home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3. Веселка для друга

… І буде веселка у хмарі, і побачу її,

щоб пам'ятати про вічний заповіт

між Богом і між кожною

живою душею в кожному тілі,

що воно на землі.

Біблія. Книга Буття, 9

Вранці прийшла мама. Попили кави, потеревенили. Нічого особливого. Вірніше, як сказати. Мама донедавна не пила кави. Це зле для шкіри, для печінки, і Бог зна ще для чого. Аліна наперед знала, що мама прийде, бо зателефонувала, попередила. Аліна тишком-нишком заховала картину, яка так бентежила маму. Стосунки з мамою раптом ставали якимись вже надто приємними, навіть трішки колежанськими. Аліна не мала близької подруги. Вірніше, колись мала — однокласницю Марту. Після восьмого класу родина Марти переїхала до Києва, її татові запропонували гарну перспективну роботу. Поки була жива бабуся Роза, мамина мама, то хоча б на канікули навідувалася. Бабуся через два роки померла. Від нудьги й суму, чомусь так видається Аліні. Хоча в лікарів, як завжди, був готовий аж надто науковий діагноз — якась там дистонія з критично-... Алінка ж бачила, як марніла на очах бабуся Роза. Лише про Мартусю балакала, хвалилася єдиною онученькою. А в очах такий жаль, такий сум. Алінка завжди заздрила по-доброму Мартусі за те, що у неї є бабуся. Аліна не мала жодної. З бабусею Розою можна було погомоніти про все на світі, навіть про найбезглуздіше з погляду батьків. А які казки вона їм розповідала, навіть химерніші, ніж казки татка і ті, що вигадує Аліна: про Баюл, собако-рибу, чи про

Пістрянку, пітоно-левицю. Після смерті бабусі Рози Львів став враз чужим для Марти та її родини. Рік дівчата активно листувалися, телефонували одна одній чи не кожного дня. А потім все рідше і рідше. Розійшлись, мов у морі кораблі. Інтернет — вікно у світ. Чомусь його Марта ігнорувала, хоча іронічно переконувала, що то він її ігнорує.

Телефонні розмови? Аліна відчувала - - Марта насилу їй відповідає, нав'язуватися ж не хотіла. Тепер лишень дзвінки на Новий рік, дні народження, Паску та Різдво. А віднедавна ще й поштівки з усього світу від Марти. То з Лос- Анджелеса, то з Берліна, Токіо, Каїр, Мадрид... Мандрує дівчина разом із батьками. Щасливиця! У листівці завжди одне й те ж: «Люба подруго! Привіт із Токіо! Ми перебуваємо тут уже пару днів. Пам'ятаю й люблю. Гарно, цікаво. При зустрічі розповім більше. Твоя Мартушка». Так жартома Аліна називала Марту, а для Марти вона — Лінушка. Написано ніби поспіхом, літери стрибають врізнобіч. Та коли воно буде оте — «при зустрічі»?

Аліна розчиняє навстіж вікно. Набирає повні груди міського львівського повітря. Дихає ранковою свіжістю, ще не зовсім змарнованою пекучим літнім сонцем. Дахи, антени, люди внизу, мов дрібна комашня, й Аліна на дахівці світу, мов Бог. Ото занесло!

Є сьогодні настрій іти на етюди. У парку зараз чудово, тільки самій якось моторошно після недавніх паркових пригод. Та не обов'язково забрідати на стежки чи бокові алеї. Є натхнення, то мусить іти, а то воно замордує. «А що? І піду!» Зібралася. Дорогою зустріла Петра.

— Привіт, Аліно!— той аж засяяв, побачивши її.

— Привіт, сусіде! Де твій кіт? — ввічливо перепитала Аліна.

— Кіт? А... Та з мамою поїхав на дачу, до джмеликів у гості. Ти на етюди?

— Угу! — Аліна поправляє перекинутий через плече надто завеликий для такої мініатюрної дівчини етюдник, який вперто зісковзує з її худенького плеча.

— Можна з тобою? — обережно питає хлопець.

У словах немає ніяких підводних течій. В очах лише запитання і все:

— Можна, чому б ні.

 — Тоді зачекай хвильку. Я тільки-но з магазину. — Петро киває на повні торби, — занесу це і рушимо. Може, зайдеш?

— Ні! Я тебе ліпше внизу почекаю.

Аліна чимчикує сходами додолу, не кваплячись. От і добре, маєш компанію. Внизу біля під'їзду на лавках незмінно чергують бабуні-солодуні.

— Доброго дня! — чемно вітається Аліна.

— Доброго дня, дитинко! Доброго дня! — по черзі відповідає кожна з бабусь, вдавано улесливо киваючи головою, ніби це саме до неї, а не до всіх вкупі адресовано це привітання.

«Зараз почнуть обговорювати колір мого волосся або надто зелену футболку. От халепа, слід зайти за гаражі й там зачекати Петра, а то побачать нас разом і почнеться».

Аліні насправді начхати, що про неї теревенили ці старі монстрячки. «Та вона йому не пара! Та шо то за мода. Та вона точно наркоманка...» Аліна поспіхом заходить за гаражі. Притуляється спиною до одного з них. Тут затінок, навіть приємно. А що буде вдень, коли о дев'ятій так шкварить? За мить з'являється захеканий Петро з наплечником. Мовчки забирає у неї етюдник, і вони чимчикують у бік парку.

Через сто метрів несподівано натикаються на Кажана. Той тримає перед собою пакунок, очевидно, іде з магазину. Несподівано зупиняється прямісінько перед Аліною: — Привіт, сусідко!

Аліна обходить хлопця, як випадкову перешкоду, недбало кидаючи через плече:

— Привіт!

Петро озирається на незнайомця. Кажан стоїть, мов вкопаний, притуляючи до себе пакет, і розгублено дивиться їм услід.

— Хто це? Сусід батьків? — питає Петро.

— Знайомий, — відповідає Аліна, їй не хочеться говорити з Петром про Кажана, зовсім не хочеться. .

У парку знайшли недалечко від центральної алеї гарну місцину. Висока крислата модрина і дві маленькі в'юнкі білочки на ній. Щоб не сполохати, не підходили надто близько. Аліна мовчки малює. Петро позаду неї стелить вийнятий із наплечника хідник. Бере в руки книжку. «Квантова механіка» — написано на обкладинці. «Або темний ліс», — жартує Аліна. І ось так вони спілкуються, мовчки. Аліна відчуває, що Петро не читає. Дивиться, як вона малює. Дивно, але це її не дратує. Аліні навіть подобається. Бо коли вона лишень раз озирнулася, то побачила шалено-здивовані очі Петра з напіввідкритим ротом. «Квантова фізика» дрімала поруч у траві. Аліна лишень посміхнулася сама до себе. Пізніше Петро сказав Аліні:

— Відчув себе малою дитиною, яка вперше побачила море — таке безмежне й красиве. Не знав, що то так прекрасно — мати талант.

— Кожен має талант, — говорить Аліна.

— Я не маю, — журно відповідає Петро.

— Неправда. Ти хороша людина. Це неабиякий талант! — хлопець скептично посміхається. — До того ж, ти — гарний програміст, наскільки мені відомо. А я вмію на комп'ютері лише зайти в Інтернет, включити й виключити.

Вони сидять під зеленим кущем калини, безжурно розмовляють, згодом обідають. У Петровому наплечнику знайшлася ціла купа канапок і термос із холодним чаєм. Смакота. Ось чого він вертався додому, не лишень торби покласти.

Теревенять про все на світі. Про комп'ютерну плату. Ні фіга собі, вона називається материнською, про файли й про кеші, про операційну систему. Більше з того, про що розповідає Петро, Аліна не розуміє, однак слухає з такою уважністю, немов то найвишуканіші вірші. Петро говорить про це натхненно, тож переривати таку щиру розповідь не годиться. Це те саме, що перервати політ птаха, обрізавши крила, чи заховати фарби та не дозволити Аліні малювати. «Можна бути натхненним і цікавим, навіть розповідаючи про квантову механіку», — вирішила для себе Аліна.

Поверталися з парку пізно ввечері, щасливі й задоволені. Розмовляли цілу дорогу. З Петром Аліні легко, як колись із Мартою. Він, здається, розуміє її з півслова. Вона не виважує кожний вислів, як у випадку з Кажаном, старається не уникати буденності, як у випадку з цілим світом та одногрупниками. Те ж саме вона відчувала з боку хлопця. Але це не кохання. Це початок чогось значно глибшого і кращого — дружби...

Разом із Петром, отак безтурботно теревенячи, зайшли всередину будинку. Біля під'їзду бабусі-ягусі (так їх «ніжно» називає «чемний» хлопчик Петро), мало з лавок не попадали від побаченого. Дівчина в зеленому вінку, вінок сплів для Аліни з папороті Петро, і хлопець із порядної сім'ї й сам, здається, порядний, весь обвішаний її торбами. Боже, і куди той світ котиться.

Петро, мов правдивий джентльмен, довів Аліну до дверей майстерні.

— Дякую за день, Петре! Класно провела час. Слухай, а в мене для тебе є подарунок, — імпульсивно вирішила щось для себе дівчина.

Аліна швиденько відчиняє квартиру, не вмикаючи світло, влітає всередину, підбігає до стелажа з книгами. Якусь мить щось думає. Тоді застрибує на крісло, з крісла на стіл і з верхньої полиці стелажа знімає якийсь пакунок, загорнутий у газету. Підбігає з тим пакунком до Петра, по дорозі розгортаючи його. Простягає Петру:

— Це тобі, бери! Подарунок.

Петро обережно ставить на підлогу етюдник і бере до рук те, що простягає Аліна. Це картина. У напівмороці коридору ледве видно, що на ній.

— Байдуже, подивишся вдома. Дякую за день, до побачення, — кидає на прощання Аліна.

Дівчина заносить у майстерню етюдник, і вони прощаються.

Петро вдома вмикає світло і довго дивиться на те, що дала йому Аліна. Це картина, невеличка така. Начебто написано з висоти гори. Удалині між горами прудка гірська річка, а над нею рясна барвиста веселка. Сам не знає для чого Петро перевертає картину на другий бік, чисто інтуїтивно. Там фіолетовим маркером виведено: «Веселка для друга! Аліна Григоренко» і підпис. Хлопець усміхається і йде вішати картину у свою кімнату, над комп'ютером, між репродукціями «Мони Лізи» Да Вінчі та «Самітною сосною» Труша.

Аліна заходить у добре нагріту за день майстерню. От балда, знову забула ввімкнути кондиціонер. Зовсім не про це думала, коли йшла. Добре, хоч вікно не закривала. Вмикає лампу. Тепла барва світла заливає її помешкання. Усміхаючись, скидає з голови вінок, кладе його на шафу. Відчуває, що несамовито хоче їсти. Канапки для молодого, вічно голодного організму, як трава для лева. Мама вранці принесла купу різних смаколиків. Скоренько приймає душ, розігріває в мікрохвильовці січеники, додає сметани... Ні музики, ні звуків вулиці слухати не хочеться. їй зараз так добре наодинці із собою, зі своїми думками, у своїй фортеці-майстерні. Вона прямує до вікна, щоб закрити його. На підвіконнику лежить величезний букет волошок. Квіти не зів'яли, отже, поклали їх недавно. Аліна, усміхаючись, бере волошки і занурює своє обличчя в цей прекрасний ніжний аромат пшеничного поля. Чомусь для Аліни пшеничне поле завжди пахне волошками і навпаки, немов привіт із дитинства. Коли вони їздили до мами на Волинь, інколи зупинялися біля жовтого моря стиглої пшениці. Пшениця завжди висока, вусата, вище чи не вдвічі від трирічної Аліни. Мама визбирувала в пшениці польові квіти: маки, ромашки дрібненькі, дзвіночки і волошки... Аліна допомагала мамі та зривала лишень оті красиві небесні квіточки. «Татку, татку, поглянь — скільки я небесних квіточок назбирала», —

кричить розпашіла від радості малеча. «Та ти сама як та волошка», — тато бере Алінку на руки, лагідно пригортає до серця і цілує ніжно у «волошкові очі». Так і каже: «Моя маленька волошка з волошковими очима». Мама красива і щаслива у волошковому вінку, сплетеному татом. Аліні здається, що то не її мама, а найголовніша Королева Волошок. В Аліни мамині очі, волошкові, мов ввібрали в себе весь цвіт волошок Волині. Так, пшеничне поле для Аліни пахне волошками.

Дівчина стоїть задумливо, вдихаючи в себе п'янкий аромат небесних квітів. Нарешті до дійсності її повертає сам факт дивної з'яви волошок на її підвіконні. Якусь мить розгублено дивиться на квіти, потім помічає записку, яка, очевидно, лежала під квітами і тому її відразу не запримітила. Бере її правою рукою, притискаючи лівою до серця квіти. Трішки жмакаючи шорсткий папір, розгортає її:

«Привіт, Аліно! Ти уникаєш мене, не хочеш ні чути, ні бачити. Лишається лишень письмово спробувати порозумітися з тобою. Що можу сказати у своє виправдання — винен. Щиро прошу — пробач телепня, тобто мене. Я — дурень.

P. S. Тільки не викидай через злість на мене квіти. Вони — не винні».

Вони справді не винні. Аліна ставить квіти у вазу. А от щодо Кажана: не так швидко, хлопче!

Повагавшись трішки, Аліна вирішує не закривати вікно. За стіною тиша, і відблиску на дахівці від світла сусіднього вікна не видно. Отже, Кажан не вдома. Вирішує зазирнути в Інтернет, так давно вона не підходила до комп'ютера. Можливо, щось є від Марти. В ел. скриньці чекає повідомлення від одного з її друзів по листуванню: «...І буде веселка у хмарі, і побачу її, щоб пам'ятати про вічний заповіт між Богом і між кожною живою душею в кожному тілі, що воно на землі».


2. Двері, або Сьогодні на сьогодні | Гонихмарник | 4. Метелик