4

— Тут немає нічого дивного, — сказав отець Серафим. — Під час токсикозу люди часто їдять крейду чи білу глину.

Ми сиділи в його покоях наступного дня після того, як я зазнала невимовного жаху й токсичного нападу. Сиділи поважно й пристойно, як доброчесні отець із матушкою, і мені здавалося, що коли небудь я змогла б з ним побратися, тільки б позбутися тих напастей, що опосіли мене останнім часом. Я була б зразковою попадею, від мене він дідька лисого стрибав би у гречку і теж був би славним слугою Божим, дослужився б до архієрея, а там вище, я б його познайомила з Г. С., дивись, коли небудь став би і пат ріархом всія… тепер вони всі всія… всіяні орденами… та поки що він сидить у покоях настоятеля храму Івана Богослова — теж пристойних, треба сказати, — і втішає свого вогненного ангела, трохи грішного, трохи святого, але дуже красивого і наляканого.

— Жінки в цьому стані їдять тісто, — вів далі отець Серафим, — глину, одна тут у нас облизала всі стіни…

— Вибачте, отче, — перебила я. — В якому такому стані?

— Як — у якому? — здивувався він. — Коли жінка заходить у тяж, в якому ж іще.

— То ви гадаєте, що я таки вагітна? — здивувалась і я.

— Поки що ми говоримо лише про симптоми вагітности, — сказав майбутній патріарх України і всія Руси і поправив між ногами патерицю, себто поправив між колінами посох, який отримують священнослужителі за особливі заслуги як духовний меч для боротьби зі злом. Носять його підві шеним до плеча, і через те цей посох патериця звисає до колін. — А симптоми ще не є підставою для остаточного висновку, — трохи роздратовано сказав завтрашній архієрей.

То я йому підпсувала настрій. Як тільки приїхала, він одразу потяг мене в одпочивальню, але я його делікатно відтрутила. Не до того. Щоб зовсім не ображати отця Серафима, я не зізналася, що в теперішньому стані на дух не зношу чоловіків, як парфуми, їжу, бензин.

Тож він трішки надувся, і ми сіли в світлиці на велюро вій канапі, дотримуючись шляхетної дистанції, мовби старосвітські батюшка й матушка. І тепер я спитала наївно:

— То що ж це таке, отче? Що ж це зі мною за приключка? — спитала я, наче матушка цілка, закліпавши очима.

— Що? Може бути затримка. Хіба ти не знаєш?

— Та знаю, але в мене такого не було раніше.

— Невже ти не стежиш за своїми місячними циклами? — майже з осудом спитав він.

— Так, приблизно. Мені раніше це не загрожувало, то я не переймалася.

— Треба тебе оглянути, — помовчавши, сумирно мовив завтрашній архієпископ гінеколог.

Я раптом згадала, що до цього високого сану переводять лише неодружених або овдовілих священиків. Нам доведеться взяти фіктивне розлучення чи знов таки просити Г. С., аби він втрутився в цю делікатну справу.

— Прямо зараз? — спитала я.

— А коли ж?

— Оту у у ут?

— Ні, в одпочивальні.

Як це називається? Не хотіла коза на торг, то її силою повели.

— Ви там маєте гінекологічне крісло? — не без іронії спитала я.

— Майже. І справді, серед просторої спальної кімнати з широчез ним ортопедичним ліжком стояло ще чудернацьке крісло.

Його стьобана спинка була відкинута далеко назад, так, що хоч не хоч не сядеш, а ляжеш.

— Можеш навіть не роздягатися, — досі ображений, сказав отець Серафим. — Доведеться зняти тільки трусики.

А сукню задереш, підстелимо під сонечко рушника.

Я так і зробила. Стягла свої ажурні трусики, не зні маючи черевичок шпильок, підняла сукню вище пупика і, можна сказати, весело вляглася в тверде крісло. Мені зробилося непереливки лиш тоді, коли вгледіла в руках отця Серафима лискучі, холодні навіть на відстані металеві інструменти. Один нагадував срібну лжецю, тільки з довгим, як в ополоника, держаком, а другий скидався на щось середнє між ножем і виделкою.

— Ви мене збираєтеся з’їсти, отче? — спитала я. — І вже давно, — сказав без п’яти хвилин патріарх київський, володимирський, чернігівський, одеський і, можливо, навіть московський. — Чим не ласий шматочок?

— Мене не можна лякати, владико, — сказала я. — Хіба не бачите, що лишилося від моїх нервів?

— Ти мистецтвознавець, сонце моє, і хоча це не професія, мусиш розуміти образні вислови.

— Я насамперед жінка, ваша святосте.

— Еге ж, чоловічиця.

Зробилося геть холодно, коли він зодягнув на праву руку ще й ґумову рукавичку. Нормальна і навіть обов’яз кова річ для гінеколога. Та коли він натягував рукавичку, наче презерватив, майже до ліктя і при цьому… якось так посміхався, мені стрельнула думка про маніяка — вони також спершу улесливі, хоч прикладай до рани, а потім… Інакше куди могла звітритися матушка по дорозі від Таращі до Гострої Могили?

Це враження загострилося ще дужче, коли він підійшов до крісла і чоловічий дух з новою силою перехопив мій подих до спазматичної нудоти. Теж нормальна річ для жін ки із симптомами вагітности, кітна кицька — і та готова перегризти горлянку чи відкусити яйця настирливому котярі, але мені лізли в голову лише маніякальні думки. І коли цей колишній майор, цей спецназівець російської армії, котрий випускав кишки із людей у гарячих точках Кавказу, став підстеляти під мою холодну срачину білий, як сніг, рушник, я майже знепритомніла від страху й нудоти.

Але куди вже діватися? Будь який спротив викликає ще більшу аґресію, тож я поклалася на волю Господню — не буде ж він випускати тельбухи з матушки, якій судилося зодягти на його голову патріаршу митру.

— Розтули ширше ніжки, — попросив патріарх київсь кий, владикавказький, карабас барабаський чи, перепро шую гречно, карабахський і грозненський — і схилився низенько, а тим часом його благочестива матушка розче пірила ноги, як остання проблядь, і, зціпивши зуби, з усіх сил заплющила очі.

Спершу всередину мого тіла, як каже снодійний теле ящик, увійшла крижана лжеця, потім, видно, оте щось середнє між ножем і виделкою, бо зробилося боляче, і я застогнала.

— Все, все, — заспокоїв він. — Потерпи ще секунду.

Потім у мене ввійшло щось пружне й гаряче і запрацю вало, як велосипедна помпа, ніби мені вже за останніми технологіями робили аборт методом стиснутого повітря.

Але ні — це було зовсім інше. Це було те, з чого я зрозуміла, що відчуває жінка, яка скліщується із псом — шалено швидкі поштовхи фрикції і крутий сморід звірюки, що пробуджує в тобі первісні тваринні інстинкти, первісну хіть. Щезає будь який страх, і навіть хочеться, щоб тебе ця звірюка трохи погризла.

— Тепер справді все, — сказав він, витираючи мене рушником за всіма правилами гігієни. — Можна зодягатися.

Та поки я підводилася з крісла і в’яло, ніби виходила з наркозу, натягувала на себе єдину зняту одежину, він ще встиг присмоктатися до моїх грудей, які налилися так туго і щемно, що боліли навіть від поцілунків.

— Ну що? — з надією спитала я.

— Та що… — облизуючись, сказав він. — Навіть із сосків уже проступає молозиво.

— То це не затримка? Ти впевнений на всі сто? — я ледь не задихнулася від хвилювання і перейшла до нього на «ти».

Він так опустив голову, що якби на ній була митра, то вона покотилася б мені до ніг.

— На двісті, — мовив приречено, та я була певна, що він насилу стримується, щоб не стрибати на радощах. — І що ж тепер робити?

— Не гарячкуй. Тут ще міркувати і міркувати.

Він знов провів мене у світлицю, і ми сіли на велюрову канапу, призначену для серйозних розмов.

— По перше, ти мусиш бути щасливою, що, нарешті, здатна народжувати, — повчально, ба навіть моралізатор ськи звернувся до мене майбутній патріарх. — Це велика благодать, послана…

— Але ж ти знаєш, знаєш, знаєш! — у розпачі закричала я. — Кому ж, як не тобі, знати, звідки воно взялося.

Його, мабуть, вжалило оте грубувате «воно».

— Ні, — сказав він. — Я не впевнений.

— У чому?

— Бачиш, буває вагітність контактна і безконтактна, — тлумачив колишній майор-спецназівець так, ніби йшлося про карате. — І поки що важко сказати…

— Яка така безконтактна?

— Ну, Йосип не спав же з Марією, — сказав він незво рушно. — А Діва завагітніла.

— Ти хочеш сказати, що ти Йосип, а я Марія?

— Зовсім ні. Бачиш, чого ми з тобою не знаємо, Анас тасіє, — врочисто вимовив він моє ім’я, підкреслюючи, що воно нічим не гірше за Маріїне. — Ні ти, ні я не знаємо запевне, де ти зачала. Чи тоді в церкві, чи… на Лисій горі.

Якщо це сталося в храмі Івана Богослова, то плід розви вався за нормальними циклами і ти можеш мати славного хлопчика. А якщо зачаття відбулося на Лисій горі, то тут уже все протікає інакше.

— Мені страшно, — сказала я. — Мене останнім часом постійно переслідують кошмари.

— Нічого дивного. Після того, що сталося з твоїм чоло віком…

— Не тільки це, Сергію, — я також назвала його на ім’я. — Ти зрозумій мене до кінця. Я хочу позбутися цього плоду.

Я не можу ризикувати. В моєму становищі це було б…

— Дай собі спокій, — сказав він. — Все буде так, як ти хочеш. Я кохаю тебе і ні з ким не збираюся ділити цю любов.

Він пригорнув мене до себе, як сестру, коротко поці лував в уста.

— Допоможи мені. Ти такий сильний, — згадала я безрозмірний комплімент, який легко налазить на всіх без винятку чоловіків.

— Я сам вижену його з тебе, навіть якщо це злий дух.

Ти ж знаєш, що я це вмію робити.

— Знаю, — сказала я і подарувала йому милу усмішку, хоча, їй право, мене продовжував піднуджувати запах самця.

— Які кошмари тебе переслідують? — спитав він.

— Різні, — я на хвильку замислилась. Ну, не розповідати ж йому про кров на коцюбі, дикі грушки, що ростуть на вербі, чи кікімору лесбіянку. Хоча… хто його знає.

— Я й тут можу тобі допомогти, — підохотив він.

— Вночі я чула крик одуда.

— Цікаво. Ти впевнена, що то був одуд?

— Тепер я ні в чому не впевнена. Але тим більше…

— Ти взагалі бачила їх біля вас?

— Може, раз чи двічі. Зате чула їх часто. Тільки вдень — і то навесні чи влітку.

— А гніздо? Гніздо коли небудь бачила? — прискіпався він до того одуда, і я помітила, як у його звужених сірих очах зблиснули біснуваті вогники.

— Ні, а хіба що?

— Нічого, ти будеш сміятися.

— Сергію, — сказала я. — Мене вже давно ніщо не дивує. І тим більш не смішить.

— Ти хочеш знати? У гнізді одуда можна знайти кирика.

Це такий камінчик, який може лежати разом з його яєчками, а може лишитися там і після того, як вилетять пташенята. Його називають каменем зради.

— То й що? Ти хочеш сказати, що я зраджувала свого чоловіка і тепер мене переслідує одуд?

— Ні. Річ у тім, що коли цього камінчика, цього кирика, прикласти людині до голови тоді, як вона спить, то можна дізнатися про всі її думки. Будеш розпитувати — і вона тобі все розкаже. Навіть про власну зраду.

— Ти що, пробував? — спитала я.

— Ні. Однак хотілося б.

— Чого тільки не буває в світі. Сергію, не знаю чому, але я тобі досі цього не розповідала. Того дня, коли пропав мій чоловік, я принесла з лісу вужа.

— Вужа?

— Так. Він заліз у сумку й скрутився там у моїй білизні.

Я його так і принесла додому.

— Штука виняткова, однак поясненна, — сказав він. — Його привабив запах, він заліз у сумку і там, захмелівши, заснув. Я теж хмелію від запаху твого тіла. Воно випро мінює такі хвилі, які огортають кожну мою клітину, і я не здатний із цим боротися.

Зараз я не могла відповісти йому тим самим — мене піднуджувало саме від запаху його чоловічого тіла.

— Може, краще звернутися до гінеколога? — подумала я вголос.

— Нема пророка в своїй вітчизні, — сказав він, і був це вже не Сергій, а отець Серафим, настоятель храму Івана Богослова, котрий повернувся в рідні краї з чужини. — Я присягаюся, що зроблю це краще за будь якого професора.

До мене люди здалеку їдуть, щоб зцілитися, а ти підеш до якогось коновала.

— Я думала, так буде простіше.

— Я зроблю це швидко й безболісно, — сказав отець Серафим.

— Коли?

— Днями. Я тобі подзвоню. Спробуй дотримуватися посту.

— Для мене це не проблема. Дивитися не можу на їжу.

— Ну от і добре, тобі немає чого хвилюватися. І про кошмари забудь. Одуди відлітають у теплі краї на початку вересня. Так що їх уже немає, тобі примарилося. Це назавжди минеться, коли я вижену з тебе… коли ти позбудешся плоду. Через нього в тебе запалена кров. Ти знаєш, що таке кров?

Я мовчки дивилась на нього, а бачила коцюбу: зовсім свіжа крівця на ній забивала памороки нудотно солоним духом.

— Це рушій нашої уяви й аґент усіх таємниць, — урочис то і з натяком сказав патріарх. — Це маґнетична основа астрального світла, зосереджена в живих створіннях, — сказав випускник відмінник школи Павла Глоби. — Ніхто не здатний вигадати таких почвар, створити образ самої смерти, а тільки вона — запалена кров, — сказав відставний майор могутньої російської армії.

— Дозвольте йти? — витяглась я перед ним у струну, як зразковий солдат. — Іди, — сказав він. — Ти знаєш, що проводжати мені тебе не варто.

Майбутня матушка настоятеля храму Івана Богослова поштиво вклонилася й рушила до дверей. Вона була впев нена в тому, що її чоловік стане патріархом, і вже бачила на ньому не лише осяйну митру, а й гаптований золотом сакос, який зодягають замість фелона чи ризи найвищі чини духовенства. Сакос ще називають царською одіжжю, і це цілком справедливо, що його зодягне чоловік цариці.

Виходячи з його покоїв, я ще хотіла озирнутися на патріарха всія України Руси від Сяну до Дону, від Гострої Могили до Едмонтона, та зненацька завмерла вже на порозі.

Щось, мов рибина, скинулося в моєму животі й черк нуло хвостом по живому.