Book: Сповідь з того світу



Сповідь з того світу

Ярослав  Яріш

Сповідь з того світу

Історичний трилер

Автор книжки висловлює подяку за наданий історичний матеріал журналістам, краєзнавцям та історикам Львівщини:

Любомиру Світенку, Романові Гораку, Володимиру Дудку, Романові Смілці, Юлії Дурбак та Ігореві Сапеляку.

Також автор висловлює подяку народному депутату Ярославу Дубневичу за підтримку та популяризацію книжки.


Пролог

Навколо шуміли старі липи. Вітер пробіг поміж їхніми товстезними стовбурами, шугонув прибережним верболозом і понісся далі понад річковою гладдю. Поміж деревами блукали слота і сірість, обіймаючи мрякою, напуваючи дощем та заколисуючи шумом у верховітті.

Небо нависло густими сірими хмарами і все плакало, плакало, плакало. Кажуть: воно живе – небо. Йому з висоти все видно… Ще недавно це небо посміхалося зорями, підморгувало молодим місяцем купальській ночі – як раптом почервоніло. На сході. Ні, то не сонечко вставало з-за пралісів, аби дати людям теплий літній день. То була заграва: горіли містечки й села по той бік Верещиці. Прийшла біда, тож і плаче тепер…

Цей муж лежав нерухомо просто в калабані. Він дивився своїми вже скляними очима на те сіре небо, що плакало над його тілом. Муж не рухався – гримаса болю запеклася на обличчі. Грубі краплі з розгону падали на чоло, щоки, бороду, стікали по волоссю. Вони поволі змивали той біль – лице ставало спокійнішим.

Вишита дивним орнаментом сорочка була закривавлена, рана у грудях стала смертельною. Тіло уже б мало задубіти за цей час… Навкруги зліталися ворони і дивилися з гілля на чоловіка, однак підлітати не наважувались – щось їх стримувало. І тільки дощ, не боячись, і далі обмивав загиблого…

Раптом чоловік застогнав. Очі заплющилися. Видихнув. Тоді вдихнув, а далі ледве-ледве підняв свою важку правицю і став нею обмацувати рану. Це приносило мужеві біль, так що він кривився стогнучи. Втомився. Полежав іще трохи, а тоді, зібравши усю свою волю, сів. Дощ раптом посилився, і полило наче із відра. Чоловік, похитуючись, витер долонею воду з обличчя. Очі його кліпали – їх пекло денне світло. За мить звикли. Муж почав шарити по калабані, щось шукаючи у брудній воді. Його рука натрапила на сталеве лезо – і він витяг великий меч. Ще трохи посидів, тримаючи лезо на колінах, – відпочивав, немов після важкої роботи.

Довго сидіти не можна: треба вставати. Спираючись на руків’я, стогнучи, чоловік підвівся. Мимоволі ще раз помацав рану, тоді ж брудною рукою знову витер мокре від дощу обличчя.

«Добре погуляли», – мовив про себе і почав оглядатися.

Навколо нього валялося багато тіл. Дехто лежав мирно, ніби й справді спав після доброї пиятики. Але більшість були порубані і тепер «валялися» із розрубаними головами й пробитими животами в смердючих калюжах із багна, крові й дощової води.

Муж був дуже могутньої статури: усім богатирям – богатир. Він розірвав на собі сорочку, здер із себе, оголюючи груди, витер лезо меча, так що воно тьмяно посміхнулося краплям дощу.

Його звали Михайлом. Він пам’ятав усе: ніч на Купала, сміх, співи, багаття. Дикі поганські забави… Тоді враз страшний крик:

– Обри!!!

Січа була зла і немилосердна – поле засіяне трупами і своїх, і чужих. Михайло все дивився навколо себе: трупи, трупи, трупи… І вороння на деревах. А незабаром і вовки прибіжать – уже, певно, занюхали свіжу кров і крутяться десь неподалік.

Михайло поволі пішов у бік річки: там, у густому верболозі та очереті, мали поховатися від степовиків жінки і діти. Стиснувши меч у руці, він крокував усе швидше. Його рана вже майже затяглася, могутнє тіло набирало пружності, рухи ставали меткі, а погляд – яснішав…

Михайло, не збавляючи кроку, спустився схилом, що густо заріс травою, і вийшов на берег річки. Тут стояв жертовник. Колись стояв. Зараз же він був спаплюжений, розгромлений, спалений. Навколо жертовника так густо насипано трупів, що неможливо було перейти, щоби не наступити на чиєсь тіло. Мужі стояли на смерть… Кров, руки, очі – усе було перемелено жорстокими жорнами… Побачив Михайло і кілька замордованих жіночих тіл – не встигли сховатися. Або не захотіли, залишившись зі своїми чоловіками до кінця.

Надивившись на цю страшну картину, він пішов понад берегом. Ішов усе швидше, немов хотів застати хоча б когось із живих у цьому царстві мертвих. Раптом десь почувся жіночий крик. Михайло прискорив ходу, а тоді побіг.

Дощ перейшов, та сонце все одно не наважувалося виходити з-за густих хмар. Вони й далі висіли над самою землею, чекаючи вітру, аби він поволі посунув їх далі. Було тихо.

– Рятуйте! – знову розпачливо вигукнула жінка, порушуючи цю мертву тишу.


Степовик ударив її в лице так, що вона впала на землю. Озирнувся. На галявині було чимало обрів, однак кожен із них займався своїми справами, а за ним спостерігало лише декілька.

– Давай трахни її. Ти ж мужик, чи хто? – вишкірився Біда.

Вожаку степовиків, що виконував цю екзекуцію, така думка прийшлася до вподоби, однак він цього не показав. Поволі нахилився, узяв напівпритомну свою жертву за косу і почав підводити.

– Чекай, – стримав інший на ймення Недоля. – Ти, Половий, маєш дати їй вибір.

Вожак відвернувся і сплюнув.

– Ми, обри, нікому вибору не даємо. Має бути завжди по-нашому, беремо, що хочемо. За нами – сила, а отже, ми можемо робити те, що нам заманеться.

Недоля посміхнувся:

– Ти помиляєшся, Половий. Згадай собі, як колись сам стояв перед вибором? Де б ти був зараз, якби я не підійшов до тебе та не запропонував дві дороги: ліворуч і праворуч?

Половий мовчав. Недоля продовжив:

– Тинявся б ти зараз поміж Доном, Волгою та Окою у пошуках нових пасовищ для своїх ведмедів! Тоді ти послухав мене, тож тепер ти – цар! Цю корону ти здобув, грабуючи багаті землі слов’ян. Та чи зможеш ти її втримати? Чи зможеш насолодитися всім награбованим?

Половий мить постояв мовчки, тоді зазирнув в очі своєї жертви. Жінка тремтіла від страху, однак не побоялася глянути на нього. Із розбитої губи текла кров, та, незважаючи на це, вона була тоді дуже гарною.

– Я даю тобі вибір, – почав степовик. – Ти мені віддашся – і я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ні – ти помреш.

Схоже, для жінки вибір був очевидний.

– Ліпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася ця відповідь, він дуже хотів, щоби жінка зробили «правильний» вибір, тому підняв ставки.

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моєю дружиною і царицею. Житимеш у розкоші. А коли ні – то я віддам тебе на поталу своїх людоловів. Ти помреш у муках, а твоє тіло роздиратимуть дикі звірі. Вибирай, – ще раз наполіг Половий.

Жінка опустила очі, готуючись до смерті.

– Ніколи!

Вона і справді була дуже гарною, і з неї вийшла б добра цариця. Одначе ця жінка вибрала інакше. Половий видихнув, тамуючи гнів, тоді почав добувати свій меч, поволі заніс його над головою жертви. Вона навіть не охнула.

– Шкода, – натомість зітхнув Недоля.

– Зупиніться!


Михайло чорною тінню вислизнув з лісу, а голос його був такий різкий, що обри аж здригнулися з несподіванки. Завмерли. Один Недоля почав поволі підводитися, раптом ухопив бойову сокиру і кинув нею у Михайла. Смертоносна зброя профурчала, обертаючись у повітрі.

– Зупинися! – ще раз наказав муж – і від його голосу сокира застигла на півдорозі.

Усе затихло. Навіть липи старі перестали шуміти. Завмер вітер. Річка стала, зупинивши свою течію. Обри також застигли: хто стоячи, хто балакаючи, хто підносячи до рота ситний слов’янський хліб. Катована жінка також застигла поглядом, дивлячись на Михайла своїми великими виразними очима.

Підвівся лиш той, хто не був людиною, – Недоля.

– Чого тобі треба?

– Я прийшов по неї.

– Опа-ча, – вишкірився степовик. – Вона зробила свій вибір, так що ти тут нічого не зробиш, білий! Вали звідси!

– Я не відступлюся, – твердо відповів Михайло.

Демон перестав шкіритися, натомість нагнав на себе страшну гримасу гніву.

– Не жартуй зі мною, Михаїле! Нас тут четверо, а ти – сам-один! Сила – за нами!

На підтвердження цих слів позаду Недолі стали Біда, Лихо і Малий. Михайло мовчав, навіть не думаючи відступати. Недоля добре це бачив, тому вів далі:

– Ти готовий віддати своє життя за оцю жінку? Вона ще трохи – і буде наша. Ти не бачив, як блиснули її очі, коли обрин сказав їй про царство, про розкіш. Про життя! Вона лише жінка, а жінки завжди лягають під сильнішого. Тому, мій білий друже, зникають цілі народи, хоча люди залишаються. Асиміляція… Те ж саме чекає і тутешніх русинів.

– А як же пророцтво? Як же Андрій, що стояв зі своїм хрестом на Дніпрових кручах?

Недоля удавано засміявся:

– Це все байки…

– Не бреши, демоне! Тут іще будуть стояти міста християнські із церквами золотоверхими. А що до жінки – вона не дасться. Не всі такі! Так, люди є різні, але Він помер за їхні гріхи, я ж готовий накласти головою за їхню надію!

Демон зареготав цього разу щиро, і регіт його сколихнув цю мертву тишу і луною покотився понад річкою.

– Тоді давай поб’ємося об заклад!

…Правила були давно відомі. Руки Михайло чорному не потиснув, але його слово важило набагато більше.

– Згода!

У ту ж мить сокира продовжила свій смертоносний політ, однак Михайло перехопив її лівою рукою і запустив назад: Недоля й незчувся, як сталеве лезо пролетіло над його головою і вп’ялося в дерево. Усе навколо ожило, навіть вітер знову почав колихатися у верховітті дерев.

– Ще побачимося, – мовив Михайло і зник.

– Відпусти її, – наказав Недоля, потираючи руки. Половий опустив меча.

– Іди звідси.

Жінка ще не до кінця зрозуміла, що сталося, однак долю випробовувати не стала. Затуливши руками розхристану сорочку, вона поволі встала і покрокувала геть. Обри один за одним розступилися перед нею.

Знову пішов холодний дощик…

Розділ 1

Марія

Тут усе перемішалося: час, люди, звичаї, історія. Здавалося, що хтось просто перезавантажив систему – і вона видавала, викидала різні результати, перебираючи їх, перетасовуючи, не в змозі вибрати з-поміж них оптимальний. Та хіба ж реально було усе це систематизувати, розкласти по якихось поличках, комірках, позначити нулями й одиничками? НІ! Не цього разу, бо все це творилося не в надрах процесора, не на моніторі, а просто перед моїми очима, навколо мене, в моїй голові та душі. Замість мирного гудіння системного блока тихо стукало серце в грудях, а замість лампочок індикаторів мені блимало здаля світло в кінці тунелю…

Історія, що вам хочу розказати, доволі дивна, і ваше право – вірити чи посміятися. Життя людині дається лише раз, і вона проходить його від точки до точки. Проходячи цей шлях, людина мислить і працює, любить і ненавидить, сумує і радіє, продовжує себе у нащадках. Мені довелося пережити не одне життя, а сотні, може, навіть тисячі – хто б їх рахував? Я надто часто втрачала найдорожче, мені його повертали і знов забирали, вириваючи з рук. Я виплакала всі свої сльози, висміяла увесь сміх, так що в душі лишилася простора чорна порожнеча. І серед тої порожнечі жила сива, втомлена, пригнічена моя любов, а з нею маленька-маленька надія. Та я знов і знов роблю цей крок. Чи я шкодую за зробленим? Ні, і ніколи не шкодуватиму.

Я тоді була маленьким пастушком, що крихітною цяточкою загубився серед темного степу. Сніп світла падав тоді на мене згори – і тут з’явився Ангел. Він був у білому, мав крила за плечима і німб, оповитий блискучим «дощиком». Уже було не так самотньо і страшно, навіть коли показався Чорт. Дідько був чорний і кудлатий, усе стрибав чогось навколо нас, танцював і розказував анекдоти, привертаючи нашу увагу до своєї важливої персони. А далі вже пішли царі, королі, князі, воїни… Прийшла навіть Смерть у старому, «закривавленому» помідорним соусом лікарському халаті і з дерев’яною косою. А ще приперялися Жид і Жидівка.

– Щоб ви мали молока від корови і бика, щоби було сира, масла, щоб ваша донька сраками трясла! – побажали вони усій нашій громаді.

Я тоді не вдавалася у всі ці розмови, жарти, поради, а все дивилася на той сніп світла, що падав згори. Думала про своє, згадуючи минуле й будуючи плани на майбутнє. Тільки дарма: моїм планам збутися так і не судилося…

Чиясь рука потяглася до щитка з вимикачами. Вони клацнули – і холодне світло, попервах мигаючи, почало заливати увесь зал.

Під дією світла вся містика розсіялася, а зимовий степ перетворився на сцену нашого народного дому, куди ми приходили щоп’ятниці о сьомій вечора на репетицію.

– Доброго вечора. Бачу: ви вже розминаєтеся? – Всередину зайшла Марія Василівна – художній керівник нашого театрального гуртка.

– Вар’ята граємо, – відповів Чорт, знімаючи свою маску та витираючи спітніле людське лице. Тоді додав: – У нас тут так гарно виходило, що ми вирішили внести зміни у сценарій.

– Знаю я ваші зміни. Мені на сцені не потрібна політика, ксенофобія, матюки та заклики до пиятики. У нас Різдвяний вертеп – солідна постановка для наших юних глядачів! – жартома посварилася Марія Василівна пальцем на своїх акторів. – Як вам костюми?

– Нормально, – мовив Воїн, оглядаючи бутафорний автомат.

– Декорації також будуть готові з дня на день, – сказала шефова. – Чого нам ще бракує?

– Глядача, овацій і квітів, – знову, за своєю звичкою пожартував екс-Чорт.

– Це все нас чекає 12 січня, коли будемо тут ставити наш Вертеп. Якщо немає зауважень, прохань та пропозицій – починаймо.

– Звукорежисера нема. Спізнюється, – підказав пан Гаврило, старший дядько, що мав грати одного з трьох Царів у нашій виставі.

– А ще у нас нема колядки. Може, традиційно – «Нова радість стала»? – зауважив один з наших акторів.

– Чекайте, – знову сказав пан Гаврило. – Є у мене одна ідея. А хто знає таку старовинну коляду, чи навіть щедрівку, про чотирьох волів? Ти, Марусе, маєш знати, це твоєї бабці улюблена…

Так, я знала. Бабуся увесь час її мені співала…

Пасла Маруся чотири воли в долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же, в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині!

І не знаю, що на мене найшло: пісня ніби сама вирвалася з моєї душі і полетіла залом. Усі присутні подивовано глипали на мене, раптом один за одним почали аплодувати.

– Браво! – гукнув екс-Чорт.

Я підняла руки вгору, заспокоюючи їх, Марія Василівна поплескала у долоні:

– Досить приколюватися: колядка і справді суперова. А зараз давайте попрацюємо над фінальною сценою, бо вона у нас трохи «сирувата». Гайда по місцях!

Доки ми говорили, підтягнулися й інші наші актори, що враз розчинилися за лаштунками – і ми почали свою роботу. Вертеп наш мав би вийти незвичайний – городоцький – за нашим власним сценарієм…



Розділ 2

Гаврило

Пан Гаврило ходив до церкви, коли тільки випадала найменша нагода. Він приходив, ставав навколішки й молився, питаючи в Господа поради та розради. Проказавши усі свої молитви, пан Гаврило сідав на лавочці і просто сидів, роздумуючи у цій святій тиші. Думок тут приходило особливо багато, так ніби Господь говорив до нього, навчаючи. Гаврило цілком був занурений у це слухання-задуму і лише час від часу відповідав «Слава навіки Богу», коли хтось із прихожан вітався з ним.

Приходив пан Гаврило до цієї церкви, скільки себе пам’ятає, ще з дитинства, усе своє життя. А життя у нього було ой нелегке, зараз уже всього і не згадаєш! Та й навіщо? Нема чого оглядатися. Попереду нова місія. Дуже важлива.

Люди у місті знали і поважали його у першу чергу як вчителя, патріота і просто порядну людину, яка все життя боролася, страждала і вірила. Багато хто тоді називав цю працю «сізіфовою», одначе Ті-Що-Йшли-Вперед свого таки домоглися: залізобетонна система, обвита товстими ланцюгами й освячена кров’ю невинних, таки впала. Рухнула, розвалилася, розсипалася, як будиночок на піску…

Сам пан Гаврило виховував молодь, писав статті, робив історичні розвідки, а також розкопки, під час яких знаходили кістяки людей, закатованих котроюсь із систем. Він завжди говорив правду, заодно спростовуючи брехню, і слово його було сильним. Цього слова боялися…

Про свої досягнення пан Гаврило розповідати не любив, уперед дивився. А там, на жаль, нічого доброго не було: все, за що він так боровся, що захищав, – поволі зсихалося під тиском людської байдужості та корисливості. Почала вибудовуватися нова система, покликана перетворити його людей на маргіналів, карликів, зробити їх плебеями на власній землі. Споконвічні цінності було побито тяжким побутом та злиднями, а те людське, що іще лишилося, – перекручували в інший бік, на 180 градусів. Молодь росла уже не та, що колись… Та й що з них виросте, коли вони на своїй же землі – соціальні сироти. Хіба ж для того він так терпів, хіба ж тому присвятив стільки років свого життя?

А тим часом система росла і дужчала…

– Слава Ісусу Христу! – вчергове привітався хтось із Гаврилом, той так само напівавтоматично відповів:

– Слава навіки Богу!

– Я знав, що знайду тебе в нашій церкві. Ніде твоя життєва батарея не зарядиться так, як тут.

Тільки тепер Гаврило зрозумів, що біля нього підсів не простий прихожанин. Оглянувся: це був майор міліції пан Михайло.

– Тобі, друже, також не завадило б сюди частіше приходити.

– Так, я знаю. Але у мене в цьому місті дуже багато справ, тому, відповідно, дуже мало часу на те, щоби розслабитися.

На якусь мить запала мовчанка.

– Я так розумію, зараз ти тут також у справі? – першим спитав Гаврило.

Вони поглянули один на одного, погляди їх перетнулися.

– Чорні щось придумали, – мовив майор. – Хмари згущаються. Вони стягли до Городка велику силу.

Гаврило з Михайлом знову помовчали, розмірковуючи. Були знайомі вже з тисячу літ і навчилися розуміти один одного з півслова.

– Я не дивуюся: нова система росте і кріпне. Людський ресурс не безмежний, ми втрачаємо кожен день. Скільки так ще буде тривати, чи довго ми протримаємося? – мовив Гаврило, але його співбесідник не мав часу відповідати на риторичні запитання.

– Чорні надто сильні, їх надто багато, вони в кожному кабінеті. Скоро ті виродки захочуть все. Все. Треба нарешті ставити питання руба! Мусимо зробити ставку…

Гаврило навіть слухати того не хотів, перервав Михайла на півслові:

– Запам’ятай, Михайле, ми тут не для того, аби грати з чорними в шашки. Наше завдання – тримати рівновагу, баланс. Хочеш поставити все на людей? Це ж люди, Михайле, вони слабкі…

– Були й сильні поміж ними, сам знаєш. Чорні довго чекати не будуть: невдовзі почнеться. Ми не вистоїмо – сам бачиш, які хмари лізуть. Нам треба вириватися з того кола, інакше кінець наш близько. Мусить бути чоловік, що проведе нас крізь пітьму!

Знову мовчанка-задума.

– Як ми його впізнаємо?

– Має сам до нас прийти. Так було сказано.

І ще раз та сама мовчанка, та сама задума.

– Не знаю, – завагався Гаврило. – Я людям ніколи не вірив. Вони Христа розіп’яли…

Розділ 3

Марія

Наш дім був спроектований і зведений руками мого чоловіка. Іван у мене – інженер-будівельник, підприємець, майстер на всі руки. Спочатку було важко: ми з ним жили в орендованій квартирі, багато працювали, але потроху стали на ноги, і перед тим, як на світ мав прийти наш синочок Івасик, ми уже переїхали у свою хату. Вона не Бог зна яка велика чи модерна, але тут було дуже затишно…

Отож, я називаюсь Марія, живу в Городку, маю роботу, сім’ю, є актором аматорського драматичного гуртка. Ніколи зірок з неба не хапала, не ганялася за славою чи розкошами: у свої двадцять п’ять мала від життя все те, що хотіла. Для мене завжди найголовнішим була моя сім’я, хоча тоді я іще цілком і не усвідомлювала усієї глибини цих слів, навіть не уявляла, як сильно я люблю свого чоловіка і дитину. Це знання прийшло трохи пізніше…

Я зайшла до хати, зачинила за собою двері, роззулася і звичним рухом кинула ключі на тумбочку.

– Чому ніхто не йде зустрічати маму? – гукнула я з коридору в надії, що зараз вибіжить Івасик і кинеться мені на руки. Та його не було, і в хаті панувала підозріла тиша.

Мій чоловік Іван сидів за своїм комп’ютером у кімнаті, працював. Я дуже любила спостерігати за ним у такі моменти: був зосереджений на своїй роботі так, що не зауважував більше нічого навкруги себе. У моїй уяві відразу чогось повставав Франків Каменяр, який лупає гранітну скалу, чи великий Прометей, що несе людям вогонь. Мабуть, вони так само любили свою роботу…

Ах лента за лентою набої подавай,

Вкраїнський повстанче в бою не відступай!

Не знаю як Каменяр з Прометеєм, але Іван завше собі підспівував, або підсвистував, коли щось робив. Таку вже мав звичку.

Мій чоловік чогось уподобав собі саме мене, хоча дуже багато дівчат задивлялися колись на нього і кидали у його бік недвозначні погляди. Жив він у Заставському передмісті, його батьківська хата стояла за кільканадцять метрів від нашої. Тут, на Заставському, пройшло його дитинство і молоді роки, як він сам любить хвалитися: «тусувався я з Вокзалом». Я ж зі своїми батьками мешкала у центрі Городка, недалечко від церкви Благовіщення. Ще моя мама розказувала, що із Центром Вокзал ворогував постійно, тобто завше так було: вокзальні, підгаєцькі і Фоса проти хлопців із вулиці Львівської, Черлянського і Центру. Звичайні парубоцькі справи… Одначе, усі ці їхні «розклади» не завадили нам зустрітися, полюбити одне одного й одружитися. Так я і поїхала жити з Центру на Заставське передмістя, або, як каже моя бабуся, «на Заставлє»…

Іван, схоже, моєї появи не зауважив, а й далі продовжував клацати по клавіатурі. Із динаміків комп’ютера тихо линула музика: як завжди Іван слухав «Файне радіо» Галичину. Діджей м’яким голосом у черговий раз привітав городківчан із 800-літтям їхнього міста, поставив композицію про Городок, про ангелів, що його оберігають…

Я підійшла до чоловіка, обійняла за шию і не стрималася, щоб не поцілувати. Краєчком ока кинула на монітор – там були якісь креслення, схеми, текст… Поруч із монітором стояла фотографія у рамочці, на якій була наша сім’я: Іван, малий Івасик і я. Ми зробили це фото минулого літа, коли відпочивали на природі. Поруч стояла ще одна рамочка, а у ній, за склом, був схований жовто-синій прапорець із написом «Воля Україні – або смерть». Цей прапорець для мого чоловіка був дуже цінним, бо дістався йому від тата, який помер уже давно, коли Іван був ще дитиною. А татові – від діда…

– Ти хоч їв щось? – спитала.

– Зварив гречку. На кухні, у баняку. Є молоко, а є підлива. Іди поїж, поки ще тепле…

Він сказав, не відриваючись від комп’ютера, і ті слова прозвучали так, ніби він їх раніше записав на автовідповідач і тепер тільки прокрутив.

– А де наш малий? Щось так тихо в хаті…

– Приходила твоя бабця, забрала до себе…

– Значить…

І тут я, не випускаючи Івана зі своїх обіймів, хвацько скочила йому на коліна, заступивши собою монітор.

– … ми лишилися самі вдома.

Він поцілував мене, та очі його все одно не могли відірватися від роботи, пальці усе ще були на клавіатурі.

– Секунду, мені треба закінчити один рисуночок…

– А що роблять тато і мама, коли лишаються вдома самі? – не переставала я цілувати свого чоловіка.

– Працюють, – відповів Іван, намагаючись дотягнутися рукою до мишки, однак я взяла його руку і поклала собі на талію.

У нас так завжди: все робота, дитина, дім, а особисте життя постійно лишалося на другому плані. Як на мене, саме настав добрий час змінювати ситуацію на краще…

– Правильно, працюють. А ви, товаришу, шукаєте приводу відхилитися від роботи і від сімейних обов’язків, узятих на себе у нашому РАКСі.

– Неправда. Я чесно віддаю у сімейний бюджет усі зароблені гроші, і секс у нас також буває регулярно…

Я ще раз поцілувала – його впертість заводила мене ще більше.

– А як же наш Івасик?

– Угу… У нього все добре…

– Він уже давно просив у Святого Миколая собі братика…

Іван кліпнув очима, ніби ввімкнув перезавантаження. А щоби він довго не «глючив», я зняла з себе кофту, а слідом за нею на підлогу полетів і ліфчик. Погляд мого мужа враз посвітлішав, на обличчі з’явилася посмішка.

– Я обіцяв малому, що буду чемним…

– І слухняним, – додала я, допомагаючи йому зняти футболку.

…Цей вечір нам так було добре удвох. Уже лежачи в ліжку, я тулилася до нього, думаючи про те, що він для мене найдорожчий у світі. Чи змогла б уже жити без нього? Ні, однозначно. Скажете, що така любов буває тільки в казці?

– Пам’ятаєш, ти колись розповідав мені легенду про співця Орфея?

– Угу, – відповів Іван.

– Скажи, а така любов буває тільки в казці, чи й у житті також?

– Не знаю.

– Хіба ж ти мене не любиш так, як Орфей свою Еврідіку?

– Люблю. Та, може, не так, як він, а по-своєму.

– А ти пішов би за мною до пекла?

– Гм.

– А я пішла б.

Він пригорнув мене до себе і поцілував у чоло.

– Ну тебе, перестань. Не думай про погане.

Ми й далі лежали собі на нашому ліжку поверх покривал, я притулилася до чоловіка, не соромлячись свого голого тіла. Чомусь не спалося, хоча вже було під ранок. Він також не спав. У мене було враження, що невдовзі щось має статися. Узагалі, через ті всі події з непідписанням асоціації якась туга витала у повітрі і клубочилася все більше й більше. Іван рвався до Києва. Може, через те моє серце так билося – тривога задавала йому ритм. Але ні. Тут щось інше. Мене раптом охопило відчуття дежавю так, що серце почало стискатися від якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один…

Раптом задзвонив Іванів телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о п’ятій ночі? Іван дотягнувся і взяв слухавку.

«Східняк? Дивно», – подумав, а у мобілку мовив:

– Слухаю.

Я лежала поруч, тому добре чула їхню розмову.

– Що, спиш?

– Так ніч же… – розгублено відповів Іван.

– Тоді увімкни телевізор…

У телефоні стихло. Іван був уже в штанах, вхопив пульт від телевізора, натиснув. Ми враз закам’яніли, прикипівши очима до екрана.

– Господи Боже! – вирвалося в мого чоловіка. – Не може того бути!

У телевізорі озброєні беркутівці били студентів. Диктор говорив щось про розгін, але в мене виникло відчуття, що тих дітей хочуть не розігнати, а просто «поламати»! Спецназівці оточили їх, мов звірину, і били так, ніби то не підлітки-студенти з синьо-жовтими прапорами, а небезпечні рецидивісти, що затіяли бунт на зоні!

– За що?! – крикнув якийсь хлопчина перед тим, як їх скинули із підніжжя стели.

– За що? – повторював безперестанку і мій Іван.

Дітей же били, били і били. Всюди кров, розбиті голови і побиті камери журналістів. Ми з жахом вдивлялися у цю екзекуцію, слухали коментарі телевізійників.

– Перед початком зачистки зник мобільний зв’язок. Силовиками були застосовані газ та вибухові пакети…

– За що? – знову вирвалося в Івана.

Мій чоловік залишився стояти, стискаючи пульт від телевізора в руці. Він наче закам’янів. Жодна жилка не здригнулася на його обличчі, кулаки мимоволі стиснулися. Він зблід. Я підвелася, прикриваючи груди коцом. Ми подивилися одне на одного: Івана зараз не могла спинити жодна сила. Він мовчки взяв у руки телефон, я ж кинулася вдягатись.

– Я виїжджаю на Київ.

– Я поїду з тобою: самого не пущу!

Східняк був товаришем мого Івана іще з часів їхньої служби в армії. Мешкав він у Харкові і працював у МВС.

– Що це таке було? – запитав Іван.

– Дідько його знає, – відповів Східняк. – Схоже, наш Вітьок зовсім злетів з котушок.

– Ти щось знаєш?

– Навіть якби і знав – не телефонна розмова.

– Я їду до Києва. Ти зі мною, брате? – запитав Іван.

На тому кінці мить помовчали, тоді була відповідь:

– Я буду у Києві. По роботі. Нас усіх збирають. Тому я тобі і подзвонив: не рипайся, не ризикуй, бо гасити будуть по повній програмі.

Іван побагровів:

– Та що ти таке кажеш, старий? Та як же…

– Та зрозумій ти, – перебив товариш. – Не бути нам у тій Європі, понімаєш? Геополітика… Не пустять… Ви там дуже не кіпішуйте, бо Вітьок стягує реально велику силу. А сила, брате, і солому ломить.

Іван видихнув.

– Ми ж з тобою стільки дружили… Невже ти будеш у мене стріляти? Невже піднімеш руку на брата?

– Та заспокойся ти, мать твою перемать! Я взагалі не хочу нікуди їхать, мені і вдома добре! На чорта того всього?

– А ти подумай, брате, згадай, хто ти і кому присягу давав! А ще дивися, щоб ми з тобою не зустрілися там, у Києві… по різні боки барикад!

– Та які барикади, у мене наказ, розумієш?!

Іван відключився. Був злий, аж кипів. Спересердя хотів був кинути телефоном, однак стримався: пригодиться ще. Я була вже одягнена і готова…

Ми поїхали до Києва наступного дня. З того часу були там майже постійно. Мерзли. Стояли. Боролися. Східняк намагався подзвонити іще кілька разів, однак розмови із ним не вийшло. Зате зустріли тут багато його земляків зі східних областей, ми всі дружно почали самоорганізовуватися. Іван завжди повторював, що наша боротьба не повинна бути лише героїчною, але й ефективною. Кожен відповідав за свою ланку, мав свої обов’язки, тож наш Майдан зажив, як великий організм… Та найперше, що зробив мій чоловік, це закріпив на «Йолці» прапор нашого Городка,[1] аби надихатися ним до подальшої боротьби.

Перед Різдвяними святами нам випало поїхати додому, щоби взяти дещо із речей та заладнати деякі справи. А ще я дуже скучила за своїм синочком. Іван просив мене, аби я лишилася вдома і цього разу із ним не їхала до Києва.

– Не треба тобі, Маріє. Може, досить? За малого подумай…

– Івасик побуде в баби. Зубну щітку не забув? – відповіла я.

– Ні.

– Гроші?

– Є.

– Права, техпаспорт?

– Та є в машині.

Він зрозумів, що сперечатися зі мною – марна справа, і тільки рукою махнув. Я ж чогось боялася відпускати його самого, знову нахлинуло відчуття цього дежавю…

Іван узяв в одну руку сумку з нашими речами, у другу – з продуктами. Уже переступив поріг, як раптом спинився.

– Чекай! Найголовніше забув! Там я лишив нашу бухгалтерію з Майдану…

– Не вертайся – не пощастить, – сказала я.

– Тоді візьми з кімнати папочку з документами. Така зелена.

Я відразу знайшла зелену пластикову папку і встромила її у свою сумочку, виключила світло і вийшла з хати.

Розділ 4

Нечиста сила

У каміні потріскували дрова. Холодні кам’яні стіни намагалися зігрітись теплом, що ішло від вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: мур є мур. То тут, то там на стінах висіли оленячі та кабанячі голови, шкури… Зі стелі на грубому ланцюгу звисало колесо від воза, на якому горіли свічки, слабо освітлюючи приміщення. Сама ж кімната була заставлена кількома важкими дубовими лавами і столами.

Рипнувши, відчинилися двері на кованих завісах, усередину ввійшла дівчина у вишитій сорочці та коротенькому каптанчику. Вона прослизнула повз столи і зупинилася біля одного з них, за яким сиділо троє чоловіків.

– Що будете замовляти? – спитала дівчина.

– Борщєца з пельменями. І шашлик, – відповів один з чоловіків, що скляними очима дивився на «Меню».

– Три борщі з пельменями, три шашлики, – записала собі у блокнот дівчина.

– Да. І шоби шашличок був такий сочний, панімаєш? – додав інший – білявий, при цьому підморгнувши.

Дівчина кивнула головою на знак згоди.

– Чого бажаєте випити? Якусь горілку?

– Городоцьку давай. Чекуньку. А нє – бутилку. І пивка для ривка.



Дівчина записала і вийшла. Білявий провів її поглядом.

– А нічо така тьолочка. І кабачок нормальний…

Усі троє були у шкіряних куртках, спортивних штанах і кросівках, коротко стрижені.

– Піду на пенсію, собі такий ресторанчик організую. А шо, вся братва давно в костюмчиках ходять: мерседеси, охрана, секретутки, всі діла…

– Ага, івани васильовичі поміняли професію. Тільки нам до тої пенсії ше дожити треба, – грубо мовив той, що тримав «Меню».

– Не сци в кампот, Лихо, доживьом. Папа казав: рік, ну два – і ми в шоколаді…

Лихо був як завжди злим і оптимізму свого товариша не поділяв.

– Я вже тисячу років слухаю від нього ту байку, н-на. Вона для лохів, таких як ти, Біда!

Малий, третій товариш, хихикнув. Біда обурився:

– Та пішов ти!

Вони мить помовчали, а тоді Лихо гукнув на цілий зал:

– Альо, врубайте якусь музику!

Дівчата почули цей заклик, включили веселу колядку: був саме Пилипів піст, і люди чекали на Різдво.

– Шо за хєрня? – обуренню Лиха не було меж. – Будеш лохам такий паражняк гнати. Врубай щось нормальне, пацаняче!

Колядка стихла, натомість вдарили баси, а хриплий голос заспівав про сибірські морози, зону і теплу тілогрійку.

– О, ніштяк, – зрадів Малий, однак тут же знову напустив на себе грізного виду. – Давайте несіть заказ, скільки можна чекати!

– Та заткнися вже, голова болить! – гаркнув Лихо. У нього задзвенів мобільний, він дістав його з кишені. – Альо… В кабаку. А шо відразу «дибіли»? Сам – дебіл, н-на… Короче, давай підтягуйся, ми тобі тоже борщику закажемо… Ну, як хочеш…

Молодик сховав телефон.

– Хто дзвонив? Нед? – спитав Малий.

– Нє, н-на, пед! Задовбав, урод. Колись свою бригаду організую, і пішов він…

Тим часом принесли замовлення.

– Смачного, – побажала дівчина і відійшла.

– Налітай, братва, – мовив Біда і взяв у руки пляшку.

– Нед казав не бухати, – спробував стримати Лихо, але горілка вже лилася у стакани.

– Крапаль не помішає.

Налили, випили, почали закушувати. Їли мовчки, сердито. Раптом дубові двері відчинилися – і всередину ввійшов чоловік у довгому плащі. Він оглянув приміщення, побачивши трьох, пішов просто до них і мовчки сів за їхній столик. Біда тут же підсунув стакан, узяв пляшку, налив.

– Давай, братан.

– Тамбовський піп тобі братан! – гаркнув новоприбулий. – Якого милого тут сидите? Взагалі мозги розісрали? Вас же ті дівахи в разі кіпішу за шість секунд зрисують!

Лихо відірвав погляд від закуски, впритул поглянув на гостя.

– А ти не дуже тут ричи, начальник! Дістав уже!

Запала напружена мовчанка, яку розрядив Біда.

– Забий на дівах, старина. Сам базарив, що мєнти замазані, тєма стопудова. Хулі нам, пацанам, мерзнути? Зайшли зігрітися, туда-сюда сотку бахнути. А шо? Давай, кажи кого валити – і не парся.

Нед поглянув на товаришів, тоді узяв у руку стаканчик, випив з усіма, почав говорити:

– Валити не можна, самі знаєте. Пояснити, але без мокрухи. Є тут, короче, один фраєрок: підприємець і громадський діяч. Зараз – активіст Майдану, – Нед узяв шматок м’яса, кинув собі у рот.

– Тоді чого сам не розібрався, а нас визвав, н-на? – спитав надмірно Лихо, взяв у руки пляшку і знову налив. Випили…

– Та вже і посаду давали, і бабла підкинули… Віриш, навіть тьолку підсилали – ніяк.

– А забухати?

– Не п’є, сука! Короче, лишився один варіант – пресонути. Тільки ви знаєте…

– Та знаємо, знаємо, – грубо перебив Біда. – Без мокрухи. Давай кажи, де той лох приписався…

– Та чекай, не газуй, – втрутився Лихо. – Хай Нед розчохлить: шо куда…

– А шо непонятно! – визвірився Біда. – Сказано: підприємець і громадський діяч. Напевно, з тих підорів національно свідомих!

– А мені не нада «напевно»!.. – Лихо також показав зуби.

– Короче! – гавкнув Нед, і його товариші затихли. – Звати Іваном… Він тут, у Городку, організував фонд. Ми перевіряли – там всьо чисто. Реставрує церкви, кидає на спорт і туризм, організовує там усякі фестивалі, історичні реконструкції, театри, срака-мотика. Багато з дітьми працює… Організував новий проект: хоче відновити Городоцький замок, тільки в масштабі, зробити там дитячий майданчик. Землю вже навіть вибив, а там, між іншим, торговий комплекс мав стояти. Але то всьо хєрня. Тепер він помагає Майдану, при тому реально помагає…

– А може, він у депутати лізе? – перебив Лихо.

– Та в тім-то й справа, що не лізе в політику. Дід його тіпа бендеровець чи шо, а внук такий самий завернутий! Короче, наше завдання. Перше, на Майдані він веде деяку бухгалтерію, тож у нього треба буде забрати ті папери. Для слідства. По-друге, заставити його переписати фірму і фонд…

– Ясно, – мовили всі троє, Нед же продовжив:

– До хати йти не треба, на трасі лупонемо: він зараз до Києва виїжджає.

– Звідки інформація? – знову спитав Лихо.

– Телефон його вже давно на прослушці, та й інформації назбиралося. Форму ДПС взяли?

– Ображаєш, Неде, – вперше у розмову втрутився Малий.

Вони знову випили, почали закушувати м’ясом. Тут знову задзвонив телефон, цього разу у Неда.

– Алло. Зрозумів.

Він сховав телефон до кишені.

– Об’єкт виїхав. По конях!

Усі четверо зірвалися і попрямували до дверей, дожовуючи соковите м’ясо.

Розділ 5

Марія

Світло від фар розрізало нічний морок, освітлюючи мокрий асфальт. У таку пору дуже не хотілося товктися у дворі, тим більше виїжджати у далеку дорогу. У голові була тепла ковдра і м’якенька подушка, холод проймав розніжене такою думкою тіло до кісток, змушуючи щільніше тулитися у куртку.

У машині було темно, лише світилися зеленкуваті вогники на панелі, мирно гуділа пічка. Ми їхали мовчки, мій Іван повністю зосередився на дорозі, тримаючи обома руками кермо та час від часу перемикаючи важіль коробки передач.

Дороги в нас не дуже, тому наш мінівен їхав поважно, притишував хід, коли треба було переїхати чергову яму. Ми любили свою машину: бувало, не тільки вантажилися в неї усією родиною, а й пакували сюди купу всякої всячини. Особливо полюбляли гуртом виїжджати на природу, вибираючись на Соснину чи на Шкарпи. На нашому Городоцькому ставі улітку можна гарно відпочити.

Оминувши вокзал та виїхавши на Перемишлянську вулицю, звернули ліворуч. За комарнівським поворотом дорога різко пішла вниз, аби потім піднятися вгору.

– Розкажи щось цікаве, – попросила я чоловіка, а то тривога знову підкрадалася, ставало чомусь не по собі.

І він розповів перше, що упало на розум:

– Колись оцієї вулиці Перемишлянської не було. Де зараз ресторан, універмаг, автобусна зупинка – тягнулися глухі багна вздовж Верещиці. Отут, зліва, ще до війни стояла фабрика цукерок Шехтера, а отам, далі, на початку Майдану Гайдамаків праворуч, був готель і ресторація. Той пам’ятник Шевченкові, що стоїть на майдані, було встановлено 24 серпня 1971 року, рівно за двадцять років до здобуття незалежності…

Він говорив і говорив рівним голосом на тему, яка йому була дуже близька, якою давно уже цікавився. Городок ще спав, підморгуючи нам численними рекламними вивісками. Їдучи центром міста, ми бачили тільки кількох перехожих, які поспішали чи на роботу з дому, чи навпаки. Тут уже дорожнє покриття було трішечки кращим, тож наш мінівен пішов упевненіше. Біля церкви Святих Володимира і Ольги перехрестилися, просячи щасливої дороги, і скоро виїхали з міста.

Тепло всередині салону, що йшло від пічки, мирне гудіння двигуна й зосереджений вигляд Івана вселяли у душу спокій, так що я втопилася у своєму кріслі і заплющила повіки. Спокою мені не давав тільки голубенький вогник, що блимав мені просто в очі. Я уважніше почала розглядати: зверху, над лобовим склом, до обшивки салону була вмонтована невеличка веб-камера.

– Ух ти, – мовила я. – Бачу вас, юний друже, захоплює режисура? Дозвольте запитати, що ви тут знімаєте на цю камеру у салоні? Сподіваюсь – нічого непристойного?

– Маєш на увазі порно? – спитав Іван, не відриваючи погляду від дороги. – Нє, я вже з того віку виріс. Хоча… Ти знаєш, коли тебе затримує даішник, то інакше, як порнухою, того процесу не назвеш. От я і фіксую все на плівочку. Коли інспектор бачить мою камеру, тікає, як щур від світла.

Ми саме проїжджали повз Кізєнку – місце доволі неприємне, пустельне, куди звозилося сміття з усього міста. Раптом Іван почав збавляти швидкість, обличчя його спохмурніло.

– На тобі: про вовка промовка.

На дорозі стояв інспектор ДПС і паличкою наказував нам зупинитись. Ми виконали його вимогу, зупинилися і перед тим, як інспектор встиг підійти, Іван увімкнув свою камеру.

Він виріс із темряви, постукав у скло. Хоча я чогось подібного й чекала, але все одно здригнулася з несподіванки. Іван опустив скло, перед нами з’явилося обличчя ДПСника.

– Добрий вечір, сержант Ковальчук.

Враз у салоні потягло холодом: чи то вітер прорвався крізь прочинене вікно, чи то так повіяло страхом від цього сержанта зі скляними очима.

– Добрий вечір. Що сталося? – суворо запитав мій чоловік.

– Нічого. Тут аварія, вийдіть, будь-ласка, з машини, треба людині допомогти.

Іван видихнув, розшпилив пасок безпеки і вийшов з машини. Я озирнулася навсібіч – навколо була мертва тиша: безлюдна траса, поле, далі – перелісок. Я бачила, як Іван з інспектором пішли до вишневої «дев’ятки», припаркованої через дорогу.

Раптом тривога, що мучила мене цілий час, підсилилася до максимуму. Страх своїми пазурами обхопив моє серце і стиснув до болю. Тремтячою рукою я натиснула на кнопку склопідйомника, гукнула:

– Іване, чекай, не йди!

– Що? – Мій чоловік озирнувся, не зрозумівши мого заклику.

Та було вже пізно: позаду ковзнула постать бандюги з биткою у руках. Я скрикнула, Іван миттю озирнувся і встиг заблокувати удар, проте тут же вдарив і «гаїшник».

Я миттєво полізла у сумочку: треба було діяти негайно. Звідки у мені тоді взялася така внутрішня сила, тоді ще я зрозуміти не змогла. Набираючи цифри на мобільному, кинула погляд на дорогу – мій Іван відбивався від чотирьох. Був сильним, мав розряд з боксу і дуже цікавився козацьким гопаком… Нарешті я відшукала потрібний номер, натиснула кнопку виклику.

– Алло, пане Михайле! – На щастя, він не спав. – На нас напали, нам потрібна допомога. Де ми? На львівській трасі, тільки з Городка виїхали!

Я говорила ці слова, сама ж спостерігала за дорогою. Іван таки пропустив сильний удар биткою по корпусу. «Гаїшник» тут же кинувся на нього і звалив з ніг, так що вони обоє з розгону попадали на асфальт. Троє інших виродків кинулися на них зверху, стали кулаками й ногами бити мого чоловіка.

– О Господи! – видихнула я і кинула на сидіння телефон, у якому все ще чувся голос Михайла:

– Тримайтеся, вже лечу!

О, я мала намір триматися. До кінця. Дикою кішкою перелізла на місце водія, тут же рукою схопилася за ключі, які, на щастя, Іван залишив у замку запалювання. Півоберта – і двигун завівся, загорілися фари, освітлюючи нічну дорогу. Бандюги враз спинилися, озирнулися. Мої ноги уже тисли на педалі, руки ж викручували кермо до максимуму вліво. Раптом наш сімейний мінівен заревів, наче спортивна машина, і рвонув з місця. Я встигла побачити вибалушені очі нападників, коли освітила їх фарами і на усіх парах помчала просто на них. Вони підхопилися і кинулися врозтіч, боячись опинитися під моїми колесами. Перед самим Іваном, що поволі підводився, я вивернула, відчинила дверцята. Він уже ступив крок до мене, як раптом зовсім поруч пролунав постріл, тоді ще один. Лобове скло нашої машини розлетілося вщент, так що я мимоволі скрикнула і закрилася руками. Стріляв «даїшник». Іще двома пострілами він розстріляв наші колеса – і враз усе стихло. Мій Іван зупинився, випроставшись перед дулом пістолета. «Даїшник» кинув погляд у мій бік.

– Вилазь, сука.

Я не поспішала, розуміючи, що час грає за нас.

– Вилазь, тварь, а то зараз розстріляю на…!

– Не стріляйте, я вас дуже прошу. Я вже виходжу, тільки не стріляйте! – простогнала я з машини й повільно вийшла. – Прошу вас, не треба. Ми вам віддамо все…

– Закрий пащеку. А тепер пішли вперед. Туда!

Він показав на придорожні кущі, що розлого розрослися обабіч дороги. Там панував густий морок, запах біди і смерті подував звідти.

– Прошу вас, не треба… – почала благати я, Іван же досі стояв мовчки. Балонова куртка його була у грязюці, із розбитого обличчя текла кров.

– Я сказав – туда! Як будете мене злити, н-на, постріляю, н-на! – ще раз повторив «даїшник».

– Ми не хочемо вас мочити, – раптом втрутився у розмову інший бандюга, старший за цих трьох. – У нас, кицю, справа є до твого чоловіка. Він добрим людям дорогу перейшов, тому нам треба дешо йому пояснити. Якщо будете нормально поводитися – вийдете звідси живі-здорові.

При цих словах Нед-Недоля (я уже пізніше довідалася його ім’я) перевів погляд з мене на Івана.

– Пішли, – скомандував «даїшник».

Я підійшла до Івана узяла його за руку, стиснула. Його штовхнули у спину – і ми поволі пішли до кущів. Попереду крокував Нед, позаду нас – троє інших. Тільки ми опинилися за кущами, як старший раптово обернувся і блискавично вдарив Івана в живіт. Іван присів, я тут же накрила чоловіка собою.

– Прошу вас, не треба, ми вам усе віддамо!

Четверо виродків стали наді мною.

– Ну шо, гандон, тепер ти поняв, за шо тебе пресонули? – спокійно запитав Нед.

– Догадуюся, – відповів Іван.

– Тоді хулі ти бикуєш, раз такий догадливий? А, тіпа патріот, да? Національно свідомий? Мій шеф правду каже: з такими, як ти, бендьорами недобитими, інакше не можна. А ти хоч знаєш, хто мій шеф? Догадуєшся, пацанчик?

– Та пішов ти… – гаркнув Іван і тут же отримав іще один удар, цього разу ногою. Тоді знов. Я скрикнула і щільніше закрила його собою від ударів, так що і мені дісталося: копали добряче, різкий біль пройняв тіло, а перед очима все миготіли «шкари» сорок п’ятого розміру. Нарешті спинилися. Я продовжувала закривати голову руками, тулячись до свого чоловіка. Він обіймав мене, намагаючись хоч якось уберегти від побоїв. Лице його було страшне, закривавлене, в очах світився страх, тільки, як я здогадалася, не за себе.

Розділ 6

Нечиста сила

Нарешті побої припинилися. Бандити, зачувши свіжу кров, збуджено кружляли навколо своїх жертв, розминаючи кулаки. Більше не били – Нед стримав. Іван з Марією лежали, скулившись на брудній траві. У темряві не було видно їхніх побитих облич, тільки липкі й мокрі руки та одяг свідчили про те, що крові з них витекло немало. Іван обіймав свою жінку, намагаючись хоч якось захистити.

– Ну що? Руки-ноги цілі? – спитав Нед, нависнувши над своїми жертвами чорною хмарою. Кинув хустинку. – Повитирайтеся!

Марія взяла, почала обережно витирати обличчя свого чоловіка. Він терпів, та раптом забрав хустинку і викинув геть.

– Ну, якщо ви вже переключилися на прийом, то я вам поясню, що маєте робити. По-перше, віддай мені майданівську бухгалтерію.

Іван мовчав. Він одразу зрозумів, хто такі ці люди. Марія ж заговорила перша:

– Ми віддамо. Тільки не бийте.

– Молодець, дівчинко. Будеш чемною – підеш звідси на своїх двох. Разом підете. А тепер давай.

– Вони в машині…

– Не треба, Маріє… – спробував зупинити Іван.

– Чекай, Іване, не сперечайся зі мною. Ти ж бачиш, що то за люди, вони вб’ють нас. Прошу тебе, подумай про сина!

Він мовчав, терпів.

– Лихо, – скомандував Нед, – піди з нею і принеси.

– Я піду, – визвався Біда і, не чекаючи згоди шефа, підвів Марію за лікоть і поволік у бік машини, так що невдовзі вони зникли з очей.

Запала мовчанка. Нед витягнув з кишені пачку «Мальборо», дістав сигарету, прикурив, видихнув дим, а тоді поглянув услід Марії. Посміхнувся. Заговорив наче б до Лиха:

– Даремно ми Біду послали, брате: зараз застрягнуть там на годину. Довбаний бабій: тут роботи хєрова туча, а йому самі блядки в голові.

Вишкірився і Лихо, підводячи Івана на коліна й приставляючи йому пістолета до скроні:

– Такого придурка, як Біда, всі тьолки хочуть, жодна йому ще не відмовила. Він їх десь поза штуку перетарабанив, зуб даю! Коли разом зону топтали – то кожного тижня до нього свіжа на свіданку приходила, передачки приносили, сучки тупорилі.

При цих словах Іван зайорзав. Бандити перезирнулися.

– Шо, Ваня, очко заграло? А, думаєш, твоя жінка не така? Та всі вони однакові: тільки ідіоти вірять жінці! Запомні, Ваня, курку треба топтати по два, три рази на день! А ше їм треба золото купувати, шуби, по курортах возити… А ти що? Якісь фонди, замки… хєрня різна у тебе в голові, Іване! Лох лохом. Таких, як ти, жінки не люблять, бо ви тупорилі жлоби, пойняв?! Кожна баба мужика хоче, розумієш? А ти хто? Помпка від ровера!

Після цієї тиради Неда бандюги заржали.

– Кажи, чого вам треба, – здавлюючи лють у голосі, сказав Іван.

– О, клієнт дозрів, – бандюга знову затягнувся димом, видихнув. Тоді з-за пазухи дістав файлик з якимись паперами. – Підпиши документи – і можеш бути вільним.

– Що за документи?

– Передаш нам свій фонд і ляжеш під нашу фірму!

Іван посміхнувся гірко.

– Я ціле життя над тим працював, збирав усе по дрібочках. А тепер – переписати?

– Ну, вирішуй сам. У тебе є вибір, є дві дороги. Підеш праворуч – лишишся без жінки. І друзів у тебе нема: вони тебе здали, як склотару. Навіть розказали, що син у тебе є – Івасик, що він зараз у бабусі Марусі. Сина, до речі, ти також можеш втратити: стави, дорога, рейки… Мало де хлопчина надумає залізти… Зате у тебе лишиться твій Фонд. Ненадовго: одна-дві перевірки з прокуратури, КРУ, податкової – і нема твого Фонду! Страшно, правда ж? Але є і друга дорога – ліворуч! Ми тобі дамо роботу в адміністрації. Оклад нормальний… Та й зарплата тобі нафіг не потрібна буде – бабло зусібіч потече! Купиш жінці шубу, дачу в горах відгрохаєш, на Канари з’їздите, сина вивчиш, аби нормальним мужиком виріс! Чим погано?

Іван уважно слухав Неда. Спитав тихенько:

– А як же честь, совість, сумління?

Нед видихнув дим.

– Не в наш час і не в нашій державі про честь думати. Не з нашими людьми, розумієш… Де правда? Все куплено давно, Ваня! Може, колись часи зміняться, нові покоління виростуть, держава помудрішає, геополітика врешті-решт! Тоді можна буде говорити про такі речі, тільки не зараз, Ванюха! Та шо я тобі тут буду базарити – сам добре знаєш, як діла у нас робляться…

– Я хочу бачити жінку, – перебив його Іван.

– Блін, а я шо її з’їв, чи шо? Он вони йдуть.

До кола і справді зайшли Біда і Марія. У його руках був Іванів портфель. У тому портфелі лежало багато різних документів, переважно ксерокопій. Іван завжди возив їх у машині, не знаючи, де й коли зможуть придатися.

– Де ви так довго?! – гаркнув Нед.

– Шукали…

– Ага, н-на, шукали.

Біда обурився.

– Стапе! А ти шо мені пред’явити хочеш? Я шо, по-твоєму, бєзпрєдєльщик, чи шо? Нє, ну я б не проти, канєшно, але по обоюдному… ти пойняв, да?

– Короче, – перебив Нед. – Принесли?

– Усі документи там, у портфелі, – втрутилася Марія. – Навіть ті, що пан Михайло підписався…

Івана насторожили Маріїні слова. Він враз згадав собі, що всі документи з Майдану були у зеленій папочці, яку він ледь не забув і яка лежала не у портфелі, а у Маріїній сумочці. І ніякий «пан Михайло» йому документи не підписував… Він знав тільки одного пана Михайла – майора міліції!

Треба було потягнути час.

– Я мушу перечитати документи, потім підпишу, – сказав Іван.

– Ти шо, казьол, оборзів! – рявкнув Лихо і вдарив Івана ногою.

– Тихо! – спинив Нед. – Нехай читає! Це ж принципово: тільки ідіот підписує, не перечитавши! А ти, Ваня, мудрий мужик! Розумієш, були б зараз 90-ті… Але зараз не то – працювати нема з ким, кругом одні дебіли! Ну подивись на них – яку роботу їм можна поручити?!

– Альо, гараж! – обурився Лихо, але Нед тільки відмахнувся від нього:

– Нам потрібні нормальні люди, розумні, тому не тупи, братан…

Нед подав документи, ліхтарик, і Іван став усе ретельно розглядати. Марія принишкла біля нього. Бандюки затихли, чекали. Раптом у Неда задзвонив мобільний.

– Альо… Да… Та ну на… Зрозумів.

Нед заховав телефон, мовив Лихові:

– Дай ствол!

Той подав. Нед раптом схопив Марію за волосся, притяг до себе і приставив пістолет до скроні. Іван стрепенувся, але тут же перед ним блиснув ніж Лиха.

– То ти, сука, мусарів визвала?!

Вона не відповіла, натомість підбіг Малий.

– Шо таке?

– Сюда наряд їде. Бистро метнулися, підігнали «дев’ятку», а мінівен нахєр в кювет! Рухом!!!

Вони побігли, лишивши Івана й Марію з Недом.

– Підписуй, урод, а то зараз я їй мозги з голови виб’ю!

Іван підвівся, відкинув геть документи.

– А ти в мене стріляй, гнида. Ну, чого чекаєш?

– Я вас двох завалю, мля буду! Сина сиротою лишиш!

– Іване! – крикнула Марія, але той ступив іще крок уперед. Раптом десь удалині почулися звуки міліцейської сирени.

– Пусти її! – гримнув Іван.

«Тільки без мокрухи», – повторив сам собі Нед, а тоді перевів пістолет на Івана:

– Підписуй!

– Пусти її кажу, бо тут тобі і смерть!

– Фак!

Він вистрелив. Марія скрикнула і смикнулася у бік свого чоловіка. Та було пізно: Нед вистрелив іще двічі, Іван хитнувся і впав горілиць. Марія кинулася до нього. Нед іще хотів пальнути, тільки у його пістолеті скінчилися набої, а сирени вже вили зовсім поруч.

– Фак! – знову крикнув Нед.

Все, що він зробив, – це підхопив свої документи, Іванів портфель і розчинився у пітьмі, так що чути було тільки, як рвонула польовою дорогою «дев’ятка».


Марія не могла у все це повірити. Її душа, захлинаючись від болю, ніяк не могла цього стерпіти й усвідомити. Кричала, та крику того не було чути; плакала, тільки сльози ті не текли; одні прокльони підіймалися до самого неба. Хитаючись, наче п’яна, вона пішла полем, рвучи на собі волосся…

Розділ 7

Михайло

Світало. На сході небо було червоним: невідомо, чи то на вітер, чи на дощ, чи на смерть. Сонячні промені освітили поле під Городком, чорну дорогу, голі дерева й придорожню пожовклу траву, притрушену брудним листом. Грудень цьогоріч видався досить теплим: певно, все-таки суне оте глобальне потепління, нема уже тієї зими, що колись…

Іванове тіло підвезли на каталці до «швидкої» і з гуркотом закинули всередину. Двоє лікарів і сестричка спритно заскочили, зачинили дверцята, і «швидка» рвонула з місця, ревучи двигуном та завиваючи сиренами.

Траса уже не була такою пустельною: водії проїжджали повз місце пригоди і з цікавістю зазирали, намагаючись вгадати, що тут сталося. Частину дороги довелося обгородити: тут зараз будуть працювати слідчі з експертами. Місцевий дільничий інспектор уже був на місці, стояв біля тих кущів і оглядав місце трагедії, інші хлопці посідали у машини, щоб зігрітися: все-таки не май місяць. Чекали прокурорських.

Пан Михайло працював у карному розшуку не перший рік і добре знав, як слід діяти у таких ситуаціях. Саме йому встигла подзвонити Марія, і саме він летів на виручку своїм знайомим на чолі міліцейського наряду. Уже дорогою викликав «швидку» і підняв на ноги ДПС. Не встиг. Знову це прокляте дежавю…

Бачачи могутню постать Михайла на дорозі, водії старанно і швидко оминали це місце і роз’їжджалися. Дуже мало виявилося бажаючих висунути голову у вікно і спитати:

– Командире, що тут?

Михайло тоді просто глипав своїм сердитим поглядом на цікавого, той втягував голову у плечі і поспішав зникнути чимдалі з очей.

Майор озирнувся навколо, тоді підійшов до Іванової машини, заліз усередину. Зважаючи на його велетенський зріст і могутню статуру, зробити це було зовсім не просто, але він таки всівся на сидінні водія, одягнув рукавички.

– Для кого ж роблять ці машини?

Найперше кидалася в очі спортивна сумка, що стояла на задньому сидінні. Майор легенько обмацав її і зробив висновок, що нічого цікавого у ній бути не може. І тут погляд його вперся у веб-камеру, що була вмонтована зверху.

– Цікаво, що там за кіно?

Доки інформація з флешки «грузилася» у Михайлів планшет, майор продовжував оглядати салон. Зауваживши жіночу сумочку, узяв її в руки, став виймати і розглядати її вміст. У боковій кишенці знайшов паспорт. Розгорнув, на нього дивилася Марія – геть молоде дівча. Далі, вже в іншому відділі знайшов зелену папку з документами. Нашвидкуруч переглянув, перегорнув, тоді склав цю папку і сховав собі у внутрішню кишеню куртки. Схоже, більше тут цікавого не було нічого, тож Михайло сховав планшет, поправив усе, як було, і вийшов з машини.

Навкруги і далі панував спокій: дільничний продовжував стояти біля кущів, балакаючи з кимось по мобільному, а хлопці сиділи в машині й, очевидно, травили анекдоти. З боку Городка їхала чергова машина, тільки цього разу вона не проїхала повз, а зупинилася на узбіччі. Це була BMW Х5, з неї вийшов чоловік у прокурорській формі, зачинив дверцята і натиснув кнопку сигналізації.

Михайло впізнав його – слідчий прокуратури Недоля. Той підійшов, подав руку.

– Привіт доблесній міліції.

– Дай, Боже, і прокурорським… Ой-ой-ой, де ж ти так свою «беху» добив?

Михайло мав на увазі вигляд машини: вона була від коліс до скла обтріскана свіжим болотом.

– Не можу сидіти без діла: проїхався по території, подивився. Думаю, може побачу щось цікаве. А тут як? Що з потерпілими?

– Надії дуже мало. Іде операція. Можлива кома.

– Ну, кома – то ще не крапка. Операцію «Перехват» оголосили?

– Своє діло знаємо.

– Щось знайшли? – далі розпитував Недоля.

– Гільзи від ТТ. Кров. А ще бичок «Мальборо».

– Ножі, пістолети, битки… Як же мені набридли ті їхні дебільні розбори…

Михайло знизав плечима.

– На розбори не схоже: не такий Іван, та й жінка з ним їхала. Не пішов би сам проти чотирьох.

– Чотирьох? – перепитав Недоля, примруживши очі.

– По слідах видно, що нападників було четверо.

– Ух ти. Мало того, що Шерлок Холмс, то ще й Слідопит. Щось засидівся ти в майорах, Міша.

– Михайло, – поправив майор.

Недоля закурив «Мальборо», дійшов ближче до Іванової машини, зазирнув усередину, потім обійшов навколо, вивчаючи сліди на землі.

– Ти, Міша, можеш бути вільним, ми вже далі самі.

Михайло підійшов, горою навис над «слідаком».

– Це були мої добрі знайомі.

Слідчий випустив дим з легенів.

– І чим ти тут поможеш, Міша? Справа резонансна, в області знають. Полковник уже до мене із самого ранку наярює.

Ніби на доказ тих слів, у Недолі знову задзвонив телефон. Слідчий глянув на дисплей, тоді узяв слухавку.

– Слухаю, товаришу полковник. Так, уже на місці. Працюємо. Так, усе під контролем. Обов’язково. Так, усе зрозуміло, буду доповідати.

Недоля сховав телефон у кишеню, поглянув на Михайла і мовив скрушно:

– От бачиш. І так кожних п’ятнадцять хвилин.

Михайло мовчав, дивився кудись далеко, ніби там хотів знайти відповіді на свої запитання. Нарешті вголос мовив:

– Ну, якщо вже сам полковник так переймається тою справою, то я можу спати спокійно.

– Що ти маєш на увазі? Слухай, Міша, шось ти надто збуджений із самого ранку. Я розумію, знайомих постріляли… Їдь додому, відпочинь собі…

Михайло стояв далі на своєму місці, дивився на сонце, примруживши очі. У Недолі знову задзвонило, він дістав телефон.

– Так. Добре. Зрозуміло, згортайтеся. Уже виїжджаю.

Михайло допитливо поглянув на нього, слідчий поплескав його по плечу.

– От бачиш, полапали твоїх розбійників. Операція «Перехват» у нас працює бездоганно, так що готуй дірочку на кітелі – медаль отримаєш.

– Хто? – коротко спитав майор.

– Шпана якась.

– Шпана з ТТ не стріляє. Треба далі рити…

Недоля ще раз видихнув дим, викинув недопалок.

– Зараз така молодьож пішла, що не тільки з «тетешками»… Вони вже зізналися. Короче, ти тут усе згортай, а я погнав, треба тих козлів допитати.

Недоля уже хотів іти, як Михайло поклав йому руку на плече.

– Я з тобою, а то знову не тих посадите.

– Не бикуй, Міша… Слухай, а в тих потерпілих діти були?

– Син. П’ять років.

– От суки. Ну, нічого, зараз вони в моїх руках заспівають. А ти, Міша, давай тут закругляйся і їдь додому. Тобі виспатися треба.

Недоля швидким кроком пішов до машини, майор провів його поглядом.

– Скільки разів можна казати: не Міша я – Михайло…

Розділ 8

Марія

Я не знала, куди себе маю подіти. Отак і блудила понад берегом нашого ставу, вимішуючи болото своїми чобітками та рвучи одяг у кущах верболозу. Чогось мене тягло саме сюди, поближче до води. Так і ходила, ніби неприкаяна, перетворюючись із гарної стильної молодої жінки на відьму, від якої годні були жахатися люди. Але тут нікого не було. Ближче до обіду почав здійматися вітер. Він потривожив озерну гладь і погнав легеньку хвилю. За вітром придибав і дощ. Холодний нудний грудневий дощик, від якого на душі ставало мерзлякувато. Я закуталася у свою курточку, втягла шию в плечі й намагалася рушити далі, щоб знайти прихисток, але озеро і далі тримало мене.

Здалеку я бачила, як «швидка» забирала Івана. Летіли, вили сиренами, мов на пожежу. Дарма – його уже не врятувати. Він усе стоїть і стоїть перед очима: та посмішка, добрі щирі очі, зморшки на чолі, чорні брови. Намагаюся доторкнутися до нього рукою, але він віддаляється, ніби граючись…

Вітер здійнявся ще сильніший, передвіщаючи бурю, – вода на озері враз потемніла. Я молилася пошепки безперестанку, закликаючи на допомогу усі небесні сили. Мені б зараз піти додому… Там бабуся, синочок. Син… Городок уже, певно, облетіла чутка: усі перестрашені, шукають…

Я заплющила очі і пішла далі понад берегом. Іван не сходив з-перед очей. Згадалася остання наша ніч… Орфей, Еврідіка…

– Я піду за тобою до пекла, – згадалась обіцянка – й очі враз залилися гіркими слізьми, а ноги, підкошуючись, понесли далі.

Стемніло. Я стояла у нашому Городоцькому парку. Переді мною, просто у крутому схилі, була викопана яма. Колись її було забито дошками, але з часом дошки погнили… Мені розповідав Іван, що в дитинстві вони лазили по тих ямах, які, насправді, й не ями, а підземні ходи з Городоцького замку. Замку вже давно нема, а от ходи лишилися. Там було дуже небезпечно через загазованість і загрозу обвалу, та Іван з товаришами все одно лізли…

Підземний хід дихав на мене холодом крізь прогнилі дошки, звідти чулося щось подібне до стогону. Вітер, протяг… А може, то душі, які спускаються з землі у царство мертвих? Я знову стала промовляти «Отченаш» і, не довго думаючи, заходилася руками виривати ті дошки, ламаючи нігті та здираючи шкіру до крові. Нарешті я встала, важко дихаючи. З поранених пальців текла кров, одяг був увесь брудний, волосся на голові мокре від дощу. На мене дивився лаз на той світ: він кликав мене до себе, запрошуючи завітати до пекла. Я набрала повітря у легені, видихнула – і полізла просто йому в пащеку…

Це тільки з першого погляду хід був широким. Чим далі я просувалася всередину, тим він ставав усе вужчим, так що я лізла все глибше і глибше, звиваючись, ніби змія. Присвічувала собі ліхтариком з мобільного. Назад мені вже дороги не було: якби довелося повертатися, то так би й застрягла у цій ямі, але тоді я про це не думала, а лізла вперед. Мені двічі доводилося розгрібати руками завали, при цьому стогнучи з болю та відчаю. Розгребла – полізла далі. Усе вперед і вперед.

За якийсь час хід почав ширшати. Тепер я ним могла пересуватися то рачки, то на колінах. А згодом і на ноги встала, пішла, навіть не пригинаючи голови. Так я йшла і йшла, присвічуючи собі. Хід переважно ішов прямо, хоча деколи траплялися повороти. Раптом я побачила, що дорога розійшлася на три боки. Куди ж мені піти? Почала вивчати все докладно і раптом зауважила ще один хід – четвертий. Він вів донизу. Певно – до царства мертвих. Швидше за все, мені саме туди і треба.

Лізти головою вниз було важко. Та й страшно. В обличчя мені дихав холодний і мокрий сморід. Ліхтарик на телефоні почав мигати – сідала батарея…

Коли я нарешті прийняла горизонтальне положення, то пролізла ще кілька десятків метрів, а тоді враз відчула під руками каміння, а над головою – порожнечу. Присвітила – склепіння, викладене з каменю, як і стіни, було високо, так що сміло можна було ставати на ноги. Встала. Пішла, шаркаючи глухо черевичками об підлогу. Зупинилася. Мій ліхтарик намацав попереду якісь дивні ніші. Підійшла ближче, придивилася – на них лежало щось схоже на людські тіла. Мені б зараз злякатися, запищати, заверещати!.. Мабуть, таки треба було, тільки чогось не верещалося…

На ніші й справді лежав чоловік, закутий у лицарські обладунки. Уже пізніше я зауважила меч, що стримів просто у кам’яному склепінні, загнаний якоюсь силою досередини. Я обережно простягла до лицаря руку, легенько підняла забороло його шолома… Рука враз відскочила. Не може бути… Я знову подивилася на обличчя лицаря – то був мій Іван! Хоча ні: досить схожий, та не він. Пішла далі, розглядала. Усі вони були однакові на вигляд, у латах, усі надто схожі один на одного, ніби й справді брати. Та мого чоловіка між ними чогось не було. Я б його впізнала одразу… Мій ліхтарик світив усе слабше, тож я додала ходи. Перебігала від однієї ніші до іншої, вдивляючись в обличчя, намагаючись знайти рідне. Усі вони були подібні до болю в очах, та мого Івана серед них не було. Не жаліючи своїх ніг, я бігала, кидалася від одного лицаря до іншого, не пропускаючи жодної ніші. Їх тут були сотні, тисячі. Я втомилася. У мене страшенно боліли ноги, а серце калатало у грудях. Коли попереду лишилося кілька останніх ніш, у душу закрався здогад, що, певно, десь пропустила, проґавила…

Я підійшла до останньої. О Боже!.. Так, це був він. Його лице було спокійним, очі заплющені. Я підійшла, посміхнулася, взяла за руку – вона ще була теплою. Ліхтарик згас. Стало так темно, що, здавалося, темнота тисне зусібіч, душить, забирає повітря. Тільки мені уже було якось байдуже. Я лягла, скулившись калачиком, на тій же ніші просто поруч зі своїм чоловіком, пригорнулася до нього і затихла. Думала – померла, однак серце моє билося. Навіть через усі ці грубезні обладунки, що були на моєму Іванові, я відчувала, що його серце стукає також. Мені навіть здалося, що тепло від мого тіла передавалося до нього. Я мала його зігріти, а тоді він встане!

– Знаю, ти будеш мене сварити, що я прийшла за тобою. Тут темно і страшно. Тільки не смердить смолою і сіркою, як у пеклі. Це вже добре. Зараз трохи тебе зігрію – і ми почнемо вибиратися звідси. Навпомацки підемо: телефон розрядився. Шкода. Та я дорогу трохи пам’ятаю…

Я ще довго щось до нього говорила, тримаючи у своїх долонях його руку. Від усього цього я думала, що божеволію. Чи я заснула, чи лише зімкнула повіки – не згадаю. Тільки коли я знову розплющила очі, навкруги було світло, мов удень. Хто ж тут так яскраво світить?

– Вона мужня жінка, яка прийшла аж сюди, – говорив десь збоку чийсь голос.

– Так, – погодився другий. – Тільки це справи не змінює. Їй написано жити і виховувати сина. Іван же має лишитися тут.

Я підвела голову, роздивлялася навкруги, та нічого не бачила – власники голосів лишалися для мене невидимими. Я зсунулася з ніші, впала на землю долілиць.

– Благаю вас, хто б ви не були, допоможіть мені!

Переді мною враз з’явилися два ангели. Вони взяли мене за руки і допомогли підвестися. Я враз відчула приплив нових сил. Повернулася до свого чоловіка, взяла його за руку.

– Потерпи, милий. Вони нам зараз допоможуть.

Я схопила його за руку і спробувала стягнути з ніші, тільки він у цих обладунках був такий важкий, що я його і з місця зрушити не змогла.

– Допоможіть, благаю вас! – попросила.

Вони мовчали. Я озирнулася, тоді встала перед ними на коліна, склала руки. Хотіла щось говорити, тільки мій язик так і не зміг поворухнутися: коли говорили ангели, люди мали мовчати. Так я і лишилася навколішках… Тим часом ангели перезирнулися.

– Треба дати їй шанс, – мовив перший.

– Не думаю. Усі знають, що проти Долі не попреш.

– Вона попре. У неї велике серце. Жінок, які б так любили, дуже мало. Тож Марія заслужила на ще один шанс.

Якийсь час було тихо. Тоді перший голос знову сказав:

– Ти ж розумієш, що тебе… нас чекає, коли вона програє.

– Коли ж переможе, то це буде і наша перемога!

Знову мовчанка.

– Я проти, – знову озвався перший. – Але рішення за тобою.

Я усе чула і розуміла. Хвиля радості так мене накрила, що я аж знепритомніла і знову впала долілиць на камінь, тільки цього разу не забилася: мене ніби підхопила якась сила.


Не знаю, скільки часу минуло, доки я прочуняла… Тільки коли очі мої знову розплющилися, я почувалася набагато краще, сила повернулася до мене. Я сиділа на лаві, спершись спиною до стіни. Поруч мене сидів пан Михайло, що раптом заговорив голосом другого ангела:

– Добре, що ти з нами, а то я вже почав хвилюватися…

– Як ви тут? – спробувала я хоча б щось зрозуміти, та поки що у голові нічого не складалося.

– Тобі всього знати не треба, – сидячи з другого боку, сказав вуйко Гаврило також голосом ангела, тільки іншого – першого. Значить, це вони. Михайло і Гаврило…

– Так, ми ангели, тільки час від часу нам треба приймати людську подобу, – випереджаючи мою думку, сказав Гаврило. – Дарма ти сюди полізла: якби не ми – то так би тут і лишилася. Та нічого, зараз вийдеш звідси і розплющиш очі. Ти будеш у лікарні поруч зі своїм чоловіком. У цю ж мить серце його вдарить востаннє… Родина буде з тобою, підтримає у цю тяжку хвилину. Разом ви поховаєте Івана за християнським звичаєм, справите поминки, дев’ятини, сороковини, річницю. Ти будеш виховувати синочка, розповідати йому, яким мужнім був його батько. Років через п’ять до тебе прийде свекруха і скаже, що твоєму синові потрібен тато, що хлопця важко буде вивести в люди без батьківської руки. Тоді твоя подруга познайомить тебе з одним молодим чоловіком…

Я не хотіла далі слухати, проте він і сам замовк, даючи мені можливість сказати.

– Але ж я чула… Ви казали, що дасте мені шанс…

Вони мовчали. Вагалися, думаючи про щось своє. Очевидно, допомігши мені, вони могли багато чого втратити, і я це розуміла, сама не знаючи звідки. Мені ж треба було рятувати свого чоловіка, решта – байдуже. Я не знала, що сказати ангелам, які підібрати слова, щоб переконати їх. Не хотілося кидати порожніх фраз та обіцянок, але й мовчати було годі. Раптом перед моїми очима стала бабуся, яку я любила в дитинстві найбільше з усіх. Вона мені щось хотіла порадити. Так, так, я знаю… Так же вчинив тоді й Орфей!

Пасла Маруся чотири воли в долині.

Гей же в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині!

На другому куплеті мене підтримав і Михайло.

Ходіть татуню воли шукати в долині.

Гей же в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Пішла мамуся – воли не знайшла у долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

– Досить вам, – спробував зупинити Гаврило, але у його голосі не було ані гніву, ані погрози.

Ходи Іванку воли шукати в долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Іванко пішов – волики знайшов у долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Коли ми доспівали, Гаврило встав, поправив на собі одяг. Він дивився на мене, і його рішення вже остаточно визріло:

– Схоже, вам з Іваном одне без одного волів не знайти. Шкода. Волів. Що ж, нехай буде так…

Розділ 9

Марія

Мене попереджали, та я все ж таки вирішила піти проти Долі. Вона, очевидно, також жінка, тому повинна мене зрозуміти. Мені без мого Івана не буде життя ні на землі, ні на небі, ні у чорній безодні. І я готова була перейти ту безодню, перелетіти, перекричати. Попросила тільки у Богородиці сили, аби не дала впасти, аби не захрип голос та не втомилися крила.

Михайло повів мене назад підземеллям до виходу.

– Що мені тепер треба буде робити? – запитала я дорогою.

– Будь зі своїм мужем, просто не дай йому померти. Якщо зможеш перехитрити Долю і Смерть – твій Іван виживе, вийде з коми.

Ми підійшли до того місця, де тунель розходився на два рукави.

– Ми завше даємо на вибір дві дороги. До речі, так само як і чорні. Усе чесно. Маєш останній шанс передумати. Підеш ліворуч – опинишся у лікарні біля свого чоловіка. Праворуч – перенесешся на сотні років назад, переживеш тисячі чужих життів, поховаєш десятки тисяч своїх рідних. Вирішуй.

– А тут і думати нема про що, – твердо відповіла я.

– Тоді краще залиш просто тут свій страх і свої сльози, бо тобі доведеться випити стільки гіркоти, що душа може не витримати й розірватися на мільйони дрібних частинок.

Я похитала головою:

– У моїй душі житиме надія. Вона переборе страх і висушить сльози.

– Тоді йди. Я проситиму за тебе.

Я з вдячністю поглянула на Михайла і пішла у тунель праворуч. Мене вже нічого не могло зупинити, навіть такі поважні дами, як Доля і Смерть!


Різке світло враз ударило в очі – я закрилася рукою. Так наосліп я зробила іще кілька кроків, раптом відчувши, що стіни тунелю зникли і я опинилася на відкритому просторі.

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же, в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Очі мої сяк-так звикли до того світла, так що я розплющила їх і роззирнулася: була на галявині. Сонце поволі заходило за небокрай, посилаючи мені останні промінці, а свіжий вітерець повівав, бавлячись моїм розпущеним волоссям і розганяючи денну літню духоту. Я кліпала очима, дивлячись на людей, що були навколо мене: дівчата у довгих сорочках, із віночками на голові водили хоровод, парубки ж сміялися, жартували, намагалися розвести багаття, наклавши купу дров, кори і сухої трави. Подивилась на себе – була у такій самій сорочці, босоніж. Я роззиралася навсібіч, намагаючись збагнути, де знаходжуся: з одного боку були луки, вкриті шовковими зеленими травами, а з іншого – ліс, із третього – річка. Усе було геть інакшим, але я чомусь одразу все зрозуміла.

– Верещиця…

Раптом дівчата підхопили мене за руки і повели у свій хоровод. Тим часом парубки розклали багаття, і воно шугонуло вгору своїми пекучими язиками.

Ходи, братику, воли шукати в долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Ой братик пішов, воли не знайшов у долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Дівчата продовжували співати, і я разом з ними, хоча й було мені не до співів. Та на душі стало легко. Відчувала: так треба. Цей по-справжньому літній теплий вечір мусив привести мене до Івана. Сонце уже повністю сховалося, поступившись місцем купальській ночі. Полум’я ставало все яснішим і все більше притягувало до себе.

Ходи, миленький, воли шукати в долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Миленький пішов, волики знайшов у долині.

Гей же в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Раптом дівчата кудись рушили гуртом і мене за собою потягли. Ми бігли в морок, що густо блукав навколо нашої ватри, просто до річки. Місяць враз вийшов з-за хмари й освітив луки, прибережний верболіз, ковзнув своїм холодним промінням по тихій воді Верещиці.

Я ступила босими ногами у тепленьку річкову воду. Дівчата пускали віночки, закликаючи Долю, аби послала їм милого або підказала хоч, звідки його виглядати. Купайло поніс ті вінки на середину ріки, намотуючи на свій довгий вус дівочі прохання. У мене також був віночок, тож я й собі поклала на тиху гладь.

– Прийди, прийди, – попросила.

Він відпливав від мене все далі й далі. Дівчата, регочучи, побігли вже геть, я ж так і стояла у воді. Віночок собі плив і плив, щось мені та віщуючи.

За своїми тяжкими думками я не почула, як він підійшов ззаду й обійняв мене за стан. Я не налякалася, не скрикнула, тільки здригнулася.

– Не бійся, то я.

– Іване, – тихо й млосно вимовила, притисла його руку своєю, аби обійняв мене ще сильніше. Він почув мій ніжний трепет, поцілував у шию.

– Я так довго чекав на тебе, – прошепотів мій чоловік мені у вухо.

Повернулася до нього, обвила його шию руками, поцілувала просто в губи.

– Я прийшла. Тепер уже нічого не зможе нас розлучити. Я виведу, чуєш, виведу тебе звідси. Ходімо, там є вхід у підземелля…

Іван посміхнувся, поцілував. Раптом я вгледіла у його очах сум.

– Що з тобою?

– Тут, Марусечко, не все так просто, дорога наша набагато довша. Згадай Орфея: у царство мертвих легко зайти, та вийти звідти ой як тяжко…

– Але ж ми це зробимо, – перебила я його на півслові.

– Перемогти Смерть можна лише життям. Так само як кривду – правдою, а голод – хлібом.

– Я знаю, але до чого все це? Я заберу тебе, вирву звідси, – повторювала я ці слова, мов заклинання.

Ми так і стояли у воді Верещиці, обійнявшись, тулячись одне до одного. Я ніяк не могла повірити, що це він, що мій Іван повернувся до мене, що я знайшла його. Він обіймав мене за стан своїми сильними руками, вдихав аромат мого волосся. Я чула, як б’ється його серце.

– Опинившись у цій самотині, я довго думав і багато чого збагнув. Коротших доріг через вічність не буває, Маріє. Боже, як я втомився тебе чекати, надія вже відходила від мене все далі й далі.

– Ніколи! Чуєш, ніколи не смій більше втрачати її, – відповіла я.

– Не знаю, скільки нам відведено часу…

– Ми будемо разом…

– Чую, ворони чорні починають злітатися з лісу. На біду…

– Втечемо!

– Звідси нема виходу. Тільки один!

– Що ти таке кажеш, який? Невже у могилу?

– Навпаки – в життя. Ти не бійся, Марусечко, віджени свій страх.

– Не можу. Тривога роз’їдає моє серце.

– Ходи зі мною. Верещиця її змиє.

Я й незчулася, як він зняв із мене сорочку і повів до води. Тепле спокійне плесо і справді мов рукою зняло мою втому, а міцні Іванові обійми розсіяли тривогу. Його сильні жилаві руки тримали мене за стан – я ж обхопила його широкі плечі та не могла націлуватися його солодкими вустами.

– Нам пора, Іване, зараз не час, – шепотіли мої губи, а от руки все сильніше обіймали, лоно тулилося до його живота, а груди мліли від його ласк та поцілунків.

– Купайло нам поможе. І Верещиця. Вони благословляють нас…

Більше опиратися його сильним рукам та солодким поцілункам я не могла. Десь зовсім поруч товклася молодь, танцюючи, стрибаючи через ватру й голосно регочучи. Часом їхній регіт було чути над самим берегом. Ми не зважали на них: місяць підморгнув нам і зайшов за хмару, ховаючи й нас від чужих очей…

Я ніяк не могла повірити, що усе це зі мною сталося насправді. Ніби якийсь дивний сон. Здавалося, зараз прокинуся – й опинюся на своєму ліжку поруч з Іваном. Навіть намагалася себе ущипнути… Ні, то був не сон, а якась неймовірна реальність…

Ми уже лежали собі потомлені на березі. Він поцілував мене у чоло.

– Ти у мене дуже відважна.

Я поцілувала його у груди, потім у шию, потім смачно-пресмачно в губи.

– Як же нам зробити, аби Доля нас більше не розлучила? – спитала я.

– Тільки слабкі вірять у Долю, у те, що все наперед написано. Коли нам стає трудно, приходить біда чи скрута, ми просимо своїх богів, аби ті допомогли нам, а за це обіцяємо їм багаті дари. І боги помагають. Ходи, я тобі покажу. Підемо до нашого капища і складемо жертву кумирам. Вони захистять нас!

Наскільки я зрозуміла, ангели закинули мене у дохристиянські часи. Я спробувала відмовити Івана, але він уже загорівся своїм задумом, скочив на ноги й заходився вдягатися.

– Наші боги добрі: помагають нам у всьому. Вони дали нам цю землю – добру землю. Тута добре родить хліб, є вдосталь води і трави, річка дає нам рибу, а ліс – деревину, звіра і мед. Ми дякуємо богам і боронимо свої землі: так нам заповіли наші пращури.

Швидко вдягнувшись, він потягнув мене за собою у ніч, так що я ледве встигла накинути на себе сорочку…

Розділ 10

Демон

Ми зайшли у село тихо, пішки, залишивши коней віддаля. Перше, що зробили, – це побили собак. Пси шкірилися на нас, гавкали й кидалися, ми ж їх швидко постріляли з луків, а потім доконали сокирами й списами. Люди вискочили на той ґвалт із хат. Багато з них були озброєні, декотрі стискали у руках вили, серпи, навіть кочерги. Глипаючи то на своїх побитих псів, то на нас, напасти таки не наважилися. Вони спробували говорити з нами, але замість вступати у бесіди, наші воїни розійшлися по їхніх господарствах й почали просто грабувати. Бійня почалася, коли ми взялися за їхніх жінок. Вони програли, бо не були так навчені вбивати, як ми. Їм треба було відразу, гуртом на нас натиснути, а не думати й говорити… Тепер же їхні мужі лежали в крові, жінок і дітей ми брали у пута, худобу зганяли, а майно зносили на велику купу…

У ці землі наша орда прийшла ген аж з-за далекого Дону-ріки. Були ми племені аварського, слов’яни ж нас називали обрами. У ці краї, до берегів повноводої Верещиці, ми завітали вперше.

Наш ватаг на ймення Половий стояв посередині захопленого селища й уважно спостерігав за тим, як росли купи награбованого, прискіпливо оглядав бранців, оцінюючи, скільки за кожного з них можна буде виручити у хозарських чи грецьких купців. Це був дебелий чолов’яга, закутаний у грецькі обладунки та вовчу шкуру, озброєний бойовою сокирою. Я не раз бачив, як він тим топором розрубував людей навпіл…

– Люблю малих дітей, – сказав я, стоячи поруч із ним та киваючи на немовля, яке тримала на руках одна із захоплених жінок: пишногруда й пишнокоса молодиця. Обри саме відтягли її від чоловікового трупа й поставили гуртом зі всіма.

Оскільки обр навіть не глянув у мій бік, я продовжив:

– Маленьких дітей я люблю переважно за те, що у них молоді мами. А ще коли й тата нема!

Тільки тепер він на мене поглянув і вишкірився, розуміючи, до чого я хилю, тоді посунув до жінки. Раптом дитина ніби почула щось лихе й почала плакати, мати пригорнула маля міцно до своїх грудей.

– Віддай! – рявкнув ватаг, ударив жінку й забрав дитину, коли та впала. – Мале і так не витримає такої далекої дороги степами!

Далі він передав дитинча мені і махнув рукою, аби я щось із ним зробив. Мале так плакало, аж захлиналося. Жінка кинулась до нього, але ватаг швиденько підімнув її під себе і почав задирати на ній сорочку. Решта людей закам’яніли: холодні вістря аварських мечів блискали перед самими очима.

– Чого ж воно плаче? – мовив я сам до себе, проте навмисно, аби почули інші. – Певно, пити хоче!

Я взяв маля за ніжку і підніс над криницею. Обри знову вишкірилися.

– Не руш, пусти!!! – верещала мати малого, якій ватаг нарешті зумів розвести ноги. Добра краля – за неї нам гарно заплатять, якщо, звісно, цей бик її не замордує.

– Пізно кричати!

Малий полетів униз, тільки булькнув. Вона рикнула диким криком, але нічого зробити більше не змогла. Тільки ридала. Нічого, руські баби сильні, витримає. Вона йтиме степом зі шнурком на руках, прямуючи за нашими кіньми, аж доки її не продадуть на якомусь невільничому ринку котромусь із тих жирнощоких євнухів.

Я обром не був, хоча і прийшов з ними. Моя особа взагалі не мала відношення до жодного людського роду-племені. Мій дім – не держава, не місто й не село, бо народився я у пеклі. На самому глибшому його дні – сьомому. Мені не потрібні були ані золото, ні срібло, а лише загублені, задурманені душі слов’ян.

У них була добра земля, тому ці люди не поклонялися золотому демонові. На цій землі треба було тяжко гарувати, тому й демон пияцтва й розпусти не міг до них підступитися. А ще слов’яни не хотіли визнавати єдиного володаря над собою, вибираючи собі постійно інакших старшин на вічі. Хоч вони й не були наразі християнами, та їхня віра вчила їх любити землю, поважати батьків, зневажати розпусту, злодійство, вбивство і брехню. Що ж із такими робити? Я знав – бити їх тільки страхом! Зневірою, розбратом, лютою жорстокістю… і страхом. Перетворити їх на рабів, а коли ж їхні квітучі душі зів’януть, як восени в’яне усе живе, тоді огорнути кожну душу чорною пеленою смертельного гріха, що називається «рабська натура»!

Зі мною були мої друзяки – Лихо і Біда. Ми майже завжди трималися разом, а диявол нам ще практиканта підсватав – Малого.

Наш загін відколовся від основної аварської орди – і ми пішли палити села, женучи в полон молодих і здорових. Старих, малих і хворих відразу пускали в розхід – обуза в поході неприпустима. Отож і зараз троє моїх друзяк мордують стару бабу, яка вже й ходити не могла, а тільки сиділа й проклинала. Я мимохідь задивився: Лихо і Біда тримали стару, а Малий замахнувся сокирою. Правильно, йому треба набиратися досвіду. Удар – і пики товаришів забризкала кров.

– Та хто ж так б’є, довбню?! – вилаявся Лихо. Вони кинули труп баби Малому під ноги, самі пішли далі, витираючи пики рукавами. Малий побіг за ними, вимахуючи сокирою і сподіваючись, що йому дадуть ще когось убити.

Обри хазяйнували добре: з хат уже було винесено усе цінне, складено на вози. Худобу і невільників також позганяли докупи; поранених, хворих, старих і малих безжально вбили. Часу гаяти не можна – під покровом ночі треба було напасти на ще один городок, що стояв на березі Верещиці і назви поки що не мав. Так і називали – Городок. Треба підійти непомітно, аби не встигли поховатися, напасти з різних боків – уже неодноразово перевірена тактика.

У найтемнішому куті пограбованого селища, поміж перехнябленою старою хатою та тином, порослим високим бур’яном, стояв юда і дивився на нашу розправу. Ні, то не був той самий Іскаріот – його душа з пекла уже ніколи не вилізе. Інший. У цих краях, зрештою, як і всюди, завше можна було знайти чоловіка, здатного продатися за тридцять, а то й двадцять, десять, п’ять срібних монет. Слід було тільки постаратися трохи, дещо пообіцяти – і зрадник купувався чи то на золото, чи на жінку, чи на владу… Глупота, боягузтво, жадібність, заздрість – ось ці струни душі, на яких я так гарно умів вигравати. Так само вийшло і з цим юдою: він продав своїх братів, погодившись непомітно провести нас сюди. Тепер зрадник стояв осторонь, спостерігаючи, як ми грабуємо й палимо, трусився, наче і справжній Іскаріот. Я підійшов до нього.

– Чого стоїш у темноті – виходь на світло. Подивися, як ми тут добре попрацювали, який гарний «урожай» зібрали. А все через тебе. Якби не твоя поміч – поховалися б твої родичі у лісі… Ну, і за ту справу тебе чекає гарна нагорода. Виходь…

– Мені й тут добре, – буркнув юда. Як я і думав: йому на світлі буде страшно. Тоді ще додав, ніби хотів виправдатися переді мною: – Я не через срібло. Ти ж сам знаєш, обре…

– Так-так, знаю. Вони тебе смертельно образили. Помста – добра штука. То, може, тобі й срібла не треба? Собі лишу.

– Ти обіцяв, обре, – підвищив голос юда.

– Так, обіцяв. Але робота нескінчена: ще за темряви нам треба напасти на Городок, – сказав я йому. – Покажеш…

– Тих стежок я не знаю, не бував там ніколи…

Він став труситися ще більше: невже у ньому пробудилася совість? З таких уже користі мало, він мені більше не потрібен. Я йому так і сказав:

– Тоді ти мені більше не потрібен.

– Ти обіцяв мені срібло. І дівчину віддай…

Я спробував ще раз його намовити:

– Слухай, може, ти б мені ще послужив?

– Не хочу. – У цій відповіді була тупа слов’янська непоступливість, тож я відразу зрозумів, що з того хлопця толку уже не буде. – Давай срібло, обре!

Я подав йому капшук з монетами.

– Бери, заробив. Дівку собі вибереш, яку хочеш. Їх у пеклі вдосталь.

– Що таке пекло? – Вони були язичниками, тому про наше князівство поки що нічого не чули.

Я посміхнувся, поплескав його по плечу, другою рукою ж непомітно витягнув ножа.

– Скоро довідаєшся, любий мій друже.

Ударив не в серце – у живіт. Навмисно так вчинив, аби хлопака вмер не відразу, а ще трохи помучився, похаркав кров’ю. Хоча що то за муки проти того, що його чекає там, унизу. Я витер свого ножа, тоді гукнув тому, хто ховався у темряві з протилежного боку.

– Виходь, не бійся.

До мене підійшов ще один юда.

– Ти бачив, що я з ним зробив?

– Бачив, – тихо буркнув він.

– Проведеш нас до Городка?

– Проведу, проведу, – затрусив лякливо головою.

– Ставай на коліна і цілуй моє взуття.

Він спочатку вагався, але коли я кинув на нього свій грізний погляд, юда став навколішки і поцілував.

Отак я всіх людей, що жили понад Верещицею, Дністром, Бугом, Случем, Бистрицею, Дніпром, Десною… збираюся поставити на коліна.

Розділ 11

Східняк

Сам я був нетутешній, тому цих країв добре не знав. Дорогою розпитував у людей подальший шлях, та все одно заблукав у тих лісах, а оскільки наближалася ніч – вирішив заночувати просто серед гущавини. Було б добре повечеряти, однак припаси скінчилися ще напередодні. Що ж: попив води з річки, омив лице від цілоденного сонця, куряви і поту, пустив коня пастися, а тоді розлігся на прогрітій літнім сонечком землі. Нарешті можна витягтися й розкинути вільно руки й ноги.

Натще не дуже солодко спиться: повіки злипаються від утоми, а от думки про соковитий шмат м’ясива продовжують снувати в голові. А ще думалося про цей край: гарна тут земля. Кажуть: зовсім недалеко звідси розкинулися гори, тож мені страшно хотілося вже їх побачити. Наш волхв казав, що саме з Карпат почалося розселення усіх наших родів і, просуваючись усе далі на схід, русини сіли на своїй, богами даній землі. Родичі між собою досить часто сварилися, але більше дружили, збиралися докупи в разі біди, молилися одним богам і говорили однією мовою. Кожен рід мав своїх старійшин, яким корився, а одного царя чи короля вони визнавати не хотіли, цінуючи власну свободу. Маючи свою землю, ніколи не йшли захоплювати чужої… У тому була і наша сила, й наша слабкість. Земля завше давала нам те, що було потрібно: ниви щедро колосилися, худоба приносила багатий приплід, народжувалися добрі і гарні діти. У нас було вдосталь води, деревини, звіра, риби та меду. Вона, земля батьків, навчила нас любити одне одного та її – свою матір.

Із сусідами жили через приграничні річки й гори. Часом хтось переходив ті річки чи то з мечем, чи з товаром, чи просто зі словом. Тоді лилася або кров, або мед, а після того кожен повертався до своєї хати.

Набагато гірше було, коли приходила орда…

Раптом я почув крики, підвів голову й угледів спалахи від вогнища. Треба подивитися…

Несподівано мене схопили і поволочили до свого кола. Вогнище палало яскраве, викидаючи цілі снопи іскор у нічне небо. Крики і гул були такі, що аж у вухах лящало. Тримаючи за обидві руки, враз із силою потягли у бік вогню, розбігаючись усе швидше. Раптом – стрибок, далі – регіт.

– Беріть його в коло! – знову почувся дівочий вереск.

– Чекайте. Мені до Городка, – просив я, та вони мене не чули.

– Завтра підеш. А нині будеш з нами!

– Купайло нам послав такого витязя!

– З неба нам кинув!

– Та він з дуба впав!

Знову регіт.

– Та дайте ж чоловікові відсапатися! Хіба ж не бачите – з дороги! – спробував за мене вступитися один з парубків.

– Мені ж завтра далі їхати. А зараз – повечеряти б…

Дівчата сяк-так дали мені спокій, хлопці ж спровадили у бік жертовників:

– Там, біля Лади, знайдеш мед і свіжий хліб: наші боги добрі, поділяться з гостем останнім. А завтра ми запровадимо тебе до нашого Городка…

Жертовник стояв на березі річки. Хлопці казали правду: тут я знайшов направду свіжий хлібчик, запашний медок і поїв собі усмак, перед тим помолившись Ладі й подякувавши їй. У відповідь вона мені підморгнула.

Знову вмостився спати. Очі мої вже заплющилися у напівсні, а регіт дівчат та біснування парубків усе ще долинали до мене. Я посміхнувся. У нас, понад Десною, так же нині палять вогнища й водять хороводи. Недаремно наш волхв каже, що всі ми – браття, онуки Даждьбожі. Знову дівочий веселий сміх. Вони ж тут вельми гарні – дівчата, одначе і в нас, сіверян, не гірші. Марина. Чекає там. Ех, коли б не її очі, добре погуляв би нині… Не можна… Обіцяв…

Сон усе-таки перемагав. Ніби у якомусь мареві, побачив я Марію зі своїм мужем. Вийшовши на цю галявину, вони підійшли до Лади. У жертовнику ледь жеврів вогонь, слабенько освітлюючи ідола. Місяць поливав Ладу згори своїм світлом, а ще відблиски купальської ватри стрибали по її товстих боках. Марія навіть посміхнулася, розгледівши на ідолі очі, рот і ніс.

– Вона добра і помагає тим, хто люблять одне одного, допоможе нам зберегти нашу сім’ю, – пояснив Іван.

Чоловік роздмухав вогонь у жертовнику, підкинув дровець, що лежали поряд. Багаття розгорілося, почало танцювати, сміятися. Від цього Лада враз повеселішала, ще ширше посміхнулася їм… Раптом до них підійшов якийсь старий у ветхому одязі та підперезаний шнуряним поясом.

– Ой не у тих помочі просите, – сказав старий так, що Марія стрепенулася тривожно. Іван же навіть не озирнувся: роздмухуючи вогонь у жертовнику, відповів старому:

– Просимо помочі у Лади, аби зберегла і збагатила нашу родину, щоби біда оминала нашу хату. А ти, старий, чого не веселишся, чом не співаєш зі всіма? А може, ти знайшов уже квітку папороті?

Старий ніби не чув тих слів.

– Ми з Михайлом зробимо все, що зможемо, будемо вас захищати, скільки вистачить снаги. Але ми не всесильні – диявол також не спить. Його полчища проклятих чорними грозовими хмарами будуть сунути на цю благословенну землю, так що руки наші млітимуть від невимовної напруги, а голос захрипне від великого крику. Тож зараз кажу вам – тікайте, що маєте сили.

– Гавриле! – зойкнула Марія. – Скажи, що з нами буде!

Раптом я здригнувся. Розплющив очі, сів. Озирнувся. Старого не було, і тільки Іван з Марією дивилися на мене.

– Ото диво. Правду кажуть, що духи лісу в Купальську ніч на світ виходять. Хто ти: лісовик, цур, пек, пересмішник? – запитав Іван чи то жартома, чи то серйозно.

– Не страхайтеся, не чорт. Східняк я. Сіверянин.

– Ого. Сіверь – далеченько.

– Правда, не близько. На другому кінці землі Руської.

– Чого ж ти забрів у наш край? Може, дівку собі хочеш умикнути?

Тільки тепер я остаточно зрозумів, що Іван з мене кепкує.

– Послали мене старці, князі й волхви землі Сіверської, аби я говорив з вашими старійшинами. Біда прийшла на землю Руську. Обри.

– Чули, – Іван тут же спохмурнів.

– Поляни, сіверь, деревляни, дуліби і радимичі вже дали свою згоду, аби спільно стати супроти ординців!

– І ми станемо з вами! – тут же підхопив Іван.

– Ану тихіше, – раптом втрутилася у розмову Марія.

Вона раптом зблідла, і її серце так забилося, що той стукіт було чути аж до мене.

– Що? – насторожився й Іван. – Я нічого не чую.

І раптом купальську ніч, немов гострий кинджал, розпоров крик:

– Обри!!!

Іван враз підскочив, озирнувся. Нам було видно, як на луках заметушилися парубки і дівчата. Багаття тут же згасло, а всі гуртом побігли просто у наш бік, щоби сховатися у прибережних заростях: Верещиця завше ховала їх від небезпеки.

– Давай руку! – наказав Іван, – і вони з жінкою стрімголов побігли від жертовника уздовж річки. Я – слідом.

Ми добігли до того місця, де плакучі верби стояли понад самим берегом, опустивши свої віти-коси до самої води. Навкруги було темно: важка чорна хмара закрила нічне небо і нависла над землею, ховаючи місяць і зірки. Сюди прибігло іще кілька дівчат, двоє чоловіків.

– У воду! – наказав Іван.

Він допоміг дівчатам спуститися з берега, насамкінець заштовхав і Марію.

– Іване, – не хотіла вона його відпускати від себе.

– Там наші б’ються! – мовив один з мужів і стиснув у руці сокиру.

– Іване, – схопила Марія чоловіка за руку, але Іван легенько відіпхнув жінку.

– Сиди тут, я скоро.

– Я з вами! – Моя рука вже стискала меч.

Іван витяг з-за пояса ніж, і ми побігли, лишаючи жінок під захистом широкої плакучої верби.

Розділ 12

Марія

Я хотіла стрімголов кинутися за ним, але Гаврило вже був тут, його рука міцно тримала мене за зап’ясток. Я озирнулася.

– Не йди – через тебе обри нас усіх тут знайдуть!

– Але ж Іван…

– Йому зараз більше допоможе твоя молитва, Маріє.

Ангел затяг мене у воду, і ми разом з іншими дівчатами сховалися під віти плакучої верби. Принишкли. Прислухалися, вгадуючи десь удалині звуки бою. Я молилася безперестанку. Пішов дощ. Спочатку краплі падали рідко, вдаряючись об воду річки та розходячись широкими колами. А далі полило як із відра.

За якийсь час там, де раніше чулися крики і дзенькіт мечів, запанувала тиша, тільки дощ продовжував лити, щедро поливаючи землю та змиваючи кров з неї.

– Прогнали, – тихо мовила котрась із дівчат і поволі рушила з нашого сховку.

Гаврило затримав її і, приклавши палець до губів, наказав сидіти тихо. Ми усі так і застигли під тим віттям, цокаючи зубами з холоду і страху. Раптом побачили, як на гладь озера упав сніп світла: сюди йшли люди зі смолоскипами. Вони ґелґотіли щось незрозумілою мовою, рискаючи по кущах верболозу та шукаючи… нас. Один з них підійшов до берега, навіть ступив у воду. Смолоскип його горів яскраво, обр крутив ним у різні боки, пильно заглядаючи туди-сюди. Ми відвернулися, дівчата позаплющували очі, аби тільки не зауважив нашої схованки. Одна дівчинка аж трусилася, так що я пригорнула її до себе і про всяк випадок затулила рота рукою.

А обр тим часом, покрутивши головою, виліз назад на берег. Йому не хотілося лізти у холодну воду, тож він пошкандибав за своїми далі.

– Вони пішли, – сказала я і поволі стала вибиратися з нашої схованки.

– Стій, куди? – спробував ангел мене зупинити.

– Пошукаю Івана.

– Не будь дурною, Маріє: він або втік, сховався, або уже мертвий.

– Ні, він не вбитий. Адже я так щиро молилася! Його, напевно, поранено – і він лежить, стікаючи кров’ю. Я мушу знайти його.

Відмахнувшись від Гаврила, я таки побрела по груди у воді до берега. Тихо вилізши з річки, почала сяк-так викручувати на собі сорочку. Тоді, пригнувшись та ховаючись за кущами верболозу, пішла берегом.

Світало. Вранішня прохолода обійняла мене свіжістю. Злива перейшла, і тепер дрипав дрібний дощик. Хоча ні – знову полило. У мокрому одязі було холодно, проте я поспішала, і серце моє калатало. Я бігла ледь помітною стежиною поміж деревами, які густо росли вздовж річки. По дорозі перестрибнула рівчак, перелізла через завалене дерево, перебрела невеличкий потічок. Із самого початку іще озиралась за обрами, пильнуючи, аби котрийсь із них не побачив мене. Але їх не було, вони пішли, тож я забула про обережність. До поля, де ми ще недавно водили хороводи і на якому потім розгорівся жорстокий бій, було як рукою сягнути.

Я бігла все швидше, як раптом четверо з них випірнули із густої ліщини просто переді мною. Я стала як укопана, дивлячись на них, вони ж вирячилися на мене. Я заклякла. Вдивляючись у їхні обличчя, очам своїм не вірила: це були Біда, Лихо, Малий і Недоля. Вони мали куртки із вовчої шкури, лати, шоломи, а в руках замість пістолетів і биток – мечі.

Недоля першим прочухався і підійшов до мене. Він зазирнув мені в очі – я й далі не могла зрушити з місця. Обр поправив моє волосся, що розтріпалося під час бігу і тепер закривало мої очі й лице, прицмокнув, оцінюючи мою красу. Тут підійшов Лихо, запитав ламано по-нашому:

– Де ховається?

Я відразу зрозуміла, хто його цікавить, – і страх охопив мене ще гірше. Мовчала. Він повторив запитання:

– Де ви ховаєтеся? Де жінки?

Я продовжувала мовчати, не знаючи, скільки іще так зможу грати у Зою Космодем’янську. Недоля ухопив мене за косу і притяг до себе, просичав просто у лице:

– Вона покаже.

Тут він мене вдарив долонею в обличчя, але той удар був більше принизливий, ніж болючий. Раптом у мені щось пробудилося. Я поглянула ординцеві в очі і плюнула просто в морду. Він застиг на мить, потім вдарив кулаком в живіт. Я впала. Інші кинулися на мене – і я таки заробила кілька добрих копняків ногами. Вони били щиро, від душі, та я скрутилася калачиком і закрила голову. На цей гармидер позбігалися й інші степовики.

Побої, як і тоді, стримав Недоля. Він говорив щось до них, пояснював. Наскільки я зрозуміла – вони мали намір мене продати, а за покалічену багато грошей ніхто не дасть. Тоді поставив мене на ноги, приклав меча до горла.

– Ходи з нами. Будеш показувати.

Вони вели мене поміж кущами та деревами, витягали на берег річки, штовхали і смикали за волосся, кричали та погрожували своєю зброєю. Я мовчала. Думала за свого Івана, який десь там лежить на полі й дожидає мене. Певно, вже не дочекається, бо нашого сховку я обрам видавати не збиралася. Хоча вони і так би мене не відпустили, не помилували…

Побачивши, що я мовчу та стомившись блукати по щільних заростях, обри повернулися в свій табір, посідали і розвели багаття. Я сиділа осторонь і дослухалася до того, про що вони ґелґотіли. Думала. Найперше про те, що буде з Іваном, коли я його не врятую? Хто виростить, виховає нашого сина, якщо і я звідси не повернуся? Хто ховатиме батьків? Чи я жалію за тим, що накоїла? Ні!

І тут до мене підійшов Біда. Цілий час, доки ми тут сиділи, він потягував щось із бурдюка, пришпиленого до боку, і я так розумію, що то була не вода. Від нього несло густим винним «амбре», коли він підійшов до мене і присів поруч. Я відвернулася. Він узяв мене за підборіддя, повернув до себе. Тоді нахабно спробував узяти мене за груди. Я відштовхнула його, але він лише показав свої жовті ікла. Щось сказав своїм товаришам, і ті зареготали.

– Відчепися від мене, виродку. Чуєш, відчепись! – скрикнула я.

Він іще раз потяг вина із бурдюка і знову пішов на мене. Я відсовувалася все далі та враз зрозуміла, що мене зараз чекатиме.

– Рятуйте! – заволала я, а обр тут же вдарив мене в обличчя, так що я впала на землю.

Від того удару я на мить знепритомніла. Степовик витягнув ножа, сів на мене і почав розтинати мою сорочку на спині.

– Рятуйте! – знову крикнула я, хоча вже й мало сподівалася на той рятунок.

І тут підійшов той, кого дикуни величали своїм царем. Половий. Він грубо відштовхнув Біду, показуючи силу своєї влади, і сам став наді мною. Ні, він не мав наміру мене захищати: його також найперше цікавили мої груди, а потім і все інше.

– Я – цар, – представився він, простягаючи до мене руку, я ж у відповідь затопила йому в пику.

– А мені начхати на твоє царство!

Він також з ударом не забарився – ударив так, що аж у голові замакітрилося. Я знову впала. Що було далі – важко пригадати. Пам’ять повернулася, коли степовик підвів мене й почав говорити:

– Я даю тобі вибір. Ти мені віддашся – і я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ні – ти помреш.

У відповідь я хотіла багато чого сказати цьому дикунові, однак вирішила зекономити сили.

– Ліпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася моя відповідь, схоже, він дуже хотів погратися зі мною «по-обоюдному». Знову спитав, підіймаючи ставки:

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моєю дружиною і царицею. Житимеш у розкоші. А коли ні, то я віддам тебе на поталу своїх людоловів. Ти помреш у муках і твоє тіло роздиратимуть дикі звірі. Вибирай!

«Ніколи!» – хотіла я крикнути йому в морду, але розбитими губами було говорити доволі тяжко.

Тоді він здійняв наді мною свого меча, і я вже почала прощатися з життям. Усе зависло, кожна секунда тяглася вічністю. Мені привидівся ангел Михайло. Це вже, певно, кінець…

Я досі нічого не можу збагнути, але Половий мене відпустив.

– Іди звідси.

Не бажаючи більше випробувати долю, я встала й, хитаючись, пішла поміж обрами геть із цієї галявини. Вони розступалися переді мною, проводжали поглядами, аж доки я не зникла з їхніх очей.

Я пішла, а потім побігла у бік жертовника, навіть не думаючи про те, що інші степовики можуть крутитися десь поблизу. Ходила поміж жахливо понівеченими людськими тілами, трупи дивилися на мене своїми очима. Поранених не бачила – самі мерці. Ніхто не стогнав, просячи допомоги.

Мій Іван лежав біля самого жертовника, тіло його було по-звірячому порубане мечами: обри мусили добре постаратися, щоб забрати життя останнього захисника Лади. Я впала навколішки поруч із ним, підняла його голову й поклала собі на коліна. Він розплющив очі.

– Прийди… – хотів щось сказати. А може, і все сказав. І затих. Душа його білим голубом полетіла на небо. Дощові хмари враз розступилися перед нею – і сонечко посміхнулося ясним своїм промінням, вітаючись. Ця посмішка була схожа на його, Іванову. Я знаю: то мій чоловік передавав мені останній свій привіт. Сльози грубими горошинами покотилися з моїх очей, я притулила до себе тіло коханого, яке ще недавно гріло мене своєю любов’ю і добротою, а тепер потроху холоне в моїх руках. За своїм болем я і незчулася, як іззаду підійшов Гаврило.

– Їх треба поховати. Справити тризну…

Я поволі обернулася й поглянула на нього вовчим поглядом. Біль так у мені накипів, що здушив горло, наче клешнями.

– Не треба! – попросила я тихо, але з тією просьбою вирвався із моєї душі увесь біль. Від того шепоту аж захвилювалася вода у річці, птахи зірвалися з верховіть дерев, а сонце враз згасло, ніби це не була тиха мова жінки, а крик тисячі мужів.


Я стояла у підземеллі, Михайло сидів переді мною на лаві.

– Так уже споконвіків повелося. Приходили то готи, то римляни, то гуни, то авари, то хозари, то ще якась франца. Усе це слуги люцифера, що ішли в чужі краї, послухавшись лихої намови його. Диявол обіцяв їм багаті землі, коштовні скарби, гарних жінок. А ще їм потрібні були раби, тож вони сунули на цю землю з усіх боків. Іван завше був з тих, що першими йшли в бій і стояли до останнього. Рабом його так ніхто і не зробив.

Михайло сподівався, що пригода з обрами остудить мене, налякає…

– Я бачила тебе там, на тій галявині… Про що ти говорив із ними?

– Ми заклалися…

– Хіба ж таке буває?

Ангел не відповів.

– І що ж ти поставив на кон? – знову спитала я.

– Своє життя, – чесно зізнався Михайло. – Тому мені дуже хочеться, аби ти перемогла…

– Я спробую тебе не розчарувати. Піду до кінця, – відповіла я тихо.

Михайло поглянув на мене.

– Ну, як хочеш. Тільки не кажи потім, що ми тебе не попереджали. І приходити тобі на виручку так, як сьогодні, я завжди не зможу – шануйся ліпше.

– Дякую тобі, – сказала я. – Піду. Можеш не проводжати.

Я рушила знайомим уже коридором і на роздоріжжі звернула праворуч. Це був початок моєї довгої дороги, довжиною у тринадцять століть.

Розділ 13

Сьогодення

Пан Михайло чудово розумів, що органи не будуть зі шкури пнутися, аби розібратися в цій справі, хоча спочатку всі вони дружно імітували бурхливу діяльність. Не те що Городок – ціла область шуміла про замах на Івана: ширилися чутки, журналісти вибудовували усілякі версії, найчастіше висмоктані з пальця. Під цим тиском громадськості обласна прокуратура кинула усі сили, аби закрити справу. Не розслідувати, а таки закрити! По гарячих слідах полапали перших-ліпших місцевих наркоманів-гопників і повішали на них усіх собак. Якби не Михайло – засіли б хлопці надовго.

Тим часом Іван був у комі, стан його лишався критичним…

Після того як Михайло втрутився в розслідування, слідчий Недоля його зненавидів усім серцем. Хоча, якщо розібратися, він мав би бути вдячним за все, що Михайло робить, фактично взявши розслідування на себе. У майора був колосальний досвід роботи, а найголовніше – бажання розібратися. Пішли й перші результати: дівчата з «Княжого двору» впізнали «ДПСника», якого зафіксувала Іванова веб-камера. Виявилося, що ці четверо виродків перед самим нападом сиділи собі у ресторані і їли борщ з пельменями! Офіціантки їх не знали – не тутешні козаки, але машину запам’ятали – вишневу «дев’ятку».

Пан Михайло був уже під прокуратурою, аби побалакати зі слідчим, «пробити» номери машини по обласній базі. Недолі іще не було на місці, тож Михайло сидів у своїй старезній «Ниві», вкотре переглядав запис на планшеті. Ось Марія дзвонить до нього, тоді мінівен рве з місця… А за деякий час жінка повертається до машини, бере звідти портфель і передає якомусь хмирю, котрого в темряві не видно…

Що ж могло бути таке цінне у тому портфелі? Зазвичай, гроші носять у гаманці. Хоча, якщо багато… Може, Іван віз комусь взятку? Ні, він ніколи не був хабарником і не давав принципово нікому. Певно, там були якісь важливі папери. Добре, тоді чого «майданна бухгалтерія» із зеленої папочки не були в тій течці, а у Маріїній сумочці?

Багато у пана Михайла було запитань, а от з відповідями не дуже густо. Та нічого, слідство покаже.

Михайло визирнув у вікно і побачив, що Недолина «беха» під’їхала, припаркувалася.

«Добрі ж машини в обласної прокуратури. Цікаво: всім такі дають чи тільки заслуженим?»

Ця думка примусила майора замислитися. Взагалі, він ненавидів хабарників і перевертнів, як міг намагався розібратися з ними своїми методами, через що його особова справа рясніла численними доганами. Недоля був нетутешній, тому про його справи Михайлові було відомо зовсім мало, хоча вигляд чорної лискучої машини наводив на певні думки.

«Певно, тьоща йому купила», – мовив сам до себе Михайло і вийшов зі своєї усіма бідами битої «Ниви». Недоля саме наближався до дверей Городоцької прокуратури, коли Михайло загородив йому дорогу.

– Фізкульт-привіт!

«Слідак» поглянув на нього спідлоба.

– А, Міша. Ну, давай, кажи скоренько: у мене мало часу.

– Розумію, – кивнув головою Михайло. – Багато роботи.

– Не то слово. А через тебе стало ще більше.

– А я саме по тому питанню і прийшов…

Недоля зрозумів, що швидко йому від Михайла відкараскатися не вдасться, тому витяг пачку «Мальборо», закурив.

– О, добрі папіроси куриш!

– Пригощайся. – Слідчий простягнув майорові пачку, але той відмовився.

– Трутка!

– Шо, імпотенції боїшся? Ніколи не вір в то, шо пишуть на пачках, то всьо фігня.

Михайло чомусь посміхнувся.

– Не знаю, пане прокурор, вам видніше.

Недоля ще раз затягся, видихнув.

– Добре, кажи, що хотів, бо в мене і справді мало часу.

А Михайло вже нічого казати не хотів. Він враз пригадав собі, що криміналісти знайшли на місці злочину «бичок» від «Мальборо», – і йому ніби в голові просвітліло, все раптом стало на свої місця.

– Та хочу сказати, що думав я над тим усім. Певно, дарма ми відпустили тих наркоманів, – сказав, аби хоч щось сказати.

– Ти тільки тепер зрозумів це, Міша! Стільки роботи коту під хвіст пішло, а вбивці через тебе і далі на волі!

Михайло озирнувся навколо.

– Ну, то шо ти хотів? – нагадав про себе Недоля.

– Та таке, вже нічого.

Слідчий поглянув на майора знизу вгору.

– Ти шо, бухаєш? Зав’язуй з цим, Міша.

Слідчий обійшов Михайла і рушив далі.

– Я не Міша – Михайло, – поправив майор і пішов до своєї машини.

Опинившись у салоні «Ниви», Михайло узяв у руки ту зелену папочку, котру знайшов у Маріїній сумочці. Почав гортати. Тільки тепер йому стало все до кінця зрозуміло, а всі ланки склалися в один ланцюжок. Значить, так: тітушки полювали за Івановими документами, бажаючи захопити частину «майданної бухгалтерії», а при нагоді хапонути собі його проекти, фірму, фонд. Іван ще раніше розповідав, що до нього підходили різні люди… І, як видно, люди непрості. Певно, і телефон прослуховували, коли були такі обізнані! От чому Недолина машина була така обляпана болотом – покинувши десь «дев’ятку», польовими дорогами кружляли на BMW, сліди замотували. Тепер стало зрозуміло й те, чому Недоля так тягне із розслідуванням справи, чого так хотів кинути за ґрати невинних!

Потрібні були докази.

Недоля все ще стояв на сходах і докурював. До нього саме підійшов якийсь молодик, вони почали про щось притишено говорити. Михайло швидко схопив свій планшет, легенько «прицілився» і зробив фото, потім ще одне, ще. Тим часом Недоля дав співрозмовнику щось схоже на банкноту – і вони розійшлися не прощаючись.

Михайло швиденько обробив фото, тоді витягнув з кишені візитівку, яку дали йому у «Княжому дворі».

– Так, і-мейл…

Він відправив повідомлення, а тоді набрав на телефоні чийсь номер.

– Олю, привіт… Це я, Михайло… Так, з міліції… Слухай, Олюню, а ти зараз за комп’ютером? Ану, кинь оком у свою скриньку… Добре, зачекаю… Пізнаєш? Як, відразу двох? Ти впевнена?… Добре, дякую, сонце, з мене «Світоч»!

Відклавши телефон, майор тут же прокрутив ключ: «Нива» ревнула й бухнула в атмосферу чорним димом. Михайло рушив у напрямку, куди щойно пішов невідомий молодик. Його ніде не було, зате майор побачив вишневу «дев’ятку». Зупинився, став роззиратися. А ось і молодик: вийшов з продуктового магазину, несучи два повних кульки.

– Ага, узяв у Недолі грошей і накупив жратви. Де ж ви відсиджуєтеся, невже у нього на дачі? Нічого, зараз ми вас вистежимо…

Вишнева «дев’ятка» рушила з місця, «Нива» тихенько поїхала назирцем…

Розділ 14

Марія

Часи минали разом з водою, яку несла поміж своїми берегами наша Верещиця. Мій чоловік знову відродився у своєму народі, у своїх нащадках, вкотре повстав з попелу, ніби птах Фенікс. Наша добра земля, а також батьківська наука і материнська молитва робили його таким же добрим, чесним і сильним. Знов і знов приходила купальська ніч, знов і знов він підходив до мене… Тоді відходив. Інколи давала Доля нам одну ніч, часом тиждень, місяць, рік, п’ять років. Аж раптом приходили то обри, то хозари, то печеніги, то ляхи, то ще хтось – хіба ж їх усіх запам’ятаєш?

Легші часи настали, коли наші роди поклонилися київському князеві Володимиру – володарю земель руських. Він захистив нас від ворогів, дав нам Бога істинного. Ми щиро молилися Господу, не забуваючи і Купала з Колядою, понад усе цінуючи заповіти батьків.

Верещиця і далі несла свої води: скоро могутня Русь розсипалася на князівства, Київ утратив свою силу. Наші князі засіли в Галичі, і родичі слухали їх, билися з ворогами і орали землю нашу.

Життя тривало. Ми побралися з Іваном восени, а до зими вже звили своє гніздечко, свою хату. Це не був царський палац, але тут було чисто, затишно і тепло. Половину хати займала піч, були тут і лави, і скриня, і наша з Іваном лежанка. Свічка, що стояла на скрині й миготіла своїм вогником, освітлювала світлицю. Я стояла біля печі і розтирала у макітрі мак макогоном. Меду в нас було вдосталь, тож святвечірня кутя мала бути солодкою. За віконцем літав сніжок, підтискав морозець. Всюди панувала тиша, яка завжди спускається на землю перед Різдвом Христовим. Я думала собі про те, що завжди любила ці свята, любила колядувати, любила той дух Святвечора. А ще до голови приходила дивна думка, що зі мною щось не так. Якесь дивне таке відчуття переповнювало мене, але не лякало, не тривожило, а, навпаки, веселило і заспокоювало, вселяло надію. Мені хотілося плакати з радості і посміхатися, притулитися до свого коханого. Я була не сама, відчувала, що іще одна малесенька душа поселилася у моєму лоні.

За віконцем геть стемніло. Двері відчинилися, у хату ввійшов Іван, а за ним заскочив і морозець, але тут же і втік, налякавшись нашої печі.

– Ух, посипало. – Іван струсив із кожуха сніг, а тоді роздягнувся. В руках з двору приніс сніп-дідух. Чоловік підійняв його обережно, ніби живу істоту. – Заходь, діду, до хати. Поставимо тебе отут на лаві, аби сторожував наш дім від хвороби, біди і всякої нечисті.

Коли дідух зручно вмостився на своєму почесному місці, присів на лавку й Іван.

– Худобу я обійшов, нагодував. Треба буде у жолоби ще куті кинути, аби здорові були, приплід приносили. І курам дати, аби файно неслися, і псові, аби гавкав.

Він завше таким був: як щось робив, то докладно, ретельно, до кінця. Ще й підспівував при тому. З нього був добрий господар – ми завше мали хліб і до хліба. Я дивилася на нього, не можучи відірвати погляду, люблячи кожну клітинку його тіла.

– Сідаймо до вечері, – запропонував він. – Зараз із колядою вже почнуть ходити. Може, й ми підемо? Чого в хаті сидіти? І до церкви треба…

Я накрила скриню білим обрусом, не забувши постелити під низ пахучого сінця. Далі поклала кутю, тоді рибу, капусту, пампухи, сушеню. Багатий цього року у нас вийшов стіл.

Ми навіть не встигли скуштувати всіх страв, як за вікном загриміла коляда:

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же, в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині!..

У Івана велика була родина, тож прийшло їх багато – так що ледве вмістилися в хаті. Щедрий стіл, коляда, весела розмова – ми завше вміли святкувати. А ще у нас на Святвечір було прийнято згадувати тих, кого з нами зараз нема, просити помочі у Господа для тих, хто зараз не з родиною, хто у далекій дорозі чи тяжкому поході.

Родичі мали мого Івана за мужа мудрого, радилися з ним й уважно прислухалися до його думки. Сидячи за столом, розпочали розмови про справи господарські, а далі перейшли до справ державних.

– Не хочуть наші бояри приймати Данила, – почав розмову середущий брат.

– Пам’ятають ще отця його – Романа. Добре він тим боярам залив сала за шкури. Сиділи тоді тихо і до вільних общинників не пхалися. Тепер же страх зовсім загубили, забули Бога в череві… – підхопив і молодший.

Я до розмов чоловічих не пхалася ніколи. Любила слухати, як говорить мій Іван, бо розмовляв завше мудро і зважено, а ще я дуже любила м’який тембр його голосу. Та коли мова заходила про справи державні, серце моє мимоволі стискалося. Я знала, що він ніколи не стоятиме осторонь громади, та більше, завше готовий був іти попереду. Я озирнулася, слухаючи, що він казатиме, поклавши мимоволі руку на живіт. Мій муж налив собі узвару, випив.

– Бояри наші немалу силу за собою чують, важко буде Данилові повернути собі отчий стіл. Вони не хочуть, аби зміцніла княжа сила і влада, самі рвуться, аби верховодити у нашому краї. Ми пам’ятаємо князя Романа, Данилового вітця: добре нам жилося при ньому. Кажу вам: за Данила ставати треба, підперти його плечима своїми, а він дасть нам захист від боярства і справедливий закон.

Чоловіки загули одностайно, підтримуючи слова Іванові, я ж тільки принишкла біля печі.

Повставали з лав десь за північ, наповнивши хату колядою. Її, ту коляду, із собою винесли на подвір’я і понесли вулицею у бік церкви: нині всі городківчани мали зібратися там, аби привітати Рождество нашого Спаса. Ми з Іваном лишилися в хаті, також збиралися. Він допоміг мені вдягтися, накинув кожух.

– Колись зірка привела царів до Віфлеєма. Нас же коляда доведе до церкви, не заблудимо дорогою: вулиця аж дзвенить, – піднесено і радісно говорив мій чоловік. – Підемо і ми собі вдвох.

– Втрьох, – тихо поправила я.

Він узяв у руку шапку, але до голови її так і не доніс. Довгим поглядом подивився на мене, я ж опустила очі. Він підійшов, обійняв за талію.

– Ти правду кажеш, ясочко моя? У нас буде дитина?

Він обійняв мене, пригорнув до себе – і ми так простояли не знати й скільки. Я вдихала в себе запах свого чоловіка, слухала, як б’ється його серце.

– Ти не покинеш нас тепер? – спитала я з надією.

– Та що ти, миленька моя? Звідки така думка в тебе?

– Пообіцяй, – попросила я.

– Клянуся, – відповів Іван.

Розділ 15

Демон

Того вечора у Городоцькому замку зібралося дуже багато знатного люду: бояри, воєводи, тисяцькі. І я там був, мед-горілку пив, по бороді текло, а в рот не попадало. Усі ми добре хильнули, одначе розуму ніхто не втратив, бо мала статися важлива подія: вісточка пройшла, що сам Судислав Бернатович має прибути до містечка Городка. Про цього чоловіка давно вже ходили по цілому краї не те що чутки – легенди. Він був з тих людей, що у воді не тоне й у вогні не горить: мав своїх людей по всіх замках та острогах, навіть казали: при дворі угорському був своїм. Не раз уже смерть ставала над ним із косою, та хитрий Судислав або дурив її, або перемагав силою чи відкуплявся золотом. Він ніколи не приїжджав кудись просто так – і його поява нічого доброго не віщувала.

У каміні потріскували дрова. Холодні кам’яні стіни намагалися зігрітися від тепла, що йшло від вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: мур є мур. То тут, то там на стінах висіли оленячі та кабанячі голови, шкури. Зі стелі на грубому ланцюгу звисало колесо від воза, на якому світилися свічки і слабо освітлювали кімнату. Сама ж світлиця була заставлена важкими лавами, а вздовж тягнувся довгий стіл, закладений наїдками, глеками з вином та медом.

Судислав сів у голові стола, поруч з ним розмістився воєвода, а далі – інші бояри за старшинством. Був це старший муж, сивина уже добре роз’їла його бороду і волосся, як ржа роз’їдає міцне залізо. Очі світилися, коли він оглядав товариство, що зібралося тут. Говорити не поспішав, чекав, поки вельможні бояри наситяться і вип’ють меду. На молодших були кольчуги, немов зібралися у похід, старші ж накинули на рамена хутра і, розігрівшись вином та медом, кидали їх тепер недбало просто під ноги.

Я узяв в одну руку чарку, в другу – глек з медом і почав наливати: собі трохи, сусідам – по повному. Поруч сидів Лихо. Він віддер крило печеної качки, обгриз його згрубшого і викинув геть. Слідом за кісткою полетів і хліб: для людей він – святий, тому ми його топчемо ногами. Далі мій товариш випив, тоді знову почав жерти м’ясо, поки голосно і сито не ригнув. На нього подивилися з огидою, як на дикуна, Лихо ж витер масні пальці об хутряну накидку з соболя і блаженно розсівся на лаві.

Я боляче вдарив його ліктем під ребра – аж мій товариш застогнав.

– За що? – прошепотів.

– Не привертай до нас уваги! – гаркнув я притишено.

– Шо?

– Не ригай, не цмакай, не харкай… Тут тобі не Суздаль…

Тим часом Судислав доїдав кролячу ногу, обсмоктуючи кожну кістку. При цьому він ретельно роздивлявся всіх, хто сидів за столом, визначаючи, хто з них буде його другом, а хто – ворогом. Тоді озирнувся на відчинені двері і свиснув. У світлицю тут же забігли два пси.

– Тримайте! – гикнув боярин і кинув кістку. Один із псів зловив на льоту.

– Ух ти, – зрадів Лихо, віддер від печеного зайця цілу ногу і також кинув псам. Ті подивилися на нього грізно і, замість ловити подачку, стали люто гавкати: занюхали-таки у нас нечестивий дух!

– Цить! – гукнув на собак воєвода, але ті розізлилися ще більше і, вискаливши зуби, аж ричали на нас із Лихом. На щастя, прибігли слуги і їх забрали.

Запала мовчанка. Воєвода випив іще зі свого кубка, тоді сказав до Судислава.

– Із чим прибуваєш до нас, боярине? Кажуть люди: замок маєш такий під Галичем, що й сам князь такого не видів! І вина-меди добрі там є. Що ж приводить тебе до нашої землі?

Бернатович відповідав поволі, ніби неохоче:

– Ваше вино також мені смакує. Гарно у вас тут. У Галичі не так: там, як у казані кипить, а тут – спокій, тиша, тільки солов’ї співають та коники сюрчать у ставі. А над річкою як гарно – чистеньке, тихе плесо, верби хиляться до води, трави шовкові, запах зілля дивний. Вдихнеш отак – аж дух забиває, а в голові макітриться, як від старого меду.

Ми ще не знали, чого далі чекати від хитрого боярина, адже мало хто вірив у те, що він прибув сюди милуватися природою. Усі мовчали, чекаючи, що буде далі. Судислав витримав паузу, а тоді мовив тихо, проте його почули всі:

– На нас ідуть ляхи й угри. За кого ж станемо: за ними, чи за Мстиславом, князем нашим, котрий лишив нас на поталу ворогу?

Бояри один по одному загомоніли, та все голосніше й голосніше.

– Не може того бути: у Мстислава мир і дружба є з Лестьком! – сказав один.

– Уже нема. Данило пішов війною на ляхів, відбив у них Берестій, Угровськ та другі городки. Лестько думає, що то Мстислав намовив зятя. Чи так, чи сяк, а сини Романові знову хочуть накликати війну на наш край.

Бояри загули ще більше: дивувалися, як швидко сини Романові вбираються в силу.

– Як же ми можемо стати за Лестька, якщо Мстислав є нашим князем? За князя свого постоїмо! – гукнув один з молодих і гарячих бояр. Та раптом усі затихли, чекаючи, що скаже Судислав. Він усе крутив у руках свій кубок, оглядаючи його зусібіч, тоді поставив на стіл і мовив:

– Мстислав і так у Галичі сидіти не буде: має многі землі під собою. Замість себе зятя свого залишить – Данила. Хочете, боярове, аби син Романів сів на столі Галицькому?

Відразу йому відповісти не змогли – замислилися. Тоді мовив один:

– Роман багато зла наробив боярам.

– Він забере у нас землі і ліси, – мовив інший.

– Данило забере нашу сіль! – випередив Судислав третього, що також хотів щось сказати. – А чого ми варті без нашої солі?

Бояри замовкли. Бернатович вів далі:

– Колись я сам їздив до короля угорського, аби відпустив нам Данила. Я кланявся йому, просив. Надію тоді ще мав, що малий узяв вдачу мамину, а не вітцеву. Та нє, не таким виріс. Разом з братом своїм у пір’я вбивається, повертає собі землі батькові, в один кулак збирає. Знаю таких: не спочине, доки свого не доб’ється, доки в Галичі не сяде. То що ж робити будемо?

– То вже ти нам порадь, боярине, – сказав воєвода.

Бернатович легенько посміхнувся.

– Відколи Роман згинув – не було міцної княжої руки над нами, бо перекидали ми князями, як самі собі хотіли. Час би вже й Мстислава гнати із нашої землі, а з ним і зятя його. Ляхи з уграми поможуть. Запремося в замку! Стіни тут, у Городку, високі, рови глибокі, припасу вдосталь. Будемо стояти, доки не прийде допомога.

Бояри перезирнулися: схоже, їм така думка припала до душі. Та були й такі, що сумнівалися, однак ніхто із «зажирілих» бояр відкрито не виступив проти. З тими, що вагаються, треба було провести бесіду, тому я вилив залишки меду зі жбана в чару свого сусіда зліва, а сам покликав служку. Той забрав порожній посуд, я ж непомітно запхав йому монету до кишені.

– Після учти чекай на мене – буде робота. А ще даю тобі наказ: отруїш цих псів – не люблю, коли на мене гавкають.

Ще одна монета впала юді до кишені, той слухняно кивнув головою і пішов геть. Я потирав задоволено руки – був собою задоволений. Що я міг запропонувати боярам? Звичайно, ще більше влади і золота…

Розділ 16

Ангел

Цю церковцю звели наші люди вже давно. Вона стояла за межами дитинця, навколо ж неї поволі зводилися хати. Була невеличкою, дерев’яною, не раз уже горіла під час ворожих напастей, та ми спільно знову відбудовували її. Саме сюди люди приходили щонеділі, аби помолитися Господу, тут брали шлюб і хрестили дітей.

Того дня в околиці було неспокійно із самого ранку: лихі вісті розхвилювали людей. Чи правда, чи ні, але за нашими спинами бояри затіяли зраду.

– Вони, Гавриле, зробили це тишком, ховаючись за високими стінами нашого замку. Боялися поголосу, одначе шило в мішку і так не втаїш, – мовив Михайло до мене – ми саме сиділи на твердій лавчині перед мальованими старими образами.

– Усі злочинці бояться правди, – відповів я. – Вони не хочуть, аби люди ставали і говорили вільно, вголос, відкрито… Лиходій завше прагне заткнути рота правдомовцю, боячись правди гірше вогню. І що більше вона на вустах, то більша її, правди, сила.

– А ще добро мусить мати кулак, аби дати злу в морду. Зло зазвичай, якщо воно сильніше, плювати хотіло на правду і не тільки.

Я, ангел Гаврило, прийнявши людську подобу та вдягнувшись у стару свитку із шнуряним поясом, сидів поруч із велетнем Михайлом, зодягненим у кольчугу. Таким він уже був той Михайло: мій меч – чорного голова з плеч. Я ж не мав меча, а тільки сурму.

– Усі ми – один народ. Не можна зараз розпочинати чвару братню: і так уже вельми много крові русинів пролилося. Гине наша земля через міжусобиці. Із чорними треба укласти новий договір…

Михайло важко видихнув:

– Ти знаєш, Гавриле, як я ставлюся до всіх мирових із чорними.

– Будь-яка війна має закінчитися миром. Так уже заведено, що на землі має бути і чорне, і біле.

– Знаю. Рівновага. Тільки ти йди і їм це скажи, друже. Чорним. Кажеш: через міжусобиці Русь гине? А хто ж їх затіває! Князьки, бояри, воєводи… Кажу тобі: князя треба! Щоби об’єдналась урешті земля, Хрестом благословенна й улюблена. Давай, Гавриле, сурми у свою сурму та підіймай народ проти лукавого боярства!

Я тільки посміхнувся.

– Не встане народ, сурми не сурми. Чого ж смердам пхатися поміж справи княжі й боярські?…

Раптом знадвору ми почули якісь голоси, підвелися й пішли до дверей. Поглянули: з боку поля до церковці наближалися двоє чоловіків: Іван – з Городка і Східняк – з Чернігова.

– Не встануть, кажеш? – лукаво перепитав Михайло. – Уже встали. Давай сурми!

Двоє чоловіків тим часом підійшли до дзвіниці і вдарили в дзвін, скликаючи людей на віче. Я тут же засурмив у свою сурму, підсилюючи звук у стократ. Той тривожний передзвін розлетівся по околиці, й, почувши його, люди полишали свою роботу і йшли поспіхом до церкви. Кожен з них у ту мить подумав, що знову якась біда чорною хмарою лізе на наше містечко.

– Збирайтеся, збирайтеся! – лунав дзвін і розлітався все далі. Мужі сходилися з поля, з хат, з річки та лісу. Невдовзі майдан біля церкви був заповнений людьми.

– Що сталося? – питали общинники один одного.

– Хто дзвонив?

– То я! – Іван вийшов наперед. Він став перед мужами й окинув усіх своїм поглядом. – Вольні общинники, громадо! Споконвіку в нас так заведено, що голос віча був вищим і за слова старців, і бояр, і навіть самого князя. Нині я вас тут скликав, аби почути ваш голос!

– Віче! – загули гуртом мужі.

– А що сталося?!

– Об чім радитися будемо?!

– Не дай, Боже, біди!

– Знову бояри смуту тягнуть на землю нашу, супроти князя котору замишляють! – гукнув Іван так, аби всі почули.

Віче загуло ще більше.

– Чекай, звідки ти знаєш?

– Знаю. У нашому замку був зрадливий Судислав Бернатович. Він знюхався з ляхами і мадярами, хоче з ними на Мстислава піти. Тут зі мною вой із Чернігова, з дружини Мстиславової. Він був там і чув усе.

– А наші бояри що? А воєвода? Він же намісник княжий на цій землі, сидить у замку та волю княжу виконує! Куди ж вони дивилися? – гукали інші.

– І ваші бояри, і воєвода за Судиславом пішли! – гукнув Східняк.

Віче знову загуло, заговорило, загомоніло, заклекотіло.

– Якщо наші боярове пішли за Судиславом супроти князя, то що нам робити? Хіба ж простим смердам у справи княжі годиться лізти? – спитав один з мужів.

– За Судиславом сила велика стоїть, не зможемо супроти нього встояти, – сказав інший.

– Ляхи з уграми нас пограбують, до нитки обдеруть наші села. Треба боронитися!

– Княжий воєвода також обдирає!

– Воєвода дає нам закон княжий, а у боярства свій закон. Судислав хоче, аби його було зверху, за нас же він не думає! – гукнув знову Іван. – Як прийдуть ляхи з уграми, то заберуть наш хліб, над жінками нашими насміються! Навіть звірина в лісі не буде сидіти тихо, коли ворог підходить до лігва. Хіба ж ми не маємо своєї голови, хіба очі наші не бачать, хіба будемо сидіти й чекати?! Нехай почують там у замку голос нашого віча!

Мужі затихли, дивлячись на Івана, що сказав ці слова.

– Берімо сокири та списи, гайда до замку!

– Замало нас, по всіх селах послати треба, аби мужі збиралися.

– До Мстислава послати, аби знав, яка зрада в Городку скоїлася!

– За князя постоїмо!

– За землю Руську!

Розділ 17

Марія

Після того віча я дуже боялася. Мій чоловік ходив суворий, хоча перед нами (мною і нашим маленьким синочком) він намагався приховати свою задуму. Страх за Івана не давав мені спокою, і щойно чоловік виходив десь з хати, я брала малого на руки і бігла за ним. Він сердився на мене, навіть нагримав кілька разів, та ми з Івасиком знали своє…

Тривога посилилася, коли зі сходу закурилося понад шляхом. Дружина князя Мстислава підступила під Городок і оточила замок щільним кільцем. Усі мужі з околиці посунули до них. Мій Іван, звісна річ, пішов теж. Він обіцяв, що повернеться з перемогою, казав, що сила боярства мала і княжа дружина швидко їх передушить. Він стояв на дорозі у кольчузі і шоломі, в руках тримав довгий спис, а за плечима – щит.

– Вернуся – і заживемо по-новому. Побачиш. Князь дасть нам справедливий закон і не буде так обдирати, як бояри! Зведемо нову хату, придбаємо землиці, лісу…

– Не треба мені нічого, Іване… – спробувала заперечити я, але він приклав легенько палець до моїх уст. Тоді полоскотав малого, так що той посміхнувся у блаженній посмішці.

– Йому треба. Нехай хоча покоління прийдешні живуть достойно на цій землі.

Він посміхнувся й пішов.

Відсутність поганих новин заспокоювала. Боїв не було. Дружина тримала замок в облозі, чекаючи, що там скоро закінчиться припас і бунтарі самі вийдуть. Я молила Господа, аби це сталося чимшвидше і щоб мій Іван повернувся додому.

Чоловік наказав мені від хати далеко не відходити, поки він не вернеться. Спершу я так і робила. Однак час минав, мені треба було збігати на річку, аби попрати дитяче, сорочки, постіль. Інші жінки зібралися й пішли, та й я разом з ними…

Наш синочок ріс, пнувся усе вгору і вгору. Силкувався, аби самотужки на ноги стати, а тримаючись за мій пальчик, уже впевнено дріботів малими ноженятами своїми. Отак і біг за мною до самої Верещиці. Тут ми взялися до прання, мале ж крутилося коло мене, доки не скінчимо. Щоби не було нудно – пісню собі затягла, а інші жінки й підтримали.

За роботою не побачила, як з’явився Гаврило. Він став собі на березі і дивився кудись удалину. Мій Івасик побачив його і підійшов, ухопив за старечу руку. Дід поглянув на нього, посміхнувся:

– Як зовешся, вітязю?

У відповідь дитинча тільки посміхнулося сонячно. Я озирнулася, підійшла до них, узяла малого на руки.

– Гарний малюк, увесь в тата. Буде кому рід продовжити, – спокійно сказав старий.

– Рід мого чоловіка ніколи не згасне, а тільки розмножуватися буде. Я сама про це подбаю.

– Так і буде. Господь почує твої молитви.

Від тих слів я заспокоїлася. Та ангел продовжував:

– Шкода мені тебе… Напевно, дуже любиш Івана свого, одначе проти Долі йти важко. Річка несе свої води все далі і далі. Доля – це коло в млині, яке обертає течія, і на тому колі перемішується Доля кожної людини разом з іншими в один загальний клубок. Одного Доля лишає зверху, над усіма, іншого ж кидає на саме дно. Яку ж то силу треба мати, аби зупинити течію річки і повернути її в інший бік? Що ж треба зробити для того, аби зупинити коло? Де тобі взяти такої сили?

– А ти сам, старче, скажи, порадь. Ти ж так багато знаєш!

– Радив уже я тобі – не послухала. Все, що я зараз можу зробити, – попередити тебе: чорна хмара знову нависла над головою твого мужа.

Я не повірила:

– Що ж із ним може статися? Скоро Судислав здасться, його покарають – і мій Іван знову повернеться додому!

– До Городка підходять ляхи й угри. На полі буде січа зла і немилосердна.

Серце моє похололо. Що ж робити? Він ніби прочитав це моє німе запитання.

– Ти можеш узяти дитину і піти до своєї хати, помолитися. А можеш лишити дитину тут і бігти щодуху на поле, аби спробувати його врятувати.

– Я спробую, – впевнено сказала я, тоді передала обережно Івасика дідові. Він узяв. Синок, відчувши тривогу, заплакав. Серце моє рвалося, та зараз було не до того: я побігла щодуху геть. Впевнена була: встигну!

Бігла все далі від річки, прислухаючись, чи не плаче там, позаду, мій хлопчик. Та він не плакав – заспокоївся на руках у ангела. Молилася, пошепки благаючи небесні сили допомогти.

Коріння, переплітаючись, ловило мене за ноги, дряпало до крові, але я все бігла і бігла. Одним махом перестрибнула потічок, перелізла через завалене дерево, що розляглося просто посеред стежини. Тоді бігцем спустилася в яр, знову видряпалася нагору. Кинулася далі, та раптом зачепилася ногою за корінь і впала з розгону. Було боляче. Забившись, спробувала підвестися, але раптом прислухалась: з боку поля їхали вершники. Не наші – угри. Пам’ятаючи свою пригоду з обрами, я принишкла, забиваючись у найгустіші кущі.

Їх було четверо. Коні їх швидко їхали втоптаною стежиною поміж дерев, дзенькала їхня зброя, б’ючись об ковані залізні лати. На голові – шоломи із заборолами, так що зовсім не було видно облич.

Вони враз зупинилися, коні їхні стали бити копитами й задирати збуджено голови. Один з них поплескав свого вороного по крупу і зіскочив на землю. Він зняв шолом – і я раптом зойкнула від несподіванки: це був Недоля! Демон ніби щось почув, передав повід свого коня Малому.

– Шо таке? – спитав його Лихо. – Ми вже приїхали?

– Не знаю.

Інші троє також познімали шоломи – були упрілі. Біда узяв бурдюк з вином – випив. Недоля рушив просто до мене. Я принишкла в кущах, сповзаючись тілом у яр. Він підійшов упритул, став заглядати. Впевнена – поліз би і всередину, та лати, що сковували усе тіло, не давали йому вільно рухатися, а шарити у них по корчах – важка справа. Він просто розглядав усе ретельно, я ж намагалася не дивитися на нього. Недоля іще мить так постояв, тоді повернувся в інший бік і почав там нишпорити очима.

– Що ти там видивляєшся? Мару побачив? – нетерпляче запитав Лихо.

– Привиділося, – нарешті відповів Недоля, а тоді почав сопучи порпатися у своїх штанах. Діставши, що потрібно, видихнув із полегшенням, а струйка жовтої рідини полетіла із яру вниз. Докінчивши справу, Недоля заправився і пішов назад до коней.

– Кажеш, Малий, інакшої дороги нема?

– Ця – найближча. Інші йдуть околицями.

– А ще якісь броди через Верещицю є?

– Поблизу нема. Якщо вони захочуть перескочити річку, то дев’ять з десяти, що підуть цією дорогою, – твердо відповів Малий.

– То, може, їх тут почекати? – запропонував Лихо. – Є де сховатися: он які корчасті зарості. І поле звідси добре видно.

Недоля думав. Тоді мовив:

– Нє. Давайте ближче до річки.

Ставши у стремено, демон виліз на коня – і вони поїхали геть.

Я поволі вибралася зі своєї схованки, обережно подивилася їм услід. Раптом почула протяжний крик: стрепенулася і побігла. Розштовхуючи, роздираючи непролазну стіну лощини, я вирвалася, наче з клітки, на поле, залите сонячним світлом.

Розділ 18

Михайло

Я дивився, як ляські воїни та угорська кіннота розвертаються рівною лавою, і моє серце огортав смуток. Бій буде тяжким, кривавим, багато мужів поляже. Та інакше не можна. Ворога треба зупинити. Король Коломан давно вже мріє захопити під свою руку цю землю, обплутує наших бояр, мов павутиною. А вони ж дурні… Замість того, аби з князем та громадою сукупно на ворога стати, вони, юди, смуту в рідній землі посіяли. Ех, Судиславе, сивочолий муже. Поставив єси свою сіль, владу і срібло вище землі рідної та народу християнського.

Наша лава стояла навпроти їхньої. Нерівна сила, дуже нерівна. Супроти закутих у лати лицарів і найманців-горлорізів стали дружинники Мстиславові та народне ополчення у простих селянських свитах та з дерев’яними щитами.

– За князя! – гукнув боярин Мстиславів Михалко Глібович.

– За славу! – підтримала дружина.

– За землю Руську! – гукали мужі городоцькі, закликаючи відвагу до своїх сердець.

Над військом заклекотіло, вітер розвіяв військові стяги, й дружини рушили одна на одну.

– Трощи нечисть ворожу!

– Жени псів із землі Руської!

– Смерть ворогам!

Руська лава рухалася все швидше, зриваючись на біг, аби з розгону вдарити на ворога. Мадяри ж мовчали, лише загрозливо били мечами об свої ковані щити.

Я також стояв у цій лаві і біг разом із мужами городоцькими. Поруч був Іван: стискав сокиру у своїй правиці.

– Бий по ногах, по руках: вони найменше закуті. А потім – у шию! – давав йому останні поради Східняк – дружинник Мстиславів.

Полетіли стріли з обох боків, кладучи на землю перших убитих і поранених. Далі пішли списи і сулиці, мечі, сокири, ножі… Над полем загриміли звуки бою, в один галас змішуючи прокльони поранених, стогони конаючих та бойові вигуки різних родів. Дзвеніла зброя, обладунки, щити і шоломи; один за одним падали воїни, обливаючи своєю кров’ю зелену траву.

Однак сили були нерівні… Багато з цих парубків і мужів загинуть на цьому полі для того, аби діти й онуки шанували їх і, пам’ятаючи їхній подвиг, самі взялися за зброю і розігнали ту прокляту мару неволі. Так, це тільки перший бій. Багато їх ще буде попереду. Народні дружини, пройшовши гарт у боях кривавих, стануть сильними воїнами, які під рукою князя свого Данила придушать зажерливе боярство, відженуть ляхів, угрів, поб’ють непереможних хрестоносців та боротимуться із татарами, не пропустивши їх далі на захід. Я допоможу їм відновити Галицько-Волинську державу, об’єднати землі від Сяну на заході до Дону на сході… Так буде. Зараз же вони гинули один за одним і відступали під натиском закованих у залізо ворогів.

Городоцькі мужі трималися разом. Вони не побігли, не втекли, покинувши дружину князя Мстислава напризволяще. Угри оточили їх і ринули, як зграя голодних вовків, передчуваючи легку перемогу. Тільки не так легко було їх перемогти: воїни билися мужньо, стоячи на смерть не за дещицю, а за найдорожче в світі – свою землю і свої родини.

Іван бився завзято разом із родаками своїми. Він мав кольчугу і шолом, рубав сокирою і прикривався від ударів широким черленим щитом. Проти нього йшли воїни, закуті у лати, він же відбивався щосили, але не відступав. Вони натиснули дружно, валячи його з ніг. Посипалися удари топорами і мечами, але Іван закрився, і ті удари лунко прийняв на себе щит.

– За князя!! – раптом через силу вигукнув замість того, аби просити у ворогів милосердя. Підвівшись на ноги, порозштовхував від себе угрів, а тоді вдарив сокирою навідліг.

Я також бився поруч із нечестивцями, що, прийнявши людську подобу, крутилися бойовищем. Мій меч відганяв демонів від душ убитих мужів, і ті душі летіли прямісінько на небо. Демони шкірилися до мене своїми страшними пащеками, блискали очицями червоними і шипіли язиками зміїними… Їх ставало все більше і більше, серця їх чорні раділи. Раптом я побачив Марію, що від Верещиці бігла у бік бойовища. Я враз озирнувся у пошуках Івана: він із кількома дружинниками продовжував відбиватися від осатанілих ворогів, що вже почули смак перемоги. Муж був без шолома, щит перебитий у кількох місцях. На землі лежали побиті товариші його; багато родичів уже упало мертвими, ворогів же ставало навколо все більше. Та Іван стояв. Краєм ока бачив, як залишки Мстиславової дружини перегруповуються для того, щоби піти у прорив. Іван штовхнув свого молодшого брата.

– Йди з ними.

– Я з тобою, – відповів ще геть молодий хлопець, що ледве годен був тримати кольчугу на плечах.

– Іди з ними, кажу! Там боярин Михалко. Глібович. Покажи їм брід через Верещицю, а тоді біжіть до Мстислава. Люди мають знати про цю битву!

Брат почав поволі відступати.

– Біжи, кажу, я прикрию!

Угри знову пішли в атаку, посипалися важкі удари на щит. Я кинувся йому на допомогу, порозганявши мечем демонів, та враз переді мною стала незрима стіна: Доля навіть нам, ангелам Господнім, не давала втручатися у свої справи – так що я тільки застогнав від безсилля.

Іван бився з останніх сил, та не встояв. Марія була вже тут, на полі, бігла щодуху до нього, незважаючи на битву, що клекотіла навколо. Іван не бачив її, стоячи боком. Якби бачив, то зібрав би всю силу в кулак, вистояв би, а вона б кинулася йому на груди, своїм тілом заступивши від мечів ворожих. А так не встигла, не добігла… Вороги розійшлися, пропустивши жінку до нього. Один з них таки простяг було до неї руку, але його стримав інший – Сивоокий. Марія впала навколішки, припала до любого тіла, з якого крапля за краплею виходило життя. Він хотів їй щось сказати, але тільки посміхнувся – і відійшов.

Розділ 19

Демон

Угри з ляхами наспіли саме вчасно – незабаром і сліду не залишиться від княжої дружини. Що ж, мене таке тішить, однак цього все одно замало. Битву виграно, але війна ще попереду. Данило росте, і цей ріст нам, чорним, нічого доброго не віщує. Треба було шукати доріжки й стежечки до його оточення, придумати складну схему з «вербовки» князя. Чому складну? Бо голими руками такого не візьмеш… Ця битва була доброю нагодою.

Ми заховалися в кущах недалеко від того місця, де на річці Щирці був брід. Стежина саме проходила повз нашу схованку, тож здобич сама мала б прийти нам до рук. Зі мною, крім моїх друзяк-демонів, було ще кілька воїнів польського князя Лешка. Ми набралися терпіння і чекали, так і сидячи на конях, котрі махали головами і втомлено форкали.

Довго чекати не довелося: скоро почулося тупотіння з боку річки. Я взяв у руки свій арбалет, натягнув тятиву, вставив болт. Моцна, скажу вам, штука. Ним можна було добре прицілитися, виміряти, витримати…

Воєводу Михалка Глібовича, на прізвище Скула, я впізнав одразу. Його слід було взяти живим, інших можна відсилати на той світ.

Болт просвистів і впнувся Михалковому коню в шию. Тварина дико гикнула, а тоді гухнула на землю разом з вершником. Стріли моїх товаришів полетіли слідом, а за ними кинулися й мої друзі-демони та Лешкові воїни.

Русинів було менше, тому вони програли. Я не поспішав у бійку, як мої друзяки, – це не моє. Я поволі зарядив арбалет, прицілився. Мій болт знову просвистів свій коротенький мотив і ввійшов глибоко в чоло одного з русинів, пробиваючи шолом. Той тільки змахнув руками і гепнув з коня на землю, громихаючи своєю кольчугою та латами. Мені аж дух забило від захвату: моцна таки штукенція цей арбалет! Недаремно ж я віддав за нього колись стільки срібла!

Я виїхав зі своєї схованки, коли наші вже добивали останніх русинів і забирали собі їхню зброю, ловили коней. Михалко стояв закривавлений, усе ще тримав у руці перебитий меч. Я під’їхав до нього, тримаючи арбалет у руці. Бачив, як воєвода оглядає прибережні луки, тоді довгим поглядом дивиться на сонце. Прощається. З такими завше важко домовлятися.

– Гарно тут, – сказав я першим.

Він поглянув на мене вовком.

– То ти, боягузе, коня мого поцілив?

– Я. Ось цим. Добра штука. Хочеш – подарую.

– Маю два таких. Тільки ніколи ще не стріляв, ховаючись у кущах. Меч – ото зброя лицарів!

– Тільки щось твій – переламаний.

Він поглянув на обрубок свого меча в руці, тоді викинув геть.

– Чого тобі треба?

– Життя тобі подарую.

– Хочеш золота? Дам тобі добрий викуп…

– Душу.

– Душі не дам.

Такого не переконаєш – я це побачив одразу. Таких здалеку видно. Що ж, треба шукати когось іншого, а з цим…

Ми відтяли йому голову – і я кинув її у мішок; мої ж друзі-демони забрали собі золоті цепи із мертвого тіла. Тепер наша дорога стелилася до угорського короля Коломана: треба було показати йому цінні «дари».[2]

Розділ 20

Сьогодення

У каміні потріскували дрова. Холодні стіни, викладені з дорогого каменю, намагалися зігрітися теплом, що ішло від вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: камінь є камінь. Мур є мур. То тут, то там на стінах висіли оленячі та кабанячі голови, шкури. Зі стелі на грубому ланцюгу звисало колесо від воза, на якому світилися енергозберігаючі лампи. На протилежній від каміна стіні була вмонтована плазма. Показували події в Києві 1 грудня: спершу – масовий мітинг, потім – провокації, а далі вже розгін «Беркута».

– Да, відірвалися мусора. Диви, мля, диви, як хірачить. Ніфіга собі. Ото в натурі замєс!

Біда дивився, не відриваючи очей від екрана: у телевізорі з’являлися все нові й нові кадри із побоями і знущаннями.

– Там і для наших пацанів роботи вистачає. По п’ятсот баксів за сутки підняти можна! – знічев’я мовив Лихо: йому тут було відверто нудно.

– Да? А шо робити?

– А шо? Майдаунів хірачити, в ліс вивозити, машини їхні палити. Різне, карочє…

– А-а-а, да-да. По ящику шось там базарили про цілі загони тітушок…

– Сам ти, тітушка, н-на! Підер!

Біда підірвався:

– Хто підер, мля?!

– А хулі ти бикуєш?! Шо за базар гнилий: «тітушки», н-на! Хірушки! Нармальні пацани: бабло рубають, лохів мочать, а ми сидимо тут через того ідіота, н-на!

Біда знову плюхнувся в крісло, закинувши ноги на столик. Лихо відвернувся. У кутку стояла скриня, кована залізом, зроблена під старовину. Лихо зацікавився.

– Бар – зуб даю, – сказав він, оглядаючи скриню та намагаючись її відчинити.

– Заспокойся, братан! Ходи поїмо, – закликав товариша Малий, що приніс із кухні обід і почав виставляти на стіл тарілки з борщем та макаронами.

– Шо мені толку… От падло, хєр відкриєш. Ану поможіть, братва, замочок відімкнути.

І Лихо витяг з кишені якусь шпильку.

– Обламайся, цей виноград для нас іще зелений, – словами славного байкаря сказав Біда.

– Ну ти і дебілоїд. Який виноград, тут в натурі коньяк, я нюхом чую. Ша, н-на…

Раптом Лихо напружився: в замку щось клацнуло – і бандюк відчинив віко скрині. Двоє його товаришів враз підхопилися і кинулися до нього. Зі скрині заграла приємна мелодія, вся трійця одночасно зазирнула туди – і побачила чимало різних пляшок з усілякими напоями: на будь-який вибір, будь-якого кольору. Малий було спробував запустити туди руку, однак Лихо тут же вдарив його по долоні. Тоді сам оглянув вміст скрині і вибрав одну з пляшок.

– Хеннессу, – прочитав Малий з-за спини.

– Сам ти «ссу». Хеннессі. Якраз до нашого борщу ніштяк буде, – визначився Біда.

– Недоля нам за нього яйця повідриває, – спробував зупинити друзів Малий.

– Та пішов він, – відповіли в один голос старші товариші.

Після стрілянини на трасі їм терміново довелося лягати на дно, бо справа про замах на підприємця і громадського діяча набула великого резонансу. Лихо і Біда не були місцевими, їх треба було десь переховати – тож Недоля поселив молодиків на своїй дачі, а разом з ними – і Малого.

Заливши очі дорогим коньяком, Лихо почав оглядати хороми: золоті люстри, дорогі картини, у яких Недоля був зображений то Наполеоном, то імператором.

– Канєшно, дачі в прокурорів і мусорського начальства афігітєльні. Реальний палац, – мовив, проковтнувши чергову порцію дорогого коньяку й закусуючи борщем, Лихо. – Хєр би таке купив на свою зарплату. Хабарники ванючі.

– А ти чим ліпший? Ми ж така сама братва, тільки нічна, а вони – денна, – сказав Біда, знову наливаючи в стаканчики.

– Я – вовк, розумієш, а він навіть не пес – сука. Мочконути би його нахєр, почистити хату і звалити звідси.

– Він нас прикриває.

– Тоді чого ми тут сидимо? – рявкнув Лихо, знову випиваючи. – У мене справ дома по горло, а він нас маринує тут.

На якийсь час запала мовчанка. Лихо дивився вже добряче посоловілими очима на Біду, Малий, який не смів втручатися у бесіду старших, кидав очима то на того, то на іншого, а Біда їв собі спокійно борщ, і тільки чути було, як клацає його ложка об тарілку. Рештки борщу він випив, відсунув з гуркотом посуд.

– Ми не доробили роботу.

– А той терпило? Він же може оклематися в лікарні, впізнає, гандон…

– Не оклемається. Йому з дня на день п… ц прийде.

Лихо кинув ложку.

– А на хєра воно нам, братан?

– Бо ми винні Недолі, розумієш? Він нас з-під землі дістане, у нього замазано всюди: куда рипнешся? Тому закрий пащу.

– Закрий пащу, бо ти нащу, – бовкнув знічев’я Малий.

Лихо вбивчим поглядом глянув на нього, стискаючи ложку у руці.

– Ти шо, брат, я ж пошутив… – поспішив помиритися Малий. Лихо повернув свою ложку в руці, заходився їсти макарони, так ніби це вони його смертельно образили. Біда ж узяв пляшку і знову налив…

Обід у трьох товаришів цього разу удався на славу. Добивши першу пляшку коньяку, вони взялися за другу, потім третю…

– Я чув: тут музичка якась лабала. Скажи, Малий, ти, тіпа, мєсний, а тут є якась діскатєка, кабили тут водяться?

Малий був уже добряче піддатий, відповів Біді:

– Канєшно, брат. Ми, тіпа, сюда приїхали са Львова. Тьолки на таку тєму ведуться.

Лихо перестав жувати, зиркнув на своїх товаришів.

– Хочете, шоби вам мєсні козаки вили в сраку запхали чи борони на плечі кинули?

Усі замовкли.

– А шо, наші хлопці можуть, – шморгнув носом Малий.

Усі враз заржали. Раптом у Лиха задзвонив телефон, він підняв слухавку.

– Да… Пойняв. Хто здав?… От сука!

Він враз підхопився з-за столу, почав швидко збиратися.

– Канаєм звітси, братва, і то по-бистрому. Сюда вже група захвата їде!

Бандюки позривалися, на ходу накинули куртки й метнулися до виходу… До чорного…

Розділ 21

Демон

Мене не було в Городку більше, ніж півтора століття. У той час за містечко, як і за Галицьке князівство в цілому, змагалися угорці з поляками. Виграли останні. Доля розпорядилася так, що саме звідси, з Городка, почалося панування польської корони на Галицьких землях. Цього зимового ранку по околиці пройшла чутка, що до Городка їде сама королева Ядвіга…

За той час усе змінилося – і замок, і місто… На Верещиці було пороблено греблі – і вода з неї розлилася по луках, утворивши великі стави. Вони захищали замок і місто з півночі, а ще давали вдосталь риби. Також понаривали багато каналів, наставили через них мости, понасипали греблі. Місто треба було захистити від ворожих нападів, тож тутешні люди робили все необхідне. Городок виріс, змужнів. Місто притулилося біля замку, розширилося. Крім Верещиці, каналів та ставів, місто захищав ще й високий земляний вал із частоколом. Утворилися три передмістя: Заставське – на північному заході, Львівське – на сході і Черлянське – на півдні. Зі всіх прикарпатських жуп сюди звозили сіль, адже в містечку були найбільші склади з цим товаром. Так і звався – Городок Соляний.

Ядвіга була тоді ще молодою тендітною жінкою із властолюбним поглядом. Вона куталася в хутряну накидку: незважаючи на вогонь у каміні, у замкових покоях було досить прохолодно. Ядвіга сіла на свій похідний трон, який привезла з собою, поруч неї став помічник у чорних шатах, схожий на ченця-єзуїта. Це був я.

Із прибуттям королеви сюди злетілося багато чорних воронів. Ці птахи літали над Городоцьким замком і голосно каркали, віщуючи війну, голод і злидні.

– Вони мене лякають, – зізналася королева.

– Це на сніг.

Ядвіга дивилася кудись крізь мене, про щось думала, тоді запитала:

– Ну, ти був у місті?

– Як ви і наказали, ваша величносте.

– Що бачив?

– Містечко невелике, але живе. Особливо околиця дуже гарна. Уявляю, як тут мило влітку. Думаю, його величності, королю Ягайлу, дуже сподобається ця місцина, оскільки він завзятий мисливець. Люд тутешній усякими ремеслами займається, торгують. Добрі прибутки від солі мають. Багато купців сюди заходять дорогою до Львова.

Королева й далі продовжувала думати про щось своє.

– Про що говорять у місті?

– Сміються зі своєї старої влади. Кажуть, що власник цього замку Владислав Опольчик так тікав перед вашою величністю, що й вечерю лишив на столі.

При цих словах я мимоволі посміхнувся, бажаючи таким жартом розвеселити свою пані, однак вона залишалась такою ж холодною.

– А про нас що говорять?

Я витримав певну паузу, тоді почав розповідати:

– Із їхніх розмов зрозуміло, що вони не будуть тужити за мадярами, але і наш прихід не сприймають із великою радістю. Часто згадують князя давнього Данила Галицького, зберігаючи до нього найтепліші почуття. Навіть містечко своє називають «княжим городком». Тому я б радив їх потроху з міста витіснити: нехай би йшли собі до ролі, чи свині пасти. У Городку ж треба поселити своїх людей, надійних…

Вона не відповіла нічого, натомість знову спитала:

– Що чути зі Львова?

– Львів мовчить. Тамтешні райці чекають вашої величності, готуються до зустрічі.

Королева зайорзала на троні.

– Вони мене зневажили. Скільки я вже тут сиджу, а мужі львівські не вийшли зустріти мене, навіть жодного почту не прислали. Ні, я тепер не поїду до Львова, нехай вони сюди, до Городка, прибудуть на поклін до мене…

Останні слова королева говорила все тихіше і тихіше. Холод, а ще втома від далекої і важкої дороги брали своє. Тільки її тіло обігрілося теплою накидкою, як тут же дрімота заплющила її повіки. Враз стало тепло, тихо і спокійно. Я прислухався до її рівного дихання і нагнувся над нею: треба було нашепотіти їй у вухо «правильні думки». Тільки я приступив до своєї роботи, як раптом блиснуло яскраве світло – і тут же з’явився Гаврило.

– Чого ти приперся, білий. Іди поміж хлопів у їх смердючі хліви і там розказуй свої бредні про любов і милосердя. Тут, у замку, моя парафія.

– У пеклі будеш командувати, – спокійно відповів ангел. – Грядуть нові часи, і нам треба відновити баланс. Ти ж знаєш, нечистий, якщо зараз почнемо воювати, то все може рухнути, завалитися. І вам, чорним, і нам потрібні людські душі, бо без них ми нічого не варті. Треба домовлятися, Недоле.

– А хто проти? – спокійно відповів я. – Ти іди собі поміж бідними, я ж буду тут, серед розкоші і багатства. Як там у Писанні: «Скоріше верблюд пройде крізь вухо голки, ніж багач потрапить до Царства Божого», чи не так? Оце і буде наш баланс. Чим погана угода?

Проте Гаврило того вечора не був настроєний на філософську дискусію.

– Так не може бути.

– Що, не чесно? Я знаю. А чого іншого ти від мене чекав?

– Ядвіга тут буде правити. Цей край процвітатиме. Тому, чорний, я вам її не віддам.

Мене враз прорвало – і я зареготав.

– Ха-ха-ха! Ти наївний дурень, білявчику. Хіба ж для того я пошматував Русь і привів сюди чужинців? Ядвіга вже моя: сила золота, що блищить на короні все сильніше й сильніше, тягне її до мене, ангеле, і ти її не втримаєш…

Раптом Ядвіга прокинулася.

– Хто ви?

– Твої радники, королево, – відповіли одночасно. Вона була у напівдрімоті, тому не здивувалася, а запитала після паузи:

– Ну і що ж ви мені порадите?

– Дві дороги маєш, – мовив Гаврило. – Ліворуч – за ним, або праворуч – до мене.

– Та хто б до тебе йшов? Їй призначено бути великою володаркою, котрій потрібні гроші й армія, а не твої чотки і молитовники! – Я не збирався віддавати ініціативу.

Гаврило також не здавався:

– Мусиш покорити землю Львівську добрим і мудрим словом. Тоді люди підуть за тобою…

– Хто, русини? Це ж бидло, брехливі лайдаки і смердюче, бунтівне лайно! Вони ж навіть почту не прислали до Городка, аби зустріти свою королеву! У нас вірні воїни і гострі шаблі: досить, аби вирізати цих невдячних собак! Ти тільки слово скажи, владарко, і Львів тут же впаде до твоїх ніг!

Гаврило не слухав моїх слів і далі говорив рівно і стримано:

– Не можна даремно проливати кров. І тут, і там – живі люди, котрих матері, дружини й діти чекають вдома. Тебе мають любити й поважати, королево, а не проклинати.

– Не будуть боятися, то й не поважатимуть!

– Об’єднай цю землю силою свого духу, слова і розуму, Ядвіго! Тоді держава, яку ти збудуєш, стане великою силою, здатною боротися з хрестоносцями на заході і з ордою – на сході. І русини, і литовці, і поляки чекають на мудрого володаря, аби їх об’єднав, захистив і дав їм мудрий закон!

– Тю, які дурниці! Литваки і русини ніколи не будуть рівними із поляками, бо то є зрадники і злодії!

– Якщо зробиш, як раджу я, – отці молитися до тебе будуть, як до святої!

Я знову удавано засміявся.

– Які ще отці? Оті облізлі чорні круки, що у гріху сидять глибше за корчемних волоцюг? Не забувай, володарко, це вони тебе відірвали від твого коханого і віддали за того твердолобого Ягайла! Їм усім треба втерти носа: і Ягайлові, і ксьондзам, і шляхті! Тому кажу тобі: дай наказ! А потім сиди собі тут, пий гаряче вино і розважайся, а ми самі все зробимо. І оком змигнути не встигнеш, як принесемо тобі Львів на золотому блюдці!

– Не слухай його, королево!

Раптом Ядвіга здригнулася… – і прокинулася остаточно. Вона роздивлялася, кліпаючи очима навколо. Ми із Гаврилом зникли, а разом із нами і дивний сон випарувався із її пам’яті. Прийнявши личину радника, я продовжував стояти, чекаючи її наказу. Вона ще мить подумала, тоді сказала:

– На Львів із вогнем та мечем не піду. Зате наказую ще сьогодні видати грамоту до мужів львівських. Тільки напишемо її не на папері, а висічемо на блясі. Нехай знають вони, що не лише зі словом та лагідною посмішкою я прийшла, але і з холодним металом. Нехай забояться мене і поспішать один перед одного сюди, аби знайти мою ласку і покровительство. Хто ж не прийде – той образить не королеву особисто, а ціле королівство.

Я поклонився і вийшов: роботи мав іще чимало. Ядвіга залишилася сама. Вона щільніше закуталася у свою хутряну накидку, поглянула на камін, тоді сказала ніби сама до себе.

– Вони прийдуть. Усі землі Галицькі прибудуть до Городка і чолом вдарять, а Львів стане найбільшим самоцвітом у короні королівства Польського.

Розділ 22

Марія

Минули іще роки. Нашу землю потрясали постійні війни і міжусобиці. Іван гинув. Я хоронила його і виховувала наших дітей, ставила їх на ноги. Робила це з великим завзяттям, не покладаючи рук та не забуваючи просити у Господа його ласки й заступництва. Назад не озиралася ніколи, рвалася все вперед, намагаючись зловити за хвіст свою птицю щастя і вирвати свого коханого чоловіка із тенет смерті. Тоді ангели знову ставили мене на сам початок дороги – і я йшла.

Часи настали трохи спокійніші. Польська корона взяла під свою руку наші землі, тож був сякий-такий мир. Саме його, миру, я хотіла найбільше: він давав мені надію.

Наближався Великдень. Люди, земля і вся природа видихнули з полегшенням на повні груди, позбувшись снігу, льоду й зимової сірості. Небо враз зависочіло, ожило лелечими ключами.

Я, як і кожна добра господиня, поприбирала в хаті, а тоді заходилася місити тісто на паску. Іван обійшов господарство, тепер же сидів на лаві і робив разом із малим Івасиком писаночки. Синочок виріс, мав Іванову статуру і мої очі. Я на Великдень вишила їм обом сорочки, тож тепер вони на радощах одягли їх: малювати писанки для них було справжнім святом. Вишивала я в особливий спосіб, якого навчила мене ще моя бабуня, цей спосіб вишивання так згодом і почав зватися – городоцький шов.[3]

Я тихцем поглядала на старання моїх мужчин, посміхалася – вони ж не зважали на мене. Особливо пильним був наш синочок. Його голівка стирчала з-за скрині, а оченята бігали, супроводжуючи кожен рух мого чоловіка. Іван бачив таку пильність, тому кожну свою дію супроводжував детальною розповіддю, що він саме робить і для чого.

– Зараз візьмемо цибульку і будемо терти по яйку, аби воно набуло отакого кольору, бачиш? Робимо це старанно й уважно, аби наша писаночка вийшла гарною. Подаруємо її нашій мамусі.

– Мамуші, – повторив Івасик, шморгнувши носиком.

– Так. А тепер можна прикласти листочок, аби вийшов гарний узор. Отак.

Іван поглянув на свою роботу, показав малому. Схоже, їм обом сподобалося: вони підморгнули один одному, а тоді відклали писаночку вбік.

– Після свят треба буде з плугами виходити, ярину сіяти. День стоїть теплий, довгий, – мовила я, готуючись ставити паску в піч. Іван виглядав у вікно.

– Посіємо, – погодився. – Бо потім по сіль піду. Закличу братів, підемо у Дрогобич чи до Самбора. Можна буде яку копійку заробити через літо.

Я посумнішала. Бачила, як він цілу зиму погляв у бік Верещиці, де були пришвартовані їхні човни. Дорога манила мого чоловіка – у хаті сидіти довго не міг. «Що висидиш у тій хаті?» – завжди повторював. Ми з ним думали над тим, аби завести другу дитину, прикупити ще земельки і розширити своє господарство. Торгівля давала добрий зиск, хоча й небезпеки крилися за нею чималі, – ось чому я не любила, коли Іван їхав з хати. Скільки ж то біди всякої по дорозі могло статися: то розбійники, то повені страшні, то татари. Та й сама Верещиця, по якій ішли каравани човнів, мала у собі багато вирів, що затягували, закручували в себе, потопивши уже чимало…

Я продовжувала поратися біля печі – Іван же підхопив Івасика на руки, бавився з ним, а малий реготав від щастя. Тоді Іван пригорнув його до себе і поцьомав у голівку.

– Ходи, Івасику, підемо надвір: знову час обходити господарство. Та перед тим знімаймо наші новенькі сорочки. Щоб не поплямити.

– А коли знову візьмемо?

– У неділю, Іванку. Одягнемо, підемо до церкви і заспіваємо «Христос Воскрес». Потім же підемо і вдаримо у дзвін.

– І я?

– Аякже. Тільки сильно будеш бити, аби луна розійшлася по всій окрузі – і всі люди почули добру новину, що наш Господь воскрес із мертвих.

Обидва мої «господарі» перевдягнулися і вийшли надвір обходити хазяйство.

Розділ 23

Гаврило

Човни з сіллю підходили Верещицею і швартувалися біля зробленого із грубих тесаних колод та дощок причалу. Тут уже крутилося багато різного люду, по-різному зодягненого. Кільканадцять підвод, запряжених кіньми, а то й волами, стояли недалеко, чекаючи, доки прийде їхня черга вантажити дорогий крам. То тут, то там крутилися хитромудрі купці, затиснувши у долонях тугі капшуки. Вони скуповували сіль просто на пристані, торгуючись за кожну дрібницю, а потім розвозили товар по цілому краї. Хтось завів розмову:

– Ви вчора до Львова їздили, що там чувати? Як поживає місто Лева?

Хтось відповів:

– Розрослося нівроку. Городок перед ним стоїть, як вуйко коло небожа-переростка. Усе у Львові є: склади, ринки, цехи й крамниці, пивниці й купці-молодці туди їздять, як по свячену воду. Тільки все одно по сіль – до Городка. У нас найбільший соляний ринок, їй-богу.

Тут озвався третій:

– Ото розпродамо свою сіль, і можна буде знову поїхати в добру годину.

– Овва, ще телятко не народилося, а він уже шкуру продав.

– А чого нє? Он бачиш, до нас якісь багатії йдуть. Зараз будуть торгуватися, тільки ціни не спускаймо – і так куплять.

У напрямку причалу і справді рухався гурт вельмож. Попереду них, випереджаючи на цілий крок, швидкою ходою ішов чоловік, одягнений у легкий мисливський одяг, із сагайдаком стріл за спиною. Інші намагалися не відставати від нього, тому досить швидко наближалися до причалу.

– Ягайло! – раптом залинало по цілому причалу. – Король Ягайло до нас іде. Кажуть: він знову до Городка приїхав, у замку сидить, полює в лісі, а ще солов’їв слухає понад ставом. Відпочивають, одним словом. Ціну не спускаємо!

Тим часом вельможі були вже тут. Увесь причал перестав метушитися: люди впізнали короля, стали півколом, пропускаючи його всередину.

– Круль Владислав Другий!

Усі поклонилися. Король пройшовся причалом, гупаючи в повній тиші каблуками своїх чобіт по дошках, тоді повернувся, підійшов до одного з купців.

– Звідки товар ваш?

– Є з Дрогобича. А це ось зі Сприні привезли та ще зі Старої Ропи, ваша величносте, – тут же відповів купець.

– Беру. Все, що маєте, забираю, – сказав Ягайло.

Король простягнув руку, йому один з придворих уклав туди капшук з монетами – і Ягайло кинув його купцеві. Той зважив у руці, тоді перезирнувся зі своїми братами.

– Не бійся, не обману. Я ціну солі знаю, – сказав король. До нього підійшов один з вельмож.

– Ваша величносте, але ж пощо нам стільки солі?

– Будемо її замість хліба їсти! – оголосив король. Запала тиша. Король окинув усіх поглядом, задоволено посміхнувся. – Та жартую я.

Усі вельможі видихнули з полегшенням і собі засміялися із такого дотепу. Ягайло ж, перебуваючи у доброму гуморі, вів далі:

– Ціну солі знаю. Літо йде – м’ясо псуватися за мить буде. А так заллєш соляною ропою – місяць пролежить, – ніц йому не станеться.

Король поплескав свого вельможу по плечі, тоді повернувся до купця.

– Завтра зранку завезіть усю сіль до замку. Решту грошей віддам на місці. Коли зможете іще привезти?

– Десь за місяць, як Бог позволить, – відповів купець.

– Хай буде, везіть, і ту заберу! – погодився король.

Він і справді перебував у доброму настрої…

Його величність Владислав Ягайло сподобав собі цей край: він любив мріяти, думати, будувати плани серед цієї тиші. Уже вкотре він приїжджає сюди, у цей райський куточок. Усі державні клопоти прилізли слідом за ним: змушували допізна засиджуватися у кабінеті, відбиваючись від різних людей, які йшли і йшли до нього кожен зі своєю бідою, жалем, клопотами… Коли ж було вже несила, король рвав на собі всі ті пута, вдягав свій мисливський костюм, закидав за спину сагайдак з луком та стрілами і тікав із замку. Він блукав то луками, то лісом, то понад ставом – і його королівська душа наповнювалася радістю та спокоєм…

Король Ягайло зітхнув, посміхнувся. Повернувся, нарешті, до своєї свити, і тут же до нього підійшов війт. Поклонився.

– Чого тобі?

– Скільки ланів поля ваша величність зробить ласку передати на наше війтівство?

– Дам тобі лани від костьола і ген туди, в той бік, до Артищова. Поставиш фільварок, млин, загосподариш добре, а там побачимо. Чуєш, як тут пахне? Літом, а ще водою і зіллям різним буйноцвітним!

Ягайло вдихнув на повні груди.

– Кому ж коритися маю: королю а чи власнику міста? – питає далі війт.

– Місту, – відповів Ягайло. – А скажи, пане войте, чи є дичина он у тих лісах?

– Очевісцє, ваша величносте. Тут дуже багато звіра. Ми знаємо вас як дуже доброго мисливця, отже, ви зможете забезпечити м’ясивом дичини цілий замок!

Королю це сподобалося.

– Ваша величносте, а дозвольте ще спитати: після мене хто війтом має стати?

– Передаш у спадок. Думаю: ти маєш бути задоволений з такого.

– Але ж очевісцє, ваша величносте! – війт поклонився.

Він хотів іще пристати до короля зі своїми запитання, але Ягайло відійшов іще далі, ніби чиста і спокійна вода затягувала його. Король обернувся до війта спиною, даючи зрозуміти, що говорити про справи більше не хоче. Усе стихло. Ягайло ковзнув поглядом по спокійному плесу, докинувши цей погляд аж до протилежного боку става. Ця місцина була як у казці: плакучі верби, немов гарні дівчата, опускали свої коси до самої води. Співали. Немов старші сестриці, які колишуть неспокійного молодшого брата, верби так само присипляли став, лагідно торкаючись його, пестячи, – і від тої ласки він спав собі тихо й спокійно, не вередуючи. Король подумав собі, що влітку тут іще має бути краще: став дає прохолоду серед важкого спекотного дня, а цей гай заливається пташиним щебетом та сюркотом коників. Неодмінно, неодмінно треба приїхати сюди наступного літа!

Намилувавшись красою нашої землі, Ягайло відчув приплив доброти до свого серця.

– Слухайте моє королівське слово! Звільню місто від податків на 12 років, щоби воно розросталося і розбудовувалося. Кожному міщанину гарантую землю. Даю місту самоуправу! Буду заохочувати торгівлю і ремесла. Біля самого замку збудуємо кляштор: нехай отці моляться за наше місто. Чуйте і запам’ятайте мої слова та розкажіть другим!

Мужі перезирнулися і вклонилися королю. Він повернувся й пішов, вельможі потяглися за ним, залишаючи наших солевозів самих на пристані.

Ягайло дотримав усіх своїх обіцянок: він надав Городку Магдебурське право з усіма іншими спряженими привілеями, хоча після того досить довго тут діяло Руське право, надане ще королем Данилом. Час від часу місто переходило із рук у руки різним власникам. Управляв містом війт, який мав досить велику владу, навіть мав право призначати смертні вироки. Мав він у своєму розпорядженні чотири лани ґрунту, а також млин на ріці Верещиці. Судові функції виконували лавники. У городку зародилися перші цехи шевців, кравців, ткачів і різників… У центрі міста утворилася ринкова площа, поставили ратушу. Два рази на рік тут проводилися ярмарки, а щочетверга був базарний день. Згодом місто стало ще й центром продажу волів.

Міська самоуправа самотужки мала дбати про дороги, які вимощували з дощок та дерев’яних колод, і оборонні фортифікації. Місто стало швидко розвиватися, в ньому закипіла торгівля й ремесла.

Городок «русинським» залишався все менше і менше. Невідомо, чи то з волі короля, чи само по собі так сталося, але місто захопили чужі люди, витіснивши русинів на передмістя і пообкладавши тяжкими повинностями.

Сам Ягайло так полюбив собі наше місто, що приїжджав сюди, щойно випадала добра нагода. Він і помер тут, заповівши поховати себе у Кракові, а серце своє лишити в Городку.

Проте це станеться вже трохи пізніше, а поки що чоловіки стояли на пристані і чухали потилиці.

– Чули? – спитав хтось із них. – Тепер заживемо. Право маємо!

– Мали сьмо Руське, тепер буде Німецьке, – заперечив інший. – А заживе війт, писарі і лавники!

– Гляньте, що там? – раптом сказав третій.

Усі, хто зібрався на причалі, раптом посунули до берега. Були тут не тільки купці: прості люди густо обліпили круті береги Верещиці і все сунули й сунули до води. Ягайло спершу подумав, що всі вони прибули, аби вклонитися йому й подякувати за його ласку. Але люди дивилися не на нього, а на річкову гладь – там плив човен. Я стояв тоді у натовпі, та, почувши крик, озирнувся на протилежний бік: полем бігла жінка. Марія. Вона щодуху летіла до річки, так що навіть хустина злетіла з її голови. Тим часом човен наближався. На ньому везли городоцьких мужів, котрі, йдучи із сіллю, напоролися дорогою на татарський чамбул. Ординці оточили їх і наказали здатися в полон, проте мужі вирвалися з боєм, дісталися до найближчої церкви і вдарили у дзвін, попередивши людей про небезпеку…

Марія саме прибігла до берега і по самі коліна шубовснула у воду. Човен приплив до неї. Так, її чуття й того разу не змилилося: Іван лежав на лодії із заплющеними очима. Дико закричала Марія, падаючи на тіло коханого. Іван цього разу не сказав їй нічого, тільки посміхався спокійною посмішкою, дивлячись на свій край із небесної височини.

Розділ 24

Сьогодення

Вуйко Гаврило сидів на лавочці в церкві, поклавши свій картуз поряд. Усередині знаходилося іще декілька людей – невдовзі тут мала початися вечірня. Гаврило був одягнений у старенький поношений сивий костюм, тепле чорне пальто. Сидів мовчки. Поруч нього, стоячи на колінах, молився майор міліції Михайло. Доказавши свої молитви, він широко перехрестився і підвівся.

– Слава Ісусу Христу.

– Слава навіки Богу, – відповів Гаврило.

Михайло сів поруч із ним.

– Про що задумався, друже, чого невеселий?

– Хіба ж нема про що нам думати? Подивися, як мало людей прийшло сьогодні до храму Божого! Де ж уся молодь?

– В Інтернеті сидить. Або в телевізорі, – відповів майор.

– Отож-бо й воно. Були часи, коли диявол хотів знищити нашу церкву, людей за освячені паски, за коляди, за вертеп з роботи виганяли, школярів переслідували, а вони і так ішли, ішли – дім Господній завжди був повний. А тепер?

Михайло мовчав. У нього були думки з цього приводу, але він не поспішав їх озвучувати – не хотілося вступати зараз у дискусію з Гаврилом. Натомість мовив:

– У мене є новини відносно нашого Івана.

– Помер?

– Не поспішай, Гавриле. Маю на увазі розслідування. Злочинці – потужні люди, а прикриває усю цю справу прокуратура! Я натрапив на слід убивць: вони ховалися на дачі одного з прокурорських. Ми їх там оточили, тільки вони втекли – підземний хід на дачі був, уявляєш? Після того на мене почали тиснути, були б з роботи вигнали, але я узяв лікарняний…

Гаврило поглянув на майора.

– Нащо ти мені все це розказуєш?

– Хочу, щоб ти допоміг мені, брате-товаришу.

Гаврило засовався на місці.

– Давай після служби.

– Не можу. Мушу летіти.

Завжди так із цим майором – навіть у церкві посидіти не може.

– Добре, кажи.

Залунав дзвін, люди підвелися, почали хреститися. Встали і Гаврило з Михайлом.

– Треба втримати Іванову справу. Не можна її віддати чорним. А ще треба допомогти Майдану!

Михайло витягнув з-за пояса щось холодне залізне й запхав Гаврилові до кишені.

– Я тобі не лікар, щоб ти мені до кишені пхав, – спробував заперечити Гаврило. – Що це?

– Пістолет. Ну, для самооборони. Справа ж то наша тривожна. Давай, мені вже час, – попрощався Михайло й почав поволі просуватися до виходу. Гаврило хотів був заперечити, але тут із дияконських врат вийшов священик і почав Богослужіння. Михайло підморгнув Гаврилові на прощання, перехрестився і вийшов з церкви.

Розділ 25

Марія

Верещиця все несла і несла свої води. На зміну дням приходили ночі, а замість літа в нашу хату стукала зима. Вона гостювала довго, проте рано чи пізно підводилася і йшла геть, а на її місце знову вставало, підіймалося сонечко.

Я вже давно збилася з рахунку поколінь, втратила лік кількості життів і смертей, які мені довелося пережити. Про них я згадувала, переглядаючи свої вишиванки, сховані в скрині. Дивні орнаменти перепліталися червоними та чорними нитками. Як і в природі. Мій Іван не змінювався, завше залишаючись вірним собі. Я також не бажала здаватися. Була упевнена в тому, що мені от-от вдасться розірвати ланцюг тих смертей, що Доля нарешті змилується наді мною, і я зможу вихопити свого чоловіка з того світу, зможу повернути сонце у свій дім.

Часи нам довелося пережити і справді жорстокі. Щойно минала чергова воєнна завірюха, тут же нас палила пожежа або косила пошесть. Власники міста торгували нашою землею, за кожним разом встановлюючи якісь нові свої примхи. Міські війти, які купували уряди за гроші, ставили рогачки на кожному мості, на кожній брамі, аби обдерти торговця чи ремісника до нитки. На селян також упало немало податків та чиншів, повинності прибавлялися з кожним роком. Навіть рибу нам ловити не давали, передавши стави в оренду львівським купцям. Саме через усі ці побори кілька разів у місті та околиці спалахували бунти проти сваволі панів та війтів. Жовніри ті бунти гасили, але люди усе повставали.

А ще часто набігали татари…

Що б я не робила, хоч би як старалася врятувати Івана – все даремно. Гаврило питав мене, чи не досить, – я не відступала. І ніколи не відступлю…

Ішли Зелені свята. У цю пору на селі завше дуже багато роботи, тому до хати з поля повернулася вже під вечір. Втомилася. Сьогодні прополола усі грядки, розпушила землю, підживила городину. Бур’яни, немов із ланцюга зірвалися, так дерлися до сонця після останнього дощу. Далі я обійшла господарство: погодувала поросят, позаганяла до повітки курят і качат, позбирала яйця із гнізд. Лишився голодним лише наш Бровко: він спостерігав за мною поглядом, коли ж я підходила, то заходився завзято махати хвостом. Однак годувати я його і так не збиралася, бо наш гоноровий пес їв тільки те, що йому приносив Іван. Що ж, нехай тоді почекає.

Повернувся Івасик, що пас череду з іншими хлопчиками. Подоїла корову, погодувала сина і послала до бабці, аби відніс їй свіжоспеченого хліба й молока. Послухався. Пішов.

Я швидко почистила рибу і поставила варити юшку. Хоч нам рибалити на ставі і забороняли, та я завжди примудрялася хоча б раз на тиждень дістати кілька свіжих щупачків. Наш кіт уважно спостерігав за тим, як я пораюся із тими щупачками, облизувався і нявчав… Я випровадила його надвір. Тепер ще треба позамітати, а також збігати на город і нарвати молодої цибулі: мій Іван дуже любив сир зі сметаною та свіжою цибулькою. За вікном вже починало сутеніти.

Мій Іван був цеховим майстром, і я тим дуже пишалася. Його поважали в місті, так що навіть пани віталися з моїм чоловіком, не кажучи вже про хлопів. Він багато працював, тому в нашому домі завжди водилась якась копійчина. Ми складали плани про те, що докупимо ще землі…

Іван зайшов до хати, приволікши із собою добрий оберемок липових гілляк. Я й забула, що сьогодні Зелена субота і треба «намаїти» хату.

– А я не забув, – на випередження мовив мій чоловік.

Він ніколи не забував ні про дідуха, ні про писанки… Тож тепер у хаті пахнуло не тільки рибною юшкою, свіжим хлібом та цибулькою, але й духмяною липою. Іван прикрасив нашу кімнату, пішов нагодувати «свого» пса, помився під студнею – і тільки тоді сів до столу. Миючи горщики й полумиски, я краєчком ока спостерігала за тим, як він вечеряє, і безперестанку теревенила про те, як добре їдять наші поросята, як гарно зійшли бурячки на городі, як дбайливо водить когут курочок по обійстю… А ще про те, що трохи грошенят назбиралося, а на одному з панських ланів продається шмат поля…

Іван мовчки, зосереджено поглинав свою вечерю, і тільки коли я сказала, як наш Івасик виріс, він відповів, витерши вуса від сметани:

– Мав у кого вдатися.

Я відчувала, що думки його зараз дуже далеко і мої розповіді про поросят і курей ходять навколо нього десятими дорогами. До нас доходили чутки, що в Україні знову неспокійно, знову повстали козаки, громлячи польських панів. Іван бував колись на Січі: гуляв із козацтвом по степах широких та по Чорному морю…

Попе-попереду Сагайдачний!

Веде своє військо, Військо Запорізьке

Необачний… —

він раптом затяг тихенько, дивлячись кудись повз мене, повз нашу хату та й повз усе…

– Чогось тебе на співи не тягнуло, коли був голодний, – спробувала я пожартувати.

– Нагодувала, напоїла, то ще й цьом мусиш дати, – відповів він чи то жартома, чи як… Тільки замість цьома я поставили перед ним масляницю.

– Поможи мені, Іване, бо рук уже не чую. Завтра, може, хтось із родини прийде, тож треба буде щось на стіл поставити.

Він не сказав ні слова і послушно почав бити масло, сопучи та морщачи лоба. Одначе думки його були все одно там, з козаками…

Я побігла у комору помитися, перевдягнути сорочку. Коли ж повернулася, то мій чоловік стояв у хаті перед скринею, віко якої було відчинене. Він тримав у руках свою стару козацьку шаблю, пістоль, порохівницю і ріжок для куль. Я притулилася до нього і стояла мовчки.

– Там, на Січі… Он де, Марусечко, справжня воля. Там усі рівні: нема ні пана, ні хлопа. Товаришами один одного величають, а не псячою кров’ю. А земля там яка!..

Я притулилася до нього іще сильніше. Мені ставало страшно, коли Іван починав говорити такі речі. Що нам до панів та хлопів? Мій чоловік майстер, синок росте, земля є, хата, господарство. А козаки собі нехай бунтують: тільки там, у себе. А тут уже як є. Не хочу я того визволення, аби тільки війна не прийшла до нашого краю, аби не загинули найрідніші, найкращі. Я про це кожного вечора молила Бога, але вголос не говорила цього своєму чоловікові і не скажу ніколи, аби він не розізлився на мене. Я зможу його стримати, не дам піти на війну і цього разу він точно не загине.

– Ходімо лягати, бо я щось змерзла, – попросила.

– Щось Івасика довго нема, – сказав Іван, виглядаючи у вікно.

– Він у баби заночує. Ходи.

Іван склав акуратно свою зброю назад у скриню, закрив віко. Я взяла його за руку, повела за собою. Ми полягали на лежанку, я притулилася, слухаючи його серце. Ми не стали відразу кохатися: сама собою зав’язалася бесіда. Згадали про давно минулі роки нашої юності, залицяння, короткі літні вечори, проспівані ночі. Ця розмова трохи розвеселила нас, тож скоро слова переросли у поцілунки. Ставало все тепліше, гарячіше; ми скоренько позбулися від непотрібного одягу – і я враз відчула на собі легкий тягар його тіла. Він цілував мене і пестив – я заплющила очі від блаженства, руки ж усе сильніше притискали кохане тіло до себе…

Ми лежали на ліжку, не криючи своєї наготи. Раптом знову та сама тривога, знову те саме дежавю! Три, два, один…

Хтось постукав легенько у віконну раму.

Коли ми були вже одягнені й Іван відчинив двері, на порозі стояв якийсь перебендя в лахмітті. За його плечима була кобза.

– Ну, здоров, товаришу, – привітався.

Мій чоловік раптом посміхнувся і вхопив нежданого гостя в свої обійми.

Цього чоловіка звали Східняком, родом був десь із Слобожанщини. Січовик. Колись вони з моїм чоловіком козакували, навіть в одному курені жили і «хлебтали з одного казана курінну щербу».

– Я від Хмельницького. Іди клич надійних людей, будемо говорити, – сказав Східняк, сторожко виглядаючи у віконце. Іван узяв шапку і пішов. Гість примостився втомлено на лаву, узяв кобзу й заграв. Я знала, що моя пісня мала силу, але його – ще більшу.

Розділ 26

Гаврило

Усі ці дні були дуже тривожними: хлопці один за одним тікали до Хмельницького… Городок притих. Бундючна польська шляхта дивилася на людей зверхньо і ще з більшою ненавистю: по околиці розійшлася новина про Корсунь і Жовті Води. Ми чули, як вони нахвалялися, що батогами розженуть «хлопське» військо і всіх бунтарів пересаджають на палі. Мені було страшно за тих людей, за Марію і її сім’ю. Жінка крок у крок ходила за своїм Іваном, усюди тягаючи дитину. Навчила малого, аби той плакав і просив татка не йти до козаків. Та Іван чогось і сам не йшов. Обробляв господарство, порався біля хати, був суворий і зосереджений. Із сусідами говорив коротко, коли ж бачили поблизу когось із панів чи жовнірів – тут же розходилися. Вони щось задумали, але що – Марія не знала.

А тим часом чутки ходили різні: одні запевняли, що Хмельницький уклав з поляками мир, що королівські комісари зуміли перехитрити гетьмана і він далі, на Галичину, не піде, залишивши її панам. Інші казали, що хитрий Хмель тягне час, бо хоче закликати на допомогу турків. Треті взагалі бачили велетенську армію короля, що сунула із заходу на схід, і кінця краю їй не було видно. Далі ж пішли добрі чутки про Пилявецьку битву, про облогу Львова та про Семена Височана, що гуляє по Галичині, визволяючи місто за містом, село за селом.

Того дня я знову пішов до церкви і молився там, стоячи навколішки перед образом Господа. За мною зайшла Марія, а з нею й інші жінки. Вони тут будуть молитися, аби війна не забрала їхніх чоловіків і дітей. Отець повагом махав кадилом, курячи пахучим ладаном.

Церква Благовіщення стояла не десь на околиці, а в самому Городку. На це довелося віддати одному з місцевих русинів свій ґрунт і випрошувати довго милості в короля. Зате є в місті церква, і то навіть не дерев’яна, як колись, а мурована…

Наш отець співав рівним голосом, не випускаючи кадильниці з рук, погляд же його тривожно блукав десь біля дверей храму, звідки долинали дивні голоси і звуки. Ці звуки чули і ми, але спочатку не звернули на це уваги. Лише потім, коли чітко почулися крики, зойки і плач. За мить у храм ввалилися якісь люди, так що отець припинив правити службу, а люди враз озирнулися.

– Козаки в місті! Ой-вей, козаки ввірвалися до Городка!

Жінки зашуміли, не відразу збагнувши в чому справа. Не відразу вони впізнали в тих бідних, настраханих людях євреїв, що жили в околиці міста. Ми розступилися розгубившись. Один із євреїв, голова цього роду на ім’я Ламед, не наважуючись ступити далі до храму, став навколішки і звернувся до нашого священика:

– Благаю: захистіть нас…

Отець відповів не вагаючись:

– Ви у храмі Господньому, тому якщо захочуть скривдити вас, то нехай б’ють і мене. Усі ми тут діти Господа Бога.

Євреї забилися в куток церкви і поставали на коліна, принишкнувши й заховавшись між людьми. Отець продовжив відправу.

Раптом удалині щось загуркотіло, ніби грім, тоді ще раз, ще. Ті страшні звуки спробували заглушити молитву людей і отця, та не змогли.

– Господи, помилуй…

Знову десь там гримнуло – і це була зовсім не гроза. Так, козацький полк уже під Городком, а місцеві хлопи, перед тим змовившись із козаками, допомогли їм взяти місто. І ось із середмістя пішли крики і вереск, запалало все навколо; і блиски заграви затанцювали по старих церковних образах та фресках, а червоні вітражі ще гірше почервоніли від пожежі, що розгулялася містом. У церкві раптом запахло димом.

– Матінко Божа! – вирвалося із десятків жіночих грудей.

– Господи, помилуй, – продовжував отець, не зупиняючи молитви…

Раптом десь зовсім поруч бахнув постріл. За ним – другий, потім – ще. Заіржали дружно коні. Люди принишкли, почали одне за одним озиратися на двері. Ті відчинилися ще ширше, і всередину посунули козаки, затоплюючи своїми червоними жупанами всю церкву. Жінки, що були всередині, враз розступилися, поприлипавши до стін. Козаки стали, роззирнулися і швидко зауважили переляканих на смерть євреїв.

– Он вони, христопродавці. Беріть їх, хлоп’ята! – наказав вусатий козарлюга, що крокував попереду.

– Спиніться! – наказав отець, але запорожці вже грізно оточили євреїв і почали брати їх за лапсердаки.

– За спаплюжені святині наші, за сиріт і вдів козацьких – підуть жиди до пекла!

– Спиніться, прошу вас! Ми всі тут під Богом, бо це є дім Господній! – повторив голосніше отець і став перед козаками, наставивши хреста.

– А у них інша віра, отче! Жид, лях і собака – то є віра однака! Тому не місце їм у храмі Божому, а лише на дереві, на мотузці!

Раптом поруч зі священиком стала Марія, а за нею – й інші жінки.

– А що ж це за бабський бунт, трясця його матері! – спаленів вусатий.

– Не треба, хлопці. Не для того ви сюди прийшли, – сказала Марія, і її тихі слова зупинили злих запорожців.

– Пропустіть полковника, – пішов раптом гул по церкві, козаки розступилися. Всередину проштовхався високий вусатий чоловік із перначем у руці і шаблею за поясом. Разом із ним були старшини: з одного боку – Східняк, а з іншого боку – Іван?!! Так, це і справді був Іван з Городка! Чого ж він так близько стоїть до самого полковника Капусти? Бо саме він, Іван, організував місцевий люд і допоміг козакам узяти місто малою кров’ю, та ще й під самим носом у панів!

Полковник підійшов, розгледівся, одразу все зрозумів. Тут же гаркнув на козаків:

– Ви що, лобуряки, жидків хотіли просто тут, у Храмі Господньому, порішити?!

– А що ж робити з тою невірою?!!

Почувши це, полковник спохмурнів, Східняк з Іваном стали ще ближче до нього.

– Батько Хмель казав ляхів і жидів без потреби не різати. Хто порушить гетьманський наказ – сам на дереві повисне!

Кілька запорожців спробували сперечатися, та Вусатий підняв догори руку, аби затихли.

– Годі. Наказ є наказ. Аби тільки та доброта нам боком не вилізла.

Він пішов до виходу, його козаки – за ним. Ті, що лишилися, мов по команді, зняли шапки і перехрестилися. Подякувавши Господу своєю короткою молитвою, полковник підійшов до отця.

– Спасибі вам, отче. Благословіть! – Капуста, а за ним й інші стали на коліна.

– Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

Полковник поцілував священику руку, а тоді всі дружно пішли до виходу.

– Чекайте, – стримав панотець. – Усі наші хлопці пішли до Хмельницького. Тож і мені з вами…

Капуста махнув головою на знак згоди. Тим часом Іван побачив Марію, підійшов до неї.

– Ти йдеш? – спитала вона його.

– Скоро повернуся – роботу ще маємо. А ти ж тут сиди, чекай! У церкві – безпечно.

Вона хотіла іще щось сказати, але Іван поцілував жінку в чоло і пішов за козаками. Марія озирнулася – з іконостасу дивився на неї архангел Гавриїл, що приніс Діві Марії таку благу вість.

Розділ 27

Східняк

Хмельницький дотримав своєї обіцянки: він прийшов під Львів, полк Максима Кривоноса узяв неприступний досі Високий Замок. Козацькі війська пішли далі. Городок горів, палали панські, війтівські та старостинські фільварки, а разом з ними і хати поляків. Із замком було набагато складніше: тамтешня залога разом із єзуїтами прилеглого монастиря засіли за високими стінами твердо. Після чергового шаленого штурму замок нарешті здобули, вирубавши його оборонців до лаби.

Стихло. Не чути більше вибухів, стрілянини і криків. Втомлено сівши просто на битій землі, я перемотував рану на своїй руці і проклинав того ієзуїта, що поцілив у мене з мушкета. Через кіптяву, дим і пороховий чад раптом побачив, як з боку церкви поспішала якась жінка. Впізнав – Марія. Вона почала розглядатися: на той час козаки уже були повсюди. Вони спокійно зносили захоплену здобич, перемотували свої рани, стягували трупи побитих жовнірів. Когось навіть повісити встигли – тіло гойдалося на шнурку над самою її головою. Пахло горілим.

– Води, – попросив хтось поруч.

Марія озирнулася – це був польський жовнір.

– Сивоокий?

Він поглянув на неї стражденними очима.

– Хто ти, кобіто, звідки мене знаєш? – запитав поляк.

– Ти бував у нас удома. Ви з моїм чоловіком то справи разом вершили, то сперечалися й сварилися. А ще – воювали разом. Ви побили татар на Синій Воді, під Грюнвальдом зупинили хрестоносців, під Оршею – москалів, а під Хотином – врятували Європу від турків.

Жовнір посміхнувся.

– Були часи… Дай же мені напитися, аби легше було на той світ іти…

Дивно, коли я до нього підійшов, аби допомогти, він тільки відмахнувся. Гордий. Марію ж попросив. Жінка мала свій клопіт, та все одно не змогла йому відмовити: знайшла воду, трохи підняла голову, почала поїти. Попивши водички, жовнір ще раз посміхнувся і – вмер. Марію від того аж затрусило, вона обережно його поклала назад на скривавлену землю, оглянулася й побігла просто до найближчого козака.

– Де мій чоловік, де Іван?

– Га?

– Ти бачив мого чоловіка – Івана-з-Городка?

Запорожець знизав плечима:

– Івана? Хто ж не знає такого орла?! Іди далі, всередину, його туди повели.

– Повели? – насторожилася жінка. – Він що поранений?

– Хтозна, – відмахнувся козак і пішов.

– Маріє! – покликав я. Вона впізнала прибігла.

– Що з ним?

– А ти чого тут? – відповів я запитанням на запитання.

– Я чула, розумієш?! Чула його бойовий клич, дихання, стогін, крик, а потім… видих. Останній. Чула. Я не могла помилитися, розумієш, не могла!..

Жінка була така налякана і розгублена, що я підвівся, узяв її за руку і повів за собою.

– Та цить уже! Зараз знайдемо твого чоловіка! – спробував заспокоїти її, хоча й сам добре не знав, що з ним могло статися. Так, бачив у бою, але згодом усе так швидко перемішалося в тій кривавій круговерті…

– Що значить «повели»? – раптом запитала Марія, пригадавши слова козака.

– Добре, хоч не «понесли», – відповів я хмуро, тож Марія більше не питала нічого.

Ми швидко пішли до замку, маючи намір знайти Івана серед живих. Дорогою ніхто не стримував, ніхто не питав, тож ми зайшли у ті самі палати, де колись відпочивав король Ягайло, а тепер валялися тіла останніх захисників фортеці.

Дрова у каміні сьогодні палали весело, як ніколи. Викладені з каменю стіни замку уже не були такими холодними, як завжди, мур ніби ожив. На ньому рухалися, посміхалися тіні від світла заграви, дзвінкою луною відбивалися голоси людей, звуки музики і співів. Із портретів, закутих у добротні старовинні рами, на все це сердито дивилися статечні пани, що жили колись у тому замчищі і фундували на нього великі гроші. У світлицях, де колись сиділи галицькі бояри і польські королі, бенкетували тепер козаки. Столи гнулися від наїдків, старі королівські вина лилися рікою. Козаки пили із золочених кубків, одягнені ж були у дорогі кармазини.

– Слава Хмельницькому!

– Слава Війську Запорізькому Низовому!

– Слава! – лунало по цілому замку.

– А давайте вип’ємо за нашого Івана! За героя, завдяки відвазі якого ми здобули місто і втратили так мало братчиків. За Івана-з-Городка!

– За Івана!!! – дружно гукнуло товариство.

Марія звелася на носки, розглядаючись по світлиці: де ж він? Так ось же! Її Іван стояв поруч із самим полковником. Впізнати його було годі: кармазиновий жупан, шаровари, шабля… Йому налили вина в золотий кубок, чоловіки сильно вдарилися своїми чарами, випили. Музика знову заграла, Іван обійнявся з полковником, вони удвох затягли:

Попереду Дорошенко,

Веде своє військо, Військо Запорізьке,

Хорошенько.

Гей, долиною, гей широкою, хорошенько.

А позаду Сагайдачний, А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн та люльку,

Необачний.

Гей, долиною, гей, широкою, необачний.

Гей, долиною, гей, широкою, необачний!!!

– Так ось для чого мого чоловіка повели до замку – горілку пити! А я тут побиваюся… Хоча, нехай співає, це ж у стократ ліпше, ніж має стогнати, а я – плакати.

Я тільки посміхнувся від тих Маріїних слів. Помилувавшись іще трохи славною козацькою статурою свого чоловіка, Марія обернулася й пішла – більше їй тут, поміж козаками, робити нема чого. Іван її зауважив і догнав за межами замку. Вечір уже був холодний, тож він накинув їй на плечі свій кармазин. Марія поглянула на нього, він посміхнувся без слів, обійняв, і вони пішли до свого дому. Ішли мовчки, тільки Іван потиху наспівував:

А попід горою, яром-долиною

Козаки йдуть…

Я провів їх поглядом і знову вкотре посміхнувся, згадавши свою Маринку.

Тим часом замок почав розгоратися – Капуста наказав його підпалити.

Розділ 28

Демон

Зізнаюсь вам: у той похід ми йшли як на спацер. Козаки знову бунтували, і нам у черговий раз доводилося гасити той бунт їх власною кров’ю. Ніхто з вельможної шляхти не мав тоді сумнівів, що побити козаків цього разу буде ще легше, ніж минулого, а дурного Хмельницького ми зловимо і посадимо на палю. Разом із Хмельницьким назавжди мало зникнути й козацтво, а з ним – і Україна…

Отож, поверх гусарських латів я одягнув шовковий плащ із золотою застібкою, під сідло, замість попони, кинув шкуру гепарда, а до боку пришпилив коштовну шаблю, руків’я якої було обсипане дорогоцінним камінням. Рушили. Мої слуги за мною везли вози, навантажені добром: у тім поході я мусив почуватися комфортно, так що взяв навіть улюблений нічний горщик, якого завше тримав біля ліжка у своєму наметі. Гарний такий був, із вилитими золоченими купідончиками замість ручок. Ті купідончики із замилуванням слухали й дивилися на мене щоранку, коли я пісяв у цю вазу. Мої придуркуваті друзі Лихо і Біда не раз брали мене на кпини через тих купідончиків, кілька разів намагалися відірвати їх, усе норовили запхати туди свої морди, щоб нахаркати, або пуцьки – щоб надзюрити. Ух, як же це мене дратувало: тоді я гнав геть із шатра цих ґевалів із найгіршими прокльонами та все нагадував, що лайдак мусить ходити сцяти надвір, як пес, і тільки вельможний пан має високе право попісяти у таку вишукану нічну вазу.

Цей горщик пропав у цім поході, як і решта мого добра… А спершу все так добре починалося: ми вішали козаків, рубали їм руки, виколювали очі, віщуючи козацтву швидкий кінець. Та раптом уся Україна повстала… Побачивши таку силу, ми кинулися навтьоки, погубивши не тільки свої намети, вози та нічні горщики, але й коштовні шаблі, прикрашені дорогоцінним камінням. Козаки пустили нам навздогін великого червоного півня, що догнав нас і так клюнув у сраку, що панство стрималося аж під Замостям…

З-за високих фортечних мурів ми виглядали і бачили, як люди з радістю зустрічали новий час, у якому не буде ні панів, ні ксьондзів, ні панщини. Не були вже кріпаками, холопами та псячою кров’ю – крила розпустилися за їхніми спинами. Білі крила…

Диявол рвав і метав… Завдання нам було поставлено чітко: треба було нейтралізувати Хмеля, повернути старий лад і відбудувати колишню систему.

Поляки не хотіли так просто віддавати свої володіння козакам – і цим ми збиралися скористатися. Король зібрав нову, ще більшу силу, аби знову підкорити собі Україну. Знову пішли криваві бої, тяжчі за попередні. Скільки тисяч років живу, а ще не бачив, щоб люди так мужньо билися за свою свободу. І вони вистояли, хоча великий кусень української землі відійшов полякам: частина Поділля, Волинь, Галичина…

Далі Хмельницький уклав угоду з царем московським, щоби гуртом тиснути ляхів і татар та відбити всі українські землі.

Знову Хмельницький стояв під Львовом – поляки ж із коронним своїм гетьманом відступили далі і стали під Кам’янобродом, використавши для свого захисту Городок, ніби щит. Так ми вкотре опинилися в місті над Верещицею.

Навчений важкими часами, я вже не цурався жити просто неба, їсти, що дають, і срати по корчах. Слід на дупі від червоного когута болів і досі. Я з болем у серці дивився на спалені стіни Городоцького замку, котрого так і не відновили і який зараз височів обвугленою пусткою над греблею і ставом.

Того вечора я зі своїми друзяками пішов в обхід міста, тиняючись понад ставом та річкою, в надії рознюхати плани козаків. Було б добре взяти «язика». До того ми добряче потрусили місцевих хлопів, але ті мовчали, немов набрали в рот води.

Вечоріло. Понад Верещицею блукав густий туман, десь кричав птах. Затяжні вересневі дощі уже перейшли, у край повернулося літо. Правда, не справжнє – «бабине». Хоча більшість листя на деревах залишалося зеленим, осінню вже пахло добре: хлопи закінчували звозити до комор і стодол врожаї і на чорних полях палили сухе бадилиння. Оцим димом з городів і пахла нам осінь… Українська осінь, яку ми ризикували більше не побачити.

Козаки щось задумали, я знав це. Ми прочісували прибережні очерети, намочивши чоботи густою вечірньою росою. Я був уважним і обережним, постійно гаркав на своїх товаришів, аби не теревенили і також були пильними…

Жінку я побачив ще здалеку і став спостерігати за нею. Вона йшла з боку передмістя, весь час сторожко оглядаючись. На плечах мала коромисло й відра, проте навряд чи вона б ризикнула о такій порі піти по воду, навіть як би мала висохнути від спраги. Тут щось інше. Очевидно, удача нам посміхнулася.

Це була Марія. Вона спустилася з гори в ярок, а вже звідти видерлася вгору. Я мав намір прослідкувати, а потім схопити їх на гарячому.

– Сидіть тихо, – наказав я своїм товаришам.

– Пізно, – гигикнув Лихо.

Я озирнувся: Біди поруч не було. Цей придурок постійно тягнув мальвазію зі своєї фляги і мав уже добряче залиті очі. Гівнюк! Він завжди завдавав мені клопотів, коли насмокчеться оковитої, шляк би його трафив!

Біда вигулькнув з туману в добрих традиціях бісівського світу – як мара. Жінка, ставши перед ним, аж струсилася з переляку. Остовпіла. Навколо самі чагарники, дерева і бур’ян – жодної людини. Ні втекти, ні на поміч покликати. Біда відчув її страх, вишкірився.

– Де ж ти, голубонько, йдеш сама серед ночі? Не лячно тобі? Дай-но мені свої коромисла – допоможу. – Тут мій товариш по-звірячому вишкірився.

– Маю помічника – там чоловік на мене чекає! – відповіла жінка.

– Брешеш, голубонько. Твій дурний хлоп певно десь спить п’яний… Дай-но мені бузі.

Він спробував обійняти її, але вона його різко відштовхнула, покидала на землю відра і стиснула в руках коромисло. Біда, як міг, голосно зареготав, тоді враз напустив на себе свою страшну гримасу і пішов просто на Марію.

Я вже зробив порух, щоби втрутитися, як враз спинився: якась тінь ковзнула поміж верболозом – вмить позаду ґвалтівника вискочив козак. Мій побратим і оком не встиг кліпнути, як той ухопив його однією рукою за бари, а другою так гахнув у щелепу, що того підкосило, – і він рухнув на землю.

– Іване, – з тривогою вимовила Марія, кинула коромисло і підійшла до нього. Він обійняв її.

– Маріє! Пробач мені, не треба мені було тебе просити, аби прийшла. Та я дуже вже хтів тебе побачити…

– Івась і Марися… Як це сентиментально…

Ми вийшли зі своєї схованки й оточили закоханих, наставивши на них рушниці. Іван глянув на мене вовком, продовжуючи обіймати свою малжонку.

– Чого вам треба?

– Нам? А ти, збую, що тут шукаєш? Хмель тебе послав? Кидай свою шаблю – підеш з нами. І курву свою бери.

– За курву – зуби виб’ю! – пригрозив дурний хлоп, та я тільки засміявся: він зараз був не у тому положенні, щоби мені погрожувати. Ну, принаймні я так тоді думав. Дарма. Мене чимось огріли ззаду по шиї, так що я не втримався на ногах і впав. Спробував підвестися, але мені знову садонули, цього разу по ребрах. Козаки наскочили нізвідки і почали щосили бити кульбаками від рушниць і копати чобітьми. Я закрив голову руками, скулився і принишк. Своїми підбитими очима тільки побачив, як підійшов Іван і щосили зацідив мені в пащеку.

– Це тобі за курву!

Таки стримав свою обіцянку, сволота: я відвернувся і на зелену травичку виплюнув два передніх зуби разом з кров’ю.

– Досить з них, – наказав Іван, і побої враз спинилися. – Тягніть до човна.

Нас пов’язали, позатикали роти якимись шматами й поволокли до берега, де був пришвартований великий рибальський човен.

– Диво: полковник послав нас по «язика», а «язик» сам прийшов до наших рук, – почув я їхню розмову, і сумнівів у мене не лишилося: козацькі розвідники, а Іван – їхній отаман. Ото ми влипли. Мої друзяки, певно, також зрозуміли, що їх чекає, і почали вириватися, та їх тут же «загасили» важкими ударами кулаків та чобіт.

– Ух, гаспидське насіння, мені аж парко стало. Їй-богу, чуприна змокріла. Ніби не пана молотиш, а чорта з пекла, – мовив один з козаків, розтираючи кулаки й важко дихаючи.

– А ти, Східняче, чортів даремно не згадуй, а то вискочить зараз із очерету – повні шаровари накладеш! – гукнув котрийсь збоку.

– Х-хе, та щоб я, Східняк, та чорта боявся? Хай би тільки посмів потикнутися – такого перцю всиплю… – Тут він глипнув на мене. – А ти чого вирячився?

Знов пішли в рух тяжкі козацькі кулаки й чоботи, посипались нові побої, віхою яких став важкий удар, від якого мої бебехи аж у клубок скрутило і глухий стогін вирвався з моїх уст.

– Отак тобі. Будеш знати, вражино…

Нас покидали на днище човна очима додолу. Самі посідали також, а оскільки ми займали днище, то ноги поставили просто на нас. Чекали. Навкруги було тихо.

– Щось довго наш отаман… – мовив один з козаків.

– Хіба ж дивина – стільки часу жінки не бачити. Нехай собі поворкочують…

Знову чекання, мовчанка.

– Ти ж, Східняче, ніби побратим з нашим отаманом. Піди-но поможи, а то, певно, сам не впорається, – знову впівголоса сказав якийсь жартівник.

– Зараз я тебе як упораю, ковінька твоя перековінька, що і в шароварах не винесеш! – зло гаркнув Східняк. – Сказано ж: нехай побудуть!

Знову чекання, мовчанка, і тільки чути легеньке хлюпотіння за бортом човна.

– А гарна ж, їй-богу, в Івана жінка, – знову мовив котрийсь із козаків. – Та й узагалі тут, під Львовом, дівки дуже смачні з виду.

– А мені все одно більше наші, слобожанські, до вподоби, – підкинув Східняк уже добрішим голосом.

Тут до човна хтось підійшов, наскільки я зрозумів, лежачи додолу пикою, то були Іван з Марією.

– Марія мусить з нами піти – в околиці повно роз’їздів. Певно, тих чотирьох уже шукають, – сказав отаман.

– Чом би й ні? Скільки ж то наших дівчат обрізають собі волосся, перетискають груди, вдягаються в чоловічий одяг і йдуть до Хмельницького, аби разом з чоловіками своїми битися на народну волю? Знайдемо якусь шапку й шаровари – чим не козарлюга, ковінька його перековінька? – пробасив Східняк і взявся за весло.

Іван з Марією сіли в човна, і той тут же відбився від берега. Я знав, що мене чекає у козацькому таборі, тому добре тримав матню у жмені й калатав зубами. Та нічого, хоч диявол і не добрий, та якось допоможе вирватися з козацьких рук.

Розділ 29

Ангел

Як під Городком усе почалося, коли сюди приїхала Ядвіга збирати землі під корону польську, так зараз під Городком мало все й скінчитися, і корона польська мала посипатися, як будиночок із піску. Чи не три сотні років люди терпіли утиски і знущання від польських панів. Та й хіба ж тільки від польських? Оповиті диявольським павутинням українські князі та шляхта відреклися від свого коріння, ополячилися на радість ворогам, продали свою віру й мову. Далі вже люду терпіти було годі…

Отож, до цієї битви, яка цілком могла стати останньою, пани готувалися дуже ретельно. Коронний гетьман Потоцький відступив від Львова і заховався за Городком, за нашою Верещицею, нашими ставами й болотами. Отаборився пан коронний біля села Дроздовичі, на дорозі, що вела до Кам’яноброду, і щоби напасти на його військо, треба було або пробиватися через Городок, захопивши місто і греблю, або форсувати широкі болота. І перше, й друге обіцяло величезні втрати серед козацького війська.

Хмельницький стояв під Львовом і проти панів послав полковника Лісницького з козаками та частиною московських рейтарів. Зволікати і відтягувати не було часу – Потоцькому могло підійти підкріплення: козаки мали вісті, що з Польщі йому на допомогу суне «посполите рушення».

Обдумавши новини, які принесла козацька розвідка, старшини розробили план наступу. Місцеве населення всіма силами погодилося допомагати своїм визволителям.

Потоцький чекав козаків з боку боліт – вони ж ударили на Городок і блискавично взяли місто. Зробили це хитро: передова ватага переправилася через став на рибальських човнах і підпалила кілька хат. Доки жовніри гасили полум’я, козаки вдарили з другого боку, блискавичним штурмом атакуючи Львівську браму. Залога, яку лишив у місті Потоцький, спробувала оборонятися. Почалася битва. Приголомшені поляки не змогли втримати такого натиску і незабаром відступили по греблі. Вони знищили за собою всі мости і випустили зі става воду, аби утруднити козакам переправу. Із наскоку Лісницький спробував знову вдарити: козаки кинулися в нову атаку, однак, побачивши, що ворог за греблею засів надійно, Лісницький дав наказ до відступу. Тим часом із табору головних сил полякам прийшло підкріплення, навіть легкі гармати – Потоцький наказав утримувати греблю до кінця, йому треба було будь-що дочекатися «посполитого рушення».

На зруйнованій греблі збиралися сили… Та поки вони збиралися, козаки вже ішли іншою дорогою! Обійшовши Дроздовицький став, запорожці форсували болото, а тоді – і річку, перейшовши її по мосту, який змайстрували, розібравши кілька хат. Робили це швидко й непомітно – так що ворог і незчувся, як позаду його табору випірнуло козацьке військо. Потоцький зумів перегрупувати свої сили і приготуватися до оборони. Він відбив першу атаку, яку провели московські рейтари, і навіть сам спробував піти в контрнаступ. Але тут з флангів ударила козацька піхота. Натиск був сильним і дружним, так що поляки не змогли його стримати, почали відходити.[4]

Гармати і самопали гриміли так, аж закладало вуха. Очі і горло роз’їдав пороховий дим. Бій кипів попереду і з боків, усюди чулося тупотіння коней, крики поранених і конаючих. Поляки відступали, а козаки все тисли.

Я стояв тут, дивився за Іваном та Марією. Вона була приставлена до сотні стрільців, і її завданням було набивати козацькі мушкети та вчасно подавати. Самі ж козаки немилосердно поливали ворога вогнем. Іван бився десь збоку. Через цілий бій Марія молилася, аби з ним нічого не сталася, все поглядала в той бік і видихала з полегшенням, коли бачила його гостроверху шапку. Він рубався на чолі своїх козаків, тиснув на ворога всією силою.

Поляки відступали, покидаючи позиції. Одна за одною їхні корогви залишали поле бою, відходячи в бік Яворова. Дружне козацьке «Слава!» чулося зусібіч. Марія відітхнула з полегшенням – наша бере. Поляки тікали – козаки наздоганяли й добивали ворога. Битва добігала кінця.

Раптом я побачив кілька десятків польських жовнірів, що бігли гуртом просто на Марію. У відчайдушній спробі ці воїни намагалися прорвати кільце і вирватися з оточення. Поруч з нею були тільки молоді, старі або поранені. Відступати не було куди, тож Марія вихопила зброю… Я хотів було кинутися їй на допомогу, та якась сила стримала мене так, ніби переді мною виросла незрима стіна. Руки опустилися – Доля таки нікому не давала втручатися у свої справи…

Іван також бачив цей рух поляків і, не роздумуючи, кинувся зі своїми їм напереріз. Злими коршунами запорожці налетіли на ворога, почалася рубанина. Марія кинулася туди, зрозумівши, що бій той буде нерівним. Вони билися як могли, поляки ж рубалися іще гірше, аби врятувати своє життя. Ось на Марію ринув здоровило жовнір, вимахуючи шаблюкою. Іван враз виріс перед ним, заступаючи її своїми грудьми. Удари сипалися страшні. Один, другий – поляк упав на землю горілиць. Іван стояв, шабля його опустилася. Марія підбігла, схопила за руку. Він був блідий, груди почервоніли від крові. Раптом він хитнувся і був би впав, якби вона його не підтримала.

– Іване!!! – зойкнула страшно Марія, і той стогін облетів ціле бойовище. Вона поклала його на зелену травицю. Він іще дихав, дивився.

– Прости, – мовив тихо. – Будь щасливою…

І відійшов… Тим часом бій клекотів далі. Марія ридала, кликала на допомогу, однак її ніхто не чув – переможний клич чувся над полем козацької слави.

Розділ 30

Сьогодення

Пан Гаврило знав, що Іванова «контора» була десь на майдані Гайдамаків, а його фонд притулився у тому самому приміщенні. Довго шукати не довелося: Гаврило невдовзі побачив вивіску і зайшов у потрібні двері.

Офіс був не бозна-який крутий: звичайна оргтехніка, скромні меблі, велике пластикове вікно, через яке всередину щедро вливалося сонячне проміння. Іван завше любив порядок і чистоту, працівники його, очевидно, були такими ж – усередині не було видно ні пилу, ні бруду. У кабінеті за столом сидів брат Івана – Микола. Говорив з кимось по телефону, а побачивши гостя, зробив жест рукою, аби Гаврило заходив усередину і сідав на диван.

– Так… Не знаю, таке питання може вирішити тільки наш Іван, ви ж розумієте, яка в нас зараз ситуація… Зачекайте, недавно ж була вже одна перевірка… Але ж…

Очевидно, співрозмовник поклав слухавку. Микола опустив телефон – був сам на себе не схожий.

– Що, пресують? – спитав Гаврило.

У відповідь Микола тільки рукою махнув:

– Не знаю навіть, що вам сказати, Гавриле Михайловичу. Навіть не знаю. Може, чайку бахнемо?

Пан Гаврило підвівся з диванчика і сів на стілець навпроти Миколи.

– Ну, можна і чайку.

Микола нахилився і натиснув кнопку електрочайника, що стояв на підвіконні.

– А я до тебе у справі, брате, тільки бачу, у тебе своїх проблем по саму шию. Знаєш, як кажуть: біда на двох – півбіди, а радість на двох – дві радості. Тому давай розказуй, що там.

Микола скрушно посміхнувся.

– Ех, якби мені хтось міг помогти… Може, коньячку до чаю?

– Миколо, ну, ти ж знаєш…

– А, вибачте, я забув, що ви не вживаєте.

Чайник закипів, і Микола розлив окріп у дві кружки, перед тим вкинувши туди пакетики з чаєм.

– Я, братику, вас із Іваном іще отакими пам’ятаю. І тата вашого покійного я колись на руках носив, а з дідом дружив… Повір, зла тобі не хочу.

– Та я розумію, – відповів Микола, простягаючи горня з чаєм та цукор. – Ви прийшли стосовно фонду?

– Прийшов…

– Тоді ви маєте мене зрозуміти: я не можу без Івана вирішити це питання. Іван лежить… Не час зараз говорити про справи, але вони пішли препаскудно: мене облягли з усіх боків, пресують, договори он скасовують, перевірки… А тепер ще й вас прислали…

Гаврило сьорбнув чаю, не посолодивши, поклав горня на стіл і спідлоба подивився на співбесідника.

– А мене ніхто не посилав: я сам прийшов. А фонд мусить далі працювати так, як за Івана було. Навіть ще ліпше. Щоб і не думав під когось лягати, як би тебе там не пресували. Он на Майдані люди стоять за нашу з тобою правду. Їм би допомогти якось: продуктами, грошима. Та й з Городка, із сіл добровольців позбирати: багато хто хоче їхати, тільки б організація… Був би Іван – уже б давно церковні дзвони били…

Микола дивився на Гаврила великими очима.

– Ну добре, а що мені робити?

– Подумай про те, що Іван твій у комі лежить через них. Його теж залякували, погрожували, хіба ні? Справа Івана має жити!

– Я не потягну. До того ж родина у мене, розумієте?

– А у твого брата її не було?

– Та я не про це. Просто Іван був інакшим. Він умів навколо себе зібрати людей, згуртувати їх, запалити – вони йшли за ним. Робота аж горіла у його руках, а всі справи ніби самі собою йшли. Я так не потрафлю…

Пан Гаврило ще сьорбнув чаю.

– Не будь малодухим – це великий гріх. Не втрачай ніколи надії, не бійся і не плач. І не проси. А як хочеш, аби тобі відчинили, – стукай у кожні двері: і що голосніше – то ліпше.

Микола так і не надпив свого чаю, тільки грів холодні від страху і відчаю долоні, тримаючись за гаряче горня. В очах його згасли ті вогники, натомість вселилася байдужість. Микола не сприйняв пана Гаврила серйозно, мовляв: «Балакати легко, а ти сам спробуй».

Зрозумівши це, пан Гаврило витягнув з кишені свій телефон, набрав чийсь номер і подзвонив.

– Алло! Привіт. Ти вдома?… Телевізор дивишся? І що, зручно на дивані?… А чи не час і нам на вулицю вийти?… Хіба ж у нас нема бандитів, хабарників, регіональних запроданців?… Тоді давай, збирай хлопців на неділю: будемо піднімати Городок!

Поклавши телефон до кишені, пан Гаврило поглянув на Миколу.

– То ти з нами, чи як?

Той посміхнувся:

– А що, разом воно якось веселіше…

– Тоді давай берися до справи! Тільки не забувай: усе має бути мирно. Виключно мир-но-о-о.

Розділ 31

Марія

Була глибока осінь: темна, мокра, холодна. Із темряви виривався вітер і бив до віконця, шмагав краплями льодяного дощу. Надворі неспокійно гавкав наш Бровко.

– Чого це він?

– Не знаю. Робота в нього така, – відповів Іван.

Околицею ходили новини, що на Польщу рушило турецьке військо. Ніби десь уже до Львова доходять. Розказували, ніби яничари й татарва шастають по селах і хапають людей у неволю. Польські пани обіцяли, що далі як за Львів їх не пустять, а якщо й так, то стіни Городка здатні відбити їхню атаку. Це трохи вселяло спокій, хоча про який спокій може ітися, коли війна на порозі.

Ми лежали удвох з ним у нашій хаті, на нашому ліжку. Я притулилася до його грудей і слухала серце – билося. Дихав Іван тихо, синочок солодко сопів у теплому запічку, набігавшись за цілий день. Я чомусь не могла заснути, очі свердлили ґреґар, вирізаний там хрест і рік побудови нашої новенької хати – 1671. У печі потріскували дрова, даруючи нашому дому затишок і тепло.

– Вечори такі довгі… Не те що влітку, – мовила я.

– Угу. Ціле літо гарували так, що очі тільки мріяли про спання. Коли ж тепер ніч стала довша, то й спати не хочеться, – при цих словах Іванова тепла рука полізла мені під сорочку. – Чим би то зайнятися?

Я спробувала стримати його руку.

– Ну-ну, чекай.

– Чого ж чекати? Хата в нас нова, Івасик підріс. У коморі припасу багато заготовано, хліб і паша у стодолі, приплід – у стайні, а дрова – у повітці. Ми добре потрудилися влітку…

Він обережно перекинув мене на спину, поцілував.

– То правда: добрий з тебе господар, – погладила я чоловіка по голові. Іван поцілував мене у шию, а тоді у груди, оголивши їх з-за сорочки.

– … То й подумалося, що Івасику братчика б змайструвати. Чи сестричку. Кого Бог пошле.

Доки його уста цілували мої перса, рука була глибоко під сорочкою. Ну хіба ж йому відмовиш? Я тільки підвелася, аби переконатися, чи міцно заснув Івасик, як мій хитрий чоловік миттєво цим скористався – і спритно зняв із мене сорочку…

Доки ми кохалися, за вікном ще гірше споночіло. Вітер і дощ стихли, і тільки Бровко не переставав гавкати. Я лежала на грудях у свого чоловіка втомлена і гола.

– Ти сьогодні був зі мною такий…

Я не змогла знайти такого слова, аби описати ніжну силу його рук, солодку терпкість поцілунків і гарячу твердість усього тіла, якому я підкорилася і піддалася… Він мовчав, не відповівши нічого. Думав про щось своє. Тим часом Бровко за вікном перестав гавкати, натомість почав чогось вити.

– Чому ти постійно мене покидаєш, Іване? – спитала я. – Хіба тобі не шкода наших дітей, хіба я тобі не мила?

– Смерть мусить когось забирати. Не дай Бог щось станеться з вами. Нехай ліпше то буду я, – сказав мій чоловік.

Я не знала, що йому на це відповісти, адже за всі ті сотні років стільки слів уже було сказано… Я тисячі разів клялася, доводила свою любов, не менше і він зробив заради мене. Не могли ми сотворити тільки одного дива – врятувати йому життя… Іван завше відходив молодим: настав той день, та година – і зла Доля забирала його, незважаючи на мої молитви, крики, просьби. Навіть коли я хотіла своїми грудьми заступити чоловіка – Смерть все одно мене обходила і дихала моєму Іванові в обличчя холодним своїм подихом. Він посміхався, бажав мені щастя і – відходив. Я бігла за ним, летіла, маючи надію наздогнати, втримати. Але падала. Ламались мої крила, а з очей текли гіркі криваві сльози.

– Ми домовилися з хлопцями, аби зібратися завтра і піти до Комарна.

– Чого? – поки що не зрозуміла я.

– Треба буде розкопати греблі і випустити воду, аби не дати туркам і татарам прорватися в наші села.

Я поволі підвелася, вдягнула сорочку.

– І хто ж вам наказав таке робити?

– Хто ж нам буде наказувати: самі зібралися. Це наш край – і ми маємо його боронити.

– Пани кажуть, що сюди турків не пустять.

Іван нахмурився.

– Вони можуть багато говорити. Тільки коли турок натисне, то вони повтечуть разом зі своїми коругвами та гусарами, а людей залишать на поталу орді.

Я замислилася, тоді сказала:

– Піду з тобою.

– Це може бути небезпечно: люди бачили татарські чамбули у наших лісах. Вони можуть заатакувати.

– Тоді й ти не підеш. Хто живе в селі – нехай і йде. Ми ж тут, при Городку. Коли що – міський мур нас заховає, тож не треба тобі нікуди йти.

Іван нахмурився ще більше.

– Марусю, не кажи дурниць, я тебе прошу.

Я встала і втупилася у вікно, стоячи босими ногами на долівці. Знову серце моє закалатало, знову в душу вселилося те саме відчуття. Дежавю. Мене усю аж трусило, сльози наверталися на очі. Іван це побачив, підвівся, підійшов іззаду й нужно обійняв. Та це мене не заспокоїло, а тільки посилився страх. Дуже посилився. Ну от: три, два, один…

Раптом на сході почало світати. Ні, сонце іще сходити не могло. Заграва! Бровчик перестав вити, натомість уже добре було чути, як тривожно калатає дзвін.

Розділ 32

Михайло

Зіщулившись, Марія сиділа на лісовій галявині, підібгавши під себе коліна. Була мокра від дощу, що лив і лив безперестанку. Поруч сиділи інші молоді жінки та дівчата: вже не плакали, не маючи більше сил. Їй же хотілося сміятися – не могла душа уже витримати тих знущань: хату знову спалили, добро поділили, дитину навіть забрали – хто ж таке витримає! Марія все крутила головою, витягаючи шию, як бузько, аби роздивитися за малим Івасиком: хлопчина сидів собі далі, у гурті з іншою малечею. Турки ходили попри нього взад-вперед: пильнували, тримаючи напоготові нагайки.

Руки були зв’язані, сирівець болісно в’ївся в тіло. Що ж робити?

Тієї ночі, почувши тривожний дзвін, вони встигли з дітьми сховатися в місті. Гадали, що турки на штурм не підуть і міста не візьмуть. Узяли. Омер-Алі пограбував містечко, спалив частково, людей забрав у неволю. Де був Іван, Марія не бачила, певно, загинув десь при обороні. Її ж разом з дітьми витягли зі схованки і розділили… Знову над Городком чувся плач, стогін і прокльони.

Табір Омера-Алі розкинувся неподалік Комарна. Наші люди поруйнували греблі й мости через Верещицю, аби утруднити туркам переправу, а самі зайняли оборону – вирішили не пускати бусурманів до своїх домівок. Озброїлися хто чим міг: вили, коси, сокири, хоча багато мали й самопали з шаблями, що збереглися з козацьких часів. Однак найпотужнішою зброєю стали заступи, лопати й мотики, якими люди розкидали греблі, насипали вали й понаривали ровів, пускаючи на ворога холодну каламутну листопадову воду. Не в змозі спалити ворога вогнем, вирішили тримати його землею і водою. Незвиклі до такого опору й осатанілі від холоду й злоби, турки раз за разом кидалися на штурм земляних укріплень, грузнучи в багні, але люди раз у раз ті атаки відбивали.

З табору не було видно, що там відбувається, як проходить бій, але, дивлячись на злі обличчя турків, можна було зробити висновок, що наші билися добре. Тут ще й погода зіпсувалася – лило безбожно, перетворюючи табір на суцільне багно.

Отож, турки сиділи, затиснуті у своєму таборі поміж озером, річкою, болотами й лісом. Чекали підмоги. Десь удалині почулися звуки бою: або бусурмани знову полізли на греблю, або наші зробили вилазку. Яничари, що охороняли ясир, спочатку не звертали великої уваги на це, та раптом сполошилися, прислухалися: чути було музику! Це польська кавалерія йшла в атаку просто на табір![5]

Турки враз заметушилися, не знаючи, що робити, невільники ж почали підводити голови. У загальній метушні, що почала наростати, ніхто не побачив зловісні тіні, що вискочили з лісу й кинулися просто до табору…

Тим часом Марія стала навкарачки і по болоті полізла до своєї дитини: вартовий, що їх охороняв, саме кудись побіг. Поміж бранцями пішов гул, вони один за одним почали вставати і кидатися навтьоки. Марія також, не криючись, побігла до свого Івасика, впала, обійняла його, а тоді швидко повела геть з того пекла. Один з яничар, що прибіг сюди та заходився щось кричати, враз отримав кулю в лоба і впав на землю горілиць. Хто стріляв – не зрозуміло, але жінки й діти заверещали і ще швидше почали розбігатися.

У турків був звичай: якщо ясир не можна втримати, то його треба знищити. Свої звичаї вони шанували, тому, узявши ятагани, кинулися різати людей. Яничари вбивали бранців без пощади, не розбираючи: чоловік, жінка чи дитина. Марія з сином бігла так швидко, як могла, проте турки були всюди – вирватися з їхнього табору смерті було надто складно. Впала. Боляче. Івасик заходився помагати. Раптом вона заклякла: здоровий бородатий турок виріс просто над ними. Дощ і далі продовжував немилосердно лити, патьоки води стікали по його кудлатій шапці, по обличчю та чорній бороді. Очі яничара блиснули хижим вогнем крізь ту дощову воду, він мить завагався, а тоді підніс угору свій ятаган. Марія заступила собою сина, заплющила очі, готуючись до смерті.

Турок не вдарив: зупинився, глянув на неї здивовано, а тоді, ще раз лупнувши очима, випустив кров з рота і впав просто до її ніг.

– Мамо! – лише скрикнув Івасик.

– Все добре! Я тут!

Перед ними стояв Іван!

– Давайте скоріше!

Він узяв Марію за руку і потягнув, час від часу вступаючи у двобої. У руці його була сокира, якою він ще недавно тесав Івасикові гойдалку, а у другій – ніж. Так і пробивалися подалі від того пекла, рятуючись від худих лап кістлявої Смерті…

Іван був одним із організаторів народного спротиву, завдяки якому орду «загатили» у цій долині. Тепер же, коли польська кіннота вдарила на турків з одного боку, люди вдарили з іншого, аби врятувати бранців…

Турки багатьох побили, однак багатьом людям удалося вирватися з того пекла. Полякам та українцям вдалося добре погромити бусурманів у тих болотах, потопити в річці, а котрі з них вирвалися – ловили в лісах і вбивали безжально, так що лише невеликий підрозділ татар спромігся вибратися звідти. Ординці довго блудили лісами і вийшли десь аж під Самбором. Бій же під Комарном тривав до пізнього вечора: яничари не хотіли здаватися, тому навколо ще довго крутилася кривава каруселя.

Іван почав відступати, шукаючи поглядом свою жінку й дитину, яких виштовхав звідси у більш безпечне місце. Марія з сином побачили його і кинулися назустріч: неймовірно, але цього разу Доля їм таки уступила! Іван озирнувся, посміхнувся. Раптом бахнув постріл. Іван блискавично відштовхнув молодого польського жовнірика на ймення Сивоокий: куля летіла саме в нього…

Кляте дежавю. Врятувавши поляка, зловив кулю сам. Посмішка згасла, сам же Іван на очах став бліднути. Марія підбігла до нього, обійняла і враз відчула на своїй долоні кров.

– Поможіть! – раптом крикнула, та її ніхто не почув – круговерть бою з її криками, стогонами й прокльонами заглушила цю мольбу.

– Будь щасливою, – вимовив Іван і востаннє посміхнувся.

Розділ 33

Марія

А Верещиця усе несла й несла свої води. Іван мій і далі гинув, я ж пекла хліб і годувала дітей. А ще вишивала рушники й сорочки. Збайдужіла якось. Уже так не плакала й не побивалася, коли тіло мого чоловіка в черговий раз привозили додому. Опустилися руки? Ні, я готова була летіти, битися крильми і грудьми об мури Долі – сила ще була, лише боротися треба з розумом, розважливо, аби не загнутися передчасно. Вихід мусить бути, тільки де ж він? Як розірвати той ланцюг?

Я місила тісто на хліб. Цього року із борошном було сутужно. Взагалі, часи ставали все гірші й гірші. Від Івана давно уже не було ніяких вістей. Я вимішувала тісто, вкладаючи усю свою злість, так що воно аж охкало в діжці. Іванко, якому нещодавно вісім стукнуло, сидів позаду на лаві і щось стругав ножичком, мугикаючи собі під ніс. Зупинилася. Тісто було вже готове, я витерла піт з лоба, поглянула на свого малого, прислухалася.

– Ми боронилися завзято, закликаючи на поміч Бога, але проти орди, яка не знає нічого, крім війни, встояти тяжко. Ми сховаємося по своїх лісах, горах та річках і чекатимемо. Наситившись нашим хлібом, вороги стануть ледачими – вони опустять зброю і втратять пильність. Отоді ми вийдемо з лісу. В руках у нас будуть шаблі, ножі і самопали. Тепер уже поллється не наша кров, а їхня, земля ж горітиме в них під ногами. Наші стежки проляжуть через високі гори і густі ліси; ми перейдемо зелені поля і густі болота, вбрід подолаємо великі ріки і малі потічки. Підемо вдень і вночі ярами, долинами, берегами, долаючи сотні верст. Усюди, де гуляла сатанинська сила, де чувся плач і лилася наша кров, з’явимося ми. Вийдемо з лісу зненацька, нападемо блискавично і будемо бити слуг антихриста так, що ті полетять прямісінько до пекла. Рідко кому з них вдасться вирватися живими з наших рук.

Він сидів собі і запросто промовляв такі страшні слова, яких не знати де й набрався. Невже від свого батька? А що б ви думали він стругав? Шаблю… Я підійшла до нього і дала йому ляпаса, тоді забрала шаблю і кинула в піч, просто у вогонь. Івасик глянув на мене очима, повними сліз, а тоді мовчки обернувся і вийшов з хати.

Мені самій захотілося вити: і від дитячої кривди, і від своєї власної паскудної долі. Сльози покотилися самі собою: прорвало…

Цього разу я хотіла перехитрити Долю ще раз, тільки в інший спосіб, одначе вона знову посміялася з мене.

Після козацької «гостини» та турецької навали наш Городок почав поволі відновлюватися. Оживав. Доклався до того немало новий городоцький староста Ян Гнінський. Відродилися цехи: кравецький, ткацький; були у місті столяри, бондарі, різники, ковалі та інший ремісничий люд. Розширилися і передмістя. Староста поселив у місті багато євреїв, так що у нас і передмістя скоро утворилося єврейське – Гнін. Вони мали свою управу, варту, звели синагогу і своєю працею та грошима вклалися у розбудову знищеного Городка. Та, незважаючи на це, ставлення до них польської влади і далі було принизливим: коли єврей їхав містом, то мусив злізти з коня і зняти шапку. Так і крокував, поки не виходив за браму.

Ми з Іваном добре розуміли, що йому від панів і так тут життя не буде, а вони, ті пани, в останні роки й зовсім осатаніли. Я відправила свого чоловіка на заробітки в гори – там він мав друзів і разом з ними працював у лісі. Спочатку ніби справи йшли непогано, а потім до нас дійшла чутка, що мій Іван пішов до опришків. Згодом сказали, що Іван з якимось Іваном Бойчуком пішов на Україну і там б’є панів разом з гайдамаками.

Тяжкі були часи. Держава Польська сама себе вела до загибелі – гайдамацьке полум’я горіло від самого початку XVIII століття і згасало в унісон із Річчю Посполитою. Разом з тим російським урядом було ліквідовано Гетьманщину, Запорозьку Січ. Російські війська допомагали гасити народне повстання, а король Пруссії разом із царицею Катериною вже складали плани, як ділитимуть поміж собою польські землі. Поляки ж собі спокою ніяк не давали: зовсім поруч із Городком конфедерати палили непокірні їм села, а недавно нас усіх зігнали на міську площу: дивитися на страту гайдамаків.[6]

Я була на тій площі, вдивлялася у скатовані лиця. Одне за одним. Видихнула з полегшенням: мого Івана, Богові дякувати, поміж ними не було. Зате впізнала його товариша – Східняка. Зараз цей чоловік зовсім не був схожий на того широкоплечого, пишного, як мак, запорожця, що приходив до нашого дому. Тепер це був посивілий каліка без лівої руки та правої ноги, а замість дорогих кармазинів на ньому було рване лахміття. Живий мрець. Лише козацький чуб непокірно колихався на вітрі. Раптом Східняк підвів своє порубцьоване шрамами обличчя й окинув злим поглядом натовп. Перед тим, як кат накинув йому петлю на шию, він гукнув:

– Жива ще козацька мати! Чуєш, Іване, ще не вмерла!!!

Люди довго думали, до кого були адресовані ці слова, але я зрозуміла одразу: до мого сина. Скільки ж мого волосся в той день перетворилося із русявого на сиве!

Тісто уже набрало потрібної форми – і я заходилася запихати його до п’єца. Раптом двері відчинилися і в хату вбіг Івасик:

– Мамо, там тата привезли…

Я вже й не плакала: не мала сили…


Відспівали, поховали…

Там і роковини перейшли…

Одного вечора до хати зайшов Сивоокий.

– Виходь за мене заміж, – раптом запропонував.

Я гірко посміхнулася:

– Не зживемося ми з тобою.

Він здивувався.

– Чого ж? Разом легше біду пережити, підтримаємо одне одного, народимо нових дітей.

– У мене є син…

– Я його прийму як свого.

– Це син гайдамаки!!!

У відповідь – мовчанка.

– Я ж казала: не зживемося…

Розділ 34

Ангел

Городоцького замку, який то будували, то руйнували, то захоплювали і перебудовували, вже не було. Австрійський полковник стояв на тому місці: де колись височіли башти та стіни, тепер із землі стирчали саджанці молодих дерев. Парк. Замок зрівняли із землею як ознаку старих часів, як свідка колишньої княжої слави та влади польських королів над цим краєм. Приходили нові часи, а разом з ними й нові люди з новим мисленням.

Австрійський уряд спокійно перебрав на себе владу в містечку, зруйнувавши замок, ліквідувавши костьол, монастир та зробивши з них тюрму і казарми для солдатів. Землі навколо було розпродано новим власникам, переважно німцям. Одночасно почалася нова забудова міста: мости, дороги, вулиці, будівлі – у наш край прийшла сучасна інженерна думка. Чого тільки вартував новий міст через Верещицю, зроблений у вигляді арки! Дорога, що сполучала Перемишль зі Львовом, у старі часи тяглася через замок, а далі – по греблі. Тепер же вона проходила через місто і перетворилася на справжній гостинець. У місті відродилося промислове виробництво, розвивалися і далі цехи, особливо ткацький. Збудували школи: для хлопців і дівчат окремо. Перша в Україні залізниця пройшла через Городок: до новозбудованого Городоцького двірця (вокзалу) 4 листопада 1861 року вперше прибув поїзд, що їхав з Перемишля до Львова. Це сталося о першій годині дня, а паровоз називався «Ярослав».

У містечко прийшло сяке-таке замирення. Українці перестали боротися з поляками і тепер тільки часом грали у нову гру, яка дуже швидко почне набирати популярності, – футбол. Навіть стадіон зведуть. Поляки, українці та євреї, яких на той час у Городку мешкало приблизно в однаковій кількості, утворять свої команди і почнуть з’ясовувати стосунки уже на футбольному полі. Українська команда тоді зватиметься «Січ», польська – «Ґвязда», а єврейська – «Гапоель»…

Тільки усе це станеться вже набагато пізніше…

А тим часом Іван натхненно працював у парку, маючи надію колись побачити, як цими алейками у холодку від лип гулятимуть його діти. Поруч стояв полковник Ґогенлоґ[7] і спостерігав за Івановою роботою: як той хвацько обкопує дерева. Я, ангел Гаврило, також був поруч, працював кайлом – нашому Господу завжди була любою мирна праця. Де мир, праця, молитва і любов – там завжди ми – ангели.

Раптом, копаючи, Іван знайшов щось, підняв, обтрусив від землі й почав розглядати. Це було відламане руків’я меча. Він витер його акуратно і сховав за пазуху.

– Що ти там ховаєш? – підійшов до мого чоловіка полковик.

– Я знайшов оце, – Іван показав свою знахідку австрійцеві. Той уважно роздивився, ледь торкаючись білими рукавичками.

– Ця річ може мати історичну цінність. Віддай її мені.

– Вибачте, пане, але то я її знайшов. Це моє, наше. Воно належить нашим дітям.

Полковник задумався.

– Звідки ти знаєш німецьку мову?

– У школі вчився.

– Ти поляк?

– Ні, русин, українець.

– Вам було дуже тяжко під поляками.

– Найліпше жити, пане, у незалежній державі.

Полковник з подивом глянув на Івана. Заговорив:

– Ми не будемо вас переслідувати на релігійному чи національному ґрунті, дозволимо відкрити свої школи, видавати газети, дамо певні привілеї у політичному житті. Цей край відродиться: тут запрацюють заводи, ми навчимо вас по-іншому працювати, думати, жити.

– Хотілося б у це вірити, – без великого ентузіазму відповів мій чоловік.

– А ти не сумнівайся, так і буде, – мовив полковник.

Іван знову взявся за лопату, а полковник відійшов і почав оглядати місцевість. З цього місця став було видно як на долоні. Пан полковник мимоволі замилувався таким краєвидом.

– Гарно, чорт забирай. Треба буде тут усе впорядкувати, заснувати пляжі. І доїзд сюди добрий зі Львова… І за що ж Бог подарував тим русинам таку природу, сам не знаю. Хоча, можливо, якби не та природа і не та земля – мене б тут зараз не було…

Розділ 35

Марія

Настали і справді нові часи. Австрійці принесли у наш край спокій, якого я так давно чекала. Українцям дали певну свободу, тож усі ми могли трошки легше видихнути. Мій Іван уже не рвався козакувати чи гайдамачити – зосередився на мирній праці. Він працював і вчився, бажаючи встигати за цим новим життям, яке крокувало світом. Мій чоловік зустрічався і розмовляв із багатьма відомими людьми, намагався згуртувати навколо себе нашу громаду, доносячи до них слова мудрих і праведних. Він часто їздив до Львова і по роботі, й у громадських справах. Мав би бути задоволеним, але мій чоловік був не з тих: йому завше хотілося більшого.

– Народ ніколи не буде щасливий під владою окупантів, – сказав він мені.

– Бійся Бога, Іване, чого ж тобі знову недогода? – накинулася я на нього.

– От побачиш, Марусечко, ще засвітить сонце над нашим краєм. Імперії створені людьми, люди їх і поруйнують.

– Господи, помилуй! – сплеснула я у долоні.

У краї було неспокійно. У повіті селяни підіймалися хата за хатою, село за селом. Тільки це було не повстання, а хресні ходи, мітинги, збори, віча… Ніхто з українців зброї в руки не брав, а лише хрести і церковні коругви. Люди вимагали скасування нестерпних кріпацьких повинностей. Українські міщани, духовенство та інтелігенція ставала на їхній бік, тож цісарська влада крок за кроком ішла людям на поступки. Ще трохи, і буде скасовано навіть прокляту панщину!

Була неділя. Я понесла молоко до нашого панотця, пароха Йосипа Лопачинського, Івана ж примусила відкласти всі свої справи і піти з Івасиком на риболовлю (малий давно просився). Іван послухав, до того ж погода була ясна і тепленька. Вони удвох узяли вудочки і пішли собі після церковної відправи.

Уже в місті я почула, що якийсь пан шукає мого чоловіка. Відчуття тривоги, яке почало притуплятися останнім часом, знову здавило груди. Що ж може статися? Певно, той пан хоче намовити мого Івана на щось лихе. Хіба ж далеко до біди? Австріяки хоч і здавалися великими лібералами, але за бунт годні були покарати дуже жорстоко! Не думаючи довго, я повернулася й побігла шукати Івана.

Найкоротша стежка була відома мені споконвіку: спочатку спустилася в ярок, потім крізь зарості лощини видерлася нагору, там перелізла через завалене дерево і перестрибнула рівчак. Гладь става виникла просто перед моїми очима. Я почала роззиратися, намагаючись зрозуміти, де саме чоловік з Івасиком засіли з вудочками, згадуючи синову розповідь з минулого разу. Нарешті, побачила, як постать у костюмі та капелюсі рухалася вздовж берега, тут же побігла за нею.

Це був Сивоокий. Впізнала його одразу, сторожко виглядаючи з-за кущів. Він спочатку постояв трохи над моїм чоловіком, тоді сів поруч. Також мав вудку, тож поволі розмотав її, насилив хробака і закинув. Я пригнулася і полізла через кущі, аби бути ближче, щоби чутно було, про що говорять, і в разі небезпеки кинутися своєму чоловікові на виручку. Сивоокий же тим часом заговорив:

– У нас із вами колись було багато суперечностей. Давно. Тепер настали нові часи, треба й життя будувати по-новому.

– Ну й добре, – відповів Іван. Раптом насторожився – і хвацько витяг із води рибину, зловив рукою, зняв з гачка і кинув у відро. – Ви будуйте своє, а ми своє будемо.

– У спільному домі маємо й працювати спільно, – продовжував поляк.

Іван закинув знову, відповів:

– А нема у нас із вами більше нічого спільного, крім паркана й межі.

– Даремно ти так, Іване. Рано чи пізно австріяки підуть геть звідси – і ми з вами знову лишимося наодинці.

– Тоді й побалакаємо…

Іван зосередився на поплавку. Раптом йому знову почало клювати, він приготувався… Раз – і друга велика рибина блиснула своєю мокрою лускою на сонці. Івасик, що сидів поруч із татом, засміявся задоволено і самотужки зловив рибу в траві, Іван допоміг йому зняти з гачка – і малий кинув її у відро.

– Ідуть зміни. Народи більше не хочуть терпіти над собою імперського гніту. Польща відродиться, а Галичина завше була найкоштовнішим самоцвітом у лоні корони польської.

Іван знову закинув.

– Ти скажи мені, пане, чого від мене хочеш?

– Хочу, аби ти поговорив зі своїми товаришами. Маємо спільно чинити опір швабам, треба разом вириватися з-під їхнього чобота. Збери своїх, підпишемо разом петицію до цісаря!

– Бачив я ту петицію. Там про русинів і слова не згадується. Що ми з того будемо мати? Ми, українці? Замість чобота австро-угорського – чобіт польський? Е ні, панунцю, будьте си здорові, грайте марша – але без нас.

– То ви за москалями тягнете…

– Ні за ким не тягнемо.

Тут знову моєму чоловікові клюнуло, він приготувався – і знову витягнув рибину. Панич з подивом дивилися: у самого хоч би раз поплавок смикнувся.

– Даремно ти так з нами, Іване, ой даремно. Ми ж хотіли як краще…

– Кому краще? Собі? А нам?

– Ми ж брати-слов’яни.

– Кожен брат – собі рад, а кожна сестра – собі несла. Так і у вас, – тут знову Іван витягнув рибу, так що Сивоокий лише рота роззявив. Іван задоволено зважив коропа у руці, кинув у відро. – Не хочемо більше таких братів – ліпше будемо добрими сусідами.

– Я так розумію: русини підуть за швабів, а не за нас, – спробував Сивоокий витягти мого чоловіка на відвертість.

– Русини ні за кого йти не хочуть. Ходили сьмо вже. Маємо тепер своєї праці доволі і більше в чужі свари не влізатимемо.

Іван іще добре не встиг закинути, як знову окунець затріпотів на гачечку його вудки. Івасик радісно скрикнув – і чергова рибина пішла в наше відро. Сивоокий сплюнув з досади, підвівся, Іван же продовжував пильнувати, з головою поринувши у риболовлю. Тут я зрозуміла, що сидіти в кущах більше не можна, і вийшла, швидким кроком наближаючись до свого чоловіка і сина. Івасик побачив мене.

– Мамо! Ми так багато риби налапали. А вуйко не зловив жодної!

– Не можна так, – штовхнув малого Іван і знову витягнув, цього разу карасика.

Сивоокий поглянув на мене, витягнув свою вудку, на якій хробак лишився живий-неушкоджений, викинув його у воду, а сам заходився змотувати жилку. Доки він пішов, Іван витяг ще одного… Сивоокий знову поглянув на мене, тоді на Івана, нарешті почалапав крізь кущі верболозу геть.

Розділ 36

Марія

Церкву свою люди любили. Приходили на всі богослужіння, не пропускаючи жодного: збиралися тут дружно на свята, молилися за здоров’я та за упокій душ своїх рідних. Скільки вже весіль, хрестин та похоронів бачила наша церква! Ось і зараз усі зібралися тут, похиливши голови та слухаючи старенького панотця.

Йшов буремний 1848 рік. Неспокійно було, назрівала революція. Марія повсякчас хвилювалася, аби її чоловік не ускочив у якусь біду. Цісар пішов на поступки і скасував останні феодальні повинності, так що все наше населення видихнуло з полегшенням. Іван організував хлопців, і вони на честь цієї нагоди поставили на Скітнику високого дубового хреста: під ним офіційно було поховано ненависну панщину. Навіть панахиду справили: тільки на ній ніхто не плакав, а навпаки – раділи люди. На тій же панахиді парох освятив того хреста, і він там лишився стояти на довгі роки.

Полякам же того було мало, вони далі бунтували…

Іван продовжував працювати, а у вільний час постійно їздив до Львова. Він займався то виборами до парламенту, куди було обрано 25 українців, збирав підписи під петицією до цісаря, вимагаючи більших свобод для наших людей, то підбирав матеріал для нашої газети «Зоря Галицька», то викладав по сільських школах, де вчилися українські діти. Вони з однодумцями брали участь у засіданнях Головної Руської Ради.

Марія все переживала за нього, часто їздила разом з ним, але потім переконалася, що чоловік більше зброї до рук брати не хоче: для нього насправді багато важила мирна праця.

Того дня він знову поїхав до Львова, аби провідати товариша, хворого на холеру, передати йому ліки…


Вони стояли в церкві і слухали панотця. Багато людей плакали, пам’ятаючи, яким добрим, помічним і справедливим був цей чоловік. Ледь не півміста прийшло нині до церкви, аби попрощатися з ним. Маленький Івасик стояв разом з Марією біля його труни, плакав безперестанку, не вірячи, що татка більше нема. Щирі дитячі сльози лилися з оченят, розриваючи людські душі. Марія тулила сина до себе, відчуваючи людські погляди, сама ж мов закам’яніла. Біль розливався по всьому тілу, серце пекло немилосердно, паморочилося в голові.

У Львові Івана застала революція. Поляки у центрі міста поробили барикади, австрійці ж обстрілювали їх з Високого Замку. Рятуючи поранену дівчинку, Іван і сам потрапив під обстріл…

Серце стискалося все більше, очі мимоволі почали заплющуватися – і раптом світ поплив у жінки перед очима.

– Йой, рятуйте! – крикнув хтось поруч.

– Зомліла!

– Води, води!

Останні слова Марія чула десь ніби здалеку.

Я підійшов до неї, виринувши із білого туману.

– Не шануєш ти себе, Маріє. Не бережеш.

– Як же мені берегтися, ангеле: чоловік у труні лежить.

– Ми попереджали тебе, вдово, що так воно і буде…

– Не смій, чуєш, не смій більше ніколи називати мене так, бо я не вдова. Він ще пробудиться, мій Іван ще живий, він живий! Живий!!!

Марія кричала, одначе той голос топився всередині неї. Я обернувся й знову розчинився у тумані. Марія розплющила очі, озирнулася – була надворі, куди її вивели люди. Поруч стояли якісь жінки.

– Ну, слава Богу, – зітхнула одна з них із полегшенням: саме вона відтирала Марію, приводила до тями. Поруч стояв Івасик: він неабияк за неї настрашився, тож Марія підвелася і пригорнула його до себе.

– Не бійся, мама з тобою.

Розділ 37

Сьогодення

Городоччина повставала. Люди підводили голови і рвалися до Києва. Місцеві активісти збирали для потреб Майдану все необхідне і передавали до буремної столиці. У церкві били дзвони. Від старого до малого люди збиралися, аби хоч чимось бути корисним, хоч як-небудь прислужитися спільній справі. Хто не міг рвонути на Київ – виходили на вулиці тут.

Гаврило з Михайлом поки що залишалися в Городку. Була ще одна робота: треба було розібратися із місцевим оплотом провладних попихачів, і для того люди знову зібралися на мітинг. Мирний.

Микола стояв у юрбі людей, втягнувши голову в плечі та піднявши комір своєї куртки, – вітер задував з боку ставу, кидаючи мокрим снігом. Було велике бажання натягнути на голову шапку: потім, у разі чого, нової голови не купиш… Та не можна: панотець голосно читав молитву, а люди, що зібралися тут, і собі молились, час від часу кладучи на себе хресне знамення.

Іванів брат думав про те, як же йому виплутатися з обіймів тої каральної машини, яку запустили проти нього та їхньої спільної з Іваном справи. Хотілося вірити, що не все насправді так страшно у нашій державі, не такий уже й широкий та страшний той мур, виліплений із чорноти. Як казав майор Михайло – головне стукати.

Гаврило стояв поруч із Миколою і читав його думки. Посміхався про себе задоволено: важко хлопцеві, однак тримається.

Іще далі над усіма височів Михайло – майор міліції. На відміну від інших людей, що тулилися в пальта, плащі та куртки, його шкірянка була розхристана, а крижаний вітер розбивався об могутні груди богатиря, заховані під легенькою вишиванкою.

Після молитви почалися промови, котрі через погану погоду довелося скоротити. Кого ніхто з ораторів не забув – то це Івана: усі говорили впевнено і твердо про те, що він скоро встане. Микола добряче вже наївся всіма тими побажаннями, сподіваннями, співчуваннями… Останнім часом брат йому снився майже кожної ночі. Дай Бог, щоб на добро.

Після мітингу всі розійшлися, так що на площі лишився сам Михайло. Майор не поспішав. Коли люди порозходилися, поволі рушив вулицею, обережно озираючись навсібіч. Його очам давно вже муляв чорний «бумер», що стояв припаркований в одній із бічних вуличок. Цю машину майор впізнав би із сотні…

Михайло постукав у затоноване скло з боку водія – і воно опустилося до половини: з салону вийшло тепло, звуки «блатняка» і сигаретний дим.

– Що ти тут робиш? – спитав Михайло без зайвих церемоній.

– Не твоя справа! – гаркнув Недоля.

– Даремно ти не підійшов ближче: послухав би, що про вас народ говорить.

Недоля затягся димом, видихнув.

– Ти ж знаєш, Міша, що я такі галімі міроприємства не відвідую. А тим, що на мене всяку єресь гонять, скажи, що я їх по судах затаскаю.

– Сам під суд підеш. Хто там з тобою сидить? А, певно ті самі троє виродків… Ану вилазь, одне з другим! Тітушки прокляті. Зараз я вас дістану…

Михайло кілька разів спробував смикнути то за одні дверцята, то за інші, проте вони були зачинені на замок.

– Попустися, Міша. Ти відсторонений від справи, а невдовзі за всі твої косяки і з органів вилетиш – на тебе вже і справу заведено! – гаркнув Недоля.

Михайло ніби й не чув цих слів, зняв свою курточку, відклав убік, а тоді знову підійшов до «бумера».

– Не хочете вийти по-доброму? Нічого, зараз самі повискакуєте!

Майор ухопився збоку за днище машини і почав її піднімати разом з пасажирами, що сиділи всередині. Ті враз почали там метатися і кричати, але Михайло підносив машину все вище і вище. У тих криках він чітко розпізнав голоси Лиха, Біди і Малого. Ще мить – і машина полетить шкереберть!

– Е, Міша, остинь!!! – верещав крізь прочинене вікно Недоля, та Михайла було вже не зупинити.

Раптом на вуличку з дороги зайшли діти. Були це хлопчики й дівчатка із рюкзаками за плечима. Певно – зі школи. Михайло побачив їх і тут же пустив машину, так що вона впала на колеса й захиталася на своїх амортизаторах. «Не треба дітям того – і так всюди насильство», – подумав про себе Михайло, а Недолі і його товаришам, що принишкли на задньому сидінні, мовив:

– Я вас і так дістану.

Зрозумівши, що Михайло відступив, Недоля натиснув на важіль коробки передач, газонув – і чорне BMW, розпилюючи своїми колесами брудний мокрий сніг, полетіло вуличкою в бік центру міста.

Розділ 38

Марія

Літо тільки починалося. Було воно наразі не парке, а пахуче, веселе, дзвінке і мелодійне. Живе. Хотілося жити, любити і працювати. Руки були в роботі, а голова в думках і планах на майбутнє. Раптом із заходу почали сунути чорні хмари. Гроза. Літо спочатку злякалося тих чорних хмар, та згодом посміхнулося своєю сонячною посмішкою. Грім зрозумів, що прийшов недоречно, тому погримів ще трохи, а далі й хмари забралися, залишивши по собі лише великі калюжі.

Ми встигли «хопнути» з поля сіно перед самою грозою, так що вона не встигла його намочити. Іван був задоволений: тепер лишилося іще скосити отаву – і корови наші будуть ситі цілу зиму.

Попрацював Іван на славу, так що й спати вирішив на тім сіні, бо в хаті для нього було надто душно. Я приспала Івасика й пішла до стодоли, аби спитати в свого чоловіка, чи не хотів би він іще чогось повечеряти. Як пішла, то так з тої стодоли до самого ранку і не повернулася…

Мій Іван був дуже веселий і задоволений собою. Певно, тому накинувся на мене, як «голодний вовк на молоду ягницю»: брав і брав, я ж не крилася зі своєю насолодою, глибоко втягуючи в себе запахи веселого літа вперемішку з ароматом грози та пахучого сіна…

Я тулилася до нього, обвивала своїми руками, боячись, що він знову може кудись піти. Верещиця все ще несла свої води, намотавши своєю течією іще десятки років. Так, мій чоловік знову відродився у своїх нащадках: був таким же щирим, стриманим, розумним і відважним. Укотре, обіймаючи мене і пестячи моє волосся, він уперся очима у стелю та думав свою тяжку думу.

– Про що ти думаєш? – запитала я його.

– Про Долю. Про Смерть.

– Бог з тобою, Іване. Ти мене лякаєш.

– А тут нема чого боятися. Смерть – це одночасно початок нового життя.

– Ну й нехай собі хтось відходить, інший приходить, я ж хочу бути з тобою: працювати, любитися, виховувати наших дітей. Що в тому поганого – це найкраща філософія, тому думай про Життя, а не про Смерть.

– Усе набагато глибше і складніше, Марусечко. Життя кожного з нас має свій початок і свій кінець. Ми так чи інакше розуміємо, що кожного дня до того кінця підходимо усе ближче. Кожен ховав близьких йому людей, тому знає, що воно таке. Багато хто з нас, особливо коли підходить старість, задумується над смислом свого життя.

Я повернула голову і зазирнула Іванові в очі.

– Тобі ж іще далеко до старості…

– Ми біжимо за тим світом, ловимо його, але перед кожним із нас, у його останній самотності, постає одне запитання: нащо мені це все? Нащо взагалі живе людина? Постійно ходимо колом, намагаючись дійти кудись, знайти відповідь. Але тої відповіді нема. Тоді ми заплющуємо очі й тішимо себе, знаходимо якісь відмовки. Тільки вони не тішать…

– Чекай: то ти, виходить, боїшся старості? От чого ти мене постійно лишаєш і відходиш? Вмерти молодим… Так, це красиво, достойно. А як же наші діти? Думаєш: мені легко було всі ці роки? – запитала я зі страшною гіркотою, яка виходила з мене, як сік навесні виходить із пораненої берези.

– Треба знайти спокій у самому собі, тоді безсмертна душа ніколи не спорожніє. Душа вища за Смерть, а у своєму безсмертному пориві може злетіти і вище за саму Долю.

Я знову лягла йому на груди, обдумуючи сказане…

Того дня була неділя. Ми, як завжди, прийшли з церкви, діти бавилися десь надворі, Іван обходив господарство, я ж заходилася готувати вареники, аби нагодувати такими смаколиками своїх мужчин. Мені з голови не виходили Іванові слова, які він сказав мені вночі. Я була вже не тою, що колись: господарство, діти і церква. Освіта дала мені широкий погляд на філософію, історію, літературу, музику і політику. У той час як мій Іван займався питаннями «Просвіти», патріотичного виховання молоді, я допомагала йому організувати театральний гурток і хор. Була завжди поруч із ним. Разом нам було добре: робота, господарство, синочок, громадська робота – усе в нас виходило. Живучи у відносному достатку, ми вже думали про другу дитину…

Після ночі любощів мені не хотілося, аби мій чоловік кудись ішов. На щастя, знову минув сильний дощ, так що навіть діти поприбігали з вулиці. «От і добре, – подумала я про себе. – Тепер мій точно нікуди не піде, а буде сидіти коло мене і дітей».

Ніби на доказ цих думок за спиною в мене рипнули двері, хтось зайшов до хати. Саме вчасно – я кидала вареники в окріп.

– О, ти якраз вчасно, – мовила я не озираючись. – Зараз пообідаємо й полягаємо собі трохи.

– Слава Ісусу Христу, – раптом мовив хтось за моєю спиною, так що я стрепенулася й озирнулася: переді мною стояв чоловік, одягнений скромно, але зі смаком. Це не був простий хлоп, хоч і на пана не тягнув. Певно, один з Іванових товаришів-народовців: он і вишиванка під піджаком.

– Слава Богу навіки, – відповіла я. Позаду нього виріс мій чоловік, що аж розпливався у посмішці. Він поплескав гостя по плечу.

– Бачите, Іване Яковичу, яка у мене гостинна дружина!

Чоловік трохи знітився.

– Прошу мене вибачити. Я приїхав до Городка порибалити, але тут дощик пішов. Може, я не вчасно?

– Та що ви, Іване Яковичу! Ото товариство зрадіє, що ви до нас вступили! Зараз побіжу покличу!

Ані гість, ані я не встигли нічого сказати, як Іван накинув шапку на голову і зник, залишивши нас наодинці.

– Та ви проходьте, сідайте до столу, – запросила я.

Чоловік скористався моїм запрошенням і примостився на лавці. Я поглянула на нього краєм ока і подумала собі, що десь його вже бачила. Аби порушити незручну мовчанку, запитала:

– Гарну пан має вишиванку.

– Ношу її для самоідентифікації, – відповів гість.

Тут я звернула увагу, що, попри поважні літа, чоловік мав іще сильний голос, очі його світилися неабияким розумом і силою.

– Хіба ж для того не носять люди пашпорта?

Він посміхнувся собі у вуса, оцінивши моє питання-колючку.

– Документ ідентифікує мене як одиницю. А от як про людину, про мій дух і мої переконання…

Мене ці слова насторожили: знову до мого Івана прибився якийсь «декадент» і буде баламутити його! Так, мій чоловік був такої непосидючої вдачі, тому й збираються навколо нього отакі! Він то боровся проти полонізації, то організовував «Просвіту», то читальні… Насправді, через всі ті заходи не раз мав неприємності з законом, тому я всіма своїми силами намагалася направити його діяльність у більш мирне та практичне русло.

– Про свої переконання завше можна написати. Нехай пан спробує…

– Та пишемо потроху. Через те писання і виникли клопоти із тою самоідентифікацією. Злі язики чутку рознесли, що я не українець-русин, а єврей… Справді, хіба ж може русин створити поезію, хіба ж уміє взагалі писати, коли створений виключно для роботи на полі? Одного разу для того, аби довести, що я справді українець, мусив одному господарю загін бульби підгорнути.[8]

Незважаючи на попередньо вороже ставлення до цього чоловіка, я засміялася із тої пригоди.

Тут до хати увійшов мій Івасик. Побачивши гостя, чемно привітався:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава навіки Богу, – відповів гість. – А ти виріс, Іванку…

– Ви знайомі? – запитала я.

– Так. Іванко колись зі своїм татом приїздили до мене до Львова, – мовив чоловік.

– Мамо, – пояснив мені мій шестилітній син. – Та це ж сам Іван Франко!

А я-то думала, де бачила цього чоловіка раніше?! Та його вся Україна знає і шанує, а він прийшов до нашої хати! Тут були вже Лесь Мартович, Василь Стефаник, Наталя Кобринська, Іван Труш, В’ячеслав Будзиновський, Василь Бобинський, Олена Кульчицька, не кажучи вже про братів Окуневських та Озаркевичів. Франко ж сюди завітав уперше.

Прибіг мій Іван зі своїми товаришами. Коли перша хвиля радості від несподіваної зустрічі минула, на столі вродилася плящина та вареники, политі пахучою зажаркою.

Вони згадували всі ті старі часи, обговорювали теперішні та будували плани на майбутнє. Наша хата поволі заповнювалася людьми, так що невдовзі всередині не було де і яблуку впасти. Говорили про завдання «Просвіти», про нові школи і читальні, про вибори і газети, про москвофілів і народовців, про російського царя й австрійського цісаря. Коли говорив Франко, то всі мовчали, слухаючи його мудрі слова і хапаючи їх жадібно, ніби спраглий у пустелі краплину води. Іноді казав своє слово і мій Іван, тоді й сам Іван Якович прислухався і згідно кивав головою. Час минав непомітно, усім було дуже цікаво. Навіть я долучилася до розмови, хоча й вороже спочатку поставилася до Франка. Багато хто з людей просив його прочитати вірша – і Франко робив це. До нашої хати сходилися усе нові й нові господарі. Усі прийшли, аби побачити, послухати того самого Франка. «Ходіть, люди, з хат і з поля! Тут кується краща доля. Ходіть люди, порану, вибивайтесь з туману!» – пригадала я собі слова великого Каменяра.

І люди вибиралися! Осередком культурного життя нашого міста став будинок Лонгина Озаркевича. Ми створили у Городку філію «Просвіти», і її установчі збори відбулися 14 березня 1909 року. Разом з тим у нашому містечку народилося спортивно-патріотичне товариство «Сокіл». Русини не хотіли вже бути темною масою, готовою терпіти приниження від поляків і німців, не йшли на поводу у москвофілів. Мені від цього ставало страшно, але водночас почувалася сильнішою: разом з нами вставали і мирним маршем починали крокувати все більше людей.

Розділ 39

Марія

– Господи, помилуй, – співав наш панотець, обкурюючи димом з кадила молодих хлопців, що стояли в перших рядах. За панотцем слова підтримував церковний хор…

Нові часи були величними. Світ змінювався, розростався, поступ людства був і справді великим. Наш край також оживав: громадський рух робив свою справу, «Просвіта» розправляла крила. За сприяння просвітян і простого люду у Городку навіть було відкрито бурсу із українською мовою навчання, хоча тому й чинився немалий опір. Просвітяни виступали у сільських читальнях перед сільським населенням, пробуджуючи у людях національну свідомість. Іван був завжди разом з просвітянами, допомагав організовувати Шевченківське та Шашкевичеве свято, їздив по селах і говорив з людьми.

Однак мирна робота не могла тривати довго. І зі сходу, і з заходу на наш край полізли чорні грозові хмари. Люди молилися, просили, аби гроза пройшла стороною, проте вона все сунула і сунула, доки не постукала у наші двері. Війна, про яку вже давно казали люди, нарешті показала нам своє лице.

– Не час зараз служити ні ляхові, ні москалеві, ані австріяку. Під свої, українські, прапори слід нам єднатися! – говорив безперестанку мій Іван до людей. – Настав час для України жити!


Багато наших парубків забрали до цісарської армії. Вони всі переважно служили у 89-му піхотному полку, що був дислокований у Ярославі. Колись там служив і Іван разом з іншими нашими хлопцями.[9]

Згодом наші люди почули новину про те, що створюється десь легіон українських січових стрільців, який мав стати на боці цісаря проти москалів для того, аби здобути власну державу й об’єднатися із Наддніпрянською Україною. Хлопці збиралися охоче: ніж гинути, гнити в чужих арміях, ліпше боротися за себе, за свою землю, за народ.

От вони зараз і стоять у церкві перед вівтарем, а усе місто молиться за їхнє щасливе повернення.

– Во ім’я Отця і Сина і Духа Святого, амінь! – Панотець кропить їх свяченою водою, хлопці хрестяться.

Перед цією службою Марія дуже сильно посварилася з Іваном. Знаючи те, як жінка постійно боїться за його життя, він повідомив Марії про своє рішення. Як же вона просила, як плакала… але Іван не відступав. Тоді спробувала зупинити силоміць: не вийшло. Тільки розізлила його, вони посварилися – і він пішов, сильно грюкнувши дверима.

Марія після того довго плакала, вила, стогнала, мало на стіни не дерлася. Насилу заспокоїлася.

«Що ж я роблю?» – спитала саму себе, взяла Івасика, й обоє побігли до церкви.

Вони примостилися у самому куточку, біля дверей. Храм був переповнений людьми, але Марія і так бачила свого Івана, навіть зі спини його впізнала. Поруч нього стояв Іван Цяпка, добрий приятель родом з Хишевич. Далі стояли товариші, яких вона знала, яких не раз бачила у себе вдома.

Тут, у церкві, надія почала повертатися до Марії. Жінка вірила, що Доля мусить колись дати осічку, і впевнена була, що це станеться саме цього разу. Дивлячись на лики святих, що у церкві посміхалися до неї, Марія нарешті почала усвідомлювати слова свого чоловіка про те, що Душа може злетіти навіть вище за саму Долю. Саме про це зараз і говорив старенький панотець. Від його промови і загальної аури навіть мою зашкарублу старечу душу почало огортати тепло – і ваш строгий ангел навіть посміхнувся. Марія ж плакала, пригортаючи до себе Івасика, і сльози ці були не від жалю, а від великої надії, віри і любові.

– Вони виживуть, – мовила Марія до свого синочка.

Раптом посмішка зникла з моїх вуст. Господи, як же мені не хотілося зараз цього говорити, але я мусив:

– Навряд.

Марія почула і враз озирнулася.

– Усі вони загинуть, – продовжив я.

– Ні, не цього разу, – сказала Марія з каменем у голосі. – Ми вистоїмо.

– Не потішай себе даремно, жінко. Московське військо вже підходить до Львова. Австріяки відступлять за Верещицю: буде велика битва.

– Вони вистоять, – жінка і далі твердила своє.

– Вистоять. Проти кого? У битві будуть задіяні 48-ма піхотна дивізія Корнілова, 4-та залізна стрілецька Денікіна і 12-та кавалерійська Каледіна. Незабаром уся царська рать вступить у Городок.

– Та хоч гвардія самого диявола! Іван піде разом із січовими стрільцями. Він буде битися за свою землю, за дім, дітей, за мене, врешті-решт, – і цього разу виживе. Лякаєш мене арміями? А ти знаєш, ангеле, я тепер нічого не боюся.

Марія глянула на мене – і я враз розчинився, ніби й не було ангела поміж людьми.

Тим часом відправа скінчилася. Люди один за одним виходили з церкви, і тільки Марія стояла наче вкопана, тримаючи за руку Івасика. До неї підходили хлопці – Іванові побратими: кланялися Марії, дехто цілував у руку. Нарешті підійшов і сам Іван. Вони постояли мить мовчки, а тоді Марія кинулася йому в обійми.

– Пробач, пробач мені, мій соколе ясний! Дурна я. Вибач мене.

Синок також обійняв свого тата – Іван же підхопив його на руки. Вони так і стояли в церкві, люди обходили їх, просуваючись до виходу. Плакали обоє, і сльози лилися з очей не криючись. Нарешті, Марія відпустила, поцілувала у гладко виголену щоку.

– Благословляю тебе: повертайся з весною, з перемогою – ми будемо чекати на тебе.

Іван витер вологі від сліз очі, поцілував жінку і сина ще раз обійняв.[10]

Розділ 40

Східняк

Ми прийшли сюди, аби визволити «русскіх». Принаймні, так нам твердили наші офіцери. Вони торочили, що «русскіє» тут жили споконвіку, а їх увесь час притісняли католики, ляхи і німці, так що цар-батюшка нарешті дав наказ звільнити з-під того гніту братів-православних. Тепер під нашою опікою вони будуть жити-поживати і горя не знати…

Просуваючись далі територією супротивника, ми відчували, що всі байки наших господ-офіцерів – це просто лайно. Городок стояв наполовину спалений, наполовину закіптюжений димом. У районі млина і вокзалу, де відбувалися особливо жорстокі бої, валялися трупи вбитих австрійських солдат: зовсім молоді хлопці, такі ж як і наші…

Сам я також був із Городка. Тільки не із цього, не з Львівського. У нас на Чернігівщині є свій Городок, та й узагалі, за своє солдатське життя я бачив багато Городків по всіх українських землях.

Люди тільки тепер почали виходити зі своїх схованок – льохів та підвалів. Стоячи біля своїх спалених хат, дивились на мене зовсім не як на визволителя, а, швидше, як на демона з пекла. Царя ж вони кляли відкрито, і нашим українським офіцерам та солдатам доводилося робити вигляд, що вони нічого не чують і не розуміють. Ми були солдатами і виконували наказ. Багатьох місцевих мужиків призвали до цісарської армії, тож українці тепер були змушені вбивати один одного, а так не хотілося. Були й такі відчайдухи, що кричали ворогам, що бігли в штикову атаку:

– Не бий, не коли – відмахуйся.


Ніхто з нас не хотів воювати, не розуміючи цієї війни. Незважаючи на браваду москалів-офіцерів, на їхні патріотичні гасла й закручені вуса, простим солдатам було не по собі: прийшло розуміння, у яку м’ясорубку нас було кинуто. Уже тепер, коли я тут, коли мені щодня довелося говорити з місцевими людьми, пелена спала з очей. Чуючи українську говірку, ці люди давали нам сир, молоко, яйця і городину, за що ми їм дякували дуже сердечно, бо годували нас не дуже. Лише тепер я починав розуміти, за що воюють їхні сини: за мир, за свою землю і за свої родини. Вони не бажають бути нами визволені! Ми ж переконували, що стріляти у їхніх синів не хочемо, що не прийшли вбивати, ґвалтувати й грабувати. Просто так треба. Ці люди дивилися на мене сумними очима, кивали головами і поверталися до своїх зруйнованих хат. Усе більше я починав їх розуміти, а в душі росло інше відчуття: ненависть до нашого царя.

А от місцеві москвофіли зустріли нас радо. Опираючись на їхню допомогу, нова влада почала розправлятися із «українцями-самостійниками». Зі Львова вже стали приходити новини про перші арешти, погроми, суди, вбивства й етапи у Сибір. У Городку почалося те саме.

Час минав, промайнула осінь і почалася зима. Мене через поранення далі на фронт не погнали, тож я лишився на службі у Городку. На Миколая начальник нашого городоцького «уєзду» вирішив відсвяткувати іменини імператора Миколи і влаштувати парад. Нас послали до церкви, аби взяти звідти хоругви: парад мав вийти святковим і масштабним, до нього готувалися не тільки військові й чиновники нової влади, але й місцеві москвофіли.

Прибувши до церкви, ми побачили, що вона відчинена. Зайшли. Жіночки всередині замітали та мили підлогу, також готуючись до свята Миколая.

– Ми прішлі за хоругвами, – оголосив один з урядовців. Говорив по-російськи, хоча був місцевим.

Жінки перезирнулися збентежено, наперед вийшла Марія.

– Нащо вам?

– У нашому місті відбудеться військовий парад на честь імператора.

Останні слова були сказані радісно і піднесено, однак жіночка зовсім не зраділа.

– Хоругви церковні, а не військові.

Чиновник тоді з піною біля рота почав довгу тираду, присвячену величі Російської імперії та доброті царя-батюшки. На це Марія знову відповіла йому спокійно:

– Хоругви є наші, і ви не маєте до них права.[11]

Ми зрозуміли, що тут нам більше нічого не світить, тож обернулися, аби йти геть, та тільки чиновник ніяк не міг заспокоїтися, сиплячи у бік жінок погрозами.

– От насадіть свої шапки на штики – і будете мати параду, – на прощання порадила нам Марія, так що чиновник вискочив із церкви як обпечений.

Я підійшов до неї, заговорив українською:

– Навіщо ти так, молодице. За такі слова воно тебе до буцегарні запхає.

– Хоругви – наші, – повторила так, що питань до неї більше в мене не було.

Хоч-не-хоч, а мусив я Марію запровадити до канцелярії. Служба така. Там їй вліпили три доби карцеру. Уже пізніше я дізнався, що її чоловік – один із організаторів січового руху у тому краї. Крім того, вони обоє члени «Просвіти», організатори Шевченківського свята, у їхній хаті часто бував Іван Франко. Хто такий Франко? Ну, приблизно те саме, що в нас Шевченко: люди сходяться, запалюють лампади, закривають вікна фіранками і читають упівголоса його вірші.

На щастя, її не спровадили у Сибір і не закатували в тюрмі. Вона чимось була схожа на мою Маринку.

Розділ 41

Марія

Час минав. Настало літо. Війна не припинялася. Пройшовши чорною грозовою хмарою зі сходу на захід, тепер вона з тим же гуркотом поверталася назад. Ми в місті вже чули, що австрійські війська відбили Тарнів, Ряшів, Ярослав і Перемишль. Десь тижнів за три громовиця докотилася і до Городка.

Російський генерал жив у парохіальному домі, недалеко ж від його помешкання поставили телефон. Завідуючий телефоном нишком попередив декого з наших, що австріяки вже на підході і незабаром в місті має відбутися великий бій і щоб люди поховалися.

Із приходом ночі ми з Івасиком заховалися у нашій пивниці. Саме вчасно, бо щойно ми там принишкли, як почули дивні звуки: хтось прибіг до нашої хати.

– Тихенько, – стала я гладити свого синочка по голові, аби заспокоївся і не надумав плакати. Не можна було себе видати.

Мені іще напередодні повідомили, що озлоблені постійними невдачами москалі вирішили звести рахунки із декотрими нашими людьми. На щастя, тривоги ці не справдилися: війська відступали у великому поспіху, й, очевидно, їм не було до мене ніякого діла. Аж тепер…

– Маріє, Маріє… – раптом почула я і стрепенулася.

Це були не москалі, а мій Іван! Не знати якими дорогами й фронтовими стежками прорвався мій чоловік до нашого дому!

– Ми тут! – гукнула йому, і ми вилізли зі своєї схованки.

Він обійняв, поцілував, та багато часу на радісну зустріч не було.

– Треба бігти: може статися так, що москалі запалять хати. Або шваби з гармат рознесуть. Давайте, раз-два.

Він узяв Івасика на руки – і ми побігли…


Ми таки вибігли за межі міста, але на патруль нарвалися уже далі, в полі.

– Стоять!

На нас дивилися три солдатські рушниці, Іван же наставив пістоль.

– Ану кинь! Кинь, кажу, револьвера, ковінька твоя перековінька! – кричить здоровенний ворожий солдат – у темряві я впізнала його не одразу.

Не маючи більше часу на роздуми, схопила малого на руки й кинулася просто на солдата, прикриваючи Івана своїм і дитячим тілом.

– Стійте, братчики!

Від несподіванки солдат так різко зупинився, що послизнувся на чорній слизькій землі, ледве втримавшись на ногах. Його товариші з рушницями в руках також зупинилися, стали переді мною, не знаючи: чи стріляти в мене, чи колоти багнетом, а чи молотити прикладами. Позад мене стояв мій Іван, наставивши на ворога зброю. Раптом я впізнала того здорованя – Східняк!

– Стійте, не стріляйте, – попросила я одночасно й Івана, і солдатів.

– Маріє! Тікай звідси!!! – гаркнув мій чоловік.

– Ви ж українці, ви брати! Не стріляйте один в одного, не лийте братерської крові!

– Тю, божевільна баба, – сплюнув собі під ноги Східняк і опустив рушницю. За ним опустили зброю й інші. – Правду кажеш, молодице, чого ж нам оце смалить чуби один одному! Їй-богу! Куди ви оце проти ночі із дитиною малою?

– Від Сибіру тікаємо, – пояснив Іван.

– От лихо! Багацько ж там нашого брата кістьми лягло. А ти, значиться, січовик, так?

– А що?

– Та так, лякають нас вами. Навіть мати моя на Слобожанщині чули, що галицькі січовики прийдуть до нас і почнуть жерти дітей.

Іван посміхнувся:

– Хіба ж я схожий на упиря, хіба ж у мене роги є, хвіст чи, може, ікла?

– Нє, немає. Тільки, даремно ви себе січовиками величаєте. Мої прадіди були на Січі, доки Катька не зруйнувала. Отам справжні козаки.

– Козак не той, хто живе над козацькими порогами і носить шапку з червоним верхом, а лиш той, хто в серці свою Батьківщину має і готовий за неї накласти своїм життям.

Східняк шморгнув носом.

– Може, й твоя правда, брате. Добре, біжіть, здорові будьте.

– І вам дай Боже здоров’ячка, – відповів Іван. – Слухайте, братчики, а закурити є?

– Та є тютюнець, тільки бумажки катма.

– А у мене папір знайдеться. Давай пане-брате, запалимо собі по дзиґару.

Вони підійшли один до одного, закурили самокрутки. Інші також закурили, поставали, спершись на зброю.

– Ви звідки будете, хлопці? – спитав мій чоловік.

– Хто звідки: і Полтава, і Черкаси, і Київ… Я ото з Городка. Тільки інакшого.

– А ми тутешні. Дякуємо, що на штик не посадили.

– І тобі спасибі, що не шмальнув зі своєї пукавки, – відповів Східняк і прислухався. – Чорт забирай, коней чути. Напевно, пан полковник їде. Ти вже, братчику, звиняй.

– От і покурили, – з досадою сказав мій Іван і викинув самокрутку. Вони з козаком потисли один одному руки – і ми розійшлися у різні боки…

Отак я перескочила через Долю, врятувала свого мужа. Сама собі не вірила, тулилася зі своїм синочком до його сильного плеча – він же пригортав мене, і ми відходили.

– Він живий, живий, я перемогла!!! Я вирвала його живим з того поля!!! – кричала моя душа німим криком, а серце так шалено калатало в грудях від радості.

Розділ 42

Демон

Часи змінюються. Давненько я вже не ночую в замкових палатах, бо ті замчища або розгромили, або розібрали, або перетворили на казарми чи шпиталі. Тепер у кожному містечку є готель, у нім ресторація, де можна попоїсти, випити, послухати музику. А ще – поспілкуватися з панянками. У кожному номері готелю тихо, чисто, затишно, кафльовий п’єц гріє приміщення, а біля ліжка стоїть нічна ваза.

Під пуховою периною спати тепло, навіть сон файний наснився. Цей сон повернув мене у 16-й рік, коли австро-угорська армія знову повернулася до Городка, женучи москалів на схід. Мадяри тоді (зрозуміло, з чиєї намови) поспішили звести рахунки з москвофілами, порозвішувавши їх на деревах просто на міській площі. А ще багатьох городоцьких, винен чи нє, запроторили до Талергофу. І от я походжаю у формі мадярського офіцера поміж босими ногами повішаних, що гойдалися на шнурках, і серце моє чорне співає свою чорну пісню… Достобіса приємний сон.

Отак пробудився я уже в доброму настрої. Потягнувшись смачно на готельному ліжку, я виліз з-під перини, взувся у капці. Найперше треба було звільнити свій мочовик від надлишкового баласту, тому я із великим задоволенням попісяв у нічний горщик. Тоді мене потягло до вікна – і я став оглядати міську городоцьку площу, ті самі дерева, на котрих висіли повішані українці.

Що мене знову привело до того містечка? У львівських готелях не знайшлося для мене місця, тож я вирішив заскочити сюди. До того ж тут жила моя стара колежанка – Зося, з якою вчора ми пили вино, гербату, їли канапки, а потім гралися спершу просто на столі, а потім іще раз на ліжку. Вона пішла десь близько півночі. Її тато був впливовою людиною у польській громаді, тож мені треба було триматися цього сімейства в першу чергу з корисливих міркувань.

Австро-Угорська імперія конала, їй приходила кришка! Чи, як кажуть тут, у Городку, – накривка. За задумом сильних світу цього, мала відродитися Польща, тож я збирався скористатися польським впливом, аби не дати звестися на ноги Галичині. Ба більше, – галичан треба було нейтралізувати, перетворити їх із українців назад на русинів, а ще краще – на бидло. Люцифер боявся галичан. Він тільки так, на словах називав їх «лакеями», наганяючи на себе відвагу. У своїй голові чортище добре усвідомлював, що галичани можуть схопити за волохату сраку не гірше за козаків.

Мої приятелі Лихо і Біда того разу зі мною не пішли. Їм було добре на великій Україні, де вони злигалися то з червоними, то з білими, то з німцями, то просто з бандами дезертирів і так мордували населення, що світ ще такого не бачив і не чув. Коли ж я їм запропонував заскочити до спокійного Львова, то вони мене тут же почали проклинати і заявили, що з такого пекла нікуди не поїдуть. Що ж, я їх розумію, тому – піп їм у плечі. Мені також не хотілося покидати цього сатанинського весілля, яке згодом назвуть громадянською війною, але їхати треба було обов’язково. Річ у тому, що коли Західна Україна стане на ноги і подасть руку східнякам – біда нам буде.

Отак я і опинився цього осіннього дня в Городку. Було вже навіть до зими ближче – 1 листопада 1918 року. Війни між поляками і українцями тоді ще не було, хоча революційні настрої витали всіма усюдами. Через вікно своєї кімнати я раптом побачив людей, що все збиралися і збиралися на площі. Вони чогось постійно дивилися на ратушу, показували туди пальцями. Спершу я не надав цьому ваги, та коли й сам поглянув – мало не зомлів: там висів синьо-жовтий прапор.

Спершу я не повірив своїм очам, сподіваючись, що це мені просто сниться. Та скільки не щипав себе, дарма: стяг не зникав. Далі я побачив ангелів, що збиралися на площі разом з людьми, вони повертали свої голови в мій бік і дивилися на мене, обпікаючи своїми очима. Я рвучко відскочив, перечепив ногою свій нічний горщик, і смердюча рідина з нього розлилася по килимі. Пальці мої тряслися: я навіть не розумів, за що маю братися. Запанікував. Як не намагався опанувати себе, та все, на що спромігся, надягнути пальто поверх спіднього і черевики на босу ногу. Тільки хотів узятися за клямку дверей – вони самі розчинилися, вбігла Зося.

– Біда! – крикнула з порога. Я зачинив за нею двері, провернув ключ. – Українці захопили владу над містом. Львів уже в їхніх руках! Єзус-Марія, що тепер буде?!

Я їй тоді не відповів, вийшов в іншу кімнату. Її вікно виходило на задній двір готелю, тож я вискочив з нього і швидко побіг вулицею. Я мушу щось зробити, бо інакше диявол мене знищить. Але що можу? Ну, найперше треба дістатися до Львова. Так, до Львова, а там уже видно буде…

Тільки потім я вже дізнався, що напередодні, 31 жовтня, до Городка приїхав зі Львова один офіцер. Він зустрівся з відомими у місті українцями: адвокатом Озаркевичем, суддею Мартинюком, професорами Кисілевським та Мацюраком, прийшли також два судових офіціали Матковський і Процишин, а ще отець – декан Володимир Лиско. Був із ними і надпоручник австрійської армії, заступник коменданта Степанів. На тій нараді було розроблено план захоплення влади у місті. А вже наступного дня Городок опинився у їхніх руках! Комендантом міста тоді був німецький генерал. Звісна річ, він і не думав передавати місцевим владу, але більшість солдатів-українців пішли тоді за Степанівим. Генерал здався, попросивши тільки, аби не забирали його шаблю… Старостою було призначено доктора Озаркевича, розподілено інші уряди.

Інші повітові міста також уже були в руках українців, не кажучи вже про села.

У цей-таки день я дістався до Львова, і там разом з поляками розпочали війну проти галичан. За якийсь час поляки таки захопили Львів, а потім я разом з ними на бронепоїзді приїхав і до Городка. За три тижні боїв ми захопили місто на Верещиці: хлопам бракувало боєприпасів, вони відступили. Отак! Втім, війна тривала, час минав.

І ось настав той день, коли польські війська перли з Перемишля до оточеного українцями Львова. Січові стрільці стримали їх під Вовчухами. Почалися затяжні бої. Поляки то брали ті Вовчухи, то знову втрачали. Далі оголосили про перемир’я, бої на якийсь час припинилися, та ненадовго: перемовини зайшли в глухий кут. Війську польському надійшло підкріплення…

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася!

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

Стрільці заспівали перед своїм останнім боєм. Уже навіть затих їхній упертий кулемет, що гаратав досі без перепочинку. І от вони йдуть в атаку. В останню. Поляки кинулися назустріч з криками і прокльонами, я пішов з ними. Попереду побачив свого давнього знайомого – Івана.

– Тут тобі і смерть, – прошепотів я, стискаючи в руках кріс.

Я збирався напасти на нього збоку й особисто увігнати свій багнет йому в печінку. До цілі лишалося всього кілька кроків, як раптом переді мною виріс якийсь хлопак. Був іще зовсім молодий, форма стрільця була завелика на нього розмірів на два. З розгону розмахнувся і вдарив його прикладом, але хлопчина пригнувся спритно і вдарив сам – у коліно. Я крикнув з болю, присів і тут же отримав новий удар – чоботом, котрий повалив мене просто в грязюку. Не розгубився: дістав з-за халяви пістоль, проте спритний малий новим ударом ноги вибив мені з рук зброю, а тоді вдарив багнетом, пробиваючи мої кишки…

О-о-о-о, який біль! Я намагався затулити рукою діру в животі, але кров, уперемішку з лайном, так і лилася крізь мої розчепірені пальці. Невже мені доведеться отак сконати, переможеному якимось малолітнім українським засранцем? Ні, мені ще зарано повертатися назад до пекла, моя місія тут ще не закінчена! Я маю вижити!

А ось і поміч: прибігла моя Зося, та сама, що подарувала мені таку незабутню ніч у городоцькому готелі. Вона волочить мене поміж вибухами і кулями, щоб вирвати з поля бою та обробити рани. Справді ангельський вчинок. Їй треба буде віддячити за це обов’язково… Забігаючи наперед, скажу, що колись вона вийде заміж, у неї народяться два сини-близнюки. У 39-му вони будуть служити на східному кордоні, і коли совєти разом з фашистами нападуть на Польщу, її хлопчики потраплять до більшовицького полону, а пізніше я, офіцер НКВД, замордую їх у Катинському лісі.

Розділ 43

Ангел

Доля дивилася на Марію збоку і тільки гірко всміхалася про себе. Кажуть: добре, коли Доля всміхається. Тільки та посмішка була ще пекучіша за її сльози.

Невдовзі війна покотилася далі, знову закликавши за собою й Івана. Згодом Перша світова переросла у громадянську, закрутившись смертельною, кривавою хурделицею по всій Україні. Люди, озвірілі від постійної війни, голодні і налякані, почали ще з більшою жорстокістю вбивати один одного.

Марія з Івасиком лишилася у Городку: тут було поки що спокійно. Іван постійно передавав їм вісточки-листи, що живий-здоровий і далі продовжує боротися за соборну Україну, за майбутнє своїх дітей.

Зі своїм приходом австріяки й мадяри почали нові репресії проти людей. Тільки якщо москалі знищили «самостійників», то шваби взялися за «москвофілів», частину з яких відправили до Талергофу, а декотрих просто стратили на площі біля ратуші…

Після того як громовиці бою покотилися на схід, у місто прийшла нова біда: рідна сестра війни, яка називалася «пошесть». Спочатку була холера, потім – чорна віспа. Вони забрали життя десь близько півтисячі життів наших українців у місті, скільки ж померло поляків і євреїв, то навіть не знаю. Однак люди продовжували працювати, виховувати дітей і ходити до церкви. Вони все ще жили.

Іще до війни городківчани мали намір побудувати собі нову церкву десь у середмісті, навіть каміння вже було навезено, проте війна перекреслила усі ці плани: доводилося обмежитись тим, що відремонтували стару церкву. На той час вона була і справді у жалюгідному стані. Щойно фронт посунувся на схід, людей згуртував для відновлення церкви отець Володимир Лиско. Це була справді велика людина, знана і поважна, що зробила чимало добра для городоцької громади. Одного разу навіть бургомістра було усунено з посади після того, як отець виявив корупцію з його боку та подзвонив до Відня.

Отож, під орудою цього чоловіка люди з великою охотою взялися за роботу, і незабаром усе було відновлено, навіть новий дзвін купили на місце старих, котрі були забрані під час війни. Далі отець-декан організував у місті сиротинець для дітей, чиїх батьків забрала війна. Не кращі справи були й у просвітян: читальні були розгромлені, книжкові фонди зникли. Та все одно «Просвіта» стала на ноги, пустила коріння в рідну землю і своїми молодими пагонами стала пробиватися крізь залізобетон ворожої влади, капіталу та людської байдужості. Вона потяглася до сонця, аби там розсипатися маленькими промінчиками і проникнути в кожну темну душу, обігріти її і розвеселити.

Найперше було відновлено діяльність «Педагогічного товариства»: дітей та неграмотних знову почали вчити у чотирикласовій школі з українською мовою навчання. Відродилася читальня, місцеві хор та театр, філія товариства «Добрий господар». Про усе це Марія писала своєму коханому чоловікові у листах і кожного дня виглядала поштаря, аби отримати хоч якусь вісточку від нього. Вони – жили!

Тим часом Австро-Угорщина впала, на її уламках почали утворюватися нові незалежні держави. Українці не були, не є і не будуть нічим гіршими від інших, тому вирішили боротися за свою свободу до кінця, навіть незважаючи на плани деяких європейських лідерів передати Львів Польщі.

Отак, не встигнувши вийти з однієї війни, Марія з Іваном опинилися уже на другому полі бою. Були разом. Під Вовчухами. Я також був тут, оглядаючи все кругом: туман, окопи, вибухи. Поруч строчить кулемет. Іван тут-таки б’є зі своєї рушниці. Він усе ще живий. Марія – поруч, із червоним хрестом на грудях. Знову лунає вибух, кулі свистять над самою головою. Жінка падає на брудну землю і лізе до нього. Мені добре видно, як стрільці тягнуть поранених геть з бойовища, як кричать старшини.

– Кулі! Кулі! – кричить Іван. Він уже стоїть за кулеметом замість вбитого щойно стрільця.

Вони з боями верталися до свого рідного Городка і були майже під хатою, до Вовчух рукою подати. Їм треба було будь-що стримати прорив польських військ до Львова. Командування дало наказ захопити відрізок залізниці Львів – Перемишль, аби згодом можна було провести контрнаступ та випхати поляків аж за Сян. Почалася третя офензива УГА – Вовчухівська. Українці атакували стрімко і взяли Вовчухи, а з ними і ще деякі прилеглі села. Тепер треба було протриматися, аби й далі можна було контролювати залізницю у тому районі. Поляки ж атакували дуже сильно, так що під Довгомостиськами, Баром, Вовчухами, Долинянами і Добрянами полягло немало солдатів. Та українці трималися до останнього. Я навіть починав вірити, що вони виживуть. Раптом увесь фронт облетіла звістка – поляки пішли на перемир’я!

Ну все, я видихнув з полегшенням. Сподівався, чорні цього разу поступляться, відійдуть: поганий мир кращий за переможну війну! Даремно. Перемир’я було недовгим: сторонам не вдалося домовитися – і це тільки дало час полякам стягти сили. Вони пішли у новий наступ, відтісняючи українців із позицій.

І тут стрільці пішли в контратаку, знову вибиваючи ворога із Вовчухів! Пішли далі, так що бої не припинялися, вони тіснили і тіснили ворога все далі, підбираючись уже до Городка: мусили відбити своє рідне місто! Ет, сили були дуже нерівні: частину військ довелося перекинути під Судову Вишню, полякам же прийшло підкріплення.

– Набої! – кричав Іван, Марія підхопила і подала, він зарядив.

Тра-та-та-та-та – затарахкотів знову кулемет, над головами свистіли кулі, десь поруч розривалися гранати. Іван продовжував гаратати з кулемета, Марія ж подавала йому набої, бігаючи поміж ворожими кулями як заворожена.

Кулі скінчилися. Із туману один за одним почали вискакувати польські жовніри. Іван підвівся, стиснувши в руках кріса.

Над полем зірвалася пісня:

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася!

– Вперед! – кричить Іван і першим кидається в рукопашний бій, за ним біжать інші.

– Ні! – стогне Марія, та її ніхто не чує. Вона, перечіпаючись за тіла вбитих, падає, але біжить далі, у саму гущу бою. Краєм ока я бачу, як боком до Івана крадеться демон, одначе падає із розпореним черевом… Іван же б’ється далі. Невже виживе?!

Навколо купа трупів. У великій круговерті змішалися тіла поляків і українців. Іван стояв поранений, хитаючись. Із поляків вижив один молодесенький жовнір – Сивоокий. Марія знову, як і тоді, кинулася і стала поміж них, заступаючи чоловіка своїм тілом.

– Спиніться! – кричу я, але молоденький жовнір перелякано штовхає її, а сам стріляє! Іван здригнувся, тоненька цівочка крові побігла униз по його білій вишиванці.

– Живи. І будь щасливою…

Розділ 44

Сьогодення

Усі спроби відновити баланс розбилися. Чорні, котрі раніше імітували переговори, тепер тільки скалилися. Відчувши свою силу і підтримку з Півночі, вони вирішили піти до кінця. Усе рухалося до страшного і невідворотного: тільки тепер пан Гаврило зрозумів, яким правим був Михайло…

А все вже було так добре: влада пішла на поступки мітингувальникам у Києві і кількамісячне протистояння мало всі шанси завершитися сяким-таким примиренням. Були досягнуті певні домовленості, хоча тільки тепер стало зрозуміло, що значить домовлятися із чорними. Голова Верховної Ради вперто не хоче ставити доленосний законопроект на голосування. Чого ж він тягне? Ех, дурень, дурень… Із телевізійних новин зрозуміло, хто почав першим оту бійню: силовики і тітушки. Яка ж тепер угода!?

Цього вечора пан Гаврило навіть не пішов до церкви, а тільки сидів у своїй однокімнатній квартирі перед старим телевізором. Так і прикипів до екрана, дивлячись ту онлайн-трансляцію із Києва.

– Господи, помилуй нас усіх…

Майдан оточено. Оголошено антитерористичну операцію. Снайпери на даху. Спецназ із допомогою бронетехніки штурмує барикади. Протестувальники палять шини, так що полум’я підноситься аж до неба, а чорний їдкий дим бухає просто у вічі нападників. Що ж буде, скільки ж іще люди протримаються? Хто ж їм тепер допоможе, на кого надіятися, чого сподіватися? Що нас усіх чекає?

Раптом вхідні двері відчинилися і всередину ввійшов Михайло.

– Буде з тебе сидіти на дивані. Вставай! – різко наказав він.

Гаврило озирнувся: товариш був у камуфляжі, саморобному бронежилеті, у касці.

– Що ти надумав?

– Треба щось робити. Чи, може, ти і далі збираєшся шукати з ними порозуміння?

– Чекай, Михайле… Що ж можна вдіяти?

Михайло всміхнувся.

– А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить. Та добре вигострить сокиру – та й заходиться вже будить…

– Що ти кажеш? – розвів руками Гаврило, нічого не розуміючи.

– Цитую Шевченка. Пам’ятаєш, ми готувалися відзначити його двохсотріччя? Так от: час настав. Пішли!

На старенькій Михайловій «Ниві» вони рушили «наелектризованим» містом у напрямку центру. Людей на вулицях збиралося все більше…

Зупинилися біля Іванового офісу.

– Світиться, – констатував Михайло, виліз зі своєї машини й відчинив багажник. Підійшов і Гаврило, зазирнув усередину.

– Бери пиво.

Гаврило взяв цілий ящик пляшок із пивом, Михайло підхопив кілька каністр, від яких несло бензином, – і вони удвох рушили до офісу.

Перед дверима зупинилися. Михайло дав знак, аби Гаврило був тихо. Прислухалися. В офісі було двоє людей.

– Отак і підкрався до тебе, друже, великий і пухнастий… Ти, Миколо, мужик не дурний, сам усе розумієш! Десь за годинку силовики зметуть Майдан. І всьо. Кінець вашим надіям. Як би ви були трохи мудріші, то зрозуміли б, що нашу машину так легко не зламати. А знаєш, що тепер буде з тими, хто помагав майдану? Усі, хто вижив, сядуть, Микольцю! І ти сядеш, дорогенький… Вирок уже написаний, так що суддя його тільки зачитає.

Голос добре знайомий – Недоля. Йому відповів Микола:

– Чого тобі треба? Грошей хочеш, так?

– Нє-є-є, – швидко заперечив гість. – Це раніше нашу з тобою справу можна було залатвити грошима. Але ж ти послухав не мене, а їх! Що ж… Зробимо так. Я дам тобі вибір: або ти підеш наліво, або – праворуч. Можеш і далі грати героя. Тоді – сядеш, а у тюрмі таким, як ти, ой як не весело. Або зробимо по-іншому: переписуєш нам усе, що маєш, і я дам тобі звалити за границю. Вибирай.

Микола опустив голову: смуток огортав його душу. Та не за себе боліло – діло народне гинуло…

– Тут моя земля, і забиратися звідси я не збираюся…

Саме тієї миті всередину вломився Михайло.

– Ти чув, дядя: тут – наша земля, тому бери ноги в руки і чеши звідси, доки морду не набили.

– О-о, Міша, – посміхнувся Недоля, аби скрити свою раптову розгубленість. – Ми іще з Миколою не закінчили. Хіба ж не бачиш: прокуратура проводить тут перевірку.

Михайло підійшов до нього впритул.

– Зараз я тебе так перевірю…

Недоля ще раз посміхнувся, тоді ж почав задкувати.

– Добре, піду. До скорого… – кивнув на прощання Миколі.

Прокурорський виходив з приміщення так швидко, що мало не збив із ніг Гаврила.

Михайло виклав свій крам просто на Миколиному столі, забрав у Гаврила ящик з пивом і також гупнув ним об стіл.

– Давай відро, – наказав коротко Миколі.

– Хочете мені підлогу помити? – спитав господар офісу, лупаючи очима, та все ж наказ виконав. Михайло розкрив відразу дві пляшки і став виливати їх вміст.

– Ага. Пивом. Давай помагай.

В офісі все більше почало пахнути бензином, і враз Микола зрозумів, для чого Михайлові порожні пляшки. Він посміхнувся – душа його враз повеселішала, а побачивши Михайлову завзятість, у серце почала повертатися надія. Він також заходився виливати пиво у відро, Михайло ж розливав у порожні пляшки суміш із каністр, а тоді встромлював тряпчаний запал. Приказував при цьому:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас сила

І воля святая!

– Бачу, буде у нас Шевченківський вечір, – мовив Микола, кладучи порожні пляшки на стіл і беручи у руки повні. Гаврило тільки сів скрушно у крісло.

– Може, допоможеш? – запитав Михайло.

Гаврило поняття не мав, чим він може допомогти, однак буркнув глухо:

– Що маю робити?

Михайло поставив перед ним готові «коктейлі Молотова» і кинув склоріз:

– Подряпай ним пляшки – так вони ліпше розбиватися будуть об щити і шоломи.

На вулицях зимового Львова палали вогні, розганяючи нічну темінь. У відповідь на вбивства у Києві та штурм Майдану тисячі львів’ян вийшли на вулиці. Штурмом були взяті військова частина, будівлі прокуратури та СБУ, а також чотири із шести райвідділів міліції. Повстанці захопили зброю…

Недоля тікав вузькими міськими вуличками. Спочатку він іще намагався організувати захист тих будівель, знищити компрометуючі документи, але коли повстанці з тріском виламали двері і стали вриватися всередину, доблесний працівник прокуратури вислизнув, прикинувшись мітингувальником. Тепер він заскочив у під’їзд одного з будинків і спостерігав, як червоний півень народного повстання розпрямляє свої крила над Львовом.

Михайло ж стояв на висоті і також спостерігав за усім тим дійством. Тіні від полум’я дивними химерами відбивалися на його обличчі, уста ж говорили дивні слова, схожі на молитву:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Розділ 45

Ангел

Усі війни колись закінчуються. Закінчилася і та – українсько-польська. Українці ту війну програли. Польське військо, укомплектоване французами, витіснило УГА за Збруч і окупувало цілий край. Західна Україна знову ввійшла до складу Польщі на автономних правах. Хто ж бачив ту автономію? Хіба що на папері, яким потім польські можновладці підтерлися в клозеті.

Одначе ці люди здаватися не збиралися. Так, їхня армія була зламана, територія окупована, влада – розпущена. Лишилося одне – бойовий дух, із яким жоден окупант собі раду дати не міг.

Люди в черговий раз вийшли на велелюдний мітинг: цього разу для того, щоби разом, однією великою громадою вшанувати загиблих борців за волю України і відправити панахиду на відновленій могилі січових стрільців. Ми, ангели Гаврило і Михайло, також були тут, поміж людьми, одягненими у білі вишиванки. Над нашими непокритими головами того сонячного дня лопотали на вітрі знамена й церковні хоругви, попереду йшли панотці з хрестами, а над безмежною людською рікою чувся Шевченків заповіт.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі.

Серед степу широкого

На Вкраїні милій.

Хоча небо було цього дня безхмарним, та відчуття біди чорними хмарами клубочилося над тими людьми. Ці чорні хмари згущалися, загрожуючи, з одного боку репресіями польської влади, з іншого – агресією москвофілів. Та все одно, незважаючи ні на що, «Просвіта» стала на ноги: створювалися все нові й нові читальні: прості містяни віддавали свої житлові приміщення для потреб «Просвіти». Слідом за Городком читальні почали відроджуватися у всіх селах повіту, організовувалися хори та театральні гуртки, проводились спортивні змагання. Поновлювались також бібліотечні фонди, у яких були книги не тільки О. Кобилянської, А. Чайковського, Б. Лепкого, Марка Вовчка, І. Франка, Г. Хоткевича, Марка Черемшини, Тараса Шевченка, але й з’явилися: Гюго, Гете, Флобер, К. Дойль, Дюма, Гоголь, Купрін, Дефо, Сервантес. Постійно виходили українські часописи: «Наш прапор», «Українські вісті», «Правда», «Сільський господар», «Жіноча доля», «Комар».

Крім того, продовжувала свою роботу філія товариства «Сільський господар», яку організував колись отець Володимир Лиско. Завдяки старанням товариства селяни могли замовити собі найкращі сорти насіння та різні добрива за дуже прийнятними цінами. Також у повіті працювали товариства: «Союз українок», створений жінками для захисту прав жінок, «Відродження», що боролося з пияцтвом, Товариство Охорони Військових Могил, «Рідна школа» та інші. Кость Бірецький заснував у місті адвокатську контору, а його дружина Оксана, вихованка Віденської консерваторії, відкрила у Городку філію Вищого музичного інституту, учні якого здобували фахову музичну освіту. Тут часто гостював відомий композитор Станіслав Людкевич…

З боку польського чиновництва просвітянам чинилися всілякі утиски. Їх залякували, домівки обшукували, навіть наказували «пожежним командам» розганяти мітинги «Просвіти» і вибивати вікна у читальнях. Багатьох кидали за ґрати, інкримінуючи різні злочини. Тоді найкращі адвокати-українці йшли на виручку: просвітян випускали – і вони далі бралися за свою працю. Найбільше своїх зусиль до просвітянської роботи доклали: родина Лонгина Озаркевича, Степан Біляк, інженер Роман Паламарчук, адвокат Клим Карачевський, професор Михайло Цяпка, отець доктор Ігнатій Цегельський, отець Володимир Демчук та багато інших. Люди свідомо відверталися від москвофілів та приєднувалися до «Просвіти», розуміючи, що вони не якесь бидло, а народ, нація, що вони – українці! Поміж ними знаходилося все більше й більше місіонерів, що допомагали «Просвіті», виступали по селах з економічними рефератами, організовували народ. Та найбільшою заслугою місіонерів було те, що вони доносили до людей живе слово правди. Багато хто тоді з городківчан, піддавшись моді, переходили на польську мову, навіть костел відвідували по великих святах… Місіонери говорили з ними про те, що у них є своя мова – найгарніша у світі, своя віра і правда, своя доля. Городок, як і вся Галичина, ожив. Містяни любили своє місто. Тут завжди проходили ярмарки, а на свято Божого тіла чи День Матері люди прибирали міську площу так, що бруківка перед ратушею нагадувала килим з квітів.

Поляки ж і далі продовжували репресії. У відповідь на загарбницькі дії польського уряду та на політику «пацифікації» було створено УВО, а згодом – ОУН. Тисячі дівчат і хлопців підпільно вступили в ряди оунівців, щоб зі зброєю в руках боронити свою Батьківщину. Оунівцями було вчинено напад і на городоцьку пошту, що стався 30 листопада 1932 року… Хлопці спробували здійснити експропріацію грошових коштів на потреби ОУН, проте напад виявився невдалим. У день, коли польська влада страчувала героїв – Василя Біласа і Дмитра Данилишина, по всьому краї били церковні дзвони, а на місці їх арешту люди насипали високу могилу.

Отак кипіло тоді життя в нашому краї: українці не хотіли здаватися, поляки ж не збиралися дарувати. «Просвіта», незважаючи ні на що, продовжувала працювати, часом перебуваючи на напівлегальних правах.


Люди йшли всі пліч-о-пліч, а ми, ангели, разом з ними. Поліцаї сиділи верхи на конях, потираючи в руках кийки. Їм так і кортіло розігнати зараз цей мітинг, однак не мали права: ми ішли мирною ходою, не даючи їм жодного приводу.

Поруч зі мною ішло молоде дівча, несло гарний зелений вінок із написом, який міг не сподобатися польській владі.

– Сховай, – попросив я її.

Вона відповіла мені твердою відмовою. Михайло, що йшов тоді поруч, тільки посміхнувся. Раптом хтось затягнув:

Ще не вмерла України

Ні слава ні воля…

Мій товариш-ангел тут же підтримав – і славень полетів над нашими головами аж до синього неба. Поліцаї враз заметушилися, кидаючи свої вовчі погляди у наш бік, однак напасти так і не наважилися: нас було надто багато. Ми пройшли-таки і поклали свої вінки. Вінок же молодого, сміливого дівчати опинився на самій видноті і кожен з присутніх тоді міг прочитати той напис, що рвав зболені серця: «За кров, за муки і руїну поверне Господь Україну».

Розділ 46

Марія

Вересневий вечір відрізняється від травневого так само, як молода молодиця від юної дівчини. Вересень напакував наші комори, стодоли, льохи і пивниці щедрим вирощеним та викоханим урожаєм. Він іще підморгував літнім теплом, манив високим сонцем, однак не сміявся вже так весело, не тягнувся до неба й не заливався щебетом жайворонка. Вечори ставали усе довшими і холоднішими.

Іван знову відродився, знову збігли роки. Я підсвідомо відчувала, що це мій останній шанс його врятувати: більше можливості не буде, бо Доля мене по другому колу не пустить.

Ми обоє були у «Просвіті», познайомилися, працювали разом: так і покохалися. На батьківському подвір’ї Іван звів хату, я ж йому допомагала всіма силами. Того дня ми справили своє скромне, але гарне весілля: у світлиці гостилися, музиканти засіли у пахучій сіном й снопами стодолі, а люди того теплого вересневого вечора танцювали просто надворі. Увесь цей час я сиділа поруч зі своїм Іваном, танцювала з ним, не можучи дочекатися, коли, нарешті, лишимося самі. Ні, не тому, щоби зайнятися з ним коханням чи порахувати ті копійки, які нам принесли на весілля у подарунок. Я хотіла просто з ним жити: довго і щасливо, доки Смерть не розлучить нас. Ні, стоп, напевно просто довго і щасливо, без Смерті. Вона і так уже занадто часто нас розлучала…

Коли гості з весілля нарешті розійшлися, то перед тим як лягти з Іваном у ліжко, я іще встигла поприбирати, навіть посуд перемила. У нашій новій хаті завжди мало бути чистенько. Іван поставився до мене з розумінням, допоміг. Потім же ми полягали на нашому новому ліжку, на пахучих, накрохмалених простирадлах. Я хотіла його, та водночас боялася, не маючи перед цим чоловіка. Коли ж він торкнувся мене, то я відчула його сильні й ніжні руки, розкрилася перед ним…

– Про що ти думаєш? – запитала я, лежачи на його грудях та слухаючи стук серця.

– Про те, що нам знову доведеться розлучитися. Іде нова буря.

– Я вже звикла.

– Важко тобі буде.

– Я вже звикла.

– Незабаром у нас народиться син. Тобі доведеться самій ставити його на ноги.

– Я вже звикла, – втретє, ніби якесь заклинання, повторила я.

– Ти мене більше не любиш? – раптом спитав Іван.

– Люблю. Ще сильніше, ніж дотепер.

– Тоді чого мене не стримуєш, не просиш, не плачеш?

– Бо це не поможе – я вже знаю. До цього часу ми були слабкими, і зла Доля насміхалася з нас. Та тепер ми підемо проти неї: проти шерсті, проти її течії, проти вітру, одним словом – проти всього, що вона нам кидає в лице. Ми примусимо її нас поважати – і більше вона не посміє презирливо насміхатися з нашого безголов’я.

Цю ніч ми вирішили не спати. Говорили, цілувалися… На ранок Іван встав, аби обійти наше господарство, я також була вже на ногах. Повернувся він до хати із якимось папірцем у руках.

– У нас був поштар. Мене забирають до війська. Німець напав на Польщу, москаль зі сходу суне – війна почалася…

Розділ 47

Іван

Уже так повелося споконвіку, що дорогу до своєї церкви тут не забували. Хтось каже, що доки грім не вдарить – хлоп не перехреститься. Це неправда: люди Бога не забували ніколи, бо без Бога – ні до порога. Він дивився на нас своїм суворим, але добрим поглядом з іконостасу, бачачи провини наші, але водночас відпускаючи ті гріхи. Матір Божа… Особливо матері споконвіку линули до неї як до заступниці: вона посміхалася нам і заступала святим покровом. Саме з її допомогою і під її захистом вони ростили своїх дітей у той час, як мужі гинули на війнах та фронтах. Вона – Матінка Божа – захищала жіночу честь, гідність, власне обличчя.

Ось і тоді Марія стояла перед святим вівтарем та молилася. Поруч із нею – синочок Івасик: жінка з дитинства привчала його ходити до храму Божого. Моляться за всіх людей, за мир, за їхнього татка: аби скоріше повернувся додому.

Того дня він так і пішов на війну. Колись Іван служив уланом у польському війську, тож і тепер польська влада дала йому шаблю і коня та кинула просто на німецькі танки. Польські військові хвалилися, що не дадуть німцю ані одного ґудзика. Самі ж так тікали, що погубили, полишили все, що тільки мали. Один дядько, що пас кози недалеко від Скітника, знайшов новеньку польську шинелю й одягнув поверх старої блюзки.

– Казали, шо й ґудзика німцю не дадуть, а тут лишили цілий мендель і всі ґудзики на нім.

Полк, де служив Іван, розбили в першому ж бою, а чоловік потрапив у полон. Німці прийшли у Городок менш ніж за два тижні від початку війни. Тут вони передали владу над містечком своїм союзникам – совєтам, які прийшли сюди зі сходу. Люди бачили, як німець-нацист тиснув тоді руку російському більшовику. Відбувалося це у нашому старостві, біля Другої школи.[12] Підписавши необхідні папери, німці спокійно відійшли геть, залишивши нам нових господарів.

Іван з полону втік, повернувся додому. Тут уже панували «перші совєти». Вони разом зі своїми друзями – німецькими нацистами – роздерли Польщу надвоє, кусень кинувши Гітлеру, а Городоцький край забравши собі. Крім невеликої групи нащадків недобитих москвофілів, люди особливих сентиментів до радянської влади не відчували, хоча на самому початку совєти й одягли дружню маску. Марія з Іваном розуміли, що це просто пастка, капкан, у який більшовики хочуть заманити свідоме українство Галичини, аби потім одним махом перемолоти на млинку кривавих репресій. Знаючи це напевне, вони все одно вирішили піти проти Долі: Іван заходився наново займатися своїми просвітянськими справами, проводив деякі освітні заходи. За це й помандрував до Казахстану телячим вагоном в одному з перших ешелонів, що повіз наших людей з Городка далеко на схід. І не тільки він один – велика частина усього населення Галичини була тоді знищена, стерта з лиця землі «визволителями».

До нас доходили чутки, що у Бресті відбувся спільний парад дружніх нацистської і більшовицької влади, а зі Львова переказували, що бачили там Гітлера і Сталіна, які таємно зустрічалися в нашому місті, щоби домовитися про розподіл захоплених земель і подальшу дружбу.

Марія тоді була вагітною, живіт уже добренько випирався з-під подола. Ховалася. Сидячи в кущах по той бік колійових торів, вона вглядалася в бік вокзалу, щоби побачити там свого чоловіка. Ось їх ведуть під конвоєм, обабіч дороги стоять солдати з вівчарками… Люди йдуть і йдуть: хто з клунками, а хто і так, у домашніх капцях… Вони оглядаються на своє рідне містечко, у якому проходило їхнє дитинство, молодість, і якого, певно, більше не побачать… Крик розпачу виривався з їхніх грудей:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі.

Серед степу широкого

На Вкраїні милій.

– Заткнуться! – прозвучала команда більшовицького офіцера, але людям рота так легко не заткнеш. «Заповіт» усе голосніше лунав уже над вокзалом. Собаки почали гавкати й гарчати в унісон співаючим, кидаючись на людей та скалячи свої зуби. Але і це нікого не налякало. Ось і Іван! Марія мимоволі поклала долоню на свій живіт, почала приглядатися. Він ішов у натовпі з іншими.

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Їх усіх, як останнє бидло, заштовхували в телячі вагони, пакуючи так, що людям і сісти було важко. Нарешті, локомотив свиснув – і повіз її чоловіка в далеку далеч. Я, ангел Гаврило, не знав, що з ним там станеться, а от Марія чомусь впевнена була у тому, що її Іван повернеться. Обов’язково. Тримаючи ліву руку на животі, правою жінка благословила ешелон.

– Повертайся з весною…

Дуже мало хто звідти повернувся. Більшість людей просто позамерзали на смерть у тому вагоні, як, наприклад, відомий адвокат і просвітянин Лонгин Озаркевич. Цю заслужену і шановану людину забрали з дому у простому хатньому халаті, коли ж він замерз, то його тіло просто викинули серед чужих степів на поталу дичині.

Іван вижив. Він вирвався, утік з того потяга смерті і повернувся додому.

– Вони будуть шукати, так що я ненадовго, – сказав Іван, нагнувшись над колискою та цілуючи кількамісячного синочка Івасика.

– Знаю. Нам треба побудувати схрон, чи якусь схованку, аби вони більше нас не змогли так просто застукати, – мудро порадила Марія чоловікові.

Іван поглянув тоді на неї і пішов на горище знімати дошки…

Та схованка, яка була зроблена під хлівом, не раз рятувала Марії життя. Міцно змайстрований люк був просто під передніми ногами їхньої корови – так що жоден собака не міг її унюхати…

Тим часом у краї знову запахло смаленим. Певно, Сталіну було мало того, що йому вдалося урвати, тож він захотів іще. До Галичини, тобто західного радянського кордону, почали стягатися наступальні сили Червоної армії. Зокрема, у Городку була дислокована частина танкової дивізії. Ми бачили ці страхітливі великі п’ятибаштові танки, які мали назву Т-35. Солдати-москалики розповідали, що це є найліпша бойова техніка і проти тих танків ніхто не зможе встояти! Вони, танкісти, водили ці машини на параді по Красній площі, навіть плакати показували, де був зображений товариш Сталін, а знизу – їхній славний танк. Ми дивилися на все це і розуміли – війна знову прийде до цього краю.

Отак Марія і плила проти течії Долі. Малий ріс. Нині жінка тулила синочка до себе, стоячи перед вівтарем і вже вкотре молилися за здоров’я чоловіка і тата, знаючи, що їхня з Івасиком молитва збереже йому життя навіть у найтяжчу хвилю. Господь дивився на них з іконостасу. Здавалося, що Він зараз може для них зробити? По цілому краї диявольська сила закриває монастирі, вбиває священиків, підриває дзвіниці, аби не дзвонили, а церкви Божі перетворює на склади та конюшні. Ніколи ще такого за моєї пам’яті не було, аби чорні так біснувалися, так відкрито підіймали руку на Бога. Та незважаючи ні на що, Господь посміхався жінці та дитині, й у цьому погляді, у цій посмішці була надія…

Розділ 48

Демон

Хоча старі часи минули вже давно і замки були не «в темі», я все ж відчував до них якусь пристрасть, пам’ятаючи, скільки часу колись у них провів. Люди досить часто нашого шефа – Люцифера – називають князем, а наше пекло позиціонують із чорним замчищем. Як на мене, доволі примітивне порівняння, бо насправді все набагато глибше… Хоча, для людей, які споконвіку схильні були усе спрощувати, таке визначення буде саме впору.

Отже, виконуючи волю шефа та не можучи повернутися до пекла, ми вирішили організувати пекло тут, тобто – на землі. Цього разу нас занесло не в Городок, а, здається, в Самбір, хоча тоді ми багато часу проводили й у Львові, і в інших містах Західної України. Роботи було багато. Та про все по порядку.

Після падіння ЗУНР і УНР та встановлення окупаційних режимів я знову повернувся на береги Дніпра. Шеф тоді скликав туди найкращі пекельні сили, аби здійснити свій воістину диявольський план: Голодомор. Ну, певно, ви щось про це чули, тому вдаватися у подробиці не буду, та й узагалі це тема зовсім для іншої розповіді. Скажу одне: було весело як ніколи!

Далі мене знову закинули в Галичину. Моїм завданням було стимулювати поляків, аби ті взялися за деукраїнізацію тутешнього населення, його повне обидлення. Робота пішла, закипіла… Правда, українці показували зуби, створивши УВО та ОУН, а у поляків не було стільки сили, як у більшовиків, щоби переламати хребет українському визвольному руху. Та, незважаючи ні на що, я планомірно, розмірено штовхав вагонетку із польським порохом до українського багаття. Мало б гахнути!

Диявол знову порушив мої плани. Мало напившись крові під час Першої світової, він затіяв Другу. Враз українсько-польське питання відійшло на другий план, коли німці вдарили на Польщу з одного боку, а «совєти» натисли з другого. Мене тоді шеф оприділив у НКВС, і там я спочатку мордував у Катині польських офіцерів, а потім уже взявся і за «визволених» українців. Тут, у Галичині, наше «підприємство» з більшовицькими інвестиціями (такими виразами любить кидати один мій знайомий чорт із Уолл-стрит) стрімко набирало обертів. Ми багатьох закатували, відправили у Сибір, але князь і партія вимагали нової сировини для своєї пекельної печі, тому нам довелося відкрити кілька нових філій у Львові (Лонцького, Замарстинів, «Бригітки»), а також у таких містечках, як Городок і Самбір.

Отож, на нашому «підприємстві» із національно-свідомої сировини виробляли готову продукцію, що виїжджала звідси вперед ногами. У нас був свій офіс, склади, де ми пакували в камери «напівфабрикати», і безпосередньо виробничий цех.

Звісна річ, я як топ-менеджер (це також почув від ньюйоркського піжона) мусив сидіти в офісі. Кабінет у мене був скромний, проте вишуканий, виконаний у майже готичному стилі: темний, вологий, прокурений, долівка бетонна, скраю стіл з двома стільцями обабіч нього і шафа, де зберігалися «справи». Ага, ще на стіні висів портрет Фелікса Едмундовича, а збоку стояв грамофон, котрий виконував приємну класичну музику – «Диявольську сонату», аби наші клієнти могли «розслабитися».

Як і годиться для пристойного офіса, наших «клієнтів» тут частували. Такого непотребу, як кава, цукерки чи тістечка, в нас не водилося, зате наші відвідувачі мали можливість скуштувати арматурного прута, електроструму, кип’яточку, щипців, ножичка, кулака, чобота та інших «смаколиків». Зазвичай, після такого «гарячого» прийому наш вдячний «клієнт» підписував «контракт», ну тобто – протокольчик. Коли ж ні, то ми відправляли на «розслаблюючі» процедури, після яких він міг відпочити в карцері. Одне слово, усі наші клієнти були задоволені, і ніхто просто так від нас не пішов.

Цей звичайний «офісний» день видався важким, довелося багато попрацювати: від «клієнтів» не було відбою. Мені затекла спина, а гузиця боліла від постійного сидіння. Джузеппе Тартіні зі своєю скрипкою уже в корінь заграв, тому я підвівся і змінив платівку в патефоні. Цього разу звідти полинула жива пісня у виконанні якоїсь польки. Цю платівку колись подарувала мені Зося…

Мене розпирала радість, тож я почав танцювати, вимахуючи руками й ногами. Підспівував. Пісня й танець мене дуже захопили, вивертаючи мою чорну душу навиворіт. О дияволе, який я тоді був щасливий. Світ навколо був у красивих чорних тонах, і я, такий красивий, танцюю собі отак посеред свого красиво-чорного кабінету. Жахлива краса!

Мене так захопили ці приємні роздуми, що я продовжував танцювати, заплющивши очі. Сам і не зчувся, як підійшов до залізного відра, що стояло в куті, і зачепив його нехотячи ногою. Воно перекинулося – і жовта рідина вилилася з нього на долівку.

– Фак’ю, – вилаявся я сам на себе…

Річ у тому, що моє теперішнє пролетарське походження не дозволяло мені більше сцяти по нічних вазах, тож я мусив дзюрити у просте залізне відро. До того ж моїм «клієнтам» надзвичайно подобався цей запах «польових квітів».

Перед тим як вийти зі свого кабінету, слід було впорядкувати «справи». Це були прості паперові папочки із підшитими в них людськими долями. Багато із цих папочок люб’язно надали нам поляки. Хоча слово «надали» тут не підходить: коли польські колеги тікали, то просто всі ці «справи» залишили на видному місці. Певно, сподівалися, що коли не вдалося їм, то хоч ми, борці зі світовим імперіалізмом, скрутимо карк усім тим оунівцям, просвітянам, пластунам та іншим паразитам. Ми, за своєю звичкою, план виконали і перевиконали, бо разом з фігурантами папочок ми забрали і їхніх родичів, друзів, а також і простих перехожих, що потрапили під гарячу руку нашої совєцької «визвольної» машини. У своїй чорній душі я подякував полякам за такий презент, поскладав папочки рівненькими стосами і почав сортувати: котрі передати на виробництво, а котрі – можна уже здавати в архів. На очі мені потрапило одне «Дєло», я відкрив його, почав гортати. Це був Іван з Городка.

– От ти й залетів до моєї клітки, голубе. Треба буде щось вигадати для тебе особливо пікантне…

«Тюрма вночі не спить. Вона – суцільне вухо. Десь брязкають ключі. Лунають кроки глухо…»[13] – напише колись про нашу катівню великий український поет. Справді, так і було. Я йшов тюремним коридором, шаркаючи напластованими чобітьми по бетоні та побрязкуючи в’язкою ключів. Відчував: мене бачать і чують. Чи це були ще живі в’язні, чи закатовані товариші їхні – я не знав, та й було мені це по барабану.

Ми добре знали, що в тюрмі існує так званий «мікрофон», через який в’язні передають інформацію один одному, із камери в камеру. Що ж, нехай. Я і сам був зацікавлений у тому, щоб страх розповзався по тюрмі і своїми чорними пазурами впинався в тіла заґратованих. Не було для моєї чорної душі більшого празника, ніж в’язень, що прийшов із повинною та доносом…

Якщо в тюрмі чути було страх, то пахло тут смертю і гівном. Щойно я переступив поріг і за мною голосно гримнули залізні двері, тут же цей запах вдарив мені по носі: зі «складських приміщень» я перебрався на «виробництво». Лиха, що тут служив бригадиром, чогось не було видно. Усюди – безлад: підлога по кістки у крові та трупах. Я став оглядати: одні з них були вже голі, інші поки що в одязі. Найближче до мене лежав якийсь чоловік. Спробував пригадати, де його колись бачив. Ага – в папочці… Це був шкільний учитель, що створив десь там дитячий театр. П’єсу навіть якусь там ставили Квітки-Основ’яненка. Так, це він… Руки його були скручені колючим дротом, у рот напхане бите скло. Хлоп був іще живим і тільки лупав на мене очима.

– Бачили очі, що купували, – їжте, хоч повилазьте! – гаркнув я йому словами класика й переступив через його тіло.

Тут у «цех» зайшов Лихо.

– Де ти так довго лазиш? Шо тут за бардак?!

Лихо був червоний: злий і втомлений.

– Та ви мене, б…, вже з…! Я шо, кінь, шоб тут х… у три зміни?! Де, б…, майстри пішли, де ті й… підсобники?! Скільки можна вкалувати без обіду, без відпустки і перекуру. Та пошлю я вас всіх н… і піду, б…, на лікарняний!

Да, бригадир у мене породистий… Він іще погорлав трохи, криючи мене, партію і товариша Сталіна тяжким матом, доки нарешті не заспокоївся.

– Ти тут сильно на товариша Сталіна не тойво. Не забувай, чий хліб жереш. Скажи ліпше, що там з планом.

– Нормально. До Великого Жовтня перевиконаємо… Ти ліпше поможи, давай. Бачиш он ту дівулю. Бери, роздінь її: лахи на купу, тіло на «кухню». Ага, перевір, чи нема золотих зубів. Якщо є – вибий. Молоток – он там.

Я став над дівчиною – була вона вся в крові. Не хотілося бруднити руки, тож узяв за пишну чорну косу і потягнув. Коса раптом відірвалася.

– Шо за фак?

– Та ти за ногу тягни, ідіоте, – підказав збоку Лихо. – Дівуля цілу добу висіла за косу підвішана – не витримала.

– Знаєш, що, бригадір, не наше начальницьке діло трупи волочити. Мені треба йти: маю ще на «кухні» ревізію…

– Ну і вали! – почув я у спину.

На «кухні» керував «шеф» Біда. Цей виробничий підрозділ був його дітищем, за яке я товариша похвалив і обіцяв підвищення. Річ у тому, що трупи, тобто відходи від нашого виробництва, уже не було де дівати, тож цей передовик виступив із раціоналізаторською пропозицією: трупам відрубувати голови, закопувати, а тілами годувати в’язнів і псів. Ми так і зробили, вбиваючи одним пострілом двох зайців.

Колись за багато-багато літ після цього якісь хлопаки зроблять по телебаченню шоу, назвуть його типу пекельної кухні, чи що… Їх би сюди, щоб хоч одним оком зиркнули, що тут у нас робилося і які страви ми готували. Ото б вийшло знамените шоу! Глядачі, сидячи на диванах перед телевізорами, відразу б посивіли, а у кого слабший живіт – ті б дристали далі, ніж бачили…

У Біди тут чистота, все поскладано.

– О, начальство. Ану пробуй…

Він набрав дерев’яною ложкою юшки просто із величезного баняка. Я скуштував: супчик вдався досить наваристий.

– Непогано. Можна ще трохи підсолити, – зауважив я.

– Та пішли вони… Їм тут що, ресторан чи шо? – резонно зауважив «шеф», я з ним погодився і пішов геть: завтра на нас чекає важкий день.

Був саме червень 41-го. Якби ще німці почекали хоч кілька місяців, ми б переробили на нашому підприємстві усіх тих «ворогів народу». Шкода. Нам прийшов наказ від нашого начальства з Києва, а їм, за чутками, наказував сам Берія: усіх політичних, якими були понабивані тюрми, треба було знищити… Я тоді кидався по тюрмах усієї Галичини, допомагаючи енкаведистам виконати той наказ. Запам’яталася тюрма на Лонцького у Львові. Гарно було. Ну, і Самбір, звісно. Ми тоді вивели частину в’язнів на подвір’я і почали розстрілювати. Тюремний «мікрофон» тут же прокричав про це по всіх камерах – і в’язні почали вириватися на волю. Вони повивалювали двері і вибігли на подвір’я, де почали розносити брами. Охорона відкрила вогонь. Кілька наших бійців спробували їх зупинити, але втікачі, озброївшись ринвами, карнизами, стільцями – хто чим міг, – тут же побили тих солдатів, рознести браму і вирвалися на вулицю. Поміж утікачів я зауважив й Івана з Городка. Твою мать! Доки я вигадував для нього кару, він вирішив дати ноги! Та ні, голубе…

Я вихопив автомат і кинувся за ними, стріляючи. Одна куля за одною просвистіли біля Іванової голови, вбиваючи когось із його товаришів, та цей виродок продовжував бігти! Вулицею саме марширували радянські солдати.

– Бєй фашистскую сволочь! – крикнув я їм, проте солдати навіть зброї до рук не взяли: чи то не зрозуміли, чи не захотіли стріляти у беззбройних людей.

– ФАК! – модно вилаявся я і пішов назад до тюрми. Нам треба було терміново вибиратися звідси: завтра тут уже мали бути німці.

Отак, відступаючи, більшовики зробили те саме в Дрогобичі, Станіславові, Жовкві, Золочеві, Перемишлі, Ковелі, Луцьку та інших містах Галичини і Волині. Чисельність замордованих у ці дні людей обраховувалася десятками тисяч. Звітували ми про зачистки західноукраїнських тюрем до Києва начальнику тюремного управління НКВС УРСР товаришу Філіпову, а він уже звіти передавав далі – до Москви.[14]

Розділ 49

Марія

Був пізній вечір. Івасик уже спав собі тихенько, я ж повернулася до хати, обійшовши господарство. Сьогодні мені все валилося з рук, нічого не могла роботи. Серце мліло від напруження й страху, як тільки чула будь-який шум. Мала б уже до цього звикнути, та при кожній думці, що мого чоловіка, мого любого Івана, кидають на бетон і топчуть ногами його груди, ламають ребра, викручують руки і плюють у лице, кидало мене у невимовний жах. До цього звикнути неможливо. Скільки ж то разів його за ті тисячу років забирали отак з хати… Не можу більше, не витримаю, серце моє рветься на тисячі кавалків!!!

Та я все ще жила, мене підтримувала якась сила: не давала опустити руки чи просто збожеволіти. Я відчувала, що ця незрима сила підтримує мене все більше й сильніше. Загартована чорними смертями, моя душа закам’яніла і сунула навпростець, переходячи вбрід бурхливу річку Долі. На диво, якою б каламутною, бистрою та крижаною не була та вода – все одно розступалася переді мною, перед тим вогнем, що горів у моєму серці. Та чи довго я так витримаю, наскільки мене вистачить?

Від усього цього вже паморочиться у голові, відчуваю, що сили ось-ось покинуть і брудна вода забере мене до себе.

Івана знову забрали, цього разу німці. Раніше йому вдалося вирватись із німецького концтабору, потім утекти із радянського етапу, а далі ангели вирвали його навіть із пекельної катівні НКВС. Господи, допоможи йому, поверни мені знову мого чоловіка!

Німці сильно вдарили на Червону армію і покотили її із Західної України. Славні танкісти, що стояли в Городку, таки встигли ще виїхати своїми диво-машинами з ангарів. Тільки ударити по нацистах їм так і не вдалося – танки посідали в рови та болота і вибратися звідти уже не дали ради. Бойова радянська техніка виявилася нікчемною і безпорадною. Махнувши рукою, танкісти дременули з нашого міста, лишивши свої бойові машини німцям. А ті, сміючись, розстріляли ці танки із фугасів, випробовуючи радянську техніку на міцність. Усе, що встигли зробити «совєти» тікаючи, то це знищити наш гарний міст через Верещицю, який був побудований іще за Австрії.

Новий окупант, що прийшов до нашого містечка, своє лице показав одразу. Найперше німці розтрощили пам’ятник Ягайлові і викинули його на смітник. Далі – оточили єврейське містечко Гнін колючим дротом, перетворивши його на гетто. Разом з євреями взялися і за українців: після проголошення у Львові «Акту відновлення Української Держави» гітлерівці почали забирати усіх причетних. Більшовики залишили їм папочки із підшитими справами оунівців та просвітян…

Польський поліцай привів тоді есесівців до нашої хати, викликав Івана на двір – з того часу пройшло уже декілька днів, а про свого чоловіка я так більше нічого й не чула…

За вікном було тихо. Навіть пес – і то перестрашено сидів у буді – не гавкав. Певно, також чекав на Івана, що раніше кожного вечора приходив до нього, годував, кидав кілька теплих слів, які були приємні навіть собаці. Тепер же господаря не було, тож Босий засумував, навіть їсти не хотів. А може, біду почув? Не дай Бог…

Хтось легенько постукав у вікно – я тут же підірвалася.

– Іван, – видихнула в надії і підскочила до вікна.

Але це був не мій чоловік. Нічні гості зайшли до хати – і я посадила їх за стіл. Вони привіталися, як годиться розпитали про здоров’я. Усе розглядалися по хаті – у нас вони ще не були.

– Нам більше нема до кого піти, – спокійно сказав пан Ламед. – Якщо ви нас не заховаєте – ми завтра згинемо.

Він був у старому піджаку, картуз обережно поклав на лаву біля себе. До нього тулився його внучок Аврамко – хлопченя із великими, розумними очима, худенький, цибатий, білолиций… Скільки ж то йому? Певно, з десять…

– Але ж у мене забрали чоловіка, можуть невдовзі до хати прийти з обшуком…

– Так, я розумію. Вибачте, я цього не знав. Просто тут я більше нікого не маю. Звісно, ми з вами чужі люди, та все ж я подумав…

Старий єврей замовк, очі його налилися великим жалем. Аврамко тримав старого за руку, ніби боявся, що той утече і лишить його тут. Пан Ламед голодними очима зиркнув на зварену бульбу, що стояла у макітрі, та попросити не посмів. Я сама підсунула миску до нього, старий узяв одну бульбину, обережно почистив і подав Аврамкові. Той швидко з’їв і подивився на мене своїми великими карими очима, тож я дала йому ще. Пригадую: колись у їхньому домі було завжди вдосталь цукерок. Коли ми разом з моїм синочком приносили їм на продаж молоко, сир, свіжу городину чи яйця, старий аптекар завше пригощав Івасика тими цукерочками, а одного разу, коли малий вередував, то Ламед попросив Аврамка, щоби той заграв для нас на скрипці. І Авраам заграв: мій Івасик слухав, ми ж зі старим посміхалися…

– Ми нікому нічого поганого не зробили. Коли б я знав, що вони прийдуть і сюди, то вблагав би дочку тікати далі на схід. А так – пізно вже. Дочку і зятя забрали, ми ж із Аврамом лишилися самі. Ви носили нам молоко. У вас воно завше було смачне, та головне – чисте. Ви – дбайливі господарі і добрі люди, тому я про вас і подумав. Тим більше, розказують, що у Львові ваші священики дуже нашим людям помагають, переховують… Шкода, що ви не можете нам допомогти, у вас своє горе. Дуже не хочеться повертатися назад до того пекла…

Мені здавалося, що старий єврей навіть примружився, коли визирнув у пітьму за вікном.

– Мені що? Я і так старий і своє вже віджив. А от молоді шкода… Що ж, ходи, Аврамку, пані Марія не зможе нам помогти…

Малий не хотів вставати, міцно вчепився старому в руку.

– Ой, вей, синцю мій, вставай, герш-ду, нам пора. Єгова добрий, захистить. Ви, пані Маріє, вибачте.

– Це ви мене вибачте, пане Ламед. Бачите: у мене також мала дитина, і я не знаю, що з ним буде.

Аврамко підвівся, натягнув картуз на голову. Вони пішли в сіни та вже відчинили двері: пітьма тут же роззявила на них свою пащу. Старий єврей на мить зупинився, підняв комір, обійняв малого…

– Зачекайте, – тихо промовила я. – Лишайтеся.

Старий поволі озирнувся.

– Пані Маріє… Нехай Господь Бог вам помагає.

Сльоза потекла з його ока, він підійшов до мене і поцілував мою мозолясту руку.

– Прошу вас, поможіть моєму Аврамкові. Ми старалися його гарно виховати і з нього виросте добрий чоловік. А ти, Аврааме, слухайся цьоці Марії. Дасть Єгова – я ще за тобою вернуся.

Старий посміхнувся.

– Дзядку, – попросився малий.

– Ну-ну, що ти таке робиш? Я вже старий, Єгова мене кличе вже до себе, чого ж мені даремно ходити по тому світу і їсти хліб? А ти перечекай тут і знайди своїх батьків, чуєш? Не можу тобі нічого дати на прощання – німці всьо забрали. Та найголовніше в тебе в голові і в серці, пам’ятай про це…

Старий пішов з хати, коли було вже за північ. Малий лишився плачучи… Я дала йому ще одну велику картоплину і молока…

– Тобі вже час, пішли, – сказала я втомлено, коли він допив з горнятка останні краплі. Аврамко бачив мою печаль, тому більше не плакав, не суперечив, а просто встав і пішов. Я завела його до стайні і тільки всередині запалила лямпу. Моя корова уже спочивала, лежачи та жуючи свою жуйку. Я тихенько підвела її, посунула, тоді згорнула накидане сіно і намацала пальцями кільце від ляди. Підняла – зі скону війнуло сухістю і темрявою. Я накидала туди Аврамкові сіна, подала лямпу.

– Ти лягай спати, довго не світи, бо гасу бракне. І вважай: не спали мені стайні…

Він згідливо кивнув і пірнув у схрон, я зачинила за ним віко і знову притрусила усе сіном.

Випускала я його, тільки коли приходила три рази на день доїти корову. Він міг собі тоді посидіти зі мною, попоїсти. Говорив дуже мало і на всі мої запитання: чи йому зручно, чи тепло, чи не голодний – завше відповідав, що йому дуже добре.

Одного дня ми почули з боку Гніну великий лемент. Люди молили, кричали, проклинали, плакали… як раптом почали співати. Аврамко відклав обережно горня з молоком убік і підійшов до дверей: далі йти не посмів, бо я наказала йому не виходити зі стайні. Він слухав той спів і раптом сам почав співати. Тихенько так, про себе. Цих слів я не розуміла, однак сама мелодія різонула мене тоді по серцю.

Раптом почулась якась команда – і загавкали кулемети. Це сталося так раптово і голосно, що Аврамко тут же скулився просто під порогом і затулив вуха руками, щоб того всього не чути. Мій Івасик, що був тут-таки, кинувся просто до мене – і я вхопила його на руки.

Невдовзі все стихло…


– Цьоцю, заведіть мене туди, – перший і останній раз попросив щось у мене Аврамко, коли я прийшла доїти корову уже ввечері і випустила його на півгодинки зі схрону. – Я б дуже хотів попрощатися зі своїм дідом.

– Не можна, нас там хтось побачить…

Він більше не просив, тільки знову тихенько заспівав свою єврейську пісню, а з очей покотилися сльози.

Розділ 50

Демон

Я завше пильнував, аби моє взуття було вичищене. Коли ж став офіцером Вермахту, то мої чоботи взагалі блищали, як псячі яйця. Того дня я своїми новими блискучими чобітьми стояв просто на тому місці, де ми побили городоцьких жидів і зарили у велику яму. Очевидно, не всіх прошили кулеметні кулі на смерть, тому що земля під ногами рухалася, мов жива.

– Диви: пархаті вилізти хочуть, – плюнув крізь зуби Лихо і запалив сигарету.

На відміну від мене, мої друзі були одягнені у «власівську» форму із російським «триколором» на шевроні.

– Не забувайте, що ви – солдати великої німецької армії, а не ґудзик від засраних, бля, совєцьких кальсонів. Тому поводьтеся, будь ласка, достойно.

Запала мовчанка. Мої друзяки побачили, що я у паршивому настрої, тому відійшли далі і почали балакати про щось своє.

Отож, жидів ми стратили і зарили тут, недалечко від міста, на колонії Фордерберг. Хоча ні, самі німці не вбивали: наказали це зробити москалям-власівцям. А ті й взялися, аби «помститися за збезчещену жидами велику Росію». Глибоку яму копали самі ж євреї, яких було набрано в робочі бригади. Нещасні сподівалися, що хоч їх ми помилуємо. Дарма… Ми поселили їх на фабриці цукерок Шехтера і стали дожидати гестапівців зі Львова.

То що ж мені придумати відносно тих недобитих мучеників? А зробимо ми так: на місці цвинтаря будуть склади, а там, де височіла колись синагога, – зведемо житлові будинки. Тепер щодо гетто. Це найцікавіше місце і привиди невинно убієнних будуть найбільше злітатися саме сюди, бо тут вони у невіданні чекали смерті у своїх власних домах. Тому коли сюди знову повернуться совєти, треба буде звести на місці гетто ресторан. Так щоб там грала музика, веселився, танцював люд, щоби п’яниці, не можучи донести до виходка, обсцикали тут всю територію… Одним словом – шабаш! Ну, може, там не все так буде, як я собі запланував, та рухатися треба саме у такому напрямку.

Задоволений собою, я повернувся до своїх друзів. Побачив саме Малого, що під’їжджав до нас на ровері.

– Приїхали? – спитав я коротко засапаного практиканта.

– Приїхали, – ствердно кивнув він.

Ми сіли на мотоцикля і з ревом, круто розвернувшись, подалися в бік Городка. Засапаний Малий потрюхикав за нами на своєму велосипеді.

Гестапо жидам з робочих бригад вирок винесло швидко: спалити. Вікна і двері фабрики було забито дошками, облито бензином. Дарма вони кричали і намагалися вирватися: ми зробили все педантично й чітко, так що фабрика запалала, як свічка, разом з людьми, що сиділи в ній. Навіть якщо комусь і вдалося вибити дошку та випхати у вікно голову, тих одразу ж косили кулеметні черги…

Я стояв тоді і дивився на вогонь, що піднімався все вище і гуготів на все місто. Клуби їдкого диму також «пакували» вгору, а легенький запашок із присмаком людського м’яса лоскотав мої ніздрі. І ці крики, стогони… У тім вогні я побачив свою рідну домівку, своє пекло. Ех, додому хочеться: клята ностальгія.

На другий день ми підігнали під спалену фабрику фіри і по дошках спустили на них обгорілі людські залишки…

Час минав. З роботою мені вдалося справитися, і я чекав наступних розпоряджень від свого господаря. Він таки вийшов на зв’язок: вимагав звіту. Отже: близько семи тисяч жителів єврейського містечка було знищено, 1200 чоловік місцевої молоді вивезено на примусові роботи. Багато кого відправлено до табору «Сталляг-308». Місцеві постійно і регулярно сплачували надтяжку «контрибуцію» на військові потреби, так що невдовзі в цьому краї почнеться голод. Південніше, на Станіславщині, він уже зазирав людям у вічі.

Я чекав похвали від свого господаря, натомість він тільки гаркнув:

– Ти – дебіл! Не штука розстріляти жида – це й дурень може. Дай мені націоналіста! Та не мученика – юду! Щоб розкаявся, здав своїх побратимів, бо нема для мене нічого ліпшого. Давай, Недоле, піднімай свою сраку і роби щось!

Коли зв’язок із пеклом обірвався, я подумки послав диявола і став думати, що ж мені робити.

– Легко тобі говорити. Кляті українські націоналісти законспіровані, ховаються, вичікують. Готуються до великого повстання, збираючи сили. А йому ще зрадників давай. Та тут би хоч якого зловити: хіба ж вони дадуться в руки живими?

Ну, нічого. Найперше треба було перевірити сигнал, що надійшов від моїх стукачів. Вони розповідали, що бачили вночі на місці жидівського поховання жінку з хлопцем і малою дитиною. Вони там постояли, хлопчак узяв грудку землі з тої могили – і вони пішли геть.

Я покликав із собою поліцаїв з собаками, і ті одразу взяли слід. Ми побігли у напрямку міста, перестрибнули рівчак, перелізли через завалене дерево… Раптом пси зупинилися, почали скавуліти, терти лапами носи.

– Перець. Та тварюка насипала перцю на свій слід, – здогадався Біда.

«Оунівська школа», – подумав я про себе – і ми рушили далі, уже тягнучи псів за собою.

Ми прийшли до дому Марії: найперше підозра польських поліцаїв, які найліпше знали цей контингент, впала саме на неї.

– Що, пані, ховаєте жиденя? Розумію, вам стало шкода малого: ви його заховали у стодолі, льоху чи на горищі… Тільки ховати жида – це тяжкий злочин, вам доведеться відповідати за нього.

Я говорив до Марії спокійно, намагаючись нагнати на себе нордично-арійського спокою. Вона мовчки стояла переді мною, тримаючи на руках свою дитину.

– Я нікого не ховаю, – відповіла так само спокійно, як і я до неї.

– Ти, жінко, скажи, де він, по-доброму. Не жалієш себе – пошкодуй хоча б свою дитину.

Марія повторила знову:

– Пане, тут нікого більше нема.

Зараз була добра нагода, аби просто її тут застрелити. Та не можна: незрима стіна її захищає, бо Доля нікому не дозволяє втручатися у свої справи. Та нічого, ми її обійдемо.

– А де твій чоловік?

– Його забрали до Німеччини.

– Дивно, поліцаї кажуть, що він був націоналістом…

– Вони брешуть, пане. Поляки постійно оббріхують українців. Насправді ми шукаємо дружби із Третім рейхом – ви врятували нас від совєцького ярма.

Я лиш посміхнувся: гарно бреше. Але мене так легко не візьмеш:

– Гм. Хто дружить із жидами – той нам не друг, а ворог. Даремно ти, жінко, не хочеш по-доброму. Мої пси винюхають жида, хоч би він і під землю заліз…

– Прошу…

Ми обшукали всю хату кілька разів. А ще стодолу, пивницю, хлів. Наші пси аж ричали на корову, що норовила хвицнути їх рогами, кидалися на неї. Поліцаї проштрикували вилами сіно. Нічого. За тим обшуком застав нас у хаті Марії вечір…

Я розумів: час відступати. У мене лишився останній шанс, тож мій погляд упав на малого, що досі сидів у своєї матері на руках.

– Скажи, Івасику, а де твоя мамуся ховає того хлопчика?

Я намагався посміхнутися йому, та дитя дивилося на мене вороже. Мовчало.

– Дядя дасть тобі файного цукерка. І тому хлопчику дам. Ну, де він ховається?

Мале і далі мовчало. Раптом воно подивилося на мене ясно-відважним поглядом, посміхнулося, випромінюючи світло.

– Ту є я і моя мамуся. А більсе нікого нема.

Мене той ангельський погляд трохи не вбив. Я затулив очі долонею, відступив на кілька кроків. Фак! Треба забиратися – іще буде нагода притиснути цю Марію до стіни!

Ну, нічого, ще не вечір! Треба буде знайти її чоловіка: з його допомогою я зможу приперти цю сучку, а також буде про що доповісти Люциферу. Поліцаї казали, що Івана забрали гестапівці, тож відшукати його можна буде в одній із їхніх катівень. Звичайно, ці хлопці – не промах. Та все одно треба пропильнувати, аби цей скурвий син і цього разу не вислизнув із моїх рук.

Мені вдалося довідатися, що його завезли десь аж у Дрогобич. Я уже зібрався в дорогу, коли мені доповіли, що оунівці напали на дрогобицьке гестапо і визволили звідти усіх в’язнів…

Розділ 51

Марія

Цього вечора зі мною плакали в церкві всі святі. Ті сльози в мені довго назбирувалися, та за тисячу літ я навчилася все це у собі стримувати. Тепер же мене прорвало так, що сторонні люди підходили до мене і питали, чи все зі мною добре, пропонували води… Витираючи сльози, почала стиха молитися. Слова молитви поступово надавали мені сили, ставали твердішими, але сльози все котилися з очей і не хотіли висихати…

До нас доходили різні чутки. Розповідали, що у волинських лісах формуються збройні формування української самооборони, покликані захистити населення від мародерства розгромлених частин Червоної армії, а також фашистської вакханалії. Згодом ці відділи переросли у справжню народну армію – Українську Повстанську.

Це саме розповів мені недавно знайомий мого Івана, хлопець родом із села Тучапи – Левко Шкреметко. Він був повітовим ОУН Городоччини і переховувався від німців у хаті на Львівському передмісті, куди й викликав мене на розмову тієї темної ночі. Спочатку я не знала, чого чекати від цієї зустрічі, та коли він сказав, що мій чоловік живий, то я була готова розцілувати того Шкреметка.

Він посміхнувся: добрі новини завжди приємно приносити. Я почала розпитувати, закидавши Левка запитаннями та бажаючи знати все й одразу. Він не міг мені розповісти нічого конкретного: військова таємниця. Говорив тільки про стратегію:

– У повстанців план простий: принишкнути, набратися сили, захистити населення. Німці й москалі надовго мають застрягнути у цій війні, знекровити одне одного. Тоді втрутяться Америка й Англія. Коли вони прийдуть – УПА підніме на Вкраїні повстання.

Помовчавши, Левко іще дещо сказав, попередив:

– Найбільше остерігайся, Маріє, поляків. Вони добре пам’ятають Івана, його просвітницьку діяльність і захочуть помститися: зараз у них руки розв’язані.

– У мене поміж них нема ворогів, – відповіла я спокійно. Завагавшись, додала: – Маю навіть родичів серед поляків.

Левко і далі продовжував спокійно пояснювати:

– Маріє, зараз не йде мова за когось конкретно. Ти – українка, отже, уже їхній ворог. Тут, у нас, поки спокійно, дякувати Богові, але обережність не завадить.

Тоді він іще запропонував мені свою допомогу: грошима, продуктами… Сказав, що надалі вісті від Івана передаватиме через зв’язкову: назвав гасло і вкотре нагадав про те, щоб про нашу зустріч – нікому ні слова.

Час минав. Аврамко в нас більше не ховався: я знайшла у Львові його родичів і переправила до них. Івасик виріс іще на два роки. Німці більше не турбували. У нас тут взагалі було спокійніше, ніж на сході, де панував Кох: тут фашисти так не звіріли…

За якийсь час я дізналася, що повітовим замість Шкреметка став Зеновій Тершаківець на псевдо Чернець, потім замість нього був Сірий. Останній потрапив у німецьку облаву, був поранений і схоплений, але на допитах зі своїх нікого не видав – так і замордували. А ще німці розстріляли Галю Столяр, родом із Суховолі, що також мені кілька разів передала вісточки від мого Івана. Я залишилася неушкодженою лише завдяки їхній мужності: ангели продовжували нас захищати…

Того дня я ішла додому, отримавши новини про свого чоловіка. Був живий-здоровий, а це головне. Зв’язкова – молода дівчина, що не назвала свого імені, розговорилася і стала розповідати, що зараз робиться на Волині, Холмщині, Надсянні…

– Тяжко там. Німці скаженіють, ляхи постійно доливають масла у вогонь. Через їхню брехню та провокації фріци спалили вже декілька сіл, людей помордували. Та й сама поліція польська «гранатова» на села заходить, б’є людей до смерті, церкви палить, читальні, отців убиває, а часом прокляті то й верхи на них їздять…

Я вухам своїм не повірила. Пригадалося з Гоголя: «Да не то беда, что в таратайках, а то беда, что запрягают уже не коней, а православных христиан…» Невже ж за три сотні років нічого не змінилося? Невже уся ця крівця була пролита даремно?

– А наші що? – запитала я.

– УПА вела переговори з поляками, аби припинити ті конфлікти. Ми не були зацікавлені у війні на два-три фронти, хоча волиняки вже хапалися за сокири й вила. Іскру підкинули совєцькі партизани, що прибули до волинських лісів, а ляхи взялися тут же їм допомагати. От і пішло… Повстанці разом з хлопами вдарили на польські села і почалися погроми…

Я тоді не мала часу довго слухати: Івасик сам сидів у хаті, тож ми перекинулися іще кількома словами – і я пішла. По дорозі думала про те, як же Доля не те що однієї людини – цілих народів ходить колами: Хмельниччина, Коліївщина, тепер Волинь. Коли ж це нарешті закінчиться?

Дорогою, думаючи про ці події, я згадала Іванового брата – Миколу. Сталося так, що він полюбив собі польку, а вона – його. Побралися. Було у них двоє дітей: Петро – хрещений у церкві і Бася – у костелі її охрестили. Так часто бувало у змішаних шлюбах: батько хрестив сина, а дочку – матір.

Микола загинув ще у 1939 році, захищаючи від німців Варшаву. Був у його дружини Ядвіги іще брат на ймення Сивоокий. От через того брата ми й ворогували з Ядвігою: вона не збиралася пробачати образи, а ми й не спішили зі своїми вибаченнями. Кожен тримався за свою правду. А сталося це іще за нашої кавалєрки, на саме Різдво…

Іван тоді ішов з хлопцями до церкви, а Сивоокий зі своїм батьком рубали дрова. Українські і польські свята розбігаються у датах, але з поваги одне до одного ми, українці, відкладали тяжку роботу у той час, коли ішла святкова відправа у костелі. Поляки також не працювали, коли били наші церковні дзвони. Так уже в нашому містечку було заведено. Тільки не всі дотримувалися цих правил: Сивоокий з ранньої юності ріс шовіністом… Кажуть, батько його був таким, доки не вмер…

Іван тоді зробив зауваження, яке їх дуже розсердило. Старий буркнув собі щось під ніс, а от гарячий син розкричався, пообзивав Івана кабаном і послав у дупу. Мій чоловік – людина не мстива, але образи пробачати не звик. Городок – містечко невелике: якось підловив того Сивоокого і надавав копняків. З того часу і пішла ненависть, яка не припинилася ні зі смертю старого, ні з Миколиним весіллям: брат з дітьми приходив до нас, Ядвіга ж – ні ногою…

Надворі збиралося на дощ, тож я пришвидшила крок – до мого дому було ще досить далеченько. Дивно: чого ж згадалася та давня історія? Знову дежавю? Так і є: назустріч вийшла Ядвіга з костелу. Раніше вона ніколи не віталася до мене, відвертаючи голову в інший бік. От і тепер я готувалася до того, що братова пройде повз мене, відвернувшись. Та сталося інакше.

– Ну що, ви тепер задоволені, чи не так? Впилися кров’ю невинних діточок, тепер радієте?! Буде вам тепер ваша Україна, вбивці, будьте ви прокляті!!!

Я сторопіла, озирнулася, чи нікого більше тут нема. Проте навколо – ні душі. Лише тепер я побачила, що Ядвіга – у чорному. Вона дивилася на мене вибалушеними, чорними від ненависті очима.

– Чекай, ти чого? Що я тобі зробила? – спитала я. – Що в тебе ся стало?

– Ніби не знаєш… Брата мого вбили твої бандерівці! Спалили його просто в хаті! Разом з дітьми, з жінкою… Спали-ли-ли! Може, там і твій був…

– Та що ти кажеш?!

Я спробувала ще заговорити до неї, та полька відвернулася і пішла.

Постоявши мить, спробувала опанувати себе. Як? Дітей? Спалили? Я пам’ятала Мацька і Збишка: гарні такі хлоп’ятка, кучеряві, у білих сорочечках бавилися з нашими, коли приїздили до Городка ще перед війною. Спалили?

Я не знаю, як змогла донести той тягар до церкви. Сподівалася зустріти тут Гаврила чи Михайла: вони б змогли розвіяти мою тугу. Та їх не було. Спробувала пригадати Сивоокого: він був у польському підпіллі, робив акції не тільки проти німців, але й проти наших повстанців. Багато наробив. Це мусила бути відплатна акція служби безпеки. Він відбивався, тож закидали гранатами хату. Діти згоріли. Ні, легше не стає. Бог із ним, з Сивооким. Але хлопчики… Збишко… Мацько…

Тепер стою перед образами і плачу так, що сторонні люди підходять до мене і дають напитися води… Питаю у святих розради, та вони мовчать, також плачуть разом зі мною, а криваві сльози котяться з їхніх очей.

У церкві після щирої молитви стало легше. Посиділа трохи тут, намагаючись зібрати свої думки докупи. Не знаю, що таке сталося там: чи диявол намовив упівців на таке, чи то Господь вирішив покарати поляків, як колись Содом і Гоморру. Мені не хотілося про це думати – не моя це справа. Знала одне: той гріх, той тягар можна скинути з душі тільки молитвою, щирим каяттям. Ні, я не буду каятися перед усіма: нехай кожен сам свій гріх замолює. Чоловіки знають своє: вони виконують свою роботу, котру мусять робити. Я ж проситиму прощення у Ядвіги. Від цієї думки на душі стало іще легше, я встала, перехрестилася, витерла сльози і вийшла з церкви. Услід мені дивився Гавриїл, що приніс Діві Марії таку благу вість…

Розділ 52

Михайло

У Марії була дуже велика душа. Так, недаремно я довірив їй найцінніше, що у мене було, недаремно зробив свою ставку саме на цю жінку. Вона не ламалася, не здавалася і не йшла у чорних на поводу. Та найголовніше було в тому, що біля неї виростав Івасик і ставав Іваном. Замість того, щоб віддавати свою силу їй, ми, ангели, навпаки, черпали потугу від неї. Вона дала нам віру. Її чоловік чомусь не гинув: він вирвався із концтабору, з радянського етапу, із катівень НКВС і гестапо. Хіба ж таке може бути? Невже ця слаботіла, але сильнодуха жінка пошкодила щось у маховику Долі і відлагоджена тисячоліттями матриця дала збій?

Марія спокійно робила те, що мала робити: вдень ростила сина, вночі ж зустрічалася таємно із оунівськими зв’язковими, аби отримати хоч якісь новини від свого чоловіка.

Того разу він написав їм не просто записочку, а цілого листа:

«Вітаю тебе, моя ясочко. Богу дякувати, живий-здоровий. Дуже скучив за тобою і за нашим синочком, не можу дочекатися тої хвилі, коли знову вас обох побачу. Мене зігріває ваша молитва, а хрестик, що ти мені вислала, і Івасиків малюнок захищають мене від куль. Ти просила більше писати про себе, тож напишу те, що можна. Із наближенням фронту ми почали діяти активніше. Наші загони постійно нападають на німецьку армію: беремо в полон солдатів і офіцерів, роззброюємо і відпускаємо. Попереду чекає довга війна із більшовиками, отож мусимо мати чим воювати. На нас брешуть, що німці дають нам зброю. Неправда: ми її самі забираємо. Недавно в одному з боїв ми захопили німецького генерала, забрали в них багато гвинтівок, кулеметів, навіть дві гармати. Тепер гаратаємо із них – аж із фріців пух летить. А ще боремося із совіцькими партизанами. Вони лізуть у наш край, аби провокувати німців на жорстокість до мирного населення. Ми вибили звідси червоних, аби ними і не смерділо. Є ще поляки. Воюємо зі всіма, ніхто нам не помагає. Нікому, крім нас, не потрібна та Україна. А ще ми створили недавно УГВР – головну визвольну раду. Це наш парламент. Мрію, що колись той парламент буде у Києві, а над ним висітиме наш синьо-жовтий прапор. Більше писати не можу – час виступати у похід. Поцілуй від мене нашого синочка. Скажи, що татко пам’ятає про нього і любить. А ще я молюся за те, щоби мир прийшов на нашу землю. За це готовий і життя своє покласти. За нашого сина. Щоб хоча б він жив собі вільно і щасливо на своїй землі. Шануйтеся там. Цілую».

Отакий-от лист. Без дат, прізвищ і географії: не дай Бог потрапить у руки ворогів. Марія кільканадцять разів перечитала, намагаючись вивчити напам’ять. Тоді поцілувала: довго і палко, немов це і справді був її чоловік. А далі – вкинула папір у грубку: цього листа ніхто не мав права знайти у її домі. Пам’ятка – це добре, але найперше треба подумати про сина.

Розділ 53

Марія

Ми бігли по нашому городі, а навколо нас підіймалася земля і чорними стовпами вперемішку із сизим димом підлітала до самого неба. Бомби рвалися то з одного, то з іншого боку, залишаючи після себе на городі глибокі воронки, в які ціла хата могла поміститися. Смерть витала над нашим містом і махала просто згори своєю замашною косою. Ох і розгулялася вона у той день, регочучи та ухкаючи ревом авіамоторів та свистом бомб. Вона, Смерть, цілила бомбами у нашу церкву. Добре вицілювала, закидаючи околицю своїми іграшками. Тільки ніяк не вцілила – бомби падали переважно в став, випалюючи до основи прибережні лози і, ніби ножем, зрізуючи вершки дерев. Якась сила захистила наш храм Благовіщення. А от церква Миколая згоріла. А ще Смертонька поцілила в ешелон з німецькими пораненими солдатами. Хоч як махали німецькі санітари білими простирадлами, та літаки все пролітали і бомбили, перетворюючи наш вокзал на суцільне місиво з людської крові, м’яса та нутрощів.

Як і споконвіку, наші люди і цього разу шукали захисту «на озері». З усіх ближніх хат вони бігли на став, аби там сховатися від бомбардування. Ішло літо 1944 року. Радянська армія гнала фашистів все далі і далі на захід, так що скоро мали зайти і в Городок. Німці не здавалися, і за наш край розгорілися запеклі бої. У тій м’ясорубці простого населення, звісна річ, ніхто не жалів. Бомби летіли з неба і розривалися, мов груші у Спасівський піст, розкидаючи не тільки землю та вогонь, а й смертоносні осколки.

Мій Івасик не плакав, не кричав, а зіщулившись обхопив мене руками за шию. Перечепившись, я впала просто в картоплиння, накривши собою малого. Тут же над нами пролетіла вибухова хвиля, ніби сама смерть дихнула над головами своїм гарячим подихом. Ми так і застигли, уткнувшись обличчями у нашу чорну землю.

– Вставайте! – крикнув хтось поруч і заходився мене підводити. Я озирнулася – Михайло. Ми встали і побігли далі. Вже недалеко, ми вскочили в яр, вибралися на гору, продираючись крізь густу ліщину, перелізли через завалене дерево і перестрибнули рівчак. Ось і берег. Став, як і завше, прихистив нас, заховав у високих травах та очеретах.

А бомби тим часом рвалися і далі. Михайла вже не було поряд, і тільки ми з Івасиком сиділи мовчки, молячись про себе. Аби трохи заспокоїти свою дитину, а ще більше, певно, себе, я затягла свою улюблену:

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же, в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині!..

Івасик заспокоївся і заснув. Я ж думала і в думках своїх бачила свого Івана, з дня на день чекала його повернення… За тими спогадами-думками час минав швидше, так що почав і вечір наближатися, обіймаючи наш став і прилеглі чагарники, у яких аж кишіло від наших людей. Нарешті усе стихло, бомбардування припинилося. Нехай іще більше згустяться сутінки, тоді ми повернемося додому, нашвидкуруч повечеряємо, й покладу свого синочка спати. Війна війною, а дитині треба рости…

Розділ 54

Сьогодення

Він шаркав своїми новенькими напастованими мештами по коридорному лінолеумі. Білий халат сягав нижче коліна. Кишені у тім халаті були такі глибокі, що Недоля забив у них руки ледь не по самі лікті. Озирнувшись за молоденькою медсестричкою та оцінивши її фігуру, слідчий енергійно вибіг сходами на другий поверх. Тут він витягнув руку з кишені, аби взятися за клямку, та раптом спинився. «Інфекції», – подумав і, пхнувши двері носаком мешта, зайшов до відділення.

Взагалі-то стороннім заборонялося сюди заходити, але Недоля не сторонній: він «блиснув» прокурорським посвідченням перед лікарем, після чого той люб’язно запровадив його до потрібної палати.

Лікарні він не любив ніколи: тут погано пахло. Те, що мочею і хлоркою, – байка. Ліки – ось що дратувало слідчого. Він не любив ліків. Ось і зараз проклинав слуг Гіппократа, котрі, незважаючи ні на що, тримали все ще Іванове тіло при житті…

Іван лежав із заплющеними очима. Дроти, що вилізли із апарата підтримки життєдіяльності, чорними тонесенькими гадючками впилися в Іванові вени. Ліжко було єдиним у палаті, отже, вони залишилися на самоті. Іван лежав безпомічний, практично неживий. Але ж наскільки сильно він продовжує дратувати Недолю отими стиснутими кулаками, зморшками на чолі і піканням індикаторів на апараті… Що ж тут поробиш? А відповідь проста: потрібно простягнути руку до того апарата, чи до тих дротиків… Або ще простіше: затиснути цьому немічному овочеві рот і ніс, аби він здох від нестачі повітря…

– Навіть не думай про це, – раптом почувся голос за спиною, так що Недоля аж здригнувся. Озирнувся – за дверима у кріслі сидів Михайло, потім підвівся і горою навис над слідчим.

– А, доблесна міліція…

– Що, Недоле, прийшов помолитися за здравіє раба Божого?

– Ти ж знаєш, Міша, що молитися я не вмію. Ми просто приходимо і беремо своє.

Михайло посміхнувся.

– Не сьогодні, Недоле. Тобі вдалося усунути мене від роботи, але я тобі не дам і пальцем доторкнутися до того блаженного.

Слідчий дивився уважно на Івана. То на апарат, що пікав зеленими лампочками, то знов на Івана.

– Він невдовзі сам дійде. День-два – і відмучиться. Мені так і казали мої люди, але тепер я й сам переконався у цьому. Ти ж сам бачиш, Міша: йому не жити! Навіть якби він лежав у найкрутішій клініці Нью-Йорка, все одно: пипка до нього підходить усе ближче.

Михайло посміхнувся.

– Я розумію твоє занепокоєння, любий друже. Якщо Іван розплющить очі – на парашу підеш. Цей хлопець живучий, він вилізе, а до тих пір я тут почекаю. Коли він почне давати свідчення – то тебе вже ніхто не відмаже. Не поможуть тобі ані твої колєги, ані твої доляри.

Недоля озирнувся, почав поволі задкувати.

– Ех, Мішаня, ти навіть поняття не маєш, про що балакаєш. Думаєш: зробили революцію, виграли? Та ні хріна ви не виграли. Ми або повернемо на Україну стару владу, або завербуємо нову. А як нє, то сусідський цар приїде на білому коні і чужі воїни своїми чобітьми топтатимуть вашу землю. Систему не зламати, ти ж сам знаєш…

– Брешеш, дідьку, – щиро посміхнувся Михайло.

Розмова їхня була спокійною, і здалеку б здавалося, що то двоє добрих друзів прийшли навідати третього.

– Він сам здохне, побачиш. То хіба в байках «жили вони довго і щасливо». Йому вже недовго лишилося…

Недоля розвернувся на каблуках, зробив крок до дверей і потягнувся до клямки.

– Що я буду так довго говорити з тобою? Піду у своїх справах, а ти йди на хєр, Міша!

Михайло притримав рукою двері.

– Стримай коні, шановний. Нам іще є про що перетерти.

– Нема нам про що терти…

– …зробимо тобі люстрацію. Тільки не тут, аби не бентежити хворого. Там, у кінці коридору, є одне затишне місце…

Затишним місцем виявився туалет. Тут стояло собі двоє молодих хлопців. Були побиті, подряпані, один мав перебинтовану голову, інший – руку і ногу, немов після аварії. Курили, підтримуючи рівновагу милицями, а надиміли так, що хоч сокиру вішай…

– Хто курить у лікарні! – гримнув на них Михайло. При вигляді майора вони тут же загасили недопалки і гайнули із максимальною швидкістю, яку тільки могли розвинути їхні милиці.

Всередині, крім того, що пахло димом, несло хлоркою та виходком. Дух цей у першу чергу виходив від старезного, більше жовтого, ніж білого унітаза, а ще від кількох рядів слоїчків з аналізами, рівненько вискладаних на залізній каталці.

Недоля витягнув з кишені пачку сигарет, одну кинув собі до рота, іншу запропонував Михайлові. Той тільки посміхнувся.

– А, ну да, ви ж не палите. Куріння – вбиває. Тоді дай хоч мені покурити перед смертю…

Слідчий дістав запальничку, почав черкати, прикурюючи. Михайло чекав. Він не зауважив, що разом із запальничкою Недоля витяг газовий балончик. Мить – і слідчий бризнув майорові газом просто в лице. Михайло закрив обпечені очі руками, тоді враз отримав удар в пах, коліном у голову, а тоді ногами по корпусу і знову по голові. Навіть незважаючи на свою вагу, Михайло осів: сильні, точні, а головне – несподівані удари зробили свою справу. Він спробував підвестися, далі тримаючись за очі, як отримав ще один удар – прямий ногою у підборіддя. Михайло відбився від стіни, так що аж з неї полетіла плитка, і впав на червоний лінолеум. Недоля затягнувся димом сигарети, видихнув.

– Дебіл ти, Міша. Даремно ти сюди поліз, ой даремно. А знаєш, шо я зараз зроблю? Завалю твого Івана і спишу на тебе, пойняв? О, та ти ше хочеш?

Слідчий витяг із-за пазухи довге шило, пішов до Михайла, що знову почав підводитися. Коротко розмахнувся і вдарив, проте майор заблокував удар. Слідчий знову вдарив – коліном, кулаком, ногою, ще раз кулаком. Тоді спробував ще раз шилом, але й цього разу Михайло заблокував, а тоді враз сам вдарив – у груди. Недолю відкинуло, шило впало на підлогу.

– Ах ти ж падло! – гаркнув Недоля і несподівано вдарив коліном у живіт, а тоді ребром долоні у горло. Далі знову пішла комбінація ударів, деякі Михайло блокував, кілька ж все-таки пропустив. І раптом знову удар – ногою! Михайло відхилився, а нога Недолі щосили врізалася в каталку з аналізами, так що всі вони полетіли на стіни і підлогу.

– Твою мать! – гаркнув Недоля і очима швидко знайшов на підлозі своє шило. Він миттю кинувся туди, але Михайло перехопив його, беручи у свої ведмежі обійми. Тоді враз щосили гепнув ним об стіну, а тоді розвалив тілом слідчого нехитру конструкцію з фанери, що обгороджувала «клозет». Бідна сантехніка, що стояла тут іще з радянських часів, не витримала і розвалилася, заливаючи все водою.

– Міліція! – раптом крикнув хтось так, що аж вуха різонуло. Недоля викрутився з Михайлових обіймів, кинувся до віконця і вискочив з нього у ніч. Михайло також звівся на ноги, обтрушуючись від крові, будівельного пороху та води.

– Не треба міліції, ми вже тут.

У коридорі стояли лікарі і хворі та дивилися на розгромлений туалет та дебелого міліціянта, що стояв посеред усіх цих руїн. Михайло ж зберігав спокій.

– Ми з товаришем порадилися і вирішили, що тут уже час зробити ремонт. У мене є спонсор. Завтра він подзвонить до вашого головного лікаря…

Сказавши це, Михайло пройшов повз людей, що тут же розступилися, і вайлувато потупцяв довгим лікарняним коридором.

Розділ 55

Східняк

Ішов липень 1944 року. Велика Вітчизняна війна тривала: фашисти здаватися не хотіли. Усюди чулися вибухи, гуркіт, смерділо димом, а у броні було жарко, мов у чорта в дупі: сходив уже десятий піт. Нічого, ще трохи попотіємо, а далі вже легше буде. Далі вже – перемога. Велика Перемога. Так, ми взяли вже Львів. Вірніше, не взяли – визволили. Невдовзі всі українські землі позбудуться німецько-фашистської окупації. Для того щоб прорвати оборону ворога і виштовхати його геть із цього краю, наше командування оголосило Львівсько-Сандомирську операцію…

Із тяжкими боями йшли ми все далі на захід. Німці вибудували нову лінію оборони, нашим завданням було її прорвати. Ми рвонули із розгону, та ворог зустрів нас щільним артилерійським вогнем. Дуже щільним. Я і сам не знаю, як наша машина винесла мій екіпаж живим із того пекла: німці підбили усі танки, крім нашого. Ми прорвалися крізь той вогонь, тоді одним махом перескочили болото і зайшли у якесь село на південний захід від Львова.

Вечоріло. Люди десь поховалися, принишкли, так що село зустріло нашу появу гробовою тишею. Я узяв керування танку на себе і, ламаючи паркан-штахетник, повів його до однієї з крайніх хат: треба було замаскуватися. Після тяжкого бою пального у нас було обмаль, снарядів же лишилося на три постріли.

Біля хати стояла невеличка стодола. Часу на роздуми не було, тож я газонув просто до неї.

– Ти чєво? – запитав мене налякано мій механік – грузин Георгій.

– Що головне в танку? – запитав я у відповідь.

– Та знаю, знаю – не всратися! Ой, мамо!

Саме у цей час я пробив нашим дулом стіну, а далі і повністю в’їхав у стодолу. Стали. Кругом було сіно, стіни сяк-так стояли. Дах стодоли готовий був рухнути, але наша башта його підтримувала.

– От і замаскувалися.

Затихли. Стали чекати. Тиша. Із нашої схованки було добре видно дорогу, що заходила у село.

– Повзуть, гади, – раптом прошепотів механік Георгій, вловивши гуркіт німецьких двигунів.

Зайшло четверо «тигрів».

– У нас тільки три снаряди, – нагадав білорус Володя – наш наводчик.

– Нічого. Четвертого прикладом доб’ємо…

Хлопці вже не сміялися із моїх жартів. Звикли. Чи був у них страх? Щось не завважував. Я колись розповідав їм байку про те, що мій дід був запорожцем-характерником. Повірили. Та й не лише вони – у цілому полку легенди ходили про те, що я можу пройти своїм танком вогонь і воду, спуститися у пекло, а тоді й назад неушкодженим вернутися.

Час.

– Вогонь!

Гахнули. Після першого нашого пострілу фашисти так і не зрозуміли, хто стріляв і звідки. Перший їхній танк спалахнув, як свічка, інші почали стріляти безладно: кілька вибухів гахнуло зовсім поруч.

– Відходимо, – прохрипів Володя.

Я заспокоїв, заспівав:

– За Сибіром сонце сходить! Хлопці – не зівайте! Ви на мене, Кармелюка, всю надію майте!

Ми гахнули вдруге, так що другий танк злетів у повітря.

– Ух ти!

Тепер німці вже здогадалися, де наша схованка, приготувалися до бою. Дали залп, тільки нас уже там не було: машина рвонула зі стодоли, розваливши до кінця стіни й дах та рознісши сіно по всіх городах.

– Цілься! Добре цілься, ковінька його перековінька, – це останній снаряд! Вогонь!

Третього «тигра» ми також дістали прямим попаданням.

– Отак треба воювати!

Лишився четвертий. Він навів на нас дуло. Вистрелив – промахнувся.

– Мазило!

Ех, був би в нас іще хоч один снаряд! Що ж поробиш: замість того, щоби гахнути по фашистах, ми мусили відступати. Так, не тікати, а саме зробити «тактичний відступ».

– Заманимо гадів у болото!

Хлопці вже нічого не питали, а тільки виконували мої накази. Ми виїхали за село, проскочили болото і зупинилися в розлогому верболозі.

– Пальне скінчилося, – констатував Георгій.

– Нічого, – відповів я. – Козаки так просто не здаються: ще повоюємо!

Я виліз із танка – свіже повітря відразу вдарило у голову. Витерши з обличчя кіптяву і піт, я зіскочив з машини на землю і рушив назустріч ворогу. У мене була граната. Ага, ще пістолет у кобурі.

Важезний «тигр» повинен був «сісти» у цій трясовині. Так і сталося: німецька машина ревла своїм мотором, намагаючись видертися із болотної западні. Дарма. Її ще більше засмоктувало, так що танк перехилився на правий бік і нарешті заглох. Пришвидшивши ходу, я обійшов німаків з тилу і став швидко зближатися. Ось відчинився люк – і перший німець показав свою голову. Він не побачив мене, тому ще більше висунувся із танка. Я швидко прицілився із пістолета і вистрелив. Німець здригнувся, а тоді почав зсуватися назад у машину. Доки його товариші зрозуміли, що сталося, я вискочив на «тигра», висмикнув чеку і крізь відчинений люк кинув їм всередину свою «лимонку». Гахнуло.

– Получай, фашист, гранату.

Я відійшов до своїх і сів під танком. Закурили.

– За Сибіром сонце сходить… – раптом завів пісню Георгій, а Володя підтримав. Я дуже любив цю пісню – хлопці також полюбили. Поглянув на чисте небо, примружився до сонечка. Гарно тут. Майже як і в нас, на Слобожанщині. Україна. Додому вже хочеться – ох як набридла та війна…


У липні 1944 року наші радянські війська зайшли у Городок, прогнавши звідси німців.

Я сидів на своєму танку і радів сонячному промінню. Знав – відпочинок буде недовгим. Георгій всівся біля мене і все милувався тутешніми дівчатами, що ходили містом.

– Вай-вай, диви, диви, яка красуня, – уже вкотре штовхав мене у бік гарячий кавказець, показуючи на чергову молодицю. Відірвавшись від роздумів, я нехотя глянув у той бік.

– Я її звідкись знаю, – раптом промовив сам до себе.

Це була Марія. Того дня вона пішла до міста, аби виміняти молоко і яйця на сірники, мило та ще дещо необхідне. Раптом стала, озирнулася: навколо наші сиділи просто на землі. На вигляд усі ми були страшно потомлені, аж чорні. А ще – голодні… Раптом вона поглянула на мене: застигла, немов пригадуючи. Тоді підійшла.

– Поїжте, хлопці, це вам, – мовила, простягаючи глечик з молоком та десяток яєць, замотаних у хустину.

– Та що ти, молодице, певно, і в самої діти єсть.

Тепер аж я згадав: її чоловік був таким же, як і я. Він також відроджувався постійно з попелу, проходив крізь війни, репресії, голодомори, каторги. Дніпро, Буг, Рось, Ворскла – ось хто рахував мої літа. Йому ж рахувала його Верещиця…

– Їжте, їжте, хлопці, – сказала тоді Марія. – Мій чоловік також на війні, може, і його хтось нагодує.

Я підвівся, узяв. Тоді впритул поглянув на неї, Марія ж опустила очі і пішла геть.

– Спасибі тобі, молодице. Нехай тебе Бог благословить! – гукнув я навздогін, але жінка не озирнулася.

Розділ 56

Демон

Ми також були бійцями тієї армії – Червоної. Наша робота не полягала в тому, аби рватися в атаку «за Родіну, за Сталіна», не треба було закривати грудьми ворожі амбразури чи паритися у палаючих танках. Це обов’язки простих хлопів, яких недоморили голодом, недокатували в катівнях та не згноїли у Сибіру. Ми ішли собі позаду і пильнували, аби у тих, хто іде на подвиг, не було інших варіантів. Хоча ті дурні хлопи на подвиг ішли і без нас.

На даному етапі диявол поставив завдання дуже просте: знищити хохлів якомога більше. Так ми кинули форсувати Дніпро сотні тисяч українців, даючи їм у руки цеглу замість гвинтівок. Скільки ж тоді трупу пливло Славутою!.. Із западенцями треба зробити те саме: кинути на німецькі мінні поля. І справді: навіщо тратити час і сили на розмінування, якщо можна туди послати безоружних вуйків. Нехай пробіжаться по мінному полю: хто виживе – значить, пощастило. У нашого командування вже й «відмазка» була готова: «баби єщьо наражают».

На Західній Україні в НКВС особливо багато роботи. Наші звітували в Москву, що тут діють банди націоналістів, хоча насправді це більше змахувало на ворожу підготовану та надійно законспіровану партизанську армію. Усе затяглося. Доки ми тут воювали, фронт котився Європою все далі на захід.

Скажу вам чесно, що я уже давно мріяв про закордонне відрядження: Варшава, Відень, Париж… Дуже хотілося подивитися на ту Європу, а головне – себе показати. Тож ми зараз і рвалися туди, аби схопити всіх тих вонючих демократів за горло і забити свого цвяха в труну європейських, демократичних, мать їхню, цінностей. Повірте, ми у НКВС такі цвяхи добре вміємо забивати, й у своїх мріях я уже бачив, як благають про милосердя ніжнотілі європейці, як стогнуть і плачуть зґвалтовані їхні жінки, як конають їхні немовлята-ангелики, прибиті цвяхами до стовпа й обмотані колючим дротом. Тих зарозумілих європейських засранців давно вже треба було провчити, показати їм «кузькіну мать», згноїти, з лайном змішати, щоби поменше на нас дзявкали. О, як я чекав цієї миті.

Тільки ото дарма сподівався: диявол залишив нас тут через тих клятих бандерівців. Завдяки тим виродкам пропала моя омріяна «загранична командіровка» – і я мусив товктися по тих довбаних лісах і горах. Отож, європейські засранці, подякуйте проклятим українським націоналістам, що затримали нас тут, загаїли… Інакше ми б тоді надовго прийшли до вас у гості…


Мене оприділили в роту НКВС, що дислокувалася в Комарнівському окрузі, недалеко від Городка. Завдання у нас були наступні:

1. Мобілізувати всіх місцевих чоловіків на фронт (кинути на мінні поля).

2. Провести збір «військового податку» (пограбувати).

3. Боротися із націоналістами (знищити усіх, на кого хоч сяк-так падає підозра).

Звичайно, я з розумінням поставився до своїх обов’язків і взявся до справи. В’язниця, що розмістилася під нашим відділком у Комарно, була уже добряче набита відповідним контингентом, «діла» були заведені. Залишалося лише зловити хоча б одного справжнього упівця, і я цілий час думав, де його маю знайти.

Однак шукати мені не довелося – вони самі прийшли. Повстанці вдерлися у містечко і напали на наш відділок![15] Це було блискавично і несподівано. Під моїм командуванням були бойові офіцери і досвідчені солдати, тож нам вдалося зайняти оборону в будівлі. Довгих дві години тривав цей бій. Вони не відступали, а підходили все ближче. Я смалив тоді зі свого автомата крізь розбите вікно і думав про те, чому мої професійні бійці не можуть дати раду із цими селянами, шевцями, кравцями і студентами.

Тим часом, опинившись на вигідній позиції, по моєму вікні «запрацював» кулемет, притискаючи мене до підлоги. Під його прикриттям вискочив якийсь пацан, пробіг кілька кроків і, у падінні, кинув гранату. Фак! Вона залетіла у моє вікно, гримнула об підлогу, покотилася, закрутилася, а тоді – рвонула.

Я відключився, однак ненадовго – демона не так легко позбутися. Коли я розплющив очі, то першим побачив, як горять мої «діла». Насилу виглянув через вікно: повстанці вже розбили тюремні двері, випустили в’язнів і тепер відходили із міста, відстрілюючись від моїх бійців.

– Що ж я тепер начальству скажу, мать вашу, – прохрипів я невідомо до кого і знову знепритомнів.

Мене трохи підлатали у госпіталі, і я знову повернувся до моїх обов’язків. Знову взявся за обшуки, допити, облави. Упівці мстили. Ми могли контролювати територію лише біля великих доріг і крупних населених пунктів. У села заходити боялися. Коли ж збиралися великою силою, то по окрузі тут же били дзвони – і люди ховалися по лісах…

Тоді ми стали діяти хитро: перевдягатися у бандерівців. Одного разу зайшли отак у село, повдягавши вишиванки та співаючи «Ще не вмерла». Серед нас було багато завербованих місцевих, тому їхня говірка не викликала жодної підозри. Сільські дівчата забули настанову станичного, а він же їх попереджав: «Хто приходить з наших, має назвати гасло». Сердешні кинулися по хатах, аби назбирати нам харчів на дорогу, адже «ми три дні не їли, лиш холодну воду пили». Я бачив, як люди щиро давали усе, що могли, останнім ділилися. Вони вірили, сподівалися, любили. Ми ж тільки посміхалися.

Під вечір, забравши приготоване, пішли. Та не встигли в лісі добре сховатися, як село оточили енкаведисти. Не вирвався ніхто. Найперше взялися за дівчат, що збирали продукти: їх зґвалтували в особливо жорстокий спосіб. Хто чинив опір – розстріляли, інших погнали у неволю. Село – спалили.

Цього разу я був собою задоволений. Нічого не боявся: нас ішло десь біля 150 чоловік. Був одягнений уже не у бандерівські лахи, а у свою форму. Ми їхали собі на підводі, навантаженій награбованим. І таких фір було чимало. Та найцінніше – полонені.

Рухалися саме переліском по ґрунтовій дорозі. Погода була гарна, досить тепла, як на осінню пору. Щоправда, пташки уже не співали, зате пахло грибами. Ліс не спав: дихав, шепотів іще зеленими листочками.

Раптом тричі каркнув ворон. Спочатку я тому уваги не приділив: думав, знайшов горіх – то й каркає. А дарма. Зненацька бахнув постріл. Лейтинантику, що сидів поруч зі мною, знесло шапку, а разом з нею і півголови. Коні тут же сполохалися і рвонули вбік, рвучи упряж та перевертаючи підводу: я полетів шкереберть. Тут же озвався кулемет, косячи наших бійців. Полонені кинулися врозтіч.

Доки я розібрався, що до чого, половини мого особового складу вже не було серед живих. Ліс раптом ожив вогняною круговертю, стало жарко. Запахла земля, розірвана гранатними вибухами, засвистіли кулі над самою головою. Треба сяк-так приготуватися до оборони, тому ми стали відстрілюватися з-за підвод. Шкода, що люди повтікали – могли б послужити живим щитом. Ех, пізно здогадався! А що тепер? Позиції у нас були вкрай невигідні: в низовині, так що бандерівці лускали нас зверху одного за одним.

– Відходимо! – крикнув хтось, однак було надто пізно: нас оточили. Полетіли гранати…

…Я лежав контужений. Постріли припинилися. Чорними тінями з лісу вискочили повстанці, забрали свою військову здобич і знову зникли в лісі, крикнувши на прощання, що аж луна пішла лісом: «Слава Україні! Героям слава!».

«Що це було?» – спитаєте ви мене. А я відповім: це, мля, класична засада! Отак вони воювали, єді їхню мать! Недаремно ж тактику українських партизанів вивчало потім стільки армій світу, готуючи своїх диверсантів!

Тим часом я втрачав свідомість для того, аби знову прочуняти у госпіталі.

Так я провалявся, аж доки настав новий, 1945 рік. Москва вимагала від нас результатів роботи по націоналістах, Люцифер також тиснув зі свого боку, тож треба було вживати більш кардинальних заходів. Сюди прибув сам Хрущов, аби особисто очолити операцію «Червона мітла». Місцевому керівництву НКВД потрібно було одним пострілом убити відразу трьох зайців: звітувати Сталіну про конкретну виконану роботу, знищити села, що підтримували УПА і тим самим позбавити повстанців матеріальної бази, а також залякати інших. Та був і ще один конкретний розрахунок: не можучи розгромити повстанців у горах та лісах, їх необхідно виманити звідти на рівнинну місцевість, у 30 – 40-кілометрову зону на південний захід від Львова, в район Городка. Дізнавшись про акцію НКВД, вони як народні герої просто змушені будуть повилазити зі своїх нір. Час проведення операції призначили на сам Святвечір…

Розділ 57

Марія

У нашій хаті ще ніколи не було так зимно, сумно і страшно. А ще – темно. У мене більше не було де дістати дров, продуктів та гасу до лампи. Івасик спав у колисці, посміхався, видно, ангелики йому продовжували снитися, хоча, кажуть, голодним дітям сняться цигани. Я навіть не лягала – і так не засну. Холодне місячне світло через замерзлу шибку освітлювало край скатертини. Я сперлася об стіл – під різдвяним обрусом зашаруділо сіно. Що не кажи, а на Святвечір сіно мусить бути в хаті. Його, сіна, лишилося ще трохи у стодолі. Та й нащо воно зараз – і так совєти забрали корову. Якби наша годувальниця лишилася – ми б із синочком голоду не знали. А так… Ні корови, ні свині… Навіть наш пес кудись утік, не витримавши злої долі. Так і дременув, коли я спустила його з ланцюга, аби трохи побігав та погрівся.

У Городку, у нашу нову хату, влучив снаряд – добре, що на той час ми з Івасиком ховалися у підвалі. Відбудовувати не було за що, та й лишатися у місті ставало все більш небезпечно: нова влада дивилася на мене скоса. Іванові друзі підшукали мені нову домівку – у Малому Любені…

Мені вже паморочилося в голові – чи то від втоми, чи від голоду, чи від страху. Почалися видіння. На нашому столі, на білому обрусі стояли тарелі й баняки з різними стравами, пахло свіжими пампухами й кутею, чулася весела розмова. Це привиди нашої родини стали заходити до хати і сідати за стіл. Не звертаючи на мене жодної уваги, вони говорили, сміялися, їли. Чогось завше так було, що на Святвечір уся родина збиралася саме в нас. От і цього року прийшли.

Відразу поруч Івана сидів його брат Микола. Він був добрий майстер, мав золоті руки. Приходив до нас у гості завше сам, або з дітьми, бо його Ядвіга відчувала до нас давню ворожнечу. Сам же Микола згинув на самому початку війни у війську польському. Далі сиділи всі двоюрідні: он Степан, Павло, Антон, котрих забрали совєти на фронт і вони засіяли своїми кістьми всю Європу. Там Петро з жінкою, котрих вивезли у Сибір і вони там позамерзали дорогою, он сестра Катерина, яку забрали до Німеччини і вона там надірвалася, далі Софійка, ще геть мале дівчисько. Вона жила у Городку, хата їхня згоріла, коли ковпаківці підірвали ешелон з бендзиною. Софійка згинула у тому вогні. Прийшли також куми – Левко і Ганна, синочок їхній Дмитрик. Левкове тіло знайшли у тюрмі на Лонцького, Ганну разом з малим забили чи то німці, чи польські поліцаї. Привиди приходили ще і ще – всіх і не згадаєш, усі розсідалися за нашим столом. Усіх їх вже нема – війна забрала. Проклята війна, яку почали зажерливі ідіоти заради проклятих своїх амбіцій. Я мимоволі стала молитися за душі загиблих, розтерзаних, розстріляних, спалених родичів своїх, вони ж тим часом їли за моїм столом. Наситившись, душі повставали і, дякуючи, поволі пішли з хати. Я лишилася сама, все ще продовжуючи молитися.

Івасик мирно спав. Місяць світитив крізь фіранку. Надворі загавкав наш пес – вернувся-таки. За шибкою зарипів сніг – хтось наближався до хати. Чути голоси. Раптом щось блиснуло і полетіло у бік нашої стріхи.

– Івасю! – крикнула я і тут же кинулася до своєї дитини. Він миттєво пробудився, я схопила його на руки і пригорнула до себе.

А за вікном уже затарахкотіли постріли, почулися вубухи гранат, зчинився неймовірний ґвалт і лемент. Швидко вдягнувшись у те, що потрапило під руку, ми з Івасиком вискочили з хати. Та лише перескочили поріг, як перед собою, за хвірткою, побачили облавників. Чекісти повернулися до нас і тут же навели свої автомати.

– Падай!

Ми з Івасиком упали просто у сніг, а кулі так і просвистіли над нашими головами.

– Івасю! Ти цілий? – прошепотіла я.

Син ствердно кивнув головою – вже добре. Чекісти пішли далі, поливаючи село градом куль, ми полізли снігом у город, далі ж побігли геть від тих вибухів і пострілів. Хата наша займалася вогнем усе сильніше й сильніше.

Тікали ми не самі: селяни виривалися з того вогняного пекла. Там, за спиною, і далі чулися постріли, вибухи, крики, рев на смерть переляканої худоби. Я бачила, як дехто з господарів намагався рятувати ту худобу, пробували гасити полум’я, однак кулемети енкаведистів тут же косили тих людей, заливаючи біленький різдвяний сніг червоною кров’ю. А ще я чула вереск людей, котрі так і не змогли вибратися із палаючих хат.

– Микито! Микито! Схаменися!!! – кричав старий Журавель до того, хто керував усім цим. Однак Хрущов старого не почув. Не схаменувся.

Тим часом декому з людей вдалося вирватися з села. Однак – недалеко: воно було оточене. Із темряви вискочили енкаведисти і дали постріл вгору. Ми впали. Завмерли.

– Лєжать! – скомандував офіцер.

– Ой, мамцю!

– Не стріляй! – кричали налякані жінки, лежачи на снігу босоніж у самих сорочках та притискаючи голови руками.

– Молчать! Тварі бандеровскіє!

Мені цей голос видався знайомий. Я наважилася трохи підвести голову і поглянула на офіцера, що лишився нас охороняти. Спочатку, у світлі заграви, він мені скидався на яничарського агу – такий же безжалісний. Та я стала приглядатися ліпше: це не був турок, а таки свій! Було у нім щось рідне, хоча й давно забуте, з’яничарине! Так, це він – Східняк.

– Ти ж ніби був танкістом! Твоя славна тридцятьчетвірка мала б зараз під Берліном стояли.

Він поглянув на мене, впізнав.

– Мене поранили. Потім сюди перевели.

Він сплюнув крізь зуби, тоді додав:

– Замість того щоб дім відбудувати, хазяйство на ноги поставити, я товчуся тут по лісах і горах, ковінька його перековінька, за тими фашистськими недобитками!

– Чого ж тоді не йдете всі додому? Чого просто не запакуєте свої манатки на машини і не заберетеся до дідчої мами із мого краю? Хіба ж то ваші ліси і гори, що ви по них товчетеся?

Не боячись, я підвелася з землі і сіла. Він поглянув на мене презирливо.

– А-а, ти також із тих – націоналістів! Ненавиджу бандерівців!

– А я тебе ненавиджу. Диви, що ти зробив з моїм селом!

Тим часом Малий Любінь розгорався все більше.

– Це – фашистське кубло! Бандерівське! – Східняк нервував усе більше.

Я поглянула на крайній дім, палаючий дах якого щойно рухнув на землю.

– Бачиш оту хату? Звідти двоє рідних братів пішли до Червоної армії і зараз, доки ви палите живцем їхню матір, що не може встати з ліжка, вони захищають Родіну від фашизму.

– Брешеш.

– Звісно, брешу. Ми тут усі – фашисти! Поглянь! – Я показала на дітей і жінок, що продовжували лежати у снігу, закривши голови руками. – Усі ми носимо свастики, замість «Кобзаря» читаємо «Майн кампф», а з дупи нам ростуть хвости.

Він не хотів мене слухати.

– Перестань! Чого ви взялися за зброю, чого спокійно сидіти не можете?

Я посміхнулася.

– А ви чого не сиділи, коли німець прийшов до вашого дому? Чого це взялися за зброю і почали стріляти? Хіба ж ваша кров не так лилася по снігу, як зараз наша ллється? Хіба ж мороз не так само щипав вас, коли фашисти виводили ваших жінок на сніг босоніж? Чи, може, ваші хати не так горіли, як зараз наші?

Він помовчав, тоді лише мовив:

– Ви – приречені.

– За нами – правда. Ми – чисті перед Богом! Скажи, ти ще віриш у Бога, Східняче!

– Замовкни! – рявкнув мій співбесідник. – Кажи, чого ти хочеш.

– Відпусти нас. Ти ж бачиш, що тут немає ні фашистів, ні ворогів радянської влади.

Східняк знову мить подумав, тоді сказав:

– Тікайте.

Усі ми тільки того й чекали: дременули у темну ніч у напрямку лісу, лиш час від часу озираючись на наше спалене село.

Розділ 58

Ангел

Я стояв на пагорбі і дивився на ту сатанинську вакханалію: горів Малий Любінь, за ним Косівець, Бірче… Тоді кинув свій погляд у ліси, де повстанці уже повставали, почувши про дії карателів. Вони чудово розуміли, що це може бути провокація, що їх там будуть чекати: недаремно ж чекісти так прочісували усі Мединицькі, Миколаївські та Рудківські ліси…

Повстанці все одно рушили. Пішла сотня «Дира», а там уже до них приєдналися підрозділи «Ворона» і повстанча група імені Перуна на чолі із Водяним – ті самі хлопці, що минулого літа напали у Комарному на райвідділ НКВС, ліквідували, а з комарнівської тюрми повипускали в’язнів.

Упівці мали інформацію, що карателі сіли на 16 «студебекерів» і з Бірча й Косівця подалися на Комарно, а звідти збиралися рушити на Щирець. Хлопці мали велику надію перейняти ті «студери» і помститися москалям. Дехто навіть дуже хотів узяти у свої руки Хрущова. «А що, Ватутіна спровадили на той світ, то і Хрущов хай летить до пекла», – говорили поміж собою дорогою, заходячи в зимовий ліс поміж Колодрубами, Татариновим та Новосілками.

Після цілоденного маршу заночували на присілку Паленки – до Щирця було рукою кинути. Раптом з дороги, яка проходила через Колодруби, дійшов сигнал, що наближаються машини з червоними. Хлопці швидко зібралися і відійшли у ліс. Тільки й тут їм не пощастило – напоролися на ворожу заставу. Почалася стрілянина – заставу знищили, але було втрачено час, а найголовніше – повстанці себе видали. Далі часу не можна було гаяти – швидким маршем рушили на північ.

На нові сили НКВС напоролися вже у Великій Горожанні. Був ранок, сонце поволі вставало з-за обрію, віщуючи мороз. Розминутися із чекістами змоги не було, а оборонятися в полі – річ марна. Зайшли у село, у західний його кут, що звався Смиків. Звідти можна було обстрілювати усі підходи, тож повстанці розійшлися на становиська.

Вантажівки їхали з півночі, з боку Щирця. Одна, дві, три… дев’ять. Повстанці підпустили їх ближче, а тоді враз відкрили вогонь з ПТР та кулеметів. Машини було знищено одну за одною, чекісти вискакували, їх тут же косили кулеметні черги.

Ті, кому вдалося уникнути повстанських куль, змогли згрупуватися, позалягали і відкрили вогонь у відповідь. Зайнялося село, і чорний дим почав пакувати вгору із хат та стодол, застилаючи собою синє небо і ясне сонечко…

Цей бій тривав цілий день. Більшовикам прийшло підкріплення, так що до їхньої диспозиції був танк, а також кілька танкеток. Ще вони визвали авіацію: до Великої Горожанни прилетів винищувач і кукурудзяник: один поливав повстанські позиції з кулемета, а з іншого закидали їх гранатами. Упівці відкрили по тих літаках шквальний вогонь, так що «істрєбітєль» скоро задимів й обидва піднялися вгору.

Москалі знову пішли в атаку, прикриваючись танкетками. Повстанці підпустили їх ближче, а тоді одну за одною підбили з ПТР, а бійців перекосили кулями, незабаром усе поле вкрилося трупами. Потім підрахували собі, що 304 бійці було вбито, а 90 – поранено, – добра робота.

Раптом що це за чудасія: нізвідки з’явився танк. Вів його сам майор Мука, що виїхав оглянути поле бою, при цьому кілька разів шмальнувши по ворогах. Якогось біса і свою жінку із собою взяв… Курінний бунчужний Пушкар перехрестився, стиснув ПТР у руці і поліз до танка. Залігши на добрій позиції він трьома пострілами підбив танк, а самого майора, що тікав з машини, разом з жінкою поклали повстанські кулі просто під танком.

Отак повстанці воювали, трималися з останніх сил. Закінчувалися набої… Серед диму і вогню годі було втриматися. Надія була на те, що скоро стемніє, і ніч поможе вирватися з оточення.

Село горіло все сильніше…

Хати із солом’яним дахом розгоралися швидко, дим почав стелитися селом, роз’їдаючи очі. Не було чим дихнути, не було нічого видно. Червоні підходили все ближче і влучно били по тих, хто намагався загасити полум’я. Покидати село наказу не було, тож Іван лежав під парканом, тримаючи напоготові кулемет. Червоні кілька разів намагалися заатакувати його позицію, але кулеметник тут же притискав їх до землі влучними чергами. Враз усе затихло. Дим стелився землею, зовсім закриваючи все навкруги. Раптом Іван оглянувся праворуч: скрадалися чекісти. Вони вирішили обійти кулеметне гніздо з флангу і закидати його гранатами. Іван швиденько перегрупувався й принишк, вичікуючи, доки підійдуть ближче. От вони вже й тут, голубчики. Один навіть чеку з гранати вже висмикнув.

Тра-та-та-та-та, – враз загавкотів Іванів «дегтяр», косячи чекістів одного за одним. Вибухнула підірвана москалем граната… Усе стихло. Ні, не стихло: червоні кинулися на Івана вже з іншого боку. Господи, як же їх багато!

Він підхопив свого кулемета на руки, став на повний зріст і відкрив вогонь. Вони бігли на нього, та кулями їх враз розкидало в різні боки, вони стріляли в нього, та їхні кулі пролітали над самою головою, навіть не зачепивши, у нього кидали гранати, тільки вони чогось не долітали і рвалися на півдорозі. Він же стояв і кидав у чекістів вогнем, доки не скінчилися набої. Раптом стало тихо. Кулемет димів, диск крутився холостими оборотами. Дим від палаючої хати потроху розсіявся – і повстанець побачив побитих ворогів. Один із них, поранений, усе ще ішов на нього, стискаючи в руках саперну лопатку. Тримаючи в руках свого «Дегтярьова», Іван ним оперіщив чекіста по голові, так що той впав і встати більше не міг.

Іван поглянув на небо – його не було видно, тільки чорний дим плив над селом. Хтось торкнувся плеча – свій.

– Відходимо.

Час прориватися настав о 15-й годинні. Відступали шляхом на Грімно. Якщо на Смикові у них втрат не було – лише троє легко поранені, то при відступі полягло чимало. Та все одно вони прорвалися, вирвалися з тяжкими боями із рук окупантів…

Відступ сотні прикривало троє стрільців, що залягли під містком край дороги. Серед них був Іван, що далі гаратав зі свого кулемета. Раптом по дорозі рвонула ворожа танкетка, поливаючи все навкруги вогнем. Один з Іванових товаришів – Орест Вільховий, на псевдо Циган, – схопився за свій ПТР, але згадав, що набої скінчилися.

– Сидіть тут, я зараз.

Узявши у руки в’язку гранат, Циган поліз просто до танкетки. Раз – і вона гахнула, зупинилася, а кулемети її позамовкали назавжди. Тато Цигана був директором школи. Як же він плакав, коли карателі привезли тіло його сина, замотане у коц…

Над полем бою знову з’явився винищувач, густо поливаючи вогнем повстанців, що відступали. Дісталося й Івану: його кулемет затих. Поруч із ним лежали товариші, похиливши додолу свої голови. Посміхалися. Тепер їм червоні кати нічого не могли заподіяти, не страшні були ні облави, ні допити, ні тюрми, ні сибіри…

Тільки і того разу Іван не помер – його лише поранило. Він заліз під трупи своїх товаришів – і вони прикрили його…

Хати розгоралися. Бій перекотився далі: більшовики усе ще намагалися наздогнати, оточити і знищити повстанців. У селі лишилося кілька десятків карателів, що мали добити тяжкопоранених. До Івана підійшло троє. Вони якраз стали над Іваном та його побратимами. У Івана був пістоль, а до нього остання куля. Він спробував зарядити, але куля ковзнула по задубілих пальцях й упала в сніг. Іван застиг.

– Пахоже, гатови, – сказав один і заходився з усіх трьох знімати чоботи.

– Может, кармани обшаріть? – запропонував другий.

– Ані пустиє. Кромі вшей, у ніх нєт нічєво. Ета ж нє бандіти какіє-то. За Украіну ваюют, самастійную.

Вони так і пішли далі. Іван виліз з-під трупів і поповз босий до якогось двору, сховався у стодолі. Тим часом пожежа розгоралася. Перекинулося полум’я і на стодолу, заповнюючи її їдучим димом. Невдовзі зайнявся хлів і заготоване сіно. Іван вибрався чимдуж звідти: навколо все горіло, спека була мов у пеклі. Не довго думаючи – скочив у студню.

Тим часом Марія ходила по згарищу, почорніла від диму, крові та безнадії і все оглядала тіла мертвих людей. Декотрих, обгорілих, і впізнати було годі. Його, Івана, між ними не було. Прокляті часи… Колись-то хоч міг їй посміхнутися на прощання, мовити слово останнє… Тепер же Марія навіть до тіла коханого доторкнутися не зможе, бо воно згоріло і чорним попелом розлетілося по білому полі. Опустивши голову, жінка пошкандибала геть, не можучи вже ні думати, ні говорити, ні навіть плакати.

Івана ж тоді вогонь не вбив. Ні вода, ні куля, ні лютий мороз. Він виліз. Навколо все було спалене, навіть дерев’яна цямрина криниці. Москалів уже не було. Ставши босими ногами на сніг, Іван пішов – йому треба було вибиратися з того пекла, він мусив жити.

Розділ 59

Марія

Ой, хто, хто Миколая любить?

Ой, хто, хто Миколаю служить?

Тому Святий Миколай

На всякий час помагай,

Миколаю!

Минув іще час.

Війна тривала, а мій чоловік усе воював і воював, показуючись до хати все рідше й рідше. Ми тільки чули, що то тут, то там відбулася сутичка повстанців з чекістами. Я молилася, просила в Господа здоров’я і сили для свого чоловіка. Аби він тільки не зламався, аби вистояв, вижив. Нам би потерпіти іще трохи, зовсім трішечки. Я знала, що мій чоловік завше йде першим. Він навчився воювати, тому з холодною головою постійно б’ється у перших рядах і береться за найскладніші завдання. Кидаючи виклик смерті, він завжди виходить сухим із води. Скільки ж то вже товаришів загинуло у нерівних боях, скільки повстанців зламалося і пішло до червоних з повинною… Ми ж трималися, терпіли. Я знала, що невдовзі до мене прийдуть мої ангели Михайло з Гаврилом і скажуть, що все, кінець, що ми вистояли і перемогли Смерть. Так, ми примусимо кістляву старуху з косою поважати нас, а тоді і Доля нам посміхнеться!

Саме закінчувався 1946 рік. Тепер, коли Німеччина була бита, у нас лишився один ворог – совєти. Наші хлопці воювали з червоною владою, постійно вступаючи у бої з відділами НКВС, знищуючи їхню агентуру, провокаторів, проводили агітаційну роботу, визволяли своїх побратимів із катівень.

Пригадую, був у нас у Городку один чекіст, Лабузов. Мешкав він на Верхніх Пасіках і часто до свого дому, до підвалу, стягував захоплених людей і катував, аби здали оунівців. Для чого робив це? Не знаю, може, так любив свою роботу, а може, не мав охоти заповнювати папери у відділку НКВС. У домашньому підвалі не треба було вести журнали, відомості. Закатував – і в розхід. Наші знали про його криваве ремесло, тому почали вистежувати. Одного дня його разом з іншими чекістами занесло у село Тучапи. Усі тучапівці активно допомагали УПА, не бажаючи коритися радянській владі. Ми їх навіть називали жартома – «шістнадцята республіка». Так от, коли Лабузов з товаришами з’явилися у тій місцевості, наші хлопці вийшли їх привітати. Чекісти вмирати не хотіли, тому вони видали Лабузова і дременули геть. Лабузова ж після того ніхто не бачив.

Ми не довіряли радянській пропаганді і допомагали повстанцям чим могли – люди вірили, що боротьба ця недаремна. Народ молився по церквах, аби Господь і Матір Божа захистили їх від окупантів, а невдовзі ті залишили у спокої наш край. За це окупанти руйнували церкви, щоби більше не молилися…

НКВС дало трохи мені спокій: допоміг у тому близький родич Аврамка, що працював в органах і якимось чином сховав наше «Дєло», а Івана «оформив» як загиблого. Ми з Івасиком допомагали повстанцям: передавали харчі, відносили записки куди потрібно, виконували інші доручення. І не тільки ми – підпільна мережа на Городоччині була дуже потужна і надійно законспірована.

Тим часом я знову опинилася в Городку: вирішила для себе, що не зможу зі своїм синочком довго поневірятися по чужих кутках. Важкими зусиллями я зуміла відбудувати розгромлену хату. Завела корову, кількох курочок. Грядки. Працювала з ранку до пізнього вечора, намагаючись якось усе стягнути докупи, так що ми з моїм Івасиком поволі почали зводитися на ноги. Він мені вже допомагав чим міг, стійко витримуючи усі негаразди. Я пригортала свого помічника до себе, цілувала у високе чоло, коли ж заглядала у очі – бачила там той блиск. Іванів. Тоді плакала і ще більше обіймала.

Виживати доводилося важко: їли ми через раз, а топили у п’єцу будь-чим. Бувало так, що інколи вода замерзала у баняках у сильні морози. Та нічого – виживемо. Прийде літо – тоді вже буде легше. А першого вересня мій синочок піде у перший клас, тому я уже планувала, що треба буде наскладати йому на зошити.

Того дня було святого Миколая. Івасик не просив у нього ні цукерок, ні іграшок. Молився за тата і мир. З тим дитина і лягла спати. Я вмилася сльозами, тоді дістала зі сховку приготовані заздалегідь яблука, горішки і перетоплений на кухонному бляті цукор, запхала все це йому під подушку.

Упоравшись, сіла за стіл і ще мокрими від сліз очима поглянула на стару ікону. Там був він – Миколай. Святий отець дивився на мене своїми лагідними очима, посміхався.

– Скільки ж то нам іще молитися, святий Миколаю, за той мир на нашій Україні?

Він посміхнувся. Знаю, дива бувають тільки у казках, але цього чарівного вечора диво сталося і в моєму домі. Моя мрія збулася – прийшов мир. Ні, це був не той мир, за який молилися всі люди, а мій, особистий. Він зайшов у мою хату, лагідним теплом розлився по усій душі…

Я почула, як за шибкою зарипів сніг: хтось наближався до дверей. Я їх на ніч уже не зачиняла: двері і так не стримають тих, хто хоче зайти. Завіси рипнули, створка відчинилася – і в хату ввійшла… Ядвіга. Кого-кого, а її я точно тут не сподівалася побачити. А може, це просто привид, може, братова покинула вже цей жорстокий світ і тепер прийшла виригнути на прощання ще одне своє прокляття?!

Полька поставила лямпу на стіл – та слабенько освітила приміщення. Ні, вона була жива: така ж худа, виструнчена, із видовженим обличчям і блискучими очима.

– Слава Ісусу, – привіталася.

– Слава навіки, – відповіла я. – Сідай, братово, до столу. Вибач, пригостити тебе не маю чим.

Вона сіла. Дивилася на нашу хату, у якій ніколи не була, спинила погляд на Івасикові.

– Мені приснився мій чоловік – Миколай. Він прийшов до мене, погладив… – Вона замовкла на мить, тоді продовжила: – Прийшла попрощатися. Ти знаєш, поляки всі забираються з цієї землі, тож і ми виїжджаємо. Поїдемо до Вроцлава, а там буде видно. Тепер кожен буде жити на своєму, не буде більше за що різатися.

Запала мовчанка.

– Ти напиши, щойно десь осядете. Я хочу, аби Іванові діти й Миколині не забули одне про одного. У них усе ж таки кров братня. І… пробач мені за Сивоокого, це дуже важкий камінь…

– Чого ж вибачаєшся? Хіба ж ти їх палила? Та й ваших діточок я бачила… побитими. Ці мужчини… Певно, вони мусять робити те, що роблять. Я молюся кожен день у костелі за всіх тих помордованих людей…

– І я молюся у церкві.

– Добре. Ніщо їм так зараз не потрібне, як наша молитва…

Ми ще помовчали.

– Як там твої діточки? – спитала я, щоби порушити мовчанку.

– Колись ти допомагала мені, – відповіла по-іншому Ядвіга.

– Так, тільки ти мою поміч тоді відхилила, – відповіла я.

Це було кілька років тому. Я посилала тоді свого Івасика бавитися до Ядвіжиних дітей, заодно спакувала йому у торбу молока, яєць, цукру… Вона бавитися дітям дозволила, а от вміст торби горда полька передала назад. Я спробувала передати ще кілька разів, та знов і знов усе отримувала назад.

– Принесла тобі борошна у торбі, а на санях притягнула мішок бульби. Не погребуй, то від щирого серця, – сказала вона.

Я поглянула на ту важку торбу.

– Дякую тобі, братово. Прийму від тебе ту пожертву, бо дійсно невдовзі не матиму, що дитині дати їсти. Нехай тобі Господь і Матінка Божа дає здоров’ячка.

Ядвіга підвелася.

– Я немало зробила вам недоброго. Пробачте мені.

Я також підвелася.

– І ти мене прости, братово…

– Бог простить.

Вона підійшла до мене, поцілувала, я обійняла Ядвігу і притулила до себе. Я плакала, їй також текли сльози, як би горда полька не намагалася їх стримати.

Ядвіга ще раз пообіцяла, що напише, тоді пішла, лишивши торбу з борошном і запалену лямпу на столі, яка блимала своїм веселим вогником, вселяючи у душу надію.

Я зітхнула, Миколай продовжував дивитися на мене зі своєї старої ікони. Коли б я знала, що це іще не всі подарунки, які приготував для нас чудотворець…

Я вже хотіла вкладатися спати, коли у шибку знову постукали. За вікном була глупа ніч, завивала хурделиця і ліпив сніг. Мій Іван стояв у сінях, немов сніговик: шапка, кожух, штани, чоботи – усе обліплене.

– Чого ж ти ішов? Там добрий господар пса з хати не вижене? – докорила я своєму чоловікові після того, як зникла перша хвиля радості.

Іван трохи обтрусився зі снігу, щоки його грали морозним рум’янцем, а очі світилися щасливим блиском.

– Розумієш, – почав пояснювати мій чоловік, – по дорозі зустрів святого Миколая. Він там заблудився в полях через ту хугу, сказав, що не встигне усі хати обійти і щоби я допоміг йому трохи. Він казав, що у тій хаті хлопчик такий живе чемний, Івасик, що йому треба передати гарні подаруночки. Ну і де ж той чемний хлопчик?

Тут він витяг з глибоких кишень кожуха різних цукерків, пряників, медівників, півників і висипав усе це мені у фартух.

– Дякую тобі, що не забув. Тільки Івасик спить уже, не буди…

Тримаючи однією рукою поділ фартуха, другою я обійняла чоловіка й поцілувала, а тоді зайшла тихенько у кімнату і поклала обережно усі ці подарунки Івасикові під подушку, аби не розбудити.

– Тільки не давай йому всі одразу – нехай перше заспіває: «А хто-хто Миколая любить», – повчав мене Іван.

– Та вже співали сьмо і молилися, і просили ангелочка, щоби захищав нашого тата. Та ти заходь до хати, чого стоїш у сінях.

– Уже мушу йти, мене там чекають.

Я поглянула на нього і зрозуміла: мій чоловік ішов сюди не знати звідки, якими полями й лісами добирався додому у таку хурделицю, аби дати оті подаруночки на Миколая нашому синочкові. Він іще постояв у рідній хаті, ми хвилю мовчки дивилися одне на одного, тоді Іван обернувся, щоб іти, взявшись за дверну клямку. Я тут же кинулася до дверей, стримала його:

– Чекай. Не йди просто так. Хоч тобі їсти дам…

– Нема часу… Та й знаю я – туго у вас із харчами…

– Ну що ти! Як не маєш часу присісти, то хоч у дорогу дам. Я саме хліба напекла, сало маю, бульбу печену. Наберу з бочки капусти квашеної, огірків, а за той час поставлю яйця варити. Вони невдовзі зваряться… Ну, не стій же, зніми на хвилю кожух, хай обсохне, а я скоренько, ти ж знаєш.

Іван таки послухав, скинув кожуха й шапку, повішав, підійшов до Івасика, легенько поцьомав, аби не збудити, і тепліше укрив ковдрою. Сам же втомлено сів під образами. Я кинулася готувати йому припаси, віддаючи і справді останнє, складаючи все у свою велику хустину. Але то не біда: Ядвіга нам допомогла, тож від голоду не помремо, а хлопцям там більше треба… Вони за Україну стоять…

– Може, горілки візьмеш?

– Не треба, – швидко відказав мій чоловік.

Доки я готувала чоловікові вузлик, говорила впівголоса, постійно оглядаючись на малого. Хотілося розказати Іванові, як стало тяжко і голодно жити після того, як совєти забрали землю, худобу і реманент та віддали до колгоспу. Голод відчувався із кожним днем більше… Тільки про все це я не згадувала. Ці хвилини, які були у моєму розпорядженні, я використала для того, аби розповісти чоловікові про нашого синочка: який це добрий і слухняний хлопець, як мені допомагає по господарстві, як гарно малює…

Іван слухав, посміхався, та раптом спохмурнів. Я не зауважила цього відразу, бо клопотала коло вузлика. Коли ж озирнулася, запитала:

– Що з тобою?

– Та так, згадав старі часи, коли вся наша родина збиралася в цій хаті. Пам’ятаєш, тут, за тим столом всі сиділи… Нема вже нікого – пішли. Усіх забрала проклята війна. Пропала моя родина і більше ніколи за тим столом не збереться, ніхто не скаже мені «Христос воскрес», коляди не буде з ким затягнути…

Він на мить заплющив очі, немов згадуючи ту щасливу часину, яку подарувала нам Доля, ніби знущаючись. Мені також пригадалося наше скромне, але радісне весілля. Іван дивився кудись удалину. Я сіла біля нього, обійняла.

– Не говори такого, соколику мій. Ми ще заспіваємо. Голосно, аби всім чути було. Виростуть наші діти, совєти розваляться, а на їх руїнах стане наша Україна, за яку ти так тяжко мучишся. Тоді й заспіваємо так, аби всі чули: «Нова радість стала», і «Заповіт», і «Ще не вмерла»… А внуки наші до нас прийдуть, усі коліна нам пообсідають. Ти будеш уже старенький, поважний, будеш курити на довгім цибуху файку і розказувати внукам байку…

Він таки посміхнувся…

– Дай Боже дочекати… Я не знаю, чи зможу прийти на свята: більшовики облави готують.

– Тоді давай зараз заколядуємо собі так тихенько…

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же, в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині!..

Ходи, миленький, воли шукати в долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Миленький пішов, волики знайшов у долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Іван проспівав зі мною половину коляди, а потім зупинився і замовк. По його щоці текла сльоза. Тоді підвівся, підійшов до малого, ще раз поцілував.

– Прости мене, синочку. Я не бавився з тобою, не допомагав тобі у школі, не вчив, гойдалки не змайстрував. Сам ростеш, з мамою. І я так само ріс, бо і мій тато воював за Україну. Вибач, якщо зможеш, – не хотів я того. Хочу тут лишитися з вами, але мушу повертатися до лісу у зимну криївку. Тож пробач мені, синочку.

Іван говорив пошепки, синок же наш посміхався уві сні. Іван, дивлячись на нього, також посміхався, бо у той час снилися малому ангелики. По неголеній щоці потекла ще одна скупа чоловіча сльоза, скотилася і капнула на комір вишиванки. Я обвила його шию своїми руками, поцілувала у покраяне зморшками чоло, у мокрі від сліз очі. Пригорнулася.

Часу на сльози ми не мали, тож Іван повитирав рукою лице і взяв приготований вузлик.

– Мушу йти, – сказав коротко.

Я провела його у сіни, стояла й дивилася, як він одягає кожух. Мій чоловік був сумний, вогник згас у його очах. Він, ніби наостанок, обвів поглядом нашу хату, яку зводив своїми руками, торкнувся рукою добротного дубового одвірка. Якась туга їла його серце, ніби щось передчував. Я давно вже не бачила його таким. Думала, пройшовши не раз через пекло, у мого чоловіка запеклося серце, а тут… Не говорив нічого, тільки гладив одвірок, ніби прощався.

– Ми сповідалися учора з хлопцями… Добре, що побачився нині з вами: тобою і синочком. Моліться за мене.

– Ми постійно за тебе молимося, муже мій вірний. Ми віримо у тебе…

Він обернувся, щоб іти, але все ще не йшов. Нарешті, мовив:

– Я тут зустрів одного з наших. Ну, колись він був з нами, а потім пішов на амністію. Каже, що зараз добрий час, аби прийти до совєтів з повинною…

Тут він замовк, дивлячись спідлоба мені в очі. Я ж дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

– Що ти таке кажеш, Іване…

– Багато наших вже пішло… Я так більше не можу. Кругом чекісти, агенти, провокатори, зрадники…

– Чекай, – раптом я затулила йому рота рукою. – Так не можна! Не час зараз здаватися, відступати. Ніхто ж не знає, де чекатиме на нього смерть, Іване. Мусимо ще трохи потерпіти…

Іван гірко посміхнувся.

– Хіба ж я мало терпів?

– Немало. Та коли б ти це робив для себе, чи для нас із тобою… Ми б махнули рукою та втекли звідси далеко-далеко! Світ же такий великий, Іване! Ми б сиділи собі удвох на кухні десь у Парижі чи Мюнхені, пили чай і читали газетні статті про події, що трапилися на далекій Україні. Потім ти б скрушно похитав головою, витер скупу сльозу і пішов на роботу, а я б мовчки зітхнула, помила горнята і змела дрібки зі стола. І так ми би з тобою у спокої дожили до глибокої старості. Та зрозумій одне: наші діти мають жити саме на цій землі! Вони мусять обробляти оці грядки, гуляти отими вулицями, купатися в тому ставі, ходити до церкви і тут, на місці нашої старої хати, побудувати свою нову, розумієш! А за ними тут мають жити наші правнуки і праправнуки! Це наша земля, наші люди і наша правда. Хто ж усе це зробить, як не ми?

Він мить помовчав. Думав. Тоді мовив:

– Я все ж таки це зробив.

Мені раптом світ закрутився.

– Що? Що ти зробив?

Він мовчав, не поспішаючи з відповіддю. Тоді раптом посміхнувся:

– Я узяв того провокатора за барки і врізав по морді. Ним уже займається наша СБ.

Тільки тепер до мене дійшло те, що він сказав. Від серця одразу відлягло: замість залізної криги моє серце обійняла тепла весна. Я тут же почала цілувати свого чоловіка у щоки, шию, ніс, очі… Він стримав мене і поцілував у губи таким ніжним і довгим поцілунком.

– Чого ж ти одразу не кажеш правди, чого лякаєш мене так?

– Бо не можу дивитися на ваші з Івасиком муки…

Ми цілувалися з ним гаряче і безперестанку, ледве встигаючи вставляти слова поміж поцілунків.

– Ти не бійся. То не ганьба втратити всі сили в боротьбі. Ганебно – здатися без бою.

Доки я говорила ці слова, він почав цілувати мене у шию, пестячи своїми мозолястими від автомата руками.

– Дякую тобі, – сказав він поміж поцілунками. Я поглянула йому в очі – у них було частково здивування, частково любов, а ще трохи – життєлюбства. Це вже ліпше, ніж та порожнеча, що була досі. Такого Смерть уже не посміє забрати.

– Не дякуй, – відповіла я. – Роби свою справу і повертайся з весною…

І він повертався. Іще того самого вечора Іван потрапив в облаву. Вирвався, відстрілявся. Бився і біг із силою вовка, що захищає своє лігвище, відводить ворогів подалі від нього. Москалі тільки руками розвели, коли темна нічка окутала мого чоловіка, а сніг закурив надійно усі сліди.

Розділ 60

Марія

Роки йшли далі… Настав 1949-й. Повстанські сотні розділилися на дрібні боївки, щоби ефективніше боротися з окупантами. Тепер вели переважно агітаційну роботу, щоб не дати людям заснути, щоб інформація про повстанський опір вийшла у світ і криком крикнула, що Україна ще не вмерла! Ми ішли на цей страшний ризик без тіні сумніву, страху чи жалю. Добре знали, що побудована на крові радянська влада рано чи пізно похитнеться. Отоді і згадають люди про УПА, про нашу роботу, мету, навіть, якщо потрібно, про нашу героїчну смерть. Ми всі усвідомили, що ті жертви не будуть даремними, і тільки посміхалися, коли радянська влада у черговий раз оголошувала амністію.

До повстанського руху влилося чимало переселенців з Холмщини, Лемківщини, Надсяння, що були вирвані із рідної землі та розкидані по нашому краї. Також важливою складовою опору стали вчителі. Наших, городоцьких, я знала усіх добре: Осип Кутний, Іван Сапеляк, Осип Микитюк, Антін Плешкевич, Михайло і Микола Шкільники, Григорій Греділь та Ольга Фединська.[16] У НКВС довідалися, що у підпіллі однією з найважливіших ланок по організації роботи і передачі інформації є політреферент. Навіть псевдо у них було – Мак. Тільки вони, скільки б не рискали та не рили носом землю, ніяк не могли вирахувати того Мака. Вони й подумати не могли, що це вчитель математики і директор нашої 3-ї школи Іван Сапеляк. Він же: спокійний, інтелігентний, украй розумний і до безконечності відважний, робив свою справу просто у більшовиків під носом. Час від часу, чемно вітаючись зі всіма, Мак сідав на фіру поруч із їздовим, що возив молоко, і їхав у Речичани, де знаходилася одна з боївок УПА. Чимало учнів, вихованців того чоловіка, також перебували у підпіллі.

Тим часом сутички з чекістами не вгавали…

Був лютий місяць лютої зими. Хтось кілька днів тому здав криївку, що була недалеко від нашої хати. Приїхали чекісти, але трьох упівців їм взяти не вдалося: Володимир Табака, Антін Цап та Іван Ветошко підірвали себе гранатою. Це стало сигналом для наших, що поміж нами є зрадник, а може, й не один…

Наближався березень. Іван воює вже майже десять років. За цей час звиклася з думкою, що Доля того разу нам подарує, що більше його Смерть не забере і нам вдасться розірвати це коло.

Івасик сидів коло мене – виріс мовчазним, задумливим. В очах його була батькова іскра. Він також уже був в опорі, не раз виконував важливі завдання. Зараз він сидів розглядаючи невеликий прапорець – кавалок жовто-синього полотна із вишитим написом «Воля України або Смерть».

– Табличку множення вивчив? – спитала я його так, аби щось запитати.

– Угу, – відповів і далі повернувся у свою задуму.

У мене із самого ранку сьогодні був гарний настрій. Була надворі і почула вже весну. Так, лютий іще лютував снігом, льодом, морозами, але у повітрі я вже відчула той запах. День став більший, ніби він враз перетворився із тісної землянки на нову, чисто вибілену хату. У небі з’явилися пташки, весна мала ось-ось прийти…

Отож, я була вся у тих думках, передчуваючи весну, як раптом почула гуркіт вантажівки. Навіть не однієї – двох, ні – трьох! Першою була думка послати Івасика, аби подивився, але враз передумала, скинула одним рухом фартух і вибігла на поріг. Вантажівки їхали нашою вулицею на швидкості і враз спинилися недалеко нашого двору. Із кузовів та кабін почали вискакувати бійці, враз кинулися городами, аби взяти в кільце наше обійстя. Сумніву не було – НКВС. Я глипнула у бік городів – звідти також бігли, тож кільце звужувалося. З вулиці ішов якийсь чоловік у цивільному, його вели двоє у формі. Зрадник. Чортів юда зараз приведе чекістів просто до нашої хати. «Невже це кінець?» – якось байдуже про себе подумала я і кинула погляд на сина…

Краєм ока я встигла зауважити якусь постать, що ховалася за загатою. Іван! Він приклав автоматний приклад до плеча, прицілився і дав коротку чергу. Це було як грім серед ясного неба для чекістів: зрадник, а з ним ще двоє бійців упали прошиті кулями, решта дружно попадали у сніг, почали відгризатися, не в змозі збагнути, хто стріляв. Сліпими кулями вони кинули по людських вікнах, однак стрілець уже біг городами у протилежному напрямку.

Він навмисне прийшов, аби відтягнути їх на себе, даючи нам дорогоцінні хвилини…

Іван засів за сусідською стодолою і знову кинув кулями у ворогів. Ті, ховаючись за дерева й хату, також почали стріляти. Іван перестрибнув паркан і попрямував городами далі.

– Матінко Божа! – Я тут же пригнулася і кинулася назад до хати. Чогось і не сумнівалася – вирветься, як і багато разів досі. Скільки ж то вже обшуків та облав ми пережили – і нічого!

Івасик сидів просто на підлозі, поруч нього валялося розбите скло – сліпа куля енкавеесівця влетіла у шибку.

– Чого сидиш – знаєш, що робити!

Івасик тут же зірвався і поповз у сіни, аби вигулькнути надвір і сховатися у стайні: тамтешня схованка нас іще ніколи не підводила. Я нашвидкуруч почала все оглядати, аби в руки катам не потрапило чогось важливого. Знайшла листівки, писані від руки, і тут же кинула їх у вогонь грубки. Іванко виставив голову із сіней.

– Мамо, ходіть.

Раптом тенькнуло скло, і друга куля влетіла, лунко застрягши у печі.

– Іди, кажу тобі, мені тут іще треба листівки попалити.

– Я поможу, – і мій малий поліз із сіней назад до хати.

– Не смій! Слухай мій наказ – марш до стайні! Чекай мене там і навіть носа не показуй, бо біда нам усім буде!

Іванко стримався на півдорозі, поглянув на мене. Раптом зрозумів усе:

– Ви не прийдете. Вони вас заберуть…

– Що вони мені зроблять? Я проста жінка. Ти ж малий іще…

– Я буду з вами до кінця. Татко казали дивитися за вами, помагати…

– Слухай мене, синочку, синку мій дорогенький, любий, ти мені зараз дуже допоможеш, якщо послухаєшся…

– Я не піду без вас, мамуньцю моя. Не лишайте мене! Я не піду сам…

Уперше в житті він не хотів мене слухати. Я уже звикла, що він розумів мене з одного лиш погляду і тут же виконав чітко і беззастережно. Тепер дитина щось зрозуміла… Я не пам’ятаю, коли мій син востаннє раз плакав. Зараз же сльози вийшли на його очі й полилися ручаєм. Мене враз здушило за горло, як би я не намагалася тоді заховати своїх сліз, вони все одно блиснули на очах.

– Івасю, Івасику, синочку…

– Мамусю, ріднесенька…

– Івасику, синочку, послухай мене, маленький мій. Ми там двоє не помістимося – ти виріс! Та й дошки вже підгнили, посунулися. Там місце хіба що для тебе є. Мене випустять, побачиш!

– Не відпустять, вони вже не відпускають нікого, мамо, мамунечко моя. Пішли, ми помістимося…

Серце моє рвалося на шматки від того дитячого плачу. Він же вчепився мені в руку і своїми ясними оченятами дивився просто на мене. Я готова була, як вовчиця, завити із дикою люттю. Як би ж мені зараз силу – то я би встала та повбивала своєю ненавистю усю ту наволоч, що налякала отак мою дитину, що наставила зброю на чоловіка, що стріляла кулями по вікнах моєї хати. Тільки не було у мене стільки тої ненависті. До того ж я знала: любов має більшу силу.

Я повитирала очі й напустила на себе грізного вигляду. Під руки потрапив Іванків прапорець, я згребла його у долоню, ненароком зачепившись за розбите скло. Порізалася. Кров полилася з пальця, заливаючи прапорець.

– Слухай мене уважно: ти повинен врятувати це бойове знамено. Як вони підуть, то вночі, коли добре стемніє, вилазь та біжи до вуйка Івана. Ну, Сапеляка! Передаш йому цей прапорець, скажеш: «Слава Україні». Це наше гасло. Він тебе заховає у безпечному місці, а потім і мені допоможе, вийде на дядька Якова, Аврамкового брата. Мені ж самій легше буде відбрехатися перед совєтами. Ти вже дорослий, Іване, давай лізь, нема часу думати. Чуєш, стрілянина припинилася, зараз червоні будуть тут, нас обох заберуть!

Не знаю, що на нього так подіяло: чи мій грізний вигляд, чи мудрі слова, чи, може, кров, що цебеніла з моєї руки. Івасик раптом притулився до мене і поцьомав у щоку. Тоді поглянув востаннє і поліз по підлозі до дверей, а вже звідти вужем заскочив у стайню. Уже там прислухався, визирнув, чи не зауважив його хтось із чекістів. Ні, всі вони зосередилися на Іванові.

Мій чоловік відходив, відстрілюючись. Мав іще надію вирватися, але того разу їх було надто багато. Попавши під шквальний вогонь, Іван схопився за ногу й бік. Поранили. Він тільки застогнав з досади і принишк у чиємусь садку. Оглянув зброю: кулі були та граната. Кілька червоних іще впаде-таки на біленький сніг…

Він уже перестав огризатися – значить, скінчилися набої. Мій син принишк – він знав, що його батько живим у руки чекістам не дасться. Малий слухав, намагаючись розібрати, що це за звуки виходять із сусідського саду. Хтось співав. Та ні, причулося. А таки співає. Тато! Відразу ж малому захотілося вирватися і побігти батькові на допомогу, але материнська настанова його стримала. Так, це був справді батьків голос, Іван перед смертю вирішив заспівати ворогам, як це й водилося між повстанцями, тож над нашим подвір’ям полинуло «Ще не вмерла Україна».

Це кінець. Пісня його урвалася… Чекісти кинулися до нього, та було вже пізно – Іван підірвав гранату, посилаючи катам свій останній привіт…

Настала тиша. Лише думки крижаною хурделицею безладно билися у голові. Я видихнула. Впевнена була у тому, що Івасик сховається і все зробить як треба. Мак зрозуміє послання. Ні, він її вже не врятує. «Героям слава!» – відповість малому, будучи впевненим, що Марія його не продасть навіть під найбільшими тортурами. Івасика ж він добре заховає.

Я вийшла надвір, озирнулася, почала потроху прощатися зі своєю новою хатою, з рідними, з подвір’ям, із землею, яку забрали від мене, зі ставом та прибережними вербами. Навіть з тими пташками в небі, що віщували ранню весну, якої я так і не дочекаюся.

Кілька чекістів підбігли до мене, схопили і кинули обличчям у брудний сніг.

Розділ 61

Сьогодення

Розв’язка була вже близько, і пан Гаврило відчував це. Старі часи постійно стояли перед очима, немов хтось навіяв на нього спогади про давно минулі дні. Він тікав від них до церкви, намагаючись тут сховатися, та дарма: вони лізли і лізли…

Так бувало, коли нова чорна хмара насувалася на цей край. Так, Майдан переміг – диктатора повалено. Повіяло свободою. Як колись німці трощили свою Берлінську стіну, так тепер українці розбивали Леніна, прагнучи раз і назавжди покінчити із кайданами минулого. Ішли нові часи. А що ж чорні? Звісно, вони здаватися не хотіли.

Путін закрив олімпіаду і тут же відкликав свого посла з України – лихий знак війни. Почалося. Що ж тепер з нами всіма буде?

Для старого немає ліків ні від страху, ні від депресії. Як і від радикуліту. На дощ чи сніг, чи будь-яку зміну погоди у Гаврила нили, боліли старі кості, крутило суглоби. Від старості ліків немає, ще не придумали.

Пан Гаврило ще разок спробував зосередитися на молитві, однак його знову повело в інший бік. Війна стукала в українські двері, і перед очима старого постійно виникали образи «зелених чоловічків», а також танки, гармати, «гради». Досі ніхто не вірив, що нахабний сусід, котрий увесь час клявся у своєму братерстві, так підло вдарить. Люди заспокоювали себе тим, що в України є велика і сильна армія. Так, вона, можливо, і велика, однак точно не сильна. Розкрадена, розпиляна, скомпроментована, занедбана, а у високих кабінетах – «завербована».

Кремль так просто не хоче відпускати Україну. Звісно ж, без нашої держави Росія з імперії перетвориться на просте царство. Так було до Переяславської ради. Просто – Московія. Скільки ж то часу пройшло відтоді, як Хмельницький уклав з царем угоду? 360 років. Дивно. Якщо взяти один рік за один градус, то виходить – коло. І по тому колі ходить Доля. Воно не має ні початку, ні кінця. Воно – замкнене.

Зі своєю потугою Росія захопить землі півдня і сходу України. Буде Новоросія. Хто нам допоможе? Європа? Америка? Допоможуть чи залишать напризволяще?

Раптом тихо заграв телефон. Вуйко Гаврило стрепенувся: завжди виключав мобілку, заходячи у церкву, а цього разу забув. Навіть не дивлячись, хто дзвонить, вибив, вимкнув апарат і знову заховав до кишені.

Певно, дзвонив Михайло. Так, Михайло! Ось хто зможе допомогти! Лише він: ангел-воїн, переможець чорних сил – здатен заступитися за Україну, вдихнути відвагу і дух у серця українських чоловіків. Влада, церква, армія, медіа, суспільство, волонтери… Якщо цей козацький дух розійдеться Україною, то навіть Москва зі своєю потугою нічого не зможе заподіяти.

Чорні про це знають. Вони захочуть нейтралізувати Михайла. Через Марію. Де вона зараз? Її забрали у застінки НКВС…

Від цієї думки Гаврило пополотнів. Розумів, що, допавши Марію у свої руки, чорні її зламають. Перевербують. Змусять зректися свого шляху, своїх друзів, своїх ідей, навіть свого чоловіка. А ще – своєї землі. Заради себе й дитини вона піде на це: їй уже набридли ті муки, поневіряння із одного століття в інше, постійні похорони, вічна самотність. Вона всього лиш жінка!

Із цим треба щось робити. Гаврило встав, перехрестився і рушив до виходу. Уже виходячи з храму, він надягнув окуляри, включив телефон і проглянув пропущені дзвінки: знайшов Михайла. Набрав, приклав телефон до вуха.

– Добре, що ти відзвонив, брате-товаришу, – мовив майор замість привітання. – Я тут вийшов на слід чорних, вони десь в околиці крутяться. Хворого навідували. Ти розумієш, про кого я?

– Розумію, – відповів потиху Гаврило.

– Можуть напасти. «Макаров» при тобі?

– Я до церкви ніколи зі зброєю не піду.

– Даремно ти так, брате-товаришу. Гаразд, я буду десь недалеко, в разі чого – прилечу.

– Послухай, Михайле, – перебив товариша Гаврило. – Схоже, чорні заманили нас у пастку.

– Ти про що?

– Про Марію. Якщо вона перейде на їхній бік, то ти втратиш свою силу.

– Ну, це «якщо», – засопів у слухавці майор.

– Тобі треба розірвати ту угоду з чорними…

Запала мовчанка.

– Марія пропаде без нас, а ми – без неї. Мусимо одне одного підтримувати.

– Треба чимось жертвувати, Михайле. Якщо пожертвуємо сьогодні нею, то завтра, можливо, нам вдасться врятувати…

Його мову було грубо перервано:

– Послухай мене, брате-товаришу! Компроміси, поступки й угоди – твоя сфера! А у мене є меч, я – воїн. Тому давай тримайся!

У слухавці прозвучали гудки відбою, тож Гаврило сховав телефон до кишені, підняв комір плаща і вийшов у темряву та сльоту.

Трьох підозрілих хлопців він зауважив, виходячи з церковного подвір’я. Вони курили, і їх видали вогники сигарет. Побачивши, що дід вийшов з церкви, молодчики покидали недопалки і рушили за ним. Пан Гаврило спочатку рушив до Майдану Гайдамаків, однак передумав і різко повернув праворуч, а тоді спустився згори вуличкою до Свято-Преображенського монастиря. Озирнувся – вони ішли за ним… Гаврило мить постояв, подумав, чи не гайнути монастирським подвір’ям. Там було ще підземелля, у якому можна було сховатися. Колись, ще у дев’яностих, пан Гаврило брав участь у розкопках того підземелля. Там тоді знайшли кістки – рештки людей, закатованих чекістами і закопаних просто у церкві. А під низом були іще кості, тільки набагато старші. Очевидно, вони належали монахам, що захищали у XVII столітті тоді ще католицький кляштор від козаків Лавріна Капусти.

Гаврило легенько оглянувся ще раз: переслідувачі не відставали – заховатися у монастирі він уже не встигне. Рушив далі Парковою. Тут усе ж таки було спокійніше: пізньої осені, та ще й у темну пору доби у парку завжди безлюдно. Не оглядаючись, Гаврило залишив за плечима монастир і кінотеатр, звернув на алейку, слабо освітлену ліхтарями, і попрямував до ставу, намагаючись розгледіти крізь темряву його гладь. Під ногами було болото – стежка розлізлася від недавнього дощу. Раптом збіг по бетонних східцях вниз, до самого берега ставу. Колись, ще за Союзу, тут звели виходок, щоби бажаючі могли собі справити нужду. А за кілька десятків метрів був пагорб, на якому король Ягайло любив стояти і слухати солов’їв, тож Гаврило досить часто жартував з того приводу. Справді, шкода, що той Ягайло не жив тут за радянської влади і не застав уже того виходка: тоді б він зміг не тільки послухати, але й понюхати…

Туман, що йшов від става, тут же обійняв старого і надійно заховав від ворожого ока.

Вони з’явилися на цьому місті за півхвилини, швидко збігши східцями. Враз зупинилися – було їх троє.

– Де старий? – раптом стали як вкопані і почали розглядатися.

– А може, він Бетмен, в натурі, – запропонував Малий.

– Сам ти… Просто дєд сцяти захотів: якого чорта інакше ліз би в парк?

– Треба його взяти – то в наших руках ще й посре, сука. Я всі кроси вимазав через старого гандураса. Нє, щоб посцяти на дорозі – в кущі поліз, інтелігент довбаний! – вилаявся Біда, дивлячись на своє взуття, і тут його погляд впав на землю. – Стоп, братва, на болоті сліди має бути видно. Малий, присвіти.

Наймолодший увімкнув ліхтарик.

– В натурі, – сказав Лихо, провівши світлом ліхтаря Гаврилові сліди.

Бандюки тут же озброїлися: один узяв кусень арматури, другий – ніж, а третій – натягнув на руку кастет. Вони уже рушили, як раптом почули чиїсь кроки нагорі. Не гаючи часу, братки знову вискочили східцями нагору.

Посеред парку стояв чоловік. Світло дуже слабенько його освітлювало, але навіть так можна було зрозуміти, що то не Гаврило, – вже надто могутня постать. Бандюки роззосередилися і пішли на нього, оточуючи. Незважаючи на їх грізний вигляд та зброю, чоловік їх не злякався, а стояв, спокійно чекаючи.

– Ти, фраєр, шо, страх загубив? Чеши звідси, – запропонував Лихо. Йому не хотілося, щоби хтось був свідком їхньої «розмови» з Гаврилом.

– А я тебе впізнав, хлопче: колись ти був «гаїшником».

– Шо ти сказав? – гавкнув бандит, але враз стримався, посміхнувся. – І я тебе впізнав, Міша!

Він ударив кастетом, але Михайло заблокував, схопив за руку, кинув бандита через себе і луснув кулацюгою межи очі. Біда блискавично напав ззаду, цілячи ножем під ребра. Черкнув-таки. Тоді спробував ударити знов, але цього разу Михайло перехопив руку, викрутив так, що бандюган заволав і випустив ніж.

– Малий, поможи!

Малий налетів з арматурою, однак отримав удар ногою в живіт і полетів в один бік, а арматура – у другий. Тоді Михайло обхопив Біду, що звивався у його руках як вуж, підняв і кинув щосили на землю. Тут би його й добити, але ззаду напав Лихо, б’ючи кастетом по нирках. Михайло відмахнувся, поціливши у щелепу. Лихо вистояв, спробував ударити ще раз, але Михайло відхилився, натомість сам ударив раз, тоді вдруге, а наостанок ще раз – кулаком у ніс. Бандит впав. Підвівся Біда, але й того Михайло прибив до землі ударом кулака в щелепу. Почав підводитися ще й Малий, намацавши свою арматуру, але Михайло копнув його щосили ногою по ребрах, так що той відлетів, принишк і більше не смикався.

Майор узяв арматуру, озирнувся, тоді сів на Біду зловив руками за голову. Бандюган заборсався, але Михайло одним легким рухом скрутив йому в’язи. Встав, пішов до Лиха. Той зробив ще одну спробу звестися на рівні, але Михайло, взявши рукою за горло, притис до землі. Чорний заборсався, з рота його виліз зміїний язик, страшні ікла спробували вкусити Михайла за руку, але той тримав міцно. Майор розмахнувся легенько і ввігнав Лихові залізо просто в серце…

Лишився останній. Михайло ішов поволі до Малого, той перелякано задкував.

– Не треба, пожалій. Ти ж ангел, ти повинен бути добрим, пощади. Я ж не біс, я тільки вчуся. Практикант, розумієш? Я тобі ще у пригоді стану, ось побачиш…

Він скавулів так переконливо, що Михайло навіть спинився на мить. Та ні, їх милувати не можна… Михайло скинув куртку і витяг меча, що тримався у піхві за спиною. Із тим мечем він не розлучався з того часу, як Господь послав його на цю землю.

– Міша! – раптом почув він за плечима й оглянувся. Там стояв Недоля. Був у довгому чорному плащі, напастованих мештах, у руках тримав арбалет. – Лапай!

Коротка стріла просвистіла і вп’ялася Михайлові у живіт. Він обхопив її рукою, одначе відразу зрозумів, що витягти її уже не зможе. Меч, котрого тримав рукою, почав опускатися…

– Моцна штука, – похвалив свій арбалет Недоля, відкинув його, а натомість витягнув ятаган. Його супротивник стікав кров’ю, не маючи вже сили оборонятися: осів на одне коліно, спираючись безсило на меч.

– Тут тобі, Міша, і смерть. Ти програв: ми цю землю забираємо собі.

Недоля вишкірився хтиво – гордість переповнювала його чорне єство, він радів усією своєю чорною душею. Демон розмахнувся і вдарив ятаганом. Михайло враз підвівся, відбив цей удар, а натомість з останніх сил увігнав меча Недолі в живіт.

Вони впали обоє: Недоля вужем кидався по землі, намагаючись закрити страшну рану в животі, Михайло ж осів, спершись спиною до дерева.

– Скільки тобі разів казати: Михайло, а не Міша…

Ангел віддав останні сили для цього удару, тож зараз йому було зовсім кепсько. Він лише міг супроводжувати поглядом Малого, що йшов до нього, виймаючи по дорозі кривий кинджал.

– Що ти надумав, сучий сину? – ледь вимовив Михайло.

– Нічого особливого – вирву тобі серце.

Михайло посміхнувся.

– Ото не думав, що доведеться згинути від рук практиканта.

Тут Малий змінився – його погляд, рухи, навіть голос. Побачивши це, конаючий Недоля аж затрусився, захрипів, та з рота його слова уже не могли вилітати – саме булькотіння. Михайло сплюнув кров’ю.

– Не бійся, практикантів тут нема. Що, Михайле, не впізнаєш?

– Тепер упізнав: люцифер власною персоною. Хитро ж ти зробив чужими руками роботу. Вся ж чорна слава знову тобі дістанеться.

– Так і є. Що ж, Михайле, був би я добрим, то дав би тобі попрощатися з цим світом. А так…

Його рука з кинджалом піднялася, але враз перед ним виросла якась незрима стіна. Не зрозумів – пішов удруге, але знову його чекало те саме.

– Доля, сатано. Вона нікому не дає втручатися у свої справи, – мовив Гаврило, що раптом з’явився нізвідки.

– У Долю вірять лише такі, як ви, слабаки! – ревкнув диявол, стискаючи кинджал у руці. – До того ж у нас угода, забув?

Тут озвався Михайло:

– Марія вистоїть! Вона пройшла крізь століття, тримаючи в руці свічку надії. Вона горить, та свічка, – і її полум’я невдовзі розжене твою пітьму, дияволе.

Запала пауза. Диявол поглянув то на Михайла, що чахнув на очах, тоді на Гаврила, посміхнувся.

– Ти сам у це віриш, ангеле? Ви прирекли невинну душу на страждання, пекельні муки – й заради чого? Щоб доказати своє? Їй ніколи не вирватися із того кола!

– Вона пройде той шлях…

– Ніколи! Чуєш, ангеле, ніколи! Марія уже вас зрадила, продала, злила… Її чоловік мертвий, вона також невдовзі сконає. Часи давно змінилися: технології пішли вгору, людські ж душі опустилися донизу. Давно уже перестали народжуватися святі угодники, великомученики і чудотворці. Нема віри. Люди відвернулися від Бога, а Він – від них. Дім Господній незабаром пусткою стоятиме: ніхто туди й ногою не ступить, зате гріховні доми – повняться, ангеле! Ти і сам це бачиш… Невдовзі, ангеле, все скінчиться. Нема віри, нема… Навіть у вас, ангелів, її вже не лишилося! Хто ж винен у тому? Та ви самі й винні! Чому допустили, щоб Марія потрапила в руки чекістів? Тепер сподіваєтеся на слабку жінку?! Ідіоти!

Гаврило ступив крок уперед:

– Чекай, дияволе, як же ми могли їй допомогти, коли перед нами виросла Стіна Долі?

Люцифер посміхнувся:

– Яка стіна? Оця, що зараз захищає Михайла від моєї помсти? Оця?

При тих словах нечистий напер на стіну: вона вгиналася перед його напором, пропускаючи його все далі й далі.

– От тобі й стіна – пропускає…

Гаврило озирнувся: позаду нього стояв Недоля – живий і неушкоджений. Лихо з Бідою також були тута. Тим часом диявол простягнув руку – його й справді вже нічого не стримувало. Він ступив крок уперед, заносячи ніж над нерухомим Михайлом. Ударив…

Розділ 62

Марія

Будинок той примостився відразу біля нашої ратуші і виглядом на замок аж ніяк не тягнув. Але все-таки це було чорне замчище, а в ньому жила Смерть. Усі наші знали, що, потрапивши в ці стіни, ніхто вже звідти не вийде. Ну, хіба скурвившись та зрадивши своїх, але це у мої плани не входило.

Тут було вогко і холодно – мур є мур. Волога не проходила крізь надто товсті стіни і стікала, утворюючи патьоки, схожі на сльози. Освітлювала все гасова лампа, що стояла на столі. Інші меблі тут не потрібні – тільки цей стіл, крісло для слідчого і табуретка для затриманого.

Стіни були голі, то тут, то там виднілися маленькі й більші бурі плями. Я так зрозуміла, що то від крові. Господи, що ж тут мало відбуватися, щоби кров аж так хлистала по стінах…

У крісло всівся Недоля, запихтів папіроскою.

– У мене до тебе одне запитання. Я знаю, що поміж вами-повстанцями є такий собі Мак. Розкажеш про нього – відпущу.

Я поглянула на чекіста:

– Звичайно, розкажу, чого ж не розказати. Мак росте на городі, має головку із зерном і маковиння.

Недоля посміхнувся:

– Дуже дотепно. Ну що ж, бачу, розмова в нас буде довгою.

– Що, будете мучити? – якось байдуже запитала я.

– Ну що ти, звісно не буду… У нас є для того інші бійці. Багато роботи маю. Вас, національно-свідомих стільки тут розвелося, що й часу бракує, аби всіх передушити. Та нічого: помаленьку, помаленьку. Наш паровоз, як кажеться, лєтіт впєрьод, в камунє остановка. Ну, ти посидь, подумай…

От я й сиділа, думала. Час минав. У тій суцільній темряві я й не знала: день пройшов, тиждень, чи всього година. Нарешті двері відчинилися і всередину ввійшов Біда.

– Фамілія, ім’я, отчество.

– Ти й сам знаєш, – відповіла.

Тоді він почав мене переконувати, страшити, навіть обіцяв щось. Далі почав перечитувати прізвища:

– Гануляк, Хитрий, Чорненька, Ярош… Хто з них оунівець?

Я мовчала. Тоді вдарив долонею по щоці, та я з того тільки зареготала, та ще й так весело, що він аж розгубився. Далі вийшов, повернувся, тягнучи з собою якогось закривавленого хлопця. Я його знала – Гаврилом звали.

– Це очна ставка. Ну, ви знаєте одне одного? Хто першим заговорить – відпущу.

Ми мовчали. Біда походив іще по камері, покурив, а тоді забрав Гаврила і сам більше не приходив.

Натомість зайшов Лихо. Він поволі закотив рукави своєї гімнастерки, а на столі почав розкладати катівське приладдя: ножі, щипці та ще якусь францу.

– Біда – слабак, – відразу відрекомендувався новий слідчий. – Коло мене ти заговориш, і то дуже скоро. І от що, зла не тримай на мене – робота.

Він собі мугикав під ніс якусь пісеньку, тоді сказав:

– Ото стою перед дилемою: чим же тебе зараз пригостити. Думаю, найбільше тобі посмакує струм. Так і зробимо: вдаримо тебе струмом пару разів. Дехто від такого може всцятися, тож не встидайся. Чекай, шось, курва мать, напруги нема. Хєрня, тоді звернемося до методів ще дідів наших: пальці між двері, нігті вирвати, припекти соски сигареткою…

Він закурив, затягся димом, а тоді підійшов до мене з папіроскою, почав лякати вогником, махаючи ним перед самими очима. Я і не здригнулася.

– А, відважна… Зараз ми тобі крила обламаємо. Знаєш, шо то таке? – спитав він і показав мені тонкий залізний прут. Я не знала, і за це він вдарив мене тим прутом по гомілці. З несподіванки і болю я крикнула. Тоді він ще раз вдарив – і біль струмом розлився по моєму тілі…

– Це шомпол, дурненька. Тепер будеш знати. А зараз я візьму в руки оцю палку, – він підняв гумовий кийок. – Пройдуся по твоїх нирках і печінці, так що кров’ю харкати будеш!

Він розмахнувся палицею, але тут хтось його стримав.

– Ти шо робиш, урод? – ззаду знову виник Біда.

– Не бачиш? Давай чеши звідси, не мішай!

– Кажу тобі, лиши її, казьол. Перевірка має бути, шо ми скажемо прокурорським?

– Мені плювати! Ті уроди хочуть результат, а як я інакше з тої суки показанія виб’ю?

– Ти дебіл, Лихо, зі своїми методами! Через тебе нам усім влетить. Давай вали, я сам з людиною поговорю, поясню нормально. Ну, чого стоїш, вимітайся.

Лихо вийшов. Біда взяв крісло слідчого і поставив його навпроти мене. Сів.

– Слухай, Маруся, насправді ніякої перевірки нема. Той урод зараз прийде знову. Розумієш, він садист, йому подобається знущатися з людей. Повір, він над тобою так попрацює, що і рідна мама не впізнає. Людина не годна такого витримати – і так розколешся. Давай шепни мені на вушко. Я зроблю так, шо їх усіх легесенько приймуть і ніхто не буде знати, шо то ти стукнула. А за то я піду до командира, попрошу. Треба забрати тебе від того садиста. Якщо нє, то він із тебе каліку зробить, будеш ходити по світу, горобчикам дулі показувати. Ну, кажи бігом…

Я поглянула на нього з презирством:

– Нічого я вам не скажу.

Біда злісно посміхнувся:

– А ти і справді тварюка. Я думав: виручу людину, простягну руку помочі. А тут на тобі: за своє жито мене й побито. А ти знаєш, насправді не Лиха всі тут мають за садиста. Є ще один хлопець. Так, ти вгадала, він зараз перед тобою.

Біда узяв у руки гумового кийка, якого покинув тут спересердя Лихо, помнув його у руках.

Я чула розповіді про те, як чекісти катують підпільників. Не можучи зламати людину фізично, вони намагаються розхитати її психіку: ґвалтують. Вирішила не здаватися – ліпше нехай б’ють. Від побоїв, болю, температура тіла людини підвищується і мученик непритомніє. Там уже легше.

Він, стискаючи кийок в одній руці, схопив мене другою за волосся.

– Люблю, коли жертва пручається… Зараз я тебе відтрахаю, а потім, тварь, так рожу твою підрихтую, що рідна мама не впізнає.

Він зирив мені в очі, намагаючись розгледіти там страх. Побачив чи ні – не знаю. Мені не було вже лячно після всього, що вдалося пережити, після стількох смертей і поневірянь: я заховала свій страх надійно, а катові мовила коротко:

– Давай каліч, мені вже й так до хлопців не ходити…

Він почав бити, але здебільшого для того, аби принизити й залякати, ніж щоби боліло. Певно, його щось стримувало, якась сила, стіна… Тут двері відчинилися – знову зайшов Лихо.

– Ти шо мою жертву мучиш?

– Тобі шо, шкода?

– Так «дєло» ж її в мене: замучиш на смерть, а мені потім перед начальством віддуватися.

– То ходи до компанії: гуртом веселіше.

– Та пішов ти! Мене жінка беременна вдома чекає, зараз буде знов мозги полоскати. Робочий день скінчився, начальство звалило, то і я йду додому.

– Ну, ти й лошара! Давай, доки є свіже м’ясо – треба жарити. З жінкою такого не зробиш. Ну, потримай за руки… Зараз ми ту тварюку оформимо.

Лихо таки спокусився, пішов. Я зауважила, як Біда нишком зиркає на мене, чи не попрошу я зараз пощади. Мовчала. Не дочекається!

Вони кинулись гуртом, почали рвати на мені сорочку. Тоді Лихо заламав мені руки назад, Біда тим часом спустив штани.

– Ну що, тварюко, зараз я тобі покажу.

Садист дивився на мене, чекаючи хоча б стогону, але я мовчала, зціпивши зуби. Він був мені огидний. У голові враз помутніло, шлунок збунтувався, і нудота підступила до горла. Мене вивернуло просто йому під ноги.

– Ти шо наробила? Ти ж нам увесь кабінет заригала! Хто тепер оту всю хрєнь прибирати буде! – крикнув Лихо. Біда мовчав, підтягаючи назад штани. Я ж несподівано почала сміятися. Реготала так, що стіни чорного каземату раптом просвітліли…

– Давай ми її зараз, доки нема начальства, завалим. Така мразь бандерівська не може по світу ходити.

Мене кинули на підлогу і почали бити: сміх враз урвався.

Раптом двері знову відчинилися, влетів Недоля. Побачивши, що я валяюся на бетоні напівгола, а вони мене копають ногами, кинувся розбороняти.

– Лишіть її! – кричав він, відштовхуючи чекістів від мого тіла. Вони відійшли, перезирнулися, тоді обоє посунули на товариша.

– Ти шо, баланди об’ївся? Та ми тебе, гівнюка, зараз тут замість неї трахнемо!

– Я скажу шефу!

– Ах, ти ж урод!

– Ану тихо!

Вони спинилися, до кабінету зайшов Половий, за його плечима стояв… Східняк?!

– Пішли на… звідси! До мене в кабінет!

– То «на…» чи «в кабінет»? – огризнувся Лихо.

– Спочатку в кабінет, – сказав Половий, виштовхав двох горе-слідчих і зачинив за собою двері, кинувши на прощання Недолі і Східнякові: – Займайтеся.

Недоля сів у крісло:

– Вставай, чого розляглася: не так вже тебе й сильно били. Поки що тебе ще оберігає Стіна Долі. Але це ненадовго.

Я сіла на табурет.

– Твоє «дєло» передали іншому слідчому. Познайомтеся.

Розділ 63

Демон

– Отже, почнемо все спочатку: прізвище, ім’я, по батькові, псевдо…

Ми не мали права ламати її фізично, хоча Біді й Лихові аж слина текла. Я мусив її переконати, намовити, перетягти на свій бік, примусити піти моєю дорогою. Виник план, з допомогою якого нам вдасться вбити одразу кількох зайців, – і для здійснення цього плану я залучив Східняка. Досі цей чоловік не був на нашому боці: вони постійно стояли разом зі своїми братами-западенцями. Мені вдалося це змінити і на довгі роки вбити клина між ними. Як я це зробив? Зіграв на потрібних струнах широкої східняцької душі. У майбутньому цей клин буде тільки рости: «Дідивоювали», «Фашизмнепройде»… Друга світова, яка для Східняка вже стала Великою Вітчизняною, на довгі роки мала поставити їх по різні боки високої стіни, яку зводив я на Україні, не шкодуючи залізобетонного розчину, замішаного на сльозах і крові.

У тих слідчих заходах Східнякові відводилася спеціальна роль, про яку він і не здогадувався. Та й не дивно – колишній танкіст, Герой Рядянського Союзу, якого перевели в органи безпеки, іще чекістської хватки не виробив…

Перша фаза була закінчена: затримана пережила шок, її залякали, загнали у кут. Тепер справа була за Східняком. Його широка східняцька душа мала зіграти із ним злий жарт. Я сховався у таємній кімнаті, про яку ніхто не знав, і почав спостерігати за допитом через малесеньку дірочку…

– Вони не мають права насилувати затриманих, – продовжував допит Східняк. – Тільки ти також зрозумій: як інакше? Скільки тих недобитих бандерівців сидить зараз по смердючих схронах, скільки крові вони вже даремно пролили, майна людського знищили? Люди змучені війною, кожен додому хоче вернутися, жінку обійняти, до роботи якоїсь узятися. Он як господарство упало за війну! А ті гади сидять по своїх криївках і людям жити не дають. Тому наші деколи й бісяться. І ти б така була.

– Не деколи: ви все знущалися над затриманими. І ваші діти так робитимуть, і внуки, доки народ не повстане і не переверне вас разом з вашими тюрмами, камерами і кабінетами. А щодо повстанців, то вони стоятимуть до кінця за свою ідею, за спалену хату і зрубаний сад, аж доки не згинуть або доки останній окупант не покине рідної землі. Про них потім, коли Україна воскресне, внуки пісень співатимуть.

Східняк закурив. Йому враз стало ясно, що з Марією легко не буде. Та вламати все одно можна: головне йти крок за кроком за інструкціями. Отже, вона зараз у шоковому стані, їй треба підіграти, стати на її бік, влитися у її єство. Нічого, ще й не таких ламали, головне – до цього замочка підібрати ключик…

– Ти знаєш, Марусю, я сам – українець. Правда – зі сходу, з Харкова. Я не один раз кидав вогнем смерті в зуби, не раз у танку горів… Що таке воювати – знаю. Ваші хлопці – з заходу – нормальні люди: прості, правильні, козаки одним словом. Більшість із них такі ж, як і я, сільські парубки. Невже ті, хто зараз сидить у лісі, інші? Чому я повинен їх вбивати, а вони – мене? Ви ж програли! Бач, так повернулося, що ми побили німака, що погнали його з України. Чого ще треба? Ми перемогли – фашисти програли.

Вона мовчала. Чи слухала, чи ні – одразу не було зрозуміло. Доки не підвела голову і не відповіла:

– А чим ви ліпші за фашистів? Мене так само поліцаї допитували, і гестапівці… Кажеш, українець? Тоді чого рідного брата у ложці води втопити хочеш? Совєти твої були і будуть окупантами, а ти – прислужник їхній.

– Е ні, голубонько, я – син трудового народу. Я бився за світле небо над головами своїх дітей. Я хочу жити чесно і працювати чесно. Хіба ж не того самого хочеш ти? ОУН шкодить зараз Україні, вони тягнуть назад, а не вперед. А такої України, за яку проливають кров націоналісти, мені не потрібно.

– Тобі взагалі ніякої не потрібно…

– Неправда, я – за Україну! Вона у нас одна, тільки ти її любиш за свої ліси і Карпати, а я – за широкі степи і тиху Десну! Гадаєш, голодна смерть у смердючому схроні поможе Україні? Та й хто лишився у тих схронах? Герої? Що ж, нехай собі гинуть з голоду, доки їх керівництво гуляє по мюнхенських ресторанах з курвами. Так-так, усі ваші старшини уже там, вилизують блюдця, а найліпші з ваших, такі як чоловік твій, наклали головою. Все, нема за що більше воювати. Ні, я не пропоную вам здаватися, зрікатися ідеї, цілувати наші чоботи, ні. Укладемо угоду… Та її, ту Україну нещасну, врешті-решт треба з руїн підводити, а не розпинати на ідеологічному хресті!

– То й не розпинайте. Ви забрали в нас землю, ви повбивали наших чоловіків, вислали батьків у холодний Сибір, а братів виморили голодом! Ви позакривали наші церкви, поглумилися над святинями, розрили могили наших славних предків. Отак ти любиш Україну. Що ж до блюдолизів… Я нічого тобі не скажу, не підпишу, нікого не видам: не дадуть тобі цього разу полизати…

Східняк встав, курячи почав ходити кабінетом. Йому було боляче таке чути. Серце калатало у грудях цього танкіста, але тренований розум заглушив цей стук. Східняк ходив кабінетом, заспокоюючись. Поміркувавши, зрозумів, що ідеологією її не взяти.

– Гаразд, давай так: не будемо більше сперечатися, бо в нас із тобою різні правди. Твій чоловік мертвий. Тобі світить багато, якщо взагалі вийдеш звідси живою. А про сина ти подумала? Про Івасика свого?

Кажучи ті слова, він спостерігав за нею крізь клуби сигаретного диму. Марія спочатку здригнулася легенько, але потім заспокоїлася. Певно, десь встигла заховати малого надійно, бо, як ми його не шукали, знайти не могли.

– Хлопець же пропаде. Якої долі ти йому бажаєш, га?

– Такої, як була в його батька і діда…

Східняк підійшов, присів перед нею.

– Послухай, Марусе, не будь же ти дурепою. Не жалієш себе – навіщо хлопцю життя ламаєш? Зрозумій: ви програли. Багато хто з ваших це давно усвідомив, але боїться вийти з криївки, бо думає, що нема назад дороги. Та вона є: влада знову оголошує амністію. Нікого не будуть переслідувати: набридло нам уже ганятися за примарами! Радянська влада сильна, як ніколи, хіба ж нам боятися купки бандитів? Так, ви вже не армія, не підпільна організація, а звичайнісінька банда. Подумайте: що про вас світ скаже! Покайтеся, як не перед радянською владою, то хоч перед своїми родинами, котрі страждають через вашу дурість!

Вона поглянула на Східняка із презирством:

– За наші родини ми і йшли у бій. А ще за побратимів своїх полеглих, що згинули, та не схилили перед ворогом чола. Та найбільше ми сподівалися на те, що хоч діти наші заживуть по-людськи на своїй землі. Не судилося. Та подумай сам, начальнику, що про нас люди скажуть, якщо ми зараз прийдемо до вас із поклоном? Щоби одним махом отак все перекреслити? Ні, не буде того…

– Та нічого не треба перекреслювати! УПА ввійшла уже в історію: люди в світі знають про вашу героїчну боротьбу. Досить уже. Мені починає набридати твоя тупість. Давай так: я буду говорити, а ти – слухай. Якщо не хочеш жити сама – дай можливість іншим! Одне слово – організуй нам зустріч із кимось з опору. Бажано – з Маком. Ми поговоримо з ним, висунемо свої вимоги, він нехай скаже свої. Повір, ця зустріч багато кому з ваших збереже життя. Не забувай і про свого сина. Він – заручник ситуації, тож дивись, аби його десь не знайшли у Верещиці з мішком на голові. Думай головою, а не дурними бандерівськими лозунгами. Маєш годину часу. Ні, пів…

Насправді ці роздуми затяглися на тиждень… Вона не казала нічого, на жоден контакт не йшла – ніби закам’яніла. Побачивши, наскільки Марія тверда у своїх переконаннях, ми припинили спроби її підкупити, переконати, обдурити. Знову пішов біль, знущання, залякування. Вона терпіла, коли ж було вже несила, просто відключалася.

За якийсь час Східняк знову викликав її на допит. Марія була у жахливому стані: побита, скривавлена, бліда. Ледве впізнав. Тоді відвернувся, але, знайшовши у собі мужність, глянув їй у очі: жінка сиділа навпроти нього.

– За що ж вони так… – нарешті видихнув.

– За красиві очі, – ледь посміхнулася Марія.

– Ну, чому, чому ти така вперта?

Жінка відповіла:

– Я надто багато пережила, аби бути зараз поступливою.

– Вони тебе вб’ють.

– Вже давно готова до того…

Східняк підвівся, знову почав ходити кабітеном. Схоже, мій план почав працювати: Східняк став ламатися…

– Я не можу дивитися на тебе…

– Знаю, совість мучить, – відповіла скрушно Марія.

Він сів навпроти:

– Але ж скажи, Маріє, що я можу зробити для тебе?

Жінка знову посміхнулася:

– Повертайся до свого дому і живи собі щасливо.

– Що ж із тобою буде?

– Те, що приготовано Долею.

– Смерть стоїть за спиною, а ти про Долю балакаєш! – гримнув слідчий кулаком по столу. Вона обережно взяла його за цю руку.

– Нічого. Часом, смерть – це визволення. Я відроджуся обов’язково на своїй землі.

– А як же твій син?

Марія на мить заплющила очі:

– Я прийду до нього уві сні. Коли він захоче пити – зійду росою, коли буде йому душно – хмаркою заступлю сонце, а грудьми своїми закрию від холодних зимових вітрів. Коли ж моєму синочкові буде сумно – заспіваю йому соловейком. А ще підморгну ясним сонечком, сяду на хату білим буселом, посміхнуся донечкою. Я готова серце з грудей вирвати заради своєї дитини, братику мій Східняче! Але розумію, що разом на тому світі нам більше не бути…

Вони дивилися одне на одного – і з очей їхніх котилися сльози.

– Я тебе визволю звідси, – раптом пообіцяв Східняк. Вона легенько доторкнулася до його щоки, витираючи сльозину.

– Тобі не під силу. Нехай уже так… Не забувай тільки, що мій чоловік був тобі братом!

Східняк проковтнув гіркоту, що підходила до горла, тоді твердо мовив:

– Іван не повинен був помирати. Не потрібно було цього. Я спробую врятувати хоч тебе: поручуся перед начальством, заберу тебе з собою на схід!

В очах її було здивування:

– Я не поїду.

– Як захочеш – потім повернешся. Але зараз ти вмирати не повинна!

Схоже, він щиро намірився їй допомогти, тож мій план уже працював! Східняк її зараз випустить, і вона приведе нас до свого сина, а якщо пощастить – то й до Мака! Коли б її звільнив я, чи хтось із наших, то жінка запідозрила би пастку. Східняк же брат, він не здатен на таке!

Я вискочив зі своєї схованки і побіг до «начальника», аби опинитися у його кабінеті ще перед Східняком.

– Чого тобі? – запитав Половий.

Це був той самий обр, тільки замість шолома на голові мав фуражку із червоною зіркою, а замість грецького панцира і вовчих шкур одягнений був у кожанку і галіфе.

– Зараз сюди прийде Східняк із проханням про звільнення Марії. Це прохання треба задовольнити.

– Нє понял… – підвів на мене очі начальник.

– Вона приведе нас до свого сина, і тоді ми зможемо її «розкрутити».

– А Східняк што? Он прєдатєль? Єво в разход?

– Ну шо ви, товаришу! Його треба залишити тут, дати должность. Ну, не бандерівців же ставити вчителями, директорами, головами колгоспів…

Половий ще трохи посвердлив мене очима, тоді мовив:

– Харашо. Пад тваю атвєтствєннасть!

Коли я виходив із кабінету «начальника», Східняк уже чекав під дверима.

Розділ 64

Ангел

Ми, ангели, уважно слідкували за тим, що роблять з Марією чорні. За останній час вони дуже сильно виросли, зміцніли. Навіть Стіна Долі не могла вже захистити жінку від їхніх лап: її катували, знущалися, залякували. Марія наразі трималася, але не знати, чи надовго її вистачить.

Тепер же Недоля вигадав свою хитромудру комбінацію: дуже хитрий і підступний демон. Ми ж і справді не знали, що маємо робити. Через совєцьку окупацію чорним вдалося вибудувати на Україні нову, надпотужну і надсучасну чорну систему. Ми тоді ще не знали, чи вдасться нам взагалі коли-небудь цю систему розвалити і чи не поглине вона усіх українців. Не всі такі сильні духом, як Марія, та й у неї є одне слабке місце – Івасик. Заради своєї дитини жінка здатна буде зректися не лише своїх переконань, але й товаришів. Врешт-решт – пам’яті чоловіка. Вони примусять її підкоритися новій системі.

При цих думках я поглядав на Михайла, що сидів зараз окровавлений під деревом. Доходив. Дарма він уклав ту угоду з чорними, поклавши на кон своє життя.

– Мені тебе дуже шкода, братчику.

Він поглянув на мене.

– Хіба ж Марія вже здалася?

– До того все йде.

У відповідь товариш лише знизав плечима і знову опустив важку голову на груди. Чорні зникли – їх поруч не було. Пішли по Маріїну душу. Стіни часу опустилися, і ми опинилися у сорок дев’ятому…

Чекісти відпустили Марію з каземату, почали непомітно слідкувати.

– Зараз вона піде до сина, – мовив я. – Кожна мати так би зробила…

– Може, й не піде. Боротьба надто сильно загартувала її дух і загострила розум, – усе ще вірив Михайло.

– Східняк її підставив, – сказав я. – Тепер ця ненависть між западенцями і східняками буде тривати століттями.

Михайло знизав плечима:

– Це – штучна проблема. Як виникла – так і зникне.

– Ні, не зникне. Чорні надто сильні.

Михайло поглянув на мене:

– Не забувай, брате-товаришу, що у людей тільки плоть від землі. Дух же у них – від Бога! Ти маєш повірити!

– Як же мені у них вірити, коли вони Христа розіп’яли?…

Тим часом Марія не пішла до свого дому, не повернула до школи, де був директором пан Сапеляк. Вона не полетіла до сина. Натомість пішла в інший бік – на цвинтар. Не знати як, але знайшла на краєчку безіменну могилу. Тут не було нічого: ні надпису, ні квітів… Навіть хреста не було: совєцька влада заборонила. Та Марія знала – там її чоловік. Вибух гранати спотворив його лице, так що чекісти не змогли його впізнати. Так і зарили, мов собаку. Та незважаючи на таку кривду і наругу, душа його була вже давно на небі, поповнивши собою ряди світлого воїнства Христового.

Жінка тулилася до цієї могилки, щось шепотіла, витираючи гіркі сльози.

– Про що вона каже? – запитав я.

– Каже, що любить. І не забуде, – відповів Михайло.

– Слова… – я похитав головою. – Насправді вона прощається. Просить вибачення. Дивися, Михайле, які чорні хмари окутали небо.

Раптом ударив грім. Це було дивним для цієї пори року, але так сталося. Тут же полив холодний дощ наче із відра. Марія скулилася, встала і пішла геть від могилки.

Зайшла до церковці. Це була невеличка каплиця, що стояла просто на цвинтарі. Колись була. Тепер червоні тут зробили склад, захаращивши всередині усе якимись мішками, дошками й різним непотребом. Зі стін на жінку дивилися лики побитих святих. Вони були суворі, із їхніх очей котилися сльози. Марія помолилася, тоді ж просто сіла. Раптом почала співати.

Пасла Маруся чотири воли в долині.

Гей же в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині…

Марія співала все сильніше і голосніше. Вона кликала шукати своїх волів усіх, із ким довелося ділити кусок хліба і рідну землю за всі ті тисячі років, що поневіряється вона по тому замкненому колі. Усі шукали, та тих воликів знайти так і не могли. А Марія все співала й співала. Сподівалася…

Чорні тим часом засіли під самою церквою. Вони змокли до нитки, одначе відступатися не хотіли: мусили будь-що допасти Івасика. Марія ж співала.

– Доки можна чекати! Ми вже тут сидимо цілу вічність! – гаркнув Лихо.

– Певно, вона збожеволіла, – запропонував Біда. – Перестаралися ми…

– Короче так, – наказав диявол. – Її треба трохи розтрясти. Піду я: вона мене ще не знає.

Він перетворився на молодого хлопця, ступив крок уперед, аж раптом спинився:

– А церква мене точно не заб’є?

– Не бійся: то вже не церква: ми її пограбували, затоптали, розгромили. Вона вже не має сили, як і Марія. Тож іди й роби своє діло, – заохотив Недоля.

Він був у цивільному – виглядав як звичайний хлопець. Молоденький. Обличчя гарне і чисте. Справжній повстанець. Він озирнувся по храмі, тоді зачинив за собою двері.

– Слава Україні, – привітався.

Марія поглянула на нього – не відповіла.

– Ти – Марія? Мене прислали по тебе.

Вона і далі мовчала, нічого не перепитуючи й узагалі не виявляючи жодного інтересу до хлопця. Він підійшов ближче:

– Чому вони тебе випустили?

– Бо їм так захотілося, – відповіла нарешті жінка. – А ти що – з СБ?

– Кого з наших ти здала? – питав нечистий.

Марія поглянула на нього і тільки посміхнулася. Перевдягнений демон вів далі:

– Вони так просто нікого не відпускають. Ти пішла на співпрацю зі слідством? Вони стежать за тобою? Кого з опору ти здала чекістам? Ну, скажи мені, не бійся.

Марія мовчала, оглядаючи стіни церковці. Святі все ще дивилися на неї, тільки погляди їхні вже не були такими суворими. Демон також кинув поглядом по тих стінах, тут же наїжачився: у церкві, хоч і розгромленій, він все одно почувався не комфортно.

– Підеш зі мною. Ти ж знаєш правила: зрадників треба ліквідувати. Щодо сина – він поки що живий. Мак передав нам малого, і ми його тримали як заложника. Тепер він нам уже не потрібен, ми його також ліквідуємо…

План був дуже хитрий: прикинувшись бандерівцем, диявол почне зараз убивати Марію. Вдеруться чекісти, легенько постріляють – для більшої правдоподібності. Щоби врятувати сина від ліквідації, Марія розкаже Недолі, хто такий Мак…

– Ти чуєш, що кажу до тебе? – перепитав демон у жінки. – Тут убивати не буду – пішли на стави. Місце там безлюдне, риби ж з’їдять твоє тіло. Ну, не тягнути ж мені потім твій труп на плечах! Вставай.

Вона підвелася й пішла. Тим часом дощ перестав лити – моросив. І незчулася, як опинилася на березі ставу, зовсім поруч із тим місцем, де сидів закривавлений Михайло. Звісно, вона не могла нас бачити. Зате її погляд ковзнув по гладі рідної Верещиці…

Десь знову загриміло. Що ж робиться з тою природою: грім у березні! Невже і справді суне те глобальне потепління? Чи, може, щось там поламалося…

– Ну ж бо, Марусе, зніми із себе тягар перед смертю. Віддай Україні свій останній борг: кажи, кого ти здала з наших?

Вона ще раз поглянула на демона і раптом почала сміятися. Він принишк, наїжився. Озирнувся навсібіч – озеро, верболіз, навіть паркові дерева тепер сміються над ним разом з цією жінкою! Марія ж реготала ще сильніше. Нарешті стрималася:

– Досить того цирку. З тебе, мій червоний друже, дуже кепський актор…

Ми спостерігали мовчки за цією сценою, демон усе більше їжився, а Марія знову зареготала:

– То, кажеш, я поганий актор?! – раптом заревів люцифер.

– А таки кепський, – крізь веселий сміх відповіла Марія. – Тобі треба до нашого театрального гуртка на практику…

Тоді цей придурок почав її душити. Я рвонув їй на допомогу, однак стіна і далі не дозволяла мені зблизитися.

– Господи, змилуйся, – тільки почулося збоку Михайлове.

Тим часом увірвалися демони-чекісти, почали відтягати свого товариша.

– Що ж ти робиш, шеф?! – верещав Недоля. – Ти ж її на смерть затовчеш! Вона тут же полетить на небо, а ми лишимося ні з чим! Все загине!

Нечистий спинився, Недоля навис над Маріїним тілом.

– Що ти наробив?! – сказав патрону, підходячи до Марії: вона лежала на землі нерухомо.

– Думай, що говориш, – відповів жорстко диявол.

– Ти ж убив її! Як же можна бути таким необережним!

– Не кричи!

Недоля трохи підняв Маріїну голову, почав плескати по щоці. Схоже, була ще тепла, але у дуже глибокому забутті. Лихо приніс води у флязі, почав поволі відливати Марію. Прочухалася.

– От і добре, – сказав демон, сів навпроти неї і почав говорити, розуміючи, що це його останній шанс. – Альо, ти мене чуєш? Короче, слухай: ти нам пробач, одним словом. Розумієш, я не так усе спланував, та ці придурки трохи всього не зіпсували. Правду тобі скажу – ми не люди. Біси, чорти. Ви нас по-різному називаєте. Насправді ти давно вже здохла – і зараз твоя душа знаходиться не у відділку НКВС, а у пеклі. Харон тебе сюди привіз човном. Чула про такого?

– Читала, – відповіла Марія уже з того світу.

– Ти пішла проти Долі і цим сильно розгнівила Його. Ти ж розумієш, про кого я кажу? Просто це ім’я не прийнято називати тут, у пеклі. Він, ну, тобто той, кого ми тут не згадуємо, насправді не всіх любить, а особливо таких, як ти, відважних, люблячих. Йому потрібне стадо, аби пасти, розумієш? Тому тебе, після твоєї передчасної кончини, оприділили до нас. Вони, ну ті всі білокрилі, від тебе відмовилися, кинули. Отже, як мовиться, ласкаво просимо. Тут, у пеклі, є певні правила. Ну, на початок, так би мовити для знайомства, ти нам маєш сказати, хто такий Мак. Ми тут у пеклі і так усе знаємо, але ти обов’язково мусиш сказати сама, скинути тягар з душі. А за це ми віддамо тобі твого чоловіка живим-здоровим, синочка, будете жити собі у своїй хаті, добра наживати. Якщо не віриш, то можна й документ підписати. Наші юристи підготували контракт, ти тільки черкни отут – і твій муж відразу виходить з коми, а ти йдеш до хати.

Марія відчула, що біль з голови починає відступати, до неї повернувся слух, зір, навіть уже могла розрізняти кольори. Поклала руку на живіт – чогось він перестав боліти. Біль зникав з її тіла повністю, ставало так легко! Думки одна за одною складалися в ряд, потім знову, як і колись, почали розкладатися в голові по поличках. Усе ставало на свої місця. Вона уважно подивилася на Недолю, він же приміряв на себе посмішку менеджера, що гуртом продає дешеві товари. Схоже, Марія тоді не розуміла: чи й справді потрапила на той світ, а чи то люди вирішили зіграти з нею таку комедію.

– Хоча яка різниця? Чи ти чекіст, чи дідько, у мене для тебе може бути тільки одна відповідь: немає для християнської душі більшої насолоди, ніж життя віддати за ближнього свого. Наш син виросте таким, як його тато, Україна воскресне, а ми з моїм Іваном зустрінемося у раю. Чуєш, демоне, не боюся я вас!

Недоля підвівся. Його обличчя враз почало вивертати, і з-під нього вилізла паща. Не можучи вже стримуватися, демон заричав, завив, випускаючи пазурі з пальців і страшні ікла – з пащеки. Вона мовчки дивилася на нього: тіло її було тут, а розум уже десь далеко…

І тут я поглянув на Михайла. Він підвівся! Рани його раптом почали зникати, рука міцно стиснула руків’я меча. Вдихнув. Видихнув. Тоді заскреготів зубами і сильно своїм плечем наліг на Стіну. Вона… піддалася! Михайло прорвався крізь неї, я ж поспішив за ним. Раптом яскраве світло вдарило з усіх боків.

– Геть від неї, нечестиве кодло!

Чорні відскочили, затрусилися.

– Знову ти, Міша? – прохрипів Недоля.

– Скільки разів можна повторювати: не Міша я – Михайло! А ще раз так назвеш – голову відрубаю.

– Добре, – погодився диявол. – Вона ваша. Марія нікого не здала, вистояла. Визнаю. Тільки затямте: такої, як Марія, більше не буде і рід її скоро згасне! Дозвольте нагадати, що вона свого Івана так і не врятувала.

Тут він зареготав із безсилої люті, його ж друзяки посунули на нас.

– Ви ж знаєте правила, хлопці. Вона витримала, не піддалася, тому лапи геть, а то Михайло обрубає, – я став перед чорними. Враз світло почало підсилюватися – вставало сонце. Нечисті шугонули хто куди, Марія ж поволі почала підноситися догори. Раптом усе зникло – і тільки сонце все вище й вище підіймалося над цією землею…

Навкруги панувала тиша. Вранішня прохолода підсилилася. Небо проясніло – жодного знаку грози, що панувала тут минулої ночі. Михайло почав оглядати свій заляпаний одяг, заходився чистити куртку.

– Ти вірив, а я ні, – сказав я, стоячи поруч із ним та дивлячись на сонце. Воно і далі підіймалося, граючись своїм промінням на гладі Городоцького става. Парк спав. Дрімали алеї, залиті дощем, що падав уночі. Там далі поволі прокидався Городок, готуючись до нового робочого дня.

– Якби я не вірив, то вже б мене чорні давно замордували.

– Що ж, ходи, Михайлику, маємо ще багато роботи, – поплескав я його по плечу і пішов алейкою. Товариш потяг вайлувато за мною, поправивши:

– М-и-и-и-ихайло я!

Розділ 65

Марія

Усі стіни раптом зникли. З пам’яті враз пропала катівня, чорти-слідчі і всі попередні муки й страждання. Я стояла серед світла, і навколо мене було саме світло.

– Куди мені тепер? – спитала я ангелів.

– Тепер у тебе одна дорога.

– Чому не дві, як там, у тунелі?

– Іди, сама побачиш.

Раптом усе пропало. Було спершу темно, але згодом світло таки почало пробиватись крізь пітьму. Воно аж пекло мені очі, так що доводилося часто моргати, аби хоч трохи призвичаїтися. Я стояла у тому білому тумані, не знаючи, куди йти. Він був усюди, ставав усе густішим та білішим. Раптом я щось почула, хтось співав мені. Прислухалася – ніби моя бабуся. Так, це її пісня. Вона завше її мені співала.

Ходи мамуню воли шукати в долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Мамуня пішла, воли не знайшла в долині.

Гей же в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Я пішла на звуки цієї пісні: кроки мої ставали усе сміливішими, я ішла все швидше. Раптом нога оступилася – і я полетіла у провалля. Очі мої розплющилися…

Перед очима була біла-біла стеля. Спробувала вгадати, де я цього разу: у хаті, в церкві чи, може, у якомусь замку… Поруч щось пищало: схоже, якесь медичне обладнання. Так, ось і дроти, підключені до моїх рук. О Боже, як важко рухати головою! У ній знову все тріщить, як там, у катівні. Нарешті біль притихає. Очима більше не воджу, заплющую їх, аби так не разило світло. Натомість рухаю пальцем. Ніби послухався, ворухнувся. Знову почула пісню і, попри біль, розплющую очі.

Ходи бабусю воли шукати в долині.

Гей же в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Моя добра бабця сиділа поруч зі мною, тримала за руку і співала тихесенько. Так, це вона – спрацьовані руки, лице у зморшках, акуратно зачесане сиве волосся під хустиною… Коли я малою хворіла, моя добра бабця також була завжди біля мене, так само співала, і тоді я засинала, зігріта бабусиною рукою, а від її пісні мені завжди снилися добрі сни, а хвороба відступала. Чого ж вона зараз сидить біля мого ліжка, чого співає, тримаючи за руку? Де я?

Бабуся щось відчула, поглянула на мене.

– Господи Боже, дитино! Ти вже встала!

– Де я? – ледь чутним голосом прошепотіла я.

– У лікарні. Ти тільки полеж спокійно.

Я побачила, як по старечих її щоках покотилися сльози радості, вона нахилилася і поцілувала мене в руку, хоч це я мала її тисячу разів поцілувати.

– Як там Івасик?

– Добре, доню, – вона гладила мою руку своєю мозолястою долонею. – Ми до лікарні його не пускали, аби не страшилася дитина. Тільки він кожен день дзвонить, питає за тебе, просить, аби я була тут і розбудила тебе. Добрий хлопець…

– Він знає… – сказала я, так і не договоривши фразу від безсилля. Тоді зібралася, запитала: – А Іван?

– Він тут, недалеко…

Лише бабця це сказала, як десь у коридорі почувся чийсь вигук, а потім тупотіння ніг. Тривога враз обійняла серце, але бабуся стискала мою долоню, тож тривога відійшла. Я заплющила очі – треба було відпочити. Розплющила за деякий час – у палату хтось увійшов. Я поглянула – медсестра.

– Бабцю, там ваш Іван…

Вона недоговорила, бо враз побачила, що мої очі розплющені.

– О Боже, – тільки мовила і вибігла з палати.

– Що ж там з Іваном? – моя старенька доки повернулася у кріслі до медсестри, та вже зникла у коридорі.

«Що ж із ним може бути? Помер, як і завжди», – подумала я і відвернула голову у другий бік. Боже, як же мені хотілося зараз ухопитися рукою за усі ті дроти, що вп’ялися у мої руки, і висмикнути їх! Не хочу, не треба мені більше такого життя! Та рука була надто слабкою…

Бабуся налякалася, закликала на допомогу. Але медсестра уже й без того забігла з лікарем, почали копошитися біля мене, якийсь укол зробили. До мене знову повернулося марево. Я побачила перед собою старих знайомих – гарних юнаків Михайла і Гаврила.

– Зазвичай люди більше радіють, коли їм дарують життя, – мовив Гаврило.

– А мені таке життя не потрібне. Забирайте мене назад до підземелля – ляжу там поруч з ним – і так лишуся!

– Заспокійся, Маріє. Доля…

– Та дайте ж ви мені спокій врешті-решт із тою Долею! Ненавиджу вже її, проклинаю усім серцем!!!

– Ти не знаєш усього…

– Знаю, що маю знати! Ви знову забрали його! То беріть і мене: для чого вернули моє тіло у ту лікарню! Ліпше б я сконала у тій катівні і більше вас не бачила.

Вони перезирнулися, знизуючи плечима.

– Певно, вона й справді трохи божевільна, – мовив Гаврило. – Живий твій Іван!

– Що? – не второпала я.

– Ти ж не дослухала того, що сказала медсестра. Іван вийшов з коми тієї ж миті, що й ти. Диво, чи не так? Ти це заслужила! Ти була занадто переконлива, так що й сама Доля пішла тобі на поступки. Ніби й нереально, але таке часом буває.

Мені і вірилося, й ні. Дивлячись на Гаврила, що приносив мені цю добру вість, я розуміла, що він говорить правду. Михайло тільки посміхався.

– Це ви, ангели мої, зробили таке диво. Дякую вам. Скажіть, чим же можу віддячити?

– Не бійся, ще буде нагода. Попереду не одна велика битва, тож будь готовою.

Більше говорити вони не могли, Гаврило махнув на прощання і зник. Михайло ж підморгнув – і я почула тільки шурхотіння їхніх крил.

Знову я блукала тим туманом. Слухала, в надії почути свою бабусю. Кликала. А вона, певно, почула.

Ходи миленький воли шукати в долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Миленький пішов, волики знайшов у долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Я знову розплющила очі, знову побачила добре обличчя своєї бабуні.

– Він живий, правда?

– Правда, дитино.

Мені потім аж усе розповіли. Насправді моє життя обірвалося там, на виїзді з Городка, коли ми з моїм чоловіком їхали на київський Майдан. Недоля зі своїми тітушками спробували вирвати у нас документи, однак їм довелося забрати в нас життя. Тікаючи, слідчий Недоля вистрелив двічі: перша куля влучила Іванові у шию, другу ж на себе прийняли мої груди. Майор Михайло застав два майже бездиханних тіла, які тут же завантажили у «швидку». Кома. Надії не було. Моя життєва нитка обривалася. З Іваном було ще гірше – він втратив надто багато крові. Все, кінець. Душа вирвалася на світ із бездиханного тіла і, квилячи з болю, полинула понад містом, полями, лісами, ставом; понад часом і простором; понад свідомістю… Вона, душа моя, пережила все те, що я вам розповіла на своїй сповіді. Сповіді з того світу. Та їй вдалося: вона таки злетіла високо-високо, вище за хмари, вище за Смерть, вище за саму Долю…

Епілог

Східняк

Після Майдану я відразу ж записався добровольцем і пішов на війну. Ми, силовики, заплямували свої мундири, перебуваючи на службі у мафії. Треба було ту ганьбу змивати. Хоча ні, на фронт я пішов не через те. Я – воїн! Хто, як не ми, повинні були захищати рідну землю від окупанта, невже ці необстріляні мобілізовані хлопчаки, котрі ще й пороху не нюхали?

Спочатку я був у розвідроті. Під час однієї з вилазок мене було поранено, але ми не лише вийшли з бою, але й захопили ворожий танк. Так і став танкістом. Дежавю. Річ у тому, що мій дід у Велику Вітчизняну громив німецько-фашистські війська на своїй 34-ці. Тепер онук на Т-64 громить орди російсько-терористичні, хоча від зміни назви суть їхня не помінялася. Окупант є окупант.

Цього дня ми на своєму «залізному монстрі» супроводжували колону з провіантом та боєприпасами до одного з блокпостів. Звідти мали забрати 200-х і 300-х. По дорозі перескочили невелике болото і знищили мінометний розрахунок сепарів, а російський танк, що їх прикривав, утопили в тому ж болоті.

Я виліз із машини, витер піт: спекотно сьогодні. Літо хоч і закінчується, та сонце пригріває добряче. Хтось подав води – і я зробив кілька добрих ковтків. Підвів очі на небо – воно чисте, жодної хмаринки не видно. Навколо метушаться бійці, завантажуючи машини: невдовзі колона мала повертатися назад. Усі хлопці бородаті, худорляві і злі. Зате – спокійні, впевнені у своїй силі, готові піти хоч і до самого пекла за свого товариша. Воїн таким і має бути.

Раптом заграв телефон. Спочатку я подумав, що це той феесбешник Половий із позивним Обр. Він постійно дзвонив після того, як я підбивав їхні танки. Погрожував, проклинав, навіть намагався завербувати. Дурак. Йому ніколи не зрозуміти…

Ні, цього разу це був не Половий. Іван-з-Городка.

– Альо!

– Дай Боже здоров’я! – почулося зі слухавки.

– Привіт бандерівцям! Хоча ні, ми тепер усі бандерівці…

Іван вихрапався від своїх ран, котрі йому завдали якісь тітушки ще під час Майдану, записався у волонтери. Спочатку взагалі воювати хотів, але лікарі забракували. Тепер разом зі своєю Марією їздять сюди, на схід, возять передачі бійцям…

– Будемо виїжджати до вас на вихідні. Що привезти?

– Мені особисто привези сала. А хлопцям – сигарет і цукерок.

– Ясно. Харчів буде цілий бус: люди несуть і несуть. З бронежилетами як?

– Та вже буде. Нам би тепер прибори нічного, рації, приціли. Такі давай, як минулого разу були. Класні. А ще не забувай, брате, що зима незабаром: форма, берці, спальники, шкарпетки… І ще одне: привезіть нам прапорів побільше синьо-жовтих. Нехай майорять.

– Ясно. Будемо. І ще… Прости мене, братику, що я колись у тобі сумнівався.

– Та годі. Головне, братухо, окупанта вибити з рідної землі. А там уже зберемося, по п’ятдесят гахнемо.

– Тримайся там, братчику.

– Давай!

Я заховав телефон, посміхнувся. Завжди було приємно почути Іванів голос.

– По машинах! – прозвучала команда.

Я ще раз поглянув на небо, одягнув на голову свій шолом. Мій механік перехрестився, поліз у машину першим.

– По рації передали, що сепари хочуть відрізати нам дорогу, – мовив поруч навідник Георгій.

– Не забувай, друже, що ми в танку. А що головне у танку?

– Та знаю, знаю: не всратися.

– Ну от.

Я сідав у машину останнім. Перед тим як «задраяти» за собою люк, ще раз поглянув на небо. Побачив журавлів, що відлітали з цього краю у вирій та все курликали і курликали, прощаючись із тим степом та високими териконами.

– Повертайтеся з весною, – попросив їх.

У цю ж мить наш танк завівся, гуркочучи й бухаючи випарами солярки у небо. Ми рвонули польовою дорогою, очоливши колону. Сонце ховалося за обрій, щоб завтра знову зійти, вітаючи новий день…

Примечания

1

Прапор міста Городка на «Йолці» було встановлено Ігорем Сапеляком та Русланом Малявським у перші дні Революції Гідності.

2

Бій під Городком і вбивство Михалка Скули описано у Галицько-Волинському літописі. Це і є перша літописна згадка про Городок.

3

«На Городоччині у вишивці сорочок-вишиванок вживали складну техніку вишивання – так званий городоцький шов. Своєрідність цієї техніки полягала у поєднанні гладєвих швів з обметуваними пельчатими. Композиція узору, вишитого городоцьким швом, лінійна. Колорит вишивки – червоний та білий, іноді з незначним вкрапленням чорного кольору» – із матеріалів, наданих Городоцьким історико-краєзнавчим музеєм.

4

План Городоцької битви 1655 року, так само як і багато іншого історичного матеріалу, було надано краєзнавцем Любомиром Світенком.

5

П’ятнадцятитисячне турецько-татарське військо на чолі з Омером-Алі було розгромлене під Комарном силами місцевого люду та кінних підрозділів польського війська на чолі з Пакошевським у листопаді 1672 року.

6

У м. Городку на Ринку страта гайдамаків відбулася 15 вересня 1768 року.

7

За іншими свідченнями – Гогенло.

8

Цей випадок стався у селі Вовчухи. Декотрі селяни, обдурені ворожою пропагандою, не вірили у те, що Іван Франко – українець, а стверджували, ніби насправді він – єврей. Для того щоби доказати своє українське, селянське походження, поет змушений був підгорнути загін картоплі одному із господарів. Цю історію записано із розповіді дослідника життя і творчості Івана Франка, лауреата Шевченківської премії – Романа Горака.

9

Зокрема у цьому полку служив Петро Вергун, котрий згодом став священиком Української Греко-Католицької церкви, арештований радянською системою у 1945 році та висланий до Сибіру, де й помер. 27 червня 2001 року разом з Іваном Зятиком та іншими мучениками за віру був прирахований папою Іваном Павлом ІІ до лику блаженних.

10

Одним із організаторів стрілецького руху на Городоччині був уродженець села Хишевичі, легендарний Іван Цяпка-Скоропад.

11

Цей випадок, а також багато іншої інформації узято із споминів отця-декана Володимира Лиска «Без зерна неправди».

12

Про цю подію збереглося фото, що знаходиться у Городоцькому історико-краєзнавчому музеї.

13

Уривок з поеми Д. Павличка «Кирило Осьмак».

14

Про нелюдські катування, масові вбивства та випадки канібалізму у тюрмах НКВС на Західній Україні у 1941 році зафіксовано у багатьох документах, фотографіях та спогадах очевидців. Ці злочини радянської системи набули великого розголосу у тогочасній Європі та США. У Конгресі США у 1954 році були заслухані результати комісії Сенату «Комітет по Комуністичній агресії», де ці факти були оприлюднені.

15

Матеріали про операцію УПА з визволення полонених із Команянського НКВС та про бій під Великою Горожанною взято із статей Володимира Дудка.

16

Матеріали про підпільників м. Городка взято із книги спогадів «Благородство», присвяченої директору школи № 3 у м. Городку Іванові Сапеляку.


home | my bookshelf | | Сповідь з того світу |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу