home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



VIII. МОРІЛІРЕ

(З записної книжки Амедея Флоранса)

22 січня. Ми виїхали з Сікассо два дні тому, і у мене вже складається враження, що в нас щось не гаразд. Повторюю, це тільки моє враження”, але, по-моєму, у наших слуг настрій гірший, наприклад, погоничі ще менш ретельні (якщо тільки це можливе!), а носії стомлюються дедалі швидше і все частіше вимагають перепочинку. Можливо, все це мені тільки ввижається, і я перебуваю під впливом пророцтв Кенієлали з Канкана. Немає нічого неймовірного в тому, що ці напівзабуті пророцтва набули певної ваги, відколи ми просунулися далі Сікассо і наша охорона зменшилася наполовину.

Я не боюсь, о ні! Адже мені що потрібне? Пригоди, пригоди і ще раз пригоди, з яких я робитиму захоплюючі кореспонденції, бо це ж мій фах.

24 січня. Що я казав? Сьогодні ввечері прибули в Кафеле. За чотири дні ми зробили п’ятдесят кілометрів. Дванадцять кілометрів на день — справжній рекорд.

31 січня. Ну так от: цей рекорд перекрито! Ми пройшли ще п’ятдесят кілометрів, а витратили на це шість днів, разом це становить: сто кілометрів за десять днів! І ось ми в маленькому селі Кокоро.

Три дні тому, лишивши позаду село Нгана (і де в чорта вони понабирали такі назви!), ми востаннє видерлись на досцть стрімку кручу, після чого спустилися в долину, по якій їдемо і зараз. Гори на заході, півночі й півдні. Перед нзми на схід — рівнина.

На довершення наших злигоднів доведеться на деякий час затриматись у Кокоро. Не тому, що ми тут полонені. Навпаки, старшина цього села, добродій Пінті-Ба, нащ близький друг. Але…

Було це так. Учора ввечері, наближаючись у пітьмі до села, ми чуємо виття цілого натовпу негрів — при світлі факелів ми налічуємо їх не менше восьми сотень, і, за всіма ознаками, настрій у них аж ніяк не доброзичливий. Це вперше ми зустрічаємо такий прийом, а тому спиняємось, трохи здивовані.

Здивовані, але не дуже занепокоєні. Скільки б вони не розмахували своїми дротиками, ці крикуни, ясно, що одного рушничного залпу досить, щоб змести їх усіх. Капітан Марсеней віддає наказ, його люди тримають рушниці напоготові. Капітан в нерішучості. Стріляти в своїх ближніх — це не жарти. Досі зброя мовчала, і не хотілося б примушувати її подати голос.

Раптом кінь Сен-Берена, наляканий вигуками, стає дибки і робить шалений стрибок. Вибитий з сідла, невдаха летить сторчака і падає простісінько в купу негрів. З лютими вигуками вони накидаються на нашого нещасного друга, але…

…але мадемуавель Морна щодуху мчить на своєму коні прямо до негрів. Їхня увага одразу ж відвертається від Сен-Берена. Сміливу вершницю оточують з усіх боків. Двадцять дротиків піднімаються проти цеї.

— Манто! — кричить вона нападникам. — Нте а бе суба! (Тихо! Я чарівниця!).

З цими словами вона витягає з-під сідла кишеньковий електричний ліхтарик, запалює його, потім гасить і знов затталює; вона повторює це кілька раз, щоб показати, що їй підвладні вогонь і блискавка.

Виття вщухає, навколо неї утворюється шанобливе коло, на середину якого виходить уже згадуваний тут Пінті-Ба. Він зараз почне промову — адже це слабість усіх правителів на світі. Але мадемуазель Морна наказує йому мовчати. Вона заклопотана тим, щоб подати допомогу Сен-Берену, який не ворушиться після падіння і, очевидно, поранений.

Доктор Шатонней вступає в коло так спокійно, наче прийшов до хворого додому. Він оглядає Сен-Берена, і виявляється, що той поранений і весь у крові. Бідолаха впав так невдало, що дуже порізався об гострий камінець: у нього широка рана трохи нижче спини. В цю мить мені спадає на думку, що ось справдилося одне з пророцтв Кенієлали. Чого не буває на світі! Можна чекати, що й інші справдяться… Мене проймає дрож, коли я згадую про долю своїх статей.

Тим часом доктор Шатонней бере свою сумку, промиває й зашиває рану, а негри спостерігають це все з великим зачудуванням.

Поки триває операція, мадемуазель Морна, не сходячи з коня, дає Пінті-Ба дозвіл говорити. Він наближається й запитує мовою бамбара, чи якоюсь іншою подібною, чому тубаб (тубаб — це Сен-Берен) напав на них з рушницею. Мадемуазель Морна спростовує це. Старшина наполягає і вказує на футляр, що висить у Сен-Берена через плече. Йому пояснюють. Марна справа. Щоб його переконати, доводиться зняти чохол, розкрити футляр, який так і виблискує у світлі факелів, і показати сховані в ньому вудки.

В очах Пінті-Ба загораються хтиві вогники. Його руки простягаються до блискучого предмета. Мов розпещена дитина, він просить, вимагає, допоминається. Сен-Берен обурено відмовляє.

Мадемуазель Морна, бажаючи закріпити мирні відносини, настоює теж, але марно. Кінець кінцем, вона починає гніватись.

— Племіннику… — каже вона суворо і спрямовує на упертого риболова проміння свого електрично ліхтарика.

Сен-Берен миттю капітулює і віддає футляр від вудок Пінті-Ба, який приписує свій успіх магічній дії ліхтарика і впливові чарівниці. Заволодівши таким скарбом, цей йолоп просто шаленіє. Він витанцьовує диявольський танок, потім робить знак, і вся зброя зникає, а сам старшина виголошує промову, запрошуючи нас гостювати у селі, скільки заманеться.

Сьогодні вдень ми зробили візит до нових друзів, в той час як солдати й наші слуги лишалися поза стіною тата.

2 лютого. Ми все ще в Кокоро, де нас затримує рана Сен-Берена. Дядько-племінник (я рішуче закріплюю за ним цей титул) не може триматися на коні.

3 лютого. Все ще в Кокоро. Весело!

4 лютого, 6 година ранку. Нарешті ми вирушаємо!

Того ж дня, увечері. Від’їзд не відбувся. Ми все ще в Кокоро.

Сьогодні на світанку ми розпрощалися з нашими друзями неграми. Зібралося все населення села на чолі з Пінті-Ба. Лунали нескінченні побажання.

Колона вирушає. Вона, вирушає, але не посувається вперед. Гірше, ніж до Кокоро: Справжній саботаж. Щохвилини то спиняється хтось із носіїв, і треба його чекати, то з віслюка падає вантаж, і треба його укладати на місце. На десяту годину, коли ми зупиняємось, ми не зробили й шести кілометрів.

Мене вражає терпіння капітана Марсенея. Весь час він абсолютно спокійний, наче ніщо не може його збентежити, втомити. Сповнений незламної енергії, він бореться з цією упертою змовою.

Але в ту мить, коли ми маємо вирушати у вечірній перехід, починається нова пісня. Моріліре заявляє, що він помилився. Відбувається нарада з провідниками мадемуазель Морна. Чумукі підтримує Моріліре. Тонгане, навпаки, твердить, що ми на вірному шляху. От, маєте! Кому вірити?

Після довгих вагань приєднуємось до думки більшості і повертаємо назад. Тепер просто любо глянути, як; швидко ми посуваємось: негри більше не стомлюються, вантаж на ослах наче укріпився сам собою. За годину ми проходимо відстань, на яку вранці пішло чотири години, і ще до смерку повертаємось на те місце, з якого вирушили вранці — біля Кокоро.

6 лютого. Учора ми любенько вирушили і, дивна річ, — по тому ж шляху, від якого напередодні відмовились. Уранці, прокинувшись від сну, Моріліре заявив, що, гаразд подумавши, він бачить, що помилився увечері, а не вранці. І знов Чумукі його підтримав. Я схиляюсь до думки, що ці двоє змовилися нас продати.

Вчорашній день не приніс нічого особливого, якщо не брати до уваги мовчазний саботаж, до якого ми починаємо звикати. А от сьогодні сталися дві серйозні події.

Під час ранішнього переходу раптом падає один осел. Його хочуть підвести, але він мертвий. Зрозуміло, ця смерть могла настати від природних причин. Але я, признаюся, мимоволі подумав про дунг-коно та інші подібні місцеві витівки.

Ніхто нічого не каже. Вантаж з мертвого осла перекладають на інших, і ми рушаємо далі.

Після полудня — другий випадок. Виявляється, що зник один носій. Що з ним? Таємниця. Капітан Марсеней кусає вуса, я бачу, що він заклопотаний. Якщо негри нас покинуть, — кепська буде справа! А відомо, що жодна пошесть не поширюється так легко, як дезертирство. І я помічаю, що з того моменту нас охороняють більш пильно. Ми змушені дефілювати, як на параді, кавалерія не дозволяє нікому віддалятися від загону за власним бажанням. Ця міцна дисципліна мене особиста навіть гнітить, але я її виправдую.

Увечері, після зупинки, нова несподіванка: виявляв ється, багато негрів п’яні. Хто ж їх підпоїв?

Капітан організує якнайсуворішу охорону табору, після чого наближається до Барсака, який саме обмірковував становище разом зі мною. Поступово до нас приєднуються доктор Шатонней, Понсен, мадемуазель Морна і нарешті Сен-Берен, і у нас стзорюєтьсй справжня військова рада.

У кількох словах капітан викладає факти, звинувачуючи у всьому Моріліре. Він пропонує допитати зрадливого провідника і, в разі потреби, застосувати силу. До кожного негра треба приставити стрілка, який примусить його йти, навіть під страхом смерті.

Барсак не погоджується, Сен-Берен тим більше. Допитати Моріліре — це застерегти його, показати йому, що його викрито. Але в нас немає ніяких доказів проти нього, ми навіть не можемо зрозуміти, з якою метою він нас зраджує. Він буде все спростовувати, і ми нічого не зможемо заперечити. А негрів як можна присилувати? Що, коли вони ляжуть на землю і чинитимуть опір бездіяльністю? Якщо ми їх перестріляємо, це буде невдалий спосіб примусити їх нам служити.

Вирішили мовчати, виявляти Сувору незламність, запастися терпінням і над усе пильно стежити за Моріліре.

7 лютого. Є новини. Ніч була дуже неспокійна. Наслідки: ми не вирушили у звичайний час і зробимо сьоюдні тільки один перехід — вечірній.

Постараюсь викласти факти в хронологічному порядку. Висновок з них напрошується сам собою: і неуважність часом буває корисною.

Учора ми вирішили нічого не казати Моріліре, але не спускати з нього очей. Щоб не втаємничувати солдатів у наші побоювання, ми умовились в нічні години чергувати по одному. Нас шестеро (мадемуазель Морна наполягає на тому, щоб і її вважати за мужчину), отже це не важко здійснити. Розділивши час від дев’ятої вечора до п’ятої ранку на шість однакових. чергувань, кинули жеребок. Випав такий порядок: мадемуазель Морна, Барсак, капітан Марсеней, я, Сен-Берен, Понсен.

О першій годині ночі я зміняю капітана Марсенея. Він каже, що все в порядку, і показує на Моріліре, який спить поблизу, загорнувшись у своє дороке. У світлі повного місяця видно чорне обличчя пройдисвіта, виразно біліє його одяг.

Під час мого чергування не трапилось нічого незвичайного, от тільки десь о пів на другу мені здається, що я чую те ж саме гудіння, яке так збентежило нас увечері першого дня після виходу з Канкана. Шум долинає начебто зі сходу, але цього разу такий віддалений, слабкий, невловимий, що я й досі не певен, чи справді чув його.

О чверть на третю я передаю пост Сен-Берену і лягаю, але мені не спиться — сон перебитий. Покрутившися з півгодини, я встаю, з наміром провести час до ранку на свіжому повітрі. В цю мить я знов чую той самий звук — такий невиразний, що знов можна подумати, ніби це тільки здається. Цього разу я мушу переконатись! Я вискакую з намету, напружую слух…

Нічого, або майже нічого! Наче подув — він слабне, слабне і завмирає на сході, майже невідчутний. Я вирішую розшукати Сен-Берена.

От несподіванка (втім — чи це ж несподіванка?) — Сен-Берена немає на посту. Б’юсь об заклад, що ця невиправна людина встигла вже забути про чергування і займається чим-небудь зовсім іншим. Хоч би тільки Моріліре не скористався цим і не вислизнув у нас з-під носа!

Ні, Моріліре не втік. Онде він блаженно спить; простягтись на землі. Я бачу його чорне обличчя і біле дороке, освітлені яскравим місячним промінням.

Заспокоївшись, вирушаю на розшуки Сен-Берена, з наміром його покарати. Я майже певен, де його можна знайти — недалеко від нашого табору я помітив річку. Я прямую до неї, і справді бачу якусь тінь посеред течії. Але як же наш невтомний рибалка опинився, на такій відстані від берега? Невже він уміє ходити по водах?

Ні, він мені вранці розповідав, що з трьох обрубків дерева зробив пліт, який його тримає; за допомогою довгої гілляки він відштовхується на кілька метрів від берега і “віддає” якір, який заміняє велика каменюка, прив’язана до плоту. І все це він змайстрував за якісь півгодини — ловко!

Але зараз мені не до цього. Я наближаюсь до берега і кличу приглушеним голосом:

— Сен-Берен!

— Тут! — відповідає тінь на водах.

— Що ви там робите, Сен-Берен?

Я чую легеньке хихотіння, потім тінь відповідає:

— Займаюсь браконьєрством, друже!

Що це, сон? Браконьєрство… в Судані! Ніби тут існують якісь правила щодо рибальства. Я перепитую:

— Браконьєрством?! Що ви мені розказуєте?

— Безумовно, — відповідає Сед-Берен. — Адже я закидаю невід уночі. Це категорично заборонено.

Ця думка його дуже тішить. Ще й сміється, тварюка!

— А Моріліре?.. — питаю я, розлютувавшись.

В нічній тиші лунає страшний проклін, який моє перо відмовляється передати, потім тінь починає рухатись, і Сен-Берен, ніби тать уночі, мокрий до колін, зіскакує на берег. Він сам не свій — тільки надто пізно.

— Моріліре!.. — повторює він придушеним голосом.

— Так, Моріліре, — кажу я йому. — Що ж це ви робите, добродію?

Новий проклін, і Сен-Берен мчить до свого поста, який не мав права залишати.

На щастя, Моріліре все ще спить. Можна з певністю сказати, що він і не поворухнувся, відколи я змінив капітана Марсенея. Сен-Берен такої ж думки.

— Ви мене налякали! — зітхає він.

В цю мить ми чуємо сильний шум з боку річки, від якої ми тільки-но відійшли. Можна заприсягтися, що хтось тоне.

Ми біжимо, Сен-Берен і я, і справді бачимо: поза саморобним плотом борсається щось чорне.

— Це негр, — каже Сен-Берен.

Він стрибає на свій пліт, рятує негра і витягає його на берег. При цьому він пояснює:

— Чорношкірий заплутався в моєму неводі, який я забув. (Ну, звичайно, любий Сен-Берен!) Але що в біса він тут робив, цей негр?

Ми схиляємось над бідолахою: він дихає нормально, і можна не боятись за його життя… З наших губ одночасно зривається вигук:

— Моріліре!..

І справді, це Моріліре; він зовсім голий, мокрий з голови до ніг і, очевидно, мало не захлинувся, коли тонув. Ясно, що наш провідник вислизнув з табору, переплив річку, мав прогулянку по полях і, повертаючись, потрапив у сіть, по волі провидіння забуту Сен-Береном. Якби не дорогоцінна неуважність нашого рибалки, ми, можливо, ніколи б не дізналися про тимчасову відсутність цього зрадника Моріліре.

Раптом мені спадає на думку: а той, інший Моріліре, який так спокійно спить у місячному промінні?

Я підбігаю до цього сплюха, штурхаю його… Аякже! Я так і думав: у мене в руках порожнє дороке. А чорне обличчя — це просто кусок дерева, підкладений під каску з плюмажем, в якій має звичку хизуватись наш стрілок у відставці.

Цього разу негідника спіймано на гарячому. Треба примусити його у всьому признатися! Повертаюсь до Сен-Берена і його полоненого, який, здається, починає опритомнювати.

Я кажу: здається… Раптом він схоплюється на рівні ноги і кидається до річки з явним наміром ще раз там скупатись. Але він погано розрахував: рука Сен-Берена: стискує зап’ястя втікача, який марно намагається вирватись. Сен-Берен не може зрівнятися красою з Аполлоном Бельведерським, але він сильний, як Геркулес. У нього страшний потиск, про це можна судити з корчів і гримас негра. В одну мить Моріліре переможено: він падає на коліна і благає пощади. При цьому з його безвладної руки щось випадає.

Я нахиляюсь, піднімаю. На лихо, ми надто необережні з цим негром: він робить одчайдушне зусилля, накидається на мене, вириває вільною рукою цю річ і — вона зникає у нього в роті.

З Сен-Беренових губ утретє злітає проклін. Я підскакую до полоненого, стискую його горло, а Сен-Берен хапає його за другу руку.

Напівзадушений, Моріліре мусити повернути те, що схопив у рот. І він повертає, але, на жаль, тільки половину. Своїми стальними зубами він перекусив підозрілу річ і половина вже у нього в шлунку.

Я роздивляюсь свою здобич: це маленький листок паперу, на якому щось написано.

— Тримайте добре цього негідника, — кажу я Сен-Беренові і біжу за капітаном Марсенеєм.

Перш за все калітан наказує міцно зв’язати Моріліре і посадити його в намет, навколо якого розставляє чотирьох вартозих і дає їм якнайсуворіші інструкції. Після цього ми втрьох поспішаємо до капітана, щоб дізнатися, що написано на папірці.

При світлі ліхтаря бачимо, що це арабські літери. Капітан добре знає арабську мову і легко міг би їх лрочитати, якби вони були виразнішу а документ цілий. У такому вигляді це просто ребус, і треба чекати, щоб при денному світлі спробувати його розшифрувати.

Та коли розвидняється, ми приходимо до висновку, що це марна спроба. Однак Моріліре, треба думати, не маючи більше надії нас обдурити, постарається нам догодити, в усьому признається і сам дасть нам повний переклад.

Ми простуємо до намету, де його ув’язнено, входимо туди…

Вражені, ми спиняємось при вході. Пута нашого в’язня валяються долі, а в наметі нікого нема.


VII. У СІКАССО | Незвичайні пригоди експедиції Барсака | IX. ЗА НАКАЗОМ ЗГОРИ