home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ПОСТКОЛОНІАЛЬНІ ПЕРСПЕКТИВИ РОСІЇ

Тоді як інформація, наведена в «Атласі» професора Чу, дала стимул для погляду на російську літературу з позиції російського колоніального досвіду, методологія для здійснення такого дослідження матеріалізувалася лише з розвитком теорії постколоніалізму. Моделі та засоби для глибшого проникнення в суть творів для свого дослідження російської літератури я черпала у здійснюваних на Заході дослідженнях зв’язків між європейськими колоніальними державами та підлеглими їм територіями в Азії та Африці. Найважливіші з таких досліджень викладені в книжках «Орієнталізм» і «Культура та імперіалізм» (1994) Едварда Саїда (Edward Said).

«Орієнталізм» надав теорії і дослідженням постколоніалізму імпульсу і законності, якими вони раніше не могли похвалитися. Спершу Саїд мав труднощі з умовлянням видавця — настільки чужим здавався дискурс цієї книжки для тих, хто був ознайомлений із стандартними підходами західного літературознавства до тем досліджень, які не стосувалися Заходу. Однак коли «Орієнталізм» вийшов друком, більшість оглядачів зустріла його з ентузіазмом, і ця книжка мала численних читачів. Саїд створив модель для дискурсу, на основі якого було написано сотні книжок. Розпад західних імперій і дедалі сильніше усвідомлення неприйнятності накладення свого власного дискурсу на недооцінених та демонізованих Інших привели до того, що праця Саїда опинилася серед найбільш актуальних питань науковців.

«Орієнталізм» по-новому інтерпретує концепцію, розроблену «імперськими» письменниками XIX ст. для текстуальної класифікації «нижчих рас», завойованих силою зброї під час боротьби європейських країн за колонії. У своєму первісному значенні цей термін позначав набір творів про Азію та Африку, написаних етнографами, антропологами, істориками та мандрівниками, котрі колективно аналізували та «втискували» не-західних людей у рамки того, що було, на їхню думку, західним підходом до знань, або в методологію історичних досліджень, характерну для Просвітництва. Саїд доводив, що орієнталістське бачення було спотворене від самого початку зовнішньою щодо не-західних народів позицією систематиків, і тим, що їхні наукові праці не були нейтральними щодо інтересів імперій, які вони мали право представляти. Їхнє становище як єдиних артикуляторів сенсу не-західних культур — «корінні народи» тоді не мали права відповідати імперіям — дало їм необмежену свободу щодо класифікації інших. Це дало їм також можливість будувати статичні категорії, одним із прикладів яких є «Орієнт».

Згідно зі сприйняттям «орієнталістів», «Орієнт» був незмінною структурою, і її членів можна було оцінювати лише в сукупності; як окремі особи, вони були тільки ілюстрацією до деяких «типово орієнтальних» характеристик. Отож «не-західні» народи стали невільниками оціночних інтерпретацій, які вважалися незмінними за змінних обставин. Вони піддавалися узагальненням, яких вони не могли обговорювати і про які вони навіть не знали: орієнталістський дискурс був дискурсом людей Заходу з людьми Заходу, і орієнталістам не спадало на думку, що «Орієнт» може захотіти скористатися з давньої юридичної настанови audiatur et altera pars (вислухаймо також другу сторону). Ніхто не обговорював жодних питань з «Орієнтом»; усі питання обговорювалися тільки у власному колі. Західні антропологія, лінґвістика та дарвінізм посилювали таксономічне охоплення Інших і не давали їм змоги вирватися за межі тюрми орієнталістських категорій. Орієнталістська орієнтація сформувала клітку, в якій були ув’язнені (здавалось, назавжди) не-західні народи. Цю клітку добре арґументували, і тези, котрі її цементували, були майже бездоганними. Принципи мислення, корені яких сягали Просвітництва, свідчили на користь їхньої правильності у передбачуваному майбутньому.

Руйнування цієї клітки шляхом праці над окремими книжками замість самої цієї категорії було б колосальним завданням; Саїд був прихильником, сказати б, голістичного (holistic) підходу, орієнтованого на руйнування радше клітки загалом, ніж її численних частин і елементів. Тим самим він розпочав процес руйнування дискурсу сили і влади, який маскується під безсторонній науковий підхід, — дискурсу, породженого Просвітництвом.

До найбільших досягнень Саїда належить те, що він привернув увагу до впливу, який інтерпретатори чинять на об’єкт своєї інтерпретації. Хоча Саїд писав про французьких та англійських орієнталістів, його характерно неемоційні (тобто такі, що мають лише незначну домішку озлоблення (ressentiment)) зауваження можна застосовувати й до безлічі інших ситуацій. Як уже зазначалося, на англомовні інтерпретації російської культури впливали імперські симпатії вчених, які висловлювали такі самі компліменти російським колоніальним авантюрам, як орієнталісти колись — західним завойовникам. Якщо сказати прямо, то Саїд розчистив дорогу, яку швидше чи пізніше мусять пройти всі вчені, котрі мають справу з російською історією та літературою, — як на мене, що швидше, то ліпше.

Наступний крок було зроблено в книжці «Культура та імперіалізм». У ній Саїд навів визначення імперіалізму, яке постійно повторюють:

«На найбільш базовому рівні імперіалізм означає наміри щодо певної землі, якою ви не володієте, поселитись на ній та встановити контроль над нею, причому ця земля віддалена від вас, заселена та належить іншим…

Я використовуватиму термін «імперіалізм» у значенні практики, теорії і позиції домінуючого центру-метрополії, який керує віддаленою територією; «колоніалізм», який майже завжди є наслідком імперіалізму, означає створення поселень на віддаленій території. Майкл Дойл (Michael Doyle) сформулював це так: «Імперія — це відносини, формальні або неформальні, за яких одна держава контролює фактичний політичний суверенітет іншого політичного суспільства» 41.

Саїд у «Культурі та імперіалізмі» вивчає твори англійських і французьких письменників (яких аж ніяк не можна назвати шовіністами), що сформулювали імперське бачення в усій його вдаваній невинності. Джозеф Конрад пише з певним підтекстом: показуючи Африку та Азію «ззовні», йому вдавалося дистанціюватися від нав’язаної ієрархії імперського правління. Подібним чином Джейн Остін поверхово торкалася реальності заморських володінь, але була непощадною в моральній оцінці поведінки своїх героїв, які поверталися додому. Саїд справедливо визнає іронію та скептицизм Конрада щодо імперських завоювань Англії і «моральну дискримінацію» в творах Остін 42. Він твердить, що хоча Волтер Ліпман (Walter Lippmann) і Джордж Кеннан виховували глибоке почуття американської вищості, вони обоє зневажали примітивний шовінізм. Однак він показує також, що вони, озвучуючи призначення Америки, відображають готовність до накладення певних інтерпретацій на безвладні нації, що характеризує імперське мислення 43. Так само, попри всю свою роздвоєність, Конрад і Остін залишаються речниками імперії. Саїд пропонує радикальне перепрочитання цих (як і багатьох інших) авторів.

Крім дуже нечисленних винятків, російський імперський дискурс не створив настільки ж багатих відтінками і самокритичних текстів. Імперської самосвідомості Росії практично не торкнулося усвідомлення того, що succes (якщо не noblesse) oblige (успіх зобов’язує). Жодний з відомих російських письменників не сумнівався щодо необхідності чи доцільності використання ресурсів нації для підкорення імперією все нових і нових територій та для утримування територій, які не є ні російськими, ні навіть слов’янськими. Ніхто не ставив під сумнів моральних питань, пов’язаних із колоніальним насильством. У західноєвропейських країнах неможливо відшукати аналоги тій легкості, з якою великі російські письменники XIX ст. ковзали над реальністю війн, що їх вели правителі Росії. Ні російські письменники, ні російські інтелектуали ніколи навіть у загальних рисах не описували реальності імперської політики на завойованих територіях. Тема репарацій, якби її навіть наважився заторкнути якийсь російський інтелектуал, імовірно, поставила б під загрозу (щонайменше спершу) його життя. Думка про колоніальну залежність та її ціну для завойованих народів не стала складовою частиною російського національного дискурсу. Тоді як багато російських письменників досягли чудових успіхів у зображенні моральної дискримінації, вони писали лише зсередини свого імперського дому, подібно до британців, котрі затято боролися за справедливе витрачання вдома коштів, отриманих від праці рабів у колоніях. Російська література сповнена співчуттям до Акакіїв Акакієвичів або, вже недавнім часом, до Іванів Денисовичів та Андріїв Гуськових, але в ній немає жодних ознак усвідомлення того, що ці нещасні люди все-таки належали до привілейованої частини населення империи, подібно до того, як до привілейованої групи належав і містер Мікоубер 44. Достоєвський ніколи не вбачав іронії в тому, що він пише повісті про моральні дилеми, тоді як його читачі беруть участь у насильстві за кордоном. Навряд чи можна очікувати, що російський дискурс, у якому було повністю відсутнє усвідомлення колоніальних злочинів, виявиться прихильним до «Культури та імперіалізму» або ж без протесту погодиться на його дослідження і підходи.

Є ще одна складність. Категорія орієнталізму, якій Саїд надав нової форми та по-новому інтерпретував, породила різноманітні дослідження, які мають сенс на такому рівні абстрагування, який навряд чи доступний для тих, хто воліє мати свої концепції ясними та зрозумілими. Постколоніальна теорія використовує численні постмодерні філософські та психологічні джерела, і це зумовлює певний опір з боку більш традиційних російських письменників. За винятком нетривалого періоду формалізму і структуралізму (які ніколи не були повністю інтегровані в головну течію критики) літературна критика в Росії рідко користувалася новими ідеями, радше надаючи перевагу вже добре сформованим моделям 45. До того ж деякі інтелектуали відмовилися вийти за межі думки про те, що тоталітарна система за радянських часів однаково неґативно впливала як на росіян, так і на не-росіян. Хоча з радянським тоталітаризмом справді пов’язаний цілий комплекс питань, у літературних дослідженнях його потрібно віднести до ширшої текстуальності, яку відкрила постколоніальна теорія, хоча б тільки тому, що літературні дослідження мають справу радше з текстами, ніж з реальним світом. Відсутність дискурсу, який виявляв би посередницьку роль російської літератури в захисті російських імперських інтересів, нагадує ситуацію із західним дискурсом про «Орієнт» у XIX ст. У цьому зв’язку спадок соціалістичного реалізму є важливим чинником, який підкріплює опір усвідомленню російської колоніальної експансії та насильства. З часу створення Спілки радянських письменників 1932 р. соціалістичний реалізм був обов’язковим методом у художній літературі в Росії для двох поколінь письменників. Винятків було дуже мало, і вони не мали достатніх накладів у «самиздате», щоб впливати на використовувану мову та на способи розуміння, притаманні російській культурі. Як показано в розділі 5, зобов’язуючі норми соціалістичного реалізму неґативно вплинули на цілу низку тем, заторкуваних російськими письменниками, та на їхній словник. Вони вплинули також на дискурс, ускладнивши включення до нього постколоніальних критичних категорій. Соціалістичний реалізм, незважаючи на всі відмови від нього та зміни й оновлення, що відбулися з ним після смерті Сталіна, був гальмівною сорочкою, в якій тисячі письменників, промовців і журналістів утримували російську мову, — і російський спосіб мислення. За їхнього контролю цілі сфери людського досвіду зникли з мови, а отже, зі свідомості та з культури.

Словник російських письменників і критиків у питаннях, пов’язаних з національною лояльністю та сприйняттям росіян не-росіянами в межах російської імперії є навдивовижу простим, щоб не сказати примітивним. Будь-які критичні роздуми над витоками цих питань — взагалі, будь-які роздуми над утворенням понять — цілковито відсутні. Російські радянські письменники вводили в російську мову вкрай сентиментальне бачення росіян і їхньої лояльності через свої пісні, сценарії кінофільмів, повісті, поеми, п’єси та статті. За дуже нечисленними винятками російські інтелектуали застосовували роз’яснення цього спрощеного варіанта реальності, яке стабілізувало ситуацію. Російські політики постійно говорили про цей варіант реальності у своїх промовах і заявах, тим самим поновлюючи й посилюючи його вагу й значущість. Як наслідок, нині російський читач від народження опиняється в лінґвістичному та літературному середовищі, наповненому міфами, що звеличують державу, а російські письменники і надалі виражають поняття національного обов’язку за допомогою територіальних і колоніальних термінів. Сьогодні російська мова перебуває в такій фазі, коли вона виключає, органічно відштовхує самі концепції та ідеї, несумісні з любов’ю до «родины» та «отечества» (батьківщини), яка вважається найвищою цінністю і якій добрий росіянин відданий усією душею.

«Сільська проза» радянської та пострадянської Росії використовувала цей лінґвістичний та концептуальний матеріал, створюючи героїв, яких могли б вигадати укладачі моралізаторських байок XVIII ст., які так само звеличували Росію та її надзвичайну притягальну силу. У літературних дискусіях представники російської інтелігенції все ще висловлюють свою відданість ідеї про те, що Росія є країною, в якій свободи можна досягти без мережі розвинених на Заході правових інституцій 46. Росіяни, зауважив інтелектуал пострадянського періоду С. С Аверинцев, «не вірять у свободу, ґарантією якої є інституції» 47; В. Ушаков запевнив своїх читачів, що Росія не піддається жодним спробам зрозуміти її, застосовуючи раціональний аналіз 48. Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років «Литературная газета» та «Огонек» (і, на іншому кінці політичного спектра, «Литературная Россия») публікували довгі дискусії про російську ідентичність. З’явилося безліч книжок, присвячених цьому питанню. Всі ці дискусії велися здебільшого в межах термінологічних параметрів, прийнятних для соціалістичного реалізму 49.

Багато писалося про непослідовність «Орієнталізму» та недотримання (не кажучи вже про створення) всеохопної методології досліджень постколоніалізму 50. Однак треба пам’ятати, що створення нової ділянки досліджень завжди інтуїтивне і нечітко окреслене; методології з’являються потім. Саїд неодноразово повторював, що він не є прихильником ессенціалістського (essentialist) підходу, але у своїй арґументації іноді підходить до нього навдивовижу близько. Він ставиться до французьких орієнталістів значно поблажливіше, ніж до англійських, і в його структуризації категорії орієнталізму є відтінок ессенціалізму. Можливо, він має на увазі, що в працях, які містять по-справжньому плідні ідеї, не можна уникнути ессенціалізму в тій чи іншій формі.

Саїд не обмежується відносинами між національними групами на рівні «влада» та «відсутність влади». У післямові до «Орієнталізму», написаного в 1994 p., він запропонував вихід із плутанини цієї парадигми влади, а саме: ми всі маємо боротися за звільнення від тривог, які сприяють імперіалізму, і структурувати нашу реакцію на інших людей у такий спосіб, щоб елементи раси, національності та соціального становища стали неістотними і щоб водночас відбувався взаємний обмін і збагачення культурами через змішану, складену з різноманітних елементів, освіту, яку забезпечують міґранти-інтелектуали в постіндустріальному світі. Можливо, таке бачення — утопія, але воно заслуговує на обговорення. Як зауважила Марґарет Кенован (Margaret Canovan), західні демократії застосовують недискримінаційні закони у межах своїх кордонів, але закривають кордони для іммігрантів з країн Третього світу. Отже, дотримання недискримінаційних законів щодо етнічних чи расових відмінностей ґрунтується на дискримінації за етнічними чи расовими ознаками 51. У межах замкнених кордонів недискримінація, безперечно, є невід’ємною частиною законодавства західних демократій, але дотримання її на практиці вимагає особистих зусиль. Варте уваги, що в «Культурі та імперіалізмі» Саїд використовує середньовічну християнську методологію такої боротьби кожної людини, що знову означає близькість до ессенціалізму, від якого він деінде відхрещується. Саїд цитує ченця з XII ст., який радить тим, хто прагне стати досконалим, позбутися самозакоханості, що проявляється як любов до рідної землі. Ті, хто любить свого теперішнього сусіда, перебуває на шляху до досконалості, вказує чернець, але справжньої досконалості досягли ті, для кого батьківщиною є вся земля. При запереченні ментальності Просвітництва, на якій насамперед і будувався орієнталізм, Саїдові більш співзвучний попередній, додекартівський спосіб мислення, що був присутній у західній історії як глибинна течія аж до постмодерних часів.

«Культуру та імперіалізм» написано в провокативному стилі, і його внесок до теорії ще менший, ніж внесок «Орієнталізму». Саїд розширює набір обговорюваних питань за межі літератури, аж до «Аїди» Джузеппе Верді та американських праць про меншини. Він знаходить у них прихований шар колоніальних поглядів і патерналістської зверхності. Він, сам-один, узяв на себе гігантське завдання змінити фундаментальну орієнтацію американської літературної критики, по суті, американського погляду на Інших. Чимало категорій літературної критики, які нині вважаються узвичаєними в постколоніальному дискурсі, були введені Саїдом.

Постколоніальних авторів, які пішли шляхом, що його проклав автор «Орієнталізму», можна поділити на тих, хто враховував чинник національної належності, і тих, хто ним нехтував. Однак міфи та символи, які супроводжують нації, і аґресивні війни, які вели до колоніальних завоювань, згадуються в постколоніальній літературі лише тоді, коли вони допомагають письменнику зробити виразнішою різницю між «нами» й «ними» або між «колонізатором» і «колонізованим». Дуже малий наголос робиться на складових елементах нації, що свідчить про можливе згасання інтересу до національних питань серед націй Західної Європи, які почувають себе в безпеці та серед таких великих за чисельністю націй, як народи Індії чи Пакистану (більшість постколоніальних критиків і теоретиків належать саме до цих двох категорій). Постколоніальних письменників цікавлять радше расові, ніж національні, проблеми — певна форма расизму навпаки (a rebours). У цьому полягає відмінність із дослідженням російського колоніалізму, бо саме нація, а не раса відіграє головну роль у формуванні російської колоніальної ментальності. У процесі експансії росіяни здебільшого мали справу зі згуртованими народами, а не з родовими організаціями, і тому антиколоніальна боротьба в Російській імперії часто набувала форми боротьби національно-визвольної. Марксистські антиколоніальні рухи в Азії та Африці не мали чітко вираженої національної згуртованості, оскільки нація не належить до тих категорій, яким марксизм надає важливого значення, а також тому, що в радянську епоху російська держава надавала фінансову та військову підтримку марксистським антиколоніалістам. Через це їм було вигідно не помічати того факту, що Росія як нація була глибоко втягнена в діяльність, яку вона напоказ засуджувала в країнах, що не належали до сфери її впливу.

Той факт, що основними розробниками теорії постколоніалізму (зокрема в американських і британських університетах) є вихідці з Азії, Африки, Вест-Індії та, як у випадку Саїда, араби, до певної міри відповідає ідеальній справедливості. Зокрема, стосовно Індії та Пакистану імперія відреагувала з такою силою, що це незворотно ввійшло до дискурсу метрополії, змінюючи його до невпізнанності. Потрібно віддати центрові належне, його сприйнятливість до критики вказує на певні сталі риси інтелектуальної парадигми, сформованої в європейській культурі. Надання Ґаятрі Співак чи Гомі Бгабга дозволу формувати відповідь західних наукових кіл на західний імперіалізм рівнозначне запрошенню, скажімо, поляків або литовців до читання лекцій студентам російських університетів про російський імперіалізм. Те, що такий проект неможливо навіть уявити, свідчить про різницю між відносною відкритістю західного дискурсу та сталим униканням постколоніального дискурсу самими вченими й інтелектуалами в Російській Федерації. Це дає також підстави зробити висновок про присутність у російській культурі ще не названих чинників, які стають перешкодою при дослідженні такого погляду. Відмова російських інтелектуалів обговорювати питання колоніалізму свідчить про відсутність у російській традиції спроможності експериментувати та толерантно ставитись до інших думок. Посткомуністичні дебати про російську історію, які ведуться в російських літературних журналах, набувають форми радше набридлих уже суперечок між західниками та слов’янофілами, ніж спілкування росіян з Іншими 52.

Ще одне питання ідеальної справедливості стосується концептуального апарату, виробленого в рамках постколоніального дискурсу. Різна культурна історія провідних постколоніальних критиків дала їм змогу створити базу наукових творів, концептуальні корені яких виходять далеко за межі літературної англійської мови. Вони розширили межі англійської мови, а іноді здійснювали мало не насильство щодо неї, нав’язуючи їй концепції, чужі її основоположній структурі. Цей процес започаткував, без усякого сумніву, Жак Дерріда; у своїх цілком свідомих спробах зруйнувати західну онтологію він вдавався до таких стратегій, як, наприклад, викреслювання слів, що їх потрібно було вживати, навіть попри те, що їхнє значення «було визнане недійсним». Постколоніальні літературні критики у подібний спосіб змінювали семантику слів і фраз та синтаксис англійської мови, і всі вони використовували неологізми та каламбури. Фактично вживання каламбурів стало розпізнавальним знаком постмодерної критики. Нині використання в заголовках статей і лекцій незвичних і неочікуваних поєднань слів стало так само прийнятним, як було використання канонічних зворотів 20–30 років тому. Схоже, що критиків тішить переміщення слів з їхніх звичних комірок у словнику в інші, раніше не зайняті. Тут можна навести як приклад есе Гомі Бгабга «DissemiNation»; або феміністичне постколоніальне використання слова «world», як у фразі «worlding the third-world woman» 53; або такі назви книжок, як «Re-Siting Queen’s English» 54.

Такі стратегії використовуються свідомо, і постколоніальні літературні критики пишуть про це теоретичні дослідження. Автори праці «Імперія дає письмову відповідь» («The Empire Writes Back», 1989) називають дві основні стратегії, найважливіші в процесі адаптації англійської мови до досвіду та глибшого розуміння, які випливають із різних культурних традицій: перша з цих стратегій — відмова, і друга — присвоєння. «Відмова» означає «відмову від категорій імперської культури, її естетики, її ілюзорного стандарту нормативного або «правильного» використання і її припущення про традиційне додаткове значення, яке мають слова». «Присвоєння» — це «процес, за допомогою якого мову беруть і змушують «нести тягар» чийогось культурного досвіду» 55. У межах колишньої Британської імперії цю постколоніальну мову називають «англійською» з малої літери (english) на відміну від літературної англійської мови з великої літери (queen’s English), якою розмовляли колишні колонізатори. Наслідком стало синкретичне вживання мови з накладанням правил синтаксису і граматики однієї мови або мов на іншу. Деякі критики вважають, що ця синкретична англійська («english») раптово з’явилася внаслідок того, що незахідні письменники надають перевагу метонімії, а не метафорі, яка належить до найбільш типового західного тропу. «Якщо прочитувати тропи тексту як метонімії, — пише Білл Ешкрофт (Bill Ashcroft), — то легше пристосуватися до соціальних, культурних та політичних сил, які стоять за цим текстом» 56. Більше того, переплетіння мов, яке має місце в «english», саме собою є метонімічним: це difference між двома культурними просторами, за термінологією Дерріда.

Нехтуючи поділом дискурсів, властивим західній традиції, постколоніальні критики вільно використовують поетичні засоби при обстоюванні певних філософських поглядів і шокують невтаємничених читачів відверто сексуальною мовою. Постколоніальні романісти не є в цьому першовідкривачами 57. Вони кажуть, що мають для цього вагомі підстави. Дуже часто колонізатор розглядає колонізованого як слабку, подібну до жінки істоту, і підкорені чоловіки іноді мовчки погоджуються на приписування їм такого образу. У творах, які стосуються орієнталізму, були переплетені сексуальні та постколоніальні впливи 58. Це одне з тих питань, щодо якого погоджуються як феміністи, так і постколоніальні критики: наклепам про фемінність у колоніальному дискурсі протистояло піднесення феміністичних і ґендерних досліджень, які руйнували пиху та самовпевненість колонізаторів.

Схоже, що теоретики, зокрема Гомі Бгабга, дістає особливу радість від влади над мовою, яка є ніби оберненою стороною влади, що її мали колоніальні господарі над пакистанцями. У працях Бгабга заледве можна знайти хоча б одне речення, яке б не спиралося на неординарне вживання слів. Їхня присутність — це болюче (для декого) нагадування про те, що, незважаючи на всю її спроможність передати думку, стандартна англійська мова з труднощами пристосовується до конструкцій, запозичених з інших мов та інших цивілізацій. Як наслідок, носії мови (не кажучи вже про тих, хто не є її носіями), опиняються в незручній ситуації, коли вони знають менше від мешканців імперії, що відповідають у такий спосіб центру, і змушені постійно бути в стані готовності, щоб не пропустити чогось важливого. Другим боком медалі є те, що стандартна англійська мова структурувала людський досвід таким чином, щоб усунути істотні зразки такого досвіду. Бгабга так визначає текстуальність (textuality) (яка є одним з ключових понять у постколоніальному дискурсі): [текстуальність] — це «продуктивна матриця, яка визначає «соціальне» і вказує на нього як на ціль і як на засіб… [Це] не просто другорядний (second-order) ідеологічний вираз чи вербальне позначення раніше заданої політичної теми» 59. Це вказує на те, що таксономії Просвітництва, які колись здавалися універсальними, в жодному разі такими не є. Повчання центру щодо його найважливішої сфери, тобто мови, можливо, є ознакою гібридної культури, що її Саїд малював у своїй уяві як бажане постколоніальне майбутнє. Носії мови пішли також цим шляхом: вони намагалися достосувати до своїх текстів ці раніше виключені сфери, що їх не-носії мови хотіли окреслити в загальних рисах.

З другого боку, найвизначніші постколоніальні критики родом з Азії добре розуміють роль західних культурних інституцій та теоретичних досліджень, і деякі з них усвідомлюють, що від цих інституцій та досліджень не можна відсторонитися або знехтувати ними. Тому Ґаятрі Співак розробила стратегію радше взаємодії із західними лінґвістичними та філософськими підходами, ніж їх відкидання. Вона здатна поєднувати різні епістемологічні системи і не уникає незв’язності. Її чудове володіння англійською мовою (у поєднанні з дивовижною відвертістю) дозволяє їй зауважити, що постколоніальний дискурс [є] «постійною критикою того, чого не можна не хотіти» 60. Вона має рацію, вважаючи, що постколоніалізм ґрунтується на почутті озлобленості, однак це почуття не є його єдиним ані навіть основним джерелом. Хиби способу мислення, сформованого Просвітництвом, що їх артикулювали постколоніальні критики, реальні, серйозні та варті уваги. Отже, постколоніалізм підживлює ширший потік критики Просвітництва, який характеризує інтелектуальне життя кінця XX ст.

Цікаво, що Лейла Ґанді вважає, що джерелами постколоніальної теорії є романтизм і новий критицизм. На її думку, в постколоніалізмі знову проявляється зосередження виразників нового критицизму на текстах, які були повністю відгороджені від впливів «реального життя», і постколоніалізм набуває форми захоплення текстуальністю. Так само відмова романтиків від участі в жахливому індустріальному світі дуже подібна до втечі постструктуралістської критики в текстуальність 61. Тексти стають чимось на зразок анклавів, де можуть гніздитися цінності, вилучені з суспільства. Слід зауважити, проте, що звичка чітко розмежовувати сфери досліджень також є винаходом Просвітництва.

Однак, знову ж таки, такий обмін характерний для Заходу та його колоній. Землі, підкорені росіянами, ще не породили голосів, які б дали відповідь Імперії: справді, політичні умови ще не сприяють тому, щоб зазвучав хор таких голосів. Те, чи розвиватиметься постколоніальний дискурс у Російській Федерації і чи розвиватиметься він найближчим часом взагалі залежить від бажання чоловіків і жінок у колишніх чи теперішніх колоніях (включаючи громади білих поселенців у межах Федерації) артикулювати свою волю до змін у такий спосіб, що це не буде повторенням застарілих стереотипів іноземного гноблення та опору місцевого населення. Мілітаристській культурі росіян найкраще протистояти не силою зброї, а свідомою відмовою від затягання в пливучі піски міфології «родины-отечества».

У цьому контексті варто зауважити, що низка постколоніальних критиків опирається ідеї поширення концепції колоніальності на території, які не належали до тих, що були домініонами Заходу. Чиниться опір визначенню поселенських культур, таких як Австралія та Північна Америка, як колоніальних 62. Водночас, як зазначила Гелен Тіффін (Helen Tiffin), ідентичності або принаймні відчуття цих спільнот поселенців «частково визначалися зверхньою силою європейського колоніалізму» 63. Небажання постколоніальних критиків розглядати Австралію як країну, що має колоніальний досвід, випливає із загального відчуття, поширеного серед небілого населення, що привілейоване становище білих чоловіків і жінок, чиє переселення (що є дуже серйозною частиною колоніального досвіду) було певною мірою добровільним, аж ніяк не може порівнюватися з примусовою зміною місця проживання і способу життя чорношкірих рабів або індіанців. Аналогічно вельми різнилися дії військових, які брали участь у підкоренні колоній, щодо поселенців і корінного населення. Можна заперечити, що є різні схеми та ступені колоніальної залежності і що потрібний всебічний розгляд цієї проблеми. Деякі з білих поселенців були каторжниками, засудженими до заслання. Майкл Гехтер (Michael Hechter) у праці «Внутрішній колоніалізм» переконливо доводить, що англійський колоніалізм стосувався не лише заморських територій, а й шотландців, жителів Уельсу та ірландців. Деякі критики зауважували також, що, наприклад, Квебек, або вся Канада загалом, можуть розглядатися з однієї точки зору як постколоніальні, а з іншої — як неоколоніальні утворення. Тоді як канадська ідентичність підпорядковувалася британській, місцеві індіанські народи були колонізовані іншим колонізованим народом чи народами 64.

Сила опору постколоніального «істеблішменту» постколоніальним вимогам білих австралійців та неанглійських мешканців Британських островів може допомогти пояснити причини іґнорування колонізаторських дій росіян у Східній і Центральній Європі та Азії у дебатах про колоніалізм. Колоніалізм білих щодо білих, який тут мав місце, не вкладався у теорію, сконструйовану такими не-білими теоретиками, як Бгабга чи Співак. Австралійці та білі жителі Північної Америки переселялися напівдобровільно, як функціонери імперії, її в’язні чи вільні поселенці, і витісняли корінні народи з місць їхнього проживання. Однак десятки мільйонів білих не-росіян, які були об’єктом збройного завоювання росіянами, зазнавали такого самого, як і народи Азії та Африки, примусу та гноблення, що характеризує класичний колоніалізм. Часто вони були змушені покидати свою батьківську землю з волі колонізаторів. Керівні посади у межах Російської імперії і, пізніше, у межах радянської сфери впливу були для них недоступними, якщо вони тільки не відмовлялися представляти інтереси власних народів і не починали представляти інтереси Москви 65.

Парадоксально, але білі європейці, які зазнавали колоніального натиску Росії або Німеччини (або, в попередні століття, імперської Туреччини), — найостанніші з тих, хто починає усвідомлювати той факт, що вони насправді були об’єктами колонізації. Вони дивилися на своїх російських, турецьких чи німецьких окупантів як на переможців у війні проти них, а не як на виконавців довгострокового колоніалістського проекту. Вони ще не розповіли світові своєї історії, хоча їхні національні культури дають змогу артикулювати проблеми у спосіб, сумісний із західними епістемологіями. Їхня мовчанка має наслідки. Колоніальний тиск, якого вони зазнали, повністю випадає з поля зору таких інтерпретаторів колоніалізму, як Лейла Ґанді, котра заперечує проти включення до дискурсу постколоніалізму навіть культур поселенців, не кажучи вже про колоніалізм білих щодо білих у сучасних європейських імперіях. Так само іґнорується колонізація Росією Кавказу, регіону Чорного моря та Середньої Азії. Як уже вказувалося, вкрай двозначна роль Радянського Союзу в боротьбі із колоніалізмом Заходу і здатність царської Росії уникати пильної уваги до себе призвели до затримки із усвідомленням того факту, що колоніалізм не обмежувався експансією Заходу в Азії та Африці, а існував також і в Європі.

Автори, що торкалися проблем західного імперіалізму і сприяли їх пом’якшенню та трансформації, створили концепцію колоніальної залежності 66. Згідно з цією моделлю, економічна експлуатація периферії не обмежувалася прямими переміщеннями капіталу, а проявлялася також у насильстві, якого зазнавали колонії та домініони при розвитку свого сільського господарства, промисловості, культури, демографічної ситуації та навичок споживання. Формування імперським центром такої колоніальної залежності було визначальною рисою російського імперіалізму, а ідеологічні модифікації, внесені протягом радянського періоду, мали другорядне значення. За хрестоматійний приклад такої колоніальної залежності може правити перетворення московською номенклатурою Узбецької радянської республіки на виробника сировини для російських бавовняних комбінатів, що супроводжувалося руйнуванням традиційного узбецького сільського господарства, забрудненням землі хімікатами та інсектицидами і перетворенням Аральського моря на солону пустелю. Перетворення багатого і різноманітного сільського господарства Узбекистану в систему колгоспів, які вирощують тільки бавовну, розпочалося після придушення в 1922 році повстання Курбаші. Згідно з найкращими традиціями колоніалізму, в цьому росіянам допомагали місцеві комуністи, даючи тим самим метрополії змогу зняти з себе всю відповідальність і показати світові своє незаплямоване обличчя. Плантації фруктових садів в Узбекистані було перетворено на поля бавовни, на поливання яких витрачалися обмежені водні ресурси регіону. Ця схема працювала протягом цілого покоління. Високі врожаї бавовни дали змогу побудувати величезні бавовняні комбінати в центрі Росії (наприклад, в Іваново), створюючи десятки тисяч робочих місць для росіян і забезпечуючи Червону Армію тканинами. На місці вироблялося лише від 2 до 8 % узбецької бавовни. Однак вивіз бавовни до російських фабрик був лише невеликою частиною тієї ціни, яку Узбекистан платив за це виробництво. Серйознішими його результатами були переміщення населення, втрата робочих місць у сільському господарстві, безпрецедентне забруднення землі та повітря — і проблеми, які узбеки матимуть зі здоров’ям у майбутньому. Надмірне та необгрунтоване застосування пестицидів і штучних добрив перетворило оази Узбекистану на забруднену пустелю, непридатну для сільського господарства. Коли масштаби катастрофи стали настільки значними, що ними зацікавилися засоби масової інформації метрополії, з Москви до Узбекистану було направлено спеціальну групу, яка мала вивчити ситуацію, і журналісти детально дослідили те, що сталося. Однак вони не торкалися у своїх звітах імперських методів, які Росія застосовувала для підпорядкування і послаблення своїх домініонів. Російський дискурс надалі опирався впровадженню термінології, пов’язаної з колоніалізмом. Відповідальність за катастрофу було покладено на радянське неефективне управління та на комуністичну систему 67.



РОЗПОВІДЬ ІЗ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ | Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм | САМОПРЕЗЕНТАЦІЯ РОСІЇ