Book: ДНК особистості



ДНК особистості

ДНК особистості


ДНК особистості


ДНК особистості


ДНК особистості

Присвячується Енн К. Снайдер, яка змінила цю книжку

Передмова. Адам ІІ


Останнім часом я замислююся про різницю між чеснотами зовнішніми, показними, ніби для резюме й чеснотами внутрішніми, прихованими глибоко в душі людини й непомітними на перший погляд. Перші ти вписуєш у своє резюме, це ті вміння, які ти пропонуєш на ринку праці і які забезпечують тобі помітний зовні успіх. Чесноти внутрішні глибші. Про них згадуватимуть, навіть коли тебе не стане на цьому світі, адже саме вони є твоєю сутністю — чи добрий ти, чи чесний, чи справедливий, які збудував взаємини тощо.

Багато хто погодиться, що чесноти внутрішні важливіші від зазначених у резюме, проте зізнаюся, що значну частину свого життя я більше замислювався про останні, аніж про перші. Наша освітня система, безперечно, теж орієнтована здебільшого на чесноти для резюме. А публічні дискусії зводяться переважно до практичних рекомендацій на сторінках популярних журналів на зразок «допоможи собі сам». Зрештою, більшість із нас краще уявляє, як досягти кар’єрного успіху, ніж те, як виховати сильний характер.

Книжка «Самітник віри», яку 1965 року написав рабі Йосеф Соловейчик1, допомогла мені в моїх роздумах про ці дві категорії чеснот. Соловейчик зауважив, що в Книзі Буття наведено два описи створення світу2, і доводив, що вони відображають дві наші протилежні сутності, назвавши їх Адам І та Адам ІІ.

Переосмисливши категорії Соловейчика, можна сказати, що Адам І — це амбіційна складова нашої вдачі, зорієнтована на кар’єру. Адам І — зовнішній, практичний Адам. Він прагне будувати, діяти, створювати й винаходити речі. Йому хотілося б посідати високе становище й здобувати перемоги.

Адам ІІ — це внутрішній Адам, який прагне уособлювати певні моральні якості. Адам ІІ воліє мати спокійний глибокий характер, виважене й цілісне почуття правильного й неправильного — не лише робити добрі справи, а й бути хорошим. Адам ІІ прагне любити всім серцем, жертвувати собою заради служіння іншим, жити відповідно до божественної істини, мати цілісну внутрішню сутність, поважати світобудову й природні здібності кожного.

Якщо Адам І ладен завойовувати світ, то Адам ІІ налаштований коритися покликанню служити світові. Якщо Адам І творчий і насолоджується власними досягненнями, Адам ІІ задля певної сакральної мети часом відмовляється від успіху й становища, якого досягнув у світі. Якщо Адам І цікавиться, як речі влаштовані, Адам ІІ з’ясовує, чому вони існують і навіщо, зрештою, ми тут. Якщо Адам І завжди сповнений відваги рухатися вперед, Адам ІІ прагне повернутися до власних витоків і насолоджуватися теплом родинного затишку. Якщо девізом Адама І є «успіх», то життя Адама ІІ розгортається як моральна драма, а його кредо — «милосердя, любов і духовне переродження».

Соловейчик твердив, що ми живемо у протиріччі між цими двома Адамами. Зовнішнього величного Адама І та внутрішнього лагідного Адама ІІ неможливо цілковито примирити між собою. Ми назавжди лишаємося в пастці внутрішнього протистояння. Наше покликання — відповідати вимогам обох ролей, і ми мусимо оволодіти мистецтвом жити в постійному протиборстві цих двох сутностей.

А найскладніше в цьому протистоянні, скажу я вам, те, що Адам І і Адам ІІ керуються різними логіками. Адам І, творець, першовідкривач, будівничий, послуговується відверто практичною логікою. Це логіка економіки. Інвестиції збільшують продуктивність. Доклавши зусилля, отримаєш винагороду. Практика вдосконалює. Дотримуйся власних інтересів. Максимально збільшуй власну користь. Підкорюй світ.

Адам ІІ керується протилежною логікою. Це логіка духовна, а не економічна. Тобі потрібно віддавати, щоб отримати. Ти маєш скоритися чомусь зовнішньому задля того, щоб стати сильнішим внутрішньо. Ти маєш подолати своє бажання отримати те, чого тобі хочеться. Успіх призводить до найбільшого провалу, яким є гординя. Невдача приносить найбільший успіх, яким є смиренність і навчання. Щоб наповнити себе, потрібно забути про себе. Щоб знайти себе, потрібно себе втратити. Щоб забезпечити кар’єру Адама І, слід плекати й нарощувати власні сили. Щоб виховати духовний стрижень Адама ІІ, потрібно глянути в очі власним слабкостям.

Кмітлива тварина

Ми живемо в культурі, яка плекає Адама І, зовнішнього Адама, і нехтує Адамом ІІ. Ми живемо в суспільстві, яке заохочує нас замислюватися над тим, як побудувати успішну кар’єру, але залишає не сформульованим для багатьох із нас питання про те, як удосконалювати внутрішній світ. Конкуренція за те, щоб перемогти й стати об’єктом захоплення, настільки жорстока, що поглинає все навкруги. Споживацький ринок спонукає нас керуватися прагматичними розрахунками, задовольняти наші бажання, нехтуючи моральними принципами, на які спираються наші щоденні рішення. Через гамір поспішного й неглибокого спілкування набагато складніше почути тендітні звуки нашого єства, що долинають з глибини. Ми живемо в культурі, яка навчає нас просувати й рекламувати себе, здобувати вміння, потрібні для досягнення успіху, але мало спонукає до смирення, співчуття й справжньої боротьби із собою, які необхідні для того, щоб виховувати характер.

Якщо ти існуєш лише як Адам І, ти перетворюєшся на кмітливу тварину, підступне створіння, кероване інстинктом само­збереження, майстерного гравця, що перетворює все довкола на гру. Якщо це все, що в тебе є, ти витрачаєш багато часу на вдосконалення своєї професійної майстерності, але не маєш чіткого уявлення про те, що може бути сенсом життя, а отже ти не знаєш, чому присвятити свої вміння, який з кар’єрних шляхів буде найкращим і піднесе тебе найвище. Роки минають, а найглибші частини тебе так і залишаються недослідженими й невизначеними. У тебе немає вільної хвилинки, але тебе переслідує невиразна тривога, що твоє життя не має кінцевої мети й сенсу. Ти існуєш, відчуваючи несвідому тугу, відсутність любові, дуже далекий від духовних помислів, які надають життю цінності. Тобі бракує внутрішніх критеріїв для того, щоб брати на себе непорушні зобов’язання. Ти ніколи не виховував внутрішньої стійкості, цілісності, яку можна було б протиставити загальному осуду чи серйозному удару. Виявляється, ти робиш щось, що подобається іншим людям, незалежно від того, правильно це чи ні. Ти безглуздо оцінюєш інших за їхніми здібностями, а не за їхньою гідністю. У тебе немає жодної стратегії виховання характеру, а без цього не лише твій внутрішній світ, а й зовнішнє життя, зрештою, розлетяться на друзки.

Це книга про Адама ІІ. Вона про те, як деяким людям вдалося вигартувати сильний характер. Вона про певний спосіб мислення, притаманний людям у різні часи, завдяки якому вони виплавляли свою сутність із криці й плекали мудре серце. Я написав її, щоб урятувати свою душу.

Я народився з природною схильністю до поверховості. Тепер я працюю як експерт і оглядач. Я заплатив за можливість бути самозакоханим хвальком, сипати своїми переконаннями, триматися так, ніби я значно впевненіший у них, ніж є насправді, удавати, ніби я розумніший, ніж є насправді, поводитися так, немов я кращий і авторитетніший, ніж воно є насправді. Мені довелося попрацювати більше, ніж іншим людям, аби лишень не перетворитися на самовдоволену посередність. Я краще усвідомив, що, як і нині в багатьох людей, у моєму житті також не було чітко визначених духовних прагнень, — я невиразно відчував необхідність бути добрим, почасти хотів прислужитися якійсь великій меті, і водночас мені бракувало певної системи критеріїв духовності, я не мав ясного розуміння, як жити насиченим внутрішнім життям, і навіть чітко не уявляв, як виховується характер і досягається глибина. Я з’ясував, що без ретельної концентрації на тій стороні нашої вдачі, якою є Адам ІІ, дуже легко перетворитися на самовдоволеного нікчему. Ти оцінюєш себе за поблажливою кривою. Ти безоглядно рухаєшся за своїми бажаннями, куди б вони не завели, і потураєш собі доти, доки явно не завдаєш комусь шкоди. Ти вважаєш: якщо ти подобаєшся людям довкола себе, то ти, напевно, достатньо хороший. Зрештою, ти поступово перетворюєшся на щось трохи менш переконливе, ніж ти сподівався. Ганебне провалля розкривається між твоїм реальним «я» і ідеальним. Ти усвідомлюєш, що голос твого Адама І гучний, натомість голос Адама ІІ приглушений; життєвий план Адама І зрозумілий, а життєвий план Адама ІІ неясний; Адам І напоготові, а Адам ІІ — немов сновида.

Коли я писав цю книгу, я був непевен того, що зможу рухатися дорогою до сильного характеру, але я хотів принаймні збагнути, як ця дорога виглядає і як її проторували інші люди.

План

Структура цієї книги проста. У наступному розділі я характеризую колишній моральний клімат. Це була культурна й інтелектуальна традиція, доктрина «кривого дерева»3, у якій нашій недосконалості відводилося особливе місце. Це була традиція, яка вимагала смиренності у відповідь на наші недоліки. Проте саме в цій традиції вважалося, що кожен з нас має сили протистояти власним слабкостям, приборкати власні пороки й під час цього протиборства виховувати свій характер. Якщо успішно протистояти своїм слабкостям, ми отримаємо шанс зіграти свою роль у величній моральній драмі. Ми можемо прагнути до вищої мети, аніж просто бути щасливими. Ми можемо використовувати щоденні нагоди для того, щоб розвинути в собі чесноти й прислужитися світові.

Потім у біографічних есе, які водночас є есе про моральні цінності, я описую, чим є цей характеротворчий метод у реальному житті. З часів Плутарха моралісти намагаються прищепити певні норми поведінки, наводячи відповідні приклади. Неможливо зробити наповненим життя Адама ІІ, просто читаючи проповіді чи дотримуючись абстрактних правил. Приклад — найкращий учитель. Найімовірніше, ми духовно вдосконалюємося тоді, коли прокидається наше серце, коли ми стикаємося з людьми, якими ми захоплюємося і яких любимо, і свідомо чи несвідомо змінюємо свої життя, наслідуючи їхні.

Істина відкрилася мені раптово, коли у своїй колонці я описав власне відчуття безвиході через те, що в школі дуже важко навчитися бути добрим, і ветеринар на ім’я Дейв Джолі надіслав мені електронною поштою листа, який влучив у ціль.

Серце неможливо навчати в аудиторії якимось інтелектуальним способом, як студентів, що механічно пишуть конспекти... Добрі, мудрі серця дістають лише сумлінно докопуючись до самої сутності у власній душі й усе життя лікуючи шрами... Цьому неможливо навчити, це не надішлеш електронною поштою і не поділишся цим у твіттері. Сама людина має виявляти це в глибинах власного серця лише тоді, коли остаточно готова вирушити на його пошуки, не раніше.

Завдання мудрої людини — витримати фрустрацію та продовжувати бути прикладом небайдужості, старанності й наполегливих пошуків сутності у своєму житті. Те, чому вчить мудра людина, — лише найменша частина з того, що вона дає. Сукупність усього — її життя, те, як вона живе до найдрібніших подробиць, — ось це і є сутність того, що передається іншим. Ніколи не забувайте про це. Основна ідея полягає в тому, що людина, яка протягом усього життя докладала зусиль для того, щоб самовдосконалюватися, колись зрушила з місця завдяки ще одній мудрій людині, яку тепер приховує від реципієнта імлиста заволока часу. Життя набагато складніше, ніж ми уявляємо, причини й наслідки сплітаються в єдину величезну духовну конструкцію, що продовжує спонукати нас робити більше, ставати кращими, навіть коли ми перебуваємо в найнестерпнішій бентежній темряві.

Слова Дейва Джолі дещо пояснюють принципи, на яких ґрунтується ця книжка. Люди, портрети яких змальовані в розділах з другого по десятий, утворюють строкату компанію — білі й темношкірі, чоловіки й жінки, віруючі й атеїсти, письменні й неписьменні. Усі вони далекі від досконалості. Проте вони дотримувалися способу життя, який нині не дуже поширений. Вони чітко усвідомлювали свої вади, вели внутрішню боротьбу з ними й до певної міри гідно виходили із цих поєдинків. Коли ми подумки звертаємося до них, у пам’яті спливає передусім не те, чого вони досягли, — наскільки значущими не були б їхні досягнення, — а те, якими вони були. Я сподіваюся, що ці приклади запалять властиве кожному з нас відчайдушне прагнення бути кращим і рухатися їхнім курсом.

У заключному розділі книги я підсумовую ці теми. Я зупиняюся на тому, чому через нашу культуру складніше бути добрим, і підсумовую філософію «кривого дерева» низкою характерних особливостей. Якщо ви прагнете ознайомитися зі сконденсованим ідейним змістом цієї книжки, читайте до самого кінця.

Іноді, чи навіть у цей час, ви зустрічаєте людей, яким властива вражаюча внутрішня цілісність. Вони не живуть фрагментарним, спонтанним життям. Вони досягли внутрішньої гармонії. Вони спокійні, врівноважені й заглиблені у свою справу. Вони не відхиляються від курсу через шторми. Вони не зневірюються в скрутну годину. Їхні погляди послідовні, а серця надійні. Вони авторитетні й непохитні. Їхні чесноти не відчайдушні, як у «тямущих» тинейджерів; це дозрілі чесноти, притаманні людям, які трохи пожили й побачили і радість, і горе.

Деколи ти навіть не помічаєш таких людей, бо попри зовнішню люб’язність і життєрадісність, разом з тим, вони досить стримані. Їм властиві чесноти скромних людей, які схильні робити щось корисне й не потребують нічого доводити світові. Цими чеснотами є смиренність, самовладання, стриманість, помірність, шанобливість і м’яка самодисципліна.

Ці люди наче випромінюють якусь духовну радість. Їхні голоси одночасно тихі й незмінні. Вони гнучко діють під час суворих випробувань. Вони не реагують на несправедливі образи й зберігають почуття власної гідності, коли інші намагаються принизити їх, стримуються, коли їх провокують. Проте ці люди досягають свого. Свої вчинки, сповнені жертовного служіння, вони роблять із таким звичайним виглядом, ніби просто купують продукти. Вони не замислюються, наскільки вагомим є те, що вони роблять. Вони взагалі не думають про себе. Схоже на те, що вони просто захоплюються недосконалими людьми довкола. Дізнавшись про щось, що потрібно зробити, вони одразу це роблять.

Спілкуючись з ними, відчуваєш себе дотепнішим і розумнішим. Вони переходять з одного соціального прошарку до іншого, здається, навіть не усвідомлюючи, що відбувається. Після нетривалого знайомства з ними спадає на думку, що тобі ніколи не доводилося чути, щоб вони хизувалися, або бути свідком їхньої самовпевненості чи затятості у власних переконаннях. Вони навіть не натякають на власну винятковість і свої досягнення.

Їхнє життя не було безконфліктним і безтурботним, дорогою до зрілості їм довелося долати перешкоди. Вони пройшли певний шлях до осмислення фундаментального питання буття, яке у формулюванні Олександра Солженіцина4 виглядає так: «Лінія, що розділяє добро і зло, пролягає не між країнами, не між класами, не між партіями — вона проходить крізь кожне людське серце».

Це люди, які виховали сильний внутрішній характер, які досягли певної глибини. У цих людях досягнення успіху поступилося місцем боротьбі за те, щоб зробити глибшою душу. Після життя, що промайнуло в пошуках рівноваги, Адам І схилив голову перед Адамом ІІ. Це і є люди, яких ми шукаємо.



1 Йосеф Дов-Бер ха-Леві Соловейчик (1903–1993) — єврейський мислитель ХХ століття, один із найвагоміших тлумачів традиційного юдейського права (галаха), що регламентує релігійне, сімейне й громадське життя віруючих євреїв. Лідер ортодоксального єврейства США. (Тут і далі примітки редакції).

2 У Книзі Буття 1:26–2:3 і 2:4—3:24 наведено дві паралельні оповіді створення світу і людини.

3 Ідею про людину як «криве дерево», яка ніколи не зможе «випростатися» й стати кращою, правильнішою, досконалішою, було висловлено в категоричному імперативі І. Канта.

4 Солженіцин Олександр Ісайович (1918–2008) — російський письменник, драматург, публіцист, поет, громадський і політичний діяч. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1970). Дисидент, активно виступав проти комуністичних ідей і політики СРСР.



Розділ 1. Зсув


Щонеділі ввечері моя місцева громадська радіостанція ретранслює старі програми. Кілька років тому я їхав додому й слухав за кермом програму «Королівський концерт»5. Це був концерт, який вийшов в ефір для військових під час Другої світової війни. Епізод, на який я натрапив, виявився радіопрограмою, що транслювалася наступного дня після Дня перемоги над Японією 15 серпня 1945 року.

У головних ролях були деякі з найвидатніших постатей століття: Френк Сінатра, Марлен Дітріх, Кері Ґрант, Бетті Девіс6 і багато інших. Проте найразючішою особливістю шоу була його загальна атмосфера, сповнена скромності й прагнення триматися в тіні. Союзники щойно здобули одну з найславетніших військових перемог в історії людства. Однак ніхто не бив себе у груди. Ніхто не зводив тріумфальних арок.

«Здається, оце й усе, — розпочав ведучий Бінґ Кросбі7. — Що сказати в таку хвилину? Не варто підкидати свого капелюха в повітря. Це для звичайних свят. Я вважаю, єдине, що кожен може зробити, це подякувати Богові, що все закінчилося». Залунала урочиста версія «Аве Марії» у виконанні мецо-сопрано Різ Стівенс, і потім, узагальнюючи атмосферу, знову заговорив Кросбі: «Утім, сьогоднішній день ми переживаємо зі смиренням у глибині душі».

Ця думка повторювалася протягом усієї програми. Актор Мередіт Бьорджесс прочитав уривок зі статті військового кореспондента Ерні Пайла. Пайл загинув за кілька місяців до закінчення війни, та в статті він визначив наперед, що означатиме ця перемога: «Ми виграли цю війну завдяки нашим хоробрим чоловікам і багато чому іншому — завдяки Росії, Великобританії та Китаю, плину часу й тому, що щедро обдаровані природними ресурсами. Ми перемогли не тому, що Провидіння створило нас кращими за решту людей. Я сподіваюся, що в нашій перемозі ми відчуємо більше вдячності, ніж гордості».

Шоу віддзеркалювало реакцію країни загалом. Бувало, звісно, що під час святкувань емоції виплескували через вінця. Матроси в Сан-Франциско захопили канатну дорогу й пограбували магазин лікеро-горілчаних напоїв. Вулиці кравецького кварталу Нью-Йорка8 були вкриті 10-сантиметровим шаром конфеті1. Проте настрій був суперечливий. Радість поступилася місцем серйозності й сумнівам у собі.

Утім, радість перемоги була частковою, бо війна стала настільки епохальною подією й пролила такі ріки крові, що окрема людина проти неї почувалася мізерною. Зважаючи, до того ж, і на те, як закінчилася війна в Тихому океані — вибухом атомної бомби. Увесь світ тоді став свідком дикої жорстокості, на яку здатні людські істоти. Ось тут і зараз була зброя, яка могла зробити цю жорстокість апокаліптичною. «Звістка про перемогу була настільки ж просотана скорботою й сумнівами, наскільки й радістю та вдячністю», — написав того тижня Джеймс Ейджі9 у передовиці для журналу «Тайм» (Time).

Проте скромна атмосфера Королівського концерту була не просто чимось на зразок настрою чи стилю. Люди в тій передачі були частиною однієї з найзначніших історичних перемог усіх часів, але вони і словом не обмовилися про власну винятковість. Вони не друкували наліпок на бампер, які відзначали б їхню особисту неперевершеність. Їхнім першим інстинктивним бажанням було нагадати собі, що вони, по суті, нічим не кращі за когось іншого. Їхнім колективним імпульсом було застерегти самих себе проти гордості й самовихваляння. Вони інтуїтивно опиралися природній людській схильності до надмірного себелюбства.

Я приїхав додому раніше, ніж програма закінчилася, і якийсь час продовжував слухати концерт уже на під’їзній доріжці біля будинку. Потім я зайшов додому й увімкнув футбольний матч. Квотербек передав короткий пас ресіверу10, якого майже миттєво на другому метрі збили з ніг суперники. Гравець захисту зробив те, що зараз роблять усі професійні спортсмени в моменти особистих досягнень. Коли камера затрималася на ньому, він виконав хвалькуватий переможний танок. У мене майнула думка, що я спостерігав більше самозвеличення після успішної комбінації на двох ярдах, ніж після перемоги Сполучених Штатів у Другій світовій війні.

Цей неістотний контраст став точкою відліку для низки міркувань. Мені подумалося, що така відмінність може символізувати зсув у культурі, зсув від культури скромності, яка твердить: «Немає нікого, кращого за мене, але і я не кращий за когось іншого», — до культури самореклами, яка заявляє: «Подивися на мої досягнення, я дуже особливий». Той контраст був немов вхідною брамою до різних життєвих шляхів у цьому світі.

Маленьке «я»

За роки, що минули після того пам’ятного випадку з «Королівським концертом», я детально вивчив і переосмислив той період і роль видатних людей тієї доби. Завдяки цьому дослідженню я збагнув насамперед те, що ніхто з нас не захотів би повернутися до культури середини хх століття. У ній було більше расизму, сексизму й антисемітизму. Якби ми жили в ті часи, більшість із нас не мали б тих можливостей, що маємо тепер. Крім того, це була нудна культура з прісною їжею й однаковими житловими умовами. Це була емоційно холодна культура. Зокрема батьки часто були не здатні висловити свою любов до власних дітей. Чоловіки були неспроможні побачити глибину у власних дружинах. Багато в чому нинішнє життя стало ліпшим, аніж тодішнє.

І раптом мені спало на думку, що, можливо, тоді така риса, як скромність була поширена більше, ніж тепер, що тоді був моральний клімат, який корінням сягав глибини віків, але нині втратив свою вагу, і спонукав людей бути більш скептичними до власних бажань, краще усвідомлювати власні вади, більше зосереджуватися на боротьбі зі своїми недоліками й перетворенні слабких сторін на сильні. Люди тієї традиції були менш схильні вважати, що потрібно обов’язково негайно ділитися з усім світом кожною думкою, емоцією чи кожним досягненням.

Масова культура видавалася більш стриманою в епоху «Королівського концерту». Тоді не було меседжів на футболках, не було знаків оклику на клавіатурах друкарських машинок11, не було розмаїття стрічечок із побажаннями з будь-якого приводу, ані марнославних номерних знаків для авто, ані наліпок на бампер із гаслами особистого чи етичного характеру. Люди не хизувалися своєю належністю до університету чи тим, де провели відпустку, приклеюючи маленькі наліпки до заднього скла своїх автівок. Коли хтось, маючи занадто високу думку про себе, вистрибував зі штанів, самовдоволено співаючи собі дифірамби, соціальні санкції (якщо вже вони застосовувалися) були жорсткішими.

Суспільні принципи були втілені в скромному стилі таких акторів, як Ґрегорі Пек і Ґері Купер, чи персонажа Джо Фрайдей із серіалу «Драґнет». Коли Гаррі Гопкінс12, помічник Франкліна Рузвельта, втратив сина під час Другої світової війни, вищі військові чини намагалися забрати решту його дітей від гріха подалі. Гопкінс відхилив цю ідею, написавши в стриманій манері, яка була в ширшому вжитку в ті часи, що інші його сини не повинні отримувати безпечні призначення лише тому, що їх брату «не пощастило в Тихому океані»2.

З двадцяти трьох чоловіків і жінок, які працювали в кабінеті Дуайта Ейзенхауера13, лише один — міністр сільського господарства — опублікував згодом мемуари, і вони виявилися настільки формальними й нецікавими, що від них хилить у сон. На момент початку роботи адміністрації Рейґана14 вже дванадцять із тридцяти членів його кабінету видали мемуари, переважна частина яких були саморекламою3.

З огляду на цінності, прищеплені в дитинстві, Буш–старший15, який виховувався в ті часи, балотуючись у президенти, уникав розмов про себе. Якщо спічрайтер у якійсь із його промов уживав слово «я», він несвідомо йог викреслював. Уся команда Буша старшого постійно вмовляла його: «Ти балотуєшся в президенти. Ти мусиш говорити про себе». Зрештою вони його затероризували, і якось він поступився. Але наступного дня йому зателефонувала мати. «Джордже, ти знову говориш про себе», — сказала вона. І Буш повернувся до принципу: жодних «я» в промовах, жодної самореклами.

Велике «я»

Протягом наступних кількох років я зібрав дані, які наводять на думку про те, що ми стали свідками значного зсуву від культури скромності до культури, яку можна назвати «Велике „я”», від культури, що заохочувала людей ставитися до себе скромно, до культури, яка спонукає їх вважати себе центром Всесвіту.

Натрапити на такі дані було нескладно. Наприклад, у 1950 році Інститут Ґеллапа16 робив опитування серед випускників середньої школи, чи вважають вони себе дуже важливими особами. Ствердну відповідь на це питання дало 12 відсотків опитуваних. З тим самим питанням звернулися в 2005 році, однак цього разу важливими особами вважали себе вже не 12, а 80 відсотків.

У психологічній практиці є тест на нарцисизм17. Опитуваним зачитують низку тверджень і пропонують визначити, чи згодні вони з цими твердженнями. Наприклад: «Мені подобається бути в центрі уваги», «Я обов’язково скористаюся нагодою похвалитися, адже я особливий», «Хтось має написати мою біографію». За останні два десятиріччя середній показник нарцисизму виріс на 30 відсотків. Дев’яносто три відсотки молоді оцінюють себе вище, ніж це було в середньому лише двадцять років тому4. Найбільша кількість опитаних обрали твердження «Я видатна особистість» і «Мені подобається дивитися на власне тіло».

Водночас із відчутним підвищенням самооцінки надзвичайно посилилося прагнення до слави. Раніше для більшості людей серед життєвих пріоритетів слава займала останні позиції. У 1976 році було проведено дослідження, під час якого опитуваним пропонувалося скласти перелік своїх життєвих цілей. Прагнення до слави опинилося на 15 місці з 16-ти. У 2007 році 51 відсоток опитаної молоді відповів, що бути відомим є однією з їхніх найважливіших особистісних цілей5. Під час одного з опитувань серед дівчат середньої школи дослідники поцікавилися, з ким вони хотіли б пообідати. Перше місце посіла Дженіфер Лопез, на другому опинився Ісус Христос, на третьому — Періс Хілтон. Потім дівчат запитали про те, яку з наведених професій вони обрали б. Виявилося, майже вдвічі більше охочих бути особистим асистентом знаменитості, наприклад Джастіна Бібера, ніж президентом Гарварду. (Хоча, якщо чесно, я майже впевнений, президент Гарварду також радше був би особистим асистентом Джастіна Бібера).

Досліджуючи масову культуру, я натрапляв на ті самі меседжі скрізь: «Ти особливий. Довіряй собі. Будь чесним із собою». Мультиплікаційні фільми студій «Піксар» (Pixar) і «Дісней» (Disney) безперервно розповідають дітям, які вони чудові. Тими самими кліше нашпиговані промови з нагоди урочистого вручення дипломів випускникам: «Слухай своє серце. Відкинь обмеження. Прокладай свій шлях. Ти зобов’язаний здійснювати великі справи, тому що ти насправді надзвичайний». Це проповідь упевненості в собі.

Як сказала Еллен Дедженерес18 у своєму напутньому слові 2009 року, «Моя вам порада: будьте вірними собі, і все буде добре». Знаменитий шеф-кухар Маріо Баталі19 радив своїм випускникам дотримуватися «своєї правди, яка є послідовним вираженням тебе». Анна Квіндлен20 переконувала ще одну аудиторію мати мужність «поважати свій характер, свій розум, свої здібності і, відтак, свою душу, прислухаючись до її чистого дзвінкого голосу замість того, щоб керуватися каламутними меседжами полохливого світу».

У своєму бестселері «Їсти. Молитися. Кохати» (можливо, я єдиний чоловік, який дочитав його до кінця) Елізабет Ґілберт21 написала, що Бог проявляє себе за допомогою «мого власного голосу з глибини мого власного я. Бог живе у тобі, він і є ти, саме такий, яким ти є»6.

Я почав вивчати, як ми виховуємо наших дітей, і виявив ознаки цього духовного зсуву. Наприклад, у перших довідниках для дівчат-скаутів пропагувалася етика самопожертви й скромності. Найбільшу перешкоду для щастя, застерігав довідник, створює занадто палке бажання бути в центрі уваги.

На 1980 рік акценти були вже зовсім інші. Наприклад, «Останнє слово за тобою: довідник для дівчат старших скаутів і скаутів-кадетів» радить їм приділяти більше уваги собі: «Як поглибити зв’язок із собою? Що ти відчуваєш? Кожна з можливостей старших скаутів здатна певним чином допомогти тобі краще зрозуміти себе… Щоб отримати повне й різнобічне уявлення про свої відчуття, переконання і вчинки, став себе на передній план»7.

Зсув можна виявити навіть у словах, що лунають від проповідника. Так, Джоел Остін22, один з найпопулярніших сьогодні пасторів мегацеркви23, працює у Х’юстоні, штат Техас. «Господь не створював тебе посередністю», — пише він у своїй книзі «Стань ще кращим». «Ти створений особливим. Ти створений для того, щоб лишити свій слід у цьому поколінні… Повір: ти обраний, тебе помітили і твоє призначення — жити перемогою»8.

Стежка смирення

Спливав час, я продовжував роботу над цією книгою, і мої думки повернулися до того епізоду із «Королівським концертом». Мені не давало спокою, наскільки ж смиренними були почуті голоси.

Було щось естетично прекрасне в тому, наскільки скромно трималися учасники програми. Скромна людина, будучи милостивою, втішає й заспокоює, натомість людина, яка себе рекламує, уразлива, нестійка й викликає роздратування. Скромність — це відсутність потреби доводити, що ти завжди найкращий. Натомість еготизм схожий на невгамовний хижацький голод в обмеженому просторі, — готовий до жорстокої конкурентної боротьби і пожадливий до слави, він дбає лише про власні інтереси. Скромність пронизана такими прекрасними переживаннями, як захоплення, тісні товариські стосунки і вдячність. Як зазначав архієпископ Кентерберійський Майкл Рамсей: «Вдячність — це ґрунт, на якому не так легко вирости гордині»9.

Є щось інтелектуально разюче в скромності такого типу. Психолог Деніел Канеман24 пише, що нам властива «майже необмежена здатність ігнорувати власну необізнаність»10. Скромність — це усвідомлення того, що ти багато чого не знаєш і що багато з того, що ти начебто знаєш, є спотвореним чи помилковим.

Це і є той шлях, що пролягає від скромності до мудрості. Монтень якось написав: «Якби нам навіть вдалося стати вченими чужою вченістю, мудрими ми можемо бути лише власною мудрістю»25. Це тому, що мудрість — це не якийсь обсяг інформації. Це моральна риса, яка полягає в тому, щоб розуміти, чого саме ти не знаєш, і віднаходити способи подолання власної необізнаності, сумнівів і обмеженості. Воррен Баффетт26 дійшов подібного висновку у своїй сфері: «Інвестування — це не та гра, де хлопці з IQ 160 перемагають тих, у кого IQ 130. Якщо вже в тебе посередні розумові здібності, тобі потрібен характер, щоб контролювати бажання, через які інші люди потрапляють у халепу».

Люди, яких ми вважаємо мудрими, уже до певної міри подолали властиві нашій природі упередженість і схильність до самовпевненості. У своєму найповнішому значенні, інтелектуальна скромність — це правильне дистанційоване усвідомлення самого себе. Протягом людського життя воно прогресує від інфантильного усвідомлення свого «я» у макровимірі, коли воно заповнює увесь екран, до панорамної системи уявлень про себе, коли ти бачиш у ширшій перспективі свої сильні і слабкі сторони, своє коло спілкування і взаємозалежності, і роль, яку ти відіграєш в історії.

Зрештою, у скромності є щось вражаюче в етичному плані. Кожна епоха надає перевагу власним методам роботи над собою, власним шляхам для виховання характеру і глибини. Усі, хто брав участь у «Королівському концерті», не піддавалися своїм непривабливим прагненням, гордості, самовдоволеності та зверхності.

Нині більшість з нас сприймає життя як метафору мандрівки — подорожі зовнішнім світом і сходинками до успіху. Міркуючи над тим, щоб змінити світ на краще чи жити з якоюсь метою, ми часто думаємо про зримі досягнення — здійснення чогось, що вплине на світ: створити успішну компанію чи зробити щось для суспільства.

Справді скромні люди також послуговуються метафорою мандрівки, щоб описати власне життя. Та водночас вони використовують і іншу метафору, яка більше стосується внутрішнього життя. Це метафора протистояння собі. Для них ми, найімовірніше, дуже суперечливі особистості — блискуче обдаровані й глибоко недосконалі водночас, у кожного з нас є певні таланти, але є також і певні недоліки. І якщо ми звикнемо піддаватися спокусам і не боротимемося із власними слабкостями, ми поступово знівечимо власний внутрішній стрижень. Ми не будемо настільки хорошими, наскільки нам хотілося б. Ми зазнаємо поразки в якомусь дуже глибокому розумінні.

Для людей такого типу зовнішня драма на шляху до успіху має значення, але центральною драмою їхнього життя є внутрішня боротьба із власними слабкостями. Як сказав відомий пастор Гаррі Емерсон Фосдік27 у своїй книзі «Про те, як бути справжньою особистістю»: «Змістовне гідне життя розпочинається внаслідок внутрішнього протистояння собі»11.



Істинно скромні люди докладають величезних зусиль для того, щоб примножити найкраще в собі й перемогти найгірше, щоб стати сильнішими там, де відчувають власну слабинку. Із завзятим ентузіазмом комах вони починають ретельно себе вивчати, пізнавати себе. Наша основна проблема полягає в тому, що ми зосереджені на собі. Це стан, який чудово зобразив Девід Фостер Воллес28 у своїй відомій напутній промові у коледжі Кеньон у 2005 році:

«Увесь мій особистий досвід підкріплює моє глибоке переконання в тому, що я є абсолютним центром Всесвіту, найреальніша, жива й важлива людина в усьому теперішньому світі. Ми рідко замислюємося над цією наче природною базовою егоцентричністю, адже для суспільства це зовсім неприйнятно. Проте вона властива кожному з нас, оскільки вбудована в нашу материнську плату від народження. Замисліться: у вас не було жодного досвіду, абсолютним центром якого не були б ви самі. Світ, як ви його сприймаєте, існує ось перед вами чи за вами, праворуч чи ліворуч від вас, на екрані вашого телевізора чи комп’ютера. І так далі. Думки і почуття інших людей мають у той чи інший спосіб передаватися вам, водночас ваші власні — такі безпосередні, нагальні, істинні».

Ця егоцентричність спрямовує в кількох невдалих напрямках. Вона призводить до егоїзму, бажання використовувати інших людей як засіб для досягнення власних цілей. Вона також викликає почуття гордості, бажання вважати себе кращим за інших. Це здатність ігнорувати і виправдовувати власні недоліки й перебільшувати свої чесноти. Протягом свого життя більшість із нас безупинно порівнює себе з іншими й постійно доходить висновку, що ми трохи кращі за інших — доброчесніші, розсудливіші, вишуканіші. Ми повсякчас домагаємося визнання й болісно реагуємо на будь-який вияв зневаги чи образливе слово на адресу нашого суспільного становища, якого, на нашу думку, ми досягли самотужки.

Через певну зіпсованість нашої натури нікчемніші вподобання ми ставимо вище за більш гідні. Усі ми любимо і хочемо мати безліч усього: дружбу, сім’ю, визнання, Батьківщину, гроші тощо. І всі ми відчуваємо те, що певні уподобання кращі чи важливіші за інші. Гадаю, що у всіх нас порядок їхньої пріоритетності практично той самий. Ми всі знаємо, що своїх дітей і батьків ми маємо любити більше, ніж гроші. Ми всі знаємо, що щирість ми маємо цінувати більше за славу. Навіть у ці часи повсюдного релятивізму і плюралізму у глибині душі ми все одно поділяємо ієрархію моральних цінностей, принаймні у більшості випадків.

Однак на практиці ми часто непослідовні у своїх уподобаннях. Якщо хтось поділиться з тобою таємницею, а ти потім розпатякуєш про це немов якийсь справжній пліткар на вечірці, це означає, що для тебе прагнення слави важливіше за дружбу. Якщо під час зустрічі ти більше говориш, ніж слухаєш, можливо, для тебе бажання перевершувати інших означає більше, ніж пізнавати й спілкуватися. Ми робимо це постійно.

Люди, які мають скромну думку про свою сутність, є духовними реалістами. Духовні реалісти усвідомлюють, що всі ми створені з «кривого дерева», а, як зазначав Іммануїл Кант «з такого кривого дерева, з якого зроблені люди, неможливо зробити нічого прямого». У межах цієї «криводревної» доктрини гуманізму люди гостро усвідомлюють свої особисті недоліки й вірять, що характер виховується в боротьбі зі своїми слабкостями. Як писав Томас Мертон29: «Душі схожі на спортсменів, яким потрібні гідні суперники, їм треба, щоб їх хтось випробовував, примушував напружуватися й на повну використовувати власні здібності»12.

На докази цієї внутрішньої боротьби можна натрапити на сторінках щоденників таких людей. Вони сповнені радістю в ті дні, коли одержали бодай маленьку перемогу над себелюбством й жорсткосердістю. Вони пригнічені в ті дні, коли не виконали запланованого, коли ухилилися від якихось доброчесних справ через лінощі чи втому або коли не приділили уваги людині, яка потребувала, щоб її вислухали. Для них життя скоріше схоже на історію моральних пригод. Як висловився британський письменник Генрі Фейрлі30, «навіть якщо визнати, що схильність до гріха є частиною нашої сутності й що неможливо її повністю викорінити, є принаймні дещо, що ми можемо робити у своєму житті і що, зрештою, не виглядатиме лише даремним і абсурдним».

У мене є друг, який щоночі вже в ліжку протягом кількох хвилин пригадує помилки прожитого дня. Його найбільшою хибою, яка живить решту його вад, є певна жорстокосердість. Він дуже заклопотаний хлопець, на час якого зазіхає багато людей. Часом він буває трохи неуважний під час розмови з людьми, які просять його поради чи розповідають про свої проблеми. Деколи йому цікавіше справити гарне враження, ніж уважно вислухати інших людей. Можливо, на зустрічі він більше часу думав про те, як би йому виглядати поважнішим, аніж слухав те, про що йому насправді говорили інші. А можливо, він занадто улесливо перебільшував чесноти інших.

Отож щоночі цей хлопець складає перелік помилок. Він підраховує поточні глибинні вади, що постійно виявляються, й інші помилки, які можуть бути похідними від них. Потім він розробляє стратегії, завдяки яким він зможе краще впоратися з ними наступного дня. Завтра він спробує подивитися на людей інакше, приділити їм більше часу. Він віддасть перевагу співчуттю перед престижем, гідному перед нікчемним. У всіх нас є моральна відповідальність бути більш доброчесними щодня, і у цій найважливішій сфері цей хлопець щодня пробиватиметься на міліметр уперед.

Люди, які так живуть, вірять, що характер не є чимось природженим чи тим, що виникає мимовільно. Для того, щоб виховати характер, потрібні зусилля і майстерність. Ти не можеш бути настільки хорошою людиною, наскільки тобі хочеться, якщо не здійснюватимеш цю боротьбу. Тобі не досягти навіть стабільного зовнішнього успіху, якщо ти не вибудуєш міцний духовний стрижень. Якщо ти не маєш певної внутрішньої порядності, зрештою твій Вотергейт31, твій сором, твоє безчестя відкриються. Як наслідок, Адам І залежить від Адама ІІ.

Досі я вживав слова «боротьба» і «боротися». Однак помилково вважати духовну боротьбу із внутрішніми вадами боротьбою в тому самому сенсі, у якому нею є війна чи боксерський матч — сповненою збройних сутичок, насилля, агресії. Моральним реалістам деколи вдаються складні речі, наприклад, неухильно протистояти злу й додержуватися ретельної самодисципліни у своїх бажаннях. Однак характер вибудовується не лише завдяки самообмеженню й труднощам. Його також лагідно виховують любов і радість. Якщо твої близькі друзі — хороші люди, ти копіюєш і потім всотуєш їхні найкращі риси. Якщо любиш людину всім серцем, ти прагнеш в усьому їй допомагати і здобути її прихильність. Якщо ти осягаєш високе мистецтво, то розширюєш палітру своїх емоцій. Завдяки відданості якійсь справі ти розподіляєш власні сили, а твої мрії стають більш піднесеними.

Крім того, боротьба зі своїми вадами ніколи не буде одноосібною. Жодна людина не здатна навчитися володіти собою без сторонньої допомоги. Сили особистої волі, розуму, співчуття і характеру недостатньо для того, щоб раз у раз перемагати свої егоїзм, гординю, жадібність і самообман. Кожному потрібна рятівна допомога ззовні — з боку сім’ї, друзів, попередників, правил, традицій, інституцій, взірців, а для віруючих — від Бога. Усі ми потребуємо тих людей, які підкажуть, коли ми помиляємося, порадять, як вчинити правильно, підбадьорять, підтримають, розворушать і надихнуть нас на шляху до самовдосконалення.

У такому погляді на життя є щось демократичне. Не має значення, чи ви працюєте на Волл-стрит32, чи в благодійній організації, яка розповсюджує ліки серед бідних. Не важливо, чи ви на вершині успіху й слави, чи на злиденному дні. Герої і мерзотники є скрізь. Найважливіше те, чи збираєшся ти розпочати духовну боротьбу із собою. Найважливіше те, чи збираєшся ти провадити її гідно й самовіддано. Фейрлі пише: «Якщо ми принаймні розпізнаємо, коли согрішили, знайте, що особисто ми у стані війни, ми можемо стати до бою як воїни, із відвагою, запалом і навіть радістю»13. Отже, Адам І досягає успіху, перемагаючи інших. Натомість Адам ІІ виховує характер, перемагаючи власні слабкості.

Поворот на 180 градусів

Люди, про яких ідеться в цій книзі, жили різними життями. І кожен з них є взірцем в одному з різновидів діяльності, що сприяє формуванню характеру. Та є один алгоритм, спільний для всіх цих людей: перш ніж піднятися, вони впали донизу. Їм довелося спуститися в долину смирення для того, щоб піднятися на вершини характеру.

Шлях до характеру часто передбачає моменти моральної кризи, протистояння й відродження. Під час тяжких випробувань у цих людей раптово виникає здатність краще усвідомлювати власну сутність. Їхні щоденні самообмани й ілюзія самовладання розбилися вщент. Їм довелося зробити скромнішими уявлення про себе, якщо вони мали бодай найменшу надію на те, щоб, змінившись, підвестися. Алісі довелося стати маленькою, щоб потрапити в Країну Чудес. Або, як сказав К’єркеґор: «Лише той, хто спускається у підземний світ (пекло), врятує кохану»33.

Далі починається найпрекрасніше. У долині смирення ці люди навчилися вгамовувати власне «я». Лише вгамувавши власне «я», вони змогли ясно роздивитися довколишній світ, навчилися розуміти інших людей і приймати те, що вони пропонують.

Коли ці люди вгамували себе, звільнився простір, який запов­нився милосердям. Вони зіткнулися з тим, що їм допомагають люди, від яких вони і не чекали допомоги, що інші їх розуміють і опікуються ними так, як вони досі і не уявляли. З’ясувалося, що їх люблять більше, ніж вони на це заслуговують. Їм не довелося борсатися, тому що їх підтримували чужі руки.

Незабаром люди, які переступили поріг долини смирення, збагнули, що вони повернулися в нагір’я щастя, радості й відданості. Вони поринули у роботу, знайшли нових друзів і виплекали нові уподобання. І раптом вони усвідомили, що подолали довгий шлях із перших днів свого тяжкого випробування. Озирнувшись, вони бачать, яка відстань залишилася позаду. Такі люди повертаються не зціленими — вони повертаються іншими. Вони знаходять собі заняття чи своє покликання. Вони беруть на себе якийсь тривалий послух і відчайдушно віддаються якійсь дрібниці, що надає сенсу їхньому життю.

Кожен етап цього досвіду залишив відбиток у душі такої людини. Цей досвід видозмінив їхній внутрішній стрижень, надавши йому послідовності, непорушності й ваги. Люди з характером можуть бути експресивними або стриманими, але їм властиво мати певний рівень самоповаги. Самоповага — це не те саме, що самовпевненість чи самооцінка. Самоповага базується не на рівні IQ чи якихось розумових і фізичних здібностях, які допомагають потрапити у конкурентоспроможний коледж. Вона безвідносна. Її неможливо здобути лише тому, що ти вмієш щось краще за інших. Вона досягається тоді, коли ти кращий, аніж ти був, коли на тебе можна покластися в часи випробовувань, коли ти непохитний у часи спокус. Вона виникає у морально стійких. Самоповага формується унаслідок внутрішніх перемог, а не зовнішніх. Її може здобути лише людина, яка подолала певну внутрішню спокусу, яка протистояла своїм слабкостям і знає, що, якщо після гіршого трапиться найгірше, вона зможе це витримати і перемогти.

Процеси, які я щойно описав, можуть бути дуже кардинальними. У житті кожного трапляються величезні переломні моменти, суворі випробовування, що змінюють людину, коли одне з двох — або пан або пропав. Однак цей процес також може відбуватися буденно й поступово. Щодня можна розпізнавати в собі маленькі недоліки, віднаходити нові й намагатися виправити помилки. Характер виховують і драма, і буденність.

«Королівський концерт» продемонстрував значно більше, ніж просто естетичні погляди чи стиль. Що більше я досліджував той період, то більше усвідомлював, що маю справу з морально іншою країною. Я почав розрізняти інше уявлення про людську вдачу, інше розуміння того, що в житті є важливим, іншу формулу життя з характером і глибиною. Я не знаю, скільки людей тоді дотримувалися цього інакшого духовного клімату, але дехто й справді так жив, і я з’ясував, що ці люди викликають у мене безмежне захоплення.

Я переконаний, що ми випадково забули цю моральну традицію. За останні кілька десятиріч ми втратили цю мову, цей спосіб упорядковувати життя. Ми не погані. Та в моральному розумінні нам бракує виразності. Ми не те що егоїстичніші чи корисливіші, ніж люди інших епох, але ми втратили розуміння того, як вигартовується характер. Моральна традиція «кривого дерева», що базується на усвідомленні гріха й протистоянні йому, — це спадщина, яка передавалася від покоління до покоління. Вона давала людям змогу виразніше відчути, як культивувати свої внутрішні чесноти, як вдосконалювати ту сторону своєї сутності, якою є Адам ІІ. Без неї сучасна культура є поверховою, особливо у духовній сфері.

Основна помилка сучасності полягає в переконаності, що досягнення в царині Адама І можуть викликати глибоке задоволення. Це неправда. Бажання Адама І нескінченні й завжди випереджають усе, чого б ви не досягли. Тільки Адам ІІ може відчувати глибоке задоволення. Адам І прагне щастя, але Адам ІІ знає, що щастя недостатньо. Життя — це моральна драма, і найвища радість — радість духовна. На наступних сторінках я запропоную вашій увазі кілька реальних прикладів, як було прожито подібне життя. Ми не можемо і не мусимо хотіти повернутися в минуле. Та ми можемо відкрити цю моральну традицію знову, заново засвоїти цю систему понять про характер, і запровадити її у наших власних життях.

Адама ІІ неможливо виготовити за рецептом з книги. Немає семикрокової програми навчання. Проте ми можемо зануритися в життя видатних людей і спробувати збагнути мудрість того шляху, яким вони рухалися в житті. Я сподіваюся, що з наступних сторінок книги ви засвоїте кілька важливих для вас уроків, навіть якщо це будуть не ті з них, що здаються важливими мені. Я сподіваюся, що і я, і ви станемо після наступних дев’яти розділів іншими, кращими.



5 «Королівський концерт» — вистава за королівським наказом у театрі, яку відвідує король.

6 Бетті Девіс (повне ім’я — Рут Елізабет Девіс; 1908–1989) — американська акторка кіно, театру й телебачення, популярна в 1930–1940 роки. Лауреат двох премій «Оскар» (1935, 1938), «Золотого глобуса», «Еммі». Перший президент Американської академії кіномистецтва.

7 Гаррі Лілліс «Бінґ» Кросбі (1903–1977) — американський співак і актор, один з найуспішніших виконавців естрадно-джазових композицій.

8 Кравецький квартал (англ. Garment district) — місцевість в окрузі Мангеттена, що є діловим і культурним центром Нью-Йорка, де зосереджено багато бутиків, крамниць із одягом і центрів моди; відомий уже на початку ХХ століття.

9 Джеймс Руфус Ейджі (1909–1955) — американський письменник, поет, сценарист і журналіст.

10 Квотербек (QB) — гравець команди нападу в американському й канадському футболі, який отримує м’яч від центру і починає розіграш. Ресівер (вайд ресівер; WR) — гравець, який спеціалізується на прийомі пасів.

11 До 1970-х років на звичайних друкарських машинках не було знака оклику. Замість нього друкували крапку, а потім, повернувшись назад, апостроф.

12 Гаррі Ллойд Гопкінс (1890—1946) — американський державний і політичний діяч, найближчий соратник і Міністр уряду в кабінеті 32-го президента США Франкліна Рузвельта (1882–1945), один із провідних політиків Нового курсу Рузвельта.

13 Дуайт Девід «Айк» Ейзенхауер (також Двайт Айзенгавер) (1890–1969) — американський військовий і державний діяч, 34-й президент США протягом 1953–1961 років.

14 Рональд Вілсон Рейґан (1911–2004) — 40-й президент США протягом 1981–1989 років.

15 Джордж Герберт Вокер Буш (1924) — 41-й президент США протягом 1989–1993 років, віце-президент за Рональда Рейґана (1981–1989). Батько 43-го президента США Джорджа Буша–молодшого.

16 Американський інститут дослідження громадської думки, заснований 1935 року.

17 Ідеться про тест Раскіна–Холла, розроблений 1979 року.

18 Еллен Лі Дедженерес (1958) — американська акторка, комедіантка і телеведуча, володарка 11 премій «Еммі» за «Шоу Еллен Дедженерес». Ведуча двох церемоній вручення премії «Оскар» (2007, 2014).

19 Маріо Франческо Баталі (1960) — італо-американський шеф-кухар, письменник, ресторатор і медійна персона.

20 Анна Марі Квіндлен (1953) — американська журналістка, оглядачка газети «Нью-Йорк таймс», володарка Пулітцерівської премії (1992).

21 Елізабет Ґілберт (1969) — американська письменниця. Стала відомою у 2006-му році після публікації автобіографічного роману «Їсти. Молитися. Кохати». Д. Брукс, мабуть, іронізує над суто жіночим контекстом цього роману.

22 Джоел Скотт Остін (1963) — американський проповідник, телепроповідник, автор книг, старший пастор церкви Лейквуд, найбільшої протестантської церкви в США.

23 Мегацерквою називають протестанську церкву, яку відвідує понад 2 тисячі парафіян. Тут ідеться про позаконфесійну Церкву Лейквуд, яка наразі налічує 16 тисяч віруючих.

24 Деніел Канеман (1934) — ізраїльсько-американський психолог, один із засновників психологічної економічної теорії і поведінкових фінансів.

25 Цит. за виданням: Мішель Монтень. Проби. Книга І. — К.: Дух і літера, 2005. — С. 154.

26 Воррен Едвард Баффетт (1930) — американський підприємець, один з найвідоміших інвесторів, найбільший благодійник в історії людства.

27 Гаррі Емерсон Фосдік (1878–1969) — американський протестант, пастор, один із найвпливовіших церковних діячів першої половини ХХ століття.

28 Девід Фостер Воллес (1962–2008) — американський письменник і філософ. Найбільше прославився завдяки своєму роману «Нескінченний жарт» (1996), який журнал «Тайм» назвав серед ста найкращих англомовних романів ХХ століття.

29 Томас Мертон (1915–1968) — американський католицький монах-трапіст, проповідник дзен-католицизму, автор понад сімдесяти книг, зокрема й поетичних, кожна з яких сповнена глибокою вірою в Бога.

30 Генрі Джонс Ферлі (1924–1990) — британський політичний журналіст і суспільний критик. Автор п’яти книг, і перед усім «Обіцянки Кеннеді» (1973), ранньої ревізіоністської критики президента США Джона Кеннеді.

31 Вотергейт — політичний скандал у США, який закінчився достроковою відставкою президента Річарда Ніксона.

32 Ідеться про Нью-Йоркську фондову біржу, розташовану на Волл-стрит (Мангеттен, Нью-Йорк).

33 Сьорен К’єркеґор (1813–1855) — данський філософ і теолог, основоположник екзистенціалізму. Автор цитує одну з його найвідоміших робіт «Страх і тремтіння».

Розділ 2. «Я» покликане


Нині на території довкола парку Вашинґтон-сквер, що в нижньому Мангеттені, розташовано Нью-Йоркський університет, дорогі апартаменти й фешенебельні магазини. Однак у далекому 1911 році північний бік парку оточували гарненькі маєтки, а зі східного й південного боку були заводи, до яких тяглися молоді робітники-іммігранти здебільшого єврейського та італійського походження. Один із цих гарненьких маєтків належав нащадку двох осіб, які підписали Декларацію Незалежності, високосвітській пані на ім’я Місіс Ґордон Норі34.

Двадцять п’ятого березня місіс Норі з кількома друзями зібралися випити чаю. Однією з її гостей була 31-річна Френсіс Перкінс35, яка належала до давнього менського роду, походження якого можна було простежити до часів Революції і який належав до середнього класу. Вона закінчила коледж Маунт Голіок36 і працювала в Лізі споживачів Нью-Йорка, лобіюючи скасування дитячої праці. Перкінс розмовляла на аристократичний манер, що личило її вихованню, — як Марґарет Дюмон у старих фільмах братів Маркс або Трастон Гавелл Третій37, — розтягуючи а, випускаючи р і округлюючи голосні, «томаахх­т» замість «томат». Знадвору раптом почулися гамір і метушня.

Дворецький, забігши в будинок, повідомив, що біля парку пожежа. Жінки вибігли на вулицю. Перкінс, підхопивши свої спідниці, помчала туди. Горіла швейна фабрика «Трайанґл»38. Це була одна з найгучніших пожеж в історії Америки. Перкінс приєдналася до натовпу охоплених жахом спостерігачів цієї події на тротуарі. Вона могла бачити восьмий, дев’ятий і десятий поверхи будівлі, охоплені полум’ям, і купи робітників, які юрмилися біля прочинених вікон.

Декому здавалося, що з вікон випадали сувої матерії. Майнула думка, що власники фабрики рятують свої найкращі тканини. Сувої продовжували падати, і спостерігачі раптом усвідомили, що це були зовсім не сувої. Це були люди, які кидалися назустріч своїй смерті. «Люди щойно почали стрибати, коли ми прийшли, — пізніше пригадає Перкінс. — До того моменту вони трималися, стояли на підвіконнях під натиском тих людей, що перебували за їхніми спинами, а полум’я й дим відтісняли їх усе ближче й ближче до краю»14.

«Вони почали стрибати. Підвіконня були занадто переповнені, і тому люди почали стрибати вниз. Вони падали на тротуар, — згадувала Френсіс Перкінс. — Усі вони загинули. Усі, хто стрибав, загинули. Це було жахливо»15.

Пожежники принесли рятувальні сітки, однак тіла, що летіли з такої величезної висоти, або виривали сітки з рук пожежників, або просто проривали їх. Одна жінка урочисто висипала вміст дамської сумочки на спостерігачів унизу і потім кинулася вниз.

Перкінс та інші кричали людям нагору: «Не стрибайте! Допомога вже виїхала!». Це було не так. Полум’я з-за спин обпікало їх. Сорок сім людей загинули, стрибнувши. Одна молода жінка, перш ніж кинутися вниз, пристрасно жестикулюючи, виголосила промову, однак ніхто не міг її почути. Один молодик люб’язно допоміг дів­чині піднятися на підвіконня. Потім він, мов балетний танцівник, зробив рух назовні, спрямовуючи її подалі від будівлі й відпустив дівчину. Упродовж наступних кількох секунд те саме він зробив іще з двома дівчатами. Нарешті, на підвіконня стала четверта дівчина. Вони з хлопцем обійнялися й злилися у довгому поцілунку. Потім він спрямував її назовні й також відпустив. Згодом і сам молодик був у повітрі. Поки він падав і його штани роздувалися від повітря, люди помітили, що на ньому були елегантні коричневі туфлі. Один репортер написав: «Я бачив його обличчя, перш ніж його накрили. По ньому було видно, що він був справжнім чоловіком. Він зробив усе, що міг»16.

Пожежа почалася після обіду, десь о 4:40, коли хтось на восьмому поверсі жбурнув недопалок чи сірник в одну із величезних куп бавовняних обрізків, що залишалися після кравцювання. Купа швидко зайнялася полум’ям.

Коли директору фабрики Самюелю Бернстайну повідомили про пожежу, він схопив кілька перших-ліпших відер з водою, побіг і вилив їх у полум’я. Та це мало допомогло. Легкозаймисті клаптики бавовни значно небезпечніші, ніж папір, а там лише на восьмому поверсі було навалено приблизно тонну такого мотлоху17.

Бернстайн вилив іще кілька відер води в розбурхане полум’я. Проте це не мало жодного ефекту, і вогонь уже поширювався на зразки з папіросного паперу, що висіли над дерев’яними верстатами. Директор наказав працівникам притягнути з найближчого сходового майданчика пожежний шланг. Вони відкрили кран брандспойта, але тиску не було.

Як стверджував історик пожежі Девід Вон Дрел, рішення, яке обрав Бернстайн у ці перші три хвилини, було фатальним. Цей час директор фабрики міг використати або на евакуацію близько п’ятисот працівників, або на боротьбу з осередком пожежі. Якби він витратив цей час на евакуацію, можливо, ніхто б і не загинув у той день18.

Коли нарешті Бернстайн відвів очі від стіни вогню, він був уражений побаченим. Багато жінок на восьмому поверсі приділили час тому, щоб забрати з роздягальні свої речі і верхній одяг. Дехто шукав свої робочі листки, щоб зробити позначку про закінчення роботи.

Нарешті обом власникам компанії, офіс яких був на десятому поверсі, повідомили про пожежу, що вже охопила восьмий поверх і швидко підбиралася до десятого. Один із них, Ісаак Гарріс, зібрав групу працівників і, вважаючи самогубством спробу пробиватися вниз крізь полум’я, проревів: «Дівчата, ходімо на дах! Піднімаймося на дах!». Другий власник, Макс Бланк, заціпенів від жаху. Він стояв укляклий, із виразом жаху на обличчі, з молодшою донькою на руках і стискаючи у своїй руці руку старшої доньки19. Діловод, який намагався евакуюватися з книгою замовлень фірми, вирішив кинути її, натомість урятувавши життя свого боса.

Більшість робітників на восьмому поверсі могли вибратися, але робітники на дев’ятому поверсі практично не були попереджені, доки полум’я не підібралося до них. Мов перелякані зграї рибок, вони кидалися від одного можливого виходу до іншого. Було два ліфти, однак дуже повільні й перевантажені. Сплінкерної системи39 там не було. Пожежний вихід хоча й був, але хиткий і заблокований. Деякі двері були замкнені. Крім того, фабрика була спроектована так, щоб змусити робітників рухатися до виходу через один вузький прохід, бо з метою запобігання крадіжкам їх обшукували, перш ніж вони йшли додому. Тому, коли полум’я оточило робітників, вони залишилися покинутими напризволяще й мусили самотужки вирішувати життєво важливі питання в умовах браку інформації у зростальній хвилі вогню, диму і жаху.

Три подруги, Іда Нельсон, Кейті Вінер і Фанні Ланснер, були в роздягальні у той момент, коли до них долинули крики «Вогонь!». Нельсон вирішила бігти до одного зі сходових майданчиків. Вінер попрямувала до ліфтів і, побачивши, що кабіна ліфта спускалася в шахту, кинулася у простір, стрибнувши на його дах. Лансер не вибрала жодного шляху до порятунку й загинула20.

Мері Бочеллі пізніше так описувала власну участь у жорстокій боротьбі за те, щоб вибратися першою: «Я не можу пояснити, чому я так сильно штовхалася і пхалася. Я штовхала, і мене штовхали, збивала людей з ніг, де б я їх не зустріла, — розповідала вона про своїх колег. — Єдине, що мене турбувало, це — моє власне життя… У подібні моменти навколо панує страшенний безлад, і тобі потрібно усвідомити, як діяти, а ти нічого не розумієш… Ти бачиш безліч речей, але ти нічого не можеш розгледіти. Через паніку й бійку, у які ти втягнутий, ти не можеш нічого збагнути»21.

Джозеф Бренман був одним із небагатьох чоловіків, які працювали на фабриці. Натовп наляканих пожежею жінок постав між ним і ліфтами. Жінки були тендітні й слабкі, тому Бренман, розштовхуючи їх на різні боки, швидко проторував собі шлях до ліфта й безпеки.

Пожежники приїхали швидко, проте їхні драбини не дотягувалися до восьмого поверху. Вода з брандспойтів ледь діставала до такої висоти, лишень злегка обливаючи зовнішню частину будівлі.

Сором

Жахи пожежі на фабриці «Трайанґл» уразили місто. Попри те, що люди були розлючені на власників фабрики, вони відчували ще й глибоку особисту відповідальність за те, що сталося. У 1909 році молода російська іммігрантка Роза Шнейдерман40, очоливши групу жінок, які працювали на фабриці «Трайанґл» і інших заводах, вивела їх на страйк. Їхньою метою було привернути увагу до тих самих проблем, які вже призвели до катастрофи під час пожежі.

Пікетувальниць переслідували охоронці компанії. Однак місто байдуже спостерігало за цими протестами, як завжди, коли йдеться про життя знедолених.

Після пожежі відбувся колективний вияв гніву, посилюваний колективним почуттям провини, як буває, коли люди, егоцентрично зосереджені на власному житті, черстві й байдужі до обставин і страждань інших, що поряд з ними. «Це взагалі неможливо передати, наскільки занепокоєними були люди всюди, — пригадувала Френсіс Перкінс. — Було відчуття, ніби ми всі скоїли щось неправильне. Цього не мало статися. Нам було шкода. Mea culpa! Mea culpa!»4122.

Відбулася багатолюдна меморіальна хода, а потім і широка зустріч за участю всіх очільників і влади міста. Як представник Ліги споживачів, Перкінс також була на трибуні, коли виголосила свою запальну промову Роза Шнейдерман, украй розбурхавши натовп: «Я б зрадила ті нещасні обгорілі тіла, якби я прийшла сюди, щоб говорити про товариські почуття. Ми випробовували вас, добропорядні городяни, і з’ясували, що вас немає! У старої інквізиції були свої диби, свої лещата і свої інструменти із залізними зубцями для тортур. Ми знаємо, як виглядають ці речі сьогодні: залізні зубці — це наші нагальні потреби, лещата — високопотужні і швидкі механізми, поряд з якими ми мусимо працювати, а диба — тут, у вогненебезпечних будівлях-пастках, які винищуватимуть нас тільки-но спалахнуть…».

«Ми випробовували вас, містяни! Ми випробовуємо вас і зараз, а ви даєте кілька доларів скорботним матерям, братам і сестрам, наче якусь благодійну пожертву. Проте щоразу, коли робітники виходять на вулиці з протестами проти нестерпних умов праці, міцній руці закону дозволено жорстко тиснути на нас… Я не можу говорити про дружбу з вами, адже пролилося забагато крові!»23.

Пожежа і її наслідки позначилися на Френсіс Перкінс, змінивши її переконання. До цього моменту вона лобіювала права робітників і працювала в інтересах бідних, проте рухалася загальноприйнятою траєкторією, можливо, до звичайного заміжжя і життя, сповненого найвищих благочестивих діянь. Після пожежі те, що було кар’єрою, перетворилося на покликання. Моральне обурення змінило її курс. У структурі життя Перкінс її власні бажання і власне «я» стали менш важливими, а пріоритету набула сама справа. Умовності соціального прошарку втратили для Перкінс своє значення. Її стало дратувати те, як світські прогресисти починають допомагати бідним. Її почала дратувати їхня розніженість, їхнє бажання залишатися чистенькими і не лізти у бійку. Перкінс стала твердішою. Вона повністю занурилася в агресивне середовище політичної діяльності й була згодна вдатися до небезпечних з огляду на мораль заходів у разі, якщо це запобігло б іншій катастрофі, подібній до тієї, яка випала на долю жінок на фабриці «Трайанґл». Френсіс Перкінс була згодна іти на компроміси і працювати із корумпованими чиновниками, якщо це даватиме результати. Вона міцно пов’язала себе з цією справою на все подальше життя.

Покликання

Сьогодні у своїх напутніх промовах спікери радять випускникам слухати своє серце, довіряти власним відчуттям, не визнавати меж, рефлексувати й знаходити свою мету в житті. Та ці кліше базуються на тому, що коли ти намагаєшся розібратися, як жити, то найважливіші відповіді знаходяться всередині тебе. Якщо керуватися цим способом мислення, то коли ти молодий і тільки починаєш дорослішати, тобі слід зупинитися і присвятити певний час самопізнанню, визначенню, що насправді для тебе важливо, які твої пріоритети і що тебе найбільше захоплює. Тобі слід запитати: «Яка мета мого існування?», «Чого я хочу від життя?», «Що є для мене цінним насправді, а не потрібним лише для того, щоб справити враження на людей довкола чи догодити їм?».

Розмірковуючи так, життя можна систематизувати на зразок бізнес-плану. Насамперед ти складаєш перелік своїх здібностей і вподобань. Потім ти ставиш цілі й вигадуєш якісь показники, щоб позначати свій поступ у напрямку цих цілей. Далі розробляєш стратегію для досягнення своєї мети, яка допоможе відрізняти те, що наближає тебе до поставлених цілей, від того, що здається нагальним, але насправді лише відволікає увагу. Якщо ти визначиш реальну мету на початковому етапі й гнучко дотримуватимешся своєї стратегії, зрештою ти житимеш змістовним життям. Ти досягнеш самовизначення, подібно до того, як сказано у часто цитованих рядках вірша «Нескорений» Вільяма Ернеста Генлі: «Я — вільний, я — духу свого капітан. / Володар своєї я долі»42.

Саме так люди прагнуть влаштувати свої життя в наш час особистої автономності. Цей підхід починається і закінчується власним «я», від самодослідження до самореалізації. Таке життя визначається низкою особистих виборів. Проте Френсіс Перкінс знайшла мету свого життя за допомогою іншого підходу, більш поширеного в минулі епохи. Згідно з ним, ти не запитуєш, чого ти хочеш від життя. Ти відповідаєш на низку інших запитань: «Чого хоче життя від мене?», «До яких дій закликають мене обставини?».

Згідно з цим порядком речей, не ми творимо наші життя, а саме життя закликає нас. Тож важливі відповіді знаходяться не всередині нас, вони знаходяться зовні. Ця перспектива починається не з автономного «я», а з конкретних обставин, у які ти потрапив у своєму житті.

Вона починається з усвідомлення того, що світ існував задовго до тебе й існуватиме довго після тебе і що в короткий проміжок твого життя доля, історія, випадок, еволюція чи Бог закинули тебе в конкретне місце з конкретними проблемами і потребами. Твоє завдання — з’ясувати: як зробити цей зовнішній світ цілісним? Що саме слід виправити? Які завдання лишаються невиконаними, очікуючи, щоб їх хтось зробив? Як сказав романіст Фрідрік Бюгнер43: «У яких точках мої таланти і глибоке задоволення зустрічаються із глибинними потребами світу?».

Подібний тип покликання описав 1946 року Віктор Франкл44 у відомій книзі «Людина у пошуках справжнього сенсу». Він був психіатром єврейського походження з Відня, якого 1942 року арештували нацисти і вислали в гетто, а потім і в концтабір. Його дружина, мати і брат померли в концтаборах. Майже весь час у концтаборі Франкл прокладав колії для залізничних ліній. Це не було те життя, яке він собі планував. Це не було його вподобанням чи мрією. Він не робив би цього, коли б рухався під ритм власних барабанів. Проте на його долю випали саме ці життєві події. І Віктор Франкл ясно усвідомив: лише від його внутрішнього рішення в умовах його життєвих обставин залежить те, якою людиною він стане.

«Насправді має значення не те, чого ми чекаємо від життя, — написав Франкл, — а те, чого життя очікує від нас. Нам потрібно перестати запитувати про сенс життя, а замість цього зрозуміти, що життя ставить питання нам, задає завдання — щодня і щогодини»24. Франкл дійшов висновку, що доля поставила перед ним моральне й інтелектуальне завдання. Він отримав від неї доручення.

Його моральним завданням було страждати гідно, бути гідним своїх страждань. Він не міг контролювати, як сильно він страждатиме, чи закінчиться його життя у газовій камері, чи його труп валятиметься десь на узбіччі, однак йому була підвладна внутрішня реакція на власні страждання.

Намагаючись позбавити своїх жертв людяності, нацисти знущалися над ними і ображали їх, і дехто із в’язнів поступово починав деградувати чи відступав, тікаючи у власні спогади про щасливе минуле. Та деякі в’язні боролися зі знущаннями, підтримуючи свою цілісність. «Навіть у тих випробовуваннях можна було здобути перемогу, перетворивши існування на внутрішній тріумф», — збагнув Франкл. Можна було боротися зі знущаннями, стверджуючись у маленьких проявах гідності. Не обов’язково змінювати своє життя у його зовнішніх проявах чи, навіть, свій останній жереб, але потрібно укріплювати балки і стовпи своєї внутрішньої споруди. Віктор Франкл міг вправлятися у тому, що він називав «внутрішня влада», ретельний контроль свого внутрішнього стану, дисциплінований захист своєї цілісності.

«Страждання стало для нас викликом, до якого ми не хотіли повертатися спиною», — написав Франкл25. Щойно він усвідомив завдання, поставлене перед ним подіями, він зрозумів значення і кінцеву мету свого життя, а також надану війною можливість її досягнути. І коли він зрозумів значення цих подій, вижити стало простіше. За словами Ніцше, «той, хто знає, для чого жити, може витримати майже будь-що».

Іншим завданням Франкла було взяти обставини, у яких він перебував, і перетворити їх на мудрість, яку він міг донести світу. Франклу випала чудова інтелектуальна нагода — дослідити людей у найжахливіших умовах. У нього була можливість поділитися своїми спостереженнями зі своїми приятелями-в’язнями і, якщо він виживе, як йому уявлялося, він міг усе подальше життя присвятити тому, щоб поділитися цими знаннями зі світом по той бік ґрат.

Коли йому вистачало душевних сил, він розмовляв із в’язнями, переконуючи їх ставитися до життя серйозно і боротися для того, щоб зберегти свою внутрішню рівновагу. Він радив їм зосереджуватися на піднесеному, думати про коханих, зберігати любов до своїх дружин, дітей, батьків чи друзів, ділитися нею з іншими і зміцнювати її навіть у самому вирі нелюдських умов, створених для того, щоб її знищити, навіть якщо кохані, яких відправили до інших концтаборів, можливо, вже загинули. Посеред бруду і трупів все ще можна було здійматися у височінь:«Я закликав Господа зі своєї тісної в’язниці — і Він подарував мені свободу цього Всесвіту». Франкл зауважував, що усе ще можна було переживати піднесене почуття до найближчих і таким чином повністю збагнути сенс вислову «Блаженні янголи, безкінечно споглядаючи безмежну красу».

Він переконував потенційних самогубців, що життя не перестало сподіватися на них і певні справи у майбутньому досі на них чекають. Уночі після відбою Віктор Франкл розповідав своїм приятелям-в’язням, що хтось дивиться на них — товариш, дружина, хтось живий чи мертвий, чи Бог — хтось, хто не хотів би розчаруватися26. Він доходить висновку, що життя «означає обов’язково брати на себе відповідальність за те, щоб віднайти правильні рішення своїх проблем і виконати завдання, які життя постійно ставить перед кожною людиною»27.

Мало хто знаходиться в умовах настільки жахливих і екстремальних, але у кожного із нас від народження є нахили, здібності, таланти і риси, які ми насправді не здобували. І кожного з нас занурено у ті обставини, які закликають до дії, незалежно від того, чи вони пов’язані з бідністю, стражданням, потребами сім’ї чи нагодою донести якесь послання. Ці обставини дають нам чудовий шанс виправдати власні таланти.

Здатність усвідомити власне призначення залежить від стану твоїх очей та вух, чи достатньо вони чутливі, щоб збагнути, що за доручення дає тобі твоя ситуація. Як сказано у єврейській Мішні45, «ти не зобов’язаний закінчити роботу, але не почати її не маєш права».

Покликана

Френсіс Перкінс, як і Віктор Франкл, мала покликання. Покликання не є професією і тим паче кар’єрою. Адже професію людина собі обирає з огляду на можливості працевлаштування й кар’єрного росту. Обираючи професію, людина намагається знайти те, що забезпечить їй фінансові вигоди й психологічний комфорт. Якщо ти не задоволений своєю роботою, ти обираєш іншу.

Покликання людина собі не обирає. Покликання — це жага. У такій ситуації люди зазвичай відчувають, що в них немає вибору. Їхнє життя буде беззмістовним, якщо вони не йтимуть за своїм покликанням.

Для одних поштовхом до усвідомлення свого покликання стає обурення. Френсіс Перкінс бачила на власні очі пожежу на «Трай­анґлі» й була обурена, що цій дірі на моральному полотні світу дозволили існувати і надалі. Для інших закликом стає вчинок. Жінка бере у руки гітару і з того самого моменту знає, що вона гітаристка. Вона не просто те, що вона робить; гітаристка — це її сутність. Ще до когось осяяння приходить завдяки рядочку із Біблії чи уривку із книги. Так одного сонячного ранку 1896 року Альберт Швейцер46 натрапив на біблійний уривок: «Бо хто хоче зберегти свою душу, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її»47. У той самий момент він зрозумів, що його покликання — залишити свою досить успішну кар’єру музикознавця-органіста і, вивчивши медицину, стати лікарем і працювати з місією у джунглях.

Коли у людини є покликання, вона присвячує себе боротьбі за громадянські права, лікуванню хвороб, написанню роману чи гуманітарній місії не тому, що це рентабельно з огляду на якісь там результати аналізу витрат та вигід. Люди коряться покликанню, керуючись причинами глибшими і вищими, ніж власна вигода, і що більше труднощів постає, то відчайдушніше вони прагнуть до нього. Альберт Швейцер напише: «Кожен, хто вирішив зробити якусь добру справу, не повинен сподіватися, що інші люди відкотять бодай кілька каменів із його шляху, а мусить сприймати свій жереб зі спокоєм навіть тоді, коли вони додадуть ще кілька. Перемагає лише та сила, яка зіткнувшись із перешкодою, стає сильнішою»28.

Варто зауважити те, наскільки відчуття покликання може суперечити панівній нині логіці. Покликання не пов’язане зі здійсненням твоїх бажань чи задоволенням потреб у той спосіб, якого сподіваються від нас сучасні економісти. Покликання не стосується гонитви за щастям, якщо «щастя» для тебе означає бути у доброму гуморі, отримувати приємні враження чи уникати боротьби або болю. Подібна людина стає інструментом для виконання завдання, яке перед нею постало. Вона видозмінюється відповідно до поточного завдання. Як інструмент у боротьбі проти радянської тиранії Олександр Солженіцин це формулював так: «Те й тішить мене, те й утверджує, що не я усе задумую і впроваджую, що я — лише меч, добре вигострений на нечисту силу, заговорений рубати її та розганяти. О, дай мені, Господи, не переломитися під час ударів! Не випасти із руки Твоєї!»48.

Люди, які мають покликання, зазвичай не похмурі. По-перше, радість вони зазвичай черпають у власній діяльності. Дороті Лі Сеєрс49, нині більше знана як автор детективів, а свого часу була також поважним ученим і теологом, зазвичай розрізняла служіння суспільству і служіння справі. За її словами, люди, які прагнули служити суспільству, зрештою, починають ухилятися від своєї роботи, байдуже, чи це написання роману, чи випікання хліба, адже вони не цілком зосереджені на нагальному завданні. Та якщо ти служиш справі, якщо ти доводиш кожне завдання до найвищого ступеня досконалості, тоді ти відчуватимеш глибоке задоволення від майстерно виконаної роботи, і, зрештою, твій доробок для суспільства буде більшою цінністю, ніж ти міг би свідомо запланувати. Певна захоплена експресія, спрагле бажання якнайдосконаліше станцювати танок чи керувати організацією — усе це властиве людям, у яких є покликання. Вони відчувають радість, коли їхні цінності перебувають у глибокій гармонії з їхньою поведінкою. Вони відчувають надзвичайну впевненість у діях, яка позбавляє втоми навіть у найскрутніші часи.

Пожежа на швейній фабриці «Трайанґл» була не єдиною, проте важливою подією, що визначила мету життя Френсіс Перкінс. Цей жах стався на її очах. Як і багато інших людей, охоплена праведним гнівом, вона віднайшла у собі сили стати відчайдушно рішучою. Річ була не лише у тому, що загинуло так багато людей, адже їх неможливо було повернути до життя; це також був «безперервний наступ на суспільний лад, що його почала уособлювати собою пожежа». Існують загальноприйняті норми, як потрібно поводитися з людьми, норми, які передбачають повагу до їхнього почуття власної гідності як живих істот, і цими нормами знехтували. Той, хто відчув подібне обурення, знайшов своє покликання.

Суворе дитинство

Перкінс народилася на Бікон-гілл50 у Бостоні 10 квітня 1880 року. Її пращури приїхали сюди під час великої міграції протестантів у середині сімнадцятого століття, спершу осіли у Массачусетсі, а потім у Мені. Один із її предків, Джеймс Отіс51, був запальним героєм війни за незалежність. Інший, Олівер Отіс Говард52, перш ніж заснувати Говардський університет, історично чорний вищий навчальний заклад53 у місті Вашинґтон, округ Колумбія, служив генералом під час Громадянської війни. Говард відвідував дім Перкінсів, коли Френсіс було п’ятнадцять. На війні він утратив руку, тому Френсіс допомагала йому як секретар29.

Перкінси протягом століть були фермерами і виготовляли цеглу здебільшого поблизу річки Дамаріскотта у східній частині міста Портленд, штат Мен. Мати Френсіс походила із багатодітної родини Бінів. Вони дали своїй доньці традиційне виховання янкі: заощадливе, ревне і дуже чесне. Вечорами Фред Перкінс читав грецьку поезію і декламував з друзями грецькі п’єси. Він почав навчати Френсіс грецькій граматиці, коли їй було сім чи вісім років. Мати Френсіс була суворою й наполегливою і захоплювалася мистецтвом. Щойно Френсіс виповнилося десять, мати повела її в ательє капелюхів. У ті часи були модні вузькі й високі капелюшки з пір’ям і стрічками. Проте Сузанн Бін Перкінс начепила на голову Френсіс простий трикутний капелюх із низькою тулією. І те, що вона сказала потім, ілюструє підхід до виховання дітей, дуже відмінний від сучасного. Якщо тепер ми прагнемо сказати дітям, які вони чудові, то в ті часи батьки намагалися примусити дітей подивитися в очі своїм слабкостям і недолікам з відвертістю, яка нині здається жорстокою.

«Ось, моя люба, це твій капелюшок, — мовила її мати. — Тобі варто завжди носити саме такі капелюхи. У тебе дуже широке обличчя. Між вилицями воно ширше, ніж зверху. Твоя голова над скронями вужча, ніж на рівні вилиць. До того ж, вона дуже різко обрубується підборіддям. Як результат, твій капелюх завжди має бути завширшки як твої вилиці. Ніколи не вдягай капелюха, вужчого за твої вилиці, бо виглядатимеш смішно»30.

Хоча у ті часи світова культура уже трохи розчинила культуру новоанглійських янкі, дещо її пом’якшивши, вона все ще залишалася жорсткою і трохи відособленою. Янкі були стримані й мовчазні, емоційно суворі поборники рівноправності, що розраховували лише на власні сили. Деколи ця суворість межувала з байдужістю. А іноді вона керувалася й змішувалася із палкою любов’ю і ніжністю. Нові англійці були схильні гостро усвідомлювати свою гріховність і глибоко шанували Бога, який виявляв свою любов, стримуючи і виправляючи їх. Вони тяжко працювали і не скаржилися.

Одного вечора Перкінс, тоді уже дівчина, убравшись у нову вечірню сукню, спустилася вниз. Її батько зауважив, що у цій сукні вона має вигляд справжньої леді. Пізніше Перкінс розмірковувала: «Якщо мені навіть і вдалося колись виглядати чарівно, — хоч я, зверніть увагу, і не стверджую, що у мене взагалі це виходило, — мій батько ніколи не сказав би мені про це. Це було б гріховно»31.

Також янкі поєднали те, що можна назвати соціальним консерватизмом, із політичним лібералізмом. Традиційні і стримані у приватному житті, вони вірили у суспільну справедливість і дії уряду. Вони вважали, що усі окремо взяті люди мають колективну відповідальність за підтримання «належного порядку». Навіть у середині XVIII століття у колоніях Нової Англії рівень державних і місцевих податків був удвічі вищий, аніж у таких колоніях, як Пенсильванія і Вірджинія. Вони також беззастережно вірили в освіту. Попередні 350 років навчальні заклади Нової Англії були серед найкращих у Сполучених Штатах. І досі рівень освітніх досягнень новоанглійців є одним із найвищих у країні32.

Батьки Перкінс подбали про те, щоб донька здобула освіту, однак вона ніколи не отримувала гарних оцінок. Маючи природний дар слова, у середній школі вона завжди викручувалася завдяки своїй балакучості. Потім Френсіс поїхала до Коледжу Маунт Голіок і закінчила своє навчання у ньому 1902 року. Правила у тому коледжі, як і в інших тогочасних навчальних закладах, дуже відрізнялися від сучасних. Тепер студенти живуть більш-менш неконтрольовано у своїх гуртожитках. Вони можуть поводитися у своєму особистому житті як вважають за потрібне. А тоді у студентів існувало чимало обмежень, спрямованих на те, щоб привчати їх до поваги, скромності і шанобливості, багато із яких нині виглядають абсурдними. Ось кілька правил кодексу поваги часів, коли Перкінс вступила до Голіоку. «Першокурсники у присутності старшокурсників мають ввічливо мовчати. Зустрічаючи старшокурсників на території коледжу, першокурсник мусить шанобливо вклонитися. Першокурсницям не дозволяється вдягати довгі спідниці чи робити високі зачіски до екзаменаційної сесії у середині року»33. Перкінс витримала примусові обмеження свободи і знущання над новачками, які були невід’ємною складовою цього устрою, і стала однією зі світських зірок свого випуску, обраною президентом курсу на останньому році навчання у коледжі.

Нині викладачам зазвичай цікавіші інтелектуальні здібності своїх студентів. А століття тому професори намагалися віднайти у своїх студентів моральні слабкості для того, щоб їх виправляти. Викладач латини Естер Вен Дімен виявила у Френсіс Перкінс лінощі і схильність бути занадто поблажливою до себе. У Вен Дімен латинська граматика виконувала ту саму функцію, з якою інструктор зі стройової муштри міг би застосовувати форсовані марші, — суворе випробовування для виховання старанності. Вона примушувала свою ученицю працювати година за годиною, ретельно вивчаючи напам’ять часи латинських дієслів. Від безсилля і нудьги Перкінс хотілося плакати, але пізніше вона висловлювала вдячність за такий примус до навчання. «Уперше я усвідомила, що таке характер»34.

Френсіс Перкінс цікавилася історією і літературою, а хімія у неї сильно кульгала. Проте викладач хімії Неллі Ґолдсвайт умовила її спеціалізуватися саме на хімії. Ідея полягала у тому, що, якщо їй вистачить впертості спеціалізуватися на своєму найслабшому предметі, вона стане здатна упоратися з усім, що випаде на її долю. Ґолдсвайт переконувала свою студентку вибирати найскладніші предмети, навіть якщо це означало, що вона отримуватиме посередні бали. Перкінс прийняла виклик. Ґолдсвайт стала її факультетським науковим керівником. Через роки Френсіс Перкінс у щоквартальному виданні коледжу дала таку пораду: «Студентам варто зосередити свої інтелектуальні здібності на наукових курсах, що загартовують і зміцнюють людський дух, виготовляючи з нього інструмент, за допомогою якого можна упоратися із будь-яким матеріалом»35.

Маунт Голіок належав до навчальних закладів такого типу, що залишає на своїх студентах відбиток на усе життя. У ньому не вважалося, що він має відігравати роль суто пізнавальну з позиції Адама І, як схильні вважати сучасні університети, Маунт Голіок існував не лише для того, щоб навчити людей думати, і не лишень, щоб навчити студентів піддавати сумнівам власні припущення. Натомість він із успіхом виконував ширшу роль навчального закладу, який допомагає підліткам ставати дорослими. Він виховував самоконтроль, допомагав студентам віднаходити нові захоплення, приймав дівчат і розпалював їхні моральні пристрасті, прищеплюючи їм відчуття того, що люди перебувають у тенетах добра і зла і що життя — це героїчна боротьба між цими двома силами. Чи не кожен викладач навчального закладу пояснював студентам, що, живучи одноманітним і непримітним життям, може, і вдасться уникнути боротьби. Однак добре прожити життя — це повністю присвятити себе боротьбі. Викла­дачі казали, що значні періоди найбільш гідних життів минули в муках випробовування духовної мужності й у подоланні труднощів і насмішок і що ті, хто ставить за мету боротьбу, зрештою, щасливіші від тих, хто шукає щастя.

Крім того, у навчальному закладі студентам прищеплювали розуміння того, що героями у цій боротьбі стають не ті, хто прагне самозвеличення і женеться за славою, а радше ті, хто прийнявши складний виклик, готові до самозречення. Також тут намагалися обмежити їхній ідеалізм і надати йому незмінності, критикуючи самі по собі сплески співчуття і самовдоволену жертовність. Наголошувалося, що служіння справі це не свідчення того, що в тебе добре серце, це лише борг, який ти повертаєш за дар життя.

Потім вихованцям Маунт Голіок пропонували конкретні способи, як присвятити своє життя постійному героїчному служінню. Десятиріччями сотні жінок вирушали на роботу у місії і представництва у північно-західному Ірані, у Наталь на півдні Африки і Магараштру у Західній Індії. «Робіть те, чого ніхто інший не хоче робити; їдьте туди, куди більше ніхто не хоче їхати», — заклинала своїх студентів засновниця навчального закладу Мері Лайон.

У 1901 році до Маунт Голіок приїхала новий президент, одна із перших жінок, які отримали вищу освіту в університеті Брауна, учена-біблеїст Мері Вулі54. Вона написала есе за назвою «Моральні засади навчання жінок у коледжі» для «Гарперс базар» (Harper’s Bazaar55), що віддзеркалювало загальну атмосферу високих моральних амбіцій, яка характеризувала життя у навчальному закладі. «Характер — основна мета навчання, — проголосила вона, продовживши, — справжня перспектива передбачає самовладання». Сьогодні слово «самовладання» означає соціальну навичку. Однак у ті часи воно стосувалося глибших якостей, як-от непохитність і душевна рівновага. «Брак цих якостей часто є слабким місцем у броні, і добрі пориви, високі цілі, реальна спроможність, зрештою, зазнають поразки»36.

У освітньому процесі у Маунт Голіок переважали теологія і класика — Єрусалим і Афіни. Передбачалося, що студенти візьмуть із релігії етику любові до ближнього та співчуття, а від давніх греків і римлян — певний героїчний стиль — сміливо і непохитно зустрічати найскладніші виклики цього світу. У своєму есе для «Гарперс базар» Вулі цитувала філософа-стоїка Епіктета: «Життя відповідно до великих істин і вічних законів слідування незмінним ідеалам — це те, завдяки чому людина залишається наполегливою і терплячою, коли світ ігнорує її, і спокійною і незіпсутою, коли світ її прославляє». Перкінс і Вулі будуть друзями до самої смерті Вулі.

Також Перкінс навчалася у коледжі тоді, коли рух соціального християнства56 досяг найбільшого впливу в суспільстві. У відповідь на урбанізацію й індустріалізацію, лідери руху, включаючи Вальтера Раушенбуха, заперечували індивідуалістичну і приватизовану релігію, що панувала у багатьох благопристойних церквах. Раушенбух доводив, що недостатньо зцілити гріховність у кожному окремому людському серці, адже існує надособистісний гріх — лихі інституції і соціальні структури, які породжують пригноблення і страждання. Лідери соціального християнства спонукали своїх слухачів за допомогою праці задля соціальної реформи випробовувати й очищати себе. Вони переконували, що справжнє християнське життя не є життям самітника, яке складається тільки із молитви і покаяння. Це життя, сповнене жертовного служіння, що передбачає практичну солідарність з бідними і приналежність до ширшого руху, спрямованого на відновлення Царства Божого на Землі.

Як президент курсу Перкінс допомогла обрати гасло «Будьте тверді». Це слова із вірша з 1-го послання до Коринтян, який Перкінс повністю прочитала своїм однокурсникам на їхньому останньому молитовному зібранні. «Отож, брати мої любі, будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в Господньому ділі, знаючи, що праця ваша не марна перед Господом!»57.

Голіок взяв Перкінс, яку з огляду на її стать і зовнішність привчили до невисокої думки про себе, і переконав її, як і інших жінок, у тому, що вона може здійснити щось героїчне. Проте це було досягнуто у парадоксальний спосіб. Її не запевняли у тому, що вона надзвичайна і здатна до героїзму. Її змушували протистояти власним слабкостям. Тиснули на неї, штовхали її донизу і потім навчали самостійно вибиратися нагору і діяти понад власні сили. Перкінс потрапила у Голіок солоденькою і балакучою, слабкою і чарівною, а вийшла звідти сильнішою, аніж була, загартованою, ревною у служінні і абсолютно непридатною для неглибокого буржуазного світу, у якому вона виросла. Мати Френсіс Перкінс після зустрічі із дочкою-випускницею Маунт Голіок збентежено зауважила: «Я більше не упізнаю мою донечку Фанні. Я цього не розумію. Вона для мене стороння людина»37.

Тендітна непохитність

Френсіс Перкінс усвідомлювала, що їй хочеться якогось героїчного життя, однак після закінчення коледжу щосили намагалася знайти для себе якусь особливу роботу. Щоб бути соціальним працівником, їй бракувало досвіду; державні установи її б не взяли. Вона спробувала викладати в елітній школі для дівчат у Лейк Форест в Іллінойсі, але це було нецікаво. Зрештою, Перкінс почала їздити до Чикаґо і залучилася до роботи у Галл Гаузі — благодійному центрі, засновником якого була Джейн Аддамс58, провідна на той час реформаторка у США. Основна ідея центру полягала у тому, щоб надати жінкам можливість працювати у різних галузях, щоб об’єднати багатих і бідних і відновити відчуття громади, яке зникло внаслідок індустріалізації. Центр було створено на зразок Тойнбі Голла59 у Лондоні, у якому заможна університетська громада організовувала подібні зустрічі для бідних, на яких обидві суспільні верстви налагоджували б стосунки одна з одною.

У Галл Гаузі заможні жінки, живучи серед найбідніших верств населення та робітничого класу, працювали консультантами, асистентами і радниками, беручись за проекти, спрямовані на поліпшення їхнього життя. Вони давали професійну освіту, надавали послуги ощадної каси, доглядали дітей, викладали англійську і навіть організовували творчі майстер-класи.

У наш час до суспільно-корисних робіт деколи долучаються задля того, щоб заповнити душевну порожнечу, спричинену недорікуватістю нашого внутрішнього життя. Нещодавно я запитав директора престижної підготовчої школи60 про те, як саме у її навчальному закладі виховують характер учнів. У відповідь вона розповідала, як багато навчальних годин у її закладі відведено на суспільно-корисні роботи. Інакше кажучи, запитавши про щось внутрішнє, я почув відповідь про речі зовнішні. Склалося враження, наче вона виходила з того, що ніби якщо ти навчаєш малозабезпечених дітей, то вже стаєш кращою людиною.

Ось такі справи. Багато людей нині відчувають глибоку духовну і альтруїстичну тугу, однак, за браком системи моральних понять, вони схильні перетворювати проблеми моралі на питання розподілу ресурсів. Як мені допомогти якнайбільшій кількості людей? Як я можу вплинути? Чи найгірше: Як же ж застосувати моє пречудове «я», щоб допомогти тим, кому пощастило менше?

Атмосфера у Галл Гаузі була дуже відмінною. Люди, які створили це місце, мали певну теорію, як виховувати характер — однаково і тих, хто допомагає нужденним, і самих нужденних. Аддамс, як і багато з її сучасників, присвятила своє життя служінню бідним, хоча до співчуття ставилася із недовірою. Її насторожувала його аморфність, той факт, що співчутливі люди схильні розсипатися сентиментами на адресу знедолених без жодного практичного змісту. Її несприйняття цієї емоції було також зумовлено присмаком себелюбства, адже співчуття давало змогу багатіям пишатися собою, оскільки вони беруть участь у соціально-корисній діяльності. «Благодійність — це близнюк гордині», — написав колись Натаніель Готорн61. Аддамс не мала жодної толерантності до будь-якого позиціонування, в якому ті, хто допомагає, були б важливішими за тих, кому допомагають.

Як і в усіх успішних гуманітарних організаціях, Джейн Аддамс прагнула, щоб її працівники отримували задоволення від своєї роботи, любили своє служіння. Водночас Аддамс хотіла, щоб вони стримували емоції і невпинно боролися із будь-яким почуттям вищості. Соціальним працівникам у Галл Гаузі заповідалося ставати другорядними. Вивчаючи істинні потреби кожної людини, вони мали вияв­ляти майстерну терплячість і контролювати свої прихильності. Соціальний працівник мав стати практичним радником, подібним до сьогоднішніх консультантів з управління, — вивчати варіанти вирішення проблем, пропонувати дружбу і пораду, але ніколи не дозволяти своїм власним поглядам брати гору над рішеннями осіб, які власне користуватимуться вигодами певного вибору. Основна ідея полягала у тому, щоб дати змогу бідним визначатися зі своїм життям самостійно, не дати їм стати залежними від інших.

Аддамс звернула увагу також на феномен, що дуже поширений і у наш час. Багато людей енергійні, жваві і яскраві на момент завершення університету, однак вже у тридцять вони стають більш цинічними і млявими подобами себе самих. Їхні амбіції блякнуть. У своїх мемуарах «Двадцять років у Галл Гаузі» Аддамс зазначала, що у навчальному закладі студентів учать саможертовності і самовідданості, вчать вважати суспільне благо важливішим за особисте. Проте після закінчення навчання їм радять подбати про себе, зреалізуватися у шлюбі і, можливо, кар’єрі. Молодим жінкам фактично пропонується знехтувати своїм прагненням виправляти несправедливість і полегшувати страждання знедолених. «У такому житті, на яке вона має право, дівчина втрачає щось життєво для неї важливе, — написала Аддамс. — Вона обмежена і нещасна, а тимчасом її рідні цього не усвідомлюють, і ось ми маємо усі складові трагедії»38. Для Джейн Аддамс Галл Гауз був не тільки місцем, де допомагали нужденним, а й місцем, де заможні могли б віддатися благородному покликанню. «Зрештою, учинок повертається до того, хто його здійснив», — писала Аддамс39.

Френсіс Перкінс проводила у Галл Гаузі стільки часу, скільки мог­ла, спочатку залишаючись на вихідні, а потім і на довші періоди. Коли вона звідти поїхала, її спосіб мислення вже був інакший — у ньому побільшало науковості, адже досвід потрібно було накопичувати. Перкінс навчилася орієнтуватися у просторі матеріальної злиденності. До того ж, вона стала сміливішою. Її наступна робота була у Філадельфії в організації, яку заснувала колишня вихованка Галл Гаузу. Фіктивні агентства із працевлаштування заманювали жінок-іммігранток у пансіони, часом підмішуючи їм наркотики і примушуючи їх до проституції. Френсіс Перкінс викрила три таких агентства, подаючи свою кандидатуру на подібну роботу і зустрічаючись із сутенерами віч-на-віч. Пізніше, у 1909 році, вже маючи за плечима певний досвід, вона долучилася до Флоренс Келлі у Націо­нальній лізі споживачів у Нью-Йорку. Ця жінка стала героєм і натхненницею для Френсіс. «Вибухова, запальна, сповнена рішучості, вона і близько не була лагідним ангелом, — напише пізніше Перкінс про Келлі. — Вона жила і працювала як місіонерка, жодних надмірних жертв, жодних надмірних зусиль. Вона була дуже емоційна і глибоко релігійна жінка, незважаючи на експресію, позбавлену будь-яких умовностей»40. У Лізі споживачів Френсіс Перкінс лобіювала скасування дитячої праці й інших виявів жорсткості.

Крім того, у Нью-Йорку Френсіс Перкінс приєдналася до нонконформістського угруповання «Ґринвіч-віллидж». До його складу також належали: Джек Рід62, який пізніше брав участь у Жовтневій революції; Сінклер Льюїс63, який колись робив пропозицію Перкінс, принаймні напівжартома; Роберт Мозес64, який на той час був одним із представників контркультури, та зрештою стане беззаперечним суперінженером Нью-Йорка.

Стриманість

Обравши цей шлях, із кожним кроком Френсіс Перкінс потроху ставала більш цілісною — у Маунт Голіоці, у Галл Гаузі, — і також вона ставала у своїй справі більш палкою, ідейною. А пожежа на фабриці «Трайанґл» стала саме тим моментом, коли в обох цих її процесах відбувся вирішальний якісний прорив.

Посол США в ООН Саманта Павер65 влучно зауважила, що деякі люди займають місце «на вістрі», коли беруться за якусь справу. Іншими словами, коли йдеться про ухвалення якихось рішень, вони вважають, що на кону їхнє власне ім’я і власна репутація. Їхня активна участь у роботі частково зумовлена тим, що це свідчить на їхню користь, але водночас вони прагнуть, щоб їхні емоції, і їхня особистість, і їхня гордість були схвалені. Перкінс не була «на вістрі» після пожежі. Вона подалася працювати у місто Олбані, лобіюючи у легіслатурі штату законодавство про безпеку праці. Вона відкинула упередження, притаманні нью-йоркській еліті. Вона відкинула також претензії на елегантність прогресивної політики. Ця жінка працюватиме з будь-ким і не вагаючись йтиме на компроміси, якщо це означало хоча б якийсь успіх. Її наставник, Ел Сміт66, який набував ваги у Нью-Йоркській політиці казав Перкінс, що у будь-якому разі інтелігентні прогресивісти швидко втратять інтерес. Сміт був переконаний, що якщо ти насправді хочеш щось змінити, то мусиш працювати із нікчемними законодавцями і невігласами партійними політиками. Ти мусиш бути практичним, підпорядкувавши свої особисті переконання спільній справі. І Перкінс зрозуміла, що у цьому грішному світі завжди є «погані» хлопці, які допоможуть тобі здійснити найкращі справи. У Олбані Френсіс Перкінс почала тісно працювати із політичною машиною Таммані-голлу67, якої з відразою сторонилися ті політичні кола, до яких вона була вхожа раніше.

У Олбані Перкінс також навчилася домовлятися зі старшими за неї чоловіками. Одного разу вона стояла біля ліфтів у приміщенні Капітолію штату, коли з’явився невисокий на зріст, безцеремонний сенатор на ім’я Г’ю Фровлі і почав описувати конфіденційні деталі закулісних переговорів і стогнати про те, яку ганебну роботу його примусили виконувати. Сягнувши кульмінації у своїй жалості до себе, він вигукнув: «У кожного є мати, розумієте!».

Перкінс зафіксувала у своїй папці «Нотатки про чоловічу логіку» цей епізод. Він відіграв значну роль у її політичній освіті. «Завдяки цьому я збагнула, що чоловіки сприймають жінок у політиці, асоціюючи їх із материнством. Вони знають і поважають своїх матерів, принаймні 99 відсотків із них. Це первісна і первинна установка. Я сказала собі: „Це спосіб домогтися свого. Отже, дій, одягайся і поводься так, щоб підсвідомо нагадувати їм матерів”»41.

Перкінс на той час виповнилося тридцять три, вона була жвава і життєрадісна, хоча аж ніяк не приваблива. Досі вона надавала перевагу загальноприйнятому діловому стилю тих часів. Та з того моменту ця жінка почала вдягатися як мати. Френсіс убиралася у похмурі чорні сукні з білими бантами на шиї, вдягала перли і чорні трикутні капелюхи, узяла на озброєння манери поважної пані. Преса зреагувала на це перетворення, і за її спосіб схиляти на свій бік шістдесяти-з-гаком-річних державних мужів її почали називати «Матінка Перкінс». Френсіс зневажала прізвисько, яким її охрестили журналісти, але з’ясувала, що її метод працює. Вона придушила свою сексуальність, свою жіночність і навіть частину свого «я», аби лише завоювати довіру літніх чоловіків довкола. Ця тактика була б сумнівною нині, коли для того, щоб досягти успіху, жінкам не треба пригнічувати своє «я», але у 1920-ті роки без неї було не обійтися.

Водночас із іншими проектами Перкінс палко лобіювала законопроект, який обмежував робочий тиждень до 54 годин. Щоб здобути підтримку цього законопроекту, вона намагалася заприятелювати із босами апарату. Однак ці політики зробили усе можливе, щоб увести Перкінс в оману, і підступно маневруючи, перехитрити. Проте вона заручилася підтримкою декого із рядових фігур. «Моя сестра була бідною, і замолоду мусила влаштуватися на роботу, — конфіденційно розповів їй один із політиків апарату Біґ Тім Салліван68 — Мені їх шкода, бідні дівчата, що працюють так, як ви кажете. Я хотів би їм прислужитися. Я хотів би зробити вам послугу»42.

Коли ж нарешті дійшло до голосування законопроекту про 54-годинний робочий тиждень, законодавці надали пільги одній із найбільш промовистих, проте політично впливових індустрій — консервній галузі. Натомість лобісти законопроекту упродовж попередніх місяців наполягали на тому, що у цьому питанні ні в кого не має бути привілеїв, адже усі галузі, особливо консервники, мають підпадати під дію законів. У вирішальний момент Перкінс стояла на порозі законодавчої зали. Цієї миті їй потрібно було ухвалити рішення, чи погодитися на цей глибоко неповноцінний законопроект, чи принципово відхилити його. Колеги голосно переконували її відмовитися від нього. Натомість, вона взяла половину хлібини69. Ця жінка сказала законодавцям, що її організація підтримає законопроект. «Це мій обов’язок. Я зроблю це і, якщо знадобиться, нехай мене за нього повісять»43. Багато прогресистів насправді були обурені. Та її прагматична наставниця, Флоренс Келлі, цілковито схвалювала рішення Перкінс. Опісля того епізоду раз і назавжди про Френсіс Перкінс почали говорити як про «дівчину із половиною хлібини», тобто про когось, хто візьме стільки, скільки дозволятимуть обставини, незалежно від того, про що йдеться — про політичну кар’єру чи про особисте життя44.

Приблизно у цей час Френсіс познайомилася із Полом Вілсоном, привабливим прогресивістом із добропорядної родини, який став близьким помічником Джона Мітчела70, мера-реформіста Нью-Йорка. Вілсон закохався у Перкінс і поступово здобув її прихильність. «До того, як ти з’явився у моєму житті, — писала Френсіс йому, — це було усамітнене місце, холодне і сире, спокій якого порушувався лише зовні… Ти якось увірвався у моє серце, і мені ніяк не вдається відпустити тебе»45.

Залицяння мало дивний вигляд. Листи Перкінс до Вілсона були романтичні, щирі і пристрасні. Проте зі своїми друзями і колегами вона поводилася дуже стримано, а за кілька десятиріч по тому вона навіть заперечуватиме, що взагалі колись мала сильні почуття. Френсіс і Пол одружилися 26 вересня 1913 року у Ґрейс Чорч у Нижньому Мангеттені. Своїх друзів на весілля вони не запрошували і навіть заздалегідь не сказали їм нічого про нього. Своїм родинам Перкінс і Вілсон, звісно, повідомили, але запізно для того, щоб хтось міг приєднатися. Перкінс одяглася до весілля сама у своїй квартирі на Вейверлі-Плейс і, можливо, прийшла пішки. Двома свідками стали випадкові люди, які на той момент трапилися у будівлі. Опісля не було жодного обіду чи чаювання.

Згодом, уже у літах, Френсіс Перкінс розповідала про своє рішення вийти заміж таким буденним тоном, ніби йшлося про візит до стоматолога. «У моїх жилах була гордість Нової Англії, — сказала Перкінс через кілька десятиріч. — Я не чекала заміжжя з нетерпінням. Чесно кажучи, я була вимушена. Я вже була не дитиною, а дорослою жінкою. Я не хотіла виходити заміж. Мені більше подобалося жити на самоті»46. Та люди постійно запитували її, коли вона знайде собі чоловіка, і Перкінс вирішила покінчити із цим, розмірковуючи: «Я добре знаю Пола Вілсона. Він мені подобається… Мені подобаються його друзі і коло його спілкування, то чому б не одружитися й викинути це з голови».

Їхні перші роки у шлюбі були відносно щасливі. Подружжя жило у розкішному будинку на Вашинґтон-сквер неподалік від місця, де Перкінс була на чаюванні тоді, коли спалахнула пожежа на «Трай­анґлі». Вілсон працював у адміністрації мера. Перкінс продовжувала свою громадську діяльність. Їхній дім став осередком тогочасних політиків-активістів.

Та невдовзі усе почало погіршуватися. Джона Мітчела відкликали з посади. У Вілсона була любовна інтрига зі світською пані, що спочатку набула сильного розголосу, а з часом більше не згадувалася. У Френсіс з’явилося відчуття, що вона задихається у шлюбі, і жінка запропонувала пожити окремо. «Я припустилася кількох жахливих помилок, — писала вона Вілсону. — Я стала ніби якоюсь іншою людиною із нижчою продуктивністю праці і згаслою духов­ною віддачею»47.

Потім Перкінс завагітніла. Хлопчик помер незабаром після народження. Вона була охоплена горем, але про це також ніколи більше не згадували. Пізніше Френсіс стала виконавчим секретарем Асоціації центрів материнства, волонтерської організації, яка боролася за зменшення рівня материнської і дитячої смертності. У неї також була донька Сузанна, яку назвали на честь дружини другого губернатора Плімутської колонії71.

Перкінс хотіла ще одну дитину, але на 1918 рік у Вілсона проявилися ознаки психічного захворювання. Схоже було на те, що у нього був маніакально-депресивний психоз. Він не витримував жодного тиску. «Постійно спостерігалися перепади настрою. Однієї миті він був депресивним, іншої — збудженим», — зізналася згодом Перкінс. Починаючи із 1918 року не було нічого, крім коротких періодів прийнятно комфортної адаптованості до життя. Під час однієї із маніакальних фаз Вілсон інвестував усі свої заощадження у якусь схему із золотом і зазнав збитків. Іноді Френсіс боялася залишатися з ним наодинці, бо він мав схильність до спалахів несамовитої люті і був набагато сильніший за неї. Значну частину наступних кількох десятиріч Вілсон провів у притулках і спеціальних лікувальних закладах, де Перкінс відвідувала його у вихідні.

Перебуваючи вдома, Пол був нездатний упоратися із жодними обов’язками. За ним наглядала медсестра, яку про людське око називали секретарем. «Він наче ставав ніким, — писав біограф Перкінс Джорж Мартін, — людиною, про яку говорять, замість тієї, з якою розмовляють»48.

Утім, новоанглійська стриманість Френсіс Перкінс брала своє. Вона усвідомила, що їй доведеться багато працювати, щоб утримувати сім’ю, і називала «прикрою випадковістю» втрату родинних статків. Ця жінка відсувала подібні «випадки» на задній план. «Я не замислювалася над ними, і зі мною стався фройдівський колапс»49. Наступні кілька десятиріч Перкінс намагалася відгородити своє особисте життя, приховати його від очей публіки. Ця позиція частково була спричинена її вихованням янкі. Однак стриманість Перкінс була також складовою її світогляду і переконань. Вона вважала, що особисті емоції занадто складні для того, щоб виносити їх на огляд публіки; вона жахнулася б панівної нині тенденції виставляти усе на показ.

Відбувається повсюдна боротьба між двома філософськими позиціями, які соціальний критик Рошель Ґарстейн називає групою прибічників стриманості і групою прибічників експонування, або виставляння на показ. Прибічники стриманості вважали, що тендітні емоції внутрішнього світу, виставлені на публічний огляд, стають спаплюженими і непривабливими. А прибічники експонування натомість переконані, що будь-що секретне є підозрілим і що життя стає кращим, якщо усе привселюдно висловлюється і обговорюється.

Перкінс, безумовно, належала до прибічників стриманості. Вона була серед тих, хто вважав, що коли особисті почуття чи мотиви виносять на огляд публіки, їх завжди подають надто спрощено і надто схематично. Вона була переконана, що усе складне, суперечливе, парадоксальне, незбагненне, усі нюанси особистих почуттів зводяться до банальності, коли це демонструвати на публіку і описувати загальними фразами. Уже є шкода від того, що люди виставляють інтимні речі на розгляд просто знайомих і навіть цілковитих незнайомців. У такому разі дорогоцінні емоції вилучено із контексту довіри й інтимності і розтоптано. Тому людям слід виявляти належну повагу до приватності і залишати особисте при собі. Незважаючи на прихильність до уряду, який почав сприяти наданню допомоги бідним і захищати слабких, у Френсіс Перкінс виникала глибока відраза до уряду, коли він нехтував правом на недоторканність приватного життя.

Однак за свої життєві переконання Перкінс довелося заплатити велику ціну. Вона не особливо заглиблювалася у себе. У неї не було близьких стосунків. Її особисте життя не було особливо щасливим. Складно уявити, що сталося б, якби її чоловік не провів так багато часу у психіатричних клініках, але напевно громадське покликання Френсіс усе ж витіснило б її енергію і здатність до особистої близькості. Вона була створена для публічних кампаній, не вміючи приймати любов, віддавати її чи виявляти свою вразливість. Навіть турбота про власну дочку Сузанну почасти набувала форми хрестового походу метою якого було моральне удосконалення, який, проте, мав протилежні наслідки. Френсіс контролювала себе залізною рукою і очікувала від доньки того самого.

Утім Сузанна успадкувала маніакальний темперамент свого батька. Відтоді, як доньці виповнилося шістнадцять і Перкінс переїхала до Вашинґтона, щоб працювати в адміністрації Рузвельта, вони рідко жили під одним дахом. Протягом усього свого життя Сузанна страждала від тяжких нападів депресії. Вона вийшла заміж за чоловіка, який займався скандальними справами. У 1940-ві, за двадцять років до виникнення руху хіппі, Сузанна певною мірою поводилася як його представники. Вона почала брати участь у різних контркультурних групах. У неї з’явилися якісь нав’язливі ідеї стосовно румунського скульптора Константіна Бранкузі72. Донька Френсіс робила усе для того, щоб шокувати пристойне товариство і збентежити власну матір. Одного разу Перкінс запросила Сузанну на світський захід, попросивши її мати належний вигляд. Сузанна одягнула епатажну яскраво-зелену сукню і, зібравши волосся на голові у скуйовджену купу, прикрасила її та шию вульгарними квітами.

«Я піддалася хворобливим забобонам, наче я є причиною нервових зривів інших — мого чоловіка, моєї доньки, — визнавала Перкінс. — [Це] лякало і пригнічувало мене»50. Сузанна фактично не була здатна працювати, і Френсіс мусила її утримувати. Навіть у сімдесят сім років, віддавши доньці свою квартиру у Нью-Йорку, яку винаймала із фіксованою орендною платою73, щоб Сузанні було де жити, Френсіс була змушена влаштуватися на роботу для того, щоб сплачувати рахунки доньки.

У кожної чесноти може бути і зворотний бік. Чеснота стриманості може призводити до вади холодності. Перкінс не була емоційно чутливою зі своїми рідними, а її суспільне покликання не заповнило її особистої самотності.

Обов’язок

Губернатор Нью-Йорка Ел Сміт став першим і найбільшим політичним коханням Френсіс Перкінс. Надійний, доступний, невимушений, він легко знаходив спільну мову із людьми із будь-яких прошарків суспільства. Завдяки Сміту Перкінс уперше досягла значних успіхів в уряді. Він призначив її в Промислову комісію — орган, який контролює умови праці на робочих місцях в «імперському штаті». Ця робота приносила Перкінс 8 тисяч доларів на рік заробітної плати і занурила її у вир найважливіших страйків і промислових дискусій. Вона не лише була ледь не єдиною жінкою у чоловічому світі, а й опинилася на найбільш чоловічій його території. Вона вирушала у промислові міста і втручалася у вир запеклих суперечок між наелектризованими активістами профспілок і непохитними керівниками корпорацій. Згадуючи це, Перкінс ніколи не хизувалася тим, наскільки це була смілива і навіть відчайдушна справа. Для неї це була просто робота, яку потрібно виконати. І, описуючи власне життя, Перкінс вживала здебільшого безособові конструкції. Інколи вона, можливо, і вдавалася до формулювання «Я це зробила», але звичнішою для неї манерою висловлювання було офіційне і архаїчне: «Було зроблено...».

Тепер ми вважаємо використання безособових конструкцій чимось бундючним і манірним. Проте для Перкінс це була лише можливість уникати особового займенника. Це був спосіб висунути припущення, що будь-яка правильна людина, звісно ж, була б зобов’язана зробити те саме, що зробила ця жінка за таких обставин.

Протягом 1910–1920 років у Олбані Перкінс також довелося попрацювати із Франкліном Делано Рузвельтом. Він не справив на неї враження, адже видався їй недалеким і дещо зверхнім. Рузвельт мав звичку під час розмови відхиляти голову назад. Пізніше, у часи його президентства, цей жест означав довіру і непереборний оптимізм. Але замолоду через цю свою звичку Рузвельт видавався Перкінс пихатим.

Захворівши на поліомієліт, Франклін Рузвельт щез із життя Френсіс Перкінс. А коли повернувся, Френсіс відчула, що він змінився. Рузвельт майже ніколи не розповідав про свою хворобу, однак Перкінс здалося, що вона «стерла дещо зверхнє ставлення, яке він виявляв»51.

Одного разу, коли Рузвельт знову повертався у політику, Перкінс сиділа за трибуною і спостерігала, як він витяг своє тіло до трибуни оратора, щоб виголосити промову. Руки, підтримуючи вагу його тіла на трибуні, не переставали тремтіти. Перкінс зрозуміла, що після промови, коли він спускатиметься із трибуни, хтось мусить приховати незграбність його рухів. Жестом вона привернула увагу жінки, що сиділа поруч, і коли Рузвельт завершив промову, жінки поспішили до нього, ніби щоб привітати, але насправді, щоб прикрити його рухи своїми спідницями. За кілька років це стало узвичаєною практикою.

Перкінс захоплювалася тим, як Рузвельт удячно і смиренно приймав допомогу. «Я почала розуміти, про що говорили великі релігійні учителі, називаючи смиренність найбільшою чеснотою, — написала вона пізніше, — і якщо ти цього не можеш засвоїти, Господь навчить тебе за допомогою принизливого становища. Тільки так людина може бути насправді величною, і з цих постійних компромісів із неминучою потребою розпочалося наближення Франкліна Рузвельта до чесноти смиренності і внутрішньої цілісності, завдяки яким він став насправді великим»52.

Коли Рузвельта обрали губернатором Нью-Йорка, він запропонував Перкінс посаду комісара з промисловості. Однак Френсіс не була впевнена, що їй слід погоджуватися, бо сумнівалася, чи зможе успішно керувати установою. «Я вважаю, що хист до державної служби, який я, можливо, і маю, набагато більше стосується судового і законодавчого напрямків роботи Міністерства, аніж адміністративного», — написала вона у короткому листі до губернатора. Того дня, коли Рузвельт запропонував Перкінс роботу, вона відповіла, що у нього є день для перегляду свого рішення і консультацій із радниками. «Якщо хтось вважатиме моє призначення нерозсудливим рішенням чи якщо через нього будуть неприємності із партійними лідерами, просто забудь про сьогоднішній день… Я не збираюся комусь розповідати, тож у тебе є вихід», — зауважила Френсіс53.

Рузвельт відповів: «Мушу визнати: це дуже порядно, але я не зміню свого рішення». Йому було приємно призначити жінку на таку високу посаду, до того ж і репутація Перкінс як посадовця була зразковою. Як писав один із біографів, Джорж Мартін, «керівник із неї був хороший, можливо, навіть кращий, ніж просто хороший; однак суддя чи законодавець із неї був справді видатний. Вона мала суддівський темперамент і гостре відчуття справедливості в усіх ситуаціях, завжди була відкритою до нових ідей і все ж завжди зважала на моральні завдання, права і добробут людства»54.

Після обрання Рузвельта президентом він запросив Перкінс стати міністром праці. І знову вона опиралася. Коли під час перехідного періоду поширювалися чутки про її можливе призначення, Перкінс написала ФДР74 листа, у якому висловила надію, що вони хибні. «Цитують твоє висловлювання про те, що ніби газетні прогнози стосовно складу уряду на вісімдесят відсотків помилкові. Я сподіваюся, що те, що вони пишуть про мене, входить у ці вісімдесят відсотків. Я отримала кайф із листів подяки і безлічі інших листів. Проте вважаю, що заради тебе самого і Сполучених Штатів потрібно призначити якусь віддану людину із лав однієї з профспілок, щоб рішуче утверджувати права робочого класу у Раді Президента»55. Між іншим, вона також побіжно торкнулася і своїх сімейних проблем, які, як вона побоювалася, можуть стати відволікаючим чинником. Рузвельт написав уїдливу записку на маленькому клаптику паперу для нотаток і відіслав у відповідь: «Обміркував твою пораду і не погодився»56.

Бабуся Френсіс Перкінс казала їй, що коли хтось відкриває двері, тобі завжди слід пройти крізь них. Тому Перкінс поставила перед ФДР умови, на яких вона очолить Міністерство праці, зокрема йому доведеться вирішувати широке коло політичних питань у сфері соціального забезпечення: масові виплати безробітним, широка програма громадських робіт, закони про мінімальну заробітну плату, програма соціального забезпечення зі страхування у літньому віці і скасування дитячої праці. «Схоже на те, що ти ніколи не даси мені в цьому спокою», — сказав їй Рузвельт, а Френсіс підтвердила, що так і буде.

Перкінс була однією із двох основних соратників Рузвельта, які залишилися із ним протягом усього його президентства. Вона стала одним із невтомних поборників «Нового курсу»75, відігравши основну роль у створенні Системи соціального забезпечення. Перкінс була головним рушієм багатьох програм «Нового курсу» із зайнятості, таких як Громадянський корпус охорони довкілля, Федеральне управління громадських робіт і Управління громадських робіт. Завдяки їй уперше в історії країни Законом «Про справедливі стандарти праці» було встановлено право на мінімальну заробітну плату і право на плату за понаднормову працю. Френсіс пролобіювала федеральний закон про дитячу працю і страхування із безробіття. Під час Другої світової війни вона чинила спротив закликам до мобілізації жінок, розуміючи, що у довгостроковій перспективі жінки виграють, якщо зможуть влаштуватися на робочі місця, які залишали чоловіки-призовники.

Перкінс чудово розуміла Рузвельта. Після його смерті вона написала біографічне есе «Рузвельт, яким я його знала», яке залишається одним із найпроникливіших нарисів з-поміж колись написаних про характер цієї людини. «На усіх рішеннях Рузвельта, — писала Перкінс, — лишило відбиток його розуміння того, що жодні людські висновки не є остаточними. Можна сміливо робити крок, який сьогодні видається правильним, оскільки він підлягає модифікації завтра, якщо не спрацює належним чином». Рузвельт був імпровізатором, а не тим, хто планує заздалегідь. Він робив крок і коригував, робив крок і коригував. Поступово вимальовувалася суттєва зміна. Такий спосіб мислення, як зазначала Перкінс, формується у «людини, яка більшою мірою є інструментом, аніж інженером. Пророки Ізраїлю назвали б його знаряддям у руках Божих. Пророки сучасності могли лише пояснювати його тип мислення з позицій психології, про яку вони знають так нікчемно мало»57.

Френсіс Перкінс винайшла стратегію, як поводитися з цією людиною, що мала схильність змінювати свою думку і курс залежно від того, з ким із радників він зустрічається останнім. Перед своєю зустріччю з президентом вона готувала пам’ятку на одну сторінку, у якій окреслювала перед ним конкретні варіанти рішень. Вони проходилися по її конспекту, і Рузвельт визначав свої пріоритети. Потім Перкінс змушувала його самого це повторити, запитуючи: «Ти уповноважуєш мене цим займатися? Ти впевнений?».

І після недовгого подальшого обговорення Перкінс удруге акцентувала увагу на його рішенні: «Ти впевнений, що тобі потрібен перший пункт? Чи потрібні тобі другий і третій? Чи ти усвідомлюєш, що ми робитимемо ось це і нам чинитимуть опір ось ці?». Цей ритуал був потрібен для того, щоб у пам’яті Рузвельта чітко закарбувалося ухвалене рішення. Потім вона запитувала його утретє, цікавлячись, чи він точно пам’ятає своє рішення і чи усвідомлює, із яким спротивом він матиме справу. «Все гаразд? Ти і досі впевнений?».

ФДР не завжди підтримував Перкінс, коли їй це було потрібно. Він був занадто спритним політиком, щоб його лояльність була постійною. Френсіс не мала популярності серед чоловіків кабінету Президента насамперед через свою схильність багато говорити під час зустрічей. Її не дуже любила преса. Через своє почуття приватності і палке бажання захистити власного чоловіка Перкінс неохоче спілкувалася із журналістами і ніколи не відпускала свого охоронця. Натомість репортери виявляли недоброзичливість.

Із роками праця виснажила Френсіс Перкінс. Її репутація поблякла. Двічі вона надсилала Рузвельту листи із заявами про відставку, і двічі він відхиляв їх. «Френсіс, ти не можеш піти зараз. Ти не повинна додавати мені ще й цього клопоту саме тепер, — просив Рузвельт. — Я не можу уявити нікого кращого. Я не зможу звикнути до когось іншого. Не зараз! Справді, залишайся і не заперечуй. У тебе все гаразд».

У 1939 році проти Перкінс порушили процедуру імпічменту. Усе закрутилося довкола справи австралійського докера на ім’я Гаррі Бріджес76, який очолив загальний страйк у Сан-Франциско. Критики Бріджеса називали його комуністом і вимагали його депортації через підривну діяльність. Коли розпався Радянський Союз і опублікували секретні документи, виявилося, що вони мали рацію: Бріджес був агентом комуністів, відомим за кодовим ім’ям Россі58. Проте у той момент це не було так очевидно.

Слухання стосовно депортації, що проводило Міністерство праці, затягувалися. У 1937 році випливли на поверхню додаткові докази проти Бріджеса, й у 1938-му міністерство почало процедуру його депортації. Цю процедуру заблокували рішенням суду, на яке потім було подано апеляцію до Верховного суду. Затримка запалила критиків Бріджеса, серед яких були бізнесові кола і лідери конкуруючих профспілок.

Перкінс витримала основний удар їхньої критики. Чому міністр праці прикриває людину, яка провадить підривну діяльність? Один конгресмен звинуватив її у тому, що вона — російська єврейка, і сама є комуністкою. У січні 1939 року Дж. Парнелл Томас77 із Нью-Джерсі ініціював її імпічмент. Реакція преси була безжальною. Франклін Рузвельт міг стати на захист Перкінс, але боячись, що дружба з нею заплямує його репутацію, він просто кинув її напризволяще. Більшість союзників Френсіс у Конгресі також промовчали. Федерація жіночих клубів теж відмовилась її захищати. У «Нью-Йорк таймс» вийшла неоднозначна редакційна стаття. На думку громадськості, Френсіс Перкінс була насправді комуністкою, і ніхто не хотів ставати на лінію вогню її переслідувачів. Позицію її вірних і непохитних захисників лишили для політиків Таммані-голлу.

Бабуся Перкінс завжди їй говорила, що коли вибухає соціальна катастрофа, «усе, що залишається, це поводитися так, ніби нічого не відбувається». Френсіс Перкінс продовжувала працювати. Фрази, якими вона описує той період, недолугі, однак досить показові. «Звісно, якби я лише проливала сльози чи зовсім опустила руки, зламалася б, — зауважувала Френсіс згодом. — Ось такі ми люди, новоанглійці. Ми стаємо слабкими, якщо це робимо. Усі наші особисті якості, цілісність, здатність зберігати ясний розум, вирішувати і діяти під впливом власних страждань чи особистих вражень — усе це могло б розсипатися, і у мене не було б того внутрішнього стрижня, який давав мені змогу покладатися на власну спроможність робити правильні речі під проводом Божим»59.

Просто кажучи, Перкінс усвідомлювала, що вона могла зламатися. Якби вона хоч трохи перестала тримати себе в руках, усе могло б розвалитися.

Щороку вона постійно навідувалася до Жіночого монастиря Усіх Святих у місцевості Кетонсвіль, штат Меріленд. Френсіс приїздила у монастир на два-три дні, відвідувала богослужіння п’ять разів на день, їла просту їжу, доглядала сади. Ці дні вона проводила переважно в тиші. І коли черниці приходили прибирати кімнату, їм інколи доводилося протирати підлогу, оминаючи Перкінс, адже вона непорушно продовжувала молитися. Протягом кризи з імпічментом Перкінс відвідувала монастир щоразу, лишень випадала нагода. «Я збагнула, що звичка зберігати тишу є однією із найпрекрасніших у світі речей, — писала вона другові. — Вона захищає людину від спокус порожнього світу, свіжих коментарів, саркастичних зауважень і бурхливих викликів… Просто дивовижно, що вона дає людині!»60.

Перкінс також розмірковувала про те, що колись здавалося їй несуттєвим. Якщо людина дає нужденному взуття, вона це робить для нужденного чи для Бога? Френсіс дійшла висновку, що це слід робити для Бога. Бідні бувають невдячні, і сподіваючись на миттєву емоційну винагороду за свій учинок можна розчаруватися. Та якщо робити це для Бога, то ніколи не втратиш запалу. Людина, яка глибоко відчуває покликання, не залежить від позитивного підкріплення своїх дій. Така праця не має приносити винагороду щомісячно чи щорічно. Людина, у якій пробудилося таким чином покликання, виконує завдання не задля результату, а тому, що по своїй суті це добре.

Нарешті 8 лютого 1939 року Перкінс змогла зустрітися зі своїми обвинувачувачами. Вона постала перед юридичним комітетом Палати представників Конгресу США під час розгляду подання про її імпічмент. Френсіс зачитала довгий деталізований перелік адміністративних проваджень, відкритих проти Бріджеса, підстави для них і юридичні обмеження, що перешкоджають подальшим заходам. Питання варіювалися від скептичних до категоричних. Коли опоненти робили зловмисні випади проти Перкінс, вона, вважаючи, що ніхто не здатний зумисне завдавати образи двічі, просила їх повторити питання. На світлинах зі слухання вона виглядає змученою і виснаженою, але її детальне знання справи справило враження на комітет.

Нарешті, у березні комітет постановив, що для імпічменту недостатньо фактів. Перкінс виправдали, хоча офіційний звіт був неясний і завуальований. Він не отримав широкого розголосу у пресі, а тому репутація Френсіс Перкінс так і лишилася невиправно зіпсованою. Не в змозі піти у відставку, ця жінка працювала в адміністрації ще шість років, але переважно за лаштунками. Усе це вона стоїчно витримала, жодного разу не виявивши ані прилюдної слабкості, ані жалю до самої себе. Коли після закінчення терміну державної служби Френсіс могла б написати мемуари, виклавши своє бачення цієї історії, вона відмовилася.

Під час Другої світової війни Перкінс виконувала функцію антикризового менеджера уряду з улагодження конфліктів. Допомога, яку Рузвельт почав надавати європейським євреям, була результатом зусиль цієї жінки. Френсіс непокоїло те, що федеральні судові постанови почали втручатися у приватне життя і порушувати громадянські свободи.

У 1945 році, коли ФДР помер, Френсіс Перкінс нарешті звільнилася з уряду, хоча президент Трумен78 запрошував її працювати у Комісії з громадянської служби. Замість того, щоб писати мемуари, вона написала книгу про Рузвельта. Книга мала величезний успіх, проте автобіографічного в ній було дуже мало.

Насправді до кінця свого життя Перкінс не мала особистого щастя. У 1957 році молодий фахівець із економіки праці запросив її викладати курс у Корнеллі79. За роботу платили близько 10 тисяч доларів на рік, це було трохи більше за те, що вона отримувала кілька десятиріч тому як комісар із промисловості, проте їй були потрібні кошти для сплати рахунків своєї дочки за послуги психіатричних закладів.

Спочатку під час свого перебування в Ітаці Перкінс мешкала у гуртожитку, але потім її запросили жити у маленькій кімнаті у Теллурід-Гаузі, який був чимось на зразок спеціального будиночку студентської організації для найбільш обдарованих студентів Корнелла. Вона була у захваті від запрошення. «Я почуваюся, мов наречена напередодні весільної ночі!», — казала вона друзям61. Там Френсіс пила із хлопцями бурбон і слухала їхню музику, коли заманеться62. Щопонеділка вона відвідувала загальні домові збори, хоча нечасто щось говорила. Вона подарувала їм копії книги Бальтасара Ґрасіана80 «Кишеньковий оракул, або Наука розсудливості», порадник XVII століття про те, як залишатися порядним, маневруючи коридорами влади, написаний іспанським священиком-єзуїтом. Близьким другом Френсіс став Аллан Блум81, молодий професор, який у майбутньому прославиться як автор книги «Кінець американської свідомості». Дехто із хлопців не міг збагнути, як ця маленька, чарівна і скромна літня леді могла відігравати настільки історично важливу роль.

Перкінс не любила літаки і подорожувала лише автобусом. Іноді їй доводилося робити чотири чи п’ять пересадок для того, щоб потрапити на похорон чи лекцію. Френсіс намагалася знищити частину своїх документів, щоб заплутати майбутніх біографів. Подорожуючи, завжди тримала копію свого заповіту у сумочці, щоб на випадок її смерті «не створювати жодних проблем»63. Вона померла на самоті у лікарні 14 травня 1965 року у віці вісімдесяти п’яти років. Під час похорону труну несли кілька хлопців із Теллурід-Гаузу, серед них був і Пол Вулфовіц82, який пізніше працюватиме в адміністрації Рейґана і Буша. Священик процитував уривок «будьте непохитні» із 1-го послання до Коринтян, який сама Перкінс прочитала з нагоди закінчення навчання у Коледжі Маунт Голіок понад шістдесят років тому.

Якщо озирнутися назад, поглянувши на університетські фотографії Френсіс, побачиш маленьку, чарівну і сором’язливу юну леді. З огляду на беззахисний вираз обличчя Френсіс Перкінс важко було передбачити, що вона буде здатна витримати стільки труднощів — психічні захворювання чоловіка і доньки, тяжке випробовування бути єдиною жінкою у гіпермаскулінному світі, десятиріччя політичних баталій і ворожість преси.

Однак також складно було уявити заздалегідь, скільки усього їй вдасться здійснити, долаючи усі ці труднощі. Зіткнувшись зі своїми власним слабкостями — лінню і балакучістю — у юнацькі роки, Френсіс загартувала себе для абсолютно самовідданого життя. Вона придушувала власне «я» заради успіху своєї справи, приймала кожен новий виклик і залишалася такою ж незламною, як і її гасло. За влучним висловом Крістін Дауні, яким названа її чудова книга про життя Френсіс, Перкінс була «жінкою, що стояла за Новим курсом».

З одного боку, Френсіс Перкінс була палкою ліберальною активісткою, подібною до звичних нам сьогодні. Проте їй вдалося поєднувати цей активізм зі стриманим традиціоналізмом, нерішучістю і пуританською чутливістю. Смілива у політиці й економіці, вона була консервативною, коли йшлося про мораль. У тисячах дрібниць вона застосовувала самодисципліну, щоб запобігти потуранню своїм бажанням і самозвеличенню, чи, аж до випадку з імпічментом та смертю Президента, щоб уникнути самоаналізу. Висока моральність і стриманість Френсіс заважали їй у особистому житті і зробили її неспроможною налагодити зв’язки із громадськістю. Проте це допомогло Перкінс присвятити своє життя служінню власному покликанню.

Перкінс не так свідомо обирала своє життя, як реагувала на своє відчуття того, у чому була потреба. Люди, які коряться покликанню, не йдуть прямим шляхом до самореалізації. Вони ладні відмовитися від найдорожчого і, намагаючись забути про себе і повністю зануритися у своє покликання, знаходять мету, яка визначає їхню долю і дає змогу реалізувати себе. Такі покликання майже завжди містять завдання, на реалізацію яких потрібно більше часу, ніж триває людське життя. Вони майже завжди передбачають занурення в історичний процес. І винагородою за скороминуще життя стає той слід, що залишається в історії. Як сказав Рейнгольд Нібур83 у 1952 році:

«Ніщо вартісне неможливо здійснити протягом нашого життя, тому ми маємо спасатися надією. Ані істинне, прекрасне чи хороше неможливо повністю осягнути у жодному безпосередньому історичному контексті, тому ми маємо спасатися вірою. Ніщо із того, що ми робимо, хоч би як доброчесно це не було, неможливо здійснити без сторонньої допомоги, тому ми спасаємося любов’ю. Жоден наш доброчесний учинок не є настільки ж доброчесним із погляду нашого друга чи ворога, як із нашого погляду, тому ми маємо спасатися найвищою формою любові, якою є всепрощення»64.



34 Шарлотта Норі (у дівоцтві Гербоу; 1855–1940) — піонерка сучасної сестринської справи, дружина данського хірурга й офтальмолога шотландського походження Ґордона Норі.

35 Френсіс Перкінс (ім’я при народженні — Фанні Коралі Перкінс; 1880–1965) — перша жінка в кабінеті міністрів США і міністр праці США протягом 1933–1945-го років.

36 Коледж Маунт Голіок — гуманітарний коледж для жінок у Саут-Гедлі, штат Массачусетс, США, заснований 1837 року Мері Лайон на базі Жіночої семінарії.

37 Трастон Гавелл Третій — персонаж американського телевізійного серіалу «Острів Ґілліґана», який транслювали протягом 1964–1967 років. Суть образу полягає в тому, що багатій, переживши корабельну аварію й разом з іншими пасажирами потрапивши на острів, жодним чином не намагається пристосуватися до нових реалій існування, уважаючи, що й тут у нього мають бути привілеї.

38 Triangle Waist Company — швейна фабрика з пошиву жіночих блузок, займала восьмий, дев’ятий і десятий поверх 10-поверхової будівлі А на північно-західному розі Ґрін-стрит. Власниками були Макс Бланк та Ісаак Гарріс. На фабриці працювало близько 500 робітників, здебільшого молодих іммігранток, робочий день яких тривав дев’ять годин у будні дні, а також сім годин по суботах.

39 Сплінкерна система — автоматична система пожежогасіння за допомогою води, яка спрацьовує і починає розпилювати воду у разі, якщо температура у приміщенні перевищує певний встановлений максимум.

40 Роза Шнейдерман (1882–1972) — видатна лідерка профспілки, соціалістичного і феміністського рухів у США.

41 Моя провина (лат.). Формула покаяння і сповіді у релігійному обряді католиків із XI столітті.

42 Переклад Маріанни Малини (взято з літературного сайту «Гоголівська академія»).

43 Карл Фрідрік Бюгнер (1926) — американський письменник і теолог. Цитата з книги «Говорячи правду».

44 Віктор Еміль Франкл (також Франкль; 1905–1997) — австрійський психіатр, психолог, психотерапевт, невролог і філософ, один із бранців нацистського концентраційного табору. Відомий як творець логотерапії.

45 Мішна — компіляція усної Тори, складена приблизно 200-го року в Палестині. Рядочки з трактату Піркей Авот 2:16.

46 Альберт Швейцер (також Швайцер; 1875–1965) — німецький і французький філософ і теолог, музикант, лікар, місіонер і гуманіст, лауреат Нобелівської премії миру (1952) «За місіонерську діяльність».

47 Євангеліє від Луки 9:24. (Тут і далі тексти з Біблії цитуються за перекладом Філарета).

48 Цит. за виданням: Солженицын А. И. Бодался телёнок с дубом. Очерки литературной жизни. — Париж: YMCA-PRESS, 1975.

49 Дороті Лі Сеєрс (1893–1957) — англійська письменниця детективного жанру, поетеса, драматург, філолог і перекладач, християнська гуманістка. Одна із засновників британського Детективного клубу.

50 Beacon Hill — престижний історичний район Бостона зі старовинними вимощеними бруківкою вузькими вулицями.

51 Джеймс Отіс молодший (1725–1783) — американський адвокат і памфлетист, політичний діяч часів Війни за незалежність США. Проголошений ним принцип «Ні податкам без представництва» став гаслом американських патріотів у боротьбі за незалежність від Великобританії.

52 Олівер Отіс Говард (1830–1909) — кадровий офіцер армії США і генерал федеральної армії під час американської Громадянської війни. Також відомий як засновник Університету Говарда.

53 Особлива категорія ВНЗ на території США, створених спеціально для навчання негритянського (афроамериканського) населення.

54 Мері Емма Вуллі (1863–1947) — американський педагог, активістка і прихильниця жіночого виборчого права. Перша жінка, яка вступила до університету Брауна.

55 «Гарперс базар» — жіночий журнал про моду, що вперше вийшов у США 1867 року.

56 Соціальне християнство — це протестантський рух, особливо популярний на початку ХХ століття у США і Канаді, визначальною рисою якого було застосування християнської етики до соціальних проблем, особливо питань соціальної несправедливості, як-от економічна нерівність, бідність, алкоголізм, злочинність, національні конфлікти, забруднене довкілля, дитяча праця, некомпетентні профспілки, зубожіння шкіл і загроза війни.

57 Перше послання до Коринтян 15:58.

58 Лаура Джейн Аддамс (1860–1935) — американська соціолог і філософ, лідер руху суфражисток у США. Лауреат Нобелівської премії миру (1931) «як справжній делегат усіх миролюбних жінок світу».

59 Тойнбі Голл — благодійний фонд, що працює з метою подолання розриву між людьми різних соціальних верств із перспективами безбідного майбутнього.

60 Ідеться про спеціальну приватну школу для хлопчиків 8–13 років.

61 Натаніель Готорн (1804–1864) — американський письменник, представник «темного романтизму», зробив великий внесок у становлення жанру оповідання (новели) і збагатив літературу романтизму введенням елементів алегорії та символізму. Ревний пуританин.

62 Джон Сайлас «Джек» Рід (1887–1920) — американський журналіст, поет і громадський діяч, соціаліст. Автор книги про Жовтневу революцію 1917 року «Десять днів, що вразили світ» (1919).

63 Сінклер Льюїс (1885–1951) — американський письменник, перший у США лауреат Нобелівської премії з літератури (1930) «за потужне і виразне мистецтво оповіді, за рідкісне вміння з сатирою і гумором створювати нові типажі й характери».

64 Роберт Мозес (1888–1981) — нью-йоркський інженер-архітектор, який віддав перевагу спорудженню автомобільних шляхів, спричинивши таким чином розбудову передмістя Лонґ-Айленд.

65 Саманта Павер (1970) — американська політолог і журналістка, професорка Гарвардського університету і лауреатка Пулітцерівської премії (2003) за книгу «Проблема з пекла: Америка в столітті ґеноциду». Постійний представник США при ООН із серпня 2013-го року.

66 Альфред Емануель «Ел» Сміт (1873–1944) — американський державний діяч, якого чотири рази було обрано губернатором штату Нью-Йорк. Він був першим католицьким кандидатом у президенти від демократичної партії США у 1928 році.

67 Таммані-голл — штаб демократичної партії США в Нью-Йорку.

68 Тімоті Деніел Салліван (1862–1913) — нью-йоркський політик і бізнесмен. 1911 року лобіював так званий Закон Саллівана про контроль над вогнепальною зброєю. Був беззаперечним прихильником організованої праці та жіночого виборчого права.

69 Цей фразеологізм відповідає українському «Краще синиця в руці, ніж журавель у небі».

70 Джон П’юррей Мітчел (1879–1918) — 95-й мер Нью-Йорка протягом 1914–1917 років, був наймолодшим (34 роки) з-поміж тих, хто обіймав цю посаду. Будучи армійським офіцером загинув у останні місяці Першої світової війни.

71 Плімутська колонія — англійська колонія, що існувала протягом 1620–1699 років на південному сході сучасного штату Массачусетс. Водночас із Вірджинською колонією — найстаріше на території США поселення англійців (звідси друга назва — Стара колонія, Old Colony).

72 Константін Бранкузі (Бринкуш; 1876–1957) — французький скульптор румунського походження, один із засновників стилю абстрактної скульптури, яскравий представник паризької школи. Учень Оґюста Родена.

73 У той час у США здійснювалася політика регулювання орендної плати, при чому фіксована плата була нижча за ринкову.

74 ФДР — абревіатура, яку вживає Д. Брукс на позначення Франклін Делано Рузвельт

75 «Новий курс» (англ. New Deal, дослівно — «Нова угода») — заходи із запровадження централізованого планування і стимулювання економіки США, які здійснювалися адміністрацією Ф. Рузвельта задля подолання Великої депресії протягом 1933–1940 років.

76 Гаррі Бріджес (1901–1990) — австралійський і американський профспілковий лідер, член Комуністичної партії США у 1930-ті роки.

77 Джон Парнелл Томас (1895–1970) — американський біржовий маклер і політик. Сім разів був обраний до парламенту США як представник із Нью-Джерсі. Заарештований за корупцію з відбуттям дев’ятимісячного терміну покарання у федеральній в’язниці.

78 Гаррі С. Трумен (1884–1972) — 33-й президент США протягом 1945–1953 років, представник Демократичної партії.

79 Університет Корнелла (Корнелльський університет, скорочено Корнелл) — один із найбільших і найвідоміших університетів США, заснований 1865 року Езрою Корнеллом, бізнесменом і одним із творців телеграфної індустрії, а також Ендрю Вайтом, відомим ученим і політиком.

80 Бальтасар Ґрасіан-і-Моралес (1601–1658) — іспанський прозаїк, філософ і теоретик літератури, єзуїт. Один із найвидатніших представників літератури іспанського бароко.

81 Аллан Девід Блум (1930–1992) — американський філософ, академік і викладач таких ВНЗ, як Корнелльський університет, Університет Торонто, Єльський університет, Чиказький університет (США) і Вища нормальна школа в Парижі (Франція).

82 Пол Дандес Вулфовіц (1943) — американський політик, колишній президент Світового банку, колишній Заступник міністра оборони США. Належить до плеяди американських неоконсерваторів.

83 Карл Пауль Рейнгольд Нібур (1892–1971) — американський протестантський теолог німецького походження.

Розділ 3. Перемога над собою


Айда Стувер Ейзенхауер84 народилася 1862 року у долині Шенандоа, штат Вірджинія, і була однією з одинадцяти дітей. Її дитинство складалося із суцільних катастроф. Вона була ще зовсім маленькою, коли солдати Союзу увірвалися до будинку Айдиних батьків, розшукуючи двох її братів-підлітків і погрожуючи спалити сарай і обшукати місто й околиці. Айдина мати померла, коли дівчинці ще не виповнилося й п’яти років, а батько — коли їй було одинадцять.

Діти були розкидані серед далеких родичів. У великій сім’ї, яка дала притулок Айді, дівчинка допомагала на кухні. Вона пекла пироги, здобу, смажила м’ясо, штопала шкарпетки і латала одяг, проте зовсім не почувалася нещасною. Із самого початку Айда була сповнена завзяття і рішучості, і відважно пробивалася крізь труднощі, які її спіткали. Хоча вона була сиротою, перевтомленою надмірною працею, проте місцеві жителі запам’ятали Айду як шибайголову, сухорляву і безстрашну, що без сідла гасала галопом містом на позиченому коні, одного разу впавши і зламавши ніс.

У ті часи освіта дівчат зазвичай обмежувалася восьмим класом, однак Айда, яка у підлітковому віці самостійно вивчила 1365 віршів Біблії за 6 місяців, мала надзвичайне прагнення до самовдосконалення в обох сенсах, як в плані Адама І, так і Адама ІІ. Одного разу, коли родина, у якій вона жила, поїхала на сімейний пікнік, залишивши п’ятнадцятирічну дівчину саму, Айда спакувала свої речі і пішки вирушила до Стонтона, штат Вірджинія. Знайшовши кімнату і роботу, вона подала документи до місцевої середньої школи.

Після закінчення школи протягом двох років Айда Ейзенхауер працювала викладачем; а у 21 рік отримала спадщину в тисячу доларів. За 600 доларів (сьогодні це понад 10 тисяч доларів) вона придбала ебенове фортепіано, яке залишалося безцінною власністю протягом усього її життя. Решту грошей Айда витратила на свою освіту. Хоча, вона і не була меноніткою85, та приєдналася до каравану менонітів, що прямував на захід, і разом зі своїм братом оселилася у гуртожитку при університеті з гучною назвою Лейн-Університет86 у Лекомптоні, штат Канзас. Того року, коли Айду зарахували до університету, у ньому навчалися чотирнадцять першокурсників, а заняття проводили у вітальні гуртожитку.

Айда вивчала музику. Згідно з факультетськими записами, вона не вирізнялася блискучими здібностями, проте була дуже старанна і отримувала гарні оцінки завдяки наполегливій праці. Однокурсники вважали її життєрадісною, товариською і надзвичайно оптимістичною людиною, тож і обрали Айду для виступу від імені курсу на прощальному вечорі65. До того ж, саме у Лейні Айда зустріла свою протилежність за темпераментом, суворого й упертого хлопчину на ім’я Девід Ейзенхауер. Неочікувано вони закохалися один у одного, залишившись разом на все життя. Їхні діти не можуть пригадати жодної серйозної сварки між своїми батьками, хоча Девід давав Айді достатньо приводів.

Айда і Девід одружилися у церкві річкових братів87, маленькій ортодоксальній секті, в якій вважали за правильне вдягатися у простий одяг і дотримувалися поміркованості і пацифізму. Після свого зухвалого періоду дівоцтва, Айда поринула у суворе, хоча й не конче смиренне життя. Згідно зі своїми релігійними переконаннями, обов’язковою складовою вбрання жіноцтва у секті річкових братів були чепчики. Одного чудового дня Айда та її подруга вирішили, що вони більше не будуть вдягати капелюшки. У церкві їх піддали остракізму, змусивши сидіти окремо у самому кінці зали для богослужінь. Проте зрештою жінки перемогли, і їх знову, вже без капелюшків, прийняли до товариства. Айда була непохитною у своїх релігійних переконаннях, але людяною і охочою до розваг у житті.

Девід разом із партнером на ім’я Мілтон Ґуд відкрив крамницю неподалік від Абіліну, штат Техас. Пізніше, після того, як крамниця збанкрутувала, Девід сказав родині, що Ґуд утік, забравши усі гроші з магазину. Це була брехня задля порятунку власної репутації, в яку, здавалося, його сини вірили. Річ у тім, що Девід Ейзенхауер був самітником зі складним характером. Складалося враження, що він закрив бізнес чи вони з партнером посварилися. Після того, як бізнес розвалився, Девід переїхав у Техас, лишивши вдома Айду із сином-немовлям і другою дитиною на підході. «Рішення Девіда кинути крамницю і залишити свою вагітну дружину неможливо збагнути, — зауважує історик Джін Сміт. — Він не мав жодної пропозиції роботи, не мав професії, на яку можна було б розраховувати у крайньому випадку»66.

Зрештою, Девід влаштувався робітником на сортувальну станцію. Айда переїхала слідом за ним у Техас і влаштувала домівку у халупі біля колій, де і народився Дуайт. На той час, коли Айді було двадцять вісім, родина опинилася на самому дні. Вони мали 24 долари і 15 центів готівкою і трохи пожитків, без урахування фортепіано, що залишилося у далекому Канзасі. Девід не мав жодного досвіду, затребуваного на ринку праці67.

Допомогу надала велика родина Ейзенхауерів. Девіду запропонували роботу на маслоробні в Абіліні, і вони знову повернулися до Канзасу і знову у середній клас. Айда виховувала п’ятьох хлопчиків, кожен з яких досягне надзвичайних успіхів і кожен з яких житиме із почуттям глибокої пошани до матері. Пізніше Дуайт називатиме її «найкращою людиною з усіх, кого я знав»68. У своїх мемуарах за назвою «Вільно», написаних у літньому віці, Айк88 виявляє, наскільки сильно він її ідеалізував, хоча у буденному житті, що характерно, залишався стриманим: «Через її умиротвореність, її відкриту усмішку, її лагідність до усіх, що поєднувалася із толерантністю до їхніх індивідуальних особливостей, незважаючи на її непохитні релігійні переконання і взірцеву особисту поведінку, навіть коротка зустріч із Айдою Ейзенхауер запам’ятовувалася незнайомцю. А у її синів, які мали привілей провести своє дитинство у її товаристві, залишилися незабутні спогади»69.

У домі Ейзенхауерів не вживали алкогольні напої, не було танців і картярських ігор. Як не було і особливих проявів любові. Батько Дуайта був мовчазний, похмурий і непохитний, натомість Айда була палкою і приземленою. Проте удома були книги Айди, її опікування і її відданість навчанню. Дуайт став завзятим читачем книжок із класичної історії, що оповідали про битви при Маратоні й Саламіні89 і таких героїв, як Перикл90 і Фемістокл91. Також удома були утішна, повна енергії постать Айди та її практичні сентенції, що лилися невпинним потоком: «Господь роздає карти, і ми ними граємо», «Тони або пливи», «Витримай або загинь». Родина щодня молилася і читала Біблію. Усі п’ятеро братів читали по черзі, втрачаючи це право щоразу, коли спіткнешся на якомусь рядочку. Хоча у подальшому житті Дуайт і не був набожним, та все ж був заглиб­леним у біблійну метафізику і з легкістю міг цитувати рядочки зі Святого Письма. Незважаючи на те, що сама Айда була побожна, вона була глибоко переконана, що релігійні погляди — це питання особистої совісті, які не можна нав’язувати іншим.

Під час президентських кампаній Ейзенхауера Абілін змальовували як ідилічну, роквеллівську92 частину сільської Америки. Насправді це було жорстке середовище, захищене потужним кодексом благопристойності і правильності. Абілін пройшов шлях від містечка, що виникло як наслідок економічного буму, до біблійного краю93, від домів розпусти до консервативно налаштованих суворих учительок без жодних проміжних стадій. Вікторіанську моральність посилила пуританська стійкість, про що один історик казав, що авґустинізм94 прийшов у Америку.

Спочатку Айда виховувала своїх хлопчиків у будинку, площа якого становила, як пізніше підрахує Айк, близько 833 квадратних футів95. Ощадливість була неодмінною складовою життя, самодисципліна — щоденним уроком. У часи, коли не було сучасної медицини з її високоточними інструментами і складною фізичною працею, імовірність нещасних випадків і катастрофічних наслідків була більшою. В один із років пошесть сарани знищила врожай70. Підлітком Дуайт переніс інфекцію ноги і відмовився від ампутації, яка поставила б крапку у його футбольній кар’єрі. Він то непритомнів, то опритомнював, і один із його братів спав на порозі його кімнати для того, щоб не дозволити лікарям відрізати ногу Айка, поки той спить. Одного разу, коли Дуайт доглядав за своїм трирічним братом Ерлом, на підвіконні він лишив відкритим свій кишеньковий ножик. Ерл спробував схопити ніж, але той вислизнув із його рук і встромився йому в око. Око було пошкоджено, що спричинило почуття провини, яке Дуайт проніс крізь усе своє життя.

Комусь слід написати історію про те, як висока смертність серед дітей сформувала культуру і переконання. Через високу смертність серед дітей виникло загальне відчуття того, що сильні страждання не є чимось далеким, що життя крихке і сповнене нестерпними випробуваннями. Утративши одного сина, Пола, Айда у пошуках більш особистого і співчутливішого вираження віри перейшла до секти, яка згодом стане сектою Свідків Єгови. Пізніше сам Ейзенхауер утратить свого первістка, Дауда Дуайта, який у родинному колі був відомий як Ікі96. Це нещастя Дуайта Ейзенхауера відтоді і протягом усього подальшого життя затьмарюватиме його світосприйняття. «Це було найбільшим розчаруванням і катастрофою у моєму житті, — напише він за десятки років потому, — те, чого я ніколи не зможу цілком забути. Сьогодні, коли я про це думаю, навіть прямо зараз, коли я пишу про це, гострота нашої втрати повертається до мене, така ж свіжа і страшна, якою вона була у той довгий похмурий день незабаром після Різдва 1920 року»71.

Уразливість і безжалісність цього життя вимагає певного рівня дисциплінованості. Якщо катастрофу могла спричинити одна єдина помилка, то системи соціального захисту замало для того, щоб пом’якшити падіння; якщо нищівні смерть, посуха, хвороба, зрада могли трапитися у будь-який момент, характер і дисципліна були першочерговими потребами. Такою була модель життя: базовий стан небезпеки, від якої захищали звички до самообмеження, стриманості, помірності і недовіри собі, усе, що годилося для мінімізації ризиків. Люди, що належали до цієї культури, виховували моральну відразу до всього, що могло б зробити життя ще небезпечнішим, як, наприклад, борги чи народження позашлюбних дітей. Вони наполегливо цікавилися тими різновидами діяльності, які могли б загартувати здатність швидко відновлюватися.

Кожен з дітей, яких виховала Айда, цінуватиме освіту, хоча загалом у тогочасній культурі їй приділялося набагато менше уваги, ніж у нашій. Із двохсот дітей, які 1897 року пішли у перший клас разом із Дуайтом, тільки 31 дитина закінчила середню школу. Академічне навчання було менш важливим, оскільки і без диплому можна було влаштуватися на пристойну роботу. Що мало більше значення для тривалої стабільності й успіху, так це наявність незмінних звичок, працездатність, сильний характер, щоб усвідомлювати лінощі і потурання собі й утримуватися від них. У тому середовищі етика дисциплінованої роботи була важливішою за блискучий розум.

Одного вечора напередодні Дня усіх святих, коли Дуайту було близько десяти років, його старшим братам дозволили піти на «солодощі або смерть»97, справу набагато небезпечнішу в ті часи, аніж сьогодні. Айк хотів піти з ними, та батьки сказали йому, що він іще замалий. Спостерігаючи, як ідуть його брати, Дуайт благав їх, а потім його охопив неконтрольований гнів. Він почервонів. Його волосся стало дибки. З риданнями і вереском Айк вилетів у двір і почав молотити кулаками по стовбуру яблуні, розтерзавши руки до крові.

Батько струсонув його, відшмагав горіховою лозиною і відправив у ліжко. Айк ще схлипував у подушку, коли приблизно за годину до нього піднялася мати і, присівши у крісло-гойдалку біля синового ліжка, якийсь час безмовно гойдалася. Зрештою, Айда процитувала рядочок із Біблії: «Довготерпеливий краще за хороброго, і той, хто володіє собою, краще за завойовника міста»98.

Обробляючи та перев’язуючи Дуайтові рани, Айда сказала сину, що потрібно остерігатися гніву і ненависті, які палають у душі. Ненависть, — розповідала вона, — це марна річ, яка шкодить тільки тому, хто її відчуває. Із усіх її хлопчиків, — говорила вона, — йому найбільше потрібно навчитися контролювати спалахи свого гніву.

Коли Ейзенхауеру виповнилося сімдесят шість, він написав: «Я завжди пригадував ту розмову як один із найцінніших моментів у моєму житті. Як на мій дитячий розум, здавалося, що мати говорила годинами, однак, гадаю, ця розмова тривала хвилин п’ятнадцять чи двадцять. Принаймні, завдяки їй я визнав, що був неправий, і внутрішньо відчував достатнє полегшення, щоб провалитися у сон»72.

Ідея підкорення власної душі відігравала знаменну роль у моральній атмосфері, у якій виріс Ейзенхауер. Вона спиралася на переконання про дуалістичність нашої сутності. Ми грішні, але водночас блискуче обдаровані. Один бік нашої вдачі гріховний — егоїстичний, себелюбний, оманливий і самооманливий, проте ми маємо й інший бік, створений за подобою Божою, що прагне до трансцедентності і доброчесності. Основною драмою у житті є моральна драма, яка відбувається у душі, зусилля, які щодня витрачаються на те, щоб боронитися від гріха і формувати характер, що є закарбованою системою упорядкованих звичок, стійкою схильністю чинити добро. Для цього світосприйняття основною боротьбою у житті, що відіграє вирішальну роль стосовно зрілості і почуття власної гідності, є приборкання гріха у власній душі. Культивування Адама ІІ вважалося необхідним фундаментом для процвітання Адама І.

Гріх

Нині слово «гріх» утратило свою силу. Його переважно вживають, маючи на увазі висококалорійні десерти, ласуючи якими надміру можна набрати зайву вагу. Більшість людей у повсякденних розмовах не часто говорять про особисті гріхи. Якщо йдеться про людське зло загалом, це зло найчастіше зосереджено у суспільному ладі — нерівність, утиски, расизм тощо, але не у людській душі.

По-перше, ми відмовилися від поняття гріх через те, що лишили позаду уявлення про порочність людської сутності. У XVIII і навіть XIX столітті багато людей насправді сприймали себе крізь призму безрадісної самооцінки, вираженої у давній пуританській молитві «Іще я згрішив»: «Отче наш одвічний, ти суть незбагненне добро, але я негідний, мерзенний, жалюгідний, сліпий…». Це просто занадто жорстко для сучасного менталітету.

По-друге, у різні часи й у різних місцях слово «гріх» вживалося, щоб оголосити війну насолодам, навіть таким здоровим їхнім виявам, як секс і розваги. Гріх використовували як привід для безрадісного життя і засудження інших. Слово «гріх» уживали, коли йшлося про заборону тілесних утіх, і зокрема з метою залякування підлітків про небезпеку мастурбації.

До того ж, поняттям гріха зловживали сварливі і черствосерді лицеміри, яких, здається, непокоїть, як сказав Г. Л. Менкен99, лише можливість того, що хтось десь може весело проводити час, і хто, здається, завжди готовий стукнути лінійкою по пальцях навіть у разі припущення, що та людина робить щось ганебне. Словом «гріх» зловживали люди, яким був притаманний суворий і авторитарний стиль батьківства, хто вважав, що мусить вибити гріховність зі своїх дітей. Ним зловживали ті, хто з будь-якої причини фетишизує страждання, хто переконаний, що тільки за допомогою жорстокого пригнічення власного «я» можна стати найкращим і добрим.

Та насправді «гріх», як і «покликання» й «душа», належить до тих слів, без яких неможливо обійтися. Це одне з тих слів (і я часто вживатиму його на сторінках цієї книги), яке необхідно повернути в ужиток і модернізувати.

Гріх є необхідною складовою нашого ментального устрою, оскільки нагадує нам, що життя є справою моральною. Не має значення, наскільки сильно ми намагаємося звести усе до детерміністичної хімії мозку; не має значення, наскільки уперто ми намагаємося пояснити поведінку стадним інстинктом, про що свідчать численні факти; не має значення, скільки зусиль ми докладаємо, щоб замінити гріх якимись не пов’язаними з мораллю словами, як-от «помилка», «хиба» чи «слабкість», найсуттєвіші складові життя є справою особистої відповідальності і морального вибору: бути хоробрим чи боязким, чесним чи брехливим, співчутливим чи черствим, відданим чи зрадливим. Від того, що сучасна культура намагається замінити «гріх» поняттями на зразок «помилка» чи «черствість» чи прагне позбутися таких слів, як «чеснота», «характер», «зло» та «порок», життя не стає менш моральним; це лише означає, що через обмежений словниковий запас ми зробили заплутаною і невиразною невідворотну моральну сутність життя. Це означає лише те, що наші розмови і роздуми про ці можливості вибору менш зрозумілі, тому ми самі все більше втрачаємо здатність бачити моральні стовпи повсякденного життя.

Також гріх є неодмінною складовою нашого ментального устрою ще й тому, що гріх колективний, тимчасом, як помилка особиста. Ти робиш помилку, проте ми усі потерпаємо від таких гріхів, як егоїзм і легковажність. Гріх закарбований у нашій природі і передається від покоління до покоління. Усі разом ми грішники. Усвідомлювати гріховність — означає відчувати глибоку симпатію до інших, хто грішить. Це означає пам’ятати, що гріховність — це стан суспільства, тож і рішення мають бути колективні. Ми спільно боремося з гріхом — громадами чи родинами, стаємо до бою із нашими особистими гріхами, допомагаючи іншим боротися зі своїми.

Навіть більше, поняття гріх необхідне тому, що воно по суті своїй істинне. Визнати, що ти грішник, не те саме, що визнати якийсь зі своїх ганебних учинків. Це те саме, що сказати, що твоя душа, як і в більшості з нас, певною мірою порочна. Ми хочемо робити одну річ, проте зрештою робимо іншу. Ми хочемо того, чого нам не слід хотіти. Ніхто не хоче бути жорстокосердим, утім час від часу ми такими є. Ніхто не хоче вводити себе в оману, проте часто ми обманюємося. Ніхто не хоче бути жорстоким, проте усі ми інколи кажемо щось зопалу і потім шкодуємо про це. Нікому не хочеться бути пасивним спостерігачем, беручи на душу гріх бездіяльності, проте, словами поетеси Марґеріт Вілкінсон100, усі ми грішимо «непережитою красою».

Наші душі насправді заплямовані. Те саме прагнення, яким ми керуємося, коли засновуємо нову компанію, також примушує нас бути корисливими й експлуатувати інших. Та сама жага, унаслідок якої народжуються діти, спричинює перелюб. Та сама упевненість, що може зумовлювати сміливість і креативність, здатна призводити й до зверхності і культу себе.

Гріх — це не якась демонічна річ. Це лише наша свавільна схильність усе руйнувати, надавати перевагу скороминущому замість тривалого, нікчемному замість гідного. Гріх, що вчиняється раз у раз, загартовує вірність нікчемним уподобанням.

Іншими словами, небезпечність гріха полягає у тому, що він живить себе. Після невеличких моральних компромісів у понеділок, ти із більшою ймовірністю підеш на інші, значніші моральні компроміси у вівторок. Людина вводить себе в оману і згодом не може відрізнити, коли вона себе дурить, а коли — ні. Інша людина страждає на гріх жалю до самої себе, бажання бути праведною жертвою, яке поглинає усе довкола себе так само, як гнів чи жадібність.

Люди рідко вчиняють тяжкі гріхи зненацька, немов грім серед ясного неба. Спочатку вони проходять низку передпокоїв, крок за кроком наближаючись до вчинення гріха. Вони не контролюють свій гнів, зловживають алкогольними напоями або наркотиками, чи нездатні до співчуття. Корупція породжує корупцію. Гріх є покаранням за гріх.

Вирішальним аргументом на користь необхідності існування гріха у нашому ментальному устрої є те, що без нього увесь метод виховання характеру сходить нанівець. Із давніх часів люди здобували славу завдяки якимось значним здобуткам у зовнішньому світі, але свій характер вони виховували у боротьбі проти своїх внутрішніх вад. Люди ставали цілісними, стійкими, гідними самоповаги, оскільки перемогли або, принаймні, боролися зі своїми власними демонами. Якщо вилучити поняття гріха, то одразу зникне те, із чим бореться хороша людина. Без протидії моральні м’язи стануть слабкими.

Людина, що бореться із гріхом, розуміє, що кожен день сповнений безліччю нагод для духовної боротьби. Якось я зустрів одного працедавця, який звертався до кожного претендента з проханням розказати про випадок, коли той сказав правду і це завдало йому шкоди. Фактично, він запитував людей про те, чи правильно упорядковані їхні пріоритети, чи їхня любов до істини важливіша за любов до кар’єри.

У таких місцях, як Абілін у Канзасі, якщо великі гріхи залишати безконтрольними, це мало б дійсно згубні наслідки. Лінощі могли призвести до занепаду ферми; ненажерливість і пияцтво — до розорення родини; хтивість — до загибелі молодої жінки; марнославство — до надлишкових витрат, боргів і банкрутства.

У подібних місцях люди добре поінформовані не тільки про гріх, а й про його різновиди і різноманітні лікувальні засоби проти кожного з них.

Певні гріхи, як-от гнів і хіть, немов дикі бестії. Їх потрібно перемагати за допомогою звички стримуватися. Інші гріхи, як-от звичка до знущання і виявлення неповаги, схожі на плями. Їх можна стерти лише через прощення, вибачення, каяття, відшкодування моральних збитків і очищення.

Гріх крадіжки — наче борг. Його можна позбутися лише відшкодувавши те, що ти завинив суспільству. Такі гріхи, як перелюб, хабарництво і зрада, більше подібні до особливо тяжких злочинів, аніж до дрібних правопорушень; вони порушують сам суспільний лад. Суспільну гармонію можна відновити лише поступово знову беручи на себе ті самі зобов’язання, які ти мав, і повертаючи втрачену довіру.

Гріхи зверхності і гордині виникають унаслідок спотвореного прагнення до суспільного статусу і вищості. Єдиними ліками проти них є упокорити себе іншим.

Інакше кажучи, у попередні часи люди успадкували великий понятійний апарат моралі і набір моральних інструментів, що розроблялися століттями і передавалися від покоління до покоління. Це була практична спадщина, як засвоєння вміння говорити певною мовою, і люди могли нею користуватися, щоб провадити власну моральну боротьбу.

Характер

Айда Ейзенхауер була дуже кумедною і сердечною, проте прискіпливо пильнувала проти відступництва. У себе вдома вона забороняла танцювати, грати в карти й уживати алкогольні напої саме тому, що вважала дуже великою силу гріха. Зважаючи на те, що сила волі є тим м’язом, який дуже швидко втомлюється, набагато простіше насамперед уникнути спокуси замість того, щоб намагатися протистояти їй, коли вона уже з’явилася.

Виховуючи своїх хлопчиків, Айда виявляла безмежну любов і тепло. Вона давала їм набагато більше змоги вплутуватися у різноманітні історії, аніж сучасні батьки. Та крім того, Айда вимагала від своїх синів, щоб вони виробляли у собі постійну звичку потрохи стримувати власні бажання.

Сьогодні, коли ми говоримо, що люди стримуються, ми схильні мати на увазі якесь критичне зауваження. Це означає, що вони почуваються скуто, вимушено або не усвідомлюють своє істинне емоційне «я». Це тому, що ми живемо в культурі самовираження. Ми схильні довіряти імпульсам зсередини власного «я» і не довіряти зовнішнім стосовно власного «я» силам, які намагаються ці імпульси приглушити. Однак характерна особливість попередньої духовної атмосфери полягала у тому, що люди були схильні недовіряти імпульсам зсередини власного «я», вони довели, що ці імпульси можна стримувати за допомогою звички.

У 1877 році психолог Вільям Джеймс101 опублікував невеличкий трактат за назвою «Звичка». У ньому вчений зазначав, коли намагаєшся жити гідно, ти прагнеш зробити власну нервову систему своїм союзником, а не ворогом. Ти намагаєшся закарбувати певні звички настільки глибоко, щоб вони стали природними й ін­стинктивними. Джеймс писав, що коли ти вирішив виробити певну звичку — скажімо, дотримуватися здорової дієти чи завжди говорити лише правду, — тобі хочеться узятися за це із «ініціативою настільки сильною і рішучою, наскільки це можливо». Зроби народження нової звички важливою подією свого життя. Потім «не визнавай жодних винятків», допоки звичка твердо не вкорениться у твоєму житті. Одна помилка перекреслює численні зразкові вияви сили волі. Потім використовуй кожну нагоду для того, щоб застосувати нову звичку. Добровільно виконуй вправи із самодисципліни щодня. Поводься як диктатор. «Такий аскетизм — наче страхові внески, які людина сплачує під час страхування власного будинку. Сам внесок нічого їй не дає у той момент, і цілком можливо, що взагалі від нього ніколи не буде жодного зиску. Та якщо дійсно станеться пожежа, те, що людина сплачувала ці страхові внески, буде їй порятунком від катастрофи».

Непохитність протягом тривалого часу — саме це намагалися прищепити і Вільям Джеймс, і Айда Ейзенхауер, щоправда, кожен у свій спосіб. За словами професора Єльського університету Ентоні Т. Кронмана102, характер — це «ансамбль постійних схильностей — зі звичних почуттів і бажань»73. Ця ідея значною мірою належить Арістотелю. Якщо ти поводишся добре, зрештою, ти станеш хорошим. Зміни свою поведінку, і, зрештою, ти переналаштуєш свій мозок.

Айда вважала надзвичайно важливим здійснювати невеличкі акти самоконтролю: поводитися відповідно до вимог етикету за столом, вдягатися у найкраще вбрання до церкви, дотримуватися після цього священного дня відпочинку, використовувати у листуванні формальний стиль на знак поваги і шанобливого ставлення, їсти просту їжу, уникати розкошів. Якщо ти в армії, стеж, щоб твоя форма була охайна, а взуття виблискувало. Якщо ти вдома, дотримуйся порядку. Застосовуй ці невеличкі вияви зовнішньої дисципліни.

Для культури тих часів типовим було переконання, що фізична праця виховує характер. В Абіліні кожен, від бізнесмена до фермера, і справді щодня виконував певну фізичну працю: змащував вісі екіпажів, вигрібав вугілля, перегортаючи пічний попіл у пошуках цілих грудок. Дуайт Ейзенхауер виріс у будинку, де не було водопроводу; тож хлоп’яча хатня робота починалася удосвіта і тривала протягом усього дня: прокидатися о п’ятій годині ранку, щоб розкласти вранішнє вогнище, тягати воду з криниці, носити гарячий обід батькові на маслоробню, годувати курей, консервувати до п’ятисот літрів фруктів на рік, виварювати одяг у день прання, вирощувати на продаж кукурудзу, щоб заробити на кишенькові витрати, копати канаву для водогону і прокладати проводку у будинку, коли у місто провели електрику. Айк виріс у атмосфері майже протилежній тій, у якій нині виховують багатьох дітей. Сучасні діти хоча й позбавлені більшої частини фізичної праці, яку доводилося виконувати Дуайту, проте їм не дають і малої частини того часу вештатися містом і лісами тоді, коли хатні справи завершено. Дуайту доручали багато роботи, але у нього також було вдосталь часу, щоб тинятися містом.

Девід Ейзенхауер, батько Дуайта, жив саме таким упорядкованим життям, певною мірою суворим і безрадісним. Йому було притаманне педантичне почуття правильності. Він був суворим, непривітним і дуже правильним. Після свого банкрутства Девід Ейзенхауер з відразою ставився до будь-яких позик і навіть незначних промахів. Керуючи власною компанією, він примушував своїх працівників щомісяця відкладати 10 відсотків своєї зарплати. Їм доводилося звітувати про те, що вони зробили зі своїми 10 відсот­ками, — поклали у банк чи інвестували у цінні папери. Щомісяця Девід записував відповідь кожного підлеглого, і якщо його не задовольняв звіт, працівник втрачав роботу.

Здавалося, що Девід Ейзенхауер ніколи не відпочивав, адже ніколи не їздив зі своїми хлопцями на полювання чи риболовлю й узагалі не часто грав із ними. «Він був негнучкою людиною з непохитними принципами, — зможе пригадати пізніше один із його хлопчиків, Едґар. — Життя він сприймав дуже серйозно, і так він його і прожив, стримано і з належною розважливістю»74.

Натомість на губах Айди завжди була посмішка. Вона частенько була охоча утнути щось, порушувала своє уявлення про правильність, навіть перехиляючи чарчину, якщо цього вимагали обставини. Айда, здається, розуміла те, чого не розумів її чоловік: виховуючи характер, не можна сподіватися лише на самоконтроль, звичку, працю і самозречення. Адже здоровий глузд і сила волі просто занадто слабкі, щоб постійно перемагати наші бажання. Окремо взяті люди сильні, утім не самодостатні. Щоб знищити гріх, потрібна допомога ззовні.

Характеротворчий метод Айди мав також і м’якший бік. На щастя, любов — це закон нашої природи. Такі люди, як Айда, розуміють, що любов — це ще й інструмент для виховання характеру. М’яка стратегія характеротворення виходить із того, що ми не можемо завжди протистояти своїм бажанням, однак нам під силу змінити і переорієнтувати наші бажання, зосередившись на особистих найбільш гідних уподобаннях. Зосередься на своїй любові до власних дітей. Зосередься на своїй любові до країни. Зосередься на своїй любові до бідних і знедолених. Зосередься на своїй любові до свого рідного міста чи альма-матер. Жертвувати задля таких речей приємно. Служити тим, кого любиш, приємно. Віддавати стає радісно, оскільки тобі дуже хочеться, щоб те, що ти любиш, процвітало і розвивалося.

Досить швидко ти поводитимешся краще. Той із батьків, хто зосереджений на любові до своїх дітей, день за днем возитиме їх на заходи, встане посеред ночі, коли вони хворі, залишить усе, коли у них криза. Той, хто любить, хоче жертвувати, прожити життя, яке було б жертовним для тих, кого він любить. Людина, яку мотивують такі почуття, грішитиме з трохи меншою ймовірністю.

Айда показала, що можна бути водночас вимогливою і доб­рою, суворою і люблячою, усвідомлювати, що таке гріх, і також пам’ятати про можливість прощення, співчуття і милосердя. Десятиріччями пізніше, коли Дуайт уже склав президентську присягу, Айда попросила, щоб його Біблія була відкрита на сторінці з рядочками 2-ї книги Хроніки 7:14: «І сми́риться народ Мій, який називається ім’ям Моїм, і будуть молитися, і шукатимуть лиця Мого, і навернуться від злих шляхів своїх, то Я почую з неба, і прощу гріхи їхні, і зцілю землю їхню». Найпотужніший спосіб перемогти гріх — це життя, сповнене доброти і любові. Йдеться про те, ЯК ти виконуєш свою роботу, якою б вона не була — престижною чи ні. Як зауважили інші, Господь любить прислівники.

Самоконтроль

Складається враження, що Дуайт належав до тих людей, які вважають, що віра — добре для суспільства, проте самі не є особисто набожними. Немає жодних фактів, які свідчили б про те, що у нього було якесь явне відчуття Божої милості чи якісь теологічні уявлення про спокутування гріхів. Він успадкував і балакучу вдачу своєї матері, і її відчуття, що цю вдачу потрібно постійно стримувати і приборкувати. Тих самих переконань Дуайт дотримувався й у світському їх розумінні.

Ейзенхауер був невгамовним із народження. В Абіліні його дитинство запам’яталося серією грандіозних вуличних сутичок. У Вест-Пойнті103 він був непокірним бунтарем і хуліганом, отримав низку доган за азартні ігри, паління і за нестримну зухвалість. Серед 164 випускників Дуайт був 125-м у рейтингу за дисципліною. Одного разу його розжалували із сержантів у рядові солдати через занадто запальні танці на балу. Упродовж усієї своєї військової кар’єри та президентства Ейзенхауер також потерпав від ледве стримуваного гарячого норову, свідками якого стали його батьки того вечора напередодні Дня усіх святих. Ще в часи військової кар’єри підлеглі Дуайта почали підмічати у нього промовисті ознаки наближення нападу гніву, зокрема, певні сталі вислови, що сигналізували про неминучий рясно приправлений лайкою вибух. Схильність до нападів люті у Дуайта Ейзенхауера, якому кореспондент Другої світової війни дав прізвисько «нестерпний містер Бен»104, була майже на поверхні75. «Здавалося, що ти дивишся у бессемерівську піч»105, — пригадував один з його помічників Брайс Гарлов. Доктор Ґовард Снайдер106, що лікував Ейзенхауера під час війни, саме перед одним із Дуайтових вибухів помітив, що «на його скронях виступали перекручені шнуроподібні артерії». «Підлеглих Айка лякала його здатність впадати у гнів», — писав його біограф Еван Томас107,76. Том Стівенс, секретар Ейзенхауера, відповідальний за його розклад, помітив, що президент частенько вдягався у коричневий колір, коли був не в гуморі, а тому, запримітивши Ейзенхауера з вікна офісу, репетував, попереджаючи співробітників: «Сьогодні коричневий костюм!»77.

Як і більшість із нас, Айк мав суперечливу натуру, тому пильнував особливо, адже можливо, був суперечливішим за більшість. Він був майстром армійської лайки, але майже ніколи не вживав нецензурної лексики у присутності дам. Якщо хтось розповідав непристойний анекдот, він відвертався78. Дуайт отримував догани у Вест-Пойнті через звичку палити у холах і під кінець війни викурював по чотири пачки за день. Та одного чудового дня він кинув палити раз і назавжди: «Я просто віддав собі наказ». Згодом 1957 року у своїй щорічній президентській доповіді Ейзенхауер зауважить: «Свобода була визначена як нагода для самодисципліни»79.

Душевні муки Дуайта Ейзенхауера могли бути конвульсивними. На кінець Другої світової війни його тіло було згустком болю і страждання. Цілісінькі ночі він проводив із цигарками і випивкою, дивлячись у стелю, страждаючи на безсоння і патологічну тривогу, знемагаючи від інфекційних захворювань горла, судом, коливань артеріального тиску. Однак його здатність до приборкання власних бажань — те, що можна було б назвати шляхетним лицемірством, — була при цьому неймовірна. Ейзенхауер не мав природного хисту до приховування емоцій: його обличчя було надзвичайно виразне. Проте із дня у день Дуайт одягав фальшиву маску упевненої невимушеності і приязності простачка-гречкосія. Він прославився своїм життєрадісним, хлоп’ячим темпераментом. Еван Томас писав, що Айк сказав своєму онуку, Девіду, що ця посмішка «бере початок не з якоїсь оптимістичної життєствердної філософії, а з нокдауну від руки тренера з боксу у Вест-Пойнті. „Якщо ти не можеш усміхатися, коли підіймаєшся після нокдауну, — казав тренер, — ти ніколи не переможеш суперника”»80. Ейзенхауер вважав: для того, щоб очолювати армію і здобути перемогу у війні, необхідно демонструвати невимушену упевненість:

Я твердо вирішив, що мої манери і публічні промови завжди відображатимуть непохитну віру у невідворотність перемоги, що будь-який песимізм чи зневіра, які я, можливо, колись і відчував, призначатимуться лише для моєї подушки. Щоб зробити цю переконаність відчутнішою і більш дієвою, я обрав лінію поведінки, яка передбачала повсюдне поширення цієї впевненості, донесення її усім і кожному, допоки вистачить моїх фізичних сил. Я зробив усе, що міг, щоб кожного — від генерала до рядового солдата — зустрічати з посмішкою, поплескуючи по спині, і зі справжньою цікавістю до його проблем81.

Дуайт Ейзенхауер винайшов стратегеми звільнення від своїх істинних пристрастей. Наприклад, у своїх щоденниках він складав списки своїх кривдників, щоб притлумити свій гнів на них. Відчуваючи хвилю ненависті, він не дозволяв їй керувати собою. «Гнів не здатен перемагати. Він не може навіть ясно мислити», — записав Ейзенхауер у своєму щоденнику82. В інших випадках він запише імена кривдників на клаптику паперу і потім вкине його у кошик для сміття — ще одне символічне звільнення від емоції. Дуайт Ейзенхауер не був собою справжнім. Він був пристрасною людиною, яка не менше, ніж його мати, жила згідно з системою штучних обмежень.

Людина системи

Айда відправила Айкі з Абіліна до Вест-Пойнту 8 червня 1911 року. Вона залишилася ревною пацифісткою, рішуче засуджуючи покликання солдата, проте сказала сину: «Це твій вибір». Айда Ейзенхауер провела поїзд, повернулася додому і зачинилася у своїй кімнаті. Решта її синів, що лишилися удома, чули крізь двері ридання своєї матері. Брат Дуайта, Мілтон, пізніше сказав йому, що це було уперше, коли він узагалі чув, щоб мати плакала83.

Айк закінчив Вест-Пойнт 1915 року. Отже, свою кар’єру Ейзенхауер починав у тіні Першої світової війни. Тренований до битв, він ніколи не бачив бою під час війни, яка мала покласти край усім війнам. Він навіть ніколи не виїжджав зі Сполучених Штатів. Ці роки для Ейзенхауера промайнули у заняттях логістикою, тренуванні війська і навчанні їх футболу.

Він доклав великі зусилля, щоб потрапити на війну, й у жовтні 1918 року, коли йому було двадцять вісім, Дуайт Ейзенхауер отримав бажаний наказ. Вісімнадцятого листопада йому належало вирушити кораблем до Франції. Що й казати, війна закінчилася 11 листопада. Це стало тяжким ударом. «Я вважаю, що усе подальше життя нам доведеться пояснювати, чому не потрапили на цю війну», — скаржився він у листі приятелю офіцеру. Потім Дуайт дає нетипово нестриману обітницю: «Їй Богу, відтепер у будь-якому починанні я показуватиму усе, на що я здатний, щоб якось надолужити це»84.

Цю обітницю він виконав не одразу. У 1918 році напередодні свого майбутнього командирування до зони бойових дій Ейзенхауер одержав звання підполковника. Він не отримуватиме жодних підвищень протягом наступних двадцяти років, аж до 1938-го. Армія завинила численними підвищеннями офіцерів під час війни, і було небагато перспектив для кар’єрного росту у військових силах, які у 1920-ті роки скоротилися і відігравали в американському житті марґінальну роль. Кар’єра Дуайта Ейзенхауера зупинилася, тимчасом як кар’єри його братів цивільних стрімко розвивалися. Коли Айку минув четвертий десяток, він, безсумнівно, мав найменше досягнень з-поміж хлопців родини Ейзенхауерів. Дуайт мав солідний вік, проте свою першу зірку він отримав, лише коли йому виповнився п’ятдесят один. Ніхто не очікував від нього жодних значних досягнень.

Протягом цих міжвоєнних років Айк служив піхотним офіцером, тренером з футболу, офіцером штабу, періодично відвідуючи курси у Піхотній танковій школі, Командно-штабному коледжі і, нарешті, у Військовому коледжі. Час від часу Айк давав волю своєму розчаруванню з приводу бюрократичної тяганини у своїй установі, про те, як там придушуються його перспективи і марнуються його таланти. Та загалом він реагував навдивовижу стримано. Дуайт Ейзенхауер став класичним прикладом людини системи. Від правил поведінки Айди він плавно й легко перейшов до військового кодексу. Він включив свої власні бажання в інтерес­и групи.

У одному зі своїх спогадів Ейзенхауер написав, що на момент, коли йому йшов четвертий десяток, він засвоїв «базовий урок військової служби — справжнє місце солдата там, куди його відправило керівництво»85. Дуайт отримав звичайне призначення. «Я не знайшов жодних кращих ліків, аніж випустити пару у вузькому колі і потім призвичаюватися до роботи, яку мені доручили»86.

Ейзенхауер на посаді офіцера штабу, до якої він ніколи не прагнув та що ніколи не здавалася йому привабливою, навчився встановлювати порядок роботи, контролювати хід її виконання, керувати групою своїх підлеглих і цілою установою. Завдяки цій роботі він збагнув секрети успіху у збройних силах. «Коли я їду на нову базу, я намагаюся зрозуміти, хто найсильніша і найкомпетентніша людина у гарнізоні. Я забуваю про власні ідеї і роблю усе можливе, щоб підтримати те, що вважається за правильне»87. Пізніше у «Вільно» Ейзенхауер написав: «Завжди намагайся тісно спілкуватися і якомога більше навчитися у тих, хто знає більше, ніж ти, хто досягнув більше ніж ти, хто бачить ясніше, ніж ти». Він був фанатичним, коли йшлося про підготовку. «Плани — ніщо, але планування — це все», — скаже він. Чи «Покладайся на планування, але ніколи не довіряй планам».

Ейзенхауер також сформував певне відсторонене уявлення про себе. Він завжди мав із собою невеличкий анонімний вірш:

Візьми відро і наповни водою,

Занур туди руку, оголивши зап’ястя.

А діставши, побачиш, що за дірка лишиться,

Це те, наскільки тебе не вистачатиме…

Мораль цієї дивної вправи ось у чому:

Просто бери і роби все, що можеш,

Пишайся собою, і пам’ятай,

Що нема незамінних людей!88.

Наставники

У 1922 році Дуайта Ейзенхауера відправили у Панаму, де він увійшов до складу 20-ї піхотної бригади. Два роки у Панамі дали Айкові дві речі. Завдяки їм він передусім змінив оточення після смерті свого первістка Ікі, а також познайомився з генералом Фоксом Коннором108. Як сказав історик Джін Едвард Сміт: «Фокс Коннор був уособленням скромності: спокійний, ввічливий, винятково корект­ний, із м’яким голосом, — генерал, який любив читати, ґрунтовний дослідник історії, проникливий знавець військового таланту»89. У Коннора не було ані краплі театральності. Від нього Айк навчився максимі «Завжди серйозно стався до своєї роботи, а не до себе особисто».

Фокс Коннор був ідеалом скромного лідера. «Почуття скромності — це якість, яку помічав у кожного із лідерів, якими глибоко захоплювався, — пізніше написав Ейзенхауер. — Я переконаний, що кожному лідерові слід мати достатньо смирення, щоб відкрито узяти на себе відповідальність за помилки своїх підлеглих, яких він особисто відібрав і, аналогічно, відкрито віддати належне їхнім здобуткам».

Для Ейзенхауера Коннор «був справжнім офіцером, що міцно стояв ногами на землі, однаково, як вдома у колі найважливіших осіб у регіоні, так і з будь-якою людиною у полку. Він ніколи нічого із себе не удавав і був настільки відкритий і чесний, як жоден із тих, із ким я був знайомий... Протягом багатьох років він викликав у мене більше теплих почуттів, аніж будь-хто інший навіть серед моєї родини»90.

З-поміж іншого Коннор також відродив любов Айка до класики, військової стратегії і міжнародних справ. Свою службу під керівництвом Фокса Коннора Ейзенхауер називав «подібною до проходження курсів з військової діяльності і суспільних наук, приправлену поясненнями і роздумами досвідченої людини, що добре знається на людях і їхній поведінці… Це був найцікавіший і найконструктивніший період мого життя». Едвард «Швед» Газлітт, друг Дуайтового дитинства, гостюючи у нього у Панамі, звернув увагу, що Ейзенхауер «у непомітній для стороннього ока веранді на другому ярусі їхньої казарми влаштував умовний робочий кабінет і там, за допомогою креслярської дошки і текстів, у свій вільний час відтворював військові кампанії старих майстрів»91.

У той час Айк перебував під дуже сильним враженням від об’їжджування коня на ім’я Блекі. У своїх спогадах він пише:

Із мого досвіду з Блекі — і раніше з досвіду з нібито ні на що не здатними новобранцями у таборі Кольт109 — я твердо переконався у тому, що занадто часто ми зневіряємося у відсталій дитині — наче вона безнадійна, відмовляємося від незграбної тварини — наче вона ні на що не придатна, махаємо рукою на виснажене поле — наче його неможливо відновити. Ми робимо це здебільшого через те, що не готові витрачати час і докладати зусилля, щоб довести самим собі протилежне: переконатися, що проблемний хлопчик може стати чудовим чоловіком, що тварина може піддаватися дресурі, що поле може відновити свою родючість92.

Генерал Коннор улаштував Ейзенхауера на курси у Командно-штабному коледжі110 у форті Левенворт, штат Канзас. Він стане найпершим на своєму потоці із 245 офіцерів. Як і на Блекі, так і на Дуайті Ейзенхауері зарано було ставити хрест.

У 1933 році після закінчення Військового коледжу Дуайта Ейзенхауера, як одного з наймолодших офіцерів, що колись там навчався, призначили на посаду особистого секретаря генерала Дуґласа Макартура111. Наступні кілька років Ейзенхауер працював з Макартуром переважно на Філіппінах, допомагаючи місцевому населенню підготуватися до незалежності112. Дуґлас Макартур був професійним актором. Айк поважав Макартура, але у нього викликала огиду пихатість генерала. Він описував Макартура як «аристократа, а щодо мене, то я лише звичайна людина»93.

Працюючи під керівництвом Дуґласа Макартура, Дуайт Ейзенхауер пережив найбільше випробовування власного характеру. Їхні невеличкі кабінети, розташовані поряд, розділялися лише пластинчастими дверима. «Щоб покликати мене до свого кабінету, він просто підвищував голос», — пригадував Ейзенхауер94. «Він був рішучим, статечним і мав одну звичку, яка ніколи не переставала мене дивувати. Згадуючи минуле чи розповідаючи якусь історію, він завжди говорив про себе у третій особі»95.

Кілька разів Айк звертався з проханням лишити своє штабне призначення. Макартур відхиляв звернення, наполягаючи на тому, що робота Ейзенхауера на Філіппінах набагато важливіша за будь-що, що він міг би робити як звичайний підполковник у американській армії.

Айк був розчарований, однак залишився із Макартуром ще на шість років, виконуючи поза лаштунками все більше і більше роботи з планування, що продовжувала валитися на його плечі96. Дуайт залишався чемним за присутності свого боса, та, зрештою, зненавидів Дуґласа Макартура за те, що той вважав себе важливішим за установу, до якої належав. Опісля одного із найбільш незабутніх виявів самозакоханості Макартура Ейзенхауер вибухнув на сторінках свого щоденника:

Однак я мушу визнати, що це майже неможливо збагнути: після восьми років моєї праці на нього, коли я написав кожне з опублікованих ним слів, зберігав його таємниці, не давав йому занадто вже пошитися у дурні, намагався просувати його інтереси, залишаючись водночас на задньому плані, він раптом з якогось дива змінює до мене ставлення. Йому хотілося б займати тронну залу в оточенні експертів із лестощів; а тим часом у підземній в’язниці внизу, незнані світом, знаходитимуться сотні рабів, виконуючи його роботу і створюючи речі, які для загалу втілюватимуть блискучі здобутки його розуму. Він дурень, але що найгірше, він огидне дитя97.

Дуайт Ейзенхауер служив Дуґласу Макартуру віддано і скромно, занурюючись у спосіб мислення свого керівника, беручи на озброєння його погляди наче власні, вчасно і кваліфіковано виконуючи його роботу. Зрештою, офіцери, у яких він працював, включно із Макартуром, у подальшому сприяли його просуванню по службі. І коли під час Другої світової війни Дуайт зіткнувся з величезним випробуванням, його здатність приборкати власні пристрасті стала йому у пригоді. Він ніколи не сприймав війну із відчуттям романтичного хвилювання, як, наприклад, його колега Джорж С. Паттон113, з яким Ейзенхауеру довелося працювати протягом усього життя. Для нього це було ще одним складним випробовуванням, яке він мав витримати. Айк навчився менше зосереджуватися на романтичному серпанку і пафосі героїки воєнного часу, а більше — на нудних, буденних речах, які виявляться ключами до перемоги: підтримання альянсів із людьми, які, можливо, здаються тобі нестерпними; будівництво достатньої кількості десантних суден, щоб уможливити висадку морського десанту; логістика…

Ейзенхауер був вправним командувачем воєнного часу. Він переборов власні розчарування, щоб зберігати міжнародні союзи. Він жорстко приборкував національні упередження, які відчував так само гостро, як і будь-хто інший, лише для того, щоб утримувати різношерсті армії в одній команді. Честь кожної з перемог Дуайт передавав своїм підлеглим і був готовий узяти на себе провину за невдачі, про що свідчить одне із найвідоміших і так ніколи і не надісланих повідомлень в історії. Це було повідомлення, якому він планував дати хід у разі провалу висадки десанту у День «Д»114. «Наша висадка... провалилася... І я відкликав війська, — написав він. — Моє рішення атакувати у цей час і в цьому місці базувалося на найбільш кваліфікованій доступній інформації. Десантні війська, авіація і флот зробили усе можливе, що тільки залежало від їхньої мужності і відданості. Якщо у цій спробі і є якісь помилки чи недоліки, то провина за них цілковито моя».

У дисциплінованого і суворо регламентованого ним самим життя Ейзенхауера були і свої негативні наслідки. Йому не була властива далекоглядність. Він не був креативним мислителем і сильним стратегом у війні. Як президент Дуайт Ейзенхауер дуже рідко звертав увагу на найважливіші історичні тенденції, які виникали на той час, — від руху за громадянські права до небезпеки маккартизму115. Йому завжди погано давалися узагальнення. Ейзенхауер повівся безчесно, не захистивши генерала Джоржа К. Маршалла116 від звинувачень у відсутності патріотизму, чого соромився і про що надзвичайно шкодував у подальшому. І через увесь цей штучний самоконтроль Дуайт міг виявляти стриманість тоді, коли слід було б виявляти сердечність, і безжальну практичність тоді, коли доречними були б шляхетність і романтичність. Наприкінці війни він гидко повівся зі своєю коханкою Кей Саммерсбі. Судячи з усього, вона кохала Ейзенхауера і допомагала йому протягом найскладніших років його життя, натомість він навіть особисто не попрощався з нею. Одного чудового дня Кей дізналася, що її ім’я викреслено з особового складу, призначеного до переїзду разом із Ейзенхауером. Саммерсбі отримала від Айка прохолодну записку, надруковану на офіційному армійському поштовому папері: «Я переконаний, ти розумієш, що мені особисто дуже боляче, що той зв’язок, який так багато важив для мене, має припинитися, власне, у такий спосіб, однак на це є причини, які не залежать від мене... Сподіваюся, що ти час від часу писатимеш мені бодай кілька рядків. Мені завжди буде цікаво, як у тебе справи»98. Дуайт Ейзенхауер настільки призвичаївся приборкувати власні емоції, що у цей момент був здатний витіснити будь-який натяк на співчуття, на усяке ще не згасле почуття вдячності до жінки, з якою його зв’язували тривалі близькі стосунки.

Інколи Ейзенхауер усвідомлював свої недоліки. Міркуючи про свого героя Джорджа Вашинґтона117, він сказав: «Я часто відчуваю сильне бажання, щоб Милосердий Господь наділив мене його ясною далекоглядністю стосовно важливих речей, його силою цілеспрямованості й істинною величчю його розуму і духу»99.

Однак для декого життя — чудова школа; вона навчає їх саме тому, що їм знадобиться у подальшому. Дуайт Ейзенхауер ніколи не був яскравою постаттю, однак дві прикметні риси були притаманні зрілому Ейзенхауеру. То були риси, що брали початок у його вихованні і які він загартовував протягом тривалого часу. Першою такою рисою було те, що він створював своє друге «я». Нині у житті ми прагнемо керуватися ідеалом автентичності. Ми схильні вважати «істинним „я”» будь-що, що є найбільш природним, вродженим, що не є результатом виховання чи навчання. Тобто у кожного з нас є свій істинний шлях у цьому світі, і нам слід проживати власне життя відповідно до цього справжнього внутрішнього «я», не піддаючись тиску ззовні. Жити проти природи, коли твоя внутрішня сутність суперечить твоїй зовнішній поведінці, — означає бути брехливим, хитрим і штучним.

Ейзенхауер дотримувався іншої філософії. Згідно з його особистими принципами, нещирість — це властивість людської натури. Ми вирушаємо в дорогу із сирим матеріалом, місцями добрим, місцями поганим, і цю природну сутність треба обрізати, кільцювати, формувати, приборкувати, моделювати і часто обмежувати замість того, щоб привселюдно виставляти на показ. Особистість — це продукт виховання. У цьому світосприйнятті істинне «я» — це те, яке ти вибудував зі своєї природної сутності, а не лише твоя природна особливість, з якої ти розпочав свій шлях.

Ейзенхауер не був щирою людиною. Він приховував свої особисті думки. Утім Айк записував їх у свій щоденник, і часом вони бували нищівними. Про сенатора Вільяма Новленда118 він написав: «У його випадку, здається, немає остаточної відповіді на питання, чи буде межа його безглуздю»100. Однак прилюдно Дуайт вдягав маску люб’язності, оптимізму і чарівливості простачка-гречкосія. У ролі президента Дуайт Ейзенхауер цілком охоче справляв враження більш обмеженої людини, ніж був таким насправді, якщо це допомагало виконати відведену йому роль. Він залюбки видавав себе недорікуватим чи ніби втрачав дар мовлення, якщо це допомагало приховати його істинні задуми. Так само, як іще хлопчиком Айк навчився приборкувати свій гнів, вже дорослим він оволодів мистецтвом стримувати свої амбіції і вплив. Він був достатньо обізнаним в античній історії, особливо захоплюючись спритним афінським лідером Фемістоклом, проте Ейзенхауер ніколи цього не визнавав. Він не хотів здаватися розумнішим за інших людей чи видаватися кращим за пересічного американця. Натомість Айк культивував імідж чарівливої простакуватості й невченості. У ролі президента Дуайт Ейзенхауер контролюватиме докладні обговорення таємних питань, даючи зрозумілі і конкретні інструкції про те, що має бути зроблено. Після цього він піде на прес-конференцію і спотворить англійську мову, намагаючись приховати власні плани, або просто удаватиме, що уся ця тема для нього — темний ліс. «Це просто занадто складно для такого недоумка, як я»101.

Простакуватість Айка була стратегічно важливою. Після його смерті віце-президент Річард Ніксон119 пригадував, що «[Айк] був набагато складнішою і хитрішою людиною, аніж більшість людей уявляла, але у найкращому розумінні цих слів. Не обмежений вузьким світоглядом, для [вирішення] однієї проблеми він завжди застосовував два, три, а то й чотири ланцюжки міркувань… у нього був проникливий і гнучкий розум»102. Дуайт Ейзенхауер надзвичайно добре грав у покер. «Широка посмішка Айка, щира, мов канзаське небо, приховувала глибинну потайливість, — зауважить Еван Томас, — Він був чесною, шанованою людиною, але часом здавалося, що його неможливо збагнути, зовні приязний, проте всередині у нього вирував вулкан»103.

Якось перед прес-конференцією прес-секретар Джим Гаґерті повідомив Дуайту Ейзенхауеру про ситуацію у Тайванській протоці, що все більше загострювалася120. Айк посміхнувся і сказав: «Не турбуйся, Джиме, якщо постане це питання, я просто їх спантеличу». Як і очікувалося, журналіст Джозеф Гарш121 поставив це запитання. Ейзенхауер добродушно відповів:

«Я знаю лише дві речі про війну: найбільш мінливий чинник у вій­ні — це людська сутність у своїх щоденних проявах; однак і єдиним сталим чинником у війні є також людська сутність. Наступна річ полягає у тому, що будь-яка війна вражає тим, як вона почалася, і тим, як вона провадиться… Тому я вважаю, що потрібно просто зачекати, і це те сповнене молитов рішення, яке може одного чудового дня постати перед будь-яким президентом»104.

Еванс Томас зазначає, що після конференції «Ейзенхауер сам пожартував, що, мабуть, довів до істерики російських і китайських журналістів, які намагалися пояснити своїм босам, що він мав на увазі»105.

Через подвійну сутність Айка багатьом людям було складно по-справжньому його зрозуміти. «Не заздрю вам, що намагаєтеся збагнути тата, — сказав Джон Ейзенхауер біографу Евану Томасу. — Я його збагнути не можу». Після Дуайтової смерті його вдову Меймі запитували, чи знала вона свого чоловіка справжнім. «Я не впевнена, що хтось взагалі його знав», — відповіла вона106. Але стриманість допомогла Ейзенхауеру контролювати свої природні бажання і виконувати завдання, доручені йому як військовим керівництвом, так і історією. Дуайт Ейзенхауер здавався простим і прямолінійним, утім його простота була витвором мистецтва.

Поміркованість

Іншою рисою Ейзенхауера, яка проявилася у зрілому віці, була поміркованість.

Зазвичай поміркованість є тією чеснотою, яку розуміють неправильно. Для початку треба сказати, чим вона не є. Поміркованість — це не просто визначення середини між двома протилежними полюсами і угодовницьке позиціонування себе у цьому самому місці. Поміркованість не є також нудною безпристрасністю. Ідеться не просто про те, щоб мати поміркований характер, у якому не міститься конкурентних уподобань чи суперечливих ідей.

Навпаки, поміркованість базується на усвідомленні неминучості конфлікту. Якщо ти вважаєш, що все у світі може гармонійно пасувати одне одному, тобі не треба бути поміркованим. Якщо, на твою думку, усі твої особисті якості можуть гармонійно поєднуватися, тобі не треба баритися, повністю присвяти себе самореалізації і розвитку. Якщо ти вважаєш, що усі твої моральні цінності вказують один напрямок, або всі політичні цілі можна реалізувати разом і одразу, якщо, не відхиляючись, рухатися одним курсом, у тебе також немає потреби бути поміркованим. Ти можеш просто прямувати у напрямку істини настільки швидко, наскільки це можливо.

Поміркованість базується на ідеї про те, що речі ніколи чітко не пасують одна до одної. Найімовірніше, політика — це змагання між леґітимними протилежними інтересами. Філософія — це, найімовірніше, напруження між конкурентними напівправдами. Особистість — це, достеменно, театр бойових дій між цінними, однак несумісними рисами. Як сказав Гаррі Клор122 у своїй чудовій книзі «Про поміркованість», «Фундаментальна розділеність нашої душі чи психіки лежить в основі нашої потреби у поміркованості». Наприклад, пристрасть живила Дуайта Ейзенхауера, а самоконтроль забезпечував лад. Жоден імпульс не був цілком марним, але й повністю плідним. Інколи праведний гнів Ейзенхауера міг підштовхувати його до справедливості, але часом міг і засліплювати. Самоконтроль давав Дуайтові можливість працювати і виконувати свої обов’язки, але й міг зробити безсердечним.

Поміркованій людині повною мірою властиві протилежні якості. Поміркована людина може вирушити в дорогу, відчуваючи запал з обох полюсів — і палкий гнів, і ревне прагнення до порядку водночас, будучи непохитною у переконаннях і повною глибоких сумнівів, перебуваючи під владою як аполлонівського, так і діонісійського начал123, як Адама І, так і Адама ІІ.

Поміркована людина може розпочати свій шлях, маючи ці протиріччя і конкурентні тенденції, але щоб прожити цілісне життя, вона мусить досягти балансу у низці питань і віднайти ряд пропор­цій. Поміркована людина завжди намагається віднайти низку тимчасових засобів, які містяться у конкретній ситуації, що допоможуть їй урівноважити потребу у безпеці і бажання ризикнути, почуття свободи та необхідність обмеження. Поміркованій людині відомо, що ці конфлікти неможливо остаточно подолати. Суттєві питання неможливо вирішити, беручи до уваги тільки один принцип чи один кут зору. Володіння собою схоже на керування вітрильником під час шторму: змісти власну вагу на один бік, коли човен хилиться праворуч, змісти власну вагу на інший бік, коли він хилиться ліворуч, — пристосовуватися, пристосовуватися і ще раз пристосовуватися до обставин для того, щоб рухатися єдиним курсом.

Дуайт Ейзенхауер розумів усе це інтуїтивно. У листі до Шведа, свого друга дитинства, під час другого президентського терміну Дуайт розмірковував: «Можливо, я трохи нагадую корабель, який гойдають хвилі і жбурляє вітер, проте який усе ще на плаву і якому вдається усупереч постійним змінам галсів і поворотам завжди слідувати накресленим курсом і продовжувати рухатися уперед, навіть якщо це і відбувається надто повільно й вкрай болісно»107.

Як помітив Клор, поміркована людина знає, що вона не може отримати усе одразу. Між конкурентними благами існують протиріччя, і потрібно просто прийняти той факт, що ти ніколи не зможеш прожити правильне і бездоганне життя, присвячене одній правді чи одній цінності. Сподівання поміркованої людини про можливі досягнення у суспільному житті скромні. Парадокси, що притаманні будь-якій ситуації, не передбачають бездоганного й остаточного рішення. Ти сягаєш більшої свободи, потураючи відхиленню від правил. Ти вживаєш жорстких заходів проти відхилень ціною обмеження свободи. Від такої проблеми вибору неможливо втекти.

Поміркована людина може лише сподіватися, що її характер можна пристосовувати, озираючись назад, щоб зрозуміти протилежні точки зору, оцінюючи переваги кожної з них. Вона розуміє, що політичні культури — це традиції конфлікту. У нескінченних сутичках рівність протистоїть успіху, централізація — децентралізації, усталений порядок і згуртованість — свободі й індивідуалізму. Поміркована людина не намагається вирішити ці суперечки. Не існує остаточних рішень. Поміркована людина може лише сподіватися досягти рівноваги, що відповідає вимогам певного моменту. Вона не вірить у те, що існують певні стратегічні рішення, придатні на всі часи (це здається очевидним, але це правило часто порушують ідеологи, що й відбувається у кожній країні). Поміркована людина не є прихильником абстрактних схем, проте розуміє, що необхідно створювати закони відповідно до сутності людської натури й у певному середовищі, в яке їй довелося потрапити.

Поміркована людина може тільки сподіватися бути достатньо дисциплінованою, щоб поєднувати в одній душі, як сказав Макс Вебер124, і палкі уподобання, і холодне почуття міри. Вона намагається бути пристрасною з обох своїх полюсів, але розважливо обирати способи прихильності їх реалізації. Найкраща з поміркованих людина має палке серце і тверду вдачу, щоб його приборкувати. Вона скептично ставиться до фанатизму, оскільки скептично ставиться до самої себе. Вона не довіряє пристрасній напруженості і підкресленій простоті, оскільки знає, що у політиці низини більш низькі, аніж висоти високі, шко́да, якої лідери завдають, коли помиляються, більша за користь, яку вони приносять, коли роблять усе правильно. Тому правильною позицією є обачність, а усвідомлення меж — це підвалини мудрості.

Багатьом людям тих часів і на довгі роки по тому Дуайт Ейзенхауер здавався беземоційним простаком, що захоплювався ковбойськими романами. Тому для істориків були відкриттям його внутрішні переживання і сум’яття. А промова, яку він виголосив у кінці свого президентського терміну, і досі залишається яскравим прикладом поміркованості у діях.

Айк виголосив свою промову у поворотний момент у публічній риториці і суспільній моралі. Звернення, із яким Джон Ф. Кеннеді125 виступав під час своєї інавгурації 20 січня 1961 року, свідчило про культурний зсув. Метою промови Кеннеді було окреслити новий напрям в історичному перебігу. Одне покоління, одна ера закінчувалася, і, як він сказав, інше покоління «почне новий відлік». Будуть «нові зусилля» і «новий світ права». Він переконував, що можливості безмежні. «У своїх тлінних руках людина тримає силу, що здатна знищити усі форми бідності», — зауважив він. Джон Кеннеді висловив заклик до нічим не стримуваної дії. «Ми заплатимо будь-яку ціну, винесемо будь-який тягар, подолаємо будь-які випробування…». Він закликав своїх слухачів не тільки терпіти труднощі, а й покласти їм край. «Давайте разом досліджувати зорі, підкорювати пустелі, викорінювати хвороби». Це була промова надзвичайно впевненої у собі людини. Вона надихнула мільйони людей в усьому світі, відтоді задавши тон і стандарти політичної риторики.

Однак за три дні до цього Дуайт Ейзенхауер виголосив свою промову, у якій відбився світогляд, що поступово сходив нанівець. Тоді, коли Кеннеді наголошував на безмежних можливостях, Ейзенхауер застерігав від зарозумілості. Кеннеді прославляв сміливість, а Ейзенхауер звеличував розсудливість. Якщо Кеннеді спонукав американців сміливо рушати уперед, то Ейзенхауер закликав зберігати баланс.

У тексті своєї промови Дуайт Ейзенхауер постійно повертається до слова «баланс» — потреба врівноважити конкурентні пріоритети, «баланс між приватною і державною економікою; баланс між ціною й очікуваними вигодами; баланс між дійсно необхідним і бажаним; баланс між нашими основними потребами — як держави і зобов’язаннями, що держава накладає на особистість; баланс між діями, зумовленими конкретною ситуацією, і національним добробутом у майбутньому. Розсудливість намагається досягти балансу і прогресу; її відсутність, зрештою, призводить до дисбалансу і розчарування».

Дуайт Ейзенхауер застерігав країну від віри у швидке вирішення проблем. Він сказав, що американцям не слід вірити у те, що «якийсь видовищний і дорогий захід може стати чудотворним вирішенням усіх поточних труднощів». Також Дуайт висловив застереження проти людської немічності, зокрема спокуси бути недалекоглядним і егоїстичним. Він просив своїх співвітчизників «уникати прагнення жити сьогоднішнім днем, витрачаючи задля власної необтяженості та комфорту, дорогоцінні ресурси дня завтрашнього». Луною повторюючи етос ощадливості свого дитинства, Айк нагадав американцям, що вони не можуть «віддавати під заставу матеріальні цінності онуків без ризику завдати шкоди їхній політичній і духовній спадщині».

Що набуло найбільшого розголосу, так це застереження Дуайта Ейзенхауера до своїх співвітчизників стосовно надмірної концентрації влади і того, що необмежена влада може призвести до державної катастрофи. Спочатку він попередив про те, що називав військово-промисловим комплексом — «перманентну і потужну військову промисловість». Крім того, Дуайт застерігав про «науково-технічну еліту», могутню мережу фінансованих державою експертів, які можуть піддатися спокусі відібрати владу у громадян. Як і засновники держави, сам Ейзенхауер вибудовував власну політику на недовірі до людської натури в умовах необмеженої влади. Він поділився думкою про те, що у більшості випадків лідери досягають більшого, розпоряджаючись тим, що вони успадкували, аніж коли вони, руйнуючи те, що є, створюють щось нове.

Це була промова людини, яку виховували контролювати свої пориви, а потім загартувало життя. Це була промова того, хто бачив, на що здатні людські істоти, хто нутром відчував, що людина — це складна проблема для самої себе, і розумів, що у боротьбі за поліпшення життя, її перші перемоги мають бути у найпотаємніших куточках її власної душі. Це була промова людини, яка мала звичку говорити своїм радникам: «Давайте робитимемо наші помилки повільно», — оскільки краще вирішувати питання поступово, аніж передчасно поквапитися з чимось. Це був урок, який Дуайт Ейзенхауер засвоїв за десятки років завдяки власній матері і завдяки своєму вихованню. Це було життя, упорядковане не довкола самовираження, а довкола самовладання.



84 Айда Елізабет Стувер Ейзенхауер (1862–1946) — матір президента США Дуайта Девіда Ейзенхауера (1890–1969), освітнього діяча Мілтона Стувера Ейзенхауера (1899–1985), правозахисника Едгара Н. Ейзенхауера (1889–1971) і законодавця Ерла Д’юї Ейзенхауера (1898–1968).

85 Меноніти — протестантський рух, що сповідує одне із вірувань голландських протестантів-анабаптистів. Засноване Менно Сімонсом (1496–1561) віросповідання пропагує пацифізм, мирне співжиття у світському суспільстві, ненасильницькі методи протесту і вирішення спірних питань.

86 Лейн (англ. lane) означає «стежка», «дорога».

87 Церква братів Христових ( Brethren in Christ Church (BIC)), також відома як церква річкових братів і річкових менонітів) — анабаптистська християнська деномінація, яка бере свій початок із менонітської церкви, пієтизму і Велської святості.

88 Зменшувальна форма від імені Дуайт.

89 Битва при Маратоні відбулася у 490 р. до н. е. під час греко-перських воїн. Хоча перемога у ній і не мала якихось визначних наслідків, та мала величезне моральне значення для греків, оскільки продемонструвала переваги грецької зброї та військової майстерності, і переконала їх у можливості чинити опір перській агресії, не зважаючи на численну перевагу противника. Битва при Саламіні відбувалася між об’єднаним флотом грецьких полісів та перським флотом у 480 р. до н. е. і закінчилася перемогою греків завдяки хитрощам Фемістокла.

90 Перикл (495 р. до н. е. — 429 р. до н. е.) — державний діяч, стратег, оратор і полководець у Стародавніх Афінах. Період правління Перикла називають «золотим століттям Афін», визнаючи його добою найвищого внутрішнього розквіту Греції.

91 Фемістокл (524 р. до н. е. — 459 р. до н. е.) — афінський політик, стратег, відзначався гострим розумом і хитрістю. Підтримуючи таємні зв’язки із персами, він заманив їх у вузьку протоку між материковою Грецією й островом Саламін, де у вересні 480 р. до н.е. грецький невеликий, однак дуже маневрений флот, легко розбив громіздку флотилію персів.

92 Норман Перцвел Роквелл (1894–1978) — американський художник, журнальний ілюстратор, який у своїх роботах на догоду загалу часом віддавав перевагу солодкавій ідилічності, банальним і сентиментальним сюжетам.

93 Біблійним поясом чи біблійним краєм називають у США регіон, де одним із основних аспектів культури є євангельський протестантизм. Хоча у нього і не має чітких меж, та здебільшого він охоплює південно-східну частину країни.

94 Авґустинізм — течія у християнській філософії, що домінує у протестантизмі, розвиваючи уявлення про віру як внутрішнє спілкування людини з Богом, про пізнання Бога ірраціональним шляхом. Заснована християнським богословом Авґустином «Блаженним» Аврелієм (354–430).

95 Один квадратний фут становить близько 0,09 квадратних метрів. Площа будинку Ейзенхауерів становила приблизно 77,39 квадратних метрів.

96 Англійське Icky можна перекласти як «жахливий», «неприємний», «сентиментальний».

97 Ідеться про традиційну гру-полювання на смаколики напередодні Дня всіх святих, коли діти та молодь, вдягнені у карнавальні костюми, ходили по домівках і випрошували солодощі.

98 Книга Притчі 16:32.

99 Генрі Луїс Менкен (1880–1956) — німецько-американський журналіст, есеїст, письменник-сатирик, критик культури і дослідник американської англійської мови.

100 Марґеріт Оден Біґлов Вілкінсон (1883–1928) — канадсько-американська поетеса, що писала вірші про природу і на релігійну тематику.

101 Вільям Джеймс (також Джемс; 1842–1910) — американський філософ і психолог, один із найвидатніших представників прагматизму і функціоналізму. Старший брат письменника Генрі Джеймса.

102 Ентоні Тавнсед Кронман (1945) — почесний професор юридичного факультету Єльського університету. Знається на питаннях банкрутства й укладання кон­трактів, соціальній теорії і професійній відповідальності.

103 Ідеться про Військову академію США, одну з найстаріших у країні, що розташована у місті Вест-Пойнт, штат Нью-Йорк.

104 Англійське bang означає і вибух, і звук самого вибуху.

105 Ідеться про бессемерівський конвектор, запатентований Ґенрі Бессемером 1856-го року. Це спеціальна піч грушоподібної форми, у якій чавун перетворюється на сталь.

106 Генерал-майор Ґовард Мак Крум Снайдер (1881–1970) — член медичної служби армії США й особистий лікар президента Дуайта Ейзенхауера.

107 Еван Веллінґ Томас (1951) — американський журналіст і письменник, автор дев’яти книг, зокрема двох бестселерів за версією «Нью-Йорк таймс»: «Роберт Кеннеді. Його життя» і «Блеф Айка. Таємна боротьба президента Ейзенхауера за порятунок Усесвіту».

108 Фокс Коннор (1874–1951) — генерал-майор США, що найбільше прославився як вихователь цілого покоління офіцерів, що очолили американську армію у Другій світовій війні, як людина, що «зробила Ейзенхауера».

109 Табір Кольт — військова частина, поблизу міста Ґеттісберґ, штат Пенсильванія, для підготовки танкового корпусу під час Першої світової війни, де Д. Ейзенхауер відзначився як учитель.

110 У Командно-штабному коледжі у форті Левенворт отримують магістерську освіту офіцери військових сил США. Сьогодні 10-місячна програма командно-штабних курсів охоплює інструкції із керування військовими підрозділами, військову історію, військове планування і процеси вироблення рішень.

111 Дуґлас Макартур (1880–1964) — американський воєначальник, генерал армії США, який брав участь у Першій і Другій світових війнах, а також у війні в Кореї.

112 Звільнившись від колоніального гніту Іспанії в 1898-му році, остаточну незалежність Філіппіни здобули лише 1946-го року, дотого часу перебуваючи під впливом США спочатку у статусі залежної території, а потім — автономії.

113 Джорж Сміт Паттон (1885–1945) — чотиризірковий генерал армії США, очолював Третю армію США під час Другої світової війни.

114 Зараз під Днем «Д» розуміють день початку операції. В історичному контексті йдеться про висадку союзних військ у Європі 6 червня 1944 року.

115 Маккартизм — рух у суспільному житті США у період з кінця 1940-х до 1957 року, який характеризувався загостренням антикомуністичних настроїв, обмеженням демократичних прав і політичними переслідуваннями. Назва руху походить від імені одного із найбільш палких його поборників сенатора-республіканця Джозефа Реймонда Маккарті (1908–1957), який своїми виступами із необґрунтованими звинуваченнями у нелояльності і зраді і випадами у бік чиновників Держдепартаменту започаткував період полювання на відьом.

116 Джордж Кетлет Маршалл–молодший (1880–1959) — американський політичний і військовий діяч, генерал армії США, начальник штабу Армії США, державний секретар і міністр оборони США, ініціатор плану Маршалла, лауреат Нобелівської премії миру (1953).

117 Джордж Вашинґтон (1732–1799) — перший президент США, головнокомандувач континентальної армії й учасник війни за незалежність.

118 Вільям «Біл» Файв Новленд (1908–1974) — американський політик, лідер Республіканської партії, який прославився своїми радикальними підходами у зовнішній політиці США.

119 Річард Мігауз Ніксон (1913–1994) — 37-й президент США (1969–1974), 36-й віце-президент (1953–1961). Перший і наразі єдиний очільник США, який залишив свій пост достроково.

120 Ідеться про збройний конфлікт між Китайською Народною Республікою, з одного боку, і Тайванем (Китайською Республікою), з іншого, через групи спірних островів, розташованих біля узбережжя провінцій Чжецзян і Фуцзянь (КНР), які на момент початку кризи перебували під юрисдикцією Китайської Республіки.

121 Джозеф Гарш (1905–1998) — газетний, радіо- і тележурналіст, міжнародний кореспондент, був добрим знайомим Дуайта Ейзенхауера. Уперше вони зустрілися за часів перебував Ейзенхауера у Франції під час Другої світової війни.

122 Гаррі Клор — професор департаменту політології у Кеньон-коледжі.

123 Ідеться про поняття, якими послуговувався Ф. Ніцше для осмислення дуалістичної природи мистецтва, виклавши свої міркування у праці «Походження трагедії з духу музики» (1872). Аполлонівське начало, що проявляється у спокої, гармонії, порядку, поміркованості, Ніцше протиставляє діонісійському началу, яке є втіленням буйства, хаосу, сп’яніння, забуття.

124 Макс Вебер (повне ім’я — Максиміліан Карл Еміль Вебер; 1864–1920) — німецький соціолог, історик, економіст і правознавець, є одним із засновників соціології як науки.

125 Джон Фіцджеральд Кеннеді (1917–1963) — 35-й президент США, представник демократичної партії. Єдиний президент США, який отримав Пулітцерівську премію (1957) за книгу «Взірці мужності», у якій викладено короткі життєписи людей, яких Кеннеді вважав взірцем мужності у політиці.

Розділ 4. Боротьба


Уніч на 18 квітня 1906 року восьмирічна Дороті Дей126 мешкала в Окленді, штат Каліфорнія. Як завжди, вона помолилася перед сном. Дороті єдина у родині дотримувалася релігійних звичаїв і, як вона писала пізніше, стала «огидно, пихато побожною»108. У неї завжди було відчуття іманентного божественного світу, так написала вона у своєму щоденнику через десятки років опісля тієї ночі.

Земля почала дрижати. Коли розпочався гуркіт, батько Дороті увірвався у дитячу спальню і, схопивши двох її братів, помчав до вхідних дверей. Мати вихопила з рук Дороті її сестру-немовля. Очевидно, її батьки вважали, що Дороті може подбати про себе сама. Її залишили одну у її мідному ліжку, яке каталося туди-сюди полірованою підлогою. У ніч землетрусу у Сан-Франциско дівчинка відчувала, що її відвідав Господь. «Земля стала морем, яке розхитувало наш будинок у надзвичайно бурхливий спосіб», — пригадала вона109. Їй було чутно, як у баці на черепичному даху над головою, плескалася вода. Ці відчуття «узгоджувалися із моїм уявленням про Бога, як про приголомшливу Силу, грізного знеособленого Бога, Руку, простягнуту, щоб схопити мене, Його дитя, та не у пориві любові»110.

Коли земля заспокоїлася, у будинку панував безлад. Уся підлога була вкрита битим посудом упереміш із книгами, люстрами, уламками стелі і димоходу. Місто, тимчасово поглинуте бідністю і злиднями, також було у руїнах. Та протягом наступних днів жителі околиць затоки Сан-Франциско згуртувалися. «Поки тривала криза, люди любили одне одного, — за кілька десятиліть написала Дороті Дей у своїх мемуарах. — Це було так, ніби їх поєднувало почуття християнської солідарності. Це змушує замислитися про те, наскільки люди можуть, якщо вони це робитимуть, піклуватися один про одного в умовах стресу, без жодного осуду, зі співчуттям і любов’ю».

Як висловився письменник Пол Ель127, «Ціле життя розгортається у тому епізоді», — криза, відчуття близькості Бога, усвідомлення бідності, почуття самотності і покинутості, але також і відчуття того, що самотність можна заповнити любов’ю і єднанням, особливо завдяки солідарності з тими, хто потерпає найбільше111.

Від народження Дей була пристрасною, ідеалістичною натурою. Як у Доротеї, головної героїні роману Джорж Еліот128 «Міддлмарч», її сутність потребувала, щоб вона жила ідеальним життям. Вона не могла вдовольнитися звичайним щастям від того, що у тебе гарний настрій, що ти отримуєш задоволення від звичайних радощів, які дають дружба і досягнення. Як сказала Еліот, «Її полум’я швидко спалило те легке паливо; і, живлячись зсередини, стрімко здійнялося вгору у пошуках якоїсь безмежної радості вдоволення, якоїсь мети, від якої ніколи не знати б утоми, і яка могла б примирити розчарування у собі із захопливим усвідомленням життя поза власним „я”». Дей був потрібен духовний героїзм, якась трансцендентна мета, задля якої вона могла б жертвувати.

Дитячий хрестовий похід

Батько Дороті Дей був журналістом, але друкарня, яка видавала його газету, згоріла під час землетрусу, і він залишився без роботи. Майно родини було в руїнах. Дей пережила принизливе падіння родини у бідність. Батько перевіз їх у Чикаґо, де він збирався написати роман, який ніколи так і не був виданий. Відчужений, недовірливий чоловік, він забороняв своїм дітям без дозволу виходити з будинку чи запрошувати додому друзів. Дороті пам’ятала недільні обіди, позначені похмурою тишею, що порушувалася лише звуками жування усіх присутніх. Мати поводилася у цій ситуації якнайкраще, та після чотирьох викиднів, якось уночі у неї почалася істерика, під час якої вона перетрощила увесь посуд у домі, а наступного дня поводилася, як завжди. «Я втратила контроль над собою», — пояснила вона дітям.

У Чикаґо Дороті помітила, що у її родині набагато менше виявляли теплі почуття, аніж в інших родинах. «Ми ніколи не ходили за руку. Ми завжди були відсторонені і самотні, на відміну від італійців, поляків, євреїв і інших друзів, що у мене були, які виявляли свою прихильність природно і безпосередньо». Із сусідськими родинами Дороті відвідувала церкву і співала псалми. Вечорами вона ставала на коліна і нав’язувала свою побожність сестрі: «Я часто набридала сестрі багатослівними умовляннями. Я стояла на колінах, доки вони не починали боліти й усе моє тіло ставало заклякле від холоду. Сестра благала мене піднятися на ліжко і розповісти їй казку».

Одного разу Дороті розмовляла з подругою Мері Гаррінґтон про якогось святого. У похилому віці, пишучи свої мемуари, Дороті Дей не змогла пригадати, про кого саме вони розмовляли, та вона пам’ятала своє «відчуття піднесеного ентузіазму, і як моє серце ледь не розривалося від бажання брати участь у такому шляхетному подвигу. Часто спадає на думку один рядочок із псалмів: „Господи, звільни моє серце, щоб ти міг увійти в нього”129. Мене переповнювали природний запал, захопливе усвідомлення можливостей для духовної пригоди»112.

У ті часи батьки не вважали за потрібне розважати своїх дітей. Дороті Дей пам’ятала щасливі години, проведені зі своїми друзями на березі, коли вони ловили у струмочках вугрів, утікали у покинуту халупу край болота, вигадували фантастичний світ і вдавали, нібито завжди самі житимуть у ньому. Дей також пам’ятала довгі дні нестерпної нудьги, особливо під час літніх канікул. Намагаючись якось розважитися, вона робила хатні справи і читала. Дороті прочитала Чарльза Діккенса, Едґара Аллана По; серед інших книжок було і «Наслідування Христа» Томи Кемпійського130.

У підлітковому віці її почали цікавити питання статі. Дороті одразу зрозуміла, що усе це глибоко її хвилює, проте її також учили, що це небезпечно і погано. Якось по обіді, коли їй було п’ятнадцять, Дей гуляла парком зі своїм братом-немовлям. Погода була чудовою. Світ був сповнений життям, і напевно, навколо були хлопці. У листі, який Дороті тоді написала своїй найкращій подрузі, вона описує «гріховне хвилююче відчуття у моєму серці». У наступному уривку вона собі самовдоволено заперечує: «Це помилка, так багато думати про людське кохання. Усі ці почуття і пристрасті, які у нас виникають, є лише сексуальними бажаннями. Я думаю, природно відчувати їх у цьому віці, та я вважаю їх нечистими. Це тілесне, а Бог духовний».

У своїх мемуарах «Довга самотність» Дороті Дей передруковує великі уривки з цього листа. Її п’ятнадцятирічне «я» продовжило: «Наскільки я слабка! Моє почуття власної гідності не дає мені писати про це, і я червонію від сорому, коли фіксую це на папері, та усе старе кохання повертається до мене. Це хіть тіла, і я знаю, що не увійду до Царства Небесного, якщо не відмовлюся від усіх гріхів».

У листі була вся та самозаглибленість і стереотипна чесність із собою, якої можна сподіватися від не за роками розвиненого підлітка. Дівчина збагнула основне поняття свого релігійного учення, однак не гуманізм і не милосердя. Щоправда, у ньому також відображається присутність ревного духовного прагнення. «Можливо, якщо я триматимуся подалі від книжок, ця невгамовність пройде. Наразі я читаю Достоєвського». Вона вирішує боротися зі своїми бажаннями: «Тільки після жорсткої і гіркої боротьби з гріхом і тільки після його подолання, ми насправді відчуваємо благословенні радість і умиротворення… Мені доведеться так багато зробити, щоб подолати мої гріхи. Я завжди працюю, завжди пильна, безупинно молячись про те, щоб подолати усю тілесну чуттєвість і бути цілковито духовною».

Розмірковуючи про той лист у «Довгій самотності», що вийшла друком, коли їй було за п’ятдесят, Дей визнала, що він був «сповнений пихатості, марнославства і побожності. Це був текст про те, що мене найбільше цікавило, конфлікт між тілом і душею, та я писала його цілком свідомо намагаючись здаватися собі літературно вишуканою»113. Однак, у тому листі виявляються деякі її риси, завдяки яким Дей, зрештою, стане однією з найбільш натхненних релігійних фігур і соціальних працівників ХХ століття: її жага до того, щоб бути бездоганною, її здатність до глибокої самокритики, її прагнення присвятити себе чомусь піднесеному, її схильність фокусуватися на складнощах і цілком не задовольнятися простими, доступними їй утіхами, її переконаність, що якщо зазнавати невдач, яких вона могла зазнавати, і боротися, як вона боротиметься, то, зрештою, Господь наверне її на шлях праведний, урятувавши від невдач.

Богема

Завдяки відмінному знанню латини і грецької Дороті Дей була однією з трьох учнів у своїй середній школі, які отримали університетську стипендію. Навчаючись в Іллінойському університеті, вона ще й працювала — прибирала і прасувала, щоб платити за кімнату та пансіон та була посередньою студенткою. Хоч-не-хоч, вона хапалася за будь-які види діяльності, завдяки яким, як вона сподівалася, її життя стало б героїчним. Дороті приєдналася до клубу письменників, в який її прийняли завдяки есе, де вона описала, як почуваєшся, коли голодуєш три дні. Також вона вступила у соціалістичну партію, порвала з релігією і почала робити усе, що могла, щоб образити добропорядних парафіян. Дороті Дей збагнула, що безтурботність дівоцтва закінчилася. Прийшов час воювати із суспільним ладом.

У вісімнадцять років, після кількох років у Іллінойсі, Дей вирішила, що університетське життя її не вдовольняє. Вона переїхала до Нью-Йорка, щоб стати письменницею. Украй самотня, місяцями вона блукала містом: «У всьому величезному семимільйонному місті я не зустріла друзів; у мене не було роботи, я була ізольована від своїх товаришів. Мовчання серед міського шуму діяло на мене гнітюче. Моє власне мовчання, саме відчуття, що мені немає з ким поговорити, пригнічувало мене так настільки сильно, що навіть моє горло саме по собі стискалося; на серці у мене було тяжко через невисловлені думки; я хотіла виплакати мою самотність»114.

Протягом цього самотнього періоду Дороті почала обурювати атмосфера бідності, яку вона побачила у Нью-Йорку і яка дуже різнилася від тієї, що була в Чикаґо. «Кожен мусить пройти через щось подібне, щоб дійти до ідеї, думки, бажання, мрії, образу — не бачити, як потерпають люди, — напише вона пізніше. — Підлітком я прочитала „Джунглі” Ептона Сінклера і „Дорогу” Джека Лондона і почала інакше ставитися до знедолених, сповнившись любов’ю до них і бажанням завжди бути разом із бідняками і страдниками — робітниками світу. Я пройнялася ідеєю про Месіанську місію пролетаріату». Тоді дуже багато уваги було зосереджено довкола Росії. Російські письменники визначали вектор руху духовних устремлінь. Російська революція розпалила мрії молодих радикалів про майбутнє. Найближча університетська подруга Дороті Райна Саймонс переїхала до Москви, щоб бути частиною цього майбутнього, і за кілька місяців померла там через хворобу. У 1917 році Дей відвідала ралі на честь святкування Російської революції. Вона відчувала піднесення: перемога була у руках народних мас.

Нарешті Дороті знайшла роботу в радикальній газеті «Заклик» (Call)131 із платнею 5 доларів на тиждень. Там вона висвітлювала заворушення, турботи і життя робітників. Одного дня вона брала інтерв’ю у Льва Троцького, а наступного — у дворецького мільйонера. Газетне життя було напружене. Події захоплювали Дороті, і вона, не замислюючись над ними, просто дозволяючи їм проноситися довкола неї.

Незважаючи на те, що Дороті Дей була більше активісткою, аніж естеткою, вона зійшлася з богемним товариством, зокрема із критиком Малколмом Кавлі, поетом Алленом Тейтом132, письменником-романістом Джоном Дос Пассосом133. Вона потоваришувала із радикальним письменником Майклом Ґольдом134. Вони, бувало, годинами гуляли уздовж Іст-Рівер, весело обговорюючи прочитане та свої мрії. Час від часу Ґольд заливався радісною піснею на івриті чи ідиші. У Дороті були близькі, проте, судячи з усього, платонічні стосунки з драматургом Юджином О’Нілом135, який поділяв її невідступні думки про самотність, релігію і смерть. Біограф Дей Джим Форест пише, що Дороті час від часу вкладала спати п’яного О’Ніла, що тремтів зі страху, обіймаючи його, доки він не засне. Він пропонував їй секс, та вона відмовилася.

Дороті Дей протестувала від імені робітничих класів. Проте найважливіші драми її життя відбувалися всередині. Вона почала ще більше читати, особливо Толстого і Достоєвського.

Наразі складно сказати, наскільки серйозно тогочасні люди сприймали читання романів або, принаймні, наскільки серйозно сприймали це Дей та інші. Значущі твори вони читали ніби трактати з мудрості, вважаючи, що у найкращих митців були інсайти, які можуть передаватися як одкровення, і намагалися влаштувати життя довкола героїки і глибоких душ, що трапилися їм на сторінках книжок. Дей читала так, ніби від цього залежало усе її життя.

Нині набагато менше людей вважає митців оракулами, а романи — формою одкровення. Когнітивні науки замінили літературу у якості способу, завдяки якому багато людей намагається осягнути самих себе. Але Дороті Дей «наблизилася до глибин своєї сутності» завдяки Достоєвському. «Епізод у „Злочині і карі”, коли молода повія читає Раскольнікову Новий завіт, відчуваючи гріх, вагоміший за її власний; те оповідання „Чесний злодій”; ті уривки із „Братів Карамазових”; розмова Міті у в’язниці, сама по собі легенда про великого інквізитора, — усе це допомогло мені побачити свій шлях». Особливо притягальним для неї був епізод, у якому «Старець Зосима захоплено говорить про ту любов до Бога, яка спричинює любов до брата свого. Епізод із його розмовою про любов розвивається, і та книга з її зображенням віри, має багато спільного із моїм подальшим життям»115.

Дороті не просто прочитала російські романи, здавалося, вона прожила їх. Вона була постійною завсідницею барів і багато пиячила. Малколм Кавлі писав, що бандити любили її, бо вона могла їх перепити, хоча у це складно повірити, зважаючи на її худорляву мов шпала, фігуру. У бурхливому житті цієї жінки були і трагедії. Її друг Луїс Голідей помер на її руках від передозу героїном116. У своїх спогадах Дороті Дей описує, як вона переїжджала з однієї затхлої й задушливої квартири до іншої, однак певний безлад навіть вона із її самокритичністю обійшла своєю увагою. Вона пропустила свою нерозбірливість у зв’язках, називаючи це «періодом пошуку» і туманно посилаючись на «плачевність гріха, невимовну гнітючість гріха»117.

Навесні 1918 року Дей працювала медсестрою у Королівському окружному шпиталі (King’s County Hospital) як волонтерка у той час, як епідемія смертоносного грипу прокотилася містом і світом. (Протягом березня 1918-го — червня 1920 років від епідемії загинуло понад 50 млн осіб)118. Щодня починаючи роботу з шостої години ранку, протягом дванадцятигодинного робочого дня Дороті міняла білизну, виносила судна, робила уколи, клізми і спринцювання. Шпиталь працював у режимі військового підрозділу. Коли старша медсестра заходила у відділення, молодші медсестри виструнчувалися. «Мені подобалася упорядкованість у житті і дисципліна. Натомість життя, яким я жила до цього, здавалося безладним і нікчемним, — пригадувала вона. — Однією з речей, які мене примусив усвідомити цей рік у шпиталі, було те, що організувати і дисциплінувати себе — одна з найскладніших речей у світі»119.

Із журналістом на ім’я Лайонел Мойс вона познайомилася у лікарні. У них був бурхливий фізичний зв’язок. «Ти невтомний, — хтиво писала вона йому. — Я закохалася у тебе, бо ти невтомний». Дороті завагітніла. Він наказав їй зробити аборт і вона послухалася (також забувши зауважити про це у своїх мемуарах). Однієї ночі, після того, як Мойс покинув її, Дей відчепила газову трубу від обіг­рівача у своїй квартирі і здійснила спробу самогубства. Сусід вчасно її знайшов.

У своїх мемуарах Дороті Дей пише, що залишила роботу у шпиталі через те, що він, зрештою, зробив її нечутливою до страждання і не залишав часу для того, щоб писати. Вона обійшла своєю увагою те, що також погодилася вийти заміж за вдвічі старшого за неї чоловіка, багатія з північного заходу на ім’я Берклі Тобі. Разом вони подорожували Європою, і після того, як поїздка закінчилася, Дороті покинула Берклі. У своїх мемуарах Дей пише про цю мандрівку, наче вона подорожувала самостійно, соромлячись сказати, що використала Тобі заради шансу поїхати до Європи. «Я не хотіла писати про те, чого я соромилася, — розповість вона пізніше журналісту Дуайту Макдоналду. — Я відчувала, що використала Берклі, і мені було соромно»120.

Що також важливо, Дороті двічі арештовували, уперше 1917 року у двадцятилітньому віці і потім 1922 року у двадцять п’ять. Вперший раз це було через політичний активізм. Вона дуже активно почала захищати права жінок. Її арештували за участь у протесті суфражистів, що проходив навпроти Білого Дому, і засудили разом із іншими протестувальниками до 30 днів ув’язнення. В’язні розпочали голодування, та незабаром у в’язниці у Дей, що потерпала від голоду, поступово почалася депресія. З почуття солідарності з голодувальниками вона переключилася на відчуття, що усе це якось неправильно і безглуздо. «Я взагалі втратила хоч якесь розуміння бодай якоїсь мети. Я не бачила жодного сенсу у тому, щоб бути радикально налаштованою. Я могла відчувати довкола себе лише темряву і спустошення… у мене було гидке відчуття даремності людських зусиль, безпорадності людського страждання, перемоги сили… Зло святкувало перемогу. Я була нікчемним створінням, сповненим самообманом, хворобливим почуттям власної важливості, уявного, помилкового, яким справедливо знехтували і покарали»121.

У в’язниці Дороті попросила Біблію й уважно її читала. Інші в’язні розповіли їй про одиночні камери, у яких ув’язнених замикають відразу на шість місяців. «Ніколи я не видужаю після цієї рани, цього потворного знання, що я дістала про те, на що люди здатні у своєму ставленні один до одного»122.

Дей виступала проти несправедливості, але робила це безсистемно й ідеологічно непідкріплено. Здавалося, що вона відчула, та й те несвідомо, що для неї активізм без віри зазнає поразки.

Друге ув’язнення Дороті Дей було навіть ще більш спустошливим емоційно. Вона приїхала погостювати до подруги, що була наркозалежною, у її квартиру на Скід Роу у будівлі, яка водночас слугувала і домом розпусти, і резиденцією членів радикального об’єднання Індустріальних робітників світу (ІРС)136. Саме тоді поліція провела там рейд у пошуках тих, хто займається підривною діяльністю. Копи вирішили, що Дей і її подруга — повії. Перш ніж відвезти до в’язниці, їх примусили стояти напівроздягненими серед вулиці.

Дей була жертвою червоної істерії тих часів. Однак вона також відчувала, що була жертвою власної необачності і безпринципності. Свій арешт Дороті сприйняла як звинувачення у фрагментарності її життя. «Я не думаю, що ще колись, незалежно від того, у чому мене звинувачуватимуть, я зможу зазнати більшого почуття сорому, жалю та зневаги до самої себе, аніж я зазнала тоді. Не лише тому, що мене зловили, викрили, зганьбили, публічно принизили, а й через моє усвідомлення того, що я на це заслуговую»123.

Ось кілька епізодів, які свідчать про надзвичайно глибокий самоаналіз і самокритику. Озираючись крізь роки назад, Дей критично оцінювала своє безпутне життя. Вона вважала його одним з виявів гордині, спробою визначати, що є добром і злом для неї без жодного зв’язку із чимось більшим. «Життя тіла закликало мене наче до життя достойного і повноцінного, зневажливого до людських законів, які, на моє бунтарське сприйняття, були створені для того, щоб утискати інших. Сильні могли встановлювати свої власні закони, жити свої власні життя; насправді вони були поза добром і злом. Що є добро і що зло? Досить просто придушити совість на певний час. Вдоволене тіло має свої власні закони».

Утім Дей не просто блукала у світі поверхових пристрасних захоплень, бурхливих романів, чуттєвого задоволення й егоїзму. Її надзвичайна самокритичність була спричинена глибоким духовним голодом. Щоб описати цей голод, вона вживала слово «самотність». У багатьох із нас це слово викликає в уяві образ усамітненості. І Дороті дійсно була самотньою, і вона справді від цього страждала. Однак Дей використовувала слово «самотність» також для того, щоб окреслити духовну ізоляцію. У Дороті було відчуття, що десь поряд існує якась трансцендентна мета, реальність чи діяльність, тож вона не заспокоїться, доки не знайде її. Вона була не здатна прожити життя украй легковажно — заради задоволень, успіху, навіть задля роботи, проте потребувала глибокої і абсолютної відданості чомусь священному.

Пологи

Своє третє десятиріччя Дороті Дей провела, метаючись різними шляхами у пошуках покликання. Вона спробувала себе у політиці, брала участь у протестах і маршах, однак усе це її не вдовольняло. На відміну від Френсіс Перкінс, Дей була непридатна для роботи у політиці, з її компромісами, кар’єризмом, відтінками сірого і брудом. Їй потрібна була сфера, яка поєднувала б внутрішнє визнання себе неспроможною, самозречення, відданість чомусь чистому, бездоганному. Дороті з тривогою й самокритикою озиралася на свій ранній активізм. «Я не знаю насправді, наскільки моя любов до знедолених і моє бажання їм служити були щирі… Я хотіла приєднатися до лав пікетувальників, потрапити до в’язниці, писати, впливати на інших і, таким чином, залишити свій слід у світі. Скільки ж честолюбства й меркантильності було у цьому всьому»124.

Потім Дей обрала літературний шлях. Вона написала про своє невпорядковане раннє життя роман «Одинадцята не­займана», який узявся видати один нью-йоркський видавець і викупила за 5 тисяч доларів якась голлівудська студія125. Та роман такого штибу також не вгамував ту снагу, і зрештою через цю книгу Дороті було неймовірно соромно — пізніше вона думала про те, щоб викупити усі наявні примірники.

Дороті Дей вважала, що її жагу зможе вдовольнити романтичне кохання. І закохалася у чоловіка на ім’я Форстер Баттергам. Не­одружені вони жили разом у будинку на Стейтен-Айленд, який Дей придбала на кошти, отримані за свою книгу. Форстер у «Довгій самотності» змальований дуже романтично — він анархіст, англієць за походженням біолог. Насправді ж усе було набагато прозаїчніше. Він виготовляв вимірювальні прилади на заводі, виріс у Північній Кароліні, навчався у Технологічному інституті Джорджії і цікавився радикальною політикою126. Проте кохання Дей до Форстера було справжнім. Вона покохала його за переконання, за його уперту відданість їм, за його любов до природи. Вона усе ще продовжувала благати його одружитися з нею після того, як з’ясувалися їхні протиріччя у поглядах на фундаментальні речі. Дей усе ще залишалася пристрасною сексуальною жінкою, і її пристрасть до Форстера теж була справжня. «Мій потяг до тебе — болісне, а не приємне почуття, — написала вона у листі, який був опублікований після її смерті. — Це чарівна жага, яка примушує мене хотіти тебе більше за будь-що у світі. Через неї я почуваюся так, ніби я насилу існуватиму, допоки не побачу тебе знову». 21 вересня 1925 року під час одного з їхніх розставань, Дей написала Форстеру: «Я придбала собі гарненьку нову сорочку, дуже незвичну й усю мереживну, також кілька нових трусиків, які, я певна, тебе зацікавлять. Я щоночі багато думаю і мрію про тебе, і якщо мої мрії можуть якось впливати на тебе здалеку, я упевнена, вони не дадуть тобі заснути».

Коли читаєш про усамітнене життя Дей і Баттергама, яким вони жили на Стейтен-Айленді, читаючи, розмовляючи, кохаючись, складається враження, що вони, як і багато інших молодих, щойно закоханих пар, намагаються вибудувати те, що Шелдон Ванаукен137 назве «сяючий бар’єр», загороджений стіною сад, відрізаний від світу, в якому їхнє кохання залишатиметься чистим і бездоганним. Зрештою, снагу Дей неможливо було утримати всередині сяючого бар’єра. Живучи із Баттергамом, здійснюючи з ним довгі прогулянки узбережжям, вона досі відчувала прагнення до чогось більшого. Окрім того, вона хотіла дитину. Без неї будинок здавався їй порожнім. Коли 1925 року двадцятивосьмирічна Дороті дізналася, що вагітна, вона відчула неймовірне піднесення, та Баттергам не поділяв її почуттів. Сучасний чоловік, що удавав із себе радикала, Форстер не вважав чимось вартісним народження нових людських створінь у світ. Звісно, він не вірив у буржуазний інститут шлюбу, і так ніколи і не погодився одружитися із Дей.

Під час вагітності Дороті спало на думку, що більшість описів пологів були написані чоловіками. Вона зібралася це виправити, і незабаром опісля народження дитини написала про здобутий досвід есе, яке, зрештою, вийде у «Нових масах»138. Дей яскраво змалювала самі по собі фізичні потуги під час пологів:

Землетрус і вогонь пронеслися моїм тілом. Моя душа була територією бойових дій, де у найжахливіший спосіб були закатовані тисячі. Крізь натиск і рев катаклізму, що вирував довкола мене, я чула бубоніння лікаря і відповідала на бубоніння медсестри у моїй голові. Зі щасливим спалахом вдячності я усвідомила, що ось-ось зійдуть небеса.

Коли народилася її донька Тамара, Дороті переповнювала вдячність: «Якби я написала найкращу книгу, створила найвеличнішу симфонію, намалювала найпрекраснішу картину чи виліпила найвитонченішу статую, я не почувалася б досконалішим і щасливішим творцем, аніж коли до моїх рук поклали моє дитя». Дороті відчувала потребу у комусь, кому вона могла б подякувати. «Жодна людська істота не здатна сприймати чи вміщувати настільки безмежний потік любові і радості, як я тепер часто відчуваю після народження моєї дитини. Із цим виникла потреба молитися, славо­словити»127.

Та кому дякувати? Кому молитися? Відчуття реальності й іманентності Бога зійшло на Дороті, зокрема, під час довгих прогулянок, коли неочікувано для себе вона почала молитися. Їй не вдавалося молитися навколішки, та під час піших прогулянок слова вдячності, прославляння і покори, здавалося, самі лилися з неї. Прогулянка, починаючись зі страждання, могла скінчитися радістю.

Дей не шукала відповіді на питання, чи існує Бог, а просто була поінформована про божественну присутність поза нею. Вона підкорялася розумінню, що незалежно від чийогось особистого бажання, існує щось важливе, що надає життю форми. Своє життя радикалки, що позначалося активною життєвою позицією та самовпевненістю, Дороті нині перетворювала на життя, сповнене смирення. Це сталося завдяки Богу. Як пізніше висловиться Дороті, вона почала розуміти, що «служіння, поклоніння, вдячність, молитва — це найшляхетніші учинки, на які здатна людина у цьому житті»128. З народженням дитини почалося перетворення Дороті з фрагментарної особи на особистість, зосереджену довкола внутрішнього стрижня, із нещасної представниці богеми на жінку, яка знайшла своє покликання.

У Дей не було якогось очевидного способу реалізувати свою віру. Вона не належала до жодного віросповідання, не дуже розбиралася у теології чи традиційній релігійній доктрині, та вона постійно відчувала незриму присутність Бога. «Як так складається, що Бога немає, — запитувала вона Форстера, — коли є усі ці прекрасні речі?».

Увагу Дей привернула католицька віра. Не церковна історія вабила її, чи авторитет папи, чи навіть політична і соціальна позиції, які обрала церква. Вона нічого не розуміла в католицькій теології і була знайома з самою церквою лише як із відсталою, нерішучою й політично реакційною силою. Дороті вабили люди, а не вчення. Це були католицькі іммігранти, про яких вона писала і яким допомагала, їхня бідність, їхня гідність, їхній дух громади і їхня великодушність до тих, хто потрапив у безвихідь. Друзі Дей переконували її, що їй не потрібна релігійна інституція для того, щоб поклонятися Богові, й у будь-якому разі, безумовно, не така ретроградна як католицька церква, та досвід радикалки навчив Дей якомога ближче спілкуватися із тими, хто страждає, для того, щоб розділити з ними їхній життєвий шлях, що означало приєднатися до їхньої церкви.

Дороті Дей помітила, що завдяки католицизму були влаштовані життя багатьох незаможних міських родин. Він заслужив їхню відданість. Вони щедрим потоком заповнювали його церкви щонеділі й на церковні свята, у миті радості й скорботи. У той самий спосіб католицька віра надасть упорядкованості її життю, і, як вона сподівалася, надасть упорядкованості життю її дочки. «Усі ми прагнемо порядку, і у Книзі Йова пекло змальоване як місце, де його немає139. Я вважала, що „належність” до якоїсь церкви надасть життю [Тамари] упорядкованості, якої, як мені здавалося, бракувало моєму власному»129.

Віра дорослої Дей була палкішою і радіснішою, аніж віра, яку вона відчувала підлітком. Дей особливо приваблювала Свята Тереза Авільська140, іспанська письменниця-містик і черниця шістнадцятого століття, чий досвід багато в чому перегукувався із власним досвідом Дороті: дуже набожна у дитинстві, відчуття жаху від усвідомлення власної гріховності, епізодичні стани, які можна було б описати як сексуальний екстаз у моменти, коли вона відчувала Божественну присутність, палке прагнення реформувати людські інституції й допомагати бідним.

Життя Терези було шляхом самозречення. Вона спала під однією вовняною ковдрою. У її монастирі не було жодного джерела тепла, окрім печі в одній із кімнат. Її дні були сповнені молитвою і покаянням, але також вона завжди була радісна. Дей казала, що їй надзвичайно сподобалося, що Свята Тереза вдягла червону сукню того дня, коли стала черницею. Вона була у захваті й від того, як одного разу Тереза шокувала своїх приятельок-черниць тим, що дістала кастаньєти і почала танцювати. Будучи уже матінкою-ігуменею, коли вона помічала, що черниці починали сумувати, Тереза давала розпорядження на кухню приготувати біфштекси. Вона казала, що життя схоже на «ніч, проведену у незатишному заїзді», тож непогано було б зробити усе можливе для того, щоб воно було трохи приємнішим.

Дей поступово ставала католичкою, та поруч не було жодного католика-практика. Зустрівши якусь черницю, що ішла вулицею, вона попросила її наставництва. Черниця була шокована необізнаністю Дей у католицькому вченні і насварила її за це, однак радо її зустріла. Дороті почала щотижня відвідувати богослужіння, навіть коли їй цього не хотілося. Вона запитувала себе, «Чому я віддам перевагу? Церкві чи власному бажанню?». Вона вирішила, що навіть якщо їй більше подобається проводити недільні ранки, гортаючи газети, вона обере церкву, а не власні бажання.

Зрештою, шлях до Бога означав розрив із Форстером. Його світогляду були притаманні науковість, скептицизм і емпіричність, тож він віддав своє життя світові матеріальному, несамовито чіпляючись за свої переконання так само, як Дей трималася за своє уявлення про богостворений Усесвіт.

Процес їхнього розриву тривав певний час і завдав чимало душевних страждань і сліз. Якось за обідом Форстер поставив ті запитання, що цікавили більшість із радикально налаштованих друзів Дороті: чи вона не втратила здоровий глузд? Хто її примушує іти до такої архаїчної і відсталої інституції, як церква? Хто ця таємнича особа у її житті, що у такий спосіб спотворює її?

Дей здивували пристрасність і сила, що крилися у його запитаннях. Нарешті вона спокійно сказала: «Це Ісус. Я думаю, той, хто підштовхує мене до католицизму, це Ісус»130.

Форстер зблід і замовк. Він закляк і лише сидів та пильно дивився на Дороті. Вона запитала, чи можуть вони продовжити розмову про релігійні переконання, та він узагалі нічого їй не відповів, навіть і не поворухнувши головою на знак згоди чи заперечення. Потім Форстер склав руки на столі у такому жесті, що нагадав Дей, як роблять школярі, коли перед учителями намагаються вдавати з себе слухняних учнів. Кілька секунд він ось так просидів, потім підняв свої стиснені в кулаки руки, і з розмаху гупнув ними по столу, через що тарілки і чашки дзенькнули. Дей злякалася, що Форстер втратить контроль і почне бити її своїми стиснутими кулаками, та він цього не зробив. Форстер підвівся і сказав Дей, що вона несповна розуму. Потім один раз обійшов довкола столу і вийшов із будинку131.

Ці скандали не поклали край їхній любові чи пристрасті одне до одного. Дей усе ще просила Форстера одружитися із нею і офіційно стати батьком Тамари. Навіть після того, як Дороті фактично зреклася чоловіка заради церкви, вона писала йому: «Я щоночі мрію про тебе — як я лежу у твоїх обіймах і можу відчувати твої поцілунки, і це мука для мене, хоча і дуже солодка. Насправді я кохаю тебе більше за будь-що інше у світі, однак я нічого не можу вдіяти зі своїм релігійними почуттями, які мучитимуть мене доти, доки я не чинитиму так, як вважаю за потрібне»132.

Кохання Дороті до Форстера парадоксальним чином відкрило її для віри. Воно, порушивши її панцир, виявило ніжні і більш уразливі ділянки її серця для інших різновидів любові. Воно забезпечило її зразком. Як сказала Дей, «я пізнала Бога завдяки цілісній любові, фізичній і духовній водночас»133. Це було більш зріле розуміння, ніж її підліткове прагнення розділити світ між тілом по один бік і душею по інший.

Навернення

Процес навернення у віру був скрушною, безрадісною справою. Дей, лишаючись собою, зробила його складним для самої себе. Вона критикувала себе щохвилини, сумніваючись у власних мотивах і діях, вагаючись між радикалізмом свого попереднього «я» і відданістю церкві, якої вимагало її нове життя. Якось, коли Дороті йшла на пошту, її охопило почуття зневаги до власної віри. «І ось ти, і все твоє єство заклякли. Ти біологічна. Як корова. Молитва для тебе те саме, що опіум для народу»141. Вона продовжила повторювати цю фразу подумки: «Опіум для народу». Однак, продовжуючи свою прогулянку, Дороті Дей підсумувала, що молилася не для того, щоб позбутися болю. Вона молилася тому, що була щаслива і хотіла подякувати Богові за своє щастя134.

Дороті Дей охрестила свою Тамару у липні 1927 року. Опісля відбулося святкування, і Форстер приніс кілька зловлених ним омарів. Та потім він посварився із Дей, укотре повторюючи, що все це — усього просто дикунська тарабарщина, і пішов.

Офіційно Дороті приєдналася до церкви 28 грудня 1927 року. У цей момент вона не відчувала жодної розради. «У мене не було жодного відчуття спокою, жодної радості чи усвідомлення правильності того, що я роблю. Це просто було чимось, що потрібно зробити, щось, через що я мусила пройти»135. Коли над Дей здійснювалися таїнства, коли вона приймала Хрещення, проходила Покаяння й отримувала Святе Причастя, вона почувалася лицеміркою. Вона діяла механічно, байдуже опускаючись навколішки. Вона боялася, що хтось може побачити її, боялася, що зраджує бідних і переходить на бік реакційної сили, приєднується до інституції, яка підтримує маєтність, можновладців і еліту. «Чи ти упевнена в собі? — запитувала вона себе. — Що це за акторство? Що за вчинок ти зараз здійснюєш?».

Самокритична, як завжди, Дороті Дей протягом наступних місяців і років, намагаючись зрозуміти, чи її віра глибока і чи достатньо вона реалізується на практиці, запитувала себе: «Наскільки незначним, наскільки мізерним було те, що я зробила відтоді, як стала католичкою, — думала я. — Наскільки егоцентричним, наскільки заглибленим у себе, наскільки позбавленим почуття колективу! Моє літо, яке минуло у тихому читанні і молитвах, моя самозаглибленість здавалися гріховними, коли я спостерігала за моїми братами, як вони боролися не заради себе, а заради інших»136.

Обираючи релігію, Дороті вибрала складний шлях. Часто говорять, що релігія робить життя людей простішим, забезпечує їм заспокійливу присутність люблячого й усезнаючого батька. Безсумнівно, Дей переживала це інакше. Для неї це був складний конфлікт із собою, подібний до того, який описав Йосеф Соловейчик у відомій примітці до своєї книги «Людина Галахи»142. Ось скорочена версія цієї примітки.

Згідно з цими поглядами, релігійний досвід спокійний і чітко упорядкований, лагідний і витончений; це ніби чарівний струмінь для озлоблених душ і непорушні води для бентежних умів. Людина, що «прийшла з поля стомленою» (Книга Буття 25:29); з поля бою і життєвих кампаній, із царини мирської, сповненої сумнівами і страхами, суперечностями і спростуваннями, горнеться до релігії наче дитина до матері, і знаходить на її колінах «притулок для свого чола, гніздечко для облишених молитов» і втіху опісля своїх розчарувань і нещасть. Цей руссоїстський світогляд залишає свій відбиток на усьому романтизмі, від самого початку його розвитку до його кінцевих (трагічних!) проявів у свідомості сучасної людини. Тому представники релігійних спільнот тяжіють до зображення релігії з яскравістю кольорів, що засліплюють око, немов якусь поетичну Аркадію, царину простоти, цілісності й спокою. Насправді цей світогляд є помилковим й оманливим. Та релігійна свідомість, що є найбільш ґрунтовною і найбільш піднесеною, що проникає до найглибших глибин і здіймається до найвищих висот, на практиці не є такою вже й простою та затишною.

Навпаки, вона надзвичайно складна, сувора і звивиста. У тому, що вважається її складністю, полягає її велич. Свідомість homo religiosis кидає гіркі звинувачення на власну адресу і негайно починає жалкувати про це, з надмірною суворістю засуджує свої бажання і прагнення, і разом із тим сама поринає у них з головою, принизливо ганьбить свої власні риси, щосили відмахуючись від них, та все ж сама кориться їм. Це відбувається в умовах духовної кризи, душевних підйомів і спадів, в умовах протиріч, що постають зі ствердження і заперечення, самозречення і завищеної самооцінки. На початковій стадії релігія не є притулком прощення і милосердя для тих, хто зневірився і занепав духом, чарівним струмком для скрушених душ, але є несамовитим, стрімким потоком людської свідомості з її кризами, муками і стражданнями.

На початку свого релігійного шляху Дей зустріла трьох закоханих жінок, які збиралися виходити заміж, однак не спали зі своїми майбутніми чоловіками, хоча їм цього дуже хотілося, що було цілком очевидно. Зіткнувшись з їхнім самообмеженням, Дей почала відчувати, «що католицизм був чимось дорогоцінним, справжнім і захопливим… Я бачила, як вони билися над моральними проблемами, над принципами, за якими вони жили, і це звеличило їх у моїх очах»137.

Дороті відвідувала месу щодня, що означало прокидатися удосвіта. Протягом дня вона дотримувалася монастирського молитовного правила, щодня приділяла час релігійним дисциплінам, читала Святе Письмо, молитви за чотками. Вона дотримувалася посту і сповідувалася.

Ці ритуали могли перетворитися на рутину, як виконання гам для музиканта, та Дороті Дей вважала цю рутину необхідною, навіть якщо вона була нудною. «Без церковних таїнств, головним чином таїнства Євхаристії, Святого причастя, як її називають, я не маю жодних сумнівів, що не змогла б продовжувати свій шлях… Я не завжди приступала до нього через потребу, чи з радістю і відчуттям подяки. Якщо 38 років майже щоденно причащатися, можна визнати це рутиною, однак це подібно до рутини споживання щоденної їжі»138.

Ці узвичаєні практики сформували духовний стрижень життя Дороті Дей. Від фрагментарності свого раннього життя вона рухалася до цілісності.

Утілення в життя Євангелія

Тепер Дей на початку свого четвертого десятка. Наслідки Великої депресії відчувалися на повну. Щоб мобілізувати пролетаріат і застосувати католицьке соціальне учення для виховання соціуму, у якому людям простіше бути хорошими, у 1933 році вона заснувала газету «Католицький робітник» (Catholic Worker). Це була не лише газета, а ще і рух, що поширювався у стареньких офісах Нижнього Мангеттена, де усі працювали без заробітної плати. За три роки тираж газети становив 150 тисяч примірників зі збутом у п’ятистах округах по всій країні139.

У редакції газети розташовувалася безкоштовна їдальня, у якій щоранку годували майже півтори тисячі бідняків. Вона фінансувала низку притулків для безхатченків, які у період із 1935 по 1938 рік надали дах над головою майже п’ятдесят тисяч разів. Дей і її колеги також організували і посприяли появі іще понад тридцяти притулків у Сполучених Штатах і Англії. Зрештою вони відкрили і посприяли виникненню аграрних комун від Каліфорнії до Мічиґана та Нью-Джерсі. Вони проводили марші і різні заходи. Частково це були спроби вибудувати спільноту, вилікувати самотність, якою позначене людське існування.

Для Дей роз’єднаність була гріхом: відокремлення від Бога, ві­докремлення один від одного. Єдність була праведністю: об’єд­нання людей і злиття душ. «Католицький робітник» поєднував ці теми. Це водночас була і газета, і активістська благодійна організація. Це було релігійне видання, яке також закликало до економічних зрушень. У газеті йшлося про внутрішнє життя, але й про політичний радикалізм. Вона зводила багатих із бідними; поєднувала теологію й економіку, турботи матеріальні і духовні, тіло і душу.

Дей наполягла на тому, що треба бути радикальними, щоб докопуватися до самих коренів соціальних проблем. І хоча газета й була католицькою, та все ж узяла на озброєння філософію персоналізму, суттю якої є утвердження гідності кожної людини, створеної на подобу Божу. Як персоналістка Дороті з підозрою ставилася до усього великого, чи це був уряд, що мав великі повноваження для кон­тролю і втручання у життя громадян, чи великі корпорації. Дей із підозрою ставилася навіть до філантропії значного розмаху. Вона постійно переконувала своїх колег «залишатися малими»: розпочни свою роботу із місця, у якому ти живеш, із маленьких конкретних потреб безпосередньо довкола тебе. Допоможи зменшити напруження на своєму робочому місці. Допоможи нагодувати людину, що прямо перед тобою. Персоналізм дотримується думки, що у кожного з нас є глибокий особистий обов’язок жити скромно, піклуватися про потреби наших братів і сестер і ділити з ними їхнє щастя і горе. Персоналіст змушує свою цілісну особистість допомагати іншій цілісній особистості. Цього можна досягти лише за допомогою безпосередньої взаємодії усередині невеличких спільнот.

Усе своє подальше життя до самої смерті 29 листопада 1980 року Дороті Дей лишатиметься католицькою подвижницею, працюючи у газеті і розносячи хліб і суп бідним і душевнохворим. Вона написала одинадцять книг і понад тисячу статей. Технічна робота із забезпечення діяльності була марудною. Тоді не існувало комп’ютерів і копіювальних апаратів. І щоб надіслати газету передплатникам, співробітники мусили щомісяця друкувати десятки тисяч адрес. Репортери самі продавали газету на вулицях. Дей відчувала, що недостатньо просто турбуватися про бідних, «слід жити з ними, також ділити з ними їхні страждання. Відмовитися від приватності, ментального і духовного комфорту так само, як і фізичного»140. Вона не просто відвідувала притулки для знедолених і безхатченків, ненадовго залишаючи власне комфортне житло. Вона сама мешкала у притулках із тими, кому вона допомагала.

Робота була складною — неупинно роздавати порції кави і супу, знаходити фінансування, писати статті для газети. «Сніданок — товста скиба черствого хліба, — якось написала Дороті Дей у своєму щоденнику, — і трохи поганенької кави. Я диктую десяток листів. Мій мозок — туман. Я заслабка, щоб піднятися сходами. Я вирішила, що мушу провести цей день у ліжку, та весь час думаю про те, що все йде не так через мою вдачу. Довкола мене огидний безлад, галас, люди, і у мене немає енергії, внутрішньої усамітненості і сили»141.

Часом ми вважаємо святих чи тих, хто живуть як святі, неземними, відірваними від життя, що існують у якійсь вищій духовній реальності. Проте досить часто вони навіть набагато менше відірвані від земного життя, аніж усі інші. Вони набагато більше просотані цим земним життям, більше мають справу з брудом, з практичними проблемами людей, що довкола них. Дей і її колеги спали у холодних кімнатах, вдягалися у пожертвуваний одяг і не отримували зарплатню. Здебільшого голова Дей була зайнята не теологією, а тим, як уникнути тієї чи іншої фінансової кризи чи влаштувати так, щоб певна людина отримала потрібне їй лікування. 1934 року Дороті Дей у своєму щоденнику зазначила перелік справ, які робила протягом дня, суміш священного і приземленого: вона прокинулася, відвідала месу, приготувала сніданок для колег, відповіла на листи, вирішила бухгалтерські питання, почитала книжку, написала натхненний меседж для подальшого копіювання і розповсюдження. Потім прийшов співробітник благодійної організації у пошуках одягу для конфірмації143 для якоїсь дванадцятирічної дівчинки, потім прийшов один із новонавернених, щоб показати свої релігійні дописи, потім зайшов фашист для того, щоб розворушити ненависть серед постійних мешканців, згодом приїхав молодий художник із кількома малюнками Святої Катерини Сієнської144 і так далі.

Атмосфера була схожа на ту, про яку писав німецький лікар-місіонер Альберт Швейцер, змальовуючи свою лікарню в африканських джунглях. Він не брав на роботу до лікарні ідеалістів, так само, як і тих, хто насправді усвідомлював, скільки він дає цьому світові. Звичайно ж, він не наймав людей, які збиралися «робити щось особливе», а потребував лише тих, які безперервно надаватимуть допомогу без усіляких сентиментів, вважаючи, що вони просто робитимуть те, що потрібно виконати. «Тільки людина, яка вважає свій вибір сам собою зрозумілим, цілком природним, а не чимось винятковим, видатним, яка і гадки не має про героїзм, а думає лише про обов’язок, узятий на себе з тверезим ентузіазмом, здатна бути таким духовним піонером, яких потребує цей світ»142.

Від природи Дей не була істотою соціальною. Вона мала вдачу письменниці, дещо відстороненої, якій нерідко хотілося усамітнитися, та вона щодня змушувала себе майже увесь час знаходитися серед людей. Багато з тих, кому вона допомагала, мали психічні захворювання чи страждали на алкоголізм. Суперечки були звичним явищем. Відвідувачі могли бути грубими, неприємними, зловживати лайкою. Та все ж Дороті примушувала себе сидіти за столом і зосереджуватися на конкретній людині, що була перед нею. Ця людина могла бути п’яною і непослідовною, однак Дей сиділа, уважно і з повагою вислуховуючи її.

Дороті завжди мала із собою записники і використовувала вільні хвилини для того, щоб писати: щоденникові записи для себе і низку постійних рубрик, есе і повідомлень для інших. Вади інших людей ставали нагодою для того, щоб обміркувати її власні знач­ніші вади. Як вона колись написала у щоденнику, «Пияцтво й усі супутні гріхи, що йдуть слідом за ним, настільки вочевидь гидкі і потворні, й означають таке нещастя для бідного грішника, що тим важливіше не засуджувати і не звинувачувати. В очах Господа приховані підступні гріхи, що виявляються потайки, мають бути набагато гіршими. Ми мусимо докладати усі свої вольові зусилля для того, щоб любити усе більше і більше — продовжувати ставитися один до одного з любов’ю. Вони мають допомогти нам побачити огидність наших власних гріхів, щоб ми щиро розкаялися і зненавиділи їх»143.

Дороті остерігалася почуття духовної гордині, самовдоволення, упевненості у правильності своїх учинків, яке могло виникати у неї з огляду на те, що вона робила добру справу. «Мені доводиться час від часу зупиняти себе, — писала вона. — Несподівано для себе я усвідомила, що кидаюся від однієї людини до іншої — ще і ще тарілок із супом, ще і ще тарілок з хлібом, а вдячність голодних у моїх вухах зливається у надокучливий голосний гамір. Голод моїх вух може бути так само сильний, як і потреба чийогось шлунка; задоволення чути ті слова вдячності»144. Дей вважала, що гріх гордині чатує у кожному закутку, і таких закутків дуже багато навіть у благодійній організації. Допомагати іншим — означає жити із величезною спокусою.

Страждання

Замолоду Дороті Дей наслідувала Достоєвського — її життя було сповнене пияцтвом і безладом, навіть коли вона усвідомила, що Господь незримо стежить за нею. Проте внутрішньо, як зазначив Пол Ель, вона була не достоєвською, а толстовською. Вона не була загнаною у пастку твариною, що вимушена страждати через обставини; вона ревно прагнула страждання. На кожному кроці свого життєвого шляху, тимчасом як більшість людей намагалися б досягти комфорту й уникнути складнощів — те, що економісти називають особистою вигодою, а психологи — щастям, — Дороті обирала інший маршрут, пориваючись до дискомфорту і труднощів, щоб вдовольнити свою жагу до святості. Вона обирала роботу в некомерційній організації не лише для того, щоб мати змогу активно діяти, а й палко бажала жити відповідно до Євангелія, навіть якщо це означало жертвувати і страждати.

Розмірковуючи про майбутнє, більшість людей намагаються вигадати, як зробити своє життя щасливішим. Та зверніть увагу на унікальну річ. Пригадуючи вирішальні події, що сформували їх, ніхто зазвичай не розповідає про щастя. Найбільш значущими видаються саме тяжкі випробовування. Більшість людей прагне бути щасливими, однак розуміють, що їх виховали страждання.

Дей була нетиповою, можливо навіть неправильною, адже складається враження, що інколи вона ніби вишукувала страждання, аби дістатися глибини. Імовірно, вона помітила, як і ми всі помічаємо, що люди, яких ми називаємо глибокими, майже завжди у своєму житті витримали період страждань чи кілька таких періодів. Здавалося, що Дороті навмисне намагається відшукати такі періоди, уникаючи звичайних природних радощів життя, які б дали відчуття простого земного щастя. Часто Дороті Дей відшукує нагоди для духовного героїзму, нагоди допомагати іншим, героїчно витримуючи труднощі.

Для більшості з нас у стражданні немає по суті нічого шляхетного. Як і невдача часом буває звичайною невдачею (а не твоїм шляхом, щоб стати наступним Стівом Джобсом145), так само і страждання інколи є чимось деструктивним, і потрібно якомога швидше його позбутися або вилікуватися від нього. Коли страждання не пов’язане із певною більшою метою, воно спричинює дрібнішання людини або знищує її. Коли страждання не є складовою значущіших процесів, виникають сумніви, нігілізм і розпач.

Проте деякі люди здатні пов’язувати своє страждання із певною більшою метою. У своєму стражданні вони солідарні з усіма іншими, хто колись страждав. Цих людей явно звеличують їхні тяжкі випробовування. Усе визначає не страждання саме собою, а те, як воно переживається. Замисліться про те, як Франклін Рузвельт після поліомієліту повернувся у політику глибшим і здатним до емпатії. Часто фізичні страждання чи соціальна нерівність змушують людину поглянути на ситуацію збоку, ніби сторонній спостерігач, навчають розуміти, що саме переживають інші.

Перша важлива річ, яку спричинює страждання, це те, що воно примушує тебе заглибитися в себе. Теолог Пауль Тілліх146 писав, що люди, які стійко витримують страждання, опинившись поза звичайними турботами життя, виявляють, що вони не ті, ким себе вважали. Скажімо, страждання, що супроводжує створення величного музичного твору чи втрату близької людини, пробиває наскрізь ту підлогу, яку вони вважали нижнім перекриттям у своїй душі, виявляючи простір під ним, і потім воно пробиває наскрізь уже цю нову підлогу, виявляючи інший простір, і так далі. Людина, що страждає від болю, дістається незвіданої території.

Страждання виявляє давнішні приховані больові точки. Воно розкриває страхітливий, досі придушуваний досвід, скоєну колись ганебну кривду. Декого воно спонукає болісно й ретельно досліджувати свої основні життєві принципи. Проте воно дарує приємне усвідомлення, що підступаєш усе ближче до істини. У стражданнях утішає відчуття, що ти проникаєш за поверхове і наближаєшся до найсуттєвішого. Воно спричинює те, що сучасні психологи називають «депресивним реалізмом», здатність бачити речі саме такими, якими вони є. Воно розбиває ущент комфортні логічні пояснення і доречні, підготовані заздалегідь наративи, що ми розповідаємо про себе, намагаючись бути зрозумілішими.

Крім того, страждання також дають змогу точніше відчувати власні недоліки, те, що вони можуть контролювати, а що — ні. Вимушено опинившись у цих глибших зонах, вимушено занурившись в усамітнений самоаналіз, люди стикаються із тим, що вони не здатні вирішити те, що там відбувається, та все ж, якщо страждати з користю для себе, винагородою за них стає відчуття того, що стаєш мудрішим і глибшим, аніж був раніше.

Страждання, як і кохання, руйнує ілюзію самовладання. Ті, хто страждає, не можуть наказати собі припинити відчувати біль чи перестати сумувати за тими, хто помер чи пішов. І навіть коли спокій починає повертатися чи в ті хвилини, коли горе відступає, лишається незрозумілим, звідки надходить полегшення. Видужання також здається частиною якогось природного або божественного процесу поза межами особистого контролю. Раптом виявляється, що на глибинних рівнях життя пов’язане з невидимими течіями і нескінченними послідовностями. У цій культурі змагання, у цьому світі Адама І, де все здобувається завдяки боротьбі, докладанню зусиль і контролю, страждання навчає людей почуватися залежними. Воно навчає тому, що життя непередбачуване і що спроби меритократів147 до тотального контролю є ілюзією.

Страждання, як не дивно, навчає вдячності. У звичайних обставинах отриману любов, ми сприймаємо як привід для самовдоволення (я вартую того, щоб мене любили), проте в часи страждань ми усвідомлюємо, наскільки незаслуженою є ця любов, наскільки насправді потрібно бути за неї вдячними. У хвилини справедливої гордості за себе ми уникаємо почуття, що комусь чимось зобов’язані, та у хвилини приниження усвідомлюємо, що для любові і турбот, якими ми оточені, немає жодних причин, що крилися б у нашій особистості.

За таких обставин у людей з’являється відчуття, що їх змело рухом якогось значнішого Провидіння. Авраам Лінкольн148 протягом усього життя страждав на депресію і потім переніс муки, зумовлені необхідністю провадити і очолювати громадянську війну, утім, коли все це закінчилося, у нього з’явилося відчуття, що Провидіння взяло його життя під свій контроль, що він був маленьким знаряддям у якомусь божественному завданні.

Саме у такий момент, у вирі труднощів, люди починають відчувати покликання. Вони не володіють ситуацією, хоча й не є цілком безпорадними. Вони не можуть визначати плин свого болю, та все ж здатні брати у ньому участь, реагуючи на нього. Вони часто відчувають приголомшливу моральну відповідальність належним чином реагувати на нього. На початку своїх страждань вони запитують: «Чому я?» чи «Чому нещастя?». Проте незабаром вони розуміють, що правильним є запитання «Що мені слід робити, коли я стикаюся зі стражданням, якщо стаю жертвою нещастя?».

Люди, які намагаються віднайти цю справжню відповідь, правильно реагуючи на своє складне випробування, відчувають, що вони перебувають на значно глибшому рівні, аніж рівень особистого щастя. Вони не кажуть: «Так, я намагаюся подолати величезний біль через утрату своєї дитини. Мені слід спробувати урівноважити мою гедоністичну сутність, відвідуючи вечірки і живучи наповну».

Правильною реакцією на подібний біль є не задоволення, а праведність. Я маю на увазі не суто релігійний зміст. Йдеться про розуміння болю як складової морального наратива і спробу виправити щось погане, перетворивши його на щось сакральне, певний акт жертовної роботи, що єднатиметься із ширшою спільнотою й одвічними духовними потребами. Батьки, які втратили дитину, засновують фонди; їхня померла дитина впливає на життя людей, з якими ніколи не зустрічалася. Водночас страждання нагадує нам про нашу смертність і примушує нас поглянути на життя у його найрізноманітніших проявах, ось у цьому і полягає праведність.

Видужування від страждання не схоже на видужування від хвороби. Багато людей, зрештою, не виліковуються: вони стають іншими. Вони вириваються за межі логіки особистої вигоди і поводяться парадоксально. Замість відрази до любовної відданості, що часто супроводжується стражданням, вони ще глибше занурюються у неї. Навіть потерпаючи від найгірших і найболючіших наслідків, деякі люди ще дужче відкриваються цілющій любові. Вони ще глибше і з більшою вдячністю поринають у своє вміння [любити] своїх близьких людей, свою відданість.

Отож страждання стає грізним даром, що дуже відрізняється від іншого дару, яким зазвичай вважають щастя. Щастя приносить задоволення, натомість страждання удосконалює характер.

Служіння

Спливали десятиліття, і чутки про приклад Дороті Дей поширювалися. Вона надихнула покоління католицької молоді, оскільки була не просто поборницею католицького соціального учення, а й реальним прикладом того, як потрібно жити за його принципами. Католицька соціальна доктрина базується почасти на ідеї про те, що всі життя рівнозначні, що душа наркозалежного безпритульного так само безцінна, як і найдостойнішої успішної людини. Ця доктрина ґрунтується на переконанні, що Господь ставиться з особливою любов’ю до знедолених, як це сказано в Ісаї, «Істинно шанувати Бога — означає працювати задля справедливості і турбуватися про бідних і пригноблюваних»149. Це учення наголошує на тому, що ми — єдина людська родина. Тому раби Божі мають жити громадою й у солідарності один з одним. Дей створювала свою організацію довкола цих принципів.

У 1952 році вийшла друком «Довга самотність». Книга стала бестселером, і з того часу постійно перевидається. Оскільки діяльність Дороті Дей набула розголосу, її притулки привабили юрми прихильників, і це також було певним моральним викликом. «Я стомилася чути від людей, як чудово те, що ми робимо. Здебільшого це не так вже й чудово, як їм здається. Ми переобтяжені роботою чи втомилися і роздратовані, аж ось почулося якесь грубе зауваження з черги людей — наш терпець урвався і ми вже готові вибухнути»145. Як і раніше, Дороті боялася, що через цей потік захоплення вона сама або її велика сім’я зіпсуються. І це також викликало в неї почуття самотності.

Перебуваючи майже увесь час серед людей, Дей часто була ізольована від своїх близьких. Родина віддалилася від неї, спантеличена її переходом до католицизму. Після Форстера Дей ніколи не полюбила жодного чоловіка, й усе подальше життя дотримувалася целібату. «Минули роки, перш ніж я прокинулася без палкого бажання відчувати обличчя, притиснуте до моїх грудей, руки, що обіймають мої плечі. Я відчула, що це минулося. Такою була ціна, яку я заплатила»146. Не зовсім зрозуміло, чому Дороті відчувала, що мусить заплатити таку ціну, потерпати від самотності і цнотливості, однак вона це зробила.

Життя у притулках, поїздки у довгі тури з лекціями означали перебування далеко від доньки Тамари. «Годинами я не могла заснути, — писала Дороті у своєму щоденнику 1940 року. — Я щоночі страшенно сумувала за Тамарою, на моє нещастя, а от удень, щоправда, не дуже. Мої ночі — це завжди смуток і спустошення, і здається, щойно я лягаю, як починаються тортури гіркотою і болем. Потім удень я знову достатньо сильна, щоб у вчинках своїх проявляти віру й любов і зі спокоєм та радістю рухатися уперед»147.

Дороті Дей була матір’ю-одиначкою, що очолювала багатосторонній і трудомісткий соціальний рух. Вона часто подорожувала, а тимчасом інші люди доглядали її доньку. Дороті часто відчувала, що як мати вона зазнала невдачі. Маленькою Тамара виховувалася у великій сім’ї «Католицького робітника», а у старшому віці — у школі-інтернаті. Шістнадцятирічна Тамара закохалася у волонтера із «Католицького робітника» на ім’я Девід Генессі. Дороті переконувала доньку в тому, що вона занадто молода, щоб виходити заміж, наказавши її протягом року не писати до Девіда і повертати його листи невідкритими. Дей написала Девіду, щоб він лишив її доньку в спокої, та Девід повернув ці листи непрочитаними.

Пара уперто наполягала на своєму, доки зрештою 19 квітня 1944 року не одружилася з благословення Дороті, коли Тамарі виповнилося вісімнадцять. Після народження першого із дев’яти онуків, яких донька подарує своїй матері, молода родина переїхала на ферму в Істон, штат Пенсильванія. Шлюб Тамари і Девіда тривав до кінця 1961 року, коли вони розлучилися. Протягом тривалих проміжків часу Девід був безробітним і боровся із психічним захворюванням. Зрештою, Тамара переїхала і оселилася поблизу ферми «Католицького робітника» на Стейтен-Айленді. Інші люди описували її як людину лагідну, добру і гостинну, без тієї рушійної духовної снаги, із якою боролася її мати. Тамара приймала людей такими, якими вони були, і любила їх безумовною любов’ю. Вона померла 2008 року у віці вісімдесяти двох років у Нью-Гемпширі. Тамара залишалася відданою соціальному робітничому руху, проте у неї було надзвичайно мало часу для того, щоб проводити його з матір’ю.

Зіткнення

Невгамовна Дороті Дей протягом більшої частини свого життя розривалася між різноманітними потребами та схильностями. Часом вона міркувала над тим, щоб залишити газету. «У „Католицькому робітнику“ я занадто багато часу проводжу зі світом. Світ страждає і помирає. Я не страждаю і не помираю у КР. Я пишу і говорю про це»148. У неї також була думка стати непомітною, піти працювати в лікарню санітаркою, знайти кімнату, щоб жити там, де працюєш, найліпше поряд із церквою: «Там, подалі від шумовиння міста, живучи поруч зі знедоленими, працювати, навчатися, молитися, страждати, мовчати».

Зрештою, Дей вирішила не йти. Вона вибудувала низки спільнот — довкола газети, довкола притулків і довкола сільських комун. Завдяки спільнотам у неї були родини і радість.

«Письмова праця, — поділиться вона на одній зі шпальт газети у 1950 році, — це певний акт єднання. Це послання, воно настільки ж заспокоює нас, втішає, допомагає нам і радить, наскільки вимагає того самого з нашого боку. Це складова наших людських взаємин один із одним, вияв нашої любові і турботи один про одного»149.

Дороті Дей ще не раз поверталася до цієї теми, змагаючись зі своєю суперечливою сутністю: відлюдницькою вдачею і також потягом до інших. «Єдина відповідь на самотність у нашому житті, яку ми усі рано чи пізно вимушені відчути, це спільнота, — зауважила вона. — Спільно жити, спільно працювати, співчувати один одному, любити Бога і любити свого ближнього, і жити поряд із Ним громадою, — так ми можемо висловити свою любов до Нього»150. Наприкінці «Довгої самотності» вона вигукує в одному зі своїх численних поривів вдячності:

Неочікувано для себе, я, безплідна жінка, виявилася радісною матір’ю дітей. Це не просто — завжди бути радісною, пам’ятати про обов’язок утішати. Найважливіше у «Католицькому робітнику» — це бідність, скажуть одні. Найважливіше у «Католицькому робітнику» — це спільнота, скажуть інші. Ми уже не самотні. Та останнє слово — це любов. Часом вона була, словами Старця Зосими, справою жорсткою і страхітливою, і сама наша віра у любов пройшла випробовування крізь вогонь і воду.

Ми не можемо любити Господа, якщо не полюбимо один одного, а для того, щоб полюбити, ми мусимо пізнати один одного. Ми впізнаємо Його у переломленні хліба150, і у переломленні хліба ми також упізнаємо один одного, і ми більше не самотні. Царство Небесне — це весільний бенкет, і життя — це також весільний бенкет151, навіть із єдиним шматком хліба, якщо є теплі товариські стосунки151.

На перший погляд може видаватися, ніби Дей виконувала таку су­спільну роботу, яку нині вважає за потрібне виконувати молодь — роздавати їжу, забезпечувати прихистком. Та насправді її життя ґрунтувалося на інших принципах і рухалося у напрямках, дуже відмінних від тих, які обирають у своєму житті нинішні благодійники.

Рух католицьких робітників мав полегшити страждання бідних, проте це не було його основною метою чи організувальним принципом. Основна ідея полягала у тому, щоб надати модель того, яким буде світ, якщо християни насправді житимуть так, як наказує Євангеліє, і відчуватимуть любов. Це означало не лише допомагати бідним, а й подолати свою ушкодженість, чому допомагали інші люди. «Лягати спати пізно вночі, відчуваючи огидний запах немитих тіл. Відсутність особистого простору, — пише Дей у своєму щоденнику. — Однак Христос народився у [яслах], і сам хлів — зазвичай брудне і смердюче місце. Якщо Пречиста Мати змогла стерпіти це, чому я не зможу»152.

Як написав журналіст Ішай Шварц, для Дороті Дей «усяка значуща діяльність набувала своєї значущості лише завдяки своєму зв’язку з Богом». Щоразу, коли Дороті знаходила для когось щось із одягу, це був акт служіння Господу. Ідея про розподіл допомоги, наче від вищих до нижчих, викликала у Дей відразу, оскільки принижувала бідних і була виявом неповаги. Будь-який акт допомоги був для Дей рухом угору, спрямованим до бідних і до Бога, і вдоволенням якоїсь внутрішньої потреби. Шварц пише, що Дороті вважала за необхідне «інтерналізувати бідність як особисту чесноту», сприймати бідність як спосіб досягнення єдності з іншими і стати ближчим до Бога. Відокремити суспільну роботу від служіння Богові — означало б відокремити її від призначення змінювати життя. Це було б те саме, що й відмовитися від задоволення бачити обличча Господа і почуватися вільним від матеріальних речей. Це означало б відмовитися від радості бути тим, що Вільям Джеймс називав «непідкуплена душа»152.

Самотність, страждання і біль, які витерпіла Дороті Дей, протверезить будь-кого, хто читає її щоденники. Чи Бог справді вимагає стільки втрат і мук? Чи вона не занадто багато відмовлялася від простих радощів, які дарує нам світ? Певною мірою, так. Проте почасти це хибне враження, що складається, якщо надміру довіряти її щоденникам і дописам. Настрій Дей, як і у багатьох людей, був похмурішим на сторінках щоденників, аніж у повсякденному житті. У години щастя вона не писала, натомість займалася тією діяльністю, яка робила її щасливою. Свої щоденники Дороті писала, коли розмірковувала про щось, коли хотіла детально проаналізувати те, що завдає їй болю.

Зі щоденників про неї складається враження, як про мученицю і страждальницю, та з усних розповідей постає людина, яку постійно супроводжували діти, дорогі друзі, захоплення і близьке оточення. Як казала одна палка прихильниця Дороті, Мері Летроп, «Вона мала надзвичайно велику здатність до близької дружби. Дійс­но, надзвичайно велику. Кожна дружба була унікальною, і в неї було їх багато-багато — людей, які любили її, і людей, яких любила вона»153.

Люди з оточення Дороті пригадували, що вона дуже сильно любила музику й усе чуттєве у цьому світі. Як висловилася Кетлін Джордан, «Дороті мала глибоке відчуття прекрасного… Бувало, я переривала її хвилину опери [коли вона слухала Метрополітен-Оперу153 по радіо]. Я входила і бачила її майже у стані екстазу. Це промовисто свідчило про те, що означала для неї справжня молитва… Вона часто повторювала: «Пам’ятай, що сказав Достоєвський: „Краса врятує світ”». Напевно, ми бачимо це в ній самій. Вона не відокремлювала земне і божественне»154.

Наннет

До 1960 року минуло понад тридцять років від того дня, як Дороті Дей покинула Форстера Баттергама. Переважну частину цих років він жив із простодушною і чарівною жінкою на ім’я Наннет. Коли вона захворіла на рак, Форстер ще раз звернувся до Дороті з проханням доглянути Наннет до смерті. Звичайно ж, Дороті, не вагаючись, погодилася. Протягом кількох місяців вона проводила значну частину дня з Наннет у Стейтен-Айленді. «Наразі Наннет у дуже скрутному стані, — писала Дей у своєму щоденнику, — а до того ж, ще й біль пронизує усе її тіло. Сьогодні вона лежала і жалісно кричала. Так мало можна зробити, окрім того щоб просто бути поряд і мовчати. Я сказала Наннет, як складно втішати її, що страждання ліпше зустрічати тишею. І вона гірко зауважила: „Так, мертвою тишею”. Я відповіла їй, що висловилася б „тишею трояндового саду”»155.

Дей зробила те, що чуйні люди роблять, коли інші зазнають лиха. У певні моменти усім нам доводиться утішати інших людей, які переживають якусь емоційну травму. Багато хто не знає, як діяти у подібних ситуаціях, та декому це все ж відомо. Спочатку вони просто приходять. Вони допомагають своєю присутністю. До того ж вони не порівнюють. Чуйна людина розуміє, що тяжкі випробовування для кожного особливі і їх не слід порівнювати з чиїмись. Далі вони роблять буденні речі — готують їжу, прибирають у кімнаті, перуть рушники. Зрештою, вони не намагаються применшити те, що відбувається, не роблять спроб заспокоїти нещирими, солодкими сентиментами, не кажуть, що цей біль на краще. Вони не шукають просвітків, а роблять те, що мають робити мудрі серця у разі трагедії чи емоційної травми. Вони дотримуються пасивного активізму. Вони не метушаться, намагаючись вирішити те, що вирішити неможливо. Чуйна людина надає можливість страднику відчувати величність самого процесу страждання, дає йому змогу визначати сенс того, що відбувається. Ця людина просто перебуває поряд ночами болю й пітьми, залишаючись практичною, людяною, простою і відвертою.

Натомість Форстер протягом цього тяжкого випробування поводився жахливо. Він продовжував утікати, лишаючи Наннет на Дороті й інших доглядальниць. «Форстер у жалюгідному стані, — написала Дороті у своєму щоденнику. — Він рішуче відмовляється проводити час із Наннет. Увесь день Наннет дуже зле, її ноги і живіт сильно набрякли. Пізно увечері вона голосно жалілася, що божеволіє, і постійно кричала»156.

Неочікувано для себе, Дей страждає разом із Наннет і бореться з роздратуванням на Форстера. «Я стала настільки нетерпимою до Форстера і його постійних утеч від неї, його сліз і жалю до самого себе, що почуваюся черствою, і мені доводиться докладати зусиль, щоб подолати це. Ось такий страх хвороби і смерті».

Сьомого січня 1960 року Наннет попросила похрестити її. Наступного дня вона померла. Дей пам’ятала її останні години: «Сьогодні вранці о 8:45 опісля двох днів агонії померла Наннет. Хрест [на Голгофі] не був настільки тяжким, як це, сказала вона. Так само страждали люди у концтаборах, говорила вона, показуючи свої руки. Вона тихо померла після легкої кровотечі. На її обличчі була усмішка, спокійна і безтурботна».

Апофеоз

Коли виник радикалізм пізніх 1960-х років, Дей почала активно брати участь у русі за мир і у багатьох інших напрямках політичної діяльності тієї доби, проте за своїм фундаментальним підходом до життя вона не могла б більше відрізнятися від тих радикалів. Вони проповідували розкріпачення, свободу і незалежність. Натомість Дороті проповідувала покору, залежність і відмову від себе. Її дратувала перемога відкритої сексуальності і моральної розбещеності. Дей вороже сприйняла пропозицію когось із молоді використовувати паперові горнятка для священного вина під час Причастя. Її позиція була дуже далекою від духу контркультури, тож Дороті скаржилася на усю цю норовливу молодь: «Через це бунтарство я сумую за покірливістю — потребую і жадаю її».

У 1969 році Дороті Дей зробила у щоденнику запис, висловивши незгоду із тими, хто намагався побудувати суспільство поза усталеними церковними порядками.

Дей завжди усвідомлювала недоліки католицької церкви, проте розуміла необхідність структури. Радикали довкола неї бачили лише недоліки і хотіли відкинути усе. «Вони ніби підлітки, які довідавшись про те, що їхні батьки можуть помилятися, настільки цим шоковані, що хочуть відкинути інститути дому, родини і увійти у „спільноту”… Їх називають „молодь”, та як на мене, вони більше схожі на запізнілих підлітків із усією романтичністю, що притаманна цьому віку».

Роки, протягом яких Дороті протистояла справжнім порушенням нормальної діяльності притулків, зробили її реалісткою. «Я терпіти не можу романтиків, — сказала вона під час одного інтерв’ю. — Мені потрібні набожні реалісти». Той активізм, з яким вона стикалася, здебільшого був занадто поблажливий і необтяжливий для людей, які його демонстрували. Дей сплатила величезну ціну за те, щоб займатися суспільною роботою і втілювати в життя свою віру — розрив стосунків із Форстером, відчуженість у стосунках з родиною. «Христос був куплений мною не за тридцять срібників, але кров’ю мого серця. На цьому ринку нічого не купується задешево».

Люди довкола Дороті прославляли природність і природну людину, натомість вона вважала, що ця природна людина зіпсована і рятується лише за допомогою пригнічення природних потягів. «Нас потрібно підрізати, щоб ми росли, — зауважила Дей, — і обрізування завдає болю природній людині. Та якщо тлінне сподівається вдягнути нетлінне, якщо людина сподівається вдягнутися у Христа, нова людина, той чи інший біль є неминучими. І наскільки радісно думати про те, що, незважаючи на чиюсь нетямущість і летаргічний сон, інші у своєму духовному житті усе ж зростають».

Слово «контркультура» часто вживалося наприкінці 1960-х років, проте саме Дей жила відповідно до принципів справжньої контркультури, культури, яка суперечила не лише тогочасним цінностям масової культури — духу комерції, культу успіху в цьому світі, — а й ішла врозріз із цінностями контркультури Вудстока154, які оспівувалися медіа, — антіономізмом155, гедонізмом, неослабною зацикленістю на розкріпаченій особистості і на тому, щоб поводитися відповідно до власних бажань. На перший погляд, контркультура Вудстока, здавалося, ніби повставала проти масових цінностей, та як показали наступні десятиліття, була лише зворотною стороною культури великого «Я». Як капіталізм, так і Вудсток орієнтувалися на розкріпачення особистості і її самовираження. У комерційному суспільстві своє «Я» виражають за допомогою шопінґу і створенню свого лайфстайлу. У культурі Вудстока своє «Я» виражають, відкидаючи стриманість і оспівуючи себе. Буржуазна культура комерції могла поєднуватися із богемною культурою 60-х саме тому, що обидві вони сприяли індивідуальному розкріпаченню, обидві заохочували людей оцінювати своє життя відповідно того, наскільки вони здатні вдовольняти власні бажання.

Натомість життя Дей було орієнтоване на відмову від власного «я» і, що найважливіше, його трансцендентність. Під кінець свого життя Дороті зрідка з’являтиметься на телевізійних ток-шоу. У цих ток-шоу вона трималася із простотою і безпосередністю, а також величезним самовладанням. На сторінках «Довгої самотності» й у своїх інших працях Дороті здійснила своєрідну публічну сповідь, яка відтоді привертає увагу людей. Вона настільки відверто розповідала про своє внутрішнє життя, як ніколи не робили цього ані Френсіс Перкінс, ані Дуайт Ейзенхауер. Дороті Дей була протилежністю стриманості. Утім передумовою для її сповіді було не лише звичайне розкриття власних задумів, а й ідея про те, що зрештою усі наші проблеми подібні. Як пише Ішай Шварц, «Сповіді мають на меті розкрити універсальні істини за допомогою конкретних прикладів. За допомогою інтроспекції і зустрічі зі священиком, спокутниця використовує свій досвід для того, щоб вийти за межі свого власного життя. Таким чином, сповідь є особистим моральним учинком із суспільною моральною метою. Рефлексуючи над особистими рішеннями, ми краще розуміємо проблеми і складні завдання, з якими стикається людство, яке складається із мільярдів індивідів, що намагаються впоратися з власними рішеннями». Зізнання Дей були також теологічними. Її спроби зрозуміти себе і людство насправді були спробами збагнути Бога.

Беззаперечно, що Дороті ніколи не досягла повної духовної рівноваги і вдоволеності собою. У день, коли вона померла, на останній сторінці її щоденника була вкладена картка з рядками покаяльної молитви Святого Єфрема Сиріна, яка починалася: «Господи, Владико життя мого! Дух ледарства, зневіри, владолюбства і марнослів’я не дай мені! Дух же доброчесності, смирення, терпіння і любові, даруй мені, рабу Твоєму!»156.

Крім того, протягом свого життя Дороті, безумовно, вибудувала міцну внутрішню структуру. Її праця для інших надавала їй самій певної врівноваженості, якої бракувало у молодому віці. А під кінець була вдячність. Для напису на своєму надгробному камені вона просто вибрала слова Deo gratias157. Наприкінці свого життя вона познайомилася із Робертом Коулзом158, дитячим психіатром у Гарварді, який став її другом і довіреною особою. «Це скоро закінчиться», — сказала вона йому. І потім описала момент, коли вона намагалася зробити літературний підсумок свого життя. Усі ці роки вона писала, і було б цілком природно написати мемуари. Одного разу Дороті сіла, щоб зробити щось подібне. Вона розповіла Коулзу, що трапилося:

Я намагаюся відновити у пам’яті; я намагаюся пригадати це життя, яке Господь дав мені; кілька днів тому я записала слова «життя пам’ятає», і ось я збиралася спробувати коротко підсумувати для себе, написати, що мало найбільше значення, але я не змогла цього зробити. Я просто сиділа там і думала про нашого Господа і Його візит до нас усі ці сотні років тому, і я сказала собі, що мені надзвичайно пощастило, що Він був у моєму серці так довго протягом мого життя!

Коулз написав: «Я почув, як її голос на якусь хвильку перервався, коли вона говорила, і незабаром її очі стали трохи вологими, та вона швидко почала розповідати про своє неймовірне захоплення Толстим, ніби, таким чином змінивши тему розмови»157. Той момент відображає спокійний апофеоз, хвилину, коли після усієї роботи, усіх жертв, усього написаного і зусиль, докладених для того, щоб змінити світ, шторм, зрештою, вщухає і настає велична тиша. Адам І покірливо схиляє голову перед Адамом ІІ. Самотність закінчується. Кульмінацією цього цілого життя, сповненого самокритики і боротьби, була вдячність.



126 Дороті Дей (1897–1980) — американська журналістка, громадська діячка, активістка і одна із засновниць Руху католицьких робітників, прибічниця філософії дистрибутизму (католицької економічно теорії).

127 Пол Ель (1965) — американський письменник і редактор.

128 Джордж Еліот (справжнє ім’я — Мері Енн Еванс; 1818–1880) — англійська письменниця. Основна ідея її роману «Міддлмарч» полягає у тому, щоб показати, як слабкість може звести нанівець навіть найсильніший потяг до добра і найшляхетніші прагнення.

129 Хоча Д. Дей у своїх спогадах нібито цитує рядок із Псалма, напевно, ідеться про якийсь непоширений переклад чи просто інтерпретацію.

130 «Наслідування Христа», автором якого, імовірно, є німецький католицький монах, письменник і містик Тома Кемпійський (1380–1471), упродовж століть залишається однією з найпопулярніших християнських книг, яка наразі перекладена понад 100 мовами.

131 («Заклик»), або New York Call — одна з трьох англомовних щоденних соціалістичних газет, що була відкрито пов’язана з Соціалістичною партією Америки. Видавалася у Нью-Йорку протягом 1908–1923-го років.

132 Джон Орлі Аллан Тейт (1899–1979) — американський поет, письменник, есеїст і літературний критик, консультант із поезії Бібліотеки Конгресу США (1943–1944).

133 Джон Родеріґо Дос Пассос (1896–1970) — американський письменник португальського походження, замолоду дотримувався «лівих» поглядів і захоплювався робітничим рухом у США.

134 Майкл Ґольд (також Майк Ґольд, справжнє імя — Іцик (Іцхок, Айзек) Граніч; 1894–1967) — американський письменник, критик, журналіст єврейського походження, член комуністичної партії США. Його автобіографічний роман «Євреї без грошей» ще за життя автора був перекладений 14 мовами, започаткувавши американський пролетарський роман.

135 Юджин Ґледстовн О’Ніл (1888–1953) — американський драматург, лауреат Нобелівської премії з літератури «за силу впливу, правдивість і глибину драматичних творів, що по-новому трактують жанр трагедії» (1936), лауреат Пулітцерівської премії (1920, 1922, 1928, 1957 — посмертно). Батько Уни О’Ніл (1925–1991) — четвертої дружини Чарлі Чапліна (1889–1977), дід акторки Джеральдіни Чаплін (1944).

136 Індустріальні робітники світу («Industrial Workers of World») — міжнародна робітнича організація, представники якої вважали, що робітники мають об’єднатися у клас, а систему найманої праці необхідно ліквідувати. Розквіт організації припав на 1923 рік, коли кількість її членів нараховувала близько 100 тисяч осіб.

137 Шелдон Ванаукен (1914–1996) — американський письменник, який здобув визнання завдяки своїй автобіографічній книзі «Суворе милосердя» про свою з дружиною дружбу з Клайзом Стейплзом Льюїсом, автором циклу «Хроніки Нарнії». «Сяючим бар’єром» Ш. Ванаукен назвав обітницю, яку він і його майбутня дружина дали, щоб поділяти в житті усе — інтереси, друзів, роботу, щоб нічого не могло їх розділити. Вони були настільки відданими цій ідеї, що вирішили навіть не мати дітей.

138 «Нові маси» (New Masses) — марксистський журнал, що виходив у США протягом 1926–1948-го років і був пов’язаний із Комуністичною партією США.

139 Д. Дей посилається на Книгу Йова 10:20–22: «Чи не короткі дні мої? Залиш, відступи від мене, щоб я трохи підбадьорився, раніше, ніж відійду, — й уже не повернуся, — у країну темряви і тіні смертної, у країну мороку, який є морок тіні смертної, де немає упорядкування, де темно, як сама темрява», — що засвідчує глибоке знання нею Святого Письма.

140 Тереза Авільська (також Тереза Ісуса, світське ім’я — Тереза де Аумада; 1515–1582) — католицька свята, відома іспанська монахиня-кармелітка, реформатор кармелітського ордену, засновник орденської гілки «босоногих кармеліток». Проголошена Католицькою церквою Учителем церкви.

141 Образний вислів «опіум для народу», що означує релігію, набув розголосу завдяки К. Марксу, який використав його у вступі до опублікованої 1844 року роботи «До критики гегелівської філософії права». Проте в часи Маркса його широко використовували як ефективний медичний препарат, тож йшлося передусім про його болезаспокійливі і заспокійливі властивості та здатність навіювати ілюзії.

142 Галаха (можливі варіанти: Алаха, Халаха) — дослівно «шлях, яким ідуть» — збірна назва нормативної частини юдаїзму, що регламентує дії єврея.

143 Ідеться про конфірмацію або таїнство миропомазання чи обряд свідомого сповідання віри, що означає прийняття дарів Духа Святого. У католицькій церкві таїнство здійснюється лише двічі за життя — при хрещенні й у ранньому підлітковому віці.

144 Свята Катерина Сієнська (застаріле — Катаріна Сьєнська, мирське ім’я — Катерина ді Ґіакомоді Бенінкаса; 1347–1380) — християнська свята епохи Середньовіччя, черниця-домініканка, італійська релігійна діячка і письменниця-містик, авторка твору «Діалоги про Боже Провидіння». Вважається покровителькою Європи.

145 Ідеться про те, що перш, ніж стати співзасновником у майбутньому всесвітньо відомої компанії Apple, Стів Джобс також пройшов період тяжких випробувань. Йому навіть доводилося здавати пляшки і ходити на безкоштовні обіди крішнаїтів для того, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями.

146 Пауль Йоганнес Тілліх (1886–1965) — німецько-американський протестантський теолог і філософ-екзистенціоналіст, представник діалектичної теології.

147 Меритократ — прихильник влади талановитих, видатних людей.

148 Авраам Лінкольн (1809–1865) — американський державний діяч і національний герой, 16-й президент США (1861–1865), визволитель американських рабів.

149 Точний текст, на який посилається автор, в україномовному перекладі звучить так: «Чи такий той піст, який Я обрав, день, у який томить людина душу свою, коли гне голову свою, як тростину, і підстилає під себе руб’я і попіл? Чи це назвеш постом і днем, угодним Господу? Ось піст, що Я обрав: зніми кайдани неправди, розв’яжи пута ярма, і пригноблених відпусти на волю, і розірви усяке ярмо, розділи з голодним хліб твій, і подорожніх бідних уведи в дім; коли побачиш нагого — вдягни його, і від єдинокровного твого не ховайся», — Книга пророка Ісаї 58:5–7.

150 Дей посилається на багатозначний біблійний образ переломлення хліба, згадуючи епізод, про який йдеться у Євангелії від Луки 24:13–34. Після смерті Христа апостоли не відразу повірили у його воскресіння, і двоє з них, зустрівши Його на дорозі, спілкуючись із Ним певний час, упізнали Його лише у переломленні хліба. Пізніше про цей звичай ранніх християн йдеться у Діяннях Апостолів 2:42-46. Вони збиралися на спільні обіди і постiйно перебували «в єднаннi та переломленнi хліба».

151 Царство Небесне порівнюється з весільним банкетом у відомій притчі, викладеній у Євангелії від Матвія, 22:2–14. Суть притчі підсумовується словами «багато покликаних, та мало обраних».

152 Д. Брукс посилається на такий вислів Вільяма Джеймса: «Ми виховані у буквальному розумінні боятися бідності. Ми зневажаємо будь-кого, хто обирає бути бідним для того, щоб спростити й уберегти своє внутрішнє життя... Ми втратили навіть здатність уявляти, що означала антична ідеалізація бідності: звільнення від матеріальних речей; непідкуплену душу; мужню безпристрасність; життя тим, що ми з себе являємо, чи своєю справою, а не тим, що ми маємо».

153 Метрополітен-Опера — єдиний у США постійний театр опери, у якому незмінний склад оркестру, хор, персонал, а солістів і диригентів запрошують на сезон або на певні вистави. Із часу свого відкриття у Нью-Йорку 1883 року дотримується найвищих стандартів музичного мистецтва.

154 Фестиваль Вудсток відбувся у США 1969 року, зібравши понад 500 тисяч осіб і ставши культовою подією, а його назва стала загальною і досі актуальною в альтернативній культурі. Гаслом фестивалю було «Мир, любов і щастя».

155 Антіономізм — теологічна доктрина, за якою завдяки вірі і Божому милосердю християни звільнені від будь-яких законів.

156 Ця молитва християнського подвижника, одного із найвидатніших письменників і вчителів церкви, і досі читається під час Великого Посту християнами. Вона була джерелом натхнення не тільки Д. Дей, а й О. Пушкіна, який за півроку до своєї загибелі написав віршований переспів цієї молитви.

157 Слава Богу (лат.).

158 Роберт Коулз (1929) — американський письменник, дитячий психіатр і почесний професор Гарвардського університету.

Розділ 5. Самовладання


Джордж Кетлет Маршалл народився 1880 року і виріс у Юніон­тауні, штат Пенсильванія. Юніонтаун — невеличке вугільне містечко з населенням близько трьох із половиною тисяч людей, що почало нещодавно видозмінюватися під впливом індустріалізації. Батько Джорджа Маршалла, на момент народження сина успішний тридцятип’ятирічний бізнесмен, домігся становища досить впливової особи в місті і пишався своїм старовинним південним родоводом. Верховний суддя Джон Маршалл159 був його далеким родичем.

Батько Джорджа Маршалла був дещо жорстким і замкненим, особливо вдома, поводячись наче власник феодального маєтку. У зрілому віці він продав свій вугільний бізнес, інвестувавши кошти у якусь махінацію довкола земельної ділянки із Лурейськими печерами160 у Вірджинії; проект швидко збанкрутував. Маршалл втратив усі статки, на здобуття яких у нього пішло двадцять років. Відгородившись від світу, він присвятив свій час вивченню родинної генеалогії. Сім’я почала опускатися на дно. На схилі років Джордж Маршалл, бувало, згадував часті відвідини готельної кухні, де вони запитували, чи лишилися недоїдки, які використовували як їжу для собак, а часом і як рагу. Це було «болісно та принизливо, — пригадає він потім, — темна пляма моїх хлопчачих років»158.

Маршалл не був тямущим і здібним хлопцем. У дев’ятирічному віці батько записав його у місцеву державну загальноосвітню школу. Рішення про прийняття залежало від результатів співбесіди з директором школи професором Лі Смітом. Директор поставив Джорджу кілька простих запитань, щоб визначити його розумові здібності та ступінь готовності до навчання, однак хлопець не зміг на них відповісти. Під пильним оком свого батька він екав і зніяковіло щось мимрив, затинався і непосидюче крутився. Згодом, уже після того, як він очолював армію Сполучених Штатів під час Другої світової війни, після того, як обіймав посаду державного секретаря й отримав Нобелівську премію, Джордж Маршалл усе ще пам’ятав той прикрий епізод, коли він ось так привселюдно осоромив свого батька. Його батько, як пригадував Маршалл, «дуже сильно страждав»159 від сорому.

У навчанні Джордж Маршалл пас задніх. Виявилося, що він боїться будь-яких публічних виступів, боїться бути висміяним іншими учнями, що йому властива болісна сором’язливість, яка неминуче призводила до подальших невдач і ганьби. «Мені не подобалася школа, — пригадає Джордж Маршалл на схилі літ. — Правда крилася в тому, що я не лише був поганим учнем. Я просто таки був невігласом, і мої досягнення в навчанні — це була сумна справа»160. Він ріс бешкетником і частенько завдавав усім клопоту. Якось сестра Мері назвала його «найбільшим бовдуром у класі», а наступної ночі вона знайшла у своєму ліжку жабу. Коли в дім приходили неприємні йому гості, то на голови відвідувачів, які нічого не підозрювали, він скидав із даху водяні бомби. Проте Джордж також був винахідливий. Він організував маленький бізнес, переправляючи групи дівчат через невеличку річку на побудованому власноруч плоту161.

По закінченні початкової школи161 Джордж слідом за своїм улюб­леним старшим братом Стюартом хотів вступати до Вірджинського військового інституту. Пізніше в інтерв’ю зі своїм біографом Форрестом Повґом він пригадає безжальну реакцію свого брата:

У той час, коли я благав про те, щоб вступати до ВВІ, я випадково почув розмову Стюарта з моєю матір’ю; він намагався переконати її не дозволити мені це, бо вважав, що я зганьблю честь родини. Тож, це справило на мене більше враження, аніж усі вчителі, тиск батьків і будь-що інше. Я відразу вирішив втерти йому носа. Зрештою, я й справді досягнув більшого, аніж мій брат. Це було вперше, коли я зробив щось подібне, і саме тоді я насправді засвоїв свій урок. Прагнення досягти успіху постало з випадково почутої розмови; у психологічному плані це позитивно позначилося на моїй кар’єрі162.

Це досить поширена риса скромних людей, які досягають надзвичайного успіху. Не те, щоб у них були якісь видатні здібності чи таланти. Звичайний середній бал атестату в коледжі у тих, хто самотужки заробив свої мільйони, становить слабеньке «добре». Однак у певний вирішальний момент у їхньому житті хтось сказав їм, що вони занадто тупі, щоб зробити щось, і вони вирішили довести, що ці паскуди помиляються.

Маршалл не був повністю позбавлений родинного тепла та підтримки. Хоча його батько і почувався вічно розчарованим власним сином, натомість мати ним завжди тішилася, любила його безумовною любов’ю та у всьому підтримувала. Вона продала останнє родинне майно, разом із ділянкою у Юніонтауні, на якій сподівалася побудувати власний будинок, лише для того, щоб Джордж міг навчатися в коледжі163. З принизливих епізодів у школі та вдома Маршалл збагнув, що соціальний статус в цьому житті він підвищуватиме не завдяки своїм природним талантам, а виключно завдяки сумлінній, тяжкій, наполегливій праці та внутрішній дисципліні. Вступивши до ВВІ (здається, Маршалла прийняли без необхідного вступного іспиту), Джордж натрапив на спосіб життя і модель дисципліни, що повністю припали йому до душі.

Він приїхав до ВВІ у 1897 році й одразу зацікавився південними традиціями, які там панували. У духовній культурі ВВІ поєднувалися кілька давніх традицій: лицарська відданість військовій службі та чемності, стоїчне прагнення до самоконтролю та класична вір­ність честі. У закладі жили спогади про південне лицарство: про генерала Громадянської війни Стоунволла Джексона, колишнього викладача закладу; про 241 кадета, які 15 травня 1864 року вирушили маршем, щоб відбити атаку сил Союзу під час битви при Нью-Маркеті, багатьом з них виповнилося лише п’ятнадцять років; і про примару героя Конфедерації Роберта Е. Лі162, який був взірцем чоловічої мужності.

ВВІ навчило Маршалла почуттю глибокої шанобливості, здатності уявляти й утримувати у своїй свідомості образ героя, щоб усіма придатними для цього способами наслідувати його, зробивши взірцем, орієнтуючись на який Джордж оцінював власне самого себе. Нещодавно прокотилася потужна хвиля розвінчання героїв. І сьогодні слово «шанобливий» нечасто вживають як великий комплімент. Та в часи юності Джорджа Маршалла більше уваги приділялося вихованню вміння шанувати. Одна з праць римського біографа Плутарха ґрунтується на передумові, що історії про тих, хто сягнув досконалості, здатні надихати прагнення живих163. Тома Аквінський наголошував, що для того, щоб жити гідним життям, необхідно більше зосереджуватися на наших взірцях, а не на собі, за змоги щонайбільше наслідуючи їхні вчинки. Філософ Альфред Норт Вайтгед164 доводив, що «Моральне виховання неможливе, якщо постійно не споглядати велич». У 1943 році Річард Вінн Лівінґстон165 написав: «Існує тенденція вважати, що моральне падіння зумовлюється слабкістю характеру: частіше ж його причиною с­тають неправильні ідеали. Ми помічаємо в інших і лише зрідка виявляємо у собі брак мужності, старанності, наполегливості, який призводить до поразки. Та ми не звертаємо уваги на менш помітну, проте підступну ваду, яка полягає у тому, що наші стандарти помилкові, і ми так і не дізналися, що є хорошим»164.

Виховуючи звичку до шанування — античних героїв, старших людей, проводирів у власному житті — учителі не лише давали знання, що таке велич, а й намагалися сформувати здатність захоплюватися. Правильна поведінка — це не лише знання про те, що таке правильно; це наявність мотивації діяти правильно й емоційних переживань, які спонукають тебе до правильних вчинків.

Роки навчання Джорджа Маршалла у ВВІ були сповнені розповідями — деколи неправдивими або романтизованими — про видатні історичні постаті, як от: Перикл, Авґуст, Юда Маккавей166, Джордж Вашинґтон, Жанна д’Арк, Доллі Медісон167. За словами Джеймса Девісона Гантера168, характер не передбачає наявності релігійних переконань. «Однак він насправді передбачає упевненість в істині, що визнана сакральною, непорушною, постійною і незмінною як беззаперечна даність у житті й свідомості, підкріплена звичками, узвичаєними всередині певної моральної спільноти. Тож, характер протистоїть практичній доцільності і вигоді; його неможливо набути поспіхом. Безсумнівно, саме тому Серен К’єркеґор називав характер „закарбованим”, таким, що глибоко врізався»169 165.

ВВІ був посереднім навчальним закладом, та й сам Маршалл у ті часи не був хорошим студентом. Однак під час навчання увагу студентів ВВІ зосереджували на героях, яких вважали священними, і водночас прищеплювали звичку до офіційно запровадженої внутрішньої дисципліни. Протягом свого дорослого життя Маршалл наполегливо прагнув бути в усьому максимально бездоганним. Усупереч поширеній пораді, він насправді старанно працював над дрібницями.

У ВВІ також навчали самозреченню, здатності відмовлятися від другорядних утіх задля того, щоб насолодитися основними. ВВІ було тим закладом, до якого вступали молоді чоловіки найбільш привілейованого походження, щоб загартувати себе й відмовитися від розкошів, якими вони могли насолоджуватися удома, і здобути твердість, яка знадобиться їм для того, щоб гідно проявити себе у життєвій боротьбі. Маршалл поринув у аскетичну культуру з її тяготами. Студенти-першокурсники були вимушені спати з навстіж розчахнутим величезним вікном у спальні свого гуртожитку, тому взимку вони могли прокинутися притрушені снігом.

За тиждень до початку навчання Джордж Маршалл захворів на черевний тиф, і тому приїхав до інституту на тиждень пізніше, ніж решта кадетів. Для студента-першокурсника це було досить зухвало, а хвороблива блідість і північний акцент Маршалла привертали небажану увагу старшокурсників. Йому дали прізвисько «Щур янкі», а за його досить кирпату зовнішність — «Мопс». Дні «Щура» Маршалла були сповнені неприємними буденними справами, переважною частиною яких було миття туалетів. Наскільки він пам’ятав цей період, йому не спадало на гадку протестувати чи обурюватися через таке ставлення. «Думаю, я сприймав такі речі більш філософськи, аніж інші хлопці. Це входило в обов’язки, і єдине, що лишалося, по змозі змиритися з цим»166.

Під час одного з принизливих ритуалів для новачків, незабаром опісля того, як Джорджа охрестили щуром, його примусили сидіти навпочіпки над оголеним багнетом, затиснутим у дірі в підлозі. Суворе випробовування називалося «сидіння на порожнечі», і це було певною ініціацією. Під пильними поглядами гурту старшокурсників він намагався уникнути падіння на вістря. Якоїсь миті він більше не зміг триматися й упав. Він упав не прямо вниз, а на один бік, діставши глибоку, але виліковну рану на правій сідниці. Така жорстока дідівщина була порушенням правил навіть за стандартами тих часів, і старшокурсники примусили його звернутися до медпункту, остерігаючись того, що Джордж міг розповісти. Однак Маршалл не видав своїх мучителів, і своїм непохитним мовчанням миттєво здобув повагу корпуса. Один із його колишніх одногрупників сказав: «на той момент, коли вичерпався цей інцидент, ніхто не звертав уваги на його акцент. Джордж узагалі міг би говорити хоч китайською, і це вважалося б нормальним. Він став своїм»167.

Навчаючись у ВВІ, Джордж Маршалл, як і раніше, зірок із неба не хапав. Однак він був найкращий зі стройової підготовки, вирізнявся своєю охайністю, організованістю, ретельністю, самоконтролем і лідерськими якостями. Він оволодів естетикою муштри, бадьоро віддаючи честь, маючи струнку статуру, відкритий уважний погляд, випрасуваний одяг, і навчився триматися так, що уся його постава свідчила про внутрішній самоконтроль. Якось на першому чи другому курсі під час гри у футбол Маршалл сильно порвав зв’язку на правій руці, однак звернутися з травмою до лікаря відмовився. Він нікому не набридав з такими дрібницями, ушкодження загоїлося саме (протягом наступних двох років)168. Та оскільки день у житті кадета ВВІ відзначався незліченною кількістю салютувань, якими вітали старших за званням, а піднімаючи праву руку вище ліктя, він відчував гострий біль, то, безперечно, протягом цих двох років Джордж постійно відчував дискомфорт.

Подібна церемонна формальність наразі не на часі. Ми поводимося значно природніше та більш невимушено. Ми переймаємося тим, щоб не видатися штучними. Проте у середовищі військових часів Маршалла вважалося, що людина видатною не народжується, а стає такою завдяки тренуванню. З огляду на такі міркування, перетворення починається під впливом зовнішніх чинників. Вправляючись у стройовій підготовці, людина навчається контролювати себе. Виявляючи чемність, людина стає ввічливою. Опираючись страху, людина виховує мужність. Контролюючи вираз обличчя, стають стриманими. Дія передує чесноті.

Сенс цього всього криється в тому, щоб відокремити емоції від учинків, зменшивши вплив скороминущих почуттів. Людина може відчувати страх, однак вона не буде керуватися ним. Людина може хотіти солодкого, однак вона буде здатна стримати сильне бажання його з’їсти. Відповідно до ідеалу стоїків, емоцію слід частіше піддавати сумніву, аніж довіряти їй. Емоція позбавляє тебе свободи волі, тому не довіряй бажанню. Не довіряй гніву, і навіть смутку чи горю. Стався до них так само, як належить ставитися до вогню: корисний тоді, коли жорстко контролюється, але перетворюється на руйнівну силу, якщо лишити його без контролю.

Люди такого штибу намагаються контролювати емоції за допомогою постійних запобіжних заходів, якими є правила пристойності. Звідси усі ті суворі вікторіанські звичаї. Вони контролювали зовнішні прояви емоцій, щоб зменшити свою вразливість. Звідси складний, суворо регламентований спосіб вітатися один з одним. Такі люди, й усе своє життя Маршалл був одним з них, зумисне були суворі й уникали позерства. Маршалл вважав неприйнятною театральність Наполеона чи Гітлера, а також штучну демонстративність обох генералів, з якими він працюватиме, Дуґласа Макартура та Джоржа Паттона.

Один із біографів Маршалла зазначив, що «за допомогою засобів, які не завжди були витонченими і лагідними, людина, чий характер був придатний для загартовування, з контролю доросла до такого самоконтролю, що зрештою за власним бажанням накладала на себе ті обмеження, які ледь витримувала, зіткнувшись із ними вперше»169.

Джордж Маршалл не був дотепний, емоційно чутливий чи схильний до самоаналізу. Він відмовлявся вести щоденник, бо вважав, що це може призвести до того, що він занадто сильно фокусуватиметься на собі та власній репутації, чи на тому, як він виглядатиме в очах майбутніх поколінь. Якось у 1942 році Джордж сказав Дуґласу Савтголлу Фріману, біографу Роберта Е. Лі, якщо вести щоденник, це може мимоволі спричинити «самообман чи вагання у прийнятті рішень», тимчасом як під час війни йому потрібно було неупереджено зосередитися на «справі перемоги»170. Маршалл так і не спромігся написати автобіографію. Якось «Сетедей івнінґ пост» (Saturday Evening Post) запропонував йому понад 1 млн доларів за те, щоб Маршалл розповів історію свого життя, але він відхилив цю пропозицію. Він не хотів почуватися ніяково чи змушувати ніяковіти когось з інших генералів171.

Загальною метою підготовки у ВВІ було навчити Маршалла застосовувати контрольовану силу. Ідея полягала в тому, що сила збільшує природні схильності — робить грубу людину ще грубішою, схильну до контролю — ще більш контролюючою. Що далі ти підеш у житті, то менше буде людей, які відверто виявлятимуть своє ставлення до твоїх вчинків чи не даватимуть твоїм непривабливим рисам проявлятися повною мірою. Тож ліпше у ранньому віці виховати звичку до самовладання й емоційну витримку. «Чому я навчився у ВВІ, так це самоконтролю та дисципліні настільки, що вони притерлися», — пригадає він пізніше.

На останньому курсі у ВВІ Джорджу Маршаллу дали звання першого капітана, найвище звання в інституті. За чотири роки навчання у нього не було жодної догани. Він навчився триматися із владною суворістю, що назавжди стане характерною рисою його індивідуальності. Він відзначався у будь-чому, пов’язаному з військовою службою, і був беззаперечним лідером у своїй групі.

У рекомендаційному листі президент ВВІ Джон Вайз у незвичній для навчального закладу манері характеризує Маршалла, розхвалюючи його чесноти: він був «одним із найбільш гідних пороху шматів м’яса, випущеного цією м’ясорубкою за багато років»172.

У досить ранньому віці Маршалл сформував той упорядкований спосіб мислення, яким зазвичай захоплюються військові чоловіки та жінки. «Тож людина, хай ким би вона була, — писав Цицерон у „Тускуланських бесідах”, — що завдяки своїй постійності та силі волі досягла спокою й умиротворення, яку не зламає лиха година і не розтрощить страх, яка не згорить від невгамовної жаги і не вибухне несамовитим і даремним завзяттям, — це і є мудрець, якого ми шукали, і та людина щаслива».

Військова служба

У житті успішних людей завжди є цікавий момент, коли вони вперше вчаться, як прокладати собі шлях. У Джорджа Маршалла цей момент настав у ВВІ.

Щоб отримати посаду в Армії Сполучених Штатів, Маршаллу потрібна була політична підтримка. Він вирушив до Вашинґтона і з’явився на порозі Білого дому без жодної попередньої домовленості про зустріч. Він уже пробрався на другий поверх, як один із розпорядників сказав йому, що він не може просто так удертися і зустрітися з президентом. Однак Маршалл потрапив до Овального кабінету з більшою групою, і коли вони пішли, Джордж виклав свою справу президенту МакКінлі170. Не ясно, чи втручався Вільям МакКінлі, однак 1901 року Маршаллу дозволили скласти вступний іспит до армії, і 1902 року він отримав своє звання офіцера.

Як і Ейзенхауер, Джордж Маршалл був «пізньою квіткою». Він професійно працював, допомагав іншим людям, проте його особиста кар’єра майже не просувалася. Він був настільки цінним помічником, що іноді його керівники самі затягували з його підвищенням на керівні посади. «У підполковника Маршалла особливі здібності до штабної роботи, — писав один генерал. — Сумніваюся, чи є зараз в армії йому рівня, і як викладачу, і як практику»173. Він так бездоганно справлявся з нудною поточною роботою в армійському житті, особливо з логістикою, що його не поспішали відсилати на передову. Під час Першої світової війни, наприкінці своєї служби тридцятидев’ятирічний Маршалл усе ще мав тимчасове звання підполковника, тимчасом як молодші за віком бойові командири його випередили. Він гірко страждав після кожної невиправданої надії.

Однак поступово Маршалл здобував уміння. Під час спеціалізованого навчання у форті Левенворт він узявся за самоосвіту, щоб заповнити прогалини у своїх знаннях. Його командирували то на Філіппіни, то через усю Америку з Півдня на Середній Захід, він служив керівником технічного підрозділу, начальником відділу артилерійсько-технічної служби, керівником квартирмейстерської служби гарнізону, начальником поштово-військової служби, а також обіймав інші непримітні штабні посади. Час минав у ритмі повсякденних справ і незначних досягнень. Проте Джорджова витривалість й уважність до дрібниць згодяться йому в майбутньому. Як він висловився пізніше: «Насправді великий лідер подолає усі труднощі, а кампанії та битви — це ніщо інше, як довга низка перешкод, які потрібно подолати»174.

Джордж Маршалл сублімував своє его: «Що менше ти погоджуєшся з політикою своїх керівників, то більше енергії тобі знадобиться докласти для її виконання». Біографи ретельно дослідили його життя, і найбільше вражає те, чого вони не знайшли — жодного вочевидь аморального вчинку. Багато з його рішень були невдалі, однак не було жодного очевидного моменту, коли він порушив би подружню вірність, зрадив би друзів, сказав кричущу брехню, завдав шкоди своїй репутації чи репутації інших.

Однак підвищень по службі не було, за Маршаллом почала ширитися слава легендарного організатора й адміністратора. Хоча це не було найпривабливішим аспектом військової кар’єри. У 1912 році він організував маневри, в яких брали участь 17 тисяч офіцерів і солдатів Сполучених Штатів. А 1914 року під час навчань на Філіппінах Маршалл успішно командував десантною групою з 4800 солдатів, завдавши поразки військам оборони завдяки своїй майстерній тактиці.

Під час Першої світової війни Джордж Маршалл обіймав посаду помічника начальника штабу Американських Експедиційних Військ (АЕВ) (American Expeditionary Force (AEF)) для 1-шої Дивізії у Франції. Це була перша дивізія Американської армії, яка висадилася на берегах Європи, і всупереч поширеній думці, Маршалл бачив більше бойових дій та уникнув більше пострілів, снарядів і газових атак, аніж багато інших американців під час цієї війни. Його завданням було інформувати штаб АЕВ про стан забезпечення, позиції та бойовий дух солдатів на передовій. Переважну частину свого часу Джордж Маршалл проводив на фронті у Франції чи у його околицях, стрибаючи з траншеї до траншеї, спілкуючись з солдатами і звертаючи увагу на те, чого їм найгостріше бракує.

Повернувшись неушкодженим у штаб, Маршалл одразу доповідав шефу про ситуацію, що склалася, й починав планувати логістику наступного широкомасштабного переміщення солдатів із лінії фронту або ж на лінію фронту. Під час однієї з операцій він організував переміщення 600 тисяч солдатів і 900 тисяч тонн спорядження й амуніції з однієї ділянки фронту на іншу. Це було найскладнішим логістичним завданням під час війни, і майстерність, з якою його виконав Маршалл, стала легендою, за що він і отримав тимчасове прізвисько «Чарівник».

Протягом жовтня 1917 року підрозділ Джорджа Маршалла приймав генерала Джона «Чорного Джека» Першинґа171, верховного головнокомандувача армії Сполучених Штатів під час війни. Першинґ сварив підрозділ за його слабку підготовку та неефективні дії, докоряючи безпосередньому керівникові Маршалла Вільяму Сіберту та начальникові штабу Сіберта, який приїхав лише за два дні до цього. Маршалл, тоді капітан, вирішив, що настав час «принести себе в жертву». Він зробив крок уперед і спробував пояснити генералові ситуацію. Уже розгніваний Першинґ примусив його замовкнути і відвернувся. Тоді Маршалл зробив те, за що міг поплатитися кар’єрою. Він поклав свою руку на руку Першинґа, намагаючись не дати йому піти, і пристрасно заперечив генералу, засипаючи його потоком фактів, що стосувалися провалів власного штабу Першинґа внаслідок недостатнього оснащення, забезпечення, неправильного розташування військ, браку автотранспорту та багатьох інших перешкод, які не можна було ігнорувати.

Запанувала довга тиша, усі вклякли на своїх місцях, уражені зухвалістю Маршалла. Першинг пильно подивився на нього і захисним тоном відповів: «Тож ви мусите усвідомлювати, які ми маємо проблеми». Джордж Маршалл у відповідь заперечив: «Так, генерале, проте ми стикаємося з ними щодня, і не з однією за день, і потрібно вирішити кожну з них за ніч».

Нічого не відповівши, Джон Першинґ сердито попрямував до виходу. Колеги Маршалла подякували йому, зауваживши, що тепер його кар’єрі настав кінець. Проте Першинґ запам’ятав цього молодого чоловіка, узяв його на роботу і став його найважливішим наставником.

Маршалла шокував лист, згідно з яким йому належало долучитися до штабу генерала в Шомоні. Джордж прагнув підвищення, яке дало б йому змогу стати бойовим командиром. Проте він негайно спакував свої речі і попрощався з людьми, яких знав більше року. Між подачею військових рапортів Маршалл зробив нехарактерний для нього сентиментальний запис, у якому змалював сцену свого від’їзду:

Було складно лишатися спокійним з цими людьми, з якими я настільки близько спілкувався протягом року у Франції. Ми були в’язнями, і наші випробовування та нещастя, здавалося, дуже міцно поєднали нас один із одним. Я все ще бачу їх зараз, як вони зібралися у просторих дверях шато. Дружні кепкування і пройняті теплом прощальні слова, поки я сідав у кадиллак, глибоко врізалися у мою пам’ять, і я поїхав, не наважуючись замислитися про те, де і коли відбудеться наша наступна зустріч175.

За шість днів перша дивізія приєдналася до масштабного кон­тр­наступу, що спричинив відступ німецької армії, і протягом сімдесяти двох годин більшість людей, що тоді стояли у дверях, і кожний старший офіцер, комбат і чотири лейтенанти 1-ї Дивізії вибули зі строю, або вбиті, або поранені.

У 1918 році у Франції Маршалл був за крок до свого підвищення до бригадного генерала. Війна закінчилася, і щоб отримати свою першу зірку, йому знадобилося довгих вісімнадцять років. Він повернувся додому, де п’ять років служив під керівництвом Першинґа у Вашинґтоні, займаючись паперовою роботою. Він допомагав старшим за званням офіцерам, а сам отримав лише кілька підвищень. Проте Джордж Маршалл продовжував працювати за своїм фахом і служити своїй інституції — Армії Сполучених Штатів.

Інституції

Нині рідко зустрінеш когось з інституційним складом розуму. Ми живемо в епоху інституційної тривоги, коли люди не схильні довіряти великим інституціям. Частково через те, що ми були свідками їхньої неспроможності, і частково з огляду на еру «великого „я”», на перше місце ми ставимо особистість. Ми схильні високо цінувати свободу рухатися туди, куди ми хочемо, жити життям, яке ми обираємо, і ніколи не відсувати наші власні індивідуальності на задній план через якусь бюрократію чи інституції. Нам ближче думка, що основна мета — це жити якомога багатшим і повнішим особистим життям, перестрибуючи з однієї організації до іншої, яка більше відповідає нашим потребам. Сенс полягає у цих актах творення себе, у речах, які стають результатом нашої діяльності, і в тому, чому присвячуємо свій час і зусилля, у виборі, який ми постійно робимо.

Ніхто не хоче бути людиною системи. Нам подобаються старт­апи, підривники й бунтарі. А належати до тих, хто прагне безкінечно реформувати, лагодити, виправляти інституції, нині не престижно. Молодь привчена вважати, що великі проблеми можна вирішити завдяки рою пов’язаних між собою маленьких громадських організацій і соціальних підприємців. Великі ієрархічні інституції — це динозаври.

Такий світогляд призвів до занепаду інституцій. Як висловилася редактор Тіна Браун, якщо усіх переконують мислити нестандартно, слід очікувати, що й самі стандарти почнуть погіршуватися.

Люди, яким властивий інституційний світогляд, як у Маршалла, мають відмінний від інших менталітет, який свідчить про інакше осмислення історичного процесу. Згідно з цим світоглядом, первинна реальність — це суспільство, що є сукупністю інституцій, які існували протягом тривалого часу, не обмеженого терміном життя одного покоління. Людина приходить у цей світ не у відкрите поле і не на чистий соціальний аркуш. Людина народжується у світі, у якому вже існує сукупність незмінних інституцій, як-от армія, церква, галузі науки, усілякі професії, наприклад фермер, будівельник, поліціянт чи викладач.

Життя не схоже на переміщення відкритим простором. Це означає повністю присвятити себе кільком інституціям, що були упроваджені у цій певній сфері до того, як ти народився, і залишаться тут опісля твоєї смерті. Це означає прийняти дари померлих, узявши на себе відповідальність зберігати й удосконалювати інституцію, а потім передати її, найкраще — наступному поколінню.

Кожна інституція має певні принципи, зобов’язання і стандарти якості. Журналістика передбачає наявність певних рис, що допомагають репортерам подумки тримати дистанцію від тих, про кого вони пишуть. У вчених є певні методи, які вони застосовують, щоб крок за кроком накопичувати й перевіряти нові знання. Учителі поводяться однаково з усіма своїми студентами, а також окремо приділяють час своєму розвитку. Підлаштовуючись до вимог інституцій, до яких належимо, ми поступово стаємо тими, ким є. Звичаї інституцій упорядковують душу, завдяки чому простіше бути хорошим. Вони делікатно спрямовують поведінку до певних перевірених часом напрямів. Застосовуючи на практиці звичаї інституції, ми не почуваємося самотніми, ми належимо до спільноти, що виходить за межі часу.

Разом із цим відчуттям масштабності інституціоналіст ставиться з глибокою пошаною до тих своїх попередників і до правил, які він тимчасово отримав. Принципи професії чи інституції не схожі на практичні поради, як найкраще щось зробити. Вони глибоко вплетені у сутність тих людей, які їх дотримуються. Зв’язок учителя з професією вчителя, зв’язок спортсмена з його видом спорту, відданість лікаря медичному фаху — це не особистий вибір, від якого можна відмовитися, коли душевні втрати перевищують душевні переваги. Це зобов’язання, які надають форми життю та визначають його. Так само, як і віднайдення свого покликання, вони полягають у відданості чомусь, що більше, ніж тривалість одного життя.

Соціальна функція людини визначає, ким ця людина є. Зобо­в’я­зан­ня між людиною й інституцією більше схожі на угоду. Це спадщина, яку потрібно передати, і борг, який потрібно повернути.

Скажімо, технічні завдання роботи тесляра сповнені глибоким сенсом, що перевищує межі певного конкретного поточного завдання. Бувають тривалі періоди, коли ти вкладаєш у свої інституції більше, аніж отримуєш від них, але завдяки такому служінню ти отримуєш низку обов’язків, які дають тобі почуття реалізації, та безпечне місце у цьому світі. Інституція надає тобі засоби для того, щоб відкинути власне его на задній план, угамувати його тривоги й невідступні потреби.

Джордж Маршалл підлаштував своє життя до потреб своєї інституції. Мало хто протягом останнього століття викликав стільки поваги, як Маршалл, навіть за свого життя, навіть серед людей, які добре його знали. Кілька людей, включно з Ейзенхауером, почувалися з ним абсолютно комфортно і спокійно. Ціною за його цілковиту самовідданість і самоконтроль була відчуженість. У військовій формі Джордж Маршалл ніколи не поводився невимушено та не відкривав людям глибини своєї душі. Він зберігав самовладання за будь-яких обставин.

Кохання і смерть

Насправді Джордж Маршалл мав і особисте життя. Воно було абсолютно відокремлене від його публічної ролі. Сьогодні ми вплутуємо роботу в домашнє життя, відповідаючи на робочі емейли з телефону. Однак для Маршалла це були дві цілковито розрізнені сфери, з різними емоціями й моделями поведінки. Дім був прихистком у жорстокому світі, а в центрі сімейного життя Маршалла була його дружина Лілі.

Навчаючись на останньому курсі ВВІ, Джордж Маршалл домагався прихильності Елізабет Картер Коулз, яку друзі називали Лілі. Вони їздили екіпажем у довгі прогулянки, а ночами він утікав із території ВВІ, щоб побути з нею, ризикуючи бути виключеним з інституту. Джордж був на шість років молодший за Лілі, і кілька інших, старших за нього однокурсників і випускників ВВІ, разом із старшим братом Маршалла Стюартом, зробили усе можливе, щоб здобути її прихильність. Лілі була дуже вродливою, чорнявою кралею і головною красунею Лексінґтона. «Я сильно закохався, — пригадував він, — і це було назавжди»176.

Елізабет і Джордж одружилися 1902 року незабаром після того, як він закінчив навчання. Маршалл вважав, що йому надзвичайно пощастило, що він здобув Лілі, і ця вдячність була у його серці протягом усього подальшого життя. Його ставлення до Лілі можна описати як незмінне та надзвичайно турботливе. Незабаром після одруження він дізнався, що через захворювання щитоподібної залози в Лілі було дуже слабке серце. Їй усе життя потрібно було лікуватися, наче напівінваліду, тож подружжя не могло ризикувати народжувати дітей. Завжди існувала ймовірність раптової смерті від перенапруження. Проте відданість і вдячність Маршалла своїй дружині лише поглиблювалася.

Джорджу подобалося догоджати Лілі, улаштовуючи їй маленькі сюрпризи, дбаючи про її комфорт та засипаючи компліментами, завжди приділяючи величезну увагу найменшим дрібницям. Лілі ніколи не дозволялося самій підніматися сходами нагору, щоб забрати свій кошик із вишиванням, який вона там забула. Маршалл виконував роль шляхетного лицаря, що прислужував своїй дамі. Іноді Лілі сприймала це з легкою іронією. Вона могла більше, аніж він гадав, та, піклуючись про неї, він отримував море задоволення.

У 1927 році, коли Лілі виповнилося п’ятдесят три, стан її серця погіршився. Її забрали до Шпиталю Вальтера Ріда і 22 серпня оперували. Хоча й повільно, проте поступово вона видужувала. Маршалл був у своїй стихії, догоджаючи їй у всьому, і, здавалося, Лілі видужує. П’ятнадцятого вересня їй повідомили, що наступного дня вона може повернутися додому. Вона присіла, складаючи записку для своєї матері, написала слово «Джордж», важко схилилася і померла. Лікарі сказали, що через хвилювання у зв’язку з поверненням додому у неї різко і нерівномірно підвищилося серцебиття.

На той самий момент Джордж Маршалл викладав у Військовій академії у Вашинґтоні. Вартовий перервав його лекцію та покликав до телефону. Вони пішли у невеличкий кабінет, де Маршалл, узявши слухавку, відповів на дзвінок, кілька хвилин слухав, а потім опустив голову на свої руки, складені на столі. Вартовий запитав, чи може він чимось допомогти. Маршалл відповів зі спокійною формальністю: «Ні, містере Трокмортон, наразі мене сповістили, що моя дружина, яка мала сьогодні приєднатися тут до мене, щойно померла».

Формальність цього формулювання, пауза для того, щоб пригадати ім’я вартового (у Маршалла було погано з іменами) точно відображають його уміння володіти собою, його самодисципліну за будь-яких обставин.

Смерть дружини глибоко вразила Джорджа Маршалла. Він наповнив свій будинок світлинами Лілі, тож її обличчя визирало майже з кожного закутка у будь-якій кімнаті. Лілі була не лише його любою дружиною, а й найближчою, і, здається, єдиною довіреною особою. Тільки у неї був привілей знати, що за тягар лежав на його плечах, і допомагати йому нести цей тягар. Зненацька і жорстоко він лишився самотній і кинутий напризволяще.

Генерал Першинґ, який утратив дружину і трьох доньок, написав йому лист співчуття. Маршалл відповів, що відчайдушно сумує за Лілі: «Після двадцяти шести років найближчого спілкування, якого в мене ніколи не було відтоді, як я був лише маленьким хлопчиком, мені доводиться усі свої сили повністю присвятити боротьбі для того, щоб призвичаїтися до майбутніх перспектив мого власного життя. Якби я любив клубне життя чи у мене були інші близькі друзів, окрім спортивного дозвілля, чи якби відбувалася якась операція або була якась інша нагальна робота, яка вимагала би зосереджених зусиль, тоді, гадаю, я впорався б краще. Проте я знайду вихід»177.

Смерть Лілі змінила Джорджа. Колись мовчазний, він пом’якшав і став балакучим, ніби він міг за допомогою власної чарівливості примусити відвідувачів залишитися та заповнити години самотності. З роками його листи стали глибшими, відверто співчутливішими. Попри свою відданість службі і за винятком кількох періодів, коли Маршалл був повністю занурений у працю, робота для нього ніколи не була понад усе. Дбаючи про те, щоб не підірвати власне здоров’я, щойно сонце починало хилитися до заходу, він припиняв роботу, щоб попрацювати в саду, проїхатися верхи чи прогулятися. Щоразу, коли це було можливо, він заохочував, і навіть наказував своїм підлеглим робити те саме.

Особистий простір

Джордж Маршалл був людиною закритою. Інакше кажучи, він значно більше ніж багато сучасних людей розмежовував особисту та публічну сфери, тих, кого він вважав близькими друзями, й усіх інших. У вузькому колі тих, хто був йому близьким і кому довіряв, він міг бути дотепним і розповідати довгі кумедні історії, однак його поведінка за межами цього кола відзначалася люб’язністю та певною стриманою чарівливістю. Дуже рідко він називав людей на ім’я.

Передумовою формування Джорджевого кодексу приватності, відмінного від того, що поширився в епоху фейсбука й інстаґрама, була його цілковита впевненість у тому, що певні особисті емоції — це дуже тендітна річ, і вони будуть спаплюжені, якщо їх виставляти на огляд безцеремонної публіки. Як і у Френсіс Перкінс, цей кодекс приватності ґрунтувався на переконанні, що зона близькості має порушуватися лише поступово, після тривалої взаємності та довіри. Вмістом особистого світу не варто негайно ділитися онлайн чи в розмовах; про це не слід патякати на всі боки.

Чемність, з якою Маршалл поводився у суспільстві, відповідала чемності його внутрішнього світогляду. Французький філософ Андре Конте-Спонвіль172 твердить, що чемність є передумовою для величних чеснот: «Моральність схожа на чемність душі, етикет внутрішнього життя, принципи моральних зобов’язань»178. Це низка практик, завдяки яким ти стаєш уважний і делікатний до інших.

Джордж Маршалл був незмінно уважний, однак через власний формалізм йому було складно розвивати дружні стосунки. Він дуже негативно ставився до пліток, супив брови, зачувши непристойні історії, і йому зовсім не подобалося багатослівне спілкування з чоловіками, на якому спеціалізувався Дуайт Ейзенхауер.

Ранній біограф Маршалла Вільям Фрай писав:

Маршалл належав до тих дисциплінованих людей, що постійно контролюють себе; вони як стимул, так і винагороду знаходять глибоко всередині себе, їм не потрібні ані заохочення, ані оплески широкого загалу. Такі люди страшенно самотні без того полегшення, яким для більшості стає можливість невимушено ділитися своїми думками та почуттями з іншими. З усією їхньою самодостатністю вони неповні, і якщо їм пощастить, вони зустрінуть доповнення в одній чи двох особах. Їх не більше двох, зазвичай серце відкрите коханому чи коханій, а розум — другу179.

Реформатор

Джордж Маршалл нарешті знайшов перепочинок у своєму горі. Це сталося завдяки призначенню, яке поглинало всі його сили. Наприкінці того року, як не стало Лілі, його попросили очолити програму підготовки у піхотній школі Форту Беннінґ, штат Джорджія. І хоча поводився Маршалл консервативно, коли йшлося про військові операції, він не був традиціоналістом. Усе своє життя він витісняв те, що вважав задушливим традиціоналізмом в армійському підході до роботи. За чотири роки на цій посаді Маршалл докорінно змінив підготовку офіцерів, а оскільки багато хто з найвидатніших офіцерів Другої світової війни пройшли через Форт Беннінґ за часів Маршалла, то зрештою Джордж докорінно змінив також й армію.

Плани уроків, які дісталися Маршаллу від попередників, ґрунтувалися на безглуздій передумові, що під час бою офіцери матимуть повну інформацію про позиції власних військ і сил ворогів. Маршалл відіслав їх на навчання із застарілими картами або взагалі без них, кажучи, що під час справжньої війни карт або не буде, або вони будуть цілком непридатні для використання. Маршалл наголошував на тому, що час, коли буде вирішено проблему, важливий так само, як і те, яким буде рішення. Він зауважував, що вчасно застосовані посередні рішення кращі, ніж бездоганні рішення, але вжиті запізно. До Маршалла професори писали свої лекції і просто зачитували їх групі. Маршалл заборонив цю практику. Він скоротив довідник з організації постачання і забезпечення із 120 сторінок до дванадцяти, щоб спростити підготовку цивільного населення і дозволити більшу свободу дій у порядку субординації.

Навіть успіх і реформи Джорджа Маршалла не прискорили його підвищень. Адже в Армії діють свої принципи про порядок призначення на ту чи іншу посаду. Однак з повільним плином 1930-х років загроза фашизму ставала яснішою, і особисті здобутки почали важити більше. Зрештою, Маршалл отримав низку значних підвищень, перестрибуючи старших за званням, але менш шанованих людей, доки не опинився у Вашинґтоні в самому осередку влади.

Генерал

У 1938 році Франклін Рузвельт проводив урядову нараду, щоб обговорити стратегію нарощування військового потенціалу. ФДР твердив, що долю наступної війни вирішуватимуть переважно військово-повітряні та військово-морські сили, а не сухопутні війська. У пошуках однодумців він обійшов кімнату, зустрівши загальну згоду присутніх. Нарешті він повернувся до Маршалла, новопризначеного заступника начальника штабу, і запитав: «Тобі так не здається, Джордже?».

«Даруйте, пане Президенте, та я взагалі не згоден», — відповів Маршалл, навівши переконливі аргументи на користь наземних сил. ФДР був приголомшений і оголосив про завершення наради. Це було востаннє, коли президент дозволив собі звернутися до Маршалла на ім’я.

У 1939 році ФДР довелося замінити начальника штабу, який ішов у відставку. Це була найвища посада у збройних силах Сполучених Штатів. На той момент Маршалл був тридцять четвертим за старшинством, однак ситуація склалася так, що вибір по суті зводився до нього та Г’ю Драма173. Драм був талановитим генералом, але трохи пихатим, тож він розгорнув масштабну компанію заради того, щоб дістати посаду, зібравши немало схвальних листів й організувавши низку позитивних публікацій у пресі. Маршалл відмовився провадити кампанію і обірвав спроби інших робити це на його користь. Однак насправді у нього були впливові друзі у Білому Домі, найважливішим із яких був Гаррі Гопкінс, близький друг ФДР і архітектор Нового курсу. ФДР погодився на Маршалла, хоча між ними не було особливої особистої симпатії.

Війна — це серія помилок і розчарувань. На початку Другої світової війни Джордж Маршалл усвідомив, що йому доведеться безжально позвільняти з посад усіх некомпетентних. На той момент він уже був одружений зі своєю другою дружиною, Катерін Таппер Браун, колишньою чарівною акторкою з яскравою особистістю та вишуканими манерами, яка стане постійною супутницею Маршалла на все подальше життя. «Я не можу собі дозволити розкіш сентиментальності, — сказав він їй. — Я мушу керуватися холодною логікою. Сентименти для інших. Я не можу дозволити собі сердитися, це було б фатально — це занадто виснажливо. Мені потрібно зберігати світлий розум. Я не можу дозволити собі виглядати стомленим»180.

Процес вибраковування був жорстокий. Маршалл поклав край кар’єрам сотень колег. «Колись він був нашим дорогим другом, але він знищив мого чоловіка», — зауважила дружина одного старшого офіцера після того, як її чоловіка викинули з роботи181. Одного вечора Джордж сказав Катерін: «Я так стомився казати „ні”, що через це просто втрачаю сили». Наводячи лад у своєму відомстві під час війни, що набирала загрозливого розмаху, Маршалл відзначав, що «не так просто казати людям, у чому вони не виправдали сподівань… Здається, мої дні сповнені ситуаціями і проблемами, у яких мені доводиться робити неприємні, жорстокі речі»182.

У 1944 році в Лондоні на зустрічі з пресою Джордж Маршалл виступив у своєму класичному стилі. Він увійшов до кімнати без жодних паперів і почав прес-конференцію, втлумачуючи кожному з репортерів, щоб вони запитували тоді, коли він слухає їхні запитання. Відповівши на тридцять з гаком запитань, Маршалл детально пояснив ситуацію на війні, звертаючи увагу на ширші перспективи, стратегічні цілі і технічні подробиці. Через кожні кілька речень він зумисне неспішно переводив погляд на інше обличчя. Потім, на сорок хвилин пізніше, ніж планувалося він закінчив зустріч із пресою та подякував репортерам за їхній час.

На Другій світовій війні була частка кінематографічних генералів, подібних до Макартура та Паттона, та переважна більшість, як і Маршалл та Ейзенхауер, були некінематографічні. Це були сумлінні організатори, а не запальні шоумени. Маршалл терпіти не міг генералів, які репетували та гупали кулаком по столу. Йому більше була до вподоби проста, скромна форма, а не декорована уніформа, якій надають перевагу генерали сьогодні, з розвішаними на ній стрічками, що утворюють білборд через усі груди.

За цей час у Маршалла сформувалася дивовижна репутація. Загальну думку підсумував військовий кореспондент CBS Ерік Северід: «масивна, по-буденному безпретензійна людина видатного інтелекту, з надприродною пам’яттю генія та чесністю християнських святих. Відчуття контрольованої сили, яку він випромінював довкола себе, примушувало почуватися поруч з ним фізично нікчемним створінням, а його саможертовна відданість моральному обов’язку [була] поза усілякими впливами суспільного тиску й особистої дружби»183. Спікер палати представників США Сем Рабурн174 сказав, що жоден інший американець не мав подібного впливу на Конгрес: «Ми поряд з людиною, яка говорить правду так, як вона собі її уявляє». Як висловився державний секретар в адміністрації Трумена Дін Ачесон175, «те, що привертає увагу у будь-чиїх спогадах про генерала Маршалла, це його безмежна чесність».

Ця чесність не здобула для Джорджа Маршалла негайної прихильності кожного. Він як солдат зневажливо ставився до політики і пам’ятав те своєрідне відчуття відрази, яке лишилося у нього після однієї зустрічі з президентом Рузвельтом, на якій повідомив, що плани для вторгнення у Північну Африку готові. Президент склав руки в удаваній молитві і сказав: «Будь ласка, зробіть це до дня виборів»184. Заступник начальника штабу Маршалла Том Генді пізніше в інтерв’ю пояснив:

Немає сенсу казати, що у генерала Маршалла був легкий характер, оскільки він не був таким. Він міг бути дуже суворим. Проте він був страшенно авторитетний і мав колосальний вплив, особливо на британців і Конгрес. Гадаю, ФДР заздрив йому через це. Я вважаю, вони усвідомлювали, що у Маршалла не було жодних прихованих чи егоїстичних міркувань. Британці знали, що він не мав наміру здобувати якісь бали для американців чи для британців, однак намагався виграти війну в найкращий спосіб. У Конгресі розуміли, що він звертався до них прямо, не приплітаючи жодної політики185.

Найважливіший для Джорджа Маршалла момент настав у середині війни. Союзники планували операцію «Оверлорд», а саме — вторгнення на територію Франції, однак досі не було обрано командувача операції. Не кажучи про це нікому, Маршалл палко бажав отримати це призначення, і його кандидатура отримала б найширшу підтримку як найбільш кваліфікованої особи для такої справи. Ця операція належала б до найамбітніших з усіх воєнних операцій за всю історію, і хто б її не очолював, вона б відігравала значну роль у спільній справі і своїм результатом увійшла б в історію. Інші лідери антигітлерівської коаліції, Черчилль і Сталін, сказали Маршаллу, що ця посада дістанеться йому. Ейзенхауер також вважав, що посада дістанеться Маршаллу. Рузвельт усвідомлював, що якщо Маршалл попросить про це, то доведеться віддати цю посаду йому. Він заслуговував на неї, і він був насправді вагомою фігурою.

Однак Рузвельт сподівався, що Маршалл буде поряд у Вашинґтоні, тимчасом як командувач «Оверлорда» мав вирушити до Лондона. Можливо, ФДР також мав сумніви з огляду на суворість, що була притаманна особистості Джорджа Маршалла. Командувати «Оверлордом» — означало б управляти політичними союзами, і вміння налагоджувати дружнє тепле спілкування могло бути дуже доречним. Спалахнула дискусія. Кілька сенаторів переконували, що Маршалл потрібен у Вашинґтоні і тому не повинен займати цю посаду.

І досі всі вважали, що командуватиме Маршалл. У листопаді 1943 року Рузвельт приїхав до Ейзенхауера у Північну Африку і сказав майже те саме: «І ви, і я знаємо, хто був начальником штабу під час останніх років Громадянської війни, однак насправді майже ніхто інший не знає… Я навіть думати не хочу про те, що за п’ятдесят років від сьогоднішнього дня практично ніхто не знатиме, хто такий Джордж Маршалл. Це одна з причин, чому я хочу, щоб Джордж очолив щось велике, — він має право утвердити своє місце в історії як великий генерал».

Проте Рузвельт ще сумнівався. «Небезпечно втручатися з перестановками у склад команди, що перемагає»186, — сказав він. Щоб дізнатися думку Маршалла про призначення на цю посаду, Рузвельт відправив до нього Гарі Гопкінса. Та Маршалл не став розповідати про власні бажання. Він сказав Гопкінсу, що досі з честю виконував свої обов’язки і нічого не проситиме. Він «з добрим серцем погодиться із будь-яким рішенням Президента»187. У інтерв’ю з Форрестом Повґом за кілька десятиріч Маршалл пояснив свою поведінку: «Я вирішив, що мені не слід обтяжувати Президента у той чи інший спосіб, що він має вирішувати це питання, маючи повну свободу дій у будь-чому, що він вважав найліпшим з огляду на інтереси [країни]… Я був цілковито щирим у своєму бажанні уникнути того, що так часто траплялося під час інших воєн, — урахування настроїв окремої людини замість добробуту усієї країни»188.

Шостого грудня 1943 року ФДР викликав Маршалла до свого кабінету. Кілька хвилин Рузвельт ніяково ходив околяса, зачіпаючи другорядні теми. Потім Президент запитав Маршалла, чи хотів би він отримати цю посаду. Якби Маршалл просто вимовив слово «так», він, імовірно, отримав би це призначення. Проте, як і раніше, Маршалл не хотів брати у цьому участь. Він відповів Рузвельту, щоб той учинив так, як вважає за найкраще. Маршалл наполіг на тому, що його особисті бажання не мають жодним чином впливати на рішення. Знову і знову він відмовлявся висловити, чому він надає перевагу.

ФДР пильно подивився на нього. «Гаразд, не думаю, що зможу спати спокійно, якщо вас не буде у Вашинґтоні». Запанувала тривала мовчанка. Рузвельт додав: «У такому разі це буде Ейзенхауер»189.

Напевно, всередині у Маршалла усе обірвалося. Дещо не­тактовно Рузвельт попросив його надіслати повідомлення про рішення Антигітлерівській коаліції. Як і начальник штабу Маршалл був вимушений писати особисто: «Було вирішено негайно призначити генерала Ейзенхауера командувачем операції „Оверлорд”». Джордж великодушно залишив цей аркуш паперу176 і надіслав його Айку: «Дорогий Ейзенхауере. Я подумав, можливо тобі захочеться зберегти це на згадку. Це було написано мною нашвидкуруч, коли вчора закінчилася заключна нарада, Президент підпише це негайно. Дж. К. М.»190.

У житті Джорджа Маршалла це було найбільшим професійним розчаруванням, і воно сталося тому, що він відмовився озвучити власні бажання. Та, безперечно, це були принципи, згідно з якими жив Джордж Маршалл.

Коли війна у Європі закінчилася, саме Ейзенхауер, а не Маршалл, повернувся до Вашинґтона як тріумфальний переможець. Проте Маршалл був охоплений почуттям гордості. Джон, син Дуайта Ейзенхауера, згадував сцену повернення свого батька до Вашинґтона. «Саме у той день я побачив генерала Маршалла цілковито невимушеним. Стоячи позаду й уникаючи пильних поглядів фотографів, він радісно посміхався до Айка та мами з добрим, батьківським виразом обличчя. Того дня в його поведінці не було нічого від зазвичай відстороненого Джорджа Маршалла. Потім він загубився на задньому плані, відпустивши Айка на сцену до кінця того дня — автомобільний кортеж вулицями Вашинґтона, візит у Пентагон»191.

В особистому листі Черчилль написав Маршаллу: «На вашу долю не випало очолювати великі армії. Вам довелося їх створювати, готувати і надихати»192. Перевершений тими, кого він просував і кому допомагав, Джордж Маршалл прославився просто як «організатор перемоги».

Останні завдання

У своєму повоєнному житті Джордж Маршалл намагався відійти від справ. Двадцять п’ятого листопада 1945 року в Пентагоні відбулися прості урочистості, і Маршалл звільнився від обов’язків начальника штабу Армії. Він поїхав у Маєток Додона, будинок, який вони з Катерін придбали у Лізбурзі, штат Вірджинія. Подружжя пройшлося сонячним подвір’ям, втішаючись думкою, що попереду — роки відпочинку й усамітненого життя. Потім Катерін, піднімаючись східцями нагору, щоб відпочити перед вечерею, почула, як задзвонив телефон. За годину, спустившись донизу, вона побачила зблідле обличчя Маршалла, що випростався у шезлонгу та слухав радіо. У випуску новин повідомляли про те, як щойно пішов у відставку посол Сполучених Штатів у Китаї і що Джордж Маршалл погодився на прохання Президента обійняти цю посаду. Той телефонний дзвінок був від Президента Гаррі Трумена, який попросив Маршалла негайно виїжджати. «О, Джордже, — сказала Кетрін, — як ти міг?»193.

Робота була невдячна, проте Джордж і Катерін залишалися у Китаї протягом чотирнадцяти місяців, намагаючись за допомогою переговорів уникнути загрози неминучої громадянської війни між китайськими націоналістами та комуністами. Під час зворотного рейсу додому з першої проваленої місії Маршалла, якому тепер було шістдесят сім, президент попросив про ще одну послугу — обійняти пост державного секретаря. Маршалл погодився і повісив слухавку194. На своїй новій посаді він запровадив «План Маршалла», хоча ніколи й не називав його інакше, аніж офіційною назвою — «Програма відновлення Європи»177. Отже, побажання президента Рузвельта про те, щоб ім’я Маршалла надовго залишилося в історії, здійснилося.

Пізніше були й інші місії: президент Американського Червоного Хреста, міністр оборони США, голова делегації Сполучених Штатів на коронації Єлизавети ІІ. Були злети — здобуття Нобелівської премії, — і падіння — перетворення на об’єкт цькування Джо Маккарті та його союзників178. Коли пропонувалася кожна з посад, Маршалл відчував поклик почуття обов’язку. Певні його рішення були вдалі, а деякі — невдалі, як наприклад, протидія створенню держави Ізраїль. Він знову і знову погоджувався на посади, яких не хотів.

Складається враження, що дехто народжується у цей світ із почуттям обов’язку за саме щастя бути живим. Вони усвідомлюють зв’язок поколінь, що їм лишилося від попередників і чим вони їм завдячують, вони усвідомлюють свою моральну відповідальність за певні речі, її безперервність і вічність, і усвідомлюють свій обов’язок не ухилятися від неї.

Одним із найвиразніших виявів такого світосприйняття є лист, надісланий дружині додому під час громадянської війни солдатом на ім’я Салліван Баллов напередодні першого бою поблизу річки Булл-Ран на початку війни. Баллов був сиротою, тож знав, скільки болю і страждань доводиться пережити, коли ростеш без батька. Та все ж він написав дружині, що готовий померти, аби лиш сплатити борг, який завинив своїм предкам:

Якщо потрібно, щоб я загинув на полі бою заради моєї країни, я готовий... Я знаю, як сильно сьогодні американська цивілізація покладається на перемогу уряду, і який безмежний той борг, що ми завинили нашим попередникам, що пройшли крізь кров і страждання Революції. Тож я згоден і цілком готовий полишити усі радощі цього життя, допомогти захистити цей Уряд, допомогти сплатити цей борг.

Однак, моя люба дружино, коли я розумію, що відмовляючись від своїх власних, я позбавляю майже усіх радощів цього життя і тебе, лишаючи замість них турботи й скорботи, коли після того, як протягом дов­гих років мені самому довелося куштувати гіркі плоди сирітства, я вимушений пропонувати їх як єдиний засіб для існування моїм любим маленьким діточкам, — чи це слабкість або безчестя, якщо в той час, коли знамено моєї рішучості безтурботно і гордо майорить від легкого бризу, моя безмежна любов до вас, мої рідні дружина і діти, мусить змагатися у жорстокому, однак марному, двобої з моєю любов’ю до країни?..

Саро, моє кохання до тебе безсмертне, здається, воно прив’язало мене до тебе міцними ланцюгами, які ніщо, окрім Усемогутності, не здатне розірвати; і навіть моя любов до Батьківщини охоплює мене, немов сильний вітер, і непереборно тягне з усіма цими путами на поле бою… Я знаю, у мене є лише кілька приводів дорікнути Божественному Провидінню, однак щось шепоче мені, — можливо, це долинає молитва мого маленького Едґара, — що я мушу повернутися цілий і неушкоджений до моїх коханих. Якщо я не повернуся, моя люба Саро, ніколи не забувай, як я сильно кохаю тебе, і з моїм останнім подихом на полі бою я прошепочу твоє ім’я.

Наступного дня Баллов дійсно брав участь у битві біля Булл-Рану, і загинув. Салліван Баллов, як і Джордж Маршалл, відчував, що не зможе реалізуватися, якщо не виконає своїх зобов’язань перед громадою і країною.

Ми живемо у суспільстві, яке особливого значення надає особистому щастю, що визначається успіхом у реалізації своїх бажань. Проте старі моральні традиції не вмирають. Вони переходять із століття до століття і заново надихають інших людей в інших умовах. Маршалл жив у світі літака-винищувача та ядерної бомби, однак у багатьох розуміннях його виховали духовні традиції класичної Греції та класичного Риму. Щодо моральних засад своєї особистості, то дечим Маршалл завдячує Гомеру, тій увазі, яку приділяли класики до мужності й честі. Дещо у ньому було від стоїків, з їхнім наголосом на моральній дисципліні. Та особливо на схилі років, дечим він завдячує давньогрецькому державному діячеві Периклу, який утілив у собі такий стиль лідерства, який ми називаємо великодушністю чи величчю душі.

Великодушний лідер «золотої доби» Греції був високої, проте адекватної думки про власну доброчесність. Він вважав, що належить до іншої категорії, аніж більшість людей довкола нього, розуміючи, що йому випала особлива щаслива доля. Усвідомлення цього деформувало його стосунки з тими, хто його оточував. Усім, окрім кількох близьких друзів, він міг видаватися відстороненим самітником, замкненим і гордовитим. Він простував світом, обмежено виявляючи дружність, привітний до людей, та ніколи повністю не показуючи своїх внутрішніх почуттів, думок і страхів195. Він приховував свої вразливі місця, йому була ненависна думка, що він може залежати від інших. Як висловився Роберт Фолкнер в «Аргументах на захист величі», він не був товариською людиною, командним гравцем чи якимось клерком. «Він не брався за жодну звичайну справу, особливо якщо мав виконувати другорядну роль. І також не прагнув до взаємності»196. Йому подобалося робити послуги, однак він соромився приймати їх. За висловом Арістотеля, він був «не здатний пристосовувати своє життя до іншої людини»179, 197.

У великодушного лідера немає звичайного набору соціальних зв’язків. Його серце, як і серця тих амбітних людей, хто поступився близькими товариськими стосунками задля своїх величних цілей, сповнене залишковим смутком. Він взагалі не може собі дозволити чинити легковажно чи просто бути щасливим і вільним. Він схожий на мармур.

Сама його сутність вимагає від великодушного лідера, щоб він приносив якусь величну користь своїм людям. Він дотримується вищих стандартів і примушує себе йти в державні інституції. Великодушність можна виявити лише в суспільному чи політичному житті. Політика і війна є єдиними достатньо великими, достатньо конкурентними та достатньо важливими сферами діяльності, щоб вимагати найбільших жертв і виявляти найбільші таланти. Згідно з цим визначенням, людина, яка відсиджується виключно у сферах комерції й особистого життя, є менш видатною, аніж та, яка виходить на суспільну арену.

За часів Перикла великодушний лідер мав поводитися стримано та помірковано. Він мав бути більш розважливим і самодисциплінованим, аніж запальні герої Гомера. Понад усе він мав робити величезний за своїм розмахом внесок у суспільний добробут. Він мусив урятувати своїх людей у годину небезпеки чи змінити їх, прилаштувавши до потреб нової епохи.

Великодушна людина не може бути хорошою — вона не може увесь час бути доброю, співчутливою, уважною та приязною — однак це видатна людина. Вона одержує видатні відзнаки, оскільки заслуговує на них. Вона досягає щастя іншого типу, яке популяризаторка давньогрецької думки Едіт Гамільтон180 визначає як «застосування життєвих сил відповідно до принципу досконалості у житті, надаючи їм можливість набути значного розмаху».

Смерть

У 1958 році Джордж Маршалл записався у Шпиталь Вальтера Ріда для того, щоб видалити кісту на обличчі. Хрещениця Роуз Вілсон, зайшовши його відвідати, була приголомшена тим, наскільки він раптом постарів.

— У мене зараз так багато часу для спогадів, — сказав він їй, пригадуючи часи, коли хлопчиком катався зі своїм батьком на санках у Юніонтауні.

— Полковнику Маршалл, — відповіла вона, — мені шкода, що ваш батько не прожив достатньо довго, щоб дізнатися, який чудовий у нього син. Він би дуже пишався вами.

— Ти справді так думаєш? — запитав Маршалл. — Хотілося б вірити, він ставився б до мене схвально.

Маршалл продовжував слабшати. Здавалося, кожен куточок світу відгукнувся на хворобу генерала. Надійшли листи від Вінстона Черчилля і генерала Шарля де Ґолля, Мао Цзедуна та Чан Кайші181, Йосипа Сталіна та генерала Дуайта Ейзенхауера, маршала Тіто та фельд-маршала Бернарда Монтґомері182, 198. Тисячами сипалися листи від звичайних людей. Тричі приходив із візитом президент Дуайт Ейзенхауер. Заходив Гаррі Трумен. Вінстон Черчилль, якому на той момент було вісімдесят чотири роки, також відвідав його. Та Маршалл уже був у комі, і Черчиллю нічого не лишалося, окрім як стояти у дверях, утираючи сльози, і дивитися на слабке тіло чоловіка, якого він колись знав.

Джордж Кетлетт Маршалл помер 16 жовтня 1959 року, лише трохи не дотягнувши до вісімдесятого дня народження. Генерал Том Генді, його давній заступник начальника штабу, якось запитав Маршалла про те, як потрібно влаштувати його похорон, однак Джордж перервав, не давши договорити: «Тобі не треба про це турбуватися. Я залишив усі потрібні вказівки»199. Ці вказівки були відкриті після його смерті. Вони були прикметні: «Поховайте мене просто, як будь-якого звичайного офіцера Армії Сполучених Штатів, який із честю служив своїй країні. Жодної метушні. Жодних складних урочистостей. Нехай богослужіння буде коротким, перелік запрошених обмежте родиною. І, що найважливіше, зробіть це тихо»200.

Згідно з недвозначними вказівками Маршалла, не було державних похоронів. Його тіло не виставляли для публічного прощання із померлим у ротонді Капітолію. Протягом двадцяти чотирьох години воно залишалося у Віфлеємській каплиці Вашинґтонського кафедрального собору для того, щоб друзі могли скласти пошану. На похороні були присутні родина, кілька колег і його давній перукар з воєнних часів, Ніколас Дж. Тотало, який cтриг генерала в Каїрі, Тегерані, Потсдамі, пізніше в Пентагоні201. Потім відбулося коротке, просте богослужіння у Форті Маїр в Арлінґтоні, штат Вірджинія, за звичайним обрядом поховання померлих із Книги спільних молитов, без жодних посмертних промов.



159 Джон Маршалл (1755–1835 рр.) — голова Верховного Суду США протягом 1801–1835 років й очільник партії федералістів у Вірджинії, підтримував ратифікацію Конституції.

160 Лурейські карстові печери — сталактитово-сталагмітові утворення, яким понад сім тисяч років. Були відкриті 1878 року. Довкола питання власності на ці печери розгорнулася запекла боротьба. Юридичні суперечки не вщухали, аж допоки 1905 року печери не придбали Luray Caverns Corporation, які й дотепер є їхніми власниками. Нині це популярний комерційний об’єкт, який відвідує до півмільйона туристів за рік.

161 У США початковою школою вважаються перші шість або вісім років навчання.

162 Роберт Едвард Лі (1807–1870) — американський військовий діяч, головнокомандувач армії Північної Вірджинії конфедератів у Громадянській війні в США 1861–1865.

163 Автор посилається на найвідоміший твір Плутарха «Порівняльні життєписи» і взагалі згадує саму роботу філософа, який був передусім не оригінальним письменником, а лише збирав та обробляв те найкраще, що було написано до нього.

164 Альфред Норт Вайтгед (1861–1947) — британський математик, логік, філософ, який спільно з Бертраном Расселом був співзасновником таких напрямків філософії, як логіцизм і теорія типів.

165 Сер Річард Вінн Лівінґстон (1880–1960) — британський учений-гуманітарій, освітянин, популяризував класичні гуманітарні науки.

166 Юда Маккавей (помер у 160 р. до н. е. ) — активний учасник, а згодом й очільник повстання проти еллінізації Юдеї сирійськими греками.

167 Доллі Медісон (1768–1849) — дружина 4-го президента США Джеймса Медісона, яка протягом 1801–1817 років виконувала функції господині Білого дому, своїм прикладом визначивши роль дружини президента США, так званої Першої Леді.

168 Джеймс Девісон Гантер (1955) — провідний американський соціолог, чиї наукові інтереси пов’язані з цариною соціології релігії та соціології культури.

169 Автор посилається на роботу С. К’єркеґора «Дві епохи: епоха революції і сучасна епоха. Літературний огляд», написану 30 березня 1846 року, яка задумувалася як звичайний аналіз літературного процесу, однак переросла у масштабний соціально-політичний трактат, який показував, що відбувається з політикою, коли її суб’єктом стає маса, і чим керується бездіяльна більшість, якщо вона живе фантомами, створеними пресою.

170 Вільям МакКінлі–молодший (1843–1901) — американський політик-республіканець, 25-й президент США протягом 1897–1901 років.

171 Джон Джозеф Першинґ (1860–1948) — особливо шанований американський генерал, єдиний, хто ще за життя отримав найвище військове звання генерала армій США.

172 Андре Конте-Спонвіль (1952) — французький філософ, член Національної консультативної ради Франції з етики, дотримується атеїзму та матеріалістичних поглядів, відстоює світську духовність, чому присвячена його книга «Дух атеїзму» (2006).

173 Г’ю Драм (1879–1951) — генерал-лейтенант Армії США, який під час Першої світової війни обіймав керівну посаду начальника штабу 1 Армії США.

174 Сем’юель Талферо «Сем» Рабурн (1882–1961) — американський політик-демократ, майже півстоліття був членом Палати представників від Техасу (1913–1961).

175 Дін Ачесон (1983–1971) — американський політик-демократ, один із творців НАТО, отримав Пулітцерівську премію за свої мемуари і, окрім роботи в адміністраціях Г. Трумена і Ф. Рузвельта, був радником ще трьох американських президентів.

176 Після того, як Ф. Рузвельт надиктував Дж. Маршаллу повідомлення для Й. Сталіна і особисто підписав його, воно було відправлено телеграфом. Маршалл зберіг сам аркуш і, зробивши наведений автором допис на березі внизу, відіслав його Д. Ейзенхауеру, який згодом опублікував документ у своїх мемуарах «Хрестовий похід на Європу».

177 «Програма відновлення Європи» (так званий «План Маршалла») — програма економічної допомоги Європі після Другої світової війни, була висунута 1947 року й почала діяти з квітня 1948-го. Її метою, зокрема, було протидіяти поширенню впливу СРСР і соціалістичних ідей у країнах Західної Європи.

178 У 1951 році Дж. Маккарті виголосив викривальну промову, у якій піддав сумніву чесність і відданість генерала Дж. Маршалла інтересам США. Він звинувачував генерала в тому, що війська союзників у 1945 році уповільнили наступ, надавши можливість радянським військам контролювати майже половину Європи й захопити Прагу та Берлін. Також скандальний сенатор вважав, що через таємну угоду, що була укладена у Ялті, де Маршалл супроводжував Ф. Рузвельта як його особистий радник, Й. Сталін отримав можливість захопити Маньчжурію, яка стала базою для комуністів, що здійснили переворот у Китаї. Червона істерія, започаткована Маккарті і його послідовниками, позначилася численними чистками, переслідуваннями, допитами, зокрема і високопосадових військовослужбовців, героїв війни, і тривала аж до 1954 року, коли після гострої критики методів, якими послуговувався сенатор, його кар’єра пішла на спад.

179 Цит. за виданням: Арістотель. Нікомахова етика / Пер. з давньогрец., коментарі В. Ставнюка. — К.: Аквілон Плюс, 2002. — 480 с. (білінгва). У цьому фрагменті автор спирається на 4 книгу «Нікомахової етики» Арістотеля, зокрема на дослідження в ній такої чесноти як величавість

180 Едіт Гамільтон (1867–1963) — американська просвітниця, авторка книги «У напрямку Греції» (1930), у якій класичні грецькі цінності й віра в розум замальовується як взірець істини та просвітництва.

181 Чан Кайші (точніше: Цзян Цзєши; 1887–1975) — військовий і політичний діяч Китаю, президент Китайської Республіки, маршал і генералісимус.

182 Бернард Лов Монтґомері, 1 віконт Монтґомері Аламейський (1887–1976) — британський воєначальник часів Другої світової війни.

Розділ 6. Гідність


Найвидатнішим лідером руху за громадянські права в Америці у часи, коли транслювався Королівський концерт, був А. Філіп Рендолф183. Він був серед тих афроамериканських лідерів, які закликали до маршів, влаштовували громадські акції, зустрічалися з президентом і чия репутація та моральний авторитет допомогли вплинули на формування руху.

Рендолф народився 1899 року неподалік Джексонвілла, штат Флорида. Його батько був пастором в Африканській методистській єпископальній церкві (АМЄЦ)184, однак йому платили настільки мало, що більшу частину надходжень він отримував як кравець і м’ясник, тоді як його дружина працювала швачкою.

Філіп Рендолф, який не був релігійною людиною, пригадував: «Мій батько проповідував расову релігію. Він говорив про соціальне положення своєї пастви і завжди нагадував їй, що АМЄЦ була першою активно налаштованою організацією темношкірих у Америці»202. Також старший Рендолф брав своїх двох хлопців на політичні зустрічі, що проводилися темношкірими. Своїм синам він постійно розповідав історії про видатних темношкірих людей: Кріспуса Атекса, Нета Тернера185, Фредеріка Дуґласса186.

Родина жила хоч і бідно, але з гідністю. Їхній дім утримувався у бездоганній чистоті і порядку. Вони дотримувалися кодексу старомодних правил пристойності, дисципліни й етикету. Батьки Рендолфа приділяли багато уваги ідеальній дикції і навчили свого сина вимовляти кожен склад будь-якого слова так, що протягом усього його життя такі слова, як «відповідальність» він вимовляв немов довгу, величну процесію: «від-по-ві-даль-ність».

Стикаючись із принизливим расизмом, родина Рендолфів дотримувалася принципів моральності й поводилися по-джентльменськи, що йшло у розріз із їхнім матеріальним становищем. Біограф Джервіс Андерсон писав, що старший Рендолф «просто кажучи, сам зробив себе джентльменом, він керувався такими принципами, як чемність, скромність та добропорядність, черпав натхнення у релігійному і соціальному служінні і був цілковито відданий своєму уявленню про гідність»203.

У школі Філіпа Рендолфа навчали дві білошкірі занудні вчительки з Нової Англії, які приїхали на південь, вбачаючи сенс свого життя у тому, щоб нести світло знань темношкірим дітям із незаможних родин, згодом Рендолф називатиме їх «двома найкращими вчителями з усіх, що колись існували». Міс Ліллі Вітні викладала у Рендолфа латину і математику, а міс Мері Нефф — літературу і акторську майстерність. Високий і спортивний, Рендолф особливо відзначався у баскетболі, однак він виявив любов до Шекспіра і драматургії, яка триватиме і надалі. В останні десятиліття життя своєї дружини, коли вона уже була прикута до інвалідного візка, Філіп Рендолф щодня читатиме їй Шекспіра.

Особистість більшості людей формується внаслідок тих обставин, які склалися в їхньому житті, однак батьки Філіпа, його вчителі і він сам створили духовну атмосферу, що не обмежувалася такими обставинами. Це був вияв поведінки трохи піднесенішої, трохи формальнішої і значно сповненішої почуттям власної гідності, на відміну від поводження, що панувало в їхньому оточенні. Протягом усього життя постава Філіпа завжди була правильною і прямою. К. Л. Делумз187, колега Рендолфа, лейбористський лідер, пригадував, що «Рендолф навчився сидіти і ходити прямо. Майже ніколи не побачиш, щоб він влаштувався напівлежачи чи відхилившись назад. Не мало значення, наскільки приємною і сприятливою була нагода, озирнешся — і ось він, Рендолф, так само рівний, ніби у його спині була голобля»204.

Його голос був м’який, глибокий і спокійний. Він мав акцент, що за описами людей, був чимось середнім між мовою бостонського вищого світу і вихідців з Вест-Індії. Він говорив біблійними каденціями і використовував архаїчні слова на зразок «воістину» чи «удостоювати»205.

З будь-якими проявами своєї слабкості та духовної ліні Філіп Рендолф боровся самовладанням, яке виявляв постійно, будь то незначні особисті вчинки, чи героїчні акти самозречення. Його колеги дивувалися з того, як жінки кидалися на Філіпа під час його подорожей і як спокійно він їх обминав. «Не певен, що ще колись жив чоловік, якого жінки умовляли б і переслідували так, як цю людину, — пригадає Делумз у розмові з біографом. — Вони використали усі способи, окрім зґвалтування. Ми з Вебстером жартували між собою, що всюди супроводжуємо шефа, аби дати раду надлишку. А це були найвродливіші жінки… Те, що потрібно було йти, завжди дуже пригнічувало. Я був свідком, як жінки вдаються до будь-яких хитрощів: запрошують Філіпа піднятися у їхній номер у готелі, щоб проти ночі випити по чарчині абощо. Він просто говорив: „Вибачте, я стомився. У мене був складний день. Краще поставимо на цьому крапку”. Часом я казав йому: „Шефе! Ви що, знущаєтеся?”»206.

Він не вважав за потрібне виставляти себе на показ деінде, а також не часто критикував інших, окрім як у своїх творах, які могли бути жорсткими чи полемічними. Через його формальність у інших не було відчуття, що вони насправді його знають; навіть Баярд Растін188, один із його найближчих колег, завжди звертався до нього «Містере Рендолф». Філіпа не цікавили гроші, і він вважав, що особиста розкіш руйнівним чином впливає на духовність людини. Навіть у похилому віці, уже будучи всесвітньо відомим, він щодня повертався з роботи додому автобусом. Якось його пограбували у вестибюлі власного будинку. Грабіжники знайшли у нього 1,25 долара, однак ані годинника, ані жодних дорогоцінностей він не мав. Коли декілька жертводавців намагалися зібрати для Філіпа кошти, щоб покращити його рівень життя, він зупинив їх зі словами: «Я впевнений, ви знаєте, що у мене нема грошей, та разом із тим я не сподіваюся заробити щось. Хоч би й як, та коли я розпочинав рух, то й гадки не мав про те, щоб заробляти кошти для себе та своєї родини. Це така доля у деяких людей — бути бідними, і це моя доля, і я зовсім про це не жалкую»207.

Ці якості — його непідкупність, стримана формальність і, найголовніше, його почуття власної гідності — означали, що Рендолфа було неможливо принизити. Свої реакції та внутрішній стан визначав він сам, а не расизм чи навіть улесливість, яка пізніше його оточувала. Значимість постаті Рендолфа полягала у встановленні певної моделі того, яким має бути лідер руху за громадянські права. Він випромінював уміння володіти собою і, як і Джордж К. Маршалл, лишив низку безмежно відданих, шанобливих прихильників у своєму кільватері. «Складно переконати тих, хто ніколи не зустрічався з ним, у тому що А. Філіп Рендолф, мабуть, найвидатніша людина з усіх, хто жив у Сполучених Штатах у цьому столітті, — написав колумніст Маррі Кемптон189. — Проте ще складніше переконати кожного, хто його знав, у чомусь іншому».

Відданість суспільним інтересам

Найважливішими питаннями, що поставали перед Філіпом Рендолфом, були: як взяти недосконалих людей і перетворити їх на дієву силу, необхідну для зміни? Як акумулювати владу і не бути зіпсованим цією владою? Навіть в осередку одного з найшляхетніших починань століття, — руху за громадянські права, — такі лідери, як Рендолф, сумнівалися в собі, адже вони відчували, що потрібно остерігатися своєї слабкості й гріховності; вони відчували, що навіть у вирі боротьби з несправедливістю можна вчинити жахливі речі.

Те, що увага лідерів руху за громадянські права була прикута до Книги Виходу, мало відповідні причини. Ізраїльтяни у цій книзі постають людьми недалекоглядними, нетерплячими і суперечливими. Їх очолював Мойсей — людина смиренна, пасивна і нестримана, яка до того ж сумнівалася, що здатна впоратися з цим завданням. Лідери руху мусили вирішувати нерозв’язні дилеми Мойсеєвого лідерства: як примирити пристрасність з терплячістю, впливовість з розподілом влади, ясність мети із сумнівами у собі208.

Рішення полягало у своєрідній відданості суспільним інте­ресам. Коли сьогодні ми говоримо про когось, що він «відданий суспільним інтересам», ми найімовірніше маємо на увазі того, хто, збираючи петиції, марші і протести, примушує чути свій голос задля спільного добра. Проте у попередні епохи це стосувалося людини, яка поборола власні пристрасті та змінила свої погляди на поміркованіші для того, щоб досягнувши більшої одностайності, об’єднати несхожих людей. Ми вважаємо, що відданість інтересам суспільства полягає у наполегливому відстоюванні певних вимог, проте історично це була форма самовладання і самоконтролю. Нетовариський і часом суворий Джордж Вашинґтон уособлював цей різновид відданості суспільній користі209. Філіп Рендолф також був його втіленням. Він поєднував політичний радикалізм із особистим традиціоналізмом.

Часом його незмінна ввічливість ставала поперек горла його радникам. «Мені здається, — Баярд Растін зауважив Маррі Кемптону, — що у певні моменти Філіп навмисне дозволяє гарним манерам стояти на заваді. Якось коли я поскаржився на це, Філіп відповів: „Баярде, з кожною людиною ми маємо поводитися чемно й прихильно. І зараз саме час навчитися гарним манерам. Нам вони знадобляться, коли все це скінчиться, адже ми маємо виявляти хороші манери після того, як переможемо”»210.

Чемний радикал

Філіп Рендолф розпочав свою кар’єру в квітні 1911 року, приїхавши з Флориди у Гарлем, за місяць після пожежі на фабриці «Трайанґл». Він почав активно брати участь у театральних гуртках, і зі своєю дикцією й зовнішністю, здається, ледь не став шекспірівським актором, поки цим планам не поклали край його батьки. Він недовго відвідував Сіті-коледж190, де із захопленням прочитав Карла Маркса. Тоді ж Рендолф допоміг започаткувати низку періодичних видань на расову тематику, поширюючи ідеї марксизму серед спільноти темношкірих. В одній з передовиць він називав Російську революцію «найбільшим досягненням двадцятого століття». Також Філіп виступав проти участі Сполучених Штатів у Першій світовій війні, вважаючи, що у війні зацікавлені лише виробники військового спорядження та великі підприємці. Він боровся проти руху Маркуса Ґарві191 за повернення «назад до Африки». У розпал цього протистояння якийсь анонімний ворог надіслав Рендолфу коробку, в якій була записка із погрозами і відрізана людська кисть.

У той період, коли Філіпа Рендолфа не раз затримували за анти­урядової агітації, його особисте життя стало ще більш буржуазним і поважнішим. Рендолф одружився з добропорядною жінкою з шанованої гарлемської родини. Щонеділі опівдні вони із задоволенням брали участь у щотижневих променадах. Люди вбиралися у свій найкращий одяг — брали тростини, бутоньєрки, вдягали гетри і вишукані капелюшки — і прогулювалися Ленокс-авеню чи 135 вулицею, дорогою обмінюючись із сусідами привітаннями та милощами.

На початку 1920-х років Філіп Рендолф розпочав свою діяльність із організації профспілок. Він допоміг заснувати півдесятка невеличких профспілок, організувавши офіціантів, офіціанток і невдоволених працівників з інших сфер. У червні 1925 року до Рендолфа звернулося кілька провідників із компанії «Пулльман», що шукали харизматичного, освіченого лідера, який би зміг створити для них спілку. Компанія Пулльмана192 постачала розкішні залізничні спальні вагони, які надавалися в оренду перевізникам. Клієнтів обслуговували бригади одягнутих у лівреї темношкірих чоловіків, які чистили взуття, міняли білизну і підносили їжу. Після закінчення Громадянської війни засновник компанії Джордж Пулльман найняв для цієї роботи колишніх рабів, переконаний, що вони будуть слухняною робочою силою. Провідники намагалися об’єднатися у профспілку ще у 1909 році, та компанія Пулльмана придушувала будь-яку спробу це зробити.

Філіп Рендолф узявся за це завдання, і наступні дванадцять років його життя минули у спробах утворити профспілку провідників і домогтися поступок від компанії. Філіп подорожував країною, намагаючись переконати провідників приєднатися до профспілки у ті часи, коли через найменший натяк на профспілкову діяльність могли звільнити з роботи або побити. Основним знаряддям Рендолфа була його манера поводитися з іншими. Як пригадував один із членів спілки: «Він заволодівав тобою. Треба було б узагалі нічого не відчувати, щоб не піддатися йому. Із ним ти почуваєшся так, ніби учень зі своїм Учителем. Можливо, ти не усвідомлюєш це одразу, та коли прийдеш додому і, лишившись на одинці з собою, почнеш думати про те, що він сказав, тобі просто доведеться бути його послідовником, ось і все»211.

Робота рухалася повільно, однак протягом наступних чотирьох років кількість членів спілки сягнула майже семи тисяч. Рендолф зрозумів, що рядовим членам не подобається, коли він критикує компанію, до якої вони, як і раніше, відчували лояльність. Вони не поділяли його більш загальну критику капіталізму, тож Філіп змінив тактику. Ця боротьба стала для нього справою честі. Рендолф також вирішив, що відмовлятиметься від усіх пожертвувань білих, які співчували темношкірим. Це буде перемога, яку темношкірі підготували і здобули самотужки.

Потім почалася Велика депресія, і компанія завдала удару у відповідь, звільняючи або залякуючи працівників, які підтримували ідею страйку. На 1932 рік склад спілки скоротився до 771 члена. Закрилися офіси у дев’яти містах. Рендолфа і штатних працівників центрального офісу виселили з їхнього приміщення через несплату орендної плати. Заробітна плата Рендолфа, яка досі становила десять доларів на тиждень, упала до нуля. Завжди бездоганний, елегантно вдягнений чоловік, він був вимушений носити пошарпаний одяг. У містах від Канзас-Сіті до Джексонвілля активістів спілки побили. У 1930 році в Окленді прибічник руху на ім’я Дед Мур за місяць до своєї смерті написав сповненого рішучості листа:

Я в пастці, та я помру перш, аніж відступлю хоч на дюйм. Я борюся не заради себе, а заради 12 тисяч провідників і покоївок, а також їхніх дітей… Я був за крок від голоду, та я не передумав, бо так само, як ніч заступає день, ми переможемо. Скажіть усім на своєму районі, вони повинні іти за містером Рендолфом як за Ісусом Христом212.

Ненасильницький спротив

Преса і церкви темношкірих були налаштовані проти спілки через агресивність її політики. Мер Нью-Йорка Фіорелло Ла Ґуардіа запропонував Рендолфу посаду в міській владі із зарплатою 7 тисяч доларів на рік, однак Філіп відмовився.

Утім тенденції змінилися 1933 року після обрання президентом Франкліна Рузвельта і реформи трудового законодавства. Як і раніше, керівники компанії не могли збагнути той факт, що для залагодження трудового конфлікту їм доведеться сісти за стіл переговорів із темношкірими провідниками і їхніми представниками, як із рівними. Це відбулося тільки під кінець липня 1935 року, коли представники компанії і профспілки зустрілися разом у Чикаґо для того, щоб розпочати перемовини. За два роки нарешті було досягнуто згоди. Компанія погодилася скоротити тривалість робочого часу з 400 до 240 годин на місяць і підвищити загальний компенсаційний пакет193 компанії до 1 млн 250 тисяч доларів на рік. Так закінчилася одна із найтриваліших і найзапекліших трудових суперечок ХХ століття.

На той час Рендолф був найвідомішим афроамериканським організатором у країні. Остаточно розірвавши з марксизмом — захопленням своєї юності, протягом наступних кількох років він брав участь у низці жорстоких зіткнень задля очищення робітничого руху від прорадянськи налаштованих організацій. Згодом на початку 1940-х під час військової мобілізації темношкіра спільнота зіткнулася з новими утисками і несправедливістю. Заводи масово залучали робітників для виробництва літаків, танків і кораблів, однак вони не наймали темношкірих.

П’ятнадцятого січня 1941 року Філіп Рендолф виступив із закликом до величезного маршу на Вашинґтон, якщо ця дискримінація триватиме і надалі. «Ми, лояльні негроамериканські громадяни, вимагаємо права працювати і воювати за нашу країну», — проголосив Філіп. Він створив Комітет Маршу на Вашинґтон і свято вірив, що у марші протесту у парку Молл194 візьмуть участь десять тисяч або навіть і двадцять чи тридцять тисяч темношкірих.

Перспектива маршу стривожила керівництво держави. Рузвельт запросив Рендолфа прийти до нього на зустріч у Білий дім.

— Привіт, Філе, — сказав президент, коли вони зустрілися. — За якою спеціальністю ти навчався у Гарварді?

— Я ніколи не навчався у Гарварді, містере Президенте, — відповів Рендолф.

— А я був упевнений, що навчався. У будь-якому разі, ти і я схожі тим, що обопільно надзвичайно зацікавлені у встановленні людської і соціальної справедливості.

— Ваша правда, містере Президенте.

Рузвельт заходився розповідати один за одним жарти і політичні анекдоти, однак Рендолф зрештою перервав його.

— Містере Президенте, час спливає. Я знаю, ви дуже зайняті. Однак те, про що ми хотіли б поговорити — це проблема вакансій для негрів в оборонній промисловості.

Рузвельт запропонував запросити кількох голів компаній і переконати їх наймати темношкірих.

— Ми хотіли б, щоб ви зробили більше, аніж це, — відповів Рендолф. — Ми потребуємо конкретики... Ми хочемо, щоб ви видали розпорядження, за яким заводи зобов’язувалися брати на роботу негрів.

— Так, Філе, утім ти ж знаєш, що я не можу цього зробити. Якщо я видам розпорядження, про яке ви наразі просите, то не буде кінця і краю іншим групам, які приходитимуть сюди і вимагатимуть від мене видати накази і для них також. У будь-якому разі я не зможу нічого зробити, якщо ви не скасуєте оцей ваш марш. Подібні питання неможливо вирішити шляхом надзвичайного тиску.

— Даруйте, містере Президенте, марш неможливо скасувати. — Рендолф, трохи блефуючи, сказав, що вони очікують сто тисяч учасників маршу.

— Ви не можете ось так зібрати у Вашинґтоні сто тисяч негрів, — запротестував Рузвельт. — Когось можуть убити.

Утім Рендолф наполягав. Розмова зайшла в глухий кут, доки в неї не втрутився мер Ла Ґуардіа, який був присутній на зустрічі:

— Очевидно, що містер Рендолф не збирається скасовувати марш, і я пропоную усім почати шукати якийсь спосіб для вирішення ситуації213.

За шість днів до того, як мав відбутися марш, Рузвельт підписав наказ за номером 8802, що забороняв дискримінацію в оборонній промисловості. Рендолф скасував марш, не зважаючи на значний спротив із боку лідерів руху за громадянські права, які хотіли скористатися ним, щоб привернути увагу до інших питань, зокрема таких, як дискримінація у самих збройних силах.

Опісля війни Філіп Рендолф ще рішучіше боровся за права робітників і скасування сегрегації. Його величезний вплив, як завжди, був наслідком безсумнівної духовної цілісності, харизми й особистого прикладу непідкупної людини, що працює на користь спільній справі. Утім Рендолф був не прискіпливим керівником. Йому було складно концентрувати свої зусилля на одній справі. Нестримне захоплення, яке він викликав у людей довкола себе, могло загрожувати ефективності роботи організації. «У Національному офісі спостерігається нездоровий рівень культу лідера в особі містера Рендолфа, — відзначає один сторонній дослідник організаційних аспектів маршу на Вашинґтон 1941 року, — який паралізує роботу і спрямовує інтелектуальну діяльність поза межі політичної стратегії»214.

Однак Філіп Рендолф зробив ще один важливий внесок у формування руху за громадянські права. Протягом 1940–1950-х років він був серед тих, хто відстоював ненасильницький спротив як тактику боротьби за громадянські права. Під впливом Магатми Ґанді195 й деяких ранніх тактик робітничого руху, Рендолф 1948 року сприяв створенню «Ліги ненасильницької громадянської непокори проти військової сегрегації» (League of Non-Violent Civil Disobedience Against Military Segregation)215. Усупереч найавторитетнішим організаціям із захисту громадянських прав, які проповідували просвітництво й урегулювання суперечностей замість конфронтації і боротьби, Рендолф наполягав на «молитовних протестах» і сидячих страйках у ресторанах. 1948 року в Комітеті сенату у справах збройних сил Філіп Рендолф сказав: «Суть нашої боротьби полягає у непротивленні... Ми готові витримати жорстокість і тероризм, не здригнувшись зустрічати труднощі та пережити усе, що б не трапилося».

Ця тактика ненасильства спиралася на напружену самодисципліну і самозречення, яких Рендолф дотримувався протягом усього життя. Одним із його помічників, який впливав на Рендолфа, разом із тим сам перебуваючи під його впливом, був Баярд Растін. Молодший на кілька десятків років, Растін мав багато спільного зі своїм наставником.

Растін

Баярд Растін виріс у Вест-Честері, штат Пенсильванія, виховували його бабуся і дідусь. Він був уже дорослим хлопцем, коли дізнав­ся, що людина, яку він вважав своєю старшою сестрою, насправді була його матір’ю. Його батько, який страждав на алкоголізм, жив у місті, однак не відігравав жодної ролі у житті Растіна.

Баярд Растін пригадував, що його дідусь мав «найпрямішу поставу з-поміж усіх, кого ви колись зустрічали. Жоден з нас не пригадає бодай випадок, коли б він обійшовся з кимось жорстоко». Бабусю Растіна виховали квакеркою196, і вона була однією з перших темношкірих жінок, які отримали повну середню освіту. Вона прищепила Баярдові потребу у спокої, почуття власної гідності й неослабний самоконтроль. «Просто не треба втрачати самовладання», — була однією з її улюблених максим. Мати Растіна керувала літнім біблійним табором, який він відвідував щодня, приділяючи особливу увагу Книзі Виходу. «Моя бабуся, — заявив Баярд, — була цілком переконана, що коли справа дійшла до питань розкріпачення і руху за рівноправ’я темношкірих, найбільше ми мали б навчитися з досвіду євреїв, аніж дізнатися від Матвія, Марка, Луки й Івана»216.

У старших класах школи Растін був чудовим спортсменом і писав вірші. Як і Рендолф, він говорив із правильним, майже британським акцентом, який усім, хто зустрічався з ним уперше, видавався виявом зверхності й пихи. Однокласники Баярда дражнили його через надмірну поважність. Один із його однокласників, з якими він навчався у старших класах, пригадував: «Він висловлювався біблійними віршами. І [цитував] Браунінґа197. [Під час гри у футбол] він збивав тебе з ніг, а потім підводився і декламував тобі якийсь вірш»217. Ще за першого року навчання у старшій школі, він став першим за 40 років темношкірим учнем, що здобув премію за ораторське мистецтво. У кінці випускного року він входив до складу збірної футбольної команди округу та був тим учнем, який від імені класу виголошує прощальну промову. Також Баярд пристрасно захоплювався оперою — Моцартом, Бахом і Палестріною198, а роман Джорджа Сантаяна «Останній пуританин»199 був однією з його улюблених книг. Самостійно він прочитав «Історію цивілізації»200 Вілла й Аріель Дюрантів, що, як він урочисто зауважив, було схоже на те, наче ти «затягнувся чимось, від чого просто відкриваються твої ніздрі, але з різницею в тому, що це відбулося у моїх мізках»218.

Растін навчався у коледжі при Вілберфорському університеті в Огайо, потім у Чейнійському державному університеті у Пенсильванії201. Під час навчання у коледжі хлопець зрозумів, що він гей. Це усвідомлення не надто сильно його бентежило — він виховувався у толерантній родині і міг жити як гомосексуал більш-менш відкрито протягом усього життя — однак саме це змусило Баярда переїхати до Нью-Йорка, де існувала принаймні підпільна гей-культура, а суспільні стигмати до подібних речей були слабшими.

Опинившись у Гарлемі, Растін водночас рухався у багатьох напрямках, приєднавшись до лівих організацій, а також як волонтер допомагаючи Рендолфу організувати спробу маршу на Вашинґтон. Він долучився до Християнського об’єднання пацифістів і до Товариства примирення, швидко ставши новою зіркою руху. Для Растіна пацифізм був способом життя, що відкрив йому шлях до внутрішньої доброчесності, а також стратегією досягнення соціальних змін. Пацифізм як шлях до внутрішньої доброчесності означав для Баярда придушення свого гніву і внутрішньої схильності до жорстокості. «Єдиний спосіб перемогти потворність у світі — це перемогти її у собі», — не раз повторював Растін219. Згодом у листі до Мартіна Лютера Кінґа202 він написав, що пацифізм, як стратегія досягнення змін, «спирається на два стовпи. Один — це спротив, безперервний спротив на кшталт військовому. Злодій постійно піддається тиску для того, щоб він ніколи не мав змоги перепочити. Другий [стовп] втілює добру волю на противагу волі злій. У цьому розумінні ненасильницький спротив є дієвою силою проти байдужості у наших рядах»220.

Протягом кількох років до свого тридцятиріччя, Растін подорожував у інтересах Товариства примирення, запалюючи [своїми натхненними виступами] серця людей по всій країні. Він організовував постійні акції громадянської непокори, які швидко ставали легендарними серед пацифістів і борців за громадянські права. 1942 року в місті Нашвілл Баярд вимагав того, щоб їхати у частині автобуса, призначеній для білих. Водій викликав поліцію. Приїхали чотири полісмена і, накинувшись на Растіна, почали його лупцювати, однак він реагував спокійно й по-ґандівськи пасивно. Як пізніше пригадував Девід Макрендольдс, член Товариства примирення: «Він був не лише найпопулярнішим лектором Товариства, а й генієм із питань тактики. Товариство примирення готувало Баярда, щоб у майбутньому він став американським Ґанді»221.

У листопаді 1943 року, отримавши повістку, Растін вирішив, що дотримуватиметься позиції непокори і піде до в’язниці замість того, щоб працювати в одному з сільських виправно-трудових таборів як особа, що ухиляється від військової служби через свої переконання. За тих часів кожен шостий арештант федеральної в’язниці був політв’язнем. Ці арештанти вважали себе передовими загонами пацифістів і борців за громадянські права. В ув’язненні Растін наполегливо нехтував сегрегаційною політикою тюрми. Він наполягав на тому, щоб їстиме у частині їдальні, призначеній тільки для білих. У свій особистий час він перебував у тій частині тюремного корпусу, що призначалася лише для білих. Деколи його акції протесту спричинювали неприємні інциденти з іншими в’язнями. Якось білошкірий в’язень накинувся на Растіна, держаком швабри завдаючи йому ударів по голові й тілу. І знову Растін вдався до ґандівської позиції непротивлення. Він лише знову і знову повторював: «Ти не можеш завдати мені шкоди». Зрештою ручка швабри зламалася. У Растіна були синці по всій голові та зламане зап’ястя.

Звістки про подвиги Баярда швидко розлетілися поза стінами в’язниці, дійшовши широких журналістських кіл і численних активістів. У Вашинґтоні чиновники з Федерального бюро тюрем на чолі з Джеймсом Беннеттом зарахували Растіна до категорії «злісних злочинців» — тієї самої, що й Аль Капоне. Як висловився Джон Д’Еміліо, біограф Баярда, «протягом усіх 28 місяців ув’язнення Баярда Растіна очільника тюрми закидали листами і підлеглі, які зверталися за порадою, що їм робити з Растіном, і прибічники Баярда, які пильнували за тим, як з ним поводилися в ув’язненні»222.

Нерозбірливість

Растін поводився відважно, проте деякі його вчинки були зверхні й лихі, а іноді й нерозсудливі, що суперечило його переконанням. Двадцять четвертого жовтня 1944 року він вирішив надіслати наглядачу лист із вибаченнями за свою поведінку на дисциплінарному слуханні. «Мені насправді соромно, що я втратив самовладання і поводився грубо», — написав він223. Ба більше, його статеве життя було розпусним. Растін був геєм в ті часи, коли їхня спільнота була витіснена у підпілля, коли суспільство не визнавало існування геїв і лесбійок. Проте Растін вишукував партнерів зі такою наполегливістю, що навіть його коханцям така поведінка видавалася обурливою. Його поїздки з виступами до і після в’язниці постійно супроводжувалися численними інтрижками. Один постійний партнер Растіна жалівся, що «прийшовши якось додому, побачив його у ліжку з кимось іншим, і це було зовсім не прикольно»224. Задовольняючи свої статеві потяги, у в’язниці Баярд поводився неприпустимо; кілька разів його ловили на тому, що він робив фелляцію іншим в’язням.

Зрештою керівництво в’язниці скликало дисциплінарне слухання. Щонайменше три в’язні засвідчили, що бачили, як Растін займався оральним сексом. Спочатку Растін брехав, категорично заперечуючи звинувачення. Коли адміністрація оголосила, що як покарання переводить Баярда до одиночної камери, він обхопив руками і ногами стілець-дзиґлик, чинив опір конвою і зрештою опинився в ізоляторі.

Новини про інцидент поширилися серед активістів по всій країні. Звістка про те, що він гей, засмутила декого з його прихильників, проте насправді Растін ніколи цього не приховував. Здебільшого їх обурювало те, що статеве життя Баярда поставило під сумнів той взірець, який він формував і своїм дисциплінованим відважним спротивом. У русі, який закликав своїх лідерів бути миролюбними, стримуватися і самовдосконалюватися, Растін розсердився, повівся зухвало, розбещено та поблажливо до своїх бажань. А. Дж. Масті, лідер Товариства примирення і наставник Растіна, написав йому суворого листа:

Твоя поведінка огидна — ось чим ти завинив, тож заслуговуєш догани. І це людина, яка претендує на лідерство і — певним чином — моральну вищість. До того ж ти розчарував усіх, а особливо своїх товаришів і найвідданіших друзів... Ти ще й досі не відважуєшся глянути в очі своїй істинній сутності. У тому «я», яким ти був і яким ти і досі є, немає нічого, гідного поваги, і ти повинен безжально викорінювати з себе все, що заважає тобі це побачити. Тільки так може народитися твоє істинне «я» — крізь вогонь, страждання, цілковиту й по-дитячому щиру смиренність… Пригадай Псалом 51: «Помилуй мене, Боже, з великої милости Твоєї... Особливо омий мене від беззаконня мого і від гріха мого очисти мене... Проти Тебе єдиного я згрішив і лукаве перед Тобою вчинив… Серце чисте створи в мені, Боже, і духа праведного віднови в нутрі моєму»203 225.

В одному з подальших листів Масті чітко пояснив, що він виступає не проти гомосексуальності Растіна, але проти його нерозбірливості: «Які ж украй жахливі й дешеві ті стосунки, що позбавлені найменшої дисциплінованості і не містять бодай дрібки впорядкованості». Як художник із найвільнішим світобаченням і надпотужним креативним поривом кориться найсуворішій дисципліні, так само і коханець має погамувати свої імпульси, щоб досягти «дисциплінованості, контролю, [здійснити] спробу зрозуміти іншого».

Стосовно нерозбірливості Масті продовжив: «ми наблизилися до травестії та заперечення кохання, бо якщо кохання означає глибину, виняткове розуміння, обмін життєвою силою, то як це може відбуватися з невизначеною кількістю людей?».

Спочатку Растін не погоджувався із жорсткими судженнями Масті, однак зрештою після тижнів ізоляції він здався, написавши довгого, зворушливого листа у відповідь.

Коли успіх нашої расової кампанії був неминучим, моя поведінка припинила удосконалюватися… Я зловживав довірою тутешніх негрів до мого проводу; я спричинив їхні сумніви у моральних засадах ненасильства; я образив і підвів своїх друзів по усій країні, завдавши шкоди їхній репутації… Я такий самий зрадник (у нашому обопільному розумінні), як і армійський командир, який під час бою зумисне ставить під удар військові позиції... Я справді з головою віддавався моєму его. Міркуючи, я оцінював власні можливості й вільний час, які був готовий присвятити цій великій боротьбі. У своїх міркуваннях я керувався лише власною думкою, особистою спроможністю і своїм бажанням увійти до авангарду руху ненасильства. Я не прийняв зі смиренням те, чим мене обдарував Господь... [Це] призвело, я зараз усвідомлюю, спочатку до зверхності й гордині, а потім до слабкості, до штучності й неспроможності226.

За кілька місяців Баярду Растіну дозволили в супроводі конвою поїхати додому відвідати свого дідуся, який помирав. Дорогою додому Растін зустрівся з Гелін Віннеммор, товаришкою-активісткою й давньою подругою. Віннемор сказала Растіну, що кохає його і хоче бути його супутницею життя, вступити з ним у гетеросексуальні стосунки чи, принаймні, бути його прикриттям, щоб він міг продовжити свою роботу. У листі до Девіса Платта, з яким у Растіна були тривалі стосунки, Баярд підсумував пропозицію Віннемор, перефразовуючи її слова:

Нині, оскільки я вірю, що, відновивши свою здатність до служіння, ти врятуєш величезну кількість інших людей, оскільки я вважаю, що твоєю найбільшою потребою є потреба у справжній любові, у справжньому розумінні й довірі, я скажу тобі, не соромлячись свого кохання до тебе, про моє бажання бути з тобою, у світлі й у темряві, віддати усе, що маю, аби усе хороше всередині тебе жило і квітувало. Люди мають побачити ту доброчесність, що потенційно існує у тобі, і прославляти твого Творця. Баярде, — продовжила вона, — якщо казати по правді, ось так я кохаю тебе, і я пропоную своє кохання з радістю не лише заради себе чи заради тебе самого, а задля усього людства, яке виграє від твоєї інтеграції з ним, — і після цього ми довго мовчали227.

Растіна зворушила пропозиція Віннемор. «Я ніколи не чув, щоб у жінці промовляло настільки безкорисливе кохання. Жодного разу в житті я не отримував щирішої і досконалішої пропозиції». Він не відповів згодою, проте вирішив, що то знак Божий. Спогади про їхню з Віннеммор розмову викликали в Растіна «радість, що була майже поза межами розуміння — спалах світла у правильному напрямку — нову надію… несподівану переоцінку цінностей... світло на дорозі, якою, як мені здається, я мав би рухатися»228.

Баярд Растін дав обітницю приборкати свою зверхність, дух гніву, що негативно позначилися на його пацифістській діяльності. Він також переглянув свої погляди на статеве життя. По суті, він погодився з критикою Масті про нерозбірливість. Растін продовжував працювати над своїми стосунками зі своїм беззмінним партнером Дейвісом Платтом, обмінюючись з ним низкою довгих, глибоких листів і сподіваючись на те, що стабільні, сповнені справжньою любов’ю стосунки можуть стати барикадою проти хтивості й нерозбірливості.

Растін залишався у в’язниці до червня 1946 року. Після звільнення він одразу ж розгорнув активну діяльність у русі за громадянські права. У Північній Кароліні Баярд із кількома приятелями-активістами сіли у передній частині сегрегованого автобуса, за що їх побили і ледь не лінчували. У Редінґу, штат Пенсильванія, він домігся вибачень від менеджера готелю після того, як якийсь клерк відмовився надати йому кімнату. У Сент-Полі, штат Міннесота, Растін продовжував сидячий страйк, доки не отримав кімнату. У потязі з Вашинґтона до Луїсвілла він сидів у середині вагона-ресторану від сніданку й аж до ланчу, оскільки офіціанти відмовлялися його обслуговувати.

Коли А. Філіп Рендолф скасував кампанію спротиву, Растін різко розкритикував свого наставника за те, що зроблена ним заява була лише «нечіткою солодкомовною профанацією»229. Дуже швидко йому стало соромно за себе, і він уникав Рендолфа протягом наступних двох років. Коли вони зрештою знову зустрілися, «Мною аж трусило в очікуванні, що він обрушить на мене свій гнів», — зазначав Баярд. Утім Рендолф відбувся лише жартом і поновив стосунки.

Растін продовжив свої тури з виступами по всьому світу, знову ставши зіркою. Також він на кожній зупинці продовжував зваблювати чоловіків. Зрештою Платт вигнав його з їхньої квартири. Потім 1953 року, коли Растін перебував у Пасадені з низкою виступів, його заарештували по третій ранку. У машині він займався оральним сексом із двома чоловіками, тож полісмени округу затримали його за непристойну поведінку і бродяжництво204.

Растіна засудили до шістдесяти днів у в’язниці, і його репутація вже ніколи повністю не відновиться. Йому довелося відмежуватися від діяльності активістських організацій. Баярд безуспішно намагався влаштуватися у видавництво спеціалістом зі зв’язків із громадськістю та пресою. Соціальний працівник запропонував йому роботу прибиральника вбиралень і коридорів у лікарні.

Поза лаштунками

Дехто намагається відновитися після скандалу, починаючи звідти, де він був і просто продовжуючи жити своїм звичайним життям. Дехто кидає усе і починає знову з самісінького дна. Растін зрештою зрозумів, що його нова роль — як і раніше, працювати задля тієї ж мети, однак на задньому плані.

У рух за громадянські права Баярд Растін повертався поступово. Замість того, щоб бути зірковим речником, організатором і лідером, надалі він переважно залишатиметься у тіні, працюючи поза лаштунками, не отримуючи ані крихти пошани, віддаючи славу іншим, наприклад, своєму другові й протеже Мартіну Лютеру Кінґу–молодшому. Растін писав промови для Кінґа, завдяки йому поширюючи свої ідеї, познайомив Кінґа з лідерами робітничого руху, переконав його говорити про економічні питання, а не лише про громадянські права, був його наставником стосовно ненасильницького протистояння і філософії Ґанді та організовував одна за одною акції від імені Кінґа. Растін був важливим гравцем під час бойкоту автобусних ліній у Монтґомері205. Кінґ написав книгу про бойкот, проте Растін попросив не згадувати про його роль у цій акції. Коли до Баярда зверталися з проханням поставити підпис під публічною заявою на користь тієї чи іншої позиції, він зазвичай відмовлявся.

Навіть його другорядна роль була непевною. У 1960 році Адам Клейтон Павелл206, пастор і на той час конгресмен від міста Нью-Йорк, натякнув, що, якщо Кінґ і Растін не поступляться йому в деяких питаннях стосовно тактики, він звинуватить їх у сексуальному зв’язку. Рендолф переконував Кінґа підтримати Растіна, оскільки звинувачення було вочевидь фіктивним, проте Кінґ сумнівався. Растін подав йому заяву про звільнення із «Асоціації християнських лідерів Півдня»207(Southern Christian Leadership Conference) з надією, що Кінґ відхилить її. Натомість Кінґ мовчки її прийняв, дуже збентеживши цим Растіна. Крім того, Кінґ припинив і особисті стосунки з Растіном і вже не звертався до нього за порадою, лише час від часу надсилаючи йому ввічливі записки, наче маскуючи своє рішення порвати з ним.

У 1962 році Баярду Растіну виповнилося п’ятдесят, і він був практично невідомий широкому загалу. З усіх провідних діячів руху за громадянські права непохитно його підтримував Рендолф. Якось, коли вони сиділи десь у Гарлемі, Рендолф поринув у спогади про часи Другої світової війни, пригадавши марш на Вашинґтон, який так і не відбувся. Растін миттєво відчув, що це був слушний момент, щоб здійснити мрію й організувати «масовий десант» на столицю країни. Марші й протести по всьому Півдню почали розхитувати підвалини старого ладу, вважав Растін. Зважаючи на обрання президентом Джона Ф. Кеннеді марш на Вашинґтон знову став актуальним. Це масове протистояння стало нагодою примусити федеральну владу діяти конкретно.

Провідні організації з громадянських прав, такі як «Ліга городян» (Urban League) та НАПКН (NAACP), спочатку сприйняли ідею скептично чи навіть цілком вороже208. Вони не хотіли ображати законодавців і членів адміністрації. А зухвалий марш, що неминуче призводив до конфронтації, міг обмежити їхній доступ до тих, хто був при владі, і зменшити здатність впливати зсередини. До того ж, усередині самого руху за громадянські права протягом тривалого часу існували засадничі світоглядні розбіжності, що не лише викликали полеміку стосовно стратегії, а й містили ґрунтовні розбіжності у питаннях людської сутності й суспільної моралі.

Як твердить Дейвід Чаппелл у своїй книзі «Камінь надії», насправді було два рухи за громадянські права. Перший — північний і високоосвічений. Представники цієї групи тяжіли до оптимістичного бачення історії і людської сутності. Особливо не вагаючись, вони сприймали історичну криву поступовим підйомом, стале накопичення наукового і психологічного знання, постійне поліпшення добробуту, стабільне розширення прогресивного законодавства й плавний перехід від варварства до добропорядності й чемності.

Представники цього руху вважали, що расизм — це настільки очевидне порушення найважливіших засадничих документів Америки, що основна справа активістів руху за громадянські права полягала в тому, щоб звертатися до здорового глузду і кращих порухів людської сутності. У той час, як підвищуватиметься рівень освіченості, зростатиме свідомість, поліпшуватимуться добробут і економічні перспективи, усе більше і більше людей поступово розумітиме, що расизм — це неправильно, що сегрегація — несправедлива, і вони піднімуться на боротьбу з нею. Освіченість, добробут і соціальна справедливість зростатимуть разом. Усі хороші речі взаємодоповнюють та обопільно посилюють одна одну.

Прибічники таких міркувань вважали, що діалог ліпше за кон­фронтацію, консенсус ліпше за агресію, а людяність — за політичний тиск.

Існував інший підхід, твердить Чаппелл, що ґрунтувався на традиції біблійних пророцтв. Його прихильники, включно із Кінґом і Растіном, цитували Єремію та Йова. У цьому світі, твердили вони, праведні страждають у той час, як неправедні процвітають. Якщо правда на твоєму боці, це ще не означає, що ти неодмінно станеш переможцем. Людина за своєю сутністю є грішною. Вона знайде логічне пояснення тих виявів несправедливості, які будуть їй на користь. Вона не відмовиться від привілеїв, навіть якщо ти переконаєш її в тому, що вони несправедливі. Навіть тих, хто займається справедливою справою, може зіпсувати їхня ж правота, і тоді їхня самовідданість перетвориться на інструмент для задоволення власного марнославства. Влада, могутність, впливовість, яких їм вдалося досягти, хай би якими вони були, можуть спотворити їх. Утім, те саме може відбутися і через їхнє власне безсилля.

Зло, проголосив Кінґ, «буяє» у Всесвіті. «Лише поверховий оптиміст, який відмовляється подивитися у вічі реальній дійсності, нездатний зрозуміти цей очевидний факт»230. Прихильники цього реалістичного табору, які були здебільшого набожні й мешкали на Півдні, зі зневагою ставилася до віри жителів Півночі у поступовий природний прогрес. «Саме цей різновид оптимізму був дискредитований жорстокою логікою подій, — провадив Кінґ. — Замість гарантованого прогресу у своїй мудрості й добропорядності, людина стикається з тим, що завжди існує ймовірність миттєвого повернення не лише до тваринних інстинктів, а й до такої зумисної жорстокості, на яку не здатна жодна жива істота»231.

Оптимісти, як твердять прибічники реалістичних міркувань, займаються ідолопоклонством. Вони поклоняються людині, а не Богу, і коли вони насправді поклоняються Богу, це Бог, якому властиві лише людські якості в їхніх найекстремальніших проявах. Як наслідок, вони переоцінюють силу людської доброї волі209, ідеалізму, співчуття та своїх власних шляхетних намірів. Вони занадто поблажливі до себе, занадто самовдоволені через власну доброчесність й украй наївні до намірів своїх опонентів.

Для Філіпа Рендолфа, Мартіна Лютера Кінґа і Баярда Растіна їхня боротьба була набагато суворішою. Захисники сегрегації не коритимуться без спротиву, і людей доброї волі не можливо переконати діяти, якщо існує якийсь ризик для них самих. Активісти руху за громадянські права не могли покладатися на свою добру волю, оскільки дуже часто це закінчувалося спаплюженням справи. Якщо і міг статися якийсь прогрес, то необхідно було не лише брати в ньому участь, хтось мусив цілковито присвятити себе цьому руху ціною особистого щастя і самореалізації, а, можливо, і життя. Це світовідчуття, звичайно ж, розпалювало несамовиту рішучість, у якій багато хто з їхніх більш оптимістичних нерелігійних союзників не міг з ними рівнятися. Як висловився Чаппелл, «активісти руху за громадянські права черпали з неліберальних джерел таку рішучість, якої бракувало лібералам, хоча вони її й потребували»232. Дивлячись на світ через біблійну лінзу, ці люди розуміли, що вона не захистить їх від болю і страждань, але ці страждання неуникні і спокутувальні.

Певним наслідком цього світовідчуття була агресивність пророцьких реалістів. Вони виходили з тих міркувань, що маючи від природи гріховну природу, люди не можуть змінитися лише завдяки освіті, росту свідомості й розширенню перспектив. Було б помилкою сподіватися на історичні процеси, людські інституції чи людську порядність. Як висловився Растін, темношкірі американці сприймають «ідею середнього класу про тривалі освітні й культурні зміни зі страхом і недовірою»233.

Зміни, натомість, відбуваються лише завдяки неослабному тиску і примусу. Іншими словами, ці біблійні реалісти були не толстовськими, вони були ґандійськими. Вони не вірили у діє­вість простого підставляння другої щоки чи намагань схилити людей на свій бік за допомогою лише дружби й любові. Ненасильство озброїло їх безліччю тактик, що давали змогу постійно бути в нападі. Завдяки цьому вони здійснювали невтомні протести, марші, сидячі страйки й інші заходи, які примушували їхніх опонентів робити певні речі проти їхньої волі. Ненасильство дало змогу біблійним реалістам активно викривати злочинну сутність їхніх ворогів, робити так, щоб гріхи їхніх супротивників працювали проти них самих, коли вони щоразу виявлялися в брутальніших формах. Вони змушували своїх ворогів здійснювати злочинні дії, оскільки готові були витримувати зло. Растін підтверджував думку про те, що екстремальна поведінка була потрібна, щоб порушити статус кво. Він вважав Ісуса «фанатиком, чиє наполегливе утвердження любові похитнуло самі підвалини усталеного суспільного ладу»234. Або, як висловився Рендолф, «я відчуваю моральний обов’язок порушувати спокій і тримати у неспокої свідомість джимкровської Америки210»235.

Навіть у вирі цих зіткнень Рендолф, Растін та інші активісти захисту громадянських прав у найкращі моменти своєї діяльності усвідомлювали, на який ризик наражалися власними агресивними діями. У такі моменти своєї діяльності вони розуміли, що займаючись своїм ділом, вони переконуватимуться у його правильності; що швидше їхня справа рухатиметься вперед, то вони ставатимуть більш вдоволеними; вони гніватимуться і поводитимуться ніби родова община, адже належать до спільноти, що протистоїть іншій спільноті; щоб мобілізувати своїх послідовників, вони поводитимуться простіше, але дотримуватимуться власних догм; вони стануть більш марнославні, оскільки кількість їхніх прибічників зро­стає; їхні серця черствіють, бо конфлікт стає все небезпечнішим, і їхня ненависть до ворогів поглиблюється; наближаючись до влади, їм доведеться чинити доволі сумнівні і низькі речі; що більше вони змінюватимуть історію, то більше заражатимуться гордістю.

Баярд Растін, якому бракувало дисциплінованості у статевому житті, вважав, що моральну дисципліну треба виховувати виключно ненасильницькими методами. З огляду на це, ненасильницький протест відрізняється від звичайного протесту. Він потребує неослабного самоконтролю. Дотримуючись андійських принципів, протестувальник має виходити на бунти проти расової нерівності, без жодного махання кулаками, він мусить зустрічатися із небезпекою, водночас залишаючись спокійним і комунікабельним, а також він має з любов’ю протистояти тим, хто заслуговує на ненависть. Подібна поведінка потребує самодисципліни на фізичному рівні, здатності впевнено й свідомо прямувати до небезпеки, прикриваючи рукою голову на випадок, якщо сипатимуться удари. Це вимагає емоційної дисципліни, щоб протистояти обуренню і спрямовувати енергію гніву в нікуди, а також співчувати кожному. Понад усе, це вимагає здатності витримувати страждання. Як висловився Мартін Лютер Кінґ, ті, хто так довго страждав, мають витримати ще більше страждання, якщо вони хочуть покласти край своєму пригнобленню: «Незаслужене страждання — спокутувальне»236.

Шлях ненасильства почасти іронічний: слабкі здатні перемогти, терпляче витримуючи страждання; пригноблювані не мають чинити опір, якщо сподіваються перемогти свого гнобителя; тих, хто на боці справедливості, може зіпсувати відчуття власної правоти.

Це парадоксальна логіка людей, які бачать довкола себе пропащий світ. Серед мислителів середини століття найбільше асоціюється з цим типом логіки Райнгольд Нібур. Такі люди, як Рендолф, Растін і Кінґ, мислили подібно Нібуру і перебували під його впливом. Нібур твердив, що, перебуваючи під тиском власної гріховної сутності, людина є проблемою для самої себе. Вчинки існують у смисловій системі координат, занадто великій для осягнення людиною. Ми просто не здатні збагнути довгий ланцюжок наслідків, що випливає з наших вчинків, чи навіть витоки наших власних імпульсів спонук. Нібур виступав проти поблажливої совісті сучасної людини, проти зусебічної моральної самовдоволеності. Він нагадав читачам, що ми ніколи не буваємо настільки доброчесні, як ми собі уявляємо, і що наші мотиви ніколи не є такими чистими, бездоганними, як ми вважаємо.

Навіть попри те, що ми визнаємо власні слабкості й моральну зіпсутість, — продовжує Нібур, — необхідно застосовувати рішучі дії, щоб перемогти зло й несправедливість. Уздовж цього шляху важливо усвідомлювати, що наші мотиви не бездоганні, й усе закінчиться тим, що нас зіпсують влада й могутність, які нам вдалося здобути та якими ми послуговуємося.

«Ми вживаємо і мусимо продовжувати вживати морально ризиковані заходи для того, щоб зберегти нашу цивілізацію, — написав Райнгольд Нібур у розпал холодної війни. — Ми мусимо застосовувати свою силу. Однак ми не повинні ані вважати, що якась нація здатна застосовувати її цілком безкорисливо, ані вдовольнитися тим, що почуваємо особливу зацікавленість й ентузіазм, які завдають шкоди справедливості, що виправдовує застосування сили»237.

Подібна поведінка, продовжив він, вимагає простодушності голуба та проникливості змії211. Іронія криється в тому, що у будь-якій боротьбі «ми не здатні діяти ефективно, якщо ми насправді такі невинні, як вдаємо»238. Якби ми справді були безгрішні, ми не змогли б застосовувати силу так, як цього потребує ситуація, задля досягнення добрих цілей. Проте якщо стратегічний підхід, що ґрунтується на сумнівах у собі, то в окремих випадках можна здобути перемогу.

Кульмінація

Спочатку Баярду Растіну і Філіпу Рендолфу не вдавалося згуртувати лідерів руху за громадянські права довкола ідеї маршу на Вашинґтон. Проте жорстокі протести у Бірмінґгемі212, штат Алабама, навесні 1963 року змінили настрої. Увесь світ побачив, як бірмінґгемська поліція використовувала водомети, спускала собак на дівчат-підлітків і саджала за ґрати хлопчиків. Фотографії цих подій мобілізували сили адміністрації Кеннеді для підготовки законодавства про громадянські права і переконали майже усіх у русі за громадянські права, що то був саме час для масового наступу на столицю держави.

Баярд Растін як головний організатор маршу сподівався, що його призначать офіційним директором. Проте на вирішальній зустрічі Рой Вілкінс213 із НАПКС висловив незгоду: «Його честь заплямована». Марк Лютер Кінґ вагався і, зрештою, втрутився Філіп Рендолф, сказавши, що він особисто стане директором маршу. Це дасть йому право призначати заступників, і він призначить Растіна, який буде директором у всьому, окрім назви посади. Вілкінса обіграли.

Растін контролював усе, починаючи з систем перевезень до санвузлів для групи речників. Щоб уникнути зіткнення з федеральною поліцією штату, він організував загони темношкірих полісменів, що були не при виконанні службових обов’язків, і навчив їх основним принципам ненасильства. Вони мали оточити маршувальників і запобігати сутичкам.

За два тижні до маршу прихильник сегрегації сенатор Стром Термонд вийшов на трибуну Сенату та жорстко розкритикував Растіна за те, що він сексуальний збоченець. Він долучив записи, зроблені поліцією міста Пасадена, до офіційного бюлетеню Конгресу США. Як вказує Джон Д’Еміліо у своїй біографічній книзі «Утрачений пророк», за мить Растін ненавмисно став одним із найпомітніших гомосексуалів в Америці.

Рендолф не вагаючись став на захист Растіна: «Мене бентежить, що у цій країні є люди, які, загорнувшись у мантію християнської моралі, спотворюють найелементарніші уявлення про порядність, приватність і скромність задля того, щоб переслідувати інших»239. Оскільки марш мав відбутися за два тижні, іншим лідерам руху за громадянські права не залишалося нічого іншого, як також захищати Растіна. Зрештою, Термонд зробив Растіну величезну послугу.

У суботу напередодні маршу Растін зробив останню заяву, яка підсумувала його політику жорстко підконтрольної агресії. Він підсумував, що цей марш «буде дисциплінований, проте не догідливий. Він буде гордий, однак не зверхній. Він буде ненасильницький, однак не боязкий»240. Того дня першим виступав Філіп Рендолф. Опісля Джон Луїс своєю запальною, рішучою промовою довів численний натовп до неймовірного ревиська. Заспівала Магаліа Джексон, а потім Мартін Лютер Кінґ виголосив свою промову «У мене є мрія»214.

Свою промову Кінґ закінчив приспівом із старого спірічуелу215: «Нарешті вільні! Нарешті вільні! Слава Всемогутньому Господу, ми нарешті вільні!» Потім Растін, який виконував роль конферансьє, піднявся на трибуну і ще раз запросив Рендолфа. Філіп Рендолф закликав натовп дати обітницю продовжувати боротьбу: «Я обіцяю, що не заспокоюся, доки ми не здобудемо перемогу... Я безумовно ладен пожертвувати власним серцем, розумом і тілом, щоб досягнути миру і соціальної справедливості».

Після маршу Баярд Растін і Філіп Рендолф відшукали один одного. Як пізніше пригадає Растін, «Я сказав йому: „Містере Рендолф, здається, ваша мрія здійснилася”. І коли я зазирнув йому в очі, сльози котилися по його щоках. Це був єдиний раз, коли мені довелося бачити, що він не міг стримувати почуттів»241.

У останні десятиліття свого життя Баярд Растін торував свій власний шлях, наполегливо працюючи, щоб покласти кінець апартеїду216 у Південній Африці, виступаючи проти позиції панівних кіл руху за громадянські права у Нью-Йорку під час вирішального страйку вчителів 1968 року217, відстоюючи ідеал інтеграції у протистоянні з більш націоналістичними персонами, такими, як Малколм Ікс218. У ті останні роки Растін дійсно досягнув особистого спокою у вигляді довготривалих стосунків із чоловіком на ім’я Вальтер Ніґл. Растін майже ніколи не розповідав про своє особисте життя публічно, хоча він справді сказав одному інтерв’юеру: «Найважливіше, що після багатьох років пошуків, я нарешті знайшов міцні, постійні взаємини з однією людиною, з якою ми поділяємо усе, геть усе... Я роками прагнув захопливого сексу замість того, щоб шукати людину, з якою можливі гармонійні стосунки».

Історія А. Філіпа Рендолфа та Баярда Растіна — це історія про те, як недосконалі люди орудували владою і силою у грішному світі. Вони поділяли світогляд, що ґрунтувався на усвідомленні і соціального, й особистого гріха, на ідеї, що людське життя наскрізь пронизане прожилками темряви. Вони навчилися, — Рендолф відразу, а Растін протягом життя, — вибудовувати внутрішній стрижень щоб стримувати свої хаотичні імпульси. Вони зрозуміли, що з гріховністю борються непрямими способами, жертвуючи собою і спрямовуючи власне життя подалі від найгірших нахилів. Вони поводилися надзвичайно гідно. Проте завдяки тому ж самому почуттю гідності їхня зовнішня стратегія стала агресивною. Вони усвідомлювали, що люб’язні умовляння дуже рідко сприяють разючим змінам, особливо коли ці зміни украй потрібні. Коли йдеться про суспільний гріх, потрібно, щоб у двері гатили люди, які водночас усвідомлюють, що вони не варті того, щоб на це насмілитися.

Це була філософія влади, могутності, здатності впливати на світ, і так уявляли її собі люди, що поєднували надзвичайну упевненість із надзвичайним скептицизмом у собі.



183 Аса Філіп Рендолф (1889–1979) — американський громадський діяч, член робітничого й соціалістичного руху, борець за права темношкірого населення країни. За національністю — афроамериканець.

184 Ця конфесія протестантської церкви є одним із найбільших методистських об’єднань у США, паства якої налічує близько 1,2 млн осіб.

185 Нет Тернер (1800–1831) — темношкірий раб, який очолив визначне повстання рабів у штаті Вірджинія 21 серпня 1831 року, під час якого загинуло близько 60 білих і 100 темношкірих.

186 Фредерік Дуґласс (1818–1895) — американський письменник, просвітник, був одним із найвідоміших борців за права темношкірих у США. Народжений рабом, утік на північ, коли йому було 20 років, і тільки потім став вільним, викупивши свою свободу. Також боровся за права жінок.

187 Коттрелл Ловренс Делумз (1900–1989) — провідник у компанії «Пулльман», про яку йтиметься далі. Коли його звільнили через прихильність до ідеї створення профспілок і його кар’єра скінчилася, перед ним відкрилися нові перспективи, і 1929 року він став віце-президентом, а згодом 1966 року — президентом профспілки провідників спальних вагонів, що було помітним явищем у житті тогочасного афроамериканського суспільства.

188 Баярд Растін (1912–1987) — один із лідерів американських громадських рухів за соціальні свободи, соціалізм, ненасилля, а також за права ЛГБТ.

189 Джеймс Маррі Кемптон (1917–1997) — впливовий американський журналіст, політичний і соціальний оглядач. Володар Національної книжкової премії (1974) і Пулітцерівської премії (1985), який у своїх мемуарах наголошував на винятковому значенні постаті Ф. Рендолфа для руху за громадянські права у США.

190 Сіті-коледж — основний і найстаріший коледж Міського університету Нью-Йорка заснований 1847 року, перший вільний громадянський освітній заклад. Серед його випускників 11 лауреатів Нобелівської премії.

191 Маркус Ґарві (1887–1940) — діяч руху за права темношкірих, надавав великого значення расовій чистоті темношкірих і значно вплинув на формування афро­націоналізму.

192 Джордж Мортімер Пулльман (1831–1897) — американський винахідник і промисловець.

193 Компенсаційний пакет складається із заробітної плати й інших винагород, наприклад, премії, медичної страховки чи машини, які винаймач надає робітнику.

194 Ідеться про Національну алею у самому центрі Вашинґтона, парковий, музейний і меморіальний комплекс просто неба, на південь від Білого дому.

195 Могандас Карамчанд Ґанді (1869–1948) — індійський державний і політичний діяч, національний герой, один із ідеологів і керівників національно-визвольного руху Індії. Сформулював філософію ненасильства, що мала вплив на національні та міжнародні рухи прихильників мирних змін.

196 Квакерство — одна з протестантських конфесій, що славилася своїм пацифізмом і гуманістичним спрямуванням.

197 Роберт Браунінґ (1812–1889) — англійський поет і драматург вікторіанської доби.

198 Джованні П’єрлуїджі да Палестріна (1514–1594) — італійський композитор епохи Відродження, головний представник римської композиторської школи.

199 Джордж Сантаяна (1863–1952) — американський філософ і письменник іспанського походження, який виріс і здобув освіту у США, мешкав у країнах Європи, писав і розмовляв англійською, однак усе життя зберігав іспанське громадянство. Роман «Останній пуританин» написаний у манері «потоку свідомості» і здебільшого складається з роздумів головного героя, юнака з Коннектикуту Олівера Олдена про сенс життя і своє місце у ньому.

200 «Історія цивілізації» (1935–1975) подружжя Дюрантів — одинадцятитомне зібрання текстів, присвячене історії західного світу і розраховане на пересічних зацікавлених читачів.

201 Обидва навчальні заклади були засновані й очолювалися афроамериканцями.

202 Мартін Лютер Кінґ–молодший (1929–1968) — американський баптистський проповідник і лідер руху за громадянські права 1960-х років, речник тактики ненасильства в боротьбі проти расизму. Нагороджений Нобелівською премією миру (1964).

203 Книга Псалмів, Псалом 50. Розбіжність у номерах Псалмів зумовлена тим, що слов’янські переклади у нумерації псалмів дотримуються грецької Біблії, так званої Септуагінте, водночас західні видання дотримуються масоретської нумерації.

204 У ті часи у США були досить жорсткі закони стосовно бродяжництва, щоправда, вони досить нечіткі й охоплювали широкий перелік випадків, що могли бути з ним пов’язані, як-от проституція, пияцтво та зв’язок із злочинцями.

205 Ідеться про мирну акцію протесту темношкірих жителів міста Монтґомері, штат Алабама, які виступали проти дискримінації в автобусах. Бойкот полягав у тому що темношкіре населення міста не користувалося автобусами. Натомість вони підвозили одне одного, таксисти підвозили темношкірих за вартістю проїзду в автобусі, тож бойкот мав значний фінансовий ефект. Унаслідок протистояння, що продовжувалося більше року, рішенням Верховного суду США сегрегацію у громадському транспорті було визнано незаконною.

206 Адам Клейтон Павелл (1908–1972) — баптистський пастор і політик, який протягом 26 років був делегатом від Гарлему в Палаті представників США і речником із питань громадянських і соціальних прав.

207 Правозахисна організація, очолювана М. Л. Кінґом, відігравала значну роль у русі за громадянські права, поступившись своїми позиціями лише після його вбивства 1968 року.

208 І «Ліга городян», і НАПКН (Національна асоціація за поступ кольорового населення США) існують і сьогодні й належать до найстаріших і найвпливовіших організацій, що відстоюють громадянські права в США.

209 Оперуючи поняттям «доброї волі», автор звертається до біблійної алюзії про тих, хто, корячись волі Божій, у житті керується добрими, щирими намірами. Вважається, що цей вислів про добру волю, про людину доброї волі походить із давньогрецького тексту Євангелія від Луки [2:14], який в українському перекладі звучить так: «Слава у вишніх Богу і на землі мир, у людях благовоління!».

210 Джим Кров — прізвисько, яке дали неграм американські расисти. Його стали вживати для позначення всього, що пов’язано з расовою дискримінацією.

211 Алюзія на Біблійну цитату «Будьте мудрими, як змії, і простими, мов голуби» (Євангеліє від Матвія 10:16).

212 Протести у Бірмінґгемі завдяки підтримці М. Л. Кінґа були досить масовими і тривалими та позначилися жорстокою реакцією місцевої влади. Під час розгону мирних демонстрацій застосовувалися водомети й дубинки та здійснювалися масові арешти. Коли шериф Бірмінґгема відправив до в’язниці тисячі учасників протесту, кампанія ослабла, зазнавши втрат серед лав прибічників. Тому Кінґ, що координував протестувальників, вивів на вулиці близько тисячі учнів шкіл і коледжів. Проте тактика розгону демонстрацій не змінилася, за ґрати потрапило близько 900 школярів, на яких спустили собак. А наступного дня на шпальтах газет усього світу були опубліковані світлини цих подій, що глибоко вразили світову спільноту і спричинили низку протестів у майже двохстах містах США. Вже у червні 1963 року Президент Кеннеді направив до Конгерсу законопроект про широку десегрегацію та заходи проти дискримінації темношкірих громадян. Наслідком кампанії у Бірмінґгемі можна вважати підписання 2 липня 1964 року Президентом Джонсоном прийнятого Конгресом нового Закону про громадянські права, який заборонив дискримінацію у сферах торгівлі і послуг, а також при прийомі на роботу.

213 Рой Вілкінс (1901–1981) — один з найвідоміших правих захисників у США періоду 1930–1970-х років. Свого часу очолював НАПКС.

214 «У мене є мрія» — чи не найвідоміша промова М. Л. Кінґа, в якій він закликав покласти край расизму у США. Частково імпровізована, сповнена алюзіями на Біблію, Декларацію незалежності США, Маніфест про звільнення рабів і Конституцію США, рясно приправлена метафорами, несподіваними словами і порівняннями, промова народжує яскраві, незабутні образи.

215 Спірічуел — духовні пісні афроамериканців, джерелом яких були духовні гімни, завезені в Америку білошкірими переселенцями. За тематикою вони, як правило, були пов’язані з старозавітними сюжетами, особливо про звільнення з рабства та здобуття свободи.

216 Апартеїд — офіційна політика расової дискримінації, сегрегації та гноблення, яку впродовж 1948–1991 років проводило керівництво Південно-Африканської Республіки проти місцевого темношкірого населення, а також переселенців із Азії.

217 Ідеться про страйк учителів, який тривав протягом травня–листопада 1968 року й ознаменувався загостренням протиріч між єврейською громадою й афроамериканським і пуерто-риканським населенням. Конфлікт був пов’язаний із явищем позитивної дискримінації і почався з моменту, коли місцева влада бруклінського району звільнила 13 білих учителів, щоб узяти на роботу темношкірих, причому усі звільнені виявилися євреями.

218 Малколм Ікс (1925–1965) — ісламський проповідник, американський політичний активіст. На чолі організації «Нації ісламу», жорстоко викриваючи злочини білої Америки проти афроамериканців, проповідував перевагу темношкірих і відстоював сепаратизм темношкірих. Проте 1964 року порвав з організацією і зрікся расистських ідей, висловивши готовність працювати з лідерами руху за рівні права.

Розділ 7. Кохання


Ядумаю, людське життя, — написала Джордж Еліот, — має бути глибоко вкорінене на якомусь клаптику рідної землі, де у людини може з’явитися тонке відчуття спорідненості з цією ділянкою землі, з роботою, до якої поспішають люди, зі звуками й особливою манерою говорити, з усім тим, що робить цю первісну домівку особливо рідною, вирізняючи її у широкому розмаїтті подальшого досвіду»242.

Така маленька ба́тьківщина Еліот була розташована у Воркширі, у серці Англії, в місцевості з пологим, м’яким, нічим не примітним ландшафтом. Зі свого будинку Джордж Еліот могла бачити як старовинні пагорби фермерських угідь, так і новітні, укриті сажею вугільні шахти — економічна колізія, яка надавала вікторіанській добі особливої виразності. Еліот народилася 22 листопада 1819 року, отримавши ім’я Мері Енн Еванс.

Батько Мері Енн починав теслярем, однак завдяки самодисципліні і своєму вмінню відчути сприятливу нагоду став дуже успішним управителем маєтку. Розпоряджаючись майном інших людей, він заробив середні статки. Донька обожнювала його. Ставши романісткою, вона не раз наділяла його рисами персонажів своїх творів — практичною обізнаністю, неписаною мудрістю, ревною відданістю своїй праці. Після його смерті Джордж Еліот зберігала батькові окуляри в дротяній оправі на згадку про татові уважні очі й погляд на світ.

Протягом майже всього дитинства Мері Енн її матір Крістіана постійно хворіла. За вісімнадцять місяців після народження Мері Енн вона втратила хлопчиків-двійнят, а інших своїх дітей відправила до шкіл-інтернатів, щоб уникнути фізичних зусиль, необхідних для їхнього виховання. Очевидно, Мері Енн гостро переживала брак материнської любові, і її реакцією на це була «поведінка, що просто-таки доводила до нестями: то намагання своїми вчинками привернути увагу, то періоди докорів, під час яких вона краялася, завдаючи собі покарання»243, як зауважує Кетрін Г’юз, одна з біографів Джордж Еліот. Зовні Мері Енн здавалася розвиненою не за роками, упертою й рішучою, дещо незграбною дівчинкою, яка комфортніше почувалася в компанії дорослих, аніж серед однолітків, однак відчувалося, що глибоко в душі вона має якусь незадоволену потребу.

Прагнучи прив’язаності й відчуваючи страх бути покинутою, маленькою дівчинкою вона зосередила увагу на своєму старшому братові Ісааку. Коли він повертався з короткими візитами зі школи-інтернату, Мері Енн невідступно ходила за ним, чіпляючись до нього із запитаннями про кожну дрібницю його життя. Протягом певного часу Ісаак відповідав взаємністю на любов сестри, і вони насолоджувалися «короткими хвилями», чудовими днями, що минули за грою у траві й струмках. Однак потім він подорослішав, у нього з’явився поні, і він утратив цікавість до надокучливої маленької дівчинки. Вона лишилася покинутою, заливаючись сльозами. Це була певна модель стосунків — її розпачлива потреба у любові і певна чоловіча роздратована відмова, — що домінувала в житті Мері Енн протягом перших тридцяти років. Як висловиться її останній чоловік Джон Кросс219, «У своєму духовному поступі ще з ранніх років вона виявила найхарактернішу рису, що була помітною протягом усього життя, а саме абсолютну потребу в одній певній людині, яка мала би для неї бути усім і для кого вона мала б бути усім»244.

У 1835 році мати Джордж Еліот захворіла на рак грудей. Шістнадцятирічну Мері Енн, яку відіслали у школу-інтернат у віці п’яти років, забрали назад, щоб вона дбала про свою матір. Немає жодних записів, які свідчили б, що вона пережила величезне горе, коли її мати, зрештою, померла проте її формальна освіта була закінчена, і Мері Енн успадкувала роль хатньої господині, яка керувала господарством, майже як сурогатна дружина свого батька.

У передмові до свого роману «Міддлмарч» Еліот пише про кризу призначення, яка спіткає багатьох молодих жінок. За її словами, вони відчувають величезну тугу, та разом із тим палке бажання присвятити свої сили якійсь важливій, героїчній і змістовній діяльності. До цього їх спонукає духовна фантазія, нагальна потреба зробити щось вагоме у своєму житті, здійснивши щось насправді доброчесне. Духовний запал цих молодих жінок, «що живиться зсередини», стрімко здіймається вгору у пошуках якоїсь «безмежної радості, якоїсь мети, від якої ніколи не знати б утоми, і яка могла б примирити розчарування у собі із захопливим усвідомленням життя поза межами власного „я”». Проте вікторіанське суспільство надає так мало можливостей для реалізації жіночого потенціалу, що їхні «сповнені любов’ю серцебиття й ридання за недосяжною благодаттю безплідно марнуються і розсіюються серед перешкод, замість того, щоб зосередитися, утілившись у якомусь діянні, що довго лишалося б у пам’яті людства».

Мері Енн керувалася подібним духовним запалом і піднесеною тугою. За кілька років до та після свого двадцятиріччя вона перетворилася на таку собі релігійну фанатичку. Вона досягла повноліття у часи, коли суспільство переживало величезне релігійне сум’яття. Наука почала піддавати сумніву церковне тлумачення створення людини. З огляду на поширення безвір’я зберігати моральність стало складно; тож багато людей вікторіанської доби ще затятіше трималися за суворі моральні настанови, попри дедалі більші сумніви у вірі в Бога. Серед віруючих були спроби дати церкві нове дихання і зробити її духовнішою. Джон Генрі Н’юмен220 і Оксфордський рух221 намагалися повернути англіканську церкву до її католицьких витоків, відновити шанобливе ставлення до традицій і середньовічних ритуалів. Протестанти демократизували віру, створивши більш харизматичні богослужіння і особливу увагу приділяючи особистій молитві, особистій свідомості і безпосереднім стосункам із Богом кожної окремої людини.

У підлітковому віці Мері Енн, охоплена релігійною лихоманкою, через свою егоцентричну незрілість стала втіленням багатьох непривабливих і найбільше пройнятих самовдоволенням релігійних переконань. У її вірі було багато замилування власним самозреченням і мало благодаті й людяного співчуття. Вона перестала читати художню літературу, вважаючи, що духовно серйозній людині слід зосередитися на реальному світі, а не на уявних світах. Мері Енн відмовилася від вина і, будучи управителькою свого хатнього господарства, примусила усіх, хто був довкола, також стати непитущими. Вона перейняла сувору і пуританську моду вдягатися. Музика, що раніше була джерелом величезного задоволення, нині за рішенням Мері Енн дозволялася лише під час богослужінь. Під час громадських заходів можна було очікувати того, що вона засудить людську вульгарність, а потім зайдеться сльозами. Якось Джордж Еліот написала подрузі, що на одній вечірці через «обтяжливий шум, що супроводжував танці», вона не могла «поводитися як істинна протестантка»245. У неї почався головний біль, що поступово перейшов у істерику, і вона заприсяглася відхиляти «усі запрошення сумнівного характеру».

Д. Г. Ловренс222 якось написав: «Насправді усе це розпочала Джордж Еліот. Вона перша перемістила основні події у внутрішній світ». У підлітковому віці Мері Енн були властиві театральність і нарцисизм. Сповнена усамітнених внутрішніх страждань, боротьби і смирення, вона намагалася жити немов мучениця і зречниця. Однак штучно обмежуючи себе, Мері Енн відтинала усе те людяне і чутливе, що не вкладалося у жорсткі рамки. У її поведінці було чимало штучності, причому не так задля того, щоб бути святою, як для того, щоб викликати захват, немов вона і є свята. Її листи того періоду і навіть її поганенька рання поезія сповнені болісною і показною сором’язливістю: «О Святий! Якби могла я право мати / Достойною обраницею себе називати / і упевнено свою позицію тримати / Хоч і найменша, а серед сонму святих». Один із біографів Фредерік Р. Карл підсумовує загальне уявлення про письменницю: «Якби не її високий інтелект, Мері Енн у 1838 році у віці майже дев’ятнадцяти років справляла враження нестерпної особи»246.

На щастя, її допитливий розум неможливо було штучно обмежувати протягом тривалого часу. Мері Енн була занадто розумною, щоб не бути здатною до ретельного та безпомильного самоспостереження. «Я відчуваю, що найбільше потерпаю від гріха, що є одним з найбільш руйнівних з усіх інших, ніби він є плідним батьком їх усіх, — честолюбство, жадібний і невгамовний потяг до пошани іншими людьми, — написала вона в одному зі своїх листів. — Здається, саме це зумовлює усі мої вчинки»247. На певному етапі самопізнання вона усвідомила, що її публічна праведність була просто виставою заради уваги. До того ж Мері Енн була занадто допитливою, щоб дуже довго залишатися у добровільно вдягненій на себе розумовій гамівній сорочці. Вона була надто спраглою до знань. Її читацькі захоплення неможливо було обмежити вузькими берегами.

Незабаром вона почала читати не лише церковну літературу. Продовжуючи читати біблійні тлумачення, разом із тим Джордж Еліот почала вивчати італійську й німецьку мови, читати Ворд­сворта223 й Ґете. Її читацькі горизонти розширилися, охопивши поетів-романтиків, серед яких були Шеллі та Байрон, чиї життя, без сумніву, жодним чином не вкладалися в приписи її віри.

Незабаром Мері Енн почала зачитуватися науковою літературою, зокрема такими роботами, як «Феномен і лад сонячної системи» Джона Прінґла Нікола й «Основні засади геології» Чарльза Лаєлла, книгою, яка проторувала шлях для дарвінівського пояснення еволюції. Християнські автори ставали на захист біблійної історії про створення світу. Джордж Еліот прочитала також і їхні книги, однак несподівано це спричинило протилежні наслідки. Вони були настільки непереконливими у спростуванні відкриттів новітньої науки, що лише посилили сумніви Мері Енн.

Величезне враження на неї справила книга Чарльза Геннелла «Питання про походження християнства», яку вона придбала 1841 року у двадцятиоднорічному віці. Геннелл докладно проаналізував кожне з Євангеліїв, намагаючись визначити, що можна встановити як факт і що було більш пізньою інтерпретацією дійсності. Він дійшов висновку, що достеменних доказів, які засвідчили б божественність народження Ісуса, чи здійснення Ним якихось див, чи Його воскресіння з мертвих, недостатньо. Чарльз Геннелл робить висновок, що Ісус був «шляхетним реформатором і мудрецем, який загинув мученицькою смертю від рук підступних священиків і жорстоких солдатів»248.

Тривалий час у молодої Мері Енн поряд не було жодної людини з подібним інтелектуальним рівнем, з ким вона могла б обговорити прочитане. Вона винайшла слово, щоб описати свій стан: «непередаваний». Вона отримувала інформацію, утім не могла проговорити і осмислити її у діалозі з кимось.

У той самий час Джордж Еліот дізналася, що неподалік живе молодша сестра Геннелла, Кара. Чоловік Кари, Чарьлз Брей був успішним продавцем стрічок, який написав власний релігійний трактат «Філософія необхідності». У творі йшлося про те, що Всесвіт підпорядкований незмінним боговстановленим законам, однак Бог не є активною сутністю у світі. Людський обов’язок — виявляти ці правила й відповідно до них удосконалювати світ. Брей вважав, що люди повинні менше часу присвячувати молитві і більше брати участь у соціальному перетворенні. Бреї були яскраві, інтелектуальні, нешаблонні мислителі, чиє життя у подальшому буде позбавлене умовностей. Незважаючи на те, що вони були одружені, Чарльз став батьком шести дітей їхньої куховарки, а у Кари була близька і, ймовірно, сексуальна дружба з Едвардом Новелем, родичем Лорда Байрона. У Новела було троє власних дітей, а також він мав маєток у Греції.

Із подружжям Бреїв Мері Енн познайомив їхній спільний друг, можливо, задля того, щоб повернути Бреїв назад у лоно традиційного християнства. Якщо Джордж Еліот і мала намір це зробити, то вона зазнала поразки. На той момент, коли Мері Енн увійшла у їхнє життя, вона сама вже почала відходити від віри. Бреї відразу ж упізнали у ній рідну душу. Вона почала проводити все більше і більше часу з ними й тішилася тим, що нарешті зустріла інтелектуальну рівню. Вони не спричинили її відхід від християнства, однак пришвидшили його.

Мері Енн нарешті усвідомила, що через її усе більшу зневіру у неї виникне безліч проблем. Це означатиме розрив із батьком, і з рештою родини, і зі світським товариством загалом. Не будучи християнкою, Джордж Еліот буде вкрай складно знайти чоловіка. У тогочасному суспільстві агностицизм означав вигнання. Однак Мері Енн хоробро прямувала туди, де, як підказували її серце й розум, була істина. «Я хотіла би бути в лавах того славетного хрестового походу, що намагається визволити Гроб Господній Істини224 від узурпованого панування», — написала вона у листі до друга249.

Як свідчить це міркування, Мері Енн не зреклася релігійного світосприйняття, навіть коли наближалася до відмови від християнства. Вона ставилася скептично до християнського вчення й божественності Ісуса, однак не мала жодних сумнівів, особливо у цьому віці, в існуванні Бога. Вона відмовилася від християнства з прагматичних міркувань, без жодної неприязні до усього абстрактного й уявного. До цього рішення Джордж Еліот прийшла після ґрунтовного прочитання літератури, однак це не було суто аналітичне рішення на підставі сухих аргументів, позбавлене емоцій. Найімовірніше, її любов до життя була такою по-земному пристрасною, що вона не могла погодитися з думкою про те, що цей світ є другорядним порівняно з якимось іншим світом, підпорядкованим іншим законам. У неї з’явилося відчуття, що вона може досягнути стану благодаті не через зречення, а якщо вона сама, роб­лячи свій моральний вибір, постійно обиратиме суворе і доброчесне життя. Приставши до цієї філософії, Мері Енн взяла тяжкий тягар на себе, що позначився і на її вчинках.

У січні 1842 року Мері Енн сказала батькові, що вона більше не піде з ним до церкви. У відповідь він відсторонився, демонструючи, як писав один із біографів, холодний і гнітючий гнів. Мері Енн не лише відмовлялася коритися своєму батькові й Господу, як він це розумів; її вибір ганьбив родину і спричинив осуд у суспільстві. Першої ж неділі по її відмові відвідувати церкву батько Мері Енн пішов туди сам, лаконічно й сухо зазначивши у своєму щоденнику: «Марі Енн не пішла».

Протягом наступних кількох тижнів панувала атмосфера, яку Мері Енн називала «священна війна». Вона жила вдома, але її взає­мини з батьком були дуже напружені. Він не розірвав з нею стосунки, проте чинив опір іншими способами. Він залучив друзів і родичів, які приходили, намагаючись переконати її відвідувати церкву, хай навіть і з огляду на здоровий глузд. Продовжуючи рухатися цим шляхом, попереджали вони, Мері Енн стане вигнанницею, проживши своє життя убого та ізольовано. Ці доволі правдиві прогнози не мали на неї жодного впливу. Також її батько запросив в гості декого з духовенства й інших компетентних богословів, щоб за допомогою переконливих аргументів вони схилили Мері Енн до думки, що християнство — це істинна доктрина. Вони прийшли, навели докази і зазнали поразки. Мері Енн уже читала кожну з книг, які вони цитували на підтвердження своїх аргументів, і в неї були свої відповіді.

Зрештою її батько вирішив перебазувати родину. Якщо Мері Енн збирається унеможливити своє заміжжя, немає сенсу утримувати великий будинок, який винаймався для того, щоб знайти їй чоловіка.

Мері Енн спробувала відновити спілкування зі своїм батьком, написавши йому листа. Передусім вона пояснила, чому надалі не може залишатися християнкою. Вона сказала, що сприймає Євангелії як «історії, у яких правда змішана з вигадкою, і оскільки я дуже захоплююся і глибоко шаную більшість з того, що, на мою думку, було духовним ученням самого Ісуса, я вважаю, що система доктрин, заснована на фактах Його життя… є найганебнішою стосовно Бога і найбільш згубно впливає на особисте й суспільне щастя».

«Було б лицемірством, — говорила Джордж Еліот своєму батькові, — відвідувати богослужіння під дахом доктрини», яку вона вважала шкідливою. Вона написала, що хотіла б продовжувати жити зі своїм батьком, однак якщо він хоче, щоб вона поїхала, то Мері Енн може «охоче зробити це, якщо вам цього хочеться, і я піду зі щирою вдячністю за усю ніжність, ласку і щедру доброту, які ви ніколи не намагалися до мене виявляти. Замість того, щоб жалітися, я з радістю скорюся, якщо відповідним покаранням за біль, якого я завдала вам головним чином ненавмисне, усе матеріальне забезпечення мого майбутнього, яке, можливо, ви мали намір виділяти мені, ви вирішили віддати решті своїх дітей, які, на вашу думку, заслуговують на це більше».

У перші роки свого дорослого життя Мері Енн не лише відмовилася від віри, якої дотримувалася її родина. Вона була готова вирушити у світ без сім’ї, без житла, без спадщини, без чоловіка і без перспектив. Її лист до батька закінчується заявою про свою любов: «Як останнє виправдання від тієї, за кого нікому заступитися, я дозволю собі сказати, що ніколи не любила вас так, як зараз люблю, і якщо колись я і намагалася коритися законам мого Творця і діяти відповідно до свого морального обов’язку, куди б він мене не завів, то саме зараз у мені вистачає тієї рішучості; й усвідомлення цього підтримуватиме мене, навіть якщо кожна жива істота на Землі засуджуватиме мене».

Цей лист, досить неочікуваний як для такої молодої жінки, виявляє багато тих рис, які світ згодом розгледить у Джордж Еліот: глибока інтелектуальна правдивість, невгамовне бажання жити за приписами власної совісті, дивовижна хоробрість усупереч суспільному тиску, прагнення загартовувати свій характер, щоразу роблячи складний вибір, однак також трохи самозакоханості, схильність робити себе зіркою своєї власної мелодрами і величезна потреба у чоловічій любові, незважаючи на те, що вона нею ризикує.

Опісля кількох місяців донька і батько досягли компромісу. Мері Енн погодилася супроводити свого батька до церкви за умови, що він і всі інші з розумінням ставитимуться до того, що вона не християнка і не є послідовницею догматів віри.

Це виглядає як капітуляція, однак вона не була цілковитою. Напевно, батько Мері Енн усвідомив, наскільки жорстоким було його неприйняття доньки. Він погодився. Проте Мері Енн стало зрозуміло, що у її протесті була значна частка самозвеличення, і з огляду на це вона відчувала докори сумління. Вона усвідомила, що глибоко в душі їй було приємно опинитися у центрі міського скандалу, утім шкодувала про біль, якого завдала своєму батькові.

Крім того, вона збагнула, що у тій безкомпромісності її позиції було щось егоїстичне, була певна поблажливість до власних забаганок. За місяць вона писала другу, розповідаючи, що шкодує про свою «поспішність як у почуттях, так і в міркуваннях». Згодом Мері Енн сказала, що глибоко шкодує через цей конфлікт зі своїм батьком, якого можна було уникнути, якби хтось із них виявив трохи більше делікатності і узяв ситуацію під контроль. Так, вона мала коритися своєму особистому сумлінню, — підсумувала вона, — однак її моральним обов’язком було стримати власні душевні пориви, зваживши, як вони впливатимуть на інших і на суспільний лад. На той момент, коли Мері Енн стала романісткою Джордж Еліот, вона відверто вороже ставилася до такої гри на публіку. Досягнувши зрілого віку, вона була меліористкою225 і прихильницею поступового розвитку, вважаючи, що люди і суспільство найкраще піддаються змінам за повільного впровадження цих змін, аніж за їх стрімкого насадження. Вона була здатна на сміливі й радикальні вчинки відповідно до своїх переконань, як ми побачимо, однак також вірила у важливе значення суспільних умовностей і звичаїв. На її думку, цілісність суспільства тримається на незліченній кількості обмежень людської волі, що об’єднують людей у спільний моральний світ. Джордж Еліот переконалася, що коли люди поводяться керуючись своїми безкомпромісними забаганками, вони можуть спричинити поширення егоїзму серед навколишніх. Її вчинки часто були нестандартні, однак за своїм характером вона була консерватором і маскувала свій радикальний шлях шатами добропорядно­сті. Обравши шлях сміливого вільнодумства, у ритуалах, звичках і звичаях вона все ж продовжувала дотримуватися релігійних правил. Священна війна з її батьком відіграла важливу роль у засвоєнні цього уроку.

За кілька місяців Мері Енн і її батько помирилися. Її захоплення ним і духовна залежність від нього знайшли своє вираження у листі, що був написаний незабаром опісля його смерті, за сім років після «священної війни». «Чим би я була без свого Батька? Було б враження, ніби частина моєї духовної сутності відсутня. Минулої ночі мені уявився жахливий образ того, якою була б я без цього очищувального і стримувального впливу; я ніби стала абсолютно чуттєвою, приземленою і демонічною [особою]».

Непевність

Інтелектуально Мері Енн була зрілою. Завдяки захопленню в молоді роки книжками її знання були вражаюче глибокими, вона мала спостережливість і здатність висловлювати власні судження. Якщо говорити про розумові здібності, свідомість, то Мері Енн далеко просунулася у найважливішій мандрівці свого життя, що полягала у трансформації, завдяки якій вона з егоцентричного підлітка перетвориться на дорослу людину, чия зрілість вимірювалася неперевершеною здатністю перейматися почуттями інших людей.

Проте емоційно Мері Енн і досі була схожа на неврівноважену особу. На момент, коли їй вже виповнилося двадцять два роки, серед її друзів ходив жарт, що Мері Енн закохується у кожного чоловіка, з яким знайомиться. Ці стосунки розвивалися за загальною схемою. Відчайдушно потребуючи любові, вона кидалася на якогось чоловіка, зазвичай одруженого чи недоступного з інших причин. Зачарований розмовою з нею, він відповідав взаємністю на її увагу. Помилково приймаючи його цікавість до її інтелекту за романтичне почуття, Мері Енн починала відчувати емоційне хвилювання, сподіваючись, що їхнє кохання заповнить певну порожнечу у ній самій. Зрештою чоловік нехтував нею, або втікав, або його дружина примушувала її зникнути зі сцени. Мері Енн лишалася у сльозах, або ж потерпала від мігрені.

Романтичні намагання Мері Енн могли б бути успішними, аби вона була симпатичною у загальноприйнятому розумінні, однак, як повідомив Генрі Джеймс, тоді молодий і привабливий чоловік, вона була «надзвичайно непривабливою — на вдивовижу відразливою». Більшість чоловіків просто не могли закрити очі на її тяжке підборіддя й конячі риси обличчя, хоча кращі з них зрештою побачили красу всередині. 1852 року американська гостя Сара Джейн Ліппінкотт226 змалювала те, як видозмінювалася зовнішність Мері Енн під час розмови: «Безумовно, спочатку міс Еванс, з її агресивною щелепою і блакитними очима, що весь час намагалися уникати погляду, здалася мені надзвичайно непривабливою. Ні її ніс, ні рот, ні підборіддя мені не подобалися, однак, коли вона захоплювалася розмовою і починала говорити зі щирою переконаністю, яскраве світло спалахувало то тут, то там на її обличчі, чи воно починало світитися зсередини, доки не виникало враження, ніби воно видозмінилося, і наскільки чарівною була у такі хвилини її рідкісна усмішка, це було щось невимовне»250.

Чоловіки з’являлися. Мері Енн втрачала голову. Чоловіки йшли. У неї було пристрасне захоплення вчителем музики і письменником Чарльзом Геннеллом. Згодом вона повелася з молодиком на ім’я Джон Сібрі, який навчався на священика. Сібрі не відповів взаємністю на її почуття, однак поспілкувавшись із нею покинув свою церковну кар’єру.

Згодом Мері Енн захопилася одруженим, під півтора метра зростом художником середнього віку на ім’я Француа д’Альбер Дюрад, причому настільки сильно, що це навіть почало викликати занепокоєння. Якось, і приблизно на один день, у ній спалахнула пристрасть до чоловіка, який, на диво, був неодружений, однак наступного дня вона втратила до нього цікавість.

Бувало, що друзі запрошували Мері Енн пожити у них вдома. Незабаром вона вплуталася у пристрасні близькі стосунки з головою сімейства. Доктор Роберт Брабант був набагато старший за неї. Будучи досить освіченою людиною, він дозволив Мері Енн користуватися своєю бібліотекою і запросив пожити з його родиною. Незабаром, зустрівши один у одному споріднені душі, вони почали проводити разом багато часу. «Я тут певним чином на небесах, на яких доктор Брабант — архангел, — пише вона у своєму листі до Кари Брей, — я не встигну розповісти про усі його чудові риси. Разом ми читаємо, гуляємо і розмовляємо, і його товариство не набридає мені ніколи». Незабаром дружина доктора Брабанта висунула рішучу вимогу: або з дому поїде Мері Енн, або вона. Мері Енн довелося ганебно рятуватися втечею.

Найдивовижніше непорозуміння трапилося вдома у Джона Чапмена, власника газети«Вестмінстер рев’ю» (Westminster Review), для якого Мері Енн зрештою писала й редагувала статті. Чапмен уже жив зі своєю дружиною і коханкою, коли у них оселилася Мері Енн. Невдовзі між трьома жінками почалося змагання за прихильність Чапмена. Як висловлюється біограф Еліот Фредерік Р. Карл, та ситуація у заміському будинку мала усі ознаки дачного фарсу з грюканням дверима, парочками, які потайки тікали на прогулянки, ображеними почуттями і повними сліз гнівними сценами. Якщо якогось дня там було занадто спокійно, Чапмен додавав драматизму, показуючи любовний лист однієї з жінок комусь із двох інших. Зрештою, дружина й коханка утворили альянс проти Мері Енн. І знову їй, упослідженій скандальними плітками, довелося рятуватися втечею.

Зазвичай біографи твердять, що відсутність материнської любові утворила у душі Мері Енн діру, яку вона відчайдушно намагалася заповнити протягом усього подальшого життя. Проте був і певний нарцисизм, любов до свого власного кохання, до своєї власної величі, до відчуття розмаху своєї власної пристрасті. Вона влаштовувала трагедію зі свого життя і поринала у неї, насолоджуючись увагою, розкошуючи своєю здатністю до емоційної глибини і смакуючи відчуття власної епічної важливості. Люди, які вважають себе центром своєї сонячної системи, зіркою власної вистави, часто бувають у захваті від свого жахливого, однак такого захопливого страждання. Ті, хто вважає себе складовою більшого світу й довшої історії, нечасто переживають щось подібне.

Згодом Джордж Еліот напише; «щоб бути поетом, потрібно мати душу настільки чутливу, що вмить відрізняє усілякий відтінок, і відчувати так глибоко, що ця чутливість наче рука, що видобуває багате розмаїття гармонійних акордів зі струн емоцій — душу, в якій досвід миттєво перетворюється на почуття, і почуття відразу стає новим знаряддям пізнання». Мері Енн мала саме таку душу. Почуття, дія і думка були для неї одним і тим самим. Проте у неї не було жодної людини, яку вона могла б кохати, і жодної роботи, яка надала би їй дисциплінованості й упорядкованості.

Усвідомлення

У 1852 році тридцятидворічна Мері Енн закохалася у філософа Герберта Спенсера227, єдиного досі чоловіка у її житті, близького їй за інтелектуальним рівнем. Разом вони відвідували театр і постійно розмовляли. Спенсеру подобалося товариство Мері Енн, однак він не міг подолати власний нарцисизм і змиритися з її неприємною зовнішністю. «Брак фізичної привабливості був фатальним, — написав Г. Спенсер кількома десятиліттями потому. — Скільки б я не прагнув цього розумом, мої інстинкти не відповідали».

У липні Джордж Еліот написала Спенсеру лист, у якому водночас було і благання, і виклик. «Ті, хто найкраще мене знають, раніше вже відзначили, що якщо я кохаю когось усім серцем, усе моє життя обертається довкола цього почуття, і я вважаю, що вони мають рацію, — заявила вона, також попросивши не кидати її. — Якщо у вас буде зв’язок із кимось іншим, я, напевно, загину, однак до того я можу набратися мужності, щоб працювати і зробити своє життя вартісним, якщо ви лише будете поряд. Я не прошу від вас жодної жертви — я буду задоволена і радісна, і ніколи не надокучатиму вам… Ви побачите, що я можу вдовольнитися дуже малим, якщо звільнити мене від страху втратити це».

Наприкінці листа Мері Енн додала ефектну кульмінаційну фразу: «Думаю, жодна жінка досі не писала листа, подібного до цього, та я не соромлюся його, оскільки крізь призму здорового глузду і справжньої рафінованості усвідомлюю, що я варта вашої поваги і ніжності, хай би що думали про мене примітивні чоловіки й вульгарні жінки»251.

Цей лист, у якому переплелися і її вразливість, і впевненість у собі, символізує собою поворотний момент у житті Джордж Еліот. Опісля років розрізненої непевності, у її душі почала з’являтися твердість, і Мері Енн стала здатною заявити про свою власну гідність. Можна сказати, що для Еліот це був момент усвідомлення себе рушійною силою власного життя, з якого вона почала процес перетворення, внаслідок якого перестане бути заручницею свого відчуття порожнечі і почне жити відповідно до своїх внутрішніх критеріїв, поступово розвиваючи палку й постійну здатність ініціювати події і провадити своє власне життя.

Цей лист не вирішив її проблем. Спенсер усе ж відштовхнув її. Вона почувалася невпевнено, особливо стосовно свого літературного хисту. Однак у неї побільшало енергії. Мері Енн виявляла дедалі більшу цілісність і час від часу робила вражаюче відважні вчинки.

Момент подібного усвідомлення у житті багатьох людей може трапитися на диво пізно. Іноді брак усвідомлення, що ти визначаєш своє життя, часто трапляється серед знедолених. Економічні потрясіння, примхливі боси й інші чинники, що перебувають поза межами контролю, можуть стільки зруйнувати у їхньому житті, що вони втрачають віру в те, що докладаючи до чогось зусилля можна отримати передбачуваний результат. Цим людям можна пропонувати програми для поліпшення їхнього життя, однак вони не можуть повністю скористатися ними, оскільки не певні, що саме вони здатні визначати власну долю.

Серед заможних суспільних прошарків, особливо серед молоді з багатих родин, зустрічаються люди, виховані наче автомати для здобуття схвалення. Можливо, вони активні, вічно чимось зайняті і невгамовні, однак насправді внутрішньо вони часто лишаються пасивними й не контролюють своє життя. Їхні життя визначаються очікуваннями інших та уявленнями про успіх, які зовсім їм не підходять.

Усвідомлення себе рушійною силою свого життя не відбувається автоматично. Його потрібно народжувати, енергійно й наполегливо докладаючи зусилля. Це не лише впевненість і прагнення до дії. У ньому викарбувані внутрішні критерії, що спрямовують діяльність. Момент усвідомлення себе керманичем власного життя може трапитися у будь-якому віці або не настати ніколи. Емоційні ознаки готовності узяти на себе відповідальність за власне життя у Джордж Еліот з’явилися, коли вона була зі Спенсером, проте свої зрілі плоди вона дала лише після того, як Мері Енн зустрілася з Джорджем Льюїсом.

Єдине справжнє кохання

Про історію любові Джордж Еліот до Джорджа Льюїса майже завжди розповідають з позиції Мері Енн: як про величезне пристрасне почуття, яке надало цілісності її душі, завдяки якому вона перестала бути егоцентричною й сповненою розпачу дівчинкою, й зустріла кохання, якого так палко жадала, й емоційну підтримку і почуття упевненості, яких потребувала. Однак цю історію так само можна було б розповідати і з позиції Льюїса, оскільки вона стала центральною віхою на його шляху від фрагментарності до цілісності.

У родині, де народився Джордж Льюїс, протягом багатьох поколінь панував сімейний хаос. Його дідусь був актором-коміком, який тричі одружувався. Його батько був одружений із однією жінкою у Ліверпулі, й у них було четверо дітей, а потім він залишив її і створив нову сім’ю з іншою жінкою у Лондоні, з якою у нього народилося ще троє хлопчиків, перш ніж він назавжди зник, подавшись на Бермудські острови.

Льюїс ріс у доволі бідній родині, а освіту отримав, поїхавши до Європи та самостійно студіюючи провідних континентальних письменників, зокрема Спінозу й Конта228, які здебільшого були невідомі в Англії. Він повернувся у Лондон і заробляв на життя літературною працею, пишучи про будь-що і для будь-кого, хто за це платив. В епоху, коли починали дедалі більше уваги приділяти спеціалізації на чомусь та серйозності, до Джорджа ставилися зі зневагою, вважаючи його поверховим і нічим не видатним письменником-ремісником.

Американська феміністка Марґарет Фуллер229 познайомилася з Льюїсом на вечірці у будинку Томаса Карлайла230 і називала його «дотепним, легковажним чоловіком французького штибу», якого вирізняла «блискуча поверховість». Цієї думки дотримувалися більшість біографів, зі зневагою сприймаючи його як того ще авантюриста й опортуніста, вважаючи його письменником, якому був властивий легкий стиль, проте й поверховість та певна несерйозність.

Біограф Кетрін Г’юз переконливо вважає його роль набагато важливішою. Льюїс, пише вона, був дотепним і випромінював веселість у товаристві, яке тяжіло до похмурого самозвеличення. Він добре знався на тому, як жилося французам і німцям у суспільстві, яке зазвичай з недовірою ставилося до всього небританського. Джордж насправді пристрасно і щиро захоплювався різними гіпотезами, концепціями і йому подобалося повертати на огляд публіки думки призабутих мислителів. Він був вільнодумцем і романтиком у суспільстві, яке перебувало в суворій, консервативній вікторіанській стадії свого розвитку.

Джордж Льюїс славився своєю непривабливою зовнішністю (сумнозвісно, єдина вагома особа у Лондоні, яка була ще менш приваблива за Джордж Еліот), однак він міг невимушено і делікатно спілкуватися з жінками, і ця здатність йому добре прислужилася. Він одружився з вродливою молодою пані на ім’я Аґнес коли йому було двадцять три, а їй — дев’ятнадцять. У Джорджа був сучасний, вільнодумний шлюб, здебільшого вірний протягом перших дев’яти років, а потім здебільшого зрадливий. В Аґнес був тривалий роман із чоловіком на ім’я Торнтон Гант231. Льюїс не заперечував проти цього, однак за умови, що у неї не буде з Гантом дітей. Коли діти з’явилися, він усиновив їх як своїх рідних, аби позбавити їх ганьби позашлюбно народжених.

Коли Льюїс познайомився з Мері Енн, він уже жив окремо від Аґнес (щоправда, судячи з усього, він вважав, що одного чудового дня він повернеться назад, і їхній шлюб лишатиметься законним і повноцінним на все подальше життя). Він переживав «дуже похмурий період спустошення у житті. Я облишив узагалі будь-які мрії, жив, ледве зводячи кінці з кінцями. І думав, що у кожному з моїх днів достатньо зла»252.

Мері Енн також була самотня, проте перебувала у процесі дорослішання. Вона написала Карі Брей: «Усі мої нещастя суто душевні — невдоволеність собою та втрата надії здійснити щось вартісне». У своєму щоденнику вона цитує феміністку Марґарет Фуллер, яка вперше описала подібне переживання: «Інтелектуально я завжди матиму перевагу, але життя! Життя! О Боже мій! Невже в ньому ніколи не буде втіхи?»253.

Наближаючись до середини свого четвертого десятка, Мері Енн менше переймалася собою і не так беззастережно ставилася до свого життя. «Замолоду ми вважаємо, що наші проблеми це якась надзвичайно важлива річ, що світ навмисно стелеться перед нами, щоб бути сценою для драматичних подій нашого життя, і що у нас є право запінившись щось доводити і виголошувати пишномовні слова, якщо нам суперечать чи щось іде не так. Свого часу я зробила вдосталь подібних учинків. Однак, зрештою, ми починаємо розуміти, що такі речі мають значення лише у нашій власній свідомості, що є лиш краплею роси на пелюстці троянди, від якої опівдні не залишиться й сліду. Це не високомовна сентиментальність, однак щира рефлексія, яка щодня стає мені в пригоді»254.

Льюїс і Мері Енн познайомилися у книжковій крамниці 6 жовтня 1851 року. На той час Еліот переїхала до Лондона і влаштувалася анонімним автором (а зрештою, і редактором) у «Вестміністер рев’ю». Льюїс і Мері Енн належали до одного кола й обоє були близькими друзями з Гербертом Спенсером.

Спочатку Льюїс не справив на Мері Енн жодного враження, але незабаром вона писала друзям, що вважає Льюїса «веселим, товариським і смішним», і розповідала, що він «насправді сподобався мені, усупереч мені самій». Натомість Льюїс, здавалося, усвідомлював, достоїнства жінки, яку він дедалі краще пізнавав. Якщо він і дозволяв собі легковажно пурхати з місця на місце в інших сферах, то коли справа дійшла до послуг жінці, яка згодом стане Джордж Еліот, Льюїс був цілковито серйозний і надійний.

Жоден із їхніх листів один до одного не дійшов до нас. Почасти так склалося й тому, що вони не дуже багато писали (зазвичай, вони були разом), а також тому, що Еліот не хотіла, щоб у майбутньому біографи копирсалися у її особистому житті і виставляли на огляд уразливе серце, що крилося за лаштунками її приголомшливих романів. Тому ми не знаємо достеменно, як розвивалося їхнє кохання. Однак ми знаємо, що Льюїс поступово завойовував симпатію Мері Енн. Шістнадцятого квітня 1853 року вона написала другу: «Містер Льюїс, зокрема, добрий, уважний і дбайливий, здобув мою цілковиту прихильність опісля того, як я наговорила йому багато неприємностей. Як і кілька інших людей у світі, він набагато кращий, аніж здається. Чуйна й совісна людина, яка вдягає маску легковажності».

У певний момент Льюїсу, мабуть, довелося розповісти їй про свій зруйнований шлюб і про безладне особисте життя. Найімовірніше, це не шокувало Мері Енн, яка була добре знайома зі складно влаштованим життям. Утім вони також багато говорили про ідеї. Вони цікавилися тими самими авторами: Бенедиктом Спінозою, Оґюстом Контом, Вольфґанґом Ґьоте, Людвіґом Фейєрбахом. Приблизно тоді ж Мері Енн перекладала «Сутність християнства» Фейєрбаха.

Людвіґ Фейєрбах стверджував, що навіть якщо певна епоха втратила свої релігійні переконання, усе ж можна продовжити життя її моральності й етики, і це можна здійснити за допомогою любові. Він був твердо переконаний, що через кохання до когось, кого ти полюбив, — і фізичне, і духовне, — люди здатні досягати трансцендентності й перемагати гріховність своєї сутності. Фейєрбах писав:

То що ж позбавляє людину цього стану роз’єднаності між нею і досконалою сутністю, від болісного усвідомлення своєї гріховності, від бентежного відчуття власної нікчемності? Як їй притлумити неминуче жало гріха? Лише тим, що людина усвідомлює любов як найвищу, абсолютну силу й істину, і тим, що вважає Бога не лише законом, моральною сутністю розуміння, але і люблячою, чуйною і навіть суб’єктивно-людяною сутністю (що означає, [що він] має співчуття навіть до кожної людини)255.

Мері Енн і Льюїс покохали один одного за ідеї, за переконання. В той самий час вони цікавилися тими самими авторами. Вони писали есе, теми яких частково збігалися. Вони обоє однаково сильно намагалися знайти істину, і обоє погоджувалися з тим, що людська любов і співчуття можуть бути основою для власних моральних переконань замість християнства, у яке вони не могли вірити.

Інтелектуальне кохання

Ми не маємо жодної інформації про той епізод, коли серця Джорджа Льюїса й Мері Енн спалахнули почуттями одне до одного, але насправді у нас є можливість дізнатися про те, як закохуються подібні люди, й у такий спосіб відчути присмак того, що напевно відчували Мері Енн і Льюїс. Подібна до їхньої славнозвісна пристрасть спалахнула між англійським філософом Ісайєю Берліном232 і російською поетесою Анною Ахматовою. Зустріч цих двох душ набуває особливого драматизму, оскільки все тривало лише одну ніч.

Ця історія сталася у Ленінграді 1945 року. Ахматова, старша за Берліна на двадцять років, була видатною дореволюційною поетесою. З 1925 року радянський уряд не дозволив їй видати жодного твору. Її першого чоловіка стратили за фальсифікованими звинуваченнями у 1921 році, а 1938 року заарештували сина. Сімнадцять місяців Анну Ахматову не пускали до нього у в’язницю, а вона марно намагалася хоча б щось про нього дізнатися.

Ісайя Берлін знав про Ахматову небагато, однак він відвідував Ленінград, і якийсь друг запропонував йому влаштувати знайомство. Берліна привели до квартири Ахматової, де він зустрів жінку все ще привабливу і повну сил та енергії, проте поранену тиранією та війною. Спочатку їхня розмова була стриманою. Вони говорили про воєнні переживання й британські університети. Інші відві­дувачі приходили і йшли.

Опівночі вони лишилися наодинці. Сидячи у протилежному кутку кімнати, Анна розповіла Ісайї про своє дівоцтво та шлюб, а також про страту її чоловіка.

Вона почала цитувати напам’ять «Дон Жуана» Байрона так пристрасно, що Берлін відвернувся обличчям до вікна, щоб приховати свої емоції. Потім Ахматова зачитала якісь зі своїх віршів, втрачаючи самовладання, коли описувала, як за них радянська влада арештувала одного з її колег.

Десь о четвертій ранку вони розмовляли про видатних людей. Про Пушкіна і Чехова їхні думки збігалися. Берліну подобалася світла інтелігентність Тургенєва, натомість Ахматовій більше імпонувала похмура глибина Достоєвського.

Вони рухалися все глибше і глибше, відкриваючи один одному свої душі. Ахматова зізналася у самотності, розповіла про свої вподобання, говорила про літературу й мистецтво. Берліну потрібно було до вбиральні, але він не наважувався порушити чари того моменту. Вони читали одні й ті самі книжки, знали те, що знав інший, розуміли прагнення один одного. Тієї ночі, пише Майкл Ігнатьєв, біограф Берліна, Ісайя «найближче за усе життя сягнув безмовної досконалості мистецтва». Зрештою він змусив себе відірватися і повернувся до готелю. Була одинадцята ранку. Він кинувся на ліжко й вигукнув: «Я закохався! Я закохався…»256.

Ніч, яку разом провели Берлін і Ахматова, є прекрасним взір­цем певного типу спілкування. Це інформаційна взаємодія між людьми, які вважають, що знання, якого потрібно прагнути найбільше, полягає не в цифрах і фактах, а у видатних творах культури, в успадкованій скарбниці духовної, емоційної й екзистенційної мудрості людства. Це взаємодія, під час якої інтелектуальна спорідненість перетворюється на емоційне єднання. Берлін і Ахматова мали змогу отримати досвід подібного спілкування, що повністю перевертає усе людське життя, оскільки вони попередньо прочитали усе те, що вони прочитали. Вони вважали, що варто спробувати розібратися з найважливішими ідеями, концепціями й видатними книгами, які навчають відчувати життя в усьому його розмаїтті та вмінню тонко розбиратися у моральних та емоційних речах. У них були моральні амбіції. Їхньою спільною мовою була література, створена геніями, що розуміли нас краще за нас самих.

Та ніч також є прекрасним ідеалом певних людських взаємин. Таке кохання залежить від низки випадкових збігів, що трапляються лише раз чи двічі за все життя. Берлін і Ахматова відчули, що вони якнайліпше підходять один одному, адже багато в чому були схожі. Між ними панувала така гармонія, що здавалося, усі внутрішні бар’єри впали протягом однієї ночі.

Коли читаєш вірші, які Ахматова написала про ту ніч, складається враження, ніби між ними була близькість, однак, якщо вірити Ігнатьєву, вони навряд чи торкалися один одного. Їхнє єднання було переважно інтелектуальне, емоційне й духовне, утворюючи тісне переплетіння дружби й кохання. Якщо друзі чудово пліч-о-пліч чинять опір світові, а кохані живуть душа до душі, то складається враження, що Берлін і Ахматова були водночас втіленням і того, і того. Вони поділяли і також доповнювали погляди один одного.

Для Берліна ця ніч була найважливішою подією в його житті. Ахматова застрягла в Радянському Союзі, потерпаючи від режиму маніпуляцій, страху і брехні. Влада вирішила, що вона зв’язалася з британським шпигуном. Її відрахували зі Спілки письменників. Її син був у в’язниці. Самотня й усіма покинута, Анна Ахматова все ж лишалася вдячною Берліну за відвідини, палко розповідаючи про нього та зворушливо описуючи таємничу магію тієї ночі.

У коханні, яке відчувала Еліот до Льюїса, було дещо від тієї інтелектуальної й емоційної глибини. У їхніх життях кохання також було тією духовною силою, завдяки якій людина стає глибшою, і яка спрямовує усі людські думки й підносить людину на таку духовну височінь, де вона здатна до величних подвигів у своєму служінні і своїй відданості.

І насправді, поглянувши на кохання у його найбільш пристрасній і палкій фазі, ми пересвідчимося, що воно часто здійснює кілька важливих речей для того, щоб змінити орієнтири людської душі. Перша з них полягає в тому, що кохання робить нас смиренними. Воно нагадує нам, що ми не контролюємо навіть самих себе. У більшості культур і цивілізацій кохання змальовується у міфах і казках як зовнішня сила, бог або демон, яка з’являється і підкорює собі людину, переінакшуючи усе в її душі. Приміром, Афродіта або Купідон. Кохання описується, як витончене божевілля, несамовите полум’я, неземна пристрасть. Ми не вибудовуємо кохання; ми поринаємо в нього, без жодного контролю з нашого боку. Воно і первісне, споконвічне, і водночас у дечому суто наше, особисте; воно викликає почуття захоплення і лякає нас, це електризуюча сила, яку ми не можемо запланувати, занести у розклад і якимось чином визначати її плин.

Кохання схоже на вторгнення армії, яке нагадує тобі, що ти не є повновладним господарем своєї землі. Воно поступово підкорює тебе, реорганізуючи твої енергетичні рівні, змінюючи твій режим сну й теми твоїх розмов і наближаючись до остаточної перемоги над тобою, переінакшує об’єкти твого сексуального бажання і навіть зміщує фокус твоєї уваги. Коли ти закоханий, ти не можеш не думати про свою кохану людину. Навіть ідучи крізь натовп, через кожні кілька метрів ти уявляєш знайомі риси її образу. У тебе трапляються різкі зміни настрою — від піднесення до пригнічення, тобі завдають болю неуважність і ті дрібниці, які здебільшого є незначними та ілюзорними. Кохання — найсильніша армія, оскільки вона не викликає жодного спротиву. Коли вторгнення лише на половину закінчене, людина, з якою це сталося, хоч і з острахом, але відчуває остаточне і безнадійне прагнення бути переможеною.

Кохання — це капітуляція. Ти розкриваєш свої найуразливіші глибини і відмовляєшся від ілюзії, ніби ти вмієш володіти собою. Ця вразливість і прагнення до підтримки може проявлятися у дрібницях. Еліот колись написала: «Є щось дивовижним чином привабливе для більшості жінок у пропозиції спертися на надійне чоловіче плече; їм не потрібна сама по собі опора у фізичному розумінні, а лише відчуття цієї опори, присутність сили, що хоч і перебуває поза ними, проте належить лише їм, яка задовольняє потребу, що постійно присутня у їхній уяві»233.

Кохання обумовлюється готовністю кожної людини бути уразливою і посилює цю вразливість. Воно виникає, оскільки кожен із двох закоханих розкриває свою беззахисність, і кожен із них кидається йому назустріч. Як писав італійський романіст Чезаре Павезе, «тебе покохають у той день, коли ти будеш здатен виявити свою слабкість, а поруч буде людина, яка не скористається нею для ствердження власної сили».

Потім кохання децентралізує «я». Воно виводить людину з природного стану егоїзму. Завдяки любові інші люди стають для тебе яскравішими, важливішими за тебе самого.

Закохана людина може вважати, що вона прагне до особистого щастя, однак це ілюзія. Насправді вона прагне до єднання з іншим, і навіть якщо воно не принесе щастя, закохана людина, найімовірніше, обере єднання. Якщо неглибока людина обмежена мізерністю власного его, закохана дізнається, що найбільші скарби не всередині, вони десь там, у коханих й у тому, щоб розділити з ними спільну долю. Щасливий шлюб — це діалог тривалістю десятки років, в процесі якого серця й думки дедалі більше зливаються. Кохання виражається у розділених з іншим посмішках і розділених сльозах, і підсумовується твердженням: «Я люблю тебе! Я — це ти».

Багато спостерігачів помітили, що кохання усуває різницю між тим, щоб давати й отримувати. Оскільки «я» двох закоханих переплетені, поєднані і зливаються, дарувати коханій людині ще приємніше, ніж отримувати. Монтень пише, що той, хто приймає подарунок, насправді найбільше обдаровує свого коханого, надаючи йому можливість відчувати радість дарування коханому. Немає сенсу стверджувати, що коханець щедрий чи альтруїстичний, оскільки він, охоплений коханням до нестями, коли дарує своїй коханій людині, то він дарує частину себе.

В есе про дружбу Мішель де Монтень змальовує, як глибока дружба чи любов можуть переінакшити межі «я»:

Наша приязнь не мала іншої гадки, окрім як про себе, і плекала лише саму себе. Тут не було жодної особливої спонуки, ані двох спонук, трьох, чотирьох, тисячі: тут була якась потаємна квінтесенція нашої істоти, що, полонивши всю мою волю, втопила її і розчинила в його волі, а його навзаєм у моїй, з тією самою захланністю, з тим самим палом: кажу, дослівно «розчинила», не залишаючи нам нічого, що було б нашою відрубною власністю, що було б тільки його або тільки моїм234.

Продовжимо. Кохання робить людей поетичними. Адам І прагне жити відповідно до прагматичного розрахунку — максимально збільшити приємні враження, запобігати болю і вразливості, зберігати контроль. Адам І хоче, щоб ти жив, як окрема самостійна одиниця, холоднокровно зважуючи ризики й винагороди і дбаючи про свої власні інтереси. Адам І розробляє стратегії та підраховує витрати й зиски. Він хоче, щоб ти тримав світ на відстані витягнутої руки. Однак кохати — означає втратити почасти здоровий глузд, відчувати піднесення магічного мислення.

Кохати — це переживати сотні маленьких послідовних почуттів, які ти досі ніколи не відчував так, ніби тобі вперше відкрився інший бік життя: шалені відчуття захоплення, надії, страху, екстазу, ревнощів, образи, сумнівів, відчуття вірогідності тих чи інших можливостей, й усі інші припустимі різновиди відчуттів.

Кохання — це підкорення, а не рішення. Кохання потребує від тебе поетичної капітуляції незбагненній силі без огляду на можливі наслідки. Воно вимагає від тебе відмовитися від умовного мислення і вихлюпнути своє кохання назовні з усією силою, а не відмірювати його мірною ложкою. У ньому містяться частка благоговійного трепету та зміни твого сприйняття. Воно налаштовує твій зір таким чином, що, як висловився Стендаль, твоя кохана людина сяє, немов коштовний камінь. Ти вважаєш, що їй притаманні чари, які не бачать інші. Для тебе ті місця, де вперше розквітло кохання, набувають сакрального значення, що інші не здатні його осягнути. Дати в календарі, коли ви обмінялися першими вирішальними поцілунками і словами, огорнуті аурою свята. Твої емоції неможливо передати прозою, а лише музикою та поезією, поглядами й дотиками. Слова, якими ви обмінюєтеся, настільки безглузді й переобтяжені деталями, що мають лишатися особистими. Вони звучатимуть абсурдно, якщо їх обговорювати зі своїми друзями привселюдно.

Закохуються не у тих, хто може бути найбільш корисним — не у найбагатшу, найпопулярнішу людину, не в ту, в якої найбільше зв’язків чи найкращі кар’єрні перспективи, Адам ІІ захоплюється тією особливою людиною лише через якусь внутрішню гармонію, натхнення, радість і духовне піднесення, лише через те, що він — це він, і вона — це вона. До того ж, кохання не прагне віднайти найраціональніший шлях, який напевно приведе до успіху; натомість кохання уперто розквітає, зустрівшись із перешкодами, і його не здобути завдяки обачливості. Можливо, ви колись намагалися попередити двох закоханих людей, що їм слід остерігатися одружуватися, оскільки їхній шлюб не буде щасливий. Однак закохані, перебуваючи у полоні магічного мислення, не бачать те, що є очевидним для інших, і можливо, навіть якби могли бачити, вони не змінили б напрям свого руху, оскільки їм краще бути нещасними разом, аніж щасливими нарізно. Вони кохають, а не купують цінні папери, і поетичність — частково хід думок, частково яскраве почуття, — виникає з усього їхнього єства. Кохання — це стан поетичної потреби; вона існує на обох, і на більш піднесеному, і на більш земному рівнях, лише не у вимірі логіки й розрахунків.

Таким чином завдяки коханню відкривається здатність до морального усвідомлення. Це змінений стан свідомості, якому властива глибина, напруженість і приголомшливість, однак водночас і невгамовна радість. У цьому стані багато людей можуть переживати містичні моменти, коли вони усвідомлюють певну невимовну і незбагненну для людини містерію. У їхньому коханні прозирають відблиски абсолютної любові, відокремленої від якоїсь конкретної людини, що випромінюється з якоїсь трансцендентної реальності.

У своїх мемуарах «Моя яскрава безодня» поет Крістіан Вайман пише:

У будь-якій істинній любові — матері до дитини, чоловіка до дружини, друга до друга — є надлишкова енергія, що завжди прагне бути у русі. Крім того, здається, вона рухається не лише від однієї людини до іншої257, однак крізь них до чогось іншого. («Усе, що я сьогодні знаю, / що більше він любив мене, то більше я любила світ», — Спенсер Ріс). Ось чому нас може так сильно спантеличити і приголомшити подібна любов (і я маю на увазі не лише коли ми щойно закохалися; насправді я кажу більше про інші, триваліші стосунки): вона прагне стати більшою; вона благає у наших душах, щоб ми зробили її більшою, аніж вона є.

Багатьом людям, як віруючим, так і невіруючим, кохання дає певне уявлення про якусь незбагненну для людини реальність поза межами їхнього досвіду. Якщо поглянути з практичного боку, кохання робить наше серце більшим. Переживання цієї туги якимось чином робить серце відкритішим і вільнішим. Кохання, наче плуг, що зорює тверду землю, даючи можливість усьому рости. Він здирає кірку, на яку сподівається Адам І, і оголює ніжну уразливу душу Адама ІІ. Ми спостерігаємо цей феномен постійно: одна любов спричинює іншу, одна любов збільшує здатність до іншої.

Самоконтроль схожий на м’яз. Якщо ти вимушений застосовувати самоконтроль постійно протягом дня, ти, зрештою, стомлюєшся, й у тебе недостатньо сил, щоб так само застосовувати його і ввечері. Однак кохання має протилежну властивість. Чим більше ти любиш, тим більше ти можеш любити. Той, у кого є одна дитина, не починає любити її менше, коли з’являться друга і третя. Якщо людина любить своє місто, це не означає, що вона менше любить свою країну. Якщо любити, то це почуття шириться.

Завдяки цьому любов робить нас м’якішими, лагіднішими. Ми всі знаємо людей, які були грубими і ніби закутими у броню, доки не покохали. Проте беззахисні у вирі солодких мрій і устремлінь, вони починають поводитися інакше. За їхніми спинами ми говоримо один одному, що вони сяють від кохання. Панцир зійшов, відкриваючи ніжну плоть. Через це вони почуваються більш переляканими і стають уразливішими, проте у них побільшало доброти і здатності до жертовності у житті. Шекспір, беззаперечний авторитет у цій царині, написав: «Що більше їх я віддаю тобі, / То більше їх у мене зостається, / А їм немає меж...»235, 258.

І нарешті, кохання спонукає робити щось для іншої людини. Якщо кохання починається з руху вниз, заглиблення у вразливість власного «я», демонстрацію незахищеності, то, зрештою, воно спричинює активний рух угору. Воно викликає величезну енергію і бажання робити щось для інших. Закохана людина купує невеличкі подарунки, іде по склянку до сусідньої кімнати, приносить серветку під час застуди, незважаючи на корки на дорогах, їде в аеропорт зустрічати кохану людину. Любов — це прокидатися щоночі, щоб годувати груддю, віддавати багато років свого життя вихованню. Це ризикувати й жертвувати своїм життям заради свого друга у бою. Любов ушляхетнює і змінює. Немає жодного іншого стану, у якому б люди настільки часто не жили так, як ми того хочемо. У жодному з інших своїх прагнень ми не здатні виходити за межі логіки особистого егоїзму й брати на себе безумовні зобов’язання, що виявляються у щоденній турботі.

Зрідка ти зустрічаєш когось із тисячолітнім серцем. Людина з тисячолітнім серцем узяла максимум з палкої, буйної фази кохання. Ті місяці чи роки пристрасного захоплення викарбували у її душі глибоку відданість. Їхня любов до людини чи речі, яка колись була гарячою й палкою, наразі тепла, однак незмінна, радісна й непохитна. Вони навіть і не думають про те, щоб любити коханих задля того, щоб отримати щось навзаєм. Для них виявляти любов — це щось природне, саме собою зрозуміле. Це любов-дарунок, а не любов-взаємність.

Саме таким було кохання Джорджа Льюїса до Мері Енн Еванс. Кохання, яке вони відчували один до одного, змінило й зробило шляхетнішими їх обох, проте його вплив на Льюїса був значно глибшим і більш облагороджувальним. Він оспівував винятковий талант Джордж Еліот, він заохочував цей талант виявлятися, створював для цього передумови і плекав його. Як свідчать тисячі листів і вчинків, він подумки віддавав їй першість, лишаючись на зад­ньому плані.

Рішення

Рішення бути разом далося складно і кардинально змінювало життя їх обох. Незважаючи на те, що Льюїс із дружиною жив окремо, й Аґнес народжувала дітей від іншого чоловіка, офіційно Джордж лишався одруженим чоловіком. Якби Еліот і Льюїс почали жити разом, для інших людей це було б як безсоромний адюльтер. Світське товариство було би для них закрите. Родини обірвали б із ними зв’язки. Вони стали б вигнанцями, особливо Еліот. Як висловився біограф Еліот Фредерік Р. Карл, «чоловіків, які утримували коханок, називали бабіями, однак жінок-утриманок називали повіями»259.

Та схоже на те, що до зими 1852–1853 років Еліот офіційно визнала, що Льюїс був її «милим другом». Протягом весни 1853 року вони почали розмірковувати про те, щоб порвати із суспільством, аби лиш бути разом. У квітні Льюїс зліг із запамороченням, головним болем і дзвоном у вухах. Протягом цих місяців Еліот перекладала Фейєрбаха. Автор доводив, що згідно з його істинним тлумаченням, шлюб в основі своїй не є угодою юридичною, це радше моральна угода, і завдяки тому, що Еліот прочитала його роздуми з цього приводу, вона дійшла висновку, що їхнє обопільне кохання з Льюїсом, є справжнішим і важливішим за угоду, яка була у Джорджа з його законною дружиною, що нині мешкала окремо.

Зрештою, Мері Енн мала вирішити, які зв’язки важать для неї більше. І вона вирішила, що кохання має узяти гору над соціальними зв’язками. Як вона пізніше написала, «Я ніколи не могла ані теоретично прагнути, ані у практичному розумінні жити заради безтурботних, необтяжливих зв’язків, які легко можуть бути порушені. Жінки, яких задовольняють такі зв’язки, не вчиняють так, як я».

Спроможна робити правильні висновки, Еліот вирішила покластися на Льюїса, навіть якщо наразі він і не був цілковито їй відданим. Як вона висловилася у листі, «я зважила, чого мені вартуватиме крок, який я зробила, і я готова без жалю витримати зречення усіх моїх друзів. Я не помилилася в людині, з якою поєднала своє життя. Він гідний тієї жертви, яку я зробила, і єдине, що мене тривожить, це щоб про нього склалася правильна думка».

Кохання обмежує. Це означає відмовитися від інших можливостей заради одного єдиного вибору. У 2008 році літературний критик Леон Віселтер у весільному тості на честь одруження Касса Санстейна і Саманти Паувер сформулював це якнайкраще:

Наречені — це люди, які завдяки любові довідалися про те, що щастя — це явище локальне. Кохання — це революція за своїм масштабом, ревізія значущостей; воно особисте й виняткове; його об’єктом є особлива індивідуальність саме іншого чоловіка і жінки, самобутність інших душі й плоті. Кохання віддає перевагу глибині перед широтою і тут перед там; тому, що в руці, аніж тому, що в небі… Кохання є, або має бути, байдужим до історичних колізій, несприйнятливим до них, — лагідним і надійним захистком від них: коли день минув і згасли вогні, й існує лише це інше серце, ця інша душа, це інше обличчя, для того, щоб допомагати перемагати чиїхось демонів і вітати чиїхось янголів, і не має значення, хто президент. Коли людина дає згоду одружитися, вона погоджується з тим, що її хтось по-справжньому знатиме, що саме собою лякає; а отже, вона покладається на те, що кохання загладить пересічність загального враження і зумовить доброзичливе і великодушне ставлення, яке завжди потрібне для правильного сприйняття людини. Шлюб — це розкриття себе справжнього. Ми можемо бути героями для наших чоловіків чи дружин, однак ми не можемо бути їхніми ідолами.

У той період свідомість Еліот вочевидь перебувала у стані конвульсивних змін. Вона усвідомлювала, що була за крок від незворотних змін у своєму житті. Зрештою, вона дійшла висновку, що усе її попереднє життя складалося з низки хибних виборів, тож настав час поставити усе на один правильний. Вона зробила стрибок, який змалював В. Г. Оден у вірші «Стрибай, перш ніж дивитися»:

Відчуття небезпеки не повинно зникати:

Цей шлях напевно короткий й стрімкий,

Хай яким би пологим звідсіля він здавався;

Дивись, якщо хочеш, та треба стрибати.

Розважливий у сні своєму розм’якає

І правила прості для будь-кого ламає;

Це не умовність, лиш боязкість висоти,

Яку так легко нам перемогти…

Якщо вигляд пристойний хочеш ти мати,

Не станеш дешеве й практичне вдягати,

Бо згодні як вівці ми вік вікувати

І тих, хто зникає, й на словах не згадати …

Під нами самота у десять тисяч сажнів,

Що підпирає ліжко, на якому я і ти,

Хоч кохаю тебе, та ти мусиш стрибати;

Щоб мара безпечності почала розтавати.

Двадцятого липня 1854 року Еліот поїхала на пристань поблизу Лондонського Тавера і піднялася на борт корабля «Рейвенсборн» (Ravensbourne), що прямував до Антверпена. Їхнє спільне життя із Льюїсом почалося закордоном. Мері Енн написала низку листів декільком друзям, у яких повідомляла про свій вибір і намагалася пом’якшити удар. Вони розглядали цю мандрівку як певне випробувальне співжиття, однак насправді пара стояла на порозі решти свого спільного життя. Для обох це був неймовірний вияв сміливості і надзвичайна відданість взаємному коханню.

Спільне життя

Мері Енн і Льюїс зробили правильний вибір. Адже вибір кожного з них врятував життя їм обом. Разом вони подорожували Європою, здебільшого Німеччиною, де їх радо приймали провідні письменники й інтелектуали тих часів. Мері Енн подобалося жити відкрито як місіс Льюїс. «Я щоразу щасливіша, і дедалі більше задоволення отримую від мого сімейного життя і вважаю, що від нього усе більше користі для мене»260.

Проте вдома у Лондоні їхні стосунки спричинили масу злісних нападок, якими позначатиметься усе подальше суспільне життя Еліот. Декому подобалося мати про неї якомога гіршу думку, називаючи її крадійкою чоловіка, розлучницею і сексуальною маніячкою. Інші розуміли, що Льюїс фактично не був одружений, розуміли кохання, що їх поєднало, однак усе ж не могли підтримувати їхні стосунки, оскільки це могло би порушити усталені моральні засади. Один колишній знайомий, який проводив френологічне дослідження236 голови Еліот, заявив: «Ми глибоко обурені і засмучені; і мені хотілося б дізнатися, чи не траплялися у родині міс Еванс психічні захворювання; бо з огляду на її розумові здібності, її поведінка видається мені якимось жахливим патологічним психічним розладом»261.

У своєму виборі Еліот була непохитна. Вона наполягала на тому, щоб її називали місіс Льюїс, бо незважаючи на те, що її рішення бути з Льюїсом і було відверто крамольним вчинком, вона все ж вірила в інститут традиційного шлюбу. Обставини вимусили її вдатися до крайнощів, однак і розумом, і душею вона була прихильницею традиційного шлюбу. Мері Енн і Джордж Льюїс жили як звичайне подружжя, доповнюючи один одного. Еліот могла бути похмурою, проте товариство Джорджа завжди було бадьорим і сповненим оптимізму. Разом вони гуляли, разом працювали й разом читали. Вони були виняткові й завзяті, а також стримували й доповнювали один одного. «Що величніше для двох людських душ, — напише згодом Еліот в „Адамі Біді”237, — аніж відчувати, що вони поєдналися задля життя — щоб зміцнювати один одного в будь-якій праці, спиратися один на одного в будь-якому горі, дбати один про одного в будь-яких стражданнях, бути єдиним цілим у мовчазних, невимовних спогадах у хвилину останнього прощання».

Зв’язок Мері Енн із Льюїсом коштував їй багатьох друзів. Її зреклася родина і, що було найбільш болісним, її брат Ісаак також. Однак скандал виявився продуктивним, оскільки завдяки йому Льюїс і Еліот глибше збагнули самих себе і світ. Вони завжди нервували в очікуванні або злісних випадів на свою адресу, або доброзичливого ставлення до себе. Нехтуючи соціальними умовностями, їм доводилося особливу увагу приділяти своїм вчинкам і бути особливо обережними. Шок, який їм довелося пережити внаслідок ворожого неприйняття суспільством, став стимулом, сформувавши у них гостре усвідомлення того, як функціонує соціум.

Джордж Еліот завжди була чутливим спостерігачем за емоційним життям інших людей. Вона постійно жадібно поглинала книжки, ідеї та людей. Інших людей повсякчас лякала її проник­ливість — ніби вона була якоюсь відьмою і мала якусь магічну силу. Однак тепер у її міркуваннях було більше упорядкованості. Складалося враження, що протягом місяців, що минули після її скандального від’їзду з Льюїсом, вона нарешті адаптувалася до своїх неординарних талантів. Так поступово формувався її особливий світогляд, усталений спосіб сприйняття світу. Можливо, це Еліот нарешті змогла підступитися до світу з почуттям упевненості у собі. Опісля усього її безладного борсання у житті, Мері Енн нарешті правильно зрозуміла одну важливу річ. Вона пішла на ризик, вирішивши бути з Льюїсом. За це довелося заплатити страхітливу ціну, утім вона витримала хрещення вогнем. Та Еліот поступово стала здатна проявляти свій інший бік. Винагорода за кохання, що вдовольняло її, була варта ціни. Як вона висловилася в книжці «Адам Бід», «Безсумнівно, величезне страждання може здійснити те, на що потрібні роки, і пройшовши це хрещення вогнем, людина може постати з оновленою душею, сповненою благоговінням і співчуттям».

Романістка

Джордж Льюїс довго переконував Джордж Еліот писати художні твори. Він не був певен, що вона зможе вигадувати сюжети, однак знав, що в неї геніально виходять описи й характеристики. До того ж, за твори художньої літератури платили більше, аніж за нехудожні твори, а в родині Льюїсів завжди були труднощі з грошима. Джордж Льюїс переконував Мері Енн зробити пробний постріл: «Ти мусиш спробувати написати якусь історію».

Якось вранці у вересні 1856 року, коли вона поринула у мрії про написання книги, їй раптом спала на думку назва: «Сумна доля преподобного Амоса Бартона». Льюїс одразу сповнився ентузіазму. «Яка чудова назва!» — вигукнув він.

За тиждень Джордж Еліот прочитала йому першу частину написаного. Льюїс одразу зрозумів, що Еліот була талановитою письменницею. У своєму щоденнику Еліот зазначила: «Ми вдвох плакали над цим [написаним], і потім він підійшов до мене і поцілував, кажучи, я вважаю, що тобі краще вдається щось сумне, аніж веселе». Вони обоє збагнули, що Мері Енн буде успішною романісткою. Вона писатиме під ім’ям Джордж Еліот, псевдонімом, обраним нею, щоб приховати (на певний час) свою скандальну особу. Те, у чому він сумнівався найбільше — чи вдаватимуться їй діалоги, виявилося саме тією цариною, в якій її талант був найбільш очевидний. І хоча Льюїс усе ще сумнівався, чи вдаватиметься їй зробити свої твори динамічними і наскільки вдалими будуть сюжетні ходи, та він знав, що неї були усі інші необхідні інструменти.

Незабаром Льюїс став для Мері Енн консультантом, агентом, редактором, видавцем, психотерапевтом і головним радником. Він швидко зрозумів, що її талант був набагато більший за його власний, і здається, він просто щиро радів її таланту, завдяки якому вона обов’язково його затьмарить.

На 1861 рік її короткі записи у щоденнику дають чітке розуміння того, як сильно Льюїс був задіяний у роботі над її сюжетами. Мері Енн писала протягом дня, а ввечері читала написане Льюїсу. Судячи з її листів і щоденникових записів за усі ці роки, він був удячним підбадьорливим слухачем: «Я прочитала… перші сцени мого роману, і він сказав, що у величезному захваті від них… Зробивши цей запис, я вголос прочитала Джорджу те, що написала до частини ІХ, на моє здивування, його думка була цілком позитивна... Коли я вголос читала свій рукопис моєму дорогому, дорогоцінному чоловікові, він то сміявся, то плакав, і потім він кинувся до мене і поцілував. Він — моє найбільше благословення, завдяки якому все інше стало можливим і відгукнулося на все, що я написала».

Льюїс підшукував видавництво для романів Джордж Еліот, ведучи перемовини з різними видавцями. У перші роки він брехав про те, хто був справжнім автором романів Джордж Еліот, стверджуючи, що це був його приятель з духовенства, що хотів лишитися анонімним. Коли ж відкрилася правда, він захищав свою дружину від критичних нападок. Навіть опісля того, як вона прославилася, ставши однією з найвидатніших письменниць свого часу, він перший ішов по газети і вирізав або просто викидав будь-які статті, де про неї згадували, окрім дуже схвальних відгуків. Льюїс дотримувався простого правила: «Ніколи не кажіть їй нічого про те, що люди говорять про її книги, добре чи погане… Дайте їй якомога краще зосередитися на своєму мистецтві, а не на публіці».

Складне щастя

Хоча й існували проблеми зі здоров’ям і напади депресії, та загалом Джордж і Мері Енн були щасливі разом. Листи і щоденникові записи, які вони робили протягом років, проведених разом, просто сповнені свідченнями їхньої радості та щастя. У 1859 році Льюїс написав другові: «У мене перед Спенсером є інший і значно серйозніший борг. Це завдяки йому я познайомився з Маріен238; зустріти її — означало покохати; і відтоді я живу так, наче вдруге народився. Саме їй я завдячую усім моїм процвітанням і щастям. Господи, благослови її!».

За шість років Еліот написала: «Один з одним ми щасливіші аніж будь-коли. Я відчуваю ще більше вдячності до мого любого чоловіка за його прекрасне кохання, яке допомагає мені в усьому хорошому і стримує в усьому лихому — і краще усвідомлюю, що в його особі я маю найбільше з благословень».

У шедевральному романі Джордж Еліот «Міддлмарч» ідеться здебільшого про нещасливі шлюби, однак у решті її книг часом з’являються мимохідь і образи щасливих, і подружньої дружби, схожої на ту, якою тішилася вона сама. «Ні на кого я не бурчатиму з таким задоволенням, а це не останнє, коли мова йде про чоловіка», — заявляє одна з її персонажів. У листі до своїх друзів Еліот написала: «Я щодень щасливіша і дедалі більше задоволення отримую від мого сімейного життя і вважаю, що від нього усе більше користі для мене. Любов, повага й інтелектуальна симпатія поглиблюються, й уперше у житті я можу сказати про ці моменти: „Нехай вони тривають, вони такі прекрасні”».

Еліот і Льюїс були щасливі, однак вони не були вдоволені. Загалом життя не зупиняло свій плин. Один із синів Льюїса від попереднього шлюбу приїхав до них невиліковно хворий, і вони доглядали його до самої смерті. Нерідко у них обох погіршувався стан здоров’я та починалися періоди депресії, що супроводжувалися мігренями й запамороченнями. Та попри усе це, їхня власна потреба духовно вдосконалюватися, ставати глибшими й мудрішими спонукала їх до дії. Змальовуючи це поєднання радості й честолюбства, Еліот 1857 року написала: «Я надзвичайно щаслива — щаслива, маючи найбільше благословення долі, яке лише може дати нам життя, це прекрасне кохання та взаєморозуміння з людиною, що спонукає мене до корисної для мене діяльності. Я також відчуваю, що увесь той жахливий біль, крізь який я пройшла у попередні роки, почасти і через мою власну недосконалість, а почасти і через зовнішні чинники, мабуть, були підготовкою до якогось особливого завдання, яке я мушу виконати перш, аніж помру. Це благословенна надія, радість від якої сповнена почуттям трепету».

Джордж Еліот писала: «Події не відбуваються зовні людини, вони відбуваються всередині». Багатьом людям для того, щоб осмислити щось, потрібно писати, і в процесі писання вона навпомацки рухалася до якогось особливого знання. Мері Енн гостро відчувала все те, крізь що їй довелося пройти через те, що нехтуючи умовностями, вона кинула виклик усьому британському вищому світу, і почувалася зобов’язаною скористатися усіма тими нещастями, що випали на її долю.

Із віком почуття Джордж Еліот ставали сильніші і на них менше позначався її юнацький егоїзм. Літературна праця для неї залишалася болісним процесом. Робота над кожною книгою супроводжувалася у неї нападами тривоги й депресії. Вона зневірювалася. Опісля — починала сподіватися. Потім знову впадала у відчай. Геніальність її письменницького дару була зумовлена не лише її здатністю надзвичайно глибоко відчувати, а й проникливо і ретельно аналізувати. Вона мусила все відчути й перестраждати сама. Те відчуття вона прагнула перетворити на ретельно продумане спостереження. Свої книги Мері Енн болісно й виснажливо виштовхувала з себе, мов дітей. Як і більшості людей, що пишуть, їй доводилося миритися із тим, що від самого початку у цій справі відсутній паритет. Розкриваючись, письменник ділиться дуже особистими, важливими для себе речами, однак читач далеко, тож у відповідь повертається лише тиша.

У Джордж Еліот не було якогось систематичного підходу [до створення своїх текстів]. Вона була проти системності. Як вона написала у «Млині на Флоссі», письменниця зневажала «людей із готовими формулами», заперечуючи, що «неосяжну складність нашого життя неможливо вмістити у межі словесних формул, і що втиснути свої душі в тугий корсет банальних фраз — означає придушити усі Богом дані спонуки і натхнення, що народжуються у хвилини все більшого розуміння та співчуття».

У своїх книгах Еліот не так намагалася висувати якісь аргументи чи пояснювати щось, як прагнула створити світ, у який читачі могли б занурюватися у різні періоди свого життя, щоразу отримуючи нові уроки. Рібекка Мід239 пише: «Я вважаю, що „Міддлмарч” упорядкував мій характер. Я розумію, що він перетворився на складову мого життєвого досвіду та мого загартування стійкості. „Міддлмарч” надихнув мене, коли я була молода, і розпалив бажання лишити рідний дім; і нині, у зрілому віці, цей роман підказує мені, що ще може означати дім, окрім як місце, де дорослішають і з якого з часом виростають»262.

[У своїх творах] Джордж Еліот створює власний внутрішній простір, якому властиві усі суперечливі імпульси та прагнення справжнього світу. Вона була реалісткою, тож вона не дуже-то дбала про ідейність і пишномовність. Вона писала про буденний світ, тож її персонажам властиво помилятися, коли вони відмовляються прийняти брудні і складні обставини повсякденного життя заради абстрактних і радикальних ідей. Персонажі Еліот процвітають, коли займаються чимось, укорінившись у якомусь певному місці, рухаючись в одному певному напрямі, коли вони зосереджені на конкретній реальності свого міста чи родини. Сама Еліот вважала, що мудрість починається з сумлінного й уважного вивчення нинішніх обставин, безпосередньо самої речі, безпосередньо самої людини, відкинувши фільтри, що накладаються абстрактними ідеями, імлою почуттів, чи виникають у польоті фантазії чи в результаті релігійно зумовленого відсторонення у іншу реальність.

У своєму ранньому романі «Адам Бід» Джордж Еліот пише, що «у світі існує лише кілька пророків; кілька бездоганно прекрасних жінок; кілька героїв. Я не можу собі дозволити віддати всю мою любов і шану таким рідкісним особам. Мені потрібна безліч подібних емоцій для щоденних супутників мого життя, особливо для тих кількох осіб, що на першому плані цього величезного розмаїття, чиї обличчя я знаю, чиїх рук я торкаюся, кому я мушу чемно і привітно поступитися дорогою».

Один із пізніх і, можливо, найкращий з романів, «Міддлмарч» Еліот закінчує, пишномовно прославляючи тих, хто живе скромно: «Однак вплив її на тих, хто знаходився поряд з нею, був величезний, бо добробут у світі залежить [не лише від історичних, а] й від повсякденних діянь; і якщо все не так погано з вами й зі мною, як могло би бути, ми багато в чому зобов’язані за це цим людям, які жили чесно й непримітно, і спочивають у нікому не відомих могилах».

Сутність духовної проникливості Еліот полягала у здатності до співчуття. Після періоду самозаглибленого юнацтва у неї зрештою виявилася дивовижна здатність проникати в думки інших і зі співчутливим розумінням спостерігати за їхніми переживаннями під різним кутом зору. Як вона висловилася у «Міддлмарчі», «будь-яка доктрина здатна знівечити нашу моральність, якщо її не супроводжує глибоко вкорінена здатність співчувати своїм ближнім».

Із віком Мері Енн стала уважним слухачем. Вона настільки емоційно сприймала інших людей, що факти і почуття їхніх життів закарбовувалися у її пам’яті. Вона належала до тих людей, для кого нічого не минає дарма. Попри те, що її подружнє життя і було щасливим, Еліот написала найкращу свою книгу саме про низку нещасливих шлюбів і їй вдалося насправді переконливо змалювати їх зсередини.

«Будь-яка межа — це не лише кінець, а й початок», — пише вона у «Міддлмарчі». Еліот співчуває навіть своїм найнеприємнішим персонажам, як-от Едвард Кейсобон, — нудний, самозакоханий педант, який поступово починає усвідомлювати, що його талант не такий уже й великий, як він собі гадає. Проникливим пером у багатьох своїх творах вона викриває нездатність до співчуття та підтримання стосунків, особливо всередині родини, як надзвичайно сильну моральну отруту.

Внутрішній шлях

Джордж Еліот була меліористкою. Вона не вірила у те, що бувають великі раптові зміни, а вважала, що розвиток може відбуватися лише поступово, якщо досягати успіху у певних конкретних життєвих ситуаціях, постійно намагаючись прожити кожен наступний день краще за попередній. В основному характер, як і історичний прогрес, формується непомітно, унаслідок докладання щоденних зусиль.

Метою книжок Джордж Еліот було повільно, але настійно впливати на внутрішнє життя своїх читачів, прищеплюючи їм здатність до співчуття, удосконалюючи їхні вміння розуміти інших людей, дещо розширюючи межі їхніх переживань і досвіду. У такому сенсі її батько і той скромний ідеал, утіленням якого він був, продовжував жити у ній протягом усього її життя. В «Адамі Біді» Мері Енн прославляє місцевого жителя:

Рідко вони пробивають свій шлях до успіху як генії, найчастіше як старанні, чесні люди, у яких вистачає уміння та сумління, щоб добре виконувати завдання, що стоять перед ними. Там, де вони мешкають, про них не дуже-то й говорять, однак майже напевно знайдеться якийсь добрячий відрізок дороги, якась будівля, якесь нове застосування мінеральних речовин, якесь вдосконалення землеробської практики, якась реформа, що усувала би певну локальну несправедливість, із якими будуть пов’язані їхні імена на одне чи два покоління після них.

Більшість із її персонажів, особливо магнетична Доротея Брук у «Міддлмарчі», починають своє доросле життя, маючи палкі духовні амбіції. Вони прагнуть здійснити якусь вагому добру справу, як Свята Тереза, але не знають, що саме це має бути, або не розуміють, яке у них покликання, чи не уявляють, з якого боку до цього підійти. Їхня увага зосереджена на якомусь досконалому ідеалі, якомусь далекому горизонті. Джордж Еліот була людиною вікторіанської доби. Вона вірила у можливість духовного вдосконалення, проте у своїх романах критикувала подібні піднесені і відірвані від реалій життя цілі. Вони надто абстрактні і цілком можуть бути, як у випадку з Доротеєю, ілюзорними. Натомість найбільше духовне перетворення пов’язане з тут і зараз, а щирі почуття скоріше спрямовані до тієї чи іншої людини, а не до людства загалом. Реальна можливість щось змінити пов’язана із конкретною дією, натомість узагальнення — річ дуже сумнівна. Для Еліот праведність не десь там, у прийдешньому світі, однак у такій прозаїчній, буденній речі, як шлюб, який, із одного боку, обмежує свободу людини, а з іншого, надає їй конкретні щоденні нагоди для самопожертви й допомоги іншому. Праведність починається з праці, зі щоденного намагання добре виконувати свою роботу. Такі моральні взірці, як почуття обов’язку, потребу допомагати, палке бажання перемогти егоїзм Еліот окреслює у своїх творах, закликаючи їх сповідувати.

У тому, наскільки сильно ми можемо змінювати інших людей і наскільки швидко ми можемо змінитися самі, існують певні межі, — навчає письменниця. Отже, переважну частину свого життя ми проживаємо, перебуваючи у стані толерантності — виявляючи терпимість до людських вад і власних гріхів, попри те, що ми намагаємося поступово, з любов’ю впливати на це. «Наших смертних побратимів, кожного без винятку, — написала вона в „Адамі Біді”, — потрібно приймати такими, якими вони є: ти не можеш ані випрямити їхній ніс, ані зробити їх дотепнішими, ані виправити їхні нахили; однак ті, серед кого минає твоє життя, це ті люди, до яких потрібно ставитися терпляче, зі співчуттям і любов’ю, це ті більш чи менш потворні, безтямні, непослідовні істоти, чиїх добрих порухів має бути достатньо, щоб викликати у тебе захоплення, для кого ти маєш плекати усі можливі надії, усю можливу терплячість». Ця позиція відображає сутність моральних переконань Еліот. Це просто сказати, однак складно втілити в життя. Мері Енн намагалася бути толерантною і сприймати інших такими, які вони є, проте також і лишатися непохитною, щирою і вимогливою. Вона навіть оцінювала з любов’ю.

Слово, яке найліпше співвідноситься з доробком Еліот, — це «зрілість». Як сказала Вірджинія Вулф, її книги — це література для дорослих, погляд на життя з позицій піднесених, ідейних і водночас безпосередніх, нагальних, мудріших і добріших, аніж ми звикли. «Люди звеличують усі різновиди відваги, окрім однієї відваги у заступництві за ближнього», — написала вона, — зразкова зріла думка, нічого не скажеш263.

Жінка на ім’я Бессі Райнер Паркес познайомилася з Джордж Еліот, коли та була ще молодою. Згодом Бессі написала другові, що ще не знає, чи полюбить цю особу, яка була відома як Мері Енн Еванс. «Я взагалі не знаю, чи колись ти або ж я полюбимо її як друга. Вона поки що не справляє враження людини, у якої є якась висока духовна мета, а це те єдине, що здатне пробудити любов. Гадаю, вона зміниться. Великим янголам потрібно багато часу, щоб розправити свої крила, однак коли це відбувається, вони злітають далеко за межі горизонту. У міс Еванс або немає крил, або, що, як на мене, більше відповідає дійсності, вони починають пробиватися»264.

Мері Енн Еванс подолала довгий шлях, щоб стати Джордж Еліот. Вона мала позбутися егоїстичності, виховавши здатність до щирого співчуття. Проте цей рух до зрілості відповідав її потребам. Хоча вона так ніколи й не позбулася своїх нападів депресії й продовжувала перейматися рівнем власних літературних творів, вона могла думати і навмання віднайти шлях до умів і сердець інших людей, щоб виконати те, що вона називала «обов’язком виявляти терпимість». Вона подолала довгий шлях, що почався з безчестя, та під кінець життя її прославляли, як великого янгола.

Вирішальною подією під час цієї тривалої подорожі було кохання Мері Енн Еванс до Джорджа Льюїса, завдяки якому вона досягла стабільності, віднайшла натхнення і стала глибшою. Плоди їхнього кохання знаходять своє відображення у присвятах, які письменниця робила до кожної зі своїх книг:


«Адам Бід» (1859): моєму дорогому чоловікові, Джорджу Генрі Льюїсу, я присвячую мій твір, який ніколи не був би написаний, якби не щастя, що увійшло в моє життя завдяки його коханню.

«Млин на Флоссі» (1860): моєму коханому чоловікові, Джорджу Генрі Льюїсу, я присвячую мою третю книгу, написану в шостий рік нашого спільного життя.

«Ромола» (1863): чоловікові, чиє прекрасне кохання було найкращим джерелом для її проникливості та сили, присвячується цей рукопис його відданої дружини, письменниці.

«Фелікс Голт» (1866): від Джордж Еліот її любому Чоловікові, з нагоди тринадцятого року спільного життя, в який її щоразу більше відчуття власної недосконалості знаходить розраду в їхньому дедалі глибшому коханні.

«Іспанська циганка» (1868): моєму дорогому — і щодня все дорожчому — Чоловікові.

«Міддлмарч» (1872): моєму дорогому Чоловікові, Джорджу Генрі Льюїсу, з нагоди дев’ятнадцятої річниці нашого благословенного шлюбу.



219 За півтора року після смерті свого основного супутника життя Дж. Льюїса, Дж. Еліот 1878 року вийшла заміж за молодшого на двадцять років Джона Кросса, особливо близько зійшовшись із ним, можливо, через те, що на той момент кожен із них переживав утрату близької людини. Дж. Кросс нещодавно втратив матір. Їхнє подружнє життя тривало трохи більше півроку, з травня 1880 року до смерті письменниці в грудні того ж року.

220 Джон Генрі Н’юмен (1801–1890) — англійський кардинал, одна з центральних фігур Вікторіанської доби. Зрештою перейшов у католицизм.

221 Оксфордський рух на чолі з Дж. Г. Н’юменом виступав за відновлення традиційних аспектів віри і включення їх у англіканську літургію і богослов’я, оскільки представники дійшли висновку, що церква стала занадто спрощеною. Рух спричинив організацію англіканських релігійних орденів, відновлення монастирів і центрів паломництва, а також те, що Євхаристія поступово знову стала центром богослужіння.

222 Девід Герберт Річард Ловренс (1885–1930) — англійський романіст, поет, драматург, есеїст, літературний критик і художник. Його яскрава поезія, оповідання й романи здобули йому славу одного із класиків ХХ століття.

223 Вільям Вордсворт (1770–1850) — англійський поет-романтик, видатний представник «озерної школи», яка, заперечивши раціоналістичний догматизм класицизму і просвітництва, спромоглася оновити англійську лірику.

224 Гроб Господній — найважливіша святиня християнського світу, що розташована поблизу Єрусалима. Це певний символ християнської культури, а під закликами повернути Гроб Господній здійснювалися усі хрестові походи, адже у 637 році Єрусалим із його святинями опинився під владою мусульман і лишався під їхнім пануванням аж до 1918 року, коли англійські війська відбили його у мусульман під час Першої світової війни.

225 Меліоризм — ідеалістичний погляд на добро і зло, прихильники якого визнають зло неминучим, проте вважають за можливе поступово розширювати сферу добра.

226 Сара Джейн Ліппінкотт (1823–1904) — американська письменниця, поетеса, більше відома за псевдонімом Ґрейс Ґрінвуд, одна з перших жінок, що отримали доступ у галерею для преси Конгресу. Усе своє життя вона займалася питаннями громадянських прав і прав жінок.

227 Герберт Спенсер (1820–1903) — англійський філософ і соціолог, один із зачинателів учення про еволюцію, ідеї якого були надзвичайно популярні наприкінці ХІХ століття.

228 Ісидор Марі Оґюст Франсуа Ксав’є Конт (1798–1857) — французький філософ-позитивіст.

229 Марґарет Фуллер (1810–1850) — американська журналістка й письменниця, боролася за права жінок. У тридцятилітньому віці її називали найначитанішою людиною у Новій Англії, і свого часу вона була першою з жінок, які отримали доступ до бібліотеки Гарвардського коледжу. Її книга «Жінка у ХІХ столітті» вважається першим феміністичним твором у США.

230 Томас Карлайл (1795–1881) — шотландський історик, есеїст і письменник, якого особливо цікавила роль героїчної особистості в історії.

231 Торнтон Лі Гант (1810–1873) — перший редактор британської щоденної газети «Дейлі телеграф» (Daily Telegraph), що виходить з 1855 року.

232 Сер Ісайя Берлін (1909–1997) — англійський філософ, перекладач російської літератури і філософської думки, один із засновників сучасної ліберальної політичної філософії. Ставши свідком більшовицького перевороту 1917 року, у 1921 році емігрував із родиною до Великобританії. Практично все подальше життя І. Берліна було пов’язане з Оксфордським університетом.

233 Цитата з роману Джорж Еліот «Млин на Флоссі».

234 Цит. за виданням: Мішель Монтень. Проби: У 3 томах / Пер. з фран. А Перепаді. — К.: Дух і Літера, 2005. — С. 208.

235 Цит. за виданням: Шекспір В. Твори в шести томах. Том 2 / Перекл. з англ.; Післямова О. Алексеєнко і Н. Жлуктенко. — К .: Дніпро, 1985. — С. 343.

236 Френологічне дослідження — вивчення форми черепа окремої людини, на підставі якого робиться висновок про її психічні особливості. Згодом результати френологічних досліджень почали вважати псевдонауковими.

237 «Адам Бід» — перший роман Дж. Еліот, що вийшов 1859 року й був дуже популярним, саме завдяки йому Дж. Еліот увійшла до когорти провідних англійських романістів тієї доби.

238 Так Джордж Льюїс лагідно називає Мері Енн Еванс.

239 Рібекка Мід — штатний літературний співробітник «Нью-йоркера» (New Yorker) і автор кількох книг, однією з яких є «Моє життя у Міддлмарчі».

Розділ 8. Упорядкована любов


Авґустин народився 354 року в місті Таґасті, що знаходиться на території сучасного Алжиру. Він народився наприкінці існування Римської імперії, коли сама вона занепадала, однак усе ще здавалася вічною. Рідне місто Авґустина розташовувалося на околиці імперії, за 300 кілометрів від узбережжя, в осередку культури, що являла собою хаотичне переплетіння римського язичництва і палкого африканського християнства. В юнацькі роки Авґустина розривали протиріччя між особистими амбіціями та духовною сутністю.

Батько Авґустина, Патрицій, пересічний міський радник і збирач податків, очолював родину, яка належала до верхнього прошарку середнього класу. Патрицій був прагматичний, а в духовному плані інертний і сподівався, що його видатний син одного чудового дня зробить блискучу кар’єру, що не склалося здійснити йому. Якось Патрицій побачив свого статевозрілого сина-юнака у громадських банях і завдав йому глибокої душевної травми, зробивши якесь непристойне зауваження чи то з приводу волосся на лобку, чи то стосовно розміру пеніса, чи ще чогось такого, — достеменно сам дотеп утрачений для історії. «Він бачив у мені лише щось пусте», — зневажливо напише Авґустин, згадуючи про батька.

Увага істориків і психоаналітиків завжди була прикута до постаті Авґустинової матері Моніки. З одного боку, вона була приземленою, неписьменною жінкою, вихованою церквою, яку на той момент не визнавали через її примітивність. Щоранку вона ревно відвідувала богослужіння, говіла на могилах померлих і вбачала у снах передвістя й керівництво до дій. З іншого боку, це була настільки сильна особистість із такою непохитною впевненістю у власних переконаннях, що вражала кожного. Будучи миротворцем, грізним і поважним, вона мала авторитет у громаді й була вища за будь-які плітки. Як зауважує біограф Авґустина Пітер Браун, уїдливого сарказму Моніки було достатньо, щоб позакривати роти негідникам265.

Моніка керувала господарством, виправляла помилки свого чоловіка, перечікувала гострі моменти й докоряла йому за зради. Її любов до сина та потреба керувати його життям були ненаситні, а часом пожадливі й позбавлені духовності. Авґустин визнавав, що їй набагато більше за інших матерів хотілося, щоб син був на її боці та лишався їй підвладним. Моніка застерігала Авґустина триматися подалі від жінок, які могли заманити його у тенета шлюбу. Усе її життя було зосереджено довкола турбот про синову душу, і вона обожнювала його, коли син схилявся до її витлумачення християнства, і гірко плакала й не тямила себе від люті, щойно син відхилявся від нього. Коли Авґустин приєднався до філософської секти, матір засудила його і прогнала з-перед своїх очей.

У двадцять вісім років, будучи уже успішною повнолітньою людиною, Авґустинові довелося обдурити свою матір, аби сісти в човен і полишити Африку. Він сказав їй, що збирається у порт проводити друга, і потім непомітно прослизнув на борт корабля разом зі своєю коханкою і сином. Уже відпливши, він побачив, як Моніка, плачучи й жестикулюючи, стояла на березі, «божеволіючи від горя». Вона подалася до Європи слідом за ним, звичайно ж, благаючи його полишити коханку та укласти шлюб із десятирічною дівчинкою з багатої родини, про який домовилися батьки. Моніка сподівалася, що це змусило б його похреститися.

Авґустин усвідомлював власницьку природу материної любові, однак не міг її ігнорувати. Він був чутливим хлопчиком, який боявся її незадоволення, а в старшому віці пишався незламністю її духу та життєвою мудрістю. А коли з’ясувалося, що Моніка може на рівних підтримувати розмову з ученими та філософами, він був у захваті. Син розумів, що матір страждала через нього навіть більше, ніж він сам, і навіть більше, ніж вона страждала через свої негаразди. «Я не доберу слів, щоб висловити, як вона любила мене; і як сильно вона страждала зараз, у муках мого духовного становлення, аніж коли народила мене фізично»266. Незважаючи на усе це, Моніка до нестями любила сина і намагалася достукатися до його серця, пильнуючи його моральність. Попри її владну суворість, деякі найкращі моменти свого життя Авґустин пережив у хвилини свого примирення і духовної єдності зі своєю матір’ю.

Честолюбство

Насправді Авґустин був хворобливою дитиною; у сім років у нього почався сильний біль у грудях, а в зрілі роки він мав набагато старший вигляд. Під час навчання у школі він відзначався блискучими здібностями і був уразливим, однак дуже непоступливим. Шкільна програма викликала у нього нудьгу, до того ж він ненавидів тілесні покарання, які в ті часи були невід’ємною методикою шкільної дисципліни. Щоразу, лишень впадала нагода, він тікав з уроків, щоб дивитися на поганські бої ведмедів і півнів, які організовували на міській арені.

Ще маленьким хлопчиком Авґустин опинився перед вибором між конкурентними ідеалами класичного світу та юдо-християнства. Як пише Мет’ю Арнольд у книзі «Культура й анархія», найважливіша ідея еллінізму полягала у безпосередності свідомості, натомість засадничою ідеєю того, що він називав гебраїзмом, була суворість сумління.

Інакше кажучи, людина з елліністичним світоглядом прагне бачити речі такими, які вони насправді, і досліджувати усе те досконале й хороше, що зустрічає в цьому світі. Для людини з подіб­ним світоглядом характерне гнучке та грайливе сприйняття світу. Еллінізм пропонує людській натурі простий і принадний ідеал, що полягає у позбавленні від свого незнання та сприйнятті речей такими, як вони є в усій їхній красі267. Елліністичному світосприйняттю притаманна «повітряна легкість, чистота і променисте сяйво». Воно сповнене «безтурботністю і світлом».

Натомість гебраїзм «вихоплює очевидні, загальновідомі вказівки на світовий порядок і з безпрецедентно грандіозною серйозністю та напруженням зосереджується, якщо можна так висловитися, на їхньому вивченні та спостереженні за ними»268. Тож, якщо людина з елліністичним світоглядом боїться пропустити якусь частину свого життя і сама вирішує, що їй робити; натомість людина з гебрейським світоглядом фокусується на вищій істині та є лояльною до вічного порядку: «Самопідкорення, самовідданість, зосередження не на власній волі, але волі Божій, покора — фундаментальні засади такого підходу»269.

Людина з гебрейським світобаченням, на відміну від еллініста, в цьому світі не почувається невимушеною й вільною робити, що заманеться. Вона усвідомлює свою гріховність, і ті сили у собі самій, які є перепонами на її шляху до бездоганності. Як висловився Арнольд, «світові, ураженому духовною слабкістю, християнство запропонувало приклад натхненної самопожертви: людям, які ні в чому собі не відмовляли, воно показало тих, хто відмовляв собі в усьому»270.

Авґустин покірно дотримувався законів напівбожественних імператорів, які на той момент перетворилися на далекі, страхітливі фігури, яких догідливі підлабузники називали «всепереможними» та прославляли за «відродження світу»271. Авґустина виховували відповідно до принципів філософії стоїків з її ідеалом незворушного існування, стримуванням емоцій і самодостатністю. Він знав напам’ять Верґілія та Цицерона. «Я пожадливо любив язичницькі міфи, і що більше їх слухав, то більше вони розпалювали мою цікавість», — пригадає він пізніше272.

Складається враження, що на момент, коли Авґустин досягнув юнацького віку, він зарекомендував себе «золотим хлоп’ям». «Мене називали юнаком, на якого подкладалися великі надії», — пригадував він. Він привернув увагу місцевого вельможі Романіана, який погодився оплатити освіту юнака і відправив його в осередки тогочасної освіти. Спраглий до визнання та захоплення, Авґустин сподівався здійснити заповітну мрію про те, щоб його ім’я назавжди лишилося в пам’яті нащадків.

У сімнадцять років Авґустин поїхав до Карфаґена, щоб продовжити навчання. У своїх мемуарах за назвою «Сповідь» (з наголосом на душевних переживаннях) він пише про це так, ніби був охоплений пристрастю. «Я прибув до Карфаґена, — розповідає він про свої студентські часи, — де довкола мене кипів і вирував котел неправедних любощів». Та присутність Авґустина ситуацію зовсім не розрадила. Він змальовує себе невгамовним юнаком, чия кров кипіла пристрастями, хіттю, заздрістю і бажаннями:

Я ще не кохав, однак я вже любив кохати, і з самої глибини цієї моєї потреби ненавидів себе за неї… Понад усе я прагнув кохати і бути коханим, та найбільшою радістю було для мене оволодіти тілом коханої... Я стрімголов кинувся у кохання, жадаючи потрапити у його тенета... З радістю я оповивав себе тими тяжкими путами, щоб згодом мене шмагали своїми розжареними залізними різками — заздрість, підозри, страх, гнів і чвари.

Авґустин був, мабуть, найвибагливішим до уваги та зусиль бой­френдом в історії. Він висловився цілком зрозуміло, що любить не іншу людську істоту, а саму можливість бути коханим. І річ лише у цьому. У своїх спогадах він змальовує, як його непогамовані пристрасті живили самі себе. У восьмій книзі «Сповіді» Авґустин наводить майже клінічний опис того, як його душевна слабкість перетворилася на згубну пристрасть:

Я не скутий нічим, окрім кайданів власної волі. Мою волю міцно тримав ворог, зробивши з неї ланцюги для того, щоб утримувати мене своїм бранцем. Від злої волі виникає пристрасть. Ти стаєш рабом пристрасті, і вона перетворюється на звичку, а звичка, яка не зустрічає спротиву, стає необхідністю. Ці поєднані одна з одною ланки й утримували мене у тяжкому рабстві.

Ось так дуже прямо і безпосередньо Авґустин був вимушений визнати той факт, що він сам сповнений суперечностей. Одна його частина прагнула до легковажних утіх цього світу. Інша частина ці бажання засуджувала. Його бажання суперечили здоровому глузду та його моральним переконанням. Він міг уявити собі високо­моральний спосіб життя, однак досягнути його не міг. Він був невгамовний і не мав жодної мети в житті.

Із цих полум’яних рядків Авґустина складається враження, ніби він якийсь поведений на сексі Каліґула. Проте впродовж століть багато людей, прочитавши «Сповідь», доходили висновку, що насправді Авґустин лише писав про секс. Узагалі-то, достеменно невідомо, наскільки він піддавався розпусті насправді. З огляду на те, чого він досягнув протягом цих років, цілком очевидно, що Авґустин був старанним і відповідальним юнаком, тож в університеті відзначався неабиякими досягненнями. Розпочавши учителювати в Карфаґені і пробиваючись до соціальних верхів, він змінював одну хорошу роботу на ще кращу іншу. Згодом Авґустин переїхав до Риму і зрештою отримав посаду в суді імператора Валентиніана ІІ у Мілані, справжньому осередку влади й могутності. У нього була громадянська дружина, що було цілком прийнятно на ті часи, з якою вони були разом близько п’ятнадцяти років. У них була одна спільна дитина, й Авґустин не зраджував своїй дружині. Він вивчав Платона й Цицерона. Найімовірніше, якщо він і грішив, то хіба що тим, що ходив до театру переглядати вистави та зрідка задивлявся на жінок, яких бачив у церкві. Загалом Авґустин став схожий на сучасного успішного молодого випускника університетів Ліги Плюща, такого собі звичайного меритократа часів пізньої Римської імперії. З огляду на критерії успіху Адама І, життя Авґустина було справжнім взірцем соціального поступу особистості.

Замолоду Авґустин належав до суворої філософської секти, прибічники якої називалися маніхеями чи маніхейцями. Це було ніби вступ до лав Комуністичної партії в Росії на початку ХХ століття. Він приєднався до групи розумних, ідейних молодиків, які вважали, що опанували якусь істину, яка пояснювала абсолютно все.

Маніхейці вірили в те, що світ розділений на королівство світла і королівство темряви. Вони вважали, що існує одвічний конфлікт між усім добрим та всім злим, і під час цього конфлікту часточки добра загубилися у темряві. Чиста душа може потрапити у пастку смертної плоті.

Маніхейство як логічна система має кілька переваг. Оскільки Бог на боці добра, то убезпечений від найменшої підозри, що саме Він відповідальний за зло273. Маніхейство також допомагає виправдати зло, що здійснюються окремою людиною: це не я, я по суті своїй хороший, це Королівство темряви діє через мене. Як висловився Авґустин, «гордість моя раділа від того, що я не причетний до провини гріха, і якщо я і робив щось погане, та все ж не відчуваю за це провини». Зрештою, якщо погодитися з вихідними засадами маніхейського вчення, воно перетворюється на дуже жорстку логічну систему. Будь-що у Всесвіті можна пояснити вправними та послідовними раціональними умовиводами.

Тож маніхейці легко й просто виявляли свою зверхність до інших людей. До того ж, вони гарно проводили час разом. Авґустин пригадуватиме «спільні розмови та сміх, і взаємна доброзичлива послужливість; спільне читання солодкомовних книг, розваги, що заступали серйозні заняття, взаємна повага, часом запальні дружні суперечки, що додавали у нашу загальну згоду розбіжності в поглядах; взаємне навчання, коли один навчає іншого й водночас сам у нього вчиться; смуток за відсутніми, радість від чийогось повернення»274. Щоб очистити себе від зла, маніхейці також практикували аскетизм. Вони дотримувалися целібату та споживали лише певні продукти. Щоб уникати контакту з усім тілесним, наскільки це можливо, їм прислужували «послушники» (серед них був і Авґустин), які виконували марудну щоденну роботу.

У класичній культурі особливу увагу приділяють перемогам у дебатах, демонстрації риторичної майстерності. Авґустин, живучи більше розумом, аніж серцем, з’ясував, що застосовуючи досвід маніхейських словесних змагань, він легко може перемагати в дебатах. «Я мав звичку вигравати суперечки частіше, ніж потрібно дискутуючи з недосвідченими християнами, які в суперечці намагалися відстояти свою віру»275.

Внутрішній хаос

Зрештою життя Авґустина було втіленням римської мрії. Однак сам Авґустин був нещасний. Він не мав відчуття цілісності. Йому не було до чого докласти свої духовні зусилля, тож вони марнувалися й сходили нанівець. У житті його Адама ІІ панував безлад. «Я кидався в усі боки, — пише він у „Сповіді”, — я марнував себе, розтікаючись в усіх напрямках, і усі мої сили випаровувалися».

Ще у доволі юному віці Авґустин досягнув максимально можливого успіху. Якось він мав змогу виступити перед імператорським судом, однак почувався лише гендлярем, що торгує порожніми словами. Авґустин брехав, а люди любили його за це, оскільки брехня ця була майстерною. У його житті не було нічого, що він міг би по-справжньому любити, нічого гідного найвищої відданості: «Моя душа вмирала від голоду, позбавлена внутрішньої поживи». Прагнення Авґустина до загального захоплення не тішило його, оскільки перетворило Авґустина на свого раба. Він залежав від примх і мінливості загалу і, сприйнятливий до найменшої критики, завжди перебував у пошуку наступної сходинки на золотій драбині. Ця божевільна гонитва за спокусливими гріхами не давала йому спокою.

Через своє відчуття нецілісності Авґустин, як і багато сучасних молодих людей, потерпав від божевільного страху щось пропу­стити. У світі надзвичайно багато цікавих речей, якими можна займатися. Цілком природно, що вони прагнуть ухопитися за кожну нагоду і спробувати усе. Сучасна молодь прагне привласнити всі принади життя, які розгортаються перед ними. Їм хочеться сказати «так» усім товарам у продуктовій крамничці. Вони бояться пропу­стити бодай щось, що викликає захоплення. Однак не відмовляючись ні від чого, вони розриваються на шматки. Щонайгірше, вони перетворюються на шукачів насолод, пожадливих до будь-якого досвіду та зосереджених лише на собі. Подібний підхід до життя робить з людини кмітливого і вправного тактика, який вдається до низки обережних напіврішень безвідносно до якоїсь більшої мети. Втрачається здатність говорити сотні разів «ні» заради одного величезного «так», здатного дати відчуття справжнього вдоволення.

Авґустин зрозумів, що він дедалі більше почувається самотнім. Якщо твоє життя обертається довкола твоїх власних забаганок, інші люди стають об’єктами для їхнього задоволення. Абсолютно все стає суто інструментами для їхнього досягнення. Так само, як повію перетворюють на об’єкт для досягнення оргазму, колег перетворюють на знаряддя для того, щоб вибудувати професійні зв’язки, незнайомця — на об’єкт задля здійснення продажу, дружину або чоловіка — на об’єкт, що має забезпечувати коханням.

Ми вживаємо слово «хіть» щоб позначати сексуальне бажання, але в ширшому розумінні воно означає егоїстичне прагнення. Той, хто насправді кохає, отримує задоволення від служіння коханій. Натомість хіть — це лише отримувати. У людині, охопленій хіттю, є порожнеча, яку вона прагне заповнити за допомогою інших. Та оскільки людина не готова щиро віддавати щось іншим і вибудовувати повноцінні взаємини, їй ніколи не заповнити емоційну порожнечу в своїй душі. Пристрасть починається з порожнечі і нею ж закінчується.

Якоїсь миті п’ятнадцятирічні стосунки зі своєю громадянською дружиною із нижчого суспільного прошарку Авґустин назвав «лише згодою хтивого кохання». Проте їхні взаємини не можна вважати цілком беззмістовними. Важко уявити людину, яка жила б в такому ж, як Авґустин, напруженому діапазоні емоційних переживань, що ставилася б несерйозно до близьких стосунків тривалістю у п’ятнадцять років. Він любив дитину, яка у них була. Хоч опосередковано, та він прославляв постійність і непохитність своєї дружини у трактаті «Що є хорошого у шлюбі». Складається враження, що коли його громадянську дружину усунула Моніка, щоб Авґустин міг одружитися з багатою дівчиною відповідного соціального прошарку, він страждав: «Відірвали від мене як перешкоду до мого майбутнього шлюбу ту, з якою я так довго жив. Серце моє, до якого вона приросла, було розбите; поранене, воно стікало кров’ю».

На той момент Авґустин пожертвував цією жінкою заради свого соціального становища. Жінку, так і не названу офіційною дружиною, відіслали назад до Африки без її сина, де вона нібито склала обітницю дотримуватися целібату протягом усього подальшого життя. Дівчині, яка мала стати офіційною дружиною Авґустина, було лише десять років, на два роки менше, за встановлений законом шлюбний вік, тож Авґустин знайшов коханку, щоб тим часом задовольняти свою хіть. Саме це він і робив протягом усього свого життя у подібні моменти — відкидав жертовні зобов’язання заради власного статусу чи успіху.

Якось, прогулюючись у Мілані, він спостерігав за жебраком, що вочевидь який гарно пообідав і був трохи напідпитку. Чоловік жартував і здавався цілком щасливим. Авґустин усвідомив, що хоча він сам, сповнений турботами, наполегливо та тяжко працював увесь день, жебрак, який анічогісінько подібного не робив, був щасливіший за нього. Можливо, Авґустин страждав тому, що прагнув до чогось вищого, міркував чоловік. Ні, зовсім ні, він прагнув до тих самих земних утіх, що й жебрак, однак проте так і не потішився жодною з них.

Наприкінці свого третього десятка Авґустин став цілком відстороненим і самотнім. Він мав нелегке життя, і в ньому не було нічого, що відновило б Авґустинові сили. Він мав бажання, здійснення яких не приносило йому щастя, утім він усе ще намагався їх втілити. Що ж відбувалося з Авґустином?

Самопізнання

Реагуючи на цю кризу, Авґустин звернув свій погляд углиб власної душі. Начебто той, хто вжахнувся власної егоїстичності, мусить негайно вирушити у напрямку до самозречення. Його хід думок був би цілком зрозумілий: не зважай на себе, приділяй увагу іншим людям. Однак перше, що зробив Авґустин, це майже з на­уковою ретельністю почав досліджувати себе. Важко уявити іншу особистість у західній історії до того часу, яка настільки ґрунтовно дослідила б власну душу.

Зазирнувши в себе, Авґустин побачив безмежний всесвіт, наразі непідконтрольний йому. Він аналізує себе так глибоко та комплексно, як ніхто інший досі цього не робив: «хто може визначити усе розмаїття чинників, різнобічних і суперечливих уподобань, що водночас задіяні в одній єдиній душі… О Господи, людина — то величезна безодня, чиє волосся полічене Тобою... однак волосся на її голові легше порахувати, аніж збагнути її почуття і порухи серця». Цей безмежний внутрішній світ — строкатий і невпинно мінливий. Він сприймає безупинний вир нетривких відчуттів і відчуває величезну безодню поза межами усвідомлюваного.

Авґустин, наприклад, був зачарований феноменом пам’яті. Іноді болісні спогади самі собою виринають у людській свідомості. Його вражала здатність людського розуму долати межі часопростору. «Навіть живучи у темряві та безмовності, якщо захочу, я можу відтворити у пам’яті кольори… Так не відчуваючи жодного запаху, я відрізняю пахощі лілей від фіалок…»276. Його вражав сам розмах людської пам’яті:

Велика ж вона, сила пам’яті, Господи, надмірно велика! Це зала простора й безкрая. Хто сягне її дна! Усе ж, це сила мого розуму, і вона властива моїй натурі, хоч я й сам не здатен повністю збагнути себе. Тож розум затісний, щоб вмістити себе. І де ж розташоване усе те, чого він не вміщає? Невже поза ним, а не в ньому самому? Як так може бути, що він його не вміщає? Усе це викликає у мені надзвичайне захоплення, і подив охоплює мене.

Із самодослідження Авґустин зробив принаймні два важливі висновки. По-перше, він зрозумів, що хоча люди від народження і мають дивовижні можливості, первородний гріх спотворює їхні бажання. Аж до цього моменту у своєму житті Авґустин палко прагнув певних земних благ, зокрема слави й суспільного статусу. І хоча ці речі не робили його щасливим, та все ж він продовжував їх прагнути.

Якщо лишити усе на наш розсуд, нам часто хочеться якихось хибних речей. Не важливо, йдеться про тацю з десертами чи про те, щоб заскочити в опівнічний бар, ми добре розуміємо, що нам слід обрати щось одне і припинити віддавати перевагу іншому. Як сказано в Біблії у Посланні до Римлян, «Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю»240.

«Що ж це за незбагненна істота — людина, — розмірковував Авґустин, — що не може виконати своєї власної волі, і знаючи про свої довгострокові цілі, натомість женеться за скороминущими задоволеннями; істота, яка так багато робить для того, щоб зіпсувати власне життя?» Він дійшов висновку, що людині складно дати раду із собою. Нам слід ставитися до себе з недовірою: «я дуже боюся того, що криється в мені»277, — написав він.

Вияви порочності у дрібницях

Ілюструючи цей феномен, у «Сповіді» Авґустин розповідає про безпідставну підліткову витівку зі свого власного минулого. Якось в один з одноманітних вечорів у шістнадцятилітньому віці Авґустин вештався зі своїми друзяками околицями. І їм спало на думку вкрасти трохи груш із сусідського саду. Їм не потрібні були ці груші, оскільки вони не були голодні. Ці груші зовсім не були якимись особливими. Та вони просто вкрали їх без усілякої причини, зі спортивного інтересу, і жартома кинули їх якимось свиням.

Озираючись назад, Авґустин був приголомшений промовистістю цього вчинку. «Я хотів украсти, і я зробив це, не вимушений до цього ані голодом, ані бідністю, а лише через свою пересиченість правильною поведінкою і розбещеність безкарністю… Вона [зіпсованість] була огидна, та я любив її; я любив мою власну погибель, я любив мою власну вразливість — не те, що примушувало мене до гріха, а сам мій гріх. Гидка душа, що відривається від Твоєї основи, щоб поринути у цілковиту погибель, що впадає в ганьбу не тому, що прагне цього, однак прагне самої ганьби».

Ті, хто читали «Сповіді» поверхово, завжди дивувалися, чому Авґустин так сильно переймається якоюсь підлітковою витівкою. Раніше я вважав, що сама ця крадіжка груш — це замовчування іншого більш гидкого злочину, що підлітки вчинили того вечора, як наприклад приставання до дівчини чи щось таке. Однак для Авґустина підла безцільність злочину вже сама по собі є складовою його зіпсованої моральності. Ми постійно даємо волю подібним незначним порокам, що характерно для нашого розхлябаного стилю життя.

Якщо поглянути на це ширше, то наша жага до всього поганого і грішного притаманна людській природі. Ми не лише грішимо, ми якось фатально й дивно зачаровані гріхом. Дізнавшись, що якась відома персона вчинила щось скандальне й обурливе, ми ніби відчуваємо розчарування, коли виявляється, що насправді чутки були помилкові. Якщо лишити солодких діточок самих байдикувати, невдовзі вони знайдуть спосіб ускочити в халепу. (Британський письменник Ґілберт Кіт Честертон якось відзначив, що в реальності існування гріха можна пересвідчитись опівдні якоїсь погожої неділі, коли охоплені нудьгою, невгамовні діти починають мучити кота).

Навіть такі, на перший погляд, славні звичаї, як побратимство і дружба можуть бути спотворені у разі, якщо вони не пов’язані з якимось більш піднесеним заняттям. Історія про крадіжку груш — це також історія про морально зіпсуту дружбу. Авґустин усвідомлює, що він, цілком можливо, не зробив би цього, якби був один. Вчинити скоєне хлопців спонукало прагнення до побратимства й відчуття спільного захвату. Ми так боїмося, що нас вилучать з групи, що готові робити навіть те, що за будь-яких інших обставин вважали б безсовісним. Без праведних цілей громади можуть бути жорстокіші за окремо взяту людину.

Божа присутність

Друге важливе спостереження, яке зробив Авґустин опісля ретельного самодослідження, полягало в тому, що людський розум не здатен вміститися у фізичній оболонці, а простягається до безкінечності. Всередині себе Авґустин знайшов не лише зіпсутість, а також і натяки на досконалість, відчуття трансцендентності, емоції, думки і почуття, що виходять за межі фізичного виміру та сягають іншої царини. Якщо поставити за мету окреслити тут світовідчуття Авґустина, можна сказати, що його думки проникали в цей матеріальний світ, осягали його, а потім злітали вгору далеко за його межі та підносилися над ним.

Як висловився Рейнгольд Нібур, дослідивши пам’ять, Авґустин дійшов «усвідомлення того, що людська душа у своїй глибині та висоті сягає безкінечності і що цей вертикальний вимір є важливішим для розуміння самої людини, аніж просто її раціональна здатність до узагальнення»278.

Шлях всередину веде угору. Людина заглиблюється в себе, а виявляє, що спрямована до безкінечності Бога. Вона відчуває Божу сутність і Його одвічний процес творення навіть у своїй власній душі, маленькій часточці світобудови. Століттями пізніше Клайв Стейплз Льюїс напише про подібне до цього спостереження: «з глибокої спокійної усамітненості відкривається шлях поза межі самого себе, встановлюються стосунки з чимось таким, що не збігається з жодним об’єктом відчуттів, чи з чимось, у чому ми маємо біологічну чи соціальну потребу, ані з чимось уявлюваним чи якимось станом нашої свідомості, що свідчить про себе як про дещо цілком об’єктивне»241. Ми усі створені у межах цього одвічного об’єктивного ладу світобудови. Наші життя неможливо зрозуміти відокремлено, абстрагувавшись від нього. Витоки гріха — бажання украсти груші — вочевидь укорінюються в минулому, а сам гріх властивий людській природі та кожній окремо узятій людині. Водночас туга за праведністю, прагнення злетів, бажання жити доброчесним і сповненим сенсу життям також універсальні.

Тому людина здатна зрозуміти саму себе лише озираючись на сили, більші за неї. Людське життя вказує за межі самого себе. Авґустин дивиться в себе і стикається з певними універсальними духовними переживаннями. Водночас він усвідомлює, що подумки може уявити бездоганність, та разом із тим досягнути цього він не здатен. Тут потрібна якась вища сила, якийсь одвічний духовний закон.

Як висловився Нібур, «людина — це окремий індивід, проте вона не самодостатня. Основним законом її природи є любов, гармонійний взаємозв’язок між живими істотами відповідно до певного божественного центру та джерела людського життя. Цей закон порушується, коли людина намагається зробити себе центром і джерелом свого власного життя».

Трансформація

Авґустин почав змінювати власне життя. Перше, що зробив — це покинув маніхеїв. Йому більше не здавалося істинним те, що світ чітко розмежований на сили абсолютного добра й абсолютного зла. Навпаки, будь-яку чесноту супроводжує своя вада: впевненість у собі іде поруч з гординею, чесність — з грубістю, сміливість — із нерозсудливістю тощо. Етик і теолог Льюїс Смедес, висловлюючи думку Авґустина, змальовує мозаїчну природу нашого внутрішнього світу:

Наше внутрішнє життя не є розділеним як день і ніч, з абсолютним світлом, з одного боку, та цілковитою темрявою, з іншого. Здебільшого в наших душах панує затінок; ми перебуваємо на межі, де наші темні сторони, затуляючи світло, затіняють наш внутрішній простір... Ми не завжди можемо відрізнити, де в нашій душі закінчується світло і починається затінок чи де закінчується затінок і починається темрява279.

Авґустин також переконався, що маніхейці були уражені гординею. Наявність замкненої моделі реальності, у якій існувало пояснення для всього, утверджувала їхню пиху й марнославство; вона надавала їм ілюзію, ніби їм вдалося збагнути все на світі. Однак вони ставали нечутливими до містерії та нездатними до смирення під час тих труднощів і переживань, які, за словами Авґустина, завдяки яким серце стає глибоким. Вони були розумні, проте їм бракувало мудрості.

Авґустин вагався між двома світами. Він прагнув жити правильним життям, та не був готовий облишити кар’єру, відмовитися від сексу чи решти своїх земних пристрастей. Йому хотілося, застосувавши старі методи, досягнути кращих результатів. Інакше кажучи, він збирався розпочинати цю справу тією самою глибинною самовпевненістю, на якій завжди базувалося його честолюбне меритократичне існування з лейтмотивом, що ти — основний керманич свого життя. Світ достатньо піддатливий, аби ти міг на нього впливати. Щоб твоє життя стало кращим, треба просто старанніше працювати, чи застосувати більше сили волі, чи твої рішення мають бути кращими.

І сьогодні багато людей майже так само намагаються перелаштувати свої життя. Вони накидаються на них ніби на домашнє завдання чи шкільну програму. Вони відсторонюються і читають книги з саморозвитку на зразок «Сім звичок надзвичайно ефективних людей»242. Вони вивчають техніки кращого самоконтролю. Навіть коли йдеться про встановлення стосунків з Богом, вони підходять до цього приблизно так само, як домагалися б кар’єрного просування чи підвищення рівня своєї освіти, — як до завоювання: читаючи певні книжки, регулярно відвідуючи богослужіння, практикуючи духовну дисципліну, як-от регулярна молитва, виконання своїх духовних домашніх завдань тощо.

Гординя

Однак зрештою Авґустин переконався, що неможливо поступово змінити себе. Він дійшов висновку, що старими методами хорошим своє життя не зробиш, бо проблема полягає саме у цих підходах. Найбільшим недоліком його старого життя було переконання, що саме він є керманичем у власній мандрівці. Допоки людина вважає себе капітаном власної душі, її відноситиме далі й далі від істини.

По-перше, неможливо жити гідним життям керуючи собою, оскільки ми не здатні до цього. Наша душа — це настільки безмежний, незнаний всесвіт, що ми навіть самі себе ніколи не зможемо пізнати. Наші емоції настільки складні та мінливі, що ми самі не здатні впорядкувати своє емоційне життя. Наші апетити настільки нескінченні, що їх неможливо вдовольнити. Сила самообману настільки прониклива, що ми рідко буваємо відверті самі з собою.

До того ж, світ настільки складний і доля настільки мінлива, що насправді ми не здатні контролювати інших людей чи обставини так добре, щоб бути господарями своєї долі. Наш розум неспроможний побудувати інтелектуальні системи чи моделі, які дали б змогу точно розуміти довколишній світ чи прогнозувати, що відбуватиметься. Людської сили волі недостатньо для того, щоб тримати під контролем власні бажання. Якби ми насправді мали таку силу волі, то виконували б новорічні обітниці. Нам допомагали б дієти. У книжкових магазинах не було б купи книжок із самовдосконалення. Потрібна була б лише одна, і вона допомогла б. Людина дотримувалася б її порад, вирішувала життєві проблеми, і решта подібних книжок були б непотрібні. Усе більше розмаїття книжок із самовдосконалення доводить, що вони рідко допомагають.

Авґустин переконався — проблема полягає в тому, що вважаючи себе здатним улаштувати власний порятунок, ти поглиблюєш той самий гріх, який стає цьому на заваді. Вважати себе капітаном власного життя — означає мати гріх гордині.

Що таке гордість? Нині у слова «гордість» є позитивні конотації. Воно означає пишатися собою й усім, що пов’язано з твоєю особою. Та коли ми вживаємо слово «гордість» у негативному значенні, ми маємо на увазі пихату набундючену самовдоволену особу, яка вихваляється і поводиться егоїстично. У такому разі «гордість» перетворюється на «гординю». Однак сама сутність гордині полягає не в цьому. Це лише одна з форм, у яких може виявлятися ця хвороба.

Згідно з іншим визначенням, гордість передбачає те, що твоє відчуття щастя ґрунтується на твоїх досягненнях, це означає, що твоя гідність вимірюється результатами твоєї праці. Це переконання, що можна досягти самореалізації та абсолютної повноти життя власноруч, завдяки власним зусиллям.

Гордість може траплятися у перебільшеному вигляді. Наприклад, набундючена гординя у стилі Дональда Трампа. Людина подібного штибу прагне продемонструвати загалу зримі докази своєї вищості. Він хоче бути у переліку VIP-персон. Під час розмов він хизується, вихваляється. Йому потрібно бачити відображення своєї вищості в очах інших людей. Він вважає, що зрештою його почуття вищості принесе йому умиротворення.

Ця модифікація гордості добре знайома. Проте у людей із заниженою самооцінкою гордість виявляється інакше. Вони відчувають, що вони не використали свій потенціал. Вони почуваються нікчемами. Їм хочеться сховатися або зникнути, злитися з заднім планом і плекати свої власні рани. Вони не асоціюються у нас із гордістю, та все ж, якщо поглянути у корінь, вони страждають на ту саму хворобу. Для них щастя так само пов’язане з досягненнями; просто вони оцінюють себе на двійку, а не на п’ятірку з плюсом. Вони також схильні до соліпсизму й егоцентричності, тільки це виявляється у жалю до себе та відстороненні, а не в зухвалій самовпевненості та самовихваляннях.

Основний парадокс гордості полягає у тому, що часто надзвичайна самовпевненість поєднується із крайньою тривожністю. Гордій часто видається самодостатньою і самозакоханою людиною, однак насправді він хворобливо чутливий і нестійкий. Він намагається утвердити свою самооцінку, здобувши чудову репутацію, однак безумовно, через це його власна особистість стає надто залежною від мінливої та ласої до пліток більшості. Гордії прагнуть бути кращими за інших. Однак завжди знайдеться хтось, хто може досягнути більшого. Найбезжальніші з таких налаштованих на суперництво людей під час змагань встановлюють стандарт, якого мають дотримуватися всі інші, щоб не лишитися далеко позаду. Всі інші мають бути настільки ж одержимі досягненням успіху. Ніхто й ніколи не буде у безпеці. Як висловився Данте, «та за життя бажання вищим бути / ятрило серце з ранку і до ранку»243.

Пожадливі до возвеличення гордії часто поводяться сміховинно. Вони мають дивовижну схильність перетворювати себе на посміховисько, зачісуючи пасмами волосся залисини, щоб їх замаскувати, чим насправді роблять їх очевиднішими; встановлюючи золоту сантехніку, що ні на кого не справляє враження; вихваляючись своїми знайомствами й панібратством із поважними людьми, що нікому не додає наснаги. Кожна гордовита людина, пише Авґустин, «турбується про себе, а той, хто догоджає самому собі, вважає себе чудовим. Однак той, хто догоджає собі, догоджає дурню, бо сам є дурнем, догоджаючи собі»280.

Гордість, зауважив священик і письменник Тім Келлер, річ непевна, оскільки інші люди через неуважність або зумисне поводяться з его гордія з меншою шанобливістю, аніж, на його думку, він заслуговує. Він постійно стикається з тим, що його почуття ображені. Він безупинно зводить фасад. Той, хто робить культ із самого себе, витрачає більше енергії, намагаючись продемонструвати сам факт, що він щасливий, — коли розміщує безупинний вир фотофактів про основні події свого життя у фейсбуці та усе інше, — аніж коли він насправді щасливий.

Авґустин зненацька усвідомив, що його проблема вирішиться лише після ґрунтовнішого перетворення, ніж досі з ним відбувалися, після його відмови від думки самостійно вирішити цю проблему.

Духовне піднесення

Пізніше Авґустин написав, що Бог окропив його життя гіркотою та прикрістю, щоб наблизити Авґустина до Себе. «Що поважнішими ставали мої літа, то більше я поринав у беззмістовну порожнечу, позаяк не міг уявити собі іншої сутності, ніж та, яку бачив цими своїми тілесними очами». Чи, як він сформулював у одному із найвідоміших своїх висловлювань, «не знає спокою наше серце, доки не спочине у Тобі».

Біль, який Авґустин відчував протягом років, коли керувався честолюбством, принаймні, як він змальовує це пізніше, був не просто стражданням егоцентричної та непевної людини. Це страждання того, хто будучи егоцентричним і непевним, усе ж глибоко відчуває, що існує кращий спосіб жити, якби йому лишень з’ясувати, який. Як висловлюються інші новонавернені, вони настільки вкорінені у Господі, що навіть ще не знайшовши його, відчувають потребу в Ньому. Вони усвідомлюють божественну відсутність, яка дошкуляє їм зсередини, і ця відсутність є доказом присутності. Авґустин приблизно уявляв собі, чого йому не вистачало для відчуття умиротворення, та все ж у нього, упертого в своїй неправоті, не було справжньої мотивації рухатися в цьому напрямку.

Щоб зробити своє фрагментоване життя цілісним, відданим якійсь ідеї, необхідно відмовитися від певних можливостей. Авґустин, як і більшість із нас у подібній ситуації, не хотів позбавляти себе цих можливостей і відмовлятися від речей, які покращували його настрій. Цілком природним було те, що він схилявся до думки, що зможе позбутися своїх турбот і туги, якщо отримає більше того, чого хоче, а не менше. Тож він зависнув над емоційним проваллям між релігійним життям, задля якого йому було страшно жертвувати чимось, і життям світським, до якого він відчував відразу, однак від якого не відмовлявся. Він наказав собі у центр свого життя замість себе поставити Бога. Однак відмовився коритися своєму наказу.

Авґустин переймався своєю репутацію. Його непокоїло те, що доведеться відмовитися від сексу, усвідомлюючи, що целібат буде необхідною складовою відданого благородного життя. «Ця супе­речка відбувалася у моєму серці: про мене самого й проти мене самого». Озираючись назад, Авґустин пригадував: «Хоч я й любив щасливе життя, я боявся зустріти його там, де воно справді було, і шукав його, втікаючи від нього».

Зазвичай він вирішував не поспішати. Зроби мене доброчесним — але не зараз.

У «Сповіді» Авґустин змальовує сцену, коли зволікання нарешті закінчилося. Він сидів у саду і спілкувався зі своїм другом Аліпієм, який щойно розповів йому кілька історій про монахів у Єгипті, які покинули усе заради служіння Богу. Авґустин був приголомшений. Люди, які не навчалися в елітному освітньому закладі, були там і робили дивовижні речі, тимчасом як випускники цієї системи жили заради самих себе. «Що це з нами? — вигукнув Авґустин. — Підіймаються неуки й силою здобувають Царство Небесне, а ми зі своєю цією бездушною наукою лише борсаємося у плоті і крові»244.

У цьому гарячковому стані, охоплений ваганнями та докорами сумління, Авґустин встав і в цілковитій тиші швидкими кроками подався геть, а приголомшений Аліпій пильно дивився йому у слід. Коли Авґустин почав походжати туди-сюди садом, Аліпій підвівся і слідував за ним. Авґустин відчував, що все його єство волає до нього, щоб він поклав край життю, яке суперечить його переконанням, щоб припинив ухилятися й кидатися то туди, то сюди. Він рвав своє волосся, бив себе в чоло, сплітав пальці і, нахиляючись, охоплював ними коліна. Це виглядало, нібито Бог пульсував всередині Авґустина, піддаючи його «суворому милосердю» та подвоюючи силу ударів батогів страху і сорому, що уражали його. «Нехай це буде зараз, хай буде тепер», — скрикнув він самому собі.

Проте Авґустин не зумів так просто впокорити свої земні бажання. У його голові виникали міркування та ніби шарпали його за одяг: «Невже ти облишиш нас? І ти більше ніколи знову не зазнаєш наших радощів?». Авґустин вагався, сумніваючись: «Невже я насправді вважаю, що зможу обійтися без цих утіх?».

Потім в уяві Авґустина виникла одна думка, ідеал величної непорочності та сили волі. Користаючись у «Сповіді» вишуканими метафорами, він змальовує образ жінки — леді Чистоти. У його описі вона далека від взірця аскетичної, пуританської краси. Навпаки, це земна, плодовита жінка. Вона не заперечує задоволення та чуттєвість, однак пропонує їхні кращі інтерпретації. Показуючи усіх молодих чоловіків і жінок, які вже відмовилися від утіх світу заради утіх віри, вона запитує: «Ти не зможеш того, що змогли вони? Чому у своїй душі ти тримаєшся осторонь?».

Авґустин знітився, усе ще вагаючись. «Страшна буря здійнялася у мені, несучи зливу сліз». Він підвівся і відійшов подалі від Аліпія, прагнучи побути на самоті зі своїми сльозами. Цього разу Аліпій не став прямувати за ним, дозволивши Авґустину піти. Авґустин кинувся під смоківницю, давши волю сльозам. Потім він почув голос, який звучав мов голос хлопчика чи, може, дівчинки з сусідського будинку, що розташовувався за садом. Голос сказав: «Бери і читай. Бери і читай». В Авґустина негайно виникло розуміння, що потрібно робити. Він відкрив першу Біблію, що потрапила під руку, і прочитав той уривок, на якому зупинився його погляд: «не в розгулах i пияцтвi, не в перелюбi й розпустi, не в сварках і заздрощах; а зодягнiться в Господа нашого Iсуса Христа i піклування про плоть не обертайте на похотi»245.

Авґустину не треба було продовжувати читати далі. Він відчув, як світло вливається у його душу і стирає усі тіні. Він відчув, як несподівано змінюється його воля, як раптово виникає бажання відмовитися від мирських, швидкоплинних утіх і жити для Христа. Для нього лишитися без пустих утіх було чи не найприємніше. Те, що чоловік колись так боявся втратити, він був готовий із задоволенням відкинути тепер.

Звісно, Авґустин одразу ж пішов до Моніки і розповів їй про те, що сталося. Ви лишень уявіть її крики радості, як прославляла вона Бога за те, що зглянувся на її молитви, з якими вона зверталася до нього протягом цілого життя246. Як висловився Авґустин, «ти навернув мене до Себе… і ти змінив її скорботу на радість набагато більшу, аніж вона хотіла, й набагато ціннішу й чистішу, ніж вона сподівалася, очікуючи на онуків, дітей моєї плоті».

Те, що відбулося в саду, насправді не було наверненням. Авґустин уже був таким собі християнином. Одразу після цього епізоду у саду в нього не виникло цілком сформованого бачення того, що означає життя у Христі. Той момент у саду був миттю духовного піднесення. Авґустин каже «ні» одним бажанням і задоволенням і здіймається до більш піднесених радощів і задоволень.

Усвідомлення

Це піднесення було не лише відмовою від сексу, щоправда, у випадку з Авґустином, здається, що це було його складовою. Йшлося про зречення цілого етосу культивування самого себе. Основна формула у світі Адама І полягає в тому, що результатом зусиль є винагорода. Якщо ти старанно працюєш, граєш за правилами і сам особисто усім опікуєшся, ти сам здатен вибудувати своє життя так, щоб воно було гідним.

Авґустин дійшов висновку, що ця формула неповна. Він не відсторонився від світу. Решту свого життя він був політично активним єпископом, який брав участь у жорстоких і подеколи агресивних публічних дискусіях. Однак витоки його публічної роботи крилися у цілковитій капітуляції. Він дійшов висновку, що шлях до духовного щастя простягається не крізь усвідомлення того, що саме ти є керманичем свого життя чи діяльності, однак крізь визнання власного безсилля та осягнення Бога. З цього випливає, що необхідно відмовитися чи, принаймні, стримувати свої волю, прагнення чи бажання здобути перемогу самотужки. Головне — це визнати, що основ­ним керманичем тут є Бог, і Він уже має стосовно тебе певний план. У Бога уже є істини, згідно з якими Він хоче, щоб ти жив.

Що найважливіше, Бог уже виправдав твоє існування. Можливо, у тебе є відчуття, ніби в цьому житті ти опинився на лаві підсудних, що ти мусиш старанно працювати, досягати чогось і залишити свій слід для того, щоб заслужити позитивний вирок. У певні дні ти провадиш докази на свій захист, доводячи, що ти гідна людина. А деколи підтверджуєш факти звинувачення, які свідчать, що ти не такий. Однак, як висловився Тім Келлер, згідно з християнським вченням, суд уже закінчився. Рішення було готове ще до того, як ти постав на суді. Оскільки Ісус постав перед судом за тебе, Він отримав вирок, якого заслуговуєш ти.

Уяви, ніби людину, яку ти любиш найсильніше, прицвяховують до дощок, щоб покарати за гріхи, які вчинив ти. Уяви, що відбуватиметься у твоїй душі, свої почуття, коли спостерігатимеш за цим. Згідно з християнським світоглядом, це лише мініатюрна версія жертви, яку здійснив Ісус заради тебе. Як каже Келлер, «Господь ставить нам в заслугу бездоганні вчинки Христа, наче вони були наші власні, і всиновлює нас у Свою родину»281.

Проблема з норовливим світобаченням, як сформулювала це Дженніфер Гердт у книзі «Удавана чеснота», полягає в тому, що «те, що Бог воліє подарувати нам, ми хочемо купити»282. Ми постійно прагнемо заробити спасіння своєї душі і утвердитися завдяки сумлінній праці і земному успіху. Однак якщо керуватися цим підходом до життя, спасіння та значимість ми отримуємо вже тоді, коли підіймаємо білий прапор капітуляції, визнаючи власне безсилля, і дозволяємо благодаті заповнити наші душі.

Поза покори найбільше відповідає подібному стану душі — високо простягнуті вгору й широко розкриті руки, звернене вгору обличчя, пильний погляд очей, сповнених спокійної терплячості і гарячого очікування водночас, спрямований до неба. Авґустин хотів би, щоб ти теж перейняв цю сповнену покорою позу. Вона бере свій початок в усвідомленні потреби, усвідомленні своєї власної неспроможності. Не ти, а лише Бог має повноваження наказувати твоєму внутрішньому світу. Не ти, а лише Він здатен визначати твої бажання і змінювати твої емоції283.

Відтоді для Авґустина та багатьох християнських учень такий сприйнятливий, благоговійний стан починається з почуття нікчемності та гріховності, що виникає у людини в присутності Бога. Смирення виникає внаслідок щоденних нагадувань про твою власну недосконалість. Завдяки смиренню людина звільняється від жахливого стресу, спричинен