home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ВАЛЕНТИН РАСПУТІН: ВИТІСНЕННЯ ГОЛОСІВ ПЕРИФЕРІЇ

У Радянській Росії влада в більшості випадків підтримувала сибірських письменників, які зміцнювали імперське бачення свого регіону, і видавала великі наклади їхніх праць. Водночас витіснялись голоси корінних жителів Сибіру, і пам’ять про сибірські убивчі землі було майже повністю витравлено з російської культури. У найбільшій ласці був Валентин Распутін. Його гучні волання про «родину», які лунають із глибини Сибіру, звучать фальшиво для читача, настроєного на те, що на постколоніальних територіях зростає самосвідомість, але їх добре сприймає велика частина російських читачів, і держава віддала цим воланням належне. Статус Распутіна в російській літературі можна порівнювати із статусом його сучасника Іллі Глазунова, художника, котрий майстерно оволодів стратегією художнього зображення, за допомогою якої російська мистецька уява й далі привласнює історію й географію імперії 5.

Одним із засобів, який сприяє імперському привласненню такого роду, є специфічний оповідач, що його використовує у своїх творах Распутін. Його добре знають читачі російської літератури, бо він зустрічався в оповіданнях Гоголя й Лескова. Оповідач історії (сказу) простодушний (хоча й не без хитрощів), бідний, неосвічений і кумедний 6. Він, безперечно, не військовий; він жодним чином не схожий на тих військових, які маршували на Красній площі не так давно, у травні 1995 р. Якщо він колись і відвідував одну з численних російських військових шкіл, то забув про це. Від такого типу оповідача не можна очікувати, що він заявить про своє усвідомлення суті мілітаризованої наддержави і її жадібності до територій. Оповідачі сказів Распутіна й Віктора Астаф’єва відволікають читачів від російської територіальної і військової проблем. Сільські метафори, які вони використовують, відвертають увагу читачів від Росії як імперської грабіжниці і скеровують її до створеного Росією власного образу, який росіяни так плекають: Росія — це покірна жертва. Такий оповідач, неначе російський Ріп Ван Вінкль, проходить повз ситуації, яких він не має змоги описати й пояснити. Але, на відміну від Ріпа, йому вдається запевнити російських і зарубіжних читачів, що він представляє російську культурну ідентичність, а не приховує своїм сільським голосом імперських порядків.

Распутін — автор документального твору «Сибір, Сибір…» (1989), написаного в стилі сказу, і то з погляду корінного жителя Сибіру. Книжка є мішаниною популярної історії, подорожніх записок, опису пейзажів, зробленого любителем природи, і скаргою захисника навколишнього середовища (Распутін намагався призупинити забруднення озера Байкал радянськими промисловими підприємствами). Распутін дуже добре передає це сильне почуття прив’язаності до землі, яке відчували багато мешканців Сибіру і тих, хто туди приїжджав. Сибір — це земля, яка п’янить, його територія неосяжна, багатство пейзажів вражає, — якщо перетинати його не в кайданах, а в комфорті вагону першого класу, подорожуючи Транссибірською залізницею або з наплічником, наповненим сучасними продуктами. Американські прихильники творчості Распутіна справедливо відзначили його любов до землі. А те, що залишилось непоміченим, — це епістемологічна невиваженість його наративного стилю і присутнє повсюдно наполягання на тому, що Сибір — це частина етнічної Росії. Це давно використовувана суміш російського філософствування і дидактизму, історії і пропаганди, оплакування російських страждань і сліпоти до страждань Інших. Ті розділи в книжці Распутіна, у яких описуються корінні жителі району Байкалу, нечисленні, і автор не приділяє цій темі значної уваги. Відчуття корінних жителів оповідач називає «нереальними». Наприклад, почуття нереальності переповнює автора, коли він чує пісню бурятів; він так упевнений у належності Сибіру до Росії, що всякий виклик цьому, навіть у пісні, здається йому ілюзорним. Звичаї бурятів, такі, як кремація мертвих, описані із зверхнім інтересом, що нагадує описи дивних і примітивних звичаїв азіатів та африканців, зроблені орієнталістами. Думка про те, що радше буряти, ніж росіяни, є головними власниками великих і майже незаселених територій біля озера Байкал (включаючи і природні багатства цих земель), очевидно, ніколи не спадала на думку оповідачу, навіть як спірне питання.

Як типовий представник імперії, Распутін радіє примноженню багатства Сибіру. У творі «Живи та пам’ятай» («Живи и помни», 1975) є згадка про відому всім окупацію Європи російськими солдатами, яка супроводжувалася грабунками. Ми дізнаємося, що один із селян колгоспу в Атаманівці, якого взяли в Червону Армію під час Другої світової війни, регулярно посилав своїй жінці Василісі великі посилки з фронту. Оскільки зарплата в радянських солдатів була мінімальною, ми можемо лише припускати, що це була воєнна здобич, яку деякі ощадливі солдати пересилали додому. Василіса одержала п’ять таких посилок з січня до березня 1945 року, і, як нам повідомляють, мовчала про свій набуток 7. Ці посилки йшли з центральної Європи до Сибіру, мабуть, упродовж кількох місяців. Вони, ймовірно, були відправлені влітку чи восени 1944 p., коли Червона Армія перетинала Польщу (радянські бійці перейшли через річку Буг 21 липня 1944 року і окупували Варшаву 17 січня 1945 року). Распутін не розповідає про вміст цих посилок; натомість він розповідає нам, що Василіса використовувала їх замість табуреток, мабуть, чекаючи прибуття додому свого чоловіка, щоб він міг розпорядитись використанням товару з посилок.

Едвард Саїд стверджує, що ввезення товарів, набутих у колоніях, забезпечувало комфортне й цивілізоване існування, зображене у творі Джейн Остін «Менсфілд-Парк»; крім того, він додає, що «зрілі» імперії не принижувались до грабунку як такого, а натомість створили систему та відповідні організації в самих колоніях, за допомогою яких через ринки, монополії й цінову конкуренцію сформували непрямі шляхи одержання вигоди від володінь за межами імперії. Але російська імперія і за радянської влади, і за царату рідко досягала цієї стадії. Перевезення багатств із окупованих земель до центру Росії було освяченим століттями способом встановлення відносин із завойованими народами. Відвертий грабунок, звичайно, рідко приносить тривке багатство, і бідні селяни Атаманівки не мали з нього значного зиску. Але місцям, пограбованим у такий спосіб, ці дії завдавали великої шкоди. Що досить типово, Распутін залишається сліпим до такого імперського втручання.

Розповіді Распутіна про колонізацію Сибіру істотно відрізняються від нещодавніх наукових підрахунків. Він каже, що російські фермери, які там поселились, скоро почали вирощувати більше пшениці, ніж могли спожити. Жодних цифр чи даних не подано, але распутінський оповідач сказу не турбується такими деталями в дусі Просвітництва. Сибір справді незадовго до Жовтневої революції став головним виробником пшениці й масла для царської Росії; однак протягом значно тривалішого періоду його основними ресурсами, які він постачав для імперії, були хутро, дорогоцінні метали, нафта і газ. За період між 1830 і 1850 роками добування сибірського золота збільшилось у 250 разів. Вже в XVII столітті одну десяту частину державного доходу Росії забезпечувало хутро, яке добували у Великому Сибіру (який охоплював західний і східний Сибір і Далекий Схід) 8. Наприкінці XX століття Росія виживала головним чином за рахунок сибірського газу, нафти й корисних копалин, а не сибірської пшениці. Про такі важливі деталі Распутін у своїй розповіді не згадує. Він пише про жадібність і виснаження, пограбування й жорстокість, і — мимохідь — про вимирання «малих народів», але не вказує конкретних імен і дій, і тому такі роздуми впевненого у своїй правоті письменника занадто легко замінюють історичні дані чи реалістичні пропозиції щодо відшкодування збитків тим, хто постраждав від жадібності Москви. Распутін оплакує той факт, що експлуатацію Сибіру не завжди проводили в найкращий спосіб, так, щоб він зміг залишатись російською коморою більш результативно і протягом тривалішого періоду. На підставі його зауважень про колонізацію можна зробити висновок, що в Сибіру не було корінних мешканців, про яких варто було б згадувати, що росіяни прийшли на фактично безлюдну землю. Хоча Распутін час від часу згадує про бурятів, тунгусів (евенків) і інших, цих згадувань мало і вони побіжні, тоді як водночас він малює величну картину незаселеної тайги, у яку заглиблюються героїчні росіяни, подібні до доктора Лівінґстона.

Распутін загалом мовчить про тих, хто залишив свої кості в Сибіру, іноді залишивши нащадків, хоча більшість із них їх не мала; мовчить про в’язнів і примусових робітників, яких російська держава засилала в дику місцевість, наказуючи їм цивілізувати її й давати прибуток імперії. Він поверхово згадує про них, але старанно уникає імен, цифр, даних, історій. У його описі сибірської системи ув’язнення підкреслюється радше провина в’язнів, а не політичний аспект їхнього заслання. Згідно з російською інформацією, більшість в’язнів у царському Сибіру були звичайними кримінальними злочинцями, але Распутін не згадує, що у трудових таборах не було різниці між політичними в’язнями і кримінальними злочинцями 9. Він багато пише про декабристів, яких до Сибіру було заслано тільки кілька сотень, але присвячує лише кілька слів десяткам тисяч «польських бунтівників», які брали участь у повстаннях 1831 і 1863 років та більш ранніх бунтах і закінчили в Сибіру своє життя, оскільки їм ніколи не вибачили їхньої політичної провини 10. Распутін зовсім не торкається питання масових депортацій до Сибіру й Казахстану громадян Центральної і Східної Європи, окупованої радянськими військами у 1939–1941 роках, незважаючи на те, що вони були у шість чи сім тисяч разів численнішими, ніж депортації декабристів. Внаслідок депортацій з Латвії, Литви і Естонії, які тоді відбувалися, було знищено близько 20 % населення цих невеликих народів. У наративі Распутіна про цю тюремну систему є величезні білі плями, пов’язані з неросійською історією.

Наприклад, який висновок може зробити читач на підставі такого твердження: «Жителю Сибіру місто Тобольськ так само дороге (навіть якщо він там ніколи не був), як Москва росіянину [не-російському мешканцю Російської Федерації] або Київ слов’янину» 11? Чехи могли б здивуватися, дізнавшись, що Київ начебто повинен викликати у них якесь незрозуміле хвилювання, тоді як дагестанці чи татари, мабуть, гнівно відреагували б на припущення, що Москва є центром їхніх пристрасних бажань. Через те, що Распутін знаходить своїх читачів головним чином у Росії і в англомовних країнах, такі дурниці залишаються непоміченими і перетворюються на «правду», що, зрештою, прирікає на небуття неросійські голоси імперії. Або розгляньмо таку сцену: декілька іноземців гуляють з Распутіним біля озера Байкал і належним чином вражені. Один із них, шведський саксофоніст, на ім’я Пол Вінклер, грає «Пісню протесту», яку він раніше грав у Великому Каньйоні в Арізоні, протестуючи проти забруднення індіанських резервацій урановими копальнями. Распутін ніби проводить паралелі між Америкою й Росією, які обидві є забруднювачами.

Отож із книжки Распутіна усунуто присутність Інших, зображення експлуатації Сибіру імперією доведено до мінімуму і проведено паралелі з неналежною поведінкою іншої держави, хоча та поведінка непорівнянна за масштабами і мала місце в інший час. Дуже детально описуючи архітектуру Іркутська, Распутін забуває згадати католицьку церкву, побудовану там політичними в’язнями в XIX столітті. Ця церква була визначною пам’яткою в центрі історичного району цього міста у середині 1980-х років, коли Распутін писав свій текст. Це єдина пам’ятка неоготичної архітектури в Іркутську і, більш загально, кам’яного будівництва XIX століття. Інші будівлі XIX століття, які збереглися, є дерев’яними, як-от одна із садиб декабристів, яка теж знаходиться у старому районі міста і яку Распутін згадує належним чином. Під час моєї поїздки до Іркутська в 1985 р. ту церкву використовували як склад, однак її міцні стіни це витримали і, якби не забиті дошками парадні двері, цю будівлю можна було б сприйняти за діючу церкву. Так само Распутін не згадує католицьких церков у Тобольську і в інших місцях у Сибіру, — церков, які свідчать про істотну присутність неросійських європейців у Сибіру 12. У поєднанні з патерналістським ставленням до корінних мешканців Сибіру такі лакуни призводять до того, що історія цього регіону подається Распутіним вельми вибірково. Це добре узгоджується з імперською забудькуватістю, і серед російських письменників кінця XX століття Распутін є, мабуть, її найяскравішим прикладом. Він озвучує версію Російської історії, яка відповідає історії Орієнту, як її подають орієнталісти. Распутін найближче підходить до оцінки царської каторги (примусових таборів праці) і радянського Гулагу тоді, коли порівнює свіжоприбулих в’язнів з припливом: вони прийшли, а «через певну кількість років тихо зникли, неначе всякнули в землю. Знову настає пора припливу, і знову надходять нові тисячі» 13. Такі узагальнення лише зміцнюють думку про непричетність звичайних росіян до політики імперії і затримують самоаналіз, який повинна розпочати російська інтелігенція.

Книжка Распутіна захищає не Сибір від російської та радянської хижацької політики, як казали окремі рецензенти, а радше російську присутність у Сибіру 14. Распутін оплакує шкоду, якої російський уряд завдав озеру Байкал, але він це робить так, як побивається Росія через зменшення належних їй природних ресурсів. Він говорить мовою сибірського націоналізму в тому розумінні, в якому британські колонізатори, щиро зачаровані закордонною землею, на якій вони поселились чи народились, вболівали за її інтереси, але як частини Британської імперії. Распутін розповідає історію сибірського губернатора часів правління Петра І — такого собі графа Гагаріна; Петро повісив його, наказавши, щоб тіло залишалось висіти, поки не згниє мотузка. Причина? За чутками, Гагарін підтримував сибірський сепаратизм. Це єдиний описаний Распутіним випадок особливої жорстокості в його розповіді про землю, переповнену жорстокістю, і можна задуматись, чи він його не навів часом для того, щоб застерегти від здійснення найжахливішого злочину проти російської держави, який тільки можна собі уявити.

У оповіданні «Сибір» Распутін дає хронологію російської імперської історії з належними нюансами. У ньому дуже важливе місце відведене козакам, які завоювали західний Сибір для Івана Грозного, так само, як і російським селянам, котрих змушували туди переселятися ще в XVIII столітті. «Сибір» — це твір, що звучить як пеан на вшанування Єрмака та інших російських «приборкувачів чужих земель», як сказав Микола Гумільов. Співаючи пісні на їхню честь, Распутін робить Єрмака мучеником за справу Росії, нагадуючи певною мірою Гумільова, котрий малював ангельські портрети російських генералів — завойовників Туркестану. Распутін не залишає жодних підстав для сумніву в тому, що завойовники Сибіру були героями: вони, зрештою, наражувалися на «стріли з чорним пір’ям» від місцевих мешканців і повинні були вести з ними рукопашні бої 15. У його описі походу Єрмака до Західного Сибіру зазначено, що «козаків було тільки п’ять сотень, а ворог налічувався тисячами і переміг би, якби російських сміливців не очолював Єрмак, людина з видатними здібностями полководця і лідера» 16. Один західний вчений подає трохи іншу версію цих подій: «У 1581 чи 1582 році загін Єрмака, який тепер збільшився до 1650 добре озброєних козаків, підійшов до місцевості біля річки Тура, щоб зустрітися з ворогом. Озброєні мушкетами й захищені кольчугою, вони легко перестріляли різношерсту армію, що складалася з татар, остяків і вогулів, озброєних мечами, списами та луками зі стрілами» 17. Оповідач Распутіна — простий чоловік, і, отже, прискіпливість до тієї чи тієї неточності здається педантизмом: від оповідачів російських сказів не можна очікувати точності. Проте нагромадження таких маленьких неточностей призводить до серйозних змін загальної картини.

Распутін визнає, що успіхи Росії в завоюванні Сибіру пояснюються російським самолюбством, але він це робить не з осудом (незважаючи на те, що він такий великий мораліст), а із захопленням 18. На його думку, росіяни є великим народом, і їхнє самолюбство було щастям для Сибіру. Без цього Сибір не став би частиною чудової російської спільноти, що є характерною рисою всіх земель, де поселялися росіяни. Распутін висловлює побажання, щоб місто Великий Устюг було вшановане в анналах російської історії, тому що воно було батьківщиною особливо великої кількості козаків. Так само, каже письменник, потрібно вшанувати Єрмака, Єрофея Хабарова, Василія Пояркова та багатьох інших. Распутін зовсім не згадує про жорстокість цих і інших козаків, якою характеризувався їхній важкий шлях через Сибір. У пам’яті місцевих жителів вчинки Хабарова й Пояркова не стерлися й через двісті років, — настільки вони були жорстокими. Спершу катували батьків перед очима їхніх дітей, а потім піддали дітей таким самим тортурам, від яких вони померли. Те, що таких завойовників треба вшановувати, як героїв, — це ще одне протиріччя в мораліста Распутіна. Він говорить про Атласова — «людину, яка завоювала Камчатку» («покоритель Камчатки») — з такою самою гордістю, з якою Пушкін говорив про генерала Єрмолова — завойовника Кавказу.

Распутін порівнює англійську колонізацію Америки з російською колонізацією Сибіру і зауважує, що, на відміну від англійців, росіяни не поневолювали корінного населення. Распутін визнає, що спроби поневолити народи, які жили в Сибіру, були, але їх негайно засудили влада й саме населення Росії. Читач залишається із враженням, що думка громадськості відігравала велику роль у російській історії; він читає, що в суперечках між корінним населенням і російськими поселенцями уряд Росії був на боці першого 19. Незважаючи на окремі випадки жорстокого поводження місцевих російських адміністраторів з корінним населенням, російські селяни, які поселились на новій землі, завойованій військовою силою, легко налагодили дружні стосунки з бурятами й тунгусами 20. Распутін неодноразово повторює, що колонізація Сибіру була добровільною, що місцеві мешканці радо вітали новоприбулих. Проте це була царська політика — примусити селян переселятись до Сибіру, щоб русифікувати цей реґіон. Принадою були звільнення від кріпаччини та податків. Отже, російський уряд у такий спосіб підтримував російських кріпаків коштом корінних мешканців. У цій ситуації навряд чи можливо, щоб останні вітали перших з розкритими обіймами.

Распутін нав’язливо повторює, що Сибір став важливою частиною Росії, а тому проблема відокремлення не стоїть на порядку денному. Він заявляє, що «Сибір більш російський, ніж сама Росія… Сибір і Росія єдині… Сибір не може існувати без Росії». «Доля призначила Сибіру стати плоттю і кров’ю Росії» 21.

У белетристиці Распутіна методи привласнення змінюються, але ідеологія залишається незмінною. У повісті «Вік живи — вік люби» («Век живи — век люби», 1981), п’ятнадцятирічний Саня, росіянин, дивиться на Сибір очима Миколи Гоголя у творі «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1832). Похмура атмосфера сибірських ночей представлена мовою Гоголя або ж описується іншим набором колоніальної термінології (бо Гоголь також писав радше про Україну, ніж про Росію). Твори Гоголя діють, як розчинник, у якому зникають культурні кордони між Росією й Сибіром, тим самим заздалегідь вказуючи, яким має бути самовизначення місцевих жителів. У цій повісті не так описується Сибір, як Сибіру приписується російськість.

Ніде в оповіданні «Сибір» нема навіть натяку на те, що в Сибіру стандарти життя не-росіян були зовсім іншими, ніж росіян. У 1989 р. тільки в 3 % будинків корінних мешканців був газ, у 0,4 % — вода, і лише у 0,1 % було центральне опалення. Більша частина цих будинків не мала каналізації, і їхній розмір був удвічі менший, ніж розміри будинків росіян. Села корінних мешканців часто руйнувалися за наказом московського уряду, і їх змушували переїжджати до більших поселень, у яких їм було дуже складно чи неможливо прогодувати себе 22. Від забруднення довкілля та фінансових проблем страждали передовсім корінні народи. Через те, що росіяни намагались добути з тундри й тайги максимальну кількість нафти, газу, лісоматеріалів і хутра, інтереси місцевих мешканців були на останньому місці. У 1990-х роках місцеві мешканці Сибіру намагалися знову заявити про своє право на землю, виходячи на демонстрації та обираючи своїх депутатів. Їхні голоси були заглушені в Москві какофонією конкуруючих інтересів. Ці справи спливли на поверхню в посткомуністичні часи, але в середині 1980-х років вони лежали теж майже на поверхні, і Распутін, як письменник, близький до землі, повинен був це усвідомлювати. Однак у його книгах немає і сліду захисту корінного населення. Також Распутін не згадує про права власності: він вважає таким, що не потребує доказів, твердження про те, що багатства Сибіру належить росіянам, чи це будуть Немцов і Чубайс у Москві, чи люди, як він сам, у Іркутську. Однак, як зазначає Віктор Моут, якби корінним мешканцям належало їхнє багатство, то найбагатшою провінцією Російської Федерації був би Ханти-Мансійський округ у західному Сибіру; і кожний, хто належить до цих двох малих народів, міг би стати багаторазовим мільйонером 23.

Распутін розрізняє росіян, які ставляться до Сибіру, як до проміжної станції, і тих, які вирішили зробити його своїм домом; проте він наполягає також, що обидві групи визнають зверхність Москви як центру імперії і що вони не мають сепаратистських прагнень. На його думку, проблеми Сибіру могли б бути вирішені за допомогою діалогу між цими двома групами. Распутіну не спадає на гадку (навіть як питання, котре можна обговорити і відхилити), що управління, яке Москва нав’язала Сибіру, було згубним для тієї землі і що корінні сибіряки, такі, як він сам, у союзі з неросійським населенням могли б захотіти сказати «ні» Москві й вимагати справжнього федерального статусу. Ця неспроможність поставити благо народу понад благо російської імперської держави характерна для російського націоналізму і є також його ахіллесовою п’ятою. На думку Распутіна, винна в усьому модернізація. Він стверджує, що «коли тут були царі, сибірська глухомань була в меншій небезпеці» 24. Можливо, той факт, що Распутін згодом приєднався до найбільш реакційної течії в російському суспільстві, підтримуючи антиєльцинський путч у 1993 р. і роблячи антисемітські заяви в 1998 p., також пов’язаний з поглядами, висловленими ним у його панегірику російському колоніалізму на прикладі Сибіру.



5. ІМПЕРСЬКА МРІЯ У ПІЗНІЙ РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД | Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм | АНАТОЛІЙ РИБАКОВ: КЕРУВАННЯ КОЛОНІАЛЬНИМ ПРОСТОРОМ