home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Частина п’ята

[1] Біда не по дерев’ях ходить,

І хто ж її не скуштовав?

Біда біду, говорять, родить,

Біда для нас – судьби устав!

Еней в біді, як птичка в клітці;

Запутався, мов рибка в сітці;

Терявся в думах молодець.

Ввесь світ, здавалось, зговорився,

Ввесь мир на його напустився,

Щоб розорить його вкінець.

[2] Еней ту бачив страшну тучу,

Що на його війна несла;

В ній бачив гибель неминучу

І мучивсь страшно, без числа.

Як хвиля хвилю проганяла,

Так думка думку пошибала;

К олімпським руки простягав.

Надеждою хоть підкреплявся,

Но переміни він боявся,

І дух його ізнемогав.

[3] Ні ніч його не вгамовала,

Він о війні все сумовав;

І вся коли ватага спала,

То він по берегу гуляв,

Хоть з горя сильно ізнемігся;

Мов простий, на піску улігся,

Та думка спати не дала.

Скажіть, тогді чи дуже спиться

Як доля проти нас яриться

І як для нас фортуна зла?

[4] О сон! з тобою забуваєм

Все горе і свою напасть;

Чрез тебе сили набираєм,

Без тебе ж мусили б пропасть.

Ти ослабівших укріпляєш,

В тюрмі невинних утішаєш,

Злодіїв снищами страшиш;

Влюблених ти докупи зводиш,

Злі замисли к добру приводиш,

Пропав – од кого ти біжиш.

[5] Енея мислі турбовали,

Но сон таки своє бере;

Тілесні сили в кім охляли,

В тім дух не швидко, та замре.

Еней заснув і бачить снище:

Пред ним стоїть старий дідище,

Обшитий весь очеретом;

Він був собі ковтуноватий,

Сідий, в космах і пелехатий,

Зігнувсь, підпершися ціпком.

[6] «Венерин сину! не жахайся, —

Дід очеретяний сказав, —

І в смуток дуже не вдавайся,

Ти гіршії біди видав;

Війни кривавой не страшися,

А на олімпських положися,

Вони все злеє оддалять.

А що мої слова до діла,

Лежить свиня під дубом біла

І тридцять білих поросят.

[7] На тім-то берлозі свиноти

Іул построїть Альбу-град,

Як тридесят промчаться годи,

З Юноною як зробить лад.

Однаково ж сам не плошайся,

З аркадянами побратайся,

Вони латинцям вороги;

Троянців з ними як з’єднаєш,

Тогді і Турна осідлаєш,

Все військо виб’єш до ноги.

[8] Вставай, Енею, годі спати,

Вставай і богу помолись,

Мене ти мусиш также знати:

Я Тібр старий! – ось придивись.

Я тут водою управляю,

Тобі я вірно помагаю,

Я не прочвара, не упир.

Тут будеть град над городами,

Поставлено так між богами…»

Сказавши се, дід в воду – нир.

[9] Еней пробуркався, схопився

І духом моторнійший став;

Водою тібрською умився,

Богам молитви прочитав.

Велів два човни знаряджати,

І сухарями запасати,

І воїнів туди саджать.

Як млость пройшла по всьому тілу:

Свиню уздрів під дубом білу

І тридцять білих поросят.

[10] Звелів їх зараз поколоти

І дать Юноні на обід;

Щоб сею жертвою свиноти

Себе ізбавити од бід.

Потім в човни метнувсь хутенько,

Поплив по Тібру вниз гарненько

К Евандру помочі просить;

Ліси, вода, піски зумились,

Які се два човни пустились

З одвагою по Тібру плить.

[11] Чи довго плив Еней – не знаю,

А до Евандра він доплив;

Евандр по давньому звичаю,

Тогді для празника курив,

З аркадянами веселився,

Над варенухою трудився,

І хміль в їх головах бродив;

І тілько що човни узріли,

То всі злякалися без міри,

Один к троянцям підступив.

[12] «Чи по неволі, чи по волі? —

Кричить аркадський їм горлань. —

Родились в небі ви, чи долі?

Чи мир нам везете, чи брань?»

«Троянець я, Еней одважний,

Латинців ворог я присяжний, —

Еней так з човна закричав. —

Іду к Евандру погостити,

На перепутті одпочити,

Евандр цар добрий, я чував».

[13] Евандра син, Паллант вродливий,

К Енею зараз підступив;

Оддав поклон дружелюбивий,

До батька в гості попросив.

Еней з Паллантом обнімався

І в його приязнь заставлявся,

Потім до лісу почвалав,

Де гардовав Евандр з попами,

Зо старшиною і панами,

Еней Евандрові сказав:

[14] «Хоть ти і грек, та цар правдивий,

Тобі латинці вороги;

Я твій товариш буду щирий,

Латинці і мені враги.

Тепер тебе я суплікую

Мою уважить долю злую

І постояти за троян.

Я кошовий Еней-троянець,

Скитаюсь по миру, мов ланець,

По всім товчуся берегам.

[15] Прийшов до тебе на одвагу,

Не думавши, як приймеш ти;

Чи буду пити мед, чи брагу?

Чи будем ми собі брати?

Скажи, і руку на – в завдаток,

Котора, бач, не трусить схваток

І самих злійших нам врагів.

Я маю храбрую дружину,

Терпівших гіркую годину

Од злих людей і од богів.

[16] Мене найбільше доїдає

Рутульський Турн, собачий син;

І лиш гляди, то і влучає,

Щоб згамкати мене, як блин.

Так лучче в сажівці втоплюся

І лучче очкуром, вдавлюся,

Ніж Турнові я покорюсь.

Фортуна не в його кишені;

Турн побува у мене в жмені;

Дай поміч! – я з ним потягнусь».

[17] Евандр мовчав і прислухався,

Слова Енеєві ковтав;

То ус крутив, то осміхався,

Енеєві одвіт сей дав:

«Еней Анхізович, сідайте,

Турбації не заживайте,

Бог милостив для грішних всіх;

Дамо вам війська в підпомогу,

І провіанту на дорогу,

І грошеняток з якийсь міх.

[18] Не поцурайтесь хліба-солі,

Борщу скоштуйте, галушок;

Годуйтесь, кушайте доволі,

А там з труда до подушок.

А завтра, як начне світати,

Готово військо виступати,

Куди ви скажете, в поход;

За мной не буде остановки;

Я з вами не роблю умовки,

Люблю я дуже ваш народ».

[19] Готова страва вся стояла,

Спішили всі за стіл сідать;

Хоть деяка позастивала,

Що мусили підогрівать.

Просілне з ушками, з грінками

І юшка з хляками, з кишками,

Телячий лизень тут лежав;

Ягни і до софорку кури,

Печені разної три гури,

Багацько ласих тож потрав.

[20] Де їсться смачно, там і п’ється,

Од земляків я так чував;

На ласеє куток найдеться,

Еней з своїми не дрімав.

І, правда, гості доказали,

Що жить вони на світі знали:

Пили за жизнь – за упокой;

Пили здоров’я батька з сином,

І голь-голь-голь, мов клин за клином,

Кричать заставив на розстрой.

[21] Троянці п’яні розбрехались

І чванилися без пуття.

З аркадянками женихались,

Хто так, а хто і не шутя.

Евандр точив гостям розкази,

Хвалив Іраклові прокази,

Як злого Кака він убив;

Якії Как робив розбої,

І що для радості такої

Евандр і празник учредив.

[22] Всі к ночі так перепилися,

Держались ледве на ногах;

І на ніч в город поплелися,

Які іти були в силах.

Еней в керею замотався,

На задвірку хропти уклався,

Евандр же в хату рачки ліз;

І там, під прилавком зігнувшись

І цупко в бурку завернувшись,

Захріп старий во весь свій ніс.

[23] Як ніч покрила пеленою

Тверезих, п’яних – всіх людей,

Як хріп Еней од перепою,

Забувши о біді своєй,

Венера без спідниці, боса,

В халатику, простоволоса,

К Вулкану підтюпцем ішла;

Вона тайком к Вулкану кралась,

Неначе з ним і не вінчалась,

Мов жінкой не його була.

[24] А все то хитрость єсть жіноча,

Новинкою щоб підмануть;

Хоть гарна як, а все охоча

Іще гарнійшою щоб буть.

Венера пазуху порвала

І так себе підперезала,

Що вся на виставці була;

Косинку нарошно згубила,

Груднину так собі одкрила,

Що всякого б з ума звела.

[25] Вулкан-коваль тогді трудився,

Зевесу блискавку ковав.

Уздрів Венеру, затрусився,

Із рук і молоток упав.

Венера зараз одгадала,

Що в добрий час сюди попала,

Вулкана в губи зараз черк;

На шию вскочила, повисла,

Вся опустилась, мов окисла,

Білки під лоб – і світ померк.

[26] Уже Вулкан розм’як, як кваша,

Венера те собі на ус;

За діло, ну! – бере, бач, наша!

Тепер під його підоб’юсь:

«Вулкасю милий, уродливий!

Мій друже вірний, справедливий!

Чи дуже любиш ти мене?»

«Люблю, люблю, божусь кліщами,

Ковадлом, молотом, міхами,

Все рад робити для тебе».

[27] І підлабузнивсь до Кіпріди,

Як до просителя писець.

Їй корчив разні милі види,

Щоби достать собі ралець.

Венера зачала благати

І за Енеєчка прохати,

Вулкан йому щоб допоміг:

Енеєві зробив би збрую

Із сталі, міді – золотую,

Такую, щоб ніхто не зміг.

[28] «Для тебе? – ох, моя ти плітко! —

Вулкан задихавшись сказав. —

Зроблю не збрую, чудо рідко,

Ніхто якого не видав;

Палаш, шишак, панцир зо щитом,

Все буде золотом покрито,

Як тульськії кабатирки;

Насічка з черню, з образками,

І з кунштиками, і з словами,

Скрізь будуть брязкальця, дзвінки».

[29] А що ж, не так тепер буває

Проміж жінками і у нас?

Коли чого просити має,

То добрий одгадає час

І к чоловіку пригніздиться,

Прищулиться, приголубиться,

Цілує, гладить, лескотить,

І всі сустави розшрубує,

І мізком так завередує,

Що сей для жінки все творить.

[30] Венера, в облако обвившись,

Махнула в Пафос оддихать,

Од всіх в світелці зачинившись,

Себе там стала розглядать.

Краси пом’яті розправляла,

В волоссі кудрі завивала,

Ну п’ятна водами мочить.

Венера, як правдива мати,

Для сина рада все оддати,

З Вулканом рада в кузні жить.

[31] Вулкан, до кузні дочвалавши,

Будить зачав всіх ковалів;

Свинець, залізо, мідь зібравши,

Все гріти зараз ізвелів.

Міхи престрашні надимають,

Огонь великий розпаляють,

Пішов тріск, стук од молотів.

Вулкан потіє і трудиться,

Всіх лає, б’є, пужа, яриться,

К роботі приганя майстрів.

[32] І сонце злізло височенько,

Уже час сьомий ранку був;

Уже закушовав смачненько,

Хто добре пінної лигнув;

Уже онагри захрючали,

Ворони, горобці кричали,

Сиділи в лавках крамарі;

Картьожники же спать лягали,

Фіндюрки щоки підправляли,

В суди пішли секретарі.

[33] А наші з хмелю потягались,

Вчорашній мордовав їх чад;

Стогнали, харкали, смаркались,

Ніхто не був і світу рад.

Не дуже рано повставали

І льодом очі протирали,

Щоб освіжитись на часок.

Потім взялись за оковиту

І скликали річ посполиту —

Поставить, як іти в поход.

[34] Тут скілько сотень одлічили

Аркадських жвавих парубків

І в ратники їх назначили;

Дали їм в сотники панів.

Дали значки їм з хоругвою,

Бунчук і бубни з булавою,

Списів, мушкетів, палашів.

На тиждень сала з сухарями,

Барильце з срібними рублями,

Муки, пшона, ковбас, коржів.

[35] Евандр, Палланта підозвавши,

Такі слова йому сказав:

«Я, рать Енею в поміч давши,

Тебе начальником назвав.

А доки в паці будеш грати?

З дівками день і ніч ганяти

І красти голубів у всіх?

Одважний жид грішить і в школі,

Іди лиш послужи на полі;

Ледащо син – то батьків гріх.

[36] Іди служи, годи Енею,

Він зна воєнне ремесло;

Умом і храбростю своєю

В опрічнеє попав число.

А ви, аркадці, – ви не труси,

Давайте всім і в ніс, і в уси,

Паллант мій ваш єсть отаман.

За його бийтесь, умирайте,

Енеєвих врагів карайте,

Еней мій сват – а ваш гетьман.

[37] А вас, Анхізович, покорно

Прошу Палланта доглядать;

Воно хоть паруб’я, неспорно,

Уміє і склади читать;

Та дурень, молоде, одважне,

В бою як буде необачне,

То може згинуть неборак;

Тогді не буду жить чрез силу,

Живцем полізу я в могилу,

Ізгину, без води мов рак.

[38] Беріте рать, ідіте з богом,

Нехай Зевес вам помага».

Тут частовались за порогом,

Евандр додав такі слова:

«Зайдіть к лідійському народу,

Вони послужать вам в пригоду,

На Турна підуть воювать.

Мезентій їх тіснить, зжимає,

На чинш нікого не пускає,

Готові зараз бунт піднять».

[39] Пішли, розвивши короговку,

І сльози молодьож лила;

Хто жінку мав, сестру, ятровку,

У інших милая була.

Тогді найбільш нам допікає,

Коли зла доля однімає,

Що нам всього миліше єсть.

За милу все терять готові:

Клейноди, животи, обнови.

Одна дороже милой – честь!

[40] І так, питейним підкрепившись,

Утерли сльози із очей;

Пішли, марш сумно затрубивши;

Перед же вів сам пан Еней.

Їх первий марш був до байраку,

Прийшовши, стали на біваку,

Еней порядок учредив.

Паллант по армії діжурив,

Трудивсь, всю ніч очей не жмурив;

Еней тож по лісу бродив.

[41] Як в північ самую глухую

Еней лиш тілько мав дрімать,

Побачив хмару золотую,

Свою на хмарі гарну мать.

Венера білолика, красна,

Курносенька, очима ясна

І вся, як з кров’ю молоко;

Духи од себе іспускала

І збрую чудную держала,

Явилась так перед синком.

[42] Сказала: «Милий, на, Енею,

Ту збрую, що ковав Вулкан;

Коли себе устроїш нею,

То струсить Турн, Бова, Полкан;

До збруї що ні доторкнеться,

Все зараз ламнеться і гнеться,

Її і куля не бере;

Устройсь, храбруй, коли, рубайся

І на Зевеса полагайся,

То носа вже ніхто не втре».

[43] Сказавши, аромат пустила:

Васильки, м’яту і амбре;

На хмарі в Пафос покотила.

Еней же збрую і бере,

Її очима пожирає,

На себе панцир натягає,

Палаш до бока прив’язав;

Насилу щит підняв чудесний,

Не легкий був презент небесний;

Еней роботу розглядав:

[44] На щиті, в самій середині,

Під чернь, з насічкой золотой,

Конала муха в павутині,

Павук торкав її ногой.

Поодаль був малий Телешик,

Він плакав і лигав кулешик,

До його кралася змія

Крилатая, з сім’ю главами,

З хвостом в верству, страшна, з рогами,

А звалася Жеретія.

[45] Вокруг же щита на заломах

Найлуччі лицарські діла

Були бляховані в персонах

Іскусно, живо, без числа,

Котигорох, Іван-царевич,

Кухарчич, Сучич і Налетич.

Услужливий Кузьма-Дем’ян.

Кощій з прескверною ягою,

І дурень з ступою новою,

І славний лицар Марципан.

[46] Так пан Еней наш знаряджався,

Щоб дружби Турну доказать;

Напасть на ворогів збирався,

Зненацька копоті їм дать.

Но зла Юнона не дрімає,

Навильот умисли всі знає,

Оп’ять Ірисю посила:

Як можна Турна роздрочити,

Против троянців насталити,

Щоб викоренив їх дотла.

[47] Ірися виль, скользнула з неба,

До Турна в північ шусть в намет;

Він дожидавсь тогді вертепа,

Хлистав з нудьги охтирський мед.

К Лависі од любві був в горі,

Топив печаль в питейнім морі.

Так в армії колись велось;

Коли влюбився чи програвся,

То пуншу хлись – судьба поправся!

Веселлє в душу і влилось!

[48] «А що? – Ірися щебетала. —

Сидиш без діла і клюєш?

Чи се на тебе лінь напала?

Чи все троянцям оддаєш?

Коту гладкому не до мишки;

Не втне, бачу, Панько Оришки!

Хто б сподівавсь, що Турн бабак?

Тобі не хист з Енеєм биться,

Не хист з Лавинієй любиться,

Ти, бачу, здатний бить собак.

[49] Правдивий воїн не дрімає,

Без просипу же і не п’є;

Мудрує, дума, розглядає,

Такий і ворогів поб’є.

Ну, к чорту! швидше охмеляйся,

Збирать союзних поспішайся,

На нову Трою напади.

Еней в чужих землях блукає,

Дружину в поміч набирає,

Не оплошай тепер: гляди!»

[50] Сказавши, столик ізвалила,

Шкереберть к чорту все пішло:

Пляшки і чарочки побила,

Пропало все, як не було.

Зробився Турн несамовитий,

Ярився, лютовав неситий,

Троянськой крові забажав.

Всі страсті в голову стовкнулись,

Любов і ненависть прочнулись;

«На штурм, на штурм!» – своїм кричав.

[51] Зібрав і кінних, і піхотних

І всіх для битви шиковав;

І розбишак самих одборних

Під кріпость задирать послав.

Два корпуси докупи звівши,

А на зикратого сам сівши,

На штурм їх не веде, а мчить;

Мезап, Галес в другім отряді

Пішли од берега к ограді,

Побить троянців всяк спішить.

[52] Троянці, в кріпості запершись,

Енея ждали вороття;

З нещастям тісно пообтершись,

Біду встрічали мов шутя.

Побачивши ж врагів напори,

У башт прибавили запори

І на валу всі залягли;

В віконця з будок виглядали

І носа вон не виставляли,

Шептались і люльки тягли.

[53] У них поставлено в громаді,

Коли на їх пан Турн напре,

То всім сидіть в своїй ограді,

Нехай же штурмом вал бере.

Троянці так і учинили;

На вал колоддя накотили

І разний приправляли вар;

Олію, дьоготь кип’ятили,

Живицю, оливо топили,

Хто лізтиме, щоб лить на твар.

[54] Турн, в міру к валу приступивши,

Скрізь на зикратому гасав;

В розсипку кінних розпустивши,

Сам як опарений кричав:

«Сюди, трусливії троянці,

На бой, шкодливії поганці!

Зарились в землю, мов кроти;

Де ваш Еней – жіночий празник?

Пряде з бабами набалдашник!

Не лепсько виглянуть сюди?»

[55]І всі його так підкомандні

Кричали, лаяли троян;

Робили глузи їм досадні,

Гірш нівечили, як циган.

Пускали тучами к ним стріли,

А деякі були так смілі,

Що мали перескочить рів.

Троянці уха затикали,

Рутульців лайки не вважали,

Хоть битись всякий з них готів.

[56] Турн з серця скреготав зубами,

Що в кріпості всі ні гу-гу;

А стін не розіб’єш лобами,

З посилку гнися хоть в дугу.

Злость, кажуть, сатані сестриця,

Хоть може се і небилиця,

А я скажу, що може й так:

Од злості Турн те компонує,

Мов сатана йому диктує,

Сам чорт заліз в його кабак.

[57] Од злості Турн осатанівши,

Велів багаття розводить,

І військо к берегу привівши,

Казав троянський флот спалить.

Всі принялися за роботу;

(На злеє всякий ма охоту),

Огні помчалися к водам.

Хто жар, хто губку з сірниками,

Хто з головней, хто з фітилями

Погибель мчали кораблям.

[58] Розжеврілось і закурилось,

Блакитне полом’я взвилось;

Од диму сонце закаптилось,

Курище к небу донеслось.

Боги в Олімпі стали чхати;

Турн їм ізволив тимфи дати,

Богинь напав від чаду дур;

Дим очі їв, лилися сльози,

З нудьги скакали так, як кози;

Зевес сам був, мов винокур.

[59] Венеру ж за душу щипало,

Що з флотом поступили так;

Од жалю серце замирало,

Що сяде син на міль як рак.

В жалю, в сльозах і в гіркім смутку

Богиня сіла в просту будку,

На передку сів Купідон;

Кобила їх везе кривая,

Цібелла де жила старая,

Щоб сій язі оддать поклон.

[60] Цібелла, знають во всіх школах,

Що матір’ю була богів;

Ізмолоду була не промах,

Коли ж як стала без зубів,

То тілько на печі сиділа,

З кулешиком лемішку їла

І не мішалася в діла.

Зевес їй оддавав повагу

І посилав од столу брагу,

Яку Юнона лиш пила.

[61] Венера часто докучала

Зевесу самою бридней,

За те в немилость і попала,

Що нільзя показать очей.

Прийшла Цібеллу умоляти

І мусила їй обіщати

Купити збитню за алтин,

Щоб тілько Зевса умолила,

Вступиться за троян просила,

Щоб флота не лишився син.

[62] Цібелла же була ласуха,

Для збитню рада хоть на все;

До того ж страшна говоруха,

О всякій всячині несе.

Стягли її насилу з печі,

Взяв Купідон к собі на плечі,

В будинки к Зевсу і поніс.

Зевес, свою уздрівши неню,

Убгав ввесь оселедець в жменю,

Насупив брови, зморщив ніс.

[63] Цібелла перше закректала,

А послі кашлять начала,

Потім у пелену смаркала

І дух п’ять раз перевела:

«Сатурнович, змилосердися,

За рідную свою вступися! —

К Зевесу шокала стара. —

Безсмертних смертні не вважають

І тілько що не б’ють, а лають;

Осрамлена моя гора!

[64] Мою ти знаєш гору Іду

І ліс, де з капищем олтар;

За них несу таку обиду,

Якой не терпить твій свинар

На зруб я продала троянцям,

Твоїм молельщикам, підданцям,

Дубків і сосен строїть флот.

Твої уста судьбам веліли,

Були щоб ідські брусся цілі,

Нетліннії од рода в род.

[65] Зиркни ж тепер на тібрські води,

Дивись, як кораблі горять! —

Їх палять Турнові уроди,

Тебе і всіх нас кобенять.

Спусти їм – то таке закоять.

І власть твою собі присвоять,

І всім дадуть нам киселя;

Сплюндрують ліс, розриють Іду;

Мене ж, стару, уб’ють, мов гниду,

Тебе прогонять відсіля».

[66] «Та не турбуйтесь, паніматко! —

Зевес з досадою сказав. —

Провчу я всіх – і буде гладко;

Анахтем вічний – Турн пропав!»

Зиркнув, мигнув, махнув рукою

Над Тібром, чудною рікою,

Всі врозтіч кораблі пішли;

Як гуси, в воду поринали,

Із кораблів – сирени стали

І разні пісні підняли.

[67] Рутульське військо і союзне

Дрижало од таких чудес;

Злякалось плем’я все окружне,

Мезап дав драла і Галес.

Пороснули і рутуляни,

Як од дощу в шатер цигани,

А тілько Турн один оставсь.

Утікачів щоб перейняти,

Щоб чудо їм розтолковати,

По всіх усюдах сам совавсь.

[68] «Реб’ятушки! – кричав, – постійте!

Се ж ласка божая для нас;

Одкиньте страх і не робійте,

Прийшлось сказать Енею: пас.

Чого огнем ми не спалили,

То боги все те потопили,

Тепер троянці в западні.

Живцем в землі їх загромадим,

Разком на той світ одпровадим,

Богів се воля! вірте мні».

[69] Великії у страха очі,

Вся рать неслась, хто швидше зміг.

Назад вертатись не охочі,

Всі бігли, аж не чули ніг.

Оставшись, Турн один маячив,

Нікого вкруг себе не бачив,

Стьогнув зикратого хлистом;

І шапку на очі насунув,

Во всі лопатки в лагер дунув,

Що коник аж вертів хвостом.

[70] Троянці із-за стін дивились,

Пан Турн як з військом тягу дав;

Перевертням морським чудились,

На добре всяк те толковав.

Но Турнові не довіряли;

Троянці правило се знали:

В війні з врагами не плошай;

Хоть утіка – не все женися;

Хоть мов і трусить – стережися;

Скиксуєш раз – тогді прощай!

[71] Для ночі вдвоє калавури

На всіх поставили баштах,

Ліхтарні вішали на шнури,

Ходили рунди по валах.

В обозі Турна тихо стало,

І тілько-тілько що блищало

Од слабих, блідних огоньків.

Враги троянські почивали,

Од трусів вилазки не ждали;

Оставмо ж сих хропти соньків.

[72] У главной башти на сторожі

Стояли Евріал і Низ;

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая – бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок;

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

[73] «А що, як викравшись помалу,

Забратися в рутульський стан? —

Шептав Низ в ухо Евріалу. —

То каші наварили б там;

Тепер вони сплять з перепою,

Не дригне ні один ногою,

Хоть всім їм горла переріж.

Я думаю туди пуститься,

Перед Енеєм заслужиться

І сотню посадить на ніж».

[74] «Як? сам? мене оставиш? —

Спитався Низа Евріал. —

Ні! перше ти мене удавиш,

Щоб я од земляка одстав.

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду,

На сто смертей піду з тобой.

Мій батько був сердюк опрічний,

Мовляв (нехай покой му вічний);

Умри на полі як герой».

[75] «Пожди і пальцем в лоб торкнися, —

Товаришеві Низ сказав, —

Не все вперед – назад дивися.

Ти з лицарства глузд потеряв.

У тебе мати єсть старая,

Без сил і в бідності, слабая,

То і повинен жить для ней,

Одна оставшись без приюту,

Яку потерпить муку люту,

Таскавшись між чужих людей!

[76] От я, так чисто сиротина,

Росту, як при шляху горох;

Без нені, без отця дитина,

Еней – отець, а неня – бог.

Іду хоть за чужу отчизну,

Не жаль нікому, хоть ізслизну,

А пам’ять вічну заслужу.

Тебе ж до жизні рідна в’яже,

Уб’ють тебе, вона в гріб ляже,

Живи для неї, я прошу».

[77] «Розумно, Низ, ти розсуждаєш,

А о повинності мовчиш,

Которую сам добре знаєш,

Мені ж зовсім другу твердиш.

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять;

Як ми Енею присягали,

Для його служби жизнь оддали,

Тепер не вільна в жизні мать».

[78] «Іноси!» – Низ сказав, обнявшись

Со Евріалом-земляком,

І, за руки любенько взявшись,

До ратуші пішли тишком.

Іул сидів тут з старшиною,

Змовлялись, завтра як до бою

Достанеться їм приступать.

Як ось ввійшли два парубійки,

У брам змінившися од стійки,

І Низ громаді став казать:

[79] «Був на часах я з Евріалом,

Ми пильновали супостат,

Вони тепер всі сплять повалом,

Уже огні їх не горять.

Дорожку знаю я окромну,

В нічну добу, в годину сонну,

Прокрастись можна поуз стан

І донести пану Енею,

Як Турн злий з челяддю своєю

На нас налазить, мов шайтан.

[80] Коли зволяєтесь – веліте

Нам з Евріалом попитать,

Чкурнем – і поки сонце зійде,

Енея мусим повидать».

«Яка ж одвага в смутне врем’я!

Так не пропало наше плем’я?» —

Троянці всі тут заревли;

Одважних стали обнімати,

Їм дяковать і ціловати,

І красовулю піднесли.

[81] Іул, Енеїв як наслідник,

Похвальну рацію сказав;

І свій палаш що звавсь побідник,

До боку Низа прив’язав.

Для милого же Евріала

Не пожалів того кинджала,

Що батько у Дідони вкрав.

І посулив за їх услугу

Землі, овець і дать по плугу,

В чиновні вивесть обіщав.

[82] Сей Евріал був молоденький,

Так годів з дев’ятнадцять мав,

Де усу буть, пушок м’якенький

Біленьку шкуру пробивав;

Та був одвага і завзятий,

Силач, козак лицарковатий,

Но пред Іулом прослезивсь.

Бо з матір’ю він розставався,

Ішов на смерть і не прощався;

Козак природі покоривсь.

[83] «Іул Енейович, не дайте

Паньматці вмерти од нужди,

Їй будьте сином, помагайте

І заступайте від вражди,

Од бід, напраснини, нападку;

Ви самі мали паніматку,

То в серці маєте і жаль;

Я вам старую поручаю,

За вас охотно умираю», —

Так мовив чулий Евріал.

[84] «Не бійся, добрий Евріале, —

Іул йому сей дав одвіт, —

Ти служиш нам не за пропале,

На смерть несеш за нас живіт.

Твоїм буть братом не стиджуся

І неню заступать кленуся,

Тебе собою заплачу:

Пайок, одежу і кватиру,

Пшона, муки, яєць і сиру

По смерть в довольстві назначу».

[85] І так, одважна наша пара

Пустилася в рутульський стан.

На те і місяць вкрила хмара,

І поле вкрив густий туман.

Було се саме опівночі;

Рутульці спали скілько мочі,

Сивуха сну їм піддала;

Роздігшися, порозкладались,

В безпечності не сподівались

Ні од кого ніяка зла.

[86] І часовії, на мушкетах

Поклавшись, спали на заказ;

Хропли всі п’яні на пікетах,

Тут їх застав послідній час!

Переднюю побивши стражу,

Полізли в стан варити кашу;

Низ тут товаришу сказав:

«Приляж к землі ти для підслуху,

А я задам рутульцям духу,

Гляди, щоб нас хто не спіткав».

[87] Сказавши, першому Раменту

Головку буйную одтяв,

Не дав зробить і тестаменту,

К чортам його навік послав.

Сей на руках знав ворожити,

Кому знав скілько віку жити,

Та не собі він був пророк.

Другим ми часто пророкуєм,

Як знахурі, чуже толкуєм,

Собі ж шукаєм циганок.

[88] А послі Ремових він воїв

По одному всіх подушив;

І блюдолизів, ложкомоїв

Впрах, вдребезги перемізжив.

Намацавши ж самого Рема,

Потиснув, мов Хому Ярема,

Що й очі вискочили преч;

Вхвативсь за бороду кудлату

І злому Трої супостату

Макітру одділив од плеч.

[89] Вблизі тут був намет Серрана,

На сього Низ і наскакав;

Він тілько що роздігсь з каптана

І смачно по вечері спав.

Низ шаблею мазнув по пупу,

Зад з головою сплющив вкупу,

Що із Серрана вийшов рак;

Бо голова між ніг вплелася,

А задня вгору піднялася;

Умер фігурно неборак!

[90] І Евріал, як Низ возився,

То не гулявши простояв;

Він также к сонним докосився,

Врагів на той світ одправляв.

Колов і різав без розбору,

І як ніхто не мав з ним спору,

То поравсь, мов в кошарі вовк;

І виборних, і підпомощних,

І простих, і старших вельможних,

Хто ні попавсь, того і товк.

[91] Попався Ретус Евріалу,

Сей не зовсім іще заснув;

Приїхавши од Турна з балу,

Пальонки дома ковтонув,

І тілько-тілько забувався,

Як Евріал к йому підкрався

І просто в рот кинджал уткнув,

І приколов його, як квітку,

Що баби колють на намітку,

Тут Ретус душу ізригнув.

[92] Наш Евріал остервенився,

Забув, що на часок зайшов;

В намет к Мезапу був пустився,

Там може б смерть собі найшов;

Но повстрічався з другом Низом,

З запальчивим, як сам, харцизом,

Сей Евріала удержав.

«Покиньмо кров врагам пускати,

Пора нам відсіль уплітати», —

Низ Евріалові сказав.

[93] Як вовк овець смиренних душить,

Коли в кошару завіта,

Курчатам тхір головки сушить,

Без крику мізок висмокта.

Як, добре врем’я угодивши

І сіркою хлів накуривши,

Без крику крадуть слимаки

Гусей, курей, качок, індиків

У гевалів і амаликів,

Що роблять часто і дяки.

[94] Так наші смілії вояки

Тут мовча проливали кров;

Од ней краснілися, мов раки,

За честь і к князю за любов.

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильнійша од гармат,

Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,

Там лицар – всякий парубійка,

Козак там чортові не брат.

[95] Так порався Низ з Евріалом,

Дали рутульцям накарпас;

Земля взялась од крові калом,

Поляк піднявся б по сам пас,

Но наші по крові бродили,

Мов на торгу музик водили,

І убирались на простор:

Щоб швидче поспішить к Енею

Похвастать храбростю своєю

І Турнів розказать задор.

[96] Уже із лагеря щасливо

Убрались наші смільчаки;

Раділо серце не трусливо,

Жвяхтіли мокрі личаки,

Із хмари місяць показався,

І од землі туман піднявся,

Все віщовало добрий путь.

Як ось Волсент гульк із долини

З полком латинської дружини.

Біда! як нашим увильнуть?

[97] Дали якраз до лісу тягу,

Бистріше бігли од хортів;

Спасались бідні на одвагу

Від супостатів, ворогів.

Так пара горличок невинних

Летять спастись в лісах обширних

Од злого кібчика когтей.

Но зло, назначене судьбою,

Слідитиме скрізь за тобою,

Не утечеш за сто морей.

[98] Латинці до лісу слідили

Одважних наших розбишак

І часовими окружили,

Що з лісу не шмигнеш ніяк;

А часть, розсипавшись по лісу,

Піймали одного зарізу,

То Евріала-молодця.

Тогді Низ на вербу збирався,

Як Евріал врагам попався,

Мов між вовків плоха вівця.

[99] Низ – глядь, і бачить Евріала,

Що тішаться ним вороги;

Важка печаль на серце пала,

Кричить к Зевесу: «Помоги!»

Коп’є булатне направляє,

В латинців просто посилає,

Сульмону серце пробива;

Як сніп, на землю повалився,

Не вспів і охнуть, а скривився,

В послідній раз Сульмон зіва.

[100] Вслід за коп’єм стрілу пускає

І просто Тагові в висок;

Душа із тіла вилітає,

На жовтий пада труп пісок.

Волсент утратив воїв пару,

Кленеть невидимую кару

І в ярості, як віл, реве:

«За кров Сульмонову і Тага

Умреш, проклята упиряга,

За ними вслід пошлю тебе».

[101] І замахнувсь на Евріала,

Щоб знять головку палашем;

Тут храбрість Низова пропала,

І серце стало кулішем.

Біжить, летить, кричить щосили:

«Пеккатум робиш, фратер милий

Невинному морс задаєш:

Я стультус, лятро, розбишака,

Неквіссімус і гайдамака;

Постій! невинную кров ллєш».

[102] Но, замахнувшись, не вдержався,

Волсент головку одчесав:

Головка, мов кавун качався,

Язик невнятно белькотав.

Уста коральні посиніли,

Рум’яні щоки поблідніли,

І білий цвіт в лиці пожовк;

Закрилися і ясні очі,

Покрились тьмою вічной ночі,

Навіки милий глас умовк.

[103] Уздрівши Низ труп Евріала,

Од ярості осатанів;

Всіх злостей випустивши жала,

К Волсенту просто полетів,

Як блискавка проходить тучу,

Він так пробіг врагів між кучу

І до Волсента докосивсь:

Схватив його за чуб рукою,

Меч в серце засадив другою,

Волсент і духу тут пустивсь.

[104] Як іскра, порох запаливши,

Сама з ним вкупі пропада;

Так Низ, Волсентія убивши,

І сам лишився живота;

Бо всі на його і напали,

На смерть звертіли і зім’яли

І голову зняли з плечей.

Так кончили жизнь козарлюги,

Зробивши славнії услуги

На вічность пам’яті своєй.

[105] Латинці зараз ізробили

Абияк мари із дрючків;

На них Волсента положили

І понесли до земляків.

А буйні голови поклали

В мішок і теж з собой помчали,

Мов пару гарних дубівок.

Но в лагері найшли різниці,

Лежали битих м’яс копиці,

Печінок, легкого, кишок.

[106] Як тілько що восток зардівся,

Світилка Фебова взійшла;

То Турн тогді уже наївся,

Оп’ять о битві помишляв.

Велів тривогу бить в клепало,

Щоб військо к бою виступало,

Оддать троянцям з баришком

За зроблену вночі потіху;

Для більшого ж з троянців сміху

Велів взять голови з мішком.

[107] Свого ж держася уговору,

Троянці в кріпості сидять,

Забилися, мов миші в нору,

Лукаву кішку як уздрять.

Но дать одпор були готові

І до остатнєй каплі крові

Свою свободу боронить

І нову Трою защищати,

Рутульцям перегону дати

І Турна лютость осрамить.

[108] На перву рутулян попитку

Троянці так дали в одвіт,

Що Турн собі розчухав литку,

Од стиду скорчило живіт.

Звелів з досади, гніву, злості

На глум підняти мертві кості,

На щогли голови наткнуть

Нещасних Низа з Евріалом

Перед самим троянським валом,

Щоб сим врагів своїх кольнуть.

[109] Троянці зараз одгадали,

Чиї то голови стримлять;

Од жалю сльози попускали,

Таких лишившись паруб’ят.

Об мертвих вість скрізь пронеслася,

Вся рать троянська потряслася,

І душі смутку предались.

Як мати вість таку почула,

То тілько вічно не заснула,

Бо зуби у неї стялись.

[110] А одійшовши, в груди билась,

Волосся рвала з голови,

Ревла, щипалася, дрочилась,

Мов ум змішався у вдови:

Побігла з криком вокруг вала

І голову коли пізнала

Свого синочка Евруся,

То на валу і розпласталась,

Кричала, гедзалась, качалась,

Кувікала, мов порося.

[111] І диким голосом завила:

«О сину! світ моїх очей!

Чи я ж тебе на те родила,

Щоб згинув ти од злих людей?

Щоб ти мене – стару, слабую,

Завівши в землю сю чужую,

На вічний вік осиротив.

Моя ти радість і одрада,

Моя заслона і ограда;

Мене од всіх ти боронив.

[112] Тепер до кого прихилюся,

Хто злую долю облегчить?

Куди в біді я притулюся?

Слабу ніхто не приглядить!

Тепер прощайте всі поклони,

Що получала во дні они

Од вдов, дівчат і молодиць;

За дивні брови соболині,

За очі ясні соколині,

Що здатний був до вечерниць.

[113] Коли б мені твій труп достати

І тіло білеє обмить,

І з похороном поховати,

До ями з миром проводить.

О боги! як ви допустили,

Щоб і одинчика убили

І настромили на віху

Його козацькую головку;

Десь світ вертиться сей без толку,

Що тут дають і добрим тьху.

[114] А ви, що Евруся згубили,

Щоб ваш пропав собачий рід!

Щоб ваші ж діти вас побили,

Щоб з потрухом погиб ваш плід!

Ох! Чом не звір я, чом не львиця?

Чом не скажена я вовчиця?

Щоб мні рутульців розідрать;

Щоб серце вирвать з требухою,

Умазать морду їх мазкою;

Щоб маслаки їх посмоктать».

[115] Сей галас і репетовання

Троян всіх в смуток привело;

Плаксивеє з синком прощання

У всіх з очей слізки тягло.

Асканій більше всіх тут хлипав

І губи так собі задрипав,

Що мов на його сап напав.

К старій з поклоном підступивши,

На оберемок ухвативши,

В землянку з валу потаскав.

[116] А тут кричать та в труби сурмлять,

Свистять в свистілки, дмуть в роги,

Квилять, брат брата в батька луплять;

В наскок яряться вороги.

Тут ржання кінське з тупотнею,

Там разний гомін з стукотнею,

Скрізь клопіт, халепа, сто лих!

Так в мідні клекотить гарячій,

Так в кабаці кричить піддячий,

Як кажуть, хоть винось святих.

[117] Гей, музо, панночко цнотлива,

Ходи до мене погостить!

Будь ласкава, будь не спесива,

Дай поміч мні стишок зложить!

Дай поміч битву описати

І про війну так розказати,

Мов твій язик би говорив.

Ти, кажуть, дівка не бриклива,

Але од старості сварлива;

Прости! я, може, досадив.

[118] І в самій речі проступився —

Старою дівчину назвав,

Ніхто з якою не любився,

Ні женихавсь, ні жартовав.

Ох, скілько муз таких на світі!

Во всякім городі, в повіті!

Укрили б зверху вниз Парнас.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас.

[119] Рутульці дралися на стіни,

Карабкалися, як жуки.

Турн з ярості дрижав і пінив,

Кричить: «Дружненько, козаки!»

В свою троянці также чергу

В одбої поралися зверху,

Рутульців плющили, як мух.

Пускали колоддя, каміння,

І враже так товкли насіння,

Що у рутульців хляв і дух.

[120] Турн, бачивши троян роботу,

Як рать рутульськую трощать,

Як б’ють їх, не жалія поту,

Рутульці, мов в’юни, пищать;

Велів везти зо всіх олійниць,

Де тілько єсть, із воскобійниць,

Як можна швидче тарани.

Якраз і тарани вродились,

І воскобійники явились,

Примчались духом сатани.

[121] Приставив тарани до брами,

В ворота зачали гатить;

Одвірки затряслись, мов рами,

І снасть од бою вся тріщить.

Турн сили вдвоє прикладає,

І тарани сам направляє,

І браму рушити велить.

Упала!.. Стуком оглушила,

Троян багацько подушила,

Турн в кріпость впертись норовить.

[122] Біда троянцям! Що робити?

А муза каже: «Не жахайсь,

Не хист їх Турну побідити,

В чужую казку не мішайсь».

Троянці нап’яли всі жили

Та вмиг пролом і заложили,

І груддю стали боронить;

Рутульці бісом увивались,

Но на пролом не насовались,

А Турн не знав, і що робить.

[123] Троянець Геленор одважний

І, як буряк, червоний Лик,

Горлань, верлань, кулачник страшний

І щирий кундель-степовик..

Сим двом безділля – всяке горе,

Здавалось по коліна море,

Потіха ж – голови зривать.

Давно їм в голові роїлось

І, мов на поступки, хотілось

Рутульцям перегону дать.

[124] Так Геленор з червоним Ликом,

Роздігшися до сорочок,

Між вештанням, содомом, криком,

Пробралися подуть тічок.

Рутульців добре тасовали

І од рутульців получали

Квитанцію в своїх долгах.

Лик тілько тим і одличився,

Що як до Турна примостився,

То з’їздив добре по зубах.

[125] Но Турн і сам був розбишака

І Лика сплющив в один мах;

Із носа бризнула кабака,

У Турна околів в ногах.

А также пану Геленору

Смертельного дали затьору,

І сей без духу тут оставсь.

Рутульців се возвеселило

І так їх серце ободрило,

Що і негідний скрізь совавсь.

[126] Натиснули і напустились,

Рутульці кинулись на вал;

Троянці, як чорти, озлились,

Рутульців били наповал.

Тріщали кості, ребра, боки,

Летіли зуби, пухли щоки,

З носів і уст юшила кров:

Хто рачки ліз, а хто простягся,

Хто був шкереберть, хто качався,

Хто бив, хто різав, хто колов.

[127] Завзятость всіх опановала,

Тут всякий пінив і яривсь;

Тут лютость всіми управляла

І всякий до надсаду бивсь.

Лигар ударом макогона

Дух випустив із Емфіона,

І сам навіки зуби стяв.

Лутецій б’єть Іліонея,

Ціней Арефа, сей Цінея,

Один другого тасовав.

[128] Ремул рутульської породи,

Троюрідний був Турну сват,

Хвастун і дурень од природи,

Що ні робив, то все не в лад;

І тут начав щосил кричати,

Троянців лаять, укоряти,

Себе і Турна величать:

«Ага! проклятії поганці,

Недогарки троянські, ланці!

Тепер прийшлось вам погибать.

[129] Ми вас одучим, супостати,

Морити вдов, дурить дівок;

Чужії землі однімати

І шкодити чужий садок.

Давайте вашого гульвісу,

Я вмиг його одправлю к бісу,

І вас подавимо, як мух:

Чого прийшли ви, голодрабці?

Лигать латинськії потапці?

Пождіть – ваш витісним ми дух!»

[130] Іул Енейович, дочувшись

До безтолкових сих річей,

Як шкурка на огні надувшись,

Злость запалала із очей,

Вхопив камінчик – прицілився,

Зажмурив око – приложився

І Ремула по лобу хвись!

Хвастун бездушний повалився,

Іул сердешно взвеселився,

А у троян дух ожививсь.

[131] Пішли кулачні накарпаси,

В виски і в зуби стусани;

Полізли тельбухи, ковбаси,

Всі пінили, як кабани.

Всі роз’ярились через міру;

По-сербськи величали віру;

Хто чим попав, то тим локшив.

Піднявся писк, стогнання, охи,

Враг на врага скакав, мов блохи,

Кусався, гриз, щипав, душив.

[132] Служили у троян два брати,

Із них був всякий Голіаф;

Широкоплечий і мордатий,

І по вівці цілком глитав.

Один дражнився Битіасом,

Із Кочубейським він Тарасом

Коли б заввишки не рівнявсь;

Другий же брат Пандаром звався

І вищий од верстви здавався;

Та в’ялий, мов верблюд, тинявсь.

[133] Два брати, грізні ісполини,

В бою стояли у ворот,

Дрючки держали з берестини

І боронили в кріпость вход.

Вони к землі поприсідали,

Троянці ж в город одступали,

К собі манили рутулян.

Рутульці зрять – навстяж ворота,

Прожогом в кріпость вся піхота

Спішить насісти на троян.

[134] Но хто лиш в город показався,

Того в яєшню і поб’ють;

Битіас з братом управлявся,

Безщадно кров рутульську ллють.

Рутульці з криком в город пруться,

Як од серпа колосся жнуться.

Як над пашней хурчать ціпи,

Так ісполинськії дрючини

Мозчили голови і спини,

І всіх молотять, мов снопи.

[135] Побачив Турн таку проруху,

Од злості ввесь осатанів;

Здригнувсь, мов випив чепуруху,

К своїм на поміч полетів.

Як тілько в кріпость протаскався,

Тузити зараз і принявся,

Хто тілько під руку попавсь:

Убив він з Афідном Мерона

І зо всього побіг розгона,

Де Битіас в крові купавсь.

[136] З наскоку тріснув булавою

По в’язах, великан упав;

Об землю вдаривсь головою

І кріпость всю поколихав.

Реветь і душу іспускаєть

І воздух грімом наповняєть;

На всіх напав великий страх!

Не спас ні рост, ні сила многа,

Пропав Битіас, мов стонога;

І ісполин єсть черв і прах.

[137] Пандар погибель бачив брата,

Злякався, звомпив, замішавсь

І од рутульська стратилата

Якмога швидче убиравсь.

Проміж оселею хилявся,

Тини переступав, ховався,

І щоб од Турна увильнуть,

Ворота зачинив у брами

І завалив їх колоддями,

Хотів од бою оддохнуть.

[138] Но як же сильно удивився,

Як Турна в кріпості уздрів;

Тогді із нужди прибодрився

І злостію ввесь закипів.

«Ага! ти, шибеник, попався,

Без зву к нам в гості нав’язався, —

Пандар до Турна закричав. —

Пожди, от зараз почастую,

Із тебе виб’ю душу злую,

До сього часу храбровав!»

[139] «Ану прилізь, – Турн одвічає, —

Келебердянськая верства!

Як б’ю я – брат твій теє знає,

Ходи, тобі вкручу хвоста».

Тут Пандар камінь піднімає

І в Турна зо всіх жил пускає,

Нирнув би Турн навіки в ад!

Но де Юнона ні взялася

І перед Турном розп’ялася,

Попав богиню камнем в лад.

[140] Незриму чує Турн заслону,

Бодриться, скачеть на врага,

На поміч призива Юнону,

Пандара по лобу стьога,

І вовся з ніг його зшибає,

До мізку череп розбиває;

Пропав і другий великан!

Така потеря устрашила

І серце бодреє смутила

У самих храбрійших троян.

[141] Удачею Турн ободрився,

По всіх усюдах смерть носив;

Як кнур свиріпий, роз’ярився

І без пощади всіх косив.

Розсік надвоє Філаріса,

В яєшню розтоптав Галіса,

Кріфею голову одтяв;

Щолкав в виски, штурхав під боки

І самії кулачні доки

Ховались, хто куди попав.

[142] Троянці злеє умишляють,

Щоб преч із кріпості втікать;

Своє лахміття забирають,

Куди удасться тягу дать.

Но їх Обозний Генеральний

Над всіма остававсь начальний,

Серест вельможний обізвавсь:

«Куди? – вам сорома немає!

Хто чув? Троянець утікає!

Чого наш славний рід доживсь!

[143] Один паливода ярує,

А вас тут стілько, боїтесь;

В господі вашій вередує

Рутульський шолудивий пес!

Що скаже світ про нас, трояне?

Що ми шатерники-цигане,

Що ми трусливійші жидів!

А князь наш бідний що помислить?

Адже ж за воїнів нас числить,

За внуків славнійших дідів.

[144] Зберіться, Турна окружіте,

Не сто раз можна умирать;

Гуртом, гуртом його напріте,

Од вас він мусить пропадать».

Агу! Троянці схаменулись,

Та всі до Турна і сунулись;

Пан Турн тут на слизьку попав!

Виляв, хитрив і увивався,

І тілько к Тібру що добрався,

То в воду стриб – пустився вплав.


Частина четверта | Енеїда [Энеида] | Частина шоста