home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



XIII. КРИВАВА НІЧ

Приголомшені всім пережитим, забуваючи про все, крім свого горя, Джейн і Льюїс Бакстон ще довго сиділи поруч. Нарешті їхні сльози поволі висохли, і вони з глибоким зітханням повернулися до дійсності.

Першим їх враженням було відчуття тиші, що панувала навкруги і будила неспокій. Тільки здалека долинали якісь неясні звуки, у коридорі ж, яскраво освітленому електричними лампочками, панувала могильна тиша. Палац немов вимер. Зовні, навпаки, крики, постріли, метушня наростали з хвилини на хвилину.

Деякий час вони прислухались, і раптом Джейн зрозуміла.

— Ти зможеш іти? — спитала вона.

— Спробую, — відповів Льюїс.

— Ходім!

Сумне це було видовище — дівчина підтримувала брата, виснаженого місяцями страждань. Вони вибралися з камери, проминули коридор. У передпокої теж нікого не було — вартовий зник.

На превелику силу піднялися вони по сходах до площадки третього поверху і вступили в кімнату, де так недавно Джейн покинула божевільне страховище, яке заснуло п’яним сном, — тоді вона ще не знала, що то її брат.

Тут теж було порожньо, і ніщо не змінилось — крісла Вільяма Фернея і його поплічників так само стояли навколо столу, заставленого пляшками і склянками. Джейн посадила Льюїса, у якого підгиналися ноги, і раптом збагнула незвичайність свого становища. Що означає це безлюддя й тиша? Що сталося з їхнім катом?

Підкоряючись раптовому пориву, вона зважилась розстатись з братом і відважно пустилася обстежувати палац. Вона почала з першого поверху і заглянула в усі куточки. Проходячи повз вхідні двері, Джейн одразу побачила, що вони старанно замкнені. Зате всі внутрішні двері були широко розчинені, і ніде не було ні душі — очевидно, всі утекли стрімголов. Її здивування все зростало, поки вона обходила інші три поверхи, теж порожнісінькі. Хоч це здавалося неймовірним, палац, очевидно, спорожнів.

Лишалися ще тільки центральна башта і тераса під нею. Джейн на мить спинилась унизу сходів, що вели туди, потім почала поволі підніматись.

Ні, палац не спорожнів, як їй спершу здалося. Дійшовши до кінця сходів, вона почула нагорі голоси. Обережно проминула вона останні східці і, сховавшись у тіні, окинула поглядом терасу, на яку сягало світло заводських прожекторів.


Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Тут зібралося все населення палацу. Затремтівши від жаху, Джейн пізнала Вільяма Фернея, а також його радників, а на деякій відстані — людей з Чорної варти і негрів-служників.

Схилившись над поручнями, вони щось показували один одному вдалині, голосно викрикуючи якісь слова і жестикулюючи. Що ж так хвилювало їх?

Раптом Вільям Ферней випростався, лютим голосом віддав якийсь наказ і разом з усіма, хто був на терасі, кинувся до сходів, внизу яких стояла Джейн. Вона побачила, що всі вони озброєні до зубів: у кожного було по два револьвери за поясом і по рушниці, якими вони люто розмахували.

Ще секунда — і її помітять. Що зроблять тоді з нею ці оскаженілі люди? Вона загинула!

Джейн озирнулась, несвідомо шукаючи порятунку, і помітила вгорі сходів двері, що вели на терасу. В ту ж мить вона інстинктивно штовхнула ці двері, і вони з гуркотом зачинилися, перш ніж вона усвідомила, що робить.

Люті крики і страшні прокльони пролунали у відповідь з тераси. Не встигла вона замкнути останній засув, як на несподівану перепону посипались удари прикладами.

Налякана криками, ударами, усім цим шумом, Джейн застигла на місці і тільки тремтіла. У неї не стало б сил поворухнутись навіть для врятування власного життя. Не відриваючи погляду від дверей, вона чекала, що вони от-от упадуть під натиском страшних ворогів.

Та перепона не падала. Вона навіть не здригалася від несамовитих ударів. Джейн поступово заспокоїлась і, придивившися, зрозуміла, що ці двері, як і всі інші на заводі й у палаці, були зроблені з суцільної броньованої плити, здатної витрихмати будь-яку атаку, а тим більше жалюгідну спробу Вільяма Фернея пробити її, не маючи потужних засобів.

Підбадьорившись, вона рушила назад до брата і в цей час помітила, що на сходах від верхнього поверху до тераси зроблено ще п’ятеро таких же дверей. Вільям Ферней усе передбачив, щоб захистити себе від будь-яких несподіванок, його палац був поділений перепонами на численні секції, які довелося б брати одну по одній. І от його запобіжні заходи обернулися проти нього самого.

Джейн замкнула всі п’ятеро дверей і спустилася на перший поверх. Вікна палацу були захищені товстими ґратами і міцними залізними віконницями. Вона не гаючись позачиняла віконниці на всіх поверхах. Де взялися в неї сили упоратись з усіма цими важкими металічними стулками? Вона працювала мов уві сні, гарячково, спритно і швидко. За годину справа була скінчена. Вони опинились немов усередині суцільної, абсолютно неприступної брили каміння й заліза.

Аж тоді вона відчула втому. Ноги її тремтіли, руки були скривавлені. Знесилена, вона ледве добралась до брата.

— Що з тобою? — з жахом спитав він, побачивши її в такому стані.

Відітхнувши, Джейн, розповіла йому, що вона зробила, і закінчила словами:

— Ми — хазяї палацу.

— А в них немає іншого виходу, крім цих сходів? — спитав Льюїс, відмовляючись вірити в таку несподівану зміну в їхньому становищі.

— Ні, немає, я певна в цьому. Вільям замкнений на терасі, і йому звідти не вибратись.

— Але чому вони всі там зібралися? — спитав Льюїс. — Що сталось?

Цього Джейн не знала. Вона так захопилась підготовкою до захисту, що більше нічим не поцікавилась. Треба було довідатись, що діється назовні. Обоє піднялися на верхній поверх і прочинили одну з віконниць. Тоді їм стало зрозумілим хвилювання Вільяма Фернея і його спільників.

Еспланада під ними була темна й мовчазна, зате на правому березі Червоної річки палали яскраві вогні і звідти лунали несамовиті крики. Усі житла негрів були охоплені полум’ям. Центр міста, тобто квартал рабів, перетворився у суцільне вогнище.

Пожежа буяла також у кварталі цивільних, і навіть квартал Веселих хлопців почав загорятися з обох кінців, які виходили до річки.

З середини цього кварталу, де ще не було вогню, лунав пекельний шум — крики, прокльони, стогін, рев зливалися з безупинною стріляниною.

Очевидно, Вільям Ферней і його поплічники поспішали взяти участь у цьому бою, коли Джейн так раптово перепинила їм шлях.

— Це Тонгане, — сказала Джейн. — Невільники повстали.

— Невільники?.. Тонгане?.. — перепитав Льюїс, який нічого не міг зрозуміти.

Сестра розповіла йому те, що їй було відомо про Блекленд зі слів Марселя Камаре, Тонгане і Франа. У кількох словах вона пояснила, як опинилася полонянкою в цьому місті і як їй вдалося знайти безсумнівні докази невинності їхнього брата Джорджа. Вона вказала йому на завод, осяяний вогнями прожекторів, назвала своїх товаришів, які там були всі, за винятком негра Тонгане, розповіла про роль цього останнього і завершила свою розповідь тим, як, не дочекавшися сигналу, утекла в надії, що їй пощастить врятувати обложених.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Льюїс.

— Чекати, — відповіла Джейн. — Невільники нас не знають і в розпалі заколоту не відрізнять від інших. До того ж, ми не змогли б подати їм істотної допомоги, адже в нас немає зброї.

На це Льюїс слушно зауважив, що зброю все ж не завадило б мати, і Джейн знов обійшла палац, але їй пощастило знайти тільки одну рушницю і два револьвери з невеликою кількістю набоїв.

На той час, коли вона повернулася зі своєю здобиччю, становище зовсім змінилось. Негри пробилися на еспланаду і затопили її — їх там було більше трьох тисяч. Вони блискавично, штурмом оволоділи казармою Чорної варти, де перебили всіх до одного, потім настала черга ангарів з планерами, і там одразу забуяло полум’я. Невільники мстилися за свої тривалі страждання, і видно було, що їхня лють не вдовольниться, поки не буде зруйноване все місто і вбитий останній з його мешканців.

Дивлячись на це, Вільям Ферней, мабуть, казився від безсилої злості. Було чути його рев і крики, хоча слів і не можна було розібрати. З тераси безугаву сипалися постріли, і кулі, влучаючи в густий натовті негрів, завдавали їм численних втрат. Але решта, здавалось, не помічала цього. Покінчивши з казармами Чорної варти і ангарами планерів, полум’я яких освітлювало еспланаду, мов велетенський смолоскип, вони атакували палац, безуспішно намагаючись розбити вхідні двері.

Їхня увага була скупчена на цих дверях, коли з боку Червоної річки залунали сильні рушничні залпи. Веселим хлопцям нарешті теж вдалося пробитись до мосту, вони вийшли на еспланаду, розсипались по ній і навмання стріляли в гущу негрів. Незабаром сотні трупів вкрили, землю.

Негри з лютими вигуками кинулись на своїх противників, і почався запеклий бій. Це була неймовірна різанина. Не маючи вогнепальної зброї, негри билися врукопашну, пускаючи в хід сокири, ножі, списи і навіть зуби. Веселі хлопці відповідали ударами багнетів і пострілами впритул. Результат бою неважко було передбачити. Перемогу принесла не кількісна перевага, а краще озброєння. Поріділий натовп негрів невдовзі похитнувся, відступив з еспланади і кинувся тікати на правий берег річки.

Переможці побігли навздогін за ними, бажаючи відстояти принаймні центр свого кварталу, ще не охоплений пожежею.

В ту мить, коли вони слідом за втікачами ринули на міст, пролунав потужний вибух. З височини палацу Джейн і Льюїс могли бачити, що він стався в найбільш віддаленій частині кварталу цивільних. При світлі пожеж вони розгляділи, як у цьому місці завалилися будинки і значна частина зовнішньої стіни міста.

Яка б не була причина вибуху, він прислужився до. того, що для утікаючих негрів відкрився широкий вихід з міста. Переможені невільники мали тепер змогу рятуватися крізь пролом у стіні і ховатися в полях і чагарниках. До того ж, гонитва почала вщухати. За чверть годинний переслідувачі навіть повернулися з правого берега Червоної річки на еспланаду. Їх налякали все нові й нові вибухи.

Чим були викликані ці вибухи? Ніхто не знав. У всякому разі, було ясно, що вони не випадкові, що ними керує чиясь воля. Перший вибух стався, як ми вже знаємо, на краю міста, в найбільш віддаленій від палацу частині півкруглого кварталу цивільних. За п’ять хвилин пролунали ще два вибухи, праворуч і ліворуч від цього пункту. Потім, після другої п’ятихвилинної перерви, ще два, ближче до річки вздовж обводу кварталу цивільних.

Відтоді незбагненні вибухи продовжувалися через правильні інтервали: щопівгодини чувся гуркіт, і нова ділянка кварталу Цивільних перетворювалася на руїни.

Зібравшись на еспланаді, біле населення Блекленда, вірніше, ті, хто ще був живий, скам’янівши від жаху, стежили за цими незрозумілими явищами. Немов якась могутня сила поставила собі за мету послідовно зруйнувати все місто. І ці бандити, такі хоробрі з слабшими за себе, тремтіли від страху. Тиснучись до палацу, вони безуспішно намагалися розбити двері і з люттю волали до Вільяма Фернея, якого бачили на терасі і не могли ніяк збагнути, чому він їх покинув. А Ферней марно жестикулював і вигукував щось — ніхто не міг його зрозуміти серед гамору й гуркоту.

Так минула ніч. Ранкова зоря освітила жахливе видовище. Еспланада була вкрита трупами кількох сотень чорних і білих. Дорого заплатили ці останні за здобуту перемогу. Із восьмисот чоловік, які ще вчора заселяли квартали цивільних і Веселих хлопців, залишилося не більше половини. Решта загинула, захоплена зненацька на початку повстання або під час бою на еспланаді.

Що ж сталося з невільниками? Джейн і Льюїс бачили з висоти, що вони розбрелися по полях. Багато подалося геть. Одні тримали шлях на захід, прямо до Нігера, відрізаного від них океаном піску. Чи всім їм пощастить досягти мети — без води, без харчів і без зброї? Інші, обравши довший, але певніший шлях вздовж Червоної річки, потяглися на південний захід.

Проте більшість не наважувалася покинути Блекленд. Вони тримались у полі, збираючись купками, ошелешені, дивлячись на місто, над яким стелилися густі хмари диму і яке поступово перетворювалось на купи руїн.

Вибухи не припинялися всю ніч. Коли зійшло сонце, від кварталу цивільних і половини кварталу рабів не залишалося нічого, крім уламків.

В цей час з тераси палацу пролунав потужний постріл, за ним ще й ще, і на закінчення почувся ніби удар грому. Не відходячи од вікна, Льюїс Бакстон схопив сестру за руку і глянув на неї з тривогою.

— Це Вільям розбиває двері тераси пострілами з гармати, — сказала Джейн, яка одразу догадалася, в чому річ.

Проте вона говорила спокійно, холоднокровно зважуючи становище.

— Але тоді вони спустяться?.. — вигукнув Льюїс, стискаючи револьвер. — Краще вмерти, ніж знову потрапити до їх рук!

Джейн жестом спинила його.

Їх ще немає тут, — сказала вона. — Там п’ятеро таких дверей, і вони так розташовані, зокрема троє останніх, що проти них не вдасться використати гармату.

Ніби на підтвердження її слів, постріли припинились. З тераси донісся глухий гуркіт, супроводжуваний лютими прокльонами — очевидно, Вільям Ферней і його спільники намагалися навести гармату на другі двері, і їм це не вдавалося.

Але незабаром ці спроби припинились. Сталася нова подія, яка привернула до себе загальну увагу. Пролунав новий вибух, значно потужніший і ближчий, ніж усі попередні. Руйнівна сила, що здійснювала ці вибухи, напала тепер на лівий берег, а саме, на заводський сад, звідки в небо злетів сніп землі, перемішаної з камінням. Коли дим розвіявся, стало видно, що спустошено чималу площу саду і лише незначну частину власне заводу.

Куряра ще не вляглася після цього вибуху, коли Льюїс і Джейн побачили, як заводські ворота широко розчинилися і цілий натовп ринув з них на набережну. Джейн одразу пізнала цих людей. Це були її товариші, а також робітники Камаре, об’єднані в суцільну лаву, з жінками й дітьми в центрі. Чому ж вони вийшли із свого захистку і прямували на еспланаду, де мали зустрітися з Веселими хлопцями, які все ще уперто вовтузилися біля входу до палацу?

Ці останні ще не могли бачити нових противників, що їх закривала стіна еспланади. Вільям Ферней зі своєї тераси помітив натовп і вказував на нього рукою, але цього жесту не зрозуміли. Утікачі з заводу без перешкод досягли проходу з набережної і вступили на еспланаду.

Коли Веселі хлопці побачили їх, знялася буря вигуків. Покинувши свою марну працю, вони схопилися за зброю і напали на заводську колону. Але їм довелося мати справу не з невільниками. Озброєні чим попало, хто ковальським молотом, хто кліщами, хто залізним брусом, робітники теж кинулися вперед. Битва була жахлива. Оглушливі крики краяли повітря. Еспланаду, вже вкриту трупами, зросили потоки крові.

Затуливши очі руками, Джейн Бакстон намагалася не дивитись на страшне видовище. Скільки її друзів брало участь у бою! Вона тремтіла за Барсака, за Амедея Флоранса, за чудового доктора Шатоннея, і особливо за Сен-Берена, якого ніжно любила.

Та от люті вигуки залунали з новою силою. Перевага в кількості й озброєнні принесла перемогу. Загін, що вийшов з заводу, розколовся. Одна його частина з боєм відступала до набережної, захищаючись на кожному кроці, в той час як друга була притиснута до палацу.

У цих не було жодної надії на врятування. Відкинуті до стіни, переслідувані Веселими хлопцями, обстрілювані з тераси Вільямом Фернеєм і його поплічниками, ці нещасні не мали навіть куди тікати.

І раптом радісний крик вихопився з їхніх грудей. Вхідні двері, біля яких вони скупчились, несподівано розчинились навстіж, і на порозі з’явилася Джейн Бакстон. Вони кинулися в палац, а Джейн і Льюїс пострілами з гвинтівки й двох револьверів стримували нападників.

Спантеличені цим незрозумілим для них втручанням, Веселі хлопці на мить завагались. Коли вони отямилися і кинулися вперед, було вже пізно. Двері зачинилися і знову не піддавались їхньому натискові.


XII. ГАРРІ КІЛЛЕР | Незвичайні пригоди експедиції Барсака | ХІV. КІНЕЦЬ БЛЕКЛЕНДА