home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



IX


В лозах на Чучупаковій леваді розляглися на траві кільканадцять чоловік бурлаків і місцевих повстанців. Отаман лежав горілиць, а на ньому, верхи, сиділа маленька Ліда і щось жваво оповідала. Зустріли нас весело, тим більш, що всі присутні були переконані, що мене нема вже на цьому світі.

Міцно стискають руки Олекса та Семен Чучупаки, Ганна Ерестівна, Деркач, Ханенко, Кононенко й інші. Ліда, з якою ми колись гаряче приятелювали, якийсь час недовірливо дивиться на мене в іншому одягу, потім обіймає за ноги і тягнеться на руки. Сівши в кружок на траві, ділимося новинами.

Ганна була з Лідою у Києві, коли його займало польське і українське військо. Під час відвороту залишила місто. До Фастова добралася з обозом якоїсь польської частини. Оповіла свої вражіння. Всіх приємно здивувало, що українські частини, які були в Києві, мали із англійського сукна військові однострої з пагонами й відзнаками на петлицях. Майже всі присутні були минулого року в Українській Армії, коли на фронті старшини і козаки носили «однострої» згідно із смаком та поглядами командирів частин, а то й своїми власними, без усяких рангових відзнак.

Увагу притягнуло оповідання Ханенка, що повернувся недавно із зв'язкової поїздки за фронт, про його розмову з «дідусем» Омельяновичем-Павленком.

Було якось дійсно дивно, що «дідуся» тепер величають не отаманом, а генералом, а він до Ханенка звертався: «пане поручнику».

На леваду прийшов старий Чучупака із Чучупачихою. Стару трудно упізнати — так пригнобила і знищила її смерть синів. Обличчя бліде. Руки і голос дріжать.

— Дітки, чи обідати до хати підете, чи може сюди най дівчата принесуть?

Більшість погодилася обідати на вільному повітрі. Кілька дівчат, що помагали Чучупачисі варити обід, принесли на леваду горщики з борщем та макітру з варениками. Після обіду надійшло ще кільканадцять чоловіків. Прийшов бувший коцурівський командир куріня та член «ревкому» Юхим Ільченко, чигиринець — старшина Хвещук, бувший курінний Запорізької Січі Ковальцов (Орлик), Василенко, Заяць і др. Під вечір вирушаємо всі на Отаманову долину. Піднявшися на високу гору над селом, заходимо на цвинтар. Могила Василя Чучупаки гарно прибрана муравою й квітами. Постоявши хвилину коло неї, йдемо далі. Вже темніло, коли ми прийшли на глибоку круглу долину. На схилах її темніли плями поодиноких дерев. Спускаємося трохи вниз і розташовуємося під високою могилою, що стояла на уступі. Через півгодини, на горі розлігся свист: зпочатку короткий, потім протяжний, Семен Чучупака відповів таким самим свистом.

Із за обрію виткнулася довга валка людей. То йшли медведівчани. За кілька хвилин, з протилежної сторони засвистали лубенчани. Надійшли мельничани. До одинадцятої години вся долина заповнилася озброєними людьми. Зібрався активніший повстанський елемент із Медведівки, Мельників, Грушівки, Лубенець, Зам'ятниці, Головківки, Ївковець, Новоселиці, Полуднієвки, Янівки, Матвієвки, Худолієвки, Трушівець. Мамай привів побережан. Група суботовців прибула під командою Левадного. Від недавньої ворожнечі двох «республік» небуло вже й сліду. Всі групи трималися по селах, відповідаючи за свій склад. Ніхто чужий, або й свій, до якого не було повного довір’я, не міг попасти в Отаманову долину. За обрієм долина була оточена низкою вартових.

До штабу коло могили зібралися ватажки. По короткій нараді Деркач піднявся на могилу. Сильним голосом з'ясував загальне положення. Червоні, осягнувши хвилеву перемогу на західному фронті, спішаться із «приведенням» до порядку запілля. Підсилено здирають развйорстку. Переводять мобілізацію і відсилають забраних українців до Сибіру та Середньої Азії. На півдні успішно розвивається наступ війська Врангеля. Положення на українсько-большевицькому фронті може змінитися. Буде залежати від того, чи зможе Україна вдарити по ворогові своїми, повстанчими силами. Наближається рішаюча хвиля боротьби. Холодний Яр мусить підносити зброю.

З юрби виступило кілька промовців. Їх короткі змістовні промови збіглися до одного:

— На мобілізацію не підем. Як гинути — то захищаючи свої хати, а не московські інтереси в Азії. Ворогові не піддамося. Хліба йому не дамо. Треба готовитися до боротьби. Най штаб Холодного Яру переводить підготовчу організацію — підемо всі. Треба лише до широкого виступу виграти трохи часу, бо поспіли жнива. Зібрати хліб — і за зброю!

Зібравши знову ватажків, отаман на швидку руку «переводить реорганізацію» за вказівками, що їх привіз Ханенко із за фронту.

Полк Холодного Яру переформовується в бригаду, трьохкуренного складу.

1-ий курінь складається із ближчих до Холодного Яру сіл. Він буде основним ядром збройних сил. Покищо, до розширення операцій, командує ним сам Деркач, а штаб його є одночасно і штабом бригади. Має у свойому складі три піші сотні, кінну і кулеметну. Першою сотнею командує сотник Василенко, Другою сотник Вишневецький, Третьою сотник Темний. Кінною командує Чорнота. Кулеметами Левадний. Я дістаю наказ приступити до виповнення обов'язків куренного осаула (фактично—ад'ютанта).

2-ий курінь — Дніпрове побережжя з Мамаєм. 3-ий — села із за залізниці, які на цьому зібранні представлені не були.

Села мусять поспішити з жнивами і готовитися до повстання. Гуртки тихо покидали долину, поблискуючи під місяцем зброєю. Коло сотні хлопців з різних сіл та «бурлаки», зарання попереджені отаманом, залишилися і пішли доночовувати до Мельників.

Отаман, Чорнота, Ільченко, Семен Чучупака, Левадний, Василенко і я, повернувшися світанком до села, сідаєм в одній із хат за мапу. Обговорюємо деталі пляну сьогоднішнього нічного нападу на Олександрівну. Ціль операції проста і практична. Треба зробити для бригади запас цукру, солі, сірників. Все це є в олександрівській цукроварні та двох «госбазах» у містечку. Цими днями до каси цукроварні привезено вісім міліонів карбованців, які теж нам здадуться. Караульна рота та міліція дадуть пару кулеметів і чимало набоїв.

Коли червоні не будуть знати, хто зробив напад, то він не притягне їх уваги до Холодного Яру. Після нападу перейдем на один день за залізницю і повернемося, зробивши фальшивий маневр відходу на Херсонщину. Сьогодні ж в ночі група наших хлопців із Бондурівського лісу зіпсує залізницю між мостами на річці Косарці та Осотяжці і перейде до холодноярського лісу. Це забезпечить нас від бронепотягів з боку Кам'янки. Кваша, з половиною останніх людей, одночасно зіпсує залізницю з протилежного боку — між Олександрівкою та Малими Бірками. Отаманенко з рештою зробить напад на с. Великі Бірки і налякає звідти продовольчий загон. Виповнивши свої завдання, підуть на з'єднання з нами до лісу «Нерубай».

Наступної ночі перейдемо назад через залізницю під Соснівкою, і на Цвітну, Любомирку, Матвієвку — вернемся до Холодного Яру.

Увечері двісті «бурлаків» і місцевих повстанців зібралися коло сільської управи. З Мельників і Медведівки прибуло сорок підвід на кращих конях. Десять підвід мали взяти по дорозі в Матвіївці. Кіннотчиків брали лише десять, для розвідки і роз'їздів по дорозі. Група була розбита на чотири відділи, при кожному ручний кулемет. Цілі маршу з місця ніхто не знав окрім штабу. Головківку перейшли не затримуючися. У Матвіївці приєдналися підводи, замовлені ще за дня. Матвіївських хлопців, які теж приготовилися «до походу», чекало розчарування, бо групи не збільшували, щоби не зробити її нерухливою. Польовими дорогами, обминувши Триліси, під'їхали після півночі під Олександрівку. Залишивши підводи позаду, розположуємося на краю ліска під самим містечком. Посилаємо дванадцять чоловік обійти з двох боків місток, через який мали вірватися і тихо зняти, або, як не вдасться, то збити з нього заставу. Приділивши до кожної групи людей, що добре знали містечко, Деркач вияснює кожній зокрема її завдання.

Залогу і місцевих комуністів сподіваємося захопити несподівано, бо після того, як отаман Богдан поліг весною в бою із сотнею Будьоновської кінноти, Олександрівка вже відвикла від нальотів.

На містку, до якого було не більше трьохсот кроків, розляглося кілька стрілів, потім — наш умовний свист. Пускаємося бігом туди. Один із висланих наперед хлопців», зустрівши, пояснює, що застава, зауваживши їх, дала кілька пострілів і втекла до містечка. Наш «авангард» погнався за нею. Рушаємо всі бігом через міст. Добігши до площі, відділи розбігаються кожний на свою «роботу». Через міст вже гуркотіли підводи. Про невдачу нападу не могло бути мови, бо озброєних ворогів в Олександрівці не більш сотні. Треба було лише скоріше справитися, щоби не надспіла їм підпомога з Кам'янки або Знам'янки, якщо Кваші чи Жукові не вдалося як слід зіпсувати залізниці. Взявши з собою кіннотчиків, заскакую у пошту, де був телеграф і телефон. Застаю там лише дві панни: дижурну телеграфістку та телєфоністку. Вони трохи злякано, але з цікавістю приглядаються до нас. Питаю, чи сповіщав хто Знам'янку або Кам'янку про напад на містечко. Відповідають, що Кам'янка від одинадцятої, а Знам'янка від дванадцятої години не відкликуються. Є сполучення тільки із стацією Олександрівкою, яка сповістила теж, що зв'язок на оба боки має перерваний. Значить, з обох боків наші хлопці своє діло зробили. З направою залізниці у «товаришів» діло так скоро не йде. Боючися засідки, майже завжди чекають дня. Забравши оба апарати, виїжджаємо на площу до штабу. Отамана не застали — поїхав на цукроварню.

Через якийсь час на площу стали заїжджатися підводи, навантажені цукром, сіллю, сірниками і різним потрібним для нас крамом із склепів «госбази». Дядьки жартують, що добре «ярмаркувалося». Групи Василенка і Чорноти прибули з підводами, на яких два кулемети, рушниці й набої, захоплені в міліції та караульників. Вбити удалося не багато, бо все порозбігалося, покидавши зброю. Отаман приїхав заводською бричкою. На бричці чимала валіза з совєтськими грошами. За півтори години робота була скінчена.

Запаливши «госбазу», виступаємо в напрямку Івангорода. Залишивши його праворуч, прямуємо до лісу «Нерубай».

Групи Кваші і Отаманенка дожидали вже нас у тому лісі.

Увечері вирушаємо назад за залізницю, перейшовши її коло Соснівки. Отаманенко з холодноярцями і своїми хлопцями приєднався до нас.

Кваша, переговоривши з Деркачем, повернувся до своїх лісів. Його люди мали розпустити у селах чутку з тим, щоби вона дійшла до червоних, що нальот на Олександрівку зробив якийсь переходячий партизанський загін, що «пішов на Херсонщину».

Перейшовши залізницю без жодних пригод, перед Цвітною звертаємо на польові дороги. Обминувши також Любомирку, світанком в'їжджаємо у Матвіївку.

По повороті до Мельників все привезене поступило на «склади» в розпорядження господаря. Частина грошей була призначена на видатки по розвідці та інші витрати поза межами Холодного Яру. Гроші, призначені для «внутрішніх» видатків, відіслано до Одеси, щоби через своїх людей обміняти їх на українські гривні та карбованці. В Одесі українські гроші розцінювалися вже дуже низько, а коло Холодного Яру селяне зовсім не хотіли приймати совітських, лише українські і «миколаївські».

Через кілька днів, в зв'язку з чуткою, що в напрямку Черкас з'явилися нові червоні частини, коло трьохсот холодноярців виведено у табор в самому Холодному Яру. Там же був і штаб. Останні були в поготівлі, не відриваючися від праці.

В перших днях серпня прибув до нас звідкись, здається із повстанкому Правобережжя, Дігтяр-Хоменко, бувший «державний інспектор» котроїсь із частин української армії. Здивувався, що у нас досі немає місцевого повстанкому (повстанського комітету). На цю тему відбулося в штабі декілька дискусій і нарешті постановили, «щоб не відставати від других», вибрати і собі повстанком. Завданням його, як заявив Дігтяр, має бути тримання зв'язку з центральним комітетом, агітація та політична організація селянства. На одному із схилів Холодного Яру відбулися збори, на які прибули представники із сіл. До комітету вибрали Деркача, Їльченка, Отаманенка, Дігтяра, Микитенка та Терехова — бувшого політичного референта котрогось із українських міністерств.

Коли багато голосів викрикнуло кандидатуру Чорноти — той розсердився:

— Моє діло ворога бити, а не в засідання гратися. І взагалі на сім чортів здався нам той комітет? Зв'язки і штаб, може тримати. Агітувати у нас нікого, а туди, де «товариші» панують, пан Дігтяр агітувати напевно не поїде. Досі у нас одна голова була, яку всі слухали. А то штаб буде казати — я старший, а повстанком — я старший. І почнуть воду в ступі товкти. Коли хочеться вже вам так повстанкому, то най отаман і буде головою.

Ця заввага не на жарт зачіпила Дігтяревого соціял-демократичного коника і він накинувся на Андрія з цілою промовою. Зазначив, що повстанкоми — це основа будучої демократичної влади України, наговорив цілий оберемок про контролю політичної лінії отаманів, про їх відповідальність перед масою.

Коли комітет почав між собою вибирати голову і хотів Деркача, Дігтяр зазначив, що це неможливе, бо отаман є військова влада і не може бути одночасно політичною. На пропозицію Деркача, вибрали Дігтяра-Хоменка.

Після зборів ми з Чорнотою лежали на бурці і розмовляли. До нас підсів нововибраний голова повстанкому.

Ви, пане Чорнота, може добрий вояк, але з вас дуже кепський політик. Ви не знаєте нових засад...

Андрій перервав його вдаривши рукою по плечі.

— Слухай-но, браток, ти свої «нові засади» тримай для себе. Попав до Холодного Яру — дивися та вчися, як боротися треба. А почнеш тут «внутрішню політику» з інтригами та демагогією заводити — так от тобі святий хрест — повішаю тебе на першому дубі. І нікого питатися не буду.

Збентежений таким поворотом дискусії, голова повстанкому мовчки відійшов.

На другий день, 6 серпня, було Спаса. В цей день у Мотриному манастирі що року був великий здвиг народу.

У нашому таборі за два-три дні до того виникнула думка, щоби в цей день, коли будуть у манастирі святити квіти та овочі — посвятити свою зброю. Чутка про це передалася на села, і на Спаса, разом з жінками та дівчатами, що принесли святити яблука та квіти, прийшло чимало дядьків та хлопців з рушницями. Наш табор пішов на Богослуження до манастиря майже увесь. Залишилися лише кухарі коло кітлів та кулеметники коло станкових кулеметів. Коло церков велика товпа народу, що не вмістився у храмі. Виставивши на дорогу варту, змішуємося з юрбою. Вітаємося із знайомими, ділимося новинами. Коли наблизився час хрестного ходу, народ став великим кругом навкруги нової церкви. На траві були розставлені кошики та миски з овочами, медом, вінками і букетами із колосків збіжжя та квітів. Хрестний хід провадив старенький манастирський священик, українець не тільки з походження (здається, отець Іван), про якого я вже споминав. Коли розпочав вже посвячення, на траву, як по команді, лягли сотки рушниць, шаблі, ручні кулемети; між яблоками та грушками — зачорніли ручні гранати. Побачивши це, священик схилив на груди сиву бороду і задумався, неначе нараджуючися із своїм сумлінням. Потім підніс до неба очі і широко махнув кропилом:

— Благослови Господи на враги і супостати!

Отаман, з яким ми стояли проти могили сотника Компанійця, став на коліно. За ним хвилею приклонила коліна лава народу.

Після посвячення ми стояли гуртом коло могили, розмовляючи з селянами. До нас підійшла і почастувала свяченими яблуками старенька жінка. Це була матір Солонька, боровицького отамана, що загинув весною разом з Петром Чучупакою у черкаській чека. Вона прийшла до манастиря пішки із Побережжя, щоб відправити молебень за сина.

Постановляєм, після Служби Божої відправити на Компанійцевій могилі панахиду за всіх поляглих холодноярців.

Між богомольцями зустрічаю Галіну тітку із Медведівки. Стара зраділа.

— Боже мій! То ви живий, пане Залізняк?! А ми думали, що й Галю поховаємо... Так же побивалася сердешна, так побивалася — ради не можна було дати. Тієї неділі була я у них в Кам'янці. Змарніла геть чисто, плаче все... Вонож, бідне, не знає, що ви вже тут! Тай і я ж не знала! На другу неділю нарочито піду — потішу. На крильцятах прилетить...

Раджуся з Чорнотою, чи не передати Галі записку, щоби прийшла.

Андрій глянув на мене якось незвикле тепло. Потім нахмурив брови.

— Не передавай їй нічого, не запрошуй, як прийде сама, най приходить.

Сміючись, пригадую йому його «новинку», що Галя закохалася у якомусь чекістові, та він, насупившись, нічого на те не відповів.

По повороті до табору зустріла нас приємна несподіванка: Холодний Яр зацвів вишитими сорочками і біленькими хустинками. Мельничанські дівчата принесли нам святочний обід і свячені у селі овочі.

Між деревами на терасі, .де «містився» штаб, застаєм священика одного із великих сусідніх сіл, типового козарлюгу, якого повстанча «інтелігенція» жартівливо називала отцем Мельхіседеком. (Натяк на Мельхіседека Значко-Яворського, що святив гайдамакам зброю).

Привіз від своїх прихожан на кількох возах «трохи перекусити». Здогадливий пан Отець не забув захопити також і того, після чого «перекусується», а овочевий самогон гнали в холодноярських селах знаменитий. Після кількох чарок і козацьких пісень, які він, до речі, співав артистично, Отець «Мельхіседек» розчулився:

— Ех, братчики! Як би мені не попадя та не п'ятеро попенят, — просив би я у Бога прощення, зняв би рясу, взяв би рушницю — тай пішов би з вами ворога бити.

Співав весь табор. По «страшному яру» котилися луною мелодійні дівочі голоси. Група дівчат «заатакувала» штаб і так обгодувала нас свіжим медом, що Андрій нарешті заявив, що йому «на живіт вже вилазить».

Після обіду із села стали приходити старші віком гості, чоловіки і жінки. Пришкандибало кілька дідів. Майже столітній дід Гармаш, який видно добре «потягнув собі» ще вдома, зібравши круг, став оповідати — «що йому дід оповідав» — про гайдамаків і Холодний Яр.

Пізно увечері, коли гості розійшлися, ідемо з Андрієм наверх — перейтися лісом. Згори яр виглядав фантастично. Табор був розположений недалеко від входу в старих гайдамацьких, чи козацьких укріпленнях, що спиналися поверх над поверхом по протилежному схилі. Палаючі в таборі костирі, здавалося, висіли один над одним в повітрі.

Мимоволі захоплений тією «асоціяцією» старого і нового, я почав деклямувати із Шевченка «як ножі святили». На Андрія теж напав «поетичний» настрій. Плеснув мене по плечі, що аж кістка хруснула.

— Здається, Юрку, цієї осени не на жарт «повіє вогонь з Холодного Яру»...

В наступні дні в селах відкрився новий вид торгівлі. За одну свячену рушницю давали дві несвячених. Приїжджали міняти із дальших сіл. Додавали револьверами, набоями, грошами, та не знаходилося багато охотників випустити з рук «свячену». Чутка про те, що будуть святити, не вспіла належно розповсюдитися і посвятили зброю може 600 - 700 чоловік, в тому числі наш табор. Штаб, який перед тим не придавав цій урочистості великої ваги, тепер шкодував, що не перевів цієї акції в ширшому розмірі. Повторювати було якось ніяково.

З Холодного Яру наш табор перенісся на другий край лісу, ближче до села Лубенець, щоби на якийсь час перенести на нього обов'язок достави харчів. Роботи у полі кінчалися і до табору стало прибувати більше людей. Прибули із дальших сіл. Прийшла група хлопців із Жаботина, у якому існувала вже совітська влада.

Одного дня двоє селян привели до табору якусь дівчину у напів міському убранні. Зайшовши до Мельників, вона розпитувала селян про повстанців, скільки їх та де вони тепер стоять. Селяни ті стали занею стежити, коли вона із села пішла до лісу. Зайшовши до Мотриного манастиря, вона уважно оглянула там всі закутини і вирушила на Жаботин. Тоді вони її притримали. Жаботинські хлопці упізнали, що це Паша Пєскова, коханка жаботинського воєнкома, сестра кацапчука Федькі Пєскова, якого ми весною повісили за те, що привів до Мельників червону кінноту, завдяки чому загинули Василь і Петро Чучупаки. Притиснута на допиті у штабі, Паша призналася, що її вислали на розвідку воєнком та уповноважнений кам'янської чека, що чекає на неї у воєнкома. По короткій нараді штабу два хлопці повели Пашу до лісу. За пару хвилин два постріли сповістили, що Паша пішла услід за братом.

Через пару днів повернувся із села Соловій і заявив, що тільки що застрілив бувшого холодноярця Запорожця, який залишився був з большевиками, коли ми відходили із Кам'янки. Йому сказала у селі дівчина, що Запорожець, зайшовши на Кресельці, де його знали як холодиоярця, сказав, що прийшов шукати своїх. Тим часом уважно розпитує, що робиться у Мельниках та в манастирі, а головним чином добивається, чи ходили хлопці із Мельників у нальот на Олександрівку. Коли Соловій зайшов до хати, де був Запорожець, то той, змішавшися, почав оповідати йому, що тоді, як ми відходили з міліції, його притримали у містечку червоноармійці і він не міг прилучитися. Потім не мав нагоди втекти, аж оце прийшов. Згодився іти разом з Соловієм до табору. Та по дорозі, той «нюхом» відчув, що Запорожець має в кишені зброю і хоче, уживши її, втекти. Застрілив його в хвилині, коли Запорожець став витягати із кишені револьвер.

Розпитавши про все, Дігтяр-Хоменко накинувся на Соловія, що той зле зробив, бо може Запорожець дійсно прийшов з щирою душею, зрозумівши свою помилку. Може Соловієві видалося, що той хоче стріляти чи тікати. Треба було забрати у нього револьвер ще на лісничівці.

Повстанкомові заопонував Чорнота.

— На твоє маленьке «може» у мене є велике «може», що Запорожця послали на розвідку, коли не вернулася Пєскова. Коли б він прийшов із щирою душею, то він краще від тебе знав, до кого і куди треба йти. Для мене, як для «судді», вистарчить, що Запорожець питав, чи ходили холодноярці на Олександрівку.

На другий день хлопчина, який гнав коло табору корів, сказав, що чув у манастирі щум багатьох голосів і думав, що табор перенісся вже до манастиря.

Отаман робить припущення, що то привів свій загін Петренко, бо той передавав, що коло Михайлівки довго вже не втримається.

Левадний, взявши із собою ще п'ятнадцять козаків, пішов з двома ручними кулеметами розвідати, хто там у манастирі шумить. До манастиря від табору зо три кілометри. Через якийсь час в напрямку манастиря розляглася стрілянина принаймні із тисячі рушниць. Цокотіло декілька кулеметів. Рвалися гранати.

Табор звинувся в бойовий лад і вирушив лісом до манастиря. Хвилин через п'ять стрілянина притихла. Не доходячи півкілометра, розсипаємося в лаву і, виславши розвідку, посуваємося з наготовленою зброєю.

Розвідка привела двох переляканих червоноармійців, яких знайшла захованих в кущах. Молоді кацапчуки, цокотячи зубами від страху, оповідали в чому справа.

2 бригада «внутрішньої служби», яка лише позавчора прибула до Бобринсько'ї із Московщини, не маючи ніякого поняття в місцевих відносинах і страху перед Холодним Яром, дістала наказ заняти Мотрин манастир і стати в ньому гарнізоном. Проїхала вона через Жаботин на підводах не затримуючися, і через те зв'язки із Жаботина не вспіли попередити нас про її наближення.

Прибувши до манастиря, бригада спокійно, не виставивши навіть варти, розташувалася на подвір'ї і стала готовити собі обід. Тим часом комісія оглядала приміщення. В цей час, за словами червоноармійців, їх оточила велика сила якогось ворога і майже всіх перебила.

Здогадуємося, що то Левадний використав безпечність бригади і не турбуючи нас — сам з нею управився.

На манастирському подвір'ї застаємо страшний хаос. Поміж будинками, в саду лежать вбиті і ранені червоноармійці. Стоять і лежать поперекидані вози з майном, набоями, кулеметами. Земля ряба від рушниць, набійниць, шинелів, шапок. Посеред цього «Мамаєвого побоєвища» спокійно димилися походові кухні, в яких готовився обід для бригади.

Левадного з хлопцями у манастирі не було. У лісі в напрямку Жаботина розлягалися рідкі стріли. Погнався певно здоганяти. Коли ми, виславши частину людей лавою у тому напрямку, стояли з отаманом і Чорнотою коло церкви, до нас з плачем підбігли черниці. Оповідали, що «товариші», оглядаючи церкви, до яких казали, що поставлять коней, та келії, забрали з престолів золоті й срібні річі для Богослужень, та понасилували деяких черниць, у тому числі стареньку мавпообразну карличку, що мала усі шанси померти дівицею.

Селяни, розбрівшися по манастирі, добивали стрілами та вдарами багнетів ранених червоноармійців. Приглядаюся до їх спокійних рухів — і пригадую собі «роботу» чекістів у льоху для розстрілів.

Інакше не можна. Ворог, що залічив рану — теж ворог. Тай що можна закинути цим озброєним гречкосіям?! Вони лише понятливі учні тих, хто в боротьбі з ними був сильний своєю жорстокістю.

Повернувся Левадний і оповів, що коли підійшов до манастиря, то побачив з валу лежачих та блукаючих з співами червоноармійців. Залігши з семи чоловіками в корчах на валу від мельничанської дороги, послав останніх вісім з другим кулеметом, щоби обійшовши лісом, відкрили вогонь із валу з боку Жаботина. Коли спантелечені червоні кинулися тікати юрбою у цей бік, зустрів їх кулями і гранатами. Червоноармійці відкрили рясну безтолкову стрілянину, яка, дезорієнтуючи їх самих в силах ворога, побільшила ще паніку.

Бригада стратила не більше двохсот чоловік, маючи у свому складі до тисячі. Останні, покидавши частинно зброю, розбіглися у ліс через вали. Частина їх ще виловиться, бо москалі поміж ярами не скоро дорогу знайдуть, але все таки Левадний впоров страшну дурницю. Колиб він дав знати до табору і зачекав — можна було оточити ту бригаду і винищити до ноги.

Отаман сердився і лаяв Левадного. Той виправдувався, що «серце не витримало», як побачив ««товаришів», що господарювали у манастирі.

А все таки кількасот рушниць, сім кулеметів, до сотні тисяч набоїв, кількадесять скринь гранат — це для нас нахідка. Тай кухні здадуться.

На бричці, з пробитим кулями колесом, знаходимо бригадну канцелярію. У валізі, очевидно командировій — забрані чаші, хрести, дароносиці. Віддаємо їх зрадівшим черницям. Із підводчиків-селян був ранений лише один. Більшість підвід «товариші» перед тим відпустили, а ті селяни, що ще залишилися, при перших пострілах позабігали до будинків.

У скрині з канцелярією знаходимо діслокацію дивізії «внутрішньої служби», що прибула у наші краї, та наказ її штабу розбитій бригаді про заняття Мотриного манастиря. У ньому штаб дивізії наказував бригаді, занявши манастир — провадити систематичне виловлювання «бандитів» та дезертирів по довколишних лісах. Зазначив, що за відомостями, які він одержав від бобринського чека, в селах поблизу манастиря сильно розвинутий «кулацький бандитизм», а тому радив, щоби командування бригади не дозволяло червоноармійцям ходити в одиночку у села, особливо вночі. Штаб дивізії очевидно уявляв собі, що він у Тамбовській губернії, з якої приїхав. Та тепер, після науки, міг розпочати інші операції.

По короткій нараді постановляємо перенести табор до манастиря. Частина козаків пішла полювати на заблуканих у лісі москалів. Одна сотня пішла за залишеними у лісі речами. Кілька чоловік занялося стягуванням до лісу і закопуванням трупів.

В цей час приїхав до манастиря верхи зв'язок із Жаботина в супроводі верхівця із Мельників. Коли червоні переїжджали через Жаботин, він іншими дорогами поскакав у Мельники. У Мельниках зарядили збірку дієвої сотні, а його послали з провідником до нашого табору у лісі. В таборі нас вже не застали, а від хлопців, що йшли за речами, довідалися, що вже «спізнилися». Отаман передав до Жаботина, що коли завжди будуть так «попереджувати» про наближення ворога — то невелика з того буде користь.

В наступні дні «Мотря» знову зажила життям воєнної фортеці. На дорогах до манастиря на скору руку викопали легко укріплені пункти передової оборони. Кожна сотня дістала на валах свою дільницю на випадок наступу червоних. Левадний розмітив місця для кулеметів та мінометів. Найближчі села були повідомлені про відновлення порядку бойової збірки за великим дзвоном Мотриного манастиря. Сама залога налічувала вже понад сімсот козаків.


предыдущая глава | Холодний Яр | cледующая глава