home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



І. СПРАВА ЦЕНТРАЛЬНОГО БАНКУ

Минуло вже багато років, але ще не забулася “Справа Центрального банку”, яка свого часу наробила стільки шуму в пресі. Два тижні цей заголовок, набраний великим шрифтом, не сходив зі шпальт усіх газет. І, безперечно, небагато було злочинів, що так розворушили б загальну цікавість, як цей сміливий наскок, в якому уяву вражала загадковість злодіяння, здійсненого з неймовірним зухвальством і відчайдушністю. А тому читачів, можливо, зацікавить розповідь про цю подію, хоч і не вичерпна ще, але цілком вірогідна. Правда, і до сьогодні лишилося чимало таємничого у цій справі, але нові дані про неї, які тут наводяться, дозволяють уточнити інколи суперечливі відомості, почерпнуті з тогочасних газет.

Пограбування було вчинене в розташованому недалеко від лондонської біржі агентстві ДК Центрального банку, яким керував тоді містер Льюїс Роберт Бакстон.

Головне приміщення агентства складалося з великої кімнати, поділеної на дві нерівні частини довгим дубовим бар’єром, який повертав під прямим кутом. Скляні вхідні двері стинали навскоси один кут приміщення, а до них був прибудований тамбур, який виходив нарівні з тротуаром прямо на ріг вулиць Треднідл і Олд Брод. Ліворуч від входу, за негустими ґратами, містилася каса, двері якої, теж заґратовані, вели до тієї частини приміщення, де сиділи службовці. Праворуч дубовий бар’єр мав на кінці дверцята для проходу з частини, приділеної відвідувачам, у приміщення службовців. У глибині цього приміщення, недалеко від бар’єра, містився кабінет директора агентства, за яким була ще комірчина, а вздовж стіни, паралельної до вулиці Олд Брод, тягся коридор до вестибюля будинку.

З одного боку вестибюль межував із швейцарською і виходив на вулицю Треднідл, з другого, за головними сходами, закінчувався скляними двостулковими дверима, що закривали чорні сходи і хід у підвали. Ось яким було місце, де відбувалася ця драма, В ту мить, коли вона почалась, а саме: рівно о п’ятій без двадцяти після полудня, п’ятеро службовців агентства займалися своєю звичайною справою. Двоє заглибилися в писання, троє відповідали трьом відвідувачам, що стояли, спершись на бар’єр. Касир під надійним захистом ґрат підраховував наявну готівку, яка досягала в, той день солідної суми 72 079 фунтів 2 шилінги і 4 пенси.

Годинник на стіні показував, отже, без двадцяти п’яту. За двадцять хвилин агентство зачиниться, упадуть залізні штори, і службовці, закінчивши свій робочий день, розійдуться.

З вулиці долинав приглушений гуркіт екіпажів і гамір натовпу; був останній день листопада, і вже починало сутеніти.

В цей час відчинилися двері і ввійшов якийсь чоловік. Він окинув кімнату швидким поглядом, напівобернувся і, піднявши великий, вказівний і середній пальці правої руки, виразно показав число три — очевидно, комусь, хто лишався на тротуарі. Службовці не могли побачити цей жест за напівпрочиненими дверима, а якби й звернули на нього увагу, то й тоді не догадалися б, що він сигналізував про кількість відвідувачів біля бар’єра.

Подавши знак, новоприбулий зачинив двері, наблизився до бар’єра і зайняв чергу позаду одного з клієнтів, показуючіфщо має намір дочекатися, поки той закінчить свою справу і піде.

Один із двох незайнятих службовців підвівся і спитав, підходячи до нього:

— Чим можу служити?

— Дякую, я почекаю, — відповів той, рухом руки даючи зрозуміти, що бажає говорити саме з тим, до кого зайняв чергу.

Виконавши обов’язок ввічливості, службовець охоче повернувся на своє місце і продовжував перервану роботу. Чоловік чекав, і ніхто більше не звертав на нього уваги.

А проте цим варто було зацікавитись: вигляд у нього був незвичайний. Високий зріст і широкі плечі свідчили про виняткову фізичну силу. Пишна білява борода обрамляла засмагле обличчя. Про суспільне становище невідомого не можна було судити — одяг його закривав довгий шовковий плащ.

Відвідувач, за яким він зайняв чергу, закінчив свою справу, і чоловік у плащі почав ділову розмову із службовцем.

Той, кого він змінив, тим часом вийшов на вулицю.

Ледве встигнувши зачинитись, вхідні двері розчинились знову, і ввійшов другий незнайомець, такий же дивний, як і перший, — точнісінька копія його. Той же зріст, ті ж широкі плечі, та ж білява борода навколо темнобронзового обличчя; одяг новоприбулого закривав такий же довгий плащ із шовку-сирцю. Поводився він так само, як і його двійник: терпляче чекав позаду одного з двох відвідувачів, які ще лишились біля бар’єра, а дочекавшись черги, завів розмову із службовцем, що звільнився; тим часом цей відвідувач теж вийшов.

Як і перед тим, двері знов одразу відчинились. Увійшов третій і зайняв чергу позад останнього з трьох відвідувачів, який ще лишався в конторі. Середній на зріст, гладкий і в той же час кремезний, з червоним обличчям і чорною бородою, у довгому сірому пальті, він одночасно і нагадував тих, які з’явилися раніше, і відрізнявся від них.

Нарешті, коли третій із відвідувачів скінчив свої справи і залишив приміщення агентства, у двері ввійшло одразу двоє. Один з них здавався справжнім Геркулесом; обоє одягнені були не зовсім по сезону в довгі пальто-плащі, так звані ульстери; їхні червоні обличчя теж прикрашали буйні бороди.

Появилися вони досить дивно: спершу ввійшов вищий на зріст і одразу ж спинився, загороджуючи свого товариша, а той, удаючи, що зачепився за замок, щось потай зробив із ним. Зупинка тривала одну мить, двері зачинилися, внутрішня ручка лишалася на своєму місці, зате зовнішня зникла. Тепер уже ніхто не міг ввійти в приміщення ззовні, а постукати в вікно нікому б і на думку не спало: на дверях висіла об’ява, що агентство на цей день зачинене.

Співробітники агентства і гадки не мали, що вони відрізані від зовнішнього світу. Зрештою, це б могло їм здатися просто смішним. Чого, справді, непокоїтися в центрі міста, в години найбільшого пожвавлення, коли від гомінкої вулиці їх відокремлювало лише тонесеньке скло?

Незайняті службовці з люб’язним виглядом поспішили назустріч новоприбулим, — як показував годинник, лишалося тільки п’ять хвилин до кінця прийому, отже, розмова мимохіть буде короткою. Один із запізнілих клієнтів прийняв запропоновані послуги, другий, вищий на зріст, побажав мати розмову з директором. Службовець відповів, що зараз дізнається, чи тут його начальник, на мить зник у дальніх дверях і одразу ж повернувся.

— Прошу, ввійдіть, — промовив він, відкриваючи дверцята в кінці бар’єра.

Чоловік в ульстері прийняв запрошення і прослідував у кабінет директора, а службовець, причинивши за ним двері, повернувся до праці.

Що відбулося між директором агентства і цим відвідувачем? Персонал пізніше запевняв, що йому про це нічого не відомо, що ніхто й не поцікавився цим. Очевидно, так воно справді й було; у нас і досі немає точних відомостей, а тільки здогади про сцену, яка там мала місце.

Одне тільки відомо напевне: і двох хвилин не минуло, як двері знову розчинились, і чоловік в ульстері з’явився на порозі. Він промовив дуже спокійним тоном, ні до кого не звертаючись:

— Будь ласка… Ваш директор хоче бачити касира.

— Гаразд, добродію, — відповів один із службовців і, обернувшись, гукнув: — Стор! Вас питає директор.

Іду, — відповів касир.

З акуратністю, властивою людям його професії, вів кинув у сейф портфель і три мішки з усією наявною готівкою в банкових білетах і дзвінкій монеті, глухо клацнув важкими дверцятами, спустив віконечко, дбайливо замкнув двері своєї клітки і попрямував до кабінету директора. Незнайомий пропустив його вперед і ввійшов слідом за ним.

Вступивши в кабінет, Стор здивовано переконався, що там нікого нема. Але часу на розгадування цієї загадки у нього не залишилось: стальні пальці простягнися ззаду, стиснули горло… Касир марно намагався вирватись, закричатиневмолимі руки стискали все дужче й дужче, аж поки він не впав непритомний на килим.

Все це сталося без найменшого шуму. У великому залі службовці спокійно продовжували працювати: четверо розмовляли через бар’єр з клієнтами, п’ятий заглибився в підрахунки.

Чоловік в ульстері витер піт з лоба і нахилився над своєю жертвою. Він миттю заткнув касирові рота і зв’язав його. Потім обережно відчинив двері і кинув погляд у зал. Переконавшися, що все в порядку, він стиха кашлянув, немов бажаючи привернути увагу чотирьох спізнілих клієнтів, і різким рухом розчинив двері навстіж.

Це був сигнал — безперечно, так умовилися заздалегідь, — за яким почалося щось просто неймовірне. Чоловік в ульстері блискавкою метнувся через зал, накинувся на самотнього калькулятора і без жалю став його душити, його спільники теж не дрімали. Один проскочив крізь дверцята в кінці бар’єра і повалив навзнак службовця, який шанобливо з ним розмовляв. Двоє, простягши руки, схопили своїх співрозмовників за шию і почали люто товкти їх головами об дубовий бар’єр. Останній, невисокий на зріст, не міг дотягтися до своєї ю жертви; він просто перестрибнув через бар’єр і з розгону щосили вп’явся в горло нещасного.

Ніхто й не скрикнув. Уся сцена тривала не більше тридцяти секунд.

Жертви лежали непритомні, і нападники поспішили з цього скористатися. План було заздалегідь розроблено до дрібниць і здійснено чітко, без найменших вагань. Як по команді, роти нещасних заткнули ватою і зав’язали, хоч це й загрожувало їм удушенням. Як по команді, руки скрутили за спиною, міцно зв’язали ноги і випростані тіла обплутали тонким стальним дротом. Миттю покінчивши з цим, усі п’ятеро випростались одним рухом.

— Штори! — наказав той, що питав про директора; він, очевидно, був ватажком.

Троє бандитів метнулися до рукояток, і залізні штори почали спускатися, поступово заглушаючи вуличний гамір. Раптом задзвонив телефон.

— Стійте! — гукнув ватажок.

Він наблизився до телефону і зняв трубку. Четверо бандитів завмерли, прислухаючись до його відповідей.

— Алло, це ви, Бакстон?

— Так.

— От смішно. Я не пізнаю вашого голосу.

— А я вашого.

— Ласон.

— А, так так!.. Тепер пізнаю.

— Скажіть, Бакстон, візок ще не заїжджав до вас?

— Ні, ще, — відповів бандит, завагавшись на мить.

— Коли приїде, перекажіть, нехай зробить ще один рейс в агентство С. Мені тільки-но подзвонили звідти, що після закриття і здачі готівки там одержано значний внесок.

— Сума солідна?

— Та щось коло двадцяти тисяч фунтів… Так я можу на вас розраховувати? н

— Можете.

— На все добре, Бакстон.

— На все добре.

Поклавши трубку, він хвилину постояв у задумі. Потім, прийнявши рішення, підізвав до себе своїх спільників.

— Треба поспішати, — промовив він глухо, гарячково роздягаючись. — Несіть сюди одежу он того, хутчіш!

І вказав пальцем на непритомного Стора.

З касира миттю стягли убрання, і бандит переодягся, хоч костюм був для нього трохи малий. Намацавши в одній з кишень ключі від каси, він одімкнув заґратовану комірку, потім сейф і витяг звідти мішки з дзвінкою монетою, портфель з банкнотами, пакети цінних паперів. Саме тоді почувся гуркіт візка, який спинився проти контори, і хтось постукав у двері, напівзатулені залізною шторою.

— Увага! — квапливо промовив ватажок, енергійно жестикулюючи. — Скидайте пальто, займайте місця, одним духом!.. Не проґавте першого ж, який ввійде!.. І без шуму! Потім двері замкнути, відкриєте тільки мені!..

Говорячи так, він схопив портфель і кілька пакетів і наблизився до дверей; тим часом троє його спільників уже сиділи за столами, відіпхнувши зв’язаних службовців під бар’єр, а четвертий став коло входу. Коли ватажок банди розчинив двері, в кімнату ввірвався вуличний гамір.

Біля тротуару стояв інкасаційний візок

Центрального банку; в темряві світилися його ліхтарі. Кучер сидів на козлах і балакав з інкасатором, який, постукавши у двері агентства, повернувся до візка.

Відчайдушний бандит, не поспішаючи, наблизився до них крізь безупинний потік пішоходів і привітався. Обоє відповіли на вітання, а кучер, глянувши на нього, здивовано вигукнув:

— Еге! Та це ж не Стор!

— Він сьогодні має вихідний день. Я його заміщаю, — пояснив псевдокасир і звернувся до інкасатора: — Допоможи, друже! У нас багато грошей, за раз не донести.

Інкасатор завагався.

— Розумієш, мені заборонено відходити від візка…

— Ат! На одну хвилину! Я побуду тут замість тебе. Тобі допоможуть, поки я це складу.

Інкасатор погодився і ввійшов в контору. Двері за ним зачинилися.

— Ну що ж, пропусти, — казав у цей час кучеру “заступник” Стора.

У кузові візка не було інших отворів, крім невеличких залізних дверцят позаду сидіння возія, і, отже, викрадання цінностей ставало майже неможливим. Щоб потрапити в візок, треба було відсунути сидіння, одна половина якого була відкидна. Але кучер вирішив, що це зайва робота, коли треба лише вкинути кілька пакетів в один з ящиків, прикріплених до бічних стінок кузова. Він просто розчинив дверцята і сказав:

— Давай сюди портфель.

З портфелем у руці він перехилився назад, напівлежачи на сидінні, і до пояса сховався в кузові, балансуючи зовні ногами. І він не міг бачити, що “касир” піднявся на підніжку, далі на сидіння, потім теж просунувся до половини в кузов, наче бажаючи туди заглянути, і раптом різко випростав у темряві руку.

Якби комусь із численних перехожих спало на думку придивитись, він би побачив, що ноги кучера раптом якось дивно напружились, потім обважніли і опустились на підніжку, а тулуб звис по другий бік сидіння. Бандит схопив нерухоме тіло і вкинув його у кузов поверх мішків і пакетів.

Усе це він зробив упевнено і швидко, на очах у натовпу пішоходів, які спокійно крокували, нічого не підозріваючи.

Він знову нахилився в кузов візка, щоб вуличні вогн? не сліпили очі, і придивився. На підлозі, в калюжі крові, яка швидко збільшувалась, лежав кучер з ножем, встромленим в низ черепа, просто в мозочок. Він не ворушився. Смерть настала блискавично.

Убивця занепокоївся, що кров може протекти крізь дошки на землю. Він скочив на сидіння, вліз у візок і, внявши з мертвого куртку, затулив нею страшну рану, обтер вийнятий з тіла ніж і руки, виліз і зачинив залізні дверцята.

Вживши цих запобіжних заходів, він наблизився до дверей агентства, постукав умовним стуком, і двері миттю відчинилися й замкнулися за ним.

— Де цей?.. — спитав він, входячи.

— Там, де й інші, відповіли йому, вказуючи під бар’єр. — Зв’язаний.

— Гаразд!.. Зняти з нього одяг!.. Швидко!

Поки виконували цей наказ, він скинув з себе костюм касира і враз переодягся інкасатором.

— Двоє залишаться тут, — розпоряджався він тим часом, — а ви — за мною, розвантажити каламажку.

І він вийшов, не чекаючи відповіді, а двоє злочинців поспішили услід за ним.

Почалося грабування інкасаційного візка. Ватажок передавав пакети своїм спільникам, і вони переносили їх в приміщення агентства. Двері контори лишились широко розчинені, окреслюючи на тротуарі великий квадрат світла, в який на мить виринали перехожі, щоб зараз же загубитись у темряві. Кожний міг би безборонно ввійти, але нікому це й на думку не спадало, і байдужий натовп проминав людей, у діях яких не було нічого підозрілого.

Через п’ять хвилин візок спорожнів. Замкнувшися в конторі, бандити приступили до сортування. Цінні папери, акції та облігації відкидали геть, і скоро вони вкрили підлогу. Банкноти поділили на п’ять частин, і кожний член зграї набив ними пазуху. Дзвінка монета перейшла з мішків у їхні кишені.

— Тепер, — промовив ватажок, — умовимось заздалегідь про все. Коли я від’їду, ви залишаєтесь тут і опускаєте штори. Потім вийдете сюди, — продовжував він, вказуючи на двері до коридора в глибині приміщення. — Останній нехай двічі поверне ключ в замку і кине його в каналізацію. Там, далі, вестибюль — ви ж знаєте всі ходи й виходи. Не забудьте про того йолопа, — додав він, вказуючи пальцем на кабінет директора. — Пам’ятаєте умову?..

— Так, так, пам’ятаємо, не турбуйся.

Він уже зібрався йти, але спинився.

— Чорт! Я й забув про головне… Тут повинен десь бути список інших агентств.

Знайшовши потрібне і відшукавши адресу агентства С, він наказав:

— Плащі киньте в кутку. Хай їх тут знайдуть. Головне — щоб їх не побачили більше на нас Зустрінемось самі знаєте де… Пішли!

Решту мішків з золотом і сріблом перенесли в візок.

— Все. Не баріться ж! — гукнув ватажок.

І поки за його провожатими замикалися двері і спускалися залізні штори, новоявлений кучер схопив віжки й оперіщив коней батогом. Візок зірвався з місця і понісся однією вулицею, другою, завернув ще раз і нарешті спинився перед агентством С.

Візниця сміливо ввійшов туди і попростував до каси.

— Ви, здається, повинні передати мені пакет? — промовив він.

Касир звів на нього очі.

— Що таке? — вигукнув він. — Це ж не Бодрюк!

— Ні, присягаюсь! — Інкасатор голосно зареготав.

— Не розумію, — пробурмотів касир незадоволено, — з якої речі банк присилає отак незнайомих людей…

— Тому що в агентстві Б, куди я звичайно їжджу, мені сказали заїхати до вас, бо звідси дзвонили в банк, що після закриття у вас було велике надходження.

— Це так, а все ж я вас не знаю… Грабіжників є доволі… А втім, зараз ми все з’ясуємо. Ваше посвідчення з вами?

Здавалося б, таке несподіване запитання повинно було збентежити бандита. Та це була на диво холоднокровна людина. Збентежився він чи ні, але відповів зовсім природним тоном:

— Ну розуміється. — І додав, спокійно сідаючи на лаву і починаючи обшукувати кишені інкасаторової куртки: — Ось зараз подивлюся.

Він витяг чимало різних папірців, всіляких службових записок, затертих, і обтріпаних, і серед них знайшов друкований бланк посвідчення інкасатора Центрального банку з вписаним від руки прізвищем Бодрюк. Показати цю посвідку він, зрозуміло, не міг. Але зухвалий бандит і тут не розгубився. Він непомітно розірвав документ навпіл і залишив нижню половину в правій руці, а верхню, на якій стояло зрадливе ім’я, засунув назад у купу папірців.

— От чорт! — вигукнув він роздратованим тоном. — Посвідчення тут, але не все, а тільки половина.

— Половина?.. — перепитав касир.

— Еге ж, воно було старе, протерлося в кишені. Одна половина тут, а друга, либонь, зосталася дома.

— Гм! — незадоволено буркнув касир.

“Інкасатор” образився.

— Ну, як собі хочете, — заявив він, підводячись, і попростував до дверей. — Мені сказано заїхати до вас за вашими грошиками, я й заїхав. Не хочете мені їх давати? Про мене, нехай лишаються тут. Самі будете давати пояснення в банку. А мені однаковісінько.

Цей спритний хід удався блискуче. Особливо погроза, влучно кинута під кінець, зачепила те, що є слабким місцем усіх службовців на світі: “Як би чого не вийшло!” — міркують вони.

— Хвилиночку!.. Покажіть його, ваше посвідчення… Так, бачу, тут є підпис директора!.. — задоволено підтвердив касир. Він раптом зважився і промовив, простягаючи запечатаний пакет: — Ось гроші. Розпишіться в одержанні.

“Інкасатор” поставив якийсь підпис на вказаному місці і пішов до виходу, зберігаючи незадоволену міну.

— Бувайте! — кинув він тоном людини, ображеної незаслуженим підозрінням.

Не встиг він вийти, як щодуху кинувся до візка, сів на козли і зник у нічній темряві.

Так було здійснене це пограбування, про яке стільки говорили й писали.

Як відомо, злочин був розкритий того ж вечора, — грабіжники, безумовно, розраховували, шо це станеться тільки наступного ранку. Двері агентства були міцно замкнені, персонал цілком безпорадний, кучера вбито. І бандити міркували, що найімовірніше паніка почнеться тільки вранці, коли прибиральник прийде вимітати контору.

В дійсності все сталося інакше.

О пів на шосту містер Ласон, контролер Центрального банку, занепокоєний тим, що інкасаційного візка все немає, знов подзвонив до агентства ДК. Відповіді він не одержав: бандити, що в цей час саме закінчували поділ здобичі, зняли трубку, щоб уникнути дзвінків, безугавність яких могла привернути увагу сусідів. Проте контролер не стурбувався, вирішивши, що винна телефоністка.

Та час минав, візка все не було, і він зробив нову спробу, теж безуспішну. Телефонна станція запевнила його, що агентство ДК не відповідає, і він відправив банківського розсильного, щоб довідатися, в чому справа. О пів на сьому розсильний повернувся і повідомив, шо агентство замкнене і там нікого немає.

Контролер здивувався, як це містер Бакстон так рано закінчив свої операції в останній день місяця, коли персоналові доводиться затримуватись годин до дев’яти. Телефони негайно задзвонили у всіх напрямках. Коло восьмої години один загін поліцаїв знайшов і оточив покинутий інкасаційний візок, а другий на очах у натовпу цікавих відмикав, з допомогою слюсаря, двері агентства ДК.

Читачеві вже відомо, що там мали побачити. Слідство почалось негайно. На щастя, всі службовці агентства були живі, хоч і напівзадушені. З кляпами в ротах вони валялися непритомні і, безперечно, не дожили б у такому стані до ранку.

Довго приводили їх до пам’яті. Але їхні показання були дуже недостатні: п’ятеро бородатих людей, одягнених у довгі плащі і дорожні пальто-ульстери, напали на них, збили з ніг. Більше вони нічого не знали.

Сумніватися в цьому не доводилось. П’ять пальт одразу ж були знайдені, вони лежали на видноті, так, ніби злочинці навмисне бажали залишити після себе якийсь слід. Проте ці речові докази, якнайуважніше оглянуті кращими детективами, нічого не дали слідству. Зроблені із звичайного, поширеного матеріалу, вони не мали ніяких марок або ярликів магазина чи кравця.

Усіх цих даних було замало, та слідчому так і не пощастило з’ясувати ще що-небудь. Скільки він не розпитував свідків, їхні показання повторювались, не даючи нічого нового.

Останнім важливим свідком був швейцар будинку. На дверях агентства були спущені залізні штори, отже злочинці мусили вийти через загальний вестибюль і швейцар повинен був їх бачити.

Проте і він не зміг додати нічого істотного. Будинок був великий, через вестибюль проходило завжди багато людей. І в цей день він не помітив нічого підозрілого. Якшо грабіжники й пройшли перед його очима, він, очевидно, прийняв їх за службовців агентства.

Спонукуваний слідчим, він довго пригадував і нарешті назвав імена чотирьох пожильців, які пройшли вестибюлем приблизно в той час, коли стався злочин. Цих людей негайно допитали; все це були бездоганно чесні особи, які в цей час ходили обідати.

Швейцар розповів також, що десь о пів на восьму, незадовго до прибуття поліції, приходив з великим мішком рознощик вугілля, на якого він звернув увагу тільки тому, що саме в цю пору вугілля ніколи не розносять. Цей хлопчина так наполегливо допитувався про якогось пожильця з п’ятого поверху, що швейцар нарешті пропустив його і показав, де чорні сходи.

Вугляр пішов, але хвилин за п’ятнадцять повернувся, так само з мішком. Швейцар спитав його, в чім справа, ї він пояснив, що переплутав адресу. Відповідав він захекавшись, як людина, яка тільки-но піднімалася на п’ятий поверх з важкою ношею, а вийшовши на вулицю, поклав свій мішок на ручний візок, що стояв край тротуару, і неквапливо подався геть.

— А вам відомо, — спитав слідчий, — від якого поставщика був цей рознощик?

Цього швейцар не знав.

Слідчий опитав пожильця з п’ятого поверху. Той підтвердив, що якийсь чоловік дзвонив з чорного ходу приблизно о пів на восьму, кажучи, що привіз замовлене вугілля. Служниця запевнила його, що він помилився, і чоловік пішов. В цьому пункті між свідченнями було певне розходження: служниця з п’ятого поверху заявила, що чоловік цей приходив без мішка.

— Він його залишив унизу, — пояснив слідчий.

Проте це пояснення довелося відкинути, коли в підвальному коридорі знайшли купу антрациту завбільшки з мішок. Очевидно, таємничий вугляр висипав його там. В такому разі, що ж він виніс? Швейцар рішуче твердив, що рознощик виходив з таким же повним і важким мішком, як і входив, це з усього було видно.

— Не будемо зараз цим займатись, розберемося завтра, — вирішив слідчий, відмовляючись розгадати цю загадку.

Його увага була прикута до обставини, яку вій вважав значно важливішою і від якої не хотів ухилятись.

І справді, весь персонал агентства був у наявності, за винятком однієї, наизначнішої особи: директор його, містер Льюїс Роберт Бакстон зник.

Службовці не змогли дати з цього приводу ніяких пояснень. Вони пригадували тільки, що близько п’ятої години якийсь відвідувач попросив провести його до директора, потім покликав касира Стора, і одразу після цього почався наскок. А містера Бакстона ніхто з них більше не бачив. Висновок напрошувався сам собою: не підлягало сумніву, що агентство пограбували п’ятеро переодягнених і загримованих бандитів, і не менш безсумнівним було те, що бандити мали спільника на місці, і спільником цим був не хто інший, як сам директор.

Ось чому, не чекаючи докладнішого розслідування справи, було негайно підписано ордер на арешт Льюїса Роберта Бакстона, директора агентства ДК Центрального банку, звинувачуваного у крадіжці й співучасті в убивстві; про його прикмети сповіщено по телеграфу у всіх напрямках, тим більше, що вони були добре відомі, чого не можна сказати про його спільників.

Злочинець ще не встиг вибратися за межі Англії, поліція, безумовно, дуже скоро затримає його всередині країни чи в якомусь порті. Тішачись такою приємною перспективою, слідчий і детективи розійшлися по своїх домівках і міцно спали до ранку.

А тим часом, о другій годині ночі п’ятеро засмаглих людей, одні чисто поголені, інші з великими вусами, зійшли в Саутгемптоні з лондонського експреса, тримаючись гуртом. Одержавши з поїзда свій багаж, серед якого була велика і дуже важка скриня, вони найняли карету в порт. Біля причалу вже чекав пароплав місткістю не менше двох тисяч тонн; з його труб здіймалася ціла хмара диму.

О четвертій годині, з ранішнім відливом, коли ще спав весь Саутгемптон, де нічого не було відомо про злочин в агентстві ДК, пароплав вийшов з порту, проминув мол і вирушив у відкрите море.

Ніхто і не пробував його затримати. Кому могло б здатися підозрілим це судно, навантажене дуже різноманітними, але цілком легальними товарами, з портом призначення Котоноу, в Дагомеї?

І пароплав спокійно рушив у путь з усім своїм вантажем, з п’ятьма пасажирами, їхнім багажем і великою скринею, яку один з пасажирів, вищий на зріст, звелів поставити у себе в каюті. А поліція, перервавши розслідування, спочивала — кожен має право на відпочинок.

Відновлене на другий день слідство тривало ще довго, але, як відомо, не привело ні до чого. Дні минали, а п’ятеро злочинців мов крізь землю провалились. Льюїса Роберта Бакстона так і не розшукали. Не вдалося навіть з’ясувати, від якого поставщика приходив той рознощик вугілля, що на короткий час привернув увагу поліції. Вичерпавши всі зусилля, справу припинили.

Наша дальша розповідь повністю розкриває цю таємницю. Читачеві залишається сказати, чи можна було чекати чогось більш несподіваного й дивного.


ЧАСТИНА ПЕРША | Незвичайні пригоди експедиції Барсака | II. ЕКСПЕДИЦІЯ