home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4. Втеча

Бувайте здорові, шляхи та дороги,

Ой, де походили мої білі ноги...

Ой, де я ходила, ходити не буду,

Кого я любила, любити не буду...

Українська народна пісня

Уночі Орина відійшла, тихо, у сні, посміхаючись.

Решту Ірина пригадує, мов у тумані. Похорон, голосіння, пломінь свічок, відспівування, тендітне тіло бабусі загорнуте в надто велику вишиту сорочку в запросторій для худого тіла домовині. Старече обличчя спокійне і майже щасливе.

 — Вона ніби побачила янгола перед смертю, — шепочуться жінки-жалібниці за спиною змарнілої від сліз та горя Ірини. — Ич, усміхаєці!

Земля наполовину з піском та глиною під ногами на цвинтарі, і світ кудись втікає з-під ніг. Зомліла. Прийшла до тями в хаті на ліжку. Добрі сусіди допомогли поминки відбути, людей спровадити, у хаті прибратися. На столі свічка, у мисці коливо і дві ложки. Підходить до столу, не відводячи очі від полум'я свічки, і починає гаряче говорити «Отче Наш!». Відчуває, як відкриваються солоні джерела її очей, а по щоках починають бігти струмки, затоплюючи болем та гіркотою душу.

Лишилась одна. Сам на сам зі собою. Тепер зовсім одна.

Не спала цілу ніч. Все думала, думала, думала, марила. По підвіконні тривожно дрібушив вітер. Знала — Ігор поруч, за стіною, а разом із ним той, інший, зі спотвореною й вивернутою душею. Того другого вона ненавиділа настільки сильно, наскільки шалено кохала Ігоря, усе ще кохала, можна перестати дихати, але хіба після смерті.

Настав ранок. Майбутнє лежало перед нею за туманами і грозовими дощами, присипане снігом, задмухане віхолою. Байдуже, вона дала бабусі слово і мусить жити далі.

Уранці попорала, спровадила корову до череди. Спакувала всі свої пожитки. Та й складати було нічого, що могла мати сирота при старенькій бабусі. Найбільший скарб носила в собі — зболену та чисту душу.

Пішла на цвинтар. Довго стояла над могилками рідних, ридала і голосила в думках, прощалася мовчки. Відчувала, що вона тут не одна. Рушила до виходу. Із-за розлогого куща бузини, рясно вкритого чорними слізьми-гронами ягід, вигулькнула постать і загородила шлях.

— Дай Боже щастє! — процідив крізь зуби Ігор.

— Дай Боже! — відповіла безбарвним голосом, зачепивши своїм згорьованим поглядом його очі.

— Я той, мені жалко. Ти ж теперечки зовсім єдна. Чим зможу, допоможу, коли шо, будь-коли й будь-чим, — він злодійкувато ховає очі в землю, боячись дивитися в Ірині. То відводить погляд вбік, ніби думаючи, як бути далі.

Ірина мовчить.

Чути, як десь у крайніх хатах села галасують діти, ревуть корови.

— Іринко, знаю, як тобі тєжко. Попід цвинтарем серйозної розмови у нас із тобою не вийде. До твоєї хати мені зась — не пустиш. Я тільки поговорити хочу і все. Чого мовчиш? Давай на нічийній території стрінемосі.

Ірина тільки тепер відчуває, як вона втомилася від усього цього. Уже наперед знає, що прийняти дводушність не зможе, тим паче простити, бо не годна забути маму, тата, дідуся і скількох ще в родині?

Відчуває — досередини вливається щось гаряче, пекуче, міцне. Заливає душу, загартовує тіло. То — криця. Так кажуть про людину, котра тримає слово, так називають людину, яка не гнеться і не ламається від буревію злигоднів, не скоряться пристрасній вподобі[42] [42], навіть коли це кохання.

— Добре. Погомонимо. Згода, не тут і не зараз. Сьогодні по заході сонця, на ломленій сосні, — Ірина викарбовує кожне слово.

Вони ще якусь мить стоять. Ігор нарешті наважується зазирнути дівчині в очі. Не зрозуміло, закохані це чи вороги, бо вогонь в очах обох горять із такою жагою та люттю, що, здається, самі вже не певні: хіть це, кохання чи ненависть.

Ірина йде, не озираючись, відчуваючи на своїй спині безжальний погляд Гонихмарника.

День чалапає тихесенько і кволо. Не в силі горопаха мчати скаженим вершником, лишень плентається, заледве перебираючи ногами. Приходить Василечко. Німо сидять за столом, мов чемні школярики, склавши руки перед собою. Мовчать. Вій бере її долоні у свої, і вони, схилившись одне до одного, слухають цокання годинника на стіні, вірячи, що це доля. Він і вона, день і сонце, світло і ранок, ніч і зорі... Ірина розповідає Василечку про майбутнє побачення з Ігорем. Василь знає, що має робити натомість, знає. Підкрадається вечір. Літній, спраглий, такий наповнений спекою, що вона аж душиться сама курявою, яку піднімають корови, вертаючи з пасовиська додому. Сонце ховається за ліс, стараючись зі всіх сил випустити хоча б найтендітнішу стрілу-сяйлик крізь віття дерев і густу крону пралісу. Дарма. Зелень дерев поглинає світло. Вечір.

Іринка стоїть перед люстерком і дивиться на витесану з білого мармуру дівчину у свічаді. Холодні очі, стулені до білизни губи. Уже час. Сонце сіло.

Вона здалеку, між кучерявими кущиками, примічає похилену постать Ігоря. Він оперся на вцілілу частину сосни й, здається, уважно вишукує щось у траві.

— Дай Боже щастє! — не підводячи голови, випереджуючи її вітання, говорить Ігор.

Він відчув її раніше, хоча вона Йшла досить тихо, ніби сама себе лякалася. У дводушника очі всюди, пора звикнути.

— Дай Боже! Дякую — холодно відповідає дівчина.

Він випростується на повний зріст. Здасться Ірині у вечірніх сутінках велетнем. Мимоволі милується його поставою, розуміючи, що вже не мас права так дивитися на хлопця.

— Думав, не прийдеш, — радісно озивається юнак. — Ти таки прийшла! Не відаю, з чого зачати. Іринко? Ти ж бо знаєш — я тебе кохаю. Ні, ти того не знаєш. Коли би тіко знала, як той світ мені здається порожнім без тебе, мов ліс після вогню. Коли не чую твого голосу — світ стає німим, безбарвним, гірким. Коли з твого обличчя втікає посмішка — втікає вся радість зі світу: пташки не співають, а стогнуть, вітер не грає в сопілку, а тіко люто реве від болю, мов впійманий звір...

Він говорить, говорить, заколисує. Слова течуть, мов річка поліського краю, тихо й погідно, наповнюючи собою простір, заграваючи з нею.

— Досить! Ти завжди вмів гарно забалакувати, — рішуче обриває Ірина хлопця. — Ти хтів поговорити, а не говорити. То ж погомонимо. Теперечки послухай мене, Гонихмарнику чи Ігоре! Хто ти таке насправді? Я кохала Ігоря. Лагідного, ніжного, доброго. Але дводушництва прийняти не зможу. Ніколи! І тому...

— Але ж я той самий Ігор. Подивися мені в очі, Іринко. Я твій Ігор, — він рвучко хапає дівчину за руки і шарпає щосили до себе.

Її, мов пилинку, втискає назустріч йому. Вони дивляться одне одному в очі. Його очі так близько. Людоньки, що ж то коїться? Мов зачароване коло навколо неї стискається і стискається. Ще мить — і воно її розчавить. Ірина щосили пручається й відштовхує хлопця від себе.

— Стій! Благаю, стій! Коли не хочеш, шоб тебе вдарило, як минулого разу. Стій! — дівчина нестямно робить два кроки назад і рвучко витягує з-під гострого комірця блузки бабусин ослін.

І тоді з'являється Градобур. Вона бачить, як у добрі, ніжні очі Ігоря заповзає лють чорного неба і розхлюпується там вповні чорториєм.

— Ти мене спуджуєш[43] [43], дівчинойко? Як ти обісмілиласі? Хто ти така? Ти мала б мати за честь, шо ми тебе обрали серед найліпших жінок околиці. О, як я його не напрохував, других йому приводив, годив, розгойдував хіть, а він... Закоханий йолоп, нездалисько! Чому тих Сокірків так до вас тягне? Га? І все завжди однаковісінько закінчуєці. А найогидніше, шо той дурнуватий шал передаєці і мені. Як я того не люблю. Теперечки ти точно будеш моя. Стара карга вмерла, ти нікому не трібна. Ліпше відразу замиритися, без метушні, а то страхати надумала. А-я-яй! — Гонихмарник із крику переходить на сичання і тільки люто зиркає на дівчину, та все ж обачно слідкує за її рукою, яка просто мертвою хваткою вчепилася в той відьомсько-знахарський знак на шиї.

— Тож, голубонько, ліпше не тіпайсі. І тому свому заброді передай: хоче бути живим — хай забираєці. Ше тиждень повештаєці й згине до свого дому. А буде дурнем і залишиці — ха-ха. Пропаде, як твій батенько.

Ірина зараз, окрім гидування до цього створіння, нічого не відчуває. Ігор розчинився у дводушності, його вже майже нема.

— О, ні! То ти мене спуджуєш, дводушнику? Не рухай моїх рідних, бузувіре, не смій. Де ти взявся на нашу голову? Споганив життя не одному, звів у могилу матір, дідуся, татка. Я ненавиджу тебе, чуєш, почваро! І твоєю нікди не буду! Нікди! — Ірина ледве стримується, щоб не перейти на крик.

Дівчина впевнено розвертається і рушає в бік села, міцно стискаючи в кулаку силу землі. У спину летить сердите й лихе шипіння:

 — Затям, голубонько, коли не моя — тоді нічия!

От і поговорили. Думала щось нове почути? Ще жевріла надія і згасла.

Вечір поволі переливається в ніч, вбираючи в себе задуху й глупоту дня. Нічне повітря не давало прохолоди, спека, здавалося, хотіла доконати село і людей. Десь далеко гудів ображено грім. Його ніхто не запрошує, хмари та дощі пробігають осторонь, не зазираючи в село. Василь чекає біля лавки, знервовано переминаючись із ноги на ногу.

— Василечку, шо, Василечку! — зазирає в очі хлопцю. — Чи не роздумав, Василечку?

— Що ти, Іринко! Ніколи! Або з тобою, або ні з ким! Хлопці все зроблять, як годиться. Я певен!

— Тоді пішли! — і вона простягає йому свою руку.

Отець Іван чекає у церкві. На лавці в бабинці мовчки сиділи сусід отця дядько Пилип й однокласниця Іринки — добра й тиха дівчинка Оксана. Свідки. Поки Ірина вела перемовини з Гонихмарником, Василь попередив священика про їхній пізній візит, а той знайшов двох свідків. Отець не здивувався і ні про що не запитував. Він дав Орині слово. Стара колись вилікувала його єдиного сина Левка травами й мазями, а мо' ще чимось? То не важливо. У малого був астматичний бронхіт. Лікарі розпачливо розводили руками, а дитина танула на очах, мов свічка, вся обсипана прищами, які розчухувала до крові, і кашляла так, що, здавалося, викашляє душу... Крапельниці, уколи давали полегшення лиш на день чи два. Морське повітря, соляні шахти, молитви, прощі, обітниці — все дарма.

І тоді, як остання надія, потай від чоловіка, коли він їздив по справах до Луцька, Любця, його дружина, віднесла дитину до баби Орини. Тиждень вона потай носила малого через ліс до старої. Хлопець почав видужувати. На очах. Любця одного вечора чесно зізналася чоловікові, у чому причина такого швидкого зцілення малого Левка. Наступного дня отець Іван сам відніс малого до Орини. Він мовчки

стояв і дивився, як стара готує з трав відвар, купає малого в цьому вариві, дає хлопцеві випити якогось чаю. Син ви дужав.

Малий Левко виріс і став Левом Івановичем. Зараз обіймає парафію в сусідньому районі, має дружину і двійко абсолютно здорових дітей. Коби не баба Орина, хто зна, як би воно повернуло.

Отець Іван дотримав слова — обвінчав молодих.

В очі тужливо і неспокійно дивилася ніч. Через ліс ішли мовчки. Трималися за руки, мов малі діти, боячись втратити одне одного в цьому тривожному мороці лісової ночі. Дерева, здавалося, бентежно перегукувалися між собою, хоча було безвітряно, щемливо-тужливо трусячи своїми пальцями постатям, які майже навмання рухалися давнім пралісом і ворохобили тишу.

Під Іринчиною хаткою на ґанку сиділо двоє — Діма та Сергій. Сиділи мовчки, нажахано слухаючи ніч. Те, що вони сьогодні побачили й пережили, по-іншому, як чортівнею, назвати важко.

Мали зробити одну на перший погляд простеньку річ. Жартик! На прохання Василя. Сьогодні в селі гучне весілля — Каленик Брунько женить сина. Зібралось всеньке село. Родина Сокірків при повному параді, як завше, у перших рядах найпоштивіших гостей. Прийшли всі, крім Ігоря. Розболілася нога.

Хлопцям велено було розшукати його та ходити за ним назирці. Години дві хлопці парубка чесно шукали, та той наче крізь землю провалився. Усі сільські закапелки, вивчені за два тижні, обнишпорили — дарма. Після дванадцятої врешті вирішили подивитися у нього вдома. Обійстя пусте, навіть злющий пес Бровко кудись завіявся. Це тільки на руку хлопцям. Двері літньої кухні навстіж розчинені. Присвічуючи собі ліхтариком, Сергій зазирнув туди і надибав мирно посопуючого Ігоря. Хлопцям дали інструктаж і на таку оказію. Тихесенько зайшли в хату. Правда, по дорозі Діма перечепився через поріг і добряче луснувся лобом об долівку. Однак такий невеличкий гармидер зовсім не розбудив хропуна, той продовжував мирно спати. Сергій обережно взяв сплюха за плечі, оскільки руки того були заховані під головою, і почав тягти на себе, задкуючи. Тим часом Діма, вправно схопивши хлопця за ноги, перетягнув їх на те місце, де ще мить назад була голова. Хропун і не збирався прокидатися. Ото в парубка сон! Друзі тишком-нишком поклали голову Ігоря на те місце, де ще мить тому були ноги. Усе — прохання виконано. Правда, Василь казав робити це за рухом сонця по небу, та яке там сонце в потемках. І так згодиться!

Хлопці, задоволені собою, мовчки вийшли з хати на залитий місячним світлом світ й отетеріли. Назустріч їм, люто виючи, мов скажений пес, захеканий і сердитий, біг високий ставний напівпрозорий чолов'яга. Хіба таке буває? То був згусток туману чи хмари, роздивитися добре те безтілесне марево при місячному світлі не могли. Від побаченого на голові заворушилося волосся.

— Іроди! Гунцвоти[44] [44]! Ви шо тут робите? Ану верніть все назад, ану верніці. То вона вас навчила — от бісове зерня! Говорив йому — погуб'ять тебе тоті знатниці. Ой погуб'ять.

Хлопці прикипіли до землі.

На очах нажаханих юнаків постать раптом почала змінювати свої обриси, перетворюючись у лихий смерч, який закручувався в тугий вертлявий вузол і набирав сили, втягуючи в себе все, до чого торкався, і люто завиваючи чи то від болю, чи то від горя. Хлопці не стали чекати продовження жаху, стрімголов кинулися втікати з чужого обійстя, подалі від цього лихого завивання. Пробігши добрий шмат дороги, на мить спинилися перевести подих. Переслідування, здається, не було, і тільки в різних кутках села перебріхувалися собаки, весело гриміло та гуділо весілля, у лісі розмовляли сичі. Мали зустрітися з Іриною й Василем на подвір'ї дівчини. Від побаченого тремтіли руки і ноги Сергій побожно хрестився, викрикуючи раз по раз: «Во ім'я Отца, Сина й Духа Свєтаго». Тільки й згадав із чутої від бабусі щоденної молитви. Тепер він напевне знав, чому бабуся так ревно молиться. Щоб не потрапляти в ось такі халепи. Мусить вивчити всі її молитви, мусить. Про всяк випадок. Хлопець ледве брів дорогою, продовжував хрес-титися і шепотіти слова, звернені до Бога. Раз по раз озирався назад, видивляючись, чи, бува, щось або хтось за ними не женеться.

Діму взагалі заціпило, і він мовчки плентався аж до подвір'я Ірини. Потім плюхнувся на ґанок із такою силою, що аж старі дубові дошки сердито заскрипіли, невдоволено огризаючись на зухвалу поведінку людини.

Хлопці розуміли одне — доведеться чухати із села, навіть без грошей. Бо коли той, що вони його розлютили, прийде до тями, то, йой, які непереливки матимуть.

Хвіртка схлипнула, і на подвір'ї з'явилися двоє.

— Агов, хлопці! — почувся ніжний голосочок. — Давно чекаєте?

Відповісти хлопці не мали сили. Слава Богу, то не воно! Вони тільки ствердно кивали головами. Та темрява ночі вправно приховувала це кивання.

Василь впритул підійшов до приятелів і майже силоміць слово за словом витягнув із них правду.

— Ти знала, ти знала, що так буде! — верещав наполоханий Сергій. — Ви тут усі божевільні, усе ваше село чокнуте! Язичники, покручі! Що воно таке? Ні, не кажи, не хочу знати. Во ім'я Отца, і Сина, і Святаго духа! Я хочу додому, я більше не залишуся в цьому селі. Во ім'я Отца, і Сина, і Святаго духа!

У сусідів ображено зацокотів собака. Що за дурні тут по ночах вештаються та верещать, як скажені? Вслід за гавканням загорілося світло на сусідському ґанку. Компанія, не змовляючись, кинулася до Іриної хати. Світло не світили обійшлися ліхтариком. Вирішили перебути решту ночі тут Ірина переконувала, що без дозволу господині гонихмарник не має права зайти до оселі. Дівчина такого дозволу не давала, тому тут безпечно. А ранок завжди від ночі мудріший, навіть казки про це кажуть.

Розмістилися як-будь. Хто — на підлозі, хто — на печі, хто — на ліжку. Тільки ніхто так і не заснув, слухаючи ніч і думаючи про своє.

Зранку хлопці пішли збиратися. Ірина здоїла корівку, обійняла її ніжно, попрощалася і завела до Калеників. Про це ще бабуся домовилася. А гроші зараз їй дуже потрібні, на дорогу. Попрощалася із сусідами, сказала, що їде до Луцька, везе деякі документи в інститут. А корова — зайвий тягар. Було байдуже — вірять чи ні. Навмання дозбирувала речі, в окрему торбинку склала трави, настойки, мазі. Тепер вона травниця. Той талант, щедро дарований Іриному роду матір'ю Землею, не має пропасти, і він не згине, бо вже живе в кожній жінці з родини від народження, дожидаючи свого часу. От він, той час, і настав.

Попрощалася з хатою, з лісом, із селом.

На подвір'ї терпляче ждав Василько.

— Брат тітки Каті погодився нас відвезти на підводі в район, на вокзал, — перехопив із рук дівчини торби Василь. — Голова колгоспу обіцяв зароблені гроші переслати поштовим переказом на інститут.

Підвода стоїть біля заквітчаної мальвами хати тітки Каті. На підводі, надто голосно розмовляючи з дядьком Свиридом, сидять Сергій та Дмитро. Дядько Свирид пригостив хлопців своєю чорничною наливкою. Тож настрій у них стрімко поліпшився. З хати вистрибує тітка Катя, запнута квітчастою хусткою і здалека схожа на живу мальву. Вона несе перед собою досить важку торбу.

— Дай Боже щастя, тітко Катю! — видавила із себе пополотніла Ірина.

— Дай Боже, дитинойко! Дай Боже! Мені Василечко всьо повів чи майже всьо.

Ірина широко відкритими очима дивиться на жінку, і там лишень одне питання. Тітка здогадується, яке:

— Він живий, доню. Тільки дуже покоцаний. Майже нічого не пам'ятає, що з ним було, і з ліжка не встає. Схоже на те, що хлопці не в той бік рухали тіло, не за сонцем. Усе наплутали. Не бійсі, він нам нічого не вчинить. Після такого так швидко не приходять до тями, сама знаєш. Тримайсі, люба, і втікай звідтіля, бо не дасть він тобі спокою.

Вона тицьнула Василеві в руки торбу:

— То так, на дорогу дешо. Шануй її, Василечку. Не зобижай сироту, — і тітка смачно розцілувала хлопця в обидві щоки, потім крутнулася до Іринки, ніжно й міцно пригорнула її і заплакала.

Ірина, сидячи на возі, заледве розрізняла в дорожній куряві силует жінки, яка, стискаючи в правій руці окрайчик хустки, витирала ним сльози, а лівою не вгавала махати вслід підводі, яка везла втікачку на захід, на чужину з чужинцями. Ірина замахала у відповідь обома руками. Вона не плакала, бо їй тоді видавалося, що здолала оте родове прокляття і розірвала коло.

Якби ж тоді знати, що все не так, усе навіть зовсім не так.


3. Кривий танець | Гонихмарник | 1. Талалайко і флояра