home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



VIII. ПОКЛИК В ЕФІРІ

Капітан П’ер Марсеней щиро сумував, розстаючися з експедицією Барсака і особливо з молодою дівчиною, яка йому була відома як Джейн Морна. Проте він вирушив у путь без тіні вагання і, виконуючи наказ, прибув у Сегу-Сікоро прискореним маршем. Капітан Марсеней був передусім солдатом, а професія військового прекрасна саме цим цілковитим самозреченням і безвідмовним виконанням свого обов’язку, мета якого не завжди буває ясною, але за яким невідступно стоїть думка про батьківщину.

Проте, хоч як він поспішав, минуло дев’ять днів, поки були пройдені чотириста п’ятдесят кілометрів, що відділяли його від Сегу-Сікоро, куди загін прибув 22 лютого пізно ввечері. І тільки наступного ранку Марсеней з’явився до військового коменданта, полковника Сержіна, і вручив йому наказ полковника Сент-Обана.

Полковник Сержін перечитав цей наказ три рази підряд, і з кожним разом його здивування все зростало.

— Чудернацька комбінація! — промовив він нарешті. — Посилати за людьми в Сікассо, щоб переправити їх у Тімбукту!.. Просто неймовірно!

— То вас не попередили про наше прибуття, пане полковнику? — спитав капітан Марсеней.

— Абсолютно.

— Лейтенант, який передав мені цей наказ, казав, що в Тімбукту неспокійно, серед туарегів ауелімміденів заворушення, яке набирає загрозливого характеру.

— Вперше чую. Не далі як учора капітан Пейрон був тут, по дорозі з Тімбукту в Дакар. Виїхав того ж дня. Він ні словом про це не згадував.

Капітан Марсенеи міг тільки жестом показати, що не він за це відповідає.

— Ваша правда, капітане, — погодився полковник Сержін. — Наша справа маленька. Ось наказ, і треба його виконувати. Але я просто не уявляю, чорт забирай, коли ви зможете виїхати!

І справді, дуже нелегко було підготувати цю несподівану експедицію. Більше восьми днів пішло на те, щоб знайти достатню кількість транспортних засобів і провізії та розмістити коней, які за наказом мали залишитися в Сегу-Сікоро. Тільки 2 березня капітан Марсенеи зміг нарешті посадити свій загін на судна і вирушити вниз по Нігеру.

Подорож в кінці посушливого сезону ускладнювалась мілководністю. Минуло ще два довгих тижні, і тільки 17 березня колишня охорона експедиції Барсака висадилася нарешті в порті Кабара, за п’ятнадцять кілометрів від Тімбукту.

Коли капітан Марсеней з’явився до коменданта Тімбукту полковника Аллегра, той виявив не менше здивування, ніж полковник Сержін. Він запевнив, що в цьому районі немає ніяких заворушень, що він ніколи не просив підкріплень і йому абсолютно незрозуміло, навіщо полковник Сент-Обан без попередження посилає йому сто чоловік, які йому зовсім непотрібні.

Це починало ставати дивним, і капітан Марсеней мимоволі подумав, що він, можливо, став жертвою спритної фальшивки. Але навіщо це було зроблено? З якою метою? Відповідь напрошувалася сама собою: щоб знищити обеззброєну експедицію Барсака. Капітан Марсеней переживав глибоку тривогу, тим більше, що небезпека загрожувала і Джейн Морна, спогад про яку він завжди носив у своєму серці.

Його побоювання посилювало й те, що і в Тімбукту, як і в Сегу-Сікоро, він не міг зібрати ніяких відомостей про лейтенанта Лакура. Ніхто його не знав. Більше того — ніхто ніколи не чув ні про який загін суданських волонтерів, хоч саме такий вираз вжив полковник Сент-Обан у своєму наказі.

Проте цей наказ після найретельнішої перевірки було низнано за всіма ознаками справжнім, і тому він лишався в силі. Капітана Марсенея і його людей розквартирували, а наказ полковника Сент-Обана надіслали єдиній особі, яка могла сказати, підроблений він, чи ні — самому полковникові. Та відстань від Тімбукту до Баммако — тисяча кілометрів туди і стільки ж назад, отже, мало минути чимало часу, поки прибуде відповідь.

Капітанові Марсенею, нічим не зайнятому і охопленому тривогою в його непевному становищі, цей час здався б особливо довгим, але, на щастя, в кінці березня доля йому усміхнулась: приїхав капітан Перріньї, його товариш по Сен-Сірському училищу і один з кращих друзів. Обоє були дуже раді побачитись, і час для капітана почав минати швидше.

Коли він поділився з другом своїми турботами, той став його заспокоювати. На думку Перріньї, трудно було допустити, що наказ підроблений. Лейтенант Лакур міг просто неправильно зрозуміти причини такого розпорядження полковника Сент-Обана. Що ж до непоінформованості полковника Аллегра, то розпорядження, адресоване йому, могло в цьому новому, допіру створеному районі загубитись у дорозі.

Капітан Перріньї прибув у Тімбукту на два роки і привіз з собою цілу купу ящиків, які його друг допомагав йому розпаковувати. Майже всі вони були наповнені лабораторним обладнанням. І справді, якби не мундир, Перріньї сміливо можна було б назвати вченим. Він пристрасно захоплювався наукою, був у курсі всіх найновітніших досягнень її, особливо всього, так або інакше зв’язаного з еле. ктрикою. Їхня дружба являла спілку дослідницького хисту в особі Перріньї з діяльним началом в особі Марсенея. Різниця в нахилах часто призводила до дружніх суперечок. Вони жартома називали один одного “старим бібліотечним пацюком” і “кривою шаблюкою” тощо. Але все це, зрозуміло, не заважало Марсенеєві бути людиною розвиненою й освіченою, а Перріньї справним і хоробрим офіцером.

Через кілька днів після приїзду друга капітан Марсеней застав його у дворі будинку, де він оселився, за монтуванням чергового апарата.

— Ти прийшов дуже вчасно! — вигукнув Перріньї, побачивши Марсенея. — Я тобі зараз покажу щось дуже цікаве.

— Оце? — спитав Марсеней, вказуючи на апарат, який складався з двох електричних батарей, електромагнітів, маленької скляної трубочки, наповненої металічними ошурками, і мідного прута, який стирчав угору на кілька метрів.

— Еге ж, — відповів Перріньї. — Оця забавка, яку ти тут бачиш, — казковий винахід. Це телеграфний приймальний апарат, але не звичайного телеграфу, а бездротового, зрозумів?

— Про це вже кілька років ідуть розмови, — сказав Марсеней, зацікавившись. — Виходить, проблема розв’язана?

— Ще й як! — вигукнув Перріньї. — Так, на земній кулі знайшлося двоє людей, які одночасно підійшли до її розв’язання. Один, італієць Марконі,[6] знайшов спосіб передавати в простір так звані хвилі Герца… Чи ти чув коли, солдатня, що воно за штука?

— Так, так, — сказав Марсеней. — Учив у школі. Про Марконі говорили, ще коли я був у Франції. Ну, а другий винахідник хто?

— Один французький фізик, Бранлі. Він сконструював приймальний апарат, справжнє чудо винахідливості по простоті.

І апарат, який я оце бачу?..

— Він і є. Бранлі помітив, що залізні ошурки, які за звичайних умов погано проводять електрику, стають хорошим провідником під дією хвиль Герца. Ці хвилі надають ошуркам силу взаємного тяжіння і збільшують їхнє зчеплення. Бачиш оцю трубочку?

— Ну, бачу.

— Це когерер, або інакше детектор. Ця трубка з залізними ошурками включена в ланцюг звичайної батареї — ось цієї. Трубка поганий провідник, а тому ланцюг розірваний, і струм від батареї не проходить по ланцюгу. Ти зрозумів?

— Так, кажи далі.

— Отже, коли приходить хвиля Герца, її вловлює оцей мідний прут, що зветься антеною. Трубка, яка з’єднана з ним, стає тоді провідником, ланцюг замикається, і струм від батареї проходить по ньому. Ти розумієш, кровопивець?

— Так, очкастий старигань. Продовжуй.

— Тут у справу втручається ваш покірний слуга. Завдяки вигаданому мною пристосуванню, з’єднаному з винаходом Бранлі, цей струм приводитиме в дію приймальний апарат Морзе, в якому рухатиметься паперова стрічка. Але в ту ж мить по детектору стукає оцей маленький молоточок, ошурки від струсу роз’єднуються, струм переривається, і приймач Морзе перестає працювати. В такий спосіб на стрічці з’являється одна крапка. Все це повторюватиметься, поки антена прийматиме хвилі. Коли хвиля перериватиметься, на стрічці нічого не буде відбиватись, аж до надходження наступної хвилі. В результаті на стрічці з’являться неоднакові групи крапок, що відповідатимуть крапкам і тире азбуки Морзе, які пегко зможе прочитати кожний телеграфіст.

— Наприклад, ти?

— Наприклад, я.

— А навіщо ти привіз цей справді чудодійний апарат в нашу дикунську країну?

— Я привіз не тільки його, а й його рідного брата — передавач хвиль, який я завтра ж почну монтувати. Я гаряче цікавлюся розробкою проблеми бездротового телеграфу і хочу перший влаштувати його в Судані. Ось чому я й привіз сюди ці два апарати: вони поки що є великою рідкістю, а в Африці їх взагалі немає, за це я можу поручитись. Ти тільки подумай! Якби можна було зйоситися безпосередньо з Баммако!.. Чи, може, з Сан-Луї.

— Ну, Сан-Луї, це вже занадто далеко.

— Нічого подібного, — запротестував Перріньї. — Уже здійснювано зв’язок на дуже великі відстані.

— Це неможливо!

— Можливо, солдафоне нещасний, а я збираюсь досягти ще більшого. Я негайно розпочну низку дослідів уздовж Нігера…

Капітан Перріньї раптом замовк, його очі вирячились, рот широко розкрився, і все обличчя виявляло глибокий подив. З апарата Бранлі почулося сухе потріскування, яке досвідчене вухо Перріньї одразу вловило.

— Що з тобою? — спитав стурбований Марсеней.

Його друг був настільки вражений, що не спромігся одразу відповісти.

— Апарат працює! — ледве вимовив він нарешті, вказуючи на апарат.

— Що ти кажеш? Працює! — з іронією передражнив Марсеней. — Ти мариш, майбутній академіку! Твій апарат єдиний в Африці, як же він може “працювати”? Він просто зіпсувався, от і все.

Не відповідаючи, капітан Перріньї підбіг до приймального апарата.

— Зіпсувався!.. — запротестував він, до краю схвильований. — Він не тільки не зіпсувався, навпаки, я ясно читаю на стрічці: “Капі… тан… Капі… тан… Мар… Капітан Марсеней!”

— Моє ім’я! — кепкував той. — Я дуже боюся, що ти просто хочеш посміятися з мене, хлопче.

— Твоє ім’я! — підтвердив Перріньї з таким щирим хвилюванням, що це справило враження на його товариша.

Апарат спинився і лишався нерухомий, а двоє офіцерів не відривали від нього поглядів. Та незабаром знов почулося уже знайоме “цок-цок”.

— Запрацював! — скрикнув Перріньї, нахиляючись над стрічкою. — Так! Тепер іде твоя адреса: “Тімбукту”.

— Тімбукту! — повторив машинально Марсеней і в свою чергу затремтів від незрозумілого хвилювання.

Апарат вдруге спинився, потім, після короткої перерви, стрічка знов поповзла і за мить знов завмерла.

“Джейн Бакстон”, прочитав Перріньї.

— Не знаю такої, -. заявив Марсеней і зітхнув з незрозумілим полегшенням. — Це чийсь жарт…

— Жарт? — повторив задумливо Перріньї. — Хіба ж це можливо?.. О, знов починає! І, схилившись над стрічкою, почав читати букву за буквою, в міру того, як вони з’являлися перед його очима:

“Ря… туй… те… Джейн… Мор… на…”.

— Джейн Морна! — скрикнув капітан Марсеней і, задихаючись, розстібнув комір мундира.

— Тихше! — сказав Перріньї. — “У… в’яз… нену… в Блек… ленді…”.

Апарат спинився в четвертий раз, його власник випростався і глянув на товариша. Той аж пополотнів.

— Що з тобою? — затурбувався Перріньї.

— Я тобі поясню, — відповів через силу Марсеней. — Але Блекленд, де ти взяв Блекленд?

Перріньї не встиг відповісти. Апарат запрацював знову. Він прочитав:

“Ши… ро… та… пів… ніч… на… п’ят… над… цять… гра… ду… сів… п’ят… десят… мі… нут… дов… го… та…”.

Схилившись над апаратом, що раптом знову замовк, обидва офіцери марно чекали кілька хвилин. Цього разу прийом так і не відновився.

Капітан Перріньї пробурмотів у глибокій задумі:

— Оце справді несподіванка!.. Виходить, у цій пропащій країні є ще один ентузіаст бездротового телеграфу!.. До того ж, знає тебе, — звернувся він до друга і помітив, що той не в собі.

— Та що це справді з тобою? Ти зовсім зблід!

Марсеней нашвидку, в кількох словах пояснив причину своєї тривоги. Адже він знав Джейн Морна, любив її і, хоч між ними не було сказано про це ні слова, сподівався, що вона стане його дружиною. Він згадав про неспокій, який мучив його, відколи появилося так багато підстав вважати наказ полковника Сент-Обана недійсним. Таємниче послання з ефіру підтверджує це:

Джейн Морна в небезпеці.

І вона звертається до мене, благаючи її врятувати! — закінчив він з мукою, до якої домішувалася радість.

— Ну що ж! Дуже просто — треба її врятувати, — сказав Перріньї.

— Розуміється! — вигукнув Марсеней, оживаючи від думки про можливість діяти. — Але як?

— Зараз ми це обміркуємо. Факти, по-моєму, дозволяють надіятись на краще…

— Ти думаєш?.. — промовив Марсеней з гіркотою.

— Безумовно. По-перше, мадемуазель Морна не сама, адже в неї, як тобі відомо, немає бездротового телеграфу. Не кажучи вже про супутників, з якими ти її залишив, вона у всякому разі має захисника в особі власника цього апарата. А він чогось та вартий, в цьому можна не сумніватись!

Марсеней кивнув головою, а Перріньї продовжував:

— По-друге, їй не загрожує безпосередня небезпека. Адже вона вважає, що ти в Тімбукту, і все ж телеграфує тобі, розуміючи, що тобі потрібний час, щоб прибути на її заклик.

— Що ти хочеш цим довести?

— Що тобі треба заспокоїтись, не втрачати надії на те, що все скінчиться благополучно… і йти не гаючись до полковника, просити його організувати експедицію для врятування депутата Барсака і мадемуазель Морна.

Обидва капітани поспішили до полковника Аллегра і розповіли йому про дивне явище, свідками якого вони стали. Вони поклали перед ним стрічку з апарата Морзе, і Перріньї прочитав її зміст.

— Тут нічого не сказано про депутата Барсака, — зауважив полковник.

— Ні, відповів Перріньї, але, оскільки мадемуазель Морна з ним…

— А хто вам сказав, що вона не розсталася з ним? — стояв на своєму полковник. — Мені добре відомий маршрут експедиції Барсака; ручуся, що він не міг опинитись на такій широті. Експедиція повинна пройти через Уагадугу, на дванадцятому градусі, і досягти Сея — на тринадцятому градусі північної широти. А в цій таємничій депеші мова йде про п’ятнадцять градусів п’ятдесят мінут, тобто, власне кажучи, про шістнадцятий градус.

Це зауваження викликало у Марсенея спогад.

— Ви праві, пане полковнику, — сказав він. — Можливо, мадемуазель Морна і справді розсталася з експедицією Барсака. Я пригадую, що вона збиралася це зробити кілометрів за двісті або триста після Сікассо і податися на північ, маючи на меті досягти Нігера біля Гао.

— Це міняє справу, — заклопотано промовив полковник. — Щоб визволити Барсака, депутата, особу з офіціальними повноваженнями, зрозуміло, ми повинні вислати експедицію, але мадемуазель Морна — особа приватна…

— А проте, якщо наказ, вручений мені, був підроблений, — жваво заперечив Марсеней, — а це стає майже безсумнівним, тоді, ясна річ, детутат Барсак теж став жертвою того негідника, який замінив мене…

— Можливо… можливо… — сказав полковник з сумнівом. — У всякому разі, щоб це знати напевне, треба чекати відповіді з Баммако.

— От горе! — розпачливо вигукнув Марсеней. — Не можемо ж ми допустити, щоб гинула ця бідолашна дівчина, яка кличе мене на допомогу.

— Про загибель немає мови, — заперечив полковник, залишаючися спокійним. — Ця панночка сповіщає тільки про те, що вона ув’язнена, тільки й усього… Та й потім, куди б ви подалися їй на допомогу? Де цей Блекленд, про який вона говорить?

— Вона дає широту.

— Але не дає довготи. Ви розсталися з мадемуазель Морна за Сікассо. Вона ж, очевидно, не повернулася на захід. Шістнадцятий градус перетинає Нігер і заглиблюється в пустинну, зовсім недосліджену місцевість. Місто Блекленд нам невідсуле, отже його слід шукати серед пустині.

— Ну і що ж, пане полковнику?.. — прошепотів Марсеней.

— На жаль, капітане, я не бачу ніякої можливості виряджати загін в цьому напрямі, ризикувати життям двохсот чоловік заради однієї особи.

— Чому ж двохсот? — спитав Марсеней, почуваючи, що всі його надії гинуть. — Можливо, вистачило б значно меншої кількості.

— Не думаю, капітане. Вам, як і мені, відомі чутки, які ширяться вздовж Нігера. Чорні твердять, що десь, а де, ніхто точно не може сказати, утворилася тубільна держава, і репутація в неї не блискуча. Назва “Блекленд” нам зовсім невідома, а тому дуже можливо, що це якраз і є столиця або одне з міст цієї держави, а наведена широта підтверджує таке припущення: саме в цьому районі могла б виникнути така держава, залишаючись невідомою світові. Нарешті, невже ви не звернули уваги на англійське звучання слова “Блекленд”? Англійська колонія Сокото міститься недалеко від цього району… Отже, можуть виникнути ще й інші ускладнення, далеко не сподіваного характеру… Коротше, я вважаю, що за даних умов було б нерозумно пускатися в цей зовсім не досліджений район, не маючи достатніх сил, щоб бути готовими до всяких несподіванок.

— Отже, ви відмовляєте, лане полковнику?

— Мені дуже шкода, але відмовляю.

Капітан Марсеней продовжував наполягати. Він розповів полковникові, які почуття зв’язували його з Джейн Морна, але і це не допомогло. Він нагадав, що привів з собою сто чоловік, без яких легко могли б обійтися. Та полковник Аллегр лишався незламним.

— Мені прикро, дуже прикро, капітане, але мій обов’язок — відмовити вам. Можливо, ваші люди і справді мені непотрібні, але це — люди, і я не маю права так легковажно рискувати їхнім життям. До того ж, не треба поспішати. Почекаємо нового повідомлення від мадемуазель Морна. Коли вона телеграфувала раз, то, дуже ймовірно, телеграфуватиме ще.

— А якщо вона не має змоги?! — вигукнув Марсеней у розпачі. — Адже депеша раптом обірвалася!

Полковник жестом дав зрозуміти, що це було б надзвичайно прикро, але він не може змінити свого рішення.

— Тоді я вирушу сам, — рішуче заявив Марсеней.

— Сам?.. — повторив полковник.

— Так, пане полковнику. Я прошу дати мені відпустку, в цьому ви мені не відмовите…

— Навпаки, відмовлю, — відповів полковник. — Невже ви думаєте, що я дозволю вам кинутися в авантюру, з якої ви не повернетесь?

— В такому разі, пане полковнику, я прошу вас прийняти мою відставку.

— Вашу відставку?..

— Так, пане полковнику, — спокійно промовив Марсеней.

Полковник Аллегр відповів не одразу. Він подивився на свого підлеглого і зрозумів, що той в не зовсім нормальному стані.

— Ви добре знаєте, капітане, — сказав він йому по-батьківськи, — що ваша відставка повинна пройти по інстанціях, і я не маю повноважень її прийняти. У всякому разі, це справа, яку треба обміркувати. Приходьте завтра вранці, тоді поговоримо.

Чітко відсалютувавши по-військовому, офіцери вийшли. Перріньї провів товариша, всіляко намагаючись його заспокоїти. Але той навіть не чув. Розпрощавшися з другом, капітан Марсеней замкнувся в своїй кімнаті. Залишившись на самоті, він кинувся на ліжко і розридався.


VII. ЗАВОД У БЛЕКЛЕНДІ | Незвичайні пригоди експедиції Барсака | IX. КАТАСТРОФА