5

Я тільки но загнала «форда» в ґараж, як до воріт підко тило ще одне авто, щоправда, старе, деренчливе, ще з кам’я ного віку.

— Доброго вам дня чи вже, даруйте, вечора, Анастасіє Михайлівно, — виглядав із за хвіртки Притула, мов стра ховий аґент, не наважуючись заходити не те, що в дім, а й на подвір’я. — Я лише на хвилинку чи навіть, як той казав, на секундочку заскочив до вас по дорозі. Був тут недалечко у знайомого фермера, то дай, думаю, загляну.

— Що, знов барана вкрали? — знехотя підійшла я до хвіртки, показуючи, що мені не до прийому гостей і роз мова буде коротка.

— Та ні, по приятельському заїжджав, як оце й до вас, Анастасіє Михайлівно, — зовсім «по приятельському» облапував він мене водявими очками. — Був би й не захо див, та побачив вас у дворі.

— Я ледве стою на ногах, — чесно сказала я, бо справді вже й коліна підгиналися від утоми. А тут ще бензиновий сморід накотився від Притулиної машини, в якому губився навіть чоловічий запах. Чи, може, Притула і не пах чоловіком?

— Ні ні, я через хвіртку два слова, — сполохано сказав він.

— Вибачте, я прихворіла серйозно.

— До лікарні їздили, еге? — спитав цей ідіот.

— Ні, до церкви! — зозла сказала я. — Ви ж мені так радили?

— А так, — бігав по мені очками й нарешті вперся ними у мій живіт. — Тим більше, що в Гострій Могилі, наприклад, можна і помолитись, і заразом підлікуватися.

Насипеш мені на хвіст солі, подумала я. Тут недавно вже один такий розумний висів на хвіртці зі своїми порадами, а де він тепер?

— На собі перевірили? — злостиво спитала я.

— Люди так кажуть. Я що оце подумав собі, Анастасіє Михайлівно… Ви тоді нарізно спали з чоловіком і тільки вранці помітили, що він не повернувся з річки, так?

— Я вам про це сто разів казала.

— Казали, але бачите — в мене така робота, щоб у пам’яті все поновлювати. Я, знаєте, трохи забудькуватий. Отож вийшли ви вранці до річки, побачили порожній човен, прибитий хвилею до берега, гукнули… цього… Іванька, так?

— Ну, так. І що?

— А далі ви кажете, що ніхто не чіпав човна — ні ви, ні переляканий Іванько.

— Ви ж самі бачили, що все залишалося на місці.

— Бачив, звичайно. Тільки мені, тугодумові, аж тепер стрельнуло, що хвиля викинула човника носом на берег. І весла якось так рівненько звисали по обидва боки…

Якщо він зараз ще закурить люлечку — мене виверне.

— Не знаю, не до того було.

— Звісно ж. І я, тугодум, не надав тому значення, бо впевнений був, що коли приїдуть водолази, то все одразу з’ясується. А воно бачите, як повернуло. Повернуло на те, що в човні хтось таки та приплив до берега. Хвиля несе його боком, крутить, але ніколи не виштовхне носом на берег. Перевірено, — сказав Притула, щоб я не сумнівалася.

— Приплив?.. Хто? — спитала ще одна ідіотка, яка сама повісила зайвий клопіт на свою чарівливу дупу. — І я ж оце сушу голову: хто? І відповіді тут напро шуються лише дві, Анастасіє Михайлівно. Або приплив ваш чоловік, або той, хто знає, де він подівся.

— Тобто…

— Тобто вбивця, — безжально сказав Притула. — Він міг його підстерегти на воді, приглушити, а потім викинути у воду де завгодно — чимдалі від того місця. І пригнати човен сюди, щоб зімітувати нещасний випадок. Але він зробив одну помилку. Не подумав про те, як поводить себе некерований човен на хвилях під час сильного вітру.

— На піску мали б залишитися хоч якісь сліди.

— Які сліди, Анастасіє Михайлівно? Дощ, хвиля нако чувалася далеко на берег. Убивця міг підійти і вбрід мілиною. Але це тільки одна версія. Друга… Ви досі не припускаєте думки, що ваш чоловік міг отак… пожарту вати? Не з вами, звичайно, а з кимось, хто йому не давав спокою.

— Не знаю. Як вас послухати, то можна подумати що завгодно.

Притулині міркування були б абсолютно слушними, якби… якби все не відбулося на моїх очах. Тобто не все.

Одна його версія дуже скидалася і на моє припущення:

Нестор виплив. Та ж підступна хвиля, що з такою силою гнала до берега, допомогла йому вибратися на мілину. А далі… далі він і замислив цю диявольську штуку — щезнути з очей своїх переслідувачів і заодно помститися мені. Так, помститися, тепер я вже була впевнена в тому, що він щось вивідав про мене, чого не міг простити. Інакше домовився б про все зі мною, і тоді йому було б ще легше справдити цей божевільний задум. Можливо, Притула якраз так і думає: ми обоє у змові й водимо всіх за ніс. Інакше чого йому, тугодумові, мало не щодня оббивати мої пороги.

— Може, варто було б поцікавитися, чи він ніде не з’являвся, — чи то міркував уголос, чи тільки давав свої цінні поради Притула, і в мене знову склалося враження, що він ходить за мною по п’ятах. Невже цей прибитий з за рогу мішком володар чарівної люльки борульки має ще й шапку невидимку?

Він мене вже дістав.

— Це все, що ви хотіли спитати? Бо хвилина давно минула, — безцеремонно сказала я.

— Так так, пробачте, Анастасіє Михайлівно. Я ж так, знаєте, по приятельському. Не смію вас більше затри мувати. І прошу, не хворійте. Ви справді сьогодні мені не подобаєтесь, якась дуже бліда.

Нахаба! Я йому не подобаюся. За мною сохнуть нардепи, президенти найбагатших фондів, патріархи всія всія, а воно тут ще буде мені свистіти, що я не подобаюся жукам гноїкам. Може, й справді сказати Г. С., хай відшиє його на ху…тір Михайлівський, чимдалі з моїх очей.

— Зате ви в нас нівроку. Бай бай! — фамільярно по прощалася я.

— Ну, який же з мене бабай? — здивувався тупий ще й на вухо Притула. — Хіба я такий страшний? Я ж, як той казав, зовсім по приятельському.

— Хто казав? Хто такий той? — вивела мене з себе його паразитична примовка.

Притула завмер, наче на нього тупнули ногою, а потім майже навшпиньках позадкував од воріт.

Я була, певна річ, несправедлива до цього провінційного простака, але до кого я тоді була справедливою? Сама до себе вже мала відразу, а чоловіків усіх перевішала б на сухій гілляці. І ще не встигла зігнати злість на Притулі, як підвернувся під гарячу руку Іванько. Він приніс мені прямо на гарячій пательні смажених линів, які я так любила, карлик це знав і, щасливий, що впіймав таких тлустих линочків, приго тував їх спеціально для мене.

— Забери! — закричала я, не зносячи запаху смаженої риби. — Винеси її геть, бо ти струїш мене! Іванько злякано поточився з веранди, не розуміючи, яка муха мене вкусила, а я все ще кричала:

— Ти не бачиш, що мене корчить від їдла?

— Корчить? — ще дужче злякався карлик.

— Так, корчить, корчить, корчить! — затіпалась я в істериці.

Лише згодом, коли трохи відійшла під холодним душем, покликала його в дім і сказала:

— Вибач, Іваньку, що я на тебе нагримала. Я не хотіла. — Іванько не сердиться, — зрадів він.

— Я тобі вдячна за линів. Але я, мабуть, чимось струїлася.

— Може, Іванько дістане вам з льоху кислих огірків? — обережно спитав він.

— Ти молодець. Як це я сама не здогадалася.

Він гайнув у ґараж, де від ремонтної ями відгалужу валося ціле підземелля, і приніс трилітрову банку марино ваних огірків.

Сам їх відкрив і, витягуючи довгими звивистими паль цями з розсолу, складав у тарілку.

Я поглинала їх одного за одним, як мавпа банани, а Іванько все підкладав і підкладав.

— Слухай, ти часом ніде не бачив біля нас гнізда одуда? — між іншим спитала я.

— Одуда? Не бачив.

Я вже думала про щось своє, коли почула:

— А знаєте, чому?

— Що? — не зрозуміла я.

— Чому Іванько не бачив одудиного гнізда?

— Чому ж?

— Бо цей хитрюга його не мостить.

— Як то не мостить?

— Бо цей чубатий хитрюга живе у норі щура.

— Щу-ра-а-а?

— Ну, не пацюка-крисюка, а щурика. Хіба як називають отих безхвостих ластівок, що літають у березі? Щуриками.

Ви ж бачили, скільки їхніх нір у кручах? Так той хитрюга чубатий вибрав собі одненьку і живе тамечки. Іванько прислідив.

— Отут біля нас прямо? — перестала я хрумкати.

— А де ж! Якщо хочете, Іванько вам покаже. Хоч зараз.

— Ні, вже майже ніч надворі. Хай взавтра, — сказала я. — А ти не лазив до нього в гніздо? В ту нору?

— Хіба Іванько дурний, щоб лазити у гніздо одуда? Ви ще не знаєте, що то за птаха. Він страшніший за сову! І навіть за кажана, — згадав раптом Іванько ще одну істоту із запаленою кров’ю. — Він вам таке може зробити!

— А що?

— Хату спалити, ось що!

— Як? — не повірила я.

— А так. Принесе жарюка у дзьобі і пустить півня.

Думаєте, чого одуд на півника схожий — жовто пістрявий і з гребінцем? Але це ще не найстрашніше з того, що він може накоїти.

— Цікаво. Іванько гойднувся на стільці, подався вперед і зашепотів мені прямо в лице:

— Він може наслати смерть. І сам себе так налякав, що замість очей світилися тільки два білки — двоє білих одудиних яєць.

А з його рота на мене війнуло таким духом, який нагадав, що Іванько також мужик. Хай коротенький, хай боягузли вий, як дитина, хай, може, трохи не сповна розуму, зате в його широких штанах (я не раз бачила, коли він на річці після купання викручував труси) пропадало таке багатст во, якому могла позаздрити вся Верховна Рада разом з Московським і Київським патріархатами, ба навіть увесь спецназ російської армії.

Тепер, коли я, можна сказати, овдовіла і жила без законного чоловіка, — могла б із чистим сумлінням хоч зараз облишити ці огірки і перекинути його в ліжечко (раніше не раз мене навідували подібні фантазії), та цей проклятий токсикоз так замучив, що вже й огірки нага дували фалоси. Кікімора лесбіянка, яка знов випливла невідь із якого закутка, з огидою позирала, як я смачно беру їх у рот, і ледь не заплескала в долоні, коли я також гидливо кинула недогризок у тарілку і попросила Іванька принести мені чашку й налити розсолу.

Коли він уволив мою волю, я під схвальним поглядом кікімори з насолодою відсьорбнула тієї жовто зеленої юшечки, потім жадібно набрала повен рот і вже хотіла було ковтнути, аж раптом згадала, як у цей розсіл занурював свої довгі звивисті пальці Іванько. Він просто викупав їх у цій банці. Наступної миті жовто зелена рідина фонтаном вирвалася з мого рота прямо в обличчя карликові, заливаючи його золотим дощем. Спершу він, бідний, так перелякався, що його білі одудині яйця ледве не вискочили з орбіт і не розбились об підлогу, а потім, зрозумівши, що сталося, Іванько облизав на губах солоні бризки і спитав якимось ідіотсько рівненьким голосом:

— Корчить, еге?

Я нічого йому не відповіла, мерщій пішла до ванної, вмилася й заходилася чистити зуби, але зубна паста, потрапивши в горло, викликала ще більші спазми.

— Хіба ж ви не знаєте, що треба робити, коли хапають корчі? — закричав Іванько, який тепер хвостом бігав за мною. Він стояв біля відчинених навстіж дверей ванної і від хвилювання ловив, як і я, ротом повітря.

Я махнула на нього рукою — відчепися, але карлик, мовби того не помічаючи, правив своєї:

— Та це ж і мале знає, що коли мучать корчі, то треба потримати в руці залізяку!

Господи, як же мені таланило на цих магів і знахарів!

— Залізяку! — кричав Іванько. — У вас що, там немає нічого залізного?

Він десь побіг, але враз повернувся.

— Ось! — убгав мені в руки залізо.

Я глянула і ледве встояла на ногах. Це була коцюба від каміна, яка, видно, так і валялася в холі відтоді, як випала з моїх рук. Я вже майже про неї забула — і на тобі!

— А бачте, бачте — помагає! — радісно верещав карлик, бо від страху мене попустили спазми. — Хіба Іванько вам не казав? Іванько все знає!

— Забери, — сказала я. — Забери й поклади на місце.

Він поклав коцюбу на призьбочку, але я відчувала її й на відстані. Навіть у роті з’явився металевий присмак.

Судоми перейшли у дрібне внутрішнє тремтіння, яке млоїло мене до нестями.

Сяк так приготувавшись до сну, я побачила, що Іванько досі огинається в холі, наче боїться лишити мене саму.

— Ти мій охоронець, правда ж? — спитала я лагідно.

— Ато, — він задоволено кивнув великою головою. І тут мене, нарешті, навідала цікава ідея.

— Не сторож, а охоронець, розумієш?

— Ато.

— А шило маєш?

Він шугнув рукою в кишеню широких штанів, у яких, окрім всього, таки було й шило, і вихопив його так само грізно, як минулого разу, тільки не приставив до мого живота.

— Осісьо — бачили?

— Чудово, — сказала я. — Ти не проти, якщо я постелю тобі в холі? Спатимеш тут на оцьому дивані і будеш мене охороняти.

— Від кого? Хіба… — карлик зблід. — Хіба сюди хтось може прийти?

— Ні. Але останнім часом ночами мені страшно самій.

А якщо тут спатиме мужчина, буде набагато спокійніше.

Ти мене розумієш? Іванько мовчки кивнув. Важко було сказати, чи його доймали ще якісь страхи, чи збентежило слово «мужчина».

— Тоді біжи все позачиняй і приходь. Я тим часом тобі постелю.

Зважаючи на карликові ґабарити, я навіть не розкладала диван. Постелила простирадло, кинула плед, подушку і, коли він повернувся, побажала йому доброї ночі.

Уже спинаючись на східці, озирнулася й побачила, що Іванько зовсім розгублений. Стояв біля дивана й не знав, що йому робити далі. Ніби його зачинили в клітку.

— Може, ти хочеш спати у фліґелі? — спитала я.

— Ні. Іванько звикне.

Я його розуміла. Тобто мені тільки здавалося, що я його розумію. Іванько не був розгублений. Його з голови до п’ят пробирав страх. Страх — це ніщо інше як тяжка перехідна хвороба. І я заразила ним карлика.

Але він ще не бачив привида, який спинався східцями вгору разом зі мною. Не бачив, як той нахаба влягався в постіль вагітної жінки. Не бачив, з яким болем я дивилася на тонюсінький серпик місяця: взавтра він уже не зійде. І знов усе стало на коло своє. Спальня. Привид. Вікно.

Місяць. Штора. Телевізор.

Ну ж бо… Мовчи.

Я піднесла руки до обличчя, щоб затулити вуха, і поба чила на долонях червоні смужки. Звідки?

Ти знаєш, що таке кров? Аґент усіх таємниць. Тільки вона здатна створити образ смерти.

Звідкіля а а а?..

Це могла бути губна помада, фарба, червоне вино, ґранатовий сік, іржа… якби не нудотно солоний дух.

Я брала до рук коцюбу. Залізо, що знімає корчі. На ній знов була кров. Тепер вона була на моїх руках, я чула її запах, відчувала в роті металево солоний присмак.

«Уд уд, уд уд»… «Уд уд, уд уд»…

Він може наслати смерть.

Я підійшла до вікна і різко відсунула штору.

В очах стало біло біло, вони налилися місячним світлом.

Ніби в очницях моїх було двоє білих одудиних яєць.

«Уд уд… ди ди ме… уд ди ме не… ід ди… до ме не…»

Моя запалена кров холола у жилах. Холола і загусала.

Я чітко розчула його нічний голос. Він кликав мене.

«Д на ста ста… наста ста… ди до ме не…»

Він називав мене на ім’я і кликав до себе. Це був голос тієї ночі, коли він кликав мене з чорної безодні хвиль. І якби вікно спальні було відчинене, тієї хвилини я б, не вагаючись, стрибнула вниз. Невидиме проміння обсно вувало все моє єство, тонкими волокнами перепліталося з нервами і болісно солодким маґнітом тягнуло вниз. Я наосліп намацувала віконні защібки, та їх не було, лиш вузенька кватирка була відчинена, я притислась до неї, як до вічка між ґратами, і застогнала:

— Візьми мене, тут я, хіба ж ти не бачиш?

— Д на ста…ди ди…до до…ме не…

— Візьми мене! Швидше… Та швидше ж!

Знеможена, я сповзла лицем на лутку вікна і безсило стала ковтати повітря разом зі слізьми.

Не знаю, скільки отак проплакала, та підкинула думка:

«Він же там, унизу!» І рішуче пішла сходами вниз. Там я сахнулась, угле дівши карлика. Вже й забула, що сама тут поклала його спати. Але Іванько стояв серед холу зодягнутий і тремтів, як осиковий листок. Волосся на його голові ворушилося разом з вухами.

— Що тут?

Він тільки сіпав губами. Чи вони самі ворушилися в нього, як і вуха.

— Що?

— Й й а бачив його. — Він уперше сказав не «Іванько», а «я».

— Кого?

— Його. Нестора. Й й а бачив.

— Де?

— Там. — Він показав на вікно, яке я на ніч також запинала шторою. Тепер вона була на лікоть відсунута. — Але т то н не Нестор.

— А хто?

— Уп п пир. Він шкрібся у вікно, й йа відтулив і поба чив Нестора. Лице притислося до шибки, аж ніс розплюснувся і побілів. Ніс білий, а під очима синьо синьо, як в утопленого. Й очі провалені. А потім… потім вони засвіти лися червоним. І коли він заговорив, то зуби… не зуби, ікла… теж були червоними. Каже…

— Що? Що він сказав?

— Віддай мою кров, каже.

Ноги мої підігнулися, я опустилася на диван і потягла на себе плед. Так, інстинктивно, ніби хотіла затулитися.

— Я перехрестив шибку, і він щез. Але знадвору ще чувся голос: «Од од… од од… од дай мою кров…»

Мене била трясця. Там, нагорі, я чула той самий голос.

Зуби так цокотіли, що я насилу вимовила:

— Затули вікно. Іванько якось боком підступив до вікна, незграбно взявся за штору своїми довгими звивистими пальцями.

Вони так тремтіли, що ввижалося, ніби тих пальців було на руці не п’ять, а вдвічі більше. Він різко смикнув за штору і, видно, потяг її не лише вбік, а заодно і вниз, бо наступної миті у мене ледь не розірвалося серце. Широке зелене запинало почало падати разом з карнизом, і коли гримнуло об підлогу, той гуркіт струсонув увесь дім.

Карлик упав і… щез. У мене потемніло в очах. А потім я побачила, як заворушилося зелене шмаття і з нього насилу виплутався ні живий ні мертвий Іванько.

— Д де й й а?

За ним зяяло оголене чорне вікно.

— Не бійся, — сказала я чи собі, чи йому. — То відірвався карниз і тебе всього накрило шторою. Ти теж упав.

— Й йа не впав. Мною щось кинуло.

— Не бійся, — повторила я. — Нічого… Взавтра ми приб’ємо його міцніше. Господи, ти спав з лиця. Ід ди д до мене, — сказала я і заніміла.

«Ід ди д до мене». Я заговорила голосом одуда.

Карлик підійшов.

— Ближче. Ще. Сядь біля мене і заспокойся.

Він послухався, сів на диван. Я з подивом завважила, що від нього не тхне чоловіком. Він пах дитиною. Хлоп чиком. Напевно, Іванько і справді досі був хлопчиком.

Мене це так зворушило, що сама незчулася, як обняла його і пригорнула до себе.

— Не бійся, не бійся, — шепотіла я, гладячи його наїжа ченого чуба. — Цієї ночі ти спатимеш біля мене, і нам буде зовсім не страшно. Правда ж?

— Ато, — сказав він, і я відчула, що в нього наїжачився не тільки чуб. — Іванько дуже хороший хлопчик, — гомоніла я з ним, як із дитиною. — Взавтра він покаже мені гніздо одуда.

Покажеш?

— Ато.

Ми були з ним відрізані од усього світу. Ми були тепер сестрою і братом, сіамськими близнюками, одним цілим, скутим несосвітенним жахом.

— Тільки вийми, будь ласка, з кишені шило, — попро сила я. — Бо ти мене ще заколеш.