home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement





2


Цілий день я не знаходила собі місця і вже шкодувала, що відмовилася від зустрічі з отцем Серафимом. Тоді, як дзвонив, не дуже хотілося його бачити, якась тінь таки перебігла між нами, та й була ще причина, через яку не хотілося виходити з дому… А потім, коли тривога в’їлася в кожну мою волосину, я вже ладна була зустрітися з ким завгодно, аби лиш заговорив мене, розважив, одволік від мерзенних думок.

Я ледве стрималася, щоб не подзвонити до нього самій.

Готова була навіть поїхати до отця Серафима додому, куди він часто мене запрошував, та я все відмовлялася. Хоч не знаю чому. Він жив сам, матушка ще по дорозі з Таращі до Гострої Могили звітрилась невідомо куди, поставивши під загрозу його кар’єру. Однак отець Серафим поїхав до самого патріарха і все владнав. Тепер я охоче завітала б у його покої: хай би читав чи молитву, чи просто був поруч замість оцього привида, що блукає за мною вдень і вночі, наздогнав навіть там, біля русла. Ця примара навіть вкла дається в моє ліжко, хоч нічого більшого не домагається.

Якесь безстатеве створіння чи кікімора, котра, якщо вірити давнім переказам, не робить ніякої шкоди в оселі, зате наганяє безпричинний страх.

Такою була наша колишня бухгалтерка в «Плутоні» — тиха і скромна дівчина, яку Нестор напитав десь серед своїх знайомих. На вроду, треба зізнатися, була непогана, може, для чоловіків навіть красива, що якось і не пасувало до її тихої вдачі, але ж здавна відомо, що водиться в тихому болоті. Тим більше сама була така худюща, що крізь живіт промацаєш хребет, а цицьки відростила як ґлобуси.

Ні, я не ревнувала до неї Нестора, я вже тоді його ні до кого не ревнувала, проте її догідливо винуватий, напівпри томний погляд завжди мене насторожував і навіть лякав.

Одного разу Аніта (так її звали — Аніта!) привезла мені додому підписати якісь рахунки, — я тоді серед літа десь застудилася й лежала вдома з температурою, — ми з нею, випивши гарячого чаю з ромом, може, вперше розговори лися ні про що, а потім вона напросилася натерти мене від застуди одеколоном. Спершу гарненько розім’яла спину, починаючи від шийних хребців і закінчуючи сідницями, я відчула приємний лоскіт у куприку, й мене так солодко розморило, що тут же пообіцяла собі постійно відвідувати масажний салон.

— Ти профі, Аніто, — похвалила її щиро. — Такий масаж дорого коштує. Так що я твоя боржниця.

— Мені це приносить втіху, — сказала вона. — Я люблю, коли в жінки усе на місці.

— Справді? — я повернулася горічерева.

— Що?

— Ти вважаєш, що в мене усе на місці?

— Жоден чоловік вас так не оцінить, як я.

Аніта стала натирати мені грудну клітку, її вже сухі долоні відверто пестили мої перса. Спершу вона гладила їх знизу, тоді її долоні поволі пливли вгору, і мені стало так приємно, що я замуркотіла. Потім, легенько постог нуючи від насолоди, задихала глибоко і тремтливо. Її прудкі пальці захоплювали соски, то ніжно стискали їх, то покручували, і я побачила, що її догідливо винуваті, напівпритомні очі вже геть каламутні.

— Візьми там у ванній гель, — сказала я. — Цей одеколон сушить шкіру.

Вона мене зрозуміла з півслова, швидко повернулася з ультрамариновим флаконом.

— Вимасти мене всю, — попросила я. І заплющила очі від блаженства, — шовкова рідина приємно холодила шкіру, тремтливі руки дедалі впевне ніше мандрували моїм тілом, вони, її ненаситні руки, прос то не знали втоми, та коли я розтулила обважнілі повіки, то побачила на Анітиному чолі рясні крапельки поту.

— Роздягнися, — сказала я. — Тут така духота.

Вона зняла легенький блузон, хапливо скинула спіднич ку, вивільнила з тісного ліфчика анжеліки важкі дорідні груди, на вершинах яких нап’ялися непропорційно малень кі, загострені пипки. Зустрівшися зі мною очима, Аніта вже повільно, без поспіху стягла з себе підмокрілі трусики.

— Ви можете повернути мені борг, — сказала вона. — Я потім зодягну ваші.

Я на знак згоди знов опустила важкі повіки, схвильо вано вслухаючись, як з мене сповзають трусики.

Аніта була жінкою, тому знала, що важать для жінки вуха. Вона цілувала мене не міцно, без вульґарних смок тань, але я чула збудливі звуки цілунків. Вона дуже швидко знаходила мої найвразливіші місця і місцинки, її язик, як і пальці, не знав ні втоми, ні спокою…

Я не відчула жодної огиди, коли після того ми злилися губами, жалячи одна одну кінчиками язиків, змішуючи липку нашу слину в гримучу суміш сластолюбної отрути.

Більше того, потім я віддячила їй тими ж пестощами, починаючи з маленьких гострих бруньок на грудях, — я гралася ними довго довго, облизувала і ссала, як немовля, не так, як це роблять поспішливі чоловіки, які жадібно припадають до наших найчутливіших, найсолодших місць і гризуть їх, як узбецькі дині.

Одне слово, ми розійшлися квити, хоча набагато пізніше я зрозумію, що це зовсім не так, що я заплатила за той масаж, попри французькі трусики, непомірно велику ціну.


Згодом, коли вся бухгалтерія «Плутона» запахне липовим цвітом, коли виявиться, що ця хвойда крутила Нестором довкола свого вправного пальця, як хотіла, тільки тоді до мене прийде запізнілий здогад: ця тиха сучка з догідливо винуватими очима не була лесбіянкою, — вона влаштувала той спектакль, щоб відвернути мою підозру від їхніх стосунків з Нестором. І коли вчора за діловим обідом у дорогому ресторані президент благодійного фонду «Дитяче серце» розпитував про місця, де бував мій чоловік, про людей, з якими він міг зустрічатися чи мати якийсь контакт, я поміж інших насамперед назвала Аніту Лютинську.

— Думаєш, вона могла бути його коханкою? — спитав Г. С.

— Не знаю, — сказала я. — Але якщо дзвонить до нього, та ще й так претензійно…

— Якщо дзвонить, то, виходить, нічого не знає?

— Спершу я теж так подумала. А потім… потім змірку вала інакше. Якщо між ними є змова, то вона зумисне могла дзвонити, аби відвести підозру. Ніби нічого не знає.

— Слушно, — похвалив мене Г. С., відрізав ножиком малесенький шматочок сьомги і поклав його десь під язик, наче валідол. Він справляв враження абсолютної відсут ности голоду — рідкісна риса в чоловіків, яка мене просто зворушує.

— Це хитра відьма з очима черниці, — сказала я. — Часом мені здається, що якби не вона, то ми не втратили б свій бізнес.

— А ти можеш його підняти, — Г. С. поклав у рот ще якусь крихту. — Зараз тобі ніхто не заважає.

— У мене немає до цього кебети.

— Ну, для початку я міг би тобі трохи допомогти. Думаю, жодна жінка сама тут не впорається, якщо покладатиметься лише на свою кебету, — делікатно всміхнувся Г. С. — Тут потрібна чоловіча сила. Знаєш, що таке бізнес? — Він відпив краплю коньяку. — Ще в дитинстві багатьом із нас спадає наївна думочка. От, мовляв, якби кожна людина в країні розщедрилась і дала мені одну копієчку. Ніхто б від того не збіднів, навіть не помітив би, а в мене була б ціла купа грошей, правда ж? Але ніхто не дає, і згодом більшість забуває про цю дитячу мрію. А в декого вона, навпаки, дорослішає і міцнішає.

— То й що? — я наївно, як та дитина, котрій ніхто не дає ні копієчки, закліпала віями.

— Тоді доводиться самому відбирати, — зітхнув Г. С. — Де хитрістю, а де й силоміць. Спершу по копієчці, потім по дві, ну, і так далі, залежно від твоєї підприємливости.

Чи, як ти кажеш, кебети.

— Не знаю, мені ще рано про це говорити, — сказала я.

— Якщо надумаєш, то я до твоїх послуг. А поки що хотів би, щоб ти залишила мені до тієї записочки ще й мобілку твого чоловіка.

— Ти теж хочеш йому подзвонити?

— Не номер. Сам телефон, — тонко всміхнувся Г. С.

Ми домовилися, що він сам подзвонить мені, коли матиме що сказати, а то б я і зараз охоче зустрілася з цим чоловіком, від якого віяло не хитрістю, а таки силою. З ним мені було затишно і спокійно, бо до Г. С. не підходять на пістолетний постріл навіть привиди і кікімори. Та я мушу чекати його дзвінка і через те відмовилася від зустрічі з отцем Серафимом. Знаю, що все це так швидко не робиться, що треба набратися терпіння й чекати того дзвінка не день і не два, але щось тримає мене за поли вдома, підказуючи, що все розвидниться не деінде, а тільки тут. І ось на одне своє запитання прохання я отримала відповідь уже того ж дня, щоправда, пізно ввечері, коли вже лягла спати. Яке там спати — сну не було ні в одному оці, і моя кікімора лесбіянка також не спала, хоча й не робила жодних посягань на мою жіночу прихильність.

Уже десь перед північчю знов щось глухо стукнуло у вікно, я підійшла, відхилила щільно запнуту штору, однак нікого не побачила. Не видно було й нічних пташок, тільки місяць, що вже посунувся зі своєї чверти, світився латунним серпом.

«Уд-уд, уд-уд» — таки долинув голос якоїсь пташки з над берега, але тут, біля нас, це ніколи не було дивом. Тут завжди кричали сови, деркачі, бугайчики — жменька тої пташини, а реве, як бугай, і ми тішилися з того багатства природи, серед якої, власне, і знайшли свій затишний куточок.

«Уд-уд, уд-уд» — я нарешті впізнала голос одуда, якого чула дуже часто, а бачила, може, раз — і то зоддалеки, таким обережним удався цей смугастий птах із жовтим, як у півника, гребенем, тільки чубчик у нього теж із пір’я.

«Уд-уд, уд-уд».

Стривай, але ж одуд начебто не нічна пташка, та й не чути його восени, — сама собі піддавала я страху, наче багато тямила в поведенції всіх пернатих, починаючи з відьомських півнів і закінчуючи сумирними одудами.

Я ще раз глянула на холодний латунний серп і швидко запнула штору. Залізши під ковдру, взяла телепульт, знов увімкнула колись такого надійного заколисувача, аби він бодай приглушив оті стуки погуки за вікном. І відразу наскочила на повідомлення, яке доходило до мене повільно, як до адвентистки сьомого дня. Жвавенька дикторка блювала словами, як анциболот зчорнілим зер ном, і я, аби щось уторопати, ловила по одній зернині і вже потім складала докупи.

— Сьогодні в Києві вбито… підприємця… автори тета… відомого в кримінальних колах під прізвиськом Сухий… Його розстріляли невідомі особи… разом з охороною у власному джипі біля під’їзду будинку, де жив небіжчик…

Мені сподобалося словосполучення «жив небіжчик» — виходило, що він міг собі спокійненько жити там і далі.

Щоправда, певний сумнів у цьому викликали супровідні кадри — чорний джип, весь подірявлений кулями, потро щене скло, темна калюжа крови.

— За даними МВС… Сухий тривалий час контро лював дрібний і середній бізнес у районі Солом’янки, і тому його називали ще Солом’яним Биком…

Теж цікаво, подумала я. Вони там усі рогаті. Жаль, що не показали трупів, мені кортіло подивитися, чи таки виросли роги в шутого цапа.

Я намагалася потішитися таким блискавичним вирі шенням одного мого питаннячка, розважала себе бруталь ними жартами, але в тому єхидстві веселого було мало.

Воно було хіба що благенькою оболонкою страху, який ріс у мені і розвивався, мов гріховний плід, ґвалтовно зачатий всупереч моєму бажанню. Навіть кривляка кікімора, коли я їй зухвало підморгнула, зробила таке обличчя, наче тих бандюг порішили не десь там у Києві, а прямо в оцьому телеящику в неї на очах.

Стало зрозуміло, що питаннячко, яке я поставила перед Г. С. на першому місці, було зовсім другорядним. Так, лише приводом для набагато серйознішої розмови про те, що зачаїло в собі не відкриту, а приховану небезпеку.



предыдущая глава | Кров кажана | cледующая глава