Роздiл VII
Максим Валер'янович
Якби не ота важка хода, навiть трудно було б сказати, старий вiн чи молодий — такi молодi веселi бiсики стрибали в його iскристих, кольору чистої блакитi очах. На лисину й натяку не було — попелясте пiвсиве волосся рiвненькою хлоп'ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лиснiло на вилицях.
Все це надавало йому якогось «недiдiвського» вигляду.
I знову, як на пляжi, я подумав — скiльки у Києвi ота ких хлоп'якуватих дiдiв.
— Здрастуйте, Максиме Валер'яновичу, а ми якраз до вас ходили! — кинулася йому назустрiч Валька.
— Привiт, привiт! Що сталося? — бiлозубо, на повнiсiнькi вставнi щелепи, усмiхнувся нам Максим Валер'янович.
— Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, — заторохкотiла Валька. — Ви нам мусите допомогти.
— Навiть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любi друзi! Все, що зможуть зробити для вас мої сiмдесят шiстцi рокiв, вони зроблять, будьте певнi, — сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповiдати, але, зупиняючи її, Максим Валер'янович раптом пiдняв руку:
— О нi, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Нi слова! Раз справа серйозна, її не можна вирiшувати отак, на ходу… Ходiмте в мiй чертог! I там у щирiй бесiдi ми знайдем насолоду.
Цей жартiвливо-пiднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста. Губи нашi самi собою розтулялись у веселих усмiшках. I так стало легко i хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомi.
— Либонь, дивуєтеся, що живу у такiй халупi? — усмiхнувся вiн, коли ми пiдiйшли до його хатини. — Мене вже кiлька разiв пробували переселяти, та я все одбрикуюся. Не можу я без цих квiтiв, без всього цього. Прошу!
У хатинi було двi маленьких кiмнатки i така ж маленька кухня. Стелi дуже низькi — хазяїн мiг легко дiстати їх рукою. Через це, а також через те, що вiкна закривали знадвору кущi й дерева, у хатi, незважаючи на сонячний день, були зеленi сутiнки. Та якось i не уявлялись цi маленькi кiмнатки свiтлими й сонячними, їм, здавалося, личать Саме сутiнки.
I обидвi кiмнати, i кухня були заставленi вазонами i вазончиками. Вазони стояли на пiдвiконнях, i на табуретах, i на спецiальних полицях, i просто на пiдлозi. У вазонах були рiзноманiтнi кiмнатнi квiти: лiлеї, фiкуси, примули. Але найбiльше було кактусiв. Я нiколи не думав, що буває стiльки рiзних кактусiв: i маленькi, i круглi — нiби зеленi їжаки, i великi, стовбуристi, схожi на якихось доiсторичних ящерiв. I вкритi густими колючками, i майже зовсiм без колючок, i рiзної рiзної форми, i кольорiв рiзних. Були тут дорослi солiднi кактуси i зовсiм маленькi пухнастi кактусята. Просто якесь казкове царство кактусiв.
Крiм кактусiв, у хатi панували ще фотографiї. Стiнки кiмнат геть усi завiшенi фотографiями у рамочках. I на бiльшостi фотографiй був сам Максим Валер'яновичю. Безлiч Максимiв Валер'яновичiв дивилося на нас звiдусiль. I всi рiзнi.
Максим Валер'янович у цилiндрi. Максим Валер'янович у смушевiй шапцi. Максим Валер'янович у тюбетейцi.
Максим Валер'янович моряк. Максим Валер'янович козак Максим Валер'янович босяк (у лахмiттi).
Максим Валер'янович у шубi. Максим Валер'янович у халатi Максим Валер'янович… голий Ну, правда, не зовсiм голий, а у набедренiй пов'язцi. Мабуть, у ролi якогось дикуна, бо ще й кiльце в носi.
Аж голова гiде обертом дивитися на всiх цих Максимiв Валер'яновичiв.
А в кутку, де в богомiльних людей iкони, — висить щось. Я спершу подумав, що таки iкона, бо й рушники вишиванi по боках, i рама золотом виблискує. Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усмiхнений в окулярах-пенсне i з цигаркою. Не iкона. Бо господь, як бабусi кажуть, не курив i окулярiв не носив. Та й не усмiхався нiколи. В усякому разi, не бачив я жодної iкони, де був би намальований бог з цигаркою, в окулярах або навiть просто з усмiшкою Завжди серйозний i нахмурений. Не бачив я нiколи усмiхненого бога. I як в нього тiльки вiрять, в такого невеселого!
Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потiм сказала, був портрет знаменитого артиста Станiславського, який органiзував у Москвi театр, всесвiтньовiдомий МХАТ. I для акторiв вiн був таки справжнiм богом, добрим, усмiхненим i радiсним, бо створив дуже хорошу систему Станiславського. Що то за система. Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досi користуються в усьому свiтi.
Але то було потiм, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково i жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розказувала про нашi пригоди i про iсторiю з годинником. Оскiльки Максим Валер'янович був її знайомий i вона почувала себе з ним вiльно, ми цiлком передовiрили розповiдать їй i тiльки iнодi всiавляли окремi слова. Максим Валер'янович слухав дуже уважно i серйозно.
Нарештi Валька скiнчила.
I тiльки тодi Максим Валер'янович усмiхнувся.
— Так-с, панове громадо, — весело сказав вiн. — Сюжет ясний… Без вини виннi… Злодiї мимоволi… Буває, буває… Але впадати у розпач не треба. Якщо вiн справдi артист i якщо вiн у Києвi — ми його з-пiд землi викопаєм, а знайдем. Те, що ви його по фотографiях у фойє не вiдшукали — ще нiчого не значить. Вiн може бути й приїжджий. У нас же зараз на гастролях i Московський драматичний iменi Пушкiна, i Львiвський iменi Заньковецької, i Запорiзький iменi Щорса. Шукати є де. Але, друзi мої дорогi, доведеться вiдкласти це на завтра… Оцi двi панi, — вiн показав на свої ноги, — дуже в мене примхливi. Вiдмовляються багато ходити, хоч ти їх рiж! Особливо оця — Лiва Максимiвна. Ще з Правою Максимiвною можна якось домовитися. А ця як упреться — з мiсця її не зсунеш. Я їм у пiдмогу й третю даю, — вiн кивнув на товсту сукувату палицю з вирiзьбленою собачою головою на держаку, — все одно комизяться. Ранiше як завтра зранку я їх нiяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогоднi вже пiзно, скоро початок вечiрнiх спектаклiв, а пiд час спектаклю для актора, крiм сцени, не iснує нiчого. Турбувати його не можна… Значить, план такий: завтра вранцi ми з вами iдемо на… кiностудiю. Авжеж на кiностудiю… У мене там невеличка зйомка. Я тiльки й можу зараз грати в нерухомих епiзодах у кiно. Так-от, на кiностудiї ми влаштуємо штаб оперативної групи по розшуку нашого царя. I з одного боку, використовуючи молодi творчi сили (тобто прудконогих молодих акторiв), а з другого боку — диво двадцятого сторiччя — телефон, ми розгортаємо бойовi дiї… I годинник знаходить свого господаря.
Вiн це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнiвiв — все буде гаразд. Я мимохiть усмiхнувся. I Ява всмiхнувся, I Валька всмiхнулася. I братик Миколка всмiхнувся теж.
I менi захотiлося сказати Максимовi Валер'яновичу щось приємне, щось хороше. Я провiв поглядом по фотографiях i сказав:
— Це ви стiльки ролей зiграли! От здорово!
Максим Валер'янович якось лукаво усмiхнувся, нiби зрозумiв моє бажання.
— Та трошки зiграв, панове, зiграв… Що зiграв, те зiграв… — вiн окинув оком стiни, завiшанi фотографiями, потiм зупинив погляд на великiй фотографiї Київського оперного театру. — А оце, друзi, найсвятiше для мене мiсце. Тут я вперше в життi був у театрi, вперше побачив сцену, акторiв. Тут вперше розсунулася перед моїми очима театральна завiса.
Максим Валер'янович задумався на хвилинку:
— Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете менi повiрити: я був тодi зовсiм маленький хлопчик, набагато менший, нiж ви. Ми тiльки приїхали тодi в Київ з Харкiвщини, i мати моя поступила прибиральницею у цей театр. I от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам'ятаю, давали тодi «Травiату». Опера Вердi. Знаєте? Сидiв я в прожектерськiй ложi бiля самої сцени (мати попросила освiтлювача, щоб вiн мене пустив туди). Видно було все i чути чудово. Я сидiв i не вiрив, що це не сон, не казка, що я бачу на власнi очi. У останнiй, четвертiй дiї, коли Вiолетта помирає, я настiльки захопився, так повiрив, що вона справдi i страждає i вмирає, що раптом обурився негiдною, як менi здалося, поведiнкою партнерiв Вiолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жiнка, можна сказати, конає, а вони, мерзотники, спiвають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: «Цитьте! Не спiвайте! Вона ж умирає. Хiба можна». Освiтлювач, що сидiв бiля мене, аж iз стiльця з'їхав з несподiванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арiї i нiхто не почув мого щенячого виску. Обiйшлося тiльки тим, що освiтлювач вкатав менi доброго потиличника i викинув у коридор. Так я остаточної смертi Вiолетти тодi й не побачив. Але захворiв театром на все життя. I як не билася потiм мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її'розумiнням, це значить чиновник), нiчого з того не вийшло. Не прослуживши й двох рокiв, полишив я таки «присутственнi мiсця», закинув на найвищу тополю Бiбiковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом i найнявся в трупу Кручинiна статистом, тобто артистом, що грає без слiв, у юрбi, в масовках, i навiть iменi його у афiшах нема… Було це в театрi Бергоньє на Фундуклеївськiй вулицi. Тепер це вулиця Ленiна, а театр iменi Лесi Українки.
Максим Валер'янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подiї виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, — мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, — цiкаво.
— Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мої роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: «Графиня захворiла i прийняти вас не може». Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi…
Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя…
Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно.