home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



*


У ґрифіндорській вітальні тепер завжди було повно учнів, що не мали права нікуди виходити після шостої вечора. Їм було про що поговорити, тож вітальня порожніла тільки опівночі, або й пізніше.

Відразу після вечері Гаррі витяг зі своєї валізи плаща-невидимку й просидів на ньому цілісінький вечір, чекаючи, коли нарешті всі підуть спати.

Фред і Джордж запропонували Гаррі й Ронові зіграти кілька партій у вибухові карти. Джіні була глядачем, вона принишкло сиділа в улюбленому кріслі Герміони. Гаррі й Рон навмисне програвали, щоб швидше закінчити партії, проте, коли Фред, Джордж і Джіні нарешті пішли, було вже далеко за північ.

Гаррі й Рон зачекали, поки зачиняться двері обох спалень, а тоді схопили плаща, накинули його на себе і полізли в отвір за портретом.

Почалася ще одна нелегка мандрівка замком, бо треба було ухилятися від численних учителів. Нарешті дійшли до вестибюлю, уважно, щоб не зарипіти, прочинили дубові вхідні двері і вийшли в місячну ніч.

– Знаєш, – раптом сказав Рон, коли вони йшли темним полем, – може статися, що ми заберемося в ліс і нікого там не знайдемо. Ті павуки могли бігти зовсім не туди. Звичайно, здавалося, ніби вони рухаються у цьому напрямку, але…

Ронів голос був сповнений надії.

Вони підійшли до Геґрідової хатинки, що мала сумний і понурий вигляд, бо жодне її віконце не світилося. Коли Гаррі відчинив двері, Іклань, побачивши їх, ошалів з радості.

Непокоячись, що він своїм гучним гавкотом побудить увесь замок, вони поспіхом нагодували його цукерками з меляси, що лежали в бляшанці на каміні. Цукерки відразу склеїли його щелепи.

Гаррі лишив плаща-невидимку на Геґрідовому столі. У чорному мороці лісу він був не потрібний.

– Ікланю, гуляти! – Гаррі поплескав собаку по лапі, і той услід за ними радісно вискочив з хати, побіг на узлісся і задер лапу біля високого явора.

Гаррі витяг чарівну паличку, промовив: "Лумос!", і на її кінчику засвітилося слабеньке світло, достатнє, щоб побачити, чи є на стежці павуки.

– Класна ідея! – похвалив його Рон. – Я б засвітив і свою, але знаєш… Вона ще вибухне абощо…

Гаррі поплескав Рона по плечі і показав на траву. Два самотні павуки тікали від світла палички в затінок дерев.

– О'кей, – зітхнув Рон, приготувавшись до найгіршого. – Я готовий. Ходімо.

І вони в супроводі Ікланя, який бігав довкола, обнюхуючи коріння й листя, заглибилися в ліс. При світлі чарівної палички вони простували за довгою вервечкою павуків, що бігли уздовж стежини. Так вони йшли хвилин із двадцять, не розмовляючи й уважно прислухаючись до всіх інших окрім тріску гілочок і шелесту листя, звуків. Згодом, коли ліс став такий густий, що вже не було видно зірок над головою, а чарівна паличка жевріла самотнім промінчиком у суцільному морі темряви, вони побачили, що їхні павуки-провідники звертають зі стежки кудись убік.

Гаррі зупинився, щоб розгледіти, куди вони прямують, але, крім невеличкої освітленої смужки, не було видно нічого. Він ще ніколи не заходив так далеко в цей ліс і добре пам'ятав, що минулого разу Геґрід радив йому не сходити зі стежки. Але ж Гегрід зараз далеко, можливо, в тюремній камері Азкабану, і він чітко їм сказав: треба йти слідом за павуками.

Щось вологе торкнулося Гарріної руки – він відсахнувся, наступивши Ронові на ногу, – але то просто Іклань ткнувся в нього носом.

– Ну що, підемо? – запитав Гаррі. У світлі чарівної палички він ледве розрізняв Ронові очі.

– Та вже ж не будемо вертатися, – відповів Рон.

І вони подалися углиб лісу за рухливими тінями павуків. Тепер вони посувалися повільніше – перечіпаючись об коріння й пеньки, майже непомітні в суцільній пітьмі. Гаррі відчував на руці гаряче дихання Ікланя. Доводилося не раз зупинятися, щоб Гаррі, припавши до землі, міг знайти павуків.

Вони йшли, мабуть, із півгодини, чіпляючись мантіями за кущі і нижні гілляки дерев. Трохи згодом помітили, що спускаються якимось схилом, хоч ліс і далі був такий самий густий.

Раптом Іклань голосно й лунко гавкнув. Гаррі й Рон з несподіванки аж підскочили.

– Що таке? – вигукнув Рон, вдивляючись у темряву і боляче стискаючи Гаррі за лікоть.

– Там щось рухається, – видихнув Гаррі. – Слухай… Щось досить велике.

Обидва прислухалися. Десь праворуч від них щось велике ламало гілки, мовби продираючись крізь дерева.

– Ой ні!… – забідкався Рон. – Ой ні, ой ні, ой…

– Помовч! – просичав Гаррі. – Воно почує…

– Почує мене? – неприродно тоненьким голосом запитав Рон. – Та воно вже почуло Ікланя!

Темрява аж тиснула їм на очі; вони з жахом стояли й чекали. Почувся дивний гуркіт, і знову все стихло.

– Що воно робить? – здивувався Гаррі.

– Мабуть, готується стрибнути, – відповів Рон. Вони чекали, тремтіли і не рухалися з місця.

– Може, воно втекло? – прошепотів Гаррі.

– Н-не знаю…

І тут праворуч від них зненацька спалахнуло світло – таке яскраве в пітьмі, що вони затулили руками очі. Іклань заскавулів і кинувся тікати, але застряг поміж колючок і заскімлив ще голосніше.

– Гаррі! – з полегшенням вигукнув Рон. – Гаррі, це ж наша машина!

– Що?

– Ходи швидше!

Гаррі наосліп рушив за Роном у напрямку світла. Спотикаючись на кожному кроці, вони за якусь Мить вийшли на галявину.

Порожня машина містера Візлі стояла серед густих дерев, що накривали її лапатим гіллям, мов Дахом, і світила передніми фарами. Коли ошелешений Рон наблизився до неї, вона поволі рушила йому назустріч, неначе великий бірюзовий пес який зустрічає свого господаря.

– Вона увесь час була тут! – вражено вигукнув Рон, обходячи машину довкола. – Глянь на неї! Трохи здичавіла в цьому лісі…

Крила машини були подряпані й брудні. Вона, очевидно, вже звикла самостійно пересуватися лісом. Іклань, здається, був не в захваті від неї. Пес тремтів і не відходив від Гаррі. Перевівши подих, Гаррі сховав чарівну паличку в кишеню мантії.

– А ми боялися, що вона на нас нападе! – усміхнувся Рон. Він притулився до машини і поплескав її долонею. – А я думав – де ж це вона пропала?

Гаррі, примружуючись, шукав на землі павуків, але від світла фар вони всі повтікали.

– Ми загубили слід, – сказав він. – Пішли, треба його відшукати.

Але Рон не відповідав. Він навіть не ворушився. Його очі прикипіли до чогось, що височіло відразу за Гарріною спиною на висоті трьох метрів від землі. Ронове обличчя заціпеніло від жаху.

Гаррі не встиг навіть озирнутися. Почулося гучне клацання, і він відчув, як щось довге й волохате обхопило його за пояс і підняло над землею догори ногами. Перелякано випручуючись, він почув, як знову щось клацає, і побачив, що Ронові ноги також відриваються від землі. Тоді заскавулів Іклань, і наступної миті його теж піднесло вгору поміж темними деревами.

Висячи вниз головою, Гаррі побачив, що істота, яка його спіймала, пересувалася на шістьох довжелезних, волохатих ногах, а ще дві передні біля лискучих чорних клешнів міцно його стискали.

Він чув, як позаду рухається таке ж чудовисько, яке тримало Рона. Вони рухалися в саме серце лісу. Гаррі чув, як Іклань, голосно скімлячи, намагався визволитися від третьої потвори, а от сам Гаррі не зміг би кричати, навіть якби захотів – голос його залишився десь на галявині біля машини. Гаррі не уявляв, скільки часу він пробув у лапах того чудовиська. Темрява раптом розсіялась, і він побачив, що засипана листям земля аж кишить павуками. Вигинаючи шию, з'ясував, що вони опинилися на краю великої улоговини, де вже не було дерев. Зорі яскраво освітлювали найжахливішу картину, яку він будь-коли бачив.

Павуки! Але не ті маленькі павучки, що сновигали поміж листям унизу, а павуки завбільшки з коня – восьмиокі, восьминогі, чорні, волохаті, величезні! Те гігантовисько, що тримало у своїх лапах Гаррі, зійшло крутим схилом до примарного куполу, зітканого з павутини в самому центрі улоговини. Решта павуків обступили його зусібіч, збуджено клацаючи клешнями при вигляді здобичі.

Павук відпустив Гаррі, і він упав навкарачки на землю. Рон та Іклань гепнулися неподалік від нього. Іклань уже не скавулів, а лише мовчки щулився на землі. Рон, здається, почувався так само, як і Гаррі – роззявив рота від німого крику і вирячив очі.

Раптом Гаррі усвідомив: павук, який його приніс, Щось каже. Розібрати слова було важко, бо, вимовляючи їх, він водночас клацав клешнями. – Араґоґ! – кликав когось павук. – Араґоґ!… З-під сірого павутинного куполу дуже повільно виліз павук завбільшки, як невеличкий слон. На його чорному тілі і лапах де-не-де видніла сивина, а кожне око на бридкій голові з клешнями світилося більмом. Він був сліпий.

– Що тут таке? – запитав він, швидко клацаючи клешнями.

– Люди, – клацнув у відповідь павук, який приніс Гаррі.

– Це Геґрід? – поцікавився Араґоґ, підсуваючись ближче і блимаючи своїми вісьмома більмами.

– Незнайомці, – клацнув павук, який приніс Рона.

– Убийте їх! – роздратовано клацнув Араґоґ. – Я спав…

– Ми друзі Геґріда, – крикнув Гаррі. Його серце, здавалося, гупало не в грудях, а десь у горлі.

Звідусіль залунало павучаче клацання. Араґоґ замислився.

– Геґрід ще ніколи не присилав у нашу улоговину людей, – повільно вимовив він.

– Геґрід потрапив у біду! – сказав Гаррі, уривчасто дихаючи. – Тому ми й прийшли.

– У біду? – перепитав старий павук, і Гаррі здалося, ніби його клешні заклацали якось стурбовано. – Але чому він прислав вас?

Гаррі хотів було підвестися, але передумав – злякався, що не втримається на ногах. Він і далі сидів на землі, намагаючись говорити якомога спокійніше.

– Там у школі думають, що Геґрід нацькував… е-е… когось на учнів. Його забрали до Азкабану.

Араґоґ люто заклацав клешнями, і той звук, повторений павучим збіговиськом, луною розійшовся в улоговині. Це звучало, як оплески, хоча, зазвичай, після оплесків Гаррі ніколи не ціпенів від жаху.

– Але ж то було так давно! – роздратувався Араґоґ. – Багато років тому… Я все добре пам'ятаю. Саме тому його й вигнали зі школи. Вони вирішили, що я – той монстр, який сидів у Таємній кімнаті. Думали, що Геґрід відчинив її, щоб випустити мене на волю.

– А ви… ви не з Таємної кімнати?… – запитав Гаррі, і на його чолі проступив холодний піт.

– Я? – сердито клацнув Араґоґ. – Я народився не тут, не в замку. Я родом з далекого краю. Один подорожній віддав мене Геґрідові, коли я ще був у яйці. Геґрід тоді був малим хлопцем, але він доглядав мене, ховав у замковій коморі і годував недоїдками зі свого столу. Геґрід – мій добрий друг і добра людина. Коли мене знайшли і звинуватили у смерті дівчинки, він мене захистив… Відтоді я живу тут, у лісі, а Геґрід часом мене перевідує. Він навіть знайшов мені дружину – Мосаґ. Бачиш, яка тепер велика у нас родина? То все завдяки Геґрідовій доброті.

Гаррі зібрав рештки своєї відваги.

– То ви ніколи… ніколи ні на кого не нападали?

– Ніколи! – крякнув старий павук. – Я міг би дати волю своїм інстинктам, але з поваги до Геґріда ніколи не заподіяв шкоди жодній людині. Тіло вбитої дівчинки знайшли в туалеті, а я в тому замку не бачив нічого, окрім своєї комори. Ми любимо темряву і спокій.

– Але… Може ви знаєте, що вбило ту дівчину? – запитав Гаррі. – Бо воно повернулося і знову нападає на людей.

Гарріні слова потонули в гучному клацанні й шарудінні багатьох ніг, що люто зачовгали; довкола Заворушилися великі чорні тіні.

– Її вбило те, що живе в замку, – сказав Араґоґ. – Це стародавнє створіння, якого ми, павуки, боїмося понад усе. І досі пам'ятаю, як я благав Гегріда відпустити мене, коли відчув, що воно блукає по школі.

– А що воно таке? – нетерпляче запитав Гаррі І знову гучне клацання й шарудіння; павуки, здається, підступали все ближче.

– Ми про нього не говоримо! – розлютився Араґоґ. – Ми не вимовляємо його імені! Я навіть Гегрідові не сказав назви цього жахливого звіра, хоч він і не раз мене просив.

Павуче коло стискалося, і Гаррі вирішив не наполягати. Араґоґ, здавалося, втомився говорити. Він позадкував під свій павутинний купол, але решта павуків і далі сповільна наближалися до Гаррі й Рона.

– Ми, мабуть, підемо! – у відчаї гукнув Араґоґові Гаррі, почувши, як за його спиною шарудить листя.

– Підете? – ліниво перепитав Араґоґ. – Не думаю…

– Але ж… але…

– Мої сини й доньки не шкодять Геґрідові, бо такий мій наказ. Але я не можу заборонити їм скуштувати свіжої людятини, якщо вона сама так люб'язно до нас завітала. Прощавай, Геґрідів друже!

Гаррі озирнувся. Десь за півметра над ним нависала ціла армія павуків – вони клацали клешнями й виблискували сотнями очей на своїх бридких чорних головах.

Гаррі намацав свою чарівну паличку, але що вона допоможе? – їх надто багато. Він спробував підвестися, готовий стояти на смерть, як раптом пролунав голосний, протяжний сигнал – і улоговину залило яскраве світло.

Зі схилу гуркотіла машина містера Візлі – фари виблискували, сигнал пронизливо гудів! Павуки розліталися навсібіч; деякі попадали на спини і безпорадно розмахували в повітрі своїми незліченними ногами. Машина зі скреготом зупинилася перед хлопцями і хвацько відчинила їм дверцята.

– Візьми Ікланя! – крикнув Гаррі, стрибаючи на переднє сидіння.

Рон обхопив вовкодава за живіт і, не зважаючи на скавчання, запхнув його на заднє сидіння. Дверцята з грюкотом зачинилися. Рон навіть не встиг натиснути на газ, як машина рушила сама: двигун заревів, і вони рвонули вперед, розганяючи павуків. Піднялися схилом догори, виїхали з улоговини й помчали через ліс. Гілля шмагало по вікнах, а машина щоразу знаходила найширші прогалини, їдучи шляхом, який, мабуть, уже добре вивчила.

Гаррі поглянув на Рона: його рот і досі був роззявлений, але очі вже не були такі вирячені.

– Ти там живий?

Але Рон тільки дивився просто перед собою і мовчав; він не міг говорити.

Машина продиралася крізь кущі, а на задньому сидінні не переставав скавчати Іклань. Гаррі побачив, як відлетіло бокове дзеркальце, коли вони мало не в'їхали у величезного дуба. Після десяти хвилин гуркоту і немилосердних підкидань ліс нарешті порідшав, і знову з'явилося небо.

Машина зупинилася так несподівано, що хлопці Мало не вилетіли через переднє скло. Вони опинилися на узліссі. Іклань стрибав на вікно і рвався на волю. Коли Гаррі відчинив дверцята, він, підгорнувши хвоста, гайнув до Геґрідової хатини. Гаррі також вибрався з машини, а хвилиною пізніше виліз і Рон, який нарешті знову відчув свої затерплі кінцівки. Шия йому не згиналася, а очі були нерухомі. Гаррі вдячно поплескав машину, – вона заднім ходом рушила до лісу і зникла в темряві.

Гаррі зайшов до хатини, щоб забрати плаща-невидимку. Іклань уже сидів під рядном у своєму кошику і тремтів. Вийшовши, Гаррі побачив, що Рон на гарбузовій грядці несамовито блює.

– Ідіть за павуками!… – ледь чутно прохрипів він, витираючи рукавом рота. – Я Геґрідові цього ніколи не пробачу… Це ще диво, що ми живі!

– Він, мабуть, був упевнений, що Араґоґ не скривдить його друзів, – захищав Геґріда Гаррі.

– Він точно якийсь прибацаний! – гупнув Рон кулаком по стіні хатини. – Вічно думає, що монстри не такі страшні, як з вигляду!… І ось куди це його привело! В Азкабанську тюрму! – Рон тепер увесь тремтів. – Навіщо було нас туди посилати? Що ми таке з'ясували?

– Що Геґрід ніколи не відчиняв Таємної кімнати. Що він невинний! – відповів Гаррі, накинувши на Рона плащ і легенько підштовхуючи його з місця.

Рон голосно пирхнув. Він вважав, що виростити Араґоґа в коморі замку не така вже й невинна затія.

Коли вони підійшли до замку, Гаррі обсмикнув плаща – щоб гарно прикрити й ноги – а тоді легенько штовхнув рипучі двері. Обережно перетнули вестибюль і піднялися мармуровими сходами нагору, намагаючись навіть не дихати в коридорах, де блукали пильні вартові.

Нарешті вони опинилися в безпеці, у рідній вітальні, де замість вогню у каміні тепер жеврів попіл. Скинули плаща і піднялися гвинтовими сходами у спальню.

Рон упав на ліжко, навіть не роздягаючись. А от Гаррі не спалося. Він сидів на краєчку ліжка, ретельно обмірковуючи все, що казав Араґоґ.

Та істота, що ховалася десь у замку, думав він, була для монстрів таким собі Волдемортом – павуки навіть боялися вимовляти її ім'я. Але вони з Роном так і не довідалися, що то за істота і як вона паралізовувала свої жертви. Навіть Геґрід не знав, хто був у Таємній кімнаті.

Гаррі підібгав ноги і прихилився на подушки, дивлячись на місяць, що світив на нього крізь темне вікно вежі.

Він не знав, що робити. Скрізь безвихідь. Редл піймав не того, кого треба, спадкоємець Слизерина вислизнув геть. Невідомо, хто відчинив Таємну кімнату цього разу – той самий злочинець чи хтось інший? І запитати нема в кого. Гаррі приліг, і далі думаючи про Араґоґові слова.

Він уже почав дрімати, коли зненацька його осяяла думка, яка могла стати їхньою останньою надією. Гаррі випростався і сів на ліжку.

– Роне! – прошипів він у темряві. – Роне! Прокинувшись, Рон заскімлив, наче Іклань, ошелешено роззирнувся і побачив Гаррі.

– Роне, ота дівчинка, яка померла! Араґоґ казав, що її знайшли в туалеті, – говорив Гаррі, перешіптуючи Невілове хропіння. – А що, як вона так і не вийшла з туалету? Що, як вона й досі там?…

Рон протер очі, мружачись від місячного світла. І раптом збагнув.

– Та невже… Невже це Плаксива Мірта?



Ароґоґ | Гаррі Поттер і таємна кімната | Таємна кімната