home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ПОХОРОН


З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона.

Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Углядівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:

— А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!

За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували, — з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на розплід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.

Ми відплачували дідові не меншою ненавистю і вперто ходили гратися на той піщаний берег, лише розвідавши наперед коли дід кудись зникне.

Сьогодні, дізнавшись, що дід Стратон пошкутильгав аж сусіднє село до дочки, я, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання. У нас, у хлопців, були рогатки і повні пазухи камінців, а Сонька мала варити набиту нами «дичину».

Залігши в траві, ми довго стріляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю. Аж ось із дідового двору появився качиний табунець. Живі качки!

Зарядивши рогатку, Микола поповз по траві, а за ним посунули й ми.

Качки повільно йшли піщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонці, і ми не могли одірвати від неї очей.

За першим разом камінці перелетіли через табун і плюснули у воду.

— То я навмисне не вцілив, — тихенько сказав Микола

— І я навмисне.

— І я.

Але вдруге ми цілились старанніше, натягали рогатки сильніше — і були нагороджені понад всякі сподівання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потім упав на пісок, щосили б'ючи крилами.

Нас наче вітром здуло.

Задихані, зупинилися ми аж біля Ванькової хати.

— То не я вцілив, — сказав Микола.

— Ну й не я!

— І не я!

Ми підозріло подивилися один на одного.

— А може, він живий, тільки прикидається, — висловив думку Ванько.

— Пішли подивимося, — скомандував Микола.

Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.

Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним, онімілі.

Першою обізвалася Сонька:

— Давайте зариємо. Щоб дід не знайшов.

Порада здалася доцільною. Ми підняли селезня і понесли його за вигин ріки, звідки не видно було дідової хати. Тут, у піску, і почали рити ямку.

Потім Микола сказав:

— Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти і Ванько нестимете мари, а Сонька — його жінкою.

Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я і Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але «батюшка» швидко дав лад, і похоронна процесія рушила в останню путь.

Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я і Ванько несли на марах «покійника», а позаду, як і годиться, — качурова жінка.

— Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! — наслідуючи попа, вимахував кадилом Микола. — Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю переставився-а! А-амі-інь!

— А-амінь! — дружно підхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покійником:

— Та куди ж ти від нас іде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-єш?!

Час від часу Ванько повертався і розраював убиту горем «удову»:

— Не плачте, кумо, не плачте. Всі ми з землі вийшли, всі землю й підемо. Добра у покійника була душа, царство йому небесне!

Біля ями процесія зупинилася. Микола ще енергійніше замахав кадилом. Сонька ще голосніше запобивалася, а я і Ванько, знявши паски, обережно опустили нещасного качура на дно.


Потім ми насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев'язаних навхрест ломак. Сонька збігала до дідової садиби, наламала дозрілих соняшників, обсадила ними могилу. Помилувавшись могилою, ми розійшлися, згадуючи для годиться добрим словом покійника.

А ввечері занепокоєний дід Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, він набрів на могилу, розрив її і знайшов «покійника». Про те, що говорив у той час дід, як лаяв і кляв нас, хай напише хтось сміливіший.

На другий день розгнівані батьки справляли нам «поминки». Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тільки дід, а й померлий наглою смертю качур.



ПО ДРІЖДЖІ | На коні й під конем | ОТАКА МОЯ ДОЛЯ