...І забуваю я, що вмію дихати,

І що ходити вмію, забуваю.

Григорій Чубай

Марту лікують удома. Нервове потрясіння, депресія і ще щось там, цікавенне слово-термін, дбайливо заплетене в латиницю мудрими ескулапами. Від неї майже не відходить пані Агнеса. Поруч постійно хтось є. Аліні лікар категорично заборонив перебувати поруч із Мартою, оскільки вони обидві знаходяться в депресивному стані. Слава Богу, їй виписали лишень пілюлі і не прописали постільний режим. Звичайно, пілюлі Аліна не п'є. Ще чого бракувало. Вона не божевільна! Аліна знає, що книги — найліпший цілитель, тому з головою занурилася в читання. Засіла в книгосховищах та архівах. Дещо знайшла, дечого не розуміла. Відчувала — підійшла надто близько. Сама не знала до чого. Після тої жахливої ночі Кажан знову пропав. Не з'являвся в майстерні, а у Львові давненько не падав дощ. Звісно, дощ тут ні до чого! Задзвонила Морва — нагадала вкотре, у неї завтра день народження. Аліна пообіцяла ще в Карпатах — обов'язково прийти, тож змушена тримати слово. Хоча після пригоди з Мартою веселитися найменше хотілося. Але ж то — Морва! Як тут відмовиш? Аліні здавалося, що вони з Морвою на одній хвилі в спілкуванні, багато в дівчатах схожого.

Сьогодні вночі доробила-дописала картину для Морви, дорогою в бібліотеку купила книгу, яку в подарунок замовила уродинниця. Засіла в архіві. Отак промайнув день. Голова була забита прочитаною інформацією. Вже п'ята вечора, а ще слід дотьопати додому, перевдягтися. Не йти ж на день народження в шортах та майці. Хоча для Морви, як і для Аліни, одяг, видається, не має аж такого значення. Але подарунок таки забрати мусила.

Аліна стоїть перед вхідними міцними, ще напевне австрійськими дверима Морвиного помешкання на Личаківській. За ними шум-гам, Аліна спізнилася, і забава, схоже, у самому розвої. Чути гучну музику, яку стараються перекричати надто голосні п'яні чоловічі й жіночі крики.

Аліна тисне на ґудзик дзвінка — ніхто не відчиняє. У такому гармидері спробуй щось почути. Береться правою рукою за блискучу ручку. Двері піддаються. Так і є — не замкнено. У квартирі безлад і розгардіяш. Якщо такими словами можна описати хаос, який панує в помешканні. Одні танцюють, інші співають, ще дехто куняє, притулившись до стіни. Переступивши через чиїсь ноги, Аліна впевнено рухається в бік кімнати, звідки не гримить музика і не чути гучних криків. Так і є — Морва і ще дві юнки стоять довкола столу та щось голосно обговорюють. Це кухня. Морва нарізає ковбасу, білява дівчина з пірсінгом у носі та на верхній губі крає помідори, ще одна з лисою головою та довжезними сережками у вухах — хліб. Така картина ніскілечки не шокує Аліну, кожен сам вирішує, яким йому бути. Морва піднімає очі, Аліна не встигає нічого й вимовити:

— О, блін! Алінка! Запізнюємось! Штрафний. Данило! Штрафний! Дєвки, то та сама Аліна! Казала, що прийде, наш чєлавєк, стрьомна, як і ми всі, — волає Морва несамовито.

Кучерики Морви розлітаються в різні боки, підстрибуючи бешкетливо на голові, хоч як не старалася господиня їх вправно звести докупи. У тому і є вся Морва — непосидюща, непередбачувана, як і весь світ навколо неї. «Дівчина- коломийка», жартома називає її Данило. Аліна переймалася спочатку, чи не запросить бува Морва до себе на свято

Світлану. Тепер розуміє, що її припущення хибне. То не Свєтчин світ, але й не зовсім Алінин, теж це розуміє. Гості вдягнені як-небудь. Хто в джинсах, хто в шортах, без гламуру Аліна не виділяється. Усі свої!

Аліна вітає Морву, бажає, дарує, цілує. Сідають за стіл на кухні. Менше всього хочеться йти в кімнату. Твереза людина серед напівп'яних і збуджених — то правдиво стихійне лихо. Морва ледве впрошує Аліну випити за її здоров'я. Аліна тільки трішки пригублює вино. Поговорити з Морвою не вдається, тому що та весела хвиля, яка панує у квартирі, підхоплює «новонароджену» і несе в центр подій, де несамовито горланить музика, тягне тютюновим димом і не лише ним. Аліна бере в руки ніж і береться до нарізання закусок, які стрімко тануть на святковому столі.

Відчуває тут себе чужою. Видається, що сама Морва не дуже добре знає тих, кого позапрошувала. Аліна цікаво спостерігає за тією катавасістихією, що шумує в стінах квартири. З балачок розуміє — забава триває давненько, ще з третьої години. Її прихід о сьомій — це надто пізно. Раптом компанія вирішує пройтися нічним Львовом. Затісно в стінах квартири, затісно. І всі одноголосно постановляють сходити на Високий Замок. Морва вмовляє Аліну йти з ними. Та Аліні зовсім не хочеться, думки про Марту не дають спокою, і вона вирішує схитрувати: «Слухай, Морвочко, а якщо хтось з ось таких припізнілих гостей, як я, вирішить прийти, а тут — замкнено? Негарно вийде. Тож давай я ліпше зачекаю, попантрую квартиру. У тебе ж є ще один ключ, правда?» Морва чомусь на диво швидко погоджується з «розумними аргументами коліжанки». Бо ту й так не перепреш. Усі радісною та п'яною юрбою, завантаживши пляшки-закуски в наплечники, вирулюють із квартири, останнім виходить добряче захмелілий Данило:

— Ми до ранку не вернемося, факт! Ще потім підемо по кафешках, на діскар. Замкнеш хату, ключі у дверях. У нас є запасні. Зря не йдеш із нами. Ти, Аліно, тіпа монашка.

— Щось таке. Даниле, я не розумію. Морвині сусіди! Невже вони такі сумирні?

— Не боїсь, Аліно! Літо! Декого дома банально нема, на морях-океанах, як і Морвині батьки, дехто в селі, декого довелось підкупити. Всьо чотко! Не парся! Може, таки підеш? Га? Ну нє, то — нє! Та щось мені підказує — тобі не буде нудно, — і Данило старається явно підморгнути Аліні, та від перебраного очі розбігаються в різні боки, тоді він притуляє палець до уст, — тільки ша, нікому, я ж тобі пробовкався, ша.

Данило, похитуючись, виповзає з квартири.

Що він мав на увазі? Звичайнісінька маячня напівп'яного художника.

У добротній Морвиній трикімнатній квартирі жахливий шарварок. Батьки в Туреччині, а в доньки свято... Знали би батьки! Уперше лишили доньку саму. Під ногами валяються пусті пляшки, недопалки, шматки ковбаси. В одній із кімнат стіл повністю захаращений брудним посудом та їжею. Тут був прийом! В іншій, ніби вітальня, організоване дискополе. Ось вона вимкне музику і піде додому. У кімнаті напівтемрява, тільки хрипить втомлено дівідішник. Раптом Аліна розуміє — вона в танцкімнаті не одна. У глибині доволі просторого помешкання, за площею, як дві її майстерні, на дивані на тлі вікна вимальовується чиясь тінь. Зрозуміло хтось так набрався, що, очевидно, сидячи заснув. Аліна на телевізорі намацує дистанційку і вимикає музику.

— Привіт! — чує в себе за спиною, якраз із того місця, де видніється темна постать.

То голос Кажана. Щось запускає серце в шаленому ритмі, і воно починає стрімкий біг. Хвиля незрозумілих змішаних почуттів накриває її з головою. Вона мовчить, не знаючи, що сказати, побачити його тут Аліна не сподівалася. Чи сподівалася? Ось, що мав на увазі Данило, говорячи — «тобі не буде нудно».

— Привіт, Алінко! — линуть повторно слова, на цей раз вона бачить, що людина звелася на ноги і простує до неї.

Дівчина наполохано робить кілька кроків у бік дверей. Пляма з освітленого коридору падає на хлопця, який стоїть саме в центрі тієї плями. Кажан ніби трішки змінився. Чи то від світла, чи від тіней, які створює світло, його обличчя здається надто блідим, очі ще темнішими.

— Не втікай, будь ласка! Якщо вирішиш піти — іди, я тебе не затримую. Не маю права. Лишень вислухай! Можливо, я заслуговую на таке ставлення. Для тебе я — покруч, почвара. Твої слова! Але я також людина, як і ти, хай наполовину, але — людина.

— Дякую тобі за Марту! — майже пошепки вичавлює із себе Аліна. — Якби не ти, то...

У неї бракує слів, вона не знає, що сказати. Кажан продовжує:

— Я запрошую тебе на танець, Алінко! Хоча б один танець ти можеш мені подарувати?

Аліна ствердно киває головою. Що ж, хоча б за те, що врятував Марту, танець він заслужив. Один танець. Вона потанцює і піде. Він підходить до плеєра, вставляє туди диск і вмикає музику. У стіни квартири вриваються ніжні слова, заплетені в мереживо музики: «Коли до губ твоїх лишається півподиху, коли до губ твоїх лишається півкроку — зіниці твої виткані із подиву, в очах у тебе синьо і широко».

Він підходить до неї, простягає руку, запрошує до танцю. Аліна киває ледь помітно головою. Кладе свою праву руку в його, лівою торкається чоловічого плеча. Ніби легкий вітерець обдає її долоню. Вони стоять у центрі плями від світла, що падає з коридору. Дві тіні посеред світлого острівця. Вона відчуває його запах, ніби зітканий із серпанку тривоги, ніби страх за тим, чого ладен не втримати і що є найдорожчим для тебе. Млість заповзає в кожну клітинку її тіла. Аліна відчуває, як її волосся торкається його губ, як ледь помітно тремтить рука хлопця, ніжно, трішки засильно стискаючи ЇЇ долоню. Мелодія піднімається вгору, кружляючи над головами, слова маревом опускаються на підлогу, на руки, на плечі, застрибують у душу. Що це з нею? Вирва? Чорторий, вона виборсатися вже не в силі, відчуває це. Але чи так вона й хоче на ту примарну волю? З цього полону, такого солодкого полону. Аліна підводить нахилену голову, губи Кажана рухаються в такт пісні:

— Зіниці твої виткані із подиву, в очах у тебе синьо і широко.

Погляди зустрічаються, і вона вже не в силі відвести свої очі від його очей. Там цілий світ, глибокий, безкрайній, і там сутінки, які затуляють той світ завісою горобиної ночі. З тих очей тече тепло, ллється сяйво. Аліна відчуває, як воно топить кригу, яка вгризлася непорозумінням у її серце.

Дерева на її картині, які засипані снігом, дочекались весни.

«А чорний птах повік твоїх здіймається і впевненість мою кудись відмає. Неступленим півкроку залишається, півподиху у горлі застрягає», — шепоче на вухо хлопець.

Вони танцюють посеред планети, на якій зовсім не залишилося людей, чи, може, ніколи й не було. Ця планета належить тільки їм. Аліна розмалює її у свої барви. Колір зіниць землі й очей неба.

Червона троянда розпускає свої пелюстки: «до губ твоїх лишається півподиху, до губ твоїх лишається півкроку».

Тисячу сонць вибухають яскравим світлом у Всесвіті, це народжуються наднові зірки. Тисячі сонць розкочують брижі по її тілі, котячи дев'ятим валом хвилі чуттєвості до спраглих губ. Терпке бажання вмерти від щастя, несамовите бажання жити вічно і пити до безтями, пити цю воду, живу воду пізнання. Усі застороги відкинуто, всі мости спалено, поля всі перейдено, бо вона на вершині світу, бо та вершина і є коханням.

Поцілунок!

Аліна розуміє, що немає більше її і його вже нема. Є тільки він і вона, як одне ціле. Одне.

Сходить Сонце. Воно ніби боязко спочатку, невпевнено визирає з-за горизонту. Сходить Сонце.

Сидять, притулившись одне до одного, мовчки слухають стукіт сердець. Аліна поклала голову на плече юнака. Він майже не дихає, боїться сполохати того метелика, який у нього на плечі.

— Алінко, я тебе кохаю! — шепочуть губи. — Я кохаю тебе, Алінко! Кохаю! З того першого дня і до скону!

І що Сонцю до хмар, дмухне вітровій, зжене хмари, розвіє, розкидає віялом по небі. Сходить Сонце.

Кажан стискає Алінину долоню у своїй руці, підбирає промінчики слів, загублені, розсипані у небі, збирає докупи, у жмут:

— Я готовий заради тебе на все! На все, Алінко! Кохана! Навіть померти. Готовий зректися того, хто сидить у мені, назавжди. Присягаюсь всім, що є у мене, присягаюсь своїм життям: якщо буде нагода, не замислюючись, зречуся свого дводушництва.

Кохання — це Сонце. Народжена нова зірка, наднова. Сонце починає свою впевнену ходу небом. Внизу зелені вишиванки лісів, ланів, різнобарв'я трав, блакить води. Стежками-мережками збігають додолу сонячні промінці, ніжно пестячи ту вишивку, весь білий світ.

Я тобі вірю! — промовляє Аліна. — Я вірю тобі! Бо Кохання — то Сонце!