home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



ОБРАЗА


В ті далекі часи мені здавалося, що немає нічого на світі смачнішого, ніж пироги з квасолею.

Мама пекла їх дуже рідко, лише на великі свята. Може, тому, що берегла борошно, а можливо, й через те, що квасоля погано родила. Бо не всяка квасоля годилася в ті пироги. Треба було вибирати велику та білу, не поморщену, одна в одну. Розпарена в гарячому тісті, вона так і танула на язиці! Іноді, було, вже наїсися, а все одно довбаєш начинку та тихцем, щоб не помітила мама, носиш до рота.

Пеклися ті пироги у печі, прямо на поду, на кленовому чи капустяному листі. Пишні й великі, з запеченою нижньою шкоринкою, іноді трохи обсипані попелом, а то й з маленькою вуглинкою, пахли вони піччю, маминими руками. Добре взяти такого пирога, ще гарячого, і, перекидаючи з долоні в долоню, відкушувати по маленькому шматочку. А ще краще трохи остудити, сунути за пазуху, майнути на вулицю. «Ось подивіться, не тільки у вас пироги печуть!»

Правда, в багатьох сім'ях пироги пекли з білішого борошна. Іноді навіть з крупчатки. Але все одно наші були найсмачніші.

Та одного разу маминому пирогові була завдана велика образа.

Ходив по нашому селу жебрак Овсій. Був це невисокий сивенький дідок з ріденькою борідкою, на диво мовчазний. Ховаючи очі під кошлатими бровами, ходив він од хати до хати і стукав кийком у вікно. Йому виносили, чим багаті і раді, — чи то окраєць хліба, чи шматок сала, чи картоплі. Все те Овсій мовчки брав і складав у величезну торбу, що звисала через плече. І так же мовчки, не попрощавшись, не подякувавши навіть, ішов з двору.

Влітку він ходив завжди простоволосий, у розхристаній на грудях брудній сорочці, і сиве кучеряве волосся покривало всі його груди.

Ми, дітлахи, його боялися. Нам здавалося, що Овсій знав якесь незвичайне, зле слово, від якого можна закам'яніти, як у казці.

Ходив Овсій не сам, а із старим, аж спопелілим псом, таким же мовчазним та понурим, як і його господар. Говорили, що жебрак ніколи не розлучається з собакою, навіть спить з ним і їсть з однієї миски.

Отже саме тоді, коли мама діставала пироги, а ми, принишклі, не зводили з печі очей, Овсій постукав до нас.

Мама вибрала найбільший пиріг і подала мені:

— Біжи, синку, дай йому пиріжок.

Тримаючи пиріг, як святиню, вибіг я на вулицю. Був переконаний, що ніколи не подавали такої розкоші Овсієві. Тож яке було моє розчарування, коли Овсій байдуже взяв пиріг і подибав із двору, а за ним, опустивши голову, — нерозлучний собака.

Я стояв прикро вражений. Як, він навіть не покуштував, а отак собі пішов, наче тримав у руці звичайнісінький кусень хліба? Ні, того не може бути! Він просто вдає із себе байдужого, а вийде за двір, одразу ж учепиться зубами в той пиріжок.

І я пішов назирці за жебраком.

Була саме обідня пора. Вийшовши на спорожнілу вулицю, Овсій трохи постояв, похитуючись, а потім завернув під тин, на спориш.

Скинув торбу, сів і почав діставати нажебрачене. І чого тільки там не було! І пишні білі кренделі, і маківники, і пиріжки, і шматки пасок, і крашені яйця. Кожна хата свідчила про свої достатки в отій жебраковій торбі.

Та ось Овсій дістав і наш пиріг. Потримав його в руці, наче зважуючи, гмикнув, сердито й презирливо, і кинув... собаці.

Носив я у своєму серці образу на жебрака Овсія, аж доки він не помер.



МОРГУН | На коні й під конем | ЯКИЙ ТЕРПЕЦЬ У НАШОГО ВЧИТЕЛЯ