home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



VII. ЗАВОД У БЛЕКЛЕНДІ

Гості Камаре поспішили прийняти запрошення.

— Перше ніж ми спустимося з цієї башти, — сказав Камаре, — познайомтеся з загальним розташуванням заводу. Його територія має дев’ять гектарів і являє собою прямокутник, що тягнеться понад річкою. Три чверті цієї площі — її західну частину — відведено під сади й городи. З них ми одержуємо частину харчових продуктів; все інше нам постачають. Власне завод розташований вздовж набережної; тут містяться цехи і мій будинок, а в центрі — оця сама башта. З обох боків заводських споруд, перпендикулярно до річки, збудовано два ряди жител для робітників. Це чотириповерхові будинки, в яких налічується в цілому сто двадцять квартир. Як ви самі бачите, всі заводські споруди одноповерхові і вкриті товстим шаром землі, порослої тр’авою. Таким чином, снаряди майже зовсім не страшні для них. Ну, а тепер давайте спустимося.

Супутники Камаре кинули навколо себе останній погляд. Усе лишалося без змін. “Оси” продовжували кружляти по колу, нападники ж, маючи гіркий досвід, не наважувались більше проникнути в небезпечну зону.

Підбадьорені цим видовищем, гості спустилися слідом за інженером. Спочатку вони відвідали той поверх башти, що його він назвав “вуликом”; там були розташовані вісім капонірів чи комірок, з яких вилітали “оси”, а між цими комірками був розміщений запас картечі. Потім вони проминули цехи: складальний, столярний, ковальський, ливарний та інші, і вийшли в сад з боку, найближчого до палацу.

Висока стіна закривала палац. Та коли вони відійшли метрів на п’ятдесят, над стіною почязалася башта Гаррі Кіллера, з верхівки її одразу ж пролунав постріл, а над необережними з дзижчанням пролетіла куля. Вони поспішили відступити.

— Дурень! — спокійно пробурмотів Камаре і, не спиняючись, підняв руку.

За цим сигналом почувся сильний свист. Гості Камаре мимоволі обернулись до заводу, але їхній хазяїн вказав їм на палац: циклоскоп, який увінчував башту, зник.

— Це буде йому наукою, — сказав Камаре. — У мене теж є повітряні міни; у мене їх навіть більше, ніж у нього, адже це я їх виробляю.

— Але послухайте, пане Камаре, — зауважив Амедей Флоранс, — якщо у вас є ці снаряди, які ви звете повітряними мінами, чому ви не застосуєте їх проти Гаррі Кіллера?

Якусь мить Камаре пильно вдивлявся в того, хто поставив це запитання, потім в його очах промайнув тьмяний блиск.

— Я?.. — глухо промовив він. — Я руйнуватиму своє творіння?..

Амедей Флоранс тільки перезирнувся з товаришами. Безперечно, ця в багатьох відношеннях видатна людина мала одну ваду: гордість.

Прогулянка продовжувалась у мовчанні. В палаці засвоїли науку: ніщо більше не турбувало групу людей, які все далі заглиблювались у сад і пройшли його з кінця в кінець.

— Ось це теж цікаво для вас, — промовив Камаре, відчиняючи якісь двері. — Тут старі машини, паровий котел і двигун, який ми опалювали дровами, не маючи іншого пального. Це була дуже складна справа — дрова привозили здалека, і ми витрачали їх у великих кількостях. На щастя, це тривало недовго. Як тільки після перших же дощів, викликаних мною, в річці появилася вода, одразу ж почала діяти гідроелектростанція, яку я тим часом спорудив кілометрів на дванадцять нижче міста. Відтоді ми більше не користуємося цим застарілим паливом, і наш димар уже ніколи не куриться — він тепер непотрібний.

Інженер провів їх в інший зал.

— Тут і далі, сказав він, — містяться машини, які приймають і перероблюють енергію, одержувану із станції: динамомашини, трансформатори, генератори змінного струму. Тут — царство блискавки.

— Як! — вигукнув приголомшений Флоранс. — Усі машини вам вдалося сюди приставити!

— Тільки невелику кількість, — відповів Камаре. — Більшу частину ми сконструювали самі.

— Але ж вам потрібні були матеріали, — не вгавав Флоранс. — Де в бісового батька ви їх добули серед пустині?

— Справді!.. — промовив Камаре і спинився в задумі. — Ви праві, пане Флоранс. Як були приставлені сюди перші машини і ті матеріали, з яких ми створили решту? Признаюсь, я ніколи над цим не замислювався. Я ставив вимоги — і їх задовольняли. Більше я ні про що не допитувався. Ось тепер, коли ви привертаєте мою увагу…

— Яких страшних людських жертв це мусило коштувати — притягти оце все через пустиню, коли у вас ще не було планерів!

— Це правда… — погодився Камаре, бліднучи.

— А гроші? Їх тут пішло як у прірву! — вигукнув Флоранс.

— Гроші?.. — пробелькотав Камаре.

— Так, гроші. Ви дуже заможна людина?

— Я? — запротестував Камаре. — Відколи я тут, у мене й п’яти сантимів не було в кишені.

— Отже?..

— Це Гаррі Кіллер… — тихо почав Камаре.

— Ясна річ! Але де ж він брав їх? Він що, мільярдер, ваш Гаррі Кіллер?

Камаре зчудовано розвів руками. Запитання Амедея Флоранса зовсім приголомшили його, в очах знову з’явився хворобливий блиск, який спалахував у них при кожному хвилюванні. Почувалося, що подібні проблеми, такі відмінні від тих, які він звик розв’язувати, приголомшують його, проливаючи світло на досі незрозумілі речі. У нього був такий розгублений вигляд, що доктор Шатонней пожалів його.

— Ми це потім з’ясуємо, — промовив він, — а зараз годі про це. Ходімте далі.


Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Камаре провів рукою по чолі, немов відганяючи набридливу думку, і мовчки пройшов у дальший зал.

— Тут ви бачите компресори, — заговорив він зміненим від хвилювання голосом. — Ми використовуємо великі кількості повітря та інших газів у рідкому стані. Як відомо, всі гази здатні зріджуватись, для чого їх стискають при належному зниженні температури, але одержані так рідини розігріваються і досить швидко повертаються в газоподібний стан. Якщо зберігати їх у замкненому резервуарі, стінки його зазнають такого тиску, що він неминуче мусить вибухнути. Один з моїх винаходів допоміг це усунути. Я відкрив речовину, яку я назвав антидіатермічною — вона абсолютно непроникна для теплового проміння. Зріджений газ, наприклад, рідке повітря, вміщений в резервуар з цієї речовини, зберігає завжди однакову температуру і, отже, залишається рідким, не загрожуючи вибухом. Цей винахід дозволив мені здійснити багато інших, зокрема відомі вам планери з великим радіусом дії.

Поки він говорив, його хвилювання поступово вляглося і зникло без сліду. Тема уже цілком полонила його.

— Мої планери мають три основні особливості: стійкість у повітрі, швидкість зльоту і велику рушійну силу. Спиняюсь на них в кількох словах. Почнемо зі стійкості. Коли на птаха налітає раптовий порив вітру, йому не доводиться робити розрахунки, щоб зберегти рівновагу. В цьому випадку починає діяти його нервова система, те, що зветься рефлексом, і він інстинктивно вирівнюється.

Щоб досягти автоматичної стійкості у моїх механічних птахів, я наділив їх системою, подібною до рефлекторної. Ви їх бачили і знаєте, що вони мають два крила, розташовані угорі пілона заввишки п’ять метрів, під яким міститься платформа, що несе мотор, водія і пасажирів. Отже центр ваги у цієї конструкції низький. Але пілон не є непорушним щодо крил. Поки він не закріплений повністю або частково за допомогою руля напряму і горизонтального руля, він може описувати невеличкі луги у всіх напрямах навколо вертикалі. Таким чином, якщо крила незалежно від руля нахиляються вбік, пілон під дією своєї ваги виявляє тенденцію до зміни кута щодо крил. Цей рух приводить в дію точно вивірені противаги, які сковзають паралельно або перпендикулярно до крил, і ці останні одразу ж вигинаються належним чином. В такий спосіб негайно, — автоматично, як я вже казав, — вирівнюються всі випадкові відхилення планера.

Втупивши очі в землю, Марсель Камаре давав ці пояснення спокійно, ніби професор під час лекції. Він не спинявся, не шукав слів — вони приходили самі.

— Переходимо до другого пункту, — продовжував він. — В момецт зльоту крила планера опускаються і складаються вздовж пілона. В той же час вісь гвинга, рухлива у вертикальній площині, перпендикулярній до крил, піднімається, і апарат стає гелікоптером… Проте, коли він досягає належної височини, крила розкриваються і одночасно вісь гвинта нахиляється вперед і стає горизонтальною, а гелікоптер перетворюється в планер. Щож до рушійної сили, то в моїх апаратах нею є рідке повітря. Із резервуара, зробленого з антидіатермічної речовини, про яку я вам казав, рідке повітря через систему клапанів надходить під постійним нагріванням у дуже тонку трубку. Там воно одразу ж під величезним тисненням переходить в газоподібний стан і приводить в дію мотор.

— Якої швидкості досягають ваші планери? — спитав Амедей Флоранс.

— Чотириста кілометрів за годину, і проходять до п’яти тисяч кілометрів без поповнення запасу енергії, відповів Камаре і повів їх знов на башту.

Його слухачі не могли не висловити свого захоплення, їм важко було знайти слова, щоб дати належну оцінку його геніальності. Але ця дивна людина, яка часом проявляла таку пиху, лишалася байдужою до всіх цих дифірамбів, наче її могла зворушити тільки власна хвала.

— Тут ми в самому центрі заводу, — сказав Камаре, коли вони повернулися до башти. — Ця башта має десять поверхів. Ви, звичайно, помітили нагорі високий металічний пілон? Це “передавач хвиль”. Крім того, по всій поверхні башти розсіяні вістря, які теж є передавачами хвиль менших розмірів.

— Як ви сказали? Передавачі хвиль? — спитав доктор Шатонней.

— Не хочу читати вам курс фізики, — відповів з усмішкою Камаре, — але деякі пояснення все ж необхідні. Відомий німецький фізик Герц уже давно помітив, що коли між зближеними полюсами конденсатора індукційної котушки проскакує іскра, вона створює коливний розряд, інакше кажучи, під час одного розряду обидва полюси стають по черзі то позитивними, то негативними. Швидкість цих коливань або їхня частота може бути дуже великою — до ста мільярдів в секунду. Ці розряди викликають коливання навколишнього середовища, тобто повітря, а також ефіру, який заповнює небесний простір і міжмолекулярні проміжки всіх тіл; кожному розряду відповідають коливання ефіру, які поширюються все далі, розходяться в усі сторони; вони звуться хвилями Герца. Чи зрозуміло я розповідаю?

— Чудово! — заявив Барсак, який, бувши політичним діячем, гірше за всіх розбирався в наукових питаннях.

— До мене ці хвилі вважали лабораторним курйозом. Ними користувались, щоб електризувати металічні предмети, розташовані на більшій або меншій відстані від джерела хвиль. Головною вадою цих хвиль вважалося те, що вони поширюються на всі боки од відправної точки, точнісінько як концентричні кола в калюжі, якщо кинути в неї камінь. Завдяки цьому початкова енергія, поширюючись на все більшому просторі, розсіюється, слабне, і вже за кілька метрів від джерела прояви її стають зовсім незначними. Вам це зрозуміло?

— Ясно, як день, — запевнив Амедей Флораис.

— Ще до мене було помічено, що ці хвилі, як і світлові, мають здатність відбиватися, але з цього не було зроблено ніяких висновків. Маючи відкритий мною надпровідник (той, яким вкритий верх стіни), я зміг створити рефлектори, що спрямовують майже всю сукупність хвиль в бажаному мені напрямі, і вони передаються на далеку відстань, не втрачаючи по дорозі своєї початкової сили. Спосіб змінювати частоту коливань відомий, і це допомогло мені винайти приймачі хвиль, які реаґують лише на коливання якоїсь певної частоти. Це те, що зветься в фізиці настройкою. Даний приймач реагуватиме тільки на хвилі тієї частоти, на яку він настроєний. А кількість можливих частот безмежна, отже, я можу сконструювати безліч двигунів, серед яких не буде двох, які б реагували на одну і ту ж хвилю. Ви все зрозуміли?

— Тепер гірше, — признався Барсак. — Але стежимо уважно.

— Я, власне, закінчую, — сказав Камаре. — Ось цим способом ми й приводимо в дію велику кількість сільськогосподарських машин; усі вони одержують енергію на відстані з того чи іншого передавача нашої башти. Цим же способом ми спрямовуємо політ “ос”. При кожному з чотирьох гвинтів “оси” є невеличкий мотор, настроєний на певну хвилю, і ми, в міру потреби, посилаємо одну певну хвилю чи комбінацію їх. Нарешті, цим способом я міг би зруйнувати все місто, якби мені заманулося.

— Ви б могли звідси зруйнувати місто?.. — вигукнув Барсак.

— Дуже просто. Гаррі Кіллер просив мене зробити місто неприступним, і я це здійснив. Під усіма вулицями й будинками, під палацом і навіть під заводом закладені великі кількості вибухових речовин з детонаторами, настроєними кожний на хвилю певної частоти, відомої тільки мені. Щоб висадити місто в повітря, мені досить послати в напрямі кожної міни хвилі тієї частоти, на яку настроєний її детонатор.

Амедей Флоранс, який весь час гарячково робив нотатки, хотів було спитати, чи не слід би цим способом покінчити з Гаррі Кіллером, але пригадав, що пропозиція використати для цього повітряні міни не мала успіху, — і вирішив не говорити нічого.

— А великий пілон, який височить над баштою? — спитав доктор Шатонней.

— Я саме збирався про нього сказати, — відповів Камаре. — Хвилі Герца мають деякі дуже цікаві властивості, зокрема, вони ніби підвладні тяжінню і, вийшовши з відправної точки, поволі падають на землю і там губляться. Отже на далеку відстань їх слід посилати з певної висоти. Мені ж потрібно посилати їх хоч і не дуже далеко, але дуже високо, а цього ще важче досягти. Все ж мені вдалося здійснити це за допомогою пілона заввишки сто метрів, з’єднаного з генератором коливань, і рефлектора моєї конструкції, розташованого нагорі пілона.

— А навіщо вам посилати хвилі вгору? — здивувавсь Флоранс.

— Щоб викликати дощ. Саме на цьому принципі базується мій винахід, який я проектував, коли познайомився з Гаррі Кіллером. За допомогою пілона і дзеркала я посилаю хвилі до хмар і електризую воду, яка перебуває в них у краплинному стані. Коли різниця потенціалів хмари і землі або сусідньої хмари стає достатньою — а це настає досить швидко, — починається гроза, і йде дощ. Про дійовість цього методу свідчить перетворення пустині навколо нас в родючий ґрунт.

— Проте потрібно мати хмари, — зауважив доктор Шатонней.

— Безумовно; або принаймні потрібна досить вогка атмосфера. Проте хмари якогось дня неминуче з’являються. Завдання полягає в тому, щоб примусити їх проллятися дощем тут, а не в якомусь іншому місці. Зараз, коли поля вже оброблені і ростуть, дерева, створюються передумови для періодичних дощів, хмари з’являються все частіше. Побачивши хмару на небі, мені досить повернути вимикач — ось так, — і одразу потужні хвилі починають бомбардувати хмару мільярдами коливань.

— Чудово! — в захваті визнали слухачі.

— Вони, ці хвилі, витікають з верхівки пілона і губляться в безмежжі простору, — продовжував Камаре з усе зростаючим піднесенням. — Але я мрію про інше майбутнє для них. Я почуваю, знаю, я переконаний, що для них можна знайти сотню інших застосувань. Наприклад, можна буде користуватися телефоном чи телеграфом по всій земній кулі, без потреби сполучати дротом пункти, між якими встановлюється зв’язок.

— Без дроту!.. — вигукнули всі.

— Без дроту. Що для цього потрібно? Дуже мало.

Треба тільки вигадати відповідний приймальний апарат. Я шукаю, я вже навіть близький до мети, але ще не досяг її.

— Ось тепер ми перестаємо розуміти, — признався Барсак.

— Проте немає нічого простішого, — запевнив Камаре, збуджуючися все більше й більше. — Стійте, ось апарат Морзе, вживаний при звичайному телеграфуванні, який я включив для своїх дослідів в електричний цеп особливого роду. Досить мені повернути ці ручки, — кажучи так, він повернув їх, — і струм, який посилає в повітря хвилі, підпорядковується цьому цепу. Поки ключ апарата Морзе піднятий, хвилі не поширюватимуться. Але як тільки цей ключ опуститься, хвилі почнуть випромінюватися з пілона. Ці хвилі треба спрямувати не до неба, а в напрямі приймального апарата, — за допомогою все того ж дзеркала, яке їх концентрує і відбиває. Якщо ж місцеперебування приймального апарата невідоме, досить усунути рефлектор, що я й роблю, повертаючи ще одну ручку, ось цю. Тепер хвилі, які я посилатиму в простір, розходитимуться в усі боки, і я можу телеграфувати в цілковитій певності, що хвилі досягли б приймального апарата, де б він не був, — якби він тільки існував. На жаль, його немає.

— Ви кажете, телеграфувати?.. — перепитала Джейн Бакстон.

— Ну, звичайно. Для цього мені досить працювати ось цим ключем, як це звичайно робиться, застосовуючи азбуку Морзе, добре відому всім телеграфістам. Але на прикладі вам легше буде зрозуміти. Якби цей уявний приймальний апарат існував, ви б, очевидно, поспішили скористатись можливістю врятуватися з того становища, в якому опинились?

— Безсумнівно, — відповіла Джейн.

— Ну що ж! Давайте діяти так, ніби він і справді існує, сказав Камаре, сідаючи за апарат Морзе. — Кому б ви телеграфували в такому разі?

— У цій країні ми не знаємо нікого, — усміхнулась Джейн Бакстон. — Просто я не уявляю, кому… от хіба що капітанові Марсенею, — і вона злегка зарум’янилася.

— Нехай буде капітан Марсеней, — промовив Камаре, працюючи апаратом Морзе і вистукуючи крапки і тире. — Де він знаходиться, цей капітан?

— Зараз він, мабуть, у Тімбукту, — не зовсім упевнено відповіла Джейн.

— Тімбукту, — повторив Камаре, продовжуючи працювати передавачем. — Що ж ви йому передали б, капітанові Марсенею? Я думаю, що-небудь в такому роді: “Джейн Бакстон”…

— Пробачте, — перебила Джейн, — капітан Марсеней знає мене під прізвищем Морна.

— Це не має ніякого значення, телеграма все одно не дійде, але поставимо “Морна”. Я телеграфую: “Рятуйте Джейн Морна, ув’язнену в Блекленді”… Тут Марсель Камаре на мить спинився. — Оскільки ж Блекленд невідомий нікому на світі, я додаю, щоб уточнити: “…широта північна, п’ятнадцять градусів п’ятдесят мінут, довгота…” — Марсель Камаре раптом підвівся. — Он як! Гаррі Кіллер відрізав струм.

Гості Камаре оточили його, нічого не розуміючи.

— Як я вже вам казав, — пояснив він, — ми одержуємо енергію від гідроелектростанції. От Гаррі Кіллер і відрізав нас від неї.

— Але ж, коли так, то й машини спиняться! — сказав доктор Шатонней.

— Вони вже спинилися, — відповів Камаре.

— А “оси”?

— Вони, без сумніву, вже впали.

— То Гаррі Кіллер зможе їх захопити! — вигукнула Джейн Бакстон.

— Навряд, — відповів інженер. — Давайте зійдемо на башту, і ви побачите, що становище від цього не зміниться.

Вони швидко піднялися нагору і ввійшли в циклоскоп. Перед їх очима одразу постала зовнішня сторона стіни з оточуючим її ровом, в якому нерухомо лежали “оси”.

На еспланаді лунали тріумфальні вигуки Веселих хлопців. Вони уже відновили атаку. Багато стрибало в рів, наміряючись розправитися з мертвими “осами”, які завдали їм такого страху. Та ледве доторкнувшися до цих апаратів, вони з жахом відскакували і намагались вибратися з рову. Проте жодному це не вдалося, всі попадали на дно і більше не ворушились.

— Ламаного гроша не дав би я за їхні шкури, — холодно промовив Марсель Камаре. — Адже я, розуміється, все це передбачив і вжив своїх заходів. Відрізавши струм зі станції, Гаррі Кіллер тим самим привів у дію пристосування, завдяки якому в рів вилилася із спеціальних сосудів зріджена вуглекислота, що там одразу ж перетворилася на газ. Цей газ важчий за повітря, отже, він залишився в рові, і ті, хто там опинився, повинні задихнутись.

— Бідолашні! — зітхнула Джейн Бакстон.

— Тим гірше для них, — зауважив на це Камаре. — Я нічим не можу їм допомогти. Що ж до машин, то я подбав і про них. Усе підготовлено для того, щоб замінити електричний струм рідким повітрям, якого я маю невичерпний заттас. І ось це здійснено, і машини починають діяти. “Оси” знов піднімуться в повітря.

І справді, гвинти “ос” знов шалено закрутилися, і ці апарати продовжували свій рух у повітрі, а натовп Веселих хлопців відступив до палацу, кидаючи напризволяще тих, хто застряг у рові.

Марсель Камаре обернувся до своїх гостей. Вигляд у нього був якийсь неспокійний, навіть схвильований, і в очах знов і знов спалахував лиховісний блиск.

— По-моєму, ми можемо спати спокійно, — сказав він з простодушною гордістю.


VI. МАРСЕЛЬ КАМАРЕ | Незвичайні пригоди експедиції Барсака | VIII. ПОКЛИК В ЕФІРІ