home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ЛІТЕРАТУРНІ ГЕРОЇ ТА ІСТОРИЧНІ ОСОБИ

Універсалізуючий наратив Толстого не обмежується великими проблемами. Він не вважає принизливим і опис повсякденних радощів і клопотів російської аристократії. Тут його роман дещо відхиляється вбік від західних романів XIX ст., в яких описувався переважно середній клас. Розглянемо ці відмінності трохи докладніше.

Було помічено, що кожна добре розвинена національна міфологія виробляє те, що можна назвати культурою повсякденності 16. Ця культура пов’язана із щоденним життям чоловіків і жінок протягом певного часу. Західна література сприяла розвиткові цієї культури, зображуючи радше життя нових суспільних класів, ніж аристократії. Англійський роман XIX ст. знову й знову закарбовував у пам’яті читачів прийнятність та бажаність буржуазного стилю життя і різноманітних пов’язаних із ним звичаїв і церемоній. У цих церемоніях міг брати участь кожен, свідченням чого стало те, що буржуазні манери поширилися серед найнижчих прошарків британського суспільства за час життя кількох поколінь. Голландські художники XVII ст. пішли навіть далі: вони впроваджували серед своїх замовників і глядачів прихильне ставлення до таких прозаїчних занять, як прибирання, приготування їжі та радість спілкування в сімейному колі. Завдяки картині Яна Вермеєра «Дівчина в кухні» (1660) ми не тільки дізнаємося, яким був інтер’єр голландської кухні, а й починаємо по-новому цінувати ту просту роботу, яку в ній виконують. Ця картина надає гідності кухонним заняттям, піднімаючи їх від анонімності і непомітності до роботи, вартої художнього зображення. Таке мистецтво демократизує культуру, показуючи, що навіть найменш ціновані в суспільстві заняття заслуговують на уважніший і шанобливіший погляд.

Певну версію такої звичайної домашньої обстановки було показано також і в Росії, у «Війні і мирі». Однак це зображення рішуче відрізнялося від змалювання буржуазного теплого ставлення до повсякденних кухонних занять. Це був певного роду потьомкінський варіант побутової культури. Ім’я фаворита Катерини II згадується тут, оскільки чудове сімейне життя родини Ростових, яким, звичайно, не можуть не захоплюватися читачі «Війни і миру», не було типовим для суспільства. У ньому зовсім відсутнє миття посуду і чищення підлоги, і відсоток росіян, які жили в таких сім’ях, був надзвичайно малим. У «Війні і мирі» описано життя, типове для кількох сотень родин, що належали до найвищого товариства, а не мешканців російських міст і дрібних поміщиків. Безпосередність Наташі Ростової приховує працю незліченних слуг, які роблять таку природність можливою. На відміну від цього, західноєвропейська проза наповнена дедалі численнішими представниками середнього та нижчого класів, що живуть у містах і сільській місцевості. Це особливо характерне для англійського роману. Король і королева та їхні придворні не з’являються, як дійові особи у повістях і романах Діккенса, Теккерея та Остін. Малесенький і важкодоступний світ королівського двору та аристократії був закритим для більшості західних романістів, чиє особисте життя так само проходило серед поміщиків чи міського середнього класу. Зовсім інша ситуація була в Росії, де середнього класу практично не існувало. Сім’ї, що з’являються у «Війні і мирі», належать до маленької частки одного відсотка російського суспільства. Вони настільки близькі до самодержця, що він просто мусить кілька разів з’явитися в романі, розмовляючи з героями і втручаючись у їхнє життя. У реальному житті дружина Льва Толстого також нанесла візит імператору, прохаючи про дозвіл на публікацію книжок свого чоловіка. Однак читачі «Війни і миру» сприймають такі надзвичайні стосунки як типову російську реальність, так само, як герої Діккенса або Остін типові для Лондона чи англійського села XIX ст. Отже, коли Страхов висловив думку, що роман «Війна і мир» давав «повну картину людського життя, повну картину Росії тих часів», — він мав рацію тільки частково 17. Аналогічно, Писарєв у своїх коментарях до «Війни і миру» не зміг знайти різницю між російським поміщиком і російським аристократом 18. Такі дрібні неточності були посилені пізнішими критиками, і саме вони висловили погляд, що «Війна і мир» відображує звичайне російське життя так само, як голландський реалістичний живопис чи англійська реалістична проза відтворюють побут Голландії та Англії. Це ще одне підтвердження вміння Толстого впливати на погляди читачів.

Отож у романі «Війна і мир» вищі кола російського суспільства показані не лише як цілком сформований клас, а й як зразок російськості в побуті. Пушкін у «Євгенії Онєгіні» з іронією повторює популярні фрази російських снобів того часу: про батька Євгенія — «Три бали він давав щороку…», про дитинство самого героя — «Madame його гляділа дбало, / А там Monsieur узяв до рук»… (переклад М. Рильського) 19. Толстой, на відміну від Пушкіна, описував у «Війні і мирі» освіту дітей з аристократичних родин як таку, що відповідає російським бажанням і потребам, незалежно від будь-яких віянь із Заходу. Згадується і про західну освіту, але тільки як про додаток до російської ідентичності героїв роману. Із сім’єю Ростових вводиться тема рідного дому, раніше відсутня в російській літературі, і це відбувається в російському стилі, з «невідповідною» першою появою Наташі, яка є сигналом того, що родинне життя російської аристократії відрізнялося від життя західних сімей.

Народження і виховання дітей вищого класу, яких багато у «Війні і мирі», було важливим елементом такого нового образу російської сім’ї. Зростання чисельності населення у Російській імперії протягом часу життя Толстого було безпрецедентним, і сам письменник також був батьком тринадцятьох дітей. Показ зміни поколінь зміцнював довіру, і велике потомство давало надію на майбутнє. Здатність Толстого вводити в роман дітей різного віку була вражаючою, так само, як і зображення ним синів, які замінювали батьків, і дочок, які замінювали матерів. Опис життя кількох поколінь було характерним для російської прози XIX ст., ніби відповідаючи демографічній динаміці того часу. Ефективний національний міф завжди містить зміну поколінь і процес ставання синів батьками, за словами Майкла Голквіста (Michael Holquist) 20. Відсутність таких описів у російській прозі XX ст. (так само, як і в західноєвропейській) відповідає зменшенню населення, характерному для Європи кінця XX ст.

У цьому зв’язку може постати питання, чи у «Війні і мирі» існує проблема «Менсфілд-парку», описана Саїдом. Чи джерелом прибутків, які уможливлюють таке зростання населення, є колонії? Чи існує прихована залежність П’єра Безухова, цього благородного велетня, який є одним із найпривабливіших характерів у всій російській літературі, від сліз і поту людей, позбавлених майна? Відповіддю тут є «так», оскільки П’єр завдячує своїм казковим багатством не менш казковій спадщині, залишеній йому батьком. Його батько, граф Безухов, був «знаменитим вельможею часів Катерини» 21. Землі подарувала графу Безухову Катерина II. Вони були розташовані поблизу Москви (менша частина) та біля Києва (більша частина). Внаслідок другого поділу Польщі у 1793 р. Російська імперія анексувала сотні тисяч квадратних миль території України на захід, північ і південь від Києва (до 1793 р. місто Київ лежало на кордоні між Польсько-Литовською державою і Росією) 22. Масована експропріація русинських власників земель на цих та інших територіях дала Катерині змогу розподілити між своїми вельможами близько мільйона селян, які до того належали цим землевласникам. Ми дізнаємося з «Війни і миру», що більшість кріпаків П’єра проживала в Київській губернії 23. Землі і селяни, силоміць відібрані у землевласників Польсько-Литовської держави, відігравали в житті П’єра Безухова таку саму роль, як раби плантацій Антиґуа — у витонченому та впорядкованому середовищі Менсфілд-Парку. Зміна власності поклала додатковий тягар на сільських платників податків (російські аристократи не платили податків, але їхні селяни платили). Добробут П’єра мав початок (не показаний у Толстого) у страхові, ненависті, втратах і зникненнях людей. Насильство, пов’язане із захопленням Росією західноукраїнських земель, що належали Польщі, принесло невимовні страждання підкореним. У «Війні і мирі» захоплення польських і українських колоній войовничою і мілітаризованою Росією залишається невидимим для очей читачів, зовсім так само, як англійські читачі не бачать прихованого рушія, котрий забезпечує впорядковане життя помістя Менсфілд- Парку, або принаймні не бачили його до того, поки холодний погляд постколоніальних критиків не додав ще одного виміру до повісті Джейн Остін, якого раніше не помічали. Можливо, майбутні критики «Війни і миру» також почнуть помічати місця, що їх Толстой у своєму романі навмисне оминає.

Зміцнення в уяві читача міфології російської державності не було б таким повним без встановлення вертикальної етнії, тобто звичок і традицій нижчих класів. Селяни грають другорядну роль у «Війні і мирі», вони здебільшого безликі та неотесані, як, наприклад, у сцені в Богучарові. Однак Платон Каратаев зовсім інший. Він відрізняється також і від селян у «Записках мисливця», і зовсім не схожий на стилізовану няню в «Євгенії Онєгіні» Пушкіна. Каратаєв — мудрець, і він має значний вплив на духовний розвиток П’єра. Його роль у романі полягає в тому, щоб показати, що неоспівані герої російського народу походять із найнижчих верств суспільства. Каратаєв добровільно записується до війська, щоб порятувати родину свого брата. Він ділиться з П’єром скромним пайком. За умов, коли постійно загрожує небезпека, він виявляє своє духовне багатство. Каратаєв помічає безпорадність і самотність П’єра у полоні. Від нього пахне потом, і він вживає онучі замість шкарпеток.

Такі реалістичні мазки приховують той факт, що така тісна дружба між П’єром і Каратаєвим є чимось вкрай малоймовірним. У реальному житті братерські стосунки між графом та селянами, навіть у скрутному становищі, були великою рідкістю. У тюремних умовах, описаних Достоєвським у «Записках з мертвого дому», селяни всією душею ненавидять дворян. Незважаючи на це, Каратаєв непомітно увійшов у роль типового російського селянина, і жодний критичний дискурс навіть не пробував змістити його з цього місця. Понад те, оповідач у Толстого переконує нас, що Каратаєв співчуває П’єрові частково тому, що цей аристократ не був підготовлений до тяжкої подорожі як військовий полонений. У цей спосіб така неправдоподібна пара стала джерелом і підтвердженням міфу про солідарність росіян, незважаючи на класові відмінності.

Ще одне введення вертикальної етнії у «Війні і мирі» пов’язане з Наташею Ростовою — найбільш привабливою ясіночою постаттю у романі. Тут також реальність жорсткого поділу на класи завуальовується, і гору бере міфологія російської національної ідентичності. У реальному житті економічна відсталість Росії призвела до значних відмінностей у рівні життя і, отже, у смаках і культурі різних соціальних верств. Водночас танець графині Наташі Ростової в домі у її «дядечка» належить до найуспішніших літературних декларувань єдності російських людей. Оповідач запитує: «Де, як і коли всмоктала в себе з того російського повітря, яким вона дихала — ця графинечка, вихована еміґранткою-француженкою, цей дух, звідки взяла вона ці Прийоми, що їх pas de chale давно повинні були б витіснити?» 24 Запитання залишається без відповіді, але ми на це не звертаємо уваги — ця сцена, так само, як братання П’єра з Каратаєвим, є переконливою для нас, хоч їй і бракує історичного підтвердження. Кількома розділами раніше описується перший великий бал Наташі, на якому не було жодного російського танцю. Однією з причин, чому Наташа вийшла винятково багатим і цікавим характером, є те, що вона може виступати і як горда аристократка (наприклад, відмовляючи в дружбі княжні Мар’ї), і як проста дівчина, що поринає в сільські розваги. Вона символізує Росію більшою мірою, ніж будь-який інший герой роману — звичайно, міфічну Росію, а не політичну чи соціальну.

Те, що Толстой пропагував таке нове бачення Росії більш усвідомлено, ніж це може видаватися на перший погляд, видно з його ретельно зваженого розподілу історичних фактів і вимислу при зображенні різних дійових осіб і подій. Його визначеним для самого себе завданням було впровадження в картини історії міфологічної пам’яті народу. Це потребувало здатності міняти поведінку дійових осіб таким чином, щоб забезпечити їх злиття в уяві з історією, яку ще пам’ятали. Пригоди героїв «Війни і миру» є не тільки кольоровими мазками на полотні історичних подій, а й продуманими діями, які злегка (а іноді й досить сильно) змінюють історію. Як вказував Ентоні Сміт, впровадження вигаданих характерів у історичний наратив є найефективнішим способом формування національної політичної міфології, яка починає жити власним життям і, зрештою, стає частиною «реальності». Увага Толстого до історичних деталей, його спроможність змальовувати уявних героїв, як П’єр Безухов і Платон Каратаев, і водночас реальні історичні постаті, такі як Наполеон і Кутузов, додало російському культурному дискурсу не знаної раніше глибини. Толстой узгодив життєві історії придуманих ним героїв зі швидкими змінами подій наполеонівських війн і змусив своїх придуманих дійових осіб брати участь в історичних причинно-наслідкових зв’язках. Долі окремих осіб у такий спосіб синхронізовані з детальною «реальною» історією часів Наполеона і водночас представлені діахронно, як такі, що розгортаються у часі і зазнають впливу численних інших подій, які також подаються в часовому розвитку. Таким чином Толстой додав міфологічного виміру до російської історії XIX ст., подібно до того, як Редьярд Кіплінґ додав міфології «доброго» колоніалізму до британських діянь в Індії.

Розгляньмо чудовий приклад такого переплетіння історії і міфології в особі капітана Тушина. Вперше він з’являється під час огляду військ князем Андрієм: босий, розгублений, брудний, низький і непоказний, але вік має «великі, розумні та добрі очі». Ми здогадуємося, що він буде позитивним героєм і відіграватиме роль у війні. І справді, на наступних кількох десятках сторінок розсипано згадки про зовсім випадкові зустрічі і події, які підтверджують, що Тушину відведено роль зразкового солдата і важливе значення у здобутті перемоги в битві. Командири Тушина його не розуміють, але Толстой посилає князя Андрія для порятунку. Коли Тушина сварить його командир, князь Багратіон, за те, що він самовільно покинув артилерію, князь Андрій пояснює, що сталося, і добрий вчинок нагороджується. Тушин стає зразком російського солдата і, більш загально, «маленького росіянина», чия витримка, мудрість, відданість «родине» і здоровий глузд дають Росії змогу вистояти у вирі історії. Тушина представлено в такий спосіб, щоб він здобув нашу симпатію: він скромний і стриманий у захисті власних інтересів, і ми можемо віднести його до тієї ж категорії, що й Акакій Акакійович Башмачкін Гоголя, Макар Дєвушкін Достоєвського та інші літературні герої, котрі належать до нижчого середнього класу, який був гнобленим і представляв стражденну Росію. Однак Тушин, окрім того, — герой, людина, яка захищає і рятує свою «родину»; він заслуговує водночас на захоплення і співчуття. Такі стереотипи пом’якшують для нас образ Росії, посилюють здатність не помічати агресії і виводять на передній план позу смиренності Росії, яка захищає себе.

Варто поглянути також на символічний жест доброчинності і російського патріотизму Наташі під час евакуації Москви. Коли Наташа розпоряджається скинути сімейні пожитки з карет і возів, які вивозять клан Ростових із Москви, вона не тільки вводить себе в історичну подію перемоги, але й сприяє формуванню набору основних міфів російської держави, згідно з яким росіяни повинні любити свою «родину» більше, ніж власну вигоду. Наташа хоче взяти з собою поранених російських солдатів замість приватного майна. Вчинок Наташі посилює і канонізує здатність росіян ставити інтереси Росії понад свої власні.

Ще одним прикладом стратегії розбудови престижу країни, яка передбачала впровадження художнього вимислу в реальні історичні сцени, була особлива обережність Толстого у показі ролі Кутузова в поразці під Аустерліцем. Толстой знав, що російський генерал був головним стратегом військ союзників, однак він не подав цієї інформації, а натомість змалював ситуацію так, що читач може зробити висновок, що за цю поразку відповідають австрійці. Хоча в романі всіляко підкреслюється роль генерала Мака як головнокомандувача іншої битви — під Ульмом, ні оповідач, ні жоден з героїв ні разу не згадують, що Кутузов був головнокомандувачем під час аустерліцької битви. Роман Толстого підкріплює леґенду про велич Кутузова, яка стала невід’ємною частиною російської національної міфології (котра, взагалі кажучи, перенаселена особами з військовими званнями). У реальному житті аустерліцька катастрофа була безпрецедентною. Здавалося, що перемога військ союзників, зважаючи на їхню чисельну перевагу та зручні позиції, ґарантована. Армія Наполеона була значно менша кількісно і виснажена тривалим походом; крім того, вона спершу була розташована в менш вигідному місці: у долині біля підніжжя Праценських висот, що їх вона пізніше взяла приступом. Програти битву за таких умов означало виявити виняткову воєнну неспроможність. Однак, тоді як праці, що описують реальну історію, зберігаються здебільшого у сховищах наукових бібліотек, «Війна і мир» сформувала сприйняття мільйонів людей, не дуже ґрунтовно обізнаних із російською культурою. Завдяки «Війні і миру» Кутузов став героєм не тільки для росіян, а й для всіх тих, хто схилявся перед авторитетом Толстого у зображенні того періоду історії. Питання про те, чи причиною реальної поразки Наполеона в Росії був майстерний план Кутузова, погана російська погода чи одна з тих помилок, які складно пояснити, але які іноді роблять великі стратеги (і які призводять їх до поразки), дискусійне. Однак Толстой не дозволяє нам сумніватися в тому, що Кутузов був прекрасним генералом та героєм війни і що Наполеон зазнав від нього поразки. Можна залічити на рахунок Толстого ще кілька балів за вміле поєднання в єдине ціле історії та міфології.

Як явний контраст до портрета Кутузова, у «Війні і мирі» наведено, мабуть, найбільш неприємний образ Наполеона з тих, що були будь-коли створені в літературі. У зображенні Толстого герой Аустерліца був самовдоволеним, дурним, товстим карликом, який нічого не розуміє ні у воєнній стратегії, ні в житті загалом. У своєму «Щоденнику» Толстой був навіть ще безжальніший, ніж у романі. Навряд чи прочитавши про Наполеона щось крім того, що подавалося у працях офіційного російського історика наполеонівських війн А. І. Михайловського-Данилевського та у книжці Адольфа Тьєра «Історія консульства та імперії» (Adolphe Thier «Histoire du consulat et de I’Empire»), Толстой усе-таки порівнює Наполеона та царя Олександра I таким чином 25:


«[Наполеон]: пихатий французький мерзотник:

Навмисна брехня в усіх повідомленнях. Пресбурзький мир досягнутий обманом. Біля мосту Арколь він упав у болото замість того, щоб підхопити прапор. Поганий вершник. Вивозив картини і статуї під час італійської кампанії… Бурхлива радість, коли бачив мертвих і поранених. Одруження з Жозефіною — успіх у товаристві… Повне божевілля, дедалі сильніша слабкість і нікчемність на острові Св. Єлени. Обман і велич лише завдяки масштабності становища, а коли простір для діяльності скоротився, його нікчемність стала очевидною. І така безславна смерть!

Олександр, розумний і приязний чоловік, із тонкими почуттями, який прагне досягти людських висот на своєму високому становищі… Плани відродження Європи… Перемога, тріумф, велич, багатство і розкіш, які лякали його, і пошук людської величі — величі розуму» 26.


Ці приватні роздуми про нікчемність Наполеона та про велич Олександра сформували образ російської могутності у «Війні і мирі». Ця могутність була досягнута шляхом применшення інших у спосіб, який критики вважали б низьким, якби не художня майстерність Толстого. Хоч англомовний світ поділяє неґативне ставлення до французького вискочня (arriviste), але при цьому не заперечується той факт, що він був геніальним полководцем. Аустерліц загальновизнаний як одна з великих битв в історії, зразок воєнної стратегії, що описується в класичних працях цієї тематики 27. У своєму поводженні з солдатами та генералами Наполеон не був пересічною людиною. Хоча його поведінка і промови вказували на мегаломанію, що є звичайною рисою людей, які мають владу, він був більше ніж позером. У жодному разі він не був руйнівником європейських культур: його метою радше було прагнення до величі і до встановлення нових королівських родів у Європі. Втручання Наполеона у ці династичні зв’язки не руйнувало національних ідентичностей і суверенітетів; навпаки, окремі з його генералів, які започаткували нові династії, стали шанованими громадянами інших народів і держав. Однак у «Війні і мирі» Наполеона представлено як блазня з обмеженим розумом і нікчему, який любить пусті жести і неспроможний осягнути тонкощі воєнного планування. Мудрець Кутузов протистоїть паяцу Наполеону: на диво, Наполеон виграє битву при Аустерліці. Кутузова показано як скромного генія, який не позбавлений дрібних пристрастей (як видно, наприклад, у сцені з жінкою священика, з якою, очевидно, Кутузов має зв’язок за мовчазною згодою ЇЇ чоловіка), але основними його прагненнями є добро і захист родины. Наполеон натомість невиправний. Враження його нікчемності посилює брехлива статистика про його «Велику армію»: її чисельність була вдвічі меншою від наведеної Толстим і становила приблизно чотириста, а не вісімсот тисяч 28. Хоча історики, як правило, порівнюють Наполеона з Олександром І, Толстой у «Війні і мирі» робить не царя, а Кутузова суперником і, врешті, переможцем Наполеона, що було ще одним способом приниження французького імператора.

Процес впровадження міфології в історію явно помітний також у зображенні у Толстого російсько-польських відносин. Ідеологічне умиротворення, яке Толстой застосовує в цьому зв’язку, дуже помітне. У романі наведено кілька епізодів, які стосуються поляків, що залишилися на російській службі під час кампанії Наполеона. Це були здебільшого впливові магнати з Литви, Білорусі та України, для яких захист Росії гарантував стабільність їхнього соціального статусу. Переважна більшість письменного і напівписьменного польського населення була на боці Наполеона. У польській національній пам’яті закарбувалася масова присутність поляків у війську Наполеона: кількість поляків сягала вісімдесяти тисяч — близько п’ятої частини наступальної наполеонівської армії. Ця армія отримувала широку підтримку, перетинаючи землі Варшавського Королівства і Литви, що лежали на її шляху до Москви, землі, сплюндровані війнами, поділами та конфіскаціями. Можливо, однією з причин того, що Наполеон вибрав північний шлях до Москви замість південного, було його сподівання на підтримку з боку поляків. Однак імперське перо Толстого оминуло цю спонтанну підтримку на сторінках роману, і читачі, передусім іноземні, ніколи не дізнаються про справжній стан справ; вони будуть знати тільки те, що Віллярські, «Пжебишевські» та «Кріжановські» (зверніть увагу на русифікований варіант останніх двох прізвищ у тексті Толстого) залишилися на російській службі як генерали (Кжижановський і Пшибишевський) або як державні посадовці (князь Адам Чарторийський і вигадана дійова особа — граф Віллярський). Толстой пише про теплий прийом росіян у Вільні (Вільнюсі), але жодного разу не згадує про сповнену ентузіазму підтримку, яку отримав Наполеон у тому ж місті. Отже, тим, що дізнається читач, є авторитетний голос Толстого, який каже, що на шляху Наполеона до Москви не було опору російському правлінню з боку колонізованих народів. По-перше, там справді не було колонізованих народів: Російську імперію було показано уніфікованим утворенням, яке було практично неможливо відрізнити від етнічної Росії. Виштовхування в романі історичної інформації створює враження єдності в боротьбі проти іноземної навали. Читач, знайомий лише з російськими наративами про наполеонівські війни (або взагалі не ознайомлений з цією темою), може зробити висновок, що поляки не відігравали істотної ролі ні в кампанії Наполеона, ні в динамічному розвитку Російської імперії на початку XIX ст., становили маргінальну групу й не мали історії, вартої оповіді.

Толстой не почуває симпатії ні до поляків, ні до литовців, як видно з його готовності залишити молоду жінку й дітей (а також роботу над «Війною і миром»), коли в 1863 р. вибухнуло найбільше польське повстання. У листі до Фета, написаному 1863 р., Толстой писав: «Що ви думаєте про польські справи?… Адже справи погані! Чи нам з вами… не доведеться знімати знову меч із заіржавленого цвяха?» 29. В іншому листі він писав таке: «Мені зовсім байдуже, що поляків придушують» 30. Вацлав Ледницький доводив, що ставлення Толстого до поляків характеризувалося типовими російськими упередженнями щодо цього народу, і навів детальну арґументацію на підтвердження цього 31. Ледницький пише: «Іронія [Толстого] зайняла місце більш виправданого ставлення, а саме: розуміння трагічної політичної ситуації Польщі після поділів. Поляки залежали від Олександра І, як його піддані; з іншого боку, вони сподівалися, що Наполеон принесе визволення їхній країні» 32. У типово імперський спосіб Толстой залишався сліпим і глухим до того обмеженого кола можливих дій, з якого мусили вибирати підкорені народи. Толстой думав тільки про можливості, що відкривалися перед націями-переможницями, і його спосіб поведінки з Іншими полягав або в принижуючому висміюванні (Наполеон), або в нехтуванні незручними фактами про не-російські суб’єкти імперії.

«Війна і мир» надала нового поштовху викреслюванню польського наративу з історії, що зберігається в пам’яті. На час написання «Війни і миру» цей наратив вважався вже неістотним, тому що безсилля Польщі після низки невдалих повстань було очевидним. Настав час імперії, і вона могла промовляти на повний голос, заглушуючи голоси переможених і прирікаючи їх на культурне небуття — навіть тоді, коли підкорена нація насправді відігравала важливу роль. Спотворення історії, яке неминуче здійснюють імперії, складається з низки дрібних коригувань, що вносяться доти, поки не буде створено умов, за яких жодна культура, за винятком підтримуваної великими армією та флотом, не зможе публічно спілкуватися. Той факт, що Толстой не відчував жодних докорів сумління, міняючи масштаб цих питань, є ще однією ознакою імперської самовпевненості. Толстой не зауважував польського більма на російському оці і представляв імперію так, ніби вона досягла стабільності на своїх західних кордонах 33.

Ставлення до поляків у «Війні і мирі» співзвучне із аналізом певних європейських культурних подій, здійснених Едвардом Саїдом у книжці «Культура та імперіалізм». Розгляньмо коментар Саїда до створення Джузеппе Верді опери «Аїда». На відміну від інших опер, поставлених на гроші європейських спонсорів, створення «Аїди» фінансував єгиптянин за походженням, який добре оплатив роботу Верді. Тоді як праця на замовлення європейських спонсорів змушувала Верді приділяти увагу інтерпретаціям, присутнім у лібрето опер (композитор не хотів, щоб вони надто відхилялися від внутрішнього погляду країни чи регіону, яких стосується лібрето), він не відчував такого обмеження стосовно Єгипту. Ця країна, зрештою, належала до неєвропейського світу і не могла мати великих претензій до європейського композитора (якщо мала б які-небудь претензії взагалі) 34. Верді почував себе так само вільно у зображенні давнього Єгипту, як Толстой щодо неросійських домініонів Російської імперії, і тому блискуча прем’єра «Аїди» в Каїрі стала жертвою різноманітних упереджень, характерних для орієнталізму. Так само Толстой у «Війні і мирі» наклав на історію Центральної та Східної Європи своє бачення, яке відповідало російській політичній міфології. Подібно до того, як «Аїда» була псевдо-єгипетською оперою, так і бачення ситуації у Східній і Центральній Європі, описане в загальних рисах Толстим і засвоєне російськими та іноземними читачами, є прикладом «орієнталізації» цієї території. За це Толстому можна зарахувати ще кілька балів за внесок у зміцнення імперії.

Применшення Наполеона до рівня дрібного злочинця і раціоналізація історії імперських надбань Росії допомогли відновити в пам’яті росіян важливий сегмент основоположного міфу російської національної ідентичності, а саме: міфу про царя та його народ. Майкл Чернявський (Michael Cherniavsky) у книжці на цю тему доводив, що тісний зв’язок між царем і народом надзвичайно важливий для російської ідентичності 35. Цар Олександр І з’являється в романі кілька разів, кожна його поява підтверджує висновки Чернявського. Ось один з прикладів, як Толстой зміцнює цей елемент російської національної міфології.

Перед самою Аустерліцькою битвою цар Олександр проводить огляд своєї армії. Це його перша велика поява в романі. Вона відбувається до початку битви — тобто до поразки росіян. Якби Олександра було введено в роман пізніше, програна битва завдала б його образові шкоди. Толстой вибрав момент, коли ніщо не применшувало слави царя як батька (батюшки) нації. Разом із Олександром і його сином на полі битви з’являються австрійський імператор і австрійський ерцгерцог, однак порівняно з російським царем їм бракує блиску. Російська та австрійська армії показані, як рівні — «франтовито вичищені і прибрані війська… тисячі ніг і багнетів… напомаджені, елеґантні офіцери» 36. Австрійці і росіяни — добрі товариші по зброї, об’єднані взаємною пошаною, однаково цивілізовані й однаково європейські. Однак тоді як ентузіазм австрійських військ щодо імператора Франца поміркований, то російський полк реагує на вид Олександра І громоподібним криком «Ура!». Росіяни гаряче люблять свого імператора, тоді як австрійці ставляться до свого прохолодно. Чи то росіяни більш патріотичні, чи то їхній імператор більше заслуговує на любов, — вони в будь-якому разі виглядають краще. Далі описано реакцію Ніколая Ростова.

Ніколай Ростов, прототипом якого був батько Толстого, — привабливий, хоча й дещо нецікавий герой. У ньому немає холодності князя Андрія і нерішучості та неорганізованості П’єра. Він — звичайний росіянин. Відданий своїй родині, він зрештою отримує як нагороду багату, розумну та вірну жінку. Отже, реакція Ніколая на царя є реакцією середнього росіянина. Звичайний росіянин зустрічає символ Росії — царя — і реагує на нього так, як повинен реагувати кожний росіянин, незалежно від їхнього становища: «Ростов… відчував, що від одного слова цієї людини залежало те, щоб уся ця громада пішла б у вогонь і воду, на злочин, на смерть або на найбільше геройство, і тому він не міг не тремтіти і не завмирати при наближенні цього слова» 37. Героїзм або злочин, вогонь та вода, життя або смерть — все це залежало від людини, яка символізувала російську ідентичність. Тут немає жодного слова про Бога, честь і країну: Росія — це цар, і цар — це Росія. Схоже, що Бог і честь тут не такі важливі. Оповідач припускає, що заради царя можна вчинити навіть злочин. При цьому Ростов — добра і добродушна людина, він зовсім не схильний до насильства і злочинів. Отже, у цьому випадку моральність і порядність другорядні порівняно з інтересами російської держави і її автократичного правителя. У серцевині основного російського політичного міфу так, як його представлено у «Війні і мирі», лежить не месіанська ідея Святої Росії (пропагована Хом’яковим та іншими російськими історіографами XIX ст.), а підпорядкування державній владі. На відміну від, скажімо, Сполучених Штатів Америки, основний політичний міф яких пов’язується радше з документами, ніж із людьми, наділеними владою, у центрі російської політичної міфології перебуває державна влада, персоніфікована державними функціонерами. Перефразовуючи одного з героїв Достоєвського, Шатова, можна сказати, що росіяни вірять у Росію, і тому вони могли б вірити в Бога. З такою основоположною міфологією недалеко до аґресивності. Екстаз Ніколая Ростова триває: «Яким би я був щасливим, якби він наказав мені зараз кинутися у вогонь». Це спало Ростову на думку задовго до вторгнення Наполеона в Росію: він у той час воював за Росію на землях іншого слов’янського народу (Аустерліц розташований у Чехії), підпорядкованих Австрії. Цей уривок добре ілюструє поширення імперського мислення в Європі XIX ст., і той факт, що Толстого не критикували за цей і подібні пасажі, свідчить, що читачі «Війни і миру» загалом погоджувалися з імперіалізмом XIX ст.

Сповнені найглибшої пошани сцени зустрічей із царем наводяться у романі в різноманітних контекстах. Молодший брат Ніколая Петя так само, як і Ніколай, готовий бути рабом імператора. У 1812 p., коли армія Наполеона наступала, Петя не міг записатися до війська через свій вік, але він іде побачити імператора, який має з’явитися перед підданими в Кремлі. Петя відповідно одягається і планує попросити про спеціальний дозвіл на вступ до війська. Натовп, що чекає на прибуття Олександра, складається з представників усіх класів суспільства. У поданні Толстого настрій цього натовпу нагадує поведінку дітей, які очікують на якусь квазі-метафізичну подію. Люди вигукують: «Ангел! Батько! Батюшка!» Так само, як Ніколай, Петя готовий «вбити себе і всіх у ту хвилину… З усіх сторін лізли точно такі самі люті обличчя» 38.

Петі вдається схопити один із бісквітів, які Олександр кидає в натовп. Варто відзначити символічне значення цього жесту. Натовп — це Росія: їх усіх годує цар (їхній «кормитель»), так само, як членів сім’ї годує її голова. Він дбає про них; він їхній батюшка, водночас і батько, і священник, згідно з російським вживанням цього слова. Однак ця роздача їжі залежить від його капризу; він може і не дати її. Олександр кидає ці бісквіти, підштовхнутий до цього ситуацією. Якби він не піддався в той момент настрою, то люди не були б нагодовані. Російський національний міф ґрунтується на визнанні влади царя: цар може не виправдати сподівань людей, однак він є незмінним і невід’ємним складником життя, і немає сенсу боротися з незмінним.

Мрія Петі здійснюється: він потрапляє до армії і його вбивають у війні з французами. Це зручно, оскільки ми готові помістити його в пантеоні російських жертв, тих, які захищали свою країну під час навали французького блазня. Однак, як уже зазначалося, у 1812 р. Росія вела не одну війну: у той час воєнні дії відбувалися також на Кавказі і в Середній Азії. На цих територіях Росія була явним аґресором. Якби Петя воював на південному чи східному фронті, чи могли б ми класифікувати його як юного і невинного героя, котрий загинув за торжество справедливості, і чи зробив би він тоді внесок у формування російської політичної міфології? Це незручне запитання, і Толстой від нього спритно ухиляється.

Чернявський відзначав, що міф про всемогутнього царя доповнювався міфом про простого царя. Цей міф почав формуватися ще за часів правління Івана Грозного: цар всемогутній і всеблагий, і він страшний у своїй справедливості, проте він готовий також відмовитися від влади і стати жебраком, прочанином, юродивим — частиною Святої Росії, яка існує духовно в межах землі, яку займала історична Росія. Так у російському суспільстві став ширитися міф, що в кінці свого правління цар Олександр І відмовився від влади на користь свого брата Миколи, таємно залишив царський двір і помер у Сибіру як добровільний вигнанець. Толстой у «Війні і мирі» представляє цю легенду як правду: «Олександр І, виконавши свою місію і відчувши на собі руку Божу, раптово визнає нікчемність цієї уявної влади, відвертається від неї… і каже тільки… «дайте мені жити, як людині, і думати про свою душу і про Бога» 39.

Микола І з його вузьким солдатським ліжком — то інша сцена того самого спектаклю. Придуманий ритуал добровільного приниження тільки додав блиску царській владі. Якщо подивитися на «Війну і мир» як на книжку, що зміцнює російську імперську ідентичність, то успіх, досягнутий Толстим у наданні нової форми історії і її змалюванні, є значнішим, ніж це вважали критики, які сприймали перевагу прав імперії чимось самим собою зрозумілим. Постколоніальна теорія займається, як правило, руйнуванням цієї переваги і розглядом непривабливих сторін імперського наративу. З цього погляду «Війна і мир» виглядає в багатьох аспектах як колоніальний роман, що виражає впевненість Росії в собі як колоніальної імперії і водночас придушує наратив підкорених народів. Цей роман — також, якщо запозичити вислів Ліотара, великий наратив леґітимізації імперського статусу Росії. Він показує Росію як країну з добре розвинутою національною свідомістю, причому робить це не прямими закликами до цієї свідомості, що послабило б його привабливість для іноземців (як це робить Достоєвський в «Ідіоті», коли князь Мишкін перелічує переваги бути росіянином), а посилюючи консолідуючу спроможність національної міфології.

Для створення імперського роману, тобто роману, який зміцнює національну ідентичність, автор повинен змінити національну пам’ять і показати її як вертикально (тобто в розрізі всіх класів суспільства), так і горизонтально (у межах еліти), і тоді змалювати цю об’єднану націю перед обличчям Інших. Хоча «Анна Кареніна» і «Злочин і кара» мають кращу композицію і сягають більших психологічних глибин, вони не відіграли такої ролі для сучасного сприйняття Росією себе, як «Війна і мир». Цей роман надає закінченого вигляду портретові російської нації, яку створив імперський успіх. Він став таким переконливим посередником між російською колоніальною практикою і її образом у власних очах як могутньої і такої, на яку багато покладено, нації-держави, що розглядається як канонічна версія російської історії не лише для росіян, а й для читачів усього світу. Дуже мало народів змогли в такий спосіб сформувати свій образ в очах світу.



КРАЄВИД І СТАБІЛЬНІСТЬ | Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм | ПРИМІТКИ