home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



V. ДРУГА СТАТТЯ АМЕДЕЯ ФЛОРАНСА

Друга стаття Амедея Флоранса була опублікована в “Експансіон франсез” 18 січня.

Експедиція Барсака

(Від нашого спеціального кореспондента)

Даухеріко, 16 грудня. Після мого останнього листа, написаного в день від’їзду в хащах, при світлі блимаючого ліхтаря, подорож продовжувалася щасливо, без пригод.

2 грудня ми встали о 5 годині ранку, і наша колона вирушила в путь.

Одного осла довелось звільнити для Малік, переклавши вантаж на інших. Вона ще зовсім дитина, ця маленька негритянка, і, здається, встигла вже забути про минулі злигодні — тільки й знає що сміятись. Щаслива вдача!

Ми весь час їдемо тією ж зручною дорогою, і якби не колір шкіри місцевого населення та вбогий краєвид, могло б здатися, що ми і не виїжджали з Франції.

Місцевість, яку ми перетинаємо, негарна, зовсім рівна чи злегка хвиляста, з незначними підвищеннями на північному обрії. Скільки око сягає, ніде нема іншої рослинності, крім мізерної суміші чагарників і злаків заввишки від двох до трьох метрів, відомої тут під назвою “хащів”. Лиш де-не-де виринає купа миршавих дерев, яким шкодять пожежі, що нерідко спустошують ці савани в сезон посухи, і тільки за обробленими полями можна часом побачити досить буйні дерева — ознаку, що поблизу селище.


Незвичайні пригоди експедиції Барсака

Назва одного з селищ нас розвеселила. Цей важливий населений пункт, розташований на англійському кордоні Сієрра Леоне, з правого боку від нашого шляху, зветься Тассен. Наш славний географ може пишатися, відкривши такий омонім свого прізвища за тридцять шість кілометрів від Конакрі!

Тубільці дивляться нам услід привітно, вигляд у них зовсім не войовничий. Начальник експедиції, розуміється, відвідує найубогіші села і веде з жителями нескінченні розмови. Бодрієр, з свого боку, не забуває провести слідом за ним зустрічний опит. Очевидно, обоє роблять з усього баченого і почутого діаметрально протилежні висновки, бо завжди повертаються однаково задоволені.

Я уважно проглядаю свої нотатки і не знаходжу в них нічого, гідного уваги, аж до 6 грудня, коли Сен-Берен, з яким я, здається, скоро заприятелюю, утнув одну штуку, якою дуже мене розвеселив.

Того вечора ми спинились на ніч поблизу селища Уалія. Коли настав час, я повернувся до себе в намет з законним наміром лягти спати. Входжу й застаю там Сен-Берена, зовсім роздягненого — в одній нижній білизні. Одяг його розкиданий по всьому намету. Постіль готова. Я одразу зрозумів, що Сен-Берен збирається лягти у мене. Спиняюсь тіри вході і споглядаю несподіваного гостя.

Сен-Берен зовсім не дивується, побачивши мене. Взагалі Сен-Берен ніколи не дивується. Він дуже заклопотаний, схвильований, нишпорить скрізь, розкрив мій чемодан і повикидав усе з нього на землю. Але, не можучи знайти те, що шукає, він просто лютує. Обернувшись до мене, заявляє з найглибшим переконанням:

— Ненавиджу неуважних. Вони мені просто гидкі!

— Справді, гидкі!.. — погоджуюсь я, і оком не зморгнувши. — Але що з вами, Сен-Берен?

— Уявіть собі, відповідає він, — ніяк не можу знайти своєї піжами… Б’юсь об заклад, що ця тварюка Чумукі забув її на останній стоянці. Весело!

Я висловлюю припущення:

— Якщо тільки вона не в вашому чемодані.

— В моєму…

— Бо це мій чемодан, любий друже, а так само і цей гостинний намет і незаймане ліжко.

Сен-Берен здивовано витріщається. Раптом, зрозумівши свою помилку, він похапцем збирає розкиданий одяг і тікає так, ніби за ним назирці женеться натовп людожерів. Я ж падаю на своє ліжко і качаюсь від сміху.

На другий день, 7 грудня, ми підкріплялися після ранкового переходу і в цей час помітили, що якісь негри стежать за нами. Вислали в розвідку Моріліре, і він, повернувшися, повідомив, що ці десятеро — торговці й чаклуни; вони не мають проти нас лихих намірїв, а бажають: перші — продати нам свої товари, другі — нас розважити.

Барсак наказав їх привести. Тут були “нуну” — майстрі на всі руки, ремісники, що виробляли глиняний посуд, оздоби, кошики та інші плетені речі, предмети з дерева й заліза; були тут і “діула” чи “марраба” — ці продавали зброю, тканини і, в першу чергу, горіхи кола, яких ми зробили чималий запас в обмін на сіль. Сіль у цих краях є річчю безцінною і, чим далі від берега, все дорожчою.

Після них виступили два чаклуни, яким. звеліли заспівати їхню найкращу пісню на честь нашої чарівної супутниці. Один з них тримав щось подібне до гітари. Уявіть собі гарбузову пляшку із встромленими в неї трьома бамбуковими пластинками, на кожну з яких натягнута кишкова струна. Зветься цей інструмент “діанне”. Другий чаклун, старий з запаленими очима — очні хвороби тут дуже поширені — був озброєний чимсь подібним до флейти, так званою “фабресоро”. Це тростина, до обох кінців якої прикріплено по маленькій гарбузовій пляшці.

Концерт почався. Старий, весь одяг якого складався з “біла”, вузенької пов’язки на стегнах, почав танцювати, а його товариш, одягнений з довгу сорочку “дороке”, сів на землю, заграв на своїй гітарі і гортанно почав співати, — так я собі уявляю, — сонце, місяць, зірки і мадемуазель Морна.

Вихиляння одного, вигуки другого і звуки їхніх інструментів розворушили наших погоничів. Покинувши свій обід, вони влаштували цілий балет.

Цей приклад вплинув і на нас, і, схопивши каструлі й казанки, ми почали вибивати по них дріб ложками і виделками… Сен-Берен розбив тарілку і з кастаньєтами із черепків пустився вдвох із вашим покірним слугою у шалений танок. Барсак, сам Барсак (чи слід мені згадувати про це?), забувши всяку стриманість, тюрбаном закрутив навколо голови серветку і пройшовся фантастичним, більш ніж південним вихилясом, дарма що шановний депутат Півночі Бодрієр затулив обличчя.

Та найвеселіший жарт мусить колись закінчитися. Через п’ять хвилин ми спинилися, засапавшись. Мадемуазель Морна сміялася до сліз.

Увечері мій намет випадково опинився поряд з наметом мадемуазель Морна. Я вже лягав спати, коли почув там розмову. Признаюся, замість того, щоб затулити вуха, я прислухався (нескромність для журналіста — найменший з можливих гріхів).

Мадемуазель Морна балакала із своїм слугою Тонгане; він відповідав їй ламаною англійською мовою, але, для зручності читачів, я не відбиваю тут цих неправильностей. Розмова, очевидно, тривала вже довгий час. Мадемуазель Морна розпитувала Тонгане про його минуле. Ось вона спитала:

— Як це сталося, що ти, ашанті…

Отже, Тонгане — не бамбара! А мені це і на думку не спадало.

— …став сенегальським стрілком?

Може, я помиляюсь, але мені чомусь здається, що мадемуазель Морна каже це не зовсім щиро. Тонгане відповідає:

— Це після справи Бакстона…

Бакстон?.. Це ім’я мені щось нагадує. Але що саме?… Продовжуючи прислухатись, намагаюся пригадати.

— Я служив у його експедиції, продовжує Тонгане, — коли прийшли англійці і почали в нас стріляти.

— А ти знаєш, чому вони стріляли? — запитує мадемуазель Морна.

— Тому що капітан Бакстон зняв заколот, усіх грабував і вбивав.

— Це правда?

— Авжеж. Спалювали села. Убивали бідних негрів, жінок, малих дітей…

І всі ці звірства робилися з наказу капітана Бакстона? — добивається мадемуазель Морна, і голос її бринить якось дивно.

— Ні, відповідає Тонгане. — його ніхто не бачив. Він більше не виходив із свого намету після приїзду другого білого. Цей білий і віддавав нам накази від імені капітана.

— Він довго був з вами, той другий білий?

— Дуже довго. Місяців п’ять чи шість, а може, й більше.

— Де ви його зустріли?

— У хащах.

І капітан Бакстон легко згодився його прийняти?

— Вони не розлучались аж до того дня, коли капітан перестав виходити зі.свого намету.

І, розуміється, звірства почалися з того дня?

Тонгане вагається.

— Не знаю, — признається він.

— А ім’я цього білого ти пригадуєш?

Якийсь шум за наметом заважає мені почути відповідь Тонгане. Зрештою, мені однаково, як би його там не звали. Це взагалі якась стара, забута історія, і мене вона мало цікавить.

Мадемуазель Морна продовжує розпитувати:

— Після того як англійці вас обстріляли, що сталося з тобою?

— Я вам казав у Дакарі, коли ви мене наймали, — відповідає Тонгане. — Я — і ще багато інших — ми налякалися і утекли в хащі. Потім я повернувся, але там, де був бій, нікого вже не знайшов. Там були тільки мертві. Я поховав кількох моїх друзів і начальника теж, капітана Бакстона…

Тут я чую приглушений вигук.

— Після цього, — продовжує Тонгане, — я мандрував від села до села і дійшов до Нігера. Я піднявся по ньому (пірогу я вкрав) і нарешті добрався до Тімбукту, саме коли туди вступали французи. Моя подорож тривала майже п’ять років. У Тімбукту я найнявся стрілком, а коли мене звільнили, подався в Сенегал, де ви мене і зустріли.

Помовчавши, мадемуазель Морна запитує:

— То капітан Бакстон помер?

— Так, хазяйко.

І ти його сам поховав?

— Так, хазяйко.

— То ти знаєш, де його могила?

Тонгане сміється.

— Певна річ, — каже він. — Я б знайшов її з заплющеними очима.

Знову мовчання, потім я чую:

— На добраніч, Тонгане.

— На добраніч, хазяйко, — відповідає негр і йде з намету.

Мадемуазель Морна лягає спати, я теж не барюся більше. Та не встиг я загасити ліхтар, як моя пам’ять оживає.

Бакстон?.. Чорт забирай, кому ж знати, як не мені! І де була моя голова? Який пречудовий репортаж я тоді проґавив!

Давненько це було, — я працював на той час в “Дідро” і запропонував своєму редакторові послати мене на місце дії, щоб взяти інтерв’ю у бунтівничого капітана. Редактор кілька місяців не погоджувався, боячись витрат. Що поробиш? Не всі розуміють, що таке злободенність. Коли він, нарешті, погодився, було надто пізно. Уже в Бордо, сідаючи на судно, я дізнався, що капітан Бакстон помер.

Та все це давне минуле, і, якби ви мене спитали, навіщо я вам розповів оцю підслухану розмову між Тонгане і його хазяйкою, я б признався, що й сам не знаю.

Ранком 13 грудня ми без ніяких пригод досягли Тімбо. Це найбільш значний з усіх населених пунктів, які ми досі проминули. Він оточений тата — глиняною стіною, яка буває в різних місцевостях різна завширшки, поза нею зводять дерев’яний поміст.

В Тімбо така стіна оточує власне три окремих села, між якими простяглися оброблені ниви й гаї, де свійські тварини гуляють на волі. У кожному селі невеличкий базар є щодня, але в найбільшому з них раз на тиждень буває ярмарок.

Ми саме потрапили туди в ярмарковий день і побували ца торзі, де на одинадцяту годину вже зібралася вся місцева аристократія. Що ж до торговців, то вони вже з восьмої ранку розміщуютвся в солом’яних халабудках, які тягнуться двома рядами, чи просто під матою на чотирьох підпірках.

Продають усе потроху: просо, рис, олію каріте, сіль, биків, кіз, овець, курчат, а також крем’яні рушниці, горіхи кола, тютюн, койо — пов’язки на стегна, ніомі — щось подібне до млинців з пшоняного чи кукурудзяного борошна; крім того, серпанок, коленкор та інші тканини, брилі, тюрбани, нитки, голки, шпильки, порох, кремінь для рушниць і т. д. і т. п. і, нарешті, розкладене маленькими купками на сушеній шкірі загниваюче м’ясо з неповторними пахощами — для ласунів.

З нагоди ярмарку місцеві кокетки з найбільш заможних причепурились, як могли. На стегнах у них пов’язки в білі й сині смуги, верхня частина тіла загорнута в шматок білого коленкбру або тафти яскравих кольорів, у вухах важкі металеві кільця, підтримувані срібними ланцюжками, які перехрещуються на голові, на зап’ястях і литках — браслети, на шиї — намисто з коралів або штучних перлів.

У більшості жінок зачіски в формі шолома. У деяких частина голови виголена, тільки на вершечку залишено щось на зразок півнячого гребінця, оздобленого бляшками. Є й такі, у яких поголена вся голова. Усі ці особливості зачіски залежать від того, з якого племені походить жінка — пель, манде, бамбара та ін. Не вдаватимусь тут у всі тонкощі етнографії, це не мій фах, до того ж, після повернення Тассен має докладно висвітлити це все у своїй книзі, яка буде належмо документована.

Чоловіки носять білі блузи або тільки пов’язки на стегнах, їхні головні убори надзвичайно різноманітні — від фесок “чечіа” до солом’яних брилів. На знак вітання вони хвилин п’ять б’ють себе долонями по стегнах, повторюючи “Дагаре”, “Іні-тілі або Іні су-ку-ма”, що має означати “добридень”.

Ми пробули в Тімбо два дні, тому що всім нам треба було відпочити.

На другий день, тобто 14 грудня, ми були дуже стурбовані долею нашого провідника. Весь день його марно розшукували. Моріліре зник.

Заспокойтесь: 15-го, коли ми вирушали, він був на своєму місці і, ще до того, як ми прокинулись, устиг пустити в хід свій дрючок, щоб у погоничів не лишалося сумнівів Щодо його місцеперебування. Допитаний Барсаком, Моріліре уперто стояв на тому, що напередодні не виходив з табору. У нас не було певності, що він бреше, та й взагалі, очевидно, Моріліре просто захотілося трохи “погуляти” — бажання, яке можна було пробачити. Його облишили, і на цьому скінчилось.

Дорога після Тімбо змінилась і поступово перетворилася на звичайну стежку. Отже, ми стаємо справжніми дослідниками.

Змінилась і місцевість, вона стала пересіченою, і ми тепер тільки те й робимо, що піднімаємось і спускаємось. Вирушивши з Тімбо, ми спочатку вибрались на досить стрімкий пагорб, з якого одразу довелося з’їхати вниз, перейти рівниною і знову пуститися вгору, до села Даухеріко, в околиці якого ми маємо намір заночувати.

Після відпочинку наша колона посувається вперед швидше ніж звичайно, і ми прибули в це село до шостої години вечора.

Там нас чекала дружня зустріч. До нас вийшов старшина з подарунками. Барсак дякував, йому відповідали вітальними вигуками.

— Мене і в моєму виборчому округу так не вітають, — задоволено заявив Барсак. — Нічого іншого я й не чекав. Досить виступити перед ними!

Схоже на те, що він має рацію. Хоча Бодрієр недовірливо хитає головою.

А старшина все не вгавав. Він запрошував нас розміститися в кращих хатах його села, а нашу супутницю просив ощасливити його власний дім. Такий палкий прийом припав нам до серця, вся наша дальша подорож ввижалася нам у рожевому світлі, коли це раптом Малік, наблизившись до мадемуазель Морна, хутко прошепотіла:

— Не йди, хазяйко! Інакше смерть!

Мадемуазель Морна здивовано глянула на малу негритянку. Розуміється, я теж усе чув, як і належить порядному журналістові. Чув таксіж і капітан Марсеней, хоч це й не його фах. Спершу він здивувався, але після короткого роздуму, миттю відкараскавшись від набридливого старшини, віддав наказ ставати табором. Прислухавшись, я зрозумів, що ми ночуватимемо під надійною охороною.

Ці заходи примусили мене замислитись. Капітан добре обізнаний з країною чорних — невже й він вірить у ту небезпеку, про яку попередила Малік?

Амедей Флоранс.


IV. СТАТТЯ В “ЕКСПАНСІОН ФРАНСЕЗ” | Незвичайні пригоди експедиції Барсака | VI. ТРЕТЯ СТАТТЯ АМЕДЕЯ ФЛОРАНСА