майор Майор. — Ми всі боїмося.

— Я не соромлюся, — відповів Йосаріан. — Я просто боюся.

— Це нормально — відчувати страх. Навіть найхоробріші бояться. Один із наших обов’язків на полі бою — подолати наш страх.

— О, припиніть, майоре. Може, обійдемося без цієї ахінеї?

Майор Майор зніяковіло опустив очі і заходився перебирати пальцями.

— Що ви хочете почути від мене?

— Що я відлітав свою норму і можу повертатися додому.

— Скільки у вас вильотів?

— П’ятдесят один.

— Вам залишилося відлітати лише чотири.

— Він підвищить норму. Кожен раз, коли я наближаюся до кінця, підвищує.

— Можливо, цього разу — ні.

— Він усе одно нікого не відпускає додому. Він просто тримає нас тут, поки не прийде наказ на ротацію, а коли не вистачає людей для екіпажів, він знову збільшує кількість вильотів і включає їх до бойового складу. Він тільки так і робить, відколи тут з’явився.

— Не можна звинувачувати полковника Каткарта за затримку наказів, — зауважив майор Майор. — Це відповідальність штабу Двадцять сьомої повітряної армії — швидко опрацьовувати накази, щойно вони отримують їх від нас.

— Він усе одно міг би попросити заміну, а нас відправити додому, коли ті накази повертаються назад. Я чув, що в штабі Двадцять сьомої повітряної армії вимагають лише сорок бойових вильотів і що це його ідея — примусити нас літати п’ятдесят п’ять.

— Я про це нічого не знаю, — відповів майор Майор. — Полковник Каткарт — наш командир, і ми мусимо виконувати його накази. Чому б вам не зробити ще чотири бойові вильоти і подивитися, що з того вийде?

— Я не хочу.

«І що тут вдієш? — знову запитав себе майор Майор. — Що робити з чоловіком, який дивиться тобі прямо в очі і каже, що він краще вмре, ніж дасть убити себе в бою, з чоловіком, який настільки ж дорослий і розумний, як ти, а ти мусиш удавати, що це не так? Що йому сказати?»

— Припустімо, ми дозволимо вам вибрати собі патрульні вильоти, — сказав майор Майор. — Таким чином ви злітаєте на чотири завдання без жодного ризику.

— Не треба мені ніяких патрульних вильотів. Я не хочу більше брати участь у війні.

— А вам би хотілося, щоб наша країна програла? — запитав майор Майор.

— Ми не програємо. У нас більше війська, більше грошей і більше ресурсів. Є десять мільйонів чоловіків в одностроях, які можуть мене замінити. Кількох убивають, а набагато більше заробляють і розважаються. Нехай вб’ють когось іншого.

— Уявіть собі, якби всі наші так думали.

— Тоді я був би останнім дурнем, якби думав інакше. Хіба ні?

«Ну що ти йому скажеш?» — засмучено міркував майор Майор. Не міг же він сказати, що нічого не може вдіяти. Сказати, що він нічого не може вдіяти, означало б, що він вдіяв би щось, якби міг, і що принципи полковника Корна хибують на несправедливість. Полковник Корн висловився дуже чітко: майор Майор не сміє говорити, що він нічого не може вдіяти.

— Мені шкода, — сказав він. — Але я нічого не можу вдіяти.

Розділ 10

Вінтерґрін

Клевінджер помер. Ось так виявилась фундаментальна хибність його філософії. Якось під вечір, повертаючись із щотижневого патрульного вильоту до Парми, вісімнадцять літаків пірнули в променисто-білу хмару над узбережжям Ельби; виринуло з хмари сімнадцять. Від зниклого літака не лишилося жодних слідів — ні в небі, ні на лискучій нефритовій гладіні моря. Жодних уламків. Аж до заходу сонця вертольоти кружляли в білій хмарі. За ніч хмара розвіялась, а вранці Клевінджера вже не стало.

Це зникнення вразило всіх — вразило, звичайно ж, так само, як Велика змова на тренувальній базі Ловері-Філд, де шістдесят чотири курсанти з однієї казарми зникли в день отримання платні — як у воду канули. До моменту, коли Клевінджер настільки спритно покинув цей світ, Йосаріан гадав, що хлопці просто всі разом вирішили піти в самоволку. Його так надихнуло це масове ухилення від виконання священного обов’язку, що він з радістю побіг донести бентежну новину колишньому РПК Вінтерґріну.

— А що тут радісного? — зневажливо вишкірився колишній РПК Вінтерґрін, зіпершись заляпаним солдатським черевиком на лопату і прихилившись сутулою спиною до стіни однієї з тих глибоких квадратних ям, копання яких стало його військовою спеціальністю.

Колишній РПК Вінтерґрін був єхидним салагою, що любив чинити всім наперекір. Щоразу, як він втікав у самоволку, його ловили і примушували протягом певного часу копати, а потім загрібати ями по шість футів у глибину, ширину та довжину. Щойно відбувши покарання, він знову тікав у самоволку. Колишній РПК Вінтерґрін прийняв роль землекопа з покірливою самовідданістю справжнього патріота.

— Непогане в мене життя, — по-філософськи мудрував він. — Хтось же мусить це робити.

Йому вистачило клепки зрозуміти, що копання ям у штаті Колорадо — не така вже й погана робота в час війни. Оскільки великого попиту на ями не було, він міг копати й загрібати їх не кваплячись, і тому рідко коли перепрацьовувався. З іншого боку, військовий трибунал кожного разу понижував його до простого рядового. Він відчував гострий жаль за втраченим званням.

— Приємно було бути рядовим першого класу, — згадував він тужливо. — Я мав суспільне становище — розумієте, про що йдеться? — і обертався в найкращих колах. — На його обличчя лягла тінь смиренності. — Але тепер усе це позаду, — припустив він. — Тепер, коли піду в самоволку, я буду простим солдатом, і знаю, що це вже не те. — Копання ям не обіцяло йому великого майбутнього. — Та й робота ця тимчасова. Я втрачаю її щоразу, коли закінчується покарання. А тоді, якщо захочу попрацювати, я знову мушу втікати в самоволку. Але навіть цього вже не можу робити. Бо тут є одна засторога. Пастка-22. Тепер після самоволки мене чекає каторжна тюрма. Не знаю, що зі мною буде. Якщо не буду обережним, то й за океан можуть заслати! — він не хотів копати ями до кінця життя, але не мав нічого проти цього заняття, поки тривала війна, бо таким був його внесок у перемогу. — У кожного є свій обов’язок, — зауважив він, — і кожен повинен його виконувати. Мій обов’язок — копати ями, і я настільки добре його виконую, що мене представлено до медалі «За зразкову службу». Твій обов’язок — тинятися без діла в льотному училищі і надіятися, що війна закінчиться раніше, ніж ти з нього вийдеш. А обов’язок вояків за океаном — виграти війну, і мені б хотілося, щоб вони виконували свій обов’язок настільки ж добре, як я виконую свій. Було б нечесно, якби я мав летіти за океан і виконувати ще й їхню роботу, хіба ні?

Одного дня, копаючи одну зі своїх ям, колишній РПК Вінтерґрін пошкодив каналізаційну трубу і мало не втонув, перш ніж його вивудили звідти напівпритомним. Прокотилася чутка, що він наткнувся на нафту, і Вождя Білого Вівсюга негайно вигнали з бази. Невдовзі кожен, хто зумів знайти лопату, взявся несамовито копати ями, шукаючи нафту. Пилюка літала всюди; це видовище нагадувало Піанозу через сім місяців, коли якось уночі Майло відправив усі літаки, які зібрав у своєму синдикаті «М і М», розбомбити ескадрилью, а також аеродром, бомбові склади та ремонтні ангари, а на ранок усі, хто вцілів, заходились рити у твердому ґрунті вузькі криївки, покриваючи їх броньовими листами, поцупленими в ремонтних майстернях, та рваними квадратами водонепроникного брезенту, нишком відшматованими від бічних клапанів сусідських наметів. Вождя Білого Вівсюга вивезли з Колорадо, щойно пройшла чутка про нафту, і врешті він опинився на Піанозі на місці лейтенанта Кумса, котрий одного дня захотів глянути, що таке бойовий виліт, і напросився пасажиром у літак Крафта й загинув разом з ним над Феррарою. Щоразу, згадуючи Крафта, Йосаріан відчував свою провину — тому, що Крафт загинув тоді, коли Йосаріан зробив другий захід на ціль, і також тому, що Крафт був несамохіть втягнутий у знаменитий атабриновий бунт, який почався в Пуерто-Ріко, на першому етапі їхнього перельоту через океан, і завершився через десять днів на Піанозі, коли, щойно приземлившись, сповнений почуття обов’язку Еплбі попрямував до канцелярії доповісти про відмову Йосаріана приймати таблетки атабрину. Сержант запропонував йому сісти.

— Дякую, сержанте, я сяду, — сказав Еплбі. — Скільки приблизно доведеться чекати? Сьогодні в мене багато справ, які мушу зробити, щоб завтра з самого ранку, в будь-яку хвилину бути готовим до бою.

— Перепрошую?

— Що таке, сержанте?

— Яким було ваше запитання?

— Скільки приблизно доведеться чекати, щоб побачити майора?

— Доки він не піде на обід, — відповів сержант Таузер. — Тоді відразу можете заходити.

— Але його в кабінеті не буде, так?

— Не буде, сер. Майор Майор повернеться лише після обіду.

— Розумію, — нерішуче мовив Еплбі. — Тоді я краще зайду після обіду.

Еплбі покидав канцелярію трохи спантеличеним. Коли переступав поріг, йому здалося, що він помітив, як високий чорнявий офіцер, схожий на Генрі Фонду, вискочив з вікна штабного намету і вмить шугонув за ріг. Еплбі зупинився і замружив очі. Його охопив тривожний сумнів. А раптом він захворів на малярію або, ще гірше, отримав передозування атабрином? Еплбі приймав учетверо більше таблеток атабрину, ніж було приписано, бо хотів бути вчетверо кращим пілотом за всіх решту. Його очі ще були заплющеними, коли сержант Таузер легенько поплескав його по плечу і сказав, що він може зайти в кабінет, якщо хоче, оскільки майор Майор щойно вийшов. Упевненість повернулася до Еплбі.

— Дякую, сержанте. Він скоро повернеться?

— Він повернеться відразу після обіду. Тоді вам доведеться вийти і почекати, поки він піде вечеряти. Майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він у кабінеті.

— Сержанте, що ви щойно сказали?

— Я сказав, що майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він у кабінеті.

Еплбі уважно глянув на сержанта Таузера і спробував перейти на твердий тон:

— Сержанте, ви робите з мене дурня лише тому, що я новачок в ескадрильї, а ви вже довший час тут, за кордоном?

— О ні, сер, — шанобливо відповів сержант. — Я лише виконую накази. Можете спитатися майора Майора, коли його побачите.

— Це саме те, що я хочу зробити, сержанте. Коли я можу його побачити?

— Ніколи.

Збуряковілий від приниження, Еплбі написав рапорт про Йосаріана й атабринові таблетки у блокноті, який простягнув йому сержант, і мерщій вийшов, міркуючи по дорозі, що Йосаріан, мабуть, не єдиний псих, удостоєний честі носити офіцерську форму.

На той час, коли полковник Каткарт підвищив кількість обов’язкових вильотів до п’ятдесяти п’яти, сержант Таузер уже запідозрив, що, мабуть, кожен чоловік в офіцерській формі — псих. Сержант Таузер був худорлявий незґрабний хлопчина з м’яким і світлим, майже безбарвним волоссям, запалими щоками й зубами, мов великі кусні білого рафінаду. Він завідував справами ескадрильї і не отримував від цього жодного задоволення. Такі люди, як Голодний Джо, зирили на нього з ненавистю, змішаною з осудом, а Еплбі, здобувши славу завзятого пілота і непереможного гравця в пінг-понг, заповзявся на віддяку грубіянити йому за кожної нагоди. Сержант Таузер вів справи ескадрильї, тому що ніхто інший їх не вів. Його не цікавили війна чи кар’єра. Його цікавили викопні черепки та антикварні меблі.

Непомітно для себе самого сержант Таузер призвичаївся подумки називати небіжчика в Йосаріановім наметі тими самими словами, що і Йосаріан, — небіжчиком в Йосаріановім наметі. Насправді ж він ним не був. Він був просто запасним пілотом, якого вбили в бою ще до моменту його офіційного виходу на службу. Він зупинився біля намету опервідділу, щоб запитати, як пройти до канцелярії, а його тут же відправили в бій, оскільки більшість пілотів уже виконали обов’язкові на той час тридцять п’ять вильотів і капітанові Пілчарду з капітаном Реном було складно зібрати визначену штабом полку кількість екіпажів. А що його не зарахували офіційно до ескадрильї, то не могли й офіційно відрахувати, і сержант Таузер передчував, що листування стосовно цього бідолахи котитиметься відлунням довіку.

Прізвище його було Мад[9]. Для сержанта Таузера, який з однаковою відразою засуджував будь-яке насилля і зайві витрати, здавалося жахливим марнотратством відправити Мада літаком через цілий океан лише для того, щоб його розірвало на шматки над Орв’єто за менш ніж дві години після прибуття. Ніхто не міг пригадати, ким і яким він був, і менш за всіх — капітан Пілчард і капітан Рен, котрі пам’ятали тільки те, що новоприбулий офіцер з’явився в наметі опервідділу, лише щоб його тут же послали на смерть, і котрі щоразу, як мова заходила про небіжчика з Йосаріанового намету, засоромлено червоніли. Єдині, хто могли запам’ятати Мада, були люди з того самого літака, але їх усіх також розірвало на шматки.

Зате Йосаріан точно знав, хто такий цей Мад. Мад був невідомим солдатом, який не мав жодного шансу вижити, адже про всіх невідомих солдатів відомо лиш одне — вони не мали шансу вижити. Вони приречені на смерть. І цей мертвий чоловік був справді невідомий, хоча його речі купою лежали на ліжку в Йосаріановому наметі майже в такому ж порядку, як він залишив їх три місяці тому в день, коли він так і не прибув, — речі, просякнуті смертю вже десь через дві години, так само як просякло смертю геть усе наступного тижня, під час Величезної облоги Болоньї, коли пліснявий запах тліну завис у повітрі з вологим їдким туманом, огорнувши всіх тих, хто готувався до вильоту.

Ухилитись від вильоту на Болонью було неможливо, оскільки полковник Каткарт зголосився розбомбити силами свого авіаполку польові склади боєприпасів, яких не могли знищити з великої висоти важкі бомбардувальники, що базувалися на материковій Італії. Кожний день простою поглиблював відчуття небезпеки і понурого відчаю. Чіпке, нездоланне передчуття смерті невпинно розповзалося під шум безперервного дощу, в’їдаючись у марні обличчя іржавими плямами якоїсь повзучої хвороби. Усі відгонили формаліном. Звернутись по допомогу було нікуди, навіть у санчастину, бо її закрили за наказом підполковника Корна, щоб ніхто не міг піти до лікаря, як це вони всі зробили того погожого дня з якоюсь загадковою епідемією діареї, що призвело до ще однієї затримки. Тепер візити до лікаря були тимчасово припинені, а двері санчастини — наглухо зачинені, тож Док Деніка коротав перерви між дощами, вилізши на високу табуретку, де безмовно і з печальною байдужістю всотував слабкі спалахи страху, сидячи, мов меланхолійний канюк, під зловісним оголошенням на зачинених дверях санчастини, що його колись капітан Блек написав від руки задля жарту, а тепер Док Деніка залишив висіти, бо це був не жарт. Оголошення, обрамлене чорним олівцем, сповіщало: ТИМЧАСОВО НЕ ПРАЦЮЄ. СМЕРТЬ У РОДИНІ. Страх витавусюди, і в Данбаровій ескадрильї також. Якось пізно ввечері Данбар допитливо просунув голову до намету санчастини і з повагою заговорив до невиразного силуету доктора Стабза, який сидів у густих сутінках перед пляшкою віскі й бокатою карафкою очищеної питної води.

— Як ви? — турботливо запитав він.

— Жахливо, — відповів доктор Стабз.

— Що ви тут робите?

— Сиджу.

— А я думав, що прийому хворих уже немає.

— Немає.

— Тоді чому ви тут сидите?

— А де ж мені сидіти? В клятому клубі офіцерів з полковником Каткартом і Корном? Ви знаєте, що я тут роблю?

— Сидите.

— Я маю на увазі — в ескадрильї. Не в наметі. Не будьте вже аж таким мудрагелем. Здогадуєтесь, чим займається лікар в ескадрильї?

— В санчастинах інших ескадрилій наглухо позабивали двері, — зауважив Данбар.

— Якщо хтось увійде до мене, я звільню його від польотів, — поклявся доктор Стабз. — Плювати я хотів на те, що вони скажуть.

— Ви не можете нікого звільнити, — нагадав йому Данбар. — Хіба не знаєте наказів?

— Я покладу його на сраку одним уколом і вже точно забороню літати, — сардонічно реготнув доктор Стабз на саму думку про таку можливість. — Уявили собі, що можуть наказом скасувати прийом хворих. Вилупки. Ух, знов паде. — Знову закрапав дощ, спочатку по деревах, потім по калюжах, а відтак, з легким заспокійливим шурхотом, по брезентовому даху. — Усе промокло, — зауважив доктор Стабз з відразою. — Навіть клозети і пісуари збунтувалися. Весь клятий світ смердить, як гробовище!

Коли він замовк, запала бездонна тиша. Впала ніч. З’явилося відчуття безмежної самотності.

— Увімкніть світло, — запропонував Данбар.

— Світла немає. Ліньки запускати генератор. Колись я ловив кайф від того, що рятував людські життя. А тепер думаю, який до біса в цьому сенс, коли всі й так помруть.

— О, в тому є сенс, не переживайте, — запевнив його Данбар.

— Справді? Який сенс?

— Сенс у тому, щоб не дати їм померти якомога довше.

— Ну та, але який все-таки сенс, якщо всі рано чи пізно повмирають?

— Штука в тому, щоб не думати про це.

— Забудьте про хитрість. Який в дідька сенс?

Данбар замислився на кілька хвилин.

— А хто його в дідька знає?

Данбар не знав. Болонья мала б викликати в Данбара захват, бо хвилини чекання повзли, а години тягнулись, мов століття. Натомість він мучився передчуттям, що його вб’ють.

— Вам справді ще потрібен кодеїн? — запитав доктор Стабз.

— Ця для мого друга Йосаріана. Він упевнений, що його вб’ють.

— Йосаріан? Хто в дідька цей Йосаріан? І що це за ім’я таке — Йосаріан? Це не той, що якось напився і затіяв у клубі офіцерів бійку з підполковником Корном?

— Саме він. Він ассирієць.

— Цей божевільний сучий син.

— Він не божевільний, — заперечив Данбар. — Він присягається, що не полетить у Болонью.

— Саме це я і маю на увазі, — відповів доктор Стабз. — Цей псих, можливо, остання нормальна людина.

Розділ 11

Капітан Блек

Першим про це довідався капрал Колодни, отримавши телефонограму зі штабу, і новина настільки його приголомшила, що він навшпиньках попрямував через весь намет розвідвідділу до капітана Блека, що дрімав у кріслі, виклавши на стіл свої кощаві гомілки, і переляканим шепотом переказав йому почуте.

Капітан Блек умить пожвавішав.

— Болонья? — радісно вигукнув він. — Ах, чорт забирай! — Він голосно розреготався. — Болонья, га? — Він знову засміявся і захитав головою з приємного подиву. — Ти ба! Ото уявляю собі фізіономії цих вилупків, коли вони дізнаються, що летять на Болонью. Ха-ха-ха!

Капітан Блек уперше посміявся від душі, відколи майор Майор перехитрив його і вибився в командири ескадрильї; він підвівся, стримуючи збудження, і розташувався за перегородкою, щоби сповна натішитися своєю радістю, коли бомбардири прийдуть по свої комплекти карт.

— Ось так, вилупки, на Болонью, — усе повторював він бомбардирам, які з недовірою перепитували, чи вони дійсно летять на Болонью. — Ха! Ха! Ха! Виїдайте собі печінки, вилупки. Цього разу ви справді попалися.

Капітан Блек вийшов за останнім бомбардиром з намету, аби насолодитись видовищем, як сприйняли цю звістку решта офіцерів та рядових, які збиралися зі своїми шоломами, парашутами і бронежилетами біля чотирьох вантажівок, що чекали в центрі ескадрильї. Це був високий, вузькоплечий, понурий чоловік, який рухався з млявістю краба. Він голив своє загострене бліде обличчя раз на три-чотири дні, і тому здавалося, що він постійно відрощує над тонкою верхньою губою рудуваті вуса. Побачене на вулиці його не розчарувало. Лиця в усіх почорніли й заціпеніли від переляку, і капітан Блек смачно позіхав, витирав рештки сонливості з очей і злорадно реготав, знов і знов нагадуючи котромусь про печінки.

Болонья стала в житті капітана Блека найвидатнішою подією від того дня, коли майор Дулут загинув над Перуджею і на його місце мало не призначили капітана Блека. На радіограму про смерть майора Дулута капітан Блек відгукнувся хвилею радості. Хоча раніше капітан Блек про посаду командира ескадрильї і не думав, цієї миті він зрозумів, що було б логічно, якби саме його зробили наступником майора Дулута. Найперше, він був офіцером розвідки, тобто більше поінформованим за інших офіцерів ескадрильї. Щоправда, на відміну від майора Дулута та всіх інших командирів ескадрилій, він не літав на бойові завдання, але це був ще один переконливий аргумент на його користь, адже його життю ніщо не загрожувало і він зміг би обіймати цю посаду доти, доки потребуватиме його країна. Чим довше капітан Блек думав про це призначення, тим неминучішим воно здавалося. Залишилось тільки чимшвидше закинути потрібне слівце в потрібному місці. Він поспішив до свого кабінету, аби скласти план дій. Відкинувшись у поворотному кріслі, виклавши ноги на стіл і заплющивши очі, він почав уявляти собі, яким прекрасним буде його життя на посаді командира ескадрильї.

Поки капітан Блек мріяв, полковник Каткарт діяв, і капітана Блека приголомшила спритність, з якою майор Майор його перехитрив. Призначення майора Майора командиром ескадрильї викликало в нього сум’яття з присмаком лютого обурення, якого він анітрохи не намагався приховувати. Коли його колеги, офіцери адмінслужби, висловили подив з приводу того, що полковник Каткарт вибрав майора Майора, капітан Блек пробурмотів, що тут відбувається щось підозріле; коли вони замислились над політичною вагою схожості майора Майора з Генрі Фондою, капітан Блек заявив, що майор Майор і справді є самим Генрі Фондою; а коли вони зауважили, що майор Майор трохи дивний, капітан Блек оголосив, що майор Майор — комуніст.

— Вони захоплюють все, — палко проголосив він. — Якщо хочете, ви можете собі скласти руки і потурати їм, але я цього робити не збираюсь. Я буду боротись. Віднині я буду примушувати кожного сучого сина, який зайде в мій розвідвідділ, підписати присягу на вірність. А цьому вилупку майору Майору я не дам її підписати, навіть якщо попросить.

Уже на ранок Славетний похід за присягу на вірність буяв пишним цвітом і капітан Блек із захватом виявив, що опинився на його чолі. Це була справжня знахідка. Всі рядові та офіцери, що вирушали на бойове завдання, мусили підписувати присягу на вірність, щоб отримати в розвідвідділі свої планшети з картами, другу присягу — задля бронежилетів і парашутів з парашутного намету, третю присягу — в лейтенанта Балкінгтона, начальника автобази, щоб їм дозволили переїхати від ескадрильї до аеродрому у вантажівках. Куди не підеш, усюди доводилось підписувати присягу на вірність. Підписували присягу, щоб одержати платню в бухгалтера, щоб дістати сухий пайок на складі, щоб підстригтися в перукаря-італійця. Для капітана Блека кожен офіцер, який підтримував його Славетний похід за присягу на вірність, ставав конкурентом, і той цілодобово щось планував і вигадував, як би то випередити всіх на крок. У відданості батьківщині він не бажав мати собі рівних. Коли інші офіцери взялися наслідувати його почин і впроваджували свої власні присяги на вірність, він тут же їх перевершував, примушуючи кожного сучого сина, котрий заходив у його намет, підписувати одразу дві присяги на вірність, потім три, а далі чотири; потім він запровадив обітницю про відданість, а після неї — виконання державного гімну «Зоряний прапор» — один куплет, два куплети, три, чотири. Щоразу, обігнавши своїх суперників, капітан Блек зневажливо відмахувався від них за їхню неспроможність наслідувати його приклад. А коли вони переймали його приклад, він стурбовано відступав і сушив собі голову над якоюсь новою хитрістю, котра дала б йому змогу ще раз зневажливо їх відштовхнути.

Не зауваживши, як це сталося, вояки ескадрильї опинилися під п’ятою адміністраторів, чиїм призначенням було їм слугувати. Цілими днями вояків залякували, ображали, принижували і штовхали з усіх боків. Коли вони виявляли невдоволення, капітан Блек відповідав, що відданий чоловік не буде проти попідписувати стільки присяг, скільки треба. Усім, хто ставив під сумнів дієвість присяг на вірність, він відповідав, що всі ті, хто дійсно віддані своїй батьківщині, будуть гордитися можливістю дати обіцянку стільки разів, скільки він їх примусить. А всім, хто запитував про мораль, він заявляв, що «Зоряний прапор» — найвидатніший музичний твір усіх часів і народів. Чим більше присяг на вірність підписав чоловік, тим відданішим він був; для капітана Блека це було ясно як день, і він попросив капрала Колодни щодня підписувати його ім’ям сотні присяг на вірність, щоб він завжди міг довести, що відданіший за будь-кого іншого.

— Головне, щоб вони безперестану давали обіцянки, — пояснював він своєму почту. — Немає значення, вірять вони в це чи ні. Саме тому маленькі діти дають обітниці на відданість задовго до того, як зрозуміють значення слів «обітниця» і «відданість».

Для капітана Пілчарда і капітана Рена Славетний похід за присягу на вірність був мов славетний чиряк на дупі, бо через нього їм ставало важче комплектувати бойові екіпажі. По всій ескадрильї від ранку до ночі всі підписувалися, присягалися й співали, і на підготовку до польотів тепер ішли цілі години. Термінові бойові вильоти взагалі стали неможливими, але і капітан Пілчард, і капітан Рен соромились перечити капітанові Блеку, котрий кожного дня старанно нав’язував доктрину «Безперервного потвердження», яку він започаткував і яка мала виловити всіх тих, хто втратив вірність від моменту останнього підписання присяги на вірність напередодні. Саме капітан Блек прийшов з порадою до капітана Пілчарда і капітана Рена, що металися в скрутній безвиході. Він прийшов з цілою делегацією і напростець порадив їм брати з кожного присягу на вірність, перш ніж давати дозвіл на бойовий виліт.

— Звісно, це ваша справа, — зауважив капітан Блек. — Ніхто не намагається на вас тиснути. Але всі інші офіцери примушують їх підписувати присяги на вірність, і ФБР дуже здивується, коли виявить, що лише ви настільки легковажите своєю країною, що не впровадили обов’язкового підписування присяги на вірність. Якщо хочете заробити собі погану репутацію, то це ваша справа. Ми лише хочемо вам допомогти.

Майла не вдалося переконати, і він категорично відмовився позбавити майора Майора харчів, навіть якщо той був комуністом, у чому Майло потайки сумнівався. За своєю природою Майло був налаштований проти будьяких нововведень, які могли б порушити звичний хід справ. Майло зайняв непохитну моральну позицію і навідріз відмовився брати участь у Славетному поході за присягу на вірність, аж поки капітан Блек не відвідав його зі своєю делегацією і попросив це зробити.

— Оборона батьківщини — справа кожного, — відповів капітан Блек на заперечення Майла. — І ціла ця програма є добровільною, Майле, не забувайте про це. Люди не мусять підписувати присяги на вірність Пілчарда і Рена, якщо не хочуть. Але ми мусимо заморити їх голодом, якщо не попідписуються. Це як Пастка-22. Хіба не ясно? Ви ж не проти Пастки-22?

Док Деніка був непорушний, мов скеля.

— Звідки у вас така впевненість, що майор Майор — комуніст?

— Він цього ніколи раніше не заперечував, аж поки ми його не звинуватили. А ви бачили, щоб він підписав хоч одну присягу на вірність?

— Але ж ви йому не даєте.

— Звичайно, що ні, — пояснив капітан Блек. — Це похитнуло б саму правомірність нашого походу. Послухайте, якщо не хочете, то не мусите з нами співпрацювати. Але який сенс усім нам так надриватися, коли ви збираєтесь надавати майору Майору медичну допомогу, як тільки Майло почне морити його голодом? Мені просто цікаво, що вони подумають там, нагорі, в штабі полку, про людину, яка підриває цілу систему безпеки. Можливо, вони переведуть вас у Тихий океан.

Док Деніка вмить капітулював.

— Піду скажу Ґасу і Весу, щоб виконували всі ваші побажання.

Нагорі, у штабі, полковник Каткарт уже не міг второпати, що діється в його полку.

— Цей ідіот Блек влаштував патріотичну гулянку, — доповів підполковник Корн з посмішкою. — Гадаю, тобі краще на якийсь час скооперуватися з ним, оскільки саме ти призначив майора Майора командиром ескадрильї.

— То була твоя ідея, — роздратовано кинув полковник Каткарт. — Не треба було піддаватися на твої вмовляння.

— І це була прекрасна ідея, — заперечив підполковник Корн, — адже так ми позбулися того зайвого майора, що ставив на твоїй репутації керівника жахливу чорну пляму. Не хвилюйтеся, все це, мабуть, скоро минеться. Зараз найкраще написати капітану Блеку листа про нашу цілковиту підтримку і надіятися, що він відкине копита до того, як наробить великої шкоди. — В підполковника Корна раптом з’явилася химерна думка: — От тільки думаю, чи не спробує цей недоумок витурити майора Майора з його трейлера?

— Нашим наступним кроком буде витурити цього вилупка майора Майора з його трейлера, — вирішив капітан Блек. — І жінку з дітьми також вигнати до лісу. Але не можемо. У нього немає жінки з дітьми. Отож нам доведеться обмежитись тим, що маємо, і витурити його самого. Хто відповідальний за намети?

— Він.

— Бачите? — вигукнув капітан Блек. — Вони все прибирають до рук! Ну, я не збираюся це терпіти. Якщо доведеться, я піду з цією справою просто до самого майора... де Коверлі. Попрошу, щоб Майло поговорив з ним одразу ж, як повернеться з Рима.

Капітан Блек мав безмежну віру в мудрість, могутність і справедливість майора ...де Коверлі, хоч ніколи раніше з ним не розмовляв і досі не набрався сміливості. Він делегував Майла поговорити з майором ...де Коверлі і тепер нетерпляче й збуджено очікував на повернення високого офіцера. Разом з усіма в ескадрильї капітан Блек відчував благоговіння і глибоку пошану до нього величного, сивочолого майора з поораним обличчям і поставою Єгови, який нарешті повернувся з Рима з новою целулоїдною пов'язкою на пошкодженому оці й одним ударом розтрощив на друзки цілий його Славетний похід.

Майло завбачливо не промовив ані слова, коли в день свого повернення майор ...де Коверлі, сповнений неприступної суворої гідності, вступив до їдальні і виявив, що шлях заблокований стіною офіцерів, які чекають у черзі, щоб підписати присягу на вірність. Біля протилежного кінця прилавка групка офіцерів, що прийшли раніше, тримаючи в одній руці тацю з наїдками, давали усну обітницю на відданість перед прапором, щоб дістати дозвіл сісти до столу. А за столами група, що прибула ще раніше, співала «Зоряного прапора», аби отримати право на сіль, перець і кетчуп. Гамір почав поволі стихати, коли майор ...де Коверлі зупинився у дверях, оглядаючи їдальню з виразом здивованого осуду, наче він побачив щось химерне. Потім він рушив просто вперед, і стіна офіцерів розступилась перед ним, мов Червоне море. Не розглядаючись на боки, широким, нестримним кроком він пройшов до стійки і чітким, гучним голосом зі старечою хрипотою і сповненим древньої величі, сказав:

— Їсти мені.

Замість їсти капрал Снарк подав майору ...де Коверлі на підпис присягу на вірність. Майор...де Коверлі відкинув її з величним невдоволенням, щойно зрозумів, що йому підсунули; його здорове око люто спалахнуло сліпучою зневагою, а масивне, пооране зморшками обличчя потемніло від гніву, мов гірська гроза.

— Їсти мені, я сказав, — голосно звелів він рішучим тоном, що, мов удари далекого грому, загрозливо прокотився мовчазним наметом.

Капрал Снарк зблід і затремтів. Він благально глянув на Майла, сподіваючись на підтримку. Кілька жахливих хвилин не чути було ані звуку. Тоді Майло кивнув.

— Дати йому їсти, — сказав він.

Капрал Снарк почав давати майору ...де Коверлі їсти. Майор ...де Коверлі розвернувся від прилавка з повною тацею і застиг на місці. Його погляд зупинився на групках офіцерів, що зорили на нього у мовчазному благанні, і з праведним войовничим запалом він крикнув:

— Їсти кожному!

— Їсти кожному! — відлунив Майло з радісним полегшенням, і так завершився Славетний похід за присягу на вірність.

Капітана Блека глибоко вразив такий віроломний удар у спину від високопоставленої особи, на чию підтримку він так сподівався. Майор ...де Коверлі підвів його.

— О, це мене анітрохи не бентежить, — відповідав він радісно кожному, хто заходив до нього висловити співчуття. — Ми своє завдання виконали. Нашою метою було налякати всіх тих, кого ми не любимо, і показати людям, який небезпечний майор Майор, і нам це, звісно, вдалося. Ми б усе одно не дозволили йому підписати присягу на вірність, тому насправді немає значення, отримали ми його підпис чи ні.

Споглядаючи, як усі, кого він не любив в ескадрильї, знову перелякані жахливою, нескінченною Величезною облогою Болоньї, капітан Блек з ностальгією згадував про давні добрі часи його Славетного походу за присягу на вірність, коли він був реально впливовим чоловіком і коли навіть великі цабе типу Майла Майндербайндера, Дока Деніки і Пілчарда з Реном тремтіли на його появу та плазували біля його ніг. Аби довести новачкам, що він дійсно колись був впливовим чоловіком, він зберігав лист подяки за підписом полковника Каткарта.

Розділ 12

Болонья

Насправді не капітан Блек, а сержант Найт спровокував грандіозну паніку через Болонью: щойно дізнавшись, куди їх відсилають, він мовчки зіскочив з вантажівки й побіг по два запасні бронежилети, що стало поштовхом для похмурої процесії назад до парашутного намету, яка зрештою переросла в нестримну навалу, аж поки не змели останній бронежилет.

— Гей, що діється? — нервово спитав Малий Семпсон. — Хіба в Болоньї аж так гаряче?

Нейтлі, що, мов у трансі, сидів на підлозі кузова, тримав своє засмучене молоде лице в долонях і нічого йому не відповів.

Усе почалося з сержанта Найта і низки виснажливих відстрочок, бо ще того першого ранку, коли вони розсідалися по своїх літаках, примчав джип з повідомленням, що в Болоньї дощить і виліт відкладається. Поки вертались до ескадрильї, на Піанозі також пішов дощ, і до самого вечора вони тупо споглядали лінію фронту на карті, стоячи під брезентовим навісом біля розвідвідділу, і напівсонно розмірковували над тим фактом, що виходу в них немає. Яскравим доказом була вузенька червона стрічка, пришпилена кнопками впоперек материка: сухопутні війська в Італії застрягли за сорок дві нездоланні милі на південь від цілі й не мали анінайменших шансів вчасно захопити місто. Ніщо не могло врятувати людей на Піанозі від бойового вильоту на Болонью. Вони були в пастці.

Надія могла бути лише на те, що дощ ніколи не перестане падати, але такої надії вони не мали, адже всі знали, що перестане. Коли дощ зупинявся на Піанозі, починало дощити в Болоньї. Коли дощ зупинявся в Болоньї, знову дощило на Піанозі. Якщо дощу не було ні там, ні там, відбувались

дивовижні, непоясненні речі, як-от епідемія діареї або переміщення лінії фронту. Впродовж перших шести днів їх чотири рази збирали, інструктували, а тоді відсилали назад до наметів. Одного разу вони піднялися в повітря і вже вибудувались у ланки, але тут же з диспетчерської вежі відкликали їх назад. Що довше дощило, то більше вони страждали. Що більше вони страждали, то палкіше молили Бога, щоб дощило й далі. Цілими ночами люди вдивлялися в небо і засмучувались, коли бачили зірки. Цілими днями вони розглядали лінію фронту на великій карті Італії, що тріпотіла від вітру на хиткому стенді, а щоразу, коли починався дощ, її переставляли під навіс намету розвідвідділу. Лінія фронту була вузенькою атласною стрічкою багряного кольору, що позначала передові позиції союзницьких сухопутних військ у кожному секторі материкової Італії.

На ранок після тієї ночі, як Голодний Джо побився навкулачки з Гапловим кошеням, дощ перестав падати в обох місцях. Злітна смуга почала підсихати. Потрібна була ціла доба, щоб вона затвердла, але небо залишалося безхмарним. Роздратування, що зріло в кожному чоловікові, переросло в ненависть. Спочатку зненавиділи піхотинців на материку, бо ті не спромоглися взяти Болонью. Далі зненавиділи саму лінію фронту. Люди годинами невтомно вдивлялися в багряну стрічку на карті й ненавиділи її, бо та не хотіла піднятися вгору і захопити ціле місто. Коли споночіло, вони зібралися в темряві з ліхтариками і продовжили своє моторошне чатування біля лінії фронту, немов сподіваючись колективною потугою своїх понурих молитов підняти цю стрічку догори.

— Просто не можу в це повірити! — вигукнув Клевінджер до Йосаріана голосом, який тремтів від обурення й подиву. — Якесь тотальне повернення до первісних забобонів. Вони плутають причини і наслідки. Це те саме, що стукати по дереву і схрещувати пальці на щастя. Вони дійсно вірять, що завтра ми не полетимо на завдання, якщо опівночі хтось підійде навшпиньки до карти й пересуне лінію фронту за Болонью. Уявляєш собі? Ми з тобою, напевно, тут єдині, хто не з їхав з глузду.

Опівночі Йосаріан постукав по дереву, схрестив пальці й вийшов навшпиньки зі свого намету, щоб пересунути лінію фронту за Болонью.

Рано-вранці капрал Колодни прокрався навшпиньки в намет капітана Блека, просунув руку під протимоскітну сітку, намацав його вологу лопатку й легенько потрусив капітана Блека, доки той не розплющив очей.

— Нащо мене будите? — пхикнув капітан Блек.

— Взяли Болонью, сер, — сказав капрал Колодни. — Я подумав, що вам варто про це знати. Виліт скасовується?

Капітан Блек піднявся на ліжку і став методично шкрябати свої довгі кістляві литки. Тоді одягнувся і виліз із намету — примружений, злий і неголений. Сяяло тепле сонце. Він спокійно глянув на карту. Безперечно, Болонью взяли. У наметі розвідвідділу капрал Колодни уже виймав з планшетів карти Болоньї. Капітан Блек голосно позіхнув, усівся в крісло, закинув ноги на стіл і зателефонував підполковнику Корну.

— Нащо ви мене будите? — пхикнув підполковник Корн.

— Уночі взяли Болонью, сер. Виліт скасовується?

— Про що ви говорите, Блек? — рикнув підполковник Корн. — Чому це виліт скасовується?

— Бо взяли Болонью, сер. Хіба виліт не скасовується?

— Звісно, що виліт скасовується. Невже ви думаєте, що тепер ми будемо бомбити своїх?

— Нащо ти мене будиш? — пхикнув полковник Каткарт до підполковника Корна.

— Взяли Болонью, — сказав йому підполковник Корн. — Я подумав, що тобі варто про це знати.

— Хто взяв Болонью?

— Ми взяли.

Полковник Каткарт дуже зрадів, адже звільнився від незручного зобов'язання бомбити Болонью без ризику заплямувати свою доблесну репутацію, яку він заробив, добровільно посилаючи своїх людей на це завдання. Генерал Дрідл також втішився новині про взяття Болоньї, хоч і розізлився на полковника Мудуса за те, що той його розбудив. У штабі також були задоволені й вирішили нагородити медаллю того офіцера, який узяв Болонью. Оскільки офіцера, який взяв місто, не знайшлося, вирішили вручити медаль генералові Пекему, адже одному лише генералові Пекему вистачило відваги попросити її для себе.

Отримавши медаль, генерал Пекем почав домагатись розширення своїх повноважень. На думку генерала Пекема, усі військові частини на театрі воєнних дій належало підпорядкувати Корпусу спеціальної служби, командиром якої буде сам генерал Пекем. Якщо бомбардування ворога не вважати спеціальною службою, часто розмірковував він уголос зі страдницькою посмішкою прихильника розсудливості, яка завжди, в усіх дискусіях була його вірною союзницею, то він узагалі не знає, що воно таке. На свій превеликий жаль, він не міг погодитися на посаду під керівництвом генерала Дрідла.

— Літати на бойові завдання, виконуючи накази генерала Дрідла, — це не зовсім те, що я мав на думці, — пояснював він з поблажливою посмішкою. — Я думав радше замінити генерала Дрідла або, можливо, піднятися вище за генерала Дрідла, де я міг би здійснювати нагляд за великою кількістю генералів. Розумієте, найцінніші мої вміння здебільшого адміністративні. У мене природний дар переконувати дуже різних людей.

— У нього природний дар переконувати різних людей у тому, що він недоумок, — повідомив під секретом полковник Карґіл колишньому РПК Вінтерґріну, сподіваючись, що той донесе цю несхвальну чутку до всього штабу Двадцять сьомої повітряної армії. — Якщо хтось заслуговує на цю посаду, то це я. І то була моя ідея — попросити медаль.

— Ви дійсно хочете піти в бій? — поцікавився колишній РПК Вінтерґрін.

— У бій? — жахнувся полковник Карґіл. — О, ні... ви мене неправильно зрозуміли. Звичайно, я в принципі не проти піти воювати, але найцінніші мої вміння здебільшого адміністративні. Також у мене є природний дар переконувати дуже різних людей.

— У нього також є природний дар переконувати різних людей у тому, що він недоумок, — сміючись, повідомив під секретом Йосаріану колишній РПК Вінтерґрін, коли прибув на Піанозу вияснити, чи правду кажуть про Майла та єгипетську бавовну. — Якщо хтось заслуговує на підвищення, то це я. — Насправді він уже був піднявся до екс-капрала, швидко змінивши кілька чинів відразу після того, як його перевели до Двадцять сьомої повітряної армії поштарем, але потім його понизили до рядового через огидні характеристики, які він уголос давав штабним офіцерам. П'янкий смак успіху ще більше сповнив його відчуттям власної моральності та надихнув на ще величніші звершення.

— Не купиш кілька запальничок «Зіппо»? — запитав він Йосаріана. — Їх потягли в самого начальника постачання.

— А Майло знає, що ти продаєш запальнички?

— Яке йому до того діло? Хіба Майло зараз ними торгує?

— Звичайно, що так, — сказав Йосаріан. — І не краденими.

— То ти так думаєш, — пирхнув колишній РПК Вінтерґрін. — Свої я продаю по долару за штуку. А скільки він бере?

— Долар і один цент.

Колишній РПК Вінтерґрін переможно хихикнув.

— Я завжди беру над ним гору, — злорадно похвалився він. — А що з тією єгипетською бавовною, яку він не може продати? Скільки він її купив?

— Усю.

— З цілого світу? Ну нічого собі! — злобливо реготнув колишній РПК Вінтерґрін. — Ну і йолоп! Ти був з ним у Каїрі. Чому ж ти його не відмовив?

— Я? — знизав плечима Йосаріан. — Він зі мною не радиться. Все вийшло через ті телетайпи, що там їх мають у всіх порядних ресторанах. Майло ніколи раніше не бачив тікерного апарата, і якраз коли метрдотель усе йому пояснив, надійшло повідомлення про єгипетську бавовну. «Єгипетська бавовна? — спитав Майло з отим своїм виразом. — А по скільки зараз єгипетська бавовна?» Не встиг я схаменутися, як він уже скупив увесь цей клятий врожай. А тепер не знає, куди його подіти.

— У нього немає уяви. Я можу багато розпродати на чорному ринку, якщо він візьме мене в долю.

— Майло знає чорний ринок. На бавовну попиту немає.

— Зате є попит на медичну продукцію. Я можу понамотувати бавовну на дерев'яні палички і збувати їх як стерильні тампони. Він продасть мені бавовну за добрі гроші?

— За ніякі гроші він не продасть тобі бавовну, — відповів Йосаріан. — Він розсердився, що ти став йому конкурентом. Фактично, він розізлився на всіх за діарею, яка підірвала репутацію його їдальні. Слухай, ти ж можеш нам допомогти, — Йосаріан раптом схопив його за руку. — Ти не міг би підробити на тому твоєму мімеографі якісь офіційні накази і звільнити нас від вильотів у Болонью?

Колишній РПК Вінтерґрін повільно, зі зневажливим виразом, вивільнив свою руку.

— Міг би, — гордо пояснив він. — Але я ніколи на таке не піду.

— Чому ні?

— Бо це ваша справа. Кожен мусить робити свою справу. Моя — збувати запальнички «Зіппо» з якнайбільшим зиском і прикупити трохи бавовни у Майла. Ваша справа — розбомбити склади боєприпасів у Болоньї.

— Але мене вб’ють над Болоньєю, — благав Йосаріан. — Нас усіх там переб’ють.

— Значить, ви приречені загинути, — відповів колишній РПК Вінтерґрін. — Будь таким самим фаталістом, як-от я. Якщо мені випало на долю заробити на цих запальничках і прикупити трохи дешевої бавовни у Майла, значить, саме це я і буду робити. Якщо тобі випало на долю загинути над Болоньєю, значить, тебе вб'ють, то вже краще йди і помри як справжній чоловік. Не хотів би тобі цього казати, Йосаріане, але ти перетворюєшся на хронічного скиглія.

Клевінджер погодився з колишнім РПК Вінтерґріном, що справою Йосаріана було загинути над Болоньєю, і аж посинів від обурення, коли Йосаріан зізнався, що це він пересунув лінію фронту, призвівши до скасування вильоту.

— А чому б і ні? — огризнувся Йосаріан, ще більше розпалюючись через підозру у своїй власній неправоті. — Чи я маю підставляти свій зад під вогонь, бо наш полковник хоче стати генералом?

— А як же люди на материку? — запитав Клевінджер не менш збуджено. — Може, їм підставляти свої зади під вогонь, бо ви відмовляєтесь летіти? Ці вояки мають право на підтримку з повітря!

— Але не конче на мою. Послухай, їм байдуже, хто розтрощить ці склади боєприпасів. Ми летимо лише тому, що цей вилупок Каткарт нас туди посилає.

— Ох, та я все це знаю, — запевнив його Клевінджер, його худорляве обличчя зблідло, а щирі карі очі схвильовано зволожились. — Але факт залишається фактом: ці склади боєприпасів усе ще стоять. Ти чудово знаєш, що я також не схвалюю те, що робить полковник Каткарт. — Клевінджер витримав паузу, губи його затремтіли, і він м'яко вдарив кулаком по своєму спальнику. — Але не наше це діло — вирішувати, які саме цілі знищувати, і кому їх знищувати, і...

— І кого при цьому вб'ють? А чому?

— Так, навіть це. Ми не маємо права ставити під сумнів...

— Ти хворий!

— Не маємо права ставити під сумнів...

— Ти справді вважаєш, що це не моя справа, як і чому мене вб'ють, а справа полковника Каткарта? Ти справді так вважаєш?

— Так, справді, — підтвердив Клевінджер, уже без певності. — Є люди, яким довірено вести нас до перемоги, і їм набагато видніше, які цілі треба бомбити.

— Ми говоримо про дві різні речі, — відповів Йосаріан з перебільшеною втомою. — Ти говориш про взаємодію повітряних сил і піхоти, а я говорю про мої стосунки з полковником Каткартом. Ти говориш про те, як перемогти, а я — про те, як перемогти і залишитися живим.

— Саме так, — самовдоволено відказав Клевінджер. — І що, на твою думку, важливіше?

— Для кого? — відрізав Йосаріан. — Розплющ очі, Клевінджере. Мертвому нема різниці, хто виграє війну.

Клевінджер на мить завмер, мовби йому дали по пиці.

— Мої вітання! — гірко вигукнув він, тонка молочно-біла смужка обхопила губи безкровним, тісним колечком. — Кращу позицію, яка сприятиме ворогові, важко придумати.

— Ворог, — заперечив Йосаріан, карбуючи слова, — це той, хто домагається твоєї смерті, байдуже, на чиєму він боці, і один такий ворог—полковник Каткарт. І не забувай про це, бо чим довше пам'ятатимеш, тим довше поживеш.

Але Клевінджер таки забув про його слова, і ось тепер він мертвий. А в той момент Клевінджер дуже засмутився, бо Йосаріан не наважився зізнатись у своїй причетності до епідемії діареї, через яку зайвий раз відклали виліт. Майло засмутився ще більше через здогад, що хтось знов отруїв його ескадрилью, і переполошено побіг по допомогу до Йосаріана.

— Будь ласка, випитай у капрала Снарка, чи він, бува, знову не поклав пральне мило в картопляне пюре, — обережно попросив він. — Капрал Снарк довіряє тобі і скаже правду, якщо ти пообіцяєш йому, що нікому не скажеш. Щойно він зізнається, прийдеш і доповіси мені.

— Ну певно, що я поклав пральне мило в картопляне пюре, — зізнався капрал Снарк Йосаріанові. — Ти ж мене про це попросив, хіба ні? Пральне мило — найкращий засіб.

— Він божиться, що він тут ні при чому, — відзвітував Йосаріан Майлові.

Майло підозріло надув губи.

— Данбар каже, що Бога нема.

Надії вже не було. Десь через півтора тижня всі в ескадрильї стали схожими на Голодного Джо, який був звільнений від польотів і страшно верещав уві сні. Він єдиний міг заснути. Інші цілими ночами блукали в темряві біля своїх наметів, наче безмовні привиди з сигаретами в зубах. Удень вони збиралися похнюпленими групками біля карти і марно витріщалися на лінію фронту або на нерухому постать Дока Деніки, що сидів перед зачиненими дверима медчастини під потворним оголошенням, написаним від руки. Вони почали вигадувати невеселі, хмурні жарти і катастрофічні чутки про погибель, яка чигає на них у Болоньї.

Якось увечері п'яний Йосаріан присунувся в офіцерському клубі до підполковника Корна, щоб пожартувати з ним про нову лепажівську зенітку, яка нібито з’явилася в німців.

— Яка зенітка? — з цікавістю запитав підполковник Корн.

— Нова трьохсотсорокачотирьохміліметрова лепажівська термоклейова зенітка, — відповів Йосаріан. — Вона склеює докупи цілу ланку літаків на льоту.

Підполковник Корн перелякано висмикнув свій лікоть з чіпких пальців Йосаріана.

— Відпустіть мене, ідіоте! — дико викрикнув він, розлючено і зі мстивим схваленням спостерігаючи, як Нейтлі, підскочивши ззаду до Йосаріана, його відтягує. — Що це за псих?

Полковник Каткарт весело пирхнув.

— Це той, якого ти порадив мені нагородити після Феррари. Його також підвищили до капітана на твою вимогу, пам'ятаєш? Так тобі й треба. Ти отримав те, що заслужив.

Тендітний Нейтлі насилу перетягнув масивного Йосаріана, що ледве тримався на ногах, до вільного столика в іншому кінці зали.

— Ти здурів? — стривожено засичав Нейтлі. — Це ж підполковник Корн. Ти здурів?

Йосаріан захотів випити ще і пообіцяв тихо вийти, якщо Нейтлі принесе йому чарку віскі. Потім зажадав ще дві. Коли нарешті Нейтлі вмовив його піти до виходу, до клубу ввалився капітан Блек, голосно гепаючи розмоклими черевиками по дерев'яній підлозі, і в плащі, з якого, мов з високого даху, лилась вода.

— Ну що, вилупки, готуйтеся! — бадьоро оголосив він, розплескуючи калюжу, що утворилася під ногами. — Щойно мені дзвонив підполковник Корн. А чи знаєте ви, що для вас приготували в Болоньї? Ха! Ха! Для вас приготували нову лепажівську термоклейову зенітку. Вона склеює докупи цілу ланку літаків на льоту.

— О боже, це правда! — зойкнув Йосаріан і, нажаханий, завалився на Нейтлі.

— Бога немає, — спокійно відповів Данбар, який наближався до них, злегка похитуючись.

— Гей, допоможи мені з ним. Мушу відвести його до намету.

— Хто сказав?

— Я сказав. Нічого собі, дивись, яка злива.

— Треба дістати машину.

— Вкрадемо машину капітана Блека, — промовив Йосаріан. — Я завжди так роблю.

— Ми не можемо вкрасти нічиєї машини. Відколи ти почав красти машини, коли тобі заманеться, ніхто вже не залишає ключів.

— Скачіть сюди, — гукнув п’яний Вождь Білий Вівсюг, під’їхавши в критому джипі. Він почекав, поки вони втиснулись у машину, а тоді так різко рвонув з місця, що всі попадали назад. На їхні прокльони він весело реготнув. Виїхавши зі стоянки, він гнав уперед, аж поки не врізався в насип по той бік дороги. Усі безпорадною купою звалились одне на одного і знову його облаяли. — Забув повернути, — пояснив він.

— Обережно, чуєш? — застеріг Нейтлі. — Краще б ти фари ввімкнув.

Вождь Білий Вівсюг дав задній хід, розвернувся і на максимальній швидкості помчав по дорозі. Шини шурхотіли по смузі асфальту, що зі свистом мчала назустріч.

— Не так швидко, — закликав Нейтлі.

— Спочатку вези мене до вашої ескадрильї, покладу його спати. Потім відвезеш мене в мою ескадрилью.

— А що ти за один?

— Данбар.

— Гей, ввімкни фари! — закричав Нейтлі. — І дивись на дорогу!

— Фари світять. А Йосаріан у машині? Якби не він, я б не дозволив вам, вилупкам, залізти в машину.

Вождь Білий Вівсюг обернувся, щоб роздивитися, хто на задньому сидінні.

— Дивись на дорогу!

— Йосаріане? Йосаріан тут є?

— Я тут, Вождь. Поїхали додому. Звідки в тебе така впевненість? Ти так і не відповів на моє питання.

— Бачите? Я казав, що він тут.

— Яке питання?

— А про що ми тоді говорили?

— Важливе було питання?

— Не пам'ятаю, важливе чи ні. Бог його знає, яке воно було.

— Бога немає.

— Саме про це ми і говорили, — крикнув Йосаріан. — Звідки в тебе така впевненість?

— Гей, ти впевнений, що в тебе фари світять? — вигукнув Нейтлі.

— Та світять, світять. Що йому треба від мене? Це дощ на лобовому склі, через нього дорога здається темною із заднього сидіння.

— Прекрасний, прекрасний дощ.

— Сподіваюся, цей дощ ніколи не припиниться. Дрібний дощику, геть...

— ...іди. Краще...

— ...завтра прихо...

— ...ди. Йо-Йо хоче погу...

— ...ляти. У га...

— ...йочку...

Вождь Білий Вівсюг пропустив наступний поворот і вискочив з джипом на самий гребінь крутого насипу. Скочуючись назад, джип перехилився набік і м’яко вгруз у багнюку. Запала тривожна тиша.

— Всі живі? — запитав Вождь Білий Вівсюг стишеним голосом. Ніхто не травмувався, і він з полегшенням зітхнув. — Знаєте, це моя вина, — простогнав він. — Я ніколи нікого не слухаю. Хтось увесь час просив увімкнути фари, а я не слухав.

— Це я весь час просив тебе ввімкнути фари.

— Та знаю, знаю. А я просто не слухаюсь, що вдієш? Зараз би випити.

І в мене є що випити. Дивіться. Ціла.

— Сюди дощ затікає, — зауважив Нейтлі. — На мене тече.

Вождь Білий Вівсюг відкоркував пляшку віскі, зробив ковток і передав назад. Лежачи один на одному, всі пригубили, окрім Нейтлі, який марно намагався намацати ручку дверцят. Пляшка впала, глухо вдарившись об його голову, і віскі полилося йому за комір. Він засмикався, мов у конвульсіях.

— Гей, треба звідси вибиратися! — закричав він. — Ми всі втонемо.

— Тут хтось є? — стурбовано запитав Клевінджер, посвітивши ліхтариком згори.

— Це Клевінджер! — закричали всі і стали затягувати його крізь віконце, коли він нахилився до них, щоб допомогти.

— Ви тільки погляньте на них! — обурено вигукнув Клевінджер до Маквота, котрий шкірив зуби за кермом штабної машини. — Валяються, мов купа п’яного бидла. І ти з ними, Нейтлі? Соромся! Ану, допоможи повитягати їх, поки не схопили запалення легень.

— Знаєте, не така це вже погана ідея, — розмірковував Вождь Білий Вівсюг. —Думаю, я помру від запалення легень.

— Чому?

— А чому ні? — відповів Вождь Білий Вівсюг і вдоволено розвалився в багнюці, притиснувши пляшку віскі до грудей.

— О, дивіться, що він виробляє! — роздратовано вигукнув Клевінджер. — Ану вставай і назад у машину, вези нас усіх до ескадрильї!

— Усіх не можна. Хтось має залишитися тут, щоб допомогти Вождю з цією машиною, яку він узяв під розписку в автопарку.

Вождь Білий Вівсюг умостився в штабній машині, енергійно, гордовито хихикнувши.

— Це машина капітана Блека, — повідомив він радісно. — Я щойно вкрав її в офіцерському клубі, маю запасні ключі, які він від ранку шукає, бо думає, що загубив.

— А, чорт забирай! За це треба випити.

— Ви мало випили? — почав сваритися Клевінджер, як тільки Маквот завів машину. — Гляньте на себе. Вам що, байдуже, що ви повпиваєтесь до смерті або втопитесь п'яними в якісь баюрі?

— Тільки б не залітати себе до смерті.

— Гей, вперед, вперед, — підганяв Вождь Білий Вівсюг Маквота. — І вимкни фари. Тільки так це можна зробити.

— Док Деніка має рацію, — вів далі Клевінджер. — Люди не вміють себе шанувати. На вас усіх гидко дивитись.

— Добре, патякало, геть з машини, — наказав Вождь Білий Вівсюг. — Усі, крім Йосаріана, — геть. Де Йосаріан?

— Відчепися від мене, дідько, — Йосаріан засміявся, відпихаючи його. — Ти весь у грязюці.

Клевінджер перемкнувся на Нейтлі.

— А от ти мене найбільше здивував. Знаєш, як ти смердиш? Замість того, щоб його стримати, ти напився разом з ним. А якщо він знову полізе битися з Еплбі? — Почувши, як хихикнув Йосаріан, Клевінджер стривожено вирячив очі. — Він що, знову ліз битися з Еплбі?

— Не цього разу, — сказав Данбар.

— Ні, цього разу. Цього разу я зробив щось краще.

— Цього разу він поліз битися з підполковником Корном.

— Не може бути! — випалив Клевінджер.

— Справді? — радісно вигукнув Вождь Білий Вівсюг. — За це треба випити.

— Який жах! — проголосив Клевінджер з глибокою стурбованістю. — Якого милого ти вчепився підполковника Корна? Гей, що там із фарами? Чому так темно?

— Я їх вимкнув, — відповів Маквот. — Знаєте, Вождь Білий Вівсюг має рацію. Без фар набагато краще.

— Ти здурів? — зойкнув Клевінджер і шарпнувся вперед, щоб увімкнути фари. Мало не в істериці він накинувся на Йосаріана. — Бачиш, що робиться? Усі вони тебе наслідують! А якщо перестане дощити і завтра нам вилітати до Болоньї? У гарній формі ви будете.

— Не перестане дощити. Ні, сер, такий дощ може йти вічно.

— Уже не дощить! — сказав хтось, і в машині стало тихо.

— Нещасні вилупки, — співчутливо промимрив Вождь Білий Вівсюг через кілька хвилин.

— Справді не дощить? — смиренно спитав Йосаріан.

Маквот вимкнув двірники, щоб пересвідчитись. Дощ перестав. Небо поступово прояснювалось. Крізь брунатний серпанок яскраво засвітив місяць.

— Ну, що ж, — протверезіло заспівав Маквот. — Хай їм чорт.

— Не переживайте, хлопці, — сказав Вождь Білий Вівсюг. — Завтра злітна смуга буде ще дуже мокрою. А може, знову задощить, так що й висохнути не встигне.

— Ти смердючий, вошивий сучий син, — чути було вереск Голодного Джо з намету, коли вони вТжджали в ескадрилью.

— О Господи, він уже тут? Я думав, він усе ще в Римі з кур'єрським літаком.

— Ой! Оооой! Ооооооой! — верещав Голодний Джо.

Вождь Білий Вівсюг здригнувся.

— Від цього хлопця мене кидає в дрож, — зізнався він невдоволений шепотом. — Гей, а що сталося з капітаном Флюмом?

— Є хлопець, від якого мене кидає в дрож. Минулого тижня я бачив його в лісі, як він їв дикі ягоди. Він уже не ночує в своєму трейлері. Виглядав мов дідько.

— Голодний Джо боїться, що його пошлють замість когось, хто на лікарняному, хоча зараз лікарняних не дають. Чи бачили ви його того вечора, коли він намагався вбити Гавермеєра і звалився в траншею біля Йосаріанового намету?

— Оооой! — верещав Голодний Джо. — Ой! Оооой! Оооооой!

— Дуже добре, що Флюма уже більше не видно в їдальні. Нема більше отого «Подай сіль, Волте».

— Або «Подай хліб, Фреде».

— Або «Кинь мені салат, Піте».

— Геть, геть від мене, — верещав Голодний Джо. — Я сказав геть, геть, ти, клятий, смердючий, вошивий сучий син.

— Нарешті ми довідалися, що йому сниться, — криво всміхнувся Данбар. — Йому сняться кляті, смердючі, вошиві сучі сини.

Тієї ночі Голодному Джо приснилося, ніби Гаплове кошеня спить у нього на обличчі і не дає дихати, а прокинувшись, він виявив, що Гаплове кошеня дійсно спить у нього на обличчі. Перелякався він страшенно, і його пронизливий, нелюдський репет розітнув освітлену місяцем темряву і ще кілька секунд потому бринів у повітрі, немов відлуння нищівного грому. Запала німа тиша, а тоді в наметі зчинився дикий рейвах.

Йосаріан увірвався туди одним з перших. Ще з порога він побачив, як Голодний Джо відбивається від Гапла, намагаючись вивільнити свою руку з пістолетом, щоб пристрелити кошеня, яке, у войовничій позі, оскаженіло сичить на Голодного Джо, щоб той не зміг пристрелити Гапла. Обидва були в солдатській спідній білизні. Гола електрична лампочка скажено гойдалася на довгому дроті, по стінах безладно метались і скакали ламані чорні тіні, і здавалося, що весь намет хитається. Йосаріан мимоволі витягнув руки, щоб втримати рівновагу, а тоді кинувся вперед у незрівнянному стрибку, поваливши на землю всіх трьох бійців. Рукопашна скінчилася тим, що Йосаріан підвівся, тримаючи за барки Голодного Джо і кошеня, по одному в кожній руці. Голодний Джо та кошеня пожирали одне одного очима. Кошеня злобливо бризкало слиною на Голодного Джо, а Голодний Джо силкувався заїхати йому кулаком в морду.

— Чесний бій, — розпорядився Йосаріан, і всі ті, хто перелякано збіглися на галас, з велетенським полегшенням схвально загомоніли. — Ми проведемо чесний бій, — офіційно пояснив він Голодному Джо та котові після того, як витягнув їх із намету, все ще тримаючи за карк. — По-перше, зуби й кігті. Але ніяких пістолетів, — попередив він Голодного Джо. — І не плюватися, — суворо попередив він кота. — Як тільки обох вас відпущу, починайте. В клінчах розходитесь, а тоді вертаєтесь до бою. Почали!

Довкола зібрався чималий натовп збуджених людей, жадібних до будь-якої розваги, але кошеня здрейфило, тільки-но Йосаріан його відпустив, і ганебно драпонуло від Голодного Джо, мов останній боягуз. Голодного Джо оголосили переможцем. Він попрямував назад до намету з гордовитою, щасливою усмішкою чемпіона, високо задерши зморщене обличчя і випнувши хирляві груди. Заснув він переможцем, і йому знову снилося, що Гаплове кошеня спить у нього на обличчі, не даючи дихнути.

Розділ 13

Майор ...де Коверлі

Пересунення лінії фронту не ввело в оману німців, зате майора ...де Коверлі ввело, і він зібрав свій речовий мішок, отримав у своє розпорядження літак і, певний, що Флоренція також узята союзниками, полетів туди винайняти дві квартири для коротких відпусток офіцерів та рядових ескадрильї. Він ще не повернувся на той момент, коли Йосаріан, вистрибнувши з вікна кабінету майора Майора, ламав собі голову, до кого звернутись по допомогу.

Майор ...де Коверлі був статечний, величний дідуган з масивною головою і лев'ячою гривою розкуйовдженого сивого волосся, що, мов завірюха, бушувало навколо суворого патріаршого обличчя. Його обов'язки як начальника штабу ескадрильї — як здогадувались і Док Деніка, і майор Майор, — полягали винятково в метанні підків, викраденні італійських робітників та орендуванні квартир для відпочинку офіцерів і рядових під час відпустки, і в усіх трьох він був неперевершений.

Щоразу, коли падіння таких міст, як Неаполь, Рим чи Флоренція виглядало неминучим, майор ...де Коверлі збирав речовий мішок, отримував у своє розпорядження літак з пілотом і відлітав, причому отримував, не промовивши ні слова, а лише за допомогою врочистого, владного вигляду та безапеляційних порухів зморщеним пальцем. Днів через два після захоплення міста він повертався з угодами на оренду двох просторих і розкішних квартир — для офіцерів та рядових, — і обидві вже були укомплектовані штатом досвідчених, веселих кухарок і покоївок. Ще через кілька днів по всьому світі виходили газети з фотографіями перших американських воїнів, що крізь руїни і дим проривалися на штурм розбомбленого міста. Серед них завжди опинявся майор ...де Коверлі: сидів прямий, як багнет, у добутому невідомо звідки джипі й не роззирався на боки, в той час як над його невразливою головою вибухали артилерійські снаряди, а гнучкі юні піхотинці з карабінами напереваги перебігали тротуарами під прикриттям палаючих будинків або падали мертві перед брамами. Звідусіль оточений небезпеками, він здавався навік незнищенним, а на обличчі застиг той самий лютий, величавий, праведний і загрозливий вираз, який знали і шанували всі в ескадрильї.

Для німецької розвідки майор ...де Коверлі був досадною загадкою; ніхто із сотень американських полонених не міг повідомити нічого конкретного про літнього сивоголового офіцера з грізно вигнутими бровами й палаючим владним поглядом, який так безстрашно й успішно очолював кожен важливий наступ. Для американської влади його особа була не менш загадковою; цілий полк добірних військових слідчих було кинуто на передову, щоб виявити, хто він такий, а батальйони загартованих у боях офіцерів служби пропаганди двадцять чотири години на добу перебували в повній бойовій готовності, отримавши наказ негайно сповістити про нього, тільки-но його знайдуть.

У Римі майор ...де Коверлі перевершив самого себе з тими квартирами. Офіцери, що прибували групами по четверо-п'ятеро, отримали велетенську квартиру в новому біломурому будинку, де на кожного припадало по кімнаті з двоспальним ліжком, квартиру з трьома просторими ванними, викладеними мерехтливою аквамариновою плиткою, і з худенькою покоївкою Мікаелою, яка хихотіла з будь-якого приводу і тримала квартиру в бездоганному порядку. Поверхом нижче жили запобігливі домовласники, а поверхом вище — вродлива заможна чорнява графиня зі своєю вродливою заможною чорнявою невісткою, і обидві дали б лише Нейтлі, але той був надто соромливий, щоб зажадати їх, або Аарфі, що виявився надто пуританином, щоб їх узяти, і весь час умовляв їх не давати нікому, крім своїх чоловіків, які вирішили залишитися на півночі, аби пильнувати ділові інтереси сім'ї.

— Це двійко справді порядних дівчаток, — щиро зізнався Аарфі Йосаріанові, який мав нав'язливу мрію солодко розлягтися в одному ліжку з обома цими вродливими заможними чорнявими порядними дівчатками з молочно-білою шкірою нараз.

Рядові злітались до Рима зграями по дванадцять і більше осіб з гаргантюанським апетитом і важкими ящиками, напханими консервованими харчами, а жінки для них готували їжу і подавали в їдальні їхньої квартири на шостому поверсі червоного цегляного будинку з деренчливим ліфтом. У квартирі рядових завжди було більше руху. Бо ж і самих рядових завжди було більше, і більше було жінок, що готували й подавали, мили і прали, і там завжди вистачало простих і веселих, чуттєвих юних дівчат, яких знаходив і приводив туди Йосаріан, і також тих, яких самостійно приводили рядові, що потім, після виснажливого семиденного загулу, сонними повертались на Піанозу, залишаючи після себе дівчат будь-кому, хто їх забажає. Дівчата завжди мали і притулок, і їжу, доки мешкали в квартирі. Все, що в них вимагалося взамін, — це перепихнутися з кожним, хто попросить, і здається, що така умова їх цілком задовольняла.

Кожні три-чотири дні до них вривався, ніби мучений тортурами, Голодний Джо — охриплий, дикий, ошалілий, який уже вкотре мав нещастя виконати обов'язкову норму бойових завдань і літав кур'єрськими рейсами. Ночував він переважно у квартирі для рядових. Ніхто не знав напевно, скільки кімнат винайняв майор ...де Коверлі, навіть затягнута в чорний корсет огрядна власниця квартири, що мешкала на першому поверсі. Вони займали весь горішній поверх, і Йосаріанові було відомо ще й про частину п'ятого, бо саме в кімнаті Сноудена на п'ятому поверсі він нарешті знайшов ту покоївку в жовтаво-зелених панталонах зі шваброю в руці, якраз на другий день після Болоньї, того дня, коли вранці Голодний Джо застав його з Лючаною в ліжку в офіцерській квартирі й одержимо кинувся по свій фотоапарат.

Покоївка в жовтаво-зелених панталонах була життєрадісною, люб'язною гладухою років тридцяти п'яти, з м’ясистими стегнами і драглистими сідницями в жовтаво-зелених панталонах, що їх вона знімала на прохання будь-якого чоловіка. Широколиця і непоказна, була це найдоброчесніша жінка на світі: вона лягала під кожного, незалежно від його раси, віросповідання, кольору шкіри чи національності, даруючи себе зі щирою гостинністю і не гаючи навіть хвилини на те, щоб відкинути щітку, швабру чи ганчірку, яку тримала в ту мить, коли хтось її ухопив. Сила її принади крилася в її доступності; мов гора Еверест, вона завжди була готова, і чоловіки вилазили на неї щоразу, коли відчували таке бажання. Йосаріан полюбив покоївку в жовтаво-зелених панталонах, бо вона, здавалося, була єдиною жінкою, з якою він міг кохатися, не закохуючись. Навіть та лиса дівчина з Сицилії все ще будила в ньому сильне почуття жалю, ніжності й співчуття.

Всупереч численним небезпекам, на які завжди наражався майор ...де Коверлі, наймаючи квартири, єдине своє поранення, за іронією долі, він отримав, очоливши тріумфальну процесію на вулицях звільненого Рима, коли йому мало не вибив око квіткою, пожбуреною з близької відстані, якийсь обшарпаний п'яний дідок-реготун, що, мов Сатана, скочив, злорадно хихикаючи, до машини майора ...де Коверлі, грубо й непоштиво схопив його величаву сиву голову, притягнув до губ, що різко відгонили вином, сиром і часником, і глузливо чмокнув його в обидві щоки, а далі сплигнув униз і з глухим, хрипким реготом зник у веселій, святковій юрбі. Майор ...де Коверлі, спартанець у скруті, навіть не здригнувся протягом усього того жахливого випробування. І лише коли повернувся на Піанозу, завершивши свої справи в Римі, звернувся по медичну допомогу.

Він твердо вирішив бачити світ обома очима і тому попросив у Дока Деніки прозору пов’язку на око, щоб мати можливість і далі метати підкови, викрадати італійських робітників і винаймати квартири, користуючись непошкодженим зором. Для льотчиків ескадрильї майор ...де Коверлі був титаном, хоч ніхто ніколи не наважився йому про це сказати. Єдиний, хто все-таки насмілився заговорити з ним, був Майло Майндербайндер, котрий на своєму другому тижні в ескадрильї підійшов до майданчика для метання підків і підняв високо в руці варене куряче яйце, так, щоб його побачив майор ...де Коверлі. Вражений таким зухвальством Майла, майор ...де Коверлі випростався і зосередив на ньому весь гнів розлютованого обличчя з важко навислим кам'яним чолом і велетенським кряжем горбатого носа, що раптом метнувся розгнівано в бік Майла, мов футбольний захисник. Майло вистояв, прикриваючись вареним яйцем, яке підняв перед своїм лицем, мовби магічний амулет. За хвилину буря почала вщухати й небезпека минула.

— Що це? — нарешті спитав майор ...де Коверлі.

— Яйце, — відповів Майло.

— Яке яйце? — спитав майор ...де Коверлі.

— Зварене яйце, — відповів Майло.

— Яке зварене яйце? — спитав майор ...де Коверлі.

— Свіжозварене яйце, — відповів Майло.

— Звідки беруться свіжі яйця? — спитав майор ...де Коверлі.

— Від курки, — відповів Майло.

— А де та курка? — спитав майор ...де Коверлі.

— Курка на Мальті.

— Скільки курей на Мальті?

— Курей стільки, що вистачить свіжих яєць для кожного офіцера в ескадрильї по п'ять центів за штуку з фонду їдальні, — відповів Майло.

— Я завжди любив свіжі яйця, — зізнався майор ...де Коверлі.

— Якби у моєму розпорядженні був літак, я міг би раз на тиждень літати туди і привозити стільки свіжих яєць, скільки нам потрібно. Зрештою, до Мальти недалеко.

— До Мальти недалеко, — зауважив майор...де Коверлі. — Ви могли б раз на тиждень літати туди і привозити стільки свіжих яєць, скільки нам потрібно.

— Так, — погодився Майло. — Гадаю, я б це зробив, якби тільки хтось захотів і виділив у моє розпорядження літак.

— Мені подобається яєшня зі свіжих яєць, — згадав майор ...де Коверлі. — На свіжому маслі.

— В Сицилії я можу знайти стільки масла, скільки треба, по двадцять п’ять центів за фунт, — відповів Майло. — Двадцять п’ять центів за фунт свіжого масла — це недорого. У фонді їдальні вистачить грошей і на масло, так що частину ми зможемо перепродати іншим ескадрильям і наше отримати майже задарма.

— Як тебе звати, синку? — спитав майор ...де Коверлі.

— Мене звати Майло Майндербайндер, сер. Мені двадцять сім років.

— Ти добрий начальник їдальні, Майле.

— Я не начальник їдальні, сер.

— Ти добрий начальник їдальні, Майле.

— Дякую, сер. Я зроблю все можливе, щоб стати добрим начальником їдальні.

— Хай благословить тебе Господь, хлопчику. Візьми-но підкову.

— Дякую, сер. Що мені з нею робити?

— Кинь її.

— Куди?

— Он на той кілочок. Потім підніми і кинь на оцей кілочок. Це гра, розумієш? Завжди піднімаєш підкову.

— Так, сер. Розумію. А по скільки зараз підкови?

Середземноморські пасати рознесли на далекі відстані екзотичний аромат свіжих яєць, що шкварчали в озерці свіжого вершкового масла, приманивши назад до ескадрильї генерала Дрідла, який пригнав на Піанозу з вовчим апетитом у супроводі особистої медсестри, яка всюди його супроводжувала, і свого зятя, полковника Мудуса. Спочатку генерал Дрідл поглинав усю їжу лише в їдальні у Майла. Потім три інші ескадрильї полку генерала Каткарта передали свої їдальні під оруду Майла і виділили по літаку з пілотом, аби він і їм міг постачати свіжі яйця й масло. Майлові літаки сім разів на тиждень курсували туди й назад, оскільки всі офіцери чотирьох ескадрилій почали поглинати свіжі яйця в ненаситній оргії поїдання свіжий яєць. Генерал Дрідл поглинав свіжі яйця на сніданок, на обід і на вечерю, а між трапезами поглинав ще кілька свіжих яєць, аж поки Майло не відкрив багаті ринки свіжої телятини, яловичини, качок, баранячих котлет, грибів, броколі, південноафриканських лобстерів, креветок, шинки, пудингів, винограду, морозива, полуниць та артишоків. У дивізії генерала Дрідла були ще три полки, і всі вони, сповнені заздрощів, відправляли свої літаки до Мальти по свіжі яйця, але виявилося, що свіжі яйця продавалися там по сім центів за штуку. Оскільки в Майла вони могли купити яйця по п’ять центів за штуку, доцільніше було передати свої їдальні до його синдикату, виділивши по літаку з пілотом для довозу всіх тих добрих продуктів, які він також обіцяв їм постачати.

Усіх окрилив такий поворот подій, а найбільше — полковника Каткарта, який вважав, що здобув листок до вінка своєї слави. Він жваво вітався з Майлом при кожній зустрічі і, в припливі покаянної щедрості, раптом рекомендував майора Майора на підвищення. Подання було тут же відхилено у штабі Двадцять сьомої повітряної армії колишнім РПК Вінтерґріном, який нагадав йому в безцеремонній записці без підпису, що в армії є лиш один майор Майор Майор Майор і командування не має намірів його втрачати через підвищення, аби тільки догодити полковникові Каткарту. Полковника Каткарта зачепила така гостра догана, і він винувато затаївся в кабінеті, болісно переживаючи лиху годину. У цій плямі на репутації він звинуватив майора Майора і вирішив того ж таки дня розжалувати його в лейтенанти.

— Мабуть, не дадуть цього зробити, — зауважив підполковник Корн з поблажливою усмішкою, смакуючи ситуацію. — 3 тієї самої причини, чому не дадуть його підвищити. Окрім того, виглядатимеш по-дурному, прохаючи його розжалувати до лейтенанта відразу після того, як попросив підвищити до мого звання.

Полковник Каткарт відчув себе зв’язаним по руках і ногах. Набагато успішнішим було його подання на медаль для Йосаріана після краху над Феррарою, коли міст через річку По простояв неушкодженим ще цілих сім днів після того, як полковник Каткарт зголосився його знищити. Дев’ять вильотів зробили його люди за шість днів, але міст зруйнували аж під час десятого вильоту на сьомий день, коли Йосаріан, вдруге повівши на ціль свою ланку з шести літаків, занапастив Крафта разом з його екіпажем.

Йосаріан обережно пішов на другий захід, бо тоді ще був хоробрий. Він не відривав очей від прицілу, аж поки не випустив усі бомби, а коли підвів голову, то побачив, що кабіна його літака залита дивною жовтогарячою загравою. Спершу йому здалося, що то горить його машина. Та потім він помітив прямо над собою літак з палаючим двигуном і закричав у переговорний пристрій до Маквота різко повернути ліворуч. За якусь мить у літака Крафта відірвало крило. Охоплені полум’ям уламки пішли донизу: спочатку фюзеляж, далі крило, що якийсь час іще кружляло в повітрі, а злива металевих уламків лунко задріботіла по кабіні над самою головою Йосаріана і безперервні кахи! кахи! кахи! зенітних вибухів далі стугоніли довкола.

На землі, під десятками похмурих поглядів, пригнічений Йосаріан пішов передати дані повітряної розвідки капітану Блеку, що стояв біля зеленого дощаного барака інструкторської, і довідався, що всередині на нього вже чекають полковник Каткарт і підполковник Корн. На порозі, блокуючи вхід, стояв блідий майор Денбі і мовчки, помахом руки, усіх відганяв. Йосаріан валився з ніг від утоми і мріяв лиш про одне — скинути з себе липкий одяг. Він переступив поріг інструкторської кімнати зі змішаними почуттями, не знаючи, як йому ставитися до смерті Крафта і його людей, адже всі вони загинули в далині самотніх і німих передсмертних мук саме в ту хвилину, коли сам він загруз по вуха в тій-таки ницій, болючій дилемі обов’язку і вічного прокляття.

З другого боку, полковника Каткарта ця подія шокувала.

— Двічі? — спитав він.

— За першим разом я би схибив, — тихо відповів Йосаріан, опустивши голову.

Їхні голоси ледь відлунювали в довгому, вузькому бараку.

— Але двічі? — повторив полковник Каткарт з явною недовірою.

— За першим разом я би схибив, — повторив Йосаріан.

— Але Крафт не загинув би.

— І міст би досі стояв.

— Навчений бомбардир мусить скидати бомби за першим разом, — нагадав йому полковник Каткарт. — Інші п’ять бомбардирів скинули бомби за першим разом.

— І схибили, — сказав Йосаріан. — Нам би знову довелося туди летіти.

— А можливо, ви за першим разом би його зруйнували.

— А можливо, я взагалі б не поцілив.

— Але можливо, не було б жодних втрат.

— А можливо, втрат було би більше, і міст би стояв. Ви ж хотіли, щоб ми зруйнували міст.

— Не сперечайтесь зі мною, — сказав полковник Каткарт. — Ми всі потрапили в немалу халепу.

— Я не сперечаюся, сер.

— Ні, сперечаєтесь. Навіть зараз сперечаєтесь.

— Так, сер. Вибачте.

Полковник Каткарт люто хруснув суглобами пальців. Підполковник Корн, приземкуватий чорнявий млявий чоловік з безформним пузом, вільно розсівся на одному зі стільців першого ряду, зручно поклавши зчеплені руки на засмаглу лисину. Його очі насмішкувато мружились за блискучими скельцями окулярів без оправи.

— Ми намагаємось об’єктивно оцінити цю ситуацію, — підказав він полковнику Каткарту.

— Ми намагаємось об’єктивно оцінити цю ситуацію, — мовив полковник Каткарт Йосаріану із завзяттям раптового натхнення. — Справа тут не в сентиментах або чомусь такому. Мені до одного місця цей літак і його екіпаж. Просто в рапорті воно буде виглядати паршиво. Як мені щось отаке прикрити в своєму рапорті?

— Чому б вам не дати мені медаль? — несміливо запропонував Йосаріан.

— За те, що двічі заходили на ціль?

— Ви ж дали медаль Голодному Джо, коли він помилково збив літак.

Полковник Каткарт здавлено хихикнув.

— Вам пощастить, якщо ми не віддамо вас під трибунал.

— Але за другим заходом я поцілив у міст, — запротестував Йосаріан. — Ви ж хотіли, щоб ми зруйнували міст.

— Ах, я і сам не знаю, що я хотів, — викрикнув полковник Каткарт роздратовано. — Послухайте, звісно, я хотів, щоб міст зруйнували. Той міст був для мене джерелом проблем, відколи я зголосився його з вами розбомбити. Але чому ви не знищили його за першим разом?

— Мені забракло часу. Мій штурман не був упевнений, що ми вилетіли до потрібного міста.

— До потрібного міста? — спантеличено перепитав полковник Каткарт. —Тепер ви хочете все звалити на Аарфі?

— Ні, сер. Я сам винен, що дав йому відволікти себе. Я просто хотів сказати, що кожен помиляється.

— Ніхто не є непогрішимим, — різко мовив полковник Каткарт, а тоді додав, уже не так упевнено: — І ніхто не є незамінним.

Ніхто не заперечував. Підполковник Корн ліниво потягнувся.

— Нам треба прийняти якесь рішення, — недбало зауважив він, звертаючись до полковника Каткарта.

— Нам треба прийняти якесь рішення, — сказав полковник Каткарт Йосаріану. — І все це ваша вина. Навіщо ви двічі заходили на ціль? Чому було не поскидати свої бомби за першим разом, як усі інші?

— За першим разом я би схибив.

— Мені здається, що ми вже пішли по другом колу, — насмішкувато втрутився підполковник Корн.

— Але що нам робити? — розпачливо вигукнув полковник Каткарт. — Усі решта чекають на вулиці.

— Чому б не дати йому медаль? — запропонував підполковник Корн.

— За те, що зайшов на друге коло? За що йому давати медаль?

— За те, що зайшов на друге коло, — відповів підполковник Корн, задумливо й самовдоволено усміхнувшись. — Зрештою, я вважаю, потрібна неабияка хоробрість, щоб зайти на ціль удруге, коли поруч немає інших літаків, які би взяли частину зенітного вогню на себе. І він таки знищив міст. Знаєш, ось це і є відповідь — вихвалятися тим, чого варто соромитися. Це давній безпрограшний трюк.

— Думаєш, у нас вийде?

— Переконаний, що так. І підвищимо його відразу до капітана, задля певності.

— А ми не заходимо трохи задалеко?

— Ні, я так не думаю. Грати треба напевне. І капітан — то майже що лейтенант.

— Гаразд, — вирішив полковник Каткарт. — Дамо йому медаль за те, що йому вистачило хоробрості зайти на ціль удруге. А також підвищимо його до капітана.

Підполковник Корн простягнув руку по кашкет.

— Виходимо усміхнені, — пожартував він, обійняв Йосаріана за плечі й рушив до виходу.

Розділ 14

Малий Семпсон

Коли настав час летіти на Болонью, Йосаріану вистачило хоробрості не заходити на ціль навіть один раз, і коли він нарешті опинився високо в повітрі в носовому відсіку літака Малого Семпсона, він увімкнув ларингофон і запитав:

— Гей, що не так з літаком?

Малий Семпсон верескнув:

— З літаком щось не так? Що сталося?

Від вереску Малого Семпсона Йосаріан похолов.

— Сталося щось? — нажахано закричав він. — Вискакуємо?

— Не знаю! — завив, ніби від болю, Малий Семпсон. — Хтось сказав, що ми вискакуємо! Хто це сказав? Хто?

— Говорить Йосаріан у носовому відсіку! Йосаріан у носовому відсіку. Я чув, як ти сказав «щось сталося». Хіба ти не казав «щось сталося»?

— Я думав, ти сказав, що з літаком щось не так. Усе добре. Все в порядку.

У Йосаріана завмерло серце. Щось було геть не так, якщо все було в порядку і вони не мали жодного приводу повернути назад. Він завагався.

— Я тебе не чую, — нарешті сказав він.

— Я сказав, усе в порядку.

Сліпучо-біле сонячне проміння відбивалось від порцелянової блакиті моря та блискучих поверхонь інших літаків. Йосаріан схопив різноколірні проводи, що вели до штекерної коробки переговорного пристрою, і висмикнув їх із гнізда.

— Я тебе не чую, — сказав він.

Він нічого не чув. Поволі зібравши планшет із картами і три свої протизенітні жилети, він поповз назад до пілотського відсіку. Коли він виходив на верхню палубу позад Малого Семпсона, Нейтлі, непорушно застиглий у кріслі другого пілота, стежив за ним краєм ока із хворобливою усмішкою на губах. Він виглядав неймовірно тендітним, юним і соромливим у громіздкій в’язниці з навушників, шолома, ларингофона, бронежилета та парашутного мішка. Йосаріан нахилився до вуха Малого Семпсона.

— Я тебе не чую, — прокричав Йосаріан під рівний гул моторів.

Малий Семпсон здивовано повернув до нього своє вилицювате кумедне обличчя з круто вигнутими бровами і щіточкою білявих вусиків.

— Що? — гукнув він через плече.

— Я тебе не чую, — повторив Йосаріан.

— Говори голосніше, — сказав Малий Семпсон. — Я тебе не чую.

— Я сказав, що не чую тебе! — закричав Йосаріан.

— Нічого не можу зробити, — прокричав Малий Семпсон у відповідь. — Голосніше кричати вже не можу.

— Я не чув тебе через переговорний пристрій, — заревів Йосаріан ще безпорадніше. — Мусиш повертатися назад.

— Тільки через пристрій? — недовірливо перепитав Малий Семпсон.

— Повертайся, — сказав Йосаріан, — поки я тобі голову не скрутив.

Малий Семпсон глянув на Нейтлі, шукаючи моральної підтримки, але той демонстративно відвів погляд. За званням Йосаріан був старший за обох. Малий Семпсон якусь мить повагався, потім енергійно, з переможним вигуком капітулював.

— Так я ж не проти, — радісно оголосив він і пронизливо засвистав у свої вусики. -— Таки-так, сер, старий Малий Семпсон не проти. — Він знову засвистів і крикнув у переговорний пристрій: — Тепер слухайте, мої пташечки. Говорить адмірал Малий Семпсон. Скрекотить адмірал Малий Семпсон, гордість королівського флоту. Таки-так, сер. Ми повертаємось назад, хлоп’ята, бігме, ми повертаємось!

Нейтлі тріумфальним змахом руки зірвав із себе шолом і навушники і загойдався туди й сюди, мов спритне дитя у високому кріселку. Сержант Найт звалився з кулеметної вежі вгорі і в несамовитому захваті заходився лупити всіх по спинах. Малий Семпсон відвів літака від ланки, описавши широку, плавну дугу, і взяв курс на аеродром. Устромивши штекер переговорного пристрою в одне з аварійних гнізд, Йосаріан почув, як два стрільці в задньому відсіку дуетом співають «Кукарачу». На аеродромі їхні веселощі вмить згасли. Запала незручна тиша, і Йосаріан, сходячи з літака на землю і всідаючись у джип, який вже чекав на них, був серйозним і присоромленим. Поки їхали в гнітючій, гіпнотичній тиші, що вкривала гори, море і ліси, ніхто не промовив ані слова. Почуття самотності зберігалося, коли звернули з траси до ескадрильї. Йосаріан вийшов з машини останнім. За якусь хвилину лише кроки Йосаріана та теплий легіт шелестіли в нав’язливій тиші, що дурманом зависла над порожніми наметами. Ескадрилья наче вимерла, не видно було жодної живої душі, крім Дока Деніки, що скорботно, мов нашорошений канюк на гілці, сидів біля зачинених дверей санчастини, марно і спрагло дзьобаючи своїм закладеним носом сонячне марево, яке сочилося довкола. Йосаріан знав, що Док Деніка не піде з ним купатися. Док Деніка вже ніколи не піде купатися: людина може зомліти; або закупоряться коронарні судини на глибині одного-двох дюймів, і вона захлинеться до смерті; або підводна течія затягне її у відкрите море; або від переохолодження чи перенапруження її підкосить поліомієліт чи менінгіт. Загроза Болоньї для інших вселила в Дока Деніку ще боліснішу турботу про власну безпеку. Тепер ночами йому вчувалися грабіжники.

Крізь бузковий морок, що оповив вхід до намету опервідділу, Йосаріан угледів Вождя Білого Вівсюга, який старанно цідив віскі з казенних запасів: підробивши підписи непитущих, той швиденько розливав алкоголь, яким себе труїв, по окремих пляшках, аби вкрасти якнайбільше, поки не спохопився капітан Блек і не ввалився до намету, щоб докрасти решту.

Джип знову тихенько рушив. Малий Семпсон, Нейтлі та всі інші безшумно розбрелися, розчинившись у нерухомій і насиченій жовтій млі. Кахикнувши, джип від’їхав. Йосаріан залишився сам-один серед важкої первісної тиші, в якій зелень здавалася чорною, а все решта відливало відтінком гною. В сухій і прозорій далині шелестів листям вітерець. Йосаріанові було тривожно і страшно. Повіки злипалися, запалі від виснаження очі неначе вкрилися сажею. Коли він втомлено зайшов до парашутного намету, де стояв довгий стіл з полірованих дощок, надокучливий хробак сумнівів безболісно вгризався вглиб совісті, що здавалась абсолютно чистою. Залишивши бронежилет і парашут, він пройшов повз цистерну з водою і попрямував до намету розвідвідділу, щоб здати планшет з картами капітану Блеку, який куняв у кріслі, закинувши кощаві гомілки на стіл, і байдужим голосом поцікавився, чому повернувся Йосаріанів літак. Йосаріан не відповів і, поклавши планшет на стіл, вийшов геть.

Повернувшись до свого намету, він вивільнився від парашутної упряжі, потім скинув одяг. Орр був у Римі, мав повернутись під вечір з відпустки, яку заслужив, утопивши свого літака у водах поблизу Генуї. Нейтлі вже, мабуть, готується зайняти його місце — щасливий, що все ще живий, він з нетерпінням очікує на продовження даремного й розпачливого залицяння до своєї римської проститутки. Роздягнувшись, Йосаріан сів на койку відпочити. Голим він відчув себе набагато краще. Він ніколи не почувався зручно одягнутим. За кілька хвилин він одягнув чисті труси, взув мокасини й пішов на пляж, накинувши на плечі махровий рушник кольору хакі.

Стежка повела його через ліс, огинаючи таємничу вогневу позицію, оточену округлим валом з мішків із піском, на яких спали двоє з трьох рядових обслуги; третій сидів і їв пурпуровий гранат, відкушуючи великі шматки сильними щелепами і випльовуючи жмих із кісточок подалі в кущі. Коли він кусав, йому з рота сочився червоний сік. Йосаріан почалапав лісом, час від часу любовно погладжуючи свій голий занімілий живіт, неначе хотів упевнитися, що все в нього на місці. Він викотив з пупка клубочок ворсу. Раптом на землі обабіч стежки він побачив десятки молодих грибів, що повитикали з липкого від дощу ґрунту свої вузлуваті паростки, мов стебла неживої плоті, проростаючи, куди не глянь, у такій некротичній рясноті, що здавалося, вони множаться просто на очах. Тисячі грибів кишіли в підліску, доки сягало око, і здавалося, що поки він за ними підглядав, вони розбухали в об’ємі та зростали в кількості. Здригнувшись від незбагненного страху, він поквапився геть і не збавляв ходи, доки не відчув під ногами сухий пісок, а гриби не залишились позаду. Він з острахом озирнуся назад, немов очікуючи, що ці мляві білі створіння наосліп повзуть за ним слідом або звиваються по гілках дерев зміястою, некерованою масою.

Пляж був безлюдний. Чулися лише стишені звуки: жебонів повноводий струмок, за спиною Йосаріана шурхотіли висока трава й чагарі, приглушено зітхали мляві, напівпрозорі хвилі. Приплив був слабкий, вода чиста й прохолодна. Йосаріан залишив речі на піску й побрів крізь низькі хвилі, аж поки не занурився весь. Попереду, на обрії, ледь проглядалося нерівне пасмо темної землі, оповите імлою. Він кволо підплив до плоту, відпочив хвилину і кволо поплив назад, аж поки ноги не торкнулись піщаного дна. Він кілька разів занурився з головою в зелену воду й відчув себе свіжим і бадьорим, а тоді розлігся долілиць на піску й проспав до того моменту, коли літаки, що поверталися з-під Болоньї, опинилися просто над головою, і потужне, злагоджене ревище численних моторів, мов гуркіт землетрусу, ввірвалося в його дрімоту.

Він прокинувся з легким болем у голові і, примружившись, глянув на світ, що бурлив хаосом, у якому все перебувало в ідеальному порядку. Йосаріанові перехопило дух від побаченого: дванадцять ланок літаків спокійно летіли рівною лавою. Несподіване видовище було надто фантастичним, щоб у нього повірити. Жодного літака, який рвався б уперед із пораненими, жодного, що тягнувся б позаду через пошкодження. Не висів у повітрі дим від сигнальних ракет. Усі машини були на місці — крім його власної. На мить його паралізувало відчуття, що він збожеволів. Потім він зрозумів і мало не розплакався через іронію ситуації. Пояснення було простим: хмари закрили ціль, літаки не змогли скинути бомби і бойовий виліт на Болонью все ще попереду.

Він помилився. Хмар не було. Болонью відбомбили. В Болонью злітали, як на прогулянку. По них не вистрілила жодна зенітка.

Розділ 15

Пілчард і Рен

Капітан Пілчард і капітан Рен, офіцери оперативної служби, були спокійні, люб’язні чоловіки зросту нижчого за середній, яким подобалося літати на бойові завдання і які не бажали собі від життя й полковника Каткарта нічого більшого за можливість і далі літати. Вони зробили сотні бойових вильотів і прагнули налітати ще сотні, тому записувалися на кожне завдання. Вони не знали нічого прекраснішого за війну і боялися, що нічого подібного в їхньому житті вже ніколи не повториться. Свої обов’язки вони виконували смиренно і стримано, без зайвого галасу і йшли на все, щоб ні з ким не ворогувати. Вони поспішали всміхнутися кожному стрічному, а коли відкривали рота, то мимрили. Ці меткі, веселі, послужливі чоловіки почувалися невимушено лише один з одним і ніколи не дивились в очі іншим людям, навіть Йосаріанові, якого запросили на збори просто неба, щоби привселюдно оголосити догану за те, що він примусив Малого Семпсона повернутися з бойового вильоту до Болоньї.

— Хлопці, — сказав капітан Пілчард, уже лисіючий брюнет з соромливою посмішкою. — Коли ви вже повертаєте назад із завдання, то постарайтеся, щоб причина була серйозна. А не якась несерйозна... як-от поламаний переговорний пристрій... або щось подібне. Гаразд? Капітан Рен хоче вам ще дещо сказати з цього приводу.

— Хлопці, капітан Пілчард має рацію, — сказав капітан Рен. — Це все, що я хочу сказати з цього приводу. Ну, сьогодні ми нарешті злітали до Болоньї, і, виявляється, злітали, як на прогулянку. Усі ми, звичайно, трохи нервували і не дуже там щось знищили. Ну ось таке. Полковник Каткарт дістав для нас дозвіл ще раз туди злітати. І завтра ми таки розбомбимо ті склади боєприпасів. А тепер що ви скажете?

І щоб довести Йосаріанові, що на нього не тримають зла, вони навіть призначили його чільним бомбардиром головної ланки, давши в пілоти Маквота для польоту на Болонью наступного дня. Йосаріан упевнено пішов на ціль, як Гавермеєр, без жодних протизенітних маневрів, і раптом почався такий обстріл, що він мало не наклав у штани!

Від зенітного вогню не було рятунку! Його приспали, заманили в пастку і затраснули дверцята, і тепер він нічого не міг зробити, лише сидіти тут, як ідіот, і спостерігати, як вибухають ті огидні чорні клуби диму, щоб його знищити. І доки не скинув бомби, йому не залишалось нічого іншого, як видивлятися в приціл, де павутинне перехрестя лінзи магнетично залипало саме на тій точці, яку він визначив, сходячись у глибині двору перед першою будівлею замаскованих складів. Літак поволі сунув уперед, а Йосаріан безперервно тремтів. Він чув глухе «бум-бум-бум-бум» зенітних ударів, що лягали на чотири такти, гострий, пронизливий тріск одиничного снаряду, що вибухнув зовсім поруч. У голові вибухали тисячі суперечливих імпульсів, і він молився, щоб швидше поскидати бомби. Хотілося плакати. Мотори гули одноманітно, мов жирні ліниві мухи. Нарешті риски в прицілі перетнулися, і вісім п’ятисотфунтових бомб одна за одною пішли донизу. Розвантажений літак підкинуло вгору. Йосаріан відвернувся від прицілу і, згорблений, глянув на індикатор ліворуч. Коли стрілка торкнулась нуля, він зачинив дверцята бомбового люка і щосили верескнув у переговорний пристрій:

— Круто вправо!

Маквот зреагував миттєво. Під скрипучий рев моторів він поклав машину на крило і безжально розвернув її, геть від подвійної вогненної смуги трасуючих снарядів, що мало не поцілили в них, але які вчасно помітив Йосаріан. Потім Йосаріан наказав Маквоту набрати висоту, і вони піднімалися все вище й вище, аж поки нарешті не вирвались у спокійне діамантово-синє небо, всуціль сонячне та чисте й облямоване вдалині вузенькою білою смужкою легкого пуху. Повітря заспокійливо бриніло, обтікаючи циліндричні шибки його кабіни, і він переможно передихнув, але машина знову набрала швидкості, й він наказав Маквоту взяти ліворуч, а далі пірнути круто вниз, зауважуючи, з миттєвим нападом радості, як грибоподібні стовпища зенітних розривів виросли просто в нього над головою і за правим плечем, саме там, де би він зараз був, якби не повернув ліворуч і не пішов у піке. Ще одним грубим окликом він звелів Маквоту вирівняти літак, а далі знову йти вверх, до нерівної блакитної латки незадимленого повітря, якраз коли скинуті бомби почали вибухати. Перша впала у двір, саме туди, куди він цілив, а далі решта бомб, скинуті з його та інших літаків ланки, почали вибухати швидким каскадом жовтогарячих спалахів по дахах будинків, які вмить осідали широкою, спіненою хвилею рожевого, сірого і вугільно-чорного диму, що бурливо котився навсібіч і судомно здригався у своїх надрах, немов від сильних ударів червоних, білих та золотих блискавок.

— Ну ти тільки глянь на це, — вголос замилувався Аарфі, стоячи поруч з Йосаріаном, його повне, сферичне обличчя сяяло від захвату. — Мабуть, там справді були склади боєприпасів.

Йосаріан зовсім забув про Аарфі.

— Йди геть! — закричав він до нього. — Геть звідси!

Аарфі чемно всміхнувся і великодушним жестом запросив Йосаріана подивитися на ціль унизу. Йосаріан шалено замахав руками, показуючи на вхід до лазу і підштовхуючи туди Аарфі.

— Забирайся назад! — нестямно закричав він. — Назад іди!

Аарфі добродушно знизав плечима.

— Я тебе не чую, — пояснив він.

Йосаріан ухопив його за парашутні лямки і попхав спиною до лазу, але тут літаком так трусонуло, що в Йосаріана заторохтіли кості й зупинилося серце. Він вирішив, що їм усім кінець.

— Вгору! — заверещав він до Маквота через переговорний пристрій, коли зрозумів, що досі живий. — Вгору, вилупку! Вгору! Вгору! Вгору! Вгору!

Літак знову різко пішов угору, швидко й натужно набираючи висоту, поки Йосаріан не вирівняв його, ще раз гаркнувши на Маквота, а далі ще раз безжально розвернув його з креном на сорок п’ять градусів, від чого Йосаріанові нутрощі, з кволим гиком, мало не вивалились назовні і, не відчуваючи власної ваги, він повиснув у повітрі, а тоді Маквот знову на коротку мить вирівняв літак, розвернув через праве крило і кинув у круте піке. Вони мчали крізь нескінченне, примарне клоччя чорного диму, кіптява, що висіла в повітрі, липнула до гладкого плексигласового носа літака, як зловісна, волога, темна пара до Йосаріанових щік. Серце знову стукотіло від болючого жаху, а літак кидався то вгору, то вниз крізь сліпі зграї вибухів, що смертоносно шугали за ним у небо, а потім мляво обвисали. Піт струменів йому по шиї і, мов теплий слиз, стікав по грудях до живота. На якусь мить він усвідомив, що поруч уже немає літаків з його ланки, але далі вже думав лише про себе. Горло боліло, мов свіжа рана, що ятрилася від кожної команди, яку він надривно викрикував до Маквота. Щоразу, коли Маквот змінював напрямок, гул моторів зростав до оглушливого, скаженого реву. А далеко попереду небо кишіло спалахами зенітних снарядів, випущених новими батареями, що пристрілювалися до висоти і по-садистськи чекали моменту, коли літак опиниться в межах досяжності.

Раптом машину знову штурхонуло від ще одного сильного вибуху, який мало не перевернув її, і носова кабіна відразу ж наповнилася солодкуватим синім димом. Щось горіло! Йосаріан метнувся до рятівного лазу, та врізався в Аарфі, який чиркнув сірником і безтурботно запалював свою люльку. Йосаріан шоковано і збентежено витріщився на свого усміхненого кругловидого штурмана. Ясно, що хтось із них збожеволів.

— О господи! — зойкнув він, глянувши на Аарфі з виразом страдницького здивування. — Забирайся звідси до дідька! Ти здурів? Забирайся!

— Що? — спитав Аарфі.

— Забирайся! — Йосаріан істерично заверещав і став кулаками виштовхувати Аарфі з кабіни. — Забирайся звідси!

— Я нічого не чую! — простодушно крикнув Аарфі з виразом легкого й докірливого подиву. — Говори голосніше.

— Геть з моєї кабіни! — розпачливо верескнув Йосаріан. — Нас хочуть знищити! Хіба не розумієш? Нас хочуть знищити!

— Який брати курс, до дідька? — дико закричав Маквот у переговорний пристрій зболеним, верескливим голосом. — Який курс?

— Вліво! Вліво, клятий сучий сину! Круто вліво!

Аарфі підповз до Йосаріана з-за спини і штрикнув його в ребра мундштуком своєї люльки. Йосаріан заіржав і підскочив аж до стелі, тоді, обернувшись, упав на коліна, блідий як крейда і тремтячи від злості. Аарфі підбадьорливо моргнув йому і кумедно кивнув великим пальцем через плече в бік Маквота.

— Яка муха його вкусила? — спитав він сміючись.

Йосаріана охопило химерне відчуття спотвореної реальності.

— Ти заберешся звідси? — благально заскавчав він і щосили штовхнув Аарфі. — Ти глухий чи що? Повертайся в літак! — А до Маквота він крикнув: — Униз! Униз!

Вони ще раз занурились у скрегіт і гуркіт масивного шквалу зенітного вогню, але Аарфі нишком підібрався до Йосаріана і знову штрикнув його в ребра. Йосаріан шарахнувся і гиготнув, мов кінь.

— Я далі нічого не чую, — сказав Аарфі.

— Я сказав, геть звідси! — закричав Йосаріан і розплакався. Він почав щосили гамселити Аарфі кулаками. — Геть від мене! Геть!

Лупцювати Аарфі було те саме, що бити кулаками погано надутий гумовий мішок. М’яка, нечутлива маса не чинила опору, взагалі не реагувала на удари, тож невдовзі Йосаріанів запал згас і руки знеможено опустилися. Принизливе почуття власної немочі охопило його, і він мало не розплакався від жалю до себе самого.

— Що ти сказав? — запитав Аарфі.

— Геть від мене, — відповів Йосаріан благально. — Повертайся назад у літак.

— Я далі нічого не чую.

— Не переймайся, — завив Йосаріан, — не переймайся. Просто лиши мене в спокої.

— Не перейматися чим?

Йосаріан став бити себе по чолі. Він ухопив Аарфі за барки, міцно впершись ногами, потягнув його в кінець носового відсіку і кинув біля входу до лазу, як роздутий і громіздкий лантух. Якраз коли він поліз назад на своє місце, снаряд, мов потужний ляпас, вибухнув у нього над самим вухом, і десь у вцілілому закутку його свідомості ворухнувся подив, що їх таки не вбило. Вони знову набирали висоту. Мотори заревіли, наче від болю, і повітря в кабіні наповнилось їдким чадом перегрітого машинного масла і тухлим смородом пального. Аж тут Йосаріан зненацька побачив, що йде сніг!

Тисячі дрібненьких клаптиків білого паперу, немов сніжинки, кружляли всередині кабіни настільки густо, що коли він кліпав очима від подиву, вони липнули до вій, а при кожному вдиху лізли в ніздрі й до рота. Спантеличений, він різко обернувся і побачив, як Аарфі, з гордою усмішкою від вуха до вуха, показує йому, піднявши вгору, пошматовану карту. Чималий уламок зенітного снаряда розпанахав підлогу кабіни разом з велетенською купою Аарфієвих карт і вирвався крізь стелю за кілька дюймів від їхніх голів. Радість Аарфі була безмежна.

— Ти тільки глянь на це, — промимрив він, грайливо помахуючи двома товстими пальцями до Йосаріана крізь дірку в карті. — Ти тільки глянь на це.

Від його радісного вдоволення Йосаріан онімів. Аарфі здавався моторошним людожером у кошмарному сні — ні не пораниш його, ні не втечеш, і Йосаріан боявся його з різних причин, але був надто переляканий, аби в них розібратися. Вітер, зі свистом вриваючись крізь рвану пробоїну в підлозі, крутив міріади клаптиків паперу, що трималися в повітрі, мов часточки алебастру в скляному прес-пап’є, що лише посилювало враження якоїсь глянцевої, підводної нереальності. Все виглядало химерним, надто крикливим і гротескним. Голова тріщала від пронизливого шуму, який нещадно буравив йому вуха. Це ошалілий Маквот незв’язно благав дати йому курс. Зі страдницькою цікавістю Йосаріан втупився у сферичне обличчя Аарфі, що безхмарно й байдужно всміхався до нього крізь завірюху білих паперових клаптиків, і дійшов висновку, що Аарфі є шаленим безумцем. Тим часом праворуч, якраз на висоті літака, один за одним вибухнули вісім снарядів, далі ще вісім, і ще вісім, і остання група підтягнулася лівіше й розірвалася точно по курсу літака.

— Круто вліво! — закричав він до Маквота, Аарфі й далі шкірився, і Маквот таки повернув круто ліворуч, але зенітний вогонь також повернув ліворуч, швидко їх наздоганяючи, і Йосаріан знову закричав: — Я сказав круто, круто, круто, круто, вилупку, круто!

І Маквот ще крутіше повернув літака, і раптом, чудом, вони вирвались. Вогонь згас. Зенітки уже не гатили по них. І вони були живими.

Позаду них люди вмирали. Розтягшись на кілька миль знівеченим, покрученим, скорченим ланцюжком, інші ланки здійснювали ту саму ризиковану подорож над ціллю і квапливо прокладали собі шлях крізь розбухлі клуби нових та попередніх вибухів, наче зграя щурів, що женуть повз купки власного посліду. Один підбитий літак горів і самотньо теліпався в повітрі, схожий на страхітливу криваво-червону зірку, що колишеться на гігантських хвилях. Йосаріан спостерігав, як палаючий літак накренився й почав поволі знижуватись по спіралі широкими, тремтячими, дедалі вужчими колами, а його важкий полум’яний вантаж вибухав жовтогарячими й чорними спалахами, мов довжелезний, кручений шлейф із вогню й диму. Розкрилися парашути — один, два, три... чотири, а потім літак зірвався у штопор і впав на землю, тріпочучи у сяйві погребального вогнища, мов клапоть барвистого обгорткового паперу. Була знищена ціла ланка літаків із сусідньої ескадрильї.

Йосаріан втомлено зітхнув, млявий і липкий від поту. На сьогодні він своє відробив. Мотори милозвучно гуділи, бо Маквот перемкнувся на найменшу швидкість, щоб їх могли наздогнати інші літаки ланки. Раптова тиша здавалась чужою і штучною, навіть трохи підступною. Йосаріан розстебнув свій бронежилет і зняв шолом. Він ще раз неспокійно зітхнув і заплющив очі, намагаючись відпружитись.

— Де Орр? — раптом спитав хтось у переговорний пристрій.

Йосаріан аж підскочив з коротким хрипким зойком, що був сповнений тривоги і давав єдине розумне пояснення всього того таємничого зенітного шквалу над Болоньєю: Орр! Перехилившись поверх прицілу, крізь плексигласову шибку він став шукати внизу літак Орра, який притягав зенітну артилерію, мов магніт, і який, поза всякими сумнівами, постягав до Болоньї за одну ніч усі гармати дивізії «Герман Ґьорінг», де б вони, кляті, не розташовувались день перед тим, коли Орр усе ще сидів у Римі. Через секунду до Йосаріана кинувся Аарфі, рубонувши його по переніссю гострим обідком свого шолома. Сльози бризнули з очей Йосаріана, і він вилаявся.

— Он де він, — траурним голосом прорік Аарфі, театрально вказуючи на підводу з сіном і двома кіньми, що стояли перед стайнею біля сірого кам’яного будинку. — Розбився вщент. Думаю, там їм усім кінець.

Йосаріан знову вилаявся до Аарфі і, весь похололий від якогось співчутливого страху, далі уважно видивлявся того малого, жвавого, кривозубого і дивакуватого сусіда по намету, який ракеткою для пінг-понгу розітнув лоба Еплбі, а тепер ще раз налякав Йосаріана мало не до смерті. Нарешті Йосаріан угледів далеко внизу двомоторний двокілевий літак, що виринув з-понад зеленого тла лісу й поплив над жовтим полем. Один пропелер був розвернутий за вітром і не крутився, та літак зберігав висоту і рівно тримав курс. Йосаріан мимоволі промимрив вдячну молитву й тоді вибухнув на адресу Орра дикою сумішшю злості й полегшення.

— Цей вилупок! — почав він. — Цей клятий хирлявий, червонопикий, повнощокий, кучерявий, кривозубий щур, вилупок, сучий син!

— Що? — спитав Аарфі.

— Цей смердючий, клятий, безгузий, щокатий, банькатий, куций, кривозубий, вишкірений, психований сучий син-вилупок! — виплюнув Йосаріан.

— Що?

— Не переймайся!

— Я нічого не чую, — відповів Аарфі.

Йосаріан поволі повернувся лицем до Аарфі.

— Ти поц, — почав він.

— Я?

— Ти пихатий, жирний, пустопорожній, самовдоволений...

Аарфі був незворушним. Він спокійно чиркнув сірником і став шумно розкурювати люльку, красномовно демонструючи своє милостиве й великодушне прощення. Потім приязно всміхнувся і хотів був щось сказати, та Йосаріан затулив йому рота долонею і втомлено відштовхнув від себе. Він заплющив очі й усю дорогу до аеродрому вдавав, що спить, аби не чути й не бачити Аарфі.

У наметі для інструктажу Йосаріан виклав капітанові Блеку дані повітряної розвідки, а тоді чекав разом з усіма пілотами, тривожно перешіптуючись, аж поки в небі нарешті не з’явився літак Орра, хоробро попихкуючи на єдиному вцілілому моторі. Всі затамували дихання. Шасі в літака Орра не висувалося. Йосаріан дочекався, поки Орр благополучно приземлився «на пузо», а тоді вкрав перший-ліпший джип з ключем запалювання, погнав до свого намету, гарячково спакував речі й подався в позачергову відпустку до Рима, яку запланував був раніше, там цього ж таки вечора знайшов Лючану та її невидимий шрам.

Розділ 16

Лючана

Він знайшов Лючану в нічному офіцерському клубі союзницьких військ, де вона самотньо сиділа за столиком, бо її супутник, п’яний майор з австралійсько-новозеландського корпусу, здуру покинув її заради своїх приятелів, що горланили сороміцьких пісеньок біля барної стійки.

— Гаразд, можеш потанцювати зі мною, — сказала вона, перш ніж Йосаріан відкрив рота. — Але спати з тобою не буду.

— А хто тебе просить? — спитав її Йосаріан.

— Ти не хочеш зі мною спати? — вигукнула вона здивовано.

— Я не хочу з тобою танцювати.

Вона вже схопила Йосаріана за руку й потягла на танцювальний майданчик. Танцювала Лючана навіть гірше за нього, проте віддавалася синтетичній музиці джитербагу з такою нестримною насолодою, якої він ніколи ні в кого не бачив, аж нарешті він відчув, що знудився і ноги його затерпли, і тоді він висмикнув її з танцмайданчика до столика, де дівчина, з якою йому пасувало б переспати, сиділа геть сп’яніла, однією рукою обхопивши шию Аарфі, її оранжева атласна блузка розхристалась на пишних грудях у білому мереживному бюстгальтері, а сама вона виклично перекидалася брудними сексуальними жартами з Гаплом, Орром, Малим Семпсоном та Голодним Джо. Коли Йосаріан уже підходив до них, Лючана раптом дала йому такого штурхана в спину, що вони обоє пролетіли мимо столика, й далі залишалися сам на сам. Це була висока, грубувата, розкішна дівчина з довгим волоссям і гожим обличчям — життєрадісна, чарівна, кокетлива красуня.

— Гаразд, — сказала вона, — можу повечеряти з тобою. Але спати з тобою не буду.

— А хто тебе просить? — здивовано спитав Йосаріан.

— Ти не хочеш зі мною спати?

— Я не хочу вечеряти з тобою.

Вона витягла його з клубу на вулицю і далі повела сходами вниз до нелегального ресторану, переповненого жвавими, щебетливими, гарненькими дівчатками, котрі, здавалося, були знайомі між собою, і соромливими офіцерами з різних країн, які прийшли разом з ними. Страви були вишукані й дорогі, а в проходах між столиками гасали розчервонілі й веселі власники, всі як один огрядні й лисі. Гомінкою залою перекочувались велетенські, всеохопні хвилі веселощів і тепла.

Йосаріан отримав неймовірне задоволення від тієї грубої енергійності, з якою Лючана його повністю ігнорувала, уминаючи вечерю за допомогою обох рук. Вона їла, аж за вухами лящало, доки не спорожнила останню тарілку, а тоді поклала ножа з виделкою і ліниво відкинулася на спинку крісла із замріяним і ситим виразом втамованої пожадливості. Вона глибоко і вдоволено зітхнула, посміхнулась і обдарувала його ніжним, чулим поглядом.

— Добре, Джо, — муркнула вона, її напівсонні чорні очі сяяли вдячністю. —Тепер можеш переспати зі мною.

— Мене звати Йосаріан.

— Добре, Йосаріане, — відповіла вона, винувато усміхнувшись. — Тепер можеш переспати зі мною.

— А хто просить? — сказав Йосаріан.

Лючана була вражена.

— Ти не хочеш зі мною переспати?

Йосаріан, регочучи, ствердно кивнув і вмить запустив руку їй під сукню. Дівчина враз перелякано стрепенулась. Вона різко крутнулася, відвівши вбік ноги. Зашарівшись від збентеження й сорому, вона стала обсмикувати спідницю, скоса й напружено зиркаючи навкруги.

— Тепер ти можеш переспати зі мною, — пояснила вона з обережною поблажливістю. — Але не зараз.

— Знаю. Коли прийдемо до мене.

Дівчина похитала головою, дивлячись на нього з недовірою і стуливши коліна.

— Ні, зараз я мушу йти додому, до мамуні, бо моя мамуня не любить, коли я танцюю з солдатами чи ходжу з ними по ресторанах, і дуже розсердиться, якщо я не повернусь додому. Але ти краще запиши мені свою

адресу, і завтра вранці я забіжу до тебе на шури-мури перед роботою у французькій конторі. Capisci?[10]

— Бридня! — роздратовано вигукнув розчарований Йосаріан.

— Cosa vuol dire[11] «бридня»? — запитала спантеличена Лючана.

Йосаріан голосно розреготався, а тоді відповів приязним, доброзичливим тоном:

— Це значить, що зараз я хочу провести тебе туди, куди ти тільки скажеш, щоб потім я зміг скочити собі назад у нічний клуб і перехопити Аарфі, поки він не пішов звідти з тим чудовим персиком і не позбавив мене нагоди розпитатися в неї про тітку чи подругу, яка буде схожа на неї.

— Come?[12]

— Subito, subito,[13] — м’яко підіпхнув її він. — Мамуня чекає. Забула?

— Si, si. Мамуня.

Йосаріан покірно волочився за дівчиною крізь чарівну римську весінню ніч, аж поки вони не опинилися на безладній автостанції, що сигналила клаксонами, виблискувала червоними й жовтими вогнями, відлунювала сердитою лайкою неголених водіїв, які виливали ненависні, страхітливі прокльони один на одного, на своїх пасажирів і на групки неуважних перехожих, що перегороджували їм дорогу, не помічаючи автобусів, аж поки ті не зачіпали котрогось із них, і тоді вже перехожі кляли водіїв. Лючана від’їхала в одному з тих мініатюрних зелених автобусів, і Йосаріан щодуху помчав назад до кабаре і тієї фарбованої блондинки в розстебнутій оранжевій атласній блузці і з затуманеним поглядом. Вона, здається, захопилась Аарфі, і Йосаріан палко молився на бігу, щоб у неї знайшлася спокуслива тітка або спокуслива подружка, сестра, кузина чи мама, але щоб була така ж хтива і порочна. Вона б ідеально пасувала Йосаріанові — розпусна, груба, вульгарна, аморальна, апетитна нечупара, про яку він мріяв уже місяцями. То була справжня знахідка. Вона сама платила за себе в барах, мала автомобіль, квартиру і перстень з камеєю кольору сомон, який своїми майстерно вирізьбленими фігурками голих хлопця та дівчини на камені доводив Голодного Джо до божевілля. Голодний Джо хрипів, стрибав на задніх, скавулів і плазував по підлозі, пускаючи слину від жадання, але дівчина відмовлялася продати йому той перстень, хоча Голодний Джо пропонував їй усі гроші, що зібрав з усіх кишень, і свій дорогий чорний фотоапарат на додачу. Ні гроші, ні фотоапарати її не цікавили. Її цікавив блуд.

Коли Йосаріан повернувся, її вже там не було. Всі розійшлися, тож він одразу розвернувся і, тужний та пригнічений, пішов блукати темними, спорожнілими вулицями. Йосаріан не часто почувався самотнім, коли опинявся наодинці, але зараз він був самотнім через пекучу заздрість до Аарфі, адже саме в цю мить той вилежувався з дівчиною, котра так пасувала йому, Йосаріанові, а також міг затягнути в ліжко, коли б тільки захотів, по одній — чи навіть обох нараз — тих струнких, розкішних, аристократичних жінок, які мешкали в квартирі поверхом вище і завжди розпалювали, як ніхто інший, сексуальні фантазії Йосаріана, — вродлива, заможна, чорнява графиня з червоними, вологими, тремтливими губами і її вродлива, заможна, чорнява невістка. Прямуючи до офіцерської квартири, Йосаріан палав шаленим коханням до них усіх: і до Лючани, і до хтивої, сп’янілої дівчини в розхристаній атласній блузці, і до вродливої заможної графині, і до її вродливої заможної невістки, хоча жодна з цих двох ніколи не дозволить йому торкнутися до себе чи навіть позалицятися. Вони, мов кішечки, ластились до Нейтлі і покірно піддавалися Аарфі, а Йосаріана мали за психа і зневажливо сахалися від нього щоразу, коли він робив їм непристойні пропозиції чи пробував попестити, зустрівши на сходах. Обидві були надзвичайні створіння з соковитими, рожевими, гострими язичками і ротиками, мов круглі, теплі сливки, солодкуваті й липкі, ледь перезрілі. Це були дівчата високого класу; Йосаріан не зовсім розумів, що таке той високий клас, але знав, що вони до нього належать, а він — ні, і вони про це також знали. На ходу він уявляв собі білизну, що тісно облягала їхні стрункі тіла — шовковисту, гладеньку, насичено-чорну чи опалової пастелі, облямовану квітчастим мереживом, напоєну нестерпно звабливими ароматами розніженої плоті та пахучих солей для ванни, що хмаркою здіймалися від білосніжних грудей. Йому знову закортіло опинитися на місці Аарфі, брудно, грубо, радісно кохатися з тією соковитою п’яною хвойдою, якій на нього просто начхати і яка ніколи про нього і не згадає.

Проте коли Йосаріан повернувся на квартиру, Аарфі був уже там, і Йосаріан витріщився на нього з таким же зацькованим подивом, який пережив того ранку над Болоньєю через його дошкульну, містичну і неуникненну присутність у носовій кабіні літака.

— Що ти тут робиш? — спитав він.

— Правильно, спитай його! — люто вигукнув Голодний Джо. — Нехай скаже, що він тут робить!

Театрально застогнавши, Малий Семпсон притулив до скроні уявний пістолет і наче вистрілив собі в череп. П’ятнадцятирічний Гапл, видуваючи бульбашки з жувальної гумки, всотував усе, що відбувалося, з відсутнім виразом на незрілому обличчі. Аарфі неквапом постукував чашечкою своєї люльки по долоні, самовдоволено походжаючи туди й сюди, помітно втішений, що викликав такий переполох.

— Чому ти не пішов додому з тією дівчиною? — наполягав Йосаріан.

— О, звичайно, я ходив з нею додому, — відповів Аарфі. — Ти ж не думаєш, що я б дозволив їй самій шукати дорогу додому?

— Вона тебе не впустила?

— О, навпаки, вона хотіла, щоб я залишився, — Аарфі хихотнув. — Не переживай за доброго старого Аарфі. Але я не збирався скористатися тією милою дівчинкою тільки тому, що вона хильнула зайвого. За кого ти мене маєш?

— Хто сказав, що ти хотів нею скористатися? — здивовано вигукнув Йосаріан. — Вона хотіла лиш одного — скочити з кимось до ліжка. Вона лише про це торохтіла цілий вечір.

— Це тому, що трохи перепила, — пояснив Аарфі. — Але я з нею перебалакав і повернув її до тями.

— Ну ти й падлюка! — вигукнув Йосаріан і втомлено опустився на диван поруч з Малим Семпсоном. — То якого дідька ти не віддав її комусь із нас, як сам її не хотів?

— Бачите? — сказав Голодний Джо. — З ним щось не так.

Йосаріан кивнув і з цікавістю глянув на Аарфі.

— Аарфі, скажи мені щось. Ти коли-небудь з ними спиш?

Аарфі знову самовдоволено реготнув.

— О, звичайно, я їх штрикаю. Не хвилюйся за мене. Але ніколи — гарних дівчаток. Я знаю, яких дівчат штрикати, а яких не штрикати, і гарних я ніколи не штрикаю. А ця — мила дівчинка. Видно, що в сім’ї були гроші. Я навіть змусив її викинути цей її перстень з вікна машини.

Голодний Джо підскочив, верескнувши, мов від нестерпного болю.

— Що ти зробив? — закричав він. — Що ти зробив? — Він заходився гамселити Аарфі по плечах і руках обома кулаками, мало не плачучи. — За те, що ти зробив, тебе треба вбити, паршивий ти вилупку. Він збоченець, ось хто він такий. У нього брудні думки, хіба ні? Хіба в нього не брудні думки?

— Брудніших не буває, — погодився Йосаріан.

— Про що ви, хлопці, торочите? — спитав Аарфі, щиро здивований, втягуючи голову в пухкі, овальні плечі. — Ой, годі вже, Джо, — благав він, ніяково усміхаючись. — Та перестань мене товкти!

Але Голодний Джо не переставав битись, аж поки Йосаріан не схопив його і виштовхнув до спальні. Йосаріан апатично пішов до своєї кімнати, роздягнувся і заснув. За мить уже був ранок, і хтось його термосив.

— Навіщо мене будите? — пхикнув він.

Це була Мікаела, худа покоївка з веселою натурою і блідим обличчям, і вона будила його, бо до нього прийшли і чекали за дверима. Лючана! Він не вірив власним вухам. І коли Мікаела вийшла, вона залишилася з ним у кімнаті на самоті — мила, бадьора і величава, буяла й пульсувала нестримною теплою енергією, хоч і застигла на одному місці та розгнівано супилася на нього. Вона стояла, мов юна богиня, широко розставивши свої розкішні, як дві стрункі колони, ноги, взуті в білі туфлі на високій танкетці, у чарівній зеленій сукні і з великою білою шкіряною дамською сумочкою в руці, якою вона хряснула Йосаріана по лиці, коли той вискочив з ліжка, щоб вхопити її. Збентежений, він поточився назад на безпечну відстань, потираючи палаючу щоку.

— Свиня! — злостиво прошипіла вона, її ніздрі затріпотіли від нещадної зневаги. — Vive com’ un animale![14]

Розлючено, гортанно, презирливо і з відразою лаючись, вона перебігла кімнату і розчинила навстіж три високих вікна, впускаючи всередину променистий потік сонячного світла і свіже, цілюще повітря, що влилося в затхлу кімнату, мов життєдайний еліксир. Вона поклала сумочку на крісло і стала наводити лад у кімнаті: позбирала речі, що валялися на підлозі і меблях, закинула шкарпетки, носовички і білизну в порожню шухляду комода, а штани і сорочку повісила в шафу.

Йосаріан вибіг до ванної і почистив зуби, вмив руки та обличчя і зачесався. Коли повернувся в кімнату, всюди було прибрано і Лючана майже повністю роздяглася. Обличчя в неївипогодилось. Сережки вона залишила на комоді й босоніж потупцяла до ліжка в самій лише рожевій сорочці, що прикривала стегна. Вона уважно оглянула кімнату, щоб переконатися, що все акуратно прибрано, а тоді відкинула ковдру і з насолодою розляглася, мов кицька, яка чекає на пестощі. З хрипким смішком вона нетерпляче поманила його до себе.

— А тепер, — оголосила вона пошепки, палко простягаючи до нього руки. — Тепер можеш переспати зі мною.

Вона набрехала йому щось про одну-єдину ніч у ліжку з нареченим італійцем, якого потім убили на війні, і все це виявилось правдою, бо щойно він почав, як вона закричала «finito![15]» і дивувалась, чому він не кінчає, аж поки він не «фінітував» також, і тоді вже все їй пояснив.

Він запалив сигарети — для себе і для неї. Лючана була зачарована його темною засмагою, що вкривала все тіло. Він поцікавився, чому вона не знімає своєї рожевої комбінації. Сорочка була скроєна під чоловічу майку, з вузькими шлейками, і ховала невидимий шрам на спині, про який Лючана розповіла, але відмовилася показати. Вона вся напружилась, як сталева струна, коли він кінчиком пальця провів по нерівно зарубцьованих контурах від лопатки і майже до попереку. Він здригнувся, коли подумав про багато кошмарних ночей, які вона провела в лікарні, під наркозом чи страждаючи від болю, де все було просякнуто стійкими запахами ефіру, фекалій і хлорки, смородом плоті, що відмирає та гниє, посеред білих халатів, взуття з гумовими підошвами і понурих нічних світильників, що жевріли в коридорах до світанку. Її поранило під час повітряного нальоту.

— Dove?[16] — запитав він, з тривогою затамувавши дихання.

— Napoli.

— Німці?

— Americani.

Його серце защеміло, і він закохався. Він спитав, чи вийде вона за нього заміж.

— Tu sei pazzo,[17] — пояснила вона йому з приємною усмішкою.

— Чому я божевільний? — спитав він.

— Perchè non posso sposare.[18]

— Чому ти не можеш вийти заміж?

— Бо я не дівчина, — відповіла вона.

— А яке це має значення?

— А хто мене візьме заміж? Кожен хоче одружитися з незайманою дівчиною.

— Я візьму. Я одружуся з тобою.

— Ma non posso sposarti.[19]

— Чому ти не можеш вийти за мене?

— Perchè sei pazzo.[20]

— Чому я божевільний?

— Perchè vuoi sposarmi.[21]

Йосаріан насмішкувато наморщив лоба.

— Ти не вийдеш за мене, тому що я божевільний, і ти кажеш, що я божевільний, бо хочу одружитися з тобою? Так?

— Si.

— Tu sei pazz’! — голосно сказав він.

— Perchè?[22] — обурено вигукнула вона і рвучко підвелася, і її пружні округлі груди затрепетали від зухвалого гніву. — Чому я божевільна?

— Тому що не хочеш заміж за мене.

— Stupido![23]— закричала вона до нього і боляче вдарила його у груди тильною стороною долоні. — Non posso sposarti! Non capisci? Non posso sposarti.[24]

— О, звичайно, я розумію. І чому ти не можеш вийти за мене?

— Perchè sei pazzo!

— І чому я божевільний?

— Perchè vuoi sposarmi.

— Тому що хочу, щоб ти вийшла за мене. Carina, ti amo,[25]— пояснив він і ніжно поклав її поруч. — Ті amo molto.[26]

— Tu sei pazzo, — промурмотіла вона втішено.

— Perchè?

— Тому що кажеш, що любиш мене. Як можна любити дівчину, яка вже не незаймана?

— Тому що не можу з тобою одружитись.

Вона різко випросталася з загрозливим виглядом.

— Чому не можеш одружитись зі мною? — домагалась вона, готова знову дати йому ляпаса, якщо скаже щось неприємне. — Лише тому, що я не дівчина?

— Ні, ні, дорога. Тому що ти божевільна.

Якусь мить вона спантеличено й ображено витріщалась на нього, а тоді задерла голову і щиро, вдячно розреготалася. Насміявшись, вона глянула на нього вже прихильніше, а розкішна чутлива шкіра на її смаглявому обличчі ще потемнішала, відсвіжилась і розквітла від соковитого припливу крові. Очі її млосно стуманіли. Йосаріан загасив обидві сигарети і, не мовивши ні слова, вони повернулись одне до одного і злилися в довгому цілунку, аж тут без стуку до кімнати ввалився Голодний Джо, щоб спитати, чи не піде Йосаріан з ним до міста на пошуки дівчат. Побачивши їх, Джо на мить застиг, а тоді вискочив геть. Йосаріан ще швидше вискочив з ліжка і закричав до Лючани, щоб вдягалася. Дівчина ошелешено завмерла. Йосаріан рвучко висмикнув її за руку з ліжка і штовхнув до одягу, потім скочив до дверей якраз вчасно, щоб затраснути, бо Голодний Джо вже підбігав з фотоапаратом у руці. Голодний Джо встиг поставити ступню і відмовлявся її витягати.

— Впусти мене! — настирливо благав він, звиваючись у маніакальних корчах. — Впусти мене! — Потім він завмер на хвилинку, дивлячись Йосаріанові в очі крізь щілину в дверях і улесливо, як йому здавалося, усміхаючись. — Я не є Голодний Джо, — переконливо пояснював він. — Я дуже великий фотограф з журнал «Лайф». Дуже великий фото на великий перший обкладинка. Я зробити тебе великий зірка в Голлівуд, Йосаріан. Multi dinero.[27] Multi розлучення. Multi шури-мури цілий день. Si, si, si!

Йосаріанові вдалося затраснути двері, коли Голодний Джо трохи відхилився назад, щоб сфотографувати, як одягається Лючана. Голодний Джо фанатично кинувся на міцну дерев’яну перепону, відбіг, щоб зібрати сили, а тоді знову кинувся усім тілом. У перервах між цими атаками Йосаріан накинув на себе одяг. Лючана надягла свою біло-зелену сукню і зібрала поділ довкола талії. Хвиля болючого відчаю накрила його, коли він побачив, що її тіло от-от навіки зникне у трусиках. Він випростав руку і притягнув її до себе, вхопивши за підняту литку. Вона підскочила на одній нозі і пригорнулась до нього. Йосаріан став романтично цілувати її вуха й заплющені очі, гладити стегна. Лючана чуттєво замуркотіла, але за мить Голодний Джо ще раз кинув своє хирляве тіло на двері з такою відчайдушною силою, що мало не завалив їх обох. Йосаріан відштовхнув її від себе.

— Vite! Vite![28] — гримнув він на неї. — Одягайся!

— Що ти мелеш? — здивувалася вона.

Швидко! Швидко! Не розумієш англійської? Швидко одягайся!

— Stupido![29] — огризнулася вона до нього. — Vite — це французькою, не італійською. Subito, subito![30] Ти це хотів сказати. Subito!

— Si, si. Я це хотів сказати. Subito, subito!

— Si, si, — слухняно відповіла вона і побігла по туфлі й сережки.

Голодний Джо призупинив свій наступ і став фотографувати їх крізь зачинені двері. Йосаріан чув, як клацає затвор фотоапарата. Коли вони з Лючаною одяглися, Йосаріан дочекався нового нападу Голодного Джо і зненацька розчинив двері навстіж. Голодний Джо розпластаною жабою влетів до кімнати. Йосаріан спритно обминув його і, тягнучи за собою Лючану, вибіг з квартири на сходову клітку. Вони з гуркотом помчали вниз, мало не задихаючись від реготу і прихиляючи одне до одного голови щоразу, коли зупинялись передихнути. Внизу вони зустріли Нейтлі і враз перестали сміятися. Нейтлі був змарнілий, брудний і нещасний. Краватка в нього з’їхала набік, сорочка була пожмакана, а руки він тримав у кишенях. Вигляд у нього був безнадійний, як у побитого собаки.

— В чому справа, хлопче? — співчутливо спитав Йосаріан.

— Я знову на мілині, — відповів Нейтлі із силуваною і стривоженою усмішкою. — Що мені робити?

Йосаріан не знав. Останні півтори доби Нейтлі витрачав двадцять доларів на годину з апатичною повією, яку обожнював, і вже ні цента не залишилося з його платні чи зі щедрих кишенькових, які він щомісяця отримував від багатого і великодушного татуся. Це означало, що він більше не зможе з нею бачитися. Вона не дозволяла йому ходити поруч, коли підшуковувала на вулицях інших військовослужбовців, і просто скаженіла, коли помічала, що він плентається десь позад неї. Він мав право, якщо хотів, тинятися під її квартирою, але не було певності, що вона там ночує. І вона йому нічого не давала, поки він не заплатить. Секс її не цікавив. Нейтлі хотів бути впевнений, що вона не скаче до ліжка з кимось бридким або з кимось із його знайомих. Капітан Блек навмисне купував саме її, щоразу коли прилітав до Рима, щоб потім мордувати Нейтлі звісткою про те, як він знову дрючив його кохану і спостерігав, як Нейтлі виїдав собі печінки, оповідаючи йому про принизливі неподобства, до яких він її примушував.

Лючану розчулив нещасний вигляд Нейтлі, але вона знову вибухнула нестримним реготом, тільки-но вийшла з Йосаріаном на залиту сонцем вулицю і почула, як Голодний Джо слізно благає їх з вікна повернутись і роздягтися, бо він справді фотограф із журналу «Лайф». Лючана радісно побігла по тротуару в своїх туфлях на високій танкетці, тягнучи за собою Йосаріана з тим самим енергійним і простодушним запалом, який вона випромінювала на танцювальному майданчику минулого вечора і кожної миті відтоді. Йосаріан порівнявся з нею і обхопив за талію, і так вони дійшли до рогу вулиці, а там вона вивільнилась від нього. Діставши з сумочки люстерко, вона поправила волосся і підмалювала помадою губи.

— Чому б тобі не записати на клаптику паперу моє ім’я та адресу, щоб ти міг мене знайти, коли знову будеш у Римі? — запропонувала вона.

— Чому б тобі не дозволити записати на клаптику паперу твоє ім’я і прізвище? — погодився він.

— Чому? — запитала вона войовниче, губи її раптом скривились у зневажливій посмішці, а очі зблиснули люттю. — Щоб ти порвав його на дрібненькі шматочки, щойно я піду?

— Хто збирається його рвати? — збентежено запротестував він. — Що ти мелеш?

— Ти, — наполягала вона. — Ти порвеш його на дрібненькі шматочки, щойно я піду, а сам будеш чванитись, мов велике цабе, бо така висока, молода, вродлива дівчина, як я, Лючана, переспала з тобою і не взяла за це грошей.

— Скільки ти в мене просиш? — запитав він.

— Stupido, — викрикнула вона емоційно. — Я не прошу в тебе ніяких грошей! — Вона тупнула ногою і різко змахнула рукою, так що Йосаріан злякався, що вона знову хрясне його по обличчю своєю великою сумочкою. Натомість вона нашкрябала своє ім’я і адресу на клаптику паперу і простягла Йосаріанові. — На, маєш, — глузливо посміхнулась вона і закусила нижню губку, що ледь помітно тремтіла. — Не забудь. Не забудь порвати на дрібненькі шматочки, щойно я піду.

Далі вона погідливо усміхнулась, потисла йому руку, засмучено прошепотіла «Addio»[31], на мить пригорнулась до нього, а тоді випросталась і пішла геть, сповнена неусвідомленої гідності і грації.

Щойно вона зникла з очей, Йосаріан подер на дрібні шматочки того папірця і подався в протилежному напрямку, гордий, мов велике цабе, з того, що така вродлива дівчина, як Лючана, переспала з ним і не попросила за це грошей. Він був задоволений собою, аж поки не опинився в їдальні Червоного

Хреста на сніданку серед десятків інших військовослужбовців у найвигадливіших одностроях, і тут раптом перед його очима постав образ Лючани — як вона роздягається, як одягається, як пестить його, як бурхливо сперечається з ним у тій своїй рожевій сорочці, яку відмовлялася зняти у ліжку. Йосаріан подавився яєчнею з грінками, коли усвідомив, яке паскудство він учинив, так нерозсудливо подерши на дрібні шматочки це витончене, гнучке, голе, юне, ніжне тіло й самовдоволено кинувши його до стічної канави. Він уже страшенно скучив за нею. В їдальні його оточувало так багато галасливих безликих людей в одностроях. Він відчув шалене бажання якнайшвидше знову побути з нею сам на сам, враз вискочив із-за столу й побіг назад до квартири, в надії знайти на вулиці дрібненькі шматочки записки, та їх уже змив у стічну канаву шланг двірника.

Того вечора він не зміг знайти її ані в нічному клубі для офіцерів союзницьких військ, ані в задушливому, лискучому, гедоністичному бедламі нелегального ресторану, де над головами відвідувачів вигойдувались широкі дерев’яні таці з вишуканими стравами і весело щебетали зграйки яскравих і милих дівчат. Він навіть того ресторану не міг знайти. Він повернувся до свого самотнього ліжка, а вві сні знов ухилявся від зенітного вогню над Болоньєю, і за плечем у нього навис розбухлий мерзенний Аарфі, що дивився на нього косим злобливим поглядом. Вранці він побіг шукати Лючану по всіх французьких конторах, які тільки зміг знайти, але ніхто не розумів, про що він говорить, і тоді він побіг у паніці — такий схвильований, засмучений і розхристаний, що мусив просто бігти далі, не зупиняючись, навмання, — до квартири для рядових, де навалився на коротуху-прибиральницю в жовто-зелених панталонах, яка прибирала в кімнаті Сноудена на п’ятому поверсі, одягнута в бурий светр і чорну спідницю. Сноуден тоді ще був живий, і Йосаріан зрозумів, що це кімната Сноудена, з прізвища, написаного білою фарбою на синьому брезенті дорожнього мішка, через який він перечепився, коли з розгону кинувся на неї в нападі творчого відчаю. Жінка схопила його за руки і не дала йому впасти, а далі потягнула його на себе, повалившись на ліжко, і радо огорнула його своїми млявими й утішними обіймами, тримаючи запилюжену ганчірку в руці, мов прапор, і з простодушною усмішкою нелукавої приязні на широкому, грубому, довірливому обличчі. Коли вона скидала під ним свої жовто-зелені панталони, гумка різко ляснула, та він не звернув на це уваги.

Він сунув їй в руку гроші, коли вони закінчили. Вона вдячно стиснула його в обіймах. Він обійняв її. Вона знову обійняла його і знову потягнула його на себе, впавши горілиць на ліжко. Коли вони знову закінчили, він сунув їй в руку ще грошей і вибіг з кімнати, перш ніж вона встигла знову стиснути його вдячно в обіймах. Діставшись до квартири, Йосаріан чимшвидше згріб усі свої речі, залишив Нейтлі решту грошей і полетів транспортним літаком на Піанозу, де побіг перепрошувати Голодного Джо за те, що не пускав його до своєї кімнати. Просити вибачення не було потреби, адже Голодний Джо перебував у дуже піднесеному настрої, коли Йосаріан його знайшов. Голодний Джо усміхався від вуха до вуха, і Йосаріанові стало зле на самий його вигляд, адже він одразу збагнув, що означає той піднесений настрій.

— Сорок бойових вильотів, — тут же радісно й захоплено оголосив Голодний Джо. — Полковник знову збільшив норму.

Йосаріан був приголомшений.

— Але я відлітав тридцять два, чорт би його забрав! Ще три — і було би по всьому.

Голодний Джо байдуже стенув плечима.

— Полковник вимагає сорок вильотів, — повторив він.

Йосаріан відштовхнув його з дороги і побіг просто до шпиталю.

Розділ 17

Солдат у білому

Йосаріан відразу побіг до шпиталю, налаштований лежати там довіку, лише б не йти на ще одне бойове завдання понад тих тридцять два, які вже відлітав. Через десять днів після того, як він змінив думку і вийшов зі шпиталю, полковник підняв кількість вильотів до сорока п’яти, і Йосаріан відразу побіг назад, налаштований лежати в шпиталі довіку, лише б не йти на ще одне завдання понад тих шість додаткових завдань, які він щойно відлітав.

Йосаріан міг лягати до шпиталю коли завгодно завдяки своїй печінці та очам; лікарі не могли вилікувати його хвору печінку, як і не могли подивитись йому в очі, коли він розказував їм, що в нього хвора печінка. Він міг насолоджуватися життям у шпиталі, аж поки в його палаті не з’являвся хтось дійсно дуже хворий. Його організм був доволі міцний, щоб без будь-яких незручностей перенести будь-чию малярію чи застуду. Він не страждав від післяопераційного болю, коли іншим видаляли мигдалики, і лише з легкою нудотою та огидою переживав їхні грижі чи геморої. Але більшого вже він витерпіти не міг, щоб не захворіти самому. І от тоді він був готовий втікати звідти. У шпиталі він собі відпочивав, бо ніхто й ні до чого його тут не зобов’язував. Усе, що від нього вимагали, — це вмерти чи одужати, і оскільки він ліг до шпиталю цілком здоровим, одужати йому було дуже легко.

У шпиталі було набагато краще, ніж у літаку над Болоньєю чи над Авіньйоном, де за штурвалом сидять Гапл і Добз, а в хвостовому відсіку вмирає Сноуден.

Зазвичай у шпиталі не було й близько стільки хворих людей, скільки бачив їх Йосаріан поза стінами шпиталю, а також у шпиталі загалом було значно менше важкохворих. Рівень смертності у шпиталі був набагато нижчий,

ніж поза його стінами, і до того ж набагато здоровішої смертності. Майже ніхто не вмирав даремно. Люди в шпиталі знали значно більше про вмирання і робили цю справу набагато акуратніше, доладніше. Вони не могли приборкати Смерть у шпиталі, але все-таки примусили її поводитись як слід, навчили її добрих манер. Зачинити перед Смертю двері було неможливо, та коли вона з’являлась у шпиталі, то мусила поводитись як поважна пані. Тут не було грубої, потворної показухи, такої звичної для вмирання поза межами шпиталю. Ніхто не вибухав у повітрі, як ото Крафт або небіжчик з Йосаріанового намету, ані не замерзав до смерті під сліпучим літнім сонцем, як замерз Сноуден у хвості літака, перед тим виказавши Йосаріанові свою таємницю.

— Мені холодно, — скімлив Сноуден. — Мені холодно.

— Тихо, тихо, — намагався втішити його Йосаріан. — Тихо, тихо.

Ніхто не зникав дивовижним чином у хмарі, як це зробив Клевінджер.

Нікого не розривало на криваве шмаття. Ніхто не тонув у воді, нікого не вбивала блискавка, не кремсали заводські машини, не розчавлювали обвали. Нікого не вбивала куля грабіжника, не душили до смерті ґвалтівники, не заколювали ножем у барі, нікому не розчахували голову сокирами власні батьки або діти, ніхто не гинув від стихійного лиха. Ніхто на смерть не вдавився. Як справжні джентльмени, люди вмирали тут від втрати крові в операційній палаті чи без зайвих слів згасали в кисневому боксі. Тут не було хитрих фокусів на кшталт зараз-ви-мене-бачите-а-зараз-ні, таких популярних поза шпиталем, ніхто не зникав без сліду просто на очах. Не було тут голоду чи повеней. Діти не задихалися в колисках чи в льодовниках, не потрапляли під вантажівки. Нікого не забивали до смерті. Ніхто не сунув голову в духовку газової плити, ввімкнувши газ, не кидався під колеса поїздів підземки, не випадав з вікон готелю мертвим тягарем, пролітаючи зі свистом і з прискоренням тридцять футів на секунду, щоб гепнутися з огидним «фляк» на тротуар і вмирати в усіх на очах, мов альпаковий мішок з волохатим суничним морозивом, стікаючи кров’ю, рожеві пальці ніг урізнобіч.

З огляду на все це Йосаріан віддавав перевагу шпиталю, хоча й тут були хиби. Персонал бував надокучливим, шпитальні порядки, якби їх дотримуватись, обмежували свободу, а начальство втручалось не в свої справи. Оскільки шпиталь призначався для хворих, Йосаріан не завжди міг сподіватись на жвавих молодих сусідів по палаті і розваги не завжди були цікавими. Йому довелося визнати, що з ходом війни і з наближенням лінії фронту шпиталі гіршали, а надто якість товариства падала, якщо шпиталь опинявся в зоні боїв, де наслідки активного воєнного стану негайно впадали у вічі. Що глибше Йосаріан поринав у війну, то хворішими ставали пацієнти, аж поки нарешті поруч із ним не опинився той солдат у білому, який не міг стати ще хворішим, не померши, і невдовзі він так і зробив.

Солдат у білому весь складався з марлі, гіпсу і градусника, і градусник служив йому звичайною прикрасою, яку щодня рано вранці та під вечір сестра Крамер і сестра Дакет вкладали в темну дірку над тим місцем, де мав бути рот, аж одного вечора сестра Крамер глянула на градусник і виявила, що солдат мертвий. Тепер, озираючись назад, Йосаріан вважав, що саме сестра Крамер, а не той балакучий техасець, убила солдата в білому; якби вона не глянула на градусник і не доповіла про свої спостереження, то солдат у білому, мабуть, і далі лежав би там живий, точнісінько так, як лежав досі, упакований від голови до ніг у гіпсово-марлевий футляр, з двома дивними, негнучкими ногами, що здіймалися від стегон, і двома дивними руками, підвішеними прямовисно, і всі чотири масивні кінцівки були закуті в гіпсові пов’язки, всі чотири дивні, непотрібні кінцівки підняті в повітря за допомогою сталевих тросів і довжелезних свинцевих противаг, загрозливо завислих угорі. Отаке лежання, можливо, не було повносилим життям, та іншого життя в нього не було, і рішення його вкоротити, на думку Йосаріана, навряд чи мала приймати сестра Крамер.

Солдат у білому нагадував нерозгорнутий рулон бинта з однією діркою або якийсь уламок молу в порту, з якого стирчить крива цинкова труба. Його потай принесли до палати вночі, а вранці, тільки-но помітивши його, всі пацієнти, крім техасця, сахнулись від нього, відчувши водночас жалість і відразу. Вони з’юрмилися в найдальшому кутку палати й обмовляли його злими, ображеними голосами, протестуючи проти його страшної, непроханої присутності й недоброзичливо обурюючись нудотною дійсністю, про яку він так яскраво нагадував. Усі вони побоювалися, що він ось-ось почне стогнати.

— Не знаю, що робити, якщо він застогне, — жалівся хвацький юний льотчик-винищувач із золотистими вусиками. — Напевно, він і вночі стогнатиме, бо ж звідки йому знати, котра година.

Жодного звуку не почулося від солдата в білому за весь час, поки він там був. Рвана кругла дірка над його ротом була глибока і насичено-чорна, без жодних ознак губ, зубів, ясен чи язика. Близько до нього підходив один лише люб’язний техасець, а підходив він кілька разів на день, щоб побалакати з ним про додаткові голоси для порядних людей, кожну розмову починаючи з того самого незмінного привітання: «Що скажеш, хлопче? Як поживаєш?» Решта пацієнтів — усі в казенних каштанових плисових халатах поверх облізлих фланелевих піжам — уникали їх обох, похмуро міркуючи, ким був цей солдат у білому, чому він тут і який він насправді всередині, звідки він узявся і на що він буде схожий, якщо раптом зняти шкаралупу.

— З ним усе гаразд, повірте, — бадьоро повідомляв техасець після кожного свого дружнього візиту. — Глибоко всередині він цілком нормальний хлопець. Він почувається трохи ніяково і непевно, бо він тут нікого не знає і не може говорити. Чому б вам просто не підійти до нього і не познайомитися? Він вам нічого поганого не зробить.

— Що за фігню ти мелеш? — запитав Данбар. — Чи він хоч розуміє, про що ти говориш?

— Певно, що розуміє. Він не дурний. З ним усе гаразд.

— Він тебе чує?

— Ну, я не знаю, чує він мене чи ні, але я впевнений, він розуміє, про що я говорю.

— Чи та дірка в нього над ротом хоч колись ворушиться?

— Ну і що це за дурне питання? — стривожився техасець.

— Звідки ти знаєш, чи він дихає, якщо ніколи не ворушиться?

— Звідки ти знаєш, що він — це «він»?

— Чи в нього є ватні подушечки на очах під цією пов’язкою на лиці?

— Чи він коли-небудь ворушить кінчиками пальців на ногах або руках?

Техасець спантеличено відступив.

— Ну і що це за дурне питання? Ви, хлопці, певно, всі подуріли. Чому б вам просто не підійти до нього і не познайомитись? Він справді хороший хлопець, повірте.

Солдат у білому скидався більше на туго напхану і стерилізовану мумію, ніж на справді хорошого хлопця. Сестра Дакет і сестра Крамер тримали його в бездоганній чистоті. Вони регулярно обмітали йому віничком пов’язки і обмивали мильною водою закуті в гіпс руки, ноги, плечі, груди і таз. Полірувальною пастою з круглої бляшанки вони майже до блиску надраювали тьмяну цинкову трубку, що стирчала з гіпсу на його паху. Вологими стирками вони по кілька разів на день витирали порох із тонких чорних гумових трубок, що тягнулись до двох великих герметично закритих банок: одна висіла на штативі біля ліжка, і з неї постійно, крізь шпарку в пов’язці, скрапувала в руку рідина, а друга, майже не помітна на підлозі, приймала рідину з цинкової трубки, що підіймалася від його паху. Обидві молоденькі медсестри безперервно протирали скляні банки. Вони пишалися своєю роботою. Ретельнішою з них двох була сестра Крамер, струнка, гарно збудована, холодна дівчина зі здоровим непривабливим обличчям. Сестра Крамер мала гарненький носик і сяючу, квітучу шкіру, поцятковану чарівними бризками ластовиння, якого Йосаріан терпіти не міг. Солдат у білому зворушував її до глибини душі. Її невинні ясно-блакитні круглі, як блюдечка, очі часто ні з того ні з сього проливали цілі потоки сліз, що доводило Йосаріана до сказу.

— Звідки, чорт забирай, ти знаєш, що він там є? — запитав він її.

— Не смійте розмовляти зі мною таким тоном! — обурено відповіла вона.

— Ну звідки? Ти ж навіть не знаєш, що це дійсно він.

— Хто?

— Той, хто мав би бути в тих пов’язках. Можливо, ти оплакуєш когось зовсім іншого. Звідки ти знаєш, що він взагалі живий?

— Як таке можна казати! — вигукнула сестра Крамер. — Негайно лягайте до ліжка і перестаньте про нього жартувати.

— Я не жартую. Будь-хто може бути на його місці. З усього видно, що це може бути навіть Мад.

— Про що ви говорите? — тремтячим, благальним голосом вигукнула сестра Крамер.

— Можливо, це той небіжчик.

— Який небіжчик?

— У мене в наметі лежить небіжчик, якого ніхто не може викинути. Його прізвище Мад.

Сестра Крамер зблідла і розпачливо повернулася до Данбара, шукаючи підтримки.

— Скажіть йому, нехай перестане таке говорити, — попросила вона.

— Мабуть, там всередині нікого немає, — люб’язно підказав Данбар. — Мабуть, сюди прислали самі пов’язки заради жарту.

Вона з острахом відступила від Данбара.

— Ви божевільні, — закричала вона з благальним поглядом. — Ви обоє божевільні.

Тут нагодилася сестра Дакет і розігнала їх усіх по своїх ліжках, а сестра Крамер тим часом поміняла солдату в білому закорковані посудини. Переміна посудин для солдата в білому не завдавала жодного клопоту, оскільки та сама прозора рідина закрапувалась у нього ще раз і ще раз без жодних помітних втрат. Коли посудина, що живила його руку, мала от-от спорожніти, а посудина на підлозі — от-от наповнитися по вінця, їх просто від’єднували від гумових трубок і швиденько міняли місцями так, щоб рідина знову вливалася. Переміна посудин нікого не бентежила, окрім пацієнтів, які спостерігали за цією процедурою щогодини і не могли вийти з дива.

— Чому б їм не сполучити обидві посудини і не позбутися посередника? — запитав капітан артилерії, з яким Йосаріан перестав грати в шахи. — Якого чорта він їм здався?

— Хотів би я знати, чим він на таке заслужив, — зажурився прапорщик з малярією і укусом комара на дупі після того, як сестра Крамер глянула на градусник і виявила, що солдат у білому мертвий.

— Він пішов на війну, — висловив здогад льотчик-винищувач із золотистими вусиками.

— Ми всі пішли на війну, — заперечив Данбар.

— Отож-бо й воно, — вів далі прапорщик з малярією. — Чому саме він? У цій системі нагород і покарань щось не видно жодної логіки. Взяти хоча б мене. Якби замість цього клятого укусу комара я схопив сифіліс чи дозу триперу за свої п’ять хвилин пристрасті на пляжі, в цьому була б якась справедливість. Хіба може малярія бути карою за блуд? — прапорщик у німому подиві похитав головою.

— А що мені казати? — долучився Йосаріан. — Якось увечері в Марракеші я вийшов зі свого намету купити собі плитку шоколаду, а підхопив твою дозу триперу, бо якась незнайома мені контрактниця затягнула мене поцілунками в кущі. Я хотів лише плитку шоколаду, але хто б відмовився?

— Так, схоже, це була моя доза триперу, — погодився прапорщик. — Але все одно — в мене чиясь малярія. Мені б хотілось, аби хоч раз усе нарешті стало на свої місця і кожен дістав по заслузі. Можливо, тоді в мене з’явиться більше довіри до світу.

— А мені дісталися чиїсь триста тисяч доларів, — зізнався хвацький льотчик-винищувач із золотистими вусиками. — Я байдикую, відколи народився. Я дивом проскочив через старші класи і коледж, і відтоді я тільки те й роблю, що волочуся за милими дівчатками, які думають, що з мене вийшов би добрий чоловік. У мене взагалі немає мети. Єдине, що я хочу зробити після війни, це одружитися з дівчиною, в якої більше грошей, ніж у мене, і далі волочитися за милими дівчатками. Ті триста тисяч доларів ще до мого народження залишив мені мій дідо, який розбагатів на торгівлі в міжнародному масштабі. Я знаю, що не заслужив цих грошей, та буду проклятий, якщо їх віддам. Цікаво, кому ж вони насправді належать.

— Можливо, моєму батькові, — припустив Данбар. — Він усе життя важко гарував, але не зміг заробити для нас із сестрою на коледж. Він уже помер, так що тримай свої гроші при собі.

— Ну що ж, коли б ми дізналися, кому належить моя малярія, все стало б на свої місця. Я не маю нічого проти малярії. Можу косити як з малярією, так і з будь-чим іншим. Але я відчуваю, що це несправедливо. Чому це в мене чиясь малярія, а в тебе — моя доза триперу?

— У мене не тільки твоя доза триперу, — сказав йому Йосаріан. — Через ту твою дозу мені треба й далі літати на бойові завдання, аж поки мене не вб’ють.

— Тоді тим гірше. Ну хіба це справедливо?

— Два з половиною тижні тому в мене був приятель на прізвище Клевінджер, який бачив у цьому вищу справедливість.

— ...Це і є найвища справедливість, — зловтішався тоді Клевінджер, сміючись і плескаючи в долоні. — На думку спадає «Гіпполіт» Евріпіда, в якому оповідається, як блуд Тесея обернувся аскетизмом його сина, що призвело до трагедії, яка всіх їх згубила. Принаймні цей епізод з контрактницею має переконати тебе, що розпуста — це зло...

— Він переконав мене, що шоколад — це зло.

— Хіба ти не бачиш, що ти сам частково винний у своїй теперішній скруті? — провадив далі Клевінджер з неприхованим полегшенням. — Якби тоді в Африці тебе не поклали до шпиталю на десять днів з венеричною хворобою, ти б відлітав свої двадцять п’ять завдань і відправився додому ще до того, як загинув полковник Неверз і полковник Каткарт прийшов на заміну.

— А як щодо тебе? — відповів Йосаріан. — Ти ж не підчепив триперу в Марракеші, а сам в такій самій скруті.

— Не знаю, — зізнався Клевінджер з відтінком удаваної стривоженості. — Мабуть, свого часу я вчинив щось дуже погане.

— Ти справді в це віриш?

Клевінджер розсміявся.

— Ні, звісно, що ні. Просто мені подобається тебе трохи подражнити...

Йосаріан не встигав відслідковувати численні небезпеки, які його оточували. Гітлер, Муссоліні і Тодзьо, наприклад, — усі вони бажали йому смерті. Так само й лейтенант Шайскопф, схиблений на парадах, і бундючний полковник із пишними вусами й манією всіх карати, також Еплбі і Гавермеєр, Блек і Корн. Він був майже певен, що сестра Крамер і сестра Дакет чекали на його смерть, а щодо техасця та військового слідчого в нього вже не лишилося жодних сумнівів. Смерті йому бажали бармени, будівельники і кондуктори по всьому світу, домовласники й орендарі, зрадники і патріоти, лінчувальники, глитаї і лакизи, всі вони хотіли порішити його. Цю таємницю — всі прагнуть твоєї смерті — виплескав на нього Сноуден під час нальоту на Авіньйон, розплескавши також своє нутро по всьому задньому відсіку літака.

Загнати в могилу його могли також лімфатичні вузли, нирки, оболонки нервових волокон і кров’яні тільця. Були ще пухлини мозку, хвороба Годжкіна, білокрів’я, бічний аміотрофічний склероз. Плодючі червоні галявини епітелію могли вхопити й виплекати ракову клітину. Існували хвороби шкіри, хвороби кісток, хвороби легень, хвороби шлунка, хвороби серця, крові та артерій. Були хвороби голови, хвороби шиї, хвороби грудей, хвороби кишківника, хвороби паху. Були навіть хвороби стопи. Мільярди клітин день і ніч сумлінно окислялися, наче безмовні мурахи виконуючи свою надскладну роботу, аби лиш він був живий і здоровий, і кожна з них була його потенційним зрадником і ворогом. На світі було так багато всіляких хвороб, що лише люди з дійсно хворою уявою могли думати про них настільки ж часто, як Йосаріан і Голодний Джо.

Голодний Джо склав список смертельних хвороб, розташувавши їх за абеткою, щоб могти відразу ткнути пальцем у будь-яку з тих, через яку хотів потривожитись. Він дуже засмучувався, якщо якась хвороба опинялася не на своєму місці або коли не міг поповнити список, і тоді в холодному поту біг до Дока Деніки по допомогу.

— Розкажи йому про пухлину Юінга, — запропонував Йосаріан Доку Деніці, який прийшов до нього порадитись, як допомогти Голодному Джо, — і потім додай меланому. Голодний Джо любить затяжні хвороби, але ще більше любить блискавичні.

Док Деніка не чув про жодну з них.

— Звідки ти знаєш про стільки різних хвороб? — запитав він з поважною професійною цікавістю.

— Довідався у шпиталі, коли регулярно читав «Рідерз дайджест».

Йосаріан боявся стількох хвороб, що інколи схилявся до думки назавжди переселитися до шпиталю і решту життя вилежуватися в кисневому боксі, і щоб двадцять чотири години на добу біля його ліжка сидів цілий гурт медсестер та лікарів, чекаючи на будь-які ускладнення, і принаймні один хірург зі скальпелем напохваті, готовий у разі потреби негайно щось вирізати. Скажімо, в нього аневризм: як інакше його вчасно врятують з аневризмом аорти? Йосаріан почував себе набагато безпечніше у шпиталі, ніж поза його межами, хоча хірурга зі скальпелем він ненавидів, як нікого іншого. У шпиталі він міг заверещати і йому принаймні кинулися б на допомогу; поза межами шпиталю його б запроторили за ґрати, якби він почав верещати через усі ті речі, через які, на його думку, всі вже давно мали б верещати, або поклали б його до шпиталю. Одна з речей, через яку він хотів заверещати, був хірургічний скальпель, що майже напевне чекав на нього самого і на кожного, хто вже нажився на цьому світі. Він часто замислювався, чи вдасться йому вчасно розпізнати першу ознаку застуди, гарячки, кольки, мігрені, відрижки, чхання, висипки, кволості, хрипоти, запаморочення або втрати пам’яті, що сповістять про неминучий початок неминучого кінця.

Він також боявся, що Док Деніка відмовиться йому допомогти, коли він, вискочивши через вікно з намету майора Майора, знову пішов до нього, і побоювання його справдились.

— Думаєш, тобі треба чогось боятися? — запитав Док Деніка, підвівши свою акуратну, бездоганну чорноволосу голову і глипнувши на Йосаріана сльозливим поглядом. — А що мені казати? Мої безцінні медичні вміння іржавіють на цьому паршивому острові, тоді як інші лікарі добре заробляють. Чи ти думаєш, мені приємно сидіти тут день за днем і відмовляти тобі в допомозі? Я не був би проти відмовити тобі в Штатах або, наприклад, у Римі. А відмовляти тобі ось тут мені зовсім нелегко.

— Тоді перестань казати «ні». Звільни мене від польотів.

— Я не можу тебе звільнити, — промимрив Док Деніка. — Скільки разів тобі повторювати?

— Ні, можеш. Майор Майор сказав мені, що ти єдиний у цілій ескадрильї, хто може мене звільнити від польотів.

Док Деніка остовпів.

— Майор Майор тобі таке сказав? Коли?

— Коли я зловив його у канаві.

— Майор Майор тобі таке сказав? У канаві?

— Це він мені сказав у своєму кабінеті, після того як ми вилізли з канави і заскочили до нього. Він наказував нікому не розказувати, що розказав це мені, тому нікому не розпатякуй.

— Брудний, брехливий інтриган! — закричав Док Деніка. — Він не мав права нікому розказувати. А він сказав, як саме я можу звільнити тебе від польотів?

— Просто написати на клаптику паперу, що я на межі нервового зриву, і відправити його в штаб полку. Доктор Стабз постійно звільняє людей у своїй ескадрильї, то чому ти не можеш?

— А що стається з ними після того, як Стабз їх звільняє? — єхидно відповів Док Деніка. — Вони відразу повертаються в бойовий стрій. А він сідає прямо в калюжу. Звичайно, я можу тебе звільнити, написавши на клаптику, що ти неспроможний літати. Але тут є одна засторога.

— Пастка-22?

— Звичайно. Якщо я звільняю тебе, штаб полку повинен затвердити моє рішення, а вони цього не зроблять. Вони відразу повернуть тебе в бойовий стрій, а де буду я? Десь у дорозі до Тихого океану, мабуть. Ні, дякую. Я не збираюсь заради тебе ризикувати.

— А може, варто спробувати? — не вгавав Йосаріан. — Що доброго в цій Піанозі?

— Піаноза жахлива. Але тут краще, ніж у Тихому океані. Я б не мав нічого проти, якби мене відправили в яке-небудь цивілізоване місце, де можна час від часу заробити якийсь долар-два на абортах. А на островах Тихого океану є лише джунглі та мусони, я б там зігнив.

— Ти й тут гниєш.

Док Деніка розлючено спалахнув.

— Справді? Ну, принаймні з цієї війни я вийду живим, а це набагато краще за те, що станеться з тобою.

— Саме це я намагаюся тобі втовкмачити, чорт забирай. Я прошу тебе врятувати мені життя.

— Це не моє діло — рятувати життя, — відказав Док Деніка понуро.

— А яке твоє діло?

— Я не знаю. Мені казали лише те, що слід зберігати професійну етику і ніколи не свідчити проти своїх колег. Послухай-но. Невже ти думаєш, що лише твоє життя в небезпеці? Що мені казати? Ці двоє шарлатанів, які допомагають мені в медчастині, досі не можуть вияснити, що зі мною не так.

— Мабуть, це пухлина Юінга, — саркастично промимрив Йосаріан.

— Ти справді так думаєш? — перелякано вигукнув Док Деніка.

— Ох, та я не знаю, — відповів Йосаріан нетерпляче. — Знаю лише, що більше не полечу на завдання. Вони ж не розстріляють мене за це, правда? В мене п’ятдесят один виліт.

— Чому б тобі не дійти до п’ятдесяти п’яти, а вже потім наполягати на своєму? — порадив Док Деніка. — Ти постійно скиглиш, а ще ні разу не виконав норми.

— А як у біса її виконаєш? Тільки-но я наближаюсь до кінця, як полковник додає вильоти.

— А ти ніколи не виконаєш норми, коли тільки те й робиш, що бігаєш до шпиталю або літаєш до Рима. Ти був би в набагато сильнішій позиції, якби відлітав свої п’ятдесят п’ять завдань, а тоді відмовлявся. Тоді, може, я й подумав би, як тобі допомогти.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Що ти обіцяєш?

— Обіцяю, що, можливо, подумаю, як тобі допомогти, коли ти виконаєш своїх п’ятдесят п’ять завдань і якщо вмовиш Маквота знову записати мене в бортовий журнал, щоб я міг отримати льотну надбавку без жодних польотів. Я боюся літаків. Ти читав про аварію літака в штаті Айдахо три тижні тому? Шестеро загиблих. Це жахливо. Я не розумію, навіщо їм заганяти мене щомісяця на чотири години до літака, аби видати льотну надбавку. Невже мені немає іншого клопоту, аби ще переживати, що можу розбитися в літаку?

— Я також переживаю, що можу розбитися в літаку, — сказав Йосаріан. —Ти не один.

— Так, але я також дуже переживаю через цю пухлину Юінга, — похвалився Док Деніка. — Як ти думаєш, не через неї в мене постійно нежить і весь час морозить? Помацай мій пульс.

Йосаріан також переживав через пухлину Юінга та меланому. Нещастя чаїлися скрізь, і годі було їх перелічити. Коли він розмірковував про ті численні хвороби і потенційні катастрофи, які йому загрожували, він сам дуже дивувався, що йому вдалося настільки довго виживати, та ще й у доброму здоров’ї. Це було чудо. Кожен новий день був черговим бойовим завданням у боротьбі зі смертю. І вже цілих двадцять вісім років він виходив з них живим.

Розділ 18

Солдат, у якого двоїлося в очах

Йосаріан своїм добрим здоров’ям завдячував рухливості, свіжому повітрю, колективній праці та захопленню спортом; і щоб усього цього позбутися, він уперше відкрив для себе шпиталь. Коли інструктор з фізичної підготовки в Ловері-Філді наказав усім виходити на руханку, Йосаріан, тоді ще рядовий, саме поскаржився в амбулаторії на біль у правому боці.

— Вали звідси, — відповів черговий лікар, який розв’язував кросворд.

— Ми не можемо наказати йому валити звідси, — зауважив капрал. — Вийшла нова інструкція щодо скарг на болі в животі. Мусимо тримати їх під наглядом п’ять днів, бо багато з тих, кому ми наказуємо валити звідси, помирає.

— Гаразд, — буркнув лікар. — Потримайте його тут п’ять днів, а тоді накажіть валити звідси.

У Йосаріана забрали одяг і поклали його в палату, де він почувався дуже щасливим, коли ніхто з сусідів не хропів. Наступного ранку молоденький стажист-англієць заскочив запитати про його печінку.

— Я думаю, мене турбує мій апендикс, — сказав йому Йосаріан.

— З вашого апендикса ніякої користі, — авторитетно випалив англієць. — Якщо у вас хворий апендикс, ми його виріжемо і швиденько повернемо вас у бойовий стрій. А як прийдете зі скаргами на печінку, то зможете дурити нас тижнями. Бачите, печінка для нас — це велика, гидка таємниця. Якщо ви коли-небудь їли печінку, то розумієте, що я маю на увазі. Сьогодні ми вже знаємо напевно, що печінка існує, і досить добре уявляємо, як вона функціонує, коли вона функціонує так, як має функціонувати. А все, що поза тим, для нас, насправді, тоне в пітьмі. Зрештою, що таке печінка? Мій батько, наприклад, помер від раку печінки, але за все своє життя він

жодного дня не хворів, аж до моменту, коли вона його вбила. Не відчув жодного нападу болю. До певної міри — на жаль, бо свого батька я ненавидів. Обожнював маму, розумієте.

— А що тут робить англійський військовий лікар? — поцікавився Йосаріан.

Офіцер розсміявся.

— Завтра вранці я вам усе розповім. І викиньте цей ідіотський пухир з льодом, поки не померли від пневмонії.

Йосаріан уже більше ніколи його не бачив. Це була одна з чудових особливостей усіх лікарів шпиталю: він ніколи не зустрічав їх удруге. Вони приходили, виходили і просто зникали. Наступного дня замість англійського практиканта до нього підійшла групка лікарів, яких він ніколи раніше не бачив, щоб розпитати про його апендикс.

— З моїм апендиксом усе в порядку, — повідомив Йосаріан. — Вчора лікар пояснив, що в мене печінка.

— Можливо, в нього печінка, — відповів сивоголовий офіцер, старший серед них. — Що показує клінічний аналіз крові?

— Йому не робили аналізу крові.

— Нехай зроблять негайно. Ми не можемо дозволити собі ризикувати з пацієнтом у такому стані. Маємо себе прикрити на випадок, якщо він помре. — Він зробив нотатку в записнику і повернувся до Йосаріана. — А тим часом прикладайте пухир з льодом. Це дуже важливо.

— У мене немає пухиря з льодом.

— То дістаньте. Десь же тут мусить бути пухир з льодом. І дайте знати, якщо біль стане нестерпним.

Через десять днів нова група лікарів підійшла до Йосаріана з поганою звісткою: він цілком здоровий і мусить забиратися геть. В останню хвилину його врятував сусід по палаті, в якого почало двоїтися в очах. Він раптом підвівся у ліжку і закричав:

— У мене в очах двоїться!

Медсестра заверещала, а санітар знепритомнів. Звідусіль до хворого кинулись лікарі зі шприцами, рефлекторами, пробірками, гумовими молоточками й камертонами. В палату вкотили якісь складні прилади на колесах. Пацієнтів для огляду на всіх не вистачало, і спеціалісти, вишикувавшись у чергу, роздратовано напирали на колег попереду і кричали, щоб ті поквапились і дали іншим змогу себе проявити. Невдовзі полковник з високим чолом і в окулярах з роговою оправою встановив діагноз.

— Це менінгіт, — категорично проголосив він, відштовхуючи всіх інших. — Хоча, Бог свідок, для такого діагнозу немає анінайменших підстав.

— Тоді чому саме менінгіт? — запитав майор з поштивою усмішкою. — Чому, скажімо, не гострий нефрит?

— Тому що я займаюсь менінгітами, а не гострими нефритами, ось чому, — відрізав полковник. — І я не віддам його без бою нікому з вас, нирників. Я перший прийшов.

Врешті-решт усі лікарі дійшли спільної думки. Всі погодились на тому, що уявлення не мають, на що хворий солдат, у якого двоїться в очах, і викотили його до ізолятора, а в палаті оголосили двотижневий карантин.

День подяки прийшов і пішов без зайвої метушні, поки Йосаріан усе ще лежав у шпиталі. Єдине, що не сподобалось Йосаріанові, — це індик на обід, але навіть індик виявився непоганим. Це був найрозважливіший День подяки в житті Йосаріана, і він дав собі таємну обітницю проводити відтепер усі Дні подяки в шпитальному усамітненні. Свою святу обітницю він порушив уже через рік, провівши День подяки в готельному номері в інтелектуальних бесідах з дружиною лейтенанта Шайскопфа, яка з цієї нагоди начепила на себе солдатські жетони Дорі Даз і напучувальним тоном картала Йосаріана за його цинізм і байдужість стосовно Дня подяки, хоча сама вона, як і він, у Бога не вірила.

— Напевно, я не менша атеїстка за тебе, — хвалькувато просторікувала вона. — Але навіть я відчуваю, що ми маємо за що бути вдячними, і не треба соромитися це показувати.

— Назви щось одне, за що маю подякувати, — байдуже заперечив Йосаріан.

— Ну... — дружина лейтенанта Шайскопфа затнулася на якусь мить і задумалась. — За мене.

— Ну та певне, — мовив він з посміхом.

Вона здивовано вигнула брови.

— Ти хіба не вдячний, що маєш мене? — запитала вона, роздратовано нахмурившись, адже зачепили її гординю. — До речі, мені не конче спати з тобою, — сказала вона з холодною гідністю. — У мого чоловіка ціла ескадрилья курсантів, які матимуть за щастя переспати з дружиною їхнього командира, просто як додатковий стимул.

Йосаріан вирішив змінити тему розмови.

— Ну от, ти змінюєш тему, — зауважив він дипломатично. — Б’юсь об заклад, що на кожну обставину, за яку я маю бути вдячним, я назву дві обставини, через які чуюся нещасним.

— Дякуй за те, що в тебе є я, — наполягала вона.

— Дякую, мила моя. Але я також глибоко нещасний, бо я вже не маю Дорі Даз. Або сотні інших дівчат і жінок, яких бачитиму і зажадаю за своє коротке життя, але не зможу з ними переспати хоча б раз.

— Дякуй за те, що здоровий.

— Страждай, що не завжди таким будеш.

— Радій з того, що живий.

— Гнівайся, що доведеться вмирати.

— Усе могло бути набагато гірше, — закричала вона.

— Все могло бути набагато краще, чорт забирай, — збуджено відповів він.

— Ти називаєш лише одну обставину, — запротестувала вона. — А казав, що можеш дві.

— І не розказуй мені, що шляхи Господні незбагненні, — пропустивши повз вуха її заперечення, вів далі Йосаріан. — Нічого незбагненного в них немає. Господь взагалі нічого не робить. Він розважається. А може, взагалі про нас забув. Бог, про якого ви, люди, розказуєте, — це неотесаний мужлан, незґрабний, незугарний, безмозкий, самовпевнений, грубий селюк. Боже милостивий, ну як можна схилятись перед Верховною Істотою, яка не може обійтися в Своєму божественному творінні без таких явищ, як гнилі зуби і шмарклі? А що крутилося в тій Його збоченій, злій, соромітній свідомості, коли Він позбавив старих людей можливості контролювати свої випорожнення? А якого милого Він створив біль?

— Біль? — дружина лейтенанта Шайскопфа переможно вхопилася за слово. — Біль — це корисний симптом. Біль — це попередження про небезпеки, які загрожують нашому організму.

— А хто створив небезпеки? — запитав Йосаріан і злостиво засміявся. — Ох, з великого Свого милосердя до нас Він дарував нам біль! А чому б Йому не попереджати нас дзвоном дзвіночків або ангельськими хорами? Або індикатором з червоно-синіх неонових трубочок, умонтованим в кожний лоб? Кожний путній виробник музичних автоматів з цим би впорався. А чому Він не зміг?

— Люди з червоними неоновими трубочками в лобі виглядали б дурнувато.

— Зате вони прекрасно виглядають, коли корчаться в агонії чи туманіють під наркозом, хіба ні? Що за колосальний, безсмертний нездара! Якщо подумати про можливості та владу, з якими Він брався до справи, а тоді глянути на той нікчемний, бридкий безлад, який Він реально сотворив, то Його абсолютна неспроможність просто приголомшує. Очевидно, що Він ніколи не виплачував заробітної платні. Жодний пристойний роботодавець не найняв би такого партача навіть розсильним!

Дружина лейтенанта Шайскопфа пополотніла, не вірячи своїм вухам, і вирячилася на нього з тривогою.

— Ти краще не говори так про Нього, милий, — докірливо застерегла вона тихим, ворожим голосом. — Він може тебе покарати.

— Чи Він мене мало карає? — обурено пирхнув Йосаріан. — Знаєш, не можна допускати, щоб Йому все сходило з рук. О, ні, не можна допускати, щоб Він викрутився без жодної кари після всього того лиха, яке Він нам заподіяв. Одного дня Він за все заплатить. І я знаю коли. В Судний день. О, так, то буде той день, коли я опинюся достатньо близько, щоб схопити того відсталого селюка за барки і...

— Припини! Припини! — раптом верескнула дружина лейтенанта Шайскопфа і заходилась незґрабно товкти його по голові обома кулаками. — Припини!

Йосаріан захистився долонею на кілька секунд, поки вона гамселила його в нападі бабської люті, а тоді рішуче вхопив її зап’ястки й делікатно, але силою вклав у ліжко.

— Якого біса ти так розійшлася? — спантеличено запитав він, мовби каючись. — Я думав, ти не віриш у Бога.

— Не вірю, — схлипнула вона й розплакалась. — Але Бог, у якого я не вірю, — це добрий Бог, справедливий Бог, милосердний Бог. Він не такий злий і тупий Бог, якого ти малюєш.

Йосаріан засміявся і випустив її руки.

— Давай запровадимо в нас свободу віросповідання, — люб'язно запропонував він. — Ти собі не вір у того Бога, який тобі подобається, а я не віритиму в свого Бога. Згода?

То був найбезглуздіший День подяки в його житті, і він подумки повертався до торішнього безтурботного двотижневого карантину в шпиталі; але навіть та ідилія скінчилась на трагічній ноті: він був здоровий-здоровісінький, коли карантинний період минув, і йому знову звеліли забиратися геть і йти на війну. Почувши таку погану звістку, Йосаріан сів у ліжку і закричав:

— У мене двоїться в очах!

У палаті знову здійнявся рейвах. Спеціалісти ринули до Йосаріана з усіх закапелків шпиталю й оточили його для огляду настільки щільним кільцем, що він відчував вологе, неприємне дихання з їхніх розмаїтих носів, що низько посхилялись над різними частинами його тіла. Вони заходилися зазирати в його вуха та очі, присвічуючи тонкими промінцями світла, штурмувати його коліна та п’ятки гумовими молотками і камертонами, точити кров з його вен, крутити перед його очима всім, що траплялося під руку, щоб перевірити периферійний зір.

Бригаду лікарів очолював поважний, ретельний добродій, який раптом показав Йосаріанові один палець І спитав:

— Скільки пальців ви бачите?

— Два, — сказав Йосаріан.

— Скільки пальців ви бачите тепер? — спитав лікар, показавши два.

— Два, — сказав Йосаріан.

— А скільки тепер? — спитав лікар, не показуючи жодного.

— Два, — сказав Йосаріан.

Обличчя лікаря розпливлося в посмішці.

— Їй-богу, це правда, — тріумфально оголосив він. — Йому дійсно двоїться в очах.

Йосаріана відвезли на каталці до кімнати, де лежав другий солдат, у якого все двоїлось, а в палаті оголосили ще один двотижневий карантин.

— У мене все двоїться в очах! — закричав солдат, у якого двоїлося в очах, щойно в кімнату вкотили Йосаріана.

— У мене все двоїться в очах! — закричав Йосаріан у відповідь настільки ж голосно, потай підморгнувши йому.

— Стіни! Стіни! — закричав солдат. — Розсуньте стіни!

— Стіни! Стіни! — закричав Йосаріан. — Розсуньте стіни!

Один з лікарів удав, ніби відсуває стіну.

— Так досить?

Солдат, у якого двоїлося в очах, кволо кивнув і відкинувся на подушку. Йосаріан теж кволо кивнув, розглядаючи свого талановитого сусіда зі смиренним захопленням. Він розумів, що перед ним справжній майстер. Його талановитий сусід, безперечно, був гідним, щоб у нього повчитись і наслідувати його. Уночі його талановитий сусід помер, і Йосаріан вирішив, що далі наслідувати його не варто.

— У мене вже не двоїться в очах! — сквапно закричав він.

Нова група спеціалістів притупотіла до його ліжка з медичними інструментами, щоб упевнитися, що це правда.

— Скільки пальців ви бачите? — спитав головний лікар, показуючи один палець.

— Один.

Лікар підняв два пальці.

— Скільки пальців ви бачите зараз?

— Один.

Лікар підняв десять пальців.

— А зараз скільки?

— Один.

Лікар зачудовано глянув на своїх колег.

— Він усе бачить лише в однині! — вигукнув він. — Ми його вилікували.

— І якраз дуже вчасно, — зауважив лікар, з яким Йосаріан залишився сам на сам, високий, подібний до торпеди приємний чоловік з каштановою щетиною і пачкою цигарок у нагрудній кишені халата, які він курив одну за одною, прихилившись до стіни. — Тут до вас прийшли родичі. О, не хвилюйтеся, — додав він, сміючись. — Не ваші родичі. Це мати, батько і брат того хлопця, який помер. Вони приїхали аж із самого Нью-Йорка, щоб попрощатися з умирущим солдатом, а ви, по-моєму, якнайкраще для цього підходите.

— Про що ви говорите? — підозріливо спитав Йосаріан. — Я не вмираю.

— Звісно, що вмираєте. Ми всі вмираємо. А куди в дідька на вашу думку, ви котитесь?

— Вони не приїхали провідати мене, — заперечив Йосаріан. — Вони приїхали провідати свого сина.

— їм доведеться прийняти те, що в нас є. З нашого погляду, один умирущий хлопець нічим не кращий за іншого вмирущого хлопця або нічим не гірший. Для науковця всі вмирущі хлопці є рівними. Маю для вас пропозицію. На кілька хвилин ви стаєте їхнім родичем, а я нікому не розкажу, що ви брешете про свою печінку.

Йосаріан сахнувся від нього.

— Ви про це знаєте?

— Звичайно, що так. Не майте нас за дурнів. — Лікар приязно посміхнувся і запалив ще одну сигарету. — Хто повірить, що у вас болить печінка, коли ви при кожній нагоді лапаєте медсестер за цицьки? Якщо хочете когось переконати, що у вас хвора печінка, відмовляйтеся від сексу.

— То з біса велика ціна за життя. Чому ж ви мене не виказали, якщо знали, що я прикидаюсь?

— А на біса мені це здалося? — спитав лікар здивовано. — Ми тут усі разом є творцями ілюзій. Я завжди готовий допомогти змовнику, з яким нам по дорозі до порятунку, якщо він готовий і мені подати руку. Ці люди приїхали здалеку, і я б не хотів їх засмучувати. Мене розчулюють старі люди.

— Але вони приїхали побачитися з сином.

— Вони приїхали запізно. Можливо, вони й не помітять різниці.

— А якщо вони почнуть плакати?

— Мабуть, так і буде. Це одна з причин їхнього візиту. Я постою послухаю за дверима і зайду, якщо ставатиме нестерпно.

— Все це звучить якось безглуздо, — Йосаріан задумався. — Навіщо їм взагалі бачити, як помирає їхній син?

— Я сам цього не можу зрозуміти, — погодився лікар, — але чомусь хочуть бачити. Ну, що скажете? Все, що від вас вимагається, — це полежати кілька хвилин і трошки повмирати. Чи це так важко?

— Гаразд, — здався Йосаріан. — Якщо лише кілька хвилин і ви обіцяєте почекати за дверима. — Він почав входити в роль: — А чому б мене не забинтувати задля переконливості?

— Чудова ідея, — схвалив лікар.

Йосаріана загорнули в бинти. Кілька санітарів прикріпили на кожному вікні жалюзі і опустили їх, зануривши кімнату в гнітючий морок. Йосаріан згадав про квіти, і санітар на доручення лікаря десь знайшов два напівзів’ялих букетики з міцним нудотним ароматом. Коли все було готово, Йосаріанові звеліли вкластися в ліжко. Потім впустили відвідувачів.

Відвідувачі зайшли невпевнено, навшпиньках, з винуватим виглядом непроханих гостей — спочатку скорботні мати й батько, потім брат, насуплений кремезний матрос з широкими грудьми. Старенькі вступили до кімнати, тулячись одне до одного, ніби щойно зійшли зі знайомого, але й таємничого дагеротипу на стіні, зробленого з нагоди ювілею. Обоє були маленькі, висхлі й гордовиті, немов зроблені з металу і старої темної одежі. Жінка мала довгасте, овальне задумане обличчя кольору паленої умбри, її сивіюче чорне жорстке волосся було розділене навпіл строгим проділом і гладенько зачесане назад без жодних кучериків, хвильок чи прикрас. Посічені зморшками губи були стиснуті, з виразом понурим і сумним. Батько тримався дуже штивно, і старомодний двобортний піджак із підкладними плечима був йому явно затісний. Невисокий, але плечистий і жилавий, мав він розкішно закручені срібні вуса на поморщеному обличчі. Його втомлені очі сльозилися, і він виглядав страшенно скутим, бо незґрабно завмер посеред кімнати, притискаючи до широких лацканів чорний фетровий капелюх дужими натрудженими руками. Злидні та тяжка праця наклали на обох старих глибокий відбиток. А брат рвався у бійку. Його біла безкозирка була хвацько зсунута набакир, кулаки — стиснуті, а по кімнаті він роззирався з виглядом ображеним і ворожим.

Усі троє боязко рушили вперед, плечем до плеча, скрадливою, траурною ходою просуваючись крок за кроком і майже в ногу, поки не підступили до ліжка і стали, втупившись згори вниз у Йосаріана. Запала огидна, нестерпна тиша, що загрожувала тривати вічно. Йосаріанові не стало сил терпіти, і він прокашлявся.

— У нього жахливий вигляд, — нарешті озвався старий.

— Він хворий, тату.

— Джузеппе, — сказала мати, яка сіла в кріслі біля ліжка, стиснувши на колінах венозні пальці.

— Мене звуть Йосаріан, — сказав Йосаріан.

— Його звуть Йосаріан, мамо. Йосаріане, ти мене не впізнаєш? Я твій брат Джон. Ти знаєш, хто я?

— Так, знаю. Ти мій брат Джон.

— Він таки впізнав мене! Тату, він знає, хто я такий. Йосаріане, це тато. Привітайся з татком.

— Здрастуй, татку, — сказав Йосаріан.

— Здрастуй, Джузеппе.

— Його звуть Йосаріан, тату.

— Не можу звикнути до його жахливого вигляду, — сказав батько.

— Він дуже хворий, тату. Лікарі кажуть, він помирає.

— Я не знав, вірити лікарям чи ні, — сказав батько. — Ти же знаєш, які вони дармоїди.

— Джузеппе, — знову озвалась його мати тихим, надтріснутим голосом притлумленого страждання.

— Його звуть Йосаріан, мамо. Вона вже стала забудькуватою. Як вони тебе тут лікують, братику? Досить добре лікують?

— Досить добре, — відповів йому Йосаріан.

— Ну й добре. Тільки ти не давай нікому собою попихати. Ти тут нічим не гірший за інших, хоча й італієць. Також маєш права.

Йосаріан моргнув і заплющив очі, щоб не дивитись на свого брата Джона. Йому стало недобре.

— Ну бачиш, як жахливо він виглядає, — зауважив батько.

— Джузеппе, — мовила мати.

— Мам, його звуть Йосаріан, — нетерпляче перебив її брат. — Не можеш запам’ятати?

— Все гаразд, — перебив його Йосаріан. — Вона може кликати мене Джузеппе, якщо хоче.

— Джузеппе, — сказала вона йому.

— Не переживай, Йосаріане, — сказав брат. — Усе буде добре.

— Не переживай, мамо, — сказав Йосаріан. — Усе буде добре.

— Священик у тебе був? — поцікавився брат.

— Так, — збрехав Йосаріан, знову моргнувши.

— Добре, — вирішив брат. — Поки ти отримуєш тут усе, що тобі належиться. А ми прилетіли аж із Нью-Йорка. Боялися, що не встигнемо.

— Куди не встигнете?

— Побачитися з тобою перед смертю.

— А яка різниця?

— Ми не хотіли, щоб ти вмирав на самоті.

— А яка різниця?

— Він, мабуть, починає марити, — сказав брат. — Він повторює те саме знову і знову.

— Справді дуже смішно, — відповів старий. — Весь час я думав, що його звуть Джузеппе, а тепер виявилося, що Йосаріан. Справді дуже смішно.

— Мамо, підбадьор його, — наполягав брат. — Скажи йому щось добре.

— Джузеппе.

— Це не Джузеппе, мамо. Це Йосаріан.

— А яка різниця? — відповіла мати тим самим скорботним тоном, не підводячи очей. — Він помирає.

Її припухлі очі наповнились слізьми, і вона заплакала, повільно погойдуючись на стільці вперед-назад, її руки завмерли на колінах, мов нічні метелики. Йосаріан боявся, що вона заголосить. Батько з братом також плакали. Йосаріан раптом пригадав, чого вони всі плачуть, і заплакав теж. Лікар, якого Йосаріан раніше не бачив, зайшов до палати і чемно нагадав відвідувачам, що їм уже час іти. Батько набрав статечного вигляду й почав прощатися.

— Джузеппе, — почав він.

— Йосаріан, — виправив син.

— Йосаріане, — сказав батько.

— Джузеппе, — виправив Йосаріан.

— Скоро ти помреш.

Йосаріан знову заплакав. Лікар скоса зиркнув на нього з кутка кімнати, і Йосаріан опанував себе.

Батько, схиливши голову, врочисто провадив далі.

— Коли будеш говорити з тим чоловіком угорі, — сказав він, — передай Йому дещо від мене. Скажи Йому, що не годиться людям вмирати молодими. Я серйозно. Скажи Йому, якщо люди мають вмирати, то нехай вмирають старими. Мусиш це Йому сказати. Думаю, Він не знає, що так не годиться, бо ж Він має бути милосердним, а оце триває вже дуже, дуже довго. Добре?

— І не дозволяй там угорі нікому собою попихати, — порадив брат. — На небі ти будеш нічим не гірший від усіх, хоча ти й італієць.

Одягайся тепліше, — сказала мати, яка ніби знала, про що говорить.

Розділ 19

Полковник Каткарт

Полковник Каткарт був спритний, успішний, нечупарний, нещасний чоловік тридцяти шести років, що ходив перевальцем і мріяв стати генералом. Завзятий і пригнічений, урівноважений і розчарований, самовдоволений і невпевнений, він наважувався на адміністративні хитрощі, аби відзначитись перед начальством, і жив у постійному страху, що всі його махінації можуть обернутися неприємностями. Це був вродливий і непривабливий, м'ясистий, марнославний хвалько, що запливав жиром і хронічно страждав через свої тривалі напади тяжких передчуттів. Полковник Каткарт був марнославний, бо в свої тридцять шість спромігся дослужитись до полковника і стати командиром полку; і полковник Каткарт був розчарований, бо хоч йому вже виповнилося тридцять шість, він був лише полковником.

Полковник Каткарт не сприймав абсолютних категорій. Він міряв свої власні успіхи лише досягненнями інших, а досконалістю вважав уміння зробити щось принаймні на рівні своїх однолітків, які робили те саме навіть краще. Той факт, що тисячі його однолітків і старших за нього не дослужилися навіть до майора, викликав у нього франтувате захоплення власною винятковістю; але з другого боку, були інші його однолітки й молодші за нього, що дослужилися вже до генералів, і це отруювало його душу болісним відчуттям власної неповноцінності й примушувало гризти собі нігті в такій непогамовній тривозі, якої не відчував навіть Голодний Джо.

Полковник Каткарт був кремезний, набундючений, широкоплечий, мав коротко підстрижене темне кучеряве волосся, що вже починало сивіти, і витіюватий мундштук, якого купив напередодні прибуття на Піанозу, коли його призначили командиром авіаполку. Він при кожній нагоді чванливо виставляв цей мундштук напоказ і навчився вправно ним орудувати. Зовсім несподівано він відкрив у собі благодатну схильність до куріння з мундштуком. Наскільки йому було відомо, його мундштук був єдиний на всьому середземноморському театрі воєнних дій, і ця думка тішила і водночас тривожила його. Він узагалі не сумнівався, що такий ґречний інтелектуал, як генерал Пекем, схвалює його куріння з мундштуком, хоча зустрічались вони, на щастя, доволі рідко, і це тішило полковника Каткарта, оскільки генерал Пекем міг узагалі не схвалювати мундштука. Коли на полковника Каткарта нападали такі побоювання, він ледве стримувався, щоб не захлипати, і хотів викинути ту нечисть, але його завжди зупиняло незламне переконання, що мундштук надає його мужній, войовничій поставі особливий полиск рафінованого героїзму і підкреслює його разючу перевагу над усіма іншими полковниками американської армії, з якими він конкурує. Втім, хіба міг він бути певним?

Полковник Каткарт не давав собі з тим спокою — працьовитий, наполегливий, відданий воєнний стратег, який денно і нощно служив самому собі. Він був сам собі могилою, безстрашний і несхибний дипломат, який картав себе за кожну проґавлену можливість і розкаювався за кожну свою помилку, завжди напружений, дратівливий, озлоблений і чванливий. Це був доблесний опортуніст, який жадібно хапався за кожну нагоду, яку відкривав для нього підполковник Корн, і тут же з тоскним відчаєм тремтів через можливі непоправні наслідки. Він пожадливо колекціонував плітки і високо цінував чутки. Він вірив усьому, що чув, і нікому не довіряв. Він був постійно насторожі й безпомильно орієнтувався в стосунках і ситуаціях, яких не існувало. Він завжди був у курсі справ і зворушливо силкувався зрозуміти, що відбувається. Несамовитий, відважний задирака, він невтішно розмірковував про те непоправно жахливе враження, яке справляв на високопосадовців, котрі навряд чи й здогадувалися про його існування.

Усі його переслідували. Полковник Каткарт давав собі раду в житті, віднаходячи хистку рівновагу між листками у вінку своєї слави і плямами на репутації, блискучими уявними тріумфами і катастрофічними уявними поразками. Він щогодини коливався від болю до радості, то неймовірно роздимаючи грандіозність своїх перемог, то трагічно перебільшуючи серйозність поразок. Ніхто ніколи не бачив, як він дрімає. Якщо він від когось чув, що генерал Дрідл чи генерал Пекем усміхається, насупився або не робить ні те, ні те, він не давав собі спокою, аж поки не знаходив прийнятне пояснення, чому це відбувається, і затято бурчав, поки підполковник Корн не вмовляв його попуститись і глянути на речі простіше.

Підполковник Корн був відданим, незамінним союзником, який нервував полковника Каткарта. Полковник Каткарт клявся підполковнику Корну в довічній вдячності за кожну його геніальну ідею і тут же злився на нього, коли усвідомлював, що з неї може нічого не вийти. Полковник Каткарт був багато чим зобов'язаний підполковнику Корну й анітрохи його не любив. Вони були дуже близькі. Полковник Каткарт заздрив кмітливості підполковника Корна і постійно собі нагадував, що той, хоча майже на десять років старший за нього віком, дослужився всього лиш до підполковника, а освіту здобув у провінційному університеті. Полковник Каткарт оплакував свою лиху долю, що дала йому в помічники такого пересічного чоловіка, як підполковник Корн. Його принижувало, що він мусить цілковито залежати від особи, котра отримала освіту в провінційному університеті. Якщо вже хтось і мав стати для нього незамінним, журився полковник Каткарт, то чому ним не став хтось заможний і добре вдягнений, хтось із кращої родини, більш зрілий, ніж підполковник Корн, і хтось такий, хто не буде ставитися до бажання полковника Каткарта стати генералом настільки легковажно, як підполковник Корн, про що полковник Каткарт потайки здогадувався.

Полковник Каткарт так відчайдушно прагнув стати генералом, що заради цього був готовий випробувати будь-що, навіть релігію, тож якось уранці, через тиждень після того, як збільшив норму бойових вильотів до шістдесяти, він викликав до себе капелана і тицьнув пальцем у номер журналу «Сатердей Івнінг Пост», що лежав на його столі. Комір його форменої сорочки був широко розстебнутий, і під брезклою випнутою губою і пухким підборіддям, на молочно-білій шиї, лягла тінь чорної жорсткої щетини. Шкіра в нього ніколи не засмагала, і він старанно уникав сонця, щоб не обгоріти. Полковник був на голову вищий і вдвічі ширший за капелана, і поруч з його розбухлою, владною постаттю капелан відчув себе тендітним і слабким.

— Ознайомтесь, капелане, — наказав полковник Каткарт, устромляючи сигарету в мундштук і розвалившись в обертовому кріслі за своїм столом. — Скажіть, що ви про це думаєте.

Капелан слухняно заглянув у розгорнений журнал і побачив редакційну статтю на цілий розворот, де мовилося про американський бомбардувальний полк в Англії, капелан якого перед кожним бойовим вильотом правив в інструкторській молебень. Капелан мало не розплакався від щастя, зметикувавши, що полковник не збирається його лаяти. Полковник Каткарт майже не розмовляв з капеланом від того буремного вечора, як витурив його за наказом генерала Дрідла з офіцерського клубу, коли Вождь Білий Вівсюг заліпив полковнику Мудусу кулаком у ніс. Капелан спочатку перелякався, що полковник Каткарт випише догану за його самовільне відвідання клубу минулого вечора. Він сходив туди з Йосаріаном і Данбаром, коли ті зненацька насунулися до його намету на лісовій галявині і запропонували піти з ними. Хоч і заляканий стараннями полковника Каткарта, капелан усе ж подумав, що йому ліпше наразитися на невдоволення полковника, ніж відкинути турботливе запрошення своїх двох нових приятелів, з якими познайомився у шпиталі кілька тижнів тому, коли провідував хворих, і які настільки успішно оберігали його від незліченних незгод, пов’язаних з виконанням його офіційного обов’язку по-дружньому спілкуватися мало не з тисячею незнайомих йому офіцерів та рядових, що вважали його білою вороною.

Капелан прикипів очима до сторінок журналу. Він двічі розглянув кожну фотографію і уважно перечитав усі підписи, силкуючись оформити відповідь на запитання полковника в граматично правильне речення, потім багато разів подумки повторив і перебудував його, перш ніж нарешті наважився заговорити.

— Я гадаю, що молебень перед кожним бойовим вильотом — це високоморальний і надзвичайно похвальний захід, сер, — запропонував він соромливо і замовк.

— Ну так, — сказав полковник. — Але мене цікавить, чи, на вашу думку, цей захід у нас спрацює.

— Так, сер, — не відразу відповів капелан. — Гадаю, що спрацює.

— В такому разі, я хотів би спробувати. — Масивні крохмалисті щоки полковника раптом зарум’янились яскравими плямами ентузіазму. Він зірвався на ноги і збуджено заходив по кімнаті. — Гляньте, як це допомогло тим людям в Англії. Ось тут у журналі є фотографія полковника, чий капелан править молебень перед кожним бойовим вильотом. Якщо молебні допомогли йому, то і нам допоможуть. Може, як ми почнемо молитися, моя фотографія також з'явиться в «Сатердей Івнінг Пост».

Полковник знову сів і стримано усміхнувся своїм щедрим сподіванням. Капелан не отримав жодного натяку, що йому слід казати далі. На його довгастому, досить блідому обличчі застиг задумливий вираз, і він ковзнув поглядом по високих кошиках з червоними помідорами-сливками, що рядами стояли уздовж стін. Він удавав, ніби обмірковує відповідь. За якийсь час він зрозумів, що витріщається на ряди кошиків з червоними помідорами-сливками, і його настільки заінтригувало, навіщо кошики, переповнені червоними помідорами-сливками, в кабінеті командира полку, що він геть забув про обговорення молитовних зустрічей, аж нарешті полковник Каткарт, добродушно відхилившись від теми, запитав:

— Хотіли б купити, капелане? Щойно з ферми, яку ми з підполковником Корном маємо в горах. Можете взяти один кошик гуртом.

— О ні, сер. Не треба.

— Ну, гаразд, — мовив полковник примирливо. — Не мусите. Майло з радістю вихопить з-під рук усе, що ми виростимо. Ось ці зібрано лише вчора. Погляньте, які вони зрілі й тверді, мов груди в молоденької дівчини.

Капелан зашарівся, і полковник тут же зрозумів, що зробив помилку. Він присоромлено похилив голову, відчувши, як його масивні щоки запалали, а пальці стали грубими і неповороткими. Він злісно ненавидів капелана за те, що той був капеланом і перетворив на грубу нетактовність його жарт, який за інших обставин, безперечно, вважався б дотепним і вишуканим. Він жалюгідно силкувався придумати, як їм обом вибратися з цього прикрого становища. Тут він раптом пригадав, що цей капелан усього лиш капітан, і вмить випростався, мало не задихаючись від потрясіння й обурення. Його щоки люто стиснулися на думку, що він оце щойно зазнав ганебного приниження від свого однолітка, який досі лише капітан, і він втупився в капелана з такою мстивою, вбивчою ворожістю, що той затремтів. Полковник садистично карав капелана довгим, сердитим, злобливим, ненависним, мовчазним поглядом.

— Ми про щось інше говорили, — нарешті в'їдливо нагадав він капеланові. — Не про тверді, зрілі груди вродливих молодих дівчат, а про щось цілком інше. Ми говорили про релігійні відправи в інструкторській перед бойовими вильотами. Чи може нам щось завадити?

— Ні, сер, — пробурмотів капелан.

— Тоді почнемо з сьогоднішнього вильоту. — Полковник переходив до деталей, і ворожість його поступово пом'якшувалась. — Тепер мусите добре подумати, які саме молитви ми будемо читати. Не хочу нічого похмурого чи сумного. Нехай молитви будуть світлими й бадьорими, такими, щоб хлопці відлітали в доброму гуморі. Розумієте, про що я кажу? Нам не треба ніяких отих небесних царств і долин смерті. В усьому цьому забагато негативу. А чого це ви так скривилися?

— Вибачте, сер, — запнувся капелан. — Якраз коли ви це сказали, я думав про двадцять третій псалом.

— А про що там ідеться?

— Це той, про який ви щойно говорили, сер. «Господь — то мій пастир, тому...»

— Це той, про який я щойно говорив. Викидаємо. Що ще маєте?

— «Спаси мене, Боже, бо води вже аж до душі підійшли...»

— Ніяких вод, — вирішив полковник, різко дмухнувши в мундштук ПІСЛЯ того, як витрусив недопалок у мідну попільничку. — Чому б не спробувати щось музичне? Щось про арфи на вербах?

— Цей псалом має річки Вавилонські, сер, — відповів капелан. — «...там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона».

— Сіон? Негайно забудьмо про нього. Цікаво, як він узагалі сюди потрапив. У вас немає чогось веселішого, без цих вод, долин І Господа? Мені хотілося б уникати релігійної тематики, якщо це можливо.

Капелан став перепрошувати:

— Вибачте, сер, але майже всі відомі мені молитви доволі сумні за настроєм і бодай раз згадують ім’я Боже.

— Тоді треба знайти щось інше. Люди і так клянуть вильоти, на які я їх посилаю, то навіщо їм утовкмачувати ці проповіді з Богом, смертю чи Раєм. Чому б нам не вибрати позитивніший підхід? Чому б нам не помолитися за щось добре, як-от щільніший візерунок бомбування, наприклад? Хіба не можна помолитися за щільніший візерунок бомбування?

— Ну, так, сер, гадаю, що так, — непевно відповів капелан. — У такому разі я вам не потрібен. Ви самі це могли б зробити.

— Знаю, що міг би, — відрубав полковник. — Але ви тут, по-вашому, навіщо? Я міг би й харчі сам собі купувати, але це робота Майла, і саме тому він обслуговує всі інші полки в регіоні. Ваша робота — читати нам молитви, і відтепер ви перед кожним бойовим вильотом будете молитися за щільніший візерунок бомбування. Ясно? Я вважаю, що щільніший візерунок бомбування справді заслуговує на молитву. Це стане листком у вінку слави для нас з генералом Пекемом. Генерал Пекем вважає, що аерофотознімки виглядають значно краще, коли бомби вибухають ближче одна до одної.

— Генерал Пекем, сер?

— Саме так, капелане, — відповів полковник і, помітивши розгублений вигляд капелана, поблажливо хихотнув. — Не хотілось би розпускати чутки, але схоже на те, що генерал Дрідл нарешті на виході і на його місце висувають генерала Пекема. Щиро кажучи, я не буду засмучений, якщо це трапиться. Генерал Пекем чудова людина, і я думаю, з ним усім нам буде краще. З другого боку, цього може ніколи не статись, і ми залишимося з генералом Дрідлом. Щиро кажучи, і це мене не дуже засмутить, бо генерал Дрідл — теж чудова людина, і думаю, що з ним нам усім буде краще. Сподіваюсь, капелане, ви будете тримати язика за зубами. Я б не хотів, щоб хтось із них подумав, ніби я підтримую іншого.

— Слухаюсь, сер.

— Чудово, — вигукнув полковник і жваво звівся на ноги. — Але через усі ці балачки ми не потрапимо в «Сатердей Івнінг Пост», еге, капелане? Краще подивімось, як буде виглядати наш захід. До речі, капелане, поки що ні слова про це підполковникові Корну. Розумієте?

— Так, сер.

Полковник Каткарт у задумі затупцював туди-назад по вузькому проходу між кошиками з помідорами і письмовим столом та кріслами посеред кабінету.

— Вважаю, вам доведеться чекати за дверима, поки скінчиться інструктаж, бо вся інформація буде секретною. Ми можемо вас впускати, коли майор Денбі почне звіряти годинники. Гадаю, немає нічого таємного в точному часі. Поставимо в розкладі для вас півтори хвилини. Вам вистачить півтори хвилини?

— Так, сер. Якщо сюди не входить час, необхідний на те, щоб випустити з інструкторської атеїстів і впустити рядових.

Полковник Каткарт застиг на місці.

— Яких атеїстів? — ревнув він обурено, вмить він набрав виразу праведної І войовничої незгоди. — В моєму підрозділі атеїстів немає! Атеїзм протизаконний, хіба ні?

— Ні, сер.

— Дійсно ні? — здивувався полковник. — Тоді він антиамериканський, так?

— Не впевнений, сер, — відповів капелан.

— Зате я впевнений! — проголосив полковник. — Я не дозволю якійсь жменьці паршивих атеїстів зірвати богослужіння. Вони не отримають від мене жодних привілеїв. Нехай стоять, де стояли, і моляться разом з усіма. І до чого тут рядові? Якого чорта вони взагалі мають бути присутні?

Капелан відчув, як червоніє.

— Вибачте, сер. Я просто подумав, що ви захочете, щоб рядові також були присутні, адже вони полетять на завдання разом з офіцерами.

— Ні, не хотів. У них є свій Бог і свій капелан, хіба не так?

— Ні, не так, сер.

— Та що ви говорите? Хочете сказати, вони моляться тому самому Богові, що й ми?

— Так, сер.

— І він їх слухає?

— Думаю, що так, сер.

— Ну, хай йому біс, — відзначив полковник і пирхнув від подиву. За мить його настрій раптово зіпсувався, і він знервовано заходився пригладжувати рукою свої короткі чорні, сивіючі кучері. — Ви дійсно гадаєте, що слід було би впустити рядових? — спитав він стурбовано.

— Гадаю, що саме це і належить зробити, сер.

— Я б хотів, щоб їх не допускали, — зізнався полковник і забігав по кабінету, люто хрускаючи кісточками пальців. — Ох, тільки зрозумійте мене правильно, капелане. Я не те щоб вважаю, ніби рядові — брудні, вульгарні й посередні люди. Річ у тому, що в нас просто замало місця. Хоча, щиро кажучи, краще б наші офіцери не браталися з рядовими в інструкторській. Мені здається, їм досить того, що бачаться на бойових завданнях. Розумієте, капелане, дехто з моїх найкращих друзів — рядові, але ще ближче підпускати їх до себе я не збираюсь. Скажіть чесно, адже ви не хотіли б, щоб ваша сестра вийшла заміж за рядового вояка, хіба ні?

— Моя сестра — рядовий вояка, сер, — відповів капелан.

Полковник знову завмер на місці й уважно глянув на капелана, щоб пересвідчитися, що той з нього не насміхається.

— І що ви хочете цим сказати, капелане? Ви хотіли пожартувати?

— О ні, сер, — поспішно пояснив капелан з виглядом болісного занепокоєння. — Вона старший сержант морської піхоти.

Полковник завжди недолюблював капелана, а зараз відчував до нього ненависть і недовіру. Гостре передчуття небезпеки охопило його, і він задумався, чи капелан, бува, також не плете інтриги проти нього і чи капеланова смиренність не є часом зловісною машкарою, за якою ховається запекла гординя, що в глибині своїй лукава і безсоромна. Було щось кумедне в капеланові, і полковник невдовзі відгадав, що саме. Капелан увесь час стояв на «струнко», бо він забув сказати йому «вільно». Нехай і стоїть отак, мстиво вирішив полковник, просто щоб показати йому, хто тут головний, і вберегти себе від шкоди для власного престижу, визнавши свій недогляд.

Полковник Каткарт, мов лунатик, підійшов до вікна і, втупившись у нього важким, затуманеним поглядом, заглибився в понурі роздуми. Рядові завжди були ненадійні, вирішив він. Зі скорботним смутком дивився він униз, на полігон для стендової стрільби, який він звелів облаштувати для офіцерів свого штабу, і тепер йому пригадався той жахливий день, коли генерал Дрідл жорстоко вилаяв його в присутності підполковника Корна і майора Денбі й наказав відкрити полігон для всього бойового складу — і рядових, і офіцерів. Цей полігон для стендової стрільби був справжньою плямою на його репутації, змушений був визнати полковник Каткарт. Він був переконаний, що генерал Дрідл не забув про цей полігон, хоча, з другого боку, був також переконаний, що генерал Дрідл про нього не пам’ятає, а це насправді було дуже несправедливо, полковник Каткарт журився, бо сама собою ідея такого полігону для стендової стрільби мала б стати справжнім листком у вінок його слави, хоч насправді стала плямою на його репутації. Полковник Каткарт не міг точно підрахувати, скільки він втратив і скільки здобув з цим клятим стрільбищем, і йому захотілося, щоб поруч негайно опинився підполковник Корн і ще раз оцінив для нього цілу ту пригоду і розвіяв би всі його страхи.

Усе це дуже спантеличувало, усе дуже розхолоджувало. Полковник Каткарт вийняв з рота мундштук, сунув його сторчма до нагрудної кишені і з жалем заходився гризти нігті на руках. Усі були налаштовані проти нього, і він був засмучений до глибини душі через те, що в цю важку хвилину підполковника Корна не було поруч: допоміг би йому вирішити, що робити з тими молитовними зустрічами. Він узагалі не довіряв капеланові, оскільки той був усього лиш капітаном.

— Ви думаєте, — запитав він, — що недопущення рядових може стати перепоною для досягнення результатів?

Капелан завагався, знову відчувши себе на непевному ґрунті.

— Так, сер, — нарешті відповів він. — Думаю, цілком імовірно, що такий вчинок може понизити ваші шанси отримати відповідь на молитви за щільніший візерунок бомбування.

— Я про таке навіть не подумав! — вигукнув полковник, закліпавши очима, що стали мокрі, мов калюжі. — Тобто Бог може навіть покарати мене, розкидавши наші бомби?

— Так, сер, — сказав капелан. — Цілком імовірно, що Він може це зробити.

— Ну, тоді до біса молитви, — заявив полковник в пориві до незалежності. — Не збираюся влаштовувати ці кляті молитовні зустрічі, аби лише погіршити справи, — зневажливо реготнувши, він сів за стіл, устромив у рот порожній мундштук і на кілька секунд занурився в задумливе мовчання. — Я оце подумав, — зізнався він радше собі, ніж капеланові, — що молитва до Бога перед польотами, мабуть, не була вже аж така крута ідея. Редактори «Сатердей Івнінг Пост» могли б і не піти на співпрацю.

Полковник відмовився від свого проекту з жалем, оскільки задумав його цілком самостійно і сподівався з його допомогою яскраво продемонструвати всім і кожному, що насправді не потребує підполковника Корна. Та відмовившись, він зрадів, адже від самого початку його непокоїла небезпека, яку несло в собі впровадження в дію плану без попередньої консультації з підполковником Корном. Він зітхнув з величезним полегшенням. Відмовившись від своєї ідеї, він значно виріс у власних очах, адже прийняв, на його думку, дуже мудре рішення, і головне, він прийняв це мудре рішення без жодної консультації з підполковником Корном.

— Це все, сер? — запитав капелан.

— Ага, — відказав полковник Каткарт. — Хіба що ви маєте ще якусь пропозицію.

— Ні, сер. Тільки...

Полковник підвів очі, ніби його образили, і дивився на капелана з відстороненою недовірою.

— Тільки що, капелане?

— Сер, — сказав капелан, — дехто з людей дуже незадоволений, що ви підвищили норму бойових вильотів до шістдесяти. Мене просили про це з вами поговорити.

Полковник мовчав. Поки капелан чекав, його обличчя почервоніло аж до корінців рудуватого волосся. Полковник тримав його в нестерпній напрузі довгим, байдужим поглядом, позбавленим будь-якої емоції.

— Скажіть їм, що йде війна, — нарешті порадив він неживим голосом.

— Дякую, сер, скажу, — відповів капелан у пориві вдячності за те, що полковник нарешті заговорив. — Вони хотіли б знати, чому ви не викличете кілька екіпажів із резервних частин, які чекають в Африці, щоб ті їх замінили і дали можливість поїхати додому.

— Це адміністративне питання, — сказав полковник. — Не їм його вирішувати. — Він ліниво махнув рукою в бік стіни. — Візьміть собі помідор, капелане. Не соромтесь, я пригощаю.

— Дякую, сер. Сер...

— Нема за що. Як вам живеться в лісі, капелане? Все як має бути?

— Так, сер.

— Прекрасно. Звертайтеся в разі потреби.

— Так, сер. Дякую, сер. Сер...

— Дякую, що заскочили, капелане. Маю трохи роботи. Дайте знати, якщо придумаєте, як нам потрапити на сторінки «Сатердей Івнінг Пост», гаразд?

— Так, сер, обов'язково. — Надзвичайним зусиллям волі капелан опанував себе і зухвало кинувся вперед. — Мене особливо турбує стан одного з наших бомбардирів, сер. Йосаріана.

Полковник рвучко підвів очі, щось неясно пригадуючи.

— Кого? — спитав він з тривогою.

— Йосаріана, сер.

— Йосаріана?

— Так, сер. Йосаріана. Він у дуже поганому стані, сер. Боюсь, він може довго не витримати і з розпачу накоїть біди.

— Це правда, капелане?

— Так, сер. Боюся, що так.

Полковник кілька секунд мовчки обдумував відповідь.

— Скажіть йому покладатися на Бога, — нарешті порадив він.

— Дякую, сер, — сказав капелан. — Скажу.

Розділ 20

Капрал Вітком

Серпневе ранкове сонце було спекотне і парке, і на балконі не відчувалося жодного вітерцю. Капелан рухався поволі. Пригнічений і обтяжений самобичуванням, він вийшов з кабінету полковника, нечутно ступаючи брунатними черевиками на гумовій підошві. Він картав себе за те, що, як вважав, було боягузтвом. З полковником Каткартом він мав намір набагато твердіше стояти на своєму щодо шістдесяти вильотів, говорити сміливо, логічно і красномовно про справу, якою вже глибоко перейнявся. Натомість він зазнав жалюгідної невдачі, знову втративши дар мови перед лицем сильнішої особистості. Це було знайоме гидке відчуття, і самооцінка його сильно понизилась.

За якусь секунду він ще раз втратив дар мови, коли побачив, як опецькувата, невиразна постать підполковника Корна манірною риссю піднімається йому назустріч крученими широкими сходами з жовтого каменю, що вели від великого круглого занедбаного вестибюля з високими потрісканими мармуровими стінами і потрісканою кахляною підлогою. Підполковника Корна капелан боявся навіть більше, ніж полковника Каткарта. Смаглявий, середнього віку, з крижаними окулярами без оправи, з лискучою лисою банястою макітрою, якої він раз по раз обережно торкався пучками зашкарублих пальців, підполковник не любив капелана і часто поводився з ним неввічливо. Він тримав капелана у стані постійного жаху своїми короткими, глузливими зауваженнями і всезнавчим цинічним поглядом, з яким капелан не мав сміливості зустрітися довше ніж на одну випадкову мить. Неминуче увага капелана, зіщуленого зі страху, зосередилась на животі підполковника Корна, там, де з-під обвислого ременя стирчали, бгаючись і надимаючись, поли сорочки, що надавало йому неохайного вигляду і робило ніби на кілька дюймів нижчим від його середнього зросту. Підполковник Корн був зверхній нехлюй з масною шкірою, глибокими, важкими складками, що опускались майже прямовисно від носа вздовж тьмяних щік, і квадратним роздвоєним підборіддям. Обличчя його було суворим, і він глянув на капелана, не впізнаючи його, коли вони порівнялися на сходах і вже мали проминути один одного.

— Здоров, отче, — сказав він невиразним тоном, не дивлячись на капелана. — Як справи?

— Доброго ранку, сер, — відповів капелан, мудро зваживши, що підполковник Корн чогось більшого у відповідь не очікував.

Підполковник Корн піднімався далі, не сповільнюючи ходи, а капелан насилу подолав спокусу вкотре нагадати, що він не католик, а анабаптист, і тому немає потреби, ба навіть неправильно кликати його «отцем». Тепер він був майже певним, що підполковник Корн пам’ятає про це і оте його «отче» з виглядом ласкавої невинності є просто ще одним способом поглузувати з нього, тому що капелан — лише анабаптист.

Майже проминувши капелана, підполковник Корн зненацька зупинився і розвернувся до нього з розлюченим, сповненим підозри поглядом. Капелан скам’янів.

— Що ви робите з цим помідором, капелане? — грубо запитав підполковник Корн.

Капелан здивовано глянув на помідору своїй руці, яким пригостив його полковник Каткарт.

— Я взяв його в кабінеті полковника Каткарта, сер, — спромігся відповісти він.

— А полковник знає, що ви його взяли?

— Так, сер. Він сам мені його дав.

— О, в такому разі все гаразд, — сказав підполковник Корн заспокоївшись. Він холодно усміхнувся, запихаючи великими пальцями обох рук пожмакані поли сорочки під ремінь. Його очі блиснули потайним і самовдоволеним лукавством. — А навіщо полковник Каткарт вас викликав? — раптом запитав він.

Капелан на мить онімів.

— Я не знаю, чи маю я право...

— Щоб читати молитви для редакторів «Сатердей Івнінг Пост»?

Капелан стримав посмішку.

— Так, сер.

Підполковника Корна втішила власна проникливість. Він зневажливо розсміявся.

— Знаєте, я боявся, що коли він побачить останній номер «Сатердей Івнінг Пост», йому прийде в голову якась маячня. Сподіваюсь, вам вдалось пояснити йому, наскільки це страхітлива ідея?

— Він вирішив цього не робити, сер.

— Чудово. Значить, ви таки переконали його, що редактори «Сатердей Івнінг Пост» навряд чи будуть публікувати ту саму історію двічі, аби лиш прославити якогось незнаного полковника. А як вам живеться на природі, отче? Даєте собі раду?

— Так, сер. Усе налагоджується.

— Чудово. Я радий чути, що вам немає на що скаржитися. Дайте нам знати, коли виникнуть якісь труднощі. Ми всі бажаємо, щоб вам там жилося добре.

— Дякую, сер. Обов'язково.

Внизу, у вестибюлі, наростала галаслива метушня. Надходив час обіду, і перші відвідувачі потягнулися в зали штабних їдалень — одні для офіцерів, другі для рядових, — розташованих обабіч старовинної ротонди. Підполковник Корн перестав усміхатися.

— Вчора чи позавчора ви обідали тут з нами, правда, отче? — запитав він багатозначно.

— Так, сер. Позавчора.

— Я так і подумав, — сказав підполковник Корн і помовчав, щоб його думка краще дійшла. — Ну, не хвилюйтеся, отче. Побачимось, коли знову настане ваш час тут пообідати.

— Дякую, сер.

Капелан не був впевнений, у котрій з п’ятьох офіцерських їдалень і п’ятьох їдалень для рядових він мав обідати того дня, бо графік, що його зладнав для нього підполковник Корн, був складний, а папірець зі своїми записами капелан забув у наметі. Він був єдиний серед офіцерів, приписаних до штабу полку, хто не мешкав у занедбаному будинку з червоної цегли, де містився штаб полку, або в котрійсь із менших споруд, безладно розкиданих поблизу. Капелан жив на лісовій галявині за чотири милі від штабу полку, між офіцерським клубом та територією першої з чотирьох ескадрилій, що тягнулися вдалину довгою низкою. Капелан сам займав просторий квадратний намет, який правив йому також за кабінет. Звуки гульні, що долинали кожного вечора з офіцерського клубу, не давали йому заснути, він крутився й метався в ліжку, покірний, напівдобровільний вигнанець. Він не міг визначити правильної дози таблеток від безсоння, які час від часу приймав, і потім кілька днів підряд мучився докорами сумління.

Єдиним, хто мешкав з капеланом на лісовій галявині, був капрал Вітком, його асистент. Капрал Вітком, атеїст, був невдоволеним підлеглим, який вірив, що здатний виконувати обов’язки капелана значно краще, ніж сам капелан, і тому вважав себе обділеною жертвою соціальної несправедливості. Він мешкав в окремому наметі, такому ж просторому та квадратному, як і капеланів. Переконавшись, що йому все зійде з рук, він ставився до капелана з відвертою грубістю і зневагою. Їхні намети стояли на віддалі чотирьох-п’яти футів один від одного.

Саме підполковник Корн отак закроїв капеланове життя. Однією з добрих причин поселити капелана поза межами штабного будинку було припущення підполковника Корна, що коли той мешкатиме в наметі, як і більшість його парафіян, то йому буде легше з ними зійтися. Наступною доброю причиною було те, що постійна присутність капелана при штабі полку створювала для штабних офіцерів незручності. Одна річ — підтримувати зв’язок із Господом, і всі ставились до цього прихильно; зовсім інша річ — коли Він вештається поруч усі двадцять чотири години на добу. Загалом, як пояснив підполковник Корн майорові Денбі, тривожному й вирлоокому офіцерові з оперативного відділу, капелан не перепрацьовувався; він мав лише вислуховувати розповіді про чужі біди, ховати загиблих, відвідувати прикутих до ліжка та служити відправи. Вже й похоронів не було надто багато, зауважив підполковник Корн, оскільки спротив німецьких винищувачів практично припинився, а за його оцінками, майже дев’яносто відсотків льотчиків, що таки гинуть, роблять це за лінією фронту або ж просто зникають у хмарах, а в таких випадках позбуватись останків капеланові не доводиться. Відправи також його не перевтомлювали, адже відбувались тільки раз на тиждень у штабному будинку, а відвідувало їх надто мало людей.

Як не дивно, з часом капелан полюбив жити на лісовій галявині. Його з капралом Віткомом забезпечили всім необхідним, аби лиш ні один, ні другий не посилався на брак вигод і не домагався дозволу перебратися до штабного будинку. Капелан снідав, обідав та вечеряв по черзі у восьми їдальнях ескадрильї, кожний п’ятий день він обідав у їдальні для рядових, а кожний десятий — в офіцерській їдальні при штабі. У себе вдома, в штаті Вісконсин, капелан залюбки займався садівництвом, і тепер його серце втішалося розкішною картиною рясноти і плодючості щоразу, коли він споглядав колючі гілки низькорослих дерев, траву до пояса і чагарники, що оточували його стіною. Навесні він потай мріяв посадити бегонії та майорці на вузенькій грядці навколо намету, але його стримував страх перед злобою капрала Віткома. Капелан насолоджувався відлюдністю і спокоєм цього зеленого довкілля, життя тут заохочувало до споглядання та роздумів. Тепер до нього приходило зі своїми жалями менше людей, ніж раніше, і за це також він відчував вдячність. Капелан важко сходився з людьми і в розмові чувся незручно. Він сумував за своєю дружиною і трьома діточками, а вона сумувала за ним.

Найбільше капрала Віткома дратував у капелані — окрім його віри в Бога — брак ініціативності й агресивності. Погану відвідуваність відправ капрал Вітком розцінював як сумний наслідок свого власного низького становища. Його розум гарячково продукував нові сміливі ідеї, як пробудити велике духовне відродження, творцем якого він себе уявляв: доброчинні обіди, церковні зібрання вірян, офіційні листи родичам убитих та поранених у бою, цензурування, гра в «бінго». Але капелан зв’язував йому руки. Ці обмеження доводили капрала Віткома до нестями, адже він повсюди помічав можливості для різноманітних покращень. Саме через таких людей, як цей капелан, дійшов висновку капрал Вітком, релігія здобула настільки погану репутацію, а вони обидва стали ізгоями. На відміну від капелана, капрал Вітком ненавидів це відлюдне життя на лісовій галявині. І перше, що він збирався зробити після того, як усуне капелана, це повернутися до штабного будинку, де зможе завжди бути в гущі подій.

Коли капелан повернувся на галявину після зустрічі з підполковником Корном, капрал Вітком стояв біля намету в задушливому мареві й по-змовницьки перешіптувався з дивним повновидим чоловіком у коричнево-червоному вельветовому халаті поверх сірої фланелевої піжами. Капелан упізнав казенне шпитальне вбрання. Обидва вдали, ніби не впізнають його, і не привіталися. У незнайомця були фіолетові ясна; ззаду халат прикрашало зображення Б-25, що просувався серед жовтогарячих зенітних спалахів, а спереду — шість акуратних рядочків бомб, що означали шістдесят здійснених бойових вильотів. Капелана так вразив його вигляд, що він зупинився, витріщивши очі. Ті двоє урвали розмову і з кам’яними обличчями чекали, поки він піде. Капелан поквапився до свого намету. Він почув, або йому здалося, що почув, як йому вслід хихикнули.

За хвилину капрал Вітком увійшов до кабінету і запитав:

— Як справи?

— Нічого нового, — відповів капелан, ховаючи погляд. — До мене ніхто не приходив?

— Знову заходив цей схиблений Йосаріан. Ото вже справжній баламут!

— Не думаю, що він схиблений, — зауважив капелан.

— Правильно, захищайте його, — сказав капрал Вітком ображеним тоном і, карбуючи крок, вийшов з намету.

Капеланові не вірилося, що капрал Вітком знову образився і таки вийшов з кабінету. Тільки-но він про це подумав, як капрал Вітком знов увійшов.

— Ви завжди захищаєте чужих, — закинув капеланові капрал Вітком. — А своїх людей ви не підтримуєте. Це одна з ваших хиб.

— Я і не думав його захищати, — вибачливо мовив капелан. — Я просто сказав, що думаю.

— А що хотів полковник Каткарт?

— Нічого особливого. Він хотів обговорити, чи варто читати молитви в інструкторській перед кожним бойовим вильотом.

— Гаразд, не хочете — не розказуйте, — огризнувся капрал Вітком і вийшов.

Капелан чувся жахливо. Здавалося, він, хай яким був тактовним, весь час вражав почуття капрала Віткома. Він покаянно опустив погляд і тут помітив, що ординарець, якого йому підсунув підполковник Корн і який мав прибирати в наметі й тримати в порядку його речі, знову не завдав собі труду почистити йому черевики.

Капрал Вітком знову зайшов до кабінету.

— Ви ніколи мене не інформуєте, — вороже заскавчав він. — Ви не довіряєте своїм підлеглим. Це ще одна з ваших хиб.

— Ні, навпаки, — винувато запевнив його капелан. — Я вам повністю довіряю.

— Тоді що з тими листами?

— Ні, не зараз, — заблагав капелан, зіщулившись. — Не треба листів. Будь ласка, не говоріть про це зараз. Я дам вам знати, коли передумаю.

Капрал Вітком оскаженів.

— Ах, ось так? Значить, ви будете отут собі сидіти і похитувати головою, а я сам працюватиму. Ви хіба не бачили того хлопця з малюнками на халаті?

— Він прийшов до мене?

— Ні, — сказав капрал Вітком і вийшов.

У наметі було гаряче й душно, і капелан відчув, як весь мокріє. Він мимоволі дослухався до тихого, нерозбірливого гомону приглушених голосів,

мляво сидячи за хитким ломберним столиком, що правив йому за письмовий стіл. Губи в нього були стулені, погляд — розсіяний, а шкіра на обличчі, блідо-охриста і поцяткована ямками від давніх прищів, кольором і текстурою скидалась на шкаралупу мигдалю. Капелан ламав собі голову, намагаючись пригадати, що стало першопричиною такої неприязні капрала Віткома. Він був переконаний, що колись завдав йому непростимої шкоди, але не міг збагнути, якої саме. Здавалось неймовірним, що така тривала озлобленість капрала Віткома могла з’явитися тільки тому, що капелан забракував гру в «бінго» чи офіційні листи родичам загиблих у бою. Через усвідомлення своєї неспроможності капелан занепав духом. Уже кілька тижнів він збирався по-дружньому розпитати капрала Віткома, що його непокоїть, але вже соромився того, що може дізнатись.

За стіною капрал Вітком приснув зі сміху. Хихотнув і незнайомець. Кілька тривожних секунд капелан дрижав від дивного, незрозумілого відчуття, ніби колись у минулі часи чи в попередньому житті вже перебував у такій самій ситуації. Він спробував затримати й підсилити це швидкоплинне відчуття, аби вгадати, а може, навіть змінити подальші події, та воно розтануло без сліду, як він і очікував. Déjà vu. Це невловиме, часто повторюване змішання ілюзорного та реального, що було симптомом парамнезії, давно цікавило капелана, і він чимало про це знав. Він знав, наприклад, що воно називається парамнезією. Також його цікавили такі дотичні оптичні явища, як jamais vu — «ніколи не бачене» та presque vu — «майже бачене». То були жахні, несподівані моменти, коли цілі предмети, поняття чи навіть люди, поруч з якими капелан прожив майже все своє життя, якимось незбагненним чином набували незнайомого, незвичного, небаченого досі вигляду: jamais vu. І були інші моменти, коли він майже бачив абсолютну істину в яскравих спалахах ясності, яка майже відкривалась йому: presque vu. Випадок з голим чоловіком на дереві під час похорону Сноудена зовсім збив його з пантелику. То не було déjà vu, бо тоді він не мав відчуття, ніби вже колись раніше бачив голого чоловіка на дереві під час похорону Сноудена. Не було воно й jamais vu, оскільки видиво не було кимось або чимось знайомим, що з’явилось перед ним у незнайомій подобі. І, звичайно ж, це не було presque vu, адже капелан дійсно його бачив.

Під самим наметом стрельнув вихлопною трубою джип і з ревом помчав геть. Невже голий чоловік на дереві під час похорону Сноудена був тільки галюцинацією? Чи це було справжнє одкровення? На саму таку думку капелан затремтів. Йому шалено кортіло розповісти про все Йосаріанові, але щоразу, згадуючи цю пригоду, він вирішував більше ніколи про неї не думати, хоча тепер, подумавши про неї, він не був упевнений, що дійсно думав про неї колись раніше.

До намету спроквола зайшов капрал Вітком, якось по-новому, самовпевнено посміхаючись, і зухвало обіперся ліктем об стояк.

— Ви знаєте, хто був той чоловік у червоному халаті? — запитав він хвалькувато. — Це військовий слідчий з переламаним носом. Він приїхав сюди зі шпиталю з офіційним завданням. Він веде розслідування.

Капелан швидко підвів погляд із запобігливим співчуттям.

— Сподіваюсь, ви не потрапили в біду? Чи я можу якось допомогти?

— Ні, в ніяку біду я не потрапив, — відповів капрал Вітком з широкою посмішкою. — Це ви потрапили. Вони збираються взяти вас за підпис «Вашингтон Ірвінг» на всіх тих листах, де ви підписуєтесь ім’ям Вашингтона Ірвінга. Що ви на це скажете?

— Я на жодних листах не підписуюсь ім’ям Вашингтона Ірвінга, — сказав капелан.

— Ви не мусите мені брехати, — відповів капрал Вітком. — Мене ви не мусите переконувати.

— Але я не брешу.

— Мені байдуже, брешете ви чи ні. Вони хочуть притягти вас ще й за перехоплення службового листування майора Майора. Там майже все — таємна інформація.

— Якого листування? — жалібним голосом запитав капелан, уже починаючи дратуватися. — Я не бачив ніякого листування майора Майора.

— Ви не мусите мені брехати, — відповів капрал Вітком. — Мене ви не мусите переконувати.

— Але я не брешу! — запротестував капелан.

— Не розумію, чому ви на мене кричите, — з ображеним виразом відповів капрал Вітком. Він відійшов від стояка і погрозив капелану пальцем. — Ніхто вам зроду не зробив такої великої послуги, як оце я зараз, а ви цього навіть не розумієте. Щоразу, як він пробує доповісти про вас своєму начальству, якийсь шпитальний цензор викреслює з його рапортів усі подробиці. Він уже кілька тижнів біснується, силкуючись вас посадити. Щойно я поставив цензорський штамп на його листі, навіть не читаючи. Це створить дуже добре враження про вас в управлінні карного розшуку. Там відразу зрозуміють, що ми анітрохи не боїмося, що правда про вас вийде на яв.

Голова в капелана пішла обертом від замішання.

— Але ж ви не маєте повноважень на цензурування листів.

— Звісно, що не маю, — підтвердив капрал Вітком. — Лише офіцери вповноважені це робити. Я цензурував від вашого імені.

— Але я також не вповноважений цензурувати листи. Хіба ні?

— Я і про це подбав, — запевнив його капрал Вітком. — Я розписався за вас чужим прізвищем.

— Але це ж підробка!

— О, про це також не хвилюйтеся. Єдиний, хто може поскаржитись про підробку, це той, чиє ім’я ви підробили, і я подбав про вас, вибравши небіжчика. Я використав ім’я Вашингтона Ірвінга. — Капрал Вітком пильно глянув на капелана, шукаючи якихось ознак протесту, а потім упевнено промовив з прихованою іронією. — Швидко я зметикував, правда?

— Не знаю, — тихо зойкнув капелан тремтячим голосом, обличчя його гротескно скривилося від муки й нерозуміння. — Боюсь, я нічого не зрозумів із того, що ви мені розказуєте. Як те, що ви підписалися за мене іменем Вашингтона Ірвінга, створить добре враження про мене?

— Бо вони переконані, що ви і є Вашингтон Ірвінг! Невже не ясно? А тепер знатимуть, що це дійсно ви.

— Але хіба ми не мусили розв’язати це непорозуміння? А так вони ще більше переконаються.

— Якби я знав, що ви такий зануда, то я би пальцем не ворухнув, — з обуренням оголосив капрал Вітком і вийшов геть. За секунду він повернувся. — Щойно я зробив для вас таку послугу, якої вам зроду ніхто не робив, а ви не ціните. Ви не знаєте, що таке вдячність. І це ще одна ваша хиба.

— Вибачте, — розкаявся капелан. — Мені дуже прикро. Просто все, що ви розповідаєте, мене так приголомшило, що я сам не знаю, що кажу. Я справді вам дуже вдячний.

— Ну, то ви дозволяєте мені розсилати ці офіційні листи? — негайно запитав капрал Вітком. — Можна братися за перші чернетки?

З подиву в капелана відвисла щелепа.

— Ні, ні, — простогнав він. — Не зараз.

Капрал Вітком обурився.

— Я ваш найкращий друг, а ви цього навіть не цінуєте, — войовничо заявив він і вийшов з намету. За мить він повернувся знову. — Я на вашому боці, а вам байдуже. Хіба ви не розумієте, в яку халепу ви тепер ускочили? Цей слідчий помчав до шпиталю, щоб написати про вас цілком новий рапорт про цей помідор.

— Який помідор? — запитав капелан, кліпаючи очима.

— Помідор-сливка, який ви стискали в руці, коли тут з’явилися. Ось він. Помідор, який ви досі тримаєте в руці, саме в цю хвилину!

Капелан розтулив пальці і з подивом виявив, що досі тримає помідор, який дістався йому в кабінеті полковника Каткарта. Він швиденько поклав його на столик.

— Мені його дав полковник Каткарт, — пояснив він, шокований, наскільки безглуздо звучить таке пояснення. — Він наполягав, щоб я його взяв.

— Ви не мусите мені брехати, — пояснив капрал Вітком. — Мені байдуже, вкрали ви його чи ні.

— Вкрав? — вигукнув капелан ошелешено. — Навіщо мені красти помідор?

— Ось це якраз і загнало нас у глухий кут, — сказав капрал Вітком. — А тоді слідчий здогадався, що там ви можете ховати якісь секретні документи.

Капелан аж осів під важезним тягарем свого відчаю.

— Я не ховав ніяких важливих секретних документів, — просто сказав він. — І взагалі, я навіть брати його не хотів. Ось, візьміть і подивіться самі.

— Я не хочу його брати.

— Будь ласка, візьміть, — благав капелан ледь чутним голосом. — Я хочу його позбутися.

— Я не хочу його брати, — відрубав капрал Вітком і гордовито вийшов з намету, ледве стримуючи щасливу усмішку: він здобув нового потужного союзника в особі слідчого і знову зумів переконати капелана, ніби страшенно образився.

Бідолаха Вітком, зітхнув капелан, картаючи себе за те, що так засмутив помічника. Він мовчки сидів, охоплений важкою, отупляючою меланхолією, і чекав, коли повернеться капрал Вітком. Він був розчарований, почувши, як хрускіт енергійних кроків капрала Віткома поступово стихає вдалині. Вже нічого не хотілось робити. Він вирішив не йти до їдальні й обійтися двома шоколадними батончиками, що зберігалися в дорожній скриньці, й кількома ковтками літеплої води із фляги. Йому здалося, що довкола густий, всеосяжний туман імовірностей, у якому він не бачить жодного проблиску світла. Страшно було уявити, що подумає полковник Каткарт, коли до нього дійде новина про підозру, ніби капелан — це Вашингтон Ірвінг. Потім він розхвилювався з приводу того, що полковник Каткарт уже міг подумати про нього після розмови про шістдесят бойових вильотів. У світі стільки нещастя, міркував капелан, зажурено похиливши голову, обважнілу від трагічних дум, а він нічим нікому не може допомогти і найменше — самому собі.

Розділ 21

Генерал Дрідл

Про капелана полковник Каткарт взагалі нічого не думав, а переймався новою загрозливою проблемою: Йосаріаном!

Йосаріан! Від самого лише звучання цього бридкого, потворного слова у нього холонула в жилах кров і перехоплювало дихання. Перша капеланова згадка прізвища Йосаріан! розкотисто відлунила в пам’яті полковника Каткарта, мов лиховісний набат. Щойно за капеланом зачинились, клацнувши замком, двері, принизливі спогади про голого чоловіка в строю ринули на полковника Каткарта вбивчим, удушливим каскадом дошкульних деталей. Він затремтів і вкрився потом. Це був зловісний і неймовірний збіг, у суті своїй надто диявольський, щоб не здатися найогидніший зі знамень. Прізвище чоловіка, котрий того дня стояв голяка у строю, отримуючи з рук генерала ДрІдла Хрест льотних заслуг, теж було Йосаріан! А тепер знову якийсь чоловік на прізвище Йосаріан погрожує завдати йому клопотів через шістдесят бойових завдань, які він нещодавно наказав відлітати людям зі свого полку. Полковник Каткарт понуро запитував себе, чи це не той самий Йосаріан.

Він підвівся з виразом невимовної скорботи і заходив по кабінеті. Він відчув присутність чогось незбагненного. Голий чоловік у строю, безрадісно визнавав він, був справжньою плямою на його репутації. Такою ж плямою на його репутації було й пересунення лінії фронту перед вильотом до Болоньї, І семиденна затримка зі знищенням мосту у ФеррарІ, хоча знищення, кінець кінцем, мосту у Феррарі, пригадав він із втіхою, обернулося на справжній листок до вінка його слави, хоча втрата літака при другому заході, подумав він пригнічено, стала ще однією плямою на його репутації, хоча він, знову-таки, здобув ще один справжній листок до вінка своєї слави, діставши згоду на медаль для бомбардира, котрий спочатку поставив йому справжню пляму на репутації, зайшовши на ціль двічі. Прізвище бомбардира, раптом приголомшено згадав він, також було Йосаріан! Тепер їх уже троє! Його липкі очі вирячились від подиву, і він перелякано обернувся глянути, що діється в нього за спиною. Хвилину тому в його житті не було жодних Йосаріанів; тепер вони множилися, мов бісенята. Він спробував опанувати себе. Йосаріан не є звичним прізвищем; можливо, насправді не існує трьох Йосаріанів, а є тільки двоє Йосаріанів або навіть лише один Йосаріан... та це вже не має значення! Полковник усе ще перебував у страшній небезпеці. Інтуїція попереджала, що він наближається до якоїсь грандіозної та незбагненної космічної катастрофи, і його дебеле, м’ясисте, громіздке тіло задрижало від голови до п’ят на думку, що Йосаріанові, хай би ким він зрештою виявився, суджено стати його згубою.

Полковник Каткарт не був забобонний, але вірив у всілякі знамення, і він тут же сів до столу і зробив у своїм календарі зашифрований запис, аби негайно розібратись у цій підозрілій справі кількох Йосаріанів. Він записав собі це нагадування твердою, рішучою рукою, виразно підсиливши його низкою кодових пунктуаційних знаків і двічі підкресливши весь текст, і виглядало це так:

Йосаріан!!! (?)!

Скінчивши, полковник відкинувся в кріслі, надзвичайно вдоволений, що вдався до таких невідкладних заходів у відповідь на цю зловісну кризу. Йосаріан — він здригнувся на сам лише вигляд цього прізвища. Оті його «с» та «р». Було в ньому щось диверсійне. Воно було мов саме те слово — «диверсійний». Воно мало в собі також щось бунтарське і підступне, схоже на слова «соціаліст», «слизький», «фашист» і «комуніст». Це було мерзотне, чуже, відразливе прізвище, яке не викликало жодної довіри. Воно анітрохи не було подібне на такі чисті, бадьорі, чесні американські прізвища, як Каткарт, Пекем і Дрідл.

Полковник Каткарт поволі підвівся і знову став тинятися кабінетом. Майже мимоволі він узяв з одного кошика помідор і жадібно вкусив його, тут же скривився і кинув решту помідора до кошика на сміття. Полковник терпіти не міг помідорів-сливок, навіть своїх власних, а ці навіть не були його. Їх скупив підполковник Корн через підставних осіб на різних ринках Піанози, глупої ночі їх перевезли в гори на ферму полковника, а наступного ранку переправили до штабу полку, щоби збути Майлові, який платив за них полковникові Каткарту та підполковникові Корну шалені гроші.

Полковник Каткарт часто замислювався, чи те, що вони роблять з помідорами-сливками, є законним, але підполковник Корн запевнив його, що так, тому він намагався не замислюватися над цим надто часто. Також не міг він з’ясувати, законною чи ні була ферма в горах, адже про все домовлявся підполковник Корн. Полковник Каткарт не знав, належить йому будинок чи він його орендує, якщо він придбаний, то в кого і за скільки. Підполковник Корн був за фахом юрист, і якби підполковник Корн запевняв його, що шахрайство, здирство, валютні махінації, привласнення чужого майна, ухиляння від сплати податків та спекуляція на чорному ринку — законні, то полковникові Каткарту не випадало би з ним сперечатися.

Полковник Каткарт знав про свій будинок у горах лиш те, що він має той будинок і ненавидить його. Ніколи він так не нудився, як оті два чи три дні, що їх кожного другого тижня мусив там відбути, аби підтримати ілюзію, ніби ця вогка кам’яна сільська хата в горах насправді є золотим палацом плотських утіх. Усі офіцерські клуби пульсували неясними, але нібито достовірними чутками про бучні підпільні пиятики та оргії, про таємні, інтимні ночі екстазу з найвродливішими, найзвабливішими і найпоступливішими італійськими куртизанками, кіноактрисами, модельками і графинями. Жодних інтимних ночей екстазу чи підпільних пиятик та оргій там ніколи не відбувалося. Можливо, щось і відбулось би, якби генерал Дрідл чи генерал Пекем хоча б раз виявили зацікавлення до оргій разом з ним, та ні один, ні другий ніколи зацікавлення не виявляли, а сам полковник, звичайно, не збирався марнувати свій час та енергію на любощі з вродливими жінками, хіба би в тому була якась для нього користь.

Полковник боявся вогких самотніх ночей у своєму сільському будинку і порожніх, безрадісних днів. У полку було значно веселіше, тут він залякував кожного, кого не боявся сам. Проте підполковник Корн постійно нагадував йому, що мати таку ферму в горах і не користуватися нею — це не солідно. Виїжджаючи до будинку, він завжди себе жалів. У джипі він возив із собою дробовик і заповнював одноманітні години тим, що стріляв по пташках та помідорах-сливках, які дійсно росли там занедбаними рядками і яких не варто було збирати.

Серед офіцерів, нижчих від нього рангом, до яких полковник Каткарт усе-таки вважав за доцільне виявляти повагу, був майор ...де Коверлі, хоча поважав його неохоче і навіть не маючи певності, що мусить. Майор ...де Коверлі був для полковника Каткарта величезною загадкою, як, зрештою, і для майора Майора, і для кожного, хто хоч раз його бачив. Полковник

Каткарт не мав поняття, чи дивитись на майора ...де Коверлі згори вниз, чи знизу вгору. Майор ...де Коверлі був лише майором, хоча віком значно старшим за полковника; водночас стільки різних людей ставилися до майора ...де Коверлі з таким глибоким і сповненим страху благоговінням, аж полковник Каткарт підозрював, що інші знають про майора щось особливе. Зловісна, незбагненна зовнішність майора ...де Коверлі постійно тримала полковника насторожі, і навіть підполковник Корн поводився з ним обережно. Всі його боялися, і ніхто не знав чому. Ніхто навіть не знав імені майора ...де Коверлі, бо ні в кого не ставало духу його спитатись. Полковник Каткарт знав, що майор ...де Коверлі був у від’їзді, і тішився з його відсутності, аж поки йому не спало на думку, що майор ...де Коверлі від’їхав кудись плести проти нього змову, і тоді він запрагнув, щоб майор ...де Коверлі повернувся до своєї ескадрильї, де йому і належиться бути — під наглядом.

Невдовзі в полковника Каткарта від безперервного ходіння туди й сюди заболіли ноги. Він знову сів за стіл і вирішив дати глибоку й системну оцінку всієї воєнної обстановки. З діловитим виглядом людини, котра знає, як робляться серйозні справи, він дістав великий білий блокнот, провів посередині вертикальну лінію і перетнув її угорі, поділивши аркуш на дві чисті колонки однакової ширини. Якусь хвилину він перепочив, критично споглядаючи зроблене. Потім навалився грудьми на стіл і вгорі лівої колонки стислим і кучерявим почерком написав: «Плями на моїй репутації!!!», а вгорі правої колонки — «Листки у вінку моєї слави!!!!!» Він ще раз відхилився на спинку крісла, щоб з об’єктивної точки зору помилуватися своєю схемою. По кількох секундах урочистого обдумування він старанно послинив кінчик олівця і, витримуючи однакові інтервали, під заголовком «Плями на моїй репутації!!!» написав:

Феррара

Болонья (пересунута лінія фронту на карті)

Стрільбище

Голий чоловіку строю (після Авіньйона)

Далі він додав:

Харчове отруєння (під час Болоньї) та

Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)

І нарешті:

Капелан (щовечора зависає в офіцерському клубі)

Він вирішив виявити милосердя до капелана, хоч і не любив його, і під заголовком «Листки у вінку моєї слави!!!!!» написав:

Капелан (щовечора зависає в офіцерському клубі)

Таким чином два записи про капелана взаємно нейтралізувалися. Тоді поряд з «Феррара» і «Голий чоловіку строю (після Авіньйона)» він написав: Йосаріан!

Поряд з «Болонья (пересунута лінія фронту на карті)», «Харчове отруєння (під час Болоньї)» і «Стогони (епідемія під час інструктажу перед Авіньйоном)» він написав чітким, рішучим почерком:

?

Позначка «?» біля записів означала, що він хотів вияснити негайно, чи не відіграв Йосаріан у цих подіях якоїсь ролі.

Раптом рука його затремтіла, і далі писати він уже не зміг. Він із жахом зірвався на ноги, відчувши липкий піт на гладкому тілі, і кинувся до вікна ковтнути свіжого повітря. Погляд його впав на полігон для стрільби, і він сахнувся назад з розпачливим зойком, і його очі з шаленим, збудженим блиском заметались по кабінету, мовби там роїлися Йосаріани.

Ніхто його не любив. Генерал Дрідл ненавидів його, хоча генералові Пекему він подобався, однак певності в тому він не мав, адже полковник Карґіл, ад’ютант генерала Пекема, безперечно, мав свої власні амбітні плани і, можливо, очорнював його перед генералом Пекемом при кожній нагоді. Єдиний хороший полковник — це мертвий полковник, вирішив він, — за винятком його самого. Єдиний полковник, якому він довіряв, — це був полковник Мудус, але і той був під впливом свого тестя. Майло, звичайно, був одним із листків у вінку його слави, хоча той факт, що Майлові літаки розбомбили його власний авіаполк, напевне, був жахливою плямою на репутації, хоча Майло зрештою втихомирив усі протести, розкривши велетенську суму чистого прибутку, яку одержав синдикат завдяки цій угоді з ворогом, і переконавши всіх, що бомбардування власних людей і літаків було насправді гідною похвали і прибутковою операцією на користь приватного підприємництва. Полковник не був до кінця упевнений щодо Майла через те, що інші полковники намагалися його переманити до себе, і полковник Каткарт усе ще мав у своєму полку цього паршивого Вождя Білого Вівсюга, котрий, як стверджував цей паршивий ледацюга капітан Блек, був єдиним дійсно відповідальним за пересування лінії фронту на карті під час Величезної облоги Болоньї. Полковникові Каткарту подобався Вождь Білий Вівсюг, бо Вождь Білий Вівсюг давав по носі цьому паршивому полковнику

Мудусу щоразу, як напивався, а той опинявся поруч. Полковнику Каткарту хотілося б, щоби Вождь Білий Вівсюг і підполковникові Корну давав у його жирну пику. Підполковник Корн — паршивий самовпевнений нахаба. Хтось у штабі Двадцять сьомої повітряної армії мав на нього зуб і повертав усі його рапорти з єхидними коментарями, і підполковник Корн підкупив тамтешнього кмітливого писаря на ім’я Вінтерґрін, щоб з’ясувати, чия це робота. Втрата літака над Феррарою при повторному заході на ціль, мусив визнати він, не принесла йому нічого доброго, як і зникнення другого літака у хмарі, — а того він навіть не записав! Полковник щосили намагався пригадати, чи не зник Йосаріан разом з тим літаком у хмарі, але зрозумів, що Йосаріан не міг зникнути з тим літаком у хмарі, якщо він усе ще тут і розпускає стільки смороду через якісь паршиві додаткові п’ять вильотів.

Можливо, шістдесят бойових вильотів справді забагато, міркував полковник Каткарт, якщо Йосаріан відмовляється їх відлітати, але тут же він пригадав, що, примусивши своїх людей зробити більше вильотів, ніж інші, він добився для себе найвідчутнішого успіху. Як часто казав підполковник Корн, армія кишить командирами, які просто виконують свій обов’язок, а щоб відзначитись унікальними керівними якостями, треба зробити якийсь драматичний жест, наприклад, примусити свій полк зробити більше бойових вильотів за інші полки. Жоден з генералів, здається, не заперечував проти таких заходів, хоча, наскільки він міг помітити, особливо він їх і не вразив, а це навело його на думку, що, напевно, шістдесяти вильотів аж ніяк не достатньо, щоб тебе помітили, і йому доведеться підняти норму відразу до сімдесяти, вісімдесяти, сотні чи навіть до двохсот, трьохсот або шести тисяч!

Звичайно, йому б набагато краще велося під керівництвом когось такого поштивого, як генерал Пекем, аніж під керівництвом когось такого брутального і нечулого, як генерал Дрідл, бо генерал Пекем мав проникливість, розум та освіту елітного університету «Ліги плюща», тож був здатний зрозуміти й гідно оцінити полковника Каткарта, хоча генерал Пекем не давав полковникові Каткарту анінайменшого приводу думати, що він бодай трохи розуміє його і цінує. Полковник Каткарт відчував себе спроможним збагнути, що видимі знаки визнання є зайвими між такими освіченими, впевненими у собі людьми, як-от він та генерал Пекем, які можуть симпатизувати один одному на відстані і розуміти одне одного без зайвих слів. Досить було того, що вони люди однієї породи, і полковник Каткарт знав напевне, що його підвищення — це лише справа часу і потрібно просто розважливо чекати, хоча самоповага його страждала від того, що генерал Пекем ніколи зумисно не шукав його товариства і не намагався вразити своїми дотепами й ерудицією більше, ніж будь-кого іншого, хто стояв поруч, навіть ніж рядових. Чи то полковник Каткарт не міг достукатись до генерала Пекема, чи то генерал Пекем зовсім і не був тією дотепною, проникливою, інтелектуальною, далекоглядною особистістю, якою хотів здаватися, а насправді це генерал Дрідл був таким чулим, чарівним, блискучим та витонченим, під чиїм керівництвом полковникові Каткарту велося б набагато краще, і тут полковник Каткарт втратив будь-яке розуміння того, з ким він у яких стосунках, і заходився бити кулаком по кнопці дзвоника, викликаючи до себе підполковника Порка, щоб той прибіг до офісу і запевнив, що всі його люблять, а Йосаріан — це витвір його уяви і що він, полковник Каткарт, показує чудові успіхи у своїй прекрасній і доблесній борні за генеральські погони.

Насправді ж полковник Каткарт не мав анінайменшого шансу стати генералом. По-перше, через колишнього РПК Вінтерґріна, який теж хотів стати генералом, а тому завжди перекручував, знищував, відхиляв або неправильно адресував будь-яку кореспонденцію від, до чи про полковника Каткарта, яка могла б зробити тому честь. А по-друге, вже був один такий генерал — генерал Дрідл, який знав, що на його місце націлився генерал Пекем, але не знав, як його зупинити.

Генерал Дрідл, командир дивізії, був грубуватий, коренастий, широкогрудий чоловік п’ятдесяти з гаком років. Він мав плескатий червоний ніс та мішкуваті, припухлі білі повіки, що обрамляли його невеликі сірі очка, немов ореол сала на шинці. Він мав при собі медсестру і зятя і був схильний впадати в довгу, похмуру мовчанку, коли не надто напивався. Генерал Дрідл змарнував надто багато часу в армії, старанно виконуючи свої обов’язки, а тепер було вже надто пізно. Вищий командний склад було доукомплектовано без нього, і він не знав, як собі дати з цим раду. Коли він забувався, його важке й понуре обличчя набирало сумного, заклопотаного виразу поразки й розчарування. Генерал Дрідл пиячив. Настрій у нього постійно й непередбачувано мінявся. «Війна — це пекло», — часто проголошував він, п’яний чи тверезий, і він справді так думав, проте це не заважало йому добряче наживатись на війні або втягнути в цей бізнес свого зятя, хоч вони й постійно гризлися.

— Ото мерзотник, — зневажливо бурчав генерал Дрідл, він скаржився на свого зятя кожному, хто опинявся поруч із ним біля барної стійки в офіцерському клубі. — Усім, що в нього є, він зобов’язаний мені. Це я зробив з нього людину, паршивий сучий син! Він занадто безмозкий, щоб самому пробитись.

— Він гадає, що всі розуми поїв, — говорив полковник Мудус ображеним тоном своїм слухачам на другому кінці барної стійки. — Він не сприймає жодної критики і не слухає порад.

— Він тільки й знає, що давати поради, — фиркнув генерал Дрідл. — Якби не я, він і досі ходив би в капралах.

Генерала Дрідла завжди супроводжували полковник Мудус і медсестра, дуже принадлива сучка, на думку всіх, хто її бачив. Медсестра генерала Дрідла була повновидою і маленькою блондинкою, мала рожеві щічки з ямочками, веселі блакитні очі й акуратно завиті кучері. Вона всміхалася до кожного і завжди мовчала, аж поки до неї не зверталися. Груди вона мала пишні, а шкіру — гладеньку. Вона була настільки зваблива, що чоловіки старанно її обминали. Спокуслива, солоденька, слухняна і тупа, вона доводила до нестями всіх, окрім генерала Дрідла.

— Глянули б ви на неї голу, — вдоволено пирхнув генерал Дрідл, а медсестра гордо усміхалася, стоячи поряд. — Там у штабі вона має мундир з пурпурового шовку, такий обтислий, що її соски стирчать, мов вишні. Майло роздобув для мене тканину. Під нього навіть трусиків чи ліфчика не вдінеш. Я деколи вечорами наказую їй одягати цей мундир, коли Мудус мене відвідує, просто щоб його подражнити. — Генерал Дрідл хрипко заіржав. — Ви би бачили, що діється під тієї її сорочкою, коли вона переступає з ноги на ногу. Вона зводить його з розуму. Та нехай тільки її торкнеться — чи будьякої іншої жінки, я тут же розжалую цю хтиву скотину в солдати і запроторю на цілий рік на кухню.

— Він тримає її біля себе, аби лише мене подражнити, — ображено закидав полковник Мудус на іншому кінці барної стійки. — Там у штабі вона має мундир з пурпурового шовку, такий обтислий, що її соски стирчать, мов вишні. Під нього навіть трусиків чи ліфчика не вдінеш. Ви би чули той шурхіт, коли вона переступає з ноги на ногу. Та хай би я тільки спробував залицятися до неї чи до якоїсь іншої дівки, він тут же розжалує мене в солдати і запроторить на цілий рік на кухню. Вона зводить мене з розуму.

— Він ні з ким не спав, відколи ми покинули Штати, — розповідав по секрету генерал Дрідл, і його квадратна сива голова злорадно тряслася від садистського реготу. — Це одна з причин, чому я ніколи не спускаю з нього очей — щоби він не міг дорватися до жінки. Можете собі уявити, що терпить цей нещасний сучий син?

— Я не спав із жодною жінкою, відколи ми покинули Штати, — скімлив полковник Мудус. — Можете собі уявити, що я терплю?

Розсердившись на когось, генерал Дрідл міг стати до нього настільки ж безжальним, як до полковника Мудуса. Він не був схильний до удавання, тактовності чи претензійності, і його кредо як фахового солдата було стисле і просте: він вважав, що хлопці під його командою повинні бути готові віддати життя заради ідеалів, прагнень чи примх тих зверхників, які командують ними. Підлеглих йому офіцерів та рядових він сприймав лише як військові одиниці. Він вимагав від них єдине — виконувати свій обов’язок; поза тим їм було вільно робити все, що заманеться. Їм було вільно, як і полковникові Каткарту, примушувати своїх підлеглих робити по шістдесят бойових вильотів, якщо вони так вирішили; і їм було вільно, як і Йосаріанові, стояти в строю голяка, якщо так їм заманеться, хоча від того видовища у генерала Дрідла відвисла гранітна щелепа, і владним кроком він рушив уздовж шеренги, щоб переконатися, що в строю, стоячи на «струнко», чекає на медаль чоловік, на якому немає нічого, крім мокасинів. Генерал Дрідл онімів. Полковник Каткарт мало не зомлів, побачивши Йосаріана, і підполковник Корн підступив ззаду і міцно схопив його за лікоть. Запала гротескна тиша. З моря повівав рівний, теплий вітерець, і на шосе з торохтінням виїхав старий віз із брудною соломою, запряжений чорним віслюком, якого поганяв селянин у крислатому капелюсі й вигорілому бурому робочому одязі, не звертаючи жодної уваги на офіційну військову церемонію, що відбувалася на невеличкому плацу праворуч від нього.

Нарешті генерал Дрідл заговорив.

— Вертайся до машини, — рявкнув він через плече до своєї медсестри, яка йшла слідом за ним уздовж шеренги. Медсестра, всміхаючись, задріботіла до коричневої штабної машини, припаркованої ярдів за двадцять від прямокутного плацу. Генерал Дрідл суворо мовчав, доки не клацнули дверцята машини, а тоді запитав: — Хто це такий?

Полковник Мудус глянув у список.

— Це Йосаріан, тату. Він одержує Хрест льотних заслуг.

— Ну, побий мене грім, — буркнув генерал Дрідл, його рум’яне масивне обличчя злагідніло від веселого здивування. — Чому ви не вдягнуті, Йосаріане?

— Бо не хочу.

— Що значить, «не хочу»? Чому ви в біса не хочете?

— Просто не хочу, сер.

— Чому він без одягу? — запитав через плече генерал Дрідл полковника Каткарта.

— Це він тебе питає, — шепнув підполковник Корн полковникові Каткарту ззаду, різко штурхонувши його ліктем у спину.

— Чому він без одягу? — запитав полковник Каткарт у підполковника Корна, скривившись від гострого болю і розтираючи місце, куди підполковник Корн його щойно штурхонув.

— Чому він без одягу? — підполковник Корн запитав у капітана Пілчарда і капітана Рена.

— Минулого тижня над Авіньйоном у його літаку вбило одного з членів екіпажу і його геть залило кров'ю, — відповів капітан Рен. — Він поклявся, що більше ніколи не вдягне форми.

— Минулого тижня над Авіньйоном у його літаку вбило одного з членів екіпажу і його геть залило кров’ю, — доповів підполковник Корн безпосередньо генералу Дрідлу. — Його однострій ще не повернувся з пральні.

— А де інший однострій?

— Також у пральні.

— А що з білизною? — запитав генерал Дрідл.

— Уся його білизна також у пральні, — відповів підполковник Корн.

— Як на мене, все це якась маячня, — проголосив генерал Дрідл.

— Це дійсно маячня, сер, — сказав Йосаріан.

— Не хвилюйтеся, сер, — пообіцяв полковник Каткарт генералові Дрідлу, загрозливо глянувши на Йосаріана. — Я даю вам слово, що цей чоловік буде суворо покараний.

— Яка мені з біса різниця, покараний він чи ні? — роздратовано здивувався генерал Дрідл. — Він заслужив медаль. Якщо йому хочеться одержати її голим, то яке тобі в біса діло?

— Я точнісінько тієї самої думки, сер! — з великим ентузіазмом підтакнув полковник Каткарт і витер чоло вологою білою хусточкою. — Але чи скажете ви те саме, сер, навіть у світлі останнього циркуляра генерала Пекема про належний вигляд військової форми у зоні бойових дій?

— Пекем? — обличчя генерала Дрідла захмарилось.

— Так-так, сер, — підтвердив полковник Каткарт запобігливо. — Генерал Пекем навіть рекомендував нам посилати наших людей у бій у повній парадній формі, щоб вони справляли найкраще враження на противника, коли їх зіб’ють.

— Пекем? — повторив генерал Дрідл, усе ще збентежено мружачись. — А до чого тут в біса Пекем?

Підполковник Корн знову болюче штурхонув ліктем полковника Каткарта в спину.

— Абсолютно ні до чого, сер! — галантно відповів полковник Каткарт, знову скривившись від гострого болю й обережно розтираючи місце, куди його щойно штурхонув підполковник Корн. — І саме тому я вирішив не вживати абсолютно ніяких заходів, доки не трапиться нагода порадитися з вами, сер. Чи нам слід ігнорувати цю рекомендацію, сер?

Генерал Дрідл повністю його проігнорував, зневажливо відвернувшись, і вручив Йосаріанові медаль у коробочці.

— Приведи з машини мою дівчину, — роздратовано наказав він полковнику Мудусу і похмуро чекав, завмерши на місці, опустивши голову, доки його медсестра не приєдналась до нього.

— Негайно передай до штабу, щоб там знищили моє останнє розпорядження з наказом надівати краватки під час виконання бойових завдань, — квапливо прошепотів полковник Каткарт підполковникові Корну кутиком рота.

— Я казав тобі того не робити, — реготнув підполковник Корн. — Але ти ж мене не послухаєш.

— Тссс! — застеріг його полковник Каткарт. — Чорт забирай, Корне, що ти зробив з моєю спиною?

Підполковник Корн знову реготнув.

Медсестра генерала Дрідла супроводжувала генерала Дрідла всюди, куди б він не йшов, навіть до інструкторської перед самим вильотом на Авіньйон, де вона стояла біля трибуни з дурнуватою посмішкою і квітнула у своєму рожево-зеленому мундирі, мов живодайна оаза біля плеча генерала Дрідла. Йосаріан глянув на неї і закохався, безнадійно. Його настрій погіршився, душа спорожніла й оніміла. Слухаючи, як майор Денбі монотонним, повчальним голосом описує потужну концентрацію зенітних батарей, що чекають на них в Авіньйоні, він припав масними очима до її повних, червоних губок та ямочок на щоках і раптом розпачливо застогнав, бо подумав, що вже, мабуть, ніколи не побачить цієї чарівної жінки, до якої не озвався й словом і яку так несамовито покохав. Дивлячись на неї, він трепетав і розривався від жалю, страху та жаги; вона була така прекрасна. Він благословляв землю, на якій вона стояла. Він облизав шерехатим язиком пересохлі, спраглі губи і знову застогнав з горя — на цей раз так голосно, що привернув до себе здивовані, запитливі погляди людей, які сиділи довкола на грубих дерев'яних лавках у своїх шоколадного кольору комбінезонах, перетягнутих білими парашутними ременями.

Нейтлі в паніці швидко обернувся до нього.

— Що таке? — зашепотів він. — У чому річ?

Йосаріан не чув його. Хіть переповнила його, а жаль паралізував. Медсестра генерала Дрідла була лише трохи пухкенька, а його уяву до краю заполонило золотисте сяйво її волосся і бажані доторки її м'яких коротких пальчиків, округла розкіш її зрілих грудей під рожевою армійською сорочкою з широко розстебнутим коміром, випуклий, пружний трикутник її животика і стегон під тугими, гладкими габардиновими офіцерськими брюками кольору лісової зелені. Він ненаситно впивався всією нею, від голови до нафарбованих нігтиків на пальцях ніг. Йому так не хотілося її втрачати.

— Ооооооооооххх, — знову простогнав він, і цього разу ціла кімната сколихнулася від тремтливого, протяжного зойку. Хвиля розгубленості й тривоги накрила офіцерів на помості, і навіть майор Денбі, який уже звіряв годинники, на мить мало не збився з рахунку і не почав його знову. Нейтлі простежив очима застиглий погляд Йосаріана через усю довгасту залу, аж поки не зупинився на медсестрі генерала Дрідла. Здогадавшись, що саме мучить Йосаріана, Нейтлі зблід від збентеження.

— Перестань, чуєш? — лютим шепотом застеріг Нейтлі.

— Оооооооооооооооохххх, — простогнав Йосаріан учетверте, цього разу настільки голосно, що всі його виразно почули.

— Ти збожеволів? — нестямно засичав Нейтлі. — Влипнеш в халепу.

— Оооооооооооооооохххх, — відповів Данбар Йосаріанові з протилежного кінця зали.

Нейтлі впізнав голос Данбара. Ситуація вийшла з-під контролю, і він відвернувся з ледь чутним стогоном:

— Оох.

— Оооооооооооооооохххх, — простогнав Данбар у відповідь.

— Оооооооооооооооохххх, — від злості Нейтлі голосно простогнав, усвідомивши, що це щойно стогнав він сам.

— Оооооооооооооооохххх, — Данбар знову простогнав у відповідь.

— Оооооооооооооооохххх, — вторував з іншого кінця зали хтось незнайомий, і в Нейтлі волосся стало дибом.

Йосаріан з Данбаром відповіли по черзі, а Нейтлі зіщулився і марно шукав якоїсь нори, куди б міг сховатися, забравши з собою Йосаріана. Жменька льотчиків душилася зі сміху. Нейтлі охопив збитошний настрій, і коли настало затишшя, він застогнав навмисне. Йому відповів ще якийсь незнайомий голос. Присмак непослуху приємно збуджував, і Нейтлі знову навмисне застогнав, тільки-но зависла пауза. Ще один незнайомий голос йому відлунив. Ціла зала заклекотіла, перетворюючись на божевільню. Нестримно наростав моторошний гул голосів. Зачовгали ноги, і все повалилося з рук — олівці, навігаційні лінійки, планшети; брязкали об підлогу сталеві шоломи. Кілька чоловіків, що не стогнали, хихикали вже відкрито, і хтозна, як далеко зайшов би цей стихійний бунт стогнання, якби придушити його не взявся сам генерал Дрідл. Твердим кроком виступивши на центр помосту, він станув просто перед майором Денбі, котрий сумлінно зосередився, схиливши голову, над своїм наручним годинником і наполегливо рахував:

— ...двадцять-п’ять секунд... двадцять... п’ятнадцять...

Широке, владне, червоне обличчя генерала Дрідла скривилося від подиву, а тоді задубіло в гримасі страхітливої рішучості.

— Досить, я сказав, — коротко скомандував він, очі його зблиснули осудом і квадратна щелепа скам’яніла. — Я командую бойовим підрозділом, — промовив він суворо, коли в залі запала цілковита тиша і всі льотчики на лавах боязко зіщулились, — і в цьому полку не буде жодних стогонів, поки я ним командую. Все ясно?

Усім усе стало ясно, окрім майора Денбі, який і далі був зосереджений на своєму годиннику і вголос рахував секунди.

— ...чотири... три... два... один... нуль! — вигукнув майор Денбі й переможно глянув у залу, але побачив, що ніхто його не слухав і що доведеться починати все спочатку. — Ооохх, — застогнав він розчаровано.

— Що то було? — заревів генерал Дрідл, не вірячи своїм вухам, і з убивчою люттю повернувся до майора Денбі, який збентежено відсахнувся від нього й відразу затремтів і спітнів. — Хто це такий?

— М-майор Денбі, сер, — затнувся полковник Каткарт. — Начальник опервідділу мого полку.

— Виведіть його і розстріляйте, — наказав генерал Дрідл.

— С-сер?

— Я сказав, виведіть його і розстріляйте. Ви що, оглухли?

— Так, сер! — спритно відповів полковник Каткарт, насилу проковтнувши слину, і жваво повернувся до своїх шофера та синоптика: — Виведіть майора Денбі і розстріляйте.

— С-сер? — запнулися шофер із синоптиком.

— Я сказав, виведіть майора Денбі і розстріляйте, — відрубав полковник Каткарт. — Ви що, оглухли?

Два молоденьких лейтенанти в'яло кивнули головами й витріщились один на одного ошелешено й безвольно, з нехіттю чекаючи, коли інший виявить ініціативу і візьметься вивести і розстріляти майора Денбі. Доти жоден з них не виводив і не розстрілював майора Денбі. Вони поволі й непевно підступали до майора Денбі з двох боків. Майор Денбі побілів зі страху. Ноги під ним раптом підкосилися, і він почав падати, тоді обидва молоденьких лейтенанти скочили до нього, підхопили під пахви і не дали йому звалитись додолу. Тепер, коли вони вже тримали майора Денбі, решта роботи здавалась легкою, та в них не було пістолетів. Майор Денбі розплакався. Полковнику Каткарту закортіло підійти і заспокоїти його, але він не хотів виглядати в очах генерала Дрідла слабаком. Він пригадав, що Еплбі та Гавермеєр завжди беруть із собою на бойові завдання кольти 45-го калібру, і став шукати їх очима поміж льотчиків.

Коли майор Денбі розплакався, полковник Мудус, який до того мучився в нерішучості за чужими спинами, вже не міг більше стримуватись і несміливо приступив до генерала Дрідла з виглядом людини, що вирішила принести себе в жертву.

— Думаю, краще трохи зачекати, тату, — затинаючись, запропонував він. — Я не думаю, що ви можете його застрелити.

Його втручання розлютило генерала Дрідла.

— Хто сказав, що я не можу, чорт забирай? — задиристо гарикнув він таким громовим голосом, що здригнулась ціла будівля.

Полковник Мудус, зашарівшись від збентеження, нахилився до його вуха і щось зашепотів.

— Чому я не можу, чорт забирай? — заревів генерал Дрідл.

Полковник Мудус зашепотів знову.

— По-твоєму, я не можу розстріляти, кого я хочу? — спитав генерал Дрідл з безкомпромісним обуренням. Він зацікавлено нашорошив вуха, поки полковник Мудус шепотів далі. — Чи це правда? — допитливість пом'якшила його лють.

— Так, тату. Боюся, що так.

— Бачу, ти вважаєш себе з біса розумним, еге ж? — раптом накинувся генерал Дрідл на полковника Мудуса.

Полковник Мудус знову почервонів.

— Ні, тату, це не...

— Гаразд, відпустіть цього непокірного сучого сина, — буркнув генерал Дрідл, розлючено відвернувшись від зятя, і сварливо гарикнув шоферові та синоптикові полковника Каткарта: — Але виведіть його геть і більше сюди не пускайте. І вже закінчуємо цей клятий інструктаж, поки війна не скінчилась. Я ще ніколи не бачив такого безладу.

Полковник Каткарт безпорадно кивнув генералові Дрідлу і поспіхом дав знак лейтенантам випхати майора Денбі з будівлі. Проте після того як майора Денбі випхали, не було кому закінчувати інструктаж. Усі здивовано витріщались одне на одного, мов придурки. Бачачи, що нічого не рухається, генерал Дрідл побагровів від люті. Полковник Каткарт не знав, що робити. Він уже зібрався вголос застогнати, але на порятунок прийшов підполковник Корн, виступивши вперед і взявши справу в свої руки. Полковник Каткарт зітхнув з величезним, слізливим полегшенням, мало не захлинувшись від вдячності.

— А тепер звіримо наші годинники, — не гаючись, почав підполковник Корн енергійним, командирським тоном, кокетливо завернувши очі до генерала Дрідла. — Ми звіримо годинники з першого і тільки з першого разу, і якщо не вийде з першого разу, ми з генералом Дрідлом будемо вимагати пояснення, чому не вийшло. Все ясно? — Він знову стрельнув очима в бік генерала Дрідла, щоб упевнитися, чи його постріл зарахували. — Тепер поставте ваші годинники на дев’ять вісімнадцять.

Підполковник Корн звірив годинники без жодної заминки і впевнено рушив далі. Він дав льотчикам пароль дня і бадьоро та виклично зробив детальний огляд погодних умов, щокілька секунд кидаючи косі улесливі погляди на генерала Дрідла, і ставав дедалі впевненішим у собі через чудове враження, яке, як він бачив, справляв на генерала. Він приндився і бундючився і гордовито походжав помостом, набираючи розмаху і впевненості, ще раз назвав пароль дня і тут же взявся піднімати бойовий дух надихаючою промовою про важливість авіньйонського мосту для мобілізації військових сил і про обов’язок кожного під час бойового вильоту поставити любов до батьківщини вище за любов до власного життя. Закінчивши свій натхненний виступ, він ще раз дав льотчикам пароль дня, підкреслив важливість кута заходу на посадку і знову зробив огляд погодних умов. Підполковник Корн відчув себе на самій вершині своїх можливостей. Йому пасувало бути в центрі уваги.

Усвідомлення того, що відбувається, приходило до полковника Каткарта поволі, а коли нарешті прийшло, він онімів. Поки він ревнивим поглядом спостерігав за віроломством підполковника Корна, його обличчя витягувалось і витягувалось, і він мало не зі страхом слухав, як генерал Дрідл, наблизившись до нього ззаду і пошепки, але так, щоб почули в найдальших кутках зали, спитав:

— Хто це такий?

Полковник Каткарт відповів, неясно передчуваючи щось недобре, а генерал Дрідл прикрив рота долонею і шепнув йому кілька слів, від яких обличчя полковника Каткарта засяяло неймовірною радістю. Підполковник Корн помітив це і затремтів у нестримному захваті. Чи генерал Дрідл оце щойно тут, в інструкторській, підвищив його до полковника? Він уже не міг витерпіти невідання. Майстерною кучерявою фразою він завершив інструктаж і обнадієно обернувся до генерала Дрідла, щоб почути від нього палкі вітання, але той уже, не озираючись, крокував до виходу, а за ним потягнулися медсестра і полковник Мудус. Підполковника Корна шокувало це невтішне видовище, та лише на одну мить. Очима він знайшов полковника Каткарта, який усе ще стовбичив і шкірив зуби, з переможним виглядом кинувся до нього й став шарпати за рукав.

— Що він про мене сказав? — збуджено допитувався він у запалі гордого й блаженного сподівання. — Що сказав генерал Дрідл?

— Він цікавився, хто ти такий.

— Це я знаю. Це я знаю. Але що він про мене сказав? Що він сказав?

— Його від тебе знудило.

Розділ 22

Майло-мер

Під час того бойового вильоту Йосаріан утратив самовладання. Він утратив самовладання під час вильоту до Авіньйона, тому що Сноуден втратив життя, а Сноуден втратив життя, бо першим пілотом того дня був Гапл, якому виповнилось лише п'ятнадцять, а другим — Добз, який був навіть гірший і який намовляв Йосаріана з ним на пару вбити полковника Каткарта. Йосаріан знав, що Гапл був добрим пілотом, але ще дитиною, і Добз також не довіряв йому, і тому після того, як вони скинули бомби, без попередження, в нападі шалу вирвав у Гапла штурвал і пожбурив літак у таке запаморочливе, оглушливе, невимовно страшне і вбивче піке, що Йосаріан безпорадно повис у повітрі, притиснувшись маківкою голови до стелі кабіни, і при тому вирвав із гнізда штекер своїх навушників.

О боже! — беззвучно верескнув Йосаріан, відчуваючи, що вони падають. О боже! О боже! О боже! О боже! — верещав він благально крізь стиснуті губи, що їх не міг розтулити, бо літак падав, а він борсався невагомо під стелею, аж поки Гапл не спромігся повернути собі штурвал і вирівняти літак, але він влетів у той самий скажений, скелястий, мозаїчний каньйон суцільного загороджувального вогню, з якого їм щойно вдалося видертись, а тепер знову треба було втікати. Майже відразу по літаку гепнуло, і в плексигласі з'явилась дірка завбільшки з великий кулак. Мерехтливі скалки вп'ялися в Йосаріанові щоки. Крові не було.

— Що сталося? Що сталося? — закричав він і, не почувши у вухах власного голосу, дико затремтів. Його налякала мертва тиша в переговорному пристрої, і він боявся ворухнутися, скрутившись клубком, мов миша у пастці, і так чекав, не сміючи дихнути, аж поки нарешті не помітив блискучий циліндричний штекер навушників, що гойдався у нього перед очима, і встромив його тремтячими пальцями назад у гніздо. О боже! — не переставав скрикувати він з неослабним жахом, бо з усіх сторін снаряди рвалися і вибухали, мов гриби. О боже!

Коли Йосаріан устромив штекер назад у гніздо пристрою, він почув, що Добз плаче.

— Поможіть йому, поможіть, — схлипував Добз. — Поможіть, поможіть йому.

— Кому? Кому помогти? — крикнув до нього Йосаріан. — Кому помогти?

— Бомбардиру, бомбардиру, — кричав Добз. — Він не відповідає. Поможіть бомбардиру, поможіть бомбардиру.

— Я бомбардир, — Йосаріан закричав у відповідь. — Я бомбардир. У мене все добре. У мене все добре.

— Тоді поможіть йому, поможіть, — плакав Добз. — Поможіть, поможіть.

— Кому помогти? Кому?

— Стрільцеві-радистові,—благавДобз. — Поможітьстрільцеві-радистові.

— Мені холодно, — почулося в навушниках кволе скімлення Сноудена, жалісне, як у передсмертних муках. — Будь ласка, поможіть. Мені холодно.

І Йосаріан пірнув до лазу, проповз над бомбовим відсіком і опустився у хвіст літака, де на підлозі у жовтій плямі сонячного світла лежав, замерзаючи на смерть, поранений Сноуден, а поруч із ним непритомно розпластався новий хвостовий стрілець.

Добз був найгіршим пілотом у цілому світі, і він про це знав: ходяча руїна зрілого молодого чоловіка, він безперервно силкувався переконати начальство, що більше не здатний пілотувати літак. Ніхто з його начальства не хотів нічого слухати, і того дня, коли норму бойових вильотів було піднято до шістдесяти, він прокрався до Йосаріанового намету, поки Орр вийшов по сальники, і виклав свій план замаху на полковника Каткарта. Він потребував підтримки Йосаріана.

— Ти хочеш, щоб ми його холоднокровно вбили? — запротестував Йосаріан.

— Саме так, — погодився Добз з оптимістичною усмішкою, підбадьорений, що Йосаріан так швидко схопив ситуацію. — Ми пристрелимо його з люґера, якого я привіз із Сицилії, ніхто про нього не знає.

— Боюсь, я не зможу цього зробити, — дійшов висновку Йосаріан, подумки зваживши ідею.

Добз здивувався.

— А чому ні?

— Послухай, для мене не буде більшої радості, коли цей сучий син скрутить собі шию, загине у катастрофі або коли довідаюся, що хтось інший його пристрелив. Та, боюся, сам я не можу його вбити.

— А він би тебе не пожалів, — переконував Добз. — Насправді ти сам казав, що він нас вбиває, змушуючи стільки часу літати в бій.

— Але я не можу так повестися з ним. Гадаю, він також має право на життя.

— Ні, не має, поки краде наше з тобою право на життя. Що з тобою не так?—дивувався Добз. — Колись ти те саме доводив Клевінджеру. І дивись, що з ним трапилось. Просто в хмарі.

— Перестань кричати, чуєш? — шикнув на нього Йосаріан.

— Я не кричу! — Добз закричав ще голосніше, обличчя його розчервонілось від бунтівного запалу. З очей і носа текло, на тремтячій нижній губі пінились краплі слини. — В полку була вже майже сотня хлопців, які відлітали свої п'ятдесят п'ять завдань, коли він підняв норму до шістдесяти. Принаймні близько сотні таких, як ти, кому лишалось по кілька вильотів. Він усіх нас повбиває, якщо ми його не зупинимо. Нам треба першим його вбити.

Йосаріан невиразно кивнув, нічого не обіцяючи.

— Думаєш, нам це зійде з рук?

— Я все продумав. Я...

— Перестань кричати, заради Бога!

— Я не кричу. Я все...

— Ти перестанеш кричати?!

— Я все продумав, — прошепотів Добз, ухопившись за край койки Орра, аж побіліли пальці, щоб не розмахувати руками. — У четвер вранці, коли він повертатиметься з тієї своєї клятої ферми у горах, я непомітно підкрадуся лісом до того крутого повороту на дорозі і сховаюся в кущах. Там він мусить сповільнити хід, а я зможу бачити дорогу в обидва боки і переконатися, що поблизу нікого немає. Коли побачу, що він під'їжджає, я зіштовхну на дорогу велику колоду, і він пригальмує джип. Тоді я вийду з кущів зі своїм люґером і стрілятиму йому в голову, поки не вб’ю. Потім закопаю пістолет, повернуся тим самим лісом до ескадрильї і піду собі по справах, як будь-хто інший. Що тут може піти не так?

Йосаріан уважно слідкував за кожним кроком операції.

— А я тут до чого? — спитав він здивовано.

— Без тебе я не зможу, — пояснив Добз. — Мені потрібно, щоб ти мені сказав «вперед».

Йосаріан не вірив своїм вухам.

— Це все, що ти від мене очікуєш? Просто, щоб я сказав «вперед»?

— Це все, що мені від тебе треба, — відповів Добз. — Просто скажи мені «вперед», і післязавтра я сам виб’ю йому мізки, — від збудження він говорив дедалі швидше і голосніше. — Я би і підполковникові Корну прострелив голову, якщо ми вже за це взялися, але, якщо ти не проти, майора Денбі я би помилував. Потім я пристрелив би Еплбі і Гавермеєра, а вбивши Еплбі і Гавермеєра, я би порішив ще й Маквота.

— Маквота? — зойкнув Йосаріан, мало не підстрибнувши від жаху. — Маквот — мій друг. Чим тобі не вгодив Маквот?

— Не знаю, — зніяковіло зізнався Добз. — Просто я подумав, якщо вбиваємо Еплбі і Гавермеєра, заодно можемо вбити і Маквота. Чи ти не хочеш убивати Маквота?

Йосаріан зайняв тверду позицію.

— Послухай, можливо, я ще пристану на це, але тільки якщо припиниш горлати на весь острів і якщо обмежишся вбивством полковника Каткарта. А якщо ти збираєшся влаштувати тут різанину, то про мене забудь.

— Ну добре, добре, — Добз намагався заспокоїти його. — Тільки полковника Каткарта. Убити його? Скажи мені «вперед».

Йосаріан похитав головою.

— Боюся, я не зможу сказати тобі «вперед».

Добз заметушився.

— Я готовий піти на компроміс, — пристрасно благав він. — Не мусиш мені казати «вперед». Просто скажи, що це добра ідея. Згода? Це добра ідея?

Йосаріан знову похитав головою.

— Це була би прекрасна ідея, коли б ти пішов і зробив усе, не кажучи мені ні півслова. А тепер уже пізно. Боюся, я тобі нічого не скажу. Трохи зачекай. Може, я ще передумаю.

— Тоді вже справді буде запізно.

Йосаріан знову похитав головою. Добз був розчарований. Він посидів трохи з присоромленим виглядом, потім раптом зірвався на ноги і вискочив з намету з наміром влаштувати ще один бурхливий наїзд на Дока Деніку, щоб той списав його на землю, а дорогою перекинув Йосаріанів умивальник, зачепивши стегном, і спіткнувся об бензопровід до грубки, яку все ще монтував Орр. Добз скажено розмахував руками, але Док Деніка відповів на цей напад низкою нетерплячих кивків і відіслав Добза до санчастини, порадивши описати свої симптоми Ґасу і Весу, а ті, щойно він заговорив, намастили йому ясна фіолетовим розчином. Пальці на ногах вони також пофарбували, і коли він знову розтулив рота, щоб поскаржитися, запхали йому до горла таблетку проносного і випровадили геть.

Добз був навіть у гіршій формі, ніж Голодний Джо, бо той принаймні ще міг літати на бойові завдання, коли його не мучили кошмари. Добзу було майже так само зле, як Орру, який виглядав мов щасливий, низькорослий жайворонок, який несамовито, заразливо хихотів, цокочучи своїми кривими, заячими зубами, і якого відрядили у відпустку разом з Майлом та Йосаріаном злітати по яйця до Каїра, де замість яєць Майло купив бавовну, а на світанку вилетів на Стамбул літаком, набитим по самі кулеметні турелі екзотичними павуками та недозрілими червоними бананами. Орр був одним із найпростодушніших і найсимпатичніших диваків, яких Йосаріан зустрічав у своєму житті. У нього було грубувате, набрякле обличчя зі світло-карими очима, що поблискували з глибоких западин, мов пара мармурових кульок, і густе, хвилясте, рябе волосся, що здіймалося над маківкою, мов напомаджений наметик. Щоразу як Орр вилітав на завдання, він падав у море або повертався на одному моторі, і коли вони вилетіли до Неаполя і приземлились на Сицилії, він, мов навіжений, почав шарпати Йосаріана за рукав, побачивши шахраюватого десятирічного звідника з сигарою в роті і двома дванадцятирічними незайманими сестричками, що чекали на них у місті біля готелю, в якому кімната була лише для Майла. Йосаріан різко відсахнувся від Орра, стурбовано і спантеличено втупившись у вулкан Етну, що опинився на місці Везувію, і дивуючись, чому вони на Сицилії замість Неаполя, а охоплений хіттю Орр, хихочучи і затинаючись, благав Йосаріана піти разом з ним за шахраюватим десятилітнім звідником до його дванадцятилітніх незайманих сестричок, які виявились не зовсім незайманими і не зовсім сестрами, бо насправді їм було тільки двадцять вісім.

— Іди з ним, — коротко наказав Майло Йосаріанові. — Пам’ятай про свою місію.

— Гаразд, — зітхнувши, погодився Йосаріан, пам’ятаючи про свою місію. — Але принаймні дозволь мені спочатку знайти номер у готелі, щоб я потім як слід виспався.

— Ти добре виспишся з дівчатами, — відповів Майло з тим самим загадковим виглядом. — Пам’ятай про свою місію.

Та виспатися їм взагалі не вдалося, бо Йосаріан та Орр опинились у двоспальному ліжку, затиснуті між двома дванадцятирічними двадцятивосьмирічними проститутками, які виявилися липкими й ожирілими і які цілу ніч постійно будили їх і просили помінятись партнерками. Невдовзі Йосаріанове сприйняття реальності настільки затуманилось, що він не звернув уваги на бежевий тюрбан на голові причепливої гладухи, якого вона не знімала аж до наступного ранку, коли шахраюватий десятирічний звідник з гаванською сигарою в зубах, грубо збиткуючись, зірвав його на очах у всіх, виставивши на показ у яскравому промінні сицилійського сонця її шокуючий, потворний і лисий череп. Мстиві сусіди наголо обстригли її за те, що вона спала з німцями. Дівчина ображено заверещала і кинулася перевальцем за шахраюватим десятирічним звідником, її бридкий, блідий, зневажений скальп недоладно гойдався вгору-вниз довкола химерної темної бородавки її обличчя, як щось вибілене й непристойне. Йосаріан ніколи не бачив нічого голішого. Звідник крутив тюрбаном на пальці, як трофеєм, відскакуючи на кілька дюймів від її простягнутих долонь, і мордував її, бігаючи колами по площі, переповненій людьми, що заходились реготом і тицяли пальцями на Йосаріана, як на посміховище, і тут підійшов Майло з виразом похмурого поспіху і докірливо скривив губи, побачивши таку соромітну й легковажну сцену. Майло наполіг, щоб вони негайно летіли на Мальту.

— Ми не виспались, — заскиглив Орр.

— Все це ваша вина, — тоном праведника засудив їх Майло. — Якби ви провели цю ніч у себе в номері, а не з тими аморальними дівицями, то зараз ви б почувалися так само бадьоро, як і я.

— Ти звелів нам іти з ними, — закинув йому Йосаріан. — І в нас не було номера в готелі. Лише ти дістав собі номер у готелі.

— Це теж не моя вина, — зарозуміло заявив Майло. — Звідки я міг знати, що до міста з'їдуться всі скупники турецького гороху?

— Ти це знав, — накинувся на нього Йосаріан. — Тепер ясно, чому ми на Сицилії замість Неаполя. Ти вже, напевно, забив цілий літак своїм клятим турецьким горохом.

— Тссс! — суворо застеріг Майло, кинувши багатозначний погляд у бік Орра. — Пам’ятай про свою місію.

Коли вони прибули на аеродром, щоб летіти на Мальту, бомбовий відсік, задня та хвостова секції літака, а також більша частина секції горішньої турелі були вщерть напаковані мішками з турецьким горохом.

Місія Йосаріана в цій подорожі полягала в тому, щоб не дати Оррові з'ясувати, де Майло купує яйця, хоча Орр був членом Майлового синдикату і, як кожен член синдикату, мав у ньому пай. Його місія була безглуздою, вважав Йосаріан, адже всі знали, що Майло купує яйця на Мальті по сім центів за штуку, а продає їх офіцерським їдальням свого синдикату по п'ять.

— Просто я йому не довіряю, — розмірковував Майло в літаку, кивнувши в бік Орра, котрий вузликом згорнувся на мішках із турецьким горохом, намагаючись заснути. — Я краще купуватиму яйця, коли його немає поряд, щоб він не довідався про мої комерційні секрети. Що тобі ще незрозуміло?

Йосаріан сидів поруч із ним на місці другого пілота.

— Я не розумію, чому ти купуєш яйця на Мальті по сім центів за штуку, а продаєш їх по п'ять.

— Я це роблю заради прибутку.

— Але де тут прибуток? Ти втрачаєш по два центи на кожному яйці.

— Але я маю прибуток — по три з чвертю центи з яйця, коли продаю їх по чотири з чвертю центи мешканцям на Мальті, в яких потім скуповую ці ж яйця по сім центів. Звичайно, прибуток дістаю не я. Прибуток дістає синдикат. І в кожного є свій пай.

Йосаріанові здалося, що він починає дещо розуміти.

— А мешканці, яким ти продаєш яйця по чотири з чвертю центи за штуку, дістають прибуток у два і три чверті цента на штуці, коли перепродують їх тобі назад по сім центів. Правильно? Чому б тобі не продавати яйця безпосередньо самому собі й усунути мешканців, у яких ти їх купуєш?

— Тому що я сам і є тими мешканцями, в яких я купую яйця, — пояснив Майло. — Я маю прибуток по три з чвертю центи на кожній штуці, коли продаю собі яйця, і два і три чверті центи, коли їх викуповую. Загальний прибуток — шість центів з яйця. Я втрачаю тільки по два центи на яйці, коли продаю їх офіцерським їдальням по п'ять центів за штуку, і ось так я й дістаю прибуток — купуючи яйця по сім центів за штуку і продаючи по п’ять. Я плачу тільки по одному центу за штуку на Сицилії.

— На Мальті, — виправив його Йосаріан. — Ти купуєш яйця на Мальті, не на Сицилії.

Майло зневажливо пирхнув.

— Я не на Мальті купую яйця, — зізнався він, і на обличчі в нього майнув вираз прихованої втіхи: це був єдиний випадок, коли Йосаріан помітив, що Майло відійшов від ділової тверезості. — Я купую їх на Сицилії по центу за штуку і таємно переправляю на Мальту по чотири з половиною центи за штуку, для того щоб підняти ціну на яйця до семи центів за штуку, коли на Мальту приїдуть покупці.

— Навіщо люди їздять по яйця на Мальту, коли вони там такі дорогі?

— Тому що завжди так робили.

— Чому вони не їдуть по яйця на Сицилію?

— Тому що ніколи цього не робили.

— Тепер я справді нічого не розумію. Чому б тобі не продавати яйця офіцерським їдальням по сім центів за штуку, а не по п’ять?

— А навіщо тоді я офіцерським їдальням? Будь-хто може купити семицентові яйця по сім центів.

— А чому б їм не оминути тебе і не купити яйця безпосередньо в тебе на Мальті за чотири і чверть центів?

— Тому що я б не продав.

— А чому б не продав?

— Бо тоді не було б такого прибутку. Принаймні так я можу трохи заробити як посередник.

— Значить, ти все таки маєш прибуток, — проголосив Йосаріан.

— Звісно, що так. Але все йде до синдикату. А в ньому кожен має свій пай. Хіба не ясно? Точно те саме відбувається з помідорами-сливками, які я продаю полковникові Каткарту.

— Купуєш, — виправив його Йосаріан. — Ти не продаєш помідори полковнику Каткарту і підполковнику Корну. Ти купуєш для них помідори.

— Ні, продаю, — виправив Майло Йосаріана. — Під вигаданим прізвищем я розпродую помідори на базарах по всій Піанозі, а полковник Каткарт та підполковник Корн під своїми вигаданими прізвищами купують їх у мене по чотири центи за штуку і продають їх наступного дня для синдикату по п’ять центів. Вони вторговують по центу з кожного помідора, а я — по три з половиною, і всі задоволені.

— Усі, крім синдикату, — пирхнув Йосаріан. — Синдикат платить по п'ять центів за кожний помідор, який коштує тобі лише півцента. Яка тут вигода для синдикату?

— Синдикатові вигідно те, що вигідно мені, — пояснив Майло, — тому що кожний має свій пай. І синдикат заручився підтримкою полковника Каткарта й підполковника Корна, і вони дозволяють мені отакі польоти. За п’ятнадцять хвилин, коли ми сядемо в Палермо, ти побачиш, скільки на цьому можна заробити.

— На Мальті, — виправив його Йосаріан. — Зараз ми летимо до Мальти, а не в Палермо.

— Ні, ми летимо до Палермо, — відповів Майло. — В Палермо на мене чекає експортер цикорію, з яким я маю коротко перебалакати про відправку до Берна підпліснявілих грибів.

— Майле, як тобі це вдається? — зареготав Йосаріан, сповнений подиву й захвату. — В маршрутній карті ти вказуєш один пункт, а летиш у якийсь інший. Невже диспетчери ні разу не зчинили ґвалту?

— Усі вони члени синдикату, — сказав Майло. — І всі вони розуміють: що добре для синдикату, те добре для країни, заради цього Семмі і біжить[32]. Усі диспетчери мають свій пай, і тому вони завжди мусять працювати на благо синдикату.

— І в мене є пай?

— У кожного є пай.

— І в Орра є пай?

— У кожного є пай.

— А в Голодного Джо? В нього також є?

— У кожного є пай.

— Ну, хай мені грець, — задумливо мовив Йосаріан, якого вперше глибоко вразила ідея про паї.

Майло повернувся до нього з лукавим блиском в очах.

— У мене є надійний план, як ошукати наш федеральний уряд на шість тисяч доларів. Ми з тобою можемо заробити по три тисячі, нічим не ризикуючи. Хочеш?

— Ні.

Майло глянув на Йосаріана, глибоко зворушений.

— Ось це мені в тобі й подобається, — вигукнув він, — Ти чесний! З усіх, кого я знаю, ти єдиний, кому я можу по-справжньому довіритися. Саме тому я сподіваюся, що ти постараєшся трохи більше мені допомагати. Вчора в Катанії я дуже засмутився, коли ти втік із цими двома шльондрами.

Йосаріан вирячився на Майла із глузливим здивуванням.

— Майле, ти сам наказав мені піти з ними. Ти забув?

— Це не моя вина, — відповів Майло з гідністю. — Я мусив якось позбутися Орра, коли ми дістались до міста. В Палермо все буде інакше. Я хочу, щоб ви поїхали до дівчат відразу з аеропорту, тільки-но ми сядемо.

— З якими дівчатами?

— Я заздалегідь зв’язався по радіо з Палермо і домовився з чотирирічним звідником, що він приведе двох восьмилітніх незайманих напівіспанок. Він буде чекати з ними в лімузині в аеропорту. Сідайте до них, як тільки ми вийдемо з літака.

— Нічого не вийде, — відказав Йосаріан, киваючи головою. — Я піду лише в одне місце — спати.

Майло посинів від обурення, і його тонкий довгий ніс, мов блідий пломінчик свічки, судомно затріпотів поміж чорними бровами й нерівними рудими вусиками.

— Йосаріане, пам’ятай про свою місію, — нагадав він благоговійно.

— До дідька мою місію, — байдуже відповів Йосаріан. — І до дідька синдикат, навіть якщо я маю в ньому пай. І не хочу ніяких незайманих восьмиліток, навіть якщо вони напівіспанки.

— Я тебе не звинувачую. Цим незайманим восьмиліткам насправді лише тридцять два. І вони насправді не напівіспанки, а лише на третину естонки.

— Не потрібні мені ніякі незаймані.

— І вони навіть не дівчатка, — переконливо провадив Майло. — Та, котру я вибрав для тебе, була деякий час одружена з підстаркуватим учителем, який спав з нею лише по неділях, тож вона майже новенька.

Але Орр також хотів спати, і тому Йосаріан з Орром виїхали з аеропорту разом з Майлом до Палермо, де виявили, що для них у готелі теж місця немає і, що набагато важливіше, дізналися, що Майло — мер.

Чудна, неймовірна зустріч Майла почалася ще на аеродромі, де службовці, впізнавши його, поштиво облишили свої справи і видивлялись на нього з ледь стримуваною улесливістю й побожністю. Новина про його прибуття вже поширилась у місті, тож коли вони мчали околицями у невеликій відкритій вантажівці, назустріч їм уже вийшов радісний натовп. Йосаріан та Орр оніміли від подиву і боязко тулились до Майла.

У місті вітальні вигуки ставали гучнішими, що ближче вантажівка, уповільнюючи хід, під’їздила до центру. Хлопчиків і дівчаток відпустили зі школи, і вони, в новому вбранні, вишикувалися вздовж тротуарів, вимахуючи прапорцями. Йосаріан із Орром геть утратили дар мови. Вулиці загатив веселий натовп, а вгорі над ним пливли величезні транспаранти з портретом Майла. Майло позував для цього зображення у потертій селянській блузі з високим коміром, а вираз його порядного, батьківського обличчя був толерантним, мудрим, критичним і сильним; вусики його стовбурчились, а зизуваті очі проникливо споглядали народні маси. Інваліди, звисаючи з вікон, посилали йому поцілунки рукою. Крамарі у фартухах екзальтовано вітали його з вузьких дверей своїх крамничок. Сурмили труби. То тут, то там хтось падав, і його затоптували на смерть. Заплакані старі жінки нестямно пропихалися до вантажівки одна поперед другою, щоб торкнутися Майлового плеча чи потиснути руку. Майло сприймав це буйне торжество з великодушною поблажливістю. Він елегантно махав рукою у відповідь і розкидав святочній юрбі щедрі жмені шоколадних поцілуйчиків «Герші» у сріблястій фользі. Групка енергійних юнаків та дівчат з осклілими від палкого захоплення очима, взявшись за руки, стрибали слідом за вантажівкою і хрипко скандували:

— Майло! Май-ло! Май-ло!

Тепер, коли його секрет розкрився, Майло міг розпружитися в присутності Йосаріана та Орра і вже надимався від своєї безмірної, соромливої пихи. Щоки в нього пашіли рум’янцем. Майла було обрано мером Палермо і сусідніх містечок — Каріні, Монреале, Багерії, Терміні-Імерезе, Чефалу, Містретти і Нікосії, — бо він привіз на Сицилію шотландське віскі.

Йосаріан був вражений.

— Невже вони аж так сильно люблять віскі?

— Вони взагалі його не п’ють, — пояснив Майло. — Шотландське віскі дуже дороге, а люди тут дуже бідні.

— Тоді навіщо ти завозиш віскі до Сицилії, якщо його тут ніхто не п’є?

— Щоб підняти ціну. Я привожу сюди віскі з Мальти і для збільшення прибутку перепродую самому собі через підставних осіб. Я створив тут нову галузь господарства. Сьогодні Сицилія займає третє місце у світі з експорту віскі, і саме тому вони обрали мене мером.

— А чому б тобі не влаштувати для нас номер у готелі, якщо ти такий спец? — зухвало буркнув Орр, плутаючи язиком від перевтоми.

— Саме це я збираюсь зробити, — скрушно пообіцяв Майло. — Мені дуже шкода, що я не замовив для вас обох номер наперед по радіо. Ходімо до мене в кабінет, і я попрошу свого заступника все негайно влаштувати.

Кабінет Майла містився в перукарні, а його заступником був маленький товстун перукар, чиї запобігливі уста спінилися сердечними вітаннями настільки ж пишно, як мильна піна, яку він заходився збивати в чашці, щоб поголити Майла.

— Ну що, Вітторіо, — сказав Майло, ліниво відкидаючись в одному з перукарських крісел, — як нині йдуть справи за моєї відсутності?

— Погано, сеньйоре Майло, дуже погано. Але тепер, коли ви повернулись, усі знову щасливі.

— Дивно, що стільки народу на вулицях. Як так сталося, що всі готелі переповнені?

— Бо сюди з’їхались люди з інших міст, щоб вас побачити, сеньйоре Майло. І тому що тут зараз усі покупці, які з’їхались на торги артишоками.

Майлова рука стрімко, мов орел, здійнялася вгору і схопила голярський помазок Вітторіо.

— Що таке артишоки? — спитав він.

— Артишоки, сеньйоре Майло? Артишоки — це дуже смачні овочі, які люблять усюди. Поки ви тут, обов’язково скуштуйте артишоки, сеньйоре Майло. Ми вирощуємо найкращі в світі.

— Справді? — перепитав Майло. — А по скільки йдуть цього року артишоки?

— Виглядає, що цей рік буде дуже добрим для артишоків. Врожай дуже поганий.

— Справді? — зацікавився Майло, і тут же зник, вислизнувши з крісла з такою швидкістю, що смугаста перукарська накидка, перш ніж упасти додолу, якусь мить ще зберігала обриси його тіла. Йосаріан та Орр кинулись за ним до дверей, проте Майло вже зник з очей.

— Наступний! — владно гаркнув заступник Майла. — Хто наступний?

Йосаріан з Орром вийшли з перукарні в пригніченому настрої. Покинуті Майлом, вони безпритульно брели у святочній юрбі, марно шукаючи собі місця, де б відіспатися. Йосаріан був виснажений. В голові його пульсував тупий запаморочливий біль, і ще його дратував Орр, який десь знайшов пару дичок і йшов, запхавши їх за щоки, аж поки Йосаріан не помітив їх і примусив вийняти. Тоді Орр знайшов десь два каштани і заклав за щоки їх, аж поки Йосаріан не зауважив і знову звелів вийняти з рота. Орр вишкірився і відказав, що це не дички, а каштани і що вони в нього не в роті, а в руках, але Йосаріан не зрозумів жодного його слова через ті каштани в роті і все одно примусив їх вийняти. Лукаві вогники блиснули в Оррових очах. Він став різко терти чоло кісточками пальців, мов у стані алкогольного отупіння, а тоді безсоромно заіржав.

— Пригадуєш ту дівицю... — знову заіржав він. — Пригадуєш ту дівицю, яка лупила мене по макітрі тією своєю туфлею в Римі, а ми обоє були голі? — запитав він з хитрим виразом і дочекався, поки Йосаріан стримано кивнув. — Якщо ти дозволиш мені покласти каштани назад до рота, я розповім, чому вона мене лупила. Домовились?

Йосаріан кивнув, і Орр розповів цілу фантастичну історію про те, чому гола дівка в квартирі повії Нейтлі лупила його по макітрі своєю туфлею, але Йосаріан не зрозумів жодного слова, тому що Орр говорив з каштанами в роті. Йосаріан невесело розсміявся на той його вибрик, і зрештою, коли настав вечір, їм довелося обійтися паскудною вечерею в брудному ресторані й попуткою повернутися на аеродром, де вони лягли спати на холодній металевій підлозі літака і промучились, перевертаючись з боку на бік, метаючись і стогнучи, години зо дві, аж поки не вдерлися водії вантажівок зі своїми ящиками артишоків, які вантажили в літак, і не зігнали їх на землю. Пішов рясний дощ. Коли вантажівки нарешті від'їхали, Йосаріан з Орром змокли до нитки, і їм довелося знову втиснутись до літака і згорнутися, мов тріпотливі анчоуси, поміж ящиків з артишоками, що невдовзі заходили ходором, бо на світанку Майло вилетів до Неаполя, щоб поміняти артишоки на палички кориці, гвоздику, ваніль і стручки перцю, які він того ж таки дня перекинув на Мальту, де, як виявилося, він був віце-генерал-губернатором. Там для Йосаріана з Орром кімнати теж не знайшлося. На Мальті Майла звали сером майором Майлом Майндербайндером і він мав кабінет гігантських розмірів у будинку генерал-губернатора. Його стіл з червоного дерева був велетенським. На стіні, облицьованій дубовими панелями, між схрещеними британськими прапорами притягала увагу величава, пафосна фотографія сера майора Майла Майндербайндера у формі королівських валлійських стрільців. Вуса на фотографії він мав рівно підстрижені й тоненькі, підборіддя — ніби висічене, а очі — гострі, мов колючки. Майла тут посвятили в лицарі, дали звання майора королівських валлійських стрільців і призначили віце-генерал-губернатором за те, що він започаткував на Мальті торгівлю яйцями. Він великодушно дозволив Йосаріанові та Орру провести ніч на товстому килимі у своєму кабінеті, але тільки-но він вийшов, з’явився вартовий у повному бойовому спорядженні і на вістрі багнета викинув їх на вулицю, перевтомлені, вони дістались до аеродрому на таксі, сердитий водій якого злупив з них утридорога, і знову пішли до літака, на цей раз завантаженого дірявими джутовими мішками з какао і свіжозмеленою кавою з таким запаморочливим ароматом, що коли рано-вранці Майло приїхав на машині з шофером, вони обоє дико ригали на шасі літака, а він сам був свіжий, мов огірочок, і відразу відправився на Оран, де для Йосаріана з Орром знову не знайшлося номера в готелі і де Майло був віце-шахом. У своєму розпорядженні Майло мав розкішні покої в рожевому, як лососина, палаці, та Йосаріанові з Орром не дозволили його супроводжувати, адже вони — невірні християни. Біля воріт їх зупинили і прогнали геть здоровенні охоронці-бербери з ятаганами. Орр сопів та шморгав носом через застуду. Широка спина Йосаріана скривилася й боліла. Йому кортіло скрутити Майлові в’язи, але той був віце-шахом Орана і його особа була священною. Як з’ясувалося, Майло був не лише віце-шахом Орана, а й каліфом багдадським, імамом дамаським та шейхом аравійським. Майло був богом кукурудзи, богом дощу та богом рису в тих відсталих краях, де темні й забобонні народи ще поклонялись таким первісним божествам, а в нетрях африканських джунглів, з належною скромністю признався Майло, великі різьблені ідоли з його вусатим обличчям здіймалися над примітивними кам’яними вівтарями, червоними від людської крові. Куди б вони не прибували, всюди його зустрічали з почестями, і тріумфальні овації йшли одна за одною від міста до міста, аж врешті-решт вони перетнули весь Близький Схід у зворотному напрямку й повернулися до Каїра, де Майло скупив усю наявну на ринку бавовну, якої ніхто у світі не хотів, і поставив себе на межу банкрутства. В Каїрі для Йосаріана з Орром нарешті знайшовся номер у готелі з м’якими постелями, підбитими пуховими подушками і чистими, свіжими простирадлами. Була там шафа з вішаками для одягу і навіть вода, щоб помитися. Йосаріан з Орром вилежались у гарячій ванні, розпаривши свої протухлі, непривабливі тіла, і вийшли з готелю разом з Майлом повечеряти салатом-коктейлем із креветок і стейком філе-міньйон у вишуканому ресторані, де у фойє стояв тікерний апарат, котрий саме вистукував біржовий курс бавовни, коли Майло запитав у метрдотеля, що то за машина. До того Майло навіть не міг собі уявити, що на світі існують такі прекрасні машини, як тікерний апарат.

— Справді? — вигукнув він, коли метрдотель закінчив свої пояснення. — І по скільки зараз продається єгипетська бавовна?

Метрдотель відповів, і Майло викупив цілий урожай.

Але Йосаріана набагато більше за єгипетську бавовну, яку скупив Майло, налякали в’язки недозрілих червоних бананів, що їх Майло помітив на місцевому ринку, коли вони в’їхали до міста, і його побоювання виявились недаремними, бо відразу після півночі Майло розбудив його з глибокого сну і сунув йому під ніс надчищений банан. Йосаріан стримав ридання.

— Спробуй, — звелів Майло, наполегливо тицяючи банан Йосаріану у скривлене обличчя.

— Майле, ти падло, — застогнав Йосаріан, — дай мені хоч трохи поспати.

— З’їж і скажи, чи смачний, — наполягав Майло. — Не кажи Орру, що я тобі дав за так. З нього я взяв два піастри.

Йосаріан покірливо з’їв банан, сказав, що банан смачний, і заплющив очі, але Майло знову розбуркав його і наказав якомога швидше вдягатися, тому що вони негайно вирушають на Піанозу.

— Зараз ви з Орром мусите завантажити банани в літак, — пояснив він. — Мені сказали, що слід остерігатися павуків у тих в’язках.

— Майле, не можна почекати до ранку? — благав Йосаріан. — Я мушу трохи поспати.

— Вони дуже швидко дозрівають, — відповів Майло, — не можна гаяти ні хвилини. Ти тільки подумай, як усі в ескадрильї зрадіють, коли ми привеземо ці банани.

Але в ескадрильї не побачили жодного банана, тому що банани добре пішли на ринках Стамбула, а в Бейруті майже задарма віддавали насіння кмину, яке Майло, позбувшись бананів, перекинув до Бенгазі, і через шість днів, під кінець відпустки Орра, вони, ледь живі від перевтоми, пригналися на Піанозу з вантажем найкращих курячих яєць із Сицилії, хоча Майло запевняв, що яйця з Єгипту, і продав їх офіцерським їдальням лише по чотири центи за штуку, і через це всі командири полків, що належали до його синдикату, попросили його чимшвидше вирушати до Каїра і закупити ще більше недозрілих червоних бананів для продажу в Туреччині, щоб там купити насіння кмину, на яке був попиту Бенгазі. І кожен мав свій пай.

Розділ 23

Старий лейтенанта Нейтлі

Єдиний чоловік в ескадрильї, котрому вдалося побачити Майлові червоні банани, був Аарфі, який прикупив дві штуки у свого впливового приятеля зі студентського братства, тепер квартирмейстера, коли ті дозріли і почали просочуватись звичними шляхами на італійський чорний ринок, і який опинився разом з Йосаріаном в офіцерській квартирі того вечора, коли Нейтлі після багатьох тижнів даремних скорботних пошуків нарешті знову знайшов свою повію і заманив її до квартири разом з двома подружками, пообіцявши кожній по тридцять доларів.

— По тридцять кожній? — неквапом зауважив Аарфі з виглядом невдоволеного знавця, скептично поплескавши та помацавши кожну з трьох рослих дівчат. — Тридцять доларів — Задорого за таких дівок. Крім того, я ще ніколи в житті за це не платив.

— Я і не прошу тебе платити, — поспішив запевнити його Нейтлі. — За всіх заплачу я. Просто заберіть до себе цих двох. Хлопці, хіба ви мене не виручите?

Аарфі самовдоволено хмикнув і похитав своєю круглою головою.

— Ніхто не буде платити за старого доброго Аарфі. Я сам можу дістати все, що захочу і коли захочу. Зараз у мене просто не той настрій.

— А чому б тобі не заплатити за всіх трьох, але двох вигнати? — запропонував Йосаріан.

— Бо моя розізлиться на мене, коли побачить, що я змусив її відпрацьовувати всі гроші, — відповів Нейтлі, стривожено глянувши на свою дівчину, яка зирила на нього сердито і щось мимрила собі під ніс. — Вона каже, що коли б я її справді любив, то відправив би її геть і переспав з котроюсь із цих двох.

— У мене є краща ідея, — похвалився Аарфі. — А якщо потримати усіх трьох до комендантської години і потім пригрозити, що якщо вони не віддадуть нам усі свої гроші, ми виженемо їх на вулицю, де їх арештують? Або скажемо, що просто викинемо їх через вікно.

— Аарфі! — жахнувся Нейтлі.

— Я лише хотів допомогти, — сказав Аарфі присоромлено. Аарфі завжди намагався допомогти Нейтлі, тому що Нейтлі мав багатого й впливового батька, який міг допомогти Аарфі після війни. — Трясця, — буркнув він, виправдовуючись. — В університеті ми завжди щось подібне витворяли. Пригадую, якось ми заманили двох дуреп старшокласниць із міста до нашого хлопчачого гуртожитку і пригрозили, що якщо вони не дадуть усім охочим, то подзвонимо їхнім батькам і скажемо, що вони давали нам усім. Ми протримали їх у ліжку більше десяти годин. Ми навіть поплескали їх трохи по писках, коли вони почали скиглити. Потім повідбирали в них усі їхні мідяки і жуйки та й вигнали геть. Ох, як ми, бувало, забавлялися в тому гуртожитку, — мрійливо пригадував він, і від тих ностальгійних споминів його товсті щоки запалали гарячим, життєрадісним рум’янцем. — Ми всіх тоді гнобили, навіть один одного.

Але зараз Аарфі нічим не міг допомогти Нейтлі, бо та дівчина, в яку він глибоко закохався, насупилася й почала лаяти його щораз лютіше й загрозливіше. На щастя, в цю мить увірвався Голодний Джо, і все знову було гаразд, хіба що за хвилину до них ввалився п'яний Данбар і відразу почав обіймати одну з реготливих дівчат. Тепер було четверо чоловіків і троє дівчат, і всі семеро, залишивши Аарфі в квартирі, позалазили в кінний кабріолет, який незрушно стояв край тротуару, поки дівчата вимагали платню наперед. Нейтлі галантним жестом вручив їм дев’яносто доларів, позичивши перед тим двадцять у Йосаріана, тридцять п’ять у Данбара і сімнадцять у Голодного Джо. Дівчата відразу полагіднішали і назвали адресу візникові, і конячка, цокаючи копитами, повезла їх через півміста в район, де вони ніколи раніше не бували, і зупинилася перед старим високим будинком на темній вулиці. Дівчата повели їх крутими, дуже довгими маршами скрипучих дерев’яних сходів на четвертий поверх і ввійшли разом з ними до своїх прекрасних і сяючих найманих покоїв, де буяв і дужчав чудесний, невпинний потік гнучких оголених юних дівчат і де сидів злий і розпусний старий, який постійно дратував Нейтлі своїм їдким смішком, і доброчесна з вигляду стара квоктуха в попелястому вовняному светрі, яка засуджувала будьяку непристойність і щосили намагалася підтримувати чистоту.

Це дивовижне помешкання було щедрим, кипучим рогом достатку, що повнився жіночими пилками і пупками. Спочатку в тьмяно освітленому сіро-брунатному салоні, що лежав на перетині трьох темних коридорів, які вели до віддалених закамарків цього дивного і чудесного борделю, біля них були лише три їхні дівчини. Ті відразу стали роздягатися, час від часу зупиняючись, щоб похизуватися своєю крикливою білизною, і поміж іншим базікали з кощавим і підтоптаним старим з довгими нечупарними сивими патлами і в несвіжій розхристаній білій сорочці, який сидів, похітливо підхихикуючи, в заяложеному голубому кріслі майже посеред салону і привітав Нейтлі й товаришів з сардонічно-чемною церемонністю. Потім стара почвалала по дівчину для Голодного Джо, сумно киваючи головою, і повернулася з двома грудастими красунями, одна з яких була вже роздягнена, а друга — лише в короткій прозорій комбінації, з якої вислизнула, перш ніж устигла сісти. Ще троє роздягнутих дівчат неквапно підійшли з іншого коридору і залишились побалакати, потім ще двоє. Наступних четверо дівчат перетнули кімнату лінивою групкою, занурені в розмову; троє були босі, а четверта небезпечно похитувалася на розстебнутих срібних бальних туфельках явно з чужої ноги. З’явилася ще одна дівчина в самих трусиках і сіла, довівши за лічені хвилини загальну кількість присутніх до одинадцяти, і всі, крім неї, останньої, були повністю голі.

В салоні розкинулась розманіжена оголена плоть, здебільшого пишна, і Голодний Джо почав гинути. Він стояв непорушно, заціпенілий від здивування, поки дівчата впурхували й зручно вмощувалися. Тоді раптом він пронизливо вереснув і стрімголов кинувся до дверей, щоб негайно летіти до квартири рядових по фотоапарат, але тут же спинився на бігу з нестямним зойком: його охопило жахне, моторошне передчуття, що весь цей милий, сліпучий, розкішний і барвистий поганський рай відберуть у нього безповоротно, якщо він бодай на мить відведе від нього очі. Він зупинився у дверях і став щось белькотіти, напружені вени та сухожилля на його обличчі та шиї дико пульсували. Старий споглядав його з переможною радістю, сидячи у своєму заяложеному голубому кріслі, мов якесь сатанинське й гедоністичне божество на троні, його довгі й худі ноги були закутані у вкрадену в американців армійську ковдру. Він тихо підсміювався, його пронизливі запалі очиці блищали цинічною і безпричинною втіхою. Старий був напідпитку. Нейтлі відразу відчув гостру неприязнь до цього нечестивого, розбещеного, непатріотичного стариганя, який за віком був не молодший за його батька і який закидав зневажливі жарти на адресу Америки.

— Америка, — сказав він, — програє у війні. А Італія переможе.

— Америка — найдужча і найбагатша країна у світі, — поінформував його Нейтлі з піднесеною пристрастю і гідністю. — Й американські вояки — неперевершені.

— Саме так, — радісно погодився старий, і в голосі почулась глузлива втіха. — Італія, навпаки, одна з найубогіших країн у світі. А італійські вояки, мабуть, найгірші за всіх. І саме тому в моєї країни все йде так добре на війні, а у вашої країни — так кепсько.

Нейтлі здивовано реготнув, а тоді вибачливо зашарівся через свою невихованість.

— Вибачте, що я сміявся над вами, — щиро сказав він і продовжив тоном шанобливої поблажливості: — Але Італія була окупована німцями, а тепер її окупували ми. Хіба тут можна казати, що все йде добре?

— Певно, що так, — бадьоро вигукнув старий. — Німців женуть звідси, а ми і далі тут. Через пару років і ви звідси підете, а ми й далі тут залишимось. Бачите, Італія справді дуже бідна і слабка країна, і саме через це ми такі сильні. Італійські солдати уже не вмирають. Але американські та німецькі — вмирають. Тому я й кажу, що все йде пречудово. Так, я цілком певний, що Італія переживе цю війну й житиме ще довго після того, як ваша країна згине.

Нейтлі не вірив своїм вухам. Він ніколи не чув такого приголомшливого блюзнірства і мимоволі дивувався, чому агенти ФБР досі не посадили цього старого зрадника за ґрати.

— Америка ніколи не згине! — закричав він пристрасно.

— Ніколи? — тихенько підколов старий.

— Ну... — затнувся Нейтлі.

Старий поблажливо засміявся, стримуючи глибшу, бурхливішу насолоду. Він лагідно під’юджував далі:

— Рим згинув, Греція згинула, Персія згинула, Іспанія згинула. Всі великі держави гинуть. А ваша — чому ні? Скільки, ви думаєте, вона ще протягне? Вічність? Не забувайте, що й сама земля приречена згинути від вибуху Сонця десь за двадцять п’ять мільйонів років.

Нейтлі ніяково засовався на стільці.

— Ну, думаю, вічність — це дуже довго.

— Мільйон років? — наполягав в’їдливий старий з глумливим садистичним запалом. — Півмільйона? Жаби існують майже п’ятсот мільйонів років. А ви можете з певністю стверджувати, що Америка — з усією її потугою і багатством, з її неперевершеними вояками, з її рівнем життя проіснує стільки ж... як жаби?

Нейтлі закортіло врізати по цій хитрій пиці. Він благально озирнувся довкола, немов шукаючи, хто б допоміг оборонити майбутнє його країни від огидних наклепів з боку підступного і порочного супротивника. Але ніхто не прийшов на допомогу. В дальньому кутку салону Йосаріан з Данбаром хтиво мацали чотирьох чи п’ятьох пустотливих дівчаток і шість пляшок червоного вина, а Голодний Джо вже давно почвалав одним із таємничих коридорів, штовхаючи поперед себе, мов ненаситний деспот, стільки тілистих молодих шльондр, скільки міг захопити кволими ручками, що мерехтіли в повітрі, наче крила вітряка, і втиснути до одного ліжка.

Через поразку Нейтлі почувався ніяково. Його дівчина з виразом млосної нудьги безсоромно розляглася на м’якому дивані. Нейтлі геть занепав духом через її цілковиту байдужість до нього, через ту саму її сонну і мляву поставу, яку він пригадав з такою ясністю, з таким щемом і болем, коли вона вперше глянула на нього і відвернулася в переповненій вітальні квартири для рядових за грою в блекджек. Її млосні вуста були розтулені у довершену літеру «О», і лише Богові було відомо, на чому вона з такою тваринною апатією зупинила свій осклянілий і затуманений погляд. Старий спокійно чекав, пильно спостерігаючи за Нейтлі з усмішкою, водночас зневажливою і співчутливою. Спритна, гнучка блондинка з красивими ногами і медового кольору шкірою зручно розсілася на бильці крісла старого і почала мляво і кокетливо пестити його кощаве, бліде, розпусне обличчя. Нейтлі весь напружився від гострого обурення на вигляд такої безсоромності чоловіка настільки старого. Він пригнічено відвернувся і спитав себе, чому б йому просто не взяти свою дівчину і не піти з нею до ліжка.

Цей ниций, хижий, диявольський старий нагадував Нейтлі його рідного батька, тому що анітрішечки не був на нього схожий. Нейтлів батько був пристойний сивочолий джентльмен, який бездоганно вдягався; цей старий був нечупарне ледащо. Нейтлів батько — розважливий, тверезий і відповідальний чоловік; цей старий — легковажний і розбещений. Нейтлів батько — стриманий і культурний; цей старий — хамло. Нейтлів батько вірив у честь і знав відповіді на всі запитання; цей старий ні у що не вірив і мав лише запитання. У батька Нейтлі були благородні сиві вуса; у цього старого вусів не було зовсім. Нейтлів батько, як і батьки всіх знайомих Нейтлі, був поважний, мудрий і шанований; цей старий був украй відразливий, і Нейтлі знову кинувся в суперечку з ним, сповнений рішучості спростувати всю його підлу логіку й інсинуації такими сильними аргументами, що привернуть увагу тієї знудженої, флегматичної дівчини, в яку він так шалено закохався, і вона пишатиметься ним довіку.

— Ну, щиро кажучи, я не знаю, скільки саме років проіснує Америка, — безстрашно провадив він. — Я гадаю, ми не можемо існувати вічно, якщо весь світ має рано чи пізно згинути. Але я точно знаю, що ми вціліємо і наш тріумф буде тривати ще дуже, дуже довго.

— Як довго? — дражнив його старий блюзнір у зловтішному піднесенні. — До жаб не дотягнете?

— Набагато довше, ніж ми з вами, — навмання бовкнув Нейтлі.

— Ох, і це все? Тоді це не так уже й багато, якщо взяти до уваги вашу наївність і безстрашність і мій дуже, дуже похилий вік.

— Скільки вам років? — поцікавився Нейтлі, мимо власної волі заінтригований і зачарований старим.

— Сто сім, — старий весело реготнув, помітивши, як Нейтлі спохмурнів. — Бачу, ви і цьому не вірите.

— Я не вірю жодному вашому слову, — відповів Нейтлі з боязкою примирливою усмішкою. — Я вірю лише в те, що Америка виграє війну.

— Ви надто велику ставку робите на перемогу у війнах, — хмикнув старий, брудний нечупара. — Весь фокус полягає в тому, щоб програвати війни, щоб знати, яку війну можна програти. Італія програвала війни протягом цілих сторіч, і погляньте, як нам добре ведеться. Франція виграє війни і перебуває в постійній кризі. Німеччина програє і процвітає. Гляньте на нашу найновішу історію. Італія виграла війну в Ефіопії і тут же влипла в серйозну халепу. Перемога вселила в нас таку божевільну манію величі, що ми допомогли розв’язати світову війну, в якій не мали шансу на перемогу. Але зараз ми знову програємо, усе повернулося на краще, і якщо нам вдасться зазнати поразки, ми, безперечно, знову опинимось на вершині.

Нейтлі вирячився на нього, не приховуючи, що геть спантеличений.

— Тепер я зовсім не розумію, що ви кажете. Ви говорите, як безумець.

— Зате я живу, як мудрець. Я був фашистом при Муссоліні, але тепер його скинули і я — антифашист. Я був фанатичним прибічником німців, коли сюди прийшли німці, щоб захистити нас від американців, а тепер, коли американці захищають нас від німців, я фанатичний прибічник американців. Можу вас запевнити, мій сердитий юний друже, — зневажливі очі старого зблиснули ще яскравіше, а моторошне збентеження Нейтлі лише наростало, — що ви з вашою країною не маєте вірнішого прибічника в усій Італії, ніж я, та лише доти, поки ви в Італії.

— Але, — вигукнув Нейтлі, не вірячи своїм вухам, — ви перебіжчик! Пристосуванець! Ви — флюгер на даху! Безсоромний, безпринципний опортуніст!

— Мені сто сім років, — чемно нагадав йому старий.

— У вас немає ніяких переконань?

— Звісно, що немає.

— Ніякої моралі?

— Ох, я дуже моральна людина, — запевнив його старий мерзотник з удаваною серйозністю, погладжуючи голе стегно пишногрудої чорнявки з милими ямочками, що спокусливо вмостилася на другому бильці крісла. Він саркастично вишкірився до Нейтлі, сидячи у своїй самовдоволеній та убогій величі поміж голими дівчатами, владно поклавши на обох свої руки.

— Я в це не вірю, — ображено зауважив Нейтлі, вперто намагаючись не помічати, як він пестить дівчат. — Я просто в це не вірю.

— Але це чиста правда. Коли німці входили до міста, я танцював на вулиці, мов юна балерина, і горлав «Хайль Гітлер!» аж до хрипоти. Я навіть махав нацистським прапорцем, якого вихопив в однієї гарної дівчинки, поки її мама відвернулась. Коли німці покинули місто, я помчав зустрічати американців з пляшкою відмінного бренді і кошиком квітів. Бренді, звичайно, було для мене самого, а квіти — щоб закидати ними наших визволителів. У першій машині їхав набундючений і напринджений сивий майор, і я влучив йому червоною трояндою просто в око. Чудовий кидок! Бачили б ви тільки, як він скривився.

Нейтлі роззявив рота від здивування і зірвався на рівні ноги, кров відхлинула від щік.

— Майор ...де Коверлі! — скрикнув він.

— Ви його знаєте? — вдоволено спитав старий. — Який щасливий збіг обставин!

Приголомшений Нейтлі навіть не почув його.

— То це ви поранили майора ...де Коверлі! — вигукнув він, захлинаючись від обурення. — Як ви могли таке вчинити?

Капосний старий залишався незворушним.

— Краще спитайте, як я міг стриматися. Бачили б ви того пихатого старого бовдура, що сидів у машині з таким суворим виглядом, немовби він сам Всевишній, з такою величезною, нерухомою головою і дурною, врочистою пикою. Це була така спокуслива мішень! От я й уліпив йому в саме око трояндою сорту «американська красуня». Мені здалося, що вона пасувала б найкраще. Як гадаєте?

— Те, що ви зробили, — це жахливо! — напався на нього Нейтлі з докором. — Це підлий злочин! Майор ...де Коверлі — начальник штабу нашої ескадрильї!

— Справді? — глумливо перепитав невиправний старий, з удаваним каяттям узявшись за гостре підборіддя. — В такому разі мусите віддати мені належне за мою безсторонність. Коли до міста в'їжджали німці, я мало не проштрикнув на смерть одного дужого молодого обер-лейтенанта гілочкою едельвейса.

Нейтлі був нажаханий і приголомшений нездатністю старого мерзотника збагнути усю страхітливість свого злочину.

— Невже ви не розумієте, що ви накоїли? — шаленів він. — Майор ...де Коверлі — благородна і прекрасна людина, і всі від нього у захваті.

— Він старий безмозкий дурень, який не має жодного права поводитись, ніби він молодий безмозкий дурень. А де він зараз? Помер?

Нейтлі відповів тихо і з побожним острахом:

— Ніхто не знає. Здається, він пропав.

— От бачите? Уявіть собі чоловіка в його віці, який ризикує тією крихтою життя, що йому залишилась, заради чогось такого безглуздого, як країна.

Нейтлі тут же був готовий до бою.

— Ризикувати життям заради своєї країни — це не безглуздо! — заявив він.

— Справді? — спитав старий. — А що таке країна? Це шматок землі, оточений з усіх боків кордонами, здебільшого неприродними. Англійці вмирають за Англію, американці — за Америку, німці — за Німеччину, росіяни — за Росію. Зараз у цій війні воює п’ятдесят чи шістдесят країн. Напевно, що не варто вмирати за всі ці країни.

— За все те, за що варто жити, — сказав Нейтлі, — варто й померти.

— І за все, за що варто вмерти, — відповів старий блюзнір, — без сумніву, варто пожити. Знаєте, ви такий чистий і наївний юнак, що мені вас трохи жаль. Скільки вам років? Двадцять п’ять? Двадцять шість?

— Дев’ятнадцять, — відповів Нейтлі. — У січні виповниться двадцять.

— Якщо доживете. — Старий похитав головою, і на обличчі на мить з’явився такий самий вразливий, задумливий вираз, як у вередливої, вражої старої. — Вас уб’ють, якщо ви не будете стерегтися, а я бачу, що не будете. Чому б вам не скористатися здоровим глуздом і не спробувати бути таким, як я? Тоді б і ви, можливо, дожили до ста семи.

— Тому що краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах, — відпарирував Нейтлі з переможною і піднесеною впевненістю. — Сподіваюсь, ви чули цей вислів раніше.

— Звичайно, чув, — розмірковував підступний старий, знов усміхнувшись. — Та, боюся, ви його трохи перекрутили. Краще жити стоячи, ніж умерти на колінах. Ось як звучить цей вислів.

— Ви певні? — спитав спантеличений Нейтлі. — У моєму варіанті більше глузду.

— Ні, в моєму більше глузду. Спитайтеся в своїх друзів.

Нейтлі обернувся, щоб поспитати в друзів, та виявилося, що їх немає. Йосаріан з Данбаром зникли. Старий вибухнув презирливим реготом, потішаючись над розгубленістю Нейтлі. Обличчя хлопця потемніло від сорому. Кілька секунд він безпорадно вагався, а потім рвучко повернувся й побіг углиб найближчого коридору шукати Йосаріана й Данбара, сподіваючись ще перехопити і повернути їх до салону на свій порятунок новиною про славнозвісну сутичку цього старого з майором ...де Коверлі. Всі двері в коридорах були позачинювані. Ніде не пробивалося світло. Було вже дуже пізно. Нейтлі припинив безнадійні пошуки. Нарешті він зрозумів, що єдине, що йому залишається, — це піти до своєї коханої, десь прилягти і ніжно й галантно кохатися з нею, а потім разом планувати їхнє майбутнє; та коли він повернувся до салону, то й вона вже пішла спати, і єдине, що йому тепер залишилось, це продовжувати безнадійну дискусію з ненависним старим, який з жартівливою чемністю підвівся зі свого крісла і, пославшись на пізню годину, покинув Нейтлі з двома напівсонними дівчатами, котрі не могли сказати, куди поділась його власна повія, а за кілька секунд і самі пішли спати після невдалих спроб зацікавити його собою, і він залишився ночувати сам у салоні на горбкуватому диванчику.

Нейтлі був вразливим, багатим, вродливим хлопцем з чорним волоссям, довірливими очима і болем у потилиці, коли прокинувся на диванчику рано-вранці, силкуючись пригадати, де він. Завжди чемний і лагідний, він прожив на світі майже два десятки років без жодної травми, стресу, ненависті чи неврозу, і саме це стало доказом для Йосаріана, що Нейтлі насправді ненормальний. Дитинство він мав щасливе, хоч і знав, що таке дисципліна. Він жив у злагоді зі своїми братами та сестрами і не відчував ненависті до батька з матір’ю, хоч обоє завжди були дуже добрі до нього.

Нейтлі змалку привчали ненавидіти таких людей, як Аарфі, котрих його мати називала вискочнями, і таких, як Майло, котрих його батько називав пройдисвітами, але він того ніколи не навчився, бо його ніколи не підпускали до таких людей. Наскільки він міг пригадати, в їхніх будинках у Філадельфії, Нью-Йорку, Мейні, Палм-Бічі, Саутгемптоні, Лондоні, Довілі, Парижі та на Півдні Франції завжди з’являлися тільки леді та джентльмени, які не були ані вискочнями, ані пройдисвітами. Нейтлева мати, що походила з роду Торнтонів з Нової Англії, була Донькою Американської Революції. Його батько був Сучий Син.

— Завжди пам’ятай, — часто нагадувала йому мати, — що ти з роду Нейтлі. Не з роду Вандербільдів, чиї статки збив якийсь там капітан буксира; не з Рокфеллерів, чиє багатство нагромадилось на безсовісних спекуляціях нафтою; не з Рейнольдсів чи Дюків, чиї прибутки походять з продажу довірливим людям продуктів, що містять канцерогенні смоли і гудрони;

і звісно ж, ти не з Асторів, чия родина, я впевнена, ще й досі здає в оренду кімнати. Ти з роду Нейтлі, а Нейтлі нічого не роблять заради грошей.

— Твоя мама хоче сказати, синку, — якось ввічливо втрутився батько, докидаючи витончене і стисле слівце, що завжди захоплювало Нейтлі, — що давні статки кращі за нові статки і ті, хто недавно забагатіли, ніколи не будуть тішитися такою повагою, як ті, хто недавно збідніли.

Нейтлів батько був невичерпним джерелом таких витончених премудростей. Кипучий і рум’яний, він нагадував синові гарячий глінтвейн, і Нейтлі щиро любив свого батька, хоч і не любив глінтвейну. Коли вибухнула війна, сім’я Нейтлі вирішила, що їхній син піде до армії, бо для дипломатичної служби він надто молодий, а батькові було відомо з авторитетних джерел, що Росія впаде за кілька тижнів чи місяців, і тоді Гітлер, Черчилль, Рузвельт, Муссоліні, Ґанді, Франко, Перон та японський імператор підпишуть мирний договір і всі разом житимуть щасливо довіку. Саме на батькову пораду Нейтлі записався до школи Повітряних сил, де він зможе спокійно вчитися на пілота, доки Росія не капітулює і не буде підписано мир, і де, як офіцер, він буде спілкуватися винятково з джентльменами.

Натомість він опинився у товаристві Йосаріана, Данбара й Голодного Джо в будинку розпусти у Римі, зворушливо закоханий у байдужу до нього дівчину, з якою він нарешті таки ліг до ліжка після самотньої ночі в салоні, але майже відразу їм усе перебила невиправна сестричка його дівчини, яка без попередження вбігла до кімнати і ревниво скочила до ліжка, щоб Нейтлі обійняв і її. Повія Нейтлі, розлючена, вліпила їй запотиличника і, схопивши за волосся, витягла з ліжка. Це дванадцятирічне дівчисько нагадувало Нейтлі обскубане курча або галузку з обідраною корою; її дитяче тільце змушувало всіх, хто бачив її, ніяковіти, коли вона намагалася передчасно наслідувати дорослих, і їй завжди наказували одягтися і йти надвір погратися на свіжому повітрі з іншими дітьми. Тепер дві сестри розлючено лаялись і плювались одна на одну, зчинивши такий оглушливий галас, що до кімнати збігся цілий натовп реготливих глядачів. Роздратований Нейтлі здався. Він попросив свою дівчину одягтися й піти разом поснідати. Сестричка потяглася слідом, і коли всі троє поважно снідали у найближчому кафе просто неба, Нейтлі відчув себе гордим батьком сімейства. Але до моменту, коли вони зібралися повертатись, повія Нейтлі вже занудьгувала і вирішила, що краще піти з двома подружками підчепити когось на вулиці, аніж провести ще якийсь час із ним. Нейтлі і сестричка покірливо рушили слідом, тримаючись на певній відстані: амбітна мала — щоб перейняти ще кілька цінних навиків, а Нейтлі — щоб виїдати собі печінки в апатичній зневірі, й обоє засмутилися, коли дівчат підібрали солдати у штабній машині.

Нейтлі повернувся до кафе і нагодував сестричку шоколадним морозивом, аж у неї піднявся настрій, і потім вони пішли назад до салону, де Йосаріан із Данбаром порозсідалися у кріслах разом з виснаженим Голодним Джо, на чиєму пом’ятому лиці все ще виднілась блаженна, нерухома, переможна усмішка, з якою він виринув уранці зі свого розкішного гарему, шкандибаючи так, наче йому потрощено кістки. Пошерхлі губи й чорні синці під запалими очима в Голодного Джо дуже втішили старого розпусника. Він тепло привітав Нейтлі, зодягнутий в ту саму пожмакану сорочку, що й минулого вечора. Убогий, непристойний вигляд старого вражав Нейтлі до глибини душі, і щоразу, коли він відвідував цю квартиру, йому хотілося, щоб цей продажний, аморальний стариган поголився, причесався, одягнув чисту сорочку з магазину «Брати Брукс» і твідовий піджак і відростив собі акуратні білі вуса, так щоб Нейтлі вже не мучився від того збентеження й сорому щоразу, коли, дивлячись на нього, пригадував свого батька.

Розділ 24

Майло

Квітень був для Майла найкращим місяцем року. У квітні розцвітав бузок і дозрівав виноград. Швидше билися серця й оживали давні жадання. У квітні голубині крила відливали ще яскравішою веселкою. Квітень — це весна, а з початком весни уяву Майла Майндербайндера заполонили думки про мандарини.

— Мандарини?

— Так, сер.

— Моїм людям мандарини засмакують, — погодився полковник на Сардини, що командував чотирма ескадрильями Б-26.

— Буде стільки мандаринів, що ваші люди наїдяться досхочу, — на скільки вам стане грошей з фонду вашої їдальні, — запевнив його Майло.

— А дині-касаба?

— Продаються за безцінь у Дамаску.

— Дині-касаба — то моя пристрасть. Я завжди любив дині-касаба.

— Виділіть мені по літаку з кожної ескадрильї, лише по одному літаку, і ви будете їсти дині досхочу — на скільки вам стане грошей.

— Закуповуємо для синдикату?

— І кожен має свій пай.

— Дивовижно, просто дивовижно. Як вам це вдається?

— Гуртова торгівля усе кардинально міняє. Наприклад, волові котлети в сухарях.

— Мені не дуже смакують волові котлети в сухарях, — буркнув скептичний командир полку бомбардувальників Б-25 на півночі Корсики.

— Волові котлети в сухарях дуже поживні, — побожно нагадав йому Майло. — Там є яєчний жовток і хлібні крихти. І такі ж поживні баранячі відбивні.

— А, баранячі відбивні, — відлунив полковник. — Добрі баранячі відбивні?

— Найкращі, — сказав Майло, — які може запропонувати чорний ринок.

— З молодих баранців?

— І до того ж на кісточці, в чарівних рожевих паперових серветках. Ідуть за безцінь у Португалії.

— Я не можу відправити літак до Португалії. Не маю повноважень.

— Я можу, якщо ви дасте мені літака. З пілотом. І не забувайте — ви отримаєте генерала Дрідла.

— Хіба генерал Дрідл знову буде обідати в моїй їдальні?

— Аж за вухами буде лящати, якщо ви почнете годувати його найкращими свіжими яйцями, смаженими на моєму натуральному вершковому маслі. Будуть також мандарини, дині-касаба, білі мускатні дині, філе з дуврської камбали, морозивний торт «Аляска», мідії та устриці.

— І кожен має свою частку прибутку?

— Якраз у цьому вся краса, — сказав Майло.

— Мені це не подобається, — буркнув незговірливий командир полку винищувачів, якому Майло також не подобався.

— На півночі є незговірливий командир полку винищувачів, який має на мене зуб, — поскаржився Майло генералові Дрідлу. — Однієї людини досить, щоб усе зруйнувати, і тоді ви не будете їсти свіжих яєць, підсмажених на моєму натуральному маслі.

Генерал Дрідл перевів незговірливого командира винищувачів на Соломонові острови копати могили і замінив його старезним полковником з бурситом, що любив китайські сливи і рекомендував Майла командувачу авіабригади Б-17, що вмирав за польською ковбасою.

— Польська ковбаса іде в Кракові за ціною арахісу, — повідомив йому Майло.

— Польська ковбаса, — ностальгійно зітхнув генерал. — О, чого б я тільки не віддав за добрий шмат польської ковбаси. Майже все на світі віддав би.

— Вам нічого не треба віддавати. Лиш дайте мені по одному літаку на кожну їдальню й пілотів, що будуть виконувати мої накази. І невеличкий завдаток на знак вашої довіри до мене.

— Але Краків за сотні миль від лінії фронту, на окупованій території. Як ви доберетесь до ковбаси?

— У Женеві є міжнародний обмінний торг польськими ковбасами. Я переправлю арахіс до Швейцарії й обміняю його на польську ковбасу за курсом вільного ринку. Звідти наш арахіс полетить до Кракова, а польська ковбаса — сюди. Через синдикат ви купите собі стільки польської ковбаси, скільки захочете. Будуть також і мандарини з додаванням лише невеликої кількості штучного барвника. Також яйця з Мальти й шотландське віскі з Сицилії. Купуючи в синдикату, ви будете платити самому собі, адже ви маєте в ньому пай, тобто все, що ви будете купувати, ви отримаєте задарма. Хіба це не розумно?

— Просто геніально. Як ви до такого додумались?

— Мене звуть Майло Майндербайндер. Мені двадцять сім років.

Літаки Майла Майндербайндера — винищувачі, бомбардувальники й вантажні судна, — керовані пілотами, які виконували всі його накази, зліталися на аеродром полковника Каткарта звідусіль. Літаки були прикрашені барвистими емблемами ескадрилій, що зображали такі високі ідеї, як Відвага, Міць, Справедливість, Правда, Свобода, Любов, Честь і Патріотизм, і Майлові механіки негайно замальовували їх подвійним шаром білої емалі й крикливою пурпуровою фарбою надписували по трафарету ПІДПРИЄМСТВО М і М - СВІЖІ ФРУКТИ ТА ІНШІ ПРОДУКТИ. Літери «М і М» означали Майло і Майндербайндер, і, як щиро зізнавався Майло, сполучник «і» було поставлено для того, щоб не складалося враження, ніби синдикатом орудує одна особа. Літаки для Майла прибували з військових аеродромів Італії, Північної Африки та Англії, а також із баз авіатранспортного управління в Ліберії, Каїрі, Карачі та на острові Вознесіння. Винищувачі обмінювалися на додаткові вантажні судна або притримувались для термінових платіжних операцій і доставки дрібних партій товару; вантажівки й танки, надані командуванням наземних військ, використовувались для перевезень на короткі відстані. Всі мали свій пай, і люди гладшали і мляво тинялись із зубочистками між масних губ. Майло особисто керував усіма операціями зростаючого підприємства. Постійна заклопотаність глибоко врізалась коричневими зморшками в його знесилене обличчя і надала очам стурбованого виразу зосередженості й підозри. Всі, крім Йосаріана, вважали Майла придурком, по-перше, через його добровільну згоду очолити їдальню, а по-друге, через надто сумлінне ставлення до цього. Йосаріан також вважав Майла придурком, але він також знав, що Майло — геній.

Якось Майло полетів до Англії по турецьку халву, а повернувся з Мадагаскару на чолі четвірки німецьких бомбардувальників, навантажених ямсом, листовою капустою, зеленою гірчицею та коров’ячим горохом. Майло був ошелешений, коли, ступивши на землю, побачив озброєний загін військової поліції, що прибула на аеродром заарештувати німецьких пілотів та конфіскувати їхні літаки. Конфіскувати! Саме це слово звучало для нього як анатема, і він зі страшними прокльонами заметався туди й сюди, осудливо тицяючи пальцем у винуваті обличчя полковника Каткарта, підполковника Корна і вкритого бойовими шрамами бідолашного капітана військової поліції з автоматом у руках.

— Тут вам що, Росія? — з криком накинувся на них Майло. — Конфіскувати? — на весь голос верещав він, мовби не вірячи своїм вухам. — Відколи це стало політикою американського уряду конфісковувати приватну власність своїх громадян? Ганьба! Ганьба вам усім, хто додумались до такого жахіття.

— Але ж, Майле, — боязко перебив його майор Денбі, — ми воюємо з Німеччиною, а це німецькі літаки.

— Нічого подібного! — оскаженіло заперечив Майло. — Ці літаки належать синдикату, і кожен має свій пай. Конфіскувати? Як ви можете конфіскувати мою приватну власність? Конфіскувати, ще чого! За все своє життя я не чув такого неподобства.

І, безумовно, Майло мав рацію, бо, глянувши на літаки, вони виявили, що механіки замалювали подвійним шаром білої емалі німецькі свастики на крилах, хвостах та фюзеляжах і написали по трафарету ПІДПРИЄМСТВО М і М — СВІЖІ ФРУКТИ ТА ІНШІ ПРОДУКТИ. Просто у всіх на очах Майло перетворив свій синдикат на міжнародний картель.

Майлові повітряні кораблі заполонили все небо. Літаки ринули з Норвегії, Данії, Франції, Німеччини, Австрії, Італії, Югославії, Румунії, Болгарії, Швеції, Фінляндії, Польщі, — фактично з усієї Європи, крім Росії, з якою Майло відмовився мати справу. Коли всі, хто хотів, вступили в «Підприємство М і М, свіжі фрукти та інші продукти», Майло створив повністю підконтрольне йому дочірнє підприємство «М і М. Кондитерські вироби» і дістав додаткові літаки й додаткові кошти з фондів їдалень на коржики та булочки з Британських островів, на чорнослив і данські сири з Копенгагена, еклери, тістечка з кремом, наполеони та птіфури з Парижа, Реймса і Ґренобля, ромові бабки й пумпернікель з Берліна, мигдалеві й шоколадні торти з Відня, струдлі з Угорщини й пахлаву з Анкари. Щоранку Майло розсилав по всій Європі та до Північної Африки літаки, що тягли за собою довгі червоні рекламні полотнища з акційними пропозиціями, писаними величезними рівними літерами: «Яловича вирізка — 79 центів... Хек — 21 цент». Він значно збільшив доходи синдикату, віддавши такі полотнища під рекламу фірм «Згущене молоко», «Собачий корм Ґейнз» та «Креми Нокзіма». Виявляючи дух мирного співробітництва, він регулярно без оплати віддавав певну частину рекламної площі генералові Пекему для пропагування таких гасел для загального добра, як ЧИСТОТА — ЗАПОРУКА ЗДОРОВ’Я, ХТО СПІШИТЬ — ЛЮДЕЙ СМІШИТЬ та СПІЛЬНА МОЛИТВА ЗМІЦНЮЄ СІМ’Ю. Майло закупив для своєї реклами всі перерви у щоденних пропагандистських радіопередачах Ексіса Селлі та лорда Ха-Ха, що велися англійською мовою з Берліна, заради розвитку справи. Комерція процвітала на всіх фронтах.

Майлові літаки стали звичним явищем. Вони всюди літали безперешкодно, й одного дня Майло уклав контракт з американським військовим командуванням, за яким зобов’язувався розбомбити магістральний міст біля Орв’єто, що його контролювали німці, а з німецьким командуванням уклав інший контракт, за яким зобов’язувався захищати магістральний міст біля Орв’єто від власного нападу вогнем зенітних батарей. Його гонорар за напад на міст від американської сторони становив загальну вартість операції плюс шість процентів, а гонорар з боку німецької сторони за захист мосту становив ту ж саму «вартість плюс шість процентів», але побільшену на тисячу доларів за кожен збитий американський літак. Виконання цих контрактів стало важливою перемогою приватного підприємництва, відзначав Майло, оскільки збройні сили обох країн були державними інституціями. Щойно контракти було підписано, виявилося, що немає сенсу витрачати на бомбування і захист мосту ресурси синдикату, адже обидва уряди мали для цього вдосталь військ і матеріальних засобів та горіли бажанням їх витратити, так що врешті-решт Майло дістав колосальний прибуток в обох частинах свого проекту лише за те, що двічі підписався.

Домовленість була чесною щодо обох сторін. Оскільки Майло дійсно був вільний всюди безперешкодно літати, його літаки змогли непомітно підкрастися до самого мосту і заскочити зненацька німецькі зенітки; а оскільки Майло знав про свій напад, він зміг попередити німецьких зенітників, щоб ті вчасно відкрили прицільний вогонь по літаках. Це була ідеальна домовленість для всіх, окрім небіжчика з Йосаріанового намету, якого вбили над ціллю в день його прибуття.

— Я його не вбивав! — палко відповів Майло на сердиті закиди Йосаріана. — Мене навіть не було там того дня, кажу ж тобі. Чи ти думаєш, що я стояв біля зеніток і стріляв, коли літаки заходили на ціль?

— Але ж ти усе це організував, хіба ні? — крикнув до нього Йосаріан в оксамитовій темряві, що вкрила стежку, коли вони йшли повз мовчазні машини автопарку до літнього кінотеатру.

— І я нічого не організовував, — обурено відповів Майло, з присвистом шморгаючи своїм блідим, нервовим носом. — Німці тримають міст, і ми його збирались бомбити, байдуже, втрутився б я чи ні. Просто я побачив прекрасну нагоду непогано заробити на цій операції і скористався нею. Що тут аж такого страшного?

— Що тут такого страшного? Майле, хлопець з мого намету загинув на цьому завданні, навіть не встигнувши розпакувати свої речі.

— Але я його не вбивав.

— За це ти отримав зайву тисячу доларів.

— Але я його не вбивав. Мене навіть там не було, кажу ж тобі. Я був у Барселоні — купував оливкову олію та сардини без шкіри та кісток і на доказ маю товарні накладні. І я не отримав тієї тисячі доларів. Та тисяча доларів пішла на синдикат, і кожен має свій пай, навіть ти. — Майло промовляв до Йосаріана від щирого серця. — Послухай, Йосаріане, не я почав цю війну, що б там не патякав цей вошивий Вінтерґрін. Я просто намагаюсь перевести її на комерційні рейки. Що тут поганого? Знаєш, тисяча доларів — не так уже й мало за бомбардувальник середнього радіусу дії з екіпажем. Якщо я переконав німців сплачувати мені по тисячі доларів за кожен збитий ними літак, то чому би я мав відмовлятись від грошей?

— Тому що ти маєш справу з ворогом, ось чому. Невже ти не можеш зрозуміти, що йде війна? Люди вмирають. Озирнися довкола, заради Бога!

Майло похитав головою з утомленою поблажливістю.

— І німці нам не вороги, — проголосив він. — О, я знаю, що ти зараз скажеш. Звичайно, ми воюємо з ними. Але німці також повноправні члени нашого синдикату, і мій обов’язок — захищати інтереси пайовиків. Можливо, вони справді розв’язали війну, можливо, вони вбивають мільйони людей, але вони оплачують рахунки набагато ретельніше, ніж деякі наші союзники. Невже ти не розумієш, що я маю шанувати непорушність моєї угоди з Німеччиною? Невже ти не можеш глянути на це з моєї точки зору?

— Ні, — грубо відрізав Йосаріан.

Майло чувся скривдженим і навіть не намагався приховати своїх уражених почуттів. Задушлива місячна ніч роїлася мушвою, метеликами і комарами. Майло раптом підняв руку і показав у бік кінотеатру, де з прожектора виривався, горизонтально прорізаючи темряву, молочно-білий курний конус світла й огортав флуоресцентною оболонкою глядачів, які, гіпнотично застигнувши у своїх кріслах, зосередили погляди на сріблястому екрані. Очі Майла зволожніли від розчулення, а його простодушне, непідкупне обличчя залисніло від суміші поту й крему проти комарів.

— Глянь на них, — вигукнув він, задихаючись від хвилювання. — Це мої друзі, мої співгромадяни, мої товариші по зброї. Ніхто й ніколи не мав стільки щирих друзів. Невже ти гадаєш, що я скривдив би хоч когось із них без нагальної на те потреби? Чи в мене мало своїх турбот? Хіба ти не бачиш, як я переживаю за ту бавовну, що громадиться на пристанях Єгипту? — Голос Майла зламався, і він учепився за Йосаріанову сорочку, мов потопальник. Його очі засмикались, мов дві брунатні гусениці. — Йосаріане, що мені робити з такою купою бавовни? Це все ти винний, що дозволив мені її купити.

Бавовна громадилась на пристанях Єгипту, і ніхто не хотів її брати. Майло й не здогадувався, що Нільська долина така плодюча і що на закуплений ним урожай взагалі не буде попиту. Їдальні його синдикату відмовились помогти; усі одностайно збунтувалися проти пропозиції Майла зняти з кожного грошовий внесок за його особисту частку врожаю єгипетської бавовни, таким чином порівну розділивши між усіма її вартість. Навіть надійні Майлові друзі німці підвели його в цій скруті: вони віддавали перевагу ерзацу. Їдальні відмовилися допомогти навіть зі зберіганням бавовни, і його витрати на складські приміщення стрімко зростали, спустошивши його фінансові резерви. Гроші, зароблені за орв’єтську операцію, вичерпалися. Майло став писати додому, щоб йому повернули ті гроші, які він переказував їм за кращих часів; невдовзі й вони закінчились. А нові тюки бавовни щодня все прибували до Александрійського порту. Щоразу, коли йому вдавалось викинути на світовий ринок і продати якусь частину бавовни, собі у збиток, спритні єгипетські посередники в Леванті тут же перехоплювали й повертали йому бавовну за початковими цінами, тож його становище дедалі погіршувалось.

«Підприємство М і М» опинилось на межі банкрутства. Майло проклинав себе за свою колосальну захланність та дурість, через які він скупив увесь річний урожай єгипетської бавовни, але контракт є контракт і його треба шанувати, й одного вечора після розкішної вечері усі Майлові винищувачі та бомбардувальники піднялися в повітря, тут же вишикувались у бойовий стрій і почали скидати бомби на розташування полку. Напередодні він уклав з німцями ще одну угоду, цього разу — розбомбити власну базу. Майлові літаки розділились для добре злагодженої атаки і почали бомбити бензосховища і склади боєприпасів, ремонтні ангари та бомбардувальники Б-25, які спочивали на своїх стоянках, що формою нагадували льодяники на паличках. Його екіпажі не зруйнували злітно-посадкової смуги та їдальні, щоб по закінченні роботи мати змогу безпечно приземлитися й перед сном перекусити щось гаряче. Вони бомбили, не вимикаючи бортових фар, оскільки ніхто не стріляв у відповідь. Вони бомбили всі чотири ескадрильї, офіцерський клуб і будинок штабу полку. Нажахані люди вискакували зі своїх наметів, не тямлячи, куди бігти. Звідусіль чулися зойки поранених. Кілька осколкових бомб вибухнули в дворі перед офіцерським клубом, пробивши рвані діри в дерев’яних стінах і в животах та спинах цілої шеренги лейтенантів та капітанів, що стояли біля бару. Вони зігнулися від болю й попадали. Решта офіцерів у паніці кинулись до обох виходів і, не бажаючи йти далі, застрягли у дверях, мов щільна, виюча гребля з людської плоті.

Полковник Каткарт кулаками та ліктями проклав собі дорогу крізь здичавілу, збентежену масу і вискочив надвір. Він витріщився на небо, заклякнувши від подиву й жаху. Майлові літаки, що спокійно пливли над верхівками квітучих дерев — з відкритими бомбовими люками й опущеними підкрилками, зі сліпучими бортовими фарами, що блимали, мов очі велетенських, зловісних, моторошних жуків, були для нього ніколи раніше не баченим апокаліптичним видивом. З переляку полковник Каткарт глухо скрикнув і стрімголов кинувся до свого джипа, мало не розплакавшись. Він намацав педаль газу і ключ запалювання і помчав до аеродрому зі швидкістю, на яку лишень була здатна його розхитана машина, його великі, кволі руки аж блідли, стискаючи кермо, або скажено тиснули на клаксон. Раз він мало не розбився на смерть, коли рвучко, з передсмертним вереском шин, звернув убік, щоб не врізатись у натовп чоловіків, які в самій білизні ошаліло бігли в напрямку гір, опустивши приголомшені обличчя і затуливши скроні тонкими руками, як вутлими щитами. Жовті, оранжеві й червоні вогнища горіли обабіч дороги. Палахкотіли намети й дерева, а Майлові літаки все кружляли й кружляли над базою, не вимикаючи мерехтливих білих бортових фар і не зачиняючи бомбових люків. Полковник

Каткарт ледве не перевернув свій джип догори дном, ударивши по гальмах біля диспетчерської вежі. Він вискочив на ходу з машини і рвонув сходами нагору, де троє чоловіків сиділи біля пульта керування. Розштовхавши двох із них, він ухопився за нікельований мікрофон, очі в нього дико палали, а м’ясисте обличчя перекривилось від напруження. Він мертвою хваткою стиснув мікрофон та істерично загорлав на весь голос:

— Майле, сучий ти сину! Ти здурів? Якого дідька ти виробляєш? Негайно на землю! На землю!

— Навіщо так кричати? — відповів Майло, який стояв у диспетчерській в нього за спиною зі своїм мікрофоном у руці. Я тут. — Майло докірливо глянув на нього і повернувся до роботи. — Чудово, хлопці, чудово, — проспівав він у мікрофон. — Але один склад боєприпасів ще стоїть. Так не годиться, Первісе. Я вже говорив з тобою про таку халтурну роботу. Зараз негайно розвертайся й заходь знову. Тільки не квапся... не квапся. Хто спішить, той людей смішить, Первісе. Хто спішить, той людей смішить. Я, здається, вже не раз тобі це казав. Хто спішить, той людей смішить.

Над головою затріщав гучномовець.

— Майле, це Елвін Браун. Я поскидав усі свої бомби. Що мені робити?

— Атакуй з поземного льоту, — сказав Майло.

— З поземного льоту? — Елвін Браун був шокований.

— Ти не маєш вибору, — смиренно повідомив йому Майло. — Такий контракт.

— Ох, ну добре, — поступився Елвін Браун. — Тоді я атакую.

Цього разу Майло таки переборщив. Бомбардування своїх людей та літаків — такого не міг би перетравити навіть найфлегматичніший спостерігач, і Майлові, здавалося, прийшов кінець. Високопоставлені урядовці ринули на острів для розслідування. Газети неславили Майла під гучними заголовками, а конгресмени гнівно трубили про його звірства, вимагаючи суворого покарання. Солдатські матері об’єднувались у войовничі групи і жадали помсти. Жоден голос не пролунав на його захист. Усі порядні люди не приховували свого обурення, тож Майлові було непереливки, аж поки він не відкрив для громадськості свої бухгалтерські звіти і не показав, який величезний прибуток він отримав. Він міг відшкодувати урядові всі втрати в живій силі та техніці, а на гроші, що залишились, і далі скуповувати єгипетську бавовну. Кожен, звісно, мав свою частку. А найприємніше в усій справі було те, що насправді не було анінайменшої потреби будьщо відшкодовувати урядові.

— При демократії уряд — це народ, — пояснив Майло. — А ми і є народ, хіба ні? То ми можемо прекрасно обійтися без посередників і тримати гроші при собі. Чесно кажучи, мені б хотілося, щоб уряд взагалі не втручався у війну і залишив усе на приватних підприємців. Якщо ми виплатимо уряду все, що йому винні, тим ми лише будемо заохочувати його втручатися в наші справи і відохочувати інших бомбардувати своїх людей і свої літаки. Так ми вб’ємо приватну ініціативу.

Майло, звісно, мав рацію, і це незабаром визнали всі, крім кількох озлоблених невдах типу Дока Деніки, який невдоволено супився і бурмотів образливі наклепи щодо моральності всієї авантюри, аж поки Майло не заспокоїв його, подарувавши від імені синдикату складаний алюмінієвий садовий стільчик, якого Док Деніка міг легко розкласти й винести з намету щоразу, як туди заходив Вождь Білий Вівсюг, і занести назад до намету щоразу, як Вождь Білий Вівсюг звідти виходив. Док Деніка втратив голову під час Майлового бомбардування: замість того щоб бігти до сховища, він залишився просто неба і виконував свої обов’язки, мов потайлива, хитра ящірка переповзав під зливою осколків, куль та запалювальних бомб від пораненого до пораненого, накладав джгути й шини, впорскував морфій, давав таблетки сульфаніламіду, зі скорботним виразом на потемнілому лиці, без жодного зайвого слова, в кожній синіючій рані відчитуючи грізне віщування свого власного скону. Він невтомно працював усю довгу ніч, до повного виснаження, а над ранок схопив нежить і погнав скаржитись до медчастини, де Ґас і Вес зміряли йому температуру і дали гірчичники та інгалятор.

Тієї ночі Док Деніка доглядав за кожним стражденним з тим самим похмурим, пронизливим, глибоким смутком, який відчув на аеродромі в день нальоту на Авіньйон, коли Йосаріан спустився трапом з літака голий, у стані страшного потрясіння, заляпаний з голови й до кінчиків пальців на руках і ногах Сноуденом, і безмовно показав туди, де на долівці замерзав смертельно поранений молодий стрілець-радист, а поруч лежав ще молодший хвостовий стрілець, який непритомнів щоразу, як розплющував очі і бачив вмираючого Сноудена.

Коли Сноудена винесли з літака і поклали на ношах до санітарної машини, Док Деніка майже ніжно накинув на плечі Йосаріана укривало й повів його до свого джипа. Маквот допоміг, і всі троє мовчки від’їхали до санчастини, де Маквот із Доком Денікою завели Йосаріана до намету, посадили на крісло і холодними мокрими бавовняними тампонами змили з нього Сноудена. Док Деніка дав йому таблетку і зробив укол, після чого Йосаріан заснув на дванадцять годин. Коли Йосаріан прокинувся і прийшов до Дока Деніки, той дав йому ще одну таблетку і зробив ще один укол, після чого Йосаріан проспав ще дванадцять годин. Коли Йосаріан знову прокинувся і прийшов до Дока Деніки, той приготувався дати йому ще одну таблетку і зробити ще один укол.

— Доки ти ще будеш годувати мене цими таблетками і колоти? — спитав його Йосаріан.

— Доки ти не відчуєш себе краще.

— Я добре себе почуваю.

Вузеньке засмагле чоло Дока Деніки зморщилось від подиву.

— Тоді чому ти не вдягнешся? Чому ти ходиш голяка?

— Я більше ніколи не вдягну форми.

Док Деніка вислухав пояснення і відклав шприц.

— Ти впевнений, що добре себе почуваєш?

— Я почуваюся добре. Лише трохи отупів від усіх твоїх таблеток та уколів.

Йосаріан ходив по ескадрильї без одягу до самого вечора, а опівдні наступного дня, коли Майло, обшукавши все довкола, нарешті знайшов його, він сидів, знову-таки голий, на дереві неподалік від невеличкого чудернацького військового цвинтаря, де саме ховали Сноудена. Майло був одягнений у своє повсякденне ділове вбрання — в оливково-сірі штани, свіжу оливково-сіру сорочку з краваткою і лискучими відзнаками молодшого лейтенанта на комірі, і в парадному кашкеті з твердим шкіряним дашком.

— Я всюди тебе шукав, — з докором гукнув Майло до Йосаріана.

— Треба було шукати мене на цьому дереві, — відповів Йосаріан. — Я тут сиджу з самого ранку.

— Злізай і попробуй ось це, скажи, чи смакує. Це дуже важливо для мене.

Йосаріан похитав головою. Він сидів, голий, на нижній гілці, тримаючись обома руками за гілляку над головою. Зрушити з місця він відмовився, і Майлові не лишалось нічого іншого, як з відразою обхопити руками стовбур і дертися вгору. Він ліз незґрабно, гучно бурчав і хрипів, і коли врешті підтягнувся достатньо високо, щоб перекинути ногу через гілку й перевести дух, вигляд він мав пожмаканий і пошарпаний. Кашкет перекрутився і ледь тримався на голові. Майло схопив його, якраз коли той почав сповзати. Краплі поту виблискували прозорими перлинками довкола його вусиків і надимались каламутними пухирцями під очима. Йосаріан байдуже позирав на нього. Знайшовши рівновагу, Майло обережно розвернувся впівоберта, обличчям до Йосаріана. Він розгорнув цигарковий папір і простяг Йосаріанові щось м'яке, кругле і коричневе.

— Будь ласка, скуштуй і скажи, що ти думаєш. Я хочу подати це нашим хлопцям.

— Що це таке? — запитав Йосаріан і відкусив великий шматок.

— Бавовна в шоколаді.

Йосаріан конвульсивно відригнув і виплюнув відкушений шматок бавовни в шоколаді прямо Майлові в лице.

Забери це! — сердито гаркнув він. — О Господи! Ти здурів? Ти навіть кляте насіння не повиймав.

— А ти розсмакуй, — благав Майло. — Не може вона бути аж такою поганою. Хіба вже аж така погана?

— Навіть гірша.

— Але мені треба, щоб людей годували цим у їдальні.

— Нікому воно в горло не полізе.

— Як треба буде, то полізе, — прорік Майло з диктаторським розмахом і мало не скрутив собі шию, коли випустив з руки гілку, щоб значуще здійняти палець у повітря.

— Вилазь сюди, — запросив його Йосаріан. — Тут набагато безпечніше і все видно.

Ухопившись обіруч за гілку над головою, Майло боком, з крайньою обережністю й острахом, почав підсуватись до Йосаріана. Обличчя його застигло від напруги, і він зітхнув з полегшенням, коли надійно всівся поруч із Йосаріаном.

— Чудове дерево, — замиловано відзначив він тоном вдоволеного господаря.

— Це дерево життя, — відповів Йосаріан, поворушивши пальцями ніг, — а також дерево пізнання добра і зла.

Майло придивився до кори і листя.

— Та ні, — відповів він. — Це каштан. Я точно знаю. Я ж торгую каштанами.

— Як скажеш.

Кілька секунд вони посиділи на дереві мовчки, колихаючи ногами і тримаючись випростаними руками за гілку над головою: один зовсім голий, якщо не брати до уваги сандалів на рифленій підошві, другий — вбраний у тісну оливково-сіру шерстяну форму, з туго пов’язаною краваткою. Майло краєм ока, нишком спостерігав за Йосаріаном і делікатно мовчав.

— Хочу тебе дещо спитати, — нарешті сказав він. — На тобі немає одягу. Я не хочу ні в що втручатися, але мені просто цікаво. Чому ти не одягаєш форми?

— Не хочу.

Майло різко кивнув, мов горобець, що дзьобнув зерно.

— Розумію, розумію, — проказав він швидко зі збентеженим виглядом. — Я все чудово розумію. Я чув, як Еплбі та капітан Блек говорили, що ти збожеволів, я просто захотів перевірити. — Він знову чемно замовк, зважуючи наступне питання: — То ти не збираєшся її одягати?

— Думаю, ні.

Майло кивнув з удаваною енергійністю, щоб ще раз засвідчити своє розуміння, а тоді замовк, тяжко замислившись у тривожному передчутті. Якась пташка з червоним чубком промайнула під ними, черкнувши тремтливий кущ пружним чорним крилом. Йосаріан та Майло сиділи, мову альтанці, затінені звоями прозористої зелені, що спадала довкола, й оточені іншими каштанами й сріблястими ялинами. Сонце стояло просто над їхніми головами, посеред безмежного сапфірно-блакитного неба, прикрашеного над обрієм легким намистом пухких, бездоганно білих хмарин. Повітря застигло, листя повисло нерухомо, відкидаючи мереживну тінь. Усе було спокійним, окрім Майла, який раптом випростався, глухо зойкнувши, і схвильовано простягнув руку.

— Дивись! — стривожено вигукнув він. — Туди дивись! Он там іде похоронна процесія. А це схоже на цвинтар. Так?

Йосаріан відповів йому повільним і рівним голосом.

— Вони хоронять цього хлопчика, який недавно загинув у моєму літаку над Авіньйоном. Сноудена.

— Що з ним сталося? — спитав Майло голосом, стишеним від благоговіння.

— Його вбили.

— Це жахливо, — засмутився Майло, і в його великих карих очах зблиснули сльози. — Бідний хлопчина. Це справді жахливо. — Він прикусив тремтячу губу, а коли заговорив знову, його голос дзвенів від хвилювання. — І стане ще гірше, коли їдальні не погодяться купити мою бавовну. Йосаріане, що з ними не так? Хіба вони не розуміють, що це їхній синдикат? Хіба не знають, що всі мають свій пай?

— Небіжчик у моєму наметі також мав свій пай? — в’їдливо спитав Йосаріан.

— Звісно, що мав, — щедро запевнив його Майло. — Кожен в ескадрильї має свій пай.

— Його вбили ще до того, як він прибув до ескадрильї.

Майло скорчив гримасу болючого відчаю і відвернувся.

— Може, ти перестанеш уже скіпатись до мене через того небіжчика в наметі, — попросив він роздратовано. — Я вже казав тобі, що я не винен у його смерті. Хіба моя вина в тому, що я зауважив таку прекрасну нагоду скупити ввесь ринок єгипетської бавовни і кинув нас усіх у цю халепу? Чи я мав передбачити, що може статися затоварювання ринку? Тоді я й гадки не мав, що таке затоварювання. Шанс скупити цілий ринок не часто випадає, і я був би зовсім непрактичний, коли б за нього не вхопився. — Майло ледве стримав стогін, побачивши, як ше