home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОСІЙСЬКА ІДЕОЛОГІЯ В РАДЯНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ: ВІКТОР ШКЛОВСЬКИЙ ТА ДМИТРО ЛИХАЧОВ

Уже зазначалося, що здобуте владне становище мусить підкріплюватися безпечним і придатним для використання минулим 1. Тяглість імперського правління потрібно захищати не лише військовою силою, а й історіографією та пам’яттю. У царській Росії головними засобами захисту імперії були радше військова сила, художня література та гуманітарні науки, ніж дискурсивні твори, які, проте, також не були цілком іґноровані. У Радянській Росії написання творів, корисних для імперії, означало зміцнення, визначення пріоритетів і тлумачення минулого Росії, а також його перегляд і представлення у працях істориків і літературних критиків. Зокрема, було переглянуто історію Московської Русі, і ця нова інтерпретація переповнена почуттям впевненості у своїх силах, якого не мали більш ранні російські коментатори.

Перше аналітичне дослідження цих нових імперських інтерпретацій пов’язане з Віктором Шкловським, відомим критиком, який належав до кола формалістів і пережив розгром формалізму в Радянському Союзі в 1930-х роках. На відміну від своїх колег, які відмовилися від свого заняття, коли формалізм було визнано політично неправильною течією, Шкловський не змінив професії. Він, натомість, модифікував свій формалізм таким чином, щоб той відповідав бажанням тодішньої влади 2. Скориставшись вимогою про нове тлумачення минулого Росії, яке відповідало б статусу супердержави, цей критик використав свій значний талант для формування нового погляду на російську науку і техніку за Петра І. Ось як це відбувалося.

У 1963 р. Нестор теорії соціалістичного реалізму, Л. І. Тимофєєв, так визначив завдання соціалістичного реалізму за умов радянської Росії: «Метод соціалістичного реалізму виявляється перш за все в інтерпретації подій минулого у світлі тих подій, які є цікавими для нас сьогодні; у відборі [курсив Еви Томпсон] тих подій, які ми повинні знати сьогодні» 3. Шкловський підкорився. У праці «Про старих майстрів: 1714–1812» [ «О мастерах старинных: 1714–1812»] (1951) він навів белетризований огляд розвитку виробництва зброї в Росії і вказав, що початок йому поклав Петро І, який заснував металургійний завод у Тулі. Варто додати, що гарматний завод Петра працював дуже успішно і через кілька років почав виробляти зброю для всієї російської армії. Петро І створив також кілька інших центрів з виробництва зброї й довірив їхнє управління іноземцям — не тому, що він більше любив іноземців, а тому, що в той час російські наука й техніка аж ніяк не могли конкурувати із західними. Дехто з іноземних управлінців зрештою розгнівили царя або членів його Преображенського полку, тож тих, кому не вдалося втекти за кордон, було ув’язнено 4.

Шкловський у своїй книжці прагнув пояснити, що тульські заводи завдячували свої значні успіхи не закордонним управлінцям і фахівцям, а природженим талантам російської людини. Він показував, що справжнім героєм був не англійський управлінець, Джон Джонс (John Jones), якому приписували винахід необхідної техніки й організацію успішної роботи тульських збройових заводів. Справжніми героями були такі люди, як Яков Батіщев, Андрій Нартов і Лев Сабакін — усі росіяни, надзвичайно патріотичні й готові стерпіти будь-яку образу від царя задля величі Росії. Захищаючи це твердження, Шкловський намагався спростувати дані, наведені в класичній книжці про тульські заводи — «Історичний і технічний опис тульського збройового заводу» [ «Описание Тульского оружейного завода в историческом и техническом отношении», (1826)] І. Ґамеля. Ґамель був колезьким радником і членом різноманітних націоналістичних інституцій (і тому малоймовірно, щоб він применшував внесок Росії в розбудову тульських заводів). Цю книжку йому замовив Микола І, тож якби всі заслуги належали росіянам, у ній навряд чи так розхвалювалися б іноземці. Проте з плином часу склалася така ситуація, що можна було поліпшити образ Росії часів Петра І. Шкловський намагався довести, що як Ґамель, так і цар Микола недооцінили російського внеску у світову науку й техніку.

Ось які арґументи він наводить. За словами Шкловського, в 1770-х роках один росіянин, якого послали до Англії навчатися технічних наук, зрештою давав уроки англійцям з обточування металу. Цей висновок Шкловський робить на підставі записів, які свідчать, що в ті часи якийсь російський ремісник промовляв у Королівській академії в Лондоні. Шкловський цитував також листа від російського посла у Британії, графа Воронцова, який писав, що якийсь Сурнін «міг заробити за рік понад 200 гіней» (мог зарабатывать с лишним 200 гиней в год). На підтримку свого припущення, що Сурніна в Англії цінували вище за Джеймса Ватта, Шкловський додає, що винахідник Джеймс Ватт заробляв тільки двісті фунтів на рік, а певний інженер на ім’я Ренні одержував лише сорок вісім гіней на рік.

У цьому й заковика. «Мог зарабатывать» не означає «зарабатывал». Це дуже непрямий і хвальковитий спосіб оцінки Сурніна. Очевидно, граф Воронцов у своєму листі до царя прагнув представити російських майстрів з позитивного боку, бо їхня погана робота за кордоном означала конфіскацію їхньої землі в Росії. Тому Воронцов приписував Сурніну можливості, які не були підтверджені на практиці. Шкловський взяв цю небезперечну можливість за реальність і зробив висновок, що англійці значну частину своїх технічних навичок здобули в росіян 5. Це класична ситуація, за допомогою якої Імперія конструює традиції та інтерпретації для свого населення і, зрештою, для всього світу. Сприятливою обставиною для роботи Шкловського була можливість продажу і прочитання його книжок за кордоном. Так і було: «Зібрання творів» Шкловського, з якого походять наведені вище цитати, досягли багатьох наукових бібліотек у Сполучених Штатах. Ціла низка інтерпретацій такого роду, що не піддавалися критичному аналізу, надали блиску давній Росії у свідомості як росіян, так і іноземців.

Ще одним прикладом тлумачення історії у спосіб, вигідний для імперії, є маніпулювання Шкловським інформацією про машини й механізми, виставлені в тульському музеї. Шкловський каже, що в 1940-х роках він бачив устаткування для виробництва зброї, яке передувало прибуттю англійського управлінця та його майстрів. З цього можна зробити висновок, що як устаткування, так і процес виробництва були задовільного рівня ще перед появою англійців. Це, у свою чергу, породжує запитання: навіщо в такому разі взагалі потрібно було запрошувати англійців? З часів Петра І відомості про роботу тульських підприємств вважалися засекреченою інформацією, і всі питання, пов’язані з нею, оточувала таємність. Якщо росіяни могли належно управляти цими заводами, то чому ж тоді Петро I, а після нього Олександр I і Микола I дозволяли іноземцям брати на себе керівництво процесом виробництва? Шкловський не те що не дає відповіді, а й навіть не ставить цього запитання.

Безперечно, російські робітники в Тулі були обдарованими, але вони становили виняток, зважаючи на загальний стан російської промисловості й техніки. У книжці «О мастерах старинных» сумнівні факти підсилюються дивними твердженнями, які приписуються історичним особам (наприклад, один робітник каже, що він працював «задля слави Росії», що трохи нагадує Афоню в оповіданні Валентина Распутіна «Пожежа»), щоб підвищити престиж російської історії. За допомогою такого ретушування реальних фактів Шкловський створює враження, ніби російська техніка у XVIII і XIX століттях була неперевершеною 6. Такі ідеологічні процедури набули поширення в російському дискурсі з часу, коли російська еліта почала відчувати невідповідність між спроможністю своєї країни протистояти іншим потугам у воєнному змаганні та відсутністю внутрішніх суспільних ініціатив і літературних творів. Перефразовуючи коментар Анет Гордон-Рід (Annette Gordon-Reed) щодо енергійних заперечень історіографів Томаса Джефферсона про його зв’язок із Саллі Гемінґс (які звучали доти, доки аналіз ДНК не показав, що ймовірність такого зв’язку висока), можна сказати, що російські історики помічали тільки такі історичні події, які відповідали образу їхньої країни як однієї з наймогутніших держав світу 7.

Дмитро Лихачов як літературознавець помітно відрізняється від Шкловського, а часто висловлює прямо протилежні погляди. Якщо Шкловський був переважно літературним критиком, то Лихачов — істориком. На відміну від Шкловського, котрий пристосувався до життя за радянської влади, Лихачов плекав свою репутацію опозиціонера; справді, він провів певний час у Гулагу. Якщо Шкловський належав до лівого крила політичного спектра, то Лихачов був прихильником російських правих сил. Однак спільне для них специфічно російське змішування національної ідентичності з імперською призвело до співпраці Лихачова з державою задля зміцнення образу «російської слави» серед росіян та іноземців. Далі розглянемо нове тлумачення Лихачовим окремих російських літературних творів XVII століття

Лихачов, на відміну від Шкловського, намагався показати не вищість російської культури порівняно із західною, а рівність цих двох культур. Зокрема, він зробив спробу довести, що розвиток культур Заходу й Московії відбувався за однаковою траєкторією і що основні принципи розвитку були тими самими, хоча російська культура трохи й відставала від західної в часовому вимірі.

У центрі уваги Лихачова перебувала гумористична література Московії XVII століття. Він писав, що протягом західного Середньовіччя соціально-культурні відповіді та очікування щодо розваг були такими самими, як ті, що були в Московії пізніше — за часів царя Олексія Михайловича. У праці «Гумор у давній Русі» [ «Смеховой мир» древней Руси»] (1976) Лихачов стверджує, що ці два види гумору породжені однаковими соціально-культурними очікуваннями: «Гумор давньої Русі належить до категорії [європейського] середньовічного гумору» 8. Програмна книжка Лихачова «Поетика давньоруської літератури» [ «Поэтика древнерусской литературы»] (1967) поширює цю схожість на весь спектр літературних творів: «Якщо характеризувати давньоруську літературу, використовуючи метод «великих дужок», то слід визнати, що за своєю структурою вона належала до категорії середньовічних літератур (таких, як літератури Заходу трохи більш раннього періоду)» 9.

Коментарі Лихачова, які стосуються гумору московитів XVII століття (всі приклади, крім одного, наведені Лихачовим у «Гуморі в давній Русі», відносяться до цього століття), у кращому разі збивають з пантелику, а в гіршому — є помилковими. Лихачов механічно застосовує концепції, що постали в одній культурі, до іншої, і в результаті ми отримуємо спотворену картину повсякденного життя суспільства в Московії. Навіщо Лихачеву було потрібно наділяти російську культуру не властивими їй рисами? Однією з причин могло бути його бажання бачити Росію європеїзованою, назавжди закріпленою в європейській культурній спільності. Ще одна причина полягала в прагненні імперій до самозвеличення: Росію потрібно було показати «не гіршою» за країни латинізованої Європи. Варто відзначити цю його спробу використати свій чималий авторитет для сумнівних маніпуляцій з народною літературою Московії XVII століття. Однак спершу подивімося на ситуацію в латинізованій частині Європи епохи Середньовіччя.

Одним із характерних проявів середньовічного гумору були карнавали та свята і пов’язані з ними звичаї. Французький «Марді Гра» і баварський «Фашінг» (масниця) є збереженими до нашого часу рештками фестивалів, які передували великодньому посту і під час яких тимчасово скасовувалися звичні соціальна, політична та релігійна ієрархії і протягом періоду карнавалу панувала обернена ієрархія. Згідно із зауваженням історика карнавалів, Енід Велсфорд (Enid Welsford), протягом цього часу «знатні особи зазнавали приниження, а святі речі — профанації, законів майже не дотримувалися, а етнічні ідеали змінювалися на свою протилежність; головним правителем ставав Патріарх, Папа або Єпископ блазнів 10. У Франції XII століття святкували фестиваль дурнів, під час якого відбувалася повна заміна звичаїв на протилежні. Найменш значний диякон з кафедрального собору проголошувався єпископом, папою або королем — залежно від місцевості — і вів своїх друзів дияконів у приміщення вищих церковних достойників. Там вони відправляли блазенську службу: вівтар прикрашали пудингами й ковбасами, а звичні відповіді вірних під час служби замінялися криками й вересками. Іноді здійснювали глузливі висвячення єпископів. Так, у 1498 р. мешканці французького міста Турней зловили кількох священнослужителів з Нотр-Даму і «висвятили» їх на єпископів. У інших місцевостях мешканцям, які того року зробили найдурніший вчинок, вручали «хрест абата». Проводилися й подібні несправжні церемонії, які стосувалися політичної влади, — варто згадати хоча б традицію обирання королів і королев карнавалу. Явно без особливої пошани до справжнього монарха юрба учасників карнавалу «обирала» королем когось із народу. Глибинна психологія навчила нас інтерпретувати такі прояви веселощів з урахуванням їхньої неоднозначності. Елементом цих гулянь, безперечно, було і виявлення протесту проти релігійних норм і правил, однак воно не було їхнім єдиним елементом. І світська, і церковна влади хоч і сприймали такі викрутаси без великої радості, але ставилися до них вельми толерантно. Досить сказати, що в середньовічних університетах, які були барометрами суспільних настроїв, студенти під час такого карнавалу мали довші канікули, ніж на Різдво чи на Великдень 11. Зважаючи на авторитарні звички середньовічного суспільства, така толерантність здається дуже незвичайною. Щоб з’ясувати це питання, подивимось на деякі аспекти зв’язку між гумором і законом у середньовічній Європі.

Карнавальні пустощі і глузливі вшановування здавалися смішними мешканцям середньовічних міст, тому що вони означали тимчасове звільнення від правил, перекидали світ догори ногами, нібито руйнували все, що люди вважали справжнім порядком речей. Як зазачив Ернст Куртіус (Ernst Curtius), у середньовічній Європі існував топос «перевернутого світу», який був одним із головних інструментів середньовічного гумору 12. Цей топос був джерелом сміху з причин, яким пізніше дав визначення Кант у своїх роздумах про гумор як про раптове перетворення напруженого очікування в ніщо 13.

З таких традицій народився і твір Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель». Ця книжка наповнена прикладами середньовічного гумористичного топосу перевернутого догори ногами світу: обставини та події, що супроводжують народження й навчання Ґарґантюа й Пантаґрюеля, поїздку Пантаґрюеля до землі Сатін та заснування Телемського абатства. Це абатство є повною протилежністю середньовічного уявлення про монастир. У ньому можуть перебувати як чоловіки, так і жінки (єдиною вимогою до яких є те, що вони мають бути молоді й гарні з себе), кожен може приходити і йти, коли йому забажається, і керуватися у своїх вчинках можливостями та щасливими нагодами, які йому трапляються. Головне правило цього монастиря — «роби все, що хочеш». Такі оповідки сприймаються читачами Рабле як смішні, бо вони описують перевернутий світ, і людина, яка сміється, не сприймає його серйозно, тому що він управляється правилами, що суперечать тим, які загалом вважаються правильними. Якщо ми погодимося із міркуваннями Канта про гумор, то з цього випливає, що поняття закону мало бути міцно закоріненим у поглядах середньовічних європейців і схвалюватися ними, оскільки відхилення від звичайного порядку речей здавалося нереальним і тому смішним. Потрібно ще раз підкреслити, що ці середньовічні забави не ставали підставою для розслідувань інквізицією можливої схильності їх учасників до єресі, незважаючи навіть на те, що, на перший погляд, у їхніх вчинках був серйозний замах на панівну доктрину. Це, своєю чергою, є свідченням значної довіри середньовічної влади до звичайних чоловіків і жінок того часу. Страх, що таке зневажання стану, який вважався правильним, може призвести до відмови від нього, очевидно, не був настільки сильним, щоб змусити владу до намагань викорінити карнавальні звичаї та ігри уяви, якими вони супроводжувалися. Саме такого погляду підсвідомо дотримується Ернст Куртіус, показуючи Weltanschauung (світосприйняття) типових чоловіків і жінок середньовічної Європи.

Киньмо тепер погляд на давньоросійські гумористичні твори XVII століття, щоб з’ясувати, чи вони відображають аналогічні процеси. Чи топос перевернутого догори ногами світу, який відігравав таку велику роль у середньовічному західноєвропейському гуморі, викликає сміх у Москві? Згідно із словами Лихачова, оповідь «Калязінська петиція» [ «Калязинская челобитная»] є типовим зразком гумору московитів. У ній викладається історія архімандрита Гаврила, який запровадив у своєму монастирі «незвичайні» правила: він наказав, щоб його ченці рано вставали, йшли до церкви та молилися; він змусив їх поститися і скромно вдягатися, а також, замість того, щоб витратити гроші на їжу та напої, витратив їх на ладан і свічки. Ченці поскаржилися на ці нововведення єпископові і звернулися з петицією про встановлення попередніх звичаїв.

«Калязінська петиція», подібно до опису Телемського абатства, має бути смішною. Та якщо в разі абатства ми мали сміятися над відхиленням від правил, то в разі «Петиції» ми змушені сміятися фактично над правилами. У тоні «Петиції» немає ворожості чи засудження шахраюватих ченців. Єдиною мораллю, яку можна відшукати в цій розповіді, є висновок, що коли хтось має можливість ухилитися від виконання правил, то він повинен це зробити. Якби ми мали оцінювати гумор московитів сімнадцятого століття за цією оповіддю, то нам слід було б сказати, що в давній Московії гумор був пов’язаний з нехтуванням верховенства права. Сміючись із когось, хто, згідно з правилами, був цілком добрим і розумним настоятелем, читачі «Петиції» виявляли настрої, які принижували правила та «світ, який мав би бути» (згідно з нормами Середньовіччя) і приймали за норму «світ догори ногами». У «Калязінській петиції» об’єктом насміхання є світ, що відповідає правилам, — ідеальний світ.

Подивімось, чи гумористичний топос такого роду зустрічається ще десь у давній російській літературі. Оповідь «Історія про розкішне й веселе життя» [ «Сказание о роскошном житии и веселии»] є описом ідеального світу повного достатку, в якому течуть молочно-медові річки. Вона є, коротше кажучи, російським варіантом «Aurea prima sata est aetas, que vindice nullo, / Sponte sua, sine lege fidem rectumque colebat» (Спочатку був вік Золотий, Чесність і Правду всюди без примусу, з власної волі в той час шанували») Овідія. Однак на відміну від Овідієвого опису Золотого віку «Історія» була задумана як гумористичний твір. На це вказують наведені в її кінці неправдиві «напрямки доріг»:


«А проста дорога до тих веселощів від Кракова до Аршави і на Мозовшу, а звідти на Ригу і Ливлянд, звідти на Київ і Подолецьк, звідти на Стекольню і на Корелу, звідти на Юр’їв і до Бресті, звідти до Бихова і в Чернігів, в Переяславль і в Черкаську, в Чигирин і Кафимську. А кого перевезуть Дунай, той додому і не думай» 14.


Нереальність цих напрямків доріг посилюється і розмовними формами назв міст і реґіонів (Аршава, Мозовша, Подолецьк, Корела) та безглуздо римованими фразами (а кого перевезуть Дунай). Знову ж таки, в око впадає те, що роль гумористичного топосу відіграє радше Золотий вік, ніж неправильні і спотворені слова. Хороше й заможне життя є чимось, що змушує сміятися, замість того, щоб прагнути до нього. Життя, кероване законами, є об’єктом насміхання, тоді як світ без законів сприймається як норма. З цих двох оповідей вимальовується вкрай цинічне світосприйняття. Вони заперечують можливість нормального життя для людей, які є їхніми основними читачами. Можна зробити попередній висновок, що в Московії XVII століття складовою частиною світогляду звичайних людей був погляд, що розкіш і веселощі призначалися тільки для правителів і відділяти їх від політичної влади смішно.

З інших творів можна навести, наприклад, «Повість про Шем’якинський суд» [ «Повесть о Шемякином суде»], яка також була дуже популярною й неодноразово перевидавалася до XIX століття і навіть у XIX столітті 15. Були собі два брати, один багатий, а другий бідний. Бідний багато років жив коштом багатого {богатый же ссужая много лет убогова), поки тому нарешті не урвався терпець і він не подав на брата до суду за його погане поводження із позиченим конем. На шляху до суду через неуважність бідного брата загинуло двоє людей. Тепер йому загрожувало замість одного вже три суди. Коли бідний брат прибув до суду, то показав судді камінь, загорнутий у шматок тканини. Суддя подумав, що це хабар, і присудив виграш бідному брату в усіх трьох справах. Коли ж настав час давати хабара, бідний брат пояснив судді, що він думав убити його в разі, якщо б вирок був проти нього. Суддя так втішився, що його оминула така доля, що дозволив бідному брату безкарно піти. Маючи гроші, відібрані у своїх колишніх жертв (на додаток до рішення судді на його користь), бідний брат веселим пішов додому, славлячи Бога {убоги отыде в дом свой, радуяся и хваля Бога).

Звичайно, можна наполягати на тому, що це оповідання захищає бідних у суперечці з багатими: саме як таке воно й було опубліковане в збірнику «Російська демократична сатира сімнадцятого століття [«Русская демократическая сатира семнадцатого века»] (1977). У такому разі ми мали б сміятися з несподіваної перемоги бідного і слабкого над багатим і сильним. Однак це було б великим перебільшенням. У цьому оповіданні проглядається цинізм, а не справедливе обурення долею бідних. Бідний брат жорстокий, егоїстичний і нечесний. До того ж він поганий працівник. Його успіх у цьому оповіданні тільки підтверджує думку, що беззаконня є нормою і що саме так функціонує світ і тому людина повинна поводитися відповідно. Це оповідання про негідника, який став переможцем, тоді як ті, на чиєму боці правда — його брат, священик, купальник, чийого батька було вбито, та сам закон — осміяні. Знову ж таки, сміх тут пов’язується з порушенням правил і норм. Ще один приклад: у оповіданні «Історія про селянського сина» [ «Сказание о крестьянском сыне»] злодій грабує дім селянина. Під час пограбування він бурмоче якісь слова, схожі на побожні (що, як потім виявилося, були богохульством), і селянин, думаючи, що це його відвідав ангел з неба, дозволяє грабіжнику піти із своїм скарбом. Читач залишається з «мораллю», що розумне використання богохульства є найпевнішим шляхом до багатства. Знову-таки, з цієї оповіді можна зробити висновок, що в давній Московії поширеним елементом гумористичних творів було очорнення норм, правил та ідеалів і що сміх і насмішка були спрямовані на тих, хто дотримувався закону, натомість порушниками закону захоплювалися.

Те саме можна сказати і про найвідоміший гумористичний твір Московії XVII століття, «Повість про Фрола Скобелева» [ «Повесть о Флоре Скобелеве»], в якому описується, як розумний шахрай отримує перемогу над чесними невдахами. Англійський учений Ентоні Стокс (Anthony Stokes) з цього приводу вже зауважив: «Ця повість не має навіть того виправдання, що скандальна поведінка описується як попередження, яке перелякало б грішників. Шахрай і злодій, як скрізь називають Фрола, процвітає, і єдиною можливою мораллю цієї історії може бути лише та, що найпевнішою дорогою до багатства є обман» 16. Стокс міг би повторити ті самі слова, mutatis mutandis (з необхідними змінами відповідно до обставин) стосовно більшості гумористичних творів Московії XVII століття. З них усіх можна зробити висновок, що «світ, який відповідає нормам», заслуговує висміювання або ж неможливо вірити в його існування, а із «світом, перевернутим догори ногами», потрібно погодитися, як з нормальним. Якщо в середньовічній західній літературі — гумористичній чи серйозній — переважає переконання, що світ «мусить» бути порядним, що люди «повинні» жити добре і що їхні біди та нещастя є в певному сенсі відхиленням від «норми», то в давній російській літературі такі погляди цілковито відсутні. Якраз навпаки: нормальним вважається брехати та красти, і потрібно підтримувати радше шахраїв, ніж чесних людей, оскільки саме шахраї виявляються найбільш успішними, а чесні люди зазнають поразки.

Історики підтверджують цю явну відсутність у російській культурі концепції закону та норм. Річард Пайпс (Richard Pipes) писав:


«Ті, хто вивчав життя селян у Росії, відзначали, що мужик не мав відчуття закону як чогось сталого, вічного, — чогось укоріненого у вищій раціональності. Що він, безперечно, мав, так це гостре відчуття закону, який стосувався конкретних ситуацій і означав виконання наказів і розпоряджень. Коли мужикові наказували щось зробити і він не міг уникнути цієї роботи, то виконував наказ. Однак він ніколи не бачив логіки, яка була підґрунтям цих команд і слухався тільки тому, що на нього тиснули. Енґельгардт, творець блискучих есе про життя селян, більш ніж століття тому писав, що селяни навіть не розуміють, що вони мусять платити податки щороку, хоча вони завжди робили це в минулому. Щороку селяни очікували на вихід нового указу, який наказував їм платити податок; якби такого указу не було, вони податку не платили б. Це разюче суперечить сприйняттю законів на Заході 17».


Лихачов був дуже добре обізнаним дослідником російських питань і, безумовно, знав про явище, описане Пайпсом. Однак, усупереч історичним і літературним даним, він доводив, що в суспільній поведінці та політичній культурі московитів і жителів Заходу не було принципової різниці. Тлумачення Лихачова є частиною масованих зусиль Росії підтягти сприйняття російської імперії як серед росіян, так і серед закордонних дослідників російської культури до європейських стандартів. Але чому Лихачов доводив те, чого явно не можна було довести? Звідки походить це постійно демонстроване зневажливе ставлення до належних правил поведінки і чому топос «світу, що відповідає правилам», набуває гумористичного відтінку в літературі Московії? Чому в Західній і Центральній Європі було якраз навпаки? Підстави для цього, принаймні частково, могли бути такі 18.

По-перше, цитовані вище історії (так само, як інші віршовані оповіді, наведені в збірнику «Русская демократическая сатира семнадцатого века») наводять на думку, що в суспільстві давньої Росії існувала тенденція поєднувати гумор і зневагу до закону або гумор і гріховність (зайве й казати, що в давній Московії церкву не було відокремлено від держави). Поведінка, що відповідала закону, осміювалася, і вона здавалася смішною людям, які слухали ці «демократично-сатиричні» повісті. За таких обставин гумористичні твори радше висміювали, ніж підтримували закон. У латинізованій Європі можна побачити протилежну тенденцію: базою для середньовічного гумору було переконання, що смішним є явне відхилення від закону. Розвиток Московії, очевидно, пов’язаний з візантійською традицією, яка, на відміну від західної, що дозволяла жарти, смішні вчинки й тимчасові та контрольовані відступи від закону, була цілковито позбавлена гумору. Візантійське християнство ставилося до гумору й веселощів значно суворіше, ніж західна Церква. Два шановані святі російської православної церкви, Йоан Хризостом і Ефраїм із Сирії, писали настанови проти сміху та веселощів. Хоча повчання Ефраїма призначалися радше ченцям, ніж світським особам, їх сприймали так, ніби вони були адресовані і першим, і другим 19. Мандрівників, які бували в Московії, вражала відсутність веселощів у повсякденному житті тієї країни 20. Ймовірно, Ефраїм був непрямою причиною безрадісного стилю життя, рекомендованого «Домостроем» — книжкою про правила ведення домашнього господарства, написаною у XVI столітті. У цій книжці вказується, що гра на «бандурі», сміх і танці неухильно ведуть до пекла. Вона радить батькам не посміхатися своїм синам, а, натомість, спілкуватися з ними із суворим і похмурим виразом обличчя 21. На відміну від цього, святі, які були популярні на Заході, зазвичай толерували й навіть прихильно ставилися до веселощів: Бенедикт мовчазно дозволяв поміркований сміх, дискурс Антонія урізноманітнювався благочестивою дотепністю, а Мартин нерідко розповідав сповнені релігійності жарти. Схоласти так само здебільшого висловлювалися на підтримку сміху й жартів 22.

Указаний візантійський аскетизм був однією з причин ворожого ставлення до сміху, характерного для суспільних звичаїв Московії. З часом ці звичаї були кодифіковані в законах. У 1648 р. юний цар Олексій Михайлович видав кілька указів, якими особам, що прилюдно або в усамітненні сміялися, жартували чи співали пісень, або ж які грали в карти, шахи чи інші групові ігри чи навіть просто гойдалися на гойдалці, загрожувало тілесне покарання («кнут») 23. Ці укази були спрямовані не тільки проти мандрівних акторів і музикантів («скоморохів»), а й проти приватних осіб. У 1672 р. цар Олексій, порушуючи власні укази, попросив московського священика Ґотфріда Григорія організувати театральну трупу для розваги двору. Григорій це прохання виконав і організував перший придворний театр у Московії, який виконував при московському дворі дуже стилізовані п’єси на біблейські та історичні теми. Олексій так турбувався, аби не зашкодити своїй душі, що радився із своїм духівником, який негайно звільнив царя від його власних наказів. Московський театр проіснував тільки чотири роки: його закрив після смерті Олексія новий цар — Федір.

У виданому в 1551 р. збірнику церковних правил, «Стоглаві», засудженню розваг, пов’язаних із виставами скоморохів, було присвячено спеціальний розділ. «Стоглав» різко критикував запрошення мандрівних артистів на весілля або до церков. У ньому з жалем говориться про терпимість окремих священиків, які дозволяли артистам супроводжувати весільні процесії до церкви і він забороняє таку практику 24. У своєму дослідженні цього питання Расселл Згута (Russell Zguta) вказав, що як церква, так і державні власті ставилися до цих московських менестрелів з більш чи менш прихованою ворожістю 25. Здається, що така ворожість поширювалася й на інші форми розваг.

Виконання вказівок «Стоглава» зберігалося до середини XVII століття, коли скоморохів практично усунули з московського життя. Цар Олексій заборонив їх своїми указами в 1648 p., а церква відлучила в 1657 р.

Веселощі й розваги засуджували також і старовіри. Голова старовірів, Авакум, у історії свого життя пише, що раз зустрів групу мандрівних «скоморохів» і став ламати їхні інструменти та відпустив їхніх ведмедів на волю. Безперечно, це був добрий вчинок стосовно ведмедів, але аж ніяк не щодо «скоморохів».

Характерно, що в останні роки правління Івана Грозного, які позначалися особливим насильством і деспотизмом, цар проводив багато часу в товаристві «скоморохів» 26. Одного разу він змусив архієпископа Пимена йти через місто у супроводі «веселих людей» (ще одна назва цих менестрелів). Асоціація тиранії та веселощів, очевидно, ще більше зміцнила суспільну думку, яка в певний спосіб пов’язувала гріх і веселощі.

Схоже, що цей погляд, згідно з яким гумор і очорнення «світу, який мав би бути» є двома сторонами однієї медалі, справив вирішальний вплив на гумористичну літературу давньої Росії, і через це вона відрізнялася від гумористичної літератури Західної та Центральної Європи. Ідея гріховності сміху як такого ніколи не вкорінювалася в західних суспільствах із їхніми щорічними карнавалами та давньою традицією спонтанних веселощів, з якими ні церква, ні держава не вели енергійної боротьби. Внаслідок такої ситуації в Московії розвинулася гумористична література, в якій осміювалися закони та «світ, що живе згідно з правилами». Гумор набув тут смаку забороненого плоду і став асоціюватися із порушенням законів. Саме тому осміювання «світу, яким він мав би бути» та паплюження «світу, який живе за правилами» або «ідеального світу» стало топосом, який постійно зустрічається в давній московській гумористичній літературі. Це була помста автора гумористичного твору правилам і звичаям, які відмовляли йому в праві відкрито робити свою справу. Він повставав проти всіх законів загалом, не розрізняючи їх, і висміював усіх, хто не намагався їх обійти.

Здається, що гумор і веселощі належать до основних потреб і форм поведінки людей. Формування асоціацій між ними і беззаконням перешкоджало розвитку в Московії пошани до законності як такої і, можливо, сприяло толерантному ставленню суспільства до автократії та до законів, що стосувалися тільки певних ситуацій. Крім того, правителів ставили вище від державного права. Гумористична література давньої Московії дає підстави зробити висновок, що єдиним способом досягти привілейованого становища (крім випадків, коли воно давалося вже самим народженням) було порушення законів.

На підставі розгляду цього конкретного питання можна сказати, що між літературами Московії та середньовічної Європи була принципова різниця. Література Заходу, сміючись над правилами, щоразу їх підтверджувала, тоді як московська література очорнювала правила і звертала на них увагу тільки для того, щоб посміятися з них. Отож література давньої Московії та середньовічна література Заходу належать до різних категорій у загальносвітовій гумористичній літературі. Спроба Лихачова представити їх як породжених однаковими суспільними традиціями є одним із прикладів розбудови престижу своєї держави, і ця розбудова була завданням, що його російські інтелектуали виконували в різні епохи та застосовуючи різноманітні методи. Хоча такою діяльністю займалися всі імперії, особливістю Росії було те, що виразники її ідей рідко почувалися настільки впевнено, щоб припинити спроби дорівнятися до своїх суперників у боротьбі за культурне лідерство. Лихачов визнавав певне часове відставання, але заперечував кардинально відмінний розвиток суспільних цінностей і норм. Він знехтував відмінностями в суспільних звичаях і сподіваннях між деспотичною та суворою Московією і впевненою в собі та «устаткованою» Європою. Лихачов, якого підштовхував імперський імпульс, ще раз вербалізував прагнення зрівнятися із Заходом, яке часто виявляли російські еліти. Так само, як Шкловський та інші критики до нього, Лихачов був готовим задовольнити це прагнення коштом історичної правдивості.



ПРИМІТКИ | Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм | ЯК РОСІЯ ІНТЕРПРЕТУВАЛА СЕБЕ В РОКИ УКЛАДЕННЯ Й ДІЇ ПАКТУ СТАЛІНА — ГІТЛЕРА