Book: Діаболік



Діаболік
Діаболік

С. Дж. Кінкейд

Діаболік

Діаболік

Діаболік

ВВАЖАЛОСЯ, що Діаболіки — безстрашні, проте перші роки мого життя були наповнені в’язким страхом. Ранком того дня, коли Імпірінс розглядали мене через бар’єр загону, темний, безпросвітний страх заволодів моїм єством. Говорити я не вміла, але більшу частину почутого змогла зрозуміти. У той день хазяїн загону був аж надто прискіпливим до своїх помічників, адже незабаром мали прибути сам Сенатор Імпірінс із дружиною — Імпірінс Мати-Засновниця. Наглядачі походжали вздовж вольєра, оглядаючи мене з усіх боків у пошуках якогось недоліку або вади.

Я із хвилюванням чекала на прибуття Сенатора і Матір’ю-Засновницею. Мої м’язи були готовими до бою.

А потім вони з’явилися.

Усі тренери й охоронці впали на коліна. Хазяїн загону, стоячи на колінах, благоговійно приклав руки Сенатора і його дружини собі до щік.

— Ваш візит — велика честь для нас.

Мене пройняв страх. Які створіння могли змусити невблаганного хазяїна загону впасти перед ними на коліна? Сяюче силове поле мого вольєра ніколи не здавалося таким задушливим. Я відскочила до задньої стінки загону. Сенатор Імпірінс із дружиною підійшли до вольєра і поглянули на мене, стоячи по той бік невидимого бар’єра.

— Як ви бачите, — звернувся до них хазяїн загону, — Немезіда приблизно одного віку з вашою дочкою і фізіологічно відповідає вашим вимогам. Впродовж наступних кількох років вона стане більшою і сильнішою.

— Ви впевнені, що ця дівчинка небезпечна? — з манірною повільністю запитав Сенатор. — Вона виглядає як перелякане дитя.

Ці слова розсердили мене.

Я не повинна боятися. Ніколи не повинна боятися. Єдине, що страх приносив мені — це удари, зменшення раціону і тортури. Ніхто не повинен бачити мене наляканою. Я з люттю поглянула на Сенатора.

Зустрівшись зі мною поглядом, він занімів від переляку. Сенатор відкрив рота, щоб заговорити знову, а потім затнувся і примружив зіниці, перш ніж відвести очі:

— Можливо, ви маєте рацію, — пробурмотів він. — Це видно по очах. Жорстокість. Люба, ти певна, що в нашому домі необхідне це жахливе створіння?

— Нині в кожної шановної родини є Діаболік. Наша дочка не буде єдиною незахищеною дитиною, — сказала Мати-Засновниця і повернулася до хазяїна загону. — Я хотіла б побачити, за що ми платимо гроші.

— Звичайно, — відповів хазяїн загону і розвернувся, щоб подати знак охоронцю. — Один зі співмешканців...

— Ні, — різко мовила Мати-Засновниця. — Ми маємо бути впевнені, тому привезли із собою трьох засуджених. Бій з ними буде достатньою перевіркою для цієї істоти.

Хазяїн посміхнувся.

— Так, звичайно, Вельмишановні Імпірінси. Обережність ніколи не завадить. Навколо так багато шахраїв-селекціонерів... Немезіда не розчарує вас.

Мати-Засновниця кивнула комусь поза межами мого поля зору. Очікувана небезпека набула матеріальних форм: до мого загону підвели трьох чоловіків.

Я знову притиснулася до силового поля вольєра, і спина завібрувала в такт поколюванням огорожі. У шлунку відкрився крижаний колодязь. Я вже знала, що буде далі. Це не перші люди, яких привели до мене в гості.

Помічники хазяїна загону зняли кайдани з чоловіків, а потім відключили силове поле огорожі, щоб заштовхнули їх всередину, перш ніж активувати його знову. Моє дихання пришвидшилося. Я не хотіла цього робити. Не хотіла.

— Що це? — запитав один із засуджених, переводячи погляд з мене на імпровізовану аудиторію.

— Хіба не очевидно? — Мати-Засновниця взяла Сенатора під руку і, змірявши його задоволеним поглядом, солодкоголосо мовила до в’язнів:

— Сюди вас привели скоєні вами злочини, але ви маєте можливість спокутувати свою провину прямо зараз. Вбийте це дитя, і мій чоловік дарує вам прощення.

Засуджені витріщилися на Сенатора, який байдуже повів рукою.

— Хай буде так, як каже моя дружина.

Один із чоловіків вилаявся.

— Я знаю, що це за істота. Хіба я схожий на дурня? Я й близько не підійду до цього створіння!

— Якщо ви цього не зробите, — відповіла Мати-Засновниця із посмішкою, — вас усіх стратять. Вбийте дитину.

Засуджені роздивилися мене, а потім здоровань, більший за усіх, зловісно посміхнувся.

— Це маленьке дівчисько. Я один впораюсь із нею. Іди-но сюди, дівчинко.

Він рушив до мене.

— Ви бажаєте крові, чи мені просто зламати їй шию?

— На ваш вибір, — сказала Мати-Засновниця.

Його впевненість підбадьорила інших і освітила обличчя засуджених полум’ям надії на омріяну свободу. Моє серце забилося об стінки грудної клітки. Я не мала змоги застерегти чоловіків. Навіть якби я це зробила, вони не послухали б мене. Їхній ватажок проголосив, що я просто дівчинка, тож тепер вони бачили перед собою лише дівча. Це було їхньою фатальною помилкою.

Здоровань недбало нахилився, щоб схопити мене. Рука чоловіка опинилася так близько, що я відчула запах його поту.

Запах привів у дію якийсь пусковий механізм у мені. Усе було як завжди: страх зник, розчинившись у хвилях гніву.

Мої зуби вп’ялися в його руку. Заюшила кров. Гаряча і мідна. Чоловік скрикнув і спробував відступити, але було запізно. Я схопила його зап’ястя і подалася вперед, викручуючи йому руку. Почувся тріск зв’язок. Я вдарила чоловіка ззаду по ногах, щоб повалити на землю. А потім перестрибнула через нього і приземлилася чоботами на його потилицю. Череп чоловіка розколовся.

Другий надміру сміливий чолов’яга теж підійшов до мене занадто близько. Свою помилку він зрозумів тільки тепер. Засуджений закричав від жаху, але втекти йому не вдалося. Я рухалася дуже швидко. Ударом долоні я вбила носовий хрящ чоловіка прямо йому в мозок.

Переступивши через два тіла, я рушила в бік третього засудженого — того, якому вистачило розуму остерігатися мене. Він скрикнув і відсахнувся, притиснувшись спиною до силового поля огорожі — так само, як я хвилину тому, коли ще не була розлюченою. Він підняв тремтячі руки. Його тіло здригалося від ридань.

— Будь ласка, не треба. Будь ласка, не вбивай мене, будь ласка, ні!

Ці слова змусили мене засумніватися.

Усе життя, усе своє свідоме життя я давала відсіч агресорам, вбивала, щоб уникнути смерті, вбивала, щоб не вбили мене. Але тільки раз до цього в мене просили пощади. Тоді я не знала, що робити. Тепер, стоячи перед чоловіком, який тремтів від страху, я знову розгубилася і заклякла на місці. Як мені діяти далі?

— Немезідо.

Раптом я побачила перед собою Матір-Засновницю. Нас розділяло тільки силове поле загону.

— Вона зрозуміє мене, якщо я до неї заговорю? — запитала Імпірінс хазяїна загону.

— У них достатньо людських якостей для розуміння мови, — сказав хазяїн загону, — але вона не навчиться відповідати, доки машини не попрацюють над її мозком.

Мати-Засновниця кивнула і повернулася до мене.

— Ти вразила мене, Немезідо. Я хочу запитати тебе: ти хочеш залишитися тут? Чи ти хочеш мати власний дорогоцінний скарб, який будеш любити й захищати? Чи хочеш ти мати будинок із комфортом, про який ти навіть мріяти не могла?

Любов? Комфорт? Ці слова були мені невідомі. Я не знала, що вони означають, але тон її був переконливим і багатообіцяючим. Він лунав, немов мелодія в моїй голові, перекриваючи стогони переляканої людини.

Я не могла відірвати очей від пильного погляду Матері-Засновниці.

— Якщо ти бажаєш бути чимось більшим, ніж твариною в цьому сирому загоні, — сказала вона, — то доведи, що гідна служити родині Імпірінс. Покажи, що за потреби ти здатна виконувати накази. Вбий цього чоловіка!

Любов. Комфорт. Я не знала, що це таке, але бажала цього. Я матиму їх. Я підійшла до чоловіка і скрутила йому шию.

І тільки коли третій труп упав на підлогу біля моїх ніг, Мати-Засновниця посміхнулася.


Пізніше наглядач привів мене в лабораторію, де чекала маленька дівчинка. Мене закували в кайдани задля її безпеки: на руки й ноги надягли масивні залізні кільця, зовнішня оболонка яких була розпечена від електричних розрядів. Я не могла відірвати очей від цього дивного маленького створіння: мініатюрного і тремтливого, з темним волоссям й шкірою і носом, який ніколи раніше не ламали.

Я знала, що це було за створіння. Це була справжня дівчинка.

Я знала, тому що колись вбила подібну істоту.

Вона зробила крок уперед, підійшовши занадто близько до мене, і я загарчала на неї. Дівчинка відсахнулася.

— Вона ненавидить мене, — мовила дитина тремтячими губами.

— Немезіда тебе не ненавидить, — запевнив її лікар, перевіряючи міцність моїх кайданів. — Це лише манера поведінки Діаболіків на цьому етапі розвитку. Ззовні вони схожі на нас, але насправді не є людськими істотами, як ти і я. Це хижаки. Вони не знають що таке співчуття або доброта. Вони просто не здатні на це. Ось чому, коли вони стають старшими, ми вчимо їх, як слід поводитися в цивілізованому суспільстві. Підійди ближче, Сайдоніє.

Він поманив дівчинку пальцем. Сайдонія підійшла за ним до найближчого екрана комп’ютера.

— Бачиш? — запитав він.

Мені теж було видно зображення, але там для мене не було нічого цікавого. Я пробила достатньо черепів, щоб розпізнати зображення людського мозку.

— Це лобова кора головного мозку. — На хвилину лікар замовк і в погляді, який він кинув на дівчинку, промайнув страх. — Звичайно, я не досліджував цю ділянку особисто, але специфіка моєї роботи полягає в тому, щоб робити відкриття, спостерігаючи за машинами.

Брови Сайдонії поповзли вгору, ніби його слова її здивували.

Лікар зніяковів і поспіхом продовжив розповідати:

— Наскільки я розумію, машини збільшать цю частину її мозку. Значно збільшать. І Немезіда стане розумнішою. Вона навчиться говорити і мислити. Машини також розпочнуть процес єднання.

— І я їй сподобаюсь?

— Віднині вона стане твоїм найкращим другом.

— І вона більше не буде злитися? — прошепотіла Сайдонія.

— Ну, Діаболіки були створені агресивними. Але Немезіда не спрямовуватиме свою агресію на тебе. Ти будеш єдиною людиною в усьому світі, яку вона любитиме. А тому, хто спробує заподіяти тобі шкоду, варто остерігатися.

Сайдонія боязко посміхнулася.

— А тепер, люба, стань так, щоб вона тебе бачила. Зоровий контакт має вирішальне значення для процесу єднання.

Лікар поставив Сайдонію переді мною — на відстані, щоб я не змогла до неї дотягнутися. Ухилившись, коли я спробувала його вкусити, він прикріпив до мого черепа стимулятори. За мить вони почали дзижчати і гудіти.

Я відчула поколювання в мозку і перед очима застрибали зірочки.

Мої ненависть, потреба трощити, шматувати і нищити почали згасати.

Ще один легкий удар струму, потім іще один.

Я дивилася на маленьку дівчинку, яка стояла переді мною, і в мені зароджувалося якесь нове — незвідане, і до цього часу незнайоме, мені почуття.

Безперервний гуркіт у черепі почав змінювати і переробляти мене.

Я хотіла допомогти цій дівчинці. Я хотіла захистити її.

Гуркіт не припинявся, він тривав і тривав, а потім зник і у Всесвіті не залишилося нічого, окрім неї.

Упродовж наступних кількох годин після модифікації мого мозку, лікар проводив тести. Він дозволив Сайдонії підійти трохи ближче до мене, потім іще ближче. Він спостерігав за мною в той час, як я спостерігала за Сайдонією.

Нарешті час настав.

Лікар відійшов подалі, залишивши нас із Сайдонією наодинці. Вона підвелася, тремтячи всім тілом. Для перестороги лікар направив на мене електричний пістолет і відкрив мої кайдани.

Я встала і звільнилася від них. Маленька дівчинка зробила різкий вдих, її ключиці різко виступили вперед під її худою шийкою. Цю шию так легко зламати. Я знала це. Проте, хоча я й могла зашкодити їй, хоча мене і випустили перед нею так само, як перед усіма іншими, вбитими мною до цього, сама лише думка про те, щоб завдати шкоди цьому тендітному створінню, викликала у мене відразу.

Я підійшла ближче, щоб добре роздивитися цю дівчинку, цю безмірно дорогоцінну істоту, чиє виживання віднині стало значно важливішим для мене, ніж моє власне. Яка вона маленька. Я дивувалася почуттям, що розгорялися в моїх грудях, подібно до жевріючих жарин. Це дивовижне тепло з’явилося, коли я дивилася на неї.

Коли я доторкнулася до ніжної шкіри її щоки, Сайдонія здригнулася. Я роздивилася її темне волосся, яке так контрастувало з моїм, — абсолютно вибіленим. Я нахилилася, щоб розгледіти райдужки її великих очей. Їхні глибини затопив страх. Я хотіла, щоб той страх зник. Вона все ще тремтіла, тому я поклала долоні на її тендітні руки і завмерла, сподіваючись, що моя врівноваженість заспокоїть її.

Сайдонія перестала тремтіти. Її страх зник. Кутики її губ поповзли вгору.

Я зімітувала її жест, змушуючи свої губи вигнутися. Це здавалося неприродним і дивним, але я зробила це для неї. Вперше у своєму житті я робила щось задля когось, а не заради себе.

— Привіт, Немезідо, — прошепотіла Сайдонія. Вона голосно глитнула. — Мене звати Сайдонія. Між її бровами пролягла смужка, а потім вона притиснула долоню до своїх грудей. — Сай-до-нія.

Я зімітувала її жест, поплескавши себе по грудях.

— Сайдонія.

Сайдонія розсміялася.

— Ні.

Вона взяла мою руку і притягнула до своїх грудей. Я відчула шалений стукіт її серця.

— Я — Сайдонія. Але ти можеш називати мене Донія.

— Донія, — повторила я, погладжуючи її ключиці, розуміючи її.

Донія посміхнулася і я відчула... тепло, задоволення, гордість. Вона обернулася до лікаря.

— Ви були праві! Вона не ненавидить мене.

Лікар кивнув.

— Відтепер Немезіда з’єднана з тобою. Вона житиме і дихатиме заради тебе до кінця твого життя.

— Я теж її люблю, — повідомила Донія, усміхаючись до мене. — Думаю, ми станемо друзями.

Лікар тихо розсміявся.

— Так, друзями. Обіцяю, Немезіда стане твоїм найкращим другом. Вона любитиме тебе до кінця твоїх днів.

Тепер я знала, як зветься це нове і дивне, але дивовижне почуття, що вирувало в мені, — це було те, що пообіцяла мені Імпірінс Мати-Засновниця.

Це була любов.

Діаболік


1

Діаболік

САЙДОНІЯ припустилася фатальної помилки.

Вона висікала статую з великої кам’яної брили. Було щось чарівне в ударах і миготінні її лазерного ножа на тлі темного вікна, за яким виднілося зоряне небо. Вона ніколи не спрямовувала лезо туди, куди я очікувала, але завжди створювала з каменю образи поза межами моєї уяви. Сьогодні це була паланаднова зірка — сцена з історії Геліоніки, викарбувана в камені.

Однак один з ударів її леза відтяв занадто великий шматок від основи скульптури. Я одразу це побачила і схопилася з місця — усе моє єство кричало про небезпеку. Опора більше не була стійкою. У будь-який момент статуя могла впасти.

Донія опустилася на коліна, щоб оглянути своє творіння. Вона не відала про небезпеку.

Я тихо наблизилася. Попереджати її заздалегідь я не хотіла, бо це могло налякати її і спричинити необережний ривок або стрибок, унаслідок чого вона могла порізати себе лазером. Краще самостійно владнати ситуацію. Я прокрокувала через кімнату. У ту мить, коли я підійшла, пролунав перший скрип, статуя похилилася вперед і згори посипалися уламки й багато пилу.

Я схопила Донію і відштовхнула з траєкторії падіння скульптури. Пролунав гучний гуркіт і пил затопив сперте повітря майстерні.

Я вирвала лазерний ніж з рук Донії і вимкнула його.

Вона звелася на ноги, протираючи очі.

— О ні! Я навіть не помітила цього.

Переляк зник з її обличчя, коли вона поглянула на уламки.

— Я все зруйнувала, чи не так?

— Не зважай на скульптуру, — сказала я, — ти не поранилась?

Вона похмуро відмахнулася від мого запитання.

— Я не можу повірити, що це справа моїх рук. Усе йшло так добре...

Вона відкинула ногою кам’яний уламок, зітхнула і поглянула на мене.

— Я подякувала тобі? Ні, не подякувала. Спасибі, Немезідо.

Її вдячність не цікавила мене. Єдине, що мало значення, — це її безпека. Я була її Діаболіком. Тільки люди жадали вдячності й похвали.

Діаболіки не були людьми.

Безсумнівно, ми виглядали як люди. У нас заклали ДНК людини, але ми були чимось іншим: украй безжальними істотами, які могли бути абсолютно вірними тільки одній людині. Ми з радістю вбивали заради цієї людини, і лише заради неї. Ось чому знатні імперські родини охоче купували нас, щоб ми служили їм та їхнім дітям як довічні охоронці й були дамокловим мечем для їхніх ворогів.

Але, як виявилося, останнім часом Діаболіки виконували своє призначення занадто добре. Донія часто підключалася до сеансів засідання Сенату, щоб подивитися на батька під час роботи. Уже декілька тижнів Імперський Сенат дискутував із приводу «загрози, яку несуть Діаболіки». Сенатори обговорювали питання свавілля Діаболіків, які вбивали ворогів своїх господарів за найменшу неповагу. Більше того, заради інтересів підопічної дитини вони вбивали навіть членів її родини, яку їм було доручено захищати. Для деяких сімей ми виявилися загрозою, а не засобом для захисту.

Я знала, що Сенат нарешті ухвалив остаточне рішення щодо нашого питання, бо вранці Мати-Засновниця передала своїй дочці послання від самого Імператора. Донія кинула лише один погляд на нього, а потім занурилася в різьблення.

Я була поряд із нею впродовж майже восьми років. Ми практично виросли пліч-о-пліч. Вона ставала мовчазною і глибоко занурювалася в думки, лише коли хвилювалася про мене.

— Про що йшлося в офіційному листі, Доніє?

Вона покрутила в руках уламок розбитої скульптури.

— Немезідо... вони наклали заборону на Діаболіків. Заднім числом.

Заднім числом. Отже, це стосується нині існуючих Діаболіків. Таких, як я.

— Імператор очікує, що я ліквідую тебе.

Донія хитнула головою.

— Я не зроблю цього, Немезідо.

Звичайно, вона не зробить цього. А потім її за це покарають. У моєму голосі чулося роздратування.

— Якщо ти не можеш наважитися і позбутися мене, я візьму справу у свої руки.

— Я сказала, що не зроблю цього, Немезідо, і ти теж цього не зробиш!

Її очі гнівно спалахнули. Вона підняла підборіддя.

— Я знайду інший спосіб.

Сайдонія завжди мала вигляд слухняної і сором’язливої дівчинки, але її зовнішність була оманливою. Я давно зрозуміла, що всередині в неї — сталевий стрижень. Її батько, Сенатор фон Імпірінс допоміг нам. Він давно затаїв страшну образу на Імператора — Рандевальда фон Домітріана.

Коли Сайдонія прийшла благати батька зберегти мені життя, в очах Сенатора спалахнула іскра непокори.

— Імператор вимагає її смерті, чи не так? Не хвилюйся, моя люба. Ти не втратиш свого Діаболіка. Я скажу Імператору, що його наказ виконано, і питання буде закрито.

Сенатор помилявся.

Подібно більшості сильних світу цього, Імпірінс воліли жити в ізоляції і спілкуватися тільки у віртуальному просторі. Найближче Свавільне Пустище, — вільні люди, розсіяні по планетах, — перебували на відстані цілих систем і галактик від Сенатора фон Імпірінс і його сім’ї. Він управляв своїм Свавільним Пустищем на стратегічній відстані. Фортеця сім’ї рухалася по орбіті безлюдного газового гіганта, який оточували мертві супутники.

Саме тому декілька тижнів потому ми всі дуже здивувалися, коли з космічних глибин прибув корабель — без попередження, без повідомлення. Імператор відрядив його під приводом «перевірки» тіла Діаболіка, але на борту був не просто інспектор.

На борту був Інквізитор.

Сенатор фон Імпірінс недооцінив ступінь ворожості Імператора до своєї сім’ї. Моє існування дало Імператору привід відправити одного зі своїх агентів до фортеці Імпірінс. Інквізитори були особливою породою вікаріїв, навчених протистояти найзапеклішим язичникам, вони стежили за виконанням релігійних указів Геліоніки, часто із застосуванням сили.

Приїзд самого Інквізитора повинен був залякати Сенатора і змусити до покори, але батько Сайдонії і тут обійшов волю Імператора.

Інквізитор прибув, щоб побачити тіло, тож йому продемонстрували тіло.

Просто це було не моє тіло.

Одна зі Служниць Імпірінс страждала від сонячної хвороби. Як і Діаболіків, Служниць створили за допомогою методів генної інженерії для обслуговування. На відміну від нас, їм не потрібна була здатність ухвалювати самостійні рішення, тому вони не були на це спроможні. Сенатор привів мене до ліжка хворої Служниці і дав кинджал.

— Зроби те, що ти робиш найкраще, Діаболік.

Я була вдячна, що він відіслав Сайдонію до її покоїв. Я не хотіла, щоб вона це бачила. Я встромила кинджал у груди Служниці. Вона не здригнулася, не спробувала ухилитися. Лише подивилася на мене порожніми, невиразними очима й померла.

Тільки тоді Інквізитору дали дозвіл зістикуватися з фортецею. Він зробив поверхневий огляд тіла, затримавшись лише для того, щоб зазначити:

— Дивно. Вона виглядає... як нещодавно померла.

У нього за плечем стояв сердитий Сенатор.

— Діаболік помирала від сонячної хвороби вже впродовж кількох тижнів. Тільки-но ми вирішили припинити її страждання, як до системи прибули ви.

— Це протирічить вашому посланню, — зауважив Інквізитор, розвертаючись до нього. — Ви стверджували, що наказ уже виконано. І потім, мене дивують розміри тіла. Воно доволі мале для Діаболіка.

— Тепер ви ставите під сумнів ще й тіло? — закричав Сенатор. — Я кажу вам, що вона вмирала протягом останніх кількох тижнів.

Я спостерігала за Інквізитором, стоячи в кутку кімнати. На мені було нове вбрання Служниці, а мої м’язи приховували об’ємні складки сукні. Якщо обман розкриється, мені доведеться його вбити.

Я сподівалася, що до цього не дійде. Приховати смерть Інквізитора може бути... проблематично.

— Можливо, якби ваша сім’я ставилася шанобливіше до Живого Космосу, — зауважив Інквізитор, — ваші домочадці не отримали б такого страшного покарання, як сонячна хвороба.

Сенатор задихнувся від гніву і тільки-но збирався відповісти, як Мати-Засновниця, яка весь цей час стояла у дверях, кинулася вперед. Вона схопила чоловіка за руку, зупиняючи його.

— Ваша правда, Інквізиторе! Ми надзвичайно вдячні за ваше розуміння.

Мати-Засновниця мило посміхалася, адже не підтримувала прагнень чоловіка кинути виклик Імператору.

Замолоду їй довелося на собі відчути, що таке імператорський гнів. Родина Матері-Засновниця потрапила в немилість, і її мати поплатилася за це. Саме тому схвильована Пані Імпірінс аж тремтіла від прагнення заручитися підтримкою високого гостя.

— Я буду дуже рада, якщо сьогодні ви подивитеся нашу службу, Інквізиторе. Можливо, ви вкажете на наші помилки. — Улесливий голос Матері-Засновниці сочився медом, що дивно контрастувала з її звичним уїдливим тоном.

— Із радістю, Вельмишановна Пані Імпірінс, — милостиво відповів Інквізитор. Він простягнув руку, щоб прикласти кісточки її пальців до своєї щоки.

Вона відступила.

— У такому разі, я піду й здійсню всі потрібні приготування разом із нашими Служницями. Цю я заберу із собою прямо зараз. Ти — пішли зі мною, — кивнувши головою, вона подала мені знак слідувати за нею.

Я не хотіла покидати Інквізитора. Я бажала простежити за кожним його рухом, кожним виразом обличчя, але Мати-Засновниця не залишила мені вибору, окрім як піти слідом за нею, як це зробила б звичайна Служниця. Ми статечно вийшли з кімнати — подалі від очей Інквізитора. Мати-Засновниця одразу прискорила кроки, і я зробила те саме. Ми звернули в коридор, що вів до кімнати Сенатора.

— Це божевілля, — пробурмотіла вона. — Це просто безумство, так ризикувати зараз! Ти повинна бути мертвою і лежати на столі перед цим Інквізитором, а не йти поруч зі мною!

Я зміряла її довгим і пильним поглядом. Я з радістю помру за Донію, але якщо постане вибір між моїм життям і життям Матері-Засновниця, власне благополуччя переважить.

— Ви хочете розповісти Інквізитору про те, чим я є насправді?

Говорячи це, я уявляла, як уб’ю її. Один удар в потилицю... Не варто ризикувати, раптом вона закричить. Донія може вийти з кімнати, якщо почує якийсь звук. Я не хотіла вбивати її матір в неї на очах.

У Матері-Засновниця був добре розвинений інстинкт виживання, якого бракувало її чоловіку і дочці. Незважаючи на м’який тон мого голосу, на її обличчі промайнула тінь жаху. Але зникла так швидко, що я подумала, ніби мені це здалося.

— Звичайно, ні. Зараз правда стане вироком для всіх нас.

У такому разі вона житиме. Мої м’язи розслабилися.

— Якщо ти вже тут, — сказала вона похмуро, — то будь корисною. Допоможи мені сховати роботу чоловіка до того, як Інквізитор огляне його кімнати.

Це я могла зробити. Ми увірвалися в кабінет Сенатора. Мати-Засновниця підібрала сукню і пройшла поміж розкиданими по кімнаті богохульними фрагментами баз даних, які можуть призведе до арешту всієї родини, якщо впадуть в око Інквізитору.

— Ну ж бо, швидше, — сказала вона, жестом наказуючи мені позбирати їх.

— Я віднесу їх у піч для спалювання відходів.

— Не варто, — гірко мовила вона. — Їх знищення лише змусить мого чоловіка дістати ще більше. Зараз нам просто потрібно прибрати їх подалі з очей.

Вона прокрутила пальцями в щілині на стіні і підлога від’їхала вбік, відкривши прихований відсік.

Потім вона вмостилася в кріслі Сенатора і почала обмахуватися рукою, поки я складала у відсік купи розбитих фрагментів, що нагадували комп’ютерні уламки і чіпи з даними. Сенатор пропадав тут цілими днями, відновлюючи все, що міг врятувати, завантажуючи інформацію в особисту базу даних. Він жадібно вивчав матеріали і часто обговорював їх зміст із Сайдонією. Наукові теорії, технологічні креслення, які були богохульством, наругою над Живим Космосом.

Я сховала персональний комп’ютер Сенатора разом зі сміттям. Мати-Засновниця знову підійшла до стіни й прокрутила пальцем у потаємному закутку. Підлога закрилася. Я перетягнула туди стіл Сенатора, щоб прикрити потаємний відсік.

Випроставшись, побачила, що Мати-Засновниця пильно дивиться на мене.

— Ти б убила мене, там у коридорі.

Її очі блищали, вона очікувала, що я заперечуватиму.

Я не стала цього робити.

— Ви знаєте, що я таке, Пані.

— О, так, знаю, — вона скривила губи. — Монстр. Я знаю, що відбувається за твоїми холодними, бездушними очима. Саме тому Діаболіків заборонили: вони захищають одну людину і становлять загрозу для всіх інших. Не забувай, що я потрібна Сайдонії. Я її мати!

— А ви не забувайте, що я її Діаболік. Я потрібна їй більше.

— Ти не уявляєш, що матір значить для дитини.

Ні, я не уявляла. У мене її ніколи не було. Єдине, що мені було відомо — це те, що зі мною Сайдонія — у більшій безпеці, ніж із будь-ким іншим у цьому Всесвіті. Навіть із її власними батьками.

Мати-Засновниця гірко розсміялася.

— Який сенс дискутувати з тобою? Ти розумієш, що таке сім’я не більше, ніж собака розуміється в поезії. Важливо одне — у нас із тобою є спільний клопіт. Сайдонія добродушна і наївна. За межами цієї фортеці, на просторах Імперії... можливо, саме така істота, як ти, стане інструментом, що знадобиться моїй дочці для виживання. Але ти ніколи — ніколи — не розкажеш про те, що ми сьогодні зробили.

— Ніколи.

— І якщо хто-небудь запідозрить, що ми не стратили нашого Діаболіка, ти владнаєш проблему.

Від самої думки про це всередині спалахнув спопеляючий гнів самозахисту.

— Без вагань.

— Навіть, якщо заради усунення проблеми, — її погляд був проникливим і пильним, — доведеться розпочати із себе.

Я не відповіла. Звичайно, я ладна померти заради Сайдонії. Вона була моїм Всесвітом. Я не любила нічого, окрім неї, і не дорожила нічим, окрім її життя. Без неї в мене не було сенсу жити.

Смерть — це милосердя порівняно з існуванням без мого дорогоцінного скарбу.

Діаболік

2

Діаболік

УВЕЧЕРІ ТОГО ДНЯ всі домочадці — люди і Служниці — зібралися в Геліосфері під прозорим куполом, розміщеним на верхніх ярусах орбітальної фортеці. Скільки Мати-Засновниця не благала Сенатора, він ніколи не відвідував служби, окрім тих випадків, коли в них були гості. Сьогодні Сенатор з’явився для проформи, навіть не приховуючи від Інквізитора своєї самовдоволеної посмішки.

Урешті-решт, Інквізитор щойно провів ретельну інспекцію фортеці і не знайшов нічого вартого уваги Імператора. Розумна людина не стала б зловтішатися, але Сенатор був дурнем.

На час служби Мати-Засновниця всадовила Інквізитора на почесне місце позаду сім’ї. У цілковитій тиші всі спостерігали, як над схилами планети сходить зірка. Прозорі, як кришталь, вікна заломлювали промені світла, розсіюючи і направляючи їх у задані точки — туди, де в приміщенні стояли дзеркала. На якусь мить усі промені зійшлися в одній точці — церемоніальній чаші в центрі кімнати. Проміння запалило олію всередині посудини. Усі зосередили свої погляди на палаючій чаші. А коли зірка рушила далі, ідеальний кут падіння променів змістився, і все навколо освітило яскраве сяйво вогнів. Почалося благословення.

— І тоді, за допомогою нашої новонародженої зірки, ім’я якій Геліос, — мовив вікарій, піднімаючи палаючу чашу, — Живий Космос вирішив запалити іскру життя на планеті Земля і породив наших вельмишановних предків. Це відбулося в ту далеку епоху, коли зірки були лише віддаленими точками посеред безмежної пітьмі. У ті дні люди жили в невігластві й усе життя присвячували поклонінню уявним божествам, яких вони створили за своєю подобою, бо були не спроможні пізнати істинну божественність Всесвіту.

Я обвела поглядом кімнату, зауваживши напружену настороженість на обличчі Матері-Засновниці і погано приховану зневагу на обличчі Сенатора. Тоді я поглянула на Інквізитора, який свердлив очима спину Сенатора, потім — на Донію, чиї широкі карі очі були прикуті до чаші, поки вікарій виголошував історію генезису людей. Сайдонія завжди надміру захоплювалася розповідями про походження людства із сонячної системи, про сонце і про Геліос, який годував перших людських істот.

Вона була набожною. Тільки-но мене придбали, Донія намагалася й мене навернути у віру Геліоніки: приводила на службу і просила вікарія благословити світлом зірок свого Діаболіка. Я ще не в повній мірі осягнула ідею Живого Космосу і душі, але сподівалася, що мені дарується благословення, бо Сайдонія бажала цього для мене.

Вікарій відмовився це робити. Він заявив Донії, що в мене немає душі, яку можна благословити.

— Діаболіки — це творіння рук людських, а не Живого Космосу, — сказав вікарій. — У них немає божественної іскри, яку можна освітити космічним світлом. Ця істота може спостерігати за благословенням з поваги до вашої сім’ї, але ніколи не зможе брати в ньому безпосередньої участі.

Поки вікарій говорив, на його обличчі, так само, як і на обличчі Матері-Засновниці, застиг дивний вираз. Я лише нещодавно почала розрізняти людську міміку, але цей вираз обличчя впізнала навіть тоді — то була абсолютна відраза. Їм була огидна сама думка, що Діаболік може бути благословенний їхнім божественним Космосом.



Чомусь від згадки про вирази їхніх облич, мої нутрощі зводило навіть тепер, коли я слухала вікарія. Тож я вирішила продовжити спостереження за Інквізитором — людиною, яка повідомить деталі свого візиту Імператору. Одне його слово може стати вироком для Сенатора фон Імпірінс, якщо Інквізитор вирішить, що Імпірінси недостатньо набожні. Гірше того, його слово може стати вироком для Сайдонії.

Якщо з нею щось трапиться, будь-що, я вистежу цього чоловіка і вб’ю його: про всяк випадок я запам’ятала його зарозумілі й холодні риси обличчя.

Монотонний голос вікарія звучав доти, доки зірка милостиво не опустилася за схили планети. Світло в Геліосфері згасло. Лише в чаші продовжував горіти вогонь: для того, щоб загасити його, вікарій накрив її глиняною кришкою.

У темряві запанувала глибока тиша.

Потім одна зі Служниць знову ввімкнула світло. Спочатку з геліосфери вийшли люди — Імпірінси, Інквізитор і вікарій, опісля — я і Служниці.

Сенатор провів Інквізитора до дверей відсіку, навіть не запропонувавши йому залишитися на ніч у фортеці, як того вимагали правила хорошого тону. Я йшла за ними на безпечній відстані, і мій гострий слух вловив слова, сказані ними на прощання.

— То який вердикт? — різко запитав Сенатор. — Я достатньо благочестивий для Імператора? Чи ви теж бажаєте назвати мене «Великим Єретиком»?

— Саме ваша манера поведінки і ображає Імператора. — відповів Інквізитор. — І я не думаю, що Імператор помітить якісь покращення. Щойно мені здалося, ніби ви вихваляєтеся ненависним ім’ям, яким вас нарекли! Єресь небезпечна, Вельмишановний, тому я раджу вам остерігатися.

Сенатор. Називайте мене Сенатор.

— Звісно, Сенаторе фон Імпірінс, — його слова прозвучали як насмішка.

На цьому Інквізитор і Сенатор розпрощалися.

Я знайшла Донію біля вікна, де вона стояла, спостерігаючи за дверима відсіку. Вона відмовилася рушити з місця, доки корабель Інквізитора не відшвартувався і не зник у чорній безодні. Потім вона закрила обличчя руками й залилася сльозами.

— Що трапилося? — запитала я з наростаючим почуттям тривоги.

— О, Немезідо, це таке полегшення! — вона підняла своє заплакане обличчя і розсміялася. — Ти в безпеці!

Вона кинулася вперед і обняла мене.

— О, хіба ти не розумієш? Хоч він і злиться на батька, тим не менше, ти в безпеці.

Вона уткнулась головою в моє плече.

— Я б не змогла жити без тебе.

Я ненавиділа, коли вона так говорила, ніби я була для неї всім, коли насправді, саме вона була всім для мене.

Донія продовжувала плакати. Я обняла її. Цей жест усе ще здавався мені неприродним і дивним. Яка дивна річ — сльози. У мене не було слізних проток, тому я була не здатна плакати, але бачила достатньо сліз, щоб знати, що вони бувають від болю і страху.

Але, здається, бувають і сльози радості.


Оскільки Донія була єдиним спадкоємцем Сенатора Галактики, після відставки свого батька вона мала обійняти його місце. Це означало, що наразі їй потрібно було розвивати інстинкт політика і навчитися спілкуватися з іншим Вельмишановним Панством із правлячого класу Імперії. Це пов’язано з тим, що її соціальні навички сформують майбутні альянси сім’ї і забезпечать їхній подальший розвиток.

Відтак, її єдиною можливістю попрактикуватися в тонкощах соціального спілкування були віртуальні форуми.

Я ніколи не бачила цих форумів на власні очі, але Донія пояснила мені, що вони відбуваються у віртуальній реальності, де люди використовують для спілкування аватари.

Два рази на місяць Донія була змушена відвідувати офіційні збори на форумах, де вона зустрічалася з іншими молодими Вельмишановними панами з далеких зоряних систем, які мали успадкувати владу в Імперії. Ці зустрічі були для неї неприємною необхідністю. Протягом дня, поки вона готувалася до форуму, її плечі були згорблені і в кожній лінії тіла відчувалася пригніченість.

Мати-Засновниця, як і завжди, проігнорувала її пригнічений настрій.

— Рапорт про візит Інквізитора вже має бути в Імператора, — мовила вона до Донії. — Якщо твій дурень-батько створив нам нові проблеми...

— Будь ласка, мама, не називай його дурнем! Насправді він дуже далекоглядний... по-своєму.

— Якщо він створив проблеми, то Імператор розкаже про це своїм довіреним особам. Їхні діти мали щось чути. Ти повинна слухати, Сайдонія. Слухай, що вони кажуть, і про що мовчать. Від інформації, яку ти збереш на цих форумах, може залежати виживання нашої сім’ї.

Мати-Засновниця так високо цінувала ці збіговиська, що завжди сиділа поруч із Донією і підключала власну гарнітуру до додаткового каналу передачі. У такий спосіб вона контролювала взаємодію дочки з іншими учасниками і нашіптувала їй на вухо поради чи то, радше — накази.

Сьогодні вони знову сіли біля панелі комп’ютера і вдягли свої гарнітури, щоб почати спостереження за світом, видимим тільки їм одним. Я слухала, як Донія нервово запинається, підтримуючи світську бесіду. Іноді вона припускалась якоїсь помилки, і в покарання Мати-Засновниця щипала її.

Мені знадобилася вся моя витримка, щоб не зробити крок уперед і не зламати Матері-Засновниці руку.

— Що я тобі казала про уникнення деяких тем? — зашипіла Мати-Засновниця. — Навіть не питай її про туманності!

— Я просто запитала, чи це насправді так красиво, як я чула, — запротестувала Донія.

— Мене не хвилює, чому ти про це запитала. Дочка Великого Єретика не має права ставити запитання, які можуть невірно зрозуміти й інтерпретувати як наукову цікавість.

Потім Мати-Засновниця сказала: «Це аватар Салівара Домітріана. Скоро всі почнуть битися за його аудієнцію. Вислови йому свою повагу, перш ніж вони оточать його».

А кілька хвилин потому: «Чому ти в перших рядах цього натовпу, Сайдоніє? Ти в оточенні нікчем! Йди звідси, доки хтось не подумав, що твоє місце тут!»

У цей момент Донія і Мати-Засновниця напружилися. Я випрямилася, спостерігаючи за їх спинами й питаючи себе, хто міг вибити їх обох із колії. Рука Матері-Засновниці опустилася на плече Донії і стиснула його.

— Будь дуже обережною із цим дівчам Пасус...

Пасус.

Мої очі звузилися, коли Донія почала нервово розмовляти з Елантрою Пасус. Я добре знала її сім’ю, тому що поставила собі за мету зібрати інформацію про всіх ворогів Імпірінс — ворогів Сайдонії. Рік тому я дивилася пряму трансляцію із Сенату і була свідком того, як Сенатор фон Пасус радо засудив батька Сайдонії. Пасус і його союзники — найпалкіші прихильники Геліоніки в Сенаті, й у них вистачило голосів, щоб офіційно звинуватити Сенатора фон Імпірінс у «єресі». Це стало страшним ударом для репутації родини Імпірінс, і Мати-Засновниця досі не пробачила цього чоловіку.

Правду кажучи, я також зневажала Сенатора фон Імпірінс, бо він поставив під загрозу життя власної дочки, коли робив публічні заяви з тих питань, про які кращі мовчати. Він висловив сумніви в доцільності заборони на вивчення наук, будучи одержимим дивними ідеалами й абсурдно відданим процесу пізнання. Це була одна з причин, чому він збирав старі бази даних, у яких зберігалися наукові знання — ті бази даних, що ми з Матір’ю-Засновницею поспіхом ховали від Інквізитора. Він вважав, що людство повинно знову вивчати науки і ніколи навіть не замислювався над тим, як його вчинки можуть позначитися на благополуччі сім’ї.

Він був безрозсудним.

І ось тепер через нього Донія змушена була спілкуватися з дочкою Сенатора фон Пасус так, ніби їхні батьки не були суперниками.

Після короткої розмови Донія поспіхом попрощалася, посилаючись на зайнятість.

Як не дивно, Мати-Засновниця схвально поплескала її по плечу.

— Молодець.

Похвала з її вуст була великою рідкістю.

Здавалося, пройшла вічність, перш ніж Донія витягнула свою гарнітуру. Під її очима пролягли темні тіні.

— Давай обговоримо твої дії й поведінку, — сказала Мати-Засновниця і владно звелася на ноги. — Ти доволі вдало уникала заборонених тем і твої репліки були дуже обережними, але що ти зробила не так?

Донія зітхнула.

— Я впевнена, ти мені скажеш.

— Твій голос звучав м’яко, — посварила дочку Мати-Засновниця, — самозневажливо. Я навіть чула, як ти заїкалася кілька разів. Ти — майбутній Сенатор. Ти не можеш дозволити собі бути слабкою. Слабкість — це ознака низького соціального становища, а сім’я Імпірінс із вищих кіл. Одного дня ти станеш головою родини, і якщо ти не навчишся демонструвати силу, то втратиш усі надбання предків, які вони залишили тобі! Через ідіотизм твого батька деякі члени Вельмишановного панства вже облизуються на те, що належить нам по праву, жадібні Гранди і Вельможні Пані з радістю подивилися б на падіння сім’ї «єретика»! Твій батько має намір привести цю сім’ю до краху, Сайдоніє. Ти не підеш по його стопах!

Донія знову зітхнула, але я спостерігала за Матір’ю-Засновницею з того кутка кімнати, у якому причаїлася так, що про мене зовсім забули. Іноді мені здавалося, що я цінувала мудрість Матері-Засновниці більше, ніж її дочка. Зрештою, у Донії був дуже низький інстинкт самозбереження, адже він їй був непотрібен, бо її завжди опікали і захищали. Думка про ворогів, які підкрадаються вночі, була їй невідома.

Я не була схожою на неї. Мене ніхто не опікав і не захищав.

Хоч я й була готова розірвати Матір-Засновницю на шматки і переламати їй усі кістки, коли вона ляскала або щипала свою дочку, тим не менше, я погоджувалася з холодною, нещадною мудрістю її пересторог. Вона вважала, що діє на благо Донії, коли бувала суворою і жорстокою з нею, і я це розуміла. Нахабна й самовпевнена поведінка батька Донії поставила сім’ю в небезпечне становище, і Мати-Засновниця відчувала це завдяки інстинкту самозбереження. Вона була єдиною з родини Імпірінс, хто був здатний оцінити загрозу, яку становив візит Інквізитора.

Мати-Засновниця потягла Донію з кімнати, щоб розкритикувати її дії перед Сенатором фон Імпірінс — без сумніву, вона планувала показати чоловікові, що він не зміг навчити свою дочку поводитися серед Вельмишановного панства. Зазвичай я йшла за ними, але сьогодні мені випала рідкісна нагода.

Сканер сітківки Донії все ще залишався на панелі комп’ютера.

Лише один погляд, подумала я, простуючи до панелі управління. Це може бути моєю єдиною можливістю: на власні очі побачити аватари дітей цих аристократів... Єдиною можливістю оцінити небезпеку на горизонті Донії. Я ні з ким не говоритиму.

Я вдягла гарнітуру, і зміна оточуючого середовища мене дезорієнтувала. Я увірвалася в нову реальність, у якій аватар Донії стояв на одній із численних скляних платформ, що рухалися в пустоті.

Відчуття невагомості заповнило мій шлунок. Я насилу ковтнула, намагаючись позбутися цього відчуття. Коли перше здивування минуло, я помітила інші аватари... Мене оточували вишукано вдягнені юні Гранди і Вельможні Панни імперії, які сміялися в порожнечу, що убила б їх у реальному житті. Надміру яскраве неприродне зоряне світло підкреслювало штучну красу комп’ютеризованих образів, які вони обрали для себе.

Чітко усвідомлюючи, що використовую аватар Донії, я повільно піднялася кришталевими сходами, що з’єднували між собою платформи. Я рухалася туди, куди бажав мій розум, проходячи повз аватари, які, здавалося, не звертали на мене уваги. Я мовчала, сподіваючись уникнути зайвої уваги. Пролунало кількох здивованих привітань через несподіване повернення Сайдонії, але, здається, ніхто ні про що не здогадався.

До мене долітали уривки розмов:

«...найспокусливіший інтоксикант...»

«...імплантацію світлих пластів потрібно робити зі смаком, щоб не переступити межі між підкресленням достоїнств і кричущим несмаком...»

«...який вульгарний аватар. Не уявляю, чим вона думала...»

Я відчула полегшення, коли усвідомила безглуздість їхніх розмов. Після кількох хвилин підслуховування, я не почула нічого, що б насторожило мене або попередило про будь-яку хитрість чи обман. Це були діти. Зіпсуті, бездарні діти з могутніх сімей, що вихвалялися своїм високим соціальним становищем.

Якщо серед цього юного Вельмишановного панства і були гадюки, вони або настільки вправно замаскувались, що їх зуби залишилися невидимими, або ще не достатньо виросли для наявності в них отрути.

А тоді за моєю спиною пролунав голос.

— Ви так уважно за всіма спостерігаєте, Вельмишановно Панно Імпірінс.

Від переляку я підскочила в реальному житті, бо вірила, що перебуваю подалі від натовпу. Я б ніколи не допустила, щоб у реальному світі хтось підкрався до мене, але мої віртуальні почуття були недостатньо розвинені й повністю викривлені.

Я повернулася — перед моїми очима постав аватар, зовсім не схожий на інші.

Дуже не схожий на інші.

Цей молодик був абсолютно голим.

Він посміхнувся, побачивши мій приголомшений погляд, і томно пригубив келих вина, який був відображенням того, що його тіло споживало в реальному житті.

Його аватар відрізнявся від блиску явної досконалості інших. Натомість він був демонстрацією недоліків: волосся — подібне до брудної швабри кольору міді, очі — вражаюче, майже лякаюче, блідо-блакитні, обличчя — злегка поцятковане сонячними плямами. Це веснянки, згадала я, роздивляючись його. Навіть м’язи — і ті були сформовані некрасиво, і якщо пильно придивитися, можна було побачити їх незначну асиметрію. Його боти краси зазнали невдачі... або він наростив м’язи під час справжніх фізичних навантажень.

Це неможливо. Жоден із цієї пустоголової кампанії не захоче добровільно навантажувати себе.

— А тепер, Вельмишановна Панно, — весело зауважив молодик, — ви пильно дивитеся на мене.

Так, я робила те, чим славилися Діаболіки: зупинила на ньому пильний, хижий погляд — занадто непорушний для справжньої людини. Мої очі були порожніми і бездушними, якщо я не імітувала почуття. Мати-Засновниця стверджувала, що від цього погляду волосся на потилиці стає дибки. Навіть крізь аватар Сайдонії моя справжня сутність просочилася назовні.

— Пробачте мені, — сказала я затинаючись, промовляючи незвичну для мене фразу. Ніхто не вимагав вибачень від Діаболіків. — Ви повинні розуміти, що на це важко не дивитися.

— Моє вбрання настільки вражаюче?

Це збило мене з пантелику.

— Ви не вдягнені.

— Це просто смішно, — сказав він із щирим обуренням у голосі, ніби мої слова образили його. — Мої техніки запевнили мене, що запрограмували цей аватар згідно з найвищою імперською модою.

Я завагалася, справді збита з пантелику — це було незнайоме, зовсім неприємне відчуття. Звісно, він міг просто поглянути вниз і побачити, що був голий. Чи це був гумор? Можливо, він жартує? Інші вже мали сказати йому, що він неодягнений. Мабуть, це жарт.

Я не була впевнена, що зможу зімітувати сміх; Діаболікам не вдавалося природно зобразити звук. Тому я зупинилася на нейтральному зауваженні.

— Яке чудове видовище ви влаштували.

— Видовище? — у його голосі з’явилися різкі нотки, але вони пом’якшали, коли він продовжив. — Що ви маєте на увазі?

Як би відповіла Сайдонія? У голові було пусто, тому я змусила себе посміхнутися, роздумуючи, чи правильно я його зрозуміла.

— Той, хто бажає привернути увагу стількох очей, безумовно, грає на публіку.

У мене виникла дивна здогадка, що ґрунтувалася на моєму досвіді битв і вбивств. Відволікальний удар з одного боку часто відкриває слабкості з іншого боку супротивника.

— Чи, можливо, ви хочете, спрямувати увагу в одному напрямку, щоб ніхто не подивився в інший бік.

На його обличчі промайнув дивний вираз: він звузив свої світлі очі, погляд став більш жорстким, різкі риси обличчя стали помітнішими. На мить я уявила, який він матиме вигляд, коли стане дорослим. Він нагадав мені когось, але я не могла зрозуміти, кого саме.

— Моя Вельмишановна Панно Імпірінс, — дуже м’яко мовив він, — якої ви цікавої думки про мене. — Його аватар занадто наблизився до мого, і невідривно дивився на мене. — Можливо, деякі з близьких вам людей повинні перейняти вашу тактику.

Ця заява привернула мою увагу й у мене в горлі застрягло запитання. Що він хотів цим сказати? Це був натяк? Попередження? Але я не насмілилася запитати. Донія б не спитала, а якщо я була неправа...

Я не змогла продовжити розмову. У цю мить до нас підійшли кілька аватарів. Вони опустилися на коліна перед оголеним юнаком, притискаючи кісточки його пальців до своїх щік. До мене долетіли їх глузливі слова:

— Ваше Високопреосвященство, ви удостоїли нас честю, вшанувавши своїм візитом!

— Яке чудове вбрання ви обрали для свого аватара!

— Така тонка тканина!

Раптом я усвідомила, кого він мені нагадував. Він був схожий на свого дядька — Імператора.

Переді мною стояв голий і безсоромний Тайрус Домітріан. Тайрус, Спадкоємець Прімуса... Юнак, який одного дня успадкує трон.

Навіть я знала про Тайруса. Мати-Засновниця і Сенатор фон Імпірінс щовечора сміялися, обговорюючи його останні витівки. Він був ганьбою Імперії через своє абсолютне безумство. У цьому стані він імовірно не усвідомлював, що голий, а зважаючи на його соціальний статус, ніхто не наважувався вказати йому на це.

Ніхто, крім мене.

Я відімкнула гарнітуру, з жахом усвідомивши, що я накоїла.

Ще довго після того, як я вийшла із системи, усередині вирував жах. Я хотіла більше дізнатися про зіпсуту молодь Вельмишановного панства, щоб мати змогу краще захистити Сайдонію. Натомість я привернула до неї увагу сумнозвісного безумця, у якого було достатньо влади, щоб її знищити.

Діаболік

3

Діаболік

«МОЖЛИВО, деякі з близьких вам людей повинні перейняти вашу тактику поведінки...»

Слова Тайруса Домітріана лунали в моїй голові впродовж наступних кількох днів. Вони прозвучали майже як попередження, і все ж... І все ж я не була певна, чи варто довіряти словам божевільного.

Представників родини Домітріан називали «зневаженими сонцем», через те, що багато з них померло в молодості, але правда полягала в одній із тих таємниць, про яку всі знали, та робили вигляд, що їм нічого не відомо: Імператор і його мати вбили більшість своїх суперників у боротьбі за трон. Тайрус був єдиним із близьких родичів, хто залишився живим. Можливо, саме тому, що став свідком того, як одні члени його родини повбивали інших, він і втратив здоровий глузд:.

Я розповіла Сайдонії про попередження Тайруса того ж вечора, після її повернення з кабінету батька, але вона лише знизала плечима і сказала:

— Тайрус — душевнохворий. Не слід сприймати серйозно все, що він говорить. І, будь ласка, перестань перейматися, що йому впали в очі якісь дивацтва твоєї поведінки... Судячи з усього, він ніколи не пам’ятає, що відбувається на форумах, — вона криво посміхнулася. — Шкода, що ти не можеш відвідувати їх замість мене. Тоді б я могла уникнути спілкування і присвятити увесь свій час вивченню зірок.

Вона перебувала в одному із тих дивних замріяних станів, які охоплювали її після занурення у вивчення старих наукових баз даних разом із батьком. У такі вечори вона завжди була мрійливою, сповненою оптимізму, перед нею відкривалися незвідані таємниці Всесвіту.

Незважаючи на прагнення привернути її увагу до слів Тайруса і загроз, які постали перед нею, я не могла нічого вдіяти, окрім як полишити цю справу, коли вона поплескала рукою по матрацу поруч із собою. Цей знайомий жест сповнив мене дивним, теплим почуттям, і я витягнулася на матраці поряд із нею. З перших днів мого перебування у фортеці Донія мостилася поряд зі мною як... мабуть, як сестра, і ми говорили про все на світі. Ми розмовляли одна з одною як дві людини, дві подруги, спілкувалися на рівних. Часом Донія розповідала мені різні історії. Одного разу вона почала показувати літери з наміром навчити мене грамоті. Я вивчилася читати за кілька тижнів.

Сьогодні вона переказувала мені інформацію, яку вони з батьком вичитали напередодні.

— Пам’ятаєш, я розповідала тобі, що наші тіла складаються з крихітних атомів, із маленьких частин — так званих елементів? Це просто неймовірно, Немезідо. Знаєш, звідки беруться ці елементи?

Вона поклала голову мені на плече, і мене переповнило дивне бажання потурати її примхам, яке я відчувала лише до неї.

— Навіть не уявляю. Розкажи мені.

— Із зірок! Тільки подумай, — вона витягнула руку вгору і з захопленням почала роздивлятися її. — Кожна наша частинка утворилася завдяки так званому синтезу ядра, що відбувається лише всередині зірок. — Вона стримала позіх. — Годі навіть уявити — це так дивно. Ми всі — ніщо інше, як космічний пил, із якого виліпили свідому істоту. Геліоніки і вчені минулого погоджуються із цим твердженням, хай навіть ніхто не усвідомлює цього.

Я замислилася над її словами. Якщо те, що вона говорить, правда, тоді це ліжко, стіни фортеці, усе навколо нас бере свій початок із тих палаючих вогнів за вікном.

Донія сонно посміхнулася мені.

— Я ж казала, що в тобі палає та сама божественна іскра, що й у мені. Я мала рацію, Немезідо.

Вона задрімала в мене під боком. Якийсь час, перш ніж зісковзнути з її ліжка на власну вбогу постіль, я спостерігала, як її груднина піднімається і опускається. Коли я обміркувала її слова, у шлунку відкрився холодний колодязь. Донія поєднувала в собі стриманість матері й цікавість батька, але вона була добрішою за них обох.

Одного дня вона стане видатною особистістю. Вона здатна зробити те, чого її батько так і не зміг досягти: вибудувати мости між двома фракціями в Сенаті, об’єднати Геліоніку і тих, хто прагне відновлення наукової діяльності... за умови, що вона виживе.

А вона виживе.

Моя рішучість була непохитною.

Я захищатиму її до останнього подиху, і вона виживе.


Я чула цю історію від Сайдонії й вікарія багато разів. Це був один із головних міфів Геліоніки. Давним-давно існувало п’ять планет, що спеціалізувалися винятково на збереженні всієї накопиченої наукової і технологічної мудрості людства на масивних суперкомп’ютерах. Падіння великої наднової зірки в одну мить знищило їх. Це стало знаменною подією для всіх жителів Геліоніки. Для них зірки були засобом, за допомогою якого Живий Космос висловлював свою волю. Інтердикт, — духовний лідер Геліоніки, — оголосив, що руйнація, спричинена надновою зіркою, є божественним діянням.

Імперія зазнала нищівного удару. Тогочасний Імператор закликав до об’єднання доменів заради єдиної мети — хрестового походу Геліоніки. Віруючі систематично знищували сховища наукових і технічних знань. Вивчення природничих наук і математики заборонили, оголосивши це богохульством. Відтоді не було створено жодної нової технології: користувалися зоряними кораблями і машинами, які предки людей побудували до падіння наднової зірки. Зоряні кораблі ще продовжували функціонувати, бо машини їх ремонтували, а їх ремонтом своєю чергою займалися інші машини, але всі вони зношувалися. При цьому всі технології зосереджувалася винятково в руках Вельмишановного панства. Жителі Свавільного Пустища — Ексцеси, люди, які мешкали на планетах і підкорялися волі Імператора, були змушені обмежитися використанням машин, які їм віддавали Вельмишановні Пани. Оскільки вивчення природничих наук вважалося богохульством, то Ексцеси б ніколи не змогли побудувати власні зоряні кораблі.

Стабільність Імперії ґрунтувалася на суворому розподілі людей: на Ексцесів і Вельмишановних Панів.

Згуртовуючи членів Сенату задля оскарження заборони на наукову освіту, Сенатор фон Імпірінс зазіхнув на усталений порядок речей — на рівновагу сил. Візит Інквізитора був сигналом, що королівське незадоволення його діями зростає.

Це було попередження, до якого Сенатор не прислухався.

Тож одного вечора від Імператора прийшло повідомлення. Крики, що розляглися після цього, вирвали мене з обіймів сну. Донія продовжувала мирно спати, бо слух людини не такий досконалий, як у Діаболіка. Вислизнувши з ліжка, я помчала коридором і побачила їх посеред атріуму Сенатора: одягнена в нічну сорочку Мати-Засновниця била чоловіка по руках, а Сенатор відступав, захищаючись від її ударів.

— Дурень! ДУРЕНЬ! лементувала вона. — Ти думав, що ніхто не дізнається? Своїми діями ти знищив нашу сім’ю!

Я підійшла і відірвала Матір-Засновницю від чоловіка. Хоч якою сильною вона була, її сила не могла зрівнятися з моєю. Сенатор пошкутильгав геть, поправляючи туніку.

— Ідіот! Негідник! Нам усім кінець! — кричала Мати-Засновниця, намагаючись звільнитися.

— Люба, — мовив Сенатор, розводячи руками, — є речі важливіші за життя або смерть однієї людини.

— А як же наша сім’я? А як же наша дочка? Ми втратимо все! — вона повернулась і схопила мене. — Ти, — Мати-Засновниця глянула мені у вічі своїми дикими очима, — виведи мене звідси. Очі мої його не бачили б!

Я зміряла приголомшеного Сенатора довгим, оцінюючим поглядом і повела його дружину геть. Мати-Засновниця здригнулася, коли я взяла її під руку. Я вела її до покоїв, як інваліда. Переступивши поріг, вона впала на стілець, учепившись руками в обшивку.

— Знищені... Ми знищені...

— Що відбувається? — запитала я. — Поясніть мені нарешті.

Ніхто не смів наказувати Матері-Засновниці, але, якщо життя Сайдонії було в небезпеці, я мала знати про це негайно.

— А ти як гадаєш, що відбувається? — мовила вона. — Мій чоловік виступив проти Імператора! Цей дурень думав, що він найрозумніший. Імператор не відміняв заборони на вивчення наук, тож мій ідіот-чоловік пішов обхідним шляхом і відправив інформацію з тих сміхотворних старих баз даних декому з Ексцесів — жителів Свавільного Пустища.

— Ексцесам, — шоковано повторила я. — Він що, збожеволів? Він що, бажає смерті?

Її губи скривилися.

— Цей дурень вірить, ніби може змусити Імператора до дій. Він вважає, що коли найгірші побоювання Імператора здійсняться, і Ексцеси почнуть створювати власні зоряні кораблі, то Імператор накаже Вельмишановним панам теж створити нові зорельоти. Він гадає, що тоді Імператор погляне на ситуацію його очима, — вона гірко розсміялася. — Певна річ, він прорахувався. Імператор убив тих Ексцесів. Щойно він повідомив, що знає, яку роль мій чоловік відіграв у цьому.

Я різко вдихнула.

— Пані, Сенатор починає становити загрозу для всіх вас. Дозвольте мені...

Ти не вб’єш його, — вона звелася на ноги. — Хіба ти не бачиш, що вже запізно? Меч Імператора вже занесений над нашими головами. Справу зроблено. І, як завжди, підчищати за чоловіком доведеться мені. — Мати-Засновниця заплющила очі й зробила кілька глибоких вдихів. — Єдине, що ми можемо зараз зробити — це чекати. Що б не сталося далі, ми з тобою захистимо мою дочку будь-якою ціною.

Будь-якою ціною, — погодилася я. Якщо це означало, що мені доведеться викрасти Донію з фортеці, я це зроблю.

Вона стиснула мій зап’ясток.

— Ти нічого не розкажеш Сайдонії. Сьогодні на неї чекає сеанс у соціальному форумі. Її совість не повинна бути обтяжена тягарем вини. Якщо вона перебуватиме в блаженному невіданні, інші діти розкажуть про це своїм батькам. Коли ж Сайдонія знатиме про нинішній стан справ, вона не зможе їх обдурити. Моя дочка обдарована в багатьох сферах, але брехати вона не вміє.

Я кивнула. Невинність Донії була її єдиним захистом. Її необізнаність захистить її, як ніщо інше, навіть краще за мене.

— Я нічого їй не скажу, — запевнила я Матір-Засновницю.

Донія не вміла брехати.

На щастя для неї, я — вміла.

Коли я повернулася до кімнати, вона прокинулася і протерла очі.

— Немезідо, щось трапилось?

— Ні, — лагідно відповіла я. — Мені було тривожно. Я ходила потренуватися.

— Не... — сказала вона, позіхаючи, — потягни... м’язи.

Я змусила свої губи розтягнутися в посмішці.

— Зі мною цього ніколи не трапляється. Спи.

І вона заснула, знову поринаючи в дрімоту блаженного невідання.

Тієї ночі я більше не зімкнула очей.


Наступний крок Імператора не змусив себе чекати. Мене викликали до покоїв Матері-Засновниці.

Вона рідко відкрито посилала за мною. Її наказ стурбував мене. Зайшовши всередину, я побачила, що Мати-Засновниця лежить на ліжку з пониженою гравітацією, а бот краси фарбує сиве коріння її волосся і розгладжує зморшки обличчя. На перший погляд Мати-Засновниця скидалася на двадцять. Це називалося оманливою молодістю. Лише очі видавали її справжній вік: жодна молода людина не мала такого погляду.

— Немезідо. Я скористалася опіумними розтираннями. Спробуй.

Ця пропозиція мене здивувала. Я побачила баночку біля її ліктя. Опіат — лосьйон, який втирали в шкіру. Його дуже полюбляв Сенатор, але Мати-Засновниця рідко ним користувалася. Вона зневажала цей препарат, бо він розслабляв. Переважно Мати-Засновниця вживала відновні хімічні препарати, що робили її кмітливішою і пильнішою.

— Це марнотратство використовувати їх на мені.

Вона роздратовано відштовхнула руку бота краси.

— Звісно, ви, Діаболіки, переробляєте наркотики занадто швидко. Вам ніколи не пізнати хвилюючих відчуттів від якісного інтоксиканту.

— Або опік смертельної отрути, — нагадала я їй.

Вона підперла свою точену вилицю кулаком і почала уважно роздивлятися мене. Препарат зробив її зіниці крихітними і надав її жестам нехарактерної недбалості. Я чекала, до болю насторожена, щоб почути причину, з якої вона покликала мене.

— Шкода, — сказала вона нарешті, опускаючи палець в опіумні розтирання і намащуючи їх на зап’ястя, — що ти не здатна відчути це. Незабаром вони знадобиться тобі так само, як мені зараз.

— Чому?

— Імператор наказав відправити Сайдонію до Хризантеміуму.

Її слова були подібні удару кулака в живіт, що перехоплює тобі подих. Якусь мить єдине, що я чула — це власне серцебиття, що шалено віддавалося у вухах.

— Що? — прошепотіла я. — Він хоче, щоб вона приїхала до Імператорського двору?

— О, саме так усе і відбувається, — гірко промовила вона. — Мій дід засмутив його, і за це він стратив мою матір. Імператор рідко завдає прямого удару — наслідок впливу його мерзенної матінки. Вельможна Пані Сигна вважає, що найбільше шкодить удар у серце...

Перш ніж усвідомила, що роблю, я вже перетнула кімнату, і мої руки стиснули плечі Матері-Засновниці — міцніші, ніж у Сайдонії, але розчавити їх було так само легко.

— Сайдонія не поїде! — мій голос був низьким. Він був ніби відлунням того холодного темного гніву, що заповнив серце. — Я вб’ю тебе раніше, ніж ти відправиш її на вірну смерть.

Вона поглянула на мене — в її очах не було страху.

— У нас немає вибору, Немезідо. Він вимагає, щоб за три місяці вона прибула до Імператорського двору, — Її губи розтяглися у млявій посмішці й вона простягла руку до моєї щоки, стискаючи своїми довгими нігтями мою плоть. — Ось чому я збираюся відправити замість неї у Хризантеміум тебе. Ти станеш Сайдонією Імпірінс.

Мені знадобилася хвилина, щоб зрозуміти її слова, і навіть коли я усвідомила, що вона сказала, це здавалося повним безглуздям.

— Щ-що?

— Ти виглядаєш такою приголомшеною! — сміх Матері-Засновниці був нервовим, але вона не кліпаючи дивилася в мої зіниці своїми ясними очима. — Мені повторити ще раз?

— Я? — я похитала головою. Любові до Матері-Засновниці я не відчувала, але завжди вважала її розумною. Я гадала, що вона при своєму розумі. — Ви не жартували, коли сказали, що я стану Сайдонією?

— О, звичайно для цього знадобляться деякі модифікації, — вона зміряла моє тіло довгим поглядом. — Єдине, що всі бачили, — це аватар Сайдонії, який схожий на неї не більше за тебе. Твій колір шкіри, твої м’язи... Ми можемо це виправити. А щодо твоєї манери поведінки... я запросила свого Церемоніймейстра Етикету, щоб вона виклала вам обом його основи, яким свого часу навчила мене.

Я відступила на крок назад. Ця жінка втратила розум.

— Церемоніймейстр Етикету не зможе навчити мені бути людиною. Одного погляду достатньо, щоб зрозуміти: я — не справжня людина. Ви самі неодноразово це повторювали.

Мати-Засновниця схилила голову набік, і її очі злісно блиснули.

— О, так. Цей холодний, безжальний погляд... абсолютно позбавлений емпатії. Характерна риса Діаболіка! Навпаки, я підозрюю, що ти впишешся в те гніздо гадюк краще, ніж ти думаєш, — вона тихо розсміялася. — Значно, краще, ніж це зробила б Сайдонія.

Вона піднялася, прошелестівши сукнею, а на її обличчі продовжувала грати посмішка.

— Імператор хоче, щоб я послала моє невинне маленьке ягня на заклання. Ні. Замість цього я відправлю йому свою анаконду.

Діаболік

4

Діаболік

КОЛИ я повернулася, Сайдонія була в студії й малювала вазу із фруктами. Силует тендітної фігурки Донії виділявся на тлі блідого світла зірок, яке лилося з вікон. Я вдивилася в це крихітне створіння, роль якого мені належало зіграти і спробувала уявити себе на її місці. Це було суцільним і абсолютним божевіллям: тигр зображає із себе кошеня. Ні, навіть не тигр, а щось більш жорстоке і жахливе.

Я згадала істоту, якою колись була, — створінням без імені, яке ще не навчили правилам поведінки в цивілізованому суспільстві.

Я згадала постійне відчуття голоду і страху. Згадала гнів, який охопив мене, коли я усвідомила, що світ — це в’язниця, а стіни — пастка. Я згадала той перший раз, коли вони випустили мене до іншої істоти. Я була такою голодною, що вбила її і з’їла її плоть. Усе, до останнього шматочка. Я знала, що це було правильне рішення, адже після того норма мого добового раціону збільшилася.

Тоді я багато чого не розуміла, але причинно-наслідковий зв’язок усвідомила. Коли потрібно було відсіяти слабших Діаболіків, їх віддавали на поталу сильнішим.

Інколи вони просто приводили нам на заклання щось жалюгідне і слабке, аби переконатися, що ми не виявимо милосердя. Я згадала дівчинку, яку заштовхнули до мене в загін. Дитина забилася в куток. Коли вона спробувала випити мою воду і з’їсти мою їжу, я озвіріла. Я вбила її, подібно до всіх інших.

Цією дівчинкою могла бути Донія. Така сама маленька і слабка.

Ось яким було моє існування. Смерть і страх. Я весь час боялася. Боялася наступної секунди, наступної хвилини, наступної години. Я нічого не відчувала, окрім цього, бо нічого в моєму світі не існувало.

Моє буття було беззмістовним, у ньому не було ні мети, ні гідності — до того дня, як у ньому з’явилася Сайдонія. У моєму житті не було місця співчуттю, і навіть натяку на сенс існування, — до того моменту, як мене з’єднали з нею і я вперше пізнала, що таке любов. Відтоді в мене з’явилося майбутнє — її майбутнє. Донія стала першопричиною всього доброго і світлого в мені.

Тепер я мала стати Сайдонією. Це здавалося немислимим і неможливим. Мені було гидко від самої думки, що така істота, як я, може зображати із себе щось настільки прекрасне, як вона — лише натяк на це здавався богохульством.

Коли вона підняла очі від малюнка, то підстрибнула з переляку.

— Немезідо! Я не чула, як ти ввійшла... Усе добре?

Вона схвильовано вдивлялася в моє обличчя.

Донія була єдиною, хто міг вловити найменші зміни в моєму настрої. Я проковтнула клубок у горлі.

— Так, усе добре. Усе буде добре, — відповіла я.

У мене не було душі і я мала дуже маленьке серце, але воно все, без залишку, належало їй.

Імператор воліє бачити Сайдонію при дворі, тоді я поїду замість неї. Я не відчувала страху. Я була вдячна, що можу зробити це.

Якщо, видаючи себе за Сайдонію, я врятую її, тоді в мене іншого вибору немає.

Я поїду замість неї.


Церемоніймейстер Етикету прибула за два тижні. Ми із Сайдонією спостерігали, як її корабель заходить до фортеці через двері відсіку. Сайдонія досі не знала, що її викликають до Хризантеміуму, тому зробила власні висновки щодо причини прибуття нової гості.

— Мабуть, матір хоче відправити мене в іншу сім’ю, — пробурмотіла Донія. — Інших причин вчити мене правилам етикету зараз я не бачу. Сподіваюсь, вона не збирається видати мене заміж.

На знак протесту, коли Сутера ну Імпірінс прибула, Донія повернулася до своїх покоїв, але я залишилася. Мати-Засновниця покликала мене до себе. Зрештою, наразі найважливішим було те, щоб я прислухалася до порад цієї жінки і вчилася в неї.

Сутера ну Імпірінс була однією з Ексцесів — жителів Свавільного Пустища, а не однією з Вельмишановних Панів. На відміну від більшості Ексцесів, вона щиро вірила в імперську систему, і дала клятву вірності та добровільного служіння сім’ї Імпірінс. Вона заслужила право носити почесний титул «ну» і родинне ім’я.

Ми з Матір’ю-Засновницею очікували на прибуття. І жінка нарешті з’явилася. На хвилину вона застигла в дверях, приклавши руку в дорогоцінних прикрасах до серця на знак відданості Матері-Засновниці, і стояла, з любов’ю роздивляючись свою колишню ученицю.

Спершу я подумала, що це створіння на ім’я «Сутера» — не справжня людська істота.

Її шкіра була не рівномірно коричневого кольору, як у Матері-Засновниці і Сенатора, а радше складалася з різнокольорових клаптиків: немов під час введення меланіну боти краси оминули деякі ділянки, а інші, навпаки, зробили занадто насиченого кольору. Крім того, її шкіра виглядала старою і розтягненою, ніби її було забагато, а місцями вона була зморшкуватою й рябою.

Навіть Мати-Засновниця була приголомшена її зовнішнім виглядом і якусь мить мовчки кліпала очима. Потім вона простягла до неї руки.

— Моя люба, Сутеро.

Сутера ну Імпірінс покірно перетнула кімнату, взяла Матір-Засновницю за руки і опустилася на коліна, щоб піднести долоні пані до своїх щік.

— О, Вельмишановна Пані Імпірінс, ви виглядаєте такою ж квітучою, як у день нашої першої зустрічі. А я — ви тільки погляньте на руйнівні наслідки земного життя!

— Нісенітниці, — відповіла Мати-Засновниця із ввічливою посмішкою. — Один сеанс із моїми ботами краси і лікування теломер мають допомогти.

— О, ні. Вітер, бруд, сонячна радіація. Це зневажене сонцем існування, проживання на планеті, — вона звелася на ноги, губи її тремтіли. — Сморід, запахи... вони всюди. А ступінь вологості! Ви навіть не уявляєте, моя Вельмишановна Пані, наскільки це жахливо. Якщо ступінь вологості занизький — шкіра тріскається і кровоточить, а за високої вологості кожен вдих — то зусилля. Це нелюдські умови існування. А безконтрольне розмноження: багато сімей мають по двоє, а то й по троє дітей... Тож не дивно, що постійно постає питання нестачі ресурсів! Я могла б розповісти вам такі історії...

Посмішка Матері-Засновниці потьмяніла.

— Мабуть, не варто. Можливо, вам слід відпочити перед нашою наступною розмовою і відновити сили після довгої подорожі.

Підтекст слів був зрозумілим: Сутера ну Імпірінс тут не як рівня або гість, вона тут задля того, щоб надавати послуги. Хоч Пані Імпірінс і любила свою стареньку Церемоніймейстера Етикету, Мати-Засновниця втомилася слухати її розповіді про себе.

Церемоніймейстер Етикету згадала своє місце. Вона підняла підборіддя, демонструючи гордість і професіоналізм.

— Не може бути й мови про відпочинок, доки я не побачу Сайдонію і не зрозумію, із чим нам доведеться працювати. Ви не покличете її... — вона перевела погляд на мене й одразу замовкла.

Я дивилася їй прямо у вічі, а Мати-Засновниця розважалася, спостерігаючи, як старенька Церемоніймейстер Етикету намагається зрозуміти, хто я така. Було очевидно, що я — не Служниця, але й аж ніяк не Сайдонія Імпірінс.

— Що це за істота? — запитала Сутера.

— Це Немезіда, — відповіла Мати-Засновниця.

Очі Сутери звузилися, поки вона намагалася пов’язати ім’я з видом відомих їй істот. Я не відводила очей, бо Мати-Засновниця розповідала, що жителі Свавільного Пустища знають про існування Діаболіків, але для них ми — туманний, страшний міф. Їм були невідомі правила іменування або особливості нашого зовнішнього вигляду, тож Сутера не повинна була здогадатися, чим я є насправді.

Мати-Засновниця знову заговорила, відволікаючи Сутеру від її роздумів.

— Це улюблениця й близька подруга моєї дочки. Сайдонія... — на хвилину вона замислилася над тим, як правильно охарактеризувати її. — Це вередливе дитя, схильне до дивацтв.

— Я вимуштрую її й позбавлю цієї згубної звички.

— На жаль, у вас нічого не вийде. Сайдонія не схожа на мене. Вона сором’язлива, але при цьому дуже вперта. Ви будете вчити Немезіду.

— Немезіду? — спантеличено перепитала Сутера.

— Ви будете вчити Немезіду разом із Сайдонією.

— Її? — запитала Церемоніймейстер Етикету, намагаючись зрозуміти, що це означає. — Сенатор також цього бажає?

— Бажання мого чоловіка не мають значення. Він довірив вирішення цього питання мені. А моє бажання вам відомо. Ви будете навчати їх обох.

Мати-Засновниця пильно поглянула на мене: нас об’єднувала спільна страшна таємниця. Сутера ну Імпірінс вірно служила цій родині, більше того, вона була дружиною молодшого Намісника короля на місяці в сусідній системі. Вона не становила загрози, і їй можна було довірити маленьку таємницю на зразок існування дивного гуманоїда в домі господині...

Але не могло бути й мови про те, щоб розповісти їй про намір відправити мене як заручницю до Імператора замість Сайдонії. Це безпосередня непокора родині Домітріан. Це — державна зрада.

Церемоніймейстер Етикету ніколи не повинна про це дізнатися.

— Немезіда і Сайдонія разом пройдуть курс навчання. Коли Сайдонія побачить, як Немезіда навчається і стає більш витонченою, моя дочка приборкає свої бунтівні пориви і теж погодиться на співпрацю.

— Навчати їх обох, — Сутера оглянула мене з голови до ніг. — Я можу це зробити, але...

— У вас є заперечення? — запитала Мати-Засновниця.

— Не маю нічого проти вашої пропозиції, пані, — вона повільно подалася вперед і злегка торкнулася моєї руки. Потім, осмілівши, почала обмацувати мене. — Така кремезна істота.

Я дивилася зверху вниз на дивне мале створіння і дивувалася її обвислій, нерівномірно забарвленій шкірі так само, як вона — моїм м’язам і статурі.

— Вона надзвичайно... велика. Як вона зможе досягти бажаної грації й витонченості.

Мати-Засновниця розсміялася. Вона обійняла Сутеру за плечі і повела до дверей.

— Ви коли-небудь спостерігали за тиграми? За справжніми тиграми, на зразок тих, що тримають у Хризантеміумі, а не за грайливими кошенятами, яких вирощують у нашій обителі? Їх тіло — це суцільні м’язи і сухожилки, а щелепи настільки масивні, що вони здатні роздерти найсильнішу людину, проте, якщо поглянути на них під час полювання, коли вони підкрадаються до жертви, то можна побачити, як справжня сила сповнює їх тіло грацією, непритаманною навіть найвишуканішим створінням. Це і є Немезіда.


Уранці Церемоніймейстер Етикету ввійшла до покоїв Донії. Минулого вечора боти краси попрацювали над зовнішністю Сутери. Вона створила собі новий образ — набір рецесивних фізичних рис: одинарні повіки замість подвійних, синій колір очей замість бурштинового і волосся нового яскраво-червоного відтінку. Її зморшки також розгладили, але ніщо не могло приховати факт старіння. Мабуть, ось що мала на увазі Мати-Заасновниця, коли говорила, що люди «виглядають старими».

Певно, Сутера ну Імпірінс очікувала найгіршого, бо коли вона побачила витончену красу Сайдонії, до якої мені було дуже далеко, її обличчя засяяло.

— Сайдоніє, для мене велика честь познайомитися з тобою. Я пам’ятаю ті дні, коли настав час твоїй матері подорожувати зірками.

— Настав час моєї подорожі? — різко вигукнула Донія. — Так я і знала. Матір хоче відіслати мене!

Сутера замовкла, приголомшена такою реакцією.

— Урешті-решт, тобі доведеться поїхати звідси. Ти ж не збираєшся прожити тут до кінця своїх днів.

— Я не хочу нікуди їхати.

— Але ти відіграєш значну роль в Імперії.

— Це мої батьки відіграють важливу роль в Імперії! А мені байдуже до політики.

Сутера насупилася і, відкривши віяло, почала ним обмахуватися.

— Твоя мати попереджала мене, що ти доволі... вперта.

Віяло прикувало мій погляд.

Ця зброя, прошепотів голос у моїй голові. Мої очі невідривно слідували за віялом. Я не могла відігнати нав’язливої думки. У цього інструмента не може бути іншого призначення. Гранди та Вельможні Пані знатного походження не повинні принижуватися до відкритого носіння зброї, тому — розповідала Донія — вони маскують її під невинні предмети. Оскільки Сутера провела все життя, вивчаючи звички Вельмишановного панства і навчаючи цьому, мабуть, вона перейняла і цей аспект їхньої поведінки.

Що може бути всередині віяла? Клинок? Батіг?

— Думаю, ми розпочнемо з вашої зовнішності, — мовила Сутера, вийшовши зі ступору. — Впевнена, ви знайомі з основами перукарського мистецтва і самозміни. Ви маєте визначитися з відмінними рисами своєї зовнішності.

Оскільки, по суті, я була єдиною, кому це було необхідно, я перебила її, запитавши: «А що це таке?»

Сутера обурено поглянула на мене. Хоча вона і мала навчати нас обох, було очевидно, що Сутера вважала мою присутність марною тратою свого часу і талантів.

— Вельмишановні Пани і Пані кожна можуть змінювати фізичні риси залежно від новомодних тенденцій. Нікому не відомі справжній вік, колір шкіри чи волосся, форма губ, вага, будова повік чи інші риси людини. Дитина зі знатної сім’ї може змінювати власну зовнішність за власним бажанням, але вона повинна усвідомлювати, що робити це до нескінченності не можна. До прикладу, будь-які модифікації мають завжди відповідати твоїй статі від народження. Змінювати послідовність хромосом заради примхи чи однієї вечірки вважають дуже нетактовно. Крім того, варто залишити кілька рис незмінними: для того, щоб вас можна було впізнати — це елементарні правила хорошого тону. Ось що таке відмінні риси. Скажімо, моїми відмінним рисами є губи і підборіддя, — вона граціозно вказала рукою на себе, і її пухлі губи викривилися в посмішці. — Я ніколи їх не змінюю.

Я підійшла ближче, вивчаючи її губи і підборіддя, намагаючись зрозуміти, що робить їх предметом її гордості.

— Я допоможу тобі визначитися з твоїми відмінними рисами, Сайдоніє Імпірінс, — а потім додала: — І тобі, Немезідо дан Імпірінс.

— Вона ніяка не «дан», — раптом мовила Донія. — Ви мали помітити, що вона не справжня Служниця.

— Не сміши мене, дитино, — защебетала Сутера. — Усі, хто належить вашій родині, — дан: Служниці й інші гуманоїдні створіння.

Донія стиснула свої маленькі ручки в кулаки.

— Немезіда — інша.

— Справді? — брови Сутери поповзли вгору. — Її купили твої батьки. Її розробили для тебе. Вона виконує задані функції. У цьому аспекті вона нічим не відрізняється від Служниці; відтак її ім’я — Немезіда дан Імпірінс.

— Припиніть використовувати «дан», або я скажу Матері, що з мене досить ваших уроків, — мовила Донія тремтячим від гніву голосом.

— Доніє... — застерегла я її. Це був не найкращий час, щоб гарячкувати, захищаючи мене.

Але в цій битві Донія завжди йшла до кінця. Вона задерла підборіддя.

— Немезіда Імпірінс. Ось як ви будете називати її у моїй присутності.

Сутера зайшлася сміхом.

— То тепер вона твоя кревна родичка?

— Я не це сказала.

— Гаразд, якщо ми вже говоримо дурниці, то давай називати її Немезіда фон Імпірінс, і вважати главою вашої сім’ї. У вас будуть якісь розпорядження для мене, Паннно фон Імпірінс?

Сутера глузливо вклонилася мені.

— Усе, з мене досить, — заявила Донія. — Я більше не терпітиму цього.

Вона розвернулася і вийшла геть.

Сутера вражено закліпала очима. А потім пробурмотіла: «О, зорі, схоже це безнадійний випадок».

Я пішла за Донією, похмуро розмірковуючи: якщо Церемоніймейстер Етикету вважала спадкоємицю сім’ї Імпірінс зовсім безнадійною, тоді добре, що вона не усвідомила справжньої мети свого перебування в домі — вимуштрувати Діаболіка, навчивши правилам поводження у світі Вельмишановного Панства.

Діаболік

5

Діаболік

ТІЄЇ НОЧІ ми з Донією не могли заснути. Донію мучило почуття вини після прочуханки, яку їй влаштувала Мати-Засновниця через інцидент із Сутерою ну Імпірінс. А я не могла викинути з голови те, як Сайдонія назвала мене напередодні.

Нарешті я порушила тишу.

— Це правда.

— Що?

— Я — Немезіда дан Імпірінс?

— Ні, тебе звати не так, — Донія відвернулася до вікна.

Я подивилася на її тендітні лопатки.

— Я — істота, що належить твоїй сім’ї. Не розумію, чому ти це заперечуєш.

— Твоє ім’я — Немезіда Імпірінс, — Сайдонія сіла й у світлі зірок її очі блиснули. — Ось так. Усе дуже просто.

— Лише дурень буде сперечатися із Церемоніймейстером Етикету через таку дрібницю, як моє ім’я. Тобі відомо, що я таке. Я — не людина. Я — Діаболік. Згадай той раз, коли ти хотіла, щоб мене благословили! Невже ти досі не зрозуміла, що я не така, як ти?

— Але ж, Немезідо...

— Я хочу, щоб ти припинила це! — гаркнула я на неї. Раптом мене охопила лють. — Досить уже дражнити мене, ми обидві знаємо, що це все не для мене! Я не можу отримати благословення, і моє ім’я не Немезіда Імпірінс. Вчити мене читати або стверджувати, що я так само, як і ти, походжу із зірок, — безглуздо. Намагатися виліпити з мене істоту, якою я ніколи не стану, — це низько.

— Низько? — повторила Донія. Її очі наповнилися сльозами. — Я не хотіла принизити тебе.

Приниження. Ось слово для того жахливого почуття, яке охоплювало мене щоразу, коли я бачила геліосферу і згадувала першу зустріч із вікарієм. Я почувалася приниженою через умови свого існування, через те, чим я є. Це не мало жодного відношення до Сайдони, і я більше не хотіла цього відчувати.

— Я тобі не рівня. Я — твій Діаболік і все тут. Ніколи більше не забувай про це.

Її губи затремтіли.

— Гаразд, Немезідо дан Імпірінс. Якщо я твоя власниця, тоді слухай мій наказ: припини розмови і дай мені поспати.

Із цими словами вона різко відвернулася й заховала обличчя в подушку, щоб заглушити свої сльози. Я слухала її тихий плач тоді, як темний бік газового гіганта формував чорну безодню за вікном. Донія прикипіла до мене всім серцем. Коли вона дізнається про обман Матері-Засновниці, їй буде дуже боляче. Вона накаже мені не їхати у Хризантеміум замість неї. Вона хвилюватиметься за мене. Я знала, якого болю завдадуть їй мої дії.

Тим не менше, її почуття до мене мали менше значення, ніж мої почуття до неї.

У якусь мить під час споглядання темряви за вікном у мене виникло внутрішнє протиріччя. До цього часу мені ніколи не спадало на думку, що у відданості є щось глибоко егоїстичне. Враховуючи те, чим я була, я не повинна мати власного его або особистих потреб. Навіть зараз я, котра потребувала лише три години на добу для сну, лежала на солом’яному матраці біля ліжка Сайдонії, тому що їй необхідно було спати вісім годин на добу, і вона почувалася спокійніше, знаючи, що я поряд.

Діаболік повинен бути абсолютно самовідданим, коли справа стосується господаря: не може бути й мови про особистий інтерес.

Однак, виявляється, у мене є особиста зацікавленість. Як таке можливо, якщо я — не справжня людина? Відчуття приниження, егоїзм — усе це було неприродним для такої істоти, як я. Так не повинно бути.

Я заворушилася в ліжку. Краще просто лежати, прислухаючись до повільного дихання Донії, і викинути все з голови.

А потім я почула шурхіт кроків за дверима. Я миттю насторожилася.

— Вийди на хвилинку, Немезідо.

Шепіт був настільки тихим, що Сайдонія не почула б його, навіть якби не спала. Я схопилася на ноги, перетнула кімнату і вийшла за поріг.

Мати-Засновниця чекала на мене, схрестивши руки.

— Ходімо.

Вона розвернулася, а я беззвучно і беззаперечно пішла за нею. Ми прийшли у її флігель. Я ніколи не бачила покоїв Матері-Засновниці, тому була здивована, коли опинилася в приміщенні, заставленому громіздкими реліквіями. Я витріщилася на недоладну кам’яну скульптуру, що зображувала пухке людське створіння. Чому вона цінує подібну річ?

— Ця статуетка була створена ще до появи перших землеробських цивілізацій на Землі, — пояснила Мати-Засновниця, помітивши мій допитливий погляд. — Вона безцінна.

— Чому? Не бачу нічого вражаючого. Донія здатна висікти значно кращу скульптуру.

— У тебе справді відсутнє поняття цінності.

Вона дістала залізну коробку і відкрила кришку. Звідти із дзижчанням вилетів рій крихітних металевих механізмів, що за розміром були менші, ніж кінчики моїх пальців. Спостерігаючи за ними, я помітила, як із кожного механізму виткнулося по голці.

— Сутера мала рацію, — мовила Мати-Засновниця, оглядаючи мене. — Ти надто велика для справжньої людини. Нам доведеться урізати твої м’язи і обтесати кістки. Ось для чого потрібні ці механізми.

Я втупила очі в боти, що роїлися навколо, немов комахи в саду. Голки механізмів блискотіли у світлі.

— Потрібно так багато?

— Кожен із механізмів впорскуватиме речовину у визначену ділянку твого скелета, щоб розпочати процес руйнації тканин. Нам потрібно швидко зменшити тебе. Я сказала Лікарю Ізарусу нан Імпірінс, що це для мого чоловіка, бо він став не по моді огрядним, і я хочу зменшити його до привабливішого розміру. Лікар повідомив, що цю процедуру потрібно повторювати протягом багатьох ночей. На щастя, у нас є три місяці до твого від’їзду у Хризантеміум. Вони нам знадобляться. Кожні дві ночі, після того, як Сайдонія засне, ти приходитимеш сюди для ін’єкцій.

Я перевела подих, мені не було страшно, але моє серцебиття прискорилося. Адреналін.

— Схоже, це буде боляче.

— Мені сказали, що біль нестерпний, — відповіла Мати-Засновниця. — Я б запропонувала тобі знеболювальний засіб, але ми обидві знаємо, що це марна справа.

«Заради Сайдонії», — подумала я.

Я зняла верхній одяг і простягла руки й ноги. Вона не побачить, як я здригаюся від болю.

— Тоді, почнемо.


Наступні кілька ночей мені снився рій комах, що кололи, різали і роздирали мене. Після пробудження мені здавалося, ніби мої руки викручували і перемелювали, а литки і стегна на ранок ставали набряклими. Мені було важко приховувати свій хворобливий фізичний стан від Донії. Я почувалася виснаженою, а щоразу, коли ходила до туалету, мене не полишала думка, що з організму виходять молекули моїх м’язів.

Заради Сайдонії, нагадувала я собі, опускаючи рукава, щоб приховати візерунки синців на руках. Кожен крок спричинював нестерпний біль, кістки здавалися великими уламками, але я намагалася не показувати цього.

Можливо, спад моєї сили і зробив мене нормальнішою, проте це ускладнило подальші заняття із Церемоніймейстером Етикету. Сутера ну Імпірінс швидко оговталася від образи, якої їй завдала Сайдонія, і почала вчити нас основам поведінки Вельмишановного панства: манері поводження під час зустрічі з Імператором. Зазвичай я легко виконувала будь-які фізичні завдання, але втрата сили давалася в знаки. Я ледь спромоглася опанувати основи швидше, ніж Донія.

Потім ми перейшли до нудного завдання із засвоєнню хімічних речовин. Для мене це виявилося найскладнішим, оскільки я не відчувала дії жодного з опіатів, тож мені доводилося імітувати той ефект, який вони справляли на Сайдонію.

— Пам’ятайте, — наказувала Сутера, зіниці якої були розширені від дії парів, котрі вона щойно вдихнула. — Відпочинок без... чого?

— Недбалості, — мляво відповіла Донія.

— Сміх без..?

— Манії.

— І завжди знайте міру. Рекреаційні хімікати, але в жодному разі не нейротоксичні, — повчала Сутера, кружляючи по кімнаті під дією хімічних імпульсів. — Залежність — це найжалюгідніша риса. Вам знадобляться медичні боти, щоб вилікувати мозок, а тим часом підуть чутки про скандальне дівчисько з родини Імпірінс. А нейротоксини... навіть найкращі медичні боти в Галактиці не зможуть вилікувати вас після звикання до них.

Донія не всі наркотики переносила добре. Усе, що заряджало енергією, робило її стурбованою і знервованою. Усе, що сповнювало відчуттям ейфорії, — перетворювало на божевільну. Одного разу мені довелося змусити Сутеру ну Імпірінс перервати урок, щоб провести Донію до ліжка.

Її вага виявилася завеликою для мене через зменшення об’єму м’язової тканини, тому я повела її коридором, підтримуючи за плечі. Усю дорогу до кімнати Донія ліниво посміхалася мені. Упавши на ліжко й незграбно розкинувши руки та ноги, вона продовжила реготати і плести дурниці на зразок:

— Ти світишся зсередини.

— Неправда, — запевнила я її.

— Правда. Ти сяєш, як зірка, Немезідо. Прекрасна зірка, — Вона простягла руку і зачаровано провела пальцями по шкірі моєї руки. — Ти — Наднова зірка.

— У такому разі, ти будеш у небезпеці, — промовила я, знімаючи її черевики.

— У тобі є божественна іскра, — її очі наповнилися сльозами, що потекли по щоках: радість поступилася місцем меланхолії. — Я хочу, щоб ти в це повірила.

Я зітхнула. Якою мрійницею вона була.

— Доніє, засинай.

— Часом я люблю тебе більше, ніж здатна витримати. Ти — чудо, і навіть не здогадуєшся про це.

Вона говорила настільки щиро, майже жалісно, що я простягла руку і накрила її долоню своєю, підкоряючись ніжному імпульсу, який зрідка виникав у мені тільки відносно неї.

— Будь ласка, засинай, — м’яко повторила я.

— Ти справді чудова, Немезідо. Я хочу, щоб ти це побачила. Мені так хочеться, щоб я була не єдиною, хто знає про це. Я хочу, щоб ти теж це усвідомила.

Вона завжди відстоювала дивні переконання. Божественна іскра? У мені? Я погладила її руку, стурбована тим, наскільки я перейнялася цією ідеєю. Для чого Діаболіку посмертне існування? Донії не знадобиться мій захист після того, як вона піде з життя. Куди б її душа не вирушила після смерті, такому створінню, як я, туди дорога закрита.

— Ти говориш нісенітниці, — сказала я. — Спи.

Донія заснула, а я сиділа поряд, прислухаючись до її дихання, і намагалася позбутися тягаря в грудях. Мені було байдуже до ілюзій, але, тим не менше, усвідомлення, що хоч одна людина у Всесвіті вірить у цю солодку брехню, втішало мене. Якби я була менш дисциплінованою, то могла б навіть отримати задоволення, вдаючи, що погоджуюсь із цим.

Діаболік

6

Діаболік

ПІСЛЯ ТОГО, як ми спробували безліч видів хімічних препаратів, настав час вивчення танцювальних па. Для кожної окремої події існував свій вид танцю, що виконувався в означених гравітаційних умовах. Оскільки я була більшою і сильнішою за Донію, то переважно виконувала роль ведучого партнера, але для мене не мало значення, яку партію танцювати.

Достатньо було раз побачити піруети у виконанні Сутери ну Імпірінс, щоб я запам’ятала і досконало опанувала рухи обох танцювальних позицій.

На черговому занятті ми відпрацьовували один із найскладніших танців Імператорського Двору під назвою «Жаба і Скорпіон». У цьому танку жінка робила низку швидких, атакуючих випадів, зображуючи скорпіона, а чоловік, своєю чергою, рвучко підстрибував і приземлявся, імітуючи рухи жаби. У другій частині скорпіон мав танцювати, послуговуючись переважно підтримкою жаби. Танцювальні па належало виконувати в зоні повної невагомості, однак у фортеці Імпірінсів не було куполу з нульовою гравітацією. Ми докладали максимум зусиль, практикуючись у залі з низьким рівнем гравітації — показники сягали лише однієї третьої від стандартної відмітки сили тяжіння. Я підкинула Донію в повітря і повинна була спіймати її, кола вона полетить вниз, але Сайдонія вислизнула з моїх рук.

Катастрофи не сталося. Вона спіткнулася, але, вхопивши мене за руку, відновила рівновагу, що в умовах низької гравітації вдалося їй доволі легко, однак я пережила сильний шок. Незважаючи на низький рівень гравітації, після підкидання Сайдонії в повітря мої руки продовжували тремтіти, і коли наші погляди зустрілися, стало зрозуміло: Донія це помітила.

Я почала більше спати в ті ночі, коли не проходила лікувальних процедур, бо для відновлення моєму тілу потрібен був відпочинок. Того вечора я провалилася в глибоке забуття і прокинулася, лише коли відчула, як Сайдонія трясе мене за плече.

Це вже було надто дивно. Зазвичай я прокидалася від найменшого звуку.

— Ти захворіла?

— Захворіла? — пробурмотіла я.

— Останнім часом ти сама не своя. Я не хотіла цього казати, але на тобі одяг висить, як на жердині. Немезідо, ти танеш на очах!

— Зі мною все гаразд.

— Думаю, нам слід викликати Лікаря Ізаруса.

— Єдине, що мені потрібно, — це хороший сон.

Тривога в очах Донії зростала з кожним днем. І от нарешті Мати-Засновниця вирішила, що я зменшила свої м’язи та кістки до прийнятного рівня. Я більше не могла похвалитися міцною статурою тигра, натомість, моє тіло витягнулось і я стала схожою на струнку рись. Тепер, принаймні, я могла зійти за звичайну дівчину. Надміру високу дівчину, але точно не за Діаболіка.

Я зітхнула з полегшенням, коли ін’єкції закінчилися. Сила повернулася до мене навіть більшою мірою, ніж я очікувала. Мені було важко займатися в залах із високим рівнем гравітації, але, принаймні, я знову могла проходити через ті зали. Навіть після систематичного зменшення об’єму скелетних м’язів, я залишилася набагато сильнішою за звичайну людину.

— Тобі буде складно, — зауважила Мати-Засновниця, коли я відпрацьовувала стійку на руках на бильці її дивана. — Було б краще, якби ми зробили тебе ще слабшою. Тобі доведеться приховувати свою міць. Більше не влаштовуй подібних демонстрацій.

— Ви хотіли побачити, на що я здатна, — нагадала я їй, повільно піднімаючи руку вгору і балансуючи на іншій. Хоч я й не була такою само сильною, як раніше, моє тіло стало легшим, що компенсувало втрату частини м’язової тканини. — Слід було збрехати вам про мої нинішні фізичні можливості?

Вона спостерігала, як я опускаюся на диван, а потім знову повертаюся у стійку на руках. Коли я дивилася на неї згори вниз, Мати-Засновниця мала дивний вигляд і здавалася майже старою.

— Більше ніяких тренувань, навіть коли ти залишаєшся на самоті. У Хризантеміумі скрізь є очі, і всі наші зусилля виявляться марними, навіть якщо ти просто зробиш стійку на руках.

Я дивилася на неї через завісу волосся, що спадало мені на обличчя і відчувала приємний жар у руках, але... вони тремтіли. Раніше, коли я виконувала подібні вправи, такого не траплялося.

— Я все розумію, пані. Я не дурепа.

— Почни прямо зараз. Злізь із дивана.

Я звелася на ноги. Рука боліла і я потерла її, не відводячи очей від очей Матері-Засновниці.

— Я почну прямо зараз.

Тепер я знала, що таке слабкість, тож, якщо вибір стоїть між двома альтернативами: приховати свою силу чи насправді стати слабкою, перший варіант однозначно кращий.

Тому я буду приховувати свою силу.


Любов Церемоніймейстра Етикету до косметичних процедур була настільки великою, що вона зволіла продемонструвати свої навички у цій сфері навіть мені, а не лише Сайдонії. Тепер ми з Донією могли похвалитися ретельно продуманим легким рум’янцем і тінями, що ввели нам під шкіру, а завдяки шипучій есенції, вплетеній у волосся, боти краси перетворили наші кучері на ідеальні, майстерно зачесані пасма. Зранку ми прокидалися з розплетеним волоссям, але варто було лише віддати команду, як механізовані палі, вплетені у волосся, самостійно створювали будь-яку зачіску за нашим бажанням. Ще одна команда, і з’являлися нитки, які надавали волоссю золотавого, сріблястого або іншого відтінку, що гармонував з обраним нарядом. Вони навіть могли заломлювати світло, тим самим штучно змінюючи колір волосся без допомоги ботів краси.

Декілька ночей поспіль Сайдонія гралася з налаштуваннями палей: один електричний імпульс — і її волосся набувало синього відтінку, ставало дибки або перетворювалося на пружні локони. Ще розряд — і кучері вирівнювалися. Потім Донія почала розважатися, експериментуючи з моїм волоссям, і дійшла висновку, що найбільше їй подобається темно-коричневий відтінок, перемежований світлими пасмами.

Нарешті знання Сутери ну Імпірінс про основи етикету при Імператорському Дворі вичерпалися. На останньому занятті вона з гордістю продемонструвала результати своєї роботи Матері-Засновниці й Сенатору.

— В інтересах моєї Вельмишановної Пані я пропоную вибрати прекрасні очі вашої дочки як її відмінну рису. Також я радила б зробити колір шкіри Сайдонії на два тони темнішим, щоб підкреслити виразність очей. Може, обрати щось на зразок золотаво-коричневого? І звичайно цей довгий, точений носик... Такий величний. Хай які зміни у зовнішність вона не вноситиме надалі, спершу слід подумати про те, як вигідно виділити очі й ніс.

— А що ви порадите для Немезіди? — мовила Мати-Засновниця.

Це запитання вибило Сутеру з колії, і вона на хвилину замовкла. Поглянувши на мене, вона з подивом усвідомила, що ми продовжуємо цей фарс із моїм псевдо-тренуванням до самого кінця. Вона не мала жодного уявлення про це.

— Гадаю, Немезіда може зробити вибір самостійно. Риси її обличчя ідеально симетричні, як у всіх гуманоїдних істот. Краса, створена в лабораторії, не має справжньої цінності, чи не так?

Вона поглянула на Матір-Засновницю, очікуючи на її схвалення.

Та Мати-Засновниця продовжувала мовчки, з наростаючим нетерпінням, дивитися на неї.

— Ну, безневинних істот, подібних їй, створюють у лабораторії, тому в неї немає жодних недоліків, окрім носа. Його я б підправила. Принаймні, згладила б оту непривабливу горбинку на переніссі, — промовила Сутера.


Я торкнулася свого носа, пригадуючи незліченну кількість разів, коли я ламала його в сутичках, перш ніж із мене зробили цивілізовану істоту.

— Можливо очі та вилиці, — висловила свою думку Мати-Засновниця, розглядаючи мене. — Що скажете, Сутеро?

— М... мабуть. Знову ж таки, ви можете обрати будь-що. — Сутера розсміялася і поправила свою зачіску. — Можливо, варто змінити колір її шкіри?

— Хм, так, — погодилася Мати-Засновниця. — Ми ніколи не модифікували кількість меланіну в наших гуманоїдів, щоб вони відрізнялися від членів сім’ї, але Немезіді не завадить трохи пігментації. Чи не так? — обернулася вона до чоловіка.

— О, звісно. Як побажаєш, люба, — уперше заговорив Сенатор.

— Я досі не уявляю, що Немезіда робитиме в Хризантеміумі, — мовила Сутера, — але моїй пані видніше, а виразні очі й вилиці — завжди в моді.

Сутера перейшла до демонстрації наших знань. Вона засипала нас запитаннями, і я відповіла правильно на кожне з них. Донія була неуважною, до того ж її нервував яструбиний погляд матері, тому кілька разів вона помилилася. Коли нам показували зображення імператорських осіб, Сайдонія сплутала Сигну і Дівайні Домітріан.

Але я нічого не наплутала. І це єдине, що мало значення.

— Чудово, — мовила Мати-Засновниця, витончено плескаючи в долоні. — Браво, Сутеро. Вони добре підготовлені.

— Дуже добре підготовлені, — погодився Сенатор.

Мати-Засновниця зміряла мене довгим поглядом, і на частку секунди на її обличчі промайнула безжалісна посмішка. Її анаконда.

Сутера засяяла від щастя, почувши похвалу від своєї пані й повагом наблизилася до Матері-Засновниці, імітуючи розмірену ходу Вельмишановних Панів, а потім схилилася в глибокому поклоні. Після цього вона приклала долоні Матері-Засновниці до своїх щік і повторила ту саму послідовність дій перед Сенатором.

— Для мене велика честь служити наступному поколінню вашої сім’ї. Сподіваюсь, у майбутньому, коли Сайдонія повернеться після своєї подорожі до зірок, я побачу і її дитя.

Мати-Засновниця стримано посміхнулася.

— Так, будемо сподіватися на краще.

Коли Сутера вийшла з кімнати, Донія розвернулася до своїх батьків.

— Що це все означає?

Сенатор і Мати-Засновниця обмінялися поглядами.

— Я знаю, щось трапилося, — промовила Донія, підвищуючи голос. — Я думала, ви хочете видати мене заміж чи відіслати геть, але... але щойно я неправильно відповіла на деякі запитання. Я помилилася, Мамо, а ти навіть не посварила мене. Що відбувається? — на її очі навернулися сльози. — О ні, Батько, ти в небезпеці? Мене готують для того, щоб я замінила тебе?

— Ні, ні, — сказав Сенатор. — Я в безпеці, моя люба.

— Я тобі не вірю! Що...

— Ох, — роздратовано мовила Мати-Засновниця. — Скажи їй правду нарешті.

Сенатор зітхнув, і на його обличчі проступили зморшки. Він не оновлював своєї зовнішності відтоді, як Сайдонію викликали до Імператорського Двору.

— Гаразд, я потрапив у немилість до Імператора, але мені нічого не загрожує, я в безпеці.

— У небезпеці ти, Сайдоніє, — сказала Мати-Засновниця.

Шокована Донія злякано відсахнулася.

— Я? — вона обернулася і глянула на мене.

Я підійшла ближче.

— Не бійся.

— Я в небезпеці, Мамо? — вигукнула Донія.

— Тебе викликають до Хризантеміуму для зустрічі з Імператором, — пояснила Мати-Засновниця. — Ти маєш поплатитися за батькову дурість. Але ти не поїдеш.

Донія не була дурною. Вона миттю склала два плюс два: зміни в моїй зовнішності, наше спільне навчання і тепер... ось це.

— Ні, — видихнула вона.

Сенатор підійшов і поплескав доньку по тендітних плечах.

— У твоєї матері є план, як вберегти тебе від гніву Імператора. Ми не пустимо тебе туди. Ми ніколи не станемо ризикувати тобою, серденько. Замість тебе ми відправимо її.

— Ні, — повторила Донія, люто хитаючи головою. Вона підбігла до мене і стисла мої долоні. — Ні, — мовила Сайдонія.

— Так має бути, — сказала Мати-Засновниця. — Сайдоніє, невже ти не розумієш, що саме для цього ми придбали тобі Діаболіка? Ми купили Немезіду, щоб захистити нашу дочку. Нашу спадкоємицю. І ось тепер настав час Немезіді прийти на допомогу, і вона готова це зробити.

— Так, — запевнила я Донію.

— Значить... значить Немезіда стане заручницею Імператора? — запитала Донія, міцно стискаючи мої долоні.

— Ми сподіваємося, що вона стане підопічною при дворі. Сподіваємося, що вона не постраждає.

— А якщо вони викликали мене до Імператорського Двору, щоб убити? — вигукнула Донія і повернулася до мене. — Що тоді?

— Тоді ти будеш у безпеці зі своєю сім’єю, — просто відповіла я.

— Сайдоніє, зрозумій, Немезіда — не наша спадкоємиця. Вона — наша власність, — промовив Сенатор.

Донія із жахом зазирнула в очі матері, а потім у мої.

— Ні. Ні! Я не допущу цього! Навіть якщо спочатку тобі вдасться їх обманути, що, як хтось здогадається, чим ти є насправді?

— Як? — запитала я, оглядаючи себе. Я більше не була схожа на Діаболіка.

— Їм навіть на думку не спаде, що вона таке, — запевнила Мати-Засновниця. — Вони ніколи не здогадаються, що хтось наважився залишити в живих Діаболіка, тим паче відправити його замість своєї дочки в саме серце Імперії. Немезіді під силу зіграти цю роль. Це ідеальний план.

— А якщо вона помре?! — вигукнула Донія, стискаючи мою руку. — Ти не можеш поїхати туди! Я наказую тобі залишитися! Я не дозволю тобі ризикувати собою заради мене! Мамо... — вона підняла заплакані очі на матір, але наштовхнулася на холодний, непорушний погляд Засновниці, потім поглянула на батька — і побачила безтурботний вираз його обличчя. — Ні! Ні, ми не можемо цього допустити!

Донія розвернулася і вибігла з кімнати.

Я дала їй трохи часу, щоб вона усвідомила почуте, а потім пішла за нею в сад, розбитий поряд із вольєрами для тигрів. Великі коти згуртувалися біля краю огорожі і нявкали, намагаючись привернути увагу Донії, але вона дивилася на них і ніби не бачила.

— Як ти могла? — запитала вона, коли помітила мене. — Як ти могла змовитися з батьками за моєю спиною? Як ти могла приховати це від мене?

— Це було не дуже складно, — відповіла я прямо. — Я прекрасно вмію брехати. І це одна з причин, чому я більше підходжу для поїздки в Хризантеміум, ніж ти.

— А якщо ти помреш? Що мені тоді робити?

— Якщо я й помру, то зроблю це замість тебе. А ти робитимеш те, на що ми всі сподіваємося: ти житимеш.

— Я ненавиджу тебе. Як же я тебе ненавиджу! — Донія накинулася на мене з кулаками.

Трохи спантеличена такою шаленою реакцією, я спостерігала за тим, як її слабкі удари відскакують від моєї руки і почала хвилюватися, що вона покалічить собі руки.

Сад сповнився шелестом — то налякані тварини інстинктивно втікали подалі від галасу.

А потім заплакана Донія з криком рвонула назад до дверей. Там вона зіткнулася із Сутерою ну Імпірінс, яка робила останній обхід фортеці, перш ніж повернутися до свого вимушеного планетарного існування.

Донія з риданнями кинулася в її обійми. Сутера, не замислюючись, погладила її по плечах, а потім відсторонилася.

— Ні, ні, я не можу потурати подібній поведінці. Що я казала про непристойні вияви емоцій? Коли ти потрапиш до Імператорського Двору...

— Я не потраплю туди! — викрикнула Донія. — Мати не збирається відправляти мене в Хризантеміум. Вона відсилає Немезіду. Ось чому вона тренувалася разом зі мною.

Я затамувала подих.

— Що? — перепитала Сутера.

Я зробила крок уперед, кинувши Донії застережливий погляд, але вона втратила розум від горя і не усвідомлювала, що збирається повідати Сутері.

— Вони такі, як і ви. Вони вважають її власністю. Вони хочуть, щоб вона видавала себе за мене і ризикувала своїм життям, ніби її життя нічого не варте.

— Це зрада, — видихнула Сутера.

Ці слова пролунали в моїй голові як поховальний дзвін, але той дзвін був не про мене. Сайдонія перетнула межу, розповівши все Сутері ну Імпірінс, тому тепер мені доведеться виправити її помилку.

— Донія.

Мій тихий, але водночас грізний голос нарешті пробився крізь завісу люті. Донія стояла, здригаючись від ридань, і витирала сльози з обличчя своє маленькою долонею.

— Доніє, ми ще поговоримо про це. Але спочатку, Сутеро, я маю вам усе пояснити. — Я підійшла до Церемонімейстера Етикету і вивела її з кімнати. Вона не чинила опору. — Розумієте, усе дуже складно...

Донія заклякла і не зрушила з місця, доки страшна здогадка про те, що я збираюся зробити, не осінила її.

— Немезідо, ні!

Я подивилася на неї. Я не хотіла робити цього в неї на очах, але якщо вона наполягає, тоді нехай дивиться.

Спантеличена Сутера поглянула на мене, і на її вустах застигло простодушне запитання. Вона так і не озвучила його.

Я скрутила їй шию.

Діаболік

7

Діаболік

КРИК САЙДОНІЇ пролунав у тиші, тільки-но я випустила тіло Сутери з рук і воно осіло на землю. Донія кинулася вперед, щоб підхопити труп Церемоніймейстера Етикету й почала трясти стареньку.

— Сутеро, Сутеро!

— А чого ти очікувала? — тихо запитала я.

Сайдонія поглянула на мене, і я побачила в її очах страх — той страх, що плескався в глибині її очей у перший день нашої зустрічі, ще до того, як мене зробили цивілізованою істотою. Здавалося, ніби вона до останнього моменту не розуміла, — не усвідомлювала повною мірою — що я таке.

— Навіщо? — застогнала Донія. — Вона допомогла нам.

— Тому, що ти розповіла їй те, про що вона не повинна була знати. Якби вона доповіла про нас, я б не змогла тебе захистити.

Я зробила крок уперед, і Донія, яка все ще сиділа на підлозі, відсахнулася назад, з розпачем і жахом дивлячись на мене знизу вгору.

Саме це мені й було потрібно зараз. Не її обожнювання, не її любов. Мені необхідно було, щоб вона мене зрозуміла. Щоб вона нарешті побачила мене очима своєї матері та вікарія й усвідомила, ким я є насправді. Мені перехопило дихання від самої думки про те, що я побачу огиду на обличчі Донії, коли завіса нарешті спаде з її очей, але я мусила це зробити заради неї.

— Хіба ти не розумієш, Доніє? — запитала я. — Я не твій друг. Друзі — рівноправні. А ми — не рівня. І я не схожа на тих тигрів за огорожею: мене створили не для того, щоб я лащилася до тебе, беззахисно підставляючи свій животик для твоїх пестощів. Я тут не для того, щоб грати роль твоєї товаришки чи співбесідниці. Я — вбивця, і я тут для того, щоб вбивати заради тебе або, якщо знадобиться, померти за тебе. Я — твоє знаряддя, твоя зброя і твоя власність.

— Ні, неправда, — її губи тремтіли. — Ти значиш набагато більше.

— Для тебе — можливо. Але не для мене. Я не відчуваю того, що ти очікуєш від мене, — я опустилася на коліна, щоб зазирнути їй у вічі й донести до неї гірку правду. — Ти знаєш, хто я. Тобі відомо, що я вбила одну із твоїх Служниць. Думаєш, я зробила це з милосердя? Я б вчинила так само, навіть якби вона пашіла здоров’ям.

Вона похитала головою, але не змогла відвести очей. Всередині неї тривала внутрішня боротьба: вона не хотіла вірити моїм словам, але була не в змозі спростувати їх.

— Пам’ятаєш той раз, коли ти привела мене в геліосферу, — мовила я, пригадуючи службу, під час якої вікарій розповідав про Геліос і божественну волю. — Тебе цікавили таємниці Всесвіту. Ти продовжуєш шукати відповіді на питання про те, хто створив тебе, яка мета твого існування, у чому твоє призначення... А в мене не виникає подібних запитань, тому що я знаю відповіді на них. Я не дитя вашого Живого Космосу, і в мені немає божественної іскри. Відпусти мене і дозволь робити те, для чого я була створена. Годі заперечувати саму суть мого існування.

Донія підвелася на ноги і подивилася на мене так, ніби вперше побачила. Вона видавалася старшою, ніж зазвичай, старшою за свої вісімнадцять років: здавалося, ніби щойно я відібрала в неї щось набагато цінніше за просту матеріальну власність.

— Я знаю, що тебе змусили полюбити мене, — заговорила вона, стискаючи долоні. — Але... але той факт, що ці почуття нав’язали тобі, не означає, що вони не такі важливі, або ти — не така людяна. Ти — моя найкраща подруга, і я люблю тебе, Немезідо. І мої почуття не даремні лише тому, що я відчуваю їх до тебе. Можливо, той факт, що я люблю тебе, незалежно від того, хто ти є, навпаки, збільшує цінність моїх почуттів, бо мені їх ніхто не нав’язував. Любити тебе — це мій власний вибір. Хвилюватися за твоє майбутнє — це мій і тільки мій вибір, і тобі цього не змінити.

— Ти переживеш розставання зі мною.

— Ні, не переживу, — похитала вона головою, дивлячись на мене своїми великими, наляканими очима. — Ти для мене набагато важливіша, ніж навіть можеш собі уявити, тож послухай, що я тобі скажу: якщо ти помреш, я піду за тобою.

— Я не розумію.

— Якщо ти поїдеш у Хризантеміум, і тебе там уб’ють, я вистрибну зі шлюзу, клянусь тобі.

Я закипіла від злості.

— Не кажи дурниць!

Донія зайшлася коротким і шаленим сміхом.

— Я розумію, тобі байдуже до моїх почуттів і єдине, що для тебе важливо — це моя безпека. Тоді ось, що я тобі скажу: я не буду в безпеці, якщо ти будеш у небезпеці. Або ти виживеш, або я помру.

Я звелася на ноги, дивуючись, що вона каже щось настільки безглузде й ірраціональне. Донія дивилася на мене з якимсь божевільним тріумфом, ніби вона вийшла переможницею у цьому двобої, і тоді я зашипіла:

— Забери свої слова назад.

— Ні.

Я стиснула її тендітні плечі: ті тонкі, немов у пташки, кістки, що я з легкістю могла зламати, і настільки сильно труснула її, що голова Донії відкинулася назад. Але божевільна впевненість не зникла з її обличчя навіть після того, як я гаркнула:

Візьми свої слова назад!

— Ні!

І коли вона зазирнула мені у вічі своїми бездонними, прекрасними очима, у яких читалася саморуйнівна відданість мені — мені, поміж усіх інших живих істот, — безпорадний напад люті охопив мене, бо я розуміла: її не переконати. Я могла розірвати її навпіл, стерти в пил кожну її кісточку, але мені не вдасться змінити її думку, бо вона вже ухвалила своє божевільне рішення.

Саме тоді я вперше усвідомила, що Сайдонія Імпірінс — лагідна, боязка, сором’язлива та ніжна Донія — може бути незламною і непохитною.

Тож я відпустила її, і вона зробила кілька кроків назад, а на її обличчі все ще читалися ті самі впертість і рішучість, що могли довести до сказу.

— Гаразд, — сказала я.

Донія випросталася, поглянувши на мене з надією.

— Гаразд, — повторила я. — Я повернуся живою. Я зроблю все, що в моїх силах, аби вберегти власне життя так само, як я оберігаю твоє. Я це зроблю або знищу Імперію, захищаючи себе.

Запала тиша. Я відчула, як між нами щось змінилося, можливо, назавжди. Ілюзії були розвіяні, залишилась лише гола правда, і тим не менше, мені здавалося, що ми побачили себе такими, якими були насправді і, мабуть, уперше опинилися на рівних, принаймні, частково. Я завжди була сильнішою за неї, а вона — важливішою, але тут і зараз ми нарешті стали рівними. Відтепер моє життя було таким самим цінним, як і її, тому що її життя залежало від мого.

Сайдонія з гордістю і почуттям власної гідності поправила своє вбрання.

Вона поглянула на Сутеру і її обличчя закам’яніло. Потім Донія змусила себе відвести очі, немов більше була не в змозі витримати цього видовища.

— Твій ніс, — мовила вона. — Зроби ніс своєю відмінною рисою. Не виправляй його. Він робить твою зовнішність унікальною.

Я торкнулася шраму на переніссі, що залишився на згадку про часи мого далекого і безжального минулого.

— За яких обставин Вельмишановна панна Сайдонія Імпірінс могла зламати свого носа?

На її обличчі промайнула сумна посмішка.

— Ти прекрасно вмієш брехати, Немезідо. Вигадай щось.

Діаболік

8

Діаболік

КОЛИ корабель, що мав відвезти мене до Хризантеміуму, прибув до фортеці, Ексцеси висипали на палубу як неконтрольована, бурхлива маса, і хаос їх голосів затопив простір навколо.

— ...то це і є маєток Імпірінсів...

— ...мені завжди було цікаво подивитися, який він...

Донія нетерпляче смикнула мене за рукав, привертаючи до себе увагу. Вона зазирнула мені у вічі, і в мене всередині утворилася невідома до цього часу порожнеча. Можливо, я бачу її в останній раз.

Безсумнівним було одне: добігали останні хвилини, коли я можу бути собою. Тільки-но ми вийдемо до Ексцесів, я стану Сайдонією Імпірінс.

— Якби я могла вибрати кого-небудь у Всесвіті, щоб бути мною, — боязко прошепотіла Донія, — я б обрала тебе, Немезідо.

Впродовж останніх днів мого перебування у фортеці Сайдонія повністю присвятила себе процесу перевтілення моєї особи у справжню Вельмишановну Панну. Вона захопилася цим заняттям навіть більше, ніж її матір. Разом ми вибрали мені новий колір волосся, зупинившись на темно-коричневому відтінку, і змінили тон шкіри на бронзовий. Вона обрала вигнуту форму брів й імплантувала довгі чорні вії, щоб підкреслити новий, зелений колір моїх очей. Її порадам про те, як стати кращою спадкоємицею Імпірінсів, не було кінця. Ночами Сайдонія переповідала мені кожну незначну дрібницю, що пригадувала про дітей Вельмишановного панства, з якими спілкувалася під час галактичних форумів — на випадок, якщо я зустріну когось із них у Хризантеміумі.

Форму свого носа я, звісно, залишила без змін.

Донія приклала долоні до моїх щік.

— Ти неймовірна, — на її обличчі промайнула тінь тривоги. — Повертайся, будь ласка.

Я накрила її долоні своїми руками. Єдина людина у всьому Всесвіті, яка є сенсом мого існування.

— Я повернуся.

Почулися голоси, і ми відсторонилися одна від одної. У кімнату у супроводі кортежу зі Служниць повільною ходою зайшла Мати-Засновниця. Вона була єдиною, хто проводжав мене. Сенатор поспіхом попрощався зі мною напередодні.

— Ходімо, Сайдоніє, — мовила Мати-Засновниця, взявши мене під руку.

Вона почала називати мене так, щоб я призвичаїлася до нового імені. Я не була настільки легковажною, як вона вважала, до того ж, у присутності Донії це звернення звучало якось неправильно. Коли Мати-Засновниця повела мене геть, я обернулася і востаннє поглянула на Сайдонію.

— Не забудь, що я розповідала тобі про Ексцесів, — прошепотіла Мати-Засновниця мені на вухо.

— Я пам’ятаю.

Ексцеси були зовсім не схожими на Сутеру ну Імпірінс (чию смерть ми видали за нещасний випадок, що трапився у загонах для тварин. Тушу застреленого звіра доставили з найближчої зірки, оскільки Мати-Засновниця знала, що Сутера хотіла б, аби її поховали за традиціями Геліоніки). Вони також не походили на Лікаря Ізаруса нан Імпірінса — сімейного терапевта. Церемонімейстр Етикету та Лікар були Ексцесами, які вірили в імперську систему, стали її частиною і здобули власне місце в ній. Вони вірою і правдою служили Імпірінсам, довівши тим самим свою відданість, і заслужили найменування «ну» та «нан», що символізували їх приналежність до слуг родини жіночого та чоловічого родів.

Ці Ексцеси, на відміну від Сутери й Ізаруса, отримували гроші за надані послуги. Вони були вірними не родині Імпірінсів, а валюті, яку їм платили за службу їй.

Їх називали найманими робітниками.

Цих Ексцесів спеціально винайняли, щоб вони супроводжували мене до Імператорського двору.

— Вельмишановне Панство контролює всі найпотужніші технології Галактики, Немезідо, — пояснила мені Мати-Засновниця на тижні. — У нас є зорельоти і зброя, тому ми — це уряд, що з’єднує одну зоряну систему з іншою. Ми і є Імперія.

Я знала, що на більшості населених планет відсутні сприятливі умови для людського проживання. Лише декілька з них обходяться власними ресурсами, але основна частина планет залежить від космічних ресурсів, а отже — вони повністю підконтрольні Вельмишановному панству. Окрім того, люди залежали від технологій, що їм віддавали Вельмишановні Пани. Саме тому Ексцеси були змушені служити Вельмишановному панству заради виживання.

Тільки-но ми з Матір’ю-Засновницею вийшли в коридор, як наймані працівники замовкли. Вони збилися в групки, обличчям один до одного і крадькома розглядали нас, ніби ми були якимись прибульцями. Я розглядала їх із такою самою цікавістю.

Як і Сутера ну Імпірінс, усі Ексцеси, крім наймолодших представників їх роду, мали фізичні дефекти, спричинені планетарними умовами проживання і впливом прямого сонячного світла. Мітки на шкірі, лінії, що називалися зморшками, надлишок плоті або, навпаки, її нестача, через що кістки просвічувалися крізь шкіру. У кожного з них була вибрита тонзура — лисина посередині голови, навколо якої росло волосся, через що їх зачіски нагадували вінець. Це створювало доволі дивний вигляд, особливо довговолосих жінок, більшість із яких заплітали коси й укладали їх навколо тої лисини.

У цьому космічному просторі постриг був обов’язковим для всіх Ексцесів, які бажали найнятися до імперської родини. Це було символом того, що вони прийняли віру вельмож Геліоніки або, принаймні, зробили вигляд, що навернулися в цю віру. Коли їх наймали на службу, посередині лисини робили татуювання у вигляді родинного символу, який вони мали носити до закінчення служби.

Погляди, які вони кидали на нас із Матір’ю-Засновницею, підказували мені, що великої любові й пошани до імперських родин вони не відчувають. Їх обурювала позиція, яку вони змушені були займати в суспільстві, де влада належала Вельмишановному панству — монополісту на всі наявні технології, до того ж Ексцеси були змушені прийняти ворожу віру, щоб служити цим вельможам заради власного виживання. Я нагадала собі, що вони всі пройшли ретельну перевірку на наявність партизанських нахилів, а тому не мають становити загрози. Урешті-решт, партизани належали до тієї групи Ексцесів, які вважали, що їм би жилося на планеті набагато краще, якби їх звільнили від Імперського ярма, крім того, вони виступали за заборону Вельмишановного панства й отримання знань. Партизанів вважали найстрашнішими зрадниками Імперії, тому нащадкам Партизанів у жодному разі не дозволять увійти до коло наближених осіб спадкоємиці родини Імпірінсів.

Ексцеси не вклонилися і не впали перед нами на коліна. Вони стояли прямо і мовчки дивилися на нас, поки Мати-Засновниця їх оглядала. Деякі з тривогою поглядали на Служниць, що несли мої речі. Більшість Ексцесів недолюблювала Служниць — це був загальновідомий факт.

Мати-Засновниця вшанувала найманих працівників стриманою посмішкою.

— Вітаю, — мовила вона. — Рада вас бачити. Покажіть мені ваші мітки. — І додала: — Будь ласка.

Мабуть, їй важко було це сказати. Вона ніколи не використовувала це слово, спілкуючись із жителями фортеці.

Ексцеси нахилили свої голови, щоб продемонструвати татуювання із зображенням сонця-що-сходить-за-горизонтом-планети — міткою родини Імпірінсів. Я побачила, як люди стисли кулаки і зціпили зуби. Деякі з найманих працівників обмінялися поглядами, поки Мати-Засновниця перевіряла мітки кожного з них, і я відчула, як по моїй спині пробігли мурашки. Повітря забриніло від роздратування.

Спершу я дивувалася, навіщо Мати-Засновниця ускладнює собі життя, наймаючи Ексцесів у мою свиту для подорожі до Хризантеміуму. Як на мене, то був зайвий клопіт. Урешті-решт, живі люди не були потрібні взагалі. Машини можна використовувати для управління кораблем, навігації і навіть для ремонту машин, які керують кораблями та навігаційними системами. Машини використовували для ведення війни, для розробки нових ліків, для пошуку нових видів лікування. Саме через це Ексцеси не повинні були знати, як влаштовані машини або як їх створювати. Система була самодостатньою.

— Ми наймаємо Ексцесів, тому що вони небезпечні і їхні послуги дорого коштують, Немезідо. — сказала Мати-Засновниця. — Влада над машинами є даністю. Влада над Служницями є природним явищем у тому разі, якщо у вас достатньо грошей, щоб купити їх. Влада над волею Ексцесів — над людьми, які підпорядковуються вам лише тому, що ви купили їх відданість, а можливо, навіть служать усупереч власним переконанням і уподобанням — це найнебезпечніший і найнепередбачуваніший вид влади. Свита з найманих працівників, яких запросили для супроводу спадкоємиці родини в Хризантеміум, — це свідчення і доказ її сили й впливу. Якщо у твоїй свиті не буде найманих працівників, при дворі можуть піти чутки, що наша родина не в змозі дозволити собі їх послуги, чи гірше того, не здатна управляти ними. Ти відішлеш їх назад, тільки-но тебе представлять Імператору.

Мати-Засновниця закінчила огляд.

— Дякую, працівники. Впевнена, ви вірно служитимете моїй дочці, — розвернувшись до мене, Мати-Засновниця простягла руки: — Бережи себе, моя доню. Знайди свій шлях у гіперпросторі. Спробуй вижити.

Я взяла її руки, опустилася на коліна і приклала долоні Матері-Засновниці до своїх щік.

— Я спробую, — а потім вимовила те дивне і невідоме мені слово: — Мамо.

На хвилину наші маски впали, і пронизливий погляд Матері-Засновниці схрестився з моїм, а потім ми розійшлися в різні боки. Наймані робітники розступилися, щоб я могла пройти на борт позиченого ними зорельоту. За мною йшли Служниці, які мали супроводжувати мене під час подорожі. Вони несли скрині з одягом та іншими речами, що могли знадобитися Сайдонії Імпірінс під час подорожі до Хризантеміуму.

Якби в мене не було відмінного слуху, я б не почула перешіптування Ексцесів:

— Оце так прощання. Бездушне і черстве, — сказав хтось. — Мабуть, вона не дуже сумуватиме за своєю дочкою.

— Кажу тобі, аристократи — холоднокровні створіння. Їм недоступні почуття простих смертних. За останні століття вони здійснили забагато генетичних модифікацій.

Я не виказала, що почула ці слова, але вони майже змусили мене посміхнутися, і цей імпульс здивував мене, тому що зазвичай я не розуміла гумору. Найсмішнішим був той факт, що ці Ексцеси не мали жодного уявлення про те, наскільки бездушною і генетично модифікованою була я.

Тепер переді мною стояло лише два завдання: змусити людей повірити, що я — Сайдонія, і, звісно, спробувати вижити.

Діаболік

9

Діаболік

УСЮ ПОДОРОЖ я просиділа в каюті разом зі Служницями, повторюючи і пригадуючи все, що мені було відомо про Імператорський Двір. Я уявляла, як у цей час Донія схвильовано міряє кроками кімнату, чекаючи, коли наш корабель вийде із гіперпростору, і я зможу відправити їй повідомлення.

Я змушувала себе лежати в ліжку по вісім годин, так само, як це робила б Донія. Їла стільки ж, скільки потребував її організм. І боролася з бажанням рухатися і хоча б трохи напружити м’язи.

Під час процедури урізання м’язової тканини я з легкістю зменшила кількість фізичних навантажень, бо була слабкою. Але зараз мені здавалося, ніби я ось-ось вибухну від надлишку нерозтраченої енергії. Я не дозволяла собі піддатися спокусі, інакше всі зусилля, яких я доклала задля зменшення м’язів, виявилися б марними.

Сайдонія завжди розповідала мені, що Космос — безкрайній і безмежний, але дотепер я не усвідомлювала цього повною мірою. Ми летіли через гіперпростір із неймовірною швидкістю, і, тим не менше, подорож тривала вже не перший тиждень. Ми все ще мандрували просторами нашої Галактики, і за вікном лежала порожнеча темряви без зірок.

Часом у гіперпросторі траплялися нещасні випадки. У минулому, коли відбувалася космічний корабель ламався й розпадався на частини під час подорожі в гіперпросторі, Імператор завжди відкрито говорив про подібні інциденти й оголошував дні міжгалактичної скорботи. Однак, коли трагічні випадки почастішали, їх почали замовчувати. Жахіття засекречували і приховували. Сенатор фон Імпірінс вважав, що причина аварій полягає у застарілих технологіях, що зорельоти вже віджили своє.

Ці катастрофи не лише вбивали людей, які були на борту кораблів, вони руйнували космічний простір. У тій частині космосу, де трапилася трагедія, утворювалася так звана зона смерті, яка поглинала будь-який корабель або планетарне тіло, що перебувало поблизу. Ці зони стали називати «вбивчий космос».

Тепер, коли я стояла на борту корабля і вдивлялася в неосяжну темряву, усвідомлюючи, що будь-якої миті щось може піти не так, і тоді нас спіткає та сама доля, вбивчий космос лякав мене ще більше.

Вихід із гіперпростору став для мене справжнім полегшенням. Це відбулося раптово: тільки-но корабель увірвався в шестирічну зоряну систему, — місце локації Хризантеміуму, — темрява відступила й у вікна зорельоту полилося світло.

У двері постукали і досередини зайшли кілька найманих працівників.

— Вельмишановна Панно Імпірінс, ми прибули до Хризантеміуму. Нам дали дозвіл на зближення.

— Добре, — а потім, пригадавши, що для Ексцесів дуже важливі безглузді люб’язності, я додала: — Дякую вам.

Робітники обмінялися поглядами, і чоловік, який стояв попереду, наважився запитати:

— Ви не будете проти, якщо ми подивимося на Хризантеміум із вашого вікна?

Оскільки я була високопоставленою особою, у моїй кімнаті був один із небагатьох оглядових отворів.

Я відійшла трохи вбік, щоб Ексцеси могли підійти до вікна і разом зі мною роздивитися Хризантеміум, до якого ми підлітали.

— Прошу.

Тільки-но зоряний корабель увійшов у зону дії гравітаційного поля, ми відчули сильний поштовх. Вікно затопило сліпуче світло трьох пар бінарних зірок, що оберталися навколо єдиного центру тяжіння.

Незабаром поміж сяючої білизни почали вимальовуватися темні обриси і корабель зайшов у такий собі стрій із зарядженої зброї, що дрейфувала у космосі, нагадуючи вишкірені зуби, які тільки й чекали на сигнал, аби вгризтися в нас.

— Боже мій, ми й справді тут, — прошепотіла одна із жінок-робітниць, — ми побачимо його на власні очі.

Решта лише мовчки кивнула, зберігаючи благоговійну тишу. Весь час, поки ми рухалися до місця стикування, судно злегка трясло. Гравітаційні поля в шести-зоряній системі були настільки хаотичними, що до Хризантеміуму можна було підлетіти лише через один вузький канал. Як пояснив хтось із робітників, навіть якби велика армада наважилася на атаку, кораблям, фактично, довелося б наближатися до фортеці колоною по одному, інакше зорі цієї системи просто розірвали б їх на шматки ще на підльоті.

— Хто зважиться на таке? — запитала я.

Ексцеси з подивом поглянули на мене, оскільки я ще жодного разу не зверталася до них першою. І тут мене осінило: інші імперські родини — ось хто становив загрозу для Хризантеміуму.

Родини на кшталт Імпірінсів.

Ці захисні заходи розвіювали будь-які помисли про заколот, знищувало бажання відсікти голову Імперії, влаштувавши різню серед членів королівської родини Домітріанів.

Наймані працівники не могли сказати цього вголос. Чоловік лише зніяковіло посміхнувся і вказав на вікно.

— Ну, звісно, ніхто не наважиться на подібне.

Наш корабель безупинно трясло, поки ми проходили через тисячі енергетичних консолей і ряди стаціонарної зброї, а потім на горизонті нарешті з’явився перший кронштейн Хризантеміуму. Серед найманих працівників пронісся благоговійний шепіт, коли перед їх очима постала найбільш приголомшлива і найколосальніша конструкція Імперії.

Хризантеміум був збудований у формі квітки, на честь якої його, власне, і назвали. Він був конструкцією із тисячі кораблів, що з’єднувалися в центральній частині, — найбільшій геліосфері Імперії. Основний сектор складався з менших, вигадливо вигнутих кронштейнів, що утворювали величезну житлову площу і, по суті, були суцільним кораблем під назвою «Валор Новус». На цьому судні проживали члени імператорської родини, водночас він слугував місцем для прийому вищих посадових осіб. Окрім того, у ньому розміщувалися палати Сенаторів і оперативний центр — бойовий командний пункт. Довгі кронштейни, що відгалужувалися від головного зорельоту, були частиною сполучних суден і простягалися на кілометри від центральної частини фортеці.

Хризантеміум був достатньо масивним, щоб утворювати власне гравітаційне поле без будь-якої сторонньої та штучної допомоги. Кожна секція могла відокремлюватися від решти споруди, тобто весь центр імперії міг розділитися на дві тисячі самостійних кораблів.

У моїй голові звучали відлуння поспіхом прочитаних історичних фактів й уроків, які я відвідувала останні кілька місяців, і я безперестанку думала про те, що планую зробити: я була Діаболіком, який збирався увійти в саме серце Імперії, де одне моє існування було рівноцінне смерті. Я збиралася вдавати із себе дочку Сенатора, якого охрестили Великим Єретиком, перед усім Імператорським Двором, повним політиків, які мріяли знищити його. Я мала обдурити людей, здатних управляти такою громадою, і якщо я зазнаю невдачі, Сайдонія може виконати свої погрози й померти слідом за мною.

У шлунку почалася «війна», яка не нагадувала про себе вже впродовж багатьох років.

Я одразу впізнала це відчуття: це був страх.


Не тупай, а рухайся плавно і граційно, наче лебідь...

Ці слова Сутери ну Імпірінс промайнули в моїй голові, коли найсильніші з моїх Служниць намагалися підняти церемоніальну сукню, яку я мала надягти для зустрічі з Імператором. Біля дверей стояли наймані робітники і чекали, поки я вийду, щоб супроводжувати мене, тому допомогти Служницям і полегшити їхній тягар було ризиковано.

Церемоніальні шати — це мудроване вбрання, вилите з дорогоцінного металу. Вони безжалісно стискали талію, а вага золота, з якого їх виготовляли, була вдвічі більша за вагу Вельмишановних Грандів і Вельможних панянок, які змушені були вбиратися в ці шати. Під сукню необхідно було надягати спеціальну нижню спідницю, що кріпилася до екзокостюму, — тонких металевих смуг, які застібалися на кінцівках і прилягали до хребта, виконуючи роль механічного скелета й приймаючи на себе основну вагу вбрання.

Враховуючи мою надзвичайну силу, я могла обійтися і без екзокостюму, але знову ж таки, я повинна була зображати із себе слабку дівчину, якою зроду не була. Тому я попросила Служниць потримати для мене сукню, граючи роль ідеальної спадкоємиці родини Імпірінс, і дозволила закріпити на собі церемоніальні шати. Холодний метал огорнув шкіру.

Тільки-но мудровані шати були вдягнені, я наказала Служниці подати пульти для палей у моєму волоссі. Одним натиском я перетворила свої пасма у складно заплетені коси і почекала, поки інша Служниця прикрасить їх нитками із самоцвітами.

Я оглянула результат приготувань. І не впізнала власного відображення у дзеркалі: на мене дивилася висока і струнка особа у сяючій церемоніальній сукні, її темно-коричневе волосся було укладене в дивну зачіску й уквітчане коштовним камінням, її шкіра — чиста бронза з медовим відтінком у тих місцях, де Сутера ну Імпірінс зробила додаткову пігментацію.

Від Немезіди дан Імпірінс лишився хіба що ніс.

Я торкнулася його, щоб нагадати собі, що це все ще я, не забуваючи при цьому про найманих робітників, які нетерпляче товклися біля дверей, бажаючи скоріше звільнитися, і промовила:

— Я готова.

Дорогою від стикувального відсіку «Валор Новуса» до приймальної зали мене супроводжував ескорт із шістьох найманих робітників і вісьмох Служниць. Як майбутній Сенатор фон Імпірінс я була досить важливою персоною, щоб Імператор особисто удостоїв мене аудієнції — навіть якщо наша сім’я перебувала в опалі.

Чи очікує на мене негайна страта під час цієї зустрічі... ще належало дізнатися.

Діаболік

10

Діаболік

ВРАХОВУЮЧИ, що на мені було металеве вбрання вагою під сотню кілограмів, рухатися плавно, немов лебідь, було доволі складно, навіть у екзокостюмі, але головна проблема полягала в необхідності зберігати при цьому безтурботний і розслаблений вираз обличчя — на цьому особливо наголошувала Сутера. Я не знала, що таке безтурботність і розслаблений стан, так само, як не розуміла, що таке гумор.

Незважаючи на те що мої інстинкти волали про необхідність розвідати навколишню обстановку, оглянувши все і вся у «Валор Новус», я змушувала себе дивитися прямо і просто йти за своїм екскортом. «Валор Новус» — центр і основна Хризантеміуму — було найбільшим за розміром судном, що кріпилося безпосередньо до величезної геліосфери. В якусь мить я не втрималася й поглянула вгору — побачене настільки приголомшило мене, що я завмерла на місці.

Відкрите небо.

Мій погляд потонув у блакиті штучної атмосфери, у глибинах якої зникали верхні вікна і стеля цієї величезної зали. Крізь вікна, розташовані поза межами мого поля зору, лилося сяйво пари бінарних сонячних дисків, і на мить мені здалося, що я опинилася на планеті, а не на кораблі. Мені ще ніколи не доводилося бувати в кімнаті, де неможливо розгледіти стелю. Жодні з моїх інстинктів і навичок виживання не були пристосовані до відкритого й безмежного простору. Мені стало душно і тісно в путах церемоніального одягу.

Ексцеси здивовано поглянули на мене, і я змусила себе рушити далі: крок за кроком, ігноруючи ілюзію бездонного неба. А потім величезні двері переді мною відчинилися і я увійшла до приймальної зали Імператора.

Усі тривоги розвіялися, щойно я оглянула приміщення і побачила тлум народу. Люди розступилися, щоб звільнити для мене прохід у дальню частину кімнати, де виднілися великі вікна, у які заглядали чотири зірки цієї системи. Я одразу зрозуміла, хто із цих вельмож — Імператор Рандевальд фон Домітріан, оскільки погляди тих, хто не дивився на мене, були спрямовані на нього, так само, як і погляд його матері — Сигни Домітріан, котра стояла праворуч від нього.

Перш за все, не забути про поважну ходу Вельмишановної Панни.

Мої наймані працівники відступили вбік, пропускаючи мене вперед, щоб я могла наблизитися до Імператора. Отже, зробити три кроки й опуститися на коліна. Я виконувала все так, як нас вчила Сутера ну Імпірінс: щоразу, піднісши долоні до серця, я зводила очі вгору і дивилася на здорованя з довгим білявим волоссям, що вкривало плечі немов плащ.

Подорож до підніжжя трону Імператора, яку я здійснила під супровід шепоту і глухого гуркоту голосів Вельмишановного Панства, здалася мені безкінечною. У мене ще буде час, щоб оцінити цих людей. Наразі ж, уся моя увага була зосереджена на одній людині — на чоловікові, від якого залежало, житиму я, чи помру.

Тож я опустилася на коліна перед Імператором, який дивився на мене своїми чорними очима й здавався оманливо молодим — йому можна було дати не більше двадцяти років, якби не холодний, цинічний погляд. Імператор був кремезним, наче брила, а шкіра його точених рук, які він простягнув до мене, була м’якою і ніжною. Я взяла його долоні, щоб піднести до своїх щік.

Але в останню хвилину Імператор відштовхнув мої руки і схопив мене за волосся.

Шалена хвиля люті здійнялася в мені, і я зібрала всю свою волю в залізний кулак, пригнічуючи відповідну реакцію й нагадуючи собі, що наразі я — Сайдонія Імпірінс, а не Діаболік. Тож навіть коли він відтягнув мою голову назад, щоб роздивитися обличчя спадкоємиці Імпірінс, я залишилася покірною, як лялька-мотанка.

— Отже, — заговорив Імператор, і підвищив голос, щоб його почули всі присутні, — це і є Сайдонія Імпірінс. Як поживає твій батько?

Питання прозвучало безтурботно і ласкаво. Тільки рука, що безжалісно стискала волосся і смикнула мою голову до болю в шиї, ніби застерігала: у цьому невинному запитанні немає жодного натяку на доброту.

— У нього все добре, Ваше Високопреподобство, — я подивилась йому прямо у вічі, сподіваючись, що цей погляд не видасть бездушного холоду мого серця. — Він дуже пишається тим, що ви вшанували його, запросивши мене до Двору.

Гірка посмішка з’явилася на нестаріючому обличчі Імператора.

— Це було не вшануванням його заслуг, дівчинко. Твій батько скоїв великий злочин — він поширював єресь.

У мене за спиною прокотилася хвиля сміху. Заява Імператора застала мене зненацька. Я сподівалася, що справжня причина мого візиту залишиться таємницею, принаймні, саме на це розраховувала Мати-Засновниця.

Але вона помилялася.

— Я... — я намагалася знайти слова, які б сказала Сайдонія на моєму місці. Але нічого не спадало на думку. Зрештою мені це вдалося:

— Сподіваюсь, я не повторю помилок свого батька і не завдам подібної образи Вашому Високопреподобству.

— Це ми ще побачимо. Твоє життя буде запорукою того, що в майбутньому таке не повториться, — сказав Імператор, відпустивши мене.

Отже, мене викликали сюди не для страти, з полегшенням подумала я. Імператор оглянув мою свиту.

— Скажи мені, Вельмишановна панно Імпірінс, хто з них твоя улюблена Служниця?

Я кліпнула очима. Улюблена Служниця? Я ніколи не сприймала їх, як індивідуумів. Для мене вони були лише покірними суб’єктами, що здатні виконували накази, але неспроможні на самостійні дії та вчинки.

— Ну ж бо, — посварив мені Імператор, скрививши вуста у глузливій посмішці. Він схопив мене за руку і підняв з колін. — У кожного є улюблене звірятко. Позаду мене стоять три моїх улюбленці: Хезерд, Енгвіш і Енміті.

Я вперше поглянула за спину Імператору і звернула увагу на двох чоловіків і жінку, які стояли, наче вартові за його троном. Усі вони дивилися на мене, не відводячи очей, як безстрашні хижаки: під їхньою шкірою грали м’язи, і в кожному поруху тіла відчувалася сила.

Я покрилася брижами від шоку і потрясіння.

Ці троє були Діаболіками.

Імператор хотів налякати мене одним їхнім виглядом і це йому вдалося, але з причин, про які він навіть не здогадувався. Мене охопила страшна параноя: що, як причина їхніх допитливих поглядів криється в тому, що Діаболіки здогадалися, чим я є насправді, так само, як я з першого погляду зрозуміла, що вони таке. У них відчувалося щось тваринне: Діаболіки нагадували зграю левів, яка готова будь-якої миті зірватися з місця, і мені здалося, що вони побачили в мені ту саму сутність. Один із чоловіків був смаглявий і кароокий, інший — чорнявий із світло-блакитними очима. Жінка нагадувала мене в моєму первинному вигляді: бліда і світлоока. Вочевидь, ми були створені одним і тим самим селекціонером.

Серце шалено калатало в грудях, і я знову поглянула на Імператора. Невже вони з першого погляду здогадалися, що я таке?

— Я прикипів душею до кожного з них, — промовив Імператор, зазираючи мені у вічі. — Я не зміг змусити себе позбутися власних Діаболіків, до того ж як Імператор я можу дозволити собі зробити виняток. Врешті-решт, моє життя набагато цінніше за життя звичайної людини.

— Безперечно, Ваше Високопреподобство.

— Тож, хто зі Служниць твоя улюблениця?

Він не міг знати, що я таке. Не міг. Інакше його Діаболіки вже б убили мене. Я б учинила так само, якби якийсь Діаболік наблизився до Донії. Я вказала пальцем на першу-ліпшу Служницю.

— Чудово, — сказав Імператор. Він поманив її пальцем, і Служниця покірно вийшла вперед. Слуги не могли не підкоритися наказам. — Скажи мені, Вельмишановна панно Імпірінс, як звати цю Служницю?

На мить я заклякла, намагаючись пригадати її ім’я. На щастя, мені це вдалося.

— Лезер, — відповіла я. — Її звати Лезер дан Імпірінс.

— Значить Лезер. У мене з’явилася чудова ідея. Передай Лезер ось це лезо, — сказав він і простягнув мені кинджал.

Спантеличена його діями, я прийняла кинджал з його рук і простягнула Служниці. У залі запала тиша, повітря наелектризувалося від недоброго передчуття.

Імператор поклав руку мені на плече і прошепотів на вухо:

— Накажи їй здерти із себе шкіру. Нехай почне з рук.

Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що це за вимога. Він міг сам наказати Лезер зробити це.

Імператор поглянув мені у вічі і на його оманливо молодому обличчі розповзалася безжалісна посмішка.

— Ну ж бо.

Отже, він бажав, щоб саме я була відповідальною за те, що станеться опісля. Гаразд.

— Лезер, зріж шкіру зі своїх рук! — наказала я.

Лезер підкорилася. Вона почала звиватися в агонії.

Потім Імператор сказав мені віддати наказ, щоб вона перейшла до білування ніг, і я виконала його настанови. Шкіра Служниці відпадала кривавими шматками, її обличчя заливали сльози, та вона продовжувала зрізати шматок за шматком.

Увесь цей час Імператор не зводив із мене очей.

Я схаменулася, раптом усвідомивши, що маю якось відреагувати на цю картину. Зважаючи на те, чим я була, подібні звірства не викликали в мене жодних емоцій, але це, безперечно, мало підняти бурю емоцій у Сайдонії. Це б схвилювало будь-яку нормальну людину. Тим не менше, я відчувала, що вияв страху тільки підігріє азарт Імператора, а можливо, надихне на продовження тортур задля власної втіхи.

Що зробила б Сайдонія на моєму місці?

Я дивилася, як Лезер завиваючи від болю, продовжувала покірно виконувати наказ. Її крики заглушали всі інші звуки. Я намагалася збагнути, як саме маю відреагувати. Більшість із Вельмишановного Панства почувалися недобре. Інші потайки відводила очі. Були й такі, хто дивився на Лезер і ніби не помічав її. А решта, здавалося, отримувала задоволення від видовища.

Сайдонія б не стала мовчки спостерігати за цим.

Вона закричала б на Імператора і спробувала б захистити Лезер. Донія не могла спокійно дивитися на те, як знущаються над безпомічними створіннями. Саме тому тут замість неї була я.

Як ще могла відреагувати Сайдонія? Як?

Вона могла розплакатися.

Я не вміла плакати. Я просто була не здатна на це.

У цій ситуації я могла зробити тільки одне.

Тож я закотила очі, відкинула голову назад і дозволила своєму тілу осісти на підлогу, намагаючись зобразити, нібито більше не в змозі витримати це. Церемоніальні шати були настільки важкими, що коли я впала, у залі пролунав гучний брязкіт, а я залишилася лежати на підлозі: кожен мій м’яз був розслаблений, а дихання сповільнене — такий собі образ приголомшеної вразливості й слабкості. Роль була зіграна доволі правдоподібно. Я вправно обіграла ситуацію, уникнувши жорстокості Імператора і нейтралізувавши її. Можливо, це спрацює.

На хвилину в залі запала тиша, а потім роздався вибух сміху.

— Ми налякали дівча Імпірінсів? — вигукнув Імператор, — Підозрюю, що так і є. Де ж її наймані працівники? Підійдіть, не бійтеся, — у його голосі почулися нотки роздратування. — Я не збираюсь білувати жодного з вас. Розваги скінчилися.

Імператор, який тепер перебував у доброму гуморі, наказав їм віднести мене в нові покої.

Я не розплющувала очей, продовжуючи зображувати непритомність. Одягнена в екзокостюм і церемоніальні шати, я важила забагато, тож робітники зняли з мене найважчі деталі вбрання. Лезер продовжувала стогнати, тому в той час, як мене готували для транспортування в покої, я не втрималася і розплющила очі, щоб крадькома поглянути на Служницю — й роздратовано усвідомила, що Імператор збирається залишити її в такому стані.

Вона корчилася на підлозі, бо втратила забагато крові й більше не могла стояти на ногах, а її сукня наскрізь просякла кров’ю. Інші Служниці пройшли повз неї, ніби Лезер там і не було. Мене вразило, наскільки безпорадною стає істота, позбавлена свободи волі. Вона навіть не здатна на самозахист. У найпростішої комахи, і то є інстинкт самозахисту, але не в подібних істот.

— Коли вона нарешті замовкне і стихне цей пекельний крик? — запитав юнак, який підійшов до Лезер, щоб роздивитися її.

Я одразу впізнала його.

Високий, широкоплечий і рудоволосий. Соціальний статус Тайруса Домітріана видавала сама лише кількість очей, що були спрямовані на нього. У його зовнішності були неприховані вади, так само, як і в його аватарі: веснянки і ямочка на підборідді. На відміну від аватару, його очі блищали, майже сяючи від божевілля. Кожна клітина його тіла випромінювала шалену енергію — від цієї картини майже перехоплювало подих.

— Це так неблагородно. Зараз же припини скиглити, — мовив Тайрус до Лезер, ніби Служниця була в змозі його почути. — Хіба можна так себе поводити при Вельмишановному панстві?!

Біль повністю затьмарив залишки свідомості Лезер і вона була не здатна почути його або виконати його накази, тож юнак закотив свої блакитні очі, витягнув із кишені тонку циліндричну зброю і вистрілив спалахом світла їй у груди. Вона затихла. Я одразу зрозуміла: Служниця померла.

— Тайрусе! — з докором мовив Імператор. — Що я тобі казав про вбивство людей?

— Так, так, знаю, спершу слід отримати твій дозвіл, дядьку, — пробурчав Тайрус, зігнувшись у поклоні. — Але на свій захист можу сказати, що вона дратувала мене.

— Ех ти... — з ніжністю промовив Імператор, — вона й так уже була живим мерцем. Навіщо було пришвидшувати її смерть?

Тайрус схилив голову на бік: його блакитні очі з блідими віями блищали, а на губах грала божевільна посмішка.

Я пригадала все, що мені було відомо про Тайруса Домітріана. Після зустрічі з аватаром цього безумця я з цікавістю слухала розповіді Сутери ну Імпірінс про нього. Він був одним із найбільших посміховиськ Імперії. Призначення божевільного племінника своїм спадкоємцем було одним із найбільш правильних рішень Рандевальда Домітріана. Навіть його найзапекліші вороги не наважаться вбити Імператора, побоюючись його спадкоємця.

Я не помітила, як мої очі розплющилися ширше. Я усвідомила це, лише впіймавши на собі скептичний погляд дівчини, яка перебувала на іншому боці кімнати й дивилася прямо на мене — здається, вона була єдиною, хто звернув на мене увагу. Її чорне волосся спадало на плечі акуратними кучерями, а очі пильно мене вивчали.

Я знову зімкнула повіки, розсерджена, що вона помітила мій фарс. Мене понесли геть із кімнати, а Імператор тим часом продовжив головувати на зібранні. Усі й думати забули про знущання над Служницею.

Ці люди справді були жорстокими.

Але якщо вони становитимуть хоч найменшу загрозу для Сайдонії, вони довідаються, що я набагато жорстокіша.

Діаболік

11

Діаболік

НОВОПРИБУЛИХ Вельмишановних Панів розміщали на розкішних віллах, розташованих під одним із велетенських куполів «Валор Новус», у склепінні яких навіть неможливо було розгледіти стелю. Щоб спокійно роздивитися все навкруги, я зробила вигляд, ніби отямилася, щойно наймані працівники винесли мене подалі від очей основної маси Вельмишановного панства.

Мене завжди вражали вольєри для тварин і сади у фортеці Імпірінсів. У Хризантеміумі рослинність вкривала безмежні простори зелених пагорбів, сягаючи в такі далі, що обриси найвіддаленіших дерев розмивалися в горизонті атмосфері.

Знову закралася думка, що ми стоїмо на поверхні планети, хоча я знала — це лише прозорий куполоподібний відсік судна. Виконуючи вказівки Імператора, наймані працівники вивели мене до вілли, що була закріплена за родиною Імпірінс.

Опинившись усередині шикарної вілли, я вперше, з часу перебування в приймальній залі Імператора, вільно зітхнула.

— Вельмишановна Панно Імпірінс, як ви почуваєтеся? — запитав один із працівників.

Я поглянула на нього.

— Зі мною все гаразд. Ви чудово виконали ваш обов’язок, супроводивши мене до Хризантеміуму й представивши родину Імпірінс Імператору. Дякую вам. Тепер можете бути вільними.

Наймані працівники виглядали вкрай здивованими, проте я не стала їм нічого пояснювати. Служниці не вміли ні мислити, ні встановлювати причинно-наслідкові зв’язки. Отже, вони не помітять, що я поводжуся «дивно», тоді як наймані працівники можуть зробити певні висновки. Саме тому тепер, коли вони виконали свої офіційні обов’язки, я більше не потребувала їхніх послуг: їх побачили, а мене визнали їхньою господинею. Принаймні, якщо вони поїдуть, я буду певна, що жодного з них не спіткає доля Лезер.


У фортеці Імпірінс доба складалася з шістнадцятигодинного дня, під час якого світило яскраве сонце, і восьмигодинної ночі, коли світло було тьмяним. Денно-нічний цикл «Валор Новус» змінювався відповідно до положення зірок за вікном і залежав від того, яким боком Хризантеміум розвернена до якогось із сонячних дисків. Проте на кожній віллі були ширми, що закривали вікна й створювали ілюзію ночі. За моїм наказом Служниці опустили їх, щоб я могла виспатися перед завтрашньою службою в геліосфері — служби проводили тричі на тиждень, у той час, коли всі шість сонячних світил було видно з «Валор Новус».

Як виявилося, сон був недосяжною розкішшю навіть для такого створіння, як я, хоча, щоб виспатися, мені не потрібно було багато часу. Про прибуття мого першого гостя голосно сповістив домофон:

— Невені Сагну до Сайдонії Імпірінс.

Невені Сагну? Я зашнурувала напівцеремоніальне вбрання, намагаючись згадати, чи було це ім’я у списку, із яким я ознайомилася під час навчання. «Сагну» не було в переліку сенаторських імен, і я не пригадувала, щоб Донія коли-небудь розповідала про Невені після спілкування на соціальних форумах.

Коли я вийшла назустріч новій гості, то побачила невисоку дівчину із сяючим чорним волоссям і одинарними повіками, що нагадували ті, які Сутера ну Імпірінс зробила собі після останнього сеансу в ботів краси. Але з рисами обличчя дівчини вони гармоніювали набагато краще, і я дійшла висновку, що це одні з рецесивних ознак — на зразок рудого волосся й відокремлених мочок вуха, що зрідка даються людям від природи. Поверх її коміру лежало намисто серпоподібної форми — вигнута металева пластина із заточеним краєм, що була всіяна коралами для маскування смертоносної природи, бо, по суті, це був імпровізований кинджал. Можливо, когось і можна було обдурити, видавши це знаряддя вбивства за прикрасу, але не мене.

— Вельмишановна Панно Імпірінс, сподіваюсь, ви добре себе почуваєте, — Невені опустилася на коліна, і я простягла їй руки. Вона приклала їх до своїх щік. Цей жест дав мені зрозуміти, що соціальний статус дівчини був однозначно нижчим, ніж у Сайдонії. — Я бачила, як ви знепритомніли напередодні. Я теж часто страждаю від запаморочень. Тому вирішила принести вам настоянку. — Вона підвелася з колін і почала нервово порпатися в кишенях своєї туніки, після чого простягнула маленький металевий флакончик, заглядаючи мені у вічі. — Просто додавайте по три краплі в напій.

Я зрозуміла, що вона очікує на мою відповідь. Мотиви цієї дівчини миттю викликали в мене підозру. Вона поводилася занадто улесливо.

— Дякую.

— Прийміть мої співчуття з приводу загибелі вашої Служниці. Це був ганебний спосіб... — вона замовкла, перш ніж промовила вголос слова критики в бік дій Імператора. Потім продовжила: — Коли я приїхала сюди, моя родина теж перебувала в немилості Імператора. Тому я розумію, що ви відчуваєте, ставши свідком подібного.

— Справді?

Вона перейшла на шепіт і нахилилася до мене.

— Ми обидві перебуваємо тут з однієї причини, — тихо промовила вона, — і у нас багато спільного.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що ваш батько і моя мати розділяють спільні ідеї та переконання, — її щоки запалали. — Вони не знайомі один із одним, але спроба моєї матері реформувати нашу систему освіти розгнівала Імператора. Вона хотіла, щоб ми вивчали математику, природничі науки і...

Я завмерла. Саме таких людей мені варто уникати, але я не була певна, чи маю право відсторонитися від цієї дівчини, зважаючи на те, що вона походить із аристократичної родини.

— Я не чула про твою сім’ю. Пробач.

Вона зашарілася.

— Ми не належимо до однієї із сенаторських родин. Моя мати керує колонією на території Пасус.

Тепер усе стало на свої місця.

— Вона — Намісник?

Відповідь дівчини прозвучала, як виправдання:

— Так.

Отже, Невені була однією зі славнозвісних Ексцесів і належала до правлячої сім’ї, яка прийшла до влади шляхом всезагальних виборів, а не шляхом передачі соціального становища у спадок. Це також означало, що родина кинула виклик місцевому Вельмишановному панству — родині Пасус. Не дивно, що Невені була тут. Сенатор фон Пасус вважав себе головним захисником віри Геліоніки. Він ніколи не дозволить якимсь безрідним Ексцесам відкрито чинити подібне богохульство на підвладних йому територіях.

Ця дівчина могла ще більше заплямувати репутацію Імпірінс. Мені не слід продовжувати спілкуватися з нею.

— Дякую за настоянку, — мовила я, повертаючи їй флакон, — але я сумніваюся, що в нас стільки спільного, як ти думаєш.

Мій тон був сухим і непривітним. Хвилину вона вдивлялася в моє лице, потім її обличчя перетворилося на кам’яну маску.

— Як забажаєте.

Вона зрозуміла, що пропозицію альянсу відхилено, але я не бачила, як ця дівчина може допомогти укріпити мій статус при Дворі. Вона тільки поставить під загрозу моє становище. Донія ніколи б не відкинула пропозицію дружби, але я з легкістю зроблю це заради Донії.

— Прошу вибачення, — мовила я, відвертаючись від Невені, — але в мене була довга і виснажлива подорож.

— Звісно, моя Вельмишановна Панно. Я відкланяюся, щоб ви могли перепочити, — хвилину вона вагалася: — Якщо ви передумаєте...

Я похитала головою і сухо запевнила її:

— Не передумаю.


Наступного дня весь Імператорський Двір зібрався у Великій Геліосфері для проведення служби. Імператорська родина — Імператор Рандевальд, його мати Сигна й навіжений небіж Тайрус, а також небога Дівайні з чоловіком Саліваром — зайняли почесні місця в центрі, навколо вікарія.

Два місця обабіч Імператора залишилися вільними, але ненадовго. Раптом двоє з Діаболіків Імператора всілися в пусті крісла, оскільки їхні обов’язки охоронців давали їм право входити до кола сановитих осіб у геліосфері. Я впізнала світлокосу Енміті і смаглявого Енгвіша. Хезерда серед них я не побачила, але він, без сумніву, був десь поблизу.

Я зловила себе на тому, що вже доволі тривалий час роздивляюся Енміті, вивчаючи риси її обличчя (майже ідентичні моїм), — її світле волосся й очі, що були такого самого кольору, як у мене, до того як боти краси їх модифікували. Якби урізання м’язів, що Мати-Засновниця змусила мене пройти, було менш ефективним, а мій ніс зробили рівним, у мене були б причини для тривоги. Лише кілька місяців тому нас прийняли б за однояйцевих близнюків.

Вона відчула мій пильний погляд і подивилася на мене. Я швидко відвернулася і зайняла відведене мені місце в ряду для Сенаторів і їхніх родин. У наступному ряду я побачила Вельмишановне Панство з нижчим соціальним статусом. За ним сиділи знатні Ексцеси, такі як Невені Сегну. Я миттю відвела очі, щоб знову не привернути її уваги.

Усі Служниці Вельмишановного панства розмістилися в дальніх секціях, одразу за найманими працівниками. На головах останніх виднілися татуювання, що свідчили про їх приналежність до однієї зі знатних родин. Для служби всі вбралися у церемоніальні шати, метал яких віддзеркалював сліпучий блиск зірок. Я не знала, куди мені слід дивитися.

І в цю мить я помітила погляди, що були спрямовані на мене, й почула шепіт — усі обговорювали спадкоємицю Імпірінс, яка знепритомніла посеред Імператорського Двору. Я з легкістю вловила уривки фраз.

— ...набагато вища, ніж я собі уявляв...

— ...шкода, що вона не випрямила носа...

— ...без сумніву, Імператор ще не награвся з нею. Я очікувала більшого...

Я задерла підборіддя. Якби Донія стала центром уваги стількох людей, вона б знітилась, але мені було байдуже. Допоки вони обмежуються перешіптуваннями і не погрожують мені напряму, я могла підслуховувати їх і не перейматися.

Коли Вікарій почав читати молитву, світло сонячних дисків перемістилося, відбившись у тисячах точок на стінах й запаливши кільце священних чаш, і я здивувалася, відчувши, як кімнату наповнило тепло. Я відчувала, як піт струменить під моїм церемоніальним одягом. Я торкнулася його і відчула на собі чийсь пильний погляд.

Я підняла голову й зустрілася очима із Саліваром Домітріаном, який у ту саму мить нахилився до дружини і щось прошепотів їй. Дівайні Домітріан також подивилася на мене. Дівайні й Салівар були яскравим прикладом застосування оманливої молодості. Їм обом було щонайменше років по п’ятдесят, але вони виглядали не старшими Донії. Я знала, що на соціальних форумах Донія час від часу спілкувалась із Саліваром, але винятково з примусу матері. Сайдонія розповідала мені, що Салівар із дружиною славляться своєю розпустою.

Вони обоє посміхнулися мені, нагадуючи в цей момент пару гадюк, що згорнулися, готуючись до стрибка.

Вони спостерігали за мною впродовж усієї служби. Я потайки поглядала на них, вдаючи, що слухаю вікарія. Це було не так уже й легко, враховуючи виснажливу спеку і присутність Діаболіків, уваги яких я воліла б уникнути понад усе і, звичайно, через поведінку навіженого імператорського небожа.

Тайрус Домітріан виправдовував свою репутацію. Під час служби він часто заходився недоречним сміхом і походжав між рядами, розглядаючи Служниць, ніби розмірковуючи, яка з них стане його наступною жертвою. Якби він не був божевільним, його б вважали більшим богохульником, ніж Сенатора фон Імпірінс. У якийсь момент із натовпу виринув третій Діаболік, Хезерд, і схопив Тайруса за руку, на що той закотив очі, а потім вийшов за ним геть із кімнати. Уся громада зробила вигляд, що не помітила виявлення неповаги відносно Спадкоємця — навіть його дядько Імператор.

Після служби Вельмишановне Панство перейшло до приймальної зали, щоб вдихнути наркотичні пари. Служниці ходили поміж натовпу із флакончиками наркотичних інгаляторів для загострення почуттів. Я взяла один із них і зробила вигляд, що глибоко вдихнула. Саме в цей момент Дівайні та Салівар Домітріани наблизилися до мене із лукавими посмішками.

— Люба Сайдоніє Імпірінс, — заговорила Дівайні, оглядаючи мене, — наживо ти виглядаєш зовсім по-іншому!

Як племінниця Імператора Дівайні була Молодшою Спадкоємицею на престол, тож вона із чоловіком займали вищий соціальний щабель, ніж я. Я опустилася перед ними на коліна, і кожен із них простягнув мені руки, щоб я приклала їх до своїх щік.

— Будь ласка, встань з колін, моя люба, — промовила Дівайні з тою самою посмішкою на обличчі. — Учора мій дядько був вельми непривітним.

Я насторожено дивилася на неї, поки зводилася на ноги.

— Це вина мого батька, який засмутив його, Ваше Високопреосвященство. Я не поділяю його дивних схильностей.

Вони обмінялися поглядами: О, ми впевнені, що ви їх не поділяєте, люба Сайдоніє, — промуркотіла Дівайні. — Усі ці дурниці про єресь дуже втомлюють, чи не так? Мене більше цікавлять чуттєві насолоди життя, ніж грубі політичні ігри. Ми б хотіли запросити вас сьогодні до нашої вілли. Приєднайтеся до нас у соляних ваннах.

— О, це просто незрівнянна насолода, — підтвердив Салівар і замовк на хвилину, щоб зробити глибокий вдих зі свого флакона парів. — Купання подарує вам нечувану насолоду.

Щось у цих двох насторожувало мене, але вони були тими людьми, з якими Мати-Засновниця воліла б бачити Сайдонію у дружніх стосунках. Якщо я затоваришую з кількома членами імператорської родини або зарекомендую себе як дурне, легковажне дівча, занадто захоплене «розкішшю», щоб цікавитися питанням про важливість наукових знань, я зможу далеко піти, розвіюючи підозри щодо єретичних потягів і схильностей у Сайдонії.

— Із задоволенням приєднаюся до вас, — відповіла я. — Мене теж втомлюють політичні нісенітниці.

Посмішка Дівайні стала іще ширшою. Вона випустила клуби пари з ніздрів.

— Ми відправимо своїх Служниць, щоб вони провели тебе.

Я кивнула на знак подяки, і вони пішли геть. Після того я перестріла дівчину із чорними локонами, яка спіймала мене на гарячому, коли я імітувала непритомність свідомості за день до цього. Вона втупила в мене погляд, а на її вустах грала хижа посмішка увесь той час, поки дівчина поволі наближалася до мене.

— Сайдоніє Імпірінс, рада нарешті зустрітися з тобою особисто!

Вона простягла руки, і я взяла їх у свої долоні. Вона не була членом імператорської родини, тож її соціальний статус не міг бути вищим за мій. Ні я, ні вона не опустилися на коліна. Натомість, ми просто взялися за руки, як це зазвичай роблять дві жінки одного соціального становища, і сильно стисли долоні одна одної.

— Аватари такі оманливі й настільки відрізняються від живої людини, — мовила я розгублено. — Будь ласка, нагадай мені, хто ти?

— О, Сайдоніє, годі дуркувати. Це образливо. Я завжди роблю ту саму зачіску й залишаю той самий колір очей, — сказала дівчина, вказуючи на свої крижані сіро-блакитні очі й кучеряве чорне волосся. — Це моя особливість. Дехто з нас використовує аватари, що справді мало чим відрізняються від зовнішності в реальному житті. Я — Елантра, звісно.

— Елантра Пасус, — миттю згадала я, і мої м’язи напружились. Я мушу вести себе дуже обережно з цією дівчиною. Дивно бачити представника жахливої родини Пасусів на власні очі.

Вона була набагато нижчою за мене. Я могла з легкістю вбити її, якби забажала!

— Дуже рада нарешті зустріти тебе особисто, — промуркотіла я, імітуючи тон голосу Дівайні, яким вона щойно зверталася до мене. Мій погляд зупинився на шиї Елантри. Її так легко було скрутити, і мене охопило бажання вирішити ситуацію методом, якому Діаболіків вчили з дитинства: просто ліквідувати всіх ворогів Сайдонії, використовуючи грубу силу.

Натомість я змушена була грати роль благородної спадкоємиці й чемно приймати усі ці банальні привітання. Супутниками Елантри були Креденза Фордайс і Гладдік Атон — нащадки Сенаторів, які зустрічалися із Сайдонією під час соціальних форумів. Імператор благоволив їхнім родинам, тому вони перебували на Хризантеміумі як гості, а не як заручники, подібно до мене. На головах найманих працівників позаду Елантри майоріли мітки родини Пасус — Наднова зірка. Цей знак якнайкраще підходив для родини, яка вважала себе головним захисником віри.

— У реальному житті ти набагато вища, — зауважила Елантра, оглядаючи мене з голови до ніг. — Твій аватар не відображає твоєї справжньої зовнішності, чи не так? Знову ж таки, мабуть, для декого аватар — це засіб втілення власних мрій... хоча твій аватар зовсім не розкриває цю зухвалість у виборі форми носа! Це був свідомий вибір, чи під час мандрівки сюди трапилося нещастя?

Мене дратував не тільки той факт, що вона спадкоємиця родини Пасус, сама поведінка Елантри здатна була довести до сказу будь-кого.

— Зі мною трапилася маленька неприємність, — я торкнулася гулі на носі, пригадуючи пропозицію Донії залишити її як є. Заради Сайдонії я з гордістю демонструватиму цю ваду. — Мені сподобався отриманий ефект і я вирішила залишити все, як є.

— Доволі своєрідний вибір, але твоя родина славиться... своєрідним мисленням, чи не так? — зауважила Креденза Фордайс і блиснула очима. На її обличчі читалася якась жага, ніби вона сподівалася, що я неправильно відповім на запитання.

— Тобі сподобалася служба у Великій Геліосфері? Ти, виглядала... доволі неуважною, — наголосила Елантра, намагаючись змусити мене сказати хоч щось, що можна буде інтерпретувати, як єресь. Але їй не дуже це вдавалося.

— Служба була довгою, — відповів замість мене Гладдік. Він дивився на мене з теплотою.

Це був худорлявий хлопчина зі шкірою червоно-коричневого відтінку й очима неприродно яскраво-зеленого кольору. Його зовнішній вигляд доповнювали золоті вплетіння у волоссі, що створювали образ зніженого домашнього хлопчика. Він вочевидь не розділяв прагнення своїх товаришок підловити мене на єретичних судженнях. Треба запам’ятати це.

— Служба тривала не довше, ніж зазвичай, — відповіла Елантра, — Чи... чи у вашій фортеці її проводять по-іншому, Сайдоніє?

Чергова спроба змусити мене припуститися помилки і визнати, що я нечасто відвідую службу. Розумна дівчинка. Справжня змія.

Проте вона не знала, що я тієї самої породи.

— О, Вельмишановна Панно Пасус, ти абсолютно права! Я справді відволіклася під час служби, — безтурботно зізналась я. — Мене переповнювали емоції після прибуття в Хризантеміум! Я не можу дочекатися, аби спробувати всі... — як там казала Дівайні? — чуттєві насолоди життя.

Обидві дівчини не втрималися від посмішок, а в очах Елантри промайнув злорадний блиск.

— Так, знаю, ти, либонь, уже зібралася відвідати соляні ванни Салівара й Дівайні.

Я кліпнула очима. Виявляється, чутки поширюються тут дуже швидко.

— Тобі краще... — почав Гладдік.

— Бажаю насолодитися купанням! — відрізала Елантра, кинувши на нього застережливий погляд.

Заляканий її пересторогою, Гладдік замовк. Він міцно стиснув губи, проковтнувши слова, що збирався вимовити.

— Правда, насолоджуйся... — додала Елантра. — З усією впевненістю можу сказати, що Домітріани відволічуть тебе від жахливої сцени, свідком якої ти вчора стала. Не дивно, що ти виглядала такою пригніченою! — на хвилину в її очах блиснув веселий вогник, у якому читалося звинувачення: «Шахрайка!». — Мушу зізнатися, Сайдоніє, ти зовсім не така, як я очікувала.

Цього разу мені не знадобилося видавлювати із себе посмішку. Якби вона тільки знала! Якби я тільки могла показати їй, наскільки я далека від її уявлень, я б схопила її за горлянку і поглянула, як згасає посмішка на її обличчі...

— Не можу сказати те саме про тебе, — одразу ж відповіла я. — Ти саме така, як я й уявляла.

Не давши їй можливості оговтатись, я розвернулася і пішла геть.

Я вважала, що приділила достатньо часу спілкуванню з оточуючими після закінчення служби. Я вже збиралася вийти із зали, коли Невені Сагну перестріла мене біля дверей.

— Можна вас на хвилинку?

Мене охопив гнів. Я не хотіла, щоб мене бачили поряд із нею.

— Ні, я не маю часу.

Вона простягла руку, щоб не дати мені пройти повз неї.

— Будь ласка, послухайте мене! — вона спробувала переконати мене. — Я бачила, як ви щойно розмовляли з Дівайні та її чоловіком...

— Я не люблю, коли за мною шпигують. Відпусти мене.

— Але Дівайні й Салівар... — вона озирнулася, усвідомивши, що будь-хто може нас почути і прошепотіла: — Не пийте вина. Попереджаю заради вашого ж добра.

Потім вона відпустила мене і поспішила геть.

Я розгублено дивилася їй услід. Я могла лише припустити, що Невені натякала на отруту, але в Дівайні й Салівара немає причин вбивати заручницю Імператора.

А якщо вони спробують... ну, тоді вони дуже швидко усвідомлять, якої фатальної помилки припустилися.

Діаболік

12

Діаболік

СОЛЯНІ ВАННИ, що належали Дівайні й Салівару Домітріан розташовувались у «Тігрісі», одразу на місці стику їхнього корабля з «Валор Новус». Судно було повноправною власністю Дівайні.

Коли я ввійшла всередину, величезні розміри зали знову наштовхнули мене на думку, ніби я бачу горизонт планети, що зникає далеко в глибинах куполу. Я дізналася, що подібні куполи називають небесними. Поглянувши на навколишню зелень, я відчула, що моя шкіра стала вологою. Мені доведеться звикнути до цього. Мабуть, більшості людей подобається, коли в приміщенні неможливо розгледіти стелю.

— О, Сайдоніє! — озвалася до мене Дівайні. Вони з чоловіком вже ніжилися в соляній ванні. — Приєднуйся до нас.

— Вода виглядає доволі приємною, — мовила я, знімаючи одяг. Служниці підібрали його, і я хутко пірнула в теплі обійми води. Я сковзнула поглядом по розлогих гілках дерев, що схилили свої крони, і роздивилася прозорі зеленувато-блакитні басейни під ними. У повітрі навколо кружляли вогники — біолюмінесцентні створіння, що літали поміж дерев.

Домітріани спостерігали за кожним моїм рухом, і хоча Сайдонія на моєму місці почувалася б дуже некомфортно, щось усередині мене чинило супротив імітації подібних емоцій. Подружжя не докладало жодних зусиль, щоб мені було зручно і, здавалося, навпаки, бажало побачити мене засоромленою. Саме тому я не збиралася виправдовувати їх очікування.

— Ти дуже гарна, — видихнув Салівар.

— Так, у тебе чудове тіло, — мовила Дівайні.

— Я знаю, — відповіла я.

Вони із Саліваром зайшлися сміхом.

— Подумати тільки, — протягнув Салівар, — увесь минулий місяць ми провели в очікуванні моменту, коли зможемо прийняти ванни в компанії сором’язливої й невинної дівчини Імпірінс, але поглянь, кохана, вона навіть не зашарілася.

— Але вона все ще цнотлива, — відповіла Дівайні задоволеним голосом. — Я впевнена в цьому. Домітріани обмінялися поглядами, значення яких я не зрозуміла.

Мені було цікаво почути, що вони очікували на прибуття Сайдонії. Я не розуміла, що такого важливого в цих ваннах, і чому вони настільки відчайдушно прагнули познайомити її з ними. У цій ситуації я могла лише підіграти їм.

Вода була густою, мулистою й піднімала мене на поверхню, змушуючи лягти на спину. Вологість повітря була настільки високою, що я відчувала себе липкою і мокрою що під водою, що над нею. Я побачила шматок яскраво-блакитних небес над нашими головами, який був схожий на безхмарне небо, і змусила себе дивитися в цю точку невідривно, щоб звикнути до відкритого простору.

Дівайні спостерігала за мною з посмішкою.

— Які твої перші враження від Імператорського Двору, Вельмишановна Панно Імпірінс?

— Занадто людно, Ваше Високопреосвященство, — чесно відповіла я.

— Ви абсолютно ізольовані від людей у вашій частині Галактики, чи не так? О, мабуть тобі все здається дуже дивним.

Я вхопилася за борт басейну. Дівайні з Саліваром із жадобою їли мене очима, нагадуючи котів, які граються з мишеням, перш ніж його з’їсти.

— Це питання звички, — обережно зауважила я. — Це ваш корабель?

— О, «Тігріс» належить нам, але тобі тут завжди раді, — відповіла Дівайні.

— У будь-який час, — підтвердив Салівар, посміхаючись.

— Соляні ванни — це моя ідея. Якось я відвідала колонію, де в морі було стільки солі, що люди лежали на поверхні води, як на траві, тож я сказала...

— Вона сказала: «Салівар, ми обов’язково повинні заволодіти цим.», — продовжив Салівар.

Дівайні захихотіла.

— Саме так, і тоді він запитав: «Ти хочеш відмовитися від космічних подорожей заради життя на планеті?». — А я відповіла: «О зорі, звісно ні.».

— Ось, що ми маємо в результаті. — Салівар обвів рукою приміщення. А потім повторив цей жест і дістав глечик із заростей.

Я насторожилася. Мені було цікаво, що вони замислили. Невені Сагну попереджала, щоб я не пила їхнього вина. Певна річ, у нього підмішали... щось.

— Дійсно, це була одна з наших найкращих ідей, — зауважив Салівар, наповнюючи чашу вином і вручаючи її дружині.

Вона посміхнулася мені і її очі блиснули, коли вона піднесла чашу до губ, але ковтка не зробила. Це я помітила.

Салівар налив ще одну чашу і простягнув мені. Я подивилася на темно-червону рідину, розмірковуюючи, що в неї підмішали.

Подружжя не мало наміру отруїти мене, але вони, без сумніву, прагнули опоїти мене. Сутера ну Імпірінс розповідала, що при Дворі є любителі познущатися над новоприбулими, які ще не звикли до вживання інтоксикантів. У напій додавали краплину галюциногену або речовини, що спричиняє стан ейфорії, а потім спостерігали, як новачки шиються в дурні. Це був простий спосіб оживити вечірку і скоротати години дозвілля.

Мені потрібно було швидко визначити, яку саме речовину підмішали у вино, щоб зрозуміти, яку реакцію належить зобразити.

— Чаша вина і відпочинок у соляних ваннах під блакитним небом — і всі проблеми зникнуть, — додала Дівайні і ще раз піднесла чашу до губ, але знову не ковтнула.

Я уважно за ними спостерігала.

— Ви маєте рацію, — я пригубила з келиха.

Я відчувала легке запаморочення через вологість і спеку, але що б вони не домішали у вино, воно пройшло через мій організм, не спричинивши жодного ефекту. Я зробила ще ковток, намагаючись вловити і розпізнати легкий присмак цитрусових. Ми із Сайдонією спробували таку величезну кількість наркотичних речовин під керівництвом Сутери, що я однозначно мала куштувати цей наркотик раніше. Тим часом подружжя продовжувало підтримувати світську бесіду:

— ...служби тут грандіозніші, ніж будь-де у всій Імперії...

— Чи доводилося тобі коли-небудь бувати на планеті, моя люба? О, воно того варте. Так багато людей зневажають планетарне існування. Вони говорять, що життя за законами гравітації лише для Ексцесів, тим не менше, я знайшла в цьому свої принади.

— ...шкода, що твої батьки не змогли приєднатися до нас, але ми бажали зустрітися з юною Сайдонією Імпірінс...

Коли я знову піднесла напівпорожню чашу до губ, Салівар зайшовся сміхом і підійшов до мене, щоб пригубити вино з чаші у моїх руках.

— Ти випила все швидше, ніж ми очікували. З тебе досить!

— Так, ми дещо підмішали у твій напій, — сказала Дівайні, — але нам не потрібно, щоб ти впала в кому.

Я досі не зрозуміла, що це за речовина, проте вже знала, як мушу реагувати. Я вискочила із соляних ванн, не забувши зобразити жах на обличчі.

— Ви отруїли мене?

— Не отруїли, — пояснила Дівайні, — просто додали дещо, аби допомогти тобі розслабитися. Не роби багато різких рухів. Скоро в тебе запаморочиться голова.

Запаморочення. Млявість. Ось що мені потрібно наразі зобразити. Я опустила повіки і зробила вигляд, ніби в мене підкошуються ноги. Щоб приховати факт того, що кожен мій рух прораховано, і поводитися так, як би робила на моєму місці Сайдонія, я пробурмотіла:

— Навіщо ви це зробили?

— Не бійся, Сайдоніє. Ми не зробимо нічого, про що ти зможеш пригадати завтра, — її посмішка перетворилася на хижий оскал. — Дівчатка й хлопчики ніколи не пам’ятають.

— Можливо тобі навіть сподобається, — зауважив Салівар, дивлячись на мене й передчуваючи насолоду.

Нам точно сподобається, — промуркотіла Дівайні. Вона оглянула мене і блаженно зітхнула. — Справжня молодість. Я не можу насититися нею. Саліваре, принеси її сюди, перш ніж вона відключиться.

Я намагалась знайти вихід із цієї ситуації, поки Салівар плив до мене, розсікаючи воду. Цей препарат мав позбавити мене пам’яті, отже, це точно не відновлювальна речовина.

Раптом мене осінило.

Я згадала попередження Невені й ледь вловиму насмішку Елантри. Мабуть, щоразу, коли хтось молодий і вразливий прибував до Двору, Салівар і Дівайні чинили однаково. Вони були одними з найвпливовіших людей у Галактиці, але все одно вдавалися до подібного: опоювали своїх жертв. Їм це сходило з рук тому, що вони були Домітріанами. Ніхто не міг відмовитися від пропозиції скупатися в їхніх соляних ваннах, бо вони могли б розцінити це як образу. Жоден не міг відмовитися випити вина з їхніх рук.

Вони використовували свою владу, і хоча в мене був імунітет до будь-якого наркотику, який би вони мені не підсипали, інші жертви не мали такої здатності.

Мати-Засновниця дала мені кілька порад щодо значення сексу при Імператорському Дворі. Його використовували як спосіб впливу і маніпуляції. Але в цій ситуації я не бачила жодної вигоди для себе, і хоча чинити опір було нерозумно, сама думка про те, щоб дозволити їм робити все, що вони забажають, обурювала мене.

І в цей момент Салівар підплив до мене, простягнув руки і промовив слова, що нарешті розставили всі крапки над «і»:

— Буде дуже потішно позбавити цноти спадкоємицю Імпірінс. Наразі це наше найбільше досягнення.

Раптом моє серце завмерло. Ця ситуація була спланована не для мене.

Усе було замислено проти Донії.

Незнайома до цього гаряча хвиля люті накрила мене. Я викрутила руки Салівару і штовхнула його у воду. Перш ніж я стрибнула за ним, засліплена люттю, краєм ока я побачила шоковане обличчя Дівайні. Я схопила її і за мить уже тримала їх обох за шиї. У них не було можливості закричати від подиву чи страху. Я опустила їхні голови під воду.

Вони почали відбиватися і дряпати мене, але я не послабляла хватки, розмірковуючи про те, що сталося б, якби на моєму місці була Донія. Що дужче вони опиралися, то сильніше я стискала їхні горлянки, і в цю мить думала лише про те, що ці люди планували зґвалтувати спадкоємицю Імпірінс, мою спадкоємицю Імпірінс. Я могла зламати їхні шиї одним рухом, і вони, безперечно, заслуговували на це.

Але я прийшла до тями, витягла їх обох із води і відштовхнула подалі від себе.

Вони відкашлювалися і відпльовувалися, роздираючи собі горло руками, і в цю мить мене охопив жах, бо я усвідомила, що накоїла. Я не могла зберегти їм життя і дозволити розповісти кому-небудь про мою надприродну силу, але, з іншого боку, вчинити подвійне вбивство в перший же день перебування при Дворі було недоцільно.

Першою оговталася Дівайні, яка задихаючись видряпатися із ванни.

— Що ти... що ти таке? Що ти за монстр?

Вона зачепила рукою чашу, і вино розлилося по підлозі, і це наштовхнуло мене на думку про те, як вийти із цієї ситуації. Я придумала, що мені робити із цими двома огидними створіннями.

— Негайно повернися сюди, — мовила я тихим, звіриним голосом.

Вона скрикнула, коли я вистрибнула з води і рушила до неї. Перш ніж вона змогла втекти, я схопила її за волосся і закинула назад її голову. Вона завмерла. Салівар вдарив мене по потилиці, намагаючись допомогти дружині, тому я миттю схопила його і перекинула через спину на землю.

Вільною рукою я наповнила чашу.

— Це вино стирає пам’ять, чи не так? — прохрипіла я. — Велика доза вводить у кому, так, Саліваре?

— Стривай, зачекай! — простогнав він.

— Мовчати! — гаркнула я йому на вухо. — Моліться своєму Життєдайному Космосу, щоб ви вижили після цього.

І я почала вливати вино йому в горлянку. Він захлинався, закривав рота, але я затисла йому носа і продовжувала заливати вино, доки його тіло не розпласталося на підлозі.

Дівайні встала на ноги. Я скрутила їй руку за спину й змусила випити рештки вина.

Переконавшись, що зробила все, як слід, я вдяглася і викрутила волосся. У голові роїлися тисячі думок, я поспіхом розмірковувала, як приховати заподіяне. Усі знали, що сьогодні ввечері я збиралася сюди! Що мені робити далі? Я навіть не уявляла...

Раптом почувся шурхіт у кущах. Я заклякла, коли побачила, як із них вийшла Невені Сегну із вигнутим лезом кольє в руках.

Ситуація ускладнювалася. Вино скінчилося. Я не могла опоїти її. Мені доведеться втопити дівчину.

— Сайдоніє! — вигукнула вона, оглядаючи Домітріанів. Два безвольні тіла лежала на підлозі. — Що... що тут сталося?

— Як давно ти тут? — запитала я натомість. — Ти сама?

— Зви-звичайно, сама. Я просто... просто просковзнула повз Служниць...

Вона вказала назад.

Отже, вона нічого не бачила. Добре. Вона не знатиме, що мене слід остерігатися.

Мій голос прозвучав дуже тихо і загрозливо:

— Підійди ближче. Я розповім тобі, що сталося.

Вона просто стояла і приголомшено дивилася на цих двох. Я рушила до неї з наміром зламати їй шию. Проте Невені здивувала мене. Її зуби блиснули, коли люта посмішка з’явилася на її обличчі і вона вдарила Салівара ногою. Я зупинилася, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Невені вдарила його ще раз, а потім штовхнула ногою Дівайні. Коли вона відвернулася від Домітріанів, на її очах бриніли сльози, які вона тримала в собі весь цей час. Вона намагалася не розридатися, але при цьому сміялася.

— Не знаю, що ви з ними зробили, та по правді сказати, мені байдуже. Вони помруть? Скажіть, що вони помруть!

— Я не знаю, — зізналася я, зовсім спантеличена її поведінкою. Я спіймала себе на тому, що знову дивлюся на лезо в її руці, і тут зрозуміла, що вона прийшла сюди... аби допомогти мені?

— Вони заслуговують на смерть. Вони робили це стільки разів... — зі злістю промовила Невені, махнувши лезом. — Ви не перша. Та і я теж. Я навіть не можу пригадати свою першу ніч у цьому місці. Але я бачила, як вони запрошували інших, і я знаю, що сталося зі мною. Цього разу я не могла залишитися осторонь і дозволити повторитися цьому жахіттю!

— Ти справді прийшла сюди, щоб зупинити їх? — я не могла зрозуміти мотиви її дій.

— Я не знаю, що збиралася робити, — зізналася вона, усе ще стискаючи зігнуте лезо тремтячими руками. — Швидше за все, я б засадила їм кинджал у серце, або просто порізала обличчя Дівайні, але... але я не могла дозволити їм вчинити це знову.

І в цю мить з її очей полилися жорстокі, злі сльози, і я усвідомила, що ця дівчина прийшла, щоб врятувати спадкоємицю Імпірінс. Щоб врятувати Донію.

Я не могла скривдити дівчину, яка готова була вчинити подібне заради Донії.

— Дякую. Я справді вдячна тобі, — я не звикла говорити до таких слів, але зараз говорила від щирого серця.

— Нам потрібно приховати... хай би що тут сталося, — сказала Невені, обвівши рукою приміщення. — Сайдоніє, я нічого не питатиму. Але я знаю, де зберігаються файли із камер спостереження. Я з’ясувала це, перш ніж прийти сюди, — вона похмуро посміхнулася. — Я знищу всі записи за останню добу або приблизно за цей проміжок часу. І ми разом вигадаємо правдоподібну історію подій.

Я приголомшено кивнула.

— Разом.

Ось так Невені Сегну стала моєю союзницею. Якби в мене був вибір, я б не обирала її на роль свого поплічника, до того ж, вона однозначно не покращить репутації Імпірінс, яких вважають єретиками... Але іноді доля не залишає нам вибору, а тільки пропонує вибрати менше зло.

Наразі я її не вб’ю. Сподіваюся, що згодом про це не пошкодую.

Діаболік

13

Діаболік

КОЛИ я вийшла на зв’язок із Донією, то з її голосу зрозуміла, наскільки вона хвилюється за мене, тому під час розповіді про гіперпростір і нещодавні події в Хризантеміумі, я не згадала про випадок із Саліваром й Дівайні. І про допит, який учинили одразу після цих подій.

Наступного дня обох Домітріанів знайшли посеред сольових ванн: роздягнені вельможі лежали на підлозі лазні в коматозному стані. Імператор швидко дізнався, із ким вони планували провести вечір напередодні. Очевидно, ні для кого не було секретом, що Дівайні й Салівар робили з молодими людьми, які прибували до Імператорського Двору, де не мали ні знайомих, ні друзів. Сидячи на своїй віллі навпроти Енміті, я пригадала, з якою неприхованою насмішкою Елантра побажала мені гарно провести той вечір. Вона знала, що на мене очікує, і раділа з того.

Одного дня я помщуся дівчині Пасус за це. Але не зараз.

Енміті тяжіла наді мною, заповнюючи своєю присутністю весь простір вілли. Поряд сиділа й тремтіла від страху Невені, але я знала з власного досвіду, що це природна реакція на Діаболіка, який загнав вас у кут своїми запитаннями, хай навіть ви ні в чому не винні.

Невені чудово зіграла свою роль.

— Я зустріла Сайдонію за межами «Тігріса». Вона здавалася розгубленою і збитою з пантелику.

Я кивнула, не наважуючись відвести очей від пильного погляду Енміті.

— Я справді не пам’ятаю, що сталося. Їх Високопреосвященства ласкаво запросили мене відвідати їхні ванни, а після того... — я непевно повела рукою. — У мене й досі болить голова. Усе навколо виглядає розмитим.

— Я відвела Сайдонію назад до її покоїв, щоб вона могла виспатися, і залишилася з нею на випадок, якщо їй стане зле. Як себе почувають їх Високопреосвященства? — занепокоєно запитала Невені, подавшись уперед. — Ми дуже хвилюємося.

Діаболік мовчки вислухала нас, жодного разу не кліпнувши очима. Мені ніколи не доводилося спілкуватися із собі подібними. Тож я дивувалася, як мені досі вдавалося приховувати від них, що я — не людина. Кожен рух, кожен подих Енміті кричали про те, що це — не людська істота, а вбивця і хижак, яку слід остерігатися. Вона пройшла той же шлях, що і я, щоб досягти рівня, коли її визнали гідною і зробили цивілізованою істотою. Я змусила себе кліпнути очима, щоб Енміті не помітила мого непорушного погляду.

Потім вона промовила:

— Медичні боти не в змозі вивести подружжя з коми. Як виявилося, обоє вжили надмірну кількість дуже потужного нейротоксину під назвою «Дихання Скорпіона». Дивує те, що ви були з ними, але не постраждали від дії інтоксиканту, Вельмишановна Панно Імпірінс.

— Мені дуже пощастило, — похмуро сказала я.

Діаболік повільно перевела погляд із Невені на мене і втупила в мене свої очі. На мить я злякалася, що Енміті побачила, наскільки ми схожі... побачила в мені характерні риси Діаболіка, які я одразу помітила в ній, і я подумала: чи здатна моя тендітна зовнішність обманути її?

Енміті простягнула руку й схопила мене за підборіддя. Коли вона підняла моє обличчя до світла, щоб краще роздивитися, я завмерла.

Кліпнути очима, нагадала я собі, коли наші погляди схрестилися. Не витріщатися. Поводитися як людина. Я змусила себе глитнути, знервовано посоватись на місці, імітуючи можливі дії Сайдонії, коли б вона опинилася на моєму місці. Якийсь час Енміті просто роздивлялася мене, аж поки Невені знервовано не розсміялася.

— Що таке? — озвалася вона. — У Сайдононії щось на обличчі?

— Ти не брешеш мені? — страшним голосом запитала Енміті.

Моє серцебиття прискорилося. Я знала, що вона це відчула. Але будь-яка людина нервуватиметься, якщо Діаболік схопить її ось так.

— Ні, — впевнено відповіла я. — Тому відпусти мене нарешті.

Мені вдалося промовити це м’яким голосом Донії, але категорично і безапеляційно. Як ніяк, я — дочка Сенатора, і їй це було відомо. Вона повинна послухатися мене.

У Енміті не було іншого вибору, як відпустити мене. Вона востаннє зміряла нас поглядом і мовчки вийшла. Однак, навіть коли ми залишилися тільки вдвох, я не змогла розслабитися.

— Що це було? — пробурмотіла Невені, показуючи на своє підборіддя.

Я похитала головою і нічого не відповіла. Енміті ставилася до мене з підозрою. Я це відчувала. Але ще не зрозуміла, що саме викликає в неї підозру.

— Діаболіки такі страшні, — сказала Невені.

Я посміхнулася. Так, мабуть, це правда.


Церемонія Вшанування Пам’яті Померлих була однією з найсвященніших подій в Імперії, тож не дивно, що Сенатор фон Імпірінс ніколи не проводив її, окрім тих випадків, коли у фортеці були гості. Якщо він дозволяв святкування, Імпірінси дотримувалися тієї самої послідовності дій, що й кожна велика родина в Імперії: вони замовляли для проведення церемонії спеціально створеного і вирощеного Ексалтіда, піклувалися про нього впродовж тижня, а потім саджали в зореліт і спрямовували його в ореол зірки, де Ексалтід заживо згорав. Відправляючи в Космос невинну й чисту істоту, вельможі сподівалися зменшити гріхи та провини своїх померлих родичів, які вони скоїли впродовж свого життя.

Імператор завжди святкував День Вшанування Пам’яті Померлих і весь тиждень до цього проводив у турботах про Ексалтіда — крихітного лисого юнака або блідої дівчини без вій, які не мали когнітивних здібностей для обману, скверни, насильства, або будь-яких інших згубних людських імпульсів, якими грішать звичайні люди. Ексалтіди протягом тижня виконували роль домашнього улюбленця.

Звісно, це тривало лише до Дня Вшанування Пам’яті, коли Ексалтіди помирали.

— Будь ласка, — вмовляла мене Невені на ранок Дня Вшанування Пам’яті, — це лише для найсановитіших Вельмишановних Панів, але мені дозволять пройти, якщо ти візьмеш мене з собою.

Приховування скоєного мною злочину проти Домітріанів і допит Енміті зблизили нас. Ми часто проводили дні в компанії одна одної.

Невені не була схожа на сором’язливу, ласкаву і допитливу Донію. Вона була непосидючою, нетерплячою і мала неспинну жагу до пізнання нового, але, на відміну від неї, для мене були відкриті майже всі двері в Хризантеміумі. Я відчиняла ці двері для неї, і вона вибирала напрямок нашого руху.

До того ж, вона мала дивовижну здатність збирати уривки інформації або чутки всюди, де б ми не були. Одного разу Мати-Засновниця сказала, що інформація — це валюта, і Невені постійно сторицею постачала мені її. Дорогою до Геліосфери, де мала відбутися Церемонія Вшанування Пам’яті, вона розповідала мені останні новини:

— Тайрус Домітріан уже зіпсував свято. Імператор розлючений.

— Справді? — перепитала я, відволікаючись від свого волосся, що стирчало на усі боки.

Запрошені мали зробити зачіску у формі ореолу зірки з іскристою есенцією. Для церемонії всі вбралися в золоті шати. Кожен, хто свого часу поховав когось із родичів, наклеїв на обличчя сльозинки — символ пережитих років скорботи.

Невені кивнула, і її зачіска з’їхала на бік. На відміну від мене, у неї не було палей для волосся.

— Рік тому сім’я Пасус подарувала Імператору Ексалтіда на ім’я Юніті. Він був вирощений у домашніх умовах, без прискорення росту. Ми говоримо про Ексалтіда чоловічої статі, який прожив ту саму кількість років, що в середньому проживає людина.

— Мабуть, це обійшлося їм у кругленьку суму, — я здивовано глянула на неї.

Навіть Діаболіки проходили процедуру прискореного росту в ранні роки свого життя. Годувати і піклуватися про гуманоїдне створіння до того, як воно виросло і почало приносити користь, було економічно невигідно.

— Сенатор фон Пасус може собі це дозволити, — відповіла Невені. — До того ж, Імператор знав, що йому потрібен Ексалтід найкращої якості, тому що багато хто з представників імператорської сім’ї помер молодим. Усі говорять, що родина Домітріанів зневажена сонцем.

Сказавши це, вона закотила очі, оскільки всі знали, що Імператор не вірить у забобони про причини смерті його родичів. Урешті-решт, йому було добре відомо, чому вони померли.

— Цього року, — сказала Невені, — він із нетерпінням очікував на церемонію, бо Юніті нарешті досяг потрібного віку. Імператор був певен, що Живий Космос благоволітиме йому, але Тайрус усе зіпсував: він позбавив Ексалтіда цноти.

— Він займався із ним сексом?

Я не була віруючою, але богохульство спадкоємця Прімуса вразило навіть мене.

Невені кивнула.

— Він зізнався в цьому лише вчора, коли Юніті омивали церемоніальними оліями. Тепер його не можна приносити в жертву, бо він нечистий, і тому Імператор в ярості.

— Не дивно.

Тайрус Домітріан справді був божевільним. Іронія полягала в тому, що його розпутство врятувало Ексалтіда від страшної долі.

Ми з Невені увійшли до Великої Геліосфери, щоб побачити до чого призвів вчинок божевільного спадкоємця.

Служниці ходили поміж гостей і розносили на розкішних тацях напої, закуски і наркотики. Серед останніх публіці пропонували пакетики порошку, флакони з інгалянтами, одурманюючі речовини у вигляді крапель, які можна було додати в напої, різноманітні мазі, що втираються у шкіру. Сутера ну Імпірінс показала нам, як використовувати всі види наркотичних речовин, і змусила спробувати кожен із них. Я зробила вигляд, що втерла в шкіру мазь, бо знала, що не відчую ефекту від наркотиків, до того ж, якби я не скористалася хімічними речовинами, пропонують на одному з найбільших імперських свят, це могло привернути зайву увагу.

Імператор наказав прикувати Тайруса навпроти вікна, з якого попередньо зняли захисний екран від ультрафіолетового світла, — щоб спадкоємець Прімус провів увесь день під сліпучим сонячним світлом і отримав опіки. Крім того, йому заборонили куштувати будь-які святкові частування.

Коли ми побачили Тайруса, його шкіра вже була яскраво-червоного кольору, але здавалося, він зовсім не соромиться своєї публічної ганьби. Більше того, посмішка на його обличчі підказувала мені, що він насолоджується шокованими поглядами людей, які проходили повз.

— ...я не зміг стриматися, бабусю, — з манірною повільністю промовляв Тайрус, коли ми його минали.

Мій слух вловив їхню розмову. Я поглянула на Невені, але вона була зайнята, намагаючись непомітно вилити вміст флакон дурману і водночас зробити вигляд, ніби розтирає його на зап’ястку. Після сумнозвісного досвіду у ваннах Домітріанів було не дивно, що вона не виносила всього того, що могло позбавити її здатності контролювати себе.

Я знову прислухалася до розмови.

— Ви не знаєте, що робить зі мною поєднання безволосого тіла і невинності, — продовжував Тайрус. — Просити мене приборкати свої пориви — це те саме, що поставити перед голодним рідкісний делікатес і вимагати, щоб він приборкав бажання скуштувати шматочок. Очікувати подібного самоконтролю жорстоко і якось не по-людськи.

— Ти — ганьба цієї Імперії! — сварилася глава сім’ї Домітріан, Вельмишановна Пані Сигна. — Ти навіть не наніс ритуального малюнка на тіло.

Обличчя Сигни, на відміну від лиця її онука, було прикрашене вишуканим візерунком зі сліз.

— Ці чорнила страшенно подразнюють мою шкіру.

Тайрус безтурботно посміхався. Його блакитні очі здавалися світлими і майже сором’язливими на тлі короткого мідного кольору волосся. Його ніс був довгим, а на підборідді виділялась немодна ямочка, яку він ніколи не модифікував за допомогою ботів краси. Невені розповіла мені, що Тайрус жодного разу не змінював своїх рис, навіть заради урочистих подій. Як і більшість безумців, він не зважав на свій зовнішній вигляд. Мабуть, він не вперше накликав на себе гнів дядька, і йому вже не раз доводилося висіти навпроти цього вікна, судячи з кількості веснянок. Загадка полягала в тому, чому він ніколи їх не прибирав.

— Хіба в тебе немає поваги до пам’яті твоєї покійної матері? — допитувалася Сигна. — До твоїх братів і сестер? Свято Вшанування Пам’яті проводиться на честь наших померлих!

Тон голосу Тайруса трохи змінився, дещо зменшилась безтурботність.

— Бабуся, думаю смерть моїх батьків — це велика трагедія, з якою не зрівняється жоден День Вшанування Пам’яті... І я абсолютно впевнений, що ти і мій дорогий дядечко погодитесь із цим.

Усім було відомо, що мати Імператора доклала руку до вбивства інших претендентів на трон, у тому числі й власних, менш улюблених дітей. Імператор Рандевальд відплатив матері, призначивши божевільного племінника Прімуса своїм Наступником, аби переконатися, що матір ніколи не виступить проти нього.

І от щойно цей душевно хворий кинув їй в обличчя небезпечне звинувачення, ніби не усвідомлюючи цього. Я не могла втриматися від спокуси озирнутися назад, щоб побачити реакцію Сігни.

Обличчя глави родини Домітріан налилося кров’ю. Вона примружила очі й поглянула на Тайруса.

— Ти на щось натякаєш, дороге дитя? Адже ти говориш про мою плоть і кров!

— Я ні на що не натякаю. Я лише кажу, що ви не пояснили мені, чому я повинен знову вшановувати їхню пам’ять? Подивіться, як щедро ви прикрасили себе, оплакуючи їх: підозрюю, що вашої жалоби вистачить на нас обох, — після цього його голос знову змінився, набувши безтурботності. — Крім того, що означає загибель кількох членів сім’ї? Мої батьки пишалися б, дізнавшись, що породили Живого Бога — такого, як я.

Підозра зникла з очей Сигни, натомість з’явилося роздратування.

— О, Геліосе, допоможи мені. Ти — божевільний дурень і загибель для цієї сім’ї! Горе цій Імперії, якщо ти зійдеш на трон! Космосе, я клянуся, якщо настане цей зневажений сонцем день, я відлечу в ореол зірки! — Сигна відвернулася від онука.

Очі Тайруса зустрілися з моїми, і я швидко відвела погляд. Він не міг знати, що я чула їхню розмову. Ніхто, крім Діаболіків, не міг вловити суть діалогу з такої відстані.

Невені нарешті позбулася дурману і підштовхнула мене, пропонуючи рухатися далі, чому я неймовірно зраділа. Але було запізно.

— Ти! — пролунав у повітрі голос Тайруса. — Дівчинка Імпірінс! Підійди і розваж мене. Наказую тобі!

Ми з Невені переглянулися і рушили до вікна, біля якого був прикутий Тайрус Домітріан, і вже почали опускатися на коліна, коли почули:

— Ні, ні, — нетерпляче сказав Тайрус, поглядаючи то на мене, то на Невені. — Це зайве, коли я в такому становищі. Давайте не будемо влаштовувати ще більший фарс. Ми зустрічалися багато разів, моя Вельмишановна Панно. Але ти... — звернувся він до Невені. — Що ти за людина? Я не знаю тебе.

— Я не Вельмишановна Панна, — Невені випросталася на повний зріст. — Я — дочка Намісниці Люміни, Ваше Високопреосвященство.

— Території Пасусів, — він заплющив очі і надовго замовк. — Ах, звісно. Та жінка, яка хотіла побудувати бібліотеки і почати викладати природничі науки.

— Так, Ваше Високопреосвященство, — відповіла Невені, розправивши плечі.

Я скоса поглянула на дівчину, розмірковуючи над тим, як вона триматиметься перед Домітріанами.

— І що ти думаєш про дії твоєї матері? Тільки чесно, — запитав Тайрус.

Це була сміховинна вимога. Божевільний він чи ні, але чесність із спадкоємцем Імператора могла дорого коштувати. Невені поглянула на нього, і в її погляді можна було прочитати це, а вголос вона обережно промовила:

— Ваше Високопреосвященство, ви ж не очікуєте, що я наговорювати на власну матір.

— Звичайно, ні.

— У такому випадку, — сказала вона, набравшись сміливості, — моя матір присвятила своє життя роботі на благо Люміни. Вона не збиралася виказувати неповагу до вашого... до нашого божественного Космосу або до родини Пасус. Вона лише прагнула покращити життя на Люмінії.

— Планетарне існування — це найгірше і найбезвідрадніше життя, — поспівчував Тайрус.

— О ні, це зовсім не так, — заперечила Невені.

— Ні? Хіба там немає ураганів, землетрусів і хвороб?

— Погода дуже мінлива, але це саме можна сказати і про форми життя на планеті. Існує безліч тварин і садів, що ростуть самостійно, до того ж Люміна має два супутники, що контролюють морські припливи. Усе дуже непередбачувано, Ваше Високопреосвященство, але саме це й робить життя на планеті цікавішим, аніж у космосі.

— Ти говориш як Партизан, шалено закоханий у свою планету.

Невені зблідла, і я теж напружилася. Він говорив відсторонено, ніби його зовсім не цікавили ці питання, але попри те кидав серйозні звинувачення, тут же забуваючи про них, тоді як Невені не знала, куди себе подіти.

Він зосередився на розгляданні своїх нігтів.

— Але, звісно, ти не Партизан. Це було б божевіллям. Особливо тут, у Хризантеміумі. Це жахливе непорозуміння і неправильне тлумаченням твоїх слів.

Якби я не знала його краще, я б подумала, що він дає їй завуальовану пораду бути обережнішою в розмовах.

— Звісно, це жахливе непорозуміння і неправильне тлумачення моїх слів, Ваше Високопреосвященство. Запевняю Вас, я — не Партизан, — швидко знайшлася Невені.

Тайрус відкинувся на вікно і підняв руки настільки, наскільки дозволяли його ланцюги, щоб сплести пальці за головою.

— Зірки промовляють до мене, а твій голос заглушає їх. Помовч хвилинку, щоб я міг їх розчути. Помовчіть обоє. Особливо ти, моя Вельмишановна Панно Імпірінс. Ти дуже голосно дзижчиш.

Його заява спантеличила мене. Я сказала лише кілька слів. Ми з Невені мовчки дивилися на нього.

— Зірки кажуть... Вони кажуть, що я сьогодні напрочуд гарний, — оголосив Тайрус. — Як мило з їхнього боку. Ти теж вважаєш мене вродливим, Вельмишановна Панно Імпірінс?

Питання було сміховинним. На тлі людей з Імператорського Двору, які модифікували свою зовнішність, доводячи власний зовнішній вигляд до досконалості, його недосконалість робила його схожим на звичайного Ексцеса. Я довго підбирала слова, намагаючись не образити його.

— Зірки не стануть брехати вам, Ваше Високопреосвященство.

— Гадаю, ти маєш рацію, — мовив Тайрус, — тільки-но я звільнюся від цих пут, клянуся, я покажуся у всій красі перед своїми ближніми й дальніми шанувальниками...

Цієї миті здоровий ґлузд залишив Спадкоємця Імперії. Він почав приймати дивні пози, щоб якнайкраще продемонструвати м’язи й інші принади зовнішності, поблажливо приймаючи компліменти від уявної аудиторії. Ми з Невені повільно відійшли, лишивши його спілкуватися з повітрям і вихвалятися своєю зовнішністю. У вікно лилося світло шести сонць, що продовжувало обпікати його шкіру.

Раптом натовп заворушився, оскільки згори на своєму антигравітаційному кріслі спустився Імператор, розпочавши справжнє дійство: під стелею спалахнуло світло, стіни Великої Геліосфери розсунулися, щоб явити зору грандіозні картини — образи членів королівської родини, які давно загинули, сцени великих битв із минулого Імперії, світлини кораблів, що заблукали у вбивчому просторі, і обличчя найсановитіших померлих людей Імперії.

Я помітила тріо Діаболіків Імператора. Хазард і Енгвіш стояли по обидва боки від Імператора, а Енміті...

Стояла осторонь і дивилася прямо на мене.

Я швидко відвела очі.

— Це було дуже дивно, — повільно промовила Невені, коли ми підійшли до святкового столу. — Чутки не перебільшують. Він і справді не сповна розуму.

Завдяки Тайрусу святкового жертвоприношення не відбулося через відсутність жертви, але оскільки їжу приготували заздалегідь, то столи накрили. Спостерігаючи за тим, як Невені нанизує шматочок справжньої смаженої качки, я пригадала її слова про планету Люміну, що були сказані з великою гордістю.

Я мусила запитати:

— Ти Партизан?

Мені було байдуже, чи бажає Невені, щоб її планета була незалежною від Імперії. Мене цікавило, чи вистачить їй розуму тримати свої думки при собі. Якщо вона зізнається, що належить до Партизанів, їй доведеться дуже швидко померти. Я не можу довіряти дурню, який володіє небезпечними знаннями про те, що я зробила із Дівайні та Саліваром.

Але Невені лише скоса поглянула на мене і запитала:

— Що насправді сталося з Домітріанами?

Моє серце пропустило удар, і я озирнулася навколо. Чи не було поряд когось, хто міг почути Невені? Ні, Невені не була настільки дурною, щоб говорити так відверто в присутності інших.

— Давай не ставитимемо одна одній запитання, на які не хочемо відповідати, — безтурботно запропонувала Невені.

Але я більше не слухала її. Так, поблизу не було нікого з людей, хто міг би нас почути, але крізь натовп я помітила Енміті. Вона все ще спостерігала за мною, але тепер була набагато ближче, досить близько, щоб розчути слова Невені, якщо прислухатися.

Вона стояла... на тій самій відстані, яка нещодавно відділяла мене від Тайруса, коли я підслуховувала його розмову із Сигною. Вона рушила в мій бік, і в мене не залишилося сумнівів, що вона чула кожен звук.

А я наразі не могла вигадати нічого для свого виправдання.

Діаболік

14

Діаболік

Я СКАЗАЛА Невені, що мені треба відійти, й рушила до виходу, бо потребувала хоча б кількох хвилин тиші для обдумування плану подальших дій. Тепер Енміті знала, що історія, яку ми з Невені розповіли, була брехнею. Вона захоче отримати інше пояснення. Вірогідно вона зрозуміла, що нещасний випадок із Домітріанами — це повністю моя вина.

Чи повірить їй хто-небудь?

На більшість із присутніх почали діяти хімічні речовини. Я пройшла повз Вельмишановних Панів різних вікових груп: одні з них валялися на підлозі, інші — гиготали, перехилившись через бильця стільців, декотрі стояли, притулившись до вікон. При цьому хтось розмовляв сам із собою, а хтось зачаровано розглядав власні руки. Поміж натовпу ходили лікарі ну і нан Домітріани, які слідкували за тим, щоб не трапилося передозування або не розвинулися побічні реакції на наркотики.

Незважаючи на настанови Сутери ну Імпірінс, багато людей навколо виглядали неохайно. Основна маса поводилася як божевільні. Навіть Креденза Фордайс розляглася на підлозі, широко розставивши ноги, і криво посміхалася всім перехожим. Над нею стояла Елантра, яка безглуздо сміялася і намагалася підняти з підлоги Кредензу.

Я мовчки пройшла повз і відчула велике полегшення, коли нарешті опинилася в прохолоді коридору. Почувши звук кроків за спиною, я зрозуміла, що план втечі не вдався.

— Вже покидаєте нас, Вельмишановна панно Імпірінс?

Я повільно повернулася до Енміті. Вона обійшла мене по колу, немов тварина, і я завмерла на місці, розмірковуючи лише над тим, як би справжня людина повела себе в цій ситуації.

Мій двійник. Моя тінь. Буде логічно, якщо вона розкриє мій блеф.

Я думала лише про хижака, який стояв переді мною.

— А вам що до того? — голос прозвучав занадто різко і грізно: так говорила справжня я.

Енміті не відповіла, лише поглянула на мене.

— Я дуже втомилася, — я видавила із себе посмішку і спробувала зобразити щирість. — Чудове свято. Шкода, що з Ексалтідом трапилося подібне нещастя.

Я відступила вбік, але Діаболік миттю загородила мені шлях. Швидкість, безшумний рух, легка хода. До урізання м’язів, я рухалася так само, у такому самому темпі. Я б могла зійтися з цією істотою один на один, у рівному поєдинку.

Але не зараз. Я не впораюся з повноцінним Діаболіком, однак, якщо вона зрозуміє, хто я, мені доведеться вбити її до того, як вона розкаже про це ще комусь. Я не уявляла, як це зробити.

Енміті дуже близько нахилилася і її бліді бездонні очі пильно поглянули на мене. Порівняно зі мною вона здавалася просто велетнем.

— Що таке? — насмілилася запитати я після тривалої паузи.

— Мені відомо, що ви брешете про події тієї ночі у ваннах Домітріанів, Вельмишановна панно Імпірінс.

Заперечити. Це найкраще, що я можу зробити.

— Я вже казала...

— Дівчина Сагну казала про це. Я чула. Ваша історія була брехнею.

— Моя історія? У мене немає ніякої історії. Я вже казала, що не пам’ятаю подій тієї ночі! — я сподівалася, що моя відповідь прозвучала істерично і налякано. Насправді ж я намагалася прорахувати, чи вистачить мені сили, щоб убити її. Потрібно діяти несподівано.

Вона схилила голову на бік й на її обличчі з’явився якийсь тваринний і загадковий вираз.

— Щось із вами не так, але я не знаю, що саме. Поки що не знаю.

Отже, вона ще не зрозуміла, що ми з нею однієї породи. Вона переслідувала мене, керуючись своїми інстинктами, але, навіть зараз, розглядаючи мене зблизька, Енміті не могла з упевненістю сказати, що я — не людина. Фактично, вона сумнівалася навіть у словах, які почула під час нашої з Невені розмови, інакше б уже викручувала мені руки, змушуючи сказати правду. Урешті-решт, як спадкоємиця Імпірінс могла покалічити двох Домітріанів у свій перший день при Дворі?

Усвідомлення цього факту підбадьорило мене.

— У мене немає часу для цих дурниць, ти, нелюдське створіння! А тепер відійди вбік і дай мені пройти!

Вона не зрушила з місця.

— Я сказала відійди! — повторила я і по моїх венах побіг адреналін. Я хотіла відсунути її вбік. Хотіла накинутися на неї. Але я пригасила імпульс агресії, що наростав у моїх жилах.

Аж раптом...

Аж раптом я почула голос:

— У вас усе гаразд?

Невимушені та людяні слова, що пролунали з коридору, нарешті поклали край нашій дивній розмові. Я поглянула на Гладдіка Атона — молодого аристократа, якого зустріла у свій перший день у компанії Елантри та Кредензи.

— Так, Вельмишановний пане Атон, — ствердно хитнула головою Енміті.

— Так, — підтвердила я, відвертаючись від Енміті.

Турботливий погляд яскравих зелених очей Гладдіка зустрівся з моїм, і в їх глибинах я побачила емоції, які не змогла зрозуміти.

— Вельмишановна панно Імпірінс, чи дозволите провести вас до вілли Імпірінс?

Я кивнула і дозволила йому підійти та взяти мене за руку.

— Відведіть мене звідси.

Я не озирнулася, щоб поглянути на Енміті ще раз. Я відчувала, як її погляд пропалює мене наскрізь з кожним кроком, що віддаляв мене від її вбивчої уваги. Принаймні на деякий час.

Пройшло кілька хвилин, перш ніж Гладдік зібрався з духом і заговорив до мене.

— Боюсь, я розчарував вас, — промовив він.

Я поглянула на нього.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли ми востаннє спілкувалися на соціальному форумі, я сказав, що нам слід триматися подалі одне від одного, але це не через... не через вас, ви ж розумієте?

Що це означає?

— Мій батько — близький союзник Сенатора фон Пасуса, — пояснив Гладдік. — Для мене не важливо, у що вірить ваш батько, але мій тато затятий прихильник віри Геліоніки. Тому я не можу спілкуватися з вами стільки, скільки мені хотілося б! Я ненавиджу себе за те, що образив вас.

— А чому ви вирішили, що я образилася? — обережно запитала я.

— Тому... — він простодушно кліпнув очима, як дитина. — Тому, що після вашого приїзду ми жодного разу не розмовляли. Навіть приватно. Я думав, ви захочете побачити мене наживу. — Він опустив очі, і на його щоках заграв слабкий рум’янець. — Ви поводилися зі мною так холодно. Я знаю, що заслуговую на це, але мені дуже боляче.

Шокована його заявою, я витріщилася на нього, а потім схаменулася, і знову вдягла привітну маску. Значить на галактичних форумах Донія вела себе з Гладдіком зовсім не так, як поводила себе з ним я, після прибуття в Хризантеміум.

— Я не гніваюся на вас. Ви мене не образили. Я... — я підшукувала пояснення. — Я просто не хочу створювати нових проблем ні вам, ні собі. — Це було схожим на правду.

Він нервово ковтнув, коли ми звернули на стежку, що вела до величезного небесного куполу з нашими віллами.

— Я багато розмірковував про це і дійшов висновку, що не буде ніякої шкоди, якщо ми інколи спілкуватимемося під час... під час публічних заходів. Як ви гадаєте?

Ми підійшли до моєї вілли, і я повернулася, щоб зазирнути в його очі, що дивилися на мене з безнадійним обожнюванням.

І тут я зрозуміла: Гладдік був до нестями закоханий у Донію. І, очевидно, вона не робила нічого, щоб розвіяти його почуття.

Я забрала свою руку з його долоні, зрозумівши, що Донія не все мені розповідала.

— Звісно, я не бачу в цьому нічого страшного.

Донії доведеться дещо мені пояснити.

— Ти зустріла Гладдіка?

Донія запитала це без особливого захвату або хвилювання. Можливо, через те, що для наших розмов на галактичних форумах вона використовувала аватар своєї матері, а її холодним і цинічним голосом було складно виразити будь-яке почуття.

Але коли я пильно придивилася до неї через її власний аватар, який я використовувала для спілкування з нею, мені стало зрозуміло, що тут щось не так.

— Він не подобається тобі?

— Ну що ти, — тут же відповіла Донія і схрестила руки на грудях.

Я розповідала їй усі можливі подробиці про Хризантеміум. Нам доводилося бути дуже обережними, оскільки нас могли підслуховувати. Ми спілкувалися як матір і дочка, зареєстровані на приватному віртуальному форумі.

— Мені здалося, що він дуже захоплюється... мною, — сказала я Донії. — А я про це навіть не знала, — це хвилювало мене найбільше, тому що раніше Донія нічого від мене не приховувала.

— Тут немає про що розповідати. Послухай, — вона знизала плечима, — я завжди знала, що мені... себто тобі одного дня доведеться вийти заміж і об’єднатися з іншою великою сім’єю.

— Так.

— Гладдік Атон — хороша, розумна і терпляча людина, — вона зітхнула. — Він такий же хороший, як і інші.

— Але мені до нього байдуже, — підсумувала я сказане нею. — Тож мені не потрібно бути ввічливою з ним.

— Ні! Поводься привітно.

— То він таки подобається мені?

— Ні, Нем... Сайдоніє. Він більше за інших підходить на роль мого... тобто твого потенційного чоловіка. Але це не означає, що я хочу, щоб ти вийшла за нього заміж. Чесно кажучи, мені ніхто не подобається, але він кращий за інших. Розумієш?

— Ні, — відверто відповіла я.

— Просто не забувай, що мені... що тобі потрібно вийти за когось заміж і Гладдік міг би стати твоїм чоловіком, — на одну довгу мить вона заплющила очі. — Його батьки палкі борці за віру Геліоніки. Його родина поза підозрою. Якщо я... ти спілкуватимешся з ним, то будеш у більшій безпеці. Отже, це твоя особиста справа, — вона пильно поглянула на мене, — чи підтримувати й надалі його інтерес до тебе як до майбутньої дружини, — і тихо додала: — Будь ласка, зроби це заради мене.

Я похмуро на неї подивилася. Отже, Донія не любила цього хлопця, але планувала одружитися з ним і, очевидно, зацікавила його в ролі майбутньої дружини. Вона хотіла, щоб його інтерес до неї не зник, хоча сама й не відчувала жодної емоційної прив’язаності до Гладдіка.

— Наскільки «привітною» мені потрібно бути? — запитала я.

— Просто розмовляй із ним. Будь ласкавою, якщо зможеш.

— Я маю займатися з ним сексом?

— Ні! — обурилася вона. — Не роби цього.

— Ти впевнена? Бо для мене немає значення чи...

— Я сказала «НІ», Немезідо! Я не хочу, щоб він до тебе торкався!

Її різкі слова застали мене зненацька. Довгий час ми обидві мовчали, озираючись навколо, ніби боялися, що хтось нас підслуховує. Зопалу вона назвала моє справжнє ім’я. Але здається, ніхто не прослуховував нашої розмови, до того ж було запізно виправляти помилку.

— Не буду, — промовила я ласкаво, — я не робитиму цього.

Вона полегшено зітхнула. А потім сказала:

— Просто... він любить говорити. Будь хорошим слухачем. Це все, що йому потрібно. Будь настільки привітною, наскільки зможеш. Але нічого більше. Нічого більше. Гаразд?

— Гаразд.

Відключившись від приймача, я поглянула на своє відображення в екрані консолі. Те саме темно-коричневе волосся, яке вибрала для мене Донія, той самий ніс. Вона так різко відреагувала на пропозицію статевого акту з Гладдіком. Саме в цей момент я усвідомила: Донія ревнувала. Страшенно ревнувала. Вона відчувала до Гладдіка набагато більше, ніж намагалася показати.

Я все ще дивувалася, чому вона не розповіла мені про нього, але я вміла читати між рядків. Якщо вона хоче вийти за нього заміж, то я зроблю все можливе, щоб оцінити Гладдіка і перевірити, чи достойний він Донії. Коли він справді гідний її, як вона вважає, то я зроблю все, що в моїх силах, аби поліпшити відносини між родинами Імпірінс і Атон. Якщо це допоможе зняти із Сайдонії підозру в єретичних нахилах, тоді ще краще. Я здатна зробити це заради Донії.

Діаболік

15

Діаболік

ЕНМІТІ ПОЧАЛА стежити за мною. Очевидно, одночасно Імператору потрібно було тільки два Діаболіка під боком, що давало їй можливість слідкувати за мною, пильнуючи кожен мій наступний кроку Хризантеміумі.

Вона була обережною і зберігала дистанцію, на якій звичайна людина ніколи не помітила б її присутності. Енміті поводилась як Діаболік під час звичайного патрулювання Хризантеміуму, а не як мисливець у гонитві за здобиччю. Тільки надміру параноїдальний розум міг прослідкувати зв’язок між її діями і моїм місцем перебування. Той факт, що вона завжди опинялася поруч зі мною, здавався простим збігом обставин.

Але не для мене.

Я почала прораховувати кожен свій рух і кожен вдих, розмірковуючи над тим, яку частку своєї істинної природи вже встигла їй показати. Єдине, що я змогла придумати в цій ситуації — якомога краще зіграти роль справжньої Вельмишановної Панни: зображувати із себе легковажну і фривольну панянку, сподіваючись, що Енміті втратить до мене інтерес.

Незважаючи на навчання, яке я пройшла в Сутери ну Імпірінс і Мати-Засновниця, у мене не було справжнього соціального інстинкту — інстинкт до пошуку розваг або нових друзів, але мені потрібно було стати непомітною і злитися з натовпом: я повинна вести себе так, ніби бажаю брати участь у розвагах Імператорського Двору. Що глибше я занурюся в придворне життя, то швидше Енміті визнає: її підозри були безпідставними.

У цій ситуації Невені виявилася напрочуд корисною.

Вона жадала нового досвіду. Останніми днями ми блукали садами «Валор Новус» і проводили дні, крокуючи п’ять кілометрів туди й назад уздовж Берневал Стрітч. Це був найдовший кронштейн, що відгалужувався від Хризантеміуму: на ньому було дуже мало людей і багато автоматизованих машин, які виконували свої завдання. Цей відрізок шляху не був гламурним або чарівним, але Невені наполягала на тому, що ми маємо пройти його, оскільки в кінці дороги була стіна, на якій ті, хто наважився туди дійти, викарбовували свої імена.

На тій стіні я побачила імена і мітки більшості молодих Вельмишановних Панів і зрозуміла, що це був своєрідний обряд Імператорського Двору. На стіні виднівся квазар родини Атона, наднова зірка Пасусів, знак сонячного затемнення родини Фордайсів, шість зірок королівської гілки Домітріанів і навіть чорна діра — символ сім’ї, яка не належала до королівської гілки родини Домітріанів, себто до сім’ї Вельмишановної Пані Сигни. Ми вписали на стіну наші імена, і я викарбувала знак родини Імпірінс — схід сонця, що видніється за планетами.

Невені дещо зухвало зірвала своє намисто і використала лезо, щоб вигравіювати подвійні місяці Люміни.

— Якщо Вельмишановному Панству щось не подобається, — сказала вона, — їм не слід було привозити мене сюди.

Якось увечері ми приєдналися до Гладдіка, який полюбляв робити ставки під час боїв створінь. Багато Вельмишановних Панів і Панянок витрачали гроші на виведення генетично модифікованих тварин для виступів на аренах «Тігріса», і в більшості випадків їх створінь вбивали під час першого ж поєдинку. Решта втрачали гроші, ставлячи на тих, хто програв, й охоче насолоджувалися кровопролиттям на аренах.

Це був один із тих невинних громадських заходів, про які згадував Гладдік, під час якого ми могли проводити час разом, не викликаючи осуду оточуючих. Більшу частину вечора — навіть під час бою власної тварини — він не зводив з мене очей, ловив кожен мій погляд і посилав обережні й стримані посмішки. Я змушувала свої губи вигинатися у формі посмішки, не будучи певною, що мені вдалося передати м’якість і теплоту Сайдонії.

Коли істота Гладдіка виграла матч, він вибачився і побіг перевірити самопочуття тварини. Невені скористалася моментом, щоб сказати мені:

— Я теж хочу колись взяти у цьому участь, — її голос був хриплим від криків, бо вона вболівала за гібрида ведмедя-тигра, на якого поставила два матчі тому. — Нам слід замовити власне створіння.

Я скептично подивилася на неї.

— Ти сподіваєшся, що я заплачу за це.

— Ну ж бо, Сайдоніє. Хіба тобі не хочеться спробувати хоча б один раз?

З якоїсь причини сама думка про це викликала в моєму животі неприємну бурю, хоча я не могла відповісти, чому. Подібна дика жорстокість не бентежила мене. Купівля істоти була типовою манерою поведінки для Вельмишановного панства, а моя мета полягала в тому, щоб виглядати якомога більш нормальною. Я дала їй гроші й дозволила вибрати генетичні характеристики на свій розсуд.

За тиждень істота була готова: створена на основі генетичного коду, який замовила Невені, і вирощена за допомогою прискорювача росту. Тільки-но її підготували до першого поєдинку на арені, Невені покликала мене до загону. Я запросила Гладдіка.

Невені привела нас до приміщення у надрах арени, де стояв страшний сморід.

Гладдік пробурмотів щось і витягнув баночку ефірної олії з рукава. Він наніс по краплині під кожну ніздрю і запропонував й нам скористатися цим засобом. Невені нанесла кілька крапель.

Я відмовилася. Нудотні парфуми докучали мені набагато більше, ніж сморід тварин.

Коли ми підійшли до загонів, Невені почала розповідати про своє створіння, а Гладдік розпитував її з огляду на власний досвід замовлення істот для боїв. Я відволіклася від їхньої розмови й уважно прислухалась, доки не почула знайому тиху ходу Енміті позаду. Цікаво, чи не набридло їй ще.

Коли ми ввійшли до загонів, я все ще думала про Енміті, але потім перед моїми очами постала страшна картина, і я заклякла на місці, а всередині мене ворухнувся забутий страх.

Довгий час я не могла поворухнутися. Я поглянула вгору і побачила кільця різких флуоресцентних ламп, що визначали кордони невидимих стін. Почула ревіння і гарчання істот, що злилися воєдино з раптовим дзижчанням у моїй голові. Мені здалося, ніби я перенеслася назад у часі.

Моя рука потяглася до найближчого флуоресцентного кільця і я доторкнулася пальцями до огорожі, відчувши поколювання від силового поля, що відділяло мене від гібрида тигра. Я бачила істоту, але вона могла бачити мене тільки, якщо я зроблю поле прозорим. Я добре це знала.

Колись я була істотою по той бік силового поля.

Страшна згадка змусила мене знову зупинитися. Ці загони збудовані так само, як і той загін, де я провела перші роки свого життя. Я згадала людей, які проходили повз і так само витріщалися на мене. І ось я стою з іншого боку огорожі.

Я не усвідомлювала, що зупинилася біля одного із загонів і зазираю всередину, доки не відчула дотик до руки.

Моя рука інстинктивно вхопила горло Гладдіка, але я не здавила шиї. Я прийшла до тями якраз вчасно. Мої очі зустрілися з його, моє дихання прискорилось і я опустила руку.

— Ви налякали мене.

На його обличчі з’явилися розгубленість і сум’яття. Я знала, що, безсумнівно, зробила щось не притаманне людині.

— Де істота? — запитала я, щоб відволікти його, при цьому змушуючи себе посміхнутися.

— Панна Сагну сказала, що вона — ось там.

Я пішла за Гладдіком, почуваючись так, ніби йду через болото і мені здавалося, що ось-ось хтось побачить, що я самозванка — Немезіда дан Імпірінс, яка перебуває в чужій шкурі, що їй геть не підходить.

Ми дійшли до загону, де чекала тварина Невені. Усі інші створіння навколо нас неспокійно походжали у своєму замкненому просторі і гарчали від збудження. Істота Невені сиділа навшпиньки з піднятою ногою і нахиленою головою — вона збиралася вилизати себе.

— О, ну ж бо, досить, — сказала Невені з відчаєм озираючись навколо.

Гладдік тихо розсміявся.

— Думаю, вона насолоджується процесом.

— Гей, припини! — вигукнула Невені і вдарила долонею по силовому полю. Вона завила від болю, коли її рука відскочила від огорожі. — О ні, раптом на арені вона поводитиметься так само? Це катастрофа.

— Принаймні, вона насолодиться останніми хвилинами свого життя, — пожартував Гладдік.

Я усвідомила, що дивлюсь через плече на жінку з розвиненими м’язами, яка щойно зайшла до приміщення із загонами — на Діаболіка, що стежить за мною. Енміті теж озиралася навкруги, впізнаючи знайому обстановку.

У моїх грудях ворухнулась цікавість.

Я вперше дивилася на Енміті і бачила не проблему, не ворога, не когось, хто здатен вбити мене, і не когось, кого мені, можливо, скоро доведеться вбити.

Я бачила людину... ні, істоту, яка була схожа на мене. У неї було те саме минуле і ті самі переживання. Я бачила когось, хто за інших обставин міг би зрозуміти ту частину мене, яку не розуміла навіть Сайдонія. Я точно знала, що вона відчувала і про що думала в цей момент.

А потім її погляд зустрівся з моїм, і я швидко відвела очі.

Ми з Енміті були як однодольні паростки, що вийшли з одного ґрунту, і вона не повинна була дізнатися про це. Ніколи. Тому що тоді вона мене вб’є.


Невені дуже нервувала, поки ми чекали біля кільця на вихід її істоти. Ще до того, як її побачити, вона назвала тварину Дедлі, і це ім’я, без сумніву, стане посміховиськом, якщо звір вийде на арену і продовжить вмиватися, замість того, щоб битися.

— Це жахливо, — жалілася Невені, поки ми там сиділи. — Я схрестила лева і ведмедя. Ви бачите десь ознаки лева або ведмедя, чи я отримала чистокровну собаку?

— Вона виглядає більшою за пересічну собаку, — зауважив Гладдік. — І здається, у неї є хутро навколо шиї.

Ми побачили, як звіра Невені помістили в загін поруч з ареною, тож він має битися наступним.

— Ми станемо посміховиськом, — сказала вона мені.

— Я фінансувала тебе, — відповіла я їй. — Я не замовляла його. Я не хочу бути посміховиськом.

Переляк, що з’явився на її обличчі, дав мені зрозуміти, що я сказала щось не те.

— Якщо ти справді боїшся, що він програє, давай негайно його заберемо, — цього разу м’яко відповіла я.

— Навіщо, Сайдоніє, це надміру різка реакція.

Елантра Пасус спустилася вниз і присіла з іншого боку від Гладдіка. Її супроводжувала свита із найманих працівників і Служниць: серед них був Юніті — Ексалтід, якого Тайрус Домітріан позбавив цноти.

Ми з Невені напружилися. Темна шкіра Гладдіка стала світлішою на відтінок.

— Елантра.

— Гладдік, — привіталась вона, поглянувши на нього запитально, і тут я згадала, що Гладдік хотів уникнути невдоволення родини Пасус. Я могла поклястися, що в її очах читалося мовчазне попередження, але потім вона звернулася до Невені.

— Майже всі стають посміховиськом, коли випускають своїх перших звірів на арену.

— Справді? — Невені щільно схрестила руки на грудях. У неї було стільки ж причин, щоб нервувати в присутності Пасус, як і в мене. Вона була тут тільки тому, що її мати накликала на себе гнів Сенатора фон Пасуса.

— Звичайно, — сказала Елантра. — Просто наступного разу ознайомтесь із питанням генної модифікації і переконайтесь, що скористаєтеся послугами кваліфікованого заводчика. Ті з них, послуги яких коштують дешево, використовують штами тварин, у яких забагато рис собаки. Дайте вгадаю: вам навіть не продемонстрували пробний бій тварин, чи не так?

— Пробний бій тварин? — обережно перепитала Невені.

— Приманка, — тихо промовила я. За допомогою приманок тварин вчили вбивати.

Або Діаболіків.

Елантра розсміялася.

— Дурненька, ти не можеш просто випустити його на ринг і очікувати, що воно знатиме, що робити далі. Кваліфікований заводчик сказав би тобі про це. Вони повинні поставляти інших, слабших тварин. Коли створіння вбиває слабшу тварину і пізнає смак крові, то стає готовим до справжнього поєдинку. Вашу маленьку собачку розірвуть на шматки, якщо ви спершу не розігрієте її, — вона похитала кучерявою головою і скромно посміхнулася. — Я можу надати вам екземпляр для розігріву. Так сталося, що сьогодні у мене є зайвий.

Невені все ще поводилася стримано і скуто, але видавила з себе натягнуту посмішку.

— Мабуть, це буде краще, ніж відправляти його на вірну смерть.

— Я зустрічаюсь зі спадкоємцем Прімусом у його ложі, чому б вам не пройти туди з моїми людьми? Я скоро приєднаюся до вас, — сказала Елантра. А потім мовила до Гладдіка: — Ти теж плануєш сидіти поряд зі мною, чи не так?

— Так, так, звісно, — Гладдік зніяковіло посовався на сидінні.

Я подивилася на нього, дивуючись, наскільки легко його можна залякати. Він стверджував, що небайдужий до Сайдонії, але при цьому не насмілювався сердити Елантру, відмовляючи їй. Моя думка про нього змінилася в гірший бік.

Посмішка Елантри стала ширшою, коли він радо погодився.

— Тоді йди з нею, — мовила вона солодким, як мед голосом. Це була не пропозиція, а прихований наказ.

Гладдік навіть не поглянув у мій бік. Він розвернувся і пішов наздоганяти Невені.

Гладдік і Невені пішли разом зі Служницями Елантри та її спаплюженим Ексалтідом. Я зрозуміла, що це була гра влади. Тепер ситуація виглядала так, ніби Невені належить до ескорту Елантри. Гладдік, який нібито був моїм супутником на час проведення цього поєдинку, просто залишив мене, скоряючись її волі. Родина Пасусів перемагала із значною перевагою і відбирала території в родини Імпірінс.

Мені все ще хотілося накинутися на неї, але це було недоречно, тому я вирішила, що найкраще в цій ситуації зобразити блаженне невідання.

— Це було дуже люб’язно з вашого боку, Елантро. — сказала я і посміхнулася. — Безсумнівно, це піде на користь створінню Невені.

— О, я відчуваю величезну відповідальність за Ексцесів із підвладних нам територій, — пролунав мелодійний сміх Елантри. — Однак, звичайно, Сайдоніє, я зрозумію, якщо ти дійсно цінуєш мого Ексцеса як... друга, — останнє слово вона вимовила з відразою. — Я негайно відішлю її назад.

— Ти — сама доброта, — просто відповіла я, очікуючи, коли вона нарешті скаже те, заради чого залишилася тут зі мною.

— Ви двоє такі близькі, — зазначила Елантра, кинувши погляд на ложу Спадкоємця Прімуса, де Невені, Гладдік та інші опустилися на коліна, щоб привітати Тайруса Домітріана. — Не часто в Хризантеміумі можна побачити двох незнайомців, які так швидко здружилися і стали довіряти один одному, як ви... О, мабуть, це сталося після того інциденту із Саліваром і Дівайні?

— Вона дуже допомогла мені, — глухо промовила я. — Та ніч усе ще залишається для мене загадкою.

— О, так, — її очі люто блиснули, — але будемо сподіватися, що скоро все стане на свої місця... щоб у тебе відлягло від серця. Зрештою, Дівайні та Салівар прокинулися.

Моє серце пропустило удар.

— Справді?

— Так. Буде дуже цікаво почути їхню версію подій, чи не так?

І не давши мені часу подумати про загрозу, що ховалася за її словами, Елантра підвелася й пішла геть від моєї секції. Вона знову з’явилася в ложі Спадкоємця Прімуса, де на неї вже чекали Невені й Гладдік. Я спостерігала за тим, як Елантра приклала долоні Тайруса до своїх щік. Очевидно, вона збиралася продемонструвати свою прихильність до Тайруса, навіть після того, як він зіпсував подарунок її сім’ї Імператору.

Отже, Салівар і Дівайні прокинулися. Але це не означає, що мені слід хвилюватися. Невені небагато пам’ятає з тієї ночі, навіть після меншої дози Дихання Скорпіона. Я насильно вилила в горлянки подружжю достатньо, щоб стерти з пам’яті цілі місяці їхнього життя.

Від цієї думки моє серцебиття знову нормалізувалося.

Навколо зчинилося страшне ревіння. Дедлі випустили із загону на арену. Він вибіг риссю в центр арени, виляючи хвостом, його вуха були притиснуті до голови, а ніздрі тремтіли, поки він принюхувався. Я піднялася, щоб краще бачити, і мене охопила нестерпна напруга; потім я побачила, як Елантра дала знак комусь зі своїх людей.

Її наймані працівники взяли під руки Ексалтіда і кинули переляканого юнака на арену, де сиділа істота Невені. Натовп здивовано видихнув, і навіть Тайрус Домітріан — грішник, який збезчестив невинне створіння, — рвонувся вперед, ніби у спробі зловити хлопчика, але не встиг його вхопити. Ексалтід впав на кам’янисту поверхню арени і його лиса голова блиснула у світлі ламп. Упродовж декількох хвилин приголомшений Юніті сидів, припавши до землі. Потім він встав і озирнувся, поглянувши навколо своїми безкінечно невинними очима.

Тобто Ексалтід був тою приманкою, яку Елантра збиралася згодувати Дедлі.

Я помітила, що стиснула кулаки, коли нарешті усвідомила ситуацію. Ексалтід був вирощений як беззахисне створіння, яке не знає і не розуміє, що таке зло. У нього відсутні інстинкти самозахисту: він не стане бігти або захищатися, щоб не бути розірваним на шматки. Проте, на відміну від Служниць, у нього були когнітивні здібності, щоб осягнути поняття смерті й зрозуміти, коли вона прийшла. Він повинен це розуміти, позаяк Ексалтід має бути вдячним за свою долю, коли його принесуть у жертву.

Я знову поглянула на Елантру, яка сиділа і посміхалася, бо нарешті позбулася Ексалтіда, який завдав їй стільки незручностей. Невені закрила рота руками, а Гладдік опустив голову, щоб не бачити цієї бійні. Біля Елантри сидів Спадкоємець Прімус, який позбавив цноти Ексалтіда.

Приголомшений Тайрус дивився вниз на арену, де стояв юнак.

Я придивилася до божевільного племінника Імператора, і мені здалося, що він не хотів, аби Ексалтіда вбили. Дивно, яке йому до цього діло.

Я знову перевела погляд на арену, де Дедлі підкрався до безпорадного Ексалтіда, але не нападав на нього. Звір принюхався і відвернувся, не зацікавившись приманкою.

Я побачила, як Елантра вказала на служителя, що стояв внизу в кільці. Вона прошепотіла щось на вухо Невені.

Служитель підняв рушницю і вистрілив у звіра. На мить тіло Дедлі оповили електричні вила, і він почав вити й скиглити, намотуючи шалені кола по арені.

Раптом мені перехопило подих.

Вони знову вдарили звіра струмом. А потім знову. І знову.

Я більше не бачила арени, перед моїми очима стояла та безпорадна дівчинка, яку вони кинули в мій загін. Та маленька дівчинка, яка тремтіла в кутку, доки відчай не охопив її і вона не простягла руку до моєї їжі. Я відігнала її, я закричала прямо їй в обличчя, і вона відсахнулася назад, тремтячи і заливаючись сльозами від жаху. Але я не вдарила її. Я не торкнулася до неї. Я довго дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що це за маленьке, безпорадне створіння, і ось тепер я навіть не могла зробити вдих, бо, побачивши, як вони мучать звіра на арені, я згадала її — ту маленьку дівчинку.

Звір на арені знову завив, отримавши черговий удар електричним струмом, тепер він уже почав люто гарчати на мучителів, до яких не міг дотягтися, він сповнився наростаючим гнівом, який незабаром виллється на щось, на когось, і мій шлунок стиснувся, бо я думала лише про ті удари струмом, які отримувала і які не припинялися, доки я більше нічого не бачила перед собою, доки я більше не могла стримуватися, доки більше не залишилося іншого вибору, окрім як накинутися на жертву, окрім як розірвати, покалічити і вбити її — і ось вона вже лежить мертва біля моїх ніг, перша людина, яку я вбила...

А потім Дедлі побіг до Ексалтіда, він більше не був схожим на невинну собаку, він нагадував смертельно небезпечного, м’язистого, народженого-і-вирощеного вбивцю. Ексалтід жалібно пискнув і закрив обличчя руками так само, як та дівчинка, коли я, нарешті, рушила на неї. Коли вона зрозуміла, що я збираюся її вбити, що я — жахливе створіння без жалю, без здорового глузду, без пощади. Я не знаю, що на мене найшло, коли я згадала той день, але я перескочила через огорожу і стрибнула на арену.

Коли я приземлилася на каміння, у залі запала могильна тиша, тільки налякані підвивання молодого Ексалтіда і страшне слиняве гарчання Дедлі порушували її. Вони обоє, Ексалтід і звір, поглянули на мене — на нову істоту, яка втрутилася в природний порядок речей, і в цю мить я із жахом усвідомила, що накоїла.

Я щойно вчинила те, чого Сайдонія ніколи б не зробила. Щось, на що вона ніколи б не наважилася. Стрибнути вниз на бойову арену на очах усіх цих людей. Це було безумством. Божевіллям.

Розлючена істота обійшла мене по колу, вивчаючи нову загрозу, і в цю мить ще одна жахлива думка промайнула в моїй голові.

Якщо я почну з нею боротися, я викрию себе перед усіма цими людьми. Перед Енміті, яка стоїть десь у натовпі і з першого погляду впізнає силу й рухи Діаболіка.

Але якщо я не стану боротися із цим звіром, він уб’є мене.

Діаболік

16

Діаболік

Я ЗРОБИЛА вдих і поглянула на натовп, який дивився на мене, готовий зрадити і розірвати мене у будь-яку хвилину. Я зможу це зробити. Я зможу. Я використаю лише ту силу, що доступна Донії, і переможу цю істоту. Я не стану рухатися, як Діаболік. Я не стану битися, як Діаболік. Але я все-одно переможу.

Люди, які прагнули завоювати прихильність спадкоємниці Імпірінс, врятувавши її, простягли вниз руки допомоги. Я побачила Гладдіка і навіть Тайруса Домітріана, які намагалися дотягнутися до мене. Елантра трималася осторонь, із жорстокою цікавістю спостерігаючи за мною.

Невені зірвала своє намисто.

— Сайдоніє!

Вона кинула намисто на ринг, і воно впало з тихим брязкотом.

Навіть в умовах всезагального жаху, спричиненого моїм скрутним становищем, натовп шоковано загув. Щойно Невені порушила табу, відкрито продемонструвавши всім, що її коралі — то зброя.

Я рушила в той бік, куди впало намисто, впевнена, що воно стане мені в пригоді.

Але Дедлі перекрив мені шлях, його ніздрі тремтіли, а гарчання стало глибоким і зловісним. Незважаючи на жест доброї волі Невені, намисто вже ніяк мені не допоможе.

Я повільно відступила від істоти, яка рушила на мене. Я тримала всю її увагу на собі, бо наразі я була більшим і небезпечнішим створінням на арені. Звір випромінював ненависть і ворожість. Я нахилилася і одним різким рухом відірвала стрічку зі свого плаття. Якщо в основі генетичного коду цієї тварини справді були закладені переважно гени собаки, то спершу вона атакує ту кінцівку, що перебуватиме найближче. Намотуючи на ліву руку захисний шмат тканини, я не зводила очей з істоти. Потім я нахилилася, щоб підібрати із землі камінь.

— Ну ж бо, йди-но сюди, тварино, — зашепотіла я до неї.

Дедлі загарчав, і в цю мить його рик більше нагадував ревіння ведмедя. Треба було швидко із цим закінчувати. Я зробила несподіваний крок у бік.

З громоподібним ревом тварина стрибнула вперед: у мій бік летіла маса м’язів і два ряди гострих зубів. Істота скоротила відстань швидше, ніж будь-яка породиста собака, і я простягнула ліву руку, готуючись до тієї миті, коли її зуби вчепляться в мою шкірі. Здоровенна паща зімкнулася на моїй плоті, і я потягнула її на себе, ігноруючи біль, який відчула, коли щелепи істоти здавили мою руку. Вільною рукою я вдарила тварину каменем по черепу.

Якби я використовувала всю свою силу, я б із легкістю пробила їй голову, але я була Сайдонією, тому мені довелося зробити три удари. Тварина завалилася на бік і завмерла. Я зробила крок назад і розмотала тканину на лівій руці. Зуби порвали шматину, а на моїй шкірі залишилися тільки неглибокі криваві зарубки.

Я перевела дихання і відкинула камінь у бік. Арену сповнила мертва тиша. Коли я підняла голову, то побачила сотні вражених, вирячених очей. У мене потемніло в очах. Мені доведеться пояснити, чому я це зробила. Чим я могла виправдати свій вчинок? Як я могла описати словами той імпульс, що змусив мене втрутитися і зупинити це, коли я сама не розуміла себе? Донія ніколи б цього не зробила.

Зачекайте.

Мої думки прояснилися.

Ні, Донія зробила б це. Вона б не стрибнула на арену, як я, але спробувала б завадити цьому. Вона б почала діяти в той момент, коли Елантра кинула Ексалтіда на арену. Або, можливо, навіть тієї миті, коли Невені попросила гроші, щоб замовити власну тварину.

— Люди, як вам не соромно? — закричала я, обвівши поглядом ці вирячені обличчя. Я підійшла до Ексалтіда, який тремтів від страху, згорнувшись клубочком, і обняла наляканого хлопчика. Я зробила вигляд, що гладжу по спині тремтячого Юніті, так само, як це зробила б Донія на моєму місці. — Що з вами не так? Про яке задоволення може йти мова, коли ви спостерігаєте, як розривають на шматки безпорадне створіння? Ми ж не варвари!

Перешіптування й бурмотіння прокотилися залом.

Я зустрілася очима з Елантрою — вона з ненавистю поглянула на мене. На її обличчі читався вираз відкритого презирства, і я зрозуміла, що вона витлумачила мої дії як відкритий хід проти неї, проти родини Пасус.

А потім, на моє превелике здивування, Тайрус Домітріан підняв руку, закликаючи до тиші. Шум натовпу стих і Спадкоємець Прімус подивився вниз зі свого місця ясним і свідомим поглядом.

— Вельмишановна Панно Імпірінс, ви розважили всіх нас неочікуваним видовищем. Чи не так? — він озирнувся і з натовпу почувся сміх. Тайрус піймав мій погляд. — Думаю, як винагороду за виявлену доблесть ми можемо подарувати вам цього Ексалтіда, щоб ви взяли його під свою опіку.

Я швидко відпустила хлопчика. Я не хотіла цього.

— Ні.

— Ні? — брови Тайруса злетіли вгору.

— Створіння, Ваше Високопреосвященство. Звір. Я хочу звіра. Я заплатила за нього. І хочу забрати його. Він більше не братиме участі у ваших... у ваших диких розвагах.

Тільки в цей момент я зрозуміла саму себе, усвідомила, що змусило мене стрибнути вниз і стати між мисливцем і здобиччю. Незважаючи на слова брехні, які я виголошувала перед натовпом, граючи роль Сайдонії, я зробила це не заради Ексалтіда. Ні, я зробила це через істоту, яка хотіла його вбити, через цього звіра, який як і я, був створений у лабораторії, і збирався безжально вбити, бо його довели до цього, незважаючи на всі його пручання й боротьбу.

Я не могла дозволити цього.

Натомість я приручу його.


Моє тіло тремтіло від надлишку адреналіну, коли мене нарешті витягли з арени і провели вниз до загонів для тварин, де я чекала на повернення Дедлі.

Я очікувала, що до мене прибіжить Невені, але переді мною був Гладдік. Золоті вплетення в його темному волоссі скуйовдилися, і я думала, що він почне розповідати, як страшенно хвилювався за мене.

Натомість він запитав:

— Навіщо ти це зробила?

— Що, пробач?

Він зробив ще один крок мені на зустріч, але ближче не підійшов.

— Сайдоніє, це ганьба! Подібна ірраціональна поведінка не покращить становище родини Імпірінс. Після цього батько ніколи не дозволить мені спілкуватися з тобою!

Я закипіла від гніву. Я смикнула вгору рукав, щоб показати невеликі порізи на моїй руці медичним ботам, і раптом згадала, як смиренно Гладдік підкорився наказу Елантри і втік, приєднавшись до неї.

Власне кажучи, у перший мій день у Хризантеміумі Елантра згадала про соляні ванни і Гладдік почав говорити, але зупинився. Він збирався попередити мене про те, що на мене очікує, тепер я це розуміла, але Елантра сказала йому стулити рота. І він її послухав.

— Тож, щоб уникнути скандалу і вберегти свою репутацію, — холодно промовила я, — я мала дозволити тій тварині замучити Ексалтіда і розірвати його на шматки?

— Але це ж не людина, — відповів Гладдік.

Я пильно поглянула на нього, побачивши його у новому світлі. Він був слабким і хворобливим юнаком не тільки зовні, а й усередині.

Цей жалюгідний слабак був недостойний Сайдонії.

— Просто залиш мене, Гладдік.

— Сайдоніє...

Я хотіла вдарити його. Натомість, я повернулася до нього спиною.

— Я сказала, йди геть. Мені більше нічого тобі сказати.

Як справжній боягуз Гладдік не став сперечатися і протестувати. Я чула, як віддаляються його кроки. Я усвідомила, що мене всю трясе від гніву. Коли я почула рух за спиною, то подумала, що він повернувся, аби сказати щось наостанок. Я різко розвернулася, готова визвіритися на нього, але в наступну мить моє серце завмерло.

Це була Енміті.

Діаболік роздивлялася мене в яскравому люмінесцентному світлі силових полів. Медичні боти все ще лікували рани на моїх руках. Я відштовхнула їх убік, готуючись до тієї миті, коли вона наблизиться і вб’є мене.

Вона бачила, як я поводила себе на арені. Вона все бачила.

Я доклала стільки сил, намагалася рухатися на арені, як Донія, намагалася приховати свою силу і швидкість. Але побачивши її погляд — вона невідривно дивилася на мене і ніби не бачила нічого навколо, — я з острахом усвідомила, що мені не вдалося її обдурити.

Але Енміті не підходила до мене. Вона просто роздивлялася мене, наче якусь чудасію.

— Ти віриш в те, що сказала йому?

— Вірю... в що? — насторожено перепитала я.

— У те, що ти щойно сказала тому хлопчику. Ти віриш, що порятунок тієї істоти було правильним рішенням?

Це питання застало мене зненацька. Єдине, що я могла відповісти:

— Я не могла дозволити трапитися цьому. Те, що мало відбутися на арені було... — я не могла правильно пояснити той дивний нестримний порив, що охопив мене. Єдине, що я могла сказати: — Це було неправильно.

Енміті озирнулася навколо, поглянувши на загони, які дуже нагадували те місце, де нас обох виростили. Де ми обидві були істотами по той бік силового поля.

— Можливо, я помилилася у своїх судженнях щодо вас, Вельмишановна Панно Імпірінс. З огляду на те, чим я є, мені невідоме співчуття, — її холодні очі зазирнули мені у вічі — Але я розумію його значущість. З першої нашої зустрічі ви вразили мене своєю дивакуватістю, і тепер я підозрюю, що причина полягає в цьому. Я просто не розумію, когось настільки... доброго.

З цими словами вона розвернулася і пішла геть, задоволена тим, що розгадала таємницю на ім’я Сайдонія Імпірінс. Я стояла не рухаючись, і медичні боти знову підлетіли до мене, щоб долікувати руку, а я все не могла повірити в те, що перемогла її за допомогою тих слів, які сказала Гладдіку. Будучи нелюдиною, істотою, подібною до Енміті, я зробила щось настільки характерне для Донії, що мій вчинок розвіяв усі її підозри щодо мене.

З того дня Енміті більше не слідкувала за мною.


Мої дії здійняли бурю обурених перешіптувань у Хризантеміумі. Вельмишановне Панство з тендітнішим і ніжнішим характером, яке потайки ненавиділо звірині бої, знаходило способи, щоб крадькома підійти до мене і прошепотіти:

— На мою думку, ви були дуже хороброю, Вельмишановна панна Імпірінс.

Інші — навпаки припинили спілкуватися зі мною. Коли я наближалася до них, вони відверталися і переходили на шепіт, щоб я не почула їхніх слів. Як би там не було, а я відкрито засудила популярний вид розваг.

Я не надавала цьому великого значення до того вечора в прийомній залі, коли Вельмишановне Панство зібралося, щоб вдихнути пари після служби у Великій Геліосфері. Я відчула на спині та шиї чийсь важкий погляд і повернулася якраз вчасно, щоб зустрітися очима з Імператором, до якого нахилилася Вельмишановна Пані Сигна і щось нашіптувала йому на вухо.

Тоді я озирнулася навколо і побачила поруч із собою тих Вельмишановних Панів, які висловили підтримку моїм нещодавнім діям на арені. Потім я поглянула на тих, хто уникав мене: вони випускали в повітря пару з рота і час від часу поглядали на групу моїх прихильників. Я була шокована.

Групи розділилися по такому самому принципу, як і прибічники Сенатора фон Пасуса та його суперника Сенатора фон Імпірінса в Сенаті. Серед тих, хто підтримував мої дії і зібрався навколо мене, були Амадори, Ротесеї та Волстроми. Усі вони прагнули відновлення наукового вчення.

Серед тих, хто дотримувався протилежної точки зору і засуджували мій вчинок, відкрито і голосно вихваляючись, особливо в моїй присутності, про нових істот, яких вони замовили, були Форсайди, Атони, Локлейти та інші союзники Пасусів — найзатятіші борці за віру Геліоніки.

Це не могло бути простим збігом. Ті родини, які не наважувалися відкрито висловлювати незадоволення діям Імператора, робили це опосередковано, виступаючи проти своїх ворогів, які полюбляли бої тварин. І вони почали гуртуватися навколо мене. Навколо спадкоємиці сім’ї Імпірінс — осередку їх невдоволення.

Я вибачилася і поспішила зникнути в натовпі, тому що ситуація, яка склалася, була кардинально протилежною тій меті, якої я мала досягти, перебуваючи при Імператорському Дворі. Я повинна була уникати уваги, а не привертати її!

Діставшись до дверей зали, я озирнулася і поглянула на Імператора. Він сидів, стискаючи підлокітники й роздивляючись фракцію Імпірінсів із висоти свого трону, а на його обличчі застиг крижаний вираз.

Він був безжальним чоловіком, який тепер чітко розгледів своїх ворогів.

Діаболік

17

Діаболік

СПОДІВАЮЧИСЬ, що найближчим часом про мене забудуть, я почала надовго залишатися в себе на віллі. Коли до мене приходили відвідувачі, які висловили свою підтримку моїм діям на арені, Служниці, скоряючись моєму наказу, не впускали їх. Я прикидалася хворою перед усіма, крім Невені.

На щастя, у мене був Дедлі, з яким я проводила багато часу.

Спочатку він поводився вороже і був готовий розірвати мене, тільки-но я наближалася до нього. Тоді я заборонила Служницям підходити до нього і виділила йому окрему кімнату на віллі. Переконавшись, що за нами ніхто не спостерігає, я безсоромно скористалася своєю перевагою в силі, щоб навчити його покорі. Коли він рушив на мене, я притисла його до землі, змусивши показати свого живота. А коли він спробував укусити мене, я стиснула його загривок і тримала доти, доки він не здався.

Спершу я не була впевнена, що монстра, вирощеного для вбивств на арені, можна приручити. Дедлі уособлював таких грізних тварин, що спроба поводитися з ним, як із собакою, означала випустити з виду лева і забути про ведмедя в ньому. Мало-помалу Дедлі навчився слухатися мене. У нього навіть виявився лайливий бік натури. Коли ввечері я поверталася до своїх покоїв, він радісно і захоплено бігав навколо мене, доки я не гладила його. А потім смикав мене за поли одягу, щоб я із ним погралася. Я помітила, що коли я водила пальцями по підлозі, імітуючи рухи маленьких тварин, він залюбки хапав мої пальці і ганявся за ними.

Єдиною проблемою, що виникла в процесі приручення Дедлі, став обмежений простір, у якому йому доводилося жити, і надлишок енергії, яку йому потрібно було кудись витрачати, так само, як і мені. Найдовший кронштейн Імператорської фортеці, що простягався на десятки кілометрів космічного простору, давав нам можливість здійснювати енергійні прогулянки подалі від цікавих очей.

Під час однієї з таких прогулянок по Берневал Стрітч до нас приєдналася Невені. Вона перелякано підстрибнула, коли підбіг Дедлі.

— Ти впевнена, що хочеш залишити його?

— Його легко контролювати. Він швидко вчиться. О, у мене є дещо для тебе, — я дістала з кишені її намисто. — Дякую тобі. Я знаю, що ти осоромилася, розкривши його справжнє призначення на людях. Я ніколи цього не забуду.

Вона обережно взяла намисто.

— Мені байдуже, що про мене подумають інші. У них у всіх теж є зброя. Вони лицемірять, вдаючи, що я вчинила аморально, бо носила із собою це, особливо після того... — її голос зірвався, — після того, що Салівар і Дівайні зробили зі мною.

Я промовчала, тому що не знала, як її втішити, тож вирішила, що не варто й намагатися.

— А де твоя зброя? — запитала Невені, хитро всміхаючись. — У тебе повинна бути зброя. Я точно знаю. Я нікому не скажу.

Я не носила із собою зброї, бо сама була зброєю. Але я відчувала, що маю відповісти на її запитання, тому збрехала у відповідь:

— У черевику. У підошві заховане лезо.

— А чому ти не використала його в бою проти Дедлі?

— Я... я не така смілива, як ти, щоб продемонструвати його перед натовпом людей.

Невені розсміялася і штовхнула мене вбік.

— І це говорить дівчина, яка стрибнула на арену, щоб врятувати Ексалтіда, — вона зупинилася. — Я більше не можу йти на цих підборах. Йди далі без мене, Сайдоніє.

Я попрощалася з нею і відчула, що почала ставитися до неї поблажливіше після її останнього вчинку. У ній було щось таке, за що я цінувала її, майже довіряла їй, але не настільки, як Сайдонії. Коли ми з Дедлі продовжили прогулянку, я засумувала за її компанією.

Але принаймні тепер я могла рухатися швидше, до того ж Енміті припинила мене переслідувати, тож я не могла не скористатися цим. Я пришвидшила ходу. Дедлі пожвавішав, також готовий перейти на біг. Ми з ним не були істотами, які здатні насолоджуватися повільним рухом.

Я рвонула вперед. Відколи мої м’язи зменшилися, я ще не бігала так швидко, і на моє превелике задоволення, Дедлі, у якого енергія теж била через край, не відставав від мене. Ми дуже швидко добігли до кінцевої точки, і мої легені приємно й уривчасто видихали повітря, а м’язи тремтіли, бо вже здерев’яніли без тренувань.

Мені було важко підтримувати образ фізично слабкої дівчини. Пес із нетерпінням крутився в мене під ногами, щось винюхуючи. Я дозволила йому відпочити, а сама тим часом поглянула на стіну із символами родин й іменами спадкоємців. З часу мого першого візиту на ній з’явилися нові імена сімей з різних куточків Імперії.

Спочатку я просто пробігла очима написи. А потім почала пильніше придивлятися і читати прізвища.

Белвезери. Волстроми. Амадори. Ротесеї. Це були імена тих родин, які нещодавно об’єдналися навколо мене. Їхнє прибуття до Імператорського Двору не привернуло стільки уваги, як поява дочки Великого Єретика, тому я навіть не усвідомлювала, скільки з них нещодавно прилетіли до Хризантеміуму.

Їх усіх викликали сюди так само, як і Сайдонію.

Поки я читала нові написи на стіні, у мені прокинулися всі інстинкти й почали бити на сполох. У «Валор Новус» з’явилося безліч нових облич, на які я навіть не звернула уваги. Але ця стіна сімейних символів продемонструвала мені сувору дійсність.

Родина Сайдонії не була винятком, коли до Імператорського Двору викликали дитину замість батьків. Просто вона була першим дитям із великої родини, поміж усіх інших, кого забрали від батьків. Імператор збирав спадкоємців у своїй фортеці.

Але навіщо йому це потрібно? І чим це все закінчиться?

Мій перепочинок настільки затягнувся, що Дедлі почав нетерпляче крутитися під боком. Він почав видавати дивні звуки, тож я повернулася до нього. Він кинувся до мене, але не для того, щоб вкусити. Він почав лизати мою щоку.

На мій подив з моїх вуст зірвався якийсь булькаючий звук. Мені знадобилася хвилина, аби відчути, що я посміхаюся і зрозуміти, що то був за звук.

Щойно я засміялася. Засміялася.

Я відсторонилася від собаки, взяла його прив’язь і змусила бігти в ногу зі мною, тремтячи всередині. Мої пальці торкнулися губ, на яких з’явилася ця незапланована посмішка.

Що зі мною відбувається?


— Моя мама... ем, я хвилююся.

Сайдонія знову використовувала аватар Матері-Засновниці, через що її високий голос і невпевнені запитання, звучали ще безглуздіше.

— Хвилюється про мене? — перепитала я.

— Певною мірою, — відвела очі Донія.

Звичайно, Мати-Засновниця не переживала за мене. У неї повинно бути кілька інформаторів при Імператорському Дворі. Мабуть, вона вже чула про мою витівку на арені й скандал, що потім розгорівся.

— Перекажи всім у фортеці, що в мене все гаразд. Я зробила необачний крок, але це більше не повториться. І я запевняю, ем, себе, що більше не буду робити нічого подібного. Тут люди швидко переключають свою увагу. Про мене швидко забудуть. Хоча я...

— Що?

— Не думаю, що ми з Гладдіком продовжимо спілкуватися після цього випадку. Мені дуже шкода.

Він був не вартий її. Одного дня я все їй поясню.

На мій подив, Донія пропустила це мимо вух, як щось неважливе.

— Розкажи мені про себе. Я хвилююся.

Я знала, що цього разу вона мала на увазі себе.

Зі мною все гаразд. Хотіла б сказати я, щоб одразу заспокоїти її, але вона так дивилася на мене, навіть очима Матері-Засновниці, що в мене защемило в грудях.

Якщо хтось і міг відповісти на моє запитання, то це вона.

— Зі мною все гаразд. Просто... — я згадала Дедлі і те, як він лизнув моє обличчя. Згадала, що я зробила після цього. — Я трохи не в собі останнім часом. Я не звикла до подібної поведінки. Я сміялася.

— Ти що? — ахнула Донія.

— Гібрид собаки кинувся до мене. Я думала, він хоче мене вкусити, але натомість він почав леститися до мене. Собака лизнув мене і намагався привернути мою уваги. І це просто сталося. Я розсміялася. Але я не хотіла, цього робити.

— Неме... е, Сайдоніє, цього не слід боятися.

Її слова змусили мене оборонятися.

— Я не боюся.

На її губах промайнула тінь посмішки.

— Я знаю. Ти нічого не боїшся. Я не це мала на увазі. Я просто хотіла сказати, що ти не повинна хвилюватися через те, що розсміялася.

— Ти не розумієш. Це не схоже на мене. Це може означати, що зі мною щось не так.

— Пригадай... — вона видихнула, як і я, помітивши, як важко схитрувати, намагаючись сказати все, під час незахищеного зв’язку. — Пригадай той день, коли в тебе з’явився власний Діаболік — Немезіда, і як деякі частини її мозку збільшили? Це зробили, щоб вона могла полюбити тебе, — її голос затремтів. — Але ви не просто створюєте частину мозку для людини. Якщо він є, то він залишається. Б’юся об заклад, Немезіда б змогла полюбити й інші речі, якби їй випала така нагода. Б’юся об заклад, вона б також могла навчитися сміятися.

— Це смішно. Ми говоримо про Діаболіка.

— Або ми говоримо про дівчину, — тихо промовила Донія, — дівчину, яку ростили чудовиськом, тому вона сприймає себе як монстра, ми говоримо про людину, яка ніколи не дозволяє собі відчувати, тому що думає, що не повинна цього робити...

— Нісенітниці. Ти кажеш дурниці.

Але я згадала Енміті, чиї інстинкти Діаболіка змушували її переслідувати і вистежувати мене, щоб розкрити мої секрети. Енміті, яка забула про всі свої підозри, тільки-но побачила, що в мене є незвичайна здатність ставитися до таких істот, як вона, як до людей. Здавалося, ніби їй було потрібне це розуміння, ніби вона жадала його.

Чи можемо ми насправді бути чимось більшим, ніж я собі коли-небудь уявляла?

Здається, Донія так вважає.

— Хіба ти не розумієш, чому Немезіда ніколи не сміялася? Вона ніколи не дозволяла собі сміятися, ніколи не знаходила привід для сміху. Я не знаю, на що було схоже життя в загоні, але, мабуть, це було жахливо. І я ставилася до неї не набагато краще.

Цього разу займенник «я» відносився до її матері, звичайно.

— Коли в неї з’явилася, ем, ти, і Немезіді сказали, що вона повинна оберігати тебе, вона поставилася до своїх обов’язків настільки серйозно, що навіть не дозволяла собі сміятися. Якби тільки в неї була можливість утекти від усього, стати самою собою і зрозуміти, що своїх почуттів не варто боятися. Це було б прекрасно. І справді чудово.

У мені почало наростати роздратування.

— Якщо все, що ти говориш, — правда, якщо... якщо Немезіда була б здатна на подібні почуття, то Діаболік нічим би не відрізнявся від людини, крім своєї фізичної сили.

— Можливо, так і є. Вони не настільки різні, як ти вважаєш, — зціпила губи Донія. — Я завжди так думала. І завжди говорила тобі про це.

Я заплющила очі. Я все ще пам’ятала ту маленьку дівчинку у своєму загоні. Пам’ятала здивований вираз обличчя Сутери за мить до того, як я її вбила. Я згадала всі ті життя, які відібрала.

Ці вчинки робили мене хорошим Діаболіком.

Бути хорошим Діаболіком означало бути жахливою істотою.

Якби я була людиною, то усе, чим я була, усе, чим я стала, було б ганебним, збоченим і мерзенним. Я була або доволі непоганим Діаболіком, або жахливою людською істотою.

— Це безглузда розмова. Я більше не можу говорити. Мені час іти, — сказала я.

— Але...

— Я закінчую цю розмову! — я перервала зв’язок із Сайдонією і залишилася на віллі. Я поглянула на Дедлі, який дрімав у кутку, і вирішила завтра виставити собаку на арену і позбутися його. А потім він підняв голову, відчувши мій пильний погляд, і подивився мені у вічі, його вуха стали сторчма і в моїх грудях защемило, бо я знала, що не зроблю цього.

Що зі мною трапилося? Раніше я відчувала прихильність тільки до Донії. Вона була для мене всім, а тепер цей дурний гібрид генної інженерії змушує мене поводитися, як ірраціональна ідіотка.

Я навіть забула сказати Донії про те, що спадкоємців з усієї Імперії збирають у Імператорському Дворі, а це була головна причина мого дзвінка.

Але це не було катастрофічно і могло почекати до наступного разу.

Діаболік

18

Діаболік

ВЕЛИКА ПАЛАТА ЗАСІДАНЬ розташовувалась у «Валор Новус», якраз під Великою Геліосферою. Її не часто використовували. Вона була призначена для тих рідкісних випадків, коли Сенатори й інші представники уряду прибували з усіх кінців Імперії на Велике Скликання. Великі Скликання — грандіозні події, що зазвичай відбувалися під час інавгурації нового Імператора. Покоління вельмож могли увійти в Сенат і так жодного разу й не взяти участі в офіційному Великому Скликанні. Скликали не лише Сенаторів, а й менш поважних мирових суддів із правлячих класів Імперії: Намісників короля, Губернаторів і спадкоємців тих сімей, у яких був достатньо високий соціальний статус, але при цьому не вистачало грошей, щоб володіти земельними територіями.

Ось чому, коли я отримала повідомлення про те, що Велике Скликання фактично має відбутися наступного дня, для мене це стало справжнім шоком. Мені було наказано з’явитися як довіреній особі Сенатора фон Імпірінс.

Я знову прослухала повідомлення, намагаючись зрозуміти його. І в цю мить домофон вілли сповістив:

— Невені Сагну до Сайдонії Імпірінс.

Коли Невені увійшла, я повернулася до неї. Її волосся виглядало скуйовдженим, ніби вона щойно підскочила з ліжка і прийшла прямо до мене, бо була так само здивована, як і я.

— Ти чула про Велике Скликання, чи хтось розіграв мене?

— Тебе теж викликали?

— Як довірену особу матері, — її очі були широко розплющені і в них читалася паніка. — Я нічого не знаю про роботу моєї матері. Що вони мають на увазі, заявляючи, що я маю з’явитися як її довірена особа?

— Ми йдемо замість них, — уже сама думка про це бентежила мене. Сенатор фон Імпірінс міг бути присутнім на Великому Скликанні через галактичний форум. Я не бачила жодної потреби йти туди замість нього. Відбувалося щось дивне.

— Там будуть тисячі людей, — сказала Невені, ніби сама до себе. — Мабуть, нам не доведеться нічого робити, тільки слухати.

— Правильно.

— Але... слухати про що?

Я похитала головою, бо теж не мала жодного уявлення, про що йтиметься на Великому Скликанні.

— Я спробувала зв’язатися з матір’ю, але мені не вдалося з’єднатися, — вона опустилася в крісло. — Сайдоніє, це все дуже дивно. Вони не можуть просто надіслати нам повідомлення за день до події. Як Імператор це собі уявляє? Усі не зможуть прилетіти вчасно.

У мене з’явилося неприємне відчуття. Я повернулася думками до стіни з мітками, яку побачила в кінці Берневал Стрітч, де зберігалися написи всіх нещодавно прибулих Вельмишановних Панів.

Я зрозуміла, що Імператор заздалегідь зібрав усіх потрібних йому осіб для відкриття Великого Скликання. Мабуть, він спланував це ще до виклику Сайдонії у Хризантеміум.

Але з якою метою?

Як і Невені, я послала повідомлення своїй родині. Я намагалася вийти на зв’язок із фортецею Імпірінс, сподіваючись отримати інструкції й настанови. Сподіваючись хоча б на щось.

Але, як і Невені, я не отримала жодної відповіді.


Для Великого Скликання потрібно було щось більше, ніж просто церемоніальний одяг. Для цієї події слід було вбратися у шати зі світловідбиваючим екраном, щоб після того, як представники з усієї Імперії зберуться у Великій Палаті Засідань, де сила тяжіння була змодельована так, що кожен квадратний сантиметр підлоги, стелі й стін був зайнятий місцями та людьми, наше вбрання проектувало збільшене зображення Імператора на його плаваючому троні в самому центрі зали.

Більшість Вельмишановного панства нижчого соціального статусу змушені були просити і позичати гроші для придбання спеціального одягу. Я купила одяг для Невені. Коли я зможу вийти на зв’язок із Матір’ю-Засновницею, вона буде вельми незадоволена, почувши про ці витрати.

Загалом існувало шістдесят великих родин Вельмишановного панства — шістдесят найвпливовіших членів Сенату і найбільших власників територій в Імперії. Моє місце як представника сім’ї Імпірінс розташовувалося у внутрішньому колі — на хиткій платформі, що височіла над Імператорським троном. Тільки-но я зайняла своє місце, сходи склалися і зникли в підлозі позаду мене. Я ризикнула поглянути навколо.

Від грандіозних масштабів Великого Скликання перехопило подих. Увесь сферичний простір був заповнений тілами, навколо снували люди, чий спеціалізований одяг мерехтів кольором тієї секції, яку вони повинні були зайняти. Десь там була Невені. Ближче до мене, у сусідньому кріслі сидів Сенатор фон Пасус. Я вперше побачила запеклого противника Імпірінс на власні очі.

Я пильно поглянула на нього, і мій гострий зір дозволив роздивитися його риси обличчя, незважаючи на відстань, що відділяла нас. У нього було довге сиве волосся, а на обличчі виднілися ознаки віку. Очевидно, він був не з тих, хто часто користується ботами краси задля збереження оманливої молодості. А можливо, він хотів здаватися поважнішим. Мені спало на думку, що на відміну від більшості Сенаторів, присутніх тут, Сенатор фон Пасус заздалегідь отримав повідомлення про зібрання і мав достатньо часу, щоб особисто прилетіти зі своєї зоряної системи.

Мої очі блукали в пошуках інших представників великих сімей. Сенатори фон Фордайс і Атон теж були присутні в залі, але більшість сімей у якості довірених осіб представляли їх спадкоємці. Вбрання кожного з присутніх було запрограмоване для відображення символів і знаків сім’ї, тому я легко знайшла спадкоємців родин Амадор і Чомдерлей. Усі молоді, усі сидять мов на голках і мають дуже схвильований вигляд.

Раптом я помітила очевидну відмінність. Усі сенатори, які належали до фракції Геліоніки, були присутні особисто. Фракцію ж Сенатора фон Імпірінс, натомість, представляли їхні спадкоємці.

Я стискала й розтискала кулаки, розуміючи: щось тут було не так. Єдине, що я могла зробити — це чекати.

Потім залунала імператорська урочиста музика і велика процесія з королівських родичів рушила до центру зали. Вони зайняли свої місця якраз усередині нашого кола.

Останнім з’явився Імператор зі своїми Діаболіками.

Разом із тисячею ботів безпеки.

У мене перехопило подих і я озирнулася навколо, спостерігаючи за тим, як маленькі металеві машини просвистіли в повітрі й зайняли позиції по всій площі зали. Вони не стріляли, просто зависли, як мовчазна загроза, навпроти кожної секції в приміщенні. По одному боту безпеки навпроти кожного місця, на якому сиділи представники великих сімей. Тепер я дивилася прямо в націлені очі невеличкого, округлого пристрою, що ширяв за кілька метрів від мого сидіння. Я могла розгледіти крихітний, наче шпилька, лазер, який стирчав із пристрою, готовий розрізати мене навпіл.

Проте, коли я поглянула на Сенатора фон Пасуса, то побачила, що навпроти сімей, які підтримували Імператора, роботів безпеки не було. Фракція Геліоніки також не була під прицілом.

У мене по спині побігли мурашки. Я могла зістрибнути зі стільця й ухилитися від бота, що висів навпроти мене, але я знала, що один з інших може легко розвернутися і вбити мене в наступну хвилину. Я просто маю сидіти тихо і бути слухняною, що б не сталося. Я потрапила в пастку.

Імператор розвів руки, і в ту саму мить зображення на одежах вельмож, які сиділи далеко від центру, почали складатися в пікселі більшого зображення, показуючи обличчя Імператора фон Домітріана: сьогодні його шкіра була персикового відтінку, світле волосся переплетене золотом і викладене у вигляді ореолу над головою, а очі гордо сяяли, коли він оглядав своїх підданих. Коли Імператор підняв підборіддя, ми всі пригасли руки до серця, вітаючи його. Кількість рук, що рухалася в унісон, на мить зачарувала мене.

І тоді імператор промовив:

— Діти мої, я дякую вам за те, що ви зібралися тут сьогодні як представники або довірені особи всіх територій нашої великої Імперії, щоб відсвяткувати перемогу над нашими ворогами, нинішніми і колишніми. Ці битви формують основу нинішньої величі людства і галактичного панування...

Я подивилася в різні боки — гордий лик Імператора сяяв звідусіль, і тут я побачила інших людей — таких самих довірених осіб, як і я, вони теж озиралися, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Безперечно, Імператор вирішив зібрати Велике Скликання не без причини.

А потім ми дізналися правду.

— На жаль, незважаючи на те що Імперія процвітає і зміцнюється під управлінням родини Домітріан уже впродовж багатьох століть, ми опинилися на небезпечному роздоріжжі. У нашому середовищі, як рак, поширюється зловісна ідеологія. Звичайно, я маю на увазі тих, хто прагне відновити науку, яку краще забути.

У мене перехопило подих. Ось чому ми тут.

— Я говорю про тих, хто вважає цю небезпечну нову ідеологію не просто нападом істерики, тих, хто вбачає у вбивчому просторі велику загрозу, що одного дня обов’язково поглине Імперію, або про Партизанів серед Ексцесів, які переконані, що здатні вижити без нашої милостивої руки, яка направляє їх. Я говорю про тих зрадників і богохульників, що мають найвищі чини в цій священній Імперії.

Я не зводила з нього очей, з цієї маленької фігурки, яка сиділа на своєму троні посеред великого зібрання, а не зі збільшеного обличчя, що відображалося на електронному одязі всіх присутніх. Єдине, про що я могла думати, то це про розкол, який відбувся після моїх дій на арені, що розділив Хризантеміум на два табори. Імпірінси були в центрі цих подій. Вони були неофіційними лідерами «ракової» фракції, яку ненавидів Імператор.

— Деякі Сенатори та Намісники вбили собі в голову, що вони, а не я, повинні ухвалювати рішення на благо Імперії. Вони посіяли зерно єресі серед Ексцесів, розказавши їм те, чого ті взагалі не повинні були знати. Вони порушили священні таємниці Живого Космосу, пішовши проти моїх прямих наказів. Більшість із вас знає, хто ці зрадники. Більшість із вас — нащадки цих зрадників.

Я стиснула кулаки, моє серце шалено калатало. Я дивилася прямо на машину, що зависла переді мною, готова вистрілити в будь-який момент, і розмірковувала над тим, помру я сьогодні чи ні.

Імператор витримав довгу паузу, дозволивши тиші повиснути в повітрі ще на декілька хвилин. З кожною хвилиною було все важче уявити собі людину, яка наважиться порушити цю тишу, а можливо, у цьому й полягав задум Імператора. Посмішка на його оманливо молодому обличчі стала ширшою.

— Ось чому я зібрав вас тут на це дуже особливе Велике Скликання. Як ви бачите, грішників, які поширювали богохульні ідеї не запросили. Заради збереження святості великих сімей я прорідив ряди Вельмишановного панства, вибравши найпридатніших спадкоємців — тих, хто представляє стару кров і демонструє покору своєму законному лідеру, й зібрав їх усіх тут.

Я з тривогою дивилася на нього.

— Сьогодні ми зібралися тут з однією метою: деякі з вас довели, що гідні успадкувати владу своїх родин, але ваші родичі, на жаль, виявилися не достойними цієї честі. Відсьогодні ви станете носити їхні титули і візьмете на себе їхні обов’язки. Ті з вас, хто перебуває тут як представник своєї родини, віднині стануть головами сімей.

Я здивовано витріщилася на нього. Він не міг просто заявити, що Сенатор фон Імпірінс більше не буде сенатором і призначити Сайдонію на його місце. Так не роблять. Навіть Імператор не міг просто взяти й замінити людей на посаді.

І якби не ці боти безпеки, що були готові будь-якої миті влаштувати різанину, хтось обов’язково сказав би йому про це.

— І щоб забезпечити цей плавний перехід титулів, — продовжив Імператор з льодяною посмішкою, — я усунув інших претендентів, які б могли поставити під сумнів ваші права.

У мене всередині все похололо.

Я не розуміла. Я не могла зрозуміти.

Навколо мене і за моєю спиною здійнявся хор голосів, бо люди намагалися зрозуміти значення його слів. Я могла лише мовчки сидіти і розмірковувати про те, наскільки це все було неправильно, сподіваючись, що мені почулося.

— Саме тому я зібрав сьогодні це Велике Скликання, щоб ви могли поглянути один на одного, — сказав Імператор, — нові і старі спадкоємці цієї великої Імперії. І, звичайно, для того, щоб ми могли віддати данину пам’яті тим душам, що заблукали, яких більше не буде з нами і які вже не здатні зіпсувати своєю присутністю це шляхетне зібрання, — він елегантно махнув рукою в повітрі.

А потім на світловідбиваючих одежах менш сановитого Вельмишановного панства із зовнішнього кола почали спалахувати і гаснути зображення. Величезну космічну станцію охопив раптовий вибух полум’я. Флотилію судів поглинуло автоматизоване мінне поле. Вибух розніс планету на шматки.

Я не розуміла, що за картинки виникають на екрані, доки перед моїми очима не з’явилося зображення фортеці Імпірінс з відміткою часу, що показував учорашній день.

Ні.

Потім пролунав вибух.

Я різко звелася на ноги, ледь не впавши з платформи від побаченого.

— Ні!

Ні-ні-ні. Слово луною звучало в моїй голові, і картинка здавалася нереальною, бо цього не могло статися.

Але перед моїми очима миготіли жорстокі і яскраві картини, на яких фортеця зірвалася, розлетівшись на мільйони шматочків, що як сміття кружляли навколо знайомого газового гіганта, який я бачила щодня, коли жила разом із Сайдонією.

Я бачила, як мій дім зруйнували — як зруйнували дім Сайдонії.

— Ні, — прохрипіла я і подумала про Матір-Засновницю, яка не відповіла мені, коли я намагалася зв’язатися із нею.

Я подумала про Імпірінс, які не відповіли мені.

На екранах продовжували з’являтися зображення руйнування домівок старих і нових сімей, усі впливові родини зрубали під корінь під час несподіваної атаки, а потім на екрані з’явилося горде обличчя Імператора, його пильний погляд ніби врізався глибоко мені в душу. Крики і плач лунали після кожної нової картини смерті. Одні завивали від горя. Інші здригалися від ридань. Деякі сиділи з кам’яними обличчями. Дехто, як Сенатор фон Пасус, самовдоволено озиралися навколо, бо уникнув бійні, користуючись прихильністю Імператора.

Я без упину повторювала собі:

Це не може бути правдою. Цього не може бути...

— Деякі з вас втратили цілі родини, — оголосив Імператор, коли останні зображення зникли з екранів, — і я запевняю вас, вони самі вибрали таку долю. Ті з вас, хто прийшов сюди як довірені особи своїх родин, підуть звідси як Впливові фігури Імперії. І ви назавжди запам’ятаєте богохульників, які накликали гнів на свої сім’ї, привівши їх до загибелі. Я сподіваюся, ви будете до скону вдячні Імператору, який вибрав вас для цієї високої місії. Якщо ж ні, ми завжди можемо організувати ще одну демонстрацію, можливо, перед іншими глядачами і з вами в головній ролі.

Мені здалося, що мій світ зник, тому що це не могло бути правдою, мабуть, це просто нічний жах, від якого я зможу прокинутися.

Імператор закінчив свою промову балачками про майбутнє торжество — торжество, присвячене святкуванню несподіваного підвищення рангу стількох молодих Вельмишановних Панів. Я ледь розуміла, що він каже, і ніяк не могла прокинутися від цього сну.

Якщо я найближчим часом не прокинуся, мені доведеться повірити, що Імператор убив родину Імпірінс.

Мені доведеться повірити, що він зробив це.

Він убив їх усіх.

І Сайдонію.

Діаболік

19

Діаболік

ЦЕ НЕПРАВДА. Це не може бути правдою. Я сиділа на своїй віллі й відправляла повідомлення за повідомленням, але відповіді на жодне з них так і не отримала.

Я не звертала уваги на своїх Служниць, і хотіла лише швидше прокинутися від цього страшного кошмару.

Я відправляла чергове повідомлення, коли до вілли увійшов Гладдік. Я не чула сповіщення домофону.

— Сайдоніє, мені дуже шкода, — його обличчя було заплаканим.

Я поглянула на цього незнайомця, якого раніше ніколи не бачила, і відправила чергове повідомлення.

Цього разу вони обов’язково надішлють відповідь.

— Я не мав жодного уявлення про те, що станеться.

Мої батьки знали заздалегідь, але нічого мені не сказали, — Гладдік продовжив говорити: — Якби я знав, то попередив би тебе. Клянусь. Будь ласка, повір мені.

Я тут заради тебе!

— Тихо. Це просто якась гра. Це неправда, — загарчала я на нього. — Ти заважаєш мені.

Ніякої відповіді. Я відправила ще одне повідомлення.

— Послухай мене. Я — спадкоємець Сенатора, — сказав Гладдік, звертаючись до мене і наполегливо шукаючи своїми очима мої. — Одного дня я зможу самостійно ухвалювати рішення, і коли це станеться, у тебе буде союзник у родині Атон. Ти не одна...

— Мені байдуже до родини Атон. Ти говориш нісенітниці. Сенатор фон Імпірінс — це єдиний союзник, який мені потрібен.

— Твій батько помер. Тепер ти — Сенатор фон Імпірінс. Мені дуже шкода.

— Я сказала, тихо!

Він дратував мене тому, що змушував повірити в реальність побаченого: у те, що Імператор справді знищив родину Імпірінс тоді, коли мене не було поряд із ними. Змушував повірити, що Сайдонія померла, а я — та, яка перебувала тут заради того, щоб захистити Донію і стати жертвою замість неї, залишилася в живих, і всі мої старання тепер марні. Як я могла бути живою, якщо Сайдонія померла. Це було просто неможливо. Я б знала, якби вона померла. Я б це відчула. Я б знала про це. Всесвіт не може залишитися незмінним, якщо сама причина його існування зникла.

— Будь ласка, ти засмучена, — рука Гладдіка лежала на моїй руці, він намагався відірвати мене від панелі управління. — Ти повинна відпочити. Ми можемо поговорити про це...

— Відпусти мене.

Різкі слова зірвалися з моїх вуст, і коли я поглянула на це створіння, у мені більше не залишилося ні терпіння, ні бажання дослухатися до нього.

Якщо Сайдонія справді була мертвою, — мені була огидна сама думка про це, але, якщо це правда, тоді він мені більше не потрібен. У мене більше не залишилося причини бути з ним привітною. А якщо це було неправдою, тоді, як він посмів заявити, що це правда, як він посмів відривати мене від панелі управління.

— Сайдоніє, — він смикнув мене за рукав.

І тут я зірвалася.

Скочивши на ноги, я вдарила його кулаком прямо в обличчя. Хрускіт носа, який зламався після мого нищівного удару, сповнив мене таким задоволенням, що коли він закричав, я схопила його за волосся й потягла до дверей.

— Що ти робиш? Що ти робиш? Припини! Припини! — кричав Гладдік, намагаючись вирватися.

Я виштовхала його за поріг.

Гладдік схопився за своє закривавлене обличчя, шоковано дивлячись на мене.

— Якщо ти прийдеш ще раз, я тебе вб’ю, — із цими словами я зачинила двері.

Потім я відправила ще одне повідомлення у фортецю Імпірінс.

Відповіді не було.


Я не спала п’ять діб, і правда нарешті почала проникати в мою свідомість, нудотно прогризатися в мої нутрощі, душити моє горло. Навколо мене юрмилися Служниці, немов бездумні автомати, — якими, по суті, вони і були, — займаючись простими хатніми справами, на зразок підготовки мого одягу, щоб він мав належний вигляд, коли я надягну його наступного разу. Я не забувала наказувати їм вигулювати Дедлі. Незважаючи на всі тренування і дресуру, для того щоб вивести і загнати Дедлі назад до його кімнати, потрібно було кілька Служниць.

У всіх інших випадках мої думки хаотично блукали деінде.

Я усвідомила, що стою посеред кімнати, розгублено озираючись навколо. Кров Гладдіка перетворилася на темні бурі плями на килимі. Я стояла і витріщалася на них.

Усе здавалося сюрреалістичним і неправильним. Іншим.

Я вийшла за поріг вілли під великий небосхил куполу, у який лилося світло чотирьох сонць, і дивилася на них доти, доки очі не почали сльозитися. Я не знала, куди йти і що робити.

— Сайдоніє.

Я була готова вбити цю людину, ким би вона не була, але крізь завісу мого божевілля виринуло обличчя Невені. Її очі були червоними й запаленими від сліз.

— Тепер я — Намісник Люміни, Сайдоніє, — прошепотіла вона.

Я просто мовчки дивилася на неї.

Її нижня губа затремтіла.

— Я додзвонилася додому. Вона мертва. Імператор відправив своїх воїнів, і вони просто вбили мою матір. Він призначив мене Намісником замість неї, але мені заборонено повертатися на Люміну. Я запитала, тому що... тому що не знала, що мені робити далі. Але я повинна залишатися тут. Ти коли-небудь чула про Намісника, який віддалено керує планетою? Намісники — це не Сенатори. Вони мають бути там, де правлять. І... і як я поясню Ексцесам, які обрали мою матір Намісником, що відтепер я займу її місце? Мені лише сімнадцять років. Це схоже на жарт. Ця посада навіть не повинна передаватися у спадок, — вона поглянула на мене. — А ти відтепер — Сенатор фон Імпірінс, — вона зайшлася істеричним сміхом, а я просто стояла і дивилася на неї. — Сенатор Сайдонія фон Імпірінс!

Ось тоді я нарешті усвідомила: це був не кошмар і не галюцинації. Імператор зробив це. Він убив Сайдонію. Він убив Матір-Засновницю і Сенатора і планував посадити на їх місце дівчину, яка була в його руках. Мене. Він хотів, щоб я стала наступним Сенатором.

— Що нам тепер робити? — прошепотіла Невені. — О Боже, що нам тепер робити?

Я заплющила очі й відчула жар сонця на своїй шкірі. Тепер я стала Діаболіком без господаря. У мене більше не було причини продовжувати своє існування. Те, що я прибула сюди врятувати Сайдонію, і тим самим прирекла її на смерть, було схоже на якийсь злий космічний жарт. Це вона повинна була стати уповноваженим Сенатором. Вона повинна була жити. А натомість, вижила я.

Хоча, це не надовго.

З мене досить. Більше ніяких вдаваних посмішок і привітності: я більше не прикидатимуся тихою і слабкою. Перш ніж Імператор знищить мене, я скину свою маску і посію стільки руйнації, скільки зможу.

— Я вб’ю Імператора.

Я усвідомила, що сказала це вголос, лише тоді, коли Невені роззявила рота від здивування. Розплющивши очі, я побачила, що вона перелякано озирається.

— Не можна казати такі речі вголос. Це державна зрада! Тебе можуть заарештувати!

Я схопила її і рвонула на себе.

— Якщо ти хоч комусь перекажеш мої слова, — прошепотіла я, до болю стискаючи її плечі, — я розтрощу тобі череп. Зрозуміло?

У Невені відвисла щелепа. Вона швидко закивала головою.

— Не розкажу. Я нікому нічого не скажу.

Мені спало на думку, що її варто вбити, так само, як я вбила Сутеру ну Імпірінс. Це не буде складно: один рух, і я скручу їй шию. Якщо я цього не зроблю, вона може їх попередити.

Щось зупинило мою руку.

Я відштовхнула Невені і пішла геть, всередині мого серця утворилася порожнеча, і я знала, що вона нікуди не зникне, залишиться в мені до останнього подиху.


Тільки-но я ухвалила рішення вбити Імператора, моторошне відчуття дезорієнтації зникло, тепер я точно знала, у якому напрямку рухатися далі.

Я вб’ю Імператора. Я зроблю це сьогодні. А потім його Діаболіки знищать мене. Тепер моє життя вимірювалося не днями, а годинами, і я прийняла це.

Тільки-но я розробила план, я знала, що маю робити. Я зможу вбити Імператора, скориставшись ефектом несподіванки, до того ж, я достатньо добре знала схему Імператорського Двору, щоб здійснити свою безжалісну місію.

Я встигла вивчити модель поведінки Імператора. Після зустрічі зі своїми радниками він дозволяв собі кількагодинний відпочинок. До своєї опочивальні він завжди йшов вузьким коридором. Там я до нього і підійду. Я чекатиму на нього неподалік від опочивальні. Я зроблю вигляд, що гірко плачу. А потім впаду на коліна, як перелякане дівча, і мої плечі будуть здригатися від ридань. Після цього безпорадна, новоспечена спадкоємиця родини Імпірінс, — покірна і боязка Сайдонія, — почне благати вислухати її, заливаючись гіркими слізьми.

Імператор, переконаний в тому, що вже переміг родину Імпірінс, і впевнений, що податлива та слабка дівчина відтепер повністю в його руках, відішле Діаболіків геть і дозволить спадкоємиці підійти ближче, щоб почути її слова і насолодитися кожним звуком, що злітатиме з моїх вуст, коли я благатиму... про що? На що він сподівався? Побачити мій страх перед ним чи, можливо, розпач і бажання отримати його заступництво?

Це не мало значення. Я думала лише про той день, коли Імператор наказав Лезер зрізати із себе шкіру, і про те, наскільки жадібно він вдивлявся в моє обличчя в ту мить. Він був людиною, яка отримує насолоду від страждання й страху інших людей, або, можливо, саме страждання молодих дівчат дає йому найбільшу насолоду. У будь-якому випадку, я виконаю обіцянку і дам Імператору те, що йому найбільше подобається.

А потім він опиниться в моїх руках. Я засаджу кинджал прямо йому в серце. Якщо він буде достатньо близько, а його Діаболіки достатньо далеко, я зможу зробити так, що рана виявиться смертельною, яка подарує йому кілька хвилин агонії, перш ніж по нього прийде неминуча смерть. Якщо ж мені не пощастить, доведеться завдати удару прямо в аорту.

Коли я кралася коридором, засідання таємної ради було в самому розпалі. Я завжди уявляла, що останні години свого життя, які я проведу в очікуванні смерті, промайнуть дуже швидко, але зараз час здавався мені вічністю.

Я замислилася над тим, чи отримала Сайдонія відповіді на свої запитання про сенс життя і причини нашого існування, якщо не в загробному світі, то хоча б у хімічному імпульсі мозку, в останні хвилини перед смертю. Вона розповідала, що деякі люди перед смертю бачать світло, що відкриває всі таємниці Космосу. Сподіваюсь, вона його побачила. Я розмірковувала над тим, чи було їй страшно в останні хвилини життя. Розмірковувала, чи...

Ці думки краяли мені серце.

Чи був у неї час, щоб згадати про мене, і подумати, чому її Діаболіка немає поряд, щоб захистити її?

Двері відчинилися і за поріг вийшла Енміті, щоб оглянути коридор. У напівтемряві Діаболік рухалася, немов великий тигр.

Вона побачила мене.

— Сенаторе фон Імпірінс, що ви тут робите?

Ми дивилися одна на одну, і в мене не було виправдань.

Вона завжди ставилася до мене з підозрою. Настав час виправдати її очікування. Я була її ворогом. І за хвилину я стану її смертю, або вона стане моєю загибеллю.

Діаболік

20

Діаболік

— Я ЧЕКАЮ, — сказала я, даючи їй шанс піти. — Я маю поговорити з вашим господарем.

Енміті примружила очі.

— Ні. Ви підете звідси! Негайно!

Якщо я її вб’ю, то далі все піде по плану. Якщо Енміті не повернеться і не здійме тривоги, Імператор вийде з покоїв. Я зроблю вигляд, що налякана і почну битися в істериці, і тоді він запитає, де Енміті. Заїкаючись на кожному слові, я пробурмочу щось і вб’ю його.

— Ви мене чуєте? Я сказала вам піти звідси, Сенаторе фон Імпірінс, — мовила Енміті і рушила в мій бік, граючи своїми м’язами й не відводячи від мене крижаного погляду бездонно синіх очей. — Негайно зникніть звідси, або я сама усуну вас.

Я збираюся вбити її господаря. Навіть якщо вона проб’є мій череп, зніме з мене шкіру і зітре в порошок те, що від мене залишиться, до кінця сьогоднішнього дня її хазяїн буде мертвим. Так само, як і Сайдонія. Ця величезна і жахлива порожнеча, що відкрилася всередині мене, поглине і її.

Смерть — не завжди означає жорстокість. Я б радше померла тисячу разів, ніж пережила Сайдонію. Тому я зроблю Енміті послугу і вб’ю її прямо зараз.

Я схилила голову, зробила вигляд, що мої плечі здригаються від ридань і сховала обличчя, прикрившись однією рукою. Другою рукою я вхопилася за кинджал, захований у складках моєї сукні.

— Я сказала вам піти! — Енміті наблизилася до мене.

І я засадила кинджал їй у бік.

Мені не вистачило секунди, щоб дотягнутися до її аорти. В останню секунду вона — сповнений сил Діаболік із м’язовою масою, якої мені бракувало, — відхилилася. На її обличчі не залишилось і сліду від спокою, і вона штовхнула мене з такою силою, що я влетіла обличчям у стіну.

Від удару перед очима поплили зірочки, але біль не заважав мені. Я перекотилася і звелася на ноги, а розвернувшись до Енміті, побачила, що вона оглядає місце кровотечі.

Вона стиснула ліву руку в кулак і пригасла до пораненого боку, проштовхуючи кулак у рану, щоб спинити кровотечу. Потім вона поглянула на мене.

— Отже, я мала рацію. Ти не просто слабка дівчина.

— Так, — відповіла я. — Твоя правда.

Вона кинулася на мене. Ухилившись, я ще раз вдарила її ножем.

На її щоці з’явилася глибока рана, але вже наступної миті, вона вхопила мою руку і викрутила її мені за спину. Я скрикнула, рефлекторно випускаючи ніж із рук, і щосили вдавила підбор черевика їй у ногу. Почувся тріск кісток і вона заволала від болю. Я розвернулась і почала бити їй кулаком по обличчю, наносячи удар за ударом, доки врешті-решт не відштовхнула її від себе.

Вона спіткнулася, досі притискаючи кулаком криваву рану на боці.

— Ти занадто прудка, — захекавшись вимовила вона. — Ти не людина!

— Ти знаєш, хто я.

Вона підскочила до мене і я націлилася вдарити її в поранений бік, але вона очікувала цього і в останню мить ухилилася, заїхавши мені ліктем в обличчя. Від страшного болю я втратила рівновагу. Я завалилася на спину, і світ перевернувся з ніг на голову. Я спробувала звестися на ноги, але Енміті — гора м’язів — уже придавила мене до підлоги і почала завдавати удари. Вона без упину молотила по щоках, і мій череп розколювався від болю. Кров засліплювала мені очі, але я пам’ятала, де мої її ноги, тому я щосили вдавила черевики в її коліна, відчуваючи, як її колінні чашечки зміщуються з огидним тріском.

Енміті виставила лікті вперед і впала прямо на мене.

Коли вона навалилася на мене усією масою свого тіла, її лікті розтрощили мої ребра, і тут втрата м’язової маси далася в знаки.

Вона була важка, важча, ніж я сподівалася, і своєю масою вдавила мене в підлогу, осипаючи шаленими ударами, через що мої ребра так боліли, що світ навколо потьмарився і поплив, а коли я отямилася, то лежала на животі, але всі мої спроби піднятися були марними. Мої руки не слухалися мене.

А потім я побачила черевики Енміті, яка підійшла до мене й опустилася на одне коліно. Вона вхопила мене за комір і підняла, але ноги не тримали мене.

— Цікаво-цікаво, — промовила вона, вдивляючись своїми бездонними блакитними очима. — Ти — Діаболік, що пройшов через доволі серйозні фізичні модифікації. Кому ти належиш?

Я вкусила її за руку і спробувала штрикнути пальцями поміж очей, але не змогла поцілити туди, куди хотіла, і вона затрясла мене, закричавши:

— Хто твій господар?

— Моя господиня — Сайдонія Імпірінс! — крикнула я у відповідь. — Вона була... моєю господинею.

Повітря між нами задзвеніло від сказаних слів, і я відчула, що зовсім розчавлена і розбита, аж раптом на закривавленому обличчі Діаболіка промайнула якась емоція. Це не могло бути співчуттям. Ми не були створені, щоб відчувати подібне. Але це була емоція.

— Я розумію.

Енміті відпустила мене, і я впала на підлогу, а вона тим часом потяглася за моїм кинджалом. Усвідомлення того, що я так і не вбила Імператора, засіло в моєму мозку, але, незважаючи на сліпучий біль і відчай, я не відчувала люті.

І тоді я усвідомила, що бажала не помсти.

Я просто хотіла заповнити зяючу порожнечу існування без Донії.

Енміті також це розуміла.

Крізь пелену перед очима я побачила, як вона нахилилася до мене із занесеним ножем, лезо якого блиснуло у світлі коридору. За мить я помру. Я була готова до цього і вдячна їй за розуміння.

— Енміті! — пролунав голос у вузькому коридорі, і я почула звук кроків, що швидко наближалися до нас. — Енміті, що ти робиш із Сенатором фон Імпірінс?

— Це не Сайдонія Імпірінс, Ваше Високопреосвященство, — відповіла Енміті, завмерши. — Це Діаболік, який збирався напасти на Імператора.

— Ти впевнена у цьому?

— Так, Ваше Високопреосвященство. Вона повинна померти, — на хвилину запала тиша, а потім Енміті запитала, — Що це...

Вона не встигла договорити, бо в неї вистрелили з енергетичного пістолету.

На мить яскраве світло засліпило мене, і я засумнівалася в тому, що щойно побачила.

Енміті була не схожою на Лезер, яка померла після одного пострілу в груди. Енергетичний промінь змусив її відступити назад, але навіть із зяючою раною в боці й іншими ушкодженнями, яких я їй завдала, вона швидко відновила рівновагу і заревла від люті.

Вона кинулася на свого нападника, і той вистрелив знову, направивши на неї безперервний потік променя, що випалював у ній діру, доки вона продовжувала йти вперед. Потім кратер крові й плоті спікся, явивши світу її скелет і органи, і тоді Енміті впала на підлогу.

Запала тиша, а потім чиїсь руки підняли мене.

— Ходімо.

Я побачила обличчя Тайруса Домітріана.

Усі мої думки були про одне. Занімілими пальцями я ледве витягла його зброю, а потім через силу піднялася навкарачки.

— Що ти робиш? — здивовано запитав Тайрус.

Енміті була мертвою. А я все ще була жива. Я все ще можу рухатися, тому я завершу почате. Звестися на ноги я не змогла, тому поповзла до дверей. У мене не було часу чекати на прихід Імператора. До того часу я стечу кров’ю. Я сама прийду до нього. Очі застеляло густою темною пеленою.

— Ти не можеш навіть встати з колін. Ти ж не думаєш, що в такому стані зможеш вбити мого дядька?

— Не... підходь... буде боляче... — процідила я. А наступної миті все навколо застелила темрява, і мені назустріч помчала підлога.

Діаболік

21

Діаболік

Я ЗНОВУ ОПИНИЛАСЯ в сольових ваннах, навколо пінилася і текла вода. Усе тіло пульсувало від болю, і здавалося, наче це Донія страждала від болю, бо вона плакала так само, як того разу, коли консоль комп’ютера несподівано вдарила її струмом, а я нічого не могла вдіяти. Ми обидві були малими.

— Донія. Донія!

— Це твоя господиня?

Питання, яке пролунало ніби згори, змусило мене поглянути туди, і я побачила знайоме обличчя, що схилилося наді мною. На мить я відчула, як чиїсь руки підняли мене, а до щоки притиснулась груднина. Я побачила веснянки на переніссі й блідо-блакитні очі з безбарвними віями, що плавали в тумані наді мною.

А наступної миті на мене своїми широко розплющеними очима дивилася Донія, але я помітила, що вона занадто близько підійшла до тигрів. Я знала, що ці тварини ручні, а їхні інстинкти притупили за допомогою генної інженерії, але ті примітивні людські інстинкти, які властиві навіть Діаболікам, підказували мені, що в цих тварин є м’язи й сила, і вони можуть вбити Донію одним ударом.

— Не підходь до тигрів, — промовила я до неї. — Вони небезпечні.

— Ти мариш, — сказав голос Тайруса Домітріана. Він став на коліна перед ліжком, на яке щойно приніс мене, і приклав вологий рушник мені до лоба. Я не мала сил піднятися. Мої ребра ніби штрикали ножем. Хвилі жару й холоду омивали мене.

— Ти серйозно поранена. І можеш померти. Але це те, чого ти хотіла, чи не так? — хвилину він вдивлявся у моє обличчя.

А наступної миті мене оточили медичні боти, чиї генератори видували на мою шкіру слабке тепло. Мої зуби стукотіли, а думками я була з Донією: ось її очі наповнилися сльозами, коли я сказала їй називати мене лише Немезіда дан Імпірінс. Вона завжди хотіла від мене чогось більшого, але я не розуміла, чого саме, і тепер уже ніколи не зрозумію.

Тонкощі та нюанси думок, дій і відчуттів людей — справжніх людей — були поза межами мого розуміння. Можливо, у загонах нас спеціально виховували як найгірших монстрів, а можливо, там мене просто зламали, змусивши стати такою, навіть якщо це й не було закладено в мені природою...

Мене нудило, позиви до блювання не припинялися, і я забризкала кров’ю підлогу біля ліжка. Медичні боти все ще продовжували дзижчати навколо мене. Тайрус Домітріан стояв у дверях, склавши руки на грудях, і спостерігав за мною. Ясний розум і холоднокровне зважування ситуації, ознаки яких читалися на обличчі спадкоємця Домітріана, настільки відрізнялися від його повсякденного виразу обличчя, на якому грала шалена посмішка, що я не могла поєднати ці два образи у своїй голові.

— Сайдонія Імпірінс була твоєю господинею? — запитав він.

Я зрозуміла, що минули години з часу моєї сутички з Енміті. Він знову приклав рушника до мого чола.

Мене зв’язали простирадлами, що ніби душили мене. Я напружилася і спробувала піднятися, аби зрозуміти, що відбувається і де я.

— Вони гарно попрацювали, замаскувавши тебе, — сказав Тайрус, — Я підозрював, що з тобою щось не так, але я навіть не уявляв... — він криво посміхнувся. — Сенатор фон Імпірінс був далекоглядною людиною, Імпірінси завжди були розумними людьми. Це велика втрата для Імперії.

Це нагадало мені про нещодавні події і мені перехопило подих, ніби від удару. І я згадала про те, де я і що трапилося, згадала, що Сайдонія померла, позбавивши мене сенсу існування, а я навіть не змогла помститися її вбивці. Натомість я лежала тут... жива і, якби я могла плакати, я б заплакала. Але Діаболік не здатен пролити жодної сльози, і я ніяк не могла позбутися цієї огидної порожнечі й суму, що сповнювали мене всередині, тому я закричала.

З мене вирвалися жахливі, жалюгідні, тваринні крики.

Після цього я відчула вогонь, що ніби обпалював моє горло, а на зміну хвилям жару і холоду прийшло своєрідне фізичне полегшення.

Тайрус повернувся до кімнати.

— Накричалася? — відсторонено запитав він. — Навіть якщо ні, не страшно. Крики, що лунають із моєї кімнати, лише підтвердять мою погану репутацію.

Я поглянула на нього крізь злиплі повіки, біль продовжував пульсувати в моїй свідомості, але коли я спробувала поворухнутися, виявилося, що палаюча агонія зникла.

Медичні боти загоїли мої найважчі рани.

Тайрус завмер, коли я піднялася і сіла на ліжку. Я побачила синці на руках — у тих місцях, де мене зв’язували, але тепер мої руки були вільними.

— Ти не помреш, — сказав він. — Ти була на порозі смерті. Я впевнений, Енміті... Що ти робиш?

Похитуючись, я звелася на ноги і з усією сили відштовхнула його в бік. Я була дуже слабкою і мені бракувало сил, тому Тайрус встояв на місці і не впав. Мої м’язи дрижали від втоми.

Коли я хотіла вийти до сусідньої кімнати, дорогу мені перегородили кілька Служниць з невиразними обличчями. У моєму нинішньому стані вони навіть могли подужати мене.

— Куди ти зібралася йти? Хочеш знову спробувати вбити мого дядька? — позаду мене пролунав голос Тайруса. — Навіть якщо ти якимось дивом здолаєш Енгвіша, ти не пройдеш повз Хезерда. І навіть якщо тобі вдасться перемогти цих двох Діаболіків, хоча до цього ти не змогла здолати навіть одного, Імператор оточений цілою свитою Вельмишановного панства, не кажучи вже про ботів безпеки...

— Чого ти хочеш? — загарчала я, розвертаючись до нього.

— Твоє ім’я Немезіда, чи не так?

Я примружила очі.

— Я проглянув перелік зареєстрованих смертей з часів великої чистки Діаболіків. Діаболіка Сайдонії Імпірінс звали Немезіда. Підозрюю, що це ти.

— Яке це тепер має значення?

— Ненавиджу марнотратство, — Тайрус влаштувався на стільці й холоднокровно оглянув мене. Цей осмислений погляд здавався абсолютно недоречним на його обличчі, яке зазвичай світилося божевільним блиском очей. — У мене ніколи не було власного Діаболіка. Мій дядько потурбувався про те, щоб їх не було в жодної іншої царської особи. Діаболіки зазвичай стають на заваді, коли ви бажаєте вбити когось, а мій дядько з легкістю вбиває членів своєї сім’ї.

Я нічого не відповіла. Мені було байдуже до всіх його слів, окрім пояснень, чому він врятував мене, і коли я зможу піти.

— Мені жаль твою господиню, — сказав він, уважно роздивляючись мене. — Але подивись на це, як на нову можливість.

— Можливість? — пробурмотіла я.

— Ми прагнемо одного, Немезідо. Ти хочеш смерті мого дядька, а я хочу бути Імператором, що, звісно, вимагає попередньої смерті дядька й чимало інших маневрів і дій. Ти не зможеш досягти своєї мети самостійно так само, як і я. Чому б нам не допомогти один одному?

— Мені байдуже до твого дядька і політики. Мені зовсім не цікаво, чи станеш ти коли-небудь Імператором. Він убив Донію, і тепер я вб’ю його або помру. Випусти мене.

— Боюся, що це неможливо.

Я підійшла, грізно поглядаючи на нього.

— Я не прошу!

Тайрус клацнув пальцями.

Розпечені вібруючі вусики обвили мою шию, і я впала на землю, хапаючи повітря.

— Мені дуже шкода, — відсторонено, але непримиримо промовив він, — та я не хочу, щоб мені зламали шию. Я активуватиму їх тільки в тому разі, якщо ти наблизишся до мене.

Я схопилася рукою за шию, намагаючись локалізувати вогнище цього дивного відчуття.

— Ці електроди вживлені тобі під шкіру. Це майже єдиний спосіб контролювати Діаболіка. Я хочу, щоб ти мене вислухала.

Я підняла на нього очі, палаючи від гніву.

— Я вирву твоє серце!

— Одного разу, можливо, так і буде. Але не зараз, — він підійшов до дверей і помахав рукою в проході. — Ти не зможеш переступити через цей поріг. Я хочу, щоб ти добре подумала над моєю пропозицією, перш ніж ухвалювати рішення.

— Я вже все вирішила! — закричала я, але він вже вийшов за двері, залишивши мене одну, і його Служниці пішли за ним.

Я кинулася до дверей, але одразу впала на коліна, отримавши сильний удар електричного струму: моє серце шалено калатало, а легені сперло від браку повітря.

У цьому Всесвіті в мене не залишилося нічого, і я бажала лише одного: щоб цей біль і порожнеча нарешті зникли. Я не передумаю, хай скільки Тайрус не тримає мене тут, я не передумаю.

Діаболік

22

Діаболік

МИНАЛИ ГОДИНИ. Приходили Служниці й мовчки приносили напої та їжу. Мені хотілося кинути все це їм в обличчя і лише розуміння того, що вони навіть не ухиляться і ніяк не відреагують, зупиняло мене. Знущання над безтурботними й беззахисними створіннями — сумнівне задоволення.

Я знову вирішила оглянути дверний отвір, намагаючись вирахувати момент, коли можна вислизнути за двері, щоб не потрапити під електричний струм.

Саме в цей час повернувся Тайрус Домітріан.

— Усе ніяк не заспокоїшся?

У відповідь я лише мовчки глянула, уявляючи, як приємно було б розтрощити йому череп.

— Я хотів, щоб у тебе був час для роздумів. Ходімо зі мною.

— Куди?

Він розвернувся, даючи мені можливість пройти через дверний отвір.

— На мій корабель.

Корабель «Олександрія», так само, як і судно «Тігріс», що належало Салівару та Дівайні, з’єднувався безпосередньо з однією із секцій «Валор Новус» у Хризантеміумі. Єдина різниця полягала в тому, що у володіння божевільного спадкоємця не ступала нога людини. Фактично, судно Спадкоємця Прімуса було безлюдним, бо управляли кораблем машини, а обслуговували його — Служниці.

Коли я наблизилася, Тайрус відступив убік, пропускаючи мене вперед — на кілька кроків — і пішов за мною, тримаючись на відстані. За весь цей час, він жодного разу не повернувся до мене спиною.

— Тобі варто знати, що я доклав максимум зусиль, аби стерти будь-які сліди наших із тобою ДНК з місця загибелі Енміті, проте мені не вдалося приховати сам факт убивства. Наразі відбуваються ретельні перевірки Вельмишановних Панів, особливо тих, чиї сім’ї було знищено. У всіх конфіскували таємну зброю. Найповажніші особи в Імперії були публічно принижені, коли Діаболіки мого дядька провели обшуки їх маєтків. У результаті обшуків Хезерд та Енгвіш знайшли: сережки, що насправді виявилися отруйними стрілами, шнурки з колючого дроту, нейротоксини, сховані в різних засобах особистої гігієни... Ми, вельможі, насправді недалеко відійшли від первісних дикунів і в нас більше від варварів, ніж ми намагаємося показати.

Мені було байдуже до цього. Я не мала наміру затримуватися при Імператорському Дворі: тільки-но я виберусь звідси, одразу перейду до реалізації свого плану. Мене цікавило, чи вдасться мені наблизитися до Тайруса і звернути йому шию до того, як він активує електроди в моїй шиї.

Ніби прослідкувавши хід моїх думок, Тайрус сказав:

— Ти можеш вбити мене, але в такому разі електроди надішлють електричний імпульс до твого серця і зупинять його. Не думаю, що заради моєї смерті варто ризикувати своїм життям. Щоб на це сказала Сайдонія?

Мене сповнила сліпа лють, коли я почула її ім’я з його вуст. Він не мав права вимовляти його вголос.

— Пробач, що тримаю тебе під замком, як тварину, але я хотів поговорити з тобою раціонально. Під час створення Діаболіків у них закладають здатність розумно мислити й аналізувати. Я хочу апелювати до твого здорового ґлузду, але при цьому не наражати себе на смертельну небезпеку. Я рідко недооцінюю своїх ворогів, повір мені.

— А як щодо ваших друзів? Напевно, всім уже відомо, що я перебуваю тут. Як ви поясните той факт, що утримуєте Сайдонію Імпірінс на «Олександрії» впродовж... скільки це вже триває?

— П’ять днів. Усе дуже просто, Немезідо. Вони подумають, що божевільний спадкоємець Імперії викрав тебе. А пізніше ми вигадаємо інше пояснення... Ніхто не стане на заваді у Спадкоємця Прімуса, щоб він не творив у своєму безумстві.

Я примружила очі.

— Ви не божевільний. Тепер я це розумію.

Хвилину Тайрус вагався, а потім відповів:

— Правильно. — Він одвернувся, і ми пройшли вздовж величезних вікон, з яких було видно судно «Берневал Стрітч». — Більшість членів моєї родини померли молодими і в основному від рук моїх родичів. У дитинстві я зрозумів, що єдиний спосіб вижити — це продемонструвати свою слабкість, тож я почав вдавати божевільного.

— І люди завжди вам вірили.

— Солодку брехню легко проковтнути. Династію Домітріанів не люблять. Це секрет Полішинеля, що мій дядько розтринькав королівську казну, витрачаючи кошти на задоволення власних забаганок, а тепер обкладає податками Ексцесів, щоб поповнити дефіцит бюджету. Він ховається за своєю вірою, щоб виправдати репресії проти Ексцесів, так само, як і його мати, і її батько до цього. Ми, — Домітріани, — це токсин, який не одне століття отруює Імперію.

— Ви справді зображали із себе божевільного половину свого життя? — мені стало цікаво.

— Налякане дитя заради виживання здатне на різні подвиги. Якби я цього не зробив, то, напевно, наразі був би мертвим, а не чинним спадкоємцем Імперії. Спочатку мені доводилося докладати багато зусиль, особливо коли медичні боти не змогли вилікувати мою «хворобу», але останнім часом достатньо якоїсь публічної витівки, і люди одразу вірять у моє безумство. Ось як я поясню викрадення Сайдонії Імпірінс на цілих п’ять днів.

Я пригадала його вчинки, свідком яких стала. Його зневажливу поведінку під час служби у Великій Геліосфері.

— Лезер, — згадала я.

— У будь-якому разі Служниця помирала страшною смертю. Я вирішив, що вбити її буде актом милосердя. До того ж це підкріпило мою репутацію, і ми обоє лише виграли від цього.

— А Ексалтід?

На його обличчі з’явилася відраза.

— Я не насильник. Жертвоприношення в День Вшанування Пам’яті — це варварство, тому я збрехав, і в мою брехню з готовністю повірили. Звісно, перш ніж ти стрибнула на арену, дівчина Пасус ледь не звела нанівець усі мої старання. До речі... — він підійшов до мене. — Що трапилося з моєю двоюрідною сестрою та її чоловіком?

Брехати не було сенсу.

— Я напоїла їх їхнім же вином.

Він посміхнувся.

— Справедливо.

Ми зайшли в кімнату з прозорою скляною підлогою, де під ногами в нас розміщувався безмежний небесний купол. Коли я побачила внизу синє небо, мене охопило відчуття дезорієнтації в просторі, бо складалося враження, ніби я стою посеред неба. Стіни кімнати під нашими ногами були заставлені полицями і зникали далеко в глибинах синьої атмосфери, посеред якої сяяло сонце.

— Ти знаєш, що це таке? — запитав Тайрус, вказуючи вниз. — На цих полицях, у статичному полі?

— Ні.

— Це цінні артефакти, які називають книгами. Це стародавні сховища знань, що зібрані в портативному вигляді.

— Це якісь... наукові тексти? — припустила я, згадуючи заборонені матеріали Сенатора фон Імпірінс.

— Деякі з них, — відповів він з напівусмішкою. — Втрачені бази даних з Наднової зірки були на електронних носіях. Ті, які не знищила Наднова зірка, були видалені за допомогою лише кількох натисків кнопки. Проте ці книги містять знання в реальній фізичній формі. Після заснування перших колоній, багато книг було вивезено із Землі, але з плином часу ними перестали користуватися. Ніхто не взяв на себе клопіт знищити їх, тому я зібрав книги в себе. Це одне з моїх... дивацтв. Ніхто не переймається, коли безумець виявляє інтерес до таких речей.

Я згадала Матір-Засновницю та її «безцінні» старі речі, що, ймовірно, тепер були знищені разом із нею. Як не дивно, хоч я й не була прив’язана до неї, при згадці про те, що вона померла, мене пронизав гострий біль.

— Ти знаєш історію людства, Немезідо?

— Звідки я можу знати?

— Це і твоя історія також. Кожний ланцюг ДНК у твоєму організмі виник на Землі.

Я ніколи не дивилася на це з такого боку, але все одно не розуміла, чому це повинно мене цікавити. Я поглянула йому прямо у вічі, очікуючи на продовження.

Більшість людей починали нервувати від подібного погляду. Погляд хижака, як сказала Мати-Засновниця. Занадто прямий, занадто непорушний погляд, як для людської істоти. Я відучила себе витріщатися, але тепер у мене не було необхідності приховувати, що я таке.

Тайрус своєю чергою теж роздивлявся мене, його погляд був не розважливим, а якимсь замисленим. Юнак, який був другою найвпливовішою людиною в Імперії, живучи під постійною загрозою смерті й вдаючи із себе божевільного.

Раптом я зрозуміла, що він ніколи не боятиметься мене.

— Людська історія, — почав Тайрус, — це повторюваний сценарій подій. Імперії досягають вершини свого розвитку і занепадають та гинуть. Знову і знову. Багато століть тому людські технології розвинулися зі швидкістю геометричної прогресії. Ми вийшли в безмежний космос, покинули Землю і почали подорожувати Галактикою. А потім сталося те, що зазвичай і відбувається: ми зледачіли. У нас є технології, якими ми не вміємо користуватися. Ми дозволяємо машинам думати і діяти за нас. Наднова зірка і розквіт віри Геліоніки лише загострили існуючу проблему. Наші предки шукали нових знань, але ми, їхні нащадки, славимо невігластво. Обійди хоч всю Імперію, ти не знайдеш жодної людини, яка здатна відремонтувати машину, яку побудували наші предки.

— А навіщо це людям? Чому це важливо? — запитала я. — Машини здатні все робити самостійно.

— Тому що це не може тривати вічно, — відповів Тайрус. — Наші технології застарівають. Із кожним роком усе більше машин виходить з ладу і їх неможливо відремонтувати. Коли наші старі кораблі ламаються, вони роздирають сам космічний простір. Нам потрібне наукове відродження, однак воно не відбувається, тому що Вельмишановне Панство, — тому що моя сім’я, — розуміє, що будь-яка інтелектуальна революція неминуче призведе до революції політичної.

Тайрус зараз з точністю повторив слова Сенатора фон Імпірінс. Саме ці переконання стали причиною смерті Сенатора і його родини.

Сама думки про це завдала мені нестерпного болю.

Я більше не могла його слухати.

— Мене це не цікавить, Ваше Преосвященство, — різко мовила я. — Діаболіки — не філософи.

— Я просто хочу, щоб ти зрозуміла мою мету: я прагну трону Імператора не заради себе, а заради майбутнього людства. Я хочу, щоб люди стали створіннями, які мислять, планують і бажають більшого, хочу, щоб вони перестали бути ледачими, бездіяльними істотами, які повільно зводять нанівець усі інноваційні досягнення наших предків й ігнорують небезпеку, що нависає над нами. Але я не зможу стати Імператором без твоєї допомоги.

— Що ви таке кажете? Як я можу вам допомогти?

Він одвернувся від мене і поглянув униз — на небо під нами й на книжкові полиці, що зникали далеко в синіх глибинах.

— Я так довго жив, зображуючи з себе божевільного. Імператор призначив мене Спадкоємцем Прімусом, бо впевнений, що його вороги за всяку ціну схочуть уникнути мого сходження на трон. Настав час продемонструвати свою силу, аби переконати людей, що я стану гідним спадкоємцем. Проте тільки-но я здобуду підтримку, я одразу стану загрозою для мого дядька, і мені залишиться жити лічені дні, — він підійшов до мене. — Якщо мій дядько вирішить позбутися мене, я не зможу його зупинити. Він створить ситуацію, у якій я опинюся без зброї. Він спробує підловити мене, коли я найменше цього очікуватиму або буду зовсім беззахисним, — він узяв мене за руку і міцно її стиснув. — І ось тут на арену виходиш ти. Ти — Діаболік, замаскований під звичайну людину. Це робить тебе найсильнішою зброєю. Ти зможеш гарантувати, що я виживу. Стань моїм Діаболіком, Немезідо!

— Це працює не так. Я була пов’язана із Сайдонією.

— Тоді вибери мене. Сайдонії Імпірінс більше немає серед живих. Ти можеш зробити вибір самостійно.

Я похитала головою.

— Як я зможу перебувати біля вас увесь час? Якщо все, що ви говорите, — правда, Імператор ніколи не дозволить вам мати власного охоронця, тоді як ви поясните мою постійну присутність поряд із вами?

— Ти будеш моєю дружиною.

Діаболік

23

Діаболік

МАБУТЬ, якби я була кимось іншим, я розсміялася б. Але я просто здивовано витріщилася на його суворе й рішуче обличчя.

— Напевно, ви все таки божевільний.

Коли я спробувала вивільнити руку, рука Тайруса міцніше її стиснула.

— А що в такому разі ти збираєшся робити? Загинути в марних спробах вбити Імператора? Зі мною ти зможеш змінити хід людської історії.

— Мені байдуже до ходу людської історії, — відрізала я. — Я існувала заради однієї мети. Тепер у всьому Всесвіті в мене нічого не залишилося.

— Так, — тихо промовив Тайрус, — тобі жилося простіше, коли ти була пов’язана із Сайдонією Імпірінс, чи не так?

— Простіше? — перепитала я.

— Так. Простіше. У тебе була мета існування. А тепер ти не знаєш, у чому полягає сенс твого життя. Тепер ти запитуєш себе, як і всі ми: «Куди мені рухатися? Що мені далі робити?». Страшно усвідомлювати, що твої власні рішення формують твою долю.

Він говорив нісенітниці. Діаболіки ніколи не ставлять собі таких запитань.

— Відпустіть мене, Ваше Високопреосвященство.

— Має бути якийсь спосіб переконати тебе, — він вдивлявся в моє обличчя. — Я не можу повернути мертвих до життя, але тільки-но стану Імператором, я дам тобі все, що ти побажаєш.

— Я попросила відпустити мене, — чемно промовила я. Зараз я зламаю йому руку.

Він відпустив мене.

— Я не можу змусити тебе, — сказав він. — Я навіть не намагатимусь. Єдине, що я прошу: перш ніж знищити себе, Немезідо, подумай про мету свого існування. Я не вірю, що Діаболік народжується і помирає лише як додаток до реальної людини. Нам усім судилося піти у забуття. І ти можеш вибрати, що відбудеться в цей проміжок часу, доки не настане кінець. Ніхто інший не може зробити цього за тебе. Навіть я.

Я нічого не відповіла. Він рушив до дверей.

— Інструкції, як вийти з «Олександрії» й повернутися до «Валор Новус» знайдеш біля виходу.

— А електроди?

— Вони тимчасові. Я хочу, щоб відтепер наша співпраця ґрунтувалася на довірі, Немезідо. Електроди розчиняться, тільки-но ти опинишся на безпечній відстані від мене. Я впевнений, ти розумієш необхідність подібних заходів безпеки.

— Вони... тимчасові?

— Цілком. — Тайрус зупинився в дверях і на мить вираз його обличчя став вразливим і беззахисним. — Якщо передумаєш, дай мені знати. Урочистості відбудуться за три дні, і я хотів би представити тебе на святі, як свою даму.

— Урочистості? Ви хочете, щоб Діаболік супроводжував вас на урочистості, які влаштовують на честь смерті його господаря?

Він похмуро посміхнувся.

— Або на урочистість, влаштовану на честь першого кроку, зробленого на шляху до помсти вбивці. Створення власного майбутнього, що відрізняється від майбутнього, якого бажає Імператор, — це і є справжня помста. Подумай про це.

Я торкнулася своєї шиї і подивилася йому вслід.


Дорога від «Олександрії» до «Валор Новус» була короткою, і коли я ввійшла до переповненого павільйону, у мій бік було спрямовано безліч переляканих поглядів. Я знала, їх цікавило, що Сайдонія Імпірінс робила на судні Тайруса Домітріана.

Я проігнорувала ці погляди і попрямувала до своєї вілли. Світ здавався безплідним і обтяжливим. Я більше не була сповнена вбивчої рішучості, й більше не існувало потреби захистити Сайдонію, що спрямовувала мої кроки до цього часу.

Я поглянула на аристократів, які проходили повз мене: вони вкладають волосся у чудернацькі зачіски, розкішно одягаються, вихваляються новим кольором шкіри або новими рисами обличчя, вбиваючи час у загниваючій Імперії. Раптом мені спало на думку, що всі ці люди перешіптуються про дії безумного Тайруса Домітріана, але я була єдиною, хто знав правду про його далекоглядний і гострий розум. Він був найрозумнішим серед усіх цих людей. Можливо, це справді робило його найдостойнішим претендентом на роль їхнього лідера й давало йому право керувати ними.

Але хто я така, щоб судити про це?

Він попросив мене вийти за нього заміж. Абсурд цієї ситуації вразив мене. Діаболік виходить заміж.

Це було безумством.

Його мета не могла стати метою мого існування. Філософські матерії й ідеали — для таких людей, як Сенатор фон Імпірінс та Тайрус, а не для таких істот, як Діаболіки. Я не могла уявити, як це самостійно вибирати свою долю. Мій шлях був прокладений за мене задовго до моєї появи в лабораторії.

Я дотримуватимуся початкового плану. Я вб’ю Імператора, і мені байдуже на наслідки. Мене зовсім не цікавить доля Тайруса Домітріана.

Я пройшла під куполом, крізь який лилися промені сонця, й увійшла до своєї вілли, де Служниці вишикувалися в ряд, очікуючи на мої накази.

— Де Дедлі? — запитала я, раптом згадавши про істоту. Мене одразу охопило почуття вини, тому що перш ніж піти на свою вбивчу місію, я забула наказати їм доглядати за собакою. Я навіть не подумала про нього. Служницям не було наказано годувати його і доглядати за ним, а з власної ініціативи вони цього не робитимуть.

Одна зі Служниць вручила мені невеличкий клаптик паперу, і я прочитала повідомлення.


Сайдоніє,

До мене дійшли чутки, що ти на кораблі Тайруса Домітріана. Я відправила Дедлі в загін для тварин замість тебе. Молюся за твоє благополуччя і сподіваюся незабаром тебе побачити!

Твій друг Невені


Опустившись на один із розкішних диванів, я перечитувала повідомлення знову і знову. Я намагалася зрозуміти цю дівчину, яка, незважаючи на мої смертельні погрози, вирішила мені допомогти.

Твій друг, Невені.

Ви тільки подумайте.

Я м’яла невеличкий клаптик паперу, доки він не стерся на порох, розмірковуючи над тим, яка все-таки дивна річ Всесвіт.

Я була рада, що не вбила її.


Я повинна знову виступити проти Імператора, але спочатку мені потрібно виспатися — більше, ніж коли-небудь. Мене мучили видіння про Сайдонію.

Шість годин потому моє тіло все ще боліло в деяких місцях, але моя рішучість була непохитною. Велика, зяюча порожнеча все ще отруювала мене зсередини, і я знала, що так буде до кінця моїх днів.

Цього разу мої думки не застеляв туман печалі. Смерть Енміті, безумовно, попередила Імператора про загрозу його життю і змусила вжити додаткових заходів. Це означало, що цього разу я повинна бути обережнішою.

Так чи інакше, я вб’ю його, а потім помру.

Розмірковуючи про Дедлі, я підійшла до загонів для тварин. Я збиралася приспати його заради його ж користі. Завтра або наступного тижня я все одно помру, і не буде нікого, хто піклуватиметься про нього. Урешті-решт він, ймовірніше, знову опиниться на арені і його вб’ють. Краще я зроблю це сама.

Доглядач за тваринами, на лисій голові якого виднілося татуювання знаку Домітріанів, привітався зі мною.

— Сенаторе фон Імпірінс, я так розумію, ви прийшли за вашим звіром?

— Моя собака. Це собака.

— Звісно. Сюди, будь ласка.

Він розвернувся і повів мене вздовж коридору, з обох боків якого стояли ряди кліток.

Я йшла за ним і розглядала інших тварин, які сиділи в загонах: у деяких були розірвані вуха, у деяких зяяли відкриті рани після останніх боїв, але їхні власники були занадто скупими, щоб заплатити за послуги медичних ботів. В інших клітках сиділи доглянуті істоти, яким більше пощастило з власниками. Потім я дійшла до найвражаючої істоти — звіра самого Імператора, на створення якого він витратив цілий статок. Мабуть, він замовляв одну й ту саму генетичну конфігурацію знову й знову, щоразу з кількома новими корективами, доки звір не став чемпіоном. Він назвав його Мантикором, хоча насправді це була помісь бика, тигра, ведмедя і кількох видів рептилій.

У мене промайнула думка вбити його, щоб зробити боляче Імператору, а потім я побачила, що звір гризе кістку.

Я зупинилася і пильно вдивилася.

Доглядач побачив, що я не йду за ним і повернувся.

— Сенаторе фон Імпірінс, нам сюди.

Але я не могла відвести погляд від Мантикора, який розгризав і перемелював ту... ту стегнову кістку. Це була людська стегнова кістка. Стегнова кістка. Товста, міцна стегнова кістка, і я надивилася на достатньо відкритих переломів, аби побачити, що вона була не такою ламкою, як звичайні кістки людини.

— Сенаторе фон Імпірінс...

— Хто це? — запитала я майже пошепки.

Рик і чавкання Мантикора сповнили повітря, а його величезний хвіст розхитувався з боку в бік.

— Кого воно їсть? — перепитала я, розвертаючись до доглядача, готова розірвати його на шматки, тому що я вже знала, я знала.

Доглядач кліпнув на мене своїми великими переляканими очима.

— О, це не людина, не хвилюйтеся.

Я почала тремтіти від гніву й страху. У моєму шлунку здійнялася буря. Я знала. Я знала.

— Імператор бажає, щоб його Мантикор їв свіже м’ясо, якщо трапляється така нагода...

— Хто це?.

— Здається це був один із його Діаболіків, — швидко відповів він, побачивши мій погляд. — Вона була вже мертвою.

— Геть з моїх очей.

— Але...

— Іди геть, поки я не розірвала тебе на шматки! — закричала я, і він поспішив вийти геть.

Я припала до силового поля, впиваючись жахом від побаченого, і Мантикор, помітивши мій уважний і пильний погляд, грізно зиркнув на мене. Я хотіла протиснутися через силове поле і розірвати його на шматки, але розуміла, що ця страшна істота може з легкістю мене вбити. Зір мій затуманився, коли очі застелив туман люті: я згадала Енміті в останні хвилини її життя, пригадала ту відсіч, яку вона дала, той дивовижний останній ривок, що вона зробила, доки зброя Тайруса не розірвала її на шматки. Енміті, яка знала, що таке співчуття. Яка, як і я, виросла у загонах.

Вона померла за Рандевальда фон Домітріана. Вона все своє життя, до останнього подиху, до останньої судоми м’язів захищала свого господаря від його ворогів і боролася за нього, а в нагороду він згодував її своєму Мантикору.

Свіже м’ясо.

Я хотіла закричати. У горлі застряг крик лютої образи на долю, яка показала мені, як мало я значу, продемонструвавши, що всі мої відчуття і все моє буття — це лише придаток до справжньої людини. Але ж я була чимось більшим за це. Вона була більшим за це. Ми були більшими за це.

Я давно змирилася з тим, що я не справжня людина, і ніколи не сумнівалася в цьому до сьогодні, до нападу гострого болю, який я відчувала зараз. Як могла несправжня істота відчувати таку глибину скорботи, що охопила мене, коли Сайдонія... коли Сайдонія... коли вона...

Я впала на землю, і з моїх вуст злетіли задушливі звуки, що майже походили на плач, тому що хто б не наказав першій машині створити Діаболіка, він велів їй позбавити нас слізних проток. Вони вирішили створити мене з меншою кількістю людських якостей, і все ж вони не позбавили здатності відчувати біль, вони забрали лише способи висловлювати його.

Мої пальці відчували поколювання силового поля. Спостерігаючи, як Мантикор розриває на шматки те, що залишилось від Енміті, мені хотілося прорватися через силове поле і вбити цього звіра, тому що я не дозволю, щоб подібне сталося зі мною. Я не піду в забуття, ніби ніколи й не існувала. Я не згодна, що значу менше, ніж ці люди, тільки тому, що вони мене зробили такою.

Я відчувала, я гнівалася і мені було боляче, і вони не зможуть відібрати цього в мене. Сайдонія померла, і я ніколи не забуду цього, але це не стане моїм кінцем, ні, ні. Ні, я знову зведуся на ноги й продовжуватиму існувати як Діаболік Немезіда, будучи творцем своєї долі всупереч усім.

Я стану Діаболіком, який викує нове майбутнє. Не тільки заради себе, але й заради всіх справжніх людей. І це буде моєю помстою: я стану творцем власного життя і доведу, що воно чогось варте.

Коли я повернулася на «Олександрію», Тайрус зустрів мене в кімнаті над його бібліотекою: під ногами виднілося блакитне небо, крізь яке заглядали палючі сонця, від кидаючи величезні тіні на стелю, а потім моя тінь почала наближатися до його, вона ставала все вищою й більшою, поки ми наші тіні не злилися в одну, одну силу над цілим Всесвітом.

— Ти змінила свою думку? — запитав він, взявши мене за руки.

Я не опустилася на коліна і не піднесла його долоні до своїх щік. Я порушила всі можливі протоколи і поглянула йому прямо у вічі.

— Я не буду вашим Діаболіком. Але я буду вашою Імператрицею.

Діаболік

24

Діаболік

МОЄ ПЕРШЕ засідання Сенату мало відбутися на ранок перед урочистістю. На відміну від Сайдонії, мене не готували до цього протягом усього життя, і єдиною людиною, з якою я могла порадитися, був Тайрус Домітріан. Я відправила до нього Служницю із коротенькою запискою, у якій запитувала, як мені поводитися і чого від мене очікують.

Невдовзі прийшла відповідь:

Сядь на будь-яке місце в другому ряду.

Пробудь там не менше п’ятнадцяти і не більше тридцяти хвилин.

Висловлювати свої думки не потрібно.

Проголосуй так, як того бажає мій дядько, і роби те, чого він від тебе очікує. На першому етапі це головне.

Нічого не бійся.

Трохи ображена останнім пунктом, я м’яла його листа, доки він не стерся на порох.

Зала для Малих Зборів не вражала своїм зовнішнім виглядом. Лише кілька Сенаторів прибули на збори особисто, більшість же прислали замість себе радників, щоб мати змогу спостерігати за процесом судочинства з галактичних форумів. Коли підходила їхня черга виступати, з’являвся аватар Сенатора. Але тим із нас, кого у Хризантеміумі утримували насильно, не можна було не прийти.

Тож я сиділа мовчки, слухаючи промови ораторів Малих Зборів на теми, що не мали до мене жодного відношення: сільське господарство, ціни на товари, контракти на галактичний транспорт....

А потім порушили питання постанови про примусове усунення Намісників у всіх колоніях Ексцесів, що виступали за освітню реформу без згоди Імператора.

Мова йшла про такі планети, як Люміна — домівка Невені, — і про таких людей, як її покійна мати.

Я точно знала, за що потрібно проголосувати, аби догодити Імператору. І я віддала свій голос на підтримку резолюції. Так само вчинили й інші Сенатори. Тепер ми всі були схожі на завзятих борців за віру Геліоніки. Ніхто з новопризначених Сенаторів не бажав повторити участь своїх попередників. Рішення ухвалили одноголосно.

Коли члени Сенату вийшли у вестибюль, де на них чекали відомі люди Імперії, — грошовиті особи — я зустрілася очима з несподіваним відвідувачем, який зчинив переполох біля дальнього входу.

Це був Тайрус.

Раптова поява особи королівської крові здійняла вихор перешіптувань і глухий шум голосів. Я побачила, як вельможі переводять погляди з Тайруса на мене, тому що чутки про те, що між спадкоємцем Імперії і новоспеченим Сенатором фон Імпірінс щось відбувається, швидко розлетілися при Дворі.

Нам залишалося лише прояснити для всіх, що саме відбувається між нами. Він підійшов і взяв мене за руки.

— Кохана, ти дозволиш мені прислати кількох слуг, які допоможуть тобі зібратися на сьогоднішнє свято?

Усі погляди були прикуті до нас.

— Це велика честь для мене, Ваше Високопреосвященство.

Тайрус приклав мої долоні до своїх щік, не зводячи з мене очей, і торкнувся своїми холодними губами місця на моєму зап’ястку, де відчувався пульс.

— Я рахуватиму хвилини.

І пішов геть, а я залишилася в центрі зали, що була заповнена людьми, які не зводили з мене очей.

Я розвернулася і покинула залу. Я пішла до покоїв, у яких проживали Ексцеси, щоб особисто поговорити з Невені, перш ніж до неї дійдуть будь-які чутки.

Коли я з’явилася на порозі, якусь мить Невені просто мовчки розглядала мене, а потім стисла в міцних обіймах.

Цей жест застав мене зненацька, і я не одразу збагнула, що слід обняти її у відповідь.

— Ти повернулася! З тобою все гаразд? Ти отримала мою записку?

— Так, — холодно відповіла я, відсторонюючись від неї. — Дякую за турботу про Дедлі. Хочеш, щоб я дістала тобі запрошення на сьогоднішнє торжество?

Невені відсахнулася від мене, здивована моєю пропозицією. Мені здалося, що з нею щось не так, а потім її обличчя налилося кров’ю.

— І що, це все?

Я насупилася.

— Ти більше нічого не хочеш мені розповісти? — Її погляд згас і очі стали ніби скляними. — Сайдоніє, де ти була весь минулий тиждень? Що з тобою сталося? Люди казали, що тебе викрав Тайрус Домітріан і... ще багато різних жахливих речей! А твоя поведінка перед тим, як ти зникла... я думала, ти скоїла якусь дурницю.

— Нічого подібного.

Ми з Тайрусом обговорили наш план. Ми збиралися офіційно оголосити себе парою під час свята, але я хотіла наперед розповісти про це Невені.

— Насправді, — сказала я, — ми з Тайрусом тепер разом.

— Р-разом?

— Так.

— Ви закохані?

— Так, — я виклала заздалегідь узгоджену з Тайрусом версію подій, сподіваючись, що це прозвучало щиро. — Ми з ним провели п’ять блаженних романтичних днів на «Олександрії»...

— З Тайрусом? Божевільним Тайрусом Домітріаном?

— Так, а сьогодні ми разом ідемо на свято. Якщо ти також бажаєш туди...

— Його дядько вбив твою сім’ю! — закричала вона. — Я боялася, що тебе також вбили! Що ти робиш, Сайдоніє? Ти з’їхала з ґлузду? Думаєш, я хочу піти на торжество, щоб танцювати весь вечір з усіма тими людьми?

Вона розплакалась.

Я стояла розгублена і безсила перед потоком її люті, страху і печалі. Раніше вона завжди з ентузіазмом відвідувала різні заходи при Імператорському Дворі. Мені навіть не спало на думку, що Невені може по-іншому відреагувати на мою пропозицію, але сьогодні вона вочевидь не бажала йти зі мною на свято.

Я ніколи не замислювалась над тим, як їй живеться при Дворі.

У мене просто не вистачало співчуття для цього.

— Мені шкода, Невені.

— Не потрібні мені твої співчуття! Я не розумію тебе! Твоя сім’я мертва. Невже ти нічого не відчуваєш?

— Звісно, що відчуваю.

Я б могла розповісти їй, як мені боляче, як я прагну зменшити цей біль, що сповнив мене після втрати Сайдонії. Я б могла розповісти про бій із Енміті, не на життя, а на смерть, про жагу Імператорської крові, про те, чому ми з Тайрусом насправді разом. Я б могла їй усе це розповісти і, можливо, вона б зрозуміла, але це була не лише моя таємниця. Це була наша з Тайрусом спільна таємниця, і я не могла наражати на небезпеку нас обох.

Тож спробувала іншу тактику.

— Ходімо зі мною на свято, — я намагалася її переконати. — Можливо, ти зможеш відволіктися від думок про смерть матері.

Але мої слова і спроба проявити співчуття тільки ще більше засмутили її.

— Просто залиш мене. Я не хочу йти на якесь зневажене сонцем свято. Невже ти не розумієш, що вони збираються святкувати? Це святкування вбивства людей, яких ми любимо!

Це було правдою. Саме в цьому полягала головна причина свята. Я більше не могла дивитися їй у вічі, у яких читалося невимовне страждання.

— О, Боже, — зайшлася риданнями Невені, — я хочу додому. Моя мати померла і в мене тут більше немає подруги! Повертайся до свого нового коханого Тайруса Домітріана. Сподіваюся, він ощасливить тебе, Сайдоніє. Як гарно ти вшановуєш пам’ять своїх батьків!

Вона зірвалася з місця і забігла до спальні.

Я вийшла в коридор, мружачи очі від яскравого світла, що лилося зі стелі відсіку, де розміщувалися покої для Ексцесів. Нарешті я визнала, що я є кимось більшим, ніж завжди вважала, більшим, ніж просто Діаболіком, але перш ніж я зможу назвати себе справжньою людиною, мені доведеться навчитися знаходити взаєморозуміння з іншими людьми.

Об’єднавшись із Тайрусом, я назавжди втратила союзника в обличчі Невені. Я втратила найближчого друга.

Діаболік

25

Діаболік

ОЧІКУЮЧИ на слуг Тайруса, я відтискалася від підлоги на своїй віллі, насолоджуючись пекучим болем у напружених м’язах. Я знала, що тренування можуть звести нанівець важку роботу Матері-Засновниці, проведену для мого маскування, але зараз усі думки займала моя слабкість у боротьбі з Енміті. Я більше ніколи такого не хотіла відчувати. Фізичні вправи стали чудовою розрядкою для мозку й допомогли мені позбутися переживань, пов’язаних із майбутнім святом. Коли я припиняла думати про наш із Тайрусом небезпечний план, я згадувала Сайдонію.

Ось Донія посміхається до мене в перший день нашої зустрічі в лабораторії, я відчуваю її серцебиття через свою долоню, і вперше в мені щось ламається, коли я пізнаю, що таке любов, бо тепер я здатна любити...

Сама думка про Донію змушує мене знову бажати смерті, тому я намагаюся не згадувати про неї. Вправи допомагають.

Але ще більше роздратування зумовлює домофон, оголошуючи:

— Співробітники Тайруса Домітріана — до Сайдонії Імпірінс.

Я звелася на ноги і пішла до дверей. Я побачила, що мої Служниці вже відчинили двері, як їм і належало робити щоразу, коли представник королівської крові відвідував когось нижчого за рангом.

Усередину увірвався потік чоловіків і жінок, чиє волосся було укладене в чудернацькі зачіски навколо тонзури з мітками сім’ї Домітріанів. Спереду йшов чоловік, який був не найманим працівником, а радше Ексцесом, який потрапив на службу в дім Домітріанів за свою лояльність. Він не вибрив тонзури і не розмалював шкіри. Побачивши мене, він просяяв.

— Вітаю, Сенаторе фон Імпірінс. Мене звати Шезар нан Домітріан, — він повагом опустився на коліна й приклав мої долоні до своїх щік. Мені одразу схотілося вирвати свої долоні з його м’яких, намащених парфумами рук. — Нас прислав спадкоємець Прімус, щоб допомогти вам приготуватися до свята.

— Зрозуміло. Які приготування ви маєте на увазі? Я вмію танцювати.

Хоча мені важко давалися танцювальні рухи, яким навчала нас Сутера ну Імпірінс, це було викликано переважно тим, що тоді я проходила процедури з урізання м’язів. Тепер я була абсолютно впевнена, що не зроблю жодного хибного кроку.

— Його Високопреосвященство переживає не за це, — делікатно зауважив Шезар. — Він хоче, щоб ви були гарно вбрані та вдягли коштовні прикраси, як і належить дамі серця спадкоємця Прімуса.

— У мене є коштовності.

Він підняв свої тонкі брови, що були підведені золотими витатуйованими лініями.

— Здається, його Високопреосвященство вважає, що вам може знадобитися допомога у виборі правильних прикрас для цієї події.

Це через те, що тепер Тайрус знав, ким я є насправді. Я зітхнула.

— Добре. Давайте швидше закінчимо із цим.

Я думала це займе щонайбільше годину, але слуги крутилися навколо мене до самого вечора: вони працювали над кожним пасмом, обрізали кожну посічену волосинку, вплітали в моє темно каштанове волосся золоті, світло-коричневі та темно-червоні стрічки; після цього його заплели в маленькі коси, щоб вони легко розвивалися під час танцю. Я спостерігала за слугами, вражена кількістю часу, який можна витратити на такі неважливі речі. Як Діаболік я помічала найменші деталі, але я б ніколи не звернула уваги на посічені кінчики волосся.

Можливо, Вельмишановне Панство, на відміну від мене, переймалося подібними дрібницями. Слуги приносили один за одним підноси з вишуканими дорогоцінними уборами, брошками й разками намиста, що були б занадто важкими для шиї Сайдонії.

Незважаючи на всі зусилля Імператора, яких він доклав для конфіскації прихованої зброї, подібні предмети можна було легко використати як зброю проти суперника. Я роздивлялася намиста, розмірковуючи над тим, наскільки тяжкою буде травма черепа, якщо завдати удар кожним із них.

Звичайно, вага не мала значення. Свято мало відбутися під куполом зали з нульовою гравітацією, що давало можливість Вельмишановному Панству прикрасити себе ще більшою кількістю коштовностей, ніж зазвичай, навіть без потреби надягати екзокостюми. Слуги візьмуть коштовності, вибрані для вечора, і вдягнуть їх на мене за кілька хвилин до початку свята.

Вони перешіптувалися і гомоніли між собою, не звертаючи уваги на мій вибір прикрас й уподобання, особливо, коли зрозуміли, що я просто вказую навмання на першу ліпшу коштовність, щоб швидше закінчити цю процедуру. Я не хотіла бути ворожою: усе, що вони показували, мало, як на мене, однаковий вигляд. Коли, натомість, я спробувала вказати на найбільшу і найблискучішу прикрасу, подумавши, що це буде найкраще для дами Спадкоємця Прімуса, Шезар розсміявся.

— Занадто крикливий вибір для вас, Сенаторе фон Імпірінс! Це підходить для Вельмишановних Панянок меншого рангу, які намагаються вихвалятися своїм статусом.

Мабуть, у мене був поганий смак. Усі мої пропозиції обсміяли. Двоє слуг роздягли мене, щоб прикрасити мою шкіру, вприскуючи трохи блиску під очі й над підборіддям, а потім ввели додатковий пігмент у шкіру під вилицями. Вони навіть нанесли тіні на мій ніс, у результаті чого, коли я подивилася в дзеркало, у мене склалося враження, ніби він прямий, тому що гуля стала ледь помітною.

Під їхнім керівництвом мою шкіру натерли ароматичними оліями, а лазери ботів краси прибрали всі дефекти. Слуги вибрали для мене тонку шовкову сукню сніжно-білого кольору, щоб під час танцю в приміщенні з нульової гравітацією її м’які складки розвивалися плавними лініями. Оскільки черевики були призначені винятково для носіння в зоні нульової гравітації, а не для повсякденних прогулянок, вони були зроблені з майстерно з’єднаних дуг, прикрашених китицями із самоцвітів. Я оглянула непрактичний предмет, згадуючи настанови Сутери ну Імпірінс: не можна було дуже розмахувати ногами, щоб не поранити китицею когось або навіть саму себе.

Хіба що, я хотіла когось поранити.

Останнім штрихом стала серія витончених коштовних кілець для рук і стегон — магнітних керуючих кілець, які використовували для переміщення під куполом бальної зали. Розміщуючи їх під різними кутами один до одного, можна було скеровувати тіло в повітрі.

— Чи не бажає Вельмишановна Панно масаж, щоб розслабитися перед подією? — люб’язно поцікавився Шезар нан Домітріан, коли слуги спакувались, щоб перенести обрані для свята коштовності ближче до бальної зали.

— Я розслаблюся, якщо ви залишите мене в спокої на годину. Як я розумію, ми закінчили?

Коли він кивнув, я запитала:

— Скільки я вам винна?

Він похитав головою.

— За все платить Тайрус Домітріан. Я ніколи не бачив закоханого Спадкоємця Прімуса. Він ніколи не був закоханий до нестями, але, здається, ви вкрали серце Його Високопреосвященства.

— Так, він... ми дуже закохані, — співуче промовила я, сподіваючись, що це прозвучало переконливо. Після чого я нарешті звільнила свою руку з намащених парфумами долонь Шезара.

Його поведінка здалася мені дивною, надто улесливою. Хоч я й була поважною особою, Сайдонією Імпірінс, раніше зі мною ніколи так не поводилися.

Але Шезар нан Домітріан був лише першим із тих, хто відреагував на мій новий статус у ролі коханої Спадкоємця Імперії Прімуса, але не останнім.

Діаболік

26

Діаболік

СФЕРИЧНИЙ КУПОЛ, у якому розташовувалася бальна зала, був ніби стиснутий в обіймах Ленджерхорн Річ — одного з вигнутих кронштейнів. Купол нагадував Велику Геліосферу з безліччю вікон, з яких було видно безмежний Космос, а по його периметру розмішувалися приватні кімнати для Вельмишановних Панів.

Кристалічна речовина купола була розмальована орнаментами і переливалася в променях небесних світил, відбиваючи міріади сяючих призм.

Мої Служниці та слуги Тайруса внесли вибрані для свята одяг та коштовності. Вони одягли мене в приватних покоях для слуг, біля купола бальної зали, який своєю чергою відокремлювався від загальної конструкції «Валор Новус».

Купол бальної зали від’єднався від Хризантеміума і, злегка похитуючись під дією гравітаційних сил, рушив до мальовничіших місць шестизіркової системи, щоб танцівники могли насолодитися прекрасним видом із вікна під час виконання танцювальних кульбітів. Невдовзі купол бальної зали вийшов на орбіту найменшої з шести зірок, зупинившись біля фіолетових і блискучо-рожевих спалахів газопилової туманності, з якої можна було милуватися газовим гігантом і його вісьмома місяцями — напрочуд красивими пейзажами, що утворювали нескінченні декорації на тлі неосяжної темряви Космічного простору.

Простір заполонили вступні акорди, що сповістили перших танцюристів про необхідність зайняти свої позиції. Звісно, першими танець виконували Імператор і його нинішня куртизанка — кузина Сенатора фон Кантернелла. Я наблизилася до великого однобічного вікна своєї кімнати і вхопилася за спеціальні перила, прикрашені оригінальним орнаментом.

Силу тяжіння деактивували.

Відчуття легкості трохи шокувало мене: мені здалося, ніби кожна клітина тіла злетіла вгору. Заплетене волосся здійнялося навколо моєї голови міріадами тонких вусиків, а м’які складки плаття злетіли як водорості, що спливають над водами озера.

А потім із різних боків величезного купола в центр бальної зали плавно рушили дві фігури. Імператор і Вельмишановна Пані Кантернелла. Коли я побачила на власні очі чоловіка, який убив Сайдонію, по моїх жилах розлилася гаряча й отруйна злість. Танцівники простягли руки назустріч один одному, і тільки-но вони з відпрацьованою легкістю сплели їх в повітрі, залунала повільна й чарівна мелодія.

Для того щоб відволіктися від видінь про те, як я вистрибую туди і розриваю його грудну клітку, я змусила себе зосередитися на технічній майстерності виконавців. Імператор і Вельмишановна Пані самовіддано кружляли в танці, а на завершення майже в унісон змахнули руками і повернулися у вихідну позицію. Одяг обох плавними складками розвивався навколо них, створюючи ілюзію, ніби дві квітки розкривають свої пелюстки назустріч сонцю. Великий потік сферичних бульбашок іскристого полум’я почав здійматися в невагоме повітря їм назустріч.

Одна з премудростей в умовах нульової гравітації, попереджала Сутера ну Імпірінс, полягала в тому, щоб призвичаїтися уникати декорацій і натикатися на них під час піруетів. Плаваючі пульсації світла і навіть плавучі басейни вина виконували роль милих оку декоративних доповнень, але вони з легкістю могли зіпсувати дорогу сукню або стати причиною конфузу, коли необережний танцюрист налетить на них.

Хто б не випускав бульбашки вогню, він робив це дуже обережно, однак коли Імператор і його партнерша прискорили темп танцю, вони відлетіли подалі від вогняних куль.

У наступну мить скло переді мною почало підніматися. На паркет викликали другу пару танцюристів: Спадкоємця Прімуса і його партнершу.

Я.

Я трохи хвилювалася, бо ми з Тайрусом не практикували танцювальні па в зоні нульової гравітації. Це був важливий момент — оприлюднення свого статусу в ролі його дами серця й підтвердження чуток, що поширювалися про нас, тому я не хотіла помилитися й стати посміховиськом.

Але часу для роздумів більше не було. Наші з Тайрусом погляди зустрілися. Він стояв в іншому кінці зали, і перед ним теж піднявся скляний заслін: коротке волосся мідного кольору розвивалося в нього над головою, а білий одяг звивався навколо його м’язистого тіла. Ми пірнули в залу: Тайрус граціозно опустився, а я підстрибнула в повітря. Стіни кристалічного купола кружляли в мене перед очима, коли я підстрибувала й розверталася в повітрі.

Він вправлявся в цьому все своє життя, а я тільки дивилася відео, але фізичні вправи завжди легко мені давалися, тому керувати своїми рухами в невагомості теж виявилося нескладно. Тільки-но я наблизилася до центру великого купола, Тайрус підлетів, зловивши мене за зап’ястя, і ми разом попливли вниз у хвилях сніжно-білої тканини і мерехтінні дорогоцінних прикрас, його очі були прикуті до моїх весь той час, коли світ обертався навколо нас.

Я не бачила нічого, крім нього, але відчувала тисячі поглядів, спрямованих на нас: пильних, допитливих, здивованих, адже люди побачили спадкоємицю Імпірінс й спадкоємця Імператора разом. Потім ми з Тайрусом змахнули руками, щоб активувати магнітні керуючі кільця, і він відпустив мою руку, аби розвернути мене спиною до себе і разом пірнути вниз головою. Верх став низом, а низ верхом, вихор мого волосся оповив обличчя, а плаття коливалося, наче білий вогонь. Шкіра Тайруса палала у світлі плаваючих бульбашок справжнього вогню, який ширяв настільки близько, що мою шию обдало гаряче повітря.

Після закінчення нашого танцю на паркет викликали наступну пару танцюристів, а ми з Тайрусом підпливли до Імператора й Вельмишановної Пані Кантернелли.

Сьогодні шкіра Імператора була блідо-білою, і на ній неможливо було знайти жодної веснянки, світле волосся підкреслювало його як примарний серпанок, що виділявся на тлі червоного вбрання, у яке були вдягнені він і його дама. Вони з Вельмишановною Пані Кантернеллою наблизилися до нас, і Тайрус міцніше стиснув мою руку, коли ми опинилися в колі посеред величезного купола, де призми світла від зірок і краплі вогню танцювали навколо нас. Під нашими ногами кружляв газовий гігант, а яскраво-фіолетова газопилова туманність формувала небо над нами.

— Вельмишановна Панно Імпірінс, — мовив Імператор тоді, як Вельмишановна Пані Кантернелла з цікавістю роздивлялася нас, — ви сьогодні надзвичайно чарівна.

Я відчула, що задихаюсь від раптового нападу агресії. Я так міцно вчепилася в руку Тайруса, що він помітно скривився, а потім стиснув мою руку, попереджаючи, щоб я тримала себе в руках.

— Вона дійсно чарівна, чи не так? — безтурботно відповів Тайрус. — Вона хотіла залишитися в своїх покоях на знак жалоби, але я сказав, що така краса не може марніти в ізоляції.

Імператор поблажливо посміхнувся.

— Настав час тобі відвідати імперське свято, Тайрусе. Я був здивований твоїм вибором партнерки для цієї події...

На мить сказані Імператором слова зависли в повітрі, і я зціпила зуби. Так, він був здивований, що Тайрус привів Імпірінс на свято, організоване на честь знищення багатьох вельможних родин, й Імпірінсів зокрема.

— Але тепер бачу, що ти вибрав партнерку, яка просто божественно танцює, — завершив свою думку Імператор.

Поки він говорив, єдине, про що я могла думати — це наскільки близько він стоїть, як легко я можу підлетіти до нього, припинити цю гру і розтрощити йому череп. Я не бачила Хезерда. Я не бачила Енгвіша. Я була єдиною з опальних Вельмишановних Панів, яка стояла поряд із ним. Решті дозволять танцювати тільки після того, як Імператор вийде із зали. Він був не настільки дурним, щоб наражати себе на небезпеку, дозволивши спадкоємцям, чиї сім’ї він нещодавно знищив, перебувати на відстані витягнутої руки від нього.

Як партнерка Тайруса я становила виняток. І була його помилкою.

Я могла вбити його прямо зараз.

Я могла вбити його прямо зараз.

Тайрус ніби прочитав мої думки або, можливо, відчув, як напружилося моє тіло, тому що раптом ткнувся головою мені в шию, аж його подих опалив шкіру, а руки стисли мене в міцних обіймах. Я знала, що здатна одним рухом розірвати їх, і тоді, як він, безтурботно попрощавшись, помчав нас подалі від Імператора, я все ще розглядала цю можливість.

— Не роби цього, — сказав він.

— Він прямо тут, — прохрипіла я йому на вухо, — на відстані витягнутої руки!

— А далі що? — його безбарвні очі зазирнули в мої. — Ти помреш, а його світогляд продовжить процвітати, особливо після того, як спалахне громадянська війна і Вельмишановне Панство повстане проти Імперії, що опинилася в руках божевільного.

Тайрус торкнувся моєї щоки, а потім різко перемістив руку мені на потилицю. Його дотик був грубим, а руки мозолистими від фізичних навантажень.

— Це тільки перший крок, — дуже тихо промовив він. — Урешті-решт, якщо будеш терплячою, ти отримаєш те, чого прагнеш. Так буде краще для всіх. Будь ласка, довірся мені.

Я згадала розірване на шматки тіло Енміті, і слова, що відтоді лунали в моїй голові. Я щось більше, ніж це. Я означаю більше.

Я силувано кивнула і дозволила йому відвести мене подалі від Імператора. Поки ми кружляли в повітрі, його погляд був прикутий до моїх очей.

— Справедливість запанує, — тихо сказав він. — Заради Сайдонії й усіх інших. Заради всієї Імперії.

Я зачаровано дивилася в його безбарвні очі, що блищали у світлі плаваючих вогнів. Який дивний чоловік, він охоче бере на себе зобов’язання і відповідальність за трильйони людей — не тільки за тих танцюристів, які щойно приєдналися до нас і наразі здіймалися в повітря в умовах невагомості, але й за всіх безликих незнайомців Галактики, за силу-силенну людей, які навіть не знають його імені. Хоча більшість із тих, хто знає його на ім’я, вважають його божевільним. І все ж він хотів поліпшити їхнє життя.

У мене з’явилося дивне відчуття: усім своїм єством я бажала його визнання. Це було те саме визнання, — тепер я це зрозуміла — якого прагнув Сенатор фон Імпірінс, коли виступав за відновлення й поширення природничих наук. Є речі набагато важливіші, ніж життя або смерть однієї людини.

Я згадала слова Сенатора, коли Тайрус провів пальцем по моїй щоці. Звичайно, це була наочна демонстрація для всіх тих, хто ще не здогадався про справжній характер наших відносин й істинний зміст нашої розмови.

У Тайруса була мета, і він готовий був віддати своє життя заради її досягнення й закликав мене зробити те саме, навіть знаючи, що я Діаболік. Мені було важко зрозуміти, що означає мати власну мету існування та йти до неї, але я хотіла знати, як це.

Я побачила море очей, спрямованих на нас, а біля мене пропливла в танці пара Елантри Пасус і Гладдіка Атона. Елантра пильно поглянула на мене і посміхнулася, коли наші з нею погляди зустрілися, але в її очах причаївся вогник тривоги, оскільки я була разом зі Спадкоємцем Прімусом. У неї була вагома причина нервувати.

— Це ще й особиста помста, чи не так? — раптом запитала я його.

Я згадала про свою сім’ю, яка померла від рук його дядька та бабусі: від рук двох борців за віру Геліоніки, котрі твердо вірили в нинішню систему. Тайрус збирався зійти на трон і знищити все, що вони прагнули захистити.

— Якоюсь мірою, — його губи скривилися. — Не буду стверджувати, що не думав про це, як про додатковий бонус.

Коли залунали перші акорди «Жаби і Скорпіона», я згадала, як розучувала танцювальні па цього танцю із Сайдонією. Мене захлеснуло горе і, напевно, Тайрус побачив це в моїх очах.

— Все добре?

Я важко глитнула.

— Я знаю цей танець.

— Ти прекрасно танцюєш.

— Звичайно, я прекрасно танцюю.

Він розсміявся.

— Я в захваті від твоєї скромності, — передражнив він мене, але я не бачила потреби зображати скромність.

Я була фізично сильнішою за будь-яку людину в цій залі, а маневрування в невагомості було лише питанням рівноваги, координації та грації. Для мене це було природним явищем.

Ми замовкли, і він почав виконувати танцювальні рухи жаби, підкидаючи скорпіона, себто мене, і розвертаючись у мій бік, коли я опускалася вздовж його тіла, обертаючись навколо нього, і складки нашого одягу спліталися в танці як анемони.

— Ти знаєш цю притчу? — запитав він, затамувавши подих, коли ми знову наблизилися один до одного. — Це стара байка про жабу й скорпіона.

Настав час різких, дисонуючих ударів у пісні, і я накинулася на нього. Тайрус відсахнувся і, піймавши мою руку, закружив нас у шаленому танці. Танцюристи проносилися перед моїми очима як сотні спиць на величезному колесі. Коли ми знову припали один до одного, я притиснулася спиною до грудей Тайруса й ми почали кружляти по колу, а він розповів мені історію.

— Скорпіону потрібно було перейти через струмок. Він попросив жабу, щоб вона перенесла його на своїй спині. А жаба запитала:

— А раптом ти мене вжалиш?

Скорпіон запевнив її: якщо він це зробить, то вони обоє потонуть. Це заспокоїло жабу, і вона погодилась перевезти скорпіона, а коли вони допливли до середини переправи, скорпіон вжалив її.

Він знову відсахнувся від мене, виконуючи черговий танцювальний пірует, з кожним рухом обертаючись усе повільніше й повільніше, у такт музичних акордів, що звучали все тихіше і тихіше, доки не стихли.

— Скорпіон продовжував жалити жабу, прирікаючи на смерть і себе.

Ми з Тайрусом знову розвернулися обличчям одне до одного, готові разом зникнути у водах річки.

— Жаба запитала скорпіона, чому він вжалив її, — закінчив свою розповідь Тайрус, — на що скорпіон відповів: «Така моя натура».

Ми замовкли й опустилися вниз, потонувши разом під затихаючі акорди.


Пізніше ми зняли свій найважчий верхній одяг і пішли відпочити в одному з буфетів, насолоджуючись поверненням сили тяжіння. Боти-офіціанти принесли нам напої. Під сферичним куполом, на тлі кристалічних вікон, через які майоріли космічні простори Всесвіту, кружляли Вельмишановні Пани і Пані нижчого рангу, яким нарешті дозволили вийти на паркет.

Тайрус провів пальцем по краю келиха, його блакитні очі звузилися, коли він роздивився танцюристів. Потім він промовив:

— Сьогодні був лише перший крок. Вони мали побачили нас разом. Я не просто так розповів тобі байку про жабу і скорпіона.

Я поглянула на нього. Здається, Тайрус рідко робить щось без причини.

— Свою природу не просто побороти, — він постукав пальцем по краю келиха. — Лев не стане смугастим, гепард не відростить роги, а скорпіон не перестане жалити. Якщо я збираюсь змінитися на очах у всієї Галактики, для цього повинна бути причина, що буде зрозумілою для всіх людей. Цією причиною будеш ти, Немезідо.

— Я?

— На публіці ти будеш моїм стримувальним фактором. Нам потрібне логічне пояснення для змін у моїй поведінці, і причиною цих змін будеш ти — ти будеш тою, хто пом’якшить мій характер. Як Сенатор фон Імпірінс ти вже є ідейним центром. Ми просто зробимо наступний крок. Мені потрібен якийсь привід, аби здійснити щось важливе і продемонструвати, що я змінююся... якийсь момент, щоб показати людям, якою Імперія може бути під моїм управлінням, коли я перебуваю під твоїм впливом.

Я нічого не відповіла. Це був не мій спосіб планування та мислення. Він був обачною людиною, яка мала купу далекоглядних схем. Я ж уміла діяти тут і зараз.

— Що ви збираєтеся робити?

— Я повинен придумати щось значуще, щоб продемонструвати наші нові стосунки. Це має бути щось відоме широкому загалу, яке обговорюватимуть і передаватимуть із вуст в уста, — він допив вино і звівся на ноги, поправляючи білу туніку на своїх м’язистих руках. Потім він простягнув мені долоню: — Ми повинні повернутися на майданчик для танців.

Я відставила свій келих і взяла його за руку, відчувши силу його рукостискання, коли він притягнув мене до себе.

Тайрус пильно поглянув на мене — холоднокровний, неупереджений молодий лідер, такий самий чужий для мене у своєму спокійному і продуманому образі, як і мої інстинкти та вроджена агресія для нього.

— Наступного разу, коли ми будемо разом на публіці, я поцілую тебе. Я подумав, що мушу сказати тобі про це заздалегідь, аби ти не здивувалася. Я не хотів би, щоб мені зламали шию.

Ця ідея дійсно налякала мене. Якусь мить я майже збиралася протестувати. Але моя схвильованість спантеличила мене. У його логіці є сенс. Чому я повинна бути проти такої незначної демонстрації емоцій?

Тим не менше, я вирішила його попередити:

— Мені не доступні ніжні жести, які інстинктивно роблять більшість людей. Я не впевнена, що я знаю, як це.

— Немезідо, якщо ти здатна так чудово танцювати, ти зможеш і цілуватися, — губи Тайруса склалися в посмішку. Він поглянув на мої губи. — Поцілунок — це просто прилаштування до руху та ритму іншої людини. Підозрюю, що тобі це здасться природнішим, ніж ти гадаєш.

З якоїсь причини я раптом відчула, що більше не можу дивитися йому у вічі. Ззовні, під куполом, довгі тіні танцюристів перепліталися між собою, немов блискучі лози, і краса танцю була прекрасним приводом, щоб відвернутися від нього.

Діаболік

27

Діаболік

НАСТУПНІ кілька днів промайнули у фантастичному вихорі активності. Просто з’явившись на свято разом зі Спадкоємцем Прімусом, я набула нового статусу в Хризантеміумі. Усе почалося, тільки-но стрілка годинника сповістила про настання ранку наступного дня. Зненацька мій домофон почав оголошувати про прибуття маси відвідувачів, серед яких були представники як вищих, так і нижчих рангів Вельмишановного Панства.

— Креденса Фордайз до Сайдонії фон Імпірінс.

— Айвіні фон Волсторм до Сайдонії фон Імпірінс.

— Ефіні Локлейт до Сайдонії фон Імпірінс.

Після кожного сповіщення з’являлась якась поважна особа разом зі свитою, потім усі гості сідали в крісла й відкрито витріщалися на мене, на моїх Служниць і мої пожитки, розмовляючи при цьому про погоду. Мені було важко підтримувати безглузду і беззмістовну бесіду, тому я в основному зосередилася на тому, щоб не витріщатися на них у відповідь, аби ніхто не відчував дискомфорту. Але вони були занадто зосереджені на саморекламі, щоб помітити будь-які дивацтва моєї поведінки.

— Ви ж пам’ятаєте той соціальний форум три роки тому, чи не так? Я тоді зробила комплімент вашому гарному аватару, моя Вельмишановна Панно, — мовила Пані фон Флейверт.

— Які кремезні та симпатичні слуги, — зауважила Креденса Фордайз. Раніше вона ставилася до мене зневажливо і тепер почувалася скуто в ролі моєї прихильниці. — Ви маєте розказати мені, чим ви їх годуєте?

— Їжею, — відповіла я. — Вони їдять їжу.

— Їжа. Як цікаво! — защебетала вона.

Я поглянула на неї, вона — на мене. Пауза затягувалася.

— Потрібно давати своїм слугам більше їжі, — промовила Креденса з нервовою посмішкою.

Але всі ті візити не йшли у жодне порівняння з незручною та натягнутою атмосферою під час відвідин Сенатора фон Пасуса, який прибув разом з Елантрою, на вустах якої грала огидна і ядуча посмішка.

— ...радість від знайомства з твоїм батьком, ох, двадцять років тому. Чи двадцять два? — мовив Сенатор голосом, що пролунав у кімнаті наче грім.

— Двадцять два, батьку, — зауважила Елантра. — ти сам розповідав.

— Так, двадцять два роки тому. Ми з ним одночасно стали головами наших родин, — обличчя Сенатора фон Пасуса осяяла посмішка. — Мені охопив жаль, коли я почув про нещастя, яке із ним трапилося. Можеш не вірити, але мені навіть подобалися наші суперечки в Сенаті. Шкода, що ми були опонентами в дебатах щодо принципово важливих питань наших днів. За інших обставин ми б могли разом спромогтися на великі справи, — він відкашлявся, погладжуючи свою коротеньку, акуратно підстрижену борідку. — Це я говорю для того, моя люба, щоб ти зрозуміла: я знаю, коли потрібно забути про старі суперечки. Мабуть, важко жити без батьківських настанов?

Елантра натягнуто посміхнулася.

— Ми з батьком радо допоможемо тобі.

— Це й справді так, — додав Сенатор фон Пасус. — Ти ще надто молода, моя люба. У тебе не було часу ознайомитися з усіма тонкощами нової посади, — він зробив паузу, — до прикладу, ти не знаєш, як слід вести справи з Ексцесами на власних територіях. Ти вважаєш природним, що вони братимуть із тебе приклад і дивитимуться на речі твоїми очима, але вони можуть бути доволі підступними. Час від часу серед них може з’явитися шахрай, який підбурюватиме своїх товаришів кинути виклик вищому керівництву й переконуватиме їх, що вони мають право на більше в питаннях...

— Як Намісник Сагну? — люб’язним голосом запитала я.

Він замовк. Елантра метнула на батька зловтішний погляд, усім своїм видом показуючи, що вона попереджала його про такий розвиток подій, а він її не послухав.

Мені було байдуже, що я щойно порушила табу, нагадуючи Сенатору та його спадкоємиці про Намісника, яка кинула їм виклик на їхній власній території... на жінку, яку вбили разом з іншими ворогами Імператора.

Це могла бути лише справа рук Сенатора фон Пасуса. В Імператора не було причин нападати на простого Намісника, які б погляди вона не поділяла. Мати Невені не могла становити ніякої загрози, хіба що Сенатор фон Пасус спеціально попросив включити її в перелік осіб на велику чистку.

Сенатор фон Пасус випростався, відновлюючи свою гідність.

— Провінція Ламанос...

— Люміна, — люб’язно поправила Елантра.

— Люміна. Від неї завжди лише клопоти. Скеляста планета з надзвичайною здатністю до самозабезпечення, тому в її лідерів занадто велике его. Та жінка, Сагну, була демагогом, який збивав людей з правильного шляху. Більшості Ексцесів промили мізки пропагандою, або їм просто не вистачає клепки, щоб зрозуміти, наскільки планеті потрібна Імперія і скільки користі вони отримують, перебуваючи під патронажем Вельмишановного Панства, — він нахилився до мене, і в яскравому світлі атріуму його погляд здавався гострим і холодним. — Але їм було дано важливий урок. Не існує настільки надійної або священної планети, що була б недосяжною для Вельмишановного Панства. Сила — це єдине, що Ексцеси поважають, і після демонстрації сили вони боятимуться, запам’ятай мої слова.


Кілька днів потому мене запросили на мій перший приватний обід із родиною Домітріанів.

Тайрус відсунув для мене стільця перед столом у приймальній залі Імператора. Сам Імператор ще не приєднався до нас. Його стілець у голові стола залишався порожнім.

Тільки-но я сіла біля Тайруса, як одразу відчула на собі гострий, оцінюючий погляд його бабці Сигни. Вона народилася в іншій гілці родини Домітріанів в ті часи, коли сім’я була значно більшою і її члени були менш схильні помирати молодими. Сигна належала до неправильної гілки родини Домітріан: вони хизувалися знаком чорної діри, тоді як імператорські Домітріани зображували на тонзурах своїх працівників шість зірок.

Замість того, щоб самостійно претендувати на трон, Сигна змушена була вийти заміж за спадкоємця Імперії. Коли її шлюб з Імператором Лотаріасом тріснув по швах, вона вирішила правити через свого улюбленого сина, нинішнього Імператора. Саме вона була ініціатором усунення суперників Рандевальда фон Домітріана, які претендували на трон.

На жаль, компанію Сигні сьогодні складали Салівар і Дівайні, які вже вийшли з коми, хоча й були не в найкращій формі. Вони обоє чемно посміхалися, однак обличчя в них були бліді й в’ялі, а очі скляні, ніби вони нічого не бачили перед собою. З рота Салівара цівкою текла слина. Служниця підійшла й витерла її шовковою серветкою.

Тайрус нахилився до мене, вдаючи, ніби грається прикрасою в моєму вусі. Я відчула тепло його дихання, коли він прошепотів:

— Вони нічого не пам’ятають. Дівайні не здатна зв’язно говорити, а Салівар і досі не може згадати власного імені.

— Усе настільки серйозно?

— «Дихання Скорпіона» слід вживати в помірних дозах. Трохи перевищиш її — і він перетворюється на сильний нейротоксин.

Я відчула хвилю жорстокого вдоволення, коли поглянула на племінницю Імператора і її чоловіка й згадала, що вони збиралися заподіяти Сайдонії і що зробили з Невені. Вони незграбно крутили в руках столові прибори, воюючи з власною їжею, намагаючись зішкребти її з тарілок.

Тайрус легенько смикнув мене за сережку.

— Спробуй не радіти так явно. Бабця все помічає, — і сів на місце.

І справді, коли я поглянула на Вельмишановну Пані Сигну, то побачила, що її погляд прикутий до мене. Вона помітила мій задоволений вираз обличчя.

— Вас тішить стан, у якому перебувають мої внучка і її чоловік, Сенаторе фон Імпірінс?

Я похапцем відповіла:

— У жодному разі, Ваше Високопреосвященство! Якщо я й посміхнулася, то лише тому, що пригадала їхнє добре ставлення до...

— До їхньої хвороби і твого суцільного провалу в пам’яті.

Ця жінка вбила всіх, окрім улюбленця. У мене не було жодних сумнівів, що вона і мене вбила б, якби мала хоча б маленьке підтвердження того, що я — причина бід Салівара і Дівайні.

— Так, Ваше Високопреосвященство, — пробурмотіла я, — яка трагічна ніч...

Сигна роздратовано стисла губи.

— Коли ви з моїм онуком почали спілкуватися?

Тайрус накрив мою руку своєю. У кожній клітині його тіла відчувалося гостре напруження.

— Я ж розповідав тобі цю історію, бабуню.

— Я бажаю почути цю прекрасну розповідь від самої юної панни.

Якусь мить я не знала, що сказати. Потім згадала ті пусті вигадки, які Тайрус підготував заздалегідь, щоб виправдати наші нинішні стосунки.

— Розумієте, я була дуже засмучена останніми подіями, — я зробила ковток вина, щоб пригадати історію Тайруса. Його рука все ще лежала на моїй, великим пальцем він погладжував мою долоню, — трохи сценічного мистецтва на доказ вдаваної пристрасті. Це збивало мене з пантелику, але я придушила бажання забрати свою руку і покласти її на коліна, адже це б теж не пройшло повз увагу Сигни. — Його Високопреосвященство перестрів мене, вбиту горем і стражданнями, й привів на «Олександрію». Він потішив мене прекрасними старовинними речами, що звуться книгами, і так одне привело до іншого.

Я вирішила підтвердити свою розповідь посмішкою, адресованою Тайрусу, сподіваючись, що ніхто не помітить моїх холодних, порожніх очей. Він посміхнувся мені у відповідь.

— А, ну звісно, — зауважила Сигна, — твоє серце підкорила бібліотека. Лише зорям відомо, навіщо Тайрус зберігає ті книги, а от ти вочевидь розділяєш батькову любов до знань.

Ці слова таїли в собі погрозу. Вона все ще намагалася підловити мене, очікуючи, коли я припущуся помилки.

— Ні, що ви, знання — це не моя пристрасть, Ваше Високопреосвященство, — швидко промовила я. — Ті книги були такими... гарненькими.

— Але їхній зміст таїть у собі небезпеку, — вона зробила ковток вина. — Уся ця жага до знань... Я цього не розумію. Як на мене, то навчання — це марно витрачений час, особливо якщо будь-хто може довідатися про все з комп’ютера. Будь обережною, Сенаторе фон Імпірінс. Ти ж не хочеш стати жертвою свавільних поглядів, як твій батько?

Я стисла кулак під столом.

— Ні, Ваше Високопреосвященство, не хочу.

— Що мене дивує, — продовжила Сигна, — так це те, що мій онук закохався в дівчину Імпірінс. Я й гадки не мала, що в нього є подібні схильності. Я вважала, що всі ті книги — це вияв його дивацтва, а не визнання та пошанування інтелектуальної цікавості.

Це була небезпечна заява, і Тайрус добре це розумів. Він посміхнувся, а потім відкинувся назад і поглянув на стелю.

— Бабусю, правду кажучи, у мене немає бажання читати ті книги. Просто я думав, що знайду в них відповіді на запитання, чому я такий величний порівняно зі звичайною людиною. У мене так багато запитань. Чому всі дивляться на мене і не сліпнуть від блискучого світла моєї божественної сутності? Чому в мене є доступ до божественної мудрості Космосу, а інші не здатні чути ті голоси? Що криється в моїй скромній постаті, що робить мене таким надзвичайним? — потім він підніс мою руку до своїх вуст, дивлячись при цьому на бабцю. Я відчувала дивовижне тепло його губ на своїй шкірі. — Сайдонія фон Імпірінс дала відповіді на мої запитання.

Сигна здивовано підняла брови на своєму фальшиво молодому обличчі.

— Он як?

— Так. Вона стверджує, що насправді Живий Космос не виявляє своєї волі за допомогою мого смиренного людського тіла, а швидше я є породженням Космосу, як і будь-яка інша людина.

— Я безліч разів говорила тобі про це, — визвірилася Вельмишановна Пані Сигна.

— Але ж бабусю, її мелодійний голос звучить набагато переконливіше, — він торкнувся пальцем моєї нижньої губи. — Хіба я не говорив тобі про це, кохана?

Як довго він збирається торкатися мене? Але поглянувши в очі Тайруса, я зрозуміла, що він просто втілює в життя свій план: демонструє, що я — стримувальний фактор його безумства.

На мить рука Вельмишановної Пані Сигни, у якій вона тримала келих з вином, зависла в повітрі, і вона здивовано поглянула на Тайруса.

— Ну що ж, — взявши себе в руки, вона зробила витончений ковток. — Що ж, Тайрусе, я здивована.

Саме тоді я зрозуміла, що вона йому повірила.

Звичайно, вона повірила. Усі ці роки вона вірила в його божевілля. То чому б не прийняти новий вибрик безумця?

Світло над нами перемістилося, набувши золотистого відтінку, що перетворив дрібні трафаретні різьблення на стіні в блискуче мереживо гобелену. До зали зайшов Хезерд. Потім з’явився Імператор в оточенні ботів безпеки, а за ним увійшов ще один Діаболік — Енгвіш.

Я помітила, що на Імператорі був бронежилет.

— Сину мій. Поцілуй мене. — Сигна підняла своє гостре підборіддя.

Посмішка Імператора була жорсткою, як граніт. Його, без сумніву, дратувало те, що, маючи верховну владу, він досі отримує накази від своєї матері. Але, пам’ятаючи про правила хорошого тону, він нахилився і поцілував її в гладеньку щічку.

— Який я радий, що ми всі тут зібралися, — заявив Імператор, випробовуючись. Коли його блукаючий погляд зупинився на мені, він самовдоволено посміхнувся. — Племіннику, мушу похвалити твій вибір. Сенатор фон Імпірінс — сама чарівність.

Я обдумувала, чи не повернути свою початкову зовнішність і чи не стати знову самою собою, особливо після того, як побачила тіло Енміті в загоні Мантикори. Мстива, злостива частина мого єства хотіла втовкмачити Імператору, наскільки ми схожі з тим Діаболіком, якого він так легко позбувся.

Але я цього не зробила, бо побоялася, що його Діаболіки вирішать, що ми занадто схожі, тож можемо мати спільний зразок ДНК. Натомість я вибрала темно-рудий колір волосся й абсолютно білу шкіру, щоб краще гармоніювати з натуральним рудуватим волоссям Тайруса. Тепер ми виглядали як справжня пара.

Коли боти-офіціанти внесли страви, боти безпеки почали дзижчати й літати навколо столу. Тим часом, як водиться, першими їжу скуштували члени Імператорської сім’ї, а потім трапезу розпочав Імператор.

Він майже не дивився, коли страву куштував Тайрус, але я помітила, що він дуже уважно спостерігав, як Вельмишановна Пані Сигна відрізала тонюсінький шматочок соковитої шинки. Він похитав головою, коли Салівар і Дівайні отримали свою порцію страв для дегустації.

— Це буде майже милосердям, якщо вони зможуть перетравити отруту в такому стані, чи не так? — Переконавшись, що жодна зі страв не отруєна, він із задоволенням почав їсти.

— Вульгарне зауваження. Ми всі повинні молитися за їхнє одужання. Десь мають бути кращі медичні боти, чи не так? — Вельмишановна Пані Сигна відкушувала маленькі шматочки, з огидою спостерігаючи за ботами безпеки. — Цей шум просто нестерпний. Вони обов’язково повинні кружляти навколо під час трапези?

Імператор натягнуто посміхнувся.

— Мамо, навряд чи ти можеш звинувачувати мене за надмірну пересторогу. Тиждень тому в мене було три Діаболіки. А зараз залишилось тільки два.

У моїй пам’яті сплив спогад про Енміті, тіло якої пожирала Мантикора. Я стиснула свої столові прибори, борючись зі спокусою перестрибнути через стіл і всадити виделку в око Імператору.

Шум біля дверей врятував мене від цього імпульсу. Боти безпеки підлетіли до входу, а Енгвіш розвернувся до дверей, напруживши всі м’язи.

Досередини зайшов розпашілий Сенатор фон Пасус, сиве волосся якого було скуйовджене, ніби від різкого руху рукою.

Сенатор обережно опустився на коліна й сказав:

— Прийміть мої вибачення, Ваше Високопреподобство, за те, що відриваю Вас від обіду, але в мене термінові новини.

Імператор зітхнув і піднявся, щоб привітати Сенатора. Він простягнув руки, дозволяючи тому прикласти його долоні до обличчя. Потім вони обмінялися кількома словами, які навіть я не змогла розібрати через дзижчання ботів безпеки.

Тим не менше, щоб це не було, слова Сенатора змусили Імператора збліднути.

— Знайдіть ту дівчину. Негайно приведіть її сюди. Цього не можна дозволити, — гаркнув він і повернувся до столу.

Тайрус робив вигляд, що розглядає свої нігті. Але коли наші плечі торкнулися, я відчула, наскільки він напружений. Дівайні та Салівар продовжували пускати слину й байдуже дивитися в тарілки.

Імператор гірко розсміявся.

— Прекрасно. Справді, який цікавий хід подій, — він повернувся до Сигни. — Люмінарці проголосили незалежність. Вони вигнали всіх імперських чиновників зі своєї системи.

Щоки Сигни посіріли.

— Вони не можуть цього зробити.

— І все-таки вони це зробили. Вони вимагають, — вимагають, — повернення дочки Намісника. Невені Сагну.

Невені. Я кинула на Тайруса схвильований погляд. Але він усе ще демонстрував повну незацікавленість і не побачив цього.

— Я відправлю дівча назад до них, — пообіцяв Імператор. — О, так... я відправлю їм її голову в коробці.

Діаболік

28

Діаболік

ТРИВОГА стисла мої легені в міцних лещатах. Вони ведуть сюди Невені, вірогідніше за все для страти. Вони вб’ють її прямо на наших очах, а потім... потім, без сумніву, спокійно продовжать свій обід.

Я вчепилася пальцями в біцепс Тайруса. Він запитально поглянув на мене, піднявши свої світлі брови. Я потилицею відчувала погляд Хезерда, але решта були зайняті своїми справами: Енгвіш чатував двері, тоді як Імператор з матір’ю перешіптуючись відійшли в куток. Якщо є якийсь шанс врятувати Невені, я повинна негайно поговорити з Тайрусом наодинці. Я повинна вивести нас обох подалі від Діаболіків. Я не могла поговорити з Тайрусом тут, бо вони почули б кожне моє слово.

Був інший спосіб.

Я нахилилася до Тайруса.

— Цить, — сказала я і погладила рукою його шию та широкі плечі, що виявилися на диво м’язистими. Він насупився. Тепер він дивився на мене впритул, і моє серце пропустило удар, а потім серцебиття прискорилося. Я не знала, як це зробити. Усе має виглядати переконливо.

Я торкнулася губами його губ.

На мить він застиг. Я впала у відчай. Я сильніше притиснула свій рот до його рота. Зрозумій мене. Зрозумій, негайно.

Він повільно торкнувся мого обличчя, ніжно провів мозолястими пальцями по моїй щоці, майже запитально. А потім, здається, зрозумів. Він взяв на себе ініціативу, його губи почали рухатися, поцілунок став ніжнішим, більш переконливим. Його губи пестили мої, потім він почав цілувати мою щоку, поки нарешті не торкнувся мого вуха.

— Усе гаразд? — видихнув він.

Я зарилася обличчям у його волосся. Він користувався якимсь пряним ароматом.

— Ні, — прошепотіла я.

Тоді він відсунувся і натягнув на обличчя посмішку. Взявши мене за руку, він піднявся з-за столу.

— Вельмишановна Панна фон Імпірінс і я маємо... поговорити на одинці, — сказав він людям за столом, які не слухали його. Хезерду, кам’яний вираз обличчя якого залишився незмінним, він хтиво підморгнув.

Тайрус вивів мене з кімнати у завішений шторами передпокій, який освітлювався лише відблисками каміну. У передпокої стояв піднос з післяобідніми релаксантами: лотками кольорових порошків і флаконами з наркотичними інгалянтами.

Тайрус торкнувся моєї щоки й нахилився до мене, його голос був ледве чутним.

— Я знаю, що дівчина Сагну — твій друг, але я нічим не можу допомогти.

— Має бути якийсь спосіб її врятувати, — я схопила його за туніку. — Якщо Ви не зможете нічого для неї зробити, тоді ніхто не зможе.

Тайрус прибрав пасмо волосся з моїх очей, а потім провів пальцем по вилиці, ймовірно, роблячи це для камер безпеки.

— Це дуже важливо для тебе.

Так. Якщо Ви не втрутитеся, я сама спробую щось зробити будь-якою ціною!

Здавалося, ніби він заглядає всередину себе, а наступної миті на його губах заграла посмішка.

— Немезідо, ти надихаєш. Повертаймося.

Він повів мене до прийомної зали, і я пішла за ним, не зовсім розуміючи, що він збирається робити, але сподіваючись, що він усе виправить. Мені було важко довіритися комусь у ситуації, у якій я сама нічого не могла зробити.

Тайрус провів мене до столу дуже ефектно: його груди чванливо виставлені вперед — він поводився так лише в ті моменти, коли зображав напади божевілля, а на губах грала божевільна посмішка.

— Дядю, у мене блискуча ідея!

— Тайрусе, зараз не час... — зашипіла Сигна.

— Для вас я «Ваше Високопреосвященство», бабусю, тому що я — Спадкоємець Прімус.

Тайрус зосередив усю увагу на дядькові.

Сигна міцніше стиснула келих з вином, і на мить губи Імператора сіпнулися. Йому подобалося спостерігати, як його спадкоємець принижує його матір, чого Тайрус, без сумніву, і добивався.

— Моя нова кохана ніколи раніше не бувала на планеті, — продовжив Тайрус, — і я сам скучив за деякими планетарними задоволеннями. Віддайте дівча Сагну мені, і я розберуся із цією ситуацією.

Вельмишановна Пані Сигна захлинулася сміхом.

— Та ти що? Ти збираєшся погасити неминуче повстання?

— Так, — Тайрус відсалютував своєму дядьку. — Щонайменше, моя спроба може змінити розвиток подій. Якщо дівча Сагну відмовиться співпрацювати, я сам відрубаю їй голову.

— О, відправ його туди, — колючі очі Сигни блищали, як ножі. — Це справді буде цікаво. Божевільний придушує повстання Ексцесів!

З поблажливою посмішкою Імператор відкинувся на спинку стільця.

— Тайрусе, Тайрусе... Тобі так мало відомо про владу та її використання. Що ти зможеш зробити, вирушивши туди? Ексцеси поважають силу. Вони кидають нам виклик, отже, єдиний можливий вихід — розчавити їх.

— Дядьку, — Тайрус упав на коліна, на його обличчі все ще грала божевільна посмішка, що так суперечила його прагненнями, — ви знаєте, що дівчина Сагну дуже дорога моїй Сайдонії, а Сайдонія дорога дівчині Сагну. Я гадаю, що з допомогою Сайдонії вона зможе переконати Ексцесів і придушити це повстання з мінімальними витратами. Якщо я не правий, тоді я візьму всю відповідальність за наслідки на себе.

— Охо-хо! — Вельмишановна Пані Сигна зігнулася від сміху. — Ти візьмеш на себе всю відповідальність? — вона поглянула на сина. — Відправ його туди. Ти призначив його Спадкоємцем Прімусом. Дай йому можливість, щоб... — її усмішка була схожа на оскал голодного кота, ніби вона не вважала за потрібне ховати своє відношення до цієї ситуації, у якій Тайрус, безперечно, осоромиться, — ...щоб він показав себе у всій красі.

Імператор замислено провів пальцем по підборіддю.

— Як на мене, ми зменшимо витрати, якщо Тайрус переконає Люмінарців зустрітися з ним особисто. Насправді, він міг би, — очі Імператора заблищали, — напоумити їх. Любий Тайрусе, я скажу тобі, що я хочу, щоб ти їм передав. — Потім Імператор поглянув на мене: — Що скажете, Сенаторе фон Імпірінс? Думаєте, ви зможете використати це безрідне дівчисько Сагну, щоб позбутися нових проблем?

Я ще не знала, що замислив Тайрус, але вже прийняла рішення й думала лише про те, як вчинила б у цій ситуації Сайдонія, а вона бажала б уникнути непотрібного вбивства.

— Так, Ваше Високопреподобство. Я впевнена, ми зможемо виправити ситуацію.

З’явилися Служниці і рій ботів безпеки, між якими йшла схвильована Невені Сагну. Її волосся було скуйовджене, а обличчя змарніло після пережитого горя. У неї не було ніякої розради, на відміну від мене, оскільки її не тішила думка про майбутнє знищення Імператора. Невені могла покладатися тільки на себе.

Знову ж таки, можливо, у Тайруса були на неї якісь плани.

— Панно Сагну, — мовив Імператор, — ваш народ бунтує. Ви будете супроводжувати мого племінника і Сенатора фон Імпірінс на вашу планету — Люміну.

В її очах запалала надія. У той момент я зрозуміла, наскільки сильно вона сумувала за рідною домівкою.

— Ви заспокоїте своє непокірне населення, — сказав Імператор, — або буде відповідальними за їхні смерті.

Тієї ж миті радість зникла з її обличчя. Тоді я зрозуміла, наскільки складне завдання стояло перед Тайрусом, Невені і мною. Ми мали врятувати безліч життів.

Діаболік

29

Діаболік

ЙШОВ перший день нашої двотижневої подорожі на Люміну. Тайрус стояв у моїй кімнаті і вдивлявся в зоряну порожнечу за бортом «Олександрії», що від’єдналася від Хризантеміуму й ніби залишила велику зяючу рану в боці «Валор Новус». Дедлі був зачинений у сусідній кімнаті, й періодично з-за дверей лунав його гавкіт.

— Про що ви думаєте? — запитала я Тайруса.

Він наморщив лоба, поки обмірковував свої плани на майбутнє й аналізував усі можливі варіанти подій. Він втратив рівновагу, коли корабель вийшов у гіпер-простір і зірки зникли з нашого поля зору. Потім Тайрус розвернувся до мене.

— Я відомий богохульник. Це може зіграти мені на руку під час перебування на Люміні. Ексцеси, як ти можливо чула, у більшості своїй прихильники стародавніх вірувань. Вони сповідують ритуали Геліоніки тільки тоді, коли цього вимагають Вельмишановні Пани. Однак, якщо я наголошу на своїй прихильності до їхніх... богохульств... на мене чекатимуть інші проблеми.

— Ви шукатимете майбутньої підтримки серед Вельмишановного Панства?

— Точно, — він подивився, як я витягнула ноги паралельно підлозі і, здавалося, щось усвідомив. — Чекай, ти балансувала на руках увесь цей час?

Оскільки ми були в моїй кімнаті, я вирішила, що Тайрусу просто доведеться змиритися з моїми тренуваннями. Я опустилася на підлогу, а потім підняла ноги вгору паралельно підлозі, балансуючи на долонях. Замість того, щоб відповісти на його запитання, я зігнула ноги, закинула їх за голову і зробила стійку на руках.

— Ти така сильна, — пробурмотів Тайрус. Він повільно обійшов навколо мене, поки його ноги знову не з’явилися в полі мого зору. — І тобі не потрібно докладати ніяких зусиль для цього?

— Мінімальні зусилля, — я просто чудово себе почувала. — Насправді я уникала фізичних навантажень відтоді, як почала зображати із себе Сайдонію. Я дуже швидко нарощую м’язи.

— Я щодня присвячую дві години підтриманню фізичної сили.

Так ось звідки м’язи на його руках.

— Яка відданість власному самолюбству.

— Якби справа була у зовнішності, я наростив би їх за допомогою ботів краси. Я тренуюся, тому що більше не хочу відчувати себе слабким.

Здивована його заявою, я кинула на нього косий погляд. Мені були добре знайомі ці переживання. Але я не очікувала, що Спадкоємець Імператора тривожиться через те саме.

— Під час подорожі в нас буде багато вільного часу, — зауважив Тайрус. — Я хотів би якось зійтися з тобою в навчальному двобої.

— Ви програєте.

— Ти можеш дати мені фору. До прикладу, зав’язати собі одну руку за спиною.

— Зав’яжіть обидві. Все одно ви програєте, Ваше Високопреосвященство. Я не хочу поранити вас, а це обов’язково станеться.

— Я ризикну.

— Якщо мова йде про випробовування власних сил проти Діаболіка, ви повинні знати, що я не найкращий індикатор його сили. У мене урізали більшу частину м’язової тканини.

Він посміхнувся.

— Ну, значить це і буде нашою форою.

— Однієї фори не достатньо, — мовила я завагавшись. — Я все ще залишаюся Діаболіком.

Боти зрізали мої кістки, доки я не стала схожою на людську дівчину, але я ніколи не буду справжньою людиною. Як дивно, що він, забув про це.

Але найдивніше те, що мені це сподобалось.

— Так ти відмовляєшся битися зі мною? — запитав він.

Збентежена, я відштовхнулася від підлоги і, перевернувшись у повітрі, приземлилась на ноги.

Його очі розширилися.

— Ого, молодець, — сказав він, наче я здійснила якийсь подвиг.

— Добре, — відповіла я. Раптом я невідомо чому розізлилася. — Якщо ви хочете зазнати поразки від моїх рук, я не проти. — Це стане для нього хорошим уроком і демонстрацією моєї справжньої природи. — Ви хочете, щоб я відлупцювала вас прямо зараз?

Тайрус розсміявся.

— Почекаємо закінчення служби. Краще, якщо це не буде виглядати так, ніби Сайдонія Імпірінс вибивала з мене повагу до Живого Космосу.

Його слова наштовхнули мене на думку.

— Ваше Високопреосвященство, — мовила я, дещо усвідомивши, — Донія є... — у мене защемило в грудях. Я поборола свої емоції й продовжила далі. — Сайдонія була дуже набожною. Так, вона розділяла інтерес батька до науки, але водночас регулярно відвідувала служби.

Він підняв брову.

— Так, я чув про це.

— То чому б нам не скористатися цим? Ви запропонували показати на публіці, що я позитивно на вас впливаю, то чому б не зробити це в такий спосіб? Ви можете догодити Люмінарцям вашою невірою і водночас вдовольнити примхи Вельмишановного Панства, відвідуючи служби на мою вимогу. Вельмишановне Панство змириться з тим, що ви богохульник, якщо ви покажете, що готові бути палким прихильником віри Геліоніки, коли вас до цього закликають.

— Дуже розумно, — сказав Тайрус посміхаючись. — Люди побачать, як ти переконуєш мене відвідувати служби, незважаючи на мою незацікавленість. Чутки поширяться на кораблі поміж найманими працівниками Домітріанів і навіть досягнуть Хризантеміума... Сайдонія фон Імпірінс позитивно впливає на божевільного.

Що ми і зробили.

На малонаселеному кораблі служби в геліосфери були доволі дивними. У центрі, ближче до вікарія, завжди мала стояти особа вищого рангу, люди з нижчим соціальним статусом розташовувалися подалі. Отже, у внутрішньому колі стояв лише Тайрус, у наступному — я, а за мною — Невені. У зовнішніх колах збиралися слуги, наймані працівники, Служниці.

Кілька разів під час служби Тайрус починав нервувати й хотів піти. Але щоразу я відмінно грала свою роль і, порушуючи протокол, ступала у внутрішнє коло, щоб покласти руку на його плече, демонстративно «нагадуючи» йому про його обіцянку.

Тоді він розвертався і посміхався до мене через плече, демонструючи всім, як він потурає своїй новій любові, і наскільки терпляче до неї ставиться. Я відчувала, як очі найманих працівників впиваються в нас. Подумки вони вже складають звіти для тих, хто підкупив їх у Хризантеміумі: багато охочих заплатити за клаптики донесень, зібраних під час поїздки зі спадкоємцем Домітріаном.

Невені, зі свого боку, сиділа мовчки і нерухомо, спрямувавши за вікно невидющий погляд.

Я наздогнала її після служби. Коли вона рушила до коридору, що вів до її кімнати, я запитала:

— Пообідаєш зі мною?

Ми не розмовляли відтоді, як я розповіла про свої стосунки з Тайрусом, і це турбувало мене більше, ніж я хотіла визнавати.

Невені обернулася, але не поглянула мені у вічі.

— Я не голодна.

Я намагалася підібрати слова.

— Ти хоч рада, що повертаєшся додому?

— Сайдоніє, це ти заступилася за мене?

— Я сказала Тайрусу, що ти можеш допомогти. Ти можеш заспокоїти заворушення.

Невені гірко і безнадійно розсміялася.

— То ось яка в мене роль. І як я маю це зробити? Мої люди знають, що Імперія та віра Геліоніки стоять на шляху прогресу. Імперія через податки забирає в Люміни більше, ніж Люміна отримує від Імперії. Фактично, що Імперія робить для нас? Захищає нас? Від чого? Імперія і є нашою найбільшою стратегічною загрозою! Імперія з її загниваючим Вельмишановним Панством і його древніми кораблями, що лише збільшують площу вбивчого простору!

Я озирнулася, аби переконатися, що ніхто не підслуховує цю небезпечну розмову.

— І на додачу до всього, Імператор підлив масла в огонь, вбивши мою матір, — жінку, яку Люмінарці обрали своїм лідером, — голос Невені затремтів. — Не дивно, що люди повстали. Мої люди були позбавлені громадянських прав, навіть видимості права на вибір. Ти хочеш, щоб я їм сказала, що жодна з їхніх скарг і претензій не має значення?

— Я не знаю, що ти маєш їм сказати, — повільно відповіла я, — але я знаю, що ти єдина, хто може вирішити цю проблему. Імператор не знає, що таке жаль і співчуття, Невені. Він зітре планету на порох, перш ніж дозволить їй відокремитися від Імперії.

— Він спробує це зробити, — в її очах з’явився дивний блиск. — Навіть якщо я допоможу Імператору, ніщо не завадить його знову викликати мене до Хризантеміуму, а потім усе одно вбити. Ніщо не завадить йому зруйнувати мою планету трохи згодом, коли ми більше не перебуватимемо в стані бойової готовності. Зараз сила на нашому боці. Якщо ми підемо, інші планети теж підуть. Вони боротимуться разом із нами. У мене немає причин допомагати твоєму коханому Тайрусу. Більше того, я розповім тобі щось дуже особисте, — вона нахилилася до мене з виразом непокори на обличчі. — Я не вірю в Геліоніку. Я вважаю, що це все маячня.

Злякавшись, я озирнулася назад на геліосферу, аби переконатися, що жоден із найманих працівників Домітріанів не почув нас.

— Я не вірю, що Космос — це якась божественна, жива істота, яка навмисне створила нас, — загарчала Невені. — Я думаю, що Всесвіт — це пустота, а Космос — це просто річ, а нас усіх створив Бог. І Космос теж породження Бога. Це те, чого мене вчила мати, — вона спала з обличчя. — Я не часто її слухала, і якби я могла щось змінити...

Вона затнулася, а потім зітхнула, щоб зібратися з духом.

— Сайдонія, що б ми не робили у Хризантеміумі, скільки б свят не відвідали, скільки б красивих убрань не переміряли, скільки б грошей ти мені не дала, я не стану Вельмишановною Панною. Я не така, як ти. Я народилася і виросла не в Космосі й не отримувала підтримки Імперії. Я одна з них. Я одна з Ексцесів, — вона ніби виплюнула це слово.

Тільки тоді я зрозуміла, що це слово, яке я чула безліч разів і повторювала не замислюючись, було образливим і принизливим. Надлишок. Воно означало, що переважна більшість людських істот були непотрібними і неважливими.

— Я знаю, ти ніколи не повіриш в це, — м’яко промовила я, — але мені байдуже, якщо ти єретик. Для мене це не має значення.

Але це явно була не та відповідь, на яку вона очікувала.

— Два тижні тому, — сказала вона з гіркою посмішкою, — я була б дуже рада, якби почула це. Я подумала б, що Вельмишановне Панство прийняло мене, що в мене є своє місце. Раніше я хотіла знайти його. Я так злилася на свою матір... — вона замовкла, її рот скривився. — Я дивувалася, чому вона кидає виклик Сенатору фон Пасусу? Але тепер я знаю. Тепер я бачу, ким вона була, Сайдоніє. Вона була героєм. Я стану такою дочкою, якою повинна була стати, коли вона ще була жива.

І вона пішла, не вимовивши більше жодного слова.

Я стояла і дивилася їй услід, у мене було дуже важко на серці. Мені ніколи не спадало на думку, що вона може відмовитися нам допомогти. Але я більше не була впевнена, що можу на неї розраховувати. Вона була занадто зла, занадто вбита горем, щоб бути передбачуваним гравцем у цій складній грі.

Діаболік

30

Діаболік

КОЛИ МИ НАБЛИЗИЛИСЯ до Люміни, корабель зменшив швидкість і почав обережно маневрувати в зоні вбивчого космосу, що залишив по собі зорельот, який вибухнув у цій точці Галактики кілька років тому. Тайрус підійшов до найбільшого вікна на «Олександрії», щоб на власні очі побачити це.

Я приєдналася до нього, зацікавлена явищем, що сповнювало людей таким невимовним жахом.

Побачене здивувало мене. Вбивчий космос нагадував стрічку світла, що розвивалася на тлі безмежного зоряного неба. Скільки б я не повторювала собі, що дивлюсь на щось небезпечне, я бачила лише смужку яскраво палаючої енергії, яка нагадувала великі сонячні спалахи. Я поділилася своїми думками з Тайрусом.

— О, зовнішність оманлива, — зауважив Тайрус. — Ось те світло? Воно йде не від вбивчого космосу. Це газоподібний водень зірок, які вибухнули через те, що були занадто близько від нього. Світло втягується в розриви, інакше кажучи, з’їдається. Ми бачимо смерть Сонячної Системи, Немезідо. Ось, що лякає Люмінарців. Вони живуть на відстані трьох світових років від цієї точки. Ми використовували одні й ті самі двигуни впродовж тисяч років, а нині забули навіть, як вони влаштовані і за рахунок чого функціонують. Те, що ти зараз бачиш, — це наслідок нашого невігластва: проблема, яку ми не здатні вирішити.

Я знову подивилася на мертві зірки, що утворювали віртуальну рану в просторі, чисте світло з палаючими краями фіолетового кольору. Тепер, здається, я була здатна усвідомити весь жах ситуації. Я знала, що дивлюся на саме забуття.

— Тільки подумай, скільки часу ми витрачаємо на поклоніння зіркам і вдосконалення хімічних нейро-токсинів для власних утіх, — сказав Тайрус, — а тим часом, подібні жахіття, на які ми просто заплющуємо очі, трапляються все частіше. Більшість Вельмишановних Панів ігноруватимуть загрозу доти, поки не залишиться ні місця для втечі, ні вільного простору в цій злоякісній пухлині.

У його голосі почулися гіркі нотки.

— У певному сенсі, ми заслуговуємо на це... Але всі інші, які будуть страждати через нашу недбалість, — ні. Якщо я можу це зупинити, я повинен це зробити.

Тайрус відвернувся від вікна, і я помітила пульсуючу вену в нього на лобі.

— Я побачив достатньо і більше не можу на це дивитися. Хочеш іще раз потренуватися?

Його витривалість мене просто вражала.

— Ви вже оговталися після останнього бою?

— Я б із радістю відволікся від сумних думок.


Коли ми з Тайрусом билися в перший раз, я тримала руки за спиною. Дуже швидко стало зрозуміло, що для нього було б краще, якби натомість я стримувала удари ногами.

Він рухався доволі швидко, як для звичайної людини. Сила його ударів вражала, і якби я не була достатньо швидкою, аби ухилятися від них, він, напевно, відправив би мене в нокаут.

Але коли я вдарила його ногою з розвороту, почувся тріск його ребер.

Тайрус пролетів через усю кімнату і з глухим стуком врізався в стіну. Кілька секунд він лежав нерухомо, намагаючись зробити вдих і хапаючись за ребра, доки медичні боти не відреагували на життєво важливі сигнали його тіла і не заметушилися навколо нього.

Я ж залишилася стояти, не в змозі рушити з місця від шоку. Нарешті, коли я побачила роботу медичних ботів, то вийшла із трансу.

— Ваше Високопреосвященство? — кинулася я до нього.

Я знала, що це станеться. Я так і знала! Навіщо я погодилася на цей ідіотизм?

Коли медичні боти наповнили повітрям його ушкоджену легеню, зростили ребра і він зміг говорити, Тайрус нахилився, щоб сплюнути кров, а потім сів і, витерши рота тильним боком долоні, сказав:

— Ти надзвичайна.

— Що? — приголомшено прошепотіла я.

Я з острахом чекала на будь-яку реакцію, але аж ніяк не на захоплення.

Він знову виплюнув згусток крові.

— Я розумію, звідки в тебе груба сила і швидкість, але де ти навчилася такій техніці?

Я кліпнула очима. Зазвичай я не любила, коли мене запитували про моє виховання і життя в загонах, але, оскільки я щойно ледь не вбила його, то відчувала, що маю відповісти на запитання.

— Коли я розвивалася, нас забезпечували візуальними матеріалами.

— Що це означає? — скривившись, він підвівся на ноги. Медичні боти продовжували кружляти навколо нього, наче великі комахи, які намагалися дістатися до інших травм, яких він отримав після польоту через усю кімнату.

— У загонах були голографічні проектори, — затинаючись промовила я. Важко було підібрати слова для опису того, про що хотілося забути. — На них показували людей, які демонстрували різні бойові прийоми. Я дивилася ті відео. Там більше нічим було зайнятися. Я помітила: коли імітую їхні рухи, мене винагороджують.

— Винагороджують... як? — Тайрус присів навпочіпки, з цікавістю розглядаючи мене і дозволяючи медичним ботам лікувати себе. Спадкоємець Імператора, якого я ледь не вбила, бажав почути мою розповідь про себе.

— Годували кращою їжею, — зніяковіло відповіла я. Чому він цікавиться історією мого життя? — Зменшували шум.

— Шум?

Я кивнула.

— Неприємне дзижчання. Звук ставав гучнішим, якщо хазяїну загону не подобалися мої вчинки.

— Це жахливо.

Так. Це було жахливо.

— Але це давало результати, — тихо промовила я.

Він спохмурнів.

— Наскільки я розумію, у Діаболіків хороша візуальна пам’ять, інакше кажучи, надзвичайно висока нейронна здатність до відтворення рухів, які вони раз побачили, але я поняття не мав, що навчання відбувається примусово і під тиском.

— Це давало результати, — повторила я і простягнула йому руку. Тайрус схопив мою долоню і звівся на ноги.

— Повторимо? — запитав він.

Я здивовано поглянула на нього.

— Зараз? Після того, як ви ледь не...

— Я відчуваю себе набагато краще, — сказав він. — Тепер я знаю, на що ти здатна, і готовий до цього. Ще один раунд?

Хіба він нічому не навчився, побувавши на порозі смерті? Можливо, він дійсно був не сповна розуму. На щастя, у мене з головою все добре.

— Ні.

— Немезідо, я наполягаю.

Я вже почала звикати до цього впертого погляду.

— Ні, доки ви не вдягнете бронежилет.

Раніше він відмовлявся його вдягати.

— Добре.

— І я не буду завдавати ударів, — додала я.

— На це я не можу погодитися. Я повинен навчитися витримувати удари, — він витер з лоба засохлу кров. — Я багато чому навчився під час цього двобою. У мене ніколи не було спаринг-партнера, готового ризикнути і поранити мене. Я відкритий для твоїх найстрашніших ударів.

Божевільний.

— Вам краще не робити цього, Ваше Високопреосвященство, бо це може мати плачевні наслідки.

Але наполегливості Тайруса та його вмінню переконувати не можна було довго протистояти. Зрештою я погодилася на ще один раунд. Цього разу, незважаючи на його вмовляння, я не наносила удари і навіть дозволила кільком ударам Тайруса досягнути цілі — просто щоб оцінити його силу. Вона була чималою. Один із його ударів навіть вибив з мене дух, після чого я інстинктивно кинулася вперед і зламала йому руку.

Жоден м’яз не сіпнувся на обличчі Тайруса, який намагався приховати біль, поки медичні боти роїлися навколо нього, лікуючи його зламану руку, вивихнуте плече, розтрощене ребро, зламаний ніс і розбиті губи. Спостерігаючи за цією картиною, я зціпила зуби від роздратування.

— Задоволені? — запитала я.

Його сміх був майже беззвучним.

— Я хоча б зачепив тебе?

— Мої кулаки болять від нанесених ударів.

Він посміхнувся, виглядаючи неймовірно щасливим. Нарешті медичні боти відлетіли, і він поворушив рукою.

— Ну що, — промовив він, скривившись від болю, — іще один раунд?

— Ні! — швидко відповіла я і додала: — Я... втомилася.

Його очі заблищали.

— Звісно, ти стомилася. Ти часом не жалієш моє его, бо бачиш, що я на межі своїх можливостей. Не потрібно цього робити, Немезідо, хоча я вдячний за цей жест.

Я опустилася на коліна, щоб подивитися на цього дивного юнака. Хіба я єдина, хто здатен побачити його справжню сутність? Розумний і далекоглядний, неймовірно витривалий, готовий витримувати удар за ударом, сподіваючись, що це зміцнить його, навіть якщо ніхто ніколи не побачить його хоробрості.

Цікавість була мені не властива. Я не часто чимось цікавилася. Та цього разу всередині все чесалося від інтересу, тож я не витримала і запитала:

Навіщо, Ваше Високопреосвященство? Навіщо Вам вчитися, як захищатися від мене? Вам слід більше турбуватися про отрути або про ніж у спину. Сила і м’язи не захистять вас від них.

Тайрус прихилився головою до стіни, обмірковуючи свою відповідь. Бліде світло над головою підкреслило веснянки на його обличчі. Зараз він мав дуже юний вигляд.

— Небезпека може чатувати де завгодно і у будь-якому вигляді, і якщо мені судилося померти, я хочу, щоб це сталося після того, як я зроблю все, що в моїх силах, аби захистити себе, а не тому, що здався, бо виявився безпорадним, — він міцно стиснув губи і ніби повернувся у своє далеке минуле. — Моя мати померла, коли мені було вісім років. Я впевнений, ти знаєш цю історію.

— Ні, — сказала я. Історію вчила Сайдонія, а не я.

Він подивився на мене. Беззахисність і смуток на його обличчі змусили мене пошкодувати про своє невігластво, і я б воліла позбавити його необхідності переказувати події минулих днів.

— Причиною її смерті стала не хитрість і не отрута, — мовив він. — Моя мати була дуже розважливою, обачною і обережною. Ми приїхали з візитом до Намісника, але бабка підкупила його. До нашої вілли увірвався натовп людей. Найманців. Я нічого не міг зробити.

Він гірко скривив губи, спантеличивши мене.

— Звичайно, ви не могли нічого вдіяти, — сказала я. — Вам було лише вісім років.

— Звичайно, — безсило повторив він. Через деякий час, він знизав плечима і продовжив: — Як би там не було, вони її зарізали. А я сховався, — він поглянув на свої стиснуті кулаки. — Відтоді я продовжую ховатися, просто в інший спосіб, — пауза. — Мабуть, ти вважаєш мене боягузом.

— Ні, — здивовано відповіла я. Але він не підняв голови.

Я простягла руку, щоб торкнутися його. Але цей імпульс збентежив мене, тому я себе зупинила. — Ви вчинили правильно, — повільно мовила я, — зробивши все необхідне, щоб залишитися в живих. Я просто не розумію, чому ваша родина така...

— Кровожерна?

— Численна. Навіщо ваша бабуся народила стількох дітей, якщо планувала виступити проти всіх, окрім одного спадкоємця? Імпірінс Мати-Засновниця завжди говорила: великосвітські імператорські родини обмежують кількість нащадків, щоб уникнути подібної проблеми в майбутньому.

Тайрус зітхнув.

— Це справа рук мого діда. Він прожив недовго, — йому було дев’яносто три, коли по нього прийшла смерть, але він наполягав на тому, щоб вони мали стільки дітей, скільки він подужає. Така собі збочена форма чоловічої гордості, як на мене. Моя бабуся погодилася виносити тільки одну дитину.

Цим дитям був Рандевальд. Тому дідусь взяв її яєчники і створив нових дітей без її згоди. Єдине, на чому він наполягав, це, щоб немовляти народжувалися через людську утробу, а не в інкубаторах. На щастя, в іншому разі нам би довелося мати справу з іще сотнями Домітріанів. Коли з віком він почав слабшати, бабця взялася проріджувати лави нащадків, які могли стати суперниками для Рандевальда у праві сходження на трон.

— Але Імператор не довіряє їй. Я бачила на власні очі. Вона дала йому владу, а він її боїться.

Тайрус зміг видавити посмішку, коли останні медичні боти закінчили лікувати великий розріз на його грудях.

— Коли ти бачиш, як убив десятки людей, важко повірити, що він стане твоїм союзником. Ти не здатен позбутися думки, що можеш стати наступним. Це одна з причин, чому Рандевальд так і не одружився й чому він не має прямих нащадків. Він боїться, що бабуся вирішить, ніби вони кращі претенденти на трон, ніж він, і тоді на нього чекатиме доля всіх інших членів нашої сім’ї.

— Саме через це Імператор благоволить до тебе.

Тайрус кивнув.

— Бабуся мене зневажає. Я протримався досить довго і вижив усупереч усім її спробам прибрати мене, тому дядько впевнений у мені, а завдяки моєму божевіллю, я зберіг його довіру і отримав заступництво. Зараз бабця не сміє відкрито виступити проти мене. Не раніше, ніж я посковзнуся або покажу, що становлю загрозу для свого дядька. Тоді вона зможе завдати удару. Наразі він цінує мене, тому що я — його щит проти неї.

Я дивилася на нього і дивувалася. Очевидно, це було благословенням, що я ніколи не мала такого тягаря, як родина. Найближчою моєю родиною по ДНК були мої колеги Діаболіки.

— Тепер ти розумієш, чому я хочу тренуватися з тобою, Немезідо? — запитав Тайрус. — Якщо в бою ти становиш страшну загрозу, тоді я з радістю прийму твій виклик. Врешті-решт, навчання в найнебезпечніших зробить мене іще сильнішим.

Його слова зародили дивне тепло в моїх грудях. Ніхто, крім Донії, не цінував того, що я могла дати і чого здатна була навчити, інші дивилися на мене лише як на слугу.

— Я зроблю все, що в моїх силах, — пообіцяла я.

Решта днів нашої мандрівки перетворилися на рутину. Служба в геліосфері, спорадичні обіди з Невені, якщо вона була в настрої, що траплялося рідко. Тренування з Дедлі, під час яких ми бігали по периметру судна, щоб дати вихід зайвій енергії собаки. Потім були зустрічі з Тайрусом і тренування впродовж усього вечора.

Я завжди стримувала свої сили. Іноді я використовувала паски, щоб обмежити свої рухи. Я наполягала на тому, щоб Тайрус вдягав бронежилет. Іноді я давала йому зброю і йшла в бій з голими руками. З часом мені доводилося все менше йому потурати.

Це не означало, що Тайрус став таким само сильним, як і я. Це було не так. Просто він навчився прораховувати мої рухи і використовувати це в бою. Він передбачав кожну мою наступну дію. Одного дня, коли ми вирішили надягти екзокостюми, — щоб збільшити нашу силу, завдяки чому ми з Тайрусом билися майже на рівних, — він мене переміг.

Я опинилася притиснутою до землі, одна металева рукавиця придавила мою руку, ноги в металевій броні затисли мої ноги, а Тайрус навис наді мною — занадто далеко, щоб я могла зробити його захопити й перекинути через голову.

Я оцінила ситуацію, у якій опинилася, і змушена була визнати, що програла.

— Я здаюся.

— Здаєшся? Правда? — він вдивлявся в моє обличчя, хрипко дихаючи за забралом шолома.

— Ви перемогли мене, Ваше Високопреосвященство.

— Отакої. Це ж треба... Ви тільки уявіть собі, — він відпустив мене і звівся на ноги. Цього разу він нахилився і, вхопивши мене за руку, поставив на ноги.

— Немезідо, наодинці називай мене Тайрус.

— Тайрус, — повторила я незвичне для мене ім’я.

— Це ж треба, — він стояв і щасливо посміхався до мене. — Без екзокостюма, звичайно, я б ніколи не переміг.

— Звісно, ні.

— Немезідо, — щиро промовив він, — дякую тобі.

Тепер настала моя черга посміхатися. Під час нашої подорожі він не лише тренувався зі мною, а й постійно відпрацьовував бойові навички самостійно. Я не була певна, що його перемога — лише моя заслуга. Але його відкрита повага все одно зігрівала мені серце. Це було невимовне задоволення — відчувати себе досвідченою і потрібною. Бути потрібною було дуже приємно.

Я милостиво схилила голову й урочисто промовила:

— Будь ласка, Тайрусе.

Тієї ночі, коли я повернулася до своєї кімнати й оглянула синці на шкірі, мені спало на думку, що я впродовж кількох годин не думала про Донію. Уже декілька днів поспіль у мене не виникало бажання закричати і згорнутися калачиком від горя.

І не лише тому, що я тішила себе майбутньою помстою.

Ні, це було щось більше. Я заплющила очі й згадала моторошні спалахи світла. Вбивчий простір. Тепер я знала, як виглядає справжня загроза, поширенню якої Тайрус хоче запобігти. Якщо людство продовжить рухатися в тому самому напрямку, на нього чекає забуття, що поглине і знищить усе навколо.

Я можу допомогти запобігти цьому.

Я. Діаболік. Істота, яка була створена, щоб жити і померти лише заради однієї людини, здатна вплинути на долю трильйонів.

Я зігнула коліна, поклала на них голову і прошепотіла слова, які ніколи не будуть почуті:

— Дякую, Тайрусе.

Я досі любила Сайдонію, але моє життя з нею було обумовлене іншими.

Віднині я сама обирала свій шлях. І я хотіла допомогти Тайрусу зійти на трон і розпочати боротьбу з реальною загрозою. Це був новий сенс мого життя, моя нова мета, що наповнювала його новим змістом.

Діаболік

31

Діаболік

ТРЯСІННЯ, що почалося під час виходу корабля із гіперпростору вирвало мене з обіймів тривожного сну, у якому Мати-Засновниця докоряла мені, що я забула про Сайдонію. Через турбулентність Дедлі був занадто збуджений і безперервно гавкав. Я встала з ліжка, щоб заспокоїти його, а потім визирнула у вікно, і моє серце упало в п’яти.

Планета Люміна була дуже великою, більшою за всі космічні тіла, що я коли-небудь бачила. Наш корабель зайшов у її гравітаційне поле.

Я побачила континенти, пурпурні океани й клуби білих і сірих хмар. Поки ми підлітали до планети, судно безперервно трусило, а потім нас поглинула яскраво-пурпурна атмосфера.

Я не усвідомлювала, що весь цей час міцно стискала хутро Дедлі, який лащився до мене. Я відпустила собаку, але моє серце продовжувало шалено калатати в грудях, і я змусила себе визирнути у вікно, за яким згущувалася пурпурна атмосфера.

На горизонті з’явилися далекі вершини засніжених гір, і, тільки-но наше судно відключило власне поле гравітації, довірившись земному тяжінню планети як якорю, я відчула, що гравітаційне поле навколо мене змінилося. Відчуття небувалої легкості приголомшило мене. За вікном корабля я побачила будинки, і ми нарешті приземлилися.

Коли двигун вимкнувся, настала мертва тиша.

Ми сіли на поверхню Люміни.

Я ніколи раніше не була на планеті. Мене почало нудити, і я присіла поряд із Дедлі, зануривши пальці у його хутро. Я думала лише про відкритий простір навколо планети, про космічні промені й смертоносні астероїди, про відсутність стін зорельотів або якихось силових полів, які могли б захистити від небезпек, від яких нас відділяли лише тонкий шар атмосфери і магнітне поле.

Як люди могли жити на планетах із таким нікчемним захистом? Кожен день на планеті — це безпосередній вплив радіації, шкідливого зоряного світла й смертоносних мікроорганізмів. Один астероїд помірної величини здатен вбити всіх на цій планеті, якщо ввійде в атмосферу і вріжеться... тим не менше, Ексцеси радо витримували всі ці жахіття. Навіть смакували їх.

Двері відчинилися і до кімнати зайшов Тайрус.

— Я розмовляв з представниками повстанців. Вони погодилися на перемовини. Нас розмістять у Столиці.

— Ми не залишимося тут? — запитала я, вставши з підлоги.

— Ні, ми зупинимося в маєтку посадовця. Це жест довіри, Немезідо. Але ми залишимо Служниць на кораблі. Ти знаєш, як Ексцеси до них ставляться.

Я не могла зрушити з місця, але Тайрус спокійно вийшов у коридор, тож я змусила себе взяти поводок Дедлі й піти за ним.

Ми вийшли на містки корабля, і я витріщилася на свою тінь, усе ще відчуваючи нудоту через неосяжний відкритий простір над головою. На планеті атмосфера була більш розрядженою, ніж та, до якої я звикла, тому мені довелося ступати дуже обережно, щоб не злітати. Щойно я вдихнула повітря на поверхні планети, мені перехопило подих. Воно було гарячим і вологим, наче великий роззявлений. А також сповнене дивними запахами. Я відчула на своїй шкірі брудний дотик безлічі бактерій, але Невені ледь не пританцьовувала, коли вибігла із зорельоту.

Нас зустрічали вищі посадові особи, і Невені радо кинулася в чиїсь обійми.

— Батьку!

Він міцно її обійняв, а я зупинилася позаду Тайруса. На мить світ навколо нас ніби оповила темрява, і коли я підняла голову, то побачила пухку сірувату масу водяної пари, що поглинула промені сонця.

— Давайте зайдемо всередину, доки не почався дощ, — сказав один із високопосадовців, змірявши Тайруса прохолодним поглядом.

Я насторожилась. Я роздивилася обличчя всіх присутніх, розрізняючи ступені неприязні, недовіри і навіть ненависті на лицях високопоставлених чиновників. Тайрусу буде нелегко переконати цих людей повірити йому.

Батько Невені, який нарешті обійняв свою дочку, зміряв Тайруса — нащадка родини, що вбила його дружину, — найбільш злим поглядом.

Тайрус був занадто розумним, щоб не помітити цього, але він посміхнувся з виразом цілковитого задоволення, як справжній актор.

— Згоден. Сенатор фон Імпірінс не знайома з особливостями планетарного життя. Мабуть, погана погода буде занадто важким випробуванням в перший день її перебування на планеті.

Кров прилила до щік, коли я усвідомила, наскільки явними були мої стурбованість і відчуття дискомфорту, але коли Тайрус простягнув руку, навіть не поглянувши в мій бік, я зрозуміла, що це, мабуть, було лише приводом розрядити атмосферу.

Я взяла його за руку і дозволила відвести мене вбік.

— Люба, я відведу тебе додому, — сказав батько Невені.

— Я думаю, буде краще, якщо чинна Намісниця Сагну залишиться тут, — втрутився Тайрус.

Високопосадовці поглянули на нього з презирством.

— Вона не є виборною посадовою особою, — мовив один із них. — Можливо, діти аристократів і успадковують чин від батьків, але в нас усе відбувається згідно із законом.

— Але, вона — єдиний представник вашої системи, чиє правонаступництво узгодив мій дядько, — сказав Тайрус. — Дядько не визнає правочинність жодних переговорів, якщо на них не буде присутня Панна Сагну.

За цією заявою почулося злісне ремствування. Невені вийшла вперед і сказала:

— Я буду присутньою на переговорах.

— Невені... — почав її батько.

— Я протягом кількох місяців жила в Хризантеміумі серед Вельмишановних Панів, — з гідністю відповіла Невені, — тому я не бачу причини, чому не можу прийти на збори, під час яких вирішуватиметься доля моєї планети. Батьку, будь ласка, дозволь мені залишитися.

— У такому разі ми почнемо перемовини прямо зараз, Ваше Високопреосвященство. Провести вашу коханку до її кімнати? — мовив один із високопосадовців.

Я поглянула на Тайруса. Чи розумно було нам розділятися? Хіба він не взяв мене із собою для захисту?

На хвилину він замислився, а потім, здається, прийняв рішення.

Він поглянув мені у вічі і злегка кивнув головою, сигналізуючи, що я маю зробити так, як вони бажають.

— Кохана, тобі слід відпочити.

Я була не згодна з подібною заявою. Це було неправильно. Але я розвернулася і пішла за своїм провідником. Наостанок Невені підійшла і обійняла мене.

— Спасибі, що повернула мене додому, Сайдоніє, — прошепотіла вона мені на вухо. — Сподіваюся, ти знаєш, що б не трапилося, я завжди цінуватиму твою дружбу.

Пізніше, коли я залишилася одна у своїй кімнаті, мене найбільше тривожила її остання фраза: що б не трапилося.


Тайруса не було весь вечір, і я безцільно блукала житловим крилом маєтку високопоставленого чиновника, намагаючись не думати про відкрите небо за вікном. Усередині було вже не так незручно, але я досі гостро відчувала, наскільки забруднене планетарне повітря і яку дозу космічного випромінювання моє тіло поглинає щомиті.

Дивно, що всі примітивні люди родом із подібного місця і змогли вижити в таких умовах.

Дедлі, якому передався мій неспокій, теж не сиділося. Усередині не було місця, де б він міг справити нужду, тому за порадою одного з моїх слуг — Люмінара, на голові якого не було вибрито тонзуру і який дивився на мене недовірливо і відповідав односкладово, — я неохоче вивела собаку на вулицю.

Тепер небо стало чорним, не було видно жодної зірки, де-не-де майоріло лише світло далеких будівель, і час від часу із-за густих хмар виринали місяці. Доріжку в саду освітлювали золоті вогні, але він був не схожий на жоден із садів, які мені коли-небудь доводилося бачити. Дерева були вкриті мохом, що, здавалося, пожирав гілки, а під ногами хрустіло мертве листя. Гілки переплелися між собою, як супротивники під час бою.

У Хризантеміумі й у фортеці Імпірінс було чимало садів, але всі вони були неприродними і ретельно спроектованими насадженнями. Ці дерева, натомість, виросли самостійно, руку садівника було знати лише в геометричному розташуванні квітів, що траплялися де-не-де. Здавалося: усі рослини борються одна з одною за місце під сонцем. Це був хаос. Враховуючи це, а також вологість повітря, я не могла зрозуміти, як люди живуть у такому непередбачуваному світі.

А потім на мою шкіру впала краплина.

Дедлі притиснув вуха до голови і загарчав. Я завмерла. Ще більше крапель впало на мою шкіру, і я розуміла, що їх джерелом були ті пароподібні хмари над головою. Дощ. Я чула про це явище. Сади у фортеці Імпірінс були оснащені розбризкувачами, які імітували дощ. А потім у небі ніби відкрили кран, і вода полилася на нас із мільйонів маленьких фонтанів. Несподіване купання застало мене зненацька, і я потягла Дедлі назад до вілли, йдучи проти вітру, через що вода заливалася мені прямо в очі.

Нещасне, жалюгідне існування. Сутера ну Імпірінс мала рацію, це було...

Яскравий спалах розколов дерево на дві частини, а потім пролунав страшний гуркіт.

Вибух. На нас напали! Я впала в калюжу, поводок Дедлі вислизнув із моїх рук. І тут я побачила ще один сліпучий спалах, що ніби освітив усю ніч, а потім згори донісся страшний наземний рев. Дедлі дав драпака, скиглячи від страху.

Моє серце пропустило удар, тому що мені ще ніколи не доводилося бувати в такому хаосі. Я могла виступити проти одного нападника, але ця зброя була занадто потужною, і я не вміла з нею боротися. На хвилину я розгубилася. У голові виникало безліч запитань одночасно. Хто на нас напав? Це напад із Космосу? Чи звідкись ще? Що це за зброя? На кого спрямована ця атака?

Тайрус.

Звичайно. Тайрус!

Згадавши про нього, я запанікувала. Я повинна негайно його знайти! Я звелася на ноги. Вітер бив по обличчю, дерева наді мною, здавалося, корчилися від болю, а згори падали потоки води, проте думала я лише про те, як це Тайрусу вдалося змусити мене погодитися розділитися: раптом Люмінари зроблять щось із ним під час цієї атаки.

Я зможу якось його захистити. Я знайду для нього укриття.


Я знайшла Тайруса в залі для засідань. Він здивовано поглянув на мене, побачивши мій брудний одяг і шалений погляд, й одразу підійшов і обійняв мене.

— Що сталося, кохана?

— Тайрусе, ти поранений?

Він відступив на крок назад.

— Що з тобою трапилося?

— Нас атакують! — Я провела руками по його тілу, перевіряючи, чи не поранений він. Його м’язи напружилися. — Нам потрібно негайно знайти укриття!

— Який вид атаки?

— Вогняна зброя з неба. Я не знаю, що це за атака. Воно розсікає небо яскравими спалахами. Слухай! Чуєш, це відбувається прямо зараз! — я здригнулася від ревучого звуку, що пронизав повітря.

Якусь мить Тайрус просто дивився на мене. А потім почав сміятися.

Що в цьому смішного?

— Пробач, Сайдоніє, — він узяв моє обличчя в руки. — Я забув, що ти ніколи не була на планеті, — Тайрус стишив голос і прибрав мокрі пасма волосся з мого лиця. — Мабуть, тобі ніхто не розповідав про явище, яке ти щойно побачила. Ти, напевно, злякалася, — він поглянув через плече на високопосадовців, із якими вів перемовини. — Ми можемо відкласти наші справи на деякий час? Я маю дещо показати своїй коханій.

Вони виглядали настільки ж розгубленими, наскільки я почувалася такою. Але Тайрус залишався спокійним і незворушним й, коли вони погодилися відкласти перемовини, він поклав мою руку на згин своєї, накривши її долонею, ніби я була якимось тендітним створінням, котре потребує заступництва. Це був настільки дивний і незнайомий жест, що я не знала, як на нього реагувати. Ми вийшли на вулицю.

Я притиснулася до нього, бо, хай Тайрус і не зважав на небезпеку, я, тим не менше, залишалася насторожі. Я була готова штовхнути його на землю і захистити за першої ж потреби. Зброя продовжувала розсікати небо, але коли я вказала на неї, Тайрус похитав головою і не дав мені затягти його у приміщення.

— Це не зброя. Ти довіряєш мені?

Я замислилась. Я довіряла йому настільки, наскільки могла довіряти будь-кому. Я кивнула.

Він повів мене ще далі. Ми стояли під дощем, серед спалахів і голосного гуркоту, і він показав на небо.

— Це погода! — сказав він, перекрикуючи шум. — Ми зараз — в епіцентрі шторму. Ці спалахи — це не зброя, це природні електричні розряди, що називаються блискавкою. Це частина планетарного життя.

— Подібні блискавки — нормальне явище? — я дивилася на сліпучі розряди вогню. Я чула про дощ, але електричні спалахи? — Люди живуть із цим? Але... я бачила, як блискавка розколола навпіл дерево! Це небезпечно!

Сильний вітер розкуйовдив його волосся, а він стояв і сміявся.

— Блискавка небезпечна. Я цього не заперечую. Але в ній є щось прекрасне, чи не так?

Я міцніше стиснула його руку, намагаючись побачити в цих спалахах красу, про яку він казав. Так, можливо, у них є щось величне. Вони запалюють купол небес, оголюючи ламані береги хмар.

— Так, — нарешті промовила я, відчуваючи, як по шкірі побігли мурахи. Це було прекрасно. Дуже незвичайно, дуже дивно.

Я поглянула на Тайруса і завмерла від здивування. Він дивився на мене, а не на небо. Його волосся було зовсім мокрим і прилипло до голови.

Раптом я подумала: тепер, коли я навчилася бачити прекрасне, я була здатна розгледіти красу всюди. Можливо, навіть в обличчі іншого створіння.

Я відвернулася. Дощ продовжував падати на нас, але тепер, коли зник страх, я звернула увагу на інші відчуття: сукня прилипла до тіла, вона була важкою і наскрізь мокрою, а шкіра Тайруса — теплою і вологою. Краєм ока я помітила сіпання його губ — посмішку, яку він стримував.

Невже він мовчки насміхається над моїм невіглаством?

— Що таке? — обережно запитала я.

Він простягнув руку і провів пальцями по моєму вологому волоссю, прибираючи пасма з очей.

— Я навіть уявити не міг, що ти можеш злякатися. Я думав, що Діаболіки... безстрашні.

— Так і є, — відповіла я. Але тільки-но я вимовила ці слова, як зрозуміла, що то брехня. Мене вчили виглядати безстрашною, але я ніколи так і не подолала цього почуття.

Він погладив мене по руці.

— У будь-якому разі мені шкода, що мене не було поряд і я не пояснив тобі цього раніше.

Його вираз обличчя здався мені дивним. Через деякий час я зрозуміла, що в його очах я побачила ніжність — по-справжньому незахищений погляд на обличчі юнака, який завжди був насторожі. Він продовжував гладити мою руку, і я усвідомила, що він намагався мене заспокоїти. Мене.

Він знав, що я таке. І тим не менше, він намагався мене заспокоїти.

Я озирнулася, але нікого не побачила позаду. Це не була демонстрація прихильності для сторонніх очей. Він просто намагався заспокоїти Діаболіка.

Більше того, він знав, що я збрехала про свою безстрашність, але не засуджував мене за це.

У горлі ніби утворилася якась грудка. Я потерла його, але відчуття не зникло.

Дощ ущух і припинилися блискавки.

— Мені потрібно знайти Дедлі, — пробурмотіла я.

Ми мовчки рушили на пошуки собаки. Місяці нарешті вийшли з-під щільної завіси хмар і пролили на землю сріблясте світло, що переливалося в краплинах води поміж пишних зелених виноградників. «Краса», — знову подумала я. — «Дика і неконтрольована, як і блискавка». Я не знала, захоплююся я нею чи остерігаюся її.

А потім світло ковзнуло по стомленому обличчю Тайруса, і я подумала про тих високопоставлених чиновників, яких ми залишили всередині.

— Я можу сама його знайти, — сказала я. — Тобі не обов’язково мене супроводжувати.

— Я радий можливості взяти перерву. Крім того, буде краще, якщо ми знайдемо ту істоту до того, як вона загризе когось із Люмінарів. Це не сприятиме успіху перемовин.

— Як усе просувається?

На його губах з’явилася посмішка, але очі залишилися серйозними.

— Вони налаштовані скептично. Що й не дивно. Зважаючи на вбивчий простір неподалік, вони бояться, що за кілька десятиліть втратять планету. Вельмишановне Панство не хоче їх чути. Найкраще, що зміг запропонувати Сенатор фон Пасус — це евакуювати всю планету... Люмінарці в ярості. Наразі я наштовхнувся на доволі лютий супротив з їхнього боку, але я сподіваюся, ми дійдемо згоди. Твоя подруга Невені залишиться Намісником тільки номінально. Вони притримають свою декларацію про незалежність до мого сходження на трон. Ставши Імператором, я перегляну політику щодо наукової освіти, і вони отримають доступ до будь-яких відновлених даних, що зможуть допомогти у вирішенні проблеми.

— І вони погодяться на це?

Тайрус відвернувся, насупивши лоба.

— Я сподіваюся на це, бо в іншому разі, я привів нас прямо у ворожі руки.

Ворожі? Я поглянула на нього, бажаючи, щоб він подивився мені у вічі й сказав відверто, наскільки ворожі?

— Ось твій собака. Хутчіше, — сказав Тайрус, плеснувши в долоні, і побіг за Дедлі. Я кинулася навздогін, прагнучи позбутися напруги в гонитві за Дедлі, і на короткий час питання про перемовини відступило в глибини моєї свідомості.

Діаболік

32

Діаболік

УПРОДОВЖ НОЧІ блискавка й грім поверталися кілька разів, вириваючи мене з обіймів сну. Щоразу, коли гуркіт повторювався, я підскакувала з ліжка, і моє серце шалено калатало, бо на якусь частку секунди мені здавалося, що нас атакують. Потім у моїй свідомості спливали слова Тайруса. Блискавка. Просто блискавка.

Після такого уривчастого сну, я не одразу прокинулася, коли хтось увійшов до кімнати, і навіть після того, як Дедлі загавкав зі свого загону. Слуги, яких до мене приставили, вільно заходили до кімнати й виходили з неї, хоча й намагалися уникати мене після того, як учора я помчала на пошуки Тайруса.

Матрац опустився під додатковою вагою. Чиясь рука торкнулася моєї.

— Сайдоніє.

Я сіла так швидко, що Невені підстрибнула.

— О, це ти, — видихнула я.

Обличчя Невені залишилося серйозним, і вона не відповіла посмішкою на мою посмішку.

— Я не робитиму вигляд, що розумію твої раптові почуття до Тайруса Домітріана, — сказала вона. — Я можу тільки припустити, що це — реакція на твоє горе.

— Горе? — я протерла очі, намагаючись скинути павутиння сну зі свого розуму.

— Ти втратила сім’ю. Ти залишилась одна у цілому Всесвіті, і я навіть не можу собі уявити, наскільки це боляче, — вона стиснула мою руку. — Ось чому я сперечалася з іншими стосовно твоєї справи. Вони знають, ким був твій батько, і що він спробував зробити: як намагався передати дані наукових досліджень Ексцесам. Тільки через це вони погодилися не вершити суд над тобою, хоч ти й одна із Сенаторів Імперії.

Я підскочила так швидко, що навіть не встигла усвідомити свого бажання звестися на ноги.

— Що ти маєш на увазі, Невені?

Вона здригнулася, коли я нависла над нею, але встала з усією гідністю, яку змогла зібрати, її темні очі блищали рішучістю.

— Люміна вийшла зі складу Імперії. Ми не змінимо нашого рішення. Досить із нас Імперського панування. Можливо у нас і немає Імператора, якого можна покарати за злочини проти нашого народу, але Спадкоємець Прімус стане прекрасною заміною.

— О, ні, не стане! — прогарчала я.

— Пізно, — вона знизала плечима. — Вони забрали його вночі. Допитали, судили і скоро вирок приведуть у викона...

Я вдарила її.

Невені скрикнула, впавши на землю. Перш ніж вона встала на ноги, я схопила її за волосся і потягла вгору.

— Де?

— Допоможіть! — закричала вона. — Допоможіть!

Двері відчинилися й всередину влетіли охоронці, які перебували тут саме для подібних випадків. Я поглянула на них. Четверо. Рушниць немає, лише палиці. Очевидно, вони вважали, що зброя їм не знадобиться, аби схопити Сайдонію Імпірінс. Це була їхня помилка.

— Допоможіть мені! — закричала Невені.

Я відштовхнула її вбік і стрибнула вперед. Перший чоловік широко розставив руки, ніби намагався зловити мене. Поблажлива посмішка на губах охоронця зникла, коли я з розмаху вдарила його в обличчя. Він відлетів до стіни. Наступний опинився в моєму захваті, перш ніж побачив, як я наближаюсь до нього. Я з такою силою жбурнула його, що він пролетів через усю кімнату і розтрощив скляний столик. Інші два рушили на мене разом. Я ухилилася від розставлених рук, підскочила, схопивши їх за коміри й стукнула головами.

Коли я розвернулася, бліда Невені відсахнулася, дивлячись на мене широко розплющеними очима. Вона поглянула на «поле бою», і її щелепа відпала.

— Ти... ти не людина.

— Ні, не людина, — відповіла я. Ось воно: небезпека, від якої я помчала захищати Тайруса вчора ввечері, прийшла сьогодні. — Куди забрали Тайруса?

Звичайно, вона почала протестувати. Але наша розмова була короткою. Я дала їй зрозуміти: якщо вона спробує втекти, я зламаю їй шию. Здавшись, Невені повела мене коридорами маєтку, поглядаючи на мене заплаканими очима, як на зрадницю.

— Я не розумію. Що ти таке?

Сенсу брехати не було.

— Я була Діаболіком Сайдонії Імпірінс.

— Ді-Діаболіком? Як Енміті? — вона витріщилася на мене. — Цього не може бути.

— Чому ж, це правда. Я обдурила тебе.

— Як ти можеш бути живою?

— Сайдонія Імпірінс врятувала мене від Великої Чистки. А я приїхала в Хризантеміум замість неї. Для того, щоб захистити її, — гірко промовила я.

— Я не розумію! Чому ти допомагаєш Тайрусу Домітріану? Якщо те, що ти сказала, — правда, у тебе є більше причин, ніж у будь-кого іншого, щоб бажати смерті Домітріанів!

— Так і є. Але я не бажаю смерті Тайрусу.

Тому що він був другом — другом, який покладався на мене. І я хвилювалася за нього так, як ніколи раніше ні про кого іншого. Я не змогла запобігти смерті Сайдонії. Але доля Тайруса була в моїх руках.

Ми вибігли на вулицю.

— Уже пізно, — видихнула Невені. — Тут вони виголосили вирок. Мабуть, вони вже повели його на страту.

— Куди?

— У Флігель на Центральній площі.

Я замахнулася на неї рукою.

— Де це?

— Ти знову вдариш мене?

— Якщо доведеться.

Невені сплюнула кров. Я майже не стримувалася, коли вдарила її останнього разу.

— Шістдесят кварталів звідси, — вона махнула головою в напрямку вулиці.

— Кварталів? — перепитала я, намагаючись зрозуміти, про що вона говорить.

— Секцій між поперечними вулицями. Шістдесят секцій.

— Якщо ти брешеш...

— Навіщо? Ти все одно не встигнеш.

— Невені, — я поглянула на неї, підшукуючи слова. — Я теж ціную твою дружбу. Мені дуже шкода, — і я вдарила її так швидко, що вона навіть не встигла злякатися.

Я прихилила її непритомне тіло до стіни будинку на вулиці і, розвернувшись, помчала в напрямку площі. Я бігла так швидко, як тільки могла, розуміючи, що цього не достатньо, розуміючи, що тільки-но вона опритомніє, то відправить за мною своїх людей.

Слід було її вбити. Краще б я її вбила.

Повз мене промчав автомобіль на повітряній подушці. Інший ледь не переїхала мене, і в мене з’явилася ідея. Я вилізла на пожежний жолоб будинку і зістрибнула на наступне авто, засунувши пальці в щілини рами, щоб вітер мене не здув. З вікон автомобіля на мене витріщилися пасажири. Я відштовхнулася й щосили вдарила ногами у вікно. Під час першого удару вони відскочили, після другого — на вікні з’явилися тріщини, після третього воно розбилося вікно й уламки скла полетіли всередину.

Пасажири закричали і відсахнулися від мене. Мабуть, я являла собою страшну картину: забризкана кров’ю дівчина, одягнена в брудну нічну сорочку.

— Відвезіть мене на Центральну Площу, — сказала я. — Негайно.


Центральна площа була відкрита тільки для пішоходів. Великий натовп патріотично налаштованих Люмінарців уже зібрався навколо Флігеля, — одинокої звивистої вежі — щоб побачити страту Тайруса Домітріана, який був Спадкоємцем тієї гонорової Імперії, що нібито управляє ними. Над натовпом височіли величезні екрани, встановлені для трансляції виконання рішення суду — страти Спадкоємця Прімуса. Кількість людей на площі вразила мене: біля будівлі зібралося більше люду, ніж мені коли-небудь доводилося бачити в одному місці.

Коли я зрозуміла, як управляти авто, я взяла кермо у свої руки і направила його прямо в юрбу, включивши попереджувальну сирену. Люди розбігалися, розчищаючи мені шлях. Я не могла зрозуміти, як зупинити цей транспортний засіб. Зробивши глибокий вдих, я спрямувала його в стіну Флігеля й приготувалася.

Автомобіль врізався в неї і зупинився. Я відчула, як мене огорнула шовковиста тканина. Я вибралася з тенет подушки безпеки і вилізла через вікно автівки, наче якась фантастична новонароджена істота із розбитої шкаралупи.

Зіткнення не тільки зупинило авто, а й утворило пролом у будівлі. Я протиснулася через просвіт у стіні й полізла на вежу, де зібралася верхівка Люміни, щоб побачити виконання вироку, який мав відбутися в іншому кінці кімнати.

Перший охоронець помітив мене. Він подав сигнал іншим, й вони націлили на мене зброю. З усіх боків у мене полетіли промені. Я перекинулася назад, не стільки ухиляючись, як переміщаючись і перестрибуючи через найближчих глядачів у такий спосіб, на який здатний тільки Діаболік, сподіваючись, що мої непередбачувані рухи мене врятують.

Вищі верстви суспільства Люміни закричали від страху й розбіглися в різні боки, у поспіху натикаючись один на одного. Я скочила на плечі одному чоловіку і стрибнула з висоти його росту на сцену в передній частині кімнати, де тримали Тайруса. Його оточувало ще більше охоронців, які цілилися в мене, але я пригнулася і прибрала найближчого з них, відібравши зброю, яку націлила на його колег. Вони швиденько впали на підлогу.

Я обійшла високопосадовців, які зібралися навколо Тайруса. Вони змусили його стати на коліна й приготуватися до смерті.

Я вб’ю їх усіх або помру сама.

Один постріл у батька Невені — але несмертельний, бо, хай там як, а Невені була моїм другом. Але, для всіх інших...

— Стій! — озвався до мене Тайрус. — Не вбивай їх.

Зараз був не час для вияву милосердя. Я кинула на нього роздратований погляд.

— Чому?

Одним швидким рухом я направила зброю на нього і вистрілила в наручники.

Тайрус злякано відсахнувся, коли його руки стали вільними, і звівся на ноги. Я пройшла за спинами високопосадовців, щоб охоронці не взяли мене на приціл.

— Краще вбити їх, — сказала я. — Ми залишимо батька Невені в живих і візьмемо його в заручники, щоб втекти...

— Ні, — Тайрус поглянув на високопоставлених чиновників. — Якщо я збережу вам життя, ви погодитеся вислухати мене?

Що він робить? Я подивилася на решту еліти Люміни, яка не встигла втекти, і на охоронців, що піднімалися нагору, тримаючи зброю напоготові. Що такого Тайрус може їм сказати, чого не сказав раніше? Ці люди довели, наскільки вони підступні й хитрі. Вони прокралися в покої Тайруса вночі й схопили його, щоб вбити. Вони не заслуговують на другий шанс.

Але Тайрус уже відвернувся від мене, звертаючись до високопосадовців, які хвилину тому оточили його, а тепер безпорадно стояли з піднятими рукам.

— В останнє звертаюся до вашого здорового ґлузду. Я знаю, ви не запрошували мене сюди. Я прийшов сам, і якщо після того, як скажу своє останнє слово, Люмінарці все ще бажатимуть стративши мене, я не противитимуся цьому. Я піду на це. Добровільно.

Високопоставлені чиновники заворушилися. Я побачила, як через прогалину в стіні лізуть кілька людей. Невені теж продиралася всередину, а за нею йшли її особисті охоронці. Схопившись за голову, вона оглянула кімнату. Коли наші очі зустрілися, я побачила, як її обличчя спотворив гнів.

Батько Невені порадився з іншим чоловіком і сказав:

— Гаразд. Ми вислухаємо ваше останнє звернення за умови, що ви погодитеся з будь-яким нашим рішенням.

Тайрус кивнув.

— Тоді давайте опустимо зброю й поговоримо.

Опустимо зброю? Я прикусила щоку, щоб стримати свій гнів. Він мав на увазі, що я опущу зброю, але я не планувала цього робити. Кілька хвилин тому вони збиралися його стратити. Що він творить? Вони збиралися вбити його!

Тайрус мовчки поглянув на мене — його очі благали довіритися йому. Довіритися його судженню. Чи здатна я на таке в подібній ситуації? Чи можу я дозволити цьому статися?

Мої руки затремтіли, але я змусила себе опустити зброю.

Зараз ми обоє були беззахисними і покладалися на милість Люмінарців.

Діаболік

33

Діаболік

НАЧЕ В ТРАНСІ я йшла за Тайрусом і купкою високопосадовців, які прямували до окремої кімнати для проведення перемовин. Я трималася якомога ближче до Тайруса, а інші намагалися бути якомога далі від мене.

Моя рвана нічна сорочка була вся в крові, і я знала, що розкрила свою справжню сутність перед елітою Люміни, довівши, що аж ніяк не можу бути людиною.

Тайрус, який щойно дивився в очі смерті, спокійно зробив ковток води і сів у голові стола, ніби командувач високопосадовців Люміни, який зібрав звичайне засідання, а не нагальний суд перед виконанням вироку.

— Я вибрав неправильний підхід, — мовив він. Слабке золотисте світло, наче мед, лилося на його шкіру, відкидаючи темні тіні на вигини м’язистих рук і сповнене спокійної гідності обличчя. На обличчі Тайруса не було й сліду тривоги: незважаючи на свій молодий вік, він мав вигляд справжнього Імператора. Дивно, як хтось міг повірити, що він — божевільний. — Я прийшов сюди, аби запевнити вас, що я не такий, як мій дядько, хоча й чудово розумію, що у вас немає жодних причин мені довіряти.

У повітрі пролунали ствердні вигуки, і я побачила ворожий блиск в очах.

— Я очікував, що ви сліпо повірите моїм заявам дарувати вам незалежність. Але які у вас гарантії того, що я дотримаю свого слова і виконаю обіцянки, коли стану Імператором? Коли буду в безпеці? Дозвольте мені підтвердити свої слова діями.

Він витягнув з-під туніки тонку металеву ампулу. І спокійно поклав її на стіл перед собою.

— Ви запитуєте, чим я відрізняюся від свого дядька. Ось спосіб мого дядька. Шлях Домітріанів. Ця ампула була зі мною весь час, навіть коли ваші люди схопили і судили мене цього ранку, не давши сказати жодного слова на свій захист. Вам відомо, що це?

У залі запала мертва тиша. Судячи з виразу обличчя оточуючих, ніхто не мав уявлення, що це таке.

— Деякі з вас, напевно, знають імперську історію. Мій дядько, без сумніву, бажає повторити події минулих літ. Моя прабабуся колись використала подібну біологічну зброю, щоб придушити повстання на Фортікані.

Кімнатою пронісся гул голосів, а кілька Люмінарців зірвалися зі своїх місць, ніби були готові вистрибнути з кімнати прямо зараз. З вуст багатьох злетіла фраза:

— Розчинний Туман! Розчинник!

— Так, це Розчинний Туман. І якби я хотів використати його, — сказав Тайрус, підвищивши голос, але не переходячи на крик, — хіба не зробив би цього раніше? Я стояв на порозі смерті, куди ви штовхнули мене своїми руками, і все одно не збирався відкривати цю ампулу. Я не бажаю йти на вбивство тисяч невинних людей. Це шлях мого дядька. Так, я визнаю: це імперський шлях Домітріанів, але це не мій!

У кімнаті запала тиша. Я підійшла ближче до ампули і, не торкаючись до неї, почала роздивлятися. Раптом я пригадала хитрий блиск в очах Імператора, коли він погодився дозволити Тайрусу провести перемовини з Люмінарцями і коли повідомив, що скаже племіннику, що саме їм передати.

— Імператор відправив вас сюди, щоб активувати цю... цю біологічну зброю, чи не так? — прошепотіла я. — Він не хотів, щоб ви проводили перемовини.

Тайрус гірко посміхнувся і підкинув ампулу в руках, дивлячись на її гладенькі металеві контури.

— Ні, він не бажав вирішувати це питання мирно. Він хотів, щоб Люмінарці стали прикладом для інших. Він спеціально сказав мені висадитися на поверхню планети й розвіяти цей Туман — так само, як колись зробила моя прабабка зі своїми противниками. У цій ампулі достатньо спор, щоб знищити цілу провінцію. Ми з тобою були б у безпеці. У нас імунітет завдяки вакцинації, яку нам провели разом з усіма стандартними планетарними щепленнями перед вильотом із Хризантеміуму. Однак Люмінарців очікувала страшна смерть.

— Ви погрожуєте нам? — запитав батько Невені тремтячим голосом.

Тайрус поглянув прямо йому у вічі.

— Хіба ви ще не зрозуміли, що це не так? Мене відправили сюди з єдиною метою: застосувати цю біологічну зброю, але я ніколи цього не зробив би. Навіть якби це коштувало мені життя. Я вже продемонстрував вам це. Ви збиралися вбити мене, і я приготувався до смерті, але все одно не використав зброї. Я не маю наміру рухатися шляхом моїх предків! Я прибув сюди, щоб вирішити конфлікт під час перемовин, і вберегти вашу планету від руйнування. Незалежно від того, яке рішення ви ухвалите сьогодні: вбити чи відпустити мене, ця ампула залишиться закритою і невикористаною, — він нахилився вперед. — Якщо ви вирішите залишити мене в живих, я можу пообіцяти вам одну річ: ви більше ніколи не зіткнетеся з подібною загрозою. Після повернення на Хризантеміум, я захоплю владу, скинувши з престолу свого дядька. Потім я планую послабити владу Вельмишановного Панства над Імперією й назавжди звільнити вас від їхнього впливу.

У мене перехопило подих, коли я почула, як Тайрус відкрито говорить про державну зраду. Люмінарці почали перешіптуватися, приголомшені сказаним, але дозволили йому говорити далі.

— Я бачив вбивчий космос неподалік від вашої планети. Я розумію, яка небезпека загрожує вам у найближчому майбутньому, — мовив Тайрус. — Я розумію, чому ви бажаєте вийти із союзу. Імперія гальмує розвиток технологій і знань, необхідних для вашого порятунку, і заборона Імперії на освоєння нових знань впроваджена винятково для збереження влади Вельмишановного Панства. Тих, хто ставить під сумнів необхідність подібних репресій, вважають богохульниками і єретиками, які виступають проти віри Геліоніки — віри маленьких і нікчемних вельмож, котрі використовують її як палицю для биття. Це я можу сказати напевне. Я народився і виріс серед цих людей. Релігія — це лише їхній інструмент і більше нічого.

Невені вийшла вперед і з недовірою перепитала:

— А навіщо вам діяти по-іншому? Якщо ви зробите те, що обіцяєте, ви лише зруйнуєте підґрунтя власної сили.

— А які альтернативи? — сказав Тайрус. — Чекати, доки вбивчий космос не поглине все навколо? Чекати, доки ми не зможемо і кроку ступити, не зіткнувшись із власним забуттям? Застій і бездіяльність — це смерть, Панно Сагну. Замість того, щоб увійти в аннали історії мов черговий боягуз, який закрив очі руками й сховався від неминучих реалій у мимовільних насолодах і втіхах, я хочу бути тим, хто зробить перший крок на шляху до змін.

— І як ви це зробите? — уїдливо запитав голос із натовпу.

— Мій дядько вже дав мені засіб для протидії Вельмишановному Панству. Він відібрав владу в багатьох великих імперських родин. Тепер Імператор може ухвалювати самостійні рішення в Сенаті без будь-якого контролю з боку вельмож. Я здатен відібрати силу, яку він захопив, — мандат, що він підготував для себе, — і протидіяти будь-яким запереченням Вельмишановного Панства. І, клянуся вам, я це зроблю!

— Звідки нам знати, що ви говорите правду? — запитав батько Невені. — Ви можете змінити свою думку, тільки-но влада опиниться у ваших руках.

— Усе дуже просто, — сказав Тайрус, — ви щойно почули слова зради із моїх вуст. Я зізнався вам, що планую вбити свого дядька Імператора. Власне, я навіть зізнався, що допомагаю Діаболіку зображати із себе Сенатора фон Імпірінс, і приховую це від Вельмишановного Панства, хоча зрадою вважається навіть саме володіння Діаболіком, — він вказав на мене рукою.

Кілька пар здивованих очей поглянули в мій бік. Невені глитнула, але навіть не подивилася на мене.

— Я дав вам карти в руки, — мовив Тайрус, — кожному з вас: майже десяток свідків, компромат, що може легко знищити мене до або після того, як я стану Імператором, бо хто з Вельмишановного Панства стане терпіти мене на троні, коли дізнається про мої наміри?

Серед натовпу пробіг шепіт.

— Я довіряю вам свої найнебезпечніші секрети, — переконливо мовив Тайрус, — тому що у нас одна мета. Вона об’єднує нас. Ми прагнемо одного й того ж. Тепер вибір за вами: чи дозволите ви мені вийти звідси і здійснити задумане, чи вб’єте прямо тут і зараз? Моє життя у ваших руках.

Він розвів руки, а я боролася зі спокусою вистрибнути вперед і захистити його від них.

Я побачила, як високопосадовці, один за одним, випускали з рук кобури, у яких вони тримали зброю. Потім Тайрус спокійно зробив ще один ковток води, і я зрозуміла: він житиме. Нарешті йому вдалося переконати Люмінарців.

Ми вдвох сиділи біля вікна «Олександрії», і я вдивлялася вниз, поки корабель злітав із поверхні планети, з подивом розмірковуючи над тим, як Тайрус Домітріан вдало владнав ситуацію, принаймні для Імператора. Тайрус прилетів і переконав повсталих Люмінарців залишитись у складі Імперії. Імператор не знатиме, як йому це вдалося, і що Тайрус насправді сказав повстанцям, чи до яких махінацій вдався — він ніколи про це не дізнається. Це будуть вважати проявом політичного генія Тайруса.

Перед нашим від’їздом Невені прийшла побачитися зі мною. Тримаючись на безпечній відстані, вона промовила:

— Ти повинна знати, що більшості людей — більшості Ексцесів, як я, — байдуже до генетично створених людей. Вони... вони як попередження Вельмишановного Панства про те, що ми не потрібні. Що нас можна замінити.

Так ось чому Ексцеси з такою відразою ставляться до Служниць. А Діаболіки, мабуть, здаються їм іще огиднішими.

Голос Невені зірвався.

— Немезідо, я знаю, що такі істоти, як ти, зазвичай... вбивають людей, тому те, що ти не скривдила мене, має щось означати. Зважаючи на це й те, що ти зробила із Саліваром і Дівайні, можливо, одного дня я зможу пробачити тобі твою брехню.

Я зауважила, що вона назвала мене істотою.

— Мені жаль, що я зробила тобі боляче, але так було треба... Тим не менше, Невені, я не шкодую, що завдала болю їм.

— Добре, — посміхнулася вона. А потім її посмішка згасла. — Я лише хочу застерегти тебе. Тайрус може бути ворогом твого ворога, але він усе одно залишається Домітріаном. Ніколи не довіряй їм. Жодному з них. Це родина вбивць і брехунів. Можливо, він і не відкрив ту ампулу з Розчинним Туманом, але він все-таки приніс її із собою. Про що це говорить?

На цьому ми з Невені розпрощалися, можливо, назавжди.

Тепер, коли пурпурний океан і величезні континенти, гірські хребти й хмари зменшувалися в міру того, як ми відлітали все далі, я поглянула на Тайруса, пригадуючи дні, проведені там унизу — на планеті. Він розглядав ампулу з Розчинним Туманом — символ наказу свого дядька, якого він ослухався. Він проігнорував старі способи вирішення питань і пішов іншим шляхом.

— Ви вразили мене, — сказала я. — Ви продумуєте свої дії на десять кроків уперед.

Тайрус тяжко зітхнув і тремтячою рукою відштовхнув ампулу.

— Можливо, це лише так здається. Я не очікував, що вони візьмуть штурмом мою кімнату і відведуть на страту. Коли це сталося, я думав, що мені кінець. Я думав, що все було марно. А потім прийшла ти.

Лише тоді я помітила, що він тремтить усім тілом — його організм викидає надлишок адреналіну. А він дивився на мене, розглядаючи кожну мою рису з благоговінням і здивуванням.

— Немезідо, ти неймовірна. Я приготувався до неминучої смерті, а потім з’явилася ти, як ангел помсти... — він втратив голос. — Я звик до думки, що люди вмирають або зраджують, і я можу розраховувати лише на себе, але відтепер це більше не так. Я відчуваю, що можу довіряти тобі. Можливо, це зізнання прозвучало, як незначна заява, — його очі затуманилися, а голос захрип, — але це найбільший комплімент, на який я коли-небудь зважувався.

Я почервоніла, бо знала, що в дитинстві Тайрус втратив усіх, кого любив. Я відчувала його біль, коли він розповідав про смерть матері. Я знала, що він ріс під постійною загрозою смерті від рук своїх рідних, і, щоб вижити, покладався лише на власну кмітливість. Його слова означали дуже багато, вони були важливими, і мені не потрібно було пояснювати, чому саме.

Ніхто ніколи не дивився на мене так, як він... Я не могла відповісти таким самим поглядом, але коли я опустила очі, то не здатна була відвести їх від його губ, обличчя пашіло, а в роті пересохло.

Його великий палець ковзнув по моїй щоці.

— Поглянь на мене, — сказав він.

Я зробила різкий вдих і відкинула ці тривожні відчуття. Коли я підняла голову, його розумні очі, здавалося, зазирнули в глибини моєї душі.

— Ти неймовірна, — м’яко промовив він. — Це надто егоїстично з мого боку, але єдине, про що я можу зараз думати — це бажання повністю володіти тобою?

— Володіти мною... як...? — затинаючись промовила я.

Його губи вигнулися в дивній посмішці.

А потім він мене поцілував.

Діаболік

34

Діаболік

НАВКОЛО не було нікого, хто б міг побачити нас, нікого, кому потрібно було демонструвати наші почуття. Але губи Тайруса притиснулися до моїх, його рот був м’яким і теплим.

Я зніяковіла і завмерла, коли його рука торкнулася мого волосся. Коли він ковзнув губами по моїх вустах, мені здалося, ніби мої кінцівки почали танути. Його пальці теж це відчули. Вони викарбовували в мені це відчуття, погладжуючи мою шию. Він не був слабким. Я відчувала силу в його руках, коли він обхопив пальцями мою шию. Але в цьому жесті не було загрози. Почуття були солодшими, ніж від будь-якого дотику, які я знала до цього.

Його рот став більш вимогливим. Мої руки якимось чином опинилися на його тілі, випробовуючи міцність його м’язистих плечей. Внизу, під нашими ногами, планета ставала все меншою, і нас охоплювала п’янка темрява простору. Я притулилася до нього. Кожна частина мене ніби прокидалася і бриніла життям. Я не знала, що подібні відчуття можливі. У цей момент я сама собі здавалася чужою, і буденність повсякденної реальності видавалася немислимою.

Я подивилася на його тіло, як на чудо. Я провела долонями по його розпашілій шкірі, по його широких грудях. Він підійшов до мене й притис спиною до стіни. За його плечем я побачила, як Люміна віддаляється все далі від нас і простір навколо сповнюється зірками.

Його губи розімкнули мої вуста, і я відчула його язик.

Ось! Ось це було життям. Ось, що значить бути живою, бути людиною.

Я не хотіла, щоб це закінчувалося.

Але врешті-решт Тайрус відсторонився, пильно вдивляючись мені у вічі. Я відчула слабкість у ногах. Подібна вразливість мала стривожити мене, але в цей момент усе здавалося дріб’язковим і неважливим порівняно з одкровенням, що відбувалося прямо зараз. Я теж поглянула йому у вічі. У цю мить мені здалося, що я ніколи не бачила його по-справжньому. Сотня деталей кинулися мені в очі, вимагаючи уваги: блідо-зелені цяточки в його сіро-блакитних очах, сила його погляду, відчуття, ніби він зазирає в глибини мого єства. Як я могла раніше не відчувати аромату його шкіри або не помічати сили, майстерності та впевненості його рук? Мої пальці пробігли його біцепсами, від чого шкіру ніби обдало мільйонами іскор.

Тепер, принаймні, я знала, що таке стан сп’яніння. Я розуміла, чому в людей крутилася голова й паморочилося в очах, і чому вони заходилися дурним сміхом. Можливо, я навіть краще зрозуміла блискавку: моя пізнавальна активність була відкрита і здатна охопити весь світ.

Коли Тайрус підняв моє підборіддя, я побачила на його обличчі таємничу посмішку. Він знову притиснувся губами до моїх губ.

Так.

Ми дійшли до його розкішного шезлонга і разом потонули в ньому, не відриваючись один від одного, наші тіла притягувались, як два магніти. Чи було це розумно? Я не могла відповісти на це запитання. Незвичний, але чудовий туман заполонив мій мозок. Це було правильно. Це єдине, що мало значення. Відчуття цілісності сповнило все моє єство.

Пізніше, після довгих хвилин, Тайрус провів пальцем по опуклості на моєму переніссі.

— Звідки в тебе це? — пробурмотів він.

— Бійки в загонах, — я вивчала ямку на його підборідді, розсип його веснянок. — Ти не змінюєш зовнішності, як інші.

— Марна трата часу. А що? Думаєш, мені варто це зробити?

Я замислилася.

— Ні. Я ототожнюю кожну твою рису як відмінну ознаку твоєї особистості, за якими і впізнаю тебе. Веснянки, волосся, підборіддя... Твої очі.

Такі незвичайні очі. Вони ніколи не ховалися від мого погляду.

— Ти спостерігала за мною? — спитав він.

— Я спостерігаю за всіма. Але так, особливо за тобою.

Я побачила, що він бореться з посмішкою, але програє у цьому двобої. Він уткнувся головою в моє плече і видихнув, від чого по моїй шкірі побігли мурахи. Я запустила пальці у його мідне волосся і відчула, що він усе ще напружений і бореться з утомою, намагаючись приховати це.

— Людям потрібен сон після стресових і небезпечних авантюр, — сказала я тихо. — Поспи.

Тайрус розвернув мене так, щоб я лежала біля його грудей, а потім притягнув мене до себе, лоскочучи мою шию своїм подихом. Ніколи раніше я не спала так близько до когось, але через деякий час усвідомила, що не маю нічого проти. Коли тебе так обіймають, ти почуваєшся дуже спокійно і безтурботно.

Його губи торкнулися моєї потилиці.

— Добраніч, Немезідо.

Я посміхнулася, хоча він і не бачив цього. Я посміхнулася пустій кімнаті й холодній, бездушній мантії зірок за вікном і лежала, почуваючись повністю задоволеною й прислухаючись до його дихання, яке стало глибоким і рівним.

Уже засинаючи, я відчула ще дещо. Відчуття, які з’являлися від того, що його тіло притискалося до мене. Моя шкіра вся бриніла, кожна клітина бажала дослідити і пізнати людину, яка лежала поряд.

Дуже обережно, щоб не розбудити сплячого, я розвернулася з наміром добре його роздивитися. Сріблясте світло зірок ластилося до нього, покриваючи позолотою різкий виступ його вилиці й гордий квадрат щелепи. Я провела пальцями по його руці.

Раптом я усвідомила, яке це диво. Діаболіки не були створені, щоб бажати. Але я не могла знайти іншої назви для цієї п’янкої жаги пізнати його.

Дивна напруга поширилась моїми грудьми. Я не була пов’язана з Тайрусом. Для моїх почуттів не було жодних генетичних причин.

Це могла бути тільки моя людяність. Чиста, вроджена людяність.

Донія мала рацію. Весь цей час я була здатна на подібні почуття.

Я глитнула, коли почуття нахлинули на мене. Я хотіла збудити Тайруса, щоб подякувати йому, як він подякував мені за порятунок свого життя, бо він теж врятував мене.

Дуже обережно я доторкнулася до його обличчя. Йому було потрібно більше часу на сон, ніж мені. Він здавався дуже блідим. Страта, що мало не відбулася, завдала йому більшої шкоди, ніж він думав.

І тому я дозволила йому ще поспати.

Тільки-но ми влетіли у гіперпростір, сріблясте світло за вікном змінила непроглядна пітьма. Я тихо встала й востаннє поглянула на нього, перш ніж вийти з кімнати.

Мені все здавалося іншим: я бачила красу за кожним звичним поворотом. Гладкість консолей, що вишикувалися в коридорі, коливання сукні навколо моїх кісточок. Мені здавалося, ніби я — в дивовижному сні. Моє примарне відображення промайнуло на консолі, повз яку я проходила, і я зупинилася, щоб роздивитися його. Я дивувалася цьому усміхненому створінню. Воно зовсім не було схоже на ту неживу істоту з порожніми очима, відображення якої я бачила в дзеркалах у фортеці Імпірінс.

Вона була живою.

Зайшовши до своєї кімнати, я плеснула в долоні, щоб Дедлі підійшов до мене і ми могли погратися: він полюбляв гавкати на мої пальці, якими я танцювала по підлозі, ніби вони були маленькими тваринами. Мій погляд зупинився на суцільній темряві за вікном, і я із захопленням відзначила, що навіть порожнеча може бути прекрасною у своїй пустоті. І в цей момент моє створіння повільно пришкутильгало до мене.

Я пильно подивилася на нього, затримавши погляд на долю секунди довше — достатньо, щоб побачити хворобливий блиск його очей і те, як важко він пересуває лапами, а не підстрибує, як зазвичай. Він нерішуче махнув хвостом один раз, а потім його лапи підкосилися і він впав.

— Дедлі! — я сіла на підлогу поряд із ним, і відчула, як він тремтить і здригається всім тілом, яке ніби закостеніло й стало занадто слабким.

Я витягла скриню з медичними ботами, яку ми з Тайрусом використовували під час наших тренувань, і відкрила кришку. Вони здійнялися вгору і підлетіли до Дедлі, виблискуючи аварійними світловими індикаторами, але відступили не полікувавши його. Що б не трапилося з ним, це було поза межами їхніх можливостей.

Він важив дуже багато, але я взяла його на руки й вибігла в коридор. Мені знадобилася хвилина, щоб згадати, де кімната лікаря Тайруса.

Лікар нан Домітріана злісно поглянув на мене, бо я розбудила його серед ночі, але ткнув пальцем у Дедлі, якого я досі тримала на руках.

— Він нічого не їв на планеті?

Я безпорадно і здивовано поглянула на нього. Я не була поряд із ним після того, як ми розділилися під час грози.

— Можливо.

— Якщо медичні боти не можуть допомогти йому, я не знаю, чого ви очікуєте від мене. Ось чому небезпечно брати своїх улюбленців на планету. У дикому середовищі існує безліч збудників інфекції й мікроорганізмів, яких ви не зустрінете в космосі.

— Але ж він одужає, чи не так? — стривожено запитала я.

— Сенаторе фон Імпірінс, ці звірі були створені для боїв. Ніхто не закладав у них здатність до довголіття.

— Має бути якийсь спосіб вилікувати його! Він не може ось так просто захворіти.

У цей момент щось на поясі лікаря задзижчало. Він поглянув на пристрій і рушив до дверей.

— Мене чекають в іншому місці. Мені дуже шкода, але я нічим не можу допомогти.

Я дивилася йому вслід. Потім Дедлі почало лихоманити, підкидати, і я притисла його до себе.

— Спокійно. Я тут, я захищу тебе. Заспокойся, — я не знала, де знайшла ці слова, але вони зірвалися з моїх губ, наче спів. Я віднесла його у свою кімнату, принаймні там він перебував у знайомому середовищі.

Його очі закочувалися, білки стали хворобливого жовтого кольору. Час від часу погляд Дедлі концентрувався на моєму обличчі, і він безпорадно дивився мені у вічі, ніби запитуючи, чому я нічого не роблю, щоб йому стало краще. Єдине, що я могла — це дивитися на нього з німим жахом, поки він здригався і тремтів у моїх руках, задихався і сходив піною.

Я була надто безпечною. Я думала йому сподобається на планеті, де він зможе відчути нові запахи й дослідити нові місця. Це була моя вина. Краще б я залишила його помирати в бою на рингу, ніж допустити подібне.

Я не могла плакати. Єдине, що я могла, — це гладити його за вухами і сподіватися, що він знає: я не кинула його, але незабаром напади стали безперервними, і він прикусив собі язика. І тоді я повернулася в реальність: я не могла дозволити цьому продовжуватися.

Я поклала руку на його шию й міцно стискати її, поки його лапа не перестала здригатися.

— Пробач мене, — прошепотіла я йому на вухо, усе ще міцно притискаючи до себе.

Я не відпускала його. Тіло Дедлі задерев’яніло й охололо в моїх руках. Я так і не дізналася, що з ним трапилося: чи він з’їв щось не те на планеті, чи підхопив якусь хворобу, але думка про те, що життя можна просто вкрасти, відкрило в моєму шлунку глибокий колодязь.

У той час, як він страждав у моїй кімнаті, мене не було поряд. Я була з Тайрусом.

Тайрус.

Я маю його побачити. Я маю знову обійняти його і опинитися в тому місці млості й задоволення, де смерть не має значення. Я обережно загорнула Дедлі в ковдру і вилетіла в коридор.

Коли я ступила на поріг кімнати, я почула голоси Тайруса і Лікаря нан Домітріана.

— Помаленьку, Ваше Високопреосвященство.

Звуки блювотних позивів.

Холодний серпанок застелив мені очі. Я згадала, як лікар отримав виклик, хтось покликав його до себе. О, ні.

Дедлі був не єдиним хворим на цьому кораблі.

Діаболік

35

Діаболік

ТАЙРУС ЗНІЯКОВІВ і випрямився, коли побачив мене у дверях. Його обличчя, вкрите краплями поту, було сірого кольору.

— Сайдоніє, краще не підходь близько. Я не хочу, щоб ти заразилася.

Мене охопив жах. А раптом Тайрус помре, так само, як і Дедлі. Я перелякано поглянула на лікаря.

— Що з ним? Перед відправленням на планету нам робили щеплення. Як він міг захворіти?

— Це всього-на-всього звичайна планетна лихоманка, — відповів замість лікаря Тайрус.

— Що це таке? — вигукнула я.

— Загальний термін, — похитав головою лікар. — Я розповідав вам, як мікроорганізми розвиваються в природному середовищі, а жителі космосу майже не захищені від них. Щеплення, що я зробив вам перед відльотом, не здатні убезпечити від усього. Його Високопреосвященство, прибуваючи на планету, ніколи не береже себе, тому завжди підхоплює місцеві бактерії.

Тайрус скривився.

— І я завжди обіцяю, що наступного разу слухатимуся вас, Лікарю.

Я могла тільки мовчки дивитися на Тайруса, який мав дуже виснажений вигляд — і це всього лише за кілька годин після того, як я пішла. Я пригадала, що його шкіра здавалася дуже гарячою на дотик. Чому я не запідозрила, що, можливо, він захворів?

Тайрус побачив вираз мого обличчя.

— Насправді немає причин для хвилювання, — спокійно мовив він, — усе минеться.

— Випийте ось це. Я скоро повернуся й огляну вас, — сказав лікар Тайрусу, подаючи йому склянку з паруючим відваром.

Приголомшена, я стояла як вкопана біля підніжжя його ліжка. Чому раніше я ніколи не помічала, наскільки люди вразливі?

— Як ти почуваєшся? Тобі не зле? — Тайрус відпив зі склянки, його обличчя блищало від поту. — Усе почалося під час сну, але я відчував незначний біль і до того.

— Я рідко хворію, — мій голос пролунав відчужено. Я справді почувалася дивно, ніби спостерігала за собою збоку.

Що я казала собі напередодні? Що нарешті побачила його по-справжньому? Тепер єдине, що я бачила, це його слабкість: кістки, які так легко зламати, і шкіру, яку так легко розірвати. Дедлі був змодельований, щоб бути сильним, створений для боротьби на виживання, однак це його не врятувало.

Яка зухвалість — забути, хай навіть на мить, про свою відмінність від Тайруса. Я була найнебезпечнішою істотою, яку коли-небудь створили, а він — вразливим людським створінням. Я житиму тоді, як інші загинуть.

— Лікар сказав мені, що твій пес захворів. Із ним усе гаразд?

Я дивилася на точку над його головою.

— Це був не пес, — тепер мої слова прозвучали грубо і жорстоко, як і належить Діаболіку. — Це був бойовий звір, створений для вбивств. От і все, — мій погляд затуманився, і я швидко закліпала очима, щоб це минулося. — Він... воно здохло.

— О, — голос Тайруса прозвучав м’яко. — Немезідо, мені дуже жаль.

— Це було просто створіння.

Він насупився.

— Але ти прив’язалася до нього, — він простяг руку. — Ходи до мене.

Я відступила назад.

— Ні. Просто відпочивай.

Він стиснув губи. Потім спробував піднятися, щоб підійти до мене, але не зміг і знову впав на подушки.

Я сховала кулаки у складках спідниці. Я всіма силами намагалася побороти бажання підійти до нього і допомогти йому.

— Відпочивай, — повторила я, задкуючи.

Цього разу він не протестував.

— Я зайду до тебе, коли одужаю, — видихнув він.

Повертаючись до своїх покоїв, я почувалася дуже виснаженою. Той політ фантазії й ілюзії, який сповнював мене, коли я мчала по цьому коридору, були безнадійно втрачені і забуті. Тепер я знову прийшла до тями, повернулася до суворої, гіркої реальності, у якій я була Діаболіком, а Тайрус — беззахисною, вразливою людиною, як і Сайдонія Імпірінс.

Сайдонія. Закривши рота рукою, я подавила різкий звук, який ледь не вирвався назовні. Так, я була наділена фізичною силою чотирьох людей. Але в мене не було сил пережити ще одну подібну втрату. Мати серце, сповнене емоціями, означає мати вогонь, який можуть загасити сили, проти яких ти безсила, або небезпеки, які ти не здатна побачити. Піклуватися — означає бути зовсім безпомічним.

Зайшовши до своєї кімнати, я поклялася, що більше ніколи не дозволю собі відчути подібну слабкість.

Планетарна лихоманка Тайруса затяглася на цілий тиждень. Я знала, що він не помирає, оскільки Лікар нан Домітріан не порушував свого режиму харчування і не сидів годинами в покоях Спадкоємця Прімуса.

Я більше не провідувала Тайруса, але насправді він ніколи не покидав мене. Він проник у мої думки і перед моїми очима невідривно стояв його образ. Коли спала, коли тренувалася, кожну хвилину прожитого дня я ловила себе на тому, що бачу перед собою Тайруса й жадаю його. Це було схоже на дію якогось наркотика, на який я підсіла після першої ж спроби. Я не могла звільнитися і побороти цю пристрасть.

Коли Тайрус нарешті здолав хворобу, я помітила різкі зміни, що відбулися з ним, хоча й намагалася не звертати на нього уваги. Він добряче схуд, але був у доброму гуморі. Коли він побачив мене, в його очах спалахнув вогонь бажання. Я знаходила різні приводи, щоб уникати погляду тих очей — уникати його, незважаючи на те що він заполонив усі мої думки.

Одного дня, коли я підтягувалася, я помітила, що Тайрус спостерігає за мною, стоячи в дверях.

— Ти не можеш уникати мене вічно, — промовив він.

Я зосередила всю увагу на точці між його очима, намагаючись не дивитися йому у вічі.

— Не розумію, про що ти.

— Що трапилося? Я знаю, щось не так.

Я зістрибнула на землю й почала віджиматися від підлоги, вдаючи, що не помічаю його. Це було те саме, що розвернутися спиною до Супернови. У моїй уяві він яскраво сяяв. Я кістками відчувала його присутність.

— Це через те, що я поцілував тебе? — він підійшов і став переді мною. — Це хвилює тебе.

— Я не хвилююся, — видавила я із себе з презирливою посмішкою, відштовхуючись від підлоги. Моя шкіра блищала від поту. Він стояв так близько, що я відчувала тепло його тіла. — Я сердита.

Його брови злетіли вгору.

— Чому?

— Я не така, як ви. Я не в змозі відчувати те, що й ви, Ваше Високопреосвященство.

На його вустах промайнула ледь помітна посмішка.

— Я так не вважаю. Коли ми відлітали з Люміни, ти була переповнена почуттями.

— Ви так думаєте? — я була рада, що мені вдалося промовити це байдужим тоном. — Тоді я повинна вибачитися перед вами за те, що ввела вас в оману, Ваше Високопреосвященство.

Він схопив мене за руку, обпаливши своїм дотиком.

— Тайрусе, чорт забирай. Я просив називати мене по імені.

— Це непристойно.

— До біса пристойності, Немезідо! Ми ніколи не зважали на них.

— Звідки взялося це «ми»? — я вирвала свою руку і відвернулася. — Я не людина, Тайрусе, — я виплюнула це ім’я, розвернувшись обличчям до стіни. — Я не здатна любити. Я не можу бути пасією, коханкою або компаньйонкою. Це не те, ким я є, я не здатна на подібне, — я знову повернулася до нього. — Ти хочеш, щоб я була тим, ким я не є. Ти просиш про неможливе.

Він нічого не відповів, але його обличчя зблідло. Його вигляд після недавньої хвороби стривожив мене, а я не хотіла переживати це почуття. Я взагалі хотіла нічого не відчувати, як і належить Діаболіку.

Він підійшов і різко притягнув мене до себе, його губи шукали мої. Цей поцілунок був вимогливим. Його сильні руки стисли мене в обіймах, міцно притискаючи до його тіла.

На якусь божевільну, незабутню мить він знову переміг мене. Відчувати його після стількох днів жадання... Здавалося, ніби я уві сні і спостерігаю за собою збоку. Це було те, чого я так бажала. Це було все, чого я бажала...

І це все можна втратити за одну мить.

Чорний, задушливий страх вирвав мене із заціпеніння. Я відштовхнула його.

— Досить! Ви забагато від мене хочете. Хіба ви попросите собаку створити для себе витвір мистецтва? Хіба ви попросите Служницю написати вірш? Я не можу цього зробити. Я не здатна на справжні почуття. Я ніколи не буду такою, як ви хочете. Змиріться із цим. І припиніть це.

Вираз обличчя Тайруса став відстороненим, на нього знову наповзла обережна маска. Якусь мить він вдивлявся в моє обличчя тим спокійним поглядом, що проникав повз усі мої захисні механізми.

А потім він ствердно кивнув головою.

— Гаразд, — тихо промовив він. — Я більше не нав’язуватиму свою прихильність тому, кому вона не потрібна. Віднині я залишу тебе у спокої.

— Це все, чого я прошу, — я відвернулася від нього і продовжила тренування. Я гостро відчувала його присутність, доки він нарешті не пішов.

Ми більше не влаштовували тренувальних боїв, і до кінця подорожі наші розмови не виходили за межі елементарного обміну люб’язностями. Тайрус став таким відстороненим і ввічливим, що мені було б легше, якби він сердився. Щоразу, коли ми перебували в одній кімнаті й повітря між нами ніби замерзало, я намагалася переконати себе, що це саме те, чого я хотіла. Мені було байдуже до подібної тривожної й болісної порожнечі.

Тим не менше, я не могла позбутися цього відчуття.

Мабуть, Тайрус і Дедлі були не єдиними жертвами Люміни. Ця тривожна потреба, що запалила в мені іскру життя після нашого відльоту з планети, була схожа на смертельну хворобу.

Але я зможу вилікуватися. Урешті-решт, я була Діаболіком, а в Діаболіків немає душі. Усі це знають. І я більше ніколи не буду настільки дурною, щоб думати інакше.

Діаболік

36

Діаболік

КОЛИ МИ З ТАЙРУСОМ повернулися до Хризантеміуму, на його честь влаштували свято. Імператор особисто вийшов привітати нас у «Валор Новус», що гудів від голосів людей у блискучому святковому вбранні.

— Наш герой! — щиро посміхнувся Імператор і сердечно обійняв Тайруса. — Розкажи ж нам про те, як ти придушив повстання. Ти відкрив ампулу з Розчинним Туманом?

— А, ви про це? — Тайрус спокійно підняв флакон. Натовп ахнув і відступив назад. Усі одразу здогадалися, що це таке. — Знаю, ви наказали мені скористатися цим, але після розмови з коханою... — він обняв мене за талію і притягнув до себе. — Вона переконала мене поглянути на Люмінарців по-іншому. «Коханий, — мовила вона, — це розумні істоти. Тож апелюй до їхнього розуму!» — він обвів натовп здивованою посмішкою. — Ви можете цьому повірити? За її порадою ми просто... все обговорили.

Тепер вираз обличчя Імператора став похмурим, що й не дивно. Щойно Тайрус саботував політичний курс свого дядька на очах у вельмож, які уважно слухали його промову. Імператор наказав йому вбити правлячу верхівку Люмінарців. Натомість, Тайрус залишив їх у живих.

— Ти взяв на себе забагато повноважень, — м’яко промовив Імператор, але в його голосі вчувалася погроза.

— Пробач, Дядьку. — Тайрус відпустив мене і впав на коліна, хапаючи руку Імператора і притискаючи її до своєї щоки. Запала абсолютна тиша, натовп затамував подих. А потім Тайрус промовив доленосні слова: — Я просто подумав, що Люміна — багата провінція, а зважаючи на те, що наша казна майже пуста...

Натовп дружньо ахнув від подібного легковажного розголошення такої страшної державної таємниці. Імператор зблід.

— ...мені здалося не доцільним, — продовжив Тайрус, — починати широкомасштабний конфлікт. Принаймні, не робити цього тоді, коли я можу використати свою силу переконання і домовитися з ними, — він замовк, дивлячись на дядька знизу вгору і вдаючи розгубленість. — Я подумав, що Ваше Високопреподобство схвалить моє рішення. То ви кажете, що я вчинив неправильно?

Імператор зміряв Тайруса лютим поглядом, вени на його шиї набрякли, і він ледь стримував свій гнів. Я подивилася в інший бік і побачила, що Сигна, з неприємною посмішкою на вустах, уважно спостерігає за тим, як розгортаються події. Вона не була дурепою. Сигна чітко усвідомлювала, як Тайрус щойно скомпрометував Імператора. Але чи здогадувалася вона, що це все було сплановано? І якщо так, то чи скористається вона ситуацією, щоб намовити сина проти Тайруса?

Імператор вирвав руку і повільно обвів поглядом усіх Вельмишановних Панів, які щойно вперше почули про те, що імператорська казна у вкрай плачевному стані... і які вперше побачили: тоді, як Імператор жадав крові, Спадкоємець Прімус виступив за примирення й апелював до здорового глузду...

Я спіймала погляд Тайруса і пильно поглянула йому у вічі. Наскільки точно він усе прорахував: повернувся з грандіозною перемогою, що гарантувала йому збір серйозної публіки. Він чекав саме на цей момент, щоб зробити перший крок проти свого дядька. Сьогодні він ані хвилини не вдавав із себе божевільного. Він відмовився від цієї хитрості. І коли я знову поглянула на Вельмишановну Панно Сигну, то її здивований вираз обличчя підказав мені, що вона також це помітила.

Імператор нарешті видавив із себе слабку посмішку. Він підняв Тайруса з колін.

— Ти дуже здивував мене, племіннику, — попри люб’язний тон, його погляд був холодним і безжалісним.

— Сенатор фон Імпірінс добре на мене впливає, — відповів Тайрус, знизуючи плечима. Він знову притиснув мене до себе. — Без неї я б не знав, що робити.

— Це я вже бачу.

У голосі Імператора не було й нотки тепла, а коли я мигцем поглянула на нього, його обличчя нагадувало маску смерті. Мене переповнили погані передчуття. Це був переломний момент. Які протистояння не виникнуть у Тайруса з його дядьком надалі, які смертельні бої за трон вони не вестимуть, цей момент стане відправною точкою.

Мене здивувало, із яким полегшенням я повернулася до своєї вілли вперше за останні кілька тижнів. Дорогою я навіть насолоджувалася відрегульованою красою залитого сонцем небесного куполу, що вже не здавався настільки вражаючим після перебування на поверхні справжньої планети і знайомства з її жахливою погодою.

Тут, у Хризантеміумі, усе було заздалегідь продумано. У повітрі не роїлися комахи, хіба що ті, яких спеціально створили для саду. У легенях не збиралася волога. Рослини не билися за місце під сонцем і не росли в довільному, хаотичному порядку. Єдиними організмами в цьому місці, які діяли не за планом, були людські істоти.

Мій погляд вихопив улюблене дерево Дедлі. Груди здавило від гострого болю.

Я все ще думала про свого улюбленця, коли ступила на поріг вілли, тож не одразу помітила зміни. Але коли мої очі звикли до слабкого освітлення, то побачила, як одна зі Служниць доглядає за новою рослиною — жасмином, а інша підшиває нову сукню.

Кожен м’яз у моєму тілі напружився. Я тихо стояла і прислухалася. Тут хтось був. Я чула звук, не схожий на монотонні й повільні кроки моїх Служниць. Хтось зробив кілька кроків, зупинився і повернувся.

Я рушила до сусідньої кімнати, у якій ховався незваний гість. Хто б це не був, йому доведеться все мені пояснити, інакше на нього чекає смерть за те, що він проник сюди.

Я переступила поріг.

Сайдонія обернулася до мене з виразом невимовного полегшення на обличчі.

— Ось ти де! А я вже почала хвилюватися.

Від потрясіння я застигла на місці, як вкопана. Роззявивши рота, я споглядала цей міраж. Безумовно, це просто якийсь обман. Сайдонія була мертва. Але ця дівчина...

Вона змінила свою зовнішність: тепер у неї була бліда шкіра, біляве волосся і світлі очі — елементарні заходи перестороги, щоб ввести ворогів в оману. Але це, безперечно, була Сайдонія.

Я не вірила у привидів або духів. Але інших пояснень у мене не було. Я стояла мовчки навіть тоді, коли вона обняла мене своїми тендітними руками і поклала голову мені на плече.

— О, Немезідо, з тобою все гаразд!

Це був запах Сайдонії. Її улюблена лавандова олія. Це не могло бути правдою. Цього просто не могло бути. Я з’їхала з глузду!

Я відсахнулася.

— Я збожеволіла.

— Ні, ні, це не так, — очі Донії наповнилися сльозами. — Це довга історія. Але тепер я тут, Немезідо. Зі мною все гаразд.

Я ковтнула. Я простягла руку, торкнулася її — мені перехопило подих, коли пальці відчули тепло живої плоті, і я різко відсмикнула руку.

— Розкажи мені, — прошепотіла я.

Коли вона знову потяглася до моєї руки, я відскочила назад. На її обличчі з’явився біль.

— Ти не підійдеш ближче?

— Ні, — мій голос прозвучав дуже тихо. Я боялася її, боялася, що вона виявиться лише моїм видінням.

— Коли ми востаннє з тобою розмовляли, — почала вона, — ти була знервована. Ти вперше засміялася. Пам’ятаєш? І це збентежило тебе.

Я видихнула. Це було цілий Всесвіт тому, здавалося, ніби відтоді минуло мільярди років. Тоді Дедлі ще був живий, Сайдонія перебувала на відстані гіперпростору в передавачі, а Тайрус — лише незнайомцем, безумцем у натовпі...

— Я знала, що ти сердитимешся на мене, тому не сказала, що збираюся сюди, — вона коротко, нервово засміялася. — Я не сказала про це ні Матері, ні Батьку. У нас усе ще був ідентифікаційний чіп Сутери ну Імпірінс, тож я скористалася ним, щоб викрасти з корабля вантажне судно і підготувала документи, відправивши її сюди, як твого Церемоніймейстера Етикету. Я думала, що погляну, як ти живеш, переконаюся, що з тобою все гаразд, а потім полечу назад...

Мої ноги підкосилися. Я впала на підлогу, не в змозі відвести від неї очей, не в змозі навіть вдихнути повітря.

Вона стала на коліна навпроти мене, на її обличчі читалася безліч почуттів.

— А потім я почула, що нашу фортецю знищили.

— Донія, — здивовано прошепотіла я. Це була вона. Вона була тут. Вона була жива!

— Тому я прибула сюди, але тебе тут уже не було, Немезідо. Я так хвилювалася за тебе!

— Донія! — зірвалося з моїх вуст і я кинулася до неї.

Донія скрикнула, коли я збила її з ніг, стискаючи в обіймах. А потім вона засміялася, і це був наймиліший звук в усьому Всесвіті. Вона жива, вона жива...

Я помітила, що здригаюся, а з мого горла вириваються звуки, схожі на плач, і я знала, що Донія злякалася. Вона намагалася вирватися з моїх обіймів, але я не відпускала, я не могла відпустити її. А потім вона видихнула:

— Немезідо, ти надто сильна, мені боляче.

Я послабила хватку. Вона обхопила моє обличчя своїми маленькими руками і поглянула мені прямо у вічі:

— О, Немезідо, я теж сумувала за тобою. У тебе все добре?

Мені знадобилася мить, щоб відповісти на це смішне запитання.

— Ні, — сказала я.

Вона сумно посміхнулася.

— Мені також було несолодко.

Але тепер усе зміниться. Для нас обох.


Донія тут. Вона жива. Більше мені нічого не було потрібно ні від цього буття, ні від цього Всесвіту. Я більше не сумнівалася в існуванні вищих сил, в існуванні чогось доброго, справедливого і благородного, про що розповідали вікарії під час служби у Великій Геліосфері, адже тепер я мала доказ. Зорі ніколи не дадуть свого благословення Діаболіку, але в той момент я була ладна впасти на коліна перед Живим Космосом за те, що він повернув мені Донію.

Я не дозволю забрати її знову. Але тривога не полишала мене, притаївшись на межі свідомості. Донія була живою, однак якщо її знайдуть, вона помре. Якщо люди дізнаються, що вона — справжня Сайдонія Імпірінс, її стратять за державну зраду, за те, що вона прислала сюди замість себе мене, а мене стратять за те, що я видавала себе за неї. Тайруса також стануть допитувати. Імператор накинеться на свого племінника, а родини на зразок Пасусів, залюбки здіймуть шум, щоб знищити останні натяки на вплив сім’ї Імпірінс.

Але які в мене альтернативи? Сайдонія не може переховуватися, вдаючи із себе Церемоніймейстера Етикету й очікувати на смерть Імператора. Вона по праву була галактичним Сенатором і спадкоємицею свого батька.

Упродовж наступних кількох днів я обдумувала цю проблему. Я не виходила з вілли, байдуже викидаючи повідомлення від Тайруса або ігноруючи його запрошення. Після такого заплутаного і неспокійного періоду, здавалося, що вся дивина і незрозумілість мого Всесвіту зникли, а натомість прийшла ясність: Сайдонія знову була тут, я була її Діаболіком, і моє призначення знову стало чітким і зрозумілим. До того я запитувала себе, як Всесвіт може продовжувати своє існування без неї і як я сама могла жити. Як виявилося, шукати відповіді на ці питання мені більше не потрібно.

Донія хотіла знати все про моє життя в Хризантеміумі, тому я переповіла всі деталі, настільки обережно і холоднокровно, наскільки змогла. Я розповіла про те, як відштовхнула від себе Гладдіка. На мій подив, вона лише посміхнулася і м’яко промовила: «Ох, Немезідо», ніби це не мало для неї жодного значення. Моя розповідь про те, як Елантрі не вдалося змусити мене висловити єретичні переконання, викликала слабку посмішку. Після згадки про той фатальний день, коли стратили її сім’ю, на обличчі Сайдонії залягла тінь печалі.

Я змушена була на деякий час перервати розповідь, бо з її очей полилися сльози, а потім запала тиша, у якій чути було лише плач Донії. Я гладила її плечі, намагаючись заспокоїти.

Я ніколи не вміла обійняти і втішити. Коли я жила у фортеці Імпірінс, обійми нагадували мені дивний танцювальний рух, якому мене ніхто не міг як слід навчити. Але з Тайрусом я почала освоювати ази, і тепер ці навички стали мені в пригоді.

— Усе буде добре, — прошепотіла я, і її сльози нарешті висохли.

— Розкажи мені, що трапилося далі, — попросила вона, витираючи щоки долонею.

Мені не хотілося згадувати минуле. Згадка про ті жахливі дні після її уявної смерті, була для мене як ніж у серце.

— Я була вбита горем, — видавила я із себе. Я намагалася поглянути на свої спогади збоку, ніби вони належали якомусь незнайомцю. — Я пішла вбити Імператора.

Донія ахнула.

— Я билася з його Діаболіком — Енміті. Вона б убила мене, якби не... Спадкоємець Прімус. Спадкоємець Імператора.

Очі Донії розширилися від подиву.

— Тайрус Домітріан?

— Так. Він убив Енміті, — тепер я шепотіла, щоб нас ніхто не почув. Тайрус відправляв своїх власних ботів, щоб вони двічі на день перевіряли мої покої на наявність прихованих камер. — Ми з ним порозумілися, Доніє.

Коли я розповіла їй про наші плани стосовно відновлення репутації Тайруса, щоб він зміг у майбутньому виступити проти дядька і покінчити з ним, Донія схилила голову мені на плече.

— Ми помстимося за твою сім’ю, — сказала я.

— О, Немезідо, це здається дуже небезпечним. Я не можу втратити ще й тебе.

— Ти не втратиш мене.

Але вона мала рацію. Це було небезпечно. Раніше це не хвилювало мене, але тепер, коли вона тут, потрібно все переосмислити. Я більше не могла видавати себе за Сайдонію фон Імпірінс, тому що це було посяганням на її законне місце. Настав час покласти край цьому обману. Але якщо я чекатиму, доки Тайрус стане Імператором, йому доведеться покарати мене в науку для інших.

Я глибоко вдихнула. Я радо заплачу цю ціну. Я завжди знала, що мій обов’язок — віддати життя за Донію.

— Що за людина, Тайрус Домітріан? — запитала в мене Сайдонія.

При згадці про нього, моя шкіра стала гарячою і напруженою. Я відвела погляд, побоюючись, що вираз мого обличчя викаже мене.

— Розумний, — принаймні мій голос прозвучав нейтрально. — Напрочуд розумний. Він продумує кожен свій крок.

— А він... ти можеш йому довіряти?

Так. Але в її присутності казати подібне було дико.

— Настільки, наскільки я довіряю всім, окрім тебе.

— Ти розкажеш йому про мене?

— Ні.

Це прозвучало різко. Сайдонія випросталася, схвильовано дивлячись на мене.

— Ти, — я торкнулася її підборіддя, — залишишся тут і нікому не показуватимешся, поки я щось не придумаю. Я не можу... — у мене пересохло в роті, а серце забилося частіше. — Я не можу знову втратити тебе.

— Знаю.

— Це знищить мене.

— Знаю, — вона обняла мене, і я відчула сльози на своїй шкірі. — Я теж люблю тебе, Немезідо.

Я зітхнула. Це були слова, яких я не могла вимовити, але Донія зрозуміла моє серце. Коли мова йшла про Донію, воно в мене було. І якщо Тайрус увесь цей час ніс мене через річку, то я готова була стати скорпіоном і згадати про свою справжню сутність: я захищу Сайдонію за будь-яку ціну. Вона завжди буде для мене на першому місці, навіть якщо мені доведеться встромити своє жало в Тайруса.

Діаболік

37

Діаболік

ЗЕРНА сумнівів, посіяне у свідомості тирана, швидко посходили. Після нашого повернення з Люміни, Імператор більше жодного разу не поглянув на Тайруса милостиво. Тайрус, зі свого боку, крадькома прискорював кампанію, спрямовану на підрив авторитету свого дядька. Він був дуже обережним, завжди діяв так, що лише найбільш параноїдальний розум міг запідозрити у його вчинках злий намір.

Час від часу він вдавався до безцеремонних коментарів про вбитих ворогів Імператора, випадково згадуючи їхні імена в присутності родичів, які досі їх оплакували. Він продовжував відпускати ремарки про банкрутство корони, особливо в присутності найбільших пліткарів Імперії. Крім того, з нагоди зустрічі Мантикори Імператора із дорогоцінним гібридом тигро-ведмедя Сенатора фон Фордайса він організував вечірку для тих Вельмишановних Панів, хто гребував такими боями.

— Сайдонія показала мені кращий спосіб проведення дозвілля, — велично проголосив Тайрус перед своїми гостями, беручи мою долоню, яка відпочивала на згині його руки. — Йти до вершини слави через криваві види спорту — це вкрай нецивілізовано, — він нахилився і провів пальцем по моїй шиї: — Чи не так, любове моя?

Вельмишановні Пани, які виступали проти боїв, були спадкоємцями сімей, які розділяли специфічні політичні погляди, через що його жест здавався ще небезпечнішим.

Вечірку Тайруса відвідало багато гостей. Мабуть, Імператор був украй обурений, що тріумф його Мантикори лишився непоміченим стількома людьми. Тим не менше, це не було державною зрадою. Це не було провиною, за яку він міг публічно покарати Тайруса. Він не міг влаштувати показового покарання за жоден із вчинків Тайруса.

Під час наступного сімейного обіду, на який Тайрус запросив мене, Імператор був на диво мовчазним. Він розвалився в кріслі, міцно стиснувши рота, і чекав, поки його рідні спробують їжу. Але коли настала черга Тайруса куштувати страви, він нахилився вперед, спостерігаючи за ним із такою самою пильністю, із якою колись споглядав лише за діями матері.

— Спробуй іще шматочок з іншого боку, — наказав він Тайрусу, після того, як той відрізав шматок дичини.

Тайрус виконав наказ і тільки-но збирався передати тарілку далі, як Імператор промовив:

— Тепер переверни й скуштуй нижню частину.

Сигна не зводила з них погляду.

— Сину мій, у такому разі тобі нічого не залишиться.

Імператор спостерігав за Тайрусом.

— Зроби це.

— Звісно, Ваше Верховенство, — Тайрус відрізав великий шмат м’яса і влаштував шоу, смакуючи його. — Просто дивовижно. Вам дійсно подають найкраще.

Це тільки ще більше роздратувало Імператора.

— А тепер передай мені, — він поглянув на залишки запеченого м’яса. — Ти все зіпсував! Ти з’їв половину страви.

Тайрус поводився, наче сама невинність.

— Прийміть мої щирі вибачення. Хіба не ви наказали мені скуштувати з кожного боку, Ваше Верховенство?

— У мене все одно сьогодні поганий апетит, — прогарчав Імператор, жадібно беручись до їжу.

Наступні півгодини він випромінював колючу ворожість. Тайрус підтримував світську бесіду зі своєю бабусею, зображуючи блаженне невідання. Від його радісного настрою обличчя Імператора, здавалося, лише ще більше сіріло.

Пізніше, коли ми поверталися до моєї вілли, Тайрус сказав, показуючи на небо:

— Дивись, Сонць немає.

Я поглянула вгору і здивувалась, побачивши пустий простір. Крізь купол неба не видно було жодної із шести зірок. Це було рідкісне видовище.

— Насолоджуйся, поки можеш, — мовив Тайрус. — скоро всі шість зірок розташуються дуже близько одна від одної. Тоді мій дядько відкриє Великі Змагання. Останнього разу він фактично розорив себе.

— Як?

Тайрус посміхнувся.

— Він поставив суму, що дорівнювала вартості цілої армади на одного пілота. Під час першого етапу змагань з пілотом трапився нещасний випадок — його корабель підрізало інше судно, і обидва пілоти вибули зі змагань. Рандевальд втратив усе, — його посмішка згасла. — Він був у ярості. Він стратив обох пілотів, їхні сім’ї й екіпажі.

Запала похмура тиша. Я згадала, як Імператор наказав Лезер зрізати власну шкіру, і по моїй спині пройшов холодок.

— Він усе менше довіряє вам, — попередила я Тайруса.

Він спокійно дивився на мене.

— Так, я знаю. Я все частіше бачу його в компанії Дівайні й Салівара, хоча їхнє самопочуття погіршується. Він хоче змусити мене хвилюватися, виказуючи їм свою прихильність. Підозрюю, що незабаром ти будеш потрібна мені більше, ніж будь-коли.

— Я завжди на сторожі, Тайрусе, — у мене було більше причин захищати його, ніж він гадав. Тепер він був моєю гарантією, що Сайдонія поверне свій статус після його сходження на трон, і що в неї буде впливовий друг. А також...

Я хотіла, щоб він здобув перемогу.

Мене хвилювало те, наскільки його доля була важлива для мене. Донія повернулася. Я повинна думати лише про неї. Але пізно вночі, коли вона спала, я думала тільки про Тайруса.

Я дбала про його благополуччя. Занадто дбала.

Він наблизився й зазирнув мені в обличчя.

— Останнім часом у тебе знову гарний настрій.

— Я не знала, що в мене був поганий.

Він зітхнув, а потім зупинився і розвернувся обличчям до мене.

— Немезідо, — його голос був низьким і спокійним. — На кораблі між нами відбулася невелика сварка. Але я хочу, щоб ти знала... — він ніжно торкнувся мого обличчя, ніби я була ранимою і тендітною. — Я не хотів, щоб ти почувалася незручно. Пробач.

Мені скрутило шлунок. Я не хотіла говорити про те, що сталося між нами на кораблі. Якби я могла стерти з пам’яті всі згадки про це, я б це зробила. Але, попри те, я гостро відчувала, наскільки близько він підійшов, як близько його губи від моїх. Так близько...

Чому я не можу приспати ці дивні бажання, які він розбудив у мені?

— Те, що сталося на кораблі, — нетвердо мовила я, — безперечно, нічого не означає. Тайрус перед тим пережив суд і оголошення вироку. Він був вдячний мені за порятунок. Без сумнівів, він переглянув свої почуття після того, як я його прогнала. Тепер він бачив, яким божевіллям це було.

— Нічого, — повторив він сухо.

— Добре. То що буде далі?

— Далі? — він підняв брови. — Я продовжу рухатися у вибраному напрямку. Незначні жести та дії тут і там, нічого серйозного, що могло б спричинити удар у відповідь, але доволі провокаційні дії, які покажуть найгірші риси мого дядька і відкриють найкраще в мені. І, звичайно ж, моє благородство, яке витягла на світ Вельмишановна Панно фон Імпірінс, — на його обличчі промайнула кисла посмішка. — Наразі найбільша перешкода — це моя бабуся.

— Чому?

— Це отруйна гадюка, яка нашіптує на вухо дядьку. Вона може порадити бути розсудливим і обережним. Вона може поширити чутки про мене. Я ніколи не знав, як нейтралізувати її вплив.

— Ви що-небудь придумаєте.

Його губи вигнулися.

— Сподіваюся, твоя віра в мене не безпідставна, — хвилину він вагався, вдивляючись у моє обличчя, і ніби боровся з бажанням щось сказати. Але потім знизав плечима і відступив на крок, промовивши з нейтральною формальністю: — Надобраніч, Немезідо.


Щоразу, перебуваючи далеко від Сайдонії, я з острахом думала, що вона знову зникла — просто розчинилася в тумані, як тінь, заблукала, померла. Але досі, на щастя, мій кошмар не справджувався. Коли я повернулася на віллу й побачила, що вона чекає на мене, то відчула неймовірне полегшення. Вона все ще жива. Вона все ще не перетворилася на привида або примару.

Донія була рада перебувати у віртуальній ізоляції, частково через страх, але почасти через її природну замкнутість. Я попросила в Тайруса книги з «Олександрії» про історію Землі. Його Служниці доставили мені кілька забитих книгами шаф.

— Тепер ти цікавишся історією? — запитав Тайрус.

— Сайдонія вважає книги гарними, і хіба це не те, завдяки чому ти підкорив моє серце... Тому я повинна прикидатися, що хочу прикрасити ними свою віллу.

Томи зачарували Сайдонію. Коли б я не повернулася, я завжди заставала її за читанням книг: вона сиділа із широко розплющеними очима і обережно перегортала безцінні сторінки, використовуючи бот для перекладу текстів з мертвих мов, які вона називала латиною, російською й англійською.

Вона охоче переказувала мені всі теорії, про які прочитала.

— Існувало незвичайне пояснення, чому час викривляється, коли ми наближаємося до чорної діри. Я ніколи не досліджувала, чому це відбувалося раніше, але...

Я кивнула, не замислюючись над її словами, бо думками я була поряд із Тайрусом. У часи бездіяльності я весь час згадувала про поцілунок.

А потім домофон оголосив:

— Сигна Домітріан до Сайдонії фон Імпірінс.

Я завмерла. Сайдонія злякано подивилася на мене, потім — на двері. Звісно, вона все знала про матір Імператора, але жодній із нас навіть не снилося, що та прийде до мене з візитом.

Сигна не чекала, поки її впустять. Вона вже крокувала всередину, як мали право робити лише члени королівської сім’ї.

Я миттю звелася на ноги, а Сайдонія схилила голову, щоб її не впізнали.

Я опустилася на коліна в знак поваги. Сигна недавно освіжила свою оманливу молодість, і сьогодні в неї на голові була безліч коричневих кучерів, очі блищали над зрізаними вилицями, а губи знову стали пухкими. Її войовничий погляд перемістився з мене на Сайдонію, коли вона простягнула мені руку.

— А це хто? — запитала вона, коли я приклала її долоні до своєї щоки. — Не Служниця, але й не наймана працівниця.

— Я... — Донія раптово замовкла. Її вчили поводитися, як особу вищого соціального статусу й самостійно відповідати на запитання. Її щоки вкрив рум’янець, коли вона згадала, що я — це вона, а вона була тут як одна з Ексцесів. Вона схилила голову. — Пробачте мене.

— Це Сутера ну Імпірін, — представила я. — Церемонімейстер Етикету, яка вже давно служить нашій родині.

— Справді. Яке щастя, що вона прибула, аби скласти вам компанію після трагедії, яка трапилася з вашою сім’єю.

— Вона навчала мене, як поводити себе при дворі. Я завжди буду в боргу перед нею. З її боку було дуже люб’язно приїхати сюди.

— Вона може залишити нас, — сказала Сигна.

Донія звелася на ноги і кинула на мене схвильований погляд, перш ніж рушити до дверей. Вона боялася залишати мене в компанії цієї гарпії, але я відчула величезне полегшення, коли побачила, як отруйна увага Сигни оминула Сайдонію.

Сигна дивилася на Донію, поки мої Слуги готували для неї диван: розкладали подушки, включали антигравітаційні пластини і встановлювали сидіння посеред кімнати. Після того, як вона сіла, я опустилася на стілець навпроти, маючи погані передчуття щодо причини її візиту.

— Ви справили напрочуд гарний вплив на мого внука, — чинно промовила Сигна. — Це викликає в мене велику зацікавленість вами, Сенаторе фон Імпірінс.

За соціальним статусом ця жінка була ближчою до Тайруса, ніж до Імператора. Я знала, що обережність і продуманість дій Тайруса — це справа її рук. Я змусила себе згадати про кожну деталь моєї поведінки, на яку коли-небудь вказувала Мати-Засновниця, — мій немигаючий погляд і відсутній вираз обличчя — і спробувала уникати їх.

— Я дуже захоплююся Спадкоємцем Прімусом, — просто відповіла я.

— Це дуже мене дивує. Я завжди вважала, що Тайрус несповна розуму, — вона не зводила з мене очей. За прямоту її погляду Сигну можна було прийняти за Діаболіка.

— Я бачила його неврівноважену поведінку, Ваше Високопреосвященство, але я виявила, що його можна привести до тями.

— Ще один сюрприз. Я все більше дивуюся тому, моя Вельмишановна Панно, що ви так багато знаєте про мого онука і про ті його риси, про які я навіть не здогадувалася. Скажіть мені, чого він прагне, налаштовуючи проти себе мого сина?

Настільки пряме запитання застало мене зненацька.

— Я-я не розумію, що ви маєте на увазі.

Її усмішка стала жорстокою.

— Я-я, — перекривила вона мене. — Я жодного разу не чула, щоб ви затиналися, дівчинко. Як потішно бачити, що ви здатні на це, — вона підвелася, поки я думала, що їй відповісти. — Я ніколи не любила Тайруса й не приховувала цього. Була б моя воля, його мати ніколи б не з’явилася на світ. До прикрого випадку з Дівайні я хотіла, щоб мій син призначив її своєю спадкоємицею. Коли вона з’явилася на світ, я теж не мала права голосу, але вона, принаймні, схожа на мене. Тепер я опинилася в незручному становищі, маючи імбецилку, замість онучки, тому змушена більш доброзичливо ставитися до божевільного... Хоча завдяки твоєму впливу, тепер це зробити легше. Я повинна розуміти мотиви його останніх дій, — якусь мить вона роздивлялася мене. — Ми з вами могли б бути друзями, Сенаторе фон Імпірінс. Я жінка, яка має великий вплив у цій Імперії.

— Ви хочете, щоб я повідомляла вам про дії Тайруса? — запитала я.

— Якщо ви бажаєте назвати це так прямо і грубо, то так. Це саме те, чого я хочу. Для всіх зацікавлених сторін буде краще, якщо я точно знатиму, що саме відбувається в моїй родині.

— Ах. То в глибині душі ви переживаєте і хочете подбати про інтереси Тайруса, — у моєму голосі вчувався скепсис. Я не змогла його приховати.

Її очі зіщулилися.

— Я завжди дбаю про інтереси своєї родини. Які б чутки не поширювали про мене, я лише прагну переконатися, що найсильніші представники моєї крові стоять біля керма цієї Імперії. Я тільки хочу підтримати найдостойнішого спадкоємця.

— Тоді, можливо, ви підтримуєте не ту людину.

Слова зірвалися з моїх вуст, перш ніж я встигла подумати, що сказала. Погляд Вельмишановної Пані Сигни став пронизливим, і я зрозуміла, що мені не вийти переможницею у цьому двобої.

— Що ви маєте на увазі?

— Тільки те, що я люблю Тайруса, — звичайно, ці слова були брехнею, але коли я промовляла їх, то відчула, що почервоніла. Я ніколи не вимовляла їх, навіть коли ми з Тайрусом вдавали закохану пару. Для мене це було незвично. — Я віддана йому, — промовила я крізь зуби. Це було чистою правдою, якщо не враховувати Сайдонію. — Вам не зробити із мене свого шпигуна.

— Ви відмовляєтесь від моєї пропозиції дружби?

Я не хотіла її образити, але я не бачила альтернативи.

— Враховуючи умови, на яких ви мені її пропонуєте, так. Я відмовляюсь від неї.

— Дурепа, — її голос став холодним як лід. — Ти мені ніколи не подобалася.

— Значить я, однозначно, ухвалила правильне рішення.

Мої слова її не здивували.

— Ти завжди була дуже дивною, — пробурмотіла вона. — Я ще не зрозуміла, що саме з тобою не так, але я це з’ясую. А тим часом... — її рот скривився. — не думай, що ти незамінна. Запевняю тебе, я можу знайти замість тебе поступливішу дівчину... Так само, як і мій онук, якщо я вирішу, що він має обрати собі іншу пасію.

Я встала, нависаючи над нею на повний зріст.

— Тоді, здається, нам більше немає про що розмовляти.

Вона звелася на ноги — втілення самої гідності — вбивця, яка знищила стількох своїх дітей. На якусь одну напружену й небезпечну мить ми ще раз поглянули у вічі одна одній, а потім вона мовчки пішла геть.

Я щойно нажила собі ворога.

Діаболік

38

Діаболік

Я НЕ розслабилася, доки не переконалася, що Вельмишановна Пані Сигна вийшла з вілли, а потім побігла в сусідню кімнату, щоб перевірити, як там Сайдонія. Вона стояла притулившись до дверей і, здається, підслуховувала нас.

— Чому ти просто не сказала їй те, що Сигна хотіла почути? — запитала вона здивовано. — Ти могла б погодитися шпигувати за Тайрусом, а потім все йому розповісти. Це було б найрозумнішим вчинком у цій ситуації.

Я зупинилася, збентежена та розсерджена її запитанням. Якусь мить я мовчки стояла, здивована почуттям, що мене охопило: раніше я ніколи не злилася на Сайдонію. Вона була освіченою, мудрою, справжньою людиною, яка знала те, чого не знала я. Мені було незвично пояснювати їй очевидне.

— Тому що, — повільно мовила я, — я не могла вчинити так із Тайрусом.

— Чому ні?

Раптово мої м’язи почали боліти — палати від потреби їх напружити, від бажання рухатися, навантажити до повного виснаження. Я пройшла повз Донію, крокуючи по периметру кімнати і глибоко дихаючи, щоб впорядкувати думки.

— Я розізлилася, — сказала я, — тому що вона хотіла використати мене, хотіла, щоб я виступила проти Тайруса. — Донія не знала Тайруса. Вона не могла мене зрозуміти. — Ти ж знаєш, що вона — його ворог. Його власна бабуся. Якби вона могла... — я почула наростаючу лють у своєму голосі й проковтнула наступні слова.

— Немезідо, — м’яко озвалася вона, спонукаючи мене повернутися до неї обличчям. Вона обіймала себе руками. Я побачила, як здіймаються й опускаються її груди. — Ти... ти переживаєш за Тайруса, чи не так?

Удруге за сьогодні я відчула, як моє обличчя почервоніло. Я більше не могла витримувати її погляд. — Я цього не казала.

Я почула звуки кроків по килиму. Потім її прохолодна рука взяла мою долоню і стиснула її.

— Я рада.

Її слова тільки ще більше розлютили мене. Не було жодних причин радіти моїм почуттям до Тайруса. Вони завдавали дискомфорт і були просто неможливими. Єдина людина, про яку я повинна піклуватися, стояла переді мною й тримала мене за руку! І тим не менше, я сердилася на неї, і це було через нього, тому я почувалася дуже нерозумною.

Я зробила глибокий вдих, перш ніж заговорити знову:

— Ти справді рада? Ти не думаєш, що це зрада?

— Зрада?

— Тому що я... я відчуваю емоції до когось іншого.

Вона насупилася, і її посмішка стала непевною.

— Я просто рада, що ти відчуваєш емоції. І ще важливіше, я рада, що ти дозволяєш собі відчувати різні емоції. Це все, чого я хотіла, — вона швидко відвернулася, її тендітні ключиці помітно виділялися на її шкірі. — Я просто хотіла, щоб ти була щасливою.

Я глитнула. Я не заслуговувала на подібне співчуття.

— Я живу заради тебе, Доніє. А не заради Тайруса.

— Можливо, я хочу, щоб ти жила для себе, — тихо промовила вона.


Донія вважала, що мої почуття до Тайруса, без сумніву, були хорошим знаком. Я з нею не погоджувалася, особливо, коли мене запросили на наступну сімейну вечерю Домітріанів. Я прийшла як гостя Тайруса, а Сигна запросила...

Елантру.

— Сідай поряд із Тайрусом, серденько, — промовила Сигна до Елантри таким солодким голосом, яким ніколи не зверталася навіть до своїх дітей. Елантра засяяла від приділеної їй уваги і зайняла місце з іншого боку від Тайруса.

Тайрус не здавався незадоволеним.

— Бачити вас, Вельмишановна Панно Пасус, — це приємний сюрприз, — сказав він їй.

Єдиний секрет, який я мала від Тайруса, — це повернення Донії. Я просто чекала на слушний момент, щоб розповісти про це. Звісно, я не гаяла часу, і одразу після візиту Сигни відправилася на «Олександрію», щоб розповісти йому про нашу розмову.

У той день він приєднався до мене, коли я вивчала книги в його бібліотеці, сидячи біля величезного вікна, яке виходило на Берневал Стрітч.

— Отже, моїй бабусі подобається вплив, який ти справляєш на мене... — мовив він, замислено розглядаючи зоряне небо, склавши пальці дашком. — Але не подобаєшся ти.

Оскільки я все ще обдумувала зауваження Сайдонії, то відчула потребу вибачитися.

— Я повинна була погодитися на співпрацю, а не відхиляти її пропозицію.

Він пильно поглянув на мене.

— Чому ти відмовилася?

Питання ранило мене глибше, ніж він очікував. Я відчула, як у горлі застряг клубок — через відчуття вини за мою турботу про нього й неможливість зізнатися, що я була обурена її пропозицією.

— Не знаю.

Хвилину Тайрус пильно вдивлявся в моє обличчя. Потім на його вустах з’явилася посмішка.

— Знаєш, насправді це хороша новина.

Нічого я не знала. Мені було боляче, і я почувалася дуже нещасною, ніби я годинами мучила своє тіло, займаючись інтенсивними тренуваннями.

— Що в цьому хорошого?

Тайрус встав і відвернувся від мене, склавши руки на грудях, він вдивлявся у цей маленький куточок Всесвіту, який він успадкує.

— Якщо моя бабуся бажає вплинути на мене, отже, вона вирішила, що я гідний її впливу. Це означає: я виріс в її очах настільки, що вона бажає докласти деяких зусиль для мого виховання. Або це, або мій дядько впав у її очах.

— Навіть якщо вона змінила свій гнів на милість, ви не можете їй довіряти, — тривожно мовила я.

Він хрипко розсміявся.

— Я ніколи не стану довіряти будь-кому з моєї сім’ї, Немезідо. Брехати й зраджувати — у крові Домітріанів, але моя бабця — найвпливовіша жінка в цій Імперії. Якщо вона буде на моєму боці, дядько майже нічого не зможе мені заподіяти, принаймні відкрито, — він глянув через плече. — Якщо вона хоче обрати мені нову супутницю, значить вона намагається помиритися зі мною. Звісно, на її умовах.

— Ти правий, вона зауважила, що бажає, аби на троні сидів найсильніший представник вашої родини, — неохоче промовила я. Мені була ненависна сама думка про те, щоб допомогти Тайрусу об’єднатися із Сигною.

— Так, вона така. Вона надає перевагу тим гілочкам, які повністю сформувалися. Сигна не той садівник, який любить культивувати нові паростки, швидше, вона з легкістю вирубає їх. Якби Дівайні все ще була сповна розуму, бабуся б уже завдала мені удару, враховуючи мої нещодавні презумпції. Натомість, у неї немає іншого вибору, окрім як поставити на мене в цій ситуації, — він знизав плечима. — Якщо вона планує переманити мене, запропонувавши іншу жінку, тоді я подивлюсь, кого саме вона штовхає в мої обійми, і подумаю над тим, чи прийняти цей жест. Зрештою, наш зв’язок припиниться, тільки-но я отримаю владу. Такою була наша угода, правильно? А мені знадобиться Імператриця.

Я відвернулася від нього.

— Так. Вам знадобиться хтось, здатний взяти із вами шлюб, — хтось інший, а не я.

І тепер я знала, кого саме мала на увазі його бабуся.

Тільки-но ми всі розсілися в приймальній залі, моє занепокоєння перейшло в низький рик, коли Елантра простягнула руку, щоб наче ненароком торкнутися руки Тайруса під час розмови. Гострий погляд Вельмишановної Пані Сигни був зосереджений на них, і я відчула, як моїми венами подібно отруті розлилася гаряча лють: я хотіла розтрощити їхні черепи, схопити Елантру і вдарити її головою об голову Сигни.

Я втупилася у свій келих, намагаючись заспокоїтися. Можливо, я й була Діаболіком, але не твариною.

Проте моє серце калатало, як скажене, а мої щоки палали від гарячої крові, що прилила до них. Я боролася із собою: я була розлючена на Тайруса за те, що він явно насолоджувався ситуацією, і сердилася на себе за бажання втримати його увагу винятково на собі. Я хотіла стерти з його обличчя цю усмішку, яку він подарував Елантрі.

Люди так благоговійно говорять про любов. Для мене це було справжньою мукою. Я не могла повірити, що люди насолоджуються цим почуттям. Як може хтось смакувати цю болісну потребу заволодіти увагою іншої людини?

Я відчувала, що Вельмишановна Пані Сигна спостерігає за мною. Вона стежила за ефектом, який справили на мене її махінації. Я уявляла собі, як перестрибую через стіл і ламаю їй шию, із яким хрустінням ламаються її сухі старі кістки!

Але вдовольнилася тим, що оскалила зуби в усмішці. Потім я зосередила свою увагу на Імператорі.

Він змінив звичну розстановку місць, щоб посадити Дівайні біля себе.

Її погляд усе ще був пустим, і час від часу Служниці підбігали, щоб прибрати шматочки їжі з її підборіддя або витерти слину, але це, здавалося, зовсім не тривожило Імператора. Він говорив до неї, час від часу торкаючись її руки, ніби якесь паразитичне коріння. Мої інстинкти самовиживання знову прокинулися й активізувалися. Пригадавши останні кілька днів при Дворі, я згадала, що Імператор посадив Дівайні поруч із собою під час служби у Великій Геліосфері. Він радо вітав її зі свого трону і ловив її відсутні посмішки.

Я поглянула на Тайруса, увага якого все ще була зосереджена на Елантрі. І тут я подумала: Тайрус поволі рухався до своєї мети — знищити дядька. Він перестав прикидатися божевільним, щоб продемонструвати силу свою духу.

Імператор зробив Тайруса своїм спадкоємцем лише тому, що вважав його безумцем і нікчемою. Але Тайрус більше не був слабким. Імператор вірив, що Сигна недолюблює Тайруса. Але, можливо, Тайрус більше не був її ворогом. При цьому в Імператора з’явилася потенційна альтернатива: насправді спадкоємицею з ураженим мозком могла стати Дівайні. Він міг віддати їй місце Тайруса.

Тайрус знав про це, але чи здатен він оцінити небезпеку? Я побачила, як він мимохідь простяг руку, щоб погладити зап’ястя Елантри.

Я повинна відвести погляд.

Зрештою, який сенс захищати Тайруса від Імператора, якщо врешті-решт я можу сама його вбити.

Діаболік

39

Діаболік

ДОНІЯ зайшла, коли я стояла посеред кімнати і розбивала кулаками кам’яну брилу. Я купила її для неї, бо цей камінь легко кришився, коли його обробляли інструментами, і я подумала, що Сайдонія буде не проти відволіктися від книг і зайнятися скульптурою. Натомість, я стояла і трощила каменюку, уявляючи, що це Тайрус і Елантра, які веселяться й насолоджуються моїй болем.

— Це розважить тебе, — категорично заявила я Донії. — Мабуть, Тайрус збирається зробити Елантру своєю Імператрицею.

— Тільки не Елантру Пасус!

— Так, саме її. Вельмишановна Пані Сигна вибрала її на роль його майбутньої дружини, і Тайрус не заперечує. Він вважає, що нинішня співпраця змусить бабусю підтримати його під час сходження на трон.

— Він сам це тобі сказав?

Я відвернулася, серце шалено калатало, кісточки пальців пекли від болю й були залиті кров’ю. У голові миготіли спогади про події в кімнаті для парів, куди ми рушили після обіду. Дурман, який я вдихнула, ніяк на мене не вплинув, Вельмишановна Пані Сигна утрималася від споживання наркотиків, але Тайрус і Елантра повною мірою насолодилися дією інтоксикантів. Так само, як і Імператор, який вдихнув три повні флакони, а потім здерся на одну зі своїх платинових статуй, осідлавши її як коня.

Пам’ятаючи про пильність Вельмишановної Пані Сигни, я спробувала утнути якусь дурницю і почала крутитися на місці, змушуючи себе сміятися. Тим часом Тайрус закружляв Елантру в танці під звуки якоїсь уявної музики, що звучала лише в його голові. Це видовище прикувало мене до місця. Вони дуже гарно виглядали разом: білявий, високий і плечистий він і сповнена сил брюнетка, чиє темне волосся розвивалося за спиною. Імператор і Імператриця. Вельмишановне Панство схвалить цю пару.

Елантра і Тайрус були наче створені один для одного.

Я більше не могла цього витримати. Я пішла геть, відчуваючи на спині погляд Сигни, яка невідривно дивилася мені у слід.

Тепер, згадуючи ці події, у мене в горлі знову закипала жовч. Я повернулася до кам’яної брили і знову вдарила по ній кулаком, із задоволенням спостерігаючи, як вона кришиться.

— Елантра — спадкоємиця Пасуса. Це означає, що вона становить пряму загрозу для тебе... для нас, — зазначила Донія, спостерігаючи за тим, як я виміщаю свою злість на плиті. — Ми будемо в небезпеці, якщо вона стане його Імператрицею?

— Ні, — питання здивувало мене. Я повернулася до неї, почуваючись дурною, тому що не подумала про це раніше, а потім мені стало соромно. Я була захисником Донії. Чому це одразу не спало мені на думкою?

Я поглянула на неї — зовсім самотню, одну в цілому Всесвіті, — у неї була лише я. Мій гнів і розгубленість зникли. Я не мала права почуватися такою нещасною, коли мені вже було дароване чудо — найбільше диво, на яке може сподіватися будь-який Діаболік.

— Ні, Донія, ми не будемо в небезпеці. Тайрус сильний. Він візьме під контроль Геліоніків, а не навпаки. Я допоможу йому дожити до того часу, і твоє відновлення в статусі Сенатора Імперії стане нагородою, яку я попрошу в нього. Я попрошу захисту для тебе... і, звичайно, помилування за обман.

Вона насупилася й підійшла до мене.

— А як же ти? Що отримаєш ти?

— Твою безпеку, як я уже сказала.

— Немезідо, має бути щось, чого ти бажаєш для себе.

— Я не хочу залишатися при Дворі, — випалила я. Так, втекти із цього місця — це все, що мені потрібно. І що скоріше, то краще, але, звичайно, спочатку Тайрус має зійти на трон. Думка про те, що я побачу Імператора Тайруса й Імператрицю Елантру, які правлять разом, промайнула, отруюючи кров. Я не зможу цього винести. Це вб’є мене.

Я ревнувала.

Усвідомлення цього шокувало мене. Ось, що за огидна емоція мучила мене.

Складки на лобі Донії розгладилися.

— Раніше Сенатори ніколи не мали жити в Хризантеміумі, і мені важко уявити, що нам доведеться залишатися тут після того, як Рандевальд фон Домітріан загине, — вона взяла мої руки у свої долоні, оглядаючи кісточки пальців, які кровоточили. — Ми з тобою повернемося додому і займемося відновленням фортеці Імпірінс. Усе буде як раніше.

Я кивнула. Я бажала повернутися в той час, коли життя було простим, коли мої дні минали в піклуванні про Донію та тренуваннях, коли мені було достатньо того, що я мала, і я не бажала більшого.

— Ти і я, — тихо продовжувала вона. — Ти хочеш цього, Немезідо?

Вона подивилася на мене, і я розгледіла на її обличчі беззахисність і вразливість, чого я не могла зрозуміти. Невже вона дійсно думала, що я коли-небудь відмовлю їй?

— Так. Я хочу цього, — я відступила на крок, щоб оглянути збиток, завданий кам’яній брилі. — Я хотіла подарувати це тобі, щоб ти могла викарбувати щось із каменю. Ще багато залишилося.

Донія пройшла повз мене й оглянула камінь, а потім потяглася, щоб торкнутися заглибин, які я залишила у брилі.

— Я не хочу, — посміхнулася вона до мене. — Мені вона подобається такою, якої є зараз — із заглибинами від твоїх ударів.

Я подивилася на камінь, роздроблений і вкритий кратерами моєї люті та ревнощів. То ось яким було візуальне відображення любові Діаболіка: огидним, зламаним, забризканим кров’ю каменем.

Діаболік

40

Діаболік

НА РАНОК, до початку Великих Змагань, було призначено засідання Сенату. Я знала, як мала проголосувати, щоб не засмутити Імператора: я повинна була погодитися на ухвалення резолюції про підвищення податків для Ексцесів із прикордонних планет. За словами Донії, Ексцеси з тих територій традиційно платили нижчі податки, оскільки проживали на небезпечних окраїнах Імперії.

Але нині, як усім було добре відомо, скарбниця Імператора спорожніла. Йому потрібні були гроші, щоб поповнити нерозважливо розтрачене багатство кількох поколінь Імператорів Домітріанів — багатство, яке він фактично втратив. Навіть ті, хто раніше були захищені від податків, нині відчули на собі тягар утримання членів королівської родини.

Перед початком зборів Служниця Тайруса передала мені маленький клаптик паперу, на якому були прописані інструкції щодо подальших дій.

Проголосуй проти резолюції.

Тож я проголосувала так, як сказав Тайрус.

Я була не єдиним Сенатором, хто зробив це. Коли я обвела поглядом кімнату, то запитала себе, скільки із цих людей проголосували проти, виконуючи інструкції Тайруса. Це був сміливий крок, враховуючи нещодавно влаштовану чистку, тож вони могли піти на подібний ризик тільки будучи впевненими, що хтось захистить їх від наслідків, які на них очікують за непокору Імператору.

Для Рандевальда фон Домітріана це справді стане потужним ударом.

Мене цікавило, скільки ще ударів завдасть Імператору Тайрус, перш ніж той відповість.

Після голосування я сіла в магнітний трамвай і поїхала до Картьєр Стретч — кронштейну, що розташовувався на протилежному боці від Берневал Стрітч. Це судно було менш занедбаним і призначалося для мандрівок, у які відправляються шукачі пригод: корабель являв собою поєднання прекрасних садів, штучних струмків і великої кількості небесних куполів. У самому кінці кронштейна розмішувався найбільший небесний купол із великими вікнами, з яких було видно гоночний трек.

Поряд зі мною йшли Сенатори, які теж прямували на змагання, і по дорозі спокійно розмовляли про події, що трапилися п’ять років тому, — про пілотів, їхні екіпажі й сім’ї, які були страчені після того, як Імператор програв усі свої гроші. Ніхто не заздрив пілоту, на якого Імператор поставить цього року.

Мабуть, Великі Змагання відбувалися щоразу, коли шість зірок системи розташовувалися настільки близько одна від одної, що до них можна було дістатися на кораблі. Судна змагалися за те, хто перший зробить петлю навколо кожної із них на максимальній швидкості, підлетівши якомога ближче. Шістдесят гонщиків — переважно Ексцеси, яких спонсорували Вельмишановні Пани, — роками готували кораблі й відточували свої навички для участі в цих змаганнях. Вони зліталися з усіх куточків Імперії, щоб поборотися за великий горщик — грошову винагороду, на яку можна було купити невеличкий місяць.

У минулі роки спонсором заходу виступав Імператор. Цього разу ним став Тайрус. Коли рік тому він запропонував це, його великодушність здавалася жестом доброї волі стосовно Імператора, бо тоді Тайрус викликав менше підозр, і ще не заявив привселюдно про скрутне фінансове становище Імператора. Тепер цей жест більше нагадував ляпаса й здавався умисною, публічною насмішкою над Імператором, бо доводив, що Тайрус був більш спроможним.

Я сиділа поряд із Тайрусом на літаючій платформі, що була призначена для осіб королівської крові. Пальці Тайруса були складені будиночком, його м’язисті руки спиралися на підлокітники крісла. Елантра разом зі своєю сім’єю була на нижній платформі, де сиділи більшість Вельмишановних Панів. Вона відправила Тайрусу кілька блискучих посмішок, одну з яких він повернув, але здавалося, був надто зайнятий власними думками, щоб помітити її подальший флірт.

Натовп навколо нас гудів від захвату. Тайрус не пошкодував грошей на забезпечення хімічними релаксантами і виділив кошти на послуги лікарів — на випадок передозування. Служниця подала нам піднос.

Я зробила вигляд, що з цікавістю оглядаю його вміст; очікувалося, що я теж спробую частування.

Ніякого алкоголю. Ніяких опіатів. Нічого, що мало седативну дію. Тільки амфетаміни й ейфорійні засоби для підвищення концентрації уваги.

Я крадькома поглянула на Тайруса, розмірковуючи, чи не навмисне він заборонив деякі речовини.

Посмішка Тайруса робила його схожим мені ледачого кота. Він нахилився до мене і тихо промовив:

— Я хочу, щоб люди запам’ятали цей день. Щоб не було нічого, що затьмарює розум.

Отже, він щось замислив.

— Ви поставили на когось? — запитала я.

— Цілий статок на Дандраса Тайрона, — відповів Тайрус. — А ти?

Мене здивувало, що Тайрус так легко витрачав велику суму грошей, хоча знав, скільки його дядько програв на змаганнях останнього разу. Це було дуже не схоже на Тайруса. Можливо, він знав щось, чого не знала я. Я поглянула на екрани зі ставками біля підніжжя наших стільців.

— Я теж поставлю на Дандраса.

Тайрус схопив мене за руку, перш ніж я встигла зробити ставку.

— Буде краще, якщо ти витратиш свої гроші в іншому місці.

Я здивовано поглянула на нього. То він не був упевнений, що Дандрас переможе? Я не могла розгадати його наміри.

Тому я навмання поставила невелику суму на іншого пілота.

Імператор прибув із парою своїх Діаболіків. Навколо почали спалахувати голограми, у повітрі лунали крики й ревіння натовпу. Імператор пройшов на своє місце, над нашою платформою. Море зброї здійнялося в повітря, коли люди пригасли руки до серця, вітаючи Імператора. Він гнівно оглянув натовп, бо вже чув про невтішні для нього результати голосування в Сенаті. Роздратовано махнувши рукою, він дав сигнал до початку перегонів.

У ту саму мить кораблі, що стояли в доках біля станції, злетіли в чорну порожнечу, прямуючи до першої із шести зірок — червоного карлика, облетівши який, вони набрали швидкість.

Вниз опустився екран, щоб показати нам зорельоти, які зникли з поля зору. Зображення часто переключалося з одного супутника на інший, показуючи всю шестизоряну систему.

Змагання триватимуть кілька годин і події розгортатимуться цікавіше щоразу, як гонщики збільшуватимуть швидкість й наблизяться до зірок, щоб значно зменшити відстань. Деякі гонщики прораховувалися, і сила гравітації зірки затягувала й знищувала їх. У шестизоряній системі існувало безліч хаотичних гравітаційних сил, тому навіть пролітати через неї на стандартній швидкості було небезпечно. Багато учасників змагань сьогодні помруть, але поки вони не вибули на самому початку заходу, як це зробив чемпіон Імператора під час останніх змагань, вони не накличуть на себе ганьби.

Служниці розносили таці з наркотичними речовинами, продуктами й сувенірами. Люди модифікували свою зовнішність, щоб змінити риси обличчя і бути схожими на улюблених гонщиків своїх зоряних систем, натовп вибухав схвальними вигуками й оплесками щоразу, як на екранах з’являлися кораблі їхніх чемпіонів.

Тайрус був мовчазним і зосереджено вдивлявся в найближчий екран, ніби очікуючи чогось, сидячи в засідці. Він усе ще тримав мою руку на згині своєї руки. Але раптом він почав міцніше стискати її. Я подивилася на його м’язисте передпліччя. Це було зовсім не схоже на Тайруса — настільки явно демонструвати свою тривогу. Я простежила за його поглядом. Корабель Дандраса Тайрона наблизився до зорельоту гонщика на ім’я Вінтон Траваніс.

А потім це сталося.

Мабуть, відбулася зміна гравітаційних сил, або виникла турбулентність — важко сказати. Але корабель Вінтона занесло вбік і він врізався в судно Дандраса, й у ту саму мить обидва зорельоти по спіралі відлетіли в різні боки і були дискваліфіковані.

До того ж це відбулося на самому початку гонки.

Натовпом прокотився крик, усі скочили на ноги, а потім корабель Дандраса потрапив у гравітаційне поле, втратив керування і вибухнув, розлетівшись на шматки в яскравому полум’ї пожежі.

Натовп замовк, запала мертва тиша й усі погляди звернулися в бік Спадкоємця Прімуса. Усі бачили, яку величезну суму він поставив на Дандраса. Я теж подивилася на нього, щоб побачити, як він на це відреагує.

Тайрус сидів у кріслі, схрестивши руки, і непорушно дивився прямо перед собою. Фактично, події останніх Великих Змагань повторилися. Спадкоємець Імперії, як і його дядько, поставив усе своє багатство на одного гонщика, який вибув із змагань через помилкові дії суперника, так і не долетівши до першої зірки. Усі знали, що сталося далі з уцілілим гонщиком, який був винен в аварії. Ганьба. Страта.

— Жаль, — донісся згори голос Імператора, і Тайрус поглянув на нього. — Сподіваюся: ти не залишився на мілині.

— Я поставив більше, ніж хотів би програти, — тихо відповів Тайрус.

Але на його обличчі застиг вираз смертельного спокою, і не було жодних ознак жаху, який я очікувала побачити після подібного.

— Помилка пілота, — голос Імператора сочився єхидством. Його очі світилися радістю, коли він дивився вниз на Тайруса. — Я дозволю тобі самому розібратися з наслідками.

Тайрус знову опустився в крісло поряд зі мною, і я уважно на нього поглянула: його обличчя перетворилося на виточену, непроникну маску, за якою не видно було жодних емоцій.

Він сказав мені не ставити на Дандраса.

Вінтон — пілот, винний у зіткненні, вочевидь, знав, що траплялося в минулому з тими, хто посмів позбавити Домітріанів багатства. Коли кораблі учасників долетіли до наступної зірки, його зореліт уже покинув цю зоряну систему. Він вирішив, що краще втекти від покарання, яке очікувало на нього у Хризантеміумі.

Проте далеко він не втік.

Бажаючи завоювати прихильність Спадкоємця Прімуса, деякі з менш сановитих Вельмишановних Панів відправили навздогін льотчику власні зорельоти. Найманці повернулися з утікачем майже наприкінці гонки. Звістка про це швидко поширилася натовпом. Тайрус встав і пішов до «Валор Новус», за ним рушила половина натовпу, забувши про останній відрізок гонки. У будь-якому випадку тепер, коли більшість гонщиків були дискваліфіковані або знищені, ажіотаж спав. Переможець значно випередив своїх конкурентів і спокійно дістався фінішну.

Прояв гніву Спадкоємця Прімуса обіцяв бути набагато цікавішим видовищем, ніж завершення гонки.

Коли ми наблизилися до Зали Суду у «Валор Новус», Тайрус усе ще тримав мою руку у своїй долоні, а люди, які вирушили за нами, уже займали найкращі місця біля стін і оточував нас у кільце.

— Я маю закликати вас виявити стриманість? — запитала я його, думаючи про свою роль у наших публічних виступах.

— Не цього разу, — сказав Тайрус. — Нехай усі почують мою відповідь.

Ми підійшли до чоловіка, який стояв на колінах, — переляканий Ексцес з недосконалою шкірою мешканця планети. На його обличчі читався страх, оскільки він знав, що трапилося з останньою людиною, яка в такий спосіб перейшла дорогу Домітріану.

Тайрус довго дивився на нього згори вниз, а потім підняв руку, закликаючи глядачів до тиші, бо вони почали схвильовано перешіптуватися, припускаючи, скількох людей стратять цього разу.

— Я бачив, як ти потрапив у страшну аварію. Чому ти намагався втекти? — запитав Тайрус. Він нависав над чоловіком, який стояв на колінах, і в цю мить був дуже схожий на грізного Імператора.

— Я злякався, Ваше Високопреосвященство. Це був нещасний випадок. Моя навігаційна система зламалася. Будь ласка, — Вінтон упав на підлогу. — Я знаю, Ваше Високопреосвященство повинні забрати моє життя, але, будь ласка, помилуйте мою родину. Не вбивайте членів моєї команди. Вони не винні.

Тайрус нічого не сказав, дозволивши благанням пілота на мить зависнути в повітрі, загострюючи ситуацію. Я уявляла, як сам Імператор налаштовує картинку із Зали Правосуддя на своєму екрані, замість того, щоб спостерігати за завершальним етапом гонки.

— Встань, чоловіче, — промовив Тайрус.

Вінтон підняв голову і поглянув на нього своїми великими, переляканими очима.

— Ваш... Ваше Високопреосвященство?

— Я сказав, встань. Я не збираюся карати смертю такого чесного спортсмена, як ти, особливо за те, що трапилося внаслідок нещасного випадку. Це було б варварством.

Шепіт недовіри пронісся залою.

— Буде проведено розслідування цього інциденту, і якщо хтось виявиться винним, їм більше не дозволять виступати в цьому виді спорту, — сказав Тайрус. — Щодо вас, то ви особисто відправитеся з візитом до родини покійного і передасте рідним померлого суму, яку я їм виділю. Чи можу я довірити вам цей обов’язок?

Вінтон знову впав на коліна, стиснувши руки.

— Так, так, Ваше Високопреосвященство! Так, ви можете довірити це мені!

Тайрус простягнув руки й дозволив чоловікові благоговійно прикласти його долоні до щік.

— І, звичайно, я збираюся провести службу у Великій Геліосфері, щоб вшанувати пам’ять тих, кого ми втратили під час цих доблесних змагань. Сподіваюся: ви відвідаєте службу перед вильотом?

— Так, із задоволенням. Із задоволенням, Ваше Високопреосвященство! — На радощах він почав прикладати долоні Тайруса то до однієї щоки, то до другої. — Ви дуже милосердний і великий, і просто...

— Відпочиньте, — Тайрус відійшов від нього. Потім звернувся до найманців, які спіймали втікача. — Дякую вам, що знайшли нашого норовливого друга, перш ніж він здійснив якийсь необачний вчинок. Ви отримаєте щедру винагороду за свої послуги.

Коли Тайрус розвернувся і пішов геть із Зали Правосуддя, я почула, наростаючий гомін здивованих голосів, бо люди побачили милість Домітріана. Цього Домітріана. Контраст із його дядьком був настільки разючим, що я помітила відблиск віри в майбутнє на обличчях людей, надію на те, що Імперією керуватиме цей молодий і справедливий правитель.

Я наздогнала його, чудово розуміючи, що саме він зробив. Він знову завдав удару Імператору, в інший, підступний спосіб, який не можна було безпосередньо інтерпретувати як ворожість, але тим не менше, ці дії ще більше підірвали авторитет Імператора. Він планував програти, щоб продемонструвати своє милосердя після програшу.

— Чудово спрацьовано, — тихо видихнула я.

Тайрус кинув на мене швидкий погляд, і на мить його непроникна маска дала тріщину, відкриваючи емоції, які я побачила на його обличчі, коли Елантра штовхнула Юніті на ринг.

— Я не заслуговую на похвалу, Немезідо. Я зробив жахливу річ. Судно мало зламатися, а не вибухнути.

Я не думала про чоловіка, який загинув в аварії. На мій погляд, мета завжди виправдовувала засоби, але очі Тайруса були затуманені.

— Я зовсім не добрий. Я давно змирився з тим, що коли стану на вибраний шлях, мої руки будуть у крові. Але я не очікував, що сьогодні я вб’ю невинну людину.

— Тайрусе, якби я переживала через кров кожної невинної людини на моїх руках, я б не змогла функціонувати. Принаймні ти можеш загладити свою вину.

— Так, — сказав він, — так. Його сім’я отримає велику грошову компенсацію. Я зроблю для них усе, що буде в моїх силах, — він уривчасто вдихнув. — Я повинен жити із цим тягарем, Немезідо. Я житиму із цим.

Ми поринули в мертву тишу після того, як Тайрус згадав чоловіка, винуватцем смерті якого він мимоволі став, а я замислилася над його діями. Враховуючи сьогоднішні події під час гонок і результати ранкового голосування, Імператор більше не зможе ігнорувати провокації Тайруса.

Рандевальд фон Домітріан помститься. І це лише питання часу.

Діаболік

41

Діаболік

ПІСЛЯ ПОДІЙ, що трапилися під час Великих Змагань, настало зловісне затишшя. Імператор ніяк не відреагував на те, що Тайрус за його спиною намовив Сенат проголосувати проти підвищення податків, і навіть бровою не повів, коли той — з власної ініціативи — продав кілька своїх колоній і влаштував сюрприз, вручивши всім ветеранам Імперських війн передріздвяні подарунки.

Передріздвяні подарунки були давньою традицією Імперії, але жоден із Домітріанів уже впродовж сотень років ігнорував її. Вони почувалися доволі безпечно, сконцентрувавши у своїх руках усю владу, і їм не потрібна була лояльність Вельмишановних Панів, які управляли найпотужнішими зорельотами і військовими машинами, що відбивали войовничі напади на кордонах Імперії.

Це був найбільш відкритий вияв ворожнечі з боку Тайруса, його виклик Імператору, після чого Спадкоємець Прімус майже цілий день протримав мене біля себе. Ми сиділи в його солярії на «Олександрії». Солярій розміщувався під небесним куполом із зеленим садом, який він недавно виростив із листочка, привезеного з Люміни. Поміж дерев протікала штучна річка — настільки повноводна, що невмілий плавець міг у ній втопитися.

— Я планував поселити тебе в одній із кімнат «Олександрії», — сказав Тайрус, дивлячись вниз на стрімкий потік, — але враховуючи обставини, я не стану цього робити.

— У всякому разі я б не хотіла спати на «Олександрії», — прямо заявила я. Я подумала про Сайдонію, яка ховалася на моїй віллі, і про те, що я не хотіла залишати її так надовго.

Хвилину Тайрус дивився на мене, і я не могла зрозуміти вираз його обличчя?

— Ні, — занадто швидко відповіла я.

— У будь-якому випадку, — сказав він, — бабуся може неправильно все зрозуміти. Вона бажає, щоб я був з Елантрою.

— Вона хоче, щоб ти одружився на змії.

— О, Геліоніка, — промовив Тайрус із посмішкою. — Принаймні Елантра добре впишеться в мою родину. Усі справжні політики — гадюки.

Від самої думки про те, що Елантра Пасус стане Імператрицею, я закипіла. Чи радше, Елантра Домітріан. Зазвичай у шлюбі люди беруть прізвище більш могутньої сім’ї. Саме так Салівар Фордайс став Саліваром Домітріаном.

— Як довго ми залишатимемося пліч-о-пліч? — запитала я Тайруса. — Урешті-решт вам доведеться публічно відмовитися від мене, якщо ви хочете піти до неї. Я не можу вічно грати роль Сайдонії фон Імпірінс.

— Але тобі доведеться. Ніхто ніколи не повинен дізнатися, що ти зробила.

— Або що? Вас допитуватимуть, бо ви приховали цей факт?

Він різко повернувся до мене.

— Або ти будеш у небезпеці, — виплюнув він. — Зображати із себе Сенатора — це найвища зрада.

— І що з того?

— Я буду змушений вимагати від Вельмишановного Панства твоєї страти. Переді мною і так постане багато труднощів, коли я створюватиму засади своєї влади в ролі нового Імператора. Я не зможу гарантувати тобі захист, якщо мої союзники виступлять проти тебе.

Я знизала плечима, що тільки ще більше його розпалило. Він примружив очі; загрозливо наблизився до мене, потім, ніби ще раз обдумавши свої дії, відступив на крок назад і зробив глибокий вдих.

— Я не дозволю, щоб із тобою сталося подібне, — хрипко промовив він. — Можливо, ти і не переживаєш за своє життя, але я за тебе боюся.

Наші погляди зустрілися. Тільки два кроки відділяли нас одне від одного. Повітря між нами й тиша навколо раптом стали важкими, ніби наелектризованими.

Це було схоже на ті відчуття, що охопили нас, коли ми відлітали з Люміни, у ті хвилини, коли ми піднялися над пурпуровими хмарами, увірвалися у великий космічний простір і він поцілував мене.

Я глитнула і відвернулася.

Він не розумів однієї простої речі: так чи інакше, мій обман буде розкрито, коли Сайдонія поверне собі статус Сенатора.

Я звелася на ноги, почуваючись дуже нещасною від потреби зберігати секрет. Поки я не зустріла Тайруса, служба Донії була моєю єдиною радістю. Якимось чином він став між нами. Я жадала його так само сильно, як і обурювалася на нього — за те, що він змушував мене відчувати вину та всі переживати інші, раніше незвідані емоції.

— Я буду ще в більшій небезпеці, коли залишуся Сайдонією Імпірінс після того, як Елантра стане вашою Імператрицею.

Його рука схопила мою, і він потягнув мене назад, коли я вже збиралася піти.

— Я ніколи не дозволю Елантрі погрожувати тобі, — тихо, але твердо промовив він. — Ніколи. — Вираз його обличчя був незворушним, і я повірила йому.

Тінь промайнула по залитому сонцем солярію, і ми з Тайрусом подивилися вгору. Купол неба складався з атмосфери, за якою відкривався простір синього зоряного неба. Тим не менше, зараз на горизонті виднілося ще щось...

Це було схоже на великий шматок сміття, що наближався до нас. Він підпливав усе ближче і ближче, доки не набув певної форми: довгої й циліндричної.

Я із жахом зрозуміла, що це було не сміття.

Це була ракета. І вона розірве цей купол на шматки.

Ми з Тайрусом усвідомили це одночасно.

— Біжи, — крикнув Тайрус, але я вже була на ногах, і ми помчали через мирний, ідилічний сад до дверей, за якими відкривався безпечний коридор...

Громовий вибух похитнув світ навколо нас. Коли в кристалічних вікнах відкрилася рвана діра, нас із ревом затопила синя атмосфера й купол розгерметизувався. Сильний вітер збив мене з ніг. Я відчула, як мене відриває від землі...

Його рука схопила мою долоню й потягнула мене вниз. Навколо, у шаленому вихорі кружляли потоки синіх газів і обпалювали мені очі. Я озирнулася і побачила, як блакитне небо витікає в порожнечу простору — у палаючу, надщерблену пробоїну, що утворилася в тому місці, куди вдарила ракета.

— Видихни! — прокричав мені Тайрус, його голос рознісся по вітру. — Видихни все!

Я відчайдушно видихнула все повітря з легенів. Хватка Тайруса ослабла, бо він намагався втриматися за стовбур дерева, за який попередньо схопився, тому я вчепилася в його одяг і видерлася по ньому на дерево. Потім вільною рукою я підтягнула Тайруса, дуже сподіваючись, що дерево достатньо надійно вкоренилося, аби протистояти зовнішньому тиску.

Воно пустило міцні корені.

Вітер стих, коли останні шматки атмосфери вилетіли у відкритий космос, і раптом ми з Тайрусом залишилися в кімнаті без тиску.

Мене охопив жах, коли я усвідомила, що ми оточені холодним космічним простором.

Моє серце почало шалено калатати тоді, як тиск пульсував під моєю шкірою і в очах, а потім я відчула зловісне поколювання під шкірою. Гази мого тіла прагнули вирватися назовні, і якби ми не видихнули, наші легені вже зірвалися б. У нас була лише мить, щоб утекти, перш ніж ми помремо. Обличчя Тайруса було спотворене від болю, але він намагався злізти з дерева, щоб дістатися до дверей, вказуючи на них рукою, аби я зрозуміла, куди йти.

О, яке полегшення. Як і в усіх зовнішніх приміщеннях, у цій кімнаті була шафа декомпресії, і відсутність тиску в куполі призведе до її відкриття.

Ми дуже повільно пливли до тієї шафи, тоді як відчуття поколювання наповнювало кінцівки, очі і вуха, пульсуючи й утворюючи пухирі на шкірі. Я побачила, що Тайрус, який плив поруч зі мною, перестав рухатися, і я зрозуміла, що він знепритомнів, тому схопила його і рушила далі, намагаючись побороти наступаючу темряву безсвідомості, тоді як моя голова ставала все легшою, а слина на язиці зашипіла й почала кипіти разом із рідиною в очах. Печіння в грудях наростало, я хапалася за все, що траплялося на моєму шляху, у боротьбі за обидва наші життя, у вухах несамовито відбивалося серцебиття, а потім я нарешті опинилася біля декомпресійної шафи.

Я відчинила її і заштовхнула всередину Тайруса, а потім підтягнулася сама і заблокувала двері, невелика шафа почала із шипінням герметизуватися навколо нас. Але дихати легше не стало. У наших організмах майже не лишилося кисню. У тьмяному світлі ламп я побачила, що Тайрус посинів, і я почала водити руками по стіні, шукаючи кисневу маску.

Тільки одна.

Одна.

Я натягла її на обличчя Тайруса, а потім підступила темрява й поглинула мене.

Діаболік

42

Діаболік

ХОЛОДНЕ ПОВІТРЯ вривається. Вривається.

А потім зникає. Я зробила вдих і почала задихатися.

— Розплющ очі! — долинув ніби здалеку голос Тайруса.

Щось притиснулось до мого обличчя і я змогла дихати, але тільки-но в голові дещо прояснювалося, воно зникло, і я знову почала задихатися.

Я змусила себе розплющити очі й побачила обличчя Тайруса, який схилився наді мною, і його довге, м’язисте тіло, що притулилося до мене. Він знову приклав кисневу маску до мого обличчя.

— Що... що... — пробурмотіла я приглушено через маску, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Він забрав маску, і я затримала подих, поки він робив глибокий вдих.

— Камера... немає повітря... по черзі.

Він знову притиснув маску до мого обличчя і я зробила кілька глибоких вдихів, вдячних вдихів, але дуже швидко маска знову зникла, і Тайрус ковтнув повітря.

— Диверсія, — промовив він, а потім додав: — Більше ніяких розмов. — і знову притиснув мені до рота маску.

Ось так по черзі ми робили відчайдушні ковтки повітря. Я знала, що це не може тривати вічно. Ми могли залишатися замкненими в цій пастці годинами, можливо, днями, перш ніж хтось здогадається шукати нас тут. Нам пощастило, що шафа загерметизувалася й зберегла нормальний тиск і температуру, але це була лише тимчасовий захід. Щоб ми дочекалися порятунку, сюди має надходити повітря. Якщо цей механізм дистанційно відключили, тоді, швидше за все, вимкнули й аварійну сигналізацію, що мала сповістити про розгерметизацію.

Я не мала жодного уявлення, скільки кисню містилося в кисневій масці, але вже відчувала, що його недостатньо. Коли Тайрус хотів знову передати мені маску, я простягла руку, щоб зупинити його.

Він відштовхнув мою долоню в бік, похитав головою і притис маску до мого обличчя.

— Ви — важливіші, — сказала я, — заберіть її.

І віддала йому кисневу маску.

— Ні, — відповів Тайрус. Він навалився на мене всією своєю вагою. У цьому замкненому просторі, я не могла скористатися силою, і маска знову повернулася на моє обличчя.

Я зірвала її й тицьнула йому.

Раптом Тайрус нахилився і притулився вустами до моїх губ, і якусь мить ми лежали ось так, замкнені разом в одному просторі, наші легені готові були розірватися, наші вени палали від кисневого голодування, а він цілував мене, глибоко і відчайдушно, з незрозумілою люттю.

Потім він відсторонився, притис маску до обличчя і зробив глибокий вдих.

— Бачиш? — прохрипів він.

Бачу, що? Що це означає? Але він вдягнув маску на мене, і мої легені почали жадно ковтати повітря.

— Чому? — видихнула я, коли вирівняла дихання. Чому він мене поцілував? Чому він не дозволив мені стерпіти це заради нього? Але щоб промовити ці слова знадобиться забагато повітря, а без слів я не могла зрозуміти його.

Він знову натягнув маску на обличчя.

— Обоє, — сказав він. — Або жоден із нас.

Він лежав поряд зі мною, і я відчувала, як шалено калатає його серце, і мені дуже хотілося врятувати його і себе, але я не могла зробити цього на його умовах. Іноді здавалося, що ми — дві бінарні зірки, які кружляють одна навколо одної, але ніколи не зустрічаються, бо завжди прямують до протилежних орієнтирів.

Коли він знову приклав кисневу маску до мого обличчя, я сказала:

— Не будь дурнем! — потім зірвала її і вдарила його головою настільки сильно, наскільки дозволяв цей обмежений простір. Він вдарився потилицею об стіну, і його тіло обм’якло.

Я зробила останній ковток кисню і закріпила маску на його обличчі, затягнувши ремені, щоб вона не спала.

Коли він прийде до тями, питання про те, хто із нас залишиться живим, вирішить природа.

На мить я забула, що це питання життя чи смерті, і просто відчувала голову Тайруса на своєму плечі. Я обняла його і насолоджувалася відчуттям ваги його тіла на своєму. Тепер, коли я помирала, я могла бути поблажливою до себе. Я могла собі це дозволити. Я повернулась думками в ту ніч, коли ми відлітали з Люміни і, лежачи поряд, згадала ті прекрасні й швидкоплинні години, що ми провели разом, доки я не перетворилася на боягузку.

Тому що саме це змусило мене відсторонитися від Тайруса. Не розсудливість, і навіть не зобов’язання перед Сайдонією, а боягузтво. Тваринний страх. Я заплющила очі, проклинаючи себе за те, що дозволила страху знову управляти моїм життям так само, як це було в загонах. Тепер я нарешті зрозуміла, що я накоїла, але було запізно щось міняти. Біль і вигоряння в легенях наростали, і я знала, який це буде жах, коли я здамся і спробую зробити вдих, але повітря не буде. Я дуже хотіла отримати ще один шанс, щоб усе виправити, щоб вчинити як належить.

А потім я більше не змогла стримуватися і спробувала зробити вдих, але не змогла, бо не було повітря, і коли я почала задихатися і корчитися від поколювання в грудях, я почула тихе, рівне дихання Тайруса, а потім густа, важка темрява поглинула мене як болото.

Ось і все. Ось і все.

Секунду це здавалося вічністю, образи Тайруса, Сайдонії, Мати-Засновниця та Невені роїлися в моїй свідомості, як вмираючі нейрони, що висловлюють свій протест.

Краєм ока я побачила, як до мене підкрадається яскраве світло, що стає все яскравішим і яскравішим. Я згадала слова Донії, ніби вона казала їх лише вчора: коли люди помирають, вони бачать світло. Хтось вважає, що це хімічна реакція організму, а хтось вірить, що це Живий Космос кличе їх у загробний світ.

Моєю останньою думкою було: Діаболіки теж його бачать, значить, врешті-решт, це просто хімічна реакція організму...


Я прокинулась і повільно розплющила очі. Теплі руки притискали мене до широких грудей. Мій зір повільно сфокусувався на обличчі Тайруса.

Він дивився на мене згори вниз своїми бездонними очима, і першим словом, яке він прошепотів, було:

— Немезідо?

З моїх вуст вирвався хриплий звук.

— Не намагайся говорити, — його обійми стали міцнішими. — Нас врятували.

Я почула якийсь скрип.

— Зроби вигляд, що ти спиш, — прошепотів він.

Я заплющила очі й почула знайомий різкий голос:

— Здається, дурне дівчисько буде жити. Який безглуздий вчинок із її боку.

Тайрус ще сильніше пригорнув мене.

— Не всі такі, як ми, Бабусю. Багато людей кращі за нас — більшість, як на мене.

Вона зареготала.

— Як ти зі мною говориш, Тайрусе. Якби я не відправила своїх найманих працівників на «Олександрію», ви б досі лишалися замкненими в тій декомпресійній кімнаті, і твоя Сайдонія вже була б трупом.

— Можливо, я став би більше довіряти вам після порятунку, — сухо мовив Тайрус, — якби не був впевнений, що ви заздалегідь знали про цю атаку.

— Якщо ти натякаєш, що це моїх рук справа...

— О ні. Ні, бабусю. Мені відомо, хто за цим стоїть. Ви не зробили це своїми руками, ви просто зайняли позицію опортуніста. Ви дозволили цьому статися, щоб втрутитися пізніше, і заслужити мою вдячність. І вам це вдалося. Я дякую вам.

— Як цікаво, — протягнула Сигна. — Ти дійшов цих висновків самостійно, без Сайдонії Імпірінс, яка зазвичай нашіптує тобі на вухо. Я починаю підозрювати, що чутки про її вплив — вигадка, і насправді все було навпаки.

— Звичайно, ви почали це підозрювати.

Тайрус тихо розсміявся і обережно опустив мене на ліжко. Я ледь розліпила повіки і побачила, що ми — на «Олександрії», у кімнаті, у якій я жила під час нашої подорожі до Люміни. Сигна стояла, як хижий птах, що вгледів свою здобич і, здавалося, у будь-яку хвилину готова була накинутися на Тайруса. Вони мовчки дивилися один одному у вічі.

— Думаю, ви здогадалися про це раніше, в іншому разі не взяли б на себе клопіт врятувати мене: я ваш онук. У моїх жилах тече ваша кров. І саме тому я теж розумію багато нюансів: до прикладу, хто насправді керує цією Імперією. Дядько — не та людина, яка тримає в руках важелі впливу.

— Я не терпітиму наклепів на нашого Імператора.

— О, але саме тому останнім часом ви терпіли мене, чи не так? Тому що я усвідомлюю цю просту істину, а мій дядько — ні. Його апетити спустошили казну. Він ігнорує й зневажає ваші заклики до розсудливості. Він більше вас не слухається, бабусю.

Тиша.

— Бачу, вам немає що сказати. Я знаю, ви попереджали його не призначати мене Спадкоємцем Прімусом, але він не прислухався до вашої поради. Я знаю, що він більше зважає на слова Сенатора фон Пасуса, ніж на вашу думку. Я знаю, як вас дратує, коли він спостерігає за вами під час дегустації страв — можна подумати, якщо ви забажаєте його смерті, він зможе цього уникнути! Він не тільки забув, чим вам зобов’язаний, але й те, що й досі завдячує вам усім.

— Рандевальд, — неохоче мовила вона, — останнім часом розчаровує мене. Я все більше схиляюся до думки, що влада — це найзгубніша річ у Всесвіті. Жага й одержимість владою неминуче псують характер людини.

— Бабусю, ви ж розумієте, що тепер почнеться відкрита війна між дядьком і мною. Дівайні більше не вписується у ваші плани. Я — ваша єдина альтернатива, і я підозрюю, що тепер ви ставитеся до мене толерантніше, чи не так?

— А я підозрюю, що ти був чудовим актором упродовж багатьох років.

— Я завдячую цим вмінням саме вам. Зараз я розкриваю перед вами всі свої карти, як один прагматик відкривається перед іншим. У мене немає непомірних апетитів, і я добре знаю, що значить поважати й боятися вас.

Вона розсміялася.

— О, мабуть, Рандевальд проклинає той день, коли призначив тебе своїм спадкоємцем. Я попереджала його.

— Але зовсім з інших причин. Тепер ви бачите, що мені вистачить клепки не ігнорувати ваші слова, як це робить дядько. Якщо ви хочете, щоб я був Геліоніком, я буду Геліоніком. Якщо ви бажаєте, щоб я об’єднався з Пасусами, я пов’яжу своє життя з дівчиною Пасус. Я ніколи не посмію засумніватися у вашій мудрості.

Вона відійшла вбік. Я поглянула на неї, і помітила відблиск металу за її спиною. У кутках кімнаті ховалися боти безпеки. Якщо знадобиться, вона готова вбити Тайруса. Невже вона врятувала нас лише для того, щоб поставити йому ультиматум? Можливо, він забіг уперед, першим виклавши свої карти на стіл?

— Чи правильно я розумію, Тайрусе, — сказала вона, — ти пропонуєш мені піти на державну зраду? Ти хочеш, щоб я змовилася з тобою проти власного сина?

— Я нічого не говорив про змову, але врятувавши мене після його спроби вбити, ви самі зробили крок мені на зустріч.

— Скажи мені, — спокійно промовила вона, — чому я маю поставити на тебе, а не зробити вибір на користь сина?

— Тому що ви хочете, щоб Імперією правив найсильніший Імператор, а Рандевальд втратив упевненість у собі, — розвів руками Тайрус. — Ви хочете, щоб Імперія досягла вершини свого розвитку під управлінням найдостойнішого з Домітріанів, і нам із вами відомо, що...

— Це ти? — сухо мовила вона.

— Ні, бабуся. Це ви.

Вона не очікувала подібної заяви. Її горде підборіддя задерлося вгору, але вона дозволила йому продовжити.

— А по друге, мені єдиному вистачить розуму визнати, що я правитиму, дослухаючись до ваших вказівок і виконуючи вашу волю. До того ж, — він простягнув руку і стиснув мою долоню, — я також чудові розумію, що боти безпеки за вашою спиною готові вбити мене, якщо я першим не запропоную вам своєї руки.

Інших сигналів мені було не потрібно — я все зрозуміла. Мої м’язи досі страшенно нили після декомпресії й нестачі кисню, але вони миттєво зреагували, коли я схопилася і одним стрибком опинилася в іншому кінці кімнати.

Сигна скрикнула від подиву, коли я підлетіла до першого боту безпеки до того, як він встиг розвернутися в мій бік і вистрелити. Я розвернула його і направила промінь на інший бот, і тієї ж миті з підлоги здійнявся третій — я перестрибнула через його промінь, схопила долонею і розбила об стіну.

Я поглянула на Тайруса, і він повільно кивнув, дивлячись на мене палаючими очима.

— Дякую, Немезідо.

Сигна заклякла як стовп, з відкритим від здивування ротом. Але незабаром взяла себе в руки.

— Діаболік. Вона — Діаболік!

— Так, — погодився Тайрус.

— Не дивно, — Сигна замовкла. Потім продовжила: — Ти знайшов собі Діаболіка і видав її за Сайдонію Імпірінс, — вона вимовила ці слова так, ніби її приголомшила його нахабність.

— Мене замаскував не він, — зауважила я, все ще під дією адреналіну, що пульсував у моїх жилах, — я готова була напасти, якщо Тайрус віддасть команду. — Це зробили люди, які нині вже мертві.

— Як у тебе може бути Діаболік? — запитала Ситна, розглядаючи мене. — Ми ніколи не замовляли для тебе Діаболіка.

— Вона — не мій Діаболік, — відповів Тайрус. — Вона — мій союзник.

— Союзник? — промовила Ситна, оглядаючи мене допитливим поглядом. — Діаболік без хімічної прив’язаності — це дуже небезпечний союзник, Тайрусе. Ти не знаєш цих істот так, як знаю їх я.

— Що ви можете знаєте про Діаболіків? — запитала я розлючено.

Вона посміхнулася, але її погляд залишився холодним.

— Більше, ніж ти думаєш. Я знала, що з тобою щось не так, і тепер розумію, що саме. Отже, спочатку ти належала... тій дурненькій Імпірінс?

Мене охопив гнів, але заради Тайруса я не розірвала її на шматки, щоб помститися за зневагу до Сайдонії. Вона просто вимовила її ім’я, а слова безсилі.

— Якщо ти все ще сподіваєшся на мою підтримку, — сказала Сигна, не відводячи від мене очей, — тоді я не хочу більше бачити вашого фарсу із цією річчю.

— Я погоджуся на вашу пропозицію, якщо ви більше ніколи не називатимете Немезіду річчю, — сказав Тайрус тихо, але твердо.

Сигна поглянула на нього.

— О, то ось що між вами відбувається? — її погляд метнувся між нами, ніби її тільки зараз осінило, що ми з Тайрусом справжні партнери. — Який неоднозначний альянс. Справжня прив’язаність до Діаболіка, і вільний Діаболік, що прив’язався до тебе. Як... радикально. Що тобі сказати, Тайрусе, я не можу на це погодитися. Якщо ти дійсно збираєшся коритися моїй волі, то тобі доведеться взяти шлюб із тією дівчиною, яку я виберу для тебе.

— Можна запитати, чому саме Елантра Пасус? — мовив Тайрус.

— Цією Імперією повинні керувати Геліоніки, тому ми не можемо дозволити, щоб Пасуси стали нашими ворогами, — відрізала Сигна. — Я не знаю, хто тобі подобається, Тайрусе. І мені байдуже. Одруження на Елантрі допоможе тобі об’єднатися з правильною фракцією. Майбутнє цієї Галактики залежить від того, чи втримаємо ми владу — і не тільки над Імперією, а й над Вельмишановним Панством. Ми повинні продемонструвати Ексцесам, що вони ніколи не зможуть кинути нам виклик.

— Добре. Нехай це буде Елантра, бабусю. Тепер ми дійшли згоди?

Хвилину Сигна мовчала, а потім сказала Тайрусу:

— Ти дуже швидко про це дізнаєшся.

Я поглянула на Тайруса. Він повільно кивнув, бо, подібно до мене, усвідомив: Сигна ясно дала нам зрозуміти, що наші долі в її руках. І вона поки що не бажає відкривати свої карти й повідомляти нам своє рішення: добре це чи погано.

Діаболік

43

Діаболік

ОДНІЄЮ З ОСОБЛИВОСТЕЙ характеру Тайруса була здатність зберігати спокій перед обличчям смертельної небезпеки. Лише значно пізніше я побачила в нього прояви фізіологічних реакцій у стані стресу: бліде обличчя або тремтіння в кінцівках.

Він рушив до своєї кімнати на «Олександрії», пробурмотівши щось про уникання вікон, які виходять у відкритий простір. Коли він наливав у келих вина, його широкі плечі виглядали напруженими. Він зробив великий ковток, вилив залишки вина і жбурнув келих у голографічний камін. Коли келих розлетівся на друзки, він обернувся, дивлячись на мене палаючими очима.

— Скажи мені, — голос був спокійним і зовсім не відповідав виразу його обличчя, — чим ти думала? Ми обоє повинні були дихати! Якби люди бабусі прийшли на трохи пізніше, ти померла б!

Я дивилася на нього, дивуючись, як він може запитувати подібне.

— Ви — майбутній Імператор. Я — Діаболік. Ваше життя значно важливіше за моє.

Він не розумів, що я не лише пожертвувала своїм життям, а й відмовилася від Донії. Я зробила це заради нього, і втратила своє право захищати її. А тепер він кричить на мене за це?

— Якби люди Сигни прийшли трохи пізніше, — зауважила я, — ви були б мертвим, і все тому, що відмовилися визнати: інколи жертви неминучі. Моя жертва була неминучою. Я вчинила так, як було краще для нас обох.

— Я сказав тобі не робити цього!

— Ви мені не наказ! Ви не мій господар. Ми — партнери. Я ухвалила рішення, і воно було правильним! Майбутній правитель повинен навчитися жертвувати.

— Жертвувати? — закричав Тайрус. — Я вже приніс свої жертви. Не кажи, ніби я не розумію, що означає жертвувати чимось, — він знову і знову куйовдив своє волосся. — Я пожертвував роками, прикидаючись божевільним. Я пожертвував потребою помсти заради того, щоб прожити достатньо довго й дочекатися змін, необхідних для втілення в життя свого великого плану. Я знаю, що означає йти на жертви!

Він повернувся до мене.

— А щойно я погодився запрягти себе в ярмо й одружитися на дівчині, яку для мене обрала бабуся. Я приніс достатньо жертв. Але на цю жертву я не погоджуюся. Я не стану жертвувати твоїм життям, і ти теж не станеш цього робити! — він підійшов до мене, взяв моє обличчя долонями і з відчаєм зазирнув мені у вічі. — Ти пожертвувала своїм життям заради мене. Я не можу дозволити тобі зробити це знову. Я не переживу, якщо ти знову це зробиш!

Я згадала той несамовитий і божевільний поцілунок у темряві декомпресійній кімнаті, те розділене безумство, коли смерть дихала нам у спину.

Бачиш? — сказав він тоді.

Але я не бачила. Я заплющила очі, і насолоджувалася теплом його рук.

— Отже, ви справді збираєтесь одружитися з Елантрою.

— Так, — відповів він грубо, — здається.

Я відсахнулася від нього.

— Мої вітання, — голос прозвучав різко. — Сподіваюсь, ви проживете багато щасливих років, перш ніж вона вдасться до першої спроби вбити вас.

Він гірко розсміявся.

— У той день, коли вона вирішить мене убити, вона стане справжньою Домітріан, — вираз його обличчя пом’якшився. — Незабаром мені більше не знадобляться твої послуги. Ти станеш вільною і зможеш робити все, що забажаєш. Зможеш втекти від мене далеко-далеко.

Якісь чорні, примітивні емоції закипіли в мені — занадто темні для гніву, занадто різкі для болю. Я ненавиділа його за те, що він розбудив у мені ці почуття. Я стиснула кулаки і змусила свій голос звучати рівно.

— Я радо зроблю це зараз. Відійдіть і дозвольте мені піти.

М’яз на його щелепі сіпнувся, але він не зрушив із місця.

— І куди ти підеш?

— На свою віллу.

Він зціпив зуби.

— Після всього, Немезідо? Після всього, що сталося?

— Це вас не стосується.

— Якщо в тебе немає плану або чіткої мети, це дуже мене стосується.

— Ні, не стосується. Я сама розберуся зі своїми справами. Бажаю щастя вам і вашій майбутній Імператриці, — я відвернулася, усередині все кипіло. Якби я тільки могла стерти спогади про відчуття його губ на моїх у декомпресійній кімнаті! Навіщо він мене поцілував? Навіщо він іще більше все заплутав?

Я хотіла піти, але щось зупинило мене — спогад про ті останні хвилини, коли я почала задихатися. Я нарешті зрозуміла той страх, той первозданний страх, що керував стількома моїми вчинками і діями. І я не бажала, щоб мною знову управляв страх.

Тому я розвернулася до нього.

— Знаєш, чому я хочу бути подалі від тебе, Тайрусе? — тихим голосом запитала я. — Тому що ти робиш велику помилку, збираючись одружитися на Елантрі. Так, ти отримаєш трон і підтримку бабусі, але ніколи не довірятимеш їй, ніколи не поважатимеш свою дружину, і ніколи не зможеш спати спокійно у своєму ліжку. Ти гідний більшого. Ти заслуговуєш на краще. Я не хочу бачити, як ти це робиш, тому я буду вдячна, дуже вдячна, Ваше Високопреосвященство, якщо не буду тут найближчими роками!

Він підійшов і схопив мене за плечі, пильно вдивляючись у мої вічі своїми палаючими очима.

Чому це тебе турбує?

— Як ти можеш мене про це запитувати? — закричала я на нього. — Ти розмовляєш зі мною так, ніби я людина, а потім розвертаєшся і поводишся як з істотою, що абсолютно позбавлена почуттів! Хто я для тебе, Тайрусе? Хіба так важко повірити, що я переживаю за тебе? Що я можу...

Я схаменулася, злякавшись.

Його пальці вп’ялися в мою шкіру.

— Що ти можеш? Що ти можеш, Немезідо?

У моєму горлі застряг клубок. Я не могла вимовити ні слова. Ці підступні склади хотіли зірватися з моїх вуст.

Що я можу любити тебе.

— Немезідо, — м’яко почав Тайрус, — на кораблі ти сказала мені, що ніколи не зможеш пережити почуття любові. Ти сказала, що не здатна переживати за мене або відчути хоча б крихту тієї любові, що я відчуваю до тебе, — він притягнув мене ближче, наші вуста були на відстані одного подиху. Він відчайдушно вдивлявся в моє обличчя. — Це було брехнею?

Клубок у горлі піднявся вище.

— Скажи чесно. Будь ласка, просто скажи мені, що ти відчуваєш, і якщо на кораблі ти дійсно говорила правду, я більше ніколи не потурбую тебе цим запитанням.

Слова ніби витягали з мене кліщами.

— На кораблі... я сказала неправду.

Його великий палець погладив мої губи, його очі засяяли.

— Тобто ти здатна на почуття й емоції. Я можу сподіватися, що ти відчуваєш до мене те саме, що і я до тебе?

Я зазирнула йому у вічі, миттю пригадавши відчуття його губ на моїх вустах у декомпресійній кімнаті.

— Ти все ще відчуваєш те саме? — п