РОЗДІЛ VII

Коли хлопці зникли, у Котьки виникло якесь дивне почуття — ніби все це, що він бачив і чув, було не насправді. Таке воно було несподіване й неймовірне.

Котька вискочив з кущів на прогалину і підбіг до крайберега, де щойно стояла тринога з телескопом.

Та як він не видивлявся, нічого особливого на тому боці не побачив. Звичайний порослий очеретом острівець з розлогою старою вербою та й годі. Правда, було досить далеко — річка в цьому місці широченька. Без телескопа і хлопці, мабуть, нічого б не побачили. Хіба що з очерету стирчала корма моторного човна, але чи був він якийсь особливий, на підводних крилах, Котька розібрати не міг.

Він постояв трохи у нерішучості — що ж його робити? Дуже хотілося зазирнути на острів, але як туди дістатися?.. Попід берегом були прив'язані два човни, але не було весел. Та й після провалу операції «Сад» не ризикнув би Котька брати чужого човна. І він вирішив назирці побігти за хлопцями, побачити, що ж вони далі робитимуть.

Пригнувшись, Котька гайнув за хлопцями.

Коза Манька була не просто коза. Коза Манька була коза з характером. Причому характер у неї був волелюбний і упертий. Вона не любила, щоб її примушували робити те, чого їй робити не хотілося. А в даний момент їй зовсім не хотілося йти додому.

— Ну йди, ну! — щосили тягнув її Чайник на налигачі.

— Мме-е! — казала Манька, розставивши ноги, і не рухалася з місця.

— Ну, тварюка!.. Ану підштовхни її, Петякантроп! Петякантроп пхав її ззаду, але Манька несподівано кидалася вбік, і Петякантроп падав на землю.

— От, собака!.. Не коза, а сатана рогата.

Манька, наче зрозумівши і образившись, підскочила і буцнула Чайника рогами в спину. Чайник побіг і таким чином виграв якусь частину дистанції.

Потроху процесія наближалася до села. Хлопці так були зайняті Манькою, що не оберталися назад і не помічали, як, перебігаючи від однієї схованки до іншої, просувався за ними Котька.

Біля села Манька чи то передумала, чи то набридло їй упиратися, чи самій захотілось додому, але раптом слухняно побігла, та так, що хлопці ледве за нею встигали. Коза проминула ворота третьої від краю хати, перескочила через невисокий тинок і — прямісінько в сад. Хлопці за нею.

Котька присів за криницею біля воріт. Далі схованки не було — могли помітити.

У дворі праворуч від хати горою лежали великі дровиняки, біля них стояли козли, валялися пилка, сокира. Посеред двору височіла копиця сіна. До копиці були прихилені весло, граблі. По подвір'ю розкидані дрова, сміття.

На хатньому порозі стояла баба, біля ніг якої лежав мішок. Здивовано розводила руками і бубоніла собі під ніс:

— Ну, дива! Наче хто мішку ноги приробив — сам додому придибав. Тю! Тю та й годі! Кіно!..

Раптом з городу почулося:

— Драстуйте, бабусю!

Котька не бачив, хто то, але по голосу пізнав — чорнява Свєта.

— Привіт! — відгукнулася баба і знову розвела руками: — Тю!

— Що таке?

— Та кіно якесь робиться… Мішка в мене хтось на березі поцупив. Думала — вкрав, а воно, виявляється, навпаки, додому приніс. І воду в діжку наливати почав. Ну!..

— А може… може, це… — пискнула Свєта.

— Та ні! — не дослухавши, махнула рукою баба. — На нього надіяться — як на передні воли. Дочекаєшся від нього чогось путнього. Йому лише гульки в голові та різні фантастики. Щось у трубу на березі видивляється, ледащо цілосвітнє!

— Еге, я бачила, — Свєта зітхнула. — Хороший він у вас хлопець, але такий же… важкий. І він, і той… Петрик. Ну, чого вони такі? Мені ж учителька і вожата сказали, щоб я на них благотворно впливала, щоб вони дома помагали, а вони… Ну, як я на них впли-и-ину-у, як… як вони мене жену-у-уть… — вголос заплакала Свєта.

— Не плач, серденько, не плач, голубонько, — лагідно заспокоювала її баба. — Ми ще до них доберемося.

— І оце ж Інгрід приїде… — схлипувала Свєта. — Я хотіла сказати, попередити… Ви ж знаєте, як воно вийшло. А вони-и-и…

— Ну, нічого, нічого… Може, воно й краще, що не сказала.

Свєта раптом перестала плакати і голосно, навіть трохи голосніше, ніж треба, сказала:

— Бабуню, то я тут поприбираю, га? Бо тут таке робиться, таке робиться… А ви старенькі, нездужаєте. Це було сказано явно «на публіку». З-за хати виходили Чайник і Петякантроп.

— О! — сказала баба. — Вже! Наробився! А де Манька, ледащо?

— У саду припнув. Вона сказала, що їй яблук хочеться, — усміхнувся Чайник.

— А тобі віника! Куди це вже лаштуєшся? Га?..

— На річку. Дуже серйозна справа.

— Справа! Бачили? Ех!.. — зітхнула баба. — У всіх діти, як діти… А цей… ледащо, ні за холодну воду, — і враз, схопивши граблі, рішуче перепинила ними, як шлагбаумом, шлях Чайнику. — Ні! Нікуди ти не підеш! Ні на яку річку! Поки все не поробиш, не підеш!.. Усе! Годі!..

Чайник розгублено перезирнувся з Петякантропом:

— Та… та що ви, бабо? Що з вами? Вам що — погано? На сонці перегрілися?

— Мені гарно. А от тобі буде погано! — баба замахнулася граблями. — Ледацюга!.. Всіх на ноги підніму. Ондо і вчителька, і піонервожата… Всі…

Чайник плаксиво скривився:

— Ну що ви хочете од мене? Га? Вчусь я нормально? Нормально. Двійок не маю. Що вам ще треба?.. Для школяра головне в житті — навчання. От! А зараз у нас канікули. Заслужений відпочинок. Всі громадяни Радянського Союзу мають право на відпочинок. Стаття сорок перша.

— А право на труд? — вигукнула баба. — Стаття сорокова.

— То для дорослих. А я дитина. І взагалі.

— Еге ж!.. Дитина!.. А подивись же круг себе на дітей. Той — юний садівник. Той — юний зоотехнік. Той — механізатор. Той… А як гарненько одробляють діти п'яту трудову чверть. Га? А Стьопа Романенко так у Москву їде на Всесоюзний зліт трудових школярів. Ото діти! А ти…

— То старшокласники. А я ще малий.

— Малий! Як щось інше, то великий. «Не вчіть мене, бабо, я уже дорослий!» А як… Дожилися… Чужа дитина у дворі прибирає.

— Хай, як їй подобається. Кому що! Хто все життя у гною бабрається, свинарники чистить… А хто подвиги робить — у космос злітає, на дот кидається, потопаючих рятує… Та що там балакать! Що ви у подвигах тямите? І взагалі…

— Та… — несподівано почала Свєта, але Петякантроп одразу цикнув на неї.

— Цить! Тебе не питають.

— І взагалі… — махнув на неї Чайник.

— Але ж… — почала баба, та Чайник не дав їй закінчити.

— У нас свобода вибору професії. От! Я, може, космонавтом збираюся бути, а не…

— Ото спершу наносиш води, нарубаєш дров, прибереш у дворі, а тоді будеш собі космонавтом. Все! — рішуче сказала баба. — І на цьому припинимо розмови.

— Та що ви, бабо, — жалібно проскиглив Чайник. — Ну ніколи мені… Ніколи зараз… Хай потім.

— Тобі завжди ніколи. Ледащо! Це я знаю! Годі!

Петякантроп схилився до Чайника, і Котька чув, як він йому сказав:

— Давай, може, трохи… той, я вже поможу…

— Та ти що?! — зашипів на нього Чайник. — Він же зникне! Він же… Може, це єдиний раз у житті. Може… — і раптом Чайник здивовано вигукнув: — О!.. А де це наше весло? Тільки що тут стояло, біля копиці.

Котька глянув — і справді, весла біля копиці не було. А стояло ж, точно, він сам бачив.

— Це ти сховала? — обернувся Чайник до Свєти.

— Та я до копиці й не підходила! Ти що?

— Правильно. Не підходила. Я бачив, — сказав Петякантроп.

— А де ж тоді воно ділося? — нишпорив Чайник по подвір'ю. — Спершу мішок, тепер весло. Це вже не випадково. От бачите, бабо! — вигукнув Чайник. — Бачите, що робиться! А вам тільки трудове виховання у голові! Може… може… ми на порозі відкриття таємниці віку! Може… І взагалі… — Він обернувся до Петікантропа. — Біжімо швидше! Пустіть! Пустіть, бабо! І, скориставшись миттєвою бабиною розгубленістю, хлопці гайнули з двору.

— Таємниця віку… Ну! — сплеснула баба руками і загукала услід: — Окозамилювач! Чортова робота!

— От видумляки! — зітхнула Свєта. — І як ти на них вплинеш… Що вони далі говорили, Котька вже не чув, бо, пригнувшись, побіг слідом за хлопцями.