Book: Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів



Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

Сергій Жадан

Господь симпатизує аутсайдерам

10 книг віршів


Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів

Месопотамія

(2014)


+ + +


Ще нічого немає. Зелена ніч,

і в кожної тиші міра своя.

І, знаючи, скільки потрібно сторіч,

щоби з’явилась найперша річ,

він вимовляє її ім’я.

Немов відчиняє нічне вікно

і ловить напружено кожен рух,

сподіваючись на щось все одно,

і небуття важке полотно

покірно дається йому до рук.

І все, що буде з ними тепер, —

гольфстріми, айсберги мертвих морів,

щоденний рух повітряних сфер,

спів кашалотів і крик химер,

поява запахів і кольорів,

коріння трав і листя дерев,

озерні льоди і пташиний свист,

руди і вугілля натруджений трем,

слухняних тварин шепіт і рев,

жага лунких торговельних міст,

вогонь, що спалює кораблі,

смерть на темних шовках знамен,

згаслі зірки на високому тлі,

тихі мерці в літній землі,

кров, ніби лава в покладах вен:

прийде все, що мало прийти,

і зникне все, що колись було,

як мито за явлені їм світи,

за голос із домішками темноти,

за видих у вивільнене тепло.

І, знаючи все, що чекає на них,

він все ж вимовляє її ім’я,

зіткане з приголосних і гірких голосних,

доки йому підступає до ніг

ніжності сутінковий сніг,

любові смарагдова течія.


+ + +


Марат помер уві сні.

На початку березня, навесні.

Коли тануть сніги

і ріки лишають свої береги,

як діти лишають батьківські доми

після тяжкої зими.

Марат тренувався на «Спартаку».

Мав техніку — вивірену і тривку,

мав треноване тіло,

ходив із серйозним лицем,

був, мабуть, справді найкращим бійцем

у напівсередній вазі,

носив наколку з Фіделем на лівій нозі.

Імам говорив, стоячи над ним:

«Пророк, — говорив, — ніколи не був сумним.

Пророк знав: зло зжирає зло.

Буде так, як буде. Завжди так і було.

Ось і Марат матиме що сказати

про кожну з власних провин.

Пророк і вигадав пневмонію

для таких, як він».

Маратова мама мовчала в кутку.

Маратів брат слухав молитву гірку.

А коли імам поклав долоню

йому на плече худе

і сказав:

«Усе, що зникає, знову колись зійде», —

«Ніщо не зникає, — відповів йому брат. —

Я заберу собі капу, з якою бився Марат.

Я знаю, чому він помер.

Щоранку він бився проти своїх химер.

Щодня він збивав у кров кулаки.

Щовечора він відчував,

як згасають над ним зірки.

Лише найхоробріші з нас заступають за цю межу.

Хто бачив його в рингу, знає, про що я кажу.

Як може зникнути те, що є?

Що з ним робитиме той, хто все нам дає?

Зникнути може хіба що страх.

Решта лишається в нас — молодших братах,

які розбивають собі серця,

стоячи до кінця».

Брат відійшов убік.

Він був молодший на рік.

Марата вважав головним.

Всюди ходив за ним.

Тепер ось мовчав, відійшовши нараз,

і стримував сльози, певно, соромлячись нас.

Коли виносили тіло, почався сніг.

Падав із темних небес до ніг.

Імам ішов попереду, ніби мара.

Рання весна на цвинтарі — не найкраща пора.

Жінки починали плакати, а чоловіки

відчували, як тихо згасають над ними зірки.


+ + +


Бої без правил — заробіток святих,

коли суддя щось кричить і натовп затих.

І молоді апостоли б’ються

проти місцевих,

себто проти чужих.

І Ісусу теж намотують бинти на кулаки,

і виштовхують в коло, ніби у води ріки,

і проти нього стоїть юний вантажник,

і, вітаючись, не подає руки.

І коли Ісус падає на циркове сукно,

коли зісковзує в пекло, кудись на дно,

тіло його стає ламке, мов хліб,

а кров — суха, як вино.

Але хтось кричить йому в спину: «Давай, зберись!

Згадай усе, що ти говорив нам колись!

Якщо ти не встанеш, про це дізнаються всі,

відразу й скрізь!

Підіймайся й бийся, як умієш лиш ти!

Вали цю наволоч! Не давай йому звідси піти!

Кожна твоя перемога —

ще один крок до мети!

Жодного прощення тим, хто боявся між рік і трав!

Жодної ласки Господньої, жодних прав!

Давай, ти ж стільки разів

падав і помирав!

Вони всі тут — зрадники й слабаки!

В них замість совісті — зябра,

замість крил на спині — плавники!

Вали їх, Спасителю, рань об них

кулаки!

Вали їх за їхню слабкість і їхні плачі!

Вали за те, що вони про все забувають вночі!

За те, що вони дивляться на власну смерть,

мов глядачі!

Вони все одно не слухають ні нас, ні тебе,

їх ніщо не врятує, їх ніщо не гребе,

знищуй їх, Господи, доки вони самі

не винищили себе!

Знищуй їх за їхню продажність і їхню лінь,

за їхню зсученість, що залягла в кожному з поколінь,

за хитрість, яку вони вплітають

до своїх молінь!»

…І він підіймається, і спльовує чорну кров,

підіймається, потім падає, потім підіймається знов,

і вантажники шепочуться, ну ось, знову

смертю смерть поборов.

І валить правим прямим просто під дих!

За кожне із заподіяних ними лих!

Оскільки бокс — справді справа завзятих

і молодих.

І юний вантажник, вилітаючи із життя,

встигає йому подякувати, тішачись, як дитя,

мовляв, блажен, хто вірить

у спасіння і забуття.

І апостоли прикладають йому рушник до лиця,

і говорять, що вірили йому до кінця.

І той, хто ставив на нього,

ставить далі

так само —

на досвідченого бійця.


+ + +


Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку,

й знався на справі, пухом йому земля.

Любив говорити: «Справжньому моряку

важливіша честь флоту, аніж репутація корабля.

Тому де б ти не кинув якір, де б не зійшов у порт,

тримай своє серце відкритим для всіх вітрів.

Навіть коли на ранок будеш блювати за борт,

тримайся лише за те, за що триматись хотів.

Навіть коли будеш висіти між рей,

навіть коли тебе волочитиме океанським дном,

завжди пам’ятай, що за кожними із дверей

хтось на тебе чекає з надією та вином!»

Нам дається не так багато знань.

Та й ті, що даються, не надто потрібні в житті.

Але я готовий був без жодних вагань

бачити правду в його маренні й каятті.

Тому що всі його вигадки, байок п’яний сувій,

всі його темні прокляття й чорнильна лють

були про те,

що не можна здавати своїх, які встрягли в бій,

і не можна вибачати чужих, які тебе б’ють.

Я пам’ятаю всіх, хто там сидів,

кого виводили нарвані патрулі

до березневих відлиг і листопадових холодів

від утіхи та справедливості при кожнім столі.

Темні обличчя професорів і робітників,

які слухали його розповіді про Чорноморський флот —

частина з них тепер харчується зі смітників,

частина померла від голоду та сухот,

частина залишила ці пропащі місця

й поїхала вартувати втрачений Єрусалим.

Але я не пам’ятаю жодного серця й лиця,

яке б не готове було померти разом із ним.

«Давай, дядь Саша, — кричав кожен із них, —

нам воздасться з Господніх щедрот.

Ця країна не заслуговує на власний флот.

Це місто з його ріками й золотим піском

ще пом’яне нас паленим коньяком.

Це світло ще відіб’ється в далеких зірках,

ще будуть тліти чорні троянди в дівочих руках.

Серце згасає в кожному з нас без вороття.

Смерть приходить лише по тому,

як закінчується життя».

Вони заступали за ріг

і збивалися з ніг.

І я, мабуть, єдиний беріг

те, що лишалось по них.

Срібло, зашите в пасках.

Тварини, діти, жінки.

Дерева в літніх пісках.

Джерела на дні ріки.


+ + +


Команду розформували ще до початку сезону —

власник вивів активи й купив готель у Єгипті.

Чорні ворони ходили сторожко по газону.

І пахли поразкою в роздягальні м’ячі розбиті.

Саня, наш правий край, надія команди,

навіть заплакав, забираючи речі на базі.

Тримав свої бутси, ніби не мав чого більше тримати,

склавши руки, наче суніт при намазі.

Та ладно, не вірив я, він же це робить навмисно,

мовби, крім нього, до нас немає нікому діла.

Брат Сані був правим, сидів, мріяв спалити це місто

за те, що вибрали мером такого дебіла.

І тато теж, здається, сидів, і теж був правим.

Я навіть не знаю, як йому з ними жилося.

В нього й було з хорошого в цьому житті

хіба що травми,

старі щитки й довге чорне волосся.

І тоді я йому говорю: все, Сань, досить нити,

досить оплакувати трудові резерви,

що ми тут стоїмо, наче справді якісь суніти,

давай, Сань, пішли лікувати нерви.

Месопотамія

Підемо на завод, влаштуємося на роботу,

вступимо до аспірантури чи запишемось в охорону.

Маючи вибір, завжди обирай свободу,

граючи в меншості, тримай глуху оборону.

І тоді він відповідає: яка робота?

Яка охорона, що ти таке говориш?

Все, що я бачив в житті, — це чужі ворота.

Єдиний, хто мене поважав, — це місцевий сторож.

Все, що в мене було, — номер на спúні

і місце в основі, за яке я рвав свої жили.

І чим мені тепер займатися в цій країні?

Як мені розібратися поміж своїми й чужими?

З ким мені взагалі тут битися і лишатись?

Кину все на хуй, переберуся в Росію,

гратиму, де поставлять, ловитиму свої шанси,

тікатиму від маразму, чекатиму на амнезію.

…Я знав, що він не поїде, що все триватиме далі,

що насправді всі наші втрати доречні й невипадкові,

що не можна втекти від себе і від своєї печалі,

від своєї ненависті і своєї любові,

що ніхто нічого не зробить зі споминами і снами,

ніхто ніколи не спинить сутінки і комети,

що нічого не зміниться, що все залишиться з нами,

скільки б ми не жили і як би ми не померли.

Наші нічні небеса, наші пташині зграї,

наші ріки, наші міста, наші споруди:

ніхто й ніколи нічого про нас не згадає,

ніхто й ніколи нічого нам не забуде.


+ + +


Ось знову я пишу про неї,

розповідаю про балкони

та її домашні розмови.

Ось я згадую, що вона

ховала від мене,

що зберігала між сторінок

антологій усіх тих прóклятих поетів,

які старанно псували

нам життя.

«Минулого літа, — говорила вона, —

сталося щось із моїм серцем.

Воно почало дрейфувати, мов корабель,

команда якого померла

від лихоманки.

Рухалось углибині мого дихання,

підхоплене течією,

атаковане акулами.

Я йому говорила:

серце, серце, жодні вітрила й канати

не допоможуть тобі.

Сузір’я висять надто високо,

аби можна було знайти дорогу.

Серце, серце,

забагато чоловіків

наймалось у твої команди,

забагато їх сходило в британських портах,

гублячи душі

зеленими слізьми алкоголю».

Так і я —

згадую її литки, за які готовий

був битись до крові,

і повторюю за нею:

серце, серце,

хворе на лихоманку,

одужуй скоріше,

йди на поправку,

ще стільки пекучої любові чекає на нас,

ще стільки прекрасних трагедій

приховано від нас у відкритому морі.

Серце, серце,

мені так радісно слухати,

як ти б’єшся,

схоже на лисицю —

пійману,

але не приручену.


+ + +


Принцеса носить

помаранчеві кліпси

і темний мішок,

у якому тримає свої скарби.

Іноді розповідає:

— Це косметика, яку мені

купив тато. Це сигарети,

які я беру в старшої сестри.

Це срібло, що лишилось

від мами, вона носила його,

доки не померла.

— А це, — питаю, — хто це на фото?

— Мої подружки, — відповідає, —

вони ненавидять мене за моє

золоте волосся і чорну білизну,

якої немає в жодної з них.

Мої приятелі, вони ладні

розірвати мене на шматки

за всю ту літню вологу,

що нагрівається в моєму

серці.

В чому сутність поезії?

Писати про те, що всім давно відомо.

Говорити про речі, яких ми позбавлені, о

звучувати наші розчарування.

Говорити так, щоби викликати

злість і любов, заздрість, ненависть

і співчуття. Говорити

під місяцем, що висить

над нами, тиснучи всім своїм

жовтим відлунням.

Кожна доросла жінка має

в собі цей механізм,

цю солодку мелодію,

яку можна почути, лише

розламавши серце,

яку, лише розламавши серце,

можна спинити.


+ + +


Ця лисиця

плаче вночі на місяць,

і оминає всі мої пастки,

так, нібито нічого не сталось,

так, нібито її це не стосується.

Колись вона носила на шиї

прикраси, від чого їхня вартість

лише зростала.

Плед, в який вона загорталась,

був ніби соняшникове поле,

і ним ходили птахи,

визбируючи пізні зерна

ніжності.

І коли вона гнівалась,

лють підіймалась її венами,

наче волога стеблом троянди.

В любові найголовніше —

не вірити тому, що говориться.

Вона кричала: «Лиши мене в спокої»,

намагаючись сказати:

«Розірви моє серце».

Вона відмовлялася

говорити зі мною,

насправді відмовляючись

видихати повітря.

Так, ніби хотіла зробити

мені ще гірше, ніж є.

Так, ніби найбільша наша проблема

була в повітрі,

яким ми дихали.


+ + +


Я їй говорю:

— Що ти малюєш увесь час?

— Це чоловіки, — відповідає вона, —

а це жінки.

— Чому жінки в тебе завжди плачуть?

— Вони, — відповідає, — плачуть за вітром,

який ховався в їхньому волоссі,

плачуть за зібраним виноградом,

від якого терпкими були їхні язики.

І ніхто — ні чоловіки в прокуреному одязі,

ні діти з сірниковими коробками,

де лежать золоті скорпіони непослуху, —

ніхто не зуміє їх втішити.

Любов чоловіків і жінок —

це отримані нами ніжність та безпорадність,

довгий перелік дарунків і втрат,

занурення вітру в травневе волосся.

Ах, як гірко покладатись на того,

кому довіряєш, як солодко розчаровуватись

у тому, хто торкався вночі твоїх вуст.

Бо є речі примхливі й небачені,

і як би не розфарбовував їх,

виходить завжди те саме:

зірка висить над тобою,

повітря перекипає теплом.

Скільки світла ховає в собі

кожне жіноче горло.

Скільки ховає мороку.


+ + +


Найкраще, що було цієї зими, —

її сліди на першому снігу.

Найтяжче було канатохідцям:

як їм тримати рівновагу

з цими серцями, що тягнуть убік?

Добре було б мати два серця,

можна було б зависати в повітрі,

можна було б тамувати подих,

впритул розглядаючи

зелених медуз снігу.

Найкраще, що було цієї зими, —

дерева з птахами.

Ворони були схожі на телефонні

апарати, якими користуються

біси радості.

Сиділи на деревах, а дерева взимку,

як жінки після розлучення, —

тепле коріння переплітається

з холодним корінням,

тягнеться в темряву,

потребує світла.

Добре було б

навчати цих ворон співів

і молитов, щоби зайняти їх

бодай чимось мокрими

березневими ранками.

Найкраще, що могло трапитись,

трапилось саме з нами.

«Це все березень, — говорила

вона розчаровано, — це все

тому, що березень:

увечері довго шукаєш

по кишенях рекламні листівки,

на ранок смарагдова трава

росте під ліжком,

гірко й жагуче

пахнучи

м’ячами для гольфа».


+ + +




Влітку

вона ходить кімнатами,

ловить вітер у кватирках,

 мов невправний рибалка,

що ніяк не налаштує

вітрила.

Підстерігає протяги,

ставить на них пастки.

Але протяги говорять їй:

надто ніжні твої рухи,

надто гаряча кров,

з такою витримкою

що ти можеш піймати

в житті!

Надто високо ти

здіймаєш долоні,

ловлячи пустоту.

Все, що вилетіло нам

із рук, — лише порожнеча.

І все, на що

не стає терпіння, —

лише вітер, який літає

над містом.

Сонце в ранковому небі,

схоже на апельсин

у шкільному ранці:

єдине, що має справжню вагу,

єдине, про що думаєш,

коли стає особливо

самотньо.


+ + +


Якби я був листоношею

в її кварталі,

якби я знав, звідки

їй надходять рекомендовані

листи,

можливо, я краще

розумів би життя,

знав би, як воно запускається в рух,

хто його наповнює співом,

хто наповнює слізьми.

Люди, що читають газети,

люди з теплими

серцями, добрими душами,

старіють, нікого про це

не сповіщаючи.

Якби я був листоношею

в цьому кварталі,

я би навіть по їхній смерті

поливав квіти

на сухих балконах,

годував диких котів

на зелених кухнях.

Щоби, збігаючи сходами,

чути, як вона скаже:

листоноше, листоноше,

все моє щастя

вміщається у твоїй торбі,

не віддавай його

молочникам і залізним вдовам,

листоноше, листоноше,

смерті немає

і поза смертю нічого немає.

Є надія,

що все буде так,

як ми захочемо,

і впевненість,

що все сталося так,

як ми хотіли.

Ах, який у неї

гіркий, невагомий голос.

Ах, який у неї

неможливий,

нерозбірливий почерк.

Таким почерком добре

підписувати смертні вироки:

ніхто нічого не виконає,

ніхто ні про що не здогадається.


+ + +


Вона любить ходити босоніж і спати на животі,

щоби краще чути, як нафта рухається під землею,

як народжуються дерева в темряві й пустоті

і вода, підіймаючись, перетікає просто під нею.

Вона знає в цьому місті

адреси всіх прохідних дворів

і маршрути квартирних злодіїв

між підвалами та дахами,

вона вміє ловити повітряних зміїв

і дирижаблі без якорів

з вуличними вартовими й повітряними пастухами.

І кожен підліток хотів би впіймати її за плече,

знаючи, що вона все одно втече,

ловлячи лише рештки її тепла,

не вірячи, що вона справді тут щойно була.

І кожен убивця проводжає її крізь пітьму,

з надією, що вона буде снитись йому,

з певністю, що вона забуде його ім’я,

не розуміючи,

ким їй насправді

доводжусь я.

Тому що вона любить гріти долоні

в сховах чужих кишень,

і знає кожного контролера в нічних трамваях,

і вітається з ними щоразу для того лишень,

аби порушити їхню самотність, що до ранку триває.

Адже кожен загублений контролер,

прикутий до власних страхів, мов до галер,

роздає безнадійно квитки, дивиться у вікно —

де вона, ця пасажирка, якій все одно,

на якій зупинці сходити у пітьму,

за яку нещасну любов жаліти себе саму,

за якими втратами шкодувати, за якими ні,

якими саме словами розповідати все це мені.


+ + +


Її вітчим був ще тим диваком —

працював у в’єтнамців садівником,

доглядав дерева, які й без нього росли

на передмісті, за фабрикою, серед імли,

рахував гілки, як зекá рахують роки,

полював на лисиць,

псів годував із руки.

Всі вважали його божевільним, навіть вона

говорила: адже я вважаю так не одна,

адже я люблю його, адже він потрібен мені,

то чому ж він постійно ховається між дерев, у тіні,

чому, коли виходить на сонце, в нього така хода,

ніби він знає,

звідки прийде біда.

Господарі не пам’ятали, як його справжнє ім’я,

його не впізнавали знайомі,

від нього відмовилася сім’я,

ним лякали дітей, які не боялися все одно,

вибігали за ним на залізничне старе полотно

і витягали яйця з пташиних гнізд, коли він хворів,

ніби викручували лампочки з вуличних ліхтарів.

Я бачив його лише раз, восени.

Помітив, як він ішов, здалеку, зі спини,

брів собі в сутінках, розлякуючи зірки,

тягнув на плечах драбину, аби обрізати гілки.

Постава його була покірна, а втома проста.

Я думаю, так Ісус ніс на собі хреста.

Я тоді ще подумав — добре йому іти,

знаючи, що робити, не помічаючи пустоти,

пам’ятаючи все, що було, приймаючи все, що є,

чітко собі уявляючи майбутнє своє,

вірячи, що нічого не зміниться,

здогадуючись, що ніхто не втече,

підставляючи під драбину щоразу інше плече.

Я сказав йому вслід:

роби те, що маєш робити, роби,

робота — лише частина нашої боротьби,

віра — лише пісок у підмурівку років,

дерева насправді ніколи не виростуть без садівників.


+ + +


— Як добре, — думає він, — що я для неї помер,

добре, що вона забула моє ім’я,

добре, що все це сталося саме тепер,

добре, що при цьому всьому не був присутній я.

Добре, що вона вирішила все за нас,

що я не мусив переконувати її не робити дурниць,

не мусив спостерігати, як вона вагається раз у раз,

не мусив при цьому бачити її темних зіниць.

Тепер головне — зникнути,

вибравши вірний маршрут,

головне — не повертатись туди, де раніше жив,

головне — не підходити близько

до знайомих споруд,

не лякати знайомих, не розчаровувати чужих,

не забрідати до їхніх снів, не торкатись їхніх речей,

не гортати їхніх книг, не пити їхнє вино,

не чути їхнього дихання, не бачити їхніх очей,

не відчувати того,

що вони самі не відчувають давно,

Добре, що можна тепер вилітати крізь коминú,

проходити крізь вогонь, падати у траву,

відчувати плавку матерію, яка наповнює її сни,

помічати в повітрі линви, що тримають її на плаву.

Добре, що смерть не належить

ні до надбань, ні до втрат,

добре, що нас не зраджують наші сліди,

що нічого не можна повернути назад

і нічого не можна втратити назавжди.

Що було? —

зелене тепло,

вечірнього неба

помаранчеве тло.

Золоті місяцí,

блакитні риби в ріці,

чорні тіні

на її лиці.


+ + +


Що робити зі священиками?

Вони, мов худобу, випасають свої церкви,

пускають їх у смарагдову траву, дивляться,

як церкви важко лягають у річковий мул,

ховаючись від червневого сонця.

Ходять за церквами, виганяючи їх із чужої

пшениці, завертають додому, туди, де

запалюється вогонь вечірніх обійсть.

Сплять на мішках і книгах,

слухаючи сонне дихання тварин,

уві сні згадуючи обличчя жінок, що приходили й

розповідали про найпотаємніші гріхи,

питались поради, чекали на прощення.

Що він може тобі порадити?

Все його життя — випасання луни,

пошук пасовищ і ночівля під чорним небом.

Можеш співати з ним разом, можеш

спати поруч із ним,

накрившись піхотинським плащем,

можеш гріти на вогнищі мокрий одяг,

прати в ріці свої сорочки,

які він готовий вивішувати в церкві, як плащаниці.

Що робити з атеїстами?

Вони говорять — насправді я вірю, вірю в усе, що

було сказано, але ніколи й нізащо,

за жодних обставин,

в жодному разі в цьому не зізнаюся,

тому що це моя справа,

і стосується вона лише мене.

І хай він сто разів при цьому

ображається й погрожує,

гнівається й відвертається на своєму розп’ятті,

все одно — куди він без мене?

Що він робитиме сам?

Він мусить боротися за мою присутність,

приречений битися за моє спасіння,

не може не рахуватися з моїми сумнівами, з моєю

непослідовністю, з моєю щирістю.

Що робити з тобою?

Можеш співати разом із нами,

ставати з нами в коло, класти руки нам на плечі:

ми єдині в нашому співі,

єдині в нашій любові,

в нашій самотності,

в нашому розчаруванні.

То що робити з нами всіма?

Якби він не мусив стерегти свою домашню церкву,

якби не мав іти за нею, виганяючи з жовтих полів,

мав би куди більше часу на наші

прикрості й знамення.

Любов нищить

усі наші уявлення про рівновагу.

Можемо забуватись і відступати вбік,

можемо відмовлятися від того, що говорили,

можемо цілувати ніч у чорні губи —

ми єдині, кого торкався нічний вогонь,

ми єдині, хто вірить,

ми єдині, хто ніколи

в цьому не зізнається.

Можеш говорити про все, що тобі сниться,

можеш говорити, можеш не боятися темряви:

все одно хто-небудь тебе почує,

все одно ніхто тобі не повірить.


+ + +


Місто, в якому вона заховалася,

горить прапорами,

лежить під засніженими перевалами.

Мисливці виганяють дичину

з протестантських соборів,

блакитні зорі падають в озеро,

убиваючи непоквапливу рибу.

Ах, ці вулиці,

над якими зависають канатоходці,

ах, як вони балансують за шкільними

вікнами, викликаючи захват,

як ухиляються від озерних чайок,

що вихоплюють їй із рук

золоті невагомі чіпси.

Там, де ми з нею колись жили,

ми не мали часу на спокій і споглядання.

Ми бились об гострий очерет ночі,

скидали одяг, немов баласт, до чорної шахти ліфту,

аби протриматись у повітрі ще одну ніч,

ненавидячи й не пробачаючи,

не приймаючи й не вірячи,

гнівно переживаючи найкращі дні

свого життя.

А ось місто, в якому вона врешті сховалась,

торкає її ніжно за руку

і відчиняє перед нею свої склади та сховища.

Ах, ці порти, куди сходять вивезені

в трюмах сенегальці,

чорне м’ясо сердець,

слонова кість очей,

ах, ці підвали, паковані сиром,

гостинні протестантські міста,

в яких можна пересидіти Страшний Суд,

такі тут навчені адвокати,

такі неприступні мури.

Бо там, де ми з нею

колись грілися на кухнях

біля синіх джерел вогню, по нас не лишилося

жодного сліду. Час, старий канатоходець,

сто разів падав, сто разів підіймався,

з ламаними ключицями й залізними зубами,

йому без різниці, в якому напрямку рухатись, —

залиже рани й знову танцює між чайками.

Але місто, в якому вона змогла заховатись, —

які тут барвисті сукні та сорочки,

яка оксамитова шкіра в пілотів

і китайських студенток.

Ах, це свіже гірське повітря,

це відчуття крові після

виснажливих поцілунків.

Вона нічого не забула там, звідки поїхала.

Жодного голосу, жодного прокляття.

Життя — це веселе перетягання линви.

З одного боку її тягнуть янголи.

З іншого — адвокати.

Адвокатів більше.

Але і послуги їхні коштують дорожче.


+ + +


Святий Франциск

збудував це місто для серферів і героїв.

Він приводив сюди

кораблі королівських флотів і зупиняв їх

у тихих бухтах, над якими стояли тумани.

Іспанці зістрибували на берег,

і російські моряки

в рятувальних човнах, і золотошукачі

з Китаю прошивали ніч ліхтарями,

дивуючись тіням на пагорбах.

І кожна закладена церква

була як натруджений голос —

свободи стане всім,

якщо ви не будете тримати її для себе,

діліться хлібом і вугіллям на зиму,

дивіться на сонце крізь пляшкове скло океану,

золота вистачить на всіх,

але любов дістанеться лише найсміливішим!

Тисячі років потрібно для того,

аби вибрати з землі всі щедроти,

тисячі ночей необхідно,

аби вивчити звички місцевої скумбрії,

тисячі слів потребує той, хто говорить із вічністю.

Чума сходить у святковий порт,

і за нею висипають із костелів дівчата й підлітки,

зухвалі й золотошкірі, з першими таємницями

й католицькими гімнами —

діліться книгами та яскравим одягом,

діліться ним, діліться кавою та овочами,

в цьому місті ми всі захищені

молами та фортечними стінами,

стільки втіхи привезено сюди з цілого світу,

що нам робити з нею,

що нам робити з нею?

Я знаю, що святий Франциск охороняє її,

коли вона з’являється тут

на конференціях чи в бібліотеках,

охороняє її щоразу, коли вона ходить крамницями,

рахуючи копійки, на які має прожити до від’їзду,

охороняє від ворогів, охороняє від друзів.

І нервує, коли я йому підказую:

ділися з нею своїм терпінням,

ділися втомою, ділися радістю,

в цьому місті на кого їй ще покластися,

як не на тебе,

в цьому житті про кого нам із тобою ще говорити,

як не про неї,

кого нам іще охороняти,

кого ревнувати,

Франциску?


+ + +


Які твої гріхи, жінко?

Хто стане рахувати шви на тьмяному тлі,

там, де вени повільно впадають в долоню?

Кому спаде на думку питати шляху

в тих невідомих, чиїми голосами ти говориш уві сні?

Кому стане відваги стояти при твоєму узголів’ї,

розглядаючи, як під горлом тобі

вивертаються розлючені змії?

Які твої біди, які твої таємниці?

Не можна нічого сховати,

не можна повернути втрачене.

То навіщо просити прощення в кістяків,

які лежать у саду

під трояндовими кущами?

Але вона одказує: завжди

знайдеться хтось,

хто нагадає про кожну з наших утрат.

Завжди знайдеться хтось, хто не дасть нам спокою,

видобуваючи з нашого тіла страх, мов коріння.

Вже близько осінь. І по церквах

стоїть мед співів і голосів.

Всіх християн поєднують зображення святих

подібні на портрети в родинному фотоальбомі —

близьке й зрозуміле нам із дитинства світло

супроводжує

нас протягом життя,

найближчі великомученики — ті, що

виймали тобі скалки з дитячої долоні.

Які твої клопоти, жінко? Де твої чоловіки?

Зраджені й упокорені, гнівні та навісні,

вони промовляють твоє ім’я, ніби назву мікстури,

яка не полегшила їхніх страждань.

Місяці, що зростали та помирали за твоїм вікном —

хтось визбирував їх і складав докупи,

ніби осінню цибулю.

Але вона заперечує: місяці, що померли,

не можуть нічого навчити,

і згаслі зірки, мов очі філологів,

марно намагаються пробитись

крізь темряву світу.

Ні світла, ні пустки, ні вогнів на ріці,

жодного імені, яке би згадалося цієї ночі.

Любов — це вміння перебирати каміння в нічній воді.

Любов — це вміння дивитися, як усе народжується.

Як помирає.

Як народжується знову.


+ + +


Жінки, що живуть за рікою,

де мулистий ґрунт

і червоною цеглою мощені вулиці,

прокинувшись, ідуть на берег,

чекають, що вода принесе їм цього ранку —

випущене кимось із рук прання,

пущені за течією кошики з городиною

та немовлятами.

Вода складається з таємниць, потрібно

вважати, аби тебе не затягло до глибоких колодязів,

туди, де чекають примари з риб’ячими головами,

з ніжними хвостами — закохані й зраджені.

Якби існували мости,

якби можна було перебратися на той бік,

я б давно був уже там.

Як можна забути про тебе,

знаходячи сліди твоїх нігтів на передпліччі,

і як можна згадати твоє лице,

якщо ти завжди просила вимкнути світло?

На цих берегах, за цехами й котельнями, горять небеса,

і померлі дівчата в строкатих циганських спідницях

стоять у повітрі над дахами, зазираючи у комини,

співаючи в них, мов у старі лампові мікрофони.

Жінки, що живуть на іншому березі, —

їм ніхто не розповідає про молодих приблуд,

котрі щовечора ховаються в розлитому

яблуневому золоті, підглядаючи,

як вони скидають свої невагомі сукні й витягають

з волосся шпильки та отруєні гребені.

Хто потрапив сюди, буде щоденно

рибалити, закидаючи сіті серед туману,

аби класти їм до ніг червоні серця,

вириваючи їх із рибин,

мов тюльпани.

Якби лише можна було потрапити на той берег,

пройти повз холодну тінь електричної станції,

побачити птахів, які тягають із підвіконь

сережки й натільні хрестики.

Відчути, як уночі з ріки виходить морок.

Знати, що на ранок він відступить назад.


+ + +




Зими зовсім не схожі на зими,

зими живуть із чужими іменами,

і такі прикрі випадки пов’язані з ними,

такі дивні історії ставалися з нами,

такі печальні прощання, такі втрати,

такі очікування, такі повертання,

такі обрáзи, які хочеться перебирати,

не знаючи — яка з них перша, яка остання,

така впевненість у тому, що все робиш вірно,

таке небажання приймати очевидні речі,

такі сніги лежать, холодні, як війни,

такі облоги лаштуються, такі трапляються втечі,

такі сині дерева, такі зелені планети,

такі світлі пагорби й присмеркові долини,

що навіть коли тебе немає, я знаю, де ти

і чим ти займаєшся цієї години,

знаю, чого боїшся зимовими вечорами,

про що згадуєш із утіхою, про що — зі смутком,

що бачиш, ідучи нічними дворами,

що чуєш за кожним голосом, сплеском і звуком,

що відчуваєш, підходячи до цього дому,

що знаходиш у глухих коридорах,

чим переймаєшся, перед дверима по тому

ловлячи напружено найменший порух,

як шкодуєш, що він чекає на тебе досі,

як тішишся, що не треба нічого йому говорити.

Птахи в небесах схожі на гребені у волоссі.

А сніги під ногами схожі на дереворити.


+ + +


Сніги собі минають, і щораз

в зеленій млі травневої пори

жінки на кухнях зупиняють час

і варять місяці, немов сири.

І теплий дим нічних приготувань

здіймається, і жовті місяці

тривають, і найтяжче із тривань

лишає лише кола на ріці.

Бо кожен місяць має свій куток

поміж ножів, шухляд і терезів,

і назви їхні — довгі, мов ковток,

вологий від жіночих голосів.

Іще непевні їхньої ваги,

іще легкі від співів і плачів

жінки виносять їх на береги

для біженців, убивць і втікачів.

Сонця рибалок, зорі пастухів,

переливають світло, наче спів

на темну мідь берегових птахів

і обважніле срібло коропів.

Бо всі жінки тримаються імли,

втрачають вдень і згадують вночі

секрети, котрі їм передали

гравери, антиквари і ткачі,

щоби стояти довго при вогні,

настоюючи тисячі отрут,

допоки мул лежить на глибині,

й холоне тиша на дахах споруд.

І доки стане їхніх місяців,

і стане світла кожному із них,

 росте трава, проймаючи мерців,

росте трава, тримаючи живих.


+ + +


Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло?

Що з того, що знову доводиться все починати?

Кожна душа обживає собі якесь тіло

і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.

Кожен простір повен своїми радіопередачами.

З кожного серця ростуть водорості й квіти.

І що з того, що вже тепер можна все передбачити?

Що з того, що ніколи не знаєш, як про це говорити?

Я ж проходив колись ці сутінки цілодобові,

я знаю, як боротися з нападами й травмами.

Але й після цього

в мене лишилось ще стільки любові,

що я міг би спинити чуму під міськими брамами.

Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі.

Я сам носив усю цю отруту у своїх кишенях.

Але навіть тепер

в мене є ще стільки ніжності й злості,

що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених.

Щоби вони йшли за мною золотими ночами —

втомлені клоуни, безборонні сновиди.

Тому що з того, що не знаєш, із чого почати?

І що з того, що в нас із тобою нічого не вийде?

А вона слухає мене, легко погойдуючись.

Виходить кудись, потім повертається знову.

Мовчить, у всьому зі мною погоджуючись.

Усміхається, не вірячи жодному моєму слову.


+ + +


Хай ніколи не застудиться твоє ніжне горло

й ніколи не обірвуться твої нічні співи.

Диявол стоятиме над тобою

з мідним солдатським горном,

зупиняючи тобі в узголів’ї грізні припливи.

Хай ніколи не зникне запах вітру з твоїх футболок,

хай він назавжди залишиться у твоєму волоссі.

Я буду заходити в шепіт сирен, ніби в морок,

пізнаючи твоє дихання в їхньому багатоголоссі.

Я буду їсти хліб пересильних пунктів,

спатиму з чорними біженками в спортивних залах,

в сухому повітрі й перестиглому ґрунті

знаходячи, наче свідчення, твій опівнічний запах.

Буду відспівувати цю пропащу країну,

яка розпадається від отрути у власній крові,

буду нагадувати перехожим про їхню провину,

буду гризти зубами сутінки кольорові.

Сонце встає щоранку на сході, за ринком,

на кожну втрату є окрема причина.

Але ніде не буде такої тиші, як над твоїм будинком,

ніде не буде такого місяця, як за твоїми плечима.

Тому хай тебе гріє чиєїсь турботи вино почате,

хай наповнює ніжність твою неуважну мову:

діти навчатимуться любові, коли будуть її вивчати —

зрозумілу, неперекладну, серпневу, зимову.


+ + +


Що ти будеш згадувати про ці часи?

Адже пам’ять змиває всі голоси,

адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,

але ти все одно собі згадуй,

згадуй про кожного з нас.

Згадуй про нашу закоханість у твоє лице,

навіть якщо тобі це не подобалось — згадуй про це,

навіть якщо ти не вірила в серйозність наших хвороб,

навіть якщо не сумнівалась у марності наших спроб,

навіть якщо не зможеш згадати наших імен

і якщо тебе завжди дратував колір наших знамен,

мова наших освідчень,

біографії наших святих,

кількість у наших будинках зброї, вина і книг.

Згадуй усе, що ми писали тобі в листах,

згадуй, скільки нас полягло в чужих містах,

згадуй, скільки з нас зламалося й продалось,

згадуй хоча б між іншим,

хоча б когось.

Згадуй, як ми ловили твої слова,

згадуй наші поразки й наші дива,

нашу вірність, нашу відвагу, наші страхи,

носи при собі нашу любов, ніби старі гріхи.

Без тебе нічого не буде, хочеш чи ні.

Наші серця, як підводні міни, стоять в глибині.

Згадуй кожну з утеч, згадуй кожну з атак —

скільки зможеш, хоча б до смерті, хоча би так.


+ + +


І тоді вона каже:

я знаю, чим це завершиться,

все завершиться тим, що все нарешті завершиться.

Я буду страждати,

ти будеш ловити щоразу нових мерців,

відпускаючи тих, що піймалися першими.

Але я їй кажу:

ніхто не буде страждати.

Ніхто й ніколи більше не буде страждати.

Навіщо тоді існує вся ця поезія,

навіщо в повітрі відкриваються шлюзи й шахти?

Для чого тоді ми заповнюємо порожнечу

віршáми й колядками, для чого лаштуємо втечу?

Адже кожен нормальний поет

може спинити своїми словами

будь-яку кровотечу.

І тоді вона питає:

чому ж ці нормальні поети поводяться, ніби діти?

Чому живуть, як прибульці,

й помирають, наче бандити?

Чому не спиняють хоча би те,

що можуть спинити?

А я їй кажу: тому що важко жити з чужими тілами,

тому що у святих щодо мови свої, незрозумілі плани,

тому що нормальних уже не лишилось, а ті, що є, —

злодії та шарлатани.

Заговорюють біль тваринам і дітям,

ловлять пташине пір’я, що застрягло між віттям,

живуть собі, вибираючи

між смертю й безробіттям.

Тому все завершиться тим,

що все почнеться спочатку,

западаючи в горло й лягаючи на сітчатку,

наповнюючи нас любов’ю і забуттям,

відразу,

в зачатку.


+ + +


Адже все залежить від нас.

Торкаєшся повітряної оболонки,

зрушуєш рівновагу.

Все, втрачене нами, все віднайдене,

все повітря, прокачане через волинки легень, —

який це все має сенс

без нашого болю й розчарування?

Яку це має вагу без нашої втіхи?

Адже все стосується твоїх пальців.

Торкаєшся її одягу й знаєш: нічого

не можна буде повернути назад, назване одного

разу ім’я переінакшує голоси,

переплітає корені слів,

щоби тобі відтепер битися над мертвими мовами,

намагаючись за їхньою допомогою

порозумітись із живими.

Торкаєшся її речей і розумієш: за кожним словом,

за кожним вчинком стоїть

неможливість повернення.

Відвага й смуток рухають нами —

незворотність любові, невідчитаність більшості

з темних пророцтв і передбачень.

З нами стається лише те, чого ми хотіли,

або те, чого ми боялись. Питання лише,

що переважить — бажання чи страх.

Ніч буде дзвеніти від музики в перетинках

наших пальців, кімната буде наповнюватися світлом

із принесених словників.

Адже все полягає на вмінні

говорити мертвою мовою ніжності.

Світло складається з темряви,

і залежить лише від нас.


+ + +


І тому, що цю дорогу нам доведеться класти

до кінця, і тому, що дорога ця — не остання,

ми оспівуємо роботу,

яка розділила нас на верстви і класи,

ми оспівуємо померлих,

після яких залишається їхнє мовчання.

Ми будуємо цю дорогу між роз’єднаними містами,

ми її прокладаємо в спеку, вимощуємо в заметах,

перегукуємося в тумані впевненими голосами

і ніколи не заощаджуємо на ненависті й сигаретах.

Тому що кожна дорога — це наші радість і втома,

тому що кожна зупинка — це наші тиша й самотність,

тому що ми завжди знаємо, хто нас чекає вдома,

знаємо, що таке відданість і що таке незворотність.

Кожному з нас буде що розповісти по смерті,

хоча жоден із нас не вірить у її можливість.

Небо нам нагріває наші куртки подерті.

Я маю серце — і саме тому розумію його важливість.

Я маю голос — і саме тому вмію порозумітись,

і ця дорога насправді може бути легкою,

бо над нею завжди висить теплий місяць,

і його завжди можна торкнутись рукою.

І тому ми будуємо цю дорогу з тиші та глею,

протягуємо її, ніби нитку, лишаємо за собою,

між голосом і мовчанням, між небесами й землею,

між темрявою і світлом, між забуттям і любов’ю.


+ + +


П’ять років вахти, п’ять років роботи,

Чорна згоріла шкіра, гарячі вени.

Коли я повернусь, я говоритиму доти,

доки останній роззява не відійде від мене.

Я говоритиму йому про міста, країни,

про сезонні бригади найманих чорноробів,

з якими всі ці роки ми підіймали вежі та стіни,

як підіймають на ноги бійців по тяжкій хворобі.

Я розповідатиму, як нас будили до праці сирени,

як ми спали в костелах під архангельською трубою,

і хрести на дахах костелів чутливі були, мов антени,

тож ми і слухали, про що там говорять святі між собою.

І хто з нас звідки прийшов, для нас не мало різниці:

Різниця була в небесах, які нависали.

Ми будували на Сході церквú та в’язниці,

ми будували на Заході госпіталі та вокзали.

Я знаю, скільки насправді коштує праця.

Я знаю, що серце має колір і смак апельсина.

І доки триває робота, кожен із нас опирається,

тягнучись у літнє повітря, мов тепла рослина.

Я говоритиму, що Господь став поміж нами,

взяв і пересварив наші цехи та бригади,

розділивши нас за мовою, за шкірою та іменами,

змушуючи нас відтепер будувати вуличні барикади.

Тож вода в його дароносицях

відтепер завжди солона,

і по його золотих церквах стоять ірландці з лемками.

І моя любов, забута мною в сквотах нічних Вавилона,

плаче за мною всіма своїми

мовами та діалектами.

Але коли-небудь, скажу я йому, ми станемо знову до праці,

витягуючи на руках будівельне каміння,

чорнороби всіх країн, найманці та повстанці.

Нас роз’єднує лише наш страх і наші роботодавці.

Нас єднає лише

наша ненависть і наше терпіння.


+ + +


Завжди повертатись на ці пагорби й ріки,

де при брамах стоять митарі й охоронці.

Євангелісти в церквах тут мають такі темні лики,

 ніби цілими днями збирають виноград на сонці.

Чоловіки тут носять на собі стільки золота,

 що смерті незручно забирати їх із собою.

А жінок уночі торкає чорна гризота,

і вони малюють очі фарбою голубою.

Діти тут змалку вивчають такі небезпечні ремесла,

що, виростаючи, так і лишаються безробітними.

Кожна війна для них як манна небесна,

і загиблих героїв завжди прикрашають квітами.

Фури з Півдня ввозять до міста заразу.

Опівночі жебраки підраховують втрати.

І все, що мені випадає кожного разу, —

всіх пам’ятати й завжди сюди повертатись.

Говорити собі:

ось осінь — ще не помітна.

Ось вечірні дерева, мов полкові знамена.

Ось її темний будинок, ось її вікна.

Можливо, вона чекає.

Можливо, навіть на мене.

Вогнепальні й ножові

(2012)

Розділ перший

Опій


+ + +


Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,

караваном із трьох позашляховиків,

обійшли перевал, що лежав у густому диму

і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню,

і в морозне повітря здіймалася анаша,

і похмурі бійці грілися коло вогню,

набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки — юні й старі.

Щойно ми увійшли, вони відступили вбік

і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,

розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: «Маріє, усі шляхи,

що вели сюди, всі дороги й стежки

нині світяться в темряві, й втомлені пастухи

ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.

Всі потоки, Маріє, всі узбережжя морів,

перестуджені, мовби горла малих дітей,

нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі

загусають повільно відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,

що лише існують, він зможе назвати все,

в ньому буде наша печаль і наша злість больова,

що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,

йому стане любові, щоби завжди стерегти

перехоплені нами колони та вантажі,

контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,

доки вони ростуть на нашій землі,

доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,

доти є ким поповнити лави — невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять до нас сюди,

нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.

Все минуще, сестро, вічні лише сліди

від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,

хай навчається справі та поміж нас росте».

Капітан порився у похідному мішку

і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,

почали діставати ножі, амулети й прути,

хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним

й відійшов назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото і килими,

порцеляна, бронза й купа теплих речей,

і стояло за вікнами небо чорне зими,

і дими підіймалися в нього з сільських печей.

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,

наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,

і за нею рушали всі пастухи та бійці,

і ступали снігом, ніби не мали ваги.


+ + +


Малий сидів так довго, що змінилася Конституція.

І всі його жінки народили й пустили корені.

Його адвокат перебрався до Штатів, його прокурор — до Турції.

І лише він сидів собі, як на вахті — пійманий, але не скорений.

Сидів в одиночній, сидів у загальній, з арабами.

Сварився з адміністрацією і займався самоосвітою.

Сидів із замміністра зв’язку і якимись піратами,

з пророками й прокаженими, з буйними та просвітленими.

Ми самі вирішили його забрати, коли він звільниться.

Приїхали й підхопили його під тюремними брамами.

Аби не думав, що ми забули про нього

за нашими війнами,

аби знав, що ми пам’ятали про нього

за нашими травмами.

«Тебе там усі чекають,

малий, — говорили схвильовано, —

Всі наші, малий, сперечаються,

яким ти приїдеш потягом».

Говорили й дивились, що там було намальовано

на його пожованій шкірі, що світилась під одягом.

А там були намальовані пальми

під церковними банями,

і тяжкі якорі, з якими він схожий був на капітана без кітеля,

і гарячі жіночі профілі, пов’язані якось з його коханнями,

і голова Сталіна над лівим соском, мов голова Івана Хрестителя.

І коли ми вже під’їжджали до міста, яке нас завжди єднатиме

і яке ми любили по-своєму за тепло та відданість,

він попросив зупинитись і розглядав дими над комбінатами,

ніби дивився на власне місто з безпечної відстані.

Там, на в’їзді,

на нього чекали боржники з кредиторами,

з друзями й конкурентами, з сестрами й нареченими,

з блаженними та сліпими, з радісними та хворими,

з циганами, растаманами, татарами і чеченами.

Чекали німі й поламані, згорблені та контужені,

діти з гіркими прянощами й дівчата зі штучними перлами.

Навіть померлі стояли в такому дзвінкому напруженні,

що, коли б не сморід, ніхто б і не знав,

що має справу з померлими.

Щойно він рушив до них, як вони озвалися,

вітаючи його співами, вигуками і танцями,

Вогнепальні й ножові

і кожен із них говорив сусіду: «Дивися, Вася,

це ж малий повертається, малий повертається.

Тепер він нарешті звільнить це місто від різної наволочі.

Тепер він вилікує всі наші рани, між нас проходячи.

Зцілить усіх тритонів у наших водоймах,

що помирають, плаваючи,

підійме на ноги наших дітей і далеких родичів.

Славімо його у місті, що тримається вірою нашою.

Стелімо дорогу йому пальмовим листям і своєю одежею.

Пишімо його ім’я на ворожих будинках чорною сажею.

Ділімося з ним своєю радістю

світлою та безмежною!»

І ось малий стояв поміж них, обіймаючи кожного —

демонів із фаєрами, янголів із рваними крилами.

Обіймав їх і розумів, чого їм усім це коштує.

Обіймав і обмивав своє довге волосся

червоним кріпленим.

Обіймав їх, звертаючись до них піснями та вíршами,

і думав: «Куди їх вести такими стрункими лавами?

Їм так легко сьогодні мстити, палити й вішати,

оскільки відповідати завжди буде той,

кого вони всі тут славили.

Оскільки в наших містах, з нашим фартом і вдачею,

нам і лишається хіба що виглядати за сонячною погодою,

коли прийде Цар Єрусалимський з ідеями законодавчими

й прийме смерть за наші гріхи за обопільною згодою.

Тому вони і шикують довкола мене свій святковий паноптикум,

тому й виходять за мною з лікарень, тюрем та крематоріїв.

Які пророки?! Вони не вірять навіть синоптикам.

Вони навіть Царство Боже вважають

окупованою територією.

Вони бояться насправді, всі ці нарвані й стримані.

Бояться свого азарту й свого везіння.

Бояться мого слова, бояться мого імені.

Й боятимуться його до смерті.

Навіть довше — боятимуться до воскресіння.

Боятимуться, оскільки справді мають чого боятися,

мають що приховувати від дітей, матерів та демонів.

Тому де вони — мої сльози, де моя чорна п’ятниця,

де сліди на моїй розмальованій шкірі

від палиць і ременів?»

За ним котились важкі фургони з якимись потворами,

і вагітні жінки несли за ним чиїсь голови на срібній таці,

і п’яні янголи літали над ним повітряними коридорами

від трамвайної лінії до сортувальної станції.


+ + +


Вони сіли за стіл, накритий на всіх,

поскидавши шкірянки й важкі піджаки.

Відімкнули мобільники, поклавши їх

біля себе, на стіл, де темніли пляшки.

Охорона вийшла. Й свіжа імла

вихолоджувала вечірній туман

і торкалася вікон густого тепла,

мов жіночі пальці — відкритих ран.

Він усім наливав, хто сидів за столом.

Наливав по вінця, як самому собі.

І токайські вина, ямайський ром

відбивали світел вогні голубі.

Наливав і думав: «Коли тепер

ми іще зберéмось без жодних справ?

Ще усі живі й ніхто не помер.

Я їх сам знаходив і вибирав.

Я їх сам кришував і сам боронив,

я їх вів за собою крізь морок і страх,

я тримався за них і дбав про них,

і їм сонце запалював на прапорах.

Молоді й веселі, неголені й злі,

вони правлять світ, як я їх учив.

Я їх знаю всіх, хто при цьому столі

глушить ром і мадеру, яка гірчить.

Я підтримую кожного словом своїм,

я дарую впевненість та благодать,

я годую їх і наливаю їм.

Але хто із них усіх мене здасть?

Хто та сука, яка мене закладе?

Хто прикличе зраду на цей поріг?

Хто зламає слова осердя тверде

й підведе під мінтовські волини всіх?»

…Наймолодший із них, із рубцем на щоці,

той, що паленим джином запивав кокаїн,

нервував за столом, як усі курці,

що не можуть курити свій нікотин,

і кричав йому: «Бос, ну що за діла?

Ми усіх порвемó, нам підкаже шлях

наша вдача, яка нас завжди вела,

наша зброя і кулі в наших тілах!»

Але він наливав йому і говорив:

«Кожна вдача рано чи пізно мина.

Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори,

всі рахунки, адреси та імена».

Й молодий мовчав, не маючи слів,

й задивлявся у вугільну мертву пітьму,

забуваючи все, що він тут наплів

й що усі перед тим наплели йому.

…За вікном унизу протікала ріка,

віддаляючи їхні співи і плач.

І вогонь від далекого маяка

золотив покрівлі сусідніх дач,

золотив оливкове чорне гілля,

золотив машин тоноване скло,

золотив усе, що дала земля,

золотив усе, що буде й було,

їхні рухи і погляди, їхні слова,

всі навколишні стіни, дерева, мости.

Бо нічого не зміниться, і тільки трава

буде кожного року інакше рости.

Охорона стояла коло дверей,

насторожена і перемучена вже,

і дивилась на тіні поміж дерев,

розуміючи, кого стереже.

Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу,

добивали зі столу останні пляшки

й, увімкнувши кожен свою трубу,

рахували пропущені за ніч дзвінки.

Й на плечах у них німби, прозорі, як сіль,

вже запалювалися, мов аварійні вогні,

щоби їх помітно було звідусіль —

серед тиші, в тумані, на глибині.


+ + +


Вони сказали: «За що ти тримаєшся, брат?

Мало в твоєму житті було бід і втрат?

Мало крові й жовчі було в твоєму житті?

Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті».

Вони заспокоювали: «Не переймайся ти так.

Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак.

Вигребеш поступово, ти ж не останній псих.

Потрібно вміти вчасно здати усіх.

Ти постáрів, брат, тому давай без образ.

Час змінився на краще — подивися на нас.

Якщо дуже довго сидіти коло ріки,

Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки».

Вони говорили про сім’ї та біржовиків,

про трабли з бюджетом і афганських бойовиків,

про польський ринок і про китайський прорив.

Я їх спочатку слухав, а потім заговорив:

«Я народився в країні, якої немає давно.

Я сам її знищував і пускав на дно.

Я ховав цю країну, коли вас ще не було.

Так що не вам мені розповідати про родинне тепло.

Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка,

і точно знаю, що класова рівність — найбільш нетривка.

Я палив кооператорів у вісімдесятих

і в дев’яностих бомбив фірмачів.

Я ніде не вчився політекономії

і сам нікого не вчив.

Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси.

Купував губернаторів і продавав голоси.

Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з втрат.

Бачиш цей шрам, синок?

Це на мене впав банкомат.

Навіть у двотисячних, коли з’явилися ви —

діти лібералізму, вершники без голови,

я топив кораблі й переходив босоніж моря,

доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я.

І все, що ви знаєте про католиків та мусульман, —

лише туман, густий прибережний туман,

в якому, ви губитеся, як піонери в кущах

або як невчéна піхота в травневих дощах.

Немає жодних невірних і жодних святих,

немає жодних праведних і жодних простих,

жодних партнерів, жодних, синок, торгів —

є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів.

Є лише наші жінки, які нам спиняють серця.

Є лише наша подяка, як вигадка від Творця.

Подяка, яку відчуває риба,

коли ріка промерзає до дна.

Бо там, де для вас триває партнерство,

для мене триває війна.

Є лише ті, кого ми ховали й кого несли,

неважливо, де саме вони полягли, неважливо коли.

Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде,

А всі нюанси ведення бізнесу

зáвжди вирішить одна РГД.

І що ви мені говорите про долари та рублі,

нам із вами лежати в одній землі,

а наша земля як віра — вона глибока й тверда,

і з цього боку її повітря, а з того боку — вода.

Час не змінюється, змінюємося ми,

пробиваючись крізь сніги чи виходячи із тюрми,

переходячи через кордони чи повертаючи давні борги,

і якщо хто й прийде до нас на поминки — це друзі та вороги».

І все, що я говорив їм і що вони говорили мені,

виривалося з горлянок і запалювало вогні,

і ці вогні горіли й танули, як маяки,

на які виходили з темряви

зомбі, привиди, мертвяки.


+ + +


Південно-Західна залізниця.

Третя ночі, година рання.

На два вагони одна провідниця

забезпечує пересування.

Ходить, ніби Матір Тереза,

непевна, як погода осіння,

блукає — темна і нетвереза,

розганяючи сновидіння.

Я лежу в глибині вагона,

приречено, мов шахтар у забої,

везу пакет з головою Пітона —

чорного хіміка з Лозової.

Колись він був королем гідравлік,

мав постачальників за кордоном,

жив як міг, контролюючи трафік

між Тирасполем та Краснодоном.

Труїв своїм щемким сурогатом

молдаван та різних узбеків,

навіть був колись депутатом

по мажоритарному від есдеків.

А ось тепер я не сплю, хоч пізня година

й сни підступали до мене тричі,

і слухаю, як його щетина

далі росте на його обличчі.

— Ну як ти, брат? — питаю. — Проспався?

Може, тобі сигарет нарити?

— Та ладно, — відказує він, — не парся —

з моїми проблемами тільки курити.

— Страшно, — питаю, — з того боку?

— Не страшно, — каже, — просто незвично.

Страшно було минулого року,

в Ростові, коли спалили шашличну.

А тут — ніби щось тобі не вернули,

і пам’ять волочиться, мов парашути.

Ходиш і забуваєш минуле.

Забуваєш — і не можеш забути.

Лише відчуваєш останнім нервом,

зубами і складками жировими

тонку межу, що проходить небом

між живими і неживими.

Тому вези мене, брат, додому,

в тихому, наче спів, вагоні,

вези мою безкінечну втому

і спомини мої невагомі.

Віддай мене товаришам по зброї,

нехай ці печальні п’яні бандити

тепер вирішують поміж собою,

що з головою моєю робити.

Нехай пам’ятають усі мої звички,

голосу мерзлі глибокі озера

й легені — чорні, як рукавички

побитого безнадійно боксера.

Скажи тій жінці, що вміла любити,

нехай виходить з печалі своєї.

Все, що я міг для неї зробити, —

це померти подалі від неї.

Така тепер між нами різниця.

Вклади сигарету мені до рота.

Смерть, вона як оця провідниця —

для неї це просто чесна робота.

Теплі сни, випадкові дати.

Все, що ти встиг запам’ятати,

все, що побачити довелося,

живе по смерті, ніби волосся.

Поговори зі мною, братка.

Палений «найк», стара арафатка.

Ніч пливе, сутінь хитається,

повітря вдихається,

видихається.


+ + +


Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,

так і не встиг зрозуміти, що сталося з його країною,

що зробили з нею всі ці фінансові генії,

котрі торгують тепер у відкриту

кожною її частиною.

Моя мама, яка розпрóдала згодом усі його речі

і яка живе громадянським шлюбом із якимось дятлом,

ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,

зачиняється на ніч від мене,

щоби я не підслухав їх раптом.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.

Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.

І я знаю: найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять.

А найгірше — що вона лише тяжчає

з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.

Сидить на ліжку напроти й кличе мене до помсти.

Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.

Ти їм здав свою злість, як провідникові постіль.

У тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,

і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.

Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.

Раз уже все прогнило,

спробуй хоча б нормально померти.

Скільки можна терпіти їх голоси на сходах,

будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!

Вирви їхні серця, назáвжди спинивши подих!

Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

І я дістаю бензин і міцні корабельні канати

й розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,

і знаю: ніщо не може мати над нами влади,

окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.

Погано, коли їх поява на тебе тисне.

Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.

Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,

де вся твоя біографія — список боргів і трупів,

називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,

опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.

Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.

Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом

гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.

Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.

Сóнця священний вогонь заливає кімнати.

Герої не помирають від стаціонарного лікування.


+ + +


«Ти зáвжди тримав при собі свою втому.

Давай, зупиняйся і засинай».

Вночі він виходив на берег з дому

й дивився, як ніч пливе на Синай.

Прострочений паспорт без фотографії.

Іранські візи, мальтійські хрести.

І небо рухалось звідкись з Аравії

через затоку на блок-пости.

І теж дивилось на нього, мабуть,

перетікаючи між споруд.

Він знав, що тут його точно не знайдуть.

Де завгодно, лише не тут.

Можуть винюхувати в повітрі

мову, дихання і сліди.

Але всі вони виморочені й нехитрі,

щоби прийти за ним сюди.

Він буде вирощувати терпіння

і прикладати собі до ран.

Буде збирати на пляжах каміння

і викидати його в океан.

Буде згадувати все, що втратив,

і забувати усе, що вмів.

Буде рибалкам давати поради,

щоранку чіпляючись до їхніх човнів.

…Любов формує маршрути наші.

Господь стоїть із нами на пляжі.

Стоїть між сухих, як пісок, арабів.

Виловлює з хвиль дітей і крабів.


+ + +


Білі люди — жорстокі люди,

чорна шкіра їм ріже око.

Вони мурують для чорних споруди

й готують для чорного там мороку.

Лаштують чорному підлу підставу.

Шиють чорному робу на виріст.

І не відпускають ні під заставу,

ні під підписку про невиїзд.

Тримають чорного, як лева у ямі,

ламають ребра з усієї злості

і позбавляють навіть в уяві

свободи зібрань і свободи совісті.

І чорний іде на команду пастушу,

з кулаками в кишенях роби,

і волочить свою чорношкіру душу

ринками Азії та Європи.

А вночі з усією своєю бідою,

зі співом тягучим і сміхом навмисним

чорні, мов камені під водою,

лежать, зливаючися із киснем.

— Що нас гнало з наших кордонів

в це мерзле світло? Що і для чого?

Хто нас завів до цих коридорів? —

тихо запитує чорного чорний. —

Навіщо нас споряджали в дорогу

й вирощували емігрантські мрії

наші жінки, що забули тривогу, —

легкі від голоду та малярії?

Чи не краще було залишатись удома

і помирати на власних пляжах,

де кожна дюна чимось відома

і кожна хвиля щось та й важить?

— Знаєш, ми з тобою не перші,

хто рвався на північ фурами й чóвнами

 в темних ранах і рваній одежі, —

відповідає чорному чорний. —

Усі ми йшли за піском і травою,

за сонцем, що рухалось, як медуза,

де небо так низько висить над тобою,

аж в ньому іноді видно Ісуса.

Усі ми знаходимось у цих лещатах

і, додому вертаючись хіба що на ніч,

горбатимося, як раби у Штатах,

на ліберальну білу наволоч.

Тому що білі забули сором,

і якщо вже потрапив до їх павутини,

клали вони з великим прибором

на всі конвенції з прав людини.

Їх не хвилюють наші втрати,

вони звикли тримати нас у чорному тілі.

Але пророки були сомалійські пірати —

за це їх і розпинали білі.

І Матір Божа в зимових гетрах,

курячи люльку, гріючи нерви,

палила багаття на площах гетто,

розігріваючи дешеві консерви.

І нехай позбавляють нас нашого простору

і вогнем заливають наші повстання —

це для нас із тобою чорні апостоли

редагували свої послання.

Машини їхні — давно несправні,

і промови їхні — хитрі й противні.

І ріки на Півночі течуть насправді

так само впевнено, як і ріки на Півдні.

Головне — тримай при собі свою віру,

свою любов і свою упертість.

Спаситель — він не зважає на шкіру,

він зважає на солідарність і чесність.

Спаситель дбає про коріння й листя,

Спаситель рухає череди й хмари,

щоби ми з тобою не загубилися,

міняючи гостели й вуличні бари.

Він спиняє смарагдову кров у венах,

врівноважує всі виробничі тарифи,

і тютюн йому залягає в легенях

і росте собі, як коралові рифи.

І все є так, як повинно бути.

Все трапляється, і все буває.

І серце його нас щоранку будить,

підтримує, змучує,

убиває.


+ + +


І що це була за осінь, з утечами та кредитами:

зупинки у різних норах і переїзди по тому,

дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,

аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.

Але вона мовчки дивилася, наче дійсно втішалася

усім випадковим будинкам з дахами холодними.

І навіть коли можна було піти — вона залишалася,

і навіть коли можна було залишитись —

вона виходила.

На ніч вона читала мені церковні збірники,

оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:

про всі ці дива святого Антонія,

які мені видавались спірними,

там, де він виходить на берег

і проповідує перед рибою,

розповідає рибам про те, що всіх нас об’єднує:

про чорний папір повітря,

на якому вже все написано,

про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об’ємними,

наповнюючись нашим диханням,

нашим голосом

і нашими рисами.

Розповідає про вітер під шкірою,

який робить нас витривалими,

про жіноче довге волосся, до якого прив’язуєшся,

про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалити,

аби не виловити птахів із рваними м’язами.

Стоїть і говорить рибам,

не маючи ні втоми, ні голоду,

про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухають.

І риби слухають його, вистромивши з води свої голови.

Задихаються, але слухають.


+ + +


Глибокі подвір’я, на яких уночі не чути нікого,

лише яблука падають в жорстку траву, пробиваючи листя.

Жінки у вересні чутливі, наче пальці сліпого,

наче в кожній із них ще один голос

прокинувся і оселився,

і озивається тепер до мене, і говорить зі мною,

пояснює мені речі — таємні та очевидні:

що навіть вода у вересні темною стає і мутною,

пам’ятаючи все, що з нею трапилося в липні;

що у вересні жіноче дихання гріє, ніби каміння,

прикладаєш його до горла, аби спинити застуду,

що в жінок восени прокидається дивне вміння —

бачити в темряві кожну стежку і кожну споруду;

що навіть остання вуличка зі своїми псами,

з брамами зачиненими і нічними трамваями

є прихистком для нас усіх із нашими голосами,

є притулком для світел, які ми в собі тримаємо.

Тепер і нам, думаю я, доведеться пройти крізь зиму,

яка вже стоїть і чекає за міською стіною.

Навіть якщо я вас і не виведу, я все одно ітиму,

тож і ви не спиняйтеся, ідучи за мною.

А всім, хто лишається тут, у своїх вересневих будинках,

чоловікам і жінкам, дітям, старим і пропащим,

всім, хто просіює час в аптеках, школах, на ринках,

всім, хто збирав дбайливо свої кольори і пахощі,

всім ряженим і переродженим, хворим і порятованим,

всім стійким і розгубленим під темрявою терпкою,

всім, хто любить у цьому місті без сумніву та утоми,

всім вам теплої зими і тихого спóкою.

Інею вам на дахах, сонця на ґратах.

Гарячої вам зневаги і знання головного.

Народжуйте веселих дітей.

Помирайте у своїх кімнатах.

Кидайте це чортове місто.

Повертайтеся в нього.


+ + +


Коли тобі доведеться мати справу з рослинами,

з їхнім корінням, з невидимими частинами,

з їхнім соком гірким, з їхніми тінями теплими,

з їхнім упертим листям і високими стеблами,

коли тобі трапиться доглядати за кольорами,

за обважнілими травами, ніби за прапорами,

за густотою і світлом, за гіркотою і солодом,

за рослинним рухом, теплом і холодом,

завжди пам’ятай про наші порядки й звичаї,

про наші історії, що комусь видаються вбивчими,

про наше небо, яке нас завжди триматиме,

про наші бригади, про наші церкви з громадами,

про наші таємні книги з попередженнями та строками,

про веселих чоловіків, що виявилися пророками,

про їхні запилені ранці з бомбами та інструментами,

про захоплені ними офіси та боротьбу з конкурентами,

про наші гімни та співи, які нам були за основу,

про те, що все виросте, все помре і потім виросте знову,

бо вся ця зелень зводиться між надбаннями і втратами,

незалежно від того, хто її доглядатиме,

незалежно від того, на чиїй вона території,

які там у нас проблеми і що там у нас за історії,

буде тягнутися вгору, наснажуватись боротьбою,

наповнюючи повітря рухом, теплом, собою.

Розділ другий

Апостоли


Єрусалим


Йона Якір,

вічний студент Харківського технологічного,

розстріляний пізніше

за звинуваченням у терористичній

діяльності, прийняв революцію

й став на бік народу

після того, як мав одкровення: вві сні йому явився

пророк Єзекіїль,

з протигазом у потяганому підсумку,

й передав переляканому зі сну Йоні

вогняний меч, наказавши обороняти

від носатих британських лінкорів смарагдові води

Одеси — південного Єрусалиму революції.

Йона, який до того мало знався

на військовій справі,

запитав у пророка: добре, але як я із цим упораюсь?

З чим я вийду проти ворога, коли той почне

обстрілювати з бортових гармат

пакгаузи та борделі?

З чистим серцем, — відповів йому пророк, —

з чистим серцем і вогняним мечем.

Ну і можеш ще найняти китайців.

Он їх скільки волочиться берегом без діла.

І, прокинувшись, Йона справді сформував

батальйон китайських інтернаціоналістів,

рушивши у свій хрестовий похід,

з льюїсом на плечі та попелом

Господнім у серці.

Можна лише гадати, чого було більше в цих

його стосунках із китайцями —

любові чи криміналу.

Естетика революції й полягає,

мабуть, у послідовній

та запеклій вірі у свої видіння. Інакше

маєш небезпеку загубитися в молоці нічних

припливів, утратити свої канали

спілкування з мучениками.

Відходячи потім на північ від брам міста,

яке їм належало охороняти, пробираючись

балками та болотами, за чим вони

насправді шкодували? Зневірений Йона

зі своїми нав’язливими голосами, що радили

йому захоплювати бронепотяги, підіймаючи

за собою мертвих — кость до кості,

і зграя китайців, котрі взагалі слабко розуміли,

з ким воюють, не говорячи вже — за що.

Можна припустити, що вдень вони йшли за

повітряними драконами, які дихали над ними

сіркою та паровозним вугіллям,

що вночі вони читали карту зоряного

неба, дивлячись, як метеорити падають

у море, дзвінко б’ючись об борти

флоту союзників.

Мабуть, найбільші розчарування

припадають на долю тих, хто намагається

впорядковувати навколишню порожнечу,

доповнюючи її своєю вчасною. Проходячи

через вогонь опору та несприйняття, ми

обпалюємо волосся, зазираючи в очі

справедливій і всюдисущій зневірі.

Куди б ти не прямував, куди б не скеровував

свій шлях, відхиляючись від прокреслених для

тебе на військових мапах маршрутів,

скільки б ти не намагався переграти навчених

перевізників, але, Йоно, мудрість у тому, що

всіх нас рано чи пізно викидає на берег,

де нас уже давно чекають,

з радістю і нетерпінням,

всі ті, хто буде любити нас до смерті,

всі ті, хто буде цю смерть

невблаганно прискорювати.


Депо


І зорі, пролітаючи над ним,

шепотіли: «Арон Барон,

ох, Арон Барон,

неси свою правду,

доки сніг замітає перон».

І Арон Барон, пекар,

досвідчений революціонер,

котрий вів за собою в Чикаго

натовпи анархістів,

приїздить під Різдво,

ніби апостол Павло,

до харківських залізничних

майстерень, у депо.

В кожусі, накритий мішками та шкірами,

на поштових санях,

привозить чорну свою

пропаганду,

розповідає залізничникам про братів,

що полягли в повстаннях.

Арон Барон,

в синій робітничій блузі,

з зеленим димом у бороді,

закликає колійників і машиністів

триматися разом

в роботі

та боротьбі.

Пише в посланнях:

«Залізницю прокладено там,

де Господь провів своїм

жовтим нігтем

по густому ландшафту,

це він відчиняв ворота наших заводів,

він заповнював мужністю наші легені,

наче вугіллям шахту.

Немає нічого, чого б

не можна було перевезти в наших вагонах.

Немає нічого в минулому,

за що нам потрібно триматись.

Все, що нам залишається, — віра,

яку ми винесемо із собою,

коли за нами займуться ріки

й падуть небеса.

Наше небо,

яке запалюється і згаса,

наші щоденні клопоти,

наша спайка з вологим золотом сонця,

наші сім’ї та померлі батьки —

народжуючись і вивчаючи в небі зірки,

засинаючи під шепотіння

акацій,

ми будуємо наше життя,

мов небачений дирижабль,

що плистиме над полотном

залізниці,

запалюючи зіниці

наших синів,

що стоять на перонах

різдвяних станцій,

сповнені впевненості

і звитяги».

Ах, Арон Барон,

чорний апостол язичників,

теплі втомлені паротяги

заганяються ними

з вечірніх полів

до пропахлих весною депо,

ніби худоба,

і залізничники збираються,

як пастухи, довкола багать

і важко мовчать,

розбираючи типографські

шрифти його мови:

«Немає страху у відмові

від тяжкого каміння, яке нам

вкладали в кишені шкільних піджаків,

немає втіхи у прив’язаності

до минулого. Що може об’єднувати

металургів та гірників?

Що може тебе тримати, окрім коріння?

Віру створено

було залізничниками,

тому вона потребує

простору і терпіння».

Арон Барон,

ох, Арон Барон, найглибша тиша

завжди залягає після ранкових розстрілів,

революція, мов саламандра,

народжується з вогню,

революція пожирає немовлят

у різдвяному Віфлеємі,

революція спалює в паровозних топках

своїх найсвятіших апостолів.

І лише зорі

літають над нами в смутку й тривозі.

І лише ріки

оминають нас і рушать загати,

не в змозі

залишити нам

бодай щось,

не в змозі

бодай щось

у нас відібрати.


Велосипеди


Велосипедний завод Лейтнера було перевезено

з Риги до Харкова 1915 року, коли виникла загроза

здачі міста німцям. Потім, після Громадянської,

на його базі створено було

Харківський велосипедний,

який і штампував свої машини з дивовижними

хромованими деталями.

Вже на початку двадцятих при майстернях заводу

було створено футбольну команду,

якою опікувалися

брати Межлауки — грізні червоні комісари,

народжені в Харкові, вирощені терором

і ним же таки пізніше затоптані в чорний

сніг тридцятих.

Для чого я все це згадую?

Все, що відбудовується з руїн, все, що

починається з нічого, порожнеча, що

перетворюється в руках слюсарів та механіків

на машини й верстати, все це вкладено

в наше життя, наче віру в тексти псалмів.

Ті робітники, які виходили зранку на зміну

і які вибігали ввечері на твердий, випалений

ґрунт стадіонів, грали сонцями й тінями,

розламували час, наче гарячий хліб,

знаючи, що все в цьому житті

починається вперше

і майбутнє твориться зазвичай в цехах

та на футбольних майданчиках.

«Ми все почнемо спочатку, —

говорили вони, заступаючи

в березневу прогірклість порожнього цеху. —

Нічого до нас, нічого, чого б ми не знали.

Світ починається з паровозних ранкових гудків.

Рух історії узгоджується восьмигодинним

робочим днем. Всі наші перемоги починаються

з витоптаних газонів. І ніхто не відбере

в нас цю дивну пророчу впевненість,

цю запаморочливу лють,

якою ми зустрічаємо наших суперників».

Океани й підводні рослини,

нарости срібла в чорній породі,

твердість дерев і волокна всередині очерету —

все лише починається, щойно вони вибігають

із роздягальні.

І сонце спиняється в темних тунелях

трибун, і тіні наркомів стоять за спиною, мов тіні архангелів.

Революція завжди лишає шанс тим,

хто готовий за нього вчепитись зубами,

рвучи прогнилу обшивку цього механічного світу,

вигризаючи паруючу серцевину старої історії,

нічого не очікуючи для себе в майбутньому,

нічого не залишаючи після себе в минулому.


Кінець жовтня


1


Тішитись із такого сонячного часу.

Осіннє повітря, витікаючи з долин, натрапило

на загати понад Атлантикою і не здатне тепер

вирватися, зупиняється, тьмяніє, заливає собою

пасовища та береги.

Коли все зміниться та спалахне і голоси

на холоді втратять свою хрипкувату

розміреність, ніхто не згадає,

як зеленим вогнем

в тумані горіли важкі квіти

листопадової капусти.

Цілу ніч перекочуються вагони,

й провідники в них, як солдати останнього

урядового батальйону,

підтримують вогонь у печах.

Доки підіймається дим

над дахами нічних поїздів

і ще не розірвано зв’язок поміж нами,

ми будемо діставатися міст і сподіватися,

що залізниця в країні

працюватиме до останнього,

даючи нам із тобою шанс.

І ось це тепло і історії, які ти розповідаєш,

схожі тепер

на букіністичні магазини —

я все вже читав,

але так люблю цей досвід чужого життя,

чиєїсь любові.

В жовтні лишається твій розпач

від неможливості змінити бодай слово

у книгах поетів, яких

ти тепер читаєш,

лишається твоє здивування від того,

що робиться в наших серцях

за нашої з тобою відсутності.


2


За потягом, у тумані,

стояли фургони, циганський табір,

що пустив коріння.

Діти виганяли з трави диких котів,

біжучи за ними сухою землею.

Чоловіки сиділи під дверима фургонів,

проводжали потяг із недовірою — мовляв,

куди можна приїхати в такому тумані,

коли корови щоранку приносять молоко,

наче архангели добру звістку.

Хтось із пасажирів розповів:

— Іноді на них тут влаштовують облави.

Передають у новинах: стільки-то

осіб було затримано й відправлено

на історичну батьківщину.

— Це куди? — запитали в нього. — В Індію?

— У Сваляву.

У Сваляві на них чекають дванадцять баронів.

Сидять собі за дубовим столом

в центральному ресторані

й слухають радіо, в якому крутять для

них теплу музику. Офіціантки ходять

довкола, мов чаплі, і діти ховаються під столом.

Світло падає з високих немитих вікон,

і голоси лунають на кухні — батьківщина

для кожного з нас починається там,

куди нас виганяють

із райського саду.

І ось ми з тобою перебираємо речі,

готуючись до зими, і цей перехід

від тепла до холоду

додає злагодженості

нашим з тобою сумнівам.

Хай облава омине ваші фургони і захриплі пси

не винюшать у повітрі ваші хатні гіркоти.

Хай усі мисливці, послані поцілити ваші серця,

виходять коров’ячими стежками

на далекі передмістя. Бо все, з чим маєте

справу, — духи й тварини в чорній траві.

Заговорюєте до них, доторкаєтесь

до невимовлених і неназваних

спалахів вогню.

Таких, як ви, загублених, завжди будуть

боятися й оминати.

Діти будуть зганяти з гнізд наполоханих птахів.

Птахи, заспокоївшись, вертатимуться

на власні гнізда.


3


Так довго в дорозі,

що розгублене ними між шпарок у палубі яблуневе

насіння приживається в волозі й поросі.

Дорога — це час, потрачений нами на розуміння

своєї загубленості. Дерева виростають

на кораблях, що рухаються ріками.

І ось восени кораблі

вгрузають у мул і стоять

серед води і темряви.

Що ти знаєш про дерева?

Дерева пускають коріння

в трюми й машинні відділення,

добираються до присмеркових глибин

і тих закутків, де сховано

сухе зерно й запаси питної води.

Що вони мають тепер робити

на кораблях, які повільно йдуть на дно,

обтяжені листям і гіллям?

Коли будеш думати про дерева,

думай про всіх, кого ти бачила в своєму житті,

про довге коріння, яке пов’язує

нас із життям. Коли будеш думати

про зелені яблука,

думай також про тих багатьох, хто працював

на цій ріці, намагаючись хоча б на мить

стримати її течію.

Кінець жовтня.

Жінки йдуть від берега.

Вітер полоще важкі рушники,

мов прапори переможців.

Земля нагрівається і охолоджується.

І ти нагріваєшся і охолоджуєшся

разом із нею.


Полкові барабани


Скільки минуло часу,

скільки всього трапилось,

а вони знову з’являються на вулицях міста,

з якого їх вибивали десять—п’ятнадцять

років тому, з якого вивозили їхні

тіла в теплих шкірянках, що

диміли кров’ю та порохом.

Знову тримаються хідників

та перехресть — підлітки в кросівках

і гостроносих черевиках перекрикуються

у свої телефони, вигукують прокляття

на адресу диявола, котрий веде їх

за собою вперед

до смерті

та забуття.

Історія — гральний автомат,

завжди заряджений для тебе

чиїмись руками.

Нічого не трапляється з недогляду,

все повертається на свої місця.

Країна, що пробуксовує в жовтих

снігах депресії, потребує нової крові,

тому безіменні агітатори

знову вербують на спальниках

і в трамваях цих юних бойовиків,

завтрашніх генералів,

готових стати до великого переділу,

готових битися за кордони,

лаштувати погроми

в офісах та на автомийках.

Не залишай мене, вітчизно,

не виїжджай услід за зірками,

лишайся зі мною в присмеркових парках

із залізними коробками гральних автоматів,

які хтось зарядив чорними

серцями підлітків.

Якщо і ти залишиш мене,

чи стане мені впевненості

бити в полкові барабани,

відправляти їхні листи,

вести кореспонденцію

з дияволом?

Спробуймо ще раз:

час повертається на старі помешкання

і не знаходить там наших слідів.

Діти все такі ж відважні

у своєму небажанні здаватись без бою,

тому крокують за барабанщиками,

у своїх кросівках, спеціально створених

для того, аби переходити

в наступ.

Не залишай нас, надіє,

тієї пізньої золотої пори,

коли ми будемо ділити здобич,

із відчаєм знищуючи

запаси любові

на військових складах вітчизни.


Співай, сирено!


Історія знає багато прикладів,

коли людині випадало керувати обставинами,

підкорювати своїй свідомості

непіддатливу матерію повітря,

і воля та упевненість зрушували

з місця захололі від неробства трамваї.

Найбільш яскравим прикладом є, звісно, я.

Коли вона приїхала і поселилася

в цьому готелі на кілька діб, мала з собою

лише одну валізу з речами.

Зате там було кілька суконь, які вона

планувала надягати на вечері

з діловими партнерами.

І вже першого вечора ми сиділи в її ванні.

Черевики тягли мене на дно, вона була

у своїй вечірній сукні, мокра і ділова,

схожа на сирену, якщо ви справді

можете уявити сирену

в готельній ванні,

у вечірній сукні.

Нам усім випадає вибирати з того, що

дарують нам провидіння й випадок.

Вибір невеликий, а проте і цього

вистачає, аби виловлювати дощові краплі

поезії й злизувати їх гарячим язиком

з віконного скла.

І той, хто зберігає в собі здатність

відрізняти смак і масштабність любові,

на яку він не має жодного права,

ніколи не зможе подолати

спокуси заступити за край,

зайти за розвішані на подвір’ї

простирадла, за якими

ховаються наші видіння.

Мої сирени, мої радіоведучі,

ви, зі своїми освідченнями та декламуванням,

ви, зі своїми неймовірними зап’ястками

й мокрим волоссям, —

ви співали, доки руйнувалась ця картонна країна,

співали, доки горів літній день,

співали, доки спливав відпущений вам час

і остуджувалася вода.

Залишаючи її до наступного вечора,

до обов’язкової неминучої зустрічі,

я озирався довкола й помічав середину червня —

таку глибоку у великому місті.

Всі перехожі на вулицях прихильні до нас,

якщо бачать в небі за нами

ці неймовірні спалахи та вогні.

Жодні обставини не здатні опиратись людині,

наділеній волею та упертістю.

Незабаром в повітрі запахне запиленим листям.

Швидко просохне одяг, рваний нею, як

шкільні підручники.

Завтра зранку вона здасть свій номер,

заплатить за битий посуд,

залишить назавжди це місто.


Ісус у таких випадках воскресав


Вона перераховує птахів на гілках.

Птахи дивляться у вікна, мовби прочани.

Всі їхні галасливі родини рухаються

в бік коптських монастирів,

маючи при собі лише запаси

своєї віри, яка заважає їм

летіти в розрідженому повітрі.

Вона їх усіх перераховує, звіряючи

записи та спостереження, роблячи

правки у своєму нотатнику.

Цей великий перепис птахів, що

залишають нас, — їй буде чим зайнятись,

даючи собі раду з усім цим пір’ям,

що забивається між сторінок.

Це ще не зима, це ще не та пора,

коли слід загортатись у тишу і

запалене листя, коли слід тримати

горло в теплі, ніби музичний інструмент.

Ще будинки наповнені світлом,

наче пляшки водою, а вона перераховує

їх, не вміючи ні з ким домовитись,

не вміючи нікого ні в чому переконати.

Тому що жоден із нас не надається

до переконання. Ми лише стоїмо під

осіннім небом і ловимо листя на

хитру наживку. І він теж не надається

до переконання, не береже

своє горло.

Вона навіть готова померти,

аби нарешті з ним домовитись.

І готова потім воскреснути,

аби добити його по-справжньому.


Любити тебе навіть по смерті


Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,

заселений якимись невтішними зомбі?

Після пошуків житла, спання на стільцях

і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі

ти торкалася пальцями його цегли,

і вона була тепла й груба,

наче свиняча шкіра.

Пам’ятаєш того старого,

який трапився нам на сходах?

Притиснувшись до стіни, аби пропустити,

він завмер, дивлячись услід

настороженим поглядом.

Як він ловив кожен твій рух,

заворожено задивляючись угору,

доки в потоках сонця й пилу

спалахували твої порцелянові литки,

горіли твої солодкі коліна.

Сержант, який вів його справу,

питав розгублено й недовірливо:

— Ну як же так? Місяць! Минув цілий місяць!

Ви що — не помічали, що він зник, що його

немає? Цілий місяць?!

— Ну що ж, — виправдовувався я, —

це був найкращий місяць у нашому житті.

— Ну а запах? — не міг заспокоїтись сержант. —

Ви що — не помічали запаху?

— Ну що ж, — не погоджувався я. —

Живі тут пахнуть не краще.

— Ви знаєте, що він помер в ліжку?

Просто над вами. Проїв собою матрац,

стік на підлогу.

Ще трішки — зішкрібали б його зі стелі.

Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,

гіркі новини передавали по державному радіо,

і якби я міг померти, я би помер під ті новини.

Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш

його надією, щоби воно знову забилося у твоїх руках.

Що він говорив, дивлячись тобі услід?

Що він міг сказати, побачивши тебе?

Любити тебе навіть по смерті.

Я буду любити тебе навіть по смерті.

Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,

пробиваючи в темряві тунелі та ями.

Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,

підспівуй смерті, підігравай їй

на розбитому банджо.

Співай про те, що ти знаєш краще за інших.

Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.

Наша любов весело плескає в долоні,

щоденно поливаючи квіти

на наших могилах.


Засуджений, але непереможений


Ей, пасажире з розбитим вантажем,

з кров’ю в кишенях пальто, із золотом у шлунку,

що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?

Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною

провідниками білизною?

Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються

і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,

яку так люто охороняють вівчарки.

Чекаю, що вони хоча би раз помиляться

і залишать без нагляду цей перехід,

коридор у нічному повітрі.

Ну і що там, у твоїх валізах?

Що там — за підкладкою твого одягу?

Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:

іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,

і фотокартки поетів, чиї очі я виколював від любові та осуду,

і чиї вірші — хитрі, мов номери телефонів, —

я намагався

завчити напам’ять.

Там листи від братів і жінок,

там земля з могил і сталь фабричних верстатів,

і гострі шматки порцеляни, об які я постійно ранив долоні,

і дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,

куди забігав від холодного дощу,

і дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.

І що ти будеш робити, пасажире,

коли вирвешся на той бік?

О, я вже про все подбав.

Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.

Я заведу знайомства з найганебнішою поганню міста,

з найвідомішими скандалістами та співаками.

Я торгуватиму взуттям і натхненням,

втративши голову, загубивши сум.

Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.

Спрага і мої втомлені пальці

робитимуть їх невиліковно легкими.

Перепаливши серце, як паровозне вугілля,

битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,

забратися куди подалі,

всім віддячивши і всіх обдуривши.

Прямо-таки усіх?

І навіть мене?

І навіть тебе, смерте,

і навіть тебе.

Розділ третій

Фляга


+ + +


І жінка з чорним, як земля, волоссям,

яку я знаю вже стільки років,

живе собі, не переймаючись зовсім,

поміж вогнів і вечірніх мороків.

Поміж світла й гарячого листя,

поміж стін і пташиних криків,

поміж підземних русел, що переплелися,

поміж усіх своїх снів і фриків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,

ховаючи в куртці телефон і флягу.

І я готовий палити сусідські будинки,

щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування

і на портвейн перетворювати озерну воду,

лише б вона, згадуючи про моє існування,

писала мені листи про життя і погоду.

Вогнепальні й ножові

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,

лише б бути ближче до її ніжності й люті,

і слухати всі її втомлені байки

про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки

і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,

щоби вона забувала те, що могла знати,

щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.

Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.

Хай забуває про все.

Хай забуває навіть про мене.

Лише про мене хай забуває в останню чергу.


+ + +


Кожного разу, коли вони зустрічалися,

коли сварилися і сперечалися,

все перекочувалося і не закінчувалось,

і кожного разу повітря засвічувалось,

з очей виганяючи найменший сумнів,

і історія їхніх дивних стосунків

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

Коли вони втомлювалися і поверталися,

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому

й освітлювали навколишню темряву

зірками, сигналками й сірниками,

переплітаючись язиками.

І кожного разу, коли їх відспівували,

відстрілювали і хором підспівували,

ніби життя кримінальних ангелів

вичитували з церковних Євангеліїв,

переповідали їхню історію,

темну, спотворену і нескорену,

переписану,

недоговорену,

ними самими

вкотре повторену.


+ + +


Усе, що ти побачиш уві сні, —

твої аеродроми запасні,

трава в басейнах і птахи в депо,

осіннє пересіяне тепло,

усе лежить під товщею морів,

й команди торговельних кораблів

виловлюють із вугільного тла

підводних духів ламані тіла,

не сплять до ранку, збившись зі шляху,

минають темінь — мічену, суху,

з вогнем і льодом в серці та душі

вганяються в негоди і дощі.

І капітани чорної зими,

тікаючи від втоми та тюрми,

вже сваряться заведено в імлі,

затоплюючи власні кораблі.

Пропалюють ракетами туман

і висипають щедро в океан

печальний чай цейлонських узбереж.

Тепер і ти до ранку не заснеш.


+ + +


Я бачив, як ти записуєш чужі адреси

на серветках, рахунках і в телефонах,

як хвилюєшся, вичитуючи щось із преси,

і виглядаєш знайомих в нічних вагонах,

як бажаєш усім машиністам злагодженої роботи,

як спілкуєшся з митниками, ніби з братами,

пояснюєш їм, як спинити і перебороти

серце полів, що б’ється під снігом,

мов під бинтами.

Як розшифровуєш назви рослин і станцій,

що трапляться їм на шляху зі сходу на захід,

як непомітно вкладаєш до теплих школярських ранців

бомби й ікони, що створять надійний захист.

І ті з них, хто слухав уважно твої поради,

ніколи вже не повернуться на свої обжиті вокзали.

І дирекція залізниці, підраховуючи збитки і втрати,

випитуватиме в свідків,

що вони бачили і що їм казали.

І оскільки ніхто не знає, де їх тепер шукати,

де вони запалюють тепер золоті семафори,

де вони шукають зірки і читають карти,

і де туман уночі наповнює їхні коридори,

про них забуває останній колійний товариш,

і на їхніх ґанках ростуть трави перегірклі стебла,

і лише ти одна про них усіх пам’ятаєш,

тому що й вони усі пам’ятають лише про тебе.


+ + +


«Доки минала і ця весна

і вода забивала старий водогін,

я намагалась, — писала вона, —

говорити щось тобі навздогін.

Я знала, що ти десь неподалік,

збираєш складне подорожнє тепло

й ведеш зупинок внутрішній лік.

Але що з тобою насправді було?»

Я міняв свої паспорти,

я захищав сумнівні права,

і переїжджав залізничні мости,

і перекладав випадкові слова,

і залишав на ранок міста,

і зупинявся, де тільки хотів,

доки натруджена тиша густа

підіймалася від портів.

Доки вигадувались імена

доки минала вся ця пора

і кожна пасажирка сумна

мені була немовби сестра.

І коли туман заливав до тла

повітряні коридори й стежки,

на півдні, в країні, в якій ти жила,

росли циклонів троянди важкі,

і ти робила все навпаки,

і слухала вночі голоси,

й брали цукор із твоєї руки

трамваї, ніби домашні пси.

І коли мої друзі, без жодних порад,

співали мені щось знайоме й гірке

і питали, чому я вертаюсь назад,

я відповідав приблизно таке:

«І я, і вона, і кожен із нас

наділені часом. І тільки час

поєднує нас і кудись жене

і триває, аж доки весь не мине».


+ + +


Це і є життя —

її серцебиття,

її медичні картки,

її проїзні квитки,

кожна з її речей,

фарба довкола очей,

час, який минає,

коли вона засинає.

Це й була боротьба —

чорна скашна труба,

братні хрипкі баси,

вимотані голоси,

вересневі міста,

вся її гіркота,

терпкість, яка зникає,

коли вона замовкає.

Коли стирає листи,

залишає пости,

падає в ліжко своє.

Коли усе, що є:

подорожні мішки,

бібліотечні книжки,

бите армійське взуття —

це і є життя,

коли застуда стара,

коли вона завмира

і говорить: стривай,

давай пізніше, давай

іншим разом, бери

випалені прапори,

які я сама несу,

в нас ще стільки часу.

В неї місяць в руці,

змії в рюкзаці,

співи в голові —

злагоджені,

хорові.


+ + +


Колись вона жила в цьому будинку

і поверталася серед ночі додому,

минала школу і трамвайну зупинку,

яку перенесли кілька років по тому.

Коли була зима й вона не мала роботи,

сусіди бачили, як вона сидить і читає,

дивлячись на засніжені дахи напроти,

схожі на рисові поля в Західному Китаї.

А влітку, коли приходили ранки

і зливи стягувались і виливалися,

у барі внизу юні американки

пронизливо співали і цілувалися.

Цілування було безкінечно довге,

співали вони жагуче й фальшиво.

Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,

не було порожньо і не було паршиво.

Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,

що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,

хоча би іноді позичали їй сигарети

і присвячували свої жахливі поезії.


+ + +


Я чекав, коли закінчиться це тепло,

як закінчується вугілля на кораблях,

спливе туманом, ніби його не було,

відійде сонцем на вересневих полях.

А ось коли воно закінчилось

і попереду тільки зима,

і щоби обійти її — потрібні роки,

я зупиняюсь і думаю, що мене тут трима,

що мене зупиняє дотиками руки?

Мене завжди тримали чужі голоси,

які я щоранку чув за своїм вікном,

продавці в крамничках та безтурботні пси

під небесами, вибіленими вапном.

Мене хвилювали нетривкі холоди,

які проступають в повітрі з потойбічних меж

і охолоджують втомлене серце води,

аж воно зупиняється врешті-решт.

Тоді чоловіки і тихі жінки

в темних кімнатах ховаються до пори

і викидають зранку готельні важкі рушники,

мов при капітуляції прапори.

Тоді сніги збираються, мов птахи,

напроти вокзалу, зчиняючи ґвалт і рух,

і сідають насторожено на залізні дахи,

і вихоплюють наполохано хліб із дитячих рук.

І падають без зупинки та вороття.

Мов дирижаблі, поміж деревами усіма.

І щоби їх оминути, не вистачає життя.

І щоби їх перейти, потрібна ціла зима.

Тоді лише срібне повітря й глибокі поля.

Випадкових снів золота земля.

Тоді лише твого серця неспокійна хода —

гірка, наче вода,

солодка, наче вода.


+ + +


Ріки завжди її роблять іншою,

скільки б вона їх не перепливала,

вони обступають її чеканням і тишею,

і тиша ця залягає в ній, довга й тривала.

Ріки виповнюють її звички і рухи,

зігрівають її піском, сіллю та очеретом,

течуть повз неї на Південь без смутку й напруги,

і повітря над ними гірчить листям і теплим медом.

Ріки завжди її позбавляють спокою,

і печалять гирла з затонулими баржами,

їй шкода рибалок над нічною затокою

й безпритульних птахів над мокрими пляжами.

Тоді вона собі не знаходить місця,

й слухає птахів голоси крикливі,

і животом, наче теплим місяцем,

відчуває, як надходять припливи.

Вона навіть схожа на цю воду чимось,

чимось вони подібні з темною течією.

Мені здається, вона багато чого в неї навчилась —

зникає разом з нею,

повертається разом з нею.


+ + +


І коли відлига зупиниться на горбах,

і коли дерева стоятимуть в темних снігах,

свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,

доторкнувшись, відчує тепло на її губах.

Її шкіра світла, як срібло у молоці,

ніби втома, яка приходить наприкінці,

мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,

вздовж холодного русла якої стоять мерці.

Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,

просування снігу в темінь грудневих міст,

ці потоки повітря й води на нічних причалах,

нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.

Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,

затопивши мости й лункі приміські сади,

вона стане щось говорити про чорні притоки,

про човни в снігах, важкі від остуди й води.

Через те, що всі промовлені нами слова

переплетені між собою, як вереснева трава,

і за всім, промовленим нами, вже проступає

збитий подих вологи, музика горлова,

залити при собі ці повітряні ями тепла,

цю легку недовіру, що вперто її вела —

і коли вона зупинялася й завмирала,

і коли її не було,

і коли була.


+ + +


І кожна з рік,

яким утрачаєш лік,

які чекають, зникаючи, неподалік,

кожна з них,

покірних і мовчазних,

щось постійно приховує між берегів і криг.

І скільки б ти

не ступав на її мости,

ніколи не знаєш, як їй важко текти.

Бо чорна ріка,

але крига така тонка,

ніби вода між пальців тобі витіка.

Ніби сувої тче

і торкає тебе за плече,

і навіть не думай, куди ця ріка тече.

…Так і вона

— тиша і глибина

ховають стільки пітьми, що постійно зрина,

стільки слів,

споминів і голосів,

річкового піску, що на дно осів,

що хочеш чи ні,

чуєш, мов уві сні,

як у ній затихають приголосні і голосні.

І все, що є, —

лише бажання твоє

занурюватись у воду, що дихати не дає,

і попри бої

та всі порахунки свої

просто триматись її, триматись її.

Розділ четвертий

Камені


Камені


І


Ми говоримо про міста, у яких ми жили

і які відходили в ніч, мов кораблі в зимове море,

про міста, які раптом утратили

здатність опиратись.

Про те, що відбувалось на наших

очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі

акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це

заворожено, не відриваючи погляду,

непомітно виростаючи

серед циркових декорацій.

Щось подібне сталось і з нашими містами —

їх просто відібрали в нас,

доки ми сиділи й сміялись,

дивлячись, як хитрі клоуни

з пітними долонями стрибають

крізь вогняні обручі, лишаючи

по собі запах паленої шкіри,

горілий дух пекла, який вони

приносили в наше життя.


+


Ми згадуємо тепер усіх, з ким доводилось

перетинатись в одних коридорах.

Двірники й нічні продавці хліба,

сірі, мов обгортковий папір, квартирні злодії,

таксисти з клаксонами замість сердець,

діти, які виростали поміж старих меблів,

що пахли лісом та морем.

Ціле місто робітників і дрібних перекупників,

щемкої базарної бідноти, яка розганяла своїми

криками осінній туман.

Перехожі, з якими разом доводилось потрапляти

під дощ на трамвайних зупинках,

старі пролетарські замашки, вагони підземки,

набиті безробітними, мов магазини патронами.

Які слова подяки й розуміння

висловлювали ми долі за те,

що кинула нас серед нічного

співу цикад до глибоких під’їздів, за те, що

над нашими головами горіло це приміське

повітря, здатне перепалити залізо і камінь.


+


І ось тепер ми говоримо про тих, хто відібрав у нас наші міста,

про міста, які помирають, ніби домашні тварини,

про те, що нас позбавили ключів та паролів,

за допомогою яких ми відчиняли двері лікарень,

проходячи поміж світлом і темрявою ранкових аптек,

де зблискувало на ранковому сонці

все знеболювальне цього світу.

Все так, нам не буде боляче, ми просто збираємо речі,

рушаючи вслід за вогнями, які світять нам із пітьми.


+


Хто прийшов до влади в наших містах?

Хто ці чоловіки з тисячею голок, всаджених в горло,

від яких їхні голоси

стають холодними й небезпечними?

Хто ці крикливі клоуни,

котрі стоять і вирішують,

чи слід пробивати нашим будинкам серця й випускати

з них теплу малинову кров?

Їхня політика — бите скло,

яке вони сиплять тобі під ноги,

примушуючи рухатися за ними, не стояти

на місці.

Їхня політика — це канати замість краваток

на їхніх шиях, міцні мотузки,

за які їх підвішують, коли вони

виходять із гри.

Ось вони сходяться всі разом, у своїх

чорних костюмах, схожі на сажотрусів,

на сажотрусів, що прийшли до влади і тепер

просто не знають, з чого їм починати.


+


Але запитай у них, що вони зробили з будинками,

в яких ми жили, чому вони виловлюють, наче

псів, усіх, хто бачив їхні обличчя без гриму.

Запитай, що у них там, під чорною тушшю,

і коли вони нарешті залишають у спокої

понівечену інфраструктуру дерев,

коли вони повернуться туди, звідки прийшли

і звідки їх насправді ніхто не кликав.


+


Ей, сажотруси,

ваші збиті долоні,

в які ви б’єте, плескаючи від задоволення,

занадто багато фарби і крові запеклось

у вас під нігтями.

Ви пролазите в наші помешкання через вікна й балкони,

ви прослизаєте в наші життя, виносячи з них

спокій і впевненість.

Ваша гнила пропаганда, якою ви засипаєте

підвали й дахи,

вона розкладається просто між нами,

отруюючи водойми,

з яких ми вперто намагаємось пити.


+


І тому що нам ніколи не повернутися в ті будинки,

на ті загальні кухні, де повітря було червоним

від сонця і снігу, тому що навіть пам’ять вони

випалюють своїми машинами,

я говорю про холод,

про тонку павутину помирання,

яка з’являється в дитячих кімнатах

і коридорах, що виходять

просто в минуле.


+


Бо чим є наші спогади?

Наші спогади — це прапори, які ніхто не опускає,

незважаючи на те, що влада

давно і надовго змінилась.

Бо доки ми дивилися, як золоті птахи з палаючими

язиками вилітали з рукавів чергового циркача,

доки ми заворожено слідкували, як із наших кишень

безнадійно зникають монети й ключі від поштових скриньок,

доки ми всі були закохані в увесь цей цирк,

вони перекуповували нашу пам’ять,

всю нашу нерухомість, скажімо, наше

нерухоме небо або нерухомі планети,

що стояли за нашими вікнами.

Вони просто робили свою роботу, доки ми

намагались відчути, як час виникає

й починає світитися в темному

прокуреному просторі циркової вистави.


+


Фінанси — це повітря, яким ми дихаємо,

пояснювали вони,

і коли нас позбавляють цього повітря, наші легені

розриваються, наче торпеди.

Ми знаємо ціну твоєму минулому.

Ми знаємо ціну твоєму голосу,

який ти тримаєш при собі, ніби столове срібло.

Ми знаємо ціну всім твоїм сумнівам.

Ми знаємо ціну всій твоїй злості.

Фінанси — це трава, яка не обов’язково

належить тому, хто підстригає газони.

Для нас ці міста — лише канали,

в яких ми полюємо на чорних акул

фінансової стабільності,

лише озера, наповнені

потопельниками,

яким ми теж знаємо ціну.


+


Але нам із тобою, на кого нам нарікати?

Ми самі здали їм все, що в нас було.

Ми здали їм міські рослини і пам’ятники поетів.

Ми здали наші підвали й будки для ремонту взуття.

Ми просто стояли й дивились,

як наші міста зникають в грудневому тумані.

Тому давай, повертайся,

ще можна все відіграти.

Вони все одно не можуть вибити з нас нашу

прив’язаність до цієї географії.

Вони нічого не зможуть вдіяти, якщо ти повернешся

і все пригадаєш.

Наговорюючи знову те, що встигло забутись.

Витягуючи з пам’яті імена, як інструменти з футлярів.

Вибираючись на піщані дюни дитячих снів.

Щоби нічого не втратити.

Щоби все повернути.


II


Тоді все лише починалось,

і ночі були такими короткими,

що сни не встигали снитись,

виснучи в повітрі, ніби сонячний пил,

і заважаючи спати.

Все лише виникало, висвічувалось, як вогонь,

і кров вибухала у вугільних затоках ночі.

Того безкінечного літа, на розпечених

вулицях, у місті, яке нам ставило голос,

життя видавалось близьким і таким зрозумілим,

воно віддавало тепло,

ніби ванни, наповнені

дощовою водою.


+


Десь там, між тих коридорів,

гарячих газових плит, на яких підігрівалось

червневе небо, я пам’ятаю, нас тримав разом

присмак вогню на піднебіннях, голос свободи

на сходах, позбавлений страху голос

нашої свободи.

І все життя вміщалось у кількох будинках

на одній із тихих вулиць,

і всі розуміли, що нас тримає тут наша спорідненість,

наша зануреність у глибоку воду надії,

доки буде битись останнє серце за відчиненим у ніч вікном,

доки можна почути щасливий жіночий стогін,

від якого діти вві сні посміхаються

і просипають ранкові сеанси кіно.


+


Ті жінки, що ховали під одягом кожна своє

впольоване темне сонце,

ступали колючими ковдрами, мов птахи жовтневими полями.

І шкіра в них була сухою, наче листи про погоду.

І дощова вода робила їхнє волосся міцним, як корабельні линви.

Тоді вони повертались довгими коридорами,

які наповнювались запахом дощу й трамвайним дзвоном.

Їхні животи були теплі, ніби підземка взимку.

Їхні голоси були чорні, як шкільні футбольні поля.

Їхні нігті були такі холодні влітку

й такі гарячі пізньої осені.


+


Як вони швидко виростали, як навчались цієї повільності рухів

та поглядів, як їхня шкіра набувала

стиглості й глибини.

Дорослішаючи,

вони ставали схожими на водойми,

в яких нарешті з’явилась риба.

Як вони вперто вишукували свою любов,

довго цілуючись, так довго, що ти встигав забути їхні імена,

так довго, наче ділилися з тобою киснем,

аби ти міг дихати

в отруєному пропагандою місті.

Дорослі жінки, які втратили все в цих коридорах печалі,

грілись щоранку на загальних кухнях,

палячи газ, підігріваючи небо.

І газ, вириваючись із забуття,

світився в темряві тьмяними соняхами,

мовби хтось подавав сигнали бомбардувальникам,

які мали прилетіти й розбомбити ці

кухні.


+


Чоловіки, з серцями, перемащеними

бензином, охороняли будинки

від випадкових протягів,

зачиняючи двері на всі замки,

виганяли в розчинені вікна

птахів, що залітали на кухні,

хапаючи з жерстяних банок

гіркі кавові зерна.


+


Їм так добре велось тоді.

Вони виходили зранку на сходи та вулиці,

і життя тривало лише для них,

і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,

в яких вони носили тютюн

та складені ножі,

робили життя впорядкованим,

як ранкові газети.


+


Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,

що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед

обличчя. Вони втратили спокій та рівновагу

і набули якоїсь холодної відчуженості.

Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,

які зникли назавжди з вулиць і парків.

Запалюючись, мов планети,

від любові та бідності,

злітаючи з орбіт,

вони розбивались в пил і морок.

І тому, що мені не випаде

більше побачити їхні тіні,

тому, що вони не залишили по собі жодних

коментарів, я проговорюю вкотре їхні складні

і призабуті імена, переконуючи їх, що насправді

вони все робили вірно, опирались, як уміли,

знаючи, що не можна просто здавати все,

з чим ти так довго жив.

Що потрібно відстоювати свої квартали,

виганяти божевільних із палаючими газетами в руках,

які намагаються все підпалити.


+


І тому, що нам не випаде повернутись

до засніженого мовчазного міста, яке ставило нам голос,

де таке несамовите тепло підіймалося щоранку з люків та шахт підземки,

де школярі крали в книгарнях збірники віршів

і хімічні, мов атаки, олівці;

тому що ми назавжди загубили його в минулому,

залишили його,

ніби траншеї, в яких мали померти,

мабуть, тому всі наші розмови про нього

переповнені такою гіркотою і відчаєм.


+


Але тоді, тієї зеленої ночі,

нікому з нас не йшлося

про жоден вогонь,

що міг би випалити ці будинки.

Ми вживалися в наші міста,

як у шкільну форму,

ми слухали, як надвечір

наші сусіди повертаються з фабрик та контор.

І коли вони засинали, в їхніх снах

кораблі проходили крізь зимове море.

А коли за ними з’являлася смерть,

вони лежали в темних костюмах,

як теплі гільзи в кишенях апостолів.

Тоді ще нічого не можна було передбачити.

Не можна було зарадити

утратам і вигнанню.

Хтось врíзав нові замки

в двері тих будинків,

хтось наглухо зачинив усі вікна,

і тепер птахи боляче б’ються об скло,

намагаючись залетіти до дитячих кімнат.


+


З пам’яттю завжди так,

вона ніби тепла дощова вода,

зібрана в глеки й пляшки —

нікуди не зникає,

але поступово й невідворотно,

непомітно й печально

втрачає

своє

тепло.


III


Коли відновиться рух

на віддалених ділянках,

поєднуючи між собою біженців, які ховались

усі ці місяці в чорних портових норах,

коли відійде ця затяжна зима,

з усіма її застудами і хрипкою говіркою

вуличних співаків,

я теж стоятиму на привокзальній, з кулаками

в кишенях,

видихаючи рване повітря березня,

з тими, хто вцілів і вижив, хто всі ці дні

 відстоював право наших кварталів на свободу і легкість,

разом із тими, хто вперто переховувався, не даючись до рук,

хто на власній шкірі відчув вогонь та свинець,

які падали уночі

замість зимових дощів.


+


Саме тоді, саме тоді в сутінках з’явиться потяг,

на який ми так довго чекали,

саме тоді безкінечна кількість вагонів почне прибувати

на головний вокзал міста, яке ці подорожні колись залишили.

І всі, хто хотів повернутись,

обов’язково повернуться.

І їм нікуди не подітись від тих міст,

з яких їх виносило

уздовж залізничного полотна.

І ми — всі, хто зібрався тут цього дивного вечора,

коли сонце і місяць літають над нашими

головами, мов літальні апарати,

коли ворони кричать над нами,

ніби футбольні фанати,

ми намагаємось говорити про наші міста,

які ми так легко здали.


+


Тоді вони почнуть зістрибувати на перони й викидати крізь вікна

свої валізи з тисячею наклейок, сміючись та

обіймаючись, передаючи по колу пляшки

з гарячим піратським ромом.

О, кричатимуть, все сталось так, як і мало статись,

все повернулось на свої місця,

і ми знову стоїмо під

найчорнішим із небес,

яке робило нас терплячими й наполегливими.

Ось ми ступаємо знову на солодку землю

станції нашого призначення,

тепло алкоголю обпалює

нам піднебіння,

і, співаючи, ми повертаємось до міста,

яке зовсім не змінилось,

анітрохи не змінилось.


+


Ось лише дихається тут щоразу важче,

так, ніби до повітря хтось додає всі наші розчарування,

і потрібно мати справжнє бажання не задихнутись,

аби далі дихати таким повітрям.

Ось лише не дораховуємось дерев за вікнами, і будинків

на вулицях, і псів на подвір’ях,

наче невидимі снайпери вибивали найбільш гарячі

серця наших нескорених міст —

серця дерев, псів та будинків.

Хтось довго й послідовно все тут випалював,

вибивав стару цегляну кладку, як вибивають

зуби у вуличній бійці,

перетворював наші міста на темні

металеві коробки, напхані битим склом і

старими газетами.

Хтось вводив до наших міст чорну армію страху,

підтягував на запасні колії

вагони, вантажені безнадією.


+


Ей ви, всі, хто зібрався тут цього вечора,

коли так легко згадуються імена тих,

кого ми не змогли захистити,

коли такою темною кров’ю повняться

дерева, які вистояли всю цю навалу і весь цей вогонь.

Тому що ми говоримо про міста,

які давали нам право голосу,

ми говоримо про те, що ніхто наразі нас цього права

не позбавляв, і потрібно виговорювати все,

що ми пам’ятаємо.

Голос триматиме нас разом

цієї довгої осені,

голос даватиме сили нашим горлянкам,

котрі й без того звикли перекрикувати

трамваї та радіостанції.

Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням,

що вони зроблять нам, доки ми можемо

почути один одного,

як вони зможуть примусити нас замовкнути,

доки ми самі цього не захочемо?

Їхня злість розрахована на мовчання,

їхні ефіри просто не витримають наших голосів.

Їхній прес розчавлює тих,

хто погоджується під нього лягти.

Але чим вони будуть захищатись,

коли ми всі заговоримо?

На що вони будуть тиснути, коли ми вийдемо

захищати наших вуличних псів?

Як вони пояснять, чому ми

повинні відмовлятись від нашого

голосу?


+


Ми говоримо про осінь, яка огортає нас усіх,

всіх, хто зібрався між цими оркестрами і воронами,

Про щемку акустику міста,

яка робить наші слова особливо

легкими.

Ми говоримо про серце нашого міста, темне

від втрат і опору, ми говоримо про його ламані

в бійках кістки, про сльози і піт, які

виступають у нього наприкінці робочого

тижня.


+


Ще нічого не втрачено.

Ще все можна відіграти.

Ще все залежить від нас, від нашої пам’яті,

від любові всередині нас.

Говори, говори, головне, щоб хоча би хтось говорив,

дуже важливо,

щоби завжди можна було почути наш із

тобою голос.

Дихай, дихай, біженцю, роби свою роботу,

не давай їм схопити тебе за зябра.

Все лише починається.

І, повертаючись додому з концертів та мітингів,

ти відчуваєш, як міцно тримають тепло

підземні камені твого міста.

Розділ п’ятий

Коментарі


Герої, апостоли, жінки і міста


І


Їх часто зображували на давніх іконах — у той час, коли святі займалися пророцтвами й дивами, вони займалися економікою. Рибалки й будівельники, військові й торговці, пастухи й безробітні — біблійний пролетаріат, чию присутність дивним чином теж можна розгледіти за діяннями пророків та апостолів. Перебуваючи весь час дещо збоку, займаючись своєю, необхідною для всіх щоденною працею, вони відновлюють храми й переганяють череди, святкують за столами й чинять розбій, ходять урочистими натовпами й слухають випадкових проповідників. Для них, за великим рахунком, усі ці проповіді й виголошуються, адже не будуть проповідники говорити один до одного. Проповідництво — справа публічна, вона так чи інакше передбачає присутність публіки, невтаємниченої та непосвяченої в кухню їхніх осяянь та прозрінь. Саме ця публіка вимагає відповідей та передбачень, чудесних зцілень і неочікуваних воскресінь. Саме ці неназвані персонажі, котрі стоять на групових новозавітних зображеннях за спинами головних дійових осіб, і викликають особливий інтерес, з огляду на власну окремішність, невключеність у прописаний порядок речей, з огляду на свою відстороненість і недовіру до того, що відбувається. Можливо, це загалом особливість усіх групових фото — розглядаючи їх, пізнаючи знайомі обличчя, пригадуючи імена й фіксуючи вирази облич, ти так чи інакше звертаєш увагу на невідомих тобі персонажів, на тих, хто стоїть осторонь, подалі від центру, заступивши за коло й відразу ж ставши напіввидимим, напівприсутнім. А проте кожен із них, тих, хто є на зображенні, хто так чи інакше пристав до загального гурту, опинився в певному місці в належний час, не може лишитися зовсім непоміченим, не може цілком уникнути згадки. Героїв обов’язково потрібно згадувати й називати поіменно. Навіть якщо вони на це не заслуговують.


+


Герої ховаються в темряві, зникають у брамах та провулках, зачиняють двері під’їздів і розчиняються в часі. Героїв складно розрізнити за одягом і поведінкою, за лексикою та жестами, їх не помічаєш на вулицях і в конторах, на вокзалах та критих ринках. Погляд вихоплює їх хіба що з кримінальної хроніки, де вони раптом переміщаються з периферії зображення в самий центр подій, вихоплюються нізвідки, заповнюючи собою простір, ламаючи лаштунки, пробиваючи полотно, на якому зображені горішні маршрути й державні кордони. І ти раптом бачиш, як над ними горить повітря, і тіні лежать у них під ногами, мов прапори ворожої армії, і заводські труби за їхніми спинами випльовують у розгублене небо дим і полум’я щоденної боротьби, і все стає зрозуміло — справжні герої завжди вийдуть із сутінків, аби розбудити тебе від сну та забуття. Вони підірвуть цей світ, знищуючи комунікації й спалюючи вагони, вони громитимуть акваріуми в ресторанах, випускаючи на волю мешканців глибин, вони перевертатимуть поливальні машини й розбиратимуть трамвайні колії, виводячи тебе зі смутку, вони наговорюватимуть свої прості історії, повертаючи до життя, з якого ти так наполегливо тікаєш.


Тому що історії справжніх героїв завжди доволі прості — це історії про народження та родинний затишок, про материнство й батьківську зброю, про міцний усталений побут, про родинні свята і втрати, поминки й колядування, тривожне дорослішання і наростання досвіду, про школу й друзів, кров, залізо та чорну фарбу книжкових сторінок, про чорні кімнати реальності, подвійні стіни й невидимі двері, про ґрати на вікнах твоєї свободи, які ти перепилюєш на уроках праці, про верстати й футбольні м’ячі, про зрізи повітря, за якими чується серцебиття майбутнього, про спроби обібрати тебе, залізти тобі до кишень, витрусити їх, відібрати в тебе твої ще теплі речі, про золотий відтінок жіночої шкіри, про розбиті серця, жовані вулиці приватного сектора, оплавлений сонцем віск передмість, про холод прокидання й вологу механіку літніх туманів, про дощ, який будить її зі сну, про повітря, що нагрівається від очікування, про вербування й пропаганду, про колективну радість криміналу, про спільну вину та особисту відповідальність, про характер і сльози, про рани — вогнепальні й ножові, зашиті й забинтовані, криваві й болючі, про стигми вуличних перестрілок, про сліди від розп’яття на злодійських долонях, про шрами, порізи та опіки, про сліди протесту та непокори, про мітки пам’яті, згадки про облогу та відступ, про смерть у бою і воскресіння в спогадах друзів, про те, що нічого не запам’ятовується таким, яким було насправді, що вся пам’ять цього світу формується виключно нашим бажанням скоріше все забути, про інші важливі речі — історії справжніх героїв стосуються речей важливих і печальних, про які можна і промовчати, але краще все ж таки розповісти.


+


Існує багато речей, котрі об’єднують справжніх героїв і котрі можуть зібрати їх в одному приміщенні, роблячи причетними до тієї чи іншої історії. Скажімо, звички. Звичка спати в одязі, із запаленою сигаретою в пальцях, при ввімкнутому світлі, із псами під ліжком, із павуками в кишенях, доки на кухні полум’я газу випалює світанкові тіні, а в холодильнику лежать заморожені жіночі серця, і ластівки кружляють собі за вікном. Спати й розглядати уві сні священних китів, у чиїх черевах печально сидять, чекаючи свого часу, піймані аквалангісти, котрі так легковажили господніми знаменнями й технікою безпеки. Спати й рахувати дні, які вони мають провести у своїх згорілих помешканнях, перш ніж рушити в черговий похід за славою та багатством, перш ніж їх викинуть на вулицю озвірілі кредитори, перш ніж за ними прийдуть убивці в одязі місіонерів й почнуть змагатися за їхні душі, позбавляючи їх тіл. Спати й розмовляти уві сні з бібліотекарками й охоронцями супермаркетів, із масажистками з підпільних салонів і офіціантками з готельних ресторанів, говорити з батьками, які не пізнають твого голосу, і сусідами, котрі не пам’ятають своєї адреси, шепотітися з ними, викрикувати голосно їхні імена, розлякуючи псів під своїм ліжком.


Або звичка прокидатися по обіді, користуватися чужим посудом і позиченим одягом, простроченими продуктами й чужими мобільниками, читати випадкові книги, знайдені в коридорах, і не відповідати на дзвінки, ввалюватися надвечір у заклади, звідки їх викидали вчора вночі, приходити без попередження в гості до друзів, котрі вчора просили їх назавжди зникнути, намагатися домовитися про кредит із людьми, котрі їх ненавидять, заговорювати з настороженими нічними перехожими, чіплятися до чужих псів, до незнайомих жінок, до недовірливих патрульних. Звичка триматися до останнього апельсинових вогнів нічної торгівлі, теплого заліза кіосків, вітрин із запасами життя та енергії, не відступатися від них, чого б це не коштувало, платити ту ціну, яку від них вимагають невидимі перекупники. Десь на ранок повертатися додому і, перш ніж заспокоїтись і заснути, обов’язково відкрити нову пачку цигарок, обов’язково її почати, не випадаючи зі сну, не відводячи очей від китів.


Об’єднує робота, яка забирає так багато часу. Усе, що пов’язане з роботою, потребує співучасті й розуміння, потребує компаньйонів, котрі б так само ризикували своїм життям. Робота забирає в них усі сили й віру, вона поєднує їх, наче вбивць, скажімо — убивць свого часу, тому, коли збираються разом, вони й не говорять про щось іще окрім роботи. Усі вони мріють про можливість змінити обставини, зіскочити з цього трамвая, що тягнеться печальними зимовими ранками, позбутися всіх обов’язків, а насамперед — позбутися керівництва. Бос викликає в них лють. Коли вони збираються разом, вони завжди вигадують сто нових способів, як його позбутися. Вони вигадують дивовижні способи отруєння й самоспалення, тисячу методів повільної болючої смерті, неймовірні варіанти помсти його дітям, онукам, та — обов’язково! — дружині. Про дружину боса вони ведуть окремі бесіди, оскільки це так само стосується їхньої роботи, можливо навіть — більшою мірою.


Окрім роботи й улюблених звичок, їх об’єднують вороги. З ворогами вони виростають і живуть усе своє довге життя, з ворогами вони воюють, вороги оточують їхні будинки й підпалюють вагони метро, у яких вони добираються на роботу. З ворогами вони ведуть перемовини й укладають угоди, ділять сфери впливу й розмежовують територію. Справжні герої повинні відтінюватися своїми ворогами, інакше вони, герої, починають винищувати один одного, а кількість їх і так не надто велика, аби вони відстрілювали собі подібних. Вороги роблять їхні рухи обережними й виваженими, вороги примушують їх продумувати кожен наступний хід і передбачати наслідки можливих помилок. Присутність досвідчених і підступних ворогів викликає в нас співчуття до героїв, примушує нас із захватом та напруженням слідкувати за тим, як розгортається ця громадянська війна між сусідніми під’їздами, слідкувати, затамувавши подих і поставивши всі свої заощадження на перемогу однієї зі сторін. Вороги наповнюють життя героїв рішучістю й мудрістю, а їхні будинки — зброєю та динамітом, змушують їх маневрувати й не заспокоюватись, шукати нові варіанти й триматися давніх друзів.


Але найбільше об’єднують, звісно, поминки. Там вони всі сидять плече до плеча, з друзями та ворогами. І говорять про любов.


Говорять натяками, не відкриваючись, мов досвідчені гравці, не торкаючись головного, оминаючи подробиці. Говорять про жіночі плачі та істерики, про сварки і примирення, про втечі і повернення, про сльози та задоволення — про все те, чого не розгледиш на іконах і не вичитаєш у кримінальній хроніці. Хоча воно все там насправді присутнє. Більше того — уся кримінальна хроніка й формується за рахунок любовних переживань та освідчень, уся вона спричинена, якщо вже говорити відверто, пристрастю і зрадами, будь-яке вбивство інкасатора обов’язково зумовлене любовною втомою й задумане в ліжку тихої ранкової пори, коли вона лежить поруч, знесилено запавши в сон, а він уважно розглядає її родимки, і помічає перші зморшки під її очима, і хоче лише одного — за будь-яку ціну залишити її коло себе, не дати їй зникнути, мати змогу завжди торкатися її волосся, яке вранці пахне сном і морською водою. І як ти поділишся всім цим із друзями, як ти розповіси про все це ворогам? Як можна ділитися подібним досвідом із перехожими, міліціонерами та священиками? Ось вони й тримають ці історії при собі, ділячись ними хіба на поминках та інших сімейних урочистостях, де всі настільки перейняті народженням і смертю, що можна говорити їм що завгодно, усе одно не зрозуміють. А якщо і зрозуміють — усе одно не повірять.


Іноді вони говорять про релігію. Бо релігія, як і любов, заповнює їхні легені, і хочеш не хочеш — маєш видихати її, аби зовсім не зупинилося серце. До релігії вони ставляться, ніби до обраної професії — серйозно й відповідально. Не надто її афішуючи, але й у жодному разі не соромлячись свого вибору. Справжні герої завжди мають релігійні переконання, можливо, це два стани, найбільш для них звичні та природні — постійна закоханість і тверда віра. Віра примушує їх триматися давніх законів. Любов спонукає їх ці закони порушувати. Віра скеровує їх у темряві, любов робить темряву безкінечною. Віра, як і любов, стає причиною їхніх воєн, етнічних чисток, демократичних революцій та економічних проривів. Тому більшість їхніх історій і стосуються насамперед віри та любові, як елементів взаємозалежних і взаємовиключних. Релігія взагалі базується на оповіданні історій, історії цементують будь-який набір символів та приписів. Міцний сюжет, із купою праведників, гнівними застереженнями та обов’язковим справедливим судом наприкінці здатен об’єднати навіть найбільш дикі й непокірливі натовпи мирян. За сюжетом завжди тягнуться спраглі й зневірені — потенційні герої, воїни та завойовники, їм потрібно дізнатися, чим усе закінчиться, хто виживе і яким буде покарання. Тому релігія, цей внутрішній опій, завжди присутня в житті героїв, так чи інакше. І, помираючи, вони не мають при собі нічого, крім натільних хрестиків, молитовників у кишенях шинелей і ляльок вуду в шкіряних мішках.


+


Що іще потрібно знати про героїв? Справжні герої, ті, чиї історії потім перечитуєш та переповідаєш, ніколи не вигадуються. Усі вони існують насправді. Іноді вони забуваються, іноді пригадуються. Художники зображують їх на іконах. Письменники роблять усе можливе, аби не розповісти про них правду.


2


Що насправді лишається в минулому? Лише те, що ти не наважився забрати з собою, чого ти позбувся більш-менш свідомо та безболісно. Минуле озивається голосами й тінями, пізнаючи які ти озиваєшся у відповідь, не даючи цим голосам остаточно зникнути, а тіням — урешті розпастися в повітрі. Минуле подібне до торгівельних складів, наповнених різнобарвним і коштовним непотребом. Іноді ти повертаєшся сюди, аби віднайти необхідні тобі речі, про існування яких давно забув, а тут раптом щось сталося, змінилися обставини, і ти змушений порпатися у звалених до купи тканинах та коробках, перебирати книги й черевики, рвати папір і розмотувати нитки, намагаючись відшукати те необхідне тобі свідчення часу, ті речі, без яких твоє минуле не вкладається в повноцінну гармонійну картинку, порушуючи спокій і розладнуючи сни. І все, що можна відшукати поміж цього краму, усе, що зносилося сюди дбайливими руками невідомих тобі вантажників, усе це й виповнює той простір, що лишається за тобою в минулому. Усім цим заставлено було кімнати, коридори та балкони, валізи, холодильники та багажники, шафи, письмові столи та горища. І весь цей безмір предметів і речей є, можливо, найважливішим свідченням твоєї тут присутності, тим спадком, що після тебе лишається.


Більшість історій, віршів та балад наповнені зсередини чужими речами, химерними предметами повсякденного вжитку, про які часто забуваєш, але які потім неминуче пізнаєш. Поезія — це і є великий каталог речей, без яких життя персонажів, побут головних героїв видаються незручними й неправдоподібними. І твоє легковажне ставлення до цих речей, твоє нехтування ними ніколи не минається просто так, обов’язково потім боляче б’ючи по спогадах і пам’яті. Оскільки не можна нехтувати самою тканиною часу, полотном світла, котре тебе щоранку опалює, павутиною реальності, що пролітає за вікнами. Речі, які відчувають кожен твій порух, реагують на твоє дихання й завмирають від твого крику, складаються в слова та фрази, відтворюють графіку строф та друкованих сторінок. Справою літератури є предмети, з якими ти щоденно маєш справу, особливо ті з них, без яких ти просто не вмієш обходитися, до яких ти звик настільки, що саме їхнє зникнення, помирання й знищення є найбільш точним свідченням часу. Ці речі характеризують тебе й видають із головою, обтяжують і роблять твоє життя нестерпним, вони нагадують про давні обставини й дають поштовх до оповідання чергової історії. Потім, згадуючи всі ці сюжети, згадуючи героїв — головних і випадкових, негідників і красунь, апостолів та перевізників, повертаючись до їхніх промов та вчинків, заяв і жестів, ти наштовхуєшся на розкидані ними речі, на загублені ними рукавички й носовички, бритви, олівці та окуляри, розгромлені ними меблі й порвані ними простирадла, покреслені ними папери й списані ними щоденники. Натрапляєш і починаєш їх перебирати, намагаючись зрозуміти, наскільки важливими були вони для чоловіків та жінок, для підлітків та пенсіонерів, що потрапили до твоєї чергової історії. Намагаєшся зрозуміти: про що тут ішлося? Як починалася ця історія і чим вона закінчилась? Так, саме ця.


+


Вона завжди мала при собі кросівки для бігу. Оскільки більшість часу перебувала в дорозі, їздила на різні бізнесові зібрання, з кимось домовлялася, комусь звітувала, щось підписувала, проводячи таким чином цілі тижні в дорозі. А щойно поселившись у черговому готелі, підійнявшись до себе, спланувавши день і зробивши кілька дзвінків, переодягалася, узувала кросівки й бігла на вулицю.


Біжучи вулицями, людина загалом має особливий погляд, вона помічає вазони на підвіконнях і печальних хворих за лікарняним парканом, над її головою спалахують крила птахів, а таксисти, прокидаючись у своїх автівках, дивляться їй услід зачудовано, не розуміючи, звідки вона тут узялась і куди так швидко зникла. Мабуть, це не найкращий спосіб знайомитися з архітектурою — вона навіть не встигала запам’ятати назви вулиць, які щойно пробігла, фіксуючи лише велику кількість червоного й зеленого в цьому липневому ранковому палахкотінні — зелень дерев і червона цегла будинків лишалися їй на згадку, їх вона й буде бачити, повертаючись подумки в те літо, до того дивного міста.


Потрапляючи вночі до її кімнати, ти завжди наштовхувався на її одяг, який лежав повсюди — на підлозі, на стільцях, на ліжку. Вона легко обходила його в темряві, тримаючи тебе за руку, і ти ішов за нею, майже наосліп, нічого не помічаючи, крім цього одягу, про який потім згадував у першу чергу — короткі літні ночі, її гаряче напружене дихання, дихання загартованого джоґґера, дихання жінки, котра пробігла не один десяток кілометрів порожніми ранковими проспектами, дихання, що поступово заспокоюється, оскільки починається ранок і вона приходить до тями й просить тебе забратися звідси куди-небудь. І ти поспіхом збираєшся, завважуючи в кутку її кросівки, проклинаючи все на світі й дякуючи небесам, що дають подорожнім можливість зупинитися в цьому готелі.


Хоча, якщо згадати уважніше, на пам’ять спаде багато інших, не менш важливих і не менш промовистих деталей: її кулькові ручки, які вона постійно забувала в барах та на рецепції, одноразові виделки й ножі, які вона завжди мала при собі, оскільки не довіряла закладам громадського харчування, візитівки різних магазинів та салонів, що їх вона складала в паспорт, а оскільки паспорт теж завжди мала при собі, на випадок поселення до нового готелю, то й візитівки ці постійно траплялися їй на очі. Вона легко знайомилася з перукарями та масажистами, з паркувальниками й таксистами і, виїжджаючи з міста, лишала по собі купу ненадійних приятелів і підозрілих друзів.


Тому що могло залишитися по ній? Як можна переповісти все те, що вона говорила, лежачи на підлозі готельного номера й дивлячись новини англійською мовою? Що з цього всього може потрапити до твоєї історії, якщо ти надумаєш скласти її докупи? Ти ніколи не зможеш переконливо розповісти про твердість її шкіри й легкість її подиху, про тепло її светрів і задимленість її кімнати, у якій цілу ніч горіли сигнальні вогні, скликаючи сторожові дирижаблі, що збилися зі свого маршруту. Ніколи й нізащо не можна передати інтонацій, з якими вона освідчувалася в коханні й розповідала про свій бізнес, ніхто й ніде не відтворить співів, які лунали з її душу. Кожна спроба викласти цю історію логічно й послідовно приречена на невдачу, оскільки ти сам ніколи не міг зрозуміти: де тут логіка, у чому тут послідовність, звідки вона виникла, куди вона потім так безнадійно пропала. Просто маєш справу з цими торгівельними складами, зі списками та каталогами, із щедрим наповненням власної пам’яті, з її невичерпністю й невимовністю. Минуле підштовхує до оповідання історій, до писання віршів, за допомогою яких ти намагаєшся систематизувати забуте й відновити незрозуміле. Поети подібні до працівників канцелярій, вони ведуть облік усіх світових катастроф та особистих звитяг, вони складають реєстри смертей і воскресінь, усією своєю щоденною діяльністю безтурботно прискорюючи кінець світу. І апостоли, які відповідають за всі книги, написані в цій країні, повертаються з нічної зміни, заходять до поетів у їхні контори, аби відмітитися й піти додому, до наступних пригод, до наступної робочої зміни.


Поети можуть хіба що фіксувати, оскільки чим вони можуть зарадити всьому почутому? Вони виловлюють із чужих оповідей найбільш важливу інформацію, відновлюють за уривками й шматками біографій усю послідовність подій, усі причини, що примушували мешканців цього міста будувати барикади й переходити на бік урядових військ. Прописуючи свої рядки, вибудовуючи літери, поети насправді намагаються хоча би якось зарадити тому хаосу значень та натяків, із яких складається минуле, намагаються зачепитись бодай за якісь свідчення, за якими можна буде скласти повну картину того, що передувало відлигам, повеням і затемненням сонця.


+


Апостоли і розбійники, котрі з’являються з минулого, котрі виходять із темряви, ніби з гущавини опівнічного парку — вони дихають одним із тобою повітрям, вони орієнтуються на вогні, що світять тобі з мороку, і тому не можна відганяти їх від себе, не можна ігнорувати їхні застереження та прохання про допомогу. Страчені найманці й військові комісари, циркові атлети й підступні коханки, підпільники, вигнанці та серійні вбивці, чиї імена вичитуєш із підручників історії — вони нікуди не зникали з обжитого міського простору, вони завжди лишалися поруч, як складова однієї безперервної череди зречень і надбань, як частина спільного багатоголосся, яке можна почути в коридорах університету чи переходах залізничного вокзалу. Вони не залишали це місто, знаючи, що втрата їхніх біографій може виявитися фатальною. Оскільки на чому можна буде вчитися, коли їх не стане, на чиїх помилках, на чиїх перемогах? Нам дісталася ця громіздка коштовна спадщина — їхні капелюхи та зброя, черевики та уніформа, ранці, біноклі та бортові журнали, їхні атестати й партійні посвідчення, золоті прикраси й срібні кулі, зжовклі газетні вирізки й чіткі відбитки їхніх пальців на конвертах у поштових скриньках. Я б ніколи не зважився говорити про них як про тих, кого немає, усі вони й далі займають у моєму житті багато місця, можливо, навіть вони займають найкращі місця, навіть не думаючи комусь ними поступатись. Герої і провокатори, божевільні та генії, діти, підлітки й постарілі зомбі з противним характером, чоловіки, яких я поважав, і жінки, від яких я божеволів, письменники, які вбивали в мені любов до літератури, і актори, які гримувались від старості й сорому. Нам усім лишаються наші валізи з улюбленими речами, з нерозібраними паперами та апостольськими посланнями. І ми тримаємо їх, ці валізи, торби та дипломати, де-небудь на дні шафи з одягом, знаючи, що доки все знаходиться в наших руках, доти є ймовірність згодом у всьому розібратись, дати всьому раду, розкласти все за своїми місцями. Ні від чого не відмовляючись і нікого не зраджуючи.


Це як із мешканцями готелів — зранку вони прокидаються у своїх кімнатах, маючи все при собі, усі свої речі й документи. Підходять до вікна, спостерігають за рухом сонця, за маневрами птахів, помічають жінку, котра пробігає внизу, легко й нечутно, ніби тікаючи від власної тіні.


3


Про жінок він говорив різне, жінки, — стверджував, — забезпечують зміну сезонів. Усе так і відбувається: ти думаєш, зима — це коли випадає сніг. Нічого подібного — насправді це вона прокидається десь по обіді й, не вилазячи з ліжка, починає плакатися, мовляв, кінець грудня, а жодного снігу, і птахи в парку зливаються з чорним ґрунтом, відкритим, наче рана. І говорить так, ніби це ти винен, що немає снігу, ніби це ти вранці, доки вона спить, вибираєшся на темні вулиці й згрібаєш сніг, що випав за ніч, до підвалів, люків водогону й торб випадкових перехожих. І вона, зрештою, вилазить із-під ковдр, і натягує на себе чоловічі светри, і довго гріє руки під гарячою водою, нишпорить кімнатами, відшуковуючи все, що вчора так послідовно губила й розкладала — телефон і записник, ключі, комп’ютер і візитівки, кладе всі речі на свої місця, так що вони, ці речі, безнадійно губляться. А вже потому робить собі чай і виходить на балкон. Стоїть і розглядає рівну небесну поверхню, швидко замерзаючи, проте вперто не бажаючи залишити свою повітряну варту. І чай в морозяному повітрі так відчайдушно пахне Цейлоном, і вона так наполегливо обпікає пальці об гарячу кружку, що сніг врешті-решт не витримує і починає падати. І так цілих три місяці.


+


Натомість улітку вона спокійна й розважлива. Улітку її шкіра втрачає це відчуття темряви, що минає, відчуття неба, що рухається. Вона перестає реагувати на час, не помічаючи, як після безкінечного дня поступово западають сутінки і сухий обрій виповнюється фарбами й вугіллям. Улітку її шкіра тепла, мов пісок, і навіть уночі не втрачає цього тепла, оскільки літні ночі надто короткі, аби щось змінити. А ось літні дні довгі та розмірені, і немає жодного сенсу слідкувати за часом, його раптом стає так багато, що слідкувати за ним — те саме, що слідкувати за змінами в темряві, яка тебе оточує: незрозуміло ще, хто за ким слідкує. І годинник у неї на руці — лише прикраса, що зблискує під сонцем, не виконуючи жодних функцій. Усі функції перебирає на себе повітря, воно штовхає її вперед гарячими провулками й зупиняє в темних задушливих брамах, куди не потрапляє світло. Улітку вона ловить сонце, воно лишається на її одязі та волоссі, гріє її долоні та литки, засліплює її, відбиваючись у вікнах контор і трамваїв. Трамваї влітку так довго стоять на кінцевих зупинках, що, зайшовши до них і сівши коло вікна, вона за якийсь час виходить і простує пішки, минаючи зупинку за зупинкою, відчуваючи, як багато в неї лишається часу і як багато в неї лишається зупинок.


+


А найцікавіше з розмовами, з тим, що вона розповідає при зустрічах. У чоловічих розмовах такого не трапляється — чоловіки зазвичай стримані й мовчазні, вони коли й розповідають, то або відразу починають хвалитись і перебріхувати, або надійно приховують важливу для себе інформацію, тож, поговоривши, ти так нічого й не розумієш. Натомість вона завжди розповідає про себе так відверто, ніби ти лікар і вона боїться, що, недорозповівши чогось, ускладнить твою роботу, не дасть тобі змоги поставити єдино вірний діагноз. Тому говорить про все: про чоловіків, які їй сняться, ходять уночі її помешканням, тихо пробираються на кухню, дістають із каструль і мисок будильники й телефони, висипають із пляшок пісок та зерно, відчиняють кватирки, запускаючи в кімнату запах листя й диму. Говорить про жінок, із якими приятелює, які щоранку скаржаться їй на дивні звуки за стіною, на птахів, що зазирають до вікон, на голоси в коридорах і на погрози в літературних часописах. Говорить про забобони, про формули та коди, про цифри, за допомогою яких відчиняються двері й відступають війська, розповідає про дітей, котрі трапляються їй на вулиці, переказує їхні розмови, відтворює сварки двірників та безпритульних, згадує всіх знайомих регулювальників, описує будинки, у яких була, рекламує кріплені вина, від яких її мова стає терпкою та повільною і слова переплітаються між собою, мов трава після дощу. Але головним чином говорить про всі свої кохання — надбані і втрачені, зловлені й зневажені, викрадені і загублені, відверті і приховані, щасливі та приречені. Кохання, що виникали раптово й несподівано, кохання, які вона ретельно вибудовувала, кохання з присмаком вогню та металу, кохання із залишками нічних скандалів та ранкової тиші, кохання, які вона швидко проживала й до яких потім увесь час поверталася, від яких боронилася і якими врівноважувалася. Говорить, пригадуючи й фантазуючи, забуваючи й переставляючи все місцями, захищаючи друзів і звинувачуючи подруг, розкриваючи криваві таємниці й показуючи місця злочину. Називає адреси, де їй було добре, показує подвір’я, на яких вона втрачала віру, скаржиться на підземку, що робила її самотньою, відновлює в пам’яті автобусні маршрути, які щоразу повертали їй сили. Повторює імена своїх наречених, говорить, як їй із ними велося, що їй у них подобалося, чому вона не могла без них жити, як вона всіх їх, зрештою, позбулася. Можливо, їй необхідно, аби ще хтось знав ці важливі для неї речі, можливо, навпаки — для неї все це нічого не вартує, тому вона з такою легкістю наговорює свої історії та притчі, але так чи інакше, говорив він, за жінками потрібно записувати, і якби, скажімо, Святе Письмо записували за жінками, воно було б значно більшим в обсязі. Та й світ, додавав він, був би іншим, якби Святе Письмо записували саме за жінками. У цьому світі було б значно більше пристрасті. І значно менше хрестових походів.


+


Це так нерозбірливо з її боку, — говорив він, — переповідати мені свої історії. Що мені тепер із ними робити? Я знаю про неї більше, ніж її мама. До того ж мама знає про неї речі значно пристойніші. Мама навіть не здогадується про її стосунки з алкоголем та керівництвом. Мама може лише підозрювати щось про її ставлення до чоловіків. Я вже не кажу про ставлення до жінок. Що її мама знає про зимове море, яке забиває дихання й обпалює пальці рук, про вино, яке п’ється, аби зігрітись, але яке насправді випікає холодом горлянку, від чого твій радісний крик повниться кригою? Хіба мама бачила коли-небудь ці старі шпаківні, у яких нам випадало зупинятись і ночувати, з ковдрами й пледами, старими ліжками й розхитаними кріслами, без освітлення та опалення, проте з вікнами, що виходили просто в ніч, посеред якої колихалося море з усіма своїми рибалками? Хіба мама може знати про відтінки її шкіри, про її спів, що пахнув мадерою, про те, як вона довго не могла заснути, як вона ховалася від темряви й шуму, якою вона була витривалою і невтомною, якою була ніжною та переконливою? Що мама може знати про її рухи уві сні, про монети й пігулки, що висипáлися з її кишень, про її насторожений голос зранку, коли вона прокидалася й пригадувала все, що було, після чого все починалося спочатку, ніби приплив, який ніколи не дає тобі надії на продовження й ніколи не залишає тебе у спокої.


+


За великим рахунком, про що їй іще розповідати, як не про себе? Усі події її життя вкладаються в короткі нехитрі історії з подвійним дном. Оскільки за оповідями про навчання й закоханість, про втрату подруг і життєві здобутки, про мандри, утечі та постійні зради стоїть мова дорослішання й виростання, мова відданості та зневіри, утіхи, прихильності та відрази, одним словом — велика мова любові, якою вона користується в повсякденному житті й на державній службі. І літери, які вона лишає по собі, які виписує помадою в записниках, хімічними олівцями на шпалерах у вітальні, маркерами на кахляних стінах і пальцями на замерзлих вікнах, складаються в один простий і зрозумілий йому шрифт, читаючи який він отримує необхідну інформацію. Такі собі прогнози погоди, яка ніколи не змінюється, гороскопи підступності й дезінформації, телеграми з різдвяними привітаннями, які постійно губляться на поштових відділеннях, тож і читають їх лише листоноші. Кожен із нас лишає по собі ці літери й знаки, щоденникові записи, безкінечне сумбурне листування, за допомогою якого ми намагаємося порозумітись, але зазвичай сваримось і назавжди лишаємося ворогами.


+


Так, — пояснював він, — саме листування. Вона зберігає всі свої листи — старі, у пожовклих конвертах, писані круглим дитячим почерком, на кількох сторінках, ілюстровані різними квітами, мурахами та зображеннями літаків, що падають у гори. Ці листи лежать в окремій коробці, ніби інструкції, якими вона керується. Вона час від часу розповідає, як їй бракує паперових листів, бракує спілкування з листоношами, багатоденного чекання кореспонденції, виписування віршованих рядків, переписування найбільш важливих місць, пересилання листівок та фотокарток, хапання за чужий голос, за невідомі інтонації, читання поміж рядків, формулювання найголовнішого, западання в мовчанку, викреслювання старих адресатів, хапливі й нервові пошуки нових. Вона постійно й невтомно посилає повідомлення зі свого телефону, — говорив він, — я отримую їх зранку й серед ночі, удома і в дорозі, вона помиляється номерами й іноді повторюється, але я розумію, наскільки для неї це важливо — прописування недоговореного, закріплення пройденого, знищення того, що збереглося. Іноді вона пише з помилками, іноді пише в риму, іноді когось цитує, іноді цитує сама себе. Пише про побачене й почуте, про вигадане й перевірене, про втрачене й украдене в неї, про будинки, вежі, псів, політику, холод і ріки, ліси й потопельників, дерева, прапори, ліки й церковні служби. Питається поради й вимагає уваги, повчає й свариться, освідчується й демонстративно ігнорує, забуває на якийсь час, потім несподівано згадує й знову починає бомбити своїми повідомленнями, вимагаючи негайної та вичерпної відповіді. Іноді, — признається він, — я відповідаю. Хоча зазвичай просто забираю в неї телефон.


+


Пишучи про жінок, про їхні звички та страхи, про їхні слова і вчинки, ти наперед розумієш, що не напишеш усієї правди. Уся правда має лишатися поза віршами, вона не вкладається в літери, розламує рядки й вихолоджує розділові знаки. У стосунках із жінками є така дивна річ, яка не надається до переказування, щось на зразок ніжності, хоча не зовсім — ніжність усе-таки більш оречевлена, більш присутня в нашому житті. Є щось поза ніжністю, і саме ця штука, ця механіка взаємознищення та взаємозалежності з віршів, як правило, щезає, губиться в складках одягу, западає під ліжка, осідає на дні склянок. Система натяків і прозрінь, щось, пов’язане з вірою — саме цей бік стосунків переважно оминається поетами: свідомо чи підсвідомо вони відчувають, що про такі речі краще промовчати, краще лишити їх при собі, краще не чіплятися до того, що все одно минає. Поети загалом народ забобонний, іноді свої забобони вони й приймають за закони версифікації, за принципи римування, тому й пишуть про жінок так, аби не сказати головного. Пишуть про жіноче волосся та прикраси, про одяг та сновидіння, про серця, спогади та переживання, про сміх та застереження, про вагітність, подорожі та повернення, про свої сумніви та переконання, про свою втіху та недовіру, про своє нерозуміння та захоплення, про свій плач та мовчання, свою мужність, відданість, незламність та нестримність, одним словом, — пишучи про жінок, вони пишуть переважно про себе. Лише тому, що мають лишити деякі речі собі, не вміють та й не хочуть позбутися їх, озвучити їх і втратити. Ось і намагаються заповнити всі ці порожнини літерами й знаками оклику. І оскільки інакше просто не можна, ми всі сприймаємо цю захопливу гру, гортаємо сторінки, знаходячи лише нам відомі натяки й мітки, лише нам зрозумілі пастки й позначки. Вивчаємо їх, розшифровуючи й запам’ятовуючи, ніби читаємо підручник рідної мови для молодших класів.


+


Бо що їй насправді може снитися? — питався він у мене. Справді, що? Востаннє вона розповідала такий сон: ніби спадають морози і встановлюється тепла передноворічна погода. І ввечері, коли осідає темрява, виявляється, що навколо зовсім нічого немає. Лише темрява й нічого, крім неї. І тоді Господь лишає всі свої справи й починає прокреслювати на мапах і атласах лінії рік та озер, кордони, нейтральні смуги та демаркаційні лінії, прокреслює маршрути для птахів у повітрі та риб в океані, відчиняє повітряні коридори й закачує нафту в землю країн, які йому особливо подобаються. Нервує, поспішає з цим усім, доки не випав сніг. А вона натомість спить спокійно й безтурботно. Адже знає, що сніг усе одно не випаде, доки вона не прокинеться.


4


Кожне вікно, котре запалюється поміж липневого листя, кожні двері, що виводять із темряви, кожна нічна аптека й зачинений банк, кожне подвір’я, заросле травою й засаджене деревами, кожен замок і поштова скринька, номер будинку на стіні й протяги на високих дахах — усе було наповнене голосами й шепотом, легким співом і чиїмись зітханнями: звичними звуками нічного життя, яке тривало собі, не звертаючи особливої уваги на твою присутність. Міста, до яких ми потрапляємо, загалом рідко реагують на нашу появу — у них достатньо власного клопоту, своїх справ та проблем, аби звертати увагу на кожного новоприбулого пасажира. Натомість ти, уперше сюди потрапивши, намагався з’ясувати для себе розташування всіх важливих маршрутів та головних нервових точок, із якими доведеться в подальшому мати справу. З’ясовував, ще не чуючи голосів тих, хто своїми історіями наповнює помешкання й коридори, телефонні будки та трамвайні зупинки. Історії ці відслідковувалися пізніше, уже після того, як випадало розібратися з назвами вулиць і визначитися зі стратегічними об’єктами, які й забезпечували безперервний кровообіг ландшафту, чітку й невтомну роботу його сердечних клапанів. Тим більше історії переважно й пов’язані були саме з цими об’єктами.


Ти сам їх знаходив, випадково й непослідовно, натрапляв на них у темряві, опинявся поряд із ними, серед ранкових дощів. Відразу ж відчуваючи, як десь тут, поруч, на відстані дотику, у сусідній кімнаті тягнуться дроти й кабелі, якими передається вся найважливіша інформація цих кварталів, десь поряд із тобою триває велика щоденна робота з організації життєдіяльності всього цього господарства, усіх цих нагромаджень каменя та зелені, і те, що ти наблизився на таку близьку відстань до головного, до того, що зазвичай приховують, — це вже невипадково. Маєш відтепер триматися цих будівель, дотримуватися невидимих правил, нікому нічого не розповідаючи й ні від кого нічого не приховуючи.


+


Контори, у яких переписуються від руки всі приписи цього світу, пивні, де настоюється отрута для ворогів, палаци піонерів та будинки побуту, підземні тунелі й майстерні художників, пункти прийому посуду, наповнені прокламаціями, і спортивні зали, перелаштовані під зали засідань, — місто, яке відкривалося всіма своїми дверима, ямами та пустотами, примушує любити й приймати себе з усіма своїми загадками та головоломками, змушує захищати потім усі ці притулки для божевільних та зневажених, підтримувати комуни злодіїв і відвідувати курси снайперів. І ти тримаєшся за таємні комунікації, за незрозумілі місця й трагічні біографії, намагаючись за будь-яку ціну зберегти весь той хаос і впорядкованість, із яких усі міста за великим рахунком і складаються. Адже хаос і впорядкованість теж мають здатність зникати, поступаючись місцем порожнечі й тіням.


+


Іноді мені здається, що хтось вийняв із цього міста найважливіше, скажімо, органи дихання, і дихання його від цього зупиняється й завмирає, і ця аритмічність, завмирання подиху свідчать, що все давно й безнадійно змінилося, усе втратило свій початковий вигляд, набувши якихось цілком нових, незвичних і не завжди привабливих рис. Кожен із нас тримається за своє минуле, ніби за тверду морську поверхню, намагаючись не надто від неї віддалятися. Це все питання невпевненості й страху, сліпа довіра до знайомих облич та імен, безпідставна переконаність у тому, що минуле залишиться з нами назавжди, не зрадить нас, що від нього завжди можна буде відштовхнутися, відчуваючи його тепло й упорядкованість. Натомість час вимиває його, це наше минуле, мов прибережні ґрунти, розламуючи чіткі берегові лінії, змішуючи всю його узгодженість та розміреність. І ти раптом починаєш недораховуватись якихось важливих речей, не пізнаєш облич і плутаєшся в іменах, а головне — помічаєш фатальні зміни й утрати, які сталися з містом, відчуваєш протяг у просторі, бачиш чорні діри в парках і вулицях, у яких назавжди зникло щось дуже важливе, щось, чого, поза сумнівом, тобі завжди бракуватиме.


+


Найпростіше, звісно, пов’язати це з ностальгією. Ностальгією за тими часами, коли всі ми були разом, коли нам усім цілком непогано велося в цьому місті, коли друзі були молодшими й виглядали не так поламано, коли ще ніхто не здався, не перейшов на бік ворога й життя видавалося настільки безкінечним, що початок усіх справ і проектів можна було сміливо відкладати на невизначений термін. Насправді про жодну ностальгію не йдеться. Ностальгія не має нічого спільного з твоїм бажанням відстоювати будинки й приміщення, у яких ти прожив усі ці роки, зі спробами втриматися на цих вулицях, захистити теплу цеглу й суху літню зелень. Не йдеться про спроби триматися за минуле. Жодного минулого не існує. Воно належить виключно твоїм снам, з’являючись разом із ними і разом із ними зникаючи. Натомість існують віконні рами та розбиті двері, мокрі від туману хідники й університетські стадіони, з яких усе це минуле й починалося. Існує незліченна кількість облич та імен, короткі вітання, упевнені рухи, тисяча тисяч історій та біографій, з яких і складається реальність. А вже далі все залежить від тебе — які з цих історій ти зможеш почути, які з них будуть тобі зрозумілі, котрі з них ти готовий будеш переповісти. Постійне багатоголосся, присутність у твоєму житті героїв і зрадників і стають головним предметом розмови, задаючи цій оповіді необхідний напрямок та гучність. І, говорячи про міста, до яких ти ніяк не можеш пробитися, шляхи до яких виявляються перекритими й контрольованими, ти оперуєш перш за все цими, давно почутими й легко відтвореними голосами, історіями, що вони переповідали, їхніми повчаннями та настановами, лозунгами й маніфестами.


+


Тобі не лишається нічого іншого, як триматися за місто, яке свого часу відкрило тобі всі свої схованки та потаємні люки. Ти мусиш боронити їх від зникнення та деформації. Ти приречений заходити, ніби у воду, у порожні вересневі провулки, де листя засипає автівки й з вікон на вулицю викидають старі меблі. Тому що, оминувши їх одного разу, ти ризикуєш утратити їх назавжди, і тоді тобі залишиться хіба що твоя ностальгія — печальне безнадійне бажання жити химерами та вигадками, виправдовуючи свою слабкість любов’ю, а свою невпевненість — ніжністю.


Не лишається нікого, крім перехожих і відвідувачів кав’ярень, пасажирів підземки й мешканців готельних поверхів, котрі визирають зранку в небеса, намагаючись розгледіти сонячні відблиски. Перекази й оповідки, фантастичні сюжети й документальні свідчення — поезія починається там, де чуються голоси, де тривають розмови, де в тебе є співрозмовник, який про щось тебе запитує, не вимагаючи відповіді. Тому так важливо відчувати їхню присутність, так необхідно пізнавати їх на вулицях і вітатися з ними в крамницях, перебирати подумки їхні імена й зіставляти їхні свідчення. Доки з чорних ниток часу витворюється безкінечна й оптимістична хроніка опору та криміналу. Доки триває твоя безпосередня участь у житті й формується твоя особиста відповідальність за кожну смерть. Доки на вулиці з теплих під’їздів щоранку виходять герої, апостоли та жінки.

Лесбійки

(2009)


+ + +


Що вона потім робила, куди пішла,

з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,

коли її темне вікно роз’їдала імла,

як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський тютюн,

міцніший, ніж зазвичай.

Сварилася з поліцейськими — п’яна і грізна.

Брала сухе вино, пила у фаст-фудах чай —

індійський, мов океан,

чорний, як власна білизна.

Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,

за те, що проймається спокоєм

душі золота матерія.

Лежала на теплому спальнику —

оголена, мов дроти,

тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.

Що по ній залишилось? Якісь борги,

які я поволі сплачував, книги і мапи,

якісь випадкові друзі, якісь вороги,

яких я насправді не знав,

хоч насправді мав би.

Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,

календарик із її місячними,

щоби я не міг помилитись.

Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,

і завжди різав обличчя,

намагаючись поголитись.


+ + +


Темна й солодка пора зими.

Важкі вечори, невагомі ранки.

Жінки, що чистять в снігу килими,

мов обробляють земельні ділянки.

Низького неба пляшкове скло

з зеленими демонами та зірками,

і перетікає горлом тепло,

ніби жовті меди щільниками.

Поштова торба з останнім листом,

теплі бари і мокрі монети,

комети з довгим яскравим хвостом,

як фазани залітають в замети.

Всіх подорожніх по довгій зимі

будуть вірно чекати удома.

На всьому, що діється в цій пітьмі,

буде лежати терпка утома.

Так би й палити густі вогні,

так би й слухати в темінь тиху,

як щука рухається в глибині,

бурштином вмерзаючи в кригу.


+ + +


Ця жінка, яка фотографує дерева січня,

їхню вогку динаміку і переплетіння,

маленькі будинки з димами,

засипані снігом узбіччя,

неба тяжкі простирадла зі складками й тінями.

Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,

стежить за цими деревами, мов за тваринами,

за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,

за тонкими руками, за збитими в кров колінами.

Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає сіті,

стрічками прив’язує собі до зап’ястя.

А чорні порожні озера, кригою вкриті,

постійно віщують їй усілякі нещастя.

Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш,

до смерті будуть тепер іти за тобою.

Будеш їм віддавати усе, що маєш,

будеш ділитися з ними вином і водою.

Але вона говорить: все, що я справді маю —

це стрічки, щоб триматися поруч із ними,

і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,

і постійно раню уста їхніми голосними.

Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються,

ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею.

Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються?

Це вони все почули,

і тепер заперечують.


Жінки


— Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову,

з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами?

— Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу,

так як діти живуть зі своїми страхами.

Це ось те, що між нами — її химерний маршрут,

яблука і вино, усе це її протестанство,

одяг, який вона носить у торбі, мов парашут,

і колір волосся,

який вона змінює,

як змінюють громадянство.

Вона постійно зникає, у неї свої ключі.

Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.

І я нажахано слухаю, як іноді уночі

серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій.

Вона зупиняє час, що вперто кудись іде,

подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном.

Тоді вона підстригає своє волосся руде,

як підстригають траву, доглядаючи за газоном.

Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій,

і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько

і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,

і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,

торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.

Ось саме тому я її і люблю,

як тільки жінка може любити жінку.


+ + +


Коли потяг нарешті в’їхав у гори,

залишивши позаду сонні долини,

коли в чорних снігах від тяжкої змори

засинали дерева, птахи і тварини,

і коли вибрідали нічні подорожні

на гаряче світло, ніби на запах,

і світили їм річищ глибини порожні

і зелені вогні по гірських вокзалах,

і кондуктор вслухався в останні вісті,

одягнувши стару залізничну куртку,

коли діти колійників і машиністів

уві сні намивали золото смутку,

торгівельні контори й приватні оселі

замовкали, мов патефони трофейні,

і прокочувались крізь лункі тунелі

неприкаяні літерні і купейні.

І сумні пасажирки юного віку,

невідомих занять і непевних звичок

рахували мости, збиваючись з ліку,

в теплих светрах і в’язаних рукавичках.

Витягали з торби гіркі наливки,

і ковтали димú устами самими,

і нічної розмови ламкі уривки

нависали над ними, пливли над ними.

І одна діставала в диму, що здійнявся,

словники з безнадійними коментарями,

і гортала їх, доки потяг спинявся

під станційними тихими ліхтарями,

і читала подружці щось нестерпне,

щось, від чого сухо стискало горло,

і коли та спала — читала про себе,

а коли прокидалась — читала уголос.

І слова — промовлені, словникові

западали в сон непомітно й загусло,

і гойдалися в заспокоєній крові,

наче водорості в холодних руслах.


+ + +


Прийде весна, говорили вони,

кинемо все й поїдемо звідси.

Заходячи в ніч, як у власні сни,

дістанемось її глибини.

Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

Поселимось біля морських портів,

там, де олія тяжіє в трюмах,

де все, чого б ти не захотів,

для тебе вивантажать з кораблів

чоловіки в потертих костюмах.

Там де жінки з вогнями в руках

танцюють вночі на гарячих площах,

носять кульчики в язиках,

гадають на крові і на зірках,

й спиняють вітри при кораблетрощах.

Де вигріваються без кінця

відвідувачі в тісних перукарнях,

де пахнуть сигарами пальці творця,

де кавові зерна, ніби сонця,

пересмажуються у кав’ярнях.

Там де не буде цієї війни,

яка триває зараз між нами.

Зникнемо, планували вони,

головне дочекатись весни.

Хай скумбрія рухається табунами.

Коли вони обіймались вві сні,

в їхньому ліжку, на їхній війні

чути було, як летять птахи,

падаючи в сніги.


Тріска


Жінки торгують надвечір тріскою,

живою, вимученою, такою,

що помирає їм на руках.

Сонця, що мали давно зайти,

птахами стрибають по камінню,

й дивуючись тихо такому вмінню,

жінки і не бачать як ці сонця

ховаються їм в животи.

Діти старих кам’яних будинків

зростають без музики і годинників,

читають книги в рибальських церквáх.

Пірнають в заливів теплó прозоре

і їхні очі на цій глибині

світлі від того, що дивляться в море,

темні від того, що бачать на дні.

Печальні рибалки виходять в ніч,

женуться за вітром і, дивна річ,

збирають давнє рибальське спорядження,

шукають дорогу до власного порту

й надійними сітями вкотре і вкотре,

б’ючись човном об хвилі тверді,

в глибокій, неначе смуток, воді

виловлюють свої відображення.


+ + +


Перечекавши останні сніги,

вихопившись за сезонні межі,

він зняв готівку, віддав борги,

і опинився на узбережжі.

З легенями, повними тютюну,

з кишенями, повними алкоголю,

він мовби пробив заслону міцну,

не відчуваючи зовсім болю.

Крізь теплий туман прослизнувши вужем,

щоб гнати похмілля легку химеру,

голився краденим фінським ножем

і зранку пив солодку мадеру.

Братався, ніби останній раз

з напарником зі смішним поганялом,

про вартість справжніх жіночих прикрас

втираючи картярам і мінялам.

З кишень витрушуючи пісок,

просив сигарети й давав поради,

і плакався їм про своїх жінок

та бізнес, який забрали араби.

Ці довгі розповіді уночі,

мов чорне сяйво морів полярних,

з ручною мавпою на плечі

в прокурених і порожніх більярдних.

Й жінки в далеких північних містах,

втрачаючи спокій в терпкій жалобі,

писали в довгих і тихих листах

свої зізнання сумні й розлогі,

просили сказати, що ця печаль

відійде, так як відходить море,

що він скоро вернеться, або хоча б

що в нього все добре.


Бакени


Спитай у бакенщиків, які запалюють води,

виганяючи туман, наче втомлених тварин на береги,

що значить це маркування на африканських суховантажах,

котрі перевозять кам’яне вугілля темряви

кудись на північ,

до великих портів.

Хай вони розкажуть

про мешканців холодних мисів, без світла і пошти,

про океанські глибини,

в яких, ніби в молоковозах, згортається молоко місяця,

про корабельні команди, які ходять піщаним дном,

про весільні оркестри,

що грають з причалів,

скликаючи потопельників

своїми тромбонами.

Вони знають назви усіх кораблів по цей бік Атлантики,

вони спали в усіх готелях звідси і до Румунії,

вони носять в мішках відрубані псячі голови своєї печалі,

вони запалюють гарячі серця бакенів

біля порожніх пірсів.

Скільки тобі ще плúсти, скільки брестú,

харчуватись кавовими зернами, безнадійним портвейном,

коли небеса гримлять так, ніби зчеплюються товарні вагони,

і темрява ховає тебе до ранку,

мов контрабандні консерви.


+ + +


Коли вона повернулась, ближче вже до зими,

всі свої літні речі вимінявши на квиток,

в теплих її кишенях ховались портові дими,

а кров мала колір висушених

трояндових пелюсток.

І я гортав її книги в перці, кориці й вині,

і слухав собі неуважно, як вона залива,

і як виростають у темряві, зріючи на глибині,

чорний камінь вугілля,

зелена рослина трава.

І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,

і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,

і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,

але сніг, на відміну від неї,

так тоді й не пішов.

Ефіопія

(2009)

Кочегари


+ + +


Він був листоношею в Амстердамі,

слухав аббу, сидів на трамі,

дивився порно у вихідні.

Друзі його, пияки-радикали,

говорили: «Ми все провтикали,

ми, можна сказати, по вуха в лайні.

В країні стагнація і мудацтво,

лібералізм і продажне лівацтво,

і неясно, що нас трима на плаву.

Євросоюзом керує сволота.

Вони говорять — “Свобода, свобода”,

а піди-но, купи нормальну траву.

Але на Сході ще є країна,

вона сьогодні, можливо, єдина,

де сонце свободи не встигло зайти.

Де вірять в людину — вільну, розкуту.

Спробуй пробити канали збуту,

давай наведемо культурні мости!

Там втіха сходить на кожну хату.

Церкви московського патріархату

знімають вроки і славлять джа.

Мануфактура та інші крами

там контролюються профспілками,

і співом ясніє колгоспна межа!

Там п’ють абсент при застудній хворобі.

Там демони у жіночій подобі,

сховавши в горлі темну пітьму,

сповнять усяку твою забаганку.

Давай, чувак — привези афганку!» —

повторювали вони йому.

І він ступив на цю дивну трасу.

Авіалініями Донбасу,

де на сніданок — лише бухло,

мріючи про країну шалену,

він вилетів за кордони шенгену,

лишивши все, що в нього було.

Ступивши на землю в місті Донецьку,

з усіх іноземних знаючи грецьку,

яку тут нібито знали всі,

він утрапив до рук дивовижній парі —

водій на форді й друг на кумарі.

І сяяли зорі в усій красі.

Водій сказав: «Усе нормально, зьома,

давай, почувайся в нас, як удома,

тут друзі навколо, бачиш і сам.

Ти втрапив на землю обітовану.

Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,

що вистачить на весь Амстердам!»

Був простір вечірньою сутінню скутий.

Стояла зима. Починався лютий.

І місяць за ними гнався, як птах.

Тривожно світилися терикони,

на Україну ішли циклони,

й душі тонули в глибоких снігах.

На сорок п’ятому кілометрі

вони застигли в злій круговерті,

і тьма огорнула їх мулом густим.

Водій промовив: «Йохан, братішка,

по ходу, виходить, усім нам кришка,

молися своїм растаманським святим!»

Замерзло пальне, і стихала мова.

Смерть надійшла із портів, з Азова,

і демон смутку над ними літав.

Випивши дезодорант, щоб зігрітись,

він намагався комусь дозвонитись,

але телефон йому відповідав:

«На даний момент абонент недоступний».

Життя — процес взагалі підступний,

так ніби тонеш серед ріки.

Смерть твоя — невелика втрата,

просто змінюється оператор,

й повільно зникають вхідні дзвінки.


+ + +


Третій день крізь сутінь масну.

Третій день без спочинку і сну.

Я звик до піску і до холоду звик,

і в торбі у мене — вино і часник.

А під сукно, мов під віття смерек,

Зарито афганський крек.

Я тридцять днів ховався в імлі,

їв траву, спав на землі,

збираючи, мов данину тяжку,

крихти коштовного порошку,

який, ніби тіні пропащих душ,

лежить на хребті Гіндукуш.

Це смерть шукає мої сліди,

смерть виводить мене до води

і, доки я з річища мерзлого п'ю,

тримає флягу мою.

Я ніс усе, що і мав нести,

я обійшов талібанські пости,

дістався міста, продав телефон,

перейшов таджицький кордон,

і на п’яту ніч, хто би що не казав,

побачив Ростовський вокзал.

Там попереду погранці,

сонце в траві, туман на ріці,

довгий день, строкатий базар.

Лише б довезти додому товар,

і скинути, якщо повезе,

циганам із ХТЗ.

Але смерть чекає на того, хто йде.

Смерть тримає мене і веде.

Смерть прокидається вночі

на моєму плечі…

…Тихий ранок, темний вагон.

Це був останній мій перегон.

Усі дороги вели сюди.

Ось мічені кров’ю собачі сліди,

і важко, мов короп у глибині,

куля сидить у мені.

Дихати, дихати, що б не було,

коли твоя тяга — єдине тепло.

Життя втрачає свою вагу,

коли вдихаєш гарячу жагу,

коли видихаєш солодкий щем,

курячи синій елем.

Кров затікає в теплий рукав.

Мене все одно ніхто не чекав.

Кордон зачинено на замок.

І, не відходячи ні на крок,

моя душа, ніби щось чуже,

тіло моє стереже.


+ + +


Смерть моряка річкового флоту

схована в прибережній глині,

доки він робить свою роботу,

доки мусони стоять в долині.

Стишені баржі, рухливі шхуни,

що пропливають за течією,

торкають хребта його басові струни,

шепочуть: вона не буде твоєю,

вона, ця жінка, зі сріблом у горлі,

із серцем зі слонової кістки,

настоюється на своєму горі,

не дочекавшись від тебе звістки,

кинула все, що тримала досі,

ховає дощі глибоко в тілі.

Чуєш, за міддю в її волоссі

плачуть риболовецькі артілі?

Тому пливи собі повз пороги,

повз мерехкі електричні турбіни,

подалі від своєї тривоги,

подалі від цієї країни.

На золоті вогні малярії,

на стомлений голос діви Марії,

на обважнілі одеські тумани,

на теплі від мулу і жиру лимани.

На скумбрії плавники пурпурові,

на рвані потоки нічного вітру,

на вірну смерть

від чорної крові,

чорної крові,

технічного спирту.

Тоді проситимеш трохи ласки,

щоби було не надто жорстоко,

щоб не забули тобі покласти

по срібній монеті

на кожне око.

Потім пітьма набіжить звідусюди.

Потім зірки перестануть снитись.

А потім і серце змушене буде

спинитись.


+ + +


Я пам’ятаю голоси,

станційне плетиво предметів

і сутінки, які росли

поміж пекарень та буфетів.

І сонце соком із цитрин

розмащувалось по одежі,

випалюючись, як бензин,

ховалось за вокзальні вежі.

Й, відчувши цей прогірклий смак,

нічні коханки і мисливці

ділили цукор і табак,

немов ворú на пересилці.

І підшивав старий торчок

з шинелі зрізані нашивки,

і теплі хмари вздовж річок

пливли на кримські перешийки.

І, озирнувшися нараз

посеред тиші і огрому,

я пригадав раптово вас

і говорив собі самому,

що в цьому остиганні доль

усе вирішує випáдок,

що чорна квітка алкоголь

вам виростає між лопаток,

що кожного, хто стереже

в цій тиші потяги товарні,

по смерті пом’януть лише

колійники на сортувальній,

що в мить, коли я відійду

за бризками нічних припливів,

вони оглушать пустоту

сигналами локомотивів,

і що поштові багажі

лежатимуть в станційних залах,

криваві й гострі,

як ножі,

як перець,

як смола на шпалах.


+ + +


Польові командири,

чиї серця

покриті туманом,

лише й чекають, щоби туман розтанув.

Партизан до тих пір вважається партизаном,

доки є ворог,

в тилу б якого

він партизанив.

Ваше довге волосся, яке спадає на лиця,

ваші чорні берети і ваші рвані мундири,

розвіваються вітром,

ніби солодка пшениця,

по якій лежать

сполохані дезертири.

Але кожної ночі з’являється тінь повстанця

і кружляє за вікнами, як бойова химера,

і лежать на дні його шкіряного ранця

нідерландський тютюн

і книжка Аполлінера.

— Ну, що, комполка, — гортаєш свій молитовник?

Чекаєш на пошту,

аби прийшла скоріше?

— Та яка там пошта, — відповідає полковник. —

Мені все одно

ніхто не пише.


+ + +


Радість — це те, що дається з боєм.

Ні краплі смутку, ні краплі сумніву.

І я колись стану простим китобоєм

і запишусь на норвезьку посудину.

І я колись знатиму корабельні секрети,

 матиму жили, від праці здуті.

Для мене горітимуть червоні комети

в зеленого неба в’язкому мазуті.

Впливши колись у хвилі безкраї

в сірому светрі грубої в’язки,

я гнатиму втомлені китові зграї

від пляжів Японії до Аляски.

І чорні кити, рвучись на свободу,

не вірячи, що їх можна дістати,

падатимуть із небес у воду,

наче підбиті аеростати.

Колись це завершиться п’яним застіллям.

А поки я сплю на залізній шконці,

і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям,

і граю в трамваях на губній гармоніці.

І життя моє котиться, ніби колесо,

не маючи жодного інтересу,

солодкими яблуками по укосу,

теплими хвилями на Одесу.


+ + +


Море дихає чорним теплом,

розгортається, мов полотно.

І три комерсанта сидять за столом

і порівну ділять сухе вино.

Туману встояне молоко

затікає до піджаків.

І перший збиває своїм кулаком

хрустких метеликів і жуків.

Бо в серці в нього пекучі вогні

палають невідомо чому,

і темна хвороба останні дні

роз’їдає легені йому.

Він уже знає, які дива

є в цьому мороці і молоці,

що значать насправді зелені слова,

наколоті на його кулаці.

Все, що він бачив — нічні міста,

портові крани і вантажі,

тривога, яка вночі вироста

і топчеться тобі по душі.

Все, що він чув — старі кораблі,

друзі, розстріляні впритул,

жінка, яка в готельній імлі

розповідає щось про Стамбул.

Тепер він у цьому тумані сидить,

і знає все, і йому все одно.

І другий завжди йому дасть кредит,

а третій запропонує вино.

І я хотів би в кінці життя

купитись на цей солодкий обман,

перш ніж відчалити без вороття,

перш ніж пірнути в чортів туман.

Сидіти й пити своє вино.

Дивитися смерті в просте лице

з друзями, котрі все знають давно,

знають, але не говорять про це.


+ + +


Ти довго тримався за наші місця,

за ці гарячі піски,

де місяць із синім лицем мерця

жене табуни тріски.

Але і ти наважився теж

відійти назавжди

з червоних вигорілих побереж

крізь потаємні ходи.

Це віра, яка тебе огорта,

допомогла дійти,

збираючи в чорних нічних портах

ватаги таких, як ти.

І кочегари в липкому диму

здіймали сяйво заграв,

вганяючи в солодку пітьму

громіздкий пароплав.

Там співи матросів пливуть догори,

й між ними пісня твоя,

й, піднявши зелені свої прапори,

лежить Ефіопія.

Там сонце пройма прибережні ліси,

і світиться океан,

і спокоєм повняться голоси

всіх растафаріан.

Там зблискує неба коштовне хутро

над тьмяністю теплих тіл,

там моря вивернуте нутро

викочується в суходіл.

І кожному, хто потрапив туди,

хто, зрештою, не потонув,

вдосталь буде хліба й води,

цукру і тютюну.

Тому що смерть відпускає тих,

за ким немає боргів,

хто плив у трюмах залізних своїх

до ламких берегів.

Тому що і кров у кожному з нас

вертається без кінця,

перекочуючись повсякчас

через наші серця,

і кожне слово дзвінким піском

тримається горла твого,

аби ти міг своїм язиком

вимовити його.


+ + +


Я завжди з повагою ставився до професійного спорту.

Мені здавалося — є якесь вище призначення

в усіх цих гетрах і майках, важких від солоного поту,

в розбитих фізіономіях, які показує телебачення.

Діти робітників, котрі живуть на спальних районах,

сходяться на пустирях за чорними теплотрасами

і кожного вечора грають від оборони,

витоптуючи траву китайськими адидасами.

Кожен із них хотів би стати нормальним боксером,

підписати контракт на бої де-небудь у Штатах,

завалити пару кубинців і стати, зрештою, мільйонером,

просаджуючи гонорари на ігрових автоматах.

Стати колись чемпіоном, щоби всі ці придурки

знімали собі на мобіли твоє нагородження.

Щомісяця відраховувати кошти в дитячі притулки,

ніколи не забуваючи про соціальне походження.

Боротися із депресією медичними препаратами.

Спати із покоївками, битися з репортерами.

Громити різний непотріб, принесений спекулянтами,

і заливатись у ліжку золотою мадерою.

Не засинати без морфію,

в’язати зап’ястя бинтами.

Наче золото в ріках, шукати снодійне у венах.

Ставати у залі під грушу й бити її до нестями,

ніби це справді вона винна у твоїх проблемах.


+ + +


В серпні тепло витікає з кварталів

і мулом одсвічує дно ріки,

і в темряві безпритульні з вокзалів

зривають яблук терпкі зірки.

І в чорних нічліжках вони таємниче,

знаходячи в цьому умовний знак,

вивчають печальні дівочі обличчя

і курять справжній дорослий табак.

І в їхній чіпкій повільній розмові,

в їхніх жорстоких дитячих серцях

стільки злості й стільки любові,

ніби спокою у мерцях.

Можливо, колись твердий, ніби гравій,

час, що між ними зараз трива,

і з їхніх ламаних біографій

буде складати нові слова.

Можливо, невидимі і примарні

в тумані, який пливе догори,

солдатами щойно сформованих армій

вони ще ставатимуть під прапори

і злість, із якою весь час виростали,

будуть, мов зброю, в руках нести,

рвучись на карпатські глухі перевали

й займаючи сірі балканські хребти.

І найхоробріші в їхніх загонах,

ті, що похмуро мовчать, ідучи,

ще будуть вішати на балконах

ворожок, шулерів і циркачів.

Ще буде рватися під катеринку

роз’ятрена дезертирська душа,

і можна буде купити на ринку

хліб і набої до калаша.

І в ночі витишені і серпневі

зростатимуть часу ламкі хребці,

і ластівкú літатимуть в небі,

і риби плаватимуть у ріці.


+ + +


Вже кілька днів стояла спека

і сонце ховалося між тополями.

В будинку напроти була аптека,

де вони купували бинти і знеболювальне.

Лежали розпечені квартали,

ніби розсипані монети.

В помешканні, яке вони винаймали,

вночі нагрівалися усі предмети.

Нагрівалися фінки і відмички,

одяг із запахом нікотину,

нагрівались бензинові запальнички,

в яких уже давно не було бензину.

Темніли повіки її обважнілі,

і дерева за вікнами відкидали тіні.

Нагрівались порізи на її сухожиллі,

нагрівалися кулі у нього в тілі.

І коли вона торкалася повітря рукою,

нагрівалося повітря — чорне й прозоре.

До ранку було тихо, і тиша була такою,

що чути було, як їм сниться море.


+ + +


Чорна зоря арештантів висить угорі,

і стебла трави від нічного туману важкі й вологі,

і юний торчок дивиться на ліхтарі,

сидячи третю добу в обласній наркології.

І, доки сплять на матрацах брати-торчки,

доки прострілюють тишу старі пружини,

доки пливуть сновидінь золоті річки,

він співає тюремних пісень,

не дотримуючись режиму.

І місяць ховається злодієм серед хмар,

і втирає сльозу найпохмуріший санітар,

заливаючись жовтим чаєм із сушених трав,

поминаючи добрим словом старий мінздрав.

І він співає:

той, хто боїться, той зводить високі мури,

Джа не вигадував для мене цю трудову терапію,

мудрості мені не добавлять жодні мікстури,

я завжди буду робити лише те, що я вмію.

Ніхто не скаже за мене мої слова.

Ніхто не зробить за мене мою роботу.

Час на волю, бо скоро почнуться жнива,

І тому сидіти мені тут, скажемо прямо, без понту.

І коли я вийду звідси, збиваючи вранішні роси,

і коли я прийду додому запашними полями,

старенька мама віддасть мені мої папіроси,

а друзі дитинства зійдуться з повними кораблями.

І ніч буде минати, і туга з нею,

і падуть вавилонські стіни, тюремні мури,

і, йдучи до праці скошеною стернею,

будуть співати псалми втішені драпокури.

Ніч відійшла за мости, за темні горби,

із усім своїм крамом, з казенним своїм покривалом,

і радість росла, мов лісові гриби,

над печальним торчком

і розчуленим медперсоналом.

І слово правди здіймало своє крило.

І здіймало своє крило слово любові.

І сонце в зеленому небі на захід пливло.

І тягнулись за сонцем зернові та бобові.


+ + +


Я добре домовився з провідником —

нормальне місце на верхній полиці,

і вечір диким вростав часником

у золото молодої пшениці.

Без змінного одягу і паспортів,

червоне вино допиваючи з фляги,

підтягувались до південних портів

сезонні робітники та бродяги.

І в снах, як в озерах, світло пливло,

щемке від сутінків та спиртного,

і кожен знаходив своє тепло

в доках Кейптауна й Порто-Ново.

І кожен нечутно знімав уві сні

чорне срібло з жіночих мізинців

і купував за монети дрібні

каву і овочі в абісинців.

І рвався крізь морок усіх перепон,

крізь дихання субтропічного шторму…

(Їх брали вночі, блокувавши вагон,

і викидали на першу платформу…)

Крізь товщі води, що невпинно несе,

крізь кригу й вогні океанського тиску…

(Тягли, вибиваючи з них усе

про ранні судимості і прописку…)

Той, хто створив ці сузір’я німі,

напевне, забув про нас із тобою.

І що нам лишилось? Блукати в пітьмі

серпневою сушею і водою,

ходити поміж непевних чудес,

і розглядати серед туману

запалене піднебіння небес,

холодні нутрощі океану.


+ + +


Один із них працював на ливарному.

Інший, молодший, на машинобудівному.

Вони зустрілись у себе на спальному,

коли поверталися з роботи додому.

За їхніми робітничими рухами,

за їхніми словами, короткими й виваженими,

стояла вулиця з усіма звуками,

з усіма проблемами, складними й невирішеними.

Перший сказав: «Страйкуємо, товаришу.

Цехи наповнені сонячним пилом.

Паровози на сортувальному

пахнуть соняшниками та мастилом».

«Отримає все лише той, хто бореться.

Нехай відчують тепер різницю.

Незалежна профспілка на вашому боці», —

відповів йому другий і потиснув правицю.

І старший тримав собі у пам’яті,

стоячи у шкірянці потертій,

дві ходки — по сто дев’яносто п’ятій

і двісті дев’яносто четвертій.

А молодший був у свої дев’ятнадцять

кращим бійцем у всьому місті

і щовечора тепер повертався з праці,

відкинувшись по президентській амністії.

І молодший дістав пачку з останньою цигаркою,

і сонце було вибите на руці у нього.

А старший не мав двох пальців, відрізаних болгаркою, —

великого і вказівного.


+ + +


Мулярі зранку починають роботу,

вивершують стіну дзвінкими кельмами,

ніби не мають іншого клопоту —

відділяти світло від темряви.

Діти зупиняються, задирають голови,

розглядають картонку неба, на сонці згорілу,

мріють стати мулярами із залізними горлами

і мати повні кишені сонячного пилу.

А в їхніх порваних підручниках

лише порох і прізвища померлих поетів,

жодного золота на обручках,

жодних небезпек і жодних секретів.

Коли настає обідня перерва,

робітники дістають хліб і овочі,

і навколо будинки високі, ніби дерева,

а з радіо вилітають пісеньки дівочі.

І діти заздрісно дивляться на робітничі блузи,

на скрипучі ліфти, що рухаються в хмарочосі.

І їхні серця волокнами кукурудзи

застигають в повітрі, відчуваючи осінь.


+ + +


Це історія, що трапилася якось із китайцями,

із утікачами, що живуть на автостанціях,

в підвалах, по вокзалах, на батутах у спортзалах,

на товарі у контейнері і на соснових нарах.

Кожному китайцеві, що виїхав з Китаю,

але всяке слово Мао береже і пам’ятає,

складно уживатися щодня з капіталізмом,

із народним, інородним, видатним алкоголізмом.

І найстарші із китайців порішили більш не паритись,

й взяли собі у складчину розйобаний «Ікарус»,

в салон напакувавши задля виїзду з країни

садовини, городини та іншої мівіни.

І ось їдуть

триста китайців добу до Будапешта,

триста китайців добу до Будапешта,

триста китайців добу до Будапешта —

перші вже на місці, підтягнуться і решта.

І ось вони вкладаються між торбами картатими

і рухаються сторожко осінніми Карпатами,

за чорною пітьмою, за господньою сурмою,

за райською, угорською, смурною шаурмою.

І в кожного китайця є душа його непрощенна,

і сниться йому сонячна республіка Угорщина

з полями і тополями, фіатами і опелями,

сóплями, рублями і солодкими коноплями,

з побудками і дудками, з фінансовими мутками,

з дешевими, кошерними, страшними проститутками,

з відкритими кордонами, циганськими баронами

і майже ще не вживаними польськими гандонами.

Два сонні водії вже третю ніч про щось шепочуться,

і в сутінках волочаться, і п’яно заморочуються,

криво посміхаючись кожному китайцю,

які їм влаштували тут китайську окупацію,

фігачать по облому, переборюючи втому,

щоби цю китайську наволоч довезти до кордону,

щоби здати їх на митниці місцевим чи поліції

і накупити шмоток, алкоголю і по піці.

Везуть

триста китайців добу до Будапешта,

триста китайців добу до Будапешта,

триста китайців добу до Будапешта —

перші вже на місці, підтягнуться і решта.

І той із них, хто виживе у чорній м’ясорубці,

хто вислизне за браму бандитизму і корупції,

ще буде підробляти документи між арештами

і торгувати коксом на вокзалах Будапешта.

Й збираючись у клубах на свята і на паради,

на засідання китайської марксистської громади,

вони співатимуть: Мао!

Ми на місці, Мао!

Китайців ніколи не буває замало.


+ + +


Той, хто говорить про смерть і час,

говорить усе навпаки.

Я знав в обличчя кожного з вас,

лузери і пияки.

Я чув, який нікотиновий щем

ваші ламав голоси.

Хто пригадає сьогодні ще

ті божевільні часи.

Коли, наче нафта, горіли зірки

і прохідні двори,

і вітер, ніби арабські хустки,

розмотував прапори.

Коли ви йшли в золотій імлі,

в сутіні хідників —

юні обірвані королі

борделів і пивняків.

І ваше життя не мало кінця,

плутане, як роман,

і проституток гарячі серця

розігрівали туман.

Я знав, що нічого, окрім образ,

не знайдеш у ваших речах.

Час — це лиш те, що кожен із вас

вмістив у своїх очах.

Смерть — це такий, як і ви, торчок,

у неї свої гріхи,

і заяче серце її щокрок

стискають нічні страхи.

Ти їй говориш: сестро, давай,

тримайся, сестро, мене.

Я пам’ятаю усе, нехай

це і не головне:

твій чорний біт, вранішній жар,

твій героїчний бодун.

Я тільки останній стійкий комунар

твоїх алкогольних комун,

я той, хто не раз виносив тебе

з пітьми комунальних квартир.

Спробуй продати комусь тепер

свій монопольний спирт.

Спробуй докупи тепер збери

наші веселі війська,

хай знову засвічується згори

неба оздоба близька.

Бий у свій полковий барабан,

розлякуй важких ворон,

нехай залітають в густий туман,

не маючи перепон.

Хай сонце обірветься, радість моя,

і упаде з висоти.

Спершу його триматиму я,

а потім триматимеш ти.


+ + +


І найменша дівчинка в Чайна-тауні,

і старі баптисти в холодних церквах Мангетена

навіть не уявляють, які зірки падають в наші комини

і яке смарагдове часникове листя

росте на наших футбольних полях.

Це ось океан, без початку і кінця,

заливає берег, на якому стоять китайські їдальні,

і тисяча кашалотів ховається в ньому за піском і мулом,

навіки відділяючи мене від країни,

яку я любив.

Це ось чорні дерева в холодних снігах,

ніби африканки на білих простирадлах,

і на кожному дереві сидять птахи,

крикливі птахи еміграції,

співучі птахи вигнання.

А це ось я

кожної ночі

вві сні

вантажу свій пароплав зорями і пшеницею,

заповнюю трюми ромом і цикутою,

прогріваю старі машини,

так як топлять кахляні печі.

Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх,

поверне океанські потоки, пожене нас у темряву.

Ридай тоді за мною,

солодка морська капусто Америки,

так як умієш лише ти одна,

так як умієш лише ти одна.


+ + +


Фабрики в дощі, ніби в жалобі.

Дощ над мостами летить, минаючи.

Сама потім вирішиш — зізнатись у хворобі,

чи хай собі живуть, нічого не знаючи.

Сама потім повернешся, якщо захочеш,

якщо забудеш про заборони.

Сидиш і спомини перекочуєш,

як перекочують порожні вагони.

І кожна розмокла рама віконна,

наче схованка спорожніла,

і дим виходить із високого комина,

мов душа із померлого тіла.

І дивишся довго, мовби востаннє,

на чорні коридори й верстати,

маючи відповіді на всі питання,

які ніхто не захотів поставити.


+ + +


Час працює на мене — він мене убиває.

Все, що у мене є, і все, чого не буває,

я встиг сховати собі до кишень.

Я зараз найкраща мішень.

І навколо ніч вогняною лавою,

і київська траса десь під Полтавою,

і в кожній фурі тінями темними

ховаються перелякані демони.

І зорі зависають в напрузі,

і морок ховається в кукурудзі,

і душі померлих смертю страшною

тяжко літають над окружною.

І темно в їхніх очницях порожніх,

і гріються в кабаках придорожніх

нічної тиші дзвінкі оркестри,

і проститутки — добрі, як сестри,

і вбивці з латаними серцями,

і діти з яскравими олівцями,

і кельнери з паленим алкоголем,

і відьми з гострим підшкірним болем,

і перевізники чорної нафти,

і просто беззахисні їбанати,

і жовті біженці звідкись з Китаю —

я всіх люблю і всіх пам’ятаю.

І навіть якщо я забуду про когось,

чиєсь ім’я чи знайомий голос,

мені ще стане часу і нервів,

щоби згадати усіх померлих.

Тому літайте, мої хороші,

доки тривають ці ночі найдовші,

доки тягнуться ці дороги,

літайте попри всі застороги.

Я вигрібатиму між берегами,

я розберуся, врешті, з боргами,

я вириватиму вам гортані.

Доброї ночі, мої кохані.


Поети

Хороші молоді поети


Життя завжди робить чіткий розподіл.

Залежно від того, на якому боці

ти опинишся, і складається твоя

кар’єра.

Пам’ятаю, коли ми всі були

молодими поетами, серед нас

була компанія, вони були на гарному

рахунку в старших, їх вважали

хорошими молодими поетами,

про них говорили — хороші

молоді поети, це хороші

молоді поети.

Вони дивилися на нас і сміялись:

— Що — знову йдете пити? Ну, ну.

Самі вони, ясна річ, ніколи не пили.

Вони збирались і читали вірші,

п’ючи при цьому кефір. Вони говорили

про нас: раз уже ці блазні вважають,

що справжній поет має упиватись до смерті,

то ми будемо упиватись кефіром!

В їхніх віршах росла трава і

світило червоне сонце, і їхні юні

жінки притискались до них і шепотіли:

ми збережемо нашу молодість,

нашу поезію,

ми завжди будемо разом,

з нашою молодістю,

нашою поезією.

Ось така тоді була література.

Життя робило розподіл,

поети поспішали перебігти

на сонячний бік.

В той час як ми з друзями били одне

одного по черепу з носака,

вони розливали свій кефір.

В той час як ми хотіли

продати нирку одного з наших,

вони входили в ніч,

ніби в глибоке море.

Коли я говорив: мені 19,

я сам знаю, що треба робити,

один із них тримав за руку свою дівчину

і говорив про поезію.

Коли я заливався болгарським бренді,

він сміявся: поезія, — говорив, —

приходить сама собою,

не напружуйся

так.

Коли я заливався гівняним болгарським бренді,

він лише сміявся

і подавав руку допомоги.

Ну і що далі?

Вранці я ригав, випльовуючи в

світову порожнечу рештки бренді.

А він отримав розлад шлунку

після усього свого кефіру

і наклав повні штани.

Прямо на очах

своєї дівчини,

 прямо в присутності

інших

хороших молодих поетів.

Я завжди говорив: уся справа

в грамотно вибраному

творчому кредо.


Загибель ескадри


Про те, що 85 відсотків злочинів,

скоєних на побутовому ґрунті,

скоєні в стані алкогольного сп’яніння, знають усі.

Усім відомо, що серед злочинців є багато

безробітних, безробітний має достатньо

часу, аби розібратись у всьому

й прислухатись до голосу

свого серця.

Зараз ось спека спала на міста

і на темні зіниці робітників,

і фактично що відбувається

по такій спеці —

по такій спеці чоловіки, наче кальмари,

забиваються в темні кути, заповзають

до вологих схованок.

Всі потерпають від спраги,

і що робити

по такій спеці,

як не напиватись.

Тому все, що відбувається, можна назвати так —

безробітні працівники машинобудівних заводів

сидять по шашличних і п’ють гарячий портвейн,

ніби матроси розбитого флоту,

мріючи про

атлантику.

Саме від цієї катастрофічної нехватки атлантики

голоси їхніх сердець поступово зриваються

й наповнюються злобою.

Злість моряків, яких позбавили

можливості потонути, — ось що робиться

з чоловіками по такій спеці.

Зрештою, вони так рвучко виходять

із шашличних

на розпечені вечірні вулиці,

що за ними сама по собі

здіймається велика хвиля,

скажімо — хвиля злочинності,

і обдає

крижаними

бризками

панелі міста.

І змучені спекою безробітні чоловіки,

здираючи з себе білі майки і стягуючи

на ходу чорні ботинки, стрибають у цю

холодну хвилю,

стрибають в її спасенну вологу

і пливуть,

пливуть,

все далі

і далі

запливаючи

за буйки.


Євтушенко


Ось так за всією цією біганиною

скільки дурниць доводиться

робити, хто б подумав.

Зранку телефонує знайомий,

говорить: брат, виручай,

терміново потрібен матеріал.

Ну, і замість того, аби повертати

собі людський вигляд,

маєш тепер

захищати друзів від побутових

негараздів.

Що це? — запитав він. Матеріал, —

говорю, — пам’яті Євтушенка.

А що — вже? — запитав він.

Так, — говорю, — я вчора десь

у кафе почув. Або на вокзалі,

коли доганялись. Знаєш, там є

цілодобий?

Знаю, — відповів він. — Ех,

блядь: а я лише на днях його виступ

слухав по радіо. Про інтелігенцію.

Або про демократію. Мабуть, усе-таки

про демократію, — подумавши,

сказав я. Так, — погодився він, —

про демократію.

Знаєш, — сказав він, помовчавши, —

я іноді думаю, що насправді демократія —

це велика купа гівна, вся-вся

демократія, погодься.

Був пізній вечір, ми вже стояли

на вокзалі, під цілодобовим,

і я не знав, чим йому заперечити.

Наступного ранку він знову

зателефонував. Ну, ось що, —

сказав стурбовано, — тут така

біда: він, виявляється, ще живий,

добре, що я зранку перевірив, а то попали б

ми з твоїм матеріалом.

Ну, слава богу, — кажу, — хто б

міг подумати. Що «слава богу»? —

розкричався знайомий, — що «слава богу»?!

У нас дірка в шпальті, довелось

давати два кросворди. А ми не газета

кросвордів, розумієш:

ми

не газета

кросвордів!!!

Добре, — кажу, вже коли він

заспокоївся, — то що: матеріал

забрати?

Матеріал? — замислився він, —

ні — матеріал хай лишається в нас:

скільки ще там йому залишилось,

а матеріал вийшов

хороший, короткий,

а головне —

чесний.


Мінздрав


З вікна лікарні було видно яблуні,

які цього літа прогиналися під важкими

дощами, так що трава заплутувалась у найнижчих гілках.

Зранку двір був порожній,

знаєте, є влітку кілька таких днів, вони

не те щоби найдовші, а скоріше — найрозмитіші.

Потім, звичайно, все це зникає,

потім взагалі починається осінь.

Але в ті дні, годині о сьомій, в світлому

небі видно було зірки,

які тьмянішали і гасли.

Жінки були схожі на чеченських снайперок —

як у чеченських снайперок, у них

були сколоті анестетиками вени

і недобрі погляди.

А чоловіки були схожі на просвітителів Кирила і

Мефодія — як просвітителі Кирило і

Мефодій, вони були в довгих халатах

і тримали в руках історії хвороби,

схожі на перші перекладні Євангелія.

Зранку, коли вони виходили в сад і

курили, зірки поступово зникали

і шелестіла трава.

— Блаженне ім’я господнє, — говорив

Кирило. — Блаженні руки його,

з яких ми отримуємо хліб наш щоденний.

— Сестра-сучара, — перекладав Мефодій

кирилицею, — знову зажилила морфій.

Маляву треба писати, а то без понту.

І снайперки схилялися їм до ніг,

омиваючи стопи дощовою водою.

Є невимовна стійкість у чоловіках,

які виходять на лікарняні подвір’я,

все життя працювати на свою країну

і отримати врешті від неї

холодний сірий халат:

з твоїх рук, батьківщино, смерть хоч

і гірка, проте бажана,

наче хліб у війну.

Іноді виходили сестри-жалібниці

і просили найміцніших із них

винести черговий труп.

Тоді чоловіки йшли,

а жінки тримали в пальцях

їхні цигарки,

які тьмянішали,

тьмянішали

і поступово

гасли.


Тридцять два дні без алкоголю


Хороший день,

день без поганих новин.

Ось як іноді добре все може скластися —

жодних новин,

жодної літератури.

Три тисячі кроків до супермаркету,

морожені кури,

ніби померлі планети,

солодко світять після своєї смерті.

Все, що потрібно —

це мінеральна вода,

мені потрібна

лише мінеральна вода,

менеджери, ніби

морожені кури,

висиджують

у сутінках

яйця

фінансового

прибутку.

Три тисячі кроків назад.

Все, що мені потрібно —

триматись за свою мінеральну воду,

триматись,

відраховуючи:

тридцять два дні без алкоголю,

тридцять три дні без алкоголю,

тридцять чотири дні без алкоголю.

За кожним плечем

сидить по птаху,

і той, який зліва, повторює:

тридцять два дні без алкоголю,

тридцять три дні без алкоголю,

тридцять чотири дні без алкоголю.

А той, який справа, відгукується:

двадцять вісім днів до забуху,

двадцять сім днів до забуху,

двадцять шість днів до забуху.

І той, який зліва, п’є зі срібної чаші

кров христову.

А той, який справа, який попростіше,

п’є якесь гівно,

якусь колу-лайт.

Причому

обидва п’ють

за мій рахунок.


Життя на колесах


Ніколи не знаєш,

що вони тобі ще

приготували,

які ще несподіванки випадуть тобі,

які приємні сюрпризи.

Після двох місяців

на таблетках,

раптом відмовили

всі смакові рецептори.

Тепер я взагалі

не відчуваю смаку.

Я і до цього знав,

що колись хімія вб’є мене,

розламає мою печінку,

мов коровай,

але за смакові рецептори

якось не хвилювався.

Спочатку я розгубився,

ну, як же так, думаю,

а як же буяння фарб та відтінків,

привітання життя,

всі ці зернята чорного перцю

й кориці

на жіночій долоні?

Потім подумав —

життя має смак аспірину,

життя має смак фармакології.

Я і так жер у своєму житті

достатньо різного гівна,

аби тепер дозволити собі

не помічати

його нюансів.

В наш час, коли скурвились

навіть вуличні алкоголіки —

публіка, котра, в принципі, тримається

до останнього,

коли зникло саме поняття

християнської етики,

коли поети затискають

свої язики між коліщатками

друкарських машинок

і б’ють, б’ють,

б’ють кулаками

по клавішах,

з обпаленим ртуттю піднебінням,

з тридцятьма таблетками

в кишені:

мені що хліб, що

прибережне каміння —

все має присмак тирси,

все має присмак тліну.

Мені тепер жодної різниці —

що дари господні,

що столовські помиї.

Зрештою,

я і раніше

особливої

різниці

не відчував.


Воєнкомат


Мама каже: сходи у воєнкомат,

поговори з начальником.

Може, візьмуть тебе в армію.

Армія зробить з тебе людину.

Скільки можна: баби, наркотики,

всі ці ваші молодьожні барбітурати,

в конце-то концов!

Давай, малий — сходи в воєнкомат.

Але я їй кажу, — ма, ну шо за діла, ма,

який воєнкомат? Ми давно ні з ким не воюємо,

ми — позаблокова країна.

Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас

вся оборона така.

В нас оборона гірша, ніж оборона

Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду.

Але мама каже: малий, я вже стара, ось я помру,

і хто про тебе, урода, подбає?

Подивись, малий: хата без ремонту стоїть,

ти, сука, весь клей винюхав,

обої нічим приклеїти. Давай, малий,

сходи в воєнкомат.

Ну, чому, — каже вона, — ти не хочеш піти?

Чому не поговориш із їхнім начальником?

Ну, як чому, — кажу я, — ну, ма, ну як чому?

Як це чому?

Та тому, що я дебіл!

Ти розумієш — дебіл!

А дебілів в армію не беруть!

Навіть у нашу, українську!

Що б я робив, якби раптом став сапером?

Я б викопував протипіхотні міни,

ховав би їх під ліжко,

і слухав уночі,

як вибухівка

пускає своє коріння,

ніби

цибуля.


Пінокіо


Вона сказала:

— Дай сюди руку.

Ось тут, дивись. Ті ділянки, де шкіра

неушкоджена, зберігають усю

позитивну інформацію.

А все гівно, яке ти вижер

за життя, відкладається в шрамах.

Чим більше гівна — тим глибші шрами.

— І чим глибші шрами, — сказав я, —

тим більше було гівна.

— Точно, — сказала вона, — все в шрамах,

вся темінь світу.

В дитинстві в тебе

вкладається ненависть.

Ненависть — це як здатність їздити на велосипеді:

вона з’являється, навіть якщо

в тебе немає велосипеда.

Людина найбільш чесна саме в дитинстві,

коли, потрапивши до капкана, перегризає

блискучими брекетами власну лапу,

аби не запізнитись

на вечірні мультфільми.

В сусідній кімнаті її син

добивав свої іграшки.

— Давай, малий, — покликала

вона, — ходімо їсти.

— Зараз, мамо, — відповів

малий. — Я лише

не можу вирішити, кого з них лишити в живих:

того, хто зліва, чи того, хто справа.

— Нікого, — сказала йому мама

жорстко. — Мий руки і ходімо їсти.

— Добре, — відповів малий,

і помчав мити руки,

лишивши всіх трьох

помирати

під пекучим сонцем.


Так гартувалась сталь


Перший сказав: «Ти навіть

не уявляєш,

яка зі мною сталася пригода.

Це просто скандал».

«Справді?» — перепитав його другий.

«Так, — сказав перший. — Зараз я тобі розповім.

Повертаюсь я вчора ввечері додому.

Трамваєм.

І проїжджаю свою зупинку.

І мушу йти додому пішки.

Заходжу в парк.

І всюди, знаєш, ці підозрілі суб’єкти

з портвейном.

Раптом шлях мені заступає жінка.

Легкої поведінки.

І пропонує розважитись.

І добре, що я не розгубився, не виказав страху

і відразу кинувся бігти.

Перебіг через парк,

заскочив у свій під’їзд,

прослизнув додому,

зачинився у ванній,

і довго остуджував під холодними струменями

розпашіле чоло!

Ось така ось пригода», — закінчив перший.

«Да, — відповів другий. — Ти молодець,

не розгубився. Я б на твоєму місці

про це написав».

«Так і зроблю, — сказав на це перший. —

Так і зроблю».

«Правильно, — похвалив його другий. —

Правильно».

«Ну, то бувай, друже, — сказав перший. — Дякую,

що підтримав», — сказав він і поклав слухавку.

«Ну, а як же? — відповів йому другий. — Ми,

письменники, маємо підтримувати

один одного», — додав він

і теж поклав слухавку.

І перший написав про квітучий сад

і сліпуче сонце.

Мужні, працьовиті люди обробляли ґрунти,

саджаючи різні городні культури,

вирощували соняхи і кукурудзу,

поливали важкі помідори.

А другий написав про море й безкрає небо.

І про сміливих птахів, які ширяли над обрієм.

І в тексті першого рум’янились помідори.

А в тексті другого птахи клекотіли у високості.

І помідори в першого все наливались життєдайним соком.

А птахи в другого все клекотіли і клекотіли.

І, залітаючи на помідорні грядки,

срали,

срали,

срали

на ці чортові помідори.


Свято, яке завжди з тобою


Ми про нього вже встигли забути,

і тут раптом він помер.

Родичі вирішили сповістити колег.

Сповістили нас.

А ми, ну що ми, як ми зазвичай

поводимось на поминках?

Хтось із нас здивувався, що він помер.

Хтось здивувався, що він помер лише зараз.

В дитинстві ми читали його книжки,

можливо, тому і виросли такими злими.

На поминках всі говорили про літературу

і читали свої вірші.

Хтось побіг за шампанським для жінок.

Хтось намагався підкотитись до вдови

і питався, чи є в неї хлопець.

Хтось побив молодого поета,

який писав патріотичні сонети.

Той лежав на підлозі,

облитий шампанським і сльозами вдови,

а над ним люто нависали колеги по цеху

і вимагали, аби він піднявся і продовжував

бійку, оскільки лежачих вони

не б’ють.

І поруч із ним лежали потоптані

аркуші з сонетами

і загублена найстарішим із поетів

вставна щелепа, яку він загубив,

вимагаючи, аби молодий піднявся

і продовжував бійку.

І перш ніж вдова встигла викликати

наряд, вони били посуд і друкарську

машинку покійного,

читаючи вірші

і говорячи про літературу.

Поезія — цей останній плацдарм для нескорених,

гідна відсіч суспільній зневірі.

Поети тримаються разом, ніби матроси крейсера.

І коли крейсер безнадійно йде на дно,

поети підставляють обличчя вітру і співають

гімн братерству і вірності

високими чистими голосами.

Лише хтось один, весь час, від першої ноти,

постійно шамкотить своєю

вставною щелепою.


Чорний вересень


Мертві поети наділені недоторканністю, помираючи, вони набувають імунітету перед життям, адже за великим рахунком смерть — це і є надійний захист від життя. Мертві поети втрачають своїх ворогів, недоброзичливців, критиків і конкурентів, усі спроби налагодити конкуренцію поміж мертвими поетами завершуються невдачею, по смерті вони опиняються сам на сам зі своєю порожнечею, намагаються ділити її, але відразу ж розуміють усю марність своїх зусиль, оскільки порожнечі вистачає на всіх, нею можна вільно ділитися, не переймаючись, що на завтра її раптом забракне. Позбавлені конкуренції, вони поступово втрачають зв’язок із власними віршами, віддаляються від них, забувають рядки й строфи, слова починають звучати інакше, фонеми набувають зовсім іншого значення, вплітаючись до чужих голосів, відкладаючись у чужих горлянках. Мертві поети вириваються з щоденної літератури, захищені таємними колами, за якими їх ще можна розгледіти, проте не можна сказати їм нічого доброго і нічого поганого. Найбільша перевага, яку отримуєш зі смертю — це можливість не брати участі в суперечках навколо власного імені.


Після їхньої смерті лишаються бібліотеки з непрочитаних ними книг, записники, квитанції, напірники, набиті чернетками, які марно намагатися прочитати, використані телефонні картки, візитки з адресами кредитних банків, церков та борделів, залізничні квитки в обидва боки, партійні квитки з неоплаченими внесками, телефонні довідники, рекламні буклети, безліч непотрібної, невикористаної і такої необхідної за життя інформації, яка після їхньої смерті не годиться навіть як музейні експонати, оскільки більшість мертвих поетів не мають своїх музеїв — вони вмирають так швидко, що музеї для них просто не встигають будувати, тим більше хто буде ходити до їхніх музеїв? Живі поети до музеїв не ходять. Мертві — тим більше. Іноді, коли поети помирають особливо часто, усі якось затихають, починають прислуховуватись до тих, хто залишився, але ті, хто залишився, зазвичай, теж затихають, і тоді крім тиші, узагалі важко щось почути.


Після смерті поетів, зрештою, лишають у спокої, видавці копаються в їхніх речах, переривають шафи з одягом у пошуках рукописів, знаходять у кишенях їхніх плащів осіннє листя і морське каміння, витрушують зі стоптаних черевиків скріпки, монети й рецепти безсмертя, обережно перебирають пташине пір’я і автоматні гільзи в старих капелюхах, виносять усе це на смітники й спалюють разом із одягом. Друзі померлих намагаються згадувати веселі історії з життя небіжчиків, кумедні ситуації, переповідають анекдоти й перечитують старі книги, про які вже встигли забути, вороги померлих зляться за втрачену можливість далі ворогувати. Усі інші, ті, хто з небіжчиками знайомий не був, дивляться вечорами на палаючі смітники і відчувають у повітрі запах пороху й палених книг.


Ховати померлих поетів приходить дивна публіка, більшість із них не бачить нікого навколо себе, але поступово виявляється, що всі вони між собою знайомі, і вже потім, по всьому, вони довго вибираються з прогрітих осіннім сонцем цвинтарів, час від часу натикаючись на могили зі знайомими прізвищами. Поховавши померлих, живі поети повертаються додому, злі на весь світ, на всіх, хто в ньому залишився. Пишуть присвяти померлим, пишуть листи одне одному, намагаються одне одного підтримати, читають одне одного, друкують одне одного, продовжують боротися за свою літературу, продовжують сперечатися, сваритися, відбиватися. Б’ються за можливість бути почутими. Улаштовують сварки в барах, пропивають рештки терпіння та здорового глузду, грають у карти, заставляючи внутрішні органи й серця. Грають, грають, але, як правило, програють.

Марадона

(2007)

Дієґо Марадона після обстеження

в психіатричній клініці

напередодні вирішив лишитись

і продовжити курс лікування.

Як повідомив лікар

легендарного футболіста, його пацієнт

схильний до залежності від шкідливих звичок,

що й змусило Марадону лягти до клініки.

fanat.com.ua

Частина перша

R’n’B

(українські весільні та рекрутські пісні)


Дезертири


Я почну з того, з чого і мав почати, —

з присвяти всім, хто не дочекався

на кращі часи, часи, коли

всі попустяться і можна врешті

перевести подих.

Але мертві не переводять подиху,

ага, точно не переводять.

Ну, так добре все починалось, так

мріялось, що ось ще

пару зим,

пару депресій,

пару вириганих сердець,

головне дотягнути до тридцятки,

а там уже простіше дихається,

простіше ведуться розрахунки.

Головне — дбати про друзів, пам’ятати

всі п’яні обіцянки, що

давались зі сльозами і співами —

що ось, мовляв, витягнемо, прорвемось,

поставимо це життя раком.

Ну і що — ось воно, життя.

Стоїть раком.

Жодного бажання.

Друзі поламались,

мов перші радянські танки,

і сумні це були смерті,

я і ворогам не побажаю

таких смертей,

тим більше що вороги теж

поламались,

мов танки.

І ось сьогодні,

коли надвечір вітер приносить зливу,

навіть нікому зателефонувати,

лишилося з десяток друзів,

але що —

мої друзі п’ють,

у них зараз запої,

таке враження, що я

товаришую з якимсь

наркологічним

диспансером.

Лишаються їхні діти,

ще їхні діти. Зараз їм, звісно,

телефонувати теж без понту,

але, чорт із ними — мине

якийсь час, і вони вийдуть на вулиці

і помстяться за своїх

батьків.

А там, дивись, і вони повернуться —

всі дезертири, обкурені циркачі,

чуваки в мундирах французьких добровольчих корпусів,

що патрулювали дороги

під час балканського конфлікту,

повернуться хіміки і астрономи,

які пропалювали небеса над Дунаєм,

всі чорні генії бірж, поморочені душі,

всі емігранти, котрі спустошували склади бундесверу

в осінніх полях,

уся ця безкінечна валка, загублена в часі,

обоз, який переховувався

від однієї облави

до іншої.

І коли вони врешті виберуться

на сухе,

о, коли вони виберуться,

тоді я не позаздрю

інженерам,

які борються за наші душі.

Головне, щоби нам усім вистачило любові.

Головне, щоби нам усім вистачило жовчі.


Прощання слов’янки


Скільки доводилось бачити даунів,

але таких навіть я не бачив —

один у футболці Звонімира Бобана,

інший — у футболці Бобана Марковича,

така собі збірна Югославії з клоунади.

Ага, і ось вони сідають до вагону і відразу

дістають карти і починають грати на гроші.

А грошей ні в того, ні в іншого немає.

Але чорта з два, — думає Звонімир Бобан, —

зараз я роздягну цього клоуна, — думає він

про Бобана Марковича, — зараз

я виб’ю

з нього

все гівно.

І Звонімир Бобан говорить Бобану Марковичу, —

братіку, братішка, нам головне, аби нас не зсадили

до Відня, бо вже у Відні

все буде до наших послуг і шенген упаде нам до рук,

мов перестигла груша.

Проститутки, братіку, витиратимуть

нам кросівки

своїми косами,

ми в’їдемо з боку Братислави, на віслюках,

як два Ісуси,

ти і я, братіку,

ти і я.

Ага, — відповідає Звонімиру Бобану Бобан

Маркович, — аякже: як два Ісуси,

виб’ємо з цього міста все гівно, перехопимо в цих йобаних

українців ринок крадених мобільних телефонів.

Ти лише уяви, братішка, скільки у

світі загадок і таємниць, скільки борделів

і крадених телефонів:

нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя

на віслюках.

А той йому і відповідає: стане, братіку, стане,

життя розтягується, мов баян, я буду

тягнути його в один бік,

а ти — в інший.

І ось вони їдуть, закинувши

нагору чорну валізу,

в якій лежить, складена вдвоє, їхня

велика слов’янська ідея,

і ця їхня велика слов’янська ідея —

акробатка з женевського цирку,

дівчинка, яку вони склали вдвоє

і запакували до валізи,

час від часу

витягуючи її назовні

й ділячись із нею хлібом і ракією.

Головне — довезти слов’янську ідею до Відня,

в’їхати в місто

на чолі автоколони прочан.

У світі стільки незайманих душ,

стільки нескорених протестантів

і некрадених мобільних телефонів,

що лише встигай розтягувати

це життя.

Ну що, далі вони починають співати,

зрозуміло — балканські пісні,

такі безкінечні,

що їх навіть своїми словами не перекажеш,

але приблизно таке:

Коли сонце стає над Балканами

і першим своїм промінням торкається хвиль Дунаю,

вони — хвилі Дунаю — починають підсвічуватись,

ніби на дні лежать золоті червінці,

і тоді хоробрі солдати сербської гвардії

стрибають у Дунай, разом зі своїми рушницями,

аби дістати золоті червінці для дівчат

з портових кварталів;

так вони й тонуть — разом зі своїми рушницями,

і хвилі Дунаю волочуть їх піщаним

дном у напрямку моря,

і від їхніх темних-темних мундирів

море називається Чорним.


Big Gangsta Party


Харків, 94-й рік. Напружена

криміногенна ситуація. В місті діє

злочинне угруповання, яке бомбить обмінки,

на державному радіо їх називають «групою зухвалих молодиків»;

і ось ця група зухвалих молодиків

довго пасе оптову обмінку в центрі,

пасе-пасе і врешті випасає,

що в омбінці

зараз лежить кілька мішків бабла —

брезентові мішки з баблом,

котрі до завтра ніхто не буде вивозити.

Тоді вони святково одягаються

і їдуть бомбити

обмінку.

А обмінка знаходиться в самому

центрі; вони ще пропускають напханий

народом трамвай і аж тоді йдуть

бомбити

свою

обмінку.

А там їм ніхто, виявляється, не радий,

тим більше — коли вони починають забирати

мішки з баблом.

І ось ти ідеш містом, сонячним боком вулиці,

і в тебе все погано — ні грошей, ні роботи, ні соціальних перспектив,

і тут раптом із обмінки вибігають

молодики в святкових спортивних костюмах і біжать

до бехи, наче біатлоністи, що залишили далеко

позаду всіх претендентів на оптове бабло.

Але що можна робити у Харкові, у 94-му році,

з мішком бабла?

Його можна здати в оптову обмінку.

Але там вони вже всіх перестріляли. Отож вони

вирулюють під колесами трамваю

і мчать в нікуди.

Але за пару кварталів звідси

є затишний кабак із кокаїном,

котрий називається «Елітний клуб “Карамболь”».

І вони їдуть просто туди і починають розплачуватись

баблом, на якому ще не висохла кров інкасаторів.

І що, і їм приносять їхнє відро кокаїну,

і доки вони схиляються над ним,

мов піхотинці над

піхотною міною,

убоп по своїх каналах пробиває їхню беху

і починає штурмувати елітний клуб «Карамболь».

І ось ти йдеш собі,

дивлячись,

як над

трамвайними дротами

підіймаються інкасаторські душі, і все, що тобі хочеться —

це просто нормально потрахатись, хоч раз, хоч раз у житті,

навіть чорт із ними — із соціальними гарантіями,

чорт із нею — з роботою,

хоча б раз, хоча б аби з ким!

І тут тобі раптом до ніг

починають викидати тіла молодих біатлоністів,

і в кожного з них на грудях лейбл адидасу,

мов прострелене серце, так ніби ця команда біатлоністів

потрапила під перехресний вогонь свого дублю.

Невидимі й незбагненні

наші з тобою голоси підіймаються в космос.

Скільки тьмяних, солодких натяків

залишили нам у спадок духи любові.

Краще героїчна смерть, аніж холодна старість.

Спи спокійно, товаришу по боротьбі,

я доношу твій найк,

я поверну борги,

я буду користуватися твоєю трубою,

відповідаючи на дзвінки,

і, коли задзвонять твої батьки,

я скажу, що ти ненадовго відійшов,

але незабаром повернешся,

і тоді вони заплатять за все.


Україна для українців


Раніше в готелі здавались погодинні

кімнати, на рецепції висить табличка: «Погодинні

кімнати більше не здаються»,

але все одно відчувається —

бордель борделем.

Під вікнами зранку тусять араби

і туди-сюди

ходить

проститутка,

яку окликають велосипедисти —

пройде ще раз

туди-сюди,

я її теж окликну,

Маріє, скажу, сестро, шо за шняга,

хто зіштовхнув нас лицем до лиця?

І ось вона

ходить

туди-сюди

під колишнім борделем, мов сирота, яка

пам’ятає в принципі, де вони раніше жили,

але боїться помилитися, тому ходить

туди-сюди

і займається

проституцією.

До чого я веду? Пам’ять тіла, лише вона примушує нас

тягатись усіма цими арабськими помийками.

Історія така:

коли мені було п’ятнадцять,

у місті, де я жив, з’явився серійний убивця.

Вони тоді саме активно почали з’являтись —

серійні вбивці й кооператори,

гробівники соціалізму,

їх тоді всі ненавиділи,

в сенсі — кооператорів.

Наш серійний убивця їздив велосипедом,

виникав із березневого туману і протинав

своїх жертв

трофейним

німецьким

багнетом.

Насамперед він протинав жінок —

беззахисних, безборонних жінок,

котрі гуляли в темних лісах,

брели глухими, заметеними стежками,

блукали на опівнічних кладовищах,

сиділи біля барної стійки — п’яні й розмальовані,

зовсім самотні,

без спідньої білизни —

чомусь саме цих безборонних жінок

він протинав у першу чергу,

а вже потім сідав на свій велосипед

і їхав якраз на першу зміну

до молокозаводу.

І за те, що всі його боялись,

і лаштували на нього

мисливські рушниці й

машину пропаганди,

я завжди ставав на його бік,

я думав так: пам’ять тіла — це кльово,

але ось ви шаройобитеся собі по магазинах

і кінотеатрах,

а він щовечора виходить

за заводську прохідну,

і сідає на свою «Україну», і мчить додому,

і слідом за ним із-за рогу вискакують біси,

на таких самих «Українах»,

і мчать за ним у березневому тумані,

намагаючись вихопити в нього

з рук трофейний багнет,

і ніхто з вас,

слабаки,

не бачить цієї

диявольської гонитви, крізь тишу і морок,

цих чортових перегонів, ніхто з вас

не побачить і не почує,

як вони летять на своїх велосипедах

до похмурої брами ночі.

А той, хто стоїть під брамою

і чекає, чим закінчиться

їхня гонитва,

не виходить із сутінків,

стоїть, заховавшись у тінь, і думає так:

ось вони мчать просто сюди,

безумні велосипедисти,

вершники апокаліпсису.

Не так важливо, хто з них прийде першим,

не так важливо, зрештою, хто з них прийде останнім,

не так важливо, чи доїдуть вони взагалі.

Головне — це страх, який

закладається під язиком

і не дає говорити правду,

так, страх, — задоволено

повторює він

і йде додому,

перевіряти мої

домашні

завдання.


Chicago Bulls


Харків, 2006-й рік. Напружена

криміногенна ситуація. З важкої промисловості

в місті розвиваються лише супермаркети.

І ось, коли ринок перенасичується,

одна мережа супермаркетів починає воювати

з іншою.

Закладаються перші бомби,

лунають перші вибухи,

псуються товари,

розірвані памперси літають над касовими

апаратами, наче індички.

В одній мережі супермаркетів

працює менеджером дівчина, яку

вже давно заїбали усі ці супермаркети,

але вона мусить щодня, о восьмій,

приходити на роботу і гнити

над розробкою чергової

рекламної кампанії

для

паленої

російської

водки.

В неї закоханий один із охоронців, стрижений

відбитий охоронець, котрий прибігає

зранку в майці чикаго буллз, потім

одягає уніформу і стає схожим на гея.

І він страждає, а вона навіть

не дивиться на нього,

він для неї лише охоронець

у підарській формі;

вона здає конкурентам усі коди доступу, відкриває

всі карти, вона все прорахувала і все продумала,

і, коли конкуренти підривають в її супермаркеті

чергову бомбу, вона непомітно знімає касу

і намагається зникнути.

Але убоп пробиває по своїх каналах

її телефонні розмови і вже чекає її на парковці,

і коли вона намагається зникнути на своїй бесі, вони

блокують виїзд, прострілюють їй живіт і кричать охоронцю:

ей, ти, підар, давай — обійди її

з іншого боку.

Але охоронець несподівано відкриває по них вогонь,

застрибує в беху, перетягує її на праве сидіння і мчить

разом із нею в нікуди.

Така історія.

І ось ти йдеш містом,

і все, що тобі потрібно, —

просто нормально потрахатись,

прямо тепер і прямо тут,

хоч раз нормально, після усього цього мозгойобства,

серед усієї цієї криміногенної ситуації, серед усіх

цих супермаркетів, які ростуть, мов гриби,

забирають життєві сили;

о, ці супермаркети, ці концтабори

для бюджетників,

конвеєри для лохів.

Я БУДУ ЛАМАТИ КАСОВІ АПАРАТИ!

Я БУДУ ЛАМАТИ КАСОВІ АПАРАТИ!

ХОЧА Б РАЗ! ЗА ВЕЛИКІ ГРОШІ!

ХОЧА Б АБИ З КИМ!!!

Хто ти?

Я хочу тобі допомогти.

Ти бог?

Я твій антикризовий менеджер.

Що це в тебе?

Це бики Чикаго.

Вони вивезуть нас, кохана, з цього диму.

Зоряна ніч сховає нас від переслідувачів.

Зброя нам дається для того, щоби захищати один одного.

Життя нам дається для того, щоби

померти разом.

Дивись, яка глибока навколо осінь,

нарешті починає падати сніг.

Вулицею йде тиха щаслива родина.

О боже, що це таке біле? —

захоплено питає хлопчик.

Це сніг, — відповідає мама.

Це гарячка, — відповідає тато.


Я твоя протиотрута


Коли я з ними познайомився, між ними склались уже певні стосунки, кожен із них оцінював їх по-різному: вона ставилася до цього всього як до романтичної пригоди, зберігаючи, як їй здавалося, дистанцію, а він намагався форсувати події, водночас не втрачаючи, як здавалось йому, рештки совісті. Одним словом, я так нічого і не зрозумів із того, що вони мені розповіли. У тій країні, де ми з ними познайомилися, вони були емігрантами, її статус був значно кращий, а ось у нього були якісь трабли з візами і їх продовженням, кожен вирішував свої проблеми сам, аж доки вони не познайомилися. Ну і далі вже починається наша печальна історія. Деякий час вони обмінювались електронними листами та іншим комунікаційним непотребом — необов’язкові дзвінки, повідомлення, привіти через друзів, випадкові зустрічі на вулицях міста, з чого зазвичай і складаються згадані вище стосунки чи те, що за стосунки видається. І ось раптом трапився Геловін і всі біси повилазили зі своїх нір і активізували без того нездорову атмосферу старої-доброї Європи. Моїх нових знайомих вони активізували теж. На Геловін я з ними обома і познайомився. Це була така строката галаслива компанія, яка рухалася старими вуличками, не зупиняючись на червоне світло й не оминаючи жодного бару. Потім був якийсь клуб, де крім нас святкували Геловін лише якісь лесбійки, котрі, до речі, порівняно з моїми новими знайомими виглядали просто по-дитячому. Видно було, що Геловін — це не лесбійське свято. І вже десь поночі, коли всі біси й лесбійки міста відтусувались і позалазили назад, кожен до свого приватного пекла, ми повернулися до мене додому, ніхто, ясна річ, зупинятися не хотів, Геловін загрожував розтягнутися на найближчі кілька діб, і ось тоді, посеред бурхливого п’яного угару (тут, очевидно, слід було би вжити слово «гармидер», але це був таки «угар»), він запропонував їй одружитись. А коли вона несподівано для нього (та й для мене теж) йому відмовила, він влаштував справжню істерику. Я ніколи не бачив, аби чоловіки так плакали. З нього витікали не просто сльози, з нього витікала його карма, він ридав і закликав її до совісті, як же так, кричав він, навіщо ж ти писала мені свої блядські електронні листи, навіщо телефонувала й передавала привіти, для чого ми випадково зустрічалися на вулицях цього йобаного міста? Ми просто мусимо одружитись, повторював він, у нас просто немає інших варіантів. Але вона вперто не хотіла з ним одружуватись, у всякому разі — не на Геловін, і тоді він перестав плакати і сказав приблизно таке — ти мене зрадила, ти морочила мені голову, я зараз піду і дуже попрошу тебе — не телефонуй мені більше. І не пиши. І загалом — не трапляйся мені на вулиці. Ось це було здорово, це мені сподобалося. Перед цим він пару годин розповідав, як вони з братами з України бомблять місцеві банкомати, тому подібна розв’язка мені видалася досить таки логічною. Потім він довго прощався, довго повторював, аби вона більше не телефонувала, й довго чекав у коридорі на ліфт. І ось доки він чекав, я бачив, як вона вагалася. Думаю, якби ліфт затримався ще на хвилину, вона таки вийшла б за нього заміж. Які пристрасті, думав я, це ж треба. Уже десь зранку чи навіть пізніше до мене дійшло, що чувак її просто розводив. Ну так, усе просто — у неї не було проблем із документами, у нього вони були, єдиним варіантом для нього було одружитись. І він це розумів. І вона це розуміла. Лише я думав, що справа в Геловіні. Але ж вона завагалася, хай лише на мить, але завагалась, я це точно бачив.


На їхній побутовій шизофренії, яку вони дещо пафосно називають пристрастю, можуть працювати атомні станції, ця чорна кров, що переливається в акваріумах їхніх сердець, щороку заливає собою набережні й пляжі, лишаючи на асфальті кольорові нафтові розводи. Закохані моєї країни добивають одне одного своєю любов’ю, вони не здатні обмежитися любовними стосунками, їм і секс як такий не цікавий, під час сексу вони виривають одне одному язики і видавлюють очі, розрубують тіла коханих важкими різницькими сокирами, підливають отруту в спільний алкоголь, тому що померти вони мають лише разом, бо вони кохають одне одного й жити одне без одного просто не зможуть, тому їм простіше відразу перерізати одне одному горло бритвою, подарованою на день закоханих, і провадити далі свої розбірки вже в пеклі, де їм ніхто не буде заважати, їх завжди можна виокремити з будь-якого натовпу, з них іде густий дим їхнього шаленства, вони цілуються до крові й прокушують своїм партнерам сонні артерії, жінки носять у своїх торбинках сатанинські амулети а чоловіки тижнями не вимивають із-під нігтів жіночу кров, і я говорю собі: о, так — це мої співвітчизники, скільки я їх бачив, скільки спостерігав за ними, у їхньому житті ненависть так дивно межує з любов’ю, що я вже давно перестав для себе їх розрізняти, я нічого не знаю про політичні настрої чоловіків і жінок у моїй країні, я знаю лише про їхні депресії та приступи активності, тоді вони багато на що здатні, і я не заздрю тому, хто спробує ці депресії лікувати. Тому що вони зраджують одне одного від неможливості висловити свою ніжність і народжують дітей від неможливості вчасно спинитися, тому що вчасно спиняються ті, кому є що втрачати.


Найгірше те, що вони по-справжньому залежні одне від одного. Я пам’ятаю іншу історію про іншу прикольну пару, він перевозив через польський кордон наркотики, попросив її допомогти, вона погодилась, очевидно, це теж була пристрасть, бо як це інакше назвати, вона сховала все у своїй косметичці й спокійно перевезла, а він, щойно вони приїхали на місце, просто кинув її, себто викинув, разом із усіма її речами. Коли вона вже звалила і його почало ламати, він сказав собі приблизно таке — нічого, сказав він, нормально, я все розрулю, у мене все є з собою. І почав шукати свої наркотики. У цей самий час вона перетинала польський кордон у зворотному напрямку, ніжно притиснувши до серця свою косметичку.


Лукойл


Коли приходить великдень і небо стає прихильнішим до нас,

і всі напружуються — мовляв, великдень, аякже,

тоді в землі починають

перевертатись покійники,

розбиваючи ліктями холодну глину.

Мені доводилось ховати друзів,

я знаю, як воно — закопувати своїх друзів,

мов собака кістку,

чекаючи, коли небо

стане до тебе прихильнішим.

І є такі соціальні групи,

для яких подібні ритуали особливо важливі,

я маю на увазі, насамперед, середній бізнес.

Всім доводилось бачити

який смуток охоплює цих регіональних

представників російських нафтових компаній,

коли вони з’їжджаються на безмежні

цвинтарні поля, аби закопати

ще одного брата з відстреленими легенями;

всім доводилось чути тверде биття сердець,

коли вони стоять біля домовини

і витирають скупі сльози й соплі об своє

дольче й габана,

і хуячать геннесі

з одноразового

посуду.

— Ось так, Коля, — говорять, — ось тобі й відкат.

На безмежних полях офшору

ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні

плеса забуття, зі шротом у печінці.

— То як, — радяться, — ми

спорядимо нашого брата

в його довгий шлях

до осяйної Валгали Лукойлу?

Хто буде супроводжувати його

в темних печерах чистилища?

— Тьолки, — говорять усі, — тьолки,

йому потрібні будуть тьолки,

хороші тьолки,

дорогі й без шкідливих звичок,

вони будуть гріти його взимку,

вони студитимуть йому кров навесні,

ліворуч від нього буде лежати платинова блондинка,

і праворуч від нього буде лежати платинова блондинка,

так, щоби він навіть не помітив, що вже помер.

Ох, ця смерть — територія, де не ходять

наші кредитки.

Смерть — територія нафти,

хай вона омиє його гріхи.

Ми покладемо йому до ніг зброю і золото,

хутра і тонко помелений перець.

В ліву руку ми вкладемо йому останню нокіа,

в праву руку — грамотну ладанку з Єрусалиму.

Але головне — тьолки,

дві тьолки, головне — дві платинові тьолки.

— Так, це головне, — погоджуються всі.

— Головне, — погоджуються тьолки.

— Головне-головне, — підтакує Коля зі своєї домовини.

На великдень ми всі такі сентиментальні.

Стоїмо, чекаємо, коли мертві

встануть і вийдуть до нас із потойбіччя.

Ніколи так не цікавишся смертю,

як ховаючи друзів.

Коли вони третій день чатують

під дверима моргу, він зранку третього дня,

долає, зрештою, смертю смерть, і виходить

до них із крематорію, бачить,

що всі вони знесилено сплять,

після триденного забуху,

лежать просто серед трави,

в обриганих

дольче й габана.

І тоді він тихо,

щоби не розбудити,

забирає в одного з них

підзарядку для нокіа,

і повертається

в пекло

до своїх

блондинок.


Михаил Светлов


Про що пишуть сучасні поети?

Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу

субстанцію свого страху; сатана поезії змазує

сажею замки на дверях, і ти сидиш зі своїми страхами

і пишеш про це вірші, вірш за віршем,

ось таке враження

лишається

від сучасної

поезії.

Натомість є окремі соціальні групи, які мало цікавляться

субстанцією страху.

Я маю на увазі середній бізнес.

Демони чорного налу,

які підіймають із колін

республіку,

знаючи лише двох справжніх друзів —

друга Стєчкіна

і друга Макарова.

Поети не знають про любов нічого,

любов — це бажання мати дітей після дефолту.

Хто бачив сонячні хмарочоси в центрі,

той мене зрозуміє.

В одному з них жив Марат,

який тягнув

трубу через Кавказ,

і дотягував її вже до кордону.

Ну, і все було добре —

благословення з боку московського патріархату

і кришування з боку обласної адміністрації,

і три жінки, яких він любив і утримував,

себто дружина, коханка і ще одна жінка, з якою він трахався,

одним словом — інтенсивне особисте життя.

Але що йому не давало спокою — це його сни,

в яких він виповзав на пекучі поля Андалузії

і сидів на білому піску,

наспівуючи —

о, Андалузіє, жінко

з чорною кров’ю,

ця твоя чорна кров,

чорніша за нафту Месопотамії.

О, Андалузіє тиші,

Андалузіє пристрасті,

я твій пес, Андалузіє,

твій безпонтовий бродяга.

Але всі три жінки говорили йому — Марат, йобана в рот, Марат,

у країні, Марат, бардак,

візьми кредит, розрули з розтаможкою,

кров, Марат, кров у твоїй трубі, кров на твоїх піджаках.

Але, засинаючи, він усоте повторював:

Твоє чорне-чорне волосся,

довше за коридори Рейхстагу,

довше за чергу на Мостиськах,

довше за прізвища угорських депутатів.

І хто був на окружній в районі ростовської траси,

той знає цей приватний сектор. В одному з тих котеджів

і жила третя жінка Марата,

там він

і забухав.

Щось у ньому зламалось, він взяв таки цей

кредит і приїхав до своєї третьої

жінки

з валізою

бабла.

— Ось, — сказав зі злістю, — сто штук, мій кредит,

мої пароплави й порти.

І вже після цього забухав.

Можливо, в ньому теж

озвалася субстанція страху, тому що він пив

день, потім пив ще один день, потім знову пив,

випив парфуми сальвадор далі,

все повторюючи — моя Андалузія, моя Гренада.

Потім у котеджі вони ділили його тіло.

— Мені, — сказала дружина, — похую бабки,

мені потрібен він, я забираю його.

— Ні, — сказала коханка, — мені теж похую бабки,

тим більше я була в долі,

але його забираю я.

А третя сказала, — а ось мені бабки абсолютно не похую,

ви не подумайте, що я така сука,

просто сто штук — це гроші все-таки,

але його я теж любила,

він навіть парфуми мої випив,

тому він залишиться мені.

І ось вони сиділи над його тілом

і ділили його між собою,

тому що є багато причин триматись за близьких нам людей,

тому що так чи інакше любов — це командна гра,

тому, врешті-решт, що більше за смерть

кожен із нас боїться

опинитися

сам на сам

зі своїм

життям.


Гриби Донбасу


Донбас навесні тоне в тумані, і сонце ховається за сопками.

Тому треба знати місця,

треба знати, з ким домовлятися.

Це був робітник колишнього насосного цеху,

мужик, потріпаний алкоголізмом.

— Ми, — сказав при знайомстві, — робітники насосного цеху,

завжди вважались елітою пролетаріату,

ага, елітою.

Свого часу, коли все полетіло к єбєням, багато хто

опустив руки. Лише не працівники

насосного цеху, лише не ми.

Ми тоді зібрали незалежні профспілки гірників,

захопили три корпуси колишнього комбінату

і почали вирощувати там гриби.

— Як гриби? — не повірив я.

— Так. Гриби. Хотіли вирощувати кактуси

з мескаліном, але у нас,

на Донбасі, кактуси не ростуть.

Знаєш, що головне, коли вирощуєш гриби?

Головне, щоб тебе перло, точно, друг — головне,

щоб перло.

Нас — перло, повір мені, нас і зараз пре, можливо тому,

що ми все-таки еліта пролетаріату.

Ну, і значить що — ми захопили три корпуси

і висіяли наші гриби.

Ну, і там — радість праці, почуття ліктя,

сам знаєш — це п’янке

відчуття трудових звершень.

А головне — всіх пре! Всіх пре і без грибів!

Проблеми почались уже за пару місяців. У нас тут серйозний

район, сам бачив, нещодавно спалили заправку,

причому — міліція там усіх і накрила, вони навіть заправитись

не встигли, так хотіли її спалити.

І ось одна бригада вирішила на нас наїхати, вирішила забрати

наші гриби, ти уявляєш?

Я думаю, на нашому місці будь-хто

прогнувся б, такий порядок — прогинаються всі,

кожен у міру свого соціального статусу.

Але ми зібрались і подумали — добре, гриби — це добре,

але справа не в грибах, і не в почутті ліктя,

і навіть не в насосному цеху, хоча це був аргумент.

Просто ми подумали — ось зараз зійдуть врожаї, виростуть

наші гриби, виростуть і, умовно кажучи, заколосяться,

і що ми скажемо нашим дітям, як ми подивимось їм у вічі?

Просто є речі, за які ти маєш відповідати, від яких

ти не можеш просто так відмовитись.

Ось ти відповідаєш за свій пеніцилін,

а я відповідаю за свій.

Одним словом, забились просто на грибних

плантаціях. Там ми

їх і повалили.

І коли вони падали на теплі серця грибів,

ми думали —

Все, що ти робиш своїми руками, працює на тебе.

Все, що ти пропускаєш крізь власну совість, б'ється

в такт із твоїм серцебиттям.

Ми залишились на цій землі, щоби нашим дітям недалеко

було ходити на наші могили.

Це наш острів свободи,

розширена свідомість

сільського господарства.

Пеніцилін і Калашников — два символи боротьби,

Кастро Донбасу веде партизанів

крізь туманні грибні плантації

до Азовського моря.

— Знаєш, — сказав він мені, — вночі, коли всі засинають

і темні ґрунти всмоктують у себе туман,

я навіть уві сні відчуваю, як земля рухається

навколо сонця,

я слухаю, слухаю, як вони ростуть —

гриби Донбасу, нечутні химери ночі,

виходячи з пустоти, виростаючи з кам'яного вугілля,

доки серця стоять, ніби ліфти в нічних будинках,

гриби Донбасу ростуть, ростуть, не даючи померти

від туги усім зневіреним і пропащим,

тому що, чувак, доки ми разом,

доти є кому переривати цю землю,

знаходячи в її теплих нутрощах

чорний колір смерті,

чорний колір життя.


Сезонна робота в Карпатах


В Карпатах повітря прогрівається швидше

ніж усюди, ясна річ — гори, ліс, зелений туризм,

але навіть тут трапляються речі загадкові

й моторошні. Скажімо, рік тому на лісовій дорозі,

за пару кілометрів звідси, вбили жінку. Поліція

намагалась когось знайти, але кого ти в горах знайдеш —

найближчі потенційні вбивці живуть за двадцять кілометрів звідси,

себто в Словаччині. Але щось вони собі там винюхали, натякали,

що знають убивцю, але не скажуть —

аби не заважати слідству.

Не знаю, не знаю, що вони досліджували, але слідству справді

краще не заважати. І тепер всім, хто проходить цією дорогою,

скажімо о пів на першу ночі, обов’язково стає

моторошно, ця атмосфера смерті,

хапає тебе за волосся

і підіймає над деревами, і ти бачиш всіх потенційних убивць

і боїшся ступити на землю,

яка вже прогрівається,

вже прогрівається.

Давайте подумаємо,

радились поліціянти поміж собою,

як це могло бути. Ось вона вийшла на дорогу і побачила цих

похмурих чоловіків, які переганяли глухими дорогами

свої отари. І ось вона стала просто проти них і кожен

із них подумав — ось ця жінка, яка несе сум’яття у наші душі,

яка внесе розбрат поміж наших овець, яка дістане флейту,

і наші вівці, гордість сільського господарства республіки, підуть за нею

в безчасся і морок. І що в такому разі було далі? —

далі намагались докопатись

до правди поліціянти.

А далі один із них заговорив: браття, я знаю,

що ви думаєте, ви думаєте, чи стане у нас снаги

зупинити її, цю жінку, яка хоче

забрати наші душі і наших овець, то ось що я вам скажу — подих

туману стоїть за цієї жінкою, вільгість і тьма пливуть з-під її повік,

трепет огортає мене, коли я дивлюсь їй у вічі.

Ну, а після цього вони,

мабуть, і проламали їй череп сокирою.

Так, погодились усі поліціянти,

мабуть так воно і було.

А потім, коли вони лишили її посеред дороги і пішли

далі зі своїми отарами, з лісу сторожко почали

виходити духи, чорні духи туману, почали виходити потопельники

із найближчого озера, за ними вийшли дзвонарі

з найближчих церков

і крадії побутової техніки з найближчої станції, за ними

йшли одинокі рибалки, котрі виловлювали в гірських

потоках мертвих птахів, йшли монстри з найближчих урочищ,

тягнучи за собою возики з супермаркетів, ішли

трактористи, які вивозили ліс і платили за нього

золотом і дизельним паливом, за ними

виходили лемки — ці растамани Карпат,

з усім своїм крамом,

з клунками, грамофонами, файками і молоком,

виходили, мовчки ставали над нею і говорили —

джа проклав цю дорогу між теплих буків,

джа поклав тобі серце між лопаткою і лівим соском,

дихаймо, сестро, разом,

співаймо разом —

це небо Карпат,

синє, мов кольори пепсі,

зелене, мов океан,

пливімо, сестро, разом,

в теплі нори Гарлему,

в наш тихий лемківський Гарлем,

з його димами і соусами,

з чорних портів Гамбурга,

з барвистих портів Амстердама.

Ага, скоріше за все, так воно все і було —

хитали головами поліціянти, —

мабуть, саме так, інших варіантів

просто немає.

Ох, — додавали, — це таємниче життя,

невмотивовані вчинки. Трава обплітала їхні

черевики, і лісові жуки заповзали їм до кишень

і мучились там

від самотності.


Mercedes-Benz


Глибока ніч стояла над нами,

і зорі світили нам із піднебесся.

І ось саме цієї глибокої ночі

ми вибирались із бундесу.

І коли така ніч і нікого навколо,

і по радіо всі говорять лише польською мовою,

на крайняк — німецькою,

завжди згадуєш усіх рідних і близьких.

Ось і я згадував собі, згадував, і не міг згадати.

Як же так, думав, усе життя — як оце

польське радіо: жодної тобі поваги до православних,

демократія, думав я, їбав я таку демократію.

Що приховувала ця ніч? З чого все почалось?

Партнери в Берліні, стрілки під російською синагогою,

нормальний курс, гарантія на півроку

з правом продовження.

І оця ось жінка, ці ночі, повні вогню,

готель, в якому вона працювала,

і я шепотів їй — Натаха, твоє серце зараз у моїх руках,

я відчуваю, яке воно ніжне й гаряче,

і вона сміялась, відводячи очі — придурок, ну це ж не серце,

це силікон, відпусти його, це зовсім не серце, серце в мене тверде і холодне,

таке як хокейні шайби.

І ось ми разом вибирались із бундесу, з її документами і моїми боргами,

наче Марія і Йосип на двох віслюках,

купуючи на заправках лише найнеобхідніше —

консерви і презервативи.

Вже десь під Варшавою, коли і консерви не лізли,

і радіо глохло від утоми, я почав засинати,

підіймаючись у піднебесся.

І тоді на трасі з’явився мотель.

Вона його помітила першою.

Першою вона до нього і увійшла.

— Натаха, просив я її, тільки не радіо, лише

пару годин, Натаха, дай охолонути своєму силікону,

вимкни нахуй це радіо «Марія», що ти хочеш почути?

Які новини можуть бути у католиків?

У них немає новин з часу останнього хрестового походу.

Дай відпочити своєму серцю,

шепотів я, дістаючи

 свої пилки і ножиці,

дай йому відпочити.

За дві години, прокинувшись, витягнув її з душу і переніс

до машини. Ну, думаю, справді — не ховати ж її до багажника, тупо якось:

кохану жінку совати в багажник, хай уже сидить поруч зі мною,

доїду до Мостиська — поховаю по-людськи.

І вже на самому кордоні, не знаю, що зі мною трапилось,

ранок був холодний і свіжий, і я

на якусь мить відійшов собі відлити.

І саме тоді вони й випасли наш мерседес —

троє берлінських знайомих, що ішли по сліду, винюхували нас

серед темних доріг, тепер стояли біля машини і говорили —

тихо, говорили один до одного, тьолка спить,

він десь поруч, тихо,

не розбудіть тьолку,

не розбудіть тьолку.

Що такий смурний, братішка, — запитав український таксист,

вже на виїзді з Мостиська, — що за діла?

А що я міг йому сказати?

Я ніби пілот Люфтваффе,

так ніби юнкерс мій підбили, а сам я встиг вистрибнути.

Мені б тішитись, а я стою посеред лісу

і лише повторюю: блядь, ну звідки тут стільки

білоруських партизанів?

Ну що, далі водій почав співати,

ясна річ — бандитські пісні,

такі поморочені, що їх жодними словами не перекажеш,

але приблизно таке:

не плач, моє серце, не плач,

не муч душу свою картонну,

ми ще зустрінемось

з того боку кордону.

з того боку життя,

з того боку державної митниці.

ми ще побачимось

де-небудь в районі Вінниці.

я люблю цю країну

навіть без кокаїну,

небо це березневе,

без тебе, серце, без тебе.

кину все, що виніс,

перепродам свій бізнес,

вийду на берег Дунаю,

там і сконаю.


Із зашморгом на шиї


Жіноча агресія, — сказав він, — жіноча агресія, ось чого потрібно боятися. — Чому? — спитався я. — Чому я маю чогось боятись? — Тому, — відповів він, — що жіноча агресія — це те, що не залежить від тебе. Більше того — від неї вона теж не залежить. Жіноча агресія — це як місячні, це диво фізіології, яке викликає подив і ненависть, проте ніколи не викликає бажання з ним боротися. Хоча б тому, що боротися з місячними — це те саме що боротися зі стигмами святого Франциска — він же не винен, що вони в нього відкриваються, правда? Він просто живе собі, уживаючись зі своїми стигмами. Це речі, які від нього не залежать. Те саме з жіночою агресією: жінка — слабка істота з сильними рефлексами, навіть уві сні вона пам’ятає всі образи, яких ти їй завдав, тому прощаючись із жінкою, ніколи не розслабляйся. Розслабишся — обов’язково залишишся без яєць. — У якому сенсі? — не зрозумів я. — У переносному, звісно, — пояснив він. — І в прямому теж.


Я знаю в чому тут річ, — продовжив він, — річ у тім, що в жінок є такий ген, який відповідає за агресивність. І ніхто не може вирахувати коли саме й завдяки чому він активізується. Тому жінки, як правило, імпульсивні й непередбачувані, саме тому в них трапляються істерики й нервові зриви, я думаю, саме тому вони й вагітніють. — Думаєш? — не повірив я. — Так, — запевнив він мене, — розумієш, жінка сама краще за всіх відчуває в собі присутність цього гену агресивності, вона сама відчуває, що в ній сидить якась хуйня, яка час від часу перетворює її на скотину, здатну придушити тебе твоєю ж краваткою. І, звісно, її це лякає. Це зрозуміло? — Зрозуміло, — сказав я, — мене б це теж лякало. — Тебе це не буде лякати, — пояснив він, — ти просто придушиш, коли це буде потрібно, і лякати тебе нічого не буде. Тому що в тебе немає цього чортового гену. Натомість — жінка. Вона відчуває, що кожної миті може зірватись і намагається приховати цю свою потенційну агресивність за неадекватною поведінкою та великою кількістю косметики. Саме косметики. Повір мені: останнє, що ти відчуєш у цьому житті — це парфуми жінки, котра душитиме тебе твоєю краваткою. Тому що в кожній із них — на рівні генетики — закладене це бажання: придушити тебе, причому зробити це по можливості акуратно, аби при похованні не тратитися на нову краватку.


І є щось таке, що може заблокувати цей ген? — спитався я.

Силікон.

???

Так, саме силікон, — повторив він.


Я це зрозумів цілком випадково. І знаєш, хто відкрив мені очі? Памела! Ти взагалі слідкуєш за її кар’єрою? Я теж спочатку стібався, а потім помітив одну річ — щоразу як Памела виймає зі своїх грудей силікон, вона тут таки свариться зі своїм чоловіком. Ну, ти, очевидно, знаєш усю цю бодягу про Памелу та її чоловіка? Я не пам’ятаю всіх деталей, але там якось так, що він у неї грає християнський рок, у якійсь рок-банді. І як усі християнські рок-музиканти сидить на транках. І на синьому. І трахається з усіма. І через це вона з ним кілька разів розлучалась, у сенсі — через християнський рок. Усе це щоразу супроводжувалося страшними скандалами в пресі, розбірками в суді, записами нових альбомів християнського року, і щоразу, розумієш — щоразу! — перед тим, як піти від нього, вона викачувала собі з цицьок чергову порцію силікону. Після цього вона просто звіріла й вони розбігались. Але варто було їй вкачати в себе по новій літр-два цього чортового силікону, як ген агресії блокувався, вона виловлювала його на черговому фестивалі християнського року, відмивала його від ригак, лікувала від триперу й народжувала йому дітей. І так декілька разів, щоразу одне й те саме — як тільки відбувався рециклінг її силікону і він — силікон — починав згортатись, як молоко, вона відчувала творче піднесення, знімалася в черговій сесії для плейбою, брала участь у благодійних дитячих програмах, поступово починала пити, діставала свого лузера-чоловіка, говорила, що час йому зайнятися чимось чоловічим і перестати грати для цих підарів-мормонів, чоловік теж починав пити, преса уважно слідкувала за новим етапом їхніх стосунків, що стрімко псувалися на очах світової громадськості, перші скандали її чоловіку вдавалося швидко локалізувати, спочатку завдяки регулярному сексу, потім завдяки колумбійському коксу, але снігова лавина вже наростала, Памела ставала все істеричнішою, усе більш непередбачуваною і хуйовою, аж у якийсь момент не витримувала, лягала в клініку й викидала з себе силікон, мов риба ікру. Після цього чоловік просто ховався на квартирах друзів-мормонів, а Памела йшла на телебачення й піддавала обструкції весь християнський рок загалом і участь у ньому свого чоловіка зокрема. І тому можеш говорити мені що завгодно про свої страхи і неврози, про свої принципи й переконання, але пам’ятай одну річ — існують явища, зіткнувшись із якими ти просто не знаєш, як себе поводити. Ці явища позбавляють нас нашої індивідуальності, вони деформують наш внутрішній світ і нашу духовну складову. Знаєш, як про це говорив Франциск? Франциск говорив — ти можеш бути добрим рибалкою, ти можеш знати поведінку риби та її звички, ти можеш бачити рибу під водою, але все одно, якщо не хочеш облажатися — краще скористайся динамітом.


Можливо, тому Франциск і став святим, — сказав він і послабив вузол краватки.


Трамадол


Просування товару на ринок

починається з активізації цільової аудиторії.

Це як у біблії — спочатку приходить предтеча і розводить

усіх на кредити з відсотками, потім з’являється

спаситель і ліквідує відсотки, лишаючи, втім,

кредити. Потрібно було уважно слухати книги,

які нам читали в дитинстві,

ось що я думаю, кожного

разу, коли доводиться чути

про трамадол.

Вся ця дитяча боротьба українського лібералізму

з опіатами, вона нагадує мені діяльність Червоного Хреста

часів першої світової, коли члени царської родини

працювали медсестрами у військових шпиталях.

Я собі це добре уявляю — ось ти лежиш без правої ноги,

і все, що тобі хочеться, — це просто нормально потрахатись,

навіть без правої ноги, це ж не обов’язково, правильно?

А тут сидить якась сука із царської родини і читає

тобі про царицю Савську.

Те саме і з трамадолом.

Кілька років тому, коли ми переживали

черговий сплеск боротьби з дитячою наркоманією

і коли почали брати навіть не за вживання,

а просто за купівлю товару в офіційних

торгових точках,

молодь Харкова знайшла чудесний спосіб

боротьби з системою —

вона підходила до аптечних кіосків, замовляла свій трамадол,

засовувала голову до віконечка, і кіоскер клав їй її

трамадол просто на язик:

піди впіймай мене, якщо зможеш.

За всім цим стоїть дух просвітництва:

господь наш вигадав трамадол, аби

згладити ті гострі протиріччя, котрі існують

в загальному цивілізаційному розвитку.

Трамадол відкладається на устах закоханих,

коли вони цілуються в кінотеатрах.

Трамадол приносять птахи у дзьобах,

навесні, коли повертаються з Гурзуфу.

Система бореться не з нами,

система бореться з нашими шкідливими звичками.

Щовечора веселі ватаги підлітків

вибираються на чергові бойові виправи,

в святкових спортивних костюмах,

взявши з собою лише бритви і мобільники,

відправляються до найближчого аптечного кіоску

визволяти Єрусалим від невірних.

Ті з них, кому пощастить,

охоронятимуть Гроб Господній.

Ті, кому не пощастить,

охоронятимуть платні стоянки.

Бритви їм залишать у будь-якому разі.


Госпелс і спіричуелс


Чим цікавиться сучасне мистецтво? В тій дірі,

в якій воно опинилось, сучасне мистецтво

цікавиться виключно чорно-білими карточками,

на яких сфотографовані наші легені — діряві,

наче вітрила китайських

риболовецьких

човнів.

Натомість, є цілі етнічні та релігійні групи,

котрі існують паралельно з офіційною культурою

і котрі не заганяються з приводу смерті мистецтва.

Скажімо, греко-католики Галичини,

котрі говорять: смерть — це будильник,

ти сам заводиш його на шосту ранку, а коли він

будить тебе своїм сатанинським дзеленьчанням,

починаєш нити:

мовляв, ще п’ять хвилин,

всього лише п’ять хвилин.

На різдвяні свята мені довелось переїжджати

польсько-український кордон,

і це був повен автобус греко-католиків Галичини,

жінки в хустках, з тисячею

растаманських амулетів та оберегів,

жінки, котрі сплавили в Пшемишлі

різдвяний спирт і на виручене бабло

закупили іконки, свічки і потягані мощі святих

для своїх теплих греко-католицьких приходів.

Але дві жінки — очевидно, це були жінки

без амулетів та оберегів — щось не скинули,

не встигли скинути, не закупили мощі

для свого приходу і розуміли що їм за це буде,

як вони влетіли, не дивно, що поводились вони

агресивно, чіплялись до інших жінок,

до їхніх іконок, і поступово все це

перетворювалось на великі розборки,

сукаблядь — кричали вони одна одній, ніби старе вудистське прокляття,

сукаблядь — повторювали водії, тримаючи в руках срібні розп’яття,

сукаблядьсукаблядь — шепотіли вві сні дітлахи,

жуючи солодку ганджу.

І від цих слів вогняний вихор

здіймався над сніговими полями,

ага — саме вогняний вихор,

і доки це все тривало,

сніг згортався,

мов кров,

на холодних полях Галичини.

Але варто було цим сукам

перетнути державний кордон,

як будь-ласка —

тиша запала в автобусі,

навіть діти перестали жувати ганджу,

така запала тиша.

І в цій тиші якась одна жінка — можливо,

найбільш набожна, можливо, якраз

навпаки — та, котра не скинула спирт,

але якась одна затягла колядку.

І незабаром уже всі жінки в теплих хустках,

і водії, котрі вже давно опухли від цих колядок,

і навіть діти, котрі також давно від всього

цього опухли, почали співати старих колядок,

і дивні були це колядки, скажу я вам,

дуже дивні,

якщо говорити своїми словами,

то десь такі:

Тепло й благодать сходять на землю Галичини,

на наші теплі приходи, на наші церкви,

криті сріблом та авіаційним дюралюмінієм.

Спаситель стоїть поміж наших овець,

в руках у нього — коров’ячий дзвоник,

і він грає нам наше греко-католицьке ска.

Цар Соломон приходить на Галичину

з боку словацьких гір,

і з серця в нього росте прикарпатська ганджа,

з якої він наробить куті для веселих

дітей з прикордонних районів.

І голови колгоспів, виходячи йому назустріч,

говорять — радуйся, Соломоне, радуйся, Спасителю,

Син божий народився.

І сніг падає на землю.

І земля падає на сніг.


Кривава баня у Фастові


Про криваву баню у Фастові заговорили відразу, щойно рушив потяг,

і говорили якось непевно, натяками, ніби лякаючись власних слів.

Група менеджерів передавала один одному теплі фугаси з бухлом,

я ще подумав, що менеджери чомусь завжди

тримаються групами,

мов пінгвіни, щоправда, пінгвіни стільки не п’ють.

Літо минало,

і в цьому літі ми хапались за власну самотність,

витягували її з цього

літа, наче футболки із подорожніх торб. І тоді один із них сказав:

— О, Фастів, проїжджаємо Фастів. Хто знає, скільки душ

занапастило це дивне місто!

Чи ви коли-небудь чули, — звернувся він

до мене, — про криваву баню у Фастові?

О, це окрема історія, — додав він, і розповів таке:

Хто не знає фастівську автобусну станцію? Всі знають, всі відчували

тривогу, коли доводилося в’їжджати на мертві платформи, де здіймається

курява і вітер несе у безвість важке перекотиполе.

На станції працювали два бари — бар «Пролісок»

і бар «Страшний суд».

І все було добре в «Страшному суді» — білі скатертини, попільнички

з пивних банок, кредит для постійних клієнтів. Натомість темні і незрозумілі

речі діялись у «Проліску» — холодному і вогкому,

ніби цвинтарний склеп.

Ніхто не знав напевне, що там відбувається, проте кожного

вечора, зачиняючи приміщення автостанції, диспетчерка

чула голос смерті, що лунав із «Проліска».

І ось одного пекельного ранку, на вибілену сонцем

платформу в’їхав автобус Київ — Жмеринка, і з нього зійшла жінка —

в короткій червоній сукні і з чорною шкіряною

торбинкою. Хто знає, що

вона перевозила в своїй шкіряній торбинці, але вся автостанція завмерла,

заворожено дивлячись як вона проходить платформою, поміж

вибілених сонцем собачих черепів, проходить і зупиняється,

дивлячись на бар «Пролісок» і так само

на бар «Страшний суд».

І тоді з «Проліска» вийшли твоє різників із кривавими розводами

на сорочках і стали кликати її до себе: давай, мала, — сказали вони, — заходь,

випий чого-небудь, дивись яке сонце, випий чогось холодного.

Аж раптом із «Страшного суду» вийшов молодий

священик із дробовиком

у руці й сказав таке: не поспішайте, мем, не поспішайте — життя, мем, коротке,

на все воля божа, тож навряд чи в цьому місті хтось іще запропонує

вам тепло і затишок.

До того ж, мем, у нас кредит для постійних

клієнтів. І так він це сказав, що жінка хитнула стегнами і повільно рушила

в бік «Страшного суду».

Але, — сказав менеджер, помовчавши, —

ніщо в цьому житті не минає безкарно, за все потрібно платити,

особливо за сервіс. І тоді різники повернулись і зникли в чорній проймі дверей.

Проте за якусь мить вибігли з важкими різницькими ножами

і увірвались до «Страшного суду».

І тут почалася кривава баня.

Але це ще не все, — додали, подумавши, менеджери. — Це ще далеко не все.

Далі було найцікавіше.

Ми знаємо цю жінку, — сказали вони в один голос, — вона працює

піар-менеджером у нашому представництві.

Ви знаєте, що вона робить?

Вона відрізає вуха своїм чоловікам!

Так-так, не смійтеся! Відрізає їм вуха!

І, сказавши це, менеджери почали разом вкладатися спати.

І спали вони так глибоко,

що смерть, проходячи вагонами,

навіть не помічала їх

під темними водами сну.


Риби помирають мовчки


Вона прокинулась, вилізла з ліжка і сказала — усе, кінець, зараз я йому покажу, він запам’ятає цей день на все своє йобане життя. Навіть якщо він буде жити довго, а скоріше за все він не буде жити довго, а здохне вже через пару років від свого канабісу, але все-таки — навіть якщо він буде жити довго, до ста років, скажімо, він до останнього подиху буде пам’ятати цей день. Він із жахом згадуватиме про нього, як про ДЕНЬ ВЕЛИКОЇ ПОМСТИ МУДАКАМ І УРОДАМ. Тому що він і є найбільшим мудаком і найбільшим уродом, і я зроблю так, щоби він про це не забував ні на хвилину. Я розбомблю цю його смердючу нору, я знищу всі його запаси тютюну і алкоголю, я випущу кишки його рибкам ножицями для манікюру, я розріжу на довгі смуги всі його светри й футболки, я спущу в унітаз усі його антидепресанти, щоби цей мудак і урод загнувся від великої депресії, мов американська економіка. Я поріжу собі долоні його бритвами і напишу власною кров’ю на стінах — СМЕРТЬ УРОДАМ, ЯКІ ПРИНИЖУЮТЬ ЖІНОЧУ ГІДНІСТЬ! СМЕРТЬ УРОДАМ, ЯКІ П’ЮТЬ МОЮ КРОВ З ШОСТОЇ РАНКУ ДО ДЕСЯТОЇ ВЕЧОРА! А якщо мені не вистачить для цього власної крові, я скористаюсь спреями, помадою та гуталіном. Він буде змушений щоранку, прокинувшись, читати правду про себе і собі подібних. Я помщуся йому за всі три тижні спільного з ним проживання, за кожен із двадцяти днів, які він у мене забрав. Він буде прокидатись уночі й бачити над собою величні й строгі написи, які я залишу йому на згадку про свої понівечені три тижні. З цього я і почну!


Жіночі розмови завжди закінчуються несподівано, усі ці виплески ірраціональності й неадекватності заливають собою навколишній простір, і тоді всім доводиться бовтатись у цих бурхливих водах, не маючи сил вибратися на сухе. Жіночі голоси, які супроводжують нас упродовж нашого життя, їхній іронічний шепіт, їхні істерики, переважно все-таки істерики, але й іронічний шепіт також — дивні зразки того, як не потрібно складати слова, як не варто будувати свою пряму мову, показові приклади того, як навіть із незначного лексичного запасу можна виготовляти лінгвістичні бомби, що розриватимуть тебе на шматки своєю незбагненністю, усіма своїми внутрішніми протиріччями. Я думаю, джаз був придуманий для того, аби хоч якось функціонально задіяти ці голосові зв’язки, усіх жінок потрібно відправляти на хоровий спів на перевиховання. Так, такий ось побутовий фашизм, і не говоріть мені, що я помиляюсь. Чорта з два. За своє життя я вислухав стільки психоделічної пурги з вуст, скажімо, кондукторів-контролерок, що знаю про що говорю. Жіночі голоси не пристосовані для виголошення декретів та універсалів, вони інакше влаштовані, у них інша анатомія, у цих голосів. Джаз, секс і заковтування шабель — займіть нарешті своє місце в суспільстві, заповніть своїми голосами належну вам нішу в радіоефірі, давайте, зрештою, займатися кожен своєю справою: я — виголошенням декретів та універсалів, ви — заковтуванням шабель. Потім порахуємо втрати.


Усе, сказала вона, видавлюючи на палець рештки чорної фарби, ось тепер все. Тепер цей СУЧИЙ СИН запам’ятає мене назавжди. Шкода, що не довелося сказати йому це в очі. Але нічого. Навіть попри те, що я його БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ ПОБАЧУ, він запам’ятає цей день надовго. Він буде з жахом згадувати ці затягнуті у вузол сорочки, цей кришений посуд, цих сучих рибок, які стрибають від мене під крісла, цей телевізор у ванні — о, це він запам’ятає особливо, хай він навіть не працював — цей телевізор, але все одно — з яким задоволенням я його туди запхала. Усе, це кінець, я зробила все, що могла, і сказала все, що хотіла. До побачення.


І тут я повернувся.


Револьвери і троянди


Ранньої осені на початку дев’яностих можна було померти

лише від вимовляння цих слів — рання осінь, ранні дев’яності,

кримінальна хроніка, у якій

караван фур їде з бундесу,

через Польщу, на схід. У головній

машині сидить начальник охорони —

молодий поляк

із армійським карабіном,

в чорній шкірянці,

в російському камуфляжі —

переганяє свої десять машин

через сонні мазурські озера.

І невідомо, що вони там везуть, за рахунок чого прориваються

через час, який перестав іти в цій частині їхньої вітчизни, невідомо,

чому він не спить, адже всі жінки з берлінських порножурналів

співають йому, співають —

спи, спи, командир, доки ти спиш,

доти триває твій спокій,

коли ти займаєшся сексом, шрами твої починають світитись у темряві,

коли ти ламаєш хліб, ламаються небеса над озерами,

спи, спи, командир, всі помирають, всі народжуються,

всі переходять на інший берег свободи, смерть

надає одну перевагу — вона позбавляє тебе відповідальності за товар,

спи, спи, командир, такої ночі терпляче очікує кожна жінка,

шепочучи з острахом — ну що ж ти, спи, давай, спи, спи.

Дивись, яка в нього темна кров — сказав один слідчий іншому —

це від утоми. Так ніби він не спав останні десять років. Ага, —

погодився той, — або спав погано.

Схоже, їх розстрілювали впритул, —

знову сказав перший, — спочатку закидали гранатами

передню машину,

потім добили решту, тут закрита ділянка дороги, бачиш,

тут їх і чекали, я б теж так зробив, — сказав перший, — на їхньому місці.

Я колись так і зроблю.

І ось тепер для нього вже все припиниться —

кров’ю на карабіні, купленому в еміратах,

грубими нитками якогось хірургічного крою.

І тільки опери мовчки схиляться в запилених бушлатах,

і тільки патологоанатом із розумінням кивне головою.

І тільки мама заплаче де-небудь в районі Вроцлава

за сином, якого так рано завалили ці комуністи.

І журавлі над озерами розганятимуть потоки простору

м’язами, натренованими, як у професійних велосипедистів.

І навесні, щороку, повертаючись із Палестини,

вони оминатимуть ці чорні місця, що пахнуть паленими колесами,

оминатимуть розташовані вздовж ріки армійські частини,

оминатимуть усі озера з холодними плесами.

Оминатимуть ці повітряні коридори, де настільки щільне минуле,

що час зупиняється в ньому, ніби серце в покійнику,

і, знаючи ту географію, яку вони перетнули,

ту економіку і ту політику,

я повторюю слідом за ними: спи, спи, кохана,

наше життя настільки довге, що ми

встигнемо знову зустрітись із тими, хто так рано від нас пішов,

спи, варто було всім чоловікам цього континенту відрубувати один

одному голови, аби ти зрештою могла пережити такий теплий грудень;

всі помирають, всі народжуються,

триматись тебе — це ніби дотримуватись правопису,

кінчати в тебе — це ніби кінчати жити,

така ось історія, таке минуле, схоже на картопляні поля,

до яких ти не маєш жодного-жодного стосунку.


Циганські королі


І ось циганські королі теж відходять до темних лісів,

королі криміналу і парків культури, час відійти від справ,

перепродати бізнес, до темних лісів, до озер забуття.

Привиди чорних циганських королів із золотими долонями,

привиди, що були зі мною завжди, і ось, коли їх

починають відстрілювати, мов кабанів, пробиваючи сіру щетину,

як не згадати усі ці розповіді про відрізані голови на циганських могилах,

ого, думаю, справді — як не згадати, вони нікуди і не

дівались, королі маленьких містечок,

навіть якщо небо впаде на землю, вони висипатимуть

пісок із жовтих черевиків,

все що в інших культурах пишеться на тисячах сторінок

церковних книг — вони вміщають у написах

на своїх передпліччях,

цивілізація, що тримається на золоті й цукровій ваті,

о, цивілізація відмивання банкнот,

циганські королі зникають між деревами,

життя було довге і печальне,

смерть буде легкою і непомітною,

наступне життя також буде довгим,

довгим-довгим,

легким і печальним.

І ось останній циганський король, який приїхав стопом із Польщі,

розповідає нам про методи ведення бізнесу, про свою подорож,

спочатку життя відстрілює тих, хто стоїть на стрьомі, — пояснює він, —

смерть ходить колами, кола звужуються, страх підступає до горла,

час відходити до озер забуття,

дорога за мною вистелена трупами жінок і золотими портсигарами,

я зібрав мито з усіх, кого міг згадати,

мій фольксваген горів, як берлінська синагога,

і мої діти, мов сороки, знімають намиста з жінок уві сні,

а зустрівшись під магазинами старого одягу,

їдять кукурудзу, ніби грають на губних гармоніках.

Спочатку життя намагається прибрати свідків,

голоси тих, хто зникає, страх тих, хто лишається,

і колони автобусів із їхніми сім’ями в’їжджають у темряву,

висвітлюючи фарами територію смерті,

і ось

по траві, по придорожній траві,

по насипах, на яких не росте трава,

вони переходять — вимучені і живі —

на той бік трави, де вона теж жива.

І ти питаєш у трави — чому ти далі ростеш?

Знаючи, що трава буде і далі рости

поміж тим місцем, звідки ти, власне, йдеш,

і місцем, куди ти хочеш прийти.

І доки вони переходять на інший бік,

з того боку трави чути, як замовка

їхній шепіт, і хто з них іще не зник,

той, ніби власний шепіт, поволі зника,

чути, як зупиняється серцебиття,

чути, як серед насипів мовчазних

спочатку вони виходять із цього життя,

потім життя повільно виходить із них.

Частина друга

Радіошансон

(вісім історій про Юру Зойфера)

Сторона А


1. Шулери сидять в задніх кімнатах

і чесно ділять виручку


Зараз, зараз, вони лише налаштуються,

під’єднають свої хребти до чорного радіо «Вавилон»,

остання спроба навести лад у всьому

тому залізі, яке вони перевозять із міста в місто.

В картонних ящиках із супермаркетів чекають терпляче пси алкоголю,

і зовсім не чути, як захлинається найсимпатичніша морфіністка в барі.

Ми уважно слухаємо радіо

і звично передаємо один одному папіроси,

зараз, зараз, говоримо,

зараз вони виламають двері усіх типографій,

і літерами засипле нічліжки й звалища,

на яких ми щоночі саджаємо

дикий тютюн і тюльпани.

Допоможи їй, коли вона проситиме

перерахувати зарубки на своїх руках,

життя як різновид вуличного бою,

вони підвішують радіо «Вавилон», до нашого місяця

і приносять тобі ранкову пресу,

мов свіжі рушники до готельного номера.

Допоможи їй потім розібратись із її одягом,

вся ця істерика ранкових повідомлень —

що тебе може цікавити крім листівок і програми кінотеатрів,

після того, як ти зрештою проліз крізь усі кордони,

звикаючи до нової мови, ніби до нової шкіри,

запишеш потім адресу на партійній пресі.

Країна стрімко втрачає своє обличчя.

Скажи це сьогодні, тому що завтра доведеться кричати.

Вони думають що наш апокаліпсис примусить серця

шукати для нересту інше місце,

мій апокаліпсис, замотаний у фольгу і схований під підкладкою черевика,

чорноволосий волонтер

вуличної кореспонденції

нашіптує мені на вухо

любовні історії,

розповідає дурниці

про мешканців цього міста,

здає всі назви і адреси барів,

де каса відчинена цілу ніч і

шулери кулаками вибивають із радіо тишу і шум.

І він шепоче — я був упевнений, ти розумієш — я був упевнений,

я ж не вперше там був, я завжди відчуваю карту,

але мене кинули, віриш, просто там було темно,

і я був п’яний, я взагалі постійно п’яний, це у мене як риса характеру.

Але цей катала, він мене розвів, він мене просто знищив,

він навіть не дивився на мене, він весь час відвертав обличчя від світла,

і я раптом злякався, ці тіні, розумієш, які лягали все нижче,

мов кров на стінах, ось ця паніка мене і видала.

Ти розумієш, він постійно палив, він мене просто мучив

цим своїм попелом, він мені просто забив голову

своїм димом, сука, коли ти сидиш, тамуючи

в собі цей дим, а він тобі втирає якусь полову,

торкається, мов ненароком, своїми пальцями

     твоїх недопалків,

коли ти теж починаєш палити, і ти дивишся на його пальці,

і вони в нього теплі й хрусткі, кольору канадських доларів

або в гіршому випадку — американських.

І коли почалась облава, і його вивели,

і почали викладати на стіл його особисті речі,

все, що вони знайшли, що вони врешті виклали,

лише додавало всьому цьому якоїсь величі —

його мундштуки і його відмички,

всі страхи і всі його звички,

герби неіснуючої держави

фальшиві рецепти,

залізничні квитки до Варшави,

хустки й манжети, списані крейдою,

сигарета за сигаретою,

патент на смерть, права на будинок,

виграний у когось механічний годинник,

який зупиняється і не поспіша,

ніби його душа.


2. Рахуючи проституток

щоп’ятниці в парку розваг


З-поміж усіх голосів

запам’ятовується той, який ти хочеш забути,

переплетеним із травою волоссям

і листям на берегах каналів,

їх добре чути на мостах, коли вода відступає,

лишаючи виловлене взуття потопельників.

Це історія про те, як ти потрапляєш

до чужого міста і починаєш слухати голоси,

котрі лунають уночі на сходових майданчиках,

приглушене багатоголосся працівників

пекарень і газетних редакцій, це історії,

які вони розповідають про своїх подружок,

таємниці, якими вони діляться —

о, ці курви з найвищих горищ і найтемніших коридорів,

котрі виривають тобі язик, коли цілують,

разом із усім твоїм галасом,

ви б тільки бачили, що вона робить, коли ви йдете від неї,

вона одягає одяг так, як одягають небіжчика,

вона замотує собі горло шаликами,

так як замотують букети взимку,

так як перемотують жовті крани,

аби не кровоточили,

вона

перетворює вино на цикуту і цукор на клофелін,

кладе клієнтові на очі срібні монети, коли той засинає, вона

ховає йому до кишень водяні лілеї й ключі від свого помешкання,

вона ховає трупи в багажнику, і дракони, мов фазани,

вистрибують із-під коліс таксівки в порожньому парку,

ніколи не розповість, що ховає в долоні,

з’являється на передмісті і, курва, стоїть неподалік від костьолу,

я за нею спостерігав, як спостерігають за боксерами,

на одного з яких ти поставив, але не можеш згадати — на кого саме,

розкажи мені про неї,

давай, розкажи, ти ж стільки разів помирав після її зникнень,

що мав би звикнути до всього цього.

Так ніби чуєш, як прибиральники сміття з парку розваг зранку виходять

із фургонів і починають збирати до пластикових

мішків парасолі й перуки, втоптані в цукрову

вату, в тополиний пух.

Голоси, які ми чуємо, або які нам видаються такими,

що ми їх чуємо, впізнаються за великою кількістю

в них жіночих імен,

коли я стою посеред парку розваг і дивлюся на смертельні

машини гойдалок,

перебираю в кишенях зубочистки, котрі вганятиму

згодом у солодкі злитки цьогорічного урожаю.

Це історія про те, як ми всі разом сміємось над смертю

за кілька днів до того, як нас закидає кометами,

уникнувши знищення і не розуміючи ще,

що знищення — це тривалий процес,

який зовсім не потребує твоєї безпосередньої участі.

Твоє горло, сестричко, — це бляшанка з голками,

які пересипаються там, коли ти п’єш зимну воду,

мотузки і стебла, якими ти його передавлюєш,

і вогкі фарби, якими ти його фарбуєш, звідки ти береш

усі ці речі, на яких розпродажах ти знаходиш

інструменти, якими можна позбавити себе голосу.

Твоє серце — це лялька, сплетена руками,

які тебе люблять,

її кров — темно-зелена, мов чай, який ніхто не став пити,

з пташиним пір’ям, з бісерними візерунками, ця твоя лялька,

яку ти ховаєш у внутрішній кишені, там де їй і належиться бути

все твоє життя.

Твої подруги, які вкладають тебе щоночі в ліжко,

накриваючи тебе циганськими хустками

і ковдрами, вкладаючи тобі до рук великі

хрести, привезені з Єгипту, наспівуючи до

побачення, сестричко, не поспішай

повертатись, вода каналів омиє весь твій

неспокій, венеролог залікує усі твої стигми,

матимеш при собі лише прикраси на шиї,

спробуєш порозумітися, якщо зустрінеш

співрозмовників,

читаючи тобі книги з публічної бібліотеки,

давні перекази про найкраще з міст,

про найдовшу з мандрівок, про те, що

шкіра стає особливо чутливою від безсоння

і голос стає особливо глибоким від недоїдання,

коли ти нарешті перестаєш говорити,

коли тебе нарешті починають слухати.


3. Слідкуй за руками цього проповідника


Я часто думаю — ось проповідники, які переїжджають із країни в країну,

тягнучи на собі молитовники, роздруковані на тонкій папіросній бумазі

спеціально, щоби в них умістилось побільше проповідей, продаючи з них

частину, частину викидаючи за непотрібністю, не надто парячись у будь-якому разі,

збираючи навколо себе місцевих фриків, обділених соціальними гарантіями,

обіцяючи їм усілякі приємні для них штуки, які з ними мають статися

по їхній смерті, закуповуючи в баптистів у штатах нові молитовники цілими партіями,

перевозячи їх контрабандою через німецький кордон, не перестаючи старатися

будувати свій бізнес на ісусі з компанією, співаючи з братами-фриками

псалмів, нашвидкоруч переписаних із протестанської церковної преси

з більш щасливим кінцем і не таких поморочених, доповнюючи їх уривками

інтимного характеру, розширюючи, я би сказав, громадські запити й інтереси,

що ними рухає, — я думаю, — що їх тримає, якщо це справді релігійні фішки,

якщо це саме вони змушують їх водитися з різними ублюдками,

тоді цей світ справді є за що поважати, доки в ньому є проповідники,

спроможні долати пішки

подібні відстані у погоні за якимись

своїми оборудками,

здатні ставитися з любов’ю до кожного відморозка,

котрий трапляється на їхньому шляху, а оскільки лише вони й трапляються,

то ставитися з любов’ю до кожного зустрічного,

до всіх цих персонажів босха

з найближчого бару, які сидять там і заливаються усіма напоями,

що лише виробляються.

Якби у моїй родині були проповідники, я б спробував з ними домовитись,

я б сказав, послухайте, стрийку, давайте робити цю справу спільно,

кожен великий бізнес починається зі шкідливих звичок, ось ви, скажімо, молитесь,

а я люблю наркотики, у нас багато спільного, якщо придивитися пильно.

Я б напаковував його валізку найкращим товаром,

я би вкладав між сторінок молитовників листя ямайської ганджі,

я б завалив цю країну якісним креком і робив би це майже задаром,

аби лише відбити те, що вклав,

й інвестувати подальші

закупівлі штатівських молитовників, аби лише тривала ця місія,

аби лише за нами тягалися валки безіменних дилерів та прокажених,

аби лише розросталася ця мережа в ім’я господа, і надходили кожного місяця

відсотки, і щоби поменше дурі було у власних кишенях.

І я тягав би за ним пачки з друкованими іконками,

я ходив би за ним і слухав, як він лякає народ страшним судом і геєною,

погрозливо зблискуючи усіма своїми золотими коронками,

купленими на відсотки від продажу молитовників, наточеними у боротьбі із системою.

І коли б він засинав у готелі, я б спускався до барів і ховався в брами,

збирав би навколо себе найбільш неприкаяних і непрощенних,

і тамував би їхню чорну, мов нал, спрагу трьома хапками і п’ятьма хлібами,

і говорив би до них із почуттям розпачу й щему,

що ви знаєте, говорив би я їм, засранці, про кінець світу

і тим більш про геєну, що ви можете знати,

це я гублю тут за вас своє здоров’я і свою душу розбиту,

і це я перевожу в своїй валізі всі основні експонати.

Ваша геєна, сказав би я, — це коли дохнеш на вулиці і хапаєш

хавку із рук, намагаючись якнайзручніше вигнутись,

кінець світу — це коли три дні безпробудно бухаєш,

потім відрубуєшся, а на ранок не вигадуєш нічого

кращого, як прокинутись.

Ну і так далі, я би вказав їм на всі неподобства,

я би закликав їх до совісті, я би давив на найбільш болючі канали,

і коли б вони мене видали органам влади з причини власного жлобства

доки ще й півні не озвалися, я знаю, що б вони мені інкримінували:

вони би сказали, послухай, сказали б вони,

ще якби ти просто захотів там, не знаємо, когось

застрелити, якби просто взяв пушку й почав

стріляти наліво і направо, ми би могли це

зрозуміти, але ж ти так не зробив, правильно,

ти вбивав сотні мешканців нашого чудесного

міста, погодься, цими своїми чортовими

наркотиками, ти не просто вбивця, ти значно

 гірше, ніж убивця, ти просто покидьок, ти це

розумієш, ти грав на почуттях віри, одним словом,

тобі тепер не позаздриш — це вже точно,

і мені б справді ніхто не заздрив, бо чому тут заздрити,

коли стільки обвинувачень, і родичі не вносять

застави, і кінець світу, і тощо,

і, втрапивши з головою в усі ці закрути,

я би подумав —

блажен, хто випав із нашої круговерті,

все, чого ти боїшся, починається після смерті,

і тому все, чого ти боїшся, як воно не називається,

тебе не стосується,

доки не починається.


4. Підпільний цех

бомбістів


Поміж твоєю злістю і твоєю втомою,

як поміж складками робітничих курток

він шукає місце для сонячного пилу,

який висипається в наш квартал.

Його друзі, котрі заробляють собі на життя

тим, що показують карточні фокуси

на пляжах Дунаю,

говорять із ним про революцію,

коли сидять напроти біржі

біля футбольних афіш,

дістаючи із повітря

пляшки з вином.

Але кожного разу,

коли він приходить

і питає про неї,

вона вивітрюється з їхніх розмов,

як тютюн із волосся,

не знайшовши її, він думає — що ж,

яких лише дурниць не наробиш,

аби ти за них не відповідала сама.

Найцікавіше в наших розмовах

поміж мовчанням,

розгубленим по іподромах,

там усі ці стогони жінок у під'їздах,

високих, мов голоси оперних співаків,

саме поміж мовчанням, бо після нього

приходять бомбісти в чорних робітничих куртках,

і твоя психіка розбита,

мов друкарська машинка,

і хвороби запущені, як повітряні змії,

і серце, з усіма його клапанами і відділеннями —

бомба, змайстрована

в підпільній майстерні;

прийде час, коли

ти станеш у пригоді,

і тобою захищатимуть власне життя,

і доки ти б’єшся,

ніби молодий вуличний боєць,

завдаючи страждань

усім учасникам бою,

ніхто не подумає,

що ти завжди поруч,

від самого початку і до кінця.

Ти завжди маєш можливість не приймати їхні умови,

ти завжди маєш можливість

уникнути відповідальності,

ніхто не може тобі заборонити

грати за власними правилами,

єдине, чого вони не дозволять, —

це зовсім не брати участі в грі.

Поміж тим, що ти говориш,

і тим, як тебе розуміють,

і знаходиться вся поезія,

шукати починають саме в цих

коротких приступах нерозуміння —

ніхто не розуміє того, що ти говориш,

ніхто не розуміє, і саме тому ти говориш,

і мова — лише спосіб усе ускладнити.

Діти сатани — укладачі словників —

підсипають отруту до нашого алкоголю.

І коли вона виникає, наче підозра

поміж столами

студентських їдалень,

з нею вітаються

вісімнадцятирічні активісти з марксистських гуртків,

і румунські музиканти усміхаються

і ховають револьвери

і яблука до глибоких кишень.

А, говорить, ви все ще тут,

з вами все ще нічого не сталось,

ви як і раніше

переслідуєте сонце,

залазячи на радіовежі й

виганяючи його за місто,

і збиваєте його з неба камінням,

зібраним на побережжі.

І коли вони всі

входять по черзі

в липневе пекло,

лишаючи по собі упаковки з-під ліків

і лишаючи шепіт посеред пекла —

його вбили просто біля її під’їзду,

вночі, коли він вийшов за презервативами,

її вирахували за відбитками

зубів на його шкірі;

життя — це боксер,

який любить свою роботу,

нічого особистого

і нічого зайвого,

найцікавіші питання

можуть поставити лише ті, хто живе,

але

найцікавіші відповіді

можна почути лише від померлих.


Сторона Б


5. Пси міської інфраструктури


Ну ось, скаже вона, все іде, як і мусить іти,

тепер почнеться зима.

І той, хто знає наскрізні ходи крізь лабіринт,

зможе колись повернутись

і почати все спочатку.

Жебраки, мов тварини, першими відчувають холод.

Підлітки, які помирають на вулицях, замотуються в прапори,

кров у легенях твердне і осипається на саме дно

їхнього дихання.

Тепер уже напевно не скажеш — маємо час.

Часу немає, і немає можливості захищатись.

Чорні пси обнюхують порожні пляшки,

які ти виносиш на заднє подвір’я.

Напередодні зими кожен хоче ухилитися від удару.

Вбивці приходять під стіни в’язниць і просяться

до наповнених димом приміщень,

змії пірнають на дно річок, важких,

як угорські монети.

І жінки в порожніх зранку робітничих будинках

набирають повні ванни гарячої води і ховаються в них

від холоду.

Захисти мене, говорять одна до іншої, у нас немає часу,

аби щось змінити,

лише ці ванни з водою остигають на самому дні нашого дихання,

нікому захистити відкриті міста,

і пси вуличної інфраструктури стережуть прохідні фабрик,

брами яких для нас із тобою навіки зачинені.

Вигнанки, ховаємося по чужих помешканнях, пірнаючи в теплу воду,

ніхто не захистить нас від цієї зими,

приречені помирати не знають нічого про інші можливості,

це як знаки на нашій шкірі — ми першими потрапимо до чорних ям забуття.

Вони виповзають із нір і підвалів,

виходять із темряви,

вивалюються з небуття,

продираючись крізь жоване м’ясо самотності,

втискаючись у стіни,

тримаючись південного боку повітря, виходять,

виносячи найнеобхідніше — каміння, яке вони

переносять у портфелях і в паперових коробках,

міцно стискають, відбиваючись ним від псів,

немає часу, лише ця дивна процесія наших із

тобою знайомих, яка поночі рухається вулицями,

що охолоджуються, порожніми площами в бік

річкового вокзалу, щоби там вантажитися на кора-

блі, в яких перевозили тисячі потопельників, ці

спустошені кораблі, що стоять у портах і лише

чекають на наші процесії, кожного року, саме

напередодні зими, відпливають і рухаються за

течією, гублячись у річковому тумані, доки їх

видно, давай подякуємо всім інженерам, які

будують металеві мости через наші ріки, усім

проклятим мешканцям карцерів, подякуємо

вуличним жебракам, які лишаються на перехрес-

тях, замотавшись у прапори, мов офіцери розбитої

армії, ніхто не примушував нас виходити під цей

вогонь, ніхто не примусить нас піти з наших

районів, смерть має свої зони впливу, кораблі

відпливають, починається дощ, б’ється об мокрий

пісок, такий звук, ніби це велосипеди сотень

китайських робітниць, котрі ідуть на фабрики.


6. Адвокат трансвеститів


Це був зразок того, як потрібно робити кар’єру,

коли тобі немає чого втрачати, крім ліцензії. Історія цього адвоката

саме така, він мав проблеми з нирками, ходив на іподром, пив мадеру,

і слідом за ним усюди ходила упосліджена й строката

клієнтура, із якою він працював, кожної ночі

вони виносили його з останнього бару і несли додому,

мов похоронна процесія,

і, коли він лежав на їхніх плечах, його адвокатські мощі

гірко оплакували всі трансвестити міста, влаштовуючи ексцеси,

а коли він зранку приходив до тями і помирав від утоми,

вони стояли в придорожній траві і зазирали у вікна,

дивились на його похмільні виверти, на його судоми,

чекали доки він вийде до них терпляче й віддано.

Тому що саме він

вів усі їхні божевільні справи,

витягуючи з зашморгу переодягнених політиків і хворих проституток,

підробляв їхні документи, випалював кислотою наколки й рятував від спраги,

лікував бойскаутів від триперу і застуди.

І навіть попри те, що ці процеси закінчувалися жахливо

і в нього були свої складні стосунки з дійсністю,

він завжди втягувався у справи, котрі виграти було неможливо,

він говорив — боротьба з системою приваблює мене своєю безнадійністю.

Конституція, говорив він, це те, що лишається на папері,

режим, врешті-решт, захлинеться у власній патоці,

пам’ятай, говорив він, насправді система відчиняє двері

лише для того, аби прищемити в них твої пальці.

Душі наших політиків, стверджував він — це м’ясні собачі консерви.

Померти в цій країні від цирозу — це померти за свободу.

Перестаючи цікавитись курвами, ти починаєш цікавитись питаннями церкви,

лишаючи всі свої трупи і збочення за собою.

Студенти, які продавали серця й були пов’язані з моргом,

матроси, які в трюмах перевозили револьвери,

священики, які у вільний від служби час торгували морфієм,

відлучені аптекарі, розстрижені репортери,

всі, хто устиг зайняти в цьому суспільстві належну нішу,

від жирних біржовиків до останнього анархіста —

його клієнти складали якщо й не більшу,

то у всякому разі кращу частину населення нашого міста.

І коли якийсь юний студент медицини, розмазуючи по обличчю

теплу косметику, липку помаду, вкладав його врешті спати

і, перевернувши на бік, щоби в разі чого не захлинувся,

збирався врешті його облишити,

він, перш ніж запасти в сон і примножити власні втрати,

перш ніж і цей хворий клієнт лишав його сам на сам зі страхом,

не маючи сил додивитись, як довго він витерпить,

повертався за його голосом і його запахом

і говорив у відповідь —

давай, принцесо, вертайся, іди, куди тобі хочеться,

все одно випасти звідси — це те саме, що випасти з пам’яті,

в цій чортовій країні краще вже бути збоченцем,

ніж депутатом у якому-небудь місцевому парламенті.

Все одно — скільки б я вас не захищав, стоячи до останнього,

скільки б не викликав у кожного з них справедливу відразу,

вся річ у тім, що їх стимулює наше з тобою протистояння,

тому і тебе, принцесо, не стане одного разу,

все, що від тебе залишиться, — дихання тепле

і коливання легке, що осиплеться порохом,

і голос твій від цієї тиші остигне й затерпне,

єдине, принцесо, пам’ятай, розмовляючи з богом —

БРАМИ ПЕКЛА

НЕ ВІДЧИНЯЮТЬСЯ БЕЗ ПОТРЕБИ.

ВСЕ, ЩО ТИ СКАЖЕШ,

МОЖЕ БУТИ ВИКОРИСТАНЕ ПРОТИ ТЕБЕ.

ВСЕ, ЩО ТИ СКАЖЕШ,

МОЖЕ БУТИ ВИКОРИСТАНЕ ПРОТИ ТЕБЕ.

ВСЕ, ЩО ТИ СКАЖЕШ,

МОЖЕ БУТИ ВИКОРИСТАНЕ ПРОТИ ТЕБЕ.


7. Профспілковий рух

кишенькових злодіїв


Що ти будеш робити, коли і сюди прийде зима?

Я здамся владі, хай робить зі мною що хоче, хай

бере мій язик і вганяє в нього

столові ножі своєї любові, хай спробує

вимити з-під моєї шкіри всі чорні квіти

криміналу, які забилися там, мов у стічних

трубах.

Хто повірить тобі, як ти думаєш? Ти стільки разів

повертався з тих дір, за якими немає нічого, що

хто повірить тобі? Там, де для них псується пого-

да, для нас із тобою псується життя, ти ж знаєш.

Все йде до того, що незабаром з нами просто пере-

стануть рахуватись, зірки, які світять все нижче,

впадуть на наші улюблені бари, і тоді нам не зали-

шиться нічого іншого, як спробувати домовитися

з ними, сказати — ми теж виростали на цих вулицях,

тому не обов’язково знищувати нас першими,

принаймні ще одну зиму ми могли б перебути разом

під ударами гарячих зірок, котрі падають в кавники

і склянки з вином, коли хтось із нас першим упаде

під цими ударами, ми скинемо його тіло в канали,

прив’язавши до нього друкарську машинку або старі

телефонні довідники, щоби його тягло по дну

в напрямку наповнених темрявою лабіринтів.

Вони не можуть нас позбутись, дивись, доки ми не

сприймаємо їх всерйоз, вони мають із нами

рахуватись.

Але, дивлячись на світ, ти бачиш усе,

крім того, що баче той,

хто дивиться на тебе.

Якщо ми не підемо звідси першими, то обов’язково підемо останніми,

оскільки крім нас тут взагалі нікого немає.

В цій історії все зводиться

до того, чи знайдеться хтось,

хто устигне помітити наше зникнення, хто

впізнає за позивними радіостанцій сигнал

про початок смерті. Весь наш

кримінал і вся наша вулична солідарність

розсипляться під тиском

сталевого неба, яке монтується просто над нами.

Позбувшись нас, вони позбудуться

власного спокою, велика рівновага,

закладена в це життя політиками і шарлатанами,

рушиться з кожною

смертю, з кожним убитим шулером

і серійним убивцею, тонучи в

каналах і розчиняючись у повітрі,

ми з тобою можемо лише

поспівчувати тим, хто залишиться, —

оскільки по нашому зникненні і

проклятті, по нашому відлученні від їхніх мереж,

у тому місці, де

знаходилось наше з тобою життя,

буде знаходитись наша з тобою

смерть, з якою їм усім доведеться тепер рахуватись.


8. Скажи монстрам до побачення


Юра Зойфер, який народився на власній фабриці

і навчався іноземних мов від дресированих папуг

у батьківській конторі,

згадував згодом, що єдине, чого він

навчився в дитинстві, — це подорожі, коли

доводиться спати в одязі, тижнями живучи

в черговому порту,

займаючи разом із щурами

та цирковими мавпами

найкращі місця в трюмах, він

виловлював на ходу рибу з чорної води, розмовляв із монстрами,

котрі вилітали зі снів пасажирів третього класу.

Юра Зойфер говорив:

риби у воді — це як метафори в мові.

Згодом, товаришуючи з найнебезпечнішими

представниками суспільства і міняючи

марксистські листівки на кольорові камінці

й олов’яних солдатиків,

він часто сидів у їдальнях для безпритульних,

ховався по нічліжках,

організованих Червоним Хрестом,

виводив на площі циркових тварин

і проводив свою агітацію.

Запам’ятайте ці дні, говорив він публіці,

збираючи з них монети, запам’ятайте —

цирк, революція і кабаре

врятують наші міста

від апокаліпсису.

Одного разу, незадовго перед арештом, засинаючи

на порожніх мішках з-під військової кореспонденції і

обмотавши горла своїх застуджених тварин

старими газетами, він побачив таку річ —

ніби він стоїть перед широко відчиненими дверима

зали очікування, на якомусь вокзалі, в натовпі

невідомих йому людей, і не може вийти назовні,

сонячне світло засліплює їх усіх, і вони

штовхаються, не маючи змоги вийти, усі ці

клоуни і терористи з паперовими бомбами,

самогубці з усіми своїми хворобами, акторки із

порнофільмів, ветерани з притулків, банди сербів,

делегації турків, команди найманців, групи

повстанців, працівники залізничної станції,

пасажири, які випадали назовні з вагонів, які тягли

на собі зіпсовані друкарські машинки і патефони,

картонні колони, паперові рулони, рештки

розбитого реквізиту, які вони змушені усюди

возити на власних горбах, ніби скрині з дарами,

намагаючись вирватись крізь відчинені брами.

І тоді, прокинувшись, він написав —

Ось мої сни, які я щоранку пригадую,

ось моє радіо, наповнене пропагандою,

і чим вона доступніша і голосніша —

тим страшнішою буде тиша.

Частина третя

Солодкі ножі м’ясорубки


Солодкі ножі м’ясорубки


Ну, і звісно, не лишається нічого, крім спогадів. Далі починаєш давати собі з ними раду, повертаєшся до них, упорядковуєш і класифікуєш, говорячи сам до себе: спогади — це найкраще, що в мене є, пам’ять насправді прикольна фішка, прикольніша за секс, особливо — хороша пам’ять. І особливо — за підлітковий секс. Так чи інакше все зводиться саме до нього — до сексу, себто навіть до чогось інтимнішого за секс, до якихось деталей, які запам’яталися найкраще. Очевидно, це і є ностальгія, у всякому разі — я її розумію саме так.


Ностальгія, ця велика механічна м’ясорубка, крізь яку пропускаєш серце, нирки і легені, пропускаєш і береш до рук рожевий фарш свого серцебиття, який продовжує битись за щось своє, незалежно від тебе. Ностальгія — нездорове почуття провини перед собою, ти весь час порпаєшся в списаних блокнотах і перечитуєш старі книги, повертаєшся до будинків, у яких жив, і починаєш знову спілкуватися з друзями, яких не бачив останні сто років, переконуючи себе, що для них це були справжні сто років самотності, ну, звісно, — як вони без тебе існували ці свої останні сто років, потрібно ж повертатися на місце вбивства, збирати каміння, відновлювати комунікації. І ти повертаєшся і починаєш збирати, починаєш відновлювати, продовжуєш сам себе переконувати і раптом розумієш, у яку депресію здатна ввігнати тебе твоя власна пам’ять. Без жодного шансу на повернення.


Насправді, це підстава — немає жодної ностальгії, жодних спогадів і жодного минулого, просто ти час від часу починаєш грузитись, ну і тоді вже спробуй розгребти. Давай, починай — що там у тебе із минулим? Що здатне викликати ностальгію?


Скажімо, різні історії з дев’яностих, весь цей алкоголь у крові й слині, переповнені спиртом язики друзів і ворогів, драйв твого соціального становлення, драйв економічного становлення країни. Ну, і за чим тут шкодувати? Що там було ще? Очевидно, була жінка, власне, не жінка, дівчина, ну, не так важливо одним словом. Підозрюю, це була закоханість, ну, звісно, як інакше, інакше ми про це б і не говорили. І був такий випадок — моєму приятелю батьки з іншого міста передали троянди. Ви спитаєте — для чого йому троянди. Ну, скажімо, в нього теж була дівчина і була закоханість. У них були «серйозні стосунки», якщо ви розумієте про що я, вони намагались якось налагодити своє життя, він уже навіть звик до неї, і це була чи не єдина корисна звичка в його досить таки безтямному житті. І ось його батьки, розуміючи все це, передали йому троянди. Хоча я цього не підтримував, краще б вони тушонки якої-небудь передали, говорив я. Щодо тушонки — приятель погоджувався, але троянди забирати на вокзал поїхав. Пам’ятаю, доки ми чекали на його троянди, не оминаючи жодного привокзального бару, на місто спали ранні березневі сутінки, ну і все зводилося до того, що нам і без троянд було добре. Троянди лише доповнили цю загалом патову ситуацію — у нас було по півлітра на рило і букет на двох, майже за класиком — троянди й виноград, красиве і корисне, хоча красивого в цьому всьому було небагато, а про корисне я взагалі мовчу.


І ось у такому стані він і взявся налагоджувати своє життя, пішовши таки дарувати свої троянди. Його, ясна річ, вигнали, він, до його честі, розвернувся і, ні на мить не випускаючи троянди з рук, розчинився в тих таки березневих сутінках. На ранок він прокинувся з букетом у руках, зовні це нагадувало якісь поминки, скажімо — поминки за його регулярним статевим життям. Приятель згадав усе, що міг, прийшов, наскільки міг, до тями, і зібрався викидати квіти. Ти що, сказав я йому, давай доведемо справу до кінця. Я забрав його вже доволі таки пом’яті квіти й поїхав з міста.


Мені є куди їхати, так я собі думав, у мене теж є якісь стосунки, а тепер у мене є квіти, кльовий букет ламаних троянд, вони не надто добре виглядають і пахнуть вони скоріше одеколоном, але це додає подіям свого шарму, аякже, і вже далі почався якийсь безкінечний автостоп березневою трасою, і з’явився якийсь розбитий ікарус із напівмертвими пасажирами, і почалося здавання квітів до багажника і інші захоплюючі речі, які в нашому конкретному випадку, очевидно, і стосуються ностальгії. Хоча по приїзді несподівано виявилося, що не все так просто, що стосунки, виявляється, річ надзвичайно заплутана, а закоханість, виявляється, це взагалі щось ілюзорне, до того ж троянди у багажнику віднайти так і не вдалося, тому все мимоволі перетворилося на веселий березневий маразм, із видаванням мене за свого брата (двоюрідного), із дружніми компаніями гопників, із повною неспроможністю порозумітися, одним словом — із речами і явищами, які, знову ж таки, у нашому конкретному випадку, ні ностальгії, ні тим більше сексу не стосувались.


— Ну, і за чим тут шкодувати? — знову питаються в мене кухарі, стоячи біля своїх важких м’ясорубок.

— Як за чим? — відповідаю. — За тими сутінками, за барами, більшість із яких давно встигли закритися, та навіть за гопниками — нормальні гопники були.

— Значить, це і є наша з тобою ностальгія? — питають вони далі.

— Думаю, що так, думаю, це саме вона.

— Значить, ти справді про це згадуєш?

— Згадую, звичайно, про що мені ще згадувати?

— І це справді для тебе важливо?

— Ви навіть не уявляєте наскільки.

— І це справді для тебе щось значить?

— Більше, ніж я міг передбачити.

— І ти хотів би знову туди повернутись?

— Що я — псих?


Регбі


Для мене це все почалось років у сімнадцять,

у сімнадцять років життя видавлює тебе, мов захист суперника в регбі,

у сімнадцять років ти говориш — о, це солодке слово — система,

давай, доганяй, у сімнадцять

ти вперше заходиш у бар і бачиш там поламане покоління,

невеселих чоловіків у теплих светрах, що вони ховають

під теплими светрами, це вже тепер я знаю —

під теплими светрами вони ховають свої біографії,

надійне місце, аби заховати від світу розчарування,

забий, говорили вони, витираючи кров із курток і

викидаючи розірвані футболки

з прізвищем марадони між лопаток, забий,

це ще не справжня боротьба, не справжній відстріл,

тому забий, це просто зима, така як і інші,

ось сніг, із нього вийняли серце,

і нам лишається чекати на

добрі новини,

добрі новини, добрі останні новини.

П’ятнадцяте січня, саме середина зими,

ну що це за середина зими, думаю я?

Через що я пройшов і що на мене чекає попереду?

Скільки всього сталося за цей час, а вони і далі сидять,

переховуються до кращих часів.

Ось поети, вони мають шкіру, під якою ховають ще не друковані вірші,

ось діти — у них залізні щелепи, якими вони розбивають артерії

старого потяганого життя,

але ось ти, ти сама — чим ти можеш захиститися від свого розчарування?

Вчись на моїх помилках, я їх робив для того,

аби ти вчилася,

вже тоді, в сімнадцять, я знав, що комусь це буде потрібно,

якщо вже тобі між лопаток вкладають твою параною,

значить, мусиш тепер прикривати

усіх слабких і розчарованих,

король невдах — я винесу ваше постійне ниття,

під теплим светром, важким від чорної крові.

Якби я грав у регбі, о, якби я нормально грав у регбі,

думаю я іноді, все було б зовсім інакше,

якби я лише умів грати в регбі,

я би тримав свій м’яч, ніби серце,

якщо мене і видавлять із цього життя,

то разом із моїм м’ячем,

королі невдах — ті, що біжать

під смарагдовим небом, у рваних

в’язаних светрах,

важкі черевики на їхніх ногах,

і лісові птахи співають над ними

і, пробиваючись крізь річковий очерет,

вони шепочуть, шепочуть

прізвище

марадони.


Матчі перенесеного туру


Останні матчі перенесеного туру,

ну, як завжди — холодні горла й

туман над газоном, стільки злого бажання

додивитися, докричатися, покажіть

мені, як ви пустите кров, робітнича

солідарність, чоловіки в чорних куртках

повторюють у холодному повітрі —

цього року наша команда нічого не виграє,

але цього року наша команда нічого і не програє,

я відчуваю братське плече і, скільки б

не сурмили

над нами,

чую цю солідарність, чую цей шепіт —

наша команда знову нічого не виграє,

наша команда знову нічого не програє,

і як мене водить цим холодним повітрям,

слідом за куртками, за звуками дудок,

ось куди вони всі зникають, думаю,

поламаними голосами перегукуючись,

перекликаючись, солідарність чоловіків,

яких зрадили роботодавці,

від яких відвернулися матері і діти,

тридцятка — саме той вік, щоби

пустити кров за найголовніше,

розбиті кулаки, порожні легені,

тепер я знаю, за що вони помирають

кожної осені,

наша команда нічого не виграє,

але наша команда нічого і не програє,

той, хто вирветься вперед, першим відійде

з цих вулиць,

ось ми знову залишаємо

свої місця, ось ми знову

хочемо щось довести,

ну, давай, кричимо,

пусти кров, чого тобі боятись,

давай, кричимо, ти ж їм все одно не поясниш

що тобі просто немає куди іти,

що ти просто змушений

дихати вимерзлими легенями,

як ти їм поясниш,

що прапори твого клубу —

останнє, за що тобі лишилося битись,

коли ні тепла, ні просвітку,

лише туман над газоном і гарячий

шепіт сотень робітників,

які поспішають тебе заспокоїти —

цього року наша з тобою команда нічого не виграє,

але наша команда нічого і не програє,

як ти їм поясниш,

що вона просто не хоче тобі повірити,

що вона боїться тобі повірити,

лишаючи тебе щовечора

перед дверима підземки,

зникаючи за братськими

чорними

куртками,

кидаючи тебе в холодному повітрі

перенесених матчів,

як ти це їм поясниш?

Наша команда нічого не виграє,

наша команда нічого не програє,

згортай прапори,

зігрівай долоні,

видихай повітря,

якщо маєш куди.


Спокійне життя,

хороша боксерська груша


І ось я говорю їй — усе буде добре, у нас усе буде добре, ми і цього разу прослизнемо поміж підводними мінами цього чудесного світу, поміж мишоловками, які життя порозставляло для нас на кожному кроці, ми зможемо непомітно вислизнути з його добрих смертельних обіймів, життя — це не така вже й смертельна штука, воно теж іноді лажає і недопрацьовує в обороні, і навіть якщо зараз воно обклало нас із усіх боків і намагається додавити, мов команду, із якої вилучили ключових гравців, усе одно — потрібно спробувати, потрібно грати до кінця, підставляючись під його удари, у сподіванні на те, що одного разу воно таки промахнеться. Адже за великим рахунком, у нас із життям рівні стартові умови, рівні показники, приблизно рівна статистика ударів у площину воріт і володіння м’ячем. Ось навіть зважування показує, що життя такий самий напівтяж, як і ти, так що можна поборотися, життя — це такий самий побитий лузер у червоних боксерських трусах до колін. Просто в нього кращі промоутери.


Але зазвичай мало хто погоджується на чесну боротьбу, нікому не хочеться отримати триндюль уже в першому раунді, ну, звісно, — ніхто не хоче підставлятись, нікому не подобається розмазувати перед камерами криваві соплі, куди простіше сказати самому собі: та все нормально, насправді життя — прекрасна і довга штука, якої тобі вистачить до кінця твоїх днів, розслабся, навіть якщо життя трахає тебе все твоє життя, воно робить це з любов’ю й майстерністю, тож про які дванадцять раундів ти говориш, ми програли цей бій за очками, далі можна просто отримувати задоволення. Життя прожити — не мінне поле перейти, багато хто й погоджується з тим, що ніякого протистояння не передбачається, що ці зірки запалюють саме для тебе, тому що тобі це потрібно.


Не називаючи речі своїми іменами, відмовляючись пізнавати в обличчя свого спаринг-партнера, завалюючись постійно в трахану діалектику, перестаючи опиратися всій цій навколишній атмосфері, яка вичавлює з тебе кров, кисень і душу, ти врешті-решт утрачаєш найцінніше — свою дурнувату і нікому не потрібну впертість. Компроміс — це не те, що ти продаєшся, компроміс — те, що ти навіть не намагаєшся торгуватись.


Ілюзії допомагають тобі виправдовувати свої поразки. Здатність життя зводити всі твої сумніви на власну користь завжди була визначальною, тому ти ніколи не погодишся з тим, що поразки не потрібно виправдовувати, що вони — поразки — це те найкраще, що в тобі є, це те, що формує твій прикус і визначає групу твоєї крові, поразки — це свідчення того, що ти не мав жодних ілюзій і жодної миті не сумнівався, що отримаєш, урешті-решт, по голові, а отримавши, зможеш чесно сказати — я програв цей бій, але я ніколи не стану повторювати слідом за іншими, що головне — це участь, ніфіга подібного, головне — це спробувати померти за речі, які варті того, аби за них померти. Ось ти, за що ти готовий померти? За що тобі не соромно буде помирати? Скажімо — за можливість вигребти від цього життя по повній програмі, але вигребти з високо піднятою головою, як це і має бути з кожним порядним лузером.


Я не маю щодо цього життя жодних ілюзій, — говорю я їй. — Якби я мав хоча б якісь сумніви щодо його ссученості, я би працював у цирку. Або в церкві. Я, натомість, безробітний. Я знаю, чим життя спробує нас узяти — воно спробує переконати нас, що йому цілком байдуже до наших із тобою стосунків, до наших сварок і непорозумінь, до нашого відчуження, до випадів і примирень, воно буде говорити — окей, розбирайтеся самі з вашою постільною білизною, вигрібайте всі ці порожні пляшки й розсипані недопалки, це ваш вибір і це ваш побут, чорт із вами. І коли ми з тобою повіримо йому, розслабимось і вирішимо підлаштуватися під його частоти, воно обов’язково спробує нас попустити, спробує перерізати нам горлянки й викрасти наші контактні лінзи, воно підпалить ліжко, у якому ми будемо мирно спати, забувши про обачність, і оскільки я наперед знаю, що воно про нас думає, я і говорю — усе буде добре, у нас із тобою все обов’язково буде добре, це ще не кінець світу, кінець світу почнеться без нас, повір мені, не варто мати жодних ілюзій — це наша з тобою постільна білизна, це наші недопалки й непорозуміння, ми відповідаємо з тобою за наше божевілля, за наші маразми і за нашу ніжність, ми спробуємо з тобою прослизнути крізь їхні блок-пости, адже наше божевілля і наша ніжність, це як дитина — дивлячись за її дорослішанням, за її виростанням, ти не бачиш головного: що разом із її хребтом і її кістками глибоко в тілі росте її серце — гаряче і пружне, як чорна боксерська груша.


Портові склади


Склади, в яких від нас ховають консерви і каву,

олію сутінків, молоко туману.

Можна було народитись у цьому місті,

і оббирати туристів на пляжі;

повертатись із порту,

порозпихавши по кишенях вогонь, мелений перець ненависті —

навіть якщо потрібно спалити всі кораблі,

що стоять на рейді,

у мене вистачить часу;

я жеру ті самі помиї, що й пси,

які охороняють ці склади,

я можу кожному з них сказати:

Як ти будеш

вгризатися в моє горло?

Ти бачиш море?

Воно за тобою.

Воно, як і ти, —

нарване і незалежне

від кожного лузера

на цілому побережжі.

Тепер, коли всі проти мене,

навіть офіцер берегової охорони,

навіть він кричить —

дивіться,

не підпускайте його до кораблів,

женіть його від портових складів.

Тепер, коли проти мене весь світ,

навіть кораблі, кораблі торгового флоту,

навіть вони

відвертаються, мов корови,

з молоком

у залізних

коробках

трюмів.

І я говорю їм, ей, звідки б ви не були,

але краще б пливли ви собі, куди пливли,

краще б вивантажили всі свої вантажі,

зняли б кам’яне вугілля зі своєї душі.

Бо простір зроблено так, що скільки ти не пливи —

ти не пливеш, бо ані я, ні ви

не маємо де іти,

і наші серця

важко б’ються вночі,

наче війська,

або

об стінку м’ячі.


+ + +


Я помру від застуди. Наш лазарет

перебазують кудись на південь.

І фронт котитиметься вперед,

і саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота

між свіжого шрифту воєнних звісток,

мов цукор, спакований на свята

руками київських гімназисток.

У флягах чорнітиме домашнє вино,

і тільки сестра із темного мороку

подивиться холодно за вікно,

знайшовши під подушкою рештки морфію.

І повернувшися їй услід,

я скажу: «Знаєш, сестричко,

все одно нікому крім нас не болить

від наших з тобою шкідливих звичок.

Бо все, сестричко, що є між нас

і чого між нами, сестричко, немає,

не має імен і не має назв,

взагалі нічого не має.

Просто збиваючись у цьому диму,

серце, з яким я живу роками,

не зупинилось лише тому,

що по ньому били весь час кулаками».

Аж якось, улітку, вганяючи в стрес

душі, зіпсовані марафетом,

до палати зайде Червоний Хрест

на чолі з моїм президентом.

І лікар, сховавши папери в стіл,

про щось говоритиме не до речі,

і густо лежатиме окопний пил

на сірому президентському френчі.

Коли ж виходячи, ніби зі сну,

й дивлячись в небо — тепле й зелене,

перш ніж знову піти на свою війну

він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора —

«Невже той самий?» — спитає в конвою.

І лікар розгубиться, а сестра

ствердно кивне головою.


Каса довідок не дає


Кожного разу одне й те саме — дивишся на неї і намагаєшся зрозуміти, про що вона думає. Ось вона прокидається і починає одягатися, натягує на себе всі ці жіночі речі, жахливу збрую для фетишистів і підарів, жінки — дивні створіння: як можна носити всі ці прикраси для трансвеститів, панчохи, сережки і кольорову білизну, нормальні люди носять хабе і ходять строєм, а жінки строєм не ходять, хіба що шахідки. А головне — за всім цим ти просто не розумієш, про що вона насправді думає, що в неї в голові, що в неї в серці, вона все робить таким чином, аби до тебе не дійшло, що вона хотіла зробити насправді, аби ти почувався дауном, фетишистом, який сидить і розповідає тут про її кольорову білизну. Вона все робить навпаки, вона ховає під одягом, шкірою, гландами і душею те, що ти помилково називаєш пристрастю, і що вона, в свою чергу, називає втомою. Саме в цьому дрібному несинхроні й ховається вся інтрига — хто з вас двох наробить більше дурниць і вимотає більше нервів. Саме цю депресивну штуку люди називають серйозними стосунками.


Із різних численних і повчальних історій на цю тему мені згадується одна, найменш повчальна, з двома діючими особами, якщо не рахувати мене самого, але мене краще не рахувати. Вони мешкали в різних містах — він у Харкові, вона у Києві, зустрілися випадково, випадково я був при цьому присутнім, і мені відпочатку було зрозуміло, що це буде ще одна гарна історія даремно спаленого бензину. Мені здавалося, вони це теж розуміють, але, як виявилось, я помилявся. Він цього не розумів, він вирішив, що можна спробувати і що ця чувіха просто чекала на його появу у своєму житті. Я традиційно давав поради, мені це зажди подобається — давати дурацькі поради, знаючи, що на них ніхто не зважає, потім завжди є можливість добити лежачого — мовляв, що, братіку, отримав по яйцях? А я тобі казав? Одним словом, я йому так і сказав — братіку, вона бізнес-вумен, вона може взяти тебе хіба що вантажником в один зі своїх десяти супермаркетів, забудь про неї, піди подрочи. Можливо, він і пішов, не знаю, але потім все одно повернувся й усе закрутилося. Вона, ця бізнес-вумен із супермаркетами, динамила його з подиву гідною впертістю, аж доки одного разу, у потязі Київ — Харків, між ними все й сталося. Не знаю, можливо, це дорожній синдром, можливо, він її просто дістав, а можливо навіть, він їй просто подобався. Хоча оце останнє неможливо. Так чи інакше під її навороченим діловим костюмом і строгою білизною, яка коштує більше, ніж усі його внутрішні органи, виявилося гаряче серце й багатий досвід. Після чого він зрозумів, що не помилився і знеможено заснув на її полиці есве. У Харкові вона його кидає, починає розрулювати свої проблеми, розбирається з усіма цими своїми кальмарами, помідорами та святковими знижками і вже вечірнім потягом повертається назад до Києва.


А далі все відбувається таким чином. Він телефонує їй і говорить, що приїде наступним потягом. Вона вагається, але говорить — добре, чекаю. Задоволений, він біжить на вокзал і намагається взяти квиток на наступний потяг, треться під касами, не зважаючи особливо на всі ці застереження й пророцтва, про те що КАСА ДОВІДОК НЕ ДАЄ, і про те що ПЕРЕВІРЯЙТЕ ГРОШІ, НЕ ВІДХОДЯЧИ, і особливо про те, що ПОВЕРНЕННЯ ПРОЇЗНИХ ДОКУМЕНТІВ У КАСІ № 22, він дістає таки квиток і телефонує ще раз, аби повідомити їй про це. Але вона йому несподівано говорить, що не треба їхати, що все змінилося і що в неї завтра важкий день. Він у розпачі йде до каси № 22, здає квиток і, вже виходячи з вокзалу, ще раз набирає її номер. Вони довго про щось говорять, він переповідає їй усе, що думає про неї, вона замислюється і раптом говорить — окей, якщо я завтра все вдало розрулю, по обіді в мене буде пару годин вільних, зводжу тебе на морозиво, що з тобою робити, мій хлопчику. Він устигає запропонувати їй на цей рахунок кілька варіантів і біжить назад до кас. Але в касах йому говорять — болт, на сьогодні вже квитків немає, спробуйте завтра. Він довго свариться з касирами, пасажирами, продавцями крадених годинників, закликаючи у свідки вокзальних алкоголіків і проституток. Проститутки на його боці. Але квитків усе одно немає. Тоді до нього підходять вокзальні грузини й продають йому підроблений плацкартний квиток до Ніжина, їдь до Ніжина, дорогий, говорять йому, Ніжин — це майже те саме. Від безвиході він погоджується і телефонує їй, аби повідомити радісну звістку. Але провідники не беруть його до Ніжина, з підробленим плацкартним, мовляв, як ти можеш — до Ніжина і з підробленим квитком? Тоді він знову телефонує їй і скаржиться на життя. Вона просить його не перейматися й повертається до своїх справ. Він знову біжить до кас і випадково перекуповує в якогось дембеля квиток на наступний до Києва. У цей час вона телефонує йому і говорить, що спеціально для нього змінила свої плани і взяла квиток на найближчий до Харкова. Але він говорить їй — не треба, я сам до тебе приїду, у мене вже квиток є. Тоді вона починає нервово кричати, аби він не морочив їй голову, дав їй спокій, і хоча б трішки зважав на її життєві плани та робочий графік, одним словом — вони сваряться і йдуть здавати кожен свій квиток. А коли він знову здає квиток і приїжджає додому, то розуміє, що зробив помилку, не додавив, не витис із ситуації всього, що треба було витиснути, тож знову їде на вокзал і з ходу бере квиток на наступний до Києва. Починає світати, з ним по-приятельськи вітаються алкоголіки й проститутки, а грузини й міліціонери шанобливо віддають честь. Уже сідаючи в потяг, він ще раз телефонує їй і говорить, що ось так виходить, що він іде до неї, і вона мусить із цим змиритись. Але вона несподівано відповідає, що сама їде до нього, що вона вже в потязі й за пару годин буде в Харкові, тож просить її зустріти. Він на радощах здає квиток, іде в ігрові автомати, і йому навіть щастить, він виграє якісь гроші, пропиває їх у барі, а тут і потяг прибуває на першу платформу. Але без неї. Він стоїть і чекає, але вона не виходить. Тоді він знову телефонує їй: де ти? — питає, — що сталось? І тут вона йому говорить, що в неї, на жаль, все змінилося, розумієш, говорить, таке іноді трапляється, ти лише не ображайся, нічого особистого, але я вже у Львові. Після цього він навіть не знає, що йому робити, тому знову йде до кас. У касі спить знайома йому нафарбована блондинка, котрій він тричі за останні десять годин здавав квитки. Вона прокидається й дивиться на нього важким поглядом. Скажіть, — розпачливо питається він, — бог є? Тітка дивиться на нього важким поглядом, подумки підбирає слова і з ненавистю гупає перед ним пластиковою табличкою. А на табличці, звісно ж, написано: КАСА ДОВІДОК НЕ ДАЄ.


Жити з літератури


Коли-небудь я посміюсь над цим усім —

о, так, ми всі тоді наробили стільки дурниць,

життя змінюється, ми

змінюємося разом із ним,

залізні пластини в ключицях спаюють

намертво кості, ось так

живуть справжні поети,

обростаючи побутом, ніби жиром,

ось так поети

лягають під блядську поезію,

продаються їй, ось так

із нормальних чоловіків

роблять поетів.

Коли-небудь вона все зрозуміє,

звісно, зрозуміє, що тут

розуміти насправді —

рвані мною сорочки,

битий нею посуд,

ось так живуть справжні поети —

жодного натяку на добропорядність,

добропорядність

вигадали

ліберали,

хай спочатку спробують жити

як справжні поети, ну, як воно —

шкода себе? правда ж

шкода себе? ось саме так

вони і живуть — справжні поети,

ага — саме так, справжнє життя,

справжні поети.

Справжні слухачі,

ті, хто слухає,

ті, хто розуміє, так — саме вони,

завжди підтримають і зрозуміють,

коли ти говориш їм — господь,

цей пастух слабких, він

пам’ятає про вас,

він пастух, йому

що зима, що літо —

один хуй —

вони реагують лише на хуй.

Коли я говорю їй — я

хочу з тобою померти,

вона не слухає до кінця,

вона зовсім нічого

не знає про смерть так

само, як я нічого не знаю

про життя.

Коли-небудь усе стане

на свої місця.

Біль — поняття, що

залежить від часу,

а час працює на нас.

Випалені зсередини кімнати борделів,

менструальна кров на революційних знаменах,

відсутність сумнівів,

відсутність спогадів,

відсутність можливості щось змінити —

ось так живуть справжні поети,

ось так помирає справжня наволоч.


Марадона


Той, хто продавав кокаїн Марадоні,

і той, хто підносив губку із оцтом,

і хто пробивав дубас на мікрорайоні,

знають, що життя — це штука із сильним осадом.

Життя — це те, чим ти почнеш розраховуватися

в кінці життя,

це погані передчуття, які починають збуватися,

це те, в межах чого ти вимушений переховуватися,

і заради чого ти погоджуєшся продаватися.

Те, що закладається в тебе замість агресії,

те, що ти маєш сплатити до останнього цента,

життя — це бізнес, на який ти не маєш ліцензії,

бог — це менеджер із аптеки, який не продасть тобі без рецепта.

Життя, це як курс бакса, який ніколи не стабілізується,

це як рахунок у банку, на який ти завжди опираєшся.

І якщо ти думаєш, що це тебе не стосується,

то я думаю, що ти глибоко помиляєшся.

Тому що кожному, хто вкладався і вписувався,

щедро воздасться зрештою за кожен із траблів,

за кожен із листопадів, що на нього осипався,

за тишу і темряву, до яких він потрапив.

І повернувшись до кожного, з ким довелось триматися

одних законів під прогнутим небом відчаю,

я кажу — кожному з вас буде чого стрьоматися,

згадуючи про мене

і про мої свідчення.

Хто знає, яким буде продовження,

часто життя і обмежується свідоцтвом про народження.

Більшість речей навіть не намагаєшся повторити.

Чим більше бачив, тим менше хочеться про це говорити.

Знаючи текст, важко досидіти до кінця вистави.

Часто останнє бажання — це бажання усіх підставити.

Як говорив Ісус, розкинувши руки:

— Я повернуся ще, суки.

У.Р.С.Р.

(2004)


***


Біля казарми,

Перед ворітьми

Ще стоїть ліхтарня

І світиться з пітьми.

Так віриться, що ми прийдем

Стояти знов під ліхтарем,

Як вперш, Лілі Марлен.

Наші з тобою тіні

Зливалися в одно.

Чуття наші неспинні —

Це ясно вже давно.

Хай бачать всі, як ми прийдем

І станемо під ліхтарем,

Як вперш, Лілі Марлен.

Озвалася сторожа

І пролунав відбій.

Хоч покарати можуть

Я, друже, мчу мерщій.

Сховай в душі

прощальний трем.

Як вірилось, що ми підем

Удвох, Лілі Марлен.

Кроки твої знає,

Й твою поставу теж.

І щодня згорає,

Мене забувши все ж.

І мусив я терпіти щем —

З ким ти стоїш під ліхтарем

Разом, Лілі Марлен?

В тихому тумані,

Наче уві сні,

Ті вуста кохані

Бачаться мені.

Коли тумани ляжуть ген,

Я стану знов під ліхтарем,

Як вперш, Лілі Марлен.

Ганс Ляйп, 1915


Контрабанда


В розбитому кріслі, видертому з вантажівки,

в протертому кріслі вже з самого ранку,

слідкуючи за хмарами над головою,

за «бубамарою» в краденій циганській мобілці,

кутається в пуховик

молодий бог європейської контрабанди.

Мої співвітчизники, ось і прийшла зима до нашої країни,

світиться олія в підвалах, засинає риба в водоймах,

церкви й вокзали нагріваються зсередини довгими розмовами —

в зимових голосах завжди більше тепла, аніж змісту.

Рвати зубами дублену шкіру кожухів і офіцерських бушлатів;

наших синів, співвітчизники, не беруть ні ножі, ні кулі,

не винесе течія і не вивітрить північний вітер,

доки ми знатимемо по іменах

всіх святих на нашому кордоні.

Сніг на перевалі,

суки на митниці —

заберуть зброю,

заберуть наркотики,

стоятимеш примарою серед туману і золота,

куди мені, боже, тепер, де твої, боже, карпати?

З ким мені перебути до ранку в цих полях без снігу?

Як мені перебратися на той бік, як мені винести

мою злість, якої я набрався без твоєї турботи;

витягни, боже, з цього лайна,

якщо ти мене бачиш в тумані.

Котися, приблудне сонце, нашими тихими днями,

давай, моя радосте, грійся, винами і вогнями.

Доки ти мучишся, вже і зима минає,

тільки наше тепло — більше нічого немає,

тільки ріка поміж мною й тобою —

наповнена рибою і водою.


+ + +


…щоби не розбудити її,

переступаючи обережно залишені нею речі,

книги і одяг, нагріті повітрям шматки

тієї травневої ночі; переступаючи в тиші,

де стіни, вікна і сходи і встояна темрява

з осадом мороку на самому дні; ступаючи ближче до мокрих і свіжих віконниць,

де вже починається самотність рослин і дерев,

зігрітих власним зростанням,

прогріті жарівні домів, дихання цілих районів,

подих країни, ніч на гарячих площинах травня,

натруджене доростання в’язких глибоких земель

до власних поверхонь;

переступаючи через траву, відчуваючи, як напинається

ця виважена хода, якою повз тебе зазвичай проходять планети,

вся атмосфера, яка тебе супроводжує,

вся темрява світу, порядок усіх речей,

розмірене і невловиме перетікання предметів

у собі самих, тривання твоєї миті,

якої не вистачить аби вмістити у ній

травневу розлуку і тривожне тепло заводів.

Щоб починати щоразу з іншого місця,

виходити кожного разу з чорних пустот на голоси іззовні

і на дихання тих, з ким випало перебувати в одному житті, —

дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни,

до кожного вигину на гілках, що тримають свою рівновагу,

дотичність до теплих потоків повітря, які лежать над тобою,

вимиваючи сни із сердець,

щоби на ранок вона вже не знала

що снилося вночі.

Переливаючи світло із атома в атом,

рихтуючи коріння і стебла, з яких складається висота,

тягнучи за собою хисткі, обтяжені гіркотою наповнення

трави вздовж залізниці, витягуючи за собою

ластівок і комах, комини і антени —

дерева своїми тілами майже сягають тих місць,

де обривається наше повітря

і починається інший бік порожнечі,

майже сягають тих стиків, за якими з’являється сутінь,

де лише пересипається тиша і формується дощ.

І перш ніж ступити за межу, перш ніж запасти по той бік повітря,

перш ніж кінцево вивільнитися з густого травневого тла,

вони встигають подумати, що навіть найменший рух,

найменше здригання мокрих гілок не минеться безкарно,

сколихнувши повітря, зрушивши простір

і збудивши її зі сну.

Це їх і стримує…


Колаборанти


Марно думати, що ріка — це та кількість води,

яка в ній тече, марно думати, що ріки

формують ландшафт, виправляють його, стікаючи на південь.

Ріки — це назви, солодка вохра фонетики, яка

налипає зі слиною до язика, коли вимовляєш назви наших

річок — важливіша для простору,

аніж приглушені річища, що в’їдаються в чорнозем.

Можеш сказати — вони воювали за назви. Солдати

есесівських батальйонів зі слов’янськими іменами,

ще довоєнними фіксами, перебіжчики зі штрафбатів,

вчорашні зека, найманці

на великих пустотах під сонцем;

та рівнина, якою ти рухаєшся, та порожня вітчизна,

в якій тобі довелось воювати, вимовляючи

«наш Дністер», «наш Буг», «наш Кальміус»,

для тебе теперішнього, для тебе майбутнього —

наповнені звуками імена, якими щоночі

проходять герої

діючих армій.

Можеш сказати — басейни річок —

єдині направду вартісні речі.

Тоді, в тій війні,

ріки втікали на південь, витікаючи із ландшафту;

займатися політикою, для кожного

з них випадало займатися політикою,

боротися за країну, якої ще і не вигадали,

варто було спробувати,

щоби потім говорити скільки завгодно —

послухай, патріотизм, те що стосується

тільки нас із тобою;

знати, що захищаєш, — це головне:

моє життя, що навіть по смерті ніяк не закінчиться,

моя душа, що, мов качка, летить над берегом,

моє ім’я, на яке обертаються спекулянти,

мої друзі, розтерзані сліпими дощами,

моя територія зі стиглою серпневою рибою,

моя географія зі спогадами фронтових офіцерів,

моє згублене серед туману військо,

моя зоряна УРСР.


+ + +


…і згадувати, як почалась зима у вашому місті,

як кожен, хто зважився лишитись і жити,

жити, чіпляючись за сніг і повітря,

жити, роблячи зусилля, щоб жити;

як кожен із твоїх знайомих

прагнув відвести від тебе потоки часу

і як їх усіх накривало першими ж хвилями,

випікало зсередини, мотало світом,

як кожному перебивало хребет ранковим промінням

і кожен хотів робити так, як він хотів,

хоч і не знав іще як.

З важкої зими, із затяжної депресії вибиратися

в довгих вагонах;

історії, з яких ніколи не виплутаєшся,

любов, до якої ніколи не звикнеш;

між летючих сутінків, між тунелів, каналів,

станційних складів, ешелонів з нафтою,

що — говоритиму — що мені робити без тебе

в цій пустоті, яка наповнена

твоєю відсутністю, ненаписаними тобою листами,

ненаговореними розмовами, невидимими небесами,

нечутним теплом, неіснуючим богом;

у мене і звичок, як виявилось, немає,

у нас всі звички були спільні;

і які можуть бути звички серед такого снігу,

до якого ніяк не можна звикнути.

Як починалася та зима? —

ось вони лежать у ліжку,

проспавши заняття,

програвши битву,

над ними лише дахи і небо,

і ніхто не знає, що їм зараз потрібніше.

Баржі пливуть на Югославію,

янголи ремонтують бакени.

Тільки дерева рвуться вгору,

щоби, коли він покличе, бути до нього ближче.

Вранці ввозять до міста овочі,

і світиться золотом проти сонця пісок,

перемішаний з кров’ю і вермутом

на зубах і сорочках робітників.

Ніколи не виплутатися з цього криміналу,

ніколи не звикнути до цієї країни,

ніколи не забути про необхідність смерті,

ніколи не згадати її пояснення.


+ + +


Важким кам’яним вугіллям у корінні лісів,

залізними лезами крізь пісок і вугілля

монтується — ланка до ланки,

зростаючись серцевинами,

обпалюється гаряча середина року.

На самому споді, якраз поміж червнем і липнем,

у тихих міських провулках із їхньою бакалеєю,

побачивши, як завмирають у теміні липи й кабіни,

пройдеш крізь нетривке міжсезоння,

яке, завагавшись на мить, може винести

в будь-який бік;

з цієї — найглибшої із улоговин —

завжди є два шляхи, і, легко гойднувшись,

ти можеш рушити проти течії, пробиваючись до зими і джерел,

коли все не видавалося таким невід’ємним,

коли все ще можна було змінити;

хтось встеляє пахучими водоростями

канали твого забуття,

димом, камінням і водоростями,

і ти до нестями

ловиш в собі

ці дими.

Середина року — ріка в низовині, якраз перед дельтою,

коли чужий, збудливий і солоний

запах інакшої води пробивається вгору по річищу,

заповнюючи собою пори чужої вологи;

так і ти — можеш, якщо захочеш

відчути ці крижані потоки зі свого майбутнього,

передбачити що там — за найближчими пагорбами,

зазирнути туди, де зникає будь-яка навігація,

і від тиші на яблуках відкриваються рани,

і де все ще нічого не починається

без твоєї присутності.


Господь симпатизує

аутсайдерам


Я подивився на море і все зрозумів —

третій день я тягався вздовж порожнього берега

і виходив до лиману, над яким висіли дощі,

вони падали в нього, в цей лиман, і плавали

там, як риби, третій день я бачив золоті вогні їдалень і мотелів,

і пристанційні буфети з бригадами робітників у білих майках,

вони заливалися алкоголем, і солодка слина

робила рожевою їхню горілку,

і ось що я думаю —

я думаю, Ісус був червоним, він спеціально

все вигадав таким чином, щоби ти мучився,

натрапляючи на помилки в його кресленнях,

він спеціально ніби говорить —

дивись, говорить він тобі,

ось твоє серце, ось її серце, чуєш, як вони б’ються?

ти живеш, доки ти слухаєш всі рухи і шерехи глибоко під своєю шкірою,

ти живеш, доки бачиш, що там робиться —

всередині речей і предметів,

що там постає — за поверхнею видимого.

І ще я подумав — ці велосипеди в піску,

і ще ці проповідники на рятувальних вежах —

коли заходити далеко у воду і проповідувати всім

медузам і літаючим рибам, читати їм, коли вони

терпляче плавають навколо тебе, пояснювати

їм найбільш темні й жахливі місця

у своєму тлумачному

словнику, говорити їм —

що Ісус був червоним, усі ці його лівацькі штуки

з ходіннями по воді, усі ці його апостоли —

інженери з політехніки, збирались на фабриці

на свої таємні вечері, усі ці золоті нитки у твоїх светрах,

подряпини на колінах,

Ісус був точно червоним, він розраховував

на комуністичні принципи в пташиних польотах,

і все це лише заради того, щоби ти мучився,

дослухаючись до серцебиття дерев і велосипедів,

до розмов бригадирів, чиї язики промиті

холодною горілкою, ніби нові деталі.

Молода трава, що виросте з цих фундаментів,

молода трава, про яку ще ніхто нічого не знає, молода

трава, навколо якої крутяться небеса,

трава — молода і волога, заради

якої все робилося;

у цієї дівчинки жили настільки тонкі, що інколи в них

не може пробитися кров,

узимку, коли шкіра пересихає, як ріки,

чуєш її серце?

її серце б’ється повільніше,

це значить, що тепер вона або спить,

або просто дуже спокійна.


Паприка


За зеленим спалахом городини,

за двома підлітками, які тримаються за руки,

йти посеред вечірнього супермаркету —

дівчинка вибирає цитрини і солодкий перець,

дає потримати своєму хлопцеві і,

сміючись, кладе назад.

За десять хвилин десята, вони довго перед тим сварились,

вона хотіла від нього піти, він умовив її залишитись;

повні кишені зелених речей,

золоті ассирійські монети, знеболювальні таблетки,

солодка любов, зачарована паприка.

винесіть звідси, ну, винесіть, вологу душу,

кожен померлий плід і полуничну кров, риби,

вбиті гвинтами старих пароплавів у південних

штатах, нафаршовані сережками і британськими

панківськими шпильками, стогнуть від кофеїну

в зябрах, від чорних хвороб і від зеленого світла,

ніби просять

винесіть звідси, ну, винесіть нас звідси на

найближчу стоянку, до найближчого автосервісу,

до найближчого холодного океану, ніби

показують, вигинаючись вологими душами, доки

ці гвинти в небесах над вечірнім супермаркетом

розвалюють соковите повітря, доки під нігтями

запікається кофеїн

винесіть, ну, давайте, сховайте в кишенях теплі

зелені спалахи, покладіть під язик срібло і золоті

монети, до найближчої схованки, до найближчого

стадіону, кров за кров, господь нас кличе,

поводячи плавниками

Тому, що так, як він тримається за неї, я не зможу

ніколи і ні за кого триматись, я не пройду байдуже

повз цю мертву тканину, і без того надто довго вагався,

не маючи сил рушити, аби тепер не йти за ними слідом.

Ти ж напевне знаєш, що їх очікує, правда ж? там,

де ти зараз є, де ти

опинилась, ти все можеш сказати їм наперед — ще

два-три роки золотого підліткового завмирання

в серпневій траві, розтрачування монет на різну

отруту і все — пам’ять заповнює те місце в тобі,

де знаходилась ніжність.

Тому, що так, як вона боїться за нього, я не зможу

ніколи і ні за кого боятись, тому, що з такою легкістю,

з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини, я не зможу

ніколи нікому нічого віддати;

буду і далі за ними іти,

в довгих виснажливих сутінках супермаркету,

з жовтою травою під ногами,

з мертвою рибою на руках,

відігріваючи її серце

своїм диханням,

відігріваючи своє дихання

її серцем.


Словники на службі церкві


Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила

виїхати з його країни,

просто сказала йому одного разу,

знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців,

можеш мені телефонувати.

добре, сказав він, добре, а потім?

що потім? — спитала вона.

що потім буде з твоїм номером?

в тебе його відберуть чи ти його

комусь подаруєш? ти розумієш про що я?

хто підійме

слухавку, якщо я зателефоную тобі

через два місяці?

Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно,

знищать. як — знищать? ось так — візьмуть

і знищать. і що потім? потім? потім нічого:

я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись,

там — читати, виїжджати за місто,

можливо, молитись. а я?

а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час.

Добре, сказав він, я так і зроблю — я вивчу

яку-небудь молитву і буду молитись. цікаво,

сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись?

про що? не знаю про що,

про що-небудь, яка різниця — про що?

Ти ж невіруючий, сказала вона. ну то й що,

я ж нічого не буду просити,

просто молитимусь собі

як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш?

ще якби твій номер залишили, я б телефонував,

а так — що лишається?

Я знаю, чому в нас усе так сталось —

надто сильна залежність від словників,

від лексем і усіх цих дифтонгів,

що розвалюються на язиці,

нічим не виправдана довіра до них,

моя мова, я знаю, мій словник,

друкований на світлому гіркому папері,

читаний мною в барах і вагонах,

куплений мною на розпродажу

в Східному Берліні,

ще в 90-х, коли я тебе не знав,

я помру патріотом, навіть якщо

ти назавжди покинеш цю країну,

я спробую телефонувати на твій номер,

навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,

я гортатиму свій йобаний словник, навіть

якщо в ньому не залишиться жодного

невикористаного слова.

ніщо її не зупинить

ніхто її не переконає

близько 100 тисяч слів і словосполучень

і навіть не можна з нею поговорити


Соціалізм


Повільне літо триває без кінця, і деякі дні — молоді

стебла, здатні повністю міняти структуру, напружуючи

волокна; небо над залізницею, якісь поодинокі новини,

я в такі дні завжди згадую давнього знайомого, з яким ми грали в одній

команді; він був старший за мене років на двадцять,

свого часу його навіть запрошували в один з клубів

тоді ще союзної «вишки», в тепле портове місто;

грав би за моряків, спорттовариство би за все башляло, вечорами

ходив би на міський пляж — кумир для вигорілих від сонця пацанів;

проте він чомусь відмовився, зайнявся фарцовкою, торгував анашею,

навіть сів на рік, хтось його підставив, як він потім розповідав, хоча я

особисто йому не вірив — анаша все-таки;

він вийшов наприкінці вісімдесятих і догравав у любительських

командах, які сам і тренував, тоді ми з ним і познайомились,

чомусь і дотепер часто його згадую.

Знаєш, — починав він іноді, — совок навчив мене

простіше ставитись до себе, цього, виявляється, достатньо аби вибирати з життя

лише потрібні тобі шматки; хочеш почути, чому я тоді

відмовився? просто я подумав, що насправді немає різниці — грати чи

не грати, жодної різниці, розумієш?

кар’єра? ну, я ще й тепер міг би нормально грати, правда, анаша, розумієш?

постійно глюки на полі, а так нічого;

тоді я його, ясна річ, мало розумів, а ось тепер

думаю — справді, чувак мав чим спокуситись —

сонячні вісімдесяті великої країни, фарца, яка валила совок,

комунізм, естрада і югославія,

він ще й тепер нормально виглядає, тільки його глючить

постійно під час гри, а так нічого — нормальний майстер спорту,

як і належиться бути.

Є така погана звичка — виносити з минулого різний непотріб,

непотрібні тобі речі, щоби в якийсь момент зупинитися

і зрозуміти, що не можна винести стільки

горя і втіхи,

життя дарує надто багато спокус, надто приваблива штука це життя —

достатньо коротке, щоби переповісти його за один раз,

і надміру депресивне, аби знайти співрозмовників для такої розповіді;

кожного літа те саме — не можеш зрозуміти,

більше втратив чи більше надбав;

і все неймовірним чином триває,

і навіть вода поступово нагрівається,

від того що в ній ритмічно б’ються

риб’ячі пластичні серця.


Океани


Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води,

мабуть тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану,

з’являється присутність великого у твоєму житті;

все було створено з урахуванням твого серцебиття,

недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті,

повертаються в бік населення.

Ніби не втримуючись на відведених

для них територіях, вони в якусь мить забігають усього лише

на хвилину в сновидіння, як діти вбігають у батьківські спальні.

І навіть якщо їх не видно, це ще

не значить, що їх насправді не видно.

Та частина життя,

яку називають життям,

ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків.

Ти говориш — тиша, знаючи, що тиша це і є те,

чого ти не можеш почути.

Є підвали,

і є дахи,

і десь між ними заховано океан; все, що бачиш —

мокрі зимові дерева, ріки

й трава,

котра у своєму світі є чимось таким,

чим у нашому світі є радість або прощання.

І ось тоді, починаючись ближче до ранку,

вони приходять і зупиняються зовсім поруч,

ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям,

або пробиває механічною друкнею літери

зі зворотного боку,

теплою кров’ю по обгортковому паперу,

і птах за вікном перелітає так повільно,

що, доки його видно,

я встигаю вписати потрібні слова,

і навіть встигаю їх викреслити.


Оптовики


Подивися на небо, сказав я собі нарешті,

якщо й там немає кому все полагодити

і падають кріплення й риштування з рекламою

будівельних компаній на пласкі животи річок,

ну, то що вже говорити про нас із тобою, сказав

я собі, чекання як чекання, ще один день

проходить чорною водою крізь місто.

Дотягну до кордону, думав я вчора, затарюсь

бухлом в нон-стопі, буду їхати і мучитись

від усіх цих порожніх полів, де немає нічого,

крім металевих ангарів із фарбою.

І тепер, коли сонце тихо підіймається над

угорською кукурудзою, і я дивлюсь, як прикордонники

роздирають старий фіат, тепле циганське гніздо,

виймають похмільними страшними факірами

з його глибин тютюн і алкоголь, чиїсь

надії, чийсь бізнес, так завжди — чим уважніше

дивишся на світ, тим більше чийогось розпачу

доводиться бачити,

життя як життя, виїжджаєш із країни,

більше не чути паровозів на сортувальній станції,

зарослій травою і молочаєм, майже в центрі,

і не переходити нічними мостами, на яких

залягають бузкові сутінки, любов як любов, вже

не перебирати в руках номери телефонів і назви

ліків, що витягують крізь ще одну ніч, вогні сортувальної,

тиша як тиша, і не чути гіркого паровозного м’яса.

Потрібно всього лише повернутись.

Але ввімкнені лампочки,

ніби відкриті рани, —

немає кому вимкнути,

немає кому закрити,

немає куди повертатись.


Пушери


Ісус думає про тебе, коли ти думаєш про наркотики.

Веселий і вічно переляканий чимось пушер, який

купує собі молоко, живе в нашому кварталі, вибігаючи

зранку з брами переговорити з кимось по телефону

і довго обнюхуючи слухавку, в якій так багато

речей заховано чиїмись дбайливими руками,

щоби ми з тобою нічого не знали про ці порцелянові

маски смерті, про грубі рибацькі куртки, про золоті

наперстки в кишенях вуличних святих,

щоби ми лише зрідка, вві сні, коли спимо разом,

чули шепоти бандитських душ, з якими розмовляє

по вуличному телефону наш із тобою

знайомий пушер.

Я знаю, як йому це вдається, —

у нього тепле дихання,

гарячий-гарячий подих, він у нього пахне

подорожником і кавовим апаратом, він трішки

гірчить і віддає паленим листям,

він дихає на морожену рибу в холодильниках,

коли заходить в бари біля дощової траси,

і від його теплого дихання морожена риба знову

починає боротись і вистрибує в мокру траву,

закладаючи в рани розмокле листя подорожника.

Хтось думає про тебе,

коли ти думаєш про своє виживання,

спочатку ти працюєш на цю країну,

потім країна починає працювати на тебе;

якби ти тільки знав, які незбагненні

речі діються навколо тебе,

якби ти тільки міг забути бодай

половину

із того, що знаєш.


Клерки


Десь обов’язково має бути це місце,

в якому сходяться час від часу

всі твої сонця, якісь такі речі,

про які ти весь час пам’ятаєш,

ти їх десь уже бачив — і ці будинки,

і цих арабок в лікарняних коридорах — на гральних

картах або в порнографічних журналах,

десь все це обов’язково є і чекає

лише на хвилини твоєї слабкості.

В околицях, навколо парку, в старих

дворах і шкільних тренувальних залах

щось час від часу повторюється,

тут головне відчути —

минулого немає, просто є найбільш

віддалені ділянки теперішнього,

повертатись на які важко й небезпечно.

Глибоко в цих приміщеннях,

в старих конторах і офісах,

десь вони мають бути — кімнати,

завішані амулетами, курячими

лапами, бляшаними іконками,

де ручки на дверях і мідні

кріплення на віконних рамах

вимазані блакитною глиною й

чорною пташиною кров’ю,

десь тут підлога списана застереженнями

з біблії та конституції,

і страх запаковано в

коробки з-під ксероксного паперу.

Хто про це знає? Можливо, про

це знають клерки, які-небудь слухняні

клерки з порядних родин, розгублені

чоловіки з продавленою психікою, котрі

носять під чорними костюмами жіночу

білизну і глиняні пентаграми, і сплять

лише при ввімкнутому світлі, і бачать

демонів у порожніх спортзалах.

Прийди як-небудь і подивись на всі

ці зіпсовані фонтани й на замкнені

двері кімнати страху;

сни цих чоловіків схожі на волокна

кукурудзи, солодка тяглість

їхньої пам’яті —

сильної і чіпкої, завдяки якій

вони навіть голяться без дзеркала,

кожного ранку відтворюючи рухами

пальців контури своїх облич, так ніби

самі янголи водять їхніми

бритвами, легко й відсторонено,

кожного ранку,

кожного ранку,

поступово наближаючись

до теплих артерій.


Збирачі конопель


Тоді, коли вони кінцево розійшлись,

від неї почали приходити дивні листівки;

дивись, писала вона, це — збирачі конопель,

це вони повертаються в міста, несучи

на плечах гарячі рослини,

заходять в свої будинки, обережно

переступаючи через черепах і старих,

вже сліпих від старості тритонів;

крізь земляні долівки в їхніх будинках щоранку

виростає очерет, з якого пастухи роблять

дивні духові інструменти, що звучать залежно

від напрямку вітру;

і, виганяючи зранку череди, вони

випускають вперед повітряних зміїв і

вимахують бамбуковими палицями,

будячи зі сну помаранчеві зірки;

говорячи —

вперед, наші старі бойові черепахи, вперед,

виплутуйтесь із цієї жорстокої трави, ламайте

смарагдове листя, за нашими спинами,

за нашими голосами обов’язково прийдуть наші

діти, вони ще дійдуть до кінця

безкінечних полів, у яких нам доведеться

помирати від лихоманки і старості, так що

вперед, вперед, на голос повітряних зміїв,

на порух нічних тварин, на тіні померлих,

які не можуть продертися крізь нашу густу траву.

Дивись, писала вона йому,

все, що збулось і все, що збудеться,

все, що тобі заважає і що тебе зміцнює —

все це в руках невідомих тобі чорноробів,

наша велика реальність, з кав’ярнями й

кредитними банками, чекає щоранку

на твоє пробудження;

все функціонує лише за твоєї присутності,

все закінчується лише з твоїм помиранням,

все це ніколи не припиниться,

все триватиме безкінечно,

без кінця і початку,

до самої смерті.


Мормони


Мормони побудували

церкву, недалеко від театру, розбили

кілька клумб, тепер багато хто домовляється

там про зустрічі;

веселі, усміхнені мормони в офіційних

костюмах, з блідою шкірою після кривавих

божевільних

вікендів.

Нові церкви роблять щось із киснем,

коли громада збирається зранку і дістає

всілякі шаманські штуки, і криваві пружини, і, там,

всілякі нікельовані гачки, на які

чіпляє жертовні приймачі,

і пише кров’ю по стінах —

того, хто дійде до цього місця,

вже не спинить наш голос,

того, хто прочитає ці написи на стінах,

вже не врятує жодне вчення,

ідучи по кривавому сліду своєї любові,

завжди пам’ятай

про отруйних змій, що лежать на дні

пакетів із біомолоком.

Коли я стану мормоном,

я стоятиму з друзями,

на сонячному боці вулиці,

сміятимусь до них, говоритиму про погоду:

я щоранку вичищаю кров із-під нігтів,

тому що я

щоночі роздираю собі груди,

намагаючись вирвати звідти всі зайві серця,

що ростуть у мені щоночі,

як земляні гриби.


Гамбурзькі курви


По кількох роках,

навіть по кількох роках,

забувши всі малюнки і знаки, які здавались

важливими, пам’ятаєш ті здогадки,

що з’явились тоді так несподівано й близько,

як музика в радіо —

зима вже закінчувалась

і через Дунай перелітали зірки,

і щоразу, коли їм доводилось

опинятись над розгорнутою тканиною русла,

сутінь води розкривалась, показуючи

їм небо, що світилося десь угорі.

Білий-білий сніг на стеблах картоплі,

ранкові карти автомобільних доріг,

все рано чи пізно закінчується,

так ніби нічого й не було,

нічого не зміниться з твоїм від’їздом,

і нічого не зміниться, якщо ти залишишся,

окрім твоєї пам’яті,

окрім якої взагалі нічого не залишається.

Чуже місто, чужі жінки,

за рухами яких можна здогадатись про силу вітру,

голоси, з яких складається дихання,

тиша, з якої складається порожнеча,

заставлена різними речами,

заповнена будівлями й постатями,

оплетена плющем і цибулею

безмежна, безнадійна порожнеча.


Вуду в домашніх умовах


Так вони підійшли до цієї ночі.

Пам’ятай про них, залишаючи

своє місто і повертаючись у нього.

Небо, нагріваючись зранку,

ніби вода в баках, все одно

акумулює всі їхні зради і їхню

любов, котра перепалюється,

як цукор, з якого роблять

циганські льодяники.

Такими вони й лишаються, бачать

сонячні відбитки на рисових

полях дитячої шкіри, коли небо

відкривається, мов скриня,

прикрашена зображеннями

зеленооких дияволів, і на якусь

мить з’являються всі справжні

карти небес, за якими так довго

полюють численні шарлатани.

І тоді хтось один, хтось, кому

взагалі немає чого втрачати,

раптом зупиняється і говорить —

я знаю, говорить він, я знаю як

душа залишить мене, одного разу

вона пройде крізь надрізи на

моїй шкірі, крізь шрами, які

відкриються, наче небо, на моєму тілі,

і ще, говорить він, я знаю —

 якщо довго дивитись на рани,

можна побачити як вони затягуються,

я не боюся того, що буде, —

я надто добре пам’ятаю те, що було.

Хто ще залишиться з нами

до кінця цієї дивної служби, хто ще?

Ось робітники, які роблять

ремонт у порожньому будинку,

 здирають шпалери і знаходять

під ними старі газети, в яких

написано все про їхні смерті,

про їхні майбутні нещастя, це

продавці повітря говорять тобі —

не зазирай, ніколи не зазирай

в порожні очі своєї совісті,

не торкайся цих тихих нерухомих

озер, під цією в’язкою поверхнею

стоять вони всі — всі, хто має

пройти твоїм життям, щоби

залишити в ньому місце для тебе.

Країною блукають мовчазні

продавці повітря, об’єднані дивними

знаннями, труться біля кас і

зелених парків, сидять у теплих

барах навколо стадіону,

намагаються тобі пояснити —

що твого повітря тобі відпущено

саме стільки, скільки потрібно

для дихання, того повітря, яке ти

надбав, стане якраз на решту

твого життя,

все починається тобою,

все тобою закінчується,

і цієї ночі,

і кожної іншої ночі,

немає нікого крім тебе і тих,

хто знаходиться з іншого боку,

і можеш почути крізь сон,

як відлунюють їхні кроки,

як лунають їхні голоси,

як б’ються їхні серця,

як вони зупиняються.

Історія культури початку століття

(2003)

Жити значить померти

Я не знав, де живуть її друзі, де живе її мама, де живуть її коханці. Повернувшись додому, я написав кілька любовних віршів.

Чарльз Буковськи

Історія культури

початку століття


Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер,

перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними,

як друкарка в старій варшавській конторі.

Важкі стільники письма

вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова.

Пиши, лише не спиняйся,

продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп.

Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань,

і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві.

В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа.

Я завжди вірив лінивій циганській пластичності,

бо не кожному випадає цей затяганий шеляг.

Якби ти подивилася в їхні паспорти,

що пахнуть гірчицею і шафраном,

якби ти почула їхні розбиті акордеони,

що відгонять шкірою і арабськими спеціями —

вони говорять, що коли ти ідеш — куди б ти не їхала —

ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є;

коли мовкне спів старих грамофонів,

з них витікає мастило,

наче томат із пробитих бляшанок

з-під супу.

Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах

розривається кожного ранку натруджене серце епохи.

Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти,

придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна,

і повторюєш пошепки почуті від нього речення,

наче хочеш, щоб потім, колись, упізнавши

твій голос, можна було сказати —

так поставала епоха,

так вона розверталась — важко, як бомбовоз,

залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори,

розганяючи з плавнів диких качок,

які, розлітаючись, перекрикують

вантажників,

бога,

баржі.

Вибираючи курс навчання, поміж інших речей

ти би мала дізнатись —

насправді культура початку століття

вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці,

закорінилася в зламах твого цупкого волосся,

перехопленого недбало на вітрі,

розвіяного над пальцями,

ніби струмені теплої води над рукомийником,

ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями,

ніби довге осіннє небо

над кукурудзяним полем.


Продажні поети 60-х


Продажні поети 60-х мали б тішитись,

що все закінчилося так успішно;

адже скільки було небезпек,

а бач — вижили, повернули кредити,

хіба що бойові рани

нитимуть під час циклонів,

ніби під час місячних.

Продажні поети 60-х возять за собою

великі валізи із жовтої штучної шкіри;

зупиняючись у готелях,

вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,

а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.

В’єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.

Що тобі до мене? — легко викинеш м’яту візитку.

Однією візою в паспорті більше,

однією менше.

Коли-небудь на засніженому летовищі

комусь із них пригадаються всі їхні лекції,

берлінське радіо і мости через Віслу.

«Добре, — подумає він, — добре,

то були незлі часи — наші продажні 60-ті,

дарма що в голові по тому

суцільна педерастія і соціал-демократія.

Нас вела за собою любов,

любов виривала нам наші гланди,

як виривають слухавки з вуличних телефонів.

Поезія пишеться горлом,

але це горло безнадійно застуджене».

За всіма законами літератури,

за всіма умовами підписаних ними контрактів

вони справді боролися за свободу,

а свобода, як відомо, вимагає,

щоби за неї час від часу боролись —

в окопах, лісах

і на сторінках незалежної преси.

Говорячи тут про поезію,

пом’янімо всіх тих, хто залишився

на вуличках і пляжах старих добрих 60-х,

всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації

і над ким дотепер пропливають хмари,

що своєю структурою нагадують американські верлібри;

пом’янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,

нагадує звичайну бойню,

де кишки випускаються просто тому,

що це має робитися саме тут;

і виживають після цього

хіба що продажні поети,

з легенями — розірваними

від любові.


Сербо-хорватська


Юна сербка переходить вулицю

і, оминаючи осінній базар із розвішаним крамом,

помічає, що цієї осені багато золота

в хустках і городині —

он його скільки в теплій цибулі;

багато світла в ресторанах,

де на стінах висять

портрети цісаря.

Тепло цієї осені воно торкається і тебе,

і ця юна жінка щось шукає у своєму наплічнику,

викладає на стіл то слухавку, то олівці;

буде тобі зима,

будуть тобі сновидіння,

але небо щоосені важчає

і хитрий диявол

хапає собі грішників,

мов жирні фініки

з кольорових упаковок.

Терпкі слов’янські синтагми;

вона розповідає, як купувала конверти

в тютюновій лавці,

як зайшла до підземки

і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;

за її розповіддю ніхто не зауважує,

як заходить сонце,

зауважують тільки, що її вилиці

дещо темнішають.

Спробуй зараз пояснити їй,

що ці осінні годинники,

якщо їх вчасно не зібрати,

просто перестигають і бризкають

на одяг і на долоні соком,

на який потім злітаються оси

і пробивають жалами твою шкіру

аж до самого серця.


Прибиральниці коридорів


Повільно шкребуть підлогу, мов палубу,

старі прибиральниці коридорів;

чуєш, про щось перешіптуються на сходах,

проходять боязко біля стін,

довгими гаками виловлюють із води

водяних щурів і гіркі сновидіння.

Кімнати довкола переповнені сутінками,

як крейсери вугіллям;

прибиральниці коридорів

вишкрібають луску гострими ножами,

заганяють циганські голки в ранкове сонце;

добігає кінця осінь

і небеса такі темні, мовби хтось поскидав до купи

відрубані курячі голови

і чорні троянди.

Коли відмивають всю кров,

збираються на вокзалах, п’ють підігріте вино

і говорять про те,

що риби сьогодні блукають у Дунаї,

не можуть виплисти на мілке

без нічних ліхтарів

з кораблів,

без голосів із берега,

без отворів і тунелів

у чортовій кризі.


Польський рок


Засинаючи, вона пригадала ріку —

десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя,

охолоджене річище світилося з середини бронзою,

хоч сніг засипав течію;

потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви

і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах.

Ми опинилися по різні боки зими,

і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі,

ще нагадає тобі

вісімдесяті роки і радіо,

наповнене польським роком;

рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо,

рок-н-рол, який перелітав через Карпати,

просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській;

наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись,

наше повітря не таке безкінечне,

щоби слухати різну музику.

Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом,

він би здійснювався саме за допомогою

цих теплих коричневих конвертів

з платівками польського року,

з тонкими подряпинами від божих нігтів

на чорних полях;

можеш побачити його вінілову шкіру,

можеш відчути його полуничну кров,

змиваючи пил і

протираючи доріжки

губкою з оцтом.

Сполохані вітром птахи,

заспокоївшись, займають свої місця

в проміжках поміж ударами її серця,

не знаючи, що вона бачить у своєму сні,

про кого вона забуває посеред сухого річища;

весь її життєвий вантаж — родимки на шкірі і

проїзні талони в кишенях куртки;

ось зима перекотиться з сопки на сопку

і прийде гаряча пора,

коли із землі повиростає стільки різних речей,

аж повітря змушене буде піднятися трохи вище,

щоби не зачіпати ці довгі високі стебла,

що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди

якраз під її вікном.


Молодший шкільний вік


Це уже вкотре все починається спочатку,

і я говорю так, ніби бачу її вперше —

все як завжди, просто сьогодні надто холодний

вітер в поштових скриньках,

і в сірникових коробках печально дзвенять

жовті монети.

Просто надходить той вік,

коли починають снитись однолітки,

наче час повертається назад, щось забувши.

Скільки їх вижило —

цих вічно голодних вовченят?

Всі їхні мандрівки в нікуди

починались, як правило, з центральних вулиць.

Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,

померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться —

років десять тому ти теж

так часто користувалась

чужим шампунем,

що твоє волосся іноді втрачало

свій власний запах.

А ось тепер сни обриваються

просто у твоєму тілі,

як міжміські телефонні розмови,

і липневі автобуси,

крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,

повертаються до твого міста,

де кожного літа ти знаходиш

заіржавілі леза у ванній кімнаті

і вуличні автомати з колою.

Що змінилося? Виросли дерева,

зникли старі кінотеатри

і молочні магазини.

Лише дощова вода все така ж солодка,

особливо коли потрапляє на яблука.

Тоді вони важчають

і довго-довго падають у пісок,

розбиваючись на смерть

під гарячими небесами.


Жити значить померти


Влітку, коли нагріваються обручки й нігті

на пальцях чоловіків у привокзальних готелях,

і в сутінках діти з новобудов

до сердець притискають чорні футбольні м’ячі;

в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,

повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,

запилений і ламкий проїжджає під місяцем.

Померши одного разу, ти продовжуєш шлях

через нічні двори і помічаєш, як

смерть тримає в руках м’ятні цукерки

і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.

Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,

коли розбиваються малолітражки

кольору твоєї губної помади,

з дому виходить старий аптекар,

що лікує всіх аспірином,

щодня граючи зі смертю в якусь невідому гру;

життя не почнеться без тебе —

сміються жінки на площі,

жити значить померти —

скажуть тобі одинокі кур’єри,

які переносять в наплечниках сухі небеса.

Померши одного разу, ти відступаєш у тінь

і дивишся, як твоє тіло безпорадно шукає

тебе самого між стебел густої трави;

померши посеред літа,

обірвавшись на линвах,

натягнутих листоношами,

душі померлих, наче чіпкий деревій,

прорізають в повітрі свої вертикалі.

Спробуй, коли вже знатимеш як,

спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,

вирви з невидимих витяжок в небі,

якими до нас проходить любов.

Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,

комах і духів із твого тіла?

Під літнім небом наша з тобою земля

так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.

…По смерті ступивши півкроку вбік,

бачиш крізь шви у повітрі,

як таємні кіномеханіки спроектовують

на твоє тіло

великий небесний кінематограф,

щоби на світло його летіли

душі покійників

і смарагдові тіні жуків…


Поштове відділення


Поштове відділення, над яким проповзає відлига,

і ранкові універмаги, якими ходять носії піци —

як ти легко тримаєш речі, необхідні тобі щодня,

люльку з гашишем

і горня з чаєм,

обмащений медом зимовий посуд,

як ти уникаєш протягів і листування;

з видом на місто, яке зовсім затихло,

вулична торгівля не надто жвава о цій порі,

два-три торговця смаженими каштанами

дивляться в небо,

і сиплеться сніг, але такий розгублений,

що тане ще там — щойно долетівши до

перших пташиних зграй;

так що птахи бавляться собі —

над головами в них так багато снігу

а вже під крилами так порожньо,

що хочеться довго летіти під низькими мостами,

тримаючи в дзьобі запах смажених каштанів;

кожен щось може знайти собі,

аби лише добре шукав,

янголи сиплять тобі під ноги ремонтний

пісок і діаманти,

безпорадне сонце посеред зими,

все що воно може, це просто рухатись —

зі Сходу на Захід, кохана,

зі Сходу на Захід.


Елегія для Урсули


Човни, завантажені іспанським часником,

по довгій дорозі ввійшли до порту,

обвішані водоростями, ніби фальшивим золотом.

Я знаю — цієї ночі до ранку

сухі простирадла пронизливо

пахли матроськими робами і смолою;

так як ніколи летіли зірки на побережжя,

і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени,

забивалися тобі між пальців.

Що ти могла побачити перед тим, як померла?

Безперервність повітряного потоку не дозволяє

затамувати подих, безперервність дихання

не дає зупинитись, переходячи через кордони.

Що саме дозволено бачити наостанок

тим, хто має померти?

Десь на півночі материка починала

громадитись крига,

і найглибші серця цибулин

на світанку холонули і зупинялись.

Чи ти розгледіла сніг у піднебіннях рибин,

які викидалися із води?

І чи упізнала ти ріку,

що тяглася вниз кам’яним рельєфом,

наче купа мокрих важких

простирадел?

У свої двадцять вісім

я пам’ятаю стільки імен,

про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі,

стільки імен, від вимовляння яких

піднебіння забивається кров’ю і снігом,

що навряд чи наважусь говорити

про тебе в умовний спосіб;

по-моєму, смерть — це ніби перейти з однієї

порожньої кімнати в іншу,

здіймаючи протяг, який вириває розетки

і вистуджує кров тим, хто залишився.

І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями,

і хвилі північних озер, що стоять по горло у воді,

не наважуючись вийти на берег,

і високі дерева — позбавлені листя,

мов громадянства:

повертайся туди, де на повіках тверднуть

тьмяні перлини чекання,

де на пісках виростають водорості

і солодкий тютюн,

де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою,

щоранку збираються юнги із затонулих човнів,

і над ними до ночі літають душі

розчавлених помаранчів.


Гумова душа


Як будь-яка інша історія,

ця історія добрих дитячих стосунків

поступово добігає кінця.

Підлітки в стані вічної

застуди і закоханості,

які намагаються звести до купи

розлоге плетиво подорожніх вражень

врешті вмовкають заворожено

під травневим дощем,

що ховається в їхньому волоссі,

аж його тепер

звідти і не вичешеш жодними гребенями.

Лише потопельники — ці ангели повільних річок,

стоять під водою і

вигинаються за течією,

мов листя морської капусти,

і лише сварливі ворони перебираються з неба

до неба і знуджено дибають

в горішній ріллі,

переносячи на плечах своє домашнє

начиння і смугасті лантухи з пір’ям.

Як будь-які інші речі,

речі з цієї історії насправді

легко надаються до озвучення,

хоч ви так і не змогли

сказати одне одному про жодну з них.

Аж ось виявляється все так легко і просто —

привиди, що вистромлюють до неї

з дощу

свої риб’ячі обличчя;

кавові зерна, що пускають

коріння

в теплому ґрунті

її безсоння;

її простирадла, що схожі

на листівки

з відозвами страйкуючих

комітетів.

Китайська кухня

Тепле пиво, холодні баби…

Том Вейтс

Китайська кухня


Цей випадок трапився років п’ятнадцять тому, якщо я не помиляюсь.

Тут поруч, на сусідній вулиці, може, ти пам’ятаєш, є такий високий будинок,

у якому тоді здавались кімнати,

і там поселилося кілька китайців,

що, як виявилось, перевозили наркоту в своїх шлунках,

мов небачений небесний кав’яр, здатний зламати цю вкінець загроблену цивілізацію.

Кімнати здебільшого винаймали всілякі шарлатани і таксисти,

також повітроплавці, позбавлені своїх небесних болідів, все варили на кухні каву

і слухали джазові радіостанції,

і речі починали світитися в темряві і не відкидати тіней,

а колишні регбісти за пивом і картами курили кемел

і говорили про своє довбане регбі.

В китайців щось не залагодилося з бізнесом, про це потім багато писали,

сам знаєш, як це буває: одного разу щось там собі не поділили — і по всьому,

тож влаштували жахливу стрілянину на задньому дворі,

заганяючи в підвали щурів і птахів у небеса.

Я час від часу туди заходжу, коли повертаюсь додому, роблячи невеликий гак,

розглядаю пожежні драбини і небо,

у якому, якщо подумати, немає нічого, окрім власне неба,

і знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому,

що в них просто зупиняється серце від любові до цього

дивного-дивного фантастичного світу.


Дитяча залізниця


Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії,

в березні, коли містом товчеться безліч божевільних,

гріючись у книгарнях і безкоштовних туалетах,

як тритони обертаючи за світлом коричневі очі;

щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ

і сипле у твої долоні

пригоршні молюсків і равликів,

комет і річкового каміння.

Колись усі вокзали в моєму місті о такій порі

зупинялись, наче будильники

з тисячею ослаблених пружин;

сховавшись під небо,

котре летіло з двома світилами,

мовби людина з двома серцями,

рудоволосі дівчата, які тримали сутінки

на кінчиках язиків,

співали пісню, що в ній, ніби у вугіллі,

було багато старої зброї, одягу й зотлілих тарантулів;

і з пагорбу, де закінчувалося місто,

видно було залізницю,

якою добиралися додому робітники.

Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля

вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися

в шахтарському селищі.

Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі,

крам і світила,

і повернувшись, зникає за пагорбом?

За кожен невидимий видих

вимучених за ніч метеликів,

за кожного із сиріт, котрі кожного ранку

складали постіль, мов парашути,

за кожен з кларнетів у твоєму горлі,

які не дають тобі просто дихати,

перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу,

заплачено нашим життям.

Тримайся ближче до мене. Винесений у заголовок,

досвід постане, мов риштування,

кріплячи ще нестійкі дитячі легені

дротами і крейдою.

І цей сніг також, наче старе полотно

складений у громіздких шухлядах неба,

не накриє твоєї печалі. Лише дивись —

протяги гуляють від кордону до кордону

і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали,

і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах,

плавають у темряві, сплескуючи хвостами,

довкола твого серця.


Готельний бізнес


У дешевих берлінських готелях,

які тримають росіяни,

де на рецепціях немає льодяників,

а в кімнатах — відповідно —

конвертів з готельними лейблами,

де стоять пожовтілі від часу ванни,

у яких ховаються риби і скорпіони,

часто спиняються відвідувачі, терті життям,

яким є що розповісти про цей час,

перш ніж завалитися

в ліжко разом зі своїм бухлом

і старими мундштуками.

Доки вони говорять і жують нарізану шинку,

принесену з крамниці напроти,

і попіл з їхніх цигарок летить у ліжко,

як сніг на портові міста,

місяць встигає з рогу вулиці переміститися

ближче до церкви

і коридорні починають займатися

ранковим прибиранням,

знаходячи в душових кабінах використані

презервативи

і вимазані кров’ю рушники.

І ось одного разу в один із таких готелів

вселяється чоловік, показавши на рецепції

студентський

аусвайс, і зачиняється в кімнаті.

Вранці йому ще приносять сніданок і він —

разом із тацею, не скидаючи одягу і черевиків,

залазить у ванну і пускає воду.

Знайшовши його вже наступного дня

і викликавши поліцію,

коридорні потім довго перемовляються,

що ось, мовляв, треба ж було так наковтатися

снодійного,

щоби померти просто в воді,

бачиш, виявляється смерть може пахнути

турецькою кавою,

і що нам тепер робити після цього всього.

Міста, розірвані жагою самотніх жінок,

змащений слиною молодих емігрантів місяць —

все, про що вони говоритимуть, про що їм є що

розповісти,

коли кожен ковток і кожна тяга —

лише привід продовжити безкінечну розмову.

Мало хто здогадується про межі видимого,

особливо в цій кімнаті з тостером і нічником,

з якої немає повернення, і немає пояснення,

ти ж не будеш слухати налякану прибиральницю,

яка першою увійшла до кімнати

і навіть бачила, як у воді плавали

розмоклі банкноти і чорні дельфіни

а зі стелі на тонких павутинках

спускались павуки і ангели

і сипали трояндові пелюстки

в хлоровану воду.


Внутрішній колір очей


Ось на сходах університету сидить жінка,

якій ледве добігає до тридцяти,

і курить кемел.

Після дощу,

витираючи шкіру,

яка в неї прозора настільки, що під

нею видно водорості і пісок,

вона думає — ось знову з неба сипляться

холодні леза, срібні цвяхи,

і ранять смертельно равликів,

котрі падають, розрубані навпіл,

мов хрестоносці в пісках Палестини.

Потрібно довго говорити,

вишіптуючи і проговорюючи

різні слова і назви різних речей,

щоби не таким порожнім

виглядало повітря навколо неї.

Після пробудження

всі її чоловіки

прикладають голови до годинників,

наче до мушель,

і слухають як в далеких озерах

здіймають мул

громіздкі черепахи.

І навіть не зателефонуєш їй при нагоді;

тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,

що це й було життя,

і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити,

з якого боку сновидіння ти знаходишся;

і після зміни погоди знову підійметься тиск,

від якого лускаються капіляри

в очах випадкових метеликів

й стає теплішою її шкіра,

від якого вода в її кранах і посуді

перетворюється на кров,

і вона знову цілий день не може

ані приготувати собі чаю,

ані зварити кави.


Продавець

потриманих автомобілів


У 80-му, коли помер Тито,

високо в салатовому небі Європи

на мить зупинилися маховики, які прогрівали

руду і срібло в копальнях біля наших кордонів.

Великий час, пора, що народжувала героїв;

блукаючи тепер чужою країною,

зупинись біля баскетбольного майданчика,

подивись, як підлітки протинають залізними

прутами небо, щоби воно

скоріше рухалось.

Програна нами одного разу боротьба

нікому ні про що не говорить;

в ірландських барах чоловічі руки

торкаються клавіш,

співаючи гімни легкій безпритульності.

Кожна клавіша —

інакший звук,

натруджені пальці настроюють інструмент,

щоби щось додати іще

про нашу любов

і муку.

Час, коли на задимлених кухнях закипає жир

і кухарі рубають ножами покірну зелень,

час, коли в темряві дворів зникають жіночі сукні,

що мають колір сердець і татарського соусу;

Господь дав нам наші кордони,

нашу злість і відвагу, наш кокаїн,

я і тепер хвилююсь кожного разу,

приходячи до причастя чи переводячи

гроші з одного банку

в інший.

Тому дограй до кінця веселу мелодію

про те, як одного разу

ми зустрілися під зоряним небом

і відтоді з тривогою спостерігаємо

як у нашому небі лишається

все менше і менше

зірок.


Некомерційне кіно


На одному фото, знайденому мною в помешканні,

яке я винаймаю, зображено дівчинку років

13—14 у досить відвертому купальному костюмі,

десь на якомусь пляжі,

поруч видно кам’яне побережжя,

дівчинка сміливо дивиться в камеру,

ніби говорить: «Привіт,

недоумки, це я», внизу підписано

«Бухарест, 86 рік», зараз

би їй мало бути під тридцятник,

ми з нею приблизно одного віку,

якщо вона звичайно не здохла

у своєму Бухаресті від алкоголізму,

який у Бухаресті, мабуть, і не лікується,

зрештою, у нас так само.

Цікаво, я зараз згадую той час і думаю —

якою кашею

були набиті наші мізки!

Всі ці інтелігентські заморочки з 70-х,

якісь розповіді про біт і ліву професуру,

про свободу сумління

і новий джаз, який мають реанімувати білі,

інша лажа,

тепер ось минуло п’ятнадцять років

і можеш збирати лише

випадкові свідчення великих потрясінь,

і невідомі тобі

однолітки, розкидані по материках,

якщо вони не померли від

комунізму і сифілісу тепер тримають за горло

історію своєї країни,

не бажаючи пробачити їй її ганебну капітуляцію,

правильно —

ангели б мали тричі подумати перш ніж

зв’язуватися з такими

блазнями, самі винні, змушені тепер

витягувати з депресії

і купувати молитовники, зрештою,

ми лише повторюємо те,

що відбувається на небесах, адже що таке небо,

як не система

дзеркал, розташованих, щоправда,

таким чином, щоби нічого

не можна було побачити.

Все залежить від пори року і від погоди —

живучи в старих

європейських столицях, набитих свіжим

емігрантським м’ясом,

ти сам собі вирішуєш чим зайнятись, наприклад

приходиш у маленькі кінотеатри на бічних

вуличках, подалі

від центру, де крутять справжнє старе кіно, де в залі

на старих продавлених кріслах сидять

кілька пенсіонерок

і збоченців і дивляться на цих вічно

молодих дівчаток,

чиї обличчя запам’ятовувалися з перших

дитячих переглядів,

потім ідеш додому, вертаєшся в помешкання, де

з кожним роком лишається все менше повітря,

з’являється

все більше демонів, котрі збираються вночі,

коли ти засинаєш,

навколо твого ліжка, довго розглядають

татуювання на твоїх руках,

коментуючи найбільш цікаві малюнки

цитатами зі Святого Августина.


Букмекерські контори


Справжню радість і справжній відчай у цьому

житті може відчути лише той, хто зважає на

всілякі дрібниці, на речі, від яких, на перший погляд,

мало що залежить. Скажімо, ці афганські

підлітки, найкращі в напівсередній вазі,

на яких, здебільшого, і ставлять

циркові продюсери і відставні офіцери

повітряних сил —

кому як не їм знати

форми і вияви ненависті,

нудотні приступи ностальгії,

хто як не вони проривають тонку

обшивку часу і на якусь мить

зазирають в майбутнє, наповнене

світлом, травою і вуличними

птахами.

Мені подобаються чоловіки, яким перевалило з

а сорок. Вони заспокоюються і

перестають боятись старості. Їхній побут

наповнюється необхідною кількістю різних, суто

чоловічих речей — важкими механічними годинниками,

зручними самописками і хорошими цигарками

а не яким-небудь полегшеним

американським лайном.

Ось вони, як правило, і спокушають долю,

заходячи до неї на заднє подвір’я,

щоби знову відчути, як стискаються їхні серця,

які в них і без того темні й цупкі,

мов гаманці зі свинячої шкіри.

Мова навіть не про можливість виграшу, бо що таке

бабки, коли йдеться про їхню совість,

яка їм заважає жити, щоночі засипаючи

їхні ліжка гарячим вугіллям і пивними пробками.

Адже скільки б ти не жив, ти все одно не встигнеш

зрозуміти, хто подарував тобі це життя,

так що при зустрічі

так і не зможеш

йому подякувати.


Оркестр похоронної служби


Історії, пов’язані з вбивствами, ножовими пораненнями,

з суїцидами, невдалими абортами, загалом —

історії, пов’язані з криміналом, притягують

багатьох саме через свою притчевість, у таких історіях

чоловіки мужні й покірні, а діти

вплітають у свої зачіски трояндові стебла

господньої присутності, у таких історіях

смерть завжди забігає наперед, ніби хоче подивитися,

чим все закінчиться, багатьом саме і подобається,

що смерть у цих випадках починається ще за життя,

і можна роздивитися її підліткове

обличчя.

У таких історіях рано чи пізно з’являються музиканти

з похоронної контори, вони зістрибують із розбитого

автобуса на в’язку цвинтарну землю і дістають з-під плащів

волинки, тромбони і мисливські ріжки, викочують на повітря

полкові барабани і катеринки і видувають над покійниками

великий цвинтарний джаз, криваву і нестримну музику відчаю

і непокори, тягучі гангстерські мелодії, мелодії старих

шлягерів, популярних серед матросів і проституток,

і тоді всі, хто прийшов провести покійника в останню

дорогу, полегшено зітхають, тому що це такі правила,

такий ритуал, чи що, одним словом, насправді

бояться не покійників — бояться ними стати.

Ще в таких історіях обов’язково присутні жінки,

ось про них і потрібно говорити окремо — про

сорокарічних жінок, у яких ще й досі можна

помітити пристрасть і нерішучість сімнадцятирічних дівчаток,

вони оплакують кожне безумне життя, розтрачене на такі

дрібниці, як любов і відданість, вони пам’ятають, як саме

починалась велика депресія в нашій країні,

вони й дотепер пошепки повторюють ті слова,

якими з ними прощались:

все гаразд, дівчинко, не треба ніяких ліків,

я хочу любити більше, аніж ти хочеш народжувати,

життя не зупинилось, як ми думали, бачиш — і далі

приходять ранкові кур’єри з вокзалу і коханці прощаються на сходах,

я залишуся з тобою, буду і далі спостерігати,

як богомоли вповзають тобі на долоню і починають

рухатися твоїм сонним тілом,

і пошліть терпіння їм, небеса,

у їхній безкінечній мандрівці.


Жінка за тридцять доларів


Зима обступила місто,

для тих, хто тягається від самого ранку

без жодних справ

не найкраща пора.

Біси і пияки розбіглися по вокзалах,

гріються в кабінках для фогографування,

не виходять назовні.

Ці небеса в розширених алкоголем

зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,

коли вони говорять про жінок —

як вони п’ють червоне вино,

як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,

розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.

Життя тобі дістанеться рівно стільки,

скільки ти зумієш зігріти

власним подихом і долонями —

сніг над рікою

і рештки тютюну й цукру в помешканні

і я зможу завжди сказати:

бувай, дівчинко,

країна, у якій я живу,

можливо, саме тому і не розвалилася,

що в ній іще кілька людей

люблять одне одного — без істерики

і презервативів, просто

перемовляються якимись словами,

зустрічаються десь на вулиці,

навіть не знаючи до пуття,

де ці жінки п’ють своє червоне вино,

де вони прокидаються, а потому знічено плачуть,

розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.

Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,

на світ, з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,

і думатимеш,

що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу,

що вони робитимуть зі своєю морокою? —

адже так чи інакше від нас залежить так мало,

життя знай собі триває без кінця і початку,

і по кожній великій любові

залишаються порожні

зали очікування.


Алкоголь


Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах,

риби, мов дирижаблі, розганяють планктон,

і змучені птахолови намагаються впіймати