Book: Альфонс



Альфонс

Альфонс

Мирослав Жамбох

Переклад з польської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

- -- - - - - -


Будинок був доволі гарним і знаходився в чудовій дільниці. Аж дивно, яким гарним і в якій чудовій дільниці. Переважно я працюю не для таких людей. Розкішний фасад, оздоблений барельєфами, а ще парк, відділений від вулиці не стільки огорожею, як невисокою декоративною стінкою. У власника мабуть гори бабла, щоб день і ніч оплачувати охорону від злодіїв, бандитів і вбивць, тобто саме таких типів як я.

Зупинили мене тільки тоді, коли я звернув з вулиці на бруковану алейку, засаджену підстриженими кипарисами. Як не дивно, вистачило сказати своє ім’я. Головний вхід був меншою версією головних воріт, тільки виконаною з інкрустованого дерева зі срібним орнаментом. А чому б і ні? Коли я піднімався сходами, два виряджених, гарненьких, як світанок охоронці в формі з алебардами заступили мені дорогу. Я мовчки чекав.

-- Чого тобі тут? – запитав той, що стояв зліва, не витримавши ніякової тиші. Говорив він байдужим тоном, ніби так насправді його це зовсім не обходило. Він весь день простирчав на сонці і його темно-блакитний мундир був вкритий плямами поту. Крім тієї смішної, декоративної алебарди, в нього збоку звисав ще меч. Охоронець дивився на мене з обережною увагою. Він не був аж таким вже дженджиком, як скидалося на перший погляд.

-- Я приніс дещо Грумукові, -- відповів я.

-- Пану Грумукові, -- виправив він мене автоматично.

-- Пану Грумукові, -- кивнув я головою.

Як на мене, то я міг би звертатися до Грумука – Ваша Світлосте.

-- Якщо заплатите мої узгоджені чотири сотні, то можу віддати й вам, -- сказав я голосно.

Вони здивовано переглянулися. Той, що стояв зліва без слова зайшов усередину. Його приятель, який залишився зі мною, виглядав вже не так безтурботно. Він уважно придивлявся до мене, його погляд мандрував від меча на поясі, перекинутому через плече, до ефеса кацбальгера на моєму лівому боці, прямо під рукою. Після прибуття до Аганоду в мене не було часу десь зупинитися і познімати залізяки. Я стояв нерухомо, дозволяючи, щоб тепле проміння сонця гріло мені спину. Люблю тепло. Охоронець закінчив свій огляд на моїх біцепсах. Як правило їх достатньо, щоб такі як він почали боятися. Сто двадцять п’ять кілограмів м’язів, кісток і сухожиль. Кожен, навіть найменший фрагмент тіла тренований для того, щоб товкти, бити, шматувати, копати, ламати й розривати. Тих, що мене не бояться, боюся я. Тільки вони про це не знають, такого задоволення я їм не дам.

Перший охоронець повернувся з якимось неохайно одягненим чуваком. Він був на голову вищим від мене, худим, і судячи по кольору шкіри, на сонечку він грівся не надто часто.

-- Заходь, пан Грумук чекає, -- запросив він мене.

Коли виявилося, що все нормально, цим двом біля входу відразу попустило. Але я весь напружився. Бо чому мною мав би займатися сам Грумук? Судячи по будинку, він дуже багатий купець, такий багатий, що, мабуть засідає в міській раді й дідько знає де ще. Невже він так нетерпляче чекав на те, що я йому ніс?

***

Грумук вже чекав на мене в своєму кабінеті. Звичайний чолов’яга з доглянутими вусиками й пальцями в перстенях. Перед шафкою, заповненою графинами й пляшками мальовничих форм, стояв стрункий чувак з чорним волоссям, стягненим срібним обручем. Долоні в нього були дрібні, рухи певні й докладні, та здавалося, наче він ті скляночки й напої пестив, наче це заняття приносило йому справжнє задоволення.

-- Приніс? – гаркнув Грумук нетерпляче, як тільки я з’явився в дверях.

Чувак з пов’язкою поставив на столі перед Грумуком стакан, тоді окинув мене поверхневим поглядом. Скривив вуста у дрібній посмішці, і після цього повернувся на своє місце. Я догнав і без офіційного знайомства, за що так насправді йому платили. Вистачало побачити, як він рухався.

-- Якщо це воно, -- я знизав плечима і поліз в ранець. Намацав дерев’яну шкатулку, простягнув перед себе.

Рука Грумука змією вискочила вперед. Спочатку футляр сам по собі був маленьким різьбярським дивом, але після того, як потовкся три місяці в подорожі, де-не-де трохи подряпався. Він урочисто поставив шкатулку на столі, відкрив і з побожним благоговінням витягнув намисто. Оправлені в золото, темно-зелені смарагди спокусливо виблискували на сонці.

-- Це він! – Грумук полегшено видихнув.

-- Ну, а мої чотири сотні золотих… -- нагадав я про себе спокійно.

В моїх словах не було ніякої прихованої погрози, однак красунчик в пов’язці щось таке відчув, бо втупив у мене важкий погляд.

-- Звичайно, звичайно! – Грумук закивав головою зі зрозумінням. – Зараз отримаєш.

Я навіть трохи розумів його. Від цієї цяцьки дійсно перехоплювало подих, до того ж у Грумука була душа колекціонера. Гадаю, він був знайомий з намистом, але за якихось невизначених обставин, їм довелося розлучитися. Мене це не дуже цікавило, набагато важливішим було, наскільки сильно він хотів повернути його, і скільки був схильний за це заплатити.

-- Знаєш, скільки воно коштує? – Він поглянув на мене. Очі в нього сяяли зеленим блиском смарагдів.

-- Звісно, -- кивнув я головою – Самі камінці біля тисячі вісімсот, але з огляду на майстерну оправу, коли воно останній раз потрапило на ринок, то пішло за понад дві й пів.

-- Ти все чудово знаєш, однак приніс намисто мені? За чотири сотні? – запитав він недовірливо.

-- На стільки ми домовлялися, до того ж я отримав аванс, -- знизав я плечима.

Хлопчик на побігеньках, який мене привів, дивився на мене, як на дебіла, охоронець поглянув зацікавлено, зате Грумук занімів. Мабуть, він не вірив, що я здобуду намисто, але аванс того вартував.

Про факт, що цих камінців я і так би ніде не спихнув, я промовчав. Кожен ювелір чудово їх знав і ніхто не ризикнув би купити такий гарячий товар. Ну, може, якби ціна виявилася ганебно низькою…

-- Якби так мені вдалося відкупити в молодого Гевіга Досвітню Корону, я мав би всі коштовні прикраси, в яких брала шлюб перша імператриця! – пробурмотів Грумук сам до себе. – Прекрасні камінці, прекрасне виконання, -- вихваляв він.

Що ж, в багатих свої пристрасті, які відповідають їхньому становищу. Але це не мало жодного впливу на те, що з паном Гевігом Молодшим ніяких справ він вже не матиме. Та це вже цілком інша історія.

***

Я отримав свої чотири сотні плюс десять відсотків премії й вийшов на вулицю. Чотири сотні – цілком непогана сума, а я саме потребую багато золота. Щоб сплатити старі борги. Кому і за що я винен, це вже моя справа. Сам волів би забути, та на жаль, не все так просто.

Мені захотілося трохи відпочити. Погуляти, випити кілька пляшок горілки, провести приємно час у борделі. А коли чотири зайвих десятки почнуть танути, неспішно пошукати нового заробітку. Я сподівався, що Грумук шепне про мене словечко там і сям. Траплялося, що за порядним замовленням мені доводилося находитися і кілька місяців. Тоді я ставав доволі нервовим.

Я знайшов доволі пристойний заїзд, заніс свої речі до кімнати й відразу ж спустився назад у шинок. На вечерю замовив пляшку житньої, шматок м’яса і почав спокійно їсти й пити. В шинку було людно, проте власникові вдавалося утримувати порядок. В одній залі зупинялися кращі гості – купці й ремісники, в іншій тіснилися перекупники й селяни, які не мали що покласти до рота, але все одно інколи приходили, щоб відірватися від повсякденних злиднів і пропити те, чого їм пізніше так бракуватиме. Шльондри кружляли поміж двома залами залежно від того, де саме відчували більші шанси підчепити клієнта. Я допив пляшку і замовив ще одну. Перехиляючи наступний стаканчик, я зустрів погляд однієї з дівчат. Її довге волосся мало колір стиглих каштанів. На обличчі вона не була красивішою за подруг, груди в неї були менші, але мене зацікавило, як вона рухалася. Як ходила. А оскільки зваблювала вона мене не нахабно, мені це сподобалося. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє був у борделі. Я кивнув дівчині, вона підійшла і сіла за мій столик. Я налив їй стаканчик. Вона пригубила, а не вихилила весь.

-- Ти що за один? – запитала.

Я промовчав, спостерігаючи, як вона цідить житню.

-- Можна мені вина?

Я кивнув головою. Замовив.

-- Від тебе віє страхом, -- кинула дівчина. Як тільки корчмар поставив перед нею глечик червоного вина, вона підсунула до мене свою недопиту горілку.

-- І що, ти боїшся мене?

-- Я ні, але всі ці селяни навколо -- так. Я такі речі відчуваю. Отже, що ти за один?

-- Гість. Клієнт. Нічого більше, -- відповів я. – На горі в мене кімната. А глечик можеш взяти з собою.

Для себе я прихопив ще одну пляшку горілки. По-перше, вона була не така вже й погана, а по-друге, вже добрих кілька тижнів у мене не було нагоди порядно напитися.

В кімнаті я згріб весь мотлох з ліжка і просто скинув його на підлогу. Крім стола це був єдиний предмет меблів. Ліжко скрипіло від старості й роз’їжджалося, зате матрац виявився нещодавно набитим, покривала доволі чистими, та й клопів чи ще якихось паразитів видно не було. Через щілини в підлозі вривалися галас і випарування з шинку розташованого під нами. І все одно, це було одне з найкращих місць, в яких мені доводилося коли-небудь ночувати.

Я приліг на ліжку, дівчина присіла збоку. Я спостерігав за її обличчям, як щораз густіша темрява потрохи стирає з нього деталі, залишаючи тільки обрис. Я потрохи пив горілку, вона цідила вино.

-- Тобі це дорого обійдеться, я сиджу тут вже доволі довго, -- нарешті обізвалася вона.

-- Один золотий? – запропонував я ціну.

Я побачив, як вона здригнулася. Це була такса за речі, про які нормальні чоловіки, як правило, не просять. Але хто там знає, що таке нормальний чоловік.

-- Добре, -- все-таки погодилася вона.

В цю мить темрява повністю перемогла світло, і я вже не бачив виразу її обличчя. Я сів і почав роздягати її.

***

Було приємно, як завжди. Мабуть, трішки краще ніж останнім разом, проте без одкровень. Може й не варто було. Однак, я завжди повторюю це собі вже після справи. На якусь мить до мене повернулося почуття втрати чогось, чого я ніколи не мав, але знав, що воно існує.

Я випив. Досвід навчив мене, що такі почуття швидко минають. В темряві я прислухався, як шелестить постіль. Я б з задоволенням поглянув як вона виглядає без одягу, але вставати по лампу бажання не було. В усякому разі навпомацки вона була м’якою і теплою.

-- За поясом штанів є гроші. Візьми, на скільки ми домовилися, -- сказав я, поки вона ще не встала з ліжка.

-- Ти мені настільки довіряєш? – запитала дівчина недовірливо. Дзенькнула пряжка.

-- Ні, але ти в мене не станеш красти, -- відповів я.

Разом з ніччю до кімнати прокрався холод. Я відчував його на грудях і ногах.

-- Це ніби чому?

-- Бо я б тебе вбив.

-- Не вкраду, -- підтвердила вона, ледь приховуючи страх. Мій пояс вона поклала на ліжко.

Я відчув тепло її тіла на своїх ногах. Чотири кроки й вона вже стояла біля дверей.

-- Знаєш, ти не такий поганий, на якого виглядаєш, -- сказала дівчина, виходячи.

-- Тут ти маєш рацію, -- погодився я і потягнув з пляшки. – Я значно, значно гірший.

Вона закрила за собою двері й пішла геть. Як правило, я не такий балакучий, але зараз в мене був якийсь паскудний настрій. Хай йому дідько… Звичайний клієнт. Чувак, якому захотілося потрахатися. Нічого більше.

***

Розбудили мене кроки. Швидкі, перелякані, жіночі. Коли скрипнули завіси, я вже стояв у кутку кімнатки за дверима. Вона тримала лампу і була сама. Судячи по тиші внизу, була вже пізня ніч. В неї було чорне волосся, голі плечі, червоний вишитий корсет. Вона тупо дивилася на порожнє ліжко і схлипувала. Кінчиками пальців я доторкнувся до її плеча, тримаючи кацбальгер низько, щоб вона його не побачила. Вона здригнулася і блискавично повернулася, перелякано витріщивши очі. Вона дійсно плакала. Сльози розмили її макіяж, а сильний ляпас розірвав верхню губу і перетворив обличчя на гримасу. Розмазана помада тільки підсилювала цей ефект.

-- Він її вб’є! Благаю, допоможи!

Вона була одягнена як шльондра, нафарбована як шльондра, отже це була шльондра. Однак в цю мить, коли її опанував страх, зникли холоднокровність і цинізм, які допомагали їй вижити на вулиці, а залишилась звичайна, налякана жінка.

-- Я ніколи нікому не допомагаю, і зараз не збираюся, -- сказав я тихо, тримаючи меч напоготові.

-- Але він вб’є її! Затовче до смерті на наших очах. А в нас навіть немає тих грошей!

-- Шш… -- я спробував її заспокоїти.

Я не хотів привертати до себе уваги. На жаль, виглядало, що мені не вдасться переконати її дати мені спокій.

-- Розкажи мені докладніше в чому справа, але не кричи, бо я зв'яжу тебе, запхаю в рот кляп і залишу на підлозі, поки добряче не висплюся.

Було видно, що вона хотіла щось швидко сказати, але після моїх слів змінила намір.

-- Йоган хоче покарати Кару, щоб провчити всіх нас! Він відлупцював її на наших очах. Твердить, що одна з нас вкрала в нього гроші – тридцять золотих! – Піддавшись емоціям, вона знову підвищила голос. – Але ми його грошей не брали!

Я опустив зброю. Вона не виглядала на вбивцю, чи приманку, яка повинна була заманити мене в пастку.

-- Хто така Кара і хто такий Йоган? – запитав я, хоча вже починав здогадуватися, до чого все йшло.

-- Йоган опікується нами, пильнує, щоб з нами не трапилося нічого поганого, -- вона почала пояснювати непевним голосом.

-- Альфонс, -- ствердив я. – Добре, давай далі.

-- А Кара це дівчина, яку ти відвів у свою кімнату.

-- Шльондра.

-- Так, -- В очах чорнявки блиснула непокірність.

-- І чому я повинен допомагати їй?

-- Вона сказала, що ти…

-- Що я що? – перебив я її. – Ну, що я?

Я розлючено схопив дівчину за плече. Цей вибух гніву захопив зненацька навіть мене самого.

-- Нічого, нічого… -- вона спробувала відступити на безпечнішу територію. – Вона сказала, що ти страшно сильний. І… мені не спав на думку ніхто інший, хто міг би протистояти Йогану. Він теж дуже сильний. І, здається, навіть більший від тебе.

-- Я й далі не бачу причин допомагати їй, -- промовив я вже спокійно.

Я зауважив, що досі стискаю її плече. Мабуть, було доволі боляче, проте вона навіть не писнула.

-- Я заплачу тобі! – спало їй на думку. – Ти ж працюєш за гроші.

-- Авжеж, -- погодився я. – Але я не приймаю замовлень на вбивства. За тринадцять золотих я віддухопелю Йогана так, що він три дні не зможе стояти не ногах, -- запропонував я.

-- Це купа грошей, -- прошептала вона.

-- Еге, -- підтакнув я. – Я дуже дорогий.

Було видно, що вона зважувала щось подумки. Якби альфонс якимось чином довідався, що це вона мене найняла, їй гаплик.

-- Добре, -- погодилася вона нарешті, побілівши мов полотно.

-- Аванс, -- я безцеремонно протягнув долоню. – Десять відсотків. Хай буде півтора золотого.

Я сподівався, що в неї немає з собою грошей, і що таким чином зможу позбутися її. Вона по черзі обшукала всі закамарки корсету і врешті протягнула мені п'ятнадцять срібних монет. Тепер я вже не міг дати задню – я пообіцяв.

-- Швидко, поки ще не запізно, -- підігнала вона мене.

З іншого боку, тринадцять золотих за те, щоб надавати підсрачників якомусь чуваку, не так вже й погано. Завдяки цьому, я зможу залишитися в Аганоді на тиждень чи два довше. Я натягнув штани й чоботи та пішов за нею. Перед шинком вона зупинилася.

-- Ти не взяв з собою жодного меча.

Мабуть, Кара розповіла їй про мечі, сумніваюся, що в неї був час, щоб докладно оглянути кімнату.

-- Щоб натовкти пику якомусь селюку, меч мені не потрібен. Я гадав, що ми поспішаємо, -- нагадав їй я.

Дівчина поглянула на мене непевно, але за мить повернулася і рушила вперед дрібними, швидкими кроками. Про те, що в мене за поясом ніж, а в чоботі стилет, вона знати не мусила.

Вона вела мене перпендикулярно до головних вулиць кварталу втіх, завулками й проходами настільки вузькими, що я терся плечима об стіни будинків з обох боків. Потім ми зійшли по сходах вниз, і по хльосканню батога та криках я зрозумів, що ми майже на місці.

-- Зникни, -- порадив я. – Щоб ніхто тебе зі мною не бачив.

Йоган проводив екзекуцію на подвір’ї одного з найбільших будинків в околиці. Двостулкові ворота були відчинені настіж. В закопченому світлі трьох смолоскипів було мало що видно, але дійсно, це була Кара, моя нічна подружка. Її прив’язали, повністю голою, до балки, біля входу в хлів. За всім цим спостерігало дванадцять інших дівчат. Здається, Йогану велося доволі непогано. Мабуть, потрібно було поцікавитися, чи він часом не працює для якоїсь банди, але було вже надто пізно.

Знов свиснув батіг. В дівчини підігнулися ноги, але прив’язані руки не давали їй впасти.

-- Я приб’ю її на ваших очах! Поверніть моїх тридцять золотих! Вам зрозуміло? Негайно!

Йоган дійсно виявився велетнем. Вищий від мене і трішки гладкіший. Ще б пак, він не мусив, як я, ганяти з одного кінця світу в інший. По його будові, по широких плечах і міцно збитому тулубу, було видно, що він – вроджений силач.



-- Вона помре, бо котрась з вас вкрала мої гроші! Дивіться, як страждає за вас! – Знов вдарив батогом.

Я минув ворота і увійшов в коло світла. Тепер я бачив Кару докладніше. Шкіра в неї потріскала аж до м’яса, голова безвольно звисала. Волосся жалюгідно звисало на груди. Мабуть, зараз вона не була теплою і м’якою на дотик.

-- Ей, Йогане! Хтось мене прислав до тебе! – крикнув я перш, ніж він знов підняв батіг.

Він повернувся в мій бік, випростувавшись в повний зріст. Він був ще могутніший, ніж мені здалося спочатку, і тринадцять золотих вже не виглядали надто високою платою.

-- Хто і навіщо? Я тебе не знаю, -- промовив Йоган спантеличено.

-- Я взяв гроші за те, що відлупцюю тебе так, щоб ти три дні не міг ходити.

Він схилив голову і вибухнув голосним сміхом, немов я розповів йому кумедний жарт. За все життя ніхто ніколи не казав мені, що я потішний, але з іншого боку, може його ще теж ніхто не товк і тому це здалося йому таким смішним.

Без попередження Йоган хльоснув мене батогом, і якби я не сподівався чогось подібного, то отримав би удар просто в обличчя. А так я відбувся тільки шрамом на плечі.

-- Моторний парубок, -- оцінив він і відкинув батіг.

Ми стояли близько до себе. Дівчата розступилися, притиснувшись до стін будинку. Він теж був спритний. Як на мене, навіть аж занадто спритний. Судячи по тому, як він рухався, він колись був борцем. І до того ж добрим. Поки не зрозумів, що бути сутенером і легше, і приємніше.

-- Коли ти вже будеш лежати безпорадний на землі, я тобі розтопчу яйця. Але потрохи, щоб ти здихав повільно, -- пообіцяв він мені, коли ми кружляли навколо себе.

Він знає, що і як робити, для нього це явно був не перший раз. Ми робимо ще одне коло. Я не бачу нічого навколо себе, не звертаю уваги навіть на бліді обличчя в сутінках. Теж недобре, ще якась кинеться йому на допомогу.

Він трохи відкривається, намагаючись виманити мене. Я приймаю виклик. Він має намір перехопити мою руку так, щоб максимально зблизитися. Я рушаю Йогану назустріч, б’ю чолом і ламаю йому ніс. На моє здивування, він далі стоїть на ногах. Хапає мене, але не може втримати, я перекочуюся по землі. Він вже чекає. Як я і думав, він дуже спритний. Лежачи на землі, я копаю його під коліно, проте він знову не падає. Йоган не залишається в боргу, я отримую кілька копняків в плече. Відчуваю їх аж в кістках.

-- Непогано б’єшся, -- каже він, криво посміхаючись.

Я відступаю, а він пре на мене щораз агресивніше, намагаючись то вдарити, то схопити.

-- Виглядаєш так, немов хтось тобі огірок на пиці розквасив, -- кидаю я після його наступних трьох ударів. На щастя вони влучили в ціль тільки частково, та все одно боляче. Кулаки в нього мов з каменю. Мабуть, він і далі регулярно боксував.

-- Зараз в тебе вся макітра буде така, -- цідить він.

Він робить крок до мене, я до нього, одночасно повертаючись боком. Його кулак влучає мені десь під ребра, я випускаю з легень повітря. Однак завдяки повороту, мені вдається схопити його за другу руку. Він ще намагається захиститися, але я перекидаю його через стегно і він вже летить на землю.

На моє велике здивування, він не скрутив собі шию. Як на чувака з такою масою, він занадто гнучкий. З обличчям викривленим від болю, він скочив на ноги. Руки в нього звисали вздовж тулуба. В жоден зі своїх ударів я не вклав всієї сили, але вони були жорсткими й міцними. Коротка серія і він знову на землі.

Йоган вже не встав. Сидів тільки, тримаючись за сонячне сплетіння.

-- На три дні в ліжку може не вистарчити, -- вирішив я і копнув його просто в груди. А потім ще раз.

Йоган скрутився з болю, але чомусь в мене склалося враження, що я не зламав йому жодного ребра. Він лежав на боці біля пенька з вбитою в нього сокирою і стогнав.

Я зробив два кроки до дверей хліва і звільнив Кару. Якби я її не підхопив, вона б впала на землю. Я посадив її й делікатно спер об стіну. Повернувся в бік її подружки.

-- Де ті гроші? – запитав я тихо.

-- Я… я… -- закрутила та головою.

Ого, погані справи, страх погані.

-- Зараз будуть, -- прохрипіла Кара, підповзла до скривленого від болю Йогана і почала обшукувати його кишені. В торбинці в нього було дванадцять золотих. Інші дівчата мовчки приглядалися. Знали, що вона щойно підписала собі смертний вирок. Я взяв гроші, повернувся до чорнявки, яка найняла мене і почав докладно перераховувати монети.

-- П’ять срібних зайвих, -- я показав дріб’язок. Змів сміття з пенька і поклав туди гроші. – Що ж, хай щастить.

Я дав Йогану копняка і рушив до воріт., Коли я робив другий крок, він налетів на мене з високо піднятою над головою сокирою. Кудись зникла витонченість поєдинку, він хотів за всяку ціну помститися, вбити мене за те, що я йому зробив. Я схопив руку з сокирою і вигнув дугою. Він вклав в свій удар стільки сили, що мені навіть не довелося йому дуже допомагати. Завдяки інерції він перекрутився в повітрі й впав на плечі. Його ліва нога підскочила кілька раз в конвульсіях, з рота потекла цівка крові.

-- Я ж бачив цю сокиру, і знав, що тобі захочеться скористатися нею, -- признався я, перш ніж перерізати йому горлянку.

-- Шановні дами, за рахунок фірми! – кинув я, і пішов нарешті виспатися.

***

Спав я довго і добре. Наступних два дні я просто тинявся по Аганоді, прислухався до пліток у шинках і розглядався, чи не підвернеться якийсь заробіток. Справи виглядали доволі непогано. В Аганоді діяв потужний цех золотарів, який вів жваву торгівлю з усіма навколишніми містами. Охорону наймали часто, а платили згідно з твоєю репутацією. Провести кілька місяців, курсуючи поміж двома цивілізованими містами, здалося мені привабливою перспективою.

Під вечір я повертався в заїзд, по дорозі пробуючи, де наливали найкраще пиво. Під Засохлим Деревом, де подавали одно з найкращих, до мене підійшла Кара. В неї, мабуть, хребет зі сталі, якщо вже після двох днів змогла ходити. Однак батіг залишив свої сліди, причому навіть на обличчі. Ціла купа розпухлих, довжиною в кілька сантиметрів, шрамів псувала її зовнішність. Було ясно, що після них залишаться рубці.

Вона всілася на лавці біля мене і під столом запхала мені в руку полотняний згорток. Я відчув у ньому монети.

-- Ти мені нічого не винна, твоя подруга…

-- Лара, -- підказала вона.

-- Лара пообіцяла мені тринадцять золотих. Все заплачено.

-- Це гроші від інших. Вони бояться тебе, тому прислали мене. А я тільки рада, бо на вулиці мені тепер не заробити. Так хоч комісійні отримаю, за посередництво.

-- Від інших? Але ж я не альфонс.

Кара промовчала.

Я розмотав згорток. Дрібними мідяками нарахував шістдесят срібних, тобто шість золотих.

-- І стільки ви віддавали Йогану кожен день? -- зацікавився я.

-- В базарні дні буває краще, а якщо погода погана чи зимою, то гірше, -- ухилилася вона від прямої відповіді.

Шість золотих в день – нехилі бабки. Шанований ремісник, який утримує кількох підмайстрів, якщо відрахувати витрати міг заробити максимум два золотих в тиждень. Шість золотих в день, шістдесят за десять днів, шістсот кожних сто днів. Я міг залишитися і тільки доглядати, щоб ця ріка золота мені не висохла.

-- Сьогодні вони віддали стільки ж, скільки Йогану, але цілком можливо, що дещо залишили для себе. Отже, щоб вони не звикали до розкоші, я повинен інколи декому дати по сраці. Просто, щоб боялися мене і не підскакували. Правильно?

-- Саме так. Здається, що ти вже маєш досвід.

Може в її словах ховалася тінь презирства, може й ні. Мене це не обходило.

-- Так поступав Йоган, -- ствердив я.

-- Так. Два роки тому одну дівчину забив до смерті. Це трапилося ще до того, як я почала працювати для нього. Цим разом прийшла моя черга, -- вона мимохідь доторкнулася до синяка під оком.

Не скажу, що мені це подобалося, але шість золотих це шість золотих.

-- Де знаходився район Йогана? – запитав я.

-- З чого б це я мала тобі казати? – відповіла вона питанням на питання.

-- З того, що за кожен день, коли потребуватиму твоєї допомоги, я заплачу п’ять срібних, -- я відрахував згадану суму.

Вона взяла гроші, заховала, втупила в мене безпристрасний погляд і описала околицю. Мова йшла про дві вулиці в кварталі втіх, що прилягали до річної пристані й кілька сусідніх провулків. Район невеличкий, але там панував інтенсивний рух.

-- Ти вирішив залишитися? – запитала вона обережно.

Я похитав головою і замовив пиво.

-- Я не беруся за будь-яку роботу…

Всупереч очікуванням, здавалося моя відповідь захопила Кару зненацька, а може навіть і перелякала.

-- Якщо я вас залишу, на моє місце прийде хтось інший, -- продовжив я.

-- Звичайно. Тільки спочатку йому доведеться зажити собі пошану. Ну і покарати нас за смерть Йогана.

-- При умові, що розійдуться вісті про те, що трапилося.

-- Розійдуться, розійдуться. Якась завжди розпатякає.

На це я не знав, що відповісти. Це їхнє життя, їхня доля. В мене було досить своїх проблем.

-- Три дні. Залишся на три дні. Вечорами пройдешся вулицями, прогониш нахаб…

Я ніяк не міг зрозуміти. Чому їй стукнуло в голову, що я з тих, хто допоможе? З тих, хто захоче допомогти? І чому вона так сильно цього прагнула?

-- Може за три дні мені вдасться намовити Лару втекти зі мною. Мені в цій професії вже нічого не світить, і копійки не зароблю, -- вона вказала на обличчя. – Якщо вона залишиться, інші її здадуть.

Закони джунглів всюди однакові. Вижити будь-якою ціною, видряпатися по трупах якомога вище, до сонця. Або ти хижак, або жертва.

-- За три дні отримаєш вісімнадцять золотих. Непогана сума.

Справді непогана. Я переборов в собі бажання запитати, куди вона піде. Все одно, без мужчини, без грошей, в неї не було вибору. Вона належатиме будь-кому, хто її захоче.

-- На північ, в ліси. Там жінок мало, тож їх цінують, -- відповіла вона на моє непоставлене запитання.

А люди вмирають, воюючи з древніми лісовими народами, або у війнах місцевих владик, додав я подумки. Однак, вголос я не сказав нічого, бо насправді погоджувався з нею. І мені здавалося, що так буде краще, ніж гнити в Аганоді.

-- Ми будемо платити тобі за охорону, шість золотих за ніч, -- вмовляла вона мене.

-- Я всюди не поспію, -- попередив я її.

-- Ми в курсі, знаємо чим ризикуємо.

Шість золотих то купа грошей.

-- Де тебе знайти, якщо ти мені будеш потрібна? – я прийняв рішення.

Вона описала мені будинок, неподалік від місця, де Йоган намагався затовкти її до смерті бичем, і на цьому ми розійшлися.

Перш ніж повернутися в заїзд, я пройшовся вулицями, виконуючи свої нові обов’язки сутенера. Я навіть впізнав кілька облич з попередньої ночі. Ніщо не мішало відвічному торговому обміну похоті на золото. За винятком одного пиячини, але з ним я розібрався швидко, майже не докладаючи зусиль.

Перед шинком, куди я мав намір зайти, щоб повечеряти, мені здалося, що за мною хтось лазить. Я не знав хто – по вулицях крутилося надто багато людей, але вирішив вечерю не відкладати. Якщо щось, то вислизну через чорний вхід.

Поївши, я пішов в свою кімнату по плащ. Я знав, що вночі буде холодно. Коли я протягнув руку до засува, то почув за собою шелест тканини. Я блискавично присів, гаррота замість горла впилася мені в чоло. Я сягнув лівою рукою позад себе, намацав тканину, шарпнув. Повз мене промайнула якась тінь. В цю мить двері до кімнати відчинилися, я скочив вперед, схопив когось під коліна і повалив його. Відразу після цього, я копнув в пах душителя, який саме намагався встати. Тоді очі мені залила кров з порізаного чола.

Я безцеремонно затягнув обидвох до кімнати, майже навпомацки зв’язав їх і тільки тоді протер очі й засвітив лампу. Гаррота, яку худий, скривлений тип намагався затиснути мені на горлі, була зроблена з особливого, шерехатого на дотик матеріалу, що вгризався в тіло, як дрібні леза. Якби я не встиг пригнутися, а тільки захищався рукою, вона затрималася б лише досягнувши кістки.

-- З чого вона зроблена? – хотілося мені знати.

-- З виправленої домашнім способом шкіри ската, -- відповів худий.

Його приятель був нижчим, але плечистим і доволі міцним. Озброєний він був подовгуватим мішечком, наповненим піском. Очевидно, він спеціалізувався в тихому усуванні проблем. Якщо міська варта не почне докладно придивлятися, то рану на потилиці легко пропустити. Особливо якщо жертву тільки оглушити, а потім легенько задушити.

Потрібно признати, що цих двоє рушили на мене доволі відважно. Особливо після того, що я зробив з Йоганом. Його, мабуть, всі знали й він мав репутацію крутого хлопця. Я запитав їх про це.

-- В місті подейкують, що ти напав на нього з двома професіоналами. А перед цим отруїв, -- пояснив мені плечистий.

-- Заткнися, -- наказав йому худий. – Від нас ти нічого не довідаєшся.

Він люто поглянув на мене і сплюнув.

Я витер плювок, підняв гарроту і поклав на ліжко. Потім шматками дерева відрізаними від ніжки стола і кусками ременя заткнув їм пельки.

-- Не хочете говорити, то й не треба, -- промовив я, виходячи з кімнати. — Сам я не місцевий. Йду попитаю в людей, як тут можна позбутися двох трупів.

Вони здригнулися, але без ентузіазму.

Кара нічого про це не знала, але припустила, що ймовірно вони належали до банди, яка контролювала вулиці прилеглі до Йогана. Тобто зараз мої. В мене досі текла кров з чола. Струну, мабуть, просочили якимось лайном. Ну, або саме такі властивості має шкіра ската.

До півночі я ще раз пройшовся вулицями й тільки після цього повернувся в кімнату. Спочатку вийняв кляп широкоплечому.

-- Не вбивай мене, благаю, все розповім!

Тож я сів і почав слухати. Він дійсно належав до банди Поверта, про якого згадувала Кара. Коли вже розговорився, то з ходу розповів мені, що в центрі міста зараз лютує війна за територію і на них самих починає тиснути якась інша група. Якщо вірити чуткам, круті типи. Після смерті Йогана вони вирішили скористатися шансом і забратися цим типам з дороги. Весь час, що плечистий сповідався, худий лежав нерухомо, втупивши в мене холодний погляд. З цієї двійки він був явно небезпечнішим.

-- Ти розповів мені все, що знав, тому я не вб’ю тебе, -- запевнив я чувака, розв’язав ноги й почав працювати над руками. Як тільки одна була вільна, я припідняв її, а потім різко тріснув об коліно і зламав у лікті. Він звалився на землю, тремтячи з болю, з виразом шоку на обличчі.

-- Я не вб’ю тебе, бо не знаю, куди подіти труп, -- пояснив я йому. – Але не можу допустити, щоб ти тут підскакував.

Різким ривком я поставив його на ноги, витягнув у коридор і в здорову руку втиснув його мішечок.

-- Не знаю, що з тобою зроблять кореші, коли твій земляк розповість їм, як ти красиво мені співав, -- сказав я і повів його сходами вниз і назовні. – Якщо ще раз побачу, то відірву обидві руки, -- пообіцяв я замість теплого прощання.

Коли я повернувся в кімнату, худий лежав трохи далі, а мотузка на ногах була майже розв’язана. Він важко працював, але цього виявилося замало. Він вже змирився, що я зламаю йому руку. В нього не здригнувся жоден м’яз. Видно, що чувак – кремінь. Але він не очікував, що я скручу йому ногу в щиколотці.

-- Ти небезпечніший, -- пояснив і теж вивів на вулицю.

Він шкутильгав, стиснувши зуби, кидав на мене ненависний погляд, однак за всю дорогу не промовив ані слова.

В ліжко я більше не лягав. Спав на підлозі, зі зброєю під рукою. Ні з того, ні з сього, я опинився посеред поля бою.

***

З самого ранку мене знайшла Кара. Вона відразу зауважила кольчугу під плащем, але від коментарів утрималася. Вона вже знала, що міська варта знайшла неподалік двох чоловіків, які повбивали одне одного в поєдинку. Трохи далі відбулася поважна сутичка, після якої на землі залишилося кілька трупів. Це могло мати якийсь зв'язок з бандою Поверта, але не обов’язково.

-- Ще два дні і я валю звідси, -- нагадав я, коли вона давала гроші.

Несподівано важко зароблені гроші, усвідомив я. Ніколи б не подумав, що бути альфонсом така важка праця.

-- Цього достатньо. Завтра ми з Ларою продамо все, чого не зможемо взяти з собою і вирушаємо на північ.

Може брехала, а може й казала правду.

***

До обіду я ще трохи поспав, а під вечір пройшовся по своїй дільниці, заодно прислухаючись, що чувати. Знов подейкували про сутички, про мертвих, про підпали. Коли почало темніти, мені знов здалося, що за мною хтось лазить. А коли в темному провулку на мене вийшло три чувака, мене це ніскільки не здивувало. А швидше навіть сподобалося. Першого я прикінчив гарротою, другого ножем, а третій поламав собі ноги, коли намагався втекти дахами.

-- Ти такий же, як Йоган. Ми думали, що все пройде гладко, -- коли я підійшов до нього, він тремтів від страху і болю.

-- Йоган – небіжчик, -- вказав я йому.

Я поглянув у якому він стані, й залишив, хай дає собі раду. Скоріше за все, стече кров’ю на смерть, але якщо йому хоча б трохи пощастить, то перед цим може доповзе до території своєї банди.

***

Я пролазив всю ніч і чекав на світанок, як на порятунок. Я був голодний і невиспаний. В заїзді я спочатку пішов у лазню, потім приліг ненадовго, і тільки після цього прийшла черга на сніданок. Ситий сніданок, як і належить. Кара, крім того, що принесла гроші, дотримувала мені товариства і засипала новинами. Виявилося, що вночі повсюди тривали сутички, хоча в моїй дільниці менше, ніж навколо. Я здогадався, як Йогану досі якось вдавалося вберегти свою золотоносну ділянку від зазіхань бандитів. На їхню думку, кілька шинків й ігрових будинків, затиснених поміж дільницею ткачів і прибутковою пристанню, не вартували тих неприємностей, які міг заподіяти цей крутий чувак. Його маленьке господарство просто не було достатньо прибутковим.



Я ще не впорався навіть з половиною замовлених страв, коли в шинок зайшло три чоловіка. В мій бік вони не дивилися. Однак вони були надто добре одягнені, надто гладко поголені, занадто самовпевнені. І всі троє озброєні. Носатий, з грушоподібною сапаткою якого, близько познайомився чийсь кулак, мав криву шаблю і два ідентичних ножі з рукоятками з горіха. В меншого, аскетичного вигляду типа, не було видно жодної зброї, а товстун справа від нього, хизувався мечем, який навіть здалека виглядав на коштовну цяцьку.

Я відразу здогадався, що вони прийшли за мною, в них це було виписано на обличчях. Поки вони підійшли до мене, Кара вже сиділа за іншим столом.

-- Можна присісти? – запитав той, що був без зброї. На відповідь вони не чекали.

Я повільно відрізав шматки шинки й вістрям ножа закидував їх прямо в рот. На відміну від них, я свою зброю тримав у руці.

-- Здається, ти недавно перейняв чийсь бізнес.

“Чийсь бізнес”… Я гадав, що став звичайним альфонсом. А тут прошу, як гарно звучить.

-- Ми плануємо розширити зону нашої діяльності й хочемо придбати твою ділянку. Пропонуємо відступне в п’ятдесят золотих, або можеш працювати для нас за відповідний відсоток.

Я потайки поглянув на Кару. Дівчина сиділа в кутку, на неї ніхто не звертав увагу, а вона чула кожне слово.

-- Від завтра після обіду дільниця ваша, -- відповів я спокійно.

Благодійник з мене ніякий, інші мене не обходять. Я просто намагаюся заробити потрібні мені гроші. Пообіцяв до завтра, отже до завтра. Мої слова захопили їх зненацька. Після останніх подій вони очікували опору.

-- Ну то домовились, -- закінчив коротку дискусію аскет. Носатий зневажливо посміхнувся. Непримітний тип відразу встав. Для нього я не був вартий навіть усмішки.

Він дав мені торбинку з п’ятьма монетами. Судячи по вазі – по десять золотих.

-- Від завтра, -- кинув мені на прощання носатий і забарабанив пальцями по ефесу шаблі.

Як тільки вони зникли за дверима, до притихлого шинку немов повернулося життя. Вони настільки виділялися серед звичної публіки, що місцеві ледь не обісцялися зі страху.

Я відрахував дві десятки, докинув п’ятірку, і так щоб ніхто не бачив, дав ці гроші Карі.

-- Чому? – не зрозуміла вона.

-- Тому що гроші, які просто так падають з неба, приносять нещастя. Ними потрібно ділитися.

***

Нещастя прийшло невдовзі після обіду. Хтось закричав і навколо однієї з вуличок відразу почали збиратися роззяви. В моїй дільниці, тож я сам пішов поглянути. Під якимось огидливим полотном лежало п’ять трупів. Всі мої дівчата. Всі однаково порізані, як випотрошені звірі. Порізи були такі акуратні, що їх міг зробити тільки вправний різник. Послання для мене було вбите в груди мертвої Лари – ніж з рукояткою елегантно оправленою в горіхове дерево. Настільки елегантно, що аж просилася в руку.

Кара стояла під стіною. Вона охопила себе руками, а в очах сяяли сльози.

***

Задубіння трупа вказувало, що її вбили ще до того, як прийшли поговорити зі мною. Спритний хід бізнесмена, який хоче підкреслити вигідність пропозиції. На землі лежав ґудзик від манжета. Маленький, старанно виконаний зі срібла. Я підняв його, поклав у кишеню і розштовхуючи людей з дороги, пішов геть.

Це не моя справа. За два дні я буду далеко звідси, або принаймні на другому кінці міста. Мене не обходила мертва курва. Навіть п’ять мертвих курв мене не обходило. Принаймні не обходило б, якби не одна маленька проблема.

***

Аганод може і одне з найбільших міст на сході, проте розкішних ательє, де на манжети шиють срібні ґудзики не так вже й багато.

-- Так, це зроблено на замовлення, -- викрикнула в екстазі власниця майстерні, матрона, яка трохи не дотягувала до супертяжа. – Належить пану Гтурі. Він буде дуже задоволений, коли отримає його назад! Він вже заходив сьогодні до нас, і дуже переживав, що в нас на складі зараз немає таких ґудзиків.

Я відібрав у неї ґудзик.

-- Сам віднесу. Хтозна, може щось за це отримаю? Срібняк, а то і два, -- посміхнувся я їй.

Власниця ательє перестала посміхатися. Якщо за якусь дурну копійку я був готовий пертися такий шмат дороги, то в самого мене грошима й не пахло. Однак дорогу показала.

Правда по дорозі мені довелося перепитати ще в кількох людей, але як тільки стемніло, я стояв перед входом у найкращий в місті ресторан, де Гтурі замовив зал для своїх партнерів по бізнесу.

-- Я не можу Вас впустити, -- заявив швейцар біля дверей.

-- А якщо я змушу тебе зжерти власні яйця? – запитав я, поклав йому руку на плече і стиснув.

-- В такому випадку… -- почав той заїкатися. – В такому випадку звичайно, що впущу. Було б… Було б просто неввічливо не впустити, -- белькотів він з викривленим від болю обличчям.

Може він і мав рацію. Особисто я в справах етикету і добрих манер не дуже шарю. Він задзвонив якийсь умовний сигнал і другий швейцар відчинив двері зсередини.

-- Гадаю, буде найкраще, якщо ти залишишся тут, -- порадив я йому.

Другий швейцар кинув на мене приголомшений погляд, але якщо я був всередині, це означало, що мене вже перевірили.

-- Я приніс повідомлення для пана Гтурі, -- шепнув я першому офіціантові, який трапився мені по дорозі.

-- Велика зала на першому поверсі.

До дверей зали я дійшов без проблем. Перед входом стояв носатий.

-- Що, прийшов проситися на роботу? – посміхнувся він огидно. – В залу не пхайся. Там зараз святкують успішне завершення бізнесу. Мій ніж приніс? – насміхався він з мене.

-- Приніс, -- кивнув я головою і повернув носатому його власність. Посмішка так і застигла в нього на обличчі.

Я відчинив двері. Салон був не такий вже й великий. Людей на десять-п'ятнадцять. На чолі столу сидів усміхнений Грумук, зліва від нього -- пан Гтурі, а справа – його помічник, якого я вже бачив, і особистий охоронець з пов’язкою. Решту місць займали люди схожі на Гтурі, всі вишукано одягнені, немов прийшли на коронацію. І всі озброєні. Мабуть, варто було придумати якийсь хитріший та дипломатичніший план, але на таке мені мізків бракує.

Першим мене зауважив охоронець, який почав шептати щось Грумукові на вухо. Той задумливо поглянув на мене. Розмови притихли.

-- Ти теж прийшов святкувати наш спільний успіх? – промовив Грумук голосно і підняв кубок. – Нарешті нам вдалося вирішити суперечки й знести всі перешкоди для нашого бізнесу!

Гтурі не сподобався вираз на моєму обличчі й він зашептав щось до чоловіка, який сидів поруч, а той зірвався на ноги та помчав до дверей на кінці зали.

-- Про який саме бізнес йдеться? – запитав я.

-- Будь-який, адже гроші не пахнуть, -- посміхнувся Грумук.

Тут він звичайно мав рацію. Особливо, якщо золото порядно відмити від крові й лайна.

Коли я потягнувся до зброї, всі гості почали вставати, засяяли сталеві леза. Може вони й уміли вбивати повій, душити ззаду чи закопати до смерті якогось нещасного чувака, але вони вже трохи випили і не звикли протистояти таким як я. До того ж моя репутація випереджала мене, а страх сковує.

Захист першого я просто змів і відрубав йому шматок обличчя, другому вибив зброю з рук і проколов, третьому пройшов під лезом і ефесом розтрощив щелепу. Потім все стало немов у тумані. Я пер вперед, зала була широкою, але не настільки, щоб хтось відважився прослизнути під стінами. Я гнав їх перед собою, притискав, обрубував руки, ноги, голови. Сам кривавив з чисельних ран, але кольчуга з наплічниками охороняла мене від найгіршого. Їхні легкі леза не пробивали її. Під час сутички кудись заподівся мій довгий меч, проте мені вистарчало кацбальгера і того, що я знайшов по дорозі. Стіни почервоніли від крові, люди кричали, а я невблаганно пер вперед. Тоді я проколов якогось дженджика з довгим, кучерявим волоссям, той впав і вирвав мені зброю з руки.

На якусь мить запанувала тиша, вагання, а тоді майже одночасно, на мене скочило двоє. Я схопив за ноги трупа, що лежав переді мною, замахнувся і одним ударом змів ближчого. Другий завагався, хотів зупинитися, але посковзнувся на мокрій від крові підлозі. Перш ніж він впав, я замахнувся вдруге і так його під тим трупом залишив. Грумук зі своїм посіпакою скулилися в самому кінці зали. Переді мною залишився тільки чепурун з пов’язкою.

-- Я знав, що ми з тобою ще зустрінемось, -- скривив він кутики губ в усмішці. – Побачимо, хто з нас кращий.

Срати я хотів на його “побачимо”. Я вдав, що тягнуся за мечем, він блискавично завдав удару зверху вниз. Я прослизнув йому під рукою, лезо заділо мені плече, та все одно мені вдалося навалитися на нього. Його озброєну руку я притиснув до тулуба так, щоб вона не загрожувала мені, а тоді перекинув чувака через плече і гримнув ним об підлогу. Сам при цьому я приземлився на одне коліно і блискавичним рухом вирвав йому горлянку.

***

Грумук вперся об стіну, а перед себе випихав свого козачка. Це він всім заправляв. Я схопив його, потягнув до вікна, взяв однією рукою за щиколотку і вивісив назовні.

-- Навіщо ти наказав їх вбити? – запитав я.

-- Мені так порадили, хороша інвестиція в майбутнє, -- бурмотів Грумук. – В нашому ділі потрібно керувати залізною рукою! Шльондри не сміють перечити альфонсу, яким би він не був. Це погано впливає на бізнес!

-- А інші? Чому ви не вбили всіх, га? – поцікавився я.

Він сильно смикався, а мене вже починала боліти рука.

-- Їхня черга мала настати пізніше, -- він майже кричав. – Перших п’ять було попередженням для тебе, щоб ти послухався нас.

Назовні зібрався невеличкий натовп і спостерігав за нещоденним видовищем.

-- А що з ними буде зараз?

-- Нічого, звичайно, що нічого! -- задихався Грумук.

Було не дуже високо, але падіння на голову йому пережити не вдалося.

-- Вислизнув, -- пояснив я посіпаці Грумука і побіг до дверей.

Пора накивати п’ятами.

Я залишив Аганод ще того самого дня, на ніч став табором на безлюдній стежці, що вела пагорбами на північ. Нею користувалися тільки пастухи і міська варта туди не заходила.

Вся ота буча вимучила мене більше, ніж я гадав, тож я вирішив залишитися ще на один день. Після обіду на видноколі з’явилися два фургони і легка двоколка. Під вечір вони добралися до мого невеличкого табору. На перший погляд вони справляли враження бідних і не надто балакучих, переповнених турботою про майбутнє. Вони стали табором поодаль від мене, залишивши мене в спокої. Зате біля мого вогнища з’явилася Кара. Це їй належала двоколка.

-- На північ? – запитав я.

-- Так, -- відповіла вона. – Навіщо? Навіщо це все? Для чого всі ті вбивства під кінець? – запитала вона мене в свою чергу.

Що мені було сказати? Що в такого чувака як я, який наймається виконувати за інших брудну роботу, який краде і вбиває, немає майже нічого святого? Залишилося тільки одне – моє слово. Я роблю те за що мені платять, а вони заплатили за охорону. Не міг я цього так залишити, не міг допустити, щоб їх всіх повбивали.

Тобто міг, якби вони почекали ще один день.

Як я мав все це пояснити Карі?

-- Просто так, -- відповів я і повернувся на інший бік, щоб зігріти і друге поранене плече.

Вона пішла в темряву, до другого вогню, назустріч власній долі. Більше я її ніколи не бачив.


Pasák -- Miroslav Žamboch

Переклад з польської -- полігНОТ

- - - - - - - -

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

- -- - - - - -



home | my bookshelf | | Альфонс |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу