home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



X. ІДЕЯ ФЛОРАНСА

Який несхожий на вчорашній був цей день 13 квітня! Мало хто з обложених стулив повіки в останні години ночі. У всіх одне було на думці — як вийти із тяжкого становища, і ніхто не міг нічого придумати. Навіть Камаре почував свою безпорадність. Він не бачив іншого виходу, крім спорудження нового планера. Та було б справжнім самообманом покладати надії на машину, будівництво якої потребувало двох довгих місяців, в той час як харчів лишилося щонайбільше на два тижні.

До того ж після старанної перевірки з’ясувалося, що наявних запасів і городини, яка дозрівала, могло вистачити тільки днів на дев’ять або десять. Це означало, що ще до закінчення квітня неминуче почнеться голод. Щоб по можливості відтягти цю страшну мить, вирішили одразу обмежити норми споживання, — захід, який не міг врятувати обложених, але так би мовити розтягував їхню агонію.

Покінчивши з цим і розпорядившися роботами по спорудженню нового планера, Марсель Камаре, після сніданку, цього разу дуже скромного, в супроводі своїх гостей відвідав пораненого. Доктор Шатонней завірив, що той в стані витримати допит.

— Хто ви такий? Як вас звуть? — спитав Камаре.

— Фергус Давід.

— Це два імені, зауважив Камаре. — А справжнє ім’я і прізвище?

— Даніель Фран.

— Національність?

— Англієць.

— Ваше становище в Блекленді?

— Радник.

— Радник?.. — не зрозумів Камаре.

Видно було, що Франа це здивувало, але він все ж пояснив:

— Так називають тих, хто управляє разом з Кіллером.

— Давно ви тут?

— З самого початку.

— Ви знали Кіллера раніше?

— Так.

— Де ви з ним познайомилися?

— У загоні Бакстона.

Почувши ці слова, Джейн здригнулася. Доля посилала їй нового свідка.

— У загоні Бакстона?.. — повторив Камаре. — Чому ж я вас не пригадую?

— Мабуть, я дуже змінився, — розсудив Фран філософічно. — Я ж там був з вами разом, пане Камаре.

Джейн більше не могла витримати і втрутилась.

— Ви були в загоні Бакстона, коли туди приїхав Гаррі Кіллер? — спитала вона.

— Так.

— Чому капітан Бакстон так легко прийняв його в загін?

— Не знаю.

— Чи правда, що з того дня, як Кіллер вступив у загін, він фактично став його начальником?

— Дійсно, це так, — відповів Фран, якого, видко, дивувало, що його запитують про такі давні справи.

— Виходить, саме за наказами Гаррі Кіллера загін Бакстона почав наскоки й грабежі, які привели до знищення загону?

— Так, — підтвердив Фран.

— Капітан Бакстон до цього не причетний?

— Ні.

— Ви чуєте, панове? — сказала Джейн своїм супутникам. Потім вона знову звернулася до полоненого: — Чому ж капітан Бакстон поступився місцем Гаррі Кіллеру?

— Звідки мені знати? — нетерпляче відповів Фран.

Схоже було на те, що він говорив щиро. Джейн не стала наполягати.

— Чи відомо вам принаймні якою смертю помер капітан Бакстон? — спитала вона.

— Та… під час бою, — відповів Фран таким тоном, наче це було всім відомо. — Разом з ним загинуло ще багато людей.

Джейн Бакстон зітхнула. І цього разу їй так і не довелося дізнатись про ті моменти, які ще були не зовсім ясні.

— Я скінчила, — сказала вона.

Інженер одразу продовжив допит про те, що його цікавило.

— Звідки дістали негрів, коли будували місто? — спитав він.

Фран здивувався, аж очі розплющив: мовляв, що за дурне запитання!

— Та де ж, чорт забирай, як не по селах. Не важко зрозуміти.

— Яким чином?

Фран знизав здоровим плечем.

— Жартуєте?! — промовив він. — Ніби ви й самі не знаєте! Забирали їх, і край!

— Ага! — промовив Камаре і, пригнічений, опустив голову. — А машини, які були потрібні напочатку — звідки вони?

— Не з місяця, певна річ, — глузливо промовив Фран.

— З Європи?

— Треба думати.

— Як вони прибували?

— Очевидно, не прилетіли… І що за смішні

запитання ви ставите, пане Камаре. А ви як хочете, щоб вони прибували? Розуміється, їх привозили на кораблях.

— А вивантажували де? — продовжував Камаре спокійно.

— В Котоноу.

— Але від Котоноу до Блекленда дуже далеко. Як їх доставили сюди?

— Верблюдами, кіньми, волами, неграми, — коротко відповів Фран, починаючи втрачати терпіння.

— Під час цієї довгої подорожі, треба думати, чимало негрів повмирало?

— Авжеж, не народжувалось. Та я їх не лічив — не цікавився.

Камаре перейшов до іншої теми.

— За машини треба було платити?

— Ще б пак! — кинув Фран, якому запитання здавалися все більш безглуздими.

— Виходить, в Блекленді є гроші?

— Цього не бракує.

— Звідки вони беруться?

Фран остаточно втратив терпіння.

— Скільки ви ще будете мене морочити, пане Камаре, запитуючи про те, що знаєте краще ніж я? Планери ж зроблено не для розваги. Хіба вам не відомо, що час від часу ними приставляють Гаррі Кіллера й інших на Біссагоські острови, звідки вони їдуть пароплавом на невеличку прогулянку по Європі, а найчастіше — в Англію? Не мені вам розказувати, що в Європі існують банки, старі багачки і так далі, словом, що там чимало людей, яких вигідно відвідати… без запрошення, а потім піти собі тишком-нишком.

І такі поїздки повторювались часто? — спитав Камаре, обличчя якого палало від сорому.

Фран тільки рукою махнув.

— Ну от, знов! — пробурмотів він. — Як коли. Разів три-чотири на рік.

— А остання коли була?

— Остання?.. Місяців три-чотири тому. Так, чотири з половиною.

І кого відвідали цього разу?

— Не можу сказати напевно. Я тоді не їздив. Здається, якийсь банк. Знаю тільки, що такого вдалого діла ще не було.

Марсель Камаре помовчав. Він був смертельно блідий і, здавалось, постарів на десять років.

— Останнє слово, Фран, — сказав він. — Скільки негрів працює на полях?

— Коло чотирьох тисяч, а може й більше. І жінок тисячі півтори.

І дістаєте їх, напевне, так само, як і спершу?

— Ні, спокійнісінько відповів Фран. — Тепер, коли в нас є планери, негрів привозять.

— Ах, так! — промовив Камаре. Він знов помовчав і питав далі. — Ну, а як ви пробралися сюди?

Фран вперше завагався перед відповіддю. Зрештою, запитання було серйозне. Він лютував, але все ж змушений був відповісти, і сказав неохоче:

— Через резервуар. Позавчора опустили затвори на річці, щоб ви не могли качати воду, і спорожнили резервуар у палаці. Завдяки цьому спорожнів і заводський резервуар, а ми з Чумукі пройшли трубопроводом під еспланадою, який сполучає обидва резервуари.

За кілька годин перед тим інженерові доповіли, що насос змонтовано і він працює безвідмовно. В ту мить Камаре сприйняв це байдуже, але тепер усе зрозумів.

— Гаразд. Дякую, — сказав він, дізнавшися про те, що його цікавило, і закінчив допит.

13 і 14 квітня минуло, не принісши нічого нового. Облога тривала, така ж неослабна. На набережній, на еспланаді — скрізь підступи до заводу пильно охоронялися постами Веселих хлопців, і вибратися назовні не було ніякої змоги. Годі було чекати якихось змін — аж до того часу, коли голод змусить обложених здатися.

Ця думка невідступно переслідувала Амедея Флоранса. Після загибелі планера він весь час шукав виходу і лютував, не можучи нічого придумати. Нарешті, 14 квітня ввечері, в нього з’явилась ідея, яка після всебічного обміркування здалася йому щасливою. Уранці п’ятнадцятого, після тривалої наради з Тонгане, він запросив своїх товаришів до Камаре, бажаючи негайно поділитися цим планом.

Після допиту Франа інженер замкнувся у себе, нікуди не виходив і, мало не втрачаючи розум, болісно переживав у цілковитій самотині все, що йому стало відомо. Тепер він знав усю правду: що Блекленд побудований і тримається на насильстві, грабежах і вбивствах. Що “подвиги” Гаррі Кіллера і його банди відбувалися в Європі й Африці. Для нього вже не було таємницею ганебне походження золота, якого в Блекленді було вдосталь і завдяки якому втілилося в життя його творіння. Перед ним постали всі жорстокості, вчинені загоном Бакстона, убивство самого капітана, безупинне мордування нещасних негрів, силоміць вивезених з рідних сіл, розорення, грабежі, убивства в Африці й Європі і, нарешті, напад на мирну експедицію Барсака.

Він почував, що є спільником цих незліченних злочинів. І справді, чи ж не він, при всій своїй безгрішності, дав засоби для здійснення їх? Він жахався, згадуючи своє життя за минулі десять років, і його стомлений мозок зовсім тьмарився. Він починав ненавидіти це місто, плоть від своєї плоті, нагромадження чудес, створене ним для власної слави. Чи ж можна лишити напокараними всі звірства мешканців Блекленда, проклятого міста, в якому буйно розквітли такі злодіяння!

Амедей Флоранс і його товариші застали Камаре за цими похмурими думками. З застиглим поглядом він нерухомо простягся в кріслі і здавався пригніченим і зовсім знесиленим. Ці два дні він, імовірно, і не доторкнувся до їжі.

Такий співрозмовник не міг сподобатись Флорансу; йому хотілося мати справу з тим Камаре, якого він знав передусім як талановитого інженера. За наказом репортера, Тонгане приніс страви і поставив перед Камаре. Той поїв, покірно, хоч і без апетиту, якого можна було чекати після такого тривалого посту, але до його блідих щік все ж прилила кров.

— Я зібрав усіх вас, — .почав Амедей Флоранс, — тому що в мене з’явилась ідея, як вибратися з нашого безвихідного становища. Я довго думав над цим і прийшов до висновку, що ми могли б забезпечити собі підтримку численних союзників, які в нас, можна сказати, під рукою.

— Яких союзників? — запитали в один голос Барсак і доктор Шатонней.

— Негрів з невільницького кварталу. Нам тепер відомо, що їх принаймні чотири тисячі, не рахуючи жінок, а вони, коли розійдуться, варті двох чоловіків кожна. Це сила, якою не можна нехтувати.

— Це правда, — сказав Барсак, — але в них немає зброї, до того ж, вони, очевидно, і не здогадуються про те, що ми існуємо на світі.

— Саме тому слід було б налагодити зв’язок з ними і озброїти їх.

— Легко сказати! — вигукнув Барсак.

— А може й зробити! — парирував Флоранс.

— Справді?.. Не кажучи вже про зброю, хто ж піде до цих негрів?

— Такий же негр, як і вони, — Тонгане.

— А як же він пробереться? Адже завод обложено. Якщо він спробує показатися, його стріне злива куль.

— Отже, йому не слід виходити крізь ворота. Однаково, проти заводу розташовані квартали білих, і це нічого не дало б. Йому треба зробити те, що він уже колись здійснив: вибратися вночі у поле, загубитися в натовпі чорних і разом з ними ввійти в місто.

— Значить, він має перебратися понад дорогою і зовнішньою стіною? — не вгавав Барсак.

— Або попід ними, — відповів Флоранс і обернувся до Марселя Камаре, який не виходив із задуми і не брав ніякої участі в розмові, що її, здавалось, і не чув. — Пане Камаре, — спитав журналіст, — чи можливо прокласти під стінами заводу і міста тунель, який проминув би кругову дорогу і вийшов назовні серед поля?

— Звичайно, можливо, — відповів Камаре, піднімаючи голову.

— Скільки часу потрібно для цього?

Камаре подумав.

— Звичайним способом, тобто за допомогою кріплення, це забрало б багато часу, — сказав він. — Але можна заощадити час за допомогою машини, яку я тільки но винайшов і яка діятиме дуже добре в цьому піщаному ґрунті. Щоб зробити проект, збудувати машину і прорити тунель, потрібно два тижні.

Як тільки перед Камаре постала технічна проблема, яку треба було розв’язати, він відчув себе в рідній стихії, його мозок почав жвавіше працювати, він воскресав на очах.

— Ще одне, пане Камаре, — продовжував Флоранс. — На спорудженні тунелю будуть зайняті всі ваші люди?

— О, ні.

— А ті, які не братимуть в ньому участі, зможуть виготовити за той же час зброю в кількості трьох-чотирьох тисяч?

— Яку саме зброю? Не вогнепальну, у всякому разі.

— Списи, ножі, сокири, тіалиці, словом, які завгодно знаряддя, що колють, ріжуть, трощать.

— Це можливо.

— Чи зможете ви приставити цю зброю в певний, визначений день неграм у невільницький квартал так, щоб люди Гаррі Кіллера не побачили й не почули?

— Це важче, — промовив Камаре стиха і, помовчавши, додав: — Але це можливо зробити, якщо ніч буде темна.

Амедей Флоранс зітхнув з полегшенням.

— Ну, то ми врятовані! — вигукнув він, — Розумієте, пане Камаре, Тонгане пробереться крізь тунель, дочекається в поЖ чорних робітників, приєднається до них і разом з ними піде в місто. Уночі він підготує повстання. У цих нещасних людей таке жахливе життя, що вони тільки й мріють скинути з себе ярмо, та не мають зброї, а одержавши її від нас, вони не вагатимуться. Треба негайно братися до роботи!

— Саме це я й роблю, — просто сказав інженер, що вже сів до свого робочого столу.

Усі поспішили вийти, радісно схвильовані надією на краще, яку вселив в них Амедей Флоранс. І справді, було б нерозумно знехтувати підтримкою тисяч тубільців-трудівників по той бік річки. Після слів Камаре, який уже довів, чого він здатний досягти, ніхто не сумнівався, що їм пощастить налагодити зв’язок з неграми.

Другого ж дня спорудження нового планера припинилося, і робітники заходились, хто кувати і відгострювати зброю, хто робити нову машину для прокладки тунелю, ще інші для чогось висвердлювали товстий стовбур, а решта копала попід стіною, схована від палацу, широкий колодязь, що швидко глибшав.

21 квітня колодязь мав уже десять метрів завглибшки, і Камаре вирішив, що цього досить. Почалося прокладання горизонтального ходу. Винахід інженера складався із п’ятиметрового стального конусу з діаметром близько півтора метра, на поверхні якого чергувалися отвори й підвищення, розміщені по спіралі: Електромотор приводив у рух цей бур, який швидко обертався і, вгрузаючи в сипкий ґрунт гострим кінцем, буквально вгвинчувався в нього; пісок сипався крізь отвори всередину конусу, звідки його безупинно вибирали через колодязь.

Коли цей велетенський гвинт весь ввійшов у ґрунт, який сам же й підтримував, перешкоджаючи осіданню, до нього приєднали циліндр такого ж діаметра, підштовхуваний потужними домкратами. Таким чином, горизонтальний тунель у закінченому вигляді являтиме металеву трубу завдовжки близько восьмидесяти метрів. Коли він буде готовий, крізь спеціальний отвір у конусі, доти замкнений, пропустять другий конус, менших розмірів, який просвердлить вертикальний вихід на поверхню землі.

Поки виконувалися всі ці роботи, Камаре майже ніде не можна було побачити. Він появлявся, похмурий і замислений тільки тоді, коли виникали які-небудь технічнї труднощі і без нього не можна було обійтися. Уладнавши ускладнення, він знову замикався у себе в кімнаті.

Тунель закінчили в передбачений строк. 30 квітня на світанку горизонтальна вісімдесятиметрова труба була прокладена, і одразу почалося монтування маленького конусу, щоб до схід сонця наступного дня прокласти вихідний колодязь.

І час не ждав: уже три дні провізії майже не було, а порції, і до того недостатні, були зменшені до неможливого.

Порожній шлунок не сприяє хорошому настроєві і спокійному ставленню до життєвих труднощів. І дух заводського персоналу поступово мінявся. Працювали для врятування життя завзято, але обличчя були похмурі, і робітники часто перекидалися словами, сповненими гіркоти. Почувалося, що вони починають втрачати сліпу віру в свого начальника, якому ще недавно готові були приписувати надприродну силу. Адже цей маг, незважаючи на свою геніальність, не міг врятувати їх від голодної смерті, і його слава почала меркнути.

З другого боку, на заводі ширилась легенда, що народилася від кількох слів, сказаних Камаре на адресу Джейн Бакстон, коли він вперше звернувся до робітників, закликаючи оголосити війну палацу. Спершу захопленню Гаррі Кіллера своєю полонянкою цілком слушно не надали великого значення, вважаючи цю примху просто одним з проявів його деспотизму. Але в міру того, як становище погіршувалося, страждання посилювались, виснаження потьмарювало розум обложених, і вимоги Гаррі Кіллера почали висувати на перший план, хоч насправді він забув і думати про Джейн Бакстон. Раз угніздившися в думках людських, ця ідея незабаром витіснила всі інші.

Поступово це стало загальновизнаною істиною. Ніхто з робітників уже не сумнівався в тому, що всі вони страждають, терплять облогу і голодують виключно заради прекрасних очей Джейн Бакстон і що, якби вона здалася, мирну угоду одразу було б укладено. А відтак сама собою напрошувалась думка, що жертви непропорційно великі і що неможливо допустити, щоб півтораста чоловік гинули заради врятування однієї людини.

Джейн Бакстон знала про цю зміну в настроях робітників. Випадково вона почула кілька слів, вловила похмурі погляди і здогадалася тіро їхню ворожість і про те, що її вважають відповідальною за небезпеки, яких усі зазнають.

І хоч вона була далека від того, щоб приписувати собі такий великий вплив, все ж ця одностайність вплинула на неї, і поступово вона схилилась до думки, що, якби вона здалася Гаррі Кіллеру, ця жертва, можливо, допомогла б визволити інших з облоги.

Безперечно, життя біля того, хто був, можливо, убивцею її брата, здавалося їй страхітливою річчю. Але ж обвинувачення це ще не доведене, та й можна знайти порятунок у смерті, якщо несила буде терпіти. До того ж, це — її обов’язок, хай і нестерпно тяжкий.

Ця думка поступово так заволоділа нею, що вона не витримала і поділилася нею з друзями. Вона обвинувачувала себе в боягузтві і заявила, що здасться Гаррі Кіллеру, якщо він гарантуватиме безпеку всіх інших. Слухаючи її, бідолашний Сен-Берен плакав так, що серце краялося.

— Ви хочете вкрити нас ганьбою! — скрикнув обурено Амедей Флоранс. — І до того ж, вкрити ганьбою зовсім марно! Гаррі Кіллер надто впевнений, що рано чи пізно ви потрапите до нього в руки, і не схоче нічого платити за це. Та він і не виконав би своїх обіцянок, якби й дав їх.

Барсак, доктор Шатонней, усі, до Понсена включно, в один голос приєдналися до журналіста, і Джейн Бакстон довелося відмовитись від свого великодушного, але нерозумного задуму.

Тепер, коли тунель було закінчено, цей задум просто відпадав. За кілька годин Тонгане вибереться назовні, а на другий день, напевне, подасть сигнал до повстання. Після полудня маленький конус пройшов крізь отвір в більшому конусі і, коли сонце сідало, почалося прокладання вертикального колодязя. Ця робота була виконана успішно, без ніяких затримок; ще північ не настала, як труба вийшла на свіже повітря, і вірний Тонгане зник у темряві.

Після цього вертикальну трубу забрали, і пісок обсипався й заповнив вузький колодязь. На поверхні ґрунту залишилося досить помітне заглиблення у вигляді воронки, але більш нічого підозрілого навкруги не було, і нападникам важко було припустити, що ця яма має якесь відношення до заводу.

Якщо план Блекленда було вище описано з належною ясністю, то читач уже знає, що прямо напроти нижнього краю заводу містився ріг стіни, яка відділяла квартал білих від кварталу рабів. Саме з цього рогу Тонгане мав при першій нагоді подати сигнал, що зброю можна посилати. І звечора 1 травня туди були звернені погляди обложених, які зібралися на помості, спорудженому за наказом Камаре над найближчими до Червоної річки будинками робітників.

Проте чекання було передчасне, як можна було передбачити. Навіть якщо вважати, що Тонгане пощастило здійснити задум, він об цій порі ледве встиг досягти кварталу чорних; йому потрібний був час, щоб переговорити з неграми і підняти повстання.

Назавтра сигналу все не було, і серед населення заводу почалося занепокоєння. Люди підбадьорювали себе тим, що тієї ночі світив повний місяць і було надто ясно, отже однаково не вдалося б перейравити зброю, яку вже приготували і склали на помості.

3 травня тривога на заводі ще більше зросла. Небо вкривали густі хмари, і ніч була темна. Бездіяльність Тонгане непокоїла тим більше, що того дня доїдено останні крихти харчів. Щонайбільше за два-три дні треба було або перемогти, або здатися, або зважитися на голодну смерть.

День 4 травня здався обложеним нескінченним. Усі гарячково чекали, коли нарешті посутеніє. Однак і цього вечора над стіною кварталу негрів так і не появився очікуваний сигнал.

Лихий був ранок п’ятого травня. Піст тривав уже третій день і шлунки підводило з голоду. Цехи спорожніли. Робітники, їхні жінки й діти никали по заводській території з люттю на обличчях. Вони збирались купками, перекидаючися словами, сповненими гіркоти. Не вагаючись, обвинувачували Тонгане в тому, що він зрадив тих, кого взявся рятувати. Чорт забирай! Цей негр не йолоп, він про них і думати забув.

Проходячи повз одну з тадах груп, Джейн Бакстон почула своє ім’я. Жінка і робітник, оточені товаришами, сперечалися запекло, наскільки їм дозволяла слабість, і так захопилися, що не помітили Джейн, яка спинилась і прислухалася.

— Хай собі кажуть, що хочуть! — кричав чоловік, не турбуючись, що його можуть почути. — Це вже занадто — доводити нас до такого через цю напиндючену кривляку. От, якби це залежало від мене!

І не сором вам таке говорити! — промовила жінка.

— Сором?.. Смієтесь, матінко моя!.. Та в мене дитя вдома, і воно просить їсти!

— А в мене хіба що, своїх немає?

— Коли вам до вподоби, щоб вони сконали з голоду, це ваше діло. Все одно, якщо завтра ми ще будемо тут, я сам піду до хазяїна і побалакаю з ним. Не можемо ж ми всі лишатися надалі в такому становищі заради втіхи цієї панночки, щоб її чорти вхопили!

— Ви просто боягуз! — обурилась жінка.

Джейн Бакстон похитнулася, вражена в саме серце. Так ось як говорять про неї не криючись ці нещасні люди, в очах яких вона — єдина причина їхніх страждань! Ця думка ставала нестерпною. Але що ж зробити, щоб довести їм, що вони помиляються?!..

Година за годиною, хвилина за хвилиною минув нарешті день 5 травня. Сонце сіло. Настала ніч. Втретє після того, як пішов Тонгане, важкі хмари закрили місяць і стало темно-темно. Чи ж скористається він з цієї нагоди, чи подасть нарешті очікуваний сигнал?

Дарма що люди вже втрачали надію — очі всіх, як і в минулі вечори, були прикуті до того рогу стіни, з-за якого мав блиснути вогонь. Сьома година… восьма… пів на дев’яту пробило на заводському годиннику. Всі марно чекали.

Через кілька хвилин після половини дев’ятої натовп здригнувся. Ні, Тонгане їх не покинув. Над стіною кварталу чорних появивився нарешті сигнал!

Не гаючи ні хвилини, за наказом Камаре на вишку, споруджену серед помосту, перенесли дивну машину. Це була наче дерев’яна гармата, тільки без коліс і лафету. В її ствол, зроблений з просвердленого стовбура, вклали снаряд, і потужний поштовх стисненого повітря беззвучно послав його в простір.

Снаряд тяг за собою подвійний сталевий дріт з гачком, який мав зачепитися за верх стіни невільницького кварталу.

Вага снаряда, тиск повітря, наводка гармати, форма й положення гачка — все було з величезною точністю розраховане Камаре, який не довірив нікому своєї незвичайної гармати і сам привів її в дію.

Снаряд пролетів над набережною, річкою, кварталом Веселих хлопців і впав в невільницькому кварталі. Чи вдався задум — чи зачепився гачок за стіну?

Камаре почав поволі обертати барабан з намотаним сталевим дротом. Скоро він відчув, що дріт натягся і не піддається. Отже, задум увінчався успіхом: між обложеним заводом і невільниками проліг повітряний шлях.

Цим шляхом негайно почали транспортувати зброю. Слідом за пакунком з вибуховою речовиною поступово передали чотири тисячі ножів, сокир і списів. Коло одинадцятої години все було закінчене. Усі спустилися з помосту і, озброївшися першим, що потрапило під руку, скупчились біля воріт. Збившися в тісний гурт з жінками в центрі, обложені приготувались виступити слушної миті.

Однієї людини, однієї жінки не було в цій групі — Джейн Бакстон. Сен-Берен, Амедей Флоранс, Барсак і доктор Шатонней марно вигукували її ім’я скрізь і всюди, марно шукали її по всіх закутках — вони так і не знайшли її. Кілька робітників-добровольців приєдналися до них, але всі розшуки ні до чого не привели. Обійшовши весь завод, вони змушені були визнати, що Джейн Бакстон зникла.


IX. КАТАСТРОФА | Незвичайні пригоди експедиції Барсака | XI. ЩО БУЛО ЗА ДВЕРИМА