Book: Курячий бог



Курячий бог

Юрій Збанацький Курячий бог

«ТАНЦЮВАЛИ МИШІ…»


Курячий бог

Бабуся Настя знала, де ховати своє причандалля. Комірчина під сходами ніби навмисне була пристосована для схову березових віників та напівстертих щіток, вогкуватих ганчірок і порожніх відер. Все те пахло знайомо, по-домашньому, і Серпикові воно зовсім не дошкуляло. Принюхувався він до іншого. І сердився на кота Котофейовича, який щоденно вилежувався на веранді та вигрівався проти гарячого кримського сонця. А миші зухвало розгулювали по комірчині. І тхнуло тут так, хоч носа затуляй.

Сергійко колись чув веселу пісеньку, як танцювали миші по бабиній хижі. Він у те не повірив і довго сміявся. Хіба ж миші вміють танцювати? А виходить, що вміють. Танцювали, та ще й як.

Сергійко розгнівався на свою виховательку тьотю Любу. А коли людина дуже розгнівається, то що має робити? Сховатися. А куди сховатися, коли в дитячому садочку немає надійного схову? Тільки в комірчині бабусі Насті, під дерев'яними сходами, в тому потайному закапелку, де навіть миші жили в повній безпеці.

Тьоті Любі ще й двадцяти немає. Але вона вже вихователька, і її треба слухатись. А як її слухатися, коли вона несправедлива? Вона зовсім не така, як тьотя Марія Пилипівпа. Жаль, що Марія Пилипівна разом з ними до моря не приїхала. В неї мама захворіла. А замість неї вихователькою стала ця білокоса Люба.

Ніяк не збагне Сергійко, що за людина їхня вихователька. То вона бавиться із своїми вихованцями так, ніби й сама не набагато від них старша, то сміється і жартує з кожним, а то, буває, насупониться, засумує, і тоді вже дивись — прискіпається до всякого. А найперше — до Сергійка.

За сніданком Сергійків приятель Вова покликав до столу кота Котофейовича. Вова не любить манної каші. Сергійкові вона тож не до смаку. Щоб по їсти манки, вони почастували нею Ко-тофейовича. Ллє він теж не схотів їсти. Тоді вони почали мастити котові мордочку, а далі п спину та вуха. Кіт Котофейович спочатку байдуже зносин ту наругу, ліниво мружився, але згодом йому все це набридло. Ображено нявкнув і стріпнувся так, Що каша розлетілася довкола, позаляпувала дівчаткам платтячка, а Вові штани. Дівчатка залементували, а тут і тьотя Люба не забарилася. Хто, що, чому? — та й напосілася на Сергійка.

— Як тобі, не соромно, Момот?

Ці слова тяжко образили Сергійка. Він терпіти не міг, коли хтось називав його Момотом.

Червоний, як перченя, перший вислизнув з їдальні, прошмигнув повз бабусю Настю, яка солодко дрімала на своєму стільчику, та шаснув, як миша, під дерев'яні сходи.

Сергійко сердився на кожного, хто називав його Момотом. Бо чути не міг власного прізвища відтоді, як татусь кинув домівку. Бабуся казала: «Залив очі, поганий Момот, загубив усяку совість». Сергійко ніколи не бачив, щоб батько щось лив собі в очі, але розумів, у чому справа.

До батька Сергійкові було байдуже. І те, що в них з ним однакове прізвище, спершу теж не турбувало. Та коли бабуся добиралася і до Сергійка: «Момот ти дурний, Момот пришелепкуватий», — він того не міг стерпіти. А оскільки бабусю він любив, то поступово зненавидів власне прізвище.

Навколо комірчини, де ховався Сергійко, вирує звичне життя. Протупотіли ноженятами вихованці, почувся сміх, балачки та перегуки — на море пішла малеча. Бабуся Настя скреготіла своїми металевими спицями: вона всеньке літо на зиму рукавиці виплітала. Біля неї тітка Заворина, садівниця.

— Оце мушу кущі стригти, — хвалилася бабусі Насті.

— Воно ж би то й ні до чого, — байдуже позіхнула бабуся.

— Про мене — хоч воду товкти в ступі, аби не гуляти… Сергійко намагався собі уявити, що то за така ступа існує в світі і як у ній товчуть воду. Та раптом здригнувся, бо в його комірчину долетіло з подвір'я:

— Сергійку!

Це його вся група хором кликала.

Крик повторився і вдруге, і втрете. Сергійкові захотілося вибратися із своєї нори. Може б, і виліз, коли б не бабуся Настя з тіткою Завориною.

— Вже котрийсь загубився, — шамкотіла бабуся Настя.

— А вони, як мишенята, — згодилась тітка Заворина, — розсиплються по шпарках — не позбираєш.

— Знайдеться, ніде не дінеться, — бубоніла бабуся.

— Наші-то ще не розповзуться, малі,— згодилась тітка Заворина, — а он у піонертаборі аж двоє втекло — три дні розшукували. Піонервожата мало не посивіла: воно ж дурне збігло, а на неї напасть…

Сергійко на хвильку уявив, що то він з Вовою втік із садочка, а тьоті Любі непереливки. Так їй і треба, щоб не присікувалась даремно. «Як тобі не соромно, Момот?» От тепер і хай пошукає його та порюмсає трохи, щоб знала, як взиватися.

Та скоро йому стало жаль виховательку, мовби вона вже й справді за ним сльозувала та побивалася.

А в цей час знову далекий голос:

— Мо-омот! Сергійку Момот!

Це тьотя Люба кличе. Швидше погрозливо, аніж плачучи. Сергійко ховає голову в коліна, гнівно чмихає — так він і відгукнувся! Хай скільки завгодно кличе — він все одно не об'явиться.

— Не бачили хлопчика? — чути, дверима рипнула.

— Не видно було, — байдуже шеботнула спичаками бабуся.

— На території теж не стрічався, — додала тітка Заворина.

— Кара мені з цією дитиною… — із сльозами в голосі проспівала тьотя Люба та й зачинила двері.

Сергійко зітхнув вільніше — не знайшли. І був задоволений: хай помучиться, хай побігає тьотя Люба, то більше не взивати-меться.

— Сердита сьогодні Люба, — озвалась бабуся Настя.

— Будеш сердитою, коли солдат не пише, — пояснила тітка Заворина.

Сергійко знав, що тітка Заворина не обдурює — казали, що їй про всіх і все відомо. І був дуже вдоволений: не пише — і молодець. Не варто такій вреднючій писати. Коли він, Сергійко, виросте і стане солдатом, він теж їй на злість жодного листа не напише. Жодиого-жоднісінького. Хай знає, як прискіпуватись задарма…

Тітка Заворина врешті наговорилась — таки пішла кущі підстригати. Бабуся, чути, теж почалапала на веранду: любила вона проти сонечка мружитись.

Тиша така запанувала, аж у вухах дзвеніло. Тільки миші десь шаруділи та шкрябали. «Танцювали миші по бабиній хижі…» Аж моторошно хлопчині стало. Ждав — може, хто покличе.

Не кликали. Ніби забулися про Сергійка. Он у піонертаборі втекли хлопці — три дні їх шукали. А про нього, бач, як швидко забули. А коли забули, то він тут даремно не буде висиджуватись. Він не маленький, щоб задарма сидіти та винюхувати мишачі нори. На злість усім візьме та й вилізе. Але до моря все одно не піде. І не купатиметься. І з тьотею Любою не говоритиме, і листа їй, коли стане солдатом, не напише. Краще піде до тітки Заворини та подивиться, як вона кущі стриже. Чи так, як стригли в голярні Сергійка, чи інакше?

Він тихцем вибрався з комірчини. І примружився. У вестибюль так сліпучо світило сонце, що Сергійкові аж завертілися в очах зелені кола.

«ТРАПИВ, ЖУЧКУ…»

Тітка Заворина клацала ножицями не згірш од справдішнього голяра. Тільки й того, що ножиці мала величезні: навіть не могла такої крокви втримати в одній руці, стригла обома. Хвацько стинала кучері на терновій загорожі, та ще й пісеньку мугикала під носа: «Трапив, Жучку, пану в ручку…»

Сергійко мимоволі торкнув долонею свою стригу. Золотаве волоссячко ледь здиблювалось, навіть за пальці не чіплялося, тільки лоскітно поколювало чутливі пучки… Гладив голову та й думав: коли б то тітці Заворині таку машинку, як у справжнього перукаря! То вже, паневне, під корінь би вистригала отой живопліт.

Стояв віддалік, дивився зацікавлено. Підійти ближче він боявся. Тітка Заворина така, що відразу спіймає за руку та й спровадить тьоті Любі.

Густе дерево, густе та розлоге, розкішною кропою зовсім сховало Сергійка від сторонніх очей. А йому здавалося, що він ненадійно схований. Поглядав на шершавий стовбур та роздумував, як би то видряпатись угору та у гущавині затаїтись. Звідтіля всіх бачив би, а його ніхто б і не помітив.

Вже підняв руки, хотів стовбур обійняти, та враз побачив серед листя якесь дивне яблуко. Придивився, а їх аж четверо зліпилося докупи, міцно до гілки присмокталися. І зовсім низько. Сергійко тільки руку простягнув і вже за весь кетяг учепився. Розглядав знахідку уважно та дивувався. Дуже подібне до яблука, але не яблуко. І не груша, й не абрикос, і не персик, і на цитрину не схоже. Диво та й годі: кругле, як м'ячик, зелене з прожовтю, в густих пухирцях, немов не справжнє, мов для новорічної ялинки вготоване. Але живе, прохолодне, з терпким запахом.

Відкрутив одне, довго вертів у руках, принюхувався. Забувся навіть, що від тьоті Люби ховається, що збирається на дерево видряпатись. Одне тепер цікавило Сергійка — що воно в його руках за морока, як воно, оце дивне яблуко, зветься та чи можна ним поласувати?

Вже був підніс зелене диво до рота і зуби нагострив, аж слинка потекла. Але роздумав. А що, коли його не можна їсти? Бабуся завжди жахалась, коли він брав до рук зелене яблучко: «Отруїшся, нерозумний хлопчисько».

Несміливо приступив до тітки Завориші.

— Тьотю, а це їдять?

Тітка Заворина перестала клацати ножицями, зиркнула суворо на хлопця.

— А ти голодний? Тобі каші не давали? Сергійко похнюпився, сховав знахідку за спину.

— Це ти, чи що, втік од виховательки?

Винувато ховаючи очі, похмуро почвалав далі від садівниці.

— Порозпускалися, розбишаки, самі балощі на думці, а бідним дівчаткам — сльози.

Йшов стежкою, вертів у рученятах дивне яблуко і незчувся, як ускочив тьоті Любі в руки.

— Трапив, Жучку, мені в ручку, — проспівала тьотя Люба. — Ну, Сергійку, я вже не знаю, як це називається. Де ти був, хлопче? Я з ніг збилася.

У Сергійка відлягло від серця. Дорікає, а сама неймовірно рада. І він теж радий, що нарешті впіймався…

Не встигла тьотя Люба його висварити, як тут до них тьотя Віра, вихователька молодшої групи, не підійшла, а ластівкою прилетіла. Схопила тьотю Любу в обійми, на доріжці закрутила.

— Любко, глянь, яке диво!

Засмаглу Вірину шию оперізувала тонісінька нитка. На ній маятником ходив з боку в бік матово-чорний округлий камінець.

Тьотя Люба забула про Сергійка. Обома руками побожно доторкнулася до того дива.

— Справжній?

— Найсправжнісінький!

— Курячий бог?

— Бог!

Сергійко стояв, розкривши рота, і зачаровано розглядав те диво. Так ось він який, той бог! Бабуся все його згадувала та все йому хрестилася. Зітхне та й — о боже, боже! А що воно за штуковина, отой бог — Сергійко ніяк не міг збагнути. А воно, виявляється, найпростіша річ — камінець з дірочкою. Хочеш — дивись крізь ту дірочку, хочеш — нитку просили та на шию так, як оце тьотя Віра, повісь.

Тьотя Люба довго і прискіпливо розглядала Віриного бога.

— Знайшла?

— Алик подарував. Власноручно відкопав у Жаб'ячій бухті. Сергійко знав того Алика. Це вожатий з піонертабору. Але йому, видно, більш подобалось виховувати тьотю Віру, аніж своїх галасливих піонерів. По табору гасав у червоній краватці, а до виховательок дитсадка прибігав у світло-голубій тенісці, забувши надіти краватку. Він був дуже балакучий і непосидливий, за все брався і все робив сам. Граючи з дівчатами в теніс, сам судив, сам забивав м'ячі, сам вигравав, сам водив виховательок у кіно кудись у приморське селище.

У Сергійка відразу зник інтерес до того бога. Подумаєш — Алик власноручно розкопав. Коли захоче, то й він, Сергійко, теж розкопає.

Тьотя Люба ніби вгадала Сергійкові думки, повеліла:

— Біжи, Сергійку, до моря, я зараз прийду. Сергійко цього разу був сама слухняність.

— Та більше не ховайся, — порадила вихователька, — бо все одно знайду.

Виховательки заговорили про щось пошепки, а Сергійко бігцем подався на берег моря. Нарешті він переконався, що розмови про бога — не порожні теревені. Виявляється, що бог таки існував. Його знайшов Алик, знаходили інші, то чому ж не знайти Сергійкові?

Біг доріжкою, яка щедро була посилана морською галькою та перетертими черепашками, прислухався до того, як шерхотіли його черевики. Міцно затискував у долоні змокрілий пухирчастий плід невідомого дерева, і йому здавалося, що то вже він тримав за бороду таємничого чародія — «курячого бога».



ЧИ Є В СВІТІ ПРАВДА?

Море хлюпотіло мирно, весело. То набігало на теплу гальку рожевими бульками, то відкочувалось геть, залишаючи вогку золотаво-буру крайку, щоб за хвилину знову проспівати шурхітливу пісню, збурунити дрібну морську потерть. Камінці — сірі, димчасті, чорнуваті із зеленими прожилками, рудуваті і зовсім бурякові,— різнобарвні і різноманітні, гостро поблискують проти гарячого сонця, ваблять Сергійкові очі. І головне — на якого не глянь, то так і здається, що дивишся на самого курячого бога.

Діти накупалися, набрьохкалися в морській кипені, нагаласувалися досхочу. Попадали стомлені, вовтузяться в холодочку під дощаним дахом, попискують, мов мишенята в бабиній комірчині. Сперечаються про щось. Хіба Сергійко не знає про що? Вигадають що-небудь таке, чого і в книжках не прочитаєш, і в кіно не побачиш, та й теревенять без упину.

Сергійкові не до розмов. Він шукає курячого бога. І він його обов'язково знайде. Коли знайшов те диво піонервожатий Алик, то й Сергійко знайде. Увесь берег перекопає, всі камінці перегляне, а знайде. І безумовно, що нікому тієї знахідки не віддасть. Навіть тьоті Любі. А тим більше оцій нахабі — Юльці.

Юлька — очкаста і цибата — не відступає від Сергійка ні на крок. Сергійко перегортає камінці — і Юлька сидить поруч, мов квочка в піску гребеться.

— Ти загубив щось, Сергійку?

— Нічого…

— А то ти шукаєш?

— Шукаю…

— А коли знайдеш, то даси мені?

Сергійко мовчить. Не може ж він сказати людині в очі, що вона безсоромна нахаба. Він ще нічого не знайшов, а вона вже присікалась: «Віддай!»

Юлька взагалі завидюща. Найзавидющіша в усій їхній групі. Хай тільки хто щось принесе в садочок, Юлька миттю з рук вихопить. Бо вона найбільша і найсильніша від усіх. По роках — то ще й молодша від Сергійка, а на зріст — ого, яка вигналась. І руки в неї найдовші. І очі найгостріші. І до кожного вона прилипне.

Тільки почав свої пошуки Сергійко, вже й вона тут як уродилася. Притьмом вихопила з рук зелену кульку.

— Це мій! Мені його мама купила. А я загубила.

От же й брехуха! Але Сергійко не розсердився. Тільки сказав: — А от мами таких і не купляють. Вони на дереві ростуть.

— А от і купляють. Бо це мій м'ячик.

Сергійко тільки презирливо гмикнув: м'ячик! І відступив убік — не сперечатися ж з дівчиськом.

— Грайся. А я собі не таке знайду.

Скоро «м'ячик» набрид Юльці. Знов почала в руки Сергійкові дивитись.

— А що ти тут шукаєш?

Сергійко уперто мовчить. Було б з ким говорити!

Вопи копаються в камінцях. Уперто, мовчки. Сергійко уважно перебирає камінець за камінцем, забув про все, навіть Юльки вже не помічає. А та не стільки свої камінці розглядає, як за Сергійковими руками стежить. Коли шукає людина, то щось же вона та знайде. Ось Сергійкове серце стріпнулось радісно. На одному камінці він помітив дірочку. Швидко підніс його до ока — не світиться. А Юлька вже розгадала його таємницю.

— Курячий бог?

Сергійко розчаровано кинув камінця.

— І зовсім ніякий не бог.

— Коли знайдеш, то віддаси мені? Добре?

— Я собі його на шию повішу.

Юлька не образилась. Навпаки — вона й інших до діла закликала.

— Дівчата! Хлопчики! А йдіть-но сюди.

За хвилину вихованці ретельно порпалися в гальці. Вихователька спокійно собі ніжилась у холодочку. Видно, роздумувала на дозвіллі, чому б це солдат так раптом замовк. То по два листи в день слав, а це жодного за тиждень немає.

На березі враз зчинився галас. Діти за щось побились, пересварились, хтось уже рюмсав, а Люба ніяк не могла прогнати з голови думок. Вона дорікала солдатові, а той стояв навитяжку, виправдувався.

— Тьотя Люба! А він б'ється…

Мов хвиля морська змила того солдата. Кинулась до дітей. Вони оточили виховательку, а Юлька найперша голосить:

— Сергійко камінець віднімає.

— А от він і не її! То мій! — сердито кричить Сергійко. — Я його знайшов. А вона вихопила. Хай віддасть…

— І не віддам! Це мій бог.

Юлька, як завжди, брехала безсоромно у вічі. Хвилину тому Сергійкові нарешті всміхнулась доля: не вірячи у власне щастя, він вертів у руках плоский димчастий камінець з манюсінькою дірочкою. В таку дірочку просили нитку — і…

— Ага, знайшов!

Ще й блиск радісний в очах не погас, а вже камінець у Юльчиних руках.

Тепер Сергійко домагався у виховательки правди.

— То я знайшов! Хай віддасть.

— Не прискіпуйся! — прискає дикою кицькою Юлька.

Вихователька суворо зиркає на Сергійка. Знову цей непокірний хлопчисько. То він десь сховається, то кота кашею розмалює. А це вже з дівчатками заводиться.

— Момот! Дай Юльці спокій.

Мов палицею по голові огріла. Мало того, що в очевидячки бога відняли в людини, так ще й Момотом обізвали.

— То мій курячий бог! — закричав він з відчаєм. — Хай віддасть!

— Вона — дівчинка, — пояснила вихователька. — А дівчаткам хлопчики завжди повинні потакати.

Ні, таки ж не було, в світі правди і не буде.

— Все їм, все дівчаткам вашим! — обурився Сергійко.

Юлька, задоволена і щаслива, переможно посміхнулась, показала крадькома Сергійкові язика та й подалася геть, затискуючи в жмені змокрілого від поту курячого бога. За нею потяглася вся дітвора.

Лише Сергійко стояв на місці похнюпившись.

— Ти собі ще знайдеш, — втішала його тьотя Люба. Ображений хлопець мовчки почовгав геть від гурту.

ХАЙ ЗНАЮТЬ НАШИХ…

Скільки Сергійко пам'ятає — страждав ні за що. Батько з дому повіявся, а бабуся його, Сергійка, Момотом взиває. Мама на роботу ходить, а його, Сергійка, з дому в садочок випроводжають. І в дитсадку так: він не хоче свого прізвища й чути, а його Момотом кличуть. Він ніколи перший ні з ким не заводиться, тільки за себе постоїть, а виховательки мамі скаржаться — Сергійко сякий і такий. Та що там говорити! Раз у житті людині поталанило — курячого бога знайшов, так знов притьмом відняли, серед білого дня з рук вихопили. Куди ж тут, скажіть, будьте ласкаві, веселитись?

Не розуміли Сергійка дорослі та й годі. З ровесниками він, безумовно, як-небудь справився б. Не дозволив би якійсь Юльці збиткуватися. А що вдієш із старшими? Ніколи від них не діждешся правди. Одна лише вихователька тьотя Марія Пилипівна і розуміла Сергійка. А він уже так її слухався, так слухався. Так скажи ж ти — не поїхала з ними до моря. Тьотю Любу до них приставили. А вона ще сама дівчисько, от і захищає різних Юльок…

Він ображено колупається дубчиком у мокрому піску, сидить одинцем, скоса зиркає на пляж. Йому звідсіля все видно. Бачить — дівчатка Юльку оточили, щебечуть, курячого бога розглядають. Хлопчики біля самої води кремінці перебирають — кожному хочеться мати таку знахідку. Хай пошукають. Думають, так легко. Одному Сергійкові за весь час пощастило, бо він везучий, але більше шукати не буде. Все одно тьотя Люба Юльці віддасть.

Сергійко вороже глипає оком на виховательку. Тьотя Люба широко всміхається, нижня губа в неї грайливо тріпоче. Видно, сміється з того, що пощастило так ловко Сергійка ошукати. А хіба ж неправда? Отак нахабно: «Віддай, Сергійку, вона дівчинка». Тож хай не радіє. Сергійко може таке вчинити, що й плакати доведеться. Він не маленький, він знає, чим саме вихователькам можна допекти. От візьме та й утече із садочка, як оті двоє з піонертабору. Думаєте, що побоїться? Ге, якраз, так Сергійко й забоявся. Хай пошукають тоді, хай посміється тоді тьотя Люба, хай радіють тоді зі своєю Юлькою та камінцем втішаються.

Від тих думок Сергійко росте у власних очах і тремтить, як тополиний лист. Аж холодом проймає. Забув і дубцем колупати, уже уявляє себе десь далеко, серед безлюдного поля, а на нього і вовки нападають, і тигри. А він їх дубцем. Хіба він не такий сміливий, як оті піонери, що з табору втекли? Подумаєш — вовк! А він його дубцем. Злякається, втече.

Сергійко знає, що навколишній світ не закінчується за виднокругом. Йому, кажуть, кінця немає. І справді: їхали вони до моря одну ніч, а потім ще день, та й ще одну ніч, а обрій весь час стояв перед ними, так і не пропустивши за свої володіння. Знай Сергійко і те, що цей світ не порожній. Всюди, де вони проїздили, жили люди. Вночі яскраво світили вогнями міста і села. Вдень — зеленіли сади, жовтіли безкраї поля, і веселі комбайни неквапливо намотували на червоні мотовила золоту пшеницю. Йому дуже хотілося пройтися тими полями, подивитися на дивовижні машини, взяти до рук лозину та разом з сільськими хлопцями завертати круторогих корів на пасовиську.

Коли б Сергійко знав, що той дивний світ порожній, він, не задумуючись, пішов би у нього. А так побоювався людей, що жили за високою загорожею дитячого садка. Коли вже свої зобиджають, з рук виривають чарівні камінці, то чи можна було ждати ласки від чужих?

Тільки це й лякало Сергійка, викликало недовір'я до чужого і таємничого світу. І він сидів одинцем, мов закам'янілий, і думав. І знав: все одно він мусить зробити щось незвичайно — хай усі знають…

Може, знову в комірчину до бабусі Насті прошмигнути? Але там так неприємно тхне мишвою. А до того ж темрява. І тіснява. Тільки випростаєш ноги, а вже відра бряжчать. Дуже не хочеться йому в ту комірчину. Хіба на дерево залізти? Так Люба ж скоро знайде.

Образа росте, додає сил. Сергійко стає на ноги. Думкою він уже покинув свій дитячий садочок. Вже уявляє, як плаче та побивається за ним тьотя Люба. І кається, що послухалась Юльки, що не заступилася за Сергійка.

А чого він повинен боятися? Втекли ж ті двоє з піонертабору… І він утече. І зовсім сюди не повернеться. В чужих людей житиме. Або в інший дитячий садочок потрапить. До хороших виховательок. До таких, як Марія Пилипівна. І де немає підступних Юльок.

Його настирно кличе невідомий і загадковий світ. Такий несходимий і веселий. І по ньому йде не маленький і безпорадний Сергійко, а хоробрий і сміливий витязь Сергій, якому все стає підвладним. І нічого він не боїться, до всього йому є діло. Всі шляхи йому стеляться під ноги, все сміється йому назустріч, все його вітає і все йому знайоме. І тьотя Люба біжить услід за ним, та плаче, та канючить жалібно: «Напиши мені хоч одного листа, я камінець від Юльки заберу та поверну тобі, солдате». Не потрібний йому той камінець. Він таких богів ще безліч собі знайде. І листа не напише, хай не жде тьотя Люба і не надіється. Хай помучиться, хай наплачеться, то тоді назавжди запам'ятає.

Ніби нехотя, але рішуче підходить до відкритих ворітець. Біля них завжди сторожує дідусь, схожий на немовля, бо щоденно виголює не лише бороду та вуса, а й усю черепасту голівку. Він світло-рожевий і такий лінивий, що дрімає безперестанку, хоч і прикидається, ніби читає газету.

І цього разу дідусь солодко посопував у зручному плетеному кріслі. Прошмигнути повз нього було легко. Але Сергійко на мить завагався. Озирнувся на пляж. Може, його помітять та завернуть назад? Ніхто не помітив.

Навшпиньки проминувши сонного дідуся-сторожа, Сергійко показує йому язика і зникає на стежці, густо обсадженій високим і колючим терном. За хвилину він опииився біля паркану. Тут він запримітив дошку, що тримається лише на верхньому цвяху і легко відсувається знизу вбік. Через ту щілинку вихованці дитсадочка частенько виглядали потай у великий світ. Але покидати садочка боялись. Сергійко буде першим з тих хоробрих, хто покине цю затишну садибу та, на злість своїй виховательці, мов той космонавт, вийде у невідомий простір.

За парканом усе було звичайне. Запилені будяки нахабно пнулися вгору, в непролазні хащі сплелися кущі, тихо спали дерева. А за всім тим виднівся кам'янистий морський берег, синіло море. І кораблі — справжні кораблі — застигли на морському обрії.

Міцно зажмурившись, долав перепону, трохи посилкувався, поки опинився на волі. А коли розплющив очі, то вже відчув себе далеко і від тьоті Люби, і від Юльки, і від свого садочка. Немов відчайдушний плавець, що плигнув з високої скелі у таємниче і розбурхане море.

ТАК ОСЬ ВІН — «ДИКИЙ» ПЛЯЖ

Це був його перший самостійний вихід у великий світ. Досі Сергійкові весь час здавалося, що його тримають на мотузку. Як ото маленьких — воно тупцяє попереду, а мама ззаду за віжечки тримає. Справді ж бо — всюди Сергійка тримали оті незримі віжечки. Вдома він був увесь час прив'язапий до мами чи до бабусі, а в садочку — до виховательки та вихованців. В садочку їх змушували триматися гурту: бавилися гуртом, їли всі разом, спали — і то по команді. Коли ж збиралися на прогулянку, то виховательки аж хрипли від розмов та хвилювання. Все наказували: тримайтесь, дітки, одне за одного, вирівнюйтесь у шворочку, ручка за ручку, беріться за пальтечко, за підтяжечку від штанів, за косичку, хоч за вухо тримайте одне одного, тільки йдіть гурточком. Тоді ніяка сила вам не буде страшною. І вони до того звикли — боялися ступити зайвий крок кудись убік.

Тепер Сергійко опинився на волі. Якусь хвилину стояв пригнічений і наполоханий. Навколишній світ був незбагненний, прекрасний і несходимий. Коли б він не був такий, коли б Сергійка раптово не охопила непереможна до всього цікавість, він, як мишка від кота, шурхнув би знову крізь загорожу у свою шпарку. Цікавість перемогла. Враз забув і про свій садочок, і про те, що порушив наказ вихователів, і навіть про свою образу, яка вигнала його за межі затишного кубельця.

Він потрапив у людське вировисько. Доріжкою понад самісіньким морем плавом плив люд. Молоді й старі, тонюсінькі й огрядні, в крислатих капелюхах і голомозі, під парасольками і запнуті в шовкові хустини по самі очі, зодягнені і в самих плавках, бо близькість гомінкого моря давала їм на те цілковите право. Сергійко розумів, що ніхто з них нізащо не вирядився б так в іншому місці. А тут можна. Тут море і неймовірна спекота.

Курортники йшли ліниво, зморені сонцем, до всього байдужі, шукали чогось, а чого, то, видно, й самі не знали. Бо, справді, найпотрібніше тут людині було море. А воно ж поруч — ступи кілька кроків убік, збіжи на берег, перескоч купу гарячої гальки і занурюйся з головою в живий морський неспокій.

Сергійко ніби очманів, відчув себе тут чужим і одиноким. Може, тому, що жодна людина не звертала на нього уваги. Побоювався спочатку, що на нього відразу всі так і налетять, схоплять та поведуть до виховательки. Або, чого доброго, ще й у міліцію відправлять. Аж — нічого. Йшов собі берегом, і жодні чорні окуляри не повернулися в його бік, ніхто й оком на нього не кинув. Йде собі малий курортник і хай іде, яке кому до нього діло? Коли вже воно йде, оце мале, то знає, куди і за чим. І ця неувага до його особи аж ніскілечки не ображала Сергійка. Навпаки, він був радий з того, він збагнув, що вже дорослий і має право йти, куди тільки йому заманеться.

І він ішов. Поважно, неквапливо. До всього приглядався пильно, боявся проґавити щось цікаве. Постояв трохи біля лотка з морозивом. Потримав пальчика в роті, проковтнув зрадливу слинку, пішов далі. Доторкнувся долонею до гарячого перильця сходів, що вели до моря, відсмикнув поспішно руку — пече. Забув про все. Насолоджувався цілковитою волею. Хизувався сам перед собою власною незалежністю. Навіть картав себе за те, що досі так нерозсудливо тримався за коротку шлейку сусідових штанців, боявся зміряти самостійно ширину життєвих доріг. І задумливо всміхався: от коли б усі ті з садочка глянули на нього. Напевне б не впізнали. Не повірили б, що то він так сміливо, один-одинцем серед такого натовпу по берегу морському мандрує. І навіть зневагою виповнювалось його сердечко: хай ті, малюки, в пісочку гребуться, камінцями пересипаються, а він, Сергійко, не буде. Він не боягуз. Він не сидітиме в садочку, мов миша в комірчині. Бач, он скільки тут камінців на березі. А в їхньому садочку навіть камінців підходящих немає. Видно, хтось їх розтяг, самий пісок на пляжі лишився. Спробуй там розшукати курячого бога.

Зачарованими очима оглядав чудернацькі металеві тини. Через рідке плетиво загорож п'янко пахли диво-квіти, вкрадливо шелестів сріблисто-зелений тамариск. Сергійко навіть не здогадувався, Що він є давнім символом Криму, не звертав на нього ніякої уваги. Зате пильно придивлявся до веселих будиночків, розкиданих в акацієвих та горіхових заростях. Час від часу сідав на зелених лавах, розставлених пообіч стежки, мабуть, тільки для того, щоб Сергійко міг на них якусь хвилину посидіти. На тих лавах відпочивали поважні люди в барвистих піжамах та халатах, байдуже ловили в скельця захисних окулярів безмежжя морських обріїв. Сергійко, якщо й сідав на котру з лав, то не задля відпочинку — його вабили простори, відбиті в тих скельцях.

На кожному кроці перед ним відкривався великий і таємничий світ, куди так довго йому був заказаний шлях. І став той світ чарівний і зрозумілий. Здавалось Сергійкові, що не лише сьогодні, а завжди він був вільний і жив на цьому морському березі. На якусь мить пригадалась тьотя Люба, але він відразу ж про неї забув. Хай собі скільки хоче журиться за ним та плаче, Сергійко все одно, поки всього не побачить, не сходить усіх стежок від небокраю до небокраю, — в садочок не повернеться.



Повільно йшов берегом. За ним пильнувало сонце. Сергійко петляв, мов заєць, звертав із стежки на стежку, а воно за ним назирці. Та все підіймалося вгору і вгору. І чим вище підбивалося сонце, тим коротшою ставала Сергійкова тінь, тим гарячіше пекло в лоба та потилицю. І тоді він розсудливо скинув з сухорлявих плечей дитсадівську матерчату майку та передбачливо обв'язав нею свою біляву голову.

Пустотливі морські хвилі грайливо ловили за ноги купальників. Тих, хто дражнився з морем, було дуже багато. Лежали на самій межі моря з берегом, сміливо віддавши ноги на поживу хвилям; лежали на дерев'яних низьких тапчанах, лежали на гарячому камінні; ховалися в скупий холодок від полотнищ, випнутих на чотирьох тонких палицях.

Глянув Сергійко на те лежбище і відразу ж збагнув, що трапив на «дикий» пляж. Ще б пак! Про нього стільки говорилося між дорослими. Виховательки в садочку, прибиральниці, кухарі в їдальні тільки й мріяли вголос: «Ех, повалятись би на «дикому» пляжі». А ще чув Сергійко, що на цьому пляжі відшукати курячого бога легше, ніж з'їсти манну кашу в час сніданку.

Оглянувшись, Сергійко не побачив зеленої огорожі дитячого садка. Значить, зайшов далеко, тут його ніхто, навіть сама тьотя Люба, не знайде. Можна й зупинитись. На «дикому» пляжі йому місце знайдеться. І уже кому-кому, а йому підвернеться під руку хоч один курячий бог.

За хвилину сухорляве засмагле тільце Сергійка, мов голка в сіні, загубилося серед пляжного люду. І хоч би його й розшукувала тьотя Люба, і навіть не одна, а з усіма виховательками — все одно б не знайшла.

Та тьотя Люба поки що не тривожилась. Про Сергійкову втечу ніхто не здогадувався.

ВЗЯВ БОГА ЗА БОРОДУ…

Сергійко несміливо чалапав по камінню. Навколо лежали і сиділи зморені спекотою і безділлям люди. Навіть море їх уже не чарувало і не тішило. Одні тихо дрімали, прикривши капелюхом чи хустиною очі, інші мрійно перебирали виноградні грона, з-під парусинових піддашків виглядали чиїсь нерухомі ноги. Ніхто на Сергійка не звертав ніякої уваги. І все ж віп поглядав на всіх з підозрою і недовір'ям. І на тих, що вже носили чорпе, як кіптюга на казані, смаговиння, і на тих, хто ще був тут білим, як крейда, чужорідним тілом на всьому пляжі. На них, біластих, як сало, аж дивитись було ніяково. Зате як приємно глянути на людину, що вже призвичаїлась до кримського сонця, засмаглу, чорну, як ніч, від голови до п'ят. Ненароком Сергійко задивився на одну таку тітоньку.

— Хлопчику, тобі місця мало на березі?

Сергійко не відразу збагнув, що тітонька зверталась саме до нього. Зрозумів тільки тоді, коли навіть через захисні окуляри побачив сердитий вогник в очах.

— Тобі сказано — не заступай сонця.

Сергійко панічно позадкував до моря й тут наштовхнувся на дивного чоловіка. Був він такий худющий і височезний, що в те аж повірити було відразу неможливо. І хлопець роззявив рота та видивився на цю людину? Довгань чи то боявся води, чи, може, не хотів мочити своїх сатинових трусів, які сягали йому трохи не до колін. А може, то він був такий нервовий, що його сердили навіть морські бризки, які грайливо кидались йому на ноги. З огидою стріпуючи то однією, то другою кінцівкою, він потоптався якийсь час біля води і, не скупавшись, відійшов геть. Довго вмощувався на гарячому камінні.

— Знову влігся на спековищі? — це тітонька до нього.

Дядько лише сердито кліппув, прикинувся, що не почув.

Сергійко сів поблизу, озираючись, мов птах, що завжди тримається насторожі. Косував на камінці. Вони так і мінилися барвами, так і вабили очі.

— Перевернись на спину, любий, — владно повеліла пересмагла тітонька своєму дядькові.

Той мов води в рот набрав.

Сергійко пильно перебирав камінці. З надією вглядався в кожний — навіть ознак на дірочку не було в жодному. Гарячі сподівання швидко змінювались чорною безнадією — видно, правду казала бабусі мати: «Бога не було й немає».

— Та скупайся ж ти, лінтюх, для чого я тебе в Крим викликала?

Дядько кволо перекотився з боку на бік.

А Сергійко в цю мить аж засичав від несподіванки. З такою силою затиснув у жмені чарівного камінця, що аж посиніло під нігтями. І тривожно озирнувся. Йому здалося, що всі очі з-під чорних окулярів уже спрямовані на його знахідку, а всі руки тягнуться до його рук, щоб відібрати той дорогоцінний скарб.

Ніхто на Сергійка не звертав уваги.

Він повільно розтулив задерев'янілу руку. На долоньці лежав мокрий од поту курячий бог. Та який бог! Усім богам бог. Той, якого нахабно відібрала в Сергійка Юля, ніщо проти цього бога. То був сіренький, якийсь шершавий і плюгавенький, з ледь помітною дірочкою збоку. А це — справжній красунь, кращого і вигадати неможливо. Так і переливався проти сонця небаченими барвами. Так і сміявся до Сергійка. Були на ньому смужки сині й зелені, білі і червонуваті, а сам увесь мов у ранковий туман повився, відсвічував чимось попелястим, і дірка була не збоку, а якраз насередині. І не малюсінька, така, що й нитка не пролізе, а велика, кругла, крізь яку й Сергійків мізинчик протиснеться.

— Любий, подай мені бутерброда. В торбині отут. Та не з сиром, а з ковбасою. І курячу ніжку…

Цей наказ нарешті нідняв довгого дядька з гальки.

Осмілілий Сергійко вертів свою скарбину, оглядав з усіх боків. Та й тепер усі були байдужі до його знахідки. І хлопчикові стало навіть образливо: знайшов такого бога, і — ніхто ніякісінької уваги.

Він озирнувся. Кому б похвалитися знахідкою? Отим, які задумливо дзьобають виноград у холодочку? Чи парубкові з дівчиною, що мовчки вткнулися обоє в одну книжку. Але їм, здається, не до камінців…

— Курячий бог! — похвалився Сергійко довготелесому дядькові.

Той навіть не повернув голови на Сергійків голос. Порожніми очима дивився у порожню небесну далечінь. І щулився та непомітно здригавсь, прислухаючись до того, як тітка дзвінко кришила зубами хрупкі курячі кості. Та навіть крізь той хрускіт вона почула Сергійкову похвальбу. Відразу ж націлила окуляри на дорогоцінний камінець. І навіть руками була потяглася до Сергійкового скарба. Але не взяла його, бо обидві руки були зайняті — в одній бутерброд, а в другій куряче стегенце. Відразу ж запропонувала курятину Сергійкові:

— Бери, хлопчику, їж.

Сергійко відчув, що дуже зголоднів. Слинка так і бризнула на губи. Але миттю збагнув — курячого бога вимінюють на куряче стегенце. Побачив у тому велику несправедливість: де ж таки — бога проміняти на стегенце. Відсунувся далі від зваби.

Тітонька таки надумала його ошукати.

— Віддай мені, хлопчику, курячого бога. Жах, як люблю екзотику.

Сергійко неввічливо позадкував геть від небезпечної тітоньки.

КАЗКОВИЙ СВІТ І…

Таки ж мав щастя цей Сергійко і неабияке! Тільки присів на новому місці, тільки гребнув — і вже є. Вже новий курячий бог у руках. Та ще ніби й кращий за попереднього. В усякому разі, хоч і не такий розмальований, зате дірка яка! Хоч на палець його надівай, як каблучку.

Сховав знахідку в глибоку кишеню трусиків та й знову шукати. Копався ретельно, забувши про все, і третя радість не забарилася. Це був зовсім круглий, чорний-чорний, мов вороняче крило, з малюсіньким отвором збоку камінець. Точнісінько як той, що Юлька нахабно з рук видерла.

Довго вертів того божка та все роздумував — от коли б шворка. Протягнув би її через отвір та й причепив собі на шию. Хай би на засмаглих грудях чарівний той камінець красувався. От би ловко було. Он навіть у дорослих — рідко в кого на шиї теліпається така оздоба. А він міг би аж трьох богів вивісити, цілу низку. Ото б уже на нього всі дивилися, просто помирали б від заздрощів.

На морському березі годі було розшукати не те що шворку, а навіть поганеньку нитку. Сергійко тільки скрушно зітхнув та почав пересипатися своїми скарбами. А потім узяв бога з найбільшою дірочкою та й приклав до ока. Прискалив друге вічко, глянув крізь божий отвір на навколишній світ. І аж одсахнувся від несподіванки.

Перед очима, мов на кіноекрані, грали світло-смарагдові хвилі. На мить здалося Сергійкові, що вони не перед ним, а над ним хлюпочуться і що він зовсім не на березі, а занурився глибоко в морську безодню. Непорушний, довго милувався небаченою красою, яку можна побачити хіба що уві сні. Рвучко повернувся в сторону, і перед очима раптом захиталися голі стрімкі ущелини, круті урвища гір повільно сповзли до самого моря, занурювались в білосніжне шумовиння та піну. Повів головою вбік — і на горизонті заяснів біло-золотий велетень корабель, небачений красень. Бурунив зелену воду, летів просто на Сергійка.

Вражений і здивований, хлопець мимоволі опустив чарівного камінця. Розплющив очі — і диво звикло. Навколо все стало звичайним, буденним. Звичайне море, звичайні хвильки котились по ньому і плюскотіли, з шипінням розбиваючись об паруючу гальку. Сірі й голі гори лежали над морем, хилилися лисими обривами до води, нерухоме каміння занурювалось у морські глибини. Далекі узгір'я, подекуди покриті зеленим шматтям дібров, жовтіли червонувато, зникали аж ген під довгою білою, як вата, нерухомою хмаркою. По морській пустці швидко мчав не корабель, а звичайний морський катер — таких Сергійко бачив щоденно, знав, що то вони возили людей на незнайомий берег, отуди, за почорнілу від денних тіней бухту. Навколо все було красиве, але звичайне, таке, яким воно бачилось щоденно.

Сергійко знову притиснув до ока камінець. І ледь примружив друге око, як мало не скрикнув від захоплення. Знову перед його зором котилися небачено прекрасні хвилі, знову казковий корабель плигав з буруна на бурун і гори-велетні хилилися до моря у сивій зажурі.

Скільки б ще розглядав Сергійко той казковий світ, невідомо. Та раптом перед самим його носом на хвилях заколихалося щось невеличке, жовтаве, з червоним боком. В одну мить він збагнув, що то. І одночасно в його животику щось перевернулося, підступило до серця, засмоктало і защеміло. Йому так захотілося їсти, що руки безсило опустилися, а широко розплющені оченята так і вп'ялися в червонобокий предмет, Що ліниво гойдався на хвилях побіля самого берега.

…ГНИЛОБОКА ГРУШКА

Він довго вертів ту грушу в руках. її хтось викинув у море, бо була зовсім гниленька. Сергійкові пальчики так і пролазили в крихку шкуринку, розмочений морською водою м'якуш плив на долоньку. Грушка пахла грушею. У хлопця вуркотіло в животі, слинка переповнила рот, але він не мав сили піднести ту гниличку до губ. Повертів-повертів та й викинув геть. Помив у воді руки і сів безсилий на каміння.

Немов навмисне, в око впали курячі кісточки. По них лазили мурашки і роєм вилися великі зеленаво-сині мухи. Сергійко пригадав, що те смачне куряче стегенце могло й не минути його рота. І зітхнув. Коли б то в нього було тоді стільки богів! Не міг же він проміняти на шмат м'яса того, першого.

Зітхнувши, знову приклав до ока камінця. Дивився вже не на море та гори, а скерував погляд на берег, покритий засмаглими і білосніжними тілами. І знову відкрив з подиву рота. В поле зору йому потрапив довготелесий дядько. Але він якось казково обновився. Сидів уже не голий, а в перекрохмаленій сорочці в густу ясно-зелену смужку. А на носі — золотообідчані окуляри. В окулярах довгобразе дядькове обличчя набрало виразу тієї значимості, перед якою пасують не лише такі пуцьверінки, як Сергійко.

Мимоволі забрав од очей камінця. Але дядько не переінакшився. Сидів на кам'яному виступі заокулярений, вдягнений у парусинові штани і накрохмалену диво-сорочку.

— Любий, подай мені яблучко, — почув Сергійко наказ тітоньки.

Мов магнітом, потягло хлопчика на той голос. Несміливо підійшов ближче. В жменьці затиснув одного із своїх богів. Стояв і ждав дива. Тітонька міцними зубами розгризала зеленкувате соковите яблуко. Краплини соку падали на гаряче каміння.

Тітонька нарешті звернула на нього увагу. Подивилась через чорні окуляри вичікувально і запитально. Навіть яблуко перестала гризти. І тоді він повільно приступив до неї, розтулив жменьку і мовчки подав курячого бога.

У тітоньки радісно загорілися очі.

— Любчику, глянь, яке диво! Яка розкіш! Найсправжнісінький агат. Розшукай же мені нитку, швидше.

Дядечко завертівся, мов ошпарений, запорпався в бездонному кошику.

— Та яблучка дай дитині: хіба не бачиш, який чемний хлопчик?

Курячий бог маятником гойдався на коричневій дебелій шиї в тітоньки, а Сергійко смаковито хрумав велике рожевобоке яблуко. Він був щасливий не менш від тітоньки. Адже це його перший у житті заробок. Не мамим хліб їв, а смакував власним потом зароблене яблуко. Воно було найсолодшим від усіх, що він їв у своєму житті. Мабуть, куряча ніжка була б ще смачнішою, але нічого не вдієш. Кісточку від неї догризали мухи та запопадливі мурашки.

Тітоньку оточили сусіди по пляжу. Розглядали та вихваляли на всі боки курячого бога. Хвалили й Сергійкову спритність.

На все те збоку поглядав довгов'язий дядечко. За скельцями його окулярів мінилися очі — зблискували то насмішкою, то вдоволенням.

— Кажуть, ніби ці боги з дірочками приносять щастя, — почала розмову котрась із жінок.

— В усякому разі,— знаюче пояснила тітонька, — та людина, що має на шиї курячого бога, ніколи не потоне.

— Хлопчику! Пошукай ще. Тобі, видно, щастить, — звернулись до Сергійка жінки.

Він слухав, розумів, що то нові замовлення, але мовчав. В його руках було ще пів-яблука. І він хазяйновито зсьорбував із нього сік.

Тітонька наказала дядечкові:

— Не сиди, любчику, здобудь холодного нарзану. З льодку. Дядечко з мовчазною покірністю став на довгі ноги, взяв до

рук бездонного кошика. Кошик сонно хавкнув, закрив хижо роззявлену пащу.

— Хлопчика візьми, може, й воно пити захотіло. Сергійко лише тоді збагнув, що мовилося про нього, коли дядечко байдуже запросив:

— Пішли, малий, ковтнемо водички.

Сергійко слухняно порипів галькою вслід за височенним дядечком. Ощасливлена тітонька переможно посміхалася: її сусідки марно розраховували на курячих богів.

ПЕРЕСТРІЛКА НА УЗБЕРЕЖЖІ

«Пиво-води» — по-новітньому зліплений зі скла та алюмінієвих переплетінь павільйон. За широкими і світлими вітринами вишикувались, мов на параді, пляшки. Вино і горілка, коньяк і запіканка. В кутку ціла батарея пляшок з лимонадом та різними напоями. Пильно приглядівшись, Сергійко зробив сумне відкриття:

— Пляшки порожні.

— Нічого, закінчиться перерва, знайдуться й повні,— сподівався дядечко.

У павільйоні вешталась продавщиця. Хоч вона й не думала обідати, але скляна шторка була опущена донизу. Покупці доторкувались до неї носами, просили відчинити і відходили ні з чим. Продавщиця сиділа, немов в акваріумі,— видно, нічого не чула і не хотіла бачити.

Дядечко не обмежився прикладанням носа до вітрини. Сухорлявим щиколотком несміливо постукав у скло. А сам перекривився по-страдницькому, мов верблюд, що не пив уже цілісінький місяць. Молодиця за прилавком не помітила жалібного виразу, демонстративно скинула білого халата, жорстоко ткнула пучкою на об'яву. У ній писалося, з якої по яку годину покупці мусили обминати павільйон «Пиво-води». Сергійко та й дядечко зовсім не боялися сонця. Зайняли чергу біля прилавка, терпляче змочували язиком пересохлі губи. Ждали. Сумовито дивилися на морс. У морі води безмежжя, та чорт її пив.

Навпроти них, над самісіньким крутим обривом, височів монумент, пофарбований у білий колір, з червоною зіркою на вершині. Під монументом — братерська могила. З усіх боків її обвили корабельні ланцюги з важкими якорями та гарматами в чотирьох кутках. На монументі золотяться літери. Кожну з них окремо Сергійко знає, а стулювати до гурту ще не навчився.

— Дядю, то наші поховані?

— Га?

Дядечко думав щось своє.

Видно, уявляв собі, як-то його пробиратиме тіточка, що не приніс вчасно води.

— Поховані тут наші?

— А-а…

Дядечко діловито поправив на носі окулярове сідельце, відкашлявся, пемов перед промовою.

— Як тобі, хлопче, мабуть, відомо — в 1941 році кривавий фашизм нахабно розв'язав одну з найкровопролитніших і найганебніших воєн, які тільки знала світова історія.

Сергійко про те добре знав. Але він ніяково закліпав очима. Ніяк не міг збагнути — чому про це треба було говорити так довго і так незрозуміло. Дядечкові ж здалося, що його пояснення не досягло розуму юного співбесідника.

— Але ти цього ще не годен як слід уяснитн, зрозумієш, коли підростеш.

— А я все розумію й зараз, — запротестував Сергійко. — І я зовсім уже не маленький.

— Тим краще, тим краще, — порадів дядько. — А коли доступний твоєму розумінню цей історичний факт, то в такому випадку ти, хлопче, мабуть, не менше обізнаний і з тим наслідком, що виник з попереднього факту, коли весь народ, як одна людина, грудьми став на захист Вітчизни і відстояв її, хоч і зазнав при тому неймовірно великих жертв. Ось і в цій могилі поховано сорок три чорноморські моряки, які вмерли, але не здалися, прославивши тим самим героїчний Чорноморський флот. Про це ти прочитаєш на монументі, коли вмітимеш читати.

— А я вже всі букви знаю.

— Чудово, — похвалив дядечко.

Якусь хвилину вони обидва мовчали. Видно, обдумували сказане.

— А моряки, дядю, найсміливіші? — доскіпувався Сергійко.

— О, моряки! Справжні братішки!

— А ви, дядю, теж братішка?

— Ні, я — сапер, — винувато схилив голову дядечко.

— А сапер — це найстарший моряк?

— Щось схоже… тільки зовсім навпаки.

Сергійко замислився, намагаючись збагнути незбагненне.

їхню розмову перервали галасливі хлопці та дівчата, які хто-зна й звідкіля тут узялися та з'юрмилися біля скляної шторки. Сергійко з подивом розглядав невмитих та нерозчесаних, майже зовсім голих парубків з колючими борідками та котячими вусами.

Скреготнуло скло. Павільйон «Пиво-води» відчинився. Але зовсім не там, де тримали чергу дядечко з Сергійком. Ще хвилину тому вони були єдиними і першими в черзі, а тепер опинилися в самому кіиці. Продавщиця вже торгувала, а розгніваний дядечко волав про справедливість.

— Громадяни! Та я ж — перший! Його не чули.

— Я протестую! Подайте книгу скарг!

У продавщиці, видно, ніяких книг не було, бо вона й вухом не повела на ті погрози. Енергійно обдаровувала молодиків жовтогарячим пивом.

Дядечко дорікав непоштивим юнакам:

— Сорому не маєте, молоді люди. Ні поваги в вас до старших, ні совісті…

Одна з дівчат, вдягнена найвизивніше від усіх, хоч і ті красувалися лише в купальниках, зміряла з ніг до голови дядечка й кинула ущипливо:

— Бачили його? Поваги захотів? А чи заслужив поваги? Старше покоління називається… Ви нам створили умови, щоб не товпитись по чергах на цьому дикому березі?

— Оце так! — розвів руками дядечко. — Оце молодь!

— На себе нарікайте.

Дядечко розгублено озирнувся, зняв капелюха, хусткою витер піт з лисини. Зиркнув на монумент, підморгнув, мов живому: «Чули, мовляв, морячки? Ми їм не створили умов безтурботно вигулюватись по курортах».

До павільйону наближався кремезний бровастий чоловік. В смугастій морській тільняшці, в широченних штапях-кльоші. Він чув лементування бронзовотілої дівчини. Дивився на неї суворо й осудливо. А та, помітивши його, раптом зів'яла, шмигнула за павільйон, затиснулась в гурт — поспішила зникнути з очей.

— Міль безхвоста… — пробубонів моряк і зневажливо відвернувся.

ТУТ КИПІВ СМЕРТЕЛЬНИЙ БІЙ…

Вони дуже швидко порозумілися. Може, тому, що зосталося біля павільйону їх усього троє: моряк у тільняшці та довгий дядечко з Сергійком.

Моряк поклав важку руку на прилавок. Сергійко з повагою і зацікавленням втупився у синювато-розпливчатий малюнок на тій руці — морський якір і та безкозирка із стрічкою, що тяглася кудись до ліктя.

— Ганю, пива, — наказав владно.

— А нам води, — додав дядечко. Продавщиця відповіла неквапливо.

— Ні пива, ні води. Можна вина.

І моряк, і дядечко одночаспо скривилися.

— То беріть горілку, — радила продавщиця.

Чоловіки промовчали. Продавщиця вже дзвеніла посудом. Сергійко зітхнув.

— А для хлопчика у вас солоденького не знайдеться?

— Є шампанське.

— Ну, до шампанського він ще не доріс, — засміявся моряк.

— Візьміть для дитини пончик.

— І то закуска.

Чоловіки, кривлячись, випили, смачно крякнули. Закушували втрьох.

Моряк дивився туди, де кушпелили морську гальку галасливі юнаки і дівчата.

— Ми їм не створили умов… — пробубонів сердито. Довгий дядечко охоче підтримав розмову.

— І це сказано перед лицем отих сорока трьох…

Він кивнув головою на монумент, обнесений морським ланцюгом.

— Не сорока трьох, а сорока двох, — поправив моряк.

— Написано — сорок три.

— Сорок третій — це я.

Сергійко забув затулити ротика. Він ще ніколи не бачив людини, яка вийшла з могили. Вичікувально дивився на дивного моряка і довгий дядечко. А той звернувся до продавщиці:

— Ще по сто.

Потім вони наблизились до монумента. Засмаглим пальцем моряк ткнув у одне із позолочених прізвищ:

— Живого поховали. А я топчу землицю.

— То ж як? Помилка, чи що? — закліпав очима дядечко.

— Та не дуже щоб і помилка…

І людина в морській тільняшці повідала неквапливо:

— На світанку ми тут висадились десантом. І відразу ж напоролися на фашиста. І закипів на цьому березі смертельний бій. Та сили в нас були нерівні. І позиція — не вигадати гірше. Притиснули нас до моря — хоч-не-хоч — вмирай, моряче. І ми померли. Всі до одного. Усі сорок троє…

Він схилив до грудей сивіючу куштрату голову. Сергійко так і не доїв свого пончика. Він намагався уявити собі той далекий бій на цьому березі і те, як умирали сорок три моряки. І оцей чубатий з синюватим якорем на могутній руці.

— Фашисти наказали людям з сусіднього хутора нас поховати. І нас в оцій могилі схоронили. Тільки мене не поклали до ями. Дівчина одна тутешня серця в мене дослухала… Ну й занесли вночі у гори, виходили…

— Дива… — кивнув сухим підборіддям дядечко.

— Нічого дивного. Просто серце в мене було волове. Фашист кулями всього зрешетив, а я взяв та й вижив.

Сергійко знав, що таке решето. Воно все в дірочках. З острахом дивився на чорні цяточки по обличчю і на руках у воскреслого із мертвих моряка. І уявляв собі, як колись на тих місцях кривавились рани.

— Коли взяти практично, — знову заговорив незрозумілою мовою дядечко, — то жоден народ не здатний витримати того, що пережили ми. Нас стріляли і палили, а ми ось живі. Може, ще по маленькій?

Моряк довго нічого не відповідав. Щось думав. Потім рішуче мотнув сивіючою чуприною.

— Та в мене ще діла.

— Тут живете чи проїздом?

— Тут. Куди ж звідсіля податися? Тут мої братішки. І та, що від смерті врятувала. Виноград ростимо…

— Не завадило б задля знайомства…

У моряка, видно, було м'яке, товариське і добре серце. Вони швидко опинилися знову біля прилавка. Сергійкові там було робити нічого. І він підійшов ближче до постаменту, торкнувся пальчиком золота букв. Саме в тому місці, де було виписане морякове прізвище.

Він розпізнав усі до одної висічені тут літери. Але скласти до гурту їх не зміг.

А тут саме біля недалекого причалу глухо крикнув блідо-голубий морський катер. По сходні сунули на берег пасажири. Ті, хто мав від'їздити, стояли поодаль купкою. Сергійко забувся про все. Навіть не оглянувся на дядьків, що саме стукнули склянкою об склянку. Вибриком подався до причалу. Адже ж там гойдався на хвилях найсправжпісінький морський катер. Коли то ще буде нагода побачити його так близько?

Дерев'яна похідня оголилась. На неї ступили перші пасажири.

За якусь хвилину в тісний людський гурт протиснувся й Сергійко.

ДО НЕЗНАЙОМОГО БЕРЕГА

— Приготуйте квитки!

Квитки? Соргійко знав, що часто без квитків людині не обійтись. Але ще краще розумів, що йому ніяких квитків і ніде не потрібно. І в трамваї, і в тролейбусі він завжди їздив з мамою чи бабусею без квитка. Він вважав усі ті квитки дивною грою дорослих. Підходить людина до віконечка, подає гроші, а взамін одержує тонісінького папірчика. Ну що з нього, з того папірця? Навіть у садочку ніхто, окрім дівчаток, у таку гру не грається. А дорослим це до вподоби.

— Пред'являйте квитки, громадяни!

Хай пред'являють, хто хоче, а Сергійко навіть у кіно проходить, міцно тримаючись за мамину руку.

Це був найсправжнісінький морський катер. То лише здаля він здавався таким манюнім. А насправді був от-т-та-ке-лезиим, майже несходимим.

Сергійко сміливо прошмигнув повз широкогрудого матроса, що однією рукою підтримував довгу жердку, за яку чіплялися руками пасажири, а другою забирав зеленкуваті квиточки. На Сергійка він не звернув ніякої уваги. І той аж постояв якусь хвилину, пройшовши на судно. Кривдно стало: в усіх питає про квиточки, а в нього й не подумав. Та швидко зміркував, що кривдитись нічого, що то краще, коли не запитали. Поважно, озираючись, почимчикував палубою.

Його серденя тріпалось горобчиком. Це ж подумати тільки! Він, Сергійко, — на справжнісінькому морському катері. І прокатається по найсправжнісінькому морю, про яке кожного вечора співають на березі хлопці й дівчата, доводячи, що воно найсиніше в усьому світі. Жаль тільки, що ніхто з садочка того не побачить. От би здивувались. Але куди їм до катера! Хай собі пісочком пересипаються, хай курячого бога розглядають, того, що Юлька відняла…

На лавах, світло-жовтих, вичовганих штаньми, розсілися пасажири, їх було не так уже й багато. Можна б ще стільки вмістити. І Сергійко осудливо поглядав на людей: а товпились так, ніби їм місця не вистачить. Одна бабуся з корзиною мало його зі походи і в море не зіпхнула.

А горішня палуба була й зовсім не заселена. Ступивши туди, Сергійко відразу здогадався, чому вона порожня, — гаряче сонце так розжарило металеву обшивку, що вона мало не плавилася.

Таких, як Соргійко, на катері було чимало. Були ще зовсім маленькі,— вони вередували, дерлися до матерів на руки, — а були й досить самостійні. Та Сергійко розумів, що вільним козаком був тут він один. Усіх інших матері вели за руки, кричали на них, щоб не перевисали за борт та не відходили далеко. І малі боягузи не зважувались робити те, що їх так приваблювало. Тільки він, хизуючись своєю незалежністю, вільно гасав по судні. Де хотів, там і лазив, куди бачив, туди й забирався, чим цікавився, на те не дивився. І на нього вже звернули увагу:

— Чий це тут шибеник вештається? Хотіла б я побачити його маму. Куди ж ти поліз, оглашенний? В море звалишся, буде харч рибі.

Сергійко не зважав на ті докори, вдавав, що це його не стосується. Але все ж перебрався в інше місце. Краще зникнути з очей турботливих бабусь. Він їх знав — в них не було іншої роботи, як допікати малечі.

Ні, він не збирався сидіти на одному місці, скніти, як усі оті боягузики. їм би тільки маминих рук триматися. А він совав свого носика, куди треба і не треба.

Катер бурунив морську гладь. Кипіло позаду біле, пузирчасте охвістя. Палуба хилилася то в один бік, то в другий. Але Сергійко на те не зважав. Знав, що не перевернеться. Уважно роздивлявся ту кипінь, ждав — а чи не побачить зблизька дельфіна або хоч велику рибину.

І тільки тоді, коли підняв голову та глянув на берег, трохи був розгубився. Катер уже відійшов далеко у море, берег загортався в сизий туман, хитався і помітно втікав назад. Занило було коло серця — а як же він тепер назад повернеться, як свій садочок знайде? Та в цей час згадав про свої чарівні камінці і забув усе. Роздобув курячого бога з найбільшою дірочкою і приклав до ока. І знову потрапив у казкову країну. Перед зором хитався, мов у тумані, сіро-зелений берег, миготіли бронзово-червоні людські постаті, біліли надзвичайної краси споруди, і все воно то поринало в морську глибінь, то знову злітало до самого синього неба.

І не запримітив, як біля нього зібрався гурт цікавих. Стоять мовчки, дивляться на нього заздрісно, розуміють, що він бачить щось надзвичайне. Але турбувати його ніхто не насмілився. Побачивши ровесників, Сергійко, мов равлик, згорнувся, міцно затиснув у кулачку курячого бога.

— Дай зирнути…

— Ага…

— У, жаднючий…

За хвилину Сергійко вже на верхній палубі. За ним були потяглися й цікаві, але швидко опам'ятались. Грізні окрики матерів звели нанівець їхню цікавість. Сергійко знову вільно розгулював по катеру. Аж поки не напав на штурвального моряка і надовго прикипів до одного місця.

Залюбувався його рухами. Цьому морякові, з його твердокам'яними бугристими м'язами на руках, з його жилавою засмаглою шиєю, з чіпкими широкими долонями, не кружальце б оте крутити, а на килимі з найвидатнішими силачами світу боротись. Правда, Сергійко на тонкощах спортивної боротьби не розумівся, отож його не здивувало, що цей силач займається такими дитячими іграшками. Ні, він навіть не подумав, що те колесо легко крутити. Йому здавалося, що морячок власними руками вертить, як йому хочеться, усім важким катером. І тільки добре приглядівшись, зрозумів, що крутити отим коліщам не так уже й важко. І він зумів би так.

Вагався-вагався і таки ж не стерпів, запитав:

— Дядю, а крутити важко?

Штурвальний неквапливо повернув до нього бровасте юне лице. Воно було привабливе і добре. Сергійко відчув — то тільки навмисне морячок хоче показатися суворим. І той справді засвітив хитро зубами:

— Більш як важко — просто неможливо. Сергійко не знав — вірити чи не вірити.

— А ви ж крутите?

— Кручу, — зітхнув штурвальний. Зітхнув і Сергійко. Зізнався щиро:

— А я не покрутив би.

— Куди там! Ти ж не моряк.

— А коли виросту, то буду моряком.

Штурвальному ті слова прийшлися до серця, ласкаво зиркнув на майбутню зміну, похвалив:

— Молодець, хлопче.

Сергійко, який досі переконував усіх, що буде тільки шофером, тепер вирішив, що буде моряком і ніким більше. І просто дивувався, як це він так довго не визначив свого справжнього покликання. Теж мені робота — шофер! Бігай по дорогах, здіймай куряву. Хіба ж можна рівняти шофера до оцього бровастого хлопця?

І йому так захотілося, якщо не покрутити, то хоч потриматись за дивовижне колесо, що аж не міг на одному місці встояти.

Тепер бачив — зовсім не важко його крутити. Просто граються морячок отим чорним бубликом.

— А я теж крутнув би… Я сильний.

— Що б ти крутнув? — з подивом скосив око морячок.

— Колесо.

— А чого ж…

Але все-таки морячок був зовсім не здогадливий. Згоджувався, хвалив і визнавав Сергійкову силу, а колеса йому не давав.

Катер тим часом, описавши дугу на морській рівнині, обігнув високу гору, що висупулась далеко в море, і почав наближатись до берега.

— А приторкнутись до нього можна?

Морячок прочитав у Сергійкових очах таке непереможне бажання, що нарешті змилостивився.

— Торкайсь. Тільки не розтрощи.

Сергійко побожно обняв тонісінькими пальчиками гарячу дужку штурвала.

Лише тоді, коли катер рішуче попрямував до незнайомого берега, морячок враз насупив брови, безцеремонно почав випроводжати свого помічника.

— Полундра! Марш, браток, до матері, бо перепаде нам з тобою, братішка.

— Не перепаде…

— Ходи, ходи, хлопче, подалі від гріха, зараз швартуватись будемо.

— Як швартуватись?

— От ще салага, не знає, як швартуватись…

Почувши незрозумілі слова та побачивши непідробне невдоволення на обличчі штурвального, Сергійко зітхнув і неохоче поплівся на палубу.

Катер збавив хід і став готуватись до швартування.

ЛОВИСЬ, РИБКО…

Берег був незнайомий і якийсь чужий. Гори, які Сергійко бачив здалека, важкою брилою повисли над морем. Де-не-де зіяли ущелини, звивисті стежки вели кудись на золотаво-зелені схили. На вузькому пляжі, заваленому товстим шаром сірої гальки, грілись на сонці пляжники. Але навіть це не придавало берегові схожості з тими місцями, де розташувався Сергійків дитсадок.

Опинившись на березі, хлопчик розгублено огледівся. Все тут було суворе і гнітюче. Тільки море хлюпотілося ласкаво та камінці шурхотіли по-домашньому. І здалося Сергійкові, що він подо-лав тисячокілометрові простори і що тепер вороття до рідного садочка йому вже не буде. І защеміло серце, і сльози мало не закапали з очей. Та вчасно пригадались усі ті образи, яких він натерпівся в садочку. Сльози розтанули, не встигнувши навернутись.

Нічого, хай тепер пошукають Сергійка, хай поплачуть за ним трохи…

На цьому пляжі, мабуть, так само, як і на всьому Кримському узбережжі, охочі до знахідок мляво перебирали камінці. Відшукували сердоліків та аметистів, найчастіше вважаючи звичайне каміння за коштовності. Винишпорювали курячих богів, без яких запеклому пляжникові просто не лежалося на березі. В багатьох юнаків і особливо дівчат гойдалися на шворках ніздряві знахідки.

Зітхнувши, Сергійко рішуче всівся на купу гальки. І забувся про все. Ні, йому таки до біса сьогодні щастило. Та, видно, й берег цей — невичерпне джерело курячих божеств. Що не копне, що не придивиться, а воно, гляди, й з дірочкою. Ніби й зовсім недовго копався, а вже кишеня так виповнилась, що аж трусики зсувалися з сухих крижів. Час від часу зважував у руці свої скарби. Був перекопаний, що такому багатству позаздрив би кожний, володар таких коштовностей почував би себе найщасливішою людиною в світі. Сергійко й намагався бути щасливим. Але якийсь незрозумілий неспокій все частіше закрадався в серце.

Причину цього настрою він збагнув тільки тоді, коли, звівши очі вгору, побачив на велетенському камені мальовничий гурт хлопців та дівчат. Вони смачно вминали чорний хліб з червоними, як жар, помідорами. Ще й присолювали їх щедро. Сергійкові аж дух захопило, животик враз притягнуло до спини. Йому так захотілось їсти, що коли б хто сказав: «Віддай за один помідор усіх своїх богів», — він розстався б з ними, не задумуючись.

Ноги самі привели його до веселого юнацького гурту. Жадібно дивився на чужі, озброєні помідорами й хлібом руки і мовчав. Його не помічали. Вминали оті червоні дари природи, пересміювались, а на Сергійка ніхто й не глянув. А може, то й навмисно не хотіли дивитись. Бо варто лише було кинути один погляд, і відразу стало б ясно, що необхідно поділитися їжею з цим хлопчиною.

Побачили тільки тоді, коли був уже запханий у рот останній помідор і останній окрайчик хліба. На камені валявся тільки зім'ятий папір, в який загортали їжу. Юнаки й дівчата з галасом кинулись до моря, а грайливий вітер поволік ту обгортку кудись безвісти.

До глибини душі ображений, Сєргійко чвалав берегом. То тут, то там люди щось жували. Ліниво, знехотя. Ніби навмисне заповзялися дратувати Сергійка. А він ішов і картав сам себе за те, що в час сніданку не поїв манної каші. І сердився на Вову, який навмисне розмазав манку на спині в кота Котофейовича. І ще твердо вирішив більше ніколи не відмовлятися від каші. І не лише від каші, а від усього, що йому подаватимуть. І хліб їстиме з маслом, і добавки проситиме.

І Вовці більше не дозволить розтринькувати манку на всяких там котів. Все одно Котофейович тільки розкидає її по їдальні.

Йшов, а перед очима то суп запашний колихався в тарілках, то макарони біліли, то червоніли стиглі помідори. Хліб височів у плетених корзинках, топко нарізаний. І Сєргійко щиро пожалкував за тим, що так необачно втік із садочка. Можна було в комірчині у бабусі Насті посидіти. Не дуже воно й тхнуло там мишвою. Призвичаївся б. А в час обіду непомітно вислизнув би зі схованки, схопив би шмат хліба та й знову б сховався. А може б, його і знайшли там, вибачились, попросили б, то він би й вийшов. І тьотя Люба більше б його не дражнила.

При згадці про тьотю Любу ще більше захотілося їсти. І навіть образа на неї зникла. Мабуть, вже вона там наплакалася та нажурилася. Вистачило б з неї. А так недобре виходить: і солдат їй не пише, і він, Сєргійко, втік. І камінця того, що Юлька відняла, йому вже зовсім не жалко. Без нього в Сергійка від камінців кишеня тріщить. Та хіба ж такі, як той? Є в нього тепер які завгодно. І більші, і менші. Попелясті і чорні, смугасті і димком покриті. Різні є. А їсти все одно хочеться…

Зупинився під височенною сірою брилою, що випинала свої груди над самим морем. І на нього враз війнуло живим чадним димом та пахнуло смачно вареною рибою з перчиком і лавровим листом. Він ледь стримав себе, щоб не заскімлити від нестерпного голоду.

Рибалки розливали золотисту рибальську юшку. Під чорним закіптюженим казанком курились обвуглені головешки, в казані вирувало смачне шумовиння. Варена риба витріщалась на білий світ круглими, як намисто, очима, мабуть, дивувалася: чому то небо таке високе та блакитне і як то сталося, що вона потрапила з прохолодного моря в цей киплячий казан. А може, вона дивувалася, побачивши зніченого Сергійка, який не мас сили відвести очей від окатої вареної риби?

Рибалки — а їх було з десятеро — розлили по великих металевих мисках юшку, взяли до рук по величозному шматку хліба і припали до їжі. Сергійко всівся поблизу на круглому, схожому на велетенський качан капусти камені та прикипів очима до їдоків. Забував навіть ковтати голодну слину. Хоч і мав неоціненне багатство — повну кишеню чарівних камінців, а був найсправжнісіньким жебраком. І щоб трохи забути про голод, дістав з кишені найбільшого бога, приклав до ока та й вирішив роздивлятися казкову далину. Але перед очима весь час тільки парували миски з юшкою, то відкривалися, то закривалися роти, старанно працювали щелепи, чулося гучне сьорбання, вдоволене сопіння та побрязкування ложок об металеві миски. Як навмисне, ні морська далечінь, ні краса Кримських гір, ані казкові кораблі на обрії не хотіли потрапляти Сергійкові в очі: видно, вони втратили свою магічну силу. Перед ним, знай, глипала білими, схожими на курячих богів очима величезна риб'яча голова…

Сонце тим часом над самим обрієм пірнуло за довгу, схожу на велетенську білорибицю хмарину. Хмарина засвітилась, ожила. А море спохмурніло, набрало якогось голодного суворого виразу. Навколо стало незатишно і сумно.

Рибалки вишкрібали миски, чиїсь руки вже тяглися по добавку. Дерев'яна ложка підхопила велику голову з нерухомими білими очима. Курячий бог біля Сергійкового ока змокрів, дірочку затягло туманною сивою плівкою. Сергійко безнадійно поклав гостре підборіддя на гострі подряпані колінця.

— Гей, хлопче, — почув він басовитий голос, — юшки хочеш? Підвів голову. На нього допитливо дивився зморшкуватий дідусь. Очі в нього були насмішкуваті, а руда борода колюча і важка. Такі дідусі вміють тільки жартувати, а риби не дають. Проковтнув густу слину і потупив оченята.

— Твоя мама юшку варить?

— Ні.

— Мабуть, юшка тобі не до смаку?

Сергійко бачив — насміхаються. Сумно схилив голову.

— Давай, хлопче, до гурту, приставай до рибалок — не пожалкуєш…

Було схоже, що дідусь по-справжньому запрошував до рибальського обіду. В хлопця обнадієно засвітилися очі.

Дідусь звівся на дебелі ноги, дістав головою мало не до неба, повільно, занадто повільно попрямував до води, сполоснув у морі миску. Потім налив з казана юшки. Неквапливо повернувся до Сергійка, поставив перед ним. Подав ложку і великий шмат хліба.

— Їж та рости великий.

Сергійко вдячно блиснув на дідуся очима. І відразу ж упявся зубенятами в жорстку, чорну шкуринку, потягся ложкою до миски.

— А що треба сказати? — озвався хтось із рибалок.

— Спасибі…

— Спасибі потім скажеш. А приступаючи до юшки, рибалки кажуть: «Ловися, рибко, велика й маленька».

Сергійко розумів жарти. Але на хвилину затримав ложку на півдорозі до рота. Гостро зиркнув на рибалок.

В них сміялися самі очі. Вголос ніхто не засміявся. Бачили голодний блиск хлопчикових очей і худенькі тремтячі руки.

Ніколи в житті він не їв такої юшки. І риби такої солодкої та запашної не куштував. І хліба такого пухкого та ситного не перемелював у роті. Ніде, ні вдома, ні в садочку не вміли так варити. Пильнував миски, ніби боявся, що хтось зараз у нього її відніме, не дасть доїсти. Тільки потім збагнув, що його прийняли до свого гурту хороші люди, чорноморські рибалки, нагодували і ждуть від нього подяки. І йому захотілося одного — не зостатись перед ними в боргу, відплатити за щедрість і добро — добром.

Наївшись, крадькома зиркнув на рибалок. Вони вже покурили і почали братися за діло. Велетень-дідусь стояв біля баркаса з веслом, його помічники змотували якесь причандалля, вкладали свої пожитки в старі потерті торбини. Зрозумів — рибалки збираються в море.

Сергійко в одну мить вирішив, що не буде він ні шофером, ні льотчиком, ані навіть штурвальним на катері, а стане звичайним чорноморським рибалкою. Ловитиме разом з цими щедрими і добрими людьми рибку «велику й маленьку» і щоденно їстиме отаку смачненьку юшку. Поспішно підійшов до моря, так само, як це робив дідусь, сполоснув у воді миску, витер її почорнілим від кіптюги рушником, подав дідусеві.

— Спасибі, дідусю, — подякував чемно.

— Рости дужий, — поважно побажав дідусь.

— Як воно рибальська юшка? Припала до смаку? — цікавились рибалки.

— Смачна.

— Ото ж бо. Правда ж, не куштував такої?

— Ні-і-

— Вступай до нашої артілі — щоденно їстимеш, ї як вони здогадались про Сергійкове рішення?

Рибалки дружно взялися за моторки, поспускали їх на воду. Сергійко й собі силкувався, вертівся під ногами. Він тепер рибалка і мусив робити те, що й усі рибалки. Тим більше, що ця робота йому дуже подобалась.

Сонце вже над самісіньким обрієм виглянуло з білорибиці-хмари, і море знову заграло золотаво і весело. Тепло і радісно було в Сергійка на душі.

Рибалки сміливо забрідали в море, вскакували в хисткі моторки. Сергійко рішуче кинувся за ними і спробував перевалитись через високий борт у човен.

— Ти й справді зібрався в море? — сміявся очима дідусь.

— Еге ж…

— Ні, внуче, ти вже лишайся на березі, бо мама лаятиме. А ранком прибігай на юшку. Трохи підростеш, а там і в море підемо.

Сергійко не образився. Він і сам знав, що не доріс іще до справжнього рибалки. І що то його жартома запрошували до рибальського гурту. Вони — дорослі — завжди жартують з малих.

Слухняно вибрів на берег. Моторки дружно звернули, збурунили біля берега воду, подалися в синє безмежжя.

— Приходь завтра, — ще раз запросив Сергійка дідусь.

Сергійко не відповів. Прощально змахнув рученятами і скрушно зітхнув.^Чому ж завтра? Він і сьогодні їх тут діждеться. Стерегтиме рибальське вогнище. Напевно не кожен рибалка починав свій шлях із сторожування біля рибальського вогнища, яке поволі згасало.

З ЛЮДЬМИ — НЕ ЗАСУМУЄШ…

Веселою ватагою вони вивернулися звідкілясь із ущелини, з'явились несподівано, — коричнево-чорні від засмаги та пилу, що сірим шаром заліг у них між лопатками, в густих патьоках поту, що смішно поорали юні, білозубі обличчя. Вони були давно не' стрижені і не доглядені матерями, але зовсім не схожі на отих бородатих нехлюїв, яких недавно бачив Сергійко біля кіоска «Пиво-води».

На ходу зривали з сухорлявих ніг штани, недбало кидали на гарячу гальку своє м'яте-перем'яте шмаття, з переможним криком та перегуком бігли у море і відразу ж занурювалися з головою у тиху вечірню воду. За хвилину пляж, спорожнілий під вечір, перетворився на метушливий комашник. Ніби не два-три десятки їх тут плюхалось та відпирхувалось у солонавій воді, а цілі сотні, а може й тисячі. В усякому разі Сергійкові здавалося, що їх було тут безліч.

Сергійко відразу ж забув, що добровільно узявся сторожувати біля рибальського вогнища. Тепер він наївся, і все навколишнє знову прибрало свого звичайного вигляду. Неймовірно красиве було сонце. Воно вже майже досягло морської рівнини. Зупинилось нерішуче, сором'язливо оголене, роздумувало — може, й собі скупатись у морській безодні? М'яке, якесь по-особливому тепле проміння освітило високі гори, кинуло темні тіні на урвища та провалля, кущі і трави на полонинах із зелених стали золотими. Ані вітерець не подихне, ані хвилька на морі не сплесне. Тільки біля берега зелена-зелена, аж якась загусла вода ліниво хитається. Та ще далекий корабель застиг на обрії — ніби задрімав у надвечір'я.

Камінь, схожий на качан капусти, був теплий, аж, здавалось, м'який. І Сергійко, вмостившись на ньому з ногами, відпочивав, здивовано оглядаючи неймовірно прекрасний навколишній світ. Згадав про свої скарби, приклав до ока курячого бога. І вже не міг відірватися від того, що бачив. Навколишнє перетворилося в неймовірний казковий світ. Все було таким, як у кіно, і навіть ще кращим. Без камінця ти бачиш відразу і море, й гори, і сонце, і кораблі, і чайок у піднебессі, і людей, що бовтаються в бархатистій воді. А дивишся через камінчик — і все те стає зовсім іншим. Перед очима з'являється то один предмет, то другий, схожий на прекрасну, небачену в житті картину. Розглядав усе те з такою ретельністю, що боявся навіть дихнути. Адже він проникав у щось незвичайне, незбагненне, прекрасне і недоступне для іпших. Він навіть жалкував, що всього цього не бачать ані Вовка з дитсадочка, ані Юлька, ані всі інші. Шкодував навіть, що тьоті Любі не міг показати, що бачив сам. Дивився і жалів тих, хто лише носив курячих богів на шиї, ждучи якогось дива, а не розглядав крізь них світ. І нікому не спадало на думку, що богів не на шворці треба носити, а дивитися крізь їхні дірочки на все, що тебе оточує.

Юнаки і дівчата веселою ватагою плюскотілися в морі. І галасували так, що навіть гори порушили свою мовчазну зажуру, гомоніли глухуватим таємничим відлунням.

Сєргійко націлився на них своїм богом. І вже не відводив його. Вони купалися з невтомною молодечою грайливістю, притоплювали один одного до самого дна, відпирхувались, зіпали, плювалися солоною піною, задоволено ухкали і вигукували щось незрозуміле. Найвідчайдушніших підіймали на сплетені руки, розгойдували, підкидали високо вгору, і вони під переможні гуки глибоко пірнали у кипучу піняву, надовго ховались під водою. Картина була така незвичайна, все перепліталося в такий клубок, що Сєргійко не міг усього того схопити одним оком і зрозумів, що навіть курячий бог безсилий показати йому все, що треба було бачити. І він його сховав до кишені.

Йому самому захотілося в море. Сьогодні він ще жодного разу не скупався. В садочку їх купали примусово: звеліла тьотя Люба і — хочеш чи не хочеш — лізь у воду. Заходили, звичайно, у море неохоче, ойкаючи та відбрикуючись. Зате, коли доходили смаку в купанні, їх відразу ж витягали на берег. Так жодного разу він і не накупався досхочу.

Тепер ніхто його не виганяв з води. Сєргійко, дивлячись на старших, дзигою вертівся поблизу берега, бризкався на всі боки. Забродив якнайдалі, аж по самісіньку шию, зиркав на хлопців та дівчат і, переможно звискнувши, починав енергійно гребти руками, бовтати ногами, всіляко показуючи, що й він уміє не згірше їх плавати. І сміливо пірнав, ставав руками на дно, перекидався через спину, зблискуючи над водою тонкими ноженятами. З його їжачка весь час дзюркотів зеленкувато-срібний струмінь, солонкувата волога щипала очі, не раз і ковтнув гіркої водиці. Вже й сонце, дивлячись на Сергійка, занурилось у море, а він все бовтався та викупувався, бо вперше доскочив такої неймовірно приємної купелі.

Юнаки та дівчата якось непомітно вибрались на берег. І притихли. І гірські ущелини замовкли теж.

Сєргійко опам'ятався лише тоді, коли помітив, як над берегом звився вгору коричневий м'яч. Закружляв над мокрими юнацькими головами, глухо застогнав, бо його били азартно і нещадно.

Любив Сєргійко м'яча. Тільки вгледів його, і вже він йому запах знайомо сухою сирицюватою шкірою. Відразу вода стала не такою приємною, і він поспішно вибрався на сухе. Здригаючись від вечірньої прохолоди, почав слідкувати за грою. М'яч ніби пустував із гравцями. Частенько залітав то вправо, то вліво, інколи навіть м'яко плюхався у воду і радісно плигав по морській гладі. Сєргійко мовчки зголосився подавати його гравцям.

І вони відразу ж звикли, признали Сергійка своїм помічником. Варто було хлопцеві загаятись на одну мить, і вже кричали:

— Гей, малий, подай м'яча!

Охоче, навіть з погордою, Сєргійко виконував свої добровільні обов'язки.

Награлися вже тільки тоді, як хмара з червоної стала світло-рожевою, майже розстала в синьому небі. Повсідалися на каміння захекані, вдягалися неквапливо. Він і собі натягнув на посивілі від морської солі плечі зім'яту майку. Вертівся в гурті, мов увесь час жив з ними.

— Тебе як зовуть, хлопче? — запитав парубок з непокірним білявим чубом і веселими очима. Коли грали, він найчастіше погукував на Сергійка. Та й на інших. Видно, був серед них за найстаршого.

Сєргійко відразу визнав авторитет цього парубка. За його чуприну непокірну. За рухливі м'язи на довгих засмаглих руках, за те, що жодного м'яча, який пішов у його сторону, не промазав.

— Тут живеш недалеко? — розпитував парубок, мов дорослого.

— Я стережу… — згадав нарешті про свій обов'язок Сєргійко. Парубок зацікавлено озирнув узбережжя.

— Кого стережеш?

— А ось…

Сєргійко вказав самим підборіддям на погасле вогнище.

— Твій батько рибалка?

Сєргійко заперечливо мотнув їжачком.

— А хто ж тобі велів стерегти?

— А я сам…

— Обрав ти собі роботу, — усміхнувся парубок. — Краще пішли з нами в гори…

В парубка грайливо засвітились зіниці. В Сергійка теж спалахнули вуглинками очі.

— …Які там груші, а який виноград. І головне — нічий. І дикий, і не дикий. їж досхочу, поки оскомину наб'єш.

Сєргійко зиркнув на рибальське вогнище, і воно йому здалося холодним і чужим. Надто вже заманливо говорив парубок. Але Сєргійко не міг так швидко відмовитись від своєї обіцянки. Нелегко йому було зрадити рибалок, а особливо хорошого дідуся. Зітхнув тільки, потупився. Не відповів парубкові.

Мовчазні гори кинули важку тінь на морський берег. Він став тихий та порожній. Юнаки і дівчата, пересміюючись та перемовляючись, потяглися стежкою у вузьку ущелину. Останнім ішов чубатий парубок.

Сергійко з жалем дивився їм услід.

— Ви ще прийдете? — гукнув навздогінці.

— Обов'язково! — відповів дзвінко парубок. І мовчазні гори глухою луною ствердили його обіцянку.

ЧИ МОЖЕ ЛЮДИНА ЖИТИ ОДИНОКОЮ?

Кримський вечір неквапливий. Ще довго опісля того, як сонце сяде за гори, по-денному синіє й проміниться небо. І зорі не поспішають спускатись донизу. І прикордонники не засвічують своїх яскраво-сліпучих прожекторів. Тільки море в такі години хлюпоче голосніше, шумить безперервно, тихо ворочається десь у глибииі, мов перед сном людина.

Пляж холодіє, і на ньому залишаються тільки поодинокі любителі вечірнього купання. Вони поквапливо бурунять морську гладінь, нирхають голосно, мов коні. Довго не затримуються у воді, теж якось поспішно витираються на березі досуха, вдягаються і йдуть кудись у невідомість.

Озирнувшись, Сергійко побачив, що залишається на всьому березі самісінький. Хоч ще подекуди й бовваніли людські постаті, та було видно — довго вони тут не затримаються. Від рибальського вогнища повіяло неприємним гаром і холодочком. Для чого стерегти те, що втратило живу силу, стало нікому не потрібним? От коли б у нього були сірники, то він розклав би тут багаття. Таке, щоб рибалкам було видно в морі. Тоді інша справа. А так… І де він тут спатиме? Хіба на оцьому схожому на качан капусти, вже холодному і аж якомусь слизькому камені примоститися? А до того ж — хіба йому хто наказував стерегти оце холодне попелище, в якому неприємно чорніли недогарки та недотліле вугілля? Рибалки вирішили, що він живе тут поблизу, і просили навідатися завтра. А стерегти…

Сергійко неспокійно снував біля погаслого вогнища. Коли він лишиться тут, то мусить спати на оцьому токовиську, вибитому рибальськими коліньми. І гаряче багаття не зігріє його напівголих плечей.

Чорні тіні росли, простягали волохаті лапи з усіх ущелин, лякали Сергійка своїми ведмежими обіймами. Сергійко зовсім не був боягузом. Але й залишатись далі тут не міг. Очевидно, тому, що людині неможливо жити в одинокості. Вона завжди повинна бути близько біля людей. А особливо тоді, коли людині навіть ще не настав час ходити до школи.

Останні пляжники зникали за кам'яним виступом. Може й Сергійко потягнув би за ними. Та, глянувши вгору, помітив, як на освітленій легеньким зоряним світлом поляні, мов журавлі в ірій, ланцюжком спиналися вгору люди. Йому навіть здалося, що він розпізнав отого чубатого юнака. І згадалось, як він кликав іти за ним у гори. Туди, де смачні груші і ще смачніший нічийний виноград. Той, що його можна було їсти скільки завгодно.

Сергійко не знав, хто ті веселі юнаки і дівчата. Він знав одне: вони вміло граються м'ячем, безстрашно купаються в морі, сміються і жартують. Значить, вони хороші люди. Коли виросте, то й він обов'язково буде таким.

Сергійко забув і про рибалок, і про погасле вогнище. Відчув потребу бути біля людей, і це примусило його діяти і діяти негайно. Самі ноженята понесли його на ту ледь помітну стежку в чорній ущелині, якою пішли в гори веселі хлопці та дівчата.

На землю падала ніч. Особливо це було помітно тут, в ущелині. Пообіч до самого неба підіймались важкі скелі, небо відразу збіглося в смушину, але Сергійко на те не зважав. Стежка була видимою навіть у темряві, і він старанно ловив її ноженятами. Вона вилась і кружляла між камінням, понад стрімким і страшним урвищем. Внизу чути було, як дзвеніла і шепотіла гірська річка. Удень тут Сергійко й ступити побоявся б, голова б йому замакітрилась, коли б зирнув униз. А так нічого. Не бачив у нічній темряві тієї небезпеки.

Час від часу чув приглушений сміх, далекі вигуки і навіть окремі голоси. Був переконаний, що то говорили юнаки, які його кликали з собою. І не йшов, а тупцювався у бігу, намагався догнати людей, і те старання проганяло від нього почуття самотності.

Йшов і ліз угору довго. Вже чорні скелі помітно понижчали. І небо стало ширшим і вищим. І море вже не гомоніло. Інколи він бачив його неосяжну блискучу гладінь десь далеко внизу, немов у казці. Воно було широким і безмежним, таким, яким його ніколи не бачив Сергійко. Але дивитись на ті нічні красоти не було часу. Він навіть не зважав на червоні та зелені вогники, що хиталися десь у морській безодні. Не помічав і поодиноких червонястих вогнів, що то там, то тут прокльовувались крізь товщу ночі в глибині гірських ущелин. Чув, як собаки десь валували глухо, по-вечірньому, як озивались вівці жалібно й ніжно і, здавалось, дуже близько, чи то на горі, чи десь унизу, в самому проваллі.

Зупинився захеканий. Довго наслухував. І вперше подумав, Що йде не тією стежкою, що йому тепер ніколи не наздогнати хлопців і дівчат і взагалі не вийти з цього темного громаддя чорних гірських вершин. І може, був би заплакав з розпачу і горя, та саме в цей час десь там унизу, в чорному мороці, щось раптово спалахнуло сліпучо, в небо стрільнули такі яскраві і гострі вогневі мечі, що він забув про свій страх і розпач.

Прикордонники просвічували прожекторами море. Мов лікарі, пильно оглядали на морському тілі кожну складку. Неквапливо і впевнено вели понад золотисто-казковим простором моря про-жектори-мечі, і Сергійко якийсь час любувався їхньою роботою. Йому стало зовсім не страшно. Коли тут десь поруч прикордонники з отакими сліпучими свічадлами, коли чути юнацьку пісню неподалеку, то чого ж лякатися Сергійкові? Хіба він один? Навколо ж люди. Свої, рідні люди…

Тихо в горах. І пісні замовкли. І голоси затихли. Тільки вівця глухо відповідала на верескливе мекання ягняти. Але в якій стороні вони мекали? Чи отам, в ущелині, де затиснулось людське поселення і світило звідтіля жовтавим разком тихих вогників? Чи, може, за купою оцих густих колючих кущів, чи за важкою крутою горою?

В небо висипали, мов горох, великі зорі, миготіли весело, ясно. А внизу, в морі, тьмяно хиталися їхні відблиски, переморгувались, дражнилися з небесними. На хвильку Сергійкові здалося, що ніякого там моря внизу немає, що там теж простяглося небо. І що він забрався на таку вишину, від якої вже рукою подати до самих зірок.

Любуватися, роздумувати не мав часу. Він зірвався з місця та знову бігцем подався вгору, пильнуючи білої смужки-стежки. Дряпався об кущі, не зважав на біль, на втому.

Коли ти зблудив, коли ти в розпачі — тоді найкраще не йти, а бігти. Коли біжиш — нема часу на роздуми. І він біг, ледь переставляючи ноженята, розмахував руками, обминав важкі холодні валуни. Уникав чіпких лап глоду, біг, ждучи весь час дива, вірячи в те, що диво станеться, що все буде добре, що він щасливо подолає оцю безкінечну стежку.

І Сергійко не помилився. Кущі раптом розступилися, розвіялись, мов густий дим, схитнулась перед його зачарованим зором золотава поляна. А посеред поляни — червоне, як сонце, вогнище. З хриплим гавкотом назустріч йому вибігла зграя страшенних вовкодавів. І тільки тепер Сергійко злякався по-справжньому, безсило прилип до холодного валуна, затулив долоньками очі.

ЧАБАНСЬКА ГОСТИННІСТЬ

Собаки, схожі на лютих вовків, засоромлено і винувато замахали хвостами. Роздивились, що це малюк показався їм вовком чи то злодюгою. Сміялися самими очима, висолоплювали червоні язики. Від вогнища хтось біг на допомогу, заспокійливо погукував на собак.

Сергійко з острахом і зацікавленням розглядав круглі собачі писки. Вони видавалися йому дуже розумними. І він не репетував. Бачив, що ці собачки хороші, вони його відразу впізнали і не займають. Йому навіть захотілося погладити їхню густу вовну, що золотом переливалась у світлі вогнища. І мовити до песиків ніжне слово. Та тільки і язик чомусь задерев'янів, і руки безсило звисали донизу.

Підбіг цибатий підліток, вдягнений у щось довге, схоже на мамин халат. Виявилось, що він не такий люб'язний, як страшні вовкодави. Накинувся сердито:

— Кого тут носить?

Показався він Сергійкові не набагато старшим за нього самого. Отож Сергійко презирливо змовчав. Підліток з подивом і зацікавленням приглядався до нічного гостя. Признав у ньому одного з тих міських малюків, яких мами щоденно водять за ручку на берег моря та примушують засмажуватись на сонці. І бояться, щоб вони забрідали у воду вище колін. Чабанський підпасок, буваючи біля моря, дивився на таких з презирством, намагався не помічати. Вважав їх за річ, не варту уваги, таку, що тільки даремно мозолить очі.

— Як ти тут опинився? — запитав хоч і зневажливо, але трохи дружелюбніше.

Від Сергійка не сховався той зверхній тон, і він знову промовчав. Натомість запитав сам:

— А вони хороші? Не кусаються? Підліток презирливо чмихнув.

— Стануть вони всяких кузьок займати.

— А я вже й зовсім не маленький, — образився Сергійко і навіть звівся на ноги.

— Куди ж пак — геркулес! — знову чмихнув незнайомець у довгому халаті.

— І не Герка я, а зовсім Сергійко…

— Сергійко! — передражнив хлопець. — Заблукав, чи що?

— І зовсім не заблукав…

Чабанський підпасок знизав плечима — дивак якийсь та й годі.

— Ходім до вогнища. Нічого дрижаків тут ловити…

Сергійко сам не помічав, що ловив дрижаків. Його не гріла ні майка, ні сатинові труси. Ночі ж у горах Криму навіть улітку свіжі, а тут ще і вітрець подихав з вершин гірських, ледь помітно шелестів сухим бадиллям, доносив із сирих ущелин різкий запах тліну та північну прохолодість.

Підліток, плутаючись у довгих полах, рушив до вогнища. Його швидко випередили вовнясті пси, затрюхикали вовчими боками. Сергійко якусь мить з острахом дивився їм услід. І підпасок, і чабанські вівчарки на тлі золотої заграви вогнища показалися йому казковими істотами, ніби він на них дивився через вузенький отвір курячого бога.

Мов прив'язаний, поплівся вслід за підпаском.

Навколо все жило своїм одвічним життям, дихало на повні груди. М'яко чорніли в зовсім уже зотлілому жеврінні неба зубчасті вершини гір, непроглядним мороком лякали глибокі ущелини; скрадливо шелестів хвощиною вітер на галяві: в невидимих кущах раз по раз розпачливо скрикувала нічна сова-сплюшка, і від того крику мороз подирав Сергійкові плечі. Ягня було розмекалось, та швидко й замовкло — може, від матері відбилося, а може, вовк страшний йому наснився. В нічному небі забриніло щось туго натягненою струною, потім ураз вирвалось із-за гірського пасма могутнім ревом, задзвеніло в гірських лабіринтах, покотилося до синього моря, по морю. Сергійко знав — то тривожать нічне небо реактивні літаки. Але незвичність становища, в яке він потрапив, примушувала думати про інше. Не літак то дзвенів угорі, а співали басовито самі гори, співали велично, таємниче, голосом, якого не існує насправді, а причутися може він хіба що уві сні або в уяві людини, яка вміє слухати тишу.

Грізний гул повільно танув у синювато-чорному безмежжі неба, а натомість миготливі зорі озвалися ніжним перебором далекої гітари, гори відгукнулися таємничою піснею, ледь виразною, такою, що лише може причутися в нічному мороку.

Вогонь палахкотів нерівно. То пригасав, то в одну мить розгорявся яскраво. І тоді велично сіріла над самою головою височенна скеля. І кущі зеленіли і сріблилися збоку. Вівці на галявині біліли рухливою плямою. І підпасич здавався не хлопчиськом, а гірським велетом. Вухаті вовкодави озиралися тривожно, ловили чутливим вухом найменший шелест.

Під густими кущами глоду дотлівало вогнище, і на ньому пузирилась чабанська каша. Над чорним паруючим казанком чаклувала людина. Але Сергійко не відразу збагнув, чия то важка тінь хитається на сірій скелі. Волохата, закучмана постать з короткими руками показалась йому линялим ведмедем, який намагався витягнути щось чорне з вогнища. Тільки придивившись пильніше, він розпізнав у тій постаті старого чабана, зарослого геть чорпо-рудим волоссям, вдягненого в стару кавказьку бурку.

Біля чабана, трохи ззаду, смирно розсілися вовкодави, розумними очима дивились на вогнище, і золоті іскри світилися у їхніх зеленкуватих очах.

Чабан смачно приплямкував губами, бурмотів щось, бачив тільки те, що робив.

— Кого там послало на чабанську вечерю? — запитав басовитим голосом, не підіймаючи голови.

— Хлопчак якийсь заблукав, — байдуже відповів підпасок. Чабан на мить підвів важку голову, здивовано зиркнув на зляканого Сергійка. І душа Сергієва заповзла в п'яти. Дуже страшним йому видався дідуган: борода колюча, губи червоні, а очі злючі-презлючі, так і спалахнули палахтючими вуглинами. Мов у справжнісінького Бармалея. А може, це Кощій Безсмертний?

З подивом глянув на підпасича. Той вдоволено мружив проти вогню маленькі очі, ледь помітні на кирпатому веснянкуватому обличчі. Надто вже звичайним і добрим було обличчя в підпасича. Такі підпасичі з Бармалеем не яштимуть. До того ж бармалеї та кощеї бувають лише в казках. А це — звичайнісінький дід, тільки, видно, його дуже давно водили в перукарню.

Діда зовсім по цікавило, як Сергійко примудрився забрести в гори. Видно, він вважав, що заблудитись людині в нічний час не так уже й важко. Мовчки зияв з жару гарячий казанок, тільки сопів, трудячись, та голосно покашлював. Неспокійно озираючись, облизувались вівчарки. Проковтнув слинку підпасич. Сергійкові теж занило щось у животі. Але він не ждав частування від діда, схожого на Бармалея. Бармалеї жаднючі, вони самі все з'їдають, дітям не дають нічого. Добре, що хоч від вогню не прогнали, дозволяють скільки завгодно грітися.

Чабан зсунув з плечей чорну, як ніч, бурку та розіслав її по землі. Неквапливо краяв на великі кусні чорну хлібину. Підпасич тим часом докинув у вогонь хмизу.

В живе неспокійне дихання ночі знову вплівся знайомий гул літаків, він весь час наростав і враз вирвався відкілясь із-за гірських вершин, розідрав зоряне пебо навпіл, схитнув гори, перелякав заспане море внизу. Не встиг Сергійко скинути очей вгору, як гул подаленів, утік кудись у безвість і знову забринів на тонкій музичній ноті.

Дідуган налив паруючу страву в череп'яну миску.

— Ану, чабани, сідайте до гарячої каші.

Сергійко не відразу збагнув, що вже й він удостоївся чабанського звання. І вже тільки тоді, коли дід прикрикнув на нього, поспішно присів на теплу вовну бурки, озброївся дерев'яною ложкою.

— Не повну черпай, — повчав старий чабан нічного гостя, — та скибку під ложку підставляй, бурки мені но заляпай, бо в чабана бурка — все його господарство: і хата, і стіл, і постіль, та й ніч тепла.

Непрошений гість відразу засвоїв ту нескладну науку. Ретельно підставляв під напівпорожню ложку черству пахучу скибку і не зводив очей з ложки. Збоку переминалися з лапи на лапу голодні пси. Розумними очима дивились на Сергійка. Видно, відчули, що в нього жалісне серце, що він поділиться з ними вечерею. І, віддячуючи собакам за те, що не зарвали його в горах, непомітно відщипнув від окрайця та кинув їм під ноги. Собаки метнулись до хліба, сердито завурчали.

— Собак не балуй, — суворо зауважив дід. — Від них їхнє не втече, налопаються.

Зніяковілий Сергійко більше не відривав очей від своєї ложки.

В нічну тишу вплелися мелодійні звуки. Хоч вони були й далекі, але Сергійко відразу розпізнав їх — десь там бренькотіли на гітарі. Підпасич на півдорозі до рота затримав ложку. Сергійко мимоволі зиркнув на нього і тільки тепер побачив, що це не хлопчисько, а справжній парубійко, що в нього над верхньою губою вже золотяться прямі волосинки. Мабуть, навмисне не голив, аби думали, що вже дорослий. І Сергійко пожалкував чомусь, що в нього ще не ростуть вуса.

Зітхнув і несміливо поклав ложку. Сергійко наїдався швидко. І хоч знав, що незабаром знову виголодається, примусити себе їсти більше не міг. Швидко повечеряв і підпасич. І тільки дід, не звернувши уваги, що інші пристали, ще довго дошкрібав посуду, сопів і сьорбав, шипів і прицмокував. А далека музика то оживала, то мовкла, то зливалася з ледь чутною піснею, то бриніла, мов таємничий голос сонних гір.

— Веселяться студенти, — мовив байдуже дід, відклавши і собі вбік ложку.

Потім чабан годував собак. Вони доїли все, що лишилося після чабанської вечері. Доїли мирно, тільки косували то один на одного, то на діда великими червоними очима.

Помивши водою з барильця казана, дід узявся за люльку. Дістав вуглину з палаючого багаття, просто пальцями поклав її на тютюн і пихнув кілька разів підряд. Напустив їдучого диму на всю галяву, покашляв трохи і тільки тоді блимнув байдужим оком на Сергійка.

— З дому втік, чи що?

— Ні-і…

Дід ледь помітно хитнув головою. Ніби він іншої відповіді й не ждав.

— Налякався?

— Ні-і…

Підпасок тим часом причепурився, розчесав кудлате біляве волосся, скинув свій довжелезний балахон, обсмикав донизу крапчасту сорочку.

— То я пішов.

Вовкодави поглядали то на діда, то підпаскові вслід, ніби допитувались: а нам як? Дідусь нічого не сказав, і собаки не зрушили з місця.

— Михаїл!

— Го! — почулося з темряви.

Дід ждав, поки той повернеться. І він справді виринув з темряви.

— Візьми малого. Студенти хай у радгосп одведуть. Підпасок підійшов до Сергійка.

— То пішли, чи що.

Сергійко запитально глянув на діда.

— Йдіть, парубки, з дівчатами потанцюєте.

І дивився на вогнище. І очі в нього жевріли й іскрилися. Сергійкові не хотілося кидати затишного місця біля багаття, але він розумів, що дідову волю тут виконують всі: і підпасич, і вівці, і вовкодави. Та й краще, мабуть, піти з кирпатим ластовинькуватим Михайлом у пічну темінь, ніж лишатись біля вогню з цим дивним і страшним дідом.

Шлях йому вказували білі горошини на підпасичевій сорочці. Ніч тремтіла ніжними глухуватими звуками гітари, чувся сміх молодечий. І пісня то злітала вгору, то несподівано припадала до самої землі.

ПАРУСИНОВЕ МІСТО

З морської безодні сплив на поверхню велетенський червоний місяць. Загорнувся в блакитний плащ та й поплив у міжзоряний простір. І враз прояснились гірські хребти, в очевидячки понижчали, чорні купини перетворились на живі дерева та кущі, ясніше визначилась під ногами ледь притоптана стежка. Замовкли в трапі цвіркуни, затихли птахи. Все живе, зачароване неймовірною красою, чутливо прислухалось до ночі.

Обірвався бренькіт гітари, примовкла пісня. І коли б не глухий гомін та тихий сміх, мабуть, Михайло повернув би до чабанського вогнища. Той далекий сміх владно кликав до себе підпасича, і Сергійко ледь устигав за своїм мовчазним супутником.

Серпикові вже дрімалося. Та й ноги боліли нестерпно. Не звик він до таких мандрів. І здавалось йому, що то в сні ввижаються і оці кущі з колючого глоду, і сріблясті груші-дички, і лисе каміння на гірському белебні. І так хотілося сісти, згорнутися бубликом та й заснути непробудно під будь-яким кущем чи деревом.

Підпасич не забував про Сергійка. Час від часу зупинявся, мовчки ждав його і, коли той наближався, рушав уперед.

Пісня зірвалася несподівано, десь зовсім поруч, грайливо і заклично. І мов рукою зняло Сергійкову сонливість. Навколо враз посвітлішало, а коли вони обігнули кам'яну брилу, то відразу ж опинились перед яскравим палахкотючим вогнищем.

Навколо вогнища все вирувало. Зосереджені музики заграли веселої, хтось почав підтягувати хриплувато-ліиивим голоском, хтось кружляв уже в танці.

Прибулих помітили відразу.

— Гей, дівчата, чого похнюпились, дивіться, он парубки прийшли!

Дівчата засміялись.

Підпасич, видно, був тут своєю людиною, його засипали питаннями:

— Михаиле, ведмідь не подушив твоїх ягнят?

— Вівці не розбіглися?

А хтось уже виводив зухвало:

— Вівці мої, вівці, вівці та отари…

До них підступив той самий чубатий, що кликав Сергійка в гори.

— О! Та це ж наш рибалка! І до підпасича:

— З братком заявився?

Підпасич зневажливо чмихнув, промовчав.

— Хто ж ти, хлопче, — чабап чи рибалка?

Сергійко мовчав. Хіба ж відразу розкажеш, що зовсім ти і не чабап, і не рибалка. І тим, що з садочка зтік, теж не похвалишся. А до того ж — хтозна, що й робити тут: чи відповідати, чи навколо оглядатися. А чи, може, ближче до вогнища пробратися та й задрімати непомітно. Бо ж очі самі злипаються.

— Та він же спить зовсім!

— Теж мені — кавалер! А туди ж — на гулянку.

На хвилину Сергійко прогнав з очей сон. Засоромився. Дивився кудись убік. 1 бачив місто. Справжнісіньке місто. Тільки побудоване з легкої зеленої парусини. Туристські палатки утворили справжню вулицю, кликали до себе чорним теплом отворів.

Підпасич щось казав чубатому. Той здивовано, співчутливо позирав на Сергійка. Потім підійшов до хлопчика і поклав йому руку на кістляве плече. І ні про що не запитав. Повів його далі від вогнища, від вируючого молодого гурту. Просто на міську вулицю, до парусинових палаток.

Сергійко задивився на далеку місячну доріжку в морі. Вона тяглася від самісінького обрію, тупо впиралася у чорноту берега. Але все одно навіть вона не могла прогнати сну від Сергійка. Він ішов, спотикаючись, а ротик мимоволі роздирався до самих ушей. Немов десь під водою бриніли гітари і чувся веселий дівочий сміх.

Спинилися біля однієї палатки. Чубатий відкинув легку завісу, отвір у палатку перелякав волохатою чорнотою.

— Будеш тут, Серього, спати. Добре?

— Гаразд.

Мов у морську хвилю, пірнув він у тепло парусинової палатки. Зажмурив очі, простягав, мов сліпий, уперед рученята. Його підштовхувала міцна рука чубатого, і він слухняно дибав уперед. І відчував, як тихий затишок житла знесилює, хилить додолу.

Набрів на м'яку постіль. В ніс ударило сухим сіпом і степовими травами. Так і припав лицем до подушки. І відразу ж кулачки до підборіддя, колінця до ліктів — згорнувся в бублик. Вже крізь сон чув, як плечі покрило щось легеньке, м'яке. Раптом він до болю яскраво побачив свою маму і домашню голубеньку ковдру, якою його вкривали кожного вечора. Але в ту ж мить ковдра зникла, злетіла кудись у непроглядні високості, послалась над ним безкінечним блакиттям неба.

Гулко дзвенів реактивний літак над морем. Сергійко ждав — зараз він пронесеться з неймовірною швидкістю над самою палаткою. Але він не пролітав. Як повис на одному місці, то так і висів. І все гув, гув, тонко і жалібно. І тут подумалось Сергін-кові: спіймав там хтось у небі літака за хвіст, спіймав та й не випускає, а той усе виривається та хурчить і все одно не може вирватись.

«Хай собі хурчить», — подумав Сергійко, перевернувся на другий бік, натягнув ковдру та й поплив поруч з літаком кудись у зоряне небо, у непроглядні і несходимі далі.

НЕ СТРІЧАЮТЬСЯ ГОРА З ГОРОЮ…

Розбудила його чарівна музика. Хто грав, на якому інструменті — Сергійкові те було невідомо. От збудила його пеземна мелодія та й усе. А коли розплющив очі — ніякої музики. Тільки горобці цвірінькали завзято, а перед самим носом хиталась зеленава стіна.

Спочатку ніяк не міг збагнути — де він? Ні вдома, ні в садочку такої живої стінки не було. Може, то він у комірчині бабусі Насті? Але ж пахло тут степовими травами і морем, а в бабусиній комірчині зовсім інші пахощі.

Люто протер кулаками очі і одразу згадав, де він.

В палатці не було нікого. І він занепокоївся — невже знову зостався наодинці? Але в цей час поблизу за тонісінькою стіною палатки почувся знайомий голос:

— Дівчата, потрібна консультація…

І тут консультація. Сергійка не раз водили в ту консультацію. Там було завжди повно людей у білих халатах. Невже і тут, у горах, жили лікарі? Але кого ж вони тут оглядали? Невже дошкулятимуть своїми болючими уколами?

Почулися кроки, шелест дівчачих убрань.

— Що в тебе, Ігорьок? — запитав дзвінкий голос.

— Дівчата, яка їжа найкалорійніша?

Це був голос чубатого, і звали його, виявляється, Ігорем.

— Так рано захотілося тобі їсти, Ігоре? — насміхалися дівчата.

— Та не мені.

— Дівчата, в Ігоря прийомний син об'явився…

— Без жартів, дівчата, — чим погодувати хлопчину?

На якусь хвилину запанувала тиша. Видно, й дівчата задумались над цим складним питанням,

— Коли б молока та крупи, то манку б зварити…

І тут про манку. Чомусь дорослі перекопані, що манка — улюблена їжа дітей. Тим більше, що Сергійкові ще й зовсім не хотілося їсти. Після чабанської вечері особливо…

— Ковбаси йому з хлібом…

— З булкою краще…

— Теж вигадала! Ковбаса — то зовсім не дитяча їжа.

— Може, йому винограду? — роздумував Ігор.

І Сергійкові дуже захотілося, щоб у нього був такий дбайливий і добрий брат. Або хоч хай би цей Ігор був йому і татусем. Тоді вже ніхто не взивав би Сергійка Момотом… І ніхто, ніяка Юлька не насмілилась би віднімати в нього курячих богів.

— В Льолі все є.

— Ще б пак! І посилки, і грошові перекази майже щоденно. Сергійко про посилки не чув, а що таке грошові перекази, знав. Удома бабуся часто турбувалася про грошові перекази, на які був дуже скупий Сергійків тато. Мабуть, Льолю так само залишив татусь. Але в неї був добрий татусь, коли майже щоденно слав перекази…

Дівчата щебетали за парусиновою стінкою та все обурювалися поведінкою тієї Льолі.

— Куди ж їй та робота. Хай інші працюють…

— З «бородачами» їй веселіше…

— Щоденно бігає в селище… Враз дівчата притишили голос.

— О, йде! Від неї ніде не сховаєшся. Сергійко почув різкий, неприємний голос.

— Вам що? Льоля борщ пересолила?

Дуже знайомий був той голос. Але Сергійко ніяк не міг пригадати, де його чув. Невже хтось із виховательок дитсадка сюди заявився?

Зашелестіла трава — видно, дівчата розсипались хто куди.

— Ігорьок, тобі хлопчика треба погодувати?

— Треба….

— То я зараз…

— Та не варто, — завагався Ігор.

— На жаль, у мене нічого особливого… Пошта вчора переказ чомусь затримала. Але для тебе, Ігорьок, ти ж знаєш, я нічого не пожалію. А коли буду в селищі — то куплю все, що треба, тільки скажи…

— Обійдеться…

— Для чого ця скромність? Я — зараз…

Потупотіли в сторону дівочі кроки.

Чиясь рука відкинула завісу, і в палатку вдарив сніп променів. Сергійко міцно зажмурився.

— Проспався, рибалко?

Хлопчик вибрався з палатки. В очі йому било ранкове сонце. Внизу, за скелястим кряжем, синіло море. Гори сміялися, зеленіли кущі і дерева, золотилися під сонцем пасовиська.

Серед кущів глоду клацали умивальники, чулося голосне відпирхування. Вмивалися оголені до пояса хлопці.

— Проспав ти, Сергію, ранкове купання. А водичка сьогодні — самий бархат.

Ігор неквапливо причісував вищербленим гребінцем свою мокру, лискучу чуприну. Весело дивився на Сергійка. І Сергійкові стало жаль, що він проспав ранок, що не побував разом з цими засмаглими хлопцями на березі моря.

Поодаль, в тіні коренастих глодових кущів простяглася ще одна вулиця. Там господарювали дівчата. Розчісувались та запинались білими хустками. І весело світили очима на парубочу вулицю.

Сергійко помітив, як з дівочої вулиці рушила до них одна. Вона обережно несла на витягнутих руках розгорнуту газету. Йшла неквапливо, але переможно. Під поглядами всіх дівчат. І хлопці аж перестали клацати умивальниками, задивились на неї.

Він одразу її впізнав. Це була та сама, що вчора разом з бородатими галасувала біля кіоска «Пиво-води». Сергійкові відразу стало неприємно. Насупився, вороже поглядав на дівчину.

Вона підійшла до Ігоря.

— Ось, Ігорьок, булка з маслом. Та трохи мармеладу.

Сергійко дуже любив мармелад. Він кожного разу, коли одержували вдома грошовий переказ від тата, просив бабусю купити йому мармеладу. Купляли, але не завжди.

Ігор мовчки дивився на страву, яку тримала дівчина.

— Пощастило тобі, Ігорьок: такого козака всиновив. Сміхотливо зиркнула на наїжаченого Сергійка, запропонувала:

— Переходь до нас, хлопчику, всі дівчата тебе любитимуть. Якраз Сергійко тільки й ждав цих запросин. Так він і кине чубатого Ігоря та побіжить на дівчачу сторону. Ще не набридли йому ці дівчата в садочку. Відразу віднімуть усіх курячих богів, і незчується. Він мовчки взявся рукою за кишеню і потупив у землю очі.

Перед самим носом зашелестіла газета.

— Снідай, хлопчику.

Сергійко майже вороже зиркнув на бутерброди з маслом, на пересохлі цеглинки мармеладу. І відступив за Ігоря.

— Бери, Сергію, поїж трохи, — після хвилинного вагання запропонував і чубатий.

Але вони не знали Сергійка. Якраз він стане їсти бутерброди, що принесла людина, яка вчора так галасувала на березі. Біля пам'ятника загиблим морякам. Сергійко тоді зрозумів, що вона нехороша дівчина. І той моряк, що був розстріляний фашистами, і довгов'язий дядечко казали, що вона нерозумна дівчина.

І товаришувала вона з такими ж — нерозчесаними і бородатими.

— Вибачай, Сергійку, не маю нічого кращого, — ображено скривилася Льоля.

— Не хочу… — мало не крикнув Сергійко.

— Диви, який він у тебе норовистий,

— І не норовистий. А тільки не хочу ваших бутербродиків… І презирливо видивився на дівчину. Ігор сміявся самими очима.

— Ого, яке воно!

— Ми з Сергієм люди принципові.

Льоля рвучко загорнула свій гостинець у газету.

— Як хочете.

І пішла до дівчачого табору.

— Ти сьогодні йдеш на виноградник?

Вона зупинилась, повернула в їхній бік голову.

— На жаль… Мушу йти в селище. На пошту…

Ігор нічого їй не сказав. Незалежно і гордовито вона попрямувала на дівочу половину. Весело й дзвінко застріляли умивальники.

Зі сміхом та пересміхом хлопці закінчували, ранкове вмивання.

ЩЕ ОДНА НЕСПОДІВАНКА

Сергійкові не треба було довго збиратись. Все його господарство — жменька курячих богів — було при ньому, в кишені. Він не запитав у Ігоря — куди йти, чого йти. Він: завжди був готовий у дорогу. Адже він тепер вільний мандрівник.

Хлопці та дівчата, перемовляючись і жартуючи, витяглися журавлиним шнуром, петляли по гірській стежці. Ранкове море то ховалося за кам'яними брилами, то знову з'являлось, привабливе, золотаво-синє. Кораблі, великі і маленькі, поспішали кудись за обрій, губилися в прозорій імлі. Чайки, малюсінькі, схожі на метеликів, вилися ближче до берега, припадали грудьми до сонячної доріжки, мов до світла гарячої лампи. Білими кульбабами пропливали по небу хмарки, шукали собі пристановища. На широкій, зеленаво-жовтій поляні розсипалась отара овець — білі, чорні, рудуваті. Побіля них, ліниво опустивши хвости, снували страшні вовкодави. Старий чабан застиг кам'яною статуєю посеред отари. Сергійко придивлявся пильно: а де ж Михайло, чабанів підпасич? Не видно. Може, спить ще Михайло, а може, подався куди, адже він невтомний і на всяке діло його вистачає.

Проходять повз високу гору. Вона сіра, подзьобана упадинами, посічена рівчаками, гола, тільки подекуди на важких виступах причепились до кам'яної тверді карачкуваті деревця, перелякано дивляться вниз — звідтіля зірвешся, то й гілок не позбираєш. Мітелки жовтої трави подекуди ліпляться до крутих стін скелі, тремтять з остраху. У високості ширококрилий орел гордо кружляє, хазяйновито оглядає свої володіння.

Хлопці й дівчата балакають про своє. Сергійко зрозумів з тих розмов, що їм уже скоро треба кидати парусинове місто та повертатись до інституту, братися за науку. А тут, на березі моря, почалися саме дні такі ласкаві та погожі, сезон бархатний у розпалі. І виноград у радгоспі визрів такий буйний та гронистий, що хтозна і коли його тут визбирають і хто визбирає…

— Он, дивіться! Дивіться!

Всі до одного спинились на стежці. Задерли голови вгору, пронизують очима гірську вершину.

— Ось він! Та який рогатий!

— Де? Де ти бачиш?

Сергійко, тамуючи перестук серця, й собі дивився на гірську вершину.

— А що там?

— Дикий козел! Он, бачиш, стоїть на виступі.

Сергійко нічого не бачив. А йому дуже хотілося побачити дикого козлика. От було б що розповідати в садочку!

— Сховався…

— Бо ж підняли галас…

Студенти рушають, а Сергійко ще довго не може відірвати очей від мовчазної скелі. Йому дуже прикро: мав таку нагоду — і не побачив.

— Ще побачиш, — розважав його Ігор. — Пішли…

Стежка повилася впиз. А скоро і виноградники завиднілися. Біліли кілочки. Від кілка до кілка — дроти посновані. А на дротах важке зелене вруно. Грона звисають до самої землі — золотисті, зелені, фіолетові…

Але їх побачив Сергійко лише тоді, коли студенти стали до роботи. Ігор відразу ж найбільший та найдостигліший кетяг відтяв ножем від лозини, ретельно і довго мив його, відкрутивши тут же на виноградному полі заржавілого крана. І тільки тоді подав Сергійкові.

— Ласуй, Сергію. Дуже корисно натщесерце. Знаєш, скільки в ньому вітамінів?

Сергійко старанно відщипував виноградину за випоградиною. І перш ніж вкинути до рота, пильно придивлявся — дуже йому хотілося побачити: а де ж вони ховаються, ті вітаміни? Потім збагнув, що вітаміни — це є не що інше, як дрібнюсінькі зернятка, пильнував, щоб жодне з них не загубилося, хоч їсти виноград з насінням було й не дуже приємно. Та нічого не вдієш, мусиш їсти, коли вони такі корисні.

Котрась із дівчат про ті вітаміни була зовсім іншої думки. Вона попередила, щоб не їв зернят, бо можна апендицит підхопити. Про апендицит Сергійко чув. Його можна було позбавитись лише тоді, коли тобі живота розпорють, щоб апендицита викинути. І він якийсь час мовчки роздумував: кому ж вірити? Та швидко зміркував, що дівчина з нього просто покепкувала — всі вони такі, дівчата, тільки й знають кепкувати з хлопців! — та й знову почав старанно перелічувати зубами соковиті виноградини.

Не помітив, коли до нього Ігор підійшов. А з ним — коренастий дядько. Сергійко впізнав його з першого погляду. Це ж той самий моряк, якого німці убили!

А він узяв та й живим лишився. З самої ями його якась дівчина витягла. Видно, то була дуже гарна дівчина. Не така, як інші…

— Ось він, товаришу бригадир.

Бригадир з виноградарського радгоспу весело позирнув на Сергійка.

— Давній знайомий!

Сергійко не поспішав признаватись, що вони вчора познайомилися біля павільйону «Пиво-води».

— Ваш, радгоспівський? — порадів Ігор.

— Та ні…

Видно, моряк-бригадир теж не хотів признаватись, де і за яких обставин зазнайомився з Сергійком.

— В нас у радгоспі таких сміливців не водиться…

Сергійко мовчки дзьобав виноград. І ніяк не міг здогадатись — хвалить його бригадир чи насміхається? А виноград такий соковитий і солодкий…

— То я пішов на плантацію, — нерішуче переступив з ноги на ногу Ігор.

— Ідіть. Ми тут розберемося, — пообіцяв бригадир.

Ігор весело помахав Сергійкові на прощання рукою, посміхнувся і зник у виноградній гущавині. А бригадир запропонував:

— Пішли зі мною, друже, здається, десь у мене зайва цукерка завалялась…

Цукерка що солодша за виноград. Але й недодзьобаного кетяга він не кинув. Цукерка цукеркою, а виноград виноградом. Неохоче поплівся вслід за радгоспівським бригадиром.

СКОЧКИ, СІРИЙ, СКОЧКИ!

Вони підійшли до невисокого довгого навісу. На тонких металевих палицях повисла дощана шапка, сіро-рудувата на колір, бо гаряче кримське сонце вже встигло видубити тонку шкіру толю. В тіні навісу гуляв приємний вітерець, грайливо тріпав білі хустинки та скуйовджені зачіски дівчат.

Жінки виповнювали виноградними гронами дерев'яні ящики. Сергійко ще ніколи в своєму житті не бачив такого багатства. В садочку їм клали на тарілку по маленькій гронці — не встигали оглянутись, як уже лишались голі реберця. А тут цим добром були виповнені всі лозяні верейки. А його все несли і несли з густих виноградних заростів. Видно, дуже гарно тут працювати людям. Коли б Сергійко тут працював, він жодної верейки не проминув би, з усіх би попробував.

— Товаришу бригадир! — покликали моряка, — Тут вас ждуть.

Оглянувшись, Сергійко обомлів від радості. Поодаль на дорозі стояла знайома конячина. І тачанка точнісінько така, якою возили продукти до їхнього садочка, їхній садочок був не такий великий, щоб мати власну автомашину. їздили на звичайній тачанці. І вихованці так само, як до кота Котофейовича, звикли до цієї старенької шкапини, що умудрялась дрімати навіть тоді, коли найпустотливіші штурхали її палицями в боки та норовили полоскотати лозиною конячого носа.

Але Сергійко не відразу повірив, що то коняка з їхнього садочка. Хіба мало в світі коней? їх так же багато, як овець у горах, хоч кінської отари Сергійко в своєму житті й не бачив. Але здогадувався: коли існують отари овець, то, напевно, й коні тож випасаються отарами. І коні, напевне, теж схожі одне на одне, як і вівці.

Тільки тоді повірив, що то їхній Сірий, коли побачив тітку Заворину, яка вийшла з кущів винограду. Вона так і сплеснула руками, уздрівши малого.

— Свят, свят! Андрію Петровичу, де ви взяли нашу дитину?

— В горах спіймав, — усміхнувся бригадир.

Сергійко похнюпився. Вія зрозумів, що тепер повернеться до свого садочка. І порадів тому. Але йому було дуже жаль втрачати свою волю, розлучатися з тими чудовими людьми, яких він зустрів у час своїх мандрів.

І ось вони повертаються з радгоспу. Сергійко сидить на тачанці і вправно керує возом. Йому дуже припала до серця та робота. Відразу забув про все: про Ігоря, про Мишка-підпасича, про обіцяну бригадиром цукерку.

Сірий клигав ліниво, нога за ногою, а Сергійкові здається, що він мчить із швидкістю космічної ракети, і що хай тільки Сергійко випустить з рук віжки, як вони заїдуть хтозна в яку далину. Про свої мандри, про все пережите він швидко забувся — воно не йшло ні в яке порівняння з тим, що йому було довірено тіткою Завориною.

Тітка Заворина сиділа в самісінькому задку воза, біля ящиків з виноградом. А чого ж їй? Тільки й діла, що отримати з радгоспу по накладній виноград для вихованців. Сидить тепер на возі, відпочиває, а невтомний помічник, знай, помахує батіжком та покрикує на баского мерина. їдуть.

Сергійко не думав про те, що він повертається додому. Здавалось, цим мандрам на підводі не буде кінця-краю, що вони з тіткою Завориною об'їдуть на своєму Сірому весь світ, побачать небачені, казкові краї, ночують нечуте, відкриють невідкрите.

Тітка Заворина весь час пробує доскіпатися: де ж це він, волоцюга, всеньку ніч проволочився? Як він примудрився весь дитсадок та всю міліцію на ноги поставити? Як це він змусив навіть її, садівницю, за продуктами роз'їжджати, бо ж усі з ніг збилися: і в селищі шукають, і в море сіті кидають, і всі пляжі, мов гончі, обнюхали. Сергійко не відповідає. Він навіть не дослухається до мови тітки Заворини. В його руках посвистує короткий батіжок, а думки витають далеко-далеко, там, де козли рогаті пасуться на голих скелях та орли-чорнокрильці кружляють у високості.

— Мандрівник! Зняти б з тебе трусики та всипати ремня… — нахваляється тітка Заворина. А в самої в очах повно сміху. Переводить погляд на сухорляві Сергійкові стегна, і сміх зникає, очі повняться жалістю — по чому ж тут бити?

А Сергійко того всього не чує — знай, помахує батіжком, знай, поганяє.

Забіліли дахи висілка пад морем. Гостроверхі тополі проштрикнули небо. Сергійко впізнав ті тополі. Вони шумлять біля загорожі їхнього садочка. І йому раптом захотілося якнайшвидше вкотити воза на рідне дворище. Хай усі побачать та позаздрять трохи, дивлячись на те, як то він сміливо правує Сірим.

Стає на коліна, посмикує за віжки, весело трясе батіжком.

— Сірий, не лінуйся, ану ж бо скочки…

Які там «скочки», коли він ледь ногу за ногою переставляє, вже такі клиші на колінах понабивав, що аж шерсть облізла…

— Скочки, Сірий, скочки!

БАЧУ!

Ласкаво гомонять морські хвилі. Поблискує запінена галька, шурхотить пісок. На морському березі купками розсипалися хлопчики й дівчатка. Вони заклопотані чимось, підозріло принишклі. Але вихователька спокійна. Вона знає — то Сергійко завдав усім роботу. Роздарував курячих богів дітям, не пожалів свого скарбу.

— Там їх — мільйони! — розповідав, округлюючи очі.

І вказував рукою кудись удалину, де було те недоступно-казкове «там». «Там» — для Сергійка був реальний, широкий світ, який він сходив власними погами. Зрозумілий і прекрасний край, наповнений безліччю людей, з якими в час мандрів звела його доля. Для всіх інших це «там» — невідоме, таємниче, страшне і небезпечне своєю невідомістю.

Хлопчики й дівчатка шанобливо поглядають на Сергійка, як на дорослого. Задумливо вертять у руках курячих богів, не виривають з рук один в одного, терпляче ждуть, поки пощастить доторкнутись та потримати в руках чарівного камінця.

— Справжні! Курячі,— хитає Юлька головою.

— Добрі курячі! Найкурячіші! — заперечує Вова.

— І курячі, і найкурячіші,— поспішно згоджується Юлька. Вона почуває себе винною і перед Сергійком, і перед усіма іншими. Згубила-таки свого бога, що відняла в Сергійка. І сама не гам, й іншим не дам.

Довго сидять мовчки, роздивляються на чарівні знахідки. Ніби розмірковують — а хто ж тут з них «курячий», а хто «найкурячіший».

Потім Сергійко прикладає камінець до ока. Примружує ліве, і… загойдалось перед його зором неймовірної краси море, і кораблі вдалині попливли казкові, і чайки закружляли в пебі, і скелі могутні захиталися, гори високі звелися під хмари, а в горах вівці розсипались біленькими хмаринками на полонині, і орли широкогруді шугають над своїми володіннями, літаки реактивні сміливо розписують небо, хрестять його і перехрещують безкінечними білими хвостами.

Всі інші теж припадають оченятами до камінців, мружаться, шукають казки.

— Бачите?

— Де? Що?

Націлюються вічками і на море, і на гори, і в небо стріляють. І, знай, скаржаться:

— І нічого там немає.

— Пригляньтеся краще.

— Все одно — нічогісінько.

— Так куди ж ти дивишся? Сюди глянь…

Ніхто не бачить того, що дано бачити Сергійкові. І йому стає прикро — напевно, думають, що то він вигадує. І раптом радісний крик:

— Бачу! Ой, ой, ой, як бачу!

Хто вже зна, що він бачить, оцей найменшенький в групі, кругловидий мовчун Дімка.

— Що ти бачиш?

— Все бачу…

— Яке воно?

— Красивлюще!

Але йому ніхто не вірить. Окрім Сергійка. Лише він впевнений: Діма бачить все те, що відкрилося і йому, Сергійкові. І радіє. Нарешті ще одна людина проникла у той несходимий і прекрасний світ, без якого неможливо жити.

Сергійко глянув на тьотю Любу. Вона на своєму звичайному місці, в холодочку, на тапчані. З книгою в руках. Вона сьогодні невпізнанна. Так і міниться, мов хвиля морська, так і сяє. І зовсім не сердиться на Сергійка. І навіть тоді не сердилась, коли він з тіткою Завориною повернувся в садочок. Кинулась до нього так, ніби вона йому мама, притулила до серця та все питала:

— Це ти, це ти, Сергійку? Живий, здоровий?

І навіть Момотом не назвала. І не дорікала. Тільки довго розпитувала — де був та що бачив. А дітям сказала:

— Наш Сергійко, як Колумб. Мандрував-мандрував та й повернувся.

За Колумба Сергійко не сердився. Краще хай буде Колумб, як Момот. Дивиться Сергійко на тьотю Любу і думає:

«А вона хороша. Не лає. І весела. І я її люблю — дуже-дуже. І коли піду в солдати, то щоденно писатиму їй листи. Щоб вона ніколи не сумувала».

Сергійко запізнився із своєю обіцянкою. Він не знав, що тьотя Люба сьогодні, може, й була така весела, бо нарешті одержала від солдата листа. Того самого листа, який безборонно мандрує по світу, носячи в правому куточку, замість поштової марки, великого трикутника кольору бездонного ранкового моря.


home | my bookshelf | | Курячий бог |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу