Book: Тарас Шевченко та його доба. Том 1



Тарас Шевченко та його доба. Том 1

Віктор Берестенко, Рем Симоненко

Тарас Шевченко та його доба. Том 1

ВСТУП

Тарас Григорович Шевченко – найвеличніша постать в історії українського народу. Багатющою є його натхненна, світового значення літературна спадщина. Й сьогодні не може не вражати велич його творчості, його небуденна, самовіддана й непоборна революційна діяльність, що становила приклад для кращих представників усіх народів Росії в боротьбі проти соціального й національного гноблення царизму.

Усього себе віддала кращій долі трудящих, їх світлому майбутньому ця героїчна, щира й прекрасна людина. Навіки залишиться геніальний поет та незламний революціонер у народній пам’яті.

Однак упродовж жертовного подвижницького життя поета та й після його смерті – одверті й приховані його вороги свідомо применшували, перекручували значення його творчості в справедливій історичній боротьбі свого народу за щастя. Постать Шевченка незмінно опиняється в центрі гострої й непримиренної полеміки між політиками, публіцистами й ученими протягом майже двох з половиною століть. Весною наступного року Україна й світова громадськість відзначатимуть двохсотліття з дня народження славетного сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка. Весь народ гаряче підтримує ініціативу Президента України Віктора Федоровича Януковича – проголошення 2014 року Шевченківським роком.

Напередодні цього урочистого свята буде доречно згадати, що життєвий подвиг поета завжди спонукає українців до праці й борні в ім’я торжества народної справи й свободи. Віддаємо також справедливий пошанівок цінним дослідженням багатющого грона шевченкознавців, художнім творам письменників, присвяченим життю та багатогранній творчій діяльності Тараса Григоровича. Цей творчій доробок було здійснено в останній, переможний рік Великої Вітчизняної війни, коли було розчавлено гітлерівський фашизм.

Кілька попередніх авторських зауважень

У пропонованій праці перевага надається, передовсім, ретельно перевіреним документам, що збереглися, автентичним спогадам сучасників – друзів і соратників Т. Г. Шевченка, які близько знали поета та плідно контактували з ним, окрім того, найбільш вартісним науковим дослідженням, що базуються на старанному й об’єктивному відборі фактів, ґрунтовному й неупередженому їх висвітленні.

Потреба й переваги документально-хрестоматійного висвітлення історичних подій

Що ж до самого документально-хрестоматійного підходу, мусимо із жалем констатувати: в останні роки в світі, і в Україні зокрема спостерігається падіння інтересу до пізнання своєї історії, особливо важливих проблем історичного розвитку Батьківщини. Йдеться, передовсім, про падіння зацікавленості минулим значної частини молоді, з якою пов’язано багато сподівань суспільства на краще майбутнє рідної країни, натхненну творчу працю на її благо. Звідси – необхідність усіляко сприяти активізації інтересу – передусім молоді до глибшого пізнання минулого, зокрема, з життя та діяльності кращих представників Батьківщини, її народу. Отже, є потреба саме у документально-хрестоматійному виданні, яке б могло запропонувати викладачам, студентам, зацікавленим читачам багатий матеріал з Шевченкіани. Аж ніяк не можна применшувати значення дбайливого й неупередженого використання автентичних свідчень історії – документів, породжених минулими епохами. Адже саме вони висвітлюють неприкрашену, інколи сувору правду про перебіг історичних подій, доносячи її до сьогодення. Правда – надійна зброя, що переконливо й незаперечно спростовує вигадки й довільні твердження, які найчастіше поширюються в перехідні періоди історичного розвитку.

Звідси – ретельне, майже дослівне цитування різних документів1, що дозволяє в ході зіставлення матеріалів виявити суттєві й колоритні особливості різних епох.

Додамо ще одне зауваження. Як відомо, вимова – і відповідно правопис – окремих українських слів та їх написання у позаминулому сторіччі дещо відрізняються від сучасних. Однак нехай це не бентежить читачів, адже зміст думок та ідей діячів минулого від цього не змінюється.

Нарешті, є ще одна вагома підстава. Якщо зайти нині в книгарню й запитати, чи є на полицях твори про життя й діяльність Шевченка, відповідь одна: окремі його вірші та поеми є, а от літератури про нього бракує.

Додамо, що навіть сьогодні, коли неухильно наближається пам’ятна дата – 200-річчя від дня народження Шевченка, – на превеликий жаль, неможливо використати для ознайомлення широкого загалу читачів хоча б із послідовною фактографічною розповіддю про життя, діяльність, творчість поета, зокрема, із минулими і новими сучасними дослідженнями, присвяченими Шевченкові. Отже, висвітлити означені теми – значною мірою об’єктивно – можна за допомогою первинних свідчень, що показують сприйняття поета тодішньою владою та його сучасниками, і – зрозуміло – через його власні думки, прагнення й творчі здобутки.

Голова Українського фонду культури поет-академік Борис Ілліч Олійник закликає брати корисне з минулого

Надзвичайний інтерес і повагу викликало в суспільстві недавнє інтерв’ю широко знаного й шанованого поета-академіка Бориса Ілліча Олійника, який предметно та глибоко торкнувся проблем розвитку культури.

– Як би ви оцінили культурну дійсність у часи УРСР? Що ми могли б узяти з неї корисного? Зокрема, у форматі стосунків держава – культура.

– Ну, бачите, там була Держава. У нас же зараз нема її у тому класичному розумінні жанру. Бо держава – це літак, на фюзеляжі якого… записано: що за чим, хто за ким, себто ієрархія відповідальності. З другого боку – виробнича, партійна відповідальність. Ні того, ні того немає. Ви не можете знайти крайнього, хто за що відповідає… Вас можуть об’єгорити, вам можуть прибрехати, і ви ж не знаєте, скільки в кого є статків за рубежем, на який вони моляться… У ті часи ми сповідували принцип: один за всіх – всі за одного. Принцип же капіталізму – один проти всіх! Ми не готові були одразу перейти на це…

А ті «жучки»… вони при всіх владах існують… Для них головний принцип: ubi bene, ibi patria – «де добре, там і вітчизна». Отож ми до цього не готові, тому зараз і борсаємося туди-сюди. Хто нами править, я вже писав про це, подивіться на місцеві влади… Ви там багато знайдете українців?

– А минуле в культурному аспекті? Тобто були колись тиражі, вечори, те ж Бюро пропаганди художньої літератури при Спілці. Те, що згинуло, на жаль…

– Був такий принцип: щоб не «гавкали» з-за рубежа – 60 на 40. 60 % українських книг, 40 % – інших. Уявляєте? А зараз на книжкових розвалах ви хоч 10 відсотків знайдете? Ви пам’ятаєте, які тиражі були, яка система книгорозповсюдження? Її по суті розвалили. Ну що там тепер – по 200 примірників, 1000, 1500 – це вже великий тираж!.. Держава піклувалася про своє реноме принаймні. Так, була цензура. З перехльостом… Зараз звернемо увагу на ще більш прикрий випадок. Посмертно книгу талановитого запорізького шевченко знавця Ващука2 вдалося видати у Запоріжжі ще мізернішим тиражем – у 100 екземплярів.

– Але ж зараз крайність інша…

– Так. Вас не надрукують і зараз без «цензури» – якщо ви йдете не в той бік, куди правлять можновладці…

А Шевченка якими тиражами видавали! – Не було року без видання «Кобзаря»…

– Тому що держава, борючись за своє реноме, водночас підтягала культуру до вищого рівня. Спілки творчі грали свою роль, особливу роль. Ну, наприклад, я міг захистити тих сім чоловік, яких хотіли замкнути…

– Відомо, що ви активно стежите за сучасним літературним процесом. Чи бачите в ньому обнадійливі тенденції?

– Нормальний іде процес. Єдине, що… звичайно, комп’ютеризація – і тому насторожує скоропис. Поезію, я думаю, треба писати все-таки не на комп’ютері, тому що має прийти якийсь момент… натхнення. Ми ж і досі не визначили, що таке натхнення. Разом з Іваном Яковичем Франком… Не визначили! Якщо його переводити у дозування «по екрану», тоді це вже не поезія від серця, а ремесло елементарне. Я вам зараз можу заримувати будь-що. Але ж це не означає, що я гарний поет. А оскільки не вистачає таланту, то я додаю матюки. І не ставлю ком, бо не знаю, де їх ставити…

Але процес таки нормально йде. Є прекрасні поети. Вибуховості, правда, немає тієї, що в шестидесятих роках. Там – зрозуміло. Переломна епоха. Вона завжди дає рівень! Але й сучасний рівень, якщо брати по вершинах, – пристойний. І я не бурчу на тих поетів, а на ремісників – бурчу3.

Домогтися «правди і тільки правди» про життя й творчість Тараса Григоровича Шевченка

Як же читачам, особливо юнацького віку, дізнатись лише вивіреної наукової правди про видатного українця – Тараса Григоровича Шевченка? Безперечно, більше має щастити студентам гуманітарних факультетів, де викладачі за вимогами програми мають ґрунтовно розповідати про поета. На жаль, там – прикрі прогалини.

Отже, всебічне знайомство з документальними свідченнями дозволить краще зрозуміти епоху, в яку жив і творив геніальний український поет. У пропонованій праці цитовані матеріали подаються мовою оригіналу. Це зроблено для того, щоб свідчення авторів не давали змоги для їх довільного сприйняття й трактування.

Автори подеколи цитували різних сучасників і дослідників, що зверталися до одних і тих самих подій у житті Тараса Григоровича Шевченка, або цитували ті самі місця його поетичних творів. Адже йдеться про документально-хрестоматійний підхід.

Знайомство з різними думками про той або інший ракурс подій, які траплялися у буремному житті Т. Г. Шевченка, ті чи інші цитати з його безсмертних творів збагатять наше уявлення про них, їх розуміння.

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО ТА НАША ДОБА

У науковому дослідженні Інституту мови і літератури Академії наук Української РСР – у «Нарисові української літератури», що побачив світ доленосного 1945 року, яке, на нашу думку, можна вважати класичним, читаємо: «1843 року в Петербурзі вийшла з світу невеличка книжка під назвою «Кобзар», що відкрила нову сторінку не тільки в українській літературі, а й поклала початок справді народній, революційно-демократичній літературі всіх слов’янських народів. Автором її був геніальний український поет Тарас Шевченко. Шевченко – епохальне явище не лише художньої літератури. Своєю революційно-демократичною діяльністю він виходить далеко за межі літератури, мистецтва, культури. Шевченко – видатний, великий, геніальний поет, прозаїк, драматург, майстер пензля, але разом з тим Шевченко – політична постать у нашій історії, перший революційний демократ на Україні і в Росії. У революційних прагненнях він іде далі своїх сучасниківдемократів – Бєлінського і Гоголя, і тільки пізніше знаходить собі спільників і однодумців – Добролюбова і Чернишевського.

І разом з тим Шевченко – син своєї епохи. Ідеї Французької революції 1789 і 1830 року, декабристський рух, революційні традиції Коліївщини, чимдалі зростаючі кріпацькі повстання на Україні – все це разом підготувало ґрунт, зумовило формування революційнодемократичного світогляду великого сина українського народу»4.

Шевченко – перший революціонер-демократ у Росії та Україні середини ХІХ століття. Звідси кардинально протилежне ставлення до нього представників основних політичних течій царської Росії.

Відтоді оцінка творчої спадщини й активної діяльності Тараса Григоровича Шевченка не змінилася. В монументальному багатотомному виданні «Історія української культури» з повними підставами зазначається: «Вершинним явищем української літератури ХІХ ст., усієї багатовікової української літератури й історії є творчість Тараса Шевченка – геніального поета, мислителя, пророка національного відродження України»5.



Сучасне наукове видання книги про життя й творчість Тараса Григоровича Шевченка

Значущим явищем став вихід у світ перекладеної українською мовою та науково підготовленої завідуючою відділом шевченкознавства Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, знаною дослідницею професором Валерією Леонідівною Смілянською – вартісної книги, виданої наприкінці ХІХ століття, – «Михайло Чалий. Життя і твори Тараса Шевченка (Звід матеріалів до його біографії)»6.

Книга ця, завдяки, вочевидь, енергії закоханої у творчість Шевченка серйозної та поважної дослідниці побачила світ у видавництві «Веселка». Це дитяче видавництво досить вдало з художнього боку оформило присвячене Т. Г. Шевченку солідне й зважене дослідження Михайла Корнійовича Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко», що вперше побачило світ ще наприкінці позаминулого століття7. До речі, говорячи про М. К. Чалого, слід додати, що він був особисто знайомий з поетом та присвятив йому ще 14 розвідок.

Вдумливій професійній дослідниці творчості Т. Г. Шевченка В. Л. Смілянській належать – у виданій книзі – ґрунтовні наукові післямова й коментарі, які багато дають сьогоднішньому читачеві8. І все ж перевидання цінної книги М. К. Чалого, про яке ще йтиметься, зрозуміло, навряд чи достатнє, щоб водночас і кардинально змінити становище. У зв’язку із сказаним не можна обійти дивного непорозуміння. Йдеться, зокрема, про незграбні спроби нехтування вагомих праць незаперечного класика українського наукового літературознавства, віце-президента Академії наук України та довголітнього директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка академіка української й союзної академій наук Олександра Івановича Білецького.

Про нього, наприклад, чомусь забув редактор останнього видання «Історії української літератури ХІХ століття» та нинішній директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка академік М. Г. Жулинський. О. І. Білецький, почавши своє плідне директорство в Шевченківському інституті, впевнено спрямовував і розвиток науки, зокрема шевченкознавства, в цій авторитетній та поважній академічній установі.

Тим більш дивним виглядає той факт, що в підрозділі цього видання – «Шевченко» – для позалекційного знайомства серед 47 досліджень, рекомендованих лауреатом Республіканської премії в галузі літературно-художньої критики ім. О. Білецького (1978 р.) академіком М. Г. Жулинським відсутнє жодне, яке належало б відомому в світі шанованому академіку союзної та республіканської академій наук Олександру Івановичу Білецькому. Що можна сказати з приводу такої – м’яко кажучи – дивної забудькуватості? Як оцінити це? Залишимо на судження читачів.

Можливо, зацікавленим варто було б звернутися до другого тому фундаментального «Шевченківського словника», виданого тим же академічним Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка, в якому містяться статті про дослідження шевченкознавців, урочисті зібрання, інші помітні заходи, присвячені вшануванню пам’яті поета, де повсюди першим серед виступаючих науковців називається призвіще О. І. Білецького. Ви також не знайдете жодної, більш-менш відомої наукової конференції в Києві, Москві чи Каневі, присвяченої Тарасові Григоровичу в мистецтві, зокрема в поезії, де серед доповідачів першим не оголошувався б славнозвісний академік9.

Показово, що один з найавторитетніших вітчизняних шевченкознавців академік Євген Степанович Шабліовський відкрив одне з своїх фундаментальних шевченкознавчих досліджень присвятою: «Світлій пам’яті академіка Олександра Івановича Білецького – вчителя, друга; чудовій людині – свою працю присвячує автор»10.

У цій ґрунтовній (понад п’ятисотсторінковій) праці Є. С. Шабліовський, характеризуючи поезію Т. Г. Шевченка, неодноразово посилається на свого вчителя: «У творах Шевченка, як зазначає О. І. Білецький, звучить «то задушевна лагідність матері, що співає над колискою дитини, то гнівні зойки Прометея, то мінорна скарга скривдженого сироти, то мідний тон труби, яка кличе до повстання»»11.

СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК АКАДЕМІЧНОГО ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА

Перший директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка

Віддаючи справедливу данину незаперечному фундатору вітчизняного шевченкознавства та довголітньому керівникові академічного Інституту літератури О. І. Білецькому (розгорнуті його погляди, які становлять, на нашу думку, наріжний камінь справжнього сучасного шевченкознавства, будуть подані пізніше), безперечно, варто й корисно звернутись і до самого процесу становлення основного наукового центру в республіці – Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка – та ближче ознайомитись із різнобічною особистістю його першого директора – харків’янина – академіка Дмитра Івановича Багалія12.

Безсумнівно, розповідаючи про цього видатного українського вченого-історика та яскраву й відповідальну особистість, аж ніяк недостатньо обмежуватись довідкою з «Шевченківського словника». Правомірно звернутися й до «Автобіографії» цієї скромної та вимогливої до себе людини. Переважно до того часу, коли Багалій очолював загальну перебудову дослідницької літературознавчої праці в Україні.

Реформа вищої школи на Україні

«Я, – розповідав у «Автобіографії» Дмитро Іванович, – й після 1917 р. працював у Харківському університеті, тепер зреформованому. Реформа вищої школи на Україні набула радикальніших форм, ніж у межах РФСР.

Вона полягала, окрім рішучої зміни програми, головним чином у тім, що університет як universitas literarum перестав існувати. З нього відокремився медичний факультет в окремий інститут, правничий факультет ліквідовано, а частину його дисциплін переведено до Інституту народного господарства. Історично-філологічний і фізично-математичний факультети об’єднано в Інститут народної освіти, що короткий час до того називано Академією теоретичних знаннів. Особливо позмінювано програми на колишньому історично-філологічному факультеті – класицизм, що давніш… був за основу його дисциплін, остаточно зліквідовано, і залишилися дисципліни історичні, історично-літературні та лінгвістичні, а до них додано нові дисципліни революційного часу, у тому числі методичні і педагогічні, бо й сам Інститут перетворився у педагогічну вищу школу. Наукову поставу викладів не було знищено, в університетах залишилися старі професори; університетські виклади, як і колись, мали базуватися на науковій основі. Хто бажав, міг обмежитися виключно навчальною працею по вищих школах, більшість же навчальну працю проводили по вищих школах, а науково-дослідну – в дослідних установах, утворених згодом.

Стара «нова» професура йде до нових вишів

Щодо професури, то й тут насамперед використовувано старий її актив, хто хтів і міг викладати по нових вищих школах дисципліни з свого фаху або перейти на нові (хоч були й такі професори, що їхні дисципліни зліквідовано зовсім). Одночасно утворювано й новий контингент викладачів. Професура в масі не брала участі в утворенню нового статуту вищих шкіл – цю функцію взяла на себе Наркомосвіта, що не визнавала за доцільний у новому ладі принцип автономії для вищих шкіл. Тим часом принципа цього… вперто одстоювала професура за передреволюційних часів в університетах. Але ж тоді це була одночасно й боротьба проти самодержавства й бюрократії. Воно, правда, виборче й тепер деякою мірою все ж залишилося по вищих школах. Зовсім нове з цього погляду було те, що притягнено до роботи в різних органах шкільного управління представників од організованого студентства. Цим виправлено велику несправедливість передреволюційних часів, коли влада й міністерство вважали студентів, свідомих громадян, за недолітків-школярів. Студентські рухи, що проти них провадило вперту і безглузду боротьбу царське міністерство, одразу зникли в зв’язку з тим, що запроваджено революційний загальний лад у житті цілого суспільства – зник старий лад, позникали й причини для студентських рухів – зникли й самі рухи. Щодо професури, то вона скрізь пішла на практичну роботу до вищих шкіл, ба навіть ладна була взяти участь у складанні проекту статуту для вищої школи. У кожному разі це було в Харкові, де тодішній голова харківського відділу наросвіти Істомін, вже не знаю, чи то з власної ініціативи, чи за дорученням од Наркомосвіти, зорганізував для цього комісію з професорів та викладачів харківських вищих шкіл – і туди справді повходили мало не всі представники харківської професури. Я брав гарячу участь у цій комісії, секретарював у ній і редагував виробленого проекта. Тільки ж колективна праця й думка не мали ніякісіньких практичних наслідків, ба навіть не можу сказати, чи користувалися ними як матеріалом офіційні складачі положення про вищі школи. Щодо мене, то повинен зауважити, що я зовсім не брав потім участі у виробленні нових положень для вищої школи на Україні, бо перша спроба, що одібрала у нас усіх силу часу, конкретних наслідків не дала жодних.

Як професор Багалій викладав історію України

Я працював по 1917 р. у Харківському університеті, що перетворився на Академію теоретичних знаннів, а згодом на Інститут народньої освіти, як професор на катедрі історії України, виконував ще до того короткий час обов’язки декана в Академії теоретичних знаннів <…>

Нові студенти і студентки цікавились моїми курсами з історії України й моїми семінарами. Історії України відведено було відповідне для її ваги місце в програмі нашого інституту. Я сам під цей час ступив на новий шлях у розумінні і викладанні українського історичного процесу, надавши йому нового освітлення, якого трималася здебільшого і моя аудиторія. І цей шлях значною мірою уже підготовано у мене попередн ьою народницькою українською ідеологією. Тут передо мною – старим українським істориком, що засвоював собі новий підхід – спробувати викладати загальний український процес у новому матеріалістичному освітленні, що ще дуже мало одбилося у науковій літературі, та коли воно в ній одбилося, знайшло відповідні собі вирази, треба було критично до них поставитися, щоб не були догматичні та штучні, а підсилювали їх факти та доводи. У цьому і полягають труднощі, що стоять перед нас на цьому шляху. Не досить давати матеріалістичне поясніння тому чи іншому історичному явищу – треба ще одкинути перестаріле, скажімо, ідеалістичне, і то маючи доводи, а не голослівно, і натомість поставити матеріалістичне, щоб його могли свідомо, а не догматично засвоїти слухачі або читачі. Історію України, як добре усім відомо, вивчено досі в цьому новому напрямкові дуже слабо, і тому, вказуючи на відповідну наукову літературу, треба користуватись і монографіями немарксистськими, бо марксистських дуже мало. Отак було і на моїх лекціях, надто семінарах. В основу загального курсу історії України, що я його викладав напівлекційною, напівсемінарською методою, я поклав і соціальні класові стосунки, і економічну базу, і відповідно до цього по-новому поділив історію України на доби. В основу цього покладено не політичний принцип, як це ми всі робили давніш (Київська доба, Литовська, Польська, Московська), а соціально-економічний – доба натурального господарства, торговельного капіталізму, промислового капіталізму, імперіалізму, соціяльної революції. Звернувши увагу, що немає будь-якого курсу з історії новітньої України, я склав стислий і коротенький нарис цієї доби як додаток до історії українського народу О. Я. Єфименкової, що вийшов в українському перекладі під моїм редагуванням. Нею могли користуватися і мої читачі, щоб позасвоювати собі фактичну історію України в яскравому талановитому її викладі, але критично поставившись до її національно-народницького освітлення історичних явищ. Те саме і ще більшою мірою я робив на історичних семінарах, розглядаючи і пояснюючи відповідні пам’ятки. А втім, тут я міг рекомендувати і свій огляд української історіографії, де розглянено всі історичні літописи – староруські та козацькі – і подано там-таки уривки з текстів.

Жадібні до знань слухачі лекцій академіка Дмитра Івановича Багалія

Не можу не схарактеризувати свою аудиторію, порівнюючи до студентів передреволюційних часів. Одна частина її складалася з студентів старої школи – гімназистів, що вчилися по середніх школах ще за царських часів або вже перейшли на історично-філологічний факультет Харківського університету й училися там, коли надійшов Жовтень. Вони характеризуються рисами старої й переходової доби – знання латинської мови як знаряддя для виучування історії античного світу давало їм з цього погляду перевагу над новим студентством, а коли деякі з них знали ще й нові мови (німецьку, французьку), дуже мало відомі новим студентам, що не встигли ще позакінчувати середніх радянських шкіл, то вони мали важливе знаряддя, щоб засвоїти і інші дисципліни гуманітарного циклу; іще в більшій мірі це треба сказати і про колишніх студентів слов’яно-руського відділу, що засвоїли там слов’янські мови. Студенти ж – пролетарі або з трудової інтелігенції, мали проте одну основну рису, що давала їм перевагу над студентами, що тоді виходили з заможних верстов – це їх прагнення знаннів і бажання гризти граніт науки, досі сливе неприступної для їх класи, що повинна була дати їм зброю для життя, бо тепер викладувано знання, органічно з цим життям зв’язані, зв’язані з удосконаленням техніки для розвитку індустрії та сільського господарства на користь усім трудящим <…>

Нова влада піклується про досвідчених учених

І за останнього десятиріччя наукова продукція стояла в мене, як і давніш, на першому місці. Тільки тепер я мав перевагу, порівнюючи до передреволюційних часів (пересічно моя продукція за це десятиріччя не менше за продукцію попередніх), що писано і друковано мої праці виключно українською мовою, що друковано тепер мої праці в далеко більшому числі примірників, ніж передше. І коли сил і здоров’я за ці десятиріччя мені не побільшало, а значно поменшало, то живовидячки причини наукової продуктивності треба шукати і в тих нових умовах життя, що їх дала нам Жовтнева революція, особисто ж мені самому. Дві слові про зовнішні умови. Мій будинок за воєнного комунізму знаціоналізовано, та моя квартира за мною залишилася, а в ній і бібліотека моя, що постраждала дуже мало, та й то од небезпечних сусідів. А в р. 1920 Рада народних комісарів видала декрета про різні пільги для мене і ще для кількох інших наукових робітників (акад. Кримського, акад. Граве, акад. Тутківського тощо), у тому і про приміщення. Трохи згодом Президія ВУЦВК’а, на прохання від Всеукраїнського комітету для сприяння вченим, видала декрета про одведення 12 науковим робітникам у Харкові їх приміщень в їхніх-таки колишніх будинках. На підставі цього декрета і мені з родиною одведено в дарове і постійне користування моє приміщення. Біжучого року на підставі закону про денаціоналізацію я одержав узенький будинок, бо його оцінка відповідала нормі, і то не максимальній (а втім, це дало мені самі клопоти та збитки. Інші пільги за декретом Раднаркому мало не всі фактично повідпадали (пайка, позакатегорійна заробітня платня, видання наукових праць державним коштом). Я й далі політював на звичайних підставах. Залишив я деякі платні посади (цього року припинив викладати в ІНО, покинув зовсім посаду в Укрцентросі), але в зв’язку з цим дістав штатну посаду в Українській академії наук, отже моє матеріяльне становище було цілком завдоволяще за ці роки <…>

Підсумки плідної наукової праці академіка Багалія

Мою наукову діяльність за останнє десятиріччя головним чином зв’язано не з ІНО, а з Українською академією наук, де я за дійсного члена з самісінького її існування (р. 1918), і з науково-дослідною катедрою історії України, що на чолі її я перебуваю з 1922 року, а цього року ще з Інститутом Т. Шевченка – на чолі цього Інституту я тепер став.

Усіх моїх праць надруковано за останнє десятиріччя 34, більш як на 100 арк. <…>

Наукові досягнення історика Д. І. Багалія. Перше ґрунтовне захоплення – «мандрівний філософ» Г. Сковорода

На перше серед них треба поставити монографію про Г. С. Сковороду. Вона підсумовує всі попередні й нові розвідки про цього найвидатнішого українського культурного діяча кінця XVIII ст. Ця книга на 397 сторінок, видало її Державне видавництво України. Вона складається з двох частин; першу присвячено особі Сковороди, другу його творам з бібліографією всього досі написаного про Сковороду. Взагалі я опрацьовував Сковороду, включаючи й видання його творів, протягом 32 років, з перервами – з 1894 р. (коли забрав був та й видав твори й деякі розвідки про нього) до р. 1927. Це була моя улюблена тема, що дуже мене захоплювала. Тепер я так само планово й систематично обробляв матеріяли до його життєпису та науково-літературної творчості, як колись збирав рукописи його творів і джерела для його життєпису. Мені пощастило зібрати деякі нові дані й для життєпису Сковороди, не кажучи вже про його твори. Життєпис Сковороди я намагався дати на тлі його доби, соціологічно її освітливши. У другій частині я зосередив увагу на всіх його творах – як наукових, так і літературних. Вважаючи на те, що в оцінці особи Сковороди й його творів дослідники чималою мірою розходилися й заперечували один одному, я повинен був, бажаючи надати своїй книзі критичного характеру, навести історично-літературні погляди на нього й на його науку і кінчаючи його добою. З творами Сковороди нелегко обізнатися, зрозуміти їх і зв’язати в одну систему – тим-то я дав читачеві зміст кожного його твору, починаючи з філософських і богословських трактатів і кінчаючи приступнішими байками та віршами. Не задовольняючись цим, я спробував, ґрунтуючись на них, дати філософську систему Сковороди; я вважав за неправдиву думку одного з дослідників, що назвав Сковороду філософом без системи. З мене не філософ, ба навіть з історією філософії я знайомий побіжно і не претендую на те, що остаточно зрозумів його філософську систему, проте, гадаю, що я дав багатий матеріал і для спеціалістів од філософії. Вони вже почасти відгукнулися й на мою оцінку «любомудрія» Сковороди, як-от проф. Шпет, якому я вже дав відповідь у своїй монографії, або Прокоф’єв, що написав велику рецензію на цю монографію в паризьких «Современных записках»; я не погоджуюсь з деякими його думками про Сковороду, але вітаю його виступ, бо він торкається суті філософської системи Сковороди; я маю охоту повести дискусію на тему про Сковороду з усіма, хто відгукнувсь досі на мою книжку – маю на увазі статті, на друковані в «Житті і Революції» з приводу моєї книжки. З великим задоволенням бачу, що інтерес до українського мандрованого філософа не меншає і що ця моя книжка викличе, мабуть, не менше відгуків, як колишнє моє видання творів Сковороди.



Регіональна історія в дослідженнях Д. І. Багалія

Радію також, що мені пощастило видати свою історію Слобожанщини, та ще оздоблену малюнками і мапами. Тут я дав систематичний, доволі вичерпливий нарис історії однієї з областей України, тієї країни, що завсігди була мені за предмет особливих студій, і виконав обіцянку, висловлену в моїх «Очерках по истории колонизации и быта». Можливо, буде колись чи то мені, чи то комусь іншому поширити зміст цього видання, але план, гадаю, залишиться той самий, як і його загальний зміст. А що ця книжка задовольнила і широкі кола радянського суспільства, за довід на це править те, що вона швидко розійшлася в 20 тисячах примірників і тепер її вже немає у продажу. Варто було б її перевидати, поробивши деякі зміни та доповнення.

Своєму короткому нарисові новітньої України я не надаю значення. Це просто перша спроба, первісний звід фактичних даних, що мали закінчити історію України О. Я. Єфименкової. Моя праця над українським джерелознавством мала на меті дати самостійну спеціальну розвідку. Вона являє собою неначе курс лекцій, читаний у вищій школі, й підручник для студентів; з такими вимогами було б справедливо і підходити до його оцінки. Статті з української історіографії я вважаю за уривки з такого ж пропедевтичного курсу, з другої частини історіографії. До неї так само стосуються і раніші статті про проф. В. Б. Антоновича, О. М. Лазаревського й інших її представників. Сюди ж підходять і мої етюди про Потебню, Сумцова і Франка. Відділові історії громадської думки та рухів на Україні я надаю актуального значіння, і він тісно зв’язується з науковими завданнями сучасної революційної доби.

Тут на найпершому місці стоїть у мене Т. Шевченко й з’ясування його ролі в таємному Кирило-Мефодіївському братстві – цьому присвячено окрему книжечку, де я подав і нові архівні матеріали, й освітлену з соціологічного погляду його ідеологію.

Далі йде Іван Франко. Його я освітлив з маловідомого боку, як наукового діяча. І нарешті, у зв’язку з 100-річним ювілеєм декабристського руху я організував у Харкові збирання матеріалів про декабристів на Україні, редагував видання Укрцентрархіву та своєї катедри й написав кілька розвідок про декабристів і генезу декабристів на Україні. Це все промовляє, що мої наукові інтереси схилилися в бік громадських рухів ХІХ в. Тепер я цікавлюсь історією польського повстання 1863 р. на Україні: для цієї трохи не зовсім розробленої теми я згуртував численні матеріали з Київського Центрального архіву давніх актів і зробив кілька доповідів у комісії для дослідів над громадськими течіями й рухами при 1-му відділі Української академії наук у Києві <…>

Мої наукові командирування після Жовтня, надто з 1923 року, коли транспорт покращав, були досить численні. Скількись разів я, користуючись з нагоди, працював у Москві і Архіві Жовтневої революції і розшукав там багато матеріялів до історії декабристів на Україні, до історії українських та польських товариств <…> У Києві я розшукав в архіві Давніх Актів цінний матеріал до історії польського повстання 1863 року на Україні й до історії українських цехів, у фамільному архіві В. Б. Антоновича – матеріяли до історії його біографії. Звертався я і до Харківського центрального історичного архіву, де колись працював дуже пильно. За дорученням од Українського центрального архіву мене командировано до Москви захищати права України на архівні фонди, що опинилися поза її межами в Москві, у тому й дуже важливого щоденника М. Ф. Кістяківського, поверненого тепер на Україну, а так само до Житомира, щоб з’ясувати передачу відповідних архівних документів до Польщі за Ризькою умовою. Я зібрав силу ще не опублікованих архівних джерел. Виготував до друку низку розвідок; хтілося б, щоб усе це не залишилося моєю науковою спадщиною, а щоб я їх упорядкував і видав сам за свого життя.

Моя громадська справа після Жовтня

Академік Д. І. Багалій – організатор культури й науки в Україні

Моя громадська діяльність за останнього десятиріччя відбувалася по наукових, освітніх та професійних установах радянської України і була присвячена утворенню та поширенню української культури. Її інтенсивність була не менша, ніж за передреволюційної доби, оскільки цьому більш сприяли умови державного та суспільного життя України. На самому початку десятиріччя я взяв активну участь в утворенню в Харкові Товари ства «Просвіта» й став на чолі його, бувши обраний на його голову. До нього увіходили представники тодішньої поступової української інтелігенції, і серед них М. Сумцов13, що активно у ньому працював. Товариство організувало загально-приступні й безплатні курси з різних дисциплін українознавства, що мали успіх серед досить широкого контингенту слухачів, які складалися головним чином з дорослих і малопідготовлених людей «простого стану» – чоловіків та жінок. <…>

За цих же часів у Полтаві утворено також з громадської ініціативи історично-філологічний факультет, що його підтримувала харківська професура. Я брав так само активну участь у його організації і викладав там лекції з історії України по-українськи. На відкритті свого курсу я виступив з програмовою вступною промовою про загальний хід українського історичного процесу. Душею справи на факультеті була Наталя Юстинівна Мірза-Авакянц, що викладала зі мною українську історію. Ми всі їздили до Полтави в дуже важких умовах цієї подорожі за воєнного комунізму. Пам’ятаю, що шибки по вагонах були розбиті, вагони не опалювано. Але нас зогрівала та тепла, навіть гаряча атмосфера, що ми її зустрічали серед своїх слухачів, та й наш власний ентузіазм для підтримки цієї громадської справи. Енергійно виступаючи в громадсько-просвітній праці, я рішуче ухилявся од тодішньої політичної.

Про нездійсненні надії Скоропадщини

Ось розповідь Д. І. Дорошенка про те, як мене закликувано в 1918 р. на посаду прем’єрміністра і як я рішуче од цієї пропозиції одмовивсь.

«Розмови про реорганізацію кабінету, – пише Д. І. Дорошенко, – почали приймати конкретний характер в половині липня. Гетьман зупинився на наміченні голови майбутнього кабінету, бажаючи мати такого, котрий би міг і вмів помирити своєю особою різні групи і кола. Зупинилися на 3 іменнях – пр. Д. І. Багалія, І. Л. Шрага і П. Я. Дорошенка. Мені було доручено провести з ними, розуміється, в найбільшій таємниці, переговори. Я викликав телеграфно з Харкова пр. Багалія. Він приїхав. За кандидатуру пр. Д. І. Багалія промовляло те, що він мав за собою багатий адміністраційний досвід: був кілька літ ректором університету, міським харківським головою і, нарешті, членом Державної Ради від 1906 р. Чужий виключному націоналізму, людина широких поглядів, а в той же час безперечний українець, авторитетний український учений, він міг погодити собою різні кола. Одначе, довідавшись, чого я його закликав, пр. Багалій одмовився від пропозиції стати на чолі нового кабінету. Він заявив, що твердо вирішив присвятити останок свого життя написанню історії України в 6 томах, що ось 1-й том уже вийшов (історія Слобідської України), а тепер він працює над другими томами. Ніякі мої умовляння не помогли. Я їздив з проф. Багалієм аж кілька разів до гетьмана, і ми умовляли його удвох. Але він уперто одмовився і так ми з ним і не добалакались».

Академік Багалій – керівник архівної справи в Україні

В 1921 – 1922 рр. я був головував в організованому в Харкові «Науковому Товаристві» (філії Київського) при Українській академії наук. Товариство теє мало понад сотню членів і поділялося на дві секції – історико-філологічну й фізично-математичну.

Важливу сторінку у моїй харківській діяльності являє моя участь у різних архівних організаціях. І тут мене поставлено на перше місце – доручено відповідальне керування архівною справою. Радянська влада з самісінького початку звернула пильну увагу на архівну справу – організувала так званий Губкопис при Наросвіті для охорони мистецтв, архівів тощо. Тут на чолі окремих секцій: Музею мистецтва, археологічного стали Ф. І. Шміт, С. О. Таранушенко, М. Сумцов, О. С. Федоровський та інші. Мене поставлено на чолі архівної секції, що відала Харківський історичний архів. Для нього вже тоді складено положення, що його ми ніяк не могли видерти за царських часів. А коли утворено ще й Тимчасову центральну комісію під головуванням В. Є. Бутвина, щоб відібрати непотрібні архівні матеріяли в зв’язку з паперовим голодом, мене введено до цієї Комісії як її дійсного члена та спеціаліста архівної справи. Становище моє в цій комісії було дуже тяжке, бо паперовий трест, що на його користь її складено, намагався загарбати якомога більше архівного паперу й поперероблювати його на фабриках, тимчасом як ми, навпаки, повинні були зберігати всі папери, що мали хоч будь-яку наукову вагу для майбутнього. І в Харкові, і в інших культурних осередках понищено тоді силу цінних архівних матеріалів, що їх не спромоглися одстояти архівні секції, що працювали різнобіжно з Центральною архівною комісією, а часом і сама Центральна комісія не могла простежити за самоправними руйнацькими вчинками паперового тресту. На короткий термін архівну справу в усеукраїнському масштабі об’єднано в окремій установі – Вукопису, де на чолі архівної справи на цілій Україні обрано також мене, та Вукопис, що відав, як колись Гукорис, не саму архівну справу, а й мистецтво, був так само недовговічний. Архівну справу на Україні впорядковано як слід аж тоді, коли утворено в Харкові Центральне архівне управління в 1923 році – Укрцентрархів в усеукраїнському масштабі. Спочатку завідував ним Наркомос, але незабаром перейшов він до ВУЦВК’а. Мене поставлено на чолі Управління, і мені фактично довелося організовувати цю установу. Кажу «фактично», тому що я зрікся посади голови і погодивсь тільки його заступати, бо вважав, що на чолі повинен був би бути відповідальний партійний робітник, який би міг авторитетно відстоювати інтереси Укрцентрархіву в законодавчих органах, та я ж на себе дививсь як на наукового керівника. А втім сталося так, що я мусив об’єднати в своїй особі досить довгий час і голову цієї організації, і його заступника, і був, так би мовити, своїм заступником, та це була, звісно, річ ненормальна. Цю аномалію ліквідовано, коли призначено на голову партійця з великим робітничим стажем – М. М. Тетіна, а після нього – вихованця Комуністичної академії М. А. Рубача. Тоді я міг відійти од постійної роботи в Укрцентрархіві навіть по лінії архівознавства, і мене заступив у завідуванні відділом архівознавства великий спеціаліст у цій галузі проф. В. І. Веретенніков14. <…>

Науково-дослідна кафедра історії України в Харкові, заснована Багалієм

Але в центрі моєї уваги й енергії в Харкові стоїть науково-дослідча катедра історії України. Я її організував і ввесь час науково нею керував, одколи її засновано, і до сьогодні. Вона вже має свою історію, і з нею я зв’язаний тісним міцним зв’язком; це, так би мовити, моя улюбленіша дорога дитина, хоч зараз-таки повинен додати, що її діяльність – це наслідок наукової праці її колективу як у колективних, так і в індивідуальних працях її співробітників. Моя організаційна і керівнича праця в катедрі давала мені велику втіху, і тягар її був для мене легкий і задоволящий. Організовано цю катедру в самих рамцях не самої історії України, а, так би мовити, українознавства взагалі, і в ній було 4 секції – української історії, української етнографії, українського мистецтва й історії українського письменства. На чолі всієї катедри як загальний керівник стояв я, об’єднуючи всі секції, бо їхні дисциплини мені близькі. Але з початку організації і до самої смерти своєї на чолі секції українського письменства і етнографії стояв великий і од усіх визнаний академік Сумцов – він був найближчий організатор цих двох секцій; секцією української історії керував В. О. Барвінський, секція українського мистецтва мала свого природнього організатора і керівника в особі професора С. А. Таранушенка <…>

Академіку Д. І. Багалію доручено створювати академічний Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка

На початку 1926 року мені доручено організувати наукову установу всеукраїнського значіння – Науково-дослідчий інститут Тараса Шевченка. Мене призначено на його директора. Вироблено й затверджено статут Інституту, штати та кошторис, наукових співробітників. Розпочато вже й органічну роботу Інституту. Навколо нього скупчилися всі шевченкознавці Харкова та Київа. Завдання його дуже широкі: не тільки виучувати Шевченка та його добу, а й усеньке українське письменство ХІХ ст. До цього при ньому утворюють будинок ім. Шевченка з бібліотекою та рукописами Шевченка й інших письменників, кабінет для спеціальних студій над українським письменством перед-Шевченківської доби, по-Шевченківської й по-революційної доби. Інститут має видавати як наукові розвідки про Шевченка й інших письменників, так і їхні твори, відповідно освітлюючи їх для робітничо-селянських мас. Цьому вже покладено початок; складено першу книжку наукового органу Інституту, готуються окремі зошити і вийшла в світ за моєю загальною редакцією серія його творів з перевіреними канонічними передмовами та коментарями шевченкознавців. Інститут перебуває в Харкові, але в Києві знаходиться частина його кабінетів і чимала група постійних співробітників, провадяться й готуються праці для Інституту в цілому.

Треба нагадати тут і про Редакційний комітет для підготовки повної збірки велетня наукової думки на Україні О. О. Потебні15. Його зорганізовано за ініціативою потебніянців – мене, проф. Вєтухова і Б. О. Лезина при Науковому Кабінеті Наркомосу. Мене постановлено в йому за голову, а проф. Вєтухова за секретаря, згодом за секретаря був Б. О. Лезин. Комітет проробив дуже велику роботу, підготував до видання за редагуванням спеціалістів повну збірку праць О. О. Потебні (де було можливо, за його рукописами з відповідними коментарями). Та, на жаль, Держвидав, що з ним складено умову про видання цілої збірки, досі спромігсь видати тільки 1-й том (з 20). Том цей мав такий успіх, що треба було його передрукувати вдруге й утретє. На нараді ДВУ, куди закликано й представників од громадської української думки, я руба поставив питання про необхідність продовжувати це монументальне видання – першу повну збірку його праць, що значіння її виходить поза межі України, нею зацікавлений усенький наш Союз, уся Слов’янщина та навіть Західна Європа.

Ризький мирний договір 1921 р.

та проблема повернення культурних цінностей Польщі

<…> Друга тимчасова установа, тісно зв’язана з захистом українських культурних цінностей в усеукраїнському масштабі, була комісія для з’ясування тих культурних цінностей, котрі, згідно з Ризькою угодою, Україна повинна була передати Польщі, це торкалося архівів, бібліотек та пам’яток мистецтва. В даному разі радянська влада повністю поривала з гнобительськими здирницькими діями царської Росії в Польщі. Це здійснювалося на найвищому рівні – підписаним В. І. Леніним та народними комісарами окремим урядовим декретом, подібний якому навряд чи мав місце в історії. Наводимо його:

Декрет Совета Народных комиссаров об охране предметов старины и искусства, принадлежащих польскому народу

Принимая во внимание, что в западных и северо-западных губерниях Российской республики, во многих городах и усадьбах лиц польской национальности находятся предметы, имеющие исключительную художественную или историческую ценность для польского народа, причём большинство этих предметов было вывезено из Польши во время отступления русских войск и раньше, Совет Народных Комиссаров для возвращения этих предметов в полной сохранности всему польскому народу постановляет и для руководства подлежащих революционных властей объявляет следующее:

1. Предметы старины и искусства, библиотеки, архивы и вообще музейные ценности, где бы они ни находились, принимаются как национальная собственность польского народа, под охрану Рабочего и Крестьянского Правительства в лице Комиссариата по Польским Делам и «Общества сохранения древностей» до передачи их польским народным музеям.

2. О принятии под охрану вышеназванных предметов составляется акт, причём акт о передаче польским музеям предметов, находящихся в польских усадьбах, подписывает собственноручно владелец усадьбы или им на то уполномоченное лицо. Акт составляется в двух экземплярах: один из них находится в Польском Комиссариате при Совете Народных Комиссаров, другой в Петроградском отделе Польского Общества охранения древностей – официального представителя в России польских художественных и исторических обществ.

3. Кроме актов составляется точная опись передаваемых предметов в 4 экземплярах, причём один экземпляр остаётся у владельца, другой – в Комиссариате по Польским Делам, третий – в районном Комиссариате по охране памятников старины или в бюро ближайшего исполнительного органа союза военнослужащих поляков, четвёртый – в правлении «Общества охранения древностей» в Петрограде.

4. Для составления актов и описей и для осуществления настоящего декрета, а равно контроля над соблюдением такового на местах, Польским Комиссариатом назначаются особые районные комиссары с полномочиями Рабочего и Крестьянского Правительства.

5. Все упомянутые организации и лица работают в контакте с местными революционными властями в лице местных Советов Солдатских, Рабочих и Крестьянских депутатов, которым вменяется в обязанность полное содействие в охране на местах и при перевозке польских культурных ценностей.

Председатель Совета Народных Комиссаров Вл. Ульянов (Ленин)
Народный Комиссар по Просвещению А. В. Луначарский
Комиссар по Польским Национальным Делам Ю. Лещинский
Народный Комиссар по Внутренним делам Г. Петровский
Управляющий делами Совета Народных Комиссаров В. Бонч-Бруевич16».

Діяльність державної комісії по реевакуації на місцях

Мені доручено од Наркомосу і Наркомзаксправ, – продовжує розповідь академік Д. І. Багалій, – організувати таку комісію, і мене поставлено на чолі її, за секретаря був проф. П. Г. Ковалевський. Ми давали постійні звідомлення окремій центральній комісії для реевакуації цих цінностей у Москві; на Україні в різних центрах призначено уповноважених, що розшукували культурні цінності, належні Польщі. Розшукуючи те, що потрібно було віддати Польщі за Ризькою угодою, комісія одночасно також захищала ті культурні цінності, що їх польський уряд, хоч і вимагав, але, на нашу думку, як експертів-спеціалістів, їх на підставі угоди УРСР не повинна була видавати. Величезну вагу з приводу цього мало суперечне питання про повернення Польщі збірки стародруків з Київського університету і Волинських актів з Київського Центрального Архіву. Щоб захистити ці культурні цінності, що мали для України виключне значіння, мене викликано до Москви, де я в присутності найвидатніших польських наукових експертів, викликаних з Варшави, Львова та Кракова, зачитав доповідь, де довів, що Київський університет був спадкоємець Кременецького ліцею, і через те до нього й перейшли за правом ці збірки. <…>

Перехід на роботу до Академії наук України

14. ХІ.1918 р. мене затверджено дійсним членом Української Академії Наук. 19.ХІІ.1918 обрано на голову 1-го відділу, і ці обов’язки я виконував аж до 1.І.1920, себто протягом цілого 1919 року; заступав я голову-президента з 5.VII.1919 до 1.І.1920 р., виконував я також по сполученню обов’язки секретаря 1-го відділу, а так само редагував 1-шу книжку «Записок» 1-го відділу, як його видання. Офіційні дані про мою працю на 1-му відділі Академії, на Спільному Зібранні і в комісіях можна знайти в надрукованих і ненадрукованих протоколах цих академічних установ. Вони збереглися і в моїй пам’яті, але я їх не наводитиму. Скажу тільки одне – працював я напружено, і праця ця мене цілком задовольняла. Академію допіру організовано, було багато планів та надій. На Першому Відділі робота йшла дружньо. Мені припало писати мотивовані записки про тих вчених з моєї спеціальности, що їх я перший пропонував на дійсні члени Академії або керівники установ. Такі записки з оцінкою їхньої наукової діяльности складав я про небіжчика М. І. Білашівського, що його запропоновано й обрано на дійсного члена на катедру археології України, проф. К. В. Харламповича, обраного на дійсного члена на катедрі історії церкви, про проф. О. С. Грушевського, обраного на директора Комісії для складання Історично-географічного словника Української землі, про проф. В. Ю. Даниловича, обраного на посаду керівника Археографічної комісії. І тепер з почуттям великої моральної втіхи пригадую, як ми вчотирьох (Аг. Ю. Кримський, С. О. Єфремов , М. Т. Білашівський та я) робили засідання на квартирі члена 1-го відділу акад. М. І. Петрова й пішки ходили до нього на Поділ, бо він був розбитий паралічем і не сходив з ліжка, дарма, що зберіг повною мірою і пам’ять, і знання, і розум, і мову. У той же час склав я, сидячи в садочку Академії, «Збірник матеріалів про громадську діяльність» свого вчителя В. Б. Антоновича; цього збірника ще не надруковано, але маю надію в найб лижчий час надрукувати його в виданнях Української Академії Наук. Я брав також активну участь у справах заснованої тоді Всенародньої Бібліотеки, знайомлячись за дорученням од неї з бібліотеками проф. В. Б. Антоновича і В. С. Іконнікова, і надрукував про них статті; надрукував статтю і про Харківську громадську книгозбірню, де накреслив перед нею нові завдання в зв’язку з новими вимогами культурного будівництва. Виконував навіть короткий час обов’язки голови її Ради. Переїхавши до Харкова, я ніколи не втрачав своїх наукових зв’язків з Академією, як її дійсний член: приїздив до Києва, писав і друкував у її виданнях свої наукові праці, робив доповіді, виконував її наукові доручення й керував деякими науковими дорученнями, раз у раз виконував доручення в Укрнауці. І я тішуся з того, що можу оддавати наприкінці свого віку значну частину своїх сил найвищій науковій установі на Україні – Українській Академії наук у Києві, що маю величезну честь і насолоду бути її дійсним членом і що вона вирішила відзначити мій ювілей, доручивши мені скласти цю автобіографію.17

РОСІЙСЬКІ РЕВОЛЮЦІЙНІ ДЕМОКРАТИ – ДРУЗІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, ШАНУВАЛЬНИКИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

М. Г. Чернишевський – засновник справжнього наукового шевченкознавства

З цілком солідної й поважної когорти об’єктивних, чесних та відданих науці дослідників творчості поета лише одиницям удалося знайти гідні геніального українця слова, які змогли передати його справжню велич. Ця неоціненна честь одному з перших, якщо не першому, випала на долю видатного російського революційного демократа Миколи Гавриловича Чернишевського, якому пощастило особисто спілкуватися з Шевченком. «Великий русский публицист понял, почувствовал и полюбил народный украинский язык. Он познакомился в лице Т. Шевченко, – пише знана, чутлива й допитлива дослідниця Марієтта Шагінян, – с народным украинским характером: «Очаровательное соединение наивности и тонкости ума, мягкость нравов в семейной жизни, поэтическая задумчивость характера непреклонно-настойчивого, красота, изящество вкуса, поэтические обычаи – всё соединяется в этом народе». Так нарисовал он в своей статье портрет украинского крестьянина. Но ведь «поэтическая задумчивость характера непреклонно-настойчивого», – это портрет и самого Тараса Шевченко. Заставив зазвучать в живой политической, злободневной борьбе могучий общественный смысл всего явления Шевченко, использовав это явление для защиты передовых позиций революционной российской демократии; провозгласив как жизнеспособный язык украинской национальной культуры молодую народную речь Тараса Шевченко, – Чернышевский заложил для нас первые основы подлинной социалистической науки о Великом Кобзаре»18.

Йдеться передусім про методологію підходу й вивчення творчості й діянь історичної особи, її внесок у життя й діяльність власного народу, більше того: в розвиток світової цивілізації, в даному разі – про славетного сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка.

Враховуючи наведене вище підсумкове висловлювання М. С. Шагінян, процитуємо – без особливих скорочень думки й узагальнення, що спрямували подальший розвиток наукового шевченкознавства.

Одразу ж після смерті Великого Кобзаря – в жовтневому номері демократичного російського журналу «Современник» за 1861 рік – послідовний та полум’яний поборник братерства й єдності народів Росії Микола Гаврилович Чернишевський виступив із глибоко предметною, переконливою, яскравою статтею «Национальная бестактность», де об’єктивно, зацікавлено, делікатно й по-товариському щиро й дохідливо з’ясував непересічну роль та незламний авторитет Шевченка – активного учасника самовідданої боротьби українського народу за здійснення багатовікових прагнень до волі й щастя, за визволення з кріпосницького рабства, до єдності українських земель.

Безпосередній привід до виступу Чернишевського – проавстрійська активність львівського «Слова»

Починається ця знакова стаття зверненням до західної гілки українців, яка жила в Галичині під владою Австро-Угорщини, зверненням – сповненим щирих почуттів до всіх частин роз’єднаного українського народу:

«Мы не знаем, дойдёт ли наша статья до сведения галицийских малороссов; если не дойдёт, она будет написана напрасно, потому что собственно для них только мы пишем её, пишем с самым искренним сочувствием к ним, с самым полнейшим желанием блага им. Да и как могли бы мы не сочувствовать им? Галицийские малороссы, или, как они себя называют, русины, отличаются всеми свойствами, общими целому малороссийскому племени. А если есть племена, могущие к себе привлекать симпатию больше, чем другие племена, то именно малороссы – одно из племён наиболее симпатичных <…> так что иноплеменник становится малорусским патриотом, если хоть сколько-нибудь поживёт в Малороссии. (А их положение! Это племя по преимуществу – поселян, доля которых тяжела. Их патриотизм чист от помысла о порабощении других; они желают лишь того, чтобы им самим было легче жить на белом свете: никакое другое племя не хотят они подчинять себе или обижать.) Нельзя не сочувствовать им.

Но пусть же они, не оскорбясь, выслушают мысли, быть может, щекотливые для них, но высказываемые только из желания успеха их стремлениям.

Пред нами лежат два первые нумера львовского «Слова», газеты, называющей себя органом галицийских малороссов19. Мы не можем знать, все ли галицийские малороссы хотят признавать своим органом эту газету, но она, очевидно, издаётся людьми, убеждёнными, что за ними стоит, по одной с ними дороге пойдёт всё русинское племя. Самая возможность такой мысли их показывает, что людей, сочувствующих им, между русинами очень много. Если они и не представители всего племени, они, во всяком случае – представители сильной и, вероятно, самой сильной между русинами партии. Мы судим о ней только по двум первым нумерам газеты. Следующим нумерам не случилось дойти до нас. Мы хотели бы думать, что материал, представленный этими двумя первыми нумерами, недостаточен для того, чтобы судить о партии, имеющей своим органом «Слово», но, к сожалению, мы не можем думать так: слишком выразительно определился политический такт этой партии в первых двух нумерах её газеты. Каждое наше слово о ней будет основываться на выписках из этих двух нумеров.

О языке, которым написана эта газета, мы не желали бы судить: мы слишком плохие знатоки в этом деле. Но спрашиваем у кого угодно, слышавших малорусскую речь, имеют ли хоть малейшее сходство с ней следующие фразы: «благослови нас, на дело, на добрый подвиг духа, да соблюдём веру и отечество»; «честно служивший Богу своим словом», «для которого в неприязненных обстоятельствах погасло»; «все силы нашего духа, всё стремление ума»? Эти фразы взяты нами с одной первой страницы первого нумера, и много можно было бы набрать в ней других точно таких же. Разве это – малорусский язык? Это язык, которым говорят в Москве и Нижнем Новгороде, а не в Киеве или Львове. Львовское «Слово» основывает свои права и надежды на том, что малорусское племя – племя на 15 миллионов человек. Зачем же говорить о племенном единстве ломаным языком, которым никто не пишет нигде, кроме Львова? Наши малороссы уже выработали себе литературный язык несравненно лучший: зачем отделяться от них? разве он так далёк от языка русинов, что им нужно писать другим наречием? Но если так, вы – уже не малороссы: вы, как лужичане, – отдельное племя. Но если так, вас только 3 миллиона, и вы не можете удержать своей народности. Что за странные люди! воодушевляются мыслью о своей национальности и хотят дробить своё племя на мелкие части без всякой надобности.

Шкідливість політичної програми львівського «Слова» за оцінкою Чернишевського

И если б это относилось ещё только к одному вопросу о литературном языке, – нет, львовское «Слово», не колеблясь, обнаруживает такую же мысль и относительно политической жизни племени. Переводим первую статью 1-го нумера «Слова», озаглавленную «Наша программа».

Нашу программу мы выскажем открыто и искренне в следующих словах:

«Мы существуем как русины и, как русины, имеем своё особенное происхождение, обычаи, язык и веру. Всё это нам осталось наследством от святых предков; всё это мы любим с таким жаром, что готовы пожертвовать за это нашею кровью до последней капли. Таково уж от природы наше русское сердце».

«Такова же и душа наша» (вот к чему приводит претензия создавать своё особенное литературное наречие на смеси народного говора с литературным языком других племён; в настоящем случае – великорусского племени, – не довольствуясь уже готовым литературным языком, выработавшимся у большинства малорусского племени; «сердце» народа выходит чем-то особенным от «души» народа).

«Слово» прагне до того, щоб Галичина отримала статус «провінції Австрійської імперії»

«Такова же и душа наша, потому что мысли в ней чисты и здравы. Мы смотрим на свою страну, как на провинцию Австрийской империи. Этою империею владеет государь, которому мы верны не по одной привычке, но и по здравому размышлению». Заметим это: русины объявляют, или, лучше сказать, львовское «Слово» объявляет от имени русинов, что они не хотят соединяться с остальными малороссами, что они верные защитники Австрийской империи. К чему же говорить о национальности, если не хочешь национального единства? Мы понимаем, что не всякое стремление можно обнаруживать в данном положении. Но если внешняя необходимость заставляет отлагать на время какую-нибудь заветную мысль, то никто ведь не заставит человека провозглашать противоположный догмат. Молчание мы поняли бы; но не понимаем, что такое и к чему говорит львовское «Слово» о своём чувстве к Австрийской империи, или, лучше сказать, зачем при таком чувстве издаётся «Слово».

Подобные чувства лучше излагаются на немецком языке. Но «Слово» продолжает излагать свою мысль, подкрепляет её доказательствами. «Верная история галицко-русского народа показывает нам, что потеряв самостоятельность, Русь» (то есть Малороссия) «в течение четырёх веков теряла свою народность и утрачивала, наконец, ясное сознание о себе. Она оживилась уже при правительстве более беспристрастном, каким оказалось для неё правительство австрийское». Кажется, ясно: львовское «Слово» предпочитает австрийцев полякам; поляки 400 лет угнетали малорусскую народность в Галиции, а под австрийскою властью она воскресла. Прошлых отношений поляков к малороссам мы не станем разбирать, потому что нынешним людям в своих чувствах и действиях надобно руководиться не прадедовскими отношениями, а нынешними своими надобностями; иначе бретонцу следовало бы ненавидеть французов, которые когда-то угнетали бретонцев.

Но неужели австрийские немцы – такие надёжные покровители русинской национальности? Разве не высказывают они теперь совершенно ясно, что все народности Австрийской империи хотят подчинить немецкому элементу, и разве не было это всегда коренным принципом австрийской политики? Странные люди! Из-за воспоминаний о старине проникаются они преданностью к нынешнему общему неприятелю их и старинных их неприятелей, не могущих быть вредными для них теперь, ищущих союза с ними для общей формы. Но львовское «Слово» твёрдо стоит на старине. «Так учит нас история, так говорит в каждой малорусской хате верное предание народа»… Да, Меттерних совершенно одобрил бы этот взгляд. Впрочем, ведь Меттерних, вероятно, был друг русинов; так надо полагать по отзыву львовского «Слова» об австрийском правительстве.

Но продолжаем читать программу…

«Дальше мы признаём и убеждены, что русскому (русинскому) народу нужно больше просвещения. Все силы нашего духа, всё стремление ума и мыслей мы посвящаем добросовестно, бескорыстно, распространению народного образования. Но мы издаём политическую газету для более просвещённой части народа, потому наша деятельность тут есть и будет преимущественно посредническая. От почтенных наших корреспондентов, живущих большей частью в непосредственном сношении с народом, будет преимущественно зависеть то, чтобы придавать нашему «Слову» слог и язык, как можно более понятный нашему народу».

Якої народної освіти домагається «Слово»?

Всё это так. Но должно смотреть, кто может, а кто никак не может быть надёжным союзником в заботах о народном просвещении. Мы боимся, что некоторые из следующих статей львовского «Слова» внушены излишнею надеждою на такие общественные элементы, которые ни в каком случае не будут полезны для народного образования. Мы боимся также, что львовское «Слово» по старинным воспоминаниям смотрит слишком враждебно на другие силы, которые теперь искренне готовы содействовать развитию просвещения между русинами. Мы боимся, не отдаётся ли львовское «Слово» врагам русинского племени и не отталкивает ли от себя его нынешних союзников. Надобно смотреть на живые отношения и надобности каждой партии или народности, а не действовать по одному примеру предков, обстоятельства которых были совершенно иные. Продолжаем читать программу.

Заяви «Слова» загострюють суперечності між національностями, що населяють Галичину

«Наконец, мы объявляем, что в многовековом международном20 споре, который открыто ведётся или не ведётся в нашей стране, названной Галициею по имени русского города, в этом споре мы стоим решительно на стороне Руси» (русинской национальности). «Ничего этого не могут требовать от нас, русинов, и самые противники». Что русинская газета стоит за русинов, этому, конечно, так и должно быть. Но мы не находим политического такта в том, что редакция львовского «Слова» спешит упоминать о международном споре в Галиции, как будто основывается именно для этого спора. Вопрос мог быть поставлен гораздо полезнейшим для русинского народа способом: имеет ли этот спор такую первостепенную важность, какая придаётся ему с одной стороны предрассудками (ведь львовское «Слово» хочет бороться против предрассудков!), а с другой стороны людьми, для которых выгодно раздувать в каждой части Австрийской империи, чтобы держать каждую народность в угнетении силой другой народности? Меттерниховская система вооружала венгров на кроатов21 и сербов, а сербов и кроатов на венгров. Для какой национальности было полезно то, что она поддалась тактике Меттерниха? Много ли выиграли, например, кроаты и австрийские сербы тем, что защищали австрийцев от венгров? Мы полагаем, что львовскому «Слову» следует внимательнее подумать об этом, чтобы не быть увлечену к способу действий, который может нанесть очень много вреда нерусинскому населению Галиции, но ровно столько повредил бы и русинскому племени. Следовало бы «Слову» повнимательнее подумать также, надобно ли считать за спор между национальностями тот спор, в который оно бросается с такой готовностью и который понимает оно как спор национальностей?

Соціальні причини існування суперечностей між національностями Галичини

Очень может быть, что при точнейшем рассмотрении живых отношений львовское «Слово» увидело бы в основании дела вопрос, совершенно чуждый племенному вопросу, – вопрос сословный. Очень может быть, что оно увидело бы и на той, и на другой стороне и русинов, и поляков, – людей разного племени, но одинакового общественного положения. Мы не полагаем, что польский мужик был враждебен облегчению повинностей и вообще быта русинских поселян. Мы не полагаем, чтобы чувства землевладельца русинского племени по этому делу много отличались от чувств польских земледельцев. Если мы не ошибаемся, корень галицийского спора находится в сословных, а не в племенных отношениях. И если мы не ошибаемся, та сословная партия, которая представляется львовскому «Слову» враждебной к русинской национальности, не имеет собственно к этой национальности ровно никакой вражды, а по сословному вопросу расположена теперь эта партия к чрезвычайно большим уступкам в пользу поселян как польского, точно так же и русинского племени. Вот об этом-то и не мешало бы подумать львовскому «Слову»… Впрочем мы ещё будем иметь надобность возвратиться к этому основному галицийскому вопросу по поводу следующих статей «Слова».

Про прагнення втягти пастирів православної церкви в політичні суперечки

…За программою следует статья, напечатанная с такою же широкою расстановкою строк, как и самая программа: внешний вид показывает, что эта вторая статья – тоже капитальная, руководящая статья.

(Вот она.

«День святого Григория Богослова текущего года показал новорожденное дитя наше, русинское «Слово», нашей матери Руси (русинской Галиции…)

Мы не знаем прошлой деятельности высокопреосвященного Григория, архипастыря православных русинов, и с удовольствием готовы предположить, что деятельностью своею он заслужил безграничное уважение, какое высказывается ему в этой статье… Но мы всё-таки не можем не сказать русинам, что напрасно вмешивать архипастыря в то дело, органом которого хочет быть львовское «Слово». Это дело мирское, чуждое прямых священных обязанностей архипастыря и отчасти не согласное с ним. Архипастырь должен проповедывать любовь к врагам и христианское смирение. Львовское «Слово» основано для борьбы с противниками русинского народа. Оно теперь видит этих противников в поляках: но в ком бы оно ни увидело их по более здравом рассмотрении дела, – в поляках ли, в австрийцах ли, в некоторой ли части самих русинов – всё равно, оно конечно не откажется от борьбы с врагами русинского народа; а враги у русинского народа, несомненно, есть, потому что в мирских делах без вражды никогда не обходится. Каково же должно быть отношение архипастыря к этому мирскому делу, соединённому с враждой? По обязанности самого сана он должен «благословлять, а не проклинать»; начав бороться против врагов русинского народа по мирским делам, он изменил бы обязанности своего сана. Мы не полагаем, чтобы русины захотели подвергать своего любимого пастыря справедливому нареканию.

Чернишевський проти давніх зусиль Риму окатоличити українське населення Галичини

В чём состоит главный упрёк католическому духовенству? В том, что оно, забывая о прямых своих обязанностях, вмешивается в мирские дела, в борьбу политических партий. Львовское «Слово» поступает неразумно, взывая к архипастырю своему, чтобы он последовал дурному примеру католических кардиналов и прелатов. Как бы то ни было, львовское «Слово» – орган политической партии. Желая иметь всп. Григория своим руководителем, оно xочет сделать его предводителем политической партии. Согласиться на такое желание высокопреосвященному Григорию значило бы повредить интересам православной церкви в Галиции, как вредят интересам католической церкви французские, итальянские и немецкие епископы, делающиеся предводителями одной из политических партий. Они восстанавливают против себя другие партии…

От интересов православия в Галиции обращаясь к мирским выгодам русинского народа, мы также находим способ действий русинского «Слова» прямо вредным для целей, которое оно себе ставит. Руководителями в каждом деле должны быть те люди, которые наиболее способны управлять этим делом успешно, хорошо знают его и могут ставить его главной задачею своих мыслей и усилий. Но политика никогда, конечно, не была и не будет специальностью русинского первосвятителя…

О мирских делах надобно заботиться мирским людям…

<…> положим, что и правду говорит львовское «Слово», будто «ныне целая Европа удивляется плодам нашей старинной литературы», – то есть «Слову о полке Игореве», летописи Нестора и договорам Олега и Игоря с греками; – пусть она удивляется им, хотя она нимало и не думает о том; пусть эти «дивные», по мнению «Слова», плоды и принадлежат галицийским русинам, хотя они принадлежат вовсе не тому отделу малорусского племени, который проживает в Галиции и отвергает в львовском «Слове» своё единство с другими малороссами; что из всего этого? Какие права в настоящем могут основываться на фактах Х или ХІІ столетия? Трактаты 1815 года отвергаются теми народами, нынешним потребностям которых они не удовлетворяют, а вы хотите опираться на договор Игоря с греками. Такие доводы могут употреблять лишь люди, совершенно лишённые политического знания, люди, которые будут по своей неопытности игрушками в руках интриганов. Политические права племени основываются на его живых отношениях. Вы хотите писать по-русински?»

Що має забезпечити успіх русинського видання

Прекрасно; если вы умеете писать. Вам не нужно никаких других доводов; вам нужно это, вам приятно это, – чего же больше? Вы имеете на это полное право. На Олега и Нестора ссылаться тут смешно. Будет ли иметь успех ваше желание? – Это зависит от того, будете ли вы иметь публику. Если в русинском племени есть достаточное число людей, у которых уже развилась потребность читать газеты, вы будете иметь успех теперь же (когда сумеете писать для них дельные и полезные вещи). Если нет, Нестор и Игорь вам не помогут, – у вас нет публики, вы должны ещё позаботиться о том, чтобы научить ваших соплеменников искусству чтения. Тут важность не в доказывании удивительных достоинств старинной вашей литературы, а в нынешней степени просвещения у вашего племени.

Діяльність «Слова» потребує корінних змін

Но есть люди, доказывающие, что русинское наречие неспособно иметь литературу: это – враги наши. Конечно, пока вы не будете иметь многочисленной публики, многие будут сомневаться в полезности и практичности ваших попыток издавать русинские газеты, особенно если вы будете писать ломаным языком, каким пишете теперь, смесью местного галицийского наречия с нашим литературным и с церковнославянским языками. Но такое сомнение вовсе не означает вражды к вам. Вот мы, например, желаем вам всего хорошего, а в полезности вашей газеты тоже сомневаемся очень сильно. Или даже и не сомневаемся, а совершенно уверены, что вы идёте по ложному пути. Зачем вы придумываете себе особенное ломаное наречие, отделяясь от общей малороссийской литературы? Одна галицийская часть малороссов так мала, что не в состоянии иметь своей отдельной порядочной литературы, как не может иметь порядочной литературы Костромская губерния или Дорсетширское графство, Тироль или Люблинское воеводство. Эти маленькие части больших народностей что-нибудь значат в чём бы то ни было – в литературе ли, в политической ли жизни – только тогда, когда держатся в одном целом с остальными частями своего народа. А впрочем, не напрасно ли мы с вами и рассуждали о том, на каких доводах должно опираться право русинского народа иметь родную литературу? Нужно ли вам перед кем-нибудь доказывать это право? Разве-кто-нибудь отрицает его? Вы горячитесь против поляков22

До чого спрямована стаття «Русины и их отношения к соседям»

За статьёю «Русины и их отношения к соседям» следуют письма корреспондентов из разных мест. Первый корреспондент говорит, что русинская журналистика «должна твёрдо держаться, как аксиомы, того политического принципа, что только при Австрии и с тесной нею политической связи может Галицкая Русь с успехом» вести своё дело. Другой корреспондент мимоходом открывает, в ком имеет своих противников русинская литература. «Находятся, к несчастию, такие люди, которые, покинув прародительскую ниву, отрекшись от своей матери и родного слова, стали возделывать чужую ниву, отдались в опеке мачехе, и, стараясь войти к ней в милость, страшно враждуют ныне против своей кормилицы и всякими способами усиливаются отнять у неё сыновей, ещё оставшихся верными ей…» Что же после этого сваливать вину на соседей, когда враги ваши – вовсе не соседи, а некоторые из наших единоплемёнников наших? Подобное положение было у нас при Сумарокове и даже при Карамзине. Некоторые русские отрекались от родного слова для французского языка и презирали русскую литературу, провозглашая, что на мужицком языке нельзя читать книг, а надобно читать на французском. Чем тут были виноваты французы? – Ни душой, ни телом. Чем же поправилось дело нашей литературы? Враждою ли против французов, бывших тут ровно ни при чём, или хваливших тогдашние наши литературные попытки, например, трагедии Сумарокова? Поправилась наша литература просто тем, что хотя несколько распространилось у нас просвещение (при помощи французов же и других просвещённых наций).

Головна причина злиденного життя національностей Галичини – їх пани-визискувачі

Мы видим, что само русинское племя делится на две разные партии: масса народа говорит на родном языке и любит его; некоторые русины стыдятся быть русинами и враждуют против русинского языка… Даже за отрывком, который у нас выписан, следует брань на поляков и за что же? Как вы думаете? Одна из польских газет сказала, что львовское «Слово» будет печататься «русскими» буквами. Что ж – это правда. Львовское «Слово» действительно печатается тем самым шрифтом, какой принят у нас в России. И какая обида в этом справедливом замечании польской газеты? Но львовское «Слово» обижается и бранится. Оно доказывает, что шрифт, употребляемый у нас в России, заимствован нами, русскими, у русинов и поэтому должен называться не русским, а русинским. Удивительно! Мы того и ждём, что львовское «Слово» увидит обиду и злонамеренность во мнении нашем о единоплемённости галицких русинов с остальными малороссами…

К № 2 приложено особенное прибавление, предназначенное для русинских простолюдинов и напечатанное славянскими буквами. Тут объясняется простому народу образ действия, которого он должен держаться в настоящее время, когда императорским дипломом 20 октября пожалована свобода всем народам Австрийской империи. По диплому этому учреждаются провинциальные сеймы, и львовское «Слово» внушает, каких депутатов должны русинские простолюдины выбирать на галицийский сейм. Объяснение начинается с того, что если русины не будут иметь на галицком сейме сильных защитников, то пропадут от поляков. «Мы попадёмся в новую неволю…» По этому случаю припоминается, в чём состояло прежнее порабощение. «Когда Галицкое государство отдалось под власть короля польского, обещаны были русинам равные с поляками права и свободное исповедание христианской веры по греческому обряду. Но этого обещания польские правители не сдержали: скоро начали они вводить своё исповедание и признавать равные с правами польских панов права только за теми русскими панами, которые приняли латинское исповедание. Таким образом наши русские паны не только приняли польское исповедание, но и перестали быть русинами; русинская народность, потеряв своих сильнейших сыновей, долго не имела никаких заступников, кроме духовенства. Ещё и теперь мы имеем множество богатейших панов, которые происхождения русинского, в которых течёт чистая русинская кровь, но в которых нет ни русинского сердца, ни русинской мысли, которые, быть может, ещё и враждебны своей матери, русинской народности. Русское сердце, привязанное к русской народности, можно найти только в тех, которые держатся греческо-русского исповедания; но и между ними есть такие, которые больше дружат чужим, чем своим».

Разберём эти мысли и факты. Защитники и неприятели русинского простонародья различаются по исповеданию и языку; католики поляки – враги русинов, православные русины – друзья их. Так ли? – Но тут же прибавляется, что и между православными русинами есть враги своего народа. Как связать это с предыдущим? Значит, по вероисповеданию и по языку нельзя русинскому народу различать врагов от друзей. Зачем же львовское «Слово» на каждой строке твердит русинскому народу: «считай своими врагами всех поляков, считай своим другом каждого русина», – зачем оно внушает этому народу эту фальшь, против которой само свидетельствует?

Мы видим также, что много богатейших панов в Галиции – чистые русины; это засвидетельствовано самим львовским «Словом». Если оно хочет быть представителем интересов русинского народа, пусть оно спросит у русинов, меньше ли, чем польские паны, брали повинностей эти русинские паны, больше ли польских панов они сделали уступок русинскому народу, – короче сказать, легче ли было русинскому поселянину у русинского пана, чем у польского?

Слышали мы свидетельство об этом от человека, не слишком любившего льстить полякам, от человека, имя которого драгоценно каждому малороссу, – от покойного Шевченко. (Впрочем, львовское «Слово», быть может, не признаёт Шевченко своим человеком: ведь он – не русин и в львовском «Слове» наверное не стал бы писать.) Он свидетельствовал нам, что паны из малороссов далеко уступают панам из поляков справедливостью и человечностью в обращении с поселянами. Этот отзыв прекратил для нас возможность смотреть на отношения поляков к малороссам теми глазами, которыми смотрит львовское «Слово». Он окончательно разъяснил для нас ту истину, которую мы давно предполагали сами. Вот она.

Звернення до авторитету Шевченка переконливо доводить, що становище селян визначає не національність, а соціальний статус

В землях, населённых малорусским племенем, натянутость отношений между малороссами и поляками основывалась не на различии национальностей или вероисповеданий; это просто была натянутость сословных отношений между поселянами и помещиками. Большинство помещиков там – поляки, поэтому недоверие простолюдинов к полякам – просто недоверие к помещикам. Когда малороссы говорят о панах, они только забывают прибавлять, что в числе панов есть и малороссы, потому что панов малороссов гораздо меньше, чем поляков. Но к этим панам у них отношение точно таково же, как и к польскому большинству панов. Различие национальности не делает тут никакой разницы. О чувствах и поступках польских панов относительно поселян разных племён нужно сказать точно то же, что о чувствах малорусских поселян к панам разных племён: различие национальностей и тут не производит никакой разницы в отношениях… Тут дело в деньгах, в сословных привилегиях, а нисколько в национальностях или вероисповедании. Малорусский пан и польский пан стоят на одной стороне, имеют одни и те же интересы; малорусский поселянин и польский поселянин имеют совершенно одинаковую судьбу; … она была одинаково дурна: на сколько склонится она или станет она лучше для одного из них, ровно на столько же и для другого. Ничего этого не понимает львовское «Слово». Ему не то неприятно, что поселянам было тяжело; ему неприятно лишь то, что большинство панов говорило не малорусским языком. Оно не понимает, что малорусскому поселянину не было бы ни на волос легче, если бы все паны в Малороссии были малороссы, – напротив, было бы малороссу тяжелее от этого, как свидетельствовал нам Шевченко. Мы знаем, что очень многие из образованных малороссов и кроме помещиков не захотят признать этого мнения за истину: она противоречит национальному предрассудку, потому многими будет отвергнута, по крайней мере, на первый раз. Но никакие голословные возражения не поколеблют нашего мнения, опирающегося на такой авторитет, как Шевченко. Не опровергать наши слова мы советуем друзьям малорусского народа, а призадуматься над ними и проверить их фактами. Факты подтвердят их, мы в этом уверены, потому что Шевченко чрезвычайно хорошо знал быт малорусского народа. Опираясь на этот непоколебимый авторитет, мы твёрдо говорим, что те, которые захотели бы говорить противное, ослеплены предрассудком, и что малорусский народ ничего, кроме вреда не может ждать себе от них»23.

ПЕРШЕ ПРОФЕСІЙНЕ УПОДОБАННЯ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ

М. Г. Чернишевський – засновник наукового шевченкознавства. М. С. Шагінян – одна з його наступниць

Не слід виключати того, що саме на підставі цього наведеного щойно яскравого й глибокого, справді наукового твору «Национальная бестактность» досвідчена, пройнята щирим захопленням геніальною творчістю та особистістю поета-революціонера шановна М. С. Шагінян проголосила Миколу Гавриловича Чернишевського засновником наукового шевченкознавства.

Марієтта Сергіївна, як відзначалося вище, вагому частину свого життя віддала науковому вивченню та висвітленню творчості й діяльності великого сина українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. У 1944 році дослідниця – про що йшлося вище – захистила присвячену геніальному синові українського народу докторську дисертацію. В грудні 1945 р. дослідниця записала: «При пересмотре текста работы, защищённой в феврале 1944 года как докторская диссертация, были учтены высказывания и предложения моих оппонентов». Наводимо подальші записи (квітень 1963 р.): «Много раз я бралась за перо, чтобы развить и дополнить эту книгу, со дня написания которой прошло почти два десятилетия. И всякий раз опускала руку. Так – не хочется художнику исправить портрет, сделанный когда-то с великой любовью».

Грудень 1973 р.: «И то же чувство, та же любовь – ещё через десять лет…»24

Продовжимо посилатись на цінні матеріали визначної дослідниці й письменниці її трепетною розповіддю про улюблену велику людину, узагальненою характеристикою, виходячи з якої, М. С. Шагінян – творець багатьох біографічних досліджень, – старанно й пристрасно, можливо, часом дещо захоплюючись, створила ґрунтовний науковий монографічний твір «Тарас Шевченко». Однією з особливостей цього твору є, зокрема, прагнення прослідкувати вияви динамічного характеру Тараса Григоровича Шевченка у його поведінці, особистості, душевному й громадському обличчі – всьому його драматичному, багатоплинному житті.

Максим Горький про місце й роль Шевченка в розвитку російського мистецтва

«В конспекте своей лекции, прочитанной для каприйской школы, – нагадує М. С. Шагінян, – Горький бросает интереснейшую догадку для искусствоведов – о том, что Шевченко был предшественником Федотова в жанре. О Шевченко как о жанристе вскользь говорит и Микешин25 во втором томе пражского издания «Кобзаря» от 1876 года, где помещены его воспоминанья. Законченным жанристом Шевченко, конечно, никогда не был. Но вот что следует всё же отметить: хотя Шевченко был мастером и в живописи, и в акварели, но рисовальщик в нём всегда преобладал (отсюда его особая любовь к гравюре, офорту). Русов26 рассказывает о рисунках Шевченка, что любимым его материалом были карандаш и мокрая тушь; перо и чернила, красный карандаш; очень редко – сухая тушь. Из 281 рисунка Шевченко – 226 исполнены чёрным карандашом. Рисовал Шевченко преимущественно на белой, жёлтой, серой, синей, розоватой и прочих оттенках, рисовальной бумаге.

Принципова Шевченкова методика мистецтва живопису

Эта любовь к рисунку связана у Шевченко и с принципиальным убеждением в области методики обучения живописи: он считал, что без полного овладения рисунком ни в коем случае нельзя браться за кисть и палитру.

Когда его товарищ по ссылке Бронислав Залесский27 захотел взяться за живопись, Шевченко ответил ему длинным, серьёзным письмом: «Ты спрашиваешь меня, можно ли тебе взять кисть и палитру; на это мне отвечать тебе и советовать трудно, потому что я давно не видел твоих рисунков, и теперь я могу сказать тебе только то, что говаривал когда-то ученикам своим старик Рустем, профессор рисования при бывшем Виленском университете: «Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй – и будешь мастером». И я нахожу совет его основательным; вообще нехорошо прежде времени приниматься за краски. Первое условие живописи – рисунок и круглота, второе – колорит. Не утвердившись в рисунке, браться за краски – это всё равно, что отыскивать дорогу ночью»28. Это он пишет 10 февраля 1885 года29, а через два месяца, 10 апреля, опять настойчиво советует Залесскому: «В последнем моём письме я забыл тебе сказать, чтобы ты ходил в свободное время за Урал в парк или рощу и делал этюды. Там есть образцы живописных деревьев. И ещё раз скажу тебе: с масляными красками будь осторожнее, пока не утвердишься в карандаше»30. Подхватив догадку Горького о том, что Шевченко – предшественник Федотова в жанре, нашим художникам следовало бы поставить вопрос о пути возникновения русского жанра вообще и проследить, в какой мере связан жанр с иллюстративным искусством, с искусством рисунка во всех его видах. Между Шевченко и Федотовым, который начал ходить в Академию, когда поэт уже кончал её, не могло не быть связей, хотя бы по общности среды. Судьба Федотова не могла не занимать воображенья Шевченко. Интересно, что автобиографическая повесть Шевченко «Художник» концом её героя напоминает конец жизни Федотова (потеря рассудка), – думал ли поэт, когда писал свою повесть, о великом русском жанристе? Необходимо, во всяком случае, отметить огромный расцвет иллюстративного искусства как раз в середине XIX века, толкавший художников к жанру, – особенно если мы вспомним, что иллюстрации давались к тексту, а первые жанровые картины – обычно всегда сопровождались текстом, иногда даже и стихотворным, как это любил делать сам Федотов.

Творчість Шевченка пробуджує народні витоки літератури й мистецтва

«Любопытен рисунок «Знахарь», сделанный Шевченко для сборника «Наши списанные с натуры русские» (СПб, 1841). Шевченко дал его не трафаретно – стариком колдуном, а скорей человеком думающим, пытливым, выше среды, может быть, знающим лекарственные травы и начатки химии; это высокий, красивый парень, идущий по деревенской улице и молчаливо выносящий на себе любопытно-пугливые взгляды женщин. В иллюстративное искусство, как и в живопись, в поэзию, Шевченко принёс пейзаж, нравы и быт родной деревни, а это подтверждает замечательную догадку Горького о его промежуточной роли в искусстве. Давая обзор одной из тогдашних выставок («Современник» в 9 – 10 книге за 1861 год), Шевченко пишет:

«Реализм… торжествует и подсмеивается над идеализмом… и литераторы и художники не стыдятся уже изучать народные нравы, изображать грязные деревенские лачуги, бедную русскую природу, мужичка в лаптях и чиновника в вицмундире с заплатами… Мы приветствуем его (искусства. – М. Ш.) обновление и от всего сердца радуемся, что и художники наши начинают наконец выходить из пошлой рутины, вступают на реальный путь и проникаются чувством современности. Первым показал им этот путь Федотов… Он ещё мало оценен у нас… До Федотова у нас, собственно, не существовал жанр. Он наш первый жанрист. Его можно назвать Гоголем живописи».

Реаліст Шевченко-художник – попередник Федотова в зображенні народного селянського побуту

«Современник», боровшийся за материализм в сознании и реализм в искусстве, тут как бы перекликается с Горьким, хотя и не называет Шевченко. Ведь это именно поэт начал первый «изображать лачуги», сельский быт и т. д., и в этом всё явление Шевченко действительно предшествовало Федотову и могло оказать на него решающее, хотя и косвенное, влияние.

Не забудем, что и до, и во время, и по возвращении Шевченко из ссылки идеализм в русской живописи был очень силён. Его влияние шло из Европы… Власть мюнхенской школы с её религиозной тематикой была среди русских художников очень сильна, она едва не загубила огромное дарование Александра Иванова, а Шевченко ещё юношей, ещё в салонах Брюллова и Жуковского, смело боролся с заразой мюнхенцев, жестоко высмеивал и органически не переваривал их идеализма. Чёткость его позиции ещё в стенах Академии – ведь это общественный факт; он не мог не влиять на окружающих, не мог не усиливать передовой фронт русского искусства, – и не мог, разумеется, не быть известен Федотову»31.

Багатогранність творчості видатного сина України

Глибоко й з великою любов’ю узагальнює Марієтта Сергіївна Шагінян своє бачення всієї творчості й особистості Тараса Григоровича Шевченка, наголошуючи: «Шевченко – творец в самых разных областях искусства: воинствующий реалист, всегда жизненно-практичный, крепко любящий правду, гениально прозорливый, сумевший всюду сказать своё новое слово и в то же время сохранивший простую мужицкую хитринку, уменье заметить в людях и обстоятельствах смешные, раздутые, показные стороны. И ещё одно, очень важное, часто забываемое, когда мы хотим воплотить в искусстве исторический образ; нельзя правильно представить бытие большого, давно ушедшего человека, не поняв до глубины, насколько тесно он связан (не только идейно и общественно, но и пластически, в жесте, манерах, способах самовыраженья) со своей средой во всём, в каждом своём проявлении, даже в сопротивлении этой среде. Правильно наметить путь к подаче живого образа – значит верно найти связь его со средой, пуповину, на которой он исторически держится в мире.

Основні напрямки й особливості життєвого шляху Шевченка

Шевченко – крепак; он побывал мальчиком-казачком в лакейской у барина; он гениальный, остро сочувствующий, нежный душой, ко всему пытливый, жадный жить, – но он же, родившись в «крепости», привык целовать руку у барина и рефлекторного стыда от этого никакого не испытывает (от сердца хотел поцеловать руку художнику Сошенко при первой встрече), привык принимать колотушки, знает, что под горячую руку будет бит, не чужд хохлацкой мужицкой хитринки, изворотливости, необходимости для самозащиты и надуть иной раз барина или барских прислужников, стоящих над ним. Это – мальчик.

Юноша Шевченко попадает в окружение людей свободных, не знающих над собой хозяина. Он приобщается к этому большому, вольному миру, перед ним открываются искусство, книга, умственная жизнь общества его времени. Немногим раньше этой эпохи уральские богачи Демидовы и Строгановы вздумали посылать своих крепостных, наиболее талантливых по части механики, за границу для получения высшего политехнического образования. Крепостные уральцы, привыкшие у себя на родине к полному бесправию, приехав в Европу, очутились в иной обстановке, почувствовали себя свободными людьми, набрались новых привычек, новых манер, вытекающих из этого нового «чувства свободы», – развязался их язык, развязался жест. Образованность сочеталась у них с вольной формой «держания себя в обществе», новым соотношением со средой, окрепшим за три-четыре года на чужбине. И вот они возвращаются обратно к своей избе, своему помещику, своей семье, во власть старых навыков, в мир, где управляющий может их высечь (и сечёт) на конюшне. Происходит тяжёлый душевный шок. Почти все эти несчастные интеллигентные крепостные, о которых я много читала в Свердловске, – и в архивах, и у Мамина-Сибиряка, – гибнут, «свихиваются», как красочно говорит народ, спиваются, топят горе в водке. Так было за два-три десятка лет до Шевченко, так случалось и в его время. Судьба Шевченко совершенно иная. Но душевный шок, душевный надлом произошёл и в нём. Он стал свободным, общается с образованными людьми своего времени, его принимают как гостя в тех самых помещичьих домах, куда раньше он, быть может, приезжал на запятках кареты своего барина, где дремал в ожидании его отъезда, стоя навытяжку в прихожей. Но забыть, чем он был, совершенно сбросить ту связующую силу внутреннего жеста, основанную на многолетней привычке, может ли он сразу, в год, два-три, если вдобавок кровные его, сёстры его, ребята, с которыми в детстве играл, барские лакеи, в среде которых пребывал, – остались в прежнем мире, и этот прежний мир, видимый, ощутимый, находится тут же, на глазах, рядом? Не может.

Друзья любили всей душою

Его, как кровного; но он

Непостижимою тоскою

Был постоянно удручён,

И между ними вольной речью

Он пламенел. Но меж гостей,

Когда при тысяче огней

Мелькали мраморные плечи,

О чём он только не вздыхал

И думой мрачною летал

В стране родной, в стране прекрасной,

Там, где никто его не ждал,

Никто об нём не вспоминал,

Ни о судьбе его неясной.

И думал он: «Зачем я тут?

И что мне делать между ними?

Они все пляшут и поют,

Они родня между родными,

Они все равны меж собой, —

А я!..»

Здесь нету мне пары, я нищий меж ними,

Я бедный подёнщик, работник простой32.

Так пишет Шевченко в русском, несомненно, автобиографическом стихотворении «Тризна», в разгар своей славы на Украине, в 1843 году, принятый в самых знатных украинских семьях, ласкаемый и лелеянный как народный певец.

Надлом, хрупкость, неровность сказываются в его юношеском, лабильном облике, отражающем самые разные, самые противоречивые чувства и, главное, – неустойчивость, переходы этих чувств из одного в другое. И здесь, в этой неустойчивости, в неуравновешенности социального жеста, основанного на внутреннем чувстве необычности своего социального положения, – разгадка очень многих тайн шевченковской биографии, в том числе и его связи с кирилло-мефодиевцами, с Кулишом. Здесь объясненье и резкой остроты его реакции на всякое над собой насилие.

Шевченка звільнено з кріпацької неволі

Выбравшись из одной зависимости, крепостнической, Шевченко почти сразу попадает в сеть других психологических зависимостей, которые он первое время терпит в силу ещё не совсем изжитой привычки многих лет к подавлению себя перед чужой волей. Его хотят «воспитывать», «делать», «исправлять», «поучать» – так подошла к нему княжна Варвара Репнина и так подошёл к нему Кулиш со своими присными. Кулиш желал «руководить» дичком Шевченко, народным соловьём, который, будто бы «не ведая, что творит», заливался своими соловьиными песнями, как дитя природы, а его надо по стричь, подрисовать, обучить, направить в русло понимаемого по Кулишу «служения народу», – словом, бездарный по натуре, сухой и властный Кулиш хотел творчески реализовать себя, своё менторство, свою «образованность», свои политические взгляды и эстетические вкусы в деле воспитания не совсем грамотного, не совсем ещё отвыкшего от крепостного состояния, но уже «закусившего удила», почуя свободу, народного гения. Эта «миссия», взятая на себя Кулишом (проходящая через всё его эпистолярное наследство), началась ещё в годы молодости Шевченко, до его ареста, и дошла до кульминации и до разрыва с Шевченко после его возвращения из ссылки.

Надо очень тонко понять положение молодого Шевченко в такой среде, чтоб найти изнутри правильные жесты и действия, правильную мимику для воспроизведения его образа в искусстве. Образ сложен, трагичен, необычайно жизненен, глубоко обусловлен. Человеческое достоинство Шевченко страдает не только потому, что он, крепак, стал свободным, а семья его и народ его остались крепостными, и сам он подобен белой вороне в среде чёрного помещичьего воронья. Достоинство Шевченко страдает и от натиска на него всех, кто навязывает ему свою волю, свои нравоучения, свои восторги. Шевченко – сын народа, и у него трезвый ум; в атмосфере, куда он попал, не хватает трезвости, это он остро чувствует – сперва без критики, потом с яростной критикой. Отсюда его знаменитое бичующее «Послание».

Трудно представить себе более умное и здравое понимание многих показных, выдуманных вещей в политике, нежели это послание, писанное тридцатилетним поэтом, в большей степени самоучкой, отточившим свой здравый крестьянский ум через книги, через общение с передовыми образованными людьми, со средой петербургской Академии художеств. Он умеет подняться до романтических высот и «пламенеет вольной речью», когда эта речь касается больших, реальных событий в жизни человечества; он с огромным чувством, былинным распевом, поёт свою

…думу немудрую

Про чеха святого,

Великого мученика,

Про славного Гуса!

Прийми Отче. А я тихо

Богу помолюся.

Щоб усі слав’яне стали

Добрими братами,

І синами сонця правди,

І єретиками

Отакими, як констанцький

Єретик великий!

Мир мирові подарують

І славу вовіки!

(«Єретик»)33

Он страстно приветствует национально-освободительное движение чехов, видя огромное значение этого движения для всех славянских народов, и восклицает в посвящении своей поэмы «Еретик» Павлу Шафарику:

Слава тобі, любомудре,

Чеху-слав’янине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині

Нашій правді. Твоє море

Слав’янськеє, нове!

Затого вже буде повне,

І попливе човен

З широкими вітрилами

І з добрим кормилом.

Попливе на вольнім морі,

На широких хвилях.

Слава тобі, Шафарику,

Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море

Слав’янськії ріки!34

Он, наконец, понимает великую историческую преемственность учения Яна Гуса и движения таборитов, когда в конце своей поэмы, над пеплом сожжённого Гуса – даёт возникнуть грозному видению Яна Жижки:

…Постривайте!

Он над головою,

Старий Жижка з Таборова,

Махнув булавою35.

«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»

Но когда умничающие земляки его, в большинстве своём богатые помещики, живущие трудом своих крепостных, затевают разговоры о славянском братстве, привозят на Украину «импортированные» речи о свободе и, произнося эти речи, продолжают «драть шкуру со своих братьев-гречкосеев», с обнищалого, тёмного, угнетённого крестьянства, Шевченко находит для них грозные, кнутом хлещащие слова, он пишет своё знаменитое послание «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні», сопровождая его выразительным эпиграфом из Евангелия: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть».

«Послання…», про яке йдеться, – етапне в творчості Тараса Григоровича Шевченка. В праці документально-хрестоматійного напрямку воно має з’явитись перед читачами у повному вигляді:

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Тільки я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних.

І ніхто не бачить.

І не бачить, і не знає, —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають, —

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають.

А що вродить – побачите,

Які будуть жни΄ва!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді остався б сиротою

З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде,

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших… і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся! образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать…

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! глибо́ко!

Дізнаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засядуть, і премудрих

Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я.

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!..» – «Добре, брате,

Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм».

Отак-то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І Коллара36читаєте

З усієї сили,

І Шафарика37, і Ганка38,

І в слав’янофіли

Так і претесь… І всі мови

Слав’янського люду —

Всі знаєте. А своєї

Дас(т)ьбі… Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу Вам розкаже, —

Отойді ми заходимось!..

Добре заходились,

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те, щоб прості люде.

А гвалту, а крику!

«І гармонія, і сила,

Музика, та й годі.

А історія!.. поема

Вольного народа!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що – не Брути!39

У нас Брути! і Коклеси!40

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!»

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах!

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу, та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли41,

Ніже тії коми,

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття – ваші па́ни

Ясновельможнії гетьмани42.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило.

Що Синопом, Трапезондом

Галушки варило.

Правда!.. правда, наїдались.

А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець

Картопельку садить.

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить, —

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Замість пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте,

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!.. За науку,

Не турбуйтесь, буде

Материна добра плата.

Розпадеться лу́да

На очах ваших неситих,

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників: кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України.

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!43

Как же зримо представить себе образ Тараса Шевченко, как воплотить его в нашем искусстве романа, портрета, кино?

Мы дали говорить об этом целому ряду свидетелей, – от четырнадцатилетнего мальчугана и до тридцатипятилетней женщины, и мальчик нарисовал тихого, доброго дядю, а стареющая женщина – пылкого, обаятельного юношу. Какой же свидетель передаёт основное в Шевченко, кто дал самое большое сходство? И какой портрет из обширной иконографии поэта наиболее полно и совершенно выражает это сходство?

Есть один, наименее известный и популярный, – автопортрет периода Аральской экспедиции, где ссыльный Шевченко ещё не стар, с огромной бородой лопатой, с испитым лицом, с пытливым взглядом, – как будто совсем не похожий на обычного, на любимого, на батьку Тараса, на кобзаря. Но зато в этом портрете есть удивительная черта: и во взгляде, и в бороде, и в положении головы что-то напоминает типовой портрет человека эпохи Возрождения, учёного, астронома, мыслителя, мученика. Даже не сходство черт, а скорей сходство исторических стилей. Пройдут десятилетия, огромное наследство Шевченко будет изучено, раскопают, прочтут и пустят в обращение его глубокие мысли об искусстве, о политике, о науке и природе, и это странное сходство «каторжного портрета», как в шутку называл его сам Шевченко, с галереей мужей-борцов, поднявшихся на рубеж своего века и заглянувших в век будущий, – уже не покажется ни натяжкой, ни странностью»44.

Розвиток могутнього таланту Шевченка та його місце в українській громаді середини ХІХ століття

Відомий емігрантський історик І. Лисяк-Рудницький про історичну роль Шевченка

Не оминаймо й того, що пише про видатного українця досить серйозний історик на еміграції Іван Лисяк-Рудницький, обстоюючи, природно свій погляд щодо його історичної ролі: «Геніальний поет і революціонер Тарас Шевченко (1814 – 1861) мав величезний вплив на розвиток української національної свідомості. Українці шанували його як пророка, і скоро навколо його імені та пам’яті виріс культ. Кожна українська фракція, від клерікалів до соціалістів(?) бачила Шевченка у світлі своїх ідей, ігноруючи ті аспекти його життя і праці, які їм не підходили»45.

«Національна свідомість, – зазначав далі історик, – обіймає не тільки систему ідей більш-менш раціональної, пізнавальної природи, але також емоційне захоплення, що його стимулюють радше поети й письменники, ніж учені. Це не випадок, що репрезентативним героєм України в XIX столітті був не державний муж або воїн, а поет – Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм натхненним словом торкає і перетворює серце свого народу»46.

Значущими видаються – попри окремі нюанси – й інші висловлювання І. Лисяка-Рудницького: «Прапороносцем нової доби можна вважати кріпацького сина Шевченка, художника за фахом та геніяльного поета. Шевченко сполучав національний патос з глибоко релігійним, хоч і наскрізь неортодоксальним та недогматичним прагненням до духовної обнови людини й суспільства. Шевченкове мислення залежало від ідей, вироблених за попереднього покоління; зокрема він стояв під впливом концепцій про минуле України, що висловлені в «Історії Русів». Що було нове у Шевченка – це його революційна пристрасть, його безкомпромісове засудження новітнього Вавилона – царської Росії. Шевченко суворо докоряв українському шляхетству за те, що воно морально опоганило себе вірнопідданчою службою царям та поневоленням селянина-кріпака. Очевидно було б недоцільно шукати в поета точно розробленої політичної програми. Але своїм історичним значенням Шевченко переростає звичайну ролю талановитого та впливового літератора. Це був великий духовний провідник свого народу, що його можна порівняти з древніми єврейськими пророками. В його особі український національний рух XIX ст. вперше досягнув виміру, що розсаджував рамці малоросійського регіоналізму»47.

Історизм – невід’ємна риса поетичної творчості Шевченка

На самому початку сорокових років ХІХ ст. В. Г. Бєлінський відзначав: «Наш век – век по преимуществу исторический. Все думы, все вопросы, наши ответы на них, вся наша действительность вырастает на исторической почве»48.

Що ж до літературної преси, то вже на початку творчого шляху поета уважні, вдумливі й передові спостерігачі гідно оцінили вихід Шевченкового «Кобзаря» як подію великого суспільного значення. Вони побачили справжнього й діяльного українського поета, незламну людину, яка має власне, обґрунтоване реальністю, передусім – знанням минулого України – історичне бачення.

«Тема истории властно вторглась в ранние произведения Шевченка и, непрерывно обогащаемая, навсегда осталась в поле творческого внимания революционного поета, – зазначає ленінградський шевченкознавець Юрій Давидович Марголіс. І далі – Возникновение общественного интереса к историческим взглядам Шевченка помечено тою же датой, что и выход в свет первого сборника его стихов, а именно – 1840 годом.

В июньской книжке «Маяка» за 1840 год выступил П. Корсаков, отметивший, что стихи Шевченко являются своеобразным, неповторимым дополнением к специальным историческим сочинениям, посвящённым Украине.

В 1843 году сотрудник «Москвитянина» Ф. Китченко свои «Два слова собратам по поводу прочтения поэмы г. Шевченко «Гайдамаки» и присловье «Москвитянину» начал восклицанием: «Поэма г. Шевченко «Гайдамаки» есть драгоценный подарок не только для литературы русской, но и для частной истории России!»

Возможно, что этот демонстративно хвалебный отзыв вызван и тем, что в 1842 году с неоправданной критикой «Гайдамаков» выступил в «Отечественных записках» В. Г. Белинский (не касавшийся, впрочем, историографической значимости поэмы). Однако славянофильствующий «Москвитянин» не мог, конечно, сколько-нибудь длительное время удержаться на позициях столь энергичной поддержки поэзии Шевченка. Когда в майской книжке 1844 года официозная «Библиотека для чтения» выступила с издевательской критикой исторической поэмы Шевченко «Гамалия», она встретила полное и безоговорочное одобрение переменившего фронт «Москвитянина»49.

Про місце і значення історичної спадщини Кобзаря

Далі Ю. Марголіс посилається на позицію П. О. Куліша50, наводячи кілька рядків, які містяться в його листі від 25 липня 1846 р. до Шевченка. Серед них – попри всі його добре відомі, подекуди прикрі недоладності у взаєминах з Тарасом Григоровичем, зокрема – досить нетактовні закиди на адресу померлого українського генія – саме той-таки Пантелеймон Куліш, здається, одним з перших писав про світову велич Т. Г. Шевченка.

Слід зацитувати лист Куліша. Правда, в окремих рядках його пізнається повчальний напучувач. Однак для нас у цьому листі важливо інше, далеко вагоміше:

«Милостивый государь Тарас Григорьевич!

Перечитывая несколько раз здесь в Петербурге Вашего «Кобзаря» и «Гайдамаки», я от души восхищался ими и многие места заучил наизусть; но в то же время заметил осязательнее, нежели прежде, и их недостатки. Одни из этих недостатков происходят от Вашей беспечности, небрежности, лени или чего-нибудь подобного; другие от того, что Вы слишком много полагались на врождённые Ваши силы и мало старались согласить их с искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом, каким Бог одарил Вас, могло бы творить чудеса ещё поразительнее тех, которое оно творило в соединении с талантом Пушкина. Ваши создания принадлежат не одним Вам и не одному Вашему времени; они принадлежат всей Украине и будут говорить за неё вечно. Это даёт мне право вмешиваться в семейные дела Вашей фантазии и творчества и требовать от них настоятельно, чтобы они довели свои создания до возможной степени совершенства. Вы можете мои замечания принять и отвергнуть; по крайней мере, я исключу себя из общества толпы, которая восхищается Вами безусловно, и которой восхищение для сознающего своё достоинство поэта должно быть также ничтожно, как и «гоненье низкого невежды».

Самое мужественное из Ваших произведений в «Кобзаре» и самое народное по складу и простоте есть «Тарасова ночь» (без пропусков). С ним могут поспорить «Тополя» и «Думка», но здесь история важное дело! – Потом нужно поставить «Перебендю», как превосходную характеристику поэта вообще и украинского в особенности. Оба Ваши введения к «Кобзарю» и «Гайдамакам», как бы ни противоречили тому другому, но это по живости чувств и речи такие огненные создания, на которые ни один эстетик не осмелится наложить руки. Я только замечу, что начало введения к «Гайдамакам» до стиха: «І про вашу долю любила співать» следовало бы поставить эпилогом после «Гайдамак», два следующие стиха уничтожить, а начать просто: «Сыны мои, гайдамаки!» и пр.

Первая часть «Ивана Подковы» пришлась бы введением в «Гамалее», вторую же часть нужно уничтожить, потому что в ней и отдельно нет поэтических красот (кроме стиха, нигде Вам не изменяющего, но вспоминающего великого Пушкина, не щадите стиха для целости создания), а после «Гамалии» она совсем становится неинтересною. – В послании «До Основьяненка» нужно исправить на стр. 92 стих «На степі казачій». К рифме плаче придётся и украинский род; на степу казачім. Далее на 93 стр. Вы превозносите Головатого51, – лицо не очень важное и мало известное народу и историкам. Не лучше ли напечатать:

Наша пісня, наша дума

Не вмре, не загине;

От де, люди, наша слава,

Слава України!52

Добираюсь теперь до двух самых трудных для Вас переделок «Катерины» и «Кобзаря». Если Вы возможете пересоздать вторую половину «Катерины» совсем, да поможет Вам Бог; если же нет, то её можно поправить только исключениями… Пушкин в этом отношении должен служить всем нам образцом. Как только он тронул в душе читателя желанную струну, тотчас останавливает себя с удивительною властью над своею фантазиею: иногда он бросит только зерно в наше сердце и отходит к другим трудам, уверен будучи, что собственные наши силы его раскроют и возрастят в мысль или образ…

Стихи, осужденные здесь на исключение, могли бы сделать иному честь, но Вы, Тарас Григорьевич, должны быть подобны богачу, который, наслаждаясь только лучшим в яствах, бросает то, что другие охотно бы съели… Тут есть некоторые частности, годящиеся к делу, но вообще эти страницы замедляют драматическое движение, потому, что нет здесь равносильных предыдущих черт, а слов много. Шекспир так умел располагать заманчивейшие вещи в своих пьесах, что нигде они не навалены грудою в ущерб другим местам, и новые впечатления у него следуют в скрытом механизме драмы со скрытою рассчитанною последовательностью. На этом основываются равновесие частей, целость, единство впечатления и вообще гармония во всяком эпическом и драматическом произведении…

Теперь «Гайдамаки». О введении я уже сказал…

Вот Вам голос человека, от всей души желающего, чтобы Украина имела поэта, который бы всему свету сказал за неё своё могучее, гармоническое слово. Примете Вы его или нет, по крайней мере надеюсь, что Вы не усомнитесь в благородстве моих побуждений к строгой рецензии Ваших несравненных созданий и к решительному тону советов. Прошу Вас не уничтожать это письмо, а спрятать его, так чтоб оно Вам могло попасть в руки лет через 5, когда Вы насытитесь курениями всеобщих похвал, и внутренний Ваш человек возжаждет иных наслаждений поэтических, наслаждений глубоким сознанием красоты творчества, недоступной для публики. Может быть, тогда они наведут Вас на такие мысли, которые мне и не приснятся! Если же Вы согласитесь теперь исправить «Кобзаря» и «Гайдамаки», то я бы желал во время моего пребывания за границею53 напечатать их для Славянского мира с немецким переводом, со введением и комментариями на немецком языке: да славится украинское имя на всех языках! А ви б намальовали свою персону, то й персону Вашу я б штихом німецьким ізобразив. Гроши на ізданіє я знайду, коли захоче Н. Ів54, да ще дехто, а коли й ні, то от Вам козацьке слово, що своїм власним коштом надрукую, хоч би не виручив опісля ні копійки! Як же б якому німцю продав, то не взяв би собі й копійки, а доставив би Вам.

Року 1846, іюля 25 дня. З С. – Петербурга П. Куліш, рука власна.

Я желал бы, чтоб это осталось между нами, так, чтоб дома и не знали, каким образом явились Ваши сочинения в Нимеччини!»

Уже в першому своєму листі до Шевченка Куліш повідомляв: «Писал я к Вам два раза из Украины, но, верно, Вы не получили одного моего письма. Я написал первую часть «Украины». Это составит отдельную малороссийскую поэму до Богдана Хмельницкого.

Хмельницкий составит вторую, междоусобия третью, Мазепа и шведчики четвёртую. Знаюшие люди восхищались первою частью и уговорили меня скорее печатать, что я и сделал. «Украина» печатается в Киеве и скоро выйдет в свет. Посылаю Вам 30 билетов. Раздайте, пожалуйста, в Петербурге, а я Вам экземпляры немедленно вышлю. Из своей поездки извлёк я величайшие результаты. Вы это со временем увидите. О гайдамаках написал я прекраснейшие рассказы, которые вместе с другими составили том и будут изданы под заглавием «Малороссийские предания» etc. Вашего дідуся55 я не нашёл в Чигирине. Напишите, что хорошего видели и слышали Вы в Малороссии. Шкода, що не будете в Киев. А мне бы очень пригодилось поговорить с Вами кое о чём.

P. S. Пишу это письмо прихватком. По получении от Вас ответа напишу Вам кой о чём подробно»56.

«Первый историк Украины»

«В течение последующих одиннадцати лет наметившийся таким образом интерес к историзму в творчестве Шевченка, – вважає далі ленінградський історик, – не получил какого-либо развития». А. Д. Марголіс тут же пояснює чому: «На протяжении десяти лет после разгрома Кирилло-Мефодиевского общества имя Шевченко вообще находилось под запретом.

Молчание было нарушено лишь в 1857 году, после Крымской войны и смерти Николая І. В эпилоге к роману «Чёрная рада» П. А. Кулиш назвал Шевченка «первым историком Украины».

Однако ни рецензент реакционного «Маяка» Корсаков, ни корреспондент глашатая официальной народности «Москвитянина» Китченко, ни вставшие в конце 50-х годов во главе украинского национал-либерализма Кулиш и Костомаров – никто из них в действительности даже не приблизился к пониманию историографического значения творческого наследства Шевченка.

Оно было раскрыто позже, в годы первой революционной ситуации в России, руководителями всероссийской революционной демократии.

Методологическая основа подхода русских революционных демократов к оценке творчества Шевченка содержится в крылатых словах А. И. Герцена: «Он тем велик, что он совершенно народный писатель, как наш Кольцов, но имеет гораздо большее значение, чем Кольцов, так как Шевченко также политический деятель и явился борцом за свободу».

Сучасник поета Микола Платонович Огарьов, сподвижник Олександра Івановича Герцена, у передмові до видання «Русская потаенная литература ХІХ века», де містились і праці Т. Г. Шевченка, зазначав: «Украйна проснулась в Шевченке, и – лучшее доказательство, как сила обстоятельств влечёт к самобытности областей и нераздельности союза, – Шевченко, народный в Малороссии, с восторгом принят, как свой, в русской литературе и стал для нас как родной: так много было общего в наших страданиях и так самобытность каждого становится необходимым условием общей свободы»57.

Если на первую книгу Шевченка появилось семь рецензий, то издание его стихов в 1860 году вызвало двенадцать отзывов, среди которых наиболее глубокий принадлежал перу Н. А. Добролюбова и был опубликован в мартовском номере «Современника»58.

Беззаперечно справедливо вважати полум’яного російського революційного демократа Миколу Олександровича Добролюбова гідним попередником і однодумцем М. Г. Чернишевського – незаперечного основоположника наукового шевченкознавства. На підтвердження цього погляду звернімося до наведеного нижче його справді непересічного дослідницького твору, опублікованого у переломному для шевченкознавства 1860 році.

М. О. Добролюбов – перший дослідник історичної спадщини Шевченка

Історичний творчий доробок Тараса Григоровича Шевченка – яскрава й невід’ємна частина його геніальної поетичної творчості, позначеною справжньою народністю та послідовною боротьбою за волю України.

«Немало верного и яркого было сказано о Шевченке и после Добролюбова, – зазначає Ю. Марголіс. – Но до сих пор не утратили и навсегда сохранят своё значение слова гениального русского критика, определявшие главную черту творчества Шевченка – его народность»59. Розширимо наведений вище короткий витяг з принципової за своїми роллю та значенням згаданої статті Миколи Олександровича Добролюбова: «Появление стихотворений Шевченка интересно не для одних только страстных приверженцев малороссийской литературы, но и для всякого любителя истинной поэзии. Его произведения интересуют нас совершенно независимо от старого спора о том, возможна ли малороссийская литература: спор этот относился к литературе книжной, общественной, цивилизованной, – как хотите называйте, – но во всяком случае, к литературе искусственной, а стихотворения Шевченка именно тем и отличаются, что ничего искусственного в них нет. Конечно, по-малороссийски не выйдет хорошо «Онегин» или «Герой нашего времени» так же, как не выйдут статьи г. Безобразова60 об аристократии или статьи г-жи Тур61 о французском обществе.

Добролюбов про спорідненість української та російської мов

Конечно, все эти статьи можно перевести на малороссийский язык, но считать этот язык действительным малороссийским будет великое заблуждение. Те малороссы, которым доступно всё, что занимает Онегина и г-жу Тур, говорят уже почти по-русски, усвоивши весь круг названий предметов, постепенно образовавшийся в русском языке цивилизациею высших классов общества. Настоящие же малороссы, свободные от влияния русского языка, так же чужды языку книжной литературы, как и наши простолюдины. Ведь и у нас язык литературы – собственно не русский, и через сто лет над нами, конечно, будут так же смеяться, как мы теперь смеёмся над языком ассамблей петровского времени. Но у нас бестолковая смесь организовалась довольно скоро и составила то, что мы теперь называем языком образованного общества… книжные понятия и слова, хотя и не прошли в народ, но всё-таки захватили у нас довольно значительную часть общества и проникли в законодательство. В Малороссии эта масса общества, занятого литературным языком, несравненно меньше, да и нет им и такой нужды перевёртывать на свой лад каждое название вновь являющегося у них предмета: они получают это название не из какого-нибудь латинского языка, – где уж, как ни бейся, а надобно «us» отбросить и дать слову своё склонение, – а из языка родственного, имеющего почти те же формы. Таким образом, слова, принятые в русском, целиком входят в малороссийский язык, и случается встречать такие малороссийские статьи, в которых почти только що, аж, бо, чи и тому подобные частицы и напоминают об особенностях наречия. Но само собою разумеется, что не откажем малороссийскому, как и всякому другому народу в праве и способности говорить своим языком о предмете своих нужд, стремлений и воспоминаний; никто не откажется признать народную поэзию Малороссии. И к этой-то поэзии должны быть отнесены стихотворения Шевченка. Он поэт совершенно народный, какого мы не можем указать у себя. Даже Кольцов нейдёт с ним в сравнение, потому что складом своих мыслей и даже своими иногда отклоняется от народа. У Шевченка, напротив, весь круг его дум и сочувствий находится в совершенном соответ ствии со смыслом и строем народной жизни. Он вышел из народа, жил с народом, и не только мыслью, но и обстоятельствами жизни был с ним крепко и кровно связан. Был он и в кругу образованного общества, малорусского и великорусского, но долгое время встречал в нём лишь отталкивающую презрительную грубость, притеснения, насилия, несправедливость, и зато, при первых же лучах нравственного, свободного сознания, тем сильнее устремился он душою к своей бедной родине, припоминая её сказания, повторяя её песни, представляя себе её жизнь и природу. Что вытерпел Шевченко в юных летах и на чём воспитывался ум и талант его, он сам написал в письме к одному из редакторов «Народного чтения»… Мы решаемся привести почти всё это письмо, полагая, что рассказы о судьбе людей, подобных Шевченко, должны получить самую широкую известность в нашей стране»62.

Далі М. О. Добролюбов, навівши майже повністю автобіографічний лист Шевченка редакторові журнала «Народное чтение»», робить глибокі власні висновки з нього, надруковані в 1860 році (третя книжка журналу «Современник»):

«Итак, вот какие впечатления ложились на душу юноши за пределом простой жизни «под убогой батьковской стрехою»; вот что встретил он «в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах»… Подобные впечатления способны убить юную душу, развратить все нравственные силы, загубить и затоптать человека. Но, видно, богато был одарён душевными силами этот мальчик, что он вышел, хотя и не совсем, может быть, невредимо из всего этого. А если уж вышел, то он не мог не обратиться к своей Украйне, не мог не посвятить всего себя тому, что веяло на него святыней чистого воспоминания, что освежало и согревало его в самые трудные и тёмные моменты его жизни… И он остался верен своим первоначальным дням, верен своей Украине. Он поёт предания её прошлой жизни, поёт её настоящее – не в тех кругах, которые наслаждаются плодами новейшей русской цивилизации, а в тех, где сохранилась. Оттого-то он так близок к малороссийским думам и песням, оттого-то в нём так и слышно веяние народности. Он смело мог сказать о своих думах:

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, виглядав вас, —

Де ж мені вас діти,

В Україну ідіть, діти,

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще може й славу…

Привітай же, моя ненько,

Моя Україна,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину63.

И мы не сомневаемся, что Украйна с восторгом примет «Кобзаря», давно уж ей, впрочем, знакомого. Он близок к народной песне, а известно, что в песне вылилась вся прошедшая судьба, весь настоящий характер Украины; песня и дума составляют там народную святыню, лучшее достояние украинской жизни, в них горит любовь к родине, блещет слава прошедших подвигов, в них дышит и чистое, нежное чувство любви, особенно любви материнской, в них же выражается и та тревожная оглядка на жизнь, которая заставляет козака, свободного от битвы «искать свою долю». Весь круг жизненных, насущных интересов охватывается в песне, сливается с нею, и без неё сама жизнь делается невозможною. По словам Шевченка, —

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине:

От де, люди, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово64.

Добролюбов про історичну поему «Гайдамаки»

У Шевченка мы находим все элементы украинской народной песни. Её исторические судьбы внушили ему целую поэму «Гайдамаки», чудно разнообразную, живую, полную силы и совершенно верную народному характеру или по крайней мере характеру малороссийских исторических дум. Поэт совершенно проникается настроением эпохи, и только в лирических отступлениях виден современный рассказчик. Он не отступил, например, пред изображением того случая, когда Гонта убивает своих малолетних детей, узнав, что их сделали католиками в иезуитском коллегиуме; он долго останавливается над этим эпизодом и с любовью рисует подробности и последствия убийства. Не отступил он и пред изображением произведенных гайдамаками ужасов в главе «Бенкет у Лисянци»; не отступил он и пред трудною задачею воспроизвести народные сцены в Чигирине (в главе: «Свято в Чигирини»). Много надо поэтической силы, чтобы приняться за такие предметы и не изменить ни одним стихом, не внести своего, современного воззрения ни в одном намёке. А Шевченко именно выполнил своё дело так, что во всей поэме сохранено полное единство и совершенная верность характеру козацких восстаний на ляхов, сохранившемуся почти неизменным до довольно позднего времени. Сила козацкой ненависти к ляхам выражается у Шевченка в восклицании козака Яремы, у которого похитили невесту. «Отчего я не умер вчера, не узнав об этом, – говорит он. – А теперь если и умру, так всё равно из гроба встану, чтоб мучить ляхов».

Но в лирических отступлениях, как сказали мы, является пред нами современный поэт, любящий славу родного края и с грустной отрадой припоминающий подвиги отважных предков. Приведём одно из таких отступлений, которое поразило нас особенно глубокою грустью65.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла.

Довго, довго кров степами

Лилась, червоніла.

Текла – текла, та й висохла…

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає.

Тільки вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тільки роса ранесенько

Сльозами дрібними

Їх умиє. Зійде сонце,

Осушить, пригріє:

А онуки? Їм байдуже,

Жито собі сіють66.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила —

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко, важко…

Кроме «Гайдамаков», в «Кобзаре» напечатаны ещё «Иван Подкова», «Тарасова ніч», «Гамалія» – небольшие пьесы тоже исторически-козацкого содержания.

Не менее любопытны пьесы и в другом роде, пьесы, изображающие лихо и недолю обыкновенной жизни и нежные чувства девической и материнской любви. Особенно живо и поэтично изображаются эти чувства в трёх прелестных поэмах: «Тополя», «Наймичка» и «Катерина». В «Катерине» вы видите несчастие бедной девушки, которая полюбила москаля, офицера. Начинается поэма добродушным обращением:

Кохайтеся, чорноброві,

Та не з москалями,

Бо москалі – чужі люди,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине:

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине.

Но эти откровения, простая мораль, так добросердечно высказываемая, вовсе не кладёт дидактического оттенка на всю повесть, которая, напротив, вся исполнена самой свежей неподдельной поэзии. У Катерины родился сын, и она идёт в «Московщину» – отыскивать отца его. Прощание матери с ней, её путь, её встреча с милым, который её отталкивает, всё это изображено с той нежностью грусти, с тою глубиною и кротостью сердечного сожаления, равные которым встречаются именно только в малороссийских песнях. В «Наймичке» представляется история девушки, подкинувшей своего ребёнка к бездетным старикам, потом нанявшейся к ним в служанки, всю свою жизнь заключившей в материнской любви и только перед смертью открывшей сыну, что она мать его. Весь этот рассказ представляет особенную прелесть от той совершенной простоты, с которою изображается всё дело. Ни одного фразистого места, ни одного хвастливого стиха; всё так ровно, спокойно, как будто покорная, тихая преданность этой матери перешла в душу самого поэта…

Вообще, спокойная грусть, не похожая ни на бесплодную тоску наших романтических героев, ни на горькое отчаяние, заливаемое часто разгулом, но тем не менее тяжёлая и сжимающая сердце, составляет постоянный элемент стихотворений Шевченко. Как вообще в малороссийской поэзии, грусть эта имеет созерцательный характер, переходит часто в вопрос, в думу. Но это не рефлексия, это движение не головное, а прямо выливающееся из сердца. Оттого оно не охлаждает теплоты чувства, не ослабляет его, а только делает его сознательнее, яснее, – и оттого, конечно, ещё тяжелее. Вот размышление поэта по поводу оскорблений, которых натерпелась в селе Катерина, родившая сына:

Отаке-то на сім світі

Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить…

А за віщо? Святий знає!

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

Тому доля запродала

Од краю до краю,

А другому оставила

Те, де заховають.

Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце збиралось

З ними жити, їх любити?

Пропали, пропали!

В таком роде постоянно бывают думы поэта. Мы не берём на себя оценки и указания всех поэтических достоинств Шевченка; мы указываем только на некоторые стороны его произведений, могущих и в великорусских, мало знакомых с Малороссиею, как мы, пробудить сочувствие. Поэтому мы и берём более общие вещи, такие мысли и чувства, которые будучи природно-украинскими, понятны и близки, однако, всякому, кто не совсем извратил в себе лучшие человеческие искусства. Думаем, что маленькие разницы малорусского наречия от русского не помешали читателям понять наши выписки»67.

Російські революційні демократи наслідують історичну спадщину Шевченка

После смерти Шевченка его пламенное слово продолжало служить делу всероссийской революционной демократии. Главная заслуга в этом принадлежит несомненно Н. Г. Чернышевскому. В 1861 году в майской книжке «Современника» Чернышевский опубликовал в переводе П. Гайдебурова поэму «Гайдамаки». Характерен сопровождавший поэму редакционный комментарий к слову «колиивщина»: «выражение это подобно русской «пугачёвщина». Такое сопоставление наилучшим образом отвечало задаче разъяснения коренных интересов всех крепостных крестьян Российской империи.

Эту мысль, выраженную ещё в 1857 году в рецензии на костомаровскую «Историю казацких войн при Богдане Хмельницком»68, Чернышевский, опираясь на Шевченка, детально изложил в статье «Национальная бестактность» в июльском номере «Современника» за 1861 год.

Симпатії до визвольних прагнень польського народу

Дело происходило в то самое время, когда «шляхетское освободительное движение в Польше приобретало гигантское, первостепенное значение с точки зрения демократии не только всероссийской, не только всеславянской, но и всеевропейской»69. Кровным делом росийского крестьянства в этих условиях было обеспечить всемерную поддержку польского революционно-освободительного движения. Никто лучше Шевченка не смог бы обосновать эту единственно правильную тогда тактическую линию всероссийской революционной демократии. Но Шевченка уже не было в живых. В защиту коренных интересов украинского, польского и русского крестьянства, с обоснованием революционно-демократической тактики в этом вопросе выступил Чернышевский.

Почти вся та часть статьи «Национальная бестактность»70, которая содержит непосредственные ссылки на Шевченка была вычеркнута цензурой и увидела свет лишь в 1932 году в публикации М. В. Нечкиной71. Таким образом революционные идеи Шевченка в опосредствованной передаче Чернышевского не могли быть использованы революционно-демократическим лагерем в политической борьбе начала 60-х годов. Но идеи Шевченка под пером и в изложении Чернышевского приобрели столь могучий общественный смысл, что в наше время «Национальная бестактность» начала свою вторую жизнь, став на службу борьбе социалистической науки о великом Кобзаре против националистических извращений его творчества72.

Знаменателен факт признания Чернышевским значительности вклада в сокровищницу идей всероссийской революционной демократии, внесённого Шевченком, воплощавшим живое, непосредственное представительство от массы национально угнетённого крепостного крестьянства Украины.

То обстоятельство, что Чернышевский излагал главные идеи «Национальной бестактности», «опираясь на этот непоколебимый авторитет»73 – авторитет Шевченка, – не только наилучшим образом отвечал пропагандистскому назначению статьи, но и придавал аргументам Чернышевского высшую степень научной объективности.

Глибинні причини, що визначали загальний спектр українсько-польських взаємин

Замечательно, что, излагая взгляды Шевченка на вопрос об отношениях между поляками и украинцами и полностью присоединяясь к своему украинскому соратнику, Чернышевский с самого начала ближайшим образом касается исторического аспекта интересующей его проблемы.

Таково совершенно объективное изложение Чернышевским раздумий Шевченка об исторических судьбах славянских народов, о путях за свободу украинских, русских, польских крестьянских масс.

Убеждение Шевченка в том, что украинские и польские крестьяне имеют совершенно одинаковую историческую судьбу, служило прекрасным дополнением общественноисторических взглядов Чернышевского. Шевченко оказал, таким образом, существеннейшую помощь Чернышевскому в его могучей революционной проповеди «с первой в мире трибуны демократического социализма»74.

УКРАЇНСЬКІ ДОСЛІДНИКИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Ще в школі, захопившись творчістю Тараса Шевченка, Михайло Петрович Драгоманов, емігрувавши за кордон, до Швейцарії, став першим науковцем, який узявся до ґрунтовного наукового дослідження життя, творчості й діяльності найвизначнішого історичного діяча України. Драгоманов так починає датовану останніми днями 1878 р. свою знакову статтю «Шевченко, українофіли й соціалізм», яка з того часу протягом кількох наступних десятиліть отримала три видання, та, на нашу думку, й сьогодні аж ніяк не втратила свого значення:

«Із одної печі, та не одні речі…

Шевченко настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про українську справу. Лихо тільки, що досі ніхто не зваживсь докладно розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі й у свій час, а всі, хто бравсь писати про нього, перш усього думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського кобзаря»75.

Так хвилююче й пристрасно, з почуттям найщирішої любові та вдячності рідко кому судилося висловити свої почуття любові й відданості до Тараса Григоровича Шевченка.

Знати «правду і тільки правду»

А ось як висловлюється Я. О. Галан про природу творчості: «Щоб писати «правду і тільки правду у великому і в малому», зокрема в наукових працях, треба «мінімум власних міркувань, які можуть читача цікавити, або ні, мінімум, потрібний для того, щоб змусити самого читача міркувати. Максимум спокійного тону, без лайки, щоб читач не подумав: сердиться Юпітер, бо не має рації»76.

Адже читача, упевнені, цікавлять, в першу чергу, не роздуми й міркування з приводу життя й творчості Тараса Григоровича Шевченка, а сама сутність його поезії й діяльності, реальні факти й обставини, пов’язані з ними, їх народження, розвиток і взаємозв’язок.

Ті ж самі засади стосуються також життя й діяльності послідовників Шевченка, й передусім його найбільшого й найавторитетнішого наступника світового значення – Великого Каменяра – Івана Яковича Франка. «Вічний революціонер» глибоко розумів суть історичного процесу. «Під історією, – відзначав український геній, – розуміємо слідження внутрішнього зв’язку між фактами, т. є. таке угроповання поєдиничних і дрібніших фактів, щоб з них виходив якийсь «сенс» т. є., щоб видно було певні основні закони природи, правлячи тими фактами і викликаючи їх»77.

Ставлення простого селянства до Тараса Григоровича Шевченка – народного поета-революціонера

Народна пісня про народного поета

В одній з народних пісень цікаво подаються думки щодо визволення улюбленого народного поета:

Чом не шумиш, луже,

Зелений байраче,

Ой, чом не тікаєш,

Шевченку Тарасе?

За тобою женуться

Вороженьки злії,

Вороженьки злії —

Солдати лихії.

Хочуть вони тебе

Та в полон забрати,

У полон забрати,

Приділить в солдати!

Ой, тікав Шевченко

Битими шляхами,

А за ним солдати

З гострими штиками.

Спіймали Шевченка,

До Сибіру гонять;

А їх вон відгонять.

«Ой, не плачте люди,

Ридом не ридайте,

Та беріте зброю,

Та мене спасайте».

Ой, узяли зброю,

Солдатів побили,

Солдатів побили,

Шевченка пустили»78.

Народ – багатовіковий носій та захисник ідей соціального й національного визволення, незважаючи на тяжкі випробування, неухильно здійснював свою виплекану історичну місію. Він висував з свого власного соціального середовища пророків та лідерів, які стають прапором та керівниками боротьби за соціальне й національне визволення, об’єднання докупи своїх одвічних земель. У віками поневоленій Україні в середині ХІХ століття його найяскравішим і найталановитішим лідером і всевидячим пророком став Тарас Григорович Шевченко.

Це був складний, – ззовні суперечливий, але життєво важливий – історичний період розвитку Росії. Його кінцевий кріпосницький період збігся з останніми роками життя й діяльності Шевченка. Його значимість привертала увагу класиків наукового соціалізму.

Щоб осягнути й оцінити справжню велич народного поета-революціонера, потрібно зрозуміти, в яку епоху звучало його полум’яне слово.

Шевченко в історії України

Неможливо перебільшити місце Великого Кобзаря в історії українського народу. З’ясуванню всебічних сторін цієї справді неосяжної теми, як зазначалося вище, присвячена справді незліченна кількість дотеперішніх публікацій різного гатунку аматорів, так і суголосних досліджень фахівців такого ж різного роду напрямків. Звідси – неможливість домогтись погодження головних характеристик предмету висвітлення, його сенсу. Суперечки із протилежним за спрямуванням, – з одного боку суворо науковим, з іншого – неминуче далеким від нього підтекстом – не вщухають. Вони продовжуються, а сьогодні й загострюються здебільшого через крайню заполітизованість теперішнього часу. Не можна не бачити, що за нею криється складний для нинішнього суспільства, для всього народу України, так би мовити, доволі «слизький період» життя.

Геніальний український народний поет

Повертаючись до воістину багатогранного обличчя найбільшого українського національного генія, не можна ані на хвилину не віддавати собі звіту, що головною та яскравою життєвою рисою усього існування було те, що Шевченкові від першого і до останнього кроку подвижницької діяльності – без жодних обмовок – притаманна незмінна й заслужена характеристика: народний. І не лише й не стільки тому, що Шевченко вийшов із самої народної гущі України, а передусім тому, що він з нестримною самовідданістю й користю діяв заради щастя своєї улюбленої прекрасної Батьківщині та рідного народу. Шевченко став справжнім батьком та провідником знедоленої нації, і не лише української, а й усіх поневолених народів царської Росії. Виключно протилежним було ставлення до улюбленого народом українського поета верхівки шовіністичного царського уряду. Про це переконливо свідчить заборона відзначення 100-річного ювілею з дня народження Т. Г. Шевченка.

МАРІЄТТА ШАГІНЯН ПРО ПОЕТИКУ ШЕВЧЕНКА

Різниця між пересічними ремісниками поезії та її справжніми творцями

Звернімось до монографії Марієтти Сергіївни Шагінян, в якій, на нашу думку, ґрунтовно проаналізовано особливості творчої майстерності найвидатнішого українського поета. «Когда поэты, сами поэты, – відзначає дослідниця відмінність між тими, хто знічев’я бавиться віршами, і справжніми великими поетами, – хотят определить поэзию, они обращаются к глаголам «жечь», «ударить», «пронзать», «исторгать»; к эпитетам «неведомая», «таинственная», «живительная», «чудная»; к существительным «сила», «власть», «могущество», «потрясение».

У Тараса Шевченко есть одно стихотворение. Написанное в каземате, совсем небольшое, пятнадцать строк. Сам поэт никогда не мог его читать без слёз. Слушатели и во второй, и в третий раз не могли его слушать без слёз. В этом стихотворении речь идёт о простейшей правде бытия, – о крестьянском ужине после работы в поле, – и написано оно простейшими словами, даже с повторением одного и того ж корня «вечер» четырежды подряд в четырёх строчках:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Та соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх,

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих.

В простом рассказе – даже не песне – говорится о вещах всем известных: поэт ничего от себя не прибавил к гудящим над вишнями майским жукам, к пахарям, идущим за плугом, к поющим девушкам и матери, ждущей семью к ужину, вечерней звезде, восходящей на небо, и соловью, мешающему матери слово сказать своей дочери. Что же так страшно действует, «хватает за душу» в этом стихотворении?

Непідробна щирість творчості Шевченка

Стены каземата, где писал Т. Шевченко, раздвинулись, чтобы впустить уголок утраченного им мира. Может быть, никогда больше не увидит его поэт. Может, и не было его таким. Но сейчас он его видит во всей отраде и прелести, как никогда раньше не видел. Острота ощущения, боль утраты, понимание, – передать бы его, да красота берёт на себя эту функцию, «мати хоче научати, так соловейко не дає»; и соловей, торжественный рокот его в тёмных ветвях, становится хозяином положения, искусство говорит своё полное слово в тишине – вот что вместе с огромным пережитым счастьем творчества сказал в своём стихотворении Шевченко, вложил в него, а читатель всегда получает вложенное, принимает волну».

Глибинно органічна й абсолютна народність – головна принада й таємниця поезії Шевченка

М. С. Шагінян торкається проблеми, яка турбує кожного справжнього правдивого поета. Цілком правильно аналізуючи її, автор розглядає широке коло сучасників та пізніших аналітиків і шанувальників творчості Тараса Григоровича. Всі вони відзначали одну з найголовніших рис його поезії – народність. М. С. Шагінян уточнює, що згадані особи були зовсім неоднозначні у трактуванні народності у творчості й практичній діяльності поета.

«Но если определить действие Шевченко легко, – відзначає дослідниця, – то разобрать, какими профессиональными средствами оно достигается, – очень трудно. И мы видим, как на протяжении ста лет со дня выхода в свет «Кобзаря» (сьогодні вже – понад ста семидесяти) поэтика Шевченка заинтересовывает не только критиков, а и переводчиков, биографов, комментаторов поэта. Все они сознательно или бессознательно участвуют в поисках большого секрета его эмоционального действия на слушателей и в закреплении того первого слова, каким как будто даётся его разгадка. Слово это «народность».

О народности Т. Шевченко начинают говорить все, и самые разные люди; на этом как будто сходятся переводчики, начиная с Ивана Белоусова, мемуаристы и друзья во главе с Костомаровым и Кулишом, биографы от М. Чалого и Конисского; критики от Добролюбова и Чернышевского. И вплоть до десятых годов ХХ века это определение не только всеми повторяется, но и всё больше принимает форму простого уравнения. Шевченко равен народной поэзии, Шевченко абсолютно народен, и наконец, у Шевченко почти нет стиха, подобно которому нельзя было найти в сборниках записей украинских народных песен. Последнее категорическое утверждение принадлежит К. Чуковскому (в одной из дореволюционных его статей) и основывается на сопоставлении текстов украинских песен (собранных и изданных в годы Шевченко профессором Максимовичем) со сходными местами в «Кобзаре». Иначе сказать, понятие «народность» всё больше и больше суживалось, покуда не превратилось – перед самой революцией – в вопрос отвлечённых «формы» и «темы».

Різні розуміння – «народності» – поезій Шевченка

Для нас ясно сейчас, что схождение самых различных людей на одном и том же определении поезии Тараса Шевченко было лишь мнимым, потому что эти разные люди вкладывали в слово «народность» совершенно разное содержание. Современному исследователю необходимо прежде всего чётко разграничить эти смысловые разницы и внести в вопрос ту ясность, без которой нельзя идти дальше».

Засновник сучасної російської літератури Пушкін про народність

«Начнём с того, – нагадує дослідниця, – что ещё задолго до выхода «Кобзаря» в русских литературных79 кругах очень много разговаривали о народности, и Пушкин в 1825 году задумал даже посвятить этому вопросу целую статью, в которой он дал намёки первого правильного определения народности. Закончена статья не была, но оставшийся отрывок «О народности в литературе» имеет для нас огромное методологическое значение. Пушкин пишет:

«С некоторых пор вошло у нас в обыкновение говорить о народности, требовать народности, жаловаться на отсутствие народности в произведениях литературы, но никто не думал определить, что разумеет он под словом народность.

Один из наших критиков, кажется, полагает, что народность состоит в выборе предметов из отечественной истории, другие видят народность в словах, то есть радуются тем, что, изъясняясь по-русски, употребляют русские выражения».

Між тим, у пізнішому виданні «Полного собрания сочинений А. С. Пушкина» – уривки статті Пушкіна подаються в інший спосіб: замість виданої другої частини речення з існуючої її другої частини – останнього абзацу – додано кілька нових оригінальних абзаців:

«Не мудрено отъять у Шекспира в его «Отелло», «Гамлете», «Мера за меру» и проч. – достоинства большой народности; Vega и Кальдерон80.

…«не выбранная тема («из отечественной истории»), не обороты и формы языка решают вопрос о народности; но что же тогда? В своём отрывке Пушкин не развернул полностью ответа, но оставил ряд намёков, по которым линия его мысли ясна. У народа «есть образ мыслей и чувствований», «есть тьма обычаев, поверий и привычек», «климат, образ жизни, вера»… В поисках точного определения Пушкин пытается расширить понятие «народность», прибавляет к «языку и теме» образ мыслей и чувствований, обычаи, поверия и т. д. Эти поиски его для нас глубочайшим образом поучительны. Ведь ясно, что порочный круг, который он разрывал, – есть та самая «самобытность», тот самый «русский» или иной «дух», тяга к консервации собственной старины, которые в искусстве приводили к проповеди крайнего национализма. Именно в этом порочном кругу мыслили «народность» Тараса Шевченко и Костомаров, и Кулиш. Для них его поэзия как бы безликое выражение всего того, чем был украинский народ «самобытен», как бы детское дыхание самой этой самобытности, которую они хотят удержать, как она есть, и на которую они смотрят с некоторой хозяйской опекой, как на своё историческое, пассивное добро.

Добролюбов Чернишевський визначають зміст народності поезій Шевченка

Иначе представлял себе народность Тараса Шевченко Добролюбов, блестяще развивший тезис Пушкина. По Добролюбову, вовсе не только исторический опыт народа и его прошлое определяют степень народности художника, а живое бытие народа в настоящем. Если художник сейчас живёт с народом, выражает его современные нужды и стремления, выражает от себя, но за целый народ, тогда и только тогда он народен.

Чернышевский в своём определении народности Шевченко пошёл ещё дальше Добролюбова. Он считал, что жить стремлениями своего народа и выражать их в искусстве – значит в какой-то мере пробивать ему дорогу в будущее, закладывать основы культуры этого будущего, вести за собой свой народ. Знать его прошлое, жить с ним в настоящем и продвигать его в будущее – вот как бы триединая формула связи художника с народом. Чернышевский нигде не говорит этого прямо, но подразумевает, когда указывает – с изумительным чутьём провидца истории – на огромное завоевание, какое сделал Шевченко в области украинской культуры, на то оружие, какое он выковал в своих гениальных твореньях.

Что же это за оружие? Одно из главнейших для общества – родной язык. Молодой, гибкий, самостоятельный, созданный Т. Шевченко язык стал орудием украинской культуры. Украинские националисты при всей их сентиментальной любви к самобытности не очень уважали язык крестьянства, чистую полтавскую мову, они позволяли себе коверкать её, прибегали к ней лишь для «обихода» и «couleur locale’я81», допускали в письме произвол и неграмотность, а поэтому не могли и не хотели критически отнестись к тому, что делала группа галицийских буржуазных националистов на Западе. Эта группа имела свои печатные органы, издававшиеся на особой смеси местного испорченного украин ского с литературным русским и церковнославянским языком. В то время как язык Тараса Шевченко был голосом народной массы, крестьянства, эта галицкая смесь не имела в себе органических корней, выражала ряд случайных и перекрёстных внешних влияний преимущественно городского, мещанского или «гелертерского» сословия.

И критика этого языка, резкая и беспощадная, вышла не из националистических украинских кругов, а из уст Чернышевского. Именно он указал на то, что Шевченко принципиально не стал бы писать в галицийском «Слове»; на то, что зарубежные националисты приписывают себе «особое ломаное наречие», «отталкиваются от общей малорусской литературы»; на то, что «наши малороссы» (подразумевается Шевченко) «уже выработали себе литературный язык, несравненно лучший»82.

Теперь, когда мы яснее представляем себе, что вкладывали различные круги русского общества в понятие «народность» Шевченко, нам виднее делаются и пути исследования его поэтики.

Органічна народність поезії Шевченка – ключ до пізнання глибин його творчості

До революции народность Шевченко в том смысле, как понимали её Добролюбов и Чернышевский, не связывалась со специальными вопросами его поэтики; больше того, самое понятие народности, как мы уже видели, становилось у исследователей всё более и более условным, превращалось в проблему формы как таковой.

Позднее мы можем насчитать большое количество тщательных и подчас очень ценных работ, посвящённых изучению «фольклорных» элементов в творчестве Шевченко, «развитию коломийкового83 стиха», «особенностям песенной ритмики» и т. д. Однако отрыв понятия народности от той исторической задачи создания литературного языка, которую выполнил Шевченко, нередко приводит авторов этих работ к чисто механическому анализу, по которому получается, что Шевченко брал и переносил фольклорные элементы из уже совершенно готового, уже отстоявшегося языкового богатства народа – в свою, тоже отстоявшуюся и готовую языковую среду. Но какую? Городскую? Мещанскую? Интеллигентскую? Забывалось, что язык у Шевченко с народом общий, что поэт не «брал у народа» и не переносил к себе, а запел на том самом языке, на каком народ уже пел и сам он говорил и думал с детства.

Вполне естественно, что «фольклористы» упёрлись в конце концов в тупик такого «чрезвычайного сходства и совпадения» при перелистывании двух томов сборника профессора Максимовича, что некоторые из них едва не провозгласили искусственного создания «Кобзаря» по мотиву и по типу этих записанных народных песен, изданных Максимовичем в 1834 году, то есть гораздо ранее самого «Кобзаря».

Філарет Колесса про зміст Шевченкової творчості

В противовес этой тенденции – сводить всю поэзию Т. Г. Шевченко к чисто народной, ставить между ней и устной народной песней знак равенства – вырастает школа, утверждающая обратный принцип.

По мнению этой школы, Шевченко – великий поэт как раз потому, что преодолевает фольклор и что вообще у него совсем не так уж много этого фольклора… И в результате всех этих исследований в очень толковой, обобщающей и блестящей по анализу работе академика Филарета Колессы «Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка», изданной во Львове в 1939 году, утверждается, что вообще «переважна частина поетичних творів Шевченка не виявляє майже ніяких зв’язків з народними піснями й думами, бо обертається в сфері, недоступній для народньої поезії й підноситься над її рівень цілим своїм складом, ідеологічним підкладом, доспособленим до того висловом»84, то есть, что большая часть творений Шевченко вообще никакой связи с народной поэзией не имеет, превосходит её, недоступна для этой поэзии по своему идеологическому складу и речи! То народная форма – идеал, то стихи Шевченко недосягаемо высоки по своему уровню для этой народной формы! Две односторонние теории – фольклорная и «индивидуального мастерства» – в своём крайнем выражении сошлись на взаимоотрицании, а следовательно, и на самоотрицании.

Єдність форми й змісту – могутня сила й привабливість поетичної творчості Шевченка

Между тем, если б первый камень «поэтики Шевченко», заложенный Добролюбовым – Чернышевским, послужил основой для всех позднейших представлений, он сделал бы кропотливые работы исследователей бесконечно более плодотворными. Стала бы ясной для них простейшая истина, что поэтика Шевченко не может быть выведена ни из фольклорности, как таковой, ни из голого мастерства, как такового, а является плодом непрерывного творческого расширения народной речи, полученной с молоком матери, как первоначальный «дар слова», – расширения её содержания путём передачи в ней тончайших оттенков мысли и настроения, страстных политических и философских обобщений. С каждым произведением Шевченко совершенствует для народа его оружие культуры – язык, делает нежную, мягкую, «семейную» речь поселянина, приспособленную к нехитрому сельскому обиходу, отточенной и острой, разрешает в пределах этой речи драматические и социальные коллизии, разворачивает исторические полотна, философствует, издевается, мечтает, плачет, мнёт её, как глину в руках, доказывает её тонкость, жизнеспособность, годность для борьбы, для любой передачи на любой «волне».

Шевченкова й народна ритміка поезії

Даже в первых своих, как бы только «фольклорных» песнях он ведёт эту борьбу хотя бы тем, что использует стойкий ритмический стандарт (коломийковый, колядковый85 стих) для совсем необычных, не свойственных этому стиху настроений (в этом случае замечателен «Перебендя», образец глубоко индивидуального разрешения чисто народной ритмики). А в то же время и в последних своих, как бы исключительно индивидуальных, ямбах он ни на шаг не отходит от фольклора, от крестьянской стихии речи, от обиходных народных слов (что и делает, например, совершенно особенным и потрясающим мастерство автора «Марии»). Забывать о творчестве языка, обсуждая «форму» у Шевченко, никак нельзя, форма вырастает у него из борьбы за выражение смысла, из борьбы сказать то, что требуется сказать что должно и можно сказать на родном языке, хотя бы объём его этому и сопротивлялся вначале…

М. Т. Рильський про особливості та багатогранність поетики Шевченка

Максим Рыльский, художественно обобщивший в своей прекрасной речи на Шевченковском юбилее 1939 года всё, что было сделано филологами в этой области, – указал, что «стихотворное наследство Шевченко делится на две основные группы. Первая группа – это так называемые коломийковые стихи по системе 8 слогов, 6 слогов, с общей хореической тенденцией, но с очень свободным размещением ударений; и вторая группа – это 11 – 12-тислоговый стих (колядковый с общей амфибрахической86 тенденцией, но тоже с весьма свободным расположением ударений по обе стороны обязательной цезуры»87.

Как пример первого, он приводит стихи:

В таку добу під горою

Біля того гаю…

Как пример второго:

Все йде, все минає – і краю немає…

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

Кроме двух этих основных групп, мы встречаем у Шевченко бесконечное количество ритмов, – взять хотя бы цикл стихов, написанных в Орской крепости:

Понад полем іде,

На покоси кладе…

(«Косар»)

За байраком байрак

А там степ та могила…

(«За байраком байрак…»)

Вечірнє сонечко гай золотило,

Дніпро і поле золотом крило…

(«Сон»)

Роби що хочеш з темним зо мною…

(«N. N. – О думи мої! о славо злая!..»)

Или такие ритмически сложные стихи:

Згадав та й заплакав

Багатий сивий сирота.

…Мов лата на латі,

На серці печалі нашили літа.

(«Сліпий»)

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле.

Талами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю.

(«А. О. Козачковському»)

Упомянутые М. Рыльским два размера, долгий и короткий, у Т. Шевченко встречаются не в разных стихотворениях, а, как правило, чередуются в одном и том же стихотворении, в одних и тех же поэмах. Можно с уверенностью сказать, что от классической школы Пушкина и от позднейших поэтов русских и украинских Шевченко резко отличает именно нелюбовь к выдержанной строфике88 и постоянный приём чередования длинного и короткого размеров в одном и том же стихотворении.

Откуда идёт этот приём и нет ли ему каких-нибудь аналогий в мировой поэзии? Есть аналогии, они окружают нас чуть ли не на каждом шагу. Диалектика народной песни – «запевка» и «хор»; один запевает, все подхватывают; или один поэт грустит, а потом со всеми пускается в пляс, – эта диалектика в книжной поэзии вытеснялась всё более крепнущим и всё более требующим внимания к одному себе, вышедшим из коллектива голосов запевалы «соло» поэта, носителя своей индивидуальности. Но народной поэзии такое самодовлеющее соло глубоко чуждо и до сих пор. Наши кавказские ашуги неизменно дают живую разбивку более длинного и тягучего… размера – огненно-быстрым, рассыпающимся по струнам, танцевальным, почти скачущим ритмом. И не только в песнях, такая же двойная ритмика встречается и в самих танцах…

Эта диалектика народного ритма, свойственная не одним только ашугам, а и кобзарям, и русским народным певцам, и Прикарпатью, – идёт с древнейших времён…

Внесок Шевченка в народну поетичну творчість, зокрема в її ритміку

И Шевченко, преобразуя в своей поэзии народные элементы, не только возрождает этот древний приём во всей его нетронутости, но и придаёт ему гораздо большее значенье, чем то, которое он занимает в народной песне в наши дни. Почему? Потому что приём этот помогает ему расширить средства выразительности самого языка.

Почти в каждом стихотворении, кроме очень немногих, выдержанных в чистой строфике и одном ритме (кажущихся, кстати сказать, или осколками большой вещи, или отдельными, вынутыми из неё «лирическими запевками»), встречаем мы у Шевченко «запевку» и «хор»… Уже первое из сохранившихся его стихотворений «ударило» слушателя по сердцу своим чередованием ритма:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма…

Може, вийшла русалонька

Матері шукати,

А може, жде козаченька,

Щоб залоскотати.

Но Шевченко часто меняет обычное соотношение ритмов, начинает стремительным, перебивает тягучим, то есть начисто нарушает народную традицию. Юношей он пишет поэму «Перебендя» и даёт изумительный образ народного певца. Слепой Перебендя всюду бродит и все играет на кобзе, разгоняя людскую тоску, «тугу». Тяжко живётся людям, тяжко живётся и ему самому, – нет ему доли, нет хаты, ночует, где попало, под тыном, а надо бодрить, веселить людей, надо знать, что и где петь, что кому петь:

З дівчатами на вигоні —

Гриця та Веснянку,

А у шинку з парубками —

Сербина, Шинкарку;

З жонатими на бенкеті

(Де свекруха злая) —

Про тополю, лиху долю,

А потім – у гаю;

На базарі – про Лазаря,

Або щоб те знали,

Тяжко, важко заспіває,

Як Січ руйнували…

Приноровляясь ко всякому вкусу, слепой кобзарь поёт весёлую девичью веснянку, молодецки «Шинкарку», хитро поддевает злую свекровь, напоминает купцам на базаре про библейского Лазаря – и «тяжко, важко заспіває», то есть медленно и важно, тяжко и сильно запевает о том, как разоряли родную Сечь. Прерывая танцевальный хорей, Шевченко даёт свою запевку не в начале, как обычно, а в середине поэмы. Его кобзарь:

…Послухає моря, що воно говорить,

Спита чорну гору: «Чого ти німа?»

І знову на небо, бо на землі горе,

Бо на їй, широкій, куточка нема

Тому, хто все знає, тому, хто все чує:

Що море говорить, де сонце ночує —

Його на сім світі ніхто не прийма.

Поэта-прозорливца, пытающего природу, постигшего людскую душу, никто на этом свете не «принимает», его не носит земля, ему нет уголочка на земле… Так, всех веселящий, всем несущий утешенье, – слепой кобзарь сам одинок и бесприютен, он жалуется на свою бесприютность, на горькую долю «угождать богатым»:

Скачи, враже, як пан каже:

На те він багатий, —

и вопреки народной традиции начинать с запевки, кончать хором, начинать с «журбы» (кручины), а кончать «весільным», – он делает всё наоборот:

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває весільної,

А на журбу зверне.

Своим «Перебендей» Шевченко как бы приоткрывает тайны своего ритмического мастерства, показывает, насколько сознательно и отнюдь не по фольклорному трафарету пользуется чередованьем ритмов. За несколько дней до смерти он употребляет всё тот же древний приём, – его последнее стихотворение опять распадается на тоскливую, медленную «запевку» (предложение собираться в дальнюю дорогу на тот свет) и на бодрый, хореический, быстрый, протестующий ответ самому себе (нет, ещё рано, подождём, поглядим на этот свет):

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусіданько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу? —

На той світ, друже мій, до Бога…

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано —

Походимо, посидимо —

На сей світ поглянем…

Змістова спрямованість поезії Шевченка

Не только ритмику, но и установившиеся народные параллелизмы Шевченко использует для смыслового расширения языка, для передачи тончайших обертонов, казалось бы, простейшего житейского случая. Есть у него удивительное стихотворение «Понад ставом увечері» (в «Сове»), где не знаешь, чему дивиться: очень ли большой простоте содержания, величайшему ли искусству слова, кружевной ли тонкости его, а главное, тому ли целому, что получилось из сочетанья простоты и тонкости, то есть безмерно углубившемуся образу? Это стихотворенье стоит в одном ряду с уже цитированным мною «Садок вишневий коло хати», и, думается, в них Шевченко именно тем, что сумел создать художественное обобщение при помощи простейших слов и образов, без всяких отвлечённых понятий, без груза метафор или сложных символов, сумел создать обобщение самим ходом стихов, рассказанным в них действием. Может быть, именно обобщающая глубина и захватывает чувства слушателя в этих стихотворениях:

Понад ставом увечері

Хитається очерет.

Дожидає сина мати

До досвіта вечерять.

Понад ставом увечері

Шепочеться осока.

Дожидає в темнім гаї

Дівчинонька козака.

Понад ставом вітер віє,

Лози нагинає;

Плаче мати одна в хаті,

А дівчина в гаї,

Поплакала чорнобрива,

Та й стала співати;

Поплакала стара мати,

Та й стала ридати.

І молилась, і ридала,

Кляла все на світі…

Ох, тяжкі ви, безталанні

У матері діти!

Только одно действие в природе – ветер. Под гнущиеся от ветра ветви и осоку – два горя: материнское в хате, невестино – в роще. Обе ждут, одна с ужином, другая с лаской, того, кому не суждено вернуться, сына и жениха-солдата, и обе знают, что он не придёт. Плачет мать, плачет невеста. Но дальше параллель исчезает. Невеста поплакала и – запела. А у матери плач перешёл в рыданья, в проклятия, в тяжкую формулу горя, за которой личное перерастает в общее. И так мало слов. И так незабываемо они сильны.

Узагальнююча сутність поезії Шевченка

Подлинное искусство и полнокровная жизнь языка начинаются именно там и тогда, где произведение художника дорастает до обобщающей силы. Без способности обобщить – нет настоящего поэта и писателя. И бессмертие Шевченка-поэта в том, что он выковал для народа язык, способный к глубоким, исторически правдивым, тончайшим обобщениям при помощи самых простых средств и несложных, казалось бы, выражений. Тарас Шевченко был не только лириком, а и рассказчиком в поэзии, он почти никогда не давал песню как одно лишь излиянье чувства без зрительного образа, а зрительный образ почти никогда не оставался нераскрытым. И этого мастерства движущейся, раскрывающейся, зримой картины он достигал средс твами, каких в народной поэзии не найти. Выходя из песенного ритма, его стих то словно следует во времени за движением предмета:

Горіло світло, погасало,

Погасло… —

(«Гайдамаки»),

то словно следует в пространстве за движением образа, например, за девушкой, собирающейся топиться в Днепре, с которою он сравнивает одинокую, забравшуюся на самый утёс хатёнку:

Над Трахтемировим високо

На кручі, ніби сирота,

Прийшла топитися… в глибокім

В Дніпрі широкому…

Стоїть одним-одна хатина… —

(«Сон – Гори мої високії…»),

то ведёт и развивает сразу два образа, – например, праздник на родине и праздник в одинокой пустынной ссылке:

…Завтра рано

Заревуть дзвіниці

В Україні; завтра рано

До церкви молитись

Підуть люде… Завтра ж рано

Завиє голодний

Звір в пустині, і повіє

Ураган холодний.

(«Не додому вночі йдучи…»)

Зразки майстерності геніального поета

Во всех случаях, как и почти всюду, следуя за движением своих образов, Шевченко пускает в ход так называемое «enjambement», занос за стихотворную строку части предложения, редко встречающийся в устной песне и удающийся лишь на вершинах поэзии, у гениальных поэтов.

Умеет он и не хуже Пушкина поэтически вводить в текст прозаизмы. Так, ему надо было ввести в стихи, да ещё в самом их начале, два тяжёлых, не украинских слова «университет» и «лазарет». Что же сделал Шевченко? «Университет» он просто выбросил:

Не вбгаю в віршу цього слова…

Но по смыслу, по неосуществлённой рифме, по указанию на его судьбу – он остаётся:

Тойді здоровий-прездоровий

Зробили з його лазарет…

(«У Вільні, городі преславнім…»)

Этот неназванный университет, из которого сделали огромный лазарет, помогает слову «лазарет» проскочить легко и почти незамеченно. В то же время Шевченко подготовляет к нему ухо читателя двумя эпитетами, глаголом, двумя местоимениями и предлогом, создаёт для него целое аллитерационное вступление: «здоровий-прездоровий зробили» и «цього – з його».

Заслуживает попасть во все поэтики мира и другой пример шевченковского мастерства. Ещё будучи юношей, в поэме «Перебендя» он смело выбрасывает из стиха необходимейшее имя существительное (без которого стихи должны бы показаться бессмысленными!), и выбрасывает так, что никто, решительно никто, читая, не замечает синтаксической невозможности этой фразы:

Орлом сизокрилим літає, ширяє,

Аж небо блакитне широкими б’є…

Певец «орлом сизокрылым летает, парит, аж синее небо широкими бьёт». Чем бьёт? Какими «широкими»? Читатель не чувствует, что пропущены «крылья», потому, что «крылья» даны в этом двустишии пять раз, не будучи названы ни разу, они даны и в эпитете орла (сизокрылый), и в собственном их эпитете (широкие) и в трёх глаголах (летает, парит, бьёт). Нужно поистине гениальное мастерство, чтоб такая выброска удалась в поэзии, как удалась, например, Пушкину его перестановка слов:

И бездны мрачной на краю, —

так же глубоко внутренне мотивированная.

Всё это – результат большого сознательного искусства, «личная марка» Шевченко. Такая же «личная марка» стоит и на его ямбах, глубоко оригинальных и самобытных. Ласковому и нежному, эмоционально-острому украинскому языку четырёхстопный ямб, с его философичностью и подчинением чувства – мысли, как будто мало свойствен. Ещё меньше, казалось бы, должен он был удасться Шевченко, поэту больших душевных движений, привыкшему к народным ритмам. А между тем, именно в «философическом» ямбе Шевченко достиг непревзойдённой страстности выражения. Начав с неизбежной зависимости от Пушкина (русская поэма «Слепая»), он очень скоро от неё освободился. Его самостоятельность в ямбе пришла к нему вместе с первой по-настоящему осознанной революционной темой. В 1845 году Шевченко узнал о гибели на Кавказе при «покорении горцев» своего большого приятеля Жака де Бальмена, и памяти его написал стихотворение «Кавказ». До этого стихотворения он почти не писал ямбом, – его политический памфлет «Сон» написан в обычном народном ритме, в «Гайдамаках» он лишь кое-где пробовал четырехстопный ямбический стих. Но в «Кавказе» ямб зазвенел у него с невероятной силой и совершенством, – поэт нашёл для себя этот размер. С каким-то почти бешенством поднимает он «спокойные ямбы» на ненавистного врага – и они разят без промаху.

Насилию царской колониальной политики на Кавказе, лицемерию церкви, гнусности и фальши «цивилизованного» старого мира они кричат отходную, срывают маску с врага. Иди, учись, какой он, этот мир, – обращается его ямб к горцу:

До нас в науку! ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана, чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

Новаторський запальний ямб революційної поезії Шевченка

Здесь уже собственный, шевченковский, страстный драматизм, несвойственный пушкинскому классическому ямбу. Шевченко как бы перешагнув столетие, предчувствует блоковское «Возмездие». И в то же время это глубоко индивидуальное мастерство оказывается пронизанным тем самым фольклором, трезвым и терпким крестьянским словарём, образной народной мудростью, умением вести через неё к умственному выводу, к обобщению («ми навчим, почому хліб і сіль почім»), – который он формально должен был как будто преодолеть чуждым ему ямбическим размером. На самом же деле он даёт этому словарю новую жизнь, расширяет сферу его духовного действия.

Храми, каплиці і ікони,

І ставники, і мірри дим,

І перед образом твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров, —

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!

(«Кавказ»)

Таким сильным душевным движением вызвана эта строфа, что Шевченко сам закончил её двумя восклицательными знаками. Будущий певец «Марии», «Неофитов», революционных подражаний псалмам уже чеканно прекрасно проявляет тут своё уменье, не задерживаясь на красоте стиха, резко переводит высокую лирическую ноту на «низкую» обличительно-революционную. «І мірри дим, і перед образом твоїм неутомленниє поклони» – это высшая поэзия, обдуманная музыкальность, приподнятая созвучием слогов «лён» – «лон», и тотчас за нею по-крестьянски, по-народному иронический вывод о грабителях и поджигателях, проливающих братскую кровь, а потом приносящих взятку Богу – «з пожару вкрадений покров».

И это – правда. Действие поэзии на душу человеческую потрясающе. Арсенал слов, относящихся к войне, борьбе, завоеванию, стихийному бедствию, для определения недостаточен; взятые на помощь слова из области страха, тайны, загадки тоже недостаточны. Чтобы передать силу поэзии, «слово» переименовывается в старейшую его форму, ставшую обозначением самого действия в «глагол». Поэт «жжёт» сердце людей «глаголом»; стих «ударяет» по сердцу» с «неведомою силой»; поэзии «таинственная власть» исторгает слёзы, переворачивает душу. О чём, о каких неимоверных вещах говорит людям такая поэзия? Какими словами и средствами, если для одного обозначения их нет достаточно сильных слов и средств?

Про переклади поезій Шевченка на мови братніх народів

К стодвадцатипятилетнему юбилею со дня рождения Шевченко десятки советских поэтов перевели его на свой язык. На юбилейном пленуме Союза писателей эти поэты, представители самых разных национальностей, рассказывали, какие они приложили усилия, чтоб перевести Шевченко. Азербайджанцы решили передать его самыми любимыми в народе размерами – ашугскими:

…чтоб переводы были так же популярны, так же народны, так же красивы, хороши и доходчивы, как творения Шевченко на украинском языке… был выбран путь передачи (их) наиболее популярными размерами, в наиболее популярной форме, в которой писали наши знаменитые ашуги, в которой писал наш великий лирик Вагиф89.

Белоруссы захотели сохранить наибольшую близость к оригиналу:

Мы ставили… задачу – дать перевод, близкий к оригиналу, сохранив все особенности поэтических приёмов, поэтическую простоту и ясность, музыку и напевность шевченковской поэзии…

Киргизам было важно сделать Шевченко понятным для своего народа:

…Мы добивались передачи понятным для киргизов языком смысла каждого слова и языка поэта…

Грузины особенное внимание обратили на …ту политическую заострённость поэзии Шевченко, которая так нужна нам сегодня. Армяне, которых затрудняли незнакомые бытовые особенности в стихах Шевченко… для выяснения вопросов, связанных с переводом… <…> специально командировали на Украину… переводчика и редактора…

Казахи, чтоб …весь аромат и дыхание Шевченко передавались без всяких механических приспособлений… создали целую редакционную коллегию из поэтов и литературоведов, строго контролировавшую и консультировавшую переводчиков…

И в результате этих усилий:

стихи украинского поэта звучат на таджикском языке очень хорошо! – восклицает на пленуме от писателей Таджикистана Рахими и читает вслух на таджикском языке «Заповіт».

И казахский поэт Абдильды Тажибаев, читая творения Шевченко, представляет его так, как будто он, живой, бодрый, сидит в колхозе Джамбула и, как старший брат, вдохновляет Джамбула писать прекрасные стихи о великой родине. Таково место Тараса Григорьевича у нас в Казахстане, в котором он провёл десять мучительных лет своей жизни, среди замученного народа… Товарищи, если вы не возражаете, я прочту «Заповіт» на казахском языке!..

И казахский поэт Абильды Тажибаев читает Шевченко по-казахски… А мы слушаем, и нам кажется, что понимаем и по-таджикски, и по-казахски, и по-армянски, и по-грузински, и по-уйгурски… Уйгурцев в Союзе всего шестьдесят тысяч человек, но за рубежом, в Китае, их около шести миллионов.

– Таким образом, – говорит переводчик, – Шевченко становится достоянием китайского народа.

Сухая стенограмма пленума, которую я тут цитирую, не передаёт всей страсти интонации, с какою на десятках языков раздавалось с трибуны: «Дорогой Тарас Григорьевич», «Шевченко мы любим», «наш»…

«Позволю себе рассказать, товарищи, – с волнением говорит Д. Н. Гофштейн, – какое влияние Шевченко имел на выдающегося еврейского поэта-революционера Ошера Шварцмана, который погиб в 1919 году, как боец Богунского полка в борьбе с белополяками. Поэзия Шевченко дала силу молодому поэту отмежеваться от еврейской декадентской поэзии после 1905 года и глубоко зачерпнуть из источников народной поэзии…» И дальше он рассказывает, как в годы реакции, когда запрещалось чествовать Шевченко, Шолом-Алейхем ездил в Канев, чтобы положить цветы на его могилу…

«Когда мы в Азербайджане проводили вечера, посвящённые Тарасу Григорьевичу, – говорит Расул Рза, – то в одном колхозе после чтения переводов «Катерины» на азербайджанском языке к докладчику подошла колхозница и сказала: «Этот поэт описал мою прежнюю жизнь. Прошу вас, передайте ему привет, пожелайте ему долгой жизни».

Легкість і труднощі перекладу народної поезії Шевченка

Привожу лишь тысячную долю того, что хотелось бы выписать из многочисленных речей пленума. По ним становится ясным, что переводить Шевченко было и очень трудно, и в то же время очень легко.

Почему трудно? Потому что простое с виду мастерство Шевченко оказалось полным непревзойдённой тонкости, остроумия и оригинальности поэтических приёмов и глубины гениальных обобщений, и это потребовало от переводчиков огромной работы.

Почему легко? Потому что основоположник украинского искусства, творец культурного языка народа, человек великих исторических задач и тяжёлой личной судьбы, Тарас Шевченко оказался по своему содержанию родным и близким для писателей молодых советских национальных литератур; он напомнил им судьбу их собственных литературных основоположников, он раскрыл им общечеловеческое в национальном, он вошёл в их социалистическое «сегодня» родным братом, «батькой», своим, любимым…

И народность Шевченко приобрела благодаря этому признанию и пониманию – последнюю свою, завершающую портрет, черту»90.

ПИСЬМЕННИКИ ТА ПРОВІДНІ ШЕВЧЕНКОЗНАВЦІ ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

СВІТОВА ВЕЛИЧ НАЙБІЛЬШОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА

Доповідь академіка О. І. Білецького на сесії Загальних зборів Академії наук УРСР 6 березня 1961 р

Протягом ста років, що минули з дня смерті нашого великого поета, постать його безмірно зростала й підноситься тепер на цілий світ.

Це не значить, що вивітрилася в Шевченка українська специфіка. Ні! Він був, є і навіки залишиться українським поетом, як Гомер – старогрецьким, Данте – італійським, Пушкін – російським. Це значить тільки, що розуміння народами світу поезій Шевченка значно поглибилося. Так поглибилася й наша свідомість, наше розуміння тої історичної ролі, яку український народ разом з братнім російським та іншими народами Радянського Союзу і слов’янських демократій виконує в процесі докорінного перетворення людського суспільства.

Як це не дивно – проти ідеї всесвітнього значення Шевченка – виступали неодноразово українські буржуазні націоналісти. Претендуючи на звання «представників» українського народу, а насправді бувши лютими його ворогами, вони намагалися відгородити Шевченка від усіх інших народів, зробити з нього якесь «святая святих», куди, крім них, нікому іншому немає доступу.

Академік О. І. Білецький про справжній зміст сентенцій відносно «окремої української душі»

Ось, наприклад, що писав один з зарубіжних авторитетів (професор С. Смаль-Стоцький). «…Думи Шевченкові, що зародилися й виросли з того специфічного українського лиха, такі специфічно українські, такі наскрізь оригінальні, що їм ніде ані взору, ані пари не найти. Шевченко черпав їх із самого дна української душі, а та українська душа в спільнім історичнім житті українського народу довгі віки, від Святослава аж до Шевченка, вміла на основі традицій поколінь сформувати свою одну народну думку, одну релігію, свої специфічні побажання, свої найвищі етичні, культурні та політичні ідеали – відмінні від інших і тільки їй питомі».

Навряд чи треба спростовувати це твердження. По-перше, чи можемо ми уявити собі якусь «українську душу», незмінну від Святослава до Шевченка? Ми не заперечуємо ідеї національного характеру, але цей характер в нашій уяві не є чимось незмінним протягом багатьох століть. А по-друге, жодна національність не живе і не зростає в цілковитій ізольованості від інших народів, і не буває якоюсь «річчю в собі», якій «ніде ані взору, ані пари не найти». А коли б це було – вона справді була б позбавлена світової цінності.

Наскільки розумніше писав російський критик Добролюбов у відомому відзиві на вихід «Кобзаря»: твори Шевченка, «будучи народно-украинскими, понятны и близки, однако, каждому, кто не извратил в себе лучшие человеческие инстинкты»91.

Наукове розуміння провідних ідей у творчості Шевченка

Ті ж самі українські націоналісти аж до наших днів намагаються довести, що «основне (а мабуть, і єдине) в Шевченкові – ідея боротьби за визволення і незалежність української нації. Проте, досить прочитати Шевченка, щоб побачити, що це не основне в його творчості, коли брати всю творчість в її повному обсязі.

Взагалі треба дуже обережно ставитись до основних ідей будь-якого поета. Поет – людина, що розвивається, змінюється, зростає. І на прикладі Шевченка це легко бачити.

Шевченко починав з ідеї України, як чогось національно окремого від інших народів. Шевченко прийшов до визнання єдності інтересів усіх поневолених мас. На перших кроках творчості муза його була звернена до минулого:

Було колись добре жити

На тій Україні…

Було колись – панували,

Та більше не будем…

У Києві на Подолі

Братерськая наша воля

Без холопа і без пана

Сама собі у жупані

Розвернулася весела…

На початку своєї творчості Шевченко ще не усвідомлював ідеї класової боротьби. Навіть у «Гайдамаках» він вважав, що шляхта і хлопи по суті «того ж батька діти». Проте неправомочність цієї думки згодом стала для нього ясною. Світ розколовся для нього на два табори. З одного боку – пани, незалежно від їх національного походження, пани —

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані —

Пикаті, пузаті!..

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття —

а з другого, – жертви їх свавілля – трудовий люд, і не лише український і російський, а всі народи – «кайданами куті».

Творчість народного поета – вагомий чинник світової культури

Був час, коли критики Шевченка підкреслювали як найвищу якість, що він «поет із народу», позбавлений будь-якої систематичної освіти, відірваний від досягнень світової культури.

Добре заперечував ці думки ще Анатолій Васильович Луначарський.

«Писатель из народа, – каже він, – это значит самоучка, талант сырой, самородок, которому нужно многое прощать. Шевченко в сущности не был таким писателем, – он, как и Горький, далеко поднялся над своей средой и мог сделать честь любому обществу интеллигентов не только по своему таланту и этическому облику, но и по своей образованности»92.

Тепер можна сказати, що легенду про Шевченка як суто селянського поета цілком розвіяно. Багато чого дала Шевченкові усна творчість рідного народу. Проте був він не лише її учнем, натхненним на зразок давнього Гомера, що обробляв народний матеріал, створюваний його безіменними попередниками. Він вийшов з села кріпаком, але його муза не була убога, селянська, кріпацька, як доводили часом критики буржуазної доби.

Натхненна творчість Шевченка – дзеркало його життя

Зупинимось – щоб рішуче цьому заперечити – лише на одному моменті життя і творчості Шевченка. Це 1856 рік.

Ось далека околиця імперської Росії ХІХ ст. Не дуже висока гора, якась церква, казарми, гауптвахта, шпиталь, будинок коменданта – все це за ранжиром пофарбовано в казенний жовтий колір. Внизу під горою – вірменські крамнички, шинок. З заходу – сумне, то темно-зелене, то сіро-жовте Каспійське море. Пісок і каміння. Ні трави, ні деревця. Влітку спека і курява, взимку холод. Більшу частину року віє холодний норд-ост. Життя – солдатська муштра, офіцерське картярство, горілка. Жодних книг і газет, крім офіційної військової газети «Русский инвалид».

Ось тут, у Новопетровському форті, між 25 січня і 4 жовтня 1856 р., засланий в солдати Шевченко писав велику повість «Художник». Писав, може, для того, щоб, відірвавшись від навколишньої дійсності, пережити ще раз у мрії перші роки своєї недовгої волі.

Перед його очима поставали стрункі вулиці і проспекти Петербурга, розкішні зали Академії художеств, гранітна набережна Неви, магазини, музеї, театри. З якою жадобою збирались тепер найменші крихти спогадів і яку безліч їх зберегла його дивовижна пам’ять! І які багаті спогади ці о΄бразами світової культури, мистецтва, науки, живопису, поезії, музики!

Чи міг би хоч туманно уявити собі ротний єфрейтор – один із тих, хто затиснув поета «в кулак… без всякого милосердя», – що живе, що таїться під крутим і впертим лобом, в обстриженій по-солдатському голові «ні до чого не придатного» рядового Тараса Шевченка, якого, як здавалося єфрейторові, він може роздушити, як ту «вошу між ногтями».

У скарбниці поета – кращі досягнення світової культури

Образи декоративних скульптур Торвальдсена, ідеали людської краси, втілені в скульптурах Аполлона Бельведерського, Венери Медицейської, Геркулеса Фарнезького, багатство життєвої сили Рубенса, гостре відчуття життя й побуту голландських жанристів, ідеальні люди художників італійського Ренесансу, тонка психологія портретів Ван-Дейка, ефектна трагедія «Останнього дня Помпеї», музика Глинки, Бетховена, Моцарта, Мейєрбера, Обера, Белліні, танець Тальоні, гра Каратигіна, а поряд з цим враження від літератури й поезії, від світу найрізноманітніших книг, починаючи від «Анахарсиса» Бартелемі і «Історії занепаду і зруйнування Римської імперії» Гіббона, від життєписів італійських художників Вазарі і паралельних біографій Плутарха і продовжуючи Пушкіним, Гоголем, Жуковським, іншими російськими письменниками, Гете, Шіллером, «Робінзоном» Дефо і «Клариссою» Річардсона, романами Гольдсміта, Вальтера Скотта, Діккенса… Ось який величезний, неприглушений десятилітнім засланням, «з забороною писати і малювати», з труднощами дістати друковану книжку – ось який надзвичайно багатий світ все ще живе у свідомості поета.

У людини відібрано все: батьківщину, волю, друзів, близьких. Відібрано всяку можливість творити. Зроблено все, щоб убити в ньому живу душу.

Але того, що увібрав у себе колись його геній, що вклав він у скарбницю пам’яті, – цього не могли відібрати ні «неудобозабываемый Тормоз» – цар Микола, ні жандарми ІІІ відділу, ні оренбурзькі генерал-губернатори, ні новопетровські чи інші унтери, фельдфебелі та єфрейтори.

І наскільки ця нещасна людина, яка сама себе називає «нищим в полном смысле слова», щасливіша і багатша не лише за тих, хто її оточує, але й за тих, хто править усією страшною тюрмою, що простяглася від «финских хладных скал до пламенной Колхиды», – миколаївською Росією.

Все це взято з повісті «Художник». Ця повість – не автобіографія Шевченка. Проте це – один з небагатьох, на жаль, документів, які дозволяють нам скласти уявлення про величезну естетичну культуру великого українського поета-революціонера. Досить цієї повісті, щоб переконатись, як широко був Шевченко обізнаний з світовою культурою. Рівень освіти, як знаємо, не визначається лише дипломом про закінчення якоїсь школи. До речі, Шевченко мав такий диплом з Академії художеств. Але суть не в цьому.

Як оцінювали творчість Шевченка його сучасники й наступники

Шевченко не стояв осторонь загального культурного руху, був широко обізнаний у світовій культурі. Але цей факт, зрозуміло, ще не визначає його місця в ній, не визначає його світового значення. Як же нам визначити це місце? Звичайний шлях – це визначення слави Шевченка поза межами України та його впливу на інші літератури. Це шлях збирання фактів. Вже нагромаджено їх багато. Щодо російської культури – вони найбільш відомі. Від Чернишевського і Добролюбова, від Горького до Луначарського твори Шевченка високо оцінювались, широко розходилися серед передових верств російських читачів. Представники найрізноманітніших течій і напрямків у російській літературі тягнулися до Шевченка: Некрасов і Аполлон Майков присвячували його долі окремі свої поезії. Плещеєв, Курочкін, Мей та інші перекладали його твори. Тургенєв, Полонський, Лєсков писали про зустрічі з ним. Лев Толстой з захопленням читав і перечитував «Наймичку» Шевченка. Ще збільшилася кількість російських досліджень, перекладів, звертань до Шевченка за нашої, радянської доби.

Світове визнання творчості Тараса Шевченка

Ми знаємо, яке значення мала творчість Шевченка для діячів західного та південного слов’янства – поляків, чехів, словаків, болгар, хорватів, знаємо, як шанують Шевченка наші слов’янські земляки, прогресивні українці Канади; знаємо, що Шевченка перекладали і перекладають на всі мови народів Європи, на багато мов народів Азії, Африки, що на ювілейну дату Шевченка відгукнулись на всіх широтах, на всій земній кулі.

Ця слава почалась ще з другої половини ХІХ ст. В Англії Шевченка зіставляли з Бернсом, в колишній Німеччині – з Бюргером, поетом доби «Sturm und Drang» у і навіть з швейцарсько-німецьким побутописцем селянства Єремією Готгфельфом; англієць Морфіл називав Шевченка одним з тих дітей сонця, в яких кров є вогнем; шведський критик Альфред Єнсен в монографії, відомій в українському перекладі, стверджує, що Шевченкова боротьба проти кріпацтва є боротьба, яка має інтернаціональне значення, що ця боротьба проти всякого соціального, релігійного і політичного утиску ушляхетнює його поезію, надає їй через свою справді гуманістичну ідейність універсального значення. Французи, починаючи з 70-х років від Дюрана, підносили Шевченка як співця соціального протесту і виразника революційних ідей.

Одним словом, з усіх наших поетів Шевченко найбільш відомий у різних країнах Європи та поза межами Європи. Про це можна було б скласти окрему доповідь, дати багато імен, фактів і цитат.

Про різницю між світовою славою та світовим значенням

Але чи можемо ми лише цим відзначити світове значення Шевченка? Ні, це тільки одна сторона справи. Світова слава Шевченка і світове значення Шевченкової творчості – це не тотожні поняття.

Світову популярність у свій час хто тільки не мав! Була вона, наприклад, а може, і тепер є, в Дюма-батька, автора «Монте-Крісто» та історичних романів, або Конан-Дойля, автора «Пригод Шерлока Холмса». Популярність така ще не визначає об’єктивної цінності. Щоб визначити цю об’єктивну цінність, треба зробити щось інше. Не тільки підібрати відгуки, відомості про переклади, про видання. Треба зважити Шевченка на терезах історії.

Обличчя епохи, в якій творив Шевченко

І тут слово належить історикові літератури. Спробуємо подивитись на Шевченка саме в історичних рамках. Для Шевченка ці історичні рамки – кінець 30-х – початок 60-х років. Обличчя епохи нам в загальних рисах відоме. В Західній Європі це час переможного наступу капіталізму, який руйнує так званий «Священний союз»; це час, який у Франції після Липневої революції приводить до звільнення країни від решток старого ладу і перетворює її на форму цензової парламентської монархії, монархії, яку з свого боку весь час розхитує знизу невпинний рух пролетарської маси. У 1848 р. цей рух у Франції досягає сили нової, Лютневої революції, в якій бере безпосередню участь пролетаріат, кінець кінцем переможений буржуазією, як придушені були революційні вибухи у Німеччині, Італії, Австро-Угорщині.

У Франції ця епоха висунула низку поетів. Ще напередодні Липневої революції прославився Беранже. Виразником розпачу, що був викликаний невдачею Липневої революції, став Барб’є. Обидва поети були відомі Шевченкові в російських перекладах, які він читав, повертаючись з свого заслання. В Німеччині ці події відбилися в творчості Гейне.

Росія першої половини ХІХ століття

У межах Російської імперії після декабристів нібито все спокійно. «Од молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!»

Здається, все закуто в залізні негнучкі форми, виготовлені за казенними зразками. Проте з кожним днем державний корабель усе більш хитається. Іде наступ капіталізму. Неминуча ліквідація феодального господарства з дня на день відчувається все гостріше. Уряд Миколи І намагається затримати цей процес, якось його полегшити. Проте зупинити хід історії неможливо. Можна розгромити «змову ідей», як називали справу петрашевців, можна заарештувати учасників Кирило-Мефодіївства, але не щастить покласти кінець селянським повстанням, число яких з 1825 по 1854 катастрофічно для влади зростає рік у рік.

Лютувала цензура, заборонялися журнали, але ненадрукований лист Бєлінського до Гоголя набув великого поширення. Лермонтова вислали на Кавказ. Полежаєва віддали в солдати, вислали Салтикова, репресували навіть Тургенєва, але опозиційний і революційний рух зростав, і царювання Миколи І скінчилося цілковитим крахом.

Ось у загальних рисах те історичне тло, на якому вимальовується постать Шевченка, його сучасників, французьких поетів Липневої та Лютневої революцій – Беранже та Барб’є, Гейне і частини англійських поетів, Бєлінського та інших передових російських письменників – представників так званої натуральної школи, Некрасова, який тільки починає свою діяльність революційного поета, Кольцова, чиї твори вийшли з передмовою Бєлінського в 1846 р., Нікітіна, що видав свої поезії у тому ж 1856 р., коли вийшла перша книжка Огарьова, не кажучи про Герцена та інших письменників 40-х років.

Академік Білецький про місце Шевченка в літературному процесі

З 1847 р. Шевченка ізольовано від культурного життя. Про культурне життя Росії, України та Заходу він був поінформований лише випадково. Він перебував поза життям, поза межами культурного світу, як античний Прометей, прикутий до скелі. Йому категорично заборонено писати.

Проте він писав. Він існував, хоч і невідомий у літературному процесі.

Яке ж було його місце в цьому процесі?

Спробуємо його порівняти хоч би з зарубіжними поетами селянства та дрібнобуржуазної демократії. Він сам дав привід для такого порівняння своїм посиланням на славетного шотландського поета Роберта Бернса (який помер ще 1816 р.). Він називає Бернса «поетом великим і народним»93. Проте Бернс – виразник сподівань простого чесного релігійного фермера, прихильника «партії порядку», яка, за його висловом, співає гімн «за короля, не забуваючи при цьому й народу». Шевченко не проспівав би гімна й гетьманові94.

Шевченко і метри західноєвропейської літератури

Є щось спільне між Шевченком і Беранже. Про вплив тут не йдеться. Шевченко з захопленням читав Беранже у перекладі Курочкіна, повертаючись із заслання 1858 р. Але Шевченкові був зовсім чужий анакреонтизм95 і епікуреїзм Беранже. Матеріалісту Шевченкові була чужою віра Беранже в силу ідей, уявлення волі як абстрактного «блага», а не реального наслідку класової боротьби, що пов’язана неминуче з насильством. Зіставимо глузування Беранже з церкви та її служителів з шевченківською постійною боротьбою з богом, ставлення Беранже до дворянства, до маркіза де Караба та інших емігрантських кіл з шевченківським ставленням до панів – і ми побачимо величезну різницю. Там – глузування, іронія; тут, у Шевченка, – лютий гнів, зненависть. Там, у Беранже, – благодушні мрії про майбутнє цілковите визволення невільників класового суспільства. Там як ідеал la Sainte alliance des peuples – священна спілка народів, мир, який сходить на землю, сіючи золото, квіти, колосся, закликаючи народів простягнути один до одного руки: тут – «вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте…»

Ні, не таким здається Беранже, завжди готовий до згоди, завжди прагнучий до переходу в коло інтимніших переживань, поруч з Шевченком, який не глузує, а картає, кличе не до того, щоб «відремонтувати старий світ» та зробити його зручнішим для життя, а щоб знищити всю громадську будівлю – таку, якою вона була за його часів, і на її руїнах побудувати нове життя – оновлену землю, де «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».

Шевченко й англійські поети

Це щодо Бернса і Беранже. В 30 – 40-ві роки у Франції, Німеччині, Англії виступила ціла низка поетів із народу, поетів-ремісників, поетів незаможного селянства. Ще до Шевченка західноєвропейська поезія висунула таких поетів-протестантів, як Байрон і Шеллі.

Шеллі, як і Шевченко, повний пристрасного протесту проти тиранії, проти визиску, проти церкви. Проте сама форма поезії Шеллі з її символами та алегоріями, з її абстрактністю – дуже далека від конкретної, суто реалістичної поезії Шевченка.

Багато було на Заході і до Шевченка, і за часів Шевченка поетів, що обстоювали інтереси трудящих верств. Проте більшість цих поетів закликала пануючі класи до співчуття, до жалощів, і ніхто з них, ні поети-чартисти, ні французькі поети Липневої революції, ні Беранже, ні Бернс не підносилися до такого гнівного, вогненного, пристрасного протесту проти існуючого ладу, проти ладу, заснованого на визиску людини людиною, як Шевченко.

Тарас Шевченко і Генріх Гейне

Автора «Кобзаря» порівнювали з славетним німецьким поетом Гейне. Чи знав Шевченко Гейне, чи не знав – це для нас тепер не цікаво. Як і Шевченко, Гейне був непримиренний борець проти деспотизму, релігії, попівства і всіх чорних сил реакції. Бували спроби порівнювати, наприклад, «Сон» Шевченка з відомою сатирою «Німеччина. Зимова казка» Гейне. Ми шануємо автора цієї казки («Das Deutschland»), ми цінуємо її глузливу іронію. У нас нема сумніву, що вона свого часу мала великий вплив, а частково зберегла його й до наших часів. Але чи можна правомірно порівняти її з насиченою лютим гнівом і драматичним сарказмом сатирою Шевченка «Сон»?

Гейне виступав як представник радикальної німецької дрібнобуржуазної демократії. Шевченко – як представник багатомільйонних мас трудящого люду. Гейне відобразив радикальні настрої відносно невеликого прошарку. Шевченко відобразив палкий протест народу, який, як і він сам, карався, мучився, але не каявся і наполегливо боровся, хоч поки що зазнавав лише поразок. Проте жодного компромісу, жодного розчарування, жодного песимізму, нічого подібного до тих нот, що звучать у Гейне, наприклад, в його «Мандруючих щурах» або у відомих рядках передмови до книжки «Лютеція». Незламна віра: «… Буде правда між людьми? Повинна буть, бо сонце стане і осквернену землю спалить».

Тарас Шевченко і Шандор Петефі

Найбільше співзвучного у Шевченка з поетом угорського революційного руху Шандором Петефі. Як вказує перекладач творів Петефі українською мовою наш відомий поет Леонід Первомайський, «з Шевченком його (Петефі – О. Б.) зближують не лише революційно-демократичні ідеали, але і в однаковій мірі для обох властиве чуття народності, що виявляється не лише в мові та образній структурі їхньої творчості, а й у глибокому розумінні народного життя; в безмежній любові до свого народу; в рішучому пов’язанні своєї особистої долі з долею народу; в надзвичайній життєвій та творчій послідовності. Але між Петефі та Шевченком є також і різниця, зумовлена суспільними обставинами, в яких проходила діяльність обох геніальних поетів. «В той… час, як Петефі зі зброєю в руках боровся в лавах угорського революційного війська… засуджений за свої революційні прагнення Шевченко блукав на засланні в Оренбурзьких степах»96. Революційна спрямованість не заважала Петефі писати поезії про особисте кохання, створювати чудові літературні мініатюри про природу, в яких так яскраво відобразилася душа молодого поета, що загинув після 26 років життя, промайнувши блискавкою на небі світової поезії, – якраз у часи, коли полум’я Шевченкової творчості розпалювалося все яскравіше.

Геніальний виразник одвічних прагнень народів Росії

В історії світової літератури першої половини ХІХ ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова. Він прийшов в українську літературу саме тоді, коли чаша народного лиха переповнилася до краю. Народні пісні розповідали про важку працю на панщині, про сумну долю селянина-кріпака. Вони оспівували Коліївщину, що скінчилася жорстокою розправою над повстанцями в Кодні, згадували про Турбаївське повстання з його не менш трагічним кінцем. Повбивали Базилевських, але замість одних панів з’являлися інші. Поганою розрадою було прислів’я «хоч гірше, та інше».

А лірники все тягнули сумну пісню про Правду і Неправду:

Чи ти, Правда, вмерла, чи ти заключенна,

Що так Неправда увесь світ зажерла?

Бо тепер Правда сидить у темниці,

А тая Неправда з панами в світлиці.

Бо тепер Правда сльозами вмиває,

А тая Неправда з панами гуляє…

Неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збирались над Російською імперією як величезна хмара, що насувається, наливаючись свинцевим кольором. Насунеться і висить. Навколо все ніби тихо. Але раптом гримить перший удар грому, перший розряд електрики, що нагромадився в повітрі. Ось таким ударом у 30 – 40-ві роки ХІХ ст. вибухнула поезія Шевченка.

Невпинне шукання правди і гострий біль від соціальної несправедливості, бурхливий протест і гнів, що набирався віками у поневолених селянських масах Російської імперії, – все це знайшло собі геніального виразника в особі Шевченка. Він один сказав за всіх: і за тих, хто стогнав, хто безсило проклинав, хто уперто боровся, і за своїх земляків, і за весь пригноблений люд колишньої Росії, до якої б нації не належали ці пригноблені – до української, російської, польської, казахської чи іншої. І цей співець став значною подією не лише в українській, але й світовій літературі і рівного йому немає.

Колись Енгельс у листі до Германа Шлютера97, пригадуючи німецькі пісні доби селянських рухів XV – XVI ст., чартистську масову поезію, оцінював цю і подібну їй спадщину дуже стримано. «Взагалі, – писав він, – поезія минулих революцій, виключаючи «Марсельєзу», рідко має революційний вплив у пізніші часи, бо щоб впливати на маси, вона повинна відображати і забобони мас того часу»98. Навіть більшість французьких поетів Липневої революції тепер напівзабуті; світової слави не набули і англійські поети чартизму, Джералд Массі, Ернест Джонс. Селянська війна в старій Німеччині не породила видатного поета, як і французька Жакерія (селянське повстання ХІV ст.), як і англійський селянський рух ХІV ст., відомий під назвою «повстання Уота Тайлера». Коли б Шевченко залишився тільки «мужицьким» поетом, він, мабуть, не став би тим, чим він є для нас і для всього світу.

Революційна спрямованість поезії Шевченка

Але цей нібито «мужицький» поет не був лише «стихійним» явищем, він був революціонером не лише тому, що його почуття обурювалися стражданням кріпаків, не тому, що від дідів та батьків він чув пісні про панщину та розповіді про Коліївщину, а тому, що його думка працювала над проблемою визволення і, працюючи, зустрілася з тим, що думали найпередовіші представники революційної думки тодішнього часу – від Бєлінського до Чернишевського.

Ми не перебільшуємо значення нашого поета як митця, як мислителя.

Багато було майстрів поезії з більш викінченою формою, з більшим, ніж у Шевченка, мистецтвом епічної розповіді, більшою здібністю до створення характерів, до психологічного аналізу. В своїх поезіях Шевченко передусім лірик, який завжди кипить, бушує, перебиває сам себе, плаче, проклинає і, кінець кінцем, показує нам насамперед себе самого – і в поемах, і в баладах, і в ліричних п’єсах, і в повістях.

Чи це його недолік? Ні, це якраз те, що нас у ньому найбільше приваблює, в чому для нас велика сила. І цим своїм безперервним кипінням, цим своїм вогнем він перемагає і Беранже, і Гейне та інших своїх сучасників і попередників.

Деякі з них, мабуть, багатогранніші від нього. На його лірі менше струн, однак на ній «бронзова струна» звучить так, що заглушити її не можна. «Бронзова» чи, може, краще сказати – «крицева».

Шевченко – неперевершений поет-лірик

Не забудьмо, що наш гнівний поет, автор «Сну», «Кавказу», «Осії, глава XIV» та інших інвектив проти існуючого ладу та його прислужників разом з тим був автором поезій ніжних і тихих, автором поезій таких, як «Садок вишневий коло хати», співцем дівочої цноти, материнства, дитинства («У нашім раї, на землі», початок поеми «Марія» та ін.). Чи не про Шевченка думав наш сучасник Павло Тичина, коли одній із своїх поетичних збірок дав назву «Сталь і ніжність»? Так, «сталь і ніжність» – цими словами можна добре визначити і характер поезії Шевченка.

Місце Шевченка в українській літературі нам відоме. Знаємо і його місце в літературі народів СРСР. Наш поет має почесне постійне місце і в літературі всього світу.

Геніальний провидець майбутнього

Він подав людству, мабуть, перший в ХІХ ст., зразок справжньої революційно витриманої поезії. Він закликав боротися за краще майбутнє і непохитно вірив у перемогу правди. Зрозуміло, він не бачив тієї конкретної сили, яка приведе людство до соціалізму. Але він був чи не першим поетом, який геніально передбачав велике майбутнє технічного прогресу. Перед його очима вставали видіння того перетворення природи, яке вже почалося в країнах соціалізму: «І дебрь-пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться…» Не треба наводити цілком ці рядки, де змальовується загальна картина оновленої землі, не розмежованої штучними кордонами, землі, де зійдуться докупи в братерському єднанні всі колишні «невольники». І знаменно, що коли прапор боротьби від селянства перейшов до його спільника – пролетаріату, Шевченкові слова, накреслені на ньому, залунали з новою, нечуваною силою. Боротьба тривала, поширювалась, і в перших лавах борців поруч з іншими поетами, філософами, революціонерами, що словом і дією боролися за волю і щастя трудящого люду, стоїть і наш полум’яний співець Тарас Шевченко. Про Котляревського, свого попередника, він колись говорив: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди». Ці слова можна сказати і про нього самого. Старогрецький Гомер, мабуть, безсмертний поет, але Шевченко живий і для нас, і для всього прогресивного людства, що в цьому році згадує і славить його в усіх країнах світу. І знову спадають на думку його ж слова: Шевченкова дума, Шевченкова пісня:

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!99

ВИДАННЯ ТВОРІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Доповідь відповідального редактора «Шевченківського словника» Є. П. Кирилюка100

У перші ж роки встановлення радянської влади на Україні рукописна спадщина Шевченка зосереджується в Академії наук Української РСР, спочатку в Комісії українського письменства, потім в Інституті Тараса Шевченка і нарешті в Інституті літератури ім Т. Г. Шевченка. Дещо пізніше почалося зосередження образотворчої спадщини в Державній картинній галереї Т. Г. Шевченка – нині державному музеї Т. Г. Шевченка АН УРСР в Києві.

Розшуки спадщини Т. Г. Шевченка та підготовка до наукового видання його поетичних творів

Тепер зібрано майже всі твори великого поета і художника, але розшуки тривають. Так після виходу VI академічного видання 1957 р. у Чернігові знайдено дуже важливий лист Шевченка від 1 жовтня 1844 р. до П. І. Гессе101. У листі є такі рядки:

«История Южной Руси изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная, и всё это не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и поэтов. Чем они увлеклись, забыв своё родное, не знаю. Мне кажется, будь моя родина самая бедная, ничтожная на земле – и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всей Италии. Те, которые однажды видели нашу Краину, говорят, что желали бы жить и умереть на её прекраснейших полях. Что же нам сказать её детям? Должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью. Я, как член её великого семейства, служу ей, ежели не на существенную пользу, то, по крайней мере, на славу имени Украины».

У Бібліотеці ім. Леніна знайдено невідомий досі лист Шевченка до А. П. Головачова. Досі про нього лише згадувалося в листі поета до Йосипа Бодянського з Новопетровського укріплення 15 листопада 1852 р.102

У перші ж роки після встановлення радянської влади на Україні на основі вивчення автографів поета почалась підготовка до повного академічного видання його творів. Перші спроби дати критично перевірені тексти літературної спадщини Шевченка і випустити академічне видання були не зовсім вдалі. Тільки у зв’язку з 125-річчям з дня народження поета у 1939 р. за постановою Президії АН УРСР почато підготовку «Повного зібрання творів у десяти томах». Завершено публікацію літературної спадщини поета, що охоплює перші шість томів (1939 – 1957 рр.). Коли почали готувати до друку мистецьку спадщину Шевченка, то виявилось, що для неї трьох томів замало, і редакційна колегія вирішила відвести їй усі чотири томи (VII – X).

Перше академічне видання творів Тараса Шевченка

Вихід у світ перших шести томів, у яких зібрано всю літературну спадщину великого поета, є фактом незвичайної ваги. До видання включено новознайдені твори: «Песня караульного у тюрьмы» (з драми «Невеста»), «За що ми любимо Богдана», вперше надруковано вісім листів Шевченка, вперше введено в зібрання творів відомий і раніше план повісті «Из ничего почти барин», двадцять шість листів поета, записи усної народної творчості, зроблені Шевченком. Текст літературних творів Шевченка звірено з автографами та авторитетними джерелами, очищено від багатьох нашарувань і перекручень, допущених попередніми редакторами; вперше текст російських повістей введено за текстом, звіреним з автографами; вперше дано зведення всіх варіантів усієї літературної спадщини поета. Недоліки, властиві цьому виданню, усуваються в новому академічному виданні літературної спадщини Шевченка – «Повному зібранні творів у шести томах», що має вийти до 150-річчя з дня його народження.

Масові видання творів народного поета

Велика Жовтнева революція наблизила спадщину геніального українського поета до найширших мас народу. Крім академічних, його твори виходять у світ п’ятитомними й тритомними науково-критичними виданнями, з’являються численні масові популярні «Кобзарі». Так з 1917 по 1960 рік твори Шевченка на Радянській Україні друкувалися 258 разів загальним тиражем понад 7 млн 670 тис. примірників, а за 77 дореволюційних років тираж усіх видань (в Росії та за її межами) становив лише 847 тис. примірників.

Особливо великі тиражі масових видань «Кобзаря». За роки радянської влади на Україні книгу великого поета видано 53 рази тиражем 1 млн 888 тис. примірників. Десятки разів виходили вибрані твори й масові видання окремих поем і тематичних збірок. Серед них – оригінальне видання «Заповіту» сорока п’ятьма мовами народів світу.

Видання творів Шевченка мовами народів СРСР, слов’янськими мовами і мовами світу

Шевченка шанують усі народи нашої багатонаціональної Батьківщини. З 1917 по 1955 рік твори українського поета видано 68 разів загальним тиражем 3 млн 674 тис., узбецькою – тиражем 70 тис., білоруською – 61 500, грузинською – 38 тис., туркменською – 37 тис., казахською – 25 300, киргизькою – 20 тис., азербайджанською – 17 тис., таджицькою – 13 тис., латиською – 12 тис., вірменською – 8 тис., татарською – 11 тис., литовською, естонською і удмуртською – по 10 тис., молдавською – 6700 примірників.

За 1955 – 1959 роки російською мовою з’явилося сім видань Шевченка тиражем 480 тис. примірників, іншими мовами – тиражем 26 тис., з них – узбецькою – 10 тис., молдавською – 6700 примірників.

Ще за життя Шевченка його твори почали перекладати, крім російської мови, на польську й чеську, а після його смерті – на всі слов’янські мови. 1870 р. з’являється перше в окремому виданні німецькою мовою, а за ним – переклади народів світу. Серед перекладачів Шевченка – імена багатьох поетів і письменників, широко відомих у всьо му світі: Владислав Сирокомля, Любен Каравелов, Етель Ліліан Войнич, Янка Купала, Еміль Сяо103».

СВІТОВА ГРОМАДСЬКІСТЬ ВІДЗНАЧАЄ 100-РІЧЧЯ З ДНЯ СМЕРТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Детальніше й предметніше цю надзвичайно важливу принципову тему було розкрито в опублікованому у цьому ж огляді «Всесвітня велич Кобзаря» (Відзначення 100-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка в зарубіжних країнах). Віддаючи належне цій копіткій праці знаного українського шевченкознавця Федора Петровича Погребенника, розмір даної роботи, на жаль, не дозволяє навести її повністю, та зважаючи на те, що цей пам’ятний ювілей світового значення поета, як і належить, широко відзначався на всіх залюднених континентах земної кулі – змушені обмежити цей огляд. Для прикладу тріумфальної ходи Шевченка по зарубіжних країнах обрано Польщу. Це робиться не тільки і не стільки тому, що вона є сусідкою України, а – передусім тому, що історичні взаємини між нашими країнами й народами мали зовсім не просте минуле. Добре знаючи про це, Тарас Григорович висвітлював його не лише правдиво, а й по-доброму, з великою повагою й шаною до наших слов’янських братів.

Всесвітня велич Кобзаря

Урочисте вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка викликало за межами нашої Вітчизни величезну кількість публікацій, зв’язаних з іменем українського поета.

Шевченківські дні особливо широко відзначались у країнах народної демократії. Святкування тут проходило в атмосфері дружби і братерства, в атмосфері глибокого зацікавлення творчістю геніального українського поета. А прогресивні сили в капіталістичних країнах, зокрема українські прогресивні емігранти та їхні органи друку – «Українське життя» (Торонто), «Українське слово» (Вінніпег), «Громадський голос» (Нью-Йорк) та ін. – використали цю пам’ятну дату для пропаганди ідей миру, для поширення революційних творів Т. Г. Шевченка, правди про його натхненне слово.

З численних статей, що з’явились в польській, чеській, словацькій та болгарській пресі, з передмов до виданих слов’янськими мовами творів Т. Г. Шевченка виступає образ поета-революціонера, який усе своє життя присвятив боротьбі за соціальне і національне визволення українського народу, поета, чиє серце горіло незгасною любов’ю до знедолених братів-слов’ян, до всього людства.

Широко відзначила ювілейну дату Шевченка польська преса. Крім статей оглядового характеру, надруковано ряд матеріалів про взаємини Т. Г. Шевченка з польськими революціонерами і культурними діячами, розвідки про його літературну та малярську спадщину, про значення творчості поета у зміцненні культурних зв’язків двох братніх народів.

Ґрунтовну статтю про Тараса Шевченка вмістила газета «Trybuna ludu» в номері за 10 березня 1961 р.104. Автор – С. Квєцінська змалювала важкий життєвий шлях Т. Г. Шевченка, підкресливши велике значення поета в історії української літератури. «Небагатьом митцям життя кидало під ноги такі колоди, як Шевченкові. І тільки завдяки винятковому пориву до творчості, велетенській силі і великій стійкості, Т. Г. Шевченко, наперекір різним перешкодам, не перестав писати… зумів створити велику українську поезію», – стверджується в цій статті.

Цінні матеріали про Т. Г. Шевченка з’явилися в багатьох польських літературних і громадсько-політичних газетах і журналах, в українському тижневику «Наше слово» (Варшава) та в інших виданнях. Польсько-радянський інститут у Варшаві видав брошуру «Taras Szewczenko. Zycie i tworczosc» (вибрані бібліографічні матеріали).

Польский літературознавець М. Якубець – дослідник творчості Шевченка

Польський славіст професор Мар’ян Якубець виступив з ґрунтовною статтею «Про поезію Тараса Шевченка» (газ. «Zycie literackie», 16.IV), в основу якої покладено його доповідь, виголошену на семінарі, що відбувся 17 березня 1961 р. у Варшаві, в Польсько-радянському інституті.

Мар’ян Якубець вважає, що поезія Т. Г. Шевченка є «одним з найцікавіших і найоригінальніших явищ у світовій літературі ХІХ ст. У цій літературі вона посідає окреме й виняткове місце не тільки тому, що це був перший, незвичайний за своєю силою голос народу, який тільки почав формувати свою новітню літературу, а й тому, що ця поезія була єдиним у своєму роді втіленням ідеї народності».

Автор статті висловлює думки про характер романтизму ранніх віршів Т. Г. Шевченка, про фольклорну основу його творчості. Він окремо зупиняється на творах, в яких висвітлюється боротьба українського народу проти польсько-шляхетського панування. Дослідник підкреслює, що поема «Гайдамаки» – це твір, «наскрізь пройнятий духом селянської революції», що вона скерована не проти польського народу, як це неодноразово намагалися довести і польські, і українські націоналістичні дослідники, а проти польської шляхти.

Мар’ян Якубець говорить про Т. Г. Шевченка як про революційного демократа, наголошує на його дружбі з російськими і польськими письменниками.

У цьому ж номері «Zycie literackie» Ян Бжоза вмістив поетичний нарис «Дума про генія», в якому змалював тернистий життєвий шлях поета, охарактеризував у загальних рисах його творчість.

Казімєж Яворський – перекладач творів Т. Г. Шевченка, популяризатор кращих творів української літератури в Польщі – виступив із статтею «Шевченко і поляки» (газ. «Kamera», 15.III), показав тісні зв’язки й дружбу Т. Г. Шевченка з Б. Залеським, Е. Желіговським та іншими польськими культурними і революційними діячами.

Цій темі присвячена і стаття Михайла Лесіва «Український поет – приятель поляків» (газ. «Kurjer Lubelski», 12 – 13.III). Автор звертає увагу на той факт, що «поляки великою мірою були популяризаторами творів та ідей Шевченка на європейській арені».

Статтю «Тарас Шевченко» (газ. «Sztandar ludu», 11 – 12.III) Софія Очинська починає з маловідомих у нас слів видатного польського письменника С. Жеромського: «Як тяжко мусила вириватись з грудей Шевченка та скарга, та іронія – «ти, може, радишся з панами, як править миром». У позиції цього мученика є тони прості, однак вражаючі й похмурі, є в них болючий скрегіт, а часом – могутній крик, ніби крик ста тисяч гайдамаків». Авторка показує наростання революційного настрою в поезії Шевченка, характеризує його зв’язки з польськими та російськими революційними колами, говорить про популярність творів Кобзаря в Польщі.

«Геній українського пісняра» – з таким заголовком надрукувала про Шевченка статтю «Gazeta Kraкowska» (11 – 12.ІІІ). У ній стверджується велика роль поета в розвитку української літератури. «Тільки поетичний талант сина українського народу, який у своїй творчості свідомо орієнтувався на традиції народної літератури, літератури неписаної, приніс українцям твори, що сягнули до вершин європейської романтичної літератури». Інформаційно-популярні статті про Шевченка вмістили також газети «Glos pracy» («Співець братерства слов’янських народів», 11 – 12.ІІІ), «Gromada» («Великий поет України» – 12.ІІІ), «Zielony sztandar» («Письменник-борець» – 15.ІІІ), «Nowiny Rzeszowskie» («Приятель Польщі і поляків» – 12.ІІІ), «Glos Olsztynski» («Тарас Шевченко – великий український поет» – 9.ІІІ), «Ekspress ilustrowany» (24.І), «Dziennik ludowy» (11.ІІІ) та багато інших періодичних видань.

Значну наукову вагу мають статті, надруковані у варшавських журналах, зокрема розвідка вже згадуваного Мар’яна Якубця «Шевченко й польська література», опублікована в лютневому номері тижневика «Еженедельное обозрение» (№ 8).

Історичний журнал «Mowia wieki» (№ 5) подав статтю «Тарас Шевченко». Її автор Мирослав Вежховський розповів про найважливіші моменти життєвого і творчого шляху Шевченка, про його дружбу з поляками. Він зокрема згадує, що З. Сераковський «під впливом Шевченка написав «Poslanie do Polakow», у якому закликав своїх співвітчизників бути братами українців.

Популярний журнал «Windokregi» (№ 3), що висвітлює події міжнародного життя, вмістив підписану криптонімом Л. У. статтю «Співець України». «Ніби на крилах, – говорить автор, – облетіли вірші Шевченка всю Україну, а деякі завдяки їх мелодичності й співучості, стали народними піснями». Правдивими перлами поезії Шевченка автор називає вірші «Садок вишневий коло хати», «Ой три шляхи широкії» та ін.

Найбільше статей про Шевченка вмістив ілюстрований тижневик «Przyjazn». Зокрема, у номерах 9 і 10 надрукована ґрунтовна розвідка молодого дослідника Євстахія Лапського «Тарас Шевченко – великий син України». Автор з поетичним піднесенням пише про Шевченка як про поета, «рідного для всіх слов’ян у повному значенні цього слова». Найкращим вшануванням нової ювілейної дати – 150-річчя з дня народження Шевченка, говорить Лапський, буде по змозі повне видання його творів у перекладах польською мовою. Автор статті висловлює надію, що «польські перекладачі, історики літератури і критики в 1961 – 1964 роках відтворять для молодого польського читача образ Шевченка таким, яким він видається нам у ХХ ст., а польські літературні газети й журнали підхоплять шевченківську тематику й донесуть її до всіх закутків нашого краю». Стаття Є. Лапського ставить перед польською громадськістю ряд важливих проблем, розв’язання яких сприятиме глибшому ознайомленню польських читачів з творчістю Шевченка, науковому висвітленню його спадщини105.

У журналі (№ 11) надрукована також стаття К. Яворського «Польські приятелі Шевченка» (цю ж тему висвітлює автор у згаданій вище статті, опублікованій у газеті «Каmena»).

Польські автори вивчають мистецьку творчicть Шевченка

Польські дослідники серйозно поставились до вивчення спадщини Шевченка-художника. Мистецтвознавець Ігнаци Вітц у статті «Тарас Шевченко – художник» пише: «Шевченко жив і дихав однаково як поезією, так і малярством». Його мистецькі твори, зауважує автор, «носять на собі сліди великого таланту», він «був першим українським художником, який опанував скарбницею народних форм… Він був тим, хто відіграв в українській літературі і малярстві таку визначну роль, як ніхто перед ним і після нього, він був тим, хто став у ряд найвидатніших європейських митців свого часу» («Przyjazn», № 12).

Подібну думку про Шевченка-художника висловив у доповіді на семінарі, присвяченому Кобзареві, дослідник історії польського мистецтва проф. С. Козакевич.

Україномовна преса зарубіжних країн про світову велич Т. Г. Шевченка

У справі популяризації творчості Т. Г. Шевченка в Польщі, зокрема серед тамтешнього українського населення, велику роль відіграла українська газета «Наше слово» з літературно-науковим щомісячним додатком «Наша культура». Газета не тільки інформувала громадськість про відзначення ювілею Т. Г. Шевченка в Польщі та в Радянському Союзі, а й передрукувала ряд цінних мемуарних статей про поета (з журналів «Основа», «Киевская старина» та ін.), вмістила чимало оригінальних шевченківських матеріалів: «Велика дружба» Юрія Крилача (про Шевченка і Олдріджа), «Шевченко як художник і польське мистецтво» та інші, опублікувала низку нових перекладів з Т. Г. Шевченка польською мовою: «До Гоголя» – переклад Богдана Жіраника, «Не гріє сонце на чужині», «Ой, гляну я, подивлюся», «Ми заспівали, розійшлись» – переклад К. Яворського. «Наше слово» вперше опублікувало новий вірш про Шевченка, написаний видатним польським поетом В. Слободніком (він же є автором статті про Шевченка, вміщеним у вид «Kalendarz robotniczy» за 1961 р., а також нарису про відзначення ювілею Шевченка в Радянській Україні – журн. «Przyjazn», № 30).

Такі, в основному, найважливіші публікації шевченківських матеріалів у Польщі. Монографія проф. Мар’яна Якубця «Шевченко і польська література», праці молодих дослідників К. Олещук, Є. Лапського та інших польських вчених старшого і молодшого покоління, які вивчають спадщину Шевченка, значно поповнять наукову шевченківську літературу в Польщі, висвітлять набагато ширше творчість геніального Кобзаря – великого друга польського народу…

В ювілейні дні видатні радянські вчені виступили з статтями про Т. Г. Шевченка за рубежем: статті академіка О. І. Білецького надруковані в журналах «Дружно вперед» (№ 3), «Przyjazn», № 13, члена-кореспондента АН УРСР Є. П. Кирилюка в «Дуклі» (№ 1), в журналах «Soviet Union» (№ 3), «Кур’єр ЮНЕСКО» (березень), в «Информационном бюллетене ЮНЕСКО» (1 – 15.ІІІ), члена-кореспондента АН УРСР Є. С. Шабліовського в газ. «Українське життя» (15.ІІІ), академіка М. Т. Рильського – «Литературна мислъ» (№ 2), в італійському журналі «Realita Sovietica» (№ 4), І. Романченка – в тижневику «Nowe czasy» (10.ІІІ) та ін.

Зарубіжні вчені – критики й публіцисти – поділилися своїми думками про Кобзаря з українськими читачами. Так угорський літературознавець Дьордь Радо виступив з ґрунтовною статтею «Як угорці познайомилися з великим поетом», в якій докладно висвітлив питання про поширення й оцінку творів Шевченка в Угорщині.

Д. Вір, Ю. Кокавець, грецька письменниця і громадська діячка, перекладач поезій Шевченка Еллі Алексіу та інші виступили зі статтями в республіканській пресі, зокрема в «Літературній Україні». Завдяки Е. Алексіу на сторінках літературно-публіцистичного журналу грецьких політемігрантів «Пірсос», що видається в НДР, було вміщено статтю про Т. Г. Шевченка і переклади його поезій.

В інтерв’ю з кореспондентом «Літературної України» Еллі Алексіу від імені тих політичних грецьких емігрантів, що перебували тоді в СРСР, сказала такі зворушливі слова: «Дивлюсь на Шевченка очима гречанки і бачу, що він і творчістю своєю, і всім своїм життям немов перегукується з нами. Він наш брат по стражданнях, переслідуваннях, тюрмах, різних заборонах. Він наш брат і по мріях, переконаннях, по вірі у світле завтра. Перебуваючи нині в еміграції, ми, як і він колись, мріємо про батьківщину, сподіваємось жити серед свого народу і віримо у велику сім’ю народів, яку передбачав великий пророк («Літературна Україна» від 30 травня 1961 р.).

Все передове людство засвідчило свою глибоку шану до українського Кобзаря, вплело нові квіти у вічно живий, нев’янучий вінок його слави. Відзначення в усьому світі сторіччя з дня смерті великого українського поета-революціонера Т. Г. Шевченка – свідчення всесвітнього визнання вкладу нашого народу в загальнолюдську скарбницю культури»106.

СЛОВО ПРО ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ХУДОЖНИКА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На урочистому засіданні в Москві 10 березня 1961 року з промовою, в якій коротко, але вагомо хвилююче і професіонально розкрито другий, художницький талант геніального та неперевершеного українського митця, виступив президент Академії художеств СРСР Борис Володимирович Йогансон. Видатний митець образотворчого мистецтва звертався до поважної аудиторії:

«Сьогодні вся наша країна урочисто відзначає 100-річчя з дня смерті великого сина українського народу – Тараса Григоровича Шевченка.

Ми чули тут багато слів про Великого Кобзаря – виразника дум народних, пригноблених і знедолених. Його вірші, породжені пристрасною, щедрою душею поета-громадянина, увійшли в серце народу і стали народними піснями, віршами, прислів’ями.

Велич і трагізм долі геніального митця

Доля Тараса Шевченка – це трагічна доля таланта-самородка, який вийшов із самих глибин народу і піднявся до висот культури свого часу. Силами кращих людей того часу Шевченка було викуплено з кріпацтва, а волею самодержця заслано в дикий, глухий, безлюдний степ, віддано до рук бездушної муштри миколаївської армії, що вбивала в людині все людське.

Ми високо шануємо громадянський подвиг Тараса Шевченка. Вирвавшись із пекла кріпацтва, він усе набуте ним, усе своє духовне багатство, талант, знання приніс народові, віддав справі визволення народу з-під ярма самодержавства і кріпацтва.

Органічне злиття художника й громадянина – невід’ємна риса особистості Шевченка. Це так само природно, як природно було для нього писати вірші, малювати.

Талановитий син свого народу

У своїх віршах, поемах Шевченко виражав народні думи. Виразною, дзвінкою, що ллється, як пісня, мовою розповідав він перекази й мрії народні, гнівно й в’їдливо таврував царизм і самодержавне безправ’я, закликаючи народ «добре вигострить сокиру». Поетична творчість Шевченка пройнята пристрастю великого серця, допитливістю роздумів громадянина.

Шевченко був усебічно обдарованою натурою. Могутньо розцвів його поетичний талант, його живописне обдарування було великим і цікавим явищем в історії російського мистецтва ХІХ ст. Багато поворотів Шевченкової долі пов’язано саме з цією стороною його таланту.

У поміщика Енгельгардта, кріпаком якого народився Шевченко, він вважався «ремесленным человеком», він похоже «списывал» рідних і знайомих поміщика. Поміщик послав Шевченка в Петербург учитися ремесла декоративного розпису. Тут і відбулася зустріч, яка вирішила долю Шевченка, зустріч хлопчика-кріпака, який малював статую Сатурна в Літньому саду, з художником Сошенком. Долею талановитого кріпака зацікавились Венеціанов, Брюллов, Жуковський, які за 2500 карбованців домоглись викупу Шевченка на волю.

«Вільний художник» на рідній землі

Шевченко 1845 р. закінчує вільним слухачем Академію художеств, здобуває звання «вільного художника». Того ж року Шевченко переїжджає до Києва і весь віддається планам визволення й освіти українського народу. Великий громадянин і поет мріє про створення національної культури свого народу, мріє створити в Києві Українську академію художеств, він задумує кілька великих видань з історії України, видає перший том своїх малюнків, присвячених життю народу, природі, історії України – «Живописная Украина».

Шевченко-художник розвивався в тісному взаємозв’язку з Шевченком-поетом. Гострота бачення художника, його загострене здорове сприйняття навколишнього світу надавали особливої повнокровності баченню світу поетом. Поетичні образи породжували й навівали теми картин, малюнків. Нерідко Шевченко ілюстрував свої літературні твори (наприклад, поеми «Катерина», «Гамалія», «Наймичка»).

Царське самодержавство однаково «високо» оцінило обидві сторони обдарування великого поета. Коли в 1847 р. Шевченко був арештований і засланий, Микола І власноручно написав на вироку: «Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать».

Заборона малювати була одним з найтяжчих переживань Тараса Григоровича Шевченка на засланні. Він пише в своєму щоденнику: «Смотреть и не сметь рисовать – это такая мука, которую поймёт только настоящий художник».

Коли 1858 р. хворий і змучений Шевченко повертається із заслання, він гаряче береться здійснювати те, про що мріяв у неволі: «… уеду на дешёвый хлеб в мою милую Малороссию и примусь за исполнение эстампов… Из всех изящных искусств мне теперь больше всех нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравёром, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера.

Сколько изящнейших произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галлереях без твоего чудотворного резца?»

Ці слова чудові. Вони говорять про те, що хворий, на порозі смерті, Шевченко, як і раніше, думає насамперед про народ, що одинадцять років заслання не зламали великого громадянина, не похитнули його переконань.

Творча спадщина Шевченка-художника багата й різноманітна. Він писав портрети, пейзажі, жанрові сценки з народного життя. Прекрасно володів різними техніками, писав олією і аквареллю. Є багато малюнків, виконаних сепією і в гравюрі. Особливо захоплювався офортом. У цій галузі художник досяг великих успіхів: саме за «майстерність і знання в гравіювальному мистецтві» в рік смерті йому було присвоєно звання академіка.

Художній спадок Т. Г. Шевченка в малярському надбанні Росії

Як художник Тарас Шевченко склався в перехідну добу в історії російського мистецтва. Учився в Брюллова, який протягом довгих років був для нього і зразком, і ідеалом художника. Зачарований блискучим майстром, Шевченко копіює його картини, повторює його теми.

Коли ж після закінчення Академії Шевченко приїхав на Україну, реальне життя вривається в його малюнки, полотна. Він жадібно поспішає зафіксувати все, що бачить навколо себе, покинену вдовину хату, запилену дорогу в селі, занедбане кладовище…

На батьківщині Шевченко побачив не причепурену Малоросію з вибіленими хатками і квітучими вишневими садками, він побачив свій народ, який живе під гнітом кріпацтва.

Слова одного з його віршів можуть бути програмою творчості художника:

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села…

В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло… Там неволя,

Робота тяжкая…

В українських пейзажах Шевченка чітко виділяється демократична лінія мистецтва, яка розвивається в жанрових картинах, пейзажах, створених художником під час заслання в степах Киргизії й Туркменії. У цих творах він виступає попередником Саврасова, Шишкіна, попередником мистецтва передвижників.

Тарас Шевченко був великим майстром портрета-мініатюри, жанром якого так блискуче володіли російські художники ХІХ ст. Портрети, намальовані Шевченком, пройняті ясною думкою, чуйною увагою до духовного світу людини. Вони перегукуються з ясним ладом музи Пушкіна, з внутрішньою гармонією його поезії.

Дуже цікаві автопортрети Шевченка, створені ним у різні роки життя.

Один з найвидатніших творів Шевченка-художника – серія малюнків «Блудний син», що була задумана як сатира на сучасне суспільство. Малював її Шевченко під враженням від Рембрандта. 12 аркушів цієї серії мали розповісти біблійну притчу про блудного сина.

У цій праці Шевченка, виконаній у 1856 – 1857 роках, вражає одна обставина: перші аркуші, що розповідають про безпутне життя молодої людини, нагадують ранні романтичні праці художника, аркуші, що відображають кару, вражають: це картини справжнього життя миколаївської Росії – солдати в колодках, кара шпіцрутенами, тюрма…

Якою гранично точною і життєвою стала раптом мова художника, як одразу звільнився художник від усіх умовностей романтичної школи, від усіх приписів класичної композиції.

Ці аркуші серії, особливо «кара шпіцрутенами», стали класикою російського мистецтва.

Важко говорити про Шевченка-художника, не говорячи про нього, як про поета, громадянина, оскільки все це – грані однієї могутньої особистості, яка всі свої сили віддала народові.

У майстерні Академії художеств, де жив і працював Тарас Григорович Шевченко в останні роки життя, вчаться тепер студенти, майбутні художники, які приїхали з усіх кінців нашої величезної країни. Над їх головами висить меморіальна дошка, що нагадує про долю чудового художника-громадянина.

В ювілейні дні в конференц-залі Академії художеств у Ленінграді встановлено нову меморіальну дошку Шевченкові поряд з дошкою великому російському художникові Рєпіну.

Хай пам’ять про Тараса Шевченка залишиться у віках і буде прапором громадянського прекрасного мистецтва, яке в усі часи оспівувало благородну боротьбу людини за її свободу і щастя!

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим, тихим словом107.

ШЕВЧЕНКО І СУЧАСНІСТЬ

Доповідь голови Спілки письменників України О. Т. Гончара на урочистому засіданні в Києві 9 березня 1964 р

Загальне свято братерства

Дорогі товариші!

Сьогодні у нас велике свято.

Ювілей Тараса Шевченка став святом нашого братерства, світлим святом багатонаціональної радянської культури. Найкращим вінком безсмертю Тарасовому є оцей живий вінок нашої дружби – ленінської дружби народів. Бо саме вона, ця дружба, зібрала нас тут, у цьому братньому колі, зібрало єднаюче усіх нас почуття шани й любові до геніального сина українського народу, до великого поета-революціонера.

За століття й тисячоліття свого розвитку народи нашої Вітчизни створили величезні духовні цінності, без яких світова культура була б неповною. Проте не завжди світ дізнавався про ці здобутки своєчасно і в правдивому обсязі.

В умовах тяжких – колоніальних чи напівколоніальних утисків і принижень зазнавали цілі національні культури – неоціненна спадщина багатьох подвижників творчості, митців, мислителів залишалась довгий час мовби приглушеною, применшеною в своєму значенні для культури світової…

Прометеєм називає Шевченка український народ. Так, дійсно, він був українським Прометеєм, прикутим царатом до скелі неволі і безправія, і, як про невмируще серце Прометея з Шевченкової грізної і прекрасної поеми «Кавказ», сьогодні можна сказати про саму Шевченкову поезію, про слово його, що «воно знову оживає і сміється знову».

Разом з народами нашої радянської країни ювілей Тараса Шевченка відзначають всі народи світу. Свідченням визнання його великих заслуг перед людством є ухвали ХІІ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО та Всесвітньої Ради Миру, які рекомендували відзначити 150-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка в усіх країнах, на всіх континентах.

Світова велич Шевченка

Звідусіль – з близьких і далеких країн линуть у ці дні на Вкраїну вісті про тріумфальну ходу Шевченкових творів, про те, з яким радісним подивом і захопленням відкривають його для себе народи, які раніш про нього, може, й не чули. Щойно одержано «Кобзар», виданий в Японії, твори Шевченка виходять у Парижі, схвильований голос про нашого поета долинає з далекої Австралії, слово його чує сьогодні Індія і молода вируюча Африка, що розламує кайдани колоніалізму. «Шевченко з його сонячним темпераментом, – пишуть про українського поета на Кубі, – це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу».

Так, він є незгасним вогнем сьогодні і таким буде завтра, бо серед темної ночі самодержавства сам з’явився в образі вогню з вулканних надр народної боротьби, з’явився таким месником-вогнем, що небо кріпацької України забагряніло від його поезії.

Фундатор нової української поезії Тарас Шевченко – співець визвольних прагнень українського народу

З’ява Шевченка на історичній арені була підготована всією попередньою визвольною боротьбою народу, багатовіковим розвитком української культури. Шевченко, як і Пушкін у літературі російській, як Міцкевич у польській, зробив у тогочасній українській літературі те, що під силу тільки всеосяжним, – з найбільшою повнотою, красою і силою виявив перед світом величезне духовне багатство українського народу і його невичерпні творчі можливості. Шевченкова поезія стала синтезом усього кращого, століттями набутого демократичною українською культурою. Водночас поезія «Кобзаря» була справжнім відкриттям, творінням не просто поета, а поета-революціонера; вона підносила соціальну та національну самосвідомість українського народу на новий, вищий рівень розвитку. Гігантський маяк «Кобзаря» відкрив перед тогочасною літературою нові шляхи, нові, значно ширші, обрії. Після Шевченка вже не можна було повторювати пройдене, його поезія – могутня в своїх гуманістичних ідеалах, довершена в своїй художній красі – показала, якою може й повинна бути новітня українська література.

Це було перемогою в поезії живої революційної мислі, утвердженням високохудожнього реалізму, це був вихід української літератури на простори світові.

Одним з перших це відзначив Чернишевський…

Усім дальшим розвитком української літератури була засвідчена її величезна життєздатність. Сила цієї життєздатності коренилась в народному ґрунті, успіхи пояснювались вірністю літератури тим реалістичним традиціям, які заповідав їй Шевченко. Глибоко розуміючи суспільні завдання, які постали перед українською літературою того часу, Шевченко спрямував її розвиток на шлях революційний, на шлях народності і реалізму. Сила науки Шевченкової виявилась напрочуд живущою і плідною, і сам він ніби продовжив себе в новій українській літературі, що так бурхливо розів’ється після нього, розгорнеться великою творчістю Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського, Панаса Мирного, Василя Стефаника, Карпенка-Карого, Степана Васильченка та багатьох інших наших класиків, чиї невмирущі традиції живуть і розвиваються в наші дні в сучасній літературі українського народу.

Поборник боротьби за волю й щастя близьких і далеких народів

…Шевченкові боліло не тільки горе українського народу, хоч природно, що воно було йому найпекучіщим. Всюди, де він тільки бачив гніт і безправ’я, приниження людини – хай було це на волзькому пароплаві, в азіатських пустелях чи грізним стогоном докочувалось із Кавказьких гір, – всюди зло і неправда викликали вибух поетового протесту, і щоразу він був готовий стати до бою з насильством і злом. Ні відмінність у кольорі шкіри, ні іномовність не могли стати перешкодою для вияву його природної гуманності і братолюбства. Справді символічною була його зустріч з англійським артистом-трагіком – негром Айрою Олдріджем у Петербурзі. Не тільки ж виняткова артистичність їх поєднала, не тільки любов до Шекспіра, якого обоє вони глибоко розуміли й любили, – спільну мову вони знайшли в спільності долі своїх народів, у гарячому взаємному співчутті до всіх знедолених і покривджених. Шевченко не роз’єднує, він об’єднує народи, цим він великий, цим дорогий людству.

Луначарський з його ясним розумом побачив у житті й творчості Шевченка найважливіше, найістотніше.

«Великий Шевченко тим, що він поет української нації, але ще більше тим, що він поет народний, а над усе тим, що він поет глибоко революційний і духом своїм соціалістичний.

Найбільша слава для кожного краю, для нації – це творити загальнолюдське; завдяки Шевченкові скарби української душі немов повною річкою влилися в загальний потік людської культури, що своїми хвилями пливе назустріч світлій будучності».

Багатостраждальним було його життя. По колючих тернах ішло Тарасове кріпацьке дитинство, в терновім вінку страдника бачимо поета й на схилі віку.

Наскільки ж глибокими й пекучими були враження сирітського підневільного дитинства, що протягом усього свого життя Тарас раз у раз повертався до них! Досить було забачити йому сумне дитяче обличчя десь біля убогої киргизької кибитки чи загледіти такого ж малолітка в українському селі, як в душі вже виливалась голублива ласка, щемлива поетова ніжність:

І золотої й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої:

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу,

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одне-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя108.

Кріпацький син і сам кріпак, безправний, беззахисний перед панською сваволею, з душею тонкою, вразливо-чуйною, він на кожному кроці бачив довкола себе картини горя народного, беззаконня, здирства. Над усім дитинством його, як і над цілою Україною, посвистував канчук панського осавула.

Трагедія поневоленого народу була для Шевченка особистою трагедією.

Саме життя його – це трагічна поема, сповнений драматизму життєпис людини, яка пройшла всі Дантові кола чорного кріпацького пекла, залишаючись при тому до кінця днів своїх у чистоті своєї волелюбності, нескореності, душевної стійкості, і наперекір усьому зберегла в собі почуття честі й достоїнства, сонячного, нічим не отруєного людинолюбства. Коли ми хочемо бачити, чим може бути людина, який справді прометеївський дух у ній живе, – гляньмо на Шевченка. Хай невимовно дорогою ціною, але він здобув собі право в найтяжчі дні свого життя, в каторжній солдатчині, в засланні сказати про себе з гідністю:

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

Підлітком Тарас – козачок покойовий – разом з панською челяддю потрапляє у Вільно (тепер Вільнюс) – місто, де в повітрі вже відчувалось передгроззя польського повстання. Після того він – у Петербурзі, де ще жива згадка про декабристів, де уява ще малює йому на Сенатській площі тіні героїв-мучеників, «поборників святої волі». Юнакневільник відчуває в собі готовність стати на шлях боротьби. Він відчуває, що життя його повинно належати народу, його рідній, палко любимій Україні, поетичний образ якої він потім, ставши людиною зрілою, намалює в «Кобзарі» найпроникливішими, найспівучішими барвами.

У боротьбі за діло народне, в захисті пригнічених вбачає він зміст і доцільність свого існування, невсипущої творчої праці.

Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

З кріпаків на волю – до багатогранної творчості

Напівлегендарною здається нам та далека біла петербурзька ніч, коли в алеї Літнього саду український художник Сошенко зустрів юнака-підмайстра, який саме малював статую Сатурна. Зустрічі цій судилося стати історичною. Завдяки зусиллям російської та української прогресивної інтелігенції, щирим клопотам В. Жуковського, К. Брюллова, В. Григоровича, Є. Гребінки молодий Шевченко був викуплений з рабства. Він міг тепер сказати про себе: «Велике щастя бути вільною людиною».

Перед ним відкриваються зали Академії художеств; оточений друзями, він працює натхненно, багато вчиться. Відвідує клас історичного живопису в Академії, буває на лекціях в Петербурзькому університеті та Медичній академії, вивчає вітчизняну і всесвітню історію, читає класиків світової літератури. У спогадах сучасників він постає перед нами як людина високоосвічена, широко ерудована.

На цей час припадає і початок його поетичної творчості. Цей недавній невільник, цей козачок, якого не раз було карано, виявляється, виношував у собі нещадну відплату за безправ’я свого народу, за покривджених сестер своїх і братів. Такою відплатою, карою ворогам стала його поезія.

«Кобзар» – початок становлення геніального народного поета

У 1840 р. з’явилось перше видання «Кобзаря». І хоч книга та вийшла не в тому обсязі, як її знають тепер мільйони людей (там було вміщено всього вісім перших творів поета), все ж ця подія була справді епохальною. В наступному році окремим виданням з’явилась поема «Гайдамаки» – творіння могутнє, грандіозне.

Віднині трудовий люд України мав свого поета.

Шевченко не потребує канонізації. Твори його, як і кожне явище мистецтва, не можна розглядати поза часом, поза історією. Поет був живою людиною, він був пристрасним, весь час розвивався у своїй творчості – цього не слід забувати. В горінні боротьби, в складних духовних процесах формувався він як митець і революціонер. Природно, що ранні твори поета відрізняються від тих, які він напише згодом, мандруючи по кріпацьких селах України, або складе на засланні чи після заслання; замість одних образів з’являться інші, замість юнацько-романтичної поетики посилиться поетика реалістична, з’являться нові ритми, інтонації; незмінною ж – протягом усього життя – буде в Тарасовій поезії алмазно-чиста її правдивість, нелукава щирість його слова, ніби вимовляли це слово самі уста народу.

Живучи в Петербурзі, Шевченко спілкувався зі студентами столиці, зблизився з передовими діячами російської культури. Серед них були майбутні петрашевці. Саме в цьому колі зміцнювалися революційні переконання поета. Його молода гаряча душа не могла не повернутись у новім напрямі, «тим більше, – зауважує Іван Франко, – що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік…».

На захисті національної української культури

Шевченко жив і творив в умовах безперервного цькування царськими реакціонерами української національної культури. В той час, як один з таких мракобісів – редактор «Московских ведомостей» Катков – твердив, що «…Україна ніколи не була окремою державою… Малоросійської мови ніколи не було…», великий поет і художник закликає розвивати українську культуру, більше випускати літератури українською мовою для народу, таврує ганьбою українське панство, шляхетних виродків давніх козацьких родів, які пішли слугувати царату. У передмові до підготовленого (але не здійсненого видання) «Кобзаря» 1847 р. Шевченко закликає розумно працювати «во ім’я матері нашої, України безталанної». Він сам дуже багато зробив для розвитку культури рідного народу. Крім своєї блискучої поетичної творчості, він видав альбом «Живописная Украина», для якого відібрав сюжети з минулого українського народу. Сам Шевченко склав і випустив у світ буквар для початкової школи і навіть, обираючи собі фах гравера, думав про те, щоб мати змогу поширювати в народі найкращі надбання образотворчого мистецтва.

Він був людиною всебічно обдарованою. Глибокий, здатний на геніальні передбачення мислитель, незрівнянний лірик, сатирик, прозаїк, драматург, живописець. Багатобарвність і багатогранність генія Кобзаревого вражає. Довгий час його недооцінювали як майстра живопису, графіки, а тим часом понад 1200 картин він залишив нам на цій ниві, і серед них багато акварелей, чудових портретів, де Шевченко розвивається як глибокий психолог. Його недарма вважали одним з найкращих портретистів свого часу. Але Шевченко передусім, звичайно, поет. Всю пристрасть серця він вклав у найбільше своє творіння, ім’я якому – «Кобзар». Ще за життя поета «Кобзар» став найдорожчою книгою народу.

Вже сучасники Тараса Шевченка, передові люди Росії розуміли величезне значення цієї книги, оцінили титанічну постать поета і його життєвий подвиг. Твори Шевченка дали змогу Добролюбову, як і Чернишевському, сказати гарячі слова про цінність поезії «Кобзаря», про силу й зрілість української літератури.

Українські попередники творчості Шевченка

Поезія Тараса Шевченка з’явилась не на голому місці, вона мала своїх попередників. Українські думи, українські народні пісні були її старшими сестрами. На час виходу «Кобзаря» з української сцени лунала вже «Наталка Полтавка», виблискувала, переливалась народним гумором «Енеїда» Івана Котляревського, з уст в уста передавались вірші й притчі нашого мандрівного народного філософа Григорія Сковороди. Шевченко невіддільний від української культури. Він виріс на її ґрунті, піднявся з моря пісень, чумацьких переказів, козацьких літописів, гайдамацького епосу… Незліченні джерела живили його творчість, та головним джерелом народних образів, гнівних барв «Кобзаря» були враження самої навколишньої дійсності – живої, реальної, що обпалювала душу горем, стражданнями матерів, поругою поглумлених, занапащених сестер.

Шевченко мав народитись. Про творця «Кобзаря» можна сказати, що він був вистражданий Україною, багатовіковою визвольною боротьбою українського народу. Україна трудова, волелюбна, палаюча ненавистю до кріпацтва, жадала нової поезії. Цій Україні потрібен був поет, який би став виразником дум і устремлінь народних, співцем повстанських заграв, провісником грядущої революційної бурі.

Шевченко став таким поетом. Могутнім весняним громом прогриміло його слово про Україну.

Вивезений з дому майже непомітним хлопчиком у натовпі панської челяді, Тарас Шевченко повернувся в Україну через 14 років загальновизнаним народним поетом. Як свого рідного співця зустрічали Шевченка селяни. З ентузіазмом розкрила йому обійми передова українська інтелігенція, навіть поміщицтво, пожвавішавши, запобігало перед ним. Молодий Тарас сповнений життя, енергії, він багато подорожує по селах Київщини, Полтавщини, Чернігівщини; як художник Археографічної комісії відвідує Волинь і Поділля, змальовує історичні місця, збирає етнографічні матеріали. Всюди по селах бачить він жахливі картини кріпаччини, народного безправ’я. Серце поета обливається кров’ю. У Києві в середовищі передової, революційно настроєної молоді Тарас зустрічається з багатьма однодумцями, стає незабаром членом Кирило-Мефодіївського братства, таємного політичного товариства, що ставило собі за мету знищити кріпацтво, самодержавство, створити вільну республіку – федерацію слов’янських народів.

Арешт і заслання

Навесні 1847 р., повертаючись з подорожі по Україні, Шевченко був зустрінутий на Дніпровській переправі жандармами. Мабуть, якби знайшли в арештованого бомбу, вона б не вразила їх так, як той рукописний збірник творів поета, що потрапив до їх рук. Звався збірник «Три літа» і складався він з віршів та поем, які тільки в рукописах і могли поширюватись. Тут була поема «Сон» – геніальна сатира на самодержавство – твір, що вражав силою реалізму, викривальним гнівом, вістря якого було спрямовано проти царя і всієї придворної царської камарильї; було тут також послання «І мертвим, і живим…», в якому Шевченко таврує презирством оте саме українське панство, тупе, бездушне, продажне, що недавно визискувало «братів незрячих, гречкосіїв»; був у збірнику, вилученому жандармами, також грізний «Кавказ» – твір, що, мабуть, не має собі рівних у світовій літературі за силою викриття розбійницького колоніалізму. Тоді, коли на всіх язиках все мовчало, коли покірливість і рабство для багатьох уже ставало нормою існування, Шевченко оспівує лицарів боротьби, лицарів святої волі і, звертаючись до них, проголошує своє пророче «Борітеся – поборете!».

У рукописному збірнику, що потрапив до жандармів, був також і «Заповіт», написаний Шевченком у Переяславі, на квартирі свого друга лікаря Козачковського в 1845 р., коли був тяжко хворий. У натхненні хвилини творення «Заповіту», що його згодом співатиме вся Україна, перед поетом у його жагучих бунтівливих видіннях виникали картини майбутнього революційного струсу, розливалась грізна музика перемоги народної, виникав той прекрасний образ сім’ї вольної, нової, – що жила тоді тільки в мріях, в сонячних сновидіннях поета.

Арештованого Шевченка було негайно відправлено до Петербурга і кинуто в каземат, як найнебезпечнішого злочинця. Але й тут, у казематі жандармського управління, Тарас Шевченко живе думою про Україну, в похмурій в’язниці створює цикл найніжніших ліричних поезій, і серед них така перлина, як «Садок вишневий коло хати» – поезія, що мовби зіткана не із словесного матеріалу, а з чистих пелюсток вишневого цвіту і вся напоєна чаром, задумливим смутком тихої краси українського вечора, лагідним настроєм трудової сім’ї; в казематі Шевченко створює і другий вірш, що своєю мученицькою любов’ю і майже шаленою силою патріотичного почуття викликав захоплення Луначарського:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

.......

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені!

Не про себе думає поет, не про свою гірку долю – майбутнє народу тривожило його.

Підтримка видатних представників громадськості – сучасників Шевченка

Десятирічною каторгою солдатчини повинен був заплатити Шевченко за свою волелюбну творчість. Однак і в закаспійських степах знайшлися люди, які, наперекір дикому варварському розпорядженню царя, подали поетові руку дружньої підтримки. Російський учений, дослідник Аральського моря Бутаков, польські революціонери, що відбували в тих краях заслання, немало зробили для того, щоб Тарас Шевченко зміг продовжувати свою творчість і в нелюдських умовах солдатчини. Навряд чи без підтримки друзів з’явились би ті майстерні Шевченкові картини, що їх казахи вважають сьогодні своєю класикою. Тільки людині, що сама зазнала всієї гіркоти безправ’я, людині, що серед казенної осоружної муштри й грубощів життя не втратила найтоншої чутливості й ласкавості серця, дано було так глибоко відчути горе інших, з такою щирою симпатією відтворити нужденне життя казахів, киргизів, зневажених царатом степових народів.

Яким же вийшов Тарас із цього безрадісного каторжного десятиріччя?

Після заслання царизм поволі нищить Шевченка

Роки заслання передчасно зістарили поета, надломили його здоров’я; та не був зламаний його дух! Після заслання поетичний голос Тараса Шевченка лунає все з більшою переконаністю революціонера. Молода революційна Росія в підпіллі зачитується полум’яними поезіями українського Кобзаря, вони не менш близькі їй, як і пушкінське «Послание в Сибирь», як поезія Некрасова, як слово герценівського «Колокола».

Останнє прижиттєве видання «Кобзаря»

На початку 1860 р. виходить нове, хоча й скалічене цензурою, але повніше видання «Кобзаря». Це був своєрідний підсумок життя поета, життя мужнього, трагічного, дивовижно цілеспрямованого, до кінця відданого народові. Книга під іменем «Кобзар» була вироком кріпацтву. Думки й почуття трудової експлуатованої людини були відтворені в «Кобзарі» з незнаною доти глибиною і силою. Сама лише правда була передана в цій книзі з точністю і зіркістю великого художника-реаліста. Генію Шевченковому завдячуємо тим, що в нашу літературу повновладно ввійшла нова революційна думка, глибоко реалістичний образ, народне реалістичне мислення. «Кобзар» – вершина революційної поезії, він означав переможне утвердження естетики реалізму.

Поетичний діапазон голосу «Кобзаря» величезний, для нього природними є перехід від співучого смутку ранніх балад до героїчної громовиці поеми «Гайдамаки» – цієї української «Іліади», від довірливої інтимної лірики до гнівної, вбивчої сатири, від тих майже шепітних віршів-роздумів до біблейських суворих філософських поем.

Пісенність Шевченкової лірики настільки приваблива й природна, що багато його поезій стали народними піснями, та хоч твори Шевченкові такі близькі до народних безіменних джерел, вони ніколи не були простим переспівом, штучним наслідуванням усної творчості, вони завжди несуть на собі суб’єктивні риси геніальної Шевченкової індивідуальності.

Для свого часу «Кобзар» був величезним художнім відкриттям. Сучасники побачили в ньому не тільки гори Кавказу, що вперше з’явилися в тогочасній українській поезії, не тільки «Сибір неісходиму», а й безліч нових, по-теперішньому сказати б, новаторських реалістичних художніх образів, мистецьки сміливих і свіжих. Дослідники слушно відзначають незвичайну простоту й ясномовність Шевченкового вислову, неприйняття ним будь-якого словесного штукарства. Його поезії властива яскрава мальовничість, природний артистизм, плавність і співучість, які, на жаль, так важко відтворити в перекладі.

Кожним своїм нервом поет відчував народне життя, і це дало йому змогу в усіх відтінках передати соціальні погляди людини праці, її мораль, філософію, естетичні уподобання, що складались віками, передати мудрість, набуту досвідом поколінь.

Трагедії, скорботи, війни, сльози, кров і помста відплати – все є у цій книзі, в її симфонічній багатозвучності, а лейтмотивом через увесь «Кобзар» проходить думка-мрія про волю, про щасливе людське життя, любов до трудящої людини, що їй Шевченко співає свій натхненний гімн:

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

Народ вшановує свого видатного сина

З покоління в покоління передавалась любов народу до свого співця. 1918 р., в розпал громадянської війни, В. І. Ленін підписує декрет про спорудження пам’ятників великим діячам революції, і серед них – ім’я Тараса Шевченка. Ще раніше, в 1914 р., Ленін затаврував реакційні заходи царату, який заборонив відзначати 100-річчя з дня народження українського Кобзаря.

Слово Тараса Шевченка, на шляху якого раніше було стільки перешкод, після революції лунає вільно для мільйонів і мільйонів людей. У Радянському Союзі нема народу, який би не зробив надбанням своєї соціалістичної культури Шевченкові поезії в перекладах рідною мовою. За роки радянської влади вийшло в світ 453 видання творів поета 42-ма мовами народів Радянського Союзу і зарубіжних країн загальним тиражем понад 12 мільйонів примірників.

Як нетлінний знак любові народів Радянського Союзу до нашого великого поета український народ сприймає ухвалу радянського уряду про спорудження в цьому році пам’ятника Тарасові на березі Москви-ріки в столиці нашої Батьківщини.

Письменники всіх братніх літератур Радянського Союзу сприймають спадщину Кобзаря як науку чесного служіння своєму народові. Про це схвильовано говорили свого часу Янка Купала і Якуб Колас – народні поети Білорусії, сини того кревно близького нам народу, який Тарасову поезію завжди вважав і вважає своєю рідною.

Колись у поемі «Кавказ» Шевченко з нищівним сарказмом затаврував розбійництво царату і його витвір – тюрму народів:

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

Роки випробувань, незламна єдність у боротьбі проти фашизму, десятиліття спільного будівничого труда, велетенської всесвітньо-історичної творчості – все це здружило, назавжди збратало наші народи…

Як радісно бачити на нашому святі друзів, що приїхали з просторів Росії, з гір Кавказу, з гір і степів квітучої Середньої Азії, з берегів Балтики, посланців братньої Білорусії та Молдавії. Щиро вітаємо вас, друзі, на нашій українській землі!

Був час, коли саме слово «Україна» було під забороною. Мова, якою написано «Кобзар», зазнавала утисків і репресій, царські мракобіси пророкували нашій мові кінець, але вона живе й квітне…

Шевченко й українська національна культура ХХ сторіччя

Становище дореволюційної України було напівколоніальним, землі її належали до різних державних утворень… Але ще раніше, ніж були возз’єднані землі, відбувався довготривалий процес возз’єднання культури, і цьому величезною мірою сприяла творчість Шевченка, яка пробуджувала й викликала до активного життя здорові творчі сили як України Наддніпрянської, так і Галичини, Буковини, українського населення Карпат. Ми не можемо не згадати з глибокою шаною сьогодні цю велику об’єднуючу місію Кобзаря – натхненника й збирача передових сил української культури, його неоціненну роль у творенні спільної, загальнонаціональної мови.

Багато народів здавна знають і люблять Тараса Шевченка, а ще для багатьох народів світу він відкривається в усій своїй привабливості і величі тільки сьогодні. Шевченко належить не вчорашньому дню, він не відходить у минуле, він тільки починається. Від порога убогої селянської хати шлях Тараса Шевченка пролягає до вершин світової поезії…

Не в безплідний ґрунт лягли добірні зерна Тарасової мислі і любові! Шевченкові традиції народності, правди й краси мистецтва наснажують творчість наших сучасниківмитців, ми відчуваємо їх у кіноепосі Довженка, в художньому повноквітті української радянської поезії, прози, драматургії, в нашому яскравому малярстві, в художніх перлинах української радянської музики, в мистецтві красного співу, в багатющих талантах старших і молодих наших митців, що несуть усьому світові живу красу української пісні, народного танцю, блиск і чарівність української культури!..

Кожним своїм рядком, усією геніальною силою своєї нев’янучої поезії Шевченко живий для нашого часу.

Великий гуманіст, співець свободи, поборник дружби й солідарності народів – таким він був, таким входить у свідомість сучасного людства наш безсмертний Кобзар»109.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО – ВЕЛИКИЙ ПОЕТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Доповідь академіка М. Т. Рильського 11 березня 1964 р.110

Творчість поета після заслання

У славетному нижегородському триптиху 1859 р., що написаний в один день високого натхнення і складається з віршів «Доля», «Муза» і «Слава», Шевченко висловив заповітні думки про своє життя, про свою творчість, про свій тернистий і прекрасний шлях. Звертаючись до долі, поет каже:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою,

Ходімо ж, доленько моя!

.........

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

«Слава – заповідь моя». Цей рядок міг би здатися у Шевченка дивним і несподіваним. Але коли ми згадаємо, що ніколи і ніде не шукав він собі дешевих лаврів, ніколи не запобігав ласки у сильних світу сього, що раз і назавжди відкинув пораду співати «про Матрьошу, про Парашу, радість нашу», що девізом його в найтяжчі хвилини було «караюсь, мучуся, але не каюсь», ми пильно вчитаємось у рядки «ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою», коли припом’янемо звернення – в другому вірші триптиху – до музи: «учи неложними устами сказати правду», коли перечитаємо третій вірш – «Слава», де ту саму славу зовсім непоштиво називає поет «задрипанкою», «шинкаркою», «перекупкою п’яною», коли пролунають у нашій душі віщі слова «борітеся – поборете», і громовий заклик «поховайте та вставайте, кайдани порвіте», – то нам стане ясно вочевидь, що йдеться не про славу взагалі, а про добру славу, славу чесної людини, непохитного борця і непідкупного співця.

Добра слава рано знайшла Шевченка. Добра – і дуже широка. Його поетичний геній непереможними чарами вабив за його життя не тільки людей з одного табору – Герцена, Добролюбова, Чернишевського, Некрасова, Марка Вовчка, Акакія Церетелі, а й людей зовсім іншого світогляду, як мінливий Пантелеймон Куліш, як С. Т. Аксаков, Аполлон Григор’єв, що називав Шевченка першим великим поетом слов’янщини, як суперечливий Лєсков. За пізніших років незмірно високо підносили Шевченка не тільки Плеханов, Горький, Луначарський, Жеромський, Франко, Леся Українка, Стефаник, Ісаакян, Янка Купала, Якуб Колас, а й такі, здавалось би, далекі від нього творчі індивідуальності, як Іван Бунін.

Але справжнє чудо – не те, як бурхливо, сказати б, поширювалися Кобзареві пісні серед селянства, в масі своїй тоді ще неписьменного, серед робітництва, в революційних колах підпільної Росії. Поширювалися і речі, дозволені царською цензурою, і речі заборонені, що ходили в списках, поширювалися, щоб стати не тільки предметом схвильованого читання, а й бойовою зброєю.

Полум’яний володар дум народних

Як висловився Володимир Самійленко111, «поет живе в серцях свого народу».

Але «свого народу» – цим ще не все сказано. Шевченко належав до «володарів дум», кажучи по давньому, не одного покоління всіх народів, що жили в царській Росії. Шевченкова муза стала давно рідною в слов’янських країнах – у Польщі, Болгарії, Чехословаччині, Югославії. І якщо в інших зарубіжних землях слово Шевченкове довгі роки було відоме тільки небагатьом, то соті роковини з дня смерті, відзначені на Україні, по всьому Радянському Союзу і в усіх країнах світу, слід вважати межею, від якої починається тріумфальний похід Кобзаревої слави по всій земній кулі.

Нині ми святкуємо 150-ту річницю з дня Тарасового народження. Літературу, присвячену життю й творчості Шевченка, по справедливості можна назвати величезною. І всетаки, коли стаєш перед завданням у стислій доповіді окреслити цю велетенську постать хоч би в найістотніших її рисах, то почуваєш себе хлопчиком на березі неосяжного вічношумного моря, яке не можна охопити оком і до дна збагнути думкою. Отже, заздалегідь перепрошую слухачів за неповноту, а може й однобокість оцього мого слова.

Завдяки щасливому випадкові я недавно прочитав у рукопису статтю одного відомого польського літературознавця про Шевченка. Цей польський наш товариш без усякого вагання каже, що ні один народ у світі не має такої книги, як «Кобзар». Продовжуючи цю справедливу думку, я додам, що нема в світі поета, який стільки важив би в житті свого народу, як Шевченко. Я говорю тут не про творчу геніальність, не про художню силу, я не хочу в цьому розумінні якось протиставляти Шевченка Байронові, Пушкіну, Гете, Міцкевичу, усьому сонмові великих. Я маю на увазі, що вся історія українського народу після появи Шевченка освітилась і обарвилась Шевченковими барвами, пішла Шевченковським шляхом. До відомих Шевченкових слів, що вся історія його життя є частиною життя українського народу, треба додати, що всю історію України, починаючи з другої половини ХІХ ст., не можна мислити без Шевченка. Шевченко – поет, художник, філософ, громадянин – на довгі роки став у центрі всього художнього життя нашого народу… Я не бачу жодної ділянки нашої культури, жодної сторінки в нашій літературі, де так чи інакше не лежала б печать Шевченкового духу.

Багатогранність і новизна творчості Шевченка

Ми всі погодились на тому, що Шевченко – поет дійсно великий і дійсно народний. Правда, слово «народний» ми тлумачимо тепер значно ширше, ніж ті шанувальники Шевченка, які бачили в ньому тільки письменного співця «із народу», тільки носія і продовжувача фольклорних традицій. Але раз у раз обертаючись у колі все тих самих загальників, ми ще не зовсім, здається мені, охопили всю велич життєвого і творчого подвигу Шевченка. Шевченко приніс в українську літературу нове слово. Мало про кого із світових титанів можна сказати це з такою певністю, з такою повнотою. Перший великий Шевченків твір – «Гайдамаки» – не має рівноцінних попередників. І то не тільки в нашій літературі. Я аж ніяк не хочу запевняти, ніби Шевченкова творчість виникла без будь-якого зв’язку з попередньою літературою і з сусідніми літературами, виросла на голому місці. Так не буває, не може бути. Були перед Шевченком і Сковорода, і Котляревський, і Квітка-Основ’яненко, і Гулак-Артемовський, і Боровиковський, буяла, нарешті, й розквітала і при Шевченкові могутня народна творчість. Не тільки Пушкін та Лермонтов, але й Державін, і Жуковський, і Рилєєв позначили благотворним повівом Шевченків шлях. Пильний інтерес Кобзаря до Міцкевича, до волелюбної польської літератури відомий усім. Але вертаюсь до «Гайдамаків» – досить порівняти поему Северина Гощинського «Канівський замок» з «Гайдамаками» (а ці твори зіставляли наші історики літератури не раз), щоб побачити, що «Гайдамаки» – якісно нове і ні на що доти не схоже явище. Ні в творчості згаданих вище українських письменників, ні деінде в якій-будь літературі не можна знайти близької паралелі до того своєрідного, єдиного і неповторного, що становить суть і особливість поеми «Гайдамаки».

Справа не тільки в тому, що Шевченко вже з перших кроків своєї творчої діяльності піднявся на ідейні височини, які неприступні були ані творцеві «Енеїди» та «Наталки Полтавки», ані авторові «Марусі», ні тим паче меншим попередникам Шевченка. Своєю композицією, своєю манерою вислову, своїм мовним характером і діапазоном, нарешті небувалим у світі поєднанням в одному творі двох віршових систем – народнопісенної чи умовно-силабічної і силабо-тонічної (що ми бачили ще і в першому відомому нам творі Шевченка, баладі «Причинна), своїм безоглядно-сміливим сполученням прямого аж до жорсткості реалізму з вогненною романтикою «Гайдамаки» височать у літературі, як стрімкий і одинокий острів.

У чому таємниця генія?

У вступі до поеми Шевченко накреслює свій майбутній шлях як поета українського і поета мужицького, іншими словами – національного і демократичного – і, обстоюючи вірність цього шляху, гостро полемізує з тими, хто пропонував йому «теплий кожух» – не на нього шитий. Цей славетний вступ – декларація обов’язків поета і громадянина, якій Шевченко зостався вірним протягом усього свого життя. Звідки це у нього? Звідки ця свідомість обраного в літературі шляху молодого учня Карла Брюллова, кріпака, що вчився письма у п’яних дяків, був панським козачком, працював у малярській майстерні Ширяєва, обертався потім серед передової, але все-таки далекої від думки піднесення українського слова на світову височінь петербурзької інтелігенції, стрічався з українцями, ліберально, а то й радикально, патріотично настроєними, від яких, одначе, навряд чи щось міг у цьому напрямі взяти? Звідки – таємниця генія?

Звичайно, був Радищев, був Рилєєв, були декабристи, був Грибоєдов, було животворне сонце Пушкіна. Звичайно, спілкування з передовими людьми Росії благотворно вплинуло на світогляд молодого поета, як благотворно вплинуло воно свого часу й на Адама Міцкевича. Але все-таки доводиться визнати, що свою дорогу, як дорогу національного й народного поета, обрав собі й визначив собі Шевченко сам. І разом з тим він, спираючись на традиції української, російської, польської, світової літератури, вільно плаваючи в безмежному морі народної творчості, вже замолоду виробив свій самобутній стиль, свою манеру, своє віршування, свій неповторний голос.

Початок літературної праці

Шевченко почав свою літературну діяльність баладами, романсами, піснями народного характеру, реалістичними поемами, як «Катерина», поемами-фантазіями, як «Гамалія» та «Іван Підкова»; про «Гайдамаків» вже була річ. Загалом кажучи, багато речей Шевченка ми тільки штучно, умовно підводимо під поняття того чи іншого жанру. Своєрідність написаного він сам усвідомлював, даючи несподівані підзаголовки: «Сон» – комедія, «Великий льох» – містерія… «Сон», «Кавказ», «Посланіє» («І мертвим, і живим…») показали на весь зріст Шевченка як поета-революціонера, поета-трибуна і поета-мислителя. Ми часто називаємо ці речі сатирами або, вживаючи вишуканішого терміну, інвективами. Але як же переплетений у цих творах сатиричний елемент з елементом високопатетичним! Один тільки приклад із «Кавказу»:

Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава!

І вам, слава, сині гори,

Кригою окуті,

І вам лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Зовсім у різних, у протилежних тональностях лунає слава в чотирьох перших рядках цього уривка і далі: з гострого сарказму вона без усякого переходу обертається в палку і щиру хвалу. На цих змінах тональності побудовані і «Сон» і «Посланіє», де так дивовижно сусідять одно з одним і ліричний плач, і гротеск, і вбивча сатира, і урочиста ода… Сказати, що нічого подібного не було в українській літературі до Шевченка, – мало. Не так багато було таких явищ і в світовій літературі.

Лірична сутність Шевченкової поезії

Шевченко – лірик передовсім. Ліричним тоном закрашені всі його твори, він раз у раз звертається в своїй розмові до своїх героїв – і до безщасної Катерини, і до мальовничого Гамалії, і до гайдамак, що нібито обступили поета в петербурзькій кімнаті. Він чудовими ліричними словами починає свого «Сліпого», свою «Княжну». Але цікаво, що ліричні поезії в точному розумінні слова, поезії-сповіді повним цвітом розцвіли у нього не змолоду, як це звичайно буває, а в цілком дозрілому вже віці.

1844 р., тобто через сім літ після «Причинної», вилилося з поетового серця таке інтимне признання:

Чого мені тяжко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш, що в тебе болить?

Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?

Засни, моє серце, навіки засни,

Невкрите, розбите – а люд навісний

Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.

Велику поетичну сміливість, сміливість генія треба було мати, щоб так звертатись до свого серця: «Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?», «Закрий, серце, очі». Такою сміливістю й граничною щирістю позначено і вірш «Заворожи мені, волхве», де поет звертається до свого друга Щепкіна:

Стань же братом, хоч одури,

Скажи, що робити:

Чи молитись, чи журитись,

Чи тім’я розбити?!

Знов-таки – як ніби прозаїчно, розмовно звучить оте «тім’я розбити» – і яку ж силу почуття воно ховає в собі!

У тому самому ряду стоїть і вірш «Гоголю» з отією глибокою кінцівкою, зі стислою характеристикою своєї і Гоголевої творчості:

А ми будем

Сміятися та плакать.

У «Заповіті» (1845) чудесно поєднана ніжна мрія поета з високим революційним піднесенням.

Але справжнє буяння Шевченкової лірики припадає на роки ув’язнення, солдатчини, повернення з неї і на останній, петербурзький період. Поет, що ніби досі приховував найпотаємніше, найглибше, найболючіше, найлюбіше, кинувши в «Заповіті» могутній клич до поколінь – «Поховайте та вставайте», проголосивши нечуваної сили безсмертну любов до рідного краю й рідного народу в вірші «Мені однаково», вплівши у філософський роздум про смерть – «Косаря» – гідний нагад, що безжалісний косар «не мине й царя», Шевченко час від часу пише чисто ліричні, глибоко суб’єктивні, автобіографічні признання, яких досі уникала його муза. Як відомо, у Шевченка майже немає так званої любовної лірики у вузькому значенні слова; така лірика з’являється аж 1847 р. в Орській фортеці: «Сонце заходить, гори чорніють…» Ця поезія перегукується з пушкінським «Редеет облаков летучая гряда», та коли для Пушкіна зоря, «звезда» – це тільки один з багатьох його образів, то зоря у Шевченка – і зірка, і світанок – центральний мотив, уособлення всього найдорожчого поетові – жіночої краси й чистоти, дитячої усмішки, рідної країни, мрії про людське, вселюдське щастя, поезії і правди. Простота, з якою сповідається Шевченко перед читачем і перед самим собою, щирість його признань воїстину не мають собі рівних:

Буває, іноді старий

Не знає сам, чого зрадіє,

Неначе стане молодий,

І заспіває… як уміє.

І стане ясно перед ним

Надія ангелом святим,

І зоря, молодість його,

Витає весело над ним.

Що ж се зробилося з старим,

Чого зрадів оце? Того,

Що, бачите, старий подумав

Добро якесь комусь зробить.

А що ж як зробить? Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить!

Не раз такому любо стане,

Не раз барвінком зацвіте.

Отак, буває, в темну яму

Святеє сонечко загляне,

І в темній ямі, як на те,

Зелена травка поросте.

Ось яке мав «добром нагріте серце» Тарас Григорович, сам же сказавши колись, що таке серце «вік не прохолоне». І воно не прохололо, воно не знало тільки власного болю – без болю за людину, за людей:

І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої:

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу,

А ще, до того, як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя…

Від свого болю, своєї печалі, свого смутку падала у Шевченка проекція на людські страждання і муки, він переживав їх як свої. А яку треба було мати силу уяви, щоб із пустельного Кос-Аралу, що ним позначено цей вірш, так виразно перенестися думкою в рідне село на Україні, в свою молодість!

Контрастними барвами малює те село Шевченко у всім відомому початку «Княжни». Гнівними залізними прокляттями затаврував він тих, хто пише солодкі елегії про те ж таки село, ситих паничів, що бачили р а й там, де Тарас за дитячих літ своїх бачив пекло…

А раю, раю на землі прагнув усе життя поет, закоханий у світлу красу людини, в світлу красу Катерини, Наймички, Марії.

У нашім раю на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Якби я був скульптором, то викарбував би саме ці слова на пам’ятнику Шевченкові. Мрією про рай на землі овіяний початок «Наймички», всі персонажі якої передовсім добрі люди. Мрія ця увінчує й поему «Сліпий»:

Бо не було того дива,

Може, споконвіку,

Щоб щаслива була жінка

З сліпим чоловіком!

От же сталось таке диво!

Год, другий минає,

Як побрались; а дивіться —

Вкупочці гуляють

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати,

Та вчить внука маленького

Чолом оддавати.

Але найдивніше, просто-таки неймовірно, як сполучаються з гнівними прокльонами «злим людям», тобто панам, гнобителям, осквернителям жіночої краси й дитячої радості, душогубам і хижакам, – як сполучаються в найтяжчі роки поетового життя – у казематі, в солдатчині – з найчорнішими фарбами фарби найясніші, як виникають «в темній ямі, як на те» сонячні, безхмарні картини, які я не побоюсь назвати ідиліями. Поруч з безмірно печальним «Заросли шляхи тернами на тую країну» – погоже, як літній ранок, «Зацвіла в долині червона калина», поруч з розпачливим «Огні горять, музика грає» – прегарне, як лагідний вечір, «І досі сниться під горою, між вербами та осокою біленька хаточка…» І так до кінця життя поетового: з глибоким зітханням – «Дівча любе, чорнобриве несло з льоху пиво» межує закоханий гімн природі «Ой діброво, темний гаю». За саркастичним «Гімном черничим» безпосередньо виступає залитий сонячним промінням малюнок – «Над Дніпровою сагою», після трагічного «І день іде, і ніч іде» – повне радості й надії «Тече вода з-під явора»… А останній, незадовго до смерті написаний вірш «Чи не покинуть нам, небого» кінчається зверненням до музи:

Веселенько заспіваєм…

Це все я веду до того, що душевний діапазон Шевченка був надзвичайно, незмірно широкий – від найглибшого трагізму до висот блакитної радості. У тій частині своєї поезії, яку я умовно назвав колись «жіночою лірикою Шевченка», тобто в піснях від дівочого, від жіночого імені, паралелі до яких я знову-таки не можу знайти в світовій літературі, Шевченко перебрав усю гаму людських почуттів – від розпачливих «Ой люлі, люлі, моя дитино» або «Ой пішла я у яр за водою» – до грайливого «Утоптала стежечку», до визивного, відчайдушного «У перетику ходила…». Відчайдушного – це я не випадково сказав. Пустотлива дівчина, що по черзі кохалась то з мірошником, то з лимаренком, то з бондарем, на питання матері, кого ж вона матиме своїм зятем, жартома відповідає:

Усіх, усіх, моя мамо,

У неділеньку зятями

Будеш звати.

Підозріла якась веселість, нарочита якась легкодухість, за якою криється майбутня, може, вже сьогоднішня, трагедія. Можливо, що з цих саме рум’яних безжурних уст незабаром вирветься:

Сину мій, сину, не клени тата,

Не пом’яни

Мене, прокляту, я твоя мати, —

Мене клени.

Великий співець гніву, Шевченко був і великим співцем любові. Шевченко був нестримний, титанічно грізний у своїх прокльонах, зверненнях до царів і царят, панів і панят, гнобителів усього живого і гасителів усього світлого. Він вергав на них нещадні громи й блискавки, ніби зібрані з усіх гроз на світі. Не тільки до України, а до великої світової правди звертався він у таких вогненних, багряних рядках:

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату; опочий,

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє, і зрада,

І криводушіє огнем

Кровавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах,

Що крикне хмара невсипуща,

Що не спасе їх добрий цар,

Їх кроткий, п’яний господар.

Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,

Не дасть коня вам охляп сісти

Та утікать; не втечете

І не сховаєтеся; всюди

Вас найде правда-мста, а люди

Підстережуть вас на тоте ж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять…

Так. Грізні, гнівні, жорстокі, нещадні слова. Але не розпачем вони народжені, а вірою в ту невідкладну «правду-мсту», що очистить від скверни і кривди землю, і тоді на ній

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Даремно, отже, порівнював великий польський письменник Жеромський Шевченка з італійським поетом-песимістом Леопарді. У Шевченка міг вирватись хвилевий зойк зневіри, але вся істота його, вся його творчість, вся його боротьба звернені були до грядущого царства правди, все серце віддав він отим «малим рабам німим», на сторожі яких «поставив слово», отим Катеринам, Маринам, Маріям, наймичкам, дітям, що гралися «на великдень в соломі» і хвалилися немудрими своїми обновами, отим «невольникам і сиротам», для яких у нього билося в грудях невичерпне джерело ніжності й теплоти, «роботящим умам, роботящим рукам», яким дано «думать, сіять, не ждать і посіяне жать…».

Скорбота Шевченкова нерозлучна була протягом усього його життя з надією й вірою в те, що «настане суд, заговорять і Дніпро, і гори» – і після того праведного суду «світ ясний, невечерній тихо засіяє». Віра в той невечерній світ, у те, що «Сонце йде і за собою день веде», не покидала поета ніде й ніколи. Із передмови-післямови до «Гайдамаків», із «Єретика», із «Заповіту», з «Неофітів», з усієї лірики останнього, петербурзького періоду ми знаємо, що проміння того невичерпного світу бачили віщі очі поета не тільки над Україною, а над усіма народами світу. Він провидів і провіщав:

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

І це буде – великий поет знав – на всій землі.

Шевченко приніс в українську літературу нове слово. Він назнаменував шляхи, якими йшли потім – кожне по-своєму – Панас Мирний, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Павло Грабовський, Василь Стефаник. Він кинув проміння свого генія на всю радянську літературу. Він вивів українську літературу на верховини світової культури. Він усе життя присвятив народові і народам. І нині український народ і всі народи світу вклоняються йому доземним уклоном»112.

ШЕВЧЕНКО Й СВІТОВА КУЛЬТУРА

З доповіді члена-кореспондента АН СРСР М. Ф. Бєльчикова113

1

Великі епохи висувають і великих діячів. «Великі твори мистецтва збігаються з великими суспільними рухами», – писав Герцен В. В. Стасову 5 вересня 1862 р.

Про роль Шевченка в боротьбі селянства за волю

У велику епоху 40 – 60-х років ХІХ ст., коли вирішувалось найважливіше питання про долю селян-кріпаків, і коли натиск народно-визвольного руху примусив царизм піти на поступки й дати мільйонам селян хоча б ілюзорну волю, повною мірою розквітнув геній народного поета України, революціонера й художника Тараса Григоровича Шевченка.

Він був другом не лише українського й російського народів, а й народів Кавказу і Казахстану, другом усіх трудящих та пригноблених націй. Благородні ідеї визволення всіх поневолених народів, що борються за свою свободу, глибокий гуманізм, безмежна любов до простих людей, гнівне викриття гнобителів народних мас, мрії про щасливий суспільний лад і віра в могутні сили народу – всі ці особливості поетичної спадщини Шевченка близькі й зрозумілі всім народам. Життєстверджуюча сила творінь Шевченка чарує передових людей в усьому світі.

Яскраво сказав про це свого часу К. С. Станіславський: «Великий син українського народу піднісся на сяючі вершини поезії, його гаряче серце билося удар в удар з серцями кращих людей Росії, що мріяли про золоті, щасливі дні для народу. Твори Шевченка переживуть віки і вічно будитимуть у серцях людей благородні, великі почуття».

Тарас Шевченко – один з найвидатніших поетів людства

Наукова історіографія здавна називає ім’я Шевченка в сузір’ї великих поетів світу. Молода Росія 60-х років устами вождя революційних демократів Чернишевського проголосила світове значення поезії Шевченка. 1861 р. Чернишевський писав: «Когда у поляков появился Мицкевич, они перестали нуждаться в снисходительных отзывах каких-нибудь французских или немецких критиков: не признавать польскую литературу значило бы тогда только обнаруживать собственную дикость. Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малороссийская литература также не нуждается в какой-либо благосклонности»114.

Так само високо оцінював творчість Шевченка й Плеханов: «Про поетичний талант Шевченка, – говорив він, – може бути тільки одна думка – покійний Тарас Григорович належить до числа найбільших народних поетів, яких тільки знає всесвітня історія літератури».

Невичерпні джерела могутньої поезії Шевченка

2

Для генія Шевченка характерне те, що, беручи матеріал для своїх творів з національного життя, він умів надати йому всесвітньо-історичного звучання.

Образи Шевченка, відображаючи дійсність, сугестивні і надзвичайно місткі політичні події та явища, і його історико-художні узагальнення (наприклад, «Гайдамаки», 1841) стали невмирущими епохальними шедеврами.

Особисте життя поета було тяжким і гірким. А могутня сила душі, зраненої знегодами і безпросвітною долею батьківщини, рвалась назовні й виливалась у чарівний світ поезії. І Шевченко писав і повинен був писати вірші співучі, яскраві, палкі, хвилюючі. Це були не просто інтимні відгуки, а глибокі думи, філософські осмислення, до яких могла піднестися думка геніального самородка, що вже прилучився до світового мистецтва, до світової культури. Як лермонтовський Мцирі:

Он знал одной лишь думы власть,

Одну – но пламенную страсть.

Цією пристрастю була любов до України – вбогої й славної, жадоба щастя для простих людей, земляків-кріпаків, жадоба «Свободы людям – в братстве их» («Тризна», 1843). Могутні поривання генія виливалися в загальнолюдські мрії про свободу та заклики до боротьби за неї, тобто мрії справжніх демократів і гуманістів. Шевченко, скажемо словами В. В. Воровського про Красінського115, «бере елементи національного в їхньому безпосередньому розвитку до загальнолюдського».

Ось чому ідеї й образи Шевченка з усіма їх особливостями споріднені з образами письменників світової літератури. Ось чому мотиви його поезії, осяяні національним колоритом, знаходили й знаходять відгук у серцях усіх знедолених та їм співчуваючих.

Нитки йшли від Шевченка до поетів слов’янського світу. Поетичний стиль Шевченка відбився в творчості видатних польських поетів, поетів Болгарії, Чехословаччини, Хорватії. Шевченко завоював собі з повним правом пріоритет і славу першовідкривача естетичних цінностей.

Занепащена доля жінки-кріпачки – провідна тема епічної й ліричної поезії Шевченка

3

Які ж питання віку пристрасно переживав і художньо яскраво висловив чарівник слова Шевченко?

Великі письменники відображають найважливіші тенденції суспільного розвитку в прогресивно-історичному розумінні. У похмуру добу кріпосництва й царизму Шевченко підніс могутній голос на захист принижених кріпосних рабів, виступив проти зневажання їхньої людської гідності, проти страждань народних мас з примхи лютого панства, проти руйнування мирного й здорового життя «братів-гречкосіїв».

Зворушливий образ жінки, що страждає в умовах кріпацької неволі, проходить червоною ниткою крізь усю творчість Шевченка. Поет проникливо зобразив радощі й трагедію дівочого кохання, гірку долю зневаженої «покритки» й хвилюючу картину материнської незавидної долі. Поема «Катерина» (1838), що розповідає про занапащену долю «покритки», набула характеру нещадного викривального документа й осяяна мрією поета про високий ідеал жінки.

Водночас образ Катерини – символічне узагальнення народу, що бореться за щастя трудового творчого життя. Шевченко крізь гру випадковостей проник у глибини народного життя й виділив із складної дійсності, осмислив і висвітлив у широкому плані трагедію зіткнення гуманізму з антилюдяністю, трагедію страждань простих людей від безсердечності та жорстокості пануючого класу. Шевченко, справжній демократ і гуманіст, стояв на сторожі закріпачених мас. Щоправда, ліризм віршів, чарівна безпосередність авторського співчуття героям, безперечно, пом’якшували соціальний антагонізм у зображенні життя.

Але твердий реалізм поета, живе відчуття сучасності штовхали його до шукання шляхів подолання й усунення цієї критичної суперечності. І душею, і змістом своєї поезії 60-х років Шевченко зробив заклики до революційної перебудови життя.

У поемі «Марія» (1850) – визнаному шедеврі творчості Шевченка – реалістичне трактування відкрило поетові широкий простір для іносказання про майбутню долю жінки в історичному процесі.

У цій поемі, а також у вірші «Така, як ти, колись лілея» (1851) Шевченко змалював образи жінок – проповідниць «святого слова (правди) на землі».

Думка Шевченка про високий революційний подвиг жінки була в ті роки не стільки підсумком життєвих спостережень, скільки передбаченням історичного майбутнього. Жінок-подвижниць Шевченко міг бачити в декабристах116, а жінки-революціонерки прийшли пізніше – в 70-х роках. Марія змальована як стійка провісниця революції. В критиці відзначалось, що Марія жадібно ловить слова про волю для всіх людей. Вона створює з них ціле вчення, наставляє сина.

Критика останнім часом схильна бачити в поемі відгук книжки Л. Фейєрбаха «Сутність християнства» (1841), яку добре знали представники західної та російської революційної демократії. Свого часу книжка ця була однією з стежок, що підводила до марксистської філософії. «І можна думати, – писав акад. О. І. Білецький, – що при своїй незвичайній чулості до прогресивних ідей доби Шевченко зумів розшукати цю стежку».

Поетична переконливість та глибокий історичний зміст передбачення участі жінок у революційному русі дали підстави І. Франкові 1881 р. твердити, що український поет «на загальнолюдській канві рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днів ледве достижимий ідеал жінки-матері».

Багатьох письменників Заходу хвилювала тема страждань і загибелі жінки від звірячої злоби міщанства або від злиднів, на які прирікав капіталізм тих, хто переступав брехливі закони його моралі…

А. В. Луначарський простежив паралелі в змалюванні нещасних жінок у Шевченка й письменників Франції початку ХХ ст. та ще яскравішу паралель знаходить він у зіставленні Шевченка з романом Горького «Мати». «Квінтесенція тих почувань, які Максим Горький поклав в основу своєї «Матері» – вже висловлена Шевченком у його великому поясненні євангельської родинної драми. Марія і Христос – це мати й син, герої і мученики правди. Тут Шевченко більш ніж будь-коли творить вічне й вселюдське, бо відноситься до величавої символіки».

Незламний борець проти соціального й національного гноблення народів

4

Перейдемо до іншої проблеми, яка здобула загальноросійський відгук. Це сміливе проголошення Шевченком в епоху царського деспотизму ідеї дружби народів, рушійної сили історії, яка підносить передове людство.

Правильний погляд Шевченка на тогочасне становище народів Росії, скутих ярмом царського самодержавства, і спілкування з кращими людьми 40-х років, з передовими представниками російської, української, білоруської та польської громадськості переконали Шевченка, що гноблення народів – загальне, і викликали в нього палкий протест проти існуючого ладу. В чудовій поемі «Кавказ» (1845) Шевченко яскраво, стисло й виразно засудив царизм і піднісся до ідеї об’єднання всіх народів Росії для боротьби проти спільного ворога – самодержавства.

А тюрм, а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

Ця геніальна ідея увійшла в політичний кодекс діячів загальноросійського визвольного руху й була підхоплена революційною демократією 60-х років. Чернишевський у статті «Национальная бестактность» (1861), характеризуючи тогочасне становище в країні, послався на цей афоризм Шевченка.

Поряд з убивчим викриттям царизму в поемі звучить симфонія світлої людської любові до поневолених народів Кавказу, мотиви дружньої симпатії до бідної саклі й черствого шматка чурека, гімн захопленого схиляння перед святою свободою, зневаженою й окраденою царськими «милостивцями».

Шевченко в поемі славить доблесті народів Кавказу й провіщає світле майбутнє борцям за визволення. Запоруку цього він бачить в єднанні народів.

Оспівуючи єдність народів як оплот свободи й щастя, Шевченко створив у тій же поемі образ безсмертного Прометея – символ народної могутності й свободи. Поетові близькі й зрозумілі були слова Пушкіна, звернені до Міцкевича, – «про ті часи грядущі, коли народи чвари відметуть й з’єднаються в одну сім’ю велику». Але Шевченко поглибив політичний зміст цього заповіту Пушкіна й виступив від імені пригноблених і поневолених царизмом народних мас прямим викривачем самодержавства, його політики.

Гнівна й нещадна інвектива на адресу царизму, що прозвучала в поемі «Кавказ», – це не лише усвідомлення невтішної дійсності. Це «прорив» у майбутнє, це й безприкладний виклик царизму, який порушив безпросвітний морок нестерпного гніту. Це подвиг поета, бо, за влучним висловлюванням П. Г. Тичини, вміти «за всіх сказать, за всіх переболіти» душею – є героїчне діяння поета.

Шевченко – противник реакційного панславізму, ідеолог і співець демократичного майбутнього слов’янства

5

Творчий геній Шевченка завжди дивився вперед. А в сучасному він умів роздивитися, зрозуміти й виділити найважливіше й значне. В середині ХІХ ст. гострою міжнародною проблемою стояло слов’янське питання. У ті роки кипіли пристрасті й теорії слов’янофілів, які мріяли про об’єднання слов’ян під егідою царя, стикались з протиставленими їм по глядами демократично настроєних людей 40-х років.

Шевченко, розвиваючи гуманістичну традицію декабристів, проголосив у поемі «Єретик» (1845) ідею єдності слов’ян на основі вільного братерства й рівноправності у вигляді демократичної федерації, ідею, що її обстоював революційно-демократичний табір того часу.

Не погоджувався Шевченко й з панславізмом кирило-мефодіївців, які суперечливо розв’язували слов’янське питання то як федеративний союз, то як монархію, підтримувану релігією.

Неясну мрію про щасливе єднання слов’ян, яка намітилась у «Гайдамаках» («Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки – од моря до моря – слов’янськая земля»), він доповнив побажанням про припинення міжусобиць між слов’янами й кликав мудрого вождя з середовища слов’ян, щоб «погасить пламеннник раздора и слить воедино любовию и братством могущественное племя». Не зовсім чітку формулу – «Нерозмежована слов’янськая земля» – Шевченко замінює в поемі «Єретик» поетичним образом багатоводного моря, куди зливаються «слов’янськії ріки».

Плідну ідею декабристів, вільну від націоналістичного розбрату, від протиставлення культури Заходу слов’янам, Шевченко поєднав з близькою Бєлінському теорією вільного й рівноправного слов’янського союзу. В своїй концепції він виходив з можливості використання єднання слов’янства для революційно-визвольної боротьби проти феодальнопоміщицького ладу, проти будь-якого гноблення й поневолення.

Заклики Шевченка до єднання слов’янських народів зустріли свого часу палкий відгук серед слов’ян. Болгарські письменники в листі на адресу Спілки письменників СРСР у 1939 р. відзначили цю історичну заслугу Кобзаря: «Частина вогню, що палахкотіла в поезії Шевченка, перейшла в плоть і кров болгарського народу в епоху його національновизвольної боротьби».

Про історичну прогресивність поглядів Шевченка на майбутнє слов’ян справедливо сказав у наші дні угорський дослідник Геза Кепеш: «У питанні про братерство слов’ян він пішов далі за своїх учителів, він не просто закликав до національного об’єднання, а й до визволення пригноблених верств усіх слов’янських народів. Єдність слов’ян проголошувалась ним в ім’я утвердження справедливості й свободи на землі. Слов’яни повинні стати синами свободи й нести повсюди мир і щастя».

У поемі «Єретик» Шевченко виступив співцем усіх слов’янських народів, піддав різкій критиці ворожу діяльність підступної німецької реакції – баронів, герцогів і дюків. Героєм поеми виступає носій ідеї національно-визвольної боротьби проти гніту з боку німецького бюргерства й капіталізму. В цій поемі Шевченко змалював бурхливе море чеського народного руху, на чолі якого стояв Ян Гус. Сучасникам було ясно, що крізь призму історичної поеми Шевченко затаврував політику агресії й тиранії, з допомогою якої Ватикан і папа Григорій XVI розправились з «Молодою Італією», з революційними карбонаріями. Гордий образ славного сина Чехії, що загинув на вогні за свободу й правду, став символом національно-визвольної боротьби проти будь-якого гніту, агресії й експлуатації в ім’я свободи й рівності. В особі Гуса дано образ войовничого гуманіста, стійкого поборника народної правди, який сміливо виступив за пригноблений народ проти «кровожерливих звірів в овечих шкурах». У поетичних гімнах Шевченка во славу чеського народного героя – борця за свободу народу – світова література має одне з найглибших художніх узагальнень. Сучасні вчені багатьох країн розцінюють цю поему як своєрідний вияв національного слов’янського генія, який збагатив уяву людства про його історичний шлях, створивши образ борця за ідею рівності й братерства.

Ідея поеми Шевченка історією розширена і стала звучати в свідомості всього прогресивного світу як ідея боротьби за визволення всього людства, як ідея, що мобілізує пригноблені маси на боротьбу, як фактор, що прискорює хід історії.

У таких узагальненнях Шевченка можна бачити передчуття майбутніх загальнолюдських зв’язків та шукання шляхів до справді гуманістичного розв’язання пекучих питань історії. В похмурі часи царизму побачити й оспівати зорю вільного єднання народів – це великий внесок в історію.

Спільність Шевченка з поетами слов’янського світу, зокрема з чеськими, встановлена проф. Ю. Доланським, який простежив спільне у Шевченка і таких поетів, як Карел Гавлічек Боровський (у поемі «Хрещення святого Володимира», 1844 – 1854) і Йозеф Каетан Тил (трагедія «Ян Гус»).

При спільності ідейних позицій існують, звичайно, відмінності в стилі і тональності творів цих поетів. Наприклад, у викритті деспотизму – гнів у Шевченка, насмішка й гумор – у Гавлічека. Висловлені в поетичній формі ідеї не вмирають і, народжені на національному ґрунті, можуть стати елементами світового культурного спілкування і свого часу, і в майбутньому.

Тарас Шевченко – провісник революції, світоч людства

6

Шевченка з прогресивним людством зближувала й зближує ідея боротьби за визволення, ідея народної революції, якій він служив з непоборною стійкістю. Недарма А. В. Луначарський переконливо сказав: «Шевченко передусім належить до трудящих класів свого народу, але разом з тим є святим поетом революційних низів усього світу».

Ще в 70-х роках російська демократична критика відзначала близькість Шевченка й Петефі як авторів творів, овіяних революційним диханням.

Шведський історик літератури і критик А. Єнсен у 1916 р. писав, що межі слави Шевченка розкинулись надзвичайно широко: «Його ім’я справедливо належить всесвітній літературі… бо Шевченко був не лише національним поетом, а й універсальним за духом світочем людства». Високо оцінюючи поеми «Сон», «Кавказ», критик за одну поезію «Лілея» ставить Шевченка поряд з Гете.

Проголосивши в одну з річниць грудневого повстання – 14 грудня 1825 р. – в посланні «І мертвим, і живим…» шлях революції як єдиний шлях до волі, український Кобзар до кінця днів своїх лишався провісником революції.

Ідея боротьби за свободу, боротьби проти будь-якої експлуатації й гніту, ідея революції, що відображала найглибше розуміння корінних інтересів загальнонародного світового руху незмінно осявала творчість українського Кобзаря. Шевченко то алегорично, то безпосередньо й на весь голос сміливо провіщав сучасникам і заповідав нащадкам цей постулат доби.

Десятирічне заслання не зламало поета. Після повернення з нього, в 60-х роках, Шевченко виступає таким же полум’яним співцем народної революції, безстрашним борцем проти царсько-поміщицького ладу, захисником високої ідеї братерства народів, політичним однодумцем борців за свободу всіх народів-слов’ян, народів Заходу (французів, італійців, угорців) і народів Сходу (Казахстану й Китаю). Всі ці виступи прозвучали в «невольничій поезії» періоду заслання й художньо яскраво і ще з більшою силою революційного пафосу – в поезії 60-х років.

Шевченко володів, за словами М. Горького, «відчуттям майбутнього». І в 60-х роках поет, закликаючи до революції, висловлював певність, що на зміну царизму прийде демократичний лад:

Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!

Шевченко не вважав царсько-поміщицький лад непорушним. Революційний переворот пророкував поет прибічникам царизму:

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира.

Вникаючи в твори Шевченка, ми ніби торкаємось джерел того, чим і сьогодні живе людство. Панівна ідея нашого часу – це боротьба за людину та її творчу волю, за «людське, велике людське» – хіба не попереджена вона в мрії Кобзаря про такий лад, коли

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати.

І будуть люди на землі.

У 1914 р., в дні сторічного ювілею з дня народження Шевченка, газета канадських українців «Гайдамаки» писала: «Як геній вищим духом, оспівав Шевченко два найвищих ідеали: «Україна без холопа і без пана» й ідеал добра найкращого на світі, ідеал міжнародного братерства пролетаріату».

Не менш глибоко ввійшла ця ідея в свідомість сучасних письменників. Болгарин Людмил Стоянов сформулював її так: «Велике значення Шевченка не лише для України чи Росії, а й для всіх слов’янських народів, для всієї світової культури. Шевченко не з тих поетів, про яких ми згадуємо в зв’язку з якоюсь ювілейною датою. Він з тих творців, справи яких – прапор цілої епохи, провісник майбутнього».

Усі питання віку, виражені в поезії Кобзаря з винятковою проникливістю й глибиною в високоестетичному відбитті, були по суті історично непорушними закономірностями, живими й дійовими для розвитку української й світової літератури. Поетична проникливість допомогла великому поету побачити в дні теперішньому день прийдешній, написати твори, що не втратили свого художнього значення й тоді, коли життя, що їх породило, відійшло в минуле, коли їх час був відтіснено новим. «У справді народному творі, – сказав І. Бехер, – є не лише сьогоднішнє».

У Шевченкові вражає не лише сила історичного передбачення, а й здатність надати здобутим цінностям поетично яскравої форми.

Шевченко свої ідеї, відкриття зігрів промінням свого таланту й перетворив їх у перлину поезії, у високе мистецтво, підніс на височінь, якої досягають лише генії світової літератури.

Естетичну значимість поезії Шевченка й для нашого часу підтвердив давній друг Радянського Союзу англійський письменник Джек Ліндсей. У передмові до своїх перекладів з Шевченка він пише: «Я перекладав вірші Шевченка з великим задоволенням. Як мені здається, я правильно відчув основну якість шевченківського вірша, простоту, точність опису й силу почуття. Я прагнув передати цю якість».

Невмируща чарівність поезії Шевченка й неминуще значення ідейно-естетичних цінностей, внесених генієм Шевченка в культуру світу, очевидні117.

ШЕВЧЕНКО-ХУДОЖНИК118

Доповідь голови правління Спілки художників України народного художника СРСР В. І. Касіяна

Геніальний поет-революціонер і художник-реаліст Тарас Григорович Шевченко належить до найвидатніших діячів світової культури. Він дорогий трудящим як автор творів, сповнених безмежної любові до пригноблених і священного гніву до поневолювачів, незламної віри в творчі сили народу і торжество людського щастя.

Т. Г. Шевченко – геніальний народний митець

Ще за життя поета високу оцінку його творчості дали російські революціонери-демократи Чернишевський, Добролюбов, Герцен. Після його смерті Карл Маркс, читаючи французькою мовою книжку М. Драгоманова про Шевченка, підкреслив у ній слова: «Тарас Шевченко є сином народу в повному розумінні цього слова. Більш ніж хто інший він заслуговує на титул народного поета». А через кілька років марксистська критика устами Г. Плеханова назавжди закріпила за Шевченком славу одного з «найбільших народних поетів, яких тільки знає історія всесвітньої літератури».

З таким же правом ми називаємо Шевченка і великим народним художником у повному розумінні цього слова.

Тарас Шевченко виріс, сформувався як художник на ґрунті російської художньої культури. В ідеях і тематиці творів Шевченка-художника відбились настрої пригноблених і закріпачених мас не тільки України, а також думи й сподівання трудового народу різних національностей Росії.

Одночасно з Федотовим він стверджував критичний реалізм як новий, передовий напрям у російському образотворчому мистецтві того часу. У кращих своїх творах останніх років, особливо в серії «Притча про блудного сина», цій гнівній притчі на самодержавство, Шевченко виступав як попередник художників-передвижників.

У листі до редактора журналу «Народное чтение» Шевченко писав: «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини». Ці слова є ключем до розуміння творчої діяльності Шевченка – художника і поета.

Історія України – одна з провідних тем художньої творчості Шевченка

Уже з перших років свого учнівства в Петербурзі «у кімнатного живописця» Василя Ширяєва, відвідуючи рисувальні класи Товариства заохочування художників, молодий кріпак Шевченко звертався і до тем з історії своєї батьківщини. Він прагнув передати в своїх композиціях найпотаємніші думи і мрії українського народу, правдиво показати його життя і побут, відтворити образи його героїчного минулого.

Різноманітною є тематика творів Шевченка раннього періоду. У ній виділяється акварельна композиція 1841 р. «Циганка-ворожка», відзначена радою Академії мистецтв срібною медаллю. Це були вже підходи до найбільшого за розміром полотна художника – «Катерина», в якому гостра соціально-викривальна тема вперше прозвучала на весь голос в українському і російському мистецтві. Шевченко розкрив трагічну долю української дівчини-кріпачки, яку занапастив офіцер-поміщик. У художньому виконанні картини, в її композиційному і кольоровому вирішенні немало умовного, що пояснюється впливом академічної школи. Однак за своїм ідейним напрямом ця картина є важливою віхою в історії українського мистецтва, новим словом у становленні принципів народності і критичного реалізму.

Заповітне прагнення художника – розповісти правду про рідну Україну, її історію й красу

Навесні 1843 р., після 14-річної розлуки, Шевченко відвідав Україну. Тут під впливом баченого і пережитого в Шевченка виник задум організувати періодичне художнє видання «Живописная Украина». Після приїзду до Петербурга він з ентузіазмом взявся за його здійснення. Естампи, виконані в техніці офорта, повинні були виходити окремими випусками з пояснювальним текстом. Шевченко перший з українських художників поставив собі завдання великого патріотичного значення, а саме – познайомити передових людей Росії з життям і побутом українського народу, з чарівною красою української природи.

Та не вдалося йому повністю здійснити свій задум: арешт і заслання перервали роботу. У 1844 р. вийшов тільки перший і єдиний випуск «Живописной Украины», що складався з шести офортів.

Історизм, народність, правдивість і художність «Живописной Украины»

В одному з них – «Дари в Чигирині 1649 року» – Шевченко показав події, які передували возз’єднанню України з Росією. На офорті бачимо трьох послів – російського, турецького і польського – з дарами гетьману Богданові Хмельницькому. Досить поглянути на розгублену постать турка, на похмурого польського посла, щоб зрозуміти всю безнадійність їх дипломатичної місії. Гострою психологічною характеристикою персонажів Шевченко показує, що воля українського народу возз’єднатися з російським була взаємно бажаною і що саме Богдан Хмельницький був виразником цієї волі. В офорті історія України розкривається з реалістичних і демократичних позицій. Саме тому він і вважається першим твором на історичну тематику в українському образотворчому мистецтві.

Багато сюжетів з життя знедоленого народу жило в творчій уяві автора «Живописной Украины». Він змалював найближче, найрідніше його серцю. «Хата батьків Шевченка в Кирилівці…» – у ній минуло його безрадісне сирітське дитинство, у ній його серце вперше защеміло від людської несправедливості, яка ґрунтувалась на пануванні поміщиків-кріпосників. Мріючи про щасливе життя простих людей, Шевченко збирав натурні зарисовки до картини «Селянська родина». Ця картина зігріта великою любов’ю до народу, від неї віє людяністю і лірикою простого життя.

В офортах «Старости» і «Судна рада», створених у наступному році, звучать уже соціально-викривальні мотиви.

«Старости» – простонародна сцена сватання. Здається, звичайна побутова картина – народний звичай. Однак коли пригадати, що в закріпачених селах примусове одруження з волі пана було звичайним явищем, то стане зрозуміло, який глибокий соціальний смисл вклав Шевченко в офорт, захищаючи вільний вибір молодого і молодої.

В «Судній раді», на перший погляд, теж зображена проста жанрова сценка – старовинний народний звичай, що зберігся з давніх часів, – громадський суд. Але який глибокий смисл закладено в цій сцені! В Росії – країні дикої сваволі – єдиним суддею селян був їх володар – поміщик. Передові уми миколаївської Росії рішуче виступали проти цієї сваволі. Ось чому офорт Шевченка, де показано народний гласний суд, був твором глибоко актуальним для свого часу. Справедливий народний суд протиставляється тут продажному офіційному царському суду. Ще гострішою є соціальна спрямованість офорта «Казка». Тут під казковою оболонкою ховається зла сатира на миколаївську солдатчину.

До першого випуску «Живописной Украины» увійшли також два пейзажі, створені на основі натурних зарисовок «У Києві» і «Видубецький монастир у Києві».

Офортами «Живописной Украины» Шевченко заклав основи критичного напряму в українському мистецтві, і в цьому їх велике значення. «Живописная Украина» є важливою віхою в історії не тільки української і російської естампної графіки: ми не знаємо нічого подібного і в графічному мистецтві сусідніх народів Східної Європи.

Шевченко ілюструє твори видатних російських письменників

Ще будучи учнем Академії мистецтв, Шевченко брав участь в ілюструванні кращих російських видань того часу. У 1840 р. він створив прекрасну акварель «Марія» на тему поеми Пушкіна «Полтава», а навесні 1841 р. ім’я Шевченка вже стоїть поряд з іменами Карла і Олександра Брюллових, Федора Толстого, Андрія Сапожникова та інших визнаних художників у виданні «Сто русских литераторов». Через рік Шевченко виконав першу взагалі ілюстрацію до гоголівського «Тараса Бульби» – «Зустріч Тараса Бульби з синами». Важливо відзначити, що Шевченко як ілюстратор творчо об’єднується з групою художників Росії, які заклали основи російської книжної графіки.

Навесні 1845 р. Шевченко закінчив Академію мистецтв і повернувся на Україну. Подорожуючи по рідній землі як співробітник Київської археографічної комісії, Шевченко виконав численні натурні зарисовки й акварелі історичних та архитектурних пам’яток, створив кілька олійних портретів.

Але недовго довелось Шевченкові жити й працювати на Україні. Як відомо, 5 квітня 1847 р. він був заарештований і засланий рядовим солдатом у далекі Закаспійські степи.

На вирокові цар Микола І власноручно написав: «с запрещением писать и рисовать»119. Заборона писати й малювати була жорстоким ударом для поета і художника, який був у розквіті творчих сил. І все ж у своїй, як він говорив, «незамкнутій тюрмі» Шевченко за десять років створив велику кількість чудових творів, сповнених глибокого змісту. Його художня майстерність стала досконалішою, а думка, закладена в них, гострішою і глибшою. У цих творах Шевченко постає перед нами як однодумець і соратник великих революційних демократів.

Художник Шевченко досягає попри заборону вершин творчості в царському засланні

Твори періоду заслання можна поділити на три групи: портрети, пейзажі і жанрові композиції. З портретів – найцікавіші автопортрети. Треба зазначити, що протягом свого життя Шевченко створив велику кількість автопортретів. Усі вони становлять найцінніший матеріал для дослідження життєвого шляху художника.

Прикомандирований солдатом вартової роти до експедиції Бутакова120, яка протягом 1848 – 1849 рр. досліджувала береги Аральського моря, Шевченко був і художником цієї експедиції. Під час походу в гори Кара-Тау і пізніше, під час перебування в Новопетрівському укріпленні, Шевченко виконав багато акварельних пейзажів. Ці пейзажі приваблюють нас зрілістю реалістичної майстерності. В них немає й тіні тієї умовності, яка була властива академічній школі пейзажного живопису.

Сама природа Казахстану з його безкраїми далями підказала Шевченкові колорит і композиційне вирішення пейзажів. У відомій акварелі «Новопетрівське укріплення з Хівинського шляху» Шевченко зобразив форт, в якому провів сім тяжких років. З напрочуд вірним відчуттям природи Середньої Азії Шевченко зобразив опалений сонцем, ніби заснулий безкраїй степ, серед якого самотньо височить розташоване на пагорбі укріплення. Хмара, що нависла над землею, не тільки підкреслює безмежність простору, а й ще більше підсилює почуття безлюдності, пустелі.

Значне місце в творчості Шевченка періоду заслання займають твори жанрової тематики. Придивляючись очима друга до життя й побуту людей, яких самодержавство називало інородцями, Шевченко побачив те, що знав з дитинства на Україні – соціальний і національний гніт.

«Перший національний казахський художник»

У сепії «Казахські діти-байгуші» Шевченко зобразив на другому плані себе. Впадає в око сумний, співчутливий погляд автора. Цей автопортрет, включений у жанрову сценку, дав художникові можливість показати своє ставлення до знедолених дітей, до простого казахського народу, приреченого царизмом на голод і вимирання. У сепії «Казашка Катя» Шевченко зобразив дівчину із світильником у руці перед дерев’яним надмогильним пам’ятником. У яскраво освітленому обличчі дівчини художник любовно, з великою симпатією передав її душевну чистоту.

До Шевченка ніхто так правдиво не зображав у мистецтві життя і побут казахського народу. І казахський народ, який не мав до Великої Жовтневої соціалістичної революції свого образотворчого мистецтва, з повагою і вдячністю називає Шевченка своїм першим національним художником.

«Притча про блудного сина» – одна з вершин майстра живопису

В останні роки заслання Шевченко створив один з головних своїх художніх творів – серію малюнків «Притча про блудного сина». Твори цієї серії вражають глибиною думки, критичною гостротою, з якою художник засудив пороки дійсності, що його оточувала. За задумом Шевченка, «Притча про блудного сина» повинна була стати сатирою на дикі звичаї російського купецтва, але вона переросла в гнівне викриття всього феодально-кріпосницького ладу, що морально й фізично калічив людей. В одному з творів цієї серії – «Кара колодкою» – зображений на фоні казарми Новопетрівського укріплення герой «Притчі» з кляпом у роті сприймається як символ народу, позбавленого голосу. В іншому, незакінченому творі – «Кара шпіцрутенами» – протест Шевченка проти дикої сваволі досягає найбільшої сили. Ніхто з художників на Україні і в Росії до Шевченка не підіймався до такої височини соціального протесту.

У «Щоденнику», в повістях і передусім в автобіографічній повісті «Художник» містяться дуже важливі висловлювання поета про мистецтво. Шевченко виступає переконаним реалістом. Гостро критикуючи ідеалізм, він утверджує природу, життя як основу художньої творчості. В той же час він рішуче виступає проти сліпого копіювання природи, тобто натуралізму. Найвищий витвір природи – людину Шевченко проголошує головним об’єктом мистецтва.

У безпосереднім зв’язку з цим матеріалістичним розумінням мистецтва є і його погляд на роль мистецтва в суспільстві. Вищим покликанням художника він вважає служіння людям.

Мистецьке багатство художника Шевченка

Усе найкраще, що було створено Шевченком після заслання, виконано переважно в техніці офорта з акватинтою. Виняток становлять лише деякі автопортрети і портрети, виконані в живопису і малюнку. Серед останніх виділяються чудові «Портрет артиста Щепкіна» і «Портрет Айри Олдріджа» – видатного негритянського актора. Досить порівняти ці портрети з портретами ранніх років, щоб переконатися, як незмірно зросла реалістична майстерність Шевченка. За сміливістю, свободою почерку, за глибиною психологічної характеристики ці портрети можна поставити поряд з кращими портретами майстрів другої половини ХІХ ст.

У мистецтві офорта Шевченко досяг таких надзвичайних успіхів, що по праву здобув славу першого офортиста Росії. Художники, друзі Шевченка, називали його російським Рембрандтом, а імператорська Академія мистецтв присвоїла йому почесне звання академіка гравюри.

Влітку 1859 р., в дні останнього перебування на Україні, Шевченко створив лише невелику кількість зарисовок. За ним було встановлено таємний жандармський нагляд. У таких умовах нічого було й говорити про будь-яку бажану спробу натхненної творчості. Але й те, що зміг створити Шевченко, являє для нас величезний інтерес. Його твори, виконані на Україні, за силою майстерності й реалістичної виразності набагато випереджають свій час і можуть бути сміливо поставлені поряд з видатними творами найпередовіших російських майстрів-реалістів кінця ХІХ ст.

Геніальний поет, полум’яний патріот і мислитель-гуманіст Шевченко є одночасно основоположником народності й критичного реалізму в українському образотворчому мистецтві.

Міцно зв’язана з дійсністю того часу творчість Шевченка, що виросла на ґрунті визвольної боротьби народів Росії, всією суттю спрямована в майбутнє. Справжнім покликанням Шевченка і як поета, і як художника була його революційна боротьба за щастя трудящих.

Художня спадщина Шевченка мала величезний вплив на подальший розвиток українського мистецтва. Мов той маяк, вона вказувала справжній перспективний шлях наступним поколінням митців. Однак демократичні традиції реалізму й народності в творчості Шевченка спочатку частково сприйняли тільки його демократичні сучасники І. Соколов121, Л. Жемчужников та К. Трутовський.

У творчості радянських художників живуть і розвиваються життєдайні традиції Шевченка-художника.

Як і вся творча спадщина Шевченка, його твори живопису і графіки безсмертні. Вони житимуть у віках, нагадуючи людству про те, який творчий подвиг для блага трудящих здійснив великий син українського народу122.

ДОВГОЛІТНЯ ВІРНА ДРУЖБА ВЕЛИКИХ СИНІВ УКРАЇНИ

У домівці щирого, незмінного друга Шевченка – М. С. Щепкіна

Дещо порушуючи послідовно-академічний характер розповіді, перервемо її свідченнями одного з друзів і сучасників Тараса Григоровича Шевченка, спогадами рідних його великого друга й соратника – неперевершеного майстра сцени Михайла Семеновича Щепкіна. Здається, таке виправдано тим, що дружба між цими видатними особами пройшла крізь все їхнє славне, але часами гірке життя.

Правнучка М. С. Щепкіна, відома письменниця Тетяна Львівна Щепкіна-Куперник починала спогади про свого предка – широкознаного й улюбленого в Росії актора – природно, згадуючи його людські та професіональні уподобання. Розповідаючи про атмосферу, що панувала в театральному домі, вона писала: «… Шевченко говорил: «У Щепкина во всём поэзия, даже домашний доктор – поэт». Или украинские стихи Шевченко и вслед за ними такие горячие речи, что обеспокоенный будочник заглядывал через забор… Любимыми друзьями Щепкина были его земляки: сперва Гоголь, а потом Шевченко.

Дружба его с Шевченко стоит того, чтобы отдельно рассказать о ней.

К началу сороковых годов Щепкин переживал тяжёлое время в смысле творческом. Он уже успел отпраздновать пышный пир на празднике искусства, сыграв «Горе от ума» и «Ревизора». Как говорится, «отведав сладкого, не захочешь горького», и тот репертуар, который держался тогда в драматическом театре, удручал его. С годами всё повышались и его требования к себе и его требования к искусству…

Не лучше обстояло и со стихами. Щепкин любил стихи и читал их великолепно. В русской поэзии тогда уже был Пушкин, который озарил её невиданным блеском, преобразил русское стихосложение, обогатил русский язык. Но вслед за ним явилось много стихотворцев, принявших его урок чисто механически. Большинство из них забыто всеми, кроме литературоведов… И вдруг Щепкин, в доме которого следили за новинками, получил маленькую, скромную на вид книжку: «Кобзарь» Т. Шевченко на украинском языке. Свежесть чувства, простота, музыкальность напева живо напомнили Щепкину песни милой ему Украины. Вместе с тем он почувствовал, что Шевченко не подражает народным песням, – наоборот, его стихи должны стать народными песнями. Стихи сразу очаровали Щепкина, и он один из первых угадал в Шевченко будущего великого поэта. Он стал пропагандировать в литературных и профессорских кругах Москвы (в которых всегда был желанным гостем) стихи молодого поэта и читал их постоянно. Особенно хорошо, говорят, читал он «Думы мои, думы мои, лыхо мени з вамы» – одно из первых стихотворений Шевченко.

Джерела солідарності видатних сучасників

Когда Щепкин узнал, что Шевченко, подобно ему, из крепостного звания, и только каких-нибудь два-три года назад его выкупили на волю, он всецело понял ту боль и тоску, что слышались в песнях поэта, и горячо захотел с ним познакомиться. В первый же приезд Шевченко в Москву земляки, с которыми Щепкин никогда не терял связи, привели поэта к Щепкину, и начало их знакомства было и началом их дружбы. Это было в 1843 году. Шевченко сразу подпал под обаяние Щепкина. Щепкину было тогда пятьдесят пять лет, Шевченко – двадцать девять. Пылкий неуравновешенный поэт поддался благотворному влиянию светлой природы Щепкина. Он быстро стал звать его «батьку» – и это не было пустым словом: Щепкин полюбил его как сына. Они пользовались каждой возможностью встречи: ехал ли Шевченко через Москву на Украину, приезжал ли Щепкин на гастроли в Киев. У Шевченко скоро не стало секретов от своего «великого старого друга». Он рассказал ему всю свою жизнь…

К этому периоду относится стихотворение Шевченко «Пустка», посвящённое Щепкину:

Зачаруй меня, волшебник,

Друг мой седоусый!

В юности Шевченко учился живописи в петербургской Академии художеств. Попутно с любовью к живописи у Шевченко явилась потребность выражать свои мысли и чувства в стихах. Он уже в детстве, в деревне, запрятавшись в бурьян, пел свои песни, обливая их слезами. Он долго не верил, что из него выйдет поэт, и друзья уговаривали его не бросать живописи. Но в 1840 году он решился издать «Кобзарь», а спустя год вышла его поэма «Гайдамаки», сразу выдвинувшая его в ряды лучших поэтов. Окончив академию, Шевченко уехал на родную Украину. Картина его угнетённой родины заставила поэта всецело дать волю своим революционным настроениям. Он быстро вырос как поэт-революционер в огромную силу. Это кончилось, как и надо было ожидать, пожизненной ссылкой рядовым в Оренбургский край, и – что было для поэта ужаснее ссылки – Николай І на приговоре написал своей рукой: «Под строгий надзор с запрещением писать и рисовать».

Когда весть об этом достигла Москвы, Щепкин был как громом поражён. Он знал, что с долей крепостного могла сравниться только участь солдата.

Никакие хлопоты не помогли. Шевченко протомился в ссылке десять лет.

При каждой редкой оказии друзья помогали ему. Щепкин был одним из них. Дружба их не охладевала за эти десять лет.

Зустріч після десятирічного заслання

Николай І умер, Александр ІІ сперва не желал прощать Шевченко, «оскорблявшего его родителей», но потом ему пришлось уступить общественному мнению: Шевченко подпал под общую амнистию и получил дозволение выехать в Нижний. Одним из первых, о ком он справлялся в письме к Максимовичу, был Щепкин. «Жив ли мой старый друже, с душой молодой, как у ребёнка? – и, узнав, что жив, написал ему из Нижнего (от 12 ноября 1857 года):

«Друже мой давний, друже мой единый! Из далёкой киргизской пустыни, из тяжкой неволи, приветствовал я тебя, голубь мой сизый, щирыми сердечными поклонами. Не знаю доходили ли они до тебя, до твоего щирого, великого сердца? Да что из того, если и доходили? Как бы то нам увидеться, как бы то нам хоть часок один посмотреть друг на друга, хоть часок поговорить с тобой, друже мой единый? Я ожил бы, я напоил бы своё сердце твоими тихими речами, как животворной водой!»

Достойно внимания, что этот образ речи Щепкина – животворная вода – повторяется у него: первый раз он встречается тринадцать лет назад в его стихах «Пустка». В упомянутом письме он мечтает о том, как им повидаться, но прибавляет: «Я теперь в Нижнем на воле – на такой воле, как собака на привязи…» – и спрашивает, нет ли у Щепкина под Москвой какого-нибудь уголка, где им можно было бы встретиться. Щепкин немедленно отвечает ему и зовёт его на дачу своего сына. Но узнав, что Шевченко не разрешают ехать и под Москву, Щепкин решил поехать к нему в Нижний. Артисту было тогда 70 лет. Поездка в Нижний лошадьми – тогда ещё не было железнодорожного пути из Москвы в Нижний – в мороз и вьюгу была подвигом. Но Щепкин не испугался этого. Он вообще не знал страха – ни физического, ни нравственного. И теперь он, не думая ни о чём, собирался к своему другу.

Хвилююча зустріч у Нижньому

Когда старик приехал, друзья бросились друг другу в объятия, и оба разрыдались так, что долго не могли вымолвить ни слова.

Щепкин прожил у Шевченко шесть дней. Эти дни остались в памяти поэта как великая радость. В письме к А. И. Толстой он писал: «Какая свежая поэтически натура. Великий артист и великий человек. И с гордостью говорю: самый нежный, самый искренний мой друг, я бесконечно счастлив. Проводив Михаила Семёновича, я долго не мог придти в себя от этого переполненного счастья…»

Шевченко написал в своём «Дневнике» после отъезда Щепкина: «В 12 часов ночи уехал Михаил Семёнович. Шесть дней. Шесть дней полной радостно-торжественной жизни. И чем я заплачу тебе за это, мой старый, мой единый друже? За эти радостные, сладкие слёзы?.. Любовью? Но я люблю тебя давно, да и кто, зная тебя, не любит!.. Чем же?..»

Ставлення Шевченка до вимогливого товариша й друга

Зная пылкую натуру Шевченко, Щепкин боялся за своего друга и вскоре после своего отъезда писал ему: «Не вытерплю, скажу: ты, кажуть, дуже кутнув!.. никакая пощёчина меня так бы не оскорбила. Не щадишь ты ни себя, ни друзей своих… Не набрасывай этого на свою натуру и характер: я этого не допускаю: человек только и отличается от животных, что у него есть воля». Шевченко обыкновенно очень нетерпимо относился к таким упрёкам, вспоминая слова Сальери о Моцарте как о «гуляке праздном». Но к упрёку старика он отнёсся иначе. Он оправдывался, что слухи неверны, и прибавляет: «А тебе – великое-превеликое спасибо за щирую любовь твою, мой голубь сизый, мой друг единый. Я аж заплакал на старости лет, как прочитал письмо твоё, полное самой чистой, неподкупной любви…»

По дорозі з заслання Шевченко прибуває в Москву

Шевченко, наконец, вырвался из Нижнего благодаря хлопотам президента Академии художеств. Поздно вечером он приехал в Москву, взял в гостинице рублёвый номер, но уже в семь часов утра отправился отыскивать своего друга к «Старому Пимену», где тот тогда жил. Шевченко приехал совсем больным, и пришлось ему, по крайней мере на неделю, засесть дома. «Заточение и пост», которыми он был очень недоволен, скрашивались дружескими беседами. Лечил его домашний доктор Щепкиных… а Щепкин ухаживал за ним, как за ребёнком, приглашал для него певицу, чтобы та пела его любимые украинские песни. В эти дни невольного заточения Шевченко рисовал портрет Щепкина. Постепенно больной стал поправляться и начал выходить из дома. Тут Щепкин вызвался показать ему Москву. В то время Великим постом спектаклей в театрах не было, и он был свободен. С утра они выходили из дома. Две характерные фигуры: маленький, круглый, светло улыбающийся Щепкин, которого почти все прохожие узнавали и приветствовали (даже извозчики, величавшие его по имени-отчеству), кто поклоном, кто улыбкой, и суровый, с густыми бровями Шевченко в смушковой шапке и смазных сапогах. Не взирая на воду и грязь, они обходили пол-Москвы. Шевченко любовался Кремлём, но порицал за неудачную архитектуру храм Спасителя, который, по его словам, «точно толстая купчиха в золотом повойнике, остановился среди Москвы белокаменной».

Зустрічі Шевченка й Щепкіна з друзями й знайомими

По пути заходили к друзьям и знакомым. Всюду радостно принимали их, не знали, чем угостить, чем одарить. Якушкин123 подарил Шевченко портреты Новикова124 и декабриста Волконского125, семья Станкевичей – стихотворения Тютчева, Кетчер – все свои издания. У артиста Шумского их угощали сливянкой и вестфальской ветчиной, у Аксакова – украинскими песнями. Обедали у Николая Михайловича Щепкина, сына Михаила Семёновича, издателя и крупного общественного деятеля. Там Шевченко встретился с «молодыми литературными знаменитостями» того времени. Шевченко встретили как родного. «И за всю эту великую126 радость я обязан моему великому другу Михаилу Семёновичу», – записывает он в свой дневник 24 марта 1858 года. Так пролетело время в Москве. Это были одни из немногих вполне счастливых страниц жизни Шевченко.

В мае Щепкин приезжал на гастроли. В течение этих дней он читал у Толстых, по просьбе Шевченко, «Скупого рыцаря». По словам Шевченко, читал он так, что «слушатели видели перед собой юношу пламенного, а не семидесятилетнего старца… Гениальный актёр – и удивительный старик!»

Эти годы и для Щепкина были последними счастливыми годами»127.

Марієтта Шагінян про українського поета-революціонера

Захищаючи присвячену Тарасу Григоровичу Шевченку докторську дисертацію у святкові дні відзначеного усією нашою тодішньою країною 130-річчя його народження128, Марієтта Сергіївна відзначила: «Мы видим, как на протяжении ста лет со дня выхода «Кобзаря» поэтика Шевченко заинтересовывает не только критиков, но и переводчиков, биографов, комментаторов поэта. Все они сознательно или бессознательно участвуют в поисках секрета его большого эмоционального действия на слушателей и в подкрепление того первого слова, каким, как будто, даётся его разгадка. Слово это – «народность».

М. Шагінян з’ясовує, переборюючи досить поширене явище, властиве різним інтерпретаторам творчості Шевченка, які вкладають у це визначальне слово теж різне, але шаблонне твердження. «И вплоть до десятых годов ХХ века это определение не только всеми повторяется, но и всё больше принимает форму простого уравнения: Шевченко равен народной поэзии, Шевченко абсолютно народен, и, наконец, у Шевченко почти нет стиха, подобно которому нельзя было бы найти в сборниках украинских народных песен… Иначе сказать, понятие «народность» всё больше и больше суживалось, покуда не превратилось – перед самой революцией – в вопрос отвлечённых «формы» и «темы»…»129.

Що означає поняття «народність». Пушкін і Шевченко – однодумці

М. Шагінян прояснює й те, як розумів народність геніальний однодумець свого послідовника Тараса Шевченка – Олександр Сергійович Пушкін.

Основоположник великої російської літератури написав задовго до виходу в світ «Кобзаря»… але, на превеликий жаль, залишив незакінченою статтю «О народности в литературе». Неповна сторінка друкованого тексту насичена властивими Олександру Сергійовичу зацікавленими принциповими роздумами… «С некоторых пор, – стверджував О. С. Пушкін, – в произведениях вошло в обыкновение говорить о народности, требовать народности, жаловаться на отсутствие народности в произведении литературы, но никто не думал определить, что разумеет он под словом народность». Олександр Сергійович Пушкін встиг визначити два основні трактування цього поняття, які належали, щоправда, далеким від справжньої народної поезії особам, а також з’ясувати їхню неспроможність.

«Один из наших критиков, – зазначав Пушкін, – кажется, полагает, что народность состоит в выборе предметов из отечественной истории». «Другие, – вказував він, довівши примітивність першого погляду, – видят народность в словах, т. е. радуются тем, что, изъясняясь по-русски, употребляют русские слова».

Між тим, попри ці ознаки, які – у кращому разі, – можна назвати формальними, О. С. Пушкін звертає увагу на внутрішній зміст розуміння народності: «Народность в писателе есть достоинство, которое вполне может быть оценено одними соотечественниками, – для других оно либо не существует, или даже может оказаться пороком».

І ще одне – як видно з цього коротенького уривка – О. С. Пушкін закликав до ствердження права народів на національну самобутність, а звідси й до необхідності толерантного до них ставлення: «Климат, образ правления, вера дают каждому народу, – звертає увагу геніальний російський поет, – особенную физиономию, которая более или менее отражается в зеркале поэзии. Есть образ мыслей и чувствований, есть тьма обычаев, поверий и привычек, принадлежащих какому-нибудь народу»130.

ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ПУШКІН І ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО. ОРГАНІЧНА СЕРДЕЧНА БЛИЗЬКІСТЬ ЇХНІХ ДУМ, ПОРИВАНЬ І ПОЕЗІЇ

М. Т. Рильський – вдумливий дослідник творчості найбільшого російського поета

Олександр Сергійович Пушкін не встиг познайомитись із творчістю геніального українського поета, та він добре знав Україну, по-справжньому любив її, присвятив їй, її історії написані з любов’ю ґрунтовні й щирі праці. Про близькість творчості видатних російського та українського поетів з глибоким проникненням у суть справи натхненно писав класик української літератури ХХ століття Максим Тадейович Рильський.

Академіку Рильському належить низка творів, присвячених О. С. Пушкіну. Вище наводилось яскраве висловлювання Максима Тадейовича Рильського про той органічний вплив зачинателя російської поезії на свого українського собрата – «животворне сонце». Додамо й визначення, яким сучасники О. С. Пушкіна характеризували свого улюбленця. Це – «России вечная любовь». Воно відповідало й тому, як ставилась передова українська громадськість до Т. Г. Шевченка. І те, й друге зв’язувало, зближало поезію, думи й прагнення найбільших в історії російського та українського поетів. Захоплені дослідницькі твори поета-академіка М. Т. Рильського не можна читати, не насолоджуючись їх справжньою поетикою, вони написані справжнім митцем.

«России первая любовь». Цю характеристику Пушкіна, справедливо вважає М. Т. Рильський, можна було б змінити так: «России вечная любовь». Пушкін – не тільки великий поет. Пушкін – живе втілення найблагородніших рис великого російського народу. Він мав повне право сказати про свою поезію, про свій голос:

И неподкупный голос мой

Был эхо русского народа.

Таке ж право й щодо свого рідного народу, безперечно, належало й Тарасові Григоровичу Шевченко.

Няня – найулюбленіша вихователька геніального російського поета

Глибоко справедливі слова Чернишевського: «Незважаючи на французьке виховання, незважаючи на те, що в його родинному колі говорилося переважно по-французьки, Пушкін, як відомо, вже в дитинстві був оточений елементом народності, відомо, що головною представницею цього впливу була няня Орина Родіонівна».

Майже ту саму думку знаходимо ми й у другого поважного російського революціонера-демократа Добролюбова, який казав, що Пушкін умів осягнути потреби та істинний характер народного побуту.

Максим Горький, називаючи трьох найбільших поетів слов’янства – Пушкіна, Міцкевича, Шевченка – «радісними явищами», підкреслює, що ці геніальні люди з найбільшою повнотою втілювали в собі основні риси, прагнення й жадання своїх народів.

Пушкін вірив у прекрасне майбутнє «Русі великої» і в те, що у сузір’ї її слави засяє і його зоря.

Про мене відголос пройде в Русі великій,

І нарече мене всяк сущий в ній язик.

І гордий внук слов’ян, і фін, і нині дикий

Тунгус, і друг степів калмик131.

«И долго буду тем любезен я народу…»

Для Пушкіна вся Русь велика – це всі «язики», всі народи тодішньої Російської імперії. «Нині дикий» – це дуже характерне для Пушкіна слово, він знав, що культура прийде до всіх. Вона й прийшла до всіх у сяйві Жовтня, і в усі ізби, хати, юрти, кибитки, робітничі доми ввійшов Олександр Пушкін, який найбільшу свою життєву заслугу характеризував так:

І довго буду тим я дорогий народу,

Що добрість у серцях піснями викликав,

Що в мій жорстокий вік прославив я свободу

І за упалих обставав.

Відомо, звичайно, що третій рядок цієї строфи спершу написаний був так:

Что вслед Радищеву восславил я свободу.

І це слід пам’ятати, адже Олександр Радіщев був одним із духовних попередників Олександра Пушкіна.

Молодий Пушкін читав Радіщева, він виховувався разом з майбутніми декабристами Пущиним і Кюхельбекером, він приятелював з Чаадаєвим. Мрії про вольність – нехай і невиразні – були тим повітрям, яким дихав Пушкін-ліцеїст. Ось чому його ранній вірш «Ліцинію»132 своїм сатиричним жалом спрямований проти вельмож і проти рабства, от чому кінчається він знаменитими словами – «Свободой Рим возрос, а рабством погребён».

На ґрунті таких настроїв виникає знаменита ода «Вольність» з огненними рядками:

Тремтіть, тремтіть, тирани світу!

А ви мужайтесь, жертви гніту,

Повстаньте, змучені раби!

Правда, поет ще вірить, що з царями можна «домовитись», він звертається до них:

Тож перші голови схиліть

Під захист правого закону,

Несхитно на сторожі трону

Народів вольність хай стоїть.

(Переклад І. Муратова)

Але вже недалекий час, коли він напише сатиричний різдвяний вірш «Noel», де говоритиме про царя Олександра І зовсім уже непоштивими словами, називаючи його «кочующим деспотом» і їдко висміюючи, як «царь-отец рассказывает сказки», обіцяючи людям «дать права людей». Недалекий час, коли він вступить до товариства «Зелёная лампа», яке було, по суті, чимось як філіал об’єднання майбутніх декабристів. Недалекий час, коли той же таки «кочующий деспот», «плешивый щёголь, враг труда, нечаянно пригретый славой», як назове його Пушкін пізніше, коли Олександр І, розгнівавшись на молодого поета за волелюбні його вірші, що ходили в списках по руках читачів, захоче вислати його до Сибіру чи на Соловки і тільки з особливої «ласки» замінить заслання – висланням поета до Катеринослава (нині – Дніпропетровськ), «на південь Росії», як тоді говорено.

Цареві не до вподоби поезії Пушкіна: «Деревня», «Noel», «Вольность»

Та й як було не гніватись цареві на автора «Села», «Noel» і «Вольності».

Звичайно, ні заслання «на південь Росії», ні пізніше заслання до села Михайловського під поліційний нагляд не могли пригасити волелюбного духу поета. Саме на Україні, в Кам’янці, де Пушкін не раз гостював і бував учасником одвертих розмов майбутніх декабристів, цей дух іще покріпився. І коли спалахнуло в 1825 році декабристське повстання, коли на трон зійшов новий «деспот» Микола І, Пушкін мав цілковиту підставу заявити йому (в уявній бесіді), що якби він, Пушкін, був у дні повстання в Петербурзі, то, звичайно, опинився б на Сенатській площі, у рядах повстанців.

Засланий коронованим деспотом поет, перебуваючи в Одесі під «началом» пишного «полу-милорда, полу-купца… полу-невежды, полу-подлеца», – писав у одній зі строф «Онєгіна»:

Чи дочекаюсь я свободи?

Пора, пора! Той час наспів!

Брожу над морем, жду погоди,

Маню вітрила кораблів…

«Жду погоди» – себто можливості поїхати з-під ненависного воронцовського, скоріше – царського «начала» за кордон. Ми знаємо, що про таємний від’їзд за кордон Пушкін дійсно мріяв, ба навіть брався був за його практичне здійснення. Характерно, що цитована строфа має на закінченні такі слова:

Пора покинуть береги

Мені ворожої стихії,

І там, де ясно мерехтить

Моєї Африки блакить,

Зітхати по смутній Росії,

Де я страждав, де я любив,

Де серце я похоронив.

Яка вже там «моя» Африка, коли «смутна» Росія навіки увійшла в поетове серце, в серце того поета, який промовив віщі слова: «Все треба творити в цій Росії і в цій російській мові!» Для Пушкіна була глибоко ненависна Росія царя, Росія грубого солдафона Аракчеєва і вишукано підлого «європейця» Воронцова, але Росія Кузьми Мініна і Степана Разіна, Росія Радищева і Грибоєдова, Росія, в якій жив і творив, знемагаючи під ігом рабства, великий народ, – ця Росія була в душі поета найсвятішою святинею.

Ось чому Пушкін завжди з нами. Але повністю ввійшов він у життя народу тільки нині, в наш радянський час. Колись Володимир Ілліч Ленін сказав, що твори геніального світового письменника відомі в царській Росії лише невеликому гуртові людей. Ці слова можна прикласти і до Пушкіна, і до Шевченка. Справді-бо, згадаймо, який низький рівень письменності був у дореволюційній Росії, згадаймо, що були в ній народи, які зовсім не мали свого письма, а російською також не могли читати. Згадаймо, що в нижчі та й середні школи того часу допускалось далеко не все, написане Пушкіним, а тільки невеличка частина його творів. Згадаймо, нарешті, що збірники творів Пушкіна, які тоді виходили, містили в собі знов-таки тільки деякі речі, та й то покалічені царською цензурою, а багато з чого, написаного ним, зовсім не могло з’явитися на людські очі. Саме ім’я Пушкіна було відоме далеко не всім. Отже, слова:

Про мене відголос пройде по всій Русі великій – це слова про майбутнє, про те, що було колись і у що він вірив усією душею.

Мрія поетова справдилась. «Всяк язик», тобто кожний народ у Радянському Союзі, не тільки знає тепер ім’я Пушкіна, а й читає рідною мовою твори великого російського поета…

За що ж ми так любимо, так шануємо Пушкіна, за що ж ми вважаємо його живим?

Згадаймо знов-таки безсмертні строфи «Пам’ятника». Мені хочеться особливо спинитися на рядку – «в мій жорстокий вік прославив я свободу». Саме свободі, вольності присвятив Пушкін все своє життя.

Заслання Пушкіна на Україну. Він полюбив її назавжди

Два царі – Олександр І і Микола І – всіляко знущалися з поета: Олександр за «вільнодумні» вірші спочатку заслав його – поета світового значення! – як урядовця на «південь Росії» – до Катеринослава, Кишинева й Одеси, та й взагалі ніяк не міг примиритися з поетом-бунтівником. А поет, як він сказав, «підсвистував» цареві Олександру до самої його смерті. Микола ніби простив поетові його «гріхи» і осипав його своїми «ласками», які були страшніші від усяких покарань, і закономірним кінцем яких було те, що поет упав у рідний російський сніг, смертельно поранений кулею чужинця, врешті, кулею царя, бо це ж він улаштував усе для того, щоб відбулася страшна дуель на березі Чорної річки! До речі, від «ласкавої» руки того ж таки Миколи передчасно вмер і Шевченко, замучений десятьма роками тяжкої солдатчини.

«Товарищ, верь, взойдёт она, звезда пленительного счастья…»

Ми пам’ятаємо, що Пушкін належав до поміщицького класу і що цим пояснюється багато протиріч у його світогляді. Але великий він тим, що умів підноситися над своїм класом. Тоді він усім серцем відчував свою єдність із трудящими, свій кровний зв’язок не з тими, хто їсть хліб, здобутий хліборобами, і одягається в пишну одіж, виткану рабинями, а з тими, хто добуває той хліб і тче ту одежу. У посланні до друга свого Чаадаєва він писав:

Товаришу, зійде вона,

Зоря принадливого щастя,

Росія збудиться від сна,

І на руїнах самовластя

Напишуть наші імена!

(Переклад Г. Брежньова)

«Принадливе щастя» – це, розуміється, повалення кріпосницького ладу. «Руїни самовластя» – повалення самодержавства. От таким духом дихав, от такими сподіваннями жив той, кого Микола І, Микола «Палкін», хотів зробити вірним своїм царедворцем!

Пушкін ненавидів царя і царських прислужників. Всією душею любив він російський народ, той народ, що за юних літ вигнав за межі своєї рідної землі наполеонівські орди, отой народ, що створив прекрасні пісні й казки, які співала й розказувала йому улюблена няня, його найщиріший друг – проста селянка Орина Родіонівна. Це ж до неї звертався він у найгірші хвилини свого життя:

Подружниця серця

…Вип’єм з горя, де ж той келих?

Розвеселимо серця.

Заспівай же з горя, з горя,

Як синиця десь жила:

Як дівчина, ясна зоря,

По водицю вранці йшла.

(Переклад П. Тичини)

Орина Родіонівна була для Пушкіна, – зазначає М. Т. Рильський, – тим же самим, чим для Шевченка був його дід, що розповідав сусідам, а малий Тарас те слухав і запам’ятав навіки – про гайдамацьке повстання проти панів, і тоді в нього «столітнії очі, як зорі, сіяли».

І, звичайно, не тільки пісні про те, «як синиця десь жила», а й пісні про народні страждання, про народні прагнення, про народний гнів цікавили Пушкіна. Недарма він на основі цих пісень написав свої вірші про незламного повстанця проти царського ярма – Степана Разіна.

Незмінна велика любов Пушкіна до України

Пушкін, автор поеми «Полтава», знав і любив Україну. В Кам’янці та її околицях поет уважно прислухався до розмов селян, слухав пісні й думи сліпого кобзаря. Роздумуючи над минулим України, він картав царицю Катерину ІІ за те, що вона закріпачила «вольную Малороссию». Перечитуючи прекрасні твори Пушкіна і Шевченка, ми повинні сказати, що вони обидва своїми серпами – кожен на своєму полі – жали на один сніп. Сніп народної волі, народного щастя.

Тарас Шевченко знав і любив твори Пушкіна, він охоче читав їх напам’ять своїм друзям. У його душі завжди жив той, хто з такою глибиною і ясністю змалював російське життя у віршованому романі «Євгеній Онєгін», хто з такою силою показав велич Росії і силу російського народу в трагедії «Борис Годунов», хто так само, як і він, Шевченко, все життя боровся проти кріпосництва і самодержавства.

Тарас Шевченко ріс на благородному ґрунті народної пісні, але його «Марія», його «Неофіти», такі поезії, як «Муза», свідчать про те, що ми знаємо і з біографії «Кобзаря»: він безмежно любив Пушкіна і вчився у нього. Вчився, як геній вчиться у генія»133.

Нема правди діти – історичний світогляд О. С. Пушкіна не був послідовним. Зокрема, він переоцінював діяльність Петра І, не бачив, як дії останнього щодо України та її народу були вигідні передусім царизму, панівним класам Росії, однак він таврував одверту гнобительську політику Катерини ІІ, яка придушивши Коліївщину, запровадила на Україні кріпосництво.

Пушкін про події 1709 року

Та, на наш погляд, вищенаведені хитання історичних поглядів не дають підстав вважати Пушкіна противником України та її народу. Вище йшлося про доволі тісні взаємини великого російського поета – царського засланця з декабристськими осередками на Україні. Нема – певні, – належних причин геть відкидати небезпідставні думки про те, що ці рішучі борці з царизмом не бажали офіційно декларувати свої незаперечні зв’язки з поетом і спільність намірів однодумців. До речі, нагадаємо також – на нашу думку – про подібне ставлення до Шевченка впливових діячів Кирило-Мефодіївського братства.

Пушкін взагалі люто ненавидів царів та їх сатрапів. І через те що він був у Михайлівському в Україні, не брав участі в повстанні у грудні 1825 року на Сенатській площі Петербурга. Коли на початку січня 1827 року дружина декабриста Микити Муравйова Олександра Григорівна від’їжджала до чоловіка-каторжанина в Сибір О. С. Пушкін передав їй знаменитого віршованого листа до шанованих ним царських засланців, яких він щиро любив:

Во глубине сибирских руд

Храните гордое терпенье,

Не пропадёт ваш скорбный труд

И дум высокое стремленье.

Несчастью верная сестра,

Надежда в мрачном подземелье

Разбудит бодрость и веселье,

Придёт желанная пора:

Любовь и дружество до вас

Дойдут сквозь мрачные затворы,

Как в ваши каторжные норы

Доходит мой свободный глас.

Оковы тяжкие падут,

Темницы рухнут – и свобода

Вас примет радостно у входа,

И братья меч вам отдадут134.

«Нас было много на челне»

Великий поет-вільнолюбець не відступив від цього послання. Він продовжував перейматися долею декабристів – борців проти жорстокого й ганебного царату й вірити в переможну долю їхніх прагнень. Влітку того ж 1827 року Пушкін написав присвячений декабристам вірш, названий ім’ям міфічного героя Аріона, врятованого дельфіном від загибелі. Ось ці щирі промовисті рядки:

Нас было много на челне;

Иные парус напрягали,

Другие дружно упирали

В глубь мощны вёслы. В тишине

На руль склонясь, наш кормщик умный

В молчанье правил грузный чёлн;

А я – беспечной веры полн, —

Пловцам я пел… Вдруг лоно волн

Измял с налёту вихорь шумный…

Погиб и кормщик и пловец! —

Лишь я, таинственный певец,

На берег выброшен грозою,

Я гимны прежние пою

И ризу прежнюю мою

Сушу на солнце под скалою135

Восени того ж 1827 року – 19 жовтня – поет знову звертається до засланих Миколою І близьких друзів колишніх ліцеїстів-каторжан І. І. Пущіна та В. К. Кюхельбекера:

Бог помочь вам, друзья мои,

В заботах жизни, царской службы,

И на пирах разгульной дружбы,

И в сладких таинствах любви!

Бог помочь вам, друзья мои,

И в бурях, и в житейском горе,

В краю чужом, в пустынном море

И в мрачных пропастях земли!136

Звернемось наразі також і до останньої глави його безсмертного «Евгения Онегина», яка залишилася в уривках. Ось деякі з них:

Властитель слабый и лукавый,

Плешивый щёголь, враг труда,

Нечаянно пригретый славой,

Над нами царствовал тогда.

.........

Его мы очень смирным знали,

Когда не наши повара

Орла двуглавого щипали

У Бонапартова шатра.

.........

Авось аренды забывая,

Ханжа запрётся в монастырь,

Авось по манью Николая

Семействам возвратят Сибирь.

.........

Витийством резким знамениты,

Собрались члены сей семьи

У беспокойного Никиты,

У осторожного Ильи.

........

Друг Марса, Вакха и Венеры,

Тут Лунин дерзко предлагал

Свои решительные меры

И вдохновенно бормотал.

Читал свои Ноэли Пушкин,

Меланхолический Якушкин,

Казалось, молча обнажал

Цареубийственный кинжал,

Одну Россию в мире видя,

Преследуя свой идеал.

Хромой Тургенев им внимал

И, плети рабства ненавидя,

Предвидел в сей толпе дворян

Освободителей крестьян.

.........

Так было над Невою льдистой,

Но там, где ранее весна

Блестит над Каменкой тенистой

И над холмами Тульчина,

Где Витгенштейновы дружины

Днепром подмытые вершины

И степи Буга облегли,

Дела иные уж пошли.

Там Пестель – для тиранов

И рать… набирал

Холоднокровный генерал,

И Муравьёв, его склоняя,

И полный дерзости и сил,

Минуты вспышки торопил.

.........

Сначала эти разговоры

Между Лафитом и Клико

Лишь были дружеские споры,

И не входила глубоко

В сердца мятежная наука,

Всё это было только скука,

Безделье молодых умов,

Забавы взрослых шалунов,

Казалось…

Узлы к узлам…

И постепенно сетью тайной

Россия…

Наш царь дремал137

Гігант російської поезії впливав на становлення українського генія

Шевченко знав і шанував Пушкіна, який, буваючи в Україні, безпосередньо відчував особливості й потреби її життя перших десятиліть ХІХ століття, цікавився її минулим. Звернемося нині знову до українського поета М. Т. Рильського. Це потрібне тому, що видатний український поет-дослідник саме через власну небуденну поетичну творчість і непересічне дослідницьке вміння глибоко проникав у саме серце поетичної сили й поривань його великих і геніальних попередників. «Свого часу, – зазначає Максим Тадейович Рильський, – українські націоналісти безсоромно твердили, ніби Пушкін – поет тільки для росіян, ніби він мало цікавий для європейців, перед якими ці панове били лобами об землю, а для українців, – то й просто «протипоказаний», що автор «Полтави» не мав нібито ніякого інтересу до України…» Треба сказати, що й Шевченка – часом при зовнішньому пієтеті, а часом і не маскуючись – не дуже-то полюбляли… усіляки запроданці, накидаючи йому вузькість, провінціальність, брак «європейської культури» і таке інше. А коли, скажімо, суб’єкти типу Микити Шаповала і підносили Шевченка, то саме за ту якість, якої в нього не було, а зате було її вище голови у тих шаповалів та петлюр.

Пушкін і Шевченко. Принципова проблема взаємовідносин російської та української літератури

«Шевченко, – писав М. Т. Рильський, – однодумець Добролюбова і друг Чернишевського, нерозривними нитками зв’язаний був з російською культурою, і нитки ці неспроможна перетяти ніяка націоналістична лапа… Коли ми вимовляємо слова – Пушкін і Шевченко, – називаємо людей, які з найбільшою силою втілили в собі найкращі думи і найзаповітніші прагнення двох братніх народів, дружбу яких, міцну, як сталь, так само нездатні розрубати ніхто і ніколи. Ми називаємо імена людей, що саме й були глашатаями і проповідниками цієї дружби».

Тема – «Пушкін і Шевченко» – це разом з тим і тема «Пушкін і Україна».

Пушкін на Україні: засланець Олександра І на братній землі

Прибуття Пушкіна в Україну року 1820 на службу при генералі Інзові було, по суті, приїздом опального поета на місце заслання. Це заслання було ласкою, «милостью» «благословенного» Олександра І, якого зовсім непоштиво атестував поет в одному з волелюбних своїх віршів. До Сибіру чи на Соловки – от куди хотів спершу запроторити молодого вільнодумця, невдячного вихованця Царськосельського ліцею, великого Пушкіна Олександр І. Тільки клопотання друзів поетових урятувало його від цієї долі, від загину «во глубине сибирских руд», «во мраке заточенья».

Так, висилка поета Пушкіна як урядовця на Україну, «на юг России», в Катеринослав, у розпорядження попечителя іноземних колоній Інзова, – що виявився, на щастя, благородною і доброзичливою людиною, – це було, розуміється, політичне заслання.

Цікаво, що коли іншого великого слов’янського поета, який став другом Пушкіна, Адама Міцкевича вислали у 1824 році за участь у гуртку вільнолюбної молоді за межі Литви, він теж опинився на Україні. Пізніше, правда, «мудрі властителі» опам’ятались і перевели польського поета спочатку в Москву, а потім у Петербург. Не їх, властителів, заслуга, що перебування Міцкевича в Росії – у Москві та Петербурзі – дало йому можливість на всю широчінь розправити свої крила: як рідного прийняли його передові люди Росії, чиї інтереси були значно глибші і ширші, ніж інтереси того кола людей, з якими поет зустрічався у Новогрудку, Вільні, Ковні. Поет зблизився з майбутніми декабристами, він духовно поріднився з Пушкіним.

Розквітає творчість Пушкіна «на юге России»

Перебування Пушкіна в Україні – це було заздалегідь заплановане заслання. Але якщо служаки в голубих мундирах сподівались, ніби тут вони зможуть ізолювати молодого урядовця, який «пописував возмутительные стишки», від небезпечних знайомств і згубних захоплень, то сильно вони помилились! Поет не тільки залишився поетом, а й незмірно зріс у своїй творчості, – адже тут створювався «Онєгін»! Вільнодумець не тільки не став слухняним, а й безмежно поглибив свою ненависть до рабства, свою любов до волі і народу. Тут зауважимо тільки, що не все, писане Пушкіним «на юге России» – в Одесі, в Кишиневі тощо – дійшло до нас, поет-бо не раз палив свої папери, а те, що дійшло, писалось, завжди оглядаючись на цензуру та на шпигів. Пам’ятати про цензуру радить Пушкін у своїх листах до друзів і приятелів. А втім, конспіратор із нього був абиякий, і не раз поривався він із безоглядно сміливими висловлюваннями перед людьми, які навряд чи були цього варті.

Захворівши на приступ малярії після приїзду в Катеринослав, Пушкін із сім’єю славного генерала, героя 1812 року, як відомо, поїхав лікуватись на Кавказ, а потім жив серед гостинної і милої його серцю сім’ї в Криму.

Подорожі на Кавказ в Крим щедро розширили й збагатили внутрішній світ поета і відбились на його творчості. Тут також не можна не бачити аналогії з Міцкевичем, автором «Кримських сонетів», і з Лермонтовим, у серце якого, як друга батьківщина, увійшов Кавказ, та що й казати! Навіть безводні, безрадісні азіатські степи, де страждав, мучився, але не каявся рядовий Оренбурзького лінійного полку Тарас Шевченко, живили його як поета – це стосується не лише багатьох його віршів і особливо повістей, а ще більше – як художника. Поет і художник подібні до бджіл: з найрізноманітніших квітів збирають вони янтарний і запашний, цілющий мед.

Україна в творчості найбільшого поета Росії

Пушкін скрізь і завжди жадібно прислухався і придивлявся до життя – і це збагачувало його творчість:

Ревёт ли зверь в лесу глухом,

Трубит ли рог, гремит ли гром,

Поёт ли дева за холмом, —

На всякий звук

Свой отклик в воздухе пустом

Родишь ты вдруг.

Захоплений красою Кавказу і Криму, полюбив Пушкін і ласкаву природу України. «В тени украинских черешен» мріяв поет про жагуче щастя любові, «Тополь киевских высот» виник у нього – в значно пізніше написаній «Полтаві» – як найкращий символ дівочої цноти, краси й гордості. Які глибокі були в нього враження від української природи, свідчить знаменитий вступ у тій же «Полтаві» – «Тиха украинская ночь…» При всій своїй пушкінській геніальній стислості, що являє собою цілковиту протилежність гоголівській невичерпній і так само геніальній щедрості («Знаете ли вы украинскую ночь»?), вступ цей є однією з вершин словесного пейзажу в світовій літературі.

Пушкін про знедолене селянство

А проте в душі поета звучали як лейтмотив слова, написані ще 1819 року в поезії «Деревня»: «Но мысль ужасная здесь душу омрачает». Невідступна гадка про рабство, про гноблення людини людиною, про кріпацтво не залишала поета й в Україні. Саме перебування на Півдні дало багату поживу для поглиблення і покріплення цієї думки: Пушкін побачив тут одну з найогидніших форм рабства – аракчеєвські військові поселення. Поет з усією силою зненавидів не тільки «всей России притеснителя», як сказано в одній із його епіграм, – Аракчеєва, а й аракчеєвщину, як одне з найбридкіших явищ в історії людства. І він, розуміється, знав, що Аракчеєв – не тільки чорна тінь, що її відкидає на землю постать «благословенного» царя, з гнівом і обуренням писав він про Катерину ІІ, що на словах буцімто знищила рабство, а насправді з небувалою жорстокістю посилила кріпосницький гніт, протегувала дикому поміщицькому свавіллю, роздала своїм фаворитам близько до мільйона селян і закріпачила «вольную Малороссию».

«Мысль ужасная здесь душу омрачает…» Пушкін багато їздив по Україні, багато бачив, багато чув. До нас, між іншим, дійшла карта України, намальована самим поетом. Пушкін був свідком того, як «барство дикое» – вислів із тої ж таки «Деревни» – знущається з людини, топче людську гідність, наругу чинить над людиною. Але доходили до нього і безпосередні відомості про народні повстання, про народних месників – таких, як Устим Кармелюк, як селяни села Дорогинки, що вбили свого жорстокого пана Саливона. Ці бунти жахали Олександра Романова, що посилав вірних своїх сатрапів усмиряти їх. Ці бунти покріпляли у Олександра Пушкіна думку, що в народі ненастанно палає любов до волі – та сама любов, що так ясно горіла в грудях самого поета. Пушкін бачив яскравий вияв цієї любові: втеча з катеринославської тюрми двох прикованих один до одного арештантів. Цей епізод він використав, як відомо, за основу поеми «Братья-разбойники». Деякі мотиви цієї поеми цікаво було б, до речі, зіставити з відповідними мотивами в поемі Шевченка «Варнак».

Пушкін і декабристи, майбутні засланці до Сибіру

Любов до волі… Засланий поет знайшов саме в засланні родючий для неї ґрунт. Над річкою Тясьмином, в селі Кам’янці, в маєтку Давидових, єдиноутробних братів Раєвського, де Олександр Сергійович гостював того ж таки року 1820, він бере участь у волелюбних розмовах членів потаємного товариства, що не відкрилися, проте, палкому поетові, – майбутніх декабристів. Тут поет чує вперше прізвище Пестель, а незабаром знайомиться він і з самим Павлом Івановичем, якого характеризував, як «розумну людину в повному значенні слова», як «одного з найбільш оригінальних умів», які він знав.

«Революционная традиция реабилитировала дело декабристов, как исторически важное и нужное, – відзначає академік М. В. Нечкіна. – Историография движения не может в этом отношении пройти мимо имени А. С. Пушкина. «Послание в Сибирь» (1827) появилось через полгода после царского «Донесения»».

Видатний російський поет захоплюється Україною

Інтерес Пушкіна до України виник задовго до «царської волі» послати поета туди служити. Уже в юнацькому вірші «Казак» чуємо ми безперечні відгуки українських пісень. Цікаво, до речі, що вірш цей написано ще до того, як вийшли в світ збірники українських пісень Церетелєва, Максимовича, Лукашевича, які потім стали відомі поетові. Отже – пісні, що були джерелом цього вірша, чув Пушкін із живих уст. Але, звичайно, перебування в Україні поглибило інтерес поета до того краю, який він потім добродушно-жартівливими словами, перегукуючись із пасічником Рудим Паньком, чиї «Вечера» так захопили поета, опише в «Гусаре» і урочисто-високими – в «Полтаве». Пушкін добре знав названі вже вище збірки пісень, уважно і критично читав «Историю русов», помилково приписувану архієпископу Георгію Кониському, вивчав чотиритомну «Историю Малой России» Бантиш-Каменського, захоплювався «Вечерами на хуторе близ Диканьки» і «Тарасом Бульбою». Його «Полтава» – не тільки геніальний вицвіт поетичної уяви, але і наслідок серйозного вивчення минулого нашої землі.

Взаємна любов, розуміння й шана

Пушкін знав Україну і любив її. Гарячою любов’ю відповідали Пушкіну кращі люди України. Починаючи з Боровиковського138, що ще за життя поетового переклав баладу «Ворон к ворону летит», а потім і «Зимний вечер», та Євгена Гребінки, що переклав і опублікував так само за поетового життя «Полтаву», присвятивши її переклад авторові, і Старицький, і Руданський, і багато інших дореволюційних поетів охоче перекладали Пушкіна. Високу ціну склав Пушкіну поет-революціонер Павло Грабовський, назвавши його одним із передових людей свого часу, на чиїх творах виховувалися покоління. Незаперечний глибокий зв’язок драматичних поем Лесі Українки з «маленькими трагедіями» Пушкіна, а «Камінного господаря» з «Каменным гостем». Іван Франко, тяжко хворий, в останні роки свого життя перекладав «Маленькі трагедії» й «Бориса Годунова».

Шевченко і Пушкін. Різне походження та спільні думки

Пушкін і Шевченко… Дві різні людські долі, представники двох різних, більше – полярних класів, вихідці із різного оточення, вихованці двох різних верств суспільства… Але ні в кого із українських поетів не було такої спорідненості з Пушкіним, як саме у Шевченка…

Які несхожі були у них дитинство та юність! Російська сім’я, де говорили французькою мовою, цитували Вольтера і Парні, вели змагання в створенні дотепних, еротичним повівом овіяних віршиків, де думали головним чином про світські розваги та бали. Притому сім’я дворянська, де з гордістю згадували шістсотрічну давність того дворянства… Батьківська бібліотека, здебільшого французька, де Пушкін ще отроком, без жодного над собою контролю, зачитувався творами легковажної, пустотливої, не завжди пристойної анакреонтичної поезії… Далі – Царськосельський ліцей під опікою «самого імператора», більш чи менш невинні пустощі – «проказы», рано пробуджена почуттєвість, рано виявлений поетичний талант, знайомство з гусарами Семеновського полку, з якими, як сказано в одному доносі, «куликали», тобто пиячили юні ліцеїсти… і – волелюбні розмови, «души прекрасные порывы», Кюхельбекер, Пущин, Чаадаєв та Каверін, проростання зерен, з яких колись виросте і забушує на Сенатській площі дворянська революція… Так було в одного.

Убога селянська хата… Під’яремна праця батьків… Убожество на лоні прекрасної української природи. Пастушок, що пасе чужі ягнята, хлопчик, що забравшись у бур’яни, снує якісь невиразні мрії про прекрасне, млою таємничості повите життя… Чумакування з батьком, дитяча мандрівка в степ з метою знайти ті казкові стовпи, де, за переказами… кінчається світ… Далі – «наука» у п’яного дяка, якому треба ненастанно носити горілку, вся педагогічна мудрість якого полягає у нещадному шмаганні своїх учнів різками… Ще далі – служба «козачком», тобто лакеєм у пана Енгельгардта, який за перемальовування портрета Платова (при свічці, від якої міг же загорітись панський дім!) застосував до юного Тараса, в якого з ранніх літ палав нестримний огонь мистецтва, той же самий засіб виховання – різки… Потім подорожування з паном до Вільно – і Петербург, і майстерня живописця Ширяєва, і раптом викуп і «воля, воленька…» Так було у іншого.

Далі – в одного – бурхливе, мінливе, трагічне життя, царська опала і царська «ласка», страшніша за опалу, придворні бали і героїчний літературний труд, і нарешті – нагла смерть від руки царського поплічника, по суті – від руки Миколи І.

А в іншого майстерня «великого Карла» – Брюллова, могутній зліт на вершини поезії, «возмутительные стихи», і мчиться божевільна трійка з Петербурга в Оренбург, несучи бентежного поета, рядового Тараса Шевченка, заслати в безводні степи, «с запрещением писать и рисовать…» Десять років солдатчини, десять років поневіряння. Далі – поворот, Петербург, дружба з передовими, найкращими людьми Росії… Україна, знов Петербург – і смерть виснаженої, фізично замученої роками неволі, але незламної духом людини. По суті, Шевченко, так само, як і Пушкін, помер від руки Миколи І. І коли взяти творче життя одного й другого в цілому, то саме про внутрішню схожість і спорідненість, а не про зовнішню неподібність, і треба говорити.

«Деревня» Пушкіна й село Шевченка

Молодий Пушкін починає свій знаменитий вірш «Деревня» з традиційного захоплення «красотами природы», з гораціївського вихваляння простого й тихого життя на лоні природи:

Приветствую тебя, пустынный уголок,

Приют спокойствия, трудов и вдохновенья,

Где льётся дней моих невидимый поток

На лоне счастья и забвенья.

Далі йде чудесний опис села – і справді мальовничого, прекрасного. І раптом:

Но мысль ужасная здесь душу омрачает:

Среди цветущих нив и гор

Друг человечества печально замечает

Везде невежества губительный позор.

Не видя слёз, не внемля стона,

На пагубу людей избранное судьбой

Здесь барство дикое без чувства, без закона,

Присвоило себе насильственной лозой

И труд, и собственность, и время земледельца.

Склонясь на чуждый плуг, покорствуя бичам,

Здесь рабство тощее влачится по браздам

Неумолимого владельца.

Здесь тягостный ярем до гроба все влекут;

Надежд и склонностей в душе питать не смея,

Здесь девы юные цветут

Для прихоти бесчувственной злодея…

Несподіваний поворот! До речі, останні два рядки з процитованого уривка – це ніби програма для цілого ряду основних творів Шевченка, що починається з «Катерини».

І ось те саме село – байдуже, що тут воно українське, а там було російське – під пером Тараса Григоровича:

Якби ви знали, паничі,

Де люди плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне Бога б не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаю тихим раєм…

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози! Я не знаю,

Чи єсть у Бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Далі йде страшний у своїй правдивості опис кріпацького села. Шевченко не починає тут з ідилії, як починав «Деревню» Пушкін, але в іншому місці він таки з ідилії починає:

Село! І сердце одпочине.

Село на нашій Україні —

Неначе писанка. Село

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,

А на горі стоять палати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі.

А там і ліс, і гай, і поле,

І сині гори над Дніпром,

Сам Бог витає над селом.

Село! Село! Веселі хати,

Веселі здалека палати —

Бодай ви терном поросли!

Щоб люди й сліду не знайшли,

Щоб і не знали, де й шукати.

Це вже той самий контраст, що і в «Деревне» Пушкіна. Ми можемо сміливо сказати, що в своїй оцінці кріпацького села «шістсотлітній дворянин» Пушкін і вчорашній кріпак Шевченко зійшлися. Проте Пушкін у своїй «Деревне», так само, як і в оді «Вольность», ще надіється, ще мріє про те, що рабство впаде «по манию царя». А втім, надія ця в нього не раз хиталась, і то дуже сильно. Уже в різдвяному вірші «Noel», що починається словами»: «Ура! В Россию скачет кочующий деспот!» – наводячи сказані нібито імператором слова: «людям все права людей, по царской милости моей, отдам из доброй воли», – поет дає таку скептичну кінцівку:

От радости в постеле

Запрыгало дитя:

«Неужто в самом деле?

Неужто не шутя?»

А мать ему: «Бай-бай!

Закрой свои ты глазки;

Пора уснуть бы, наконец,

Послушавши, как царь-отец

Рассказывает сказки!»

Пушкін на Україні та в Молдові

«А як жахав нерозкаяний вільнодумець Пушкін сослуживців своїх страшними розмовами в Кишиневі! От запис одного з них, Долгорукова: «Штатские чиновники (говорив Пушкін) – подлецы и воры; генералы – скоты большей частью; один класс земледельцев (тобто селян. – М. Р.) – почтенный. На дворян русских особенно нападал Пушкин. Их надобно всех повесить, а если бы это было, то он с удовольствием затягивал бы петли».

Ми повинні пам’ятати про класову обмеженість Пушкіна, ми не маємо права надмірно «революціонізувати» його і затирати суперечності, що, безумовно, були в його світогляді. Але нема сумніву, що він підносився над своїм класом, розривав його пута могутнім поривом свого генія.

Я сказав: нерозкаяний вільнодумець. Були намагання представити Пушкіна саме як розкаяного грішника. Одним із перших авторів цієї легенди, що поширював її задля добра родини Пушкіна, був той, хто все життя доброзичливо піклувався про арзамаського «Сверчка» і хто відіграв одмітну роль у викупі Шевченка, – Василь Андрійович Жуковський. Проте ми з усією рішучістю повинні відкинути цю легенду. Шевченківське «караюсь, мучуся… але не каюсь» міг з повним правом сказати про себе й Пушкін. У своєму першому засланні (друге було в селі Михайловському) Пушкін пише в посланні до Чаадаєва:

Ищу вознаградить в объятиях свободы

Мятежной младостью утраченные годы…

Ні, не покаявся автор «Вольности», а тільки хоче поглибити розуміння цієї вольності, свободи. У знаменитім вірші «Арион», написаному незабаром після грудневого повстання, згадуючи, як він співав колись «пловцам», тобто декабристам, заявляє твердо: «Я гимны прежние пою». А хіба «Анчар» – не покарна блискавка на голову самодержавству? І хіба не голос полум’яного борця проти царя Миколи, який мав цілковиту підставу ненавидіти автора «Бориса Годунова», лунає в давно знайденому, та маловідомому уривку:

Восстань, восстань, пророк России,

В позорны ризы облекись,

Иди и с вервием вкруг выи

К убийце гнусному явись.

Спільне видання творів Пушкіна й Шевченка

Року 1859 в Лейпцігу (через цензурні умови) вийшла книжечка під заголовком «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко». Отже – зовсім не нова думка, що Пушкін і Шевченко йшли в одному річищі!

Невситима волелюбність, глибока любов до народу, палкий патріотизм – риси, однаково властиві і Пушкіну, і Шевченкові. І ще – високе благородство, людяність почуттів. Читаємо у Пушкіна:

Редеет облаков летучая гряда.

Звезда печальная, летучая звезда,

Твой луч осеребрил увядшие равнины,

И дремлющий залив, и чёрных скал вершины.

Люблю твой слабый свет в небесной вышине;

Он думы разбудил уснувшие во мне:

Я помню твой восход, знакомое светило,

Над мирною страной, где всё для сердца мило,

Где стройны тополя в долинах вознеслись,

Где дремлет нежный мирт и тёмный кипарис,

И сладостно шумят полуденные волны.

Там некогда в горах, сердечной думы полный,

Над морем я влачил задумчивую лень,

Когда из хижины сходила ночи тень —

И дева юная во мгле тебя искала

И именем своим подругам называла.

Поезію цю, між іншим, написано на Україні, в Кам’янці, і перша частина її містить у собі опис скелястих берегів ріки Тясьмину. А тепер розгортаємо Шевченка:

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люди, що одпочинуть.

А я дивлюся і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

О зоре, зоре! – і сльози кануть!

Чи ти зійшла вже на Україні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

Можна говорити про вплив Пушкіна на Шевченка. Але важливіше інше: однаковий душевний стрій.

Шевченко не раз згадує Пушкіна і цитує його і в «Щоденнику» своєму, і в повістях. Він хотів написати – причому доконче по-російськи – поему на зразок пушкінського «Анжело». Він любив перечитувати і читати вголос вірші Пушкіна, а серед них був найулюбленіший вірш про Міцкевича, де говориться:

О временах грядущих,

Когда народы, распри позабыв,

В великую семью соединятся.

Мрія про «сім’ю вольну, нову» була спільною у геніального поета російського народу і геніального поета народу українського»139.

Пушкін на нашій землі

І ще одна праця М. Рильського, якою не можна не захоплюватися – «Пушкін на нашій землі». Вона починається із звернення до першої поеми поета. «Дія молодечої поеми Пушкіна «Руслан і Людмила», – нагадує Рильський, – починається і кінчається в Києві. Це Київ казки, Київ билини, Київ народних переказів, Київ «старины глубокой», легендарної і фантастичної. Аріостівська грація, вольтерівська усмішка віють над цією поемою, яка, однак, «простонародністю» своєю накликала пересердя суворих класицистів, отже, становила один із перших кроків російського «романтизму», вживаючи терміну Пушкіна та його друзів, а по суті – реалізму. Годі, звісно, шукати в поемі реальної давньої Русі, реального Києва, хоч би й огорнутого в історичний серпанок. Казковий, фантастичний Київ устає перед нами і в звуках геніальної опери Глинки, що так чудесно перейнявся чарами пушкінського сонця. І проте приємно уявити собі на мить, що цими от хвилястими зеленими узгір’ями, які я бачу в своє вікно, справді летів колись, під радісний гомін народу, богатир із притороченим до сідла чаклуном, що тут, у теремі князя Володимира, справді відбулося весілля Руслана та Людмили, вигаданих поетом, але живих навіки. Приємно подумати, що погляд великого поета ще в ліцеї звертався до нашого Києва – нехай і уявного, а проте Києва.

Багато на Україні слідів Пушкіна. Багато слідів України в творчості Пушкіна. Катеринослав, де почався вигнанський етап у житті поета, дав йому тему для кованої, залізної, напруженої, мов тятива лука, поеми «Брати-розбійники», поеми не тільки про злочинців та душогубів, але й про нестримну жадобу волі, – жадобу, яка особливо болюче сповняла тоді серце самого поета, – і про незламну дружбу, і про людське пробудження сумління. Мальовниче село Кам’янка, де гостював поет у Давидових та Раєвських, осяяне двома іменами: Пушкіна та Чайковського. Тихий Тясьмин чув там волелюбні розмови майбутніх декабристів, чув палкі, беззавітно сміливі слова поета і навівав йому своїм плескотом сумні й світлі ліричні рядки, такі як «Редеет облаков летучая гряда», – поезія, з якою внутрішньо споріднене Шевченкове «Сонце заходить, гори чорніють…»

Саме з Кам’янки вперше, року 1821, приїхав у гурті друзів Пушкін до Києва, де бував і потім. Бачив він у подвір’ї Печерської лаври надгробок Іскри та Кочубея, – чи не там зародилась у нього ідея «Полтави»? Ходив по старовинній горі Щекавиці, де, за літописним переказом, поховано князя Олега, – чи не там уперше виникла ідея «Пісні про віщого Олега»? Хто зна! Але і «тополю київських висот», хоч і під сніговим покровом (це було в січні – лютому), і наддніпрянські урвища, і гомінливі київські Контракти він бачив, – а знаючи вдачу поета, можна собі уявити, як він придивлявся до будинків, до людей, які жваві заводив розмови. І йдучи, скажімо, по давньому Печерську чи переходячи Подолом, мимоволі з особливою гостротою думаєш: тут ступала нога Пушкіна… Тут лунав голос Пушкіна… Чорне море, грайливо набігаючи хвилями на стрункі ніжки юної Марії Раєвської, – тієї Марії, що потім, вийшовши заміж за декабриста Волконського, пішла за ним у Сибір і була оспівана в поемі Некрасова «Русские женщины», – Чорне море навіяло Пушкіну глибокоінтимні рядки в першій главі «Євгенія Онєгіна», але ж до нього звернені і прекрасні, горді, мужні слова: «Прощай, свободная стихия…» Свобідна, вільна стихія – скільки жагучого захоплення було в цьому визначенні!

Пушкінська скарбниця барв незмірно збагатилася в Криму, як збагатилася вона у Міцкевича, – обидва, до речі, подорожували як вигнанці. І якщо в одному з славетних «Кримських сонетів» Міцкевича оплакується доля легендарної польки, яка нібито загинула в бахчисарайському гаремі, то на тому самому сюжеті побудована чарівлива поема Пушкіна «Бахчисарайський фонтан».

З Кримом, зокрема з Гурзуфом, тісно пов’язані імена двох великих поетів, російського і польського. І треба на всю силу підтримати ініціативу представників інтелігенції Москви і Ленінграда, що звернулися до Всесоюзного музею О. С. Пушкіна встановити у Гурзуфі бронзову постать Пушкіна. Оскільки мені відомо, щось у цій справі вже робиться…

Хто хоче уявити собі Одесу 20-х років ХХ століття, той не знайде собі кращого джерела, як в «Уривках із подорожі Онєгіна» у романі «Євгеній Онєгін». Одесу тих часів не можна собі уявити без постаті Пушкіна, а трохи пізніше – Міцкевича. І знову-таки конкретна думка: пора вже в одеському будинку, нерозривно пов’язаному з іменем найбільшого російського поета, широко розгорнути пушкінський музей. Для цього є всі можливості, не бракує в Одесі й ентузіастів цього діла.

Пушкін знав Україну і любив український народ, цікавився історією і любив творчість цього народу. Тому багато свідчень. Поема «Полтава» – найбільший пушкінський твір на українську тему.

Не можна уявити собі розвитку російської поезії аж до наших днів без Олександра Пушкіна. Але міцно ввійшов він у серця Шевченка, Франка, Лесі Українки, Грабовського, Старицького, Руданського, Самійленка. Творчість Пушкіна – факт історії не тільки російської, але й української літератури (і звичайно, літератури світової). Я не можу собі назвати ні одного радянського українського поета, який би не відчув на собі подиху пушкінського генія, не перекладав би Пушкіна, не писав би про Пушкіна.

Пушкін ходив, Пушкін ходить по нашій землі… Пушкін ваш, дорогі брати, але він і наш!»140

ДЕКАБРИСТИ Й ШЕВЧЕНКО

Шевченко, як і Пушкін, з молодих літ ставився з величезною повагою та симпатією до революціонерів-декабристів. Одним з переконливих свідчень цього є те, що ще у 1838 р. Тарас Григорович намалював портрет двоюрідного брата, можна сказати – однодумця, одного з найвидатніших декабристів Михайла Сергійовича Луніна – Миколи Олександровича Луніна. Стверджуємо: однодумця, зважаючи на те, що М. О. Лунін «прагнув виконати заповіт брата про звільнення селян-кріпаків (1000 чоловік)»141.

Цей духовний заповіт переконаний вольнолюбець Михайло Сергійович Лунін склав більше ніж за шість років перед подіями на Сенатській площі. Ось текст заповіту142: «Лета 1819 марта 27 дня. Во имя Отца и Сына и Святого Духа, я, нижеподписавшийся, отставной гвардии ротмистр и кавалер Михаил Сергеевич Лунин, находясь в совершенном здоровье и полном разуме, но убеждённый неизвестностью смертного часа, который постигнуть может и в самых молодых годах, по собственной воле делаю сие моё духовное завещание в следующем:

1-е. На основании указа 1714 года марта 23 дня, всё доставшееся мне после покойного родителя моего и после покойной родительницы моей недвижимое и движимое имение, в разных губерниях состоящее, также и денежные капиталы, всё предоставляю двоюродному брату моему, камер-юнкеру 5 класса Николаю Александрову сыну Лунину, и делаю его единственным по себе наследником.

2-е. Имея в виду благосостояние крестьян моих и сохранение в целости наследственного имения в нашем роде, завещаю брату моему, Николаю Александрову сыну Лунину, пещись о благе всего достающегося ему имения, не продавать его ни порознь, ни в целости, не закладывать, не дарить, и в другой род ни под каким предлогом не выпускать, а в течение пяти лет после моей смерти, войдя в подробное рассмотрение свойств того имения и средств получения доходов, непременно уничтожить в оном право крепостное над крестьянами и дворовыми людьми, не касаясь земель, лесов, строений, имуществ вообще и прочих угодий.

3-е. Уничтожение крепостного права на крестьян и дворовых людей должно последовать, во-первых, по распоряжению наследника моего, брата Николая Александрова сына Лунина, не далее пяти лет от дня моей смерти; условия с крестьянами, образ освобождения их от крепостного состояния, предоставление им прав и обязанность крестьян в отношении доставления доходов избираемому мной наследнику зависит от воли его, брата моего Николая Александрова сына Лунина, который в сем случае может руковод ствоваться правилами, ему от меня внушёнными; во-вторых, с утверждения правитель ства. Но крестьяне и дворовые люди должны находиться в непосредственном брата моего повиновении до того времени, пока не уничтожится законным образом по прошению брата моего, крепостное над ними право, и в сем случае главнейшее основание должно быть распоряжение оного брата моего…

5-е. По смерти моей брат Николай Александров сын Лунин немедленно вступает во владение моего имения…

7-е. Тех дворовых людей, кои по старости или немощи не будут в состоянии пропитать себя, прошу тебя, брата моего, их призреть…

11-е. Поелику главнейшие предметы моей духовной состоят в том, чтоб после смерти моей устроить благосостояние крестьян и оставить имение нераздельным в нашем роде, то я надеюсь, что брат мой обратит всё своё внимание на сии два предмета, сохранив собственные выгоды и тем содействуя к поддержанию нашей фамилии, составит счастье крестьян и дворовых людей освобождением их от крепостного состояния на том основании, которое он признает за благо, и, дав тем опыт своей благодарности за мою к нему дружбу, успокоит прах мой и соделает память мою для крестьян и потомства нашего священной. И потому, любезный брат, прошу тебя, ни на какое лицо, сие моё духовное завещание, как согласное с законами, привесть в исполнение. А вас, почтеннейшие друзья, как свидетелей сего добровольного моего завещания, прошу удостоверить перед лицом правосудия, что изложенное здесь есть точно моя воля, коей цель есть освобождение от крепостного состояния и вообще устройство благосостояния крестьян и сохранение имения нераздельным в роде предков наших»143.

Декабристи відповідають своєму прихильнику Пушкіну. Його послідовники пам’ятають борців за свободу

Декабристи, як і вся передова російська громадськість, завжди шанували О. С. Пушкіна. На засланні вони радісно й гаряче зустріли послання великого співвітчизника. Їх почуття висловив з Сибіру декабрист граф Олександр Іванович Одоєвський:

Струн вещих пламенные звуки

До слуха нашего дошли.

К мечам рванулись наши руки,

Но лишь оковы обрели.

Но будь покоен, бард: цепями,

Своей судьбой гордимся мы

И за затворами тюрьмы

В душе смеёмся над царями.

Наш скорбный труд не пропадёт:

Из искры возгорится пламя —

И просвещённый наш народ

Сберётся под святое знамя.

Мечи скуём мы из цепей

И вновь зажжём огонь свободы,

Она нагрянет на царей —

И радостно вздохнут народы144.

Світле ім’я О. І. Одоєвського, який з підірваним на каторзі здоров’ям помер у 1839 р., вшановано великими поетами. Перший з них – глибоко хвилююче увічнив пам’ять про мужнього автора, який сповідував оптимістичну віру декабристів у правоту свого діла, звитягу та непереможність всенародної боротьби проти царського гноблення – славетний і щирий його друг, неперевершений поет-лірик Михайло Юрійович Лермонтов:

1

Я знал его – мы странствовали с ним

В горах Востока… и тоску изгнанья

Делили дружно; но к полям родным

Вернулся я, и время испытанья

Промчалося законной чередой;

А он не дождался минуты сладкой:

Под бедною походною палаткой

Болезнь его сразила, и с собой

В могилу он унёс летучий рой

Ещё незрелых, тёмных вдохновений,

Обманутых надежд и горьких сожалений…

2

Он был рождён для них, для тех надежд

Поэзии и счастья… но, безумный —

Из детских рано вырвался одежд

И сердце бросил в море жизни шумной,

И свет не пощадил – и Бог не спас!

Но до конца среди волнений трудных,

В толпе людской и средь пустынь безлюдных

В нём тихий пламень чувства не угас:

Он сохранил и блеск лазурных глаз,

И звонкий детский смех, и речь живую,

И веру гордую в людей и жизнь иную.

3

Но он погиб далёко от друзей…

Мир сердцу твоему, мой милый Саша!

Покрытое землёй чужих полей,

Пусть тихо спит оно, как дружба наша

В немом кладбище памяти моей.

Ты умер, как и многие – без шума,

Но с твёрдостью. Таинственная дума

Ещё блуждала на челе твоём,

Когда глаза закрылись вечным сном;

И то, что ты сказал перед кончиной,

Из слушавших тебя не понял ни единый…

4

И было ль то привет стране родной,

Названье ли оставленного друга,

Или тоска по жизни молодой,

Иль просто крик последнего недуга,

Кто скажет нам?.. Твоих последних слов

Глубокое и горькое значенье

Потеряно… Дела твои, и мненья,

И думы – всё исчезло без следов,

Как лёгкий пар вечерних облаков:

Едва блеснут, их ветер вновь уносит…

Куда они, зачем? откуда? – кто их спросит…

5

И после их на небе нет следа,

Как от любви ребёнка безнадежной,

Как от мечты, которой никогда

Он не вверял заботам дружбы нежной!..

Что за нужда?.. Пускай забудет свет

Столь чуждое ему существованье:

Зачем тебе венцы его вниманья

И тернии пустых его клевет?

Ты не служил ему, ты с юных лет

Коварные его отвергнул цепи:

Любил ты моря шум, молчанье синей степи —

6

И мрачных гор зубчатые хребты

И вкруг твоей могилы неизвестной

Всё, чем при жизни радовался ты,

Судьба соединила так чудесно:

Немая степь синеет, и венцом

Серебряным Кавказ её объемлет;

Над морем он, нахмурясь, тихо дремлет,

Как великан, склонившись над щитом,

Рассказам волн кочующих внимая,

А море Чёрное шумит не умолкая145.

Також гаряче й одверто йдеться про жорстоке гноблення народу у вірші, автором якого вважається відомий поет В. С. Курочкін:

Долго нас помещики душили,

Становые били,

И привыкли всякому злодею

Подставлять мы шею.

В страхе нас квартальные держали,

Немцы муштровали.

Что тут делать, долго ль до напасти —

Покоримся власти?

Мироеды тем и пробавлялись,

Над нами ломались,

Мы-де глупы, как овечье стадо —

Стричь и брить нас надо.

Про царей паны твердили миру, —

Спьяна или с жиру, —

Сам-де Бог помазал их елеем,

Как же пикнуть смеем!

Суд Шемякин – до Бога высоко,

До царя далеко:

Царь сидит там в Питере, не слышит,

Знай, указы пишет.

И указ как бисером нанизан,

Не про нас лишь писан;

Так и этак его читаешь —

Всё не понимаешь.

Каждый бунтарь звал себя с нахальством, —

Малым начальством.

Знать, и этих, Господи Ты Боже,

Мазал маслом тоже.

Кто слыхал о 25 годе

В крещёном народе?

Когда б мы тогда не глупы были,

Давно б не тужили.

Поднялись в то время на злодеев:

Кондратий Рылеев,

Да полковник Пестель, да иные

Бояре честные.

Не сумели в те поры мы смело

Отстоять их дело.

И сложили головы за братий

Пестель да Кондратий.

Не найдётся, что ль, у нас инова

Друга Пугачёва.

Чтобы крепкой грудью стал он смело

За святое дело!

1861146.

ПИСЬМЕННИКИ Й ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІ ПРО ШЕВЧЕНКА

А. В. Луначарський про творчість Т. Г. Шевченка

«Любой стране, любой нации, – зазначав сто років тому – у 1911 р. Анатолій Васильович Луначарський, – нет славы большей, как создать нечто для всего человечества. Благодаря Шевченко сокровища украинской души, словно полноводная река, влились в общий поток человеческой культуры, волнами плывущий навстречу будущему»147.

«Говоря об украинской литературе, – відзначав цей глибокий знавець вітчизняної та світової культури, – прежде всего вспоминаешь настоящего великомученика, человека, который непосредственно представлял собой крестьянские массы и в буквальном смысле слова был замучен, – Тараса Шевченко. Можно только удивляться тому, что при такой судьбе он смог сделаться одним из мировых поэтов»148.

Згадуючи найвеличніші постаті світового письменства, ерудований дослідник та визнаний організатор літературного процесу наголошував: «Под народом разумеются люди необразованные, задавленные трудом и бедностью. Им, конечно, – хотя это несправедливо и грустно, – чрезвычайно трудно подняться до какой-нибудь тонкой литературной работы. Но в этом народе бывают высокоталантливые люди. Вспомните Ломоносова, Кольцова, Шевченко. Эти талантливые люди иногда становятся писателями, очень недюжинными… Если говорить о писателях из народа до чрезвычайности талантливых, вроде Шевченко, то в общем тип писателей из народа – интересный, самобытный. Такой человек может рассказать кое-что, что он видел там, в низах, и что не очень хорошо видно сверху… В те времена, когда народ был глухо запаян в своём трудовом гробу, писатель из народа – это был пришелец из мира истинного горя, истинного гнева, истинного будущего, которое там готовилось.

Разумеется, писателю из народа было трудно подняться, разумеется, нужны были огромные способности, чтобы такой писатель стал большим. Но раз он уже становился большим, то значение его приобретало уже контуры колоссальности.

Я не скажу, чтобы Горький был, например, талантливее Шевченко. Кто знает? Шевченко тоже был гениальный человек, но обо многом он писать не смел, многое затоптали в нём, в сущности, и его самого замучили, не давши ему и наполовину раскрыть свои богатырские, радужные крылья»149.

Максим Горький про Шевченка

Сам Олексій Максимович Горький все своє свідоме життя любив та шанував Тараса Григоровича. 29 березня 1933 р. в листі з Сорренто до призабутого сьогодні дослідника української літератури І. Ф. Єрофєєва150 він писав: «Впервые я читал Шевченко ещё юношей, в Казани, в конце 80-х годов. Тогда ходили по рукам сборники запрещённых цензурой стихов – рукописные. Помню, что мне очень понравилось четверостишие «И день иде, и ничь иде», а также «Катерина». Затем летом 97 и 8-го гг., живя в Мануйловке, Кременчугского уезда, я читал Шевченко на украинском языке крестьянам; книжка дана была мне учителем Самойленко – кажется, львовское издание. Стихи Шев(ченко) вообще очень нравились мне, да и вообще я питал «влеченье, род недуга к литературе украинской»151.

Прогресивні російські мислителі про творчість Шевченка

Поетична творчість Шевченка захоплювала передову Росію і вкрай непокоїла царизм. Попри заборону миколаївської цензури, справжні цінителі поезії з великим задоволенням і наснагою вчитувались у видані за кордоном вірші й поеми Кобзаря. «О поэтическом таланте Шевченко может быть только одно мнение: покойный Тарас Григорьевич принадлежит к числу самых крупных народных поэтов, каких только знает всемирная история литературы, – зазначав Георгій Валентинович Плеханов. – Вот почему всякий, не совсем беззаботный насчёт литературы, русский поблагодарит лиц, издавших в Женеве запрещённые в России или дозволенные там с пропусками, стихотворения Шевченко»152.

Великий Каменяр про свого попередника

«Дуже багато для вивчення спадщини Шевченка, – зазначає український літературознавець Михайло Давидович Бернштейн, – зробили Франко, російські революційні демократи. Їх праці, окремі висловлювання і досі мають велику вагу при дослідженні естетично-літературних поглядів Шевченка»153.

І. Я. Франко – вдумливий, відповідальний дослідник творчості геніального поетареволюціонера, його наступник. Йому належать чимало глибоких статей, що розкривають багатогранність поезій Тараса Григоровича. Показово й те, що 25 березня 1895 р., сподіваючись викладати у Львівському університеті, І. Я. Франко виступив з ґрунтовним розбором першого прозового твору Т. Г. Шевченка «Наймичка» та його поеми з такою ж назвою154.

«Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі, – наголошував Іван Якович в «Нарисах…», – мусить уважатися епохальною датою після «Енеїди» Котляревського. Ця маленька книжечка відразу відкрила немов живий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову»155.

Ґрунтовні наукові дослідження творчості Шевченка

Називаючи основні кількатомні колективні праці, в яких розкривається місце й значення творчості Т. Г. Шевченка в становленні й розвитку культури нашого народу, слід указати на «Історію української літератури» у восьми томах (головний редактор – один з провідних шевченкознавців Є. П. Кирилюк), видання якої завершилось у 1971 році156. В перший рік третього тисячоліття вийшов у світ перший том фундаментального дослідження, яким розпочато видання багатотомної «Історії української культури»157.

У 1975 р. другим виданням було опубліковано дослідження академіка Євгена Степановича Шабліовського «Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы». Автор починає свою працю визначенням історичного значення творчості й діяльності найзнанішого українця в світі: «В истории мировой культуры есть имена, вобравшие в себя живую душу народа, ставшие частью его жизни. К ним принадлежит и имя Тараса Григорьевича Шевченко – гениального поэта Украины, пламенного революционера и мыслителя-демократа.

Мужественное стремление к полному свержению современного ему крепостнически-самодержавного строя, к коренному решению жгучих социальных вопросов, которые развивающаяся жизнь ставила перед поэтом, обуславливали исключительную действенность творчества Шевченко, находившегося, говоря словами В. Маяковского, «в центре дел и событий» эпохи.

Історичне місце Шевченка – вірного сина знедоленої України

Историческую роль Шевченко нельзя отделить от его личной судьбы: во всей плеяде выдающихся борцов революционного фронта Шевченко выделяется твёрдостью воли, непреклонной верностью своим убеждениям, пронесённым через жесточайшие испытания. «Я по плоти и духу, – писал поэт в одном из своих писем, – сын и родной брат нашего обездоленного народа, да и как же себя породнить с собачьей панской кровью».

Общественно-литературная деятельность Шевченко – одно из замечательнейших явлений в истории украинского народа, его освободительной борьбы, его культуры. Творчество украинского поэта, выражавшее передовые философские, политические и эстетические идеи эпохи, стало важным фактором развития в 40 – 60 годы ХІХ века общественной мысли и литературного движения на Украине, в России, во многих славянских странах»158.

У 1991 р. побачило світ фахове енциклопедичне видання, цілком присвячене багатогранному життю, діяльності та поезії Тараса Григоровича Шевченка. Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР та головна редакція Української енциклопедії видали «Шевченківський словник».

Відзначаючи безсумнівні успіхи сучасного шевченкознавства, на наш погляд, не слід недооцінювати зроблене щиро захопленими його життям і творчістю працями більш ранніх авторів, які свого часу доклали чимало плідних зусиль до розробки наукової біографії Тараса Григоровича.

Популярність Тараса Шевченка у рідному народі

Сучасники згадують, наскільки популярними були твори Шевченка (серед них позацензурні) в передових колах тодішнього суспільства і як це турбувало царську владу. Є. С. Шабліовський посилається на спогади М. Д. Шигаріна159.

«Шевченко був у Києві двічі: в середині 40-х років і наприкінці 50-х. І вперше і вдруге пробув він тут досить довго, і багато хто знав його особисто, інші тільки бачили його, але спогади про цю подію дуже виразно збереглися в їхній пам’яті. Я небезпідставно підняв до високого ступеня подію давню, вже і миттєву лише зустріч киянина з рідним і близьким його серцю Тарасом. В очах малоросів батько Тарас, який не так давно перебував тут серед них, тепер став уже чимось великим, неземним, ніби освяченим джерелом любові, світла, і якщо хтось бачив Шевченка, розмовляв з ним, то це надовго освітило його осяйним промінням, і це світило й донині ще в очах малоросів ніби відбивається на щасливцеві й створює ореол навколо нього…

І освічені, й малописьменні малороси однаково знають і боготворять перед батьком Шевченком. Заговоріть лишень із порядним малоросом, звичайно, коли він відпочиває, а до того ще й у доброму гуморі, про його Тараса, і ви неодмінно почуєте тремтіння голосу, побачите особливий блиск в очах, а часто сльози. Цей збуджений душевний стан наводить на різні думки і навіює поетичні мрії, які часто виявляються в певних, сильних, яскравих, а іноді й не позбавлених вишуканості формах. Мені не раз доводилося замислюватися над цією зворушливою властивістю наших південних побратимів.

Батько одного з моїх знайомих Г-а був у дружніх стосунках з покійним Шевченком, а сам Г., хоч був тоді, коли знав Шевченка, чотирнадцятирічним хлопчиком, але не один раз розмовляв з ним і добре пам’ятає як його самого, так і багато того, що мало до нього відношення.

Відбувалося це в Києві в 1844 і 1845 роках. За словами Г., Шевченко був учителем у школі малювання в Києві, про що, однак, не згадує ніхто із тих, хто писав свої спогади про Шевченка. Батько Г. був тоді беззмінним черговим поліцейським чиновником при тодішньому військовому генерал-губернаторі Дмитрові Гавриловичу Бібікові. Основним приводом для зближення між Шевченком та Г. було те, що останній дуже любив Малоросію, знав багато народних пісень і гарно їх співав… Іноді Шевченко виїздив із Києва за Дніпро у Полтавську губернію. І ці поїздки є свідченням того, що вже тоді Шевченко мав у своїх родичів повсюдну популярність, викликав у них добре і глибоке співчуття.

Я теж жив тоді у Києві й добре пам’ятаю, – розповідає той про одну, зв’язану з цим подію, яку пережив у юнацтві, – що Шевченкові вірші з особливим захопленням читали в багатьох гуртках, найбільше кровні малороси та студенти різних національностей. Дехто вчив тоді малоруську мову власне лише для того, щоб читати й розуміти Шевченка. Крім надрукованої книжки, ходили по руках зошити, що їх Шевченкові шанувальники переписували навперебій один перед одним. Я й сам провів не один вечір над переписуванням віршів для себе і для своїх знайомих, яким посилав зошити в провінцію. Пам’ятаю, як було заарештовано Шевченка, Костомарова та декого, як про це говорили потайно і скрізь, але пошепки, і як після одного вечора в товариша, де цілу ніч розмовляли про цікаву й таємничу історію арешту та про те, що призвело до нього, я потрапив у дуже неприємну історію, і мене, раба Божого, наступного ранку потягли до тодішнього київського губернатора, суворого Дмитра Гавриловича Бібікова, в канцелярії якого я значився. А було це так: відомий тоді на весь Південно-Західний край Писарєв керував канцелярією генерал-губернатора і правив самочинно цілим краєм. Не тільки місцеві поміщики-поляки, різні засідателі, пристави й справники, але навіть радники, прокурори й голови палат тремтіли перед ним. Дами генеральського рангу, клопочучись про вступ дочок до інституту, чекали його в приймальні по кілька годин, а потім стояли перед грізним правителем струнко. До віце-губернаторів і до самих губернаторів Писарєв ставився також вельми згорда. Я дуже добре пам’ятаю, як після призначення волинським губернатором князя Васильчикова, Писарєв, побоюючись його як сина колишнього голови державної ради, а отже, особи, добре відомої государеві, розпорядився по канцелярії про пом’якшення тону до нього, бо до інших губернаторів писали у формі наказів. У канцелярії губернатора значилися тоді, хоч нічого й не робили, діти багатьох заможних поміщиків-малоросів, поляків, росіян, це було в моді, а серед них також і я. Всі службовці повинні були чергувати по канцелярії, але Писарєв дозволив паничам наймати замість себе військових писарів-аудиторів; ті, що були багатші, користувалися цим дозволом, і я теж платив, здається, по три карбованці за добу мого чергування одному з писарів, прізвища якого не пам’ятаю. Наступного ранку після згадуваного мною вечора, який припадав на день мого чергування, не заходячи до себе додому, заходжу в канцелярію і дізнаюся, що вночі була естафета, але оскільки мій писар був п’яний, то поштар відніс пакет генерал-губернаторові додому і пояснив там, що черговий по канцелярії не може язиком повернути. Дійшло це до Бібікова, і він викликав чергового до себе. Оскільки за списком черговим значився я, то мені й належало йти для пояснення. Перед Бібіковим ми всі тремтіли, і я добре знав, що з ним не поговориш, а тому я кинувся до Писарєва, щоб просить його пояснити, що я не винен. Але, на моє лихо, тільки я зайшов у кабінет, з моєї кишені вивалився невеликий пошарпаний зошит і впав до ніг Писарєва.

– Що це у вас?

– Нічого… зошит… – зніяковіло відповів я і кинувся піднімати контрабанду, але через незграбність впустив її з рук і, вже сам не знаю як, вона зробила рикошет і опинилася на столі перед самим носом Писарєва. Я ще й тут сподівався врятуватись і простяг руку до зошита, надало ж Писарєву (змогу) подивитися, а там були вірші Шевченка, того Шевченка, імені якого в Києві тоді ніхто не смів вимовити без трепету.

– Ідіть до генерал-губернатора, – різко і зловісним тоном наказав мені грізний правитель, і я не смів уже навіть подумати про те, щоб просити про заступництво.

Але ж до губернатора не можна було йти у куцому піджачку, в якому я був, і мені дав віцмундир один із моїх товаришів.

На лихо, мій товариш був вище за мене і значно огрядніший, і я виглядав у його віцмундирі, як корова в сідлі. Уявіть собі хлопчака років сімнадцяти, блідого, худого, яким я був, наїжаченого, із скуйовдженим волоссям, у несвіжій білизні, а до того ще – (в) мішкуватій, хвостатій халамиді з мідними ґудзиками, і ви матимете уявлення про те, в якому вигляді став я перед очі розгніваного начальника.

– Так от воно що! Пиячити! Розпутничати! Ліберальничати! Хлопчисько! Погань! – суворо зустрів мене Дмитро Гаврилович.

– Ваше високопре… – затинаючись, хотів був виправдатись я.

– Мовчати! Без виправдань! – перебив мене грізний голос, і знову посипався град докорів і лайки.

– Ваше високопре… – у відчаї знов спробував я, але знову почулося владне «Мовчати!», і я, певна річ, замовк.

– У солдати! – вирішив нарешті Дмитро Гаврилович.

Лише завдяки клопотанню Всеволода Гавриловича Політковського, який був товаришем мого батька по службі – обидва служили в артилерії ще за Олександра І, – а в 40-ві роки перебував при Д. Г. Бібікові, який ставився до нього з великою ласкавістю, мене помилували, наказали тільки звільнитися з канцелярії генералгубернатора»160.

Шевченко у співдружності російських та українських демократичних сил

Звернімося до важливого положення праці Є. С. Шабліовського161, який наголошує на близькості й спорідненості передових представників російської та української демократії: «Белинский, Шевченко и Герцен 40-х годов были бойцами одного лагеря. Не случайно ещё в царской России исследователи, которые черпали сведения о Шевченко и Белинском из непосредственных источников той эпохи, писали: «Мы не сомневаемся, что доживи Белинский до возвращения Шевченко из ссылки, они бы взаимно поняли друг друга, и у Шевченко не было бы более страстного поклонника и толкователя, как Белинский»»162.

Українські поети – послідовники Т. Г. Шевченка

З-поміж українських послідовників Т. Г. Шевченка ХХ століття, які захоплювались його грандіозним внеском в українську літературу, прагнули довести до широких мас велич його життя й творчості, назвемо видатного українського поета Володимира Миколайовича Сосюру – талановитого уродженця славного Донбасу. Відомий лірик віддав щиру й глибоку шану великому синові України:

Над широким Дніпром у промінні блакить

І висока і тиха могила.

В тій могилі співець незабутній лежить,

що народу віддав свої сили,

що народу віддав своє серце й пісні,

свої мрії про зорі досвітні…

А навколо лани вдалині, вдалині

розлетілись, як птиці блакитні…

На могилу приносять розкішні вінки

з пишних квітів садів України

кароокі дівчата, стрункі юнаки —

і всміхаються гори й долини…

І щасливий Дніпро зустрічає дідів

і жінок – Батьківщини окрасу,

і гримить «Заповіта» безсмертного спів

на високій могилі Тараса.

Спи спокійно, поет! Україна твоя

вже розправила крила орлині,

так, як мріяв колись ти в жагучих піснях,

на засланні в тяжкій самотині…

Спи спокійно, поет! Ми, нащадки твої,

пронесем крізь віки твоє ім’я,

крізь колючі вітри, крізь жорстокі бої,

Батьківщини сини незборимі.

Спи спокійно поет! Образ огненний твій

не зітерти ні бурі, ні часу.

В більшовицькій сім’ї, славній, вольній, новій,

ми тебе не забули, Тарасе!163

Не можна обійти й натхненні слова неперевершеного українського сатирика Павла Михайловича Губенка – славнозвісного Остапа Вишні. Наприкінці свого життя, підводячи його підсумок, він розкривав свої літературні захоплення й уподобання: «Т. Г. Шевченко! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілий народ, цілу націю. Що це – бідність?! Ні, це якраз велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої могутні плечі за цілий народ! Який же ж він могутній – народ наш! Умирав уже, царі його додавлювали, а він узяв та й дав Шевченка! І ожив народ, і розцвів народ! Бо він – народ!

І став народ поруч свого великого брата, народа руського. Як рівний!

Коли входиш у літературу, чисть черевики!

Не забувай, що там був Пушкін, був Гоголь, був Шевченко!

Обітри черевики!

Одного хочеться – не принизити Шевченка, не принизити Пушкіна, не принизити Котляревського, і Горького, і Коцюбинського, і Грабовського, і всіх… всіх…»164.

Одна з найвеличніших постатей українського письменства ХХ століття, незаперечний класик вітчизняної літератури Максим Тадейович Рильський у досить далекому від сьогодні 1933 році присвятив Тарасу Григоровичу Шевченку натхненні поетичні рядки:

Не багряницею, не злотом —

Живою кров’ю він кипить,

Тому його людським кіотам

На віки вічні не вмістить.

Рубіни уманських пожарів

Поклали відзнак на чоло…

Ах, як далеко Костомаров,

Садок вишневий і село!

Дороги рівної не знати —

Зигзаги, хвилі, блискавки,

Та завжди: хай горять магнати!

Хай квітом квітнуть бідняки!165

ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ ХХ СТОЛІТТЯ М. Т. РИЛЬСЬКИЙ ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Поряд із нерідким зверненням, а головне, – глибоким вивченням творчості свого великого попередника, – М. Т. Рильський, крім власних поезій, присвятив Тарасові Шевченку наведену вище наукову доповідь та кілька спеціальних надзвичайно цікавих, яскравих, по-справжньому ґрунтовних наукових досліджень. Вони вражають щирістю, любов’ю й відданістю, які не можуть не хвилювати читача, переносять його у світ Шевченкових почуттів, думок і мрій, розкривають перед шанувальниками його життя й творчості неординарність, сміливість та глибину прагнень, світогляд великого сина українського народу.

Невід’ємна риса творчості Шевченка – незмінна боротьба за вікові прагнення рідного народу

Загальна кількість присвячених Шевченкові праць близько 90, у найбільшій166, якій Максим Тадейович присвятив понад півтора десятиліття напруженої дослідницької творчої праці – з 1939 по 1955 рік, – авторитетний академік, класик української літератури ХХ століття, звертає увагу на основне й вирішальне у творчості Великого Кобзаря.

Але спочатку мусимо звернути увагу читача про єдине місце, де Шевченкові робиться закид, що у своїх перших творах 1839, 1842 і 1845 рр. він прагне – на думку поважного М. Т. Рильського – тільки до повернення козацької минувшини, справедливо зауважуючи, що в той час існували різні соціальні прошарки цього війська. Але, гадаємо, цей закид – зайвий.

Адже, не можна не зважати на об’єктивну обставину: тоді ще не було наукового пояснення закономірностей історичного розвитку.

І все ж вважаємо працю М. Т. Рильського одним із кращих узагальнюючих досліджень, якому і належить одне з першорядних місць у шевченкознавстві.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

1

Шевченко – незаперечний фундатор сучасної української поезії

«Великі народні поети промовляють за свій народ, говорять від його імені, але говорять своїм голосом, в усій неповторній красі свого обдарування, своєї культури». Цього не треба забувати, цитуючи відомі слова Добролюбова про те, що Шевченко – поет цілком народний і що навіть Кольцов не може з ним зрівнятися. В певному розумінні не тільки «Евгений Онегин», але і «Вновь я посетил» або «Брожу ли я вдоль улиц тёмных» не менш народні, ніж «Ну! тащися, сивка».

Шевченко – поет народний тому, що він плоть од плоті і кість од кості свого народу. Але великої помилки припускалися ті, які вважали, що весь його художній арсенал взято із народних пісень. Ясна річ, пісні, під звуки яких зростав і формувався Шевченко, бувши, до речі, дуже музикальною людиною і чудовим співаком, – були одним з головних джерел його, висловлюючись по-старовинному, натхнення. Деякі з його віршів навіть знавців приводили до хибного висновку, і вони питали у поета, чи не є ті твори його звичайним записом якоїсь невідомої ще для них пісні. Таку думку викликала ось хоч така чудесна пісенька:

Утоптала стежечку

Через яр.

Через гору, серденько,

На базар.

Продавала бублики

Козакам.

Вторгувала, серденько,

П’ятака.

Я два шаги, два шаги

Пропила.

За копійку дудника

Найняла.

Заграй мені, дуднику,

На дуду,

Нехай своє лишенько

Забуду.

Отака я дівчина,

Така я!

Сватай мене, серденько,

Вийду я.

Все в цьому маленькому шедеврі дише народною поезією, народною поетикою, народною піснею аж до того «пісенного наголосу «забуду», що передбачає локальне виконання. Можливо, що, творивши подібні речі, Шевченко наспівував сам собі, або в голові його звучала якась народна пісня, як те бувало, за власним його визнанням, з іншим чудовим українським поетом, буковинцем Федьковичем.

Поетична майстерність Шевченка

Але погляньмо хоча б на початок іншого шевченківського твору, його «Музи»:

А ти, пречистая, святая,

Ти, сестро Феба молодая!

Мене ти в пелену взяла

І геть у поле однесла.

І на могилі, серед поля,

Як тую волю на роздоллі,

Туманом сивим сповила,

І чари діяла…

Не можна не погодитись, що тут нема й сліду народної пісні, що ці рядки нагадують, скоріш усього, чіткі ямби гаряче любленого Шевченком Пушкіна.

Шевченко – поет народний у тому розумінні, в якому народними ми називаємо Пушкіна і Некрасова.

Еволюція поетики Шевченка

Шевченко як майстер пережив цікаву еволюцію. Вона виявилась у потягу, дедалі більшому, до ямба, частіш за все, – до чотиристопного ямба, яким він, правда, й розпочинав свою поетичну діяльність. (Початок першого, який дійшов до нас, твору Шевченкового – «Причинна» – написано саме чотиристопним ямбом.) Хоч, правда, не зраджував поет і улюбленої ним силабіки167. Походження цієї силабіки корениться, за моїм переконанням, не стільки в книжних зразках – хоч важко заперечувати і вплив останніх, – скільки в народній пісні.

Та, звичайно, незмірно важливіша для нас є еволюція змісту шевченківських творів, що виявилась у поширенні тематики та сюжетів (не лише українське село та українська старовина, а й стародавній Рим, а й біблійні мотиви, і сучасне місто тощо), а головне – в його ідейному зростанні, в усе більш поглиблюваному погляді на історію та на сучасність, в розвитку та зміцненні революційного світосприймання, світогляду.

Передові люди українського, російського та інших братерських народів давно визнали всю висоту поетичного дарування, всю силу революційного темпераменту, всю могутність невтомної й незламної думки Шевченка.

Добролюбов, Чернишевський, Луначарський, Горький, Франко, Леся Українка рішуче ставили його в ряд з найбільшими поетами світу. В наші дні Шевченко є всенародно визнаний, а вивчення його творів ставиться на справді наукову височінь.

Сила поетичного слова – найвагоміша «суспільна зброя» поета

Бунтарський і пристрасний дух Шевченка нелегко вкладається в які б там не було рамки. Нам здається незаперечним, що між Шевченком до 1847 року (рік заслання), коли він бував серед «кирило-мефодіївців», які проповідували всеслов’янську федерацію і в багато дечому тоді вже жорстко сперечались з Тарасом (він палко закликав до повстання в ім’я національного і соціального визволення народу), а згодом невпинно відходили праворуч, – і Шевченком 1857 – 1861 років, коли відбулося ідейне зближення поета з Чернишевським та іншими представниками передової російської думки, є істотна різниця. Однак усе життя і вся його творчість підпорядковані одній центральній ідеї. Ця ідея – вірність народу, зненависть до всякого гніту і сваволі, діяльна любов до батьківщини. Про силу слова як зброї говорив він чітко і ясно:

Возвеличу

Малих отих рабів німих!

І на сторожі коло їх

Поставлю слово…

М. Т. Рильський про місце російської мови у літературній спадщині геніального українського поета

Варто, мабуть, відзначити, що Шевченко, як один з творців сучасної літературної мови, не раз звертався й до мови російської, і що не лише кількісно більша частина його літературної спадщини (проза), а така інтимна річ, як «Щоденник», написані були російською мовою. Повз цей факт пройти неможливо, хоч і треба нам пам’ятати про його історичну зумовленість.

Багатовимірність творчого таланту Шевченка

Три дари відпущено було Шевченкові щедрою природою: дар співця, дар художника, дар письменника (поета і прозаїка).

Саме як художник звернув на себе увагу інтелігентних сучасників кріпак – учень малярної справи, син бідного українського селянина, волею поміщика потрапивши до Петербурга, саме ж то дар художника й відчинив перед ним двері, щоб увійти в коло гуманних людей, які допомогли юнакові одержати освіту й які допомогли викупити його з кріпацтва. Значення Шевченка як живописця, рисувальника, гравера само вже могло б забезпечити йому почесне місце в історії мистецтва.

Ті із сучасників, хто чув шевченківське виконання народних пісень, стверджують, що нічого рівного по силі вони не чули. Музикознавці наших днів на підставі висловлювань Шевченка в «Щоденнику» та повістях і на підставі того, як він словесно передає свої віршування від музики, кажуть, що і в цій галузі Тарас Григорович був глибоко обдарований і мав великі, хоч і не систематичні знання.

Але, звичайно, Тарас Шевченко увійшов в історію нашої і світової літератури, як поет – і як поет здобув собі безсмертя. Разом з тим треба відзначити, що елементи живопису і, особливо, музики надзвичайно сильні в його творчості. Як інакше назвати, коли не чудовою мальовничою панорамою, його «Сон» («Гори мої високії»).

Співзвучність шевченківського вірша дивовижна – недаром його творчість притягала й притягує багатьох композиторів. Виключно багатий Шевченків звукопис. Ось рядки з балади «Утоплена», які передають шелест осоки коло берега:

Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? Хто се?

У своїй поетиці, у своєму стилі, в своїм світовідчуванні Шевченко пройшов шлях такий же, який пройшли Пушкін і Міцкевич, шлях, характерний для ХІХ сторіччя взагалі, – від романтики до реалізму. Відзначимо, між іншим, що цей тонкий і ніжний майстер слова, який знав і вживав найласкавіші його відтінки, не був скупий і на дуже різкі, навіть лайливі вислови на адресу ворогів, що не подобалось багатьом «естетам», але виходило у «мужицького» поета цілком природно і художньо переконливо.

Шевченко – співець найвищої й найчистішої краси світу

Один із наскрізних образів у творчості Шевченка – це образ матері, матері-страдниці, матері-мучениці. «Катерина», «Наймичка», «Княжна», «Відьма», «Марина», «Марія» – не називаю цілого ряду інших речей – це, по суті, широкі варіації на одну й ту ж тему. Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері.

І ось цю кохану, цю матір, цю святиню топчуть, втоптують у грязь «злії люди» (один з улюблених висловів поета). Хто? Конкретно, в Шевченкові дні – пани, паничі, ситі і ласолюбні представники пануючого класу. І протест морального порядку переростає в протест соціальний. Шевченко, що на своїй спині спробував сваволю дикого панства, Шевченко, чиї брати й сестри до самої його смерті томилися в кріпацькій неволі, Шевченко до глибини серця ненавидів поміщиків і найголовнішого з-поміж них – царя. В «Княжні» у вірші, позначеному ініціалами «П. С.», що змальовує портрет одного з потомків гетьмана Івана Скоропадського і предка опереточного гетьмана Павла Скоропадського, ми бачимо, що Шевченко добре знав справжню ціну і тим поміщикам, які називали себе «лібералами». Контраст між найненависнішим для поета поміщиком-самодуром і найсвятішим для нього – чистим образом дівчини, жінки, матері, – одне з найулюбленіших його поетичних знарядь у боротьбі проти соціальної несправедливості…

Жінка-мати… У цьому образі в усіх народів символізується і найдорогоцінніше, найрідніше для людини – вітчизна. Шевченко називає матір’ю свою вітчизну – Україну, і їй він присвячує свої рядки, про неї він нестримно мріє і пише в похмурому солдатському засланні, про неї він говорить потрясаючі слова, стверджуючи, що йому байдужа навіть власна доля, але дорожча за все – доля вітчизни.

Шевченко полум’яно любив життя, красу, радість. Взяти хоча б такий його вірш, як «Тече вода з-під явора…». Ви бачите, якою чистою, якою ласкавою хотів бачити «гениальный горемыка»168 нашу землю.

Нестримна гаряча любов Тараса Григоровича до дітей

На великдень, на соломі

Против сонця, діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

– Мені мати купувала.

– Мені батько справив.

– А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

– А я в попа обідала, —

Сирітка сказала.

Ви неначе підслухали биття люблячого ніжного серця, неначе бачите батьківський погляд, звернений до милішого, що тільки має людина, – до дітей. До речі, і діти любили нашого поета, і він напівжартома говорив: «Той, ще не зовсім поганий чоловік, кого діти люблять».

Хто такі «злії люди», до яких Шевченко все життя не змінював свого ставлення

Так, життя могло бути простим і чистим, якби не «люди злії», що осквернили і забруднили його, і зненависть до цих людей охоплює душу Шевченка. «Злії люди» – це категорія передовсім соціальна. Із цими «злими людьми», з національною і соціальною несправедливістю, з експлуататорами і гнобителями, з «царями й царенятами» боровся геніальний поет все життя. Коли його заслали в солдати, в глухі азіатські степи, «с запрещением писать и рисовать» (особиста дописка Миколи І на вироку), то заслання це не тільки не зламало його бунтарського духу, а навпаки – розпалило в ньому справедливий гнів, поглибило його революційні настрої. «Так тяжкий млат, дробя стекло, куёт булат». Творчість Шевченка за період після заслання, коли могутній організм поета був фізично надломлений, разом з тим свідчить, що він не тільки не покаявся в тому, що вважав святою справою свого життя, але й віддав цій справі останні свої сили.

У своєму знаменитому «Заповіті» Тарас звертається до сучасників:

Поховайте та вставайте.

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Поет непохитно вірив, що народ повстане проти гнобителів і сокрушить їх силу.

…Сонце йде

І за собою день веде

І вже тії хребетносилі,

Уже ворушаться царі…

І буде правда на землі.

У дні Великої Вітчизняної війни нам не раз доводилося пригадувати його пророчі слова. З вільнолюбивими Шевченковими віршами на вустах ішли радянські воїни у бій за Батьківщину. Про це є в нас прямі свідчення фронтовиків. Як і всі великі поети, Шевченко – наш сучасник. Він був з нами на війні. Він з нами – в дні миру і священної боротьби за мир на всій землі.

2

Головна сутність творчості великого поета

Великий поет – поет народний. Це зовсім не рівнозначне тому, що звали колись «простонародністю» і що пов’язували з доконечним переспівуванням себе тільки вузьким колом національних фарб і тонів, місцевих пейзажів, застиглих характерів. Разом з тим, поезія, що не виростає з національного ґрунту, не відбиває кращих рис народу, з якого вийшов поет, завжди – пустоцвіт.

Великий поет – це голос доби, це той вічовий дзвін, до якого уподібнював його Лермонтов. Він може оплакувати славне й сумне минуле, але очі його завжди дивляться вперед, у славне й радісне майбутнє. У класовому суспільстві, побудованому на соціальній та національній нерівності, на гнобленні людини людиною, великий поет завжди стоїть на боці гноблених, проти гнобителів. Гете великий, коли у «Фаусті» ставить і глибоко розв’язує світові проблеми, показуючи моральну загибель людини-індивідуаліста і пророкуючи світле майбутнє людства в боротьбі і творчій праці, коли разом з Прометеєм підносить голос проти тирана Зевса – проти тиранії. А коли він з жахом одвертається від грізної постаті революції, замикаючись в олімпійській своїй художницькій майстерні, – він стає дрібним філістером, обмеженим міщанином. Маркс і Енгельс милуються геніальним даром Гейне, коли він тне бичем сатири сучасну йому буржуазію, вельможне панство, королів і попів, коли він разом із своїми «Сілезькими ткачами» тче саван старій Німеччині, коли він своєю лірикою щиро й гранично просто виявляє найтонші й найніжніші людські почуття. І різко осуджують його, коли він збочує з дороги демократизму і виявляє негідні справжнього поета й передового громадського діяча хитання в політичних справах.

Байрон і Пушкін могутнім помахом крил злітають над своїм класом і своєю добою, стають речниками передових ідей людства, – і тому вони, а не тільки завдяки геніальному дарові слова, справді великі народні, національні поети.

Тарас Шевченко – поет дійсно народний, дійсно національний. І саме тому він – великий світовий поет.

Про Шевченка багато написано і сказано. Такі сучасники його, як Чернишевський і Добролюбов, у духовному спілкуванні з якими загартувався і вигострився революційний світогляд поета, добре розуміли все його значення, всю глибочінь його і своєрідність. «Доня» Шевченкова, як він ласкаво й з любов’ю називав її, – Марко Вовчок у своїх «народних оповіданнях» перегукувалася з грізним і ніжним голосом свого «батька». Некрасов обізвався на смерть Тараса Григоровича проникливим, гарячим віршем. Івану Франкові належать чи не найглибші розвідки про творчість Шевченка, про окремі його твори. Федькович, Старицький, Грабовський, Леся Українка, Мирний, Коцюбинський, Стефаник, Васильченко з незмінною пошаною схиляли чоло перед пам’яттю Кобзаря. Максим Горький залічив його до найбільших поетів світу, поставивши поруч з Пушкіним і Міцкевичем…

М. Т. Рильський про наклепницьке трактування творчості Шевченка

Але скільки ж нестерпно фальшивого, наклепницького, ворожого сказано було про поета нечистими і нечесними устами! Доходило до того, що полум’яного борця проти всякого насильства й гніту, співця народного гніву називали «апостолом всепрощення»! Українські буржуазні націоналісти препарували його твори, штучно висмикуючи звідти місця, які, як їм здавалось чи як намагались вони довести, підпирали їх людиноненависницькі гасла. Його, провісника того часу, коли «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!», – його, що закликав до того, щоб «усі слов’яни стали добрими братами», – його, що любовно схиляв чоло перед Пушкіним, Гоголем, Лермонтовим, Щедріним, – його, друга Чернишевського і польських революціонерів Броніслава Залеського та Сигізмунда Сераковського, трагіка негра Олдріджа і російського Щепкіна, – його, що з обуренням протестував проти антисемітських вихваток одного брудного друкованого органу, – його, автора «Кавказу», де поет з огненним гнівом таврував царський уряд, що проводив політику гноблення «інородців», – його намагались показати проповідником національної обмеженості, звірячого шовінізму, ворогом російського та інших народів! Того, хто всім єством своїм ненавидів сучасний йому громадянський та політичний лад, непримиренного ворога самодержавства, кріпацтва, «візантійства», автора таких антимонархічних речей, як «Сон» («У всякого своя доля»), як «Царі» і «Неофіти», мислителя, який передбачав, «що молоде… дитя Уатта і Фултона незабаром пожре батоги, престоли і корони, а дипломатами і поміщиками тільки закусить, поласує, як школяр цукерком», революціонера-демократа, який разом з Чернишевським та його однодумцями закликав народ «до сокири», – «громадою обух сталить», – тобто закликав до збройного повстання, – його виряджали в мирного співця предківських «устоїв», наївного аматора старовини й вишневих садків, сентиментального й безвольного плакальщика…

І так бувало не тільки з ворогами.

Щодо принципового розуміння творчості Шевченка

Однобічно, невірно й солодкаво-фальшиво малювали іноді постать поетову і люди, що від щирого серця любили по-своєму і його, і оспівану ним землю та народ її, а не бачили, одначе, нічого далі за огорожею вишневого садочка. Нема чого й казати, що до невірних вузьких поглядів на Шевченкову поезію спричинилось за дожовтневого часу і те калічення безсмертних творів, якому піддавала їх царська цензура…

Багато було різнобою, помилок, а інколи й нісенітниць і в естетичних оцінках Шевченкової спадщини. Довгий час навіть деякі освічені і тонкі читачі, визнаючи геніальність Шевченка, ладні були дивитись на нього, як на самоука, дилетанта, що незграбно й невміло володів пером. Легенда про технічну слабкість віршів Шевченка тільки недавно остаточно розвіяна. Довго існувала й гадка про виключну «простонародність» (під якою мислились примітивність і вузький етнографізм) автора «Неофітів», «Марії», дивовижної лірики періоду заслання й повернення. Недалекосяглі й малообізнані люди твердили про «невисоку культуру» поета, про незначність, вузькість його філософського кругозору.

Міркування про «невисоку культуру» та «вузький етнографізм» з лютою радістю підхоплено було українськими націоналістами. Це міркування не треба навіть спростовувати. Досить прочитати славетний «Щоденник» Шевченка, який охоплює, на жаль, невеликий період з життя поетового (1857 – 1858), щоб побачити, як упевнено поводиться його автор з думками художників, поетів, мислителів, яка у нього строга й струнка система естетичних поглядів і політичних переконань, які в нього широкі історичні концепції, які точні і влучні оцінки, які чудові передбачення, що їх тільки наївна людина могла б пояснювати самою лише геніальною інтуїцією.

Щодо визначення віршувальної техніки Тараса Григоровича як «слабкої», то пояснюється воно або зловмисністю його авторів, або обмеженим їх смаком, що був вихований на певних канонах і далі цих канонів не йшов. Можна сміливо стверджувати, що силою думки і силою її висловлення Шевченко стоїть поряд з такими поетами, як Пушкін, Лермонтов, Некрасов, Гете, Байрон, Гюго, Гейне, Міцкевич, Руставелі, Бернс, Петефі – в ряду світових поетів.

Періодизація життя й творчості поета

Творчість Шевченка поділяється на три основні періоди: до арешту і заслання, час ув’язнення і заслання, після заслання. Це не механічний поділ, хоча, звичайно, всяка періодизація завжди і скрізь – прокрустове ложе, якщо йдеться про такий живий і трепетний організм, як поезія. Проте дуже повчально поглянути, як могутній потік поезії Шевченка, що ніс на своїх хвилях і романтичні балади типу балад Бюргера, Жуковського, Міцкевича, але все більш і більш земні, тутешні, і потрясаючу в своїй простоті та щирому реалізмі «Катерину», і палких, освітлених пожежами народного повстання, зігрітих любов’ю поета «Гайдамак», і чудесні картини козацьких походів («Гамалія»), – як цей потік, загримівши прокльонами царсько-поміщицької Росії в «облитих гіркотою і злістю» «Сні», «Кавказі» й «Посланії», вдаряється об кам’яний мур миколаївської неволі і розсипається сотнями бризок у цілому ряді ліричних шедеврів, де майже вперше, по суті, Шевченко говорить на весь голос, про себе, про суб’єктивні переживання, але де сяє непереможне сонце Шевченкового волелюбства й ненависті до тиранів – «своїх» і чужих.

З роками революційна непримиренність Шевченкової поезії неухильно посилюється

Повчально спостерігати, як потік цей, випущений на примарну, ілюзорну волю після десяти років гірких поневірянь, не йде по уготованому ним руслу покори та смирення, а ще гнівніше вирує й піниться, все ширше й ширше виходячи з берегів і захоплюючи світові теми у «Неофітах», «Марії», ставлячи питання про повалення тогочасного громадського й політичного ладу, про революцію, про майбутнє царство волі й справедливості, і розв’язуючи ці питання з нечуваною прямотою і суворою різкістю.

Розкриваємо «Кобзар». Він розпочинається першим, що дійшов до нас, віршем Шевченка «Причинна»169. Ніч, буря, Дніпро, закохана дівчина на котру наслала причину ворожка, русалки, які замучують дівчину лоскотанням, коханий дівчини, що розбиває собі голову об дуба, побачивши труп своєї милої… Щонайтиповіша балада, побудована на мотивах народних переказів і забарвлена тонами Бюргера і Жуковського, фантастичним сяйвом блідого місяця з «Леоноры» та «Светланы».

Можливо, до речі, що коханий, який розбиває собі голову об дуба, викликав згодом на устах зрілого Шевченка таку ж посмішку, яка світиться в одному з висловлювань Пушкіна про романтичні перебільшення в «Бахчисарайском фонтане».

Читаємо наступний твір:

Вітре буйний, вітре буйний!

Ти з морем говориш.

Збуди його, заграй ти з ним,

Спитай синє море.

Воно знає де мій милий,

Бо його носило,

Воно скаже, синє море,

Де його поділо.

Коли170 милого втопило —

Розбий синє море;

Піду шукать миленького,

Втоплю своє горе,

Втоплю свою недоленьку,

Русалкою стану,

Пошукаю в чорних хвилях,

На дно моря кану,

Найду його – пригорнуся,

На серці зомлію.

Тоді, хвиле, неси з милим,

Куди вітер віє!171

Що це таке? Це пісня, романс, скоріше, саме романс, далекий од тих пізніших пісень Шевченка, про які іноді навіть знавці народної творчості могли запитувати: чи це не запис справжньої народної пісні?

Народна пісня й творчість поета

Так поверхово подорожуючи сторінками книги, ми можемо сказати, що шлях розвитку Шевченкової творчості – од пісні-романсу до суто народної пісні і до самобутньої лірики, од романтичної балади до реалістичної поеми, до гнівної політичної сатири, до речі, названої не умовно-літературними, а своїми прямими і жорстокими іменами. Це – схема. Але ось що цікаво. У тому ж 1838 р. написана Шевченком і поема «Катерина» – поема цілком реалістична, де йдеться про дуже в ті часи звичайні, на жаль, речі – змальовується трагічна доля спокушеної офіцером селянської дівчини. Поема насичена такими конкретними деталями і образами, як опис пліток сільських кумась, прощальне попутнє слово Катерині її суворого, по-своєму чесного батька.

А ось маємо пейзаж:

Кричать сови, спить діброва,

Зіроньки сіяють,

Понад шляхом, щирицею,

Ховрашки гуляють.

Або таке:

Мале дитя коло його

На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар

Ісуса співає.

Хто йде, їде – не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата —

Шажок міхоноші172.

Творчість Тараса Шевченка – торує шлях до реалізму української літератури

Ми бачимо, що реалізмом позначені вже перші літературні кроки Тараса Шевченка. Реалізм цей зростав і розвивався в міру зростання і розвитку поетичного обдарування Шевченка.

Так само, як пушкінський реалізм освітив шлях російській літературі, реалізм Шевченка освітив шлях літературі українській. Я не кажу про дрібних епігонів Шевченка, які підхопили і опошлили його романсні мотиви, – я кажу про велику літературу – про Степана Руданського, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Карпенка-Карого, Івана Франка, Павла Тичину.

Шевченко не належить до поетів з такою різноманітністю тем і мотивів, як Пушкін або Гете. У цьому відношенні він схожий скоріше на поетів-однолюбів, на поетів-однодумів – Лермонтова, Байрона, Блока.

Основні мотиви і теми найзначніших творів «Кобзаря» – любов, найчастіше обдурена і розбита «злими людьми», часто зневажена, втоптана в грязь (слід зауважити, до речі, що в більшості своїх пісень і пісень-романсів Шевченко говорить від імені дівчини або жінки, дуже рідко від імені мужчини), знеславлена дівчина-«покритка», причому кривдником завжди є представник панівного класу – офіцер, панич, – і цей соціальний мотив все посилюється, робиться все яскравішим і більш виразним; мати, як найсвітліше, найсвятіше явище на землі; позашлюбна дитина – «байстрюк» (від сина Катерини до цілком земного сина цілком земної Марії) і його гірка сирітська доля; любов до батьківщини («Чернець») і боротьба за її свободу та щастя, ненависть до всякого гніту, до всіх земних деспотів і тиранів; боротьба за свободу духу («Єретик»), героїчне минуле України («Гамалія», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»); грізний розлив народного повстання («Гайдамаки»); гаряча ненависть до всіх форм національного і соціального пригноблення, з такою силою висловлена в «Кавказі», «Сні» і в цілому ряді невеликих розміром, але титанічних своєю силою віршів, написаних після заслання.

Незмінна вірність ідеалам поета-революціонера

Але ці теми і мотиви – назвав я, звичайно, не всі – як вони з роками зміцнюються, зростають, поглиблюються! Яка велика відстань між натхненною піснею про морський козацький похід («Гамалія») і цими пророчими рядками:

Бували войни й військовії свари:

Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї;

Було добра того чимало.

Минуло все, та не пропало,

Остались шашелі: гризуть,

Жеруть і тлять старого дуба…

А од коріння тихо, любо

Зелені парості ростуть.

І виростуть: і без сокири,

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі. Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане, – будяки

Та кропива – а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

І стане купою на купі

Смердючий гній – і все те, все

Потроху вітер рознесе,

А ми помолимося Богу

І небагатії, невбогі.

Яка велика різниця між зойком сумніву: «Чи бачить Бог із-за хмари наші сльози й горе?» – зойком, в якому, правда, криється явне заперечення, – і цими гнівними антицерковними, атеїстичними словами:

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурено

(Премудрого одурено),

Багряницями закрито

І розп’ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися.

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленими піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

Проти спрощенства у розумінні матеріалістичного світогляду Тараса Шевченка

Треба зауважити, що, говорячи про Шевченка як про послідовного матеріаліста й атеїста, деякі наші дослідники впадають у спрощенство. У муках мислі, у неустанному борінні, у спраглому шуканні правди, вчитуючись у кров’ю написані сторінки Герцена, Чернишевського, Добролюбова, виковував Тарас Григорович свій політичний, соціальний, філософський світогляд.

Звичайно, біблійний стиль геніальних його переспівів, Давидових псалмів, звертання до тем і мотивів, узятих із Святого Письма, – це тільки оболонка, якою огортав поет найсміливіші, найдерзновенніші свої думки про сучасність. Знамените «подражаніє» «Осія.

Глава XIV» починається словами, що нічого спільного не мають із древнім пророком, крім провіщання загибелі країни (у Осії мова йде про Самарію):

Погибнеш, згинеш, Україно…

Це провіщання у Шевченка переходить у гнів, у страшні прокльони «лукавим чадам», царським рабам і підножкам, і кінчається оптимістичним акордом:

…правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово,

Розтлєнноє, а слово нове

Меж людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської…

«Молитви» Шевченка – це далекий од усякої релігійності, тим паче містики, ще більше – церковності – заклик до покари «царям, всесвітнім шинкарям», це високий гімн на славу «роботящим умам, роботящим рукам».

І все-таки твердити, що Шевченко ніби вродився готовим матеріалістом, готовим атеїстом – щонайменш неісторично. Не вродився, а став.

У цьому розумінні варто порівняти писаний року 1845 «Кавказ», де поруч із покірним «лояльним» зверненням до Бога – «не нам на прю з тобою стати, не нам діла твої судить» – бачимо вже й гірку «богоборську» іронію – «коли одпочити ляжеш, Боже, утомлений? І нам даси жити!» – варто, кажу, порівняти «Кавказ» з писаним після заслання «Юродивим», де громово лунає гірке знущання з «всевидящого ока» («Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко…»), з писаним за рік до кончини уже цитованим «Світе ясний…», – щоб погодитись, що Шевченків атеїзм – наслідок гарячої й невтомної розумової праці, а не щось «наперед дане». І саме тому він став незламно-міцним.

Моральний імператив Шевченка, його жагуча любов до простої людини

Тема знеславленої дівчини багато разів повторюється і варіюється у Шевченка. Але якщо Катерина кінчає життя самогубством, якщо деякі печальні його героїні стають дітовбивцями, – в чому Шевченко розвиває мотив цілого циклу народних пісень про матір-дітовбивцю, – якщо наймичка покірливо до самої смерті несе хрест самопожертви, а героїня однойменної та односюжетної прозаїчної повісті навіть знову ледве не піддається спокусам офіцера, що вже раз обдурив її, – то в руках нещасної Марини ми бачимо вже закривавлений ніж помсти, ніж відплати за зневажену людську гідність. І як втішно зустріти в героїні «Сотника» дівчину, що вирвалася з полону домостроївських традицій і будує своє особисте життя по-новому, сміливо, просто і рішуче!

Тема матері, що пронизує світлим променем усю творчість Шевченка, найвищої своєї межі досягає в «Марії», одному з останніх великих творів поета. Яка ж вона земна, тепла, проста, людяна, далека від усякої містики, від усякої релігійної лузги, яка вона наша, ця свята мати, цей «пресвітлий рай», цей найулюбленіший і найніжніший образ Шевченка!

Шевченко був безмежним, був жахливим у своєму гніві:

Воскресни, мамо! І вернися

В світлицю-хату: опочий

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синовні несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Прорци своїм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє і зрада,

І криводушіє огнем,

Кривавим, пламенним мечем

Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща,

Що не спасе їх добрий цар,

Їх кроткий, п’яний господар,

Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,

Не дасть коня вам охляп сісти

Та утікать, не втечете

І не сховаєтеся: всюди

Вас найде правда-мста; а люде

Підстережуть вас на тотеж,

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять…

Але розкриваємо «Кобзар» в іншому місці:

І досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: «Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?»

І нишечком старий читає,

Перехрестившись, «Отче наш».

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас.

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

Любов до життя та до людей пересилює гіркоту солдатчини

Шевченко був безмежний у своїй любові до людей, до простих і чистих людей. Звідси йдуть у автора гнівних «Якби ви знали, паничі» світлі картини мирного людського життя на тихому лоні природи.

І характерно: саме ряд таких безхмарних ідилій написано в найскорботнішу і найтяжчу пору життя поета – в казематі, у засланні, де пильне начальство, пам’ятаючи резолюцію Миколи І про заборону писати й малювати, стежило за підневільним співцем.

Готовясь выстрелить по первому стиху

И в крепости поднять военную тревогу, —

як прекрасно сказав Майков.

У казематі створено «Садок вишневий коло хати», в Орській фортеці продзвеніла граціозна пісенька «Ой стрічечка до стрічечки», Кос-Аралом позначене відчайдушновеселе «Утоптала стежечку через яр, через гору, серденько, на базар».

Але в казематі ж написаний і «Косар»:

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе – гори.

Стогне земля, стогне море

Стогне та гуде!

Косаря уночі

Зустрічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

Не благай, не проси,

Не клепає коси;

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить

Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить

І не пом’яне.

Ви ніби чуєте чавунну ходу цього безжалісного, безвідкличного косаря – смерті, але ці страшні кроки заглушаються живим і сміливим голосом поета, що нагадує про смерть своєму мучителеві – царю.

Найполум’яніші поезії створено на засланні, в неволі

І найполум’яніші свої антицаристські, антипоміщицькі, антипопівські вірші великий Тарас пише саме в неволі, в шинелі рядового, ховаючи їх за «халяву», з дивовижною вірою, що вони дійдуть до людей і скажуть їм найпотрібніше, насущне: «борітеся».

Шевченко – складний, він не завжди так легко доступний до розуміння, як це здається деяким читачам. Я принаймні не берусь ясно й точно визначити, що саме хотів сказати поет своєю байкою «На ниву в жито уночі». Знамените «Посланіє» («І мертвим, і живим…») (1845) не позбавлене протиріч. Милування романтичною минувшиною України («Було колись на Вкраїні, ревіли гармати…»), плач над її високими могилами не зразу перейшли у Шевченка в ясне розуміння того, що не тільки не можна, але й не треба мріяти про повернення тієї минувшини, що козацька доба позначена була не лише високими патріотичними подвигами, не лише «червоними жупанами», а й гострою соціальною боротьбою. «Іван Підкова» датований 1839 роком, «Гамалія» – роком 1842. У цих невеличких малюнках-поемах козацтво виступає як одна-єдина маса, як люди, що «вміли панувати», що «панували, добували і славу, і волю»…

Нестримна ненависть до гнобителів

А вже в поемі «Сліпий» («Невольник»), писаній у році 1845, чуєш із уст «невольника» Степана такі слова про козацьку старшину:

Кирило (Розумовський. – М. Р.) з старшинами

Пудром осипались,

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали…

Далі й далі – і дійде поет до гнівного осуду «золотого віку минулого», до злісно-гіркого насміху з «Галаганів, і Кисилів, і Кочубеїв-Нагаїв»…

Отже – складний шлях, а не проста лінія.

Але основне в Шевченковій творчості, в Шевченковому світогляді – любов до пригноблених, ненависть до гнобителів – ніколи й ніде не зраджувало поета, ідучи вгору й розростаючись протягом усього його життя.

Воля Шевченка незламна – воля до правди, до справедливості, до помсти, до свободи. Вираз цієї волі —

Караюсь, мучуся… але не каюсь, —

воістину вражає.

Неперевершений поет-лірик

Якщо говорити про основний характер творчості поета, то слід визнати, що мали рацію ті, хто бачив у ньому передовсім лірика. Ліризм, особисте ставлення автора до змальованого світу, освітлює то теплим, ніжним сяйвом любові, то загравою гніву і ненависті майже всі сторінки «Кобзаря».

І так скрізь. У цьому розумінні Шевченко – прямий продовжувач безіменних авторів українських історичних дум і їх виконавців – сліпих кобзарів-бандуристів. Характерна риса дум, що відрізняє їх від російських билин, позначених суворо епічним складом, – це саме ліричні відступи серед епічного змалювання подій, те, що славетний Остап Вересай називав «жалощами». Іноді хвилювання автора думи було таке, що йому недосить було слова: виникала так звана «заплачка», вигук, що виливався у мелодійну фігуру.

Зазначу, однак, побіжно, що, може, і не слід вважати ліризм ознакою виключно українських дум, хоч у них він і виступає з особливою виразністю.

Шевченко був закоханий у думи, яким у захопленні ладен був оддати перевагу перед гомерівським епосом. Як у Гоголя в «Тарасі Бульбі» є цілі уступи, де майже дослівно цитуються думи, так і Шевченко показав неперевершений зразок творчого використання думового стилю в Степановій «Думі» (поема «Сліпий»).

Давно вже відзначено, що першу збірку своїх віршів молодий поет зовсім не випадково назвав іменем народних виконавців дум і пісень – «Кобзар».

«Зоренька вечірняя» – найулюбленіша муза поета-лірика

Як у кожного справжнього поета, були в Шевченка свої улюблені центральні образи, які проходили через усю творчість. Таким є образ «зорі», «вечірньої зорі».

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою, —

так починається знаменитий вступ до «Княжни», що своєю побудовою і змістом нагадує пролог до «Руслана и Людмилы», але зовсім інший характером. І цій зорі вечірній поет вірний завжди і всюди. Звертаючись – це вже було після заслання – до музи, поет говорить:

І я живу, і надо мною

З своєю Божою красою

Гориш ти, зоренько моя…

І в останньому своєму передсмертному вірші «Чи не покинуть нам, небого», написаному в значній мірі травестійними жартівливими фарбами, поет з серйозною задушевністю звертається до тієї ж музи:

Моя зоре!

І ще улюблені образи: степова могила, курган як символ славного і печального минулого України; Дніпро як символ невичерпних сил народу; вітер, буйний вітер як символ волі; тополя як символ самотньої дівчини; хрещатий барвінок як символ дівочої чистоти і ясності. Таких наскрізних образів у поета – багато…

Витоки поетичної творчості Шевченка

«Ораторами робляться, поетами народжуються», – каже латинська приказка. Але, звичайно, поетами також у значній мірі робляться. Чим більший поет, тим глибші корені його творчості. Перше, що впадає в око при читанні поезій Шевченка, – це найтісніший зв’язок його з народною піснею. До речі, найулюбленіша його пісня була теж про вечірню зорю: «Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя».

Народна пісня поклала відповідну печать на всю творчість поета. Шевченко широко користується традиційними сталими епітетами. Користувався Шевченко оригінальними епітетами скупо, вони не були для нього такою незмінною зброєю, як, скажімо, для Тютчева, але вони завжди були необхідні, внутрішньо виправдані, завжди точно влучали в ціль.

Широко застосовував Шевченко в своїй поезії порівняння, причому вони завжди дуже конкретні, дуже ясні, реалістичні, прості.

Попід горою, яром, долом,

Мов ті діди високочолі,

Дуби з Гетьманщини стоять.

(«Катерина»)

Мов покотьоло червоніє,

Крізь хмару – сонце зайнялось.

(Там же)

[(У словнику Грінченка слово покотьоло пояснюється так: деревянный кружок (детская игрушка.)]

Червоною гадюкою

Несе Альта вісти.

(«Тарасова ніч»)

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Па‘зури в печінки…

(«Сон»)

Мов кедр серед поля

Ливанського, – у кайданах

Став Гус перед ними!

(«Єретик»)

А сивий гетьман, мов сова,

Ченцеві зазирає в вічі.

(«Чернець»)

Повертаюся до зв’язку творчості поета з фольклором. Іноді складав він пісні цілковито, од слова до слова, в народній манері («Утоптала стежечку…»).

Але найчастіше Шевченко застосовує в своїй творчості окремі елементи народної поезії, з якої він органічно виріс, мова якої була його мовою.

Підспівачем народної поезії, тим паче – стилізатором та імітатором Шевченко ніколи не був… Не міг бути.

Візьмемо уривок з чисто ліричного вірша останнього періоду:

І я живу, і надо мною

З своєю Божою красою

Гориш ти, зоренько моя,

Моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая!

Не покидай мене. Вночі

І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву діяти до краю,

А як умру, моя святая,

Моя ти мамо! – положи

Свого ти сина в домовину

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи.

Спільне в поетиці Пушкіна, Лермонтова, Шевченка

Тут ми виразно чуємо пушкінський чотиристопний ямб, пушкінські інтонації, високу пушкінську простоту – при повній своєрідності і самобутності поета.

Пушкіна Шевченко любив благоговійною любов’ю, і сліди впливу автора «Евгения Онегина» у творчості автора «Гайдамаків» безсумнівні.

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люди, що одпочинуть,

А я дивлюся і серцем лину

В темний садочок на Україну,

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце відпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря,

Ой, зоре! зоре! – і сльози кануть,

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають,

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

Це той самий настрій, який породив елегію «Редеет облаков летучая гряда».

З глибокою любов’ю Шевченко ставився і до поезії Лермонтова. Для підтвердження цього є ряд прямих свідчень, в тому числі і висловлювання самого автора.

Можливо, в усіх слов’янських літературах не було більших співців гніву, співців обурення, співців зневаги, як Лермонтов і Шевченко.

Незважаючи на велику відмінність світоглядів і поетичних темпераментів, ми бачимо у Шевченка і сліди впливу травестійної манери Івана Котляревського; саме під знаком цього впливу стоїть твір Шевченка «Старенька сестро Аполлона»173.

Увібравши в себе кращі традиції російської й української літератури, використавши творчий досвід таких поетів, як Міцкевич, як Барб’є, як Бернс і Беранже, Шевченко скрізь залишався самим собою – і приніс в українську літературу цілком нові теми й образи.

Поетична майстерність Шевченка

Шевченко – природжений новатор. Досить відзначити хоч би жанрову новизну таких творів, як «Гайдамаки», «Сон», «Кавказ». Вимагає глибокого наукового аналізу і віршувальна техніка Шевченка. Одним з перших звернув увагу на його версифікаційну майстерність і дав вдумливий аналіз форми Шевченкових віршів покійний білоруський поет і літературознавець Максим Богданович174. Не можна не визнати в цьому відношенні також і заслуг К. І. Чуковського і М. С. Шагінян.

У метричному відношенні віршова спадщина Шевченка поділяється на дві основні групи. Перша група – умовно звана силабічною – це так звані «коломийкові» вірші за схемою 8 складів, 6 складів, 8, 6 із загальною хореїчною тенденцією, але з дуже вільним розміщенням наголосів:

В таку добу під горою

Біля того гаю,

Що чорніє над водою,

Щось біле блукає, —

і 11 – 12-складові вірші з загальною амфібрахічною тенденцією, але також із дуже вільним розміщенням наголосів по обидва боки обов’язкової цезури:

Все йде, все минає / і краю немає…

Куди ж воно ділось? / Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий / нічого не знає,

Живе… умирає… / Одно зацвіло,

А друге зав’яло, / навіки зав’яло…

І листя пожовкле / вітри рознесли…

Давнішні перекладачі знебарвлювали ритміку Шевченка, перекладаючи вірші першого типу чистими хореями, другого типу – амфібрахіями. Перекладачі нинішні зробили значний крок вперед, але й вони вважають чомусь потрібним навіть російський рядок у «Катерині» —

Возьмите прочь безумную —

рядок дуже виразний і енергійний – хореїзувати:

Прочь безумную возьмите.

Мені здається, що ключ до розуміння ритмічного секрету цілого ряду віршів Шевченка треба шукати в пісні. Шевченко був з тих поетів, які, складаючи вірші, внутрішньо співають їх. Це, може, найважчі поети для перекладу.

Друга віршова група – це чотиристопний ямб пушкінського типу. Приклад я вже наводив. Не раз указувалось на надзвичайно ритмічну і метричну різноманітність Шевченкової поезії, на дуже сміливі переходи одного розміру на інший, глибоко внутрішньо обґрунтовані. Це факт незаперечний. Шевченко дуже вільно розставляє наголоси не тільки в «силабічних», але й силабо-тонічних своїх поезіях. Це зокрема стосується і його російських поем.

Про вміле користування римою – причому часто дуже свіжою (особливо для того періоду розвитку українського слова) і глибокою, про асонанси та дисонанси, про те, що буквально немає сторінки «Кобзаря», де б не було чудової гри внутрішніми римами, про майстерність звукопису:

Неначе ляля в льолі білій

або

Гармидер, галас, гам у гаї, —

про все це говорилося вже неодноразово.

Широкі перспективи відкрито і для вивчення багатої лексики та гнучкого синтаксису Шевченка.

Якщо нудні епігони до невпізнання змінили характер його вірша – їм здавалось, що їхні шарманочні хореї й є «шевченківський розмір», – і цілком витравили в своїх творах ідейний дух «Кобзаря» – то такі творці, як Леся Українка, як Іван Франко, йдучи зовсім самостійними шляхами, органічно засвоїли і розвинули славні шевченківські традиції.

Думаю – в цьому погодяться зі мною і українські поети, і поети, що перекладали «Кобзар» на мови народів Радянського Союзу, – що вірші автора «Катерини» і «Кавказу» є і довго ще будуть, разом з віршами Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Івана Франка, Лесі Українки, Хачатура Абовяна, Давида Гурамішвілі, Янки Купали, оплодотворяючим началом нашої поезії.

Я не кажу про пряме наслідування. Кращий спосіб наслідувати великого поета – це бути оригінальним…

Великі поети – завжди сучасники для нових поколінь, які щоразу відкривають у них нове, суголосне своїй добі. Досить подумати, чим є для наших робітників, колгоспників, інтелігенції Пушкін чи Некрасов, досить пригадати хоч би той момент із «Молодої гвардії» О. Фадєєва, коли Уля Громова захоплено читає вголос Лермонтова.

Нав’язливі спроби загасити ідеї й спрямованість поезії Шевченка

Навколо великих людей і круг їх пам’яті завжди точиться явна чи приглушена боротьба. Коли Шевченко перебував у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві, то за нього боролися буржуазні ліберали типу Костомарова чи Куліша і такі радикально настроєні люди, як Гулак і Савич. Сам поет, розуміється, не тільки був на боці останніх, але й очолив ліве крило товариства, в трепет приводячи богобоязливого й смиренного Костомарова своїми сміливими речами.

Всебічне зростання ідейності й поетичної майстерності Шевченка в роки заслання

Могутній і незламний Шевченко під час довголітнього заслання не тільки не занепав духом, не «змирився», а навпаки, виріс, змужнів, поглибив і загартував свій революційний світогляд. І не диво, що після повороту з заслання потягся він серцем не до Куліша, а до Чернишевського, не до «праздно болтающих» лібералів та буржуазних націоналістів, що дедалі ясніш відкривали свої обличчя, а до рідних йому світоглядом, світовідчуванням, любов’ю до народу революціонерів-демократів, людей революційного слова і революційного діла. Куліша обурювало це єднання поета з «чужими», на його погляд, людьми, – і по смерті Кобзаря той самий Куліш, що зворушливо-патетичну промову виголосив над його труною, не посоромився незабаром закидати пам’ять свого «друга» і «брата» найбруднішими наклепами.

Боротьба за Шевченка не вщухла й нині

Боротьба за Шевченка продовжувалася і по його смерті, аж до наших днів175. Російські та українські революціонери-демократи бачили в ньому те, чим він саме був: великого народолюбця, правдолюбця, непримиренного борця проти соціального та національного гніту, глибокого й далекоглядного мислителя, полум’яного поета, гарячого патріота і переконаного співця дружби народів. А націоналісти різних мастей і космополіти спотворювали образ поета до невпізнання, намагаючись то показати в ньому смиренно-мудрого аматора «вишневих садочків», то проповідника звірячої національної ненависті, то обмеженого віршописця-самоука.

Видатні митці шанують Шевченка

Року 1908 славетний російський художник Рєпін намалював ілюстрації до Шевченкової поеми «Кавказ», де зобразив прикутого до скелі Прометея. На ілюстрації зробив напис: «Памяти великого народного поэта Украины. И. Репин, 1908», а в правому кутку дав цитату: «Споконвіку Прометея там орел карає» («Кавказ»)». Саме прометеївський дух бачили в Шевченкові великі його нащадки.

У зв’язку з цим слід нагадати, що не тільки основоположник нової української музики Микола Лисенко протягом усього життя писав музику до «Кобзаря» Шевченка, а геніальні Шевченкові тексти навіяли чудові твори й таким великим велетням російської музики, як Чайковський, Мусоргський, Рахманінов.

«Напередодні Першої світової війни пролетарі Росії, – повідомляла робітнича преса, – виявляли зростаючий інтерес до творчості письменників-реалістів: «Постоянно помещаемые в «Звезде» объявления (наряду с отчётами) о лекциях для трудящихся масс – о Пушкине, Гончарове, Некрасове, Салтыкове-Щедрине, Чехове, Толстом, Шевченко и др. – также свидетельствовали о широком интересе рабочих к классической и современной литературе»176.

Цьому сприяли й інші органи антицаристської преси: «Правда», наприклад, «знакомила своих читателей и с литературными богатствами братских народов России (Церетели, Шевченко, Коцюбинский, Л. Украинка, М. Конопницкая, А. Акопян и др.)…»177.

Царські сатрапи панікують

А як боялися царські урядовці самого імені Тараса, – про це є безліч свідчень. Наведу хоч би таке. Це було 1914 року, коли царський уряд заборонив прилюдне святкування пам’яті поета. В ті дні харківський губернатор Катеринич звернувся до начальника гарнізону м. Харкова з таким «секретним» листом:

«Ввиду могущих быть 25 сего февраля в день юбилея малороссийского поэта Шевченко беспорядков, имею честь покорнейше просить ваше высокопревосходительство, не признаёте ли вы возможным командировать в этот день с утра одну сотню казаков в управление полицмейстера, а две сотни казаков иметь в казармах наготове на случай необходимости оказать гражданским властям содействие к подавлению беспорядков».

Тоді ж, у 1914 році, незважаючи на заборону в Києві, як і по інших містах, відбувалися багатолюдні демонстрації. Їх розганяла поліція, арештовувала учасників. Очевидці розказують про таке: в Києві серед демонстрантів були й студенти-грузини, що вчились у Київському університеті. Коли одного з них, заарештованого, спитали про його національність, він гнівно відповів: «Пиши – украинец!». Чудесний штрих, в якому яскраво виявилась давня дружба народів!

Класики української літератури – «духовні діти Шевченка»

Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, усі передові діячі української культури з повним правом можуть бути названі духовними дітьми Шевченка, що сміливо розвивали далі назнаменовані ним лінії. Особливо треба підкреслити тут ім’я Франка, котрий залишив нам ряд блискучих статей про Шевченкову творчість; статті найбільшого у нас критика дожовтневої доби мають і по цей день неабияке значення, всебічно і глибоко висвітлюючи спадщину Тараса Григоровича, хоч подекуди автор «Мойсея» і впадає у властивий йому суб’єктивізм та допускається окремих спірних тверджень. Щодо Грабовського, то годиться звернути увагу на те, як добре і тонко розумів ідейне значення Шевченкових творів цей один з найпослідовніших у нашій літературі поетів, що порвав, як пізніше Леся Українка, з народницькими традиціями і боровся з ними.

Величезне значення Тарасового доробку, Тарасової діяльності прекрасно розуміли представники передової російської мислі – Добролюбов, Чернишевський, Некрасов…

Я не можу назвати імені жодного радянського українського поета, який би не відчував на своєму чолі дотику гарячої долоні Тараса Григоровича. Хай навіть дехто з моїх товаришів, як, приміром, Микола Бажан, іде в зовсім іншому, відмінному стилістичному річищі, – духовний вплив на нього Шевченка, разом з впливом Франка і Лесі Українки, разом з впливом Пушкіна і Маяковського, разом з впливом великих ідей нашого часу – не підлягає сумніву.

Павло Тичина ще на світанку своєї поетичної діяльності, року 1918, написав диптих «На могилі Шевченка». Ясно, в яку добу нашої історії це писалось, отже, ясні й рядки, насичені чисто шевченківським гнівом:

А на веранді над водою

Пісні і карти круг стола:

Приїхали, бач, до Тараса

Од СкоропадськогоПавла,

од свинопаса!

Про інші пісні, про інший спів іде мова в поезії «Там, на горі за Дніпром», датованій 1920 роком:

Котиться спів у степи,

йде од села до села:

честь йому, слава, хвала!

Це вже не компанія п’яних гетьманців кощунствує на священній могилі, – це народ, трудовий народ славить свого співця, і тому зовсім в інші струни ударив Павло Тичина. Ці струни лунатимуть дедалі голосніше, дедалі урочистіше.

Андрій Малишко просто-таки закоханий у Шевченкову поезію. Він не наслідує її, але подекуди вдається до одвертого цитування й перефразування:

Немає Волги на чужині,

Немає іншого Дніпра,

А ви людей на Україні

І море щастя і добра

Хотіли в ярма запродати,

Пролити кров і гнати піт!

О, будь той день і час проклятий,

Коли побачили ви світ!

Цілком зрозуміло, до кого звертається радянський поет. І зовсім ясно, що тут не тільки шевченківський стиль, а й шевченківський гнів.

Образові Шевченка присвятив Малишко не один вірш, не один десяток рядків – і серед цих рядків особливо гордо й велично лунають такі:

Не в землі він лежить, над землею стоїть, як з граніту,

Так що, як не дивися, – а видно його всьому світу.

Спадщина Шевченка у художніх творах, у музиці

Пильну увагу приділяють Шевченкові наші художники, наші композитори. Після монументальної праці над Шевченківськими текстами, яку здійснив незабутній Микола Лисенко, після композицій на тексти Кобзаря, створених Стеценком та іншими музикантами дожовтневої пори та перших післяреволюційних років, радянські композитори раз у раз дають нові, свої інтерпретації Тарасового слова. Досить назвати Л. Ревуцького (чудесний хор «Хустина» і низка інших речей), К. Данькевича (балет «Лілея»), М. Вериківського (опери «Сотник» і «Наймичка», великий твір для баса з оркестром «Чернець»), Г. Майбороду (симфонічна поема на шевченківську тему, Г. Жуковського (опера «Марина»), Б. Лятошинського (хорові і сольні співи), А. Штогаренка, Ю. Мейтуса (опера «Гайдамаки», здається, незакінчена), С. Людкевича («Кавказ»), Коломійця (гопак из «Чернеця»), Прекрасну сюїту на шевченківські слова дав і сучасний російський композитор В. А. Золотарьов.

Коли ми говоримо, що Шевченко – наш великий сучасник, то маємо на оці не тільки те, що оточує його могилу, «на горі над Дніпром» весь радянський народ, не тільки те, що з дня на день зростає коло уважних і шанобливих читачів його, а й те, що називано колись «пророцтвами» поета. Розуміється, слово «пророцтво» беремо ми умовно, жодної містики в тих «пророцтвах» не вбачаючи. Справа в тому, що Шевченко був не тільки геніальний мистецтвом слова, а й великим мислителем, чиє око бачило на багато-багато літ уперед. Це і давало йому змогу провіщати, що в майбутньому

…врага не буде, супостата.

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Коли перекласти це на прозаїчну мову, то вийде: настане час, коли не буде гнобителів і гноблених.

Цікаво, між іншим, відзначити: віра у майбутнє торжество «правди на землі» у Шевченка з роками, незважаючи на тяжкі муки, яких він зазнавав, дедалі зростала. Коли замолоду і властива була йому якась віра у «золотий вік» у минулому, то пізніше вона рішуче змінилася вірою в «золотий вік» у майбутньому – у золотий вік, який настане, коли остаточно повалений буде старий лад.

Чи буде правда між людьми?

Повинна буть, бо сонце встане

І осквернену землю спалить!

Цю віру в нездужалому, змученому поетові підтримували, звичайно, друзі його останніх літ – Чернишевський та його однодумці.

У наші дні звучить, ніби сьогодні складене, закінчення поезії «Радуйся, ниво неполитая»:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики.

А раби тими шляхами

Без гвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

1939 – 1953 рр.178

В. А. Симоненко про свого «батька й вчителя»

Великий син українського народу Тарас Григорович Шевченко завжди з нами. Ці почуття висловив – на думку Олеся Терентійовича Гончара – «витязь молодої української поезії» Василь Андрійович Симоненко:

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо,

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття.

Тебе своїм сучасником звемо179.

Недовго прожив цей надзвичайно талановитий непересічний поет, але він постійно відчував закономірний свій та його колег зв’язок із батьком Шевченком – звитяжним і, особливо, невмирущим поетом – виразником заповітних прагнень українського народу, його найбільшим сином-велетнем:

Скільки в тебе очей,

Скільки рук і мозолів,

Скільки крапель в Дніпрі

І у небі зірок.

Ти не падав од вітру,

З біди не безволів.

Не насунув на душу

Ганьби козирок.

Не шукав я до тебе

Ні стежки, ні броду,

Бо від тебе узбіччям

Ніколи не брів, —

Я для тебе горів,

Український народе,

Тільки, мабуть,

Не дуже яскраво

Горів.

Тільки, мабуть, не міг,

Як болід, спалахнути,

Щоб осяяти думкою

Твій небозвід,

Щоб устать, ніби зірка,

Сіянням окута

Твоїх подвигів гордих

Й незлічених бід.

Скромна праця моя —

То не пишна окраса.

Але в тому, їй-богу,

Не бачу біди —

Щось у мене було

І від батька Тараса,

І від прадіда Сковороди.

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду —

Ти у грудях моїх,

У чолі і руках.

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях180.

Тарас Григорович Шевченко – загальновизнаний митець світового рівня. Таке переконливо доводять дослідники багатьох літератур у виданому до 150-річчя з дня його народження науковому збірнику «Шевченко и мировая культура».

Російські поети про Шевченка

До грона російських поетів, які вже на початку ХХ століття добре знали й любили Шевченкову поезію, належав і титан революційної поезії Володимир Володимирович Маяковський. Весною 1915 р. у домі Корнія Івановича Чуковського він та Ілля Юхимович Рєпін слухали, як господар читав вірші поета. «На літ(ературному) вечорі в Київ(ському) ін(ститу)ті нар(одного) г(осподарст)ва 27.ІІІ.1928 (року) на запитання, кого з укр(аїнських) поетів він любить, Маяковський сказав: «Я люблю Кобзаря українського народу Тараса Григоровича Шевченка»181.

Про відвідини восени 1919 р. невтомного шевченкознавця К. І. Чуковського, який постійно знайомив видатних російських поетів з творчістю Великого Кобзаря, згадує й Олександр Блок у сцені з жартівливої п’єси «Всемирная литература»:

«Чуковский (с воплем):

Мне некогда! Я «Принципы» пишу!

И гржебинские списки составляю!

Персея инсценирую! Некрасов

Ещё не сдан! Введенский, Диккенс. Уитмэн

Ещё загромождают стол! Шевченко,

Воздухоплаванье…182.

Хвилюючу данину Т. Г. Шевченку віддав відомий російський поет Герой Соціалістичної праці Олександр Андрійович Прокоф’єв. «Творчество Великого Кобзаря давно стало гордостью и русского народа. Наш народ принял его песни, его поэтические раздумья как свои и пронёс их через целое столетие. В свою очередь, жизнь Т. Г. Шевченко, отмеченная дружбой с замечательными деятелями русской культуры, всё его творчество слились с жизнью России.

Особенно тесно был связан поэт с Петербургом. Так называемый петербургский период занимает в его биографии важное место. В это время сформировался его талант художника и поэта, укрепились и углубились его революционно-демократические взгляды. В Петербурге создал Шевченко свои первые картины, написал первые стихи. Здесь увидела свет его первая книжка – бессмертный «Кобзарь». Мы гордимся, что именно здесь родились такие изумительные произведения, как «Порченая», «Катерина», «Гайдамаки», «Сон», «Вишнёвый садик возле хаты», «Думы мои, думы мои» и множество других знаменитых лирических миниатюр. Петербург же (не казённый, разумеется, не царский) гостеприимно принял Кобзаря и в конце его жизни.

Но где бы ни находился поэт – в Петербурге ли, в далёкой оренбургской степи или на родной украинской земле, он всегда оставался вместе с подневольным, страдающим от угнетения народом.

Какой человечности, какой боли за обездоленного труженика преисполнены строки великого Кобзаря:

Когда б вы знали, барчуки,

Где люди плачут от тоски,

То вы б элегий не писали

И Бога зря не восхваляли,

К слезам бездушно жестоки.

За что, не знаю, называют

Там в роще хату тихим раем:

Я в хате мучился и рос…

(Перевод А. Дейча)

С любовью говоря о простых людях, о народе, Шевченко с чувством гнева бичевал панов, господ, богатеев. Царская Россия была для него страшным местом, где «от молдаванина до финна на всех языках всё молчит».

Безмерно дорог для Шевченко был край, где он родился и вырос, Украина навсегда осталась для поэта матерью-родиной. «Я не могу назвать, не знаю на свете лучшего, чем Днепр и чем родная Украина», – говорил Шевченко. В стихотворении, созданном в каземате, с огромной силою звучит голос пламенного самоотверженного патриота. «Мне, право, всё равно, – писал он, – буду я на Украйне жить иль нет. Забудут или не забудут меня в далёкой стороне…»

Одно лишь – мне не всё равно:

Что Украину злые люди,

Лукавым убаюкав сном,

Ограбят и в огне разбудят.

Ох, это мне не всё равно!

(Перевод В. Звягинцевой)

Высшей страсти, высшего накала эта любовь к родной земле достигает в потрясающем «Завещании»:

Как умру, похороните

На Украйне милой,

Посреди широкой степи

Выройте могилу,

Чтоб лежать мне на кургане,

Над рекой могучей,

Чтобы слышать, как бушует

Старый Днепр над кручей.

И когда с полей Украйны

Кровь врагов постылых

Понесёт он… вот тогда я

Встану из могилы —

Подымусь я и достигну

Божьего порога,

Помолюся… А покуда

Я не знаю Бога.

Набатным колоколом, зовущим к расправе над мучителями народа, звучит это произведение, которое и по революционной силе, и по выдающимся художественным достоинствам можно поставить рядом с «Марсельезой»:

Схороните и вставайте,

Цепи разорвите,

Злою вражескою кровью

Волю окропите.

(Перевод А. Твардовского)

«Последние песни» Некрасова и шевченковское стихотворение – произведения разного плана, разного содержания, разного настроения, но сила у них одна.

Эти стихи потрясают мою душу.

Слова «Завещания» – слова такой мощи и гнева, на которые способен только человек большого сердца и могучего таланта. Так мог сказать только гениальный человек.

«Завещание» переведено более чем на сорок языков мира. И оно всегда будет привлекать поэтов, которые станут пробовать свои силы на переводе этого наполненного грозой стихотворения.

«А покуда я не знаю Бога…» Надо помнить, в какое время было это сказано, чтобы понять всю смелость шевченковского протеста. Бог, каким его изображает поэт, – пособник царя, источник зла и несправедливости:

Ты, может, сам на небеси

Смеёшься, Господи, над нами,

Да совещаешься с панами,

Как править миром?

Поэзия Тараса Шевченко – воистину голос народа. Хорошо сказал об этом Н. А. Добролюбов: «Весь круг его дум и сочувствий находится в совершенном соответствии со смыслом и строем народной жизни».

Да ведь и сам Тарас Григорьевич заметил однажды, что история его жизни составляет часть истории его родины.

Сам крепостной, получивший волю только благодаря случаю, человек, чьи родные и близкие до самой смерти его так и остались крепостными, Шевченко видел в искусстве народа выражение его мыслей, его чувства – всю его душу. Он сознательно искал сближения с фольклором, так что порой не угадаешь, что поэт взял у народа и что дал народу.

Величие Шевченко проявляется не только в его больших эпических произведениях типа «Катерины» и «Гайдамаков». Он и изумительный мастер лирической миниатюры:

Вишнёвый садик возле хаты,

Хрущи над вишнями снуют.

С плугами пахари идут,

Идут домой, поют дивчата,

А матери их дома ждут.

Все ужинают возле хаты,

Звезда вечерняя встаёт,

И дочка ужин подаёт.

Ворчала б мать, да вот беда-то,

Ей соловейко не даёт.

Мать уложила возле хаты

Ребяток маленьких своих,

Сама заснула возле них.

Затихло всё.. Одни дивчата

Да соловейко не затих.

(Перевод Н. Ушакова)

Это стихотворение – настоящий поэтический шедевр, оно остаётся в памяти, как музыка, как аккорд глубоко потрясающей лирической силы.

Шевченко, подобно всем великим художникам, умел находить поэзию в самой гуще народной жизни. Искусство – свет, и поэт – сам источник света. Луч может скользнуть на что угодно: он может осветить мрачную аральскую пустыню, упасть на пышную зелень украинского сада; вот он выхватил из мрака небольшое и небогатое украинское село… вечер… пахари, возвращающиеся после работы… приветливые огоньки в домах, где ждут своих кормильцев… ужин. Обо всём этом рассказал поэт в каких-то пятнадцати строчках!

Мы видим и девушек, которые, возвращаясь с поля, поют песни, слышим соловья.

Тут же – дети, уснувшие возле хаты, и мать, задремавшая вместе с ними… Всё затихло, всё спит.

Такое познание жизни народа – радость для художника и для читателя, такое произведение не может не тронуть душу человека любого поколения.

Даже если бы Шевченко за всю свою жизнь написал бы только два эти стихотворения – «Завещание» и «Вишнёвый садик возле хаты», он и тогда был бы гениальным поэтом. А ведь он – автор «Гайдамаков» – этой эпопеи жестокой, кровавой борьбы украинского народа со своими врагами и «Катерины» – потрясающего рассказа о трагической судьбе девушки из народа, и многих других больших эпических полотен.

Ряд строк Шевченко написаны рукой провидца, они просто пророческие:

Опомнитесь! Будьте люди,

Иль горе вам будет:

Скоро разорвут оковы

Скованные люди.

Суд настанет, грозной речью

Грянут Днепр и горы…

Или:

Оживёт иная слава,

Слава Украины,

И свет ясный, невечерний

Тихо засияет…

(Перевод В. Державина)

В наши дни поэзия Шевченко живёт полной жизнью. Глубина поэтической мысли, искренность, лиризм, задушевность, подлинный гуманизм – всё это очень дорого нам. Мы ценим художественное новаторство поэта, смело порвавшего с обветшалыми литературными канонами и обратившегося к великому сокровищу – фольклору.

Совсем не обязательно подражать Шевченко, использовать найденные им художественные формы и образы. Но невозможно пройти мимо тех замечательных традиций патриотизма и народности, которые связаны с его именем.

Ещё до революции слово великого поэта услышали многие поэты. Его ценили Некрасов, Чернышевский, Добролюбов, Герцен, с восторгом говорил о нём классик грузинской литературы Акакий Церетели.

Нет, кажется, в советских республиках поэзии, где бы не было стихов, посвящённых Шевченко. О нём с любовью и уважением писали народные поэты Белоруссии – Янка Купала и Якуб Колас…

Всё, сделанное Шевченко, – бессмертно. И сегодня, в день 150-летия со дня его рождения, словами другого бессмертного поэта – Некрасова – выражаем мы свою любовь, своё преклонение перед мученической и героической жизнью украинского поэта-революционера:

Всё он изведал: тюрьму петербургскую,

Справки, доносы, жандармов любезности,

Всё – и раздольную степь Оренбургскую,

И её крепость… В нужде, в неизвестности,

Там, оскорбляемый каждым невеждою,

Жил он солдатом – с солдатами жалкими,

Мог умереть он, конечно, под палками,

Может, и жил-то он этой надеждою.

Слава Шевченко вышла далеко за пределы любимой им Украины. Он поэт мирового звучания. Но он не только поэт-художник, он и глашатай революции. Искры, вылетевшие из-под его пера, это искры бури. Они превратились в молнию и осветили свинцовое небо тогдашней России.

Я хочу закончить заметки о гениальном сыне украинского народа своим стихотворением, обращённым к нему:

Мы идём предгорьями, загорьями,

Мы идём долинами к нему,

Земно кланяюсь,

Тарас Григорьевич,

Имени и слову твоему.

Мы идём звенящей Украиною

В соловьём залюбленных местах,

Мы идём,

Как с песней соловьиною,

С вещими стихами на устах!

Всё равно – великою громадою

Или, взявшись за руки, вдвоём,

Светом день наполнив, сердце радуя,

Век «Реве та стогне» мы поём.

«Катерину» также мы запомнили,

В Чигирине гайдамацкий гром,

«Гамалию»!

«Заповіта» молнии

Где-то блещут в небе грозовом.

За морями или за приморьями,

Где земля в пороховом дыму…

…Земно кланяюсь,

Тарас Григорьевич,

имени и слову твоему!183

ШЕВЧЕНКО І СУЧАСНИЙ СВІТ

Доповідь члена-кореспондента АН УРСР письменника Л. М. Новиченка

Поет найвищого світового значення

Ось уже більше віку ця поезія з потрясаючим «Поховайте…», з своєю джерельно чистою лірикою і вогняною патетикою, з своїми думами, пристрастями, скорботами й надіями крокує по великих шляхах народної історії…

У свій час поет писав, що історія його життя є частиною історії його батьківщини. Можливо, ще більше, ніж про особисту долю Шевченка, це можна сказати про наступне історичне життя його поезії – з тим лише корективом, що вона стала частиною історії не тільки українського народу, а й багатьох народів, і перш за все – його братів по долі, по визвольній боротьбі і творчих ділах.

Разом з Пушкіним, Лермонтовим, Байроном, Гюго, Міцкевичем, Гейне, Петефі, Шевченко стоїть у ряду найбільших європейських поетів ХІХ століття. Так само, як і вони, залишаючись поетом глибоко національним, він говорить тією могутньою художньою мовою, яка хвилює людей усіх націй і рас.

Тарас Шевченко – наш сучасник

Чим же близький і співзвучний сьогодні Шевченко не тільки нам, його нащадкам і співвітчизникам, а й багатьом народам світу, до яких нині по-братерськи приплив корабель його поезії?

Відповідь на це питання, очевидно, великою мірою збігається із з’ясування того, в чому полягає оригінальний самобутній внесок великого українського Кобзаря в світову поезію. Справді, чим визначається те неповторне «шевченківське», що ввійшло в культурно-естетичну свідомість людства нарівні з тим, що ми називаєм «шекспірівським», «гетевським», «байронівським», «пушкінським»?

Чим відрізняється український поет Тарас Шевченко від інших апостолів світової поезії

Чи маємо ми право на таку постановку питання? Адже мова йде про співставлення українського поета і письменників світової слави, які вражають своїм глибоким проникненням у таємниці людської душі, широчінню інтелектуальних обріїв, вагомістю філософської, загальнолюдської проблематики, письменників, чия творчість втілила зрілу силу високорозвинених національних культур, багатство їх вікових традицій, тоді як Шевченкові довелось боротися за саме право на існування своєї літератури.

Так, ми маємо підстави для таких зіставлень. Вустами багатьох авторитетних письменників і критиків – і не тільки вітчизняних – вже давно стверджено об’єктивне світове значення творчості Шевченка, «першого справді народного поета», як його назвав М. Горький, «святого поета революційних низів усього світу», як його характеризував Луначарський. І хоч це значення, до речі, зовсім не адекватне поняттю простої популярності, поезія Шевченка тепер і за своїм міжнародним поширенням виходить на рівень великих явищ світової культури.

Про новаторський внесок автора «Кобзаря» в європейську поезію ХІХ ст. вже чимало сказано в працях дореволюційних і радянських, а також зарубіжних дослідників (слід особливо сказати про стислу, але глибоку розвідку академіка О. І. Білецького «Світове значення творчості Шевченка», опубліковану в 1961 р.»)184.

Значення й місце поезії та революційної діяльності Т. Г. Шевченка в історії українського народу

Спробуємо хоч ескізно доповнити деякі їх роздуми на цю тему.

З іменем Шевченка в світовій літературі позаминулого століття зв’язаний перш за все образ народу, поданий, так би мовити, від першої особи – з точки зору поневоленого трудівника, який усвідомив себе представником не тільки свого класу й своєї нації, а усього пригнобленого людства. Революційне заперечення всієї системи соціального й національного гноблення, всієї самодержавно-кріпосницької держави, церкви, релігії, реакційної ідеології, – все це високо підносить Шевченка над відомими до нього «поетами з народу», включаючи блискучого Бернса й талановитого Кольцова, і надає яскравих новаторських рис цілісному й багатоликому образові народу, який постає з сторінок «Кобзаря».

Непохитна віра поета в перемогу над гнобителями

Народна маса в поезії Шевченка пригноблена, страждаюча, запряжена в панське ярмо, – це, звичайно ж, читачем відчувається на повну силу. Але Шевченко не лише «зображувач тяжкого життя селянства», як часом і досить одноманітно повторюється в деяких підручниках, статтях і висловлюваннях. Поет бачив: можна поневолити народ, можна присипати сірим попелом рабства його волю, щастя і гідність, але під цим попелом у найчорніші історичні моменти не згасла іскра, з якої неминуче розгориться полум’я боротьби:

Лежить попіл на розпутті,

А в попелі тліє

Іскра вогню великого,

Тліє, не вгасає,

Жде підпалу, як той месник,

Часу дожидає…

Співцем цієї волелюбної іскри в душах скривджених і зневажених, іскри, що таїть у собі великий вогонь, і був Шевченко. Він геніально втілив у своїй поезії нову концепцію народу, стверджуючи його як закутого, але незборимого велетня, якому належить вирішальне слово в історичному процесі (звідси, з другого боку, рішучий осуд поетом будь-яких виявів суспільної пасивності й покори мас в умовах того часу). Вже «Гайдамаки» відкривали нову сторінку в європейському поетичному епосі своїм героїко-романтичним уславленням народу як справжнього творця історії.

«Художня сміливість і правдивість» – необхідна зброя у подоланні зневіри в сили й історичне покликання трудящих

Ми не можемо в усій європейській поезії того часу вказати на інший твір, в якому селянсько-плебейська маса стала б не тільки «активним фоном» національної епопеї, але й її головним героєм, носієм революційних ідеалів самого поета. І мова йде не тільки про ідейну новизну цього твору – моторошно-правдиві і водночас романтично-піднесені «чорно-багряні» картини Коліївщини по праву входять у світову літературу, як найяскравіший приклад художньої сміливості і правдивості у зображенні повсталого народу. У молодого Шевченка бачимо безумовний потяг до шекспірівської повнокровності й багатобарвності в живописанні народної маси, що піднялася на боротьбу.

Без цих художніх досягнень Шевченка вже не можна скласти собі належного уявлення про те, як вирішувалась тема народу і народного руху в усій поезії ХІХ століття. Але ще більш показовий у цьому розумінні і ще більш важливий для світової поезії образ народу – Прометея, що з такою силою заговорив на патетичних верховинах «Кавказу», а потім так чи інакше відгукнувся і в «Заповіті», і в «Неофітах», і в пройнятій соціалістичними видіннями ліриці останніх років. Хочеться, щиро кажучи, щоб світовий читач оцінив духовний і творчий подвиг поета, мало відомого тоді народу, – цей поет зумів винести кожну сльозу, кожний зойк, кожен рух протесту своїх героїв на художнє і вселюдське поле вселюдського бою між свободою і рабством, правдою і кривдою, «чоловіцтвом і звірством». І немає нічого дивного в тому, що саме в наш час ця світова, загальнолюдська «перспектива» багатьох образів Шевченка розкривається з особливою повнотою й ясністю.

Поет-революціонер захищає «кращу половину людства»

Але це тільки один, хоч і дуже важливий з багатьох ідейно-тематичних аспектів, у яких можна розглядати міжнародне і не обмежене вузькими історичними рамками значення цієї поезії. А ось другий з можливих аспектів, може, більш частковий, – я дозволю собі охарактеризувати його, пославшись на висловлювання Івана Яковича Франка.

«Не знаю в літературі всесвітній поета, – писав автор «Мойсея», – котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя, котрий би таким могучим словом бичував усе те, що в’яже, деморалізує і тисне женщину. Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий представив так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко в своїх поемах «Відьма», «Неофіти» і «Марія»».

Політична поезія Шевченка

Шевченко – один з наймогутніших політичних поетів ХІХ віку, – і не тільки за глибиною й категоричністю своїх революційних висновків, але й за самобутністю трактування теми. Пригляньмося, наприклад, до таких вершинних творів українського поета, як поеми «Сон» і «Кавказ». Ці речі узагальнюючої місткості – їх можна назвати повздовжнім розрізом усієї тодішньої Росії, всієї системи царського деспотизму, кріпосницької неволі, загарбницьких воєн. Само собою напрошується порівняння їх з видатними творами європейської поезії, що виникли на основі такої ж всеосяжної і нещадної соціальної критики, з поемою Гейне «Німеччина», із знаменитим «Додатком» до ІІІ частини «Поминок» («Dziadow») Міцкевича, з книгою віршів Гюго «Покари» («Возмездия»). Дослідники вже зіставляли поеми Шевченка і названі твори з погляду їх ідейного змісту й громадянської позиції. Але звернемо увагу на художній тип цих двох найвідоміших політичних поем Шевченка, – важко знайти щось подібне серед аналогічних за темою зразків. І якщо Пушкін якось зазначив, що сам план «Божественної комедії» Данте є витвором генія, то ми можемо сказати, що жанр і стиль цих поем Шевченка, особливо «Кавказу», являє собою таке художнє відкриття, яке має значення не тільки для його епохи. Справді, це поеми, позначені геніальною творчою свободою в композиції, в поєднанні різних стильових потоків – від патетики до бурлеску, від скорботного плачу – до громів обурення; поеми, в яких безроздільно володарює ліричне начало – і водночас один за одним проходять, неначе на екрані, суворі епічні «кадри», що відтворюють широку картину дійсності: поеми, в яких демократичне плебейське просторіччя постійно переходить у хоральну музику високої мови, і навпаки; поеми, в яких найбільші світові питання вирішуються на фоні такої різкої, такої «буденної» конкретності («а онде під тином опухла дитина – голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне»), до якої майже ніхто не піднімався в дошевченківській політичній поезії; нарешті поеми, які можуть правити за неабиякий зразок стислості, – вся, наприклад, колосальна панорама російського життя в «Кавказі» з безліччю внутрішніх планів і переходів, зі складними образами, розміщеними принаймні в трьох площинах, умістилася в 178 рядків! Перед нами – чудова своєрідність і майстерність у галузі поеми, покликаної дати високоузагальнену картину епохи, і хто знає, чи не співзвучне все це в Тараса деяким важливим шуканням сучасної прогресивної поезії світу?

Ліричний герой поезії Тараса Шевченка

Сам образ поета в «Кобзарі» або, як кажуть, ліричний герой, входить у світову поезію як один з найсвітліш