Book: Йов. Фальшива вага



Йов. Фальшива вага

Йозеф Рот

Йов. Фальшива вага


Йов. Фальшива вага

Йов. Фальшива вага

* * *

Йов

Роман простого чоловіка

Йов. Фальшива вага

Частина перша

Йов. Фальшива вага

І

Багато років тому жив собі в Цухнові один чоловік на ім'я Мендель Зинґер. Був то побожний, богобоязкий і звичайний, цілком буденний єврей. Справував він скромний вчительський фах. У своєму домі, що складався з самої лише великої кухні, він передавав дітям знання Біблії. Учив сумлінно й ревно, і без якогось особливого успіху. Сотні тисяч перед ним жили й викладали, як і він.

Непримітним, як і все його єство, було бліде лице. Довга борода звичайнісінького чорного кольору облямовувала його з усіх боків. Рот ховався у вусах. Очі були великі, чорні, повільні й напівприкриті важкими повіками. На голові сидів тяжкий картуз із чорного репсу, тканини, з якої іноді роблять немодні дешеві краватки. Тіло було вдягнене в напівдовгий, звичний для цих країв єврейський кафтан, його поли тріпотіли, коли Мендель Зинґер біг завулком, твердо і розмірено, наче крила, вдарялися вони об халяви високих кирзових чобіт.

Здавалося, у Зинґера мало часу, зате самі пильні справи. Звісно, його життя було незмінно важке, а часом навіть ставало відвертою мукою. Він мусив одягати й годувати жінку і трьох дітей. (Четвертою вона якраз ходила вагітна.) Господь обдарував його стегна плодючістю, серце — байдужістю, а руки — вбогістю. Вони не мали золота, аби його важити, ані банкнот, щоби їх рахувати. І все одно його життя постійно собі текло, як маленький жалюгідний струмочок у злиденних берегах. Щоранку Мендель дякував Господеві за сон, за пробудження і за день, що розвиднявся. Коли сонце сідало, він іще раз молився. А коли засвічувалися перші зорі, молився втретє. Перед тим як укластися спати, він утомленими, але ревними вустами шепотів поквапну молитву. Його сон не знав сновидінь. Його сумління було чисте. Душа його була непорочна. Він не мав про що шкодувати, і не було нічого, чого він жадав би. Він любив свою жінку й обожнював її плоть. Зі здоровим завзяттям він швидко поглинав їжу. Двох своїх синів, Йону і Шемар'ю, він лупцював за непослух. Зате наймолодшеньку донечку Міріям часто пестив. У неї було його чорне волосся і його чорні, повільні й лагідні очі. Її тіло було ніжне, а суглоби тендітні. Юна ґазель.

Дванадцятьом шестирічним учням він викладав читання і вивчення напам'ять Біблії. Кожен із цих дванадцятьох приносив йому щоп'ятниці по двадцять копійок. То був єдиний прибуток Менделя Зинґера. Йому було лише тридцять років. Та його сподівання заробляти більше були мізерні, можливо, їх узагалі й не було. Підростаючи, учні переходили до інших, мудріших учителів. Життя з року в рік дорожчало. Врожаї падали і падали. Морква меншала, яйця порожніли, картопля мерзла, юшка водянистішала, коропи маліли, а щуки коротшали, качки миршавішали, гуси твердішали, а кури нікчемнішали.

Тож лунали нарікання Дебори, дружини Менделя Зинґера. Вона була жінка, і часом у неї вселявся дідько. Вона зизила на майно багатших і заздрила прибуткам купців. Надто малий був Мендель Зинґер у її очах. Вона докоряла йому дітьми, вагітністю, здорожчанням, мізерними зарібками, а часом навіть паскудною погодою. Щоп'ятниці вона шурувала підлогу, аж та жовтіла, як шафран. Її широкі плечі рівномірно здіймались і опадали, її міцні руки терли кожну дощину вздовж і впоперек, а її нігті залазили в усі шпарки і порожнини між дошками, вишкрібаючи звідти бруд, який потім до решти нищили хвилі, що лилися з відра. Мов та широка, велетенська і рухома гора, сунула вона голою, пофарбованою в синє кімнатою. За дверима, надворі, вітрилися меблі, брунатне дерев'яне ліжко, лантухи зі соломою, чисто витесаний стіл, дві довгі вузькі лавиці, повздовжні дошки, прибиті до двох стоячих. Щойно за вікном починало смеркати, Дебора запалювала свічки в альпакових підсвічниках, затуляла обличчя долонями і молилася. Повертався додому чоловік у своєму сатиновому чорному одязі, підлога сяяла йому назустріч, жовта, наче розтоплене сонце, його лик світився ясніше, ніж звичайно, чорніше, ніж у будні, темніла борода. Він сідав, співав якусь пісеньку, тоді батьки і діти сьорбали гарячу юшку, всміхалися до тарілок і не мовили ані слова. В кімнаті здіймалося тепло. Воно струменіло з горщиків, тарелів, тіл. Дешеві свічки в альпакових підсвічниках не витримували, починали вгинатися. На цегляного кольору обрус скрапував, умить застигаючи, стеарин. Розчахували вікно, свічки бадьорилися і мирно догоряли назустріч власній кончині. Діти вкладалися на солом'яні лантухи коло печі, батьки ще сиділи й із заклопотаною врочистістю вдивлялися в останні сині пломінці, що ламано вихоплювалися із заглибин свічників, щоби за мить м'якими хвильками повернутися, мов водограй вогню. Стеарин шкварчав, тоненькі сині ниточки кіптяви снувалися від звуглілих решток ґнота догори, до стелі. «Ах!» — зітхала жінка. «Не зітхай!» — застерігав її Мендель Зинґер. Вони мовчали. «Ходім спати, Деборо!» — велів він. І вони мурмотіли молитву на сон грядущий.


Йов. Фальшива вага

Йов. Фальшива вага

Ось так наприкінці кожного тижня починався шабат, мовчанням, свічками і співом. А за двадцять чотири години він розчинявся в ночі, що приводила сіру вервечку буднів, низку клопотів. Одного спекотного дня пізнього літа, коло четвертої пополудні, Дебора розродилася. Її перші крики вп'ялися в монотонний спів дванадцятьох учнів. Усі порозходилися додому. Почалися сім днів вакацій. У Менделя з'явилася нова дитина, четверта, хлопчик. Через вісім днів йому зробили обрізання і нарекли Менухимом.

У Менухима не було колиски. Він висів посеред кімнати, в кошику з плетеної вербової лози, прикріпленому чотирма шнурками до гака на плафоні, мов люстра. Час від часу Мендель Зинґер легким, не позбавленим любові пальцем штовхав підвішений кошик, і він одразу починав хитатися. Іноді цей рух заспокоював немовля. Та іноді нічого не помагав проти його охоти скиглити і верещати. Менухимів голос лящав понад священними реченнями Біблії. Дебора ставала на ослінчик і знімала немовля. Біла, набрякла і колосальна випиналася її грудь із розіпненої сорочки і владно притягала погляди хлопців. Здавалося, Дебору смокчуть усі присутні. Її обступали трійко власних дітей, ревниво і хтиво. Западала тиша. Було чути цмокання немовляти.

Дні розтягалися в тижні, тижні розросталися місяцями, з дванадцяти місяців зробився рік. Менухим усе ще пив материне молоко, рідке, прозоре молоко. Вона не могла його відняти. На тринадцятому місяці життя він почав корчити гримаси і стогнати, як звір, гарячково дихати і хрипіти, як ніколи доти. Велика голова важко, мов гарбуз, теліпалася на тонесенькій шийці. Широке чоло морщилося вздовж і впоперек, як зіжмаканий пергамент. Ніжки були криві й безживні, як два дерев'яних луки. Нужденні руці тремтіли й дриґалися. Його рот белькотів сміховинні звуки. Коли в нього починався напад, його витягали з колиски і добряче трусили, поки його лице синіло, а дихання майже зупинялося. Тоді він потроху оговтувався. На його жалюгідні груди накладали запарений чай (у багатьох торбинках), а тонесеньку шийку обв'язували підбілом. «То нічого, — казав батько, — це він просто росте!» «Сини вдаються у вуйків. Мій брат п'ять років таке мав!» — казала мати. «Переросте!» — казали всі решта. Аж одного дня в місті вибухла віспа, установи приписали щеплення, а лікарі проникли в єврейські доми. Дехто поховався. Та Мендель Зинґер, праведник, не втікав перед жодною Божою карою. На щеплення він дивився спокійно.

Був спекотний сонячний передполудень, коли комісія проходила Менделевим завулком. Останнім у ряду єврейських будинків був Менделів. У супроводі поліцая, що ніс на руці велику книгу, йшов доктор Солтисюк, зі своїми довгими білявими вусами на засмаглому лиці, пенсне в золотій оправі на червоному носі, в ядучо жовтих шкіряних гамашах і — через спеку — сурдуті, недбало накиненому поверх синьої косоворотки, так що рукави виглядали, як пара рук, так само, здавалося, готових братися до щеплення: отак-то входив доктор Солтисюк у єврейський завулок. Назустріч йому вже летіли причитання жінок і вереск дітей, яким не вдалося сховатися. Поліцай видобував жінок і дітей із глибоких льохів і високих горищ, із малесеньких комірчин і величезних кошів. Сонце пражило, доктор прів. Не більше і не менше, як ста сімдесяти шести євреям мав він зробити щеплення. За кожного, що втік чи був недосяжний, він у душі дякував Господу. Підійшовши до четвертої маленької, помальованої в синє халупи, він дав поліцаєві знак не шукати аж надто ревно. Що далі йшов доктор, то більше наростав лемент. Він віявся в такт його крокам. Завивання тих, хто ще боявся, зливалося з прокльонами вже щеплених. Утомлений і остаточно збитий із пантелику, він із важким стогоном опустився на лаву в Менделевій хаті й попросив склянку води. Його погляд упав на маленького Менухима, він підняв калічку і сказав: «Він буде епілептиком». Страх влився в батьківське серце. «У всіх дітей бувають корчі», — заперечила мати. «Це не те, — присудив лікар. — Але мені, може, й вдалося би його вилікувати. Він має життя в очах».

Він тут-таки хотів забрати малечу до лікарні. І Дебора вже була готова. Але Мендель відказав: «Тихо будь, Деборо! Жоден доктор не може його вилікувати, якщо не буде на те Божої волі. Чи ж він має виростати серед руських дітей? Не чути священного слова? Пити молоко та їсти м'ясо і курей, смажених на маслі, як їх подають у шпиталі? Ми бідні, але Менухимової душі я не продам тільки за те, що одужання може бути безкоштовне. В чужих шпиталях не видужаєш». Мов герой, простягнув Мендель свою кощаву білу руку для щеплення. Але Менухима не віддав. Він постановив виблагати для свого наймолодшенького Божу поміч і постити двічі на тиждень, у понеділок і четвер. Дебора ж вирішила піти на прощу на цвинтар і благати в праху предків, щоби вступилися за неї у Всевишнього. Тож Менухим одужає і не стане епілептиком.

Проте від години щеплення над домом Менделя Зинґера навис страх, мов чудовисько, і жура пронизала його серце, як невпинний, гарячий і дошкульний вітер. Дебора здобула право зітхати, і чоловік не докоряв їй. Довше, ніж звичайно, затуляла вона, молячись, обличчя руками, так ніби творила власні ночі, щоби схоронити в них свої страхи, і власну темряву, щоби водночас знайти в ній розраду. Бо вона вірила, як сказано в Писанні, в те, що Господнє світло засяє в темряві, і Його милість освітить чорноту. Але Менухимові напади не минали. Старші діти росли і росли, їхнє здоров'я злісно відлунювало, наче ворог хворого Менухима, в материних вухах. Здавалося, ніби здорові діти черпають сили з його чахнення, і Дебора ненавиділа їхній галас, їхні рум'яні щоки, їхні стрункі руки-ноги. Вона йшла на прощу до цвинтаря крізь спеку і дощ. Вона билася головою об замшілі пісковики, що проростали з праху її прабатьків і праматерів. Вона волала до мертвих, і їй здавалося, ніби вона чує їхні німі, втішні відповіді. Дорогою назад вона тремтіла від надії застати сина вже здоровим. Вона занедбала службу біля плити, юшка збігала, глиняні глечики билися, ринки ржавіли, склянки із зеленавим відблиском лунко тріскали, циліндр нафтової лампи темнів від кіптяви, ґніт, догораючи, обертався жалюгідною грудкою, бруд численних підошов і багатьох тижнів укривав дошки підлоги, смалець у горшках топився, ґудзики із сухим шелестом опадали з дитячих сорочок, мов листя на зиму.

Одного дня, за тиждень до високих свят (літо обернулося дощем, а дощ збирався стати снігом), Дебора спакувала кошика із сином, накрила його вовняними коцами, поклала на фіру візника Самешкіна і вирушила до Ключиська, де жив ребе. Сидіння просто собі лежало, нічим не прикріплене, на соломі та зсувалося при кожному русі. Дебора стримувала його тільки вагою власного тіла, а воно було, як живе, йому, бач, стрибати кортіло. Вузьку звивисту дорогу вкривало срібно-сіре болото, в якому загрузали високі чоботи перехожих і колеса фіри до половини. Дощ обсновував поля, дробив дим над поодинокими хатинками, з безкінечно покірною терплячістю розмелював усе тверде, на що падав: вапняк, який там і сям білим зубом проростав із чорної землі, поскладані верствами запашні дошки перед входом до тартака, Деборину хустку і вовняні коци, під якими лежав захований Менухим. На нього ж не сміло впасти ані краплиночки. Дебора обрахувала, що їхати залишалося ще чотири години; якщо дощ не вщухне, доведеться зупинятися перед притулком, висушити коци, напитися чаю і з'їсти взяті із собою, також уже розмоклі, макові кренделі. Це може коштувати п'ять копійок, п'ять копійок, якими не можна легковажити. Господь був ласкавий, дощ ущух. Над квапливими клаптями хмар забіліло розтоплене сонце, ледве на годину; в новій, іще глибшій сутені воно остаточно кануло.

Чорна ніч уже отаборилася над Ключиськом, коли туди дісталася Дебора. Сюди вже з'їхалося чимало безпорадних людей, аби побачитися з ребе. Ключиськ складався з декількох тисяч низеньких, вкритих стріхами і ґонтою халуп, торговища завдовжки з кілометр, що, мов сухе озеро, було оточене будівлями. Вози і фіри, які тут стояли, нагадували загрузлі кістяки; до того ж, крихітні й безглузді, вони геть губилися в цій круглій широчіні. Розпряжені коні іржали коло фір, місячи потомленими, обважнілими копитами в'язке багно. Якісь поодинокі чоловіки блукали з колихкими жовтими ліхтарями крізь круглу ніч, щоби принести забуте накриття чи деренчливий посуд із запасом їжі. Прибульці розташувалися довкруги, в тисячі малих хаток. Вони спали на полицях коло ліжок господарів: хирляві, криві, паралітики, божевільні, ідіоти, слабі на серце, хворі на цукрицю, ті, що носили в тілі рака, чиї очі засліпило більмо, жінки з безплідними лонами, чоловіки, яким грозила в'язниця чи військова служба, дезертири, що молилися за вдалу втечу, ті, кому вже винесли смертний вирок лікарі, були тут зневажені людством, скривджені справедливістю на землі, зажурені, тужливі, голодні й ситі, шахраї і праведні, всі-всі-всі… Дебора зупинилася в чоловікової родини. Вона не спала. Цілісіньку ніч вона чувала при Менухимовому кошику в кутку, коло плити; темною була кімната, темно було в неї на серці. Вона вже не наважувалася звертатися до Бога, Він здавався їй надто високим, надто великим, надто далеким, безмежним за безконечними небесами, драбини з мільйонів молитов знадобилося б, щоби досягти бодай його краєчка. Вона шукала мертвих заступників, зверталася до батьків, до Менухимового діда, чиїм іменем назвали малого, а тоді до прабатьків єврейського народу Авраама, Ісаака та Якова, до праху Мойсеєвого, а насамкінець до праматерів. Де тільки можна було клопотати, тут-таки вже чулися її зітхання. Вона стукала до сотень могил, до сотень райських брам. Зі страху не потрапити назавтра до ребе, бо надто вже багато охочих, вона спершу молилася за щастя вчасно до нього проникнути, так ніби тоді синове одужання — то вже суща дрібничка. Нарешті крізь шпари в чорних віконницях вона побачила кілька кволих смужок світанку. Мерщій підхопилася. Запалила сухі соснові скіпки, що лежали на плиті, пошукала і знайшла горщик, принесла зі столу самовар, вкинула туди запалені скіпки, досипала вугілля, схопила посудину за обидва вушка, схилилась і роздмухала вогонь, аж вихопилися і затріщали коло лиця іскри. Здавалося, вона діє згідно з якимось таємним ритуалом. І незабаром уже булькотіла вода, незабаром кипів чай, родина встала, всі засіли за глиняний брунатний посуд і пили. Тоді Дебора вийняла з кошика сина. Він скиглив. Вона швидко обцілувала його скрізь, із несамовитою ніжністю, її вогкі губи цмокали на сірому обличчі, на тоненьких рученятах, кривеньких ніжках, здутому животику малечі, здавалося, вона лупцює дитя своїми пестливими материнськими устами. А тоді вклала його, обмотала пакунок петлею і повісила собі на шию, щоби звільнити руки. Вона хотіла проштовхатися крізь юрбу перед дверима рабі.


Йов. Фальшива вага

Йов. Фальшива вага

Із пронизливим завиванням кинулася вона в натовп чекальників, лютими кулаками розштовхала слабих, ніхто не зміг її затримати. Хто би тільки, поцілений і віджбурений її рукою, обертався, щоб відштовхнути її, — всі були засліплені пекучим болем у лиці, її розтуленим червоним ротом, із якого, здавалося, пашить спопеляючий подих, кришталевим сяйвом великих сльозин, що котилися з очей, щоками, що палали яскраво-червоним вогнем, набряклими синіми жилами на витягнутій шиї, в яких накопичувалися, перш ніж вирватися, крики. Смолоскипом влетіла Дебора. Суцільним пронизливим вереском, за яким завалилася жаска тиша всього вимерлого світу, гепнулася Дебора перед нарешті здобутими дверима ребе, затиснувши в простягненій правиці клямку. Лівицею вона затарабанила в брунатне дерево. Менухим волочився на підлозі перед нею.



Хтось відчинив двері. Ребе стояв коло вікна, він був обернений спиною, тоненька чорна риска. Раптом він повернувся. Вона застигла на порозі, обома руками простягала йому сина, як складають офіри. Вона угледіла якийсь відблиск на блідому ликові цього чоловіка, що цілком зливався з білою бородою. Вона постановила зазирнути святому у вічі, щоби пересвідчитися, що в ньому справді живе ласка Всемогутнього. Але тепер, коли вона стояла тут, озеро сліз накотилося їй на очі, і вона бачила чоловіка за білою хвилею з води та солі. Він підвів руку, їй здалося, що вона розгледіла два кощавих пальці, інструменти благословення. Та дуже близько розчула вона голос ребе, хоча він тільки прошепотів:

«Менухим, Менделів син, одужає. Небагато буде рівних йому в Ізраїлі. Біль зробить його мудрим, потворність добрим, гіркота лагідним, а недуга сильним. Його очі будуть широкі та глибокі, його вуха ясні й повні відгомону. Його уста мовчатимуть, але коли відкриються, віщуватимуть лише добро. Не бійся і йди додому!»

«Коли, коли, коли він одужає?» — прошепотіла Дебора.

«Через багато літ, — сказав ребе, — але не випитуй далі, в мене нема часу, і я вже нічого більше не знаю. Не покидай свого сина, навіть коли він буде тобі важким тягарем, не віддавай його нікому, він вийшов із тебе, як і здорові діти. А тепер іди!»

За дверима перед нею розступилися. Її щоки були бліді, очі сухі, уста ледь розтулені, ніби дихали легкою надією. Із благістю в серці повернулася вона домів.


II

Повернувшись, Дебора застала чоловіка коло плити. Він неохоче порався коло вогню, горщика, дерев'яних ложок. Його проста натура була скерована на прості земні речі й не зносила див у ділянці очей. Він підсміювався із жінчиної віри в ребе. Його невибаглива побожність не потребувала посередницької сили між Богом і людьми. «Менухим одужає, але це потриває довго!» — із цими словами Дебора увійшла в дім. «Це потриває довго!» — лихою луною озвався Мендель. Зітхнувши, Дебора знову підвісила кошик до плафона. Троє старших дітей вернулися знадвору. Вони налетіли на кошик, за яким устигли стужитися за ті кілька днів, і щосили його розхитали. Мендель Зинґер двома руками вхопив синів, Йону і Шемар'ю. Міріям, дівчинка, втекла до матері. Мендель накрутив хлопцям вуха. Вони завили. Він зняв пояс і помахав ним у повітрі. Так ніби шкіра належала його тілу, ніби була природним продовженням його руки, відчував Мендель Зинґер кожен лункий удар, що спадав на спини синів. Якийсь моторошний гул вибухнув у його голові. Застережні крики жінки тонули в його власному галасі, розчинялися там без жодного значення. Це було так, як лити склянками воду на розбушоване море. Він уже не відчував, де стоїть. Вимахував метким, ляскотливим паском, уціляв у стіни, стіл, лави і не знав, які удари тішать його більше: схиблені чи влучні. Нарешті настінний годинник пробив третю, годину, коли по обіді збиралися учні. З порожнім шлунком — бо нічого не їв — та ще здушеним від люті горлом Мендель заходився зачитувати з Біблії слово за словом, речення за реченням. Ясний хор дитячих голосів повторював усе слово в слово, речення в речення, враження було таке, ніби Біблію вибивають багато дзвонів. Мов дзвони, розхитувались і тулуби учнів, узад-вперед, а над головами майже в тому самому ритмі хитався Менухимів кошик. Сьогодні на уроці були Менделеві сини. Батьків гнів ущух, охолов, згас, бо в цьому дзвінкому декламуванні вони випереджали інших. Щоби випробувати їх, він вийшов із кімнати. Хор дітей звучав далі, перед вели голоси його синів. Він міг на них покластися.

Йона, старший, був сильний, як ведмідь, Шемар'я, молодший, хитрий, наче лис. Тяжко й вайлувато ступаючи, ішов Йона життям, зі схиленою головою, звішеними руками, пухкими щоками, вічним голодом, кучерявим волоссям, що дуже випиналося з-під облямівки його кашкета. Тишком і мало не скрадаючись, із гострим профілем, завжди метикуватими ясними очима, тонкими руками, схованими в кишені кистями, йшов за ним його брат Шемар'я. Ніколи між ними не бувало суперечки, надто далекими були вони, поділеними їхні цісарства і володіння, вони уклали союз. Із бляшанок, сірникових коробок, черепків, рогів, із вербової лози Шемар'я робив чудові речі. Йона міг би все це здмухнути і знищити своїм могутнім диханням. Та він чудувався тендітною вправністю брата. Його маленькі чорні очка блищали, як іскорки, між щік, допитливо й радісно.

Через декілька днів після повернення Дебора вирішила, що настав час зняти Менухимів кошик із плафона. Не без урочистости передала вона малого старшим дітям. «Тепер ви поведете його на прогулянку! — сказала Дебора. — Коли він утомиться, понесете його. Боронь Боже, не впустіть! Святий чоловік сказав, що він одужає. Не робіть йому боляче». Відтепер почалася дитяча мука.

Вони волочили Менухима за собою містом, як нещастя, вони полишали його, кидали. Вони важко зносили кпини ровесників, що бігли за ними, коли вони виводили Менухима на прогулянку. Малого доводилося тримати двом. Він не переставляв ноги, як людина. Він теліпав ногами, мов двома тріснутими обручами, зупинявся, опадав. Зрештою, Йона і Шемар'я його десь покидали. Вони клали його в куток, у якийсь міх. Там він бавився псячим лайном, кінськими яблуками, галькою. Він пожирав усе. Він зішкрябував зі стін вапно і напихав собі його повен рот, а тоді заходився кашлем і синів на виду. Шматком багна лежав він десь у закапелку. Іноді він заходився плачем. Хлопці посилали до нього Міріям, щоби та його потішила. Ніжно, грайливо, на стрибучих тонких ніжках, із огидною і ненависною нехіттю, наближалася вона до свого жалюгідного брата. Ніжність, із якою вона гладила його попелясто-сіре, поморщене личко, мала в собі щось убивче. Вона сторожко роззиралася, вправо-вліво, а тоді щипала брата за стегно. Він вищав, сусіди визирали з вікон. Вона робила на лиці плаксиву гримасу. Всі їй співчували і розпитували.

Одного дня, влітку, коли йшов дощ, діти виволокли Менухима з хати і запхали його в бодню, де вже з пів року збиралася дощівка, плавали хробаки, рештки овочів і вкривалися цвіллю хлібні шкоринки. Вони тримали його за криві ніжки і добрий десяток разів занурювали його широку, сіру голову під воду, в радісному і жаскому передчутті, що тримають мерця. Але Менухим жив. Він рохкав, випльовував воду, хробаків, зацвілий хліб, рештки овочів і жив. І нічого йому не було. І тоді діти мовчки і сповнені жаху занесли його назад до хати. Великий жах перед мізинцем Божим, що оце щойно легесенько похитався, охопив двох хлопців і дівчинку. Цілий день вони не говорили між собою. Їхні язики лежали прив'язані до піднебінь, їхні уста розтулялися, аби виліпити слово, але жоден звук не виникав у їхніх горлянках. Дощ перестав, засяяло сонце, потічки жваво дзюркотіли вздовж вулиць. Саме час запускати паперові кораблики і дивитися, як вони пливуть до канави. Нічого подібного. Діти окопалися вдома, як пси. Ще весь пополудень прочекали вони на смерть Менухима. А Менухим узяв і не вмер.

Менухим не вмер, він жив, цей могутній каліка. Відтоді лоно Дебори пересохло і стало безплідним. Менухим був останнім, звироднілим плодом її плоті, здавалося, її лоно відмовляється породжувати ще більше лиха. Мимохідь вона обіймала чоловіка. Ці моменти були короткі, як блискавки, сухі блискавки на далекому літньому обрії. Довгими, жорстокими і безсонними були Деборині ночі. Стіна з холодного скла відділяла її від чоловіка. Її груди зів'яли, тіло набрякло, так ніби на глум із її безпліддя, стегна обважніли, а ноги налилися свинцем.

Одного ранку, влітку, вона прокинулася раніше за Менделя. Цвірінькання горобця на підвіконні збудило її. У вухах іще лунав його щебіт спогадом про омріяне щастя, мов голос сонячного променя. Ранній теплий світанок пробився крізь пори і тріщини дерев'яних віконниць, і хоча обриси меблів іще губилися в сутінках ночі, Деборині очі вже були ясні, думка тверда, а серце холодне. Вона метнула погляд на сплячого чоловіка і виявила перші сиві волосинки в його чорній бороді. Він прокашлявся уві сні. Захропів. Мерщій шаснула вона до сліпого дзеркала. Холодними, складеними гребенем пальцями провела по своєму поріділому волоссі, витягуючи волосинку за волосинкою і шукаючи сивини. Їй здалося, що вона знайшла одну-єдину, схопила її міцними лещатами з двох пальців і висмикнула. А тоді розстібнула перед дзеркалом сорочку. Побачила свої обвислі груди, підняла їх, впустила, погладила порожнє і все одно випукле тіло, побачила сині, розгалужені жиляки на стегнах і вирішила знову лягти в ліжко. Вона обернулась, і її погляд злякано натрапив на розплющене чоловікове око. «Що ти дивишся?» — скрикнула вона. Він не відповів. Здавалося, розплющене око належить не йому, бо сам він іще спав. Незалежно від нього воно розплющилося. Самочинно зацікавилося. Білок ока здавався білішим, ніж звичайно. Зіниця була крихітна. Це око нагадало Деборі замерзле озеро з чорною цяткою посередині. Воно не могло бути розплющене навіть хвилину, але Деборі ця хвилина здалася десятиліттям. Менделеве око знову заплющилося. Він і далі спокійно дихав, він спав, без сумніву. Далеке тьохкання мільйонів жайворів здійнялося надворі, над домом, під небом. Уже грядуща спека молодого дня вдиралася в ранкове затемнення кімнати. Незабаром годинник мав пробити шосту, годину, коли Мендель уставав. Дебора не ворушилася. Вона застигла, де стояла, коли знову обернулася до ліжка, із дзеркалом за спиною. Ніколи вона не дослухалась отак стоячи, без мети, без потреби, без зацікавлення, без охоти. Вона не чекала нічого. Але їй здавалося, що їй слід чекати чогось особливого. Всі її змисли були чуйні, як ніколи, до того ж пробудилося кілька нових, незнаних, для підтримки старих. Вона бачила, чула, відчувала тисячократно. А нічого не діялося. Тільки вибухнув літній ранок, тільки жайворонки витьохкували в недосяжній далечині, тільки сонячне проміння гарячою потугою вдиралося крізь тріщини віконниць, і широкі тіні меблів тоншали і тоншали, і годинник цокав і вже налаштувався вибити шість ударів, і чоловік дихав. Безгучно лежали в кутку діти, коло плити, видні Деборі, але далекі, наче в іншому просторі. Нічогісінько не діялося. А попри те, здавалося, прагнуло діятися безконечно багато що. Годинник почав бити, як спасіння, Мендель Зинґер збудився, сів у ліжку і здивовано витріщився на жінку. «А чого ти не в ліжку?» — спитав він і протер очі. Прокашлявся і сплюнув. Нічогісінько в його словах і в його поведінці не зраджувало, що його ліве око було розплющене й саме дивилося. Можливо, він нічого не пам'ятав, а може, Дебора помилилася.

Від цього дня припинилося пожадання між Менделем Зинґером і його жінкою. Наче двоє людей однакової статі, йшли вони спати, просипали ночі, прокидалися вранці. Вони соромилися одне одного й мовчали, як у перші дні шлюбу. Сором стояв на початку їхнього бажання, і на кінці їхнього бажання теж стояв сором.

А тоді вони подолали і його. Вони знову розмовляли, їхні очі вже не уникали одне одного, з однаковою швидкістю старіли їхні обличчя і тіла, мов обличчя і тіла близнюків. Літо було неквапне, дихавичне і скупе на дощі. Двері й вікна стояли порозчинювані. Діти рідко бували вдома. Надворі вони швидко росли, запліднені сонцем.

Навіть Менухим ріс. Його ноги, щоправда, й далі були криві, зате, без сумніву, подовшали. Витягся й тулуб. Несподівано, одного ранку, він видушив із себе нечуваний досі пронизливий зойк. А тоді затих. А за мить проказав виразно і зрозуміло: «Мама».

Дебора кинулася до нього, і з її очей, які вже довго були сухі, ринули сльози, гарячі, сильні, великі, солоні, болючі й солодкі. «Скажи: “Мама”!» — «Мама», — повторив малий. Іще з добрий десяток разів повторював він це слово. Сотні разів повторювала його Дебора. Недаремні були її благання. Менухим заговорив. І це одне-єдине слово виродка було величне, наче одкровення, могутнє, як грім, тепле, мов любов, милостиве, як небеса, безмежне, як земля, плідне, мов рілля, солодке, як найсолодший плід. Воно було більше, ніж здоров'я здорових дітей. Воно означало, що Менухим стане дужим і великим, мудрим і добрим, як пророкували слова благословення.

А втім, інші зрозумілі звуки так і не видобулися з Менухимового горла. Довгий час це одне-єдине слово, на яке він спромігся після такого жахливого мовчання, означало їжу і пиття, сон і любов, бажання і біль, небо і землю. І хоча він казав оце єдине слово з будь-якої нагоди, матері Деборі він здавався золотоустим, як проповідник, і красномовним, як той піїт. Вона розуміла кожне слово, що чаїлося в цьому одному. Вона занедбала старших дітей. Вона відвернулася від них. У неї був лише один син, єдиний син: Менухим.


III

Мабуть, для благословень треба більше часу, щоби вони здійснилися, ніж для проклять. Десять літ минуло, відколи Менухим промовив своє перше слово. Він і досі не вмів сказати жодного іншого.

Іноді, коли Дебора опинялася сама із хворим сином удома, вона зачиняла двері на засувку, сідала коло Менухима на підлогу й пильно дивилася малому в обличчя. Вона пригадувала той жахливий день улітку, коли до костелу під'їхала ґрафиня. Дебора бачить відкритий костельний портал. Золотий блиск тисяч свічок, різнобарвних, оточених сяйвом образів, трьох священиків у ризах, що стоять глибоко і далеко перед вівтарем, із чорними бородами та білими руками, що витають у повітрі, проникає в білу від сонця, запилюжену площу. Дебора на третьому місяці, Менухим уже ворушиться в її лоні, маленька, тендітна Міріям міцно стискає її за руку. Раптом зчиняється галас. Він заглушає навіть молитовний спів у костелі. Чути цокання кінських копит, здіймається хмара пороху, темно-синій екіпаж ґрафині зупиняється перед костелом. Селянські дітлахи вистрибують на радощах. Жебраки і жебрачки на сходах дибають назустріч колясці, щоби поцілувати ґрафині руку. Зненацька Міріям виривається. Не встигає Дебора озирнутися, як вона десь зникає. Дебора тремтить, її морозить посеред цієї спеки. Де ж Міріям? Вона питає кожну селянську дитину. Графиня висіла. Дебора підходить зовсім упритул до коляски. Фірман зі срібними ґудзиками на темно-синій лівреї сидить так високо, що йому видно все. «Ви не бачили, тут не пробігала маленька чорненька дівчинка?» — питає Дебора, задерши голову, засліплена блиском сонця і чоловіка в лівреї. Фірман показує лівицею в білій рукавичці в бік костелу. Ось туди забігла Міріям. Дебора якусь мить вагається, а тоді кидається в костел, у те золоте сяйво, в цю повню співу, в це гримотіння органа. При вході стоїть Міріям. Дебора хапає дитину, волочить її на площу, збігає гарячими, набіло розжареними сходами, втікає, як від пожежі. Вона хоче відлупцювати дитину, але боїться.

Вона мчить, тягнучи дитину за собою, в провулок. Тут трохи заспокоюється. «Не смій розповісти про це батькові, — хрипить вона. — Чуєш, Міріям?»

Від цього дня Дебора знає, що насувається лихо. Лихо носить вона в лоні. Вона знає і мовчить. Вона знову відсуває засув, у двері грюкають, прийшов Мендель.

Рано посивіла його борода. Рано зів'яли й обличчя, тіло і руки Дебори. Міцний і повільний, як ведмідь, найстарший син Йона, хитрий і меткий, наче лис, молодший Шемар'я, грайлива і бездумна, мов та ґазель, сестра їхня Міріям. Отак як вона прошмигувала крізь завулки, послана в різних справах, тоненька і струнка, мерехтлива тінь, смагляве лице, великі червоні уста, золотисто-жовта шаль, зав'язана під підборіддям двома тріпотливими крильми, і двійко старечих очей посеред смаглявої юні обличчя, отак впадала вона у вічі офіцерам із ґарнізону, засідаючи в їхніх безтурботних, ласих до утіх головах. Не один рушав їй іноді услід. Нічого іншого вона не сприймала в своїх переслідувачах, понад те, що ще могла впустити крізь зовнішні брами змислів: срібне дзеленчання і бряжчання шпор та зброї, леткі пахощі помади й мила для гоління, засліпливе сяяння золотих ґудзиків, срібних облямівок і криваво-червоних юхтових ременів. Того було мало, того виявилося досить. Відразу за зовнішньою брамою змислів у Міріям принишкла цікавість, сестра молодости, провісниця бажання. Охоплена солодкою і гарячою втечею втікала дівчинка від своїх переслідувачів. Ось тільки, щоби досхочу розсмакувати болісно-збудливу насолоду втечі, вона бігла багатьма завулками, на багато хвилин довше. Вона втікала довкільними шляхами. Лише для того, щоби мати змогу знову втікати, виходила Міріям частіше, ніж було потрібно, з дому. На рогах вулиць вона зупинялась і кидала погляди, приманку для мисливців. То були єдині втіхи Міріям. Навіть якби й знайшовся хтось, хто її зрозумів би, її уста все одно залишилися б закриті. Бо втіхи сильніші, доки вони потайні.

Міріям іще не підозрювала, в який загрозливий стосунок до чужого і жахливого світу війська їй суджено увійти і якою важкою буде доля, що вже почала збиратися над головами Менделя Зинґера, його жінки і його дітей. Бо Йона і Шемар'я були вже в тому віці, коли, за законом, мали йти в солдати, а за традицією прабатьків мусили рятуватися від війська. Іншим хлопцям милостивий і турботливий Господь дарував якісь тілесні немочі, що мало їм шкодили, зате боронили від лихого. Декотрі були одноокі, інші кульгали, той мав грижу, в цього без причини сіпалися руки-ноги, ще в когось були слабі легені, в інших слабе серце, хтось недочував, сей затинався, а в третього просто була загальна тілесна слабкість. Але в родині Менделя Зинґера виглядало на те, що малий Менухим прийняв на себе весь огром людських страждань, що їх милостива природа зазвичай потроху розподіляє межи всіх. Старші Менделеві сини були здорові, в їхніх тілах не можна було дошукатися жодної вади, і їм слід було починати виснажувати себе, постити і пити каву в сподіванні на тимчасову серцеву кволість, хоча війна з Японією вже закінчилася.



Отож почались їхні поневіряння. Вони не їли, не спали, виснажені, тремтячи всім тілом, шкандибали вони крізь дні й ночі. Їхні очі почервоніли і набрякли, шиї скощавіли, а голови обважніли. Дебора знову їх любила. Щоби помолитися за старших синів, вона ще раз вирушила на прощу на цвинтар. Цього разу вона молилася за недугу для Йони й Шемар’ї, як колись благала здоров'я для Менухима. Військо бовваніло перед її зажуреними очима, наче важка гора з гладенького заліза і дзвінкої муки. Вона бачила трупи, самі трупи. Високий і осяйний, із закривавленими ногами в шпорах сидів цар і чекав на жертву її синів. Вони пішли на маневри, вже це одне було для неї найбільшим жахіттям, про нову війну вона навіть не думала. Її душив гнів на чоловіка. Мендель Зинґер, та хто він такий? Учитель, пришелепуватий учитель пришелепуватих дітей. Хіба про таке вона мріяла, коли ще дівувала. Тим часом Мендель Зинґер ніс зажуру не меншу, ніж його жінка. На шабат, у синагозі, коли відбували приписану законом молитву за царя, Мендель думав про найближче майбутнє своїх синів. Він так і бачив їх уже в ненависному однострої свіжих рекрутів. Вони їли свинину, й офіцери шмагали їх кінними нагайками. Вони носили рушниці та багнети. Він часто з незрозумілої причини зітхав, просто посеред молитви, посеред уроку, посеред мовчання. Навіть незнайомі дивилися на нього стурбовано. Про хворого сина його ніколи ніхто не питав, зате про здорових питалися всі.

Нарешті двадцять шостого березня обоє братів поїхали в Торги. Обидва потягли жереб. Обоє виявилися бездоганно здорові. Обох узяли.

Іще одне літо вони могли провести вдома. Восени треба було йти до війська. Однієї і тієї самої середи вони стали солдатами. В неділю вони повернулися додому.

В неділю вони повернулися додому, отримавши безкоштовний квиток від держави. Вони вже подорожували коштом царя. Чимало їм подібних їхали тим самим потягом. То був повільний потяг. Вони сиділи поміж селян на дерев'яних лавках. Селяни співали і були п'яні. Всі курили чорний самосад, у його димі ще чувся віддалений спомин про піт. Усі розповідали одні одним історії. Йона і Шемар'я не розлучались ані на мить. То була їхня перша їзда залізницею. Часто вони мінялися місцями. Кожен хотів трохи посидіти коло вікна і подивитися на краєвид. Нечувано широким здавався Шемар'ї світ. Плитким був він ув очах Йони, наганяв на нього нудьгу. Потяг їхав крізь плитку рівнину гладко, як сани по снігу. Поля лежали у вікнах. Строкаті селянки махали руками. Там, де вони з'являлися гуртками, їм із вагона відповідало пронизливе завивання селян. Чорні, несміливі й зажурені сиділи серед них два євреї, затиснені в куток веселощами п'яних. «Хочу бути селянином», — сказав раптом Йона.

«А я ні», — відказав Шемар'я.

«Хочу бути селянином, — повторив Йона, — хочу бути п'яним і спати з отими дівчатами».

«А я хочу бути тим, ким я є, — сказав Шемар'я, — євреєм, як мій батько Мендель Зинґер, не солдатом і тверезим».

«А я навіть трохи тішуся, що стану солдатом», — сказав Йона.

«Ти ще досить тих радощів спізнаєш! А я ліпше стану багатим і побачу життя».

«А що таке життя?»

«Життя, — тлумачив Шемар'я, — можна побачити у великих містах. Там залізниця їздить просто вулицями, всі крамниці великі, як наші казарми жандармерії, а вітрини ще більші. Я бачив поштівки. Навіть дверей не треба, щоб увійти до крамниці, вікна там до самої землі».

«Гей, а ви чо' такі смутні?» — раптом гукнув селянин із протилежного кутка.

Йона і Шемар'я вдали, ніби не почули або наче питання не їх стосується. Прикидатися глухими, коли до них заговорює селянин, — це було в них у крові. Тисячу років ніколи добром не закінчувалося, коли селянин питав, а єврей відповідав.

«Гей!» — сказав селянин і встав.

Йона і Шемар'я підхопилися одночасно.

«Так-так, я до вас, до жидів, звертаюся, — сказав селянин. — Ви ще не пили?»

«Вже пили», — сказав Шемар'я.

«Я ні», — сказав Йона.

Селянин витягнув пляшку, яку носив під свиткою, на грудях. Вона була тепла і слизька, і пахла селянином більше, ніж своїм вмістом. Йона приклав її до уст. Він оголив криваво-червоні повні губи, по обидва боки брунатної пляшки показалися його білі сильні зуби. Йона пив і пив. Він не відчував легкої братової руки, що застережливо торкнулася його рукава. Двома руками, схожий на велетенське немовля, тримав він пляшку. На відставленому лікті крізь протерту тонку тканину біло просвічувала сорочка. Рівномірно, як поршень якоїсь машини, злітав і спадав його борлак під шкірою шиї. Тихенький здушений клекіт виривався з його горлянки. Всі дивилися, як п'є єврей.

Йона допив. Порожня пляшка випала з його рук, на коліна брата його Шемар'ї. А сам він опав услід за нею, так ніби мусив піти тією самою дорогою, що й вона. Селянин простягнув руку і мовчки забрав у Шемар'ї пляшку. А тоді трохи попестив чоботом широкі плечі сплячого Йони.

Вони доїхали до Підворська, тут їм треба було висідати. До Юрків було сім верст, брати мусили йти пішки, хтозна, чи підбере хто по дорозі фірою. Всі подорожні помагали піднести важкого Йону. Опинившись надворі, він знову протверезів.


Йов. Фальшива вага

Вони йшли. Була ніч. Місяць угадувався за молочними хмарами. На засніжених полях темніли поодинокі, з нерівними обрисами, клапті землі, ніби устя кратерів. Здавалося, з лісу повіяло весною. Йона і Шемар'я швидко йшли вузькою стежкою. Чули ніжний хрускіт тоненької, крихкої льодової кірки під чобітьми. Білі, округлі клунки вони несли на плечі, прив'язаними до палиці. Кілька разів Шемар'я пробував заговорити з братом. Йона не відповідав. Йому було соромно, що він випив і повалився, як селянин. У місцях, де стежка була така вузька, що брати не могли йти поруч, Йона поступався молодшому дорогою. Найрадше він дав би Шемар'ї йти поперед себе. Там, де стежка знову ширшала, він сповільнював крок у надії, що Шемар'я піде далі, не чекаючи на нього. Та здавалося, молодший боїться втратити старшого. Відколи він побачив, що Йона може бути п'яний, він уже не довіряв йому, сумнівався в глузді старшого, почувався за старшого відповідальним. Йона вгадав, що відчуває брат. Великий, немудрий гнів заклекотів у його серці. «Та він худющий, як примара, навіть палиці не може втримати як слід, раз по раз поправляє на плечі, диви, ще клунок впаде в болото». На думку, що білий Шемар'їн клунок може з'їхати з гладенької палиці в чорну багнюку путівця, Йона голосно розреготався. «Ти чого смієшся?» — спитав Шемар'я. «З тебе!» — відповів Йона. «Я маю більше підстав сміятися з тебе», — сказав Шемар'я. І вони знову замовкли. Чорно виростав їм назустріч ялицевий ліс. Із нього, не з них, здавалося, береться ця мовчазність. Час від часу, з довільного напрямку здіймався безпритульний вітер. Хиталися уві сні верболози, галуззя сухо покректувало, хмари ясно бігли небом. «Ми таки стали солдатами!» — раптом сказав Шемар'я. «От і добре, — сказав Йона, — бо ким ми були досі? У нас нема фаху. Нам що, вчителями ставати, як батько?» — «І то краще, ніж солдатом! — сказав Шемар'я. — Я міг би стати купцем і піти у світ!» — «Солдати теж світ, а я не можу бути купцем. Я можу бути солдатом і бачити світ. Я хочу бути селянином. Я тобі кажу — і я не п'яний…»

Шемар'я знизав плечима. Вони пішли далі. Над ранок почули піяння півнів із далеких дворів. «Мабуть, це Юрки», — сказав Шемар'я.

«Ні, це Биток!» — сказав Йона.

«Про мене, Биток!» — сказав Шемар'я.

Якась фіра торохкотіла і брязкотіла за найближчим поворотом шляху. Ранок був кволий, як і ніч. Жодної різниці між місяцем і сонцем. Пішов сніг, м'який, теплий сніг. Ворони сполошилися і закаркали.

«Диви, птахи!» — сказав Шемар'я, просто задля нагоди примирити брата.

«Це ворони! — сказав Йона. — Птахи!» — перекривив він зневажливо.

«Та про мене! — сказав Шемар'я. — Ворони!»

То й справді був Биток. Іще година, і вони вдома.

Сніг падав усе густіший і м'якший, чим далі просувався день, так ніби брався зі сходу сонця. За кілька хвилин усе стало біле. І поодинокі придорожні верби, і порозкидані гуртки беріз між полями — білі, білі, білі. І тільки двоє молодих євреїв, що там крокували, чорні. Їх теж засипав сніг, та, здавалося, на їхніх плечах він швидше топився. Їхні довгі чорні кабати тріпотіли. Поли твердо й рівномірно билися об халяви високих кирзових чобіт. Що густіший падав сніг, то швидше вони йшли. Селяни, що траплялися їм назустріч, ішли дуже поволі, із зігнутими колінами, вони біліли, на їхніх широких плечах сніг лежав, як на грубому гіллі, тяжко і легко водночас, звиклі до снігу, вони йшли разом із ним, як у вітчизні. Іноді вони зупинялися і озиралися вслід двом чорним чоловікам, як за небаченою проявою, хоча вигляд євреїв не був їм чужий. Бездиханні добралися брати додому, вже взялося смеркати. Вони чули здаля розспівне декламування учнів. Воно несло назустріч їм материнський звук, батьківське слово, все їхнє дитинство ніс їм назустріч цей розспів, усе означав і все він містив, що від самої години народження побачили, почули, занюхали і відчули вони: розспів учнів. Він містив запах гарячих і пряних страв, чорно-біле сяйво, що виходило з бороди і лику батька, відлуння материних зітхань і скиглення Менухима, молитовний шепіт Менделя Зинґера вечорами, мільйони безіменних, звичайних і незвичних подій. Тож обоє братів, наближаючись до батьківського дому, з однаковим поривом увібрали в себе мелодію, що віяла їм назустріч крізь сніг. В однаковому ритмі билися їхні серця. Двері розчахнулися перед ними, мама Дебора вже давно вгледіла їх через вікно.

«Нас узяли!» — сказав Йона, не вітаючись.

Жахлива тиша запала нараз у кімнаті, де іще щойно лунали голоси дітей, мовчання без меж, набагато більше, ніж приміщення, що стало його жертвою, попри те, що його породило маленьке слово «узяли», яке оце вимовив Йона. Посеред слова, яке вони завчали напам'ять, перервали навчання діти. Мендель, що походжав кімнатою туди-сюди, зупинився, подивився в повітря, здійняв руки і знову опустив. Мама Дебора сіла на один із двох ослінчиків, що завжди стояли коло печі, ніби вже давно чекаючи слушної нагоди прийняти засмучену матір. Міріям, донька, навпомацки позадкувала в куток, гучно гупало її серце, їй здавалося, всі чують. Діти сиділи, як прицвяховані до лавок. Їхні ноги у вовняних шкарпетках у строкаті смужки, що під час навчання безперестанку белемкали, безживно повисли під столом. Надворі невпинно падав сніг, і м'яка білість сніжинок струмувала кволим сяйвом крізь вікно до кімнати і на змовклі лиця. Кілька разів у печі тріснув звуглілий жар і тихо затріщав одвірок, коли ним струсонув вітер. Із палицями ще через плече, з клунками ще на палицях стояли брати в дверях, звістуни лиха і його діти. Зненацька Дебора зойкнула: «Менделю, іди, біжи, питай у людей ради!»

Мендель Зинґер ухопився за бороду. Мовчання порснуло, дитячі ніжки обережно забелемкали, брати скинули клунки та палиці, підійшли до столу.

«Чого мелеш дурниці? — сказав Мендель Зинґер. — Куди я піду? І кого маю питати ради? Хто поможе бідному вчителю, та й чим мені можна помогти? Якої помочі ти сподіваєшся від людей, коли Господь нас покарав?»

Дебора не відповідала. Якусь часину вона принишкло сиділа на ослінчику. А тоді встала, копнула, як пса, ослінчик, так що він із гуркотом відлетів, ухопила свою брунатну шаль, що вовняним пагорбом лежала на долівці, обмотала нею шию і голову, зав'язала торочки на потилиці грубим вузлом, лютим рухом, ніби хотіла задушитися, побуряковіла на лиці, вона стояла, сичачи, і була немов переповнена киплячої води, і раптом сплюнула білою слиною, ніби отруйним ладунком, чвиркнула вона Менделю Зинґеру під ноги. І так, ніби тим іще не досить виразила свою зневагу, послала вслід за плювком крик, що звучав як «Фуй!», але виразно його неможливо було розчути. Перш ніж отетерілі присутні прийшли до тями, вона розчахнула двері. Лихий порив вітру задув до кімнати білі сніжинки, дмухнув Менделеві Зинґеру в лице, хапонув дітей за звішені ноги. А тоді двері знову захряснулися. Дебора пішла.

Вона безцільно бігла завулками, незмінно посередині, чорно-брунатний колос, мчала вона крізь білий сніг, аж геть у ньому загрузла. Вона заплуталася в одязі, впала, підвелась із дивовижною спритністю, побігла далі, ще не знаючи, куди, та їй здавалося, що ноги самі ведуть її до мети, якої ще не знає голова. Сутінки западали швидше, ніж сніжинки, замерехтіли перші жовті світла, поодинокі люди, що виходили з хат, аби зачинити віконниці, повертали голови за Деборою і довго, хоча мерзли, дивилися їй услід. Дебора бігла в бік цвинтаря. Діставшись до невеличких дерев'яних ґраток, знов упала. Вона підхопилася, двері не хотіли піддаватися, їх засипало снігом. Дебора з розбігу налетіла плечем на ґратки. Тепер вона була всередині. Вітер завивав над гробами. Мертвішими, ніж завжди, здавалися сьогодні мерці. Із сутінків стрімко виростала ніч, чорна, чорна і пронизана спалахами снігу. Перед одним із перших надмогильних каменів у першому ряду Дебора впала на коліна. Затисненими п'ястуками вона розчистила його від снігу, ніби хотіла мати певність, що її голос легше проникне до мерців, коли вона усуне цю глуху верству між своєю молитвою і вухом блаженного. А тоді з Дебори вирвався крик, і звучав він, як із рогу, в якому вміщено людське серце. Цей крик почули в усьому містечку, але тут-таки забули. Бо тиші, що йшла слідом за ним, ніхто вже не почув. Лиш тихеньке завивання виривалося з Дебори через короткі проміжки, тихе материнське завивання, яке поглинула ніч, яке поховав сніг, яке почули тільки мерці.


IV

Недалеко від ключицьких родичів Менделя Зинґера жив Каптурак, чоловік без віку, без родини, без друзів, спритний, і завжди зайнятий, і в прекрасних стосунках із установами. І саме його допомогою намагалася заручитися Дебора. Із тих сімдесяти рублів, що їх Каптурак вимагав іще перед першою зустріччю з клієнтом, вона мала майже двадцять п'ять, таємно заощаджених за довгі роки гризот. Вони зберігалися в міцному шкіряному капшуку під дошкою в підлозі, відомою їй одній. Щоп'ятниці вона обережно підіймала її, шуруючи підлогу. Її материнській надії різниця в сорок п'ять рублів здалася меншою від суми, яку вона вже мала. Бо вона додавала до неї роки, за які ці гроші накопичувалися, поневіряння, що їм кожен рубель завдячував своєю тривкістю, і численні тихі й гарячі втіхи перелічування.

Даремно намагався Мендель Зинґер переконати її в Каптураковій неприступності, його черствому серці й голодному гамані.

«Чого ж ти хочеш, Деборо, — казав Мендель, — бідні безвладні, Господь не скидає їм із неба золотого каміння, в лотереї вони не виграють, а свою долю мусять зносити в покорі. Одним Він дає, а в інших забирає. Не знаю, за що Він нас так карає, спочатку хворим Менухимом, а тепер-от здоровими дітьми. Ах, бідакові завжди зле: коли согрішить, зле, і коли заслабне, теж зле. Треба вміти зносити свою долю! Хай сини йдуть, та ж не пропадуть вони там! Проти волі небес нема влади». «Від нього гримить, і від нього блискає, і хмариться над всією землею, від нього не втечеш», — так написано.

Та Дебора відповідала, взявши руки в боки, над в'язанкою заіржавілих ключів: «Людина мусить намагатися зарадити собі, і тоді їй Бог поможе. Ось як написано, Менделю! Завжди ти запам'ятовуєш не ті речення. Скільки тисяч речень написано — ні, ти запам'ятовуєш найнездарніші! Ти так одурів від того викладання! Ти даєш їм трохи твого розуму, а вони лишають тобі всю свою дурість. Ти просто вчитель, Менделю, вчитель!»

Мендель Зинґер не мав марнославства ані щодо свого розуму, ані щодо фаху. І попри те, від Дебориної мови щось у ньому сколихнулось, її закиди поволі підточували його добросердність, а в його серці вже спалахували білі пломінці обурення. Він відвернувся, щоби не бачити жінчиного лиця. В нього було таке відчуття, ніби він знає його вже так довго, набагато довше, ніж від дня шлюбу, чи не від самого дитинства. Довгі роки воно здавалося йому однаковим, таким самим, як у день шлюбу. Він не бачив, як плоть відстає від вилиць, мов тиньк від стіни, як довкола носа напинається шкіра, щоб тим вільніше провиснути під підборіддям, як повіки зібгалися в сіточки над очима і як зблякла чорнота самих очей до прохолодної і тверезої карости, незворушної, тямущої та безнадійної. Але одного дня, він уже й сам не пам'ятав, коли то могло бути (може, це й сталося того ранку, коли сам він спав і тільки одне його око застало зненацька Дебору перед дзеркалом), отож одного дня це усвідомлення зійшло на нього. То було як другий, повторний шлюб, цього разу з потворністю, зі згіршенням, з усе старшим жінчиним віком. Він відчував її тепер ближчою, мало не частиною власного тіла, нероздільно і навіки, але нестерпною, мучівною і трохи навіть ненависною. Із жінки, з якою входиш у зв'язок лише в темряві, вона перетворилася на таку собі недугу, з якою зв'язаний день і ніч, яка є частиною тебе, яку вже не треба ділити зі світом і від чиєї вірної ворожости конаєш. Звісно, він тільки вчитель! І його батько був учителем, і дідо. Тим-то й він не може бути ніким іншим. Отож, нападаючи на його існування, ганячи його фах, вона намагалася стерти його зі списку світу. Ось проти чого повстав Мендель Зинґер.

Власне кажучи, він утішився, що Дебора їде. Вже тепер, заки вона ще готувалася до від'їзду, дім спорожнів, Йона і Шемар'я волочилися десь завулками, Міріям сиділа в сусідів або гуляла. Вдома, в полудневу годину, перед тим як мали прийти учні, залишилися тільки Мендель із Менухимом. Мендель їв перлову юшку, яку сам і зварив, і лишив у глиняній мисці ще досить для Менухима. Він зачинив засув, щоби малий не виповз за двері, як то любив. А тоді батько пішов у куток, узяв дитину, посадив собі на коліна і почав годувати.

Він любив ці тихі години. Любив залишатися сам із сином. Так, часом він навіть думав, чи не ліпше було би, якби вони взагалі залишились удвох, без матері, без братів-сестер. Після того як Менухим, ложка за ложкою, проковтнув перлову юшку, батько посадив його на стіл, сам сів якраз навпроти і з ніжною цікавістю зосередився на цьому широкому, блідо-жовтому обличчі з численними зморшками на чолі, складчастими повіками й обвислим подвійним підборіддям. Він намагався розгадати, що діється в цьому широкому черепі, зазирнути крізь ці очі, мов крізь вікна, в мозок, то тихою, то голосною мовою видобути з цього німотного хлопчини бодай якийсь знак. Він десять разів поспіль назвав Менухимове ім'я, повільними устами зображав звуки в повітрі, щоб Менухим їх принаймні побачив, раз уже не чує. Але Менухим не ворушився. Тоді Мендель схопив ложку, вдарив нею об склянку, і Менухим тут-таки повернув голову, і якесь мізерне світелко заяріло в його великих, сірих, вибалушених очицях. Мендель дзенькав далі, затягнув пісеньку, відбиваючи ложкою об склянку такт, і Менухим виявив неабияке занепокоєння, ледь натужно повернув свою велику голову і забаламкав ніжками. «Мама, мама!» — вигукував він раз по раз. Мендель устав, узяв чорну книгу Біблії, підніс Менухимові під очі розгорнутою на першій сторінці й заспівав на мелодію, якою вчив своїх учнів, перше речення: «На початку сотворив Бог небо й землю». Зачекав мить, у надії, що Менухим повторить ці слова. Але Менухим не ворушився. І тільки в його очах іще стояло те світло дослухання. Тут Мендель відклав книгу, сумно подивився на сина і монотонним співом вів далі:

«Послухай мене, Менухиме, я самотній! Твої брати виросли і стали чужі, вони йдуть у солдати. Твоя мати — баба, чого від неї хотіти. Ти мій найменший син, мою останню і наймолодшу надію посіяв я в тобі. Чому ж ти мовчиш, Менухиме? Ти ж справді мій син! Дивись, Менухиме, сюди і повторюй ці слова: “На початку сотворив Бог небо й землю…”».

Мендель зачекав іще мить. Менухим не ворушився. Тоді Мендель знову задзеленчав ложкою об склянку. Менухим повернув голову, і Мендель наче обіруч упіймав момент притомности й заспівав знову: «Послухай, Менухиме! Я вже старий, з усіх дітей мені лишаєшся ти один, Менухиме! Слухай і повторюй за мною: “На початку сотворив Бог небо й землю…”». Але Менухим не ворушився.


Йов. Фальшива вага

Тоді Мендель із важким зітханням знову поклав Менухима на підлогу. Він відсунув засув і вийшов надвір, в очікуванні учнів. Менухим поповз за ним і сів навчіпочки на порозі. Бежеві дзиґарі вибили сім ударів, чотири низькі й три високі. І тут Менухим скрикнув: «Мама, мама!». Мендель озирнувся на нього і побачив, що малий витягнув голову в повітря, ніби вдихаючи відлуння дзвонів.

За що мені така кара? — думав Мендель. Він перетрусив увесь мозок у пошуках якогось гріха, але не знайшов жодного тяжкого.

Прийшли учні. Він зайшов разом із ними до хати і, походжаючи кімнатою взад-вперед, грозячи то одному, то другому, б'ючи котрогось по пальцях і легенько стусаючи когось під ребра, безперестанку розмірковував: Що таке гріх? У чому гріх?

Дебора тим часом пішла до фірмана Самешкіна й запитала, чи не взяв би він її найближчим часом задурно до Ключиська.

«Так», — сказав фірман Самешкін, він сидів на голому припічку, непорушно, з ногами, обмотаними сіро-жовтими мішками, перев'язаними мотузками, і пахнув самогоном. Для Дебори цей запах був як ворог. То був найнебезпечніший селянський запах, провісник незбагненних пристрастей і супровідник погромних настроїв.

«Так, — сказав Самешкін, — якби тільки дороги були ліпші!»

«Ти вже колись брав мене із собою восени, коли дороги були ще гірші».

«Не пригадую, — сказав Самешкін, — ти помиляєшся, то був сухий літній день».

«Аж ніяк, — відказала Дебора, — то була осінь, ішов дощ, я тоді їхала до ребе».

«А бачиш, — сказав Самешкін, і його ноги в мішках легенько забелемкали, бо припічок був доволі високий, а Самешкін досить-таки маленького зросту, — а бачиш, — сказав він, — тоді ти їхала до рабина, бо то було перед вашими високими святами, і тому я тебе взяв. Але ж сьогодні ти не їдеш до рабина!»

«Я їду у важливій справі, — сказала Дебора, — Йона і Шемар'я ніколи не мають стати солдатами!»

«Я також був солдатом, — Самешкін на те, — сім літ, із них два просидів у цюпі, за крадіжку. Дрібничку, до речі!»

Він доводив Дебору до відчаю. Його оповідки лише показували їй, яким чужим він є, їй і її синам, які не мають красти і не мають сидіти в цюпі. Тож вона вирішила діяти рішуче:

«Скільки ти хочеш?»

«Ніскільки! Не треба мені грошей, не поїду я! Сірий уже старий, Каштан загубив відразу дві підкови. До того ж він цілісінький день жере овес, варто йому пройти бодай дві версти. Я вже не можу його тримати, хочу продати. Фірманування — то не життя!»

«Йона сам заведе Каштана до коваля, — не відступалася Дебора, — і сам заплатить за підкови».

«Можливо! — відказав Самешкін. — Але якщо він сам це зробить, то мусить уже й колесо обкувати».

«І це теж, — пообіцяла Дебора. — Тож їдемо наступного тижня!»

Отак вирушили вони до Ключиська, до моторошного Каптурака. Ліпше би вона мала їхати до ребе, бо одне слово з його святих тонких уст вартувало більше, ніж Каптуракова протекція. Але ребе не приймав між Пасхою і П'ятдесятницею, хіба що в нагальних справах, коли йшлося про життя і смерть. Вона застала Каптурака в шинку, де той, оточений селянами і євреями, сидів у кутку біля вікна і писав. Його розкрита шапка із вивернутим догори хутром лежала на столі, коло паперів, як простягнута рука, і чимало срібних монет уже спочивали в тій шапці, притягуючи погляди всіх присутніх. Каптурак час від часу позирав на неї, хоча й знав, що ніхто не наважиться поцупити в нього навіть копійку. Він писав клопотання, любовні листи і поштові вказівки для неписьменних (крім того всього, він умів рвати зуби і стригти).

«Мушу обговорити з тобою одну важливу справу», — сказала Дебора понад головами присутніх. Каптурак одним махом відгорнув усі папери, люди розпорснули, він узяв шапку, витрусив гроші в глибоку долоню і загорнув у хустинку. А тоді запросив Дебору сісти.

Вона подивилася в його жорсткі маленькі очиці, як у тверді, ясні рогові ґудзички. «Моїх синів забирають до війська!» — сказала вона. «Ти бідна жінка, — сказав Каптурак далеким розспівним голосом. — Ти не могла заощадити грошей, і жодна людина тобі не поможе». — «Ні, я призбирала». — «Скільки?» — «Двадцять чотири рублі сімдесят копійок. Із них я вже рубель видала, щоби побачитися з тобою». — «Тобто лише двадцять три рублі!» — «Двадцять три рублі та сімдесят копійок!» — виправила його Дебора. Каптурак підніс праву руку, розчепірив середній і вказівний пальці й спитав: «Двоє синів?» — «Двоє», — прошепотіла Дебора. «Вже за одного треба двадцять п'ять!» — «Для мене?» — «І для тебе!» Вони торгувалися пів години. Тоді Каптурак згодився на двадцять п'ять за одного. Принаймні один! — думала Дебора.

Та дорогою назад, коли вона сиділа на Самешкіновій фірі, а колеса стрясали її нутрощами та її бідолашною головою, становище здалося їй іще розпачливішим. Як їй розрізнити синів? Йона чи Шемар'я? — питала вона себе безперестанку. Ліпше один, ніж жоден, казав її розум, серце ж її ридало.

Коли вона повернулася додому і взялася сповістити синам Каптураків присуд, Йона, старший, перебив її: «Я радо піду в солдати!» Дебора, донька Міріям, Шемар'я і Мендель Зинґер заклякли, як ковбани. Нарешті, позаяк Йона мовчав, Шемар'я сказав: «Ти справжній брат! Ти добрий брат!» — «Ні, — відказав Йона, — я хочу в солдати!»

«Може, тебе через рік звільнять!» — утішав його батько.

«Ні, — сказав Йона, — я не хочу, щоби мене звільняли! Я лишуся в солдатах!»

Усі промурмотіли молитву на сон грядущий. Мовчки роздяглися. Тоді Міріям, у нічній сорочці, грайливо підійшла навшпиньки до лампи і задмухнула її. Вони вклалися спати.

Наступного ранку Йона зник. Вони шукали його все передполудне. Щойно пізно ввечері його побачила Міріям. Він їхав на сивому коні, на ньому була брунатна свитка і солдатський картуз.

«Ти вже солдат?» — закричала Міріям.

«Ще ні, — сказав Йона, притримуючи сивого. — Вітання батькові й матері. Я в Самешкіна, наразі, заки піду до війська. Скажи, я не витримав у нас, але я всіх їх люблю!»

І на цьому слові цвьохнув вербовою лозиною, смикнув за вуздечку і поїхав.

Відтепер він був конюхом у фірмана Самешкіна. Він вичісував Сивого і Каштана, спав із ними в конюшні, широкими ніздрями з насолодою вдихав їдкий дух їхньої сечі й кислий запах поту. Він підносив їм овес і відра з водою, лагодив упряж, підрізав хвости, підвішував до налигача нові дзвіночки, наповнював корита, міняв зіпріле сіно у двох фірах на свіже, пив із Самешкіним самогон, п'янів і запліднював служниць.

Удома його оплакували як блудного сина, але не забували. Настало літо, сухе й гаряче. Вечори западали над землею пізно й золотаво. Перед хатою Самешкіна сидів Йона і грав на гармошці. Він був дуже п'яний і не впізнавав власного батька, який часом несміливо прослизав поблизу, тінь, що боїться сама себе, батько, який не переставав дивуватися, що цього сина породили його власні чересла.


V

Двадцять п'ятого серпня в Менделя Зинґера з'явився посланець від Каптурака, по Шемар'ю. Всі сподівалися посланця десь у ці дні. Та коли він постав перед ними в плоті й крові, то ошелешив їх і налякав. То був звичайний чоловік звичайного зросту і звичайної зовнішности, на голові він мав синього солдатського картуза, а в роті — тонко скручену цигарку. Коли його запросили сісти і випити чаю, він відмовився. «Краще зачекаю надворі», — сказав він таким тоном, із якого було зрозуміло, що він звик чекати надворі, перед хатами. Проте саме це рішення чоловіка змусило родину Менделя Зинґера захвилюватися ще дужче. Знову й знову його голова в синьому картузі, мов вартовий, з'являлася за вікном, і все гарячковішими ставали їхні рухи. Вони пакували Шемар'їні речі, костюм, молитовний ремінь, запас їжі на дорогу, ніж для хліба. Міріям підносила речі, вона зносила все більше й більше. Менухим, що вже сягав головою до столу, зацікавлено й тупо витягав підборіддя і безперестанку лепетав те одне слово, яке знав: «мама». Мендель Зинґер стояв коло вікна і тарабанив пальцями в шибку. Дебора безгучно плакала, сльозу за сльозою посилали її очі до викривленого рота. Коли Шемар'їн клунок було спаковано, він видався всім страшенно жалюгідним, і вони безпомічними очима обшукували кімнату в надії знайти іще щось. Аж до цієї миті ніхто не говорив. Тепер, коли білий клунок разом із палицею лежали на столі, Мендель Зинґер обернувся від вікна, в бік кімнати і сказав синові: «Ти негайно і якомога швидше даси про себе звісточку, не забудь!» Дебора голосно схлипнула, розпростерла обійми і кинулася до сина. Вони довго стояли, міцно обійнявшись. Тоді Шемар'я насилу вирвався, підійшов до сестри і лунко поцілував її в обидві щоки. Батько, благословляючи, заніс над ним руки і квапливо промурмотів щось незрозуміле. Після цього Шемар'я боязко приступив до Менухима, що невідривно витріщався. Вперше доводилось йому обійняти хвору дитину, і відчуття в нього було таке, ніби він має поцілувати не брата, а символ, що не дає відповіді. Кожен хотів би ще щось сказати. Але ніхто не знаходив слів. Вони знали, що це прощання назавжди. В найкращому разі Шемар'я цілий і неушкоджений потрапить за кордон. У найгіршому — його спіймають на кордоні, а тоді стратять, або прикордонник просто пристрелить його на місці. Та й що скажеш, прощаючись на все життя? Шемар'я завдав собі палицю з клунком на плече і ногою розчахнув двері. Він так жодного разу й не озирнувся. В мить, коли переступав через поріг, він спробував забути і цей дім, і всіх домашніх. За спиною ще раз пролунав голосний зойк Дебори. Двері захряснулися. З відчуттям, що мати впала непритомна, Шемар'я підійшов до свого супутника. «Одразу за ринком, — сказав чоловік у синьому картузі, — на нас чекають коні». Проходячи повз Самешкінову хату, він зупинився. Кинув поглядом у невеличкий сад, тоді у відчинену порожню конюшню. Його брата Йони там не було. Тужливою думкою вшанував він свого блудного брата, що, як і досі вважав Шемар'я, добровільно приніс себе в жертву. Ну, то й що, що ґбур, зате шляхетний і відважний, подумав він. А тоді рівномірним кроком рушив поряд із незнайомцем.


Йов. Фальшива вага

Відразу за ринком вони застали коней, як і казав той чоловік. Не менше ніж три дні до кордону, бо слід уникати залізниці. Дорогою з'ясувалося, що Шемар'їн супутник докладно знає ці краї. Він давав це зрозуміти, хоча Шемар'я нічого й не питав. Він показував на далекі дзвіниці й називав села, до яких вони належали. Він називав двори, і маєтки, й імена їх власників. Він часто з'їздив із головної дороги і дуже скоро вже орієнтувався на вузьких шляхах. Складалося враження, що він іще наостанок хоче познайомити Шемар'ю з вітчизною, перш ніж молодий чоловік подасться на пошуки нової. Він на все життя сіяв у Шемар'їному серці тугу за рідним домом.

За годину перед північчю вони дісталися до прикордонного шинку. Була тиха ніч. Шинок стояв у ній єдиним домом, дім посеред тиші ночі, німий, темний, із позачинюваними вікнами, за якими не вгадувався жоден порух. Мільйони цвіркунів невтомно оточували його своїм сюрчанням, шепіткий хор ночі. Поза тим їх не тривожив жоден голос. Плаский був цей край, усіяний зорями обрій оточував його бездоганно круглим, темно-синім колом, тільки на північному сході перебитим яснішим пасмом, як синій перстень навколо шматка оправленого срібла. Пахло далекою вогкістю боліт, що прослалися на заході, і повільним вітром, що її приносив. «Гарна, справжня літня ніч!» — сказав Каптураків посланець. І вперше, відколи вони були вдвох, він зволив заговорити про свій промисел: «У такі ясні ночі не завжди легко перейти на той бік. Для наших справ дощ значно бажаніший». Він збудив у Шемар'ї легенький страх. Оскільки шинок, перед яким вони стояли, був німий і закритий, Шемар'я навіть не надав йому значення, аж поки слова супровідника нагадали йому про його намір. «Заходьмо!» — сказав він як хтось, хто не хоче довше відсувати небезпеку. «Нема чого спішитися, і так доведеться довгенько почекати!»

Але все-таки підійшов до вікна і тихенько постукав у дерев'яну віконницю. Двері відчинилися, випускаючи широкий струмінь довгого світла на нічну землю. Вони увійшли. За шинквасом, просто в світловому кружалі лампи, що висіла, стояв господар і кивав їм, вітаючись, на підлозі навпочіпки сиділи кілька чоловіків і кидали кості. За одним зі столів сидів Каптурак із якимось чоловіком в однострої вартового. Ніхто не підвів голови. Чутно було перестук костей і цокання настінного годинника. Шемар'я сів. Його провідник замовив випити. Шемар'я випив горілки, йому стало гаряче, зате спокійно. Безпеку він відчував тут таку, як ніколи; він розумів, що це одна з тих рідкісних годин, коли людині слід творити свою долю не менше, ніж тій великій силі, яка її призначає.

Невдовзі після того, як годинник вибив північ, ляснув постріл, твердо і гостро, з відлунням, що поволі стихало. Каптурак і вартовий підвелися. Це був умовлений знак, яким постовий давав зрозуміти, що нічна перевірка прикордонного офіцера закінчилася. Вартовий зник. Каптурак наказав усім вирушати. Всі мляво повставали, позавдавали на плечі клунки та валізки, двері відчинилися, вони по одному висипалися в ніч і рушили до кордону. Спробували були співати, хтось їм заборонив, то був голос Каптурака. Незрозуміло було, звідки він долинає: з передніх рядів, ізсередини, ззаду. Тож вони мовчки крокували крізь щільне сюрчання коників і густу синяву ночі. Десь за пів години Каптураків голос наказав: «Лягай!» Вони попадали на вогку від роси землю, лежали непорушно, притиснувшись серцями, що несамовито калатали, до мокрої землі, прощання сердець із вітчизною. А тоді їм наказали встати. Вони підійшли до неглибокого широкого рову, якесь світло зблиснуло зліва від них, то було світло постової будки. Вони перебралися через рів. Суто задля годиться, не цілячись, прикордонник вистрелив їм навздогін із рушниці.

«Перейшли!» — закричав якийсь голос.

Цієї миті небо на сході проясніло. Чоловіки обернулися до батьківщини, над якою, здавалося, ще лежить ніч, а тоді знову повернули назустріч дню і чужині.

Хтось затягнув пісню, всі підхопили, співаючи, рушили вони в дорогу. Лише Шемар'я не співав. Він думав про своє найближче майбутнє (його статки складали два рублі); про ранок удома. За дві години там устане батько, промурмотить вранішню молитву, прокашляється, прополоще горло, підійде до миски з водою і сполоснеться. Мама роздує самовар. Менухим пролепече щось у ранок, Міріям заходиться вичісувати клапті білого пір'я з чорного волосся. Все це Шемар'я бачив так виразно, як не бачив ніколи, живучи вдома і сам будучи частиною домашнього ранку. Він мало що чув спів інших, і тільки його ноги підхопили той ритм і марширували під нього.

За годину він уздрів перше чужинське місто, синій дим із перших сумлінних коминів, якогось чоловіка з довгою нарукавною пов'язкою, що зустрів прибульців. Бежеві дзиґарі вибили шосту.


І настінний годинник Зинґерів вибив шосту. Мендель устав, прополоскав горло, прокашлявся, промурмотів молитву, Дебора вже стояла біля плити й роздувала самовар, Менухим лопотів зі свого кутка щось незрозуміле, Міріям чесалася перед осліплим дзеркалом. «Де тепер Шемар'я?» — сказала вона раптом. Усі думали про нього.

«Господь йому поможе!» — сказав Мендель Зинґер. Так і почався день.

Так починалися і всі наступні дні, порожні дні, злиденні дні. Дім без дітей, думала Дебора. Всіх їх я породила, всіх вигодувала, вітер розвіяв їх. Вона розгледілася за Міріям, вона рідко бачила доньку вдома. Один Менухим залишився матері. Завжди він простягав назустріч руки, варто було їй пройти повз його закапелок. А коли вона його цілувала, він шукав її груді, як те немовля. Із докором думала вона про благословення, яке сповнювалося так поволі, і сумнівалася, чи доживе ще до Менухимового одужання.

Дім мовчав, коли замовкав розспів учнів. Він мовчав і був темний. Знову була зима. Ощадили нафту. Рано лягали спати. Вдячно поринали в милостиву ніч. Час від часу посилав вітання Йона. Він служив у Пскові, тішився, як і завжди, добрим здоров'ям і не мав клопотів із начальством. Так минали роки.


VI

Одного пополудня пізнім літом до хати Менделя Зинґера увійшов якийсь незнайомець. Двері й вікна стояли повідчинювані. Мухи тихо, чорно і сито приліпилися до розпечених сонцем стін, розспів учнів тік із відкритого дому в білий завулок. Раптом вони помітили в одвірку чужого чоловіка і замовкли. Дебора підвелася з ослінчика. Із другого кінця вулиці надбігла Міріям, ведучи міцною рукою хиткого Менухима. Мендель Зинґер став перед чужинцем і уважно його розглядав. То був якийсь незвичайний чоловік. На ньому був широченний чорний калабрійський капелюх, широкі, світлі, просторі штани, міцні жовті чоботи, а над його темно-зеленою сорочкою стягом маяла червоногаряча краватка. Не ворушачись, він сказав щось, мабуть, привітався, незнайомою мовою. Прозвучало це так, ніби в роті він тримав вишню. Зелені хвостики і так стирчали з кишень його сурдута. Його гладенька, дуже довга верхня губа поволі посунулася догори, як завіса, оголюючи міцні жовті зуби, що нагадували кінські. Діти засміялися, та й Мендель усміхнувся. Чужинець витягнув складеного подовгастого листа і прочитав адресу та ім’я Зинґерів у свій химерний спосіб, так, що всі знову засміялися. «Америка!» — сказав чоловік і вручив Менделю Зинґеру листа. Щасливий здогад сяйнув Менделеві й просвітлив його лице. «Шемар'я!» — сказав він. Одним порухом руки він відіслав учнів, як відганяють мух. Вони вибігли. Чужинець сів. Дебора подала чай, солодощі та лимонад. Мендель розкрив листа. Дебора і Міріям теж сіли. А Зинґер почав читати таке:


«Дорогий батьку, дорога мамо, люба Міріям і добрий Менухиме!

Йону не згадую, бо ж він у війську. Теж прошу Вас не пересилати йому цього листа прямо, бо в нього можуть з'явитися клопоти, коли він листуватиметься з братом-дезертиром. Саме тому я так довго чекав і не писав Вам поштою, аж поки нарешті знайшов нагоду передати цього листа моїм добрим приятелем Маком. Він знає усіх Вас із моїх розповідей, але не зможе поговорити з Вами ані слова, бо не тільки він американець, а вже його батьки роджені в Америці, він також не єврей. Але ліпший, ніж десять євреїв разом узятих.

Тож розповідаю Вам, як усе було, від початку й аж до сьогодні: спочатку, коли я перебрався за кордон, то не мав чого їсти, грошей у мене було в кишені два рублі, але я подумав, Бог поможе. Від якоїсь пароплавної компанії з Трієсту до кордону вийшов один чоловік у службовому картузі, щоби нас забрати. Нас було дванадцятеро чоловік, решта одинадцятеро всі мали гроші, вони купили собі фальшиві документи і квитки на пароплав, і той аґент корабельної компанії завів їх на потяг. Я пішов із ними. Подумав, не завадить. Пішов, у кожному разі, думаю, подивлюся, як то воно їхати до Америки. А тоді лишився сам із аґентом, і той дивується, чому я не їду. “А в мене ані шеляга”, — кажу аґентові. А він питає, чи я вмію читати і писати. “Та трохи вмію, кажу, але, може, не досить”. Ну гаразд, щоби Вас довго не затримувати, той чоловік мав роботу для мене. А саме: щодня, коли надходять дезертири, виходити до кордону, забирати їх, усе в них скуповувати і вмовляти, що Америка — край молочних рік і кисільних берегів. Well: починаю я працювати, п'ятдесят відсотків від зарібку віддаю аґентові, бо я тільки субаґент. Він носить картуза з вишитою золотом назвою фірми, а я тільки нарукавну пов'язку. Через два місяці кажу йому, маю діставати шістдесят відсотків, інакше кидаю роботу. То він і дає шістдесят. Багато казати — мало слухати, знайомлюся в мого господаря з гарненькою дівчиною, Веґа їй на ім'я, і тепер вона Ваша невістка. Її батько дав мені трохи грошенят, щоби я почав власну справу, а я ніяк не можу забути, як ті одинадцятеро поїхали до Америки і як я лишився один. То я прощаюся тільки з Веґою, на кораблях я знаюся, то ж бо моя ділянка — і пливу до Америки. І от я тут, за два місяці доїхала Веґа, ми одружилися і дуже щасливі. Знимки у Мака в кишені. Спочатку я пришивав ґудзики до штанів, потім прасував штани, тоді пришивав підкладки на рукавах, і вже мало не став кравцем, як усі євреї в Америці. Як тут, під час прогулянки на Лонґ Айленді знайомлюся з Маком, просто перед фортом Лафаєт. Коли Ви будете тут, покажу Вам це місце. Відтоді я почав співпрацю з ним, всякі-різні справи. Аж почали страхування. Я страхую євреїв, він — ірландців, я вже навіть застрахував кілька християн. Мак дасть Вам десять доларів від мене, купіть собі за них щось, на дорогу. Бо скоро я, з Божою поміччю, пошлю Вам квитки на пароплав.

Обіймаю і цілую Вас усіх

Ваш син Шемар'я

                       (тут мене звати Сем)».


Коли Мендель Зинґер дочитав, у кімнаті запала лунка тиша, яка ніби зливалася з тишею літнього дня і в якій усім здавалося, що вони чують голос сина-еміґранта. Так, сам Шемар'я промовляв до них, там, у далекій-предалекій Америці, де о цій порі, мабуть, ніч, а може, й ранок. На якусь мить вони навіть забули про присутнього Мака. Здавалося, він зник, розчинився за далеким Шемар'єю, як листоноша, що віддає листа, йде і зникає. Йому, американцеві, довелося самому про себе нагадати. Він підвівся, запхав руку в кишеню, наче циркач, що лаштується показати фокус. Витягнув гаманця, вийняв звідти десять доларів і фотографії, на яких Шемар'я раз зі своєю жінкою Веґою сидів на лавці десь серед зелені, а раз був сам, у купальному костюмі, на морському узбережжі, тіло і лице серед тузиня незнайомих тіл і лиць, уже не Шемар'я — Сем. Банкноту і світлини чужинець простяг Деборі, вивчивши коротким поглядом усіх на предмет надійности. Банкноту вона зіжмакала в одній руці, другою поклала на стіл знимки, поряд із листом. Усе це потривало кілька хвилин, що й далі проминули в мовчанці. Нарешті Мендель Зинґер тицьнув пальцем у фотографію і сказав: «Це Шемар'я!» — «Шемар'я!» — повторили всі, і навіть Менухим, що тим часом уже переріс стіл, лунко зареготав і скоса та обережно подивився на знимки.

Менделеві Зинґеру нараз здалося, що чужинець уже зовсім і не чужинець ніякий, і ніби він розуміє його химерну мову. «Розкажіть мені щось!» — сказав він Макові. І американець, немов розуміючи Менделеві слова, заворушив своїм великим ротом і з радісним запалом заходився розповідати щось незбагненне, і це було так, ніби він із благословенним апетитом наминає якусь смачну страву. Він розповідав Зинґерам, що до Росії приїхав через торгівлю хмелем: йому залежало на створенні броварні в Чикаґо. Але Зинґери не розуміли його. І раз він уже тут, то ніяк не може проминути нагоди побувати на Кавказі, а особливо зійти на той Арарат, що про нього вже так багато читав у Біблії. І якщо слухачі й напружували щосили слух, щоби з усього цього грімкого громаддя виловити бодай якийсь крихітний зрозумілий склад, то на слово «Арарат» їхні серця радісно забилися, бо воно було якось до болю знайоме, але також страхітливо спотворене, бо викотилося з Мака небезпечним і жахливим громом. І тільки Мендель Зинґер безперервно всміхався. Йому було приємно слухати мову, що стала тепер і мовою його сина Шемар'ї, і заки Мак говорив, Мендель намагався уявити, як виглядає син, промовляючи такі-от слова. Незабаром йому вже здавалося, що то голос рідного сина рече з погідних незнайомцевих уст. Американець закінчив свій виклад, обійшов стіл довкола, потис усім сердечно й міцно руку. Менухима він рвучким рухом підняв догори, оглянув його криву голову, тоненьку шийку, сині й безживні руки та кривенькі ноги, а тоді посадив із ніжною зневагою на підлогу, немов хотів цим показати, що такі дивачні створіння мають повзати по землі, а не стояти при столі. А тоді широкими, сягнистими, ледь розколисаними кроками, запхавши руки в кишені, рушив до відкритих дверей, а за ним кинулась уся родина. Всі заслонили очі долонями, дивлячись у залитий сонцем завулок, посеред якого крокував Мак і на кінці якого ще раз зупинився, щоби коротенько помахати на прощання.

Довго стояли вони отак надворі, по тому як Мак зник із очей. Вони затуляли долонями очі й бачили запилюжене сяйво порожньої вулиці. Нарешті Дебора промовила: «Ну от, пішов!» І так, ніби чужинець зник щойно тепер, усі повернулися і стояли, обійнявшись, поклавши одне одному руку на плечі, перед фотографіями на столі. «Скільки то, десять доларів?» — спитала Міріям і заходилася перераховувати. «Однаково, — сказала Дебора, — скільки це — десять доларів, ми все одно за них нічого не купимо».

«Чому ж? — заперечила Міріям. — Нам що, в нашому лахмітті їхати?»

«Хто їде і куди?» — закричала мати.

«До Америки, — сказала Міріям і усміхнулася, — Сем сам написав».

Уперше хтось із родини називав Шемар'ю «Семом», і враження було таке, що Міріям навмисно вжила американське ім'я брата, щоби наголосити його заклик їхати до Америки.

«Сем? — закричав Мендель Зинґер. — Хто такий Сем?»

«Справді, — повторила Дебора, — хто такий Сем?»

«Сем, — сказала, все ще усміхаючись, Міріям, — мій брат і ваш син».

Батьки мовчали.

Раптом із кутка, куди він забився, розлігся гучний Менухимів голос.

«Менухим не може їхати!» — сказала Дебора так тихо, наче боячись, що хворий її зрозуміє.

«Менухим не може їхати!» — повторив, так само тихо, Мендель Зинґер.

Здавалося, сонце стрімко сідає. На стіні будинку навпроти, в яку всі втупилися крізь розчинене вікно, чорна тінь піднялася виразно вище, наче море в приплив здіймається стрімкими берегами. Знявся легенький вітерець, вікна зарипіли в завісах.

«Зачини двері, протяг!» — сказала Дебора.

Міріям підійшла до вікна. Перш ніж узятися за клямку, вона ще трохи постояла, висунувши голову в бік, де зник Мак. А тоді щосили захряснула двері й проказала: «Це вітер!»

Мендель став коло вікна. Він спостерігав, як тінь вечора повзе догори стіною. Підвів голову й розглянув позолочений гребінь даху в будинку навпроти. Довго він так стояв, обернувшись спиною до кімнати, до жінки, доньки Міріям і хворого Менухима. Він відчував їх усіх і вгадував кожен їхній порух. Він знав, що Дебора поклала голову на стіл і плаче, що Міріям повернулася лицем до плити і що її плечі вряди-годи здригаються, хоча вона зовсім і не плаче. Він знав, що його жінка тільки й чекає миті, коли він візьме свій молитовник і піде проказати вечірню молитву, а Міріям візьме свою жовту шаль і поквапиться до сусідів. Тоді Дебора сховає десятидоларову банкноту, яку й досі тримає в руці, під дошку в підлозі. Він знав ту дошку, Мендель Зинґер. Щоразу, коли він на неї ступав, вона, кректячи, зраджувала йому таємницю, що її приховувала, і нагадувала гарчання тих псів, що їх Самешкін поприв'язував перед своєю конюшнею. Він знав ту дошку, Мендель Зинґер. І щоби не думати про чорних Самешкінових псів, яких боявся, живих образів гріха, він уникав ступати на неї, хіба що забувався, походжаючи в запалі уроку кімнатою. Коли він отак дивився, як вужчають і вужчають золоті смужки сонця і з гребеня зісковзують на дах, а звідти на білий комин, йому здалося, що він уперше в житті виразно відчув безгучне й підступне скрадання днів, оманливі хитрощі вічної зміни дня і ночі, літа й зими, і збігання життя, розмірене, попри всі сподівані й несподівані жахіття. Вони ростуть лише на берегах, де щось діється, а Мендель Зинґер пропливав повз них. Прийшов чоловік із Америки, посміявся, вручив листа, долари та фотографії Шемар'ї і знову зник в імлистих теренах далини. Зникли й сини: Йона служить цареві в Пскові й уже не Йона. Шемар'я купається на березі океану, і його звати вже не Шемар'я. Міріям дивиться вслід американцеві й собі хоче до Америки. Один Менухим залишається тим, ким є від найпершого дня життя: калікою. І Мендель Зинґер залишається тим, ким був завжди: вчителем.

Вузький завулок геть стемнів, але й водночас ожив. Огрядна жінка скляра Хаїма й дев'яносторічна бабця давно покійного слюсаря Йоселя Копа винесли надвір стільці, посідали перед дверима та дихали свіжим вечірнім повітрям. Євреї похмуро й поквапно, мимохідь вітаючись, поспішили до молитовні. Тут Мендель Зинґер обернувся, він теж збирався йти. Проминув Дебору, голова якої ще й досі лежала на твердому столі. Її лице, якого Мендель уже роками не міг терпіти, було тепер затулене, ніби занурене в тверде дерево, і сутінки, що починали наповнювати кімнату, приховували і жорсткість, і боязкість Менделя. Його рука майнула широкою жінчиною спиною, знайомою була йому колись ця плоть, чужа вона йому тепер. Вона встала і сказала: «Ти йдеш молитися!» А позаяк думала про щось інше, переінакшила це речення далеким голосом і повторила: «Молитися йдеш!»

Водночас із батьком вийшла з дому Міріям у жовтій шалі й подалася до сусідів.

Був перший тиждень місяця ав. Євреї зібралися після вечірньої молитви, щоби привітати молодик, а через те, що ніч була приємна, відрада після такого гарячого дня, їхні побожні серця охочіше, ніж зазвичай, прислухалися до заповіді Господньої вітати народження молодика у відкритому місці, над яким небо напиналося ширше і повніше, ніж над вузесенькими завулочками містечка. І вони поквапилися, німі й чорні, безладними гуртками, за доми, дивилися на ліс удалині, такий самий чорний і мовчазний, але вічний у своєму закоріненому складі, дивилися на серпанок ночі над широкими полями і нарешті зупинилися. Вони підвели очі до неба, шукаючи криве срібло молодого світила, народженого сьогодні знову, як у день свого сотворіння. Вони збились у щільний гурт, розклали молитовники, біло мерехтіли сторінки, чорно тріщилися кутасті літери у них перед очима в по-нічному синюватій ясності, і вони замурмотіли привітання місяцю, захитали туди-сюди тулубами, немовби їх шарпала якась невидна буря. Все швидше розхитувалися вони, все голосніше молилися, з войовничою відвагою жбурляли в далеке небо свої моторошні слова. Чужою була їм земля, на якій вони стояли, ворожим ліс, що дивився їм назустріч, осоружним дзявкання псів, чий підозріливий слух вони розбудили, а рідним тільки місяць, що сьогодні народився в цьому світі, так само як і на землі прабатьків, і Господь, що чуває скрізь, і вдома й у вигнанні.

Голосним «Амінь!» закінчили вони благословення, подали одне одному руки й побажали гарного місяця, процвітання справам і здоров'я недужим. Вони розділилися, поодинці побігли додому, позникали в завулочках, за малесенькими дверцятами своїх перекошених халуп. Тільки один єврей залишився: Мендель Зинґер.

Хай супутники лише декілька хвилин тому попрощалися, йому здавалося, що він уже годинами тут стоїть. Він дихав супокоєм на волі, і ніхто йому не перешкоджав. Він ступив кілька кроків, знесилів, відчув охоту лягти на землю, але злякався незнайомої землі й небезпечних червів, що напевно в ній водяться. Його блудний син Йона спав йому на думку. Йона спить тепер у казармі, на сіні, в конюшні, може, коло коней. А Шемар'я живе потойбіч Великої Води: хто з них далі, Йона чи Шемар'я? Вдома Дебора вже закопала долари, Міріям якраз розповідає сусідам про візит американця.

Молодий серпик місяця тим часом уже поширював сильний срібний блиск, у вірному супроводі найяснішої небесної зорі плив він крізь ніч. Іноді завивали пси, лякаючи Менделя. Вони роздирали сумирність землі й побільшували тривогу Менделя Зинґера. Хоч і віддаленому від містечкових хат ледве чи п'ятьма хвилинами ходи, йому здалося, що він безмежно далеко від обжитого світу євреїв, невимовно самотній, загрожений небезпеками і все одно нездатний повернути. Він звернув лице на північ: там темно дихав ліс. Справа, на багато-багато верст тяглися болота з поодинокими срібними вербами. Зліва, під опаловими серпанками, лежали поля. Часом Менделеві здавалося, що звідкись долинає якийсь людський звук. Він чув, як говорять знайомі люди, і йому здавалося, що він їх розуміє. А потім згадав, що давно вже чув цю мову. Він збагнув, що тепер він просто ще раз чує її, тільки відгомін, що так довго дожидався у його пам'яті. Зненацька зліва у збіжжі зашаруділо, хоча вітру не було. Шаруділо все ближче, тепер Мендель побачив, як заворушилися високі, людського зросту колоски, мабуть, між ними скрадалася якась людина, якщо тільки не велетенський звір, не чудовисько. Звісно, втікати було би наймудріше, але Мендель закляк і готувався до смерти. Зараз зі збіжжя вийде селянин чи солдат, звинуватить Менделя у крадіжці й заб'є на місці — мабуть, каменем. Але ж то може бути і волоцюга, вбивця, злочинець, який не хоче, щоби його бачили і чули. «Господи милосердний!» — прошепотів Мендель. І тут він почув голоси. Їх було двоє, і вони йшли через лан, і те, що їх двоє, заспокоїло єврея, хоча то могло бути й двоє вбивць. Ні, то не вбивці, то закохана пара. Дівочий голос щось сказав, чоловік засміявся. Закохані також можуть бути небезпечні, чимало було випадків, коли чоловік впадав у шал, хапаючи свідка своєї любові. Зараз вони вийдуть із лану. Мендель Зинґер переборов боязку огиду перед червами землі й тихесенько ліг, не відриваючи від збіжжя погляду. А там колосся розділилося, спочатку вийшов чоловік, чоловік в однострої, солдат у синьому картузі, в чоботях зі шпорами, метал зблиснув і тихенько забряжчав. А за ним сяйнула жовта шаль, жовта шаль, жовта шаль. Пролунав голос, дівочий голос. Солдат обернувся, обняв її за плечі, шаль відкрилася, солдат ішов за дівчиною, руки він тримав на її грудях, втоплена в солдата йшла вона.

Мендель заплющив очі й відчекав, поки лихо промине його в потемках. Якби він не боявся зрадити себе, як радо заткнув би собі вуха, щоби не мусити цього чути! А так мусив: жахливі слова, срібне брязкання шпор, тихеньке божевільне хихотіння, низький чоловіків сміх. Як прагнув він, аби задзявкали собаки. От якби вони завили, хай виють голосно-преголосно! Хай би вбивці вийшли зі збіжжя і забили його. Голоси віддалилися. Все затихло. Все щезло. Нічого не було. Мендель прожогом підхопився, розгледівся довкола, вхопив руками поли свого довгого кафтана й кинувся в бік містечка. Віконниці були зачинені, але декотрі жінки ще сиділи перед дверима, і балакали, і стрекотіли. Він сповільнив біг, щоб не впадати у вічі, пішов великими поквапними кроками, все ще тримаючи в руках поли кафтана. Перед своєю хатою зупинився. Постукав у вікно. Дебора відчинила. «Де Міріям?» — спитав Мендель. «Іще гуляє, — сказала Дебора, — її ж не втримаєш! День і ніч гуляє. Не всидить вдома і пів години. Бог покарав мене тими дітьми, чи бачив світ колись…» — «Тихо, — перебив її Мендель, — коли Міріям вернеться, скажи, я питав за нею. Сьогодні я не прийду додому, тільки завтра рано. Сьогодні день смерти мого діда Залеля, я йду молитися». І він пішов, не чекаючи жінчиної відповіді.


Йов. Фальшива вага

Йов. Фальшива вага

Мабуть, не минуло ще й трьох годин, відколи він пішов із молитовні. А тепер, коли знов увійшов, йому здалося, що він повертається через багато тижнів, ніжною рукою погладив накривку свого молитовного столика, святкуючи зустріч із ним. Він розклав його і потягнувся по свою стару, чорну й важку книгу, рідну його рукам, що він без вагань упізнав би її серед тисяч подібних. Такою знайомою була йому гладінь оправи з округлими підвищеннями стеаринових острівців, застиглих решток безлічі спалених свічок, і нижні кутики сторінок, пошарпані, зжовклі, масні, тричі хвилясті внаслідок столітнього перегортання наслиненими пальцями. Кожну молитву, якої тепер потребував, він міг знайти умить. Найдрібнішими рисами фізіономії вони були вкарбовані в його пам'ять, за типом і розміром шрифтів, і за найтоншим відтінком сторінок.

У молитовні панували сутінки, жовтаве світло свічок при східній стіні, коло ковчега із сувоями Тори не розганяло темряви, здавалося, воно радше ховається в ній. Крізь вікна виднілося кілька зірок, а в приміщенні він розгледів усі предмети, столики, стіл, лавки, паперові обрізки на підлозі, свічники на стінах, кілька обрусів із позолоченими оторочками. Мендель Зинґер запалив дві свічки, приліпив їх до голого дерева на столику, заплющив очі й поринув у молитву. Із заплющеними очима знав він, де закінчується сторінка, механічно перегортав. Поступово його тулуб увійшов в оте здавна знане розмірене розхитування, молилося все тіло, підошви човгали по долівці, долоні стискалися в кулаки й гримали, як молоти, по столику, в груди та в повітрі. На причілку спав якийсь бездомний єврей. Його дихання супроводжувало і підтримувало монотонний спів Менделя Зинґера, що був, як гарячий спів у жовтій пустелі, загублений і заручений зі смертю. Власний голос і сонне дихання єврея притлумили Менделя, розігнали думи з його серця, він уже не був ніким іншим, як тільки молільником, слова йшли крізь нього в небеса, порожньою посудиною був він, лійкою. Так він молився назустріч ранкові.

День хухнув у вікна. Світла змізерніли й зблідли, за низенькими хатками вже вставало сонце, червоним полум'ям наповнило воно два східні вікна молитовні. Мендель пальцями загасив свічки, сховав книгу, розтулив очі й зібрався додому. Вийшов надвір. Пахло літом, підсохлими болотами і пробудженою зеленню. Віконниці були ще зачинені. Люди спали.

Мендель тричі постукав у свої двері. Він був повний сил і свіжий, ніби проспав довго і без сновидінь. Він достеменно знав, що робити. Дебора відчинила. «Зроби мені чаю, — сказав Мендель, — а тоді я щось тобі скажу. Міріям удома?» — «Певно, що вдома, — відповіла Дебора, — де ж їй іще бути? В Америці, чи що?»

Заспівав самовар, Дебора хухнула в склянку і протерла її. А тоді Мендель і Дебора пили рівномірними ковтками, гостро вистромленими вперед устами. Раптом Мендель відставив склянку і сказав: «Ми поїдемо до Америки. Менухиму доведеться залишитися. Міріям візьмемо зі собою. Лихо нам, якщо ми залишимося». Він на хвильку замовк, а тоді тихо сказав:

«Вона гуляє з козаком».

Склянка із брязкотом випала з Дебориних рук. Міріям прокинулась у кутку, Менухим заметушився в непритомному сні. Тоді все стихло. Мільйони жайворів тьохкали понад домом, під небом.

Ясним спалахом вдарило у вікно сонце, влучило в начищений бляшаний самовар, перетворюючи його своїм світлом на сліпуче випукле дзеркало.

Так починався день.


VII

До Дубна треба їхати Самешкіновою фірою; до Москви залізницею; до Америки треба їхати не тільки пароплавом, але й із документами. Щоби їх роздобути, треба податися в Дубно.

Отож Дебора вирушає до Самешкіна. Самешкін уже не сидить на припічку, його взагалі нема вдома, сьогодні четвер, свинячий базар, Самешкін повернеться не раніше, ніж за годину.

Дебора походжає туди-сюди, туди-сюди перед Самешкіновою хатою, вона думає тільки про Америку.

Один долар — це більше, ніж два рублі, в двох рублях двісті копійок, скільки ж, на милість Божу, копійок в одному доларі? І скільки ще доларів перешле Шемар'я? Америка — благословенний край.

Міріям гуляє з козаком, у Росії це можливо, в Америці нема козаків. Росія — понура країна, Америка — вільна країна, весела країна. Мендель уже не буде вчителем; батьком багатого сина — ось ким він буде.

Це триває не годину, не дві, лишень за три години Дебора зачула підковані чоботи Самешкіна.

Вечір, але все ще спекотно. Скісне сонце вже пожовкло, але схилятися не хоче, дуже повільно сідає воно сьогодні. Дебора пітніє від спеки, і хвилювання, і сотень незвичних думок.

І тепер, коли надходить Самешкін, їй стає ще гарячіше. На ньому тяжка ведмежа шапка, космата і місцями полиняла, і коротка кожушина понад засмальцьованими лляними штанами, заправленими у важкі чоботи. А він усе одно не пітніє.

Тієї ж миті, коли Дебора його угледіла, вона вже і занюхала його. Бо від нього відгонить горілкою. Ой, нелегко з ним доведеться. Бо й тверезого Самешкіна вломати — справа непроста. В понеділок свинячий базар у Дубні. Те, що Самешкін уже відбув свинячий базар удома, не додає їй переваг, мабуть, у нього вже нема жодних підстав їхати в Дубно, і за підводу доведеться заплатити.

Дебора заступає Самешкіну дорогу. Він похитується, тільки важеленні чоботиська втримують його навстоячки. «Щастя, що він не босий!» — думає Дебора, не без презирства.

Самешкін не пізнає жінки, що заступає йому дорогу. «Геть із дороги, бабо!» — кричить він і махає рукою: напівхапання, напівудар.

«Це я! — каже Дебора відважно. — В понеділок їдемо в Дубно!»

«Та Бог із тобою!» — гукає Самешкін привітно. Він зупиняється і спирається ліктем Деборі на плече. Вона боїться поворухнутися, щоби Самешкін не повалився.

Самешкін важить добрих сімдесят кільо, вся його вага тепер у тому лікті, а лікоть лежить на Дебориному плечі.

Вперше чужий чоловік так близько до неї. Вона боїться, та водночас думає, стара вже, тепер вона думає про Міріямового козака, і як довго Мендель уже до неї не торкався.

«Так, солоденька, — каже Самешкін, — у понеділок їдемо в Дубно, а дорогою переспимо».

«Тьху, старий, — каже Дебора, — диви, бо жінці твоїй розкажу, ти що, впився?» — «Впитися він не впився, — відповідає Самешкін, — а пити так, пив. А що тобі взагалі треба в Дубні, коли ти вже не спиш із Самешкіним?» — «Виробити документи, — каже Дебора, — ми їдемо до Америки».

«Підвода коштує п'ятдесят копійок, коли не переспиш із ним, або тридцять, коли переспиш. Він зробить тобі дитинку, народиш її вже в Америці, згадочку про Самешкіна».

Дебора похолола, посеред спеки.

Попри те, вона каже, але допіру за якусь часину: «Я не буду з тобою спати і заплачу тридцять п'ять копійок».

Несподівано Самешкін стоїть на власних ногах, він зняв лікоть із Дебориного плеча, здається, він протверезів.

«Тридцять п'ять копійок!» — каже він твердим голосом.

«У понеділок о п'ятій».

«У понеділок о п'ятій».

Самешкін заходить на своє подвір'я, а Дебора поволі йде додому.

Сонце зайшло. Вітер дме із заходу, на обрії верствами укладаються фіолетні хмари, назавтра буде дощ. Дебора думає, завтра буде дощ, і відчуває ревматичний біль у коліні, вона вітається з ним, старим вірним недругом. Старіє людина! — думає вона. Жінки старіють скорше від чоловіків, Самешкін такого самого віку, що й вона, ні, ще старший. Міріям молода, вона гуляє з козаком.

Слова «козак», яке вона вимовила вголос, Дебора злякалася. Здавалося, щойно його звучання усвідомило їй жахіття цієї обставини. Вдома вона застала свою доньку Міріям і свого чоловіка, Менделя. Вони сиділи за столом, батько і донька, і затято мовчали, так що Дебора відразу в дверях зрозуміла, що це воно, те старе мовчання, рідне мовчання, яке міцно в них в'їлося.

«Я говорила із Самешкіним, — повела Дебора, — в понеділок о п'ятій ранку їду в Дубно, по документи. Він хоче тридцять п'ять копійок». А оскільки в неї вселився диявол марнославства, додала: «Так задешево він їздить лише зі мною!»

«Ти не можеш їхати сама, — сказав, із утомою в голосі та страхом у серці, Мендель Зинґер. — Я говорив із багатьма євреями, які на цьому знаються. Вони кажуть, я сам мушу бути в урядника».

«Ти, в урядника?»

І справді непросто було уявити собі Менделя Зинґера в якійсь установі. За все життя він ані разу не говорив іще з урядником. Ніколи не міг зустрітися з поліцаєм, щоби не затремтіти. Людей в однострої, коней і псів він старанно уникав. І Мендель має говорити з урядником?

«Не клопочися, Менделю, — сказала Дебора, — речами, які можеш тільки зіпсувати. Я сама все залагоджу».

«Всі євреї, — заперечив Мендель, — кажуть, що мені слід з'явитися особисто».

«Ну, тоді поїдемо в понеділок разом!»

«А де подінемо Менухима?»

«Міріям залишиться з ним!»

Мендель подивився на жінку. Спробував поглядом зустрітися з її очима, які вона боязко ховала під повіками. Міріям, дивлячись із кутка в бік столу, вловила цей батьків погляд, її серце забилося швидше. В понеділок у неї побачення. В понеділок у неї побачення. Весь гарячий час пізнього літа у неї були побачення. Її любов квітнула пізно, між високого колосся, Міріям боялася жнив. Вона вже іноді чула, як готуються селяни, як гострять серпи синім гострильним камінням. Куди ж їй податися, коли поля оголяться? Їй треба до Америки. Невиразне уявлення про вільну любов в Америці, поміж високих будинків, що приховують навіть краще, ніж збіжжя на лані, трохи розрадило її в думці про близькі жнива. Вони вже надходять. Вона не може марнувати часу. Вона любить Степана. Він залишиться тут. Вона любила всіх чоловіків, бурі виривалися з них, та їхні руки все одно ніжно розпалювали полум'я в серці. Цих чоловіків звали Степан, Іван і Всеволод. В Америці ще набагато більше чоловіків. «Я не лишуся вдома сама, — сказала Міріям, — мені страшно!»

«Треба, — почувся голос Менделя, — приставити до неї козака. Щоб охороняв».

Міріям спаленіла. Їй здавалося, батько помітив її рум'янець, хоча вона стояла в кутку, в тіні. Але ж її рум'янець, мабуть, світить крізь темряву, наче та червона лампа спалахнуло обличчя Міріям. Вона затулила його руками й заридала.

«Вийди! — сказала Дебора. — Вже пізно, замкни віконниці!»

Вона обережно пішла навпомацки, все ще затуляючи обличчя руками. Надворі на мить зупинилася. Всі зорі неба були як на долоні, близькі та живі, так ніби тільки й чекали, поки Міріям вийде з хати. Їх ясна золота пишнота мала в собі щось від пишноти великого вільного світу, маленькими люстерками були вони, в яких відбивався блиск Америки.

Вона приступила до вікна, зазирнула, спробувала з виразу батьківських лиць вгадати, про що вони говорять. Нічого не вгадала. Відчепила залізні гаки від дерева розкритих віконниць і зачинила обидві стулки, як шафу. Вона подумала про труну. Вона поховала батьків у маленькій хатинці. Вона не відчувала смутку. Менделя і Дебору Зинґер поховано. А світ широкий і живий. Степан, Іван і Всеволод живі. Америка жива, потойбіч Великої Води, з усіма своїми високими будинками та мільйонами чоловіків.

Коли вона знов увійшла до кімнати, її батько, Мендель Зинґер, сказав:

«Навіть віконниць зачинити не вміє, пів години їй треба!»

Він крекнув, підвівся і підійшов до стіни, на якій висіла маленька гасова лампа, темно-синій резервуар, закіптюжений циліндр, заіржавілим дротиком прикручений до тріснутого круглого дзеркальця, завданням якого було безкоштовно підсилювати підсліпувате світельце. Верхній отвір циліндра був понад Менделевою головою. Марно силкувався він задмухнути лампу. Він став навшпиньки, дмухав, але ґніт лише дужче розгорався.

Тим часом Дебора запалила маленьку воскову свічечку і поставила її на цегляну піч. Мендель Зинґер, крекчучи, виліз на крісло і задмухнув нарешті ту лампу. Міріям лягла в куток, коло Менухима. Вона роздягнеться тільки коли зовсім стемніє. Вона чекала, затамувавши подих, із заплющеними повіками, поки батько домурмоче свою нічну молитву. Крізь отвір від сучка їй було видно синє і золоте мерехтіння ночі. Вона роздяглася і обмацала груди. Вони боліли. Її шкіра мала власну пам'ять і пам'ятала кожне місце великих, твердих і гарячих чоловічих рук. Її нюх мав власну пам'ять і пам'ятав запах чоловічого поту, горілки і юхти невпинно, з мучівною вірністю. Вона чула хропіння батьків і Менухимове квохтання. Тоді Міріям встала, в сорочці, боса, з важкими косами, які закладала спереду та кінці яких ззаду сягали до стегон, відсунула засувку і вийшла в чужу ніч. Вона глибоко дихала. Їй здавалося, що вона вдихає цілу ніч, всі золоті зорі поглинала вона своїм диханням, а ще більше палало в небі. Жаби кумкали, і сюрчали цвіркуни, північно-східний край неба оточувала широка срібна смуга, в якій, здавалося, вже вкладено ранок. Міріям думала про ниву, своє шлюбне ложе. Вона обійшла навколо хати. Здалека мерехтів великий білий мур казарми. Вона посилала Міріям кілька скупих світелок. Там у великій залі спали Степан, Іван, і Всеволод, і ще багато інших чоловіків.

Завтра п’ятниця. Слід усе підготувати до суботи: м'ясні кульки, щуку і курячий бульйон. Печіння починалося вже зранку, о шостій. Коли широка срібна смуга взялася багрянцем, Міріям знову прослизнула до кімнати. Вона вже не заснула. Крізь дірку від сучка у віконниці бачила перші спалахи сонця. Вже батько з матір'ю заворушилися уві сні. Настав ранок. Шабат минув, неділю Міріям провела у збіжжі, зі Степаном. Урешті вони пішли ген далеко, в наступне село, Міріям пила горілку. Весь день її шукали вдома. Ну, і хай собі шукають. Її життя коштовне, літо коротке, скоро почнуться жнива. У лісі вона ще раз переспала зі Степаном. Назавтра, в понеділок, її батько поїхав у Дубно, по папери.

О п'ятій ранку, в понеділок, прокинувся Мендель Зинґер. Напився чаю, помолився, а тоді хутко скинув молитовний ремінь і подався до Самешкіна. «Доброго ранку!» — гукнув він здалека. Менделеві Зинґеру на душі було так, ніби вже тут, перед всіданням до Самешкінової підводи, починаються урядові справи, і він мусить привітатися із Самешкіним, як із урядником.

«Ліпше я поїду з твоєю жінкою! — сказав Самешкін. — Вона ще нічого собі, показна як на свої роки, і цицьки в неї нівроку».

«Їдьмо», — сказав Мендель.

Коні іржали й били себе хвостами по крупах. «Гей! Вйо!» — крикнув Самешкін і ляснув батогом.

Об одинадцятій перед полуднем вони вже були в Дубні. Менделеві сказали зачекати. Він пройшов, тримаючи картуза в руках, крізь велику браму. Воротар був при шаблі.

«Тобі до кого?» — спитав він.

«Я хочу до Америки — куди мені?»

«Ім'я?»

«Мендель Мехелович Зинґер».

«А до Америки чого?»

«Заробити грошей, бідую я».

«Іди в номер вісімдесят чотири, — сказав воротар. — Там уже багато чекають».

Вони сиділи у великому, склепінчастому, пофарбованому вохрою коридорі. Чоловіки в синіх одностроях стерегли двері. Вздовж стін стояли лавки — всі зайняті. Та варто було увійти комусь новому, як сині чоловіки робили рух рукою; і ті, що вже сиділи, посувалися, і новачок сідав. Тут курили, спльовували, лузали гарбузове насіння і хропіли. День тут не був днем. Крізь матове скло дуже високого, дуже далекого отвору можна було дістати бліде уявлення про день. Годинники десь цокали, але якось усі розминалися з часом, який у цих високих коридорах зупинився. Іноді котрийсь із чоловіків у синьому однострої вигукував чиєсь прізвище. Всі сплюхи будилися. Викликаний підводився, шкандибав до дверей, обсмикував костюм і входив у високі двостулкові двері, що замість клямки мали велику круглу кулю. Мендель міркував, як цю кулю покрутити, щоби відчинити двері. Він встав; від довгого сидіння затиснутим між людьми в нього боліли кінцівки. Та не встиг він підвестися, як до нього приступив синій чоловік. «Сядь!» — крикнув синій чоловік. Мендель уже не знайшов місця на своїй лавці. Він став коло неї, притиснувся до стіни, в нього було бажання стати пласким, як ця стіна.

«Чекаєш на номер вісімдесят чотири?» — спитав синій чоловік. «Так», — сказав Мендель Зинґер. Він був переконаний, що його збираються остаточно звідси виставити. Доведеться Деборі ще раз їхати. П'ятдесят копійок і п'ятдесят — разом рубель.

Але синій чоловік не мав наміру виганяти Менделя. Синьому чоловікові залежало передусім на тому, щоби всі сиділи на своїх місцях, а він їх усіх бачив. Коли один уже встав, то ще бомбу чого доброго кине.

«Анархісти іноді перевдягаються», — думав собі вартовий. І підкликав Менделя, обшукав його, запитав документи. А оскільки все було гаразд, а Мендель не мав місця, синій чоловік сказав: «Диви, бачиш ті скляні двері? Іди туди. Там номер вісімдесят чотири!»

«Тобі чого?» — закричав широкоплечий чоловік за письмовим столом. Докладно під портретом царя сидів той урядник. Він складався з вусів, лисої голови, еполетів і ґудзиків. Він був наче прекрасний бюст за своїм мармуровим каламарем. «Хто тобі дозволив так запросто сюди увійти? Чого не питаєш?» — загримів голос із бюста.

Мендель Зинґер тим часом глибоко вклонився. До такого прийому він був неготовий. Він зіщулився і так перечекав той грім, бажаючи стати крихітним, зрівнятися з підлогою, ніби його застала буря серед чистого поля. Поли його довгого кафтана розкрилися, і урядник побачив шматок протертих Менделевих штанів і вичовганої шкіри на халявах чобіт. На цей вид урядник ледь злагіднів. «Підійди ближче!» — наказав він, і Мендель рушив, висунувши вперед голову, мовби збирався буцнутися в письмовий стіл. І тільки помітивши, що вже наблизився до облямівки килима, Мендель трохи підняв голову. Урядник посміхнувся. «Документи давай!» — сказав він.

А тоді запала тиша. Цокав годинник. Крізь жалюзі ламалося золоте світло пізнього пополудня. Документи шаруділи. Час від часу урядник на хвильку замислювався, дивився кудись у повітря, а потім зненацька хапав рукою муху. Він тримав крихітну комашку в своєму велетенському кулачищі, обережно його розкривав, відривав одне крильце, потім друге і ще трохи дивився, як скалічіла комаха повзає письмовим столом.

«А клопотання? — спитав він раптом. — Клопотання де?»

«Я неписьменний, ваше високоблагородіє!» — перепрошував Мендель.

«Я знаю, дурню, що ти не вмієш писати! Я не питаю тебе про шкільне свідоцтво, а про клопотання. А писар тут у нас для чого? Га? На партері? В третьому номері? Га? Нащо держава утримує писаря? Для тебе, віслюче, бо ти ж не вмієш писати. Іди в третій номер. Напиши клопотання. Скажи, я тебе послав, щоби не чекати, щоби тебе відразу прийняли. А тоді прийдеш до мене. Але завтра! І завтра по обіді можеш собі їхати!» Ще раз уклонився Мендель. Він задкував, він не наважувався обернутися до урядника спиною, безмежно довгим здався йому шлях від письмового столу до дверей. Йому здавалося, він іде вже годину. Нарешті він відчув близькість дверей. Притьмом обернувся, вхопився за кулю, крутонув спершу вліво, потім управо, а тоді віддав іще один уклін. Нарешті він знов опинився в коридорі.


Йов. Фальшива вага

У покої номер три сидів звичайний урядник, без еполетів. То була задушлива низька кімнатка, стіл обступило багато людей, писар писав і писав, пером він щоразу нетерпляче цокав об денце каламаря. Він писав спритно, але все ніяк не міг докінчити. Людей усе прибувало. Попри це, в нього вистачило часу зауважити Менделя.

«Його високоблагородіє пан із номера вісімдесят чотири прислав мене», — сказав Мендель.

«Ходи сюди», — сказав писар.

Перед Менделем Зинґером розступилися.

«Рубель за печатку!» — сказав писар. Мендель вишпортав зі своєї синьої хустинки рубля. То був твердий, блискучий рубель. Писар не взяв монету, він сподівався ще принаймні п'ятдесяти копійок. Мендель не розумів нічого з доволі прозорих писаревих побажань.

Тоді писар роззлостився. «Це що, документи? — рявкнув він. — Це клоччя, а не документи! В руках розлітаються». І розірвав ніби ненароком один документ, той розпався на дві однакові частини, урядник схопив ґуміарабіку, щоби склеїти. Мендель Зинґер затремтів.

Ґуміарабіка засохла, урядник плюнув у пляшечку, тоді хухнув. Ґуміарабіка не розмокала. І тут на нього раптом щось найшло, по ньому видно було, що на нього раптом щось найшло. Він висунув шухляду, вкинув туди Менделеві документи, знову закрив, відірвав із блока маленьку зелену картонку, проштемпелював її, дав Менделеві й сказав: «Знаєш що? Прийдеш сюди завтра рано, о дев'ятій! Тоді ми будемо самі. І зможемо спокійно поговорити. Твої документи тут, у мене. Забереш їх завтра. Картонку покажеш при вході!»

Мендель пішов. Самешкін чекав надворі, він сидів коло коней на камінні, сонце сідало, вечір надходив.

«Ми їдемо тільки завтра, — сказав Мендель. — О дев'ятій мені знову треба бути тут».

Він заходився шукати молитовні, щоби там переночувати. Купив буханець хліба, дві цибулини, запхав усе до кишені, перепинив якогось єврея і спитав, де божниця. «Ходім зі мною», — сказав єврей.

Дорогою Мендель розповів свою історію.

«У нас, у молитовні, — сказав єврей, — ти можеш зустріти одного чоловіка, він залагодить усю цю справу. Він уже багато родин переправив до Америки. Каптурака знаєш?»

«Каптурака? Ну, ясна річ! Він переправив мого сина!»

«А, стара клієнтура!» — сказав Каптурак. Пізнім літом він перебував у Дубні, приймальні влаштовував собі в синагогах. «Тоді в мене була твоя жінка. І сина твого пригадую. Йому ж добре ведеться, хіба ні? У Каптурака легка рука».

Виявилося, що Каптурак готовий зайнятися цією справою. Наразі це коштувало по десять рублів за голову. Завдатку в десять рублів Мендель внести не міг. Каптурак придумав вихід. Він узяв адресу молодого Зинґера. За чотири тижні в нього буде відповідь і гроші, якщо у сина справді є намір стягнути до себе батьків. «Дай мені зелену картонку, лист із Америки і покладися на мене!» — рік Каптурак. І всі присутні закивали. «Їдь собі ще сьогодні додому. За кілька днів я до вас зазирну. Покладися на Каптурака!»

Кілька присутніх повторили: «Можеш спокійно покластися на Каптурака!»

«Яке щастя, — сказав Мендель, — що я вас тут зустрів!» Усі подали йому руку і побажали щасливої подорожі. Він повернувся на ринок, де чекав Самешкін. Той уже збирався вкладатися спати на своїй підводі.

«Із жидом один чорт домовиться! — сказав він. — То що, їдем таки сьогодні!»

І поїхали.

Самешкін намотав собі віжки на зап'ястя, він збирався трохи поспати. Він і справді закуняв, коні схарапудилися тіні опудала, що його якийсь панталаха виніс із поля і встановив на узбіччі гостинця. Коні помчали чвалом, фіра, здавалося, ось-ось полетить, диви, подумав Мендель, зараз пурхне, понеслося і його серце, ще трохи, і вискочить із грудей і поскаче світ за очі.

Нараз Самешкін голосно вилаявся. Фіра в'їхала в рівчак, коні ще тріпали передніми ногами по дорозі, Самешкін лежав на Менделеві Зинґері.

Вони вилізли. Дишло розкололося, одне колесо хиталося, в іншому виламалися дві шприхи. Треба було зупинятися на ніч тут. А вранці подивимось.

«Ось як починається твоя подорож до Америки, — сказав Самешкін. — І чого вас так носить світами! Дідько жене вас із місця на місце. Наш брат живе там, де народився, і тільки коли війна, йде в Японію!»

Мендель Зинґер мовчав. Він сидів на узбіччі гостинця, коло Самешкіна. Вперше в житті сидів Мендель Зинґер на голій землі, посеред глупої ночі, поряд із селянином. Він бачив небо і зорі над собою і думав, що вони затуляють Бога. Все це Господь сотворив за сім днів. А коли єврей хоче поїхати до Америки, йому потрібні роки!

«Бачиш, яка гарна ця земля? — спитав Самешкін. — Скоро жнива. Рік добрий. Якщо все піде так, як я собі думаю, куплю восени ще одного коня. Щось чувати від твого сина Йони? Він розуміється на конях. Він зовсім інший, ніж ти. А твоя баба тебе колись зраджувала?» — «Все може бути», — відповів Мендель. Йому раптом стало дуже легко, він усе розумів, ніч звільнила його від упереджень. Він навіть притулився до Самешкіна, як до рідного брата.

«Все може бути, — повторив він. — Баби ні до чого».

Раптом Мендель схлипнув. Мендель плакав, посеред цієї чужої ночі, поряд із Самешкіним.

Селянин притис кулаки до очей, бо відчував, що і він ось-ось заплаче.

А тоді обійняв Менделя за худі плечі й сказав тихо:

«Спи, любий жиде, виспися!»

Він довго сидів без сну. Мендель Зинґер спав і хропів. Жаби кумкали аж до рання.


VIII

Через два тижні у великій хмарі куряви до хати Менделя Зинґера під'їхав маленький двоколісний возик і привіз гостя — Каптурака.

Він повідомив, що документи готові. Якщо за чотири тижні від Шемар'ї, званого Семом, прийде з Америки відповідь, виїзд родини Зинґерів забезпечено. Тільки це хотів сказати Каптурак; а ще, що завдаток у двадцять рублів був би йому приємніший, ніж потім відраховувати цю суму від грошей, що їх пришле Шемар'я.

Дебора пішла в повітку з гнилих дощок, що стояла на їхньому маленькому подвір'ї, натягнула блузку на голову, видобула зі станика зіжмакану хустинку й відрахувала собі в долоню вісім твердих рублів.

А тоді знов одягла блузку, зайшла до хати і сказала Каптуракові: «Це все, що вдалося роздобути в сусідів. Мусите вдовольнитися цим».

«Зі старою клієнтурою можна бути й трохи поблажливішим!» — сказав Каптурак, сів до свого легкого, мов пір'їна, жовтого возика і тут-таки зник у хмарі куряви.

«Каптурак був у Менделя Зинґера! — кричали люди в містечку. — Мендель їде до Америки».

І справді, подорож Менделя Зинґера до Америки вже почалася. Всі люди давали йому поради проти морської хвороби. З'явилося декілька покупців оглянути Менделеву хату. Давали за неї тисячу рублів, суму, за яку Дебора віддала би п'ять років життя.

Але Мендель Зинґер сказав: «Ти ж знаєш, Деборо, що Менухим залишається? В кого він лишиться? Наступного місяця Біллес видає доньку за музиканта Фоґля. Доки в них народиться своя дитина, молодята могли б утримувати Менухима. За це ми дамо їм житло і не візьмемо грошей».

«А для тебе вже вирішена справа, що Менухим залишається? Та ж до нашого від'їзду ще найменше кілька тижнів, за той час Господь напевно сотворить чудо».

«Коли Господь захоче сотворити чудо, — відказав Мендель, — то не стане тебе попереджати. Треба сподіватися. Якщо не поїдемо до Америки, станеться лихо з Міріям. Якщо поїдемо — залишимо Менухима самого. Нам що, Міріям саму до Америки висилати? Хтозна, що вона там накоїть сама дорогою до Америки або сама в Америці. Менухим такий хворий, що тільки чудо може йому помогти. Якщо ж йому поможе чудо, він зможе доїхати до нас. Бо Америка хоч і далеко, але не поза цим світом».

Дебора мовчала. Вона так і чула слова ребе з Ключиська: «Не покидай його, лишайся з ним, так ніби він здорова дитина!» Вона не залишилася з ним. Довгі роки, день і ніч, година за годиною чекала вона обіцяного чуда. Мертві з того світу не помогли, ребе не поміг, Бог не хотів помагати. Море сліз виплакала вона. Ніч була в її серці, жура в кожній радості, від самого Менухимового народження. Всі свята були муками, і всі святкові дні жалобними. Не було вже весни, не було вже й літа. Зимою стали всі пори року. Сонце сходило, але її не зігрівало. Одна надія не хотіла помирати. «Цей так і лишиться калікою», — казали сусіди. Бо не їх спіткало лихо, а хто не знає лиха, не вірить і в дива.

Але і той, хто знає лихо, не вірить у чудо. Чуда діялися колись у давні-предавні часи, коли євреї ще жили в Палестині. І відтоді чуд не бувало. А однак хіба безпідставно розповідають про дивовижні діяння ключиського ребе? Хіба не прозрівав він сліпих, хіба не зціляв розбитих? Як там було з донькою Натана Піченика? Вона ж була божевільна. Її привезли до Ключиська. Ребе подивився на неї. Проказав якісь слова. Тоді тричі сплюнув. І Пічениківна пішла собі, вільна, легка й розумна, додому. Іншим людям щастить, думала Дебора. І для чуда треба щастя. Діти Менделя Зинґера не мають щастя! Вчителеві діти!

«Якби ти був мудрою людиною, — сказала вона Менделеві, — ти завтра ж поїхав би у Ключиськ і спитав ради у рабі». — «Я? — перепитав Мендель. — Що я забув у твого рабі? Ти вже раз була — то й їдь собі знов! Ти в нього віриш, тобі він і дасть пораду. Ти ж знаєш, якої я про все це думки. Жодному євреєві не потрібен посередник до Господа. Він почує наші молитви, якщо ми не согрішимо. Але коли согрішимо, Він може нас покарати!»

«І за що ж він нас тепер карає? Що ми зробили злого? Чому він такий жорстокий?»

«Це блюзнірство, Деборо, дай мені спокій, мені ніколи з тобою балакати». І Мендель заглибився в якусь побожну книгу.

Дебора схопила шаль і вийшла. Надворі стояла Міріям. Вона стояла, зачерлена призахідним сонцем, у білій сукні, що тепер відсвічувала помаранчево, зі своїм гладеньким, блискучим чорним волоссям, і невідривно дивилася широко розплющеними, великими чорними очима просто в призахідне сонце, яке ж мало би її сліпити. Вона гарна, думала Дебора, і я колись була така гарна, як моя донька — і що зі мною сталося? Жінкою Менделя Зинґера я стала, ось що сталося. Міріям гуляє з козаком, вона гарна, може, вона й має рацію.

Здавалося, Міріям не бачить матері. Вона з пристрасною уважністю вдивлялася в палання сонця, що якраз збиралося зануритися за важким фіолетним валом хмар. Ось уже кілька днів ця темна маса щовечора стояла на заході, провіщаючи бурю й зливу, а наступного дня знову розчинялася. Міріям зауважила, що саме тієї миті, коли сонце зайшло, там, у казармі кінноти, солдати затягнули пісню, ціла сотня заспівала, завжди одна і та ж пісня: Полюбіл я тєбя за твою красоту. Служба скінчилася, козаки вітали вечір. Міріям мугикала слова пісні, з якої знала тільки перші два рядки: покохав я тебе та й за вроду твою. Це для неї співала ціла сотня! Сто чоловіків співали для неї. За пів години вона зустрінеться з одним із них, а то й із двома. Бувало, приходило й по троє.

Вона помітила матір, не поворухнулася, знала, що Дебора підійде. Вже тижнями мати не наважувалася закликати Міріям. У неї було таке відчуття, що й від самої Міріям виходить частина жахіть, які витали навколо козаків, так ніби донька перебуває під захистом чужої та дикої казарми.

Ні, Дебора вже не кликала Міріям. Дебора сама прийшла до Міріям. Дебора, в старій шалі, стояла стара, потворна, боязка перед осяяною сонцем Міріям, зупинилася на краю дерев'яного хідника, ніби корилася давньому закону, який велів потворним матерям стояти на пів версти нижче від гарних доньок. «Батько сердиться, Міріям!» — сказала Дебора. «Хай собі сердиться, — відказала Міріям, — твій Мендель Зинґер».

Уперше почула Дебора батькове ім’я з уст власної дитини. Якусь мить їй здавалося, що говорить чужинка, не Менделева дитина. Чужинка — чому ж їй тоді казати «батько»? Дебора хотіла обернутися, вона помилилася, вона заговорила до чужої людини. Вже збиралася йти. «Залишся!» — наказала Міріям, і Дебора вперше розчула, яким твердим голосом говорить донька. «Мідний голос», — подумала Дебора. Він звучав, як оті ненависні й страшні церковні дзвони.

«Не йди, мамо! — сказала Міріям, — хай він лишається, твій чоловік, їдь зі мною до Америки. Покинь Менделя Зинґера й Менухима, цього ідіота».

«Я просила його поїхати до ребе, він не хоче. Сама я вже не поїду в Ключиськ. Я боюся! Колись він уже заборонив мені залишати Менухима, навіть якщо його недуга потриває роки. Що ж я йому скажу, Міріям? Сказати, що ми через тебе їдемо, бо ти… бо ти…»

«Бо я воджуся з козаками, — незворушно закінчила Міріям. І додала: — Скажи що хочеш, мене це не обходить. В Америці я тим паче робитиму, що захочу. Якщо ти одружилася з таким собі Менделем Зинґером, то це не означає, що і я повинна. Чи, може, маєш ліпшого чоловіка для мене, га? Може, маєш посаг для доньки?»

Міріям не підвищувала голос, та й питання її звучали не як питання, здавалося, вона говорить якісь абищиці, так ніби називає ціну на городину чи яйця. «Вона має рацію, — подумала Дебора. — Господи милостивий, вона має рацію».

Всіх добрих духів прикликала Дебора на допомогу. Бо відчувала, що мусить визнати доньчину правоту, донька наче промовляла її думки. Дебора забоялася самої себе так само, як ще хвилину тому боялася Міріям. Грізні речі діялися. Невпинно лунав солдатський спів. Іще стирчав із-за фіолету вузенький окрайчик сонця.

«Мені пора», — сказала Міріям, відірвалася від матері, до якої була притулилась, легка, мов білий метелик, пурхнула понад хідником, швидкими грайливими кроками пішла самісінькою серединою вулиці, туди, в напрямку казарми, назустріч закличному співу козаків.

За п'ятдесят кроків перед казармою, посеред вузенької стежечки між великим лісом і Самешкіновим ланом, на неї вже чекав Іван. «Ми їдемо до Америки», — сказала Міріям.

«Не забувай мене, — благав Іван. — Думай про мене завжди о цій порі, при заході сонця, про мене і більше ні про кого. А може, як Бог поможе, я приїду до тебе. Пиши мені. Павло прочитає мені твої листи, але не пиши багато наших потаємних речей, бо я буду встидатися». Він поцілував Міріям, міцно і багато разів, його поцілунки пострілами лунали крізь вечір. От чортова дівка, думав він, їхати їй припекло, до Америки, доведеться шукати іншої. Такої гарної, як вона, вже не знайдеш, а ще ж чотири роки служити. Він був високий, сильний, як ведмедисько, і несміливий. Його велетенські ручища тремтіли, коли доводилося торкатися дівчини. Та й на любові він не знався, всього навчила Міріям, чого вона тільки не вміла!

Вони обнялися, як і вчора й позавчора, посеред поля, втоплені в плоди землі, оточені й огорнені важким збіжжям. Покірно вкладалося колосся, коли Міріям з Іваном падали; ще перш ніж вони падали, колосся, здавалося, вкладалось. Сьогодні їхня любов була шаленіша, коротша і ніби сполошена. Було таке відчуття, що Міріям уже завтра треба до Америки. Розлука вже тремтіла в її любові. Вростаючи одне в одного, вони були вже далеко, роз'єднані океаном. Як добре, думала Міріям, що це не він їде, а я залишаюся. Вони довго лежали знесилені, безпомічні, німі, як важко поранені. Тисячі думок метушилося в їхніх мізках. Вони не помічали дощу, який нарешті пішов. Він почався скрадливо і підступно, довго протривало, заки його краплі набули достатньої ваготи, щоби пробити густу, золоту заслону колосся. Зненацька вони опинилися віддані на поталу зливі. Вони стрепенулися, кинулись навтьоки. Дощ збив їх із пантелику, повністю змінив світ, відібрав у них відчуття часу. Вони подумали, що вже пізно, дослухалися, чи не почують вежевих дзиґарів, та лиш дощ шелестів, усе щільніше, всі інші голоси ночі моторошно змовкли. Вони поцілувалися в мокрі обличчя, потисли руки, вода була поміж ними, один не відчував тіла другого. Похапцем попрощалися, їхні шляхи розійшлися, ось Івана вже огорнув дощ, зробив невидним. Ніколи вже я не побачу його! — думала Міріям, біжучи додому. Настануть жнива. Завтра селяни злякаються, бо один дощ завжди приносить дощі.

Вона дійшла додому, зачекала хвильку під дашком, немов за коротку мить можна було висохнути. Наважилась увійти до кімнати. Там було темно, всі вже спали. Вона лягла тихо, мокра, як була, хай одяг сохне на ній, і не ворушилася. Надворі шумів дощ. Усі вже знали, що Мендель їде до Америки, учень за учнем покидали його. Залишилося тільки п'ятеро хлопців, та й ті приходили в різні години. Документів Каптурак іще не привіз, квитків на пароплав Сем ще не прислав. А дім Менделя Зинґера вже почав розпадатися. Який же він мав бути порохнявий, думав Мендель. Давно вже порохнявий, а він про це й не здогадувався. Хто не пильний, як глухий, тому гірше, ніж глухому — так написано десь. Тут мій дідо був учителем, тут мій батько був учителем, і я тут був учителем. А тепер ось їду до Америки. Мого сина Йону забрали козаки, тепер ще й Міріям хочуть забрати. Менухим — а що з Менухимом?

Іще увечері того самого дня він подався до родини Біллесів. То була радісна родина, Менделеві Зинґеру здавалося, що в них незаслужено багато щастя; всі доньки вже заміжні, крім наймолодшої, якій він і хотів запропонувати свій дім, усі троє синів уникнули війська і поїхали в світи, один до Гамбурґа, другий до Каліфорнії, третій до Парижа. То була весела родина, Божа Рука їх боронила, і вони надійно лежали в широкій Господній долоні. Старий Біллес завжди був погідний. Усіх його синів учив Мендель Зинґер. Старий Біллес був учнем старого Зинґера. Через те, що вони вже так довго зналися, Мендель уважав, що має право на свою маленьку часточку чужого щастя.

Родині Біллесів — а вони не купалися в розкошах — сподобалася Менделева пропозиція. Гаразд! — молода пара перебере хату і Менухима на додачу. «Він не вимагає жодної праці, — казав Мендель Зинґер, — до того ж йому з року на рік ліпше. Скоро, з Божою поміччю, він і зовсім одужає. Тоді приїде мій старший син Шемар'я — або когось пришле — і забере Менухима до Америки».

«А що там чувати від Йони?» — спитав старий Біллес. Мендель давно вже не чув нічого від свого козака, як він його потай називав — не без зневаги, але й не без гордощів. І все ж відповів: «Самі добрі речі! Він навчився читати і писати, його підвищили в званні. Якби він не був єврей, хтозна, може, вже був би й офіцером!» Для Менделя було нестерпно перед лицем цієї щасливої родини стояти з важким тягарем свого великого нещастя на плечах. Тому він випростався і прибрехав трохи радости.

Домовилися, що Мендель Зинґер у присутності простих свідків передасть свій дім на користування родині Біллес, не в присутності урядників, бо це коштує грошей. Трьох-чотирьох порядних євреїв вистачить. Наразі ж Мендель Зинґер одержав тридцять рублів завдатку, бо учні вже не приходили, а гроші вдома закінчувалися.

Іще за тиждень через містечко знову протуркотів Каптурак у своєму легенькому жовтому возику. Все є: гроші, квитки, паспорти, віза, гроші за кожну голову, ба навіть гонорар для Каптурака. «Вчасний платник, — сказав Каптурак. — Ваш син Шемар'я, званий Семом, вчасний платник. Джентльмен, як то кажуть за океаном…»

Аж до кордону мав супроводжувати родину Зинґерів Каптурак. Через чотири тижні пароплав «Нептун» вирушав із Бремена до Нью-Йорка.

Родина Біллесів прийшла скласти інвентар. Постіль, шість подушок, шість рушників, шість покривал у червоно-синю клітинку Дебора забирала із собою, залишалися сінники й куца Менухимова постіль.

Хоча Дебора не мала нічого такого пакувати і хоча знала напам'ять кожну річ зі свого пожитку, то все одно безперестанку була чимось зайнята. Вона запаковувала, знову розпаковувала. Вона рахувала і перераховувала начиння. Дві тарілки розбив Менухим. Взагалі, здавалося, він поступово втрачав свій тупий спокій. Він кликав матір частіше, ніж досі, те єдине слово, яке знав уже багато років, він повторював, навіть коли матері не було поблизу, десятки разів. Ідіот цей Менухим! Ідіот! Як легко це кажеться! Та хто може сказати, який вихор страхів і турбот довелося витримати Менухимовій душі в ці дні, Менухимовій душі, яку Господь сховав у непроникній оболонці пришелепуватости! Так, він боявся, цей калічка Менухим. Іноді він самостійно виповзав зі свого закапелка аж за двері, сидів собі на порозі, на сонечку, як той старий пес, і позирав на перехожих, від яких, здавалося, бачив лише чоботи і штани, панчохи та спідниці. Іноді несподівано хапався за материн фартух і харчав. Дебора брала його на руки, хоч він і важив уже нівроку. Проте вона колисала його на руках, приспівуючи дві-три вирвані строфи якоїсь дитячої пісеньки, яку вже давно забула і яка сама знову зроджувалася в пам'яті, варто було їй відчути на руках свого нещасного сина. А тоді знову клала його на долівку й ішла до роботи, яка вже днями складалася із самого пакування і перелічування. Раптом вона все покинула. На мить застигла, із задумою в очах, вельми подібних до Менухимових; такі безживні були вони, так безпорадно шукали в невідомій далечіні думок, що їх відмовлявся постачати мозок. Її безтямний погляд упав на лантух, у якому було зашито подушки. А може, сяйнуло їй, і Менухима можна зашити в якийсь міх? Та відразу аж затрусилася на думку, що митники довгими гострими прутами проштрикують мішки пасажирів. І вона знову заходилася розпаковувати, і її дрожем пройняло рішення залишитися, як і велів ребе з Ключиська: «Не полишай його, так ніби він здорова дитина!» Сили, конче потрібної для віри, в неї вже не зосталось, і поступово покидали й сили, потрібні людині, щоб витримати відчай.

Здавалося, не вони, Дебора і Мендель, добровільно постановили їхати до Америки, а Америка наїхала на них, навалилась, у постаті Шемар'ї, Мака і Каптурака. І ось, коли вони це помітили, було вже запізно. Вони вже не могли врятуватися від Америки. Документи надійшли, квитки на пароплав, гроші за кожну голову. «А що, — спитала якось Дебора, — коли Менухим раптом одужає, сьогодні чи завтра?» Мендель на мить опустив голову. А тоді сказав: «Якщо Менухим одужає, візьмемо його із собою!» І обоє мовчки віддалися надії, що Менухим не сьогодні-завтра встане зі свого ложа, з ясними членами і досконалою мовою.

У неділю їм їхати. Сьогодні четвер. Востаннє стоїть Дебора перед своєю піччю, готуючи страви на шабат, білий маківник і плетуни. Горить відкритий вогонь, сичить і потріскує, і дим наповнює кімнату, як і щочетверга, ось уже тридцять років. Надворі дощ. Дощ заганяє дим назад у комин, стара, зубчаста, рідна пляма на вапні плафона знов проступає у вогкій свіжості. Десять років тому слід було залатати дірку в ґонті, що ж, то вже Біллеси зроблять. Спаковано велику, окуту залізом брунатну скриню, з її масивними залізними планками перед замком і двома лискучими, новенькими, залізними колодками. Часом Менухим підбирається до них і баламкає. Тоді зчиняється немилосердний гармидер, колодки гримотять об залізні коліщата, і довго дрижать, і ніяк не годні вгамуватися. І вогонь горить, і дим наповнює кімнату.

У вечір шабату Мендель Зинґер прощався із сусідами. Пили жовтаво-зелену настоянку, яку хтось сам вигнав і заклав туди сухих грибів. Тож настоянка не тільки міцна, але й гірка. Прощання триває понад годину. Всі бажають Менделеві Зинґеру щастя. Декотрі позирають із сумнівом, декотрі заздрять. Але всі кажуть, що Америка прекрасна країна. Єврей не може побажати собі більшого, ніж потрапити до Америки.

Тієї ночі Дебора встала з ліжка й, старанно затуляючи долонею свічку, підійшла до Менухимового лежака. Він лежав на спині, поклавши важку голову на скручений сірий коц, його повіки були напіврозплющені, біло відсвічували білки очей. За кожним подихом його тіло здригалося, сонні пальці безперервно ворушилися. Руки він склав на грудях. Лице уві сні було ще блідіше і кволіше, ніж за дня. Розтулені синюваті губи з білою, перлистою шумою в кутиках. Дебора загасила свічку. Кілька секунд вона посиділа навпочіпки коло сина, а тоді піднялася і прослизнула до свого ліжка. Нічого з нього не буде, подумала вона, нічого з нього не буде.

У неділю, о восьмій ранку, надходить посланець від Каптурака. Це той самий чоловік у синьому картузі, що колись переводив через кордон Шемар'ю. Сьогодні він теж у тому своєму синьому картузі стоїть за дверима, відмовляється випити чаю, а тоді без жодного слова помагає викотити і всадовити на фіру скриню. Зручна фіра, місця на чотирьох. Ноги лежать в м'якому сіні, фіра пахтить, як увесь цей пізньолітній край. Спини в коней вилискують, вичищені й гладенькі, бронзові випуклі дзеркала. Широка дуга з багатьма срібними дзвіночками обрамляє їхні стрункі й зверхні потилиці. Хоч і ясний день, видно як порскають іскри, викресані з-під їхніх копит.

Іще раз тримає Дебора Менухима на руках. Родина Біллесів уже прийшла, оточила фіру і невпинно балакає. Мендель Зинґер сидить на козлах, а Міріям притулилася спиною до батькової. Тільки Дебора ще стоїть у дверях, із калічкою Менухимом на руках.

Зненацька вона його відпускає. Обережно садить на поріг, як вкладають труп у труну, встає, здіймає руки, дає волю сльозам, по голому лиці голі сльози. Вона сповнена рішучости. Її син залишається. А вона поїде до Америки. Чуда не сталося.

Плачучи, вона всідає до фіри. Не бачить облич людей, яким тисне руки. Два великі моря сліз у її очах. Чує стукіт копит. Їде. Волає, вона не знає, що волає, то з неї волає, серце має уста і волає, фіра зупиняється, вона вистрибує, спритно, як молода. Менухим досі сидить на порозі. Вона падає перед Менухимом. «Мама, мама!» — белькоче Менухим. Вона лежить і не встає.

Родина Біллесів підіймає Дебору. Вона кричить, відбивається, нарешті затихає. Її знову заносять на фіру й кладуть на сіно. Фіра дуже швидко котиться в Дубно.

Через шість годин вони вже сидять у залізниці, в повільному пасажирському потязі, разом із багатьма незнайомими людьми. Потяг обережно їде крізь краєвид, луки і поля, на яких збирають урожай, селяни і селянки, хатки і стада вітають потяг. Лагідна пісня коліс заколисує подорожніх. Дебора досі не промовила ні слова. Вона забулася в непритомності. Залізничні колеса безперервно твердять: Не залишай! Не залишай! Не залишай!

Мендель Зинґер молився. Він молився напам'ять і механічно, не думаючи про значення слів, самого їх звуку досить, Бог зрозуміє, що вони означають. Так притлумлював Мендель свій великий страх перед водою, на якій за кілька днів опиниться. Час від часу він кидав безтямний погляд на Міріям. Вона сиділа навпроти, коло чоловіка в синьому картузі. Мендель не бачив, як вона до нього тулиться. Він не заговорював із нею, він вичікував ту коротку чверть години між смерком і миттю, коли провідник запалить крихітну гасову лампу. Від цієї чверти години й згодом, від ночі, коли гасове освітлення знову загасять, чоловік у синьому картузі сподівався всіляких розкошів.

Наступного ранку він байдуже попрощався зі старими Зинґерами, тільки Міріям із німою сердечністю потис руку. Вони були на кордоні. Ревізори зібрали паспорти. Коли вигукнули Менделеве ім'я, він затрусився. Без причини. Все гаразд. Вони перетнули кордон.

Вони всіли до іншого потяга, бачили інші станції, чули інші сигнали дзвонів, бачили інші однострої. Вони їхали три дні й двічі пересідали. Пополудні третього дня дісталися до Бремена. Якийсь чоловік із пароплавної компанії гаркнув: «Мендель Зинґер». Родина Зинґерів зголосилася. Не більше і не менше як дев'ять родин очікував той урядник. Він вишикував їх у ряд, тричі перерахував, зачитав імена і кожному присвоїв номер. Отак вони й стояли, не знаючи, що робити з тими бляшаними номерками. Урядник пішов. Пообіцяв скоро повернутися. Але дев'ять родин, двадцять п'ятеро осіб, не рухалися з місця. Так і стояли рядком на пероні, з бляшаними номерками в руках, із клунками під ногами. Крайнім зліва, бо так пізно зголосився, стояв Мендель Зинґер.

Упродовж усієї подорожі він ледве чи перемовився словом із жінкою і донькою. Та й обидві жінки були безмовні. Але тепер Дебора, здавалося, не витримала мовчанки. «Чого стоїш як укопаний?» — спитала Дебора. «Всі стоять», — відповів Мендель. «Чому не розпитуєш людей?» — «Ніхто не розпитує». — «На що ми чекаємо?» — «Не знаю, на що ми чекаємо». — «Як ти думаєш, можна сісти на валізку?» — «Та сідай собі».

Та тієї миті, коли Дебора підібгала спідниці, аби сісти, з'явився урядник пароплавної компанії і оголосив російською, польською, німецькою та їдиш, що тепер він має намір завести всі дев'ять родин у порт; що він розташує їх на ніч у бараку; і що завтра, о сьомій ранку, «Нептун» здіймається з якоря.

Вони заночували в бараку, в Бремергафені, судомно стискаючи в кулаках бляшки з номерами, навіть уві сні. Від хропіння двадцяти п'яти осіб і від рухів кожного на твердих лежаках стрясалися балки і тихенько похитувалися маленькі жовті жарівки. Варити чай було заборонено. Із пересохлими піднебіннями полягали вони спати. І тільки Міріям поляк-перукар запропонував червоний льодяник. Із великою липкою кулею в роті Міріям і заснула.

О п'ятій ранку Мендель збудився. Натужно вибрався з дерев'яного контейнера, в якому спав, пошукав водотяг, вийшов, щоби поглянути, де схід. Тоді вернувся, став собі в куток і почав молитися. Він щось тихенько шепотів, та під час цього шепотіння його пронизав голосний біль, уп'явся в серце і так шарпнув, що Мендель під час шепоту голосно зойкнув. Кілька людей прокинулися, подивилися вниз і всміхнулися з єврея, що підстрибував і качався в кутку, розхитуючи тулубом узад-вперед і виконуючи жалюгідний танок во хвалу Господа.

Мендель іще не закінчив, як урядник розчахнув двері. Морський вітер вдмухнув його в барак. «Підйом!» — заверещав він кілька разів усіма мовами цього світу.

Був іще ранок, коли вони дісталися до корабля. Їм дозволили ненадовго зазирнути до їдалень першого і другого класу, перш ніж запхали на середню палубу. Мендель Зинґер не ворушився. Він стояв на найвищому щаблі вузенького залізного трапа, спиною до порту, суходолу, континенту, вітчизни, минулого. Зліва сяяло сонце. Синє небо. Білий корабель. Зелена вода. Надійшов якийсь матрос і наказав Менделеві Зинґеру зійти з трапа. Він вгамував матроса жестом руки. Він був цілком спокійний і без страху. Він кинув побіжний погляд на море і пив утіху з безконечности рухливої води. Вона вічна. Менделеві відкрилося, що Господь сам її сотворив. Він вилив її зі свого невичерпного таємного джерела. І ось тепер вона похитується між частинами тверді. Глибоко на дні її звивається Левіятан, священна риба, яку в день Суду годуватимуть побожні й праведні. «Нептун» називався корабель, на якому стояв Мендель Зинґер. То був великий корабель. Та порівняно з Левіятаном і морем, із небом і мудрістю вічности — крихітне суденце. Ні, Мендель не відчував страху. Він утихомирив матроса, він, маленький чорний єврей на велетенському кораблі та перед вічним океаном, він іще раз обернувся напівколом і промурмотів благословення, яке слід казати на вид моря. Він обкрутився напівколом, розсіюючи окремі слова благословення над зеленими валами хвиль: «Благословен єси, Ти, Вічний, Господи наш, що сотворив єси моря і ділиш ними континенти!»

Цієї миті загули сирени. Застугоніла машинерія. Повітрям, і кораблем, і людьми струсонуло. І тільки небо так і залишилося тихе і синє, синє і тихе.


IX

Чотирнадцятий вечір морської подорожі осяяли великі вогненні кулі, що їх вистрілювали кораблі-освітлювачі. «Зараз, — сказав Менделю Зинґеру один єврей, який уже двічі перепливав океан, — з'явиться статуя Свободи. Заввишки вона сто п'ятдесят один фут, усередині порожня, на неї можна вийти. На голові має променисту корону. В правиці тримає смолоскип. А найгарніше, що вночі цей смолоскип горить, але ніколи не може догоріти. Бо його освітлює електрика. Ось які чудасії виправляють в Америці».


Йов. Фальшива вага

Перед полуднем п'ятнадцятого дня вони висадилися на суходіл. Дебора, Міріям і Мендель стояли, міцно притулившись одне до одного, бо боялися погубитись.

Надійшли чоловіки в одностроях, Менделеві вони здалися трохи небезпечними, хоч і не мали шабель. Декотрі носили білі, як вишневий цвіт, шати, виглядаючи від цього напів як жандарми, а напів як янголи. Це козаки Америки, подумав Мендель Зинґер і зиркнув на свою доньку Міріям.

Їх викликали, за абеткою, кожен підходив зі своїми пакунками, їх не перевіряли гострими списами. «Мабуть, таки можна було взяти Менухима», — подумала Дебора.

Нараз перед ними виринув Шемар'я.

Усі троє однаково злякалися.

Всі одночасно побачили свій старий дім, колишнього Шемар'ю і нового Шемар'ю, званого Семом.

Вони бачили Шемар'ю і Сема водночас, так ніби Сема накинули на Шемар'ю, прозорого Сема.

То був Шемар'я, але то був і Сем.

Їх було двоє. Один мав на собі чорну шапку, чорний кабат і високі чоботи, і перший чорний пушечок пробивався на його щоках.

А на другому був ясно-сірий сурдут, білосніжний картуз, як у капітана, широкі жовті штани, ряхтлива сорочка із зеленого шовку, а його обличчя було гладеньке, мов шляхетний надмогильний камінь.

Той другий був майже Маком.

Той перший говорив своїм давнім голосом — вони чули лише голос, не слова.

Той другий міцною рукою клепнув батька по плечу і сказав — тепер вони почули і слова: «Hello, old chap!» — а вони нічого не зрозуміли.

Той перший був Шемар'я. Але той другий був Сем.

Спочатку Сем поцілував батька, потім матір, а тоді Міріям. Усі троє почули запах Семового мила до гоління, що пахло підсніжниками і ледь-ледь карболом. Він нагадував їм сад і водночас шпиталь.

У думці вони кілька разів повторили, що Сем — це і є Шемар'я. І лише тоді втішилися. «Всі решта, — сказав Сем, — підуть у карантин. А ви ні! Мак усе владнав. У нього тут двоє кузенів служать».

За пів години надійшов і Мак.

Він виглядав точнісінько так, як і тоді, коли з'явився в містечку. Широкий, галасливий, сурмлячи незрозумілою мовою, а кишені вже надималися від солодкого печива, яке він тут-таки пороздавав і сам заходився їсти. Яскраво-червона краватка стягом майоріла в нього на грудях.

«Вам таки треба в карантин, — сказав Мак. Він трохи перебільшив. Його кузени хоч і служили тут, але на митниці. — Але я вас супроводжуватиму. Не бійтеся!»

І справді, їм не довелось боятися. Мак кричав усім урядникам, що Міріям його наречена, а Мендель із Деборою — тесть і тестьова.

Щодня, по обіді, о третій, Мак підходив під ґрати табору. Він простягав руки крізь загорожу, хоча це й було заборонено, вітаючись із усіма. Через чотири дні йому вдалося звільнити родину Зинґер. Як — не сказав. Бо серед Макових властивостей було таке, що він натхненно розповідав вигадані речі; натомість замовчував ті, які справді діялися.

Він наполіг на тому, щоби, перш ніж поїхати додому, ретельно оглянути Америку на підводі його фірми.

Менделя Зинґера, Дебору і Міріям упакували на підводу і повезли на прогулянку.

Був ясний і спекотний день. Мендель і Дебора сиділи за напрямом руху, навпроти — Міріям, Мак і Сем. Важка підвода торохтіла вулицями з лютим завзяттям, як здалося Менделеві Зинґеру, немов заміряючись на віки-вічні розтрощити камінь із асфальтом разом і розхитати фундаменти кам'яниць. Шкіряне сидіння горіло під Менделевим тілом. Хоч вони й трималися в затінку високих стін, спека сірим розплавленим свинцем палила крізь старий картуз з чорного репсу йому в голову, проникаючи в мозок, і щільно запаювала його вогким, липким, болючим жаром. Від часу прибуття він ледве що спав, мало їв і майже не пив. Поверх важких чобіт він іще з дому носив ґумові калоші, і його стопи пекло, як на відкритому вогні. Судомно затисненою між коліньми тримав він свою парасолю, і її дерев'яний держак був розпечений так, що до нього годі було доторкнутися, ніби він був із розжареного начервоно заліза. Перед очима в Менделя тріпотів густо зітканий серпанок із сажі, порохняви і спеки. Він думав про пустелю, якою сорок літ ходили його пращури. Але принаймні пішки, сказав він собі. Шалений поспіх, із яким вони тепер мчали, хоч і породжував вітер, але то був гарячий вітер, вогненний подих геєнни. Замість холодити, він розпікав. Та й вітер цей не був вітром. Він складався з галасу і крику, то був подув галасу. Він складався з пронизливого теленькання сотень невидних дзвінків, із загрозливого, металевого деренчання трамваїв, із трубних закликів безлічі сурем, із благального вереску шин на закрутах стрітів, із Макового галайкання, що крізь надпотужний голосник тлумачив своїм пасажирам Америку, з мурмотіння людей навкруг, із лункого реготу якогось незнайомого супутника за спиною в Менделя, з безперестанної балаканини, яку Сем жбурляв батькові в обличчя, балаканини, якої Мендель не розумів, але на яку весь час кивав, із боязким і водночас привітним усміхом на устах, як болючою залізною прищіпкою.

Навіть якби він і мав відвагу бути поважним, як личило в цій ситуації, він не зміг би позбутися того усміху. В нього не було сили змінити міну. М'язи обличчя заніміли. Ліпше би він заплакав, як мала дитина. Він нюхав запах гострої смоли з розплавленого асфальту, сухої і гострої пилюки в повітрі, паркий і тлустий сморід каналізації і сирних крамниць, в'їдливий запах цибулі, солодкавий бензинових випарів із авт, гнилуватий болотний дух рибних рядів, конвалії і карбол зі щік свого сина. Всі ці запахи мішалися в гарячому чаду, що валив йому назустріч, із галасом, який наповнював його вуха і заповзявся розвалити йому череп. Скоро він уже не знав, що чути, що бачити, що нюхати. Він усе ще всміхався і кивав. Америка напосідалася на нього, Америка розбивала його, Америка шматувала його. За кілька хвилин він зомлів.

Опритомнів він у якомусь ланч-румі, куди його поспіхом занесли, щоби повернути до тями. В круглому, оточеному віночком із сотні маленьких жарівочок дзеркалі він побачив свою білу бороду і кощавий ніс і першої миті подумав, що ці борода й ніс належать комусь іншому. Щойно за рідними, які оточили його, він упізнав самого себе. Трішечки засоромився. Із деяким зусиллям розтулив уста і попросив у сина вибачення. Мак схопив його руку, потряс її, мовби вітаючи Менделя Зинґера із вдалою витівкою чи виграним закладом. На уста старого знову наклалася залізна защіпка посмішки, і якась невідома сила знов урухомила його голову, і це виглядало, ніби Мендель киває. Він побачив Міріям. У неї було розкуйовджене чорне волосся під жовтою шаллю, трохи кіптяви на зблідлих щоках і довга соломинка між зубами. Дебора широко, німо, з набряклими ніздрями, грудьми, що то здіймалися, то опадали, сиділа на круглому дзиґлику без опертя. Виглядало на те, що незабаром вона впаде.

Що мене обходять ці люди? — думав Мендель. Що мене обходить уся ця Америка? Мій син, моя жінка, моя донька, цей Мак? Чи я ще Мендель Зинґер? Чи це ще моя родина? Чи я ще Мендель Зинґер? Де мій син Менухим? Йому здавалося, що його виштовхнули з нього самого, відтепер він мусить жити відділеним від себе. Йому здавалося, що себе самого він залишив у Цухнові, коло Менухима. І заки його уста всміхалися, і заки головою його трясло, серце почало поступово крижаніти, воно бемкало, наче металеве било об холодне скло. Вже він був самотній, Мендель Зинґер: уже в Америці…

Частина друга

X

Кілька сотень років тому якийсь предок Менделя Зинґера, ймовірно з Еспанії, перебрався на Волинь. У нього була щасливіша, звичайніша доля, в кожному разі, вона менше привертала увагу, ніж доля його нащадка, а відтак ми не знаємо, чи багато, чи мало років йому знадобилося, щоби відчути себе рідним у чужому краю. Натомість про Менделя Зинґера нам відомо, що вже за декілька місяців він був ув Америці, як удома.

Так-так, він почувався мало не як у себе вдома в Америці! Він уже знав, що old chap по-американському означає «батько», а old fool — «мати», чи навпаки. Він знав кількох підприємців з Bowery, знав Essex Street, на якій мешкав, і Houston Street, де була велика крамниця його сина, його сина Сема. Він знав, що Сем уже American boy, що треба казати good bye, how do you do і please, коли ти вихований чоловік, що купець із Grand Street може розраховувати на повагу до себе, а іноді навіть мешкати на River, на тій River, якої так жадав Шемар'я. Йому сказали, що Америка — це God's own coutry, власний край Господа, як колись Палестина, а Нью-Йорк — справжнє the wonder city, диво-місто, як колись Єрусалим. Молитву натомість називали Service, благочинність так само. Семового наймолодшого сина, що з'явився на світ за неповний тиждень після дідового приїзду, звали не інакше, як Мак Лінкольн, і за кілька років — уф, але ж летить час в Америці! — він стане вже College boy. Му dear boy кличе його сьогодні невістка. Її усе ще звати Веґа, дивно, чому. Вона білява і лагідна, у неї сині очі, що виявляють Менделеві Зинґеру більше доброти, ніж розуму. Та й хай собі буде на здоров'я дурна! Навіщо жінкам розум, хай їй Бог помагає, амінь! Між дванадцятою і другою слід споживати lunch, а між шостою і восьмою — dinner. Цих годин Мендель не дотримується. Він їсть о третій пополудні й о десятій вечора, як удома, хоча вдома насправді день, коли він засідає до вечері, чи то ранній ранок, хто там його розбере. All right означає «Згода», замість «так!» тут кажуть yes! Бажаючи комусь чогось доброго, зичать не щастя-здоров'я, а prosperity. В найближчому майбутньому Сем уже збирається винайняти інше помешкання, на River, помешкання з parlour. Грамофон у нього вже є, Міріям іноді позичає його в свекрухи і несе на відданих руках вулицями, як хворе дитя. Той грамофон уміє грати багато вальсів, але також і Коль-Нідре. Сем миється двічі на день; вбрання, яке часом одягає на вечір, він називає dress. Дебора вже десять разів була в кіні й тричі в театрі. В неї шовкова темно-сіра сукня. Сем подарував. На шиї товстий золотий ланцюжок, вона нагадує одну з тих розпусниць, про яких іноді розповідають священні письмена. Міріям працює продавчинею в Семовій крамниці. Вона приходить додому після півночі й іде о сьомій ранку. Вона каже: Доброго вечора, батьку! Доброго ранку, батьку! І більш нічого. То тут, то там із розмов, що пролітають йому повз вуха, як ріка пропливає старому чоловікові під ногами, Мендель чує, що Мак пішов із Міріям на прогулянку, пішов на танці, пішов купатися, пішов вправляти гімнастику. Він знає, Мендель Зинґер, що Мак не єврей, козаки теж не євреї, до цього ще не дійшло, дякувати Богові, побачимо. Дебора і Міріям живуть у злагоді. В домі мир і супокій. Мати й донька перешіптуються, часто далеко за північ, Мендель удає, ніби спить. Завиграшки. Бо спить він у кухні, жінка з донькою в єдиній житловій кімнаті. Навіть в Америці не живуть у палацах. Вони мешкають на другому поверсі! Яке щастя. Як легко можна було б опинитися на третьому, четвертому, п'ятому. Сходи перехняблені й брудні, завжди темні. Навіть удень доводиться присвітлювати східці сірниками. Тут тепло, волого і клейко пахне котами. І все одно доводиться підкладати по кутках мишину отруту з товченим склом, підмішану до дріжджового тіста, щовечора. Щотижня Дебора шурує підлогу, але такою шафраново-жовтою, як удома, вона все одно ніколи не буває. Чому так? Може, Дебора занемічна? Чи залінива? Чи застара? Всі дощинки вищать, коли Мендель проходить кімнатою. Неможливо визначити, де тепер Дебора ховає гроші. Десять доларів на тиждень дає Сем. А Дебора все одно обурюється. Вона баба, й іноді в неї вселяється дідько. У неї хороша, лагідна невістка, але ж ні: Дебора твердить, буцімто Веґа має потяг до надмірних розкошів. Чуючи таку мову, Мендель каже: «Мовчи, Деборо! Тішся з дітей! Невже ти ще не досить стара, щоби помовчати? Тепер, коли ти не можеш закинути мені, що я замало заробляю, тебе мучить, що не можеш зі мною посваритися? Шемар'я забрав нас сюди, щоби ми постарілися і померли коло нього. Його жінка шанує нас обох, як і належить. Чого ж ти ще хочеш, Деборо?»

Вона не знала до пуття, чого їй бракує. Можливо, вона сподівалася знайти в Америці геть інший світ, у якому стало би можливо негайно забути давнє життя і Менухима. Але ця Америка не була новим світом. Тут було більше євреїв, ніж у Ключиську, власне кажучи, це й був такий собі трохи більший Ключиськ. Невже треба було подолати такий довгий шлях через таку велику воду, щоби знову потрапити до Ключиська, куди можна було запросто доїхати і Самешкіновою фірою? Вікна виходили в похмурий світловий колодязь, де билися коти, щури й діти, вже о третій пополудні, навіть навесні, треба було запалювати гасову лампу, тут навіть електричного світла не було, та й власного грамофона теж. Вдома у Дебори принаймні були світло й сонце. Звісно! Вряди-годи вона ходила з невісткою до кіна, двічі вже навіть їздила підземкою, Міріям перетворилася на вишукану панянку, в капелюшку і шовкових панчішках. Чемною стала вона. Та й гроші заробляє. Мак водиться з нею, ліпше Мак, ніж козаки. Він найкращий друг Шемар'ї. Щоправда, з його безперервних балачок не второпаєш ані слова, але якось уже звикнеться. Він метикуватіший за десятьох євреїв, і вже напевно має ту перевагу, що не вимагатиме посагу. Це ж, урешті-решт, інший світ. Американський Мак — не російський Мак. Грошей Деборі й тут не вистачало. Життя помітно здорожчало, вона ніяк не могла позбутися того заощаджування, звична дощинка на підлозі приховувала вже вісімнадцять із половиною доларів, морква здрібніла, яйця спорожніли, картопля померзла, юшки зводянистішали, коропи повужчали, а щуки покуцішали, качки змізерніли, гуси ствердли, а кури — то й узагалі ні до чого.

Ні, вона не знала до пуття, чого їй бракує, Менухима їй бракує, ось чого. Часто, уві сні, наяв, на закупах, в кіні, під час прятання, печення вона чула, як він її кличе. «Мама! Мама!» — кричав він. Те єдине слово, яке навчився вимовляти, тепер уже, мабуть, і забув. Вона чула, як чужі діти гукають своїх мам, мами відгукуються, ані єдина не відступилася добровільно від своєї дитини. Не слід було їхати до Америки. Але ж завжди можна повернутися!

«Менделю, — казала вона іноді, — а чи не вернутися нам, побачитися з Менухимом?»

«А гроші, а дорога, а жити з чого? Невже ти думаєш, що Шемар'я може стільки дати? Він добрий син, але ж не Вандербільт. А може, то була судьба. Залишімося наразі! З Менухимом побачимося вже тут, коли він одужає».

А попри те думка про від'їзд міцно засіла в Менделевій голові, ні на мить її не полишаючи. Якось, коли він навідався до синової крамниці (той сидів у конторі, за скляними дверима й дивився, як заходять і виходять покупці, благословляючи потиху кожного, хто входить), він сказав Шемар'ї: «Про Менухима й досі нічого не чути. В останньому листі від Біллесів про нього ані слова. А що, як я поїду подивитися, як він там, як гадаєш?» Шемар'я, званий Семом, був American boy, а тому сказав: «Батьку, це непрактично. Якби можна було забрати Менухима сюди, тут він би одразу видужав. Американська медицина найкраща в світі, я якраз прочитав у газеті. Тут такі захворювання лікують заштриками, просто-на-просто заштриками! Але оскільки його не можна перевезти сюди, бідолашного Менухима, то нащо викидати гроші на вітер? Не хочу сказати, що це геть неможливо! Та саме тепер, коли ми з Маком готуємо дуже велику оборудку, а грошей обмаль, навіть про це не говорімо! Зачекай іще кілька тижнів! Відверто кажучи: я і Мак, ми спекулюємо тепер будівельними ділянками. Якраз зносимо один старий будинок на Делансі-стрит. Кажу тобі, батьку, збурити будинок виходить майже так само дорого, як побудувати новий. Але не нарікаймо! Справи йдуть догори! Коли я згадую, як ми починали зі страхування! Вгору-вниз, вгору-вниз! А тепер у нас ось ця крамниця, можна сміливо сказати — цей торговий дім! Тепер до мене потяглися страхувальні аґенти. Я так собі дивлюся на них і думаю: я ж бо знаю ці діла, і виставляю їх за двері, власноруч. Усіх до єдиного!»

Мендель Зинґер не зовсім розумів, чому Сем викидає аґентів і чого так із цього тішиться. Сем це відчув і сказав: «Хочеш з'їсти зі мною breakfast, батьку?» Він удавав, ніби забув, що батько їсть тільки вдома, він радо скористався з нагоди підкреслити відстань, яка відділяла його від звичаїв вітчизни, він ляснув себе по чолі, наче був Маком, і сказав:

«Ах, ось воно що! Я ж зовсім забув! Але ж банана з'їси, батьку!» І замовив батькові банан. «До речі, про Міріям, — знову повів він, не відриваючись від їжі, — вона добре справується. Вона найгарніша girl у цій крамниці. Якби вона була в когось іншого, давно вже одержала би пропозицію працювати моделькою. Але я не бажаю, щоби моя сестра виставляла свою фігуру для чужого одягу. Та й Мак не хоче!» Він вичекав, чи не скаже щось батько про Мака. Але Мендель Зинґер мовчав. Він не був підозріливий. Він ледве розчув останнє речення. Він віддався внутрішньому захвату своїми дітьми, особливо Шемар'єю. Який він розумний, як швидко метикує, як вільно говорить англійською, як уміє натискати на різні ґудзики, визвірятися на хлопчиків на побігеньках, справжній тобі бос.

Він перейшов у відділ сорочок і краваток, щоби побачити доньку. «Добридень, батьку!» — гукнула вона, не відриваючись від обслуговування покупця. Повагу виказувала вона йому, вдома було інакше. Любити вона його, ймовірно, не любила, але ж і написано не: Люби батька і матір своїх! — а: Шануй батька і матір! Він кивнув їй і знову віддалився. Пішов додому. Він був утішений, ішов поволі серединою вулиці, вітався із сусідами, тішився з дітей. Він усе ще носив свій старий картуз з чорного репсу, і напівдовгий кафтан, і високі чоботи. Але поли його кабата вже не билися квапливими крильми об халяви кирзових чобіт. Бо Мендель Зинґер щойно в Америці, де все квапилося, навчився ходити поволі. Тож і манджав собі крізь час, назустріч старечому віку, від ранішньої молитви до вечірньої, від сніданку до вечері, від пробудження до сну. Пополудні, в годину, коли приходили колись учні, він лягав на набиту кінським волоссям софу, дрімав годинку, йому снився Менухим. А тоді йшов до крамнички родини Сковронеків, де торгували грамофонними апаратами, платівками, нотними зошитами та співочими текстами, грали і співали. Там збиралися всі старші люди їхньої дільниці. Розмовляли про політику і розповідали анекдоти з вітчизни. Часом, коли вже ставало пізно, йшли до Сковронекової вітальні й швиденько промовляли вечірню молитву.

Дорогою додому, яку Мендель намагався трохи розтягнути, він віддався маренню, що вдома його чекає лист. У тому листі чітко й виразно було написано, по-перше, що Менухим цілком одужав і сповна розуму; по-друге, що Йона через дрібну ваду покинув службу і збирається приїхати до Америки. Мендель Зинґер знав, що цей лист іще не надійшов. Але все одно намагався немовби створити йому слушну нагоду, від якої у нього з'явиться охота прийти. І з тихим стукотом серця натискав на ґудзик дзвінка. В мить, коли він побачить Дебору, все мине. Лист іще не прийшов. Це буде вечір, як кожен інший.

Котрогось дня, роблячи дорогою додому зайвий гак, він побачив на розі одного завулка якогось підлітка, що здалеку здався йому знайомим. Хлопчик прихилився до будинкової брами і плакав. Мендель почув тоненьке схлипування, воно долинало, хоч яке тихе, аж до Менделя, на протилежний бік вулиці. Дуже знайомий був йому цей звук. Він зупинився. Постановив підійти до хлопця, розпитати, потішити. Рушив до нього. Раптом — а схлипування поголоснішало — Мендель остовпів посеред вулиці. У затінку вечора і будинкової брами, де причікнув хлопець, він набирав Менухимових обрисів. Так, саме так на порозі хати в Цухнові сидів навчіпочки і схлипував Менухим. Мендель ступив іще кілька кроків. Тут хлопчина чкурнув у будинок. Мендель підійшов до дверей. Та темний коридор уже увібрав у себе хлопця.

Іще повільніше почвалав Мендель додому.

Не Дебора підійшла до дверей, коли він задзвонив, а його син Сем. Мендель на мить застиг на порозі. Хоча він не готувався ні до чого, крім несподіваної радости, його таки пійняв страх, чи не трапилося якесь лихо. Так, його серце так звикло до нещасть, що він усе ще лякався, навіть після довгих приготувань до щастя. Що ж така несподівана радість, думав він, може спіткати такого чоловіка, як я? Все несподіване лихе, добро ж скрадається поволі.

Утім, Шемар'їн голос скоро його заспокоїв. «Та ж заходь!» — сказав Сем. І потяг батька за руку до кімнати. Дебора засвітила дві лампи. Його невістка Веґа, Міріям і Мак сиділи за столом. Увесь дім здався Менделю якимось зміненим. Ці дві лампи — а були вони однакової форми — виглядали наче близнюки і освітлювали не так кімнату, як одна одну. Здавалося, що вони всміхаються одна одній, ці лампи, і це особливо Менделя розвеселило. «Сідай, батьку!» — сказав Сем. Він не допитливий, Мендель, він уже боявся, що зараз надійде одна з тих американських історій, які вимагали від усього світу бути радісним, але в яких Мендель ніяк не міг віднайти ані крихти втіхи. Та що ж таке трапилося? Мабуть, вони вирішили подарувати мені грамофон. Або постановили гуляти весілля. Він дуже повільно сів. Усі мовчали. А тоді Сем сказав — і це було так, ніби в кімнаті засвітилася третя лампа: «Батьку, ми одним махом заробили п'ятнадцять тисяч доларів».

Мендель підвівся і простягнув усім присутнім руку. Наостанок добрався до Мака. Йому Мендель сказав: «Дякую вам». Сем тут-таки переклав ці два слова англійською. Тепер уже й Мак підвівся і обняв Менделя. А тоді заговорив. І вже не переставав. Цього вечора, крім Мака, не говорив ніхто. Дебора перераховувала суму в рублі й ніяк не могла впоратись. Веґа думала про нові меблі, особливо фортеп'ян. Її син братиме уроки гри на фортеп'яні. Мендель думав, як би то гайнути додому. Міріям чула тільки Мака, намагаючись зрозуміти по змозі все. Позаяк вона не цілком розуміла його мову, то вважала, що Мак говорить надто розумно, щоби його можна було зрозуміти. Сем міркував, чи вкласти всі гроші в торговий дім. І лише Мак думав мало, нічим не журився, не виношував жодних планів. Він балакав, що на язик лягало.

Наступного дня вони поїхали в Атлантик-Ситі. «Гарна природа!» — сказала Дебора. Мендель бачив саму воду. Йому пригадалася та дика ніч вдома, коли вони із Самешкіним лежали в придорожньому рівчаку. І він чув цвіркотіння польових коників і кумкання жаб. «У нас удома, — мовив він раптом, — земля така широка, як в Америці вода». Він зовсім не збирався цього казати. «Чуєш, що батько каже? — відізвалася Дебора. — Старіє!»

Так-так, старію, думав Мендель.

Повернувшись додому, вони побачили в щілині під дверима товстий, набряклий конверт, якого листоноші не вдалося пропхати в помешкання. «А бачиш, — сказав Мендель і нагнувся, — цей лист — хороший лист. Щастя почалося. За одним щастям іде друге, хвала Господу. Хай Він і далі нам помагає».

То був лист від родини Біллесів. І то справді був добрий лист. Він приніс звістку, що Менухим раптом заговорив.

«Доктор Солтисюк оглянув його, — писала родина Біллесів. — Він просто не йняв віри. Менухима збираються послати до Петербурга, великі доктори будуть ламати собі над ним голови. Одного дня, а було то в четвер пополудні, і під піччю палилося, як і щочетверга, випало поліно з жаром, так що тепер вся підлога обгоріла і стіни треба перебілювати. Все це коштує чималі гроші. Менухим вибіг на вулицю, він уже і ходить дуже добре, і закричав: «Горить!» І відтоді говорить кілька слів.

Ось тільки шкода, що то було якраз тиждень після від'їзду Йони. Бо Ваш Йона був тут, у відпустці, він уже й справді геть великий солдат, і він навіть не знав, що Ви в Америці. Він тут також пише Вам, на звороті».

Мендель обернув аркуш і прочитав:


«Дорогий батьку, дорога мамо, дорогий брате і люба сестро!

Отож Ви в Америці, ця звістка вразила мене, як блискавка. Я, правда, і сам винен, бо ж ніколи, чи, якщо добре пригадую, лише раз Вам писав, і все одно це вразило мене, як блискавка. Ну, але нічого, не переймайтеся. Мені ведеться дуже добре. Всі добрі до мене, і я до всіх добрий. Особливо до коней. Я їжджу верхи, як заправський козак, і чвалом можу зубами підібрати із землі носову хустинку. Такі речі я люблю, і військо також. Я залишуся, коли збіжить термін служби. Тут ти забезпечений, маєш що їсти, всі накази приходять зверху, самому не треба ні про що думати. Не знаю, чи пишу все це так, що Ви все докладно зрозумієте. Можливо, Ви й не можете цього второпати. В стайні дуже тепло, і я люблю коней. Якщо колись хтось із Вас приїде, побачите мене. Мій капітан каже, якщо я і далі буду таким добрим солдатом, то зможу подати клопотання цареві, тобто Його Імператорській Величності, щоби моєму братові пробачили і забули дезертирство. Побачити ще колись у цьому житті Шемар'ю було би для мене найбільшою радістю, ми ж разом росли.

Вітання Вам від Самешкіна, в нього все гаразд. У нас тут іноді подейкують, що буде війна. Якщо й справді буде, Ви мусите бути готові до того, що я загину, як і я сам до того готовий, бо я солдат.

На цей випадок обіймаю Вас усіх раз і назавжди. Але не журіться, можливо, я й залишуся живий.

Ваш син Йона».


Мендель Зинґер зняв окуляри, побачив, що Дебора плаче, і вперше за довгі роки взяв її за обидві руки. Він відвів їх від заплаканого обличчя і сказав мало не урочисто: «Ну ось, Деборо, Господь зглянувся над нами. Візьми шаль, зійди вниз і принеси пляшку меду».

Вони сиділи при столі й пили мед із чайних склянок, дивилися одне на одного і думали про те саме. «Ребе має рацію», — промовила Дебора. Виразно продиктувала її пам'ять слова, які довго в ній спали: «Біль зробить його мудрим, потворність добрим, гіркота лагідним, а недуга сильним».

«Ти мені цього ніколи не казала», — зауважив Мендель.

«Та я забула».

«Із Йоною теж треба було поїхати до Ключиська. Коней він любить більше, ніж нас».

«Він іще молодий, — потішала Дебора. — А може, навіть добре, що він любить коней». А позаяк вона не оминала жодної нагоди бути злісливою, докинула: «Любов до коней у нього явно не від тебе».

«Ні», — сказав Мендель і замирливо посміхнувся.

Він уже знову розмірковував про повернення додому. Можливо, тепер незабаром і Менухима можна буде забрати до Америки. Він запалив свічку, загасив лампу і сказав: «Іди спати, Деборо! Коли Міріям повернеться, покажу їй листа. Я сьогодні не засну». Він витягнув зі скрині свій старий молитовник, рідний був він його рукам, відкрив із першого разу там, де псалми, і заспівав їх один за одним. Із нього співало. Він пізнав милість і радість. І над ним прослалася широка, велика, добра десниця Господня. Під її опікою і во хвалу її співав він псалом за псалмом. Свічка тріпотіла в тихому, але ревному вітрі, який здіймав його розхитаний тулуб. Стопами він відбивав у такт рядкам псалмів. Його серце веселилося, а тіло мусило танцювати.


XI

Уперше турботи покинули дім Менделя Зинґера. Рідні вони були йому, мов зненавиджені брати-сестри. П'ятдесят дев'ять років виповнилося йому. І п'ятдесят дев'ять років знав він їх. Турботи покинули його, смерть наближалася. Його борода побіліла, очі його ослабли. Спина зігнулася, а руки тряслися. Сон був легкий, а ніч довга. Вдоволення він носив, як чужий позичений одяг. Його син переселився в дільницю багатіїв, Мендель залишився у своєму завулку, в своєму помешканні, при синіх гасових лампах, по сусідству з бідаками, котами і мишами. Він був побожний, богобоязкий і звичайний, цілком повсякденний єврей. Мало хто зважав на нього. Вдень він відвідував кількох давніх друзів: торговця фруктами Менкеса, власника музичної крамниці Сковронека, переписувача Біблії Ротенберґа, шевця Ґрошеля. Раз на тиждень сходилися троє дітей, внук і Мак. Він не мав що їм сказати. Вони розповідали історії зі світу театру, суспільства і політики. Він слухав і куняв. Коли Дебора будила його, він розплющував очі. «Я не спав!» — запевняв він. Мак реготав. Сем усміхався. Міріям перешіптувалася з Деборою. Мендель хвильку зберігав притомність, а тоді знову куняв. Йому відразу щось снилося: події з вітчизни і речі, про які він в Америці лише чув, театр, акробати й танцівниці в золотому та червоному, президент Сполучених Штатів, мільярдер Вандербільт, і знову й знову Менухим. Маленький калічка затесувався між золото і червінь співачок, убогою сірою плямою стовбичив перед блідим мерехтінням Білого дому. Щоби побачити те і се наяв, Мендель був застарий. Він вірив дітям на слово, що Америка — Божий край, Нью-Йорк — диво-місто, а англійська — найкраща мова в світі. Американці здорові, американки гарні, спорт важливий, час коштовний, убогість — вада, багатство — заслуга, чеснота — половина успіху, а віра в себе — весь, танець гігієнічний, їзда на рольках — обов'язок, благочинність — капіталовкладення, анархізм — злочин, страйкарі — вороги людства, підбурювачі, спільники диявола, сучасні машини — благословення Небес, Едисон — найбільший геній. Незабаром люди літатимуть, як птахи, плаватимуть, як риби, зазиратимуть у майбутнє, як пророки, житимуть у вічному мирі й цілковитій злагоді, будуватимуть хмародери до зірок. Світ буде дуже гарний, думав Мендель, а мій онук щасливий! Він усього цього запізнає! І все ж: до його зачудування майбутнім домішувалася туга за Росією, і його заспокоювала думка, що він опиниться серед мертвих іще до отих тріюмфів живих. Він і сам не знав чому. Вона заспокоювала його. Він був уже застарий для нового і заслабий для тріюмфів. У нього залишилась одна тільки надія: побачити Менухима. Сем або Мак поїдуть і привезуть його. А може, і Дебора.


Йов. Фальшива вага

Було літо. Комашня в помешканні Менделя Зинґера множилася нестримно, хоча маленькі мосяжні коліщатка на ніжках ліжок день і ніч стояли в мисочках із гасом, і хоча Дебора ніжним курячим пером, змоченим у терпентині, змащувала всі тріщини в меблях. Блощиці довгими впорядкованими вервечками тяглися стінами вниз, уздовж плафона, з кровожерною підступністю чекали настання темряви, а тоді сипалися на ліжка. Блохи вистрибували з чорних шпар між дошками на підлозі, в одяг, у подушки, в ковдри. Ночі були спекотні та важкі. Крізь відчинені вікна час від часу долинало далеке гримотіння незнайомих потягів, коротке, розмірене стрясання заклопотаного світу за багато-багато миль і каламутні випари із сусідніх будинків, сміттєзвалищ і відкритої каналізації. Коти кричали, бездомні пси завивали, немовлята верещали крізь ніч, а над головою в Менделя Зинґера сновигали кроки безсонних, лящало чхання застуджених, зойкали в мучівному позіханні виснажені. Мендель Зинґер запалив свічку в зеленій пляшці коло ліжка й підійшов до вікна. І побачив червонястий відсвіт живої американської ночі і розмірену срібну тінь прожектора, що, здавалося, розпачливо шукає в нічному небі Бога. Так, навіть кілька зірок угледів Мендель, кілька жалюгідних зірочок, потрощених сузір'їв. Мендель пригадав собі зоряно-осяйні ночі вдома, густу синяву широко напненого неба, лагідно випуклий серпик місяця, темний шерех папоротей у лісі, голоси цвіркунів і жаб. Йому уявилося, що було би дуже легко, тепер, отак як він іде і стоїть, вийти з дому і помандрувати далі собі пішки, цілу ніч, так довго, поки він знову опиниться просто неба й почує жаб, і цвіркунів, і Менухимове повискування. Тут, в Америці, він зливався з тими багатьма голосами, якими співала і гомоніла вітчизна, до цвіркотіння коників і кумкання жаб. А між нами океан, думав Мендель. Треба сісти на корабель, знову цей корабель, і знову двадцять днів і ночей переїзду. І тоді він удома, із Менухимом.

Діти вмовляли його виїхати нарешті з цієї дільниці. Він боявся. Не хотів ставати зверхнім. Тепер, коли все потроху почало налагоджуватися, не можна було накликати Божий гнів. Коли ж йому велося ліпше? Пощо перебиратися в іншу місцевість? Що йому з того? Ті кілька років, які йому ще залишилися, можна провести й у товаристві комашні.

Він обернувся. Ось спить Дебора. Раніше вона спала он там, у кімнаті з Міріям. Тепер Міріям мешкає з братом. Чи з Маком, подумав Мендель, хутко і крадькома. Дебора спала спокійно, напіврозкрита, широкий усміх на широкому лиці. Що вона мене обходить? — думав Мендель. Для чого ми ще живемо разом? Наше бажання минуло, наші діти дорослі й забезпечені, що я забув при ній? Їсти, що вона наварить! Написано-бо, що недобре людині бути самій. Отож і живемо разом. Уже дуже довго живуть вони разом, тепер ідеться про те, хто раніше помре. Мабуть, я, подумав Мендель. Вона здорова і в неї мало клопотів. Усе ще ховає гроші під якоюсь паркетиною. Не знає, що це гріх. Хай собі ховає на здоров'я!

Свічка в пляшці догоріла. Ніч минула. Перші звуки ранку чутно, ще заки сонце зійде. Десь відчиняють рипучі двері, чути стукіт кроків на сходовій клітці, небо блідо-сіре, а від землі підіймаються жовтаві випари, порох і сірка з каналізації.

Дебора будиться, зітхає і каже: «Буде дощ! Так смердить із каналізації, зачини вікно».

Так починаються літні дні. Пополудні Менделеві не спиться вдома. Він іде на дитячий майданчик. Втішається співом нечисленних дроздів, довго сидить на лавці, креслить парасолькою заплутані лінії на піску. Звук води, що її довгий шланґ розпорскує над невеличким травником, холодить Менделеві Зинґеру лице, йому здається, що він відчуває воду, і засинає. Йому сниться театр, акробати в червоному і золотому, Білий дім, президент Сполучених Штатів, мільярдер Вандербільт і Менухим.

Мендель здогадується, чому Мак хоче їхати. Мабуть, збирається одружитися з Міріям. Для родини Зинґерів він робить усе.

Коли я помру, думає Мендель, Мак одружиться з Міріям. Вони тільки й чекають моєї смерти. А я маю час. Я чекаю на Менухима.

Тепер червень, спекотний і особливо довгий місяць.

Коли нарешті настане липень?

Наприкінці липня Мак замовляє квиток на корабель. Пишуть Біллесам листа. Мендель іде до крамниці Сковронеків сказати друзям, що його наймолодший син теж приїде до Америки.

У крамничці родини Сковронеків зібралося набагато більше людей, ніж звичайно, ніж в інші дні. У кожного в руках газетний папір. В Европі вибухнула війна.

Мак не поїде до Росії. Менухим не приїде до Америки. Війна вибухнула.

Чи не полишили оце щойно Менделя турботи? Вони відійшли, і вибухнула війна.

Йона на війні, а Менухим у Росії.

Двічі на тиждень, вечорами, Сем і Міріям, Веґа і Мак приходили провідати Менделя Зинґера. Вони намагалися приховати від старого певну Йонину смерть і небезпеки, що чигали на Менухима. Здавалося, вони вірять, що зможуть відволікти скерований на Европу Менделів погляд на власні успішні здобутки і власну безпеку. Вони, так би мовити, стали помежи Менделем Зинґером і війною. І вдаючи, що він слухає їхні балачки та поділяє їхні припущення, мовляв, Йона зайнятий десь у якійсь канцелярії, а Менухим через свою особливу хворобу надійно схований ув одному петербурзькому госпіталі, він бачив, як його син Йона падає з коня і повисає на одній із тих колючих загород, що їх так наочно змальовують військові кореспонденти. А його хата в Цухнові горіла — Менухим лежав у кутку і горів разом із нею. Інколи він наважувався промовити якесь коротеньке речення: «Рік тому, коли прийшов лист, — казав Мендель, — мені самому слід було поїхати по Менухима».

Ніхто не знав, що на це відказати. Кілька разів уже Мендель говорив це речення, і завжди западала та сама тиша. Здавалося, одним цим реченням старий гасить світло в кімнаті, ставало темно, і ніхто вже не бачив, куди показувати пальцем. І, довго помовчавши, вони вставали й ішли.

Зате Мендель Зинґер зачиняв за ними двері, посилав Дебору спати, запалював свічку і брався співати псалом за псалмом. У добрі години співав він і в лихі. Він співав, коли дякував небові й коли його боявся. Колисання його тіла завжди були такі самі. І лише за його голосом уважний слухач, можливо, розпізнав би, чи Мендель, цей праведник, вдячний, чи сповнений страхів. У такі ночі страх трусив ним, як вітер кволим деревцем. А жура позичала йому свій голос, чужим голосом виводив він псалми. Закінчив. Закрив книгу, підніс її до вуст, поцілував і згнітив пальцями полум’я. Але не заспокоївся. Замало, замало, — казав він собі, — я зробив. Часом він лякався здогаду, що єдиний його засіб, співання псалмів, може виявитися безсилим у тій великій бурі, в якій згинуть Йона і Менухим. Гармати, думав він, гучні, полум'я могутнє, мої діти згорять, і це моя вина, моя вина! А я тут псалми співаю. Цього не досить! Не досить!


XII

Усі, хто на політичних посиденьках у Сковронека заклалися, що Америка збереже нейтралітет, програли.

Була осінь. О сьомій ранку прокидався Мендель Зинґер. О восьмій він уже стояв на вулиці, перед будинком. Сніг був іще білий і твердий, немов удома, в Цухнові. Але тут він скоро топився. В Америці він не тримався довше ніж одну ніч. Уже від самого рання його місили бистрі ноги хлопчаків-газетярів. Мендель Зинґер чекав, поки надійде один із них. Він купував газету і вертався додому. Синя гасова лампа горіла. Вона освітлювала ранок, темний, наче ніч. Мендель Зинґер розгортав газету, вона була масна, липка і мокра, вона пахла, як ця лампа. Він читав повідомлення з театру воєнних дій двічі, тричі, вчетверте. Він вичитав, що п'ятнадцять тисяч німців нараз потрапили в полон і що росіяни знову наступають у Буковині.

Але цього йому було замало. Він знімав окуляри, протирав скельця, знову одягав і знову перечитував військові зведення. Його очі просіювали рядки. Чи не осядуть там, бува, імена: Сем Зинґер, Менухим, Йона? «Що нового в газеті?» — питала Дебора сьогодні, як і щоранку. «Та взагалі нічого! — відказував Мендель. — Росіяни перемагають, а німців беруть у полон». Западала тиша. На спиртівці клекотів чайник. Він співав майже так само, як самовар удома. Ось лише чай смакував не так, американський чай, хоча й загорнений був у китайський папір. «Навіть чаю напитися не можна!» — казав Мендель, сам собі дивуючись, що говорить про такі дрібниці. Можливо, він щось інше хотів сказати? Так багато важливого було в цьому світі, а Мендель нарікав на чай. Росіяни перемагали, а німців брали в полон. І тільки про Сема нічого не було чути, і про Менухима нічого. Два тижні вже минуло, відколи Мендель написав. Червоний Хрест також сповістив, що Йона зник безвісти. Мабуть, він загинув, потай думала Дебора. Мендель думав так само. Але вони довго розмовляли про значення вислову «зник безвісти», і так, ніби він цілком виключав можливість смерти, неодмінно погоджувалися, що «зник безвісти», може, означає просто взятий у полон або ж поранений у полоні.

Ось тільки чому Сем так довго не пише? Ну так, він був на довгому марші чи саме в одному з тих «перегрупувань», суть і значення яких так ретельно з'ясовували пополудні в Сковронека.

Не можна цього казати вголос, але не слід було Семові йти.

Та все-таки він вимовив уголос другу частину цього речення, і Дебора почула. «Ти не розумієш, Менделю, — сказала Дебора. Всі арґументи на користь участи Сема в американській війні Дебора запозичила від своєї доньки Міріям. — Америка не Росія. Америка — це батьківщина. Обов'язок кожної порядної людини — воювати за батьківщину. Мак пішов, і Сем не міг залишатися. До того ж він — хвала Господу! — при штабі полку. Там не гинуть. Бо якби допустити до загибелі вищих офіцерів, то хто ж тоді буде перемагати. А Сем — хвалити Господа! — при вищих офіцерах».

«Одного сина я вже віддав цареві, могло б уже і вистачити!»

«Цар — це одне, а Америка — щось зовсім інше!»

Мендель не сперечався. Все це він уже чув. Він пригадував собі той день, коли вони пішли на війну, Мак і Сем. Обидва співали американську пісню, просто посеред вулиці. Увечері у Сковронека сказали: а із Сема, тьху-тьху, щоб не наврочити, таки незлецький солдат.

Може, Америка — й батьківщина, війна — обов'язок, боягузтво — ганьба, а смерть при штабі полку виключена! Все одно, думав собі Мендель, я батько, і я мав би сказати своє слово. «Залишайся, Семе!» — мав би я сказати. «Довгі літа я чекав, щоби побачити бодай малесенький окрайчик щастя. А тепер Йона в солдатах, і хтозна, що там із Менухимом, у тебе жінка, дитина і своя справа. Залишайся, Семе!» Може, він би й залишився.

Мендель став своїм звичаєм коло вікна, повернувшись до кімнати спиною. Він дивився просто на розбиті й забиті брунатним диктом вікна Лемелів навпроти, на першому поверсі. Внизу була крамниця єврейського різника з гебрейською вивіскою, білі, брудні літери на блідо-блакитному тлі. Лемелів син теж пішов на війну. Вся родина Лемелів ходила до вечірньої школи і вчила англійську. Вечорами вони брали зошити й ішли до школи, як малі діти. Мабуть, так і має бути. Може, й Менделеві з Деборою слід було би піти до школи. Америка — це батьківщина.

Іще падав невеличкий сніг, повільні, ліниві й вологі сніжинки. Євреї, розкривши чорні парасольки над головами, вже ходили вулицею туди-сюди. Їх ставало дедалі більше, вони йшли серединою вулиці, останні білі рештки снігу топилися в них під ногами, здавалося, в інтересах установ вони змушені так довго ходити туди-сюди, поки остаточно знищать сніг. Неба Менделеві з вікна не було видно. Але він знав, що небо похмуре. В усіх вікнах навпроти він бачив жовтаво-червонясті відблиски ламп. Похмуре було небо. Похмуро було в усіх кімнатах.

Незабаром то тут, то там відчиняться вікна, покажуться бюсти сусідок, повивішують червону і білу постіль і повикладають на підвіконня голі, жовтянисті, обскубані подушки. Нараз увесь завулок пожвавішав і построкатішав. Сусідки голосно віталися. З кімнат долинав брязкіт тарілок і дитячі верески. Можна було подумати, що мирний час, якби зі Сковронекової крамниці не гриміли на всю вулицю військові марші з грамофонів. Коли неділя? — подумав Мендель. Раніше він жив від суботи до суботи, а тепер от від неділі до неділі. В неділю сходилися гості: Міріям, Веґа і внучок. Вони приносили листи від Сема чи принаймні новини загального характеру. Все вони знали, всі газети читали. Спільно провадили тепер крамницю. Все було, як завжди, добре, вони працювали сумлінно, збирали гроші й чекали Семового повернення.

Міріям часом приводила із собою пана Ґлюка, першого директора. Вона ходила з Ґлюком на танці, вона ходила із Ґлюком плавати. Новий козак! — думав Мендель. Але нічого не казав.

«А мені не можна на війну, на жаль! — зітхав Ґлюк. — У мене важка вада серцевого клапана, це єдине, що я успадкував від мого блаженної пам'яті татуся». Мендель розглядав рожеві Ґлюкові щоки, його маленькі карі оченята і грайливі пухнасті вусики, які він носив усупереч моді та якими часто бавився. Він сидів між Міріям і Веґою. Якось, коли Мендель посеред розмови несподівано встав із-за столу, йому здалося, що права рука пана Ґлюка лежить на лоні у Веґи, а ліва — на стегні Міріям. Мендель вийшов на вулицю, ішов від будинку до будинку і чекав, заки гості підуть. «Ти поводишся, як російський єврей», — сказала Дебора, коли він повернувся.

«А я і є російський єврей», — відповів Мендель. Одного дня, серед тижня, на початку лютого, коли Мендель із Деборою сиділи при обіді, увійшла Міріям.

«Доброго дня, мамо! — сказала вона. — Доброго дня, батьку!» — і зупинилася. Дебора відклала ложку і відсунула тарілку. Мендель подивився на обох жінок. Він знав, що сталося щось надзвичайне. Міріям прийшла серед тижня, в час, коли мала би бути в крамниці. Його серце голосно забилося. Але він усе одно зберігав спокій. Йому здавалося, він пригадує цю сцену. Ось стоїть Міріям у чорному дощовику і мовчить. Ось сидить Дебора, відсунувши тарілку далеко від себе, так що вона опинилася мало не на середині стола, надворі паде сніг, м'який, лінивий, лапатий. Лампа світиться жовтаво, її світло масне, як і запах. Вона змагається з темним днем, день слабенький і кволий, але достатньо потужний, щоби своєю жовтою сірістю заштрихувати всю кімнату. Це світло Мендель Зинґер пам'ятає достеменно. Йому снилася ця сцена. Він знає, що зараз буде. Все вже Мендель знає, так ніби воно відбулося давним-давно, так ніби біль багато років тому перетворився на смуток. Мендель цілком незворушний.

Кілька секунд панує тиша. Міріям не говорить, наче сподіваючись, що батько чи мати своїм питанням звільнять її від обов'язку переказати звістку. Вона стоїть і мовчить. Жодне з трьох не рухається. Мендель підводиться і каже: «Трапилось лихо!»

Міріям каже: «Мак повернувся. Він привіз Семів годинник і останні вітання».

Дебора спокійно, наче нічого не сталося, сидить у кріслі. Її очі сухі й порожні, як два темних шматочки скла. Вона сидить навпроти вікна, виглядає це так, ніби вона рахує сніжинки.

Тиша, чутно тверде цокання годинника. Раптом Дебора починає дуже повільно, скрадливими рухами, виривати собі волосся. Вона стягає кіску за кіскою на лице, бліде і непорушне, як набряклий гіпс. А тоді вириває пасмо за пасмом, майже в такому самому темпі, як за вікном падають сніжинки. Вже посеред волосся з'явилися два-три великі острівці, кілька плям голої шкіри завбільшки з таляр на голові й крихітні крапельки червоної крові. Ніхто не ворушиться. Годинник цокає, сніг падає, Дебора ретельно вириває собі волосся.

Міріям опадає на коліна, ховає голову на Дебориному лоні й заклякає. На Дебориному лиці не міняється ані рисочка. Обидві її руки поперемінно смикають за волосся. Її руки виглядають, як бліді, м'ясисті, п'ятиногі звірі, що живляться волоссям.

Мендель стоїть, схрестивши руки перед спинкою крісла.

Дебора затягає пісню. Вона співає низьким, чоловічим голосом, який звучить так, ніби в кімнаті якийсь невидний співак. Чужий голос співає давню єврейську пісню без слів, чорну колискову для померлих дітей.

Міріям підводиться, поправляє капелюшок, іде до дверей і впускає Мака.

В однострої він іще вищий, ніж у цивільному. В обох руках, які він тримає перед собою, мов таріль, у нього Семів годинник, гаманець і портмоне.

Ці предмети Мак повільно кладе на стіл, просто перед Деборою. Хвильку дивиться, як та вириває собі волосся, тоді підходить до Менделя, кладе старому на плечі свої великі руки і безгучно плаче. Його сльози течуть рясним дощем по однострою. Тихо, Деборин спів змовк, годинник цокає, вечір раптом западає на світ, лампа світить уже не жовто, а біло, за вікнами світ чорний, не видно вже ані сніжинки. Зненацька з Дебориних грудей виривається клекіткий зойк. Він звучить як кінцівка мелодії, яку вона щойно співала, тріснутий, розколений звук.

А тоді Дебора падає з крісла. Вона лежить, скорчена м'яка маса, на підлозі.

Мак розчахує двері, не зачиняє за собою, в кімнаті стає холодно.

Він повертається у супроводі якогось лікаря, низенького, меткого, сивенького чоловічка.

Міріям стоїть навпроти батька.

Мак і лікар переносять Дебору на ліжко.

Лікар сидить на краю ліжка й каже: «Вона померла».

І Менухим помер, самотньо, поміж чужих, думає Мендель Зинґер.


XIII

Сім круглих днів сидів Мендель Зинґер на ослінчику коло шафи з одягом і дивився у вікно, де на шибі на знак скорботи висів шматок білого лляного полотна і де день і ніч горіла одна з двох синіх ламп. Сім круглих днів котилися один за одним, як великі, чорні, повільні колеса, без початку і без кінця, круглі, як скорбота. По черзі приходили сусіди: Менкес, Сковронек, Ротенберґ і Ґрошель, приносили зварені натвердо яйця і яєчні рогалики для Менделя Зинґера, круглі страви, без початку і без кінця, круглі, як ті сім днів скорботи. Мендель мало говорив зі своїми відвідувачами. Він ледве зауважував, що вони приходять і йдуть. День і ніч стояли його двері відчинені, з відсунутим, неужитковим засувом. Хто хотів прийти, приходив, хто хотів піти, йшов. То один, то другий намагалися завести розмову. Але Мендель Зинґер ухилявся. Заки інші розповідали живі речі, він говорив зі своєю покійною жінкою. «Добре тобі, Деборо! — казав він їй. — Шкода тільки, що ти не залишила сина, мені самому доводиться промовляти заупокійну молитву, але і я скоро помру, і тоді ніхто нас уже не оплакуватиме. Як дві дрібнесенькі порошинки, здуло нас. Як дві малесенькі іскорки, згасли ми. Я зачав дітей, твоє лоно їх породило, смерть їх забрала. Повне поневірянь і без сенсу було твоє життя. В молоді роки я втішався твоєю плоттю, а в пізніші зневажив. Можливо, це і був наш гріх. Бо не було в нас тепла любові, а був мороз звички між нами, все довкола нас вимерло, все зіскніло і занепало. Добре тобі, Деборо. Господь змилосердився над тобою. Ти вмерла і лежиш у землі. До мене Він не має милосердя. Бо я мрець, але живу. Він Господь, Він знає, що робить. Якщо можеш, молися за мене, щоби мене витерли з книги живих.


Йов. Фальшива вага

Дивися, Деборо, сусіди приходять до мене, аби потішити. Та хоч їх і багато і всі вони напружують голови, все одно не можуть знайти потіхи для мого становища. Іще б'ється моє серце, ще бачать мої очі, ще рухаються мої члени, ще ходять ноги. Я їм і п'ю, молюся і дихаю. Але кров моя застигає, руки мої зів'яли, а серце порожнє. Я вже не Мендель Зинґер, я — рештки Менделя Зинґера. Америка вбила нас. Америка — батьківщина, але смертельна батьківщина. Що було в нас днем, тут — ніч. Що було в нас життям, тут — смерть. Син, який був у нас Шемар'я, називався тут Сем. В Америці тебе поховали, Деборо, і мене, Менделя Зинґера, поховають в Америці».

Уранці восьмого дня, коли Мендель Зинґер підвівся зі своєї скорботи, прийшла його невістка Веґа у супроводі містера Ґлюка. «Містере Зинґер, — сказав містер Ґлюк, — унизу чекає машина. Мусите негайно їхати до нас, із Міріям щось трапилося». — «Добре, — байдуже проказав Мендель, так ніби йому повідомили, що в його кімнаті слід поміняти оббивку. — Добре, подайте мені плащ».

Слабкими руками Мендель заповз у рукави плаща і пішов сходами вниз. Містер Ґлюк запхав його до машини. Вони їхали й не говорили ані слова. Мендель не питав, що сталося з Міріям. Мабуть, теж померла, думав він спокійно. Мак убив її з ревнощів.

Уперше входив він до помешкання свого загиблого сина. Його увіпхали до кімнати. Там на широкому білому ліжку лежала Міріям. Її волосся пливло розпущене, лискуче синьою чорнотою, по білих подушках. Її обличчя палало червоно, а чорні очі мали широкі круглі червоні краї; оточені вогненними колами були очі Міріям. Коло неї сиділа медична сестра, Мак стояв у кутку, високий і непорушний, як меблі.

«Ось Мендель Зинґер!» — закричала Міріям. Вона витягнула руку в батьків бік і зареготала. Той регіт тривав кілька хвилин. Він звучав, як дзеленчання ясних безперервних сиґналів на вокзалах, і так ніби тисячами мосяжних бил калатали в тисячі тоненьких кришталевих чарок. Раптом регіт урвався. Якусь мить було тихо. А тоді Міріям захлипала. Вона зсунула ковдру, її голі ноги заметляли, стопи швидко і розмірено забилися об м'яку постіль, усе швидше, все розміреніше, а стиснені кулаки в тому самому ритмі мигтіли в повітрі. Сестра силою стримала Міріям. Вона трохи вгамувалася.

«Доброго дня, Менделю Зинґере! — сказала Міріям. — Ти мій батько, тобі я можу розповісти. Я люблю Мака, що он там стоїть, але я його зрадила. З містером Ґлюком зрадила я його, так, із містером Ґлюком! Бо Ґлюк — то мій ґлюк, а Мак — то мій мак. Мендель Зинґер теж мені подобається, і якщо хочеш…» Тут сестра затулила долонею рот Міріям, і та замовкла. Мендель Зинґер усе ще стояв у дверях, Мак усе ще стояв у кутку. Обоє невідривно дивилися один на одного. Якщо вже не можуть порозумітися словами, говорять очима. «Вона божевільна, — казали очі Менделя Зинґера очам Мака. — Вона не могла жити без чоловіків, вона божевільна».

Увійшла Веґа й сказала: «Ми покликали лікаря. Він має ось-ось прийти. Відучора Міріям заговорюється. Вона пішла з Маком на прогулянку, а коли повернулася, почала раптом отак незрозуміло поводитися. Лікар ось-ось має прийти».

Прийшов лікар. То був німець, він міг порозумітися з Менделем. «Ми завеземо її до закладу, — сказав лікар. — На жаль, ваша донька мусить до закладу. Зачекайте хвильку, я вколю їй заспокійливе».

Мак усе ще стояв у кімнаті. «Потримаєте?» — спитав лікар. Мак притримав Міріям своїми великими руками. Лікар вколов їй у стегно заштрик. «Зараз вона вгамується!» — сказав він.

Над'їхала карета швидкої допомоги, в кімнату ввійшло двоє санітарів із ношами. Міріям спала. Її прив'язали до ношів. Мендель, Мак і Веґа поїхали слідом за швидкою допомогою.

«Ти вже цього не застала, — говорив Мендель до своєї жінки під час їзди. — А я ще застав, але я завжди знав, що так буде. Від того самого вечора, коли застав Міріям із козаком у полі, я знав, що так буде. Дідько вселився в неї. Молися за нас, Деборо, щоб він знову з неї вийшов».

І от уже Мендель сидить у почекальні закладу, оточений іншими людьми, що теж чекають, маленькими столиками, на яких стоять вази, повні жовтих літніх квітів, і тоненькими етажерочками, заваленими кольоровими ілюстрованими часописами. Та ніхто з почекальників не нюхав квітів, ніхто з почекальників не гортав часописів. Спершу Мендель подумав, що всі люди, які сидять тут із ним, божевільні, що й сам він божевільний, як і всі. А тоді крізь широкі двері з дзеркальним склом, що відділяли цю почекальню від побіленого коридору, побачив, як там парами проводять людей у халатах у синю смужку. Спочатку жінок, потім чоловіків, і іноді хтось із хворих кидав своє дике, перекошене, розірване, зле лице крізь шибку дверей почекальні. Всі почекальники хололи з жаху, і тільки Мендель був незворушний. Так, йому здавалося дивним, чому це й почекальники не носять халатів у синю смужку, і він сам. Він сидів у широкому шкіряному фотелі, насадивши картуза з чорного репсу на коліно, а парасольку, свою вірну супутницю, прихиливши до фотеля. Мендель позирав поперемінно то на людей, то на скляні двері, на часописи, на божевільних, які все ще проходили за дверима, — їх вели купатися, — то на золоті квіти у вазі. То був жовтий первоцвіт, Мендель пригадав, що часто бачив їх удома на зелених галявинах. Квіти з вітчизни. Він радо її поминав. Там були ті галявини й ці квіти! Мир там був рідний, юність там була рідна і знайомі злидні. Влітку небо було геть-чисто синє, сонце жарке-прежарке, збіжжя жовте-прежовте, мухи відливали зеленим і дзижчали теплі пісеньки, а високо під синім небом витьохкували жайвори, безперестанку. Мендель Зинґер забув, розглядаючи первоцвіт, що Дебора померла, Сем загинув, Міріям збожеволіла, а Йона зник безвісти. Йому здалося, що він оце щойно втратив вітчизну, а в ній Менухима, найвірнішого з мертвих, найдальшого з мертвих, найближчого з мертвих. Якби ми залишилися там, думав Мендель, нічого цього не сталося б! Йона мав рацію, Йона, найдурніший із моїх дітей! Він любив коней, любив горілку і дівчат любив, а тепер зник безвісти! Йоно-Йоно, я вже ніколи тебе не побачу, вже не зможу сказати тобі, що ти мав рацію, коли став козаком. «І чого ви все тиняєтеся світами? — казав Самешкін. — Дідько вас гонить!» Він був селянин, цей Самешкін, розумний селянин. Мендель не хотів їхати. Дебора, Міріям, Шемар'я — вони хотіли, хотіли їздити світами. Треба було залишитися, любити коней, пити горілку, спати на галявинах, давати Міріям гуляти з козаками і любити Менухима.

Чи я збожеволів, думав далі Мендель, що так думаю? Хіба думає старий єврей такі речі? Господь сплутав мені думки, це дідько думає з мене, так само як із моєї доньки Міріям він говорить.

Надійшов лікар, потяг Менделя в куток і тихенько сказав: «Зберіться силами, ваша донька дуже хвора. Тепер багато таких випадків, війна, самі розумієте, і нещастя в світі, загалом недобрий час. Медицина ще безпорадна перед цією хворобою. Один із ваших синів епілептик, як мені сказали, перепрошую, але це щось таке в сім'ї. Ми, лікарі, називаємо це дегенеративним психозом, dementia praecox, але тут навіть назви непевні. Це один із тих рідкісних випадків, яких ми не можемо вилікувати. Ви ж віруюча людина, містере Зинґер? Один Господь Бог тут може помогти. Тож моліться ревно Богові. До речі, хочете ще раз побачити доньку? Ходімо!»

Забряжчала в'язанка ключів, голосно захряснулися якісь двері, і Мендель пішов довгим коридором, повз білі двері з чорними номерами, як попри навстоячки поставлені домовини. Ще раз забряжчала в'язанка ключів доглядачки, і одну з домовин відкрили, там лежала Міріям і спала, Мак і Веґа стояли поряд.

«А тепер мусимо йти», — сказав доктор.

«Відвезіть мене просто додому, в мій завулок», — наказав Мендель.

Його голос пролунав так твердо, що всі злякалися. Подивилися на нього. У зовнішності не було помітно жодних змін. І все ж то був інший Мендель. Так само зодягнений, як у Цухнові, як і увесь час в Америці. У високих чоботях, кафтані до колін, у картузі з чорного репсу. То що ж його так змінило? Чому видався він усім вищим і статечнішим? Чому з його виду струменіло таке біле й страхітливе сяйво? Здавалося, він мало не перевищує зростом високого Мака. Його величність біль, — подумав лікар, — вселився у старого єврея.

«Якось, — завів Мендель в авті, — Сем сказав мені, що медицина в Америці найкраща на світі. І тепер вона не годна помогти. Господь поможе! — каже доктор. Скажи, Веґо, ти коли-небудь бачила, щоби Господь помагав отакому собі Менделеві Зинґеру? Господь поможе!»

«Житимеш тепер у нас», — сказала, схлипуючи, Веґа.

«Не буду я у вас жити, дитинко, — відповів Мендель, — ти візьмеш собі іншого чоловіка, не можна тобі без чоловіка, твоїй дитині потрібен батько. Я старий єврей, Веґо, я скоро помру. Послухай-но, Веґо! Мак був Шемар'їним приятелем, він любив Міріям, знаю, він не єврей, але одружися з ним, не з містером Ґлюком! Чуєш, Веґо? Тебе дивує, що я таке кажу? Не дивуйся, я не божевільний. Просто постарівся, бачив загибель кількох світів і нарешті порозумнішав. Усі ці роки я був дурнуватим учителем. А тепер знаю, що кажу».

Вони приїхали, висадили Менделя, завели його до кімнати, Мак і Веґа ще трохи постояли, не знаючи, як учинити.

Мендель сів на ослінчик коло шафи і сказав Везі: «Пам'ятай, що я тобі сказав. А тепер ідіть собі, діточки». Вони пішли. Мендель підійшов до вікна і дивився, як вони сідають в авто. Йому захотілося їх поблагословити, як дітей, що вирушають у дуже важку або дуже щасливу дорогу. Я вже їх не побачу, подумав він потім, і вже не поблагословлю. Моє благословення може обернутися їм прокляттям, а зустріч зі мною нашкодити. Він почувся легко, так, легше, ніж будь-коли за всі ці роки. Він розірвав усі стосунки. Йому спало на думку, що він уже роками самотній. Самотній від тієї миті, коли завмерло пожадання між ним і жінкою його. Самотній був він, самотній. Жінка і діти були навколо нього і перешкоджали нести свій біль. Як негодящі пластирі, які нічого не гоять, лежали вони на його ранах, лише прикриваючи їх. І ось тепер нарешті він тріюмфально насолоджувався своїм стражданням. Залишалося скасувати ще один стосунок. І він узявся до діла.

Він пішов до кухні, зіжмакав газетний папір, підкинув скіпок і розпалив вогонь на відкритій плиті. Коли вогонь досяг добрячої висоти і ширини, Мендель сягнистим кроком підійшов до шафи і витяг червоний оксамитовий мішечок, у якому лежали його молитовні паски, молитовний плащ і молитовні книги. Він уявив собі, як усі ці предмети горітимуть. Полум'я охопить жовтувату тканину плаща з чистої овечої вовни й поглине своїми гострими, синюватими, ненажерливими язиками. Лискуча облямівка зі срібними нитками помалу звугліє маленькими червонястими спіральками жару. Вогонь сторожко згорне аркуші книжок, перетворюючи їх на срібно-сірий попіл, на якусь мить криваво забарвлюючи чорні літери. Шкіряні кутики оправ, навпаки, розкрутяться, настовбурчаться, мов химерні вуха, якими книжки слухатимуть, що кричатиме їм услід, у жарку смерть, Мендель. А він заволає жаску пісню. «Кінець, кінець, кінець прийшов Менделеві Зинґеру, — закричить він, відбиваючи чобітьми у такт, так що дошки на долівці аж застугонять, а горщики при стіні забряжчать. — Немає в нього сина, нема в нього доньки, жінки нема й вітчизни нема, нема і грошей. Скаже Господь: я покарав Менделя Зинґера; що він покутує, Боже? Чому не різника Лемеля? Чому він не карає Сковронека? Чому не карає Менкеса? Тільки Менделя карає! Менделеві й смерть, і божевілля, і голод Менделеві, всі дари Господні Менделеві. Кінець, кінець, кінець Менделеві Зинґеру».

Отак стояв Мендель при відчиненому вікні і волав, і тупотів ногами. Він тримав червоний оксамитовий мішечок у руках, але не вкидав його у вогонь. Кілька разів підіймав високо, але руки самі знов опускалися. Його серце було зле на Бога, та в його м'язах ще животіло благоговіння. П'ятдесят років, день за днем, розгортали ці руки цей молитовний плащ і знову згортали, розпростовували цей пасок і оповивали ним голову й ліву руку, розкривали цей молитовник, гортали його, гортали і знову закривали. І ось тепер ці руки відмовляються коритися Менделевому гніву. Тільки уста, що так часто молилися, не відмовляються. Тільки стопи, що так часто підтупували алилуя на славу Господа, відбивають тепер ритм Менделевої пісні гніву.

Позаяк сусіди чули, як кричить і бушує Мендель, позаяк бачили, як сизо-блакитний дим крізь тріщини і шпарки його дверей сочиться на сходи, вони постукали до Зинґера і кричали, щоб він негайно відчинив. Та він не чув їх. Його очі наповнила вогняна імла, а у вухах волав його великий болісний клич. Іще трохи, і сусіди побігли б до поліції, коли хтось сказав: «Та ж покличмо його друзів! Вони сидять у Сковронека. Може, їм удасться напоумити бідолаху».

Коли прийшли друзі, Мендель і справді вгамувався. Він відчинив засув і впустив їх по черзі, як вони й звикли заходити до Менделевого помешкання, Менкес, Сковронек, Ротенберґ і Ґрошель. Вони всадовили Менделя на ліжко, самі посідали коло нього і перед ним, і Менкес сказав: «Що з тобою, Менделю? Чому ти палиш вогонь, невже хочеш підпалити будинок?»

«Я хочу спалити не тільки один будинок і не тільки одну людину. Ви відсахнетеся, коли я скажу, що насправді намірився спалити. Відсахнетеся і скажете: Мендель збожеволів, так само як і його донька. Але я вас запевняю: я не божевільний. Я був божевільний. Понад шістдесят років був я божевільний, а тепер уже ні».

«Тож скажи нам, що ти хочеш спалити!»

«Бога я хочу спалити».

У всіх чотирьох слухачів одночасно вирвався зойк. Не всі були побожні й богобоязкі, як усе життя Мендель. Усі четверо вже доволі прожили в Америці, вони працювали в шабат, у голові їм були гроші, і порох світу щільно, густо й сіро лежав на їхній давній вірі. Чимало звичаїв вони позабували, деякі закони порушили, грішили головами і членами. Та Бог іще жив у їхніх серцях. І коли Мендель удався до блюзнірства, їм немов гострими пальцями хапонуло за нагі серця.

«Не гніви Господа, Менделю, — сказав по довгім мовчанні Сковронек. — Ти ліпше від мене знаєш, бо вчився багато більше, що удари Господні мають прихований сенс. Ми не знаємо, за що Він нас карає».

«Але я знаю, Сковронеку, — відказував Мендель. — Бог жорстокий, і що більше йому коритися, то суворіше він із нами обходиться. Він могутніший від наймогутніших, одним нігтиком мізинчика годен він їх знищити, але не нищить. Ось тільки слабких радо нищить. Слабкість людини дразнить його силу, а послух будить його гнів. Він — великий жорстокий ісправник. Коли ти дотримуєшся законів, він каже, ти дотримувався їх суто задля власної користи. А варто тобі порушити один-єдиний — і він переслідує тебе сотнями кар. Захочеш його підкупити — він влаштує тобі процес. А поводишся чесно — тільки й чекає хабара. В усій Росії не знайти лихішого ісправника!»

«Згадай, Менделю, — завів Ротенберґ, — згадай Йова. З ним сталося щось подібне, як із тобою. Він сидів на голій землі, посипаючи голову попелом, і рани боліли йому так, що він звіром катулявся. Він теж нарікав на Господа. А все виявилося лише випробуванням. Хіба ж ми знаємо, Менделю, що там діється нагорі? Може, лихий став перед Богом і сказав, як і тоді: треба спокусити праведника. А Господь сказав: спробуй із Менделем, рабом моїм».

«І тут бачиш, — втрутився Ґрошель, — що твій докір несправедливий. Бо Йов не був слабкий, коли Господь узявся його випробовувати, а могутній. Та й ти не був слабкий, Менделю! Твій син мав торговий дім, багатів із року на рік. Інший твій син, Менухим, майже одужав і вже був би приїхав до Америки. Ти був здоровий, твоя жінка була здорова, а донька твоя красуня, і незабаром ти знайшов би для неї чоловіка!»

«Чого ти шматуєш моє серце, Ґрошелю? — відказав Мендель. — Чого перелічуєш усе, що було, тепер, коли нічого не залишилося? Мої рани ще не затяглися, а ти вже знову їх ятриш».

«Правду він каже», — сказали решта троє як один.

А Ротенберґ повів: «Твоє серце роздерте, Менделю, знаю. Та оскільки ми можемо говорити з тобою про все і оскільки ти знаєш, що ми несемо твій біль, як брати, невже ти візьмеш нам за зле, коли я попрошу тебе подумати про Менухима? Можливо, любий Менделю, ти намагався зруйнувати Божі плани, залишивши Менухима самого? Тобі було послано хворого сина, а ви вчинили з ним, як із лихим сином». Запала тиша. Довго Мендель не відповідав нічогісінько. А коли знову заговорив, здавалося, що він навіть не почув Ротенберґових слів; бо звернувся до Ґрошеля, кажучи:

«І до чого тут твій приклад із Йовом? Хіба ви бачили колись справжні дива, на власні очі? Дива, як ото вкінці вони відкрилися Йову? Хіба ж воскресне мій син Шемар'я з братньої могили у Франції? Чи, може, мій син Йона повернеться до живих? Невже донька моя Міріям раптом одужає і повернеться із закладу додому? А коли б навіть повернулася, чи знайде вона ще чоловіка і зможе жити спокійно собі далі, так ніби ніколи не була божевільною? Невже встане з домовини моя жінка Дебора, з іще свіжої могили? Чи, може, мій син Менухим посеред війни приїде сюди з Росії, за умови, що він узагалі ще живий? Бо це неправда, — і тут Мендель повернувся до Ротенберґа, — що я зі злої волі покинув Менухима і тепер мушу за це покутувати. З інших причин, через доньку, яка почала гуляти з козаками — з козаками! — мусили ми виїхати. А чому Менухим захворів? Уже сама його хвороба була знаком, що Бог гнівається на нас — і першим із ударів, яких я не заслужив».

«Хоча Господь може все, — відізвався найрозсудливіший із усіх, Менкес, — то все ж можна припустити, що він уже не чинить дуже великих див, бо світ їх уже не вартий. І навіть якщо у твоєму випадку Бог і захотів би зробити виняток, то цьому завадили би гріхи інших. Бо інші не гідні бачити диво праведника, тим-то й довелося Лотові піти собі геть, а Содом і Гомора загинули і не побачили чуда з Лотом. Та сьогодні світ заселений скрізь — і навіть якби ти виїхав, газети написали б, що з тобою сталося. Тож сьогодні Богові доводиться чинити тільки помірковані дива. Але ж і вони достатньо великі, хай святиться ім'я Його! Твоя жінка Дебора не може ожити, твій син Шемар'я не може ожити. Але ж Менухим, імовірно, живий, і після війни ти його побачиш. А твій син Йона, можливо, потрапив у полон, і після війни ти його побачиш. Твоя донька одужає, помішання зійде з неї, вона стане ще гарніша, ніж доти, і чоловік у неї буде, і внуків вона тобі народить. А одного ти вже маєш, Шемар'їного сина. Збери докупи всю любов, яку ти досі відчував до всіх своїх дітей, для цього одного внука! І утішся».

«Між мною і моїм онуком, — відказав Мендель, — розірвалася сув'язь, бо Шемар'я загинув, мій син і батько мого внука. Моя невістка Веґа одружиться з іншим чоловіком, у мого внука з'явиться інший батько, для якого я не батько. Дім мого сина — не мій дім. Там я нічого не загубив. Моя присутність приносить лихо, а моя любов притягає прокляття, як самотнє дерево посеред чистого поля блискавку. Що ж стосується Міріям, то доктор сам мені сказав, що медицина в її випадку безсила. Йона, найімовірніше, загинув, а Менухим був хворий, навіть якщо йому трохи полегшало. В Росії, посеред такої нищівної війни, він напевно загинув. Ні, друзі! Я самотній, і я хочу бути самотнім. Усі ці роки любив я Бога, а він мене ненавидів. Усі ці роки я боявся того, що Він мені тепер чинить. Усі стріли з Його колчана мене вже вразили. Йому залишається хіба що вбити мене. Але для цього він надто жорстокий. І я буду жити, жити, жити».

«Але ж Його влада, — заперечив Ґрошель, — поширюється і на цей світ, і на той. Лихо тобі, Менделю, коли ти помреш!»

На ці слова Мендель тільки щиро розреготався і сказав: «Я не боюся пекла, моя шкіра вже обпалена, мої члени вже знерухомлені, а злі духи — мої приятелі. Всіх мук пекла я вже запізнав. Чорт добріший за Бога. Бо не такий могутній, отож не може бути таким жорстоким. Ні, друзі, я не боюся!»

Тут друзі заніміли. Та все одно не схотіли залишити Менделя самого, отож сиділи мовчки. Ґрошель, наймолодший, зійшов униз, щоби сповістити своїй жінці та жінкам інших, що чоловіки сьогодні ввечері додому не прийдуть. Він привів до помешкання Менделя Зинґера ще п'ятьох євреїв, щоби їх було десятеро і можна було проказати вечірню молитву. Вони почали молитися. Але Мендель Зинґер не брав участи в молитві. Він непорушно сидів на ліжку. Не проказав він і заупокійної — Менкес сказав за нього. П'ятеро чужих чоловіків пішли собі. Але четверо друзів залишилися на цілу ніч. Одна з двох синіх ламп іще блимала останнім недогарком ґнота й останньою краплею олії на пласкому денці. Було тихо. Той чи той засинав на своєму місці, хропів, прокидався, сполоханий власним хропінням, і далі собі куняв.

Тільки Мендель не спав. Широко розкритими очима дивився він у вікно, за яким нарешті починала рідішати щільна чорнота ночі, а тоді сіріти, а потім і біліти. Шість ударів пролунало з утроби годинника. Тут друзі й побудилися, один за одним. І, не змовляючись, підхопили Менделя під пахви і звели вниз. Вони завели його до задньої кімнатки Сковронеків і вклали на тапчан.

Там він і заснув.


XIV

Від того ранку Мендель так і замешкав у Сковронеків. Друзі порозпродували його жалюгідні пожитки. Залишили тільки постіль і червоний сап'яновий мішечок із молитовним причандаллям, що його Мендель мало не спалив. До цього мішечка Мендель більше не торкався. Він так і висів собі у задній кімнатці Сковронеків на велетенському цвяху, сірий і припорошений. Мендель Зинґер уже не молився. Звісно, його часом кликали, коли бракувало десятого, щоби досягти приписаної кількости молільників. Але тоді він брав за присутність платню. Часом позичав то одному, то другому свого молитовного паска, за незначну платню. Подейкували, що він часто-густо заходжає до італійської дільниці, їсть там свинину і гнівить Бога. Люди, серед яких він жив, були по його боці у боротьбі, яку він оголосив Небові. Хоч і побожні, вони не могли не визнати його рації. Надто вже жорстоко обійшовся з ним Єгова.


Йов. Фальшива вага

Йов. Фальшива вага

У світі ще точилася війна. Крім Сема, Менделевого сина, живими залишилися всі рідні з дільниці, які пішли на фронт. Молодий Лемель став офіцером і, на щастя, втратив ліву руку. Він приїхав у відпустку і був героєм усієї дільниці. Всім євреям надав він право на батьківщину в Америці. Він усе ще залишався на етапі, щоби надати свіжим підрозділам останнього блиску. Хай як різнилися молодий Лемель і старий Зинґер, євреї в дільниці таки добачали в них певну спільність. Здавалося, євреї вірять, ніби Мендель і Лемель поділили між собою весь той безмір нещасть, який призначався їм усім. Але ж Мендель утратив набагато більше, ніж ліву руку! І якщо Лемель воював із німцями, то Мендель — із неземними силами. Тому навіть переконані, що старий несповна розуму, євреї все одно не могли не домішувати до свого співчуття дещицю захвату і благоговіння перед святістю божевілля. Без сумніву, цей Мендель Зинґер обраний. Гідним милосердя свідком жорстокої влади Єгови жив він посеред інших, чиїх осоружних буднів не збурювало таке жахіття. Довгі роки жив він усі свої дні, як вони, і мало хто зважав на нього, а декотрі то й просто не помічали. І ось одного дня його вирізнили в жахітний спосіб. Не було таких, хто його не знав би. Більшу частину дня він проводив у завулку. Здавалося, частиною його прокляття було не тільки терпіти таке безпримірне страждання, але й носити на собі знак цього лиха, мов стяг. Як вартовий власного болю сновигав він завулком, усі з ним віталися, декотрі давали якийсь дрібний гріш, багато хто до нього заговорював. За милостиню він не дякував, вітання ледве зауважував, а на питання відповідав «так» або «ні». Він уставав рано-вранці. До заднього покоїка Сковронеків не проникало світло, вікон вона не мала. Він тільки відчував ранок крізь віконниці, довгий шлях довелося проходити ранкові, перш ніж добратися до Менделя Зинґера. Тільки-но на вулиці починали ворушитися перші звуки, як Зинґер розпочинав день. Варив на спиртівці чай. Випивав його з хлібом і яйцем натвердо. Кидав несміливий, але злий погляд на мішечок зі священним причандаллям на стіні, у темно-синій тіні мішечок виглядав якимось іще темнішим наростом тіні. «Я не молюся!» — казав собі Мендель. Але йому боліло, що він не молиться. Гнів болів йому і безсилля цього гніву. Хоч Мендель і був розсварений із Богом, Бог іще правив світом. Ненависть так само його не досягала, як і побожність.

Переповнений такими і подібними міркуваннями Мендель розпочинав свій день. Колись, він це пригадував, його прокидання було легким, радісне очікування молитви будило його і охота поновити свідому близькість до Господа. Із блаженного тепла сну він поринав у ще рідніше, ще щиріше сяйво молитви, як у розкішну і все ж знайому залу, в якій жив могутній, проте усміхнений батько. «Доброго ранку, батьку!» — казав Мендель Зинґер, і йому здавалося, що він чує відповідь. Мана! Зала була розкішна й холодна, а батько могутній і злий. І нічого, крім грому, не лунало з його уст.

Мендель Зинґер відчиняв крамницю, викладав на вузеньку вітрину ноти, співочі тексти, грамофонні платівки й піднімав довгим дрючком залізні жалюзі. А тоді набирав повен рот води, оббризкував підлогу, брав мітлу і змітав бруд минулого дня. На маленькій лопатці ніс клапті паперу до печі, розкладав вогонь і спалював. Тоді виходив надвір, купував кілька газет і розносив кільком сусідам додому. Дорогою він зустрічав хлопчаків-молочарів і ранніх пекарів, вітався з ними і знову йшов «до склепу». Невдовзі приходили й Сковронеки. Посилали його то по те, то по се. Цілісінький день тільки й чулося: «Менделю, скоч купи оселедця», «Менделю, родзинки ще не вкинуті!», «Менделю, ти забув про прання!», «Менделю, драбина трісла!», «В ліхтарі розбилося скло», «Де коркотяг?». І Мендель біг і купував оселедця, і вкидав родзинки, і витягав білизну, і лагодив драбину, і заносив ліхтар до скляра, і знаходив коркотяг. Сусідки іноді кликали його попильнувати малих дітей, коли змінювалася програма в кіні або відкривали новий театр. І Мендель сидів із чужими дітьми, і так само, як колись удома легкими та ніжними пальцями колисав Менухимів кошик, так і тепер легким і ніжним носаком гойдав колиски чужих немовлят, чиїх імен навіть не знав. При цьому він підспівував давню пісню, дуже давню пісню: «Кажи за мною, Менухиме: “На початку сотворив Бог небо й землю”, — кажи за мною, Менухиме!»

Був місяць елул, надходили високі свята. Всі євреї дільниці захотіли влаштувати у Сковронековому задньому покоїку тимчасову молитовню. (Бо до синагоги вони не надто любили ходити.) «Менделю, в твоїй кімнаті будуть молитися! — сказав Сковронек. — Що ти на це?» — «Хай собі моляться!» — відповів Мендель. І дивився, як збираються євреї, запалюють великі жовті воскові свічки зі звислими пучками ґнотів. Сам він помагав кожному купцеві опускати залізні жалюзі й замикати двері. Він дивився, як усі вони накидають білі молитовні халати, так що починають скидатися на мерців, що ще раз воскресли, аби славити Господа. Вони роззулися і стояли в шкарпетках. Вони падали на коліна й підводилися, великі золотисто-жовті воскові свічки й сніжно-білі стеаринові гнулися і проливали на молитовні плащі гарячі сльози, що тут-таки застигали. Та й самі білі євреї гнулися, як свічки, і їхні сльози також падали на підлогу і висихали. Але Мендель Зинґер стояв чорний і німий, у щоденному вбранні, позаду, коло дверей і не ворушився. Його уста були затиснуті, а серце кам'яне. Спів «Коль нідрей» здійнявся, мов гарячий вітер. Уста Менделя Зинґера залишалися затиснуті, а серце кам'яне. Чорний і німий, у щоденному вбранні, стояв він позаду, коло дверей. Ніхто на нього не зважав. Євреї намагалися не помічати його. Чужинцем був він серед них. Той чи інший думали про нього і молилися за нього. Та Мендель Зинґер стояв, випроставшись, коло дверей і гнівався на Бога. Усі вони моляться, бо бояться, думав він. А я не боюся. Не боюся!

Коли всі пішли, Мендель Зинґер ліг на свій твердий тапчан. Він був іще теплий від тіл молільників. Сорок свічок іще палало в кімнаті. Погасити їх він не наважився, вони не давали йому заснути. Отак він і пролежав без сну цілу ніч. Він вигадував собі несусвітенні блюзнірства. Уявляв, як виходить із дому, йде в італійську дільницю, купує в ресторані свинину і вертається сюди, щоби спожити її в товаристві мовчазних свічок. Уже розмотав хустинку, вже перераховував монети, які в нього були, але так і не вийшов із кімнати і нічого не з'їв. Він лежав одягнений, із великими притомними очима, на тапчані й мурмотів: «Кінець, кінець, кінець прийшов Менделю Зинґеру! Не має він сина, не має доньки, жінки не має, не має і грошей, дому не має і Бога не має! Кінець, кінець, кінець Менделеві Зинґеру!» Золоті й синюваті пломінці свічок ледь-ледь затремтіли. Гарячі воскові сльози із твердим стукотом спадали на пластини підсвічників, на жовтий пісок у мосяжних моздірах, на темно-зелене скло пляшок. Гаряче дихання молільників іще жило в кімнаті. На тимчасових стільцях, виставлених для них, іще лежали їхні білі молитовні плащі, чекаючи ранку і продовження молитви. Пахло воском і звуглілими ґнотами. Мендель вийшов із покоїку, відчинив крамницю, ступив на вулицю. Була ясна осіння ніч. Ніде ані душі. Мендель міряв кроками хідник перед крамничкою. Почулися широкі, неквапні кроки поліцая. Він усе ще втікав від людей в одностроях.

Свята минули, надійшла осінь, заспівав дощ. Мендель купував оселедці, замітав підлогу, приносив прання, лагодив драбину, шукав коркотяг, вкидав родзинки, походжав серединою завулка. За милостиню він ледве дякував, не вітався у відповідь, на запитання відповідав лише «так» або «ні». Пополудні, коли люди збиралися погомоніти про політику і почитати вголос газети, Мендель укладався на тапчан і спав. Чужі промови не будили його. Війна його не обходила. Найновіші платівки наганяли на нього сон. Він прокидався щойно тоді, коли все стихало й всі розходилися. Тоді він іще якусь часину розмовляв зі старим Сковронеком.

«Твоя невістка виходить заміж», — сказав якось Сковронек.

«Цілком слушно!» — відказав Мендель.

«Але вона виходить за Мака!»

«То я їй нарадив!»

«Справа посувається добре!»

«То не моя справа».

«Мак сказав нам, що збирається дати тобі грошей!»

«Не хочу я ніяких грошей!»

«На добраніч, Менделю!»

«Добраніч, Сковронеку!»

Жахливі вісті спалахували в газетах, що їх Мендель своїм звичаєм купував щоранку. Вони спалахували, а він проти волі бачив їх далекий відсвіт, він нічого не хотів про них знати. Росією вже не правив цар. Не править, ну, то й не править. Про Йону і Менухима вони не знали, що повідомляти, ті газети. У Сковронека закладалися, що за місяць війна закінчиться. Добре, нехай собі закінчується на здоров'я. Шемар'я вже не повернеться. Керівництво закладу для душевнохворих написало, що стан Міріям не поліпшується. Веґа переслала листа, Сковронек зачитав його вголос. «Що ж, — сказав Мендель, — Міріям уже не одужає!»

Його старий чорний кафтан відблискував на плечах зеленим, і, наче крихітне креслення хребта, уздовж усієї спини оголився шов. Менделева постать усе маліла й маліла. Поли його кафтана довшали і довшали, і зачіпали, коли Мендель ішов, не халяви його чобіт, а вже мало не кісточки. Борода, що колись заслоняла лише груди, сягала тепер до найнижчого гудзика на кафтані. Дашок картуза із чорного, тепер уже зеленавого, репсу розм'як і розтягнувся, мляво звисаючи Менделеві Зинґеру на очі, схожий на ганчірку. В кишенях Мендель Зинґер носив чимало предметів: пакуночки, по які його посилали, газети, різноманітні інструменти, якими він лагодив зіпсуті речі у Сковронеків, жмут різнобарвних мотузків, пакувальний папір і хліб. Їх вага ще нижче згинала Менделеву спину, а позаяк права кишеня зазвичай була важча за ліву, то стягала праве старцеве плече донизу. Тож він ішов перехняблений і скоцюрблений завулком, ладен ось-ось завалитися, як ветха споруда, підігнувши коліна і човгаючи стопами. Новини світу, будні й свята інших прокочувалися повз нього, як вози попри старий дім на відлюдді.

Одного дня війна і справді закінчилася. Дільниця спорожніла. Люди пішли дивитися на святкування миру і повернення полків. Багато хто доручив Менделеві пильнувати їхні мешкання. Він чвалав від дому до дому, перевіряв клямки та замки і повертався додому, до крамниці. Йому здавалося, з незмірної віддалі він чує святочний гул радісного світу, бахкання феєрверків і регіт десятків тисяч людей. Маленький тихий супокій зійшов на нього. Його пальці погладжували бороду, а уста розтяглися в посмішці, ба навіть крихітне хихотіння короткими поштовхами вирвалося з горлянки. «Мендель теж улаштує собі свято», — прошепотів він і вперше підійшов до брунатної скриньки грамофона. Він уже бачив, як накручують цей інструмент. «Платівку, платівку!» — сказав він. Сьогодні перед полуднем заходив солдат, який щойно повернувся з фронту, і приніс пів тузиня платівок, нові пісні з Европи. Мендель розпакував горішню, обережно поклав її на інструмент, мить розмірковував, докладно пригадуючи потрібні чинності, а потім нарешті опустив голку. Був вечір, Мендель стояв у сутінках коло грамофона і наслухав. Щодня він чув тут пісні, веселі й сумні, повільні й стрімкі, темні й світлі. Та ніколи ще не бувало тут такої, як ця. Вона збігала малесеньким потічком і тихесенько жебоніла, а потім розливалася морем і клекотала. «Тепер я чую цілий світ», — подумав Мендель. Як таке може бути, що весь світ витиснено на такій маленькій платівці? А коли вступила маленька срібна флейта і відтепер уже не покидала оксамитових скрипок, оточуючи їх, мов вірна, віддана вузенька крайка, Мендель уперше за багато-багато часу заплакав. І тоді пісня закінчилася. Він знову накрутив її, і втретє. Врешті почав підспівувати хрипким голосом і барабанити боязкими пальцями по скриньці.

Так і застав його, повернувшись додому, Сковронек. Він вимкнув грамофон і сказав: «Менделю, засвіти лампу!» — «Поглянь, Сковронеку, як називається ця пісня». — «Це нові платівки, — сказав Сковронек. — Я купив їх сьогодні. Пісня називається, — і Сковронек одягнув окуляри, підніс платівку до лампи і прочитав, — пісня називається “Менухимова пісня”».

Мендель раптом мало не зомлів. Довелося сісти. Він витріщився на дзеркальну поверхню платівки в Сковронекових руках.

«Я знаю, про що ти подумав», — сказав Сковронек.

«Так», — сказав Мендель.

Сковронек іще раз накрутив корбу. «Гарна пісня», — сказав Сковронек, схилив голову на ліве плече і вслухався. Поступово крамницю наповнили запізнілі сусіди. Всі мовчали. Слухали пісню і кивали в такт головами.

Вони послухали її шістнадцять разів, заки вивчили напам'ять.

Мендель залишився сам у крамниці. Він старанно зачинив двері зсередини, зібрав речі з вітрини, почав розбиратися. Кожен його крок супроводжувала та пісня. Коли він засинав, йому здавалося, що ця синя і срібна мелодія сплітається із жалюгідним повискуванням Менухима, з Менухимовою, його власного Менухима, давно вже не чутою піснею.


XV

Довші стали дні. Ранки містили вже стільки ясности, що пробивалися навіть крізь зачинені жалюзі до Менделевого безвіконного покоїку. В квітні завулок оживав на добру годину раніше. Мендель запалював спиртівку, ставив чайник, наповнював маленький синій умивальник, занурював у миску лице, витирався кутиком рушника, що висів на клямці дверей, відкривав жалюзі, набирав повен рот води, ретельно обпорскував підлогу і спостерігав за покрученими візерунками, що їх креслив у поросі світлий струмінь із його уст. Ось уже сичить спиртівка; ще навіть шосту не вибило. Мендель вийшов за двері. І тут, ніби самі собою, повідчинялися вікна в завулку. Весна.

Була весна. Готувалися до Пасхи, в усіх домах помагав Мендель. Він гемблював дерев'яні стільниці, щоби відчистити їх від буденних минулорічних решток їжі. Круглі, циліндричні пакети, в яких верствами, переділеними карміново-червоним папером, був поскладаний пасхальний хліб, він клав на білі полиці вітрин, а вина з Палестини обтирав від павутини, під якою вони спочивали в прохолодних пивницях. Ліжка сусідів він розбирав і виносив, частина за частиною, на подвір'я, де лагідне квітневе сонечко виманювало паразитів, прирікаючи їх на погибель від бензину, терпентину і гасу. В рожевому і небесно-блакитному подарунковому папері вирізав він ножицями круглі й кутасті дірки і френзлі, прикріпляв його канцелярськими шпильками до кухонних етажерок, така-от вигадлива прикраса для начиння. Бочівки і кадоби він наповнював гарячою водою, великі залізні кулі тримав на дерев'яних патичках у вогні плити, аж вони жаріли. Тоді занурював ті кулі в бочівки і кадоби, вода сичала, очищені були посудини, як того й вимагали приписи. У велетенських ступах толочив він пасхальні хліби на муку, пересипав у чисті міхи й обв'язував блакитними стрічечками. Все це він колись робив удома. Помаліше, ніж в Америці, надходила там весна. Мендель пригадував зостарілий сірий сніг, що оторочував дерев'яну бруківку цухнівського хідника о цій порі, кришталеві бурульки на краях стоків, раптові лагідні дощі, що виспівували в ринвах, цілісіньку ніч, далекі громи, що прокочувалися ген-ген за сосниною, білий іній, який ніжно вкривав кожен блакитний ранок, Менухима, якого Міріям запхала в чималеньку бочку, щоби спекатися, і сподівання, що нарешті, нарешті цього року прийде Месія. Він не приходив. Не приходить, думав собі Мендель, та й не прийде. Хай інші на нього чекають. Мендель уже не чекає.

А попри те друзям і сусідам цієї весни здалося, що Мендель змінився. Часом вони помічали, що він мугикає якусь пісеньку, і перехоплювали лагідний усміх під його білою бородою.

«Він дитиніє, старий уже», — сказав Ґрошель.

«Усе забув», — сказав Ротенберґ.

«Це така радість перед смертю», — вирішив Менкес.

Сковронек, який знав його найкраще, мовчав. І тільки раз якось, увечері, перед тим як укластися спати, сказав жінці: «Відколи надійшли ці нові платівки, наш Мендель цілком перемінився. Іноді я застаю його за тим, як він сам накручує грамофон. І що ти на це?»

«А я на це, — нетерпляче відказала пані Сковронекова, — що Мендель старіється і дитиніє, і скоро вже буде геть ні до чого». Уже тривалий час вона була невдоволена Менделем. Що старіший той ставав, то менше вона йому співчувала. Поступово вона забула, що Мендель був колись заможним чоловіком, і її співчуття, що живилося повагою (бо серце її було мале), відмерло. Вона вже не кликала його, як спочатку, містер Зинґер — а просто Мендель, як незабаром і цілий світ. І якщо колись давала йому завдання з тією стриманістю, яка мала свідчити, що його слухняність робить їй честь і водночас присоромлює, то тепер так нетерпляче ним попихала, що її невдоволення його покірністю було видно вже наперед. Хоча Мендель прекрасно чув, пані Сковронекова підносила голос, коли до нього говорила, ніби боячись, що він її хибно зрозуміє, і наче намагаючись криком довести, що Мендель якось не так виконає її накази, коли вона говоритиме звичайним голосом. Її крик був таким-от запобіжним заходом; єдиним, що ображало Менделя. Бо він, такий принижений Небом, нічого не робив собі з доброзичливих і необачних людських кпинів, і тільки коли сумніву піддавали його здатність розуміти, тоді він ображався. «Менделю, та ж поквапся», — такими словами починався кожен наказ пані Сковронекової. Вона нетерпеливилася, він здавався їй заповільним. «Та не кричіть ви так, — принагідно відповідав Мендель, — я прекрасно вас чую». — «Але не спішишся, маєш час!» «У мене менше часу, ніж у вас, пані Сковронекова, істинно кажу вам як старший!» Пані Сковронекова, що не відразу збагнула глибше значення цієї відповіді й заклик схаменутися, який у ній містився, і якій здалося, що з неї глузують, негайно звернулася до перших-ліпших людей у крамниці: «Ну, і що ви на це скажете? Він старіється! Наш Мендель старіється!» Вона радо приписала би йому ще інші властивості, але вдовольнилася самою згадкою про старість, яку й так уже вважала гріхом. Чуючи таку мову, Сковронек казав жінці: «Всі ми старіємо! Мені стільки само років, як і Менделю, — та й ти не молодшаєш!» — «Ну так, ти можеш іще одружитися з молодою», — сказала пані Сковронекова. Вона була щаслива, що нарешті знайшла придатну відповідь на їхні подружні негаразди. А Мендель, який був свідком наростання цих сварок і від початку розумів, що гнів пані Сковронекової врешті-решт розрядиться на чоловікові та його приятелеві, тремтів за їхню дружбу.

Сьогодні пані Сковронекова була налаштована проти Менделя Зинґера з особливої причини. «Уяви собі, — сказала вона чоловікові, — ось уже кілька днів як пропав сікач. Можу заприсягтися, що то Мендель його взяв. Та коли питаю — він знати нічого не знає. Він страшно постарівся, він як дитина!» І справді, сікача пані Сковронекової взяв і сховав Мендель Зинґер. Він уже давно виношував один потаємний план, останній у своєму житті. Одного вечора йому здалося, що він може його здійснити. Він удав, що закуняв на тапчані, в той час як сусіди розмовляли у Сковронека. Та насправді він навіть не думав спати. Він чатував і наслухав із заплющеними повіками, коли ж піде останній. А тоді витягнув із-під подушки сікач, заткнув його під кафтан і вислизнув у вечірній завулок. Ліхтарі ще не засвітили, з деяких вікон уже проникало жовте світло ламп. Навпроти будинку, де вони колись із Деборою мешкали, він зупинився і почав вдивлятися у вікна свого колишнього помешкання. Тепер там жило молоде подружжя Фришів, унизу вони відкрили сучасний салон морозива. Молоді люди якраз виходили з дому. Замкнули салон. Вони йшли на концерт. Ощадливі були вони, скупі, можна сказати, сумлінні — і любили музику. Батько молодого Фриша диригував у Ковні весільною капелою. Сьогодні концертував філармонійний оркестр, щойно з Европи. Фриш уже декілька днів марив ним. І от вони пішли. Менделя не побачили. Він прокрався на протилежний бік, увійшов у будинок, навпомацки вийшов за знайомим поруччям нагору і витягнув із кишені всі ключі. Він мав їх від сусідів, що доручали йому стерегти помешкання, йдучи в кіно. Без зусилля відкрив двері. Зачинив засувку, розпластався на підлозі й заходився обстукувати дошку за дошкою. Це потривало дуже довго. Він утомився, дозволив собі на коротенький перепочинок, а тоді знову взявся до роботи. Нарешті зазвучало порожняво, саме в тому місці, де колись стояло Деборине ліжко. Мендель вичистив бруд зі шпар, розхитав паркетину сікачем з усіх чотирьох боків і виважив її. Він не помилився, він знайшов те, що шукав. Схопив міцно заґудзованого носовичка, сховав його в кафтані, знову заклав паркетину і безгучно зник. Нікого не було на сходах, жодна душа його не побачила. Раніше ніж звичайно зачинив він сьогодні крамницю, опустив жалюзі. Засвітив велику висячу лампу з круглим абажуром і сів у конус її світла. Він розв'язав носовичка і перелічив його вміст. Шістдесят сім доларів монетами і папірцями наскладала Дебора. Багато, але не досить, і це розчарувало Менделя. Якби він доклав до цього власні заощадження, милостиню і невеличку плату за працю в домах, вийшло би рівно шістдесят дев'ять доларів. Замало. «Отже, іще кілька місяців! — прошепотів Мендель. — Я маю час».

Так, час у нього був, іще досить довго треба було йому прожити! Перед ним лежав великий океан. Іще раз треба його перетнути. Це дуже велике море чекало на Менделя. Весь Цухнів і околиці чекали на нього: казарма, соснина, жаби в болотах і цвіркуни в полях. Якщо Менухим помер, то й він лежить на маленькому цвинтарі і чекає. Тоді Мендель також ляже. Але перед тим іще зайде на Самешкінове обійстя, не боятиметься псів, покажіть йому цухнівського вовка — та й то не злякається. Попри жуків і хробаків, жаб і сарану, спроможеться Мендель лягти на сиру землю. Загудуть церковні дзвони і пригадають йому світло вслухання в недоумкуватих Менухимових очах. Мендель відповість: «Додому повернувся я, любий Самешкіне, хай інші мандрують світами, мої світи вмерли, я повернувся, щоби заснути тут навік!» Синя ніч напнута над краєм, зорі сяють, жаби кумкають, цвіркуни сюрчать, а там, у темному лісі, хтось співає пісню Менухима.

Так засинає сьогодні Мендель, у руці він тримає заґудзованого носовичка.

Наступного ранку він зайшов до Сковронекового помешкання, поклав на холодну кухонну плиту сікач і сказав: «Ось, пані Сковронекова, сікач знайшовся!»

Він хотів був одразу піти, та пані Сковронекова завела своєї: «Знайшовся! Нетяжко ж було йому знайтися, коли ти сам його й сховав. До речі, вчора ти таки нівроку міцно собі заснув. Ми ще раз виходили до крамниці й постукали. Ти вже чув? Фриш із салону морозива має тобі щось дуже важливе сказати. Негайно йди до нього».

Мендель злякався. Значить, хтось таки його вчора бачив, може, хтось і помешкання пограбував, а на Менделя подумали. А може, то зовсім не Деборині були заощадження, а пані Фришевої, а він їх поцупив. Коліна в нього затрусилися. «Дозвольте сісти», — сказав він пані Сковронековій. «Посидь дві хвилини, — сказала вона, — а тоді мені треба варити». — «А що то за важлива справа така?» — випитував він. Але вже наперед знав, що пані Сковронекова нічого йому не розповість. Вона просто-таки розкошувала від його цікавости й мовчала. А тоді вирішила, що настав час нагнати його. «Я не пхаю носа в чужі справи! Йди до Фриша!» — сказала вона. І Мендель пішов і вирішив не заходити до Фришів. Бо то могло бути лише щось недобре. Само прийде, нікуди не подінеться. Він чекав. Та по обіді в гості прийшли Сковронекові внуки. Пані Сковронекова послала його принести три порції суничного морозива. Боязко увійшов Мендель до крамниці. Містера Фриша, на щастя, не було. Його жінка сказала: «Мій чоловік має сказати вам щось дуже важливе, приходьте пополудні, але ж конче!»

Мендель удав, ніби нічого не почув. Серце шалено гупало, наче хотіло вистрибнути з грудей, він тримав його обома руками. Щось недобре насувалося, без сумніву. Він розповість усю правду, Фриш повірить йому. Бо якщо не повірить, він загримить до цюпи. Ну, то й що тут такого. Помре собі в цюпі. А не в Цухнові.

Він ніяк не міг вийти з околиці морозивного салону. Сновигав туди-сюди вулицею. Побачив, що повертається молодий Фриш. Хотів іще зачекати, але ноги самі понесли його до салону. Він відчинив двері, які урухомили деренчливий дзвоник, і не знайшов сили їх закрити, так що аварійний дзвоник невпинно галасував, а Мендель закляк, приголомшений, у його навальному лементі, скутий у цьому деркотанні й нездатний поворухнутися. Пан Фриш сам зачинив двері. І в тиші, яка тепер запала, Мендель почув, як той каже жінці: «Мерщій содової з малиною для містера Зинґера!»

Коли Менделя востаннє величали «містером Зинґером?» Лише цієї миті він усвідомив, що його вже довгий час кличуть просто «Менделем», аби принизити. Це Фриш так злісливо пожартував, подумалось йому. Та ж усій околиці відомо, що цей молодик скнаруватий, і він прекрасно знає, що я не заплачу за малинову воду. Не буду пити.

«Дякую-дякую, — сказав Мендель, — я нічого не питиму!»

«Та ж не дасте ви нам гарбуза», — сказала, всміхаючись, жінка.

«Тільки не мені», — сказав молодий Фриш.

Він притягнув Менделя до тонконогого чавунного столичка і мало не силоміць усадовив у широке крісло з плетеної лози. Сам же сів на звичайний дерев'яний стільчик, присунувся до Менделя і завів:

«Учора, містере Зинґер, я був, як ви знаєте, на концерті». Мендель ледве приборкав у собі серцевий удар. Він відкинувся назад і надпив ковток, щоби втриматися при житті. «Ну, і от, — далі вів Фриш, — я в житті немало наслухався музики, але такого ще не бувало! Тридцять двоє музикантів, розумієте, і майже всі з наших країв. І грали єврейські мелодії, розумієте? Мені серце розтопилося, я плакав, уся публіка плакала. А на кінець вони заграли “Менухимову пісню”, містере Зинґер, ви ж знаєте її з грамофона. Гарна пісня, чи не так?»

До чого він хилить? думав Мендель. «Так-так, гарна, гарна пісня».

«У перерві я підходжу до музикантів. Не проступитися. Всі обліпили тих музикантів зусібіч. Хтось знаходить давнього приятеля, і я також, містере Зинґер, і я також».

Фриш обірвав мову. До салону зайшли якісь люди, задеркотів дзвоник.

«Я знайшов, — сказав містер Фриш, — але ж пийте, пане Зинґер, пийте! Я знайшов свого двоюрідного брата, Берковича з Ковна. Сина мого дядька. Ми поцілувалися. І говоримо. І раптом Беркович та й каже: “А чи не знаєш ти бува старого чоловіка на ім'я Мендель Зинґер?”»

Фриш знову зупинився. Але Мендель Зинґер навіть не ворухнувся. Він просто взяв до уваги, що якийсь Беркович питав про старого чоловіка на ім'я Мендель Зинґер.

«Так от, — сказав Фриш, — я відповідаю йому, що знаю одного Менделя Зинґера з Цухнова. Це він, каже Беркович. Наш капельмайстер великий композитор, іще молодий, він геній, це він написав більшість творів, які ми граємо. Його звати Олексій Коссак, і він родом із Цухнова».

«Коссак? — повторив Мендель. — Моя жінка з дому Коссак. Це якийсь родич!»

«Так, — сказав Фриш, — і виглядає на те, що цей Коссак вас шукає. Мабуть, хоче щось сповістити. І він доручив мені запитати вас, чи ви погодились би його вислухати. Ви можете або зайти до нього, до готелю, або я запишу Берковичу вашу адресу».

Менделю водночас і відлягло, і стало важко на серці. Він сьорбнув малинової води, відхилився на спинку крісла і сказав: «Дякую вам, містере Фриш. Але це не аж так важливо. Цей Коссак розповість мені всі ті сумні речі, які я і так уже знаю. До того ж — скажу вам по правді: я вже й сам збирався порадитися з вами. Адже це у вашого брата аґенція корабельних квитків? Я хочу додому, до Цухнова. Це вже не Росія, світ змінився. Скільки тепер коштує квиток? І які мені потрібні документи? Поговоріть із братом, але нікому анічичирк».

«Я довідаюся, — відповів Фриш. — Але у вас напевно не вистачить грошей. До того ж у вашому віці! Можливо, цей Коссак зможе вам щось сказати? А може, навіть візьме із собою! Він лише ненадовго в Нью-Йорку. Дати Берковичу вашу адресу? Я ж-бо вас знаю, ви ж нізащо не підете в готель!»

«Ні, — сказав Мендель, — таки не піду. Запишіть, як хочете».

Він підвівся.

Фриш знову всадовив його. «Ще хвильку, — сказав він, — пане Зинґер, я захопив програмку. Тут є знимка цього Коссака». І витягнув із нагрудної кишені велику програму, розгорнув і показав Менделеві.

«Гарний, молодий чоловік», — сказав Мендель. Він розглядав фотографію. Хоча зображення було затерте, папір зачовганий, а портрет, здавалося, розсипається на сотні тисяч дрібнесеньких молекулок, молодик живцем постав із програми перед Менделеві очі. Той збирався відразу віддати програмку, але не випускав її з рук і не міг відвести погляду. Широким і білим було чоло під чорнотою волосся, як гладенький, осяяний сонцем камінь. Очі великі та ясні. Вони дивилися просто на Менделя, він уже не міг від них звільнитися. Вони робили його щасливим і легким, так здавалося Менделеві. Він бачив, як у них сяє мудрість. Старими були вони — і молодими заразом. Усе вони знали, світ відбивався в них. Менделеві Зинґеру стало на душі так, ніби на вид цих очей він і сам помолодшав, на молодика перетворився він, який нічого не відає. Все належало довідатися з цих очей. Він уже бачив їх колись, малим хлопцем, вони йому снилися. Роки і роки тому, коли він узявся за Біблію, то були очі пророків. Мужі, до яких особисто промовляв Господь, мають такі очі. Все вони знають, нічого не зрадять, світло в них.

Довго розглядав Мендель світлину. А тоді сказав: «Я візьму її додому, якщо дозволите, містере Фриш». І згорнув аркуш, і пішов собі. Він зайшов за ріг, розгорнув програму, подивився і знову вклав у кишеню. Йому здавалося, минуло так багато часу від години, коли він увійшов до морозивного салону. Ті кілька тисяч років, які сяяли в Коссакових очах, пролягли відтоді, і роки, коли Мендель був іще таким молодим, що міг уявити собі лики пророків. Йому захотілося повернутися, випитати про ту концертну залу, де грала капела, піти туди. Але він посоромився. Повернувся до Сковронекової крамнички і розповів, що його шукає якийсь американський родич небіжчиці жінки. І він дозволив Фришеві дати свою адресу.

«Завтра ввечері їстимеш із нами, як і всі ці роки», — сказав Сковронек. То був перший пасхальний вечір. Мендель кивнув. Він волів би залишитися в своїй кімнатчині, він добре знав криві погляди пані Сковронекової та підраховувальні руки, якими вона вділяла Менделеві юшки і риби. «Це востаннє, — подумав він. — Від нині за рік я вже буду в Цухнові: живий чи мертвий; ліпше мертвий».

Першим прийшов він наступного вечора, але останнім сів до столу. Заздалегідь прийшов, щоб не образити пані Сковронекову, пізно зайняв своє місце, аби показати, що має себе за наймізернішого з присутніх. А довкола вже сиділи вони: господиня дому, обидві доньки Сковронеків зі своїми чоловіками і дітьми, якийсь незнайомий мандрівний торгівець нотами і Мендель. Він сидів на кінці стола, куди поклали вистругану дошку, щоби його продовжити. Отож Мендель зосередився на збереженні не тільки миру, але й рівноваги між стільницею і її штучним продовженням. Однією рукою він притримував кінець столу, коли туди ставили таріль чи полумисок із запіканкою. Шість білосніжних товстих свічок горіло в шістьох підсвічниках на білосніжному обрусі, накрохмалений блиск якого відбивав шість пломінців. Як білі й срібні стражі однакового зросту стояли ті свічки перед Сковронеком, господарем дому, що в білому халаті сидів на білій подушці, прихиленій до другої подушки, безгрішний цар на безгрішному троні. Скільки часу минуло, відколи й Мендель у таких самих шатах так само правив столом і святом? Сьогодні він сидів скулений і побитий, у своєму кафтані, що зеленаво відсвічував, на останньому кінці, найпослідущіший із присутніх, стурбований власною скромністю і жалюгідне опертя цього свята. Пасхальні хліби лежали загорнені білою серветкою, сніжний пагорб поряд із соковитою зеленню зел, темною червінню буряків і терпкою жовтизною хрону. Книги з розповідями про вихід євреїв із Єгипту лежали розкриті перед кожним гостем. Сковронек затягнув леґенду, і всі повторювали за ним, наздогнали його й заспівали злагодженим хором цю затишну, усміхнену мелодію, цей співаний перелік окремих див, що їх знову і знову підраховують і які знову і знову засвідчують ті самі властивості Бога: велич, доброту, милосердя, милість для Ізраїлю і гнів на фараона. Навіть мандрівний торгівець нотами, який не вмів читати письмен і не знав звичаїв, не зміг опиратися цій мелодії, що огортала, обмотувала і пестила його кожним новим реченням, так що він замугикав разом з усіма, сам того не помічаючи. Ба навіть Менделя налаштувала вона лагідно супроти Небес, які чотири тисячі років тому так щедро осипали нас дивами, здавалося, ніби любов Господня до всього народу майже примирила Менделя з його власною дрібною долею. Він іще не співав, Мендель Зинґер, але його тулуб уже розгойдувався взад-вперед, розколисаний співом інших. Він чув, як ясними голосами співають Сковронекові внуки, і йому пригадалися голоси власних дітей. Він як бачив перед собою безпомічного Менухима на незвичному підвищеному кріслі за святковим столом. Тільки батько кидав під час співу час від часу стрімкий погляд на свого наймолодшого і найупослідженішого сина, помічав світло вслухання в його недоумкуватих очах і відчував, як малеча марно силкується сповістити, що в ній звучить, і заспівати, що чує. То був єдиний вечір у році, коли Менухима зодягали в новий сурдутик, як і його братів, і білий комірець сорочки з цегляного кольору візерунками святково оторочував його подвійне кволе воло. Коли Мендель підносив йому келих вина, він жадібно цмулив одним душком половину, а тоді кахихав і форкав, і кривив лице в невдалій спробі засміятися чи заплакати: хто ж би то знав.


Йов. Фальшива вага

Ось про що думав Мендель, розколисуючись у співі інших. Він помітив, що вони вже набагато далі, перегорнув кілька сторінок і вже готувався, як йому належало, звільнити ріг столу від тарелів, щоб не трапилось лиха, коли він його відпустить. Бо наближалася мить, коли червоний келих наповнять вином і відчинять двері, щоби впустити пророка Іллю. І ось уже чекає темно-червоне скло, шість світел відбиваються у його вигині. Пані Сковронекова підвела голову і подивилася на Менделя. Він устав, почвалав до дверей і відчинив їх. Сковронек заспівав запрошення пророкові. Мендель дочекався, поки воно закінчиться. Бо не хотів зайве ходити. А тоді зачинив двері, знову сів, підклав кулак під стільницю, і спів продовжувався.

Не минуло й хвилини, відколи Мендель сів, як у двері постукали. Всі почули той стук, але всі подумали, що їм причулося. Цього вечора всі друзі сидять удома, провулки дільниці порожніють. О цій порі жодні відвідини непомисленні. То, певно, вітер грюкнув дверима. «Менделю, — сказала пані Сковронекова, — ви не зачинили як слід двері». Тут постукали знову, виразно і довше. Всі затамували подих. Пахощі свічок, споживання вина, це незвичайне жовте світло і ця давня мелодія так наблизили дорослих і малих до сподівання чуда, що їхнє дихання на мить зупинилося, і вони безпорадно й блідо перезирнулися, так ніби питаючи, чи не жадає пророк і справді увійти. Тож запала тиша, і ніхто не наважувався поворухнутися. Нарешті поворухнувся Мендель. Іще раз пересунув він тарелі на середину столу. Ще раз почвалав до дверей і відчинив. Там, у напівтемному коридорі, стояв якийсь високого зросту незнайомець, побажав доброго вечора і спитав, чи може увійти. Сковронек ледь натужно підвівся зі своїх подушок. Він підійшов до дверей, оглянув незнайомця і сказав please, як і навчився в Америці. Незнайомець увійшов. На ньому був довгий плащ, піднятий був його комір, капелюха він не зняв, мабуть, із пошани до свята, на яке втрапив, і тому що всі присутні чоловіки сиділи з покритими головами.

Шляхетний чоловік, подумав Сковронек. І, не кажучи ні слова, розстібнув незнайомцеві плащ. Чоловік уклонився і сказав: «Мене звати Олексій Коссак. Перепрошую. Дуже перепрошую. Мені сказали, що у вас перебуває Мендель Зинґер із Цухнова. Я хотів би з ним поговорити».

«Це я», — сказав Мендель, підійшов до гостя і задер голову. Його чоло сягало акурат до незнайомцевого плеча. «Пане Коссак, — говорив Мендель далі, — я вже чув про вас. Ви родич».

«Роздягайтеся і сідайте з нами до столу», — сказав Сковронек.

Пані Сковронекова підвелася. Всі зсунулися. Звільнили незнайомцеві місце. Зять Сковронеків доставив іще одного стільця. Незнайомець повісив плащ на гвіздок і сів навпроти Менделя. Перед гостем поставили келих вина. «Не зупиняйтеся, — попросив Коссак, — моліться далі».

Вони повели далі. Тихо і виструнчено сидів гість на своєму місці. Мендель невпинно його розглядав. Невтомно дивився Олексій Коссак на Менделя Зинґера. Отак сиділи вони один навпроти одного, овіяні співом інших, але відділені від них.

Їх обох вельми влаштовувало, що через інших вони ще не можуть говорити. Мендель шукав незнайомцевих очей. Коли Коссак їх опускав, Менделеві здавалося, що він мусить просити гостя не відводити погляду. В цьому обличчі Менделеві усе було незнайоме, ось тільки очі за скельцями без оправи близькі. До них знову й знову звертався його погляд, ніби повертаючись додому, до рідних, схованих за вікнами світел, із незнайомого краєвиду вузького, блідого, юначого лиця. Вузькі, стулені й гладкі були його уста. Якби я був його батьком, я сказав би йому: «Усміхнися, Олексію». Нишком витягнув він із кишені програмку, розгорнув її під столом, щоби не заважати іншим, і подав незнайомцеві. Той узяв і всміхнувся, слабко, лагідно і лише на секунду.

Спів перервався, почалася трапеза, пані Сковронекова підсунула гостеві тарілку гарячої юшки, а пан Сковронек запросив їсти. Подорожній із нотами завів із Коссаком розмову англійською, із якої Мендель нічогісінько не второпав. Коссак — юний геній, він іще тиждень у Нью-Йорку і просить дозволу прислати всім присутнім контрамарки на концерт свого оркестру. Інші розмови не йшли. Всі їли в малосвятковому поспіху, наближаючи закінчення свята, і кожен другий шматок супроводжувало ввічливе слово незнайомця або його господарів. Мендель не говорив. На догоду пані Сковронековій він їв іще швидше за інших, щоби, не дай Боже, не стати причиною зволікання. І всі полегшено зітхнули, коли трапеза закінчилась, і знову сумлінно взялись оспівувати чудеса. Сковронек відбивав усе швидший ритм, жінки за ним не встигали. Та, добравшись до псалмів, він змінив голос, темп і мелодію, і так приголомшливо лунали слова, які він тепер виводив, що навіть Мендель незчувся, як наприкінці кожної строфи почав примовляти «Алилуя! Алилуя!». Він вимахував головою так, що його довга борода черкала розгорнуті аркуші книги, чутно було ніжне шарудіння, ніби Менделева борода прагнула взяти участь у молитві, коли вже Менделеві уста святкували так ощадливо.

Незабаром вони закінчили. Свічки згоріли наполовину, стіл уже не був гладенький і святковий, плями і рештки їжі виднілися на білому обрусі, а Сковронекові онуки почали позіхати. В кінці книжки зупинилися. Піднесеним голосом Сковронек вимовив переказане побажання: «Наступного року в Єрусалимі!» Всі повторили, голосно хряснули книжками, закриваючи їх, і обернулися до гостя. Тепер була Менделева черга питати відвідувача. Старий прокашлявся, усміхнувся і сказав: «Отож, пане Олексію, що ви хотіли мені розповісти?»

Притишеним голосом незнайомець заговорив: «Ви давно вже дістали би від мене звістку, пане Мендель Зинґер, якби я знав вашу адресу. Але по війні її вже ніхто не знав. Біллесів зять, музикант, помер від тифу, ваш дім у Цухнові спорожнів, бо донька Біллесів утекла до батьків, які на той час уже мешкали в Дубні, а в Цухнові, у вашому домі, розквартирували австрійських солдатів. Тож після війни я написав моєму менеджерові сюди, але він виявився не досить спритним: відписав мені, що вас неможливо розшукати».

«Шкода Біллесового зятя!» — сказав Мендель, думаючи при цьому про Менухима.

«І от тепер, — вів далі Коссак, — у мене є добра звістка». Мендель підвів голову. «Я відкупив ваш дім у старого Біллеса, у присутності свідків і на підставі офіційної оцінки. А гроші хочу передати вам».

«Скільки це?» — спитав Мендель.

«Триста доларів!» — сказав Коссак.

Мендель схопився за бороду і заходився розчісувати її тремтячими розчепіреними пальцями. «Дякую вам!» — сказав він.

«А щодо вашого сина Йони, — не вгавав Коссак, — то він зник безвісти 1915 року. Ніхто не зміг мені нічого про нього сказати. Ні в Петербурзі, ані в Берліні, ані у Відні, ні в швейцарському Червоному Хресті. Я довідувався скрізь. Та два місяці тому мені стрінувся один молодий чоловік із Москви. Він утік через польський кордон, бо Цухнів, як ви знаєте, належить тепер до Польщі. І цей молодий чоловік служив із Йоною в одному полку. Він сказав, що якось раз випадково чув, нібито Йона живий і воює в білоґвардійцях. Тим важче щось тепер про нього довідатися. Але не полишайте надії».

Мендель саме збирався розтулити рота, аби спитати про Менухима. Але його приятель Сковронек, передбачаючи Менделеве запитання, був переконаний, що відповідь буде сумна, і, прагнучи уникнути смутних розмов цього вечора чи принаймні так довго, як удасться, випередив старого і сказав: «Що ж, пане Коссак, позаяк ми маємо таку приємність гостити в нас такого великого чоловіка, як ви, то, сподіваюся, не відмовите нам у приємності розповісти щось і про ваше життя. Як вам вдалося пережити всі ці війни, революції, всі ці страхіття?»

Незнайомець, здавалося, не сподівався цього питання, бо відповів не відразу. Він опустив очі як хтось, хто соромиться або мусить поміркувати, і відповів щойно за добру часину: «Я не пережив нічого особливого. Дитиною я довго хворів, мій батько був убогим вчителем, як і пан Мендель Зинґер, чия жінка доводиться мені родичкою. Тепер не на часі докладніше з'ясовувати цю спорідненість. Словом, через мою хворобу і тому, що ми були бідні, я потрапив до великого міста, в публічний медичний заклад, там мене особливо полюбив один лікар, я одужав, а лікар залишив мене в своїй сім'ї. Там, — тут Коссак стишив голос і схилив голову, так що здавалося, ніби він говорить до столу, аж усі затамували подих, аби як слід його розчути, — там я одного дня сів за фортеп'ян і з голови заграв власні пісеньки. А лікарева дружина написала ноти до тих пісень. Війна стала моїм щастям. Бо я потрапив до військового музичного підрозділу, став диригентом капели, всю війну перебув у Петербурзі, кілька разів грав у присутності царя. Після революції ми з капелою перебралися за кордон. Кількоро відпали, кілька нових додалися, в Лондоні ми уклали угоду з однією концертною агенцією, так-от і виник мій оркестр».

Усі ще вслухалися, хоча гість давно вже нічого не розповідав. Та його слова все ще витали в кімнаті і до когось із присутніх дійшли тільки тепер. Коссак недостатньо володів єврейською говіркою, в свою розповідь він уплітав цілі шматки російських речень, і Сковронек із Менделем схоплювали далеко не кожне зокрема, а допіру загальну канву. Сковронекові зяті, що приїхали до Америки малими дітьми, розуміли не більше ніж половину й просили жінок, щоби ті перекладали їм розповідь чужинця англійською. Подорожній із музичним причандаллям повторив усю Коссакову біографію, щоб як слід її запам'ятати. Від свічок залишилися тільки куці недогарки в підсвічниках, у кімнаті стемніло, внуки поснули, похиливши голівки на фотелі, та ніхто навіть не збирався іти, ба пані Сковронекова навіть принесла дві нових свічки, приліпила їх на недогарки, ось так відкривши вечір заново. В ній прокинулася колишня пошана до Менделя Зинґера. Цей гість, цей великий чоловік, що грав у самого царя, з цим дивним перснем на мізинці та цією перлиною в краватці, у цьому вбранні з добротної європейської тканини — на чому на чому, а на цьому вона зналася, бо її батько торгував сукнами — не личило заводити цього гостя до Менделевої задньої кімнатчини. Ба, на превеликий подив власного чоловіка, вона навіть сказала: «Містере Зинґер! Дуже добре, що ви сьогодні до нас завітали. Бо завжди, — вона обернулася до Коссака, — він такий скромний і чулий, що не приймає жодних моїх запросин. І все одно, він — ніби найстарша дитина в нашому домі». Сковронек перебив її: «Зроби-но нам іще чайку!» І заки вона вставала, сказав Коссакові: «Всі ми давно вже знаємо ваші пісні, адже “Менухимова пісня” — ваша?»

«Так, — сказав Коссак, — моя». Здавалося, це питання йому неприємне. Він швидко зиркнув на Менделя Зинґера і спитав: «Ваша дружина померла?» Мендель кивнув. «І у вас, наскільки я знаю, є ще донька?» Замість Менделя відповів Сковронек: «На жаль, після материної смерти й загибелі брата Сема вона збожеволіла і потрапила до закладу». Незнайомець знов опустив голову. Мендель підвівся.

Він хотів запитати про Менухима, але йому забракло відваги. Бо ж відповідь він знав наперед. Він уявив себе на місці гостя і відповів сам собі: «Менухим давно вже як не живе. Він загинув страхітливою смертю». Він укарбував собі це речення, заздалегідь смакуючи всю його гіркоту, щоби тоді, коли воно й справді пролунає, залишитися незворушним. А оскільки відчував, що десь у глибині серця ще жевріє несмілива іскорка надії, спробував її вбити. «Якби Менухим був живий, — сказав він собі, — цей чужинець сказав би мені відразу, на початку. Ні, Менухим давно помер. І тепер я його спитаю, щоби вмерла нарешті й та дурна надія!» А, однак, не спитав. Він узяв собі перерву, а галаслива діяльність пані Сковронекової, що поралася в кухні з чайником, дала йому нагоду вийти з кімнати, щоби, за звичкою, помогти господині.

Проте сьогодні вона відіслала його назад до кімнати. У нього ж триста доларів і шляхетний родич. «Вам не випадає, містере Мендель, — сказала вона. — Не залишайте вашого гостя самого!» До того ж вона вже й сама впоралася. Із повними склянками чаю на широкій таці увійшла вона до кімнати, Мендель за нею. Чай парував. Сковронек теж відчував, що далі відтягувати із цим питанням не можна. Ліпше він сам запитає, хай Мендель, його приятель, до болю, якого завдасть йому відповідь, не додає ще й муки питання.

«У мого приятеля Менделя був іще бідолашний хворий син на ім'я Менухим. Що з ним сталося?»

І знову чужинець не відповів. Він длубався ложечкою в денці склянки, розтер цукор і, немов читаючи відповідь із чаю, подивився на світло-брунатну склянку і, не випускаючи ложечки з-поміж великого і вказівного пальців, легенько поводячи вузькою засмаглою рукою, нарешті сказав, несподівано голосно, наче раптом на щось наважившись:

«Менухим живий!»

Це лунає не як відповідь, це лунає як заклик. Відразу після цього з грудей Менделя Зинґера виривається сміх. Усі лякаються і витріщуються на старого. Мендель сидить, відкинувшись на опертя фотеля, труситься і регоче. Його спина так прогнулася, що не цілком торкається опертя. Між опертям і старечою Менделевою потилицею (білі волосинки закручуються над ветхим коміром кафтана) чимала відстань. Довга Менделева борода рвучко сіпається, мало не тріпоче, мов білий стяг, мало теж не регоче. Із Менделевих грудей хрипить і хихоче поперемінно. Всі лякаються, Сковронек ледь натужно підводиться з пухких подушок і, плутаючись у довгому білому халаті, обходить увесь стіл, підходить до Менделя, нахиляється і бере обидві його руки в свої. Тут Менделів регіт переходить у ридання, він схлипує, сльози струменять зі старечих напівприкритих очей у хащі бороди, губляться в буйному зарості, інші ж зависають — круглі та повні, як скляні кульки, — надовго у волоссі.

Нарешті Мендель угамувався. Він дивиться Коссаку просто в очі й повторює: «Менухим живий?»

Чужинець спокійно дивиться на Менделя і каже: «Менухим живий, здоровий, йому навіть добре ведеться!»

Мендель складає руки, підносить їх високо, як може, до плафона. Хоче встати. У нього відчуття, що він мусить тепер підвестися, випростатися, вирости, більшати й більшати, перерости будинок і торкнутися долонями неба. Йому не вдається розвести складені руки. Він дивиться на Сковронека, і давній друг знає, що спитати на місці Менделя.

«І де тепер Менухим?» — питає Сковронек.

І поволі відказує Олексій Коссак:

«Я — Менухим».

Нараз усі підхоплюються зі своїх місць, діти, що вже позасинали, прокидаються і ревуть. Сам Мендель підводиться так рвучко, що фотель за ним падає з оглушливим гуркотом. Він іде, він поспішає, він летить, він налітає на Коссака, єдиного, хто й далі сидить. Велике замішання в кімнаті. Свічки затріпотіли, ніби від вітру. На стінах метушаться тіні людей, що посхоплювалися. Мендель падає перед Менухимом, схвильованими устами і розмаєною бородою шукає він синові руки, його губи цілують, куди втраплять, коліна, стегна, камізельку Менухима. Мендель знову встає, піднімає руки і береться, ніби раптом осліп, ошалілими пальцями обмацувати синове лице. Тупі старечі пальці шастають Менухимовим волоссям, гладким широким чолом, холодними скельцями окулярів, вузькими стуленими устами. Менухим сидить спокійно і не ворушиться. Всі присутні оточили Менухима і Менделя, діти ревуть, свічки тріпочуть, тіні на стіні збираються у важкі хмари. Ніхто нічого не каже.

Нарешті лунає Менухимів голос. «Устань, батьку!» — каже він, підхоплює Менделя під пахви і садовить собі на коліна, як мале дитя. Інші знову віддаляються. Тепер Мендель сидить на колінах у свого сина, усміхається всім, кожному просто в обличчя. Шепоче: «Біль зробить його мудрим, непривабливість добрим, гіркота лагідним, а хвороба сильним». Дебора так казала. Він ніби чує її голос. Сковронек виходить із-за столу, знімає халат, одягає плащ і каже: «Зараз повернуся!» Куди ж іде Сковронек? Іще не пізно, ще й одинадцятої нема, всі друзі ще за столами. Він іде з дому в дім, до Ґрошеля, Менкеса і Ротенберґа. Всі ще сидять при столі. «Диво сталося! Диво! Ходіть до мене і дивіться!» Він веде всіх трьох до Менделя. Дорогою їм зустрічається Лемелева донька, відпроваджує гостей. Вони розповідають їй про Менделя і Менухима. Молодий Фриш, який вийшов іще трохи перейтися з жінкою, також чує новину. Тож багато хто довідується, що сталося. Внизу, перед домом Сковронеків живим доводом стоїть автомобіль, яким приїхав Менухим. Кілька людей відчиняють вікна і бачать його. Менкес, Ґрошель, Сковронек і Ротенберґ входять до будинку. Мендель виходить їм назустріч і мовчки тисне руки.

Менкес, найобачніший з усіх, узяв слово. «Менделю, — каже він, — ми прийшли побачити тебе в щасті, так само як бачили тебе в горі. Пригадуєш, який ти був знищений? Ми втішали тебе, але знали, що це даремна справа. І ось ти зазнаєш дива на собі, за життя. І так само, як ми тоді сумували разом із тобою, тепер ми з тобою радіємо. Величні дива, що їх чинить Всемогутній, нині, як і кілька тисяч років тому. Хай славиться ім'я Його!» Всі стояли. Сковронекові доньки, їхні діти, зяті й подорожній із нотами були вже у верхньому одязі й прощалися. Менделеві друзі не сідали, бо тільки на коротенько прийшли привітати його. Менший від усіх, скоцюрблений, у кафтані із зеленавим відливом стояв Мендель посеред них, як непримітний перебранець-король. Йому доводилося задирати голову, щоби бачити їхні обличчя. «Дякую вам, — сказав він. — Без вашої помочі я не дожив би до цієї години. Подивіться-но на мого сина!» Він показав на нього рукою, немовби побоюючись, що хтось може недостатньо його розглянути. Їхні очі обмацали тканину його вбрання, шовкову краватку, перлину, вузькі долоні й перстень. А тоді вони сказали: «Шляхетний молодий чоловік! Видно, що він особливий!»

«У мене немає дому, — сказав Мендель синові. — Ти приходиш до батька, а я навіть не знаю, де покласти тебе спати».

«Це я хотів би тебе забрати, батьку, — відказав син. — Не знаю, чи можна тобі їхати, адже сьогодні свято».

«Йому можна», — сказали всі в один голос.

«Гадаю, мені можна поїхати з тобою, — озвався Мендель. — Важко я грішив, а Господь затуляв на це очі. Ісправником я Його називав. А він затикав на це вуха. Він такий великий, що поряд із Ним наша мерзенність мізерніє. Мені можна поїхати».

Усі відпровадили Менделя до авта. В деяких вікнах стояли сусіди і сусідки й дивилися. Мендель витягнув ключі, ще раз відчинив крамничку, зайшов до заднього покоїку та зняв із цвяха червоний оксамитовий мішечок. Він подув на нього, здмухуючи порохи, опустив жалюзі, замкнув двері й передав ключі Сковронеку. Із мішечком на руці всів він до авта. Двигун загудів. Фари засвітилися. З кількох вікон почулися голоси: «До побачення, Менделю!» Мендель Зинґер схопив Менкеса за рукав і сказав: «Завтра на молитві оголосиш, що я офірую триста доларів для бідних. Бувайте здорові!»

І поїхав разом зі своїм сином на Бродвей, 44, у готель «Астор».


Йов. Фальшива вага

Йов. Фальшива вага

XVI

Жалюгідний і скоцюрблений, у кафтані, що вже аж відсвічував зелено, із червоним оксамитовим мішечком на руках увійшов Мендель Зинґер у вестибюль, розглядав електричне світло, білявого портьє, біле погруддя невідомого божества перед входом на сходи і чорного негра, який уже настрополився було відібрати в нього мішечок. Він увійшов у ліфт і побачив себе в дзеркалі поряд із сином, він заплющив очі, бо йому запаморочилося в голові. Він помер, він уже ширяє в небесах, і цьому нема кінця-краю. Син узяв його під руку, ліфт зупинився, Мендель по безгучному килиму пішов довгим коридором. Він розплющив очі, щойно опинившись у кімнаті. Своїм звичаєм насамперед підійшов до вікна. І вперше побачив американську ніч зблизька, небо, підсвічене багрянцем, палахкотливі, іскристі, крапельні, миготливі, червоні, сині, зелені, срібні, золоті літери, зображення і знаки. Він слухав галасливий спів Америки, дудніння автомобілів, сурмління, рев, дзеленчання, вереск, скрип, свист і завивання. Навпроти вікна, до якого прихилився Мендель, щоп'ять секунд з'являлося широке усміхнене лице якоїсь дівчини, що все складалося із розсипаних іскор і цяток, осяйні зуби на відкритих устах із суцільного кусня розтопленого срібла. Назустріч цьому обличчю плив рубіново-червоний, спінений кубок, сам перевертався, виливав свій уміст у цей розкритий рот і відпливав, щоби за мить з'явитися вже знову наповненим, рубіново-червоним і білосніжно спіненим. То була реклама якогось нового лимонаду. Мендель захоплювався нею як досконалим утіленням нічного щастя і золотого здоров'я. Він осміхнувся, кілька разів подивився, як з'являється і зникає зображення, а тоді знову обернувся до кімнати. Там стояло розстелене його біле ліжко. В кріслі-гойдалці колисався Менухим. «Сьогодні я не спатиму, — сказав Мендель. — Ти лягай, а я посиджу коло тебе. В кутку ти спав, у Цухнові, коло плити». — «Дуже добре пригадую день, — завів Менухим, зняв окуляри, і Мендель побачив голі синові очі, сумними і втомленими видались вони йому, — пригадую передполудне, сонце дуже ясне, кімната порожня. І ось підходиш ти, підносиш мене, я сиджу на столі, а ти дзеленькаєш ложечкою об склянку. То був чудовий дзенькіт, я хотів, та я хоч сьогодні міг би його скомпонувати і заграти. А тоді ти співаєш. А тоді починають бамкати дзвони, старі-престарі, як велетенські важеленні ложки вдаряють вони об величезні склянки». — «Далі, далі», — сказав Мендель. Він теж достеменно пригадує собі той день, коли Дебора пішла з дому готувати подорож до Каптурака. «Із ранніх літ це єдиний спогад! — сказав син. — А тоді вже надходять часи, коли Біллесів зять, скрипаль, грає. Щодня, здається, грає. Він перестає грати, але я і далі чую його, весь день, усю ніч». — «Далі, далі!» — благав Мендель тоном, яким він завжди спонукав учнів до науки.

«Далі довго нічого! А тоді одного дня я бачу велику червону і синю пожежу. Лягаю на підлогу. Повзу до дверей. Раптом мене хтось ніби підхоплює і виштовхує, я біжу. Я надворі, люди стоять на протилежному кінці завулка. “Вогонь!” — кричить щось із мене». — «Далі, далі!» — благав Мендель. «Далі нічого не пам'ятаю. Пізніше мені сказали, що я довго хворів і лежав непритомний. Після цього пригадую вже часи в Петербурзі, біла зала, білі койки, багато дітей у койках, грає фісгармонія чи орґан, і я голосно підспівую. А тоді лікар екіпажем везе мене додому. Якась висока білява жінка в блідо-синій сукні грає на фортеп'яні. Встає. Я підходжу до клавіш, вони лунають, коли я їх торкаюся. І раптом я граю пісні орґану і все, що вмію співати». — «Далі, далі!» — благав Мендель. «Не пригадую нічого, що обходило б мене більше, ніж оті кілька днів. Пригадую маму. Коло неї було тепло і м'яко, здається, вона мала дуже низький голос і дуже велике та кругле лице, як цілий світ». — «Далі, далі!» — сказав Мендель. «Міріям, Йону, Шемар'ю не пригадую. Про них я почув значно пізніше, вже від Біллесової доньки».

Мендель зітхнув. «Міріям», — повторив він. Вона стояла перед ним у золото-жовтій шалі, із синьо-чорним волоссям, спритна і легкостопа, юна газель. У неї були його очі. «Я був поганим батьком, — сказав Мендель, — і з тобою зле обходився, і з нею. А тепер її втрачено, жодна медицина їй не поможе». — «Ми підемо до неї, — сказав Менухим. — А я, батьку, хіба мене не вилікували?»

Так, Менухим мав рацію. Людині ніколи не досить, сказав собі Мендель. Щойно пережив диво — і вже не терпиться наступного. Зачекай, зачекай, Менделю Зинґере! Поглянь-но, на кого перетворився Менухим, цей калічка. Вузькі його долоні, розумні його очі, ніжні його щоки.

«Йди спати, батьку!» — сказав син. Він клякнув на підлогу і стягнув із Менделя Зинґера старі чоботи. Розглянув підошви, потріскані, із зазубринами на краях, жовті поцировані верхи, обчовгані, облізлі халяви, діряві шкарпетки, поторочені штани. Він роздягнув старого і вклав його в ліжко. А потім вийшов із кімнати, взяв із валізки книжку, повернувся до батька, сів у крісло-гойдалку коло ліжка, засвітив невеличку зелену лампу і почав читати. Мендель удавав, що спить. Син відклав книжку і сказав: «Ти думаєш про Міріям, батьку! Ми навідаємося до неї. Я покличу лікарів. Її вилікують. Вона ж іще молода! Засинай!» Мендель затулив очі, але не заснув. Він думав про Міріям, слухав незвичні звуки світу, відчував крізь заплющені повіки нічне палахкотіння ясного неба. Він не спав, але йому було добре, він відпочивав. Із притомною головою спочивав він на ложі сну і чекав ранку.

Син наготував йому купіль, одягнув його, посадив у машину. Вони довго їхали галасливими вулицями, вони виїхали з міста, їхали довгим і широким шляхом, на узбіччі стояли дерева в бруньках. Двигун ясно гудів, на вітрі тріпотіла Менделева борода. Він мовчав. «Хочеш знати, куди ми їдемо, батьку?» — спитав син. «Ні! — відповів Мендель. — Не хочу нічого знати! Хоч куди б ти поїхав — завжди добре».

І вони потрапили у світ, де м'який пісок був жовтий, широке море синє, а всі будинки білі. На терасі перед одним із таких будиночків, за маленьким білим столичком, сидів Мендель Зинґер. Він сьорбав золотисто-брунатний чай. На його згорблену спину світило перше тепле цьогорічне сонце. Дрозди вистрибували біля самих його ніг. Їхні побратими тим часом цвірінькали перед терасою. Морські хвилі м'яким, рівномірним прибоєм плюскотіли на узбережжі. У блідо-синьому небі стояло кілька білих хмаринок. Під цим небом Мендель ладен був повірити, що Йона колись знайдеться, а Міріям повернеться додому, «гарніша за всіх жінок світу», зацитував він подумки. Сам він, Мендель Зинґер, у похилому віці увійде в прихильну смерть, оточений багатьма внуками й «насичений життям», як написано в Книзі Йова. Він відчув дивне і заборонене бажання скинути картуз зі старого репсу і дозволити сонцю посвітити на свій старий череп. І вперше в житті Мендель Зинґер із власної волі оголив голову, так як робив це досі лише в урядових установах і коли вмивався. Ріденькі, кучеряві волосинки на його лисій голові ворушив весняний вітерець, як химерні тендітні рослини.

Так Мендель Зинґер вітав світ.

Якась чайка срібним пострілом із неба влетіла під тент тераси. Мендель спостерігав за її стрімким летом і примарним білим слідом, який вона залишила по собі в небі.

Тоді син сказав:

«Наступного тижня я поїду в Сан-Франциско. На зворотному шляху ми ще десять днів граємо в Чикаґо. Гадаю, батьку, за чотири тижні ми зможемо поплисти до Европи!»

«А Міріям?»

«Я ще сьогодні з нею побачуся, поговорю з лікарями. Все буде добре, батьку. Може, навіть заберемо її із собою. Можливо, в Европі вона одужає!»

Вони повернулися до готелю. Мендель зайшов до кімнати свого сина. Він був втомлений. «Ляж на канапу, поспи трохи, — сказав син. — За дві години я повернуся».

Мендель слухняно вклався. Він знав, куди йде син. До сестри йде він. Він чудова людина, на ньому печать благословення, він зцілить Міріям.

Мендель побачив велику фотографію в іржаво-брунатній рамці на невеличкому туалетному столику. «Подай-но мені цю знимку!» — попросив він.

Він довго її розглядав. Він бачив молоду біляву жінку в ясній сукні, ясній, як день, вона сиділа в саду, яким блукав вітер, ворушачи кущами на краях грядок. Двоє дітей, дівчинка і хлопчик стояли коло маленького візочка з упряженим віслючком, що в деяких садах слугує забавковим способом пересування.

«Хай благословить її Господь!» — проказав Мендель.

Син пішов. Батько залишився на канапі, фотографію він обережно поклав коло себе. Його втомлений погляд поблукав кімнатою до вікна. Зі своєї низької отоманки йому було видно зубчастий безхмарний виріз неба. Він іще раз узяв знимку. То була його невістка, Менухимова дружина, то були його внуки, Менухимові діти. Коли він уважніше придивився до дівчинки, йому здалося, що він розгледів у ній Дебору в дитинстві. Померла Дебора, чужими, потойбічними очима бачить вона, можливо, це диво. Із вдячністю пригадалися Менделеві її молоде тепло, яке він колись смакував, її рум'яні щоки, її напіввідкриті очі, що світилися в темряві любовних ночей, вузькі, звабливі світелка. Дебора померла!

Він устав, підсунув до отоманки фотель, поклав на нього фотографію і знову ліг. Повільно затуляючись, його очі забрали із собою в сон усю блакитну радість неба і обличчя нових дітей. Поряд із ними з брунатного тла портрета виринули Йона і Міріям. Мендель заснув. Він відпочивав від тягаря щастя і величі див.

Фальшива вага

Історія одного айхмістра

Йов. Фальшива вага

Йов. Фальшива вага

І

Був собі колись у Золотогродському повіті один айхмістр, себто інспектор мір і ваг, і мав він на ім'я Ансельм Айбеншютц. Його завдання полягало в тому, щоби перевіряти міри, ваги і важки в купців усього повіту. Отож через певні проміжки часу Айбеншютц їде від однієї крамниці до іншої та перевіряє лікті, і ваги, і важки. Супроводжує його вахтмістр при повному обладунку. Цим держава дає зрозуміти, що він, якщо доведеться, не цуратиметься карати фальшувальників, зокрема й зброєю, вірний заповіді, проголошеній у Святому Письмі, згідно з якою фальшувальник прирівнюється до розбійника…

Що ж стосується Золотогрода, то цей повіт був чималий. Він обіймав чотири величенькі села, дві значних торговиці й, нарешті, саме містечко Золотогрод.

Для службових виїздів айхмістр послуговувався казенним двоколісним возиком, куди впрягав одного-єдиного сивого коника, утримання якого було покладено на самого Айбеншютца.

Сивий вирізнявся іще неабияким темпераментом. Він три роки відслужив в обозі, і лише внаслідок раптового осліплення на ліве око, причини якого так і не зміг пояснити навіть ветеринар, його передано до відомства цивільної служби. Бо ж, хоч-не-хоч, це був державний Сивий, впряжений у прудкий золотаво-жовтий візок. У певні дні в цьому візку поряд із айхмістром Айбеншютцом сидів і вахтмістр жандармерії Венцель Слама. На його піщано-жовтому шоломі виблискували золоте навершя і двоголовий цісарський орел. Між колінами стирчала рушниця з настромленим багнетом. Віжками й батіжком заправляв вахтмістр. Його пшеничні та пухнасті старанно підкручені вуса сяяли таким же золотом, як і двоголовий орел і шолом із навершям. Здавалося, і сам він зроблений із того ж матеріялу. Час від часу весело виляскував батіжок, достоту мовби сміявся. Сивий біг рівним клусом, із честолюбною елегантністю і запалом справдешнього кавалерійського огиря на дійсній службі. А в спекотні літні днини, коли всі шляхи Золотогродського повіту лежали сухі й мало що не спраглі, здіймався велетенський, сіро-золотий пороховий вихор, огортаючи і Сивого, і візок, і вахтмістра, і самого навіть айхмістра. Натомість узимку до послуг Ансельма Айбеншютца були невеличкі двомісні сани. Сивий біг тим же зграбним клусом що влітку, що взимі. І тепер уже не сіро-золотавий, а срібний, сніговий вихор огортав вахтмістра, айхмістра, сани аж до невидности, а Сивого то й поготів, адже він був мало не такий самий білий, як і сніг.

Ансельм Айбеншютц, наш айхмістр, був дуже показний і статечний чоловік. Колишній солдат. Дванадцять років прослужив він підофіцером-понадстроковиком в Одинадцятому артилерійському полку. Вислужився, як то кажуть, від самих низів. Був сумлінним солдатом. І ніколи в житті не полишив би війська, якби його до цього у своїй суворій, ба навіть невблаганній, манері не змусила власна жінка.

Він одружився так, як то одружуються майже всі підофіцери-понадстроковики. Ех, які ж вони самотні, ці підофіцери-понадстроковики! Що вони бачать? Самих чоловіків і нікого, крім чоловіків! Жінки, які трапляються на їхньому шляху, шугають повз них, мов ластівки. І вони одружуються, ці підофіцери, щоб, так би мовити, спіймати в руку бодай одну-єдину з тих ластівок. Отож і гармаш-довгостроковик Айбеншютц також одружився, одружився з байдужою йому жінкою, на місці якої могла бути будь-яка інша. Йому було так шкода скидати із себе однострій. Він не любив цивільного одягу, тоді він нагадував собі равлика, якого змушують вилізти з хатки, збудованої з власної слини, — а отже, і власної плоті й крові, — будованої мало не чверть усього равликового життя. Але й інші побратими почувалися не надто інакше. Більшість мали жінок: унаслідок помилки, самотности, кохання, — хтозна! Всі вони слухалися тих своїх жінок: зі страху чи лицарськости, зі звички чи щоб уникнути самотности, — хтозна! Словом, Айбеншютц розпрощався з військом. Він скинув однострій, свій коханий однострій, полишив казарму, свою кохану казарму.

Кожен підофіцер-понадстроковик має право на посаду. Айбеншютц, родом із моравського містечка Нікольсбурґ, довший час намагався повернутися на батьківщину на посаді секвестра чи конципієнта, якщо вже, завдяки жінці, він був змушений полишити військо, свій другий, а може, й справжній, Нікольсбурґ. Та під ту пору в усій Моравії якраз не було потрібно ні секвестрів, ні конципієнтів. На всі Айбеншютцові подання приходили самі відмови.

І тоді на нього вперше найшов справжній гнів на жінку. І він, гармаш, що витримав уже стільки маневрів і начальників, присягнув, що від цієї миті він буде непоступливий супроти жінки — її було звати Реґіною. Свого часу вона закохалася в його однострій — відтоді минуло цілих п'ять років. Тепер же, — після того як стільки ночей бачила і мала його голого і без однострою, — вона вимагала від нього цивільної служби, і посади, і дому, і дітей, і внуків, і бозна-чого ще!

Але й гнів нічим не зарадив нашому Ансельмові Айбеншютцу, коли він одержав повідомлення, що звільнилося місце інспектора мір і ваг, — місце айхмістра, — в Золотогроді.

Він звільнився з війська. Він полишив казарму, однострій, побратимів і друзів.

І вирушив у Золотогрод.


II

Золотогродський повіт лежав на далекому сході монархії. Перед тим у цій місцевості був лінивий айхмістр. Коли це було — найстарші ледве могли пригадати — щоби там узагалі колись були міри і важки! Були лише ваги. Лише ваги. Тканини міряли руками, бо ж усьому світові відомо, що чоловіче передпліччя, від затисненого п'ястука до ліктя, становить рівно лікоть, не більше і не менше. Крім того, весь світ знав, що срібний важок — це один фунт і двадцять грамів, а мосяжний — приблизно два фунти. Так, у цій місцевості було чимало людей, які не покладалися на важення і міряння. Вони зважували в руці, а міряли на око. Не була це сприятлива місцевість для державного айхмістра, не була, та й годі.

Був, як уже мовилося, у Золотогродському повіті перед приїздом гармаша Ансельма Айбеншютца ще й інший айхмістр. Ах, що то був за айхмістр! Старий, і слабий, і відданий алкоголю, він ніколи сам не перевіряв міри й ваги в містечку Золотогроді, не кажучи вже про села й торговиці, що належали до повіту. Тим-то й заслужив собі по смерті напрочуд гарний похорон. Усі купці йшли за його домовиною: ті, що важили фальшивими важками, срібними і мосяжними, і ті, котрі міряли рукою, від затисненого п'ястука до ліктя, і ще багато інших, які без жодної для себе вигоди, а лише, до певної міри, із самого принципу гірко нарікали, що відійшов інспектор ваг, який сам ледве чи щось важив. Бо люди в цій місцевості розглядали всіх, хто невблаганно обстоював вимоги права, закону і держави, як природжених ворогів. Бо навіть мати в крамницях приписані міри і ваги само собою було річчю, за яку ледве чи можна було відповісти перед власним сумлінням. Що вже тоді казати про нового, сумлінного айхмістра! Такою ж безмірною, як і смуток, із яким старого інспектора опустили в могилу, була недовіра, якою Золотогрод зустрів Ансельма Айбеншютца.

Бо з найпершого погляду було видно, що він не старий, не слабий, не схильний до пияцтва, а навпаки: статечний, міцний і порядний; передусім — аж надто порядний.


III

Ось за таких несприятливих обставин обійняв Ансельм Айбеншютц нову посаду в Золотогроді. Він приїхав навесні, в один із останніх днів березня. У боснійському ґарнізоні гармаша Айбеншютца вже ніжно засвітилися котики на вербах, засяяв золотий дощик, уже на лужках захлиналися дрозди, а в повітрі тьохкали жайвори. Коли ж Айбеншютц прибув до північного Золотогрода, на вулицях іще лежав щільний білий сніг, а з ринв звисали суворі, невблаганні бурульки. Перші дні Айбеншютц ходив як приголомшений. Хоч він і розумів мову цього краю, але ж ішлося не так про те, щоби зрозуміти, що мовлять люди, як що мовить сам цей край. А край мовив жахливо: він мовив снігом, темінню, холодом і бурульками, хоча календар уже давно щось там верз про весну, а в лісах боснійського ґарнізону Сипольє вже давно квітнули фіялки. Зате тут, у цьому Золотогроді, на голих вербах і каштанах кракали ворони. Цілими ґронами повисали вони на голих гілках, і виглядало це так, ніби ніякі вони й не птахи, а якийсь химерний сорт таких собі крилатих овочів. Маленька річечка, — а називалася вона Струм'янка, — ще спала під важкою крижаною ковдрою, і дітлахи радісно ковзалися на ній, і їхні веселощі засмучували бідолашного айхмістра ще дужче.

Зненацька однієї ночі, — на дзвіниці ще не вибило й півночі, — Айбеншютц почув великий гуркіт скреслої криги. І хоча це, як уже мовилось, відбувалося глупої ночі, раптом почали танути бурульки на дахах, і краплі лунко й твердо затарабанили по дерев'яному хіднику. М’який, солодкий вітерець із півдня змусив їх топитися, це був нічний брат сонця. В усіх будинках порозчинялися віконниці, у вікнах з'явилися люди, багато повиходили надвір. На ясно-синьому осяйному небі холодно, вічно, велично стояли зорі, золоті й срібні, і виглядало це так, ніби вони згори прислухаються до цього гуркоту і гамору. Багато мешканців похапцем одягалися, так як одягаються лише при пожежі, і бігли до річки. Із лампами та ліхтарями вишикувалися вони вздовж обох її берегів і дивилися, як тріскається крига, і річка будиться із зимового сну. Дехто на геть уже дитинних радощах застрибував на котрусь із великих, урухомлених тепер крижин, стрімко відпливав на ній, із ліхтарем у руці, вимахуючи на прощання тим, що залишилися на березі, і допіру за якусь часину знову зістрибував на берег. Усі поводилися розкуто і по-блазенськи. Вперше від свого приїзду айхмістр заговорив із мешканцями містечка. То один, то другий питав Айбеншютца, звідки той родом і що тут збирається робити. І він відповідав — приязно і вдоволено.

Тієї ночі він так уже й не заснув, не спав разом із мешканцями містечка. Вранці, повернувшись додому (а гуркіт льоду вже дещо вгамувався), він знов почувався сумним і самотнім. Уперше він відчув отой крижаний страх, що береться із самого лише передчуття. Він відчув, що тут, у цьому Золотогроді, звершиться його доля. Вперше у своєму відважному житті він злякався. І вперше, повернувшись у сірінні світанку додому і вклавшись у ліжко, не зміг заснути. Він розбудив свою жінку, Реґіну. Дивні думи насувалися на нього, і він мусив ними з кимось поділитися. Власне кажучи, йому хотілося запитати, чому людина така самотня. Але він посоромився і сказав лише: «Реґіно, тепер ми геть самі!»

Жінка підвелася з подушок, у своїй бузковій нічній сорочці. Світанок скупо цідився крізь шпари у віконницях. Жінка нагадувала тюльпан, що цієї першої весняної ночі в Золотогроді почав в'янути. «Реґіно, — сказав Айбеншютц, — боюся, мені взагалі не слід було залишати казарму!»

«Із мене й тих трьох років досить, — сказала жінка. — А тепер дай виспатися!»

І одразу ж знову повалилася на подушки. Айбеншютц розчахнув віконницю і визирнув на вулицю. Але й ранок був зів'ялий. Зів'ялий був ранок. Навіть ранок був зів'ялий.


IV

Довкола були діти. Діти були довкола. А у вахтмістра жандармерії Венцеля Слами навіть двічі поспіль, упродовж усього двадцяти місяців, народилися близнюки. Навколо все аж кишіло дітьми. Скрізь, хоч би куди глянув Айбеншютц, він бачив дітей. Вони бавилися брудною водою у рівчаку. Гралися в бабки на суходолі. Бавилися на старих лавках жалюгідного, сухотного, охопленого вмиранням Золотогродського міського парку. Вони бавилися і в дощ, і в бурю. Гралися м'ячем, і обручами, і кеґлями. Скрізь, хоч куди би глянув айхмістр Айбеншютц, скрізь він бачив дітей. Ця місцевість була плодючою, поза всяким сумнівом.

От якби в айхмістра Айбеншютца були діти! Все тоді було б інакше — принаймні так йому здавалося.

Дуже самотньо було йому, і він почувався чужим і безпритульним у цьому незвичному цивільному вбранні, проживши дванадцять років у своєму темно-брунатному артилерійському однострої. Його жінка — ким вона йому була? Вперше він запитав себе, навіщо і чому він із нею одружився. І неабияк від цього злякався. Він неабияк від цього злякався, бо ніколи не сподівався від себе, що взагалі може лякатися. Йому здалося, що його, як то кажуть, викинуло на узбіччя — і це при тому, що він постійно і неухильно крокував праведним шляхом! Однак, вірний солдатській дисципліні, а також зі страху перед страхом він віддавався своїй службі та обов'язкам. Ніколи досі в цій місцевості ще не бачили такого відданого державі, праву, вазі та мірі айхмістра.

Зненацька він зрозумів, що не любить своєї жінки. Бо тепер, опинившись сам на сам із цим містом, цим повітом, цією посадою, один серед цих людей, він вимагав любові й затишку вдома, але враз побачив, що тут вони й близько не ночували. Іноді серед ночі він підхоплювався в ліжку і розглядав жінку. В жовтянистому світлі нічника, що стояв нагорі, на шафі з одягом, і не лише не розганяв темряву, але й, навпаки, був ніби чимось на кшталт сяйливого осердя ночі в цій кімнаті, його жінка Реґіна, сплячи, нагадувала айхмістрові висохлий овоч. Він підвівся в ліжку і прискіпливо її розглядав. І чим більше він на неї дивився, тим самотнішим почувався. Так, ніби на сам її вид на нього находила ця самотність. Не його вона була, не Ансельма Айбеншютца, отак лежачи тут, разом зі своїми гарними грудьми, спокійним дитячим личком, і сміливо вигненими бровами, і милими напіврозтуленими устами, і ледь помітним сяйвом разка зубів поміж темно-червоних губ. Жодне пожадання вже не спонукало його до неї, як колись, давно минулими ночами. Чи він іще кохає її? Чи жадає?

Він був дуже самотній, наш айхмістр Ансельм Айбеншютц. Удень і вночі був він самотній.


V

По чотирьох тижнях перебування в Золотогродському повіті він отримав від вахтмістра Венцеля Слами пропозицію вступити до Товариства ощадливости старших державних урядників. Членами цього товариства були секвестри, конципієнти і навіть судові ад'юнкти. Всі вони грали в тарок і бакара. Двічі на тиждень вони збирались у кафе «Бристоль», єдиній каварні в містечку Золотогроді. Всі члени Товариства зустріли айхмістра недовірою, і то не лише тому, що він був чужинець і новоприбулець, але й тому, що відчували в ньому цілком порядного і ще не втраченого.

Адже самі вони були вже остаточно втрачені. Вони дозволяли підкуповувати себе і підкуповували інших. Вони дурили Бога, і світ, і начальство. Але й начальство обдурювало вище начальство, що сиділо в далеких, більших містах. У цьому Товаристві старших державних урядників усі шахрували в карти один проти одного; до того ж не те щоби суто задля наживи, а радше просто так, задля самої втіхи від шахрайства. Але Ансельм Айбеншютц не шахрував. І тим, що іще дужче лютило його друзів, була не так сама обставина, що він не шахрує, як передусім те, що шахрайство, на яке він був приречений, він сприймав геть незворушно. Отож посеред інших він був іще самотніший.

Купці ненавиділи його — за винятком одного-єдиного, про якого трішки згодом. Купці ненавиділи його, бо боялися. Бачачи, як він над'їздить своїм золотаво-жовтим возиком, із жандармом поряд, вони навіть сміли зачиняти двері. Вони ж чудово знали, що змушені будуть відчинити крамниці, тільки-но жандарм тричі постукає. Та бач, ні. Вони зачиняли двері, лишень аби позлостити айхмістра Айбеншютца. Бо не одного вже купця він притягнув до суду.


Йов. Фальшива вага

Повертаючись пізно ввечері додому, вкритий потом улітку, напівзамерзлий узимі, він заставав там свою похмурочолу жінку. І як він лишень зміг прожити такий довгий час із такою чужою йому жінкою! Здавалося, що він оце щойно її розпізнав, і завше за мить до того, як увійти до будинку, боявся, що від учора вона могла змінитися і тепер стати якоюсь іншою, новою, але такою ж похмурою. Зазвичай вона сиділа зі своїм плетивом під круглою лампою, в затятій, ненависній і запеклій покорі. І все ж на неї приємно було подивитися, з її гладко зачесаним чорним волоссям, переділеним посередині, впертою, короткою верхньою губкою, що покликана була викликати хибне враження дитячої задерикуватости. Вона лише підводила погляд, а її руки плели далі. «Поїмо?» — запитувала вона. «Так!» — відказував він. Вона відкладала плетиво, загрозливий, ядучо-зелений клубок із двома спицями, що звідти стирчали, і початим клаптем шкарпетки, яка виглядала радше на якийсь обрубок, іще не народжений, а вже покавальцьований витвір. Руїни, руїни, самі руїни! Айбеншютц дивився на них, слухаючи неприємне жінчине шамотіння в кухні та верескливий, простацький голос покоївки. І хоча він був голодний, йому хотілося, щоби жінка якомога довше залишалася в кухні. І чому в цьому домі немає дітей?


VI

Декілька разів на тиждень він діставав досить-таки ваговиту пошту. Як і годиться сумлінному урядникові, він ретельно розсортовував усі листи. Інспекція мір і ваг розташовувалася в повітовому старостві, в одному з коридорів від внутрішнього подвір'я, в напівтемній кімнатчині. Там Айбеншютц сидів за вузьким зеленим столиком, навпроти нього молодий писар, так званий «контрактний», молодесенький, просто-таки обурливо молодесенький і страшенно марнославний. Його звали Йозеф Новак, і Айбеншютц не терпів його вже бодай через те його ім'я. Бо саме так звали й того ненависного однокласника, через якого Айбеншютц вилетів колись із нікольсбурзької гімназії. Це через нього він був змушений так рано зголоситися до війська. Через нього (але це вже айхмістр собі просто уроїв) він і одружився, до того ж саме із цією своєю жінкою Реґіною. Звісно, контрактник нічим не завинив у Айбеншютцовій долі. Він був не лише обурливо білявий і марнославний, але й до того ж мстивий. За м'якими й улесливими манерами він ховав — айхмістрові Айбеншютцу, зрештою, добре видну — пристрасть капостити своєму начальникові. Серед листів, що надходили до інспекції, були і його, написані зміненим письмом. Це були погрози і наклепи. І вони збивали айхмістра Айбеншютца із пантелику. Бо його аж несамовито вже перебільшена ретельність змушувала розслідувати кожен такий наклеп і доповідати про кожну погрозу жандармському начальству. В глибині душі він зізнавався собі, що не створений бути урядником, тим паче в цій місцевості. Він мав би залишатися в казармі, так, у казармі. В солдатів усе впорядковано, їм не надходять погрози, і на них немає доносів. Відповідальність кожного солдата за все, що він зробив, і все, чого не зробив, несе хтось нагорі, він і сам не знає хто. Яким легким і вільним було життя в казармі!

Одного дня кілька таких листів з погрозами він привіз із собою в течці додому, хоча в нього й було відчуття, що він чинить щось неналежне. Та щось усе ж змушувало його показати ці листи жінці, і він не міг опиратися цій настирливості. Отож він приїхав на обід, вчасно, як лише в ті дні, коли не виїздив до повітових сіл. Чим ближче він під'їздив до свого будиночка (а той стояв поряд із будиночком вахтмістра жандармерії Слами на околиці містечка), тим гарячішим ставав його гнів, а перед самими дверима це вже була клекітка лють. Коли ж він уздрів свою жінку, а вона сиділа, як звичайно, при вікні, поглинена ядучо-зеленим плетивом, у ньому пробудилася ще й така зненависть, що він аж сам її злякався. Чого ж я, власне, від неї хочу? — запитав він себе. Та позаяк не зміг дати відповіді, то ще дужче розлютився і, увійшовши, пожбурив ті листи на вже накритий стіл і проказав моторошно тихим голосом: «Ось, почитай, що ти мені наробила!» Жінка відклала плетиво. Сумлінними жестами, немовби сама була державним урядником, вона розкривала листи один по одному. Тим часом айхмістр Айбеншютц, у капелюсі та плащі, ніби напоготові тут же знову від'їхати, люто сидів на своєму стільці, і чим мовчазніше та сумлінніше читала жінка, тим гарячішою ставала його лють. Він спостерігав за її обличчям. Йому здавалося, він виразно бачить, як обличчя його жінки стає суворим, стражденним і все ж злісливим. У певні моменти вона дуже нагадувала свою матір. Він докладно пригадав собі тестьову. Вона жила в Штернберзі, в Моравії. Коли він востаннє її бачив, — а було це на шлюбі, — на ній була сіра шовкова сукня, і була ця сукня немов обладунок. Вона огортала все її висхле і зів'яле тіло, так ніби мала оберігати від якихось стріл і списів. Перед очима вона тримала лорнетку; опускаючи її, вона уподібнювалася до лицаря, що відмовляється від цілі. Цієї миті і його жінка опустила невидиму лорнетку, відмовившись від невидної мети, і промовила: «Але ж ти не боїшся? Чи, може, таки боїшся?»

Отак її обходять небезпеки, що мені загрожують, подумав на це айхмістр. І відказав: «Отож так тебе обходять небезпеки, що мені загрожують? Навіщо ти змусила мене полишити казарму? Навіщо? Для чого?»

Вона не відповіла. Вона пішла до кухні й повернулася з двома мисками гарячої зупи. В мовчазному гніві, втім, не без апетиту, їв айхмістр Айбеншютц свій звичний обід. А складався він із локшинової зупи, кусня вареної телячої полядвиці та сливових кнедлів.

Не промовивши ні слова, він вийшов із дому і пішов на службу. Втім, листи з погрозами забрати із собою не забув.


VII

У селі Шваби, що належало до Золотогродського повіту, Ляйбуш Ядловкер був могутніший навіть від самого вахтмістра жандармерії. Слід знати, хто такий був цей Ляйбуш Ядловкер: а був він невідомого походження. Подейкували, буцімто вже багато років тому він приїхав із Одеси і що ім'я його вигадане. Він був власником так званої прикордонної корчми, і ніхто не знав до пуття, як саме він нею заволодів. У таємничий, так і не з'ясований досі спосіб її попередній власник, старий, срібнобородий єврей загинув. Одного дня його знайшли замерзлого в прикордонному лісі, вже напівзжертого вовками. Жодна людина, навіть його служник Онуфрій, не могла сказати, чому і пощо старий єврей у такий мороз подибав до прикордонного лісу. Єдиним фактом було те, що він, сам бездітний, мав одного-єдиного спадкоємця, а саме небожа Ляйбуша Ядловкера. Про цього Ядловкера кружляли чутки, нібито він утік із Одеси, бо забив там одного чоловіка цукровою кеґлею. До речі, ледве чи це була чутка, це була майже правда. Ляйбуш Ядловкер сам розповідав цю історію кожному, хто тільки хотів її почути. Він був — так він розповідав — портовим носієм і серед співробітників мав ворога. І саме його — а був той парубок начебто сильний, як ведмедисько — він і забив одного вечора, коли вони спільно розвантажували корабель із цукровими кеґлями, однією з тих кеґель, через сварку. Тому-то він нібито й утік із Росії за кордон.

І йому вірили все: і те, що він був портовим вантажником, і що забив людину. Тільки одного ніхто йому не вірив, а саме його імені — Ляйбуш Ядловкер, — і тому в усьому Золотогродському повіті всі називали його просто Диким Ляйбушем.

Було досить підстав так його прозивати. Бо його прикордонна корчма була скопищем усіляких гультіпак і зарізяк. Тричі на тиждень сам одіозний російський аґент «Амерікен Ляйн» особисто забирав із прикордонної корчми Ядловкера дезертирів російської армії, аби звідти переправити їх далі: до Голандії, Канади, Південної Америки.

Як уже казалося, гультіпаки і зарізяки вподобали собі прикордонну корчму Ядловкера, пройдисвітам, голодранцям і розбійникам давав він тут притулок. І був він такий хитрий, що законові ніяк не вдавалося його запопасти. Завше з його власними і його постояльців паперами усе було гаразд. Нічого злого, нічого обурливого не могли сповістити про спосіб його життя фахові шпики, від яких на кордоні аж роїлося, як від комарів. Про Ляйбуша Ядловкера кружляли чутки, буцімто він є замовником чи не геть усіх злочинів у всьому Золотогродському повіті, а були це злочини не якісь там дріб'язкові: траплялися вбивства прості, вбивства задля грабунку та підпали, не кажучи вже про крадіжки. Австрійських дезертирів, що втікали до Росії, він, так би мовити, міняв на російських, що шукали сховку в Австрії. Тих, що йому не заплатили, він наказував — так розповідали — пристрелити: відповідно австрійським або російським прикордонникам.

Ядловкер у загадковий спосіб здобув концесію не просто на цю прикордонну корчму, але й навіть на торгівлю бакалією і прянощами. Здавалося, під «бакалією» він розумів щось не зовсім те. Бо гендлював не лише борошном, вівсом, цукром, тютюном, палянкою, пивом, карамелем, шоколадом, пряжею, милом, ґудзиками і стяжками, але й дівчатами і чоловіками з усієї околиці. Він виготовляв фальшиві важки і продавав їх місцевим купцям; дехто стверджував навіть, що він фальшує гроші: срібні, золоті й паперові.

Звісно, він був ворогом айхмістрові Ансельмові Айбеншютцу. Бо взагалі не розумів, як і чому загалом здоровий і розумний чоловік може дбати про державу, закон і право. Він ненавидів айхмістра Айбеншютца, і то не тому, що той був айхмістром, а тому, що був незбагненно порядним айхмістром. Сам Ядловкер був присадкуватий, незграбний, міцний, нерозважливий. Йому не справило би ані найменшого зусилля власними руками викинути зі своєї крамниці цього айхмістра із жандармом вкупі, коли вони приїздили перевіряти його міри і важки. Та не чинити так йому веліло нечисте сумління. Навпаки, він дуже приязно обходився з айхмістром, пригнічуючи, а часом навіть забуваючи свою зненависть. Мало хто міг би припустити, що Ляйбуш Ядловкер — сильний, як бицюган, і неповороткий — може так майстерно вдавати. Та природа розпорядилася так, що він був і хитрий, і сильний водночас.

Щоразу, коли айхмістр Айбеншютц переступав поріг корчми у Швабах, на нього вже чекали там ковбаса, і редька, і мед-горілка, і солоний горох. Дев'яностоградусну горілку було заборонено законом, та, попри те, вахтмістр пив її з неабиякою насолодою. Венцель Слама, вахтмістр жандармерії, на превеликий жаль, легко п'янів. Та, зрештою, це й не мало аж такого великого значення: він усе одно нічогісінько не тямив у мірах і важках. А навіть якби й тямив, фальшиві міри і важки в ґаздівстві Ляйбуша Ядловкера ніколи й нікому на очі не потрапляли. Він їх своєчасно ховав, у якийсь незбагненний спосіб він завжди довідувався про приїзд айхмістра ще напередодні.


Йов. Фальшива вага

Саме в ті дні айхмістр Айбеншютц зауважив дивні переміни в поведінці своєї жінки Реґіни. В неї не тільки де й поділася звична охота до безконечних сварок, — вона стала просто-таки невпізнанно лагіднішою. Його це якоюсь мірою навіть налякало. Бо якщо він усе ще й любив її, так би мовити, бо вона і так була його половиною, любив, як свій новий фах, до якого так швидко призвичаївся, то жадати він її давно вже не жадав. Надто вже виразно і надто довго давала вона йому зрозуміти, що він їй байдужий, а часом навіть осоружний. Віддавна вже привчився він засинати відразу, тільки-но вони вкладуться до ліжок, до тісно присунених одне до одного ліжок, і давно вже не вабив його погляду вид її нагого тіла, коли вона роздягалася перед дзеркалом, можливо, в надії, що в ньому ще зродиться-таки пожадання. Вона питалася його, чи він уважає її гарною. «Так, звісно!» — казав він і тут же віддавався сну, немовби бажаючи утекти від докорів сумління, цією брехнею спричинених.

Тому його заскочила, ба навіть налякала та ніжність, яка раптом знову прокинулася в його жінці. Він спав із нею, як у давні роки. Проте вранці його нехіть була велика, і він мало не зі спротивом цілував її перед відходом на службу. Вона вдавала, що спить, і він чудово знав, що це гра. Та гра була її часткою, і він усе ще любив її. Їй він цього не казав.

Марно мудрував він, що ж могло спричинити в ній це раптове пробудження пристрасти. Та одного дня йому судилося довідатися правду.


VIII

Бо одного дня серед звичних уже численних анонімних обмовлянь і наклепів виявився один незвичайний лист, у якому було написано дослівно таке:


«Шановний Пане Інспекторе, попри те, що я одна із жертв Вашої суворости, внаслідок чого наді мною тепер чинять процес, і то через якийсь там нещасний десятикілограмовий важок, все ж дозволю собі сповістити Вам, що Ваша дружина в найпідступніший спосіб зраджує Вас і тим самим Вас ганьбить. І до того ж із ніким іншим, як із Вашим же власним Паном Писарем, паном Йозефом Новаком.

Із найглибшою повагою відданий Вам,

X.Y.»


Ансельм Айбеншютц був точнісінько такий же повільний, як і порядний. До того ж надто часто доводилося йому досвідчити, що багато суплік були звичайними обмовами. Він уклав листа до кишені й пішов додому. Ніжно, як то від кількох днів у неї повелося, зустріла його жінка Реґіна. Вона навіть на якусь мить довше повисла в нього на шиї. «Сьогодні я з особливим нетерпінням на тебе чекала», — прошепотіла вона. Попід ручку вони пішли до накритого столу. Під час обіду він уважно розглядав її і помітив те, чого досі, вочевидь, не зауважував: на мізинці вона носить незнаний йому перстеник. Він узяв її ліву руку і спитав: «Звідкіля в тебе цей перстень?» — «Від мого батька, — відповіла вона. — Я просто ніколи його не носила». Це був дешевий перстень, чоловічий, зі штучним сапфіром. Він провадив далі: «А пощо ти його раптом одягнула?» — «Так, щоби він приносив нам щастя», — відказала вона. «Нам?» — «Нам обом!» — підтвердила вона.

Ні з того ні з сього він почав помічати в ній і інші зміни. Її густе волосся, що вилискувало чорно, аж синьо, скріплював новий черепаховий гребінь. Великі золоті кульчики, яких вона давно вже не вбирала, кульчики, до яких були прикріплені малесенькі, тонесенькі золоті пластиночки, ніжно дзеленчали на її вухах. Її засмагле обличчя знову віднайшло той аж якийсь юнацький, просто тобі дівочий рум'янець. Властиво, тепер вона виглядала як колись, як дівчинка, якою він її запізнав, тоді, в Сараєві, куди вона влітку приїхала на запрошення свого вуйка, зброяра.

Посеред цих спостережень, які вже самі собою наганяли неабиякий ляк, її слова увірвалися безпосередньо, так би мовити, не міркуючи і не зважуючи. І звучали вони: «Я хочу нарешті дитину». Від кого? — хотів було він спитати, бо ж одразу, зрозуміло, подумав про того листа. Натомість сказав лише: «Чому раптом тепер? Тобі ж ніколи не хотілося. Ти завжди казала: в доньки не буде посагу, а син у найліпшому разі змушений буде стати айхмістром, як я».

Вона опустила погляд і сказала: «Але ж я так тебе кохаю!»

Він підвівся і поцілував її. Він пішов на службу.

То був доволі неблизький шлях, і дорогою йому пригадалося, принаймні здалося, що пригадалося, що цей перстень із сапфіром він якось — а було це дуже давно — бачив на руці у писаря Новака. Йому, айхмістрові, гидкі були підступні й хитрі випитування. І все ж цим разом він постановив діяти підступно і хитро.

Писар підвівся, як завжди, коли айхмістр входив до кімнатчини. Незвичайно приязно айхмістр сказав: «Добридень, любий Новаку! Є щось нового?» — «Нічого нового!» — сказав Новак, уклонившись при цьому. Він стояв, поки Айбеншютц сів.

Айбеншютц іще якусь часину погортав папери, а потім сказав, скерувавши погляд на Новакові руки: «А де ж подівся той ваш перстень із сапфіром, пане Новак? Дуже гарний був перстень!»

Здавалося, Новак анітрохи не збентежився. «Я був змушений його заставити, на жаль, був змушений заставити!»

«Чому? Що, грошова скрута?» — спитав айхмістр. І тут уперше обережність полишила білявого і марнославного контрактника, і він сказав: «Через історію з жінкою!»

«Так-так, — відказав айхмістр, — у вашому віці в мене теж іще були історії з жінками!»

Уперше бачив писар свого начальника таким приязним. Та він не сумнівався, що вийшов сухим із води.

Однак цього разу він помилявся. Бо з усією властивою йому ґрунтовністю, яка й робила його таким чудовим контролером важків і мір, Айбеншютц поклав собі достеменно відстежити цю справу. Його серце вже не брало в цьому участи. В нього було лише єдине побіжне уявлення, що честь його зганьблено, та й воно бралося, відверто кажучи, лише з його армійських часів, зі спогадів про розуміння чести його зверхників, панів офіцерів. І було воно, як уже сказано, лише побіжним уявленням. А йому, сумлінному, кортіло лише дослідити всю правду, так би мовити, встановити і перевірити міру та вагу всіх обставин цієї справи.

Тому-то й додому він повертався дуже поволі й із опущеною головою. І коли з ним віталися люди, він удавав, що не помічає їх, боячись, що вони заговорять із ним і цим переб'ють його міркування.

Незадовго перед домом у нього вже був дуже певний, дуже методичний план. І не дивно, що при всій його прискіпливості легко можна було передбачити, що він діятиме достеменно за обраним планом.


IX

Через тиждень він зауважив, що жінка вже не носить персня з фальшивим сапфіром. Їй він не сказав нічого.

Цілий тиждень він мовчав і супроти жінки, і супроти Йозефа Новака. А тоді зненацька сказав йому: «Вам вдалося повернути собі перстень?»

«Так», — відповів писар, він вдавав радісне вдоволення.

«Вам не слід було соромитися, — сказав Айбеншютц. — Я радо позичив би вам грошей!»

«Щиро кажучи…» — промимрив писар. Тепер він удавав спантеличення, як щойно втіху.

«Але ж із приємністю, із задоволенням!» — сказав айхмістр. Він простягнув молодикові п'ятикоронову монету, недбало, як подають олівець чи папіросу. А тоді по-змовницьки вів далі: «Між нами, чоловіками, пане Новак, скажіть-но, а де в такому крихітному містечку, як наше, ви зустрічаєтеся з дамою? Адже тут усі все бачать?»

Утішений і підбадьорений такою доброзичливістю начальника, контрактник підвівся зі стільця. Айбеншютц, що сидів перед ним, досить переконливо скидався на учня. Була пізня осінь і пізнє пополуднє. Дві службові нафтові лампи, надані повітовим староством, м'яко світилися під зеленими, затишними умбрами.

«Бачите, пане інспекторе, — завів писар, — навесні й улітку це дуже просто. Зустрічі відбуваються у прикордонному ліску. Ах, пане інспекторе, якби я міг розповісти вам, із якими жінками я там тільки зустрічався! Та ви знаєте, що потаємність ніде не є такою необхідною, як у справах амурних. Восени й узимку важче, зі службових причин. У всьому повіті лише прикордонна корчма Дикого Ляйбуша надається для прихистку коханців. А ви й самі знаєте, пане інспекторе, що то дуже небезпечний чоловік і що мені часто доводиться вас там заступати. Сумління в службі передусім, понад усе сумління в службі!»

«Дуже сумлінно», — сказав айхмістр Айбеншютц і запорпався в своїх паперах. Увечері, о шостій, коли закінчувалася служба, він сказав своєму писареві: «Можете вже йти! І щасти вам із дамами!»

Писар уклонився, — а виглядало це мало не як кніксен чемної школярочки, — і зник.

Зате айхмістр іще довго сидів, на самоті з двома лампами під зеленими умбрами. Йому здавалося, що з ними можна порозмовляти. Вони були як люди, щось на кшталт живих, лагідних, осяйних людей. Він розпочав із ними безгучну балачку. «Тримайся свого плану», — казали вони йому, зелені й лагідні. «Гадаєте?» — знову запитав він. «Так, саме так!» — сказали лампи.

Айхмістр Айбеншютц зітхнув і пішов додому. Він ішов крізь холодний дощ пізньої осені, який робив його ще самотнішим, ніж він і так був, додому, де на нього чекала брехня, що була ще безпросвітніша, ніж цей вечір, ніж цей дощ.

Прийшовши, він уперше застав свій дім темним. Він відчинив двері. Він умостився на ядучо-зелену плюшеву софу в так званому «салоні» й чекав у потемках. До цієї місцевости газети доходили не вчорашні чи позавчорашні, а принаймні тижневої давнини. Айбеншютц ніколи їх не купував. Те, що діялося в світі, анітрохи його не обходило.

Покоївка почула, як він надійшов. Її було звати Ядвіґа. Вона увійшла широким кроком, самовдоволено і по-материнськи, в темряву покою. Запалюючи лампу, — проти його волі, але він був надто втомлений, аби перечити, — вона сповістила йому, що його жінка вибралася на закупи і незабаром повернеться. Вона теж переказувала, щоби він терпляче чекав.

Він прикрутив ґніт на лампі, так що в кімнаті майже запанував морок. Він обмірковував свій план.

Коли жінка повернулася, він підвівся, поцілував її і сказав, що дуже непокоївся, чого її так довго немає. В обох руках вона тримала пакунки. Вона поклала їх. Вони сіли до столу.

Їли вони в напозір приязній і мирній злагоді. Принаймні так здавалося його жінці Реґіні. Вона поводилася уважно, навіть запопадливо. Час від часу всміхалася чоловікові. Він помітив, що в неї на пальці знову з'явився перстень із фальшивим сапфіром.

«Знову в тебе цей перстень! — сказав айхмістр. — Це не може не тішити!»

«Здається, — сказала жінка Реґіна, похилившись над мискою, — у мене нарешті буде дитина!»

«Нарешті? — перепитав айхмістр Айбеншютц. — Але ж ти ніколи не хотіла дітей! Чому раптом тепер?»

«Саме тепер!» — сказала вона, дуже обережно оббираючи помаранчу.

«Сьогодні, — вів далі він, у той час як вона ще схилялася над ножем і плодом, — я розмовляв із моїм писарем, отим Йозефом Новаком. Він відомий на весь повіт бабій. Отож він стверджує, нібито навесні та влітку мав тут у прикордонному ліску повно всіляких жінок, звісно, він не каже, яких. А восени і на зиму, як він каже, стає надто небезпечно вчащати до закладу Ядловкера, бо він мене там часто заступає службово».

Жінка якраз їла останню чвертку помаранчі. Вона не підвела погляду. Вона сказала: «Жах який, ці місцеві жінки!»

«І всім їм він дарує перстені!» — відказав айхмістр.

Вона впустила останню скибку помаранчі й зиркнула на перстень на своєму лівому вказівному пальці. Запала довга мовчанка.

«Цей перстень у тебе від Йозефа Новака, — сказав зненацька айхмістр. — Я знаю, я бачив його в нього на руці».

Тут жінка Реґіна зайшлася плачем. Схлипуючи, вона стягла перстень, поклала перед собою на стіл і сказала: «Отже, ти все знаєш?»

«Так, — сказав він. — Ти від нього вагітна. Я вдамся до відповідних заходів».

Він негайно підвівся, одягнув плащ і вийшов. Він запріг коня і вирушив у Шваби, до Ядловкера.


X

Була вже пізня ніч, коли він туди дістався. І це викликало чималий подив. Бо ще ніколи Ядловкер не бачив у себе Айбеншютца пізніше, як пополудні. І ніколи ще айхмістр не був такий збуджений і тому не справляв такого дивного враження.

«Що за честь! — вигукнув Ядловкер і, попри свою чималеньку вагу, пританцьовуючи, вийшов із-за шинкваса. — Що за шана!» Двох ледацюг, що сиділи за одним зі столиків у кутку, Ядловкер зігнав. Він застелив столик обрусом у червоно-сині квітки і, не питаючи айхмістра про його побажання, гукнув у бік шинкваса: «Меду, чвертку і таріль гороху!»

У прикордонній корчмі Ядловкера панував неабиякий гамір. Там сиділи російські дезертири, котрих щойно привів контрабандист Каптурак. Вони ще були в своїх одностроях. Попри те, що вони пили неймовірну кількість чаю і горілки і що їм повісили на рамена великі рушники, аби обтиратися від поту, вони все ж виглядали змерзлими — такими бездомними вони почувалися вже тепер, на віддалі навіть не години від кордону їхньої батьківщини. Низенький Каптурак, а називали його «комісіонером», підносив їм алкоголь. Від Ядловкера він діставав по двадцять п'ять відсотків за кожного російського дезертира. Несподіваний прихід айхмістра надто вже дошкуляв господареві Ядловкеру. Він якраз збирався запропонувати цим дезертирам, котрі лише про те й мріяли, щоби пошвидше скинути із себе російські однострої, тканини і вбрання, на продаж яких не мав ліцензії. Отож його, з одного боку, злостила айхмістрова присутність, та з другого — навіть аж тішила. Нарешті він запопав цього непоступливця до себе вночі, а ніч була вірною спільницею Ляйбуша Ядловкера. Тут він прикликав свою приятельку.

Багато років уже вона жила з ним. Казали, нібито й вона з Росії, з Одеси, і що вона учасниця багатьох Ядловкерових неподобств. Мовою, всім єством і виглядом вона скидалася на українку з Півдня. Вона була чорна, дика і лагідна водночас. Вона була молода, тобто неокресленого віку. Насправді ж, чого, проте, ніхто в цій місцевості знати не міг, вона була циганкою, родом із Язлової в Бесарабії. Однієї ночі Ядловкер десь підібрав її і залишив собі. І хоча ревнивий від природи, він усе ж був певний любові цієї чорнявки і надто аж певний своєї влади над жінками та чоловіками взагалі. Багато-бо людей у цій місцевості корилися йому, по цей і по той бік кордону. Навіть Каптурак, цей всемогутній комісіонер, що торгував чоловіками, ніби яловичиною, продаючи їх еміґраційним аґенціям до Канади, на Яву, Ямайку, Пуерто-Рико, та й до самої навіть Австралії, навіть сам Каптурак корився Ядловкеру. Він купив більшість урядників, які колись чимось могли би йому нашкодити. І лише єдиного айхмістра Айбеншютца він іще не придбав. Саме тому від самого Айбеншютцового приїзду він вів із ним боротьбу. На думку Ядловкера, кожна людина має не лише слабкі, а й злочинні боки. Він узагалі не міг повірити, — та й як би йому було без цього жити! — що бодай якась людина на цьому світі думала і відчувала інакше, ніж він сам, Ядловкер. Він був переконаний, що всі люди, котрі живуть чесно, — лицеміри, і він мав їх за блазнів. Найдосконалішими блазнями були урядники, а вже за ними йшли звичайні порядні люди, без посад. Перед ними всіма Ядловкер був змушений ламати комедію порядности. Так обходився Ядловкер з усім світом. А надто, і то з особливою старанністю, з айхмістром Айбеншютцом.


XI

Надійшла та жінка. Сходи, якими вона зійшла, були збоку від шинкваса. Вона прокладала собі шлях крізь галасливе кишіння дезертирів. Тобто шлях, власне кажучи, прокладався сам. У самому кінці приміщення, навпроти сходів, сидів айхмістр Айбеншютц. Він побачив цю жінку вже на найпершій горішній сходинці. І негайно зрозумів: вона підійде до нього. Він ніколи перед тим її не бачив. Від найпершої ж миті, відколи він уздрів її на горішній сходинці, йому пересохло в горлянці аж так, що він схопив склянку меду й одним духом спорожнив її. Кілька хвилин протривало, заки ця жінка дійшла до його столу. П'яні дезертири розступалися перед її лагідним кроком. Тоненька, струнка, притримуючи обома руками шаль на плечах, немовби мерзнучи і ніби ця шаль могла її зігріти, йшла вона: певна себе, похитуючи стегнами і з непорушними плечима. Її кроки були міцні й дрібнесенькі. Якусь мить було чутно виляскування її високих підборів, коли галасливі чоловіки змовкли і витріщилися на цю жінку. Її погляд від самого початку, від найвищого східця, був звернений до айхмістра Айбеншютца, мовби випереджаючи її стопи.

Коли вона отак наближалась, у нього з'явилося відчуття, ніби він уперше в житті взагалі довідується, що таке жінка. Її темно-сині очі нагадали йому, котрий ніколи не бачив моря, — море, її білосніжне обличчя розбудило в ньому, котрий аж надто добре знався на снігові, образ якогось фантастичного, неземного снігу, а її чорне, аж синє волосся змусило його думати про південні ночі, яких він ніколи не досвідчив, про які він щонайбільше колись читав або чув. Коли вона сіла навпроти нього, йому було на душі так, ніби він переживає якесь превелике диво, ніби до його столу сіли незвідане море, дивовижний сніг, чудовна ніч. Він навіть не підвівся. Він чудово знав, що чоловіки встають перед жінками; та він так і не отямився від отого свого дива.

І все ж він знав, що це диво — людина, жінка, знав він також і те, що це приятелька Ляйбуша Ядловкера. Звісно, Айбеншютц теж чув усі ці історії про Ядловкерову приятельку. Ніколи в житті в нього не було якогось окресленого уявлення про те, що називають «гріхом», та тепер йому здалося: він знає, як виглядає гріх. Ось як він виглядає — точнісінько як Ядловкерова приятелька, циганка Евфемія Никич.

«Евфемія Никич», — сказала вона просто, і сіла, і розправила спідницю з безліччю складок. Та тихесенько і проникливо зашаруділа, крізь галас дезертирів.

«Ви нічого не п'єте?» — спитала вона, хоча й бачила щойно спорожнену склянку від меду перед Айбеншютцом.

Він навіть не почув її запитання. Він витріщився на неї великими, відвертими очима і думав, що він оце вперше по-справжньому розкрив їх.

«Не п'єте нічого?» — перепитала вона, але цим разом так, ніби вже знала, що Айбеншютц нічого не відповість. Тому вона сильно і лунко ляснула пальцями. Підійшов Онуфрій, служник. Вона наказала принести пляшку.


Йов. Фальшива вага

Той приніс пляшку дев'яностоградусної і ще один таріль сушеного гороху. Айхмістр Айбеншютц пив, але не тому, що йому кортіло! В жодному разі! Він пив лише тому, що вже кілька хвилин, відколи надійшла ця жінка, марно шукав якогось доречного слова і дуже сподівався, що це слово прийде йому, тільки-но він вип'є. Отож він випив, і йому несамовито запекло в горлянці, а він ще й закусив солоним горохом, який іще підсилив цю печію. Тим часом перед ним сиділа ця жінка, непорушно. Своїми тонкими, смаглявими пальцями, кожен із яких виглядав, як крихітна, струнка, рожевоголова, ламка і, попри те, міцна жінка, тримала вона чарку. Очі її були звернені теж не на айхмістра Айбеншютца, а на прозору, як джерельна вода, горілку. Айбеншютц поглянув на її довгі, вигнуті догори, шовковисто-чорні вії, чорніші навіть від сукні цієї жінки.

«Я ніколи вас тут не бачив!» — сказав він зненацька, зашарівшись і тереблячи обома руками вуса, ніби міг так приховати цей раптовий, сміховинний рум'янець.

«Я вас теж ні, — сказала вона, і було це мов солов'їний спів. Юнаком, у лісах довкола Нікольсбурґа, він іноді його чув. — Ви часто сюди приїздите?»

«Іноді, службово!» — сказав він, не перестаючи теребити свої пухнасті вуса. Йому просто вже несила було відняти руки від обличчя.

«Службово? — прожебоніла вона. — А що за служба?»

Він опустив руки. «Я айхмістр, інспектор мір і ваг», — сказав він поважно.

«Он як!» — мовила вона, спорожнила чарку, підвелася, кивнула і знову пішла сходами догори.

Айхмістр Айбеншютц поглянув їй услід, услід її спідниці в складках, що на кожній сходинці, здавалося, викручує лагідне, тихе колесо, її вузьким мештикам, які з-під тієї спідниці визирали. Давним-давно вже хропіли дезертири. Декотрі повкладали голови на тверді столи. Інші лежали, немов туго напхані лантухи, попід столами — і дихали. Всі хропіли голосно і дещо жаско.

Він підійшов до шинкваса. Хотів заплатити. За лядою стояв Ляйбуш Ядловкер, і він сказав із такою погрозою і такою приязністю: «Пане айхмістре, сьогодні ви мій гість! Сьогодні ви взагалі не платите!», — що вперше в житті колишнього гармаша Айбеншютца полишила відвага, і він спромігся лише промимрити «Добраніч».

Додому він ішов дуже повільно. Він забув, що залишив свого возика перед господою. Попри те кінь слухняно, як пес, чимчикував за ним, тягнучи возика.

Був уже ясний ранок, коли він дістався додому. Опасиста покоївка поставила перед ним чай і хліб. Він усе відсунув.

Зачув жінчині кроки. «Доброго ранку!» — сказала вона, підійшла і спробувала його обійняти. Він негайно підвівся.

«Відтепер ти спиш у кухні! — сказав він. — Або йдеш із дому!»

Він мить помовчав, а тоді сказав: «Якщо твоє ліжко сьогодні вночі не стоятиме в кухні, завтра ти спатимеш в Новака — або надворі».

Раптом він згадав про возик, про коня. Той покірно стояв перед парканом невеличкого городчика. Вже давно був ясний день.

Він поїхав на службу, в повітове староство. І власноруч, дуже повільно, з подвійними полями, виразним, дитинно-каліграфічним письмом цісарсько-королівського гармаша написав клопотання до громади про переведення писаря Йозефа Новака до сусіднього повіту. Він ним невдоволений. Він волів би іншого.

Йому було незручно посилати громаді клопотання. Все ж дванадцять років він був гармашем, а тому мав право на справжню державну посаду. Та завдяки дружині йому дісталась ця (насправді він був урядником від громади, проте платив йому уряд).

У цю годину йому було особливо прикро, що він не підлягає безпосередньо державі.

Він прийшов приблизно за годину до початку служби. Коли увійшов писар Новак, інспектор сказав йому: «Ви полишаєте цю посаду. Я вами невдоволений. Щойно я подав клопотання про ваше переведення або звільнення».

Молодий, марнославний чоловік устиг промовити лише одне-єдине слово: «Але…»

«Замовкніть!» — крикнув Айбеншютц так, як кричав колись на плацу, коли ще був гармашем.

Він удав, ніби занурився в папери. Насправді ж він думав про своє життя. Гаразд, Новак, — думав він, — цей зникне. Із дружиною в мене більше немає нічого спільного. Вона спатиме в кухні. Викинути я її, звісно, не викину, не терплю скандалів. Ну то й що? А далі? До Ядловкера я більше не піду — крім як службово, ясна річ. А якщо поза службою, то лише з вахтмістром Сламою. Ні, поза службою я ніколи туди не ходитиму. І хай так буде.


XII

Та не так сталося, як гадалося. І хоча писаря Новака й справді перевели в Підгірці; хоча пані Айбеншютцова таки справді спала, поряд із покоївкою, в кухні, зате службові відвідини прикордонної корчми, щоправда у супроводі вахтмістра Слами, помітно множилися.


Йов. Фальшива вага

Надійшла зима, і була це невблаганна зима. Горобці падали мертві з дахів, як перестиглі овочі, що ранньої осені падають із дерев. Ба навіть ворони й галки, здавалося, мерзнуть, так тісно притиснувшись одне до одного сиділи вони на худих галузках. Бували дні, коли термометр показував тридцять два градуси. В такі зими людині просто тяжко без домівки. Самотньо, посеред цього великого морозу, стояв айхмістр, мов голе і змерзле дерево на подвір'ї повітового староства, перед вікнами службової кімнатчини. З'явився новий писар, повільний, огрядний і добродушний молодик, який працював дуже неквапно, зате був просто-таки втіленням затишку. І взагалі, найзатишніше було в службовому приміщенні. Дверцята печі променіли червонястим сяйвом, обидві лампи — зеленим. Навіть папери шаруділи довірчо. Але що потім, коли інспектор Айбеншютц закінчував службу? Ось він стоїть, у своєму куцому кожусі, з високо піднятим цигейковим коміром, у високих чоботях, біля однієї з тих двох ліхтарень, що світяться перед повітовим староством. А світять вони дуже вже скупо і жовто, нічні лампадки, назустріч сяйву снігу в парку навпроти. Довго стоїть отак інспектор Айбеншютц і міркує. Міркує, як воно виглядатиме, коли він зараз прийде додому. Піч напалено, стіл накрито, круглу лампу на стелі засвічено, на припічку руда кицька. Заплакана і похмура дружина відразу переходить до кухні. Покоївка, також заплакана і похмура, бо вона ділить із господинею її сльози і нарікання, сякається в крайчик фартуха, лівою рукою ставить миску перед паном Айбеншютцом. Уже навіть кицька не підійде, як колись, щоби її погладили. І вона затаїла ворожість до Айбеншютца. Її жовті очі світять зненавистю. Попри все це айхмістр вирішує іти додому. Рішуче крокує він у своїх важких чоботях цим рипучим снігом, крізь цю мертву ніч, що підсвічується знизу, снігом. Ані живої душі довкола. Не слід нічого боятися, нема чого соромитися, коли отак принагідно зупинишся перед котроюсь хатою і крізь шпарки у віконницях зазирнеш усередину, в чуже помешкання. Ще ранній вечір. Незрідка щасливі люди ще сидять разом при столі. Іноді вони грають у доміно. В цих домах є батьки, матері, брати, сестри, діти і діти дітей. Вони їдять, вони сміються. Часом якась дитина заплаче, але ж і плач викликає благість, безсумнівно! Часом на подвір'ї загавкає пес, зачувши Айбеншютца назирці. Ба навіть цей дзявкіт має в собі щось потульне, мало не кохане. Айбеншютц уже знає всі сім'ї в містечку і як вони живуть. Принагідно він вирішив собі, що інспекторові мір і ваг добре, корисно й навіть необхідно дещо ближче запізнати купців, він називає це «ознайомленням з особовим складом». Рушає далі. Тепер він стоїть перед власним домом. Його Сивий чує, як він надходить, і радісно ірже. Люба тварина. Айхмістр не може втриматися, аби не зайти до стайні, йому хочеться лише погладити Сивого, він пригадує собі щасливі часи у війську, коней, там, у задній прибудові казарми, він іще пам'ятає всі імена й усі обличчя. Свого Сивого він назвав Якобом. «Якобе!» — кличе він тихенько, заходячи до стайні. Сивий підводить голову. Два чи три рази б'є правим копитом по вологій соломі. Айбеншютц підходить, власне, лише аби сказати «Добраніч», та зненацька повертає, каже, мов людині: «Хвильку!», — йде до повітки, витягає сани, виводить коня і тремтячими, однак упевненими пальцями надягає упряж, а теплою вовняною попоною огортає тіло тварини і міцно зав'язує. Запрягає Сивого в сани. Чіпляє на кінську шию дзвіночок і каже: «Якобе!» Кидає ще один швидкий, ненависний погляд на освітлені вікна свого житла. Як же ненавидить він цих трьох жінок, що чекають на нього там: передусім свою власну, відтак покоївку і нарешті кицьку. «Якобе!» — каже він, і сани ковзають на своїх спершу ще рипучих, а потім усе м'якших і м'якших полоззях у бік воріт. Сивий знає куди.

Мороз дме в обличчя айхмістрові, мороз — це німа буря, а ніч прозора, ніби скляна, та що там скляна — кришталева. Зірок не видно, бо ж він пильнує дороги, але вони відчутні, тверді та ясні, так ніби всі льодяні, там, над головою. Вони відчутні так, що їх мало не видно, хоча він повинен добре пильнувати шляху. Сани женуть.

Куди женуться вони із сивим Якобом? Він і сам знає дорогу. Чвалом мчить він до Швабів.

А куди у Швабах? До прикордонної корчми Ядловкера. Так ніби і його, як і його господаря, жене туга за циганкою Евфемією Никич.


XIII

У прикордонній корчмі Ядловкера було тепло, гарно і весело. Тут грали в карти, пили та курили. Дим повис над чоловічими головами. Жінок не було, ну, й добре. Айхмістрові Айбеншютцу було би нелегко знести присутність жінки, хіба нею була би Евфемія Никич. Але вона не показувалася. Та Айбеншютц навіть не підозрював, що приїхав сюди для того, аби її побачити. Лише вмостившись і хильнувши перший ковток, він, як йому здалося, збагнув, що насправді приїхав сюди, аби побачити цю жінку. Принагідно до його столу підходив Ляйбуш Ядловкер і підсідав на хвильку, поспіхом, як бджола сідає на мед, а метелик на квітку. Чим поважнішим ставав айхмістр Айбеншютц, а поважнів він мірою випитого, тим радіснішим здавався йому Ядловкер. Радіснішим і ненависнішим. Він, айхмістр Айбеншютц, чудово знав, що більшість суплік виходить із-під Ядловкерового пера. Дуже ймовірно, що цим Ядловкер хотів відвести айхмістрову увагу від себе на інших. І він, наш Айбеншютц, це знав, йому здавалося, що знав. І попри те, зносив цю солодкаву привітність господаря з незворушною терплячістю, ба навіть скорботною покірністю. Він поглянув на огидну, широку, неодмінно вишкірену Ядловкерову мармизу. Клинцювата руда борідка прикрашала її. Можна й так сказати: прикрашала, — бо спотворити цю пику не могло вже ніщо. Вона була бліда особливою восковою блідістю. Двоє крихітних, зеленкавих оченят палало на ній, як світелка, вже загашені, але все ще світелка; подібно до тих зірок, про які астрономи знають, що вони вже тисячоліття як умерли, а ми й досі бачимо їхнє світло. Єдиним живим місцем на цьому лиці була ще ота руда клинцювата борідка. Вона виглядала, як трикутний вогник, що зненацька вирвався із, здавалося би, давно мертвої та згаслої матерії.

«До ваших послуг! Пане інспекторе!» — повторював Ядловкер щоразу, підходячи до столу. Виглядало це так, ніби він упродовж цього вечора щоразу бачить айхмістра вперше. В такій поведінці Айбеншютц угадував певну іронію. Йому здавалося, що дещицю іронії він достерігає також у тому, що Ядловкер ніколи не підходить до його столу без пляшки в руці. Гаразд: це ще могло бути ознакою уважного господаря. Та коли Ядловкер, про якого Айбеншютц достеменно знав, що той має фальшиві важки, ще й питав: «Як поживає ваша високоповажна пані?» — отут уже Айбеншютцові здавалося, що цього він не знесе, і, щоб знести, він замовляв іще шнапсу. І пив, і пив — аж до світанку. Давно вже дезертири тяжко і жаско хропіли під і за столами. Світанок іще не заярів, але вже вгадувався, коли Айбеншютц підвівся. Онуфрій подав йому віжки. Всідаючи до саней, він завжди відчував полегшення і пригнічення. Коли він доїхав до межі міста Золотогрода, вже сірів зимовий ранок. Айбеншютц не заїхав додому. Він заїхав до цирульника Нажаля, де наказав себе поголити і помити голову холодною водою. Відтак пішов до єдиної в містечку Золотогроді каварні, вона називалася «Бристоль». Випив одну каву і з'їв два пампушки, такі свіжі, що аж пахли пекарнею. Звідси вирушив на службу, тупо посидів за порожнім столом, на якому зі зрозумілих причин іще не могла лежати пошта, нетерпляче чекаючи на повільного товстуна-писаря. Вийшов надвір і вмив, як стій, в хутрі та чоботях, лице і руки під немилосердно зимною помпою на подвір'ї повітового староства, призначеною для кінної жандармерії.

У такі ранки Айбеншютц ні про що не думав, а якщо й думав, то обмаль. Він думав про те, що ось зараз на дзвіниці проб'є восьму і що ось-ось має надійти новий писар. Коли ж на дзвіниці нарешті вибивало восьму, Айбеншютц іще раз виходив, аби пройтися містом. Цей обхід не міг тривати довго, позаяк місто було крихітне. Він просто не хотів бути на місці перед писарем. Він теж думав про те, що їзда містом і морозом зможе дати йому не тільки вигляд, але й самопочуття людини, що проспала ніч за нормальних обставин.

Отож він вирушав, саньми по вранішньо рипучому снігові. Він повертався. Спершу він заводив додому Якоба і сани. А тоді, не поминувши кинути ненависний погляд на о цій порі ще зачинені віконниці свого дому, пішки вирушав на службу.


XIV

Але й на службі він не міг стриматися, щоби не думати про Ядловкерову приятельку, циганку Евфемію Никич. У якийсь дивовижний спосіб професійна і людська огида до корчмаря Ядловкера поєднувалася в ньому з прекрасною тугою за пані Евфемією. Він і сам не знав, наш бідолашний айхмістр, що з ним коїться. Його непокоїло, ба навіть ошелешувало, що він аж так постійно, аж так невблаганно, аж так невідступно змушений думати і про Ядловкерові правопорушення, і про Евфеміїну вроду. Одне було неможливе без іншого.

Та навіть ця сувора зима закінчилась, і настала ніч, коли тріснув лід на річці Струм'янці. Точнісінько як і в перший рік, коли він сюди прибув, але тепер, як йому здавалося, постарілим і цілковито зміненим, пережив він однієї березневої ночі гуркіт льоду на річці та радісне збудження люду. Але цього разу настання весни означало для нього щось інше. Спостерігаючи отак оновлення року і світу, він здався собі дуже постарілим, і жодне сподівання не пробудилося в його серці, як тоді, в рік приїзду. І сьогодні, як і в той перший рік, стояли люди, на обох берегах річки, зі смолоскипами та ліхтарями, і вони так само раптом застрибували на плавучі крижини і так само зістрибували на берег. Весна. Це була весна!

Та айхмістр Айбеншютц невтішний повернувся додому. Що йому ця весна? Що йому ця весна? Через три дні його дружина розродилася. В кухні. Легкі пологи. Тільки-но покликали пупорізку, як він прийшов на світ — син Йозефа Новака. Лише байстрюки, — подумав інспектор Айбеншютц, — родяться так скоро і легко.

Ніч, коли в нього народився син Йозефа Новака, айхмістр провів у Ядловкеровій корчмі. Цього вечора при його столі знову з'явилась Ядловкерова приятелька. Як і першого разу, Евфемія сказала: «Ви нічого не п'єте?» — «Якщо хочете, щоби я випив, то я вип'ю», — відповів він. Вона ляснула пальцями, надійшов служник Онуфрій і налив інспекторові повну чарку.

Вона також попросила чарку. Їй принесли. Дев’яностоградусну вона пила заіграшки.

Вона наблизила обличчя до айхмістрового, і йому здалося, що її вуха, тихесенько подзеленькуючи великими кульчиками, мало не ближчі до нього, ніж її ясні очі. Він дуже добре бачив її біле, як сніг, обличчя, та ще чуйнішими від очей були його вуха. Він дуже виразно чув тихеньке дзеленчання золотих монет, що лунало від кульчиків, тільки-но ця жінка робила бодай найменший рух. При цьому він думав, що її пальці міцні та смагляві, дивним чином він уже й не знав, чому взагалі подумав про ці пальці, дивлячись на її вуха і слухаючи дзеленчання маленьких золотих монеток.

На якусь лише мить до їхнього столу підсів Ядловкер. Та це потривало не довше, ніж, власне, метелик сидить на квітці. Вже наступної хвилини він знову щез. Евфемія перехилилася до Айбеншютца і прошепотіла: «Я не люблю його! Я його ненавиджу!» — по чому відхилилася назад і пригубила зі своєї чарки. На її вухах задзеленчало солодко і тихенько.

Цього вже Айбеншютц не витримав. Він подав знак служникові Онуфрію, заплатив, сів у свої сани і поїхав додому.


Йов. Фальшива вага

Він уже не пам'ятав, чи побажав пані Евфемії доброї ночі, чи ні. Раптом це здалося йому надзвичайно важливим.

Сніг був іще дуже твердий, і маленькі сани мчали, як серед зими.

Та згори вже м'яко і майже по-великодньому повіяло, і — якби поглянути догори, можна було побачити, що зорі вже не такі холодні та суворі. Здавалося, вони навіть трохи наблизилися до землі. Повіяв прихильний, ледь відчутний вітерець.

У повітрі вже лежав отой цілком певний терпкий солод. Сивий мчав швидко як ніколи, і Айбеншютц майже не натягав віжок. Сивий час від часу закидав голову, немовби хотів побачити, чи зорі вже наблизилися до землі. Навіть він відчув, що наближається весна.

Та особливо це відчув айхмістр Ансельм Айбеншютц. Мчачи отак назустріч своїй понурій домівці, цим гладким снігом, під цим м'яким небом, він думав про те, що вдома на нього чекає байстрюк. Зрештою, він був цьому навіть вельми радий. Бо ще наполегливіше пригадалися йому слова, які промовила Евфемія: «Я не люблю його. Я його ненавиджу!»

І він почув дзеленчання її кульчиків!


XV

Удома верещало немовля. Що за диво! Немовлята верещать. Вони не знають, чи байстрюки вони, чи ні. Вони мають право скиглити і плакати. До речі, тихе дзеленчання Евфеміїних кульчиків перебивало у Айбеншютцових вухах навіть голосний плач немовляти. Айбеншютц уже навіть не думав ані про свою дружину, ні про дитину Йозефа Новака.

Заходячи в дім, інспектор подумав лише, що йому не сміє зустрітися пупорізка. Це було єдиним його клопотом. Та якраз цього йому уникнути й не вдалося. Вона почула і побачила, як він над'їхав. І вийшла йому назустріч із властивою їй професійною радістю і сповістила все, чого він знати не хотів: що малюк чудовий і що мати теж добре почувається.

Айбеншютц злісливо їй подякував. У його спогадах і його серці все ще дзеленчали золоті монетки на золотих кульчиках. Він почувся дуже непевно. Дуже непевно почувся він. Іноді йому здавалося, що він уже не людина, а лише дім, і що він, як дім чи мур якийсь, передчуває, що скоро завалиться: все в ньому тріщало й обсипалося, і він майже не відчував землі під ногами. Він сам хитався, і весь дім хитався, хитався стілець, на який він сів, щоби з'їсти сніданок. Через повитуху він увійшов до спальні, куди знову помістили його дружину, після того як вона розрішилася. Він не хотів скандалів. Через повитуху.

Своїй дружині він мимохіть і неприязно сказав: «Доброго ранку», — і почав розглядати немовля Йозефа Новака, яке простягала йому з професійною послужливістю повитуха. Немовля пхикало. Воно пронизливо пахло материнським молоком і сечею. Айбеншютц подякував Богові, що це не його син. Він навіть відчув деяку зловтіху з того, що це був син ненависного Йозефа Новака. Та гучніше навіть від зловтіхи лунало в його серці дзеленчання тих кульчиків.

Пополудні йому слід було виїхати службово разом із вахтмістром Сламою в Солодке. Його дуже знеохочував цей виїзд — чому не до Швабів? Легесенько задзеленчали кульчики Евфемії.

По нього зайшов вахтмістр Слама. Вони запрягли Сивого до візка. Був квітень, недовго по Великодню. Небо було молоде у своїх білосніжних хмарках і ясній блакиті. Вітерець, що віяв назустріч айхмістрові, був просто-таки грайливий і легковажний. Поля обабіч гостинця саме бралися радісною зеленню, а залишки снігу в ровах були сірі, як попіл.

«Як не сьогодні, то завтра прилетять ластівки!» — проказав вахтмістр жандармерії Венцель Слама. Айхмістрові Айбеншютцу здалося дивним, та водночас і страшенно зворушливим, що вахтмістр, попри шолом із навершям і затиснену між колінами рушницю з насадженим багнетом, говорить про ластівок.

«Так пізно вони сюди прилітають?»

«Так, — сказав вахтмістр Слама, — неблизький сюди шлях».

І вони замовкли. А возик котився, і вітерець повівав, а понад світом склепилося молоде небо в ніжно-блакитних хмарках.

Була п'ятниця, день, якого інспектор не любив: не із забобону, а тому що в усьому повіті, взагалі в усій цій місцевості то був базарний день. І тоді було багато роботи не лише в крамницях, але й на торговицях. Покупці просто втікали, уздрівши жандармів та урядників.

Великий переполох зчинився на базарі в Солодкому і цього разу. Коли жовтий возик з'явився на краю базарної площі, хтось, якийсь хлопець, якого поставили дозорцем, зарепетував: «Їдуть! Вони їдуть!» Баби покидали рибини, яких щойно хотіли були купити, назад у кадоби. Свіжозарізані, ще скривавлені кури з грюкотом попадали на ляди в ятках.

Перепудилася і ще жива птиця. Кури, гуси, качки й індики кинулися врозтіч широким і заболоченим гостинцем, обабіч якого було порозставлювано ятки, метушливо, кудкудакаючи і ґелґочучи, важко і швидко лопочучи крильми. У той час як покупці, що, як-не-як, не мали жоднісіньких підстав утікати від урядників, робили це просто з глупоти, ненависти або недовіри, а може, ще й із якогось непевного страху, продавці, які не могли полишити своїх місць, не накликавши на себе виправданої підозри, розмірковували, що їм робити. Передусім вони покидали свої важки на середину гостинця, у сріблясто-сіре болото. Це виглядало майже як баталія, так наче два боки вулиці обстрілювали один одного важкими тягарцями.

Єдиний серед цих продавців холоднокровно поводився лише Ляйбуш Ядловкер. Щоправда, в нього не було концесії на торгівлю рибою в Солодкому. І однак він торгував рибою в Солодкому. Кремезний, широко розставивши ноги, стояв він отак, поряд зі своїм кадобом, майже такий завширшки, як і сама діжка. Щоправда, в нього не було концесії, але фальшивих важків у нього теж не було. Закон він знав: айхмістр до концесій не має жодного діла. Хай лиш підійде. Тим часом він спостерігав за щуками і коропами, які плюскалися в бочівці. Дурні риби, вони, либонь, уважають, що плавають іще в річці. Що та бідолашна риба знає?

Ох, а що знає бідолашний чоловік, Ляйбуш Ядловкер?

І навіть якщо він знає всі закони, і всі звичаї, і звички, і завдатки урядників, може настати мить, коли раптом вигулькне якийсь невідомий параграф, а якщо річ не в параграфі, то в якомусь урядникові пробудиться, скажімо, несподівана пристрасть. Урядники-бо теж люди.


XVI

Навіть айхмістр Айбеншютц був усього-на-всього людиною. Тихесеньке бряжчання Евфеміїних кульчиків не відпускало його. Іноді він навіть затикав собі вуха. Але ж воно бряжчало там, усередині, не назовні. І це важко було знести. Слід було швиденько перевірити базар у Солодкому, а потім би ще, можливо, залишався час на Шваби.

Він їхав порожнім, спорожнілим базаром. Колеса його візка незворушно їхали по викинених важках, а Якобові копита ще глибше загрузали в багнюці. Посередині майдану Айбеншютц зупинився. Німі й застиглі, немовби воскові ляльки в паноптикумі, стояли продавці за лядами. Ансельм Айбеншютц переходив від однієї ятки до іншої, поряд із ним жандарм. Йому показували ваги і важки, справжні ваги, справжні важки. Ох, він прекрасно знав, що це не ті, що це ніколи не вживані тягарці. Він приглядався до клеймування, перевіряв шальки, зазирав до пачок, шухляд, закутків, сховків. У продавчині птиці Чачкес він знайшов сім фальшивих фунтових і кілограмових гирок. Він списав її, йому було її шкода. Це була стара, кощава єврейка, з почервонілими очима, гачкуватим носом і пожмаканим, пергаментовим лицем. Власне кажучи, слід було подивуватися, як стільки зморщок вмістилося на такій обмеженій кількості шкіри на вилицях і щоках. Йому було шкода її, тієї бідолашної Чачкес. І все ж він мусив її списати. Вочевидь, її руки були заслабкі, аби своєчасно викинути важки, як це зробили інші.

Вона негайно залементувала: «Ґвалт! Ґвалт! Наді мною чинять ґвалт! — отак кричала вона безтямно своїм хрипким голосом, і було в ньому щось від цвіркотіння, кракання, ґелґотання. — Не списуйте мене, не списуйте!» — кричала вона, вимахуючи руками, скубаючи себе за брунатну перуку, насаджену на сиве волосся, і тут же заходилася жбурляти в багнюку своїх худющих курей, увесь свій убогий крам. «Злодії! Грабіжники! Вбивці! — кричала вона. — Беріть, забирайте все! Заберіть у мене життя!» Репетування тут же перейшло в несамовите ридання. Та це анітрохи не вгамувало її, навпаки, здавалося, ще дужче роз'юшило. Бо в той час як сльози струменіли з її запалених очей, вона жбурляла все, що потрапить під руку: якусь склянку, ложку, навіть самовар. Намарно намагався айхмістр Айбеншютц утихомирити її. Врешті-решт вона схопила ніж, яким зазвичай різала птицю. І кинулася зі свого рундука, з цим скерованим на нього, великим, зазубленим, як пилка, ножиськом. Перука збилася набакир, із-під фальшивого, брунатного волосся показалися справжні, скуйовджені сиві патли, і айхмістр відступив на крок, не через ніж — через те волосся. Вахтмістр жандармерії Слама, з карабіном на плечі, все ще стояв непорушно.

«Слід забрати її!» — сказав він. Він схопив її занесену руку, в якій грізно стримів зазублений ніж. Цієї миті з усіх яток повискакували крамарі. Зчинився несусвітенний рейвах. Можна було подумати, усенький світ залементував і обурився арештом пані Соші Чачкес. Оливи у вогонь долив вахтмістр Слама: він зв'язав стару. Отак, сиплючи прокльонами, верещачи, ґелґочучи незрозумілі та безглузді лайки, пішла вона до цюпи, поміж двома чоловіками, жандармом і айхмістром.

Що ж стосується айхмістра, то він дуже схвилювався. Він зовсім не хотів, аби цю бідолашну, божевільну єврейську ґендлярку птицею запроторили до в'язниці. Він сам походив із євреїв. Він іще пригадував свого довгобородого діда, який помер, коли Ансельмові було вісім років. І похорон він пам'ятав. То був єврейський похорон. Загорнений у білий саван, без домовини, упав старий Айбеншютц у могилу, яку притьмом закопали.

Ох, він був у становищі, якому не позаздриш, наш айхмістр Айбеншютц. Йому боліла, як же боліла йому власна доля. Він був сповнений рішучости дотримуватися закону. Порядний він був, порядний, а серце його добре і строге водночас. І що ж було йому робити з отією добротою і строгістю водночас? У той же час у вухах йому бряжчали маленькі кульчики пані Евфемії.

Він ішов, мовби сам був скутий. Попри це, він повинен був затриматися ще коло тієї чи іншої ятки. Тим часом пані Чачкес страхітливо лементувала, а жандарм тримав її на ланцюзі, тоді як Айбеншютц перевіряв ваги і важки на різних ятках. Перевіряв він поверхово і похапцем. Він суперечив своєму солдатському і урядницькому сумлінню, але що тут уже поробиш? Жінка верещала, гендлярський люд поводився загрозливо. Йому хотілося бути прудким і все ж сумлінним. Йому хотілося бути співчутливим, поблажливим, а та жінка все одно верещала, крім того, йому безперервно бряжчало у вухах: Евфеміїні кульчики. Врешті він попросив вахтмістра Сламу звільнити пані Чачкес. «Якщо не будете репетувати, — сказав Слама до старої гендлярки, — я вас відпущу, хочете?» Так, звісно, вона хотіла. Її звільнили. І вона пустилася бігти геть, тим же шляхом назад, розмахуючи руками. Вона нагадувала журавля.

Нарешті Айбеншютц підійшов до Ядловкерового кадоба. «Що ви тут робите? — запитав він. — У вас є концесія на продаж риби?»

«Ні, — сказав Ядловкер, і вся його широка фізіономія розпливлася в усмішці, це виглядало так, ніби усміхнулося якесь маленьке, страшенно огидне сонечко, сонечко огиди. — Ні, — сказав Ядловкер. — Я заступаю тут одного приятеля, мого приятеля, який торгує рибою, — Шехера».

«Папери?» — спитав айхмістр. Він не розумів, чому на нього раптом найшла така лють на бідолашного Ядловкера.

«Ваша справа перевіряти тягарці! — сказав Ядловкер, що знався на законах. — Ви не маєте права вимагати папери!»

«Спротив чините?» — сказав айхмістр Айбеншютц. Він не розумів, чому так ненавидить Ляйбуша Ядловкера. Не розумів, чому в серці, в мозку, скрізь, він невідступно чує це загрозливе дзеленчання кульчиків.

На слові «спротив» вахтмістр приступив ближче. «Звідкіля ви?» — спитав він.

«У мене прикордонна корчма у Швабах», — відповів Ядловкер.

«Це я знаю, — сказав вахтмістр Слама. — Я бував у вашій корчмі. Але тут ми розмовляємо службово. І щоб без фамільярностей мені, зрозуміло?»

Ось він стоїть, вахтмістр Слама, в призахідному світлі. Сонце посилає рештки своєї сили на базарну площу. Золотить воно й хмаринку, що лине кудись над майданом, і викликає водночас загрозливий полиск на наверші жандармового шолома. Вилискує і багнет.

Невідомо, що діялося тоді в Ядловкері. Зненацька він — із рибним ножем у руці — накинувся на вахтмістра жандармерії. Він викрикував несамовиті прокльони проти цісаря, проти держави, навіть проти самого Господа.

Айхмістр Айбеншютц і вахтмістр Слама врешті таки здолали його. Цим разом вахтмістр витягнув зі службової торби таки справжні кайданки: порядні, міцні кайданки.

Вони завезли його до Золочева, до повітової в'язниці.

Про Шваби вже не було жодної мови. В айхмістрових вухах усе ще лунало тихесеньке бряжчання кульчиків пані Евфемії.


XVII

У Золочеві інспекторові Айбеншютцу і вахтмістрові Сламі довелося залагоджувати цілу купу неприємних чинностей. Вони вже дісталися туди геть вимордувані їздою. Дуже важко було увіпхати до возика дикого і досить важкого Ядловкера, навіть скутим. Жандармові довелося скувати йому ще й ноги. Дорогою Ядловкер раз по раз плював у лице то жандармові, то айхмістрові. Він сидів затиснений між ними, та був сильніший від обох і товк їх ліктями так міцно, що їм доводилося докладати чималих зусиль, аби не вилетіти з візка. Через три години цієї мучівної їзди вони нарешті дісталися Золочева. Жандарм Слама засвистів, надійшло двоє поліцаїв жандармерії і ще один жандарм, щоби дати раду із запроторенням Ядловкера. Була вже шоста вечора, коли вони, захекані та спітнілі, прийшли до повітового суду. Слідчий суддя був у кепському гуморі, він саме закінчив працю і хотів був іти додому. Та все ж склав побіжний протокол. Інспекторові Айбеншютцу і вахтмістрові Сламі він сказав з'явитися наступного ранку. Ніч вони провели без сну в якійсь повітці господи «Під золотою короною», де всі кімнати було винайнято і де урядників і так зустрічали та приймали не вельми привітно.

Наступного, а також позанаступного дня не було нічого, крім протоколів, допитів і знову протоколів. Айхмістрові Айбеншютцу було недобре, геть недобре на душі. В нього було відчуття, що він пережив велику і тяжку річ; і що те все, зрештою, мало його обходити? Що йому, врешті-решт, цей Ядловкер? Звичайно, він людина, і він не хотів завдавати комусь прикрощів! Ось що казав собі інспектор Айбеншютц, і це саме казав він і вахтмістрові Сламі. Чи можливо ще повернути все як було?

«Ні, це неможливо», — казав Слама. Протоколи, слідчі судді, всі ці допити, та й урешті саме Ядловкерове зізнання, що він проклинав Господа і — що гірше! — саму державу та її урядників.

На зворотному шляху, коли вони отак по-братерськи поверталися до Золотогрода, айхмістр і вахтмістр, в Айбеншютцові зродилася легенька заздрість до вахтмістра жандармерії Слами, який усе, що траплялося на його шляху, сприймав як щось цілком самоочевидне. І він, Слама, теж знав закони, незгірш від інспектора мір і ваг. І він, Слама, теж мусив знати, що за блюзнірство супроти Господа й образу урядника дають щонайменше два роки виправних робіт. Та що собі з того робив Слама? А дивовижа власне в тому й полягала, що Слама собі нічого з того не робив.

Уже сутеніло, коли вони завернули на широкий гостинець, який вів до Золотогрода. Легенький вітерець повівав назустріч возикові, куйовдячи Сивому гриву. Десь за три кілометри перед Золотогродом було відгалуження на путівець, що вів до прикордонного ліска. До прикордонного ліска, це означало — до Швабів, до прикордонної корчми. Айхмістр, тримаючи віжки, сповільнив біг.

Він дочекався, поки зовсім звечоріло, а тоді сказав: «А що, якби ще зазирнути до Швабів? Тоді ми змогли би сповістити Евфемії, що трапилося з Ядловкером. Урешті-решт, не більше ніж простий людяний вчинок».

Вислову «людяний вчинок» вахтмістр жандармерії опиратися не спромігся. І хоч йому кортіло нарешті побачити жінку, і хоча завтра був новий день служби, він сказав: «Гаразд, Шваби, то й Шваби!»

Айбеншютц і Слама саме сідали до столу, коли підійшла Евфемія. Вона зупинилася, вона сперлася обома кулаками на стіл, вона подивилася по черзі на айхмістра і на вахтмістра, а тоді сказала: «Отож ви розквиталися з ним. І після цього ще приїхали сюди!» Вона проказала це дуже тихо. Вона повернулася і пішла, та відразу ж повернулася, сіла до столу, ляснула пальцями і замовила пити. Ненароком її коліно торкнулося під столом айхмістрового коліна. Він притьмом відсмикнув його, та відразу зрозумів: цим уже нічого не перекреслиш. Що сталося, те сталося! Тепер він виразно чув золоте бряжчання її кульчиків, дзеленчало назовні, дзеленчало і всередині, в його серці. Вголос же він сказав: «Отож ви вже на нас не сердитеся! Ядловкер сяде до в'язниці! Але він сам собі винен!» Говорячи отак понад столом, він мав відчуття, що його двоє: один горішній і один долішній Айбеншютц. Угорі він пив і говорив. Зате внизу, в поблажливих потемках під столом і під обрусом, його спрагле коліно шукало повторення недавнього доторку до Евфемії. Він несміливо випростав одну ногу, та тицьнувся лише у вахтмістрів чобіт, пробурмотів «Пардон!» і побачив бічним зором, як усміхнулася Евфемія. І хоча це його дещо спантеличило, зате водночас додало відваги. Отож він сказав: «Нам обом вельми прикро, пані Евфеміє. Але ми не могли інакше. Особливо прикро нам тому, що тепер ви так осамотіли!»

«Не думаю, що ця самотність довго протриває, — відповіла вона. — Принаймні ви двоє то вже напевно про мене подбаєте». При цьому вона дивилася лише на айхмістра.

Вона підвелася і пішла до сходів, сходами догори. Крізь увесь корчемний гамір усе ще було чутно тихеньке, солодке шарудіння її широкої темно-червоної спідниці в безліч складок.

Була вже пізня ніч, коли вони поверталися додому, до Золотогрода, айхмістр і жандарм.

Дорогою Слама сказав: «Від такої я би й сам не відмовився!»

«Та й я не від того!» — сказав Айбеншютц і одразу ж пошкодував.

«А хіба ви її ще не маєте?» — сказав жандарм.

«Та що ви собі думаєте?» — сказав айхмістр.

«А чом би й ні?» — сказав жандарм.

«Ну, не знаю», — сказав Айбеншютц.

«У кожному разі, — підсумував жандарм, — добре, що ми його позбулися, Ядловкера себто. Я так собі міркую: два роки!»

Айбеншютц, розгублений, лише ляснув батогом. Сивий перейшов на чвал. М'яко і прудко мчав візок вогким, піщаним ґрунтом гостинця. Зорі світили владно і тихо. Повівав вітерець. Сивий сяяв у темній синяві ночі перед очима айхмістра Айбеншютца.

Два роки, — думав він, — два роки щастя вартують життя, двох, трьох життів. Він чув ніжне дзеленчання.


XVIII

У Золочеві Ядловкера навіть не думали засудити нашвидкуруч, як то кажуть. Навпаки, це діялося ще й як надовгуруч. Його звинувачували в образі гідности, образі урядників, насильницькому спротиві представникам державної влади і — щонайгірше — в блюзнірстві. Процес тривав через те так довго, що суддя краєвого суду вже давно не мав таких цікавих справ. Повітові суди тієї місцевости мали багато роботи. Дріб'язок усілякий і сміховинні процеси. Той тому не заплатив. Той тому дав ляпаса. Повітові суди в тій місцевості мали чимало роботи. Бо були, скажімо, люди, певний ґатунок людей, що дозволяли давати собі ляпаса, добровільно і з неабиякою втіхою. Вони володіли особливим мистецтвом доти злостити тих кількох чоловіків, що з тієї чи тієї причини мали на них зло, поки діставали нарешті ляпаса. Тоді вони зверталися до повітового лікаря. Той констатував, що їм завдано болю, іноді навіть випадіння зуба. Це називалося «рапортувати про візу». Тоді вони подавали скаргу. Діставали право на відшкодування. І жили з нього роками.

Та це так, принагідно. І цим власне займалися повітові суди. Натомість краєвий суд у тій місцевості майже зовсім не мав заняття. Трапиться, бувало, вбивство чи, крий Боже, навіть убивство з пограбуванням, — поліція його не розкривала. Та й узагалі, в тій місцевості було небагато вбивць чи навіть убивць із метою пограбування. Зате були пройдисвіти. А позаяк пройдисвітами були геть усі, то ніхто ні на кого не доносив. Отож краєвий суд мав так мало роботи, що він трохи навіть заздрив повітовому. Відтак він дуже зрадів, коли йому перепала справа Ядловкера.

Передусім слід було допитати чим більше свідків. Бо всі власники яток на базарній площі зголосилися свідками. Адже їм не просто оплачували дорогу туди й назад, а й навіть давали свідківську винагороду, одну корону, тридцять шість гелерів.

Позаяк вони вважали, що не дістануть свідківської винагороди, якщо казатимуть щось корисне для звинуваченого Ядловкера, то й казали саме некорисне. Ба навіть пані Чачкес, котра ж і спричинила всю цю катавасію, свідчила, що й айхмістр Айбеншютц, і вахтмістр жандармерії Слама поводилися з нею надзвичай по-доброму і людяно.

Прокурор висунув звинувачення у спротиві представникам державної влади і блюзнірстві.

Айхмістр Айбеншютц і вахтмістр жандармерії Слама підтвердили це під службовою присягою.

Натомість адвокат Ядловкера дав до розмислів присяжним, що айхмістр, — інспектор мір і ваг, тобто по суті службовець, якого найняла громада, — не мав права вимагати у Ядловкера концесію. Окрім того, айхмістр зазіхнув на особу Ядловкера, набравшись нахабства заарештувати і навіть скути його. Понад те, по-третє, своїм блюзнірством Ядловкер мав на увазі не Бога взагалі, не Всемогутнього нашого Господа, а бога зокрема, а саме бога урядників: «Ваш бог!» — сказав він.

Та, окрім усього цього, з'ясувалося, на превеликий жаль, що Ядловкер утік із Одеси і що колись, багато років тому він забив там цукровою кеґлею одного чоловіка.

Побічним для перебігу судових засідань, а втім, не без враження, виявилося свідоцтво Ядловкерової приятельки, панни Евфемії Никич. Урочистість суду не зашкодила їй — із якоюсь просто-таки злісливою приязністю — посвідчити, що вона завжди мала свого приятеля, Ляйбуша Ядловкера, за особу вибухову і передусім невіруючу.

Безсилий, між двома стражами, сидів бідолашний Ядловкер на лаві підсудних. Він не тільки не захищався, йому навіть на гадку не спадало, що він узагалі може захищатися. Вони пронишпорили все його життя. Вони докумекали, що він прийшов із Росії. Мало того, вони довідалися, що він колись, багато років тому, забив одного чоловіка в Одесі цукровою кеґлею.

Та він убив не одного, а кількох, і тому мовчав. Та й звати його було не Ядловкер, а Крамріш. Він просто прибрав собі папери, ну й, звісно, ім'я однієї зі своїх офір.

Урешті-решт, йому дали два роки виправних робіт, обтяжених додатково суворим постом раз на тиждень, у п'ятницю, тобто в день, коли він учинив свій злочин.

Мовчки і затято він дав себе вивести.


XIX

Та айхмістрові Айбеншютцу на душі було так, ніби то його засудили, а не Ляйбуша Ядловкера. Чому, цього він не знав, не знав — і край. Він поклав собі, що ноги його ніколи більше не буде на порозі прикордонної корчми. Але все одно розглядався за пані Евфемією. Та вона щезла, в дивовижний спосіб зникла. Надзвичай мовчазно поверталися вони з вахтмістром Сламою додому. Шлях був неблизький, десь зо тринадцять кілометрів. Дорогою айхмістр мовчав, хоча жандарм не раз намагався завести балачку. Бо слід сказати, що вахтмістра Сламу цей процес неабияк підбадьорив, натомість айхмістра Айбеншютца невимовно пригнітив.

Він перебував у предивному стані духа, наш Ансельм Айбеншютц: співчутливо, ба навіть із непідробним сумом він згадував бідолашного Ядловкера; та водночас не міг приховати від себе, що ті два роки виправних робіт, що їх дали Ядловкеру, по правді кажучи, вельми навіть утішили його. Він не зовсім розумів, чому, а може, якраз чудово розумів, просто не хотів собі зізнаватися.

В ньому точилася внутрішня боротьба, чи зізнатися собі в усьому, тобто в усьому своєму знанні, чи ні. Вахтмістр жандармерії Слама торочив тим часом усілякі нісенітниці. Ніколи ще, здавалося Айбеншютцові, Слама не городив таких несусвітенних дурниць.

Уже повернуло на вечір. Вони їхали широким піщаним гостинцем поміж двома смугами лісу. Вони їхали у західному напрямку. Призахідне сонце, червонясте і лагідне, сліплячи, світило їм просто в очі. Обабіч шляху на краю лісу сяяли смереки, немовби зосередини, наче напилися черленого золота сонця, а тепер його випромінюють. Було чутно безперервне щебетання і цвірінькання, свист і тьохкання птахів, гостро пахло живицею, невблаганно солодкий і терпкий запах якої струменів із обох країв безконечного лісу. Ці пахощі були гострі, і солодкі, і гіркі водночас. Айхмістра Айбеншютца вони збуджували, і він ніжно пестив батіжком правий бік Сивому, підганяючи його. А нащо підганяти? Куди він мчить? Додому? А хіба є в нього дім? Хіба в нього ще є дім? Чи ж не чуже немовля репетує в його домі? Немовля Новак? — Ох, що там знає бідолашний айхмістр! Голим, геть голим здався собі Айбеншютц, так ніби сама доля роздягла його. Йому було соромно, але найгірше, що він так до пуття й не знав, чому він соромиться. І якщо перед тим він підганяв Сивого, то тепер намагався вгамувати його чвал. Прекрасно сяяли на небі зорі, дуже далеко і геть незрозуміло. Час від часу Айбеншютц підводив погляд. Він намагався знайти собі розраду, якоюсь мірою навіть підлеститися до них. Колишніми роками він ніколи не зважав на них, не кажучи вже про те, щоби любити. А тепер у нього на душі було так, ніби вони завжди брали участь у його житті, на віддалі, щоправда, але незмінно брали участь, як іноді дуже віддалені родичі.

У цю мить вони в'їхали в містечко Золотогрод.

«Підвезти вас?» — запитав Айбеншютц жандарма.

«Певна річ, — відказав вахтмістр. — Я змучений».

Вахтмістр жандармерії Слама мешкав на тому кінці Золотогрода, де дорога відгалужувалася на Шваби. Побита негодою дерев'яна дощинка білою стрілкою вказувала шлях на Шваби, мало не сліпила в цю блакитну ніч.

Айхмістр Айбеншютц попрощався із жандармом.

Власне кажучи, він хотів був поїхати додому, наш айхмістр. Але ж вказівник, вказівник! Як же він сяяв! Тому Айбеншютц повернув возика на Шваби, до прикордонної корчми.


XX

На прикордонну корчму Ядловкер набрав не одну позичку. Тепер це вийшло на яв. Одразу після проголошення вироку в містечку Золотогроді та й узагалі в усьому повіті постало питання, хто перебере прикордонну корчму в Швабах: тимчасово, звісна річ, офіційно тимчасово, а насправді назавжди. Бо прикордонна корчма — добрий хосен, і тому Ляйбушеві Ядловкеру вже давно заздрили. Цього вечора, не змовляючись, у прикордонній корчмі у Швабах зібралося п'ятеро позичкарів. Усі п'ятеро прибули мало не водночас, і всі п'ятеро були ошелешені, заставши там решту. Найбагатший серед них був Каптурак.

Це він приводив сюди дезертирів, адже він ними торгував. Він єдиний докладно знав, скільки саме прибутку приносить корчма, він же ж володів потойбіч кордону, по російському боці, такою самісінькою. Проте інші позичкарі були аматори: торгівець коралами на ім'я Піченік, продавець риби на ім'я Балабан, фірман дрожки Манес і молочар Остерзетцер.

Усі четверо аж ніяк не годні були дорівнятися кебетою Каптуракові. Панна Евфемія Никич теж сиділа за столом, вона належала до корчми, і на неї теж поширювалися позички. Всі п'ятеро позичкарів, щоправда, не дивилися на неї, розмовляючи, та всі п'ятеро знали, що вона тут, що вона присутня і уважно слухає. Жоден із цих п'яти їй не подобався: ні помітно хирлявий Піченік, ні фест заогрядний Балабан, ані цей ґевал, фірман Манес, не кажучи вже про того Остерзетцера, бо він був подзьобаний віспою, а його борідка ріденька і жалюгідна, ніби цапина. Найбільше їй, Евфемії, з того всього подобався крихітний Каптурак. Хоча він був мацьопкий і негарний, то все ж хитріший і багатший від усіх. Поряд із ним вона й сіла. Випили за те, аби добре велося засудженому Ядловкеру. Всі цокнулися.

Цієї миті долинуло дзеленчання возика, і Евфемія відразу впізнала в ньому айхмістровий. Вона підвелася. Насправді вона любила його. А ще вона любила гроші, безпеку, корчму, прилеглу до неї крамницю, та й бідолашного Ядловкера, що сидів тепер у цюпі, але цього лише в спогадах про ті гарні часини, які вона з ним спізнала. Бо в неї було вдячне серце, як і в багатьох легковажних людей. Спогади взагалі не наганяли на неї ні туги, ні ніжности. Вона вся аж стрепенулася, зачувши айхмістровий возик.


Йов. Фальшива вага

А він уже входив, великий і статечний, і це справляло таке враження, що всі решта просто розчинялися. Його пишні, пшеничні, просто-таки всепереможні вуса сяяли ясніше від трьох нафтових ламп посеред зали. Всіх п'ятьох позичкарів теж аж пересіпнуло. Він ледь привітався з ними. Він просто вмостився, певний своєї влади і так, ніби за ним, невидний, але незмінно присутній, стоїть вахтмістр жандармерії Слама, з настромленим багнетом і осяйним навершям на шоломі.

Розмова зійшла нанівець. Незабаром позичкарі підвелися і забралися. Вони виглядали як побиті пси.


XXI

А слід знати, що прикордонна корчма у Швабах була не якоюсь собі першою-ліпшою. Цією прикордонною корчмою опікувалася сама держава. Вочевидь, державі було важливо знати, скільки і які саме дезертири прибувають сюди щодня з Росії.

Одного дня держава опікується одним, іншого — іншим. Вона опікується навіть птицею пані Чачкес, Балабановими важками, дітьми Нісена Піченіка, котрим уже час до школи; щепленнями опікується держава, податками, шлюбами і розлученнями, заповітами і спадками, перемитництвом і фальшувальниками золота. То чом би їй не заопікуватися і Ядловкеровою прикордонною корчмою, до якої збігаються всі дезертири? Повітове староство було політично зацікавлене в тому, аби прикордонна корчма була під надійною опікою. І в цій справі вона звернулася до громади Золотогрода. А громада Золотогрода, своєю чергою, призначила тимчасово справувати прикордонною корчмою інспектора мір і ваг Айбеншютца.

Наслідок був такий, що айхмістр Айбеншютц відчув велику радість і водночас неабияке збентеження. Він тішився і не знав чому. Він боявся і не знав чого. Одержавши документ із написом «цілком таємно», в якому громада — за дорученням політичної установи — просила його «перебрати на себе нагляд над господарством корчмаря і крамаря Ляйбуша Ядловкера на час його відсутности», йому здалося, що щастя і нещастя водночас спіткали його, і на душі в нього було як у когось, кому сниться, ніби він стоїть посеред велетенського поля просто неба, відданий на поталу одночасно двом вітрам: північному і південному. Його обдували водночас і навально гірка кривда, і солодка втіха. Щоправда, він міг відхилити це прохання громади, зглядно до повітового староства. В листі було сказано: «Залишаємо на Ваш розсуд, чи відповісти на цю пропозицію ствердно, чи заперечно». Це ще дужче ускладнювало становище айхмістра. Він не звик вирішувати. Дванадцять років він відслужив у війську. Він звик виконувати накази. Чому, чому ж він не залишився в казармі, у війську!

Він ішов дуже поволі, тримаючи капелюха в руці та похиливши голову, додому. В нього було багато часу, він уроїв собі, що цим разом шлях тривав довше, ніж звичайно. Дивовижно, він не відчув жодної нехоті супроти свого дому і того, що він ховав: супроти дружини і бенькарта. Він не бачив дитини від того вечора, коли пупорізка вийшла з немовлям йому назустріч. Та й дружина не показувалася в ті години, коли він бував удома. Лише іноді, крізь зачинені двері йому було чути дитячий плач. І він справляв йому неабияку радість, анітрохи не перешкоджав, хоч як дивно. Він навіть усміхався собі у вуса, чуючи, як репетує малеча. Коли він кричав, малий, це означало, що він злоститься. І мама його злостилася, злостилася і покоївка Ядвіґа. Ну, і хай злостяться собі на здоров'я!

Цього вечора жоден звук не проникав крізь зачинені двері. Без жодного слова увійшла покоївка Ядвіґа, вона принесла зупу і м’ясо водночас, бо Айбеншютц заборонив їй заходити до цього покою більше ніж один раз за вечір. Він їв похапцем і не подужав навіть половини. Йому бракувало дитячого плачу і заспокійливого співу дружини.

Під час вечері він витяг із кишені цілком таємного листа і ще раз його перечитав. На якусь мить йому здалося, що слова, ба навіть самі літери, укладаються в якісь нові можливості, нові тлумачення. Але, перечитавши ще кілька разів, він змушений був визнати, що лист не містить ані нічого таємничого, ні жодного прихованого значення.

Слід було вирішувати, щодо цього не було жодних сумнівів. Тарелі все ще стояли перед ним, напівнаповнені, відіпхнені, зневажені. А він уже підводився. Вже йшов до повітки і викочував на подвір'я возик, а звідти йшов до стайні, аби відв'язати свого сивого Якоба.

Запріг, рушив. Він сидів спокійно, склавши руки на козлах. Повіддя розпружено лежало на огиревій спині; кінці були примотані до гальмівної корби. Батіг стирчав зліва у шкіряних піхвах.

Сірий — без повіддя, без батога, без спонук — у належний час завіз його до Швабів, перед самісінькі двері прикордонної корчми.

Айбеншютц відразу запитав, де пані Евфемія. Він не сідав, йому здавалося, слід прибрати щось на кшталт офіційної постави, наче він приїхав із твердим наміром перебрати провадження цього господарства. Службова постава, — сказав він собі й зупинився перед сходами, не скидаючи капелюха. Вона зійшла не відразу. Щойно за якийсь час він почув на сходах її підбори. Він не підводив погляду, та йому здавалося, що виразно бачить її стопи, вузькі подовгасті стопи у вузьких подовгастих черевичках. Вже зашаруділа її виново-червона спідниця в безліч складок. На твердих, дерев'яних, голих східцях лунали її тверді, впевнені, рівномірні кроки. Айбеншютц не хотів підводити очей. Набагато приємніше було уявляти, як вона йде, як рухаються численні, численні та ніжні складки її спідниці. Та ось вона вже внизу, ось вона стоїть перед ним. Він скинув капелюха.

Він сказав, уникаючи дивитися їй просто у вічі, а кудись понад її головою, зате так, що дуже добре бачив синьо-чорне сяйво її волосся: «Маю сказати вам щось особливе!»

«То кажіть!»

«Ні, щось цілком особливе! Не тут!»

«Гаразд, вийдім», — сказала вона, рушаючи до дверей.

Місяць стояв великий і лагідний над подвір'ям.

Пси валували невгамовно. Його Сивий стояв собі, прив'язаний до хвіртки, опустивши голову, ніби роздумуючи. Солодко, аж п'янко пахтіли акації, і Айбеншютцові здалося, що всі пахощі цієї весняної ночі струменіли єдино від цієї жінки, так ніби вона одна дарувала цій ночі всі її пахощі, і сяйво, і місяць, і геть усі акації цього світу.

«Сьогодні я тут службово, — сказав він. — Я довіряю вам і тому кажу це вам, Евфеміє», — додав він за мить. «Жоден із позичкарів не має права увійти в цей дім. Мені доручено провадити і пильнувати його. Якщо захочете, ми порозуміємося».

«Звісно, — відповіла вона, — чому ж нам не порозумітися?»

Айхмістрові здавалося, що в сріблі цієї ночі її голос звучить інакше, ніж у корчмі. Цей голос був гучний, ясний і ніжний, так ніби мав випуклості, вигини; Айбеншютцові здавалося, що він його бачить, мало не торкається. Потім у нього з'явилося відчуття, що цей голос склеплюється у нього над головою, і він опинився під ним.

І щойно за якусь часину він усвідомив, що цей голос сказав. Вони порозуміються. Порозуміються. Чом би й ні?

«Це цілком таємно, — сказав він. — Розумієте? Не скажете нікому?»

«Нікому ані слова», — сказала вона і простягнула йому руку, білу, осяйну руку. Враження було таке, що вона пливе крізь цю срібно-синю ніч.

Якусь мить він стояв непорушно, він дуже довго дивився на цю осяйну руку, перш ніж узяти її. Вона була прохолодна і тепла водночас, йому здалося, що її долоня гаряча, а зовнішній бік прохолодний. Він довго тримав цю білу й осяйну річ. Коли відпустив, Евфемія усміхнулася. У блакиті ночі виразно виднів разок її білих зубів.

Вона швидко обернулася, її спідниця в безліч складок зашаруділа, тихесенько. Ця спідниця жила власним життям, чимось на кшталт живого чародійницького шатра була вона. Вона шаруділа, вона шелестіла.

Повернувшись до корчми, айхмістр побачив за одним столиком вахтмістра Сламу і негідника Каптурака, вони грали в тарок. Айбеншютц підсів до них.

«Бідолашний чоловік цей Ядловкер, — сказав Каптурак. — Га, пане айхмістре?»

Айбеншютц нічого не відповів, зате жандарм Слама нетерпляче сказав: «У слушний час ми й вас запопадемо, пане Каптурак! Може, ще партійку?»


XXII

Більшість людей помирає, так і не довідавшись про себе ані крихти правди. Можливо, вони дізнаються її на тому світі. Та декотрим суджено ще за життя спізнати, ким вони є насправді. Вони пізнають це страшенно раптово і несамовито лякаються. До такого ґатунку людей належав і айхмістр Айбеншютц.

Літо прийшло навально, без переходу. Воно було спекотне і сухе, а коли й породжувало там і сям грозу, вона проминала стрімко і залишала по собі ще гіршу спеку. Води стало обмаль, криниці повисихали. Трава на луках рано зжовкла і зжухла, здавалося, навіть птахи потерпають від спраги, їх у цій місцевості було багацько. Кожне літо, що його провів тут Айбеншютц, було переповнене їхнім могутнім, лунким співом. Та цього літа їх було чути лише зрідка, і айхмістр на свій превеликий подив помітив, що йому бракує їхнього щебету. Коли це йому залежало на пташиному співі? Чому він раптом почав відчувати всі зміни в природі? Чим була для нього природа все його, гармаша Айбеншютца, життя? Доброю видністю або поганою видністю. Полігоном для маневрів. Одягти плащі або ж оперезатися. Вийти з когорти або не вийти. Чистити люфу карабіна двічі на день або раз. Чому ж айхмістр Айбеншютц раптом почав уловлювати всі зміни в природі? Чому насолоджувався тепер глибокою, літньою зеленню великого, широкого, пишного каштанового листя і чому його так всепереможно п'янили пахощі каштанів?

Його дитину, тобто дитину писаря Новака, вивозили тепер на прогулянку у візочку. Іноді він зустрічався з дружиною в малесенькому міському парку, перетинаючи його дорогою зі служби додому. Було надто спекотно, аби крокувати камінням. Зустрічаючи отак дружину, Айбеншютц якусь часину йшов поряд із нею, за візком, і вони не перемовлялися ані словом. Він уже давно не відчував ненависти ні до жінки, ні до дитини, вони обоє були йому байдужі, іноді він навіть їм співчував. Він ішов за візочком, поряд із дружиною, просто тому, що хотів, аби люди в містечку повірили, що в них усе гаразд. Зненацька він повертав, без слова, не попрощавшись, і йшов додому. Покоївка подавала йому їсти. Він їв квапливо і неуважно. Думками він був уже коло Сивого, на возику, дорогою до Швабів, у прикордонній корчмі.

Він заходив до повітки і стайні, запрягав, рушав. Він їхав у золотих хмарках пороху і піску, в горлянці йому було сухо, немилосердне сонце тисячами списиків разило йому в голову, крізь солом'яного бриля з широкими крисами, та на серці в нього було радісно. Він міг би й міг зупинятися перед заїздами, дорогою було чимало заїздів. А він не спинявся ніде. Спраглий і виголоднілий, як і його душа, він прагнув доїхати до Швабів, до прикордонної корчми.

І доїхав, дорога потривала дві години. Сивий Якоб уже нетерпеливився, висолопив язик, він прагнув води, а його боки тремтіли в гарячковому збудженні. Підійшов служник і розпріг. Відколи Ядловкера посадили, цей служник розглядав інспектора Айбеншютца як законного власника прикордонної корчми. Це був старий служник, руський селянин. Він називався Онуфрій, до того ж був глухий. Можна було подумати, що він нічого не тямить, та він розумів усе, можливо, саме тому, що був такий глухий і такий старий. Декотрі люди, що мало чують, мають здатність дуже багато помічати.

Айхмістр засів до столу при вікні. Він пив мед, заїдаючи солоним горохом. Із вірнопідданською радістю підійшов Каптурак, ні для чого іншого, як просто побажати доброго дня. Айхмістр ненавидів цю підлабузницьку фамільярність. У дивовижний спосіб він навіть зауважив, що зростання вразливости супроти того, що діється в природі, супроводжується в нього вичуленістю на людські паскудства. Айхмістрові здалося несправедливим, що Ядловкера засудили, тоді як Каптурак розгулює собі на свободі. Шкода, що Каптурак не давав жодної зачіпки для звинувачення в порушенні закону. В нього не було ні крамниці, ні ваг, ні важків. Але одного дня і на нього знайдеться управа.

Айбеншютц іще трохи попив, а тоді наказав прислужниці покликати Евфемію. Чекаючи, він стояв укінці сходів.

Каптурак і досі щодня, себто щоночі, приводив до прикордонної корчми російських дезертирів. Хтось незлецьки на них наживався, бо вони були невтішні та сповнені відчаю, а невтішні та сповнені відчаю готові викладати грошики. Та були серед них і шпики, які доносили на своїх братів у нещасті, та й узагалі сповіщали дещо про становище на кордоні. Здійснювати поліційний нагляд аж ніяк не було ні повноваженням, ні вродженою пристрастю Ансельма Айбеншютца. І все ж він пильнував і намагався прислухатися до розмов і запам'ятовувати обличчя. Йому було гидко, та він усе одно це робив.

Евфемія була не нагорі, а поряд, у крамниці, де продавала селянам скипидар, кисіль, тютюн, оселедці, шпроти, провощений папір і позлітку, а також синьку. Крамничка відчинялася лише двічі на тиждень, у понеділок і четвер. Сьогодні четвер. Марно чекав Айбеншютц коло сходів. Прихід Евфемії зовсім з іншого боку застав його зненацька.

Вона простягла йому руку, і йому пригадалося, як ця сама рука кілька тижнів тому, навесні, наблизилася, напливла на нього. Він узяв цю руку і тримав її довго, набагато довше, ніж йому здавалося доречним, та що він мав зробити?

«Чого ви від мене хочете?» — спитала Евфемія.

Він хотів відповісти, що його закликав сюди обов'язок, служба, натомість сказав:

«Мені запраглося знову вас побачити!»

«Заходьте до крамниці, — відказала вона. — Я не маю часу, покупці чекають».

Він зайшов до крамниці.

Вже зазолотився захід. У корчмі співали дезертири. Вони пили чай і шнапс, обтираючи з лиць піт, після кожного ковтка. В кожного на шиї висів рушник. На мить вони затримали спів, коли Евфемія з айхмістром вийшли.

У крамничці чекало багато селян і євреїв. Їм були потрібні скипидар, віск, свічки «Аполло», наждачний папір, тютюн, оселедці, шпроти і синька. Айхмістр Айбеншютц, що так часто приїздив сюди, у службі та з обов'язку, як виконавець невблаганних законів, перевіряючи ваги, міри і важки, навіть не стямився, як опинився поряд із Евфемією за лядою. А вона командувала ним, як учнем, казала подавати то се, то те, то те, то се зважити, того й сього насипати, того чи сього обслужити.

Айхмістр виконував ці накази. А що він мав робити? Він навіть не усвідомлював, що виконує.

Покупці розійшлися. Евфемія з айхмістром вийшли з крамниці. До господи не було й трьох кроків. Проте Айбеншютцові здалося, що шлях потривав дуже й дуже довго. Тим часом запала доброзичлива, прохолодна літня ніч.


XXIII

Цієї ночі він дуже довго сидів у прикордонній корчмі, аж до самого світанку, до тієї години, коли міський поліцай Арбіш прийшов забрати дезертирів. Цього ранку вперше за багато тижнів небо було захмарене. Коли Айбеншютц виїздив із воріт корчми, на небі якраз сходило червоне і маленьке, схоже на помаранчу, сонце. В повітрі вже солодко, і весело, і мокро пахло давно очікуваним дощем. Назустріч Айбеншютцові повівав лагідний вітерець. Хоча він і пропив усю ніч, то був усе ж свіжий і ніби невагомий. Він почувався дуже молодим, так ніби до цієї години нічого в житті не запізнав, узагалі нічогісінько. Його життя щойно починалося.

Він їхав уже з годину і був тепер на півдорозі додому, коли — спочатку несміливо, а потім усе сильніше — пустився дощ. Усе довкола дихало мокрою, лагідною добротою. Придорожні липи посхиляли голови. Чагарі обабіч прохідних стежок на Зубрівських болотах, здавалося, навіть випросталися і хтиво застигли в теплих струменях. Мало не одночасно звідусіль залунав пташиний спів, якого айхмістрові так довго бракувало. Найголосніше свистіли дрозди. Дивно, — сказав сам до себе Айбеншютц, — і це було справді незвично, щоби пташки щебетали, цвірінькали і тьохкали крізь дощ, правдоподібно, вони вітають його, — думав він далі, — так само, як і я. Та як таке взагалі можливо, щоби я вітав дощ? І що мене обходять ці пташки?

Зненацька, і сам не розуміючи, чому, він сіпнув віжки. Сивий зупинився. І ось він сидить на козлах, наш інспектор Айбеншютц, і дощ струменить на нього з небес, і солом'яний бриль розм'як і теліпається в нього на голові, як мокра шмата. І він стоїть посеред дощу, замість того, щоб їхати далі, як належиться.

Несподівано він повертає. Ляскає батогом. Сивий пускається чвалом. Не минає й пів години, і він знову в Швабах. Із неба все ще ллє як із відра.

Айбеншютц замовляє кімнату в господі. Онуфрієві він розповідає, що дорога розм'якла і стала непрохідною. Ліпше він переспить цей дощ тут. Йому дають кімнату. Він спить легко, йому нічого не сниться. Прокидається він щойно надвечір.

Дощ давно перестав. Листя на деревах за вікном висохло. Висохло й каміння, яким вимощено корчемне подвір'я, сонце саме збирається сідати у повному своєму блискові. Небо безхмарне.

Айхмістр іде до корчми.


XXIV

Він чекає на Евфемію, вона не приходить. Він сидить, сперши голову на руки. Та він і не знає до пуття, чого він тут сидить. Крізь галас, що його створюють інші відвідувачі, йому чути невмолиме, тверде цокання настінного годинника. Поступово йому починає здаватися, що він тут не з власної волі, що його хтось сюди привів. Ось тільки не пригадує, хто, та й не уявляє, хто би то взагалі міг бути.

Двері відчиняються, це помітно за протягом, заходить Каптурах. Він іде простісінько до айхмістрового столу. «Партію?» — питає він.

«Гаразд, заграймо».

Він грає партію в тарок, потім другу і третю. Він марно чекає на Евфемію. Він не каже ні слова, навіть Каптуракові. Він чекає на Евфемію. А вона все не йде.

Десь коло третьої ночі один дезертир починає грати на гармошці. Він грає «Я любіл тєбя», і всі плачуть. Вони плачуть за щойно полишеною вітчизною. Цієї миті їхня туга за вітчизною більша від туги за волею.

У всіх на очах сльози. І тільки Каптуракові очі сухі. Навіть гармошка не зворушує його. Він особисто перевів цих дезертирів через кордон. Він живе з цього. Він живе з туги дезертирів за домом, із їхньої туги за волею.

Зажура пойняла навіть айхмістра Айбеншютца. Він прислухається до мелодії «Я любіл тєбя» і відчуває, як зволожуються йому очі.

Каптурах тієї ж майже миті, коли заходиться гармошка, питає, чи не хоче Айбеншютц заграти ще одну партію.

«Так, — каже Айбеншютц, — чом би й ні?» І вони заграли четверту партію в тарок. І Айбеншютц знову програв.

Уже сірів світанок, коли Айбеншютц нарешті підвівся. Він пішов сходами догори, чіпляючись обома руками за поруччя.

Заточуючись, він дошкандибав до свого покою. Як був ув одязі, повалився на ліжко, як колись, під час маневрів. Він спав без сновидінь і геть спокійно. Його збудив перший пташиний щебет. Він підхопився, та відразу зрозумів, де він: у прикордонній корчмі, і це його аніскілечки не здивувало.

У нього не було нічого, аби вмитися. Він не міг поголитися. Це його стурбувало. Він здався собі забрудненим і скривдженим. Але все одно зійшов донизу.

Потужний літній ранок струменів крізь відчинені вікна. На долівці ще спали дезертири. Навіть ранкове сонце неспроможне було їх збудити, навіть лунке тьохкання вранішніх дроздів.

Посеред цього царства сонних дезертирів, що лежали коло його ніг, сидів айхмістр Айбеншютц і пив чай.

Йому прислужував Онуфрій. «А де Евфемія?» — спитав інспектор. «Не знаю», — сказав Онуфрій. «Я хочу її бачити, — сказав Айбеншютц. — Мені треба сказати їй щось важливе».

«Добре», — сказав Онуфрій, а Айбеншютц далі сидів. Незабаром вона надійшла, Евфемія. Йому було соромно перед нею, за свою невмитість, за вчорашній заріст.

«Я цілу ніч прочекав на вас», — сказав він.

«Тепер ви зможете мене бачити! — відповіла вона. — Адже ви залишаєтеся?»

Він і не знав, що приїхав сюди, аби залишитися. Як просто воно складається. Звісно! Що ж він забув удома?

«Так-так», — сказав він крізь відчинені двері, до юного ранку. Чоловіки на підлозі поволі заворушилися. Вони ще якусь часину безтямно дивилися перед собою, відтак протирали очі і тільки тоді, здавалося, починали розуміти, що вже настав ранок. Вони підводилися і йшли, один за одним, надвір, вмитися до криниці.

Айбеншютц залишився сам на сам із Евфемією в цій великій залі, що виросла раптом до нечуваних розмірів. Йому здавалося, що ранок розбухає все далі й далі. Пахло ранком і пахло вчорашнім днем, одягом і сном цих чоловіків, і горілкою, і медом, і літом, і Евфемією. І всі ці запахи навалилися на бідолашного Айбеншютца. І спантеличили його, хоча він достеменно їх розрізняв.

Багато чого, дуже багато роїлося йому в голові. Він зрозумів, що не зможе сказати нічого путнього, але ж треба було щось робити, і Евфемія сиділа коло нього. Раптом він обійняв її і поцілував від усього серця і міцно. Тоді — а до дверей уже зближалися, вертаючись від криниці, чоловіки — він сказав, просто й відверто: «Я люблю тебе!» — і швидко підвівся. Наказав запрягати. І поїхав додому, по речі.


XXV

Доки тривало літо, Айбеншютц був щасливий. Він запізнав кохання і всіх тих блаженних перемін, які воно приносить чоловікові. Невибагливий і простий, як то наш Айбеншютц, із дещицею туги на серці, спізнавав він першу пристрасть свого життя ґрунтовно, чесно, з усіма злетами і падіннями, з усіма розкошами. У цей час він справляв свою службу не лише безтурботно, а й навіть недбало. Довгі літні дні були лише дрібними додатками до коротких, виповнених ущерть, потужних ночей. Те, що діялося вдень, без Евфемії, не мало жодного значення.

Додому, до дружини, Айбеншютц зазирав ледве чи й раз на тиждень. Туди він зазирав із чогось на кшталт спорадичного почуття обов'язку, а також про людське око. Всі вони знали, що він живе з Ядловкеровою жінкою, та, позаяк він став такий лагідний і недбалий, і вони дивилися на нього лагідними чи принаймні байдужими очима. До речі, не переймався він і покладеним на нього обов'язком. Господи і крамниці пильнувала сама Евфемія, дбала вона й про документи людей, що прибували з-за кордону, вона сама — своїм безпомічним почерком — вписувала їхні імена до великої книги, куди жандарми зазирали лише зрідка і про людське око.

Тим часом настала осінь. І, як щоосени, прийшов до Швабів пекти каштани Самешкін, Самешкін із Ухни, в Бесарабії. Він був далеким родичем Евфемії, так принаймні вона казала. Насправді ж він був її коханцем, і це не була жодна таємниця, весь світ знав це. Ядловкер знаходив із ним спільну мову. Самешкін завжди приходив у жовтні. Він залишався на всю зиму. Він приїздив із багатьма міхами каштанів і маленькою піччю на чотирьох тоненьких чорних ніжках. Він виглядав дуже не по-тутешньому і так, ніби і його спекли. Так спекло його сонце Бесарабії та Кавказу, і Криму на додачу. Його маленькі, бистрі очка нагадували вуглинки, на яких він пік свої каштани, а його тоненькі, довгі вуса, що скидалися на гарно вигнену садову лозину, були чорніші навіть від тієї його печі. Руки й обличчя були бронзові, як каштани. На голові він носив високу астраханську папаху, а на тілі — білий, страшенно засмальцьований і закіптюжений кожух. На ногах — великі, просто-таки велетенські чоботиська до колін, із широченними халявами. За поясом у нього стирчала важеленна вишнева палиця, підбита на вістрі чотирикутним залізним гостряком. Отож він був досконало споряджений для суворої зими і свого суворого заняття.


Йов. Фальшива вага

Він був добродушний, ба навіть м'якосердий чолов'яга. Говорив мішанкою безлічі мов, якої в цій місцевості ніхто не розумів. Називали його просто «циган», і лише окремі знали, що на ім'я йому Самешкін. Костянтин Самешкін. За трояка він віддавав двадцять каштанів — свій товар він продавав на штуки. Він часто усміхався, і тоді під його чорними вусами відкривалися великі білі зуби. Вони нагадували білі клавіші фортеп'яна.

На весь повіт було ще двоє осіб, що пекли каштани, один із них навіть у самому Золотогроді. Але їх цінували не так, як Самешкіна, цього цигана. З усього довкілля до нього приїздило багато людей купувати каштани, сирі та печені. Сирі він продавав фунт за десятку.

Звісно, Айбеншютц теж знав, що Самешкін — Евфеміїн коханець. Колись Самешкін мандрував зі своїми каштанами іншими краями, іншими місцевостями. Кожна зима заставала його деінде. З непохитної вірности Евфемії вже кілька років він незмінно приїздив до Швабів. Улітку він перебивався принагідними роботами в Ухні, в Бесарабії. Він то помагав на лісоповалі, то підпрацьовував вуглярем, іноді копав криниці, іншим разом вичищав гноївки. Він ніколи не бачив міста більшого за Кишинів. Удачею своєю невинний, і справді вірив, що Евфемія зберігає йому вірність. Улітку він усім розповідав, що на зиму їде до жінки. Вона працює в прикордонній корчмі у Швабах і тому не може подорожувати разом із ним. Він сердечно тішився осені, як інші не можуть дочекатися весни.

Бідолашному Айбеншютцу нічого не дало, що він розпізнав у Самешкіні добросердного чолов'ягу. Навпаки: він волів би, щоб Самешкін виявився негідником. Безсило і з невимовним болем у серці дивився він, як зустрічаються Самешкін із Евфемією. Вони кинулися одне одному в обійми. Щиро і міцно лежали бронзово-смагляві, великі, тонкі циганові руки на спині в Евфемії і притискали її, і з непідробним жахом думав Айбеншютц про прекрасні Евфеміїні перса — тепер вони були Самешкінові!

Самешкін привіз своє причандалля на візку, як і щороку. Цього візка тягнув пудель. Пуделя і візок Самешкін запровадив до повітки в господі. А перед господою впровадився сам, разом зі своєю піччю і каштанами. В усьому селі відразу запахло осінню. Запахло Самешкіновим кожухом, спаленим жаром, але найдужче — печеними каштанами. Дим, складений із найрізноманітніших запахів, потягся місцевістю, наче посланець, сповіщаючи про Самешкінів приїзд.

Уже за годину до Швабів почали стягатися люди — купувати печені каштани. Довкола Самешкіна скупчилася зграйка, а він продавав каштани, печені та сирі. Посередині зграйки палахкотів червоний жар, на якому лежали каштани. Вже не було жодного сумніву: почалася зима. Зима починалася у Швабах.

Почалася зима. І з нею почалися поневіряння айхмістра Айбеншютца.


XXVI

Так, тоді почалися великі поневіряння інспектора мір і ваг Ансельма Айбеншютца.

«Тобі більше не можна тут жити, — сказала йому однієї ночі Евфемія. — Приїхав Самешкін, ти ж знаєш!»

«Що мене обходить Самешкін, що тебе обходить Самешкін?» — спитав він.

«Самешкін, — сказала вона, — приходить щозими. Йому я, власне, й належу».

«Через тебе, — відповідав айхмістр Айбеншютц, — я полишив мій дім, мою жінку і дитину». (Він не наважився сказати «мою дитину».) «І тепер, — вів далі він, — ти хочеш мене позбутися?»

«Так мусить бути!» — сказала вона.

Вона випросталася в ліжку. Місяць різко світив крізь круглі отвори у віконницях. Він розглядав її. Ще ніколи не дивився він на неї з таким пожаданням. У місячному світлі вона здалася йому такою жаданою, ніби він ніколи перед тим не бачив її голою. Він знав її достеменно, кожну складочку її тіла, краще навіть, ніж риси її обличчя.

Чому саме тепер? — сказав він собі. Та й узагалі, чому? Велика лють на цю жінку зродилася в ньому. Та чим більше він лютився, тим коштовнішою Евфемія йому здавалася. Це було так, ніби його лють із кожною секундою робила її знадливішою. Він підвівся, схопив її за плечі — а тіло її сяяло — і з несамовитою силою повалив на ліжко. Якийсь час притискав до подушок. Він знав, що робить їй боляче, а вона ані не застогнала, і це ще більше його розпалило. Він накинувся на неї, в нього було сласне відчуття, що він її, кохаючи, розколошматить. Він хотів почути бодай один-єдиний вигук болю, він чекав на нього. А вона лежала тиха і холодна, і це було так, ніби він спить не з Евфемією, а з якимось її віддаленим відображенням. Де вона, власне? Невже уже внизу, в Самешкінових обіймах. «Ну скажи щось, — просив він її. Вона мовчала, так ніби хотіла вивершити його враження, що вона віддалене відображення. — Чому ж ти нічого не кажеш?»

«Мені нічого сказати, я вже все сказала!»

«Ти й справді хочеш жити із Самешкіним?»

«Я мушу!»

«Чому мусиш?»

«Не знаю».

«Мені піти?»

«Так!»

«Ти мене не кохаєш?»

«Не знаю».

«Ти любиш Самешкіна?»

«Я йому належу».

«Чому?»

«Не знаю».

Вона відвернулася від нього. Відразу заснула. Це було так, ніби вона від'їхала не попрощавшись.

Він довго лежав безо сну, і дивився на місяць крізь отвір, і здавався собі безглуздим і дурнуватим. Що за лихий бог післав його до Евфемії? А тоді айхмістрові Айбеншютцу взагалі здалося, що він збожеволів, лише тому, що йому спало на думку таке речення: «А хто взагалі править світом?» Його жах був такий великий, що він, аби випередити його і самому сповнити власну долю, випростався в ліжку і промовив це речення вголос: «А хто взагалі править світом?» Він нагадував людину, що зі страху перед смертю робить спробу себе вбити. Та він живе далі й запитує себе: Чи я насправді вже помер? Чи я насправді вже збожеволів?

Він устав дуже рано. Евфемія ще спала. Він іще раз довго на неї подивився, на це спляче відображення далекої Евфемії. Вона спала, схрестивши руки за потилицею, в незвичній позі, і виглядало це мало не так, ніби вона знала, що він її розглядає.


Йов. Фальшива вага

Він умився і поголився, сумлінно, як і щоранку. Він звик — іще з часів військової служби — пів години вранці ні про що не думати, крім облаштування свого лиця. Він почистив сурдут, камізельку і штани. При цьому поводився дуже обережно, щоби не збудити Евфемію. Він заходився пакувати валізку. Та посеред цього заняття йому спало на думку, що в нього тут ще залишаються певні зобов'язання. Він облишив валізку. З почуття службового обов'язку, як йому здавалося. Навшпиньки він вийшов із кімнати.

Унизу, в корчмі, він зіштовхнувся із Самешкіним, продавцем печених каштанів. Той уже усміхався йому назустріч, усіма своїми сліпучими зубами. Він пив чай, заїдав його хлібом зі смальцем, невпинно досолюючи. Бідолашному Айбеншютцу здалося, ніби ця сіль сиплеться на нього, Айбеншютца, а не на хліб.

Він змусив себе проказати: «Доброго ранку, Самешкіне!» В цю мить його виповнила гаряча ненависть до Самешкіна. А дивлячись отак на нього довше, на нього, що базікав і сміявся, він почав ненавидіти і саму Евфемію.

Він сподівався, що здобуде ясність духа, коли вибереться звідси.

Добре, що його Сивий такий мудрий, мудрий Сивий. Сам, без нього, Айбеншютц не знайшов би дороги додому. Спершу він поїхав до староства. Вже днями там ріс, чекаючи на нього, стос паперів.

Він боявся паперів, що чекали його.


XXVII

Усього тиждень прожив айхмістр Ансельм Айбеншютц удома.

Дружина Реґіна не потрапляла йому на очі, іноді йому було чутно, як репетує писарева дитина.

Одного дня, дорогою, сидячи з вахтмістром Сламою у возику, — а їхали вони в Болота, — він почав розповідати. Від цього йому легшало на серці. Він мусив виговоритися, а довкола, куди сягав зір, не було жодної людини, лише вахтмістр Слама. Отож до кого він мав говорити? Людина мусить говорити до людини.

Тож він розповів вахтмістрові свою історію. Розповів, що до хвилини, коли він спізнав Евфемію, взагалі не знав, що таке життя. Розповів він вахтмістрові й про зраду своєї жінки з писарем Йозефом Новаком.

Вахтмістр жандармерії був дуже простою людиною. Але він зрозумів усе, що розповів йому Айбеншютц, і на знак того, що розуміє, скинув свого шолома з навершям, так ніби з непокритою головою впевненіше було кивати.

Коли Айбеншютц виклав цілу свою історію, йому стало дуже легко на серці. Він просто-таки втішився, і все ж йому було так сумно.

Вахтмістрові Сламі нічого не спадало на думку, але він дуже добре розумів, що в таких випадках слід сказати щось радісне, отож він сказав просто і щиро: «Я такого не витримав би!»

Він хотів потішити Айбеншютца, а натомість іще більше його засмутив.

«Мене також, — заговорив Слама, — зрадили. Моя жінка — відвертість за відвертість — сплуталася із сином повітового старости. Вмерла при пологах».

Айбеншютц, якого вся ця історія анітрохи не зачепила, сказав лише: «Дуже сумно!»

Він переймався власною долею. Що обходила його покійна пані Слама?

Та вахтмістр, уже почавши, і з роз'ятреною сердечною раною, вже не міг спинитися. «Це при тому, — сказав він, — що ми дванадцять років як були одружені. До того ж, подумайте лишень, того, з ким вона мене зрадила, навіть чоловіком не назвеш. То був юнець, синок повітового старости, вихованець кадетської школи». І так, ніби це мало якесь значення, додав за хвилю: «Учень кавалерійської кадетської школи з Меріш-Вайскірхена».

Айбеншютц уже давно не слухав. Та йому легшало від того, що поряд із ним говорить людина, подібно як іноді комусь приємно, що просто собі паде дощ, а ти не розумієш мови, якою той дощ говорить.

У Болотах вони збиралися навідатися тільки до однієї крамниці, до молочаря і шинкаря Брочинера, але засіли там на весь день. Загалом вони знайшли в Брочинера п'ять фальшивих фунтових тягарців. Написали рапорт. Потім пішли до господи, до того ж Брочинера.

Зрапортований Брочинер підійшов до столу і спробував нав'язати з айхмістром і вахтмістром якусь розмову. Та вони обидва були на службі й суворі, тобто надумали собі, буцімто вони на службі та суворі.

Цілісінький день, аж до пізнього вечора, просиділи вони там. А тоді Айбеншютц сказав: «Їдемо у Шваби!»

І поїхали.

Грали в тарок із Каптураком. Каптурак усе вигравав і вигравав. Айхмістр Айбеншютц також міг би вигравати, якби пильнував гри. Та він думав про Евфемію і Костянтина Самешкіна.

Нарешті — а було вже поночі — ті двоє приступили до столу, Евфемія і Самешкін. Вони зійшли, попід ручку, сходами. Попід ручку приступили до столу. Вони нагадували брата із сестрою. Айбеншютц раптом зауважив, що в них однаковісіньке чорне, аж синє волосся.

Зненацька йому щось зайшло, ніби він жадає цю жінку не з любові, а з ненависти. Самешкін усміхався, добросердно і всіма своїми білосніжними зубами, як завжди. Тим часом він милостиво подавав свою засмаглу до чорноти, велику, міцну руку. Виглядав він так, ніби роздає пожертви.

Він сів. Своєю незбагненною мовою розповів, що обернув незлий ґешефт. Із самого Золотогрода приходили до нього по каштани.

Евфемія сиділа між чоловіками. Вона мовчала, була як німа, вона скидалася на квітку, яку посадили за стіл, замість покласти на стіл.

Айбеншютц невідривно розглядав її. Він намагався — хоч раз принаймні — впіймати її погляд, але йому не вдавалося. Її очі мандрували десь у далечині. Один Господь знає, про що вона думає!

Вони почали нову гру, і Айбеншютц почав раз за разом вигравати. Він ледь соромився, згрібаючи гроші. Евфемія все ще сиділа за столом, німа квітка. Вона сяяла і мовчала.

Довкола панував звичний галас дезертирів. Вони навчіпочки сиділи на підлозі, грали в карти і кидали кості. Програвши все, затягали пісню. Зазвичай вони співали: «Я любіл тєбя», фальшиво, деренчливими голосами.

Врешті Евфемія із Самешкіним підвелися. Попідручку пішли вони сходами догори, а бідолашний айхмістр Айбеншютц безсило дивився їм услід. Урешті до нього дійшло, що він повинен залишатися тут. Так, тут! Він уже трохи випив, наш айхмістр Айбеншютц. Раптом йому здалося, що він може відтіснити Самешкіна, за умови лише, що залишиться, просто залишиться на ніч у готелі. Його пійняв жах при думці про повернення, хоча він і розумів, що не побачить ані дружини, ні дитини писаря Новака. Зненацька вахтмістр Слама видався йому неймовірно рідним. І Айбеншютц сказав йому: «Скажіть, мені лишитися тут?»

Жандарм замислився і взявся за голову, так ніби знову хотів скинути шолом, хоча, звісно, давним-давно його зняв.

«Я вважаю, що ви повинні залишатися тут», — сказав він урешті, на мить замислившись. Отож айхмістр залишився у прикордонній корчмі.

Згодом, через кілька тижнів, він і сам не розумів, чому попросив у жандарма Слами поради і чому залишився у прикордонній корчмі.

У той час айхмістрові Айбеншютцові загалом велося дуже кепсько. Зима прийшла.

Цієї зими Айбеншютц боявся.


XXVIII

Ох, що то була за зима! Роками вже не бачено такої! Вона надійшла раптово, як надходить зовсім уже велика, гостра пані, з батогами. Річка Струм'янка замерзла негайно, в один день. Грубезна крига затягнула її раптово, так ніби утворилася не з води, а взялася звідкись, бозна-звідки.

Горобці не просто падали мертві з дахів, вони замерзали просто в леті. Навіть галки і ворони трималися неподалік людських осель, щоб і їм припала дещиця тепла. Найпершого ж дня з дахів — великі та міцні — звисали бурульки. А вікна виглядали, наче грубі кристали.

Ох, як же самотньо було айхмістрові Айбеншютцу! Той і овий знав його: скажімо, вахтмістр Слама, і купець Балабан, і присадкуватий Каптурак. Але що всі вони значили! В його велетенській самотності ті декілька людей, яких він знав, здавалися йому загубленими посеред крижаної пустелі комашками. Він був дуже нещасний, наш айхмістр Айбеншютц. Та він уже й не шукав людського товариства. Він уже почувався мало не добре посеред своєї пустелі. Тепер він знову мешкав у корчмі. Мешкав знову поблизу Евфемії. Так, він уставав дуже рано, аби побачити, як вона надходить. Вона приходила раніше від Самешкіна. Він вставав щойно за годину. Він був лагідний і лінивий, дуже лінивий. Він не любив раннього вставання, ба він ненавидів ранки. До речі, люди, що купували печені каштани, приходили щойно пополудні. І що було Самешкіну робити вранці-рано? Ну не любив він ранніх ранків, та й годі.

І все ж Айбеншютц і на нього чекав із нетерпінням. На Айбеншютца добре впливало перебування поблизу Самешкіна. Він навіть почав любити Самешкіна. Бо ж хай там як, але Самешкін носив у собі щось від солодкого-пресолодкого Евфеміїного тепла. А зима ж була така холодна! І він, айхмістр Айбеншютц, був такий самотній! Він, айхмістр Айбеншютц, котрий іноді приступав до великих, закіптюжених воріт корчми і ставав поряд із Самешкіним, продавцем печених каштанів, попри становище і посаду, він був такий самотній. Приходили різні люди купувати каштани, сирі та печені, і часом айхмістр Айбеншютц навіть заступав Самешкіна в його занятті, коли той десь відходив. Із часом Самешкін йому вельми навіть полюбився. Він і сам не розумів до пуття, чому, але Самешкін йому просто полюбився.

Із часом він полюбив його, як люблять брата.


XXIX

Усе йшло добре або більш-менш добре аж до того дня, коли сталося неймовірне. А було так, ніби зима раптом перестала бути зимою. Просто вирішила перестати бути зимою. Із жахом слухали мешканці повіту, як стріляє лід на Струм'янці, мало не тиждень по Різдві. Якщо вірити старому переказові, що кружляв у цій місцевості, то ця стрілянина віщувала велике лихо на наступне літо. Всі були дуже налякані й ходили зі спантеличеними обличчями.

І що ж, вони мали рацію. Старий переказ мав рацію. Бо кілька днів по ламанні льоду в місті залютувала страхітлива пошесть, пошесть, що зазвичай з'являється лише влітку: холера.

Все довкола топилося, можна було подумати, що настала весна. Ночами йшов дощ. Він ішов тихо і рівномірно, це виглядало як небесне милосердя, але це було псевдомилосердя. Люди вмирали одне за одним з небаченою швидкістю, не прохворівши й трьох днів. Лікарі казали, що це холера, та люди в цій місцевості твердили: чума. Та, зрештою, все одно, що це була за хвороба. В кожному разі, люди вмирали.

Коли вмирання виявилося безконечним, губерніяльна управа почала присилати в Золотогродський повіт багато лікарів і ліків.

Та було немало таких, які стверджували, буцімто лікарі та ліки щонайвище шкодять, а розпорядження губерніяльної управи ще гірші від чуми. Найкращим засобом зберегти своє життя, — казали вони, — є алкоголь. Тож почалося величезне пияцтво. Навіть багато хто, кого там зроду не бачено, приїздили тепер у Шваби до прикордонної корчми.


Йов. Фальшива вага

Айхмістр Айбеншютц теж почав непомірно пити. І то не так зі страху перед хворобою чи смертю, а тому, що загальний потяг до пиття якнайбільше йому пасував (може, “відповідав”?). Йому анітрохи не залежало на тому, щоб уникнути великої пошести, — радше власного страждання. Так, можна сказати, що він просто-таки вітав цю пошесть. Бо вона давала йому нагоду злагіднити власний біль, а йому здавалося, що він такий велетенський, якою не годна бути жодна пошесть. Власне кажучи, він прагнув смерти. Уявлення про те, що він може стати однією з численних жертв холери, справляло йому неабияку приємність, ба він навіть із ним зріднився. Та як очікувати смерть, не знаючи, чи справді вона прийде, якщо не глушити себе горілкою?

Отож айхмістр Айбеншютц пив.

Усі, хто ще залишався живий, віддавалися самогонові, уже не кажучи про дезертирів. Трьох Ядловкерових позичкарів уже забрала холера, залишався тільки присадкуватий Каптурак, цей небажаний Каптурак. Він теж пив, його жовте, зморшкувате лице не рожевіло, ніщо його не брало, ні бацили, ні спирт.

Умирали, щоправда, не всі, але багато лежали хворі.

У прикордонному шинку грали лише айхмістр, жандарм Слама, пройдисвіт Каптурак і продавець каштанів Самешкін. Та й узагалі, його ледве чи можна було тепер назвати продавцем каштанів. Бо ж він уже майже не продавав каштанів. Та й як було продавати каштани в місцевості, де панувала холера? І то яка холера!

Люди мерли як мухи. Але то так лише мовиться, бо насправді більшість мух помирають помаліше, ніж люди. Минало три або й вісім днів, — залежить, і люди синіли. Язики звисали з розтулених ротів. Вони встигали ще кілька разів удихнути — і по всьому. І що давали лікарі й ліки, що їх присилали з губерніяльної управи? Одного дня з військової управи надійшов наказ: Тридцять п'ятий полк повинен негайно вийти зі Золотогродського повіту, отож жаху лише побільшало. Досі бідолахи вважали, що смерть, так би мовити, випадково пройшла крізь їхні доми і хати. Зате тепер, коли вже перевели ґарнізон, державним рішенням було підтверджено, що «чума», як вони її називали, — явище тривале. Зима ніяк не хотіла починатися знову. Люди прагнули морозу, якого зазвичай так боялися. А морозу все не було, не було і снігу, щонайбільше іноді йшов град, але здебільшого все ж дощ. А смерть усе ходила і ходила, і косила, і душила.

Одного дня сталося щось геть уже дивне. Кілька годин поспіль ішов червоний дощ, кривавий дощ, казали люди. Це був такий червонястий, дуже дрібненький пісок. Кількасантиметровою товщею лежав він у завулках і спадав із дахів. Це було так, ніби дахи кривавлять.

От тоді люди ще більше нажахалися, ніж тоді, при передислокації ґарнізону. І хоча губерніяльна управа послала до Золотогродського повіту ще одну комісію, і хоча ці вчені панове й витлумачували людям у громадському покої, що кривавий дощ — то всього-на-всього такий червоний пісок, занесений сюди здалека, аж ген із пустелі, в особливий, але відомий науці спосіб, жахливий страх не вийшов із людських сердець. І вони вмирали ще швидше і ще раптовіше, ніж досі. Вони гадали, що настав кінець світу; і хто б то ще мав охоту до життя?

Холера поширювалася зі швидкістю вогню. Від хати до хати, від села до торговища, а звідти до наступного села. Неушкодженими залишалися тільки окремі господарства і палац Графа Хойницького.

Неторкнутою залишалась і прикордонна корчма у Швабах, хоча крізь неї проходили хмари люду. Здавалося, що бацили негайно здихали в алкогольних випарах, які оповивали корчму.

Та що стосувалося айхмістра Айбеншютца, то він пив анітрохи не зі страху перед епідемією. Навпаки: він пив не тому, що боявся померти, він якраз вижити боявся, мусити жити без Евфемії. Вже якийсь час він узагалі її не бачив. Каптурак і Самешкін спільно поралися при крамниці. До того ж і небагато покупців приходило. Господь знає, що всі ці дні Евфемія робить сама в своєму покої. Що ж вона там робить?

Однієї ночі, випивши вже дуже багато, меду і дев'яностоградусної впереміш, айхмістр Айбеншютц прийняв геть божевільне рішення піти до її покою. Зрештою, це ж був і його покій. Інакше вже несила було витримати. Чим плутанішими ставали його думки, тим чіткіше поставав перед його очима образ Евфемії. Він мало не торкався її руками, нагої Евфемії, так, як вона перед ним лежала. Принаймні торкнутися її, думав він, лише торкнутися! Жодної з тих розкошей, що їх містить її тіло. Але ж торкнутися, лише торкнутися!

«Торкнутися! Торкнутися!» — проказував він уголос сам до себе, плентаючись сходами догори. Двері були відчинені, він увійшов, Евфемія була обернена до нього спиною. Вона сиділа в напівтемній кімнаті й дивилась у вікно. Що ж вона там бачить? Ішов дощ, як і в усі дні. У цій темній ночі, в дощі, що ж вона визирала там, за вікнами? Світилася крихітна нафтова лампочка. Вона стояла високо на шафі для одягу. Вона нагадувала Айбеншютцові якусь тьмяну і безглузду зірку.

Чому ж вона не обертається? Хіба він так тихо увійшов? Він був нездатний відповісти собі, як він увійшов. Ба він уже навіть не знав, коли це могло статися. Хоч він і хитався, йому здавалося, що він стоїть. Споконвіку стоїть отак отут.

«Евфеміє!» — покликав він.

Вона обернулася, вона негайно встала, підійшла до нього. Вона обняла його шию, потерлася щокою об його щоку і сказала: «Не цілувати! Не цілувати!» І знов його відпустила. «Сумно, скажи!» — промовила вона. Її руки безсило звисали вздовж тіла, два зранені крила. Та й узагалі тепер вона здалась Айбеншютцові великою, прекрасною, пораненою птахою. Він хотів був сказати, що вона для нього — найдорожче на світі, що він хотів би задля неї вмерти. Але промовив лиш, проти волі: «Я не боюся холери! Я не боюся холери!» І це тоді, коли його серце аж повнилося прекрасними, ніжними словами для Евфемії. Та язик не слухався. Язик не слухався.

Зненацька він відчув, що в нього пішла обертом голова, і він сперся на двері. Цієї миті вони розчахнулися, і він повалився долі. Він розумів усе, що відбувається. Він виразно бачив, як увійшов Самешкін, спершу вражено застиг на мить, потім він почув, як Самешкін своїм приязно-гортанним голосом запитує: «Що він тут робить?» — і як Евфемія відповідає: «Ти ж бачиш, він помилився! Він п'яний».

Отож я п'яний, подумав айхмістр Айбеншютц. Він відчув, як його підхопили під пахви, це був напевно не Самешкін, це були сильні руки, і виволокли через двері, що все ще були напівпрочинені. Відчув він і як його відпустили, і він ще виразно почув, що Самешкін каже йому «добраніч».

Що ж, справді добра ніч, подумав він. І заснув, як пес, поперек дверей коханої Евфемії, поряд із Самешкіновими чобітьми.


XXX

Уранці, дуже рано, його розбудив служник Онуфрій. Він тримав листа для айхмістра, листа зі службовим штемпелем. Айхмістр Айбеншютц устав, розбитий і втомлений, із твердої, холодної долівки. Він трохи соромився перед служником Онуфрієм за те, що спав отут, перед Евфеміїним порогом. Він підвівся і прочитав листа зі службовим штемпелем. Цього листа вислав повітовий лікар Кіньовер, і в ньому було написано таке:


«Високодостойний пане айхмістр,

обов'язок велить мені сповістити Вам, що Ваша дитина померла вчора ввечері. Життя Вашої дружини в небезпеці. На мою думку, вона не переживе наступної ночі.

Із найглибшою повагою, доктор Кіньовер».


Текст був майже нечитальний, написаний на рецептурному бланку, квапливим, медичним письмом. Попри це, він приголомшив айхмістра Айбеншютца.

Він наказав запрягати, він поїхав додому.

Жінку він застав у ліжку, в тому ж ліжку, в якому він із нею спав. Тепер його обступили медики різного ґатунку, пахло камфорою, п'янко і приголомшливо. Вона впізнала його відразу. Вона цілком змінилась. Вона була синювата, а її уста майже фіялкові. Він достеменно пам'ятав ці уста, коли вони були ще червоні, мов вишні, і коли вони ще цілували його. Він не боявся хвороби. Чого він мав боятися смерти? Та його дружина боялася подавати йому руку, безсилу, жовту руку, кілька разів вона намагалася підвестись йому назустріч, так наче не мала власної волі. Якось жінка сказала йому, вочевидь із великим і останнім зусиллям: «Чоловіче, я завжди тебе любила. Невже я мушу вмерти?» Айхмістра Айбеншютца приголомшило те, що вона звернулася до нього не на ім'я, а назвала просто «чоловіче». Він не знав, чому це так його зворушило.

Мертву дитину давно вже винесли, жінка навіть не знала, що та померла. Черниця сиділа непорушно в ногах ліжка, з вервицею в руці. Вона була непорушна, як святий образ, і лише уста її ворушилися, час від часу вона підносила руку і хрестилась. У головах сидів Айбеншютц. Він заздрив черниці через оцю її непорушність. Сам він раз за разом був змушений вставати і ступати кілька кроків, підходити до вікна і визирати в сльоту. Він радо зробив би для жінки щось добре. Наприклад, заграв би щось. Колись, іще хлопчиком, він грав на скрипці. Іноді тілом вмирущої перебігав дріж. Тоді все це широке ліжко тряслося і рипіло. Час від часу вона стрімко підхоплювалась, у своїй гладенькій білій сорочці вона виглядала тоді як мертва свічка. А тоді знову валилась, як валиться перекинута річ, не людина.

Приїхав лікар. Він уже нічим не міг допомогти. Все, що він міг, — це розповісти, що єдина на весь повіт лікарня давним-давно переповнена. Хворі лежать на підлозі. Новозахворілих змушені залишати вдома. Від нього пронизливо пахло камфорою і йодоформом. Він ходив, ніби в хмарці смороду.

Він пішов. І в кімнаті стало дуже самотньо. Зненацька черниця встала, щоби поправити подушки, і це вже була велика подія. Вона одразу ж сіла на місце і завмерла. Дощ тихенько виспівував на підвіконнях. Час від часу знадвору було чути важкий звук коліс. Це їхали дві повітові підводи, вщерть завантажені домовинами і накриті чорним. На фірманах були чорні каптури, і мокра від дощу чорнота вилискувала, і хоча ще був день, ліхтарі ззаду на підводі вже світилися. Вони тьмяно блимали, теліпаючись і розхитуючись, і, здавалося, було чути, як вони дзеленькають, хоча через важкий звук коліс це було неможливо. Окрім того, коні-ваговики були запряжені в упряж із замалими дзвіночками, що ніжно і тихесенько жебоніли. Іноді проїздив напіввідкритий візок із парохії. В ньому сидів панотець із Найсвятішими Тайнами. Млявий огир повільно плентався, було виразно чути, як скриплять у в'язкій багнюці колеса. Вкрай рідко прошмигував якийсь перехожий, під прикриттям парасолі. Він теж виглядав, наче запряжена фіра мерців. У кімнаті цокав годинник, жінка дихала, черниця шепотіла.


Йов. Фальшива вага

Коли запали сутінки, черниця запалила свічку. Самотньо стояла вона, неймовірно самотньо посеред кімнати, на самісінькій середині, на круглому столі. Її світло було пізнє і милосердне. Айхмістрові здалося, що вона — єдина милосердна річ у світі. Раптом жінка підвелася. Вона простягла назустріч чоловікові обидві руки й тут же впала з пронизливим криком навзнак. Сестра похилилася над нею. Вона перехрестилась і затулила небіжчиці очі.

Айбеншютц хотів було приступити, але черниця жестом відсторонила його. Вона клякнула. Її чорне вбрання і білий габіт раптом почали справляти дуже сильне враження. Вона нагадувала чорний дім із засніженим дахом, і цей дім відділяв Айбеншютца від його мертвої жони. Він притулив гаряче чоло до холодної шиби й зайшовся сильними схлипуваннями.

Йому хотілося висякатися, він шукав носовика, не знайшов, зате схопив пляшку, що її вже тижнями неодмінно носив при собі, витягнув її і відпив довгий ковток.

Схлипування негайно стихло. Він тихенько вийшов, без капелюха, без плаща, і так стояв, під гнилою, гнилісною мжичкою. Це було так, ніби з неба паде болото.


XXXI

Ставало все гірше. Не схаменулися, як настав початок лютого. А пошесть усе не вщухала. Вмерло троє грабарів. Повітові службовці відмовлялися заходити в доми мерців. Із губерніяльної управи надійшла вказівка залучити як грабарів в'язнів.

До Золотогродського повіту з великої Золочівської в’язниці завезли арештантів. Їх посковували, по шестеро, ланцами, довгими ланцами, і вони, дзеленькаючи і побрязкуючи, всіли до потяга в супроводі жандармів із насадженими багнетами.

Їх розподілили по всьому Золотогродському повіті, по шестеро в кожному селі та дванадцятеро в містечку. На них одягнули особливі плащі з каптурами, все оброблене хлороформом. І в цих піщаного кольору, надзвичайно жаских хламидах, із дзенькотом і брязкотом, під охороною жандармів, вони входили до хат і хиж і з дзенькотом і брязкотом виносили звідти труни й вантажили їх на великі підводи, що їх надала громада. Спали вони на підлозі відділків жандармерії.

Декотрим із них вдалося занедужати на холеру. Вони потрапляли до лікарні, і все виглядало так, наче вони й справді хворі. Бо насправді вони були ніякі не хворі. Декому навіть удалося нібито вмерти. Тобто Каптурак доручав повітовим писарям видавати фальшиві свідоцтва про смерть. Із-поміж усіх в'язнів насправді помер тільки один, і то він був старий і вже невідомо скільки хворів. Найрозумніші втекли. Решта вижили. Складалося враження, що їхні ланци і туга за волею захищали їх від епідемії надійніше, ніж усі приписи заходів безпеки повітового лікаря Кіньовера. Та й дезертири, що перебігали з Росії, якимось дивом не заражалися. Бо що могли заподіяти якісь дрібнесенькі бацилки такій велетенській тузі за свободою?

Серед в'язнів, що перебралися тоді із Золочівської тюрми до Золотогрода, був і Ляйбуш Ядловкер. І він одного дня опав, як порожній міх, якраз під час супроводу фіри з трупами. Його звільнили з ланца. І він страшенно повільно, у супроводі жандармів, поволікся до Золотогродської лікарні. Тут, ніби випадково, назустріч ішов низенький Каптурак. Ядловкер справив собі приємність упасти ще раз. Каптурак відклав набік парасольку і поміг жандармові підняти Ядловкера. В одну руку Каптурак узяв парасольку, а другу запхав під руку Ядловкеру. Жандарм ішов назирці. Каптуракові нічого й казати не довелося. Він порозумівся з удаваним хворим за допомогою швидкого перезирання і неймовірно тонко нюансованих потисків руки. Що тепер із тобою буде? — спитав потиск. — Усе дуже загрозливо, — відповів м'яз Ядловкерової руки. — Побачимо, може, все ще вдасться виправити, — знову сказала Каптуракова рука, рука-розрадниця.

Отак вони помалесеньку пленталися до шпиталю. Перед входом Ядловкер дістав іще й пляшку дев'яностоградусної. Він заховав її спритно і надійно.


XXXII

Справи в Ядловкера виглядали дуже кепсько, і Каптурак ламав собі голову, як можна зробити так, щоби той помер. Надто відомий він був у цій місцевості як власник прикордонної корчми, та й узагалі — як просто Ядловкер. Вахтмістр Слама знав його, і айхмістр Айбеншютц. Та нагодився щасливий випадок, і вахтмістра Сламу, на підставі його ж прохання, яке він подав, коли вибухнула холера, перевели в Підгірці. Там його підвищили до штабсвахтмістра і коменданта жандармського постерунку.

Таким робом вони позбулися принаймні одного ворога, та залишався ще другий — той Айбеншютц. Ядловкер із Каптураком постановили знищити айхмістра Айбеншютца. Як можна знищити айхмістра Айбеншютца?

Передусім ішлося про те, щоби сховати Ядловкера. Через три дні в шпиталі помер один із хворих на холеру, селянин Михайло Химник, який нікому не був у голові. За ним і не кукурікнуло, його поховали під іменем Ляйбуш Ядловкер, вік сорок два роки, за фахом корчмар, родом із Коломиї. До речі, всі ці дані були вигадані. Ядловкера не було звати Ядловкер, йому було не сорок два роки, і родом він був не з Коломиї.

Під іменем Михайло Химник Ядловкера виписали зі шпиталю як такого, що одужав. Але де його подіти?

Найперше Каптурак забрав його з-під шпитальної брами і повіз поки що до себе додому. В нього була балакуча жінка, якій він не довіряв, яку він ненавидів. Тому він сказав: «До нас приїхав гість! Мій любий брат у перших, Гудес. Він поживе в нас кілька днів».

Добре! Чого ж не зробиш для брата в перших? Навіть у ці часи?

Вони склали докупи шість стільців, по три з кожного боку, і постелили на них ліжко для вдаваного Гудеса.

Він не показував носа з дому. Він довго спав і багато їв. У Каптурака була лише одна кімната і кухня. Їли в кухні. Хоча псевдо-Гудес спав тільки на шістьох стільцях, здавалося, що він займає чи не всю кімнату. Стільці ніколи не відсували вбік. Щойно поївши, вдаваний брат у перших Гудес ішов до кімнати і лягав у ліжко. Він негайно засинав, ситий, нерозважливий і сильний, який був. Він хропів так, що трусилися стіни.

Що ж було з ним робити? Каптурак чекав на переведення вахтмістра жандармерії Слами.

Нарешті в перші дні лютого це сталося, і Сламі до від'їзду залишалося всього кілька днів. Сумлінно, як завше, він ходив від господи до господи, аби скрізь попрощатися, попри холеру і навіть тих, кого він найрадше заарештував би. Найперше він завітав до прикордонної корчми, аби сказати «прощавайте» айхмістрові Айбеншютцу. І злякався, побачивши його. Айбеншютца ніби підмінили. Айбеншютц був просто-на-просто п'яний. Попри те вони випили ще зо дві-три чарки і сердечно попрощалися. Айхмістр навіть трохи поплакав. Вахтмістр неабияк розчулився.

Присадкуватий Каптурак сидів поряд, він витягнув із кишені хустину і витер собі очі. Очі були сухі. Він думав лише про те, як би то сховати Ядловкера. Коли вахтмістр уже рушав, Каптурак приступив ближче і прошепотів: «А знаєте, Ядловкер умер від холери. Тільки не кажіть Евфемії! Тепер готель належить нам, позичкарям!»

«Я все ще здійснюю тут нагляд, попри холеру», — сказав айхмістр Айбеншютц. А вахтмістр Слама запнув свій плащ, припнув шаблю, натягнув шолом і ще раз потиснув айхмістрові руку. «Отож Ядловкер помер!» — сказав він не без певної врочистости. І прозвучало це так, ніби він прощається і з удаваним покійником. Каптуракові він лише віддав честь, і то двома пальцями. І пішов. Айхмістрові Айбеншютцу на душі було так, ніби Бог і світ полишили його. Цієї миті він навіть тужив за Самешкіним. Але той спав нагорі, з коханою, такою коханою Евфемією.


XXXIII

Двадцять першого лютого, день у день, раптом ударив сильний мороз, і весь світ радісно його привітав.

Милостивий, жорстокий Господь зсилав то холеру, то мороз, поперемінно. Після холери люди вітали мороз.

За ніч Струм'янка замерзла. Дощ зненацька вщух. Болото посеред вулиці затвердло і зсохлося, як скло, сіре, тьмяне скло, а з надзвичайно ясного, склистого неба сяяло сонце, дуже яскраво, але й дуже далеко. На дощаних хідниках замерзла мжичка, рештки дощу, і люди ходили з підкованими залізом палицями, аби не послизнутися. Дув крижаний вітер: не з півночі і не з півдня, не зі сходу чи заходу, а просто вітер, що, здавалося, не дув із жодної зі сторін. Радше з неба. Згори дув він, як то паде дощ чи сніг згори.

За ніч вгамувалась і холера. Хворі одужали, а жоден здоровий уже не захворів. Мерців забули — як завше забувають мерців. Їх ховають. Їх оплакують. Та врешті-решт їх усе одно забувають.

Життя знов увійшло до Золотогродського повіту.

Життя знов увійшло до Золотогродського повіту, та айхмістрові Айбеншютцу було байдуже, чи панувала холера, чи ні. Від часу смерти жінки він пив, і то не зі страху перед смертю, а з прагнення смерти.

Він перевершив усіх пияків. Він знов поселився у прикордонній корчмі в Швабах, домом у Золотогроді опікувалася покоївка, і його анітрішечки не обходило, як вона ним опікується. Його вже ніщо не могло обходити.

Він запав у алкоголь, як у провалля, м'яке, знадливе, пестливо встелене провалля. Він, якому все життя так залежало на тому, щоби дбати про зовнішність, зі службових причин, які, втім, перетворилися на заповіді його вдачі, тепер раптом почав виявляти недбальство, в поставі, в ході, у вигляді. Все почалося з того, що він, пропиячивши цілісіньку ніч, лягав у ліжко, не скидаючи нічого, крім сурдута, камізельки і черевиків. Він просто відчіпляв шлейки, надто лінивий був він, аби зняти ще й штани і шкарпетки. Казарма привчила його щовечора, перед сном, митися й голитися, бо служба починалася вже о шостій ранку. Та тепер він уже почав відкладати гоління на ранок. А коли вставав, то було вже запізно, десь коло полудня, і він пригадав собі, що є люди, які голяться або кажуть себе голити лише через день. У нього ще вистачало сили помитися. Він іще розглядав себе в дзеркалі, але аж ніяк не для того, щоби поглянути, як він виглядає, а радше щоби пересвідчитися, що виглядає ще недостатньо зле. Дуже часто, тут же після пробудження, на нього напосідалася гидотлива охота прискіпливо розглядати свій язик, хоча він його аніскілечки не цікавив. А тільки-но висолопивши сам до себе, так би мовити, із впертої цікавости язика, він уже не міг втриматися, щоби не корчити перед дзеркалом різні ґримаси; а іноді він навіть кричав своєму відображенню кілька гнівних слів. Часом він ніяк не міг відірватися від споглядання в дзеркало, хіба що хапався за пляшку, що завжди стояла напоготові в ногах його ліжка. Він вливав ковток у скляне відображення, потім іще, і ще один. І тільки хильнувши три таких ковтки, він доходив переконання, що він знову колишній айхмістр Ансельм Айбеншютц. Насправді він ним не був. Це був якийсь зовсім інший, цілком змінений Ансельм Айбеншютц.

Він мав звичку щоранку пити гарячий чай із молоком. Та якось, однієї ночі, йому спало на думку, що він не сміє пити чаю з молоком доти, допоки Самешкін тут, і він не може бути разом із Евфемією. Щойно навесні — «Щойно навесні!» — гукнув він сам собі. І почав виливати чай, який йому щоранку приносили до кімнати, в миску для миття. Бо соромився і не хотів, аби хтось помітив, що він уранці вже не п'є нічого теплого. Замість чогось теплого він вливав у себе ковток дев'яностоградусної.

Йому негайно ставало тепло і добре, і він, попри все, радісно дивився в життя. Він здавався собі дуже сильним, йому здавалося, він може здолати все на світі. Він дуже сильний, айхмістр Айбеншютц, а продавець печених каштанів Самешкін — він теж скоро щезне.

Завше, — що в однострої, що в цивільному, — Айбеншютц надзвичайно пильнував запрасованих кантів. Та тепер, відколи він спав у штанах, йому здавалося, що запрасовані канти не просто зайві — вони до того ж і огидні! Зайвим і огидним було також виставляти за двері чоботи, аби їх почистили.

При всьому цьому айхмістр Айбеншютц усе ще виглядав статечно, і лише окремі люди могли помітити в ньому зміни. Серед них був і Самешкін, котрий одного ранку сказав йому з усією безпосередньою щиросердністю: «Якась гризота вас мучить, пане Айбеншютц, якась велетенська гризота».

Він підвівся і вийшов, не промовивши й слова.


XXXIV

Бідолашному Айбеншютцові й самому незабаром довелося визнати, що в його мозку відбуваються дивні речі. Він, скажімо, помітив, що втратив пам'ять на недавні події. Він уже не міг пригадати, що він робив, казав і їв учора. Він нестримно котився у прірву, наш статечний айхмістр. Він був змушений удавати, ніби пам'ятає, коли прийшов на службу, і про що говорив з писарем, і які видавав учора розпорядження, вдавати все.

І він напружував увесь свій розум, аби тільки вивідати в писаря, що ж він учора такого сказав.

Назовні він усе ще виглядав статечно, наш айхмістр Айбеншютц. Він усе ще був молодим чоловіком, у свої тридцять шість років.

Він усе ще тримався міцно і прямо, що пішки, що у возику. Та в його нутрощах палала горілка, коли він її випивав, і туга за горілкою, коли не випивав. Та насправді в його нутрощах палала туга за людиною, хоч якоюсь людиною, і туга за домівкою, ім'я якій було — Евфемія. Її образ наміцно засів у його серці, іноді в нього було відчуття, що варто йому лише розкрити груди, сягнути всередину, щоби видобути цей образ. Та він і справді думав про те, що одного дня відкриє собі груди.

Та й інші зміни відбувалися з ним у той час, він їх помічав, йому навіть було дуже прикро, та він уже не міг повернутися до того, ким був колись. Він хотів цього, ба можна сказати: він тужив за собою колишнім іще більше, ніж за кимось іншим.

Він ставав усе невблаганніший і непоступливіший у службі. До цього трохи спричинявся новий вахтмістр, що заступив на місце Слами, а саме вахтмістр Пйотрак. Він був рудий, і на ньому справджувався давній народний забобон, що всі руді — лихі. Бо навіть блиск його очей, хоча вони й були сліпучо-блакитні, мав щось червонясте, так ніби якесь запалення чи подразнення. Він не говорив, а немов гарчав. Лише з нехіттю опускав він рушницю, заходячи до крамниці, як цього вимагав закон. Він рідко коли сміявся, зате безперервно розповідав айхмістрові якісь прикрі історії, з невимовною поважністю. Коли ж вони разом заходили до якоїсь крамнички, йому й говорити нічого не доводилося, аби перевіряти важки і міри. Айхмістр відчував його погляд, і цей гострий блакитний і водночас червонястий погляд безпомильно скеровувався на найпідозріліший з усіх предметів. Одного дня вахтмістр Пйотрак дійшов переконання, що можна було би перевіряти і якість товарів, і айхмістр послухався його. Він вимагав показувати товари. Він знаходив гнилі оселедці і розчинену горілку, і погризений мишами ліноліюм, і відвогклі сірники, що не займалися, і поїдені міллю тканини, і перевезену контрабандою з Росії самогонку, таку горілку домашнього виробництва, що її там гнали бідні селяни. Він ніколи не думав, що до обов'язків айхмістра належить теж перевіряти товари, а жандарм Пйотрак, який звернув йому на це увагу, набув для нього особливого значення. Дуже повільно, дуже непомітно айхмістр Айбеншютц потрапляв у поступову залежність від жандарма, він не усвідомлював цього, але все одно відчував. Іноді він навіть відчував страх перед цим рудим чоловіком. Особливо жаскою була та обставина, що жандарм утримувався від геть усього. Завжди він був тверезий і завше злий. Із його коротких, міцних кулаків стирчали цупкі руді волосинки, подібні до їжачих голок. Цей чоловік був не просто озброєний, згідно з усіма приписами, — він і сам був зброєю.

Часом він витягав із великої чорної службової торби канапку з вудженою шинкою, розламував її навпіл і пропонував половину айхмістрові Айбеншютцу. Айбеншютц брав її, попри те, що був голодний, лише з певною нехіттю. Іноді він уявляв собі, що кілька таких рудавих щетинистих волосинок, які буяли на Пйотракових руках, упали на масло чи шинку.

Водночас він відчував, що й сам перетворився на геть недобру людину і що Пйотрак не набагато гірший від нього самого. Він витягав із задньої кишені штанів пласку плящину і відпивав великий, добрячий ковток. Після цього йому відразу починало здаватися, що він, мабуть, не так злий, як радше просто суворий, що він просто виконує свій обов'язок — і на тому баста. Холоднокровно, переповнений якоюсь гарячковою відважністю, він вривався до крамниць: великих, середніх і малих, і геть уже мацьопеньких. Іноді й без того нечасті відвідувачі втікали, бо боялися жандармерії, установ, узагалі закону. Зі своєї службової торби жандарм витягав подовгасту чорну, оправлену гофрованим шовком службову книжку. Його нагострений олівець виглядав мало не як багнет.

За лядою стояв айхмістр Айбеншютц, а продавець коло нього здавався змарнілим і змалілим (уявіть собі змалілий нуль поряд із жахливою цифрою), Айбеншютц диктував жандармові: «Грами!», або «три фунти», або «шість кіля», або теж: «Два метри!» Він виставляв перед собою фальшиві важки, як виставляють шахові фіґури. Високий і широкий стояв він отак, і сам собі здавався надзвичайно могутнім, утіленням закону. Жандарм занотовував, продавець тремтів. Іноді із заднього покою крамниці виходила жінка, вона заламувала руки.

Усі люди питали себе, чого того айхмістра не побрала холера. Бо він лютував гірш від будь-якої холери. Через нього до криміналу сіли торгівець коралами Нісен Піченік, торгівець тканинами Торчинер, молочар Кипура, торгівець рибою Ґорокін, продавчиня битої птиці Чачкес і багато інших.

Неначе холера, лютував він в околиці, айхмістр Ансельм Айбеншютц. А тоді повертався додому, тобто до прикордонної корчми у Швабах, і пив.

Траплялося, що під час його лютих службових наскоків жінка й діти якогось купця падали перед ним на коліна, благаючи не зголошувати їх до поліції. Вони чіплялися за його хутро. Вони не пускали його піти. Але рудий Пйотрак стояв непорушно поряд. Наблизитися до нього не наважувалася жодна жінка, жодна дитина, бо він був в однострої. Айбеншютц казав: Чому б не скреслити? Кому він що зробив? Вони ж усі в цій місцевості обкрадають одне одного. Ну ж бо, скресли його, Айбеншютце! Але це був лише давній, колишній Айбеншютц, який таке казав. Новий казав натомість: Закон є закон, до того ж тут стоїть вахтмістр Пйотрак, а сам я дванадцять років був солдатом, до того ж я й сам страшенно нещасний. Серце на службі зайве. І здавалося, що Пйотрак невпинно киває своєю рудою головою на все, що казав цей новий Айбеншютц.


XXXV

Наприкінці лютого Айбеншютц дістав повідомлення про смерть в'язня Ляйбуша Ядловкера, наглядати за яким політична установа доручила йому з певних причин.

Увечері того ж дня, ніби знаючи це, по довгій відсутності в корчмі знову з'явився Каптурак. Він звично вклонився і сів до столу, за яким сиділи Айбеншютц, Самешкін, Евфемія і новий вахтмістр Пйотрак.

Весь світ грав у тарок, Каптурак програвав. Попри це, він був розгнуздано веселий.

Не було зрозуміло лише, чому. Крім звичних дурнуватих приказок і безглуздих висловів, якими рясніє мова гравців у тарок, він говорив і нові, свіжовинайдені, ще безглуздіші, як, наприклад: «Свині пішов вітер!» або «Гублю шлейки», чи навіть «Гноївка — золото» і подібне. Посеред цих приповідок, отак сидячи, ніби напружено розмірковуючи, яку карту кинути, він, так ніби поміж іншим і в тому самому тоні, яким щойно виголошував свої безглузді приповідки, сказав: «Пане айхмістре, ну, невже вам це вдалося? Ваш ворог справді помер?»

«Який ворог?» — спитав Айбеншютц.

«Та ж Ядловкер!» І цієї миті Каптурак поклав на стіл карту.

«Він був серед тих, яких кинули на холеру, — правив він далі, — і там заразився. Відтоді вже кілька місяців гниє під землею. Його хробаки вже ситі».

Евфемія сказала: «Неправда!» Вона зблідла.

«Та ні ж бо, правда! — відказав Айбеншютц. — У мене є офіційне повідомлення».


Йов. Фальшива вага

Евфемія підвелася без жодного слова. Вона пішла сходами догори, аби виплакатися. Самешкін перший склав карти, він був єдиний, хто сказав: «Я далі не граю!» Навіть рудий жандарм Пйотрак відклав карти, і тільки Каптурак удавав, що грає сам проти себе. Та зненацька й він кинув карти, ніби несподівано щось вирішивши, і сказав: «Отож ми, кредитори, перебираємо тепер це господарство, нас шестеро». При цьому він подивився на айхмістра Айбеншютца.

За столом запала моторошна тиша, чемний Самешкін ледве міг її витримати. Він устав і підійшов до механічної катеринки при буфеті, щоби вкинути трояка. Катеринка негайно заплювала «Маршем Ракоці» — з неповторним гримотінням мідних інструментів. Посеред цього шарварку Каптурак сказав жандармові: «А знаєте, відколи ви тут, наш айхмістр дуже построгішав. Усі продавці кленуть його на чім світ стоїть, а у трьох навіть відібрали концесії».

«Я просто виконую свій обов'язок», — сказав Айбеншютц. При цьому він думав про Евфемію і про того, колишнього Айбеншютца, яким він колись був, і про свою покійну жінку; але особливо про Евфемію, так, особливо про Евфемію думав він, як і про те, що він уже, власне кажучи, пропащий чоловік, у цій пропащій місцевості.

«Не завжди ви виконуєте свій обов'язок, — сказав Каптурак тихенько. Та саме цієї миті катеринка перестала деренчати, тому навіть ці тихі слова прозвучали дуже голосно. — Бо як накажете розуміти, що певну крамничку ви ніколи не перевіряєте? Ви ж знаєте, яку саме я маю на увазі!»

Айбеншютц дуже добре знав, яку крамницю має на думці Каптурак, але запитав: «Ну і яку ж?»

«Зинґерову», — сказав Каптурак.

«А де той Зинґер?» — запитав жандарм Пйотрак.

«У Золотогроді, в самому Золотогроді, — відповів Каптурак. — Відразу за рибницею Хаєс, у якої ви два тижні тому відібрали концесію!»

Жандарм кинув запитальний, недовірливий погляд на Айбеншютца.

«Завтра ми туди зазирнемо!» — сказав айхмістр. Раптом він страшенно забоявся що Каптурака, що жандарма. Він був змушений перехилити ще одну чарку.

«Завтра ми туди зазирнемо!» — повторив він.

Каптурак вишкірився, безгучно і широко. Його тонкі губи оголили всі чотири жовті зуби, два зверху, два знизу, виглядало це так, ніби ними він розжовував власну посмішку.

Айхмістр Айбеншютц і справді ніколи ще не перевіряв Зинґерової крамниці. Вона була єдиною на весь повіт, із певністю єдиною. Та, попри всю свою непомірну чесність і службову сумлінність, він завше свідомо уникав Зинґера.

До речі, ця крамничка була така вбога, що вирізнялася вбогістю навіть на тлі геть уже вбогих у цій місцевості. На ній навіть не було вивіски, а просто звичайна грифельна дошка, на якій пані Блюме Зинґер щокілька днів, а особливо після дощу, коли напис ставав нечитальний, заново виводила крейдою своє ім'я. Це була крихітна халупка: вона складалася з однієї кімнатчини і кухоньки, і ця кухня правила водночас за крамницю. На крихітному чотирикутнику вільної долівки перед входом лежала чималенька гноївка, а поряд стояла дерев'яна будка. Це був туалет родини Зинґер. Неподалік від нього, зазвичай на купі сміття, вкритій о цій порі грубим шаром снігу і криги, бавилися двоє Зинґерових хлопців — у ті нечасті й куці години, коли не мусили вчитися. Бо вони мусили вчитися. Принаймні один із них повинен колись стати спадкоємцем свого батька Менделя.

Ах! Це не був жоден матеріяльний спадок, боронь Боже! Це була всього-на-всього слава вчителя і праведника. В кімнатчині за кухнею і крамничкою Мендель Зинґер учився день і ніч, між двома ліжками, кожне з яких стояло під протилежними стінами. Посередині, на долівці, лежали дитячі сінники.

Ніколи Мендель Зинґер не займався нічим іншим, як лише священними і побожними словами, отож до нього приходило багато учнів. Він жив жалюгідно, але йому нічого й не було потрібно. Двічі на тиждень, у понеділок і четвер, він постив. У звичайні дні харчувався самою зупою. Він сьорбав її з дерев'яної миски, дерев'яною ж ложкою. І лише у п'ятницю ввечері їв пструга із хроновим соусом. У містечку його знав кожен. Щобожої днини всі бачили, як він двічі на день біжить до божниці, туди й назад. Він летів на своїх тонких ногах, у білих панчохах і сандалях, на які він узимку натягав калоші. Його плащ тріпотів. Глибоко на очі було насунено тяжку хутряну шапку, геть уже обскубану й облізлу. Його ріденька борода маяла за ним. Його тверде перенісся розтинало повітря, і виглядало це так, ніби це обличчям він прокладає собі шлях. Нічого і нікого не бачив він. Занурений і загублений у своїй покорі та побожності, і в думках про священні слова, які він уже прочитав, і в радісному передчутті тих, які ще належало прочитати. Всі його шанували, навіть довколишні селяни, входячи у скруту, приходили до нього по раду і заступництво. І хоча здавалося, що він лише вчора на світ народився, завжди виявлялося, що він дуже навіть добре розуміється і на світі, і на людях. Його поради були слушні, а його заступництво помагало.

Про земні справи щоденного життя піклувалася його жінка. Вона вижебрала в нечисленних багатіїв і заможних людей Золотогрода гроші на концесію і закупівлю товару. Та який там товар! Тут можна було купити цибулю, молоко, сир, яйця, часник, сушені фіґи, родзинки, миґдаль, мускатні горіхи і шафран. Та яка ж мізерна була їх кількість і якої страхітливої якости були ці продукти! У крихітній, у темно-синій колір помальованій кухоньці все мішалося. Це виглядало так, ніби діти бавляться в продавців. Мішечок із цибулею і часником спочивав на великому відрі з квасним молоком. Родзинки і мигдаль купками розташувалися на білому сирі, відділені від підложжя лише провощеним папером. Над двома дзбаночками вершків повмощувалися — щось на кшталт левів-охоронців — дві руді кицьки. Посередині, з плафона, на чорному дерев’яному гаку звисала велика заіржавіла вага. А важки вишикувалися на підвіконні.

У цій місцевості не було аж таких бідних людей, щоби мусили купувати в Блюми Зинґер. І все ж їм якось удавалося виживати — так Господь помагає бідакам. Трішечки серця дарує Він багатіям, тому час від часу приходить котрийсь із них і купує щось, чого зовсім не потребує і що зараз же на вулиці викине.


XXXVI

Ото така була та крамничка, до якої наступного ранку вдерлися айхмістр Айбеншютц із жандармом Пйотраком. Хоча лютував мороз, перед крамничкою все ж негайно зібрався добрий тузинь людей, а з єврейської школи навпроти повибігали діти. Було десь коло восьмої ранку, і Мендель Зинґер якраз повертався з молитви. Побачивши стовпотворіння перед своєю хижкою, він злякався, бо подумав, що горить. Декотрі з цікавих побігли йому назустріч, волаючи: «Приїхав жандарм! Айхмістр приїхав!» Він вбіг усередину. Він налякався ще більше, ніж якби то була пожежа. В нього вдома, з плоті й крові, стояв жандарм із рушницею, в той час як Айбеншютц перевіряв товари, ваги і важки. Дві кицьки кудись поділися.

Вершки скисли, молоко звурдилося, в сирі завелися хробаки, цибуля підгнила, родзинки запліснявіли, фіґи пересохли, вага не мала опертя, а важки були фальшиві. Тоді взялися до службових справ. Слід було списати. Коли жандарм витягнув свою велетенську чорну, обтягнену ґофрованим шовком книженцію, Менделеві Зинґеру та його жінці здалося, що він скерував на них найнебезпечнішу зброю з усіх можливих. Айхмістр диктував, а рудий жандарм записував. Пожежа була б, порівняно із цим, дріб'язком.

Кара складала рівно два ґульдени сімдесят п'ять кройцерів. Не сплативши її, не вільно було далі провадити торгівлю. Закупівля нової ваги і нових важків коштувала ще три ґульдени. А звідки отакому Менделеві Зинґеру взяти два ґульдени сімдесят п'ять кройцерів, а потім іще три ґульдени? Бог милостивий, але він не дбає про такі мізерні суми.

Ось що подумав Мендель Зинґер. Тому він наблизився до айхмістра, скинув свою хутряну шапку і проказав: «Ваша гідносте, пане генерале, прошу вас, викресліть оте все. Ви ж бачите, в мене жінка й діти!»

Айбеншютц бачив ці худющі, здійняті догори руки, ці впалі, кощаві щоки, цю ріденьку, нужденну борідку і ці чорні, вогкі, благальні очі. Йому хотілося щось сказати. Йому хотілося, наприклад, сказати: «Це неможливо, чоловіче добрий, такий закон». Ба йому навіть хотілося сказати: «Я ненавиджу цей закон і себе самого на додачу». Та він нічого такого не каже. Чому ж він нічого не каже? Бог запечатав йому уста, і жандарм уже відштовхує Менделя Зинґера. Одного його погляду вистачає. Його погляд — як кулак. І вони йдуть, прихопивши із собою важки, вагу і чорну книгу.

Якщо пані Мендель сьогодні хоч щось продасть, навіть якщо це буде одне-єдине миґдалеве зеренце, її на довгі місяці запроторять до цюпи.

Кілька цікавих і діти, що підслуховували надворі, сипонули врозтіч.

«Не повинні ми були цього робити! — каже Айбеншютц Пйотракові. — Він усе ж чесний чоловік!»

«Немає чесних людей! — відказує жандарм Пйотрак. — А закон є закон».

Але навіть жандармові якось не по собі.

Вони поїхали на службу, передали всі сконфісковані речі писареві; в обох з'явилося відчуття, що незле було би чогось та й випити. Гаразд! Отож вони поїхали до Литвакової корчми.

Сьогодні була середа, тобто базарний день в Золотогроді, і корчма була переповнена селянами, євреями, торговцями худобою і конокрадами. Коли айхмістр і жандарм умостилися, за великим столом, за яким на гладко відгембльованих лавках, тісно одне коло одного вже сиділо зо два тузині люду, там спершу поповзло підозріливе мурмотіння і перешіптування, тоді заговорили голосніше і хтось вимовив ім'я Менделя Зинґера.

Цієї миті з лавки навпроти підвівся якийсь присадкуватий, широкоплечий, довгобородий чоловік. Великою дугою плюнувши через увесь стіл, понад усіма склянками, він із неабиякою майстерністю влучив просто айхмістрові в чарку. «Решта не забариться!» — вигукнув він і розчинився у великому тлумі. Всі посхоплювалися зі своїх лавок, Айбеншютц із жандармом спробували перестрибнути через стіл. Утім, до дверей вони дісталися якраз тієї миті, коли широкоплечий бородань їх розчахнув. Іще якийсь час вони дивилися йому вслід, як він утікає білим, засніженим гостинцем. Він біг дуже швидко — темна, густа риска на білому снігові — у бік ялинового лісу, що ріс обабіч шляху. Він зник ліворуч, наче ліс його проковтнув.

Було пополуднє, вже почало смеркатися. Сніг набув ледь синявого відтінку.

«Ми ще його запопадемо», — сказав жандарм.

Вони повернулися.

Жандармові Пйотраку цей трафунок справді не давав спокою. Якби він не був при повному обладунку і не мав на собі цих важеленних зимових чобіт, приписаних йому, зрештою, за реґламентом, він, либонь, помчав би за бігуном. Зрештою, він був переконаний, що ще знайде того і спіймає, і це трохи втішало його. Правдоподібно, це був якийсь важкий злочинець. Він сподівався, що це був якийсь важкий злочинець.

Жандарм Пйотрак допитав усіх у корчмі, але ніхто не схотів пізнати негідника. «Він звідкись не звідси!» — казали люди.

В Айбеншютца було таке відчуття, що десь він уже цього чоловіка бачив. Але не міг пригадати, де і коли. Ніч запанувала в його бідолашній голові, і ніяк не хотіло світати. Він пив, аби посвітлішало, але від того робилося ще темніше. Він відчував, як багато людей навколо ненавидять його — багато, як ніколи.

Нарешті вони встали, всіли до саней і поїхали у Шваби.

«Каптурак напевно знатиме, хто то був!» — сказав дорогою жандарм.

Айхмістрові нічого на думку не спадало. За хвилю він сказав:

«Та мені байдуже!»

«Але тільки не мені!» — відказав затятий Пйотрак.


XXXVII

Уже багато тижнів Ядловкер відсиджувався в Каптураковому домі. І вже не витримував, отож улаштував собі невеличку виправу. Гадав, у базарний день у Золотогроді, тим паче в Литваковому шинку, він уже напевно не зустріне жодного урядника. Аж тут — гульк: надходять новий жандарм і старий ворог, той Айбеншютц. Необачно, ба навіть легковажно було привертати увагу тим плювком.

Надзвичайно плутаними і складними шляхами дістався він із лісу, в якому канув, до Каптуракової оселі. Мороз був дуже сильний, на щастя, можна було наважитися піти болотами. Він вичекав у лісі, поки остаточно споночіло. А тоді вирушив на південь, тією дугою, що її болота витворювали навколо містечка. Хоча мороз і був благословенням, але морозив усе одно люто. Він колов і шматував усе тіло. В тому короткому хутрі, яке мав на собі Ядловкер, він мерз так самісінько, як коли б був у самій сорочці.

Була вже глупа ніч, коли він дістався до Каптуракового дому. І тут його з подвійною силою здолав страх, якого він дорогою щосили в собі притлумлював: що жандарм уже десь тут його підстерігає. Врешті він наважився тихесенько постукати у віконницю. І відітхнув з полегші, побачивши, що Каптурак виходить. Каптурак жестом підкликав його. Новий острах навалився на нього: А чи можна довіряти самому Каптуракові? — Але ж кому тоді? — сказав він собі наступної миті й підійшов.

Вони увійшли, Каптурак вислав жінку до кухні.

«Сідай, Ядловкере, — сказав Каптурак. — Ну, і що ти виробляєш? Хочеш погубити і себе, і мене? Ти дорослий чоловік? Чи дітвак? Попустувати закортіло? Як школяреві якомусь?»

«Я не міг інакше», — сказав Ядловкер.

«Мабуть, тебе впізнали, — сказав Каптурак. — Адже я відразу після тієї пригоди чув її у викладі Литвака. І відразу зрозумів, що то ти. Звісно, по собі не показав. Ну, і що ти тепер збираєшся робити?»

Напівзамерзлий і безпорадний Ядловкер — його вуха палали геть червоно, обабіч голови, такі собі червоні ліхтарі — сказав:

«Нічого не знаю!»

«Я постановив, — пояснив Каптурак, — замкнути тебе. В мене тобі буде навіть ліпше, ніж у Золочівській цюпі».

Де ховають гостя в небезпеці? Недосвідчені ховають його в пивниці. І це неправильно. Коли надходять із обшуком, жандарми насамперед ідуть до пивниці. А з пивниці вже не втечеш. Натомість досвідчені люди замикають гостя в небезпеці на стриху. Туди жандарми йдуть насамкінець. Крім того, згори все ліпше чутно. По-третє, є дахове віконце. Маєш свіже повітря і можна вчасно чкурнути. Отож і Ядловкер подрапався стрімкою драбиною, що вела на стрих. Ослінчик і сінник, пляшку шнапсу і коновку води — ось і все, що він дістав на додачу.

Каптурак побажав йому на добраніч, пообіцяв регулярно приносити їсти — і пішов. Задля надійности він іще й закрив засувку, прироблену до стрихового люка. Зійшовши драбиною додолу, він на хвильку зупинився і замислився. Він розмірковував, чи забирати драбину, чи ні. І врешті-решт вирішив таки забрати. Він виніс її на подвір'я і спер на дах. Він постановив подавати Ядловкеру їжу лише через дахове віконце.

На стриху було холодно, ще холодніше, ніж у камері, тому Ядловкер роздер сінник у головах і цілком запорпався в нього, на голову він насадив своє хутро. Крізь дахове віконце, яке зачинялося не до кінця, біло-синьо сяяла прозора від морозу ніч. Перш ніж заснути, він іще побачив непорушних лиликів, що попричіплювалися над ним до шнурків для білизни. Уперше в житті шаленець Ядловкер боявся. І з чистого страху запав у глибокий, однак неспокійний сон.

Уранці-рано він прокинувся, гіркий повів крижаного ранку збудив його. Він ледве виліз зі свого мішка, хлебнув ковток із пляшки, одягнув хутро і підійшов до дахового віконця. Хмари свіжопробуджених ворон колами літали над дахами, скидалося на те, що вони літають лише, аби зігрітися. Він побачив, як сходить червоне сонце, — виглядало воно, мов помаранча, — і на його вид відчув голод. Він знав, що йому доведеться прочекати ще добрих дві години, перш ніж надійде зі сніданком Каптурак. Він прислухався до люка, биті дві години він переймався лише своїм голодом. Йому здавалося, що той голод — справа голови, а не шлунку. Нарешті увійшов Каптурак, із чаєм і хлібом, але не через люк, а через дахове вікно. Він дуже обережно подав принесене, на короткому шляху догори драбиною чай уже вистиг, така була холоднеча. Ядловкер їв і пив похапцем.

«Нічого нового?» — ось усе, що він запитав.

«Ще ні», — відповів Каптурак, знову зійшов драбиною додолу і поставив її трішки збоку.

Наситившись, Ядловкер почав перейматися іншими думками і відчуттями. Раптом, невідомо чому, він подумав про чудових коропів і щук, що він їх щочетверга продавав на рибному ринку. Особливо він перейнявся думкою, що для того, аби їх забити, він хапав рибин за хвіст і товк головою об якийсь камінь. При цьому йому пригадалося, що людей убивають навпаки. Беруть камінь — ним може бути і цукрова кеґля — і товчуть ним по голові. Дивні думки приходять, коли сидиш зачинений на стриху. Думається, приміром, що в житті є вороги, а найбільшим із-поміж усіх ворогів є айхмістр Айбеншютц, причина усіх лих, до того ж коханець Евфемії. Самешкін теж її коханець, але це зовсім інша справа. Самешкін має на неї всі права, до того ж він не урядник. Окрім того, він не запроторював Ядловкера до криміналу. Якби Айбеншютца не існувало, можна було би преспокійно собі жити. Навесні Самешкін піде. Вахтмістра Сламу перевели. А хто впізнає Ядловкера з білявою бородою? Адже в цій місцевості крутиться так багато різних чужинців! Та й не Ядловкер він ніякий. Він уже раз міняв ім'я! Вже хапав риб за хвости і товк головою об камінь. Із людиною все навпаки. Беруть цукрову кеґлю і нею ззаду б'ють по голові! Але де? І коли? Айбеншютц не розгулює поночі одеськими портами.

Якби Айбеншютц десь подівся, можна було би преспокійно собі жити. Але він є. Його не сміє бути, його не сміє бути, думає Ядловкер. Його більше не повинно бути. Ось про що він думає невпинно. Ворони іноді сідають на дахове віконце. Ядловкер кидає їм недоїдки. Він сидить і мерзне, і чекає весни, свободи і помсти.


XXXVIII

Одного дня приключилася така ось дивовижа: старший державний лісничий Степанюк знайшов у прикордонному лісі повішеного чоловіка. Він був холодний, закоцюблий і синій, коли його відрізали. Повітовий лікар Киньовер сказав, що він мертвий уже багато днів, десь зо тиждень тому повісився. Це був якийсь незнайомець, і жандарм Пйотрак сповістив слідчого суддю. Той приїхав зі Золотогрода. Він передав тіло тамтешній трупарні. З усього повіту, в певні дні, по тузині, запрошували мешканців, аби вони розпізнали тіло. Та їх і не довелося запрошувати. Вони сходилися самі, суто з цікавости. Пішов і Самешкін, хоча його й не запрошували, бо він не належав до цього повіту, пішов із цікавости. Втім, саме він єдиний і впізнав покійного: ним виявився пастух коней Михайло Клайка. Два роки тому його посадили. Він був серед в'язнів, призначених ховати померлих від холери. І було написано і засвідчено печаткою, що він помер у шпиталі від холери і похований такого-то і такого-то дня.

Як то? Він що, встав із мертвих, аби відтак повіситися в прикордонному лісі? Завели слідство. Кілька в'язнів, приведених із тюрми, теж упізнали колишнього побратима, Михайла Клайку. Не минуло й тижня, як заарештували двох повітових писарів, і ті зізналися, що їх підкупили і вони видали фальшиві свідоцтва про смерть. Вони теж зізналися, що підкупив їх Каптурак.

Прочекали ще тиждень. Про вислід слідства повідомили вахтмістрові жандармерії Пйотраку й айхмістрові Айбеншютцу, їм доручено і далі, як досі, спілкуватися з Каптураком у прикордонній корчмі. Отож вони й спілкувалися, і грали в тарок. Він почувався цілком певно. Він нічого не знав про арешт тих двох повітових писарів, а гроші, що їх йому заплатили родичі гаданих мерців, давно були в надійному місці, по інший бік кордону, в міняйла Пічемка.

Кілька днів по тому, доволі раннім ранком, якраз після того, як він заніс по драбині Ядловкеру сніданок, Каптурак почув добре знайоме дзеленчання, дзеленчання саней. Сани зупинилися, дзеленчання ще мить за інерцією потривало, без сумніву, сани зупинилися перед його ворітьми. Це не віщувало нічого доброго, що ж могли робити так рано сани перед його обійстям? Він відчинив віконниці. В санях сиділи жандарм Пйотрак і айхмістр Айбеншютц. У нього вже не було часу переставити драбину. Дуже швидко він зметикував, що краще негайно вибігти і привітати жахливих гостей. Отож він вибіг, волаючи вже від дверей: «Що за несподіванка! Що за несподіванка!»

Чоловіки висіли, і Айбеншютц сказав:

«Хочемо ненадовго до вас навідатися. Ще зарано, і в Литвака ще зачинено. Ми лише на чверть годинки, якщо не заперечуєте, якраз аби випити шнапсу і чаю. Що-що, а це у вас знайдеться, чи не так?»


Йов. Фальшива вага

У Каптурака вже не залишалося жодних сумнівів, що вони підозрюють його в переховуванні когось або принаймні чогось підозрілого. Він сказав: «Піду принесу шнапсу», — і вийшов із кімнати й надзвичайно прудко виліз драбиною догори. «Вони тут», — крикнув він крізь дахове вікно. Донизу він не зійшов, а просто-таки з'їхав, тримаючись долонями і стегнами за бічниці драбини. Помчав до кухні, по шнапс. До кімнати повернувся, радісно несучи пляшку і три келишки.

«У вас є пивниця?» — запитав жандарм Пйотрак.

«Так, — сказав Каптурак. — Але шнапс я приніс не звідти. В пивниці надто холодно на шнапс».

«Звідки ж ви його тоді принесли?» — спитав Пйотрак.

«Зі стриху», — сказав Каптурак і посміхнувся. Виглядало це так, ніби він пожартував, перепрошуючи водночас за те, що пожартував.

Рудий жандарм і справді подумав, що це жарт, і засміявся й собі. Каптурак плеснув себе по стегнах і аж перегнувся в поясі навпіл. Із запопадливости сміявся він, не з марнославства. Жандарм і айхмістр спорожнили свої чарки і підвелися. «Дякуємо за гостину», — сказали вони мало не в один голос. Потім всіли до саней, Каптурак відпровадив. Він дивився, як вони віддалялися в бік Позолотів.

Коли вони зникли з очей, він узяв із подвір'я драбину і знову поставив її в коридорі. Він був сповнений рішучости спекатись Ядловкера, в нього було лихе передчуття. Він спритно виліз драбиною догори, відчинив люк і увійшов на стрих. Він побачив, як Ядловкер неспокійно походжає туди-сюди, між натягненими мотузками, з яких звисали лилики.

«Сідай! — сказав Каптурак. — Треба поговорити!»

Ядловкер одразу збагнув, про що йтиметься.

«Отож мені забиратися, — сказав він. — Але ж куди?»

«Куди? Саме про це ми мусимо подумати! — відказав Каптурак. — Виглядає на те, що тебе вже перестали вважати мертвим, тому й ці несподівані відвідини. Мені дуже прикро, але я змушений тебе випросити. Погодься сам: я опікувався тобою, як власною дитиною, хоча я й твій позичкар. І не взяв із тебе ані гелера!»

«Куди ж мені піти?» — спитав Ядловкер. Тепер він мерзлякувато скоцюрбився у своєму хутрі на стільчику. Крізь маленьке, кругле дахове віконце, що скидалося на корабельний ілюмінатор, вдирався мороз, цей сірий вовк, лютий, голодний, сірий вовк. Було темно, хоча надворі світило сонце. Та крізь кругле віконце крижано-блакитне, невблаганне небо посилало на стрих лише скупе світло. Там, нагорі, панувало щось на кшталт морозяної, блакитної напівтемряви. І один, і другий виглядали в цьому освітленні марно.

Куди? Куди? — ось у чому було питання.

«Решту, — сказав Каптурак, — я позвільняв і повипускав, хто куди хотів. Може, це й була помилка. Може, мені слід було притримати їх десь усіх разом. Але з тобою — я не знаю, що вдіяти з тобою. Гадаю, було би найліпше, якби ти повернувся назад додому, до Швабів. Хто тебе там упізнає? Евфемія ж не зрадить, а Самешкін такий дурень, що він тебе й не впізнає. Залишається єдиний Айбеншютц! Що так, то так: Айбеншютц залишається!»

«Ну і як з ним учинити?» — запитав Ядловкер. Він підвівся. Він уже не міг усидіти, коли мова заходила про Айбеншютца. Каптурак, що увесь час спокійно стояв, заходив туди-сюди. Виглядало це так, ніби він хоче зігрітися, але насправді він аніскілечки не мерз, ба йому навіть було гаряче від самих лише розмислів. У ньому вже давно жила думка, що на цьому світі стало би краще, якби на ньому не було айхмістра Айбеншютца.

«Айбеншютц повинен зникнути», — сказав він і зупинився.

«Як то?» — спитав Ядловкер.

«Цукрова кеґля!» — проказав Каптурак; лише це — нічого більше. Він якусь хвилю постояв. А тоді сказав:

«Поїдемо туди, сьогодні ввечері. Цукрова кеґля! — повторив він. — Я заїду по тебе, Ядловкере!»

Перш ніж вийти зі стриху, Каптурак ще обома руками зробив певний знак. Це виглядало так, наче він тримає в руках цукрову кеґлю і товче нею когось по голові.

Ляйбуш Ядловкер кивнув.


XXXIX

Увечері вони виїхали саньми, у Шваби, Каптурак і Ядловкер. Ядловкер закутався овечим кожухом із високим коміром, аби його ніхто не впізнав.

Була вже темна ніч, коли вони дісталися до прикордонної корчми і в'їхали в її широкі, розчинені ворота. Ядловкер постукав у задній вхід високої, склепінчастої, помальованої на червоно брами, що виходила на гостинець. Каптурак попростував до корчми.

Сьогодні було мало гостей — вівторок. Довго потривало, занім Онуфрій почув стукіт і вийшов, аби відчинити задню браму.

«Це я, — сказав Ядловкер. — Впусти мене мерщій. Жандарм уже тут?»

«Заходь, пане, — сказав Онуфрій, який навіть не знав, що Ляйбуш Ядловкер устиг побувати серед мертвих. — Ти що, втік із криміналу?»

«Так, давай швидше, — сказав Ядловкер, а потім, коли вони підійшли до ліхтаря: — Пізнати мене?»

«Лишень за голосом, пане!» — сказав Онуфрій.

«Де Евфемія?» — спитав Ядловкер.

«Ще в крамниці, — прошепотів Онуфрій. — Заходь!»

Пес — а звався він Павел — кинувся до Ядловкера, на радощах вимахуючи високо задертим хвостом. «Не гавкай! Не галасуй!» — прошепотів йому на вухо Ядловкер. Пес тихо і мовчки стрибав на нього і облизував руки.

Насамперед Ядловкер зазирнув у вікна, що виходили на подвір'я. Корчма була майже порожня. Він не забув, коли вони з Каптураком проїздили через замерзлу Струм'янку, висісти із саней і випорпати зі снігу, якого там було ність числа, великий, гострий камінь. Цей камінь він загорнув у хустку.

Відійшов від вікна, припав вухом до дверей. Його охопило несамовите, нестерпне бажання вбити його. Він уже навіть не думав про справжню причину цього вбивства, а тільки про саме вбивання. Не думав уже навіть про власну безпеку — лише про вбивання. Велетенська хвиля хоті, ненависти і бажання вбивати прокотилася його серцем. Усе цієї ночі й у цьому світі було немилосердним. Чужо, холодно і срібно, в морозяному, мало не ненависному сріблі стояли сьогодні на небі зорі. Час від часу Ядловкер дивився догори. Сьогодні він ненавидів небо і зорі. А у в'язниці він так за ними тужив!

Чому ж він ненавидів сьогодні небо, наш Ядловкер? Невже він вірить, що нагорі, за зорями сидить Бог? Може, й вірить, але не хоче собі в цьому зізнатися. Знову й знову, знов і знов якийсь голос у ньому каже: Бог є. Бог бачить тебе. Бог знає, що ти замислив. Але якийсь інший голос у ньому відповідає: Бога нема, небо порожнє, а зорі холодні, і далекі, і жорстокі, і ти смієш робити усе, що захочеш.

Отож так Ядловкер чекає на знайоме дзеленчання саней ненависного Айбеншютца. Хустину, якою обмотано камінь, він кінчиками прив'язав собі до зап'ястя; до правого зап'ястя. Він чекає. Айбеншютц приїде.


XL

За пів години Айбеншютц справді приїхав, на жаль у супроводі жандарма Пйотрака. Ядловкер, який гадав, що Айбеншютц приїде сам, уже бачив, що йому нічого не вдасться. Та наразі він сховався в тіні стодоли, яка стояла скраю подвір'я, навпроти в'їздової брами, і чекав. Коли побачив, що айхмістр відпустив жандарма і сам розпрягає Сивого, його серце затріпотіло в блаженному, вбивчому передчутті. Незабаром і айхмістр наблизився до стайні, щоби прив'язати Сивого до великого залізного обруча, прибитого до дверей стайні.

Тільки-но Айбеншютц почав прив'язувати Сивого, як Ядловкер вистрибнув зі стайні. Айбеншютц хотів іще був крикнути, але відразу запався, крик завмер у нього в горлянці. Ядловкер вдарив замотаним хусткою, гострим каменем у чоло свого ворога, айхмістра. Із несамовитим, страхітливим гуркотом Айбеншютц повалився на землю. Він виявився важким чоловіком, Ядловкер ніколи не подумав би, що він такий важкий. Сивий іще не був як слід прив'язаний, петля розпустилася, і огир рушив бродити подвір'ям, волочачи за собою вуздечку. Спершу Ядловкер схилився над айхмістром Айбеншютцом. А той був холодний і мертвий, ані подиху не було чути від нього. Тоді Ядловкер упіймав Сивого і прив'язав до залізного обруча на дверях стодоли. А після цього заповз до самої стодоли.

Лише за дві години вийшов вахтмістр Пйотрак, аби поглянути, де подівся Айбеншютц. Перед стодолою він знайшов айхмістра, як виглядало, вже неживого, і жандарм прикликав служника Онуфрія, і разом вони затягнули важкого трупа до саней. Онуфрій приніс мотузки, і вони прив'язали непорушного чоловіка. Він лежав упоперек крихітних саней. Запрягли Сивого, жандарм узяв віжки. Поїхали до Золотогрода, простісінько до лікарні.

Пйотрак, по правді кажучи, був переконаний, що везе мерця; що айхмістра, якого він знайшов між стайнею і стодолою, раптово розбив удар. Та все було не так. Хоч айхмістр і почав умирати, але він іще жив. Що ж він, бідолашний Айбеншютц, знає про те, що його гепнули по голові каменем? Що він знає про те, що він прив'язаний мотузками до саней? Заки його вважають мертвим, він переживає щось зовсім інше:

Він уже не айхмістр, він сам продавець. І має самі без винятку фальшиві важки, тисячі, десятки тисяч фальшивих важків. І ось він стоїть, за лядою, фальшиві десять тисяч важків перед ним. Усі навіть на ляді не вміщаються. І щомиті може над'їхати Айхмістр.

Раптом і справді дзвонить — на дверях є дзвінок — і входить Великий Айхмістр, найбільший зі всіх айхмістрів, — так здається Айбеншютцові. Великий Айхмістр трішки схожий на єврея Менделя Зинґера, а трішки — на Самешкіна. Айбеншютц каже: «Та ж я вас знаю!» Але Великий Айхмістр відповідає: «Мені байдуже. Служба є служба! Тепер ми перевіримо ваші важки!»


Йов. Фальшива вага

Гаразд, хай перевіряють важки, каже собі айхмістр Айбеншютц. Так, вони фальшиві, та що я можу поробити? Я ж такий самий продавець, як усі продавці в Золотогроді. Я продаю за допомогою фальшивих важків.

За Великим Айхмістром стоїть жандарм із плюмажем і багнетом — його Айбеншютц узагалі не знає. Але боїться: надто вже виблискує той багнет. Великий Айхмістр починає перевіряти важки. Урешті-решт каже: «Всі твої ваги і всі твої важки фальшиві, і, однак, усі вони водночас правильні. Отож ми не подамо на тебе! Ми віримо, що всі твої ваги правильні. Я — Великий Айхмістр».

Цієї миті жандарм доїхав до Золотогродської лікарні. Айхмістра вивантажили, а коли прийшов черговий лікар, то за мить сказав жандармові Пйотраку: «Цей чоловік уже вмер! Нащо ви його привезли?»


XLI

Отож так помер айхмістр Ансельм Айбеншютц, і, як то кажуть, за ним ані не кукурікнуло.

Вахтмістрові Пйотраку вдалося встановити, що це Ядловкер убив айхмістра. Каптурак, після того як його заарештували і після суворого допиту, засвідчив помсту Ядловкера супроти Айбеншютца.

Випадково знайшли і ще двох так званих померлих від холери, а саме кишенькаря Канюка і конокрада Ківеня.

Каптурак і Ядловкер уже вісім днів сиділи в Золочівській слідчій в'язниці, коли зненацька надійшла велика щорічна подія Золотогродського повіту. Скресла крига на Струм'янці, почалася весна.

Продавець печених каштанів Самешкін спакував свої речі, спершу мішки, відтак піч, насамкінець рештки свого товару, каштанів, у спеціяльний, шкіряний мішок.

Перед від'їздом він іще сказав Евфемії: «Жорстока річ цей кордон. Може, поїдеш зі мною, назавжди?»

Однак Евфемія думала про різні можливості, в корчмі та й загалом. «Наступного року», — сказала вона. Та Самешкін уже їй не вірив. Аж таким телепнем, яким, можливо, виглядав, він уже не був. Він здогадувався про все, тому сам для себе постановив ніколи більше не приїздити в цю отруйну місцевість.

День, у який він вирушив у дорогу, був чудовим весняним днем. На візку стояла піч. До плечей були приторочені вихудлі міхи. Високо в небі тьохкали жайвори, а жаби так само радісно кумкали внизу, на болотах. І він пішов, наш добрий Самешкін, пішов просто себе, куди очі світять. Бо що це все його, власне кажучи, обходило?

Ніколи вже він не прийде сюди, сказав він собі. І йому здавалося, що і жайворонки, і жаби визнають його рацію.

Сяйво і сутінки Сходу

Йов. Фальшива вага

Це і так давно відомо. Однак допіру коли вони опиняються поряд, стає цілком очевидно, що Йозеф Рот, виявляється, залишив по собі щось таке, що, хай і дуже умовно, можна назвати «східним циклом». Таким є й один із намірів цього видання: зробити так, щоби два дуже значні Ротові романи, «Йов» (Hiob, 1930) і «Фальшива вага» (Das falsche Gewicht, 1937), один «волинський», другий «галицький» — обидва безперечно «східні», опинилися тут поряд, під спільною обкладинкою.

Усвідомлення це, зрозуміло, цілком приватне; воно такої самої природи, як і інтимне відкриття різниці між «знати» і «пізнати»: начебто від початку було відомо, що Рот багато писав про Схід Европи, ба навіть, що найважливіші його речі — походженням саме з тих регіонів значень, відчувань і чуттєвости, а сам він у західній літературі є просто-таки уособленням писання про світи на схід від Відня, Праги й Берліна. Проте всю міру зв'язности і пов'язаности його східного літературного універсуму видно щойно тоді, коли читати ці тексти не кожен поодинці, не як монади, а власне як певну множину чи навіть єдність. Саме тоді не просто з’ясовується, що східні тематика і мотивіка невпинно повертаються, що їхні локуси мають усі ознаки топосів, а їхні сценерії та сценарії вибудовуються з дивовижно наполегливою повторюваністю, яка вельми нагадує поетику невідступности; чим далі читати, то більше наростає враження, що маємо тут справу з певною парадигмою, хай навіть її граматика не надто прозора і не до кінця послідовна. В межах цієї умовної естетичної програми — не остаточно спланованої, виструнченої та викінченої — знову і знову виринають не просто споріднені, а достоту ідентичні фігури, групи фігур — і в сенсі фігур думки та мови, і в розумінні персонажів та постатей. Не просто ті самі візуальні образи, а й мало не шкірою чи навіть іноді підшкірно відчуті настрої, що їх ці образи покликані навіювати. Колізії — за всієї розмаїтости — коряться логіці спільного походження. Її можна окреслити якщо не як поразку, то вже, в кожному разі, як приреченість. А декотрі персонажі, навіть цілком непересічні, виявляються такими перетічними, що іноді навіть виникає враження, ніби вони взаємозамінні, мало не довільні. Фігури Самешкіна і Каптурака так само легко переходять із роману в роман, як дезертири, перемитники та прикордонні злочинці з підросійської Волині в підавстрійську Галичину і навпаки. Самешкін, наприклад, в одному романі — молдавський циган і мандрівний продавець маронів, печених каштанів, а в другому — осілий український селянин із Волині, господар коней і фірман за платню. Каптурак теж виринає в декількох текстах. А Мендель Зинґер — той узагалі повсюдний, наче Вічний Жид, і скрізь той самий і геть інакший водночас, деінде у незмінному рапсовому картузі, а деінде — у так само незмінній хутряній шапці. Він може уособлювати і осілість, і міґрацію. І побожність, і бунт. Ученість і пристрасть. Покору і прокляття.

Однак і така довільність, і множинність — це з'ясовується, коли читати ще далі, — не є нескінченними. А те, що вдає із себе парадигму, насправді виявляється параболою. Читання двох визначних «східних» романів Йозефа Рота якомога ближче один поруч одного неабияк сприяє таким відкриттям.


Циклом цю множину написаного про Схід Европи можна визнати хіба що post factum, ба навіть postum, бо й сам Рот ніколи не висловлював наміру ретельно вибудувати якусь велику тематичну серію. Те, що нині зараховуємо до «східного циклу», — це радше не надто виразно окреслене сузір'я текстів різної генези, жанру та відмінного жесту: від подорожніх репортажів для щоденної газети, почерез нотатки, новели й оповідання, кілька чималих романів і аж до ніколи не завершеного задуму великого, може, навіть підсумкового автобіографічного роману «Суниці» (Erdbeeren). Більша чи менша єдність виявляється тут хіба що в часі їх постання: починаючи від 1924 року, від нарисів «Подорож Галичиною» (Reise in Galizien), що стали наслідком першого репортерського виїзду Рота до вітчизни, яку він, мабуть, уважав тієї миті колишньою. Поступово ці тексти починають укладатися в щось, що за інших обставин можна було би назвати і циклом. Проте тут очевидно й інше: ніякого циклу насправді немає. Немає заокруглености, замкнености, за- або довершености. Це радше циклічність у сенсі циркулярности, повторюваности, настирливости — сюжетів, ситуацій, стихій. Але передусім місць дій і подій.

Немає, звісна річ, і того, що можна би назвати інтенцією чогось на взірець великої нарації чи то в давнішому класичному розумінні «Людської комедії», чи ж у сенсі сучасних Ротовій творчості «Саґи про Форсайтів» чи «Жана Кристофа». Про таке йому навіть близько не йшлося. Іншим був Ротів темперамент, йому бракувало систематизму, віри в спроможність тотально схопити дійсність, загалом у можливість усеохопного письма, мало того — в саму його доцільність. Скоріше, це щораз нові й нові спроби, розбіги, зариси, аби втримати щось вельми важко вловне. Саме так наростав «східний цикл». Його різнорівнева внутрішня повторюваність, утім, анітрохи не викликає прикрого враження тавтологічности чи автичности. Навпаки: кожне нове наближення є доповненням до образу того, що для автора, либонь, ніколи не стало довершеною цілістю, але що ми сьогодні відчитуємо як досконалу сукупність.

Дуже далеке Ротове світовідчуття і від того, щоби навіть назвати це комедією, хай і задля знадливої аналогії вжити це слово. Те, що «людська» — очевидно. Бо, попри всю важливість країв і краєвидів, де розгортається дія, головним її місцем є таки місце внутрішнє, десь близько до людських сердець. І, попри цілковиту відсутність конвенційного психологізму, головною дією є теж дія внутрішня, її можна назвати також душевною. Але якщо вже конче мало би йтися про якісь алюзії, то Ротові східні писання є радше людською елегією.

Елегійністю цю прозу пронизано наскрізь, вона є справжнім її носієм, а найголовніша її функція полягає не в розчуленні над проминальністю і смуткові над незворотністю, а в перетворенні розпачу на стерпність. Ротова елегійність надає розпачеві форми, дає йому змогу втриматися в межах ностальгії та меланхолії. У нього вона стає настроєвою мудрістю.

Що в тому всьому не надто людське, не пересічно людське — це дивовижний талант писати. Йозеф Рот пише так, що навіть робиться аж трохи лячно. Знову і знову запитуєш себе: як можна аж так добре писати впродовж стількох романів? Клас і статус цього письма дедалі більше увиразнюються з плином часу: сьогодні, коли навіть мова застібнутого на всі ґудзики Томаса Мана звучить уже ледь архаїчно, ба навіть антикварно, те, що написав цей неймовірний пияк, справляє тільки докладніше, доладніше і доречніше враження.


Про Ротове пияцтво: воно зруйнувало його здоров'я, молодість, серце, печінку, чимало стосунків: і ділових, і дружніх, і еротичних. Але його творчості воно не змогло заподіяти ніякої відчутної шкоди. Що п'яніший він був, то тверезіше бачив людську природу і хід речей. Що гірше руйнувалася оболонка його тіла, то стрункішою ставала форма прози, пружнішою її інтонація. Неймовірно, але цілий «східний цикл» із усіма його шедеврами — серед них «Марш Радецького» (Radetzkymarsch, 1932) і «Гробівець капуцинів» (Kapuzinergruft, 1938) написав тяжкий, на тоді вже незворотний пияк, котрому залишався один лише напрям: стрімкого наближення до кінця. Рот достеменно це усвідомлював, тому поспішав писати і пити. Алкоголь був для нього передумовою, але ніколи не причиною писання, а писав він так само ексцесивно й остаточно, як і пив. Алкоголь був й умовою його життя, й інструментом його смерти. Може, він і став сенсом Ротового існування в останні роки, проте цей сенс був неподільно сплетений із сенсом писання і ніколи не оприявнювався окремо. У цьому розумінні його пияцтво можна назвати досконалим.

Рот занедбував себе; це так різнилося від звичаїв людей тієї формації. Його приятелі Стефан Цвайґ і Сома Морґенштерн завжди були бездоганно вбрані, його видавці Курт Вольф і Ґустав Кіпенгоєр були культивованими сибаритами, а його сучасник Музиль — то й узагалі гігієністом. Рот занедбував себе тілесно, часто неприємно пахнув, мав численні й незворотні ознаки фізичного занепаду. Дивовижним контрастом до цієї розхристаности є викшталтована форма, дисциплінованість і формальна елеґантність його прози. Тут немає жодних так званих типових ознак письменницького алкоголізму: ні прикрих довгот, ні п'яного розумування, ні гемінґвеївського патосу, ні забування і недбальства, ні єрофєєвської резиґнативности з месіянством. Зрештою, двоє великих літературних алкоголіків — Фолкнер і Рот — писали зовсім по-різному: в одного романи виходили товсті, в другого худі. Це зводить ad absurdum саму ідею типології алкогольної літератури, певного алкогольного літературознавства. Вплив алкоголю такий самий різний, як і ті, на кого він упливає.


Увесь «масив» (хоча це слово не надто пасує до прозорої та осяйної прози Йозефа Рота), весь корпус східного письменства припадає більш-менш на останні п'ятнадцять років його життя. З огляду на загальну короткість цього життя, це водночас і найдовший період Ротової творчости. Не просто найдовший, але й той, який ми нині схильні вважати за найсправжніший. Попри те, що Рот і перед тим уже був відомим письменником (а ще відомішим журналістом і репортером, не просто значним, але й визначним — чільним газетним автором Ваймарської республіки), саме в цій топіці відбулося, по-перше, наближення до справжньої слави: не тільки прижиттєвої, а й передусім понадчасової. Але важливіше інше: саме через це письменство ми схильні тепер тлумачити наближення самого Рота до того Рота, якого ми знаємо чи хочемо знати тепер. Для нашої сучасности саме в цьому матеріялі він найсправжніший Рот. Імовірно, в цьому східному писанні він і справді зближався до себе. Таке воно принаймні справляє враження.

На той час Йозеф Рот уже встиг повернутися з фронтів Першої світової війни, побувати у Бродах і знову звідти втекти, заявити про себе як про помітного німецькомовного письменника, змінити Відень на нову бурхливу столицю Центральної Европи, Берлін (куди він перебрався на стало 1920 року), відбути значну світоглядну еволюцію. Запізнати щастя в коханій Франції, від якої прийшло суцільне сп'яніння, — дуже скоро дослівне (замилування і пізніше розчарування Францією споріднює його з Анджеєм Бобковським, іще одним східним європейцем на Заході). Зустрітися і, як попервах здавалося, щасливо одружитися з жінкою, яку справді любив, Фридерикою (Фридль, як він її називав) Райхлер, швидко і надійно заробити собі ім'я в провідних німецьких газетах і дістати постійну працю в найавторитетнішій із них — «Frankfurter Zeitung». Він переживав і позиціював себе як громадянина Европи, переконаного мешканця великих міст, лівого інтелектуала, уважного до світових політичних нуртів і найтонших перемін ув атмосфері. Рот був утіленням европейськости найвищої проби та найширшого засягу: він був удома в життєвих світах Бродів і Львова рівною мірою, як у світах Франкфурта та Берліна, Відня й Альтаусзее, Парижа та Ніцци, Брюґе й Остенде. Він однаково добре почувався серед убогих бамбетлів хасидських халуп і на парадних сходах гімназії, серед важких, масивних, темних дубових меблів львівських великоміщан і легеньких плетених крісел та струнких мармурових столиків паризьких вуличних кафе, серед в'язкого клацання розтеліпаних друкарських машинок у газетній редакції та в купе пульманівських вагонів, що мчали його до чергового місця репортажу. У темному череві синагоги і перед прозорими келихами крижаного білого вина на вітрах Фландрії.

Важко напевно визначити, коли розпочався перехід. Можливо, відколи увиразнилися ознаки занепаду і близького краху самої Ваймарської республіки, що в ній Рот був знайшов ту ліберальну модель життя, яку собі вимріяв, на якій йому залежало, де він почувався, наче риба у воді, та яку, як він гадав, виборов собі, зокрема й на війні. Цілком можливо, що почалося все з відчуття крихкости, ненадійности цієї світоглядної батьківщини, котру він обрав уже дорослою людиною, — батьківщини, де він мав намір здійснитися і де мало розгортатися його життя, і то життя щасливе.

А попри те немає жодної видимої необхідности і доконечної закономірности в тому, щоби знов і знов — і щораз частіше — тематично, мотивно, настроєво, але й реально, в репортерських відрядженнях, повертатися до Сходу Европи, до свого персонального Сходу. До місць, звідки він дослівно вийшов. Так само, як Сонце сходить на Сході, так і Рот прийшов зі Сходу — і так само зайшов на Заході, в місці, яке просто-таки уособлює саму істоту й ідею Заходу, в Парижі. І свого «Йова», — роман, дію якого напнуто між крайнім Сходом західного світу і його крайнім Заходом, — Йозеф Рот писав саме там, ізсередини Західного світу й у місці, розташованому просто посередині, в самому серці Европи Західної.

Помітним є також наростання частотности тих повернень у часі: що більше Рот писав, то більше він писав про Схід, що менше залишалося до кінця, то більше він писав про початки. Тому трохи загострено, але аж ніяк не перебільшено можна сказати, що в часі Рот рухався тільки дедалі ближче до свого «властивого письма» — письма про місця свого походження. Все решта еволюційно відпало як другорядне.

Можливо, ініціяційною подією стала його подорож 1926 року на схід Европи, до Польщі та Совєтського Союзу, а також цикл нарисів «Євреї в мандрах» (Juden auf Wanderschaft, 1927). Ця подорож і ця тема збурили його, накинули нові запитання, нові враження, може, — і це дуже вірогідно, — розбудили забуті спомини і зворохобили витіснені ідентичності. Але рутина, праця, обставини життя, інші теми, благополуччя, зрештою, відволікали. Тоді ще могло здаватися, ніби «Євреї в мандрах» — зовнішня супроти нього тема.

Як відбувалася, з чого складалася подальша еволюція впродовж наступних трьох років, коли Рот засів за «Йова», достеменно невідомо. Важко теж розрізнити, що заважило більше, приватне чи суспільне, атмосферне: адже саме наприкінці 1920-х у Фридль дедалі частішають напади шизофренії (коли Рот дописував «Йова» в паризькому готелі «Foyot», за дверима, в сусідній кімнаті, лежала психічно хвора дружина), — недуги, яка приведе її спершу до закритого закладу під Віднем, а згодом до жахливої загибелі в тракті нацистської програми знищення душевнохворих. Тобто невідомо, чи стала поява «Йова» аж такою несподіваною для самого Рота. Відомо тільки, що для читачів і критики 1930 року вона була цілковитою несподіванкою.

Те, що відбулося в цьому романі, було докорінною цезурою: стилістичною, тематичною, наративною. Цей роман позначив остаточний розрив із техніками «нової речевости» і відхід від «актуальної літератури». Відтепер провідною поетикою стане поетика міту, притчі, леґенди, панівним часом дії та події — габсбурзьке минуле, що виглядало вже тоді, з огляду на стрімкість часів, як past perfect (із наголосом радше на досконалий «перфект»), головним місцем — Східна Европа, найчастіше Східна Галичина.

Логіка поставання творів «східного циклу» — логіка не плану, а настирливости, вислід не наміру, а пристрасти. Найінтенсивнішим у цьому сенсі виявилося десятиріччя 1926—1936, десятиріччя між двома подорожами до Галичини, друга з яких стала для нього останньою. Саме тоді у Львові, у домі старої графині Шайнохи він виголосив свій знаменитий тост за останнє місце в Европі, де ще можливі безжурні сходини культурально заанґажованих єврейських великоміщан.

Оприявнення цієї логіки збіглося з іще кількома тенденціями, що його увиразнили. Найпомітнішою виявилася недовіра до сучасности, яку супроводжувало наростання Ротового давньоавстрійського монархічного леґітимізму. Крах Ваймарської республіки, згортання лібералізму, стрімкий наступ фашизму мало не в цілій Европі, таке саме пандемічне поширення антисемітизму підживлювали скепсис щодо слушности великих модерністичних суспільних проектів і зміцнювали потяг до обернених у минуле утопій. Дунайська монархія вочевидь виглядала в цьому світлі ліпшим устроєм і вдалішим світом, ніж світ сучасний. А Схід цісарства був його квінтесенцією.

Однак найголовніша причина була, мабуть, іще глибша: саме тоді ставало дедалі відчутніше і зрозуміліше, що мрія про можливість духових батьківщин за вибором, як кажуть німці, вимріялася, тобто не збулася і виявилася великою ілюзією. Еміґрація, що гірше: вічне еміґрантство — ось єдино достовірна й імовірна доля. Від 1933 року Йозеф Рот у вигнанні вже постійно: на півдні Франції, в Амстердамі, Брюґе, Остенде, але переважно і найчастіше — в Парижі. Нацисти зліквідували його «домашнє» видавництво Кіпенгоєра, а книжки самого Рота піддали привселюдному спаленню. Відтепер він публікуватиме свої твори винятково в еміґрантських виданнях і чужоземних видавництвах. Екзистенційна безпритульність, емоційне скитання, інтелектуальні поневіряння, політичне сирітство, приватні блуди і блукання. З огляду на це поставала пекуча потреба хоч за якоюсь надійною і незрадливою вітчизною — і Рот творив її собі сам, в літературі, на папері.


Творена і витворювана ідеальна батьківщина — Єрусалим літературних небес — не конче мала бути тотожна справжнім місцям походження, але мусила бути вірна їм. Тим-то не дивно, що підложжям цієї нової інтимної батьківщини стали місця справжнього походження, але також не дивно, що це не було перенесенням 1:1. Вибудовування вітчизни нагадує радше конструювання, зведення заново, частково з успадкованих, частково із жаданих, частково з пригаданих, частково зі спостережених, з ідеалізованих компонентів. Рот вибудовує її, спираючись на приблизні реалії, але керуючись чітко окресленими намірами. Він заповзявся створити її для себе надійно, цю нову інтимну батьківщину, — створити так, аби могти нарешті спочити душею. Він конструював її з елементів кримінальної романтики та релігійного містицизму, утопії, політичних візій і проектів інтимности, критичности й ідеалізації, елементарности й амбівалентности — він вибудовував цілий всесвіт. Там усе дуже приблизно, але там усе дуже точно.

Там персонажі перетікають, а їхні імена — єврейські (як-от Менухим) а чи слов'янські (як-от Самешкін) — якісь недоладні, ні пришив, ні прилатав, більше на вжиток західного приблизного вуха, ніж як то насправді водиться в Галичині. Принцип правдоподібности тріюмфує над принципом правди. Так само з топонімами. Єдиною автентичною назвою у «Фальшивій вазі» є Підгірці. Решта — суцільні вигадки, конструкти. «Східний саунд» був безперечно важливішим для конституювання того східного світу, ніж реальна топографія.

Там єврейство подано як єднальний матеріял колишньої універсальности, але і як — приречена на поразку — парабола сучасної людини поготів. Єврейську стихію потрактовано тут як стихію незворушної вірности вірі та звичаям і водночас як саме втілення принципу cross-border, подолання меж і границь, навіть у дослівному сенсі порушення державних кордонів через дезертирство, перемитництво, прикордонну торгівлю, міґрацію, еміґрацію. Стихія транзитивности. Чи спонукало Рота у змалюванні світів східного єврейства таке саме передчуття близької катастрофи, яке було в Бруна Шульца? Високою мірою ймовірно.


«Йов» виявив метафізичну закоріненість Рота в юдаїзмі. Несподіванкою для друзів, знайомих і читачів стала така висока міра зацікавлености в юдейській традиції цього секуляризованого та засимільованого галицького єврея, замилуваного у німецькій культурі та буцімто громадянина світу і переконаного великоміського мешканця. Діялектика виявляється вже у самому способі презентації цієї традиції: Рот подає її аж ніяк не з внутрішньої ортодоксальної перспективи. Ані в численних біблійних алюзіях, ані в цитуванні, ані в іменуванні Бога (мало того, що Gott, так іще геть зовсім немислимий у вустах юдея Jehovah, не Jahwe!) він зовсім не дотримується Танаху чи Галахи. Його зображення єврейства точне, але далеке від патосу сакральности. Його описи релігійних свят докладні, а втім правлять радше за символи певних душевних станів. Він описує ці речі за допомоги мови й оптики людини і не суціль внутрішньої, і не зовсім зовнішньої, описує з перспективи Jedermann[1].

Майже достеменно порівну дводільна структура цього роману символічно відбиває розщепленість сучасного існування поміж Старим і Новим Світами, поміж традицією і модерною, вітчизною та міґрацією, війною і миром, що її внаслідок суґестивної сили зображення слід читати як притчу про сучасну долю загалом. А що при цьому йдеться про єврейські долі, то це видимо та додатково підсилює вимовність і силу узагальнення. Тут Ротова майстерність у змалюванні окремих постатей і вміння робити великі висновки про рух часу та істоту історії сягає досконалости.

Схід західного світу, звідки Рот утік, і крайній його захід, куди він так ніколи й не дістався: Америка. Рот конструював Америку так само, як і конструював Схід. Може, не з таким знанням справи, але не менш вправно. В кожному разі, досягаючи не менш переконливого естетичного ефекту. Схід він знав незмірно ліпше, але у випадку з Америкою йому помогла життєва мудрість, що йшла з досвідом: він просто переносить умови волинського штетлю до Америки. Закриті внутрішні подвір'я нью-йоркських цегляних будинків не диктують якихось інших стосунків, ніж внутрішні подвір'я штетлю, а надто коли люди загалом ті ж таки. Паркетини в долівці підлоги того самого розміру і риплять так само в Цухнові, як і в Нью-Йорку. Ні побожність, ні скнарість, ні хіть, ні шаленства, ні підприємливість не стають менші, а радше більші. Бо незмірно більшими є можливості їх втілити. Простір для проекцій і проектів. Проекти вдаліші саме тому, що більшим є простір для проекцій. Єдина надія на те, що швейну машинку «Singer» запатентував таки хтось із родичів щасливого бідахи Менделя. Велике виправдання еміґрації: тим, хто виїхав, не доведеться загинути в Голокості на Сході Европи.


…А ще в цих межевих і замежних краях світу подібно набувають неабиякої ваги стихії та простір. Безмежність відкритого простору, що від неї заникає здатність судження. (Хоча, як слушно зауважив Честертонів патер Бравн, розум є розумним завжди.) Панування елементарних стихій, великих, визначених і нещадних: дощу, вітру, морозу, снігу, спеки, пороху[2]. Розхитування і розмивання на периферії впорядкованого світу: Трота, Айбеншютц. Терени особливого кримінального хисту, кримінального шарму, який так вабить чоловіків, що прибули сюди з гадано усталеного світу, зі світу начебто тривкого.

Психічний вибір тут дуже вузький, місця для маневру майже зовсім немає. А втім цей вибір конче слід зробити, якщо не хочеш опинитися на периферії незначности. Велике entweder — oder пограниччя: невроз або кримінальність. Каптурак, Ядловкер давно зробили вибір на користь кримінальности. Невротичні чоловіки, котрі приїздять сюди з центру, постають перед його необхідністю. Травматизовані чоловіки. Травматизовані найчастіше ще не війною, але вже, либонь, її передчуттям: без снаги, без наснаги, але з великою невитравною тугою, вони неодмінно опиняються перед вибором, а за символ його — як і цих країв загалом — править прикордонна корчма. Прикордонна корчма перетворюється на межевий вибір, тоді як реальність самого кордону стає дедалі умовнішою.

Вони приїздять сюди вже без охоти, але ще з ілюзіями. І головна з тих ілюзій — що на периферії світ наразі незіпсутий. Прикрий, важкий, позбавлений принад і вигод — зате незіпсутий.

І тут розгортається ціла панорама амбівалентности в зображуванні Сходу: бастіон давніх укладів монархії, місце, де світ іще Той світ, або — мовлячи разом зі Стефаном Цвайґом — учорашній світ, і водночас сфера, де внутрішній розпад його відчутно, може, найбільше, і де він почався, мабуть, найраніше. Стрефи, де відцентрові сили найбільші, а ентропія найнестримніша.

Дві візії порятунку істоти Давньої Европи: одна через Америку, друга — Сходом Европи: Ex Oriente Lux. Дві візії порятунку євреїв: виїзд на Захід, в Америку, і на Схід — у Палестину. Дві візії порятунку душі: втеча вперед, на Захід, і втеча назад, на Схід. Одне велике усвідомлення безвиході: Ex Oriente Tenebrae.

Цьому великому розчаруванню протиставлено елементарне випробування, чи пак випробування елементарністю, елементами, тобто стихіями. Тут місце підставових з'ясувань вартости людської природи. Спека і студінь, вогонь і вітер, повінь і посуха, сніг і сонце, крига і криця, жайворонки і жаби. Від цього вмирають, від цього міцніють. Від цього або вмирають, або міцніють, і це є другим елементарним і фундаментальним вибором Сходу, що перед ним постає кожен, хто сюди потрапляє. Багно не вдовольняє забаганки, зате допомагає збагнути.

Афекти тут теж елементарні: пожадання, заздрість, ревнощі, помста, лють. Вмерти душею — або вижити. В кожному разі, звична модель людського зазнає тут радикальних випробувань. Евфемія виявляється для Айбеншютца далеко не евфемізмом. Тут ніхто не прийде на допомогу. Тут ти наодинці зі стихіями і можеш покладатися тільки на те, що в тобі вже є.

Як це може бути жаданою вітчизною? Вітчизною пожадання? Така вітчизна може бути тільки імаґінативною — як місце мітичного походження, що обдаровує того, хто звідти походить, усіма своїми елементарними й амбівалентними властивостями. І як місце нез'ясовної та незгасної туги, яка, власне, своєю непроминальністю витворює найнадійніший, найтривкіший прихисток, захист. Дім туги. Туга як дім. Туга як вітчизна. Рот переконаний, що він носить у собі властивості цих широт, і вони бережуть його і наснажують.

Ці елементи нетривкі, втілення минущости, як порох чи сніг — і вони вічні та незмінні. Вони перетривають усе.


Те, що в «Йові» було передчуттям, на час написання «Фальшивої ваги» стало певністю і фактом. «Фальшива вага» — теж не звіт, не репортаж, а притча на матеріялі того світу, котрий був уже недоступним, а невдовзі і зовсім зник. Конструкт про те, що закон заникає, зникає на периферії. Тимчасом, закону не було вже в самісінькому центрі. Відень був за крок до аншлюсу.

Занепад Айбеншютца можна відчитувати і як літературний автопортрет. От лише Рота вбив не гострий і важкий камінь, загорнений у хустку, а зовсім незагорнені вісті, які несла із собою доба. Останнім камінчиком, що спричинив обвал, стала звістка про самогубство Ернста Толера. Цвайґ відібрав собі життя гострою бритвою, Рот, як кажуть польською, — гострими алкоголями. Інструмент не такий стрімкий, але на довгу мету не менш надійний. Отже, автопортрет чоловіків, які не перетривали еміґрації, які назавжди залишилися у «Вчорашньому світі».


Ротові довелося пережити збурення паризького готелю «Foyot», його останньої умовної батьківщини. По тому — вже сама безпритульність, яку він прагнув здолати, вкорочуючи собі віку. А одинокою вітчизною, яка йому залишалася, була витворена в літературі: та, де він і оселився навіки. Та, де ми тепер шукаємо і знаходимо його. Небесний Єрусалим Йозефа Рота зведений із написаних і надрукованих слів, але до них не зводиться.


Юрко Прохасько

Інформація видавця

Joseph Roth

Hiob

Roman eines einfachen Mannes

Das falsche Gewicht

Die Geschichte eines Eichmeisters

Gustav Kiepenheuer Verlag

Berlin 1930


Querido-Verlag

Amsterdam, 1937


Йозеф Рот

Йов

Роман простого чоловіка

Фальшива вага

Історія одного айхмістра

З німецької переклав

Юрко Прохасько

Графіка Матвія Вайсберґа


Критика

Київ 2010


ББК 84.4 НИМ

Р79


Переклав з німецької Юрко Прохасько за виданнями:

Joseph Roth. Hiob: Roman Eines Einfaches Mannes.

Werke, Bd. 5. Köln: Kiepenheuer & Witsch, 1990

Joseph Roth. Das falsche Gewicht

(Die Geschichte eines Eichmeisters)

Joseph Roth, Werke, Bd. 6. Köln: Kiepenheuer & Witsch, 1991


Перше українське видання роману «Фальшива вага» — Львів: Класика, 2004


На обладинці й у тексті вміщено монотіпії Матвія Вайсберґа, створені для цього видання.

Здизайнував обкладинку Ярослав Гаврилюк


Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі та в будь-який спосіб без письмової згоди правовласників заборонено


© Видавництво «Часопис “Критика”», 2010

© Юрко Прохасько, переклад, 2004, 2010

© Матвій Вайсберґ, графіка, 2010

ISBN 978-966-8978-44-9


Зміст

Йов

Роман простого чоловіка

7

Частина перша

9

Частина друга

111

Фальшива вага

Історія одного айхмістра

197

Юрко Прохасько.

Сяйво і сутінки Сходу

335


Літературне видання


Йозеф Рот


Йов

Роман простого чоловіка

Фальшива вага

Історія одного айхмістра


Редактор Богдана Матіяш

Художньо-технічний редактор Майя Притикіна

Коректор Світлана Гайдук

Верстка Ірини Прокопенко

Відповідальний за випуск Андрій Мокроусов


Підписано до друку 10.09.2010. Формат 84х108/32.

Гарнітура «Балтика». Папір офсетний. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 18,48. Умовн. фарбовідб. 18,97.

Обл.-вид. арк. 20,73. Зам. № 845.


Видавець: СП «Часопис “Критика”» ДК № 2189 від 18.05.2005

Свідоцтво про реєстрацію КВ 2690 від 21.04.1997

01001, Київ-1, а/с 255, www.krytyka.com

krytyka@krytyka.kiev.ua

Дистрибуція: тел./факс + 38 044 235 80 03;

office@krytyka.kiev.ua


Представництво у Львові: тел. + 38 0322 67 36 96; natalyasereda@ukr.net


Надруковано у ЗAT «ВІПОЛ».

03151, Київ-151, вул. Волинська, 60

Примітки до електронної версії

Перелік помилок, виявлених та виправлених верстальником

С. 117: Він усе ще носив [свою] => свій старий картуз з чорного репсу, і напівдовгий кафтан, і високі чоботи.

С. 347: <…> (універсальне «Пасха» чи [«П'ятдесяниця»] => «П'ятдесятниця» замість партикулярних «Песах» чи «Шавуот») <…>

Примітки

1

Це позначається не тільки на позбавленому щонайменшої локальної фольклористичности називанні реалій (універсальне «Пасха» чи «П'ятдесятниця» замість партикулярних «Песах» чи «Шавуот»), але і на самому їх доборі: в тексті обох романів подибуємо заледве кілька таких, котрі, хай і не на рівні глибинних конотацій, але за прямим своїм смислом були би не зрозумілі широкому загалу читачів-неєвреїв (чи неюдеїв) і, здавалося би, потребували бодай якихось додаткових пояснень. Але тут на допомогу приходить контекст, і той, хто не відчитує «страшної», «судової» семантики Високих свят (час від Рош га-Шана — юдейського Нового року — до Судного дня, коли Бог зважує людські гріхи та визначає кожному його дальшу долю) чи жалобних конотацій місяця аба (коли було зруйновано обидва єрусалимські Храми), згадуваних у «Йові», так чи так не промине саму передкатастрофічну напругу авторської інтонації.

2

Цікаво, що стихія порохів у Рота з Бродів така сама важлива, як у Бродського. І так само символізує й уособлює Схід.

Йов. Фальшива вага


home | my bookshelf | | Йов. Фальшива вага |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу