Book: Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю



Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Арі Турунен

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Тому ще раз назву свої цінності новому поколінню: це людяність, толерантність і прекрасні дрібниці життя.

Міка Валтарі

У пошуках простору людяності

Перечитуючи улюблені уривки книжки Арі Турунена, знову повертаюся до риторичного питання: «чи насмілимося бути самими собою?» Цей вислів, наче виклик, залишається у пам’яті та змушує ще раз замислитися. Проблема ідентичності завжди була актуальною для людства. Починаючи від славнозвісного напису «Пізнай самого себе!» на стіні храму Аполлона в Дельфах, у якому Сім Мудреців Стародавньої Греції зверталися до самої суті кожної людини, і дотепер, коли питання індивідуальності та іншості, толерантності та захисту прав людини стоять на вістрі розвитку процесів глобалізації у світі, зростання масштабів міграційних потоків, загрози тероризму, світової фінансової кризи, революцій і війн.

Десь тут, за буремних часів XXI століття ми, українці, також торуємо свій шлях самовизначення, чи то з книжкою, чи то зі зброєю в руках, чи то переосмислюючи історію, чи то роблячи вибір, якою мовою розмовляти, якого майбутнього прагнути для своєї країни…

За свідченням експертів Центру Разумкова, саме «питання ствердження спільних цінностей як основи загальнонаціональної ідентичності» є сьогодні дуже важливим для об’єднання українського соціуму. Водночас така позитивна етнічна ідентичність, на думку деяких сучасних психологів, є запорукою толерантності. Яку ситуацію спостерігаємо в Україні? За даними соціологічного дослідження рівня толерантності в українському суспільстві, проведеного Центром Разумкова в 2017 р., в Україні більшість (62%) опитаних відповіли, що не довіряють (зовсім і переважно) представникам інших національностей, 65% українців не довіряють людям іншої релігії, віри. З іншого боку, справедливим буде пригадати, що толерантне ставлення до прав національних меншин в Україні має глибокі традиції. Наприклад, III Універсал Української Центральної Ради проголошував у 1917 р. поряд з іншими правами і свободами національно-персональну автономію для забезпечення меншинам права на самоврядування. Якщо ж поглянути на світ у цілому, сучасні тенденції усвідомлення і, що найголовніше, практики принципів толерантності не виглядають втішними. Крах політики мультикультуралізму, зростання міжетнічної напруженості та відокремленості спонукають шукати нові шляхи до порозуміння та взаємодії на рівні народів і держав, на рівні діалогу культур. Але все нове — це забуте старе, і підказки несподівано для себе знаходимо в минулому людства, читаючи книжку Арі Турунена.

Книжка Арі Турунена — це наче захоплююча подорож сторінками історії великих міст світу починаючи від VII ст. до н. е. і закінчуючи сучасною добою. Послуговуючись промовистими прикладами, автор доводить, що толерантність і відкритість до сприйняття іншості були реальністю багатьох цих міст і відкрили унікальні можливості для розвитку, багатства, культурного поступу. Наприклад, у древньому Мілеті саме завдяки взаємодії і торгівлі з іноземцями було розроб­лено абетку — попередницю латиничного та кириличного письма, що нині використовується в усьому світі. Завдяки неупередженості та допитливості Багдад зберіг і передав наступним поколінням Європи духовну спадщину Греції, Александрії, шумерів, персів та індійців. А величний Ісфахан — свого часу одне з найбільших і найбагатших міст у світі, з півмільйоном мешканців і 48 релігійними школами — завдяки унікальним традиціям увічливої торгівлі об’єднав на своїх вулицях і базарах людей найрізноманітніших культур і релігій. Атмосфері вільнодумства й свободи Амстердама світ завдячує найблискучішими монументальними творами західної філософії, що були створені тут іммігрантами Рене Декартом і Джоном Локком. Сан-Франциско зі своєю жагою до експериментаторства, бунтом проти авторитетів і терпимістю до іншості та помилок створює умови для революції у сфері інформаційних технологій, об’єднуючи людство всесвітньою мережею Інтернет.

Забуті історії величних міст Арі Турунена нагадують про те, що процвітання і культурний розвиток потребують простору: простору вільної думки, сповненого людяністю і взаєморозумінням між різними людьми, етносами, державами. Разом із тим письменник застерігає, що «цей простір відразу втрачається, якщо людей починають класифікувати й створювати штучні бар’єри: на основі чи то їхніх поглядів, чи то рис особистості, чи то статі, чи то суспільних класів і каст, етнічного чи релігійного походження». Славетні історії міст насправді розповідають про тих сміливців, хто наважився бути самим собою, незважаючи ні на що, наважився бути людиною. Прислухаймося, можливо, нам потрібні такі історії саме зараз.

Софія Цисарева

Подяки

Suomen tietokirjailijat ry,

Tiedonjulkistamisen neuvottelukunta,

Пану Ратю,

Лео Форсс,

Ярі Хоффрен,

Тімо Сіівонен,

Хейккі Патомякі,

Мінна Торманен,

Рісто Ісомякі,

Яаана Айраксинен,

Йоні Ніккола,

Еліна Салонен,

Майя Лахтеенмякі

На межі толерантності

Свого часу десь у світі було місто, де вершилися величні справи. Воно вирізнялося атмосферою надзвичайної відкритості: тут прихильно ставилися до купців, що розмовляли дивними мовами, і до завезених ними іноземних традицій. Тут створювалося багато нового, що приносило жителям добробут і процвітання. Місто сприяло коштами розвиткові мистецтва й усього прекрасного, що своєю чергою притягувало сюди ще більше обдарованих людей. У цій книжці я подаю на ваш розсуд дев’ять міст, що були якийсь час найбагатшими та найрозвинутішими у світі, тому що там люди насмілилися надихати та бути натхненними чужими ідеями та традиціями.

У багатьох сучасних мегаполісах є пам’ятники не лише їхнім правителям, а й митцям, письменникам, винахідникам і дослідникам. Проте чи багатьом із них жилося свого часу добре у власних містах?

Перед Національною Академією Афін бачимо пам’ятник Сократові. Філософ сидить, глибоко поринувши у роздуми. Хоча Сократ визнавав, що по відношенню до афінян він настирливий, наче ґедзь, усе ж таки він залишався вірним своїм переконанням, згідно з якими відкрите, допитливе ставлення до світу та пізнання нового відкривають шлях до втілення блага. Сократ дуже дратував своє оточення, настільки, що його було засуджено до смертної кари. Після смерті Сократа молодий Платон утікає з Афін разом з іншими учнями, рятуючись від можливих переслідувань. Учневі Платона, Аристотелю, також довелося залишити Афіни, перебуваючи у вигнанні аж до самої смерті.

У Королівській Академії мистецтв Лондона можна побачити пам’ятник Джонові Локку, загорнутому в плащ. Революційні думки англійського філософа Джона Локка щодо права звинувачувати правителів у зловживанні владою визначним чином вплинули на Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки. У 1683 р. Локкові довелося тікати з Лондона. Свою книжку він написав у вигнанні.

На бульварі Сен-Жермен у Парижі є пам’ятник замисленому Дені Дідро. Під час роботи над своєю енциклопедією, першим у світі тлумачним словником такого роду, він увесь час протидіяв опонентам і цензурі. У 1749 р. Дідро був заарештований та ув’язнений на три місяці через твердження, що знання здобувають за допомогою відчуттів, а не як божественне одкровення.

Школи Платона й Аристотеля, Академія та Лікей (слова походять від назви гаю Академа та території біля храму Аполлона Лікейського) закарбувалися у мові та свідомості людства як осередки культури та свободи. Британський лібералізм і французьке Просвітництво також несуть у собі ідеали світла розуму та свободи думок. Прекрасні слова.

Сократ, Локк і Дідро на сьогодні є класиками та героями Афін, Лондона та Парижа. Але ці міста добре пам’ятають не лише свободу, культуру та просвітництво, а й вигнання, цензуру та спалення книжок. Жодне місце у світі не завжди було вільним і прогресивним, хоча там і зводилися пам’ятники на знак культурних звершень. Завжди були люди, які вважають себе наділеними ледве не божест­венним правом визначати, що є гарним смаком, про що можна говорити і що треба робити. Таких людей ми повсякчас зустрічаємо в навчальних закладах, на роботі, в уряді, комітетах із питань культури та партійних лавах. Вони уникають зустрічей із новими незвичайними людьми. Бо ж знайомство з новими людьми — це надмірні зусилля та тягар, оскільки існує небезпека, що доведеться захищати власну картину бачення світу або натрапити на дещо аж занадто екзотичне.

Разом із тим були місця, де у таких зустрічах бачили можливості, відкриті для всіх. Ця книжка розповідає про міста, в яких різні люди — переважно шукачі нового, експериментатори — мали змогу жити мирно, без переслідувань і обмежень. Міста розквітали, бо там заохочували до свободи думки та дії, розуміли іноземні мови і культури. Хоча зовнішні впливи й не завжди сприймали там як бажані, утім, уміли толерантно ставитися до несхожості. Звичайно, не обов’язково захоплюватися геть усім — достатньо зуміти витримати тих, хто захоплений. І коли в суспільстві схвалюють свободу й іноземні звичаї, результатом стає історія успіху в економіці, науці та мистецтві. Принаймні на якийсь час.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Мілет. Вільне античне місто

Домагайся краси у діяннях, а не у зовнішності.

Фалес
Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Розташування Мілета на перетині торговельних шляхів зробило його відкритим до іноземних впливів. Тому він став портовим містом квітучої творчості, одним із найбільш жвавих у регіоні Середземного моря.

На узбережжі Туреччини, десять кілометрів на північ від міста Дідім, величні руїни простяглися посеред зеленої рівнини. З кам’яних сходів великого театру добре видно навколишні гори. На стадіоні поряд височіють кілька колон. Припікає сонце, і лише цикади порушують тишу. Важко уявити, що понад 2500 років тому на цьому самому місці було славетне жваве і мальовниче місто, широкі портові вулиці якого населяли мандрівники зі всього світу.

Більшість руїн Мілета датується Епохою еллінізму та Римської імперії. Навіть за великого бажання за їхнім виглядом не можна зрозуміти, наскільки винятковим є це місце. Хоча назва міста не залишилась у пам’яті багатьох, духовна спадщина Мілета, настільки ж древня, як культура античних Афін, продовжує жити.

У підручниках історії немає згадок про правителів Мілета, що разом зі своїми військами могли б принести славу та шану жителям міста. Заснований іонійцями Мілет не був військовою державою, і в ньому не цікавилися завоюваннями. Це не обов’язково погано. Замість хизування на парадах тут займалися торгівлею, винахід­ництвом і ставали заможними.

Абетка й Одіссея

За часів свого розквіту в VII—VI ст. до н. е. Мілет не мав ані зарозумілої аристократії, ані еліти. Не контрольовані всевидящим оком правителів, мілетці вільно подорожували та спілкувались у шинках. Мілет був одним із перших по-справжньому вільних міст.

Мілет належав до союзу, утвореного іонійськими містами-колоніями. У XI ст. до н. е. іонійці заснували колонії вздовж берегів сучасної Анатолії. Землі узбережжя Іонії простягалися на сорок кілометрів углиб і на сто шістдесят кілометрів у довжину, від Мілета на північ, до міста Кими, території поблизу сучасної затоки Немрут. До складу союзу з дванадцяти міст також входили острови Кос і Самос.

Мілет розташовувався на півострові з чотирма гаванями. Серцем міста була гавань поблизу купальні. Як в одному з процвітаючих світових міст, у Мілеті до чужинців ставилися не ворожо, а під комерційним кутом зору. Іноземні купці могли вільно пересуватись і радитись у провулках міста. Недарма Мілет став популярним і найвизначнішим центром торгівлі у Середземному морі. Мілет був кінцевим пунктом на караванному шляху з Азії через Лідію. У Мілеті зустрічалися погоничі караванів з Азії та мореплавці з Греції. За свідченням історика Ганса Фурухагена, для людей, що багато подорожували, Мілет був сприятливим місцем для зустрічей і обміну досвідом. Там шукали найкращі методи вимірювання, мореплавства та прогнозування погоди. Там намагалися знайти раціональне пояснення явищам природи. Спілкування з торговцями Ассирії, Хеттської держави, Вавилонії, Сирії, Арамеї та Єгипту сприяло поширенню нових знань та іноземних звичаїв у Мілеті.

Шляхом торгівлі мілетці відкрили для себе також фінікійську культуру. Завдяки своїм високорозвиненим торговельним суднам фінікійці, що мешкали на території сучасного Лівану, мали перевагу на ринку півдня Середземного моря. Вони заснували безліч портових торгових міст, одним з яких був Карфаген. Євреї називали фінікійців «ханаанеями», що в перекладі з івриту означає «купець». Про велике значення торгових зв’язків між греками та фінікійцями свідчить те, що перші назвали останніх фойніке, вірогідно, за наз­вою пурпурової фарби, якою вони торгували.

Найвідоміший і найважливіший винахід фінікійців можна побачити на саркофазі біблзького царя Ахірама, датованому XI ст. до н. е. Саркофаг було знайдено на території сучасного міста Джубейль у 1923 р. Зараз він зберігається у Національному музеї Бейрута.

На саркофазі фінікійськими літерами написані найдревніші з відомих фінікійських текстів. Від фінікійської абетки після 750 р. до н. е. утворилася іонійська абеткова система. До того греки користувалися лінійним письмом Б, в якому налічувалося близько ста складових знаків.

Чотири перші літери у семітській фінікійській мові означають бика («алеф»), будинок («бет»), верблюда («ґімель») і двері («далет»). У Мілеті вони набули форми альфа, бета, гамма та дельта.

У Мілеті було зроблено важливе нововведення щодо абетки: до неї додали голосні літери. Написання стало більш легким, що надало значного поштовху розвиткові економіки. У текстах торгових угод стало менше підстав для різночитань, ніж раніше. З форми, прий­нятої в Мілеті, зрештою розвинулася грецька 24-літерна абетка, на якій базувалися пізніше також латиничне та кириличне письмо. Сімдесят відсотків населення Землі користуються латиничною абеткою. Кириличну абетку використовують понад двісті п’ятдесят мільйонів людей у Євразії. В Греції мілетську абетку й досі використовують у її початковій формі. В науці мілетські літери використовують у формулах математики, фізики та інших дисциплін для позначення величин і змінних.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Еволюція абетки: від фінікійських до грецьких і латинських літер. У літері «А» можна впізнати перевернуту голову бика, у «Б» — план будинку. Літера «Н» схожа на звивисту рибу чи змію. Розроблену в Мілеті абетку в 403 р. до н. е. було офіційно запроваджено в Афінах

Першопочатково абетка розвинулася через потребу записувати торгові угоди. Проте швидко з’явилася зацікавленість записувати також інше. Епоси, що передавалися з вуст в уста, зрештою перетворилися на письмові шедеври, з яких наступним поколінням залишилися, наприклад, «Іліада» та «Одіссея».

Деякі дослідники вважають, що Гомер був сліпим іонійським поетом із міста Смірни. Немає впевненості, чи був Гомер історичною особою. Також достоту невідомо, чи Гомер написав ці твори. «Іліада» та «Одіссея» вельми різні за своїм складом. Події відбуваються за часів Троянської війни, коли грецької абетки ще не вигадали. У будь-якому разі дехто, Гомер чи представник гільдії співців-поетів гомерідів (Homeridae), зібрав і впорядкував вірші, з яких утворилися «Іліада» та «Одіссея».

Не зрозуміло також, чи були вірші записані безпосередньо зі слів Гомера або співця-поета гільдії. Найдавніші зі знайдених текстів, написаних грецькою абеткою, датуються приблизно 730 р. до н. е. На думку деяких дослідників, вірші буди записані відразу після винайдення грецької абетки. Гомерові тексти, принаймні частково занотовані, використовувалися професійними промовцями віршів. У VII ст. до н. е. вони виконували рапсодії, акомпануючи собі на лірі. Гомерові вірші набули своєї остаточної форми починаючи з III ст. до н. е., коли писарі Александрійської бібліотеки були також редакторами текстів.

Поезія Гомера значно вплинула на філософську думку. Боги у його віршах людиноподібні. Вони відрізняються від людей лише тим, що є безсмертними і переважають силою. Людьми та богами керують передусім доля та провидіння, природний порядок Всесвіту.

Вплив іонійської культури на грецьке письмове та усне мовлення був значним. З діалекту Іонії сформувалася мова літератури й освіченості у грецькому світі. З неї утворилася класична грецька мова.



На ліричну поезію також впливали музичні стилі, що прийшли разом із гамою з сусідніх країн Лідії та Фрігії. Ще у григоріанських хоралах Середньовіччя вживали лідійську та фрігійську гаму.

Скрізь у грецькому світі ліричних віршів співали під акомпанемент ліри або подвійного гобоя авлоса. Дерев’яний духовий інструмент був невід’ємною частиною елегій, тужливих величальних поезій, для виконання яких потрібні музикант і співець. Вірші зазвичай були також піснями про кохання. Мімнерм зі Смірни писав застільну поезію, проте його пам’ятають завдяки любовним віршам на честь флейтистки на ім’я Нанно. Мімнерм черпав натхнення у збудженій еротичній атмосфері святкових гулянь.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Гомер і його поводир. Немає впевненості, чи був Гомер історичною особою. За деякими грецькими джерелами, він був сліпим поетом зі Смірни. Від іонійського діалекту текстів Гомера походить мова літератури та науки у грецькому світі. Картина Вільяма Бугро

Абетка та письменство зробили Іонію провідною цивілізацією Середземномор’я. Писемність сприяла розвиткові законодавства, оскільки за її допомогою нечітко сформульовані закони були записані у більш конкретній формі. Закони спершу впорядковувалися віршованою мовою, щоб їх було легко запам’ятовувати та проголошувати публічно. Писемність створила міцний фундамент для заснування міст-держав. Міста-держави, поліси, в основі яких було покладено конституцію, почали з’являтися у грецькому світі у VIII ст. до н. е. Появі нового ладу сприяли ріст чисельності населення, поширення землеробства на нові колонії, особливо на Іонію, і тим самим збільшення кількості землевласників. Поліс перетворився на незалежну спільноту з визначеними адміністративними межами. Водночас землероби, що володіли землею, вперше отримали нероздільні громадянські права. Отже, розвиток полісів був пов’язаний із великомасштабним заселенням греками узбережжя Середземного та Чорного морів, а також із заснуванням колоній.

Поліси були численними і мали різні форми правління: тиранія, олігархія, аристократія та демократія. Уряд складався зазвичай з чиновників і ради, до складу якої входили громадяни. Згідно з Бертраном Расселлом, політична влада у Мілеті належала спершу аристократії, потім купцям, що передавали її законно обраному тиранові.

Слово «тиран» означало першопочатково правителя полісу (tyrannos). Тиран приходив до влади, обраний народом, і не обо­в’язково був для греків чимось негативним. Грецька тиранія з’явилася головно через громадське протистояння між аристократією та правителями. У подібних до Мілета полісах не схвалювали обґрунтований божественним правом або традицією перехід влади у спадок. У результаті повстань правителем зазвичай ставили тирана. І в Мілеті монархію було повалено на ранніх стадіях, хоча спершу при владі були царі. Приблизно в 630 р. до н. е. формою правління стала тиранія, коли до влади став тиран Фрасибул. За свідченням Аристотеля, тирана Мілета контролювала пританія — регулярна рада чиновників.

Фрасибул був тиран, але не деспот, не розбещений самодержець. Як зазначає Джирард Наддаф, дослідник першоджерел із філософії античної Греції, Фрасибул хотів, щоб усі громадяни Мілета були рівні перед законом. Такий порядок, ісономія, вже використовувався у мілетських колоніях, де влада належала купцям. Ісономія передбачала мирне співіснування різних суспільних верств населення. Мілетці різних картелів толерантно ставилися один до одного і давали можливість усім жити на власний розсуд.

У своїх роздумах про волю і революцію визначна західна дослідниця влади та тоталітаризму Ханна Арендт зазначає, що античні греки розуміли волю як таке становище, за якого громадяни жили разом, але при цьому ними ніхто особливо не керував. Саме це і передбачала ісономія. У світі нерівноправ’я людям потрібен був поліс, устрій, спеціально створений для підтримки рівноправних відносин. Ідеєю вільного полісу була радше ісономія, а не демократія, оскільки демократія була владою більшості, а не владою всіх. За Арендт, ідея рівноправ’я була ідентична з поняттям волі. Хоча Мілетом керував тиран, на практиці у місті була ісономія.

Отже, попри тиранію, у Мілеті можна було жити і мислити вільно. Так, перший відомий філософ Мілета Фалес писав, що найдивовижніша річ, яку можна побачити, — це «тиран, що дожив до старості». Тобто тиранів критикували, і вони не мали такої підтримки народу, щоб жити достатньо довго. Якщо Фрасибул був би зухвалим правителем, філософи, подібні до Фалеса, навряд чи змогли би жити в Мілеті за його часів.

На думку Джирарда Наддафа, Фрасибул був значно видатнішим правителем, ніж визнають історики, імовірно, обраним на виборах освіченим тираном, що правив за принципами абсолютизму, проте зосереджувався на зовнішній політиці та дипломатії і тому залишив жителів міста у спокої. Тож у Мілеті засобами дипломатії було створено надійне та безпечне середовище для іншої інтелектуальної та торгової діяльності, в яку на той час ніхто не втручався.

Народження природничих наук

На піку розквіту в Мілеті мешкало сто тисяч жителів. Ніде більше в грецькому світі не було такого ж духовного й економічного процвітання, як у Мілеті VII ст. до н. е. У місті заохочували до навчання та засновували численні школи. В результаті розвивалася культура, яка помітно вплинула на історію країн західного світу.

У Мілеті захоплювалися філософією, невід’ємною частиною якої була самокритика. За свідченням дослідника античної філософії і науки Дж. Е. Р. Ллойда, греки відверто виявляли своє ставлення до чужої точки зору. Порівнюючи китайські та грецькі писемні джерела, він підкреслює, що у греків було значно більше речень, що починалися з «Я», та змагань у вченості. Але в той же час настрій, на відміну від Китаю, благодушний, ба навіть грайливий. Мислителі були особистостями, інколи егоцентричними, однак часто також першими визнавали свої помилки. Мислителі визнавали межі своєї невпевненості й обізнаності та критикували також самих себе. Визнання власних меж і розповідь про них, що знаємо, а що не знаємо, є справжнім знанням, а не поверхневим професійним жаргоном. Якщо б у сучасному світі ми вміли розповісти не тільки про сильні сторони своєї обізнаності, а й про недоліки, багато проектів просувалося б ефективніше.

Також мислителі були об’єктом висміювання для драматургів. Так, наприклад, філософа Фалеса гумористично зображали як недолугого вченого, котрий ледве не впав у колодязь, досліджуючи зоряне небо. Історію переповідали у багатьох джерелах, наприклад, у діалозі Платона «Тєетет». «Фалес — мудрець, що рахує рух зірок, а власних ніг не бачить».

На думку математика та філософа Бертрана Расселла, філософія західного світу починається з Фалеса. Інакше кажучи, Фалес не посилався на міфи, пояснюючи явища природи. Натомість він досліджував світ раціонально. Він стверджував, що все живе походить від води, а не від примх богів. Нащадки пам’ятають його як одного з Семи Мудреців Греції і як «батька науки».

Захоплений геометрією та астрономією Фалес уважав, що Всесвіт є закономірним. Головною ідеєю Фалеса було уявлення про Всесвіт як упорядковану структуру, так званий космос, або порядок. Якщо до цього додати думку, згідно з якою кожна частка Всесвіту має своє завдання, початок і кінець, отримаємо уявлення про телеологію, доцільність, коли подію пояснюють, виходячи з її результату. На основі цих тверджень почала оформлюватися класична наука Греції. Словом Epistemé позначали знання, що на латину було перекладене як scientia.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Анаксимандр не пояснював світ як творіння богів. Він був першим, хто говорив про закони природи. Поняття про закони природи вплинуло також на думку про рівність, адже ніякий закон природи не обґрунтовує аристократичного походження. Картина П’єтро Беллотті

Фалес також вплинув на фундаментальні поняття природничих наук, говорячи про першоелементи всіх речовин. У Фалеса першоелементом була вода. Проте його думка спричинила критику, що стала одною з відправних точок науки. Учень Фалеса Анаксимандр не сприймав учення вчителя як таке, а, навпаки, заперечував.

І чи може хтось краще за учня знати недоліки міркувань учителя. На думку Анаксимандра, вода не могла бути першоелементом усього, адже вологість не має матеріальної протилежності. Оскільки сухість не є речовиною, вода не може мати протилежностей.

Свої роздуми Анаксимандр базував на законах природи, в яких не бачив божественного впливу. Він уважав, що наш світ є лише одним серед багатьох. Також він стверджував, що люди походять від мутації певної тварини. Дехто вважає думки Анаксимандра найдревнішою версією еволюційного вчення.

Згідно з відомою думкою Анаксимандра: «З чого відбувається народження всього сущого, туди ж все зникає за потреби. Всі отримують відплату один від одного за несправедливість згідно з порядком часу». Під цим трохи важким для розуміння висловом Анаксимандр має на увазі те, що існує необхідність, закон природи, що постійно підтримує рівновагу. Отже, неможливо переходити навічно встановлені межі.

Згідно з поглядами Анаксимена, учня Анаксимандра, Всесвіт складається з повітря. Припущення Анаксимена ґрунтувалося на такому явищі, як конденсація. Коли повітря стискається, з нього утворюється туман і дощ. Вода своєю чергою випаровується в повітря. Досліджуючи явища природи, Анаксимен розглядав також протилежні стани окремої речовини, такі як сухий і вологий, а також гарячий і холодний. Він зрозумів, що блискавки пов’язані з розривами хмар та їхнім роз’єднанням одна від одної і що веселка з’являється тоді, коли промені сонця проходять крізь ущільнене повітря. На думку історика науки Девіда Ліндберга, ці приклади показують, що Анаксимен розглядав природу під широким кутом зору, як і багато інших мілетських філософів. Останні намагалися знайти у подіях спільні чинники, замість того щоб розглядати кожне явище природи як окремий випадок або наслідок впливу богів чи надприродних сил.

Анаксимандр, можливо, навчав також Піфагора. Останній був упевнений, що Всесвіт складається з чисел. Подейкують, що він зрозумів це, коли помітив, що висота тону, яка формує цілий тон, прямо пропорційна довжині язичка музичного інструмента. Це була математична основа фізики.

На думку філософа Георга Хенрика фон Врігта, виникнення природничих наук і філософії Греції тісно пов’язане із зникненням культури аристократії та виникненням конституційного міста-держави. До наших часів дійшли згадки про закони та проекти конституції, задокументовані у 600-х рр. Авторами їх були судді — Лікург зі Спарти та Дракон і Солон з Афін.

Воля впливала всюди і на всіх. Мілетська натурфілософія також вплинула на формування нового уявлення про правосуддя у західному світі, яке повинно базуватися на неупередженому ставленні та не визначає гідність людини за її походженням.

Фон Врігт пише: «Вимога, що феміду, правосуддя, що базується на силі правління королів і аристократії, повинне заступити діке, правосуддя, що дотримується спільних для всіх указівок закону записаного, і вже містить у собі паростки нового уявлення про гідність людини. Найвищих і найнижчих слід міряти одною міркою. Моральну гідність людини визначає не її походження, а її здатність жити згідно з універсальними етичними та правовими нормами. Ці норми виражають істинну природу людини у той самий спосіб, як так звані закони природи пояснюють об’єктивну реальність».

Революційним уявленням Анаксимандра було те, що події у природі слідують законному порядкові, тобто існує закон природи. Фон Врігт уважає, що подібні думки не можна відкидати, називаючи їх поетичним виразом пустих спекуляцій іонійського ідеаліста. На думку фон Врігта, вже той факт, що ми постійно вживаємо одне й те саме слово «закон» для позначення двох настільки різних речей, як закони природи та норми суспільства, показує, наскільки глибоко вкоріненим є «юридичне» розуміння природи.

Природа може бути суворою, але ніякий природний закон не обґрунтовує права на кращі умови для «вищих» за походженням. Потреба рівноправності була природною для містян, зацікавлених у ринкових відносинах. У суспільствах, побудованих на торгівлі та майстерності, важко сприймають суспільний клас із привілеями. Можна сказати, що купці Мілета підтримували ідеологію, яку пізніше стали називати лібералізмом: підприємництво вільної ринкової економіки, свободу пересування та вільний обмін думками.

Картина світу змінюється завдяки торгівлі

Іонійські міста прагнули всіма способами сприяти розвиткові мирних відносин із сусідами. Іонія не входила до складу великих держав, що зазвичай ворогують між собою. Отже, ресурси не витрачалися на війни, а спрямовувалися на торгівлю, дипломатію та філософію. У сфері дипломатії Мілет був надзвичайно успішним. Тут заснували союз із іншими іонійськими містами. Обмін знаннями із сусідніми державами був фундаментом для розвитку торгівлі та культури.

Погляду тих, хто відпочиває на острові Самос, відкривається гора Мікале, що височіє на узбережжі Туреччини. Острів відділяє від гори лише пролив Мікале, менш ніж два кілометри завширшки. Біля підніжжя гори Мікале був Паніоніон, де після збору врожаю іонійці обговорювали важливі питання. Це було присвячене Посейдонові святилище, розташоване на відстані близько ста кілометрів од Смірни, на південь від сучасного міста Ізмір. Паніоніон був також першим у світі союзом між державами. Тут добре піклувалися про офіційних делегатів, яких називали глядачами, теорами. Це, власне, було раннє значення слова «теоретик». У слів теорія та театр спільне твірне слово theorein, що вказує на представлення та діяльність на показ. Теоретик (теор) дивився різні театральні вистави та брав участь у семінарах і звітував про побачене своєму правителеві.

Для презентації та продажу власної продукції до Паніоніону прибували також митці, лектори та землероби. Паніоніон був своєрідним поєднанням конференції, художньої та сільськогосподарської виставок. Можна припустити, що це був попередник Європейського союзу, але, на відміну від нього, не такий бюрократичний і помпезний. У Паніоніоні не тиражували беззмістовних заяв — він був місцем активної діяльності та взаємовпливу.

Відносини Мілета з іншими сусідніми державами також були відносно гарними. Коли інші іонійські міста потрапили під ярмо Лідії, тиран Мілета Фрасибул уклав союз із царем Лідії Аліаттом з метою завершення війни. За свідченням автора твору «Історія» Геродота, союз був надзвичайно вигідним для Мілета. Водночас Мілет зберіг свою незалежність, на відміну від більшості інших міст Іонії. Незалежне положення Мілета зберігалося також за часів сина та наступника Аліатта царя Креза (560—546 до н. е.). Коли цар Персії Кир завоював Лідію, Мілету знову пощастило зберегти гарні відносини з новими сусідами. Він був єдиним містом Іонії, з яким Кир був готовий укласти угоду.

Фрасибул налагодив також дружні відносини з Єгиптом. У 620 р. до н. е. мілетці заснували торгове місце у Навкратісі, розташованому в дельті Нілу. Найімовірніше, це відбулося завдяки домовленості між Фрасибулом і фараоном Нехо, що правив Єгиптом у 610—595 рр. до н. е. Мілетці заснували сорок колоній на узбережжі Чорного, Мармурового морів та в Єгипті. Товари з Африки й Аравії отримували з Навкратіса. У колоніях на Чорному морі ловили тунця, а в Борисфені (сучасна ріка Дніпро, що впадає в Чорне море) — осетрів. У гирлі ріки можна було легко добувати сіль, тому солена риба стала важливим товаром. Немає свідчень про те, що Мілет був центром работоргівлі, проте торгові кораблі, очевидно, привозили також рабів.

У колоніях видобували метали, зокрема, залізо, срібло та золото. Страбон, грецький географ початку нашої ери, зазначає, що золото намивали у річці Фасіс коритами та шкурами. Ріка Фасіс протікає у Грузії і зараз відома під назвою Ріоні. За легендою, Ясон та аргонавти також піднімалися по цій річці. Згідно з античною міфологією, перед початком Троянської війни Ясон разом зі своїм загоном подорожував на північ на кораблі Арго. Страбон припускає, що легенда про пошуки золотого руна Ясоном та аргонавтами могла походити від торгових подорожей мілетців до Чорного моря, де вони бачили місцевих видобувачів золота.

Мілет був відомий своїми товарами, наприклад, пурпуровою фарбою, меблями та виробами з шерсті, зокрема килимами. Торгували також збіжжям, інжиром і оливковою олією. Мілетці були майстерними купцями, у справах брали участь навіть філософи. Аристотель зазначає, що Фалес викупив усі преси для оливок у Мілеті та на Хіосі і гарно заробив на оливковій олії.



Коли економіка зростала, розширювалася також картина світу. Мілетський філософ Анаксимандр, що багато подорожував і цікавився географією, впорядкував одну з перших карт світу. Показово, що перші якісні карти світу та географічні дослідження були зроб­лені саме в Мілеті.

Геродот зазначає, що коли мілетці припливли до Спарти, у них була із собою вигравійована на мідній дошці точна карта світу. Вони надали спартанцям детальні відомості про всі відомі народи, ріки й «усе море».

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Анаксимандр першим із греків намалював карту світу, утім, про неї більше нічого не відомо. Карта Гекатея, що мешкав у VI ст. до н. е. в тому ж Мілеті, вигравійована на мідній пластині, була, певно, подіб­ною. Греки називали світ, заселений людьми, Ойкуменою. Відомий їм світ закінчувався на заході Геркулесовими стовпами (Гібралтар), а на сході рікою Інд 

Згадувана Геродотом карта, очевидно, була оновленою версією карти Анаксимандра. Пізніше її вдосконалив житель того ж міста, молодший сучасник Анаксимандра Гекатей.

Гекатей Мілетський створив одну з найточніших на той час карт світу. Він був першим, хто використав у своєму дослідженні слово «історія». Гекатей був також, очевидно, першим, хто намагався писати суто прозові історичні статті та використовувати критику для розмежування міфів та історичних фактів. Він змальовує народи та міста Греції і Середземного моря у творах Historiai та Periēgēsis («Навколо світу»), які вільно цитував письменник сусіднього міста Галікарнаса Геродот. Останнього романтично нарікають батьком історії.

Крезова монета

Колонії Мілета значно розширили міжнародну торгівлю. Ще більше пожвавили її карбовані гроші, винахід, запозичений із сусідньої країни Лідії у VII ст. до н. е. Лідійські майстерні почали використовувати електрум, металічний сплав, що містить шістдесят відсотків золота та сорок відсотків срібла. Цар Лідії Крез ввів до загального обігу перші справжні металеві гроші з офіційним співвідношенням металів і вагою. Карбовані гроші зробили багатими Лідію та її царя Креза. За часів його правління Лідійська держава охоплювала територію від Середземного до Чорного моря. Зрештою, Крез став символом фантастичного багатства. Саме його ім’я стало настільки унікальним, що мало хто після цього наважувався назвати свою дитину Крезом, через побоювання зурочити.

Очевидно, що Мілет став першим грецьким містом, де використовували карбовані гроші. Мілетські монети прикрашали голова лева та зірка, символи храму Аполлона у місті Дідімі. Припускають, що за автентичність грошей відповідали служителі дідімського храму. Карбовані гроші поширилися з Мілета на решту грецького світу приблизно у 550 р. до н. е. У Мілеті також винайшли загальний стандарт ваги для грошей, що зробило валюту легкою для обміну з сусідніми містами.

Утім, валютні стандарти ринку ще довго не були загальноприйнятими. Гірку розповідь про валютні спекуляції знаходимо у творі Polypragmon («Клопотун») іонійського поета Діфіла (Смірна, IV ст. до н. е.):

«Коли питаєш, скільки коштує морський окунь, він відповідає: десять оболів, але не каже, яких саме оболів. Коли потім платиш сріблом, він примушує тебе платити егейськими монетами. Але якщо йому доводиться давати тобі решту, він платить аттичною валютою і кожного разу вимагає плату за обмін валют».

Незважаючи на валютні спекуляції, економіка, заснована на грошах, підвищила рівень життя. Жорсткість і повільність бартеру були відсутні. Дрібні монети було легко носити з собою, проте так само легко і сховати. Завдячуючи сплаву металів було важко підробити зовнішній вигляд монет. Грошова економіка значно розширила роздрібну та гуртову торгівлю. Ремісники та фермери навчилися спеціалізуватися на певних товарах, і подібні до Мілета міста перетворилися на центри торгівлі. Спеціалізація підвищувала професійність, заможність і обізнаність.

Іонійське декоративно-прикладне мистецтво

Забагато держав марнували свої ресурси на потурання еґо свого правителя або на ідеологічні хрестові походи. На думку Бертрана Расселла, активна торгівля, що захопила міста Іонії, послабила стереотипи та забобонні вірування.

Коли в інших містах грецького світу вшановували Діоніса й Орфея, у Мілеті віра мала вкрай мале значення. На відміну від Вавилонії та Єгипту, в Іонії не було привілейованих каст священнослужителів, яких цікавило б лише збереження свого владного становища. Якщо кому й вклонялися, то це була Артеміда, богиня родючості в Іонії. Вона охороняла жінок і дівчат. Завдяки культові Артеміди положення та права жінок були вищі, ніж у решті грецького світу.

За відсутності культу особи вільно розвивалися багатогранні мистецтва. Міста Іонії виготовляли високоякісні товари, такі як кераміка, текстиль, і вироби з металу. Розташування Мілета, а також близькість Дідіми та Ефеса пожвавлювали розвиток декоративно-прикладного мистецтва та торгівлі.

Між Мілетом і Дідімою існував священний шлях, завершальний відрізок якого обрамляли численні скульптури. Вони приводили мандрівника до храму Аполлона у Дідімі. Дідіма (древня назва сучасного міста Дідім) грецькою означає «близнюки», що вказує на богів-близнят Аполлона та Артеміду. Вражаючий храм Аполлона був третім за величиною у всьому грецькому світі. Лише Герайон на острові Самос та Ефеський храм Артеміди були більшими. Останній уважався одним із Семи чудес стародавнього світу.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Іонійські міста на кшталт Мілета були відомі своєю високоякісною керамікою. Картина Лоуренса Альма-Тадеми, 1871 р. Джерело: Wikiart

Іонійські споруди з колонами і надалі залишаються дивовижними зразками античної архітектури. В Іонії народився також власний натуралістичний напрям мистецтва, що впливав на розвиток скульп­тури Афін у V ст. до н. е.

Толерантність збагачує

На думку Дж. Е. Р. Ллойда, успішності Мілета сприяли колонії та писемність, які уможливлювали поширення ідей і взаємодію між різними людьми. Тож толерантність зростала, а мислення стало відкритим.

Незважаючи на всі досягнення, Мілет залишився без заслуженої уваги. Автори шкільних підручників з історії античного грецького світу згадують головно Афіни. Дійсно, в Афінах народилася демократія. Але саме вона дозволяла афінянам засуджувати на вигнання інакодумців, ба навіть піднести їм келих з отрутою, як у випадку із Сократом.

Порівняно з Мілетом Афіни були нетолерантними. Вважається, що Анаксагор приніс філософію афінянам, переїхавши до міста в 480 р. до н. е. Міркуючи про походження та будову Всесвіту, він продовжив наукову традицію іонійців. Його сучасником був Левкіпп, родом із Мілета чи Абдери. На його думку, все у Всесвіті складається з вічних неподільних елементів. Ці елементи назвали атомами. Учень Левкіппа Демокріт також був прибічником атомістичної теорії. Хоч Анаксагор дотримувався таких самих поглядів, як Левкіпп і Демокріт, на відміну від них йому довелося страждати за свої погляди, тому що він жив у Афінах.

Тоді як інші греки бачили на небі Геліоса та Селену, Анаксагор помітив розпечений до червоного камінь, світло якого вночі відбиває менше небесне тіло. Він не вірив у божественність Сонця та Місяця, що не влаштовувало афінян. Останні ухвалили закон, що дозволяв звинувачувати тих, хто не дотримувався релігійних церемоній і проголошував теорії щодо «справ вищих». Анаксагора вважали винним у протидії загальноприйнятому релігійному вченню. Правителю Афін Периклу довелося задіяти всю свою ораторську майстерність для визволення свого друга. Анаксагора звільнили, проте вигнали з Афін.

На противагу Афінам ліберальний Мілет створив основу для наукового мислення і дав нам можливість користуватися винайденими в ньому літерами та математичними символами. У Мілеті вміли сприймати інші традиції, безперервно вдосконалюючи чужі ідеї та не забуваючи про самокритику.

Завдяки своїй толерантності Мілет став одним із найбільших і найбагатших міст свого часу. Проте згодом золота доба міста добігла кінця.

Влада б’є в голову

У VI ст. до н. е. міста Іонії одне за одним потрапили під владу персів. Іонійці ненавиділи перську обов’язкову воєнну службу та примусове вербування. Оскільки в Іонії не було еліти, руками якої можна було б керувати державою, надавши привілеї обраним, перси призначали тиранів у кожному полісі. Тиранові дозволялося використовувати свою владу як йому заманеться, допоки це відбувалось у межах взаємопорозуміння з персами.

Проте влада легко б’є в голову тирана. Так сталось і з мілетським тираном Аристагором. Разом із біженцями острова Наксос Аристагор розпочав планувати його захоплення. У 499 р. до н. е. загони Аристагора за підтримки сатрапа Лідії Артаферна вторглися на острів. Після чотирьох місяців безрезультатної облоги гроші закінчилися і Аристагор опинився у скрутному становищі. Оскільки він боявся, що після невдалого військового походу Артаферн позбавить його влади, то вирішив діяти ще більш агресивно. Разом з іншими іонійцями він розгорнув повстання проти персів. Долю Іонії та Мілета було визначено у морській битві біля Ладе. Іонійців було розгромлено, а більшість чоловічого населення Мілета вбито. Дідімський храм було розграбовано і спалено. Мілет був знищений у 499 р. до н. е., після чого так і не повернувся до свого минулого розквіту.

Після цього перси звернули свою увагу на афінян, що підтримували іонійців. Перський цар Дарій жадав помсти. Він вирішив покінчити з афінянами у Марафонській битві. Хоча цього разу афіняни і перемогли, розпочалася доба безкінечних перських війн.

Мілет був інкубатором думок свого часу, омріяним місцем роботи для людей різних галузей. Майстерна дипломатія забезпечила довгі періоди миру в Мілеті. Це був час розквіту торгівлі, зародження творчої діяльності, що збагатили усіх. Можливість взаємного впливу та сприйнятливість до іноземних звичаїв утворили дещо унікальне. Для цього не потрібні були системи показників, пошук шляхів розвитку чи семінари з інновацій. Вистачило лише того, що правителі надали мешканцям безпечне середовище для роздумів і діяльності. Однак усе добре зруйнували деспотія, надмірні амбіції і жага влади. Аристагор не був ані першим, ані останнім правителем, що піддався цьому.

Мілет залишив по собі вражаючий слід у грецькому світі. Духовна традиція міста продовжилася на мить в Афінах, а розквіту досягла в Єгипті, у місці, поблизу якого мілетці заснували колонію Навкратіс. Цим місцем була Александрія.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Александрія. Місто книг

Коли у тебе все добре, справжні друзі прийдуть лише на запрошення, у важкі часи вони прийдуть самі.

Деметрій Фалерський
Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Правителі Александрії знали, що знання — це сила. У місті збирали всі тогочасні знання, зберігаючи їх у вигляді сувоїв на полицях. Місце зберігання назвали бібліотекою.

Якщо дивитися на карту сучасної Александрії, її можна уявити собі мальовничим містом на узбережжі Середземного моря, де так приємно вийти на пробіжку у променях надвечірнього сонця, уздовж берегових вуличок, обрамлених пальмами. Реальність зовсім інша. Рух транспорту хаотичний, а саме місто величезне. Про місце для пробіжки не йдеться: весь простір узбережжя Середземного моря заполонило громаддя багатоповерхівок. Про античну велич нагадує лише назва міста, наново побудована бібліотека та прямокутно-сітчаста система кварталів.

Вулиці сучасної Александрії, торгова Ель-Хорея та Небі Даніель, що її перетинає, були відомі 2300 років тому як Канопський шлях і вулиця Сома. Цими вулицями ходив Архімед, а також Цезар і Клео­патра, останні, мабуть, рука об руку. На тому кінці вулиці Сома, що виходить до моря, римляни встановили три обеліски, які називають Голками Клеопатри. Вони й досі існують, проте перебувають в інших місцях. Один з них височіє на березі Темзи у Лондоні, другий — на площі Згоди у Парижі, а третій — в Центральному парку Нью-Йорка.

Александрія була свого часу унікальним центром торгівлі, знань та ідей. Це було космополітичне місто, куди з’їжджалися на навчання найкращі учні Середземномор’я.

III ст. до н. е., іноземний купець прибуває до головного порту Александрії, знаючи, що приїхав до одного з найбільш величних і вишуканих міст світу. Першим орієнтиром, який він бачить, став маяк на острові Фарос заввишки сто десять метрів. Над маяком іще здіймається дим, тому що минулої ночі там палили величезне багаття. Так робили щоночі після встановлення маяка. Коли купець оминає Фарос, перед ним відкриваються силуети храмів і палаців правителів. У грецькій частині міста розташовується обсерваторія, ботанічний сад і найславетніша бібліотека світу.

Розташування порту робить його надзвичайно захищеним. Від острова Фарос до міста веде побудована тут кілометрова дамба — Гептастадіон. Її спорудження, розпочате Александром Великим, забезпечило захист порту від штормів. Ступивши зі своєї галери на берег, купець іде вулицею Сома до міста, споглядаючи будинки. Серед них зустрічаються навіть п’ятиповерхові, що здавалися на той час хмарочосами. Зліва починається Канопський шлях, торгова вулиця, тридцять метрів завширшки та вісім кілометрів завдовжки. На її східному кінці є іудейський квартал. На західному кінці — Ракотіс, єгипетський квартал, де у повітрі навколо будинків бальзамування розносяться аромати пахощів. Тут спостерігається досить велика тиснява, це одягнені в елегантні шати єгиптяни, греки, палестинці, римляни та нубійці прямують на закупи. Тут люди майже всіх віросповідань. На Канопському шляху влаштувалися також вуличні філософи, підприємці та крамарі. Тут продається велика кількість сувоїв папірусу. В одному сувої — пригоди Одіссея, в іншому — Ясона та аргонавтів.

На бічних вулицях розташовані театр і стадіон, доріжка для верхової їзди, гімнастична зала й численні храми та святилища. Обрамлена мармуровими колонадами гранітна вулиця веде до південної частини міста і закінчується третім портом Александрії. Сюди, на берег озера Мареотіс (теперішня назва Мар’ют), свій вантаж привозять торгові судна з Нілу та інших місць Африки.

Місто Александра Великого та точка перетину культур

Александрію було закладено у 331 р. до н. е. за наказом Александра Великого. Він хотів бачити місто, незалежне від розливів Нілу. Також йому потрібно було торгове місто, яке б наблизило Єгипет до грецького світу. Александр передав справу спорудження Александрії своєму полководцеві Клеомену. Разом з архітектором Дінократом Клеомен спроектував місто таким чином, що його форма та прямокутно-сітчаста система кварталів вирізнялися поміж усіх інших античних міст. Вулиці, наприклад, мали бути найширшими з усіх, які коли-небудь тут бачили.

Коли Александр Великий помер через вісім років після заснування міста, влада у державі була розподілена між його полководцями. Птолемей, друг дитинства Александра, був єдиним із них, хто не жадав прибрати до рук всю імперію. Йому був потрібен лише Єгипет. Птолемей перевіз тіло Александра Великого до Александрії і поховав у збудованому ним Мавзолеї. Так він намагався нагадати жителям про еллінське походження міста.

Коли влада змінюється, новий керманич зазвичай знищує старі структури та звичаї, демонструючи тим самим свою могутність. Часто він влаштовує кардинальну трансформацію, називаючи це реформуванням. Усі незгодні з цим дістають тавро консерваторів або ворогів змін. Часто в урядових палацах прагнуть позбутися старих працівників, живими або мертвими. Птолемей так не чинив. Можливо, він за своє життя побачив настільки багато безглуздих битв і засліплених владою правителів, що вирішив випробувати інший спосіб правління. Він намагався схилити єгиптян на свій бік власною доброчесністю.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

3D-модель Александрійського маяка. Стодесятиметровий маяк на острові Фарос був одним із Семи чудес античного світу. Мідне дзеркало, встановлене на маяку, відбивало вночі світло багаття, а вдень — світло сонця. Він справляв настільки сильне враження, що мореплавці почали називати Фаросом радше маяк, ніж сам острів, де його було збудовано. І дотепер у багатьох мовах Середземномор’я словом «фарос» (гр. pharos, іт. faro, фр. phare) позначають маяк або лампу. Модель Емада Віктора Шенуди базується на проведених у 2006 р. нових обчисленнях розмірів маяка. Човен на передньому плані слугує за основу для порівняння величини. Ілюстрація: Емад Віктор Шенуда

Птолемей поважав єгиптян, хоча ніколи не хотів опанувати місцеву мову. Він публічно віддавав шану як єгипетським, так і грецьким богам. Так, він започаткував культ Серапіса, в якому були присутні елементи обох культур. Спершу Серапіс був божеством на території сучасної Туреччини, в якого просили родючості та здоров’я. Єгиптяни асоціювали його з богом родючості Озірісом і бикоподібним богом Апісом, що був захисником росту злаків і худоби. Будучи мудрим дипломатом, Птолемей не оголосив себе ані царем, ані фараоном. Щодо себе він вирішив користуватися старим перським словом «сатрап», що означало губернатор.

Єгипет був традиційно закритим і недовірливо ставився до іноземців. Птолемей намагався змінити це ставлення. Він вирішив побудувати дружні стосунки з сусідами. Із завойованими містами Птолемей обходився надзвичайно добре. Кирена, місто між Лівією та Тунісом, отримало завдяки його ініціативі нову ліберальну конституцію. Формою правління міста була визначена не тиранія, а дві ради, обрані містянами. За допомогою Кирени Птолемей отримав контроль над торговими шляхами Сахари, якими до Александрії привозили золото та слонову кістку з Африки. На Сході Птолемей підкорив Палестину та Сирію, тим самим здобувши владу над західною частиною Шовкового шляху.

Птолемей зрозумів, що ринок треба підтримувати найкращим чином. Природні ресурси використовувалися настільки ефективно, що Єгипет став найзаможнішим царством еллінського світу. Рільництво швидко розвивалося, почали висаджувати нові злакові культури, традиційну пшеницю-двозернянку замінили на більш врожайну тверду пшеницю.

Оскільки дешевою робочою силою в долині Нілу були селяни, в Єгипті Птолемея та його наступників работоргівля ніколи не була економічно обґрунтованою. До Птолемея в Єгипті не було справжньої валюти, її введення — одне з далекоглядних передбачень правителя. Відтоді царська валюта разом із карбованими монетами стала єдиним чинним засобом обміну грошей. Одночасно з цим створювалася банківська система з відділеннями та центральним банком в Александрії. Почали використовуватися офіційні векселі, які можна було обміняти на гроші. Рільники від цього виграли, оскільки дістали змогу купувати в борг насіння та інструменти. І оскільки єгипетське збіжжя було відмінної якості, торгівля з іншими країнами та податкові надходження до бюджету значно зросли.

Розвиткові торгівлі сприяв маяк на острові Фарос, одне з Семи чудес світу. Під час спорудження у 280 р. до н. е. він був одною з найвищих світових споруд. Лише піраміди Гізи могли зрівнятися з ним. Появі маяка ми завдячуємо Птоломеєві ІІ, сину та наступникові Птолемея І, що завершив будівництво через п’ятдесят років од заснування Александрії. Цей шедевр цивільного будівництва спостерігач міг бачити на відстані п’ятдесяти кілометрів. Його мідне дзеркало відбивало вночі світло багаття, а вдень — світло сонця. Він справляв настільки сильне враження, що мореплавці почали називати Фаросом радше маяк, ніж сам острів, де його було збудовано. І дотепер у багатьох мовах Середземномор’я словом «Фарос» (гр. pharos, іт. faro, фр. phare) позначають маяк або лампу. Завдяки маяку Александрія перетворилася на найжвавіший порт світу. Фарос був також першою візитівкою Середземного моря, що спрямовувала торговий люд до Александрії.

Александрія розташована в чудовому місці, на перехресті трьох континентів. Грецькі купці привозили родоське вино, афінський мед, чорноморські горіхи, візантійські сухофрукти та сири. Торгові судна, що приходили з Червоного моря, були переповнені прянощами з Азії і парфумами та пахощами з Аравії. Нілом прибували леопардові шкури з Африки. З Малі каравани привозили її славнозвісну сіль. Склади міста були набиті вщент ліванським кедром. Витончені вироби мистецтва грецьких полісів обмінювали на збіжжя долини Нілу.

Птолемей ІІ, що ввів у дію маяк, заснував численні міста на узбережжі Червоного моря та побудував зрошувальні канали. Нові міста розвинули торгові зв’язки та ще більше пожвавили економіку. Птолемей ІІ вів торгівлю навіть з індійським царем Ашокою.

Також Александрія стала центром мистецтв. У світі високо цінувалися тамтешні вироби зі скла, ювелірні прикраси, скульптури та мозаїки. Завдяки атмосфері невимушеності та підприємництва Александрія почала зростати і манила до себе мешканців з міст Анатолії, островів Греції, і особливо з Палестини.

За письмовими джерелами, влада Александрії не підтримувала дискримінації за етнічною ознакою. Від заснування тут поважали різні віросповідання. Були поширені шлюби між представниками різних етнічних груп. Єгиптяни, зацікавлені в успішній кар’єрі, вільно володіли грецькою.

Александрія була не лише одним із найвеличніших міст еллінського світу, а й домівкою найбільшої єврейської громади того часу. Завоювавши Палестину, Птолемей захопив у полон і перевіз до Єгипту сто двадцять тисяч євреїв, яких пізніше було звільнено. За свідченням історика Йосипа Флавія, багато євреїв добровільно переселилися до Александрії, приваблені ліберальністю Птолемея. Вони були ремісниками, банкірами та купцями, деякі — дуже заможними. Багато хто отримав також александрійське громадянство.

Євреї в Александрії насолоджувалися політичною свободою, більшою, ніж деінде у світі. За часів династії Птолемеїв стосунки між євреями та правителями були здебільшого добрі. Лише двічі — у 145-му та 88 роках до н. е. — спалахували сутички, проте їхні причини були радше політичними, ніж расовими.

Населення Єгипту збільшилося вдвічі, до майже восьми мільйонів жителів, за часів приходу до влади Клеопатри. Такого самого рівня ця кількість не сягала аж до початку XIX ст.

Нетолерантність Афін

Честолюбною метою Птолемея було зробити з Александрії найдивовижніше місто в світі. Місто-конкурент Афіни стало ще більш нетолерантним, і Птолемей відчув, що час настав. Він почав переманювати до себе вчених і філософів, яких зневажали в Афінах.

Після смерті Александра Великого в Афінах відверто вороже ставилися до іноземців, особливо до македонян. Іноземець (metoikos) завжди мав повідомляти владі Афін, хто з афінян є його юридичним покровителем (prostates). Іноземці не мали права ні укладати шлюб з афінянами, ні купувати землю. Також їм доводилося платити податок за перебування у місті, у разі несплати якого вони ризикували бути проданими работорговцям.

Чимало визначних філософів у Афінах були іноземцями. Крім Аристотеля, метойками (неповноправними мешканцями Аттики) були Теофраст, Ксенократ і Феодор. Вони не брали участі в афінських релігійних культах, оскільки підтримували абстрактне уявлення Платона щодо релігії. Їх звинувачували у симпатіях до македонян, а надто у недотриманні афінських релігійних звичаїв. Особливо підозр зазнавав Аристотель, як колишній учитель Александра Великого.

Аристотель заснував у Афінах власну філософську школу, що була присвячена Аполлону Лікейському і розташовувалася поблизу його храму. Звідси школа дістала назву Лікей, яка у подальшому залишилась у мові як слово «ліцей». Хоча досягнення Аристотеля були незаперечними, йому також не вдалося уникнути нападок.

За рішенням первосвященика Еврімедонта, Аристотеля звинуватили у написанні хвалебного гімну на честь свого свекра Гермія, оскільки такі гімни могли присвячуватися лише Аполлонові. Аристотель вирушив у добровільне вигнання, адже не хотів «давати афінянам можливість утретє вчинити злочин проти філософії». Цим він нагадував про вирок проти Анаксагора та Сократа. Аристотель залишив свою школу Теофрастові, якого спіткала така ж сама доля.

Третій філософ Лікею Феодор був відвертим атеїстом, заперечував усі вірування, пов’язані з богами, і написав на цю тему твір «Про богів». Думки Феодора викликали свого часу скандал. Його також вигнали з Афін.

Послідовник Платона Ксенократ не хотів собі афінського громадянства, але не зміг заплатити податок для іноземців, і тому його продали работорговцям. Його викупив і звільнив Деметрій Фалерський. Цей учень Теофраста і наступний керівник Лікею був також політиком — керманичем Афін. Його десятирічне правління принесло місту мир і заможність, проте напруга ширяла у повітрі. Коли до влади прийшов Деметрій Поліоркет, син Антигона, полководця Александра Великого, він змусив Деметрія Фалерського зректися влади і залишити місто. Пізніше останнього також було заочно засуджено до смерті.

І тут на сцені з’явився Птолемей, готовий запросити до Александрії мислителів, що потрапили у скрутне становище і потерпали від переслідувань. Він запропонував притулок Теофрастові і Деметрію Фалерському. Перший увічливо відмовився. Натомість він відрядив до Александрії свого обдарованого учня Стратона, що став учителем сина Птолемея.

А ось Деметрій Фалерський ухопився за цю пропозицію. Завдяки його дружбі з Птолемеєм утворився найпотужніший культурний інститут серед усіх, що будь-коли існували. Ідеї Сократа, Платона та Аристотеля знайшли середовище для випробування на практиці саме тут, в Александрії.

Книжкова полиця Деметрія

Деметрій здобув у Афінах неабиякої слави мислителя та політика, захисника свободи і демократичного законодавства, що критикував зарозумілість влади. За його словами, молоді люди повинні поважати вдома своїх батьків, за межами будинку — перехожих, наодинці — самих себе. Цей «славетний муж», за визначенням історика Діогена Лаертського, всіляко інтелектуально та морально підтримував Птолемея у досягненні його мети зробити Александрію центром античного світу.

Те, що Птолемей захоплювався науками, пояснюється його походженням. Батьком Птолемея був македонський аристократ Лагус. Аристократичне походження дало хлопчикові змогу здобути освіту при дворі македонського царя Філіпа II. Птолемей став другом сина Філіпа II Александра Македонського і вірогідно відвідував разом із ним уроки вчителя на ім’я Аристотель.

Птолемей хотів побудувати велич Александрії на вченості, і Аристотель, звичайно ж, став його наставником у цій справі. Джастін Поллард і Говард Рейд у своїй книжці наголошують, що в Александрії було створено основи новітнього погляду на світ, де реальність не намагаються уявити лише під одним кутом зору: у місті стрімко розвивалися математика та природничі науки, філософія та література.

Платон стверджував, що існує три види знань: практичне, творче та теоретичне. Практичним знанням є, наприклад, будівництво корабля, творчим — виконання музики, а теоретичним — геометрія та астрономія. Платон уважав, що всі вони однаково необхідні, і саме цей погляд, на думку Полларда та Рейда, захопив Птолемея та надихнув його побудувати місто, де цінувалися всі види знань.

Аристотель шанував свого вчителя Платона, проте побудував власне вчення більшою мірою на досвіді, ніж на розмірковуванні. Він був надзвичайно допитливим і набув слави філософа, що прагнув досконально вивчати все, варте пізнання. Аристотель першим класифікував різні галузі знань, а саме математику та біологію як окремі дисципліни. Лікей Аристотеля був першим дослідним інститутом, де дослідники співпрацювали та записували власні досягнення. Аристотель першим у світі заснував дослідну бібліотеку та створив систематизовану колекцію, якою могли користуватися всі його колеги.

Деметрій вирішив іще більше розвинути ідею Аристотеля, оскільки бачив, як багато втілюється в Лікеї. Він запропонував Птолемеєві зібрати всю літературу світу в одному місці, де зберігалися б копії всіх творів, наявних на той час. Ні більше, ні менше. Так можна було б здобути відомості про різні народи, їхню історію, звичаї та географію. І, можливо, світове панування. Птолемей надихнувся цією ідеєю, розуміючи, що знання — це сила.

Дуже швидко полиці палацу почали заповнюватися сувоями папірусу, так народжувалося нове явище: книжкові полиці почали називати словом bibliothēkē. Настав час шукати краще за палац місце для зберігання книг. Деметрій запропонував побудувати в центрі міста присвячений музам Мусейон — храм богинь поезії, музики, танцю та науки. Інакше кажучи, музей. У музеї, крім зібрання книжок, надавалася можливість учитися та здійснювати наукові дослідження. Тут практикуючий мислитель міг би вільно подавати свої думки та випробовувати їх на практиці. Мусейон мав стати інститутом, що кине виклик панівному положенню Афін.

Звичайно, не можна з впевненістю сказати, наскільки сильно філософія Аристотеля впливала на Птолемея. Утім, він фінансував найбільшу в світі бібліотеку та музей, пестив таланти й утілював те, що Аристотель назвав би доброчесним життям. На думку Аристотеля, дія (praxis) сама по собі повинна приносити задоволеність. Практикувати слід із розумом і з допомогою чеснот. Серед моральних чеснот — хоробрість, стриманість і великодушність, серед інтелектуальних — мудрість, що спрямовує етичну поведінку, і кмітливість, що виявляється у наукових дослідженнях і пошуках.

Птолемей доручив Деметрію започаткувати бібліотеку, і той присвятив всі свої сили цій справі як справжній шанувальник книжок. У стінах бібліотеки було влаштовано ніші для папірусних згортків. Там було принаймні десять великих кімнат, кожна з яких була присвячена певній галузі знань. Окремі кімнати були відведені під риторику, театр, поезію, астрономію та математику. Як бібліотека, так і музей були розділені на відділення. У менших кімнатах бібліотеки дослідники могли спокійно працювати або брати участь в обговореннях.

Географ та історик Страбон розповідає, що Мусейон в Александрії мав склепінчасті коридори з нішами та сидіннями. Там була велика їдальня для членів музею, що також мешкали неподалік. Там було багато різноманітних будівель, обсерваторія, зоопарк і ботанічний сад, лекційні зали, сполучені між собою склепінчастими переходами.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Бібліотека храму Мусейону в Александрії. Словом bibliothēkē першопочатково позначали вирізьблені у стінах заглиблення, в які вкладали папірусні сувої. Гравюра О. фон Корвіна

Птолемей помер у 283 р. до н. е., лише за два роки до того, як музей і бібліотека були завершені. Деметрій помер трьома роками пізніше в результаті нещасного випадку, від укусу ядовитої змії. Він перебував тоді під домашнім арештом, оскільки розсердив сина та наступника Птолемея, Птолемея II. Деметрій зробив класичну помилку радника, порадив поставити не на того коня. Він рекомендував Птолемеєві обрати спадкоємцем іншого сина, і Птолемей ІІ не міг цього пробачити. За іронією долі найвизначніший стратег елліністичної епохи помер як відлюдник, виснажений і залишений напризволяще друзями. Відомий його вислів: «Коли у тебе все добре, справжні друзі прийдуть до тебе лише на запрошення, у важкі часи вони прийдуть самі».

Утім, Птолемей ІІ був заступником культури. Він відвідував лекції у Мусейоні, був щедрим захисником учених, розширив біб­ліотеку та власне Мусейон.

Навряд чи у будь-якому іншому місті поважали бібліотекарів так, як в Александрії. Доглядач бібліотеки Мусейону був одночасно радником царя.

Після смерті Деметрія колекцію бібліотеки доручили талановитому організаторові Каллімаху з Кирени. Сувої папірусу були розподілені за різними категоріями. Їх розділяли на «книги» (якими ми їх знаємо сьогодні), згідно зі стандартними розмірами сувою. Каллімах здійснив колосальну роботу, створивши перший бібліотечний каталог (Pinakes). У ста двадцяти свитках було впорядковано критичний і біографічний реєстр авторів, чиї праці були зібрані в Александрійській бібліотеці. Хоча каталог було пізніше втрачено, він залишався довідником з грецької літератури аж до часів Візантійської імперії.

Поступово було створено граматику з розділовими знаками та знаками наголосу. Систему наголосу винайшов дослідник бібліотеки Аристофан Візантійський. Він належав до групи лінгвістів і поетів, завданням яких було копіювати та записувати всі створені до того часу твори грецької літератури та реконструювати написання оригіналів текстів.

У бібліотеці працювало багато перекладачів. Грецькою було перекладено п’ять перших книг Тори, іудейського Старого Заповіту, а зрештою і весь Старий Заповіт, Септуагінту.

Каллімах наголошував, що слід уникати наслідування майстрів минулого, адже новий час потребує нової літератури. Третій завіду­вач бібліотеки, Аполлоній Родоський, був одним з таких нових літературних талантів. Він написав твір «Ясон та Аргонавти» — можливо, найвідоміший роман еллінської епохи.

Птолемеї колекціонували тексти як одержимі. Було зібрано багато ієрогліфічних творів часів жерців Стародавнього Єгипту. Вдалося придбати також бібліотеку Аристотеля в повному обсязі. Крім Греції, книжки закуповували у Вавилонії та Індії. Птолемей ІІІ Евергет особливо захоплювався «позичанням» праць для копіювання та перекладу. Часто назад повертали копію, а оригінал залишався в Александрії, як це сталося з творами Еврипіда, Есхіла, Софокла. У деяких джерелах зазначається, що під час своєї зупинки в місті всі судна були зобов’язані пред’явити колекцію текстів для копію­вання.

За часів розквіту в бібліотеці налічувалося, напевно, більше півмільйона папірусних сувоїв. Більшість із них містила понад один твір. За ініціативи Птолемея ІІІ у 235 р. до н. е. у храмі Серапіса було засновано дочірню бібліотеку, де зберігалися сорок тисяч нових згортків. Дві Александрійські бібліотеки разом становили собою найбільше сховище знань, створене людством до того часу.

Завдяки бібліотеці, поетам і лінгвістам, Александрія перетворилася на центр транспортування та продажу книжок. Копіювання творів класиків полегшувало те, що Єгипет був монополістом у виробництві папірусу. Александрія видавала книжки на експорт і конкурувала з іншим містом бібліотек Пергамом.

Мусейон: будинок муз

Птолемей ІІ не був прибічником миру, проте не був і царем-воїном. Як і його батько, він вирізнявся дипломатичною майстерністю та допитливим характером. За часів його правління дослід­ження у Мусейоні поширилися з філософії та літератури на математику та природничі науки. Було сформовано synodos, групу з 30—50 високоерудованих чоловіків, які мали доступ до бібліотеки. Члени синодоса мали особливий статус: вони не платили податки і могли жити у царському кварталі безкоштовно. Заробітну плату їм виплачував цар. Така практика зберігалася аж до часів Римської імперії.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Історію про пригоди Ясона та аргонавтів написав третій завідувач Александрійської бібліотеки Аполлоній Родоський. Картина Константіноса Воланакіса

Евклід написав свій класичний твір Stoikhea («Початки») за часів правління Птолемея І. Це був один із найвизначніших підручників з математики. «Початки» складалися з тринадцяти книжних сувоїв. В одному з них розглядалися ірраціональні числа, тобто числа, які не можна подати у вигляді дробів або співвідношень. Евклід вводить таке поняття, як аксіома: істина, що вірна сама по собі і на основі якої можна робити логічні висновки. Аксіоми сформували принципи геометрії. Евклід представив засновані на аксіомах доведення. Базуючись на них, Архімед довів, що площа круга дорівнює числу «пі», помноженому на радіус у квадраті. Йому також вдалося обчислити число «пі» з вражаючою точністю.

Евклід був безкомпромісним поборником науки. Подейкують, що одного разу, коли Птолемей запитав, чи є коротший шлях до опанування основ геометрії, Евклід без вагань відповів, що до геометрії немає царських шляхів.

Аристарх Самоський (310—230 до н. е.) був постійним відвіду­вачем обсерваторії Мусейону і провів багато ночей, милуючись тут ясним зоряним небом. Він вірив, що Земля та інші планети обертаються навколо Сонця. Аристарх намагався оцінити відстані до Сонця та Місяця. За допомогою тріангуляції він визначив, що Сонце знаходиться на більшій відстані від Землі, ніж Місяць. Також він дійшов висновку, що Сонце значно більше за Землю. Аристарх стверджував, що зміна дня і ночі відбувається через обертання Землі навколо своєї осі. Александрія була гарним прикладом того, як атмосфера відкритості та допитливості надихає на дослідження світу під новим кутом зору. У Аристарха та Птолемея ІІ був спільний учитель Стратон, який проголосив, що Всесвіт не потребує божественного пояснення. Є лише природа, яку можна пояснити за допомогою спостережень, вимірювань і дослідів.

Найвідоміший учений доби Античності із Сіракуз Архімед листувався з Ератосфеном і, ймовірно, зустрічався з ним в Александрії, де навчався деякий час. Архімед прибув до Александрії і досліджував тут розливи Нілу.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Теорема Піфагора, доведення Евкліда на основі конгруентності.

Евклід здобув відомість завдяки своїм аксіомам, тобто твердженням, на основі яких будується доведення результатів:

1. Будь-які дві точки можна з’єднати одною, і лише одною, прямою лінією.

2. Будь-який відрізок можна безперервно продовжувати до прямої.

3. Навколо будь-якої точки і відрізку, що виходить з неї, можна описати коло, центром якого буде ця точка, а відрізок — радіусом.

4. Усі прямі кути рівні між собою.

5. Якщо є пряма і точка, що не знаходиться на ній, через цю точку можна провести лише одну пряму, що не перетинає першу пряму.

Він винайшов так званий Архімедів гвинт, геніальний водозбірний механізм, що й дотепер використовується в Єгипті. Це був розміщений у жолобі під нахилом гвинт, який зачерпував ковшами воду знизу і, обертаючись, подавав її нагору. Архімед першим математично пояснив дію важелів. Він відомий також завдяки законові, що й до сьогодні носить його ім’я — закон Архімеда: на тіло, занурене у воду, діє виштовхувальна сила, що дорівнює вазі води, яку витісняє це тіло. Архімед створив основи обчислення площі й об’єму.

Аристарх, можливо, також вплинув на Ератосфена, що був учнем Каллімаха і другом Архімеда. Птолемей ІІІ запросив Ератосфена до Александрії для навчання свого сина. На відміну від інших представників своєї династії, Птолемей ІV виявляв украй слабкий інтерес до наук. На щастя, в Ератосфена була більш важлива місія, аніж навчання розпещеного підлітка: його призначили доглядачем бібліотеки після Аполлонія Родоського. Ератосфену тоді виповнилося сорок років.

Членство в Мусейоні було значним привілеєм. У синоді не гаяли час на розподіл обов’язків — натомість мислили глобально, без упереджень. Свобода думок була безмежною, а про засоби до існування турбуватися потреби не було. Ератосфен писав комедії та вірші, але, крім цього, захоплювався також математикою та географією. Він дослідив багато негрецької літератури і першим піддав сумніву грецьке уявлення про варварів. Він заявив, що винятковість народжується не національністю, а коли ти здатний на щось виняткове.

Ератосфен уважав, що океани світу поєднані між собою, що довкола Африки можна пройти на кораблі, а до Індії — потрапити, якщо плисти з Іспанії на захід. Ератосфен обрахував відстань від Землі до Сонця та точно виміряв тривалість року. Також він вірив, що Земля кругла. Ба більше, у 240 р. до н. е. Ератосфен геніальним чином порахував окружність Землі за допомогою вимірювальних палиць. Одна з них знаходилася в Александрії, інша — на півдні, у місті Сієні (зараз Асуан). У день літнього сонцестояння він виміряв кут падіння тіні, яку відкидала палиця в Александрії. Після цього він виміряв відстань між Александрією та розташованою приблизно у зоні тропіків Сієною, де Сонце не давало тіні від палиці. У такий спосіб Ератосфен визначив, що окружність Землі дорівнює 39 690 км, тобто помилився лишень на кілька сотень кілометрів, оскільки правильна величина — 40 075 км. Він помилився через те, що Сієна розташовувалася не точно у зоні тропіків.

Ератосфен свого часу помітно вплинув на розвиток географії. Власне, він першим ужив слово «географія» (geo graphein). Він склав першу карту, побудовану на основі системи координат із меридіанів і паралелей. Триста років по тому інший александрієць, Клавдій Птолемей, склав іншу революційну карту з такою ж геніальною системою координат. Від уявного центрального меридіана на захід і схід перспектива змінюється, а меридіани набувають форми еліпса. Оскільки еліптичні лінії описували всю Земну кулю, карта Птолемея давала змогу просторово уявити світ, що лежить за горизонтом. На карті Птолемея досліджена частина світу включала на заході Канарські острови, а на сході — узбережжя Китаю. Спостереження Птолемея, що від Канарських островів на захід до Китаю відстань є такою самою, як і на схід, пізніше зацікавило Колумба, який через помилки перекладу вважав відстані, зазначені Птолемеєм, меншими.

Птолемеєві були відомі обчислення Ератосфена, проте вважається, що його карта подає Землю в чотири рази меншою, ніж насправді. Утім, на думку дослідниці Ірини Фішер, проблема полягає у хибних інтерпретаціях і помилках перекладу: Птолемей користувався одиницею вимірювання «стадій», більшою від тої, яку використовував Ератосфен.

Великий крок було зроблено також у галузі медицини. На це вплинула довга історія бальзамування небіжчиків у Єгипті, що сприяла дослідженням людського тіла. Утім, вивчення анатомії уможливилося лишень в Александрії, оскільки в інших регіонах Середземного моря розчленування тіл померлих було заборонено. У ІІІ ст. до н. е. двоє александрійських лікарів, Герофіл та Ерасістрат, дістали дозвіл на розтин трупів злочинців. У грецькій мові бракувало слів для опису всіх їхніх анатомічних знахідок. Герофіл відкрив нерви, виокремивши рухові та сенсорні нерви, порожнини головного мозку, рогівку та сітківку ока. Він уперше точно описав функції печінки і зробив перші дослідження функцій підшлункової залози, яєчників, маткових труб і власне матки. Герофіл сформував основне уявлення про ембріон людини, про температуру та пульс. Також він написав довідник для акушерів, завдяки чому вдалося значно знизити ризики під час народження дитини.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Архімед винайшов Архімедів гвинт. Розміщений під нахилом гвинт зачерпує воду ківшами і, обертаючись, подає її нагору. Винахід і дотепер використовується в Єгипті. Зображення з De Architectura Libri Decem, італійського видання десятикнижжя Вітрувія, присвяченого архітектурі, 1511 р.

Другий лікар, Ерасістрат, також вивчав людину в межах системи природничих наук. Він проаналізував склад крові та природу дихання, функції серця, печінки, кровоносних судин і нервів. Ерасістрата можна назвати засновником фізіології. Третій лікар, Філін Коський, своєю чергою, наполягав на нагальній потребі розвитку експериментальної медицини. На його думку, правильні дані можна отримати лише шляхом дослідів, відслідковуючи, які обставини вплинули на стан людини. У певному сенсі Філін Коський говорив про синдроми, тобто сукупності симптомів.

Здобутки згадуваних дослідників розвинув у ІІІ ст. Гален. Він уперше встановив значення та функції мозку. За доби Середньовіччя Гален був авторитетом у медицині для всієї Європи.

Занепад роду

Династіям властиво занепадати. Вони починають сприймати всі свої здобуті блага за належне, і їм не потрібно більше докладати зусиль для забезпечення гідного рівня життя. Птолемеї становлять жахливий приклад цього. Жодна п’єса Шекспіра чи, скажімо, «Гра Престолів» з їхніми складними сюжетними поворотами не зрівняються з тими подіями, що відбувались у роді Птолемеїв. Усі чотирнадцять царів династії носили ім’я Птолемей, проте після третього представника роду ніхто з них не став хоч скільки-небудь визначним.

Ознаки занепаду спостерігалися ще за часів Птолемея ІV, але у хаос династія поринула у 170 р. до н. е., коли до Єгипту вторгся Антіох IV, правитель імперії Селевкідів. Він скинув з престолу Птолемея VI Філометора і поставив при владі його молодшого брата Птолемея VIII Евергета. Після того як Антіох відступив, брати вирішили правити разом.

Згодом між братами спалахнула ворожнеча, і за сприяння Риму до влади повернувся Птолемей VI Філометор. Коли він помер у 145 р. до н. е., трон успадкував Птолемей VII Неос Філопатор. Останнього було вбито за наказом його дядька, Птолемея VIII Евергета. Він виявився жорстоким тираном. Після смерті дядька Евергета у 116 р. до н. е. корона перейшла до його дружини Клеопатри ІІІ та сина Птолемея ІX Філометора Сотера ІІ.

Синові не судилося правити довго, адже Клеопатра ІІІ усунула його з трону. Мати звинуватила сина в тому, що він намагався її вбити. Після цього Клеопатра ІІІ правила Єгиптом разом із сином Евергета, Птолемеєм X Александром I. Птолемей ІX знову привласнив владу у 88 р. до н. е. Він помер, побувши при владі вісім років.

Донька Птолемея ІX перебувала на троні всього місяць, поки її не вбили. У цьому був винен Птолемей XI Александр IІ, син Птолемея Х. Коли він убив також свою мачуху, яка була одночасно його двоюрідною сестрою, тіткою та дружиною, натовп учинив над ним розправу.

Отже, не диво, що затьмарені інцестами та психопатіями правителі почали втрачати свою владу. Після Птолемея XІ Александрія була вже де-факто частиною Римської імперії. Птолемей XII уклав дружню угоду з Римом. Він убив свою доньку Береніку і обрав наступницею іншу свою доньку, що була останнім променем надії Птолемея. Це була Клеопатра VII Філопатор, цариця Єгипту.

Приїзд Цезаря остаточно вирішив долю Александрії. Стосунки Цезаря та Клеопатри, останньої з династії Птолемеїв, розпалили уяву нащадків і зробили Клеопатру найвідомішою царицею в історії людства. Утім, любовні пригоди Клеопатри залишалися в тіні поряд із брутальністю військового уряду римлян, яких не цікавили культурні здобутки Александрії.

Цезар не був найбільш одержимим із диктаторів Риму, проте його візит не приніс Александрії нічого доброго. Коли Цезар зі своїми загонами вторгся до Александрії у 48 р. до н. е., єгипетська флотилія оточила його. Він наказав своїй команді підпалити кораблі, проте полум’я швидко поширилося на все місто. Запалала бібліотека, а з нею чотириста тисяч папірусних сувоїв. Існують суперечливі відомості щодо причин пожежі: або підпал було зроблено навмисно, або пожежа перекинулася з палаючих кораблів Цезаря. Хоча друга бібліотека збереглася, Александрія вже ніколи не повернулася до втраченої величі. Головна бібліотека проіснувала 233 роки.

Після пожежі

Наступні після Цезаря правителі, наприклад Август і психічно хворий Калігула, принесли з собою жорстоку та расистську владу. Коли александрієць Герон винайшов парову машину за 1700 років до Джеймса Ватта, римляни не побачили у приладі жодної практичної користі. Для виконання ручної праці вистачало рабів, тож потреба в машинах не виникала. Римлян цікавила лише військова техніка та гроші. Хоча Єгипет став житницею Римської імперії, єгиптяни та євреї втратили всі свої права. Александрійська культура почала поступово занепадати.

Те, що закони ставали дедалі жорсткішими, а соціальний конт­роль посилювався, свідчило про владолюбство правителів. Таку ж поведінку спостерігаємо у багатьох сучасних політиків, що страждають нав’язливою ідеєю зробити себе незамінними. Через цю нав’язливу ідею вони починають вигадувати безпідставні розподілення на класи й ухвалювати непотрібні закони, що найчастіше перетворюються на засоби бюрократичного контролю. І все це тільки тому, що в історії залишаються не тоді, коли скасовують закони, а коли, навпаки, запроваджують їх. Занадто честолюбний можновладець часто вважає за свій обов’язок вирішувати за інших, як вони повинні жити та поводитися. Подібні спроби регламентації та визначення зазвичай призводять до катастрофи, оскільки зазіхають на фундаментальне відчуття свободи людини. Ззовні це може калічити та розвивати пасивність, проте глибоко всередині сіє зерна спротиву.

Одною з найзначніших функцій римської влади був жорсткий соціальний контроль населення, особливо важливим було розділення на класи. Незважаючи на столітню асиміляцію через укладання шлюбів між єгиптянами та греками, римляни почали штучно створювати в Александрії соціальні класи, що базувалися на етнічному походженні. Родини грецького походження стали привілейованим класом. Таке розподілення базувалося на римському праві, і підтримували його за допомогою спеціального реєстру, що регламентував укладання шлюбів та отримання спадщини людьми різних соціальних верств. Нові грецькі аристократи мали податкові пільги і навіть отримували безкоштовну їжу та забезпечення для людей похилого віку. Натомість для євреїв було введено жорсткий податок, fiscus Iudaicus, сплачувати який були зобов’язані всі, як діти, так і старші люди.

Римські збирачі податків були відомі своєю суворістю. Щороку вони були зобов’язані забезпечувати Римові жорстко встановлену суму доходів. У Римі нікого не цікавило, яким шляхом збиралися податки і що збирачі робили із залишком. Сума повинна завжди залишатися сталою. Це перетворило збирача податків в Александрії на чиновника, що наводив на людей жах. Якщо платник податків не зміг заплатити й утікав, збирач ув’язнював його родину. Він кидав членів родини на площі, їхні страждання продовжувалися доти, доки податки не були сплачені. Якщо ж цього не відбувалося, їх залишали там помирати.

Переслідування, зрештою, призвели до єврейського погрому в Александрії у 115—117 рр. За оцінкою історика Йосипа Флавія, було вбито п’ятдесят тисяч александрійців-євреїв. Єврейська спільнота Александрії майже повністю була знищена.

Фінального смертельного удару багатокультурності та процвітанню Александрії було завдано фанатичними християнами. У 389 р. імператор Феодосій І наказав зруйнувати всі язичницькі храми. Патріарх Александрії Феофіл Александрійський виконав наказ, і в 391 р. було знищено геть усе на території храму Серапіса. Майже одночасно було зруйновано також останню частину Александрійської бібліотеки, і всього лише один відсоток колекції рукописів залишився у спадок наступним поколінням.

Коли Феофіл помер, а архієпископом Александрії став Кирило, атмосфера стала ще більш ворожою. Донька доглядача бібліотеки Теона, Гіпатія, одна з найпрославленіших дослідниць і філософів Александрії та античного світу загалом, стала жертвою натовпу християн, її буквально роздерли на шматки. Кирило дивився крізь пальці на злочини християн. Пізніше Кирила зарахували до лику святих, а папа Пій XII проголосив 9 квітня 1944 р. промову на його честь.

У 2002 р. уряд Єгипту відчинив двері нової Александрійської бібліотеки, поблизу того місця, де була стара, зруйнована у давнину. Bibliotheca Alexandrina сьогодні — це не лише місце зберігання рукописів, а й дослідницький центр, там також розташовані планетарій, мистецька галерея та кілька конференц-залів. Головний вхід прикрашає скульптура Деметрія Фалерського.

Александрію було знищено безрозсудними та нетолерантними правителями і вірянами-фанатами, що прагнули ввійти до анналів історії як захисники «правильного» вчення. Водночас, вони розділяли людей на класи за релігійною та етнічною ознакою, що поширювало радикальні думки у суспільстві. На відміну від них, перші правителі Александрії вбачали у різних культурах, віруваннях і філософіях багатство, що сприяє обмінові ідеями та процвітанню. Схоже ставлення до іншості й усього нового спостерігалося в іншому місті, з яким Александрія дуже рано встановила дипломатичні відносини. Це місто звалося Паталіпутра.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Паталіпутра. Перше в світі суспільство добробуту

Усі люди — мої діти. Я для них — наче батько. І як кожен батько бажає лише добра та щастя для своїх дітей, я бажаю, щоб усі люди завжди були щасливими.

Ашока
Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Сьогодні Патна славиться своїм запашним рисом, але у IV ст. до н. е. вона була відома як Паталіпутра, величне місто, де зосереджувалася влада над більшою частиною Індії. Правителі Паталіпутри прагнули й робили усе, щоб їхні піддані були щасливими.

На південному березі величної ріки Ганг, поблизу місця, де у неї впадає ріка Гандак, розташоване місто Патна. Це найдревніше постійно заселене місто Індії, столиця штату Біхар. Захоплююча історія Патни губиться у звичному галасі та транс­портному хаосі великого індійського міста. Від колишньої слави залишилося небагато.

Якщо пройти п’ять кілометрів од залізничного вокзалу Патни на схід, потрапляєш у Камхрар. Там височіє поодинока колона, яка свого часу була однією з вісімдесяти колон древнього храму. Поблизу — руїни фундаменту буддійського монастиря, що не викликають жодного захоплення. Утім, назва вулиці Ашок Раджпатх, що тягнеться паралельно Гангу, нагадує нам, що саме тут 2300 років тому мешкав видатний правитель Паталіпутри. Завдяки йому центр прапора Індії прикрашає «Колесо закону», дхарма чакра. Про дідуся та радника правителя індійське телебачення зробило багато серіалів, один з яких мав понад сто серій.

Сучасна Патна приховує під собою древнє місто, що мало прямокутні обриси, два кілометри завширшки та п’ятнадцять завдовжки. У його мурах було шістдесят чотири брами, що охоронялися вояками з білими пов’язками на чолах. За мурами простягалися великі стайні, де охолоджувалися страшезні бойові слони, саме через них Александр Великий відмовився від завойовницького походу на схід від ріки Інд. За півкілометра від стайні зі слонами розташовувався центр міста. Там знаходився царський палац, оточений парком із декоративними деревами та ставками. Алеями парку походжали ручні павичі.

Писана історія Паталіпутри починається тоді, коли цар Аджаташатру у 490 р. до н. е. заснував фортецю уздовж річок Ганг та Гандак. Пізніше вона розрослася, утворивши Паталіпутру, столицю царства Магадха, що була геніальним чином розташована на місці перетину двох річок. Містом проходив північний торговий шлях Uttarapatha, що вів од гирла Гангу, Бенгальської затоки, до Пенджабу та Середньої Азії.

Крім торгівлі, у Паталіпутрі цінували знання. Дхана Нанда, останній правитель династії Нанда (345—321 до н. е), династії, що створила першу, хоча й недовговічну імперію в Індії, присвятив місто Сарасваті та Лакшмі, індуїстським богиням науки та знань. Він заснував школу Данасала, що виділяла кошти на дослідження та навчання. Керівником Данасали завжди обирали браміна, представника найвищої індуїстської касти.

Історія Паталіпутри зробила цікавий поворот, коли керівником Данасали обрали харизматичного вченого на ім’я Каутілья. Грубий, з фізичними вадами брамін не приховував своїх думок, натомість відразу почав конфліктувати з правителем. Буддійські та індуїстські письмові джерела по-різному трактують протистояння Каутільї та Дхани Нанди. В будь-якому разі напруга в навчальних залах розпалювалася донезмоги, і врешті-решт Дхана Нанда відлучив Каутілью від двору.

Може, у цьому разі не збіглася їхня вдача, може, з іншої причини, проте слід зазначити, що це був не перший випадок, коли правитель не міг стерпіти порад і суджень людини, більш освіченої від нього. Однак Каутілья не змирився зі своєю долею, а рішуче почав діяти. Він спробував знищити династію Нанда, принаймні так говориться у буддійському каноні. Навряд чи заколот був справою рук лише Каутільї, оскільки Дхана Нанда не користувався популярністю серед своїх підданих. Події розвивалися наче у пригодницьких фільмах категорії B[1]: Каутілья зустрівся з юнаком Чандрагуптою з впливового роду Маур’їв і почав навчати його як майбутнього правителя. Брамін відвіз Чандрагупту до Таксили, північного міста у провінції Пенджаб. Понад шість років тут, в оточенні гір, Каутілья передавав вихованцеві всю свою мудрість.

За грецькими джерелами, Каутілья та Чандрагупта навіть зустрічалися з Александром Великим і радилися щодо завоювання Паталіпутри. Коли Александр помер у 323 р. до н. е., політична ситуація змінилася і Чандрагупта скористався з цього. Він зібрав загони з півночі, підкорив Паталіпутру та повалив владу Дхани Нанди. Чандрагупті тоді виповнилося лише 25 років.

Чандрагупта Маур’я проявив себе як мудрий правитель, який не давав виходу своїй агресії й не встав на шлях помсти. Він відвоював долину Інда у війні проти Селевка І Нікатора, полководця Александра Великого. Утім, після битви Чандрагупта несподівано уклав мирну угоду, вельми конструктивну та взаємовигідну. Разом із полководцем Селевком він заснував союз держав.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Чандрагупта Маур’я розважає наречену, яку, за грецькою легендою, він отримав од царя Селевка. Малюнок із книжки Hutchinson’s story of the nations. Автор картини невідомий

Очевидно, стосунки між двома правителями були гарними, і вагомих причин для суперництва, що зазвичай супроводжується брязканням мечами, не існувало. Селевк правив великою державою, що розташовувалася на території сучасної Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану. Держава простягалася від Афганістану до Бенгальської затоки і процвітала, дотримуючись миру з сусідами.

Як гарний дипломат Селевк відрядив до Паталіпутри грецького історика Мегасфена, який перебував у місті, найімовірніше, у 310 р. до н. е. Опис Паталіпутри Мегасфена є унікальним за своєю точністю. Свої враження він виклав у творі «Індіка». Твір не зберігся, проте на нього посилаються багато грецьких письменників, одним із найвідоміших з яких є Страбон. У минулому греки писали про індійців лише вигадані історії, приправлені жахливими сценами. Праця ж Мегасфена стала першим гідним довіри документом, написаним очевидцем про східне узбережжя ріки Інд.

В Мегасфеновому описі відчувається його неприховане захоплення імперією Маур’їв. За свідченням грека, у Паталіпутрі не існувало рабства, дороги утримувались у гарному стані, а двір Чандрагупти вражав блиском і розкішшю. На території цієї імперії зростали «дерева, від яких отримували мед і вовну», — цукровий очерет і бавовна. Місто, де мешкали військові, ремісники, селяни, філософи, було одним із найкрасивіших міст Індії.

Індійська держава добробуту

Незвично, коли правителеві таланить довіряти своєму радникові, відкинувши підозри, і запроваджувати на практиці його настанови. Багато правителів якнайшвидше виганяли радників з двору або відрубували їм голови, якщо відповіді й поради останніх їх не задовольняли. Тому радникам для збереження свого положення, ба навіть життя треба було погоджуватися з усіма примхами правителів. Проте в Паталіпутрі робили інакше. Чандрагупта Маур’я вмів прислуховуватися до свого радника Каутільї.

Діяльність Каутільї мала велике значення для заснування імперії Маур’їв. Його першочерговою справою було захистити Індію від іноземних загарбників. Також Каутілья хотів створити ефективно і добре організовану державу, що керувалася б етичними принципами: доброчесне керівництво мало забезпечити добробут громадян. Коли влада в державі стабілізувалася, Каутілья почав записувати свої роздуми, адресовані Чандрагупті. Вони лягли в основу збірки, відомої наступним поколінням під назвою «Артхашастра». Зазвичай її сприймають як підручник з державного управління, економічної політики та військової стратегії. Однак згадані теми висвітлено лише в одному з п’ятнадцяти розділів книжки. Загалом збірка великомасштабна і радше гуманістична. Зокрема, у ній можна знайти настанови щодо покращення становища жінок, слуг та ув’язнених. У книжці розглядається значення дхарми, принципу правильного життя. Одне з важливих питань — це забезпечення добробуту громадян. Для цього вихідним положенням, згідно з «Артхашастрою», є поняття про rajarshi, розумного та доброчесного царя.

Каутілья усвідомив значення економіки для зростання заможності. Тому, на його думку, цар повинен бути мудрим і активним в економічному управлінні. Для Каутільї довга кар’єра була природною, тому в його світі навіть 40-річні не втрачали шанс на гідне працевлаштування. Каутілья недвозначно заявляв, що ідеальний правитель обов’язково мудрий і добре почувається у товаристві літніх людей.

«У щасті підлеглих спочиває щастя царя, в їхньому добробуті — добробут царя. Йому не треба уважати за добре лише те, що подобається йому самому, а натомість він мусить розглядати як корисне те, що подобається його підлеглим», — пише Каутілья.

На думку Каутільї, добрий правитель не повинен бути лише здібним керманичем військ — йому належить бути навченим усіх відомих видів мистецтв. Він уміє контролювати себе та протистояти спокусі. Він з ентузіазмом ставить на перший план безпеку та добробут своїх підданих. Добрий правитель забезпечує втілення дхарми його підлеглими, надихаючи їх власним прикладом. Він сумлінно навчається, звертаючись до всіх можливих галузей знань. Добрий правитель стає популярним, тому що піклується про заможність своїх підданих і вершить добрі справи. Такий правитель не зачіпає чужих дружин, не зазіхає на майно інших і практикує вчення ахімси, тобто ненасильство стосовно всіх живих істот.

Добрий правитель також відмовляється від ненависті та розмов поза спиною. Він уникає брехні та вихваляння. Розуміючи всі складнощі справи управління, Каутілья застерігає правителя від роздратування, що може спричинити необдумані вчинки. Він відверто каже, що добрий правитель має уникати товариства людей, що викликають у нього незадоволення. Правителеві личить завжди поважати своїх радників, які попередять його, коли межі доброчесного правління будуть перейдені. Завдання радників твердо й відверто нагадати правителеві про його обов’язки та застерегти його особисто, якщо той припустився помилок.

Згідно з Каутільєю, добрий правитель не роздає цинічних наказів, а вміє співпрацювати й прислухатися до чужих ідей. Він не відкидає нових поглядів, а є натхненником, при цьому залишаючись цілком дисциплінованим. Добрий правитель не порушує своїх обіцянок і висловлює подяку тим, хто йому допомагає. Він благочестивий і сильніший за інших правителів, завдячуючи своїм досвідченим підлеглим. Отже, Каутілья не припускає, що правитель — особа всемогутня, а натомість уважає, що найкмітливішим для нього буде довіряти своїм добрим радникам, прагнути дізнаватися нове та дослухатися до думок інших.

Про останні роки життя Каутільї достеменно нічого не відомо, проте в історії Індії він залишився надзвичайно яскравою та популярною постаттю. У 1992 р. індійське телебачення презентувало 47-серійну історичну драму, присвячену життю та звершенням Каутільї.

Правителі Маур’ї були відкриті до багатьох впливів. За свідченням Мегасфена, Чандрагупта був кмітливим і допитливим. При його дворі панували більш ліберальні настрої, ніж при індуїстському дворі. Коли Чандрагупті виповнилося 42 роки, він зрікся корони і подався в аскети. Він почав сповідувати джайнізм, заповіддю якого було шанобливе ставлення до всього живого — ахімса. Наступні представники династії Маур’їв, найімовірніше, теж віддано слідували настановам Каутільї. Син Чандрагупти Біндусара, якого називали Ajatasatru, або «людина без ворогів», зберіг гарні стосунки не тільки з полководцем Александра Великого Селевком, а й з його сином і наступником Антіохом та іншими правителями елліністичного світу. Подейкують, що якось Біндусара попросив Антіоха відправити йому сушений інжир, солодке вино та софіста, який навчив би його вести дискусії. Біндусара отримав усе, крім філософа. Утім, відомо, що посланці при його дворі були вихідці з різних країн, зокрема з Сирії та Єгипту.

Держава Маур’їв підтримувала постійні контакти з греками. Тут іонійців називали словом іранського походження yona або yonava. Крім Мегасфена, Паталіпутру відвідували також інші грецькі посланці. Маур’ї відряджали своїх дипломатів до дворів Антіоха в Сирії, Птолемея ІІ в Александрії, Магаса в Кирені, Антигона Гоната в Македонії та Александра в Епірі.

Торговельні шляхи сягали ріки Фазіс на Кавказі та Чорного моря. Частина шляхів простягалася через Кандагар та Персеполіс до Сузи у Перській затоці, частина — до Ефеса, Дамаска та Тіра. Один шлях йшов морем до Адена. Торгівля бавовною, вовняними виробами, керамікою, слоновою кісткою, конями, перцем, корицею та іншими прянощами перебувала під пильним контролем «генерального наглядача» — нагараки (nagaraka). Чиновник оцінював якість і ціну товару, беручи до уваги також витрати на транспортування. Торговці, що завозили іноземний крам, отримували податкові пільги, якщо витрати на перевезення були значними. Митний податок становив приблизно п’яту частину від ціни товару. Для жадібності також встановлювали межі. Прибуток було визначено наперед: п’ять відсотків од вартості вітчизняного товару і десять — від іноземного. Надлишок надходив до державної скарбниці. Навмисне підроблення товару та завищення його вартості жорстко каралися.

Нагарака був відповідальним також за безпеку та порядок у місті. Мегасфен розповідає, наскільки ефективно чиновники Паталіпутри опікувалися іноземцями, як їм допомагали, зокрема з житлом, та супроводжували частину шляху під час їхнього виїзду з країни.

Ефективне та централізоване державне управління за часів династії Маур’їв дало первинний поштовх зародженню гільдій ремісників і купців. Коли управління покращувалося, це полегшувало також організацію торгівлі. Діяльність ремісників оформилась як дрібна промисловість. Ті ремісники, які працювали безпосередньо на державу, звільнялися від сплати податків. Податок на товари оформляли лише після того, як службовець ставив на них клеймо та пересвідчувався в їхній якості. Виникла свого роду структура гільдій, за роботу якої відповідали керівники гільдій — джеттаки.

У 300—195 рр. до н. е. Паталіпутра була, імовірно, найбільшим містом у світі. Там проживало приблизно триста тисяч осіб. За розмірами з нею конкурувала лише Александрія у Єгипті.

Забутий правитель

По всій Індії нащадкам залишилася безліч високих мегалітів, вкритих текстами трьома різними мовами. Ще у XIX ст. ніхто не знав, ким вони були встановлені. Коли тексти на кам’яних спорудах почали перекладати, дослідники не знайшли помпезних описів завойовницьких походів чи розкоші двору. Замість цього на них зустрічався напис: «Всі люди — мої діти. Я для них — наче батько. І як кожен батько бажає лише добра та щастя для своїх дітей, я бажаю, аби всі люди були завжди щасливими».

Рідко хто з правителів або політиків настільки відверто висував подібну мету. Звичайно, сучасні політики багато теревенять про заможність і добробут, проте замовчують те, що останні досягаються тільки завдяки наполегливій праці, продуктивності та ефективності виробництва, а також жорсткій конкуренції. Тому тексти на мегалітах виглядають такими втішними та заспокійливими. Ким був той правитель, чий толерантний та ідеалістичний тон приносить крізь тисячоліття свіжі віяння до сучасних безжалісних дебатів щодо цінностей?

Ім’я правителя з’ясували лише в 1915 р. Тоді у штаті Карнатака знайшли мегаліт із підписом правителя на ім’я Ашока, що був сином Біндусари.

Шлях Ашоки до престолу був нелегким, адже він мав понад сто братів. Отже, йому, поза сумнівом, довелося неабияк боротися за владу. Ашока вступив на трон у 269-му або 268 р. до н. е. Спершу його характеризують як жорстокого та безрозсудного. Проте згодом ставлення царя до людей і взагалі до життя змінилося. Оповідається, що Ашока був глибоко шокований битвою проти держави Калінга біля Дхаулі, коли води річки Дайя побагровіли від крові. Загинуло сто тисяч вояків Ашоки. Калінга зазнала ще більших втрат: сто п’ятдесят тисяч воїнів і цивільного населення. Це була одна з найкривавіших битв Індії. Ашока збагнув, що заподіяв занадто багато страждань, і почав прагнути миру. Він більше не вів війн, і в його державі лунав голос не війни, а доброчесності. На четвертому році свого правління 36-річний Ашока прийняв буддизм.

На пагорбі Дхаулі Ашока встановив численні кам’яні колони. Найвідоміша з них та, у тексті з якої він говорить про добробут у світі. Зараз тут встановлено також подаровану японцями білу Ступу Миру.

Після війни з Калінгою Ашока визначив принципи дхарми, або дхамми, до яких він відніс ненасилля, терпиме ставлення до всіх ідей і релігій, людяність і щедрість. Дхамма — це відповідник слова дхарма у мовах-пракритах, яке можна перекласти як «справедливість». За допомогою свого розуміння дхамми Ашока запровадив нову політику, яка передбачала соціальну відповідальність і уважне ставлення людей одне до одного. Згідно з дхаммою, людина має право на власну гідність. Життєві настанови Ашоки почали гравірувати на скелях і кам’яних колонах у всьому царстві. На сьогодні знайдено чотирнадцять таких колон. Найвідоміша з них — Левова капітель, стовп, прикрашений головами левів, що був встановлений за наказом Ашоки поблизу міста Варанасі. Згодом він став символом індійської держави.

Колесо справедливості

Найбільшою та найсміливішою метою Ашоки було змінити закостенілу кастову ієрархію, що мала немислимо велику владу в регулюванні всіх відносин між людьми.

Імперія Маур’їв не була позбавлена рабовласництва, як стверджує Мегасфен, проте становище рабів було значно кращим, ніж у Греції. У Паталіпутрі той, хто погруз у боргах, міг за власним бажанням сплатити їх рабською працею, а після цього купити собі волю. Діти рабів не ставали автоматично рабами. Натомість у тих, хто був поза кастовою системою, становище було гіршим, ніж у рабів.

Згідно з найдревнішим індійським збірником священних текстів «Рігведа», суспільство поділяється на чотири касти, кожну символізує свій колір — варна. Касти утворилися з різних частин тіла першолюдини Пуруші. З рота був створений брамін (жрець), з рук — кшатрій (воїн), зі стегон — вайшія (торговець), з ніг — шудра (робітник). Кольорами каст були білий, червоний, зелений і чорний. Представники нечистого класу, ті, хто не належав до жодної касти, виконували найбрудніші роботи: утилізували трупи, виробляли шкури, збирали відходи. Вони були катами, прибиральниками крематоріїв, мисливцями, акробатами та жонглерами.

Найбільше зневажали робітників, що виробляли шкури. Позакастові особи селилися окремими громадами за межами міст. Їхнє пересування було обмеженим, оскільки вважалося, що вони забруднюють інші касти.

Кастам належало бути відокремленими одна від одної, що забезпечувалося правилами чистоти каст. Нижчим кастам заборонялося входити до кухні помешкання представника вищої касти. Слина вважалася брудною, тому не дозволялося підносити до рота посуд для напоїв. З іншого боку, слина представника вищої касти не була брудною для того, хто належав до нижчої касти. Також зверхність чоловіків над жінками демонструвалася за допомогою ритуальної трапези, коли жінка повинна була доїдати залишки їжі за чоловіком.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Скульптура лева, встановлена на пагорбі Дхаулі. Тут відбулася кривава битва, після якої Ашока прийняв буддизм. На пагорбі Дхаулі за наказом Ашоки були встановлені численні кам’яні колони. Найвідоміша з них та, у тексті з якої говориться про доб­робут у цілому світі

Прийняття Ашокою буддизму змінило духовну атмосферу в імперії. Хоча Каутілья підкреслював важливість доброчесності для правителя, він не бачив причин змінювати становище каст. Каутілья вважав, що єдине заняття селян, які належали до касти шудр, — обробка землі, що становила життєве призначення цієї касти. Шудр треба було експлуатувати всіма можливими способами. Те, що могло заважати селянам робити свою роботу, згідно з баченням Каутільї, не повинно було потрапляти до їхнього поселення. Тому під заборону підпадали, наприклад, актори, музиканти, розважальні заходи.

Ашока не підтримував такого жорсткого ставлення. На думку дослідниці ранньої історії Індії Роміли Тапар, Ашока, очевидно, був першим індійським правителем, що поважав сільське населення та визнавав його важливу роль в економіці держави.

Гаутама Будда проповідував рівність. Будда вважав, що будь-які розбіжності між людьми за класовими, расовими та племінними ознаками є штучно створеними. Особливо критично він ставився до індуїстської касти священнослужителів. На думку Будди, смішно, що жерці вищої касти, браміни, очікують від інших ставлення до себе як до святих тільки через те, що вміють зачитати напам’ять вірші з древніх книг вед. Будда говорив, що це те ж саме, якби актор уважав себе царем, коли грає роль царя. Буддизм народився як протест проти того, що браміни називали себе посланцями бога на землі.

Коли Ашока був чотирнадцять років при владі, він заснував новий владний орган, раду чиновників, якій він дав назву дхамма-махаматта. Чиновники махаматти були відповідальними за законність дій і функціональність уряду. Махаматти слідкували за тим, аби справедливість було дотримано, без упереджень і нетерпіння. Вони контролювали додержання прав ремісників, купців і містян, питання укладання шлюбів та спадкування. В сільській місцевості службовець rajuka розв’язував суперечки з питань сільського господарства та володіння землею. Ашока наказав слідкувати за тим, аби рішення не виносилися залежно від кастового та суспільного положення. Він не заперечував становища брамінів, проте почав опосередковано нівелювати його. Всіх належало судити на однакових засадах, а судова влада залишалася в руках чиновників.

Дхамма була для Ашоки способом життя, вченням, через яке він засвоював звичаї буддизму. Браміни ж, сконцентровані на теорії, в реальності не дотримувалися такого способу життя. Вони зробили з системи каст ідеал, за допомогою якого зміцнювали свою владу. Формальності системи каст були суворими, а розмірковування про доброчесність було головно привілеєм святих людей — аскетів. Позакастові були залишені напризволяще, їх навіть не вважали за людей. Засновувачі інституту дхамма-махаматта намагалися принести добробут представникам найнижчих каст.

Ашока намагався реформувати вузькі релігійні погляди та захистити слабких від тих, хто сильніший за них. Роміла Тапар уважає, що погляди Ашоки були настільки великомасштабними, що жодна культурна група не здатна була проти них заперечити. За своїм характером дхамма-махаматта не була релігійною інституцією, утім, мала велике політичне, економічне та суспільне значення. У багатокультурному та багатоконфесійному суспільстві це був найефективніший метод поширення ідей рівності.

Соціально-свідома поведінка була для Ашоки життєво важливою основою. Це схоже на те, що у сучасному світі очікується від усіх у професійному середовищі: уважне ставлення до інших і взаємоповага. Оскільки Ашока сподівався на гуманне поводження всіх з усіма, він намагався уникати штучної святості. Для каст не існувало небесного благословення, замість нього — етикет соціальної поведінки. На дванадцяти своїх колонах Ашока висвітлює питання терпимості: свої погляди треба вміти висловлювати так, щоб нікого не образити. Він просить бути стриманими у розмовах про чужі релігійні культи та уникати возвеличення власної конфесії. На думку Ашоки, добробут будується на повазі до інших.

У Паталіпутрі також становище жінок було кращім, ніж будь-коли в Індії. Ашока призначив спеціального міністра, завданням якого було слідкувати за дотриманням прав жінок. У жінок було право на власність і право подавати на розлучення з чоловіками. Також вдовам було дозволено укладати новий шлюб. Закон захищав як жінок, так і чоловіків од насилля в родині.

Дхамма, яку можна розуміти також як дотримання закону, була для Ашоки діяльністю, притаманною людині. Він намагався довести, що тільки доброчесна поведінка є доречною. Саме вміння розрізняти між доброчесністю та недоброчесністю відрізняє людину від інших істот. Тому доброчесність можна зробити нормою поведінки для всіх людей.

Природно, що в Ашоки були опоненти, однак за допомогою ефективного центрального управління та за участі чиновників, призначених царем, надзвичайне завдання правителя виконувалося добре. Делегуванням і наказами дхамму поширювали на всі верстви населення. Це контролювалося таким чином, що махаматти були зобов’язані звітувати цареві будь-коли та будь-де. Цар був завжди ладний вислухати, як сказано в одному з едиктів, «навіть перебуваючи у палаці та під час масажу».

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Верхня частина одної з кам’яних колон Ашоки, що зображає левів, та колесо Ашоки стали офіційною емблемою Індії, використання якої строго регульоване

Символом Ашоки було його колесо закону дхарма чакра, що представляє двадцять чотири різні чесноти. Колесо зображене на кам’яній колоні з головами левів, Левовій капітелі. Ашока встановив її у Сарнатху, у місці, де Будда вперше навчав дхармі.

Коли у 1950 р. Індія перетворилася на республіку, колесо Ашоки стало національним символом і прикрашає індійський прапор. До чеснот, визначених Ашокою, належать:

Вірність.

Любов.

Хоробрість.

Терпіння.

Миролюбність.

Доброта.

Віра в доброту природи.

М’якість.

Самоконтроль.

Самовідданість.

Самопожертва.

Правдивість.

Справедливість.

Праведність.

Милосердя.

Великодушність.

Смиренність.

Співчуття.

Жалість.

Вище знання.

Вища мудрість.

Вища мораль.

Любов до всього живого.

Віра в доброту бога.

Ашока підтримував мирні відносини з сусідами і не здійснював завойовницьких походів. Він заборонив полювання як вид спорту та звів безкоштовні лікарні, навіть для тварин. Ашока засновував навчальні заклади та будував іригаційні системи. За його правління біла побудована мережа доріг, що об’єднала всю Індію. Важливу дорогу, завдовжки 1300 кілометрів, будували від Паталіпутри на північ, до Таксили. Торгові шляхи з’єднували Паталіпутру з портом у Чампі, а звідти з Цейлоном, Малайзією та іншими портами Азії.

В індуїстській системі каст положення торговців не було чітко визначеним, проте тепер до них почали ставитися з повагою та вони дістали нові можливості. Рівність усіх, яку особливо підкреслював Будда, підходила торговцям ідеально. Буддизм не вимагав метафізичних роздумів, коштовних жертв та аскетизму.

Роміла Тапар зазначає, що, коли суспільне життя стало більш складним, старі ідеї почали піддавати сумніву. Природним було те, що торговці також почали вимагати захисту своїх прав. Завдяки ним процвітали технічна та економічна галузі. Нова духовна культура заперечувала, що істинне знання належало тільки брамінам. На перший план почали ставити мислення, засноване на досвіді, а не аскезу.

Пожвавлена торгівля й урбанізація підвищили популярність буддизму. Паталіпутра перетворилася на центр буддизму та мис­тецт­ва. Через це тут зібралося багато вчених і купців зі всього світу. Часто вони прибували для того, щоб придбати вироби з бавовни, якими славилася держава Маур’їв. Чисельність іноземних купців була такою високою, що Ашоці довелося організувати окремий адміністративний відділ для опікування їхніми справами.

Хоч Ашока і проголосив свої миролюбні наміри, у нього була велика армія та ефективна мережа шпигунів, які поширювали царські ідеї та докладали про настрої народу. Ашока був вправним і делегував свої обов’язки, однак також вимагав од своїх підлеглих великої відданості своїй праці. Він був непримиренним до корупції. Завданням чиновників було підвищувати довіру населення до влади. Тому державні та військові службовці отримували регулярну заробітну плату. Нерухомість, продукція хатніх господарств і торгівля обкладалися податком, як у сучасній державі добробуту.

Ашока створив гарні можливості для торгівлі та вільного підприємництва. Він не був фанатичним. В імперії Ашоки багатокультурність і широкий спектр різноманітних релігій були нормальним явищем. Утім, суспільство держави Маур’їв не захоплювалося демократією та індивідуалізмом. Ашока був турботливим деспотом, але в нього було добре серце. Він також не був наївним новонаверненим буддистом і не вимагав від підлеглих прийняття своєї віри, як зазвичай робили правителі, зазнавши пробудження у вірі. Дхамма була для Ашоки засобом для створення єдності в багатокультурному суспільстві. Гуманізм, проповідуваний Ашокою, приніс мир і заможність громадянам його держави.

Буддизм почав перетворюватися на світову релігію завдяки Ашоці. Його вважали і досі вважають взірцевим правителем, що не змарнував кошти на війни, а натомість створив одну з найбільш великих, заможних і впливових держав у світі. Ашока помер у 233-му чи 232 р. до н. е.

Наступникам Ашоки не вдалося досягти його величі. У 181-му або 180 р. до н. е., через 52 роки після смерті Ашоки, було вбито Бріхадрату, останнього правителя династії Маур’їв. Влада перейшла до командувача армії та браміна Пуш’ямітри Шунги.

Духовне процвітання Паталіпутри не закінчилося зі зникненням династії Маур’їв. Паталіпутра стала столицею династії Шунги.

Йога та аюрведа

Династії наступників Ашоки були порівняно толерантними і дозволяли існування одночасно індуїзму та буддизму. На думку історика Джона Кі, це посприяло підвищенню добробуту. Буддизм дав поштовх торгівлі та виробництву товарів. Він не заохочував витрачати прибутки на пожертви, натомість сприяв новим інвестиціям. Було скасовано кастові правила й обмеження, пов’язані з їжею та подорожами, що робили торгівлю відверто небезпечною справою для правовірних людей.

Біля буддійських монастирів облаштовували ринки та готелі, що приваблювало торгові каравани.

Наука, освіта, філософія та мистецтво процвітали. Вчених і митців щедро спонсорували. Розвивалася скульптура, будували ступи, прекрасні пам’ятні знаки Будди. Ступи не були, утім, демонстрацією царської розкоші — їх будували переважно коштом торговців.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Одне з найважливіших місць для паломників-буддистів, храм Махабодхі, знаходиться неподалік від сучасної Патни. Спорудження першого святилища було розпочато царем Ашокою. Зліва на фото дерево, під яким, за легендою, Будда досяг просвітлення. Махабодхі належить до світової спадщини ЮНЕСКО

У ІІІ ст. н. е. було впорядковано визначну працю, філософію якої і сьогодні сповідують мільйони людей на Заході. Патанджалі зібрав практики та філософію йоги в одну збірку, відому під назвою «Йога-Сутри». Припускають, що Патанджалі також написав відомий трактат з медицини — «Аюрведа». Порадами Патанджалі користуються і сьогодні на заняттях йогою в усьому світі. Сама традиція йоги, звичайно, більш древня, проте у «Йога-Сутрах» зібрані найкращі практики, раджа, та афоризми, сутри, що разом представляють восьмиступінчасту систему аштанга. Філософська традиція належить до школи Санкх’я. У фокусі уваги — розум: увесь рух думок потрібно звести до одної думки.

Закони Ману

Зазвичай великі держави занепадають, коли люди впадають у гординю та показне марнотратство. Владу захоплює іноземний завойовник або представник революційних сил, що започатковує власну династію і зневажає здобутки попередньої. Мешканцям Паталіпутри, проте, не занадто часто доводилося бути свідками таких перетворень. Звичайно, правлячі династії змінювалися криваво, владу захоплювали, однак, душа міста і культурна спадщина залишалися недоторканними, адже їхнім підґрунтям була багатонаціональна культура, що живилася винятковим співіснуванням індуїстів і буддистів.

Спірним питанням залишається, наскільки сильно кастова система почала впливати на культуру й економіку Індії. Утім, офіційну основу для кастового устрою почали формувати моральні життєві настанови — Ману-Смріті, або Закони Ману. Період хаосу, що настав після правління династій Маур’я та Шунга, призвів до того, що порятунок почали шукати у традиційних соціальних нормах, у кастових правилах. Апелювання до традицій завжди було засобом здобуття влади для популістів, коли суспільство переживало часи депресії. У своїй теперішній формі сукупність правових норм Ману з’явилася у I ст. до н. е. З дванадцятьох розділів Законів Ману розділи з другого по п’ятий регулюють обов’язки каст і людей за різних життєвих обставин. Приписи були однозначні та суворі. Брамінам належало навчати, кшатріям — захищати громадян, вайшіям — торгувати та наглядати за худобою. Шудри повинні були служити іншим. У третьому розділі визначається, яким чином належить укладати шлюб «двічі народженому», тобто члену третьої найвищої касти. Йому забороняється одружуватися з жінкою, якщо та належить до нижчої касти, якщо вона не має братів або походить із такої родини, в якій немає дітей-хлопчиків. Також вона не повинна мати руде волосся. Так забезпечувалося укладання шлюбу з представником своєї ж касти. Якщо «двічі народжений» через нерозсудливість свою візьме шлюб із жінкою з касти шудр, його родину прирівнюють до рівня її касти. Брамін, що лягає в ліжко з жінкою-шудрою, після смерті потрапляє в пекло.

На думку Роміли Тапар, добре обізнаної в історії Стародавньої Індії, суворість наново записаних моральних законів пояснює невпевненість, що панувала після імперій Маур’їв та Шунга. У збірці Законів Ману виняткове становище брамінів щодо інших класів суспільства підкреслювалося також за допомогою мови. Санскрит був «вишуканим мовленням», йому приписували статус мови релігії та знань на противагу пракрта, мовам простого народу.

Санскрит став власною таємною мовою брамінів. Це схоже на те, як сьогодні інженери розмовляють технічною англійською, трилітерні абревіатури якої не зрозумілі для необізнаних. Хоча Паталіпутра ще довгий час залишалася батьківщиною винаходів, обмежене використання санскриту, призначеного тільки для брамінів, ускладнювало поширення нових ідей. Так, ще за часів династії Гуптів, що утворилася в IV ст. н. е., тут було винайдено десяткову систему числення, нуль і сучасні «арабські» цифри. Відомий астроном і математик Аріабхата обчислив значення числа «пі» з точністю до четвертого знаку після коми. Ватсьяяна написав класику еротичної прози «Кама-Сутра». У місті також придумали гру чатуранга, яка через Персію поширилася по всьому світу під назвою шахів. Утім, більшість математичних знахідок династії Гуптів були відомі лише у колах людей, що володіли санскритом. Останній став жертвою власної елітарності, коли перетворився на мову еліти, а ремісники і торговці не отримували можливості користуватися новими винаходами.

Паталіпутра була столицею імперії Гуптів аж до її краху в 540 р. Місто здебільшого перебувало в руїнах, коли китайський буддійський монах Сюаньцзан відвідав його у 637 р. У 1541 р. місто отримало сучасну назву Патна, коли афганський правитель Шер-Шах Сурі, можна сказати без перебільшення, відбудував його наново.

Попри все, багатьма століттями пізніше індійські цифри та інші винаходи потрапили туди, де їх сприймали із захопленням, — до горну нової культури, Багдада.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Багдад. Місто миру

Нам не слід соромитися визнання чи здобуття істини, хоч би звідки вона походила. Для шукача істини немає нічого кращого за саму істину, і не слід нехтувати істиною і зверхньо дивитися на тих, хто її висловив або передав: істиною нікого не можна принизити — навпаки, істина ушляхетнює кожного.

Аль-Кінді
Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Місто тисячі і однієї ночі було в IX ст. визначним центром торгівлі та науки.

Коли великий візир Ізноугуд зажадав стати халіфом, він зазіхає на місце доброго правителя Гаруна Ель Пуссаха[2]. В одній з найвідоміших у світі збірці казок «Історії тисячі й однієї ночі» згадуваний халіф, вбраний у біле, розважається на вулицях Багдада, поряд із ним — вірний радник Бармакід. Прообраз халіфа, Гарун аль-Рашид, не був настільки приємним, як його змальований казковий образ, утім, Багдад однаково був визначним центром торгівлі, науки та мистецтва свого часу.

Гарун аль-Рашид навряд чи повірив би своїм очам, якщо побачив би власне місто сьогодні, після доби деспотичного правління Саддама Хусейна, після численних військових конфліктів і терористичних актів. За сумною іронією долі, 1300 років тому, коли Багдад було засновано, йому дали назву Мадінат аль-Салаам — «Місто миру». Пізніше Багдад змінив ім’я, взявши назву сусіднього селища.

Гарун аль-Рашид народився за часів так званої Золотої доби ісламу, коли митці, інженери, вчені, поети та купці надихали одне одного до створення нового світосприйняття, запозичуючи традиції Вавилонії, Риму, Греції, Індії, Персії, Єгипту, Північної Африки та Візантії.

Для Багдада та інших розвинених міст регіону розташування на берегах двох великих рік, Тигру та Євфрату, виявилося одночасно благословенням і прокляттям. Місцевість між Тигром і Євфратом родюча та благодатна. Не дивно, що Едемський сад, за переказами, перебував саме тут. Звідси до інших мов увійшло слово «рай», що авестійською перекладається як «захищений сад». Завдяки Тигру та Євфрату ця територія дістала свого часу грецьку назву Месопотамія, тобто «Земля між ріками». Завдяки своєму розташуванню в Едемському саду Багдад отримав змогу користуватись іригаційними системами та каналами, збудованими за часів попередніх культур.

На берегах двох рік за різних століть існували найбільші міста світу та визнані центри цивілізацій. Мабуть, у жодному іншому місці на ділянці площею в декілька сотень квадратних кілометрів не зустрінеш такої великої кількості руїн, що нагадують про величну історію. За тридцять п’ять кілометрів на південь від Багдада — залишки величезної вхідної брами. Це був проїзд до міста Ктесифон, столиці Парфії та імперії Сасанідів. Воно було найбільшим у світі у VI ст., проте перетворилося майже на місто-привид, коли було засновано Багдад. П’ятдесят кілометрів од Ктесифона на південь, на березі Євфрату, можна побачити руїни Вавилона — найбільшого у світі у XVII та VII ст. до н. е. Ще далі, на відстані ста кілометрів уздовж Євфрату на південь, залишилися руїни Урука. П’ять тисяч років тому це була столиця Шумера, найбільша метрополія свого часу. На смузі завдовжки лише двісті кілометрів між двома річками були розташовані чотири найбільших міста тодішнього світу. З них лише Багдад заселений і дотепер.

Торговець прянощами, приїхавши до Багдада, на своєму шляху до центру міста бачив спершу численні торгові місця, суги, канали та площу книжкового ринку. Потім він проїжджав повз ларьки з вуличною їжею і квартали торговців тканинами та ювелірів. У середмісті височіли мечеть і палац правителя, знаний під назвою «Золоті ворота». Діаметр центру міста становив чотири кілометри. У ньому було багато парків, садів і пішохідних вулиць. За межами міських мурів, на берегах Тигру, стояли чепурні будинки, куди принци та принцеси, а також інші заможні громадяни втікали від шуму великого міста.

Силует Багдада, крім мечеті, прикрашали церкви та синагоги. Мощеними та освітленими вулицями прогулювалися понад шість тисяч студентів зі всього світу. На пожертви багатих городян утримували безкоштовні лікарні та годували бідних студентів. У Багдаді було також чимало винних крамниць і таверн. Виготовленням вина опікувалися християни, а продажем — зороастрійці та євреї. Поети ж на кшталт Омара Хайяма залюбки споживали його. Правителі ліберально ставилися до вживання вина, що, поза сумнівом, відбивало мультикультурні настрої в імперії.

Повна протилежність європейським містам, де було заведено виплескувати нечистоти прямо на брудні вулиці, відчувалася у повітрі у прямому сенсі. У місті було понад дві тисячі лазень, а каналізаційні споруди ховалися під землею. Аміра Беннісон, дослідниця арабської культури, зазначає, що за багатством, розмірами та вишуканістю з містами правителів династії Аббасидів могли змагатися лише міста Давнього Китаю. До XII ст. у них були прекрасні системи водопостачання та каналізації, а також розкішні зелені насадження. Мусульмани уявляли собі рай у вигляді бездоганно доглянутого саду, і вода, що струменіє по всіх усюдах, становила його невід’ємну частину. У посушливих і спекотних районах ісламського світу постачання питної води спраглим було священним обов’язком. Вода використовувалася також для релігійних ритуалів. За свідченням Беннісон, саме практичне, символічне та ритуальне значення води стало причиною такого самовідданого відношення до будівництва систем водопостачання, в чому Аббасиди виявили справжню геніальність. Воду подавали акведуками, каналами та глибокими колодязями. У мечеті розташовувалися громадські ванні кімнати, а в кварталах — лазні, оснащені кранами з гарячою та холодною водою.

Марнотратний триб життя та розваги місцевої аристократії лягли в основу багатьох захопливих історій. Так, книжка аль-Шабустина «Кітана аль-Діярат» («Монастирська книга») — це своєрідний тур кращими гостьовими будинками Багдада, багато з яких належали християнам.

Містяни зустрічалися у приватних садах біля лазень. Будинки багатіїв були оточені подвір’ями, що слугували центрами суспільного життя. Сади прикрашали павільйонами, шатрами та килимами. Доглянуті стежки в садах простиралися серед ароматних трав, троянд і квітучих апельсинових дерев. Саме життя було наче танок з-поміж троянд, особливо коли до свята долучалися співці та поети.

Час від часу люди збиралися у будинках для навчання. Учитель та учні сідали колом на килим, запалювали масляну лампу, пригощалися вином і фруктами. Курилися ароматичні пахощі. Коли було досхочу розказано й обговорено, виносили лютню і кожен по черзі починав грати та співати. Коли наставав час спати, спекотними літніми місяцями багато хто обирав місцем для сну дах власного будинку. Побудованих із саману одноповерхових будинків із пласким дахом у Багдаді була сила-силенна.

Вочевидь Багдад був у X ст. найбільшим містом у світі та першим в історії людства мегаполісом із населенням понад мільйон мешканців. Тож як Багдад став таким визначним і космополітичним містом?

Захоплення влади і нова династія

У 661—750 рр. арабським світом правила династія Омейядів із Дамаска. Нащадок Аббаса, дядька пророка Мухаммеда, Абу аль-Аббас здійняв у 746 р. повстання та проголосив себе халіфом. У 750 р. його загони перемогли війська Омейядів у битві на берегах річки Великий Заб, притоки Тигру. Абу аль-Аббас зійшов на престол і відтак започаткував правлячий рід Аббасидів.

У 762 р. брат і наступник аль-Аббаса, аль-Мансур, вирішив побудувати Багдад як нову столицю халіфату. Халіф мудро визначив місце його розташування. Багдад було засновано там, де ріка Тигр розливається завширшки на понад триста метрів. Поблизу міста проходив Хорасанський шлях, що з’єднував караванові шляхи з Єменом, Сирією та Єгиптом. Від Анбарських воріт побудували міст над каналами до Євфрату, другої великої ріки.

Караванові шляхи та водні канали забезпечували торгові місця біля міських воріт купцям і товарам, що прибували постійним потоком. З Африки везли золото та слонову кістку, з півночі — хутро. У багдадців також були налагоджені міцні зв’язки зі Сходом. У порту Багдада стояли сотні торгових кораблів, зокрема китайські джонки. Тільки в китайському місті Гуанчжоу (Кантон) у IX ст. мешкало понад сто тисяч арабів, персів і євреїв. Вони прибували туди на арабських торговельних суднах. Торгові зв’язки надихнули багдадських поетів на складання історій про Синдбада Мореплавця.

У євреїв були тривкі торгові зв’язки на Середземному морі та в акваторії Індійського океану. Іудейські купці зустрічалися в Багдаді. Коли віч-на-віч поспілкуватися не таланило, з караванами передавали листи, що містили інформацію про доставку товару, роздрібних торговців і наявну ситуацію ринку. В них також були поради, як краще порозумітися з місцевими чиновниками.

Араби панували на європейському ринку прянощів і шовку. Цукор, кава, рис, вишні та цитрусові потрапляли до європейських вельможних дворів завдяки мусульманам, як і чудові бавовняні вироби, муслін і дамаст. Багдадську культуру наслідували геть усюди у мусульманському світі. Подейкують, що придворний музикант Зірйаб, переїхавши з Багдада до Кордови, приголомшив неотесаних підданих двору Омейядів багдадською модою на зачіски, шляхетними застільними манерами та культурою користування туалетом.

У Багдаді було легко торгувати. Ринки, що не мали аналогів у всьому світі, були надзвичайно вишуканими. Влада міста наглядала як за товарами, так і за торгівлею. Аббасиди цінували чинний чиновницький апарат. Коли Європа ще перебувала під владою феодалів і лицарів-розбійників, на берегах Тигру імперією опікувалися професіональні оплачувані чиновники, що вели точний облік витрат і доходів халіфату, а також заробітної плати армії. Показово, що всі ті чиновники, що працювали в урядових установах, диванах, були світськими. До диванів не наймали духовенство, оскільки вважалося, що влада повинна бути передовсім практичною.

Те, що золото та срібло були легкодоступними на території імперії, сприяло введенню в обіг міжнародної валюти. У халіфаті з’явилася єдина валюта — динар. Про статус монет Аббасидів говорить те, що археологи знаходять їх навіть на землях скандинавських країн. Прогресивний уряд сприяв заснуванню у Багдаді банків. Розроблялися документи, необхідні для міжнародної торгівлі. Разом із тим було зрозуміло, що для потреб торговців, які постійно прибували до арабського світу з інших країн, потрібно вводити курси валют. Крім того, існували партнерства (муфавада), обмежені партнерства (мудараба), різні застави, боргові цінні папери, організація звинувачень і трасти (вааф). Багато з цих нововведень, як-от угоди про партнерство, чеки, курси валют і подвійна бухгалтерія, дісталися в Європу лише в XIII ст.

Першокласна система кредитування прискорювала міжнародну торгівлю. Купцям стало легше споряджати та вести каравани, оскільки зникла потреба брати із собою важкі монети. Покупки можна було оплатити навіть в інших містах без готівки, так само як у наш час сплачують за допомогою кредитної картки. Інвестори були також активними і надавали кредити тим торговцям, що вчасно віддавали борги, отримуючи прибутки. Отже, фінансист позичав не в обмін на відсотки, а розраховуючи на майбутні прибутки. Тож успішна торгівля була вигідна всім.

Торговим караванам потрібне було якісне обслуговування, житло та склади. Завдяки розвиткові торгівлі будувалися нові гостьові будинки, де пропонували харчування та воду, складські приміщення та стайні. Зазвичай останні розміщувалися на першому поверсі, а кімнати — на другому. Гостьові будинки були розташовані на відстані одного дня їзди один від одного. Торгівлю також регулювали та контролювали. За регулювання торгівлі був відповідальним державний службовець мухтасиб, до обов’язків якого, крім торгівлі, належали також підтримка гідного рівня суспільної моралі та чистоти у місті. Регулювання ринку здебільшого схвалювали, тому що в іншому разі, за відсутності спільно домовлених правил та інструкцій, торгівля б утруднювалася, ба навіть узагалі не відбувалася б. Такі ефективні та добре випробувані практики цінували як правителі, так і купці. Тож важко навіть уявити, що біржовий крах на кшталт того, що стався у 2008 р., коли «сміттєві» облігації були неправдиво запаковані у високі кредитні рейтинги, міг би коли-небудь статися в імперії Аббасидів.

Чорнило вченого святіше за кров мученика

Династія Омейядів підтримувала лише меккську аристократію, і в цій замкненій системі найкращі посади були закріплені винятково за арабами. Аббасиди своєю чергою ніколи не заохочували кумівства й панібратства при владі. В їхньому уряді було чимало працівників із Персії, що привносили свій досвід керування Сасанідською державою. Хоча арабська й залишалася мовою уряду, Аббасиди виконали свою обіцянку щодо якнайкращого суспільства, яке мало задовольнити кожного. Вони започаткували правлячу еліту, представлену багатьма етнічними групами. Один із гарних прикладів цього становить рід Бармакидів, члени якого були нащадками буддистів з перського міста Балх. Багато хто з греків, християн, що розмовляли арамейською мовою, та зороастрійців дійсно прий­няли мусульманську віру не через примус, а задля просування кар’єрною драбиною.

Найобдарованіші вчені могли заробляти своєю працею чималі гроші та обіймати видатні посади. На думку спеціаліста з історії Близького Сходу Джонатана Лайонса, без такої послідовної підтримки науки доба правління Аббасидів не перетворилася б на вражаючий інтелектуальний рух.

Першим таке ефективне управління започаткував халіф аль-Мансура — послідовний керівник, що рано здобув владу. Аль-Мансур був високий, спокійний на вдачу правитель, що в старості фарбував своє сиве волосся шафраном. Він полюбляв сидіти на подвір’ї свого палацу і задумливо щось креслив тростиною на землі. При цьому Аль-Мансур був політичним генієм, який знав геть усе про своїх прибічників і потенціальних ворогів. За потреби він міг бути безжальним і холоднокровним. Він вислав у вигнання свого дядька Абд Аллаха і виніс вирок воєначальникові Абу Мусліму, після чого його було вбито прямо у шатрі аль-Мансура під час перемовин. Аль-Мансур звик до вельми скромних побутових умов і багато подорожував. Він не захоплювався розкішним життям. Нав’язливою ідеєю аль-Мансура було зробити Багдад найпрекраснішим містом у світі. Він утручався до найдрібніших деталей усіх будівничих проектів і був украй ретельним у фінансових питаннях — не найкращий роботодавець для будь-якого архітектора.

Аль-Мансур ніколи не притримувався аж надто пуританських поглядів. Його ідеєю було поширити у місті звичаї різних культур, пришвидшивши у такий спосіб розвиток торгівлі. Наприклад, у 770 р. група індійських учених привезла до Багдада математичні та астрономічні тексти. За наказом аль-Мансура вони були перекладені з санскриту арабською. Вважається, що це були уривки з праці «Сіддханта», написаної у VII ст. математиком і астрономом Брахмагуптою. Вона містила корпус тогочасних індійських знань про планети, зірки та математику. Араби перейняли астрономічні таблиці персів та індійців, вони назвали їх зіджі. Як основу для розрахунків таблиць, наведених у «Сіддханті» індійці використовували таку винайдену ними функцію, як синус. Араби захопилися тригонометричними функціями і вигадали власні. На початок IX ст. вони користувалися шістьма функціями: синус, косинус, тангенс, котангенс, секанс і косеканс.

У Багдаді панувала свобода віросповідання, що приваблювало до міста мислителів, чи то християн, чи то євреїв, чи то зороастрійців, чи то вільнодумних мусульман. Мусульмани поважали Біблію християн і Тору євреїв, адже в них була висловлена така саме ідея про Бога, як і у Корані. Мусульмани називали християн, євреїв і зороастрійців «народами Писання» і не намагалися обертати їх у свою віру, принаймні доти, доки ті сплачували всі належні податки. Їх називали зіммі. Інституція зіммі охороняла релігійні меншини. За винятком деяких обмежень, пов’язаних із наданням робочих місць у системі державної служби й у лавах армії, становище меншин нічим не відрізнялося від ставлення до арабів. Так, наприклад, у IX ст. цих обмежень і зовсім не дотримувалися. Халіфи тримали на службі у своїх палацах зороастрійських та іудейських астрологів і лікарів-християн. Християни, іудеї, зороастрійці та мусульмани активно обмінювалися думками. Такий діалог сприяв народженню атмосфери толерантності.

Особливо мирним, на думку Беннісон, було життя євреїв. Останні належали до тієї самої семітської мовної родини, що й араби, і однаково визнавали Авраама (Ібрагіма) родоначальником свого народу. Також певні іудейські та ісламські ритуали й учення схожі між собою.

На мультикультуралізм Аббасидів особливим чином вплинуло рабовласництво. Оскільки у мусульман не було звернення до рабства, рабами ставали люди інших віросповідань: їх купували у бідних родин або здобували під час воєн. Як військові трофеї часто привозили наложниць з Ефіопії, Північної Африки, Країни Басків, з Кавказу та Індії. Таким ганебно нелюдяним шляхом Багдад поступово став справжньою плавильною піччю народів. Через своїх матерів діти вчилися сприймати як норму книжки різних культур і всотування останніх.

Розквіт Багдада тривав за часів десятилітнього правління аль-Махді, сина аль-Мансура. Місто приваблювало іммігрантів звідусіль: з Аравії, Персії, Афганістану та Іспанії. За часів аль-Махді життя в імперії було мирним і безпечним. Аль-Махді був суворим до тих мусульман, яких він уважав єретиками. Разом із тим він намагався звести мости у стосунках із шиїтами та бути толерантним до «народів Писання». Надзвичайним поворотним моментом було знайомство з несторіанами. Представники християнської секти несторіан були вигнані за межі Візантії як єретики. Анафему сектантам проголосили через те, що вони вважали Ісуса звичайною людиною. Несторіани, сирійські яковити та представники інших християнських сект втікали від жорсткої релігійної ортодоксії Константинополя.

Але халіф, шанувальник музики, поезії та вина, запросив несторіанського патріарха Тимофія до Багдада взяти участь у філософських дискусіях. Аль-Махді зацікавився Тимофієм, тому що той палко висловлювався на користь просвіти й добре розумівся на філософії Аристотеля. У Багдаді на Тимофія та решту несторіан чекала тепла зустріч. Близько 781 р. Тимофій (779—823) прибув до Багдада з древнього християнського центру Персії провінції Адіабени. Дискусія між аль-Махді та Тимофієм тривала два дні. Під час розмови у палаці халіф поводився з ним шанобливо і виявив неабияку обізнаність як у християнській, так і у магометанській теології. Дискусія привела до того, що прийняття мусульманської віри в халіфаті було визнано не обов’язковим. Також аль-Махді наказав обкладати «народи Писання» таким самим податком, як і мусульман.

Саме під час перебування Тимофія у Багдаді розпочався діалог між мусульманами та християнами. Несторіани були вдячні за довіру. Найбільшим внеском азійської церкви в історію думки людства було те, що вони довірили арабам для перекладу грецькі та латинські тексти. Прекрасними дарами були, зокрема, праці Аристотеля та Галена. Це сталося тоді, коли класичні джерела в Європі були вже майже забуті. Проте араби ретельно їх зберегли. Ці тексти було віднайдено в Європі лише за доби Ренесансу.

У Багдаді розуміли важливість нових інтелектуальних віянь. Багдадські Аббасиди керувалися висловом, вкладеним в уста пророка Мухаммеда: «Чорнило вченого святіше за кров мученика». Хто зна, належав цей вислів насправді Мухаммедові чи ні, але важливим було те, що за правління династії Аббасидів освіченість цінувалася настільки, що для її обґрунтування навіть шукали благословення пророка.

Ставлення до нових знань було зовсім не таким, як в тогочасній Європі. Араби користувалися революційним вимірювальним приладом — покращеною моделлю приладу греків Александрії, — який називали астролябією. Диск, що обертався, показував орбіти найважливіших зірок і Сонця. На зворотному боці диска була стрілка, за допомогою якої можна було вимірювати висоту небесних тіл над горизонтом. Відомо, що у 801 р. халіф Гарун аль-Рашид надіслав у подарунок Карлові Великому водяного годинника й астролябію. Утім, європейці не надто захоплювалися знаннями арабів. Ба більше, той, хто виявляв до них цікавість, ризикував бути звинуваченим у заняттях чорною магією та проголошеним єретиком.

На відміну від християнських правителів, перші халіфи династії Аббасидів не були впевнені у власній обізнаності. Дехто навіть наважувався самокритично поглянути на себе зі сторони. Син Гаруна аль-Рашида аль-Мамун зауважив: «Перси правили тисячу років і жодної миті не відчували потреби в арабах. Ми ж перебуваємо при владі лише два століття та не можемо прожити без них і години».

Іще дитиною аль-Мамун цікавився наукою та мистецтвом. Аль-Рашид захоплювався грецькими вченнями і придбав за кордоном багато грецьких рукописів. Він піклувався про те, аби його син здобув гарну освіту. Аль-Рашид наставляв учителя свого сина такими словами: «Не дозволяй ані годині проминути без того, аби не передати йому користі нових знань, але не зроби так, щоб наука набридла йому чи поглинула його. Не здавайся легко і не дозволяй йому відчути насолоду від неробства».

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Учні в бібліотеці Аббасидів. Малюнок Яхьї Ібн Махмуда аль-Васіті, 1237 р. 

Аль-Мамун став правителем з більш широкими поглядами, ніж його батько. Щотижня він збирав у своєму палаці вчених і за вечерею спілкувався з ними про все суще між землею та небом. Він відрядив дипломатів збирати древні наукові тексти. Часто правителі, що зазнавали поразки у війнах, замість золота повинні були надсилати аль-Мамунові книжки. Показово, що, коли Аббасиди укладали одну з багатьох мирних угод з Візантією, серед інших умов було отримання копії праці Птолемея «Математичний синтаксис». Її було перекладено арабською, і надалі праця відома нащадкам під своєю арабською назвою «Альмагест».

Будинок мудрості

Подейкують, що одного разу аль-Мамунові наснився сон, в якому лисий світлошкірий Аристотель сидів на його постелі. Отямившись від переляку, аль-Мамун запитав у Аристотеля: «Що є добро?» Той відповів, що як розум, так і надприродне, тобто наука та релігія, однаково важливі для загального блага. Аль-Мамун дійшов висновку, що книжкова культура є релігійним обов’язком. Історію про сон аль-Мамуна розповів історик X ст. Ібн аль-Надим.

Він зазначає, що саме через цей сон в аль-Мамуна з’явилася пристрасть до видання книжок.

Ми можемо по-різному ставитися до правдивості цієї історії, проте аль-Мамун поставив перед собою неабияку честолюбну мету. Він вирішив зібрати буквально всі книжки світу під одним дахом і перекласти їх арабською. Для цього було засновано місце, котре почали називати Байт аль-Хікма, Будинок Мудрості. Спершу це був королівський архів і бібліотека. Зразком для неї слугувала го­ловна бібліотека сирійської імперії Сасанідів, де було зібрано багато перекладної літератури.

Аль-Мамун підтримував гарні стосунки з Візантійською імперією, і особливо його цікавили грецька філософія та наука. Він був відкритим для різних філософських течій, допомагав перським мислителям і представникам школи мутазилітів, що на перший план ставили розум і відкрито критикували буквальне тлумачення Корану. Аль-Мамун запрошував до себе вчених зі всього світу і ставився до них з пошаною. У розпорядженні аль-Мамуна була також велика група перекладачів і палітурників.

Будинок Мудрості перетворився на великий освітній центр, де вивчали математику, астрономію, медицину, алхімію та хімію, патологію та географію. Тексти перекладали арабською з грецької, перської, хінді. Серед перекладів були праці Піфагора, Платона, Аристотеля, Гіппократа, Евкліда, Плотіна, Галена… У Будинку перекладали індійську аюрведичну літературу, зокрема, трактати Сушрути і Чараки про хірургію. Також тут захоплювалися рукописами індійських математиків та астрономів, наприклад, Аріабхати та Брахмагупти. Аріабхата у VI ст. обчислив діаметр земної кулі з точністю до 99,8 відсотків і припустив, що Земля обертається. Він також з надзвичайною точністю визначив обертання Землі по відношенню до зірок.

Праця Брахмагупти «Сіддханта» («Вчення») містила зоряні карти і математичні формули. У ній числа були подані індійськими цифрами і десятковою системою (0—9).

Індійськими цифрами захопився Мухаммед ібн Муса аль-Хорезмі (780—850), що працював у Будинку Мудрості, народився у Хорезмі (теперішній Узбекистан), але більшу частину свого життя був дослідником у Будинку Мудрості. Він був перським математиком і астрономом, що писав арабською і поєднав грецькі, перські та індійські математичні та астрономічні знання. Аль-Хорезмі винятковим чином вдосконалив свою систему чисел: він ввів у використання індійські цифри, що в Європі відомі як арабські, оскільки європейці запозичили їх від арабів. Слово «алгебра» перейшло в інші мови з його книжки «Кітаб аль-Джебр», написаній у 825 р. У ній він пояснює правила алгебраїчних дій, тобто яким чином користуватися формулами розрахунку. Сьогодні це відомо під назвою «алгоритм», що також походить від імені аль-Хорезмі. За задумом автора, книжка була посібником із принципів дій над числами. Працею аль-Хорезмі зачитувалися багато років. На неї посилались у арабській і перській літературі ще в XVI ст. Серед шанувальників аль-Хорезмі був один із визначних математиків Персії Омар Хайям, який у західному світі більш відомий як поет. В Європі праця з’явилася в 1145 р. у перекладі латиною, під назвою Algoritmi de numero Indorum.

В Європі цифри, запозичені арабами, почали використовувати лише з XIII ст. На думку історика арабської науки Джима Аль-Халілі, причиною затримки було те, що їх довго сприймали в Європі як символ ісламського ворога.

Аль-Мамун зрозумів, що науку потрібно поширювати скрізь, щоб вона мала вплив. Коли завдяки гарному перекладу навчання проводили рідною мовою, це додавало громадянам ентузіазму для власних роздумів. Завдяки цьому розвивалася термінологія, і багато з понять, що дотепер використовуються у математиці, мають арабське походження.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю
Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Еволюція цифр. Цифри, якими користуються в сучасному світі, були винайдені в Індії. Доведено, що в графічному оформленні колон Ашоки III ст. до н. е. використано щонайменше цифри 1, 4 та 6. Століттям пізніше у написах Нана Гхат з’являються 2, 4, 6, 7 та 9. Індійський математик Пінгала у III ст. до н. е., описуючи числа, використовує санскритське слово шуньята, що означає «порожнеча». Це було першою відомою згадкою поняття «нуль» в індійців. У місті Кусумапурі, неподалік від головного міста династії гуптів Паталіпутри, у 499 р. н. е. було написано твір «Аріабхатія», в якому автор, індійський астроном і математик Аріабхата, називає перші десять цифр десяткової системи числення, 0, 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. Символом нуля, утім, ще не користувалися. Круглий знак зображають лише в 876 р., у храмі Чатурбуї. Трактати Аріабхати та інших індійських математиків перекладали у Багдаді арабською. Підручник з використання цифр, написаний аль-Хорезмі у 825 р. у Багдаді, був революційним. Його переклали латиною в XII ст. під назвою Algoritmi de Numero Indorum («Лічба індійськими цифрами»). Однак цифри стали відомі в Європі як арабські, коли Лео­нардо Пізанський, або Фібоначчі, описав ефективне використання цифр у своїй книжці Liber abaci («Книга Абака», 1202)

Аль-Мамун також вмів бути популістом. Нетолерантність Візантії він використав на користь власної політики. Те, що правителі Візантії вороже ставилися до християн-несторіан, він уважав ознакою зверхності ісламу. У Багдаді несторіани дістали змогу викладати грецьку античну філософію, оскільки мусульмани, на відміну від візантійців, уміли шанувати геніальність Стародавньої Греції.

Найпрогресивніша математика та астрономія того часу народжувалися в Багдаді. Розвивалися наукові методи. Як допитливий правитель, аль-Мамун прагнув до емпіричних досліджень. Він побудував першу обсерваторію у Багдаді. Це був єдиний спосіб пересвідчитись у правильності грецьких, перських та індійських астрономічних текстів. На думку Джима Аль-Халілі, обсерваторія була, очевидно, першим у світі великомасштабним науковим проектом, фінансованим державою.

Аль-Мамун хотів знати розміри Землі. Птолемей виміряв окружність Землі у стадіях, проте щодо довжини самого стадія існували різні трактування. Тому аль-Мамун найняв групу математиків, астрономів і географів, аби ті накреслили нову карту світу та виміряли окружність Землі. Останнє вдалося шляхом визначення довжини одного градуса великого кола земної кулі, у такий саме спосіб, як зробив Ератосфен в Александрії майже тисячу років до того. Аль-Мамун відрядив дві дослідницькі групи, одна з них вирушила на північ, інша — на південь. Пройшовши уздовж одного градуса меридіана, групи поверталися назад і перевіряли відстань пройденого шляху. В результаті обидві групи мали розрахунки, що вражаюче точно влучили в саму ціль.

На противагу християнам за добу Середньовіччя, в ісламському світі не піддавали сумніву те, що Земля має форму кулі. Араби засвоїли від картографів Александрії, таких як Птолемей, спосіб зображення Земної кулі за допомогою уявної системи координат, у вигляді двовимірної картографічної проекції. Араби виправили координати Птолемея та додали до таблиці нові назви місцевостей. Тепер вони змогли встановити розташування місця молитви та Мекки, використовуючи для цього меридіани і дугу великого кола, що оперізує Земну кулю. Через кулясту форму Землі напрямок на Мекку — вигнута лінія по відношенню до того, хто молиться, або кут спостереження. Араби назвали його аль-сумут, від чого походить термін «азимут» (точка компаса, що вказує на місце перебування об’єкта).

У вимірюванні Земної кулі брав участь математик аль-Хасиб. Він використовував у своїй роботі тангенси, які позначав терміном «тінь». Аль-Хасиб склав таблицю тангенсів, що стала першою в світі подібною таблицею. Інший математик, аль-Баттані, скористався ідеями аль-Хасиба щодо тангенсів і розробив математичні рівняння їхнього обрахунку. Пізніше праця аль-Баттані «Кітаб аз-Зідж» стала важливим джерелом для багатьох європейських астрономів, зокрема Коперніка. Одним із найвідоміших досягнень аль-Баттані було обчислення сонячного року (365 днів, 5 годин, 46 хвилин і 24 секунди).

У Будинку Мудрості працювали брати Бану Муса. Старший з братів, Мухаммед, стверджував, що для Місяця і планет справедливі такі ж фізичні закони, що й для Землі. Це твердження суперечило поглядам Аристотеля. У своїх висновках, зокрема в книжці про рух небесних тіл і тяжіння, Мухаммед виявився близьким до Ісаака Ньютона, який у XVII ст. оприлюднив математичну модель всесвітнього тяжіння. Утім, найбільш відомими брати стали завдяки своїм технічним винаходам. У 850 р. вони видали книжку «Кітаб аль-Хіял» («Книга хитромудрих пристроїв»), в якій можна було знайти, наприклад, опис пристрою автоматичної гри на флейті.

Аль-Кінді, єменець за походженням, який мешкав у Басрі, вразив халіфа і був запрошений до Будинку Мудрості. Названий арабським філософом, аль-Кінді був також глибоко обізнаним із грецькою, перською та індійською думкою, а також з ісламською доктриною. Він досліджував таємні письмена і був досвідченим теоретиком музики. Аль-Кінді працював із перекладачами та несторіанськими вченими, що компілювали тексти Аристотеля, неоплатоніків, а також інших грецьких математиків і дослідників, таких як, наприклад, Евклід. Арабів захопило переконання Евкліда щодо того, що всі подані доведення повинні бути обґрунтовані. Такий самий підхід вони хотіли застосовувати й у теологічних і філософських питаннях. Ця ідея змусила аль-Кінді досліджувати метафізичні твори грецьких філософів у пошуках засобів для аналізу релігійних питань за такими ж суворими правилами. Аль-Кінді заявляв, що філософія — це вчення про істину. Тому «перша філософія», як він називав наближення до істини, — це знання про першу істину, що є причиною всіх інших істин. Аль-Кінді був надзвичайно обдарованим мислителем, що не схвалював місництво. Дехто з сучасників критикував його за надто відкрите сприйняття грецької думки. Аль-Кінді відповідав:

«Нам не слід соромитися визнання чи здобуття істини, хоч би звідки вона походила. Для шукача істини немає нічого кращого за саму істину, і не слід нехтувати істиною і зверхньо дивитися на тих, хто її висловив або передав: істиною нікого не можна принизити — навпаки, істина ушляхетнює кожного».

Аль-Кінді поєднав грецьку філософію, фальсафу, та ісламську думку. Його роздуми надихнули двох інших філософів, що жили за пізніших часів, — Ібн Сіну (980—1037) та Ібн Рушда (1126—1198). Обидва відомі західному світові під своїми латинськими іменами: Авіценна та Аверроес. Авіценна був лікарем, чиї дослідження з анатомії значно вплинули на медичні знання в Європі. Аверроес, в свою чергу, був останнім з найвизначніших ісламських філософів.

Третім важливим послідовником аль-Кінді був аль-Фарабі, портрет якого прикрашає 200-тенгову купюру в Казахстані. Аль-Фарабі прибув до Багдада у 901 р. для навчання, серед іншого він досліджував логіку Аристотеля.

У своїх роздумах аль-Фарабі об’єднав ідеї Платона про ідеальну державу та ідеального правителя з уявленням Аристотеля про те, що сенс існування людини полягає у доброму житті. Погана влада, на думку аль-Фарабі, просто відбивала недосконалість людської природи.

В одному своєму визначному творі «Ідеальне місто» він намагається з’ясувати, що робить владу доброю. Владу можна назвати доброю, тільки якщо вона базується на таких знаннях, діяльності та майстерності, що приносять щастя. Способи досягнення щастя треба оцінювати за результатами. Найкращі результати, на думку аль-Фарабі, — це ті, що відбиваються на повсякденному житті. Аль-Фарабі перелічує різні форми правління. Дві з них містять як хороші, так і погані якості. Ці форми правління — домінуючі й такі, чий намір — дозволяти народу робити те, що його розважає. Домінуюче правління було характерне для Аббасидів: халіфи були самодержцями. В залежності від постаті халіфа, влада приносила людям добробут або злидні.

Аль-Фарабі вірив, що ідеальне місто або держава народжуються тоді, коли всі громадяни працюють заради спільної справи. Ідеальним містом керує доброчесний правитель, чиї рішення ґрунтуються на постійно зростаючому розумінні. Тому найкраща форма правління є поєднанням активності громадян та освіченого керівництва.

Вплив Будинку Мудрості тривав протягом наступних століть. Ібн Аль-Хайсам (Альхазен) — математик, що жив у XI ст., зображений на 10 000-динаровій купюрі в Іраку. Альхазен здобув освіту в Багдаді, проте згодом переїхав до Каїра. Там він написав книжку «Кітаб аль-Маназір» («Книга з оптики»), що була перекладена латиною і мала неабиякий вплив на західну науку. Альхазен, зокрема, присвятив дослідження вченню про перспективу. Він провів безліч емпіричних дослідів і розробив свого роду принципи наукового мислення. Його ім’я згадує визначний англійський філософ XIII ст. Роджер Бекон. Також його роботи вплинули на ідеї астронома Йоганна Кеплера.

Історії — на папір

Завдяки винаходу, запозиченому з Китаю, наявні бібліотеки Багдада дедалі більшали й розвивалися, крім того, відкривалися нові. Після Таласької битви 751 р. було ув’язнено п’ятьох китайців, які навчили арабів мистецтва виготовлення паперу згідно з їхньою традицією. Найімовірніше, араби ставилися до китайців добре. Одним із них був сам Ду Хуан, що повернувся назад до Кантона у 762 р. і написав книжку, в якій поділився своїм досвідом перебування з-поміж арабів. У Багдаді почало швидко поширюватися виробництво паперу. Під продаж паперу та книжок була відведена ціла вулиця в центрі міста. Перша згадка про паперову майстерню у Багдаді стосується 795 р. Дешевизна та тривкість паперу були ефективною рушійною силою для влади — адже з’явилася можливість поширювати як наукові відомості, так і художні твори. Тож невдовзі переписування та виготовлення книжок перетворилися на вигідну справу.

Завдяки паперові продукування копій стало швидшим і дешевшим. Це надзвичайно збільшило кількість книжок. Також з’явились у продажу коштовні раритетні примірники. У такий спосіб народжу­валися книжкові магазини та приватні бібліотеки. Книжкова галузь почала забезпечувати роботою талановитих письменників. Їхня гільдія була новою і пропонувала можливості для розвитку всіх, незалежно від походження. Атмосферу оновлення, що панувала за тих часів у Багдаді, можна порівняти з піднесенням, що відбувалося у галузі інформаційних технологій на початку XXI ст.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

У Багдаді перекладали книги із санскриту, перської та грецької мов, а також з латини. Багдадська ілюстрація до перекладу книги De Materia Medica лікаря та ботаніка Педанія Діоскорида, 1224 р.

Заможні громадяни почали засновувати власні бібліотеки і влаштовували майже змагання щодо того, у кого було найкраще зібрання. Бібліотеки до того ж були приголомшливо великими: приватні колекції могли налічувати сотні тисяч примірників.

Згідно з Амірою Беннісон, навчання за допомогою книжок уторовувало шлях до багатьох нових професій.

Професії тепер не отримували винятково у спадок від батьків, отже, соціальна мобільність зросла. Письменниками ставали люди всіх верств населення. Поет Абу Нувас був сином арабського вояка та перської швачки. Відомий письменник аль-Джахіз був родом із темношкірої родини рабів. Особливою прихильністю заможних людей користувалися поети, яким платили чималі суми за лестощі та жарти.

Міністри та інші представники двору почали організовувати власні салони, де регулярно збиралися дослідники та інтелектуали, поети та інші творчі люди. Вони спілкувалися й обговорювали як релігійні, так і світські теми. Звичайно, до салонів приходили люди, погляди яких відрізнялися. Християни, мусульмани та іудеї мали змогу без остраху вільно висловлювати свої думки.

Аль-Хашимі, двоюрідний брат халіфа аль-Мамуна, відверто писав одному зі своїх релігійних опонентів:

«Наведи всі свої твердження і скажи, чого бажаєш, говори вільно. Тепер, коли ти у безпеці, признач для нас суддю, який буде судити неупереджено. Спирайся на правду й будь вільним від пристрастей, адже суддею отим нехай буде Розум. Бог знову робить нас відповідальними за наші власні заслуги та покарання. Я ладний схвалити будь-яке рішення, яке Розум може винести чи на мою користь, чи проти мене».

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Ілюстрація з європейської версії «Тисячі і одної ночі» 1885 р. Збірка стала відомою в Європі на почату XVIII ст., коли її переклали французькою. Збірка багато разів змінювалася. В Європі, наприклад, з неї були вилучені відверто еротичні сцени

Ті новоприбулі, кому поталанило своїми кпинами розважити господаря, могли сподіватися на нове запрошення. Салони були шляхом до здобуття привабливих професій, зокрема міністра, дослідника чи бібліотекаря. Остання посада була вельми шанованою у Багдаді.

Коли книжки подешевшали, багдадці почали жваво купувати героїчно-епічні твори. У Багдаді був написаний один із найвідоміших у світі мусульманських творів художньої літератури — «Тисяча і одна ніч».

«Тисяча і одна ніч» — барвистий і розкішний плід мультикультуралізму Багдада. У сучасному варіанті збірки присутні елементи з Індії, Персії, Туреччини та Єгипту. Сама назва книжки — «Тисяча історій» — також перського походження. Індійські та перські оповідання було перекладено у VIII ст. арабською під назвою «Альф Лейла» («Тисяча ночей»). Збірка стала основою для «Тисячі і одної ночі». У IX ст. до збірки було додано арабські оповідання. Багато з новел збірки, написаних за часів Аббасидів, були пов’язані з постаттю халіфа Гаруна аль-Рашида. Це пояснювалось тим, що його блискучий двір і триб життя надихнули поетів. В історіях ішлося про кохання, еротику та інтриги. На сторінках оповідань пригоди відбувалися в Багдаді, а героями були надприродні, ув’язнені в лампах духи, мореплавці, розбійники, шахраї та правителі. Події розігруються у VIII—IX ст. Перефразовуючи Яакко Хямеен-Анттілу, зазначимо:

Шарм «Тисячі і одної ночі» прихований у багатогранності цих історій. Тут тісно переплелися людське і надприродне. Тут є геть усе — відданість і підступність, ненависть і милосердя, хтивість і самовладання. Образи буденного життя вулиць Багдада існують поруч із духами, що з’являються з мідних глечиків, і людьми, перетвореними на звірів. Серед героїв історій — правителі, раби й жебраки, красуні, старезні баби, простакуваті бедуїни. Качки та павичі розмовляють у цих оповіданнях, і читачів анітрохи не дивує, коли риби витанцьовують на пательні. «Тисяча і одна ніч» перетворює несподіване на повсякденне й занурює нас у світ казки.

«Тисяча і одна ніч» і надалі по праву вважається одною з найпопулярніших книжок у світі. Велика кількість текстів доби Аббасидів, присвячених коханню, поезії, історії та теології, свідчить про те, що середньовічна мусульманська думка була відкритою для гуманістичних ідей свободи та індивідуальності. Однак усе триває лишень йому відведений час.

Корупція халіфів кладе край процвітанню

Хоча атмосфера Багдада була зазвичай толерантною, багато правителів Аббасидів були безжалісними. Красномовно про характер Гаруна аль-Рашида говорить те, що він перевдягався і таємно пересувався вночі вулицями Багдада у супроводі своїх охоронців, шукаючи приводу для провокацій. Він постійно був у стані війни з Візантією і не гребував використовувати силові методи у своєму дворі. Через свою зарозумілість він повстав проти свого талановитого радника і друга дитинства.

Халіфи воліли жити, переважно не контактуючи з пересічними людьми, що насправді було добре. Керівництво було доручене компетентним чиновникам і візирам. Тож придворні інтриги й змагання за владу не впливали на життя простого народу. Так само різноманітні меншини могли вести своє звичне життя. Аль-Мутасім, брат аль-Мамуна, мав войовничу вдачу, проте продовжив підтримувати письменників і дослідників. При його дворі працював, наприклад, аль-Кінді. Його син аль-Васік захоплювався інтелектуальними бесідами. За свідченням багдадського історика аль-Масуда, він любив досліджувати й не мирився зі сліпим наслідуванням традицій.

Хоча розквіт інтелектуальної культури тривав, атмосфера навколо толерантності у Багдаді ставала дедалі напруженішою. Аль-Мутасім активно запроваджував міхну, релігійну інквізицію, особ­ливо у західних частинах імперії. До того ж він сформував гвардію охоронців, що складалася переважно з турецьких вояків. Командувач гвардії отримував майже султанські почесті. Чотиритисячна гвардія військових застосовувала насилля і поводилася по відношенню до жителів Багдада настільки вороже, що аль-Мутасім був вимушений перенести свою резиденцію до Самарри.

Відтоді реальна влада халіфів почала слабшати. Турецькі командувачі входили до складу уряду, який почав впливати також на спадкування корони. Уряд посадив на трон наступників аль-Мутасіма, аль-Васіка та аль-Мутаваккіла.

Коли другий син аль-Мутасіма, аль-Мутаваккіль, у 847 р. вступив на престол, жорстокість нового халіфа відчули відразу. Аль-Мутаваккіль був доволі консервативним мусульманином-сунітом, який розгорнув кампанію проти мусульман-шиїтів у всій імперії. У 851 р. в Кербелі було зруйноване святилище Хусейна, онука Мухаммеда, одночасно зі всіма палацами та будинками навколо нього. Шиїтського імама взяли під довічний домашній арешт. Також аль-Мутаваккіль почав боротьбу з впливом філософів, заборонивши поширення грецької філософії. Він також розпочав переслідування людей інших віросповідань. Синагоги та церкви зносили. Іудеям і християнам належало одягатися згідно з визначеним кодом, аби їх відрізняли від мусульман. Вони повинні були мати на одязі жовту мітку або жовтий тюрбан на голові. Якщо вони їхали верхи, по­вин­ні були прив’язувати до сідла дві важкі кулі та використовувати винятково дерев’яні стремена. Християнам та іудеям не дозволяли обіймати визначні посади в уряді. Кожний десятий їхній будинок конфісковували, щоб можна було побудувати якомога більше мечетей. На двері їхніх помешкань вішали дерев’яні зображення диявола, щоб відрізнити їх від інших.

За наказом аль-Мутаваккіля містам дозволялося приймати на службу тільки мусульман. Аль-Мутаваккіль попросив придворного поета аль-Джахіза написати звинувачувальний текст із приводу того, що мусульмани більш охоче наймали на роботу християн, залишаючи безробітними одновірців. Аль-Джахіз трудився в поті чола. Він розкритикував християн за те, що вони грають у поло, носять модний шовковий одяг, називають себе мусульманськими іменами, наприклад, Хаса, Хусейн, Фадлан чи Абі. Аль-Джахіза також дратувало, що зовнішність християн приваблювала молодих мусульман.

Немилосердне ставлення аль-Мутаваккіля до шиїтів і меншин не сприяло його популярності. Після вбивства ним турецького воєначальника, він більше не викликав довіри у турецької охоронної гвардії. Остання вбила аль-Мутаваккіля, імовірно, за наказом його власного сина аль-Мунтасіра, що сам боявся бути вбитим за наказом власного батька. Наступні роки були сповнені суцільним хаосом і жорсткою боротьбою за владу. Хоча Багдад залишався заможним містом до XI ст., атмосфера поступово ставала все більш нетолерантною. Коли рівень плюралізму зменшився, зникла також відкритість до нових звичаїв. Утрачалася здатність творити. Держава слабшала через внутрішні міжусобиці. Гарем Аббасидів також викликав роздратування. У ньому мешкали придворні жінки, і доступ туди мали лише правитель і його найближче оточення. Розкішне життя гарему разом із його політичними інтригами вважали одною з причин занепаду влади халіфів. У 945 р. територія Іраку відійшла до династії Буїдів.

Друга хвиля турецьких завойовників припала на кінець X ст. Турки захопили Багдад і принизили халіфа Аббасида до рівня правителя-маріонетки. Аббасиди залишалися халіфами до 1030-х років, проте грали здебільшого церемоніальну роль. Остаточний удар було нанесено у 1258 р. під час нападу монголів. За приблизними оцінками, сотні тисяч людей загинули. Бібліотеки міста були зруйновані. Подейкують, що води ріки Тигр місяцями залишалися каламутними від чорнил викинутих у ріку книжок. Золота доба Багдада остаточно залишилась позаду.

На думку Г’ю Кеннеді, дослідника культурних надбань Аббасидів, їхні найбільші успіхи пов’язані з двома чинниками. По-перше, вони ґрунтувалися на критичному аналізі класичних текстів і фінансовій підтримці багдадських дослідників і мислителів із різних сфер. По-друге, дослідники у Багдаді воліли самотужки впевнитись у справедливості античних теорій, наприклад про окружність землі. І тому вони самі порахували її. Вчені присвячували себе науковим дослідам, аби пересвідчитися у правдивості тверджень. Вони також кілька разів повторювали досліди. Кеннеді вважає, що не кожна епоха була настільки по-сучасному спрямованою на науку. У Багдаді не лише халіфи, а й приватні особи були зацікавлені підтримувати вільну думку. Заможні та впливові воліли підвищити власну значущість, фінансуючи роботу дослідників і бібліотекарів. Це було певною мірою причиною багатогранності та новаторства, що народжувались у дослідницьких колах. Новизна та життєздатність учень почали косніти з появою більш формальних теологічних шкіл у XI ст.

На думку дослідника Кая Йохрнберга, культурне середовище Багдада, космополітичне, бурхливе, сповнене життя та енергії, було породжене тим, що межі не визначала одна-єдина визнана релігія. За Йохрнбергом, цей толерантний і відкритий до зовнішнього впливу світ не жив винятково завдяки надбанням пізньої Античності — він створював унікальну й незалежну ісламську гуманістичну культуру. Дійсно, за словами одного з сучасників, Багдад був містом, «де демонструвалися досягнення науки та мистецтва, куди приходили у пошуках мудрості, так, як шукають загублених верблюдів, де з’являлися судження та смаки, за якими спостерігав увесь світ».

Згідно з твердженням Джонатана Лайонса, завдяки державі Аббасидів відбувся надзвичайно цінний взаємообмін інтелектуальними здобутками між культурами, відокремленими до того часу одна від одної. Через політичні розбіжності культурні надбання впродовж століть навмисне утримувалися порізно. Духовна спадщина Греції та Александрії об’єдналася з мудрістю древніх шумерів, персів та індійців.

Напевно, найяскравіший приклад прагнення арабів до знань та їхнє шанування чужоземних звичаїв знаходимо у мандрівника і письменника Ахмада аль-Мукаддасі. У 985 р. він написав працю, присвячену різним частинам ісламського світу. В ній він виявляє свою допитливість, відкритість та прагнення до безумовної істини.

«Ця наша книжка поділена на три частини: по-перше, це те, у чому я пересвідчився сам; по-друге, те, що я чув від людей, що заслуговують на довіру; по-третє, те, що я знайшов у книжках відповідної тематики. Жодна королівська бібліотека не залишилася не переритою мною вздовж і впоперек, письмові джерела жодного ордену не були не досліджені мною досконально, і не було такого народу, з думками якого я не ознайомився б, не було жодної групи аскетів, із ким я не провів би часу, і ніде не знайдеться проповідників, у зборах яких я не брав би участі. Отже, я досяг як непохитної основи своїх знань, так і того, чого міг тільки прагнути».

Хоча монголи знищили бібліотеки, духовна спадщина Багдада продовжила свій шлях в Іспанії та Південній Італії. Християни почали перекладати латиною праці, перекладені арабами. Герард Кремонський (1114—1187) переклав праці аль-Фарабі, Аристотеля та Авіценни, а також «Альмагест» Птолемея. Тома Аквінський читав аль-Фарабі, Авіценну та Аверроеса. Християн почав також цікавити власний доробок мусульман, особливо з медицини і філософії. Школа у Салерно визнавала працю Аль-Маджусі з хірургії в XI ст. Тексти Аль-Захраві та Аль-Разі, присвячені хірургії, використовувались у медичній школі міста Монпельє до 1557 р.

Не одна революція у природничих науках, понад тисячу років по тому, отримала імпульс арабської неупередженості та допитливості. Хоча велич Багдада у новому тисячолітті потьмяніла, арабські купці продовжували поширювати ідеї світом. Не дивно, що Аладдін (історію про якого було включено до європейської версії збірки «Тисяча і одна ніч» дещо згодом) був родом із Китаю, хоча мандрував Північною Африкою. Аббасидів, що оповідали про чарівну лампу Аладдіна, в Китаї називали «чорно-одягненими», оскільки колір Аббасидів був чорний. Численні дипломати Аббасидів були в Китаї під час правління династії Тан. Коли династію Тан заступила династія Сун, мирні стосунки арабів із китайцями продовжилися, араби посідали чільне місце серед інших іноземних торговців у Китаї. До арабських купців ставилися з надзвичайною пошаною у найвизначнішому торговому місті свого часу, місті Ханчжоу.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Ханчжоу. Роздуми у чайних кімнатах

Недостойного можуть нагородити або залишити без нагороди. Якщо його нагороджують, зневажають вимоги звичайної людської природи. Невинного можуть покарати або залишити без покарання. Якщо його карають, переходять межі справедливості. Коли зневажаєш вимоги звичайної людської природи, не втрачаєш благородства; коли переходиш межі справедливості, приєднуєшся до когорти тиранів. Тому можемо переходити межі звичайної людської природи, проте межі справедливості переходити не варто.

Су Ши
Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Ханчжоу був у XI ст. одним із найбагатших і найбільших міст світу. Уряд династії Сун високо цінував чиновників, здібних до написання віршів.

Серед хвилястих гір і пишних долин розташований чарівний Ханчжоу. Місто є одним з найпопулярніших туристичних об’єктів Китаю, відоме своєю давньою архітектурою і чарівними садами. На березі озера Сіху («Західного озера») розташовані численні чайні кімнати, де туристи смакують місцевий чай «Лун Цзин» («Колодязь Дракона»). Посічене чайне листя заварюють нетривалий час у зелених фарфорових чашках. Цим чаєм насолоджуються у Ханчжоу вже понад тисячу років. Місто, назване італійським мандрівником Марко Поло найшляхетнішим і найпрекраснішим у світі, було столицею Китаю династії Сун починаючи з 1167 р.

Краса Ханчжоу — це спогад про добу, що цінувала поезію та освіту понад усе. Три століття правління династії Сун були одною з найбільш активних, інноваційних і багатих епох. За часів цієї династії китайці навчилися жити у найбільших містах світу, Кайфені та Ханчжоу, та насолоджуватися їхнім захоплюючим культурним життям.

Ханчжоу справив велике враження на Марко Поло. Навіть переживши часи своєї величі, місто зачарувало мандрівника вимощеними камінням вулицями, численними харчевнями та лазнями. Марко Поло назвав його Кінсаї.

Сюди переселялися численні філософи, мислителі та письменники. На вузеньких вуличках Ханчжоу була сила-силенна чайних кімнат, одна краща за одну, в яких місцева еліта започаткувала товариства та дискусійні клуби. У тексті 1235 р. згадуються поетична спільнота Західного озера, буддійське чайне товариство, клуб фізичної культури, спільнота окультистів, товариство молодих жінок, клуб екзотичної їжі, рослинницька та садівнича спільнота, клуб збирачів антикваріату, клуб поціновувачів коней, товариство витонченої музики.

Ця столиця царства У Юе вже у X ст. була одним з найважливіших центрів Південного Китаю. Місто приваблювало вчених з усього Китаю, Японії, Кореї та Монголії. Коли Ханчжоу в 978 р. перейшов під владу династії Сун, він зберіг свій важливий статус заможного міста на півдні царства, що спеціалізувалося на торгівлі з іноземцями. Столицею царства Сун стало північне місто Кайфен. Імператор Тайцзун постійно розширював кордони царства від Кайфена на південь до Кантона, що не мало відповідників у історії Китаю, тому що відбулося порівняно мирно, ба навіть цивілізовано.

Друковане слово

На думку спеціаліста з історії Китаю Дітера Куна, XI ст. династії Сун було з огляду інтелектуальних здобутків одною з найбільш захоплюючих та активних епох в історії людства. Значного імпульсу такій креативності додав один важливий винахід.

Усього за сім років до того, як засновник династії Тайцзу став до влади, у 954 р. чоловік на ім’я Фен Дао завершив збірку класичних текстів. Він вирізав тексти рельєфними літерами на дерев’яних плитах і видрукував усього Конфуція, а також майже всю відому на той час китайську літературу.

Друкарська справа надзвичайно зацікавила імператора Тайцзу, який захоплювався різними релігіями та філософськими течіями й був толерантний до них. У 971 р. Тайцзу наказав надрукувати китайське видання буддійського канону «Трипітака». Його було висічено на 130 000 дерев’яних дощок і завершено у 983 р.

В епоху Сун друк книжок вийшов за межі стін буддійських монастирів і став доступним усім. Письменність ширилась бурхливими темпами. Винайшли набір за допомогою змінних рухливих літер, що значно покращило та пришвидшило процес друку. Так було розпочато перше в світі промислове виробництво друкованих книжок і розвиток приватної поліграфічної промисловості.

Держава сприяла друкові класичних творів. До того ж замовляли великі енциклопедії: першу енциклопедію, в якій була здійснена спроба охопити всі знання, відомі на той час, було видано в 981 р. У XII ст. видали збірку з архітектури, а також праці з медицини, зоології, ботаніки.

Стереотипний друк знизив ціну книжок на дев’яносто відсот­ків, утім, видавцям вдавалося отримувати прибутки. Надруковані книжки значно збільшили цікавість до навчання та літератури. Стереотипний друк дав імпульс культурі освіченості, що популяризувалася династією Сун. На зміну престижності військової кар’єри прийшло дещо абсолютно інше. Пензель став важливішим за меч.

Від екзаменів до процвітання

Засновник династії Сун, Тайцзу, був надзвичайно шанованим правителем. Завдяки його харизматичності та довірі до нього військові покликали Тайцзу стати імператором. У 960 р. власні вояки вмовили його, на той час командувача урядового палацу в Кайфені, взяти владу до рук. Тайцзу погодився лише за умови, що військові дадуть обіцянку не завдавати шкоди родині правителя, урядовому палацові, а головно жителям Кайфена. За шістнадцять років свого правління Тайцзу кардинально реформував систему управління. Він не визнавав політичних методів призначення на посади в державі, що були поширені за часів династії Тан. Тайцзу прагнув, аби вплив командирів і шляхетних родин в уряді зменшився. Тепер до уряду потрапляли тільки найбільш кваліфіковані, обдаровані та освічені особи.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Засновник династії Сун, Тайцзу, не визнавав політичних методів призначення на посади у своєму уряді. До уряду потрапляли лише найбільш кваліфіковані особи, які подолали суворі вступні іспити. Робота невідомого автора, бл. 1000 р.

Тайцзу вирішив утілити в життя вчення Конфуція, ставлячи собі за мету користь для суспільства. Конфуцій казав, що навчання без міркування даремне, а міркування без навчання — небезпечне.

Чиновницький апарат за проектом Тайцзу ґрунтувався як на міркуванні, так і на навчанні. За основу було взято надруковані класичні тексти з конфуціанства, які стали доступні будь-кому.

Бажаючі робити кар’єру держслужбовця повинні були складати суворі вступні іспити. Ці іспити значно відрізнялися від тих, що зазвичай пропонують сучасні компанії з підбору персоналу для оцінювання рівня підготовки працівників. Оцінювання було максимально неупередженим і базувалося на здібностях кандидата. Ніхто, навіть імператор, нічого не знав про особистість претендента. На вступних іспитах прагнули викоренити панібратство, тому імена здобувачів тримали в таємниці. Лише результати мали значення.

Систему вступних іспитів практикували також за часів попе­редньої династії Тан, проте тоді аристократичні родини без докорів сумління використовували їхню швидкісну смугу, відому під наз­вою «захист»: дітям із цих родин не потрібно було долати вступні іспити. Проїзд цією смугою був перекритий за правління династії Сун. Без успішно складених вступних екзаменів ніхто не мав доступу до владних посад.

Кандидатів виявлялася незбагненно велика кількість. Якщо за часів династії Тан претендентів на вступних іспитах було сотні, за часів Сун їх налічувалося вже сотні тисяч. У XII ст. понад сто тисяч кандидатів щороку записувалися на осінні вступні іспити. У XIII ст. їхня кількість зросла до більш ніж чотирьохсот тисяч. У XII ст. лише три відсотки здобувачів отримували ступінь. У XIII ст. відсоток успішності дорівнював одиниці.

Утім, у вступних іспитах дозволялося брати участь скільки завгодно разів. Там можна було побачити навіть 70-річних. Така система була надзвичайною, оскільки надавала шанс всім, незалежно від віку й соціального положення.

Система вступних іспитів робила наголос на багатогранності. Вступне випробування у 1044 р. складалося з трьох блоків: діалоги про політику, написання есея та вірша. Іспити складали також за «Аналектами» Конфуція, «Повчанням» Мен-цзи та п’ятьма іншими творами класики конфуціанства. Теми для есея обирали класичні. У 1057 р. майбутній відомий службовець і поет Су Дунпо на іспитах писав на тему «Як зміцнити відданість шляхом покарання та нагороди?».

До уряду династії Сун не хотіли наймати бюрократів вузьких поглядів, натомість тут працювали найкращі поети та письменники. На думку Бамбера Гасконе, такий зв’язок між митцями та владою у Китаї був гіркою пілюлею для Заходу. Наприклад, два береги Західного озера Ханчжоу були названі на честь двох поетів. Першим був Бо Цзюй-і, другим — Су Дунпо, обидва були також талановитими урядовцями. Бо Цзюй-і обіймав посаду губернатора Ханчжоу у IX ст., а Су Дунпо — в XI ст.

Урядовцем неможливо було стати, не маючи здібностей до поезії. У Китаї поезія була найбільш глибоким способом самовираження для всіх верств населення і частиною навчання для кожного. На думку Шао Юна, поета та історика XI ст., у віршах зберігаються наміри, а не події. Вірші, наче живопис, добре змальовують почуття, а не речі. У віршах закарбовано найголовніше.

За свідченням Дітера Куна, за часів династії Сун поезія була покликана розкрити внутрішній світ процесу мислення. Поезія охоплювала всі характеристики мудрості, доблесті та буття. За її допомогою намагалися також багатогранно описати та зрозуміти навколишню природу. Той, хто був здатний писати блискучі вірші про всі сторони життя, був високо шанованим і отримував репутацію надзвичайного мислителя.

Декількома красивими розчерками пензля могли виразити явища та настрої. На це не здатна західна абетка, проте писемності, що користується тисячами знаків, таке під силу. У системі навчання династії Сун каліграфія та поезія мали інтелектуальне призначення.

Китайці зрозуміли, що поезія спонукає до нестандартного мислення, оскільки її символічна мова будує міст між звичним і новим. Важливість поезії для розуміння нового та наперед невідомого захоплюючим чином виявилася понад тисячу років по тому. Майкл Коллінз, астронавт «Аполлона 11», повернувшись на Землю, заявив, що у майбутніх польотах на Місяць мають брати участь поет, священик і філософ. Лише за їхньою допомогою можна якнайкраще донести до людей те, що бачать астронавти. Після одного з най­масштабніших технічних проектів людства навіть у космічному агентстві Сполучених Штатів Америки почали сприймати поезію не лише як мистецтво. Нині ті, хто проходить відбір в астронавти, повинні написати есей і скласти невеликий вірш або хайку. Зовсім як на вступних іспитах чиновників за часів династії Сун.

Майбутній інженер з виробничого менеджменту пише вірші на вступних іспитах до університету Аалто? Цікава ідея для сучасної Фінляндії, чи не так?[3]

Система іспитів за часів династії Сун зробила Китай державою навчання, відомою на весь світ. Ті, хто успішно проходили цзиньши, екзаменацію чиновників, і отримували ступінь, ставали елітою. І хоча Китай не був рівноправним суспільством, система іспитів давала всім обдарованим певний шанс досягти успіху. Згідно з даними одного тогочасного документа, майже половина заявників за два роки походили з родин, що до того не мали до уряду жодного відношення. Завдяки системі ступенів чиновники набули популярності також на шлюбному ринку, що сприяло змішуванню різних класів суспільства.

Мало де магістрів шанували так, як у Китаї за часів династії Сун. Ось як Гуансюй красномовно розповідає про повернення додому одного вченого у XI ст.:

«Коли магістр прибуває на високій колісниці, запряженій четвіркою коней, з прапороносцем попереду та у супроводі вершника, люди збираються по обидва боки шляху, щоб спостерігати за дійством. Простакуваті чоловіки та дурні жінки у захваті вибігають на дорогу перед колісницею і, принижуючи себе, кидаються на землю, у пил, піднятий візком і конями».

У XI ст. в Китаї здивувалися б недовірі фінських роботодавців щодо «надмірно кваліфікованих» кандидатів. Система вступних іспитів стабілізувала керівництво державою. Службовці були настільки компетентними та мудрими, що зміна правителя ніяким чином не заважала їм виконувати свої завдання. Звичайно, за умови, що правитель толерантно ставився до старих працівників. Одна з відомих постатей конфуціанства, Чжу Сі, використовував свою освіченість таким чином: усе своє життя він писав імператорові критичні, часто дратівливі доповідні записки.

Згідно з вченням Конфуція, у Всесвіті є добрий і творчий елемент, жень, — людяність. Тому природа людини по суті своїй добра і людині належить робити лише добро. Зло походить від байдужості та браку гідної освіти. Чжу Сі зробив так, як повчав і впорядкував працю, що мала значний вплив на китайську освіту. Він об’єднав чотири книжки в один твір, що дістав назву «Чотири книги». Цей твір містить вибрані фрагменти «Аналектів», бесід Конфуція зі своїми учнями, і праць послідовника Конфуція, Мен-цзи. Також Чжу Сі додав дві частини з «Книги ритуалів», збірки часів династії Хань, що також включає багато конфуціанських текстів. На думку Чжу Сі, ці чотири книжки і дев’ять інших конфуціанських творів утворюють основу для правильного навчання. У рукописах Конфуція особливо підкреслюється значення здорового глузду: «Якщо знаєш щось — скажи це. Якщо не знаєш — визнай це. Ось справжнє знання».

Багато разів Чжу Сі кликали до імператорського двору. Йому пропонували високі посади, від яких він відмовився. Чжу Сі був незадоволений тим, як використовується влада, особливо тим, наскільки вона стала корумпованою. Він написав численні нагадування щодо морального способу управління в державі. Помер Чжу Сі в 1200 р. Після його смерті зібрані ним тексти набули статусу офіційних джерел для підготовки до чиновницьких іспитів. У Китаї їх використовували для екзаменації аж до 1905 р.

Мистецтво критики: золота доба конфуціанства

Зазвичай правителям важко дослухатися до точки зору інших і шанувати її, якщо вона занадто відрізняється від їхніх власних поглядів. Історія філософської та політичної думки була також історією кострищ, вигнань і в’язнів сумління. Утім, у цьому морі деспотії китайська династія Сун постає своєрідним островом толерантності, де шанували дискусії та обмін думками.

Вшанування вченості та інтелектуальна допитливість за часів династії Сун привели до високих досягнень. Влада запровадила політику добробуту, що зробило династію Сун одною з найгуманніших в історії Китаю.

Конфуцій був захисником гуманності. Відомо, що він якось сказав: «Образа соромить лише того, хто її заподіює». Послідовники Конфуція виокремили п’ять головних чеснот: людяність, справедливість, хороші манери, вірність і мудрість. У своїх роздумах вони наголошували на взаємопов’язаності всього з усім. Усе суще взаємодіє між собою. Тому людина повинна прагнути вдосконалити свій характер, аби бути корисною іншим людям. Сам Конфуцій у жодному разі не був святим — він насолоджувався життям, позбавленим метушні, і консультував за гроші будь-кого, проте дотримувався принципу, що в усіх справах необхідно бути доброчесним. Благородний муж розуміє, що таке доброчесність, натомість так звані маленькі люди живуть лише заради власної вигоди. Головне — жити у згоді з дао, закономірним шляхом природи.

Держслужбовці-конфуціанці надихалися буддійською філософією. Вони поєднали свою концепцію моралі з буддійськими цінностями, як-от ушанування всього живого, милосердя, любов до людей, розмірковування. Все це подарувало конфуціанству нове, людяне, обличчя.

Культура Китаю була традиційно чоловічою. Проте за часів династії Сун становище жінок помітно покращилося. Закон надав їм право мати та успадковувати власність, що значно покращило становище молодих вдів, сиріт і розлучених жінок. Якщо жінка успадковувала землю, вона належала їй, а не її чоловікові, як було раніше. Майно жінки належало їй протягом усього її життя.

Імператор Тайцзу започаткував академії, де учні могли вільно висловлювати свої думки. У кожному місті префектурного рівня було засновано академії, а в кожному місті повітового рівня — початкові школи. Саме тоді почали захоплюватися геніями, які вміли бути не тільки державними діячами, а й поетами і живописцями.

Радники могли займати критичні позиції щодо правителів, а останні навіть заохочували критику. Сима Гуана було названо у 1063 р. одним із придворних критиків, тобто членом ради з питань критики. Рада складалася з шести членів, і її завданням було подавати своє бачення правителеві, причому прямо і критично. Рада не була ні місцем для підлабузників, ні потішною беззубою групою на кшталт теперішніх офісних керівників.

Сима Гуан писав:

«Відповідальність придворних критиків зависока. Керування всім під небом, успіхи чи невдачі всіх людей, що мешкають між чотирма морями, а також передумови звершень і втрат завжди залежать від їхніх порад. Перебуваючи на цій посаді, необхідно зосереджуватися на великих справах, а малі викинути з думок, пріо­ритет надавати терміновим завданням, а нетермінові виконувати в останню чергу, присвятити себе на користь державі, а не влаштовувати власні справи. Ті, хто женеться часом за славою, а часом за користю, далекі від того, щоб відповідати такій посаді!»

Утім, критикувати й сприймати критику — дві різні речі. Сима Гуан розійшовся у поглядах із міністром Ван Аньши і був відправлений на п’ять років у оплачувану відпустку. Під час звільнення від державної служби Сима Гуан написав величезну хроніку правителів Китаю, відому своєю науковою достовірністю. До речі, вона належала до улюблених творів Мао.

Коли новий правитель Шень-цзун вступив на престол, він запросив Сима Гуана назад до імператорського двору. Для держслужбовців династії Сун такий розвиток кар’єри, як у Сима Гуана, був типовим. Держслужбовці мали великий вплив і незалежність, проте, коли вони потрапляли в немилість, для них організовували посаду деінде в іншому місці. Через якийсь час зазвичай можна було очікувати запрошення назад до столиці. Мабуть, тому відверто критикувати ніхто не боявся.

Коли Шень-цзун обґрунтував реформи тим, що вони були впроваджені на користь народу, його чиновник Вень Янь-бо сухо зауважив: «Ви керуєте державою разом із нами, а не з народом». Ця репліка передає духовну незалежність і самовпевненість багатьох освічених чиновників династії Сун. Конфуціанські традиції духов­ні спонукали чиновників говорити відверто, якщо вони помічали несправедливість.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Китайський учений на лузі. Невідомий художник. Картина XI ст.

Одним із таких легендарних глашатаїв правди був чиновник Су Дунпо, один з найвідоміших поетів та есеїстів Китаю. Він працював на багатьох керівних посадах і не боявся висловлювати свої погляди. За життя він побував до дванадцяти разів у вигнанні всередині країни, що за часів династії Сун не вважалося аж надто суворим покаранням. У спокої сільської місцевості, далеко від поспіху й урядових змагань, з келихом рисового вина у руці чиновник у вигнанні міг цілковито заглибитись, скажімо, у мистецтво каліграфії, поезію та живопис. Так зробив і Су Дунпо, який залишив у спадок понад три тисячі віршів.

Кар’єрний ріст Су Дунпо був швидким. У 1070 р., вже у 32 роки він керував історичним закладом у Кайфені. Су був постійним і непримиренним критиком економічних нововведень тогочасного міністра Ван Аньши.

Ван Аньши не вагаючись негайно звільняв із посад усіх, хто не поділяв його думки. Попри це, двоє інтелектуалів, Су та Ван, збе­регли гарні стосунки та навіть обмінювалися своїми віршами. Імператор дозволив Су Дунпо висловитись і призначив його помічником губернатора Ханчжоу. Су Дунпо певний час перебував на посадах губернатора Мейчжоу, Сюйчжоу та Хучжоу.

У 1079 р. Су Дунпо звинуватили у висміюванні імператора і вигнали на низькооплачувану посаду до Хуанчжоу. Проте він доб­ре влаштувався у місті та створив там найвідомішу зі своїх праць. У 1086 р. Су Дунпо запросили назад до столиці, і він став членом Академії Ханьлінь. У 1094 р. Су Дунпо вигнали знову, спочатку до Гуандун, потім на острів Хайнань. Він помер у 1101 р., коли, вкот­ре здобувши помилування, перебував на шляху до місця нового призначення.

У вірші Су Дунпо про народження дитини яскраво проглядає характерна особливість поезії культури Сун: у ньому втілилися заразом радість, страждання й сумління.

Коли дитина народилася,

Кожен сподівається, що стане вона розумною.

Я ж страждаю від розуму все своє життя.

Сподіваюсь лише,

що хлопчик буде простим

і достатньо дурним,

аби зміг жити приємно і без клопотів,

якщо стане міністром.

Завоювання Кайфена

Су Дунпо помер того ж року, коли до влади прийшов імператор Хуей-цзун. Останній правитель Кайфена був справжнім деспотом, чого не можна сказати про жодного з правителів династії Сун. У наш час його назвали б «мікро-менеджером»[4].

Імператор Хуей-цзун був великим поціновувачем і збирачем живопису. Сам він також добре малював. Хуей-цзун був настільки самовпевнений і засліплений власним блиском, що змушував інших дотримуватися його стилю малювання. Він заснував художню академію, єдиним завданням членів якої було копіювати роботи імператора. Для обдарованих митців академія Хуей-цзуна була справжньою художньою катастрофою, оскільки той ставився до мистецтва занадто однозначно. Художники повинні були малювати об’єкти такими, якими вони є, точно копіюючи форму та колір. Оригінальність і натхнення заборонялися.

Хуей-цзун був настільки зачарований власним мистецтвом, що державні справи його майже не цікавили. Крім малювання, він також проводив свій час із придворними жінками та присвячував себе проектуванню саду. Уряд був не здатним виносити рішення. А Хуей-цзун, приймаючи рішення, діяв імпульсивно. Він сформував небезпечний державний союз із державою Цзінь. Коли Хуей-цзун об’єднався з цими предками маньчжурів, він зрештою втратив свою владу. Союз виявився короткотривалим, оскільки у 1125 р. держава Цзінь завоювала Кайфен, а імператора ув’язнили. Іронія долі в тому, що одному з найбільш залюблених у мистецтво імператорів династії Сун випало зустрітися з військовими загонами сусідньої держави, для яких мистецтво не мало жодного значення. Наступного року Цзінь спалила Кайфен, відомий своїми палацами та храмами. Хуей-цзуна, його сина й увесь двір було депортовано на північ. П’ятдесят тисяч жінок потрапили у рабство й були доправлені до столиці держави Цзінь, міста Шанцзин (сучасний Харбін).

Династію Сун у Кайфені згубив брак реалізму. Освічені держслужбовці не побачили відверто брутальних цілей правителів держави Цзінь. Не змогли вони також зрозуміти систему їхніх цінностей, у якій не було місця мирному співіснуванню. Логіка правителів держави Цзінь була грою з нульовою сумою, де перемагає лише один, і цей переможець отримує весь джекпот.

Гао-цзун, другий син Хуей-цзуна, втік разом зі своїми загонами за 740 км на південь і заснував там новий двір Ханчжоу. У 1138 р. Ханчжоу став новою столицею династії Сун.

Торгівля і найбільші кораблі у світі

Велика ріка Янцзи стала новим кордоном між державою Цзінь та Південною Сун. Остання ефективно захищала цей кордон за допомогою своїх швидких військових кораблів, великих катапульт і порохової зброї. Південна Сун була за багатьма критеріями більш заможною державою, ніж у минулому імперія Сун. Під час візиту до Ханчжоу чиновники з Кайфена були вражені його жвавим економічним життям. Розташування Ханчжоу було ідеальним для торгівлі. Місто, розташоване біля ріки Цяньтан, відділяє від моря лише невелика відстань. Ханчжоу також є південним кінцевим пунктом Великого китайського каналу, найбільшого у світі рукотворного водного шляху, що має сполучення з Пекіном. За допомогою каналу, побудованого у 609 р., вантажні судна могли перевозити товари з середньою швидкістю 75 кілометрів на день, тобто в два рази швидше від возів, запряжених волами. До того ж перевезення товару кораб­лями було вигіднішим. Канал з’єднав Ханчжоу з північним боком ріки Янцзи, якою кораблі змогли ходити аж до Сичуаню.

Ханчжоу приймав мандрівників з Японії, Кореї, В’єтнаму. У місті можна було зустріти представників усіх віросповідань: несторіан, зороастрійців, індуїстів, іудеїв і мусульман. Високий рівень освіченості створив чудові передумови торгівлі з іноземцями. Останнім навіть надавали пільги під час сплати податків, аби дати можливість заробити більше. Також їм дозволялось переселятися до Китаю й брати шлюб із місцевими мешканцями. За допомогою широкої торгової мережі, створеної арабами та персами, до Китаю завозили прянощі та парфуми. Їх, у свою чергу, обмінювали на шовк, фарфор і вироби з міді.

Торгівля у Ханчжоу пришвидшила створення карт і розвиток мореплавства. Одним із найвидатніших учених і мандрівників Ханчжоу був Шень Куо (1031—1095), який особливо цікавився корисними копалинами гір Тайхан. Він зрозумів, що ці гори колись були дном моря. Шень Куо сприяв розвиткові багатьох галузей науки, зокрема астрономії, математики, металургії, медицини та картографії. Він упорядкував перший докладний атлас Китаю, визначивши контури навдивовижу точно, і зробив детальний опис функціонування компаса. Шень Куо зрозумів різницю між географічною північчю та магнітною північчю. Написана ним у 1088 р. велика збірка есеїв розкриває широку обізнаність цього талановитого держслужбовця. Збірка навіть містить перший китайський опис механізму роботи доку.

Китайські кораблі були у XI ст. шедевром інженерного мистецтва та предметом подиву на просторах Світового океану. На вітрильниках були водонепроникні відсіки, вмонтований каркас, чотири палуби, вони могли вмістити близько тисячі осіб. Кораблі мали об’єднані зі стерном штурвали. Шість великих щогл були встановлені одна за одною так, щоб вітрила не перекривалися між собою. У такий спосіб можна було ефективніше використовувати силу вітру.

Також на вітрильних суднах був морський компас. Іще за часів династії Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.) китайці збагнули, що під дією магнітного поля металічні частинки розташовуються у напрямку північ—південь. Тому здогадалися помістити металічну голку в резервуар із водою, розташований на дерев’яній основі. За часів династії Сун цей винахід почали використовувати як морський компас. Одночасно з цим було відкрито магнітне схилення, тобто різницю між реальним напрямком і показником компаса, що підвищило точність навігації. Карти Китаю та узбережжя моря вражають своєю точністю. На карті 1137 р. чітко вирізняються розміщені на сітці річки Китаю та узбережжя моря.

Океанські кораблі перевозили китайський шовк, чай, мідні монети та кераміку з Ханчжоу до Кореї та Японії.

За допомогою добре спроектованих вітрил і мусонних вітрів кораблі плавали також до Південно-Східної Азії, Індії, Близького Сходу та Африки. У 1973 р. на узбережжі Південного Китаю було знайдено залишки китайського судна, що допомогли зрозуміти особливості світового ринку минулих часів. На судні, що затонуло у 1277 р., знайшли 2500 кілограмів ароматичної деревини з Південно-Східної Азії, перець, бетель, горіх і корицю з Південної Індії, амбру із Сомалі.

Ринок процвітав, і влада зрозуміла, що податки краще збирати готівкою, ніж роботою, виконаною населенням. До династії Сун у Китаї користувалися монетами, виготовленими з трьох різних металів: з міді — на півночі, із заліза та свинцю — на півдні. За доби Сун було запроваджено єдину для всіх китайців валюту: мідні монети. Проте витрати на їхнє виготовлення призвели до значної нестачі міді, тому для вирішення проблеми ввели ощадні сертифікати, фейцянь, або «летючі гроші». Це були попередники паперових грошей. Самі ж паперові гроші почали друкувати в Китаї у 1024 р. Це надихнуло на застосування нових грошових документів: боргових розписок і векселів.

Кількість купців і ремісників у містах збільшувалася, що породило вишуканий триб життя, якому століттями дивувалися іноземці. У Китаї налічувалося тринадцять тисяч держслужбовців, вісім тисяч із них мешкали у Ханчжоу. Крім державної служби, значна кількість освіченого населення працювала, зокрема адвокатами та дієтологами. Міська культура процвітала, разом із чудовими ресторанами та чайними кімнатами.

Чай, шовк і порцеляна

Чайна культура в Ханчжоу була на висоті. Порцелянові чайні чашки, вкриті бездоганної якості глазур’ю, цінувалися на вагу золота. Гурмани просиджували годинами, обговорюючи найкращі сорти чаю, зовсім як поціновувачі вина у ресторанах Мішлен. Значення чаю для процвітання Ханчжоу було величезним. Його вирощували тут, а також доставляли великими каналами з півдня Китаю, з Юньнань та Гуандун. Чай був не тільки смачним, а й надзвичайно корисним, підбадьорливим напоєм. За часів династії Сун чай почали дедалі частіше пити, заварюючи його у кип’ятку. Отже, люди менше вживали зіпсовану питну воду.

Другим важливим винаходом, що покращив умови життя людей, було виробництво бавовни. Остання не була такою дорогою, як шовк, до того ж вона набагато приємніша на дотик, ніж конопляна тканина. Бавовну можна було прати, а чистий одяг також захищав од бактерій.

Покращення умов гігієни сприяло також збільшенню приросту населення. На території Південної Сун уздовж каналів виростали численні міста-мільйонники. На той час в імперії мешкало п’ятдесят мільйонів осіб. До 1200 р. Ханчжоу був, очевидно, найбільшим містом у світі, з населенням понад мільйон, ба навіть два мільйони жителів. Принаймні це місто було у сорок разів більшим за Лондон, де на той час мешкало лише двадцять п’ять тисяч осіб. Коли Марко Поло описав італійцям красу та велич Ханчжоу, європейці не могли повірити в те, наскільки розвинений Китай.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

 Рання грошова купюра часів династії Північної Сун. Паперові гроші почали друкувати в Китаї у 1024 р.

Залізна та сталева промисловість на території Ханчжоу на сот­ні років опереджала європейську. Залізо плавили у розжарених за допомогою вугілля печах. Отримання сталі із заліза у такий спосіб значно поширилося за часів династії Сун. Виробництво сталі у 1078 р. було вдвічі більшим, ніж у Британії наприкінці XVIII ст.

Ханчжоу було названо столицею шовку. Не випадково тут сьогодні розташований найвідоміший у світі музей шовку.

Виробництво шовку у Ханчжоу вдалося простежити на 4700 років у глиб століть, коли в руїнах міста Лянчжу було знайдено залишки напівзотлілого шовкового одягу.

Визначним досягненням династії Сун у галузі виробництва шовку було покращення якості кеси. Кеси — це напрочуд гарна тканина, виткана на невеликих ткацьких станках. Перший етап виробництва шовку — кропіткий процес розмотування шовкових ниток із коконів. Для цього було винайдено машини для намотування шовкової нитки, як джерело енергії для цього процесу, ймовірно, використовували енергію потоку води.

Часи династії Сун у Китаї стали золотою добою виробництва кераміки. Посуд Сун відомий своїми простими формами та стриманою гамою кольорів. Імператор Чжень-цзун заснував у 1004 р. відомий керамічний завод у місті Цзіндечжень. Виробництво порцеляни на заводі тривало 900 років, аж до падіння останньої імператорської династії Цін у 1911 р. Місто й дотепер є центром виробництва порцеляни у Китаї, тут також працює науково-дослідний інститут кераміки.

Саме за доби династії Сун спостерігався неабиякий розквіт виробництва порцеляни як у якісному, так і у кількісному відношенні. Починаючи від XII ст. виробництво перемістилося до Ханчжоу та його околиць, де у випалювальних печах народжувалася прекрасна порцеляна. Підтвердженням тому є всесвітньовідома однотонна зелена полив’яна порцеляна селадон. Також популярним став вид порцеляни, поверхню якої штучно вкривали тріщинами, піддаючи глазур швидкому охолодженню. Він значно вплинув на кераміку, що використовувалась у японських чайних церемоніях, і часто вважався найкращим із будь-коли виготовлених. Порцеляну часів династії Сун знаходимо навіть у Східній Африці.

Китайці торгували всім за винятком одної-єдиної речі. У 1067 р. було видано наказ, яким заборонялося продавати іноземцям продукцію, що мала у складі сірку чи селітру. Уряд Сун прекрасно розумів, що з цього можна було виготовити порох. Проте країна походження пороху була добре відома у світі. Араби називали селітру «китайським снігом», а перси — «китайською сіллю».

Падіння династії Сун

Винаходи, порцеляна та поезія — порухом пензля чиновника все вимальовувалось як прекрасна каліграфія. За часів династії Сун держслужбовець був не схожим на сучасного, загрузлого у дорученнях, прив’язаного до скрупульозного дотримування директив виконавця. За часів династії Сун завданням держслужбовця було надихатися самому та надихати інших. Однак слабкою стороною династії Сун була її тверда віра лише у власну доброчесність і бездоганність. Правителям і чиновникам варто було б знати також плани та жагу до влади країн-сусідок і краще розуміти своїх воїнів. Південна Сун припустилася тої ж помилки, що і Північна.

Династія прийняла легковажне рішення об’єднатися з монголами у 1233 р. для нападу на північну державу Цзінь. Коли Цзінь була завойована, династії Сун довелося стикнутися з новими прикордонними сусідами — монголами. Хан Хубілай запропонував Сун вигідні умови у разі, якщо вона погодиться підкоритися владі монголів. Коли посла монголів було ув’язнено, спалахнула війна. П’ять років військо хана Хубілая тримало в облозі Сян’ян і Фаньчен.

Імператор Ду-цзун, останній імператор династії Сун, був байдужим до своїх прямих обов’язків і делегував усі державні справи іншим, зосередившись натомість на спиртному, жінках і розкішному житті. Згідно з правилами двору, кожна коханка імператора повинна була вранці робити візит ввічливості до його покоїв. Одного ранку до імператора прийшли одночасно тридцять жінок.

Коли монголи захопили Сян’ян у 1274 р., Ду-цзуну про це не повідомили. Він помер трохи згодом. У 1276 р. монголи завоювали Ханчжоу, і династія Сун припинила своє існування. Вона правила 319 років. Однак через це історія міста Ханчжоу не добігла кінця. Хан Хубілай виявився більш поблажливим, ніж інші монгольські ватажки. Він не був відвертим психопатом, як його дід Чингісхан, який здобував насолоду в різанині та ґвалтуванні. Ханчжоу вдалося вберегти від кривавої бійні, і двір правителів Сун зміг навіть насолоджуватися деякими привілеями. Хоча хан Хубілай переніс столицю на північ, до Пекіна, Ханчжоу й за часів нової династії Юань залишався одним із найважливіших торгових міст. Він дивував і Марко Поло, і марокканського мандрівника-дослідника Ібн Батуту. Обидва вважали місто найпрекраснішим і найбільшим від усіх, які вони будь-коли відвідували. Проте інтелектуальна діяльність, зав­дяки якій Ханчжоу зазнав своєї слави, почала занепадати.

У кочовій культурі монголів цінувалися битви альфа-самців, і становище жінок значно погіршилося. Тепер їх не можна було зустріти у чайних кімнатах. Також монголів не цікавила культура. Здебільшого їх надихали лише картини на кінну тематику. У Ханчжоу багато хто з митців добровільно відходили від справ, залишаючи зображення коней монголам.

Тан і наступна за нею династія Сун були напрочуд відкритими до іноземних звичаїв. Влада монголів, утім, залишила невитравний слід в інтелектуальній атмосфері Китаю, і наступна династія Мін з недовірою ставилася до іноземців, час від часу обриваючи майже всі контакти з навколишнім світом. Імператор Хуну категорично забороняв торгівлю із закордоном. Будівництво великих океанських кораблів було припинене наприкінці XV ст., а протягом наступного століття міжнародну торгівлю було заборонено остаточно. За часів династії Мін чиновники почали страждати на алергію на геть усе іноземне.

Марко Поло привіз історію своєї подорожі до Італії, де ніхто по-справжньому не повірив у його розповіді щодо багатств Ханчжоу. Мандрівник отримав прізвисько «Мільйон». Рід Поло як один із найзаможніших у Венеції фінансував експедиції інших купців. Ті привезли до Італії нові винаходи та ідеї. Італійські родинні компанії на кшталт тих, що належали роду Поло, утворили новий центр діяльності, де ці ідеї проходили подальшу обробку. Цього разу таким центром стала Флоренція.

Тож вип’ємо чашку чаю.

Як і Какудзо Окакура, автор книги про чай, котрий сумує з приводу нашестя монгольських племен у ХІІІ столітті не тому, що вони принесли смерть і спустошення, а тому, що з-поміж досягнень Імперії Сун вони знищили найцінніше — мистецтво чайної церемонії. Я знаю, що чай — то не другорядний напій. Коли він став ритуальним, то почав робити серця здатними бачити велич у малих речах. Де знаходиться краса? У великих речах, які, як і все інше, приречені померти, чи у малих, які, ні на що не претендуючи, знають, як інкрустувати мить гемою безмежності?

Чайний ритуал — це точне поновлення тих самих жестів і тих самих смаків, коли отримуєш прості відчуття, автентичні й вишукані, коли кожному за малі гроші дається ліцензія стати аристократом смаку, бо чай є напоєм багатих так само як і бідних, а отже, чайний ритуал має незвичайну властивість пробивати в абсурдності нашого життя вікно світлої гармонії. Так, всесвіт приховує порожнечі, загублені душі оплакують красу, мізерність оточує нас. Тож вип’ємо чашку чаю. Зробилося тихо, надворі чутно свист вітру, осіннє листя шумить і облітає, кіт спить під гарячим світильником. І в кожнім ковтку сублімується час.

Мюріель Барбері. Елегантна їжачиха.[5]

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Флоренція. Місто Ренесансу

Нам слід наповнити душу святим прагненням, аби ми, не задовольняючись звичайним, пристрасно бажали вищого, а також щосили прагнули того, що належить усім людям, якщо на те їхня воля.

Піко делла Мірандола
Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Гроші торговців сукном і банкірів на службі краси та культури.

Потрапити до галереї Уффіці — це важке випробування. П’яца делла Синьйорія, головна площа, звідки можна потрапити до галереї, заповнена какофонією різних мов і натовпом туристів, що штовхають одне одного. Хоча квиток заброньовано через інтернет кількома місяцями раніше, все ж доводиться стояти у черзі десь години дві під спекотним липневим сонцем, поряд із сотнями інших нетерплячих мандрівників. Наступного дня — ті ж самі «страсті Христові». Черга в Академію мистецтв продовжується на вулиці, незважаючи навіть на те, що кожному відвідувачу дозволено перебувати в академії лише чверть години. Тиснява, порпання з камерами і балаканина припиняються, коли перед очима постає мармурова скульптура — Давид Мікеланджело.

Від краси Флоренції перехоплює подих. На кожному розі треба зупинятися, щоб насолодитися нею. Чого вартий лише сіро-зелений мармур Дуомо, який нікому навіть і на думку не спало би заплямувати графіті. «Життя покинуло мене. Я йшов, проте боявся впасти». Так писав французький письменник Стендаль, який у 1817 р. у Флоренції пережив, за його словами, справжній екстаз, приголом­шений величною красою міста. Досвідчений мандрівник Стендаль ніколи не відчував нічого схожого. Італійський психіатр Граціелла Магеріні навіть назвала недугу, що вражає туристів у Флоренції, синдромом Стендаля, La Sindrome di Stendhal.

Як так сталося, що місто, відоме спершу головно своїми лихварями й кравцями, стало одним із найвпливовіших у Європі? Чи можна собі уявити, що цей вплив був здобутий не шляхом війн і насилля, а через розвиток культури? Як одному місту поталанило перетворити свій діалект на літературну італійську мову та стати батьківщиною таких понять, як лінійна перспектива й ренесанс?

Відповідь проста: свобода. Після радіння Римської імперії в Італії не залишилося потужної держави. Містами правили місцеві чиновники, консули. Як і решта міст Північної Італії, починаючи від XI ст. Флоренція була порівняно незалежною.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Дуомо у Флоренції (внутрішній вигляд). Малюнок Фабіо Борботтоні. Козімо Медічі вкладав великі гроші у створення скульптур і будування громадських споруд, одною з найбільш значущих серед яких був Дуомо

Ширилася нічим не обмежувана економічна діяльність. Гористий рельєф і довгі узбережжя Італії не сприяли сільському господарству, проте допомагали розвиткові торгівлі, промисловості та мореплавання. Їхні взаємозв’язки сприяли розбудові міст. Розвивалася також шкільна система. Молодь більше не навчалася поодинці у монастирях, а для навчання та бесід попервах влаштовувалися спеціальні класні кімнати у кафедральних соборів. З кафедральних соборів навчання перемістилося у ще більш вільні лекційні зали, вийшовши з-під контролю єпископів і набувши форми справжніх навчальних закладів, що від самого свого заснування несамовито захищали власну свободу.

Вільні товариства

Центральна площа Болоньї, П’яца Маджоре, стала місцем, де у 1088 р. було проголошено вітальне слово на честь заснування першого університету в світі. Університет Болоньї розпочинався як universitas scholarium, вільне товариство вчителів і учнів, з правилами рівноправ’я й універсальності. В університеті Болоньї студенти обирали викладачів і платили їм заробітну плату. Члени товариства називали один одного колегами. Від цього слова пізніше сформувалося слово college, що означає університет.

Університет був спершу міжнародним товариством студентів, що слідкувало за дотриманням власних інтересів. Різні спільноти, чи то професійні гільдії, чи то університети, шукали захисту одне в одного. В Італії також міста перетворилися на товариства — комуни. Захищені стінами міста-держави спільно вирішували питання оборони. Час терору господарів-феодалів і грабіжників-лицарів минув, принаймні у Північній Італії, а надто у Флоренції.

Некерованих бандитів поступово заступає інститут суддівства, започаткований Фрідріхом Барбароссою, імператором Священної Римської імперії. Барбаросса хотів посилити свою владу, видаючи закони, що гарантували б мирний стан. Імператор радився з чотирма знавцями юриспруденції з університету Болоньї щодо покращення системи правосуддя. Барбаросса, ймовірно, вмів дослухатися до думки професіоналів, оскільки швидко було ухвалено закони про громадські проекти, митниці, карбування грошей, обмін валют, право власності, робочу силу. Через ці так звані Ронкальські постанови васали феодального інституту перетворювалися на чиновників і влада суддів посилювалася. У 1186 р. Барбаросса користувався терміном statuinus («статут, розпорядження»), який мав велике значення для правового захисту пересічних людей. Згідно з розпорядженням, заборонялося фізично торкатися іншого, єдиним винятком був самозахист. З цього часу суперечки слід було вирішувати за участі судді. До появи нового розпорядження майже єдиною формою правосуддя, до якої не втручався жодний державний службовець, була дуель. Завдяки Барбароссі правове становище простої людини покращилося.

Барбаросса був талановитим правителем, але не благодійником. Як і його наступники, він жадав абсолютної влади над містами Італії. Проти імперії за владу боролася Папська держава. Міста, попри все, зберігали своє право на самовизначення. Ними керували тимчасові правителі та ради, що можна вважати ознакою республіки. Найзатятіше обстоювали свою свободу у Флоренції, однак місто розділилося на прибічників папи та імператора. Прибічниками папи, ґвельфи, виступали купці. Врешті-решт вони здобули перевагу над ґібелінами, що підтримували імператора та шляхетські родини.

У Флоренції почали правити гільдії, і правителя міста завжди обирали серед представників головної з них. У 1293 р. цехові об’єднання Флоренції заважали членам старих шляхетських родин здобувати провідні посади.

Законність була невід’ємним елементом правління у Флоренції. Тут правив уряд синьйорії, в якому один з дев’яти членів завжди мав бути представником суддівського інституту. Судді ж своєю чергою входили до одної з семи флорентійських гільдій, які мали право ставати членами синьйорії. Керівника синьйорії — гонфалоньєра — обирали раз на два місяці шляхом жеребкування. Члени синьйорії також змінювалися подібним чином кожні два місяці. Для того щоб потрапити до синьйорії, потрібно було мати гарний фінансовий стан і бездоганну репутацію. Юнацьку імпульсивність і максималізм уважали небезпечними, тому цінували досвід: член синьйорії повинен був мати вік понад тридцять років.

Гільдії забезпечували звичайним людям умови для спільного захисту своїх інтересів. Тож збільшувалося коло тих, хто брав участь в управлінні, флорентійці зацікавилися політикою та опікуванням спільними справами. Правові умови, що гарантували положення гільдій, давали змогу для нового підприємництва у Флоренції. Місто перетворилося на центр торгівлі, що приваблював ремісників.

Золото Флоренції

Коли у 1266 р. французи завоювали Сицилійське королівство, до Тоскани, що поблизу Флоренції, втекло багато кваліфікованого населення. Новий король Карл I стягував непомірні податки зі своїх підданих для фінансування власних честолюбних військових планів і хрестових походів. На той час Сицилійське королівство простягалося від Сицилії до Центральної Італії. Багато майстерних ткачів вирішили переселитися до Флоренції, адже там пропонували кращі умови для підприємців, ніж на Сицилії. Першою визначною гільдією була гільдія торговців сукном і сукноробів Arte di Calimala. Торговці гільдії привозили вовну з Британських островів, Північної Франції та Фландрії. Вовну фарбували, випрямляли, валяли й обробляли у Флоренції.

Гільдії Флоренції торгували також з містами Північної Африки та Близького Сходу. Там купували фарби для вовни. Одним із найцінніших виробів було червоне вовняне сукно, яке продавали в усіх країнах Середземномор’я. Вовну, виготовлену у Флоренції, поставляли до всіх найважливіших торгових центрів Європи, наприклад, до Генуї, Венеції, Парижа, Лондона, Брюгге і Барселони. У XIII ст. торгівля вовною була рушійною силою економіки Нідерландів та Центральної Італії. За часів найбільшого свого розквіту гільдія сукноробів і гільдія ткачів Arte della Lana опосередковано давали роботу майже третині населення Флоренції. Гільдії успішно слідкували за якістю продукції та дотриманням угод.

Роботу здобували як члени гільдії, так і їхні родини. В одних домах вовну розчісували, в інших — пряли, використовуючи новий винахід — прядку, десь тканини прали, десь — фарбували. Розбудова таких родинних підприємств підвищила економічну активність. В Італії хлопчики зазвичай отримували спадщину разом. Перевагами родинного підприємства були велика кількість його членів і спільний капітал, який можна було інвестувати.

Прибутки вовняного ринку забезпечили достатній капітал для розвитку банківської справи. Банк у Європі був саме італійським винаходом. Слово banco означало лаву, на якій розташовувалися й обмінювали гроші та рахунки. Флорентійські банкіри фінансували промисловість від Британських островів до Брюгге, від Ліона до Угорщини. Вони позичали гроші і королям, і папам, чи то мова йшла про Столітню війну, чи то про побудування папського трону в Авіньйоні. Флорентійські родини банкірів, такі як Барді та Перуцці, також планували податки у Папській державі.

У 1252 р. Флоренція першою з європейських міст почала карбувати власні золоті монети. Золото Флоренції, Fiorino d’oro, століттями залишалося першою впливовою ринковою валютою в Європі. Монета флорін, на якій зображали флорентійську лілію, містила 3,5 грама чистого золота, а її номінал дорівнював приблизно 200 євро. Оскільки у багатьох флорентійських банків були філії по всій Європі, флорін швидко набув статусу міжнародної валюти.

Послідовність Фібоначчі

Флоренція перетворилася на фінансовий центр Європи. Ринок пожвавили нові іноземні винаходи, привезені купцями з вузьких базарних провулків. Одним із таких винаходів була обмінна одиниця sakk, якою користувалися араби. Флорентійці почали використовувати засоби оплати типу чеків, що уможливило укладання більш вдалих угод з іноземцями. Процес здійснення оплати прагнули спростити, а перевезення готівки — зменшити. Купці надавали один одному кредити й регулярно звіряли рахунки. Вексель став чинним платіжним засобом.

Єпископ Кордови вже у IX ст. був незадоволений тим, як освічені християни запоєм читали книжки арабською та збирали солідні бібліотеки. Протистояння церкви чужоземним звичаям, а надто арабським знанням, було поширеним у Європі. У Тоскані все відбувалось інакше. Пізанський торговець і математик Леонардо Пізанський, або Фібоначчі, був протеже Майкла Скотта, найвиз­начнішого мислителя Європи XIII ст. Припускають, що Скотт став прообразом Просперо у п’єсі Шекспіра «Буря». Він захоплювався арабською думкою. Скотт навчався в Толедо і працював на Сицилії, при дворі онука Фрідріха Барбаросси, імператора Фрідріха II у Палермо. Данте у своєму творі помістив Майкла Скотта у найглибші кола пекла, разом із усілякими чаклунами й відьмами. Науку арабів зазвичай сприймали як практику чорної магії. Утім, завдяки заступництву Фрідріха II, Скотт зміг продов­жити свої дослідження. Він був надзвичайно зацікавлений текстами Фібоначчі, тож влаштував так, що імператор його підтримав.

Фібоначчі народився в 1180 р. в Італії, але довгий час мешкав у Північній Африці. Його батько був представником торговців Пізанської республіки у Беджаї, у Північному Алжирі. Араби навчили його математиці, а він у своїй авторитетній книжці Liber abaci (1202) розповів європейцям арабський спосіб віднімати, додавати та помножувати, а також навів індійсько-арабську десяткову систему. Там також розглядалося застосування арабських цифр, яке пізніше стало відомим як алгоритм; для християнської аудиторії були вперше вичерпно описані концепції алгебри та геометрії. Фібоначчі також запозичив у арабів ефективний спосіб вираховувати прибутки та збитки, використовуючи цифри, вигадані в Індії. Перший розділ його книжки починається словами: «Дев’ять індійських цифр — це 987654321. За допомогою цих дев’яти цифр і знака, названого арабами аль-сифр («порожнеча»), можна написати будь-яке число».

Завдяки Фібоначчі ці цифри стали відомі як арабські. Друга частина книжки Liber abaci присвячена встановленню ціни на товари, обрахуванню прибутку та мінливого курсу валют у країнах Середземного моря. У книжці також наведена послідовність цифр, у якій, додаючи дві попередні, отримуємо значення наступної. На сьогоднішній день це відомо як послідовність Фібоначчі.

Економічний успіх Флоренції ґрунтувався не лише на міцних торгових зв’язках, а й на високому рівні освіти у сфері математики та ведення підприємницької справи. Книжка Фібоначчі набула неабиякої популярності у Флоренції. Як зазначає флорентійський історик Джованні Віллані, у школах Флоренції навчалися читати близько десяти тисяч хлопчиків і дівчат. Понад тисяча учнів у шести школах вивчали рахування на рахівницях і алгоритми. Подібний рівень відвідування в Італії та по всій Європі спостерігався лише у XX ст.

Також молоді викладали систему подвійного запису в бухгалтерському обліку, запозичену від арабів і введену у використання в 1340 р. Головною її ідеєю було і залишається відслідковувати, на що витрачені гроші і звідки вони отримані. До дебету вносили використані кошти, а до кредиту — відповідно отримані, таким чином сума використаних коштів завжди дорівнювала сумі отриманих.

Підручники, які почали називати книгами аббакко, сприяли еволюції освіти у Флоренції. На думку історика Пітера Уотсона, це був перший випадок, коли настільки систематично і послідовно громадян навчали основ успішного ведення бізнесу.

Гуманістичний рух: людина в центрі уваги

Завдяки банкірам, юристам і аудиторам почало розвиватися письмове слово. Тим, хто навчався юриспруденції, треба було також вивчати риторику, оскільки вони повинні були вміти писати адміністративні листи, однозначні, зрозумілі та переконливі. Після завершення навчання студенти почали зосереджуватися на законодавстві італійських міст-республік і соціальних питаннях. Замість того щоб працювати лише помічниками у цих сферах, вони ставали радниками правителів міст і суддів.

Одним із таких радників був наставник Данте і шанувальник Цицерона, Брунетто Латіні, котрий на схилі віку набув значного положення у владі Флоренції. На думку Латіні, правитель повинен бути розсудливим, терплячим, витривалим, чесним і неупередженим, а також мати такі якості, як співчуття та жага до примирення. Уникаючи скнарства та жадібності, правитель має забезпечити своїм підлеглим достойну платню. Латіні не вірив у ефективність управління шляхом залякування. Жорстокість не належить до чеснот правителя, адже, перебуваючи у постійному страху, підлеглі не терпітимуть його занадто довго, тож він може легко позбутися престолу. Латіні вважав, що найважливішою рисою правителя є взірцева чесність і справедливість, оскільки без цього йому годі й сподіватися на підтримку й відданість свого народу. Як зазначає фахівець з історії політичної думки Квентін Скіннер, саме уявлення Латіні про чесноти правителя та найкращий спосіб управління було одною з найяскравіших особливостей суспільної думки за всю добу Ренесансу в Італії.

Гуманісти, що вивчали право й риторику в університетах Болоньї та Флоренції, дістали в XIV—XV ст. чимало важливих посад у міському управлінні Флоренції. Вони не були цинічними фахівцями — виконавцями своїх обов’язків, натомість керувалися ідеалами. Вони прагнули побудувати ідеальну республіку і захистити її від зазіхань деспотів.

Франческо Петрарка, який закінчив школу права у Болоньї, говорив про нові часи, коли старі джерела, втрачені за доби «похмурого Середньовіччя» відшукували наново. Петрарка багато подорожував. Його називають «першим туристом», тому що він мандрував різними країнами заради задоволення. Під час своїх мандрівок він збирав античні рукописи. Пристрасним збирачем був також друг Петрарки, Джованні Боккаччо. Натхнені прикладом Петрарки і Боккаччо, гуманісти почали шукати загублені рукописи у бібліотеках монастирів. Думки античних мислителів зазвучали знову.

Петрарка пояснює сучасникам, що Господь дав людям можливість усебічно використовувати розум і власні творчі сили. Він робить наголос на понятті virtu, чеснота, про яке свого часу писав Цицерон. Людині належить прагнути набути чеснот, а це можна зробити завдяки правильному навчанню, яке не спрямоване лишень на досягнення особистого успіху, а готує до служіння загальному благові. На думку гуманістів, добрий чиновник — ідейна і доброчесна особа.

Квентін Скіннер зазначає, що гуманісти мали звичку піддавати сумніву штучну книжкову вченість і стверджували, що всі знання треба вміти використовувати на практиці. Це своєю чергою приз­вело до розвитку експериментальної науки та практичних методів. Петрарка звинувачував схоластів у тому, що вони «намагалися вивчати чесноти замість того, щоб розвивати їх».

Гуманістичні погляди спочатку проголошували на вільних зібраннях studia generalia, в яких брали участь і пересічні громадяни, і викладачі університетів. Не лише наукова та політична еліта — всі мали змогу реалізувати себе. Людей оцінювали за досягненнями, а не за походженням. Згодом ці зібрання перетворилися на академії, а гуманістичні ідеї мало-помалу почали поширюватись у школах. Мова науки також зазнала гуманістичного впливу. У багатьох академіях підкреслювали значення народних діалектів, і традиція їхнього використання поступово поширилась у наукових колах. Так, наприклад, у 1606 р. Галілео Галілей приєднався до Академії делла Круска, завданням якої було розвивати тосканський діалект. Не дивно, що згодом Галілео почав писати свої твори на тосканському діалекті.

Зрештою, більшість видатних людей Флоренції з дитинства призвичаювалися до думки, що гуманістична філософія становить основу особистого успіху та самореалізації. У Флоренції шанували тих, хто був відкритим до нових ідей і не обмежувався однією сферою. Гуманізм змінив середньовічну картину світу, в якій джерелом усіх знань була релігія. Природничі науки, будівництво, мистецтво, література, мови та історія — всі галузі, створені та досліджені людиною, всі питання, на які вона здатна дати відповідь. Міркування гуманістів не мали меж. Подив, викликаний цим мистецьким і нау­ковим рухом, був настільки великим, що культурне життя Флоренції отримало власну назву — рінашіменто. Вона означала відродження духовності людини — ренесанс.

У 1342 р. у Флоренції мешкало сто тисяч жителів. Місто було більшим за Париж. Кількість населення у Флоренції була в два рази більшою, ніж у Лондоні, і майже у п’ять разів більшою, ніж у Римі. Цей вражаючий розвиток був на якийсь час перерваний, коли Європа здригнулася від пошесті «чорної чуми». Флоренція втратила половину своїх мешканців, проте у XV ст. вона вже знову була одним із найбільших і найбагатших міст Європи. Вулиці були мощеними, а система стічних труб забезпечувала підтримання чистоти. У нових будинках міста був водопровід, вигрібні ями та зливні баки. Флорентійські ремісники-сукнороби — чомпі — були більш висококваліфікованими і фінансово незалежними, ніж решта ремісників Італії.

У Флоренції цінували професійний підхід всі, незалежно від професії: і гуманісти, і інженери, і митці. Словом «арте» позначали гільдії, цехи. Наприклад, художники належали до гільдії торговців прянощами через те, що користувалися барвниками, а скульптори — до гільдії каменярів.

Один із банкірів входив одночасно до складу гільдії ткачів і гільдії торговців сукном. Його звали Джованні ді Біччі де Медічі. Це був дуже поміркований скромний чоловік, що уникав публічності. Його знали як доброзичливу, чесну і гуманну людину. Він не поводився як типовий представник зарозумілої еліти й зажив популярності серед простого народу. Джованні ді Біччі де Медічі ставився до робітників зовсім не так, як звикла шляхта міста, що глузливо називала їх п’яньйоні («плаксії»). Це зневажливе прізвисько водночас підкреслювало жалюгідний стан бідноти: взимку вони часто страждали на застуди і нежить через скудну їжу та нестачу теплого одягу.

Джованні ді Біччі де Медічі неохоче погодився на членство у синьйорії, а в 1421 р. його обрали гонфалоньєром. У похилому віці він збагнув, що, крім кар’єри банкіра, є й дещо інше, що варто здійснити в житті. Банк Медічі у 1420-х рр. став найприбутковішим родинним підприємством в Європі, і Джованні вирішив використати надлишок грошей на щось величне.

Він почав вкладати гроші в мистецтво, яке було, на його думку, чистим і вільним від політичних інтриг. Він розпочав ремонт церкви Сан-Лоренцо і фінансував будівництво кафедрального собору Флоренції. Проектування купола собору в 1419 р. доручили архітекторові Філіппо Брунеллескі, який був, на думку багатьох сучасників, справжньою людиною-катастрофою. Це був гротескний персонаж, параноїдальний тип, що дошкуляв своїм ворогам злісними сонетами. Деякі вважали його божевільним. Але, завдячуючи терплячій підтримці та заступництву Медічі, він дістав змогу створювати по-справжньому унікальні речі.

Математика живопису та перспектива

У 1400 р. флорентійський меценат Палла Строцці придбав у Константинополі копію збірника карт Клавдія Птолемея[6], що була реконструйована на основі арабського перекладу. Строцці доручив візантійському вченому перекласти книжку [«Керівництво з географії»] латиною. У 1410 р. ця праця у перекладеному вигляді потрапила до Флоренції і спричинила справжню сенсацію.

Птолемей подав у своїй книжці різні картографічні проекції, в яких Земна куля за допомогою системи координат була перенесена на двовимірну поверхню. Координатна сітка викривлена від оптичного центра карти до її країв згідно з математичними принципами. На думку Семюеля Едгертона, саме така техніка проекції, описана у праці Птолемея «Географія», започаткувала використання перспективи в живописі. Першим у Флоренції лінійну перспективу в живописі почав використовувати Філіппо Брунеллескі. Його прия­телем був флорентійський картограф Паоло Тосканеллі, який згодом навчав картографії Колумба. Написана у 1425 р. фреска Мазаччо «Трійця» в церкві Санта-Марія-Новелла стала першою картиною, що зроблена на основі системи координат і створює враження куполоподібної поверхні. Про спільні математичні принципи живопису, скульптури та архітектури писав Леон Баттіста Альберті. Він стверджував, що жоден художник не здатен добре малювати, не знаючи геометрії.

У Флоренції Альберті багато співпрацював із Брунеллескі та скульптором Донателло, що сприяло появі його визначного досягнення: систематизації знань про перспективу в живописі. У своїй книжці De Pictura («Про живопис»; 1435) Альберті вперше навів правила зображення тривимірних сцен на двовимірній поверхні. Так було створено класичну концепцію геометрично обумовленої лінійної перспективи, що сприяло розвиткові італійського живопису та мистецтва виготовлення барельєфів.

Математика живопису та перспектива стали джерелом натхнення для митців. Леонардо да Вінчі у своїх нотатках із вдячністю визнає, що завдяки книжці Альберті йому вдалося використати математичні принципи у своїх картинах. «Ніщо не подобається мені більше», — пише Леонардо.

Брунеллескі, Альберті та Леонардо були багатогранно обдарованими митцями. Брунеллескі не лише спроектував Дуомо, він був також годинникарем і археологом. Альберті у 20-х рр. XV ст. вив­чав право в Болоньї, а пізніше працював в уряді папи римського. Леонардо відомий тим, що, крім творення геніального живопису, розмірковував над багатьма іншими речами: від анатомії людини до принципів роботи гелікоптера.

Історик Пітер Уотсон висловив парадоксальну думку, що за образом «універсальної людини», Uomo Universale, стояла не так геніальність людини Ренесансу, як її життєва позиція: усвідомленість і оптимізм. Вони були передумовою для розвитку та використання уяви. Цинічність і панічний страх припуститися помилки ніколи не були помічниками у створенні нового. Людина Ренесансу радше боялася обмежених і наперед визначених ролей. Слова «митець» тоді навіть не вживали. Натомість artista називали студентів університету, а слово ars означало мистецтво. На думку художника Ченніно Ченніні, одним із найважливіших мистецтв того часу була scienza, тобто наука, в якій не використовується фізична праця, що дійсно створила середовище для творчості.

Найвідомішим класичним прикладом обдарованої людини, що не знала жодних обмежень, є, напевно, Леонардо да Вінчі. Він був обізнаний з анатомією більше, ніж будь-хто з живописців його часу. Найнятий музикантом при дворі правителів з династії Сфорца, він був також інженером і військовим архітектором. Для Леонардо велике значення мали надихання й власне бачення. У своїх рукописах він підкреслює, що жалюгідний той учень, що не перевершив свого вчителя.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Написана у 1425 р. фреска Мазаччо «Трійця» в церкві Санта-Марія-Новелла стала першою картиною, що зроблена на основі системи координат і створює враження куполоподібної поверхні. Того ж року Мазаччо розпочав роботи в церкві Санта-Марія-дель-Карміне, де він також використав прийом лінійної повітряної перспективи з точками, що зникають. На картині «Диво з динарієм» об’єкти, розташовані далеко, виглядають світлішими та синішими від об’єктів на передньому плані

Козімо, син Джованні ді Медічі, був також видатним прикладом такого підходу. Він вивчав німецьку, французьку, латину, а також потроху іврит, грецьку й арабську. Він активно брав участь у дискусіях і був палким прихильником освіченості та ідеалів класичної доби. Але він не втік у світ античної думки, а почав робити ці ідеа­ли частиною власного життя. Одне слово, Козімо був справжнім гуманістом.

Захист для талановитих людей

Козімо де Медічі не дратувало, якщо хтось був більш талановитим і обізнаним від нього. Він не провокував суперництво між митцями, адже вважав, що заздрість — це та трава, яку не варто поливати. Він не заважав талановитим людям досягати керівних посад у Флоренції. Як і його батько, Козімо уникав публічності. Зрідка на вулицях міста можна було побачити, як він, завжди скромно одягнений, поступається дорогою старшим громадянам чи виказує повагу членам міської думи. Прості люди любили його й довіряли йому. Особливо їх приваблювало те, що Козімо давав можливість майстерним і талановитим людям займати важливі посади у Флоренції незалежно від їхнього соціального статусу.

Козімо не судив людей за їхнім зовнішнім виглядом чи способом життя. Приміром, він замовив роботи у Фра Філіппо Ліппі, якого багато хто вважав п’яницею, брехуном і рабом власних пристрастей. Велике діло! Козімо геть зовсім не обходило, чи був хтось гомосексуалістом або п’яницею. Одним із його підопічних був Донателло, чия статуя Давида викликала хвилю невдоволень своєю відвертою сексуальністю. Давид Донателло стоїть, спершись на металеву пращу, зухвалий оголений юнак, вдягнений лише у капелюх і чоботи. Козімо Медічі не цікавила думка тих, хто обвинувачував Донателло. Він, навпаки, рекомендував скульптора своїм друзям і постійно замовляв у нього нові роботи. Не дивно, що Донателло волів після смерті бути похованим поряд із Козімо. Його бажання було виконано.

Козімо, як і його батько, вкладав великі суми грошей у скульп­туру та проекти громадського будівництва, наймасштабнішим з яких був Дуомо у Флоренції. Відомий його вислів: «Не пройде й п’ятдесяти років, як мій рід буде вигнано із Флоренції, проте те, що ми збудували, залишиться».

Попри розквіт творчості у Флоренції, її зовсім не можна було назвати гармонійним мозковим центром, де всі докладали зусиль задля досягнення спільного блага. Найвидатніший поет Флоренції Данте стверджував, що флорентійці були дратівливі, заздрісні та зарозумілі. Утім, митці, ремісники та інші мешканці міста вели порівняно спокійне життя, тоді як правлячі династії боролися за владу.

Козімо став жертвою інтриг і був відправлений у вигнання. Він забрав із собою свій банк, через що втрата грошей була настільки великою, що його запросили назад. Повернувшись у 1434 р. із тріумфом, Козімо своєю чергою вислав із міста сімдесят аристократів-змовників, що брали участь в інтригах. Незважаючи на це, Флоренція не занурилась у диктатуру. «Для того щоб успішно керувати Флоренцією, це повинно виглядати так, наче нею ніхто взагалі не керує», — зауважив якось Козімо.

Козімо вірив, що торгівля згуртовує людство. Він не був зацікавлений у владі так, як тогочасні володарі. Війни й анексування територій його не надихали. Він любив свої гроші, адже вони були його засобом впливу. На думку Козімо, вони також приносили користь мешканцям Флоренції.

У 1437 р. правитель Константинополя Іоанн VIII Палеолог вирушив до Венеції разом зі семистами представниками свого двору. Він збирався обговорити з папою Євгенієм IV, як християнам згуртуватись, аби протистояти загрозі нападу турків-османів[7]. Але коли він прибув до Італії, геть усе пішло шкереберть. У січні 1438 р. собор у Феррарі почався досить холодно. Там бракувало місць для ночівлі. Папа був у скрутному матеріальному становищі та не зміг оплатити витрати грецької делегації. Єпископ Феррари не дозволив грекам проводити богослужіння у церкві за грецькими звичаями. Також погода була прохолодною. Суперечності між Східною та Західною церквою відчувалися навіть у найменших сміховинних дрібницях. Греки почали нервувати. Коли на довершення всього Феррару охопила пошесть чуми, Козімо зрозумів, що настав його зірковий час. Флоренція запропонувала місце для проведення перемовин, на що з радістю погодилися.

Козімо передбачив, що завдяки гостям Флоренція отримає прибутки і блискучі можливості для зав’язування нових торгових відносин. Бородаті, у дивакуватих капелюхах чоловіки зі сходу привертали увагу перехожих на вулицях Флоренції. Релігійні перемовини ніяк не просувалися. Каменем спотикання стало уявлення про Отця, Сина і Святого Духа: існування останнього греки не визнавали. Хоча представникам церков насправді не доводилося бачитись у тавернах Флоренції, взаємодія між ними відбувалася в інший спосіб. Серед греків було чимало вчених, що привезли із собою античні тексти та власні рукописи.

Козімо придбав у них багато важливих праць для своєї бібліотеки. Дехто з греків залишилися у Флоренції й були лекторами. Їхні лекції викликали зацікавлення текстами Платона, перекладеними латиною. Козімо настільки надихнувся перекладами, що вирішив наново заснувати у Флоренції Академію Платона. Після завоювання Константинополя у 1453 р. до Флоренції прибуло ще більше греків. Завдяки переселенцям флорентійці ще сильніше захопилися природничими науками. У 1461 р. Козімо помер, проте його син П’єро також шанував учених і митців.

Принц Ренесансу

Розумний, терплячий і ввічливий П’єро правив Флоренцією п’ять останніх років свого життя і до останнього залишався захисником Академії Платона у Флоренції. Один із найвидатніших і унікальних художників епохи Раннього Ренесансу Сандро Боттічеллі став практично членом його родини.

П’єро купив безліч рідкісних рукописів для бібліотеки Медічі. Відомо, що він просиджував там годинами, гортаючи сторінки «так, наче вони зроблені із золота». Бібліотека Флоренції стала одною з найцінніших колекцій світу.

П’єро піклувався про те, щоб двоє його синів отримали блискучу літературну та художню освіту. І це принесло свої плоди.

Син П’єро, Лоренцо ді Медічі, був відомим покровителем нау­ки і мистецтва. Палкий шанувальник Платона, Лоренцо значно збільшив фонд бібліотеки Флоренції і підвищив фінансування університетові.

Він взяв під свою опіку Леонардо да Вінчі, коли тому виповнилося 12 років. Лоренцо заснував школу мистецтв, метою якої було навчати мистецтва та наук дітей із малозабезпечених родин. Ректором школи став учень Донателло, Бертольдо ді Джованні. Одним із вихованців школи був 14-річний Мікеланджело Буонарроті.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Портрет Сандро Боттічеллі. Більшу частину життя Сандро Боттічеллі працював при дворі Медічі у Флоренції

Одного разу Лоренцо побачив, як хлопчик робить довершену скульптуру старого фавна. Хоча Лоренцо був уражений обдарованістю молодого Мікеланджело, він все ж зауважив, жартуючи, що зазвичай у старих не вистачає зубів у роті. Відразу після того, як Лоренцо пішов, Мікеланджело вибив один із зубів у роті фавна і зробив на яснах слід, що виглядав як місце щойно втраченого зуба. Коли наступного дня Лоренцо це побачив, він був просто приголом­шений і відтоді вирішив підтримувати Мікеланджело. Хлопчик на чотири роки переселився до палацу Медічі і завжди обідав за одним столом з родиною Лоренцо.

Лоренцо був обдарованою особистістю, альтруїстичним правителем із надзвичайно багатим світоглядом. Завдяки його рекомендації флорентійським талановитим людям вдалося влаштуватися на службу до інших меценатів, в інших містах. Завдяки клопотанню Лоренцо Мікеланджело потрапив до Рима, де розписував Сікстинську капелу, а Леонардо да Вінчі — на службу до двору Людовіко Сфорца у Мілані.

Лоренцо вмів використовувати мистецтво на користь політиці. У 1481 р. Сандро Боттічеллі приїхав із Флоренції на службу до папи римського. Таким чином Лоренцо хотів залагодити погані стосунки з папою. На думку Пола Стратерна, дослідника родини Медічі, цим Лоренцо давав зрозуміти: Флоренція — потужний центр італійського ренесансу, якщо зруйнуєте його — зруйнуєте культуру Італії.

Роль Лоренцо як мецената була типовою для його часу. При багатьох дворах Італії шанували дослідників і митців. Таке покровительство приносило їм добру славу. Гарний правитель мусить докласти зусиль, аби об’єднати владу з мудрістю.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Прекрасна Ферроньєра. Вважається, що на картині Леонардо да Вінчі зображена Лукреція Крівеллі, коханка Людовіко Сфорца. Леонардо да Вінчі потрапив до двору Сфорца за рекомендації Лоренцо ді Медічі. Леонардо да Вінчі становить найвідоміший приклад ренесансного генія у Флоренції, «універсальної людини» (Uomo Universale). Він був архітектором, скульптором, художником, музикантом і дослідником

Лоренцо був не єдиним покровителем мистецтв у родині Медічі. Його двоюрідний брат Лоренцо ді П’єрфранческо де Медічі замовив Боттічеллі його найбільш відомі полотна епохи Ренесансу: «Весна», «Народження Венери» та «Паллада і Кентавр».

Лоренцо насолоджувався своїм статусом покровителя мистецтв і мецената, з ним часто радилися з приводу проектів будівництва у місті. Також він фінансово допомагав письменникам і вченим і постійно поповнював бібліотеку Медічі новими книжками та рукописами. Одна зі знахідок Лоренцо — двісті грецьких праць, половина з яких були до того часу невідомі. Він фінансував університет Флоренції, єдиний на той час заклад, де навчали грецької мови. Тут читали лекції такі викладачі, як Іоанн Аргиропул, Феодор Газиc, Димитрій Халкокондил і Димитрій Кретенсіс. Два останніх у 1488 р. опублікували перше видання творів Гомера. Студенти зі всієї Європи з’їжджалися до Флоренції вивчати грецьку. В 1489 р. з Оксфорда прибув Вільям Латімер, який допомагав дослідникам перекладати праці Аристотеля латиною.

Своєю самовідданістю Лоренцо надихав митців і вчених на творчість. На відміну від традиційних політиків у нього не було одного філософа-фаворита — він прислухався до багатьох. Це було винятковим явищем, оскільки зазвичай правитель воліє чути лише такі думки, що збігаються з його баченням світу. Одним із його підопічних був філософ Піко делла Мірандола. В 1484 р. цей 21-річний обдарований юнак прибув до університету Флоренції, де почав вивчати тексти Платона під керівництвом Марсіліо Фічіно, який перекладав їх латиною. Поет і гуманіст Поліціано представив його Лоренцо. Піко, що вільно розмовляв двадцятьма мовами, був наче прекрасне уособлення людини Ренесансу. За словами Поліціано, його душа була такою ж прекрасною, як і його зовнішність. Блиск Піко нікого не залишав байдужим. Йому довелося втікати з Флоренції, коли було розкрито його зв’язок із Маргаритою, жінкою Джироламо де Медічі.

Піко вивчав традицію античної Греції, Риму, Візантії, звертався до текстів арабів, зороастрійців та іудеїв. Він шанував Тому Аквінського, Авіценну, Аль-Фарабі, Аль-Кінді, Платона, Аристотеля… Він хотів поєднати всі наявні науки для того, щоб віднайти універсальну істину. В 1486 р. Піко уклав 900 тез, які зібрав з арабських, іудейських, грецьких і латинських джерел. Він був ладний дебатувати з будь-ким щодо правильності своїх тез. Служителі папи дослідили тези Піко і тринадцять із них визнали єретичними. Думка Піко зробила мислення Ренесансу більш науковим. «Тому що думки жодної людини не є цілковито такими, якими вона хотіла б їх бачити. Переконання жодної людини не є такими, якими вона хотіла б, щоб вони залишались». Інакше кажучи, наші погляди й переконання формуються не лише свідомо.

Одною з головних ідей, що привертали увагу Піко, було уявлення про людину Ренесансу, абсолютно вільну в своїй думці. В есеї «Про гідність людини» він стверджує, що кожен індивід має свободу досліджувати, вчитися і робити себе таким, яким забажає. Піко зухвало впевнений у власній гідності і визнає, що скромність йому не властива. Він не бажає приховувати полум’я власної думки: «Своєю промовою я хотів довести не те, що знаю багато, а радше те, що знаю багато такого, що іншим невідомо». Піко оголошує, що всі культури, зі всього світу, вплинули на його розмірковування і що така відкритість, незважаючи на розбіжності у віросповіданнях, мовах, культурах, облагороджує і надає сил. «Нам слід наповнити душу святим прагненням, аби ми, не задовольняючись звичайним, пристрасно бажали вищого, а також щосили прагнули того, що належить усім людям, якщо на те їхня воля». Таку людину, як Піко, не обмежували ні церковнослужителі, ні застряглі в минулому вчителі. Його ідеї щодо толерантності, науки та непередбачуваності наших суджень були революційними і згодом знайшли відображення в працях Галілео Галілея та Рене Декарта.

У 1487 р. папа відлучив Піко від церкви, а наступного року його було на три місяці ув’язнено у Савойї. Лоренцо ді Медічі врятував Піко. За наказом папи, йому дозволили повернутися до Флоренції, до маєтку в Ф’єзоле, перебуваючи під заступництвом Лоренцо.

Лоренцо де Медічі для написання своєї поезії користувався тосканським діалектом, продовжуючи традицію Данте. Також цей діалект замість латини у своїх віршах почали використовувати такі поети Флоренції, як Данте, Боккаччо та Петрарка. Поліціано також писав свої прекрасні твори тосканським діалектом. Усе це прискорило перетворення останнього на літературну італійську мову. Витончене володіння мовою породило новітню ідею про джентльменів, gentiluomo. Гарні манери, гарна мова, гарний зовнішній вигляд і шанобливе ставлення до мистецтва стали відмінними рисами джентльменів. Торговці, держслужбовці, військові та священики почали дотримуватися цих звичаїв по всій Італії. Їх ніхто не примушував це робити, проте досягти успіху в кар’єрі було неможливо без гарних манер і вміння розмовляти на різноманітні теми, не обмежуючись лише власною професією.

Лоренцо не був підприємцем за характером, і за часів його правління банки почали занепадати. Він розв’язав руки непрофесійним керівникам банківських мереж, а на застереження відповідав, що не розуміється на цих справах. Лоренцо помер у 1492 р. у віці 43 років. На смертному одрі він сказав Піко делла Мірандолі: «Я сподівався, що встигну за життя побачити бібліотеку повністю впорядкованою».

Багаття марнославства

Коли дитина народжується в сорочці, успадкувавши багатство, це часто впливає на її поведінку. П’єро, син Лоренцо ді Медічі, не мав витончених манер і харизми батька. «Надійшли мені інжир, червоний інжир, та персики, і все те, що я люблю, цукерки і торти, і все інше», — писав п’ятирічний П’єро своїй бабусі. А ще він жалівся, що не отримав поні, якого йому обіцяли. Коли П’єро де Медічі подорослішав, він перетворився на людину жорстоку й зарозумілу. Він піднявся на престол, ледь досягши 21-річного віку. Безжалісний із ворогами, він і з друзями не був надто добрим. П’єро де Медічі швидко втратив свій авторитет у Флоренції.

П’єро II правив лише два роки. У 1494 р. король Франції Карл VIII вторгся до Італії. Його війська рухалися через Флоренцію у напрямку Неаполя. П’єро погодився на всі вимоги короля, чим спровокував заколот у Флоренції і власне вигнання.

Коли Карл VIII з військами наближався до міста, флорентійці відправили йому назустріч делегацію на чолі з домініканським монахом Джироламо Савонаролою. Савонарола вітав короля як посланця Бога, покликаного навести лад у Флоренції, проте просив помилувати місто, яке покаялося. Король погодився нічого не руйнувати.

Савонарола став новим релігійним лідером Флоренції. Королем він обрав Ісуса Христа. У лютому 1497 р. Савонарола відрядив на вулиці міста великі загони своїх молодих прибічників, fanciulli, аби вони слідкували за дотриманням нового порядку й вилучали все, що могло довести людей до гріха і порочності. «Ми не отримали від Платона і Аристотеля нічого доброго, крім хіба що численних доказів, які можемо використати проти єретиків», — заявив Савонарола.

Діти доповідали про «беззаконня» владі. Вони почали збирати по домах Флоренції коштовні речі, одяг, твори мистецтва та книги, які складали на купу на центральній площі Флоренції. До речей порочних зачисляли не тільки «язичницькі» тексти, а й предмети розкоші: картини, дорогі меблі, дорогоцінності, старі рукописи, одяг із дорогих тканин, гральні карти та парфуми. Речі, конфісковані у містян, книжки та предмети мистецтва, було знищено 7 та 17 лютого 1497 р. на «багатті марнославства», надзвичайно великому багатті, організованому на головній площі Флоренції. Сандро Боттічеллі теж довелося вкинути у вогнище кілька своїх картин.

Терор Савонароли тривав лише рік. Відтак його стратили у 1498 р. До влади прийшов П’єро Содеріні, за часів якого до Флоренції повернулися демократичні методи правління. Разом із тим Содеріні кинув до в’язниці всіх прибічників Медічі. Його радником був Нікколо Макіавеллі, який уважається одним із найгеніальніших політичних мислителів у історії людства.

Коли іспанська армія разом із кардиналом Джованні де Медічі вторглася в 1512 р. до Флоренції, влада Содеріні добігла кінця і йому довелося тікати з міста. На престол знову повернулися Медічі, проте цього разу все було інакше. Флоренція вже не була вільною республікою, тут запанувала диктатура.

Занепад Флоренції та нетолерантність

На думку історика Крістофера Гібберта, після смерті Лоренцо ді Медічі Флоренція вже не була великою державою. Вона так і не спромоглася повернути собі життєздатність і творчу наснагу своєї золотої доби.

Джованні де Медічі, другий син Лоренцо ді Медічі, став папою Львом X. Місце правителя Флоренції посів племінник Джованні, Лоренцо. Правління стало авторитарним, Лоренцо був глухим до будь-яких зауважень. Показово, що саме йому присвятив свій трактат «Державець» Нікколо Макіавеллі, який потерпав від нового уряду, перебуваючи у вигнанні. Проте Лоренцо менш за все цікавили погляди Макіавеллі. Наради проводились у нього вдома, а його двір складався з молодих самозакоханих франтів.

Папа Лев X був не кращим за свого племінника. Він полюбляв улаштовувати розкішні бенкети у Ватикані. Зазвичай вечеря складалася з шістдесяти п’яти страв, подавали навіть павичеві язики. Солов’ї вилітали з пирогів, оголені діти підводилися з желе. Карлики та блазні супроводжували гостей. Своїм марнотратством Лев X поставив Ватикан на межу банкрутства. Він підтримував продаж індульгенцій для того, щоб фінансувати будівництво собору Святого Петра. Це роздратувало Мартіна Лютера. Папа у своїй буллі засудив Лютера, що зрештою призвело до заколоту та Реформації.

Лоренцо помер у 1519 р. За іронією долі, його найбільше надбання — спроектований Мікеланджело надгробок, що часто помилково вважають могилою його діда. Після Лоренцо до влади прийшов його син Алессандро де Медічі, якого дядько Джуліо де Медічі (він же папа Климент VII) охрестив довічним правителем Флоренції. Алессандро безцеремонно користувався владою, затягуючи жінок Флоренції до своєї спальні. Він переплавив символ республіки, годинник синьйорії, на медалі, що прославляли рід Медічі. Алессандро помер так само, як жив: прямо в ліжку, у спальні поважної флорентійської жінки, вбитий власним двоюрідним братом Лорензачо.

До влади став Козімо, чия мати була онукою Лоренцо ді Медічі. Козімо знищував і вбивав усіх своїх супротивників. Він відмінив владу синьйорії і гонфалоньєрів, а також відсторонив від справ свого досвідченого радника Гвічардіні. Надзвичайно честолюбний Козімо завоював Сієну та прагнув здобути титул великого герцога. За свідченням одного з сучасників, на обличчях флорентійців не було радості, коли у 1569 р. Козімо отримав цей титул від папи. Козімо був правителем найгіршого ґатунку, схибленим на контролі. Він був дуже суворим щодо свого двору і не терпів навіть найменшої помилки, натомість вимагав од усіх невідступно слідувати правилам геть у всьому, починаючи від одягу: взимку потрібно було носити червоний капелюх, а влітку — пурпуровий. Службовців тримали в повному невіданні. Ніхто не знав, чи довго доведеться бути далеко від дому, виконуючи службовий обов’язок. Козімо був непередбачуваним. Його настрій міг змінитися миттєво. І хоча він повернув гроші у Флоренцію, містяни розуміли, що він натомість позбавив їх свободи. Козімо передав владу своєму синові Франческо і переїхав за місто насолоджуватися спокоєм. Кінну статую Козімо і сьогодні можна побачити на П’яца делла Синьйорія. Багато кого це дивує.

Безвідповідальний і ненадійний Франческо ще більше загострив кризу та незгоди у Флоренції. Коли у 1670 р. до влади прийшов Козімо III, Флоренція була вже цілковито тоталітарною державою. Торгівля постійно йшла на спад через малярію, чуму та погано організоване сільське господарство. Козімо III був досить замкненою та недалекою людиною. Його закостеніла відданість християнським канонам зробила його надзвичайно обмеженим. Сексуальні відносини між іудеями і християнами були заборонені. Якщо у повії християнського віросповідання клієнт був іудей, її бичували, перш ніж ув’язнити. Обох обкладали великим штрафом. Тих, хто був не в змозі заплатити штраф, катували і кидали до в’язниці. Повії також зобов’язані були носити на голові жовту стрічку. Козімо III заборонив травневі святкування як язичницькі. Дівчат, що співали карнавальних пісень, бичували. Молодим хлопцям і дівчатам забороняли зустрічатися. За дошлюбні стосунки карали тортурами. Кількість публічних страт збільшувалася. За рік налічувалося близько двох тисяч страчених.

Митці та науковці більше не перебували під заступництвом Медічі, адже Козімо III був інквізитором. Він заборонив викладати у Пізанському університеті атомістичну теорію античного філософа Демокріта. Студентам Тоскани заборонялося виїжджати на навчання за межі Великого герцогства.

Козімо III збільшив податковий тиск: майже щомісяця вводили новий податок. Підприємництво занепало, оскільки Козімо почав продавати торговцям дозволи на монополію. Флоренція перетворилася на бідне, похмуре, депресивне місто. Коли у 1723 р. Козімо помер, мало хто його оплакував. Проте племінник Козімо, Джан Гастоне, не надто покращив становище. Хоча він і звільнив флорентійців од багатьох обмежень і заборон, його не цікавила економічна ситуація у місті, тим паче його культура, що занепадала. Врешті-решт, він проводив більшу частину свого часу в ліжку з юнаками ruspanti, яких було при дворі майже чотириста. Джан Гастоне рідко покидав свою кімнату, а коли виходив, був зазвичай п’яним і голос­но лаявся. Він помер у 1737 р. у віці шістдесяти п’яти років.

Остання представниця роду Медічі, Анна Марія, померла 75-річною, в 1743 р. У своєму заповіті вона залишала все багатство роду Медічі новому герцогові за умови, що жодна річ не буде вивезена з Флоренції, де «скарби Медічі завжди будуть залишатися на користь і на радість людям усього світу».

Спадщина Медічі

Коли у XV ст. банкіри та меценати Флоренції, особливо рід Медічі, почали, відкинувши забобони, надавати фінансову допомогу фахівцям різних галузей, це спричинило рух, який пізніше почали називати ренесансом. Ренесанс став можливим завдяки тому, що іншість шанували, обдарованим забезпечували заступництво, гідну заробітну плату й мирні умови для праці. У Флоренції меценати поважали талановитих містян, а ті, своєю чергою, поважали меценатів. Результатом стало пожвавлення культурного та економічного розвитку.

Перші представники роду Медічі розуміли унікальність обдарованих людей: те, що їхня цілковита відданість своїй справі виправдовує їх часом нестерпну поведінку. Медічі розуміли, що обдарованій особистості треба дати простір, аби вона могла дихати на повні груди. Чого насправді вони самі ніколи пізніше не дотримувалися, тож у XVI ст. рід задихнувся у власному занепаді та зарозумілості.

І все ж таки золота доба Флоренції залишилася в історії і досі приваблює людей в це місто. Якщо інтелектуальній і творчій діяльності надано достатньо ресурсів, позитивні економічні наслідки можна бачити ще протягом століть. Про це знає, напевно, кожен турист, що пітніє у довжелезних чергах до музеїв Флоренції.

Uomo Universale

Пітер Берк називає п’ятнадцять «універсальних людей» Флоренції, що реалізували себе принаймні у трьох різних сферах:

Філіппо Брунеллескі (1377—1446) — архітектор, інженер, скульп­тор, художник.

Антоніо Філарете (1400—1465) — архітектор, скульптор, письменник.

Леон-Баттіста Альберті (1404—1472) — архітектор, письменник, юрист, художник.

Лоренцо Векк’єтта (1405—1480) — архітектор, художник, скульп­тор, інженер.

Бернард Зенале (1436—1526) — архітектор, художник, письменник.

Франческо ді Джорджо Мартіні (1439—1506) — архітектор, інженер, скульптор, художник.

Донато Браманте (1444—1514) — архітектор, інженер, художник, поет.

Леонардо да Вінчі (1452—1519) — архітектор, скульптор, художник, учений.

Джованні Джокондо (1457—1525) — архітектор, інженер, гуманіст.

Сільвестро Акуїлано (1471—1504) — архітектор, скульптор, художник.

Себастьяно Серліо (1475—1554) — архітектор, художник, письменник.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564) — архітектор, скульп­тор, художник, письменник

Гвідо Маццоні (1477—1518) — скульптор, художник, автор театральних скульптур.

Пірро Лігоріо (1500—1583) — архітектор, інженер, скульптор, художник.

Джорджо Вазарі (1511—1574) — архітектор, скульптор, художник, письменник.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Ісфахан. Половина світу

Якщо серце твоє осяяне світлом любові — байдуже, де ти молишся, в мечеті чи в синагозі. Якщо ім’я твоє вписане у книгу любові, не лякає тебе пекло і не зачаровує рай.

Омар Хайям
Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

На перетині торговельних шляхів, у казково прекрасному Ісфахані, напрочуд добре піклувалися про іноземних купців.

Центральна площа Ісфахана Мейдан Нахш-е Джахан — величезна. На її південному боці розташована славнозвісна мечеть Імама, чия бірюзова брама з двома високими мінаретами прикрашена вражаючої краси каліграфією. За брамою відкривається розкішний купол мечеті, оздоблений емаллю різних відтінків синього, бірюзового та жовтого. Північний бік площі в спекотний полудень тремтить, наче марево. Відстань до нього — 510 метрів. Там височіє портал Кейсаріє — ворота королівського базару.

На східному боці центральної площі знаходиться мечеть шейха Лютфулли. На відстані 165 метрів на іншому боці площі погляд зачаровує прикрашена синьою мозаїкою висока брама палацу Алі Капу, з двоповерхового балкону якого понад чотириста років тому шах Аббас разом зі своїми гостями спостерігали за грою в поло на площі, попиваючи вино і насолоджуючись життям. Мейдан Нахш-е Джахан надалі залишається одною з найбільших площ світу й недарма належить до світової спадщини ЮНЕСКО.

Ісфахан розташований на висоті 1585 метрів над рівнем моря, посеред пустелі, але є справжньою оазою для рільництва. Місто стоїть на березі річки, в чудовій місцевості, на перетині торговельних шляхів, проте захищене від чужинських армій. Ісфахан протягом усієї своєї довгої історії завжди був визначним економічним і культурним центром. Передусім Ісфахан є одним з найкрасивіших місць ісламської архітектури.

У XVII ст. в Ісфахані процвітали витончена персидська філософія, поезія, мистецтво мініатюри. До того ж місто переживало золоту добу декоративно-прикладного мистецтва: вироби з металу, текстильні вироби, килими та кераміка були винятково високої якості. Краса міста та його рівень культури були настільки приголомшливими, що мандрівники назвали Ісфахан половиною світу, Esfahan, nesfe jahan. Цей вислів, на думку тогочасного історика Іскандера Мунші, пояснюється тим, що «побачивши Ісфахан, легко уявити собі весь світ».

Марнославне пояснення Мунші розумієш, познайомившись із містом ближче. Склепінчастий вхід павільйону Алі Капу веде від центральної площі до садів королівського палацу, де проводив багато часу шах Аббас з правлячої династії Сефевідів. Сидячи на прекрасному ґанку і споглядаючи садові ставки, шах часто розмірковував над величною історією Ісфахана.

Уже у 1050 р., за часів Малік-Шаха I, Ісфахан був столицею держави Сельджуків. У місті вісімнадцять років жив поет і астроном Омар Хайям, запрошений Маліком для участі у заснуванні обсерваторії. До Хайяма в Ісфахані тринадцять років працював Авіценна, відомий і талановитий афганський філософ.

Шах Аббас, перебуваючи при владі одинадцять років, настільки був закоханий в Ісфахан, що в 1598 р. вирішив зробити його столицею. Завдяки зусиллям енергійного шаха Ісфахан став одним із найелегантніших міст світу. Архітектура, парки і бібліотеки Ісфахана вражали європейців, які ніколи в житті не бачили нічого подібного.

Французький купець-ювелір Жан-Батист Таверньє відвідав Ісфахан на початку 1630-х рр. Він зазначає, що у кожної родини тут був власний садок. Тому Ісфахан нагадував радше сад, ніж місто. Тридцять років по тому інший французький мандрівник Жан Шарден називає Ісфахан найпрекраснішим містом на всьому Сході.

Помічником шаха Аббаса у створенні краси був геніальний архітектор, шейх Бахаї: теолог, філософ, астроном, учитель, поет та інженер. Він був типовим службовцем держави Сефевідів: житель міста, елегантний, обізнаний і благочестивий. Бахаї спроектував розгалужену зрошувальну систему та зручне транспортне сполучення Ісфахана. Для забезпечення громадського харчування поблизу було засновано також торгове місто.

Митці, ремісники й архітектори з Італії, Індії та Китаю були запрошені на допомогу місцевим майстрам. Бічною вулицею з площею сполучався проспект Чахар-Баг («Чотири сади»), оточений парками. Там можна було побачити палаци правлячої династії і житлові будинки вищих верств населення, з пишно прикрашеними панелями й фресками. Проспект проходив прямо на південь і продовжувався мостом Сі-о-Се Поль над рікою Зайенде-Руд. Шлюзи мосту — свідчення технологічної прогресивності Сефевідів. Міст не лише становив витвір інженерного мистецтва. На його верхньому ярусі була пішохідна вулиця і павільйони, звідки відкривався чудовий краєвид на ріку.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Малюнок головної площі Ісфахана, Ежен Фланден, 1851 р. Назва квітки тюльпан походить від назви перського головного убору. Перським словом delband позначають тюльпаноподібний тюрбан

За багатством і красою міста стояла його найбільша сила і магнетизм: торгові місця і міська культура, народжувана ними. На головній площі — середмісті за часів династії Сельджуків — Аббас збудував імперський базар, два кілометри завдовжки, з куполоподібним дахом. Цікаво, що слово «базар» походить із перської, або мови фарсі, і позначає критий стаціонарний ринок. Імперський базар Qaisariya Bazaar був величезним. Там можна було побачити торговців шовком і текстильними виробами, ювелірів, торговців дорогоцінним камінням, державний монетний двір, лікарню, публічні лазні та готелі. Біля фасаду великих воріт базару на площі розміщувалися кавові кімнати. Вони були вже з самого ранку вщент заповнені відвідувачами, що пили каву та курили кальян. Люди спілкувалися, сидячи навколо чаші з водою для очищення кальяну. Розмови часто зводилися до політики. Тому Аббас наказав, що в усіх дискусіях обов’язково мав брати участь жрець, який говорив би про історію, поезію, закон.

Поблизу кав’ярень була вулиця червоних ліхтарів, вишукані ресторани та чайні, де грали в шахи. За свідченням Жана Шардена, опіум уживали представники всіх верств населення, винними крамницями володіли вірмени, а куріння канабісу вважалося міщанською звичкою. На головній площі були розташовані кіоски й торгові намети. Їхнє місце розташування було організоване відповідно до видів товару. В центрі звичайні торговці та ремісники пропонували їжу, прянощі, ліки, вироби зі шкіри й бавовни, шовк і атлас. По краях заможні торговці та майстри виставляли на продаж коштовні вироби. Щоранку тут продавали верблюдів, коней і мулів. Після полудня приїздили столяри з виготовленими меблями. На площі були також палітурники і спеціально відведені місця для купців із Венеції та Нюрнберга.

Оскільки Ісфахан був важливим пунктом призначення на Шовковому шляху, на Мейдані продавали вироби зі всіх куточків світу: від Португалії до Китаю, від Індонезії до Балтійського моря. Тут міняйла встановлювали свої залізні пункти обміну грошей і кіоски. Намети з вуличною їжею були всюди, і в кожному шипіли казанки. Вода була безкоштовною, оскільки торговці оплачували роботу водоносів. Зазвичай ринок працював до пізнього вечора, коли наставав час акробатів, дервішів, оповідачів історій і музикантів. Поліція охороняла площу настільки пильно, що злодіїв там не було. Час від часу площу наказували звільнити, аби там можна було пограти в поло. Життя в Ісфахані було розслабленим і спов­неним задоволень.

Місто культур і караванів

Шах Аббас сповідував шиїзм. Шиїти були послідовниками двоюрідного брата пророка Мухаммеда Алі, адже Шиа означає партія Алі. У своїх теологічних поглядах шиїти були ліберальнішими від сунітів. Шиїзм робив акцент на свободі волі та був відкритим до нових ідей. З іншого боку, шахи розуміли шиїзм у власний спрощений спосіб: засновник династії Сефевідів Ісмаїл І оголосив шиїзм державною релігією під страхом смертної кари.

Ісмаїл був родом з Азербайджану і розмовляв азербайджанською тюркською мовою, що згодом стала мовою двору Сефевідів. Свого ім’я династія набула у 1334 р. від покійного шейха Сефі, одного з керманичів регіону. Ісмаїл прийшов до влади у 1501 р., коли йому було лише чотирнадцять років. Можливо, саме юнацька непримиренність у поєднанні з владою зробили його винятково жорстоким. Він вимагав від сунітів звинувачувати своїх попередніх ватажків, що було надзвичайно принизливим. Він завоював території всього Ірану і колишньої імперії Сасанідів у сучасному Іраку. Двох лідерів повстання він наказав засмажити на площі Ісфахана і зробити з них кебаб, який на знак вірності мали з’їсти їхні спільники. Після смерті в 1524 р. Ісмаїл залишив імперію в повному хаосі та на межі громадянської війни. Три його наступники не покращили ситуацію. Після чого в 1587 р. до влади прийшов Аббас. Йому було шістнадцять років, коли він скинув із трону свого батька.

Хоча Аббас міг поводитися так само безжалісно і жорстоко, як і Ісмаїл I, він, утім, був значно прагматичнішим. Аббас вірив, що релігійна терпимість сприяє розвиткові торгівлі і, отже, загальному збагаченню.

На думку Роджера Сейворі, дослідника історії Ірану, шах Аббас був блискучим стратегом і тактиком, визначною рисою характеру якого була обережність. Він прагнув досягати своїх цілей радше дипломатичним шляхом, ніж воєнним. Проте, якщо події розгорталися не так, як він хотів, бунтівники відчували на собі весь його гнів. У 1614—1615 рр. Аббас придушив повстання грузинів у Кахетинській провінції. Понад шістдесят тисяч грузинських селян загинули, більш ніж сто тисяч було вивезено до Персії.

Аббас любив полювання і був майстром на всі руки: він умів власноруч викувати шаблю, підігнати сідло, виткати полотно. Він не терпів лінощів. У розмовах Аббас відразу переходив до самої суті та полюбляв чесні дискусії. Торгову справу він знав до тонкощів. Він завжди уважно слухав співбесідника й відповідав бадьоро та влучно. Аббас користувався підтримкою простих людей і проводив з ними багато часу. Він часто з’являвся на базарах і в інших громадських місцях Ісфахана. Часом він вирушав до вірменського кварталу й там годинами просиджував у колі місцевого населення за келихом вина. Вдягався зазвичай просто, проте під час офіційних заходів вбирався у парчу й дорогоцінне каміння, набуваючи вигляду істинно царського.

Шах Аббас правив достатньо довго, аби встигнути втілити свій проект у життя. Хоча він був абсолютним тираном, але на диво відкрито ставився до зовнішніх впливів. Аббас цікавився іншими державами і використовував будь-яку нагоду розпитати дипломатів про звичаї їхніх країн. Італійський мандрівник П’єтро делла Валле був уражений тим, наскільки багато шах знає про християнство та його історію. Допитливість, відкритість і толерантність Аббаса сприяли тому, що Ісфахан став вельми космополітичним містом. Там мешкали турки, євреї, грузини, вірмени, індійці, китайці та європейці.

Спільною мовою для всіх була, звичайно, перська, але у місті розмовляли також вірменською, грузинською, хінді, урду та гуджаратською мовами. Купці з різних тюркських країн, з Азербайджану, Узбекистану, Туркменістану, спілкувалися між собою турецькою. У XVI ст. батьки царів мали турецькі корені. Турецька поширилася також серед грузинських жінок у гаремі.

Французький торговець дорогоцінним камінням Жан Шарден у своїх подорожніх нотатках зазначає, що в Ісфахані не було жодного поважного чоловіка, чия матір не була б грузинкою або черкескою. Більшість переселенців із територій Кавказу спочатку були рабами. У 1540—1553 рр. шах Тахмасп здійснив чотири воєнні походи на Кавказ, що супроводжувалися надзвичайною жорстокістю. Його армія відточувала свою військову майстерність і поповнила державну скарбницю коштовностями, вкраденими у церквах Тбілісі та Єревана. Воєнні дії було легко пояснити священною війною, джихадом. Але передусім Тахмасп привозив до Персії воєнних в’язнів, яких називали ghulam. Лише після закінчення його останнього походу в 1553 р. їх було доправлено понад тридцять тисяч. Гулами приймали мусульманську віру й ставали до служби в армії, адміністрації, при дворі, а про гарем годі й казати.

У своїх міркуваннях шах Аббас відштовхувався від ідеї, за якою владу потрібно розподілити порівну між аристократами, юристами та персами, турками, арабами й кавказцями. Шах вирішив легалізувати статус кавказьких в’язнів війни як чиновників (shahisawani — «лояльні до шаха») і збільшив їхню кількість в уряді.

Згодом вищі посади переважно обіймали грузини, черкеси або вірмени. В імперії Сефевідів було звичайною справою те, що спеціальний радник міністра і держсекретар із політичних питань часто був тим, кого сьогодні назвали б іммігрантом. Кавказці відігравали головні ролі в уряді Персії ще сотні років. Одним із найблискучіших їхніх представників був Аллахверді-хан, що став командиром армії та губернатором провінції Фарс.

Крім гуламів Аббас вербував до уряду професіоналів із числа кавказької шляхти. Призначаючи курдів на посади губернаторів прикордонних територій і постійно переміщаючи їх з місця на місце, Аббас боронив кордони своєї держави. Нова армія Аббаса захищала країну від нападів османів і моголів.

Можливо, Аббас і був щирим і поважав іммігрантів, проте приємним його навряд чи назвеш. Він безжалісно карав занадто підступних і владолюбних представників свого уряду. Мірза Мухаммед Мунші пропрацював візиром молодого шаха лише 67 днів, поки його не стратили за звинуваченням у заколоті. Від того часу шах тримав в уряді лише старших і досвідчених чиновників, у лояльності яких був впевнений. Власним нащадкам він не довіряв взагалі. Одного сина він наказав стратити, інших — засліпити. Показово, що Сталін уважав його прикладом для наслідування.

Релігійною толерантністю Аббас приваблював до Ісфахана вір­мен і євреїв, що оселялися тут і вели торгівлю. Якщо це не діяло, людей переселяли примусово. Восени 1603 р. шах Аббас переселив до Ісфахана тисячі вірменських родин із міста Джульфа, провінції Нахічевань, сучасного Азербайджану. Аббас був захоплений торговим і мистецьким хистом вірмен. Під час переселення ніхто не питався, якої думки про це самі вірмени, і це добре пам’ятають у Вірменії навіть сьогодні, чотириста років потому. Утім, шах обіцяв вірменам як компенсацію гарні умови й свободи в Ісфахані.

Нову Джульфу було засновано за наказом шаха Аббаса у 1606 р. як вірменський квартал. Вірмени мешкали в окремому районі міста, їх культуру та релігію поважали. Вважалося, що процвітання вірмен завдяки торгівлі принесе багатство також Персії. Хоча вітчизняною торгівлею опікувалися перси та євреї, міжнародну торгівлю тримали у своїх руках вірмени. Для Аббаса контакти між ними та європейцями були життєво важливими.

Історик економіки Фернан Бродель змальовує мережу вірменських представництв, що простягалася від Амстердама до Маніли. Вірмени мали контори в Кантоні, Сурабаї та Манілі, у Кадісі, Лондоні та Амстердамі. Деякі торговці подорожували аж до самої Мексики. На своїх мусонних кораблях вірменські купці плавали між Персією та Індією. У них були налагоджені торгові зв’язки з Росією, Туреччиною, Європою та країнами Індійського океану. У древніх документах розповідається про неймовірно розгалужені вишукані торгові мережі, якими керували вірмени. Хоч би куди їхали купці, до Шираза чи Сурата, до Агри, чи Патни, чи Катманду, всюди на місці їх зустрічав вірмен, що був радником і помічником для інших вірменських торговців.

Вірмени стали дуже заможними, і їхні будинки були наповнені предметами розкоші. Посол Англії Томас Герберт гостював у одному з таких будинків. Ширазьке вино лилось із золотих винних глечиків у золоті чаші, гостям подавали ситну їжу, наприклад смажених поросят. Єдине, що непокоїло Герберта, — це непристойні картини еротичного змісту на стінах будинку.

Вірмени збудували в Ісфахані багато церков. І на сьогоднішній день у місті активна вірменська громада й тринадцять церков, найкрасивіша з яких — Ванкський собор. Аббас хотів, аби купці зрозуміли, що Персія — найкраще в світі місце для торгівлі. На південному березі ріки Заяндеруд, крім вірменських святилищ, були святі місця та квартали представників різних національностей і релігій. Там були крематорії індусів і цвинтарі зороастрійців. Аббас дозволив католицьким місіонерам без перешкод правити службу. Також він фінансував будівництво церкви, що здійснювалося португальськими францисканцями з Гоа.

Інтелектуальна незаангажованість стала доброю політикою, і Ісфахан перетворився на один із найважливіших світових центрів дипломатичних зустрічей. Це було унікальне місто в ісламському світі.

Центр ввічливої торгівлі

Якщо держави торгують одна з одною, вони не воюють. Найкраща гарантія збереження миру — безперервні комерційні відносини з іноземцями. Шах Аббас досяг заможності та творчого розквіту своєї держави завдяки тому, що дозволив різним етнічним групам торгувати між собою. Останнє вимагало шанобливого ставлення до покупців і продавців.

Двір Сефевідів замовляв багато робіт у ремісників і митців і був чимось на кшталт державного підприємства, що гарантувало високу якість продукції та добрі прибутки. Держава контролювала ціну, проте в усьому іншому торговці були достатньо незалежними. В Ісфахані не існувало культури гільдій, подібної до європейської, що регулювала б всю комерційну діяльність.

Ринок був настільки жвавим, що шахові Аббасу довелося змінити маршрут Шовкового шляху і прокласти його через Північний Іран та Ісфахан. Завдяки новому маршрутові вся імперія виграла, здобувши торгову монополію. Через Іран везли мигдаль і спеції з Індії, вовняні вироби з Європи та бавовну з Гуджарату. Торгівля на Шовковому шляху значно пожвавилася. Було встановлено прямі торговельні зв’язки між Англією та Нідерландами. Європейські компанії купували чверть використовуваного ними шовку в Персії. Ісфахан отримував хороші прибутки, здаючи в оренду купцям помешкання та лазні.

Жан Шарден відвідував Персію та Індію у 1665 р. В Ісфахані він насолоджувався гостинністю шаха Аббаса II, котрий цінував товариство франків, тобто європейців, і на їхню честь влаштовував бенкети при дворі.

Шарден прожив у Ісфахані десять років і досконало вивчив стиль життя персів. У той час місто було на піку свого розквіту. У 1671 р. Шарден знову подорожував Персією чотири роки, поки не повернувся назад до Франції. Будучи гугенотом, він був змушений тікати від переслідувань католиків до Англії, де його прийняли до двору короля Карла II. У 1711 р. Шарден написав книжку, присвячену своїм подорожам (Journal du voyage du chevalier Chardin).

Складений Шарденом опис Ісфахана та ісфаханців веселий і яскравий. Читаючи його життєрадісний твір, легко зрозуміти, чому Ісфахан був популярним місцем для багатьох європейських дипломатів і купців.

На думку Шардена, мешканці Ісфахана були щирі, мали багату уяву. Вони цікавилися наукою, мистецтвом і механікою. Також вони неупереджено ставилися до різноманітних задоволень, через що й були зацікавлені в розвиткові економіки та підприємництва. Це спостереження Шардена з відтінком легкого несхвалення виявляє цінності автора як представника протестантського світу, в якому ощадливість і поміркованість були найважливішими чеснотами.

«Вони ставляться доволі по-філософськи до добрих і поганих сторін життя, а також до очікувань майбутнього. Вони трохи зіпсовані власною жадібністю, мріють лише про прибутки, які можна витратити. Вони насолоджуються тим, що мають, не боячись майбутнього. Адже майбутнє вони ввіряють у руки провидіння і долі».

Шарден уважає, що найдивовижнішою особливістю перських звичаїв була доброзичливість до іноземців. Їх сприймали добре і піклувалися про них. Перси були відомі своєю гостинністю й толерантні щодо різних релігій. Єдиним винятком, на думку Шардена, є священики, які всюди люто ненавидять усіх, хто не поділяє їхніх думок. Звичайні перси, зазначає Шарден, дуже культурні та чесні у питаннях віри. Вони прагнуть також уникати будь-якої конкуренції та жорстокості.

Шарден зазначає, що перси дуже зацікавлені у навчанні своїх дітей. Вони культурні та виказують люб’язностей більше, ніж будь-хто інший деінде у світі. У поводженні вони елегантні, серйозні, величні та надзвичайно ласкаві. І завжди не забувають хвалити одне одного.

Так натхненно Шарден вихваляє ісфаханців, що можна подумати, нібито він викурив забагато кальяну, проте інші європейці поділяють його захват. Наприклад, португальський посол де Гувеа розповідає, що мешканці Ісфахана напрочуд відкриті щодо іноземців, позаяк звикли кожного дня радитися з представниками різних націй.

Коли іноземний купець до того ж знайомився зі сферою громадських послуг у Ісфахані, торгівля йшла відмінно. У Персії купцям пропонували зручні та безпечні місця для поселення й склади для товару.

Одною з важливих послуг була система дорожніх митниць. Коли купець платив митний збір, йому надавали охоронця, чиїм завданням було захищати безпеку каравану. Охоронці підпорядковувалися місцевому губернаторові. Система працювала бездоганно, адже багато хто з європейських купців зазначали безпечність шляхів Персії. Охоронці перевіряли всіх підозрілих подорожніх і тих, хто подорожував один. Також речі, що були викрадені із заїжджих дворів, швидко повертали господарям. Ба більше, європейським мандрівникам імпонувало привітне поводження охоронців порівняно з чиновниками сусідніх країн.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Один із багатьох заїжджих дворів в Ісфахані. Малюнок Ежена Фландена, 1851 р. Заїжджі двори слугували домівкою для купців із різних країн і міст. Французький місіонер Рафаель ду Манс зауважив, що Персія — наче великий заїжджий двір, в якому дві двері

Перське слово караван-сарай означає захищене місце для перебування караванів. Такі перські заїжджі двори слугували домівкою для купців із різних країн і міст. Караван-сараї були розташовані уздовж головних шляхів. У них селилися мандрівники, паломники та купці. У містах на кшталт Ісфахана у караван-сараях мешкали студенти, вчені й переважно купці-оптовики. Останні продавали товари роздрібним торговцям, через яких вони потрапляли на базар. Зокрема, дуже масштабною була текстильна промисловість Ісфахана. Вважається, що на базарах Ісфахана були місця для понад 2500 ремісників, що продавали шовк, оксамит, дамаст і атлас.

Власники заїжджих дворів зазвичай витрачали частину своїх прибутків на те, щоб підтримувати їх у належному стані. Для купців велике значення мала безпека. Караван-сараї охоронялись і зачинялися на ніч.

В Ісфахані налічувалося в середньому 2300 караван-сараїв. Вони сприймалися настільки невід’ємною частиною перської культури, що, описуючи міжнародний ринок в імперії Сефевідів, французький місіонер Рафаель ду Манс зауважив, що Персія — наче великий заїжджий двір, в якому дві двері.

Іноземні оптові купці користувалися тридцятьма караван-сараями. Власні помешкання були в індійських торговців одягом і міняйл, у перських торговців кавою та тютюном, у торговців прянощами, у вірмен з Алеппо, що продавали іграшки та кальяни, у турків, що продавали папір і срібло, у торговців із Бухари та Хорасана, в іудейських торговців прянощами, у торговців із Багдада та Бахрейну, що продавали одяг і амбру. Навіть для продавців гранатів у місті були власні помешкання.

Англійські та голландські купці колоніальних акціонерних компаній мешкали у подібних заїжджих дворах біля базару, вони називали їх «заводами». Британська Ост-Індська компанія дістала право торгувати з Персією у 1616 р. Так Аббас зміг відкрити торговий шлях через Ормузьку протоку до Перської затоки, а звідти до Індії.

Ввічливість і гостинність були також частиною релігійних звичаїв. Мусульмани в Індії та Персії вірили: якщо гроші, зароблені нечесним шляхом, будуть витрачені на їжу й одяг, Аллах більше не відповідатиме на їхні молитви. Тому шах Аббас ІІ, поза сумнівом, страждаючи часом від докорів сумління, побудував заїжджий двір із невисокою орендною платою, названий його іменем. Також заможні купці були меценатами та благодійниками у власних районах міста. Вони будували там мечеті, кав’ярні, монастирі та магазини.

Чиновник заступає аристократа

В імперії Сефевідів важливим було те, що чиновників призначали за рівнем професіоналізму, а не за походженням. Хлопчики у шляхетських родинах найімовірніше успадковували положення батька. Проте вони мали довести, що достатньо здібні для цієї ролі. В архівних записах знаходимо безліч згадок про звичайних людей, які завдяки своїм здібностям здобули високі посади. У Персії не розуміли європейських ідей про привілейованість аристократії та індійської кастової системи. Зарозумілість на ґрунті високого походження була неприйнятною.

Роджер Сейворі вважає, що в імперії Сефевідів аристократія не могла собі дозволити байдикувати. Вона не могла століттями залишати за собою власні права, як, наприклад, аристократія у Франції в XVIII ст., чи у Росії в XIX ст. Також різні соціальні класи не жили відокремлено один від одного. Шлюби зазвичай укладали між представниками різних спільнот базару.

Також правителі воліли навмисне порушити традиційний поділ на турків і нетурків, таджиків, шляхом різнобічного навчання. Турки не були більше суто людьми меча, вояками армії, а перси — суто людьми пера, людьми уряду. Традиційне навчання військових змінювалося таким чином, що їм також доводилося вивчати літературу та живопис. Завдяки цьому до уряду Сефевідів прийшла значна кількість освічених і здібних службовців, чиє розмаїте походження краще за все надихало на нові ідеї та підтримувало державу сильною.

В Ісфахані на роль правителя міста обирали даругу, свого роду бургомістра, який, проте, не відповідав за економіку міста. Його завданням було слідкувати за дотриманням законності та порядку. Наради у вузьких колах в уряді Ісфахана не мали б успіху. Чиновники, призначені шахом, були зазвичай зі сторони. Часто на посаду даруги обирали грузинів. Біжан Бег Горджі заступив на посаду у 1590 р. У 1602 р. на посаду обрали Костанділа, сина царя Грузії Александра II. У 1620 р. шах Аббас вирішив, що посаду віддаватимуть завжди в першу чергу синові губернатора Грузії. До кінця правління Сефевідів даругою завжди був грузин за походженням.

Цікавою була також роль старости-калантара. Він був свого роду омбудсменом. Одним із його завдань було захищати громадян від деспотичного поводження та тиранічних рішень. Він свідомо стояв між народом і шахом. Хоча калантарів призначав шах, вони повинні були мати сімдесят п’ять відсотків підтримки у тій спільноті, яку представляли. Калантар розбирався зі скаргами громадян і конфліктами між торговцями. Збір орендної плати та податків також входили до кола його обов’язків.

Ефективне й активне управління поширювалося також на міста, де калантар призначав керівників кварталів — кадхода. Ісфахан був поділений на квартали, кожен з яких мав власний релігійний і культурний ідентитет. Ці квартали, махаллі, були автономними одиницями. У стінах Ісфахана було, за свідченням французького мандрівника Ле Брюйна, двадцять дві махаллі. Власні махаллі були в іудеїв, вірмен, інших християн, арабів і приїжджих із Тебриза. Кожен квартал обирав власного голову, повноваження якого затверджував калантар.

Жан Шарден був уражений тим, наскільки ефективним і людяним було правління в Ісфахані. До в’язнів ставилися помітно гуманніше, ніж в Європі. Уряд збирав із громадян помірні податки. Вояки отримували настільки достойну заробітну плату, що їм не доводилося грабувати селян. Робітники королівських майстерень мали достатню оплату праці та були у пошані. Вони повинні були п’яту частину свого робочого часу працювати при дворі, решту могли зосередитися на власній справі. Коли працівники старішали, їх не звільняли. Навіть більше, вони отримували безкоштовне лікування.

Крім правління, Шарден захоплювався становищем селян. Кріпацтва тут не знали, і селянам дозволялося за бажанням залишати землю, на якій вони працювали. За словами Шардена, він помітив, що селяни були заможними й добре одягненими. В їхніх будинках були красиві срібні та золоті речі. Землі часто перебували у безпосередній власності держави і ними керували королівські інтенданти. Врожай розподіляли згідно з угодою, що мала назву «п’ять елементів» (avamil-i panjgana): під час розподілення врожаю враховували забезпеченість земельними та водними ресурсами, наявність домашніх тварин для орання поля, насіння, ресурси праці. Тільки за роботу отримували 20 відсотків урожаю.

Нариси Шардена були схожі на рекламні листівки про суспільство добробуту 1980-х рр. у скандинавських країнах. Утім, для перського суспільства шах був страшним деспотом, якого небезпечно було запрошувати на перемовини. Аристократія, міністри та члени двору боялися способу правління Сефевідів. Шарден переповідає слова можновладця Рустама Хана: «Завжди, виходячи від шаха, перевіряю, чи все ще маю голову на плечах».

Також було небезпечно бути родичем шаха. Шах Аббас не давав своїм нащадкам жодного шансу. Він тримав синів у гаремі та ніяким чином не навчав їх, не готував до ролі правителя. Натомість Аббас убивав і засліплював як дітей, так і онуків, оскільки боявся захоп­лення влади. Така ж недовіра гнітила й інших правителів династії Сефевідів. Відірвані від життя шахи були змушені покладатись у прийнятті рішень на своїх радників. Так, наприклад, онук Аббаса шах Сефі був цілковито залежним від них. Після смерті Сефі у 1642 р. за уряд його восьмирічного сина Аббаса ІІ відповідав досвідчений візир Сарі Тагі. Хоча його змальовують як чесну та справедливу людину, через свою відвертість і прямодушність Тагі зажив багато ворогів і в 1645 р. його було вбито.

Митці не стали маріонетками у політичних процесах в Ісфахані. Хоча Сефевіди бували часом суворими, вони, утім, були також великими поціновувачами мистецтва. Наприклад, шах Тахмасп захоп­лювався мініатюрою, про що свідчить перське вишукане мистецтво виготовлення книжкових обкладинок у XVI ст. Правителі уникали спокуси вказувати мистецтву напрямок розвитку.

Рай для мистецтв і ремесел

В Ісфахані виготовляли товари, що всюди у світі вважалися предметами розкоші. Ісфахан став визначним світовим центром декоративно-прикладного мистецтва XVII ст. Шах Аббас був одним із перших правителів, кому спала на думку ідея об’єднати мистецт­во, ремесла і промисловість у багатопрофільну підприємницьку діяльність. Так, він не розумів, чому це весь світ купує порцеляну в Китаї. Тому Аббас переселив до Ісфахана триста китайських керамістів разом із родинами. Китайські ремісники працювали у королівських майстернях і навчали місцевих майстрів виготовлення порцеляни. Китайський дизайн в Ісфахані поступово змінювався, перетворюючись на мистецтво кераміки, що поєднало в собі вплив династії Мін з Китаю та Персії.

Використовуючи спокійні кольори та пастельні тони, керамісти створили прекрасні образи. Були тут і небесно-блакитний, і легкий сіро-блакитний, і лавандово-синій. Був шафрановий і лимонний. З’явилися нові предмети посуду: тарілки для рису, восьмикутні таці, видовжені пляшечки-розпилювачі для парфумів. Керамічні вироби прикрашали каліграфією та квітковими орнаментами. В оформленні особливо відчувався вплив двох майстрів — Алі Ризи та Різи Аббасі.

Роботи Алі Ризи і сьогодні можна побачити на площі Мейдан у мечеті Імама та мечеті шейха Лютфулли. У 1598 р. Алі Ризу було призначено хранителем королівської бібліотеки. Він був також відповідальним за живопис і каліграфію.

Різа Аббасі був відомим завдяки своїм мініатюрам. Минуле не ідеалізували, героям не поклонялися. Тепер зображали також голомозих чоловіків середнього віку, що зняли з голови величезний тюрбан. Аббасі залишився в історії передусім завдяки еротичним мотивам. На його картинах повторюються сюжети з елегантними молодими чоловіками та жінками, що фліртують, нюхають квіти в полі, разом п’ють каву чи вино.

Роботи Алі Ризи та Різи Аббасі помітно вплинули, крім кераміки, й на текстильне мистецтво. У XVII ст. в Ісфахані народився знаменитий експортний товар, відомий по всьому світу: персидський килим.

Хоча виробництво килимів у Персії було надзвичайно стародавньою традицією, перший килимовий завод було засновано в Ісфахані за часів шаха Аббаса. Кольори, форми та якість килимів Ісфахана були єдиними у своєму роді.

Малюнок на килимах був зазвичай геометричним або квітковим. У ісфаханських килимів було біле тло, на якому були зображені блакитні, рожево-червоні або індигово-сині орнаменти. По центру був медальйон, навколо нього — виноградні лози та пальмові гілки.

Килими стали в епоху Сефевідів одною з найбільш визначних форм мистецтва. Арабески, або декоративні рослинні візерунки, типові для обкладинок книжок і мінаретів, відтепер використовувалися також на килимах. Малюнки змінювалися зі строгих і геометричних до декоративних і витончених. Величезних розмірів килим був мереживом зі струнких стебел і квітучих гілок, чиє безкінечне геометричне переплетіння поступово заповнювалося різними візерунками: зображеннями квітів, пальм і тварин. Край килима прикрашали вишиті орнаменти, для виділення й обрамлення яких вибирали завжди надзвичайно складні арабески. У дизайні килимів використовували здебільшого природні мотиви, що задовольняло пристрасть персів до зображень зі світу природи. Також тут яскраво простежувався вплив китайського мистецтва.

Для виготовлення найкоштовніших килимів використовували шовк, що збільшувало щільність плетіння. Це давало змогу майстерно ткати щонайменші деталі. Придворні майстерні почали робити килими, ширші від тих, які зазвичай пропонували людям вищого класу й заможним купцям. Спосіб виготовлення килимів також змінився. Придворні майстри мініатюри отримали завдання створювати нові композиції та ескізи, які потім переносили на килим. Історик мистецтва Енза Міланезі зазначає, що саме за тих часів вперше в історії виготовлення килимів творче проектування почали відокремлювати від власне їхнього виробництва. До цього орнаменти килимів та їхні форми передавалися від покоління до покоління шляхом усної традиції або вони народжувалися спонтанно в процесі роботи.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Ісфаханський дизайн, 1650 р. Утворені зображеннями квітів орнаменти були раніше типовими для книжкових обкладинок і мінаретів, але у XVII ст. їх почали також використовувати в оформленні килимів. Килими, зроблені в Ісфахані, набули слави коштовного експортного товару

Митці Ісфахана завжди отримували достатню фінансову та політичну підтримку правителів. Тому вони могли весь час шукати нові декоративні засоби. Результатом були детальні ескізи, де використовувалася широка гама кольорів. Часто здавалося, ніби килими були основою для каліграфії. Не дивно, що часом килимарі залишали свій підпис на виготовлених ними килимах, зовсім як художники. На думку Ензи Міланезі, перські килими змінили значення килима загалом. Він більше не був суто предметом побуту та релігійної служби. Килим став, крім того, статусним атрибутом заможних верств населення, найбільш коштовним виробом, так би мовити, класу люкс свого часу, що вражав європейських правителів. Такі килими намагалися відтворити в інших місцях і за інших епох. Проте нікому не вдалося досягнути такої ж майстерності у техніці виконання і такої ж багатої винахідливості, як килимарям часів династії Сефевідів. В Ісфахані донині виготовляють найкращі в світі вовняні килими — ніде більше ви не зустрінете подібної якості та краси.

Мислителі, відкриті до іноземних традицій

Шиїтська традиція була близькою до суфізму, містичної течії ісламу. Суфійська філософія наголошує на толерантності та розмаїтті релігій. Містичний суфізм цінував усамітнений характер ісламу та прагнення знайти нові знання через пошуки себе. Нових знань можна шукати, довіряючи власній інтуїції замість того, щоб вивчати лише чужі думки. Вільнодумні суфійські філософи допікали духовенству. Проте шах Аббас і його наступник все ж таки толерантно ставилися до них і захищали їх доти, поки вони визнавали владу центрального уряду.

Онук Аббаса, шах Сефі, був заступником школи в Ісфахані, яку заснували найвідоміші філософи Персії Сейїд Мір Мухаммед Бакір Астарабаді, або Мір Дамад, шейх Бахаї та Мір Фендерескі. Школа в Ісфахані була цікавим поєднанням різних релігій і напрямів філософії. Крім поглядів Аристотеля та Платона, вона також засвоїла вчення суфійських містиків XII ст. — Ібн Арабі та Сухраварді.

Одним зі своїх головних завдань Ібн Арабі вважав побудування мосту між різними релігіями, множинності яких присвячені багато з його трактатів. Ібн Арабі порівнював різні релігії з призмою. Коли крізь призму проходить один безбарвний промінь світла, вона відбиває світло всіх кольорів веселки. Перед проходженням крізь призму різні кольори є єдиним, одним і тим самим світлом. Бог — чисте світло, що у різних релігіях являє себе по-різному, як кольори у призмі. Для Ібн Арабі всі релігії є відображенням одної реальності, і вони можуть співіснувати одночасно. Уявлення Ібн Арабі щодо взаємозв’язків між релігіями дуже добре передає його вірш: «Моє серце стало здатним прийняти будь-яку форму: воно і пасовище для газелей, і монастир для християнських ченців, і храм для ідолів, і Кааба для паломників, що ходять навколо, і скрижалі Тори, і сувій Корану. Я дотримуюся релігії любові і, хоч би який шлях обрав караван любові, така моя релігія, моя віра».

Суфії воліли виражати свої думки за допомогою поезії, оскільки поезія дозволяє вільне висловлювання про все, не сковує обмеженою кількістю інтерпретацій. Ібн Арабі протистояв фундаменталістам, що хотіли обмежити, наприклад, трактування Корану лише одним-єдиним варіантом, а всі решта карати як єресь. За переконанням Ібн Арабі, кожна людина може знайти для себе власне трактування Корану.

Яхья Сухраварді, друг Ібн Арабі, на якого також вплинула його філософія, наголошував, що знання народжується також через інтуї­цію та містичне споглядання. Інтуїтивне знання дозволяє здобути інформацію, що не ґрунтується суто на досвіді. Сухраварді вірив, що існує універсальна довговічна мудрість і вона здатна поєднати раціональну філософію та філософію езотеричну. Ця мудрість існувала за часів древніх індійців, персів, вавилонян та єгиптян. Вона також поширювалась у Греції до часів Аристотеля. На думку Сухраварді, Аристотель розірвав традицію цієї мудрості, обмежу­ючи філософію лише раціональними формами і виключаючи з неї вимір містичного.

Долі Ібн Арабі та Сухраварді були типовими для тих філософів, які наважилися говорити від імені лібералізму. Ібн Арабі свого часу звинуватили у тому, що він толерував лібералізм та інші релігії. Йому ледве вдалося уникнути ув’язнення. Сухраварді було страчено. В Ісфахані його думку було знов відроджено.

Багато хто з мислителів школи в Ісфахані були службовцями та юристами при дворі Сефевідів. Тому вони перебували у гарних стосунках із владою. Шейх Бахаї був багатогранною людиною. Він працював довіреним архітектором і юристом шаха Аббаса, проте його пам’ятають також як автора наукових досліджень. Ліванець Бахаї був до того ж математиком, астрономом і суфійським філософом. Під час подорожей він вдягався як дервіш.

Мір Фендерескі багато подорожував Індією. Він захоплювався індійською філософією та релігією. Мір Фендерескі викладав учення Авіценни в Ісфахані і уклав медичну та філософську енциклопедії. За ініціативи монгольського правителя Акбара він переклав перською багато текстів на санскриті, зокрема, «Махабхарату». У своєму найвизначнішому творі Мір Фендерескі розглядає мистецтва і професії в ідеальному суспільстві. Цінність цього твору — у його багатопрофільності. Тут висвітлюються політичні та етичні розмірковування, різні дисципліни та їхня класифікація. На кшталт багатьох ісфаханських мислителів, Мір Фендерескі також був поетом.

Мір Дамад побудував близькі відносини з двором шаха Аббаса і шаха Сефі. Він був мислителем широких поглядів, філософія якого поєднала у собі здобутки Сухраварді та Авіценни. Учень Міра Дамада, Мулла Садра, був одним із найвпливовіших ісламських філософів. Він досліджував праці Авіценни та неоплатоників, а також переймав ідеї з текстів Ібн Арабі. Його численні праці присвячені логіці, свободі волі, темпераментові людини, суфійській і грецькій філософії, існуванню розуму та теології.

Ісфаханська школа зі своїми знаними мислителями і поетами помітно впливала на розвиток перської мови. Перська письмова культура простягалася від Стамбула до Делі та Самарканда. Перська була мовою двору в османській Туреччині та каганатах Центральної Азії. Її використовували як мову науки та культури при дворі моголів і в Індії.

За свідченням Жана Шардена, у 1660-х рр. в Ісфахані налічувалося півмільйона мешканців, 163 мечеті, 48 релігійних шкіл, 1801 караван-сарай і 263 громадські купальні. Ісфахан був одним із найбільших міст у світі. Але згодом жадібність і нетолерантність поклали край усій цій величі.

Крах гаремних правителів

Занепад розпочався за часів шаха Сулеймана. Він прийшов до влади у 1666 р. і правив наступних 28 років. Сулейман не надто переймався державними справами. Ледарство було наслідком його походження. Більшу частину свого життя він провів у гаремі, тож занадто мало знав про світ за його межами. Він прагнув продов­жувати своє ледаче і розкішне життя. Часом, будучи напідпитку, Сулейман виявляв свій жорстокий характер: він віддавав накази щодо страти і навіть засліпив власного брата. Сулейман звик передавати ведення справ до рук підданих, проте всі важливі рішення приймав, не погоджуючи це з радниками.

Хоч економіка продовжувала розвиватися, а управлінський апарат працював у імперії бездоганно, через Сулейманову байдужості почали формуватися внутрішні кліки. Через недолуге керування державні чиновники намагалися просувати власні справи і за будь-якої нагоди витісняли супротивників. Історик Майкл Аксворті влучно висловився щодо уряду Сулеймана: навіть хороша бюрократія починає змінюватися на власну протилежність, якщо нею не вміють добре керувати.

«Бюрократія сама по собі не є доброчесною інституцією. Вона потребує суворого керівника та періодичних реформ для підтримання етики обслуговування, аби вона не працювала неправильно. Якщо чиновники помічають, що їхній керівник поводиться безвідповідально, вони перебирають його вади».

За останні роки правління уряду Сулеймана в усіх сферах почала процвітати корупція, дисципліна в армії занепадала. Небезпека зростала. Торгові каравани більше ніхто не захищав, натомість перські чиновники часом навіть грабували їх. Одночасно з цим запроваджували нові податки, а старі збільшували. У 1670-х рр. вартість життя настільки зросла, що мешканці Ісфахана почали закидати камінням чиновників на вулицях. Становище релігійних меншин погіршувалося. Духовенство розпочало різноманітні кампанії щодо заборони вина і культури кав’ярень.

Нетолерантність почала виявлятися вже на початку правління шаха Аббаса II. Він отримав владу, будучи ще зовсім дитиною. Після смерті мудрого Сарі Тагі радником став представник духовенства Халіф Султан. Він переконав 12-річного шаха розпочати переслідування меншин. Керівним принципом стала релігійна нечистота, наджас. Після 1645 р. іудеї повинні були носити червоний одяг, щоб їх могли відрізняти. Їм заборонялося ошатно вдягатися, ходити посередині вулиці або проходити повз мусульманина.

Переслідування були нерегулярними, проте за часів правління Сулеймана траплялися дедалі систематичніше. Одною з помітних постатей таких кампаній був Мухаммед Бакір Маджлісі, головний богослов Ісфахана, що набув надзвичайного впливу, коли до влади став син Сулеймана, султан Хусейн.

Султан Хусейн вступив на престол у 1694 р. Він був таким самим сином гарему, як і його батько. Безхребетний шах дістав прізвисько «Мулла Хусейн», тому що він погоджувався на всі вимоги духовенства. Одним із перших рішень молодого глибоко віруючого шаха було визнання Маджлісі релігійним лідером. Відразу після коронації Маджлісі вмовив султана Хусейна заборонити вживання алкоголю та опіуму. На центральній площі було розбито понад шістдесят тисяч пляшок високосортного грузинського та ширазького вина. Таверни і кафе забороняли, як і танці та музику. Жінок примушували бути весь час удома.

Маджлісі дозволили вільно карати будь-кого на власний розсуд. Він жорстко ставився до вчення та філософії суфіїв, фальсафи. Фальсафа, яку практикували у Персії, була складним поєднанням ідей часів античної Греції, Александрії, Кордови та Багдада. Крім праць Платона і Аристотеля, Маджлісі заборонив також праці аль-Кінді, аль-Фарабі, Авіценни, Аверроеса, Міра Дамада та Мулли Садри.

Мулла Садра був одним із найвпливовіших мислителів у імперії Сефевідів. Втомившись від нападків духовенства, він провів кілька років свого життя відлюдником поблизу міста Кум. Зрештою Мулла Садра отримав від Аллахверді-хана, генерал-губернатора провінції Фарс, притулок у місті Тебриз. Він заснував у Ширазі відому школу, що приваблювала вчених зі всього ісламського світу. Мулла Садра помер у 1640 р. і не встиг стати свідком переслідувань, влаштовуваних Маджлісі. Між іншим, вони навряд чи його здивували б.

Показовою є історія про сон Мулли Садри. Він розповідає, що бачив уві сні дух свого вчителя Міра Дамада. У діалозі між духом і Муллою Садрою розповідається, яким небезпечним може бути пряме виявлення власних поглядів для громадського філософа. Якщо він висловлюється занадто відверто, його думки відкриваються геть усім, що є вкрай небезпечним. Перед письмовим столом завжди з’являється впливовий і жадібний до влади релігійний лідер, що вважає його спосіб мислення хибним. Уві сні Садра скаржиться своєму вчителеві і тестю: «Мої погляди не розбігаються з твоїми, проте мене оголосили невірним, а тебе — ні. Чому так?» Дух Міра Дамада відповідає: «Тому, що я подавав свої філософськи погляди так, що, крім філософів і теологів, ніхто не розумів мене. Коли ж ти порушуєш філософські питання у своїх творах, твої наміри зрозумілі кожному пересічному священикові, якому потрапила до рук твоя книжка, тож тебе й називають нерелігійним».

Іранський дослідник Міскуб Шохрух змальовує непринадну картину нетолерантності Маджлісі. Маджлісі визначав «науку» надзвичайно вузько. Вона повинна бути чітким і безпечним знанням віршів Корану, релігійних обов’язків і пророчої традиції. Намагання віднайти нові знання за межами цього є марнуванням життя, що в найгіршому разі призводить до єресі.

Такий погляд був повною протилежністю ідей Міра Дамада і Мулли Садри, які сповідували суфізм і спиралися на уявлення, що Коран завжди відкритий для нових тлумачень. Індивідуальність і толерантність, які плекав суфізм, стали лише приємними спогадами. Не було вже того Ісфахана, де суфії писали поезії про сп’янілого старця і про натхненного екстазом майстра-суфія, де прославляли лірику Омара Хайяма, що ставив на перший план насолоди життя та свободу думок. Суфіїв виселили з Ісфахана.

Малодушність виявляється в людях патологічним утручанням в особисті та дріб’язкові справи. Це також вияв тотальної форми влади, оскільки стеження поширюється на всі сторони життя, які легко спостерігати. Сила виявляється у кількості санкцій, що постійно зростає, і виснажливій бюрократії, директивах на європейський манер. Коли ніхто більше не наважується критикувати кількість і розумність приписів, у суспільства немає майбутнього.

Маджлісі був прикладом такої зловорожої малодушності та керівником найгіршого ґатунку. Він визначав, що є правильним поводженням, і видавав розпорядження щодо всіх сфер людського життя, починаючи з того, який одяг використовувати під час статевого акту, як підстригати нігті, як спати, прокидатися, випорожнюватися, сякатися, заходити в будинок. Губернаторам провінцій було наказано розпочати застосування законів шаріату.

На головній площі Ісфахана було розтрощено пляшки вина з королівського палацу. Музику і танці заборонили, як і запускання повітряних зміїв. Таверни, кафе та будинки втіх зачиняли. Жінки повинні були весь свій час проводити вдома, вдягатися консервативно і поводитися покірливо.

Казначейство попереджало шахів, що через нові закони податкові надходження зменшувалися більш ніж на п’ятдесят кілограмів золота на день. Ліберальна культура приносила державі великі прибутки, оскільки податки збирали як з ресторанів, так і з проституток. Попередження лунали, проте до них залишалися глухими. Султан Хусейн видав закон, згідно з яким усім чиновникам належало шанувати Маджлісі. Кожного порушника цього закону карали.

Натомість сам султан Хусейн не дотримувався власних заборон: він пиячив і віддавався розпусті у гаремі. Султан був одержимий сексом. Хусейнові було замало величезного гарему, і в 1700 р. йому спала на думку приголомшлива ідея. Він зажадав мати у своєму гаремі прекрасну жінку з кожної провінції. Якщо дівчина вагітніла, їй видавали щедру компенсацію, випроваджували з гарему і видавали заміж за аристократа.

Егоцентризм і зловживання шаха погіршили економічне становище держави. У 1707 р. султан Хусейн разом зі своїм двором, гаремом і охороною вирушив у паломництво до священного міста Кум. Витрати були астрономічні, адже разом із шахом подорожували майже шістдесят тисяч осіб. Жінок з гарему перевозили всередині спеціальних захисних двокілометрових трубоподібних шатрів. Якщо перехожому траплялося побачити середину шатра, його покаранням було побиття тростиною або смерть. Міста попереджалися завчасно про наближення qoroq, цієї гротескної туби. Всі будинки, фасади яких виходили на шлях прямування процесії, повністю звільнялися від мешканців. Дорогою шах розважався, шмагаючи мулів, через що ті скидали із себе жінок гарему і намагалися втекти.

Зарозумілість дається взнаки

Стиль життя шаха, байдужого до інших людей, став вироком державі Сефевідів. Зерна повстання були посіяні в Кандагарі, де губернатор-шиїт, грузинський князь Горгін-хан, обурив містян своїми жорстокими діями. Зухвалий губернатор вірив тільки у застосування сили. Грузинські загони Горгін-хана провокували та принижували мешканців-сунітів у Кандагарі. Містяни перейшли на бік заможного та шанованого афганця Міра Вайса. Горгін-хан ув’язнив Міра Вайса і відправив його до шаха Ісфахана. Так він сподівався запобігти заколотові. На диво, Міру Вайсу вдалося завоювати довіру султана Хусейна. Але це виявилося помилкою султана. Мір Вайс зауважив слабкість правління шаха і його млявий триб життя. Він відчув, що його час настав.

Мір Вайс отримав від шаха дозвіл здійснити паломництво до Мекки, після чого він вбив Горгін-хана й у 1709 р. усунув грузинів од влади у Кандагарі. Заколот швидко поширився на Гейрат, за певний час до нього також приєднались інші провінції: Белуджистан, Хорасан, Ширван і Бахрейн.

Шах султан Хусейн неначе остаточно втратив відчуття реальності. Замість почати зміцнювати армію, він звернув увагу на меншини. Під впливом підбурювань нового радника, онука Маджлісі, Мухаммеда Хусейна, почалися переслідування вірмен: їх дискримінували і публічно принижували. Було видано шокуючі закони, згідно з якими за вбивство вірменина можна було відкупитися мішком зерна, а за вбивство перса загрожувала смертна кара. Торгівлю вірмен обмежували, їх обкладали непомірними податками, а їхню власність почали конфісковувати. Через введення у дію старого закону імама Джафара, обернений в іслам наслідував усю власність своїх родичів немусульман. Унаслідок цього багато хто з вірменських купців перевели свої капітали закордон.

Своє отримали також грузини, іудеї та мусульмани-суніти. Шах видав закон, згідно з яким зороастрійці були зобов’язані прийняти шиїтсько-мусульманську віру. В імперії все частіше спалахували дедалі потужніші повстання: у 1717 р. суніти почали багаторічне повстання у Курдистані та Ширвані.

Атмосфера в Ісфахані була напруженою. Євнухи гарему та чиновники високих рангів досі втримували монополію на зерно, і тому ціни виходили з-під контролю. Ще раніше, у лютому 1715 р., повстанці закидали камінням будівлю уряду, проклинаючи шаха і міністрів. Шах намагався піти на поступки, проте голод і викликані ним заколоти продовжилися в Ісфахані.

До Ісфахана вторглася армія афганців під проводом Махмуда, сина-психопата Міра Вайса. У лютому 1725 р. Махмуд власноруч винищив усіх чоловіків роду Сефевідів. Злиденне становище тривало, оскільки після цього турки вторглися до Східної Персії. Під час війн турків та афганців за владу багато хто з місцевих жителів потрапив у рабство. Вірмени Джульфи тікали закордон і організували спільноти в Індії, Росії та Європі. Прохід торгових караванів Ісфаханом припинився. У 1726 р. було страчено останнього правителя династії Сефевідів, султана Хусейна. Столиця перемістилася з Ісфахана до Мешхеда.

До середини XVIII ст. Ісфахан майже спорожнів. Там мешкало лише п’ятдесят тисяч осіб, тоді як за часів розквіту міста його населення перевищувало півмільйона. Епоха величі Ісфахана тривала 124 роки. Крах влади, до якого призвела її розбещеність, став повчальним прикладом, що ввійшов до шкільних підручників з історії. Ісфахан був зруйнований через занепад правителів, що добровільно відсторонилися від його життя, дозволивши, щоб усі рішення зосередилися у руках нещадних придворних змовників. Ці чиновники та радники перевели увагу з проблем державних на втручання в справи етнічних меншин, які почали розділяти між собою та притискати. В Ісфахані сталося те ж саме, що колись в Александрії: розмежування суспільства на класи, а надати привілеї можна було лише тому прошарку осіб, що мали спільне з правителем етнічне походження і одне віросповідання.

Торгові стосунки Персії із закордоном погіршилися. Афганські правителі, що прийшли до влади після Сефевідів, виявилися непоступливими переговірниками. Європейці, насамперед голландці, припинили торгівлю з ними майже повністю. Зі своїм блиском, величчю і розмаїттям культур славетний Ісфахан залишився ще одною втраченою можливістю в історії людства.

Процвітання, яке приносила торгівля з іноземними країнами, було більш стабільним в іншому місті, чиїх торговців і митців можна було зазвичай зустріти на вулицях Ісфахана. Це місто розділяло любов персів до тюльпанів.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Амстердам. Тиха гавань

Світ — моя батьківщина, наука — моя релігія.

Християн Гюйгенс
Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Великі держави загнали голландців у глухий кут. Їхній удар у відповідь був геніальним: усі сили вони вкладали у науку і торгівлю, а також давали притулок біженцям, що зазнали переслідувань на батьківщині. У XVII ст. Амстердам перетворився на центр вільного мислення та світової торгівлі.

Амстердам пишається своєю особливістю. Природно, що там розквітають усі можливі і навіть маргінальні рухи. Події тут теж влаштовують найрізноманітніші: від зборів учасників Фронту визволення тварин до кінофестивалів трансвеститів. Амстердам — це простір свободи, куди щороку приїжджають понад сім мільйонів туристів для того, щоб насолодитися його унікальною атмосферою. Як і решті туристів, мені доводиться стояти в чергах до відомих музеїв міста. Кожен із них має офіційний статус, чи то музей канабісу, чи то музей сексу, чи музей Ван Гога.

Свобода, яку амстердамці вважають своїм основним правом, принесла місту величезні статки вже чотириста років тому. Амстердам отримав зиск від релігійних переслідувань та обмеженості у решті європейських країн. Варфоломіївська ніч 25 серпня 1572 р. ознаменувала початок систематичних переслідувань протестантів-гугенотів у Франції. Під час спалахів насильства, що тривали місяцями, було вбито майже десятки тисяч гугенотів. В Англії за часів правління Стюартів тисячі квакерів померли в тюрмах, а пуритани-протестанти були вислані з країни. Лютерани своєю чергою вороже ставилися до парафіян вільної церкви. В Іспанії та Португалії тривали гоніння на іудеїв. Європа була неначе жертва лихоманки божевільних фанатиків і плекала плоди ненависті протягом наступного століття релігійних війн.

У той час, коли решта Європи зосередилася на спалюванні невірних і книжок на вогнищах, в Амстердамі з розкритими обіймами зустрічали представників переслідуваних меншин, торгували та збагачувалися. У той час, коли в інших країнах правителі ставали на заваді наукового мислення, в Амстердамі полірували лінзи телескопів і мікроскопів, складали найточніші у світі карти, препарували трупи на кафедрах анатомії і видавали праці Галілео Галілея. У кав’ярнях Амстердама читали літературу, заборонену королівською цензурою інших країн Європи, що за межами Нідерландів каралося смертною карою. Порівняно невеличкий Амстердам мав величезне значення для світової історії. Він став тихою гаванню для нового мислення, що дістало назву «Просвітництво».

Діапазон стилів мислення, культур і релігій Амстердама вражав іноземців. Письменник Джеймс Хауел так писав батькові у травні 1619 р.: «На вулиці, де я живу, майже стільки ж релігій, скільки будинків, і жоден з мешканців цих будинків не відає про те, яку релігію сповідують його сусіди, та й навряд чи взагалі думає про це».

На думку історика Расселла Шорто, що мешкає в Амстердамі, таке ставлення у голландській мові позначається дієсловом gedogen, «технічно незаконний, але офіційно терпимий». Дивитись у бік — це не толерантність, а терпимість. Це також стосується наркоманів і кварталів червоних ліхтарів. Не потрібно, щоб усе подобалося, але не потрібно також занадто багато забороняти, якщо це не шкодить власному життю. Gedogen є цілковитою протилежністю етосу держслужбовців у Фінляндії, які саме те й роблять, що звертають свої погляди на всі відхилення, що виражається у вимірюваннях, заборонах і безкомпромісному дотриманні всіх приписів і правил.

Наприкінці 1667 р. правитель Флоренції, Козімо III Медічі, вирушив у плавання Рейном, аби заспокоїти нерви і відпочити від своєї ворожо налаштованої дружини, Маргарити Луїзи. Він прибув до Амстердама. Теплі зустрічі з Рембрандтом та іншими митцями дали йому змогу на мить забути тягар похмурого сімейного життя. Саме тоді Козімо із сумом усвідомив, що Флоренція більше не була містом номер один, куди прагнули потрапити обдаровані люди.

«У жодному місті світу немає такої інтенсивної торгівлі, як в Амстердамі. Іноземці дивуються, побачивши місто вперше. Скидається на те, ніби всі чотири сторони світу віддають свої найрідкісніші й найдивовижніші скарби до його гаваней. Приголомшує те, що місто, яке спочатку було зовсім непримітним, за короткий час набуло такої величчі, краси та блиску».

Канали Амстердама освітлювали 2556 ліхтарів, які спроектував митець і винахідник Ян ван дер Гейден. Козімо придбав одну з його картин. На ній було зображено життя метрополії, де у світлі ліхтарів жителі Амстердама прогулюються, не остерігаючись злочинців. Мережа каналів взагалі становила світове диво, насолоджуватися яким люди приїжджали здалека. Його човни-таксі слугували громадським транспортом. Петро Великий взяв модель міського планування Амстердама за зразок під час будівництва Петербурга. У XVII ст. Амстердам став одним із найзаможніших міст світу, де сховища ломилися від кориці, лютефіску[8], чаю, китового жиру, цукру, солі, мила, парусини, шовку, пива, тютюну та інших товарів, що очікували своєї черги на транспортування. Все це багатство було породжене незламною вірою амстердамців у себе та у свої здібності, якій сприяла успішна боротьба з морем.

«Бог створив світ, а голландці — Голландію»

В Амстердамі не знайдеш ані одержимих монументальністю і величчю правителів, ані архітектури, що підкреслювала б зверхність власної держави, як, наприклад, у Парижі, Відні чи Римі. Місто було спроектоване так, аби воно слугувало всім його мешканцям. Багаті жили уздовж каналів, а бідні — у кварталах за каналами, проте бідняків не замикали у гетто, як у багатьох інших містах. Купці навіть фінансували у 1580 р. заснування міського дитячого садка, першого в світі. За переконанням кальвіністів, ніхто не є богом — натомість усі є однаково маленькими людьми.

Однак скромність означала не власну недооцінку, а лише те, що кожен має змогу відповідати за свій персональний успіх. Такий погляд заохочував докладати зусиль і ризикувати.

Голландці вважали ненормальною саму думку про те, що у аристократів чи церкви можуть бути привілеї на володіння землею. Більшу частину землі у своїй країні голландці відвоювали у моря важкою працею, і для цього не потрібно було ні аристократичного, ні божественного керівництва. «Бог створив світ, а голландці — Голландію», так звучить відоме прислів’я. Жителі Нідерландів засновували водні комітети — waterschappen. Вони були відповідальними за дамби, вали та вітряні млини, якими відкачували воду. Водні комітети й надалі залишалися невід’ємною частиною культури Нідерландів, що включає в себе своєрідне поєднання індивідуальності та общинності. Не має значення, до якої секти чи сексуальної меншини ти належиш, якщо ти долучаєшся до охорони води.

Оскільки кожен мав змогу отримати більше землі, відкачуючи воду, ні у церкви, ні в аристократії не було жодного слушного аргументу вимагати для себе права власності. Коли на початку XVI ст. церква й аристократія володіли в Європі всією землею, у Нідерландах лише п’ять відсотків належало аристократії.

Отже, середньовічне маєткове панування, де господар керував селянами і був відповідальним за правильну поведінку, зовсім не пасувало атмосфері стабільності та рівноправ’я Нідерландів. Людина тут мала право вільно мислити, докладати зусиль і ставати заможною, незалежно від того, яким було її походження і соціальний статус. Інколи використання цієї можливості мало катастрофічні наслідки. Перший у світі справжній біржовий пузир було створено саме у Нідерландах. У 1634—1637 рр. символом високого статусу стали цибулини тюльпанів, що мали змінений внаслідок дії вірусу колір, тож ціни на них невиправдано злетіли. Як наслідок торгівля вийшла з-під контролю і голландці почали продавати навіть торгові угоди, тобто, по суті, деривативи.

Однак голландці вміли гарно вчитися на власних помилках. Голландські провінції були в змозі фінансувати свою діяльність, позичаючи гроші за низькою відсотковою ставкою і вчасно виплачуючи борги з податкових надходжень. Крім заможних купців, гроші державі позичали також усі, хто володів певним капіталом. Оскільки багато хто позичав державі й одночасно отримував зиск від власних інвестицій, громадяни схвалювали більш високі, порівняно з іншими європейськими країнами, податки. Впевненість у фінансовій системі держави була настільки міцною, що відсоткові ставки за кредитами дорівнювали лише чотирьом відсоткам.

Держава спромоглась уникнути фінансової кризи, типової для тогочасних королівств Європи. У 1621 р. податки почали стягувати із земельних володінь, нерухомості та з тих, хто мав статки, сума яких перевищувала дві тисячі гульденів. Останніх називали «капіталістами», можливо, вперше у світовій історії (Hollandische Mercurius, 1633). Постійний потік податкових надходжень привів до того, що можна було оцінити ймовірні державні доходи в наступному році, і тоді стали вести перемовини між різними сторонами щодо використання доходів. Це було свого роду узгодження державного бюджету, як ми б сьогодні це назвали. Отже, крихітна країна могла за потреби мобілізувати свої ресурси проти таких великих країн, як Іспанія, Англія чи Франція.

Від мертвої хватки Іспанії до Республіки

Інтелектуальна атмосфера у Голландії була зовсім іншою, ніж на Піренейському півострові. Правителі Іспанії і Португалії були засліплені жагою завоювання нових земель. Левову частку зусиль вони витрачали на переслідування релігійних меншин, розграбування золота Америки та побудування «непереможних армад».

У дельті Рейну, у країні низовин, іспанське володарювання було справжнім жахіттям. Мешканці Нідерландів у 1478 р. потрапили під владу Габсбургів, а згодом — Іспанії. Через відданість кальвінізму в Нідерландах протягом XVI ст. постійно бунтували проти правління католиків. Король Іспанії Філіп II був невблаганним і не бажав йти на щонайменші компроміси з північними протестантами. Про його вдачу яскраво свідчить вимога до кожного, хто приходив у його покої, доповідати про свої справи стоячи на колінах.

Коли нідерландці вимагали припинення утисків із боку інквізиції, а також свободи віросповідання та депортації іспанців, Філіп у жодному разі не хотів розпочинати діалог, натомість у 1567 р. відрядив свої війська до Нідерландів. Безжалісним послом злої волі став Фернандо Альварес де Толедо, герцог Альба. Він із гордістю рапортував про успішні воєнні операції. Зокрема, пишався тим, як його воїни перерізали населення Зютфена і Нардена.

Якщо іспанці плекали надію насадити католицизм шляхом залякування, вони сильно помилялися. До 1572 р. майже всі міста Нідерландів перейшли на бік кальвіністів і Вільгельма Оранського, представника Орансько-Нассауської династії. Остання правила у Нідерландах протягом чотирьохсот років до приходу іспанців. Було лише питанням часу, коли Іспанія послабить свою хватку і відпустить Нідерланди.

У 1578 р. в Амстердамі спалахнула революція протестантів. Попередніх правителів було вигнано, проте релігійні переслідування не трапилися. Революція була радше вельми спокійною і впорядкованою зміною влади. Частину католицьких монастирів віддали гільдіям або перетворили на заклади державної служби. Частина стала школами. Один монастир, а саме монастир св. Лукіана, став сирітським будинком. Релігійні пам’ятники зносили. Багато святкових днів, присвячених вшановуванню католицьких святих, було відмінено. Вперше керівництво міста обирали на виборах. Хоча тут йшлося ще не про демократію, а радше про новий спосіб вирішувати справи, запроваджений вузьким колом торговців. Зміна влади дала поштовх розвиткові ідеології рівності, в якій становище людини не визначали на основі релігійної належності або родинних зв’язків.

Ліберальний соціальний лад був відповіддю на тиранію короля Іспанії Філіпа II. Це дуже чітко виявилося під час укладання Утрехтської унії. Так, проголошувалося, що у разі, коли правитель вимагає одної лише рабської покірності, він не може вважатися правителем, а є тираном. Кожна людина вільна, особливо щодо вибору релігії. У 1582 р. Утрехтська унія, тобто шість північних провінцій, відділилися від Іспанії і стали Нідерландською Республікою. Південна частина залишилася під владою Іспанії, і з неї згодом утворилися сучасні Бельгія та Люксембург.

Кожній провінції надавалося широке самоврядування. Спільним законодавчим органом були Генеральні Штати (Staats General), що складалися з представників од кожної провінції. Генеральні Штати регулярно проводили зібрання у Гаазі, і рішення ухвалювали лише за умови повної одностайності. Аристократія більше не обирала губернатора (штатгальтера) на кшталт Вільгельма Оранського, натомість виборами опікувалися Генеральні Штати.

Ненависть Філіпа II була такою ж абсолютною, як і його правління. Король пообіцяв винагороду за вбивство Вільгельма і назвав його шкідником християнської віри та ворогом людства. Один фанатичний католик застрелив Вільгельма у 1584 р. у Делфті. Роком пізніше Антверпен був окупований іспанськими військами герцога Парми. Ця подія вирішила долю Антверпена як північного центра торгівлі.

Філіп II робив все, що було в його силах, аби не залишити північним протестантам жодного шансу. Надзвичайно провокуючим було те, що голландці намагалися вторгнутися у морський простір католицького світу. Ще у 1493 р. папа Александр VI розділив території поза межами Євразії між Іспанією та Португалією. Коли у 1580 р. остання стала частиною Іспанської імперії, Філіп II закрив гавань Лісабон для голландців.

Однак усі спроби Філіпа II підкорити північ були колосальними помилками. Загнані в кут, амстердамці віднаходили все нові й нові рішення. Завдяки біженцям з Антверпена економіка Амстердама переживала новий зліт. Багато хто з них були заможними купцями, банкірами, авторами карт, видавцями та художниками. Вони відігравали велику роль у започаткуванні Ост-Індської та Вест-Індської торгових компаній. Крім своїх статків, вони залишили Амстердаму свої контакти і велику кількість знань. Фламандські біженці надихнулися розширити торгові зв’язки до Балтії та Росії (до Архангельська). Фламандці також фінансували подорож Віллема Баренца у пошуках Північного морського шляху та подорож Генрі Гудзона Північно-Західним проходом. Ці плавання залишилися лише надто вдалими спробами, проте на честь мореплавців-дослідників було названо Баренцове море і Гудзонову затоку. Навички суднобудування та картографії значно розвинулися.

Після смерті Філіпа у 1598 р. Іспанія втратила свій статус великої держави. Останні іспанські загони були вигнані з Нідерландів у 1607 р. На карті світу з’явилася країна купців із півночі, що відкачували воду, цінували переселенців і використовували їхні зв’язки та знання. Великих успіхів мореплавці, фінансовані амстердамцями, досягали у тропіках.

Лише судноплавство важливе

У Королівському тропічному інституті регулярно проводять наукові конференції. Їхні голландські організатори не роблять великого галасу навколо місця події, хоча його багатство, твори мистецтва та велич вражають. Конференція, в якій брав участь я, була присвячена комп’ютерному моделюванню, але мою увагу полонили 74 картини у вестибюлі інституту, що прикрашають колонаду будівлі. Вони розповідають захоплюючу історію про подорож одного голландського капітана до Індонезійського архіпелагу. Над дверима — меморіальна табличка, встановлена у 1945 р., на день 350-ї річниці подорожі. На дошці зображено чотири вітрильника та текст латиною: navigare necesse est.

Цим капітаном був Корнеліс Гаутман, який у 1592 р. вирушив до міста Бантам, що на західному узбережжі острова Ява. Подорож Гаутмана стала не успіхом, а радше катастрофою: він утратив більшу частину свого екіпажу і мав проблеми з місцевими жителями. Утім, амстердамці не падали духом. За два роки після подорожі Гаутмана нові кораблі рушили до берегів Індонезії, звідти привезли гвоздику, перець і мускатний горіх. Епоха торгівлі прянощами в Амстердамі розпочалася.

Голландські суднобудівники мали довгу традицію створення відмінних торгових суден. Уже у 1416 р. у місті Горн, розташованому на півночі від Амстердама, розробили довгий, великий і надзвичайно пристосований до морських походів човен з опуклими бортами і виїмчастою внутрішньою частиною. Будова човна дозволяла патрати оселедець під час риболовних подорожей. Рибалки зауважили, що оселедець краще зберігається, якщо під час патрання залишати підшлункову залозу та сліпу кишку. Бродіння припиняється через те, що фермент сліпої кишки руйнує живильні речовини для мікроорганізмів. Завдяки вдосконаленню зберігання риби човни перетворилися на плавучі фабрики, що дозволяло їм залишатись у морі до п’яти тижнів. Після чого у порт доставляли малосольний оселедець, смак якого був іще більш довершеним.

На торгових кораблях працювали досвідчені моряки, обробники риби і пакувальники. Вироби мали настільки високу якість і довгий термін зберігання, що на бочках з гордістю писали «Голландський оселедець». Це було прообразом сучасного маркування на товарах, повністю вироблених в одній країні. Голландці експортували оселедець по всій Європі. Оселедцеві судна, що приходили з різних торгових портів, наповнювали польським зерном, німецьким пивом або французьким вином.

Завдяки своїм розвиненим торговим зв’язкам на Балтійському морі голландці отримували за дешево всі необхідні матеріали для своїх кораблів: чи то лісоматеріали, чи то дьоготь, чи смолу, чи такелаж або щогли.

Лісоматеріали, оброблені на вітряках-лісопильнях, неабияк цінувалися на англійському ринку. Обладнані механічними пилами і потужними щогловими кранами, голландські доки не мали собі рівних.

Голландці розбудовували також судноремонтні верфі, на яких виробляли змінні запасні частини для своїх кораблів. На верфях Саардама, що поблизу Амстердама, як новий корабель, так і новий такелаж для корабля могли побудувати лишень за тиждень. Амстердам став також ринком уживаних кораблів. Якщо корабель зазнавав аварії, в Амстердамі можна було за день придбати новий і швидко перемістити туди екіпаж. Голландські брокери могли за потреби придбати навіть новий вантаж для екіпажу.

У XVII ст. fluyt (флейт), нова модель швидкого та маневрового корабля, зробив голландців королями світового ринку. Порівняно вузький і вісімдесят футів завдовжки, флейт спричинив революцію в торговому судноплавстві. Він був спроектований для перевезення максимально великої кількості вантажу. Флейт мав три щогли і великий трюм під окремою палубою. Грот- і фок-щогли були оснащені щонайменше двома квадратними й одним трикутним вітрилами. Винайдені ще римлянами велике трикутне і видовжене квадратне вітрила знач­но полегшували керування багатощогловим кораблем. Залежно від тоннажу зазвичай потрібно було лише двадцять і менше членів екіпажу, що на одну п’яту менше, ніж на суднах конкурентів. Це було надзвичайно важливим для економіки судноплавних компаній, оскільки під час тривалих морських плавань витрати на харчування та заробітну плату моряків були дуже великими.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Швидкий і маневровий корабель флейт зробив голландців у XVII ст. королями світового ринку. Флейт був спроектований задля перевезення максимально великої кількості вантажу. Залежно від тоннажу зазвичай потрібно було лише двадцять, ба навіть менше членів екіпажу, що на одну п’яту частину менше, ніж на суднах конкурентів. Англійці почали наслідувати дизайн цих суден наприкінці XVII ст., коли отримали голландські кораблі як військові трофеї. Малюнок Вацлава Холлара, XVII ст.

У 1635 р. флот Нідерландів налічував сімсот тисяч тонн і чотири тисячі вісімсот суден, це було більше, ніж у флотах всіх європейських держав разом. Англія поступилася Нідерландам своєю першістю у світовій торгівлі. Моряки у першій мали невисокий фаховий рівень, до них ставилися невимовно погано, їхній досвід зневажали. Голландці ж поводились інакше: вони цінували обізнаність у різних галузях, що дало змогу будувати кращі кораблі та створювати точніші карти.

Перша у світі біржа

Подорож Корнеліса Гаутмана у 1592 р. фінансувала група підприємців з Амстердама. Двома роками пізніше вони зібрались обговорити справи за келихом вина. У важкий час нестабільності, коли молода республіка потерпала від натиску Іспанії, Франції та Англії, вони зрозуміли, що будь-яка конкуренція безперспективна. Отже, настав час для сміливих кроків.

На зустрічі були присутні десятеро чоловіків, серед них — торговець деревом і сіллю Рейнір Паув, бровар Пітер Хаселар, а також емігрант із Німеччини, землевласник Ян Попен. Очолив дискусію негоціант Дірк ван Ос, один з тисяч фламандців-протестантів, що емігрували з Антверпена до Амстердама.

Десятим учасником був не купець, а один з найвизначніших авторів карт того часу. Уродженець Антверпена, Петер Планціус плідно співпрацював із мореплавцями. Разом із ван Осом він підтримував дослідника Генрі Гудзона. Завдяки Планціусу мореплавці могли придбати революційну картографічну проекцію, розроблену його співвітчизником Герардом Меркатором. Ця проекція досі використовується як морська навігаційна карта.

Результатом зустрічі стало заснування у 1601 р. приватної прибуткової компанії, що керувалася державою та мала право оголошувати війну від імені Нідерландської Республіки. Вона мала також право будувати військові фортеці й укладати угоди з іншими державами. Головою виконавчої ради було обрано Йохана ван Олденбарневелта, державного діяча і дипломата, що розпочав перемовини з торговими домами інших міст Нідерландів.

Олденбарневелт домігся, аби компанія дістала благословення нового штатгальтера Моріца, сина Вільгельма Оранського. Штаб-квартирою компанії став Амстердам, але, крім нього, у ній брали участь представники торгових домів п’яти інших міст: Мідделбурга, Роттердама, Делфта, Енкхейзена та Горна. Впливовий Амстердам мав лише вісім місць у правлінні компанії, що не забезпечувало йому більшості, адже всі решта міст разом мали дев’ять місць.

Компанія стала називатися Vereenigde Oostindische Compagnie («Об’єднана Ост-Індська компанія»), і відтоді її стали впізнавати за абревіатурою VOC на бортах кораблів. Різні фірми об’єдналися під керівництвом одної керівної ради, яку почали після цього називати Heeren XVII («Сімнадцять джентльменів»).

Засновники VOC походили з різних суспільних прошарків і змогли зробити керівництво торгової компанії винахідливим і креативним. Це не була традиційна керівна група, члени якої мали однакове походження, соціальний статус та освіту. Навпаки, поєднання різних стилів мислення та професійних навичок дало поштовх успішному розвиткові однієї з найприбутковіших компаній світу.

Дірк ван Ос творив також економічну історію. Першого квітня 1602 р. він відчинив двері свого дому для всіх бажаючих придбати акції VOC. Протягом наступних п’яти місяців йому вдалося продати 1143 вкладникам загалом 57 відсотків акціонерного капіталу торгової компанії. Найбільшим незалежним акціонером став фламандський купець Ісаак ле Мер, що брав участь у розробці перших у світі угод морського страхування та активно займався торговим морським судноплавством. Фламандські біженці мали значну частку статутного капіталу, адже вони володіли 38 відсотками акцій VOC в Амстердамі. Серед акціонерів був також Жаспар Гвінетті, провідний італійський підприємець. Вільгельм Уселінкс, дипломат, що мешкав в Іспанії, Португалії та на Азорських островах і свого часу надихнув жителів Нідерландів Південною Америкою, також був одним із засновників Вест-Індської компанії у 1621 р.

Найстарішу в світі акцію біржі підписав ван Ос. Спочатку VOC видавала квитанції, що заносилися до реєстру, проте 27 вересня 1606 р. було розпочато поширення власне акцій. У найстарішій акції підтверджувалося, що такий собі Пітер Хермансзон є власником документа, що визначає володіння долею капіталу VOC у розмірі 150 гульденів. Того ж року до вжитку входить слово «акціонер».

Акції та володіння часткою капіталу спричинили революцію в економіці. Народився сучасний капіталізм. Торговий майданчик акцій та облігацій Ост-Індської торгової компанії в подальшому отримав назву «Амстердамська біржа», Amsterdam Beurs. Хоча біржа Антверпена була на вісімдесят років старішою, саме Амстердамська біржа стала першим у світі місцем, де можна було продати та купити акції компаній.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Амстердамська біржа була першим у світі місцем, де можна було продати та купити акції компаній. Картина Еммануеля де Вітте, 1653 р.

Як і в Ісфахані, в Амстердамі опікувалися безпекою купців, пропонуючи мандрівникам страхування та комфортні готелі, розташовані поряд із біржею. Також торговці мали право вільно користуватися центральним сховищем.

Британська Ост-Індська компанія (EIC) — конкурент VOC, заснована в 1600 р., була не такою успішною. Вона не мала ні такого потужного фінансування, як у VOC, ні солідної підтримки держави. На початку XVII ст. в Амстердамі були вочевидь найефективніший в світі фінансовий ринок і найнижчі відсоткові ставки. Порівняно з Британською Ост-Індською компанією, VOC змогла в десять разів збільшити свій капітал.

Також представники VOC майстерно подавали та виправдовували свою діяльність. У 1608 р. вони замовили юристові та філософу права Гуго Гроцію працю Mare Liberum, в якій він проголосив, що незалежність і свобода торгівлі є рушійними силами прогресу. Хоча праця була написана на замовлення, Гроцій заклав нею основи міжнародного права і запропонував принцип, згідно з яким моря були визнані міжнародною територією, а кожен народ мав право на торгове судноплавство. Гуго Гроцій підкреслював значення природного права як протилежності права, заснованого на волі. Це природне право стало основою для соціальних аспектів Просвітництва. Однак сам Гроцій не був аж занадто просвіченим. Він писав про справедливу війну (bellum justum) в європейських державах, під час якої військовополонені та їхні нащадки перетворювалися на рабів «на законних підставах». Цей аргумент не залишився непоміченим.

У 1617 р. VOC була найбагатшою компанією в світі. Вона налічувала загалом п’ятдесят тисяч робітників по всьому світу і мала приватну армію, що складалася з тридцяти тисяч осіб. Незважаючи на великі загальні витрати, VOC змогла забезпечити своїм акціонерам сорок відсотків річних дивідендів од інвестицій. До 1620 р. голландці заснували торгові місця на островах Індонезії, таких як Ява, Молуккські острови, Сулавесі, Тимор, Суматра і Борнео. У 1641 р. вони витіснили португальців із міста Малакка на Малайському півострові, а в 1658 р. — з острова Цейлон. Древня велична вохрово-червона будівля ратуші в центрі Малакки з вивіскою голландською досі нагадує про славетні часи нідерландського ринку прянощів.

VOC створила ефективну мережу світової торгівлі. Це була єдина європейська компанія, що купувала в Японії мідь і срібло, після чого продавала їх китайцям і купувала в Китаї шовк і порцеляну, щоб потім обміняти їх у Східній Азії на прянощі. Голландія продавала прянощі не лише в Європі, а й у Китаї та Індії. Індонезійський цукор голландці продавали Персії, а індійські тканини — Ємену. Представники компанії навіть порадили анатолійським погоничам кіз віддати перевагу вирощуванню тварин, з яких отримують мохер. У результаті мохер став всесвітньовідомим товаром.

Між 1595-м та 1795 р. нідерландці здійснили 4800 плавань до Азії. Хоча це було дуже ризиковою справою, вони втратили лише чотири відсотки кораблів. Капітани суден отримували вичерпну інформацію про морські шляхи, вітри та морські течії. Їх забезпечували точними картами та навігаційними приладами, виготовленими у власних майстернях VOC.

Успіх невеличкої країни Нідерландів здивував і надзвичайно роздратував англійців, звиклих до статусу великої держави. На думку історика Расселла Шорто, англійці не могли примиритися з тим, що маленька берегова країна змогла успішно боротися проти Іспанії, створила діючу економіку і була більш багатою, ніж їхня власна острівна держава. Велися торгові війни, писалися сардонічні памфлети. В англійській мові досі існують вирази, зневажливі щодо голландців, наприклад: Dutch courage[9] — коли п’ють алкоголь перед битвою, або going Dutch — коли платять у ресторані тільки за себе, а за інших — ніколи.

Великим державам було важко зрозуміти, що за успішністю голландців стояла їхня практичність і толерантність: Нідерланди завжди були відкритими для професіоналів усіх віросповідань і національностей, що могли вільно вести тут бізнес і здійснювати дослідження. Голландці першими в світі навіть видання наукових праць зробили прибутковою справою.

Свобода мислити

Хоча Амстердам був ліберальним місцем, те ж саме не можна було сказати про намісників у Нідерландах. Після вбивства Вільгельма Оранського намісником став його син, Моріц Оранський. Незалежні та волелюбні мешканці Амстердама недолюблювали правителів Орансько-Нассауської династії, що не схвалювали ідею республіки в Нідерландах. Голландським купцям довелося відчути на собі старі силові методи.

У молодості, коли Моріц був першим держсекретарем, він користувався підтримкою Йохана ван Олденбарневелта. Але з року в рік напруга між чоловіками зростала. Ван Олденбарневелт уклав мирну угоду з іспанцями, що суперечило баченню Моріца. Цю угоду, що тривала з 1609 по 1621 р., підтримували передусім протестанти, вільнодумніші від кальвіністів, ремонстранти під проводом Якоба Армінія, а також Гуго Гроцій. Моріц не міг примиритися з цим рішенням, адже він волів би продовжувати війну проти Іспанії. Він стратив ван Олденбарневелта, незважаючи на численні звернення на його захист. Осудження минулих союзників, ув’язнення Гуго Гроція та вигнання ремонстрантів заплямували репутацію Моріца. Починаючи від 1618 р. і аж до своєї смерті у 1625 р. Моріц тримав у своїх руках усю владу в республіці.

Намісники Орансько-Нассауської династії завжди мали непрості стосунки з провінціями. Часто намісники разом зі своїми прибічниками змінювали правителів у Нідерландах. Після Моріца до влади прийшов його зведений брат Фредерік Генріх, що переніс двір до Гааги. Фредерік Генріх і його син Вільгельм II обоє мали войовничий характер. Вільгельм II зі своєю армією навіть осадив Амстердам. Коли в 1650 р. Вільгельм II помер від віспи, керівництво республіки скористалося моментом і залишило місце намісника вільним. Агресивна політика Орансько-Нассауської династії стала для всіх уроком. Сина Вільгельма зробили «сином держави», взявши під опіку республіки. На практиці це означало, що Вільгельма III збиралися тримати подалі від влади.

Хоча кальвіністська реформаторська церква, якій сприяла правляча династія, перебувала при владі, кальвінізм не став офіційною державною релігією. У 1630 р. до країни дозволено було повернутися ремонстрантам, що мешкали у вигнанні та були значно вільнодумнішими від кальвіністів. Вони також отримали повну свободу будувати церкви та власні школи на всій території Нідерландів. Ремонстранти прославились як дуже ліберальна релігійна секта. У 1986 р. вони стали першою в світі церквою, що схвалила одностатеві шлюби.

Одним із прізвиськ Амстердама є Mokum, слово на ідиші, що означає «тиха гавань». Це ім’я місту дали євреї ашкеназі, що прибули зі Східної Європи. Також до Амстердама, втікаючи від інквізиції, дісталися євреї сефарди, тобто євреї з Іспанії та Португалії.

Євреї не приїжджали з порожніми руками, а привносили свій капітал, професіоналізм і торгові контакти. Вони були талановитими підприємцями з розвинутими міжнародними торговими зв’язками по всій Європі, на Близькому Сході й у Північній Африці. Наприклад, торговець Самуель Паллаче, марокканський єврей, прибув до Нідерландів у 1608 р. як посол султана Марокко. Євреї змогли також налагодити гарні відносини з Південною Америкою, що сприяло створенню Вест-Індської компанії. Також їхня майстерність збагатила сферу обміну валют і ринку акцій. Євреї Амстердама не належали до гільдії купців, проте досягли значних успіхів як керівники видавництв, друкарі, продавці книжок, а також продуктів харчування та лікарських засобів.

Амстердам приймав робочий люд зі всієї Європи. Іммігранти влаштовувалися прибиральниками сміття, консьєржами, човнярами. Копачами торфу найчастіше працювали німці, яких було так багато, що вони навіть отримали окреме прізвисько Hollandganger. Також до міста прибували майстерні ремісники текстильної промисловості та суднобудівельники. Коли Вільгельм Оранський в’їжджав у місто, там мешкало тридцять тисяч осіб. У 1650 р. їх налічувалося вже сто сорок тисяч, а до кінця століття — двісті тисяч. Населення Амстердама було сумішшю фламандців, валлонів, німців, португальців, євреїв і французів. І досі третину населення Амстердама становлять іноземці.

В Амстердамі наголошували на рівності в усьому. Навіть багатії уникали вихвалянь. Їхні слуги їли за одним столом із ними та їхньою родиною, що вражало інших європейців. У невеликих будинках уздовж каналів жили головно батьки з дітьми. На нижньому поверсі була майстерня або магазин, де зустрічали клієнтів. Підводячись на верхній поверх, взуття треба було скидати, тому що там починався власне дім.

У 1654 р. керувати державою був призначений 28-річний адвокат і математик, пристрасний захисник республіки Йохан де Вітт. На його переконання, в освіченому суспільстві влада повинна належати не королям і принцам, а тим, хто був обраний для керування спільними справами завдяки своїм достоїнствам. Друг де Вітта, Пітер де ла Кур, написав популярну книжку, в якій визначив переваги відкритого та толерантного суспільства. Він пов’язав голландський лібералізм із політикою, релігією та економікою. Цей лібералізм був зовсім не таким, як у класово свідомих суспільствах Франції та Англії. На думку де ла Кура, у жодній з цих країн не було свободи віросповідання. Обидві країни були монархіями, де всі експортні та імпортні товари підлягали жорсткому оподаткуванню. Свобода в Нідерландах, своєю чергою, була запорукою того, що мешканці залишалися в країні, а також приваблювала іноземців. Де ла Кур покладав великі надії на підприємництво та приплив мізків. Для того щоб привабити професіоналів до Нідерландів, тут піклувалися про свободу кожного. Збагачення без гарантій свободи має сумнівну привабливість, адже насправді багатство народжується лише завдяки свободі. У другій половині XVII ст. ВВП на душу населення в Амстердамі був у чотири рази більшим, ніж у Парижі.

Усі сфери, що процвітали протягом цього часу — природничі науки, медицина, політична філософія, мистецтво, промисловість і фінанси, — відображалися в книжках. В Амстердамі була немислимо велика кількість книжкових магазинів — чотириста — та сто видавництв. За даними Х. де ла Фонтена, дослідника Амстердамського університету, в XVII ст. половину книжок у світі друкували в Нідерландах, третину — в Амстердамі.

Свобода висловлюватися і публікувати

На думку голландського історика мистецтва Деріка Регіна, видавнича справа в Амстердамі була результатом дивовижного поєднання мистецтва, науки і торгівлі. Уродженець Фландрії Йодокус Хондіус прибув до Амстердама наприкінці XVI ст. і привіз із собою мистецтво фламандської картографії. Він також володів латиною та грецькою мовою, був обізнаний у гравіруванні та каліграфії. Хондіус і учень Тихо Браге, Віллем Янсзон Блау, отримали свої знання від найкращих фламандських картографів, як-от Герард Меркатор і Абрагам Ортеліус.

Хондіус опублікував низку атласів Меркатора. Останній створив першу математично точну картографічну проекцію, що значно спростила навігацію порівняно з більш ранніми картами. Широта і довгота на ній відображались як прямі лінії. Отже, кути між напрямками на карті у будь-якій точці зберігаються відповідними до реальних. Для мореплавців було важливо, щоб шлях судна, що рухається незмінним курсом, позначався на карті прямою лінією.

Віллем Янсзон Блау до того часу створив точний глобус землі та зіркового неба. Він видав у 1608 р. унікальний атлас і довідник для мореплавців Het Licht der Zeevart. У ньому містився опис мілководних територій морів, заток і берегів. Рід Блау володів найбільшою в світі друкарнею, що видавала найкращі в світі карти.

Сучасне наукове видавництво «Elsevier» запозичило свою назву у найвідомішого голландського видавництва XVII ст., названого на честь засновника. Лодовейк Ельзевір навчався друкарського мистецт­ва у видавничому домі Плантена в Антверпені, після чого вирушив до Лейдена. Його сини продовжили справу батька, а Ельзевір став офіційним видавцем в університеті Лейдена. В 1637 р. онук Лодовейка Ельзевіра заснував філіал видавництва в Амстердамі. Основний центр видавничої діяльності Ельзевіра було перенесено до Амстердама, де панувала більша, ніж у Лейдені, свобода друкарства. Видавництво Ельзевіра видало перші в світі книжки кишенькового формату, що був співзвучним з підприємницьким характером міста. Жоден правитель чи папа не зміг заборонити амстердамським друкарям видавати те, що вони забажають. Наприклад, у 1638 р. було надруковано книгу Галілео Галілея, заборонену інквізицією. З усієї Європи люди з’їжджалися до Амстердама, аби мати змогу придбати заборонені книги та ознайомитися з різноманітними науковими збірками.

Не дарма французький філософ Рене Декарт переїхав до Нідерландів. Хоча Декарт був переконаним католиком, його шокувало те, як інквізиція вчинила з Галілео Галілеєм. У листопаді 1633 р. він зізнався другові, отцю Мерсенну, що через страх перед інквізицією він розмірковує над тим, чи не спалити йому всі свої праці. «Він також вирішив, що краще залишити праці неопублікованими, аніж видавати їх після обробки цензурою церкви, «у кастрованому вигляді». А в Нідерландах Декарт нарешті зміг писати спокійно.

У 1635 р. в будинку на площі Вестермаркт, 6 французький філософ написав свій трактат про пристрасті душі. На вибір теми, ймовірно, вплинули стосунки філософа з його домробітницею Хеленою, яка народила йому доньку Франсін.

«Де ще в світі можна настільки ж легко, як тут, відшукати всі приємності та дива життя, які хочеш побачити? В якій іншій країні можна здобути таку ж повну свободу? Де ще можна спати спокійно, або знайти військових, які ладні захищати тебе? Чи є де-небудь менше отрут, інтриг і наклепів, ніж тут?»

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Картина Яна Вермера «Дівчина з перловою сережкою», 1665 р. На голові у дівчини східний головний убір. У XVII ст. голландці мали надзвичайно тісні торгові відносини з Ісфаханом та Персією.

Ця цитата з Декарта вигравійована на меморіальному камені у його будинку в Амстердамі.

Французи пишаються, що Рене Декарт є одним з найвидатніших мислителів Франції. Однак більше двадцяти років він прожив у Нідерландах і саме там написав свої найвідоміші твори, які стали класикою західної філософії.

Рене Декарт цікавився, поміж іншим, анатомією людини. В Лейдені та Амстердамі відвідування лекцій з анатомії було вільним. Ці лекції змусили Декарта ще більше розмірковувати про важливість емпіричних методів і спостережень для пошуку правильної інформації.

Дослідження в Лейдені всій Європі видавалися жахіттям. У 1582 р. Філіп II заборонив навчання в Лейденському університеті, а в 1630 р. папа Климент VIII відлучив од церкви всіх студентів Лейдена. Тільки в 1648 р., після укладання Мюнстерського миру, дипломи Лейденського університету були визнані у країнах Європи.

Утім, у Лейдені не переймалися через відлучення від церкви. До розтинів трупів тут ставилися під кутом зору холодного наукового підходу, як колись у Александрії.

Антоні ван Левенгук був торговцем тканинами, проте відомим став, коли зазирнув в окуляр свого саморобного мікроскопа. Мікроскоп винайшли Захарій Янсен і Корнеліус Дреббель, проте Левенгук виготовив самотужки скло для лінз і першим розглянув під мікроскопом сперматозоїди людини. Одним з найавторитетніших дослідників був Йохан ван Бевервейк, досвідчений мандрівник, завзятий борець за права жінок. Він прочитав багато лекцій з анатомії для акушерок і видав велику кількість книжок. У Лейдені з Декартом познайомився швейцарський лікар Франциск Сільвій.

Сільвій був заможним лікарем в Амстердамі та професором у Лейдені. Він поєднував захоплення хімією та анатомією й уважно прислухався до інших лікарів незалежно від їхнього походження та статусу. Це було би нечуваним у Парижі або Лондоні: Бевервейк та Сільвій видавали свої книжки, читали лекції з анатомії, а відтак обговорювали політичні питання з лідерами Амстердама. У Лондоні та Парижі вирішальне слово завжди належало представникам аристократії. У цих містах наріжним каменем гучного успіху вважалася університетська та інститутська освіта. За цією ознакою різко відрізнялися між собою лікарі та аптекарі, що породжувало невдоволення і ревнощі.

З Лейдена було легко переїхати до Амстердама, куди переселялися лікарі з усієї Європи. У лікарнях Амстердама проведення розтинів померлих було звичайною справою. Співпраця між лікарями, хірургами й аптекарями була напрочуд успішною. Багато хто з відомих лікарів були синами аптекарів. Аби бути прийнятими до спільної гільдії, лікарям потрібно було захистити свій університетський ступінь, а аптекарям — виконати учнівську роботу. Лікарі також були зобов’язані допомагати бідним, якщо була така потреба.

Історик науки Гарольд Кук зазначає, що голландські лікарі, незалежно від їхніх релігійних переконань, були спільної думки щодо важливості точного клінічного й анатомічного опису. Це сприяло виникненню нових форм науки і методів лікування, які наблизили лікарів до пацієнтів.

Ніколас Тюльп був професором гільдії лікарів у Амстердамі і спеціалістом з анатомії. Саме його увічнив на полотні Рембрандт. На відомій картині Рембрандта лікарі під керівництвом Тюльпа зібралися навколо тіла, вивчаючи анатомічну будову руки. До того ж Тюльп був членом думи Амстердама, олдерменом, а з 1654 р. — також мером цього міста. Він був блискучим прикладом амстердамської неупередженої діяльної людини.

Перебуваючи в постійному пошуку нових знань, відвідуючи лекційні зали, Рене Декарт ретельно відшліфовував свої праці. У 1637 р. в Лейдені побачила світ його робота «Міркування про метод». Мислення Декарта ґрунтувалося на тому, що він піддавав сумніву геть усе і тому був здатний дивитися на світ неупереджено. Згідно з Декартом, ніколи не можна сприймати за істинне те, в істинності чого немає впевненості. Методика сумніву відкидала сліпе слідування авторитетам і заклала основи для сучасної науки. Декарт також дотримувався думки, що тіло і душа — це різні речі, і відокремив природничі науки від моральної філософії. Праця вийшла латиною в 1656 р. в Амстердамі.

Філософія Декарта вплинула на Бенедикта Спінозу. Останній проголосив, що Бог є безособистісним механізмом природи і Всесвіту. Він також стверджував, що Біблія була символічним текстом, який використовувався для навчання природи Бога, а диявол, пекло, гріх і чудеса — спеціально вигаданими способами для управління людьми й утримання їх під владою певних авторитетів. Суспільство не може бути засноване на владі церкви й монархії — воно повинно ґрунтуватися на житті кожної окремої людини, свободі та прагненні до особистого щастя. Працю Спінози Tractatus заборонили у Франції, і поліція провела рейди книжковими магазинами з метою її вилучення.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Картина Рембрандта «Урок анатомії доктора Тюльпа», 1632 р. Справжнє ім’я Тюльпа було Ніколас Пітерсзон, проте він змінив його на Тюльп, за назвою квітки. У 1629 р. державний діяч Константин Гюйгенс, батько Християна Гюйгенса, познайомившись із Рембрандтом, замовив йому багато робіт. Через Гюйгенса замовлення Рембрандтові надходили також від принца Фредеріка Генріха Оранського. У 1631 р. Рембрандт переїхав до Амстердама і розпочав свій блискучий шлях великого портретиста. Він умів зобразити людську природу, почуття та побут приголомшливо реалістично

У житті Спінози, як і в Амстердамі, гармонійно поєдналися багато культур і мов. Вдома він розмовляв португальською, в школі — іспанською, на вулицях Амстердама — голландською, а Тору читав на івриті.

Бенедикт Спіноза вважав правління де Вітта ідеальним. На його думку, свобода не становить загрозу суспільному ладові, а навпаки, є необхідною умовою спільного миру. Де Вітт був освіченим ідеалістом, однак не майстром міжнародної політики. У 1672 р. король-Сонце Людовик XIV разом із англійськими Стюартами вторгся до Нідерландів. Принц Вільгельм, що став на той час штатгальтером Вільгельмом III, успішно відбив це вторгнення і захопив владу. Винним у нападі зробили де Вітта. Натовп черні порізав його ножами на шматки. Гротескним чином це нагадує долю Гіпатії в Александрії. Ця трагедія шокувала Спінозу. Турбуючись про його безпеку, орендодавець філософа навіть зачинив його у будинку, аби той не поширював листівки зі звинуваченнями на адресу «мерзенних варварів». Спіноза помер через чотири роки після вбивства де Вітта, у віці всього лише 44 років. Він писав, що в біді люди більш схильні до пристрастей і частіше виявляють мстивість, аніж милосердя. Нині найпрестижніша наукова премія в Нідерландах Spinozapremie носить ім’я Спінози.

Рік 1672-й загалом став для Нідерландів роком руйнації. Проте настала нова фаза відродження, джерелом якого знову були переселенці. Коли Людовик XIV у 1685 р. анулював Нантський едикт, позбавивши гугенотів свободи віросповідання, загони черні набули права нападати на них і нищити їхнє майно. П’ятдесят тисяч гугенотів утекли з Франції до Нідерландів.

Робітники текстильної та паперової промисловості, а також інші ремісники, чиї технології були довгий час винятково монополією Франції, іммігруючи, поширювали свої знання в Амстердамі та решті світу. Шовкова промисловість Тура та Ліона зазнала краху, Реймс і Руан утратили половину своїх робітників. Банкіри й підприємці вивозили свій капітал із Франції. Видавці книжок, суднобудівники, юристи та лікарі втікали з країни. Протягом чотирьох років дев’ять тисяч моряків, дванадцять тисяч вояків і шістсот офіцерів переїхали до Нідерландів. У той же час до багатьох мов з французької прийшло нове слово — «біженець», refugée. Економіка та інтелектуальне життя Амстердама ще більше збагатилися.

Силою не змусити людей змінити свої принципи

Англія за часів правління Стюартів аж ніяк не була місцем, де панувало рівноправ’я. Карл II і Яків II прагнули чимдуж впливати на вибори членів парламенту, тобто обмежити свободу виборчої системи. Стюарти також приперли до стінки протестантів. Вільям Пенн, один із квакерів, що втікали з Англії, спочатку мешкав у Амстердамі, але згодом виїхав і заснував тиху гавань на землях Америки, що носить сьогодні назву «Пенсильванія».

Одним із найвпливовіших біженців, що прибували до Амстердама, був філософ Джон Локк. Його друг, граф Шефтсбері, іммігрував до Нідерландів у 1682 р. Локк також почав відчувати небезпеку і восени 1683 р. поспіхом утік до Нідерландів, навіть не встигнувши упакувати свій одяг. Карл II та Яків II вимагали видачі Локка, але безуспішно.

Джон Локк п’ять років переховувався в Нідерландах під іменем доктора Ван дер Ліндена. Весь цей час він писав, насолоджуючись політичною і релігійною свободою Амстердама. Локк захоплювався працями Якоба Армінія та інших голландських мислителів, які постулювали, що правляча верхівка жодної держави не має права навертати незгодних до певної віри, оскільки «ніхто не може знати думки Бога».

Джон Локк також вивчав твори Гуго Гроція, Декарта і Бенедикта Спінози. На той час 54-річний Локк іще не опублікував нічого видатного. Видавець Жан Ле Клерк, що переїхав зі Швейцарії, та міністр Філіп ван Лімборх закликали його опублікувати свої тексти. Вперше твори Локка було видано французькою саме в Амстердамі.

У листопаді—грудні 1685 р. Джон Локк написав твір — лист, звернений до ван Лімборха. «Лист про віротерпимість» (Letter Concerning Toleration) був приголомшливо гуманним і мудрим маніфестом, в якому проголошувалося право людини самостійно вирішувати, у що вона віритиме, а у що — ні. Ця праця стала одним із найпереконливіших закликів до припинення релігійних переслідувань у XVII ст.

На думку Джона Локка, поєднання різних ідей і вірувань — це запорука здорового суспільства. Надзвичайно важливо, аби толерантність поширювалася не лише на різні християнські течії, а й на нехристиян. Релігійні вподобання, за його словами, не можуть створювати правову основу для дискримінації. Ані мусульмани, ані євреї не можуть бути позбавлені цивільних прав через свою релігію. Те ж саме стосується і американських індіанців, яких не можна карати за неприйняття віри та релігійних культів європейців.

Одна з цікавих і дуже практичних ідей Локка полягає у тому, що переслідування насправді неефективні. Неможливо примусом переконати людей у тому, що якась віра є єдино правильною. Віра ґрунтується на внутрішніх переконаннях, що виростають із довіри. Тому не можна нав’язувати уявлення про правильне і неправильне. Покарання іншої людини через те, що та вірить у «неправильні» речі, можна вважати логічною помилкою, що заводить міркування у глухий кут. Штрафи, в’язниці, тортури, смерть приносять не більше щирої віри в серце, аніж побиття указкою — нових знань у голову учня. Джон Локк, напевно, жахнувся би від манії сучасних організацій відправляти співробітників на курси позитивного мислення, що передбачає зобов’язання бути у захваті від будь-яких змін. За його словами, хоча людей і можна змусити робити заяви, підписувати документи та брати участь у спільних заходах, проте вони роблять це радше як сумирні лицеміри, а не як врятовані душі. До того ж деякі з них можуть згодом стати злочинцями, а деякі — записатися в мученики.

Локк уважав, що уряди повинні залишити в спокої релігійну діяльність і втручатися в неї тільки тоді, коли та починає становити небезпеку для функціонування суспільства. Неналежна поведінка під час виконання священних обрядів жодним чином не варта сприйматися загрозливішою від незвичної поведінки на ринку.

В Амстердамі Локк також завершив свою другу працю, Two Treatises of Government, що стала згодом класикою лібералізму. Локк базувався на тому факті, що люди мають природні права, які не може скасувати жоден правитель: ніхто не вправі забирати чуже життя, здоров’я, свободу, власність або шкодити їм. Право одного індивіда закінчується там, де починається право іншого.

На думку Джона Локка, піддані передають владу правителеві тільки для того, щоб їх добробут покращувався, а їхнє майно перебувало під захистом, на відміну від стихійного стану. Якщо правитель дотримується угод, піддані зобов’язані зберігати йому вірність. Правління може бути законним, тільки якщо отримає згоду підлеглих і захищає природні права на життя, свободу і власність. Якщо такої згоди не надано, громадяни мають право на повстання. Права індивіда, які захищав Локк, і поставлена під сумнів роль королівських осіб як обраних Богом правителів і сьогодні залишаються наріжним каменем сучасної концепції демократії.

Локк повернувся до Англії лише в 1689 р., у почті дружини Вільгельма III Оранського, коли той роком раніше повалив владу свого свекра, короля Якова. Вільгельм і його дружина Марія були короновані як король і королева 11 квітня 1689 р. Працю Two Treatises of Government було опубліковано англійською. За бажанням Локка, вона була анонімною. Лише в своєму заповіті він зізнався у своєму «батьківстві».

Відвертість і ясність мовлення сприяють майстерності

У працях історика науки Гарольда Кука знаходимо захоплю­ючий аналіз історії інтелектуальних рухів, які виникають унаслідок спілкування з іноземцями. Марк Грановеттер і низка інших дослідників зі соціолінгвістики виявили, що часто нові знання і нові слова швидше входять до вжитку не завдяки близьким друзям та родичам, а через неофіційні кола знайомих. Люди із зовнішнього оточення, наприклад діти друзів, поширюють інформацію про нові слова, винаходи і модні тенденції. Вдалим прикладом цього явища у наш час є інформаційні технології та соціальні медіа. На думку Марка Грановеттера, найвпливовішими винахідниками часто стають люди, які мають багато зв’язків і зазвичай опиняються в найкращому місці, в найкращий час для обміну ідеями.

Коли розширення зв’язків віддаляє людину від кола її близьких, це заразом дає їй можливість бувати у різних спільнотах. Гарольд Кук уважає, що лінгвістична модель пропонує ґрунтовне пояснення історії інтелектуальних рухів. Згідно з нею, інтелектуальні рухи пов’язані з поїздками і спілкуванням у неофіційному середовищі. Поїздки дають можливість зустрітися з незнайомими людьми, поспілкуватися, творчо обмінятися словами, ідеями, ба навіть помилками. Після зустрічей люди часом вирішують підтримувати зв’язок. Таким чином створюється вільне середовище, де відбувається обмін листами, книжками та різними подарунками. На думку Кука, саме в таких неофіційних колах створювалися поняття, відомі нам сьогодні як «Ренесанс», «наукова революція» або «Просвітництво».

Кук зазначає, що у купців і дослідників є багато спільного: подорожі, нестандартний погляд на речі, взаємообмін, здатність до порівняльного аналізу, надійність і прагнення досягти кращого майбутнього через власну діяльність, а також стандарти прямої і точної мови. На думку Кука, саме завдяки цьому виникло сучасне розуміння науки. Про велике значення ясності висловлюються також Декарт, Спіноза і Локк.

Рене Декарт підкреслював значення сумніву як відправної точки всіх знань людей. Джон Локк був уражений ясністю думки Декарта, усвідомивши, що філософія може бути чимось іншим, крім красномовного конструювання концепцій. Локк підкреслював значення особистих спостережень як джерела інформації: людина не має вроджених ідей — знання народжуються з досвіду та спостережень.

У решті Європи представники вищих верств суспільства говорили прикрашеною алегоріями та символами мовою. Стиль мови відбивав ієрархію і суспільні відносини. Голландські купці говорили один з одним прямо, на рівних. Те, що людина висловлюється чітко й послідовно, свідчило про чесність і надійність. Чіткість була важливою й у науковій аргументації та аналізі. Подібний реалізм поширювався також на мистецтво. Популярності набули зображення побуту та повсякденного життя людей.

Художники відкинули стару королівську і католицьку традицію. Голландське мистецтво наново винайшло себе. На відміну від барокових живописців решти Європи, голландці не ідеалізували те, що зображали, не прагнули показувати лише розкіш. Було дуже мало релігійних мотивів. Замість цього зображали селянське життя, пейзажі, міста, море і квіткові композиції. Ян Вермер малював голландців у повсякденні. Його роботи прості та сповнені спокою, утім, вони змальовують кожний об’єкт як цінність.

Одним із найвидатніших художників був Рембрандт ван Рейн, що розпочав свою кар’єру як успішний портретист. Він ніби розповідав на своїх полотнах історії, зображаючи людей у різних настроях і образах. Він уміло грав світлом і тінню, але разом із тим був непохитним у своєму реалізмі. Його навіть критикували за те, що він з більшим задоволенням змальовував потворність, аніж красу.

Крах

Наприкінці XVII ст. Нідерланди поступово втрачали свої позиції. Хоча Вільгельм III мав більше влади, ніж його попередники, він відмовлявся делегувати свої повноваження. Коли Орансько-Нассауська династія переїхала до Англії, амстердамці запропонували обговорення деяких рішень перенести до Амстердама. Проте Вільгельм на це не погодився. Багато активних містян відходили від справ. Місто продовжувало процвітати, але про колишню працелюбність вже не йшлося. На думку Деріка Регіна, амстердамців занапастило багатство. Замість того, щоб працювати, вони полювали за титулами. Стали більше звертати увагу на те, як людина виглядала, аніж на те, що вона робила.

Хоч Амстердам і був тихою гаванню для європейців, прапор Нідерландів символізував рабство для корінних народів їхніх колоній. Cвобода, яку пропонувала ця країна, була не для кожного. Зокрема, парламент Нідерландів ще в 1791 р. оголосив, що работоргівля відіграє важливу роль у розвитку торговельних зв’язків і заможності колоній. Вест-Індська компанія спеціалізувалася на работоргівлі. У XVIII ст. більше шістдесяти відсотків жителів Батавії були рабами, що виконували роботи для VOC. Нідерланди покінчили з рабством у колоніях лише в 1863 р. Тоді як у Португалії і Франції рабство було скасовано вже до початку XIX ст. За доби Просвітництва, у XVIII ст., одним із небагатьох по-справжньому толерантних місць були населені піратами Багамські острови, де в команди піратських кораблів набирали професіоналів незалежно від кольору шкіри, культури і віросповідання. Найкраще, на що могли сподіватися раби, якими були набиті вщент трюми галер, — це те, що судно буде захоплене піратами.

Монополія та спекуляції не могли вічно тривати без наслідків. Португалія втратила свій ринок спецій у Нідерландах частково тому, що багато азіатів не бажали вести торгівлю з португальськими покупцями, оскільки ті поводились жорстоко і нахабно. На голландців чекала така сама участь.

Утраті лідируючих позицій Амстердама сприяли брутальність торгових компаній, погані відносини з громадськістю і повна сліпота щодо власних помилок. Основою багатства Нідерландів були частково монополія на ринку спецій в Азії і безпрецедентна жорстокість. Поступово VOC заволоділа сучасною Індонезією. Щоб тримати ціни на спеції на світовому ринку на найвищому рівні, голландці займалися спекуляцією і змовами. Їхні прибутки у торгівлі спеціями сягали двох тисяч відсотків. Аби ціни можна було підтримувати на штучно завищеному рівні, величезні кількості спецій спалювали в порту Амстердама.

На площі міста Горн, як і раніше, височіє велика статуя: одягнений у мантію і з мечем кремезний вусатий чоловік поважно і суворо дивиться у бік моря. Ця людина — національний герой зі шкільних підручників Нідерландів. Ян Пітерсзон Кун був ревним виконавцем голландської політики широкомасштабної і жорстокої колонізації. VOC призначила його губернатором Джакарти. Амбіційний і нещадний Кун був талановитим адміністратором, якого боялися геть усі. Він діяв згідно з таким уявленням: якщо бути доброчесним і доброзичливим, прибутки будуть невисокими. Тож краще сікти аборигенів батогами і гнати наче стадо худоби. А батіг Кун умів використовувати вправно.

У 1619 р. Кун вирішив створити новий центр торгівлі на острові Ява. Застосовуючи силу, він безжалісно знищив старе місто Джакарту. Замість нього було побудоване нове місто, що стало відоме як Батавія (назва походить від римської назви Голландії). На Амбоні та прилеглих Молуккських островах голландці зосередилися на вирощуванні гвоздики. В інших місцях ця культура була заборонена під страхом смертної кари. З фортеці VOC спрямовувалися тяжкі удари на оточуючі землі: «незаконно» вирощені культури спалювали, фермерів убивали, контрабандистів, що перевозили гвоздику, викидали в море.

Так само ревно й безжально контролювали вирощування та збут мускатного горіха з островів Банда. У 1621 р. місцеве населення продало спеції англійцям усупереч угодам, укладеним з VOC. У відповідь на це Кун наказав стратити на островах кожного мешканця чоловічої статі, старшого від 15 років. Ватажкам села відрубали голови та насадили на палі. Протягом наступних п’ятнадцяти років кількість корінного населення островів Банда різко скоротилася — з 15 000 до 600 осіб. Натомість під наглядом японських найманців сюди завозили рабів з острова Ява.

Компанія VOC не боялася нікого. У лютому 1623 р. на острові Амбон губернатор Херман ван Спелт стратив десять англійських торговців, десять японських найманців і одного португальця. Страти поклали край співпраці з англійцями.

Звірства на Молуккських островах тривали протягом усього існування VOC. У 1650 р. губернатор острова Тернате, навіть будучи хворим, спеціально підвівся з ліжка, бажаючи власноруч вибити зуби лідерові повстання на Тернате, розчавити йому піднебіння, відрізати язика і розрізати горло.

Настав час розплачуватися за прагнення до монополії на ринку спецій. Між 1650-м і 1713 р. Нідерланди кілька разів воювали проти Англії. Війни «з’їли» економіку Нідерландів, і зрештою голландці поступилися британцям у пануванні на морях. У XVIII ст. VOC стала неефективною і корумпованою. Європейські конкуренти компанії дозволяли своїм працівникам торгувати з корінним населенням, але VOC уважала нових підприємців піратами і за приватну торгівлю засуджувала на смерть. Проте кількість заколотників зростала, і компанія була змушена витрачати дедалі більше грошей на закупівлю зброї.

Порівняно зі своїми конкурентами, VOC була консервативною щодо змін. Наприкінці XVIII ст. абревіатуру VOC стали розшифровувати по-новому: Vergaan Onder Corruptie, або «та, що зруйнувалася через корупцію». У 1770 р. француз П’єр Пуавр (французькою його прізвище перекладається буквально як «перець») контрабандним шляхом перевіз мускатний горіх до острова Маврикій поблизу узбережжя Африки. Звідти рослина була доставлена на Карибські острови, де чудово прижилася. Голландську монополію було втрачено. Остаточно VOC збанкрутувала в 1800 р.

Поступово Лондон і Гамбург стали головними торговими центрами Європи, залишивши Амстердам далеко позаду.

Ліберальна спадщина Амстердама

На думку професора філософії Мікко Юрйонсуурі, Просвітництву була властива оптимістична віра в те, що правильне використання розуму створює можливості для постійного поліпшення умов життя. З огляду на це він називає Декарта і Локка головними теоретиками Просвітництва. Переїхавши до Амстердама, вони власним прикладом довели, що активність, використання розуму та віра у майбутнє дають кожному жителю міста змогу досягти успіху.

У підручниках історії народів зазвичай не розповідають про обставини життя мислителів і винахідників. Зводячи статуї героїв, підкреслюють їхнє етнічне походження, а не те, де вони насправді працювали, знаходили підтримку, фінансування і захист. Замовчування фізичного місця розташування келії дослідника чи студії художника спотворює історію, оскільки творче мислення не може існувати без захисту. Тому важливо віддати данину визнання також тим умовам, що сприяли такій людині: будь то безпека, догляд, премії або надихаюче середовище. Амстердам був якийсь час всім цим. За словами мистецтвознавця Деріка Регіна: «Здавалося, що пошук спокою і притулку випадково спрямував мандрівників у одне й те ж саме місто, де вони були вражені свободою звичайного здорового глузду, життєво важливою для розвитку культури».

Регін уважає, що сильною стороною освіти в Нідерландах була практичність і доцільність сформованого мореплаванням техно-капіталістичного способу мислення. Їхнім логічним наслідком стали експериментальна й емпірична науки. Нові винаходи, інтелектуальна діяльність і комерціалізація справ виникають не на порожньому місці, а за наявності сприятливих і безпечних умов.

Філософи знайшли в Амстердамі мирні умови для своєї розумової праці, результатом якої стали класичні монументальні твори західної філософії. Бенедикт Спіноза, Рене Декарт і Джон Локк створили підґрунтя для заснованого на розумі та незалежному мисленні лібералізму. Релігійна терпимість, республіканське світосприйняття, атмосфера індивідуальності та вільного підприємництва — всі ці особливості Амстердама надали імпульсу філософській діяльності Джона Локка, який відтак надихнув інших.

Ідеї Локка про індивідуальну свободу стали відправною точкою міркувань Томаса Джефферсона. Останній уважав Локка одним із найвидатніших мислителів усіх часів. Пристрасна віра Томаса Джефферсона в ідеали суспільного договору, розроблені Локком, вплинула на текст Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки. У ній король Англії був звинувачений у недотриманні угоди з американськими підданими, що спричинило її розірвання.

Мислення Локка згодом вплинуло на формування релігійної свободи у США. Його ідеї вгадуються у першому реченні Декларації незалежності: «Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені Творцем невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя».

Перші десять поправок до Конституції США також є ніби запозиченням із творів Локка: всі люди створені рівними і мають право на життя, свободу, насолоду плодами своєї праці та прагнення до щастя. Вся політична влада походить від народу, і всі мають право на свободу зібрань, свободу віросповідання та свободу слова. Приватну власність не можна відбирати у громадське користування без справедливого відшкодування.

Хоча Сполучені Штати розривалися між принципами Конституції, Декларації незалежності та реальністю — наприклад, Джордж Вашингтон і Томас Джефферсон були рабовласниками, — тексти самі по собі та закладені в них принципи були надзвичайно піднесеними. Вони дали людям надію на краще майбутнє, захищене законом. Громадські рухи США в 1960-х рр., починаючи від Мартіна Лютера Кінга, зверталися саме до цих принципів і були могутнім поштовхом до вдосконалення законів Америки. Битва за рівність і свободу слова переросла у потужний громадський рух у Сан-Франциско та його околицях.

Жодне інше місто в Сполучених Штатах не перейнялося духом Декларації незалежності більше, ніж Сан-Франциско: місто — центр зустрічі різних способів життя, громадських активістів, культур і винахідників.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Сан-Франциско. Бунтарі, коди і пристрасть до експериментаторства

Найкращий спосіб передбачити майбутнє — це вигадати його.

Алан Кей
Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Сан-Франциско розташований у небезпечному місці, в зоні розлому Сан-Андреас, між північноамериканською та тихоокеанською тектонічними плитами. Місто майже пов­ністю було зруйноване в результаті землетрусу 1906 р. Але Сан-Франциско, відоме креативністю та розвитком високих технологій, — це місто, де зіштовхнулися не лише тектонічні плити. Творча взаємодія різних спільнот і етнічних груп зробила Сан-Франциско одним із найбагатших місць у світі.

Сан-Франциско, Сан-Хосе і Окленд разом із передмістями оточують територію заток Сан-Франциско і Сан-Пабло. Ця територія є п’ятим за величиною мегаполісом у США з населенням 13 млн мешканців. Шістдесят кілометрів на південний схід від Сан-Франциско розташований всесвітньовідомий Стенфордський університет і Кремнієва долина Сан-Хосе.

З пагорбів міста відкриваються сліпучо прекрасні краєвиди на затоку Сан-Франциско і Берклі, де розташований університет, що став відомим у 1960-ті рр. завдяки активності студентів. Відразу за китайськими кварталами є невелика бічна вуличка, названа на честь письменника Джека Керуака. На ній розташований книжковий магазин «City Lights», що закликає зі своїх вікон: «Відкрий двері, відкрий книгу, відкрий розум, відкрий серце». Тут у 1950-ті рр. сам Керуак та інші епатажні письменники-бітники збирались і читали свої твори.

У Сан-Франциско повсякчас виникали різні політичні, соціальні та культурні рухи, що були здатні піддавати сумніву панівні звичаї та змінювати усталені погляди. П’яний поет, що читає брутальні вірші, хитаючись, стоячи на ящику з-під фруктів. Студент-бунтар, що видирається на поліцейське авто і закликає до заколоту. Дослідник, що видає перше в світі зображення Землі на обкладинці журналу. Хіпі, що обожнює Боба Ділана і прагне об’єднати культуру та інформаційні технології.

Півострів між Тихим океаном і затокою Сан-Франциско є ідеальним місцем зустрічей. На відміну від багатьох інших міст США, у Сан-Франциско можна прогулюватися вуличками, заскочити до трамвая або сховатися в кафе, не ламаючи голову над тим, де припаркувати машину. Це відносно невелике і щільно заселене місто. Працююча тут система громадського транспорту дозволяє підтримувати зв’язки між дуже різними громадами. Цей разючий контраст відчувається, якщо порівняти Сан-Франциско з Лос-Анджелесом, іншим великим містом в Каліфорнії.

Місто, назване на честь святого Франциска Асізького, завжди мало строкате населення. Майже половина жителів мають не білу шкіру. Чайна-таун у Сан-Франциско — це місце, де проживає найбільша у світі китайська діаспора за межами Азії. Понад одна п’ята населення Сан-Франциско має китайське коріння. У 2011 р. американець китайського походження Едвін Лі був обраний мером Сан-Франциско. Батьки Лі, як і багато інших китайців, прибули до Сан-Франциско з провінції Гуандун в 1930-х рр. Герой бойовиків Брюс Лі і письменниця Емі Тан — відомі американці китайського походження, що народилися на території затоки Сан-Франциско.

Крім китайців, до міста також переселялися афро-американці, філіппінці, індійці, в’єтнамці та латиноамериканці. Золота лихоманка у другій половині XIX ст. привабила до міста мисливців за удачею з усіх куточків Сполучених Штатів, Великої Британії, Франції, Німеччини, Іспанії та Італії. Разом з іммігрантами з’явилися бібліо­теки, симфонічні оркестри і театри, що створили Сан-Франциско репутацію вишуканого міста. Один з іммігрантів привіз із собою тканину денім з французького міста Нім (Serge de Nimes) і започаткував виробництво штанів із цупкої тканини, виготовлених спеціально для золотошукачів. Справу продовжив німецький єврей Лейб (Левай) Стросс, що втік, змучений дискримінацією, з рідного Мюнхена (євреї могли жити тільки в певних районах міста і платили надмірні податки). Штаб-квартира імперії з виготовлення джинсів Levi’s і сьогодні розташована в Сан-Франциско.

Друга велика хвиля імміграції спостерігалася під час Другої світової війни. Порти і верфі Сан-Франциско мали велике значення у протистоянні Сполучених Штатів і Японії у боях на Тихому океані. Після війни в Сан-Франциско оселилося багато військових. Значна частина з них були геями і лесбіянками: у 1941—1945 рр. дев’ять тисяч геїв і лесбіянок були звільнені з армії. Після війни на корабельнях Сан-Франциско працювало багато чорношкірих робітників з південної частини Сполучених Штатів, що були втікачами від расової дискримінації на півдні.

Третя хвиля імміграції в середині 1960-х була спричинена компаніями, що займалися інформаційними технологіями. Одним із працівників був засновник комп’ютерного гіганта Oracle Ларрі Еллісон, що переїхав до Берклі у 1966 р. У 2014-му журнал «Forbes» назвав Еллісона п’ятим у списку найбагатших людей світу.

Випускники Стенфорда і Берклі заснували на південному узбережжі затоки на території міст Сан-Хосе та Санта-Клара такі всесвітньовідомі компанії, як Google, Hewlett-Packard, Nike, Sun Microsys­tems, Yahoo, Apple, Intel, SanDisk, Cisco, Adobe, Qualcomm, Firefox і Netflix. На території затоки проживає найбільша кількість мільйонерів з розрахунку на душу населення у Сполучених Штатах.

У 2012 р. сума венчурного (ризикового) капіталу, вкладеного у район Сан-Франциско, перевищила десять мільярдів доларів, більше третини всіх венчурних інвестицій у Сполучених Штатах. Це сума капіталу, інвестованого в стартапи, де інвестор отримує акції компанії в обмін на інвестиції. У регіоні Сан-Франциско ризик був нормою. В університетах і компаніях толерантно ставилися до бажання експериментувати, до нових ініціатив і передусім вибачали невдачі.

Однак культура експериментаторства не завжди була нормою у Сан-Франциско. Її генерування потребувало величезних потужностей. Історія Сан-Франциско була затьмарена безперервними сутичками між владою та представниками різних прошарків населення. Знаменита атмосфера толерантності міста була завойована на демонстраціях і судових засіданнях, у боротьбі за свободу слова, захист прав людини, зокрема прав меншин.

З 1950-х рр. Сан-Франциско приваблює письменників, поетів, філософів і взагалі активних людей. Вони були не в змозі підкорятися правилам, які, на їх думку, ставили під сумнів Сполучені Штати як вільну країну. Тут хотіли змінити світ, і у змінах брали участь як студенти, митці, інженери, інші фахівці, так і власники венчурного капіталу. Це був не рух на захист якоїсь конкретної справи, а радше обмін ідеями та думками між представниками різних галузей.

Революція книжок у м’якій обкладинці: право на свободу слова

Впровадженню нових ідей найчастіше заважає те, що людина загрузає у рутині власної діяльності. В адміністрації звикають до свого міністерства, в університетах — до свого факультету і так далі. На роботі каву часто-густо п’ють в одній і тій самій компанії. На зустрічах сидять на одних і тих самих місцях. Сан-Франциско приваблював людей, які хотіли вийти з-за лаштунків власної рутини.

У 1953 р. британський пропагандист дзен-буддизму Алан Вотс розпочав власну радіопрограму в Берклі. Два поета Гері Снайдер і Філіп Вейлен захопили багатьох людей китайською і японською поезією. Вотс, Снайдер і Вейлен зробили Сан-Франциско місцем зустрічі поціновувачів східної філософії і східних культур. Поєднання різних стилів і способів мислення згодом вплинуло навіть на розвиток інформаційних технологій.

У 1952 р. з Нью-Йорка до Сан-Франциско прибув Пітер Мартін і заснував літературний журнал «City Lights». Наступного року поет Лоуренс Ферлінгетті переїхав до міста і заснував книгарню «City Lights Books», де вперше у США почали продавати винятково книжки у м’якій обкладинці. Тут можна було знайти, за невисоку ціну, величезну кількість науково-популярних книг, брошур, нової прози, перекладної літератури: з іспанської, французької, італійської та російської мов.

Лоуренс Ферлінгетті сповідував анархізм, хоча захоплювався також соціал-демократією північно-європейських країн. На його думку, поезія є бунтівним мистецтвом. Ферлінгетті писав:

«Якщо хочеш бути поетом, створюй роботи, що здатні відповісти на виклики апокаліптичних часів, незважаючи навіть на те, що цей намір звучить апокаліптично. Будь ти Вітмен, чи По, чи Марк Твен, чи Емілі Дікінсон, чи Една Сент-Вінсент Міллей, чи Неруда, чи Маяковський, чи Пазоліні, будь ти американець чи не американець — ти можеш підкорити завойовників словами...»

До революції книжок у м’якій обкладинці приєдналися ще два книготорговця району Сан-Франциско: Рой Кеплер в Пало-Альто і Фред Коді в Берклі. Кеплер був пацифістом, а Коді — доктором культури Латинської Америки, який не отримав роботу в університеті, тому що відмовився давати клятву вірності. У клятві Кеплер повинен був присягнутися, що він не комуніст.

Сан-Франциско мало анархічну привабливість. Потік мігрантів, що нахлинув сюди, був відповіддю на суворий моральний конт­роль, що панував у інших містах. Навіть Нью-Йорк був дещо одноманітним порівняно з Сан-Франциско. У 1955 р. до міста приїхав маркетинговий аналітик і моряк Аллен Ґінзберґ. Він зустрівся з представниками ренесансного руху поезії Сан-Франциско та іншими поетами його покоління. Вони зібралися 7 жовтня 1955 р. у мистецькій галереї «Six Gallery», в будівлі колишньої автомайстерні, щоб почитати свої вірші. Вірш Ґінзберґа «Лемент», що відкривав вечір, став класикою: «Я бачив як кращі уми мого покоління, оскаженілі, голодні, заплакані й голі...»

Серед глядачів був Ферлінгетті з «City Lights», який наступного дня запропонував Ґінзберґові опублікувати його вірші. У 1956 р. тексти Ґінзберґа були опубліковані під назвою «Лемент та інші вірші». Одразу після публікації збірка була заборонена. Її визнали скандальною через грубу, непристойну і жорстоку мову. Керівника «City Lights» Шига Мурао кинули за ґрати. Через що? Мурао продавав книжку клієнтам «City Lights».

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

ІКнигарня «City Lights Books» вперше у США почала продавати тільки книжки у м’якій обкладинці. У продажу тут була величезна кількість книжок за невисоку ціну: науково-популярних, брошур, нової прози, перекладної літератури. У «City Lights» вперше з’явилися вірші Аллена Ґінзберґа. Книгарня стала місцем зустрічі представників біт-покоління. Фото: NITO / SHUTTERSTOCK

Проголошення анафеми книжці Ґінзберґа викликало такий самий сильний резонанс, як і його вірші. Збірка започаткувала бурхливі дебати про свободу слова і право висловлювати нестандартні погляди на загальноприйняті цінності. Захисники Ґінзберґа та «City Lights» звернулися до першої поправки Конституції США, яка забороняє Конгресові США прийняття законів, що обмежують свободу слова, свободу друку або право на мирні зібрання.

Суддя Клейтон Р. Хорн несподівано для громадськості виніс рішення, згідно з яким книжка «Лемент» не вважалася непристойною. Він підкреслив, що навряд чи можна взагалі говорити про свободу висловлення, якщо все зводити до банальних і нешкідливих евфемізмів.

Рішення Хорна уможливило публікацію інших сумнівних чи заборонених книжок, серед яких були «Коханець леді Чаттерлей» Д.Г. Лоуренса і «Тропік Рака» Генрі Міллера. Десь за два роки було продано понад двадцять тисяч примірників книжки «Лемент», що для збірки віршів надзвичайно багато. Книжка «Лемент» належить до класики світової поезії, і на сьогоднішній день тільки в США продано мільйон примірників. Завдяки «Лементу» видавництво «City Lights» набуло славнозвісності, а Ґінзберґ став його найвідомішим автором. Незважаючи на неабияку популярність, Ґінзберґ продов­жував публікувати свої твори у видавництві «City Lights» протягом всієї своєї кар’єри. У 2011 р. влада Сан-Франциско офіційно назвала книгарню «City Lights» історичною пам’яткою, тим самим підтвердивши, що вона сприяла розвиткові літератури і взагалі культури в Сан-Франциско і Сполучених Штатах Америки.

У Фінляндії вірш Ґінзберґа було вперше прочитано 30 вересня 1969 р. у перекладі Ансельма Голло в ефірі радіо YLE під джазовий акомпанемент Генріка Отто Доннера. Депутат парламенту Арне Бернер зібрав підписи 82 депутатів і подав запит щодо причин трансляції вірша на радіо до міністра транспорту і зв’язку. Бернер був представником ліберальної народної партії і відповідно до своїх ідеалів, навпаки, повинен був захищати свободу слова. Згідно з твердженням міністра транспорту Пааво Айтіо, «програма не відповідала вимогам, які висувалися щодо мовлення громадських телерадіокомпаній». Керівник театрального відділу Пекка Лоунела отримав од керівництва Національної телерадіомовної компанії сувору догану за випуск програми в ефір.

Джек Керуак слухав вірші Ґінзберґа, Гері Снайдера і Філіпа Вейлена у «Six Gallery» і описав цю подію у своєму творі «Бродяги Дхарми» (1958). Найвідоміший твір Керуака «У дорозі» був опублікований роком раніше. У обох згадуваних книжках було зображене життя за межами нормального суспільства та ідеалізувалася східна філософія. Керуак був схильний до самоіронії. Так, у книжці «Бродяги Дхарми» він назвав себе «дзенським безумцем».

«У дзенських безумців було все гаразд. Люди в білих халатах перебували задалеко, щоб почути нас. Але все має власну мудрість, яку зрозумієте, якщо вийдете якось увечері на прогулянку вулицями передмістя і побачите численні будинки по обидва боки вулиці. У кожній вітальні видніється золотаве світло і невеликий синій квадрат телевізора, кожна жива родина витріщається на одну і ту ж програму. Ніхто не розмовляє, у дворах — тиша, лише собаки тявкають, помітивши перехожого, що йде пішки, а не їде. Ви зрозумієте, що я маю на увазі, коли почне здаватися, що невдовзі всі думатимуть однаково, коли буддійські психи розсиплються на попіл зі сміхом на вустах».

Керуак і його приятелі не мали чіткої ідеології, це було радше певне ставлення, описуючи яке Керуак використав поняття «біт-покоління».

Журналіст «San Francisco Chronicle» Херб Каен порівняв письменників біт-покоління з радянським супутником. Каен глузливо назвав їх «бітниками», що перебували на своїй власній орбіті та симпатизували комунізмові.

На подив Херба Каена, бітники не були всіма забутими читачами дивних віршів на вечірках у прокурених будинках, одягненими в чорні сорочки-поло та сонцезахисні окуляри. Письменники біт-покоління оновили американську літературу. Ними зацікавилися засоби масової інформації, про них навіть знімали фільми. Слово «бітник» перетворилося на стале поняття для опису зосередженого навколо книгарні «City Lights» прошарку молоді, що характеризувалася «асоціальною» поведінкою і неприйняттям традиційних культурних цінностей нації.

Письменники, художники і музиканти мандрували між Берклі і Сан-Франциско. Особливу увагу вони звертали на рівноправність — політичну, сексуальну чи етнічну. В університеті Берклі студенти почали бунтувати проти клятв вірності, що використовувалися повсюдно у США. Наприклад, подаючи заявку на роботу до університету, потрібно було заприсягтися, що ти не поділяєш антиамериканських чи комуністичних поглядів.

У травні 1960 р. директор ліберальної радіостанції Берклі Вільям Мандель потрапив під слідство, ініційоване організацією HUAC (House Un-American Activities Committee, Комісія з розслідування антиамериканської діяльності). Через те що відкрито критикував параноїдальний страх комунізму, він потрапив на допит до муніципалітету Сан-Франциско разом з іншими викладачами і студентами Берклі. Сотні студентів зібралися перед будівлею муніципалітету на знак протесту.

П’ять років потому, як Ґінзберґ опублікував свій епатажний вірш, боротьба за свободу слова та права людини набула ще більшої сили. Хоча право вільно виражати власні погляди було гарантоване Конституцією, не всі мали змогу ним користуватися. Це стало відправною точкою Руху за свободу слова (Free Speech Movement). На кампусі університету Берклі студенти вимагали права на свободу слова і на академічні свободи. На їхню думку, адміністрація університету повинна була скасувати заборону говорити на політичні теми.

Захисниця громадянських прав, професор університету Берклі Беттіна Аптекер пізніше заявила, що Конституція США була написана у XVIII ст. багатими білими чоловіками, які, очевидно, навіть уявити не могли, що закон може стосуватися інших етнічних груп або жінок.

Сполучені Штати ще двісті років потому залишалися доволі консервативною країною, що відбивалося також на стосунках в стінах університетів. Наприклад, жінок почали зараховувати до Єльського університету лише з 1968 р. Афроамериканці не мали змоги отримати жодну гідну роботу в Сан-Франциско: ані в банку, ані навіть продавцем у супермаркеті.

Громадянські активісти, що обстоювали права чорношкірих, вимагали припинення расової сегрегації, надання рівних прав на освіту, житло та роботу. Рух на захист громадянських прав розпочався з південних штатів і поширився у районі затоки Сан-Франциско, де дістав підтримку людей усіх етнічних груп, що мешкали в регіоні. Активісти захищали рівні громадянські права шляхом демонстрацій і парадів. У магазинах, що не брали на роботу чорношкірих робітників, влаштовували сидячі страйки. Було затримано сотні людей, переважно студентів університету Берклі. Відповідальність за сидячі страйки взяла на себе організація студентів CORE (Конгрес расової рівності, Відділення Університету Каліфорнії, Берклі).

У 1966 р. щойно обраний губернатор Каліфорнії Рональд Рейган наказав звільнити ректора університету Кларка Керра за нібито занадто м’яке поводження з демонстрантами. Одною з тем виборчих кампаній Рейгана була обіцянка «прибрати» безлад у Берклі. Завдання виявилося нездійсненним. Жорсткі заходи Рейгана лише збільшили опір, що вилився також у акції протесту проти війни у В’єтнамі. Берклі перетворився на осередок антивоєнного руху.

Рухи у Сан-Франциско були винятком для Сполучених Штатів. Здавалося, кожен, хто мав щось сказати, хотів це сказати саме в Сан-Франциско. Культура хіпі, яку згодом так зневажали панки, по суті, була такою ж протидією владі, як і рух самих панків. Хіпі Роберт Крамб малював андерграундні комікси і продавав свої журнали наприкінці 1960-х рр. Десять років потому подібне робили і панки. Перші хіпі перейняли контркультуру від біт-покоління. Слово «хіпі» походить від слова «hipster». Так попервах називали бітників, що переїхали з Грінвіч-Віллідж (Нью-Йорк) у район Гейт-Ешбері (Сан-Франциско). Психоделічний рок процвітав, і такі групи, як Jefferson Airplane та Grateful Dead, а також такі співаки, як Дженіс Джоплін, ставали дедалі популярнішими. Перша поєднувала культуру хіпі та політичний активізм. Вокалістка групи Грейс Слік стала відомою завдяки сміливим і радикальним текстам своїх пісень. У Сан-Франциско ширився рух жінок за рівноправ’я. У середині 1960-х років тільки десять відсотків жінок навчались у галузі права, медицини або гуманітарних наук, в середині 1970-х років їх було вже п’ятдесят відсотків.

Студентські бунти зрештою привели до того, що в університеті Берклі взяли до уваги проблеми етнічних меншин і надали їм квоту на навчання. Сан-Франциско було першим містом США, де студенти різних етнічних груп навчалися разом. У 1960-х роках Стенфордський університет також відкрив свої двері для етнічних меншин. За короткий час в університеті були створені громади азіатів, латиноамериканців та індіанців. Геї та лесбіянки заснували власні організації у 1971-му та 1972 роках.

Ліберальна атмосфера та ставлення до сексуальних меншин у Сан-Франциско захопили одного з найвизначніших соціологів сучасності, французького філософа Мішеля Фуко, що побував тут вперше в 1975 р. як лектор. Він читав лекції в університеті Берклі загалом п’ять років із перервами. Мало кого зі студентів цікавило, як сам Фуко розважався на курорті для геїв у Сан-Франциско, а ось його лекції завжди мали шалений успіх. Навіть лекційної зали на дві тисячі осіб було замало, аби вмістити всіх бажаючих. Фуко проводив свій час у Каліфорнії щасливо та продуктивно.

Свобода бути самим собою, висловлювати власну думку, жити по-іншому, публікувати і робити заяви, випробовувати нові речі та переходити в іншу громаду або субкультуру породила творчість на кшталт ренесансної, що в решті-решт змінила світ. Коли ідеалістична культура хіпі потрапила до середовища високих технологій, почали відбуватися речі, що спричинили революцію у сфері спілкування та роботи людей у всьому світі.

Напівпровідникові прилади

Після Другої світової війни університет Берклі і Стенфордський університет стали найкращими в світі. Найяскравішим показником успішності університетів були Нобелівські премії, присуджені їхнім викладачам і дослідникам. У 1952 р. Фелікс Блох зі Стенфордського університету отримав Нобелівську премію з фізики. На рахунку університету Берклі також була низка Нобелівських премій: Джон Нортроп і Венделл Стенлі у 1946 р. стали лауреатами премії з хімії за виділення в чистому вигляді ферментів і вірусних білків; Вільям Джіок у 1949 р. — за дослідження поведінки речовин за низьких температур; Ґленн Сіборґ і Едвін Макміллан у 1951 р. — за відкриття в галузі хімії трансуранових елементів.

Нові відкриття не обмежувалися тільки стінами університетів, участь брали також компанії, що співпрацювали з ними. У 1937 р. Фредерік Терман став професором і директором факультету електротехніки в Стенфордському університеті. Терман був ексцентричним і сміливим провидцем. Одним із перших його завдань було познайомити двох своїх колишніх учнів — Вільяма Г’юлета і Девіда Паккарда.

Девід Паккард з дружиною орендували поверх у приватному будинку номер 367 на Аддісон-авеню, у місті Пало-Альто. На задньому подвір’ї був невеликий дерев’яний гараж, куди ледь поміщався один автомобіль. Гараж був першим офісом Г’юлета і Паккарда. Він став символом стартапів Кремнієвої долини. Сьогодні перша контора Г’юлета і Паккарда перетворена на музей і входить до національного реєстру історичних пам’яток. Г’юлет і Паккард швидко зрозуміли, що Західне узбережжя є ідеальним місцем для їхньої фірми. Перше замовлення Hewlett-Packard отримали від Волта Діснея, коли тому були потрібні чотири генератори для зйомок його фільму Fantasia.

Під час Другої світової війни Фредерік Терман брав участь у проекті радіолокаційного спостереження. Успіх досліджень у галузі електроніки, профінансованих військовою промисловістю і урядом, дав Терманові надію, що дослідження не припиняться й у мирний час. На відміну від багатьох інших, він вірив, що влада буде й надалі фінансувати фундаментальні дослідження університету. Терман вивів інженерну освіту у Стенфордському університеті на більш високий рівень. Зв’язки в адміністрації допомагали йому отримувати гідне фінансування.

Завдяки запрошенню Фредеріка Термана до рідного міста Пало-Альто повернувся фізик Вільям Б. Шоклі — винахідник транзисторів. Він заснував тут у 1956 р. фірму, яка пізніше стала Shockley Semiconductor.

Напівпровідники є основою сучасної електроніки. Вже у 1880 р. було відомо, що деякі напівпровідникові прилади пропускають електричний струм лише в одному напрямку. У 1947 р. Шоклі разом із Джоном Бардіним і Волтером Браттейном виявили, як можна посилити електричний струм у напівпровідниках, використовуючи твердий напівпровідниковий матеріал германій. У Лабораторії Белла (Bell Labs) винахід назвали «транзистором». Бардін, Браттейн і Шоклі отримали за своє дослідження Нобелівську премію з фізики в 1956 р. Нагорода дісталася їм справедливо, адже транзистори все ще є невід’ємною частиною електрообладнання та електричних систем.

Оскільки транзистори здатні посилювати або змінювати електричний струм, у 1950-ті роки їх почали використовувати у підсилювачах і перемикачах. Транзистор був кращим підсилювачем, ніж електровакуумна лампа. Також він був меншим за розмірами й простішим у виготовленні. Транзистор спричинив революцію в електроніці та проторив шлях до більш дешевих радіоприймачів, калькуляторів і комп’ютерів.

Коли на базу транзистора подається струм керування і необхідна напруга перевищує задане граничне значення, транзистор починає проводити електрику. Крім того, база посилює електричний струм. Таким чином посилюється звуковий сигнал, наприклад, у мікрофоні.

Дослідники виявили, що електричні властивості напівпровідникових матеріалів можна змінювати шляхом додавання до об’єму відповідних кількостей домішок. Шоклі планував створити ще більш потужний і швидкий транзистор. Для цього його компанії потрібно було залучити ще більше обдарованих людей. Серед них був фізик Роберт Нойс, випускник Массачусетського технологічного інституту, і Гордон Мур, що вивчав хімію в Берклі, доктор Каліфорнійського технологічного інституту.

Вільям Шоклі був генієм з важким характером. Іще в дитинстві у нього помічали спалахи агресії. Це був авторитарний керівник, якому було важко догодити. Постійно дратівливий, він не визнавав своїх помилок, натомість звинувачував у всьому підлеглих. Якщо Шоклі презентували ідею, він, замість того щоб підтримати автора, відразу телефонував своєму колишньому колезі з Bell Labs. Він завжди бачив у своїх підлеглих конкурентів. Шоклі вимагав, аби всі співробітники лабораторії регулярно оцінювали один одного, що неодмінно призводило до змагання за популярність.

Владний стиль управління і форсування внутрішньої конкуренції не подобалися Робертові Нойсу. Ще за часів роботи у компанії Philco, що спеціалізувалася на виготовленні радіоприймачів і телевізорів, Нойс потерпав від бюрократії, притаманної великим організаціям Східного узбережжя. Ієрархія і жорстка структура цих компаній виявлялись у правилах і директивах щодо кожної дрібниці. Наприклад, у Philco була розроблена система, згідно з якою кількість і якість офісних меблів варіювала залежно від посади працівника.

Нойс вірив у силу команди, Шоклі — навпаки, очікував від керівників лише чіткого прийняття рішень. Керівництво для Нойса було не роздаванням наказів, а управлінням втіленням ідей. Нойс також вважав, що лише самі фахівці, а не їхні керівники, здатні найкраще оцінити значення своєї роботи.

Оскільки Шоклі, керуючи компанією, довіряв тільки результатам тестів особистості, можливості Нойса потрапити до керівництва дослідженнями Shockley Semiconductor зводилися до нуля. Його разом із Гордоном Муром було визнано непридатними до керівних посад за результатами психологічних тестів: Нойс був занадто млявим, а Мур — занадто замкненим. Нойса і Мура ознайомили з результати тестів одне одного.

Гордон Мур і шість інших провідних фахівців лабораторії були розчаровані подібним ставленням до Роберта Нойса. Член групи Юджин Клейнер запропонував звернутись у компанію свого батька, що займалася пошуком інвестицій для малих високотехнологічних підприємств. До рук Артура Рока, 31-річного інвестиційного банкіра Hayden, Stone & Co, потрапив лист, в якому семеро експертів Shockley Semiconductor питали про можливості роботи для групи фахівців в якій-небудь технологічній компанії. Підкреслювалося, що вони воліють працювати разом і в майбутньому.

Артур Рок зв’язувався з сорока п’ятьма компаніями, але жодна з них не побажала створити у себе окремий відділ досліджень. Ситуацію ускладнювало те, що група воліла залишитися в Пало-Альто. Проте Рок не занепав духом, а, навпаки, захопився ідеєю: а чи не заснувати вам власний бізнес, а він допоможе фінансуванням. Гордонові Муру вдалося переконати Роберта Нойса долучитися до компанії. Коли Рок зустрівся з Нойсом, він відразу помітив його харизму і природжені лідерські якості. Артур Рок був категорично іншої думки щодо навичок Нойса, аніж тестувальники особистості Вільяма Шоклі. Син російських євреїв-іммігрантів, Рок мав почуття гумору і був дуже комунікабельним. Він часто розповідав, що вірить більше в людей, аніж в ідеї.

Мало хто з успішних підприємців применшує значення випадковостей. Щастя посміхнулося і Артурові Року. У 1957 р. він випадково зустрів Шермана Фейрчайлда, багатого виробника літаків. Допитливий Фейрчайлд надихнувся новими ідеями та інвестував у новонароджену компанію півтора мільйона доларів. Однак не всі були такими ж дружньо налаштованими. Вісьмох засновників нової компанії жорстко критикували, вважаючи зрадниками. Їх назвали Traitorous eight, «зрадницька вісімка». На той час було неприпустимим, щоб працівники залишали компанію, та ще й цілою групою. Зазвичай працівник робив на одній фірмі аж до самого виходу на пенсію. Незалежно від того, була ця робота надихаючою для нього, чи ні.

Компанія Fairchild Semiconductor International була заснована в 1957 р. Вона швидко стала лідером на ринку напівпровідників.

З появою Fairchild виникла нова галузь. Несхвалення «зрадницької вісімки» насправді було показником того, наскільки сильно традиційні фірми побоювалися відтоку фахівців до компаній-конкурентів. Натх­ненний контрактом із Fairchild, Артур Рок хотів і надалі бути залученим до таких проектів. Проблема полягала в тому, що фінанси знаходилися на Східному узбережжі, а вчені та експерти зі своїми ідеями переїхали на Західне узбережжя. У 1961 р. Артур Рок прий­няв рішення, яке мало далекосяжні наслідки. Разом з Томасом Дж. Девісом він вирішив створити власну венчурну компанію і переїхати до Сан-Франциско. Фірма дістала назву Davis & Rock. Отримавши від інвесторів Східного узбережжя п’ять мільйонів доларів, Артур Рок почав фінансувати технологічні компанії району Сан-Франциско. Так народився венчурний бізнес.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Засновник Міжнародного Товариства Свідомості Крішни (ISKCON) Шріла Прабхупада співає мантри у Парку «Золоті ворота» у Сан-Франциско в 1967 р.

Венчурний бізнес був ідеальним рішенням, на думку ректора Стенфордського університету Фредеріка Термана. Останній заохочував професорів проводити час із Артуром Роком і навчити нового інвестора, що нещодавно переїхав до Сан-Франциско, електроніки. Рок навіть прослухав один вечірній курс з електроніки. Венчурний бізнес розпочався з невеликого кола ентузіастів. Юджин Клейнер, член «вісімки», що увійшла до складу Fairchild, став у 1962 р. акціонером компанії Рока. Разом з іншим венчурним інвестором, Томом Перкінсом, Клейнер, який походив з австрійської єврейської родини втікачів од нацизму, заснував у 1972 р. власну інвестиційну компанію.

Хоча й почали з’являтися венчурні капіталісти на кшталт Рока та Клейнера, варто пам’ятати також про важливу роль держави у підтримці нових підприємств. Так, Фредерік Терман уклав низку угод з державною адміністрацією США і передав їх новим компаніям, які стали називати стартапами.

У 1957 р. Радянський Союз запустив у космос перший супутник. Очевидна перевага СРСР у завоюванні космічного простору занепокоїла американців. Наступного року президент Ейзенхауер підписав установчі документи Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (NASA). Останньому, а також армії потрібні були потужні комп’ютери, а отже, і транзистори.

IBM отримала замовлення від держави: компанія повинна була створити новий комп’ютер. Для цього IBM замовили транзистори у Fairchild. Для ракетної програми Minutemen у Fairchild вирішили розпочати виробництво напівпровідників з кремнію замість германію. Останній був несумісний з високими температурами, його не можна було використовувати у військовій промисловості, у виробництві ракет і літаків. Кремній підходив для цього краще, але його провідністю було важко маніпулювати. У 1950-ті роки транзистори були ще ненадійними. У Fairchild запропонували вкривати транзистори ізоляційним оксидним шаром.

У 1958 р. Джек Кілбі з Texas Instruments у Далласі оголосив про запуск виробництва «мініатюрної електронної схеми», тобто мікросхеми. До неї можна було під’єднати велику кількість різних електронних компонентів, таких як транзистори і діоди. Наступного року Роберт Нойс і його партнери у Fairchild винайшли рішення, яке Нойс назвав integrated circuit, інтегральна схема. Різні компоненти приєднували до одного кремнієвого кристала і з’єднували один з одним за допомогою міді під ізоляційним оксидним шаром. Це дало змогу налагодити масове виробництво інтегральних схем. Перша така схема для продажу була створена в 1961 р. Texas Instruments та Fairchild зрештою владнали патентну суперечку щодо створення мікросхеми. Винаходи обох компаній доповнили один одного й уторували шлях для революції у сфері інформаційних технологій.

За допомогою мікросхем змогли створити комп’ютер, що вміщався у космічний корабель. Це був Apollo Guidance Computer, він керував космічним кораблем Apollo в 1966 р. і був першим у світі комп’ютером на інтегральних схемах. Для його створення знадобилося майже п’ять тисяч схем. Шістдесят відсотків мікросхем, вироблених у Сполучених Штатах і в усьому світі, придбало NASA. Лише Fairchild уже у 1964 р. виготовила сто тисяч мікросхем для комп’ютерів програми Apollo NASA.

Замовлення NASA уможливили масове виробництво мікросхем фірмою Fairchild, що спричинило швидке падіння ціни на них. Роздрібна ціна перших схем сягала тисячі доларів за штуку. Коли виробництво було налагоджене, ціна одної схеми впала до двадцяти доларів. Гордон Мур сформулював у 1965 р. відомий закон Мура, згідно з яким кількість транзисторів у мікросхемах подвоюється приблизно щороку. Пізніше він змінив інтервал до двох років. Закон Мура став самовиконуваним пророцтвом, оскільки Роберт Нойс поставив за мету, що вони зможуть справдити передбачення Мура.

У 1960-ті роки Fairchild була одним з найвидатніших підприємств на всій території Сан-Хосе і приваблювала фахівців з усього світу. Вона також породила велику кількість нових компаній, які стали дотепно називати дітьми Fairchild, тобто fairchildren.

Незважаючи на те що компанія Fairchild була вельми успішною, на Східному узбережжі не до кінця усвідомлювали її цінність і значення як творця нової галузі промисловості. Коли Шерман Фейрчайлд помер, Нойс не отримав посаду генерального директора, натомість було призначено керівників із Нью-Джерсі. Нові керівники не були зацікавлені у фінансуванні та розробці нового продукту так само, як Роберт Нойс. Замість цього вони використовували доходи, отримувані від чипів, для фінансування зовсім інших проектів, як-от, приміром, штампові машини. Також не було розпочато опціонної програми для талановитих інженерів, хоча Нойс особливо наполягав на цьому.

В 2012 р. в інтерв’ю для журналу «Fortune» Гордон Мур стверджував, що Нойс був би логічним кандидатом на посаду генерального директора. Попри це, протягом шести місяців у Fairchild найняли і звільнили двох генеральних директорів. Мур зрозумів, що настає час великих змін і що нового керівника ніколи більше не буде обрано серед представників компанії. Розчаровані Мур і Нойс вирішили діяти до того, як їх посадові обов’язки буде змінено. У березні 1968 р. вони залишили Fairchild і заснували нову компанію. Коли Нойс зателефонував Артурові Року і повідомив новину, той посміхнувся і запитав: «Чому ти так довго чекав?»

Улітку 1968 р. було засновано нову фірму, яку фінансував тепер Артур Рок. Він отримав п’ятдесят відсотків акцій, а Нойс став першим генеральним директором компанії, яку назвали Intel.

Неупереджену корпоративну культуру району затоки Сан-Фран­циско прославлено у численних доповідях і звітах. Але принципи не дістаються безкоштовно і не народжуються готовими. Неупередженості та експериментування навчалися, тільки пройшовши через багато помилок. Психологи, що піддавали сумніву управлінські навички Роберта Нойса, і групи керівників зі Східного узбережжя змогли тепер побачити бізнес-модель іншого ґатунку, яка була заснована на вільному мисленні та рівному ставленні. В Intel ніхто не мав жодних пільг. Робоче місце Нойса в офісі відкритого типу нічим не відрізнялось від місць решти працівників.

Світобачення Нойса частково пояснюється його походженням. Він приїхав з невеличкого середньо-західного пуританського містечка, де цінувалася плідна робота, а не місце в певній ієрархії. Нойс був також завзятим співаком у мадригальному хорі. Щосереди він долучався до хору з дванадцяти чоловік, що виконували пісні епохи Відродження. У хорі не було соліста, і виступ залежав од майстерності кожного. Відомий такий вислів Нойса: «Власний внесок завжди залежить від інших, і всі завжди допомагають одне одному».

Роберт Нойс вірив у командну роботу і прагнув стерти ієрархічні межі між керівництвом і співробітниками. Гордон Мур також не був авторитарним за характером. Нойс і Мур не хотіли конфронтації й не були захоплені жагою влади. До того ж вони неперевершено допов­нювали один одного. Нойс був балакучим продавцем, а Мур — стриманим аналітиком. Нойс був майстром візуалізації, а Мур розумівся на деталях. Проте для керівництва Intel потрібна була людина з більш рішучим характером. Цією людиною став Енді Гроув — виходець з іудейської родини, що вижив у буревії нацистських і сталінських репресій і у віці 20 років утік з Угорщини до Сполучених Штатів. Тоді його звали Андраш Іштван Гроф. Уже навіть завдяки своєму походженню і важким випробуванням долі, яких він зазнав, Гроув був звиклим до несподіванок і невизначеності.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Панель управління комп’ютера модуля Apollo (Apollo Guidance Computer)

На думку Енді Гроува, успіх породжує самовдоволення, а самовдоволення — невдачу. Він стверджував, що виживають тільки параноїки, маючи на увазі, що до всіх змін необхідно ставитися з великою пересторогою. Гроув вимагав од керівників доручати підлеглим тестувати нові технології, продукти й канали продажів. Також підлеглим надавали можливість шукати і залучати нових клієнтів, аби Intel завжди була готовою до непередбачених змін. Енді Гроув хотів завжди бути на зв’язку зі своїми співробітниками і заохочував їх до дискусій один з одним, а також із ним самим. Гроув приймав жорсткі рішення, але не був деспотом. Він уважав, що вище керівництво повинне мати різнобічні таланти. Так і було у трійці лідерів компанії: Нойс, Мур і Гроув — екстравертивний провидець, тихий мислитель і людина дії.

Intel аж ніяк не була єдиною компанією, що реформувала своє керівництво. Г’юлет і Паккард також розробили унікальну корпоративну культуру. Вони започаткували традицію «неофіційної п’ятниці»: коли співробітники вільно вдягаються в джинси, а робочий день закінчується раніше, аби вони встигли разом сходити на пиво. HP також була однією з перших фірм, що запропонувала співробітникам опціони на акції і запровадила навчання для своїх співробітників.

Г’юлет і Паккард з ентузіазмом ставилися до нових ідей і підтримували їх. Утім, це не була імпульсивна підтримка. Наприклад, Г’юлет повертався до поданої йому нової ідеї через кілька днів після ретельного обговорення й жорстких запитань. І лише після цього приймав рішення. На його думку, творчий процес приносить найкращі плоди тоді, коли він не занадто структурований. Проте врешті-решт процес генерування ідей потрібно вгамувати, поставити його у певні рамки і піддати ретельній перевірці.

15 листопада 1971 р. Intel випустили перший у світі процесор на одному кристалі та перший комерційний мікропроцесор, розроблений Федеріко Фаджином 4-бітний Intel 4004. У сучасних процесорах усі частини упаковані в одну інтегральну схему, отже, вони є мікропроцесорами. Процесор (Central Processing Unit, CPU, тобто центральний процесор) — одна з основних складових комп’ютера, саме він виконує команди комп’ютерної програми, записані машинною мовою.

16-бітні x86 процесори компанії Intel здійснили революцію у галузі використання персональних комп’ютерів. Мікропроцесор 8086 компанії був представлений у 1978 р. і використаний у перших персональних комп’ютерах IBM. Чип довжиною в сантиметр містить понад 2000 транзисторів. У 1986 р. Intel вивела на ринок процесор 80386, в якому було вже 1,2 мільйона транзисторів. Він був у 50 разів швидшим за 4004.

Термін «Кремнієва долина» став відомим широкому загалові, коли Дон Гефлер опублікував у 1971 р. у щотижневику Electronic News низку статей, присвячених підприємницькій і науково-дослідницькій діяльності регіону. У Кремнієвій долині сформувалася унікальна культура конкуренції і співробітництва. Компанії-стартапи дуже ревно захищали таємниці, але в той же час знали, над чим працювали колеги, і могли швидко знайти партнерів. Наприкінці робочого дня працівники Долини зустрічались у барах, де пліткували й обговорювали нові винаходи.

Фредерік Терман: з дослідницьких лабораторій — до офісів компаній

Коли Фредерік Терман став ректором Стенфордського університету, він чимдуж намагався привабити обдарованих людей до Стенфорда. Він не був адміністратором, що скрупульозно дотримується всіх правил і норм і для якого контроль доступу до інформації важливіший за продуктивність роботи. Найкращим ученим Терман не платив зарплатню в повному обсязі: лише половина виплачувалася з бюджету Стенфорда, решта — з коштів компаній-спонсорів. Так Терман хотів надати можливість дослідникам самостійно працевлаштовуватися також за межами університету.

Терман опікувався працевлаштуванням інженерів — випускників Стенфордського університету. Його непокоїло, що його кращі учні повинні були в пошуках роботи вирушати на Східне узбережжя. Тому він вирішив створити перший у світі індустріальний парк на основі високих технологій, Stanford Research Park, завданням якого було розвивати професіоналізм і створювати робочі місця в сере­довищі Стенфорда.

Терман хотів бачити на цій території лише високотехнологічні компанії, що співпрацювали б зі Стенфордом на взаємовигідних умовах. У 1953 р. Varian Associates стала першою компанією, що відкрила свій офіс на територію парку. Згодом до неї приєднались інші компанії, наприклад Eastman Kodak, General Electric, Preformed Line Products, Admiral Corporation, Lockheed і Hewlett-Packard.

Тут був хай-тек не лише у сфері інформаційних технологій. Фредерік Терман зробив обладнання кафедри хімії Стенфордського університету одним з найкращих у світі. Він переманив до Стенфорда Карла Джерассі.

Джерассі, віце-президент компанії Syntex, що мала штаб-квартиру у Мексиці, привіз із собою до Стенфорда уругвайця Алехандро Дзаффароні, заступника генерального директора компанії Syntex. У 1944 р. Syntex заснував Расселл Маркер, що отримав напівсинтетичний прогестерон з мексиканського ямсу.

Синтетичний прогестерон, прогестин, став справді революційним винаходом. У 1951 р. співробітники Syntex отримали патент на прогестин перорального застосування. Це був засіб оральної контрацепції, який Syntex почала виробляти першою в світі.

Фредерік Терман прагнув поєднати наукову діяльність Стенфорда з підприємництвом. У Стенфорді зрозуміли, що нові винаходи повинні бути матеріально вигідними всім сторонам: і університету, і компанії, і самому дослідникові. Проте вчені не зацікавлені витрачати свій час на маркетинг, патентні справи і бюрократію. Тому Стенфорд найняв фахівців, що піклувалися про комерціалізацію винаходів. У 1968 р. інженер Нільс Реймерс, випускник Стенфордського університету, заснував у Стенфорді заклад з ліцензування. Реймерс добре уявляв, як перенести технології з дослідницьких лабораторій до офісів компаній. Він хотів, щоб користь від нових винаходів отримували всі учасники процесу і щоб це сприяло подальшим дослідженням.

У Стенфорді дослідник отримував третину прибутку від винаходу, все решта отримували компанія, що використовує винахід, і Стенфордський університет. Геніальна ідея Реймерса полягала в тому, що частка Стенфорда відходила не адміністрації університету, а тому закладові, дослідник якого був автором винаходу. Потім ця дослідницька установа могла використовувати гроші на свій розсуд. Це відкривало нові можливості для працевлаштування студентів у компаніях, а також шляхи для нових фінансових потоків. Завдяки моделі, розробленій у Стенфорді, прибуток, який отримували дослідники, надихав їх продавати власні винаходи. Адміністративні формальності можна було передати до рук зовнішніх експертів.

Ліцензійні агенти повинні були мати досвід у сфері промисловості, науки та маркетингу. Вони мусили спілкуватися мовою, зрозумілою як дослідникам, професіоналам промисловості, патентним юристам, так і держслужбовцям. Вони самостійно займалися всіма роялті та платіжним оборотом, контрактами й управлінням проектів. Варто зазначити, що у Стенфорді ніколи не було правил секретності щодо винаходів, і нові застосування винаходу не обов’язково охоплювала одна й та сама ліцензія. На веб-сторінці Стенфорда однозначно повідомляється: у Стенфорді ніхто не може і нікому не дозволено перешкоджати дослідникові обговорювати свій винахід або публікувати присвячені йому наукові статті.

Неупередженість і відкритість новим тенденціям виявлялися в університетах і на підприємствах району Сан-Франциско. Важко вдавати з себе відкритого і неупередженого, якщо ти таким не є. Фредерік Терман умів об’єднувати людей і допомагати їм продукувати бізнес-ідеї. Він був хедхантером, агентом і продюсером, не зосередженим на особистій вигоді, а щиро мотивованим спільним благом. Кожного дня він працював і не бачив потреби у відпустці. «Чому це раптом? Робота набагато цікавіше», — казав був він.

Отже, технологія існувала. І тепер поряд із великими організаціями на сцені з’явилися звичайні користувачі. Ці звичайні користувачі мали незвично довге волосся.

Залишайтеся голодними, залишайтеся божевільними

Whole Earth Catalog був проектом випускника Стенфордського університету біолога Стюарта Бранда. Відповідно до назви Whole Earth Catalog був журналом-каталогом, що охоплював усе можливе між небом і землею. В 1966 р. Бранд розгорнув публічну кампанію, метою якої було змусити NASA зробити фотографію земної кулі, першу в своєму роді. Він уважав, що фотографія могла би стала потужним символом, свого роду закликом для людей усього світу ділитися спільними захопленнями. NASA погодилося на пропозицію Бранда, і супутник ATS-3 сфотографував Землю. Фотографія потрапила до першого числа Whole Earth Catalog, який побачив світ восени 1968 р. Того ж року Вільям Андерс, астронавт програми Apollo-8, зробив знімок Землі з орбіти Місяця. Ця світлина була опублікована на обкладинці весняного номера 1969 р. Це була перша фотографія Землі, зроблена людиною.

Стюарт Бранд не обмежувався лише філософськими питаннями. Він уважав, що його журнал зі статтями, присвяченими проблемам довкілля, мистецтву і суспільству, допоможе навіть оновити американську промисловість. Наче людина епохи Відродження у майстернях Флоренції, Бранд вірив, що людина здатна змінити своє майбутнє, працюючи на себе. Дух Whole Earth Catalog був зухвало-впевненим і сповненим віри у майбутнє. Журнал рекламував культуру «зроби-це-сам», користування власними інструментами і розподіл ресурсів, але протестував проти одноманітності та втручання «згори». Бранд писав, що йдеться про атмосферу обізнаності, в якій розвиваються особисті навички. В атмосфері обізнаності людина владна сама визначатися зі своїм навчанням, вносити корективи у своє середовище, знаходити власне натхнення й розділяти цю пригоду з ким заманеться.

Для підтримки цієї особистої реалізації в каталозі були наведені найрізноманітніші «інструменти». Деякі з них були класифіковані як інформаційні інструменти: це були книжки, карти, професійні журнали, курси та тренінги. Практичні інструменти охоплювали геть усе: від знаряддя для садівництва до бензопил, від матеріалів із вуглецевого волокна до інструментів для кемпінгу та гончарного кола. Список також містив ранні моделі синтезаторів і персональних комп’ютерів. Надихаюча пристрасність журналу і заохочення до жаги експериментаторства особливо виявилися в останньому випуску 1974 р., що проголошував: «Залишайтеся голодними, залишайтеся божевільними».

Рух Whole Earth Catalog привертав до себе увагу людей, різних за характером і зовнішнім виглядом. Один із прихильників руху вештався босоніж кампусом Берклі, одягнений в індійську туніку, мився рідко, а їв тільки овочі. Він вживав ЛСД і проводив час із Джоан Чендос Баез, музиканткою і політичною активісткою. Стів Джобс відвідував медитаційні ретрити і вивчав дзен-буддизм під керівництвом японського дзен-майстра Кобуна Чино Отогави. Останній дуже вплинув на картину світу Стіва Джобса, в центрі якої перебували спонтанність, інтуїтивність і простота. Його улюбленим журналом був Whole Earth Catalog. Стів Джобс, засновник Apple, найдорожчої у 2015 р. компанії у світі, у своїй знаменитій промові перед випускниками Стенфордського університету у 2005 р. назвав Каталог Біблією молоді, джерелом натх­нення та ідеалізму.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Один з чисел Whole Earth Catalog за 1969 р., на обкладинці якого — перша кольорова світлина Земної кулі, зроблена людиною. Землю сфотографував астронавт програми Apollo-8 Вільям Андерс напередодні Різдва 1968 р. з орбіти Місяця. Світлина відома під назвою «Earthrise». На думку пейзажного фотографа Галена Роуелла, це найбільш вра­жаюча фотографія природи з усіх коли-небудь зроблених

Найхарактернішою рисою району затоки Сан-Франциско була здатність людей надихати і надихатися. Випускник університету Берклі, доктор електротехніки, дослідник Стенфордського університету Дуглас Енгельбарт проводив у 1968 р. у виставковому центрі Сан-Франциско презентацію, яку він назвав «матір’ю всіх демонстрацій». У проекті SRI (Стенфордський дослідний інститут), який спонсорувався NASA, він насправді показав сучасний комп’ютер у роботі. Під час демонстрації він представив комп’ютерну мишу, гіпертекст, електронну пошту і відеоконференції. Натовп аплодував йому стоячи.

Через рік Енгельбарт переїхав з Берклі до Стенфордського дослідного інституту, який став одним із перших двох вузлів мережі ARPANET (Advanced Research Projects Agency Network). Створена для військових досліджень США ARPANET була попередником інтернету. За допомогою мережі лабораторію Енгельбарта 29 жовтня 1969 р. з’єднали з лабораторією університету Каліфорнії в Лос-Анджелесі.

У Берклі та Сан-Франциско почали з’являтися ідеалісти, що мріяли побудувати комп’ютер, здатний думати самостійно. Спільноти студентів і ентузіастів протистояли владним елітам. Вони воліли, щоб кожен мав рівний доступ до джерел інформації. Технології повинні бути доступними і відкритими, а не таємними і підконтрольними.

Нові винаходи виникали завдяки незалежним ентузіастам, які працювали за межами великих організацій. Багато з них не мали вищої освіти або досвіду в бізнесі. У 1975 р. друг Стіва Джобса, студент Берклі Стів Возняк почав відвідувати Home Brew Computer Club, де був представлений комп’ютер Altair 8800. Він також бачив, як працює мережа ARPANET. Вона об’єднувала з десяток комп’ютерів, і якщо хтось із користувачів хотів пограти через мережу в шахи з комп’ютером, що знаходився в Бостоні, це було можливо. Возняк був уражений і хотів створювати такі ж самі речі. Оскільки він мав обмаль грошей, то ретельно вивчив конструкцію машини Altair і сконструював власний термінал, використовуючи телевізор і клавіатуру. Так народився пристрій, що отримав назву Apple I. Коли Возняк і Джобс презентували пристрій на зустрічі у Home Brew Computer Club, комп’ютерний дилер Пол Террелл висловив бажання укласти угоду з Джобсом. У грудні 1975 р. Террелл взяв на продаж п’ятдесят пристроїв у свій магазин The Byte Shop у Кремнієвій долині. Наступного року Стів Джобс і Стів Возняк заснували в Пало-Альто компанію Apple, перший офіс якої розташовувався в гаражі батьків Джобса. Як і гараж Г’юлета і Паккарда, сьогодні цей гараж також офіційно визнаний історичною пам’яткою. У 1977 р. компанія Apple випустила спроектовану Возняком машину Apple II. Це був перший домашній комп’ютер, здатний відображати кольори.

Венчурний інвестор Артур Рок почав фінансувати діяльність компанії Apple навіть незважаючи на те, що Стів Джобс був у його очах смердючим хіпі, що втік з Індії. Утім, Apple II справив сильне враження на Рока. Малоймовірно, щоб Стів Джобс і Стів Возняк змогли б отримати фінансування деінде, крім району затоки Сан-Франциско, де поблажливо ставилися до хіпі. Натхнена рухом андеґраунду і хіпі культура самвидаву, гаражні групи, піонери ІТ-індустрії, насправді були не надто далекими одне від одного. Останні вірили у відкритий вихідний код, у власну розробку програмного забезпечення і свої фірми, працюючі у гаражах.

Здатність надихати і надихатися

Славнозвісну демонстрацію Дугласа Енгельбарта дивився математик і колишній джаз-гітарист Алан Кей. Кей був у захваті від ідей Енгельбарта. Він був упевнений, що на продаж потрібно запропонувати персональний комп’ютер із власною пам’яттю і центральним процесором. У 1971 р. Кей улаштувався на роботу до приватного дослідницького центру, який відчинив свої двері поблизу Стенфордського університету роком раніше. Також частина дослідницької групи Енгельбарта перемістилася туди. Це був PARC (Palo Alto Research Center), дослідницький центр компанії Xerox, що виготовляла копіювальне обладнання.

Засновник PARC Джек Голдман попервах хотів розташувати центр в університетському містечку Єль на Східному узбережжі, але був роздратований зарозумілістю адміністрації Єльського університету. PARC був вражаючим експериментом. Голдман заявив керівництву: протягом п’яти перших років у центрі не може бути створено нічого бізнес-рентабельного. Однак якщо і протягом десяти років не з’явиться нічого суттєвого, це означає, що на посаду керівника найнято неправильну людину.

Xerox щедро фінансував діяльність центру, працівники тут отримували дуже достойні заробітні плати. Про дослідників добре піклувалися. Вони могли виконувати свою роботу без суворих інструкцій і жорстких термінів. Особливо цінувалася свобода експериментів.

Керівник комп’ютерної лабораторії PARC і один з розробників мережі ARPANET Роберт Тейлор створив унікальну корпоративну культуру. Тейлор, що вивчав психологію і математику, був веселою і надихаючою людиною. Він відвідував конференції у пошуках нових талантів. Саме завдяки йому Дуглас Енгельбарт отримав фінансування своїх експериментів у рамках проекту ARPANET. У PARC Тейлор започаткував «творчі сутички», тобто дискусії, в яких члени групи кидали виклик і ставили під сумнів ідеї один одного. Однак після цього вони повинні були захищати позицію опонента. Тейлор умів скерувати аргументи колективу в дружніх поєдинках і надихнути їх на співпрацю.

Результати не змусили на себе чекати. У 1973 р. у PARC винайшли лазерний принтер, що підключається через комп’ютерну шину. За допомогою Ethernet, цієї першої у світі локальної мережі, всі комп’ютери, підключені до неї, мали можливість друкувати на одному лазерному принтері.

Того ж року PARC представив перший оснащений клавіатурою персональний комп’ютер. Він мав графічний інтерфейс користувача, де за допомогою миші можна було клікати по вікнах на екрані. Комп’ютер отримав назву Xerox Alto.

Проте керівники Xerox взагалі не зрозуміли, про що йдеться. Генеральний директор компанії Xerox Арчі Мак-Карделл, аудитор за фахом, не був знайомий з новою технологією. Співробітникам PARC повідомили з головного офісу в Нью-Йорку, що комп’ютери ніколи не будуть настільки ж важливі для суспільства, як копіювальні машини.

Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю

Батько персональних комп’ютерів: Xerox Alto. Перший комп’ютер серійного виробництва з клавіатурою, мишею, графічним інтерфейсом користувача і програмним забезпеченням для обробки текстів. Файли можна було роздруковувати через мережу Ethernet на лазерному принтері. Це було у 1973 р.

У 1978 р. на конференції Futures Day во Флориді тридцять машин Alto експонували як презентаційні моделі для всіх бажаю­чих спробувати працювати на них. Керівники компанії Xerox із Нью-Йорка, які всі були чоловіками, не дуже зацікавилися пристроями. Натомість їхні жінки почали пробувати користуватися комп’ютерними терміналами, оснащеними мишами. Роберт Тейлор, що прибув на захід інкогніто, зрозумів, що менеджери не сприйняли Alto серйозно. За переконанням керівників Xerox, друк на екрані термінала був роботою для секретарок.

Крім того, компанія Xerox мала жорстку організаційну культуру. Моделі Alto треба було виготовляти в Далласі, де спеціалізувалися на друкарських машинках. Проте даллаські керівники чинили опір виробництву комп’ютерів, адже друкарські машинки продавалися добре і менеджери отримували пристойні бонуси від продажів.

Лише лазерний принтер потрапив у виробництво. Співробітники PARC запропонували головному офісу Xerox в 1979 р. створити свою власну венчурну інвестиційну компанію, яка б почала фінансувати діяльність PARC. У Xerox відмовилися, що стало найбільшою в історії компанії помилкою. Технологію вкрали Білл Гейтс з Microsoft і Стів Джобс з Apple. У 1979 р. Джобс відвідав дослідницький центр PARC. Завдяки акціям Apple він дістав дозвіл зазирнути у святая святих. Джобс робив багато нотаток...

Джобс надихнувся побаченими у PARC графічним інтерфейсом користувача і бітовими картами, які дозволили додати на екран вікна, по яких можна клікати комп’ютерною мишею. Бітові карти, що складалися з пікселів, уможливили шрифти, форматування та графіку. На дисплеї були кумедні іконки для документів і папок. Особливо Джобсу сподобався кошик, але він одразу помітив, як можна зробити його простішим. Кошик з’явився в комп’ютерах Apple моделі Lisa в 1983 р. Microsoft ввів його у користування лише в 1995 р.

Компанія Apple розробила у 1983 р. власний графічний інтерфейс користувача для моделі Lisa, сконструйованої на основі винаходів PARC. Наступного року з’явився перший Macintosh. Apple спростила роботу миші та залишила на ній тільки одну кнопку. Вона також революціонізувала обробку документів на екрані комп’ютера. Користувач зміг переміщати документи у вигляді значків з однієї папки до іншої. Папки своєю чергою нагадували складені один поверх одного документи.

Джобс довів співробітникам Xerox, що вони натрапили на золоту жилу. Він дивувався, чому керівництво Xerox не зацікавилося цими розробками. Колектив PARC розчарувало те, що Xerox не став продавати їхні винаходи. Чарльз Гешке залишив PARC у 1981 р. і створив фірму під назвою Adobe. У ній користувалися винайденою у PARC мовою програмування, що дозволяла створювати документи з текстом і зображеннями, які можна друкувати. Файли можна робити шляхом друку документа у вигляді PostScript-файлу (PS), після чого PS-файл перетворюють на PDF-файл (Portable Document Format). PDF-документи стали в 2001 р. стандартом передачі цифрової інформації в поліграфії.

Таланти перетікали до Apple і Microsoft. Чарльз Симоні прийшов на службу в Microsoft за запрошенням Білла Гейтса. У PARC він працював над розробкою першого текстового редактора Bravo, що працював за принципом WYSIWYG, де букви і розташування тексту повторюється в терміналі в тому ж порядку, як і в фінальній версії надрукованого документа. У Microsoft він був залучений до розробки Word та Windows.

Світ, охоплений мережею

Персональні комп’ютери спричинили революцію у сфері трудової діяльності людей наприкінці 1980-х років. Усе відбувалося на тлі винаходів PARC, а також операційної системи Unix.

Випускник університету Берклі 1966 р Кеннет Томпсон того ж року пішов працювати в лабораторію Bell Labs компанії AT&T для розробки використовуваної в лабораторії операційної системи Multics. Томпсон почав створювати власну операційну систему, що врешті-решт стала першою операційною системою Unix. У 1972 р. Томпсон разом зі своїм колегою Деннісом Рітчі написали Unix розробленою Рітчі мовою програмування C. Завдяки мові програмування C система Unix може використовуватися у багатьох різних комп’ютерних системах.

Мова програмування C поширювалася одночасно з поширенням Unix. Багато інших мов програмування нагадують мову C ключовими словами та синтаксисом, хоча їхній принцип дії та використання відрізняються. Мови програмування C++, C# і Java засновані на мові C.

У 1976 р. Кеннет Томпсон став викладати в університеті Берклі. Там він розробив наступну версію Unix. Коли Томпсон повернувся до Bell Labs, дослідники і студенти Берклі продовжили його роботу. В кінцевому підсумку це сприяло утворенню Berkeley Software Distribution (BSD), введеної у використання в багатьох університетах. Свій початок вона бере у 1977 р., коли студент Білл Джой в кампусі Берклі зібрав програмне забезпечення Unix на стрічку, що вільно поширювалася в університетських колах. Пізніше Джой, засновник SUN Microsystems, розробив перший комерційний додаток BSD-Unix, який було названо Solaris.

BSD-Unix продавали у вигляді дешевих академічних версій нау­ково-дослідним інститутам. До 1978 р. операційна система BSD-Unix використовувалась у понад 600 комп’ютерах.

Проекти BSD із відкритим вихідним кодом заклали основу для сучасних операційних систем. Microsoft запозичили ідеї BSD-Unix для своєї операційної системи DOS. Ядро BSD-Unix становило також основу таких операційних систем Apple, як OS X та iOS. Одна з гілок розвитку привела до створення загальнодоступної Gnu/Linux, ядро якої написав на початку 1990-х років Лінус Торвальдс. У результаті операційні системи на кшталт Unix могли вільно використовуватися також у персональних комп’ютерах.

Персональний комп’ютер IBM став наприкінці 1980-х найпопулярнішим персональним комп’ютером у світі. Перша версія, випущена у 1981 р., була оснащена процесором Intel 8088 і операційною системою Microsoft MS-DOS. Інші виробники комп’ютерів, які використовували ту саму операційну систему і мікропроцесор, дістали назву «IBM-клони». Модель Lisa комп’ютерів Apple перетворилася на модель Macintosh, найбільш привабливою особливістю якої був графічний інтерфейс користувача. У 1985 р. у Microsoft презентували власний продукт, що отримав назву Windows.

Коли Стів Джобс і Білл Гейтс сперечалися про те, хто має право на графічний інтерфейс користувача, Гейтс відповів своєю знаменитою фразою: «Ми обидва знали, що поруч був будинок багатого сусіда Xerox. Коли я увірвався туди, аби вкрасти телевізор, виявилося, що його вже вкрав ти».

У PARC, крім локальної мережі Ethernet, розробили також інтернет-протокол, який пізніше став TCP/IP (Transmission Control Protocol/Internet Protocol), стандартом передачі даних ARPANET. Пристрої у мережі використовували протокол для комунікації між собою. Протокол TCP/IP використовується для маршрутизації трафіку інтернету на основі IP-адреси.

У 1994 р. два студенти Стенфордського університету Джеррі Янг і Девід Файло почали ставити теги у новинах бейсболу в інтернеті, використовуючи протоколи FTP і Gopher. FTP (File Transfer Protocol) — це система передачі файлів між двома комп’ютерами. Gopher-сервери пропонують набір ієрархічно організованих текс­тових файлів, але не зображень. Пізніше Gopher-послуги витіснив Mosaic, перший графічний веб-браузер. Янг і Файло почали робити додаткові списки згідно з різними категоріями, використовуючи Mosaic. У 1995 р. вони назвали свій путівник по інтернету іменем Yahoo!

Однак, звичайно, далеко не все було придумано в районі затоки Сан-Франциско. Електронну пошту винайшов у 1979 р. В.А. Шива Айядураї зі Східного узбережжя Нью-Джерсі. World Wide Web була розроблена в 1990 р. Тімом Бернерсом-Лі в Європейському центрі ядерних досліджень CERN у Швейцарії. Mosaic придумали в Національному центрі суперкомп’ютерних додатків NCSA в Іллінойсі. Проте саме район Сан-Франциско приваблював розробників розширень до цих програм, адже там розташувалося багато визначних IT-компаній, що діяли, наче магніти. Але не менш важливим було значення університетів і їхнє ставлення до підприємництва.

Всесвітньо відомий Массачусетський технологічний інститут MIT у Сполучених Штатах не прийняв на навчання Ларрі Пейджа і Сергія Бріна. Але ці двоє вступили до Стенфордського університету. Там вони заснували компанію, яка згодом стала називатися Google. Ще в 1998 р. на сторінках Google були посилання на «Stanford Search Linux Search» та «Copyright Stanford University».

Ларрі Пейдж закінчив курси управління в інституті в Мічигані, де студентів закликали відмовлятися від неможливих ідей. Це викликало у нього реакцію протесту — він хотів робити саме такі проекти, які були б зухвалими і оригінальними. Його погляди були сміливими, а не бажаними.

У 1995 р. Пейдж разом зі своїм курсом Стенфордського університету брав участь у менторській зустрічі в Сан-Франциско. Ментором був студент другого курсу Сергій Брін. Брін народився в Москві, а у віці п’яти років разом зі своїми батьками переїхав до Сполучених Штатів. Пейдж і Брін були зовсім різними за характером, але, як це часто буває в успішних компаніях, ідеально доповнювали один одного.

Google швидко став найпопулярнішою в світі пошуковою системою. Дохід компанії в 2012 р. перевищив п’ятдесят мільярдів доларів. У березні 2004 р. Google оголосила про запуск свого безкоштовного сервісу електронної пошти Gmail. Він швидко став найвикористовуванішим у світі веб-сервісом електронної пошти. У 2007 р. Google випустила сервіс Google Apps, що пропонував електронні таблиці та обробку текстів на додаток до сервісу Gmail. У Google створили практично перший справжній хмарний сервіс, де всі документи і програми користувачів були у мережі, а не на їх власних комп’ютерах.

У тому ж 2007 р. співробітники Google створили на основі відкритого вихідного коду Linux операційну систему Android. Вона була розроблена однойменною компанією з Пало-Альто. Також у Google створили власний інтернет-магазин Google Play для продажу додатків для Android, що конкурував з App Store від Apple.

Відкритий вихідний код був також використаний для додатка WordPress, створеного в 2003 р. Меттом Мулленвіґом і Майком Літлом з Сан-Франциско. Нині WordPress є найпопулярнішою програмою для створення веб-контенту. В 2003 р. Джиммі Вейлз, який живе в Сан-Франциско, заснував Вікіпедію. Вона швидко стала найпопулярнішою енциклопедією, яку можуть писати люди з усього світу. Винахід Вейлза ще раз продемонстрував, як можуть бути реалізовані ідеї, що попервах здавалися утопічними, якщо вистачає знань, розуміння та фінансування.

Відкритий до впливу

Для Стіва Джобса дизайн був усім. Коли Джобс у січні 2010 р. презентував iPad, він сидів на кріслі від Ле Корбюзьє. Поруч був стіл від Ееро Саарінена. Одним з улюблених міст Джобса було японське місто Кіото, прості та живописні дзен-сади якого надихали його. Він бачив себе митцем і стверджував, що перші конструктори Macintosh були поетами і музикантами. Кумирами Джобса були Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, оскільки вони були не лише художниками, а й дослідниками, захопленими наукою та властивостями матеріалів.

У квітні 2003 р. відбулася презентація iTunes Store компанії Apple, і протягом перших шести днів через неї було продано мільйон пісень. У лютому 2006 р. через iTunes було продано вже мільярд цифрових файлів. Мільярдною піснею стала Speed of Sound гурту Coldplay.

Незважаючи на чутливість до мистецтва, Стів Джобс був безжальним бізнесменом, чиє не надто поважне ставлення до людей було добре відоме співробітникам Apple. Проте Джобс переконав фірми музичної індустрії і багатьох артистів у своєму пристрасному ставленні до музики. Видатні виконавці погодилися виступати у рекламних відео iPod. У 2006 р. в одному з рекламних кліпів з’явився навіть співак і автор пісень Боб Ділан. Соліст групи U2 Боно глибоко поважав головного дизайнера компанії Apple Джоні Айва. Коли Боно побачив спеціально створений для групи чорний iPod, який Айв привіз йому в Дублін, угода з Apple була майже готова. Персоналізована модель iPod допомогла переконати Боно.

Унікальна культура Стенфордського університету, що підтримувала творчий потенціал і підприємництво, народила Кремнієву долину, модель якої з перемінним успіхом намагалися копіювати в усьому світі. Проте за досягненнями Кремнієвої долини стоїть надзвичайна атмосфера, що панувала в районі затоки Сан-Франциско. Тут цінували творчість, провокативність, революційність і зневажливе ставлення до авторитетів. В області довгий час популярними були альтернативні стилі життя і контр-культури. Арун Рао, венчурний інвестор, що написав історію Кремнієвої долини, вважає, що її феномен не можна пояснити за допомогою абстрактних моделей зі шкільних підручників, тому що вихідним пунктом всього було середовище, де високо цінували творчість. Біт-культура, рух хіпі і громадянські рухи були частиною цього. Кремнієва долина народилася з нестабільної й анархістської активності, що сприяла обміну ідеями і винаходу нового.

Порівняно з рештою світу, в районі Сан-Франциско толерантно ставилися до нетрадиційності. Арун Рао використовує костюм і краватку як влучну алегорію. В Європі у багатьох галузях неможливо досягти успіху без костюма і краватки. Тому працівники, що одягаються краще, на думку Рао, часто є тими, хто досяг вершин в ієрархії європейських організацій. Тоді як у Каліфорнії навіть мільйонери одягаються в джинси та футболки.

Суворий дрес-код, напевно, не характерний для Скандинавських країн. До того ж увага Аруна Рао виявилася дещо поверхневою. У березні 2015 р. німецька компанія Bosch оголосила, що її співробітники не повинні використовувати краватку щодня.

Арун Рао вважає, що відмінними є також університети: в Європі вони досить бюрократичні, а в районі Сан-Франциско заохочують дослідників брати відпустки і створювати власні підприємства.

Традиційно інженери зосереджені лише на своїй галузі, іноді навіть занадто зосереджені. Інженери Кремнієвої долини обмінювалися ідеями не тільки зі своїми однокурсниками. Вони прагнули розвивати власну кар’єру радше вшир, а не вгору. На Східному узбережжі Сполучених Штатів Америки і в Європі корпоративна культура більш зосереджена на просуванні в середині організації. У такій культурі існує ризик, що кваліфікований інженер буде поганим керівником. У Кремнієвій долині, на противагу цьому, змінювали компанії і засновували нові. Там навіть існувало уявлення, що занадто довгий стаж роботи в одній фірмі невигідно виглядає в резюме.

На додаток до легкості переходу з одної компанії в іншу законодавство Каліфорнії також заохочує експериментувати. Каліфорнійські юридичні фірми спеціалізуються на стартапах, установчих документах нових фірм і немайнових правах. Законодавство приділяє особливу увагу правам дрібних фірм. Арун Рао вважає, що це спадщина тих часів, коли компанії у районі Сан-Франциско були змушені боротися з великими компаніями Східного узбережжя. Штат Каліфорнія почав приймати закони на захист прав невеликих підприємств. Наприклад, закон Каліфорнії забороняє антиконкурентні угоди, згідно з якими працівник не має права подаватися на роботу до інших фірм у тій самій галузі, що і його компанія.

Законодавство також полегшило приїзд іноземних експертів. На думку американського соціолога Річарда Флориди, Сполучені Штати вже давно залежать від китайських та індійських іммігрантів та їхнього професіоналізму. Він посилається на дослідження професора університету Берклі Анни Лі Саксеніан. Згідно з даними дослідження, китайці та індійці, яких Саксеніан називає «нові аргонавти», були задіяні приблизно у 25 відсотках усіх компаній-стартапів, започаткованих у Кремнієвій долині з 1980 по 1999 рр. Це принесло 17 мільярдів доларів щорічного доходу і близько 50 000 робочих місць. До 2005 р. цей показник становив уже 30 відсотків. У 1965 р. Immigration and Nationality Act спричинив збільшення кількості іноземців у районі затоки Сан-Франциско. Цим актом було відхилено попередню міграційну політику, відповідно до якої розміри етнічних груп повинні були залишатися сталими порівняно одна з одною, що обмежувало в’їзд іммігрантів, наприклад, з Південної Європи. Новий акт у подальшому дозволяв в’їзд іноземців за іншими критеріями відбору, такими як навички та родинні зв’язки. До Кремнієвої долини прибули ІТ-фахівці зі всього світу, особливо з Європи та Азії. На думку Аруна Рао, іммігранти добре адаптувалися до місцевої атмосфери.

Частиною культури Кремнієвої долини також є те, що невдачі не заборонені. Якщо ніколи не терпів невдачу, значить, ніколи не наважувався спробувати. Засновник компанії — виробника програмного забезпечення для підприємств BEA Systems Білл Коулман стверджує, що секрет Кремнієвої долини полягає в тому, що там вміли толерувати великі невдачі. Якщо потерпів крах, потрібно просто спробувати ще раз.

Сан-Франциско і Кремнієва долина утворюють цікаву пару. Один без одного вони не досягли б успіху.

Соціолог Річард Флорида вважає, що успіх Кремнієвої долини можна зрозуміти тільки у зв’язку з культурою експериментаторства району затоки Сан-Франциско, з видатними університетами, митцями, богемою і строкатими спільнотами. На території затоки гомосексуалісти та міські одинаки подорожують із Сан-Франциско до Кремнієвої долини. Ті, хто має родину, живуть у передмістях Кремнієвої долини і працюють у Сан-Франциско. Шарм і перевага території затоки в тому, що тут кожен може знайти щось для себе.

Згідно з теорією Річарда Флориди, місця, де є багато богеми, митців і представників меншин, завдяки ним стають привабливими. Ці спільноти не лише створюють зручності, а й прагнуть туди, де ці зручності пропонуються. Вони є вибагливими покупцями, що прагнуть до комфорту, автентичності та естетики. У таких місцях є також певного роду відкрите ставлення до новоприбулих, незалежно від їхнього етнічного або культурного походження. Оскільки митці, представники богеми і сексуальних меншин історично завжди були маргіналами, такі спільноти заохочують самодостатність і сприйнятливість. Вони побудували власні мережі з нуля і створили свої організації і фірми за власної ініціативи.

На думку Річарда Флориди, причина успішності району Сан-Франциско прихована не тільки в інтернаціональності і толерантному ставленні до іншості, а й у красі та розмірі території. Люди отримують заряд енергії від середовища, де живуть, де їм цікаво жити. Талановиті люди хочуть жити в тих місцях, де вони мають можливість реалізувати себе. Місця, які об’єднують різних талановитих людей, прискорюють економічне зростання регіону.

Коли велика кількість підприємців, фінансистів, інженерів, дизайнерів та інших творчих людей увесь час взаємодіють одне з одним на роботі та поза нею, нові бізнес-ідеї виникають, шліфуються, справджуються і, досягши успіху, поширюються. Коли кількість обдарованих людей збільшується і зв’язки між ними частішають, активність загалом зростає і прискорюється. Флорида вважає, що істотною умовою економічного зростання в сучасному світі є не те, де облаштувалася більшість людей, а те, де сконцентрована найбільша кількість талантів.

Сан-Франциско починаючи з 1980-х років переживає період злету, тому що туди з’їжджаються фахівці з усього світу. Вибухове зростання кількості IT-компаній привело в Сан-Франциско IT-мільйонерів, що хочуть насолоджуватися славнозвісним культурним життям Сан-Франциско. Мільйонери купують будинки, що сприяє підвищенню їхніх цін.

Збільшення витрат витіснило багатьох власників сімейного бізнесу, місцевих жителів і майстерні митців. Орендна плата збільшилася вдвічі в період 1995—1999 рр., а кількість виселень — в чотири рази. Місцевих жителів обурювало те, що молодим «барбі-дівчатам»-маркетологам і кодерам з п’ятнадцятигодинним робочим днем були байдужі соціальні проблеми. Письменники побоювалися, що місто ризикує стати нудним і буденним. Хоча піднесення закінчилося банкрутствами і до лютого 2001 р. понад 65 000 робочих місць було втрачено, протягом наступного періоду піднесення ціни продовжували експотенційно зростати.

Нині Сан-Франциско є одним з найдорожчих для життя міст США. Інформаційні технології, розвиток яких розпочався з рівності хіпі-культури, спричинили зростання нерівномірності рівня доходів. Нерівність викликала у людей гіркоту. Автобуси з працівниками Google і Facebook закидали камінням.

Чи втрачає Сан-Франциско те, за що воно так палко боролося: рівність, право на життя, право думати і жити на власний розсуд? На сьогодні інформаційні технології пов’язані також зі шпигунством, тотальним контролем і з безперервними автоматичними повідомленнями від дата-центрів. Коли повсякденне життя завжди залишає цифровий відбиток, особливо в Сан-Франциско, ми знову повертаємося до фундаментальних питань: чи насмілимося бути самими собою?

Мистецтво толерантності

Що довше спільнота або культура залишається на провідних позиціях, вільна від монополії насильства, то зазвичай більш терпимою вона буває. Терпимість до меншин, думок, критики і нових ідей забезпечує життєздатність і творчий потенціал. У цій книжці я розповів історію дев’яти міст. Звичайно, у світі є чимало інших міст із толерантним ставленням до іншості, проте у Мілеті, Александрії, Паталіпутрі, Багдаді, Ханчжоу, Флоренції, Ісфахані, Амстердамі та Сан-Франциско була відносно тривала доба толерантності, за часів якої у містах змогли створити величні речі. Успішна торгівля створила багатство, що дало змогу фінансувати науки і мистецтва. Цікавість і чарівність цих міст приваблювала талановитих людей з усього світу. Кожне з цих міст пережило свого часу свою золоту добу, проте вона рано чи пізно добігала кінця.

Однак міста, описані в цій книжці, можуть багато чого нас навчити. Творчу культуру і багатство міст пояснює їх відкритість для іноземних звичаїв. Революційні ідеї могли виникати в точках перетину або тертя різних культур і галузей знань або тоді, коли об’єднувалися мистецтво і техніка. Британський культурний антрополог Віктор Тернер назвав таке перебування на межі проміжним станом, лімінальною фазою. У цій фазі, на «нічийній» землі, традиційні правила не діють. Досвід подолання меж часто створює нове, тому що дає почуття, які неможливо відчути в інший спосіб. Для нових ідей і творчості характерно те, що вони виникають завдяки переживанню незвичного досвіду і дивним випадковостям. Це неможливо ані передбачити, ані спланувати.

Французький економіст Фредерік Бастіа заявив: якщо комерційні продукти не перетинають кордонів, це роблять війська. Всі дев’ять міст були визначними центрами торгівлі, до яких, крім товарів, прибували також різноманітні ідеї. Торгівля мала найістотніше значення у процесі росту і перетворення на одне з найбільших міст світу Паталіпутри. За прикладом Ханчжоу, у Паталіпутрі добре піклувалися про іноземних купців. Ісфахан також дивував торговців з усього світу безпечними житловими місцями і ввічливими держслужбовцями. Безперервна зовнішня торгівля є добрим способом підтримки дипломатичних відносин.

Шах Аббас прекрасно розумів важливість іноземних традицій. Він запрошував до Ісфахана професіоналів зі всього світу. На базарах міста можна було почути різноманітні мови, там не змушували всіх говорити тільки одною офіційною мовою, як, наприклад, у Франції, Великій Британії чи Швеції. Насправді в Європі лише в кількох державах є більше одної офіційної мови. В Ісфахані було природним говорити багатьма різними мовами. Політика одної офіційної мови обмежує не лише торгові відносини, а й мислення. Багдад був прекрасним прикладом того, як уживання різних мов і перекладацька діяльність пожвавлюють інтелектуальну сферу. Перекладачі також коментували переклади. Зустріч із новими словами, поняттями та метафорами може дати поштовх народженню нових ідей. Як сказав Людвіг Вітгенштайн, «межі моєї мови означають межі мого світу». Іноземці, що відвідують Фінляндію, часто дивуються, що фіни добре володіють англійською. Чи можемо ми дозволити собі лише одну іноземну мову? У все більш глобалізованому світі просто необхідно знати також інші іноземні мови, не тільки англійську. Послуговуючись лише фразами з розмовника, зовнішньої торгівлі не налагодиш.

Кожне з цих дев’яти міст було свого часу по-справжньому міжнародним. У цих містах різні етнічні групи мешкали у власних кварталах і терпляче ставилися одна до одної. Нейтральне ставлення до того, яку релігію сповідує сусід, було надійною гарантією миру. Хоча відома ліберальність Амстердама виявлялася радше в тому, що кожен опікувався передусім своїми справами, а не сував носа в чужі. Відношення, що нагадує підліткове зухвале «мені байдуже».

У цих містах вміли передавати знання за допомогою нових винаходів. Мілетською абеткою були записані тексти грецьких мислителів. В Александрії їх перенесли на папірус. У Паталіпутрі роздуми Ашоки вигравірували різними мовами на кам’яних стовпах. У Багдаді почали виготовляти папір за технологією, запозиченою від китайців. У Китаї за часів династії Сун використання ксилографії значно збільшило доступність інформації та сприяло надзвичайній освіченості державних чиновників. В Амстердамі і Сан-Франциско боролися за свободу слова і свободу друку. В Амстердамі процвітала видавнича справа і почали друкувати дешеві кишенькові книги у м’якій обкладинці. Книгарні та самвидав Сан-Франциско ефективно поширювали нові ідеї. Пізніше те саме бажання поширювати різноманітну інформацію втілилось у сфері інформаційних технологій.

Умовою освоєння нових горизонтів є гнучкість щодо нових знань. Успішний користувач нової інформації ніколи не буде заручником забобонів. Одним із чинників прогресу в Мілеті було те, що правителі не обмежували мислення філософів. Наука дістала змогу розвиватися на абстрактному та теоретичному рівнях. Це створило духовні засади нової картини світу, яка заступила уявлення про Всесвіт, керований богами. Це також породило ідеї справедливості та рівності, адже правителі не могли більше пояснювати свою владу божественною обраністю. Свобода думки була характерною для всіх дев’яти міст, принаймні деякий час.

Існує безліч різноманітних видів знань, всі їх можна і потрібно вміти використовувати. Дещо прекрасне було в адміністративній культурі Ханчжоу, де високо цінували вміння чиновників висловлювати свої думки мовою поезії. Також Александрія з її бібліотекою була блискучим прикладом такої всебічної обдарованості. Перші правителі Александрії розуміли, що знання — це сила. Створюючи могутній культурний інститут, бібліотеку, вони зробили Александрію найвпливовішим містом Середземномор’я. Багдад, Флоренція, Ісфахан і Амстердам також славилися своїми бібліотеками і колекціями. Найновішим прикладом є Сан-Франциско, де ІТ-компанії, особливо Google і Wikipedia, честолюбно намагаються занести всю наявну інформацію до віртуальних бібліотек. Коли про бібліотеки піклуються, не обмежуючи й не оподатковуючи поширення інформації, ідеї і ноу-хау поширюються у світі.

Ніщо величне ніколи не виникає з нізвідки і без грошей. В XV ст. в Італії рід банкірів Медічі вкладав свої прибутки у фінансування мистецтва та науки. Уряд США рішуче підтримував у 1960-х рр. напівпровідникову промисловість, купуючи у компаній Кремнієвої долини транзистори для програми Apollo. Чи то будівництво кафедрального собору, чи то політ на Місяць — всі проекти були дорогими і грандіозними. Разом із тим програма Apollo мала велике значення для виникнення Кремнієвої долини. Незрівнянні витвори мистецтва і прекрасна архітектура Флоренції нині мають надзвичайне значення для економіки міста, оскільки більшість доходів надходить від туризму.

Відвага і жага експериментаторства завжди приносять свої плоди. Такий талант мають діти, що зазвичай приходять у захват від нових знахідок і прозрінь. Можливо, непогано було б створити коли-небудь і у Фінляндії проект, що пробуджує жагу до краси і до нових відкриттів, непогано було б припинити розглядати ідеї винятково з позицій розумності та адекватності. Фінляндія могла би залишатися передовою за рівнем навчання країною, якщо б піклувалася більше про фінансування шкіл, а не про постійне урізання програм освіти дітей і молоді.

Американський соціолог Річард Флорида писав іще в 2002 р., що творчість народжується не як результат дотримання приписів і правил. «Креативність не можна ні купити, ні продати, ні розпочати і закінчити за наказом. Прийняття на роботу різних людей є економічною необхідністю, оскільки креативність не обмежується кольором шкіри, статтю чи характеристиками особистості». За словами Флориди, креативність потрібно вміти мотивувати і підтримувати, наприклад, за допомогою гнучкості графіків і правил.

Творчість вимагає терпимості. Нове народжується тоді, коли можна вільно виражати власні погляди. Творчість процвітає там, де не вимірюють щохвилини ефективність роботи і не нервують, не отримуючи миттєвих результатів. У травні 2015 р. було опубліковано результати дослідження Global Human Capital Trends, у рамках якого опитали понад 3300 керівників відділів кадрів і бізнес-директорів із 106 країн світу. Їх запитали про те, що, на їхню думку, найважливіше в управлінні персоналом. Відповіді керівників із Фінляндії відрізнялися від інших. Якщо для більшості чільні позиції у списку посідали корпоративна культура, відчуття обов’язку, лідерство, навчання і реформи системи управління персоналом, фінські керівники вважали найбільш важливими технології, спрощення роботи і аналітику персоналу. Якщо в Фінляндії увагу зосереджували головно на кращих аналітичних інструментах, 90 відсотків респондентів у всьому світі оцінили лояльність персоналу як свою найважливішу місію. Результати дослідження виявилися разючими для фінів. А де ж поділися наше натхнення, взаємодія, спритність і народження нових ідей?

Успішним містам властиві деякі спільні характерні риси. По-перше, вони дають своїм мешканцям відчуття безпеки. Влада в них побудована так, що не викликає недовіри з боку жителів. Останнім надається можливість самим вирішувати свої справи, без надмірного контролю. В таких містах народжуються винятково сильні спільноти, які за потреби взаємодіють між собою. Релігійні, етнічні та інші громади живуть тут пліч-о-пліч і терпляче ставляться одна до одної, але не обов’язково захоплюються одна одною. Утім, ідеї обертаються серед різних спільнот і експертів, що породжує ефективність у галузі науки, мистецтва чи економіки. Тут постійно є вільний простір для думок. Але цей простір відразу втрачається, якщо людей починають класифікувати і створювати штучні бар’єри: чи то на основі їхніх поглядів, чи то рис особистості, чи то статі, чи то суспільних класів і каст, етнічного чи релігійного походження.

Якщо хочеш досягти успіху, не можеш дозволити собі ставитися з недовірою до нових ідей, навіть якщо вони надходять ззовні, народжені іншою ментальністю і культурою. Кожному з нас корисно інколи добряче струснути власну картину світу. Креативність народжується не тоді, коли поглиблюють межі, а тоді, коли їх долають. Іноді ми робимо помилкові кроки, але без них не обійтися, оскільки помилки відкривають шлях до нового. Потрібно бути милосердним до власних недоліків, адже ніхто з нас не ідеальний. Той, хто цінує себе, здатний цінувати також різноманітні таланти людей навкруги. І тоді кожен має право надихатись і надихати інших. Вислів, надруко­ваний на обкладинці останнього числа журналу Whole Earth Catalog, цитували сотні письменників, я також не виняток: «Залишайтеся голодними, залишайтеся божевільними».

Література

Abisaab, Rula Jurdi (2004): Converting Persia: Religion and Power in the Safavid Empire. I.B. Tauris, London.Acemoglu, Daron ja James A. Robinson (2013): Miksi maat kaatuvat. Vallan, vaurauden ja varattomuuden synty. Пер. фін. Kimmo Pietiläinen. Terra Cognita, Helsinki.

Al-Khalili, Jim (2012): Pathfinders: The Golden Age of Arabic Science. Penguin, London.

Axworthy, Michael (2009): The Sword of Persia: Nader Shah, from Tribal Warrior to Conquering Tyrant. I.B. Tauris, London.

Axworthy, Michael (2013): Iranin historia. Mielen valtakunta. Пер. фін. Tapani Kilpeläinen. Into, Helsinki.

Arendt, Hannah (2006): On Revolution. Penguin, London.

Aristoteles (2012): Politiikka. Пер. фін. A.M. Anttila. Gaudeamus, Helsinki.

Barbery, Muriel (2010): Siilin eleganssi. Пер. фін. Anna-Maija Viitanen. Gummerus, Helsinki.

Baldock, John (2004): The Essence of Sufism. Arcturus, London.

Bennison, Amira K. (2009): The Great Caliphs. The Golden Age of the Abbasid Empire. I.B. Tauris, London.

Berman, Harold J. (1983): Law and Revolution. The Formation of the Western Legal Tradition. Harvard University Press, Cambridge Massachusetts.

Bernstein, William (2009): A Splendid Exchange. How Trade Shaped the World. Atlantic, London.

Blake, Stephen B (1999): Half the World. The Social Architecture of Safavid Isfahan, 1590-1722. Mazda Publishers, Costa Mesa.

Blunt, Wilfrid (2009): Isfahan. Pearl of Persia. Pallas Athene, London.

Braudel, Fernand (1922): The Wheels of Commerce. Civilization & Capitalism, 15th-18th Century. Volume II. University of California Press, Berkeley and Los Angeles.

Braudel, Fernand (1992): The Perspective of the World. Civilization & Capitalism, 15th-18th Century. Volume III. University of California Press, Berkeley and Los Angeles.

Brook James, Chris Carlsson & Nancy C. Peters (eds.) (1998): Reclaiming San Francisco. History, Politics, Culture. City Lights Books, San Francisco.

Chardin, John (1927): Travels in Persia 1673-1677, Argonaut Press, London. https://depts.washington.edu/silkroad/texts/chardin/chardin.htm.

Cook, Harold J. (2007): Matters of Exchange. Commerce, Medicine, and Science in the Dutch Golden Age. Yale University Press, New Haven and London.

Couprie, Dirk L, Gerard Naddaf & Robert Hahn (2002): Anaximander in Context: New Studies in the Origins of Greek Philosophy (SUNY Series in Ancient Greek Philosophy). State University of New York Press.

Dinkar, Joshi (2005): Glimpses of Indian Culture. Star, Delhi.

Diogenes Laertios (2002): Merkittävien filosofien elämät ja opit. Пер. фін. Marke Ahonen. Summa, Helsinki.

Dunham, Adelaide Glynn (1915): The History of Miletus. University of London Press.

Ebrey, Patricia & Conrad Schirokauer (2008): The Song Dynasty in China. Asia for Educators, Columbia University. http://afe.easia.columbia.edu/song/index. html.

Edgerton, Samuel Y (1987): “From Mental Matrix to Mappamundi to Christian Empire: The Heritage of Ptolemaic Cartography in the Renaissance”, з книги David Woodward (ed.): Art and Cartography. Six Historical Essays. The University of Chicago Press, Chicago and London.

Emlyn-Jones, C.J (1980) The Ionians and Hellenism: A Study of the Cultural Achievement of the Early Greek Inhabitants of Asia Minor. Routledge & Kegan Paul, London.

Eraly, Abraham (2000): Gem in the Lotus. The Seeding of Indian Civilisation. Phoenix, London.

Ferlinghetti, Lawrence (2007). Poetry as Insurgent Art. New Direction Books, New York.

Fernández-Armesto, Felipe (2001): Civilizations. Pan Books, London.

Fischer, Irene (1975): ”Another Look at Eratosthenes’ and Posidonius’ Determinations of the Earth’s Circumference”, Quarterly Journal of the Royal Astronomical Society, Vol. 16, p. 152—167.

Florida, Richard(2007): The Flight of the Creative Class. The New Global Competition for Talent. Collins, New York.

Florida, Richard (2008): Who’s Your City. How the Creative Economy is Making Where to Live the most Important Decision of Your Life. Basic Books, New York.

Florida, Richard (2002): The Rise of the Creative Class. And How Its Transforming Work, Leisure, Community and Everyday Life. Basic Books, New York.

Freely, John (2011): Light from the East. How the Science of Medieval Islam Helped to Shape the Western World. I.B. Tauris, London.

Freely, John (2012): The Flame of Miletus. The Birth of Science in Ancient Greece (and How It Changed the World). I.B Tauris, London.

Furuhagen, Hans (1985): ”Helleenien maailma”. Otavan suuri maailman­historia 3. Пер. фін. Ulla Jokinen. Otava, Keuruu.

Gascoigne, Bamber (2003): The Dynasties of China. Robinson, London.

Gelber, Harry G. (2008): The Dragon and the Foreign Devils. China and the World, 1100 BC to the Present. Bloomsbury, London.

Gerson, Deborah A (2011): Making Sexism Visible: Private Troubles Made Public. З книги Ten Years That Shook City. San Francisco 1968-1978, ed. Chris Carlsson. City Lights Foundation Books, San Francisco.

Ghougassian, V (1998): The Emergence of the Armenian Diocese of New Julfa in the Seventeenth Century, University of Pennsylvania Armenian Texts and Studies 14, Atlanta.

Hattstein, Markus (2010): ”History of Safavids and Qajars”. З книги Islam. Art and Architecture. Eds. Markus Hattstein and Peter Delius. H.F Ullman.

Herodotos (1997): Historiateos 1—2. Пер. фін. Edvard Rein. WSOY, Juva.

Hibbert, Christopher (1979): The Rise and Fall of the House of Medici. Penguin, London.

Homeros (1990): Odysseia. Пер. фін. Otto Manninen. WSOY, Juva.

Huotari, Tauno-Olavi ja Pertti Seppälä (2002): Kiinan kulttuuri. Otava, Keuruu.

Hämeen-Anttila, Jaakko (2002): Jumalasta juopuneet: Islamin mystiikan käsikirja. Basam Books, Helsinki.

Hämeen-Anttila, Jaakko (2008): Omar Khaijam. Runoilijan elämä. Otava, Helsinki.

Hämeen-Anttila, Jaakko (2010): Tuhat ja yksi yötä. Вибр. і пер. фін. Jaakko Hämeen-Anttila. Otava, Helsinki.

Isaacson, Walter (2011): Steve Jobs. Simon & Schuster, New York.

Isaacson, Walter (2014): The Innovators. Simon & Schuster, New York.

Jadepeili. Valittuja kirjoituksia keisarillisen Kiinan kulta-ajoilta (2008). Пер. фін. і ред. Jyrki Kallio. Gaudeamus, Tampere.

Keay, John (2001): India: A History. HarperCollins, London.

Kennedy, Hugh (2006): When Baghdad Ruled the Muslim World. The Rise and Fall of Islam’s Greatest Dynasty. Da Capo Press. Cambridge, MA.

Kerouac, Jack (2001): Dharmapummit. Пер. фін. Markus Jääskeläinen. Sammakko, Turku.

Kuhn, Dieter (2011): The Age of Confucian Rule. The Song Transformation of China. The Belknap Press of Harvard University Press. Cambridge, Massachusetts.

Kulke, Hermann; Dietmar Rothermund (1986). A History of India. New York: Barnes & Noble.

”Laws of Manu.” Електронний ресурс http://hinduism.about.com/library/weekly/extra/bl-lawsofmanu1.htm [Перевірено 12.7.2015].

Leahy, Margaret (2011): ”On Strike! We’re Gonna Shut It Down: The 1968-69 San Francisco State Strike.” З книги Ten Years That Shook City. San Francisco 1968-1978, ed. Chris Carlsson. City Lights Foundation Books, San Francisco.

Lloyd, G.E.R (1983): Science, Folklore, and Ideology: Studies in the Life Science in Ancient Greece. Cambridge University Press, Cambridge and New York.

Lloyd, G.E.R (1987): The Revolutions of Wisdom: Studies in the Claims and Practises of Ancient Greek Science. University of California Press, Berkeley and London.

Lindberg, David C (2010): The Beginnings of Western Science: the European Scientific Tradition in Philosophical, Religious, and Institutional Context, Prehistory to A.D. 1450. University of Chicago Press, Chicago.

Locke, John (2011): A Letter Concerning Toleration. Classic Books America, New York.

Locke, John (1995): Tutkielma hallitusvallasta. Tutkimus poliittisen vallan oikeasta alkuperästä, laajuudesta ja tarkoituksesta. Пер. фін. Mikko Yrjönsuuri. Gaudeamus, Helsinki.

Losurdo, Domenico (2013): Liberalismin musta kirja. Пер. фін. Pauliina de Anna. Into, Helsinki.

Lyons, Jonathan (2014): Viisauden talo. Länsimaiden arabialainen perintö. Пер. фін. Niina Saukkonen. Into, Helsinki.

Markkanen, Tapio (1999): ”Johdatus Picon maailmaan.” З книги Giovanni Pico Della Mirandola: Ihmisen arvokkuudesta. Atena, Jyväskylä.

McNeill, J,R & William H. MacNeill (2003): The Human Web. A Bird’s-Eye View of World History. W.W Norton & Company, New York.

Milanesi, Enza (1999): The Carpet. Origins, Art and History. Firefly Books, Willowdale.

Mirandola, Giovanni Pico Della (1999): Ihmisen arvokkuudesta. Пер. фін. і ред. Tapio Markkanen. Atena, Jyväskylä.

Miskub, Shahrukh (1992): Iranian Nationality and the Persian Language, Mage Pub.

Mitchell, Colin. P (2012): The Practice of Politics in Safavid Iran. Power, Religion and Rhetoric. I.B Tauris, London.

Montefiore, Simon Sebag (2012): Stalin. The Court of the Red Tsar. Phoenix, London.

Moskowitz, Clara (2013): ”One of NASA’s Newest Astronauts Wrote a Limerick to Get Hired.” Електронний ресурс http://www.space.com/22465-nasa-astronautlimerick-application-video.html [Перевірено 12.7.2015]

Muhsin, Mahdi (2001): Alfarabi and the Foundation of Islamic Political Philosophy. University of Chicago Press, Chicago.

Mugan, Geoff (2006): Good and Bad Power. The Ideals and Betrayals of Government. Penguin, London.

Nelson, Howard (1975): ”Maps from old Cathay.” The Geographical Magazine. August, 44, London.

Öhrnberg, Kaj (2005): ”Kamelin kesyttämisestä Bagdadin tuhoon.” З книги Islamilainen kulttuuri, ред. Heikki Palva ja Irmeli Perho. Otava, Keuruu.

Parpola, Asko, Klaus Karttunen ja Virpi Hämeen-Anttila (2005): ”Historia.” З книги Intian kulttuuri. Ред. Asko Parpola. Otava, Helsinki.

Pokka, Ari (2014): Huippuluokka. Miten suomalaista koulua johdetaan? Vehrä, Helsinki.

Platon (1999): Teokset III. Theaitetos. Пер. фін. Marja-Itkonen Kaila. Otava, Keuruu.

Pollard, Justin & Howard Reid (2007): The Rise and Fall of Alexandria. Birthplace of the Modern World. Penguin, New York.

Rao, Arun (2013): A History of Silicon Valley. The Greatest Creation of Wealth in the History of the Planet. Omniware Group, Palo Alto.

Regin, Deric (1976): Traders, Artists, Burghers. A Cultural History of Amsterdam in the 17th Century. Van Gorcum, Amsterdam.

Russell, Bertrand (1994): Länsimaisen filosofian historia I. Пер. фін. J. A Hollo. WSOY, Juva.

Savory, Roger (2007): Iran under the Safavids. Cambridge University Press, Cambridge.

Sennet, Richard (2008): The Craftsman. Yale University Press. New Haven & London.

Shaughnessy, Edward (ред.) (2006): Kiehtova Kiina. Gummerus.

Shorto, Russell (2013): Amsterdam. A History of the World’s Most Liberal City. Little, Brown, London.

Sinclair, Kevin (1986): China. The Beautiful Cook Book. Thames and Hudson, London.

Strathen, Paul (2005): The Medici. Godfathers of the Renaissance. Pimlico, London.

Skinner, Quentin (2010): The Foundations of Modern Political Thought, Volume 1. The Renaissance. Cambridge University Press, Cambridge.

Tajnai, Carolyn E. (1985): Fred Terman. The Father of Silicon Valley. Stanford University, Stanford. Електронний ресурс http://forum.stanford.edu/carolyn/terman [Перевірено 12.7.2015]

Thapar, Romila (1997): Asoka and the Decline of the Mayryas. Oxford University Press, New Delhi.

Thapar, Romila (2002). Early India: From the Origins to AD 1300. Berkeley, University of California Press, Berkeley, California.

Turner, Jack (2005): Spice. The History of Temptation. Harper Perennial, London.

Thomson, Oliver (1993): A History of Sin. Barnes & Noble, New York.

Yrjönsuuri, Mikko (1995): ”Locken filosofian päälinjoja.” З книги John Locke: Tutkielma hallitusvallasta. Gaudeamus, Helsinki.

Von Wright, G.H (1974): Ajatus ja julistus. Пер. фін. Jussi Aro. WSOY, Porvoo.

Watson, Peter (2005): Ideas. A History from Fire to Freud. Phoenix, London.

Wiesendanger, Hans (2000): ”History of OTL Overview.” Електронний ресурс: http://otl.stanford.edu/about/about_history.html [Перевірено 12.7.2015]

Woodward, Colin (2008): The Republic of Pirates. Harvest, New York.

Примітки

1

Фільм категорії B (англ. B movie) — малобюджетна комерційна кінокартина, яка при цьому не є ні артхаусом, ні порнофільмом. Спочатку, в Золоте століття Голлівуду, так називали фільми, що демонструвалися в кінотеатрах другим номером на поширених тоді здвоєних кіносеансах. — Прим. ред.

2

Iznogoud — французька серія коміксів, присвячена пригодам однойменного персонажа, створена письменником Рене Госсіні та художником Жаном Табарі. — Прим. перекл.

3

Університет Аалто — державний університет Фінляндії, з 2010 р. об’єднав під одним дахом провідні виші країни: Технологічний університет Гельсінкі (заснований у 1849 р.), Гельсінську школу економіки (заснована в 1904 р.) і Університет мистецтва і дизайну (заснований у 1871 р.). — Прим. перекл.

4

Мікроменеджмент — це поширений на сьогодні авторитарний стиль керів­ницт­ва, коли начальник здійснює всеосяжний контроль за кожною дією співробітників, не дозволяє їм приймати рішення без його схвалення, чіпляється до дрібниць, не погоджується делегувати підлеглим частину своїх повноважень, тобто один контролює всі аспекти функціонування компанії. — Прим. ред.

5

Барбері М. Елегантна їжачиха. Київ, Нора-Друк, 2010, С. 91. Переклад Є. Кононенко.

6

Карта Птолемея, що додавалася до його трактату «Керівництво з географії», складається зі зведеної карти всього відомого на той час світу і 26 більш докладних карт: 10 регіональних карт Європи, 4 карти Африки, 12 карт Азії. — Прим. ред.

7

Ідеться про Ферраро-Флорентійський собор — Вселенський собор католицької церкви, скликаний папою Євгенієм IV. Собор проходив спочатку у Феррарі (1438—1439), далі у Флоренції (1439—1442), закінчився в Римі (1443—1445).

8

Традиційна скандинавська рибна страва-делікатес, яку замочують у лужному розчині каустичної соди, після чого вона стає желеподібною і набуває специфічного гострого смаку і запаху. — Прим. ред.

9

Dutch courage (буквальний переклад з англійської — нідерландська мужність) — надзвичайна сміливість, що виникла під дією алкоголю, або «Пити для хоробрості». У виразах з негативним відтінком походить від часів aнглo-гoллaндcької кoнкуpeнції нa мopі та війн Англії та Голландії у XVII ст. — Прим. перекл.


home | my bookshelf | | Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу