Book: Кінь і його хлопчик



Клайв Стейплз Льюїс

Хроніки Нарнії

Присвячується Девіду і Дугласу Грехемам


Кінь і його хлопчик


Розділ 1

Про те, як Шаста рушив у дорогу

Ця історія розповідає про події, що трапилися в Нарнії, а також в Остраханстві, так само, як і в інших суміжних землях, у ті часи, що їх іще називали золотою добою Нарнії, коли на нарнійському троні засідав Великий король Пітер, а з ним і брат його, король Едмунд, та сестри: королева Сьюзан та королева Люсі.

У ті давні часи далеко-далеко на півночі країни під назвою Остраханство, на березі тихої затоки у маленькій халупі жив собі бідний рибалка на ім’я Аршиш. А поратися по господарству допомагав йому хлопчик, який ще змалку звик називати його батьком. Самого ж хлопчика звали Шастою. Щоранку Аршиш на своєму човні виходив у море на лови, пополудні він повертався, запрягав старого віслюка та віз спійману рибу на базар до сусіднього села продавати. Коли рибу розбирали швидко до останньої дрібноти, він повертався додому в доброму гуморі – і тоді Шасті нічого за те не було. Якщо ж торгівля не ладилася, він повертався злий, лаявся на всі заставки та вигадував, до чого б такого доскіпатися, а потім і лупцював Шасту ні за що ні про що. Причепитися завжди було до чого, бо роботи в Шасти вистачало – аж через край: латати невід та очищувати від луски, варити вечерю та прибирати в халупі. Що там відбувалося у світі далі на південь – Шасту не обходило; якось він їздив з Аршишем на ярмарок до сусіднього села саме на південь, та нічого цікавого там не знайшов. Там жили такі самі люди, як і його батько: вдягнені у довгі, до п’ят, хламиди та взуті у дерев’яні постоли із загнутими вгору носами, з тюрбанами на голові та довгими бородами. Ті люди неквапливо вели один з одним довгі бесіди про речі, що на Шасту наганяли нудьгу. Інша річ – ті краї, що лежали на північ. По-перше, там ніхто і ніколи не бував. А по-друге, йому суворо заборонялося навіть думати про те, аби ходити туди самому. Ось чому щоразу, коли він, сидячи на порозі халупи, латав рибальські сіті, погляд його сам собою звертався на північ. Не можна сказати, що там було що розглядати: з порога халупи видко хіба що порослі травою похилі гірські пасма, а над ними – синє небо, у якому де-не-де ширяли птахи.



Іноді, коли Аршиш був удома, Шаста питав його: «Тату, а що там, за тими горами?» Якщо Аршиш перебував не в доброму гуморі, він мовчки давав тому ляпас і наказував ворушитися замість того, аби базікати. Та бувало й таке, що Аршиш перебував у напрочуд гарному настрої. І тоді він не сварився, а навпаки – починав навчати Шасту добра й розуму.

– О сину мій, – казав він. – Не дозволяй своєму розуму відволікатися на ті питання, що ставить розуму дозвілля час. Як влучно сказав стародавній поет: «Той, хто справі віддається, тому справа і вдається. А той, чиї вітрила наповнюють вітри питань дозвільних, веде безглуздя човен на скелі лихоліть».

Щоразу після такої відповіді Шаста не міг позбутися відчуття, що там, на півночі, криється якась таємниця, яку батько силкується приховати. Насправді ж бідний рибалка зовсім нічого не приховував – він дійсно не знав, що там, за тими горами. Не знав та й знати не волів. Він був, так би мовити, людиною практичного складу.

Та одного разу біля їхньої халупи зупинився вершник. Він прискакав з півдня на коні, від одного погляду на якого аж дух захоплювало: ставний, сірий у яблуках, із довгою шовковистою гривою та довгим хвостом, а його стремена й вуздечка були оздоблені щирим сріблом. Під пару коню був і вершник. З-під шовкового тюрбана виглядав шишак із шишкою, на сонці вигравала кольчуга, а на боці висів великий ятаган; зі спини його захищав круглий щит із мідними бляшками, а в правиці він стискав довгого списа. Обличчя в нього було засмагле, як, утім, і у всіх остраханців, та що одразу впадало в очі – то його мідно-червона завита борода, змащена запашними оліями. Та Аршиш, ледве вгледівши у того на правиці золотий браслет, одразу ж здогадався, що перед ним не звичайний подорожній, а таркаан – так звалися тутешні вельможі. Він упав на землю горілиць, аж бородою ткнувся у пилюку, одночасно роблячи відчайдушні знаки Шасті, мовляв, щоб і той упав на коліна.

Таркаан зажадав нічлігу та гостинності, тож відмовити йому рибалка не насмілився. На вечерю вельможному гостеві на стіл подали найкращі страви, що їх можна було приготувати в рибальській халупі. Та гість тільки з огидою носа відвернув. А Шасті, як і завжди, коли в рибалки траплялися гості, тицяли окрайчик хлібця та відправляли геть із хати ночувати просто неба. Зазвичай у таких випадках Шаста доїдав свій хліб та плентався ночувати у хлів до віслюка під очеретяну стріху, що хоч як, та захищала від негоди. Та зараз іти спати було ще зарано, тому Шаста, якого ніхто й ніколи не вчив тому, що підслуховувати за дверима – то принаймні неввічливо, сів собі тихесенько на приступочці і припав вухом до шпаринки, аби почути, про що там теревенять дорослі. І ось що він почув.

– О найгостинніший господарю, приховувати я не стану: як би мені взяти та й придбати у вас вашого хлопчиська?

– О мій володарю, – догідливо відповів рибалка (із його голосу Шаста ясно собі уявив, як той, либонь, жадібно облизується), – яку ж ціну може призначити ваш покірний слуга, хоч яким би низьким за походженням він і не був, за те, аби віддати своє єдине дитя до рабства, нехай і в добрі руки? Бо, як істинно сказав поет: кров людська густіша за сукровицю; рідна ж кров – червоніша за рубін.

– Не годиться сперечатися з давнім поетом, – кивнув таркаан, – але ж інший поет зазначив: «Той, хто замислив увести в оману благочестя, хай не обманює себе: він спину підставляє батогу!» Тож не паскудь свої вуста, запеклі віком, мерзотою брехні! І я скажу чому: хлопчина тобі не син, і це так само правда, як і те, що щоки твої – засмаглі ще дужче за мої, а в твого хлопчика вони білі, як сніг, – так само, як у тих тричі клятих, але настільки ж і прекрасних варварів, які далеко на півночі живуть за горами! Що скажеш ти тепер?

– І краще за поета і не скажеш: «Нема меча такого, проти якого не знайшлося б і щита. І лише око мудрості не знає перепон». То знай же, мій вельможний гостю, що все своє життя у злиднях я перебувався, тож одружитися і мріяти не міг. Тому й не послали мені діточок небеса. Та якось уночі на повний місяць саме того року, як благословенний тісрок – хай будуть вічними його літа! – посів на трон – хай буде вічним його благословенне правління! – боги у невимовній милості своїй зробили так, що я очей не міг стулити. Не в змозі заснути, підвівся я з убогої постелі своєї і вийшов на берег: вдихнути свіжого морського повітря, помилуватися зірками та місячним сяйвом над морем. Аж раптом із моря долинув до мене плеск, начебто весло занурили у воду недбало. А потім почувся й скрик, і завмер я на місці у здивуванні великому. Та подиву моєму тієї ночі краю не було, бо припливною хвилею до берега прибило човен, а в ньому побачив я схудлого від голоду, знесиленого від спраги чоловіка, який уже й не дихав (здається, він помер ось-ось, бо тіло було ще теплим), а поруч із ним лежав порожній бурдюк, а за бурдюком – о диво! – немовля. Та й від того більше диво – іще живе! І мовив я собі: «Так розсудили боги, аби ці двоє бідолах були єдиними, хто врятувався у вутлому човні, коли розбився їхній корабель. І той із них, чиє тіло холонуло в мене на руках, не пив сам і не їв, аби підтримати життя оцьому немовляті, а помер він лише тоді, коли попереду побачив берег». І пригадав я іншу старовинну мудрість, що каже: хто стражденним допоможе, того боги не обійдуть своєю ласкою та втричі винагородять за доброту… Тож спонукуваний добросердям, як встиг уже помітити мій вельмишановний гість…

– Хвалу своїм чеснотам залиш-но складати іншим, – посміхнувся таркаан, – бо не мудруючи ти просто-таки поцупив малюка, який уже вдесятеро відпрацював тобі за кожен жалюгідний шматок хліба, яким ти годував його весь цей час. Припинимо ж змагання в красномовстві, від якого мене вже нудить, і просто зараз ти назвеш мені ту ціну, яку доцільною вважаєш за раба.

– О мій володарю, як сам ти мудро зауважив, цей хлопчик – він мені надія та опора, і на хазяйстві я без нього, мов без рук. Це ж треба врахувати, як і те, що замість цього хлопця я маю ще придбати іншого, якому б міг довірити свій дім.

– Гаразд! Я дам тобі аж п’ятнадцять півмісяців, – нашвидкуруч підрахував таркаан.

– П’ятнадцять? За надію та опору? – аж простогнав Аршиш. – П’ятнадцять – за відраду для очей? Єдину, що лишається у мій похилий вік! Та ти смієшся, доблесний таркаане, із сивої моєї бороди! Моя ціна – принаймні сімдесят!

На цьому пункті в торгах Шаста підвівся та навшпиньках попрямував геть. Усе, що цікавило його, він уже почув. А те, як відбуваються торги, він і без того знав, бо на базарі в тому селищі, куди він їздив із рибою та Аршишем, без торгів не обходилося. Тому він анітрохи не сумнівався, що врешті-решт ці двоє зійдуться в ціні, що наприкінці торгів буде набагато нижча за ту, що називав Аршиш, та значно вища за ту, що пропонував таркаан; та хоча обидва знали про те ще до того, як почали торгуватися, мине ще чимало часу, доки вони вдарять по руках.

Тут треба заздалегідь застерегти маленьких читачів від зайвих сліз, аби вони не уявляли себе на місці Шасти: мовляв, як би вони почувалися (та й я теж), якби почули, що наші рідні батьки безсоромно продають нас у рабство. Нічого такого сам Шаста не відчував: по-перше, він і без того животів хіба що не в рабстві; по-друге, історія з човном та знайденим у ньому малюком захопила його уяву куди більше, ніж торги, наповнюючи серце неочікуваним піднесенням та… полегшенням, адже змалку йому втовкмачували, що син має шанувати та любити свого батька, але ж як він не намагався, ані любити, ані шанувати старого рибалку в нього не виходило. Лише тепер він зрозумів чому, і навіть камінь впав із його душі. Натомість його уяву захопили інші думки: «Якщо Аршишу я не син, то хто я? А що, як я син самого таркаана або навіть тісрока – хай будуть вічними його літа! – або… когось із богів?»

Ось які думки роїлись у нього в голові, коли він замріявся посеред клаптика зеленої трави на подвір’ї. Вечоріло. На сході вже вигулькнули перші зірки, хоча на заході ще рожевіла зоря. Неподалік, прив’язаний до залізного кільця, вбитого просто у стіну ослячої стайні, скуб травичку кінь, на якому приїхав чужинець. Шаста несміливо наблизився до нього та погладив його шию. Кінь і вухом не повів, задумливо підбираючи траву. І тут Шасту спіткала ще одна несподівана думка: «А все ж кортіло б знати, яка він людина, отой таркаан? – з несподіванки він навіть промовив це вголос. – От було б добре, якби він виявився доброю людиною. Подейкують, у господах великих панів слугам спину гнути не доводиться! Вдягнені вони на заздрість іншим, а на обід їм перепадає справжнє м’ясо! А може трапитися й таке, що візьме мене таркаан із собою на якусь війну. Хіба ж їх мало? І там, у запеклій битві, врятую я йому життя… із вдячності він вивільнить мене з неволі, а потім, вже як вільного, прийме як сина. І буду я жити в палаці, їздити на колісниці, а вдягнений буду в кольчугу. А може трапитися і навпаки: він виявиться людиною злою й жорстокою і відправить мене працювати в полі. Та ще й у кайданах – аби я не втік. От якби знати тут і тепер, що за людина той таркаан. Та хто його знає? Хіба що цей кінь! А кінь, хоч, може, й знає, та хіба ж він скаже?»

Кінь підвів голову, і Шаста поплескав його по брунатній оксамитовій щоці й мовив:

– От якби ти вмів розмовляти, мій друже!

Кінь зиркнув на нього своїм великим оком. Аж тут – чи то тільки почулося? – до Шасти долинуло таке низьке, наче утробне:

– А що його вміти?

Від здивування очі у Шасти зробилися так само великими, як і в коня, і він не знайшов нічого кращого, ніж голосно спитати:

– Отакої! Де ти навчивсь?!

– Тихіше! – розсудливо мовив кінь. – Там, звідки я родом, усі, чи майже всі, тварини розмовляють.

– Де ж це можливо таке диво-дивне?

– У Нарнії, – відповів кінь, – благословенній Нарнії, найщасливішій землі на світі, де на схилах гір буйно квітне верес, у низинах – духмяніє чебрець, у Нарнії, де на високих полонинах завжди зеленіє трава, де в лісах дзюркотять струмочки, у долинах повільно течуть річки, де в печерах та в хащах, порослих мохом, лунає грім – то у підземних кузнях працюють невтомні гноми. А як там легко дихається! Тисячоліття ярма в Остраханстві не варті жодного дня волі в Нарнії.

Тут кінь тихесенько заіржав, що дуже скидалося на сумне людське «е-хе-хех».

– А як же сталося, що ти тут?

– Викрали, – похнюпився кінь, – або відловили – назвіть це як завгодно. А був я на ту пору ще зовсім нерозумним лошам. Скільки разів казала мені мати не гуляти південними схилами гір та не бігати самому у Древляндію подалі від дому, та я не слухався її! Через свою неслухняність – левиною гривою присягаюся! – я й був покараний. Я потрапив у рабство до людей і тепер змушений їм підкорятися, і ще вдавати, нібито я така сама безмовна худоба, як і всі інші коні.

– А чому ж ти їм не сказав, що ти… не такий, як усі?

– Дурний-дурний, та не настільки ж! Якби хоч хто-небудь раптом дізнався, що я не просто кінь, а кінь, що розмовляє, мене б одразу почали водити по ярмарках на забаву витріщакам та заробляти на мені чимало півмісяців, а раз так – то подбали і про надійну охорону, аби я не втік чи хтось інший не поцупив. І тоді про втечу годі було б і мріяти.

– А чому ж… – хотів був запитати Шаста, та кінь зупинив його.

– На порожні балачки в нас часу немає. Ти питав мене, що за людина твій новий хазяїн таркаан Анрадін – відповідаю: лиха. До людей. До мене він ставиться добре, бо гідний бойовий кінь коштує занадто дорого, аби ставитися до нього погано, а от з людей, тим паче з рабів, знущатися можна як завгодно. Тому на твоєму місці я краще помер би тут і тепер, ніж завтра пішов до нього на службу.

– Помирати тут і тепер я не хочу, іти завтра на службу – теж, тому нічого мені не лишається… як втекти, – прошепотів зблідлий Шаста.

– Іншого виходу я теж не бачу, – погодився кінь. – А якщо так, то чому б не втекти разом.

– Ти теж хочеш утекти? – перепитав Шаста.

– Якщо тікати разом, це вдвічі зменшить ризик, що нас одразу ж і спіймають. Якщо мене побачать без вершника, одразу ж вирішать: «Що за бродяча коняка!» – і не заспокояться, доки не здоженуть. А з вершником – то інша справа: нікому й на думку не спаде, що я втік. А щодо тебе, то ти на своїх двох худорлявих ніжках взагалі далеко не втечеш. А якщо ти будеш верхи, обскачемо будь-кого з тутешніх коней. До речі, ти ж верхи їздити вмієш?

– Ще б пак! – з гордістю вигукнув Шаста. – Я їздив на нашому віслюкові.

– Їздив? На кому, на кому?! – не стримавшись, заіржав кінь.

У тому іржанні почулося презирство, бо пролунало воно якось так: «Ї-ї-їздив? На і-го-го-го-му?» Слід зауважити, що від коней, які б ті не були розумні, якщо їх вивести з рівноваги, можна почути регіт, який інакше, як кінським, і не назвеш.

– Інакше кажучи, їздити верхи ти не вмієш. Що ж, це може й недолік, та не біда. Дорогою я тебе навчу. Сподіваюся, що хоч падати ти вмієш.

– Траплялося, а хто ж не падав, – вже обережніше відповів Шаста.

– Коли я кажу «падати», я маю на увазі: падати та підніматися і знову забиратися у сідло, і знову падати і підніматися, зціпивши зуби, і не боятися падати знов.

– Я… я спробую, – мало не занепав духом Шаста.

– Бідолашне людське дитинча, – форкнув кінь, – я зовсім забув, що з кінського погляду ти ще мале лоша. Нічого, з часом ми зробимо з тебе верхівця. А тепер слухай уважно: ми рушимо в дорогу, щойно ці двоє міцно поснуть. А до того ми маємо чітко уявити наші дії. От мій таркаан, наприклад, збирався на північ до стольного міста Ташбаана, до двору самого тісрока.

– Перепрошую, – тремтячим голосом наважився нагадати Шаста, – а хіба ви не повинні додавати «хай будуть вічними його літа»?

– З якого дива? – у свою чергу здивувався кінь. – Я вільний нарнієць; чому це я повинен користатися зворотами мови підлабузників та рабів? Я зовсім не бажаю йому вічних років, більш того, як розумний кінь я розумію, що вічними його літа не будуть, хоч бажайте їх йому, хоч ні. До речі, судячи з твого вигляду, ти теж із північних країв, тож облишмо ці південні мовні викрутаси хоча б між нами. Та повернімося до нашого таркаана: як я казав, він збирався на північ до Ташбаана.

– Тоді нам краще тікати на південь, подалі від нього?

– Не думаю. Він гадає, що я дурний і розумом поступаюся йому, як і всі інші його коні. Тому перше, що спаде йому на думку: якщо я відчепився від кільця, я мав злякатися та чкурнути геть додому, до рідної стайні коло його палацу за два дні шляху звідси на південь. Там він мене й шукатиме. Йому й на думку не спаде, що я сам, із власної волі, подамся на північ. Утім, спасти на думку йому може й таке: якийсь завзятий конокрад із тих селищ, які він проїздив по дорозі сюди, угледів доброго коня та й вирішив поцупити його будь-що…



– Ура, ми вирушаємо на північ! – підхопився Шаста. – Усе своє життя я тільки й мріяв, як би потрапити туди!

– Зрозуміло, – кивнув кінь, – адже тебе кличе голос крові, а кличе він на батьківщину, от тільки галасу не здіймай. Не буди хазяїв, якщо, звичайно, вони вже сплять.

– Я збігаю, крадькома подивлюся.

– Слушна думка, тільки дивись, аби тебе не спіймали.

Навколо вже панували ніч і тиша, хіба що хвилі з шурхотом накочувалися на берег, та Шаста, змалку звиклий до шуму прибою, цього звуку навіть не помічав. Крізь шпаринки у рибальській халупі світло вже не сочилося, та про всяк випадок Шаста обійшов халупу й, затамувавши дух, навшпиньках наблизився до єдиного вікна і вже за мить почув таке знайоме, щоб не сказати обридле, хропіння із присвистом, що помилитися було неможливо – старий рибалка міцно спав. Дивно було відчувати, що, якщо все піде добре, то він чує це хропіння востаннє в житті. Все ще тамуючи дух, із відчуттям якоїсь провини, до якої з кожним його кроком примішувалася радість передчуття волі, Шаста тінню майнув через подвір’я до ослячої стайні; там він пошарудів у схованці, де рибалка ховав ключі, та відчинив двері. Саме у стайні рибалка про всяк випадок і замкнув кінське сідло та збрую. Наостанок Шаста нахилився та цмокнув віслюка в ніс. «Мені справді прикро, що ми не можемо взяти тебе з собою», – прошепотів він.

– Нарешті, – форкнув кінь, коли хлопчик повернувся. – Я почав був хвилюватися, чи не трапилося з тобою що.

– Але ж я мав дістати твою збрую, – знизав плечима Шаста, – от тільки підкажи, що тут і до чого.

Наступних кілька хвилин Шаста відчайдушно боровся зі збруєю, намагаючись не шуміти. А кінь лише форкав та примовляв: «підпругу затягни», «застібка має бути нижче», «вкороти стремена» та все таке інше. Коли ж кінь був озбруєний, він попередив:

– Запам’ятай головне: їдучи, ти маєш завжди притримувати поводи. Саме притримувати, а не триматися за них, бо, якщо їх зовсім відпустити, ми викличемо підозру. Насправді ж ми їх приторочимо до луки сідла, тільки не туго, аби лише не теліпалися, а я міг крутити головою. А краще ти їх зовсім не чіпай – лише роби вигляд.

– А навіщо ж вони тоді?

– У звичайних умовах давати напрямок коневі, себто мені, – не став приховувати кінь, – та в наших умовах давати собі напрямок буду я сам – однаково ти дороги не знаєш. Іще одне: терпіти не можу, коли мені вчіплюються в гриву. Тож краще рук не розпускай.

– Поводів не торкайся, за гриву не чіпляйся – як же мені триматися? – заблагав Шаста.

– Авжеж, – кивнув кінь, – коліньми. У цьому й полягає мистецтво верхової їзди. Стискати боки коню коліньми, спину тримати рівно, наче рогач проковтнув, лікті не розчепірювати… Навіщо ти шпори собі причепив?

– Як навіщо? Усі поважні вершники так роблять – на власні очі бачив!

– От що, хлопче, шпори заховай куди подалі, хоча б у сідельну торбу – буде нагода, ми їх іще продамо у Ташбаані. А тепер час настав: по конях! Гоп!

– Ой, щось не «гоп», а «геп», – встиг видихнути Шаста, гепаючись з першої спроби.

– Я ж тобі кінь, а не копиця сіна, щоб отак плигати на мене. Спробуй іще раз. От бачиш, зовсім інша справа! Тепер сядь струнко, пригадай, що я тобі казав про коліна. Хто б міг уявити, що бойовому коню, який, між іншим, водив в атаку всю кінноту, який вигравав призові перегони, доведеться возити на собі чувал із картоплею – бо інакше твоє вміння триматися у сідлі й не назвеш! – Кінь знову форкнув, цього разу лукаво. – Гаразд, тримайся, як умієш! А з тим – в дорогу!

І вони тихенько вирушили у темряву ночі. Спочатку кінь ішов кроком на південь від рибальської халупи, де паморочна річечка впадала в море, і тут він добряче потупцяв у грязюці, залишаючи досить чіткі відбитки копит, з яких було видко, що він буцімто прямує на південь. Але щойно вони опинилися посеред броду, кінь повернув проти течії, водою вони піднялися вгору ще на сотню-дві кроків, поки кінь не підшукав місце, де б вийти на берег. Тут була мілина, усіяна галькою, на якій не залишалося помітного сліду. Так само обережно він вийшов на берег і кроком попрямував тепер на північ, поки рибальська халупа з поодиноким деревом, стайня з віслюком та затока, усе те, що Шаста до того знав у своєму житті, не розтанули в темряві літньої ночі. Пологий схил, де опинилися мандрівники, потроху вивів їх на гребінь пагорба, за яким закінчувався відомий Шасті світ і стелилася велика, поросла буйними травами рівнина без кінця-краю, де гуляв вільний вітер.

– Ну, що скажеш? – спитав кінь. – Як на мене, це чудове поле для галопу!

– Тільки не це! – заблагав Шаста. – Я не вмію! Будь ласка, мій добрий коню… пробачте, не знаю, як вас звати…

– Ігого-гого-йохохо-гуді-га, – відповів кінь.

– Пробачте, але мені ніколи-ніколи не вдасться вимовити таке дивне ім’я повністю. Можна, я буду звати вас просто Ігого?

– Що ж, якщо на більше ти не здатен, можна й так, – не став заперечувати кінь. – А тебе як звати?

– Усі мене звуть Шаста.

– Фр-хр-гм… Хто їх вигадує, такі дивні імена, хіба що язика зламати… Гаразд, звикну, а тепер повернемося до галопу чи чвалу. З ним навіть простіше, ніж підтюпцем, якщо пристосуватися до ходи – тоді тобі не доведеться весь час підводитися на стременах. Стискаєш мої боки колінами і дивишся вперед поміж моїх вух. І в жодному разі не дивись на землю. А як відчуєш, що от-от упадеш, просто стисни коліньми боки та випрями спину. Готовий? Увага, до Нарнії – галопом – руш!

Розділ 2

Дорожні пригоди

Наступного дня, коли Шаста прокинувся, сонце стояло вже високо. А прокинувся він від того, що йому наснилося, буцімто його обличчям мандрує щось тепле й вогке. Він широко розплющив очі й побачив перед собою кінську пику. Одразу ж події попередньої ночі постали перед ним. Він рвучко підхопився й сів, аж раптом його пронизав біль, і хлопчик застогнав.

– О мій Ігого, – видихнув він, – здається, я весь у синцях – болить геть усе. Поворухнутися навіть боляче.

– Доброго ранку, маля, – обізвався кінь. – Мабуть, то втома далася взнаки. Або задубів з незвички. Як на мене, то ніяк не може бути пов’язане з падінням. Та й падав ти – тьху, тьху! – усього разів із дюжину, не більш. До того ж на таку чудову м’якеньку та пружну травичку, що падати на неї – саме задоволення, сам би качався на ній хоч весь день. Єдине карколомне падіння, яке тобі майже вдалося, – та й те припало в чагарник. Ні-ні, кажу тобі, це все від браку досвіду – вперше завжди так буває. А от як нам бути з твоїм сніданком? Я-то вже поснідав…

– Хай йому абищо, тому сніданку! Я й пальцем поворухнути не в змозі, кажу тобі!

Та слухати Шастині скарги кінь далі не став. Заходився підштовхувати хлопця спочатку носом, а потім і копитом, доки той не звівся на ноги. З висоти свого зросту Шаста нарешті роздивився навкруги. Позаду темніло щось схоже на гайок. Попереду – порослий білими квіточками та дрібною травою схил, що, спускаючись додолу, обривався кручею. Ще далі попереду розбивалися об берег хвилі. Шасті ніколи не доводилося дивитися на море з такої висоти. І до того він навіть і гадки не мав, яке ж воно насправді велике та різнобарвне. Берегова лінія тягнулася вдалечінь і праворуч, і ліворуч, наскільки сягало око; далеко внизу пінився прибій, який через відстань здавався беззвучним. Над морем кружляли галасливі чайки, а над розпеченою полуденним сонцем землею дрижало марево. Шаста вдихнув морське повітря на повні груди й одразу відчув, нібито чогось у тому повітрі не вистачає. Він покрутив головою, повів носом і нарешті збагнув: у повітрі не було запаху риби. Втім, і не дивно: усе своє життя біля моря, що б він не робив, чи то порався по господарству, чи то латав рибальські сіті, чи то куховарив – усюди його переслідував запах риби, тому й уявити море без цього запаху він просто не міг. Новий запах моря виявився таким свіжим і чудодійним, що на якусь мить він не тільки забув про своє колишнє життя, а й про синці, та подряпини, та задубілі м’язи, що він натрудив попередньої ночі.

– І що ти там казав про сніданок? – стрепенувся Шаста.

– Ху, – схвально форкнув кінь, – якщо попорпатися у сідельних торбах, ти, певно, знайдеш щось їстівне. Вони теліпаються он там, на дереві, де ти їх сам учора – чи краще вже сказати сьогодні вранці? – й кинув.

Разом вони дослідили вміст сідельних торбів, і здобуток перевершив усі їх сподівання: листковий пиріг із м’ясом (хіба що трохи задубілий), добра жменя в’яленого інжиру, скиба, як його називають, «зеленого» сиру (хоча насправді він білий) та бурдюк із вином. В іншій торбі знайшлося ще більше: близько сорока півмісяців сріблом – такого скарбу за своє життя Шаста не те що в руках не тримав, а навіть і в очі не бачив! Все ще кривлячись від болю, Шаста обережно вмостився під деревом та накинувся на пиріг; за компанію кінь налагодився іще поскубти тутешньої травички.

– А от якщо витратити ці гроші, то чи не буде це звичайнісінькою крадіжкою? – раптом спитав Шаста.

– Гмм… – на якусь хвильку кінь застиг із повним ротом трави. – Чесно кажучи, над цим я поки що не замислювався. Але з цього приводу гадаю от що: вільному коневі, до того ж і розумному, вдаватися до крадіжки не личить. А з іншого боку, нас обох силоміць було взято в полон, а раз так – то ми з тобою всього лише втікачі з полону, до того ж на ворожій землі. А раз так, чому не вважати ці гроші нашою воєнною здобиччю чи як її там? Крім того, без цих грошей здобувати тобі їжу вважаю справою майже нездійсненною – ти ж, бач, не ладен, як і всі інші двоногі, перейти на таку поживну здорову їжу, як та ж трава чи овес?

– Ні, – похитав головою Шаста.

– А ти хоч раз пробував?

– Доводилося, та навіть проковтнути не зумів. І ти б не зумів на моєму місці!

– Кумедний ви народ, ці люди!

Коли зі сніданком було покінчено (до речі, чи не кращим у Шастиному житті), Ігого сказав, що перед тим, як його сідлати, він волів би ще повалятися на моріжку. Як сказав, так він і зробив: упав на траву догори копитами та задриґав усіма ногами, перекочуючись з боку на бік.

– Е-ге-гей! О-го-го! Як гарно! Приєднуйся! Це ж не тільки приємна, а ще й оздоровча процедура!

Та Шаста аж за живіт ухопився від реготу:

– Бачив би ти себе збоку: як ти кумедно дриґаєш ногами!

– А от і ні! – палко заперечив Ігого, проте повернувся на бік, підняв голову та допитливо глянув на Шасту. – Невже і справді?! – раптом стривожився він.

– Ще б пак! – підтвердив хлопчик. – Та хіба це так вже й важливо?

– Ти геть не розумієш! Може, чемні розумні коні такого зовсім не роблять, а я вже встиг нахапатися дурних звичок від дурних дикунів! Який же сором на мене чекав би в Нарнії, коли б я надумав зробити таке на очах у пристойного кінства. Ти як гадаєш? Тільки чесно! Як то кажуть, не жаліючи моїх почуттів: чи качається пристойне кінство на моріжку?

– Звідки мені знати? – здивувався хлопчик. – Особисто я поки що цим і не переймався б – спершу треба ще дістатися твоєї загадкової Нарнії, а потім вже дивитися, хто там і на чому качається! Ти хоч дорогу знаєш?

– Я знаю, як дістатися Ташбаана. Він стоїть на самому краї великої пустелі. Далі треба перетнути пустелю, а з середини пустелі вже буде видко великі Північні гори. Розумієш, «північні»! Виходить, Нарнія десь там, за тими горами. Нам би тільки Ташбаан минути, а там нас уже не зупинить ніхто й ніщо! Найстрашніша небезпека для нас обох – то людські міста та селища, тож від них краще триматися якнайдалі!

– А чи можна той Ташбаан якось обминути?

– Власне, обминути можна, але для цього доведеться завернути в глиб країни, де дороги прокладені між оброблюваними полями, а це означає, що прослизнути непоміченими навряд чи вдасться, та й доріг тамтешніх я не знаю, тож будь-якої миті можна наскочити на будь-кого. Ні, найкраще, що можна вигадати, – це триматися моря та прокрадатися вздовж узбережжя. Тут хоча б усе знайоме: попереду поміж пагорбів самі лише пасовиська, де подекуди зустрінеш отару з пастухом та сполохнеш кролика-ґаволова чи галасливу чайку. Ну що, годі теревенити – рушаймо!

Похитуючись на затерплих ногах, неслухняними руками Шаста осідлав Ігого; у свою чергу той благодушно пішов легкою риссю, не пускаючись у галоп. Так промайнув увесь день. Уже надвечір уторована стежка вивела їх із пагорбів у долину, де виднілося якесь селище. На околиці Шаста спішився та рушив далі пішки. Доки він купував у селі хліб, цибулю та редиску, кінь обійшов селище полями та зустрів хлопчика з іншого краю долини. План спрацював, тож вирішили триматися його кожен другий день, коли знадобиться їжа.

Подорож ішла Шасті на користь. Його м’язи наливалися силою, з коня він уже майже не падав, і лише Ігого дорогою за старою звичкою форкав та буркотів: «Теж мені, чувал із борошном – верхи на такому скакуні!» або «Навіть коли б ми були у цілковитій безпеці, виїхати з тобою на велику дорогу – сорому не скараскаєшся!» Та попри всі образливі слова Ігого виявився напрочуд гарним наставником, бо ніхто не навчить вас їздити верхи краще за самого коня. Поволі Шаста навчився їздити риссю, галопом, брати з копита в кар’єр, долати бар’єри, і навіть залишатися у кульбаці тоді, коли Ігого зненацька зупинявся або різко забирав праворуч чи ліворуч – вміння, без якого, за словами самого Ігого, не можна обійтися ані в герці, ані в битві. Про битви, у яких брав участь сам Ігого, возячи на собі таркаана, Шаста ладен був слухати нескінченно. Аби згаяти час у дорозі, кінь і справді розповідав йому історії з минулих походів: що таке марш-кидок, переправа через бурхливі гірські потоки, кавалерійська лава, та про те, як сходиться в атаці кіннота проти кінноти і починається така січа, у якій коні, справжні бойові огирі, б’ються нарівні з людьми: кусають одне одного, б’ють копитами, топчуть та стають дибки, аби вершник удвічі сильніше завдав смертоносного удару бойовою сокирою чи мечем. Але розповідати про те Ігого не любив, як не благав його Шаста.

– От не докучай мені своїми розпитуваннями, – часто-густо відказував Ігого. – Бо все одно то були ганебні війни на славу тісрока, а мене примушували битися в них як раба та безсловесну твар – навіть згадувати соромно! А от якщо мені випаде честь битися за Нарнію, то я битимусь вільним конем, от тоді й розповідати буде про що. На північ! До Нарнії – уперед! Ур-р-ра! І-го-го!

Невдовзі Шаста засвоїв, що тільки-но з вуст Ігого зривався цей клич, як йому, Шасті, треба готуватися до галопу.

Так промайнув тиждень, а може, й не один: бухта змінялася бухтою, мис – мисом, долина – долиною, село – селом, річка – річкою… А скільки їх було на шляху – Шаста вже й з ліку збився, коли однієї місячної ночі трапилося от що: того дня, проспавши майже до вечора, вони рушили в дорогу, коли сонце вже сідало. Десь позаду лишилися великі пагорби, попереду простягалася рівнина, ліворуч – темнів гай, а прибережна смуга крилася десь за піщаними дюнами праворуч. Ігого, який ішов то риссю, то чвалом, раптом завмер.

– Що там? – пошепки спитав Шаста.

– Тс! – цитьнув кінь, вигинаючи шию та прядучи очима. – Ти нічого не чуєш?

Шаста прислухався. Нарешті до нього долинуло ледь чутне начебто відлуння стукоту власних копит Ігого.

– Здається, між нами та лісом скаче хтось іще, – втямив він.

– Саме так, – кивнув Ігого. – Ось це мене й непокоїть.

– Либонь, якийсь селянин додому поспішає, – припустив Шаста й позіхнув.

– Облиш, – стиха форкнув кінь. – Тут зовсім інша хода! То ніякий не селянин, а під ним аж ніяк не селянська шкапа! Хіба ж із відлуння не чути? Ні-ні, кажу тобі: то скаче справжній біговий кінь, а на ньому – справжній вершник! Скидається, там, понад лісом, за нами женеться таркаан… А от кінь під ним і справді не бойовий – для того хода залегка, але дуже-дуже ладний! То навіть не кінь, а спритна кобилка… Так-так-так – чистокровна бігова кобилка, чуєш?

– Ні, вони саме зупинилися.

– Саме так, – повівши вухом, кивнув Ігого. – Але чому вони зупинилися саме тепер? Ось що я скажу тобі: вони – хто б там не був – переслідують нас, наче тінь!

– І що ж нам робити? – якомога тихіше спитав Шаста, нахилившись коню до самого вуха. – Якщо вони нас теж почули, як ти гадаєш: чи бачать вони нас так само, як і чують?

– У сутінках – навряд чи, принаймні поки ми не рухаємося. Але щойно ми зрушимо з місця, вони це неодмінно помітять. Хоча… бач – до місяця підповзає хмара. Зробимо от що: тільки-но місяць сховається за нею, ми тишком-нишком накиваємо копитами до берега. Там, серед дюн, хоча б можна зачаїтися, аби не накликати лиха – хай краще воно спробує знайти нас.

Так вони й зробили: тільки-но місяць сховався за хмару, Ігого, як і обіцяв, мало не навшпиньки рушив до берега. А відчувши під ногами пісок, пішов легкою риссю.



Хмара виявилася більшою та густішою, ніж здавалося спочатку: вона не тільки вкрила місяць, а ще й півнеба, і з її тінню на землю раптом упала ніч, та така, що хоч в око стрель.

– Ми вже майже серед дюн, – пошепки встиг мовити Шаста, як серце його мало не гулькнуло в п’яти: попереду з темряви на них чи то гримнув грім, чи пророкотав рев, глибокий, протяжливий та дикий. Ігого аж відкинуло назад, і він майже з місця дременув навзаводи геть від моря.

– Що то бу-було? – біжучи чвалом, викрикнув Шаста.

– Лев! – кинув через плече Ігого, не збавляючи ходи.

То були єдині слова, що ними вони перекинулися в шаленому галопі, аж поки не перетнули вбрід досить широку, але неглибоку річечку і не зупинилися на протилежному її боці. Тільки тут Шаста помітив, що Ігого тремтить усім тілом і, як то кажуть про коней, увесь змилений.



– Річка має відбити наш запах та збити хижака зі сліду, – ледве переводячи дух, вичавив Ігого. – Тепер ми можемо йти хоч пішки. – І вже остаточно отямившись від переляку, додав: – Мені дуже й дуже соромно, що з остраху я втратив усілякий розум – словом, повівся не як розумний кінь, а як звичайнісінький остраханський безмозкий коняка. Ганьба мені, ганьба розумному коневі, що не раз доводив у бою, що не боїться ані шабель, ані списів, ані стріл, а тут… ось на тобі… якась дика тварюка налякала так, що ноги й досі тремтять. Перейду-но я краще на рись.

Він перейшов на рись, але вже за якусь хвилину чкурнув так, що риссю той біг і не назвеш. Та й не дивно: левиний рев почувся знов, цього разу – з боку лісу.

– Їх двоє! – аж простогнав Ігого, припускаючи стрімголов уздовж річки.

У повному мовчанні вони скакали вже не першу хвилину, коли Шаста помітив, що в перегонах вони не одні.

– Гей, Ігого! – викрикнув він. – Отой, інший кінь, вже зовсім поруч – каменюкою докинеш!

– Це те-те-те, – крізь тупіт копит кинув Ігого, – це те, що нас врятує! Там та-тарка-ан, а в нього – шабля. Він нас і захистить!

– Що я чую?! – у відчаї вигукнув Шаста. – Як на мене, краще потрапити до левових пазурів, аніж до лап таркаана. Мене повісять на першому ж дереві, як конокрада.

Звісно, Шаста хоч і налякався від левиного рику, та все ж левів побоювався менше за таркаанів. І це зрозуміло, бо таркаана він хоч бачив на власні очі, а лева – ні, на відміну від Ігого.

Ігого лише форкнув у відповідь, але взяв праворуч, далі від таркаана. Кобила ж навпаки стала брати ліворуч, і невдовзі відстань між ними відчутно збільшилася. Аж тут знов почувся левиний рик, спершу праворуч, а потім – ліворуч, і коні мимоволі почали зближатися. Та леви, здається, теж. Більш того, судячи з їхнього рику в темряві, страшні хижаки не тільки стрімко наздоганяли коней, а ще й зганяли їх докупи! Шасту пройняв холодний піт. Раптом хмара зникла, як і не було, і місяць, наче вирвавшись із полону хмари, засяяв так, ніби навкруги стояла не глупа ніч, а ясний день. Одразу стало видко, що обидва коні скачуть майже сідло в сідло, стремено в стремено, та ніздря в ніздрю, ніби змагаючись на призових перегонах. Ігого і сам визнав (згодом), що кращих перегонів Остраханство ще не бачило. Втім, тієї миті роздивлятися навкруги не було коли, і Шаста подумки вже гадав, чи леви вбивають одразу, чи спочатку бавляться зі здобиччю, як кішка бавиться із спійманим мишеням, і як при тому почувається мишеня. Водночас, як то буває у хвилини найстрашнішої небезпеки, він із приголомшливою ясністю помічав усе, що відбувалося навкруги. Краєм ока він помітив, що вершник, який мчав майже поруч на іншому коні, на зріст був невеликий, як то кажуть, ладно скроєний, його обладунки виблискували сріблом у місячному сяйві, а от бороди, гордості будь-якого таркаана, він чомусь не мав.

Це, власне, й усе, що встиг помітити Шаста, коли перед його очима вигулькнуло щось таке, сріблясте й пласке; наступної миті почулося «шубовсть», і не встиг він здивуватися, як у рота води набрав, справжньої солоної морської води. Це трапилося тому, що те, сріблясте й пласке, що перетнуло їм шлях, виявилося морською затокою, і тепер обоє коней борсалися у воді, намагаючись якнайшвидше дістатися протилежного берега. Ззаду їх підганяв той самий лячний левиний рик. Шаста, який сидів по коліна у воді, озирнувся і побачив велику кошлату мару на краю землі. Тінь була лише одна. «Від іншого лева, – подумав хлопчик, – ми, здається, відірвалися». А от сам лев, здається, вирішив, що здобич не варта того, аби мочити ноги, і плигати у воду слідом за кіньми буцімто не збирався. Коні тим часом уже дісталися середини затоки, як і раніше, бік у бік; попереду вже чітко виростав інший берег, а з ним – і надія на порятунок. Поки що таркаан ані словом не прохопився. «Але ж він неодмінно почне допитуватися, – подумав Шаста. – Неодмінно почне; як вийдемо на берег, так, либонь, і почне. І що ж мені відповідати? Просто зараз треба вигадати щось путнє!»

Та нічого путнього він вигадати не встиг, бо майже поруч почулися голоси.

– Ой, щось я вкрай зморилася! – сповістив перший.

– Не кажи дурниць, Гвін[1], – перебив інший. – У морі не зморюються, а, навпаки, освіжаються.

«Чи я марю? – подумав Шаста. – Чи справді ота кобила мовила щось людським голосом?»

Утім, розмірковувати довго йому не довелося, бо невдовзі коні копитами відчули дно та наввипередки рвонули до берега так, що аж вода заструменіла з боків від голови до хвоста, а потім під усіма вісьмома копитами зашаруділа галька, а ще за мить обоє коней вийшли на дальній берег затоки.

На превеликий подив Шасти, бажання про щось допитуватися таркаан не виявив. Більш того, у бік Шасти він навіть і не подивився, а навпаки усім своїм виглядом одразу дав зрозуміти, що єдине, що його цікавить – то якнайшвидше забратися геть. Так, певно, і сталося б, якби не Ігого, який заступив шлях іншій коняці.

– Фр-р-р… – форкнув він. – Тпру-у-у, кобилко! Чи довго ви збираєтеся видавати із себе дикунку? Я все чув – ви ж розумна кобила, з Нарнії, так само, як і я.

– А навіть якщо й так, яке твоє коняче діло? – нарешті озвався таркаан, загрозливо кладучи руку на рукоять шаблі.

Та попри удавану погрозу в голосі, Шаста одразу відчув, що не такий вже він страшний, отой таркаан, і навіть…

– Так це ж усього-на-всього дівча! – тільки й вихопилося в нього.

– А тебе це аж ніяк не обходить! – огризнувся «таркаан». – Якщо «усього-на-всього дівча», то ти – усього-на-всього нікчемне, та ще й неввічливе хлоп’я – можливо, навіть і раб, який втік від свого хазяїна, та ще й коня, либонь, поцупив.

– Чиє б нявчало, – гмикнув Шаста.

– Ніякий він не конокрад, – заступився за хлопця Ігого, – з тим самим успіхом ви можете обізвати мене дітокрадом, бо невідомо ще, хто кого викрав. А от щодо того, що моє коняче діло, а що ні – невже ви припускаєте, що я ладен пройти повз таку чарівну кобилку, яка, майте на увазі, є особою мого роду-племені, та ще й коли ми зустрілися на чужині! Це ж наче йти проти природи!

– Саме так, – погодилася та, що її звали Гвін, – проти природи не підеш.

– От притримала б ти язика, Гвін! – цитьнула на неї дівчинка. – Коли б не твій довгий язик, ми б у цю халепу не вскочили!

– Якщо «халепа» – це про нас, – зауважив Шаста, – то ми тут вас не тримаємо – полотном вам, як то кажуть, дорога!

– Авжеж! Тільки спробуйте-но нас затримати! – мовила, мов ножем відтяла, дівчинка.

– …От до чого сварливі та вперті істоти бувають оті люди, – мовив Ігого, звертаючись до Гвін, – достеменні віслюки! Ми ж з вами, як розумні… е-е-е… коні завжди знайдемо спільну мову, чи не так? Дозволю собі виказати припущення, ясна панночко, що ваша доля чимось подібна до моєї: викрали ще у лошацтві, запродали в неволю до Остраханства, і тут, у неволі, ви вже не перший рік.

– Саме так усе й було, – похнюпилася Гвін і навіть тихесенько схлипнула.

– То ви вдалися до втечі?

– Та накажи ж ти своєму коневі, нехай не пхає носа, куди не просять! – тупнуло ногою дівча.

– А от і не наказуй! – у свою чергу тупнула ногою Гвін, поводячи вухом. – Бо втеча не тільки твоя, Аравіс, а й моя! До того ж – і я в тому певна – благородний бойовий кінь нас ніколи не зрадить! Ми справді втікачі! Тримаємо шлях до Нарнії.

– Ми теж, тож, виходить, мета в нас одна, – кивнув Ігого, – та ви, мабуть, і самі вже здогадалися: коли в дорозі серед ночі зустрічаєш хлопчиська в лахміттях верхи на бойовому коні, якщо за цим щось і стоїть – то тільки втеча; так само як і те, що якщо серед ночі в дорозі зустрічаєш високорідну таркиню у братових, як на вигляд, обладунках, яка, крім того, занадто підозріло переймається тим, аби ніхто не пхав носа куди не слід, то перше, що спадає на думку, – то втеча. Якщо це не так, то я – не чистокровний бойовий кінь, а задрипана ряба кобила.

– Гаразд, – здаючись, махнула рукою Аравіс, – спіймали: так, ми з Гвін і справді втікачки і тікаємо саме до Нарнії. Але ж вам яка з того користь?

– У такому разі, – розсудливо мовив Ігого, – що нам заважає тікати разом? Сподіваюся, пані Гвін нічого не має проти супутника, який у дорозі може стати у пригоді, а коли знадобиться – й захистом.

– Тпру, тпру, зачекайте, зачекайте, – втрутилася Аравіс, – а чому весь час ти звертаєшся не до мене, а до моєї кобили?

– Даруйте, таркине, – відповів на закид Ігого і настовбурчив на неї вуха, – але краще вам позбутися ваших остраханських звичок. Ми, Гвін та я, вільні нарнійці, і якщо ви з нами тікаєте до Нарнії, то, гадаю, для того, аби теж бути вільною. Отож звикайте до того, що Гвін уже не ваша кобила, а вільна нарнійка. От вам би, мабуть, не дуже сподобалося, коли б я цікавився у Гвін, а як там, мовляв, твоя людина?

Дівчина розгубилася. Вочевидь, під таким кутом зору дивитися на стан речей вона не тільки не звикла, їй таке навіть на думку не спадало.

– А все ж таки? – вирішила не відступатися вона. – З чого ви вирішили, що нам краще триматися разом? Більше людей та коней привертатимуть більше уваги.

– Навпаки, – зауважив Ігого.

– Будь ласочка, Аравіс, – підтримала його Гвін, – мені буде спокійніше. Ми самі навіть дороги не знаємо. Кажу тобі: мати такого супутника, як цей благородний кінь, – то мрія будь-якої кобили.

– Та хай як знають, Ігого, – озвався Шаста, – хіба ти не бачиш, що ми їм не до вподоби?

– Саме навпаки, – палко заперечила Гвін.

– От послухай мене, – мовила на те Аравіс, – я б і рада, коли б ти приєднався до нас, але ж твій хлопець… звідки тобі знати, що він не шпигун?

– Чого ото вигадувати? Сказали б одразу, мовляв, щось ви нам не до смаку – і край! – образився Шаста.

– Не гарячкуй, мій друже! – похитав головою Ігого. – Побоювання таркині не можна одразу відкидати як безпідставні. Її теж треба зрозуміти! Та зважте на те, що я сам за ним приглядаю, і поки що, повірте, надійнішого друга, ніж цей хлопчик, за всю нашу подорож я ще не бачив. До того ж зважте, що він і сам якщо не нарнієць, то древлянець, а це про щось таки говорить.

– Гаразд, – нарешті погодилася таркиня, – ми йдемо разом!

При цьому вона зверталася до Ігого, тим самим даючи зрозуміти, що якщо вона на когось і розраховує, то саме на коня, а Шаста їй ні до чого.

– Чудово! – привітав її рішення Ігого. – А тепер оскільки я бачу, що ті люті звірюки, які так налякали нас, залишилися по той бік, то чому б вам, людям, не розсідлати нас перед дальньою дорогою – кожному із присутніх, здається, є що розповісти іншим.

Дітлахи разом розсідлали коней, і ті одразу ж заходилися скубти траву; Аравіс видобула зі свої сідельної торби всілякі ласощі і навіть запропонувала Шасті, та той досі копилив губи і тому відмовився, посилаючись на те, що буцімто ще не зголоднів, але дуже вдячний і все таке інше. Він повідомив це з усією ґречністю, на яку був здатен хлопець, що виріс у рибальській хаті, та яку він вважав доречною у таких випадках, як цей. Збоку ж усі його потуги видавалися такими, ніби зголоднілий хлопчик, що виріс у рибальській хаті, намагається якомога чемніше відмовитися від ласощів, роблячи вигляд, ніби то не від образи, а так, мовляв, ще не зголоднів. Шаста й сам трохи розумів, що враження, яке він справив, дещо відрізняється від того, на яке він розраховував, і тому ще більше зніяковів та закопилив губи.

Між тим коні, здається, вже не тільки знайшли спільну мову, а навіть і спільні спогади: обоє, наприклад, добре пам’ятали зелені луки над Бобровою греблею. А ще, як невдовзі з’ясувалося, одне одному вони доводяться родичами, хоча й дуже далекими. А поки коні ніяк не могли набалакатися, люди відчували дедалі більшу ніяковість, яку зрештою помітив Ігого, і він, відволікаючись від спогадів, попрохав:

– Повідайте-но, таркине, нам свою історію! Вона обіцяє бути дуже незвичайною, тож нічого не попускайте.

Аравіс не змусила себе довго вмовляти і – віддамо їй належне – розповідь свою вона повела у зовсім інших висловах, ніж до того. Що ж, мистецтва красномовності (правдивого чи ні – то інша річ) в Остраханстві навчають із дитинства. Подібним чином англійських школярів ганяють писати твори, хочеш ти того чи ні. Різниця полягає в тому, що люди ладні слухати різні історії, поки не набридне, а от охочих читати оті школярські твори – я от, наприклад, у своєму житті ще не стрічав.

Розділ 3

Біля брами Ташбаана

– Звати мене Аравіс, – почала вона свою розповідь, – я й справді таркаанського роду, єдина дочка таркаана Кідраша, сина таркаана Рішті, сина таркаана Кідраша, сина тісрока Ільсомбреха, сина Арзіба-тісрока, який походить від господа нашого Таша. Тож батько мій, законний володар та правитель провінції Калавар, має великий привілей не знімати пантофлі перед очі самого тісрока – хай будуть вічними його літа! Матінка моя – хай не забудуть її боги своєю милістю в царстві небеснім! – пішла від нас, і батько взяв собі за жінку іншу. Один із моїх братів загинув у сутичці з бунтівниками далеко на заході, а інший – ще зовсім малий та нетямущий! І сталося так, що нова жінка мого батька, а мені, виходить, мачуха, зненавиділа мене всім серцем. І навіть світ затьмарився в її очах від того, що жила я в домі батька свого. І тому вмовила вона його пообіцяти віддати мене за таркаана Ахошту. А той Ахошта – ніякий він не родовитий, а тільки й того, що коли солодкими речами, а коли й намовами злими, але ж милістю тісрочою – хай будуть вічними його літа! – він був обласканий та в таркаанство зведений.



А на додачу отримав у власність ще й багато земель, угідь та селищ чимало, що відписав йому милістю своєю тісрок. Подейкують, що коли великий візир нашого тісрока – хай будуть вічними його літа! – помре, то саме Ахошті пророкують його місце. Адже й вік у нього до того достатній, либонь, далеко вже за шістдесят. Та горба собі нажив поклонами, ось тільки пикою не вийшов. Якщо когось і нагадує, то хіба що мавпу. Так от, з огляду на всі його чесноти та відчуваючи постійні докори своєї нової дружини, а моєї мачухи, і відрядив мій батько посланця до Ахошти з пропозицією взяти мене заміж. Вагався Ахошта недовго – одразу дав згоду, пославши свою людину повідомити, що весілля відбудеться у день літнього сонцестояння цього ж року. Коли цю звістку принесли мені, то сонце згасло в моїх очах, наче ніч упала, кинулася я на своє ліжко й заридала сльозами гіркими, та проплакала я весь день. Та наступного ранку витерла я сльози з очей, вмила обличчя чистою водою та наказала сідлати мою улюблену Гвін, і взяла я з собою найгостріший кинджал, що супроводжував брата на тій війні з бунтівниками, та з дому подалася геть. Коли ж залишився мій дім позаду, ми опинилися посеред лісу густого на галявині тихій, від людської оселі далекій. І тоді сплигнула я зі своєї кобили, що звати її Гвін, і дістала з торби кинджала гострого. І розчахнула я на собі сорочку, аби ближче було до серця, і вознесла останню молитву богам, аби як помру, то одразу ж стояти мені поруч із братом моїм загиблим. І заплющила я очі, і зціпила я зуби, і занесла кинджала, аби влучити просто в серце, аж тут… розтуляє моя кобила рота і мовить до мене голосом, наче дочка людська: «Не роби з собою того, що збираєшся зробити, не губи себе передчасно, бо поки ти жива, тобі ще може всміхнутися щастя, а тому ж, хто вмер, нічого від життя вже не потрібно!»

– Не слухайте її, я й вполовину не вмію висловлюватися так красномовно, – мало не заіржала Гвін.

– Тссс, моя панночко, – цитьнув на неї Ігого, який, судячи з його вух, ловив кожне слово тієї оповіді, – таркиня володіє стилем, із яким важко посперечатися навіть найзавзятішим оповідачам із двору самого тісрока! Продовжуйте, таркине, благаю вас…

– Та коли почула я голос людський, яким, на превеликий мій подив, звернулась до мене моя ж власна кобила, – продовжувала Аравіс, – то сказала собі: «Невже страх перед смертю затьмарив твій розум настільки, що заговорив зі мною вустами моєї кобили?» І тут охопив мене великий сором, бо ніхто з моїх предків не відступав перед смертю, і була вона для них не страшніша за укус комара. І тоді я вдруге занесла над собою кинджала, і цього разу підійшла до мене Гвін та поклала голову мені на груди, ніби захищаючи мене від мене ж самої, і звернулася до мене так, як мати напучує нерозумну свою доньку. І подив мій змусив мене забути про все інше, і разом забула я і про ненависного Ахошту та про наміри мої скорботні й вигукнула у великому здивуванні своєму: «О люба кобилко моя! Звідки знаєш ти мову доньок людських?» І тоді й розповіла мені Гвін про все, що пам’ятала про рідну свою Нарнію, і про що вам і без мене відомо: і що живуть там розумні тварини, і як її вкрали, коли вона була ще лошам, і про зелені гаї, і про річки з прозорою водою, і про неприступні замки, і про величні човни, аж поки в мене не вирвалося: «Ташем присягаюся, Азеротом та Зарденою, господинею ночі, що я маю побачити цю казкову країну на власні очі!» «О моя господине! – відповіла на це мені Гвін. – У Нарнії вам не довелося б хапатися за кинджал! Бо в Нарнії дівчину проти її волі ніхто заміж не віддасть!»

Отак ми побалакали з моєю кобилою, і надія знову повернулася до мене. І зраділа я, що не скоїла із собою лиха. А потім ми домовилися з Гвін про втечу – про те, що тікатимемо разом, а в очікуванні слушної нагоди триматимемо наш задум у таємниці. Із тим ми й повернулися до батьківського дому. Вдягнула я найкращі шати та з’явилася перед очі свого батька, і танцювала танці, і пісні співала, і все для того, аби він нічого не запідозрив, а гадав, ніби я у захваті від майбутнього весілля. І звернулася я до нього з проханням: «О мій батьку, о відрадо очей моїх, дозволь мені з однією моєю служницею поїхати до лісів на три дні й три ночі, аби принести таємну жертву Зардені, господині ночі та покровительці дів незаміжніх, як то годиться та звичай велить зробити шанобливій дівчині, коли вона має полишити служіння Зардені та перейти у служіння своєму чоловікові». І відповів на це мій батько: «О моя доню, о відрадо очей моїх, хай буде за твоїм словом».

І з тим полишила я батька свого і попрямувала до давнього писаря його, що няньчив мене мало не з колиски, гойдав мене на колінах своїх та любив більше за життя своє. І взяла я з нього клятву зберегти мою таємницю, і коли він дав мені слово, я попрохала написати за мене листа. Він плакав та ридав, благав передумати, та я була невблаганна, і тоді мовив він: «Слухаю та корюся!» – і написав від мене листа. Той лист запечатала я своєю печаткою та сховала у себе коло серця.

– А що ж там було, у тому листі? – спитав Шаста.

– Що за нетерплячка, хлопче? – одразу ж урвав його Ігого. – Не переривай дурними питанням чудової оповіді! Усьому має бути свої час та місце. Тож продовжуйте, таркине!

– …Опісля покликала я служницю, що прислуговувала моїй мачусі, і наказала їй, що саме вона супроводжуватиме мене до святилища Зардени, та звеліла розбудити мене рано-вранці. І всміхалася я їй ласкаво та підливала зеленого вина, і вона з радістю прийняла той келих, не відаючи, що підмішано у те вино зілля сонне і що спати їй від того зілля не тільки всю ніч, а ще й день наступний. А щойно лише замок мого батька огорнули ніч і сон, вдяглася я в обладунки брата мого, які берегла в себе як спомин про нього, на пояс повісила я гаман із грішми, які дарували мені на різні свята, а також із коштовним камінням, та прихопила в дорогу харчів, сама осідлала свою кобилу та поскакала геть у другій варті ночі. Та всупереч словам моїм, що казала я батькові, мій шлях лежав не в ліси до капища Зардени, а на північ і на схід до Ташбаана.

Була я впевнена, що маю три дні: батько мій не кинеться мене розшукувати, бо гадатиме, ніби я в капищі Зардени дівочі творю обряди. А вже на четвертий день ми дісталися міста, що зветься Азім Балда. А стоїть те місто на перехресті багатьох доріг і завдяки своєму розташуванню здавна слугує перевантажним пунктом для поштарів самого тісрока – хай будуть вічними його літа! Саме тут вони міняють зморених коней на свіжих і скачуть далі. Скористатися послугами зв’язку можуть і пересічні громадяни, але не всі, а лише великі таркаани, яким надано такий привілей. Ось чому, опинившись в Азім Балді, попрямувала я одразу ж до голови всіх поштарів країни – він сидить у Поштовій палаті. І мовила йому так: «О відсилачу посланців правителя нашого – хай будуть вічними його літа! Я маю листа від дядечка мого, таркаана Ахошти, до таркаана Кідраша, володаря Калавару. Ось вам п’ять півмісяців – зробіть усе, аби він дійшов!» І відповів мені голова всіх посильних, приймаючи гроші: «Я почув, а отже, справу зроблено!»

Лист, як ви вже здогадалися, був не справжній, а написаний писарчуком іще вдома, а надиктувала його я сама. Ішлося ж у ньому ось про що: «Ахошта, таркаан, таркаану Кідрашу своє вітання шле та миру бажає. В ім’я Таша, непереборного та невблаганного! Хай буде відомо тобі, що, прямуючи до палацу твого з думками про майбутнє одруження з донькою твоєю, таркинею Аравіс, волею долі та за сприяння богів, проїжджав я лісом, де саме й перебувала означена донька твоя, завершуючи творити обряди на честь Зардени, як то й личить благородній дівчині перед одруженням. Та ледве дізнавшись, кого саме я зустрів за сприяння богів, був я вражений як дівочою вродою, так і чеснотами, якими винагородили боги мою наречену. Відтоді спалахнуло в моєму серці кохання й охопило мене, наче вогонь, і раптом збагнув я, що спопелить він мене до останку, якщо не одружуся я з нею просто зараз. Тому, принісши належні жертви відповідним богам, не зволікаючи ані хвилинки, я одразу ж одружився з нею. Розуміючи, що не личить благородному таркаану покинути молоду, не завівши її до нової її оселі, я повіз новоспечену господиню до свого палацу, де ми обоє наразі й перебуваємо. Разом із тим, ми з одного боку благаємо, і з іншого – наполягаємо, поквапитися з батьківським благословенням, яке ми сподіваємося почути з твоїх вуст, так само, як і бачити тебе, разом із посагом, який був би дуже доречним, зважаючи на великі витрати, до яких я змушений був вдатися у зв’язку з укладанням шлюбу. З огляду на те, що ми з тобою – неначе брати, тішу себе надією, що ти, мій брате, не розгнівався через мій передчасний шлюб, єдиним виправданням якого є моя нездоланна пристрасть, яку відчуваю я до доньки твоєї. Хай не обійдуть боги тебе своєю ласкою!»

Надіславши листа, я знов осідлала Гвін, і ми подалися якнайшвидше з Азім Балди; погоня поки що нас не лякала – отримавши такого листа, батько мав щонайменше відправити відповідь, а то й справді зібратися у довгу дорогу, а поки вони там з’ясовуватимуть, що й до чого, я буду вже далеко за межами Ташбаана.

Ось така, власне, і вся моя історія аж до тієї миті, коли вночі на нас напали леви і ми, рятуючись від них, з розгону шубовснули в солону воду, і, як тепер відомо, не ми самі.

– Але що ж сталося з тією дівчиною, ну, тією, яку ви отак завбачливо підпоїли снодійним? – спитав Шаста.

– А що може статися? Дадуть прочухана з батогами, щоб не спала зайвого, – тим усе й скінчиться, – знизала плечима Аравіс, – хоча насправді треба було б дати за те, що шпигувала за мною та доповідала все мачусі.

– Як на мене, то було не дуже порядно з вашого боку, – похитав головою Шаста.

– Забула тебе спитати! – не надто чемно відповіла на те Аравіс. – Як так зробити, аби тобі догодити?

– Але є дещо інше, чого я не розумію, – не відступав Шаста, – чи не зарано вам заміж, маю на увазі – за віком? Сказати, щоб ви були старшою за мене – ніяк не скажеш, тож з якого дива вас взагалі сватати за якогось дідугана? Що скажете?

Аравіс не знайшлася, що на те сказати, та на допомогу їй прийшов Ігого:

– Про такі речі, Шасто, взагалі не питають. Єдине, що тебе вибачає, – то твоя необізнаність. У сім’ях великих таркаанів завжди так: щойно дівча навчилося їздити верхи, вже й заміж треба. У них одружуватися ніколи не зарано.

Шаста почервонів (хоча в сутінках навряд чи хтось це побачив). Йому стало соромно. На щастя, Аравіс попрохала Ігого розповісти свою історію, яка й відвернула загальну увагу. Правду кажучи, Шасті та історія була не до вподоби: на його думку, Ігого якось занадто вдавався до подробиць у тій частини, де йшлося про те, як із самої миті їхнього знайомства Шаста увесь час злітав з нього та летів шкереберть. Та Ігого, мабуть, вважав це дуже смішним, і мало сам не іржав із Шастиної незграбності. Проте він виявився єдиним, кого це смішило – Аравіс навіть не всміхнулася. Після розповіді Ігого всі мовчки почали лаштуватися на ночівлю.

Наступного дня вирушили всі разом: двоє коней та двоє вершників. Шаста досі був не в гуморі, згадуючи, як гарно їм було вдвох, йому та Ігого. Але тепер, здавалося, Ігого знайшов собі іншого співрозмовника – ним виявилася Аравіс. Втім, нічого дивного у цьому не було: усе своє життя в Остраханстві Ігого перебував серед таркаанів та найшляхетніших з їхніх коней, тому знав багатьох з остраханської знаті, а мандрував у таких місцях, що пересічному коневі й наснитися не могли. Ось чому вони з Аравіс швиденько знайшли й спільних знайомих, і відомі обом місця. «Якщо ти брав участь у битві при Зулиндрі, – скаже, було, Аравіс, – то ти мав би зустрітися з моїм кузеном Алімашем!» «Авжеж, – скаже на те Ігого, – хто ж не знав Алімаша? От тільки він командував бойовими колісницями, а я з конями, що їх тягали, не дуже товаришував. Звісно, їх навіть кавалерією не назвеш! Та Алімаш – то й справді не тільки добрий вояка, а й шляхетна людина – хто, як не він, пригостив мене цілим кулем цукру після взяття Теебету!» Або скаже Ігого: «А влітку того року побував я в дивовижному місці на озері Мезреел», як Аравіс підхопить: «Знаю, знаю, там живе моя найліпша подруга, таркиня Лазаралін. Це й справді чудові місця, що потопають у зелені садочків. Там є й таке диво, як Тисячодухмяна долина!» Сказати, що Ігого зовсім забув про Шасту – не скажеш, але така, мабуть, людська (та й кінська) природа: як хто зустріне кого, з ким є про що побалакати, так про всіх інших і забуде. А як почуваються інші? Авжеж – зайвими.

Так само, як і Шаста, мала почуватися й Гвін, кобилка Аравіс, яка ніяковіла перед великим і грізним бойовим конем. Аравіс, здавалося, Шасту й зовсім не помічала, тож зайвого слова від неї годі було й почути.

Та згодом усе змінилося, бо вони наближалися до Ташбаана, і стало їм не до спогадів. Дедалі частіше й частіше дорогою траплялися селища, і ставали вони чимраз більшими; до того ж, якщо раніше можна було за день не зустріти жодної живої душі, то тепер і години не проїдеш, аби не зустріти інших подорожніх. Тому подорожувати тепер доводилося лише вночі, а вдень переховуватися в кущах подалі від дороги. Та й під час зупинок було не до відпочинку: що ближче до Ташбаана, то більш палкими ставали суперечки, що їм там робити та як поводитися. До певного часу кожен приховував свої побоювання, та критися й далі було вже нікуди й ніколи. Під час таких суперечок Аравіс якось пом’якшала у своєму ставленні до Шасти. Зовсім трішки, але достатньо, аби те помітити. Втім, нічого дивного в тому не було: люди більше ладнають одне з одним, коли їх об’єднують плани на майбутнє, а не пусті балачки про минуле.

Перш за все, Ігого запропонував визначитися з місцем збору, де всі мали б зустрітися, якщо загубляться у Ташбаані. То мало бути місце з дальнього краю Ташбаана, і кращого, ніж долина Мертвих Царів на краю пустелі, годі було й вигадати.

– До того ж упізнати це місце дуже легко, – пояснив Ігого, – гробниці схожі на великі кам’яні вулики, тож не помітити їх неможливо. Більш того, остраханці страхаються тих гробниць більше, ніж гніву тісрока, бо вважають, що там водяться гули[2]. Їхні жахи нам тільки на руку!

– А що як вони, ті гули, й справді там живуть? – застерегла Аравіс. На що Ігого сказав, як відрізав, що він – вільний нарнійський кінь і в усілякі остраханські байки не вірить. Набравшись хоробрості, Шаста підтримав свого коня, сказавши, що й він, судячи з усього, не остраханець, і тому ці остраханські байки – не про нього. Сказати, що то була щира правда – не скажеш, проте його рішучість справила враження на Аравіс (хоча б тому, що спершу дуже роздратувала). Та згодом вона посмілішала й заявила, що і їй жодні гули не страшні – хай собі живуть! Саме тому всі згодилися з пропозицією Ігого, і вирішили, що саме долина Мертвих Царів буде їхнім місцем збору на тому краю Ташбаана. У всіх навіть покращився настрій, поки Гвін не нагадала, що перш ніж зібратися на заповітному місці по той бік Ташбаана, треба ще крізь той Ташбаан пройти.

– Не переймайтеся, моя панночко, – заспокоїв її Ігого, – усе це ми вирішимо на свіжу голову, а тепер час спочивати.

Та й свіжа голова ясності не дала. Аравіс запропонувала вночі подолати річку, на якій стоїть Ташбаан, вплав нижче за течією – це б дозволило минути Ташбаан взагалі. Та проти цього плану Ігого мав два заперечення: по-перше, як йому відомо, гирло річки в тому місці доволі широке, тож виникало питання, чи здолає Гвін річку вплав, та ще й з вершницею на спині (авжеж, те саме питання Ігого ставив і собі, та ділитися своїми міркуваннями вголос не став); по-друге, саме нижче за течією досить часто ходять човни, тож у будь-кого, хто тихо й мирно перетинає річку в човні, той, хто намагається зробити те саме на коні, викличе недоречні питання.

Тоді Шаста виказав думку, що перетнути річку вплав можна й вище за течією, де річка має бути вужча. Та Ігого пригадав, що вище за течією по обидва береги тягнуться сади з літніми садибами остраханської знаті, і там саме тепер повно таркаанів із таркинями, які весь день тільки те й роблять, що розважаються: чи то їздять верхи, чи то купаються в річці. Якщо на те, то саме таркаанські купальні та парки й були тим місцем, де найвірогідніше зустріти когось із добрих знайомих Аравіс, а може, і його, Ігого.

– Треба вдатися до хитрощів, – знайшовся Шаста. – А що як нам перевдягнутися у щось таке, не дуже помітне?

І тут нарешті подала голос Гвін. Вона сказала, що, на її думку, не треба нічого вигадувати, а треба просто перетнути місто від брами й до брами, як то роблять усі інші… у натовпі, бо де й взагалі ховатися, як не в натовпі. Втім, не відкидала вона й думку про хитрощі з перевдяганням: дітлахи мали б вигляд чи то бідних селян, чи то чиїхось рабів, а всі обладунки з нарнійським вбранням зав’язати в тюк та нав’ючити на коней, і їхати не верхи, а вести коней за вуздечку, і нехай собі всі гадають, ніби ви просто селяни, а коні – тяглові.

– Моя люба Гвін, – лише всміхнулася Аравіс, – де ти знайдеш такого холопа, який, дивлячись на Ігого, одразу не впізнає в ньому бойового коня, хіба навіть і замаскованого під селянську шкапу?

– Гадаю, ніде не знайдеш, – форкнув і собі Ігого, поводячи вухами.

– Я й сама розумію, що це не дуже гарний план, а може, навіть, і дуже кепський, – не сперечалася Гвін, – але ж ліпшого немає. Виходить, це наш єдиний план. Але ж візьміть до уваги й те, що за добрими конями добре й наглядають, їм хоча б гриви вичісують – а хто за всю дорогу з мене хоча б реп’яха зняв? Тож, бачиться, якщо нас забрьохати багнюкою та якщо нам похнюпити голови, ніби ми такі вже ледачі чи зморені тяжкою працею, та якщо копитами нам ледь-ледь перебирати, то, може, щось із того й вийде. І от іще що: з довгими хвостами доведеться розпрощатися. У селянських коней хвости підрубані – і підрубані абияк: теліпаються, мов старі ганчірки.

– Моя люба панночко, – сполохався Ігого, – як ви собі те уявляєте – з’явитися в Нарнії у ТАКОМУ вигляді, як ви ото зараз змалювали?

– Гмм, – гмикнула Гвін (вона взагалі була кобилою розсудливою), – до Нарнії ще треба дістатися, а в якому вигляді – то питання другорядне.

Ось так воно й вийшло, що хоча план, який запропонувала Гвін, нікому особливо не сподобався, та, зрештою, зупинилися саме на ньому. А от здійснити його виявилося справою клопіткою: не раз і не два довелося вдаватися до таких дій, які Ігого називав набігом, а Шаста – звичайнісінькою крадіжкою. Так, в одному хуторі вранці недорахувалися кількох чувалів, в іншому – зникла бухта мотузки, і лише третьому хутору пощастило більше: для Аравіс за гроші придбали якесь лахміття, хоча й хлоп’яче. Із тим лахміттям з виглядом переможця вже надвечір Шаста з’явився до тимчасового табору, який втікачі розбили біля підніжжя порослого деревами гірського пасма, що перетинало головну дорогу на Ташбаан. Усі були збуджені, спати ніхто не міг – авжеж, з верхівки пагорба, де вони стали на ночівлю, було видно Ташбаан.

– Ех, нам би тільки його проскочити, – вдивляючись у сутінки, прошепотів хлопчик.

– Аби тільки пощастило! – підхопила Гвін.

На пагорб вони піднялися лісовою стежиною, залишеною лісорубами. Над головою мигтіли зорі, а попереду жевріли тисячі вогнів – у долині ще не спав Ташбаан. До цієї миті Шаста й уявити собі не міг, яке ж величезне місто – столиця Остраханства. У нього не лише перехопило дух, йому навіть стало лячно. Тут, на пагорбі, вони нашвидкуруч повечеряли і просто неба діти влаштувалися трохи подрімати перед дорогою. Іще до світання їх розбудили коні.

Зірки досі мерехтіли на небосхилі, земля була холодною, трава – росяною, а десь далеко-далеко над морем уже займалася зоря. На кілька хвилин Аравіс зникла десь за деревами, а коли повернулася – її було не впізнати в лахмітті: у руці вона тримала вузол з власним таркаанським вбранням. Це вбрання із усіма обладунками, щитом та ятаганом, так само як і обидва сідла та збрую, заледве вдалося запхати в мішки. Потім Гвін з Ігого викачалися в пилюці, від чого одразу втратили колишню красу; останнє, що залишалося зробити – то вкоротити хвости. А зробити це можна було лише за допомогою ятагана Аравіс. Довелося все викидати з мішка. Оскільки ніхто раніше ніяких хвостів не рубав, то з одного маху зробити це не вдалося, а довелося добряче помахати ятаганом – і це дуже не сподобалося коням.

– От кажу тобі, – говорив на це Ігого, – якби я не був розумною та добре вихованою конякою, от як хвицнув би тебе копитом! Казали «підрубати», а не «смикати»! Це ж знущання якесь!

Втім, попри передранкові сутінки та задубілі пальці, врешті-решт роботу було зроблено, ятаган знову заховали в мішок, мішки поклали на коней, діти взялися за мотузки (що ними замінили коштовну вуздечку) та рушили в дорогу.

– Пам’ятайте, – нагадав Ігого, – тримаймося разом! А якщо хтось заблукає у великому місті – стрічаймося біля гробниць у долині Мертвих Царів. Той, хто прийде туди першим, має дочекатися інших.

– Пам’ятайте й про те, – додав Шаста, – що якщо хтось із вас, коней, прохопиться хоч словом, це може бути ваше останнє слово на волі! Віднині й до самої пустелі – ви звичайнісінькі селянські коні!

Розділ 4

Негадана зустріч

Через ранковий серпанок Шаста нічого не міг роздивитися попереду, у долині, окрім куполів та шпилів, що здіймалися поверх туману. Та з кожним кроком туман розвіювався, підіймаючи завісу над містом. Невдовзі стало видно, що річка перед містом розділяється на два рукави, утворюючи природний острів, на якому, власне, й стоїть Ташбаан, який, мабуть, недарма вважають одним із див світу. Там, де вода билася об береги, поставали похмурі кам’яні мури, що мали стримувати повінь, зі сторожовими вежами, що їх Шаста налаштувався був підрахувати, та майже одразу ж збився з ліку. А далі, за мурами, куди не кинеш оком, пологими схилами великого пагорба аж до самої маківки, на якій виднілися дві величезні споруди: палац тісрока та храм Таша, скрізь усе було заставлено будиночками, які здіймалися тераса над терасою, вуличка за вуличкою, з’єднані вузькими звивистими провулочками та кам’яними сходами в затінку дбайливо доглянутих помаранчевих дерев, садочків на даху, балкончиків, глибоких темних арок, колонад, гострих шпилів, зубчастих бійниць, мінаретів та оглядових веж. Та коли далеко над морем визирнуло сонце, а сонячні промені, відбившись від укритого сріблом купола великого храму, засліпили Шасті очі, він аж закляк.



– Ходімо! – долинув до нього голос Ігого. – Не можна зупинятися.

Уся долина по обидва боки річки рясніла тінистими садочками так, що здалеку здавалося, ніби вона поросла густим лісом, і лише підійшовши ближче можна розгледіти білі кам’яниці, де влітку полюбляли відпочивати ташбаанські багатії. Та не встиг Шаста роздивитися як слід, як раптом у ніздрі йому вдарив густий аромат садових квітів та стиглих фруктів – то обабіч дороги, майже впритул, поставали білі стіни кам’яних огорож, через які звішувалися важкі віти плодових дерев. І вже за чверть години мандрівники опинилися там, де просто понад дорогою, що вела до міста, над головою висіли запашні плоди, що їх Шаста не тільки зроду не куштував, а навіть і в очі не бачив.

– Що за дивовижне місце, скажу я вам! – у захваті вигукнув він.

– І не кажи, – кивнув Ігого, – та я бажав би опинитися від нього якнайдалі, хоча б на тому боці міста, серед мертвих царів. А там – на північ і до Нарнії!

Цієї миті здалеку долинув тягучий сумний та тремтливий звук, від якого, здавалося, здригнулося все навкруги. Він швидко набирав сили, поки не наповнив собою всю долину. Оговтавшись, Шаста збагнув, що насправді в тих диких звуках є якась музика, але така гучна та пронизлива, що вселяла мало не тваринний жах.

– То сурми Ташбаана дають сигнал до відкриття міської брами, – повівши вухом, сказав Ігого, – ми опинимося біля неї вже за хвилину. А тому, Аравіс, зігни спину, голову – похнюп, ногами пересувай так, ніби на них гирі, очей не підіймай, бо, як на мене, ти схожа на принцесу, тільки чомусь одягнену в лахміття! Уяви, ніби все твоє життя тебе шпиняли та лаяли на всі заставки, а за найменшу провину саджали в колодки.

– Чиє б нявчало, – пирхнула у відповідь Аравіс. – Комусь теж не завадило б похнюпити голову та вигнути шию, бо зараз він має вигляд бойового коня, який щойно вивалявся у багнюці та намагається удавати із себе селянську шкапу.

– Тихіше! – шикнула на них Гвін. – Ми вже майже прийшли.

Що ж, так воно й було. Тепер вони стояли на березі річки, і вода хлюпалася вже біля самих ніг – залишалося перейти довгий міст із темними кам’яними арками. На воді весело вигравали ранкові сонячні зайчики; праворуч, ближче до гирла річки, виднілися верхівки корабельних щогл, а за мостом вервечкою тягнулися подорожні, здебільшого селяни – деякі вели за вуздечку віслюків та мулів з поклажею, інші – просто несли корзини на голові. Діти й коні приєдналися до потоку, що рухався до міста.

– Що сталося? – прошепотів Шаста на вухо Аравіс, побачивши в неї на обличчі якийсь незнайомий, майже чужий, вираз.

– Добре тобі, для тебе Ташбаан – лише порожній звук, – так само пошепки відповіла Аравіс, – а я… я мала б в’їжджати в місто з почтом й охороною, із солдатами попереду та рабами позаду, та не пішки, а в паланкіні. А від міської брами мене б бігом віднесли до самого палацу тісрока – хай будуть вічними його літа! – на звану вечірку… А що замість того? Потайки, серед якихось селян… Тобі цього не зрозуміти!

Цього Шаста дійсно не зрозумів. «Що за дурниці?..» – знизав плечима він.

На дальньому краю моста, де фортечний мур, вежа з прочиненою брамою здавалася маленькою та вузькою, але це тільки тому, що до неї було ще далеко, і тому, що вона була набагато вища, ніж той берег, де вони ступили на міст, обабіч брами, опираючись на списи, стояла дюжина охоронців – по півдюжини з кожного боку. Дивлячись на них, Аравіс мимоволі подумала про те, як вони тут вишикувалися б струнко, як на параді, коли б дізналися, чия вона донька. Усі інші, звісно, про те й не думали, а думали лише про те, як би прослизнути повз варту без зайвих питань. На щастя, вартові питань і не ставили, лише один із них, ухопивши морквину просто з кошика, що селянин тримав на голові, кинув її у Шасту та грубо розреготався:

– Гей, хлопче, хапай, бо замість моркви перепаде тобі на горіхи від твого хазяїна, коли той побачить, як ти його верхового коня під поклажею водиш!

У Шасти мало серце з грудей не вискочило: невже всі їхні старання пішли на пси і перший «йолоп» упізнав в Ігого бойового коня?

– А хазяїн про те знає, ось як! – якомога безтурботніше вимовив Шаста і одразу ж пошкодував про те, адже замість слів вартовий дав йому такого стусана, що мало не здалося.

– Я тебе навчу, холопе шолудивий, як розмовляти з вільним остраханцем!

Від болю в Шасти навіть навернулися сльози, та, може, воно й на краще, бо інший вартовий лише рукою махнув, мовляв, маєш своє – ну, то й геть звідси. А Шаста, якщо і схлипнув, то зовсім трішки, бо до чого-чого, а до стусанів він звик.

За міською брамою, як не дивно, спершу ніщо не нагадувало про ту розкіш, на яку натякав міський краєвид здаля. Перша-ліпша ж вуличка, до якої потрапили втікачі, виявилася не лише вузенькою (бо з обох боків на неї виходили глухі стіни майже без віконець), а ще й переповненою людьми – та так, що й не проштовхнешся. Окрім селян, що поспішали на ярмарок, були тут водоноси, які розносили воду, торговці солодощами, носії з вантажем, вояки, жебраки, усілякі голодранці та безпритульна дітлашня, кури, бродячі собацюри та, певна річ, босоногі раби. Та якщо б ви, мій любий читачу, опинились там разом із дітлахами, то перше, що вас вразило, була б не тіснява, а настояний, багатовіковий сморід, яким просяк тут навіть камінь. Тут тхнуло від усього: від немитих людських тіл, немитих собак, прянощів, часнику, цибулі, але більш за все – від звалищ непотребу, через які доводилося торувати собі шлях.

Із усіх своїх сил Шаста робив вигляд, нібито веде коня, хоча насправді поводирем був Ігого, який знав шлях, а сигнали подавав легкими порухами носа, удаючи, ніби він крутить головою. Дуже скоро вони звернули ліворуч і пішли вгору. Потроху повітря посвіжішало, затхлий сморід залишився позаду, а вздовж дороги з’явилися дерева, будівлі тепер скупчилися лише понад правим, вищим, боком вулиці, а ліворуч – вони ніби провалювалися у прірву і, дивлячись поверх клаптиків дахів, далеко внизу можна було побачити навіть блакитну смугу річки. Тут вони різко звернули вбік і рушили у протилежному напрямку, підіймаючись дедалі вище вгору. Ось таким серпантином вони й сходили до головної площі Ташбаана. Просто на очах вулиці ставали охайнішими, садиби – розкішнішими, подекуди можна було навіть побачити статуї богів та якихось остраханських героїв, що спозирали оглядача згори вниз зі своїх високих п’єдесталів та навіювали благоговійний острах суворим виразом своїх облич. Тут пальми кидали тінь на розпечену бруківку, арки вабили живодайною прохолодою, а з-поза арок визирали затишні подвір’ячка з палацами, що змагалися у розкошах доглянутими садами, охайними газонами та прозорими фонтанами. «Як же там гарно», – подумав Шаста.

З кожним поворотом серпантина Шаста сподівався, що от-от натовп розсіється, як до того розсіявся сморід, та де там: про те годі було й мріяти. Нескінченний потік людей все ще рухався вгору, і рухався дуже повільно, а інколи й зовсім зупинявся. Це траплялося щоразу, коли над натовпом лунав гучний голос: «Дорогу, дорогу таркаанові!», або «Дорогу таркині!», або якомусь там «п’ятнадцятому візиру», або амбасадору тощо. Почувши глашатая, натовп прискав у боки, притискаючись до мурів, а згодом з’являлися ті, про кого сповіщали глашатаї, та через кого зчинялася буча. Шасті вже пощастило побачити якогось знатного вельможу, та й не одного, а також якусь дуже знатну даму, і теж не одну – усі вони лежали на паланкінах, що їх на плечах несли четверо, а то й шестеро напівголих могутніх рабів. З усіх правил дорожнього руху в Ташбаані, здається, існувало лише одне: менш ясновельможний дає дорогу більш ясновельможному, інакше пригостять батогом або дадуть стусана тупим кінцем списа.

До палацу тісрока залишався, напевне, останній поворот, принаймні палац здіймався вже над головою, коли на вулиці стався черговий затор з непередбачуваними наслідками.

– Дорогу! Дорогу! – пролунав над натовпом зичний голос. – Дорогу королю білошкірих варварів, гостю самого тісрока – хай будуть вічними його літа! Дорогу ясновельможним лордам нарнійським!

Шаста відсахнувся до узбіччя, водночас намагаючись відтягнути Ігого. Та жодного коня, хай навіть і розумного, нарнійського, просто так з місця не зрушиш. А тут іще, як з’ясувалося, просто позаду опинилася така собі доволі гладенька тітонька, та ще й з чималим кошиком, яким вона вперлася йому в спину. «Тобі що, повилазило? Чого штовхаєшся? А що, як я штовхну?!» І не встиг Шаста оговтатися від несподіванки, як йому знову дісталося, цього разу від когось збоку, і в цій штовханині він зовсім випустив мотузок, за який тримав – чи тримався за?.. – Ігого. А вже наступної миті юрба позаду якось виплеснула його в перший ряд, звідки, як відомо, найліпший вид на різні видовиська.

Що ж, подивитися було на що: чужинці справді мали вигляд чужинців і відрізнялися від будь-кого, кого він бачив того дня. Попереду біг глашатай, що волав: «Дорогу-дорогу!», і то був єдиний остраханець у процесії. Слідом рухалися з півдюжини чоловіків, і на відміну від заможних остраханців, рухалися вони пішки, а не в паланкінах. Усі були світлошкірі, так само як і Шаста, а більшість до того ж були ще й русяві. Вдягнені вони теж були інакше: у яскраві туніки простих насичених кольорів, що ледь сягали їм колін. У когось туніка була кольору зеленого листя в гаю, в іншого – скошеної стиглої пшениці, а в когось кольору ясного весняного неба. На голові замість тюрбанів були блискучі шоломи: у когось – сталевий, у іншого – сріблений, ще в когось – оздоблений коштовним камінням, а в одного – ще й з маленькими блискучими крильцями з боків. Втім, деякі йшли з непокритою головою. Мечі в чужоземців теж були дивні: довгі й прямі, а зовсім не загнуті, як остраханські ятагани. І от іще що: на відміну від більшості остраханців, що полюбляли напускати на себе поважність та загадковість, ці трималися аж занадто просто, коли б не сказати безтурботно, розмахуючи руками, перемовляючись та перекидаючись жартами. Один із них і зовсім щось там таке насвистував. З першого погляду було зрозуміло, що всі вони ладні затоваришувати із будь-ким, хто захоче товаришувати з ними, а якщо хтось не захоче – сам собі зробить гірше, але то вже їх не обходить. Такій їхній незалежності можна було лише позаздрити, та навіть позаздрити Шаста не встиг – бо сталося таке, у що й повірити неможливо.

Один із чужинців, судячи з усього, головний, раптом показав на Шасту і мовив:

– Еге ж, ось де він, наш утікач! – та й ухопив його за плече. А ще за мить дав йому запотиличника – не сказати, що болючого, але досить відчутного, саме такого, аби дати зрозуміти, що ти, скажімо так, десь завинив. А потім додав: – Ганьба, мій лорде, як вам не соромно? Через вас королева Сьюзан уже всі очі виплакала! Де ви блукали усю ніч? Як це зрозуміти?

Була б така можливість, Шаста одразу ж пірнув би в Ігого під пузом, розчинився у натовпі, а там – згадуй лиш як звали. Та в натовпі позаду не було ані шпаринки, а тепер його ще й оточили чужоземці.

Треба визнати, що найперше, що спало йому на думку в тих обставинах, було одразу ж пояснити, що тут якась помилка, бо він аж ніякий не лорд, а навпаки – син бідного рибалки на ім’я Аршиш, а ясновельможний лорд приймає його за когось іншого, а за кого саме – він, Шаста, і гадки не має. Так хотів був відказати лордові Шаста, та одразу ж схаменувся – пояснювати щось прилюдно, у цьому натовпі, було вкрай небезпечно, бо одразу ж могли виникнути питання: що він, син рибалки, тут робить, і де (а ще цікавіше – у кого?) він позичив свого коня, і хто така Аравіс – і тоді… все, згине всяка надія не те що проскочити непомітними, а хоча б протиснутися крізь Ташбаан. Він озирнувся, поглядом благаючи Ігого про допомогу. Та той тільки те й робив, що вдавав, ніби він – остраханський кінь нетямущий, і тому все, що коїться навкруги, його не обходить, бо його справа маленька: стояти й чекати, що скаже хазяїн. Залишалася ще Аравіс, та навіть подивитися у її бік Шаста не наважувався, аби не привернути до неї уваги й тим самим видати і її. Вигадати щось нашвидку теж не вдалося, бо той, хто був у нарнійців головним, сказав:

– Зробіть ласку, Перідане, прихопіть його милість за іншу руку, і разом ми відведемо нашого юного втікача до палацу – знімемо камінь із душі вінценосної сестри нашої, Сьюзан.

Ось так воно й сталося, що не встигли наші втікачі пройти й півдороги Ташбааном, як усі їхні задумки звів нанівець невідомий їм чужоземець. Ні про що не питаючи, Шасту підхопили під руки та повели саме туди, куди він аж ніяк не збирався. Він мовчки перебирав ногами, не знаючи, що гадати і що станеться далі. Нарнійський король (Шаста вже здогадався, що то король, з того, як зверталися до нього інші) далі ставив йому недоречні питання, на які Шаста не знав, що й відповісти: де він був, як йому спало на думку втекти, де він подів свій одяг і чому на ньому оце пропахле рибою дрантя. І чи розуміє він, який він бешкетник та… тут король ужив невідомий Шасті вислів «нуль без палички».

І знову ж таки Шаста не знав, що й сказати, бо все, що він спромігся б сказати, могли використати проти нього.

– Мовчимо, значить… – зробив висновок король. – У такому разі скажу я. І скажу прямо: відмовчуватися, принце, коли завинив, це навіть гірше, аніж крадькома полишати палац. І скажу чому: втечу ще можна хоч і не виправдати, та хоча б зрозуміти, мовляв, хлоп’яча витівка, та ваше мовчання нічим, окрім як боягузтвом, пояснити не можна. А боягузтво – то найогидніша риса, що не личить синові короля Древляндії. І що ж ви тепер голову похнюпили та ледь ногами перебираєте, мов отой остраханський раб?

Докори ранили болючіше за удари батога. Зі свого боку Шаста розумів, що принц, про якого йшлося, мабуть, теж не заслуговував на ті докори і, мабуть, знав би, що відповісти. Та відповісти міг лише сам принц, а не він, Шаста, який і рота боявся розтулити.

Досі відчуваючи на собі сильні руки чужоземців, Шаста змушений був підкоритися долі. Вузенькою вуличкою вони видряпалися кудись нагору, злетіли старими ходженими сходинками іще вище, а потім пірнули в непомітну арку в білій стіні з двома високими темними кипарисами обабіч. Одразу ж за аркою було подвір’я з мармуровим басейном, наповненим по самі вінця чистою прохолодною водою, посередині якого бив, розбризкуючи дрібні краплі, фонтан. Навкруги, серед зеленого газону, росли помаранчеві дерева; з чотирьох боків по білих стінах, що оточували подвір’я, вилися троянди. Гамір, курява та тіснява нижніх вулиць раптом зникли, Шаста і згадувати про них забув. Та не встиг він як слід роздивитися навкруги, як його, підхопивши під руки, швиденько потягли через усе подвір’я до темного отвору в стіні, що слугував, либонь, чорним ходом до палацу. Глашатай залишився зовні, а Шасту потягли далі прохолодним коридором, де після розжареної бруківки пройтися босоніж було задоволенням. Ще одні сходи – і Шаста аж очима заблимав: він стояв у просторій залі, пронизаній світлом із навстіж прочиненими вікнами, які виходили на північ, запобігаючи прямим сонячним променям та зберігаючи таку бажану тут прохолоду. На підлозі від стіни до стіни простягався барвистий килим, у якому ноги потопали, наче в моріжку. Таких килимів Шаста ніколи і в очі не бачив, а про те, аби ними розгулювати – і казати було й годі. Впритул до стін довгими рядами стояли низькі кушетки із безліччю вишитих подушок, і на кожній з них хоч хто-небудь, та сидів. Взагалі, кімната була повна людей з тією, однак, обмовкою, що деяких із них якщо вже й називати людьми, то лише в певному розумінні цього слова.

Побачивши Шасту, до нього одразу ж поспішила вродлива, якщо не сказати – найвродливіша дівчина з усіх, кого йому доводилося бачити у своєму житті.

– Ах, Коріне, Коріне, як ти міг? – обіймаючи та цілуючи його в щоку. – Ми ж з тобою одне одному не чужі! Як померла твоя мати, хто ж піклується про тебе більше, ніж ми: твій батько та я? І що б я мала казати йому, коли б з тобою сталося якесь лихо?! Ти хоч розумієш, що через тебе між Нарнією та Древляндією могла б спалахнути війна? От дурень нерозумний, хлоп’я та й годі! Теж мені, нуль без палички!

Так само, як і король, красуня вжила якийсь дивний вислів, значення якого Шаста так і не зрозумів, а королева розтлумачувати не стала.

«Схоже на те, що мене приймають за якогось хлопця з Древляндії, хто б він там не був. А це, виходить, нарнійці! Але де ж він сам, той справжній Корін, кортіло б знати», – подумав про себе Шаста, та вголос нічого не сказав.

– Ваші величності, – мовив хтось позаду, – королево Сьюзан! Королю Едмунде!

Шаста озирнувся на голос і побачив перед собою створіння, від одного погляду на яке можна було б чи то гепнутися просто на місці, де стояв, чи то навпаки – щодуху накивати п’ятами, словом, Шаста й сам не знав, як він встояв. Його можна було зрозуміти: чолов’яга, якщо його так назвати (саме його краєм ока помітив Шаста, щойно увійшовши до зали), на зріст був не вищим за Шасту та й вигляд мав майже як людина від голови до пояса, а от нижче… ноги у нього поросли шерстю, наче у того цапа, та й ратицями він теж удавсь у того ж таки цапа, та й хвостом. Шкіра вилискувала міддю, волосся кучерявилося, борода – так собі, рідкувата, знов-таки мов у цапа, а на голові, що найцікавіше, стирчали два маленькі роги. То був не хто інший, як фавн (ті з вас, хто читав нашу повість «Лев, Біла Відьма та шафа», мабуть, зрадіють, упізнавши у ньому Тамнуса, того самого юного фавна, котрого Люсі, рідна сестра королеви Сьюзан, колись зустріла в перший день, як потрапила до Нарнії. Тепер, звісно, він значно подорослішав, бо їхні величності, королі Пітер і Едмунд та королеви Сьюзан і Люсі, посідали трони Нарнії вже не перший рік. Так от…

– Ваші величності, – вже гучніше повторив фавн, – щось мені підказує, що їхню юну величність спіткав сонячний удар. Ви ж подивіться на нього – здається, він досі навіть не второпав, де він є!

Усі подивилися на Шасту, який стояв, роззявивши рота, і блимав очима, і одразу припинили його лаяти та докучати питаннями. Його майже силоміць поклали на кушетку, підклавши під голову подушки, напоїли крижаним шербетом із золотого келиха та звеліли лежати й не рухатися.

Нічого подібного у Шастиному житті, не дуже багатому на події, ще не траплялося. Більш того, він і уявити собі не міг, що колись навколо нього здійметься така метушня, а він лежатиме собі на м’якенькій софі з подушками, а його пригощатимуть такою смакотою, як цей шербет. Тому він радо виконав наказ. Не слід, однак, вважати, ніби він одразу ж забув про своїх супутників – зовсім ні! Його, як і раніше, мучили думки про те, що з ними сталося, та як їм прокрастися крізь ворожий Ташбаан, та як йому приєднатися до друзів у долині Мертвих Царів. І що буде, як з’явиться справжній Корін. Та мало-помалу острахи відступали, а ним заволодівала солодка млість. «Ти диви! Може, ще й нагодують чимось таким смачненьким?» – промайнула зрадницька думка. Залишалося зачекати.

Аби не витрачати часу марно, Шаста налагодився крадькома роздивлятися навкруги. Тутешнє зібрання дійсно було вельми цікавим. У залі, окрім знайомого вже фавна, сиділи двоє кремезних чолов’яг із бородами, що майже сягали їм пояса, у той час як самі вони ледь-ледь сягали пояса дорослих людей. (То були гноми, одні з тих дивовижних створінь, які зазвичай стрічаються лише в Нарнії, тому Шаста побачив їх уперше в житті.) Був тут і великий, завбільшки майже з гнома, ворон (такого Шаста теж іще не бачив). Усі інші були людьми у повному сенсі слова, та всі високі й стрункі, молоді та вродливі, з ясними обличчями та оксамитовими голосами. «Не те що ці остраханці, принаймні більшість із них!» – подумав Шаста й мимоволі почав прислухатися до розмови.

– Що мовить їхня королівська величність, сестра наша Сьюзан, – звернувся король до красуні, яка щойно обіймала та цілувала Шасту, – на те, що ми вже три тижні в чужій землі? То чи згодна вона віддати руку та серце засмаглопикому залицяльнику вашому, принцові Рабадашу?

«Оце так-так, – подумав Шаста, – виходить, королева королю сестра та аж ніяк не дружина! Дивно!»

– Ні, – брате мій, – ні та ще раз ні! Навіть якщо він пообіцяє усі скарби Ташбаана!

– Хай буде за твоїм словом, сестро, – обізвався король, – правду кажучи, ви засмутили б моє серце, якби ваш вибір припав на нього! Іще коли в нас гостювали його посланці, чи, скажімо прямо, «свати», і коли сам він гостював у нас в Кейр-Паравелі, не раз і не два питав я себе, як можете ви бути отак люб’язні з ним.

– То була моя примха, – відповіла королева, – і тепер мені залишається докоряти собі за неї. Але ж правда й те, що в наших володіннях принц Рабадаш поводився зовсім інакше, ніж вдома, у Ташбаані. Усіх присутніх закликаю у свідки, що доблестю своєю він намагався підкорити моє серце, коли бився на лицарському турнірі, який брат наш, Великий король, влаштував на його честь; і всі ті дні – а то був цілий тиждень! – він поводився як справжній лицар, люб’язно та з повагою до пані, а тут – немов його хтось підмінив!

– Кхе, кхе, – відкашлюючись, мовив старий ворон, – як каже давня мудрість: «Не суди про ведмедя, побачивши його здаля, а суди тоді, коли побачиш його в барлогу!»

– Влучно сказано, Жовтий Пазуре! – мовив один із гномів. – Про те саме йдеться і в нашому, гном’ячому, прислів’ї: «Хто зі мною не днював і не ночував – той мене не знає!»

– Що ж, – мовив король, – тепер ми в змозі сказати, що знаємо, що за людина – отой принц: а він пихатий, бундючний, жорстокий, кровожерливий, хвалькуватий, самозакоханий та зарозумілий тиран!

– У такому разі, в ім’я Аслана, – сказала Сьюзан, – нам залишається єдине – покинути Ташбаан негайно, не зволікаючи ані дня!

– Воно-то й так, – похмуро відповів Едмунд, – але є одне «але»: настав той час, коли я маю поділитися гіркими роздумами з вами, мої друзі! Будьте ласкаві, Перідане, подивіться, аби ніхто не підслуховував нас за дверима. Бо те, що я скажу, стороннім вухам не призначене.

У кімнаті запала тиша. Королева Сьюзан підбігла до свого брата і зазирнула йому просто в очі:

– О Едмунде! – скрикнула вона. – Ти мене лякаєш! Що бачу я в твоїх очах – лихі часи на нас попереду чатують.

Розділ 5

Принц Корін

– Сестро наша люба, прекрасна пані, – мовив король Едмунд, – хоробрістю скріпи своє серце! Бо небезпека, що нам загрожує, є дійсно чимала.

– Яка ж то небезпека, брате? – спитала королева.

– А ось яка, – не став приховувати Едмунд. – Залишити Ташбаан нам буде вкрай непросто. Бо поки принц тішився надією, що врешті-решт зламає опір ваш і візьме за дружину, ми тут були почесними гостями. Та гривою присягаюся левиною, щойно він почує ваше остаточне «ні», він сприйме цю відмову за образу, а ми залишимося в Ташбаані, та вже не гостями, а бранцями, та не в палаці, а в тюрмі.

Один із гномів аж присвиснув.

– А я попереджав, ваші величності, я попереджав! – прокракав ворон. – Недарма ж у раків є прислів’я: у халепу легко скочити, а вискочити – зась. Вони мають на увазі раколовицю.

– Цього ранку я бачився з принцом, – продовжував Едмунд, – і тільки зайвий раз переконався, що він не звик, коли будь-що відбувається всупереч його волі. Його дратує, що не спромігся він заволодіти вашим серцем одразу, та зволікання ваше його дратує ще більш. Тому в ранковій бесіді він дуже наполягав на тому, аби відкрив я всі потаємні закуточки серця вашого йому. На що я відповів, що таємниці серця, жіночого тим паче, на те й таємниці, що загадкою залишаються для інших, а інколи – й для себе самого. І натякнув я також, що не здивуюся й тому, що всі його сердечні зазіхання можуть виявитися марними. Свій гнів він приховав за ввічливістю, та в кожному слові, що мовив він у відповідь, крилася погроза.

– То так, – у свою чергу підтвердив Тамнус, – бо не далі, як учора, довелося мені вечеряти з великим візиром – і що ж, відчуття мої від тієї зустрічі теж були не з приємних. Під час вечері він мене питає, чи до вподоби мені Ташбаан. Насправді тут набрид мені вже кожен камінь, та я людина чемна, тож і кажу, мовляв, у розпал літа взнаки вдається спека, а я ж бо виріс у лісах, то й серце моє залишається там, де прохолодна тінь дерев та росяні трави. У відповідь він посміхнувся, та посмішка його нічого доброго не віщувала. І мовив він: «О, не журися, мій цапоногий друже, бо незабаром прийде час, коли ти знову побачиш свої ліси, де зможеш танцювати досхочу, хоч від заходу до світанку, та баш на баш: ми вам свободу, а ви нам – наречену, аби наш принц не дуже сумував».

– Невже він збирається взяти мене силоміць? – скрикнула Сьюзан.

– Саме цього я і боюся більш за все, – обізвався Едмунд, – бо якщо візьме силоміць, то візьме вже не за дружину, а як рабиню…

– Невже він наважиться на таке віроломство? Чи той тісрок гадає, ніби наш брат, Великий король Нарнії, йому таке пробачить?!

– А й справді, сір, – підтримав королеву Перідан, – хіба вони забули, що в Нарнії достатньо і мечів, і списів, та й стріл із луками вистачить на всіх.

– На жаль, – похитав головою король, – вважаю я, що не наводить страху на тісрока наша маленька Нарнія, а ми для нього не більше, ніж така собі віддалена земля, яка лише через недогляд досі є вільною на кордонах великої імперії. А зазіхає він на неї вже давно. Саме тому закралася в мене підозра, що ваш, так би мовити, залицяльник, люба сестро, але насамперед спадкоємець остраханського трону насправді з’явився до нас у гості не залицятися, а з далекоглядною метою: відмову вашу тісрок розцінює як привід, аби піти на нас війною. Бо ми для нього, так само як Древляндія, більмо на оці, а коли так, чому б не захопити нас разом?

– Нехай лише спробує, – крізь зуби мовив другий гном. – На морі ми ладні дати бій хоч зараз! А на землі… хай спершу пустелю перетне!

– Кх-кх… кхоли я був іще юним воронятком, літав я через ту пустелю, сір, – озвався ворон, і Шаста одразу ж нагострив вуха, – літав, та ще й не раз. Так от: якщо тісрок відправить своє велике військо через відому декому велику оазу, те військо, якщо й дійде до кордонів Древляндії, навряд чи буде великим. Оази воно досягне вже на перший день увечері, якщо, звичайно, вирушить зрання, та річ у тому, що єдине, що велике в тій оазі – то лише назва. А джерело ледве наповнює таку собі калюжу – ані воякам попити, ані коней напоїти. Та є ще інший шлях…

Шаста затамував подих.

– …той шлях починається від долини Царів і пролягає на північний захід. За день шляху від гробниць починаються гори. У тих горах треба вгледіти двогорбу вершину, що зветься Кирдик-Баш. Туди й прямувати. І ще за день, а може, що й менше, шлях приведе тебе до ущелини серед кам’яних стрімчаків – ущелини настільки вузької та непомітної, що можна проїхати повз неї хоч тисячу разів і не побачити. А навіть якщо й потрапити в ту ущелину випадково, проїхати нею до місця, де розгортається щось схоже на долину, то не побачить випадковий мандрівник ані зеленої трави, ані джерел, ані інших ознак близької ріки. Але вона там є. Саме та ущелина і виведе тебе до стрімкої та бурхливої річки, а там вже берегом, берегом – до Древляндії рукою подати.

– Чи знають остраханці про існування західного шляху? – спитала королева.

– Ох друзі мої, друзі, тепер не час розводити балачки, – мовив король Едмунд, зарано ще вирішувати, як подолати ворога, якщо почнеться війна між Остраханством та Нарнією, бо тепер мова про те, як врятувати честь королеви нашої, як врятувати нам власні життя та як по-доброму втекти із цього пекельного міста!

– Яка нам втіха в тому, що брат наш, Пітер, прийде зі своїм військом та розіб’є затятого ворога в запеклій битві, якщо сьогодні, може, ще до світанку, нам тихо переріжуть горлянки, а нашу сестру – заберуть, та, скоріше за все, у рабині?

– У нас є наша зброя, сір! – нагадав перший гном. – А цей палац, здається, може витримати довгу облогу.

– Ніяких сумнівів немає в мене в тому, що кожен із нас змусить ворогів заплатити за наші життя дорогу ціну, і якщо вони воліють хоч пальцем торкнутися королеви, то для цього їм доведеться пройти дорогою із мертвих тіл! Але в палаці ми наче ті миші в мишоловці.

– Як-кх-кх гарно сказано, – тільки й кахикнув старий ворон, – коли якась жменька сміливців обороняє окремий будиночок проти цілого війська, перетворивши його на фортецю, про такі битви зазвичай складають легенди. Одна біда – живим ніхто вже звідти не виходить. А що найгірше – зіткнувшись з опором, після декількох невдалих спроб захопити будинок, ті, що нападають (якщо мене не зраджує пам’ять), про облогу чомусь і не думають, а підпалюють отой будиночок, та й край.

– І все це через мене! – мовила Сьюзан і розридалася. – Коли б ми не полишали замку Кейр-Паравель, усе було б добре! Який щасливий був той день напередодні приїзду гостей з Остраханства – ти пам’ятаєш, Едварде? Кроти допомагали нам копати ямки під молоді яблуньки, а ми…

Вона затулила обличчя долонями, аби ніхто не бачив її сліз.

– Кріпися, Сьюзан! Нам потрібна мужність, – мовив Едмунд. – Ніколи не забувай про те, що… Що там, Тамнусе?

Усі озирнулися на фавна. Той, ухопивши себе за роги, крутив та вертів головою так, наче та погрожувала от-от відірватися, а він таким чином, за роги, намагається її, ту голову, утримати на місці.

– От не чіпайте мене, не чіпайте! – не дуже чемно цитьнув він на всіх, хто, мабуть, був би і радий хоч як йому допомогти. – Не бачите – я думаю! Я думаю так сильно, що аж голова тріщить!

Запанувала здивована тиша. Аж раптом фавн завмер, зітхнув із полегшенням та витер піт, що рясно вкрив чоло.

– Найскладніше – це не просто потрапити на корабель, а потрапити на нього з провіантом, без зайвих питань.

– Отож-бо й воно, – із сумнівом похитав головою Едмунд.

– Так, так-таки так! – мовив, постукуючи ратицею об ратицю з нетерплячки. – Останнє, що залишається, це вигадати слушний привід.

– Еге ж, – гмикнув гном. – От якби жебраку жупан, а до жупана ще й коня, от як же ж баско скакав би жебрак!

– Так, так, – розмірковував уголос фавн. – А що як вашим величностям запросити принца Рабадаша на бенкет? Мовляв, бенкет відбудеться на борту «Здіймача хвиль» десь надвечір наступного дня. От тільки над запрошенням доведеться добре поподумати, аби воно не навіяло жодної підозри: тут треба і гідність королівську дотримати, та якось між рядків ще натякнути, мовляв, жіноче серце таки не камінь, чи щось таке – нехай гадає, ніби королева потроху піддається його натиску.

– Нарешті я чую розумну пораду, – схвально кивнув ворон.

– …Тоді, – розхвалювався фавн, – навіть якщо весь день ми снуватимемо до корабля та назад, ніхто нічого не запідозрить, тим паче, що для відводу очей ми кого-небудь відправимо на ринок купувати солодощі, фрукти та вино, буцімто й справді великий буде бенкет. І не забути ще запросити жонглерів, фокусників, танцівниць та музик, особливо флейтистів, наказавши їм бути на борту завтра ввечері.

– Зрозуміло, – мовив Едмунд, потираючи руки.

– А самі ми, як сутінки впадуть, повинні зібратися на борту вже сьогодні, а там… – продовжив фавн.

– Підняти вітрила й усі на весла! – підхопив король.

– Та мерщій до моря, під усіма вітрилами, – підтанцьовував на місці фавн.

– Курс на Нарнію, повний вперед! – додав гном.

– Додому! Додому! Хай живе Нарнія! Ура! – додав другий.

– А принц, либонь, від злості очманіє, коли побачить, що пташка, яка щойно була тут, у клітці, ф’юіть – і зникла! – заплескав у долоні Перідан.

– Ах, любий Тамнусе, золота наша голова! Ви врятували нас, – мовила королева, підхопила Тамнуса за руки та закружляла з ним у танці.

– Але ж принц не та людина, що сидітиме, склавши руки, коли спіймає облизня. Він одразу ж пуститься навздогін, – похитав головою якийсь лорд, імені якого Шаста не розчув.

– А от цього ми ніяк не боїмося, – повів плечем Едмунд. – Бачив я остраханські кораблі, що в гавані у гирлі річки. Ані тяжких бойових галеонів, ані прудких фрегатів, аби позмагатися з нами у швидкості. Та навіть якщо якимось дивом і доженуть – хай лише спробують взяти нас на абордаж із нашими гарматами. Подивимось, хто кого.

– Сір, – зупинив веселощі ворон, – поради кращої за ту, що дав її фавн, ви вже не почуєте, навіть якщо сидіти та радитися тут хоч цілий тиждень, а тому – час вже братися до справи. Спершу – гніздо, пташенята – потім, як то кажуть серед нас, птахів. Тож, не гаючи часу, почнемо запасатися провіантом, писати листа і все таке інше.

Усі гуртом кинулися до дверей. Шаста подумав був, чи не зробити те саме. Але поки юрма розступалася, даючи дорогу королю та королеві, його зупинив фавн.

– А ви, ваша високосте, спочивайте, спочивайте. Зараз вам і попоїсти принесуть. Ми зробимо все самі, а вас покличемо, коли прийде час сідати на корабель.

Шаста слухняно опустився на подушки. Тамнус вийшов, і він залишився сам.

– Яка прикрість, який жах! Яке… – Шаста не знаходив слів, які б змалювали своє теперішнє становище. Відкритися нарнійцям та попрохати про допомогу йому й на думку не спало. А все через Аршиша – той був йому суворим батьком, під гарячу руку йому краще було не потрапляти. А якщо ще й пельку розтулити, то отримаєш удвічі більше. Ось чому Шаста вважав за краще при дорослих – ані пари з вуст! Взагалі, як вважалося йому, дорослі тільки на те й існують, аби плутатися у дітей під ногами, забороняти будь-що та роздавати ляпаси й запотиличники. А до того ж, навіть якщо припустити, що нарнійський король має ласку до коней, природно, до своїх, до нарнійських, які все ж таки розумні істоти, то хто сказав, що він так само ласкаво зустріне Аравіс, яка, хоч і втікачка, та все ж таркиня, а раз так, чому б не повернути її додому, до батька, або й взагалі – не запродати в рабство? А що станеться з ним, із Шастою? «Ні-ні, – розмірковував він, – після того, що я почув, мені краще й натяку не давати, що я не той, як його, Корін. Бо як відкриється, що я – не він, живим мені звідси вже точно не вийти. Вирішать, чого доброго, що я такий собі спритний остраханський шпигун, і тоді… Ні-ні, про це краще й не думати. Але що як з’явиться отой, справжній, Корін? Тоді й тікати буде вже запізно!»

Бідолаха, він і гадки не мав, як чинять у таких випадках чесні, добрі й вільні люди.

– Що ж робити? Що ж робити? Хто мені підкаже? Хіба що, той, цапоногий, з рогами. Бач, а ось і він!

Дійсно, пританцьовуючи, втім, як і завжди, у кімнату залетів фавн. У руках він тримав велику тацю з напоями та різноманітними стравами, про які Шаста навіть і не чув. Фавн поставив тацю на різьблений столик, а сам сів поруч на килимі, схрестивши ноги.

– Пригощайтеся, принце! – сказав він. – Не соромтесь! Бо хай там як, а це, здається, ваш останній обід у Ташбаані.

Довго вмовляти себе Шаста не змусив. Навіть за таркаанськими мірками їжа була хоч куди. Не знаю, чи припала б вона до смаку читачеві, та Шаста – годі й казати, що так. Омар із салатом, баранець із начинкою з мигдалю та трюфелів, якась дуже дивна страва з курячої печінки, рису, киш-мишу та лісових горіхів, а також охолоджена диня, аґрусовий мус, інжирний мус та ще багато чого з крижаною крупою – як воно зветься, я й сам не знаю. Проте, як мені відомо, була на таці й маленька карафка з вином, яке в нас називається «білим», хоча насправді воно жовте – це як пити дати.

Поки Шаста куштував небачені страви, добрий фавн, який був упевнений, що хлопець досі не оговтався від сонячного удару, заходився нагадувати тому, як добре йому, себто Коріну, жилося у Древляндії, та про старого батька, короля Луна, та про родовий замок, що притулився до гірського схилу десь у південних пасмах прикордонних гір.

– От пригадайте, принце, – вмовляв його Тамнус, – на ваш наступний день народження вам обіцяли справжнього бойового коня та ваші – перші в житті! – справжні лицарські обладунки, тож після дня народження на вас очікують великі справи: навчитися гарцювати на бойовому коні та міцно тримати меча в руках, а ще за два-три роки, якщо все піде добре, король Пітер, який давно пообіцяв це батькові вашому, посвятить вас у лицарі Кейр-Паравеля, тому дорога через перевал, що поєднує Нарнію і Древляндію, ніколи не поросте травою! Ну що, згадали? А пригадайте, що ви самі нам тут обіцяли: приїхати до нас у гості на свято літнього коловороту. Ми з вами розпалимо багаття, і будуть танці, ми, фавни, завжди танцюємо з дріадами всю ніч, до самого ранку, а може, хтозна – побачимо й самого Аслана!

Шаста уважно слухав. Не забуваючи й про їжу, а коли скінчив, фавн порадив йому заплющити очі та спробувати заснути.

– Добрий сон ще нікому не завадив, – сказав він. – І не хвилюйтеся: без вас нікуди корабель не піде, а я вас розбуджу заздалегідь. А там – піднімемо вітрила і додому, до Нарнії!

Їжа була така смачна, а фавн розповів стільки цікавого, що коли Шаста знову залишився на самоті, його думки набули зовсім іншого напрямку. Він геть забув про свої колишні острахи. Зате не на жарт розхвилювався за справжнього принца Коріна, бо якщо той забариться із поверненням та не з’явиться вчасно, то саме його, Шасту, завантажать на корабель, хоче він того чи ні, а справжньому Коріну доведеться бідувати у Ташбаані. Сказати, щоб він аж занадто розхвилювався – не скажеш. Він радше непокоївся про того невідомого принца, про якого вже так багато чув. Він більше хвилювався за Аравіс та за Ігого, які чекатимуть на нього біля могил на краю пустелі. А потім він сказав собі: «А чим я можу зарадити, коли я тут зі зв’язаними, так би мовити, руками? А правда й те, що та Аравіс, яка увесь час задирала носа, либонь, лише раденька мене позбутися; поглянути на неї – я ж їй тільки заважав». Якщо вже бути цілковито відвертим, пливти до Нарнії морем набагато приємніше, ніж борсатися в пісках десь у пустелі.

Саме із цих міркувань Шаста і зробив те, що, може, зробили б і ви, коли підхопилися б зрання, а потім ще б довго йшли пішки, постояли у черзі, понервували як слід, а на додачу – попоїли досхочу та прилягли на м’якенькій софі, у прохолодній кімнаті, у тиші, яку порушувало лише гудіння бджоли за вікном. Словом, він заснув. Прокинувся він від страшного гуркоту. Й аж підскочив з переляку та витріщив очі. Кімната мала інакший вигляд, ніж тоді, коли він засинав: на підлозі лежали довгі тіні, сонячні плями переповзли в глиб кімнати – виходить, він проспав не одну годину. Але що ж то був за гуркіт? Еге ж, порцелянова ваза, що стояла на підвіконні, була вже на підлозі. І навіть і не ваза, а самі лише друзки. Шаста відчув, як шалено закалатало його серце. Та калатало воно не через розбиту вазу. На підвіконні він побачив дві руки, що трималися за виступ з такою силою, що аж кісточки побіліли. Слідом за руками вигулькнула голова, а потім з’явилися й плечі. Просто крізь вікно в кімнату намагався вдертися хлопець десь одного з Шастою віку. Він усівся на підвіконні, звісивши одну ногу в кімнату.



Шасті ніколи не доводилося бачити свого віддзеркалення, та навіть якщо б і довелося, то він нізащо б не здогадався, що вони з тим хлопцем схожі, мов дві краплі води. Щоправда, той був схожий радше на опудало, ніж на пристойного хлопця: під оком чималий синець, замість одного зуба – самісінька дірка, обличчя перемазане багнюкою та юшкою, та й одежа, що, вочевидь, бачила кращі часи, видавалася такою, ніби її навмисне подерли на шмаття.

– Ти хто? – пошепки спитав хлопець.

– А ти… ти часом не принц Корін? – питанням на питання так само пошепки відповів Шаста.

– Саме він. А ти хто такий?

– А я так собі, ніхто, стороння людина, – відповів Шаста, – ішов собі у своїх справах, аж раптом король Едмунд угледіли мене у натовпі, схопили та притягли сюди. Либонь, прийняли мене за тебе, мабуть, ми й справді схожі. Але якщо ти вдерся сюди через вікно, то, може, й мені видертися звідси так само?

– Якщо вмієш лазити – то легше, аніж чхнути, – відповів Корін. – Але навіщо тобі поспішати? Може, лишишся? Побавимося – хай придворні гадають, хто з нас хто!

– Іншим разом, – одказав Шаста. – Якщо пан Тамнус повернеться та знайде нас тут удвох, у нього розбіжаться очі. До того ж сьогодні я вже достатньо видавав себе за тебе – аж голова обертом. Ти тільки нікуди не зникай, бо вночі ви вирушаєте додому. Та поки що це велика таємниця. До речі, де ж ти був?

– Та як і ти: гуляв собі вулицею, аж раптом чую, якийсь хлоп’яга дозволяє собі дуже недоречні жарти щодо королеви Сьюзан, – повідав Корін. – Довелося повернутися та повчити його гарних манер, авжеж, на кулаках. Він утік, та повернувся вже не сам, а зі своїм старшим братом, тож довелося вчити ще й його – той хоч і здоровань, та впав одразу. Та на допомогу йому кинулися інші, і тут вже довелося тікати мені. Ось так ми й прямували вулицею, аж поки не наскочили на трьох бороданів із червоними пиками та довгими списами. Здається, то була сторожа. Утрьох вони добряче провчили мене. Тим часом на вулиці вже сутеніло, і сторожа вирішила прихопити мене із собою, аби до ранку я посидів у буцегарні. Та я сказав їм, що до буцегарні завжди встигнемо, а от як щодо того, аби спершу промочити горло? Вони люб’язно погодилися та замість буцегарні потягли мене до якогось ганделика. Моїм коштом, звісно, вони набралися так, що ноги вже не слухалися, і тому йти кудись далі не вистачало сил. Отже, полягали вони просто там. Я вирішив їх не турбувати і пішов собі додому, аж гульк – яке щастя! – мені знову зустрівся той хлопець, з якого все почалося. Знову провчив його – хай не гуляє вночі! Потім натрапив я на водостічну трубу, що вивела мене на дах якогось будиночку, і там я зачаївся на той випадок, якщо невгамовний хлопець знов покличе підмогу. А як трохи розвиднилося, я й сам пішов шукати дорогу додому. І ось я тут – до речі, чим тут можна промочити горло?

– А от нічим! – знизав плечима Шаста. – Я випив геть усе! Ти краще покажи мені, куди йти, бо часу обмаль! А сам лягай на софу та прикинься, нібито ти – то ти і є… Ні, не вийде: весь у багнюці та юшці, та з цим синцем під оком… Гаразд, зробімо так: ти чекаєш, поки я не махну через мур, а потім можеш розповідати всю правду.

– А що ще, по-твоєму, я маю всім розповідати? – войовничо наблизився до Шасти Корін. – Ти, власне, хто такий?

– Потім поясню, – відмахнувся був Шаста, та з виразу обличчя Коріна зрозумів, що краще зробити це тепер. – Мені казали, що насправді за походженням я нарнієць або принаймні з півночі, та все своє життя прожив я тут, в Остраханстві. А тепер прямую додому через пустелю, зі своїм добрим другом, розумним конем на ім’я Ігого. Нумо – мерщій! Показуй, куди тікати!

– Дивись, – Корін тицьнув пальцем у вікно, – звідси з вікна плигаєш на дах тієї веранди, та тільки не гупай, майже навшпиньках, бо почують. Так само навшпиньках повертаєш ліворуч, ідеш до стіни, там підтягуєшся на руках – і ось ти вже нагорі. Стіною, можна й не навшпиньках, дістаєшся дальнього рогу та під ногами бачиш велику купу сміття. Плигаєш – і ось ти вдома, себто на вулиці.

– Дякую! – знов пошепки сказав Шаста, вже заносячи ногу на підвіконня. На якусь мить хлопці зустрілися поглядами і раптом зрозуміли, що віднині вони друзі.

– Ну, бувай! – мовив Корін. – Хай щастить! У дорозі як щаститься – це велике діло!

– Бувай і ти! – мовив Шаста. – Веселі в тебе були пригоди, аж завидки беруть!

– А-а-а… ніщо в порівнянні з твоїми! – відказав принц. – Та плигай уже! Та тихіше ти! Якщо все буде добре, ми ще зустрінемося! У Древляндії! Якщо дістанешся туди першим – іди просто до мого батька, короля Луна, скажи йому, що ти – мій друг. Цить… Хтось сюди йде… Тікай!

Розділ 6

Шаста серед могил у долині Мертвих Царів

Ледь торкаючись гарячої поверхні босими ногами Шаста навшпиньках перетнув дах. Ще мить – і він уже видерся на стіну на дальньому краї. Повернув за ріг і побачив під ногами вузький смердючий провулочок. Попід стіною, як йому і казав Корін, лежала купа сміття. Перед тим як зістрибнути, Шаста поспіхом озирнувся навкруги, намагаючись второпати, куди потрапив. Вочевидь, він уже перетнув гребінь старої гори, на якій стояв Ташбаан. Всюди, куди не кинь оком, аж до самих веж та зубчастих стін північного муру, тяглися, сходинками спускаючись униз, пласкі дахи. За муром текла річка, а поза нею лежав пологий схил, порослий садами. А ось за ними майоріло щось, досі ним не бачене: жовтувато-сіре, немов спокійне море, воно простягалося до самого обрію, а там на тлі неба темно-синьо-сірим виокремлювалися бугристі, із нерівними краями, а подекуди й зі сніжно-білими верхівками громаддя. «Пустеля! І гори!» – здогадався Шаста.

Він зіскочив на купу сміття і підтюпцем – наскільки дозволяв вузький провулок – побіг униз. Невдовзі провулок вивів його на вулицю, якою туди-сюди снувало чимало людей. Ніхто не звернув жодної уваги на хлоп’я в лахмітті, що босоніж бігло собі вулицею; тим не менш, він зітхнув із полегшенням лише тоді, коли за поворотом побачив перед собою міську браму. Тут його трохи поштовхали та потовкли, бо разом із ним з міста виходила сила-силенна людей; а на мосту за брамою юрба і зовсім перетворилася на повільну процесію, де люди вервечкою ледь тяглися одне за одним. Це було вже більше схоже на чергу, ніж на натовп. Після міського смороду, спеки, товкотнечі та гармидеру за міськими мурами, із чистою проточною водою обабіч, повітря здавалося живодайно свіжим.

Варто було Шасті опинитися з іншого боку моста, як натовп поруч із ним помітно порідшав: люди повертали чи то ліворуч, чи то праворуч і тяглися вздовж річки. Дорогою ж, яку обрав він, ходили, судячи з усього, нечасто. Тяглася вона поміж садами, і за кілька кроків він залишився сам, а ще за кілька – сам на вершечку гори. Тут він зупинився. Здавалося, він опинився на краю світу. Зелена травичка, на якій він стояв, обривалася мало не під його ногами, а далі, як не крути головою, усюди пісок, самий лише пісок, безкрає море піску; навіть хвилями він нагадував море, от тільки піщані хвилі були навіть вищі за морські, бо давно вже не знали води. Вдалині невиразно вимальовувалися гори – тепер вони здавалися ще далі. Помітивши ліворуч щось, що мало бути усипальнями, він зітхнув із полегшенням – вони на вигляд були саме такі, якими їх описував Ігого: величезні, підточені вітром і часом кам’яні навали, схожі на велетенські вулики, тільки дещо вужчі. Вони видавалися зловісними й аж чорними, бо просто за ними цієї миті сідало сонце.

Хлопчик повернув на захід та побіг до гробниць. Звісно, він видивлявся бодай якихось слідів своїх друзів, та надвечірнє сонце, що висіло попереду, світило в обличчя й засліплювало очі. «Та й до того ж, – подумав він, – вони, звичайно, чекатимуть на мене із дальнього боку найвіддаленішої з гробниць, там, де ніхто з міста їх не помітить».

Усього гробниць було із дванадцять, і в кожній був низький прохід із аркою, що вів у непроглядну темряву. Розкидані вони були на чималій відстані одна від одної, тож хлопець згаяв чимало часу, аби обійти всі і впевнитися, що оглянув усі дванадцять. Шаста не раз і не два зазирав і завертав за кожну з них, перш ніж зрозумів – на нього ніхто не чекає.

Тут, на самому краю пустелі, було дуже тихо; а сонце вже закотилося за обрій.



Зненацька звідкілясь з-позаду пролунав страхітливий звук. У Шасти з переляку аж серце в п’яти забігло, і він прикусив язика, аби не заверещати. Але вже за мить він збагнув, що то було: то сторожа Ташбаана сурмила в роги, сповіщаючи про зачинення міської брами. «Що ти за полохливий боягуз! – напустився він із лайкою сам на себе. – Ти вже чув такий самий звук сьогодні вранці!» Та одне діло – почути незнайомий звук вранці, в оточенні друзів, а зовсім інше – коли він долинає на сконі дня, а поруч немає ані душі. Тепер, коли браму замкнули, не важко було здогадатися, що друзі його ніяк не зможуть приєднатися до нього цього вечора. «Вони чи то вимушені провести в Ташбаані ніч, – розмірковував Шаста, – чи то вирушили далі без мене. То було в дусі Аравіс. Але Ігого не міг так зі мною вчинити! Ні, він не міг… чи, може, міг?»

Шаста знову помилявся щодо Аравіс. Вона хоч і була гордовита й сувора, та відданості своєму слову їй було не позичати, і вона ніколи б не полишила супутника, подобався він їй чи ні.

Думка про те, що ніч йому доведеться перебути наодинці (навколо темнішало з кожною хвилиною), примусила Шасту роздивитися навкруги зовсім іншими очима – і йому вкрай не сподобалося те, що він побачив. Якусь невимовну тривогу навіювали ці величні мовчазні кам’яні брили. Він як міг гнав подалі думки про гулів і мерців; та надовго б духу йому не стало.

– А-а-а!!! Допоможіть! – несподівано заволав він, бо саме цієї миті відчув доторк до своєї голої ноги.

Не думаю, що йому можна було це скласти у вину – все ж таки щось підкралося до нього ззаду та доторкнулося до нього; особливо в такому місці й у таку годину, коли він був і без того вже вельми наляканий. Так чи інакше, та Шаста був занадто наполоханий, аби тікати, бо неможливо було уявити собі нічого гіршого, аніж бігати довкола долини Мертвих Царів, коли за тобою назирці женеться невідоме щось, на що духу не вистачає навіть озирнутися. Тож Шаста зважився на найрозважливіший з усіх можливих учинків. Він перевів погляд назад – з полегшення в нього мало серце не стало: коло його ніг сидів звичайнісінький собі кіт.

Тьмяного світла було замало, аби роздивитися його пильніше, тож усе, що зміг побачити Шаста – це те, що кіт був чималого розміру і поводився дуже… поважно. Скидалося, що він прожив тут, серед гробниць, у повній самоті багато років. У загадкових очах його палахкотіли відблиски таємниць, які він ніколи і нікому не розповість.

– Киць, киць, – покликав Шаста. – Гадаю, ти не з тих, хто вміє розмовляти.

Кіт уп’явся в нього очима і попрямував кудись поміж гробниць, немов закликав Шасту йти за ним – і хлопець підкорився. Кіт провів його долиною поміж гробниць на пустельний бік і всівся там, прямо та нерухомо, обгорнувши хвостом передні лапки, писком до пустелі, до Нарнії та до півночі – так непорушно, немов він спостерігав за невидимим ворогом. Шаста приліг поруч, спиною притулившись до кота, а обличчям повернувшись до усипалень, бо коли нервуєшся, немає нічого ліпшого, аніж повернутися до небезпеки обличчям, а спиною відчувати щось тепле та надійне. Хоч вам би спання на піску і здалося не дуже зручним, Шаста вже кілька тижнів спав лише на жорсткій землі й геть не помічав ніяких незручностей. Невдовзі він вже спав міцним сном, хоч навіть уві сні не міг не думати про те, що ж трапилося з Ігого, Аравіс та Гвін.

Він несподівано прокинувся серед ночі від дивного звуку. «Насниться ж таке…» – заспокоїв себе Шаста. Та раптом помітив, що кіт кудись зник з-поза його спини, і подумав, що краще б той лишився на місці. Але хлопчик спокійно лежав із міцно заплющеними очима, впевнений, що якщо він сяде та озирнеться, то вид усипалень і навколишня самотність злякають його ще дужче: так само й ми інколи вклякаємо в ліжку із нап’ятою на очі ковдрою, аби сховатися від власних страхів. Але ось дивний звук повторився: різкий, пронизливий скрик, що пролунав звідкілясь із пустелі в нього за спиною. Хоч-не-хоч, та хлопчикові довелося підвестися та розплющити очі.

На темному тлі неба яскравою блідою плямою вирізнявся місяць. Усипальні – значно більші та ближчі, ніж сподівався Шаста – видавалися сивими у невиразному місячному сяйві. Вони чимало скидалися на похмурих велетнів із накинутими на плечі рясами, що вкривали їхні голови та обличчя. Зовсім незатишно було глибокої ночі на самоті у цьому дивному місці. Але крик пролунав з іншого боку, звідти, де починалася сама пустеля. Шаста знехотя повернувся спиною до гробниць і пильно вдивлявся в непорушне море піску попереду. Знов пролунав той самий дикий скрик.

«Сподіваюся, то не леви», – Шасту навіть сіпнуло від такої думки. Взагалі-то звук той нічим не нагадував лев’ячий рик, який йому довелося почути тієї ночі, коли вони зустріли Гвін з Аравіс, а більше скидався на крик шакала. Та Шаста про те, звичайно, не здогадувався, а навіть коли й здогадувався, навряд чи сусідство шакалів було більш бажаним за близькість лева. Крики повторювалися знов і знов. «Хто б то не був, їх там чимало, – підсумував Шаста. – І вони підходять чимраз ближче».

Гадаю, що коли б Шасті стало розуму, він би повз усипальні пішов до річки, де понад водою стояли хатини, до яких дикі звірі наближалися ох як неохоче. Та позаду на нього чекали (принаймні він так гадав) мерці, а щоб повернутися до річки, йому довелося б бігти повз ті темні провалля в усипальнях – і хтозна, що могло звідти повилазити та кинутися на нього? Як не одне лихо насідає – обирають менше, тож Шаста вирішив, що мерці лякають його дужче, і лишився сидіти, де сидів. А крики тим часом чулися щоразу ближче, і невдовзі він уже сумнівався у своєму виборі.

Він саме збирався пуститися навтікача, коли зненацька перед очі його з’явився велетенський звір. Місяць світив йому в спину, тож видався він зовсім чорним, і Шаста не зміг розгледіти нічого, крім величезної кошлатої голови та чотирьох ніг. Звір, здавалося, не помітив Шасту, бо зненацька зупинився, розвернувся мордою до пустелі та заревів так, що рев той луною рознісся всією долиною, і навіть пісок у Шасти під ногами, здавалося, затрусився від такого могутнього рику. Крики інших створінь різко змовкли, мов обірвані на півноті, і він почув, як ті хутко тікають – їхній тупіт незабаром розчинився вдалині. А величезний звір повернувся та гостро зиркнув на Шасту.

«Це лев, точно лев, – подумав Шаста. – Ось мені й край. Аби ж то тільки було не надто боляче. Тільки б усе швидше скінчилося. Цікаво, що трапляється із людьми після смерті? О-о-ох, ось і він, усе ближче!» І він міцно заплющив очі та зціпив зуби, готуючись до неминучого.

Але замість пазурів та іклів він відчув лише, як щось тепле притулилося до його ніг. А розплющивши очі, він із подивом промовив: «Ти ба, а він і не такий уже й великий, як я гадав! Принаймні вдвічі менший. Ні, навіть не вдвічі, а разів у чотири. Мушу заявити, що це всього-на-всього кіт! Мабуть, уся та нісенітниця про звіра завбільшки з доброго коня мені просто наснилася».

І чи то так було насправді, чи то ні, та його бентежив пронизливим поглядом великих зелених очей звичайнісінький собі кіт, хоч більшого за розмірами кота йому бачити ще не доводилося.

– Ех, кицю, – видихнув Шаста. – Який же я радий знов тебе бачити. До чого ж бридкий сновид мені щойно наснився.

Він знов, як і ввечері, вмостився на жорсткому піску спиною до кота – тепло тварини розливалося по всьому тілу хлопчика, зігріваючи його до кінчиків пальців.

– Ніколи більше, доки житиму, не заподію жодної шкоди котам, – пообіцяв Шаста чи то собі, чи то котові. – Знаєш, я вчинив гидко одного разу – жбурляв камінням у стару, паршиву, змарнілу від голоду безпритульну кішку. Гей! Припини! – Кіт саме повернувся та боляче дряпонув хлопчика. – Не треба дряпатися. Хіба можеш ти насправді розуміти мої слова? – По тому він міцно заснув.

Коли він прокинувся наступного ранку, кота не було, а сонце, що стояло високо над небокраєм, уже розпекло пісок донезмоги. Спраглий Шаста, у якого в роті геть пересохло, підвівся та протер очі. Пустеля сліпила своєю білизною, і хоча з міста ледь чутно долинав шум голосів, навколо панувало цілковите безгоміння. Перевівши погляд трохи ліворуч, на захід, аби сонце не засліплювало очі, він зміг роздивитися на горизонті, за безкрайньою пустелею, гори, і такими чіткими були їхні обриси на тлі синього неба, ніби до них рукою сягнути. Окремо він розгледів блакитну височину з роздвоєною верхівкою і вирішив, що то і є гора Кирдик-Баш. «Що ж, судячи зі слів ворона, саме туди мені й належить прямувати, – вирішив він, – ось тільки треба помітити шлях, аби потім, коли з’являться інші, не гаяти ані миті». Із цими думками він ногою провів на піску жирну лінію, що вказувала на гору Кирдик-Баш.

Відтак, звичайно, не зайвим було б подбати про їжу та воду. Шаста підтюпцем рушив повз гробниці (тепер, за білого дня, вони здавалися зовсім-таки звичайними, і він навіть подивувався, як могли вони так перелякати його вночі) і спустився вниз до оброблюваних земель на березі річки.

Людей навкруги майже не було – міську браму відчинили декілька годин тому, і весь вранішній натовп уже пройшов до міста. Тож ніщо не заважало йому, як каже Ігого, здійснити «набіг» на ворожі землі, тобто перелізти через чийсь паркан, так Шасті вдалося здобути три апельсини, диню, одну чи дві фіги та гранат. Втамувавши голод, він спустився до річкового берега, тримаючись якнайдалі від моста, і досхочу напився води, яка виявилася настільки чудовою, що, недовго думаючи, він скинув із себе запилюжений одяг і занурився в прохолодну річку. Як ви вже могли здогадатися, Шаста, що прожив на узбережжі все своє життя, навчився плавати чи не раніше, ніж ходити. Вибравшись із води, він розлігся на травичці, розглядаючи поверх гладкої води пишноти Ташбаана, що стояв перед ним у всій своїй силі та славі. Та краєвид цей нагадав йому і про небезпеки, що чатували на нього: хлопець раптом усвідомив, що доки він тут хлюпався у водичці, його супутники могли потрапити до долини («і, цілком ймовірно, піти далі без нього»), тож він похапцем одягнувся і рвонув до гробниць із такою швидкістю, що, прибувши на місце, знову потерпав від спеки і спраги – уся добрість від купання зійшла нанівець.

Як і завжди, коли доводиться чекати на щось наодинці, день, здається, розтягнувся на добру сотню годин. Хлопчикові, звичайно, було про що подумати, але роздуми на самоті тягнуть час, мов гуму. Він чимало розмірковував про нарнійців, і особливо про Коріна, гадаючи, що ж трапилося, коли вони виявили, що хлопчик, який лежав на канапі й дослухався до їхніх таємних планів, був не Корін. Не так-то й приємно було думати про тих вельми милих людей, що мали тепер тримати його за зрадника.

Та все ж коли сонце повільно-повільно видряпалося в зеніт і так само повільно-повільно покотилося на західному боці неба, а на обрії, як і раніше, не видко було ані душі, Шаста занепокоївся. Тільки тепер він утямив, що коли вони домовлялися чекати одне одного серед гробниць, ніхто ані словом не перехопився про те, як довго. Не сидіти ж йому тут до скону! Невдовзі впаде темрява, і він матиме провести ще одну таку саму моторошну ніч, як і попередня. Хлопчик перебрав у голові з дюжину можливих ходів, один за інший химерніший, і нарешті зупинився на найгіршому. Він вирішив дочекатися темряви, а коли стемніє – повернутися до річки й накрасти стільки динь, скільки зможе понести, а потім вирушити до гори Кирдик-Баш самому, тримаючись у напрямку, який цього ранку сам намалював на піску прямою лінією. То був божевільний план, і коли б за своє життя він прочитав стільки ж книжок про пустелю, скільки й ви, то таке шаленство ніколи не спало б йому на думку. Але Шаста, на жаль, не прочитав жодної.

Та до заходу сонця трапилося дещо несподіване. Шаста сидів у затінку однієї з гробниць, коли, підвівши погляд, побачив двох коней, що йшли в його напрямку. Серце в нього аж зайшлося з радощів, коли в конях він упізнав Ігого та Гвін. Та за мить він злякався так, що аж у п’яті закололо – Аравіс ніде не було видно. Коней вів на поводі чудернацького вигляду чоловік, озброєний та гарно вдягнений – зазвичай такий вигляд мали довірені раби, що прислуговували в дуже заможних родинах. Ігого та Гвін більше не скидалися на в’ючних коней – вони були осідлані та загнуздані. І що все це означало? «Це пастка, – вирішив Шаста. – Хтось упіймав Аравіс, можливо, навіть катував, і вона в усьому зізналася. Вони чекають, що я кинуся назустріч Ігого, аби схопити й мене. А якщо не кинуся, то втрачу останню можливість поговорити з друзями. Ох, знати б лише, що з ними трапилося!» Він сховався глибше в затінок, виглядаючи з-поза гробниці кожні кілька хвилин та намагаючись вирішити, як йому вчинити, аби не наразитися на ще більшу небезпеку.

Розділ 7

Аравіс у Ташбаані

Та ось що трапилось насправді. Щойно Аравіс побачила, як Шасту повели нарнійці, і зрозуміла, що лишилася сама наодинці з кіньми, які (як мудро з їхнього боку) жодним словом ще не прохопилися, вона ані на мить не розгубилася. Схопивши Ігого за повід, дівчинка завмерла, притримуючи обох конячок; і хоча серце її билося гучно, мов той молот, вона не зрадила себе жодним рухом. Тільки-но нарнійські лорди зникли з очей, вона спробувала знов рушити, та не встигла й кроку ступити, як інший оповісник («Бодай же ж вони всі запалися!» – сердито подумала Аравіс) виголосив: «Дорогу, дорогу, геть зі шляху! Дорогу таркині Лазаралін!» Тієї миті за оповісником з’явились четверо озброєних рабів, а потім ще четверо, що несли на плечах паланкін із шовковими завісами та срібними бубонцями – уся вулиця вмить просякла запахом парфумів та квітів. Слідом за паланкіном рухались багато вдягнені невільниці, а за ними тягнулися конюхи, посильні, пажі тощо. Саме цієї миті Аравіс і зробила першу помилку.

Вона знала Лазаралін досить добре – можна сказати, вони ніби ходили до школи разом, бо нерідко зустрічалися в одних і тих самих домівках і відвідували одні й ті самі вечірки. Аравіс не змогла втриматись і не подивитись, якою стала Лазаралін, коли вийшла заміж і перетворилася на таку собі насправді поважну пані.

Нічого гіршого вона й вигадати не могла. Очі дівчат зустрілись, і Лазаралін, стрімко підхопившись, гучно вигукнула з паланкіна:

– Аравіс! Що ти взагалі тут робиш? Твій батько…

Не можна було гаяти ані миті, тож Аравіс без зайвих зволікань відпустила коней, схопилася за край паланкіна та, підстрибнувши, впала на подушки поруч із Лазаралін. Отямившись, вона палко зашепотіла подрузі у вухо:

– Замовкни! Чуєш?! Ані звуку! Ти повинна мене сховати. Накажи своїм людям…

– Але люба… – Лазаралін і не думала говорити тихіше (вона зовсім не заперечувала, коли люди на неї витріщались – зовсім навпаки, їй це було вельми до вподоби).

– Роби, що я тобі кажу, або я ніколи більше з тобою не розмовлятиму! – зашипіла на неї Аравіс. – Прошу, швидше! Швидше! Накажи своїм людям взяти за вуздечку тих двох коней. Опусти завіси на паланкіні та їдьмо туди, де мене не знайдуть. І хутчіш, благаю тебе!

– Гаразд, люба, гаразд… – неспішно промовила Лазаралін. – Ось ви двоє, візьміть тих двох коней таркині! – наказала вона двом рабам. – А тепер додому. Люба, чи справді нам потрібно опускати завіси у такий чудовий день, як сьогодні? Я хочу сказати, що…

Та Аравіс різким рухом вже спустила завісу, і вони з Лазаралін опинилися в розкішному та запашному, щоправда, дещо задушливому такому собі шатрі.

– Ніхто не має мене бачити, – прошепотіла вона. – Мій батько не знає, що я тут. Я втекла з дому.

– Люба, це ж так незвичайно! – збуджено викликнула Лазаралін. – Вмираю, як хочу про все почути. Ой, дорогесенька! Ти сидиш на моїй сукні! Чи не могла б ти трохи посунутися? Отак, це вже краще! Вона зовсім нова! Тобі подобається? Я знайшла її…

– Ох, Лазо, мені тепер не до балачок! – урвала її Аравіс. – Де мій батько?

– Хіба ти не знаєш? – здивовано перепитала Лазаралін. – Тут, звісно. Він прибув до міста вчора і всюди про тебе розпитував. Тільки подумати: ми з тобою разом, у цьому місті, а він навіть і гадки немає, де ти! Нічого смішнішого в житті не чула!

І вона мало не вибухнула сміхом. Вона завжди була страшенною реготухою, та, на жаль, Аравіс зовсім про це забула.

– Нічого смішного! – обурено вигукнула Аравіс. – Усе надзвичайно серйозно. Де ти можеш мене сховати?

– Люба моя, це буде зовсім неважко, – заспокоїла її Лазаралін. – Я візьму тебе додому. Чоловік у від’їзді, і ніхто тебе там не побачить. Пхе! Із затягнутими фіранками зовсім не весело. Я хочу бачити людей. Який був сенс одягати нову сукню, якщо нема перед ким у ній покрасуватися?!

– Сподіваюсь, ніхто не почув, як ти мене гукала… – схвильовано вимовила Аравіс.

– Ні, ні, авжеж ні, люба, – неуважно озвалася Лазаралін. – Але ж ти ще нічого не сказала про мою сукню! Як вона тобі?

– Іще одне… – вела своє Аравіс. – Ти повинна наказати своїм людям ставитися до тих двох коней дуже шанобливо. Хоч це й таємниця, але я мушу тобі розповісти. Ті коні – не просто коні, а розумні нарнійські скакуни!

– Ого! Тільки уявити… – захоплено вигукнула Лазаралін. – Це ж так незвичайно! О, люба, а ти вже бачила чужоземну нарнійську королеву? Вона саме прибула до Ташбаана. Ходять чутки, що принц Рабадаш закоханий в неї до нестями. Останні два тижні тут проходили найдивовижніші вечірки, полювання та всілякі інші веселощі. Хоча, як на мене, не дуже-то вона й вродлива. А ось деякі нарнійські чоловіки і справді чарівні. Позавчора мене запросили на вечірку біля річки, тож я надягла свою…

– Як нам зробити так, аби твої люди не розголосили всім, що в тебе хтось зупинився. Особливо коли цей «хтось» одягнений у ганчір’я, мов жебрак? – знов урвала її Аравіс. – Чутки можуть дійти до мого батька.

– Не переймайся дрібницями, моя розумнице, – заспокоїла її Лазаралін. – Ми швидко знайдемо тобі більш пристойне вбрання. Ось ми і приїхали!

Раби зупинились і опустили паланкін. Розсунувши фіранки, Аравіс зрозуміла, що вони перебувають на внутрішньому подвір’ї палацу, який дуже нагадував той, у якому розмістили Шасту кількома хвилинами раніше, але в іншій частині міста. Лазаралін уже збиралася була проскочити в дім, коли Аравіс несамовитим шепотінням нагадала їй, що та повинна наказати своїм рабам не розпускати плітки щодо дивної гості.

– Ох, вибач, люба, зовсім вилетіло з голови, – трохи розгублено промовила Лазаралін. – Так, ви всі! Ходіть-но сюди. Ти теж, стороже. Сьогодні нікому не дозволено покидати маєток. Якщо когось спіймаю за плітками щодо молодої таркині, накажу спочатку забити до смерті, потім спалити живцем, а після цього ще тримати на хлібі з водою впродовж шести тижнів. Ось.

Потім Лазаралін сказала, що залюбки б послухала історію Аравіс, хоча вигляд у неї був не дуже зацікавлений. Вона взагалі більше полюбляла говорити, ніж слухати. Перш ніж вислухати дівчину, вона наполягла, щоб Аравіс відмокла у розкішній ванній (слава про остраханські ванни линула далеко за межі самого Остраханства), а потім вдягла її в чудове вбрання. Метушня, яку зчинили, обираючи одежу для Аравіс, мало не звела дівчину з розуму. Тепер вона згадала, що Лазаралін завжди була такою: все, що її цікавило, – то одяг, вечірки та плітки. Сама ж Аравіс завжди мала зовсім інші захоплення: лук і стріли, коні й собаки, а також плавання. Ви вже здогадалися, що кожна з них вважала іншу трохи дурнуватою. Але коли вони, поївши (переважно збитих вершків, желе, фруктів та морозива), нарешті сіли відпочити в надзвичайно вишуканій кімнаті з колонами (яка сподобалась б Аравіс значно більше, якби по колонах увесь час не снувала невгамовна ручна мавпа Лазаралін), Лазаралін нарешті запитала її, чому саме вона втекла з дому.



Коли Аравіс закінчила свою розповідь, Лазаралін здивовано запитала:

– Але люба, чому б тобі не вийти за таркаана Ахошту? Усі від нього просто в захваті! Мій чоловік говорить, що він – один із найвидатніших людей в Остраханстві. Його призначили великим візиром, тільки-но помер старий Аксарта. Чи ти цього не знала?

– Мені байдуже! Мене лише з його вигляду нудить, – рішуче одказала Аравіс.

– Але ж люба, тільки подумай! Три палаци… і один з них – отой прекрасний палац коло озера в Ілкиині. Безліч перлин (це точно, мені казали!). Цілі ванни ослиного молока. І мене б ти бачила частіше…

– Він може залишити собі перлини та палаци – мене вони зовсім не цікавлять, – знизала плечима Аравіс.

– Ти завжди була трохи дивакуватою, Аравіс, – похитала головою Лазаралін. – Чого тобі ще треба?

Врешті-решт Аравіс вдалося переконати подругу, що вона і справді має на думці те, що каже. Вивести коней через Північну браму, а потім довести їх до долини Гробниць було зовсім нескладно. Нікому й на думку не спало б зупинити гарно вдягненого конюха, що веде двох коней – одного бойового, а іншого – осідланого для пані – вниз до річки, а Лазаралін мала чимало конюхів, яким можна це доручити. Важче було вирішити, що робити самій Аравіс. Вона запропонувала, щоб її понесли у паланкіні з запнутими фіранками, але Лазаралін пояснила їй, що паланкін використовують тільки для пересування в межах міста, тож якщо вона спробує проїхати крізь браму, це, безумовно, збурить зайві запитання.

Роздумували вони досить довго – і тим довше, що Аравіс коштувало чималих зусиль не давати подрузі відволікатися, коли зрештою Лазаралін радісно сплеснула в долоні та промовила:

– О! А ось що я думаю! Є один спосіб вислизнути з міста поза брамою. Сади тісрока – хай будуть вічними його літа! – простягаються аж до води, і там, в одній зі стін, є хвірточка. Користуватися нею, звичайно, можуть лише мешканці палацу, але… ти ж знаєш, люба… – вона захихотіла, – ми хіба що не мешкаємо там. Мені здається, тобі дуже пощастило, що ти зустріла саме мене. Вельмишановний тісрок – хай будуть вічними його літа! – такий ласкавий до нас. Нас запрошують до палацу майже щодня, він – мов друга домівка. Я люблю всіх тих милих принців і принцес до нестями і просто обожнюю принца Рабадаша. Я можу зазирнути туди, до тутешніх пані, коли мені заманеться: чи то вдень, чи вночі. Тоді чому б нам не прослизнути туди, коли стемніє, і не провести тебе крізь ті дверцята? Там завжди є декілька прив’язаних плоскодонок. І навіть якщо нас спіймають…

– Тоді все буде втрачено, – розпачливо перервала її Аравіс.

– Ох, люба! Не турбуйся ти так, – заспокійливо промовила Лазаралін. – Я хотіла сказати, що, навіть якщо нас хтось і спіймає, всі вважатимуть, що то лише одна з моїх шалених витівок. Мене вже там досить добре знають. Ох, якось… послухай лише, люба, це страшенно смішно…

– Я маю на увазі, що для мене все буде втрачено! – різкувато урвала її Аравіс.

– А… і справді… авжеж… Я тепер збагнула, що ти мала на увазі, люба. Що ж, чи є в тебе якийсь інший план?

Іншого плану в Аравіс не було, і вона відповіла:

– Ні. Ми повинні ризикнути. Коли вирушаємо?

– Тільки не сьогодні, – похитала головою Лазаралін. – Авжеж, не сьогодні. Сьогодні ж велика вечірка (я повинна братися за зачіску негайно ж!) і увесь палац від ліхтарів буде, мов у вогні. І народу буде багато! Доведеться відкласти все на завтрашню ніч.

Новина та не припала Аравіс до смаку, та робити нічого. Пообідній час тягнувся, мов нуга, і коли Лазаралін, зрештою, подалася на вечірку, Аравіс зітхнула із полегшенням: надто вже вона втомилася від хихотіння, балачок про сукні та вечірки, весілля, заручини та інших пліток. Вона рано пішла спати й ось на це не мала жодних нарікань: приємно було знов спати на подушках та чистих простирадлах.

Наступний день виявився схожим на попередній: Лазаралін усе ніяк не бажала дотримуватись своєї обіцянки й торочила Аравіс, що Нарнія – країна вічного снігу та льоду, заселена нечистою силою та злими ворожбитами, та й сама Аравіс божевільна, коли й справді збирається туди податися.

– І ще й з якимось селюком! – розпиналася Лазаралін. – Люба, тільки подумай! Це ж несмак.

Аравіс і сама чимало про це думала, але до того часу вже геть втомилася від легкодумства Лазаралін і чи не вперше збагнула, що подорожувати із Шастою було значно веселіше, аніж вести світське життя в Ташбаані. Тож вона відповіла:

– Ти забула, що я теж стану «ніким», як і він, щойно ми дістанемося Нарнії. Та й у будь-якому разі я вже дала йому слово.

– Тільки подумати… – майже плачучи, промовила Лазаралін, – якби ти мала хоч трошки здорового глузду, ти б стала дружиною великого візира!

Аравіс лише мовчки вийшла до стайні – нишком перекинутися слівцем із кіньми.

– Ледве зайде сонце, ви повинні піти із конюхом, – напучувала їх Аравіс. – Більше ніяких клумаків. Вас знову осідлають та загнуздають. У підсідельній торбі Гвін має бути їжа, а ти, Ігого, потягнеш бурдюки з водою. Конюху наказали дозволити вам напитись вдосталь на протилежному боці моста.

– А потім – на північ, до Нарнії! – схвильовано прошепотів Ігого. – Але що нам робити, якщо ми не знайдемо Шасту серед гробниць?

– Чекайте на нього там, – наказала Аравіс. – Сподіваюсь, ви гарно облаштувались?

– Як ніколи раніше! – радісно вимовив Ігого. – Але якщо чоловік твоєї подруги-реготухи платить своєму головному конюху за те, аби він добував найліпший овес, то його дурять, мов немовля.

Аравіс та Лазаралін повечеряли в кімнаті з колонами.

Десь за дві години вони були зібрані та готові. На Аравіс одягли сукню з тих, у які вбираються найулюбленіші рабині в багатих маєтках, а обличчя прикрили серпанком. Домовились, що, якщо хтось почне питати, Лазаралін вдасть, ніби веде Аравіс на подарунок одній із принцес.

Із замку дівчата вийшли пішки, а вже за кілька хвилин опинились біля воріт палацу. Авжеж, там чергували вартові, але офіцер знав Лазаралін досить добре, тому лиш скомандував солдатам: «Струнко!» і чемно привітався. Не гаючи часу, подруги прослизнули до зали з чорного мармуру – тут і досі снували придворні, раби та інший люд, проте дівчатам то було тільки на руку – у натовпі їх важче помітити. Вони пройшли до зали з колонами, звідти – до зали зі статуями, а далі повз колонаду проминули величні мідні ковані двері тронної зали. Розкоші навколо важко було б і словами змалювати, хоча дівчата мало що могли розгледіти у тьмяному світлі ліхтарів.

Незабаром вони вийшли до доглянутого саду, що сходинками спадав униз, і спустилися до старого палацу. Сутеніло, вони йшли уздовж коридорів, тьмяно освітлених вмурованими в стіни смолоскипами. Далі коридор роздвоювався, і Лазаралін нерішуче зупинилися, не в змозі вирішити, ліворуч їм іти чи праворуч.

– Чого це ти? Ну ж бо, ходімо! – прошепотіла Аравіс. Серце її шалено калатало, і їй усе марилося, що десь поряд, за рогом, на них може натрапити її батько.

– Ніяк не второпаю… – нерішуче відповіла Лазаралін. – Праворуч нам чи ліворуч… ліворуч, мабуть… Так, я майже певна, що ліворуч. До чого все це весело!

Вони повернули ліворуч та опинились у темному, ледь освітлюваному переході, що невдовзі східцями повів їх униз.

– Усе гаразд, – упевнено промовила Лазаралін. – Я певна, що ми йдемо правильно. Я пам’ятаю ці сходинки.

Раптом попереду засвітився вогник, що швидко наближувався, а ще за мить за дальнім рогом показалися тіні двох людей, що задкували переходом, тримаючи в руках довгі свічки. Задки, як відомо, ходити належить лише в присутності королівських осіб. Аравіс ледь стримала зойк, коли Лазаралін несподівано схопила її за руку – коли тебе хапають так несподівано, майже щипають, зазвичай це означає, що людина, яка тебе вхопила, чимось вкрай налякана. Аравіс ледь встигла подумати, що то досить дивно – з чого б Лазаралін було так лякатися тісрока, з яким, за її словами, вони були добрими друзями, але далі замислюватися над тим не було часу. Лазаралін навшпиньках і навпомацки пробиралася вгору сходами і квапила подругу за собою.

– Ось двері, – ледь чутно прошепотіла вона. – Хутко…

Вони увійшли, тихо зачинивши за собою дверцята, та опинилися в непроглядній темряві. Аравіс відчувала за швидким диханням Лазаралін, що та злякалася не на жарт.

– Збережи нас Таш! – самими губами промовила Лазаралін. – Що ми робитимемо, якщо він сюди зайде? Чи є тут де сховатися?

Ногами вони відчували на підлозі м’який килим, за кілька кроків, що їх вони пройшли на дотик, дівчата наштовхнулися на канапу.

– Ляжмо за нею, – проскиглила Лазаралін. – Ох, як я шкодую, що ми наважилися на все це… І чого це нас сюди потягло!

Між канапою та завішеною стіною місця було обмаль, і хоч дівчатка спромоглися втиснутися туди, Лазаралін зайняла більш вдалу позицію, майже повністю сховавшись під завіскою, а чоло Аравіс стирчало збоку канапи, тож, коли хтось зайшов би до кімнати з ліхтарем і випадково кинув погляд униз, він одразу її побачив би. Добре ще, що на голові в неї був серпанок, тож стороння людина не одразу б розпізнала чоло та два ока. Аравіс відчайдушно намагалася примусити Лазаралін посунутися й дати їй хоч трохи більше місця, але та, з переляку забувши про все і всіх, окрім себе, пручалася, мов навіжена, та навіть хвицнула Аравіс по нозі. Вони припинили чубитися і завмерли, трохи захекавшись. Навіть їхній власний подих здавався їм надзвичайно гучним, хоча більше не було чутно ані звуку.

– Ти впевнена, що тут ми в безпеці? – не витримавши, тихесеньким шепотом запитала Аравіс.

– Мені… мені здається, що так, – відповіла Лазаралін, – бідолашна я, бідолашна…

Жалібне скиглення її перервав найстрашніший звук, який вони могли собі уявити – заскрипіли двері…

У кімнату ввірвалося світло. Аравіс, якій так і не вдалося добре сховати голову, бачила все, мов на долоні.



Спочатку зі свічками до кімнати позадкували два раби (глухі та німі, як правильно здогадалася Аравіс – інших на таємній нараді бути й не могло). То була неабияка удача, адже зупинилися вони по обидва боки від канапи й помітити Аравіс стало значно важче – один із рабів затулив її собою, тож тепер вона дивилася поміж його чоботи. Слідом увійшов товстезний стариган у вигадливому загостреному тюрбані, по якому Аравіс одразу ж упізнала тісрока. Найменша з його коштовностей – а їх на ньому було чимало – коштувала більше, аніж усе вбрання та зброя нарнійських лордів. Але він був таким товстим та стільки в нього на одязі було усіляких оздоб, помпонів, ґудзиків, балабончиків та оберегів, що Аравіс не полишала думка, що нарнійська мода (принаймні чоловіча) їй значно більше до вподоби. Слідом за ним увійшов ставний молодик у тюрбані, прикрашеному пір’ям і коштовностями. На боці в нього красувався ятаган у піхвах зі слонової кістки. Він був дуже збуджений – аж очі та зуби виблискували у світлі свічок. Останнім увійшов маленький, горбатий, зморщений дідусь, у якому Аравіс із жахом впізнала нового великого візира і власного нареченого, самого таркаана Ахошту.

Щойно всі троє зібралися в кімнаті й двері було зачинено, як тісрок, задоволено зітхнувши, умостився на канапі, молодик зупинився навпроти нього, а великий візир став навколішки і, вперши лікті в підлогу, впав долілиць на килим.

Розділ 8

У палаці тісрока

– О батьку мій, відрадо очей моїх! – розпочав молодик, бурмочучи слова дуже швидко та тужливо, буцімто присутність тісрока зовсім не була для нього відрадою. – Хай будуть вічними ваші літа, але що ж скоїли ви зі мною? Якби ж ви дали мені найшвидшу галеру ще на світанку, коли я тільки побачив, що корабель із клятими варварами відплив від наших берегів, я б, певно, уже їх наздогнав. Але ви вмовили мене зачекати та подивитись, чи не відшвартувалися вони лише за тим, аби знайти більш вдале місце для стоянки. І тепер увесь день змарновано, а вони втекли – втекли! – і ніяк мені їх не дістати! Сапфір очей моїх, що виявився більмом на оці… – Тут він винагородив королеву Сьюзан чималою кількістю не дуже приємних порівнянь, занадто нечемних для того, щоб їх тут наводити. Бо, як ви вже здогадалися, молодиком тим був принц Рабадаш, а «сапфіром» – Сьюзан Нарнійська.

– Заспокойся, сину мій, – промовив тісрок. – Від’їзд гостей лишає рану, що швидко загоїться в серці розсудливого господаря.

– Але ж я хочу її, – викрикнув принц. – Я повинен мати її. Вмерти мені, якщо вона не належатиме мені – якою б брехливою, пихатою і злою та собача дочка не була! Я не можу спати, втратив смак до їжі, а очі мої засліпила її врода! Я повинен заволодіти королевою варварів!

– Як влучно сказав обдарований поет, – зауважив візир, підводячи обличчя (трохи вже запилене) від килима, – «блаженні холодні хвилі з криниці розуму, що покликані полум’я юнацької любові гасити!»

Слова його тільки ще дужче розпалили принца:

– Собацюро! – вигукнув принц і стусани, якими він нагородив візира, виявилися не менш влучними за слова поета. – Не смій тут мені цитувати усяких писак! Весь день мене годують сентенціями та віршами, і не в моїх силах їх і далі вислуховувати!

Боюся, цієї миті Аравіс не відчула до візира жодного жалю.

Тісрок, який до того сидів мовчки, занурений у свої думки, нарешті помітив, що коїться, і спокійно зауважив:

– Сину мій, зроби мені ласку, облиш вельмишановного та високодуховного візира: як дорогоцінна коштовність зберігає свою цінність навіть у купі гною, так похилий вік та розважність заслуговують на повагу, хай навіть і в найнікчемнішому з наших підданих. Тож облиш-но цю негідну тебе справу та повідай нам, що маєш ти на думці.

– А маю я на думці ось що, батьку, – перевівши дух, повідав Рабадаш, – повинні ви негайно ж скликати військо своє непереможне, увірватися із ним до Нарнії та спустошити ті землі вогнем та мечем, а згодом приєднати ті варварські землі до імперії вашої безмежної, позбавивши життя Великого короля їхнього та весь рід його, за єдиним винятком: живою ви лишите королеву Сьюзан, бо стане вона моєю дружиною, хоча для початку її й доведеться добряче провчити.

– Зрозумій, о сину мій, – похитав головою тісрок, – що ніякі слова твої не змусять мене піти війною на Нарнію.

– Коли б не були ви моїм батьком, о тісроче, що живе вічно, – заскрипів зубами принц, – я б сказав, що слова ті промовляє боягуз.

– Коли б не був ти моїм сином, о палкий Рабадаше, – відповів на те тісрок, – життя б твоє було швидким, а смерть – аж занадто повільною, коли б промовив ти ті слова.

Його спокійний, незворушний голос змусив кров Аравіс захолонути в жилах.

– Але чому, о батьку мій? – знову спитав принц, цього разу куди шанобливіше. – Чому ми маємо думати двічі, чому повинні зволікати більше, ніж коли ми вішаємо ледачого раба чи віддаємо на поживу собакам стару шкапу? Розмірами Нарнія вчетверо менша за найменші з ваших земель. Якась тисяча списів завоюють її за п’ять тижнів, бо то всього лише брудна пляма на тлі вашої імперії!

– Можливо, так воно й було б, – промовив тісрок. – Маленькі варварські країни на зразок цієї звуть себе «вільними» (а це те саме, що «ледачими», «безладними» та «збитковими»), зазвичай ворожі до богів та всіх, кого вони не обділили мудрістю.

– Тоді ж чому ми дозволяємо такій країні, як Нарнія, стільки часу лишатися непідкореною?

– До відома твого, о просвітлений принце, – втрутився великий візир, – до того року, як великий батько твій розпочав своє благодатне та нескінченне правління, землі Нарнії були вкриті снігами та кригою і правила ними непереборна чаклунка.

– То добре мені відомо, о велемовний візире, – була йому відповідь. – Але відомо мені й те, що тепер та непереборна чаклунка мертва. Крига та сніги розтанули без сліду, і ласі землі Нарнії квітучі та родючі.

– Зміни ці, о найобізнаніший із принців, без сумніву, є наслідком могутніх заклять, що їх наклали ті, хто тепер зве себе королями та королевами Нарнії.

– Я, навпаки, схильний вважати, – заперечив Рабадаш, – що виною цьому стала зміна в розташуванні зірок та дія суто природних причин.

– Усе це, – втрутився тісрок, – питання для диспуту поміж вченими мужами. Я ж ніколи не повірю, що такі всеохопні перетворення укупі з умертвінням старої могутньої чаклунки трапилися без втручання потужної магії. А саме таких речей можна очікувати від мешканців земель, що здебільшого заселені демонами під машкарою розумних звірів та чудовиськ, що є напівлюдьми-напівзвірами. До мене нерідко доходять звіти, що Великий король Нарнії (нехай боги позбавлять його своєї ласки!) має на своєму боці химерного демона, що на вигляд як лев і славиться лихим норовом. Тож напад на Нарнію бачиться мені темною та сумнівною справою, і я не зазіхатиму на шматки більші, аніж зможу проковтнути.

– Блаженне Остраханство, – улесливо промовив візир, знов показавши своє обличчя, – чийого правителя боги обдарували розсудливістю та обачністю. Однак, як уже сказав наш мудрий тісрок, із ким ми не можемо не згодитися, Нарнія і справді є ласим шматком, і вельми прикро тримати руки свої від неї далі. Беззаперечно, обдарованим був той поет, що казав… – цієї миті Ахошта помітив загрозливий порух – то сіпнулася нога принца – і змушений був перерватися.

– Це й справді вельми прикро, – зазначив тісрок глибоким тихим голосом. – Щоранку сонце темніє у мене в очах, та щоночі сон мій бадьорить мене менше саме через те, що я ані на мить не забуваю, що Нарнія й досі вільна.

– О мій батьку! – вигукнув Рабадаш. – А що, коли я знаю, як можете ви прибрати до рук Нарнію і не вдавитися, якщо спроба не вдасться?

– Коли ти й насправді те знаєш, о Рабадаше, – відповів тісрок, – то явив би ти себе найліпшим із моїх синів.

– Тож слухай-но, батьку. Цієї ж ночі, у цю саму годину, я візьму дві сотні коней і перетну із ними пустелю. Жодна жива істота не здогадається, що вам відомо, куди саме я вирушив. На ранок я вже маю досягти воріт замку Анвард, що належить древлянському королю Луну. Ми перебуваємо з ними в мирі, тож вони не чекатимуть нападу, і я захоплю Анвард ще до того, як вони встигнуть оговтатися. Відтак я попрямую шляхом, що лежить за Анвардом, і спущуся вниз, просто до Кейр-Паравеля. Великого короля там не буде – коли я їх покинув, він збирався в похід проти велетнів, що безчинствували на його північних кордонах. Тож ймовірніше за все Кейр-Паравель зустріне мене із відчиненою брамою. Я увірвуся туди, захоплю його, і мені залишиться сидіти там і чекати, доки не причалить «Здіймач хвиль» із королевою Сьюзан на борту. Тож варто їй буде ступити на берег, як я спіймаю мою заблукалу пташку, прив’яжу до кульбаки та скакатиму, скакатиму, скакатиму назад до Анварда!

– Та чи не ймовірно, о сину мій, – зауважив тісрок, – що під час захоплення жінки хтось із вас – чи то король Едмунд, чи ти – покладе своє життя?

– Їх буде небагато, – похитав головою Рабадаш. – Я накажу десятьом своїм воїнам роззброїти його і спробую стримати палку жагу до його крові, тож не повинно виникнути жодних приводів, аби розпочалася війна між тобою та Великим королем.

– А що, як «Здіймач хвиль» опиниться у Кейр-Паравелі раніше за тебе?

– Із нинішніми вітрами я вважаю це маловірогідним, о мій батьку!

– І останнє, о винахідливий мій сину, – зазначив тісрок, – ти розповів мені, як здобудеш собі жінку варварів, але забув додати, як це допоможе мені здобути Нарнію.

– О батьку мій, чи, може, це випало з вашої уваги, що, хоч ми з вершниками й проминемо Нарнію, мов стріли, випущені з луків, Анвард лишиться нашим навіки. А коли Анвард стане вашим і ви стоятимете в Нарнії чи не на подвір’ї, гарнізон в Анварді можна непомітно збільшувати, аж доки ви не зберете там величезне військо.

– Сказано з розумом та завбачливістю… Але ж як воно має мені зійти з рук у разі, якщо ти зазнаєш поразки?

– Ви скажете, що робив я все без вашого відома, проти вашої волі та позбавлений благословення, і штовхнула мене на цей відчайдушний учинок палка любов та юнача нестримність.

– А що, як Великий король вимагатиме, щоб ми відпустили назад оту дикунку, його сестру?

– О мій батьку, будьте певні, що він цього не зробить. Бо хоч найвродливіша з жінок мені й відмовила, Великий король Пітер – людина розсудлива й кмітлива, і він у жодному разі не відмовиться від такої великої честі та всіх тих переваг, які на нього чекають, якщо він побратається із нашим домом і небіж його, а колись і небіж у других, зійдуть на трон Остраханства.

– Але ж він цього не побачить, якщо я житиму вічно, чого, певен, ти мені бажаєш… – зауважив тісрок, і голос його пролунав навіть стриманіше, аніж завжди.

– До того ж, о мій батьку, відрадо очей моїх, – повів далі принц після нетривалої незграбної мовчанки, – ми напишемо кілька листів, нібито від королеви, у яких говоритиметься, як вона без тями закохалася в мене і як їй не хочеться повертатися до Нарнії. Усім відомо, які мінливі, наче хвилі, бувають жінки. І навіть якщо листи їх не переконають, вони нізащо не наважаться заявитися до Ташбаана, щоб забрати її додому силою.

– О просвітлений візире, – звернувся тісрок до старого, – поділися із нами своєю мудрістю: що скажеш ти на цей химерний задум?

– О тісроче, вічний та несхитний, – відповів Ахошта, – сила батьківської любові незнана для мене, і нерідко чув я про те, що сини в очах своїх батьків є ціннішими за коштовні камені. Тож як смію я вільно виказувати думки свої, якщо вони можуть поставити життя великого принца під загрозу?

– Смієш, у тому не сумнівайся, – наказав йому тісрок. – Бо приховувати думки буває куди як небезпечніше, аніж виказувати їх відкрито.

– Слухаю та корюся, – прокректав жалюгідний старий. – То знай же, о найрозсудливіший тісроче, що, по-перше, загроза для принца не така вже й велика, як може здатися. Боги обділили дикунів розсудливістю, і поезія їхня, на відміну від нашої, не містить добірних апофегм та корисних максим, а натомість оспівує кохання та війну. З огляду на це, ніщо їм не здасться більш шляхетним та гідним захоплення, ніж така божевільна кампанія, як ця, що… Ой! – На слові «божевільна» принц знов дав візирові добрячого стусана.

– Облиш, о мій сину! – спинив принца тісрок. – А ти, шанований візире, у жодному разі не повинен переривати потоку свого красномовства, хоч би як там принц себе не поводив. Ніщо так не личить поважній та благопристойній особі, як здатність непохитно терпіти дрібні незручності.

– Слухаю і корюся, – склонився візир, вигинаючись так, щоб принц більше не міг черевиком дотягнутися до його заду. – На їхній погляд, ніщо інше не буде більш гідним пробачення, якщо не сказати – поваги, ніж така… е-е-е… ризикована спроба, особливо якщо взяти до уваги, що на неї його підштовхнула саме любов до жінки. Тож навіть якщо принца спіткає невдача і він потрапить їм до рук, вони в жодному разі його не вб’ють. Більш того, є вірогідність, що хоч він і не захопить королеву, побачивши його нескінченну мужність та непереборну силу його почуттів, вона сама віддасть йому своє серце.

– Добре підмічено, старий балакуне, – гмикнув Рабадаш. – Дуже добре, хоч це й спало на думку такій потворі, як ти.

– Похвала від господаря – то солодка музика для вух моїх, – вимовив Ахошта. – До того ж, о тісроче, чиє правління повинно бути і буде вічним, мені здається, що боги усіляко сприятимуть тому, аби Анвард схилився перед принцом. А якщо так – то ми схопимо Нарнію за саме горло.

Він замовк, і запала така довга та непорушна тиша, що дівчата ледве наважувалися дихати. Зрештою, тісрок знов заговорив:

– Іди, сину мій, – згодився він. – І роби так, як сам сказав. Але не чекай від мене ані допомоги, ані підтримки. Я не помщуся за тебе, якщо тебе вб’ють, і не кинуся визволяти, якщо ув’язнять. А якщо, пощастить тобі чи ні, ти проллєш більше нарнійської шляхетної крові, аніж зажадають обставини, і це призведе до війни, то навіки відвернеш ти цим мою прихильність і брат твій посяде твоє місце в Остраханстві. А тепер – іди. Будь спритним, скритним та удачливим! Хай прибуде у твоєму мечі та списі сила Таша Непереборного та Нездоланного!

– Слухаю і корюся! – зі сльозами на очах промовив Рабадаш, затримався на мить, щоб, ставши на коліна, поцілувати батькові руку, і квапливо вийшов із кімнати.

Тісрок та візир, на велике розчарування Аравіс, яку вже судома звела, не зрушили з місця.

– О візире, – звернувся до старигана тісрок, – чи певен ти, що жодна жива душа не знає про нараду, яку втрьох провели ми сьогодні вночі?

– О мій володарю, – відповів йому Ахошта, – неможливо, аби хтось про неї прознав. Саме з цієї причини я запропонував, а ви, кому ніколи не зраджує мудрість, погодилися, що зустрітися ми повинні саме в старому палаці, де подібні зустрічі ніколи не проводяться і жоден із господарів не з’являється.

– Добре, – кивнув тісрок. – Якби хтось і знав, я особисто простежив би, щоб він не прожив зайвої години. Ти теж, о обачливий візире, маєш забути про нашу зустріч. Я стираю зі свого серця, а також і з твого, усе, що відомо нам про наміри принца. Він вирушив у дорогу без мого відома чи благословення, і я й гадки не маю куди, і женуть його несамовитість та нерозсудливість і непокірна вдача, властива юності. Не буде такої людини, яку більше б здивувала новина про захоплення Анварду, аніж тебе зі мною.

– Слухаю і корюся, – відповів Ахошта.

– І саме тому ніколи, навіть у найпотаємніших твоїх думках, тобі не здасться, що я – бездушний батько, який щойно відправив свого первістка на вірну смерть; навіть коли тебе це скоріше тішить, аніж навпаки, бо принц тобі – мов кістка в горлі. Бо не сховаються від мене ані думки твої, ані задуми.

– О тісроче, великий та непогрішний, – візир схилився ще нижче. – На відміну від вас, не потрібні мені ані принц, ані власне життя, ані хліб, ані вода, ані сонячне світло, бо для мене все це – лише ви.

– Твої почуття до мене такі високі, так само, як і праведні, зрозумілі мені, як нікому іншому, тому що я повністю їх поділяю. Для мене теж усе, що ти сказав, і ламаного півмісяця не варте порівняно з міццю та славою мого трону. Якщо принцові сприяють боги, то він захопить Древляндію, яку ми з радістю приєднаємо до наших земель, так само, як і Нарнію, хоча і трохи згодом. Якщо ж його спіткає невдача, то мені доведеться згадати, що в мене є ще вісімнадцять синів, яким не соромно передати трон. До того ж Рабадаш, за звичкою старших синів, уже поглядає на трон, і це мені не до вподоби. То, може, час мені згадати, що п’ять великих тісроків Ташбаана полишили цей світ завчасно – лише тому, що їх занадто вже освічені сини втомилися чекати, коли настане їхня черга посісти трон. Ні-ні, хай краще охолодить гарячу кров у боях за Остраханство десь там, подалі, аніж у боротьбі за трон тут. А тепер, наш ясновельможний візире, усі ці батьківські клопоти нас дуже й дуже втомили. Дрімота вже змикає наші очі, тому накажіть-но музикам перейти до нашої спочивальні. І ще одне. Ще б трохи – і забув: перед тим як сам ти підеш спати, накажи стратити того третього кухаря, якого ми встигли помилувати, бо в нас, здається, вже з’являються ознаки нетравлення шлунка.

– Слухаю і корюся, мій повелителю, – схилився перед тісроком великий візир, рачки підповз до дверей, підвівся, низько вклонився і вийшов.

Тісрок полишати кімнату не поспішав – напівлежав у мертвій тиші так довго, що Аравіс вже почала побоюватись, чи не заснув він. Але нарешті з тужним скрипінням та зітханнями він підняв своє величезне тіло, дав знак рабам, щоб вони підсвітили йому шлях, і вийшов геть. Двері за ним зачинились, кімната знов поринула в темряву, і дві дівчинки нарешті мали змогу дихати вільно.

Розділ 9

Крізь пустелю

– Жахливо! Це просто жахливо! – заскиглила Лазаралін. – Люба, мені так лячно, аж дрижаки беруть. Ось помацай мене.

– Заспокойся, – цитьнула Аравіс, яка й сама тремтіла, мов осіннє листячко. – Вони вже пішли до нового палацу. Щойно ми виберемося з цієї кімнати – будемо в безпеці. Ми й без того вже згаяли чимало часу. Веди мене до тієї хвіртки, і швидко!

– Люба, як ти можеш бути такою черствою? – пискнула Лазаралін. – Я не можу, просто не можу, не тепер… Бідолашна я, бідолашна! Ні, ми ніяк не можемо тепер кудись іти: треба трохи полежати та повернутися назад.

– Чому це назад? – знітилася Аравіс.

– Ти не зрозумієш, нічого не зрозумієш, яка ж ти черства, – по щоках Лазаралін покотилися сльози, та Аравіс збагнула, що тепер не час для жалю.

– Слухай-но мене! – вона схопила Лазаралін і добряче її струснула. – Якщо ти ще хоч словом прохопишся про те, аби повернутися назад, і негайно не проведеш мене до хвіртки, знаєш, що я зроблю? Я із криками кинуся до того коридору, і тоді нас обох спіймають!

– Але… але ж тоді нас обох вб’ють! – заголосила Лазаралін. – Хіба ж ти не чула, що казав тісрок – хай будуть вічними його літа?!

– Чула, але я радше буду мертвою, аніж одружуся з Ахоштою. Ходімо!

– Немає в тобі жалю, – заскиглила Лазаралін. – Бідолашна я, бідолашна!

Але зрештою Лазаралін довелося поступитися. Навпомацки вони повернулися в коридор і знову спустилися вниз тими сходами, що й до цього. Прудко промайнувши коридор, дівчатка нарешті вибралися надвір – перехід вивів їх до залитого яскравим місячним сяйвом палацового садка, що терасами сходив вниз до міського муру. На жаль, якось так у світі повелося, що хоч пригоди і являють нам найдивовижніші місцини, та саме вони завжди нас і підганяють, і напруження не дає нам насолодитися краєвидом. Тож в Аравіс, як та не намагалася відродити в пам’яті ту ніч, зберігся лише невиразний спогад про сіро-сріблясту траву на галявинах, неголосне дзюркотіння пінявих фонтанів та довгі чорні тіні кипарисових дерев.

Коли спустилися до низу й просто перед ними нависла стіна, руки в Лазаралін трусилися так, що вона не в змозі була навіть відсунути засув, тож Аравіс довелося зробити це самій. Ось нарешті перед ними лежало рівне дзеркало річки, до країв наповненої сріблястим місячним сяйвом. Зовсім поряд дівчата побачили невеличку пристань із кількома прив’язаними до кілочків прогулянковими човнами.

– Прощавай, – промовила Аравіс. – І дякую за все. Вибач, що поводилася, мов та свиня. Але тільки уяви, від чого мені доводиться тікати!

– Ох, Аравіс, люба, – знову взялася за своє Лазаралін. – Може, ти ще передумаєш? Ти ж бачила, яка велика людина той Ахошта!

– Велика людина?! – не втрималася Аравіс. – Огидний підлабузливий раб, що на стусани відповідає лестощами, але тримає все в собі і згодом намагається помститися, підбурюючи цього жахливого тісрока послати власного сина на вірну загибель. Тьху! Я швидше піду за кухарчука мого батька, аніж за цю істоту!

– О Аравіс, Аравіс! Як ти тільки можеш говорити такі жахливі речі? Та й про тісрока – хай будуть вічними його літа! – також. Якщо він збирається так вчинити, певно, так і треба!

– Прощавай! – промовила Аравіс. – І, до речі, твої сукні здалися мені чудовими. І дім твій також чудовий. І я певна, що й життя в тебе не менш чудове – хоча й зовсім не на мій смак. Зачини, будь ласка, тихесенько за мною хвіртку!

І з цими словами вона вирвалася з міцних обійм подруги, обережно ступила у плоскодонку, відштовхнулася і вже за мить опинилася посеред ріки. Над головою в неї висів величезний місяць, і прямо попереду в ріці тонуло її величезне відображення. Повітря дихнуло прохолодою і свіжістю, а біля протилежного берега вона почула совине ухкання. «Ох, отак вже краще!» – подумала Аравіс. Вона все життя прожила на природі й ненавиділа кожну мить, що їй довелося провести в Ташбаані.

Діставшись берега, вона опинилася у цілковитій темряві, бо схил та дерева затуляли собою місячне світло. Але їй вдалося знайти ту саму дорогу, якою до пустелі вийшов і Шаста. Так само, як і хлопчик, вона дійшла до того місця, де трава обривалася, а за нею починалося безкрає море піску; а озирнувшись, як і він, ліворуч, побачила великі, чорні на тлі нічного неба гробниці. І тепер, уперше за весь той час, хоч вона і була доволі хороброю дівчинкою, її пройняв страх. А що, як на неї ніхто не чекає? Чи, ще гірше, чекають самі лише гули? Та вона навіть не озирнулася, натомість випнула вперед підборіддя (і навіть трохи висунула язика) і попрямувала просто вперед.

Та вона ще навіть не дісталася гробниць, як побачила Ігого, Гвін та конюха.

– Можеш повертатися до своєї господині! – наказала Аравіс, зовсім забувши, що нікуди йому повертатися до самого ранку, доки не відчинять міську браму. – Ось тобі за твої старання!

– Слухаю та корюся, – поклонився конюх і прудко помчав у напрямку міста. Квапити його не було потреби – він мав чимало часу, аби подумати про гулів.

Аравіс на нього навіть не глянула, бо обіймала та цілувала коней і пестила їм шиї, мов вони були не розумні істоти, а звичайнісінькі собі конячки.

– А он і Шаста, дякувати Левові! – радо вигукнув Ігого.

Аравіс обернулася і дійсно побачила Шасту, що вийшов зі свого сховку, щойно побачив, як тікає конюх.

– А тепер, – вигукнула Аравіс, – не гаймо ані хвилини!

І двома словами переповіла їм про задум Рабадаша.

– Собаки віроломні! – не стримався Ігого, струснувши гривою та стукнувши копитом. – Зрадницький напад у мирні часи навіть без оголошення війни! Ми його випередимо – нехай не зазіхає на чужий овес!

– А чи зможемо? – перепитала Аравіс, злітаючи на спину Гвін. Шасті лишалося тільки пошкодувати, що йому несила всістися на спину Ігого з такою ж легкістю.

– Іго-го-го! – форкнув Ігого. – Залізай-но, Шасто! Чи зможемо ми? Ще б пак! Ще й з доброю форою.

– Але ж він сказав, що вони вирушають негайно, – нагадала Аравіс.

– Люди так тільки говорять, – похитав головою Ігого. – Але неможливо зібрати кампанію з двохсот коней та вершників, напоїти, нагодувати, озброїти, осідлати та відрядити в дорогу за хвилину. То що ж? Прямо на північ?

– Ні, – втрутився Шаста. – Не зовсім. Я тут намалював вказівну лінію на піску. Потім поясню. Візьміть-но обоє трохи лівіше. Ага, ось і вона!

– Так, – кивнув Ігого. – А тепер слухайте мене. Дні та ночі поспіль скачуть лише казкові герої – героям справжнім таке не до снаги. Ми будемо пересуватися кроком та риссю, потім знову кроком і знову риссю. Але то буде прудка рись, а на крок ми переходитимемо ненадовго – і щоразу ви, люди, також зможете злізати та розминати кінцівки. А тепер, Гвін, ти готова? Тоді вперед! На північ, до Нарнії!

Спершу подорож видавалася їм мало не казковою. Стояла вже глибока ніч, і пісок встиг охолонути після полуденної спеки; повітря навколо дихало прохолодою, чистотою та свіжістю. У холодних місячних променях дюни, куди не кинь оком, виблискували сріблом, мов то не пісок, а гладеньке спокійне море чи, може, велика срібна таця.

Окрім шурхоту копит Ігого та Гвін навколо не чутно було ані звуку. Шаста напевно б задрімав, коли б не мусив час від часу злазити з коня та йти поряд пішки.

Здавалося, час зупинився. Потім настав той час, коли місяць ховається за небосхил, і їм марилося, ніби вони скачуть крізь мертву темряву, скачуть і скачуть, година за годиною… Але ось нарешті Шаста помітив, що крізь темряву проглядається шия Ігого, і мало-помалу помічав нескінченну сіру рівнину, яка оточувала його з усіх боків. Вона видавалася мертвою й непорушною, наче вони мандрували потойбічними світами; Шаста відчував жахливу втому і несподівано для себе помітив, що замерзає, а губи в нього геть пересохли. Їх постійно супроводжувало рипіння шкіри, брязкіт вузди та стукіт копит – не цок-цок-цок-цок, як це б звучало на твердій дорозі, а туп-туп-туп-туп на сухому піску.

Нарешті, після довгих годин їзди верхи, далеко-далеко праворуч від подорожніх з’явилася вузенька бліда смужечка, ледь-ледь помітна над обрієм. Трохи згодом з’явилася смужечка червоного. Нарешті настав ранок, але поблизу не було жодної пташки, щоб зустріти його лагідним співом. Тепер Шаста радів кожній нагоді йти пішки, бо холод пробирав аж до кісток.

Сонце зійшло раптово – і вмить змінило все навкруги. Пісок із сірого став жовтим і заблищав, мов усипаний діамантами. Ліворуч від Шасти, Ігого, Аравіс та Гвін мчали довжелезні чорні тіні. Попереду, вдалині, сонце висвітлювало роздвоєну верхівку гори Кирдик-Баш, і Шаста тепер міг бачити, що вони трохи відхилилися від шляху.

– Лівіше! Візьміть трохи лівіше! – гукав він.

Найприємнішим було те, що, кинувши погляд назад, можна було побачити, що Ташбаан тепер став зовсім маленьким та далеким. Гробниці й зовсім неможливо було розгледіти: вони злилися з отим зубчастим пагорбом, на якому розкинулося місто тісрока. Усі почувалися набагато краще.

Але ненадовго. Ташбаан, що здавався вже таким далеким, тепер ніби не віддалявся ані на крок. Шаста облишив навіть обертатися на нього, бо це лише пригнічувало його – здавалося, вони не рухаються, а стоять на місці. Згодом усім почало докучати світло. Від сліпучого піску заболіло в очах, та хлопець знав, що заплющувати їх не можна ні в якому разі. Він мав примружитися и прикипіти поглядом до гори Кирдик-Баш, аби скеровувати друзів, якщо вони відхиляться від шляху. Трохи згодом настала страшенна спека.

Він уперше помітив її, коли йому знадобилося злізти з коня, аби трохи пройтися пішки: щойно він зісковзнув із кульбаки, як нестримний жар шугнув йому в обличчя, немов він прочинив дверцята печі. Наступного разу виявилося ще гірше. А втретє, тільки-но торкнувшись босими ногами піску, він заволав від болю і вмить, хутчіш, аніж ви сказали б «гоп», встромив одну ногу в стремено, а другу перекинув на спину Ігого.

– Вибач, Ігого, – видихнув він, – але я не можу йти пішки. Пісок обпікає мені ноги.

– Звісно! – тяжко дихаючи, озвався Ігого. – Я мав би про це подумати. Сиди собі, нічого не вдієш.

– Добре тобі, – звернувся Шаста до Аравіс, що йшла поруч із Гвін. – Маєш на ногах черевички.

Аравіс нічого не відповіла і йшла далі з манірним виглядом. Хотілося б сподіватися, що то вона ненавмисне, але насправді сподівання ті були б марними.

Риссю, кроком, риссю, кроком, рип-рип, брязь-брязь, запах розгарячілих коней, запах розпашілих людських тіл, сліпучий блиск, головний біль. І нічого не змінюється година зі годиною. Ташбаан, здавалося, був так само близьким, а гори – так само далекими, що й уранці. І уявлялося їм, що так триває вже цілу вічність – брязь-брязь, рип-рип, запах розгарячілих коней, запах розпашілих людських тіл.

Вони, звичайно, перепробували безліч різних ігор, аби хоч якось згаяти час – звісно, що даремно. І, звичайно, усі намагалися не думати про напої – крижаний шербет, що подають у палаці в Ташбаані, чисту проточну водицю, що струменіла з надр самої землі, холодне вершкове молоко, але не дуже жирне, а саме таке, яким має бути – та що дужче намагаєшся не думати про такі речі, то більше вони самі лізуть тобі в голову.

Нарешті на обрії з’явилося щось нове – кам’яні брили кроків із сто завдовжки, а заввишки разів у п’ять менше. Вони не давали багато тіні, адже сонце стояло надто високо, але то було хоч щось. Тож друзі, не змовляючись, з’юрмилися у тій тіні, щось перехопили, випили трохи води. То було непросто – поїти коней зі шкіряного бурдюка. Добре, хоч Ігого з Гвін виявилися напрочуд охайними. Але нікому не вдалося напитися досхочу. Від втоми і знесилення всі мовчали, і лише змилені коні шумно дихали, а діти вдивлялися в зблідлі обличчя одне одного.

Після надто вже короткого спочинку вони знов рушили вперед. Ті самі звуки й запахи, нестерпне світло… Нарешті їхні тіні почали западати праворуч і з кожним кроком ставати дедалі довшими, поки, здається, не простелилися чи не до самого східного краю світу. Дуже повільно сонце підповзало до крайнеба на заході, доки зрештою безжальне світло не згасло, а пісок досі віддавав стільки жару, що розпечене повітря і не збиралося холонути. Чотири пари очей із нетерпінням вдивлялися вперед, сподіваючись побачити хоч якісь ознаки долини, про яку казав Жовтий Пазур. Але знов, година за годиною, навколо не було нічого, окрім піску. День уже добігав кінця, на небі засвітилися міріади зірок, та коні й далі тупотіли копитами, а знесилені спрагою та нелюдською втомою вершники здіймалися та опускалися у своїх кульбаках. Лише коли на небо зійшов місяць, Шаста вигукнув – якимось не своїм, гавкаючим голосом людини, у роті якої було сухо, мов у пустелі:

– Он вона!

Помилитися було неможливо. Попереду, трохи праворуч, вниз спускався положистий схил, по обидва боки усіяний кам’яними брилами. Коні, що були занадто втомлені, аби говорити, не змовляючись, повернули вбік, і за хвилину перед подорожніми розляглася ущелина. Спершу там здалося навіть гірше, ніж у пустелі, бо поміж кам’яними стінами ущелини панували нестерпна пітьма та задуха. Схил ставав крутішим, скелі з обох боків здіймалися дедалі вище. Розгледіти хоч щось ставало чимраз складніше, та вони помічали рідку рослинність – колючі кактуси та суху жорстку траву, якою легко порізати собі пальця, якби вам заманулося вхопитися за неї. Трохи згодом під копитами коней пісок змінився на гальку та камінчики, а всі четверо із жагою виглядали воду за кожним поворотом – а їх було чимало. Коні йшли вже з останніх сил – слабша Гвін, хрипко дихаючи, спотикаючись на кожному кроці, ледь пленталася слідом за Ігого. Їхній відчай сягнув краю, коли під копитами з’явилася грязюка і крихітна цівка води за поворотом обернулася на слабкий струмочок, що біг м’якшою травичкою. Поволі струмочок перетворився на ручай з рідкими кущами, а ще за кілька сотень кроків ручай нагадував справжню річечку. І ось настала та довгоочікувана мить, коли (після стількох розчарувань) Шаста, що знов задрімав у сідлі, відчув, що Ігого зупинився, і зісковзнув на землю. Річка вже розлилася і через пороги несла свої води в невеличке озерце, до якого жадібно припали обоє коней. «О-о-о», – тільки й вимовив Шаста, по коліна плюхаючись в озерце та занурюючи голову у воду. Мабуть, то була найщасливіша мить у його житті.

Десь хвилин за десять усі четверо відійшли від води і роздивилися навкруги, наскільки було можливо. Місяць стояв уже високо, зазираючи поміж гір у долину. Берегами річки виднілася памолодь, а далі схилами гір стояли темні дерева і якийсь непролазний чагарник. У тих чагарниках, мабуть, розпустилися квіти, бо повітря у долині було напоєне запаморочливими пахощами. А потім із якоїсь галявини поміж дерев пролунали звуки, яких Шаста до того ніколи не чув, – то тьохкав соловей.

Усі були занадто втомлені, аби говорити чи навіть їсти. Коні як були осідланими, так і полягали, а за ними слідом на землю опустилися Шаста з Аравіс.

Хвилин за десять почувся несміливий голос Гвін:

– Але ж ми не повинні засинати – ми маємо встигнути першими за Рабадаша.

– Звичайно ж, ні, – ледь ворушачи язиком, погодився Ігого, – ніхто й не думав спати – лише трішки спочити.

У Шасти майнула думка, що якщо він зараз не підведеться і щось не зробить, вони всі поснуть, а він не може цього допустити. І навіть вирішив, що ось-ось устане та вмовить інших іти далі. Ось-ось, просто зараз, ще за мить, за мить, за мить…

Невдовзі блідий місяць освітлював фігури двох коней і двох дітлахів, що міцно спали під дзвінкий спів соловейка.

Першою прокинулася Аравіс. Сонце вже стояло високо в небі – вони проспали найліпший час для подорожі.

– То все моя провина, – сердито напустилася вона на себе, прудко підхоплюючись на ноги та розбурхуючи інших. – Не варто було чекати, що після такого нелегкого дня, як учорашній, коні матимуть сили не поснути, хоч би й у них ще стало сил говорити. Та й на хлопчину нічого нарікати – йому виховання не вистачає. Але я, я, як я могла таке собі дозволити?

Усі лише сонно лупали на неї очима, додивляючись останні сни.

– Іго-го-го! – здивовано заіржав Ігого. – Чи то я спав у сідлі, чи що? Більше ніколи так не робитиму! Нічого більш незручного…

– Скоріш, скоріш! – перервала його нарікання Аравіс, підганяючи всіх. – Ми вже згаяли півранку і не можемо більше втрачати ані хвилини.

– Спершу не завадило б травички поскубти, – заперечив Ігого.

– Боюся, ми не можемо чекати, – похитала головою Аравіс.

– Що за жахлива сквапність? – докірливо мовив Ігого. – Ми ж уже минули пустелю, чи не так?

– Так, але ж до Древляндії ще далеко, – зауважила Аравіс. – І ми маємо дістатися туди раніше за Рабадаша.

– Ми вже й без того його добряче випередили, – закинув Ігого. – Хіба ж ми не рушили коротким шляхом? Той твій приятель, ворон, нічого не казав про те, як має бути коротше, Шасто?

– Він нічого не казав про те, що так коротше, – похитав головою Шаста. – Він казав краще, бо так ми вийдемо до річки. Якщо ця оаза лежить на північ від Ташбаана, боюся, як би шлях до нього не виявився довшим.

– Що ж, у будь-якому разі я не згоден їхати далі не попоївши, – наполягав на своєму Ігого. – Розсідлай-но мене, Шасто!

– Будь ла-а-аска, – несміливо втрутилася Гвін, – я й сама почуваюся так, ніби мені несила ступити й кроку. Але ж коли кіньми керують вершники (зі шпорами та всіма тими штуками), хіба ж їм рідко доводиться продовжувати шлях хоч би і в гіршому стані, ніж ми тепер, і вони й справді скачуть далі? Я маю на увазі, що хіба ми не спроможемося навіть на більше тепер, коли ми вільні, і все це – на благо Нарнії?

– Мені здається, люба моя, – суворо зауважив їй Ігого, – що мені відомо про кампанії, марш-кидки та те, скільки й чого може витримати кінь, дещо більше за вас!

У відповідь Гвін лише промовчала, бо, як і всі благородні кобили, була дуже нервовою та чуйною, і засмутити її було зовсім неважко. Насправді ж вона мала неабияку рацію: коли б Ігого підганяв вершник-таркаан, він би з подивом виявив, що може щодуху мчати принаймні ще декілька годин. Але ось що виходить із тими, хто занадто довго пробув у рабстві: коли звикаєш до того, що тебе до всього примушували, то врешті-решт примушувати сам себе ти вже не ладен.

Тож усім довелося чекати, доки Ігого поскубе трави та вдосталь нап’ється, і, звичайно, діти з Гвін і собі вирішили поснідати. Була вже, певно, одинадцята година ранку, коли четвірка нарешті рушила в дорогу. І навіть тоді Ігого скакав не на повну ногу, і Гвін, слабшій та більш стомленій, доводилося весь час задавати хід.

Та й сама долина, поросла травою, мохом, квітами та рододендронами із коричнюватою прохолодною рікою була таким приємним місцем, що мимоволі хотілося притишити ходу.

Розділ 10

Пустельник південного кордону

За кілька годин їзди долина розширилася, і тепер подорожні могли розгледіти, що чекає на них попереду. Річка, якої вони трималися, впадала в іншу ріку, широку та бурливу, що несла свої повні води із заходу на схід. За тією рікою поставали пасма невисоких пагорбів, що ряд за рядом перетворювалися на Північні гори. Праворуч стриміли верхівками скелі, на ламаних виступах яких подекуди лежав сніг. Ліворуч, доки сягало око, простягалися порослі соснами схили, похмурі стрімчаки, вузькі ущелини та сині гірські вершини. Гору Кирдик-Баш годі було вже й розгледіти, а просто попереду схили гірського пасма сходилися в лісисту сідловину, якою, певно, й пролягав перевал із Древляндії до Нарнії.

– О-го-го! Це ж північ, зелена північ! – заіржав Ігого.

І справді похилі смарагдові схили були на вигляд зеленішими та свіжішими за все, що колись доводилося бачити Аравіс чи Шасті, звиклим до південних бляклих кольорів – діти й уявити собі не могли такого буяння. Підбадьорившись, усі попрямували до того місця, де зливалися дві річки в одну.

Ріка, що стікала звідкілясь із-поміж бескиддя на західному боці гір та несла свої води на схід, була зашвидкою та надто порожистою, аби навіть думати про те, щоб перетнути її вплав; однак, після нетривалих пошуків, роздивившись місцину вгору та вниз за течією, мандрівці знайшли перешийок, де було неглибоко, щоб перебрести річку. Дзюркотіння води, що пінявою закипала та вирувала коло кінських копит, прохолодне грайливе повітря, у якому сновигали міріади бабок, сповнили серце Шасти незвичним, несподіваним для нього самого хвилюванням, якого він до цього й не уявляв собі.



– Друзі, ми у Древляндії! – виголосив Ігого, коли, із бризками розсікаючи воду, вибрався на північний берег. – Якщо не помиляюся, річка, яку ми її щойно перетнули, зветься Крученою Стрілою.

– Сподіваюся, ми не спізнилися, – стиха зауважила Гвін.

Вони почали сходити, просуваючись повільно та далеко відхиляючись то праворуч, то ліворуч, адже пагорби виявилися вельми крутими. На відкритій місцевості доріг чи домівок ніде не було видно, лиш поодинокі дерева росли всюди по схилах. Шасті, що все життя провів на безлісих луках, ще не доводилося бачити такого розмаїття. Коли б ви були на його місці, то певно впізнали б дуби, буки, берези, горобину і благородний каштан. Шасті ж усі оці дерева були невідомі. Вони йшли, а навсібіч розбігалися прудконогі зайці, невдовзі їм навіть потрапило на очі ціле стадо ланей, що чимдуж чкурнули подалі й знайшли сховок поміж дерев.

– Хіба це не дивовижно?! – не стримала захопленого вигуку Аравіс.

Коло першого гребеня Шаста озирнувся в сідлі: Ташбаана й сліду не лишилося; всюди, до самого небокраю, простягалася пустеля, перерізана вузькою зеленою смужкою, через яку вони сюди потрапили.

– Гей, гей! – несподівано вигукнув він. – А то що таке?

– То що таке – що? – перепитав, розвертаючись, Ігого. Озирнулися й Гвін з Аравіс.

– Отам! – тицьнув кудись пальцем Шаста. – На вигляд – немов дим куриться, буцімто там пожежа вирує.

– Більш схоже на піщану бурю, – похитав головою Ігого.

– Вітер заслабкий, – зауважила Аравіс.

– Ой! – скрикнула Гвін. – Дивіться! Щось сяйнуло в мареві пилюки! А он іще! І ще! То ж виблискують шоломи… та обладунки! І вони наближаються до нас!

– Клянуся Ташем! – вигукнула Аравіс. – Військо! То йде військо Рабадаша!

– Так і є! – нетерпляче кивнула Гвін. – Цього я й боялася. Швидше! Ми маємо дістатися Анварда першими!

І, не гаючи більше часу на розмови, вона круто розвернулася та з місця зірвалася галопом на північ. Ігого скинув голову та помчав слідом.

– Хутчіш, Ігого, хутчіш! – волала через плече Аравіс, підганяючи його.

Виснажливі перегони давалися коням нелегко. Щойно вони сходили на вершину одного кряжа, перед ними поставав інший, а слідом іще та ще; і хоча вони були впевнені, що прямують у більш-менш правильному напрямку, ніхто й гадки не мав, як далеко до Анварда. Із вершини другого пасма Шаста знов озирнувся: замість куряви позаду, на дальньому березі Крученої Стріли, навсібіч розтікалася чорна пляма – немов велика юрма мурашиного війська ринулася вперед зі свого мурашника. Армія, без сумніву, шукала, де переправитися б мілиною через річку.

– Вони вже на річці! – несамовито загорлав він.

– Швидше, швидше! – підганяла всіх Аравіс. – Маємо встигнути до Анварда вчасно, бо інакше навіщо було і взагалі вирушати. Галопом, Ігого, галопом руш! Ти ж військовий кінь, забув?!

Шаста ледь стримався, аби й самому не приєднатися до понукань Аравіс; та натомість він подумав: «Бідолашний, він і без того докладає всіх сил» – та припнув язика. Коні й справді робили якщо не все, що могли, то принаймні все, що вони думали, що можуть, – а це насправді не одне й те саме. Ігого вже порівнявся з Гвін, і пліч-о-пліч вони лунко цокотіли копитами по дерену. Судячи з вигляду Гвін, вона трималася з останніх сил.

Та зненацька все різко змінилося, бо позаду почувся несподіваний звук. Зовсім не на це вони чекали: то був ані тупіт копит, ані бряжчання обладунків, ані навіть бойові заклики остраханців. Та Шаста негайно ж його упізнав – то було те саме несамовите гарчання, що його вони вперше почули тієї місячної ночі, коли зустріли Аравіс із Гвін. Ігого також занервував – очі його запалахкотіли червоним, вуха щільно притиснулися до голови, а сам Ігого усвідомив, що до цього він скакав вже й не так швидко, як насправді міг би. Шаста одразу ж відчув зміну в його ході – тепер вони й дійсно мчали щодуху і за кілька митей значно випередили Гвін.

«Так не чесно, – чомусь подумалося Шасті. – Я сподівався, що в цих місцях на левів ми не натрапимо».

Він озирнувся. Усе було аж занадто зрозуміло. Припавши низько до землі, величезне золотаво-руде створіння мчало за ними, мов кіт, що промайнув галявиною до найближчого дерева, коли чужий пес зазирає до його садка. І він наближався до них кожної миті чи навіть півмиті.

Шаста знов глянув уперед – і розгледів те, чого досі не помітив (чи помітив, та не надав цьому значення): шлях їм перепиняла висока зелена огорожа заввишки з два людських зрости. Посеред огорожі виднілася розчахнена хвіртка, а в отворі, спираючись на довгий посох, стояв високий чоловік, до самих голих п’ят закутаний у простору одежу кольору осіннього листя, а сива борода його спадала мало не до колін.



На те, щоб ухопити все це, Шасті знадобився лише один погляд, а щойно він знов озирнувся, то побачив, що лев майже наздогнав Гвін. Він клацав зубами, намагаючись вхопити її за задні ноги, і безнадія була написана на її залитому потом обличчі та в неймовірно широко розплющених очах.

– Стій! – заволав Шаста до Ігого. – Ми повинні повернутися! Повинні допомогти!

Після того Ігого казав не раз і не два, що чи то не почув, чи то не зрозумів, що йому кричав тоді Шаста; і оскільки взагалі він був вельми правдивим конем, нам доведеться прийняти його слова на віру.

Шаста вивільнив ноги зі стремен, перекинув обидві на лівий бік та, завагавшись лише на мить, стрибнув. Болісне падіння дещо приголомшило його, та ще навіть не встигнувши втямити, чи не сильно він забився, Шаста вже нетвердою ходою кинувся на допомогу Аравіс. Жодного разу в житті йому не доводилося робити нічого схожого, і зараз він навряд чи усвідомлював, чому саме так чинить.

Конячий крик – годі собі й уявити страшнішого звуку – зірвався із вуст Гвін. Аравіс низько пригнулася над шиєю конячки, намагаючись, певно, дістати меча. Цієї миті всі троє: Аравіс, Гвін та Лев були ледь не зверху на Шасті. Та дістатися нього вони не встигли, бо Лев здійнявся на задні лапи та здоровенним громаддям, значно більшим за будь-якого лева, якого тільки можна собі уявити, кинувся на Аравіс, завдаючи їй неймовірного удару правою лапою. Шаста побачив, як він випускає страшенні пазури. Аравіс пронизливо закричала та похитнулася у сідлі. Левові пазури шматували їй плечі, а напівбожевільний від жаху Шаста якимось неймовірним чином спромігся опинитися перед левом. При ньому не було жодної зброї, навіть дрючка чи каменюки. Тож, не вигадавши нічого ліпшого, він по-дурному заволав на лева, ніби той був звичайним собі сільським собакою: «Забирайся! Забирайся геть звідси!» Якусь мить він дивився в роззявлену пащу лютого звіра. А тоді, на його превеликий подив, лев, стоячи на задніх лапах, поточився, перекинувся, та, підвівшись, попростував геть.

Шаста і на мить не подумав, що він зник назовсім. Натомість повернувся і щодуху поспішив до хвіртки у зеленій стіні, про яку щойно згадав вперше з того часу, як її побачив. Гвін, що ледь пересувала ноги та мало не знепритомніла від перевтоми, коли проходила через хвіртку; Аравіс ще трималася у сідлі, хоча спина її була суцільно залита кров’ю.

– Заходь, доню, заходь, – примовляв одягнений у широку одежу бородань, а трохи згодом, коли, відхекуючись, до нього підійшов Шаста, запросив і його, – проходь, синку.

Хлопчик почув, як за ним зачинилися ворота; а бородань уже допомагав Аравіс злізти з кобили.

Вони опинилися на широкому круглому подвір’ї, з усіх боків оточеному високими живими стінами із зеленого дерну. Посеред подвір’я був ставок, наповнений водою майже до країв. На дальньому березі ставка, до останку затіняючи його розлогою кроною, стояло найвеличніше та найошатніше дерево з усіх, які Шасті доводилося бачити. За ставком стояв невеличкий присадкуватий кам’яний дім, накритий вже давньою соломою. З-поза дому долинало мекання – на дальньому кінці подвір’я паслося кілька кіз, а саме подвір’я було до останнього клаптика поросле смарагдовою травичкою.

– Ви… ви… чи ви… – задихаючись, ніяк не міг вимовити Шаста. – Ви, часом, не древлянський король Лун?

Але старий лише похитав головою.

– Ні, – пролунала тиха відповідь. – Я лише пустельник південного кордону. А тепер, синку, час не питати, а робити, тож слухай, бо не можна гаяти ані хвилини. Дівчину тяжко поранено. Коні – зовсім безсилі. Рабадаш просто зараз переправляється через Кручену Стрілу. Якщо ти побіжиш з усіх ніг, не витрачаючи ані миті на перепочинок, то встигнеш саме вчасно, аби попередити короля Луна.

Від думки про це серце в Шасти мало не завмерло, бо він не відчував у собі сил навіть і зайвого кроку ступити, а десь усередині його аж скрутило у відповідь на таку жорстоку та несправедливу вимогу. Чого він ще не знав, так це того, що кожен добрий вчинок зазвичай винагороджується тим, що від тебе вимагається здійснити щось іще краще та тяжче. Та вголос він лише промовив:

– Тож де мені шукати короля?

Пустельник повернувся й тицьнув уперед своїм посохом.

– Дивись, – заходився напучувати він, – он там є ще одна хвіртка, саме навпроти тієї, через яку ти ввійшов. Прочиняй її та біжи навпростець, завжди тільки вперед, долинами чи бескиддями, рівнинами чи проваллями, суходолом чи водою. Знати мені дано, що короля Луна знайдеш ти просто попереду. Але біжи, біжи, мов вітер, не дозволяючи собі ані миті перепочинку!

Шаста кивнув і, мов навіжений, кинувся до північної хвіртки та щез за нею без зайвих слів. Пустельник тим часом обернувся до Аравіс, яку підтримував лівою рукою, і чи то повів, чи то поніс її у дім. Минуло чимало часу, перш ніж він вийшов звідси – уже сам.

– Що ж, любі мої, – звернувся він до коней, – настала й ваша черга.

Не чекаючи на відповідь – і недарма, бо коні були надто виснажені, аби говорити, – він розсідлав обох та зняв із них вуздечки. Потім обтер їх, та так добре, як не зміг би й найліпший із королівських конюхів.

– Ось так краще, любі, – знов промовив він, – забудьте про все та відпочивайте. Ось вода, а он там – трава. Коли ж я подою своїх любих кіз, ви зможете поласувати ще й пахким молозивом.

– Пане, – нарешті знайшла в собі сили промовити Гвін, – чи житиме таркиня? Чи не вбив її лев?

– Хоч мистецтво моє і оповідає мені чимало про те, що відбувається тепер, – злегка всміхнувшись, відповів пустельник, – події майбутнього лишає воно невідомим. І не дано мені знати, чи побачить хтось із чоловіків, жінок чи тварин, як увечері за обрій заходитиме сонце. Але не втрачайте надії. Цілком імовірно, що дівчина проживе таке саме довге життя, як і будь-хто інший.

Прийшовши до тями, Аравіс із подивом виявила, що лежить обличчям униз на низькому, неймовірно м’якому ліжку в прохолодній, майже порожній кімнаті з голими кам’яними стінами. Вона ніяк не могла втямити, чого це лежить обличчям униз, доки не спробувала повернутися, і не відчула пекучий біль у спині, і пригадала все, і зрозуміла, чого це так болить. Вона ніяк не могла вгадати, із якого ж пружного матеріалу зроблено її ліжко, бо воно було зроблене з вересу (нічого ліпшого й не вигадаєш), а про таку рослину Аравіс ніколи й не чула.

Прочинилися двері, і зайшов пустельник із великою дерев’яною мискою в руках. Миску він обережно опустив на підлогу, відтак підійшов до ліжка і спитався:

– Як ти, доню, почуваєшся?

– Спину пече, батьку, – озвалася у відповідь Аравіс, – але загалом непогано.

Пустельник опустився на коліна, поклав руку їй на чоло та помацав пульс.

– Лихоманка тебе обминула, – мовив він. – Усе буде добре, доню, завтра ти встанеш із цього ліжка. Але зараз випий оце.

Він підніс їй до вуст дерев’яну миску. Аравіс не змогла не скривитися, скуштувавши того питва, адже козяче молоко з незвички може здатися не вельми приємним. Але вона була дуже спрагла, спромоглася випити все до дна і, щойно допила, почулася значно краще.

– Тепер відпочивай, доню, – наказав пустельник. – Рани твої промиті та перев’язані, і хоча вони тобі й дошкуляють, насправді вони не страшніші за порізи від батога. То мав бути дуже дивний лев; замість того, аби вирвати тебе із кульбаки та вп’ястися зубами, він лише раз дряпнув тебе пазурами по спині. Десять подряпин; пекучих, але не глибоких і зовсім не таких вже й небезпечних.

– Овва! – здивовано вигукнула Аравіс. – Удача мене не обминула!

– Доню, доню, – похитав головою пустельник, – я живу на цій землі вже сто й одну зиму і жодного разу не зустрічав те, що удачею ти звеш. Щось у цьому є, щось, що я не в змозі зрозуміти: але коли нам судилося, то можеш не сумніватися – те стане нам відомо.

– А що там Рабадаш зі своїми двомастами кіннотниками? – спитала Аравіс.

– Гадаю, він піде іншим шляхом, – зауважив пустельник. – Вони вже мали знайти переправу далі на схід, а звідти вони попрямують до Анварда.

– Бідолашний Шаста! – вигукнула Аравіс. – Чи далеко йому бігти? Чи встигне він дістатися туди першим?

– Маємо сподіватися, що так, – озвався старець.

Аравіс знову прилягла (цього разу на бік) і спитала:

– Чи довго я спала? Здається, уже темніє.

Пустельник визирнув у єдине вікно, що дивилося на північ.

– То не темрява ночі сходить на землю, – похитав він головою. – То з Буйної Голови спадають униз хмари. Негода завжди приходить до нас із тих країв. Уночі не обійдеться без вального туману.

Наступного дня, попри біль у спині, Аравіс почувалася так добре, що після сніданку (каші з вершками) пустельник дозволив їй підвестися з ліжка. Звичайно ж, вона одразу кинулася до коней. Погода змінилася, і вся зелена обгороджена ділянка була, мов величезна зелена чаша, наповнена сонячним світлом. То було дуже мирне місце, самотнє й тихе.

Гвін підбігла до Аравіс та по-конячому її поцілувала.

– Але де ж Ігого? – поцікавилась Аравіс, коли вони закінчили питати одна одну про те, як у кожної здоров’я та як їм спалося.

– Онде, – одказала Гвін, вказуючи носом на дальній кінець галявини. – Чи не могла б ти піти поговорити з ним? Щось не так, а я не можу з нього і слова витягнути.

Вони підійшли туди, де обличчям до стіни на траві лежав Ігого; і хоча він напевне почув їхні кроки, він ані повернув до них голову, ані прохопився хоч би словом.

– Доброго ранку, Ігого, – привіталася Аравіс. – Як ти почуваєшся цього ранку?

Ігого пробурмотів щось собі під ніс, але ніхто не зміг зрозуміти, що саме.

– Пустельник каже, що Шаста, певно, встиг вчасно попередити короля Луна, – продовжувала Аравіс, – тож, здається, поневірянням нашим настав край. Ми в Нарнії, нарешті, Ігого, чуєш?!

– Ніколи мені не бачити Нарнії, – стиха вимовив Ігого.

– Чи тобі недобре, Ігого, любий? – занепокоєно заметушилася Аравіс.

Ігого нарешті обернувся до них – на обличчі в нього застиг вираз настільки скорботний, наскільки взагалі скорботною може видатися коняча морда.

– Я повернуся назад до Остраханства, – сказав він.

– Що? – скрикнула Аравіс. – Назад до рабства?

– Так, – ще тужливіше кивнув Ігого. – Рабство – то все, на що я здатен. Як я зможу з’явитися серед вільних коней Нарнії? Я, котрий полишив на поживу левам кобилку, дівчину та хлопця, доки сам тікав з усіх ніг, рятуючи свою нікчемну голову!

– Ми всі мчали з усіх ніг, – зауважила Гвін.

– Тільки не Шаста! – пирхнув Ігого. – Чи, принаймні, він біг у правильному напрямку – назад. І це ганьбить мене найбільше за все. Я, що називав себе бойовим конем і пишався тим, що брав участь у сотні боїв, поступився маленькому людському хлоп’яті, ще зовсім дитині, лошаті, що ніколи навіть і меча у руці не тримав і не мав ані виховання, ані доброго прикладу у своєму житті!

– Я розумію, – кивнула Аравіс, – бо сама почуваюся так само. Шаста був неперевершений. А я… я й сама не ліпша за тебе, Ігого. Я ображала його, дивилися на нього зверхньо з того самого дня, як ми познайомилися. Але я все ж гадаю, що нам краще залишитися та сказати йому, як нам соромно, аніж повертатися назад до Остраханства.

– Тобі легко казати, – зауважив Ігого, – то не ти осоромила себе, а я… я втратив усе.

– Добрий мій коню, – почувся голос пустельника, що наблизився до них непомітно, бо нечутно ступав босими ногами по м’якій соковитій траві, – добрий мій коню, нічого ти не втратив, окрім власної зарозумілості. Ні, ні, любчику, не тули вух до голови та не тряси на мене своєю гривою. Якщо ти й справді такий присоромлений, яким здавався хвилину тому, то маєш навчитися прислухатися до здорового глузду. Ти – не такий вже й великий кінь, яким звик себе вважати, живучи серед бідолашних нетямущих конячок. Не дивно, що ти сміливіший та розумніший за них. Великої науки в тому не було. Але це ще не означає, що ти станеш кимсь видатним у Нарнії. Та коли ти не забуватимеш, що немає в тобі нічого видатного, то залишатимешся дуже чемним конем. А тепер, якщо ви та інші мої чотириноги брати й сестри, зволять пройти зі мною за двері кухні, ми подбаємо про решту того молозива.

Розділ 11

Незваний супутник

Коли Шаста вибіг у хвіртку, то опинився на луці, а за лукою похило піднімалося невелике вересове пустище, що тягнулося до дерев. Та тепер йому не треба було ані думати, ані гадати, а треба було просто бігти – бігти, і все. Руки-ноги в нього дрижали, у боці сильно кололо, а піт, що градом котився з лоба, сліпив і різав очі. Правду кажучи, він мало не падав з ніг і кілька разів заледве не підвертав їх, ступивши на хисткий камінь.



Дерева ставали дедалі густіші, а на прогалинах буяла папороть. Сонце зайшло за хмари, та від того прохолодніше не стало. Наступив один із тих задушливих сірих днів, коли мух, здається, вдвічі більше, ніж зазвичай; мухи обліплювали його обличчя, та він навіть не намагався їх зігнати – не до них.

Раптом він почув звук рога – не тривожний хриплий звук великої дуди, як роги в Ташбаані, а веселий клич: «Ті-ро-ту-ту-гу!» Ще мить – і ось він вибіг на широку галяву й опинився серед юрби людей.

Принаймні йому вона здалася юрбою, хоча насправді було там чоловік п’ятнадцять-двадцять, усі в зелених мисливських шатах та кінні: дехто сидів верхи, інші спішилися і стояли в головах коней. Посеред юрми юнак притримував стремено для літнього чоловіка, аби той заліз верхи. А той пан, для якого тримали стремено, був найвеселішим королем, якого лише можна уявити, кругловидий, яснозорий, зі щоками рум’яними, як ті червоні яблука.

Та щойно він угледів Шасту, то й думати забув сідати на коня. Він простяг назустріч руки, лице його засяяло, і, не стримуючи себе, він вигукнув:

– Коріне! Мій синку! Та пішки, і в лахмітті! Що за…

– Та ні, – захекано вичавив із себе Шаста, хитаючи головою, – я не принц Корін. Я… я знаю, що схожий на нього… бачив його високість у Ташбаані… він шле вам вітання.

Король не зводив з Шасти погляду, і вираз його обличчя неможливо було описати.

– Це ж ви кх… кх… к-король Лун? – видихнув Шаста і, не чекаючи на відповідь, відхекавшись, продовжив: – Пане король! Поспішайте… Анвард… Зачиніть браму… ідуть вороги… Рабадаш і дві сотні кінноти…

– Ти цього певен, хлопче? – запитав хтось із почту.

– На власні очі, – кивнув Шаста, – я їх бачив. Мчав наввипередки з ними весь час від Ташбаана.

– Пішки? – спитав той самий пан, здійнявши брову.

– Верхи… а коней я залишив у пустельника, – відповів Шаста.

– Вір йому, Дарріне, – мовив тут король Лун. – У нього на обличчі написано, що він каже правду. Гей, на коней! І вільного коня – хлопцю. Ти ж умієш скакати швидко?

Замість відповіді хлопець поставив ногу в стремено коня, якого підвели до нього, і за мить уже сидів у кульбаці.

Він робив це сотні разів разом з Ігого за кілька останніх тижнів і тепер сидів верхи не так, як першої ночі, коли Ігого сказав, ніби хлопчик сідав на коня, неначе залізав на копицю сіна.

Шаста був невимовно радий чути, як лорд Даррін сказав королю:

– Сір, у хлопця постава як у справжнього вершника. Запевняю вас, у його жилах – шляхетна кров!

– Авжеж, це й мені спало на думку, – мовив король і позирнув на Шасту з непередаваним, майже голодним виразом у сірих очах.

І вся ватага пустила коней учвал. Шаста справді прекрасно сидів у кульбаці, та що робити з поводом, він й гадки не мав, бо жодного разу його не торкався, коли сидів верхи на Ігого. Краєм ока він ретельно придивлявся, як це роблять інші (як часом робить і багато хто з нас на званому обіді, коли не цілком певен, який саме ніж чи яку саме виделку слід взяти), і намагався правильно триматися. Та насправді він не прагнув правити конем по-справжньому; а сподівався, що кінь сам попростує за рештою вершників. Кінь цей був, зрозуміло, звичайним конем, а не розумним, та мізків йому стало, аби збагнути, що цей дивний хлопчик, який на ньому верхи, не має ані нагайки, ані шпор і не є господарем становища. Тож недарма незабаром Шаста опинився у самому хвості кавалькади.

Та все одно він скакав досить стрімко. Мух тепер ніяких не було, і вітерець приємно обдував обличчя. І він відновив дихання. І завдання йому вдалося виконати. Вперше після того, як Шаста опинився в Ташбаані (як давно, здається, це сталося), він відчув полегкість на серці.

Він поглянув угору, щоб з’ясувати, чи наблизились вони до гірських вершин. Та, на своє невдоволення, взагалі їх не побачив: лише якісь нечіткі та сірі брили накочувалося на них. Ніколи раніше Шасті не доводилося бувати в горах, тож не дивно, що він був вражений. «Це хмара! – пробубонів він собі під ніс. – Находить хмара. Зрозуміло. Тут, у горах, ти й справді на небі. Подивлюся, яка хмара зсередини. До чого цікаво! Мені давно це хотілося дізнатися». Удалині ліворуч і трохи ззаду сідало сонце.

Вони виїхали, мабуть, на битий шлях і скакали дуже швидко. Та кінь Шасти їхав останнім. Раз чи двічі, коли дорога повертала (а з обох боків дороги тепер тягнувся густий ліс), він на секунду-дві втрачав решту вершників з поля зору.

А потім вони пірнули в туман, чи то туман накотився на них. Все довкола стало сірим. Шаста й не уявляв раніше, до чого холодно і вогко може бути в хмарі, та до чого ж темно! Сіре дуже вже швидко оберталося на чорне.

Хтось на чолі колони час від часу сурмив у ріг, і щоразу звук лунав все далі й далі. Тепер Шаста взагалі нікого не бачив. Та, певна річ, він зможе їх побачити, лишень доскаче до наступного повороту. Проте коли він повернув, то однаково нікого не побачив. По суті, він взагалі нічого вже не бачив. А кінь його перейшов на крок.

– Давай уперед, конику, давай, – підганяв його Шаста.

І знову почувся звук рога, та тепер дуже слабкий. Ігого завжди казав Шасті, аби той вивертав ступню, і Шаста гадав, що трапиться щось жахливе, коли він увіп’ється п’ятами коню в боки. І йому спало на думку, що саме тепер настав час спробувати.

– Послухай, конячко, – попередив він, – якщо ти не побіжиш, то знаєш, що я тобі зроблю? Я п’ятами увіп’юся тобі в боки! Правда, увіп’юся!

Кінь на цю погрозу і вухом не повів. Отож Шаста міцно влаштувався у кульбаці, обхопив кінський круп коліньми, зціпив зуби і щосили вдарив п’ятами коня в боки.

Єдине, чого він досяг, так це того, що кінь п’ять-шість кроків біг підтюпцем, а відтак знову перейшов на крок. Та тепер було досить-таки темно і в ріг, здається, сурмити перестали. Єдиним звуком, що чувся, було постійне «крап-крап» з гілок дерев.

– Гм, гадаю, навіть кроком ми хоч там як, та куди-небудь доберемося, – сказав Шаста сам собі. – Лишень сподіваюся, що не наскочу на Рабадаша та його кінноту.

Він їхав далі, як йому здавалося, доволі довго й увесь час кроком. Тепер Шасту розривали два почуття: ненависть до коня та вовчий голод.

Нарешті він опинився на розвилці. І поки він міркував, яка з доріг має вести до Анварда, ззаду долинув глухий шум, від якого в хлопчика аж у п’ятах закололо. То був тупіт кінських копит. «Рабадаш!» – здогадався Шаста. Думати-гадати, яку дорогу обере Рабадаш, було ніколи. «Якщо я оберу якусь одну, то він, може статися, обере іншу. А якщо лишитися на роздоріжжі, то мене неминуче схоплять». Він спішився і повів коня за вуздечку дорогою по праву руку.

Звук кінноти швидко наближався, і за хвилину-другу Шаста зрозумів, що вершники вже на роздоріжжі. Затамувавши дух, він чекав, яку дорогу обере Рабадаш.

Пролунала коротка команда: «Стій!», а потім почувся нетерплячий кінське хропіння, биття копитами об землю, форкання коней, коли вони кусають вудила, та заспокійливе поплескування вершників по кінських шиях. І знову, перекриваючи все, пролунав владний голос:

– Так, увага! – мовив той. – Звідси до замку – рукою сягнути. Тому слухайте мій наказ. У Нарнії, а там ми маємо бути на світанні, крові зайвої не проливати. Під час цього набігу ви маєте вважати кожну краплю нарнійської крові вартою цебра вашої. Під час цього набігу кажу! Іншим разом боги дозволять вам проливати стільки крові, скільки завгодно, на всіх просторах від Кейр-Паравеля до Ліхтарної пустки. Та це стосується лише Нарнії! А тут, у Древляндії, головне діяти рішуче, блискавично та нещадно. Доведіть вашу справність. Замок короля Луна має бути моїм за годину. Якщо впораєтесь – я віддам його вам на поталу. Більш того, тоді від своєї частки у трофеях я привселюдно відмовляюся. Натомість я вимагаю одне: вбийте мені кожного варвара чоловічої статті, хоч би то було немовля, а решта в мурах замку ваше: не гребуйте – грабуйте. Діліть, як вам заманеться – жінок, золото, дорогоцінне каміння, зброю, збрую, вина. Ну, а того, хто, коли підійдемо до брами, пастиме задніх, буде спалено живцем. В ім’я Таша Непереборного та Невблаганного – вперед!

Із голосним тупотом кіннота рушила, і Шаста полегшено зітхнув – вони обрали інший шлях.

Поки загін проходив роздоріжжя, Шаста з тривогою відзначив, як довго вони йшли. Весь день він говорив і думав про дві сотні шабель, та навіть не здогадувався, як же це багато. Та нарешті звук кінноти стих удалині; він знову був сам. Навколо панувала тиша… Лише з віття дерев капала роса: крап-крап-крап.

Що ж, тепер дорогу на Анвард він знав та, звісно, їхати туди було б самогубством – це означало б утрапити в лабети головорізів Рабадаша. «Як же мені бути?» – майже вголос запитав себе Шаста. Та не вирішивши, як його бути, хлопець знову заліз на коня й пішов далі тією дорогою, яку обрав раніше, сподіваючись, хоча й не дуже на те покладався, що натрапить на якусь хижу, де зможе попрохати трохи їжі та попроситися на ночівлю. Звісно, раніше він думав повернутися до Аравіс та Ігого й Гвін, які залишилися у пустельника, та зробити цього не міг, бо тепер не мав жодного уявлення, у який бік повернути коня.

«Рано чи пізно, – врешті-решт вирішив він, – ця дорога кудись мене та виведе».

Та все залежить від того, що розумієш під «кудись». Наразі дорога вела кудись туди, де дерев, темних та мокрих, ставало дедалі більше, і холоднішало й холоднішало. До того ж, як на диво, пронизливі вітри віяли й гнали туман повз нього, та туман аж ніяк не розвіювався. Був би він уродженим горцем, то відразу збагнув би, що за цим криється: а криється лише те, що він уже піднявся високо-високо в гори і тепер був чи не на самому гребені перевалу. Та як житель рівнин Шаста про гори нічого не знав.

«Ох, ускочив я по самі вуха, заліз, як муха в патоку, – мовив Шаста сам до себе, – здається, нема нікого нещасливішого за мене на цілому білому світі. Чому в усіх усе як у людей, тільки не в мене? Ті нарнійські пани та пані безпечно вибралися з Ташбаана, а я залишився позаду. З Аравіс, Ігого та Гвін у старого пустельника все гаразд. Чому ж вісником до короля Луна вибрали мене, найбезталаннішого? А кого ще? Король Лун зі своїми людьми, либонь, давно вже в замку і браму на колоду замкнули до підходу Рабадаша. А я нікому, нікому не потрібен. Один у лісі, як билина в полі».

Від втоми, голоду та спраги йому стало так себе шкода, що по щоках покотилися рясні сльози. Та раптом він забув і про втому, і про жаль – його пройняв жах: зовсім поруч із ним хтось є. Було темно, хоч в око стрель – нічого не видно. А той (чи то звір, чи людина) ступав так тихо, що й кроків не чути. Єдине, що було чути – це дихання. Його невидимий супутник дихав з такою силою, із якою не може дихати людина. І Шаста вирішив, що це має бути дуже велика істота. Та дихання це він помітив не відразу, тому, на ділі, й уявлення не мав, як довго та істота крокувала поруч. Так ось чому це відкриття стало жахливим потрясінням.

У голові промайнула згадка: колись давним-давно він чув, що в північних землях водяться велети. Від переляку він аж губу прикусив. Та тепер, коли в нього справді з’явилася причина лити сльози, він про те й думати забув.

Те щось (якщо вже то була не людина) кралось поруч настільки тихо, що в Шасти виникла надія, що то йому привиділось. Та не встиг він себе в цьому переконати, як зненацька з темряви почулося, як хтось глибоко зітхнув. Отже, уява була тут ні до чого! Як би там не було, а раптом він відчув гарячий подих на своїй замерзлій лівій руці.

Якби хоч кінь був путній чи знав би він до пуття, як правити, то хай там як, а дременув би він та ще й галопом. Та, як пустити коня навскач, він не знав. Отож він і далі плентався тихою ходою, а обіч нього простував і дихав невидимий супутник. Та врешті-решт Шасті урвався терпець.

– Хто ти? – спитав він, майже пошепки.

– Той, хто довго чекав, коли ти заговориш, – промовила Істота. Голос її був не гучним, проте могутнім та глибоким.

– Ти… ти – велетень? – запитав Шаста.

– Можеш називати мене й так, – мовив Могутній Голос, – та я аж ніяк не схожий на істоту, яку ви звете велетом.

– Я тебе зовсім не бачу, – сказав Шаста, вдивляючись у темряву. І тут (бо йому раптом прийшла в голову ще жахливіша думка) він спитав, заледве не криком: – А ти… ти, бува, не той… не мрець? Ой, благаю тебе, йди собі геть, будь ласка. Що поганого я тобі зробив? Ой, чому ж мені так не таланить!

І знову він відчув тепло подиху Істоти не лише на руці, але й на лиці.

– Ось, прошу, – сказала вона. – Бачиш, це ж не подих примари чи духа. Розкажи мені, чому це ти вважаєш, що тобі не щастить.

Цей подих трохи заспокоїв Шасту – отже, він говорить не з небіжчиком. І він розповів, що ніколи не знав своїх справжніх батька й матері, а виріс він у злиднях в одного рибалки, який обходився з ним дуже суворо. І розповів він далі історію своєї втечі й те, як їх переслідували леви і змусили рятуватися вплав, і про всі загрози для них у Ташбаані, і про ніч серед могил, і про те, як вили в пустелі дикі звірі. І розповів він про спеку і спрагу під час мандрів пустелею, і як майже досягли вони мети своєї, коли інший лев напав на них, поранивши Аравіс. А ще про те, як багато часу спливло відтоді, як він востаннє їв.

– Я б не сказав, що тобі не таланить, – сказав Могутній Голос.

– А хіба ж то таланить – натрапити на шляху на стількох левів? – запитав Шаста.

– Лев був лише один, – зауважив Голос.

– Як це один? Я щойно розповів тобі, що було щонайменше два леви першої ночі, і…

– Був лиш один, та він був прудконогий.

– Звідки ти знаєш?

– То був не хто інший, як я. – Шаста від несподіванки роззявив рота і нічого на це не сказав, тож Голос продовжив: – Я був тим левом, який примусив тебе пристати до Аравіс. І я був тим котом, який утішав тебе серед мертвих. Я був той лев, який, поки ти спав, відганяв від тебе шакалів. Я був той лев, який додав коням нової сили, нагнавши на них страху, аби ти встиг вчасно зустріти короля Луна. І я був той лев, якого ти не пам’ятаєш, але який відштовхнув човна, у якому ти, мале дитя на порозі смерті, лежав, аби човен пристав до берега, де сидів старий рибалка, якому тієї ночі не спалось і який тебе взяв за сина.

– Тоді виходить, це ти поранив Аравіс?

– Так, я.

– Але навіщо?

– Дитино! – зауважив Голос. – Я зараз розповідаю тобі твою історію життя, а не її. Кожному я розповідаю лише його історію.

– Хто ти? – спитав Шаста.

– Я – це я і є, – сказав Голос, дуже глибоко і низько, та так, що задрижала земля; і знову: – Я – це я і є, – дзвінко, чітко й радісно, а потім втретє: – Я – це я і є, – прошепотів так лагідно, що ледве було чути, і все ж здавалося, що линуло звідусіль навколо тебе, немовби ці слова прошелестіло листя.

Шаста більше не боявся того, що голос належить звіру, який його може з’їсти, чи того, що це голос примари-мерця. Та його охопив новий і зовсім інший трепет. А ще він відчув радість.

Тим часом чорний туман перетворювався на сірий, а сірий туман – на білий. Ці зміни, мабуть, почалися ще певний час тому, та поки Шаста говорив з Істотою, нічого іншого він не помічав. І ось білизна навколо стала сяючою білизною, від якої доводилось мружити очі. Десь попереду почувся спів птахів, і хлопчик зрозумів, що ніч нарешті закінчилася. Тепер стало добре видно і гриву, і вуха, і голову його коня. На них зліва лилося золотаве світло. Він подумав, що то сонце.

Шаста повернув голову і побачив, що поруч нього крокує Лев, вищий від коня. А кінь, здавалося, його не боїться чи не бачить. Сяйво йшло від лева. І ніхто не бачив видовища жахливішого або прекраснішого.

На щастя, Шаста все своє життя прожив на крайньому півдні – в Остраханстві – і не чув розповідей, які пошепки передавалися в Ташбаані з вуст в вуста про страшного нарнійського демона, який з’являється в подобі лева. І, звісно ж, він не знав жодної з правдивих історій про Аслана, великого Лева, сина імператора над морями, короля над всіма великими королями Нарнії.

Та одного погляду в лик Лева було досить для того, щоб хлопчик зслизнув з коня і впав на коліна. Йому несила було говорити, та й нічого він не хотів сказати, бо знав, що нічого говорити йому не треба.

Великий король над всіма королями схилився над ним. Його грива і якісь урочисті дивні пахощі над гривою огорнули хлопця. Лев язиком торкнувся чола Шасти. Хлопчик підняв обличчя – і їхні погляди зустрілися. І цієї миті бліде мерехтіння туману і палюче сяйво Лева сплелися в бурхливій славі, з’єдналися і щезли. Шаста був сам, верхи на трав’яному схилі гори під ясним синім небом. І лунав спів птахів.

Розділ 12

Шаста в Нарнії

«Чи все це мені наснилося?» – дивувався Шаста. Та це не могло бути сном, бо у траві перед собою він бачив глибочезний та велетенський відбиток передньої правиці Лева. Від однієї лише думки про вагу створіння, що могло залишити такий глибокий слід, забивало дух. Та було дещо примітніше за його розмір. Щойно Шаста поглянув на відбиток, як побачив, як той на очах наповнюється водою. Незабаром слід був повен по самі вінця, а далі вода стала переливатися через край і вниз згори побіг попри нього по траві струмочок.

Шаста нахилився й припав до води. Довго пив, а потім занурив у струмок обличчя і навіть побризкав на волосся водою. Вода в струмку була крижана як лід та прозора як скло і надзвичайно освіжала. Відтак Шаста підвівся, витрусив з вух воду, прибрав із чола мокре волосся і став розглядати місцевість довкола.

Мабуть, було ще дуже рано. Сонце щойно зійшло і підіймалося над синіми лісами, що мріяли ген-ген долі праворуч. Місцевість, яку він оглядав, була для нього зовсім новою – зелена долина, поцяткована деревами, крізь які він розгледів блиск річки, що зміїлася десь на північний захід. Із дальнього краю долини стояли високі, а де-не-де і скелясті гори, та вони були нижчими за ті, що він їх бачив учора. Хлопець замислився: де він? Обернувся, глянув позад себе і побачив, що узгір’я, на якому він стоїть, то тільки пасмо ще вищих гір позаду.

«Еге ж, – сказав сам собі Шаста, – Онде – високі гори між Древляндією та Нарнією. І ще вчора я був по той бік гір. Отож виходить, що перевал між двома країнами я здолав уночі! Мені пощастило, що я натрапив на нього! – хоча насправді річ не в удачі, а в ньому. Завдяки йому я – в Нарнії!»

Шаста розпріг коня і відпустив його на всі чотири вітри.

– А ти таки напрочуд упертий кінь, – пробурмотів він, та той, пропустивши зауваження повз вуха, одразу ж заходився скубти траву. Певно, кінь був такої самої думки про свого вершника.

«Чому ж я не можу їсти траву? – із сумом подумав хлопчик. – А про те, щоб повернутися в Анвард, уже не йдеться: він – в облозі. Отож краще тоді спуститися в долину й пошукати чогось їстівного».

Відтак Шаста спустився з гори, попри те, що від рясної роси страшенно мерзли босі ноги, аж доки не увійшов до лісу. Лісом бігла якась стежина, і не пройшовши нею й кількох хвилин, він почув, як низький та хриплуватий голос його окликнув:

– Доброго ранку, сусіде!

Шаста обернувся на голос – хто це? – і побачив, як із лісової гущі виступило невеличке створіння з темним писком, вщент укрите твердими голками. Менше від людини, та більше за їжачка, хоча насправді це й був їжак, тільки місцевий, нарнійський.

– Доброго ранку, – відповів Шаста. – Та я не тутешній. Я взагалі тут уперше.

– Ти диви? – зацікавився Їжак.

– Я прийшов з-поза гір, із Древляндії. Чули?

– А-а-а, з Древляндії, – закивав Їжак головою. – Це неабияк далеко. Я от там не бував.

– Гадаю, – мовив Шаста, – я маю когось попередити, що військо лютих остраханців обсідає Анвард.



– Не може бути! – вигукнув Їжак. – Гм-м. Уявіть лишень! А ще кажуть, що Остраханство за багато днів, якщо не місяців, від нас, на самому краю світу, за великим піщаним морем.

– Воно не так далеко, як вам здається, – не погодився Шаста. – Та щось слід робити! Може, варто повідомити про напад на Анвард вашого Великого короля?

– Звісно, не слід сидіти склавши руки, – підтакнув Їжак охоче. – Та бачите, мені саме час спати після довгої ночі. Гей, сусіде! Вітаю!

Останні слова були звернені до велетенського брунастого кролика, чия голова щойно вигулькнула звідкілясь біля стежини. Їжак без зайвих слів переповів Кролику все те, що щойно довідався від Шасти. Кролик погодився, що це новина непересічна і що хтось має її розповісти комусь такому, хто має вирішувати, що ж його робити далі.

І почалася веремія! Кожні дві-три хвилини то з віття понад головами, то з нірок мало не з-під ніг сплигували-виринали нові створіння й приєднувалися до них, аж поки навколо Шасти не з’юрмилися п’ять кроликів та білочка, двоє білобоких сорок, цапоногий фавн та сіра миша. І всі разом гомоніли, дружно погоджуючись із Їжаком. Бо, щиро кажучи, у золоту добу, коли Біла Відьма та вічна зима лишилися в минулому, а в Кейр-Паравелі правив Великий король Пітер, дрібніші лісові мешканці Нарнії жили лиха не знаючи, так безпечно й весело, що стали доволі безтурботні та дещо безвідповідальні.

Та по якомусь часі об’явилися двоє більш розсудливих мешканців лісу. То були Рудий Гном, якого, між іншим, звали Бобрик, та Олень, красива благородна істота з великими ясними очима, плямистими боками та ніжками, як сірники, що їх, здавалося, можна зломити двома пальцями.

– З нами Лев! – вигукнув гном, почувши новину. – Коли так, то чого ми стоїмо як вкопані та розводимо теревені? В Анварді ж – ворог! Негайно слід сповістити у Кейр-Паравель. Потрібно скликати військо. Нарнія має запомогти королю Луну в лиху годину.

– Гай-гай! – подав Їжак голос. – Та в Кейр-Паравелі Великого короля немає. Він подався на північ уладнати якісь справи з велетами того краю. А коли ми вже згадали про велетів, то це мені нагадало…

– Хто доправить нашу звістку? – перебив його Гном. – Хто тут прудкіший за мене?

– Найпрудкіший тут, певне, я, – виступив уперед Олень. – Яку звістку я маю передати? Скільки їх… тих остраханців?

– Дві сотні шабель… із принцом Рабадашем на чолі. А ще…

Та Оленя вже й слід загув: з усіх чотирьох копит він так рвонув, що за мить його куций білий хвостик щез за деревами вдалині.

– Гм-м, а куди це він помчав? – почухав потилицю Кролик. – У Кейр-Паравелі Великого короля Пітера нема.

– Але там є королева Люсі, – заперечив Бобрик – І тоді… Гей, парубче! Що з ним? Зблід, наче полотно. Овва! Та він от-от знепритомніє! Певно, з голоду. Коли ти, хлопче, востаннє їв?

– Вчора вранці, – вимовив Шаста неслухняними губами.

– Ну, тоді ходімо, – і гном обхопив Шасту за стан товстенькими рученятами. – Ет, сусіди-сусіди! Нам має бути соромно. Гайда зі мною, хлопче. Поснідаємо, позаяк балачками ситий не будеш.

Буркочучи собі під ніс докори, гном щодуху й щосили чи то вів, чи то волік положистим схилом Шасту в лісову гущавину. Дорога до Гномової хатки, як виявилося, була довшою, ніж Шасті того хотілося б, і, коли вони вийшли з лісу на прогалину, у хлопця уже підкошувались ноги. Посеред галяви на голому схилі стояла хатина, а з комина хатини струменів дим. Двері хатини були розчинені навстіж, тож прямо з порога гном гучно гукнув:

– Гей, брати! Накривайте на стіл – у нас гість до сніданку.

І тієї ж миті Шаста почув, як апетитно щось зашкварчало на сковорідці, а в ніздрях щось гарно залоскотало. Такого апетитного запаху він ще ніколи не чув, та, сподіваюсь, що вам цей запах добре знайомий. Адже насправді то пахли смажені яйця з салом і грибами.

– Обережно голову, хлопче, – попередив Бобрик, та трохи запізно, бо Шаста встиг гепнутися лобом об низький одвірок. – Ну ж бо, – запросив Гном до столу, – сідай. Авжеж, стіл трохи занизький для тебе, але й табуретка теж невисока. Тож сідай. Ось – каша, ось – джбан із вершками, а ось і ложка.

Не встиг Шаста покінчити з вівсяною кашею, як двоє братів Бобрика (яких, між іншим, звали Йоржик та Коржик) вже ставили на стіл яєчню з салом і грибами, а також кавник, гаряче молоко й потапці.

Усе, що з’являлося на столі, було для Шасти в первинку, адже остраханська їжа зовсім інша. Він навіть не знав, що то за хрусткі шматочки брунатного кольору, бо ніколи раніше не бачив потапців. І він не знав, чим то таким жовтим і м’яким ці шматочки намащені, позаяк в Остраханстві страви смажать на олії, а не на вершковому маслі. Та й сама хатинка зовсім була не схожа ані на темну, душну та пропахлу рибою халупу Аршиша, ані на прикрашені килимами та колонами палаци Ташбаана. Дах хатини був низенький, а сама вона – дерев’яна, втім, як і все в ній. На стіні висіли ходики із зозулею, на столику лежала скатертина в білу та червону клітинку та стояли в горняті польові квіти, а на віконцях з товстими шибками почеплено було фіранки. Ось тільки дуже вже клопітно було пити з гномових філіжанок та їсти гномовими виделочками та ложечками з крихітних тарілочок. З одного боку, порції були малюсінькі, та, з іншого боку, порцій цих було дуже багато, тож гноми повсякчас щось підкладали й підливали Шасті, невтомно примовляючи: «Прошу масло» чи «Може, ще одну філіжаночку кави?», «Хочу запропонувати ще грибочків?» або «Чи, може, ще окатої яєчні?» Коли ж усі наїлися донесхочу, гноми вирішили потягнути соломинку: кому мити брудний посуд? Не пощастило Йоржику, а Бобрик та Коржик вийшли з Шастою надвір та сіли на лавку попід хатиною, простягнули затерплі ноги, задоволено хухнули «Хух!» і запалили люльки. Роса з трави вже спала, і якби не легкий вітерець, то було б навіть жарко.

– А тепер, чужоземний гостю, – мовив Бобрик, – я покажу тобі згори наш край. Звідси добре видно майже всю Південну Нарнію, і ми вельми пишаємося тим, що з нашого двору розгортається такий краєвид. Он, ліворуч, за тими ближніми горбами видно Західні гори, а он та гора праворуч називається Кам’яний Стіл, а за нею…

Та цієї миті його перервало хропіння Шасти, який під час нічних мандрів так знесилів, що після ситного сніданку його відразу ж зморив глибокий сон. Добрі гноми, як угледіли, що Шаста спить, то так несамовито заходилися робити один одному знаки не будити хлопця, і так цитькали, шепотілися, шушукали, кивали головами й топтатися навшпиньках довкола нього, що, безперечно, розбудили б юнака, якби він так не натомився.

Хлопчик міцно проспав увесь день, але прокинувся саме вчасно – до вечері. Ліжечка у хатці були занадто маленькі, тому гноми постелили йому на підлозі на прекрасній постелі з вересу. Тож уночі Шаста спав як убитий – не тільки не ворушився, але й без снів.

А наступного ранку, тільки-но вони поснідали, як до їхнього слуху знадвору долетів пронизливий та трохи тривожний звук.

– Сурми! – хором гукнули гноми і разом із Шастою вибігли надвір.

І знову просурмили: для Шасти це був зовсім незнайомий звук, не гучний та похмуро-величний, як роги Ташбаана, і не веселий та жвавий, як мисливський ріжок короля Луна, а різкий, виразний і закличний. Звук долинав зі сходу, з лісу, і незабаром до нього додався ще й тупіт кінських копит, а невдовзі з’явилася у полі зору і голова колони.

На її чолі на баскому гнідому коні їхав лорд Перідан з великою нарнійською хоругвою – червоним левом на зеленім полі. Шаста впізнав його відразу. Потім стремено в стремено їхали троє, двоє на прекрасних бойових скакунах і один на поні. Ці двоє на скакунах були король Едмунд і світловолоса пані з веселим виразом обличчя, одягнена в шолом та кольчугу. Через плече в неї висів лук, а збоку був приторочений сагайдак із стрілами. «Це королева Люсі…» – повідомив пошепки Бобрик. Верхи на поні сидів принц Корін. А за ними слідом ішло все військо: воїни верхи на звичайних конях, воїни верхи на розумних конях – які були не проти, щоб на них їздили верхи за певних обставин, як-от таких, коли Нарнія йшла на війну. Були серед війська й кентаври, і суворі досвідчені воїни-ведмеді, і великі розумні собаки, а замикали лави шестеро велетів, бо, звісна річ, у Нарнії стрічалися також і добрі велети, а не лише лихі. І хоча Шаста знав, що вони свої, та спершу навіть не наважився у їхній бік дивитися. Так, іноді трапляється таке, до чого треба спершу звикнути.

Коли король та королева порівнялися з хатиною і гноми заходилися їм низько кланятись, король Едмунд крикнув:

– Гей-но, друзі! Час для біваку та обіду, – й відразу здійнявся гамір: верхові спішувалися, діставали сідельні торби з провіантом і гомоніли-гомоніли. Тим часом Корін помітив Шасту, кинувся до нього, схопив за обидві руки і радісно закричав:

– Як?! Ти тут! Цілий і неушкоджений! Який я радий! А тепер на нас чекає така пригода! Ото поталанило! Ми лише вчора вранці прибули в гавань Кейр-Паравеля і першим, кого зустріли, був Олень Черві зі звісткою про напад на Анвард. Чи тобі не здається…

– А хто друг вашої високості? – запитав король Едмунд, який щойно зліз із коня.

– Невже не бачите, сір! – закричав Корін. – Це ж мій двійник: хлопчик, якого ви прийняли за мене в Ташбаані.

– О, ви схожі, мов дві краплі води, – вигукнула королева Люсі. – Мов близнюки! Просто диво!

– Перепрошую, ваша величносте, – звернувся Шаста до короля Едмунда. – Я не зрадник, чесне слово. Я ненароком чув про ваші плани. Та навіть у страшному сні не розповів би про них вашим ворогам.

– Тепер я знаю, юначе, що ти не зрадник, – сказав король Едмунд і поклав руку Шасті на голову. – Але хай ніхто тебе й не приймає за зрадника, та наступного разу постарайся не слухати те, що не призначається для твоїх вух. Та добре те, що закінчилося добре.

Далі було багато всього, що Шаста на якийсь час втратив з очей Коріна, Едмунда та Люсі. Та Корін був із тих хлопців, про яких кажуть «мов на шилі сидить» або кличуть «дзиґою», тож незабаром Шаста почув, як король Едмунд грізно відчитував:

– Левиною гривою присягаюся, принце, це вже занадто! Ваша високість коли-небудь зволять взятися за розум? Та ви клопочете голову більше за ціле військо. Краще вже рій шершнів мати під командою, ніж ваc!

Шаста протиснувся крізь натовп і побачив у центрі кола Едмунда, справді розгніваного, та Коріна, який від сорому аж почервонів. Поруч із ними на землі сидів якийсь незнайомий гном з перекошеним (наче кислиць об’ївся) від болю обличчям. Двоє фавнів, схоже, щойно допомогли йому вибратися з обладунку.

– Ах, якби зі мною були мої краплі, – зітхнула королева Люсі. – Відразу все загоїли б і поставили на ноги. Та Великий король суворо-пресуворо наказав мені не брати їх з собою на війну, а тримати для доконечної потреби.

А трапилося ось що. Не встиг Корін погомоніти з Шастою, як його за лікоть ухопив один гном в обладунках на ймення Реп’ях.

– У чому річ, Реп’яху? – запитав його Корін.

– Ваша королівська високосте, – розпочав гном, відводячи Коріна вбік, – сьогодні по обіді наше військо перейде перевал і ми підійдемо впритул до замку його величності вашого батька. Тож цілком можливо, що ще сьогодні станемо до бою.

– Знаю, – заусміхався Корін. – Хіба ж це не чудово!

– Чудово це чи ні, – продовжував Реп’ях, – та в мене від короля Едмунда суворий наказ: зробити все, аби ваша високість не опинились серед бою. За самим боєм вам дозволено спостерігати, і цього, зважаючи на ваш юний вік, вашій високості більше ніж досить.

– Що за дурниця! – вибухнув від обурення Корін. – Авжеж, я битимуся! Ось і королева Люсі буде серед лучників.

– Їх королівська величність можуть чинити, як їм заманеться, – сказав на те Реп’ях, – а ви – під моєю опікою. Або ви даєте ваше чесне королівське слово, що триматимете свого поні поруч мого і ні на крок не відлучитеся від мене, аж поки цього я вашій високості не дозволю зробити, або ж, за наказом його величності, вас прив’яжуть за руку до моєї, наче бранця.

– Лишень спробуй – я тобі так облатаю боки, – спалахнув Корін.

– Цікаво подивитися, – ущипливо кинув гном.

І цього для такого хлопчини, як Корін, було більш ніж досить, тож він шулікою накинувся на гнома – і вони замолотили кулаками. Цей поєдинок мав би бути рівним, хай Корін був і важчий, і вищий та мав довші руки, але гном мав свої переваги: був старший за віком і до того ж битою головою. Та з’ясувати, чия візьме, так і не вийшло, бо гірський схил – не краще місце для герцю. Бідоласі Реп’яху не пощастило: він наступив на хисткий камінь і проорав землю носом, а коли силкувався встати, то виявив, що на нозі розтягнув зв’язки. Так, це було справді болюче розтягнення зв’язок, через яке бідолаха ані ходити, ані їздити верхи не зможе щонайменше два тижні.

– Бачите, що ваша високість накоїли, – гримів король Эдмунд. – Перед самим боєм із наших лав вибили стріляного вояка.

– Я займу його місце, сір, – вигукнув Корін.

– Тьху! – сплюнув Едмунд. – Хіба хто ставить під сумнів вашу хоробрість! Та хлопчик на полі бою лишень для своїх загроза!

Тут короля кудись покликали, і Корін, ґречно вибачившись перед гномом, майнув до Шасти та зашепотів:

– Швидко! Тепер є вільний поні та обладунки гнома. Надягай-но, поки ніхто не бачить.

– Нащо? – не зрозумів Шаста.

– Як це нащо? Щоб битися в січі! Невже не хочеш?

– Е-е, еге ж, аякже, – прогугнів Шаста, хоч до цієї миті нічого такого в нього й на гадці не було. І тут у Шасти неприємно занудило під грудьми.

– От і добре! – зрадів Корін. – Вдягай через голову. Тепер перев’язь для меча. Тільки ми маємо їхати у самому хвості колони й триматись тихо, наче миші. Ну, а як розпочнеться битва, то всім уже буде не до нас.

Розділ 13

Битва при Анворді

Ще до одинадцятої ранку військо знову було на марші; рухалися на захід, залишаючи гори ліворуч. Корін і Шаста їхали в самому ар’єргарді, замикали колону за велетнями. Люсі, Едмунду й Перідану було не до хлопців: вони обговорювали плани битви. І хоч Люсі раз запитала: «Але де ж його непосидлива високість?», Едмунд лише кинув у відповідь: «Попереду його немає, і це вже добра новина. Хай так воно і буде».

Шаста розповів Коріну про свої поневіряння і пояснив, що їздити верхи навчався в коня, через те зовсім не знає, як правити конем за допомогою поводів. Корін йому все це показав, а крім того, розповів про своє таємне відплиття з Ташбаана.

– А де ж королева Сьюзан?

– У Кейр-Паравелі, – відповів Корін. – Вона, знаєш, не схожа на Люсі, ця – як справжній чоловік чи принаймні парубок. А королева Сьюзан – як звичайна доросла пані. На війни вона не їздить, хоча сама відмінно стріляє з лука.

Тим часом гірська дорога, якою вони пересувалися, ставала дедалі вужчою, а схил праворуч – чимраз крутішим. Врешті-решт вони змушені були їхати вервечкою по одному понад краєм прірви, і Шаста здригнувся від думки, що тим самим шляхом він проїхав минулої ночі, й гадки не маючи про прірву.

«Але, певна річ, – промайнула у нього думка, – я був у цілковитій безпеці. Адже Лев тримався зліва від мене. Увесь той час він був між мною та безоднею».

Далі дорога звернула ліворуч, на південь, геть від кручі, і тепер з обох боків проходу тягнулися густі ліси. А військо сходило вгору все вище й вище, на перевал. Згори, якби не лісові хащі, розгортався б неймовірний краєвид, але за деревами нічого не було видно, тільки декілька навислих скелястих гірських вершин та високо в синьому-синьому небі кружляли двійко орлів.

– Чують битву, – проказав Корін, показуючи на птахів. – Знають стерв’ятники, що їм буде пожива.

На ці слова Шаста не сказав нічого.

Коли вони минули горло перевалу й спустилися нижче, дерева розступилися, і тепер у вечірньому серпанку Шаста добре міг бачити всю Древляндію, яка розкинулася під його ногами, і навіть (так йому здалося) щось схоже на пустелю за нею. Та сонце, до заходу якого залишалося години зо дві, світило в очі й заважало чітко розрізняти подробиці.

Тут військо зупинилося і розтяглося в ланцюг, перебудовуючи лави. Цілий загін надзвичайно страшних на вигляд розумних звірів, яких Шаста до того не помічав і які належали переважно до родини котячих (леопарди, пантери та подібні до них великі коти), пішли, м’яко ступаючи на округлі подушечки лап та стиха порикуючи, займати свою позицію на лівому фланзі. Велетням було наказано зайняти правий фланг, і перш ніж туди піти, вони познімали якісь заплічні мішки й сіли на хвильку. Потім Шаста побачив: те, що вони несли, а тепер натягують, було не що інше, як чоботи: страхітливі, важкі, на шипах і з дебелими халявами до колін. Взувшись, велетні закинули свої величезні ломаки на плечі й рушили до бойових позицій. Лучники, разом із королевою Люсі, зайняли місце в тилу, і спершу було видно, як вони згинають луки, а потім, коли відпускали напнуту тятиву, було чути неголосне «памм-памм». І, куди не кинь оком, можна було бачити, як до битви лаштуються ратники: хтось підтягував підпругу, хтось надягав на голову шолом, хтось виймав із піхов меч, а хтось скидав на землю плащ. Майже ніхто не розмовляв. Було не до жартів і моторошно.

«Здається, я скочив у халепу, – розсудив Шаста. – Й устряв по самісінькі вуха».

Потім далеко попереду почувся якийсь шум: крики людей і безперервний глухий стук «гуп-гуп-гуп».

– Це таран, – прошепотів Корін. – Гатять по брамі.

Тепер навіть Корін став серйозним.

– Чому ж король Едмунд зволікає? – прошепотів Корін. – Швидше б уже! Та й холодно…

Шаста кивнув, сподіваючись, що по ньому не видно, до чого ж він переляканий.

І тут нарешті залунала сурма. Військо по команді зрушило з місця, незабаром коні узяли рись і під вітром замайоріла хоругва. Скоро вони виїхали на гребінь пагорба і їхнім поглядам разом відкрилося місце бою й облоги: невеликий замок із багатьма вежами й брамою прямо навпроти них. На жаль, рову з водою навколо замку не було, та брама, звісно ж, була на запірці, а її залізні ґрати опущені. На мурах, наче маленькі білі цятки, було видно обличчя оборонців. А внизу під мурами чоловік п’ятдесят спішених остраханців щосили лупили величезною колодою по брамі. І враз картина змінилася. Велика частина воїнів Рабадаша спішилась, готуючись до приступу. Та ось він побачив, що нарнійці мчать на них з гори. Без сумніву, ці остраханці були прекрасно навчені. Тож недаремно Шасті здалося, що за якусь секунду все вороже військо було знову верхи і, розвернувши коней, поскакало на них.

Обидва війська скакали назустріч навзаводи. Відстань між ними з кожною миттю зменшувалася. Усі повихоплювали гострі мечі, усі поприкривалися щитами по самі очі, усі помолилися й зціпили зуби. Шаста не пам’ятав себе від страху, та зненацька йому спало на думку: «Злякаєшся тепер, боятимешся все життя. Тепер або ніколи».

Та коли нарешті дві лави зустрілися, він перестав розуміти, що там було. Усе змішалося, стояв страшенний гуркіт. Досить скоро з його рук вибили меча, а поводи заплуталися у вузол і стали непотрібними. Шаста відчув, що зісковзує з коня, і тут ще побачив спрямований на нього спис. Аби уникнути удару, Шаста пригнувся, та скотився з коня, боляче забившись пальцями об чийсь обладунок, а потім…

Але описувати битву очима Шасти – марна справа, адже він майже нічого не розумів, ані що відбувається на самому полі битви в цілому, ані що він сам робить у ній зокрема. Найкращим способом повідати про те, що відбувалося там, буде, якщо перенестися неподалік, за годину пішого ходу, від бойовища, туди, де під розлогим деревом сидів пустельник, пильно вдивляючись у дзеркало ставка. Поряд із ним, до речі, стояли Аравіс і коні, Ігого та Гвін.

Пустельник заглядав у цей став, коли хотів дізнатися, що робиться на світі білому за межами зелених стін його пустельної оселі. Там, як у дзеркалі, у певні години він міг бачити, що відбувається на вулицях та площах міст південніше за Ташбаан, або які кораблі входять до порту Червоної Гавані на далеких Семи островах, або які розбійники чи які дикі звірі нишпорять у великих Західних лісах між Ліхтарною пусткою і Тельмаром. І цього дня від ставу він навряд чи відходив, навіть щоб поїсти або попити, бо знав, що в Древляндії відбуваються надзвичайно важливі події. Аравіс та коні також дивилися у дзеркало ставу. Вони розуміли, що цей ставок чарівний: замість того, щоб відбивати дерева й хмарки, він показував у своїх глибинах дивні рухливі картинки. Та вони нічого не бачили чітко. А пустельник бачив і час від часу розповідав їм, що саме бачить. Незадовго до того, як Шаста подався на свою першу битву, відлюдник ось як розпочав свою оповідку: «Я бачу одного… двох… трьох орлів, що кружляють над перевалом неподалік від гори Буйна Голова. Найбільший із них – найстаріший з усіх тутешніх орлів. І цей орел кружлятиме й кружлятиме, аж поки не закінчиться битва. Я бачу, як він літає й літає, споглядаючи то на Анвард, то на схід, за Буйну Голову. О-о-о, тепер я бачу, чим Рабадаш та його воїни займалися весь день. Вони зрубали та очистили від кори й суччя величезне дерево і тепер виходять з лісу, несучи його як таран. Учорашній невдалий нічний приступ чогось їх таки навчив. Він показав би себе мудрішою людиною, якби наказав своїм людям змайструвати драбини, та це займає багато часу, а він нетерплячий. Дурень! Він мав би повернутися до Ташбаана, лишень його перша атака провалилася, адже він міг розраховувати тільки на раптовість. Тепер вони націлюють таран. Люди короля Луна обсипають їх стрілами з мурів. П’ятеро остраханців загинули, та загине ще небагато. Вони затуляють голови щитами. А тепер Рабадаш віддає накази. Разом із ним його найдовіреніші васали, жорстокі таркаани зі східних провінцій. Бачу їхні обличчя: Коррадин із Тормунтського замку, Азрух, Чламаш, Ільгамут Заяча Губа і високий таркаан із червоною бородою…»

– Присягаюся гривою, мій старий хазяїн Анрадін! – мовив Ігого.

– Тсс! – цитьнула Аравіс.

– Почали лупити тараном. От якби я чув так само добре, як бачу, то почув би грюкіт. Бачу удар за ударом: жодна брама не встоїть. Але стривайте! Щось за Буйною Головою сполохало орлів. Відлітають. Ні, заждіть… Ще не бачу… О! Тепер бачу. Увесь гребінь пагорба, до самого сходу, чорний від вершників. От би вітер розправив хоругву! Вони, хто б вони такі не були, тепер на пагорбі. Ага! Тепер я бачу хоругву. На ній червоний лев. Це Нарнія! Нарнія! Вони мчать із гори щодуху. Я бачу короля Едмунда і жінку позаду, серед лучників. Ой-ой-ой!

– Що? – затамувавши подих, запитала Гвін.

– Усі його коти мчать із лівого флангу.

– Коти? – здивувалася Аравіс.

– Великі коти, леопарди і подібні до них, – нетерпляче відповів пустельник.

– Ага! Зрозуміло! Коти збираються у коло і зараз нападуть на коней, які без вершників. Добрий удар. Коні остраханців уже збожеволіли від жаху. Зараз коти вже серед них. Але Рабадаш перебудував свої лави і в нього є сотня вершників. Він посилає їх назустріч нарнійцям. Лише сотня кроків розділяє дві лави. П’ятдесят кроків. Бачу короля Едмунда, бачу лорда Перідана. У строю нарнійців є двоє хлопчиків. Про що думав король, коли дозволив їм брати участь у битві? Тільки десять кроків – і лави зустрілися. Велетні на правому фланзі просто творять дива. Та один впав. Здається, йому вцілили в око. У центрі нічого не розбереш. Зате ліворуч можу помітити більше. Знову ці двоє хлопців. Великий Аслане! Один із них принц Корін. Другий схожий на нього, як дві краплі води. Це ваш малий Шаста. Корін б’ється, як дорослий. Він убиває остраханця! А от бачу дещо в центрі. Рабадаш і Едмунд майже зустрілися в двобої, але натовп їх розділив.

– Як там Шаста? – запитала Аравіс.

– Ох, бідний, дурний, хоробрий хлопчик! – вигукнув пустельник. – Він зовсім не розуміється на військовій справі. Нічого не вміє. Не затуляється щитом. Увесь бік незахищений. Зовсім не знає, що робити з мечем. О, нарешті він згадав про меч. Розмахує ним навколо себе. Мало не зніс голову своєму поні, і якщо не буде обережний, таки це зробить. Меч вибили у нього з рук. Це просто вбивство, посилати дитину на поле битви – він не протримається і п’яти хвилин. Пригнися, дурнику. Ой, він упав.

– Убитий? – запитали всі троє відразу.

– Звідки я знаю? – відповів пустельник. – Коти зробили свою справу. Усі коні, що опинилися без вершників, убиті або втекли: верхи остраханці вже не відійдуть. Тепер коти повертають до центру битви. Вони женуть на людей із тараном. Таран кинуто на землю. Ах, добре! Добре! Брама відчиняється зсередини – здається, буде вилазка. Ось з’явилися перші троє. Посередині король Лун: два брати Дар і Даррін з боків від нього. За ними – Тар, Шар та Кол зі своїм братом Коліном. Ось їх вийшло десять… двадцять… тридцять… лави остраханців вимушені відступити. Король Едмунд завдає дивовижного удару. Він тільки-но відтяв голову Коррадіну. Багато остраханців кидають на землю зброю й тікають до лісу. А тих, хто не втік, оточують. Велетні тіснять їх праворуч, коти – ліворуч, а король Лун – з тилу. Остраханці об’єдналися в скромну групу і б’ються, притиснувшись спина до спини. Твій, Ігого, таркаан загинув. Лум і Азрох б’ються врукопаш… Лум перемагає… так, так… переміг. Азрох – на землі. О, Едмунд упав! Ні, устав. Б’ється з Рабадашем у брамі замку. Король Едмунд упав, ні, знову піднявся: він б’ється з Рабадашем. Вони б’ються біля самої брами замку. Кілька остраханців здалися. Даррін убив Ільгамута. Не бачу, що сталося з Рабадашем. Він притиснутий до муру замку, гадаю, він мертвий, але я не певен. Чламаш і король Едмунд все ще б’ються, але скрізь битва скінчилася. Чламаш підняв догори руки. Битва закінчена. Острааханці повністю розбиті.

Впавши з коня, Шаста попрощався був із життям. Та коні, навіть у битвах, топчуть людей не так часто, як думаєте. Після жахливих десяти хвилин чи біля того, Шаста несподівано зрозумів, що немає більше жодного коня, який би тупцював поруч, і що шум (бо ще лунало багато різних звуків) був уже не шумом битви. Він сів і озирнувся. Навіть йому, що мало розумівся на битвах, було втямки, що древляндці та нарнійці здобули перемогу. Єдині живі остраханці, яких він зміг побачити, то були полонені. Брама замку була розчахнута, і король Лун тиснув руку королю Едмунду через бойовий таран. З кола лордів та воїнів довкола них двох чулися схвильовані, але відверто радісні голоси. А потім раптово все це злилося у приголомшливий регіт.

Шаста підхопився, почуваючись надзвичайно ніяково, і побіг подивитися, через що це всі вмирають зо сміху. І перед його поглядом постало кумедне видовище: злощасний Рабадаш звисає з муру замку, люто брикаючись та дриґаючи ногами, і не може зовсім трохи дістати до землі. Він за щось зачепився кольчугою, яка затулила йому половину обличчя, і мав вигляд людини, яка насилу вдягає дуже тісну сорочку. А сталося насправді ось що (і можете бути певні, цю історію того дня переказували не раз). На початку битви один із велетнів невдало наступив на Рабадаша своїм чоботом на шипах, невдало, тому що не розчавив його, хоч цього й прагнув, а лише розірвав шипами його кольчугу, так само, як ви або я можемо роздерти звичайну сорочку. Отже, у Рабадаша, на той час, як він зустрівся з Едмундом біля брами, на спині в кольчузі була діра. Коли Едмунд відтіснив Рабадаша до муру, той стрибнув на кам’яну брилу і стояв там, обсипаючи Едмунда ударами. Потім, коли він побачив, що тут, на підвищенні, він є гарною мішенню для стріл, Рабадаш хотів знову зістрибнути вниз. Йому здавалося, що він грізний і великий; здавалося це й іншим, але лише одну мить, коли він стрибнув із криком: «Гнів Таша впаде з небес». Він мав стрибнути вбік, оскільки юрма перед ним не залишала йому місця для призмлення. А потім, найточнішим чином, яким лише можна побажати, діра на його спині зачепилася за гак у мурі (давним-давно на цьому гаку висіло кільце, щоб прив’язувати коней). Тепер він теліпався, немов білизна, яку повісили сушитися, і всі з нього сміялися.

– Спусти мене вниз, Едмунде! – заволав Рабадаш. – Спусти мене і бийся зі мною як король і чоловік; або, якщо ти занадто боягузливий, щоб зробити це, убий мене відразу.

– Звичайно, – почав був король Едмунд, але король Лун перервав його. – Із дозволу вашої величності, – звернувся король Лун до короля Едмунда, – немає потреби так говорити. – Потім він обернувся до Рабадаша і промовив: – Ваша королівська високосте, якби ви зробили цю пропозицію тиждень тому, я б відповів, що не було нікого у володіннях короля Едмунда, починаючи з Великого короля і закінчуючи найменшою розумною мишкою, хто б цю пропозицію відкинув. Та напавши на Анвард у мирний час без попередження, ви показали себе не лицарем, а людиною без честі, тому лицар не може схрестити з вами меча… Зніміть його, зв’яжіть і стережіть, поки ми не вирішимо, що з ним робити далі.

Сильні руки забрали меч у Рабадаша і відвели його в замок: він кричав, погрожував, сипав прокльонами і навіть плакав. Він міг гідно витерпіти тортури, але не міг витерпіти того, що став посміховиськом. У Ташбаані всі завжди сприймали його всерйоз.

А Корін підбіг до Шасти, схопив його за руку і потягнув до короля Луна з криком:

– Ось він, батьку, ось він.

– Ага, ось і ти нарешті, – сказав король Лун дуже суворим голосом. – І ти брав участь у битві, попри заборону? Хлопчику, ти розбиваєш серце свого батька. У твоєму віці дістати різку-дві буде корисніше, ніж взяти меч у руки.

Але всі, включно з Коріном, бачили, що король дуже пишається ним.

– Не лайте його більше, сір, якщо ви ним задоволені, – сказав лорд Даррін. – Його високість не був би вашим сином, якби не успадкував ваших чеснот. Ваша величність засмутилися б значно більше, якби довелося сварити його за протилежне.

– Гаразд, – пробурчав король. – Ми не звернемо цього разу на це увагу. А тепер…



Те, що сталося потім, здивувало Шасту більше, ніж все, що траплялося з ним до цього. Раптово він опинився у ведмежих обіймах короля Луна, який розцілував його в обидві щоки. Потім король знову його поставив на землю і сказав:

– Станьте разом хлопчики і дозвольте всьому двору побачити вас. Візьміться за руки. Отже, панове, є в кого які сумніви?

Шаста так і не зрозумів, чому всі пильно подивилися на нього та на Коріна і про що взагалі була розмова.

Розділ 14

Як Ігого мудрості набрався

А тепер настав час повернутися до Аравіс і коней. Пустельник, дивлячись у ставок, зміг повідомити їм, що Шасту не було ані вбито, ані навіть серйозно поранено, бо бачив, як той зміг піднятися і як привітав його король Лун. Та через те, що він міг тільки бачити, що коїться, але не чув ані слова, щойно битва скінчилася і почалися розмови, дивитися не було на що, тож нічого й заглядати у став. Наступного ранку, доки пустельник був у домі, усі троє зібралися перекинутися слівцем та вирішити, що робити далі.

– З мене досить, – струснула головою Гвін. – Хоч би як добре до нас ставився пустельник – за що ми йому чимало зобов’язані, але час рушати до Нарнії. Я скоро стану товстою, мов поні, – цілими днями щось їм і сиджу без діла.

– О пані, тільки, благаю, не сьогодні, – втрутився Ігого. – Не будемо поспішати. Сьогодні, завтра – яка взагалі різниця?

– До того ж спочатку ми маємо стрітися з Шастою, аби попрощатися і… і вибачитися, – трохи ніяково додала Аравіс.

– Отож-бо! – голосно підтримав її Ігого. – Саме збирався сказати те саме.

– Так, звісно, – не стала сперечатися Гвін. – Гадаю, він саме в Анварді, що на нашому шляху. Тож чом би й не зазирнути туди ненадовго та не попрощатися? Можемо виїхати просто зараз. Мені здавалося, що всі ми прагнемо нарешті потрапити до Нарнії, чи не так?

– Гадаю, що так, – не дуже впевнено промовила Аравіс. Вона вперше за увесь час замислилася над тим, що робитиме там, у Нарнії, і почувалася трохи самотньо.

– Звичайно, звичайно, – погодився Ігого. – Але ж ніхто не змушує нас квапити події, якщо ви розумієте, до чого я.

– Ні, я не розумію, – різко озвалася Гвін. – Тож чого це ви раптом не хочете їхати?

– Ммм… і-го-го, – стиха заіржав Ігого, – е-е-е, хіба ж ви не розумієте, пані, то визначна подія: повернення до рідної країни, знайомство з тим суспільством, і в зв’язку з цим вкрай важливо справити добре враження, а як же його справляти, коли ми й самі на себе не схожі?

Гвін голосно заіржала.

– То все це через твій хвіст! Зрозуміла нарешті. Ти хочеш дочекатися, доки відросте хвіст! Але ж ми навіть не знаємо, носять у Нарнії взагалі довгі хвости чи ні! Чесно кажучи, Ігого, ти пихатіший за отих ташбаанських таркинь!

– Ох і дурний же ти, Ігого! – не втрималася Аравіс.

– Зовсім ні, таркине, гривою Лева присягаюся! – обурено заперечив Ігого. – Просто в мене є почуття гордості за себе та своїх товаришів-коней, от і все!

– Ігого! – перервала його Аравіс, яку не дуже цікавило, який там у нього хвіст. – Я давно хотіла в тебе запитати: чого це ти весь час присягаєшся Левом та гривою Лева? Я завжди гадала, що ти левів ненавидиш.

– Так воно і є, – кивнув Ігого. – Та коли я кажу Лев, то маю на увазі, звичайно ж, Аслана, великого рятівника Нарнії, що прогнав із країни Білу Відьму та зиму. Усі нарнійці присягаються його ім’ям.

– То він і справді Лев?

– Ні, ні, звичайно ж, ні, – дещо приголомшено відповів Ігого.

– Але ж усі ташбаанські оповіді кажуть, що він і справді Лев, – зауважила Аравіс. – А якщо то не так, це чому ж тоді всі його так називають?

– У твоєму віці то важко зрозуміти, – відповів Ігого. – А я був усього-на-всього лошам, коли покинув Нарнію, тож і сам до пуття не розумію.

Кажучи це, Ігого стояв спиною до зеленої стіни паркану, а дівчата заглядали йому в рота. Тон його був доволі повчальний, а очі напівзаплющені, ось чому він не помітив, як Гвін та Аравіс раптом змінилися на обличчі. І не дивно: поки Ігого там собі розпинався, у нього за спиною з’явився величезний лев, який заплигнув на огорожу і тепер балансував нагорі – від такого видовища у дівчат роззявилися роти і мало очі не повилазили. Тим паче яскраво-жовта грива засліплювала, неначе полуденне сонце, і, може, саме тому Лев їм здавався і більшим, і більш вражаючим, і загрозливішим, ніж інші, до того ними бачені леви. Він зістрибнув на подвір’я і беззвучно наблизився до Ігого. Гвін з Аравіс стояли, немов зачаровані, не в змозі ані слова вимовити, ані зрушити з місця.

– Без сумніву, – тим часом вів далі Ігого, – коли про нього кажуть, що він лев, то мають на увазі не зовнішність, а риси, а саме: силою він не поступається левові, як лев кидається на ворогів (на наших із вами ворогів, зауважте) чи щось ще. Навіть така маленька дівчинка, як ти, Аравіс, могла б здогадатися, що смішно навіть припустити, нібито той Лев може бути справжнім. Таким припущенням можна навіть образити: якщо він Лев, то він має бути звіром, таким, як Гвін чи я. А раз так, – тут Ігого не витримав та голосно заіржав, – то в нього має бути чотири лапи, хвіст та… ву-ву-вуса! Га-га-га, ги-ги-ги! Гик! Гик! Гик! Ґвалт!

Він заволав «ґвалт» тому, що не встиг він вимовити слово «вуса», як у вусі йому щось залоскотало. Як з’ясувалося, то був Асланів вус. Ігого підскочив, мов ужалений, сахнувся аж до іншого боку огорожі й навіть спробував був перестрибнути її – та довелося повертатися: стіна була зависока для нього, аби заплигнути та накивати копитами далі. Аравіс із Гвін і собі позадкували. Запала напружена тиша.

Але ось Гвін, тремтячи всім тілом, тоненько заіржала та підбігла до Лева.

– Ви такий… такий гарний, що нехай краще з’їсте мене ви, якщо вже так хочете, ніж я просто відкину копита, хоча б і від переїдання.

– Моя люба доню, – сказав на те Аслан, обцілувавши її з воістину левовою щедрістю. – А я знав, що ти тут найсміливіша і не змусиш чекати мене. Хай буде з тобою моя радість!

За цим він здійняв голову та заговорив зичним голосом:

– Ігого-Ігого, – звернувся він до коня, – мій бідний, гордовитий, переляканий Ігого, підійди-но ближче. Ще більше, сину мій, не лякайся. Не того страхайся, аби підійти, страхайся того, аби не підійти. Торкнися мене, обнюхай мене. Є в мене і лапи, й хвіст, і вуса, а сам я і є – справжнісінький собі звір.

– Аслане, – тремтячим голосом заговорив до Лева Ігого, – який же я дурень!

– Щасливий той кінь, що усвідомив те змолоду. Втім, як щаслива і кожна людина. Підійди-но, Аравіс, доню! Дивися! М’які лапи мої цього разу тебе не зранять.

– Перепрошую, пане Лев… цього разу? – не второпала Аравіс.

– То я тебе поранив, – роз’яснив Аслан. – І я – той Лев, що з’являвся вам під час усієї подорожі. Чи зрозуміла ти, за що тебе було поранено?

– Ні, пане Лев.

– Подряпини на твоїй спині до останньої краплини втраченої тобою крові повторюють рани на спині рабині твоєї мачухи, яку ти підпоїла сонним зіллям. Її біль ти мала відчути на собі.

– Так, пане Лев. Прошу…

– Питай, моя люба, – підбадьорив її Аслан.

– На які ще неприємності вона наразилася через мене?

– Дитя моє, – похитав головою Аслан. – Я розповідаю тобі твою історію, а не її, бо нікому не дано почути нічого, окрім їх власної історії.

Він струсонув головою і заговорив уже веселіше:

– Не сумуйте, діти мої. Незабаром ми зустрінемося знов. Але до цього на вас чекає ще один гість.

Із цими словами він одним стрибком заплигнув на паркан та зник, мов і не було.

Хоч як не дивно, але в друзів не виникло жодного бажання обговорювати його появу – вони неквапливо розійшлися по різних кутках і там ходили собі на самоті туди-сюди, обмірковуючи несподівану зустріч.

Десь за півгодини обох коней покликали на задній двір перехопити смачненького з того, що приготував для них пустельник, коли Аравіс, яка все ще гуляла подвір’ям, була налякана звуками сурми, що пролунали з-за огорожі.

– Хто там? – прокричала вона.

– Його королівська високість, принц Кор Древлянський, – сповістив герольд.

Аравіс відсунула засув і прочинила хвіртку, трохи позадкувавши, аби дати дорогу незнайомцям.

Спочатку на подвір’я зайшли двоє вояків з алебардами та стали обабіч від воріт. За ними увійшли герольд і сурмач.

– Його королівська високість, принц Кор Древлянський, просить аудієнції в леді Аравіс, – оголосив герольд. За цим він і сурмач відійшли вбік і вклонилися, солдати відсалютували, і на подвір’я заїхав сам принц. Супровід його вклонився, і всі четверо вийшли, зачинивши за собою хвіртку.

Принц вклонився, але, як на принца – якось незграбно. Аравіс присіла в граційному реверансі (до речі, остраханський реверанс зовсім не нагадує наш) – він вийшов у неї дуже гарно, бо, звісно, вона добре зналася на таких речах. Глянувши вгору, вона нарешті змогла розгледіти, що за людина був той принц.

Перед нею стояв ще зовсім хлопчик. Голова його була непокрита, а світле волосся вінчала тонка золота смужка, ледь товща за дріт. Верхня туніка його була пошита із білого батисту, тонкого, мов шийна хустка, а крізь нього просвічувалася яскраво-червоне спіднє вбрання. Його ліва рука, що лежала на вкритій емаллю рукояті меча, була перев’язана.

Аравіс ковзнула поглядом по його обличчю, перш ніж розтулити від подиву рота й скрикнути:

– Овва! Та це ж Шаста!

Хлопець від того вмить зашарівся та швидко почав виправдовуватися:

– Послухай-но, Аравіс, я сподіваюся, ти не подумала, що я з’явився до тебе ось так, із сурмачем та всім тим супроводом, аби справити на тебе враження чи вдати, що тепер я зовсім інший, чи ще щось… бо я б краще прийшов до тебе у своєму старому одязі, та його весь спалили, а мій батько сказав…

– Твій батько? – здивувалася Аравіс.

– Так, виходить, що король Лун – мій батько, – кивнув Шаста. – Я мав би й сам здогадатися: Корін схожий на мене, мов дві краплі води. Ми з ним близнюки, розумієш. До речі, й звати мене Кор, а не Шаста.

– Рідне ім’я тобі більше личить за Шасту, – промовила Аравіс.

– За звичаєм, імена братам даються схожі, – відповів Шаста (або, як ми тепер повинні його називати, принц Кор). – Наприклад, Дар і Даррін, Кол і Колін тощо.

– Шасто… я маю на увазі, Коре, – урвала його Аравіс. – Помовч трохи і послухай. Тепер моя черга тобі про щось сказати. Мені дуже шкода, що я поводилася, мов остання свиня. Але це не тому, що ти тепер принц, я змінила свою думку ще до того, як про це дізналася, тоді коли ти повернувся рятувати мене від Лева.

– Насправді він зовсім не збирався тебе вбивати, той Лев, – відповів Кор.

– Я знаю, – промовила Аравіс, киваючи.

На мить запала тиша, спокійна й урочиста, коли діти збагнули, що обоє встигли познайомитися з Асланом.

Несподівано Аравіс згадала про перев’язану руку Кора.

– О Коре! – вигукнула вона. – Я зовсім забула! Ти ж брав участь у битві! Це там тебе було поранено?

– То зовсім не рана, а так, лише подряпина, – цього разу трохи зверхньо кинув Кор. Але одразу ж відкинув усю зарозумілість і розсміявся. – Чесно кажучи, то навіть і не справжня рана. Здер клаптик шкіри із суглобів на пальцях – так поранитися може кожний дурень, навіть не лізучи в битву.

– Але ж ти поліз, – зауважила Аравіс. – Напевне, то було чудово.

– То було зовсім не так, як мені уявлялося, – щиро відповів Кор.

– Але Ша… я маю на увазі, Коре, ти ж мені так і не розповів ще про короля Луна і про те, як ви дізналися, хто ти є насправді.

– Що ж, сідаймо, – запропонував Кор. – Бо це досить довга історія. Але ж знаєш що: батько мій – чудова людина, і навіть коли б він не був королем, я був би не менше – чи зовсім трохи менше – щасливим, що знайшов його, попри освіту та інші жахливі речі, що тепер чекають на мене. Але ж ти хочеш почути історію. Тож слухай. Корін і я народилися близнюками. І десь за тиждень після того батьки наші повезли нас до Нарнії, до старого мудрого кентавра, аби він нас благословив чи щось на зразок цього. Кентавр цей був пророком, як бувають пророками чимало добрих кентаврів. Тобі ще не доводилося бачити кентаврів? Кілька з них брали участь у вчорашній бійці. Вельми визначні люди, мушу визнати, але я все ще ніяк до них не звикну. Ти знаєш, Аравіс, багато до чого доведеться нам звикати у цих північних землях…

– Так, я знаю, – нетерпляче кивнула Аравіс. – Та ти продовжуй!

– Тож кажуть, що варто тому кентаврові було побачити мене із Коріном, як він подивився на мене та сказав: «Прийде такий день, коли хлопець цей врятує Древляндію від найбільшої небезпеки, що колись загрожуватиме її землям». Батько й мати мої, звичайно, були дуже вдоволені. Та, як виявилося, був і такий чоловік, якому пророцтво припало зовсім не до смаку. Звали того чоловіка лорд Бар, і був він колись батьківською правою рукою, та за казна-що-крадство – здається, він неабияк завинив, але, правду кажучи, ту частину розповіді я не дуже-то й зрозумів, – батькові довелося посунути його з посади. Та окрім цього, більше ніякої кари він не зазнав, і йому навіть дозволили залишитися у Древляндії. Певно, він дійсно був лихою людиною, бо потім виявилося, що насправді він прислуговував тісрокові та передав до Ташбаана чимало таємної інформації. Тож щойно він почув, що я маю врятувати Древляндію від якоїсь величезної небезпеки, то вирішив, що має мене позбутися. Йому вдалося викрасти мене (не можу сказати, як саме, бо й сам не знаю) і верхи, тікаючи за течією Крученої Стріли, дістатися до узбережжя. Там на нього вже чекав корабель із вірною командою таких самих зрадників, тож невдовзі він уже вийшов у чисте море зі мною на борту. Але мій батько дізнався про те і, мов вітер, помчав за ним слідом. Лорд Бар був уже в морі, коли батько дістався узбережжя, але корабель ще виднівся на обрії. Тож не минуло й двадцяти хвилин, як один із батькових військових кораблів вийшов у море. Певно, то була неабияка гонитва. Шість днів вони переслідували галеон Бара і на сьомий день змусили його прийняти бій. То була грандіозна морська битва (чимало мені довелося почути про неї вчора ввечері), що почалася о десятій ранку і скінчилася із заходом сонця. Врешті-решт нашим вдалося захопити корабель, але мене там не знайшли. Сам лорд Бар загинув під час битви, та один із його людей розповів, що лорд віддав мене одному зі своїх лицарів та відіслав нас обох на човні з корабля. Човен цей згинув без сліду. Але ж, звичайно, той човен пригнав до берега Аслан (який, здається, причетний мало не до всіх тих історій), аби мене там знайшов Аршиш. Хотів би я дізнатися ім’я того лицаря, що зморив себе голодом та, ціною власного, зберіг мені життя.

– Гадаю, Аслан відповів би тобі на те, що то вже чиясь інша історія, – зауважила Аравіс.

– І справді… я якось про те не подумав, – кивнув Шаста.

– Цікаво, як спрацює те пророцтво, – задумливо мовила Аравіс, – і від якої такої величезної небезпеки ти маєш рятувати Древляндію?

– Е-е-ем, – Кор навіть трохи розгубився, – взагалі-то всі гадають, що воно вже спрацювало.

Аравіс плеснула в долоні:

– Звичайно ж! Оце я дурна! І як чудово все справдилося! Древляндія ніколи ще не була у більшій небезпеці, аніж тоді, коли Рабадаш перетнув Кручену Стрілу із двомастами кіньми, а ти ще не з’явився зі своїм повідомленням. Хіба ж ти не пишаєшся собою?

– Чесно кажучи, мені трохи боязко, – знизав плечима Кор.

– Але ж тепер ти житимеш в Анварді, – із сумом у голосі нагадала йому Аравіс.

– Ох! – вигукнув Кор. – Оце я забалакався! Мало не забув, нащо взагалі сюди приїхав! Батько хоче, аби ти жила з нами. Він каже, що відтоді, як померла матінка, при дворі зовсім немає жінок (вони називають це «двором», але я не знаю чому). Ну ж бо, Аравіс, погоджуйся! Тобі сподобається батько… і Корін. Вони зовсім не схожі на мене: обидва відмінно виховані, і тобі не варто остерігатися, що…

– Облиш-но вже! – обірвала його Аравіс. – Бо інакше ми й справді посваримося. Звичайно ж, я згодна!

– Ходімо тоді до конячок! – зраділо запропонував Кор.

Радісною була зустріч Ігого із Кором, і хоч там як пригнічено не почувався Ігого, він таки погодився спершу завітати до Анварда, а в Нарнію вони із Гвін вирішили вирушити наступного дня. Усі четверо щиро попрощалися з пустельником і пообіцяли незабаром відвідати його знов. Сонце вже стояло в них над головами, коли мандрівці нарешті пустилися в дорогу. Коні, які були певні, що Кор з Аравіс поїдуть ними верхи, чимало здивувалися, коли Кор пояснив їм, що окрім як під час війни, коли від усіх вимагається робити все можливе й неможливе, ніхто в Нарнії чи Древляндії і мріяти не може про те, аби їхати верхи на розумному коні.

Це знов нагадало бідолашному Ігого про те, як мало знає він про нарнійські звичаї та скільки ще жахливих помилок він зробить, поки пристосується до тамтешнього життя. Тож у той час, як занурена в щасливі думки Гвін неспішно простувала вперед, Ігого із кожним кроком нервувався та соромився ще гірше.

– Вище носа, Ігого! – підбадьорив його Кор. – Уяви лише, як-то воно для мене. Тебе хоч не збираються тут освічувати. А мені належить навчитися читання, письма, геральдики, танців, історії, музики, тоді як ти зможеш скакати галопом та пустувати на пагорбах Нарнії скільки тобі заманеться.



– Це ще теж невідомо, – важко зітхнув Ігого. – Чи розумні коні дозволяють собі пустощі? А покачатися в траві? А що, як ні? Я не витримаю, якщо мені доведеться від усього цього відмовитися. Що гадаєш, Гвін?

– Я пустуватиму та качатимуся у траві незалежно від того, роблять так у Нарнії чи ні! – відказала Гвін. – Гадаю, нікому до цього й діла немає!

– До замку ще далеко? – несподівано спитав у Кора Ігого.

– Замок за наступним поворотом, – озвався принц.

– Що ж, – зупинив усіх Ігого. – Тоді я збираюся добряче покачатися, хоч би то було й востаннє. Зачекайте на мене хвилинку.

За п’ять хвилин він повернувся, важко дихаючи та весь укритий шматтям папороті.

– Ось тепер я готовий, – тужним голосом повідомив він. – Веди нас, принце Кор. Нарнія і північ!

Вигляд він мав як кінь, що прямує на похорон, а не повертається додому, де на нього чекає довгоочікувана свобода.

Розділ 15

Рабадаш, Великий і Вухастий

Новий поворот стежини вивів мандрівців із лісу на простору зелену рівнину з обробленими полями, по інший бік якої, захищений від північних вітрів високим гірським пасмом, здіймався Анвард. Споруджений із червоно-брунатного каміння, старовинний замок був помітним іще здаля.

Не встигли вони дістатися брами, як їм назустріч вийшов сам король Лун. Якби Аравіс не підказали, що то король, вона нізащо не здогадалася б, бо вигляд він мав такий, нібито щойно виліз із собачої буди. Правду кажучи, Лун і справді оглядав королівську псарню, для чого й вдягнувся у найстаріші з найстаріших одеж, коли йому доповіли про прибуття гостей. Єдине, що він встиг зробити, – помити руки після усього бруду, що залишається після відвідин псарні, а перевдягнутися, звісно, не встиг. Втім, треба визнати, що той вишуканий уклін, яким він винагородив Аравіс, підхоплюючи її під ручку, був по-справжньому королівським, себто таким, від якого кожна жінка почувається королевою.

– Моя юна леді, – мовив він, розгинаючись, – неможливо передати нашу радість від того, що ви потішили нас своїм візитом. Жива була б дорогоцінна дружина наша, ми, не сумнівайтеся, запросили б вас удвічі ласкавіше, ніж я можу це зробити сам. Та це не може зменшити мого бажання догодити вам, якого має вистачити на двох. Глибока скорбота оселилася в нашому серці, коли дізналися ми про ті обставини, що спонукали вас покинути батьківський дім. І смуток охопив нас, коли почули ми про ті поневіряння, що спіткали вашу світлість на довгому шляху до нас; та гордістю переповнилося серце, коли принц Кор нам оповів про неабияку мужність вашу, якій позаздрив би й найхоробріший із вояків.

– Пусте! Моя хоробрість не йде в жодне порівняння з хоробрістю сина вашого, Кора. Рятуючи мені життя, він не злякався кинутися голіруч на лева.

– Он як! – здивувався король і аж просяяв. – Про це він мені не розповідав. Либонь, забув, чи що?

Тож Аравіс не лишилося нічого іншого, як розповісти про те, що «приховав» від короля Кор. А що сам Кор: з одного боку, йому кортіло, аби про те дізналися всі, а з іншого – розповідати те самому не дозволяла гідність. Тому довелося слухати, як про це розкажуть інші, отож оповідка йому не сподобалася, бо що більше він слухав, то більше почувався дурнем. Зате вона дуже сподобалася його батькові, та так сподобалася, що за наступні кілька тижнів він переповів її кожному стрічному, тож врешті-решт у Кора з’явилося нездійсненне бажання, аби та пригода взагалі не траплялася з ним.

Та якщо не забігати наперед, то варто зауважити, що король не забув привітати ані Гвін, ані Ігого, звертаючись до них так само чемно, як до того звертався до Аравіс. Він спробував був розпитати їх про їхні родини, що залишилися в Нарнії, а також чи пам’ятають вони когось із родичів, адже, як він зрозумів, їх викрали ще в дитинстві. Та коні як води в рот набрали – вони ж, бач, аж ніяк не звикли, аби до них зверталися, як до рівних, мається на увазі – люди, тобто дорослі люди. Кор та Аравіс до уваги не бралися, бо були ще замалі.

Невдовзі з замку вийшла королева Люсі, яка радо приєдналася до інших.

– Люба наша Аравіс, а це найліпший друг нашої родини, їх величність королева Люсі, – уклонившись, відрекомендував її Лун. – Їх величність самі вирішили наглянути за тим, аби в покої, що призначено вам, усе було прибрано найліпшим чином. Сперечатися з їх величністю ми не воліли, бо хто, як не жінки, найкраще розуміють одна одну!

Люсі поцілувала Аравіс у щоку. Вони поглянули одна на одну і вже як найкращі подруги пішли оглядати спочивальню Аравіс та її будуар, обговорюючи, що і як тепер вдягають при дворі та інші надзвичайно важливі в таких обставинах для дівчат речі.

Згодом відбувся легкий ланч просто неба на терасі (холодна курятина, пиріг із дичиною та хліб із сиром і вином). А після ланчу Лун раптом насупив брови, зітхнув та мовив:

– Друзі мої, бажаємо ми того чи ні, але час вирішити, як нам вчинити з отим підступним Рабадашем, якого, нагадаю, ми досі тримаємо від замком – не можна ж тримати його там довічно!

Люсі, що сиділа праворуч від короля, кинула погляд на Аравіс, що сиділа від нього ліворуч; король Едмунд, що сидів з іншого боку стола, кинув погляд на лорда Дарріна, що сидів напроти нього; Дар, Перідан, Кор та Корін, що сиділи з того боку, де й Лун, перезирнулися.

– Ніхто й ніколи не посміє звинуватити вашу величність у надмірній жорстокості, – наважився перервати мовчання лорд Перідан, – якщо йому просто відрубати голову. Бо всі ті злочини, що скоїв він, садять його на одну лаву з найзапеклішими вбивцями.

– Справедливо сказано, – відповів Едмунд, – але навіть останній зрадник мусить мати змогу виправитися. Принаймні один такий випадок мені відомий, – задумливо додав він трохи згодом.

– До того ж стратити Рабадаша, хоч він на те й заслуговує, означатиме не що інше, як оголосити війну великому тісрокові, – зауважив Даррін.

– От на що мені начхати, то це на тісрокову велич! – відкинувши чемність, мовив Лун. – Бо велич його полягає лише в чисельності війська, та війську такої чисельності не подолати велику пустелю. Але є такі речі, на які в мене рука не зведеться: як то позбавити життя людину, хоч яка вона там і погана, хоч навіть і зрадник. Якби ми з ним зустрілися в бою – рука б у мене не здригнулася, але ж поле бою – то не лобне місце.

– А що, як взяти з нього слово, – запропонувала Люсі, – що віднині він почне чесне життя і ніколи не візьме в руки меча проти нас? І під чесне слово ви, ваша величносте, його відпустите під усі чотири вітри.

– Це наче брати чесне слово з павіана, – заперечив був Едмунд, – а втім… якщо він знову прийде до нас із мечем, то вже ніщо не завадить відтяти йому голову в чесному бою.

– Що ж, так і буде! – мовив король Лун та віддав наказ зброєносцю привести полоненого.

Привели Рабадаша. Той був у кайданах. З першого погляду на нього сторонній спостерігач міг би запідозрити, що той усю ніч просидів у темному сморідному підземеллі без води та хліба. Насправді його тримали у звичайній, та ще й доволі затишній кімнаті, куди, до речі, йому принесли й вечерю, яка б задовольнила й найвибагливіший смак, тільки й того – що під замком. Та він вечері навіть не торкнувся, бо волів тужити. Та й тужив він якось надмірно галасливо: гепав у двері кулаками, гупав ногами, лаявся недобрими словами й обсипав усіх прокльонами. І так цілу ніч. Звісно, після бурхливої ночі вигляд він мав не найкращий.

– Здається, нема потреби пояснювати вашій високості, – мовив Лун, – що за всіма законами будь-якої держави, хоч писаними, хоч неписаними, ми маємо всі підстави для винесення вам найсуворішого вироку, який тільки смертні можуть винести смертним. Проте, враховуючи ваш доволі юний вік та недоліки виховання, коли вам навіть не прищепили таких понять, як честь джентльмена, не кажучи вже про порядність (що, втім, і не дивно в державі панів і рабів), ми схиляємося до того, аби вас відпустити під чесне… гм… слово, якщо ви присягнетеся виконати всі наші умови. По-перше…

– Що?! Та як ти смієш, варварський собако, – заволав Рабадаш, – ставити якісь умови мені?! Тьху на вас! Та годі вже мені розповідати про порядність: тримати у кайданах таркаана – хіба то порядно? От зніміть з мене ваші пута, дайте меча – тоді й поговоримо!

Усі лорди підхопилися з місця, а дехто й сам схопився за меча.

– Тату, от дозвольте мені хоч раз заїхати йому у вухо? – спитав дозволу Корін, стискаючи кулаки.

– Стійте! Ваші величності! Ясновельможні лорди! – закликав усіх король Лун. – Невже у вас не вистачить розсудливості, аби навіть у гніві не уподібнюватися нахабному молодику, якого не навчили відповідати за свої слова, не кажучи вже про вчинки! Коріне! Нумо сядь на місце, інакше я буду змушений попросити тебе вийти з-за столу! А вас, ваша високосте, я ще раз закликаю вислухати наші умови.

– Ніхто не може ставити умови наступникові остраханського престолу, хоч варвари, а хоч і чаклуни! – пихато відказав Рабадаш. – А той, хто волів заїхати нам у вухо, хай знає він: якщо хоч волосина впаде з моєї голови, Нарнія з Древляндією за те заплатять кров’ю, аж захлинуться у крові. Страшна буде помста тісрока, ох, страшна! Вона й без того буде страшна, за те, що я стояв тут у кайданах, та навіть і мені аж лячно уявити, що станеться, якщо проллється моя кров. Світ здригнеться, коли побачить, що залишилося від північних земель, бо не залишиться нічого, окрім історій, що переживуть віки, і довго ще потому ними лякатимуть малих дітей! Бережіться, бо блискавка та, що в руці її тримає Таш, от-от вже вразить вас із небес!

– А що, як її знов на півдорозі зупинять інші сили? – мов нічого й не було, припустив Корін.

– Як тобі не соромно, Коріне? – присоромив того король Лун. – Не можна глузувати з того, хто слабший за тебе; от якщо навпаки – то прошу.

– Ох, який же він дурний, той Рабадаш! – вихопилося в Люсі. Її слова якщо хтось і почув, то хіба що Кор, та не встиг він спитати чому, як раптом усі підвелися та завмерли, як на параді. Так само вчинив і він і лише за мить зрозумів, що саме сталося: серед них був Аслан. Як і коли він підійшов – ніхто не помітив; може, й проґавили через того Рабадаша; та коли сам Рабадаш побачив, що між ним та стороною звинувачення, нечутно ступаючи, з’явився величезний лев, то він аж закляк.

– Рабадаше, – мовив Лев, – твій судний час настав, та ти ще можеш відвернути судну мить. Відкинь свою гординю – бо нічим пишатися тобі; та гнів приборкай свій – бо ніхто тут не скривдив тебе; та вдячно й смиренно прийми ту свободу, що дарують тобі добрі люди!

У відповідь Рабадаш зробив те, чого аж ніяк робити було не слід: він закотив очі, вищирив зуби та заходився прясти вухами (того може навчитися кожен, якщо мати таке за мету). На остраханців така його гримаса діяла безвідмовно: навіть на найхоробріших вояків вона наводила жах; про пересічних остраханців годі й казати – вони одразу ж падали на коліна, а найбільш вразливі – ті взагалі впадали в нестяму. Але чого аж ніяк не міг второпати Рабадаш, то це ось чого: лякати тих, хто усвідомлює, що досить тобі ворухнути пальцем, як їх зварять живцем, – це одна річ, а намагатися залякати вільних людей – зовсім інша. Ось чому його гримаси не справили жодного враження ні на кого, окрім хіба що Люсі, та й тій здалося, що Рабадашу зненацька стало зле.

– Демоне, демоне, демоне, щезни! – заверещав Рабадаш, ніби його ріжуть. – Я впізнаю тебе, злого нарнійського демона, ворога всіх наших богів! Щезни – це кажу тобі я, нащадок самого Таша, непереборного та невблаганного, нехай він вразить тебе своєю блискавкою! Нехай нашле на тебе дощ із тарантулів та скорпіонів! Хай на порох розсиплються всі гори Нарнії!

– Стережися, Рабадаше, бо судна мить – чимраз ближче! Вона вже за дверима. А засув на дверях уже відсунуто.

– Хай упадуть небеса! – не вгамовувався принц. – Хай розверзеться земля під вашими ногами! Хай кров та вогонь знищать вашу дикунську країну. Нехай у ній не залишиться нічого, окрім вашої дикунської королеви, аби я за волосся притягнув її в наш королівський палац. Нехай ця собача донька…

– Усе, час настав, – мовив Аслан.

Рабадаш осікся на півслові та витріщив очі, побачивши, що замість того, аби страхатися його слів, усі чомусь сміються.

Саме в той час, коли Аслан сказав, що «час настав», а Рабадаш ще намагався всіх налякати, прядучи вухами, його вуха почали витягуватися й обростати шерстю. А поки всі думали та гадали, у кого саме вони бачили такі самі вуха, Рабадашеве обличчя теж змінювалося: по-перше, воно значно подовшало, по-друге – ніби набрякло; очі – ніби повилазили, а ніс – чи то запав, чи навпаки виріс так, що аж затулив обличчя, яке до того ж вкрилося сірою шерсткою. А слідом до землі потягнулися руки, а ще за мить принц стояв навкарачки, і ніхто й помітити не встиг, коли пальці його перетворилися на копита. Вбрання кудись поділося, замість нього була густа шерсть. Втриматися від реготу вже не міг ніхто: щойно Рабадаш, бризкаючи слиною, сипав прокльонами так, що аж закладало вуха, а тепер – вуха досі закладало, та замість Рабадаша волав звичайнісінький собі віслюк. Найжахливішим було те, що деякий час Рабадаш ще був у змозі розуміти, що відбувається, і тому віслюче волання деінде перемішувалося людськими словами.



– О-о-о, тільки не на віслюка! Хоча б на коня! Будь ласка! О-о-о, на коня! – Це були останні людські слова, що всі почули від Рабадаша.

– Слухай мене і слухай уважно, Рабадаше, – двічі повторив Аслан. – Справедливість не буває без милосердя. То й тобі не довіку лишатися віслюком.

Віслюк одразу ж настовбурчив вуха, та вийшло це так кумедно, що на обличчях мимоволі знов з’явилися усмішки.

– Ти закликав на допомогу Таша. Що ж, у храмі Таша і знайдеш ти зцілення. У день великого свята осені підійди до вівтаря Таша у головному храмі Ташбаана, і там, на очах у всього Ташбаана, спаде з тебе осляча шкура, і всі впізнають у тобі принца Рабадаша. Та на все своє життя запам’ятай: якщо відійдеш ти від храму далі, аніж на півдня дороги пішки, знов обернешся віслюком. І вже тоді тобі ніщо не допоможе.

Запала тиша. А за мить усі перезирнулися, ніби щойно прокинулися і тепер ніяк не могли второпати, що то було. Аслан щез так само несподівано, як і з’явився, лише в повітрі залишилася світла смужка, та на траві сріблилася роса, а серця нарешті сповнилися спокоєм та радістю. Отже, він таки був, і був не у мріях, а наяву. Втім, живим доказом цього перед ними стояв віслюк.

Король Лун (мабуть, найдобросердіша людина з усіх присутніх), побачивши колишнього ворога в такому скрутному становищі – в ослячій шкурі, одразу ж кинув гніватися і навіть спробував знайти слова розради.

– Ваша королівська високосте, – мовив він, – мені дійсно прикро, що все зайшло так далеко! Та прошу вас завважити, що ніхто в тому не винен, окрім самої вашої королівської високості. Зі свого боку, ми готові зробити все, від нас залежне, аби якомога швидше доправити нас до Ташбаана, де на вас чекає… е-е-е… лікування, що його призначив Аслан. До того ж ми беремо на себе зобов’язання, пов’язані з доправлянням вас морем у найліпших у вашому теперішньому становищі умовах: найкращий суховантаж, обладнаний для перевезення худоби, свіжа морква, будяки тощо.

Віслюк заволав так, що всі поглухли, а потім спрямував добре розрахований удар задніми копитами просто в охоронця, який заґавився, від чого одразу стало зрозуміло, що від цієї пропозиції принц залишився не в захваті.

Аби закінчити історію про Рабадаша, про якого й без того сказано достатньо, ми нагадаємо про те, що сталося з ним далі, лише кількома словами. До Ташбаана, як і було обіцяно, його доправили морем належним чином у належний час, аби він встиг до свята осені до вівтаря у храмі Таша, де він знову обернувся на людину. А свідками тому чудесному перетворенню були чотири чи п’ять тисяч прочан, і тому замовчати таке диво було аж ніяк неможливо, і чутки про нього розповзлися по всьому Остраханству. Після такого чудесного перетворення та після смерті старого тісрока, саме Рабадаш успадкував трон, ставши наймиролюбнішим тісроком за всю історію Ташбаана. Чому так вийшло – ніхто й гадки не мав, і лише сам новий тісрок знав усю правду.

Ходити в далекі походи (за півдня пішки від Ташбаана) він не наважувався, а ганяти у походи таркаанів – теж, бо врешті-решт, здобувши військової слави (звісно, його коштом), вони могли повернути зброю проти нього – саме так скидали майже всіх попередніх тісроків. Ось чому, хоча перш за все він думав про себе самого, усі сусіди Остраханства нарешті зітхнули з полегшенням. У самому Остраханстві люди теж почали дихати вільно і навіть (за часів його влади) називали його не інакше як Рабадаш-Миротворець. Та вони не забули, що до того, як стати тісроком, він був віслюком, тому після його смерті його нерідко називали й так: Рабадаш Великий і Вухастий. Тож, якщо ви захоплюєтеся остраханською історією і пошукаєте посилання на тісрока Рабадаша (краще це робити у місцевій бібліотеці), то шукати його треба саме під цим прізвиськом. І що цікаво: і понині якщо хто-небудь в остраханській школі накоїть щось таке надзвичайно дурне, то його неодмінно назвуть «Рабадашем Другим». Тепер ви знаєте чому.

В Анварді ж усі були тільки раді позбутися принца. Щойно його відіслали додому, як того ж вечора почалося свято: на лузі перед замком були накриті столи, на яких мерехтіли сотні ліхтариків, і тривав той бенкет цілу ніч. Вино лилося рікою, дзвеніли жарти, й історії змінювали одна іншу. У розпал свята всі зробили велике коло, у яке став менестрель у супроводі двох скрипалів. Аравіс та Кор приготували себе до невимовної нудьги, бо єдина поезія, яку вони до того чули, була виключно остраханська (якщо ви теж її чули, то ви їх зрозумієте). Та всупереч їхнім сподіванням, з перших звуків скрипки нудьгу наче вітром розвіяло. Менестрель співав старовинну баладу про світловолосого Олвіна, який зійшовся у двобої зі страшним двоголовим велетнем Кирдик-Башем, доки не здолав того, і той перетворився на камінь, та навіть не на камінь, а на цілу гору, яка тепер і зветься Кирдик-Баш на честь велетня, або Олвін – на честь героя. А ще у пісні йшлося, як він завоював серце красуні Лілн і взяв її за наречену. Коли балада скінчилася, Аравіс та Кору вже хотілося, аби вона знов почалася та лунала й лунала хоч цілу ніч. А потім до кола вийшов Ігого, який хоч співати й не міг, зате як міг розповів історію про битву при Зуліндрі. А після нього Люсі розповіла ще раз історію про одежну шафу, яку всі, крім Аравіс та Кора, чули вже не раз, та із задоволенням послухали знов. А йшлося в тій історії про те, як сама вона з королем Едмундом, королевою Сьюзан та Великим королем Пітером потрапили до Нарнії вперше.

І нарешті, як воно й мало статися рано чи пізно, король Лун оголосив, що молоді вже час іти спати.

– А завтра, Коре, – додав він, – поїдеш ти зі мною в обхід по замку подивитися на оборону та відзначити її сильні та слабкі сторони, бо як мене не стане – захист замку буде твоїм обов’язком.

– Але ж Корін буде королем, батьку, не я, – здивувався Кор.

– Е ні, мій хлопчику, – похитав головою король Лун. – То ти є моїм спадкоємцем і корона перейде до тебе.

– Але ж я того зовсім не бажаю, – заперечив Кор. – Я б ліпше…

– То не є питанням того, що хочеш ти чи чого хочу я. Так було, є і буде – корона має перейти старшому синові.

– Але ж ми близнюки і однакові за віком.

– Е ні, – розсміявся король. – Один завжди народжується першим, а ти старший за Коріна на цілих двадцять повних хвилин. І ліпший за нього, сподіваюся, хоч на це багато розуму й не треба, – він подивився на Коріна зі сміхом в очах.

– Але, батьку, хіба ж ти не можеш вирішити сам, кому бути наступним королем?

– Ні, сину, король має коритися закону, бо саме закон робить його королем. І не в його владі відмовитися від своєї корони, так само, як і вартовий не може полишити свій пост.

– Ой, лишенько, – застогнав Кор. – Але ж я зовсім того не хочу. Коріне, мені дуже прикро. Я ніколи й уявити собі не міг, що моє повернення залишить тебе без королівства.

– Ура! Ура! – вигукнув, пританцьовуючи, Корін. – Мене не змусять бути королем! Мене не змусять бути королем! Я завжди буду принцом! Саме принцам припадають усі забавки!

– Правду каже твій брат, Коре, – кивнув король Лун. – Бути королем означає бути першим у найбезрозсуднішій атаці й останнім у найрозпачливішому відступі, а коли на землю падає голод (що буває час від часу в погані роки), носити ошатніший одяг та голосніше за інших сміятися з тих крихіт їжі, що тобі перепадають.

Коли хлопчаки підіймалися до своєї спочивальні, Кор знов спитав Коріна, чи то правда, що нічого не вдієш, на що Корін йому відповів:

– Ще хоч раз згадаєш про це, я… я тебе на лопатки покладу.

Добре було б закінчити цю історію словами про те, що після цього двоє братів ніколи вже не сварилися та не сперечалися з жодного приводу, але, боюся, то було б неправдою. Насправді ж вони сварилися та навіть билися один з одним не рідше, аніж будь-які інші брати, й усі битви закінчувалися, а інколи навіть і починалися з того, що Кор опинявся на лопатках. Бо, коли обидва вони змужніли та стали лицарями, Кор хоч і був більш небезпечним у бою, ані він, ані будь-хто інший у північних землях не міг зрівнятися із Коріном у мистецтві кулачного двобою. Недарма того прозвали Корін Разючий Кулак. Своє прізвисько він здобув у найбільшій звитязі, про яку може лише мріяти будь-який майстер цього мистецтва, а саме: подолав у чесному кулачному двобої ведмедя на ім’я Буйна Голова: той відступився від звичок розумних ведмедів та вирішив, що віднині житиме, як ведмідь нерозумний. Тож одного зимового дня, коли всі схили припорошило снігом, Корін забрався до ведмежого барлога (з нарнійського боку гори Буйна Голова, названої так на честь того самого ведмедя), витяг звідти бідолашного ведмедя та без жодної перерви між раундами провів їх цілих тридцять три. Врешті-решт Буйна Голова не міг навіть очей розплющити, а за цим і думати забув про свої дикі ведмежі звички.

Аравіс також чимало сварилася (і, чого вже приховувати, іноді навіть билася) із Кором, але опісля вони завжди мирилися. Тож, коли обоє подорослішали, то так призвичаїлися сперечатися, що вирішили одружитися, аби зручніше було те робити. Після смерті короля Луна вони стали для Древляндії добрими королем та королевою, а син їхній, Рем Великий, був найвидатнішим з усіх королів, що колись посідали древлянський трон. Ігого та Гвін прожили в Нарнії довге та щасливе життя і також поодружувалися, але не одне з одним, і не минало й місяця, як хтось із них чи навіть обоє не подорожували знайомим шляхом до Анварда, аби відвідати там своїх друзів.

Примітки

1

Ім’я походить від описаної Джонатаном Свіфтом у «Мандрах Гуллівера» міфічної країни гвінгнмів, у якій володарюють розумні коні.

2

В арабській міфології – перевертні, що населяють місця поховань (прим. перекл.).


home | my bookshelf | | Кінь і його хлопчик |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу