РИТОРИКА ВІДЧУЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА СОЛЖЕНІЦИНА

У своїй військовій кар’єрі Солженіцин був командиром батареї під Ленінградом. Тоді, чи ще у свої шкільні роки, під час відвідин Ермітажу (паломництва, яке кожний культурний росіянин був зобов’язаний зробити) він міг бачити щедрі дари Середньої Азії. У «Раковому корпусі» нема жодної ознаки хоча б побіжного осмислення автором (який у інших випадках був дуже чутливим до людського страждання) російської ролі в цьому колоніальному епізоді. Під нашаруванням зображуваних фактів у «Раковому корпусі» і його явної відстороненості від російсько-туркестанського конфлікту, а також під милосердям докторів Донцової і Ґанґарт стосовно бідних і неосвічених «татар» із ракових пацієнтів, приховане ставлення, висловлене в «Щоденнику письменника за 1880 р.» Достоєвського: радість від пацифікації («усмирения») туркменів 18. Найвидатніші російські письменники цілком засвоїли російську колоніальну риторику, тоді як приглушені голоси узбецьких письменників, що відображають радянське й царське врядування, можна знайти переважно у книжках, що їх читають лише вчені.

У першому виданні повісті Ташкент ніде не названий, так, ніби він не був цього вартим. Єдина його особливість як міста полягає в наявності шпиталю, яким керували і в якому працювали росіяни. Характерно, що Камю використовував такий самий метод безіменних місць, людей і об’єктів на територіях, що зазнали французької колонізації. У його повістях міста Алжиру часто безіменні, тоді як Оран описаний як одне із французьких поселень у Алжирі (rien de plus qu’une prefecture francaise de la cote algerienne). Аналогічно, внутрішній монолог Олега Костоглотова під час поїздки до шпиталю не фіксує Ташкента як чужоземного міста за радянської російської воєнної окупації чи як міста, архітектура, населення й атмосфера якого помітно відрізнялися б від того, до чого звик росіянин. Оповідач приховує факт, що місто було центром відмінного етносу, зі всіма спогадами й міфами, що супроводжували його. Реальність, у якій перебували російські персонажі, описано так, що це цілком могли б бути Ленінград чи Вологда. Ніде немає навіть натяків на визнання, що Ташкент, подібно до Москви, є об’єктом такого сфокусованого бажання потрапити до нього, яким наповнений твір Чехова «Три сестри» і яким зазвичай характеризуються етнічні столиці. Хвороба Костоглотова не пояснює повною мірою замовчування неросійської дійсності. Послідовне недобачання оповідача триває впродовж усього часу перебування Костоглотова в шпиталі, його флірту з двома жінками, розмов із різними людьми і, врешті, його звільнення як одного із небагатьох щасливих пацієнтів, хто подолав рак.

Відмінність Ташкента від російських міст затушовується також і іншими способами. Його географічне розташування невизначене впродовж усієї повісті. Ми дізнаємося від Костоглотова та Зої, що Ташкент є лише одним із багатьох місць у «їхній» великій країні, де вони мали право поселитися, де їх справді тепло зустріли — місць, що чекали на російську присутність і потребували, щоб Росія дала їм лікарів, побудувала шпиталі й прищепила культуру. З бесід, вставлених у сюжет, можна зробити висновок, що таких місць була незліченна кількість. Можливо, не усвідомлюючи цього, Солженіцин уподібнюється до князя О. М. Горчакова, міністра закордонних справ за Олександра II, який у зверненні до європейських держав, датованому 21 листопада 1864 p., переконував, що «коли цивілізована держава вступає в контакт із одним диким племенем і змушена підкорити його в інтересах закону, це втягує її в конфлікт із іншим племенем, що проживає біля підкореного, і тому межа цивілізації неминуче розширюється» 19. Горчаков порівнював Британську експансію в Північній Америці з російською експансією в Середній Азії — обидві мали цивілізаторські місії. Століттям пізніше можна було порівняти результати цих двох експансій. Наслідки російського завоювання Ташкента були цілком очевидними для тих, хто бажав їх бачити, і в час перебування там Солженіцина. За російського урядування Середня Азія стала, можливо, найбільш спустошеною частиною планети, місцем, що не зазнало ні капіталістичного розвитку, ні передачі нових знань із «цивілізуючої» держави. Нечасті повстання, такі як повстання Курбаші в 1920 p., були швидко придушені. У 1990 р. дитяча смертність у деяких областях Узбекистану була вищою, ніж у окремих африканських країнах, розташованих на південь від Сахари, які відомі своєю вбогістю й відсутністю медичної інфраструктури 20. Цікаво, що 1868 p., тобто незабаром після запровадження контролю над Ташкентом, росіяни створили там військовий шпиталь 21. Навряд чи треба казати, що з погляду туркмен ця установа не була бажаною. Шпиталь був призначений обслуговувати окупаційну владу. Можливо, на додачу до його власної медичної історії, саме пам’ять про цей шпиталь надихала Солженіцина помістити його раковий корпус в Узбекистані.

У час, коли Солженіцин приїхав до Ташкента як жертва раку, місто мало мільйон мешканців, переважно мусульман і було місцем розташування Ради у справах мусульман СРСР ²². Воно також було визначене росіянами як столиця узбеків, яких росіяни підтримували коштом казахів, що також проживали в Ташкент! У середні віки Ташкент був культурним центром тюркського населення і залишався головним туркестанським містом за російського панування. У XX столітті він, імовірно, й надалі був би плавильним тиглем тюркської національності, якби росіяни не займались поділом різних ослаблених етносів на окремі групи відповідно до вислову «поділяй і владарюй». Узбеків настроювали проти казахів, тоді як письменники, подібні до Солженіцина, називали місцеве населення «татарами». Учений, який займався питаннями Середньої Азії, зробив таке спостереження:

У 1920-х роках Москва придушила тюркське відродження в Ташкенті та встановила контроль над культурним життям міста. Ришард Капусцінський (Ryszard Kapuscinski) у своїй книжці «Імперія» зауважує, що Жовтнева революція в Ташкенті полягала в оголошенні війни однією групою росіян іншій групі росіян. Для туркменів це означало, що російське правління триває ²⁴. За радянської влади арабську абетку було замінено на кирилицю, літературні пам’ятки були позбавлені антиросійських елементів і було введено новий культурний канон. «Система непрямого правління, колись винайдена Британією і застосована в Азії й Африці, була використана Москвою й дала змогу росіянам керувати, залишаючись фактично непідзвітними», — каже Капусцінський ²³. Публікувались брошури, які пристосовували історію Середньої Азії до російських потреб. У одній такій брошурі було намагання довести вищість узбеків над іншими етносами: «Оскільки автором цієї брошури був росіянин і поширювалася вона російською мовою, то це додавало їй більшої ідеологічної ваги», — зазначає Олворт ²⁶. Це намагання подібне до зусиль істориків Заходу переписати історію завойованих народів, включаючи деякі європейські народи ²⁷. Російські видавництва, університети й школи досягли монопольного панування над узбецько-казахськими школами та населенням, мова якого, що все ще була в процесі становлення як окрема тюркська мова чи мови, була позбавлена можливості створювати сучасний словник у сфері культури, техніки та науки. Російська мова прийшла надто пізно, щоб знищити ідентичність Середньої Азії, але вона істотно загальмувала і спотворила її розвиток. Російськомовні журнали, такі як «Литература и искусство Узбекистана» і «Правда Востока», пояснювали місцевому населенню, які в нього мистецтво та історія 28. Для того, щоб зробити хоч якусь кар’єру, необхідно було володіти російською мовою. Культурна русифікація тих, хто мав амбіції або впав у відчай, була майже неминучою. Оскільки двомовних шкіл було недостатньо й вони були гіршими від російських, знання російської набувалося коштом рідної мови ²⁹. Олворт підсумовує ці процеси так: «Радянська політична влада в Середній Азії в період між 1922 і 1941 роками перетворила узбецьку культурну спадщину в дуже дорогу та важкодоступну річ…. Цей маневр… різко обмежив доступність національної мистецької спадщини, замінив провідних інтелектуалів Середньої Азії догідливою культурною верхівкою і залякав народ. Це, здається, і було головною метою всіх цих заходів російської влади» ³⁰.

Придушення повстань підкорених народів західних регіонів Російської імперії зафіксоване в численних англомовних публікаціях, тоді як приборкання інших народів імперії (узбецьке повстання в 1920-х роках, чи, далі на схід, різанина половини населення в монгольській столиці Урга генералом Р. Унґерном фон Штернбергом, прозваним «кривавим бароном»), відображені значно гірше. Перенавчання чи ліквідація еліт у Середній Азії в 1920-х роках Гарантували, що ці території будуть упродовж тривалого часу російськими азійськими колоніями й не матимуть власного голосу, чутного для інших. Пам’ять про узбецьке повстання була настільки неприємною для московських ідеологів, що слово «муджахед», або «воїн за віру», вилучили з узбецьких словників, опублікованих у Радянському Союзі, хоча попередні словники його подавали ³¹.

Ці масові акції не змусили узбеків відмовитися від своєї ідентичності. Ще 1979 р. 98, 82 % узбеків у республіці визнали узбецьку мову рідною 32. Протягом одного року після розпаду Радянського Союзу місто Ташкент позбулося радянських назв своїх вулиць і районів, замінюючи російських і соціалістичних діячів іменами місцевих чи мусульманських постатей. Оскільки світська узбецька еліта тривалий час вважала Туреччину взірцем для наслідування, вулиця Кірова стала вулицею Ататюрка; вулиця Лихачева змінилась на вулицю Байкаро, а Жовтнева стала Шайхан-тахурською. Фрідріх Енгельс поступився місцем Аміру Темуру, Хмельницький — Кушбегі, Куйбишев — Мірзо-Улугбекському. Загалом, було змінено фактично всі пов’язані з Росією назви ³³. Деякі демографи кажуть, що до 2105 р. узбеки стануть найчисельнішими з усіх колишніх радянських національностей, перевершивши навіть росіян ³⁴.

Таким є контекст повісті Солженіцина — масові завоювання XIX століття, радянські чистки, стратегічна політика, спрямована на знищення туркестанської ідентичності, поява, як грибів після дощу, пам’ятників на відзнаку туркестанських поразок. Цими пам’ятниками переповнений Ташкент і «тубільці» дивляться на них з такою гіркотою, яку росіяни відчувають, пригадуючи руйнування Ленінграда під час нацистської облоги. Однак у повісті немає навіть найменшої згадки про туркестанські біди. Національне тло розповіді приховане так майстерно, що багато читачів сприймають «Раковий корпус» як повість, дія якої відбувається в Росії — десь у віддаленому азійському закутку цієї величезної країни, — але все-таки в Росії. Стрижнем для сюжетної лінії повісті та роздумів про життя і смерть, якими Солженіцин присмачує свою оповідь, є авторитет російського спостерігача. Головні герої демонструють виключно російську самосвідомість. У них не з’явилося доброзичливості до землі, що забезпечила їм чи їхнім батькам захист від війни та нужди. У цьому лікарі Донцова та Ґанґарт подібні до Печоріна й Максима Максимовича, які також не виявляли доброзичливості до Кавказу. У «Раковому корпусі» немає жодної ознаки конфлікту двох спільнот, і це нагадує ретушовані фотографії радянської ери, з яких усували зганьблених членів партії: замість облич — основні лозунги, замість розповідей — мовчанка. Скрупульозність, із якою Солженіцин виконав ці підчищення, та його звичний дидактизм у питаннях моралі псують невинність його мовчання щодо туркменів. Костоглотов і багато інших росіян заглушують голоси справжнього Ташкента надто спритно, а тим часом оповідач наполягає, що росіяни зробили багато доброго для місцевого населення. «Леді протестує надто сильно» («The lady doth protest too much»).

У шпиталі зверхність росіян показано через розмови й повороти сюжету. Гомі Бгабга стверджує, що всякий такий колоніальний дискурс розривають ізсередини суперечності і страхи, які витворює уявна вищість колонізаторів, однак у Солженіцина чогось такого дуже мало. Росіяни демонструють самовпевненість і не дають іншим і слова сказати, а татари простодушні й готові виконувати вказівки. Шараф Сібгатов, «татарин», просить Костоглотова проінструктувати його щодо правильного лікування раку: «Розкажи, Олеже, про березове! Що ти почав, — просив Сібгатов. «Але, прошу тебе, розкажи все по черзі, Олеже!». Костоглотов ласкаво погодився. «Якщо розповідати з самого початку, Шарафе, то ось як це було. Той попередній хворий розповів мені про лікаря Масленникова, старого сільського лікаря Александрівського повіту біля Москви» ³⁵. Інший «татарин», Ахмаджан, запитує Вадима Зацирка, росіянина, про місцевих жителів Єнісейського регіону, яких Зацирко зустрічав під час своїх частих подорожей: «Розкажи мені, як ті евенки одягаються?» 36. Подібно до Костоглотова, Вадим виявляє ласку: місцевих потрібно навчати у найкращих колоніальних традиціях. Ніде в цій повісті нема такого, щоб росіяни навчились бодай чогось від узбеків. Лікарю Донцовій наказали їхати з Москви до Баку в пошуках ліків від раку. Це шляхетне завдання вказує на нездатність місцевого населення їхати будь-куди, а особливо до Москви. Москва може прийти до них із своєю цивілізаційною місією, але вони не можуть приїхати туди — звичайна схема поведінки за колоніальних умов. Особливістю російського колоніалізму є подвійний бар’єр, що перешкоджає місцевому населенню їхати до метрополії й зупинятись там. Одна перешкода — це брак фінансових засобів і паспорта для подорожі; друга — це відсутність прописки, тобто дозволу жити в метрополії без місця праці, а не маючи прописки, ніхто не може отримати роботи. Після розпаду Радянського Союзу було прийнято закон про скасування прописки, але його не було введено в дію. У Москві 1990-х років особи із зовнішністю, характерною для жителів Середньої Азії чи Кавказу, все ще переслідувались міліцією, а іноді їх били звичайні громадяни ³⁷.

Кожна розмова у шпиталі є свідченням влади Росії над місцевими мешканцями. Разом узяті, ці бесіди інформують нас, що ця частина світу перебуває під законним російським контролем. Солженіцин втілює в життя сценарій, що його Сабірджан Бадретдінов аналізував у інших російських повістях: місцеве населення наївне та простодушне, а росіяни співчутливі та терплячі ³⁸. За допомогою такої літератури Середню Азію робили російською, так само, як раніше (і упродовж тривалого часу) робили російським Сибір, заселяючи його, щоправда, негусто, російськими генералами й солдатами, в’язнями та засланцями, геологами та етнографами і, врешті, російськими літературними персонажами, які приносили російські проблеми на неросійську територію, привласнюючи її в такий спосіб для імперії. Авторитет письменників, державних установ і органів влади суттєво змінював той первісний вигляд колоній, коли їх представляли завойовники, і справляв враження престижності й непохитності. Таку майстерність і вплив нелегко подолати ³⁹.

У «Раковому корпусі» єдиним місцевим мешканцем, зображеним як освічена особа, є лікар Нізамутдін Бахрамович, його тюркське прізвище спотворене російським суфіксом. Він є номінальним керівником шпиталю, але, як нам каже оповідач, виконує свою роботу погано. Його неспроможність дбати про пацієнтів і персонал є єдиною характеристикою, яку дає йому Солженіцин. Він залишається непривабливою паперовою постаттю, яка ні разу не представлена як жива людина і яка ніколи не бере участі у важливій діяльності. Єдине зауваження, яке йому дозволяє зробити автор, показує його глухим і байдужим бюрократом. Про нестачу чистих ганчірок для прибирання він каже так: «Якщо Міністерство охорони здоров’я не постачає їх, я не можу купувати їх за свої власні гроші» ⁴⁰. Можливо, Солженіцин чув подібне зауваження від узбека, коли сам лежав у шпитальному ліжку в Ташкенті. У повісті хороші російські лікарі та санітари, звичайно, вживають належних заходів, щоб забезпечити шпиталь усім необхідним. Однак тут Солженіцин, можливо, мимоволі виявив те, що Гомі Бгабга називає відмовою підкорятися «колоніальній мімікрії». Це полягає у навмисне неправильному тлумаченні колоніальних порядків чи неправильній інтерпретації їх офіційної мети. Росіяни вимагали виконання наказів різних міністерств: чинити по-іншому означало бути суворо покараним. Чи могло зауваження узбека бути саркастичним і стосуватися болючої реальності, коли московське міністерство розпоряджається найменшими деталями в його країні і в його шпиталі? У неросійських союзних республіках СРСР перший партійний секретар був за походженням місцевим, тоді як другий секретар завжди був росіянином і справжнім господарем, каже Елен Каррер-д’Анкос (Helene Carrere-d’Encausse) ⁴¹. Міністерствами в Москві керували переважно росіяни чи зросійщені представники інших національностей. У формальному підпорядкуванні правилам гри, накинутим колонізатором, такий роздратований коментар представника колонізованої нації може бути дестабілізуючим іронічним компромісом; це може бути удаване підпорядкування, протидія колоніальним заходам через відмову забезпечувати виконання закону й порядку, що його колоніаліст хотів запровадити в колонії. У випадку Росії прагнення порядку само по собі несе іронію, оскільки порядок був постулатом, але не досягненням колонізуючої культури. Прагнення Солженіцина правдиво описати поведінку «місцевого населення», яку він спостерігав особисто, перебуваючи як пацієнт у Ташкенті, могло сказати більше, ніж він передбачав.

Російський літературний критик Ігор Зотов казав, що явна слабкість інших творів Солженіцина після «Архіпелагу Гулаг» є наслідком убогості уяви ⁴². Солженіцин хоче повчати людей, як слід правильно тлумачити історію, каже Зотов. Як письменнику, йому пощастило бути свідком досить багатьох історичних подій, і він виклав свої спогади в «Архіпелазі Гулаг». Але про інше з російської історії він дізнався з книжок, які, можна додати, зробили його нечутливим до питання колоніальної експлуатації. Канонічна історія Росії, яку Солженіцин вивчив за радянськими й царськими підручниками, приховувала інший вид історії, яку російські владні класи не бажали відкривати. Зотов стверджує, що як тільки Солженіцин реалізував себе як визначний письменник, він присвятив себе служінню русофільській ідеології. Його пристрасне бажання бачити Росію процвітаючою і російський народ таким, що максимально реалізував свої найкращі можливості, переважило художнє чуття. Замість написання романів, він почав писати політичні трактати, створивши врешті претензійний роман-епопею «Червоне колесо» (1971–1993).

Зауваження Зотова доречні й стосовно «Ракового корпусу», хоча ця повість передувала «Архіпелагу Гулаг». Дидактизм Солженіцина сильно виявився навіть перед завершенням «Архіпелагу Гулаг». У «Раковому корпусі» він приписав Узбекистан до Росії, зображуючи водночас таких російських жінок і чоловіків 1950-х років, які найкраще відповідали його мрії про росіян, що досягли моральної зрілості та величі. Його високоосвічені російські жінки, лікарі Донцова і Ґанґарт, як і професор Орещенков, зображені відповідно до найкращих зразків прози XIX століття, є нежиттєвими образами, які свідчать про палке бажання Солженіцина ввести високі моральні стандарти в російське життя. Хоч би яким похвальним це бажання було, воно безплідне, тому що зумовлене схилянням автора перед патологією сили. Його російські жінки виділяються в професійній сфері, однак вони знаходять час бути турботливими берегинями вдома й на роботі, не кажучи вже, що вони є вірними в дружбі. Професор Орещенков є втіленням мудрості, і досконалість його маленького дому нагадує, з очевидними поправками на ситуацію (mutatis mutandis), досконалість Менсфілд-Парку з роману Джейн Остін під однойменною назвою. Щедрість доктора Донцової, її дбайливий догляд за Сібгатовим і йому подібними мають своїм тлом воєнне насильство і руйнування крихкої узбецької економіки задля того, щоб могли працювати російські бавовняні комбінати. Однак, на відміну від Джейн Остін, Солженіцин, здається, свідомо затуляє перед читачем ці неоднозначні речі. Явна відсутність у нього уваги до національних проблем видає його тривогу щодо можливості критичного ставлення до російської держави, для якої впровадження комуністичної ідеології не стало єдиною метою.

Із погляду постколоніальної теорії дидактизм Солженіцина лицемірний. Усупереч фактичним тенденціям, він пише, що Капітоліна Матвіївна Русанова народжує чотирьох дітей, ніби передбачаючи обнадійливі демографічні зміни в Середній Азії, де мусульманське населення за часу його життя стрімко зростало. Письменник мав би добре знати справжні демографічні тенденції, згідно з якими російські апаратники мали, як правило, одну чи дві дитини, тоді як узбеки — утричі більше 43. Сам Русанов хоч і непривабливий, однак має гідність людини, яка особисто не мучила й не вбивала нікого, на відміну від татарина Ахмаджана, який був охоронцем Гулагу і не розкаявся ні в чому. Він належить до тих відразливих комуністичних типів, які чинили злочини проти зеків, день за днем, рік за роком, без жодної пощади й без поруху сумління в серці. Ахмаджан стверджує, що зеки «не є людьми» і що їх перегодовують 44. Припертий до стіни, він каже, що це не його справа відповідати на запитання: це у віданні тих, хто нагорі. А нагорі, вважає Солженіцин, був Лаврентій Берія (мегрел із Грузії) і сам Сталін (грузин). Це підштовхує читачів до висновку, що росіяни не були господарями величезної імперії Гулагу, що за радянської влади центр виявився певною мірою поза справами й гору взяла кримінальна периферія. Сесіл Родс (Cecil Rhodes) принаймні не стверджував, що він є жертвою колонізованих народів.

Поширення різних видів раку чи його стадій, а також умови, в яких живуть пацієнти, також ретушовані у такий спосіб, щоб це працювало на зміцнення російського авторитету. Ліжко татарина Сібгатова розташоване поза корпусом, і це позбавляє його хоча б миті усамітнення, яку могли забезпечити ліжко й постіль у корпусі. Важко уявити етнічного росіянина, позбавленого цих дрібних зручностей у шпиталі в неросійській республіці, де росіяни завжди були на першому місці. Рак Сібгатова особливо жахливий і смердючий, а тому потребує ванн чи їх замінників, які цілковито контролюють російські санітари. Тому Сібгатов перебуває в становищі повної залежності, політичної, суспільної і особистої, ставши одержувачем ласки й милосердя від представника нації-колонізатора. Оповідач приписує йому ангельський характер, — дуже доречний, як можна було б зауважити. Тоді як передбачувана смерть Русанова, партійного керівника, якому автор, вочевидь, зовсім не симпатизує, настане в затишку його дому, умови котрого дуже далекі від тієї виснажливої роботи, якій Сібгатов приписував своє каліцтво, рак і, зрештою, смерть. Нагромадження таких етнічно визначених образів створює асоціативний ефект. Принизливий образ, створений у такий спосіб, добре відомий американцям, які протестують проти дискримінаційного показу деяких національних меншин у засобах інформації. Неодноразове зображення членів деяких етнічних груп як невдах, що завжди програють, створює загальне враження, яке є особливо деструктивним стосовно молодих і вразливих членів такої меншини. Ті, хто протестує проти цього, не вимагають введення квот у зображенні різних етнічних груп; радше вони закликають відмовитися від апелювання до поверхових стереотипів. Звичайно, це нелегко зробити, але ця складність не применшує обґрунтованості скарг. Немає нічого дивного в тому, що такий розподіл успішності та невдатності також підтримується літературою; постколоніальні дослідники вказують на низку випадків у літературі Заходу, де різноманітні не-білі групи представлені не зовсім безсторонньо. Той факт, що татари в повісті Солженіцина постійно програють, а успішними є тільки росіяни, сприяє етнічному стереотипу, який підкреслює нижчість ідентичності Іншого. За колоніальних умов той факт, що Костоглотов одужує від раку, виходить за межі універсального етичного значення, якого критики надають цьому одужанню. Безумовно, одужання Костоглотова є символом його моральної перемоги над господарями Гулагу, але є ще щось інше. Це також підтримка стереотипу переможних росіян. Це стосується також того широкого діапазону можливостей, які доступні для росіян у межах імперії. Російськість Костоглотова забезпечує йому місце у великій територіальній мішанині, названій СРСР. Як росіянин, він може сподіватись на майбутнє в Москві чи Ташкенті, оскільки він ніде не чужий. Його одужання є символом шансів для розвитку та діяльності, які мали росіяни в СРСР, тоді як передбачувана смерть Сібгатова символізує занепад місцевого населення. Те, що життя довело неправоту уявлень Солженіцина в цьому питанні, є фінальною та ненавмисною іронією повісті.

«Раковий корпус» рясніє такими словами як «наша країна» чи «широкий світ для всіх нас», які промовляють росіяни, але ніколи — місцеві жителі. «Наша батьківщина така велика», — каже Зоя. «Я на своїй рідній землі», — каже Костоглотов. «Світ однаково обходиться з усіма», — запевняє тітка Стефа Дьомку, свого російського приятеля: таким є сприйняття світу тими, хто ніколи не зазнавав етнічної дискримінації. «Ви не любите вашої землі, ви просто любите свою пенсію, тоді як я люблю свою землю!» — вигукує Костоглотов. Москва є мірилом усього, від щастя до танців 45. Для Сібгатова чи Абдуллахімова говорити про Москву як про «нашу країну» було б абсурдом. Однак Зоя, російська студентка-медик, коли її запитали, де вона могла б працювати після закінчення навчання, знизує плечима й каже: «Наша країна така велика». Це означає, що вона була б бажаною будь-де в межах радянської території. Узбек таких слів не каже ніколи. Коли Веґа Ґанґарт переймається станом Костоглотова в приймальній кімнаті, він відповідає виклично: «Я тут на своїй родіні (батьківщині). Чому я мав би почуватись незручно?» ⁴⁶. Однак оповідач усвідомлює, що Ташкент не є Росією: трохи пізніше він зауважує щодо Костоглотова, що той не міг повернутися до Росії («однак шлях у Росію йому був заборонений»). Центральне місце Москви згадується неодноразово, іноді з мимовільною іронією, як тоді, коли вже згадувана типова російська апаратниця Авієта Русанова, майбутня письменниця, невдоволено каже своєму батькові, що всі, хто вижив у Гулагу, рвуться до Москви, «як бджоли до меду» ⁴⁷. На відміну від британських каторжників, перевезених до американської Джорджії, чи британських поселенців у Америці, у росіян не розвивалося доброзичливе ставлення до землі, на якій вони поселились і де вони відбували покарання. Та земля розглядалася тільки як супутник Москви, і ясно, що кожна російськомовна особа має відповідні пріоритети.

«Раковий корпус» — це повість, що підтверджує наявність колоніальних поселенців на території, завойованій силою зброї, повість, якою намагаються розповісти світові, чим загалом є Узбекистан: це майже Росія. Ця повість доповнює масу культурних пам’яток, якими обґрунтовувалася присутність росіян у Середній Азії і які давали росіянам змогу триматися в Узбекистані гордо, хоч голодними й вошивими, зате законними власниками цієї землі. Коли Костоглотов з викликом стверджує: «Я люблю свою країну!», то нам дається до розуміння, що його любов охоплює весь Радянський Союз, і центр (Москву), і периферію, — центр, тому що це серце Росії, і периферію, оскільки вона належить до центру, який поширює своє підбадьорливе зросійщення на найдальші периферії. Ясна річ, покірному Сібгатову не спадає на думку претендувати на землю росіян, стверджуючи, що він її любить.

Проповіді Костоглотова про «родину» звучать нещиро, коли їх зіставити з нарисом «Хіба міряти — це погано? Як ти гадаєш?» сучасної узбецької письменниці Етибар Ахунової: «Виробниками бавовни й шовку, які його сіяли й ростили на нашій рідній землі [юртіміз], є жінки… Однак вони не мають гарних шарфів чи суконь із тих тканин» ⁴⁸. Вони також звучать фальшиво на тлі величного оплакування поетом (Абду) Раззаком Абдурашидовим знищеної росіянами туркестанської культури:

Усвідомлення того, що всі дійові особи повісті складаються із чужоземців, загарбників у землях, переданих їм унаслідок не так давно здійсненого насильства, відсутнє в повісті Солженіцина. «Раковий корпус» наповнений активними, енергійними, талановитими росіянами, для яких туркестанська ідентичність залишається закритою книгою. «Місцеве населення» двовимірне, трохи схоже на того безбарвного арабського перехожого, якого Мерсо вбиває на алжирському пляжі. Так само, як читачі «Стороннього» не заглиблюються в суть проблеми алжирської національності, яка формувалася в той час, читачі Солженіцина підводяться до думки, що Росія утвердилась природно й назавжди в степах Середньої Азії. У «Раковому корпусі» переплетіння відгуків і натяків, які Джон Кроу Ренсом (John Crow Ransom) назвав «текстурою» літературного твору, резонує із Росією, а не з Ташкентом. «Раковий корпус» не є повістю російських Гертруди Стайн чи Ернеста Гемінґвея, його місцева екзотика слугує декорацією для життя російських експатріантів. Тут не було зроблено навіть спроби визнати так, як це робив Кіплінґ, реальності й окремості колонії. «Раковий корпус» є колоніалістською повістю у чистому й неприкрашеному вигляді, повістю, яка послаблює процеси формування ідентичності в цій неросійській республіці Середньої Азії. Це повторне розміщення Росії в азійському степу. Солженіцин не був наївним спостерігачем, смертельно хворою жертвою Гулагу, який просто описав типи пацієнтів, з якими він зіткнувся, і допомогу, що її він отримав. Він був письменником, чия риторика приховування сприяла замовчуванню трагедії узбеків, яка сягала глибших сфер, ніж соціалістична економіка й політика 50. Його повість просякнута колоніальною риторикою, яка заслоняє перед тюркськими народами шлях вільного розвитку і є спробою представити їх як незрілі людські створіння, як дітей, що потребують російської опіки й настанов, як дикунів, які ніколи не виробляли й не придумували нічого прекрасного — «нічого, що було б виключно їхнім, продуктом їхньої натури» 51. У цій повісті ставиться за мету завершити привласнення Росією географії Середньої Азії і поширення її на сферу національної ідентичності і культури. Можливо, більшою мірою, ніж будь-який інший сучасний російський письменник, Солженіцин демонструє, що імперія стала невід’ємною частиною російської національної самосвідомості, що вона наповнює їх впевненістю в собі й гордістю, навіть в умовах приниження людської гідності за часів Гулагу.

Якби ця повість була написана в 1990-х, а не в 1960-х роках, то чи взяв би Солженіцин за місце дії Ташкент, не звертаючи уваги на вразливість місцевого населення? Чи зміг би він настільки придушити узбецький наратив, як він це зробив у 1968 році? Наприкінці XX століття російський шпиталь, розміщений у столиці Узбекистану, сприймався б місцевим населенням як іноземний, такий, що обслуговував російську меншість, як нагадування про колоніальне панування або (малоймовірно) як доброчинний шпиталь, створений росіянами. Накладаючи на землю узбеків російську перспективу в 1960-х роках, Солженіцин опинився в тому самому імперському таборі, що й англійські та французькі письменники, які зображали Африку з патерналістською зверхністю ⁵².

Справді вражає, що основні біографи Солженіцина і критики, які писали про його творчість, починаючи від Жореса Медведева до Майкла Скеммелла (Michael Scammell) і від Олександра Янова до Гаррієт Мурав (Harriet Murav), зовсім не торкнулися колоніалістського аспекту цього твору Солженіцина. Така прогалина у сприйнятті промовисто свідчить про поширеність idees recues не тільки в часи Флобера, а й у часи Солженіцина. Цікаво, що в різних виданнях праць Солженіцина є додатки й вилучення, які вказують, що із зміною політичної карти Азії письменник або його видавець вважали за необхідне перефразувати окремі уривки. У першому російському виданні «Ракового корпусу» і в англійському перекладі цієї повісті Ребекки Франк говориться про СРСР як про сферу інтересів Росії, і це місце було вилучене в російському зібранні творів Солженіцина, з якого наводяться цитати цього розділу. Фразу «Багато наших цвинтарів на Алтаї… і в новосибірській області… жахливо запущені… Чи це ознака нашого національного характеру?» можна знайти у першому виданні «Ракового корпусу», але не в зібранні творів 53. Можливо, автор вважав надто ризикованим зараховувати Алтайський край до російських земель і тому взагалі усунув згадку про російський національний характер.

У своєму інтерв’ю, даному в 1995 p., російський контрадмірал В. І. Алексін пояснив, «якого флоту Росія потребуватиме» у 1990-х роках і пізніше 54. Згідно з Алексіним, Росії потрібний флот, який контролюватиме Арктику, бо «хто контролює Арктику, той керує світом». Крім того, Росія потребує такого флоту, який дасть їй змогу утримувати вкупі території Російської Федерації. Якщо цієї мети не буде досягнуто, вказує Алексін, Росія «відкотиться назад до часів, що були до Петра І». Це нагадує зауваження, висловлене Франсуа Міттераном у 1957 р.: «Без Африки Франція не матиме історії в XXI столітті» 55. Слова як Алексіна, так і Міттерана говорять про страх колоніальних держав, що із втратою колоній вони стануть менш успішними і погіршиться їхній образ. «Раковий корпус», попри гідне пошани викриття злодіянь комунізму, є також умілим зображенням прагнення до підкорення і утримання колоній, яке так заплямувало російську історію. Тоді як у поглядах президента Міттерана з часу, як він зробив свою заяву, сталися великі зміни, немає жодних ознак того, що подібної зміни зазнали також погляди Солженіцина, не кажучи вже про Алексіна.