home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



НАПИСАННЯ ІСТОРІЇ В ПОСТКОМУНІСТИЧНІЙ РОСІЇ

Хоча постколоніальний дискурс ґрунтується на серйозній модифікації (якщо не на свідомому відкиданні) епістемології Просвітництва, російський інтелектуальний дискурс не дав усвідомлення сумнівності власної епістемологічної бази, не кажучи вже про внесення до неї змін. Ніколи не вказувалося достатньо переконливо, що з усіх сфер культурної діяльності в Росії найслабшою була філософія. Ні орієнтальний, ні західний способи пізнання та осмислення не відіграли серйозної ролі в російському теоретизуванні; справді, системне й дисципліноване теоретизування було практично відсутнє. Якщо техніку Заходу російські військові вже взяли на озброєння під час царювання Петра І і навіть іноді її вдосконалювали, то філософія зводилася здебільшого до спорадичного теоретизування в художній літературі (як, наприклад, у Достоєвського) і в релігійних працях. За радянських часів ці прогалини збільшилися внаслідок пропагування примітивного варіанта марксизму, зокрема, в таких творах, як «Теорія історичного матеріалізму» Миколи Бухаріна (1921) та «Історія Комуністичної партії Радянського Союзу (більшовиків): короткий курс» (1938), котру, як казали, написав Сталін. Концептуальна убогість цих широко читаних і обговорюваних праць затримала розвиток того, що можна назвати епістемологічною ідентичністю росіян. У західних побудовах російської ідентичності ці проблеми було великою мірою проіґноровано. У західному дискурсі, присвяченому Росії, «Ермітаж», Петерґоф, Толстой і Достоєвський слугували Гарантами глибини в усьому спектрі гуманістичної сфери.

Така відсутність епістемологічного теоретизування пояснює те, що пострадянські російські підходи до історії вважаються найкращими. Я уважно прочитала низку підручників з історії, написаних після невдалого антигорбачовського путчу, який відбувся в 1991 p., починаючи від підручників, призначених для старшокласників та абітурієнтів, до підручників для студентів вищих навчальних закладів. На перший погляд, ці підручники здавалися привабливими. Їхній тон менш аґресивний, ніж у радянські часи. Радянський жарґон практично відсутній, марксистський словник зник, формат став сучасним і цікавим. Ці підручники позбулися нецікавого стилю оповіді, характерного для радянських текстів 77. На відміну від заяв російських політиків, вони демонстрували значно ліберальніше ставлення до розширення НАТО, яке планувалося у той час. На цьому, однак, позитив і закінчується. Мабуть, найбільш вражаючою рисою цих підручників є брак інтересу до історії ідей. У них немає розуміння процесу інтелектуального розвитку в Європі, не кажучи вже про інші частини світу: як змінювалися упродовж історії європейські погляди на суспільство, свободу особи та пошук людиною сенсу життя та чим вони відрізнялися від поглядів, які розвинулися в інших регіонах світу. Це не означає, що ці підручники навмисне уникали євроцентризму; навпаки, вони підкреслювали відданість європейським цінностям. Однак автори цих підручників просто необізнані з епістемологічними можливостями, що їх обдумували європейські філософи і які мали на них вплив. Російські автори мають дивовижно статичне бачення світу і дивляться на історію з погляду ленінського «хто кого?» або як на битви між богатирями чи між арміями, не розглядаючи ідеї, не проводячи кропіткого розшифровування цінностей і слабо усвідомлюючи найголовнішу проблему сучасності, а саме взаємовідносини між Собою та Іншими. Схоже, що ці автори не знають про різні теорії історії, широко висвітлені в численних західних (і не тільки) історичних працях. З цих підручників можна зробити висновок, що головну роль у історії відігравали воєнна міць і технічний прогрес. Єдиною інтелектуальною ідеєю, про яку постійно нагадується, є російська відданість «родине»; ці підручники є ніби віддрукованою через копіювальний папір промовою Раїси Горбачової перед студентами коледжу Велеслі, про яку згадувалося в главі 5. Провідною думкою цієї промови було те, що найвищим обов’язком кожної людини є її вірність батьківщині. Якщо в підручниках згадується про імперіалізм, то в старій радянській марксистській личині, яка звільняє Росію від звинувачень у імперіалізмі. Ніде не видно усвідомлення російської колоніальної зажерливості. Автори цих підручників явно не обізнані ані з деконструктивістськими критиками, ані з можливістю обґрунтувати своє бачення світу радше раннім раціоналізмом, коріння якого лежить у середньовічному християнстві, ніж раціоналізмом Просвітництва. Ніде не обговорюється ідея договору, така важлива для капіталізму; домовленості між державами також не розглядаються як договори. Підручники не пояснюють різниці між європейським феодалізмом, який був певного роду договором між суспільними станами, та російською системою державної власності. Створюється враження, що не було принципової різниці між московською автократією і західним абсолютизмом і що західні країни пройшли загалом той самий шлях, що й Росія, за винятком того, що, можливо, Захід трохи швидше перейшов від феодалізму до капіталізму та впровадив капіталістичні реформи.

Хоча історія ідей не розглядається в російських радянських підручниках взагалі, велику увагу в них присвячено воєнним діям і вдосконаленню зброї. Як правило, надзвичайна увага приділяється технічній стороні воєн. У підручниках, що містять вправи й тести, учнів і студентів весь час запитують про деталі цих справ. У розділі «запитань і відповідей» одного підручника для студентів вищих навчальних закладів автор задає учням такі запитання: «Чим різниться виробництво дзвонів і гармат? Які додаткові металургійні вміння потрібні для виробництва гармат (і які не потрібні для виробництва дзвонів)? Звідки Росія брала метали, необхідні для виробництва гармат і дзвонів? Коли росіяни почали вперше застосовувати вогнепальну зброю; як вони називали солдатів, які користувалися вогнепальною зброєю; чим перша вогнепальна зброя відрізнялася від сучасної зброї?» Або: «Назвіть першу битву, яку виграли завдяки застосуванню гармат. Назвіть першу битву, яку виграли завдяки застосуванню вогнепальної зброї» 78. «Де й чому було створено російський флот?» 79 «Чим відрізнялися російські стрільці від солдатів «іноземного формування» у 1670-х роках?» Ці запитання адресовані студентам звичайного ВНЗ, а не військової академії. Вони поглиблюють усвідомлення ролі, яку відігравали збройні сили в російській історії і, таким чином, працюють на посилення цієї ролі 80. Подібною проблемою є історія Росії в контексті історії ЇЇ сусідів. Знову ж таки, не приділено жодної уваги конкуруючим історіям регіону, написаним сусідами Росії. Немає також усвідомлення національних проблем у Російській Федерації.

Усі розглянуті підручники, крім одного, переконують, що історія Росії почалася в Києві і триває досі з тих часів. Вони, безперечно, мають право пропонувати таку версію, але, починаючи з 1990-х років, такі погляди повинні уточнюватися визнанням незалежної України або згадкою про те, що Україна теж претендує на такі початки. Замість цього, в російських підручниках можна побачити вірність старій ідеологічній схемі, згідно з якою розміри та неоднорідність Росії не повинні призвести до її змін у майбутньому. В одному з підручників анексія України Московією в 1654 р. описується як возз’єднання України з Росією, незважаючи на те, що Україна та Московія ніколи не були об’єднані 81.

Небажання розглядати тему української державності є одним із прикладів загального небажання авторів цих підручників вносити корективи в погляд на російську історію, який іґнорує Іншого або представляє його як ворога. Автори явно воліють залишатися безпечно заякореними в тихій гавані концепцій, розроблених царськими та радянськими істориками, іґноруючи постколоніальні держави, які з’явилися в межах колишньої радянської сфери впливу. У цьому контексті читач бачить різницю в зображенні анексій територій, здійснених Росією, та здійснених іншими країнами, або в мові про проголошення незалежності народами, які в певний момент історії належали до Російської імперії. Термінологія стає абсолютно іншою. Тоді, коли йдеться про втрату Росією територій, вживаються такі слова, як «відторгнення» 82, а коли про їх надбання — то «повернення» або «здобуття виходу до Балтики». У одному з підручників про литовсько-московську війну, яку розпочав Іван Грозний, говориться як про війну «за повернення давніх земель Білорусії, за вихід до Балтики» 83. Завдяки неоднозначним висловлюванням створюється враження, що територію країн Балтії заселяли, у якийсь не вказаний період історії, слов’янські племена і що Білорусія колись давно була частиною Московської Русі. У такий спосіб вираз Пушкіна про «прорубування вікна в Європу» через фінську територію стає «вікном у Європу на давній слов’янській території, яку було нам повернуто».

Радянський Союз оцінюється з позиції того, що він зробив чи не зробив задля російських інтересів, не враховуючи інтересів його неросійського населення. Забуто погляд, що СРСР був державою нового типу, яка мала вирішити національні суперечності. Пострадянські підручники розглядають її радше як нове втілення Російської імперії. Один із авторів вказує на те, що територія СРСР збігається «із землями [колишньої] Російської Імперії і далі ще раз заявляє (згідно із державним гімном Радянського Союзу, який обговорювався у другій главі цієї книжки), що [СРСР] «був створений великоруським народом» 84. У одному підручнику наведено підбір документів, у якому не розрізняються концепції «Росії» та «СРСР» і запевнюється, що СРСР був тим самим, що «Радянська Росія» 85. Хоча на практиці саме так і було, однак, згідно з офіційним поглядом, СРСР був союзом народів. Тим самим було неумисно підтверджено колоніалістську природу цієї держави.

Вина за конфлікти між кавказькими народами покладається виключно на їх безпосередніх учасників, без жодних згадок про імперський центр. Виявилося, що в суперечці за Нагірний Карабах винні тільки Вірменія та Азербайджан, незважаючи на те, що це Москва передала Азербайджану населений вірменами Нагірний Карабах, створюючи тим самим передумови для конфлікту. Над проголошенням незалежності керівниками прибалтійських республік вболівають як над «конституційною кризою», якої не вдалося розв’язати центральній владі. Немає жодної згадки про незаконну, з погляду міжнародного права, анексію трьох прибалтійських республік в 1940 p., хоча цього визнання й можна було очікувати в пострадянський період. Вина за військові втручання в Тбілісі в 1989 р., в Баку в 1990 р. і у Вільнюсі та Ризі в 1991 р. покладається на недолугість радянських органів влади, так само, як і за спробу путчу 1991 р. в Москві 86. Питання свободи не постає взагалі. Така інтерпретація радянської історії не налаштовує російських школярів і студентів на прихильне ставлення до латишів чи естонців і не розвиває розуміння справжніх прагнень людей. У жодному підручнику не зроблено спроби викласти (хоча б для того, щоб їх спростувати) погляди тих національних груп, які відійшли від Москви або заявили про своє бажання це зробити. У одному підручнику говориться в радянському дусі про «російські національності»: це радянський літературний винахід, який підштовхує читача до думки, що лише народи можуть мати свої незалежні держави, тоді як національності повинні залишатися частиною Російської Федерації. Вислів про те, що «Російська Федерація є багатонаціональною», був дуже поширеним за радянських часів, і зміцнення цієї думки за інших обставин не сприяє поліпшенню взаєморозуміння між російською метрополією та периферією.

Небажання переглянути інтерпретацію історії, сформовану в СРСР, особливо очевидне стосовно XX століття. Згадується тільки про букву, а не про дух пакту між Сталіним і Гітлером. Внаслідок цього пакту насильство і війна стали неминучими, оскільки можна було передбачити, що розділення суверенних націй між СРСР і Німеччиною призведе до воєнних дій і опору. Однак аґресія проти держав Балтії в 1939 р. описується такими словами: «Восени 1939 р. СРСР і країни Балтії підписали договір про взаємодопомогу і, щоб її надати, Червона Армія вступила в ці держави» 87. Радянська агресія проти Польщі у вересні 1939 р. відмежовується від німецького вторгнення в Польщу того самого місяця. Радянська аґресія пояснюється в підручниках так, як це зробив В’ячеслав Молотов у своєму радіозверненні 17 вересня 1939 p., тобто в день вступу в Польщу Червоної Армії: «Ми беремо під свою опіку життя і майно жителів Західної Білорусі та Західної України» 88. У інших підручниках ялтинська угода, укладена після Другої світової війни, виправдовується тим, що Захід «повернув» Росії ту частину Європи, яку він не вважав своєю 89. Ще в одному підручнику спільну радянсько-нацистську агресію проти Польщі описують як «повернення [до російської сфери впливу] західних провінцій колишньої Російської імперії» 90. Про договір між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною, укладений 28 вересня 1939 p., головним питанням якого була ліквідація польської держави, згадується в контексті «відновлення миру та порядку» на територіях «колишньої польської держави». Про злочин у Катині ніде не згадується. У цих підручниках наводиться дуже поверховий огляд, так, ніби тогочасне створення чи розширення території семи радянських республік не мало жодного відношення до того, що відбувалося під час Другої світової війни. Ця війна розглядається виключно з погляду подій на східному фронті після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. Формується враження, що Радянський Союз сам, без нічиєї допомоги, виграв війну, що не було західного фронту і що всі важливі битви відбувалися на етнічно російській території.

Окремі англомовні праці з історії Росії вражають такою самою втратою пам’яті, коли йдеться про період Другої світової війни. У цих книжках період 1939–1941 років заледве згадується. «Історія Росії» (1961) Джорджа Вернадського (George Vernadsky) описує радянське вторгнення в Польщу як «коригування західних кордонів». Згідно з Вернадським, анексія прибалтійських республік була наслідком «дипломатичних заходів». Агресію проти Румунії Вернадський описує в такий спосіб: «Уряду Румунії було передано ультиматум, і після закінчення вказаного часу радянські війська окупували Бессарабію та Північну Буковину» 91. Аналогічно Ніколас А. Рязановський (Nicholas A. Riasanovsky) у своїй «Історії Росії» запевняє, що договір між Сталіним і Гітлером був «строго нейтральним» і намагається виправдати більшовиків, кажучи, що вони «ненавиділи» нацистів і «не мали ілюзій» щодо цього договору 92. Однак, як було показано в другому розділі цієї глави, у радянській пресі можливі зміни союзників у Другій світовій війні не прогнозувалися. Рязановський пише, що Гітлер «напав на Польщу», але водночас, що Червона Армія просто «окупувала східну Польщу». Подібно він стверджує, що Радянський Союз «використав свій договір з Німеччиною для отримання від Румунії, за допомогою ультиматуму, спірної [курсив Еви Томпсон] території — Бессарабії — та Північної Буковини». «Історія» Рязановського майже дослівно повторює точку зору статей, які публікувалися 29 червня 1940 р. і пізніше в радянській російській пресі. У цих статтях заявлялося, що після радянської вимоги, на яку Румунія погодилася, Червона Армія вступила до Кишинева, Чернівців та Акермана. Румунська армія втекла разом із боярами та капіталістами. Крім того, газети писали, що українці та молдавани тішилися з приходу Червоної Армії, тоді як румуни тікали геть.

Подібно до цього американські історики легковажили масовану імперську кампанію 1939–1941 років. Барбара Єлавіч (Barbara Jelavich) у книжці «Санкт-Петербург і Москва: закордонна політика царизму та СРСР, 1814 — 1974» (1974) присвятила таємним угодам пакту Гітлера — Сталіна один абзац. Ця книжка демонструє типовий брак розуміння ролі, яку відігравав колоніалізм у Східній і Центральній Європі. Після тривалих пошуків у книжці В. Б. Волша (W. В. Walsh) «Росія й Радянський Союз: сучасна історія» (1968), обсягом понад сімсот сторінок і з відповідним довжелезним предметним покажчиком, вдалося виявити дві сторінки з розглядом цього договору, але без жодних згадок про пов’язані з ним національні проблеми 93. У таких працях, як «Росія» Едварда Ектона (Edward Acton), що, по суті, підсумовує вказані вище книжки і в якій практично не використовувалися першоджерела, закріплює ці упущення 94. Їх не виправляє також загалом чудова праця Джеймса Г. Біллінгтона (James H. Billington) «Ікона і сокира» 95. Праця Вільяма Л. Ширера (William L. Shirer) «Піднесення й падіння Третього Рейху» присвячує більше уваги договору між Гітлером і Сталіним і його впливу на народи Центральної та Східної Європи, ніж будь-яка інша відома мені праця з історії Росії, написана англійською та російською мовами 96. Схоже, що період радянсько-нацистської дружби був свідомо вилучений з російської історичної пам’яті і що західні історики скріпили печаткою рішення про подання такої версії подій. Посткомуністичні російські підручники історії закріплюють цей серйозний перегляд історії.

У цих підручниках сусіди, з якими межувала Російська імперія, привертають увагу передовсім відсутністю згадок про себе. Похід на Москву в 1610 р. гетьмана Стефана Жолкевського і його переговори з боярами, котрі були до нього прихильні, згадуються мимохідь як невдалий задум «польських авантюристів». Поділи Польщі вважаються зовсім незначною подією, а про роль, яку відіграла в них Катерина II, немає згадок взагалі. У одному з підручників стверджується, що в «так званих» поділах Польщі Росія просто «звільнила» предків сьогоднішніх українців і білорусів 97. Ще один підручник, цитуючи документ Політбюро ЦК КПРС, заявляє, що «необхідно посилити пропаганду, так, щоб кожний поляк знав, наскільки залежною є його країна від радянської допомоги та підтримки» 98. Ця заява цитується не для того, щоб проілюструвати природу радянської пропаганди, а щоб довести, що польський сателіт справді дуже залежний і що не слід дозволяти його існування поза російською сферою впливу.

Воєнні кампанії проти сусідів Росії зменшені до мікроскопічних розмірів. У підручниках не наводяться ті історичні події, які призвели до перетворення московської держави на Російську імперію. Систематично втілювана політика колоніального розширення, про яку вільно говориться в британських історичних працях, взагалі не обговорюється в російських підручниках. Мабуть, автори цих підручників вважають, що не потрібно поглиблювати знань російських школярів і студентів про методи та цілі російської територіальної експансії.

У декількох підручниках обговорюється зовнішня політика Росії в 1990-х роках, однак завжди це має фрагментарний характер, так, начебто є намір перешкодити учням і студентам дати критичну оцінку макрополітичної картини. Досить туманна заява президента Єльцина про можливість повернення Японії Курильських островів оцінюється як помилка, і неґативна реакція на неї російського суспільства вважається як щось само собою зрозуміле. Не наводяться жодні опитування громадської думки. Навіть про сам факт обговорення російським керівництвом проблеми Курильських островів говориться як про «поступливість зовнішньому тиску» 99. Цікаво, що результати опитування, проведеного спільно російським агентством ИТАР-ТАСС і японським «Асахі Сімбун» показали, що хоча більшість росіян (55 %) проти будь-яких поступок Японії щодо Курильських островів, відсоток цих осіб зменшується в міру того, що ближче до Японії вони проживають 100.

Війна з Чечнею 1994–1996 років зображується як боротьба законослухняної країни (Росії) з бандитами, які загрожують суспільній безпеці. У одному з підручників вказується, що Росія просто відреаґувала на провокації чеченських злочинців 101. Зусилля чеченців здобути незалежність подається як «спалах націоналістичного сепаратизму» 102. Чеченська мафія засуджується загальними словами, а про президента Джохара Дудаева говориться, що він «легалізував пограбування бойовиками майна, яке не належить чеченцям», і санкціонував «Геноцид російського населення».

У вказаних російських підручниках історії висловлюється думка про потребу формулювання нової державної ідеології для російського народу. Вважається очевидним, що створення такої ідеології — це справа держави. Як зазначається в одному підручнику: «Суспільство не може існувати без ідеології…. У 1996 р. президент Єльцин вказував на необхідність артикулювати нову загальноросійську ідеологію, яка змогла б об’єднати всіх жителів Російської Федерації. Для роботи над цією проблемою Єльцин створив спеціальну комісію… Культура повинна бути як головною силою, так і центром уваги такої національної ідеї, і вирішальну роль тут повинна відігравати підтримка держави» 103.

Наступне створення контрольованого державою телевізійного каналу стало кроком до досягнення заявленої мети. У 1997 р. указом президента Єльцина було створено національний телеканал «Культура» з базою в Москві. Як сказав Браян Вітмор (Brian Whitmore), «схоже, що указ Єльцина [про створення телевізійного каналу] є одним із елементів плану, згідно з яким Кремль хоче знову встановити контроль над всіма російськими національними телевізійними станціями» 104. Може здаватися, що такий канал просто відповідатиме американському громадському телевізійному каналу. Однак якщо придивитися уважніше, то видно істотні відмінності, принаймні на початковому етапі. По-перше, Єльцин особисто призначив керівника цього каналу, Михайла Швидкого 105. По-друге, канал мала фінансувати безпосередньо держава, що виключало конкуренцію. Президент Єльцин сказав, що він хоче, щоб новий канал «розширив обсяг шкільних програм і зробив їх цікавішими, показував молоді, як досягти успіху в житті, а старшим людям — пісні, вистави та фільми часів їхньої молодості».

Пов’язані з цим і намагання посткомуністичної російської держави чинити ідеологічний вплив на русофонське населення сусідніх країн. У жовтні 1997 р. мер Москви Юрій Лужков заявив, що міська влада планує надіслати підручники до російськомовних шкіл колишніх радянських республік — Азербайджану, Грузії, Естонії та Литви і міста Севастополь в Україні 106. У книжці під назвою «Російські квіти зла» (1997), виданій під редакцією Віктора Єрофеєва, кілька сучасних авторів переконують, що колишня Російська імперія є спадщиною всіх росіян і що втрачені території необхідно повернути 107. Такі тексти й політика зміцнюють у росіян почуття втрати, яку треба відшкодувати. Підручники історії, які тут розглядаються, не сповнені войовничим духом, як, наприклад, Лимонов, але вони не намагаються подивитися критично на ідеї радянського минулого та пом’якшити сучасні прояви колоніальних прагнень Росії.

Отож можна зробити висновок, що принаймні частина російських підручників історії, опублікованих у 1990-х роках і схвалених державою для використання в школах і вищих навчальних закладах (усі розглянуті тут підручники одержали таке схвалення), пропагує погляди та інтерпретації, які можуть перешкоджати мирному співіснуванню Росії з її сусідами та становити загрозу для внутрішньої стабільності Російської Федерації. Автори цих підручників не можуть примиритися із втратою «внутрішньої імперії». Схоже, що вони не в змозі визнати право сусідів Росії — українців, прибалтів, мешканців Середньої Азії, грузинів, чеченців та інших — на власне бачення історії та проголошення ними окремих ідентичностей. Захоплення Курильських островів наприкінці Другої світової війни надалі сприймається як законна дія. Спостерігається дуже сильне прагнення до возз’єднання України та Росії. Однак цікаво, що вступ Польщі, Угорщини та Чеської Республіки в НАТО сприймається як доконаний факт, хоча на момент написання цих підручників це було щонайбільше однією з багатьох можливостей. Думка про те, що країни Балтії або навіть члени СНД також стануть членами НАТО, подається як можлива подія, однак, на відміну від заяв російської влади, впадає в око відсутність істеричного тону. Автори підручників історії визнають, що НАТО є засобом захисту від Росії і що він не планує вторгнення в Росію. Єдиний реальний неґативний наслідок розширення НАТО для Росії, про який згадується в цих підручниках, — це втрата ринку зброї в Центральній Європі.

За результатами загальнонаціонального опитування шести тисяч росіян, проведеного Інститутом соціології Бетанелі 11–14 серпня 1997 p., лише 16 % з них повідомили, що вони підтримували Єльцина та захисників російського парламенту під час спроби перевороту 1991 p., порівняно з 21 % тих, хто повідомив, що симпатизував путчистам 108. У 1991 р. ще не відчувалися труднощі, пов’язані з економічними реформами, однак, незважаючи на це, лише десять тисяч москвичів (що становить 0,1 % всіх жителів Москви) вийшли на мітинг на підтримку Єльцина, на якому він виголосив полум’яну промову, стоячи на танку. Розвал Радянського Союзу, за всіма ознаками, надалі сприймається як поразка Росії. У жовтні 1997 р. Воронезька обласна рада рекомендувала вчителям не користуватися підручником з історії Європи, написаним професором Саратовського університету Олександром Кредером і фінансованим коштом Фонду «Культурна ініціатива» Джорджа Сороса. Депутати заявили, що в цьому підручнику принижено і спотворено російську історію 109. Схоже, що авторитет попередніх інтерпретацій зберігатиметься протягом тривалого часу, незважаючи на те, що в Росії є невелике коло інтелектуалів, готових подивитися на імперську історію Росії новим поглядом 110. На початку XXI століття пострадянська російська література все ще залишається нечутливою до формування зображення Іншого. Інший є або неґативним героєм і ворогом Росії, або ж він відсутній і не відіграє жодної ролі на історичній сцені.


ЯК РОСІЯ ІНТЕРПРЕТУВАЛА СЕБЕ В РОКИ УКЛАДЕННЯ Й ДІЇ ПАКТУ СТАЛІНА — ГІТЛЕРА | Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм | ПРИМІТКИ