home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2. Двері, або Сьогодні на сьогодні

Хто так тихо прийшов, невідомий,

Оповитий серпанком утоми,

Коли місто мовчало ночами,

Коли місто мовчало ночами?

Василь Чумак

Ранок застає Аліну за мольбертом. У щілину між шторами застрибує непосидющий сонячний зайчик. Він пустотливо зазирає в очі й вихоплює своїми вправними руками Аліну з полону її світу. Дівчина раптом відчуває, наскільки вона втомлена та виснажена. Від непорушного стояння на одному місці заніміли ноги. Здається, що всю свою внутрішню енергію вихлюпнула на полотно і тепер, порожня, мов глечик у миснику, стоїть не в змозі глянути, що врешті виписалось на полотні після нічного завзяття. Аліна розшторює вікна, запрошуючи в кімнату Сонце. Розчиняє їх навстіж, запускаючи в майстерню звуки ранкового міста.

Похитуючись, прямує до ліжка. Падає на нього, поперед-ньо вимкнувши кондиціонер. Це зайве. Уночі й справді па-дав дощ, це їй не примарилось.

Прокидається Аліна від жаху падіння у вже знайомому сні. Самітня вежа, наче з картини Кіріко, залізні гвинтові сходи і незнайомець... Лишень на хвилинку вона завмерла, перед тим як кинутись бігти вгору гвинтовими сходами, і встигла розгледіти обличчя того, хто переслідував її, того, хто був у чорному. Високий, ставний, з одним обличчям і, о Боже, з двома личинами. І вона починає тікати від нього вгору, вгору, вгору. Знаючи, що доведеться ще раз стриба

ТИ. І знову її хтось рятує, чиїсь сильні та міцні руки. І той хтось не боїться того в чорному, вона це знає напевне. Аліна прокидається, важко дихаючи. Мала б уже звикнути до того падіння. Та кожного разу з трепетом думає, може, цього разу він не встигне її упіймати, і вона впаде. Кондиціонер вимкнений, а літнє сонце за день зробило свою справу, перетворивши майстерню на пекло. На годиннику — шоста вечора. Аліна вмикає кондиціонер і йде похапцем у душ змивати із себе липкий піт та залишки похмурого жаху зі сну. Потім варить каву, декілька тостів. Чи то вечеряє, чи то обідає? Сідає на підвіконня, роздивляючись картину, яку вчора почала писати.

Вона знову написала грозу, вірніше, те, що та принесла. Це жахливий, страшний буревій. Повалені дерева, повисмикувані з коренем старезні дуби, гілки дрібніших дерев довкола, блискавки розрізають хітон ночі сталевим лезом. У центрі картини яскрава біла пляма. Напівпрочинені двері, які ніби висять між небом і землею.

Куди ведуть ці двері? Нехай дофантазують глядачі, а вона надто переповнена, щоб ще й цим перейматися.

Аліна бере з шафи кусень тканини й накриває нею полотно. Можна почитати, вже засумувала за шелестом сторінок. Знову сідає на підвіконня, вдихає на повні груди вечір, вмикає світло в кімнаті й поринає у читання. Вечір терпким вином переливається в ніч. Небо стає глибшим, і на ньому загоряється ще більше зір. Аліна час від часу позирає на небо, виглядаючи давнього приятеля Талалайка. Раптом якась тінь падає на книгу, затуляючи небо. Аліна підводить очі вгору. Її погляд зустрічається з глузливим блиском смоляних очей. Таких чорних, як те небо вгорі, і таких глибоких, як цілий Всесвіт за тими зорями. Він у білій футболці і без окулярів. Вона тепер знає, чому він приховував свої очі.

— Привіт, мала! — кидає глузливо Кажан.

— Ну, привіт! — Роздратовано кидає Аліна. — Слухай, тобі не набридло підкрадатися щоразу ось так, зрадечка[45] [45]?

— Не-а. Не набридло. А тобі не набридло? — Кажан опи-рається плечем на стіну і продовжує пропікати Аліну по-глядом.

— Мені? Що?

— Ось це, — і він киває на книжку. — Я тебе без книжки ще не бачив, ти що, клеїш їх спеціальним клеєм до своїх долонь чи хочеш здатися дуже розумною? Знай, хлопці сильно начитаних дівчат не вельми люблять.

— А тобі яке діло? — по інерції колюче парирує Аліна.

— Може, і якесь, може, і ніяке, — глузливе веде хлопець. — Слухай, Алін, а не боїшся стати бранцем книг, на яких ти аж надто поведена?

— Не боюсь, — сердито відказує Аліна.

— Ти не зрозуміла мене, дівчино. Бранцем не у пафосно-му розумінні. Інколи ти вистрибуєш зі свого полону, вхо-плюючись за пензель, і пірнаєш у зовсім інший світ, — і Ка-жан киває в бік накритого мольберта.

— О, ні! Думаю, це книги зробили мене, — цілком щиро відповідає Аліна.

— Ні, мала, не вони. Тато з мамою, — майже сміється хлопець. Побачивши, що Аліна зараз його пошле, продовжує більш серйозно. — Та жартую-жартую! А коли серйозно, то, певне, в кожної людини, у самому її осерді, горить вогонь, думаю, кожен із нас знає про це. Принаймні, у дитинстві ми вважали такими себе, особливими, чи що. Ішов час, ми до-рослішали і забувалися. Настав день, коли ми зрештою оста-точно забулися. Вогонь! Він є в кожному. В одних він залед-ве тліє, у декого рівномірно і спокійно горить, віддаючи тепло іншим, а бувають випадки, коли він спопеляє власника.

— Ти мене зовсім заплутав. При чім тут книги?

Він говорив і вульгарно, і мов філософ, запросто про складне. Це Аліні не подобалося.

— Книги — це розумні думки тих, хто не забув про свій вогонь і радо ділиться зі світом теплом. Це і книги, і полот-на, і добра музика. Зараз говоримо про книги, чи не так?

Книги — вони паливо для твого внутрішнього вогню, Аліно, чи не так? — він робить паузу, досить прискіпливо зазираючи дівчині в очі. — От я й попереджаю тебе, Аліно, слід бути дуже обережним із ними. Пригадуєш Борхесову «Книгу піску»? Безконечна книга і горітиме безкінечно, зачадить всю планету. Вважай, не натрап на таку, а то...

— Не розумію, до чого ти хилиш? — от вміє він вивести її з рівноваги і заплутати.

— Ні до чого, показую тільки, який я мудрий. І ще — хочу запросити тебе в кіно.

Філософія переходить в іронію. Аякже без неї. А ти вуха розвісила! Аліна від подиву відкрила рот. Та він її клеїть!

— У кіно? О, ні! Мені «Трої» було забагато. Тільки не кіно!

— Хе, а це класно! — Кажан іронічно посміхається.

— Що — класно? — здивовано перепитує дівчина, вона ж не прийняла пропозиції.

— У наших стосунках явний прогрес, Алінко! Ти сказала: «Тільки не в кіно» замість улюбленого «Та пішов ти!» — самовдоволено говорить Кажан.

Аліна зривається на ноги, грубо відштовхує Кажана від вікна. З гуркотом замикає його і зашторює вікна. Останнє, що вона чує від ошелешеного хлопця:

— Дитячий садок «Барвінок».

Аліна кладе книгу на полицю, зустрічається поглядом із мольбертом. Хвилину стоїть розгублено, тоді бере в руки пензлі й береться до праці. Картина до кінця не виписана. У неї багато роботи! За стіною цього разу весело й завзято співає флояра. А в хлопця непоганий смак і, здається, талант до музики. І виростають в уяві красиві барвисті схили весняних полонин і шпилі столітніх смерек та сосен, крисані модрин. Аліна чомусь усміхається сама собі.

О третій годині ночі нарешті відчуває жахливу втому. Відкриває навстіж вікна, впускаючи до хати ніч, гасить світло. Перевдягається в піжаму, накривається ліжником і під звуки флояри, яка так ніжно розмовляє з ніччю, милуючись

5 Гонихмарник

зоряним небом, клаптик якого зазирає у вікно, засинає. Пробиваючись крізь дрімоту, здоровий глузд шепоче на вушко: «Замкни вікно. У тебе небезпечний сусід». Та звуки флояри заколисують, і сон на своєму легкому човнику відносить її далеко річкою в гори.

Прокидається Аліна від надто яскравого світла, яке сліпучим фонтаном вдаряє в очі. Дівчина не може їх розплющити — перед очима світла пляма. Робить над очима дашок із рук, щоб хоч щось розгледіти. На підвіконні сидить задоволений собою Кажан, граючись люстерком, шпурляє їй в очі зайчики.

— Доброго дня, сонько! Сонце високо, а ти, ледацюго, вилежуєшся, — дражнить дівчину Кажан.

— Слухай, а не пішов би ти.

Аліну це вже дістало. Вона сердито піднімається з ліжка і прожогом влітає у ванну. Перевдягається у свій одяг для бігу і, виринаючи з дверей, кидає сердито в бік хлопця:

— Коли я повернуся, щоб і духу вашого, пане, тут не було.

В Аліни ранкова пробіжка.

Коли після бігу, ранкового душу і зібраних докупи думок вона заходить у кімнату, то знову застає Кажана на тому ж місці. «А не пішов би ти» на хлопця не подіяло. Та цього разу у нього в руках не люстерко, а два горнятка, поруч на підвіконні тарілка з тостами.

— Аліно, перепрошую, що налякав! Дурний жарт! Не сердься. Ну, хочеш, надавай мені копняків! Ми ж волею випадку з тобою сусіди, давай навчимося жити поруч. Будь ласка, — і простягає їй горня, — вип'ємо каву миру, чи як? Будь ласка!

Тон спокійний і примирливий.

Біг завжди допомагав зібратися з думками, лишаючи проблеми десь там позаду, а попереду ще добра сотня метрів, тобто її новий сусід. Який і дратує, і бентежить одночасно. Аліна вже й сама не знає — чого тут більше.

Вона обережно підходить до вікна. З недовірою бере з рук хлопця горня. В очі хлопця повертається той глузливий блиск, що й завжди. Робить ковточок. Кава міцна і терпка, з якимсь дивним, незвичним присмаком.

— Це гвоздика, — він ніби читає її думки. — Я завжди даю до кави трішки гвоздики. Подобається? Я цукру не да-вав, майже всі художники п'ють каву без цукру.

Аліна мовчки киває головою.

— Бери тости, — простягає дівчині тарілку.

— Дякую, — Аліна незграбно бере один.

Дідько, з якого це дива вона ніяковіє перед ним.

— Слухай, Алін! Класна картина. Ти любиш дощ і грозу? — не то запитує, не то стверджує хлопець. — Я також дуже люблю. Знаєш, я такий щасливий, що нарешті знайшов для себе достойну майстерню. Маленький ремонтик, і можна жити. Уже переїхав! Тут є все, що потрібно відлюднику та самітнику. І навіть класна сусідка.

Угу! Кажан на даху! Хі-хі-хі! — пирснула весело Алі-на. — А мо' й Карлсон, тільки замість моторчика флояра.

— Ги-ги-ги, — передражнює Аліну Кажан. — Звідки така дурнувата і примітивна іронія в молодої дівчини, яка читає Кафку і пише серйозні полотна?

Кажан спеціально заголосно відсьорбує з горнятка. Аліна слідком за ним повторює його жест, і вони починають реготати.

— Знаєш, у мене в школі була вчителька математики, — вже зовсім весело оповідає Кажан. — Така строга і дуже ма-нірна класна дама. Коли ми починали отак ніби з нічого, на її думку, пертися, вона заставляла нас повторювати одну і ту ж приказку: «Сміх без причини — то є признак дурачини!» І так вишколила клас, що ми повторювати другу частини цієї «премудрості» по декілька разів на день. Та одного разу, коли наша люба класна дама завела улюбленої «Сміх без причини — то є признак...», один з учнів випередив її

й заволав несамовито: «великого розуму». Клас просто ска-женів від реготу! Ой, що тут почалося — і читане, і писане. Батьків до директора. Та після цього випадку математичка перестала вживати цю безглузду приказку.

— Я здогадуюсь, хто був тим учнем. І чомусь я не здивована.

— Так. То був я. Тож вип'ємо за сміх без причини, Аліно!

— Який є ознакою великого розуму! — і вони чекаються горнятами.

— Слухай, Алін, тепер серйозне питання. Куди ведуть двері на твоїй картині? Бо всі двері кудись ведуть.

— Ну, мабуть, на Вершину світу, — кидає безтурботно дівчина перше, що приходить у голову.

— Що? А звідки ти про неї знаєш? — спантеличено-хутко перепитує Кажан.

— Та я ж пожартувала, — іронічно відповідає Аліна.

— Пожартувала, кажеш? Влучно... Твоя картина суперова, чесно, вона гіпнотизує, притягує, лякає і дивує. Як ти її назвала? — говорить Кажан, не зводячи очей із полотна.

— «Двері», — відповідає дівчина.

— Добра назва. Хочеш загадку? Коли двері не двері? — запитує Кажан.

Аліна знає відповідь. Вона також любить Кінга.

— Коли вони відчинені! — відповідає Аліна і відчуває, що вона зараз відкриває одні з них, широким порухом навстіж.

Здала нарешті останній іспит. Студенти галасливою юрбою виринають зі стін Академії. Аліна вже звикла, що вона завжди виокремлюється з цього гурту. Завжди самітна, і це їй подобається, не бентежить, хіба що інколи. На вулиці спека несусвітня. Літо. Може, зайти до свого кафе й випити молочного коктейлю? Сонце невблаганно шпарить, а в небі ні хмариночки, ні півнатяку на пістрявість. У кафе зараз добре, як і в майстерні, до речі. Кондиціонер — неправдиво-

правдива прохолода. Уф! Якщо покласти на терези всі за і проти, то може зробити собі приємність та й випити коктейльчику, закусивши це все «Венерою у хутрі».

Та в кафе, на жаль, аншлаг. Студенти несамовито святкують закінчення сесії, запиваючи це все рясно холодним львівським пивом. Та це тільки так собі — аперитив. На вулиці під парасольками нікого не видко, всі усередині, з кондиціонером. Аліна розгублено стоїть на вулиці, зазираючи в очі вікон. Раптом із кафе вистрибує її одногрупник Андрій і, мовчки взявши її за руку, говорить:

— Той, Алін, тебе там кличуть. Пішли...

Аліна здивовано блимає на нього очима:

— Кличуть, мене? З чого б це? Що, наостанці перед кані-кулами поглумитися захотілося?

Аліна згадує, як після закінчення першого курсу, коли вона, як завжди, допомагала щиро всім запеклим прогульникам таки переповзти мітку першого року навчання, її нібито «з вдячності» запросили на бал, присвячений такій гранд-події. Цікаво, чия ідея, досі не знає? Аліна була попереджена про це. Справжнісінький бал, а не дискотівка. От вона й припхалась — у вечірньому вбранні, пурпурова сукня зі шлейфом. Була запевнена, що форма одягу — вишукано-вечірня, а дискоклуб просто на один вечір орендується одним із його власників для своєї єдиної донечки-студентки, суперкрасуні, Міс Львова, Світланки. Слава Богу, Світлана навчається на моделюванні одягу, бо переживати що-дня надмір гламуру на заняттях — це правдивий шок. Однак Свєтік має хороших друзів серед Аліниних одногрупників. От і спонсорнула зальчик. Аліна в перукарню сходила, манікюр-педикюр зробила. Тьху, як згадає, то знову пітніє. Гарний жартик, вдалий. Насправді то була банальна дискотека, на якій її з нетерпінням чекали-виглядали.

Осоромили по повній! Вона проплакала цілу ніч у татковій майстерні, а тоді раптом зрозуміла — усе в її руках, насправді. Зуміла примусити себе глянути на це все збоку.

І така злість її охопила, передовсім на себе! Якщо вона не може змінити весь світ, то Бог із ним, хай залишається таким же недосконалим, яким він є. Але з того часу Аліна перестала боятися, що хтось помітить отой вогонь, про який говорив Кажан, що горів у ній, завжди там жив, а вона, дурна, вправно його ховала. Правда, тоді вона називала це своїм справжнім обличчям, захованим за маскою щоденного марнославства. Стало начхати, що про неї думає світ і ті, що вигадали правила для цього світу, а самі чи не найбільше їх порушують. Вона стала жити без озирань на приписи, що вдягати, яка мода, хто найкрутіший, чия музика найстильніша. Ще з більшою одержимістю почала цікавитися всім на світі, ніхто не смів тепер в очі назвати її посміховиськом. Спробував би! Важко сперечатися з ходячою енциклопедією, особливо, коли вона вправно володіє словом і вміє доволі спритно поставити гумориста на місце. Її на-віть деякі викладачі побоюються.

Андрій винувато продовжує тримати її за руку:

— Ну, Григоренко, будь людиною, а то він мене приб'є, якщо я тебе не приведу.

З рота хлопця несе, мов із пивної діжки.

Аліна рвучко висмикує руку. О, ні, вона втікати від них не стане! Повтор минулого року? Вона поправляє свою футболку, яка від спеки пришкварилась до тіла, набирає в груди повітря і сама відчиняє двері кафе. Здалеку впізнає своїх одногрупників, які сидять купою, подекуди одне на одному через брак місця, зсунувши докупи два столи, і дудлять пиво.

— Цікаво, яка мара хоче мене так пильно бачити? — без привітань, грубо і з викликом кидає Аліна, свердлячи поглядом тих, хто сидить перед нею в анфас. Вони чомусь всі принишкли й опустили очі в підлогу. Що ж це за гра? Звідки така скромність та розгубленість? Щось раніше нічого подібного не спостерігалося. Ні, вона зараз скаже все, що про них думає.

На столі, крім пива в кухлях, мліє на звичайнісінькій «Літературній газеті» вобла в'ялена. Аліна відчуває її запах, змішаний із пивом. Вона говорить так люто, що переходить на крик, і всі, хто є в кафе, здивовано озираються. Пофіг. Після танців у вечірньому вбранні на дискотеці і після реготу, який здійняла там її з'ява, ніщо не може вибити з колії.

— Що витріщилися? Ще раз повторити запитання? Хочете мене запросити на Віденський бал? — змія всередині Аліни, мов на розпеченому піску пустелі, люто вишуковує жертву. Ой непереливки буде тому, хто зараз поворухнеться чи наважиться дзявкнути.

З-за столу встає хлопець у чорній футболці, який сидить до Аліни спиною. Він обережно ставить на підлогу Міс Академії Світланку Круглову (ту саму, майбутнього супермодельєра), яка так пильно перед тим обвивала його шию, сидячи у нього на колінах, що його обличчя й видко не було. Хлопець правою рукою скидає темні окуляри, лівою бере зі столу одну з рибин і простягає її Аліні:

— Сервус, сусідко! Хочеш рибки? Побудь із нами, Алінко. То я та мара, яка хоче, перепрошую, пильно хоче тебе бачити.

Кажан простягає Аліні рибу, і кляті вогники іронії вистрибують у його очах.

Аліна бере рибу в руку і спересердя кидає її на стіл. Жах якийсь, маски-шоу. Риба потрапляє до чийогось кухля. Бризки пива розтікаються по столі і по присутніх. Та за столом, на диво, гнітюча тиша. Ніхто навіть не старається ухилятися чи витиратися від бризок. Тоді вона розвертається, кидаючи через плече: «Гарного літа» і... Кажан хапає Аліну за руку.

— Стояти! Ти куди? Не хочеш послухати, що тобі збирається повідати твоя рідна група?

Аліна від несподіванки заледве не падає, втративши рівновагу.

— Ні, не хочу! Мені начхати! І на них, і на тебе, і на твою пасію. Як ти казав учора — «у кожного всередині горить вогонь». Придивися до свого оточення, сусіде! Не в кожного! Зрештою, мені байдуже, що вони про мене думають, що про мене думаєш ти та й цілий світ.

Кажан міцно тримає її за руку. Від того її шаленство не стає меншим. Але битися з ним вона не збирається. Набридне — відпустить. Кажан киває головою в бік Данила, найавторитетнішого в групі. Данило не схожий на себе, збентежений, ніби чимось не задоволений, мов перед іспитом, опустивши долі очі, мямлить:

— Аліно, тутойво! Ну, типу того! Я від себе особисто і від усієї нашої групи хочу попросити в тебе вибачення за торішнє, за той дурнуватий випадок із дискотекою. Розумію, що трохи запізно. Вибач, ми свині!

Голосніше, друже! Голосніше! — спокійним тоном наказує Кажан, — і про свиней розлогіше. Думаю, всім буде цікаво послухати про те, як ви щедро віддячили людині за доброзичливе ставлення.

Данило червоніє, мов буряк, і вже на півтону голосніше повторює:

— Аліно, будь ласка, вибач нас за торішню історію. Вибач, будь ласка, бо ми — свині!

У кафе мертва тиша. За столом всі, як один, сидять, втупивши очі в підлогу, і навіть Свєтка Круглова, яка зовсім не з їхньої групи, старанно розглядає бантики на своїх босоніжках. За іншими столиками кафе також тиша. Усі цікаво спостерігають за комедією, якою вправно режисує Кажан.

Тепла хвиля накриває Аліну з головою.

— Пробач нас, якщо зможеш, веде своєї зовсім по- дитячому, принизливо і збентежено Данило. — Ми більше не будемо, і той...

Будете чемними? — рявкає Аліна. — Досить! Не при-нижуйся, Даниле.

Аліна сердито вириває руку з чіпких обіймів Кажана. Той, задоволений собою, посміхається.

— До побачення, сусіде! Класно придумав, майже пові-рила, — кидає йому в очі дівчина і стрімголов вилітає із захолодного для її совісті приміщення.

«Сьогодні на сьогодні!» — волає реклама з вітрини мага-зину напроти, повідомляючи потенційних покупців про знижки на парасольки та дощовики. Під вивіскою, на гарячій розпеченій лавці, сидить хлопець у білому, лузає гарбузове насіння, прикривши голову світлою бейсболкою.

Аліна сердито йде вулицею, думаючи чомусь про телепня в білому, який здуру всівся на самому сонці. Десь вона його вже бачила? До дідька — подумає про це згодом. З голови не йде тирада Данила. Та хіба це вибачення? Цих ідіотів тільки-но так принизив Кажан.

— Сьогодні на сьогодні! — говорить до себе той, що в бі-лому, і задоволено посміхається.

Аліно! Алін! Я знаю, що ти не спиш, — гримає настир-ливо у вікно Кажан.

Вікно зашторене, але світло лампи таки пробивається через негусту тканину.

Аліна відриває очі від книжки.

— Аліно! Чуєш, не будь дитиною! Я все рівно не відчеп-люся. Вийди, поговоримо! Я ж зовсім інше мав на увазі, ти не так усе зрозуміла!

Аліна встає, кладе на стіл книжку. Звичайно, вона не лю-бить, коли її принижують, але також ненавидить, коли в її присутності і, тим паче, заради неї принижують інших. Це не вибачення, це приниження, ницість. І він змусив їх це зробити. Влаштував цирк! Стояв, милуючись фіглярством клоунів. Тільки глядач попався нетямущий, примітивний. Думає, попили вкупі кавусі, і друзі навіки. Теж мені, борець за справедливість! Ні — це не боротьба, Аліно, це гра. Він думає, що контролює м'яч! А ми зіграємо на контратаці!

До дідька! Дівчина рвучко бере зі столу навушники, вмикає музику на весь голос, гасить лампу, лягає в ліжко, накрива-ючись із головою. Звуки дріботіння пальців Кажана за шибою гасить музика Бетховена. «Місячна соната» ще якусь мить пурхає в невагомості над ліжком, а потім застрибує в її сон, і вона вже звично стоїть усередині вежі Кіріко, а з вікна замість сяйва від блискавки лине місячне світло.

Кажан бачить, як по той бік вікна вимикається світильник. Ще якусь мить стоїть, приклавши вухо до шибки, та слухає тишу.

Він бреде пологим дахом, сідає майже на краєчок. Місяць вповні глупо поглядає вниз, підморгуючи не то зіркам, не то землі...

— Що я роблю не так, Талалайку, здається, так вона тебе називає? Уперше, віриш, не знаю. Думав досі — досконало вивчив жінок. Але ж то не просто жінка — незвіданий Всесвіт. Може, розкажеш мені одну з її казок?


1. Талалайко і флояра | Гонихмарник | 3. Веселка для друга