home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1. Двічі в одну річку

Ой піду я в бір темненький, там суха смерека,

як розпалю ясну ватру, видно всім здалека.

Запалала при смереці смолова ялиця:

горить моя досадонька, мов сухая глиця.

Леся Українка

На вокзалі у Львові Аліну зустрічав тато. Вона попрощалася з друзями, ніжно обійнявшись із кожним, і тільки Кажана обпекла гарячим поглядом та ледь кивнула йому головою. Ще у Ворохті Аліна зателефонувала батькові і попрохала її зустріти. Вона мусила поговорити з мамою. Та знала набагато більше, аніж здавалося. Й Аліна не дасть їй спокою, допоки Ірина не розповість всієї правди.

Вони сидять у вітальні. Красива, ефектну жінка з елегантною зачіскою в зручному шовковому халаті блакитного кольору. Навпроти надто серйозна, вдягнена в недбало накинуту на худеньке тіло червону теніску, старі джинси юна дівчина. Вони дивляться одна на одну однаковими поглядами — блакитними, і ніхто з них не збирається відводити очей. Звичка. Василь вибіг «у справах». Він знав — має бути серйозна розмова, Аліна дорогою дуже прозоро на це натякнула. Дівчатам краще не заважати.

Аліна розпочинає першою:

— Пригадуєш, мамо, яка улюблена книга була у мене в десять років? «Лісова пісня» Лесі Українки. Можливо, через те, що тато її дуже любив. Ти чомусь завжди гнівалася, коли він мене називав Мавкою. Дивно, це ж так поетично! Говорила, що не варто забивати дитині голову різною чортівнею. Хоча, до чого тут чортівня? Але то таке, тепер я розумію — все має причинні наслідки, ноги фобій кожної людини ростуть з її дитинства або з минулого. Так, спокійно, не перебивай мене. Я не все сказала.

Ірина й не думає цього робити. От тільки вигляд і тон доньки напружують.

— О, так, я малою задавала надто багато питань, часом зовсім недитячих. Здебільшого дорослі, щоб відкараскатися від дрібної причепи, віджартовувались чимось на кшталт «тебе лелека приніс» (хоча восени їх уже нема, вони в теплих краях), «дітей знаходять у капусті», навіть узимку. Найпоширенішим висловом стало крилате «будеш багато знати — швидко постарієш». Тому я стала багато читати. А що? Гарна альтернатива, замість поговорити. Там знайшлися відповіді майже на всі запитання. Хочеш знати про Всесвіт — відкрий книжку і прочитаєш. Хоча досі не розумію, як то мені вдається не розірватися між реальністю книжною й образністю художника? До чого це я веду? Ага! Тому мене дратує, бісить, коли я не можу зрозуміти чи раціонально пояснити те, що бачу на власні очі. Я не боюсь невідомості, мамо, тому що все піддається поясненню, абсолютно все. Принаймні, донедавна так вважала! Коли лежиш під небом, всіяним зорями, пояснювати нічого не мусиш, бо воно прекрасне і зрозуміле, хоча і науково розтлумачити все це можна, якщо захотіти. їдучи сьогодні в потязі, я все міркувала, як мені точніше поставити тобі запитання, щоб не здатися схибленою. Не даремно я почала розмову з «Лісової пісні», з казки-феєрії, не випадково. Мамо, я зустріла Того, що Греблі Рве, чи В Скалі Сидить, Перелесника. Я не знаю, як воно називається насправді. Мамо, що ти знаєш про істоту, яка вміє розганяти хмари, щось мені видається, не тільки це вона робить? Що? Все!

Ірина сидить із відкритим ротом, далі квапливо відводить очі вбік. Те, чого вона так боялася, трапилося. Дочка не панькається, питає відразу. Молодець.

Жінка якусь мить збирається з думками. Вона чекала цієї розмови, думала сама її почати після ще одної ознаки втручання Гонихмарника в життя Алінки. Та йшли дні, у доньки навіть з'явився приятель Петро, дуже схожий на її Василечка, спокійний, надійний, і вона трішки заспокоїлася. Завчасно.

— Не мовчи, мамо. Ти знаєш, про кого я, чи твоя донька — божевільна дурепа? Кажи!

— Ні, доню! Ти — не божевільна! Це Гонихмарник, або Градобур, тобто дводушник, — відповідає трохи знервовано Ірина. — Ось ти з ним і зустрілася. Чи могло бути інакше? Я відчувала, він поруч. Від того дня, коли вперше побачила твою картину. Він таки вліз у твоє життя, у сни, вони це люблять, а тепер захоче залізти в душу. Прийшов час тобі все розповісти.

Ірина, хоча і трішки нервується, та все ж стримується, не як тоді, коли побачила вперше картину доньки. Вона зуміла це все перебороти в собі, обміркувати. Аліна схвильовано переводить подих. Вона не помилилася. Клята інтуїція.

Ірина розповідає про Ігоря, про знайомство з Гонихмарником, про кохання, про бабусю Орину, про смерть батьків через родину Сокірків, про втечу з села.

Аліна жодного разу не перебиває матір. Серйозно та уважно слухає. Ірина вкотре переживає своє минуле. Сльози то визирають із-за шторок душі, то ховаються глибоко в серці, і тоді голос починає тремтіти. Але істерики немає, вона таки втрималась. Якусь мить обидві сидять мовчки.

— Мамо, ти кохала Ігоря? — врешті озивається Аліна. — Я знаю, що ти зараз скажеш: «Це не має жодного значення тепер, тому що я кохаю твого батька». Але скажи по правді, мамо, — ти кохала Ігоря?

Аліна бере мамині руки у свої долоні й дивиться пильно в очі.

Хіба можна збрехати зараз?

— Кохала! Але... Його батько вбив моїх батьків, і та істота погрожувала вбити мене. Я втікала не від кохання. Я втікала від того іншого. Невже ти погано слухала?

— Ні, добре. Отже, ти кохала Ігоря. Чому ж тоді ти не спробувала поборотися за нього? — вперто допитується донька.

— Не могла. Не знала як. Та й ворожнеча родова засліплювала, — голос Ірини тремтить чи від хвилювання, чи від страху. — Залишатися із сином того, хто забрав батьківську любов, родину і збирався убити тебе? Я втікала, бо не почувалася сильною. Та й бабуся вважала, що так буде ліпше. Тому що, доню, ти ж сама тільки-но сказала, важко боротися з тим, чого не розумієш. Як можна це здолати?

— Постаратися зрозуміти, мамо! Для початку постаратися зрозуміти! Як табличку множення...

— Що? Як табличку чого? Це тобі не математика! Тут реального якраз найменше. Дводушник — небезпечний суперник, дитино. Він чує в стократ ліпше, відчуває в стократ сильніше. Людина, у якій він живе, може бачити в темряві, вона розуміє мову сонця, вітру, стихій, тварин, рослин, і вона не двоока, як ми з тобою. Вона... Ех! Можна навіть збожеволіти від споглядання того нечестивця. Я — знаю! Твоє щастя, що ти його не бачила справжнього! Я втекла. «Коли не моя — тоді нічия!» — то його слова, Аліно, його слова. Він не жартував, він ніколи не жартує.

— Слова, слова! Тоді я не розумію, чому він тебе так про-сто відпустив, а згодом і не старався відшукати? Ти ж не на Місяць полетіла, зрештою, жила не дуже й далеко, у Львові.

— Ти хочеш це знати? Ти справді хочеш це знати?

Аліна ствердно киває головою.

— У мене був лише один спосіб стримати його під час втечі. Коли дводушник засинає, то спить тільки його людська подоба. А ось душа Градобурова ніколи не спить, вона, мов той вартовий, постійно пантрує. Часто гуляє сама по собі, однак не відходить далеко, вертаючи в тіло до перших

півнів. Хто зна, як воно в місті. Тут немає півнів. Коли ми втікали із села, то мусили якось зупинити дводушника. Бабуся перед смертю розповіла, як можна його пригальмувати, чи що. Я і твій тато пішли в сусіднє село до священика. Василеві друзі тим часом знайшли сплячого Ігоря. Вони мали розвернути тіло Градобура на 90 градусів за Сонцем. Гонихмарник тоді втрачає силу володіти людським тілом, у якому живе, і доки людину не повернуть назад у звичне становище, Градобур отак і буде стовбичити біля тіла. Після повернення в тіло йому потрібно лише пару днів, щоб відновитися. Цього нам мало вистачити для втечі. Що буде згодом, коли він оклигає, не хотілось і думати. Та хлопці все наплутали. Повернули Ігоря проти руху Сонця.

Ірина починає плакати:

— Я не хотіла нічого злого зробити Ігорю, чесне слово. Ти ж начитана, добре знаєш, що таке рух проти Сонця?

— Ну, таке на небі не буває, а в міфології — рух униз, захід, інволюція! Мамо, перестань! То все казочки. Яке має значення — проти-за? Перестань! Яка маячня!

— Це не маячня, не маячня. Все це реальне, як і твій Гонихмарник, — Ірина сидить якусь мить, втупившись у стіну, а коли починає говорити, голос у неї тремтить. — Ігор після тої ночі так і не оклигав повністю, про це я згодом довідалась. Він став мов мала дитина. Трішки поїхав глуздом. Дводушник був ладен мене за таке вбити. Та дістати не міг. Поза тілом він довго знаходитись не може, а я — далеко, у Львові. А Ігор? Після цього випадку він собі ради без допомоги не може дати, навіть у райцентр не годен заїхати самостійно, ніби боїться чогось. Щось мені видається, коли хлопці його закрутили неправильно, то душу закинули в якесь таке місце, що тільки Градобур і виволік його звідтам. Бабуся попереджала — з таким не варто жартувати.

Ірина благально дивиться на доньку:

— Алінко, доню, то не маячня! Градобура не жалко, нітрохи, але правдива людська душа «там» може й загинути.

Навіть коли б з'явився шанс позбутися Градобурової душі — чи зуміє людська вернути з манівців назад у тіло. А коли ні? Не можна гратися душами, то не наша парафія. Хай цим займаються ті, хто має на це право.

Ірина висмикує свої руки з долонь дочки і затуляє ними обличчя, витираючи сльози.

— Ти ж знаєш, що я щороку приїжджаю на сільський цвинтар до рідних. Я відразу ж по приїзді до Львова написала листа тітці Каті і попрохала доглядати за могилами. Вона й доглядає. Як з'ясувалося згодом — не лишень вона. Раз у рік ми з татком обов'язково приїжджаємо на цвинтар. Коли ти підросла — то з тобою.

Аліна ствердно киває головою. Десь із шести років вони всі разом по дорозі на Шацькі озера, на вихідні половити рибку — так говорив татко, обов'язково заїжджали до маминих батьків, до рідних — на цвинтар. Вибирали завжди погідну днину, тому що до села доброї дороги досі не зробили, а машиною бездоріжжям далеко не заїдеш. Аліна не зовсім розуміла таку вдавану любов тата до риболовлі, оскільки у Львові вона наніц зникала. Спочатку вони прибирали на могилках, потім молились. Вони з татом поверталися до машини, а мама ще з півгодини сиділа, притулившись до хреста бабусі Орини, обіймала його руками і розмовляла сама із собою чи зі своїм сумлінням. Одного разу тато сказав: «У кожного з нас свій скелет у шафі, Аліно. Коли підростеш, зрозумієш». Коли мама вертала до машини, очі були червоні й вологі.

— Пригадуєш, одного разу ми заїжджали до тітки Каті? У селі родичів близьких не залишилося. На місці моєї хати, відразу ж після втечі, розпочали будівництво будинку культури. Тож рідної домівки не стало. Тітка Катя розповіла — за могилами доглядає не лишень вона, одного разу вона застала Сокірка-старшого за прибиранням. Це її не здивувало — у селі завжди про всіх все знають, якщо ж ні, то вигадають. Від неї й довідувалася, що Ігор одружився на молоденькій вчительці, яку прислали в село після закінчення педінституту, за розподілом. У них росте донька. Це мене дуже здивувало. Адже Гонихмарник мусить мати спадкоємця, сина. Хоча зробити це ще не пізно. Та Ігор чомусь до цього не дуже прагне. Від тітки Каті дізналася і про те, яким він став. Про його божевілля через мене. От і все начебто... Чому я так детально тобі все розповідаю? Будь ласка, не ставай на ті самі граблі, що і я. Не закохуйся в Градобура!

Ірина вмовкає...

. — Мамо, ось ти кажеш, що від вигляду Градобура можна збожеволіти. Я його також бачила, не збожеволіла, — донька говорить про це буденним голосом.

Аліна розповідає Ірині лише про свою пригоду в Карпатах, досить мамі і цього для великого переляку, оповідає досить спокійно, навіть з іронією.

«О Господи! Вона не боїться дводушника, вона його не боїться. Краще було б навпаки!»

Історія Аліни дивує матір. Там нема п'янких поцілунків, кохання. Лишень звичайне знайомство. Поки що. Коли донька почала оповідати про те, як вона розпізнала Гонихмарника в карпатському лісі, Ірина здивовано перебила Аліну:

— Що? Ти бачила Градобура, не прихованого в людському тілі, а самого, отак відразу змогла його роздивитися? Як таке можливе?

— Бачила. Але ж і ти його бачила?

— Так, але лише після того, як він торкнувся оберега і був пораненим. А ти бачила його цілим, неушкодженим. Як?

— Ет! Неважливо! То покруч, мамо, твоя правда! Та, здається, не такий страшний, як твій, поліський. Так, сильний, сердитий, але дуже нещасний.

— Нещасний? Що ти верзеш? Як воно може бути нещасним? Від чого? Ти говориш про жалість до, до... — Ірина від жаху після почутого не може знайти потрібного слова. — Дитино, послухай себе! Він — трутень, живе працею інших, зводячи з розуму жінок, володіючи не лишень тілом свого господаря, перетворюючи його згодом на раба, підкоряючи собі. Він мов той паразит, що висмоктує радість і світло з людського тіла. І ти його жалієш? Він, не замислюючись, вбиває просто так, бо той, хто не підкоряється, вражає його самолюбство, — кричить Ірина.

— Не кричи! А ти не думаєш, мамо, що свідомості чи душі тих, із ким перетинаються Гонихмарники, теж впливають на них? Ми, люди, зроблені на подобу божу і все таке, але також не зовсім досконалі. Не гірше від Гонихмарників вміємо обдурювати, зраджувати, вбивати. І не в кожному з нас щось сидить, бо коли б таке було, то легко можна було б списувати на покруча всі власні гріхи! Ми, люди, маємо право вибору. На відміну від нього. Та чи завжди робимо вірний вибір? Знаєш, як кажуть: смерть однієї людини — трагедія, смерть мільйонів — статистика. Ти думаєш, війни, що ведуть у світі люди одне проти одного, вбиваючи без жалю собі подібних, справа рук Гонихмарників? Ха! Чи, може, то вони вигадують супердосконалу зброю, щоб потім направити її проти дітей, жінок? А наш Чорнобиль? Мамо, люди не менше зло, ніж Градобури. Не знати, хто на кого ще гірше впливає. Завжди можна домовитися не тільки з ворогом, а й із тим, чого не розумієш. Тільки слід навчитися чути: Ти ж любиш ліс, гори? Любиш слухати шелестіння дерев, розмови сосен, перегукування пташок, дзюркотання струмочків і все таке? То скажи: чому ми, люди, так уважно слухаємо звуки природи і не чуємо себе? Що вже казати про ближнього?

— Ти, ти виправдовуєш того покруча? Як ти можеш? — Ірині здалося, що вона задихається від почутого.

— Ні, я не виправдовую його. Заспокойся! Але те, що я в горах на нього так напосілася й пообзивала, не робить мені честі. Не вислухала, не постаралася зрозуміти! Я ж не відвернулася від Марти, коли вона осліпла. Вона в певному розумінні покруч також.

— Але з Мартою таке сталося не з її доброї волі! Як ти можеш порівнювати? Та й та вада її тілесна.

— О, саме так — тілесна! А ти думаєш, що у твого Ігоря хтось питав, чи він хоче бути дводушником? Це було обумовлено заздалегідь і все таке. Ким? Та якби він знав, що зустріне й покохає тебе, а ще, що через його ваду ти розтопчеш його кохання — гадаєш, він прийняв би Гонихмарника? Зрештою люди самі попросили ту силу, чи ні? Ти ж сама говорила.

— Ти мене зовсім заплутала, Аліно! Ну, говорила! Хто ж тоді винен? Людина не винна, бо її дозволу ніхто не питає. Гонихмарник також не винний, бо змушений жити всередині людини... Але ж ти його бачила, того горопаху, і сама заледве не стала його жертвою. Не смій із ним водитися. Ти замолода, щоб зрозуміти мене чи робити висновки.

Аліна не погодилась із матір'ю. Розуміла, що не все так однозначно. Коли Бог дарував людству веселку, він ніби натякав — світ не чорно-білий, він має барви, має відтінки. І сонце народжує тіні, а ніч найтемніша завжди перед світанком...

— Доню, люба! Я не розумію тебе. Ти ж сама його бачила. І сама розповідала про біднесеньку Світланку, яку він викинув, як непотріб, бо знайшов нову іграшку — тебе.

— Бідолаху Світланку? Ой, перестань, мамо! Вона аж ніяк не бідолаха! З чого ти взяла, до речі, що я йому потрібна? Ми лише знайомі і все!

— З твоїх картин, люба, з твоїх картин!

— Не вигадуй! Я — не забавка. Мене не так легко надурити чи звабити. Я їжак — колючий і противний. У мене з ним нічого нема, повторюю ще раз! Знайомі і все, заспокойся!!!

— Заспокойся? Бо ти — їжак! Ага! Судячи із зачіски — так, — Ірина благально дивиться на доньку. — Слухай, доню, може, ми тебе відправимо за кордон вчитися? Га? Є така нагода. Тобто від гріха подалі.

— Втікати? Знову втікати? Моя бабуся втікала, ти досі біжиш...

— Твоя бабуся не втікала! — сердито кричить Ірина. — Вона...

— Втікала, — обриває різко Аліна. — Інколи зумисне по-мерти — це також втеча. Не хочу, щоб моя донька бігала. Ти ж сама кажеш — від долі не втечеш. Не наздогнала вона тебе — наздоганяє твою доньку. Не хочу, щоб погоня тривала — і щось небачене, ефемерне, гналося вже за моїми дітьми... Хтось мусить зупинити цей біг. Знаєш, що на всякі там фобії говорив Лакан: «Слово «слон» набагато реальніше від самого слона». Ти сама себе лякаєш тим слоном і стараєшся залякати мене.

— Я не лякаю тебе. Я боюся. Коли побачила твою картину, спершу подумала, що то мій Гонихмарник якимось чином повернувся й вирішив помститися за Ігоря. І на тобі — ще один. Зайда!

— Мамо, я буду обережна. Обіцяю! Він — мій знайомий і тільки. Ми з ним навіть не друзі. Вгамуйся!

Аліна встає з крісла, підходить до вікна. Слід перевести розмову на інше, бо вся ця балаканина зараз піде на друге коло, зависока напруга. Намацує в себе під теніскою оберіг:

— То твій дарунок, срібне сонечко, яке мені скидати не можна, — то насправді ослін, той самий, що заледве не вбив Ігоря?

— Так — ослін, дуже сильний, потужний оберіг. І він може сильно вдарити, коли треба. Сила землі! Діє тільки при тілесному контакті. Не скидай його ніколи, будь ласка. Одного разу він ледве не вбив Гонихмарника. Немає нічого сильнішого від сили рідної землі.

— Так! Можливо, тільки кохання. Добре! «Сила землі», кажеш? От для чого твій талант травниці, мамо! Це багато пояснює. Ти говорила, що в нашій родині всі жінки знатниці-травниці, прабабуся, прапра, ти маєш той хист. Чому я його не маю? — запитує Аліна, зазираючи пильно Ірині в очі.

— Ти його маєш, — винувато тихцем відповідає Ірина, відводячи в бік погляд.

— Але ж, мамо, ти перевіряла мене і сказала, що...

— Я збрехала. У тобі навіть більше сили, ніж у мені. Того разу, коли я тебе перевіряла на травах, ти ні разу не схибила. Я збрехала, бо вважала, що так вбережу тебе від того марення, у якому жила сама всі ці роки.

— Але ж ти казала, що... Мамо, Боже! Ти не думала, що мала мені все розповісти вже давно? Так, щоб я була готова.

— До чого готова? Що можуть вдіяти трави проти почуттів чи проти такої сили? Що? Вони не вертають із того світу, не зцілюють душі. Лікують і все.

— Все? Ну, ти взагалі! А скалічений Ігор? Ти його заледве не вбила. Сила землі, гнів землі, мамо! Ти мусиш мене навчити всьому, що вмієш сама. Кажеш, то не зброя, але в того, хто дарував жінкам із нашої родини такий талант, були свої причини, і дуже вагомі!

Ірина хитає головою:

— Я можу тебе нічому й не вчити, бо той дар від народження живе в тобі. Коли захочеш, то не гірш від Градобура зможеш читати мову трав, лишень дотиком пальців спочатку, а згодом — одного погляду буде достатньо. Дводушник тільки чує їх, але не розуміє. Чути і розуміти, доню, різні речі. Звичайно, я навчу тебе певних рецептів, коли краще збирати ту чи іншу траву. Але то швидше буде як шпаргалка для здібного старанного учня.

— Як це? Для чого такому учневі шпаргалка?

— От-от! Шпаргалка такому учню не потрібна. Він впорається без неї.

— Сподіваюсь, мамо, це все, і ти від мене більше нічого не приховала? — запитує Аліна.

— Все, хоча... — Ірина наче силкується пригадати щось важливе. — Чи я розповідала тобі про прокляття, точніше, легенду, яка передається з покоління в покоління у нашій родині, і, здається, саме з неї вся ота чортівня почалася.

Коли Ірина закінчила переповідати Оринину легенду, вони ще довго сиділи в кімнаті мовчки, кожна думала про своє. Чи була в тій легенді хоча б крихта правди — ніхто не знав. Та Аліні видавалося, що коли Гонихмарник — то невигадана реальність, то чому б казці такою не стати. А цікаво було б

глянути у вічі тому своєму прапрапрадіду, який то все заколотив. Вона б із ним побалакала, хоча він, схоже, і так добряче покараний — хай відбуває свою покуту.

Дзеленчать ключі вхідних дверей. Прийшов тато.

— Ми завтра їдемо на Шацькі озера відпочивати, на два тижні. Ти з нами? — питає мама.

— Звичайно, з вами. Ми далеко не про все поговорили, мамо. Ти обіцяла мене дечого навчити. Нам для цього потрібен час.

Вони йдуть на кухню. Аліна дістає з похідного наплечника цілу торбу різних лікарських трав, назбираних для мами.

Альбом для ескізів дівчина простягає батькові:

— Поглянь, татку! Мої замальовки Карпат. Оціни.

Вони на кухні вечеряють. Аліна захоплено розповідає

про Смотрич, про дорогу, про своїх нових друзів. Тато усміхається і листає альбом. Між двома сторінками натикається на жмут трішки прив'ялих білих квіточок-зірочок.

Василь бере його обережно, загадково посміхаючись, простягає перед собою:

— Яка краса! Іринко! Це ж шовкова косиця. За гуцульським повір'ям, доню, ти тепер маєш одружитися з тим, хто здобув її для тебе.

Ірина занурена в свої думки і зовсім не чує слів чоловіка. Аліна усміхається, бере едельвейс із татових рук, ніжно гладить рукою:

— Хто зна, татку, хто зна!


4. Шовкова косиця | Гонихмарник | 2. Вершина світу