home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗПОВІДЬ ІЗ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

Вперше думка про дослідження текстуального вираження російського колоніалізму з’явилася в мене тоді, коли я зауважила розбіжність між стандартним трактуванням російської літератури, як її викладають на факультетах англійської та слов’янських літератур американських університетів, з одного боку, і в книжці Аллена Чу (Allen F. Chew) «Атлас з російської історії: одинадцять століть змін кордонів» 34, з другого. Цей «Атлас» показав політичне утворення, географічне та адміністративне зростання якого було безпрецедентним у світовій історії. Хоча в XVII ст. Московія була темною й порівняно маловпливовою державою на околицях Європи, Російська імперія, на зміну якій прийшов Радянський Союз, на додаток до проголошення себе найбільшою країною світу стала однією із наймогутніших держав світу. Трагічна історія незліченних війн, окупацій, угод, анексій, декларацій і нечисленних відступів дає основу для захоплюючої літератури, оскільки уява малює картини російських придбань територій — села за селом, міста за містом, річки за річкою, степу за степом. Грандіозні політичні перетворення, що їх започаткували росіяни і при цьому самі зазнали змін, впливали на чоловіків і жінок різних етносів і віросповідань. Думки і вчинки підданих цієї імперії визначалися місцем, яке вони посідали в імперському устрої. Російська література відігравала в цьому процесі роль посередника. Привабливі герої Толстого і Достоєвського, Пушкіна і Лермонтова, Тургенєва і Чехова, Солженіцина і Рибакова є частиною російського колоніального проекту.

Історія, що її накреслює в «Атласі» професор Чу, є історією масованої і оплаченої дорогою ціною експансії на Схід і Захід, на Північ і Південь. Між XVII і XIX ст. імперія розширювалась із середньою швидкістю 55 квадратних миль на день. З огляду на таку швидкість розширення приєднані території не могли бути цілком зрусифіковані, внаслідок чого імперія весь час перебувала в нестійкому стані. Понад два століття, до 1914 року, розширення Россії відбувалося за рахунок використання дуже великої частки її валового внутрішнього продукту. У 1720 р. Петро І витратив на армію 96 відсотків державного бюджету. У XVIII ст. кожні сто мешканців держави, в якій домінували росіяни, утримували трьох вояків, тоді як у Західній Європі приблизно така сама кількість громадян була обтяжена утриманням лише одного вояка 35. В XIX ст. Росія закріпила свої володіння в колишній Польсько-Литовській державі та на Кавказі, борючись у той же час у «великому змаганні» за багатства Азії. Російські воєнні дії були успішними, але утримання непропорційно великої армії докорінно змінили її суспільне життя й культуру. У повісті «Козаки» (1862) Льва Толстого оповідач згадує мимохідь, що в багатьох випадках цілі козацькі села були переселені на Кавказ, щоб тримати місцеве населення під контролем і забезпечувати бази для подальших завоювань. Схожі переміщення населення відбувалися навколо Чорного моря, в Балтійському регіоні та в Сибіру. Російські колоніальні загарбання супроводжувалися економічними жертвами, що їх понесли росіяни, і вони віддзеркалювалися в тих настроях жертовності, які так часто з’являються в російській літературі.

Завоювання Росією сусідніх країн було нерозривно пов’язане з жорстокими діями як щодо завойованих, так і завойовників. Ці жорстокості закарбувались в імперській суспільній і політичній пам’яті, а також у російській географічній таксономії. Достатньо згадати, що впродовж століть слово «Сибір» асоціювалось із місцями примусової праці. До того ж російський ненаситний територіальний апетит призвів до надлишків землі в Російській імперії, Радянському Союзі та в пострадянській Росії. Михайло Шолохов у «Піднятій цілині» (1931) відобразив ідеологічні проблеми, пов’язані із надлишком землі, за умов Радянської влади. У царській імперії розміри зайвих територій робили асиміляцію і дотримання норм закону практично неможливими. Усвідомлення цієї надмірності території поступово посилювалося в російській літературі й давало теми для літературних сюжетів та інтерпретацій географії (так, Достоєвський трактував Сибір як місце кари, духовного очищення і сприятливих можливостей). Очевидно, саме величезні території були чинником формування тієї частини носіїв російської ідентичності, які бачать Россию надто великою і різноманітною, щоб нею можна було управляти в раціональний спосіб. Россия, таким чином, стає містичною сутністю, якій призначено долею залишатись единой и неделимой (єдиною і неподільною). З іншого боку, величезна територія России розглядалась як причина неспроможності імперії забезпечити для своїх громадян життєвий рівень, подібний до того, що його мають громадяни європейських імперій. Протягом тривалого періоду російської історії на території від передмість Москви до Владивостока переважали прикордонні умови.

При стандартному прочитанні великої кількості творів російської літератури ці питання усвідомлюються лише дуже незначною мірою. Життєвий досвід персонажів у цій літературі розглядається з погляду загальнолюдського досвіду, з ретельним приховуванням елементів імперіалізму. Розглядаючи російські літературні тексти як, по суті, незалежні від військової ситуації в Росії, російські та західні оглядачі упіймались на здатність цих текстів уникати уважного погляду критика, який зміг би висвітлити послуги, які вони надавали імперії. Російська література дуже успішно вела, пропагувала і управляла дискурсом про себе у такий спосіб, щоб уникнути прискіпливого вивчення, якому постколоніальні критики піддавали британську, французьку та інші західні літератури. Я називаю такі прочитання кафкіанськими, тому що вони іґнорують зв’язок між російською літературою та Російською імперією і натомість поселяють персонажів у ніби нічийній землі, подібній до тієї, де живуть герої Кафки. На перший погляд, чисто російське середовище, в якому відбувається дія великих російських романів, робить їх дуже відмінними від безбарвних та безіменних місць дії в романах Кафки. Однак спільними з творами Кафки в них є та екзистенціальна невинність та безпорадність, що притягає головну увагу інтерпретаторів радше до фатуму, ніж до відносин між владою і її непокірливими підданими. Хотілося б дочекатися дискурсу щодо структуризації російськими письменниками своєї згоди з російським імперіалізмом чи протесту проти нього; присвоєння ними у своїх творах земель імперії та приписування ними Іншим характеристик, які відповідають становищу Інших у наявному порядку речей. На відміну від «Атласу» Чу, російські історики, чиї книжки сформували американський погляд на Росію, зосереджували свій наратив не на проблемах завоювань і агресії, а на ціні, що її звичайні росіяни заплатили за ці завоювання. Декотрі з цих істориків були виразниками думки, що Росія безпрецедентно постраждала від іноземних вторгнень і що ці вторгнення були постійним нещастям у російській історії. Міф про вторгнення формував російський погляд на життя і російську політичну поведінку, і це також було перенесено в західні інтерпретації 36. Образ жертовності став настільки сильно асоціюватися зі сприйняттям Росії в англомовному світі, що його розвінчання здається майже неможливим. Цей образ увічнюється за допомогою книжок і висловлювань, розпорошених у різноманітних дисциплінах і сферах. Тоді як збільшення російської території сприймається як щось очевидне, майже як таке, що обов’язково мало статись, зворотний процес трактується як катастрофа величезного масштабу.

На відміну від образів руйнації і кривди, «Атлас» показує, що центральні землі Росії — тульська та рязанська, костромська й вологодська — не зазнавали нападу з часів раннього Середньовіччя. Навпаки, самі росіяни неодноразово мобілізовувалися на завоювання територій, заселених іншими національними групами, засновували військові поселення в регіонах, що їх вони називали «Росією», як тільки там був облаштований перший російський ґарнізон. Більш ніж будь-яка інша книжка «Атлас» розвінчує міф про численні вторгнення на російську землю. У ньому вказується, що етнічна Росія залишалась фактично вільною від іноземного поневолення після утворення Московської держави; короткотривалі польське та французьке вторгнення відповідно 1610 і 1812 pp. зводились до вузької колони вояків, що проходили значні відстані на їхньому шляху до Москви, тоді як незліченні російські села та міста провадили свої справи як у давні віки, ніколи не бачивши іноземного вояка в своєму середовищі й ніколи не платячи податків загарбникові. На початку XIX ст. середня швидкість людини, яка їхала верхи, була приблизно 13 миль за годину 37. Польський набіг на Москву та французька спроба окупувати Росію проводились уздовж шляху, ширина якого рідко коли перевищувала 50 миль. Німецьке вторгнення у 1941 p., хоч і було катастрофічним у багатьох аспектах як для росіян, так і неросіян, знищило найбільше радянські республіки Україну та Білорусь. Згідно із відомим зауваженням Нормана Дейвіса (Norman Davies) щодо твердження про начебто 20 мільйонів росіян, які полягли у війні, то, за його словами, вони не були росіянами, не було їх 20 мільйонів і не всі вони загинули саме на війні 38.

Це не означає, що Росія не зазнала втрат у Другій світовій війні; вони були, і жахливі. Вона також постраждала від вторгнення Наполеона і меншою мірою під час польського набігу. Але глянемо знову в «Атлас», як там описано Другу світову війну в Радянському Союзі. У порівнянні з іншими народами та етносами, котрі були цілком окуповані під час нацистського «бліцкриґу», росіяни в цій війні мали змогу евакуювати велику кількість людей і важливих промислових об’єктів за Урал, де вони пережили війну фактично неушкодженими. Російські вчені не мусили переживати за перебування під ворожою окупацією. У власне Росії німці зупинилися біля Воронежа, віддаленого на 1800 миль від Новосибірська, й ніколи не вступали до Москви. Хоча й блокований аж до повного виснаження Ленінград і його архітектурні та художні багатства також залишались у росіян.

Порівняймо це із загальними руйнуваннями великих і малих міст Східної та Центральної Європи, сплюндрованих іноземними арміями, винищених артилерією, бомбами та стріляниною. Хоча втрати під час блокади Ленінграда були величезними, відсоток втрат етнічного російського населення був значно меншим, ніж у сусідніх етнічних груп. Необхідно також брати до уваги втрати, про які говорив Норман Дейвіс, що їх росіяни завдали самим собі, створивши Гулаг. Багатства ленінградських музеїв не зменшилися за час Другої світової війни, ще й надійшли воєнні трофеї з Німеччини та інших країн, цінності, які залишились у Росії навіть після розпаду Радянського Союзу 39. Німеччина окупувала приблизно 5 відсотків території Російської Федерації протягом менше ніж трьох років, тоді як для західних сусідів Росії війна тривала шість років. У «Раковому корпусі» Солженіцина студентка-медик Зоя та її сім’я пережили війну, переміщуючись від Смоленська до Ташкента. Зоя обрала цей однобічний напрям втечі росіян як сам собою зрозумілий, зауважуючи в розмові з Костоглотовим про великі розміри «їхньої» країни 40. Однак після Другої світової війни російська література наголошувала на думці про безпрецедентні жертви російського народу, і, за рідкісними винятками, західні вчені не піддавали її жодним сумнівам.


1.  ПОСТАНОВКА ПИТАННЯ | Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм | ПОСТКОЛОНІАЛЬНІ ПЕРСПЕКТИВИ РОСІЇ