home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1. Аліна

Вже надходить ніч, заснуло місто,

Ти стоїш одна біля вікна

І тремтять на шибах краплі чисті,

Ти на себе дивишся з-за шкла...

Костянтин Москалець

Аліна любила вдаватися до провокацій. Це означало бути недосконалою (для світу), потайною (для однолітків) та не­зрозумілою (для батьків). Навіть у рідній Художній Акаде­мії серед диваків, якими вважає цей світ майже усіх худож­ників, вона залишалася дивовижею, білою вороною. Ні, чорною вороною серед білих ворон. їй подобалося драту­вати незнайомих людей, дражнити батьків та знайомих. Хо­дити по лезу бритви, робити речі завше на грані...

У такий спосіб вона випробовувала себе на міцність. Правда, світові здавалося, ніби це Аліна його випробовує. Дівчина могла вдягнути національний стрій, а на ноги фут­больні бутси, або перефарбувати волосся в салатовий колір чи постригтися налисо. Вона це робить мимоволі — просто сьогодні такий настрій, саме такий. І всенький світ до цього начебто не має ані жодного стосунку. Ну, хіба що трішечки.

Аліна частенько впадає в різні крайнощі. Захоплюється макраме й ориґамі, витинанкою, має другий розряд зі стріль­би з малокаліберної гвинтівки, знає напам'ять всього «Коб­заря» Шевченка й шаленіє від Гомера та Жака Лакана. Вона закінчила курси крою та шиття, курси екстрасенсів, деякий час ходила на курси гри на гітарі, й, на жаль, не знайшла у Львові курсів гри на трембіті.

Тато вважає, що він її розуміє. Виправдовує всі доньчи­ні вчинки, навіть найбезглуздіші. Тому завжди беззастереж­но підтримує кожне захоплення. Можливо, у часи молодос­ті, коли соцреалізм був єдино «визнаним» і можливим творчим методом, він не зміг розкритися повністю. Із соц­реаліста стати монументалістом — невелика честь для ху­дожника. Василь Петрович завжди був заслабким для того щоб перестрибнути через рамці соцреалізму. Комфорт і пільги спілчанського членства пересилювали потяг до правдивого джерела натхнення. І саме тому він давав своїй єдиній донечці стільки волі й простору. Все це списувалось не на розбещеність чи свавільність юної душі, а на прояв неабиякого таланту. Траплялось, що його погляди на вихо­вання доньки не співпадали з поглядами мами Ірини. Че­рез це подружжя періодично сварилось. Коли дружина по­грожувала розлученням, Василь завжди здавався, однак тихцем все-таки допомагав донечці.

Коли Аліні було три роки, тато застав її за «маляням», так вона називала малювання. У випадково залишеній на пись­мовому столі «Енциклопедії мистецтва» дівчинка завзято й натхненно виводила власні шедеври. Замість розгніва­тись, татко навпаки відчув гордість: у його дівчинки неаби­який талант і пречудовий смак. Вимальовувала вона свої «шедеври» не абиде, а поряд із «Данаєю» Рембрандта та «Жінками в саду» Моне. Ці жахливі каракулі він береже й досі як найдорожчу сімейну реліквію.

Мама. З нею Аліні нелегко, як і мамі з Аліною. Як це тер­піти та приймати вічну імпульсивність доньки й так звані творчі заскоки майбутнього генія? Нізащо! Ось недавно Аліна перекроїла новісінькі штори у спальні батьків на спід­ницю та маринарку. Але розсердило маму Ірину найдужче не те, що гардини зіпсовані, а те, що сталося це пізно вве­чері. Бо серед ночі не підеш купувати нові. «Як це на ніч вік­на залишати «розхристаними»? Що про нас люди подума­ють!» Ага, четвертий поверх, навпроти ніяких будинків, лише сквер зі старими тополями, хоча ні — ще зорі на не­бі та місяць уповні. Мама навіть відмовилася спати у спаль­ні й постелила собі в батьковому кабінеті на розкладному кріслі.

Ірина, звісно, вирішила провчити нечемну доньку, яка «не цінує зовсім батьківської опіки та материнського тепла» і т. д. Тож і покараннячко відповідне підшукала. Ех, батьки - батьки! Ніяк не можуть звикнути до думки, що їхня мала Аліна вже виросла.

Тато має дві майстерні. В одній він зберігає свої «мотлохо­шедеври», так він критично називає власні полотна. Друга — майже як квартира. Величезна вітальня-кухня-спальня плюс туалето-ванна — і, що найголовніше, майстерня розташова­на над дев'ятим поверхом. Таке собі гніздечко-мансарда! Пологі стіни під конфігурацію нахилу даху створюють над­звичайно невимушений романтичний стиль. Зазвичай «но­ві люди», вперше потрапивши до цієї майстерні, не можуть ніяк звикнути до химерно викривлених стін. Однак ця не­значна незручність (як для кого, зрозуміло!) повсякчас ком­пенсується прекрасним краєвидом із вікна — на дахи, хма­ри, сонце, вітер і навіть дощ. Житлова мансарда займає лише половину площі над дев'ятим поверхом. Інша половина за­лишається банальним дахом. Отаким собі трішки похилим «балконом», тільки без перил. Можна спокійно прогулюва­тися, уявляючи себе принцесою з казки Андерсена «Креса­ло» або Карлсоном, що живе на даху. Сусіди в тебе — птахи, небо, місяць, зорі, сонце і хмари. Батько їй дозволив корис­туватися цією майстернею скільки завгодно, коли завгодно і як завгодно. О, ця дивовижна майстерня! Аліна часом там ночувала. Була просто закохана в музику дощу, який весело дріботить дахівкою зовсім поруч, майже над вушком, або вдавано-сердито тарабанить, зачіпаючи в серці неспокійні струни.

деколи рясний біг чи просто кроки дощу. Вереск, жебонін­ня чи стогін вітру. Весна — небо, дощ, який будить до жит­тя все живе. Літо — гроза й блискавки в косах ночі. Зи­ма — жалібне завивання чи то від болю, чи то від утіхи. Осінь — прекрасна у своєму смутку й у своїй байдужості, летить назустріч світу на крилах барвистого листя. Інколи це помаранчево-пурпурові крила надії, інколи крила бру­натного відчаю. Все має свою барву, все — сльози, сміх, біль журба, навіть гріх. І все це частинки білого, які дбайливо зібрані в розкішному букеті веселкового спектру фарб.

О, так! Творець — художник, геніальний митець. Як ти ду­маєш, що отримаєш, коли змішаєш усі барви веселки? Вірно, білий колір. Напевне, Богові стало нудно, і він взяв і розді­лив білий колір на спектри. Тобто подарував людям веселку. Хороший задум, справді божественний. Проте люди, як за­вжди, зуміли і тут напартачити: взялися змішувати фарби, не завжди вміло. Змішали червоний, зелений та синій — зро­дилося сіре марево. Так, лише сіре, бо чорне — це лишень від­сутність потоку світла, тобто немає що псувати.

От саме в цій диво-майстерні Аліна відбувала своє «по­караннячко».

Мама через так звану принциповість дала дитині спокій. Була впевнена — донька й тижня не витримає без домаш­нього комфорту й прибіжить назад, благаючи прощення. Татко ж навпаки вважав, що це навіть корисно — спробу­вати пожити самостійно в дев'ятнадцять років.

Ось так Аліна замешкала сама. Насамперед привела до ладу кухню. Татко купив електроплиту, електрочайник, міні-холодильник придбали раніше. Та й порохотяг тут уже був, щоправда, старезний, ревучий, правдива тобі «Ракета». Татко подарував свій старенький ноутбук. Так, про всяк ви­падок. У ванній поставили пральну машину вкупі із сушар­кою (два в одному), трохи вживану, дуже галасливу, однак надійну. Татко три дні поспіль приходив у майстерню, так би мовити, для консультацій-рекомендацій. Та все це, звіс­но, дрібниці в порівнянні з жаданою свободою, яку Аліна відчувала навіть на смак. А смак цей був таким кайфовим, таким... Ну як кавун. їси й не наїсися. А вигляд ще кра­щий — небесної барви, з крилами розхристаного вітру.

Ці два місяці Аліна не ходила, а пурхала, наче метелик, почуваючи власну значущість, принаймні для себе.

Сьогодні Аліні не хотілося нікого ні вражати, ні шокува­ти. Одягла сіру безлику блузку і чорні джинси — «відсут­ність потоку світла». На ноги — сірі кросівки. Звичайна дів­чинка, яка «легко» загубиться в барвистій юрбі. Коли б лише не колір волосся — яскраво-зелений. Для цього є бан­дана. Все, заховалася.

На першу пару вже спізнилася. Бог із нею. Можна зроби­ти собі приємність і піти до кафе. Це так класно — на сніда­нок випити горнятко духмяної чорної кави зі сніжно-пиха­тою горою вершків і шоколаду та заїсти це щастя яблучним штруделем. Аліна сиділа у студентському кафе, попиваючи каву, і читала. Кафку. Добре, коли ніхто не пхається тобі в ду­шу й не мусиш вдавати, ніби тобі цікаво, що хтось там гово­рить. Відтоді, як її найкраща товаришка Марта переїхала з батьками мешкати до Києва, Аліна так і не змогла знайти спільної мови з оточуючим світом. Мала кілька приятелів в Інтернеті. Вони завжди уважно слухали, не перебиваючи, давали слушні поради, ніколи не наполягали на власній пра­воті чи значущості.

Крім того, в Аліни були ще інші друзі, найвірніші. Кни­ги. Лишень там усе здається справжнім. Тому що з перших сторінок інтуїтивно розумієш — хоче тебе автор збити з пантелику, тобто надурити, чи навпаки, готовий привід­крити свою душу й впустити до неї хоча б на мить (200 чи 300 сторінок — залежно від обсягу). І ти навшпиньки, міц­но тримаючись за руку провідника, крокуєш буквами- сходинками, потім реченнями, загортаючись в одежу чу­жих думок, приміряючи на себе переживання та роздуми автора.

Отак розмірковуючи та смакуючи кавою, Аліна сиділа в кафе. Аж раптом відчула на своїй спині чийсь чіпкий, наче реп'ях, погляд. Вона завжди досить чітко реагувала на такі речі, безпомилково могла визначити — добра чи лиха вдача у власника погляду. Називала це доволі просто — інтуїцією Тато частенько брав на кпини такі метикування доньки. Од­нак мама одного разу досить серйозно сказала таткові: «Ні­чого смішного, Василечку! Ви це називаєте чоловічою логі­кою. А в жінок — інтуїція».

Аліна озирнулася. У кафе, крім неї та парочки закоханих студентів, які бачили лише одне одного, нікого не було. «Здалося», — подумала дівчина. Спробувала наново зану­ритися в читання, однак слова чомусь розліталися, не скла­дались у речення й безладно блукали. Це дратувало. Трав­невий ранок, який так гоже розпочався, перетворювався на суцільне непорозуміння. Аліна різко розвернулася, і зно­ву — нікого. За пять секунд картина не змінилася. Відтак дівчина зрозуміла — приємному ранку гаплик.

Ні, параноїком вона себе не вважала. Швидше за все ре­алістом. Почала читати рано — у чотири роки. Коли в шість тато застав її у своєму кабінеті за читанням Мопассана, то не надто здивувався. Лишень від гріха подалі заховав на найвищі полиці «неблагонадійні», на його думку, книги. Однак Аліна була хитрою. Вона, наче прудка мавпочка, все- таки потрафила видряпуватися на вищі полиці. А з рока­ми — на найвищі. Брала книжку, ретельно замаскувавши своє «втручання», і, прочитавши, повертала назад. Тато ніжно називає доньку буквогризуном.

Звісно, крім гарної серйозної літератури, у квартирі зна­йшлося місце і для жіночих романів. Вони стосами лежали в спальні батьків, мамин пунктик. Аліні було бридко їх на­віть до рук брати. Вона не розуміла мами. Як така розумна жінка може захоплюватися таким чтивом! Коли дівчині ви­повнилося п'ятнадцять, мама майже силоміць примусила почитати її найулюбленіший жіночий роман — «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл. Про нього не чув хіба що глу­хий. Аліні книжка не пішла, м'яко кажучи. На десятій сто­рінці дівчині стало нудно, на двадцятій вона зненавиділа всіх панянок з ім'ям Скарлет, а на тридцятій її фізично ви­рвало просто на книгу. Ой, що було!

Батько вважав, що це мамина вина.

Колись Алінка відчує потребу і в таких романах, а по­ки що не треба силувати. Будь ласка, Ірино, не втручайся і не вказуй, що читати і коли.

Однак мама відбила напад:

Коли люди починають тренувати тіло, Василю, розпо­чинають із меншого, щоб не надірватися. Це ти винен, пе­рестарався. До Вольтера вона, бач, доросла, а до нормаль­них книг — ні?

— Що ви називаєте нормальними книгами, а що — ні, шановна? Ми ж говоримо про душу, — не вгавав тато, — а не про біцепси. Хай сама вирішує, що і як читати. Тобі ж ніхто не вказував?

— Ти знаєш, що мені не було кому радити, — відбивала­ся мама. — Тому й читала все підряд.

Слово за словом — от і сварка.

Батьки не розмовляли тиждень. Звісно, тато першим пі­шов на перемир'я. Після цього, правда, мама більше на ра­дила їй, що читати.

Аліна рвучко підвелася з-за столу, сердито закинула кни­гу у свій наплічник, розрахувалася за каву і вистрибнула на всіяну сонцем вулицю. Дівчина вийшла на Студентську алею й закрокувала нею, мружачись від сонця. Якийсь мо­мент здавалося, що все гаразд, ніякого дискомфорту. Однак через пару хвилин тривожне передчуття, ніби за нею хтось шпигує, повернулося. Вирішила не зупинятися й не озира­тися. До дідька. Хай буде як є. Маніяки не нападають серед білого дня в центрі міста.

Вирішила йти на пари. На другу й третю встигає. При­клеєний до спини погляд допровадив Аліну до дверей

Академії. Врешті цікавість перемогла й вона озирнулася. Погляд сполохано вдарився об темні скельця окулярів не­знайомця. Юнак, вдягнений у все чорне, стояв за кілька метрів від неї, підпираючи плечем стовбур акації. Дере­во сипало на його чорне волосся, котре сягало рамен, сніжні пелюстки. Аліні здалося, що хлопець дивиться на неї. Хоча, можливо, це домалювала її уява, бо юнак вправ­но ховав очі за темними скельцями окулярів. Про всяк випадок, сердито змірявши незнайомця поглядом, дівчи­на сховалась за дверима.

Пари пройшли, як завжди, конструктивно. Цього разу в гарячих дебатах на лекціях з історії мистецтва. Мала во­на звичку чіплятися до викладачів, доводячи їх у кращому випадку до появи рясної роси на чолі та бордового облич­чя, а в гіршому — до таблеток валідолу. Сьогодні Аліна по­годжувалася з твердженням пана професора (а чому тіль­ки сьогодні — майже завжди!), що Фройд на творчість Далі мав більший вплив, ніж його Ґала. «Тільки чоловік може мислити так однобоко, навіть коли він майже академік», — бурмотіла собі під ніс Аліна.

Після лекцій так приємно вийти на вулицю із затісних для просторої думки художника стін Академії! Ранкові пересто­роги минулися. День прекрасний, настрій кайфовий, а незна­йомець у темних окулярах видавався не таким уже реальним. Очевидно, нафантазувала зайвого. Аліна весело крокувала майже літньою вулицею. Біля кінотеатру в Стрийському пар­ку зупинилася. Вдало оформлена афіша притягувала погляд. Може, сходити до кіна? Тривалість сеансу — дві з половиною години. Але ж це «Троя»? Цікаво подивитися на мазунчика Бреда Піта в ролі Ахіллеса? Лише п'ята година. До восьмої закінчиться, а це ще фактично день.

Телевізор Аліна майже не дивилася. Її дратував навіть сам вигляд цього технічного пристрою. Оскільки вона ма­ла свій власний погляд на всі речі, то думка інших, у штуч­ному відтворенні того, що хотів сказати автор казки чи книжки, її не цікавила, подекуди навіть нервувала. А що ка­зати про світ політики та розважальний жанр для мас — су­цільний острів Невезіння чи Країна Дурнів. Пхе!

Уперше ворожість до телевізора відчула, коли передиви­лася звичайнісіньку казочку «Червона Шапочка». Мала то­ді шість чи сім років. Дорослі дяді та тьоті старалися за до­помогою кривляння, можливо, і талановитого, переконати дітей, що тільки так, а не інак виглядають Вовк, Червона Шапочка, Бабуся, добро та зло. Згодом були «Попелюшка», «Білосніжка» — враження не змінювалися в кращий бік. Аліна майже перестала дивитися телевізор. Відтоді, коли її цікавить чиясь думка про події чи книгу, вона шукає гідних співрозмовників. Та найчастіше знаходить відповіді в книж­ках, знову ж таки — у книжках.

От халепа! Ледве досиділа до кінця сеансу. Фігня повна. Хороший настрій змінився паскудним відчуттям огиди. Ні­би шарлатан художник вирішив переплюнути самого Да Він­чі й переписав його «Мону Лізу», зробивши її блондинкою із силіконовими губами. Та найгірше, що він був упевнений — це у нього шедевр, а в Да Вінчі так, туфта. Такі невеселі дум­ки лізли в голову Аліни. Ех, та що там казати — поема в сто разів краща. Набагато цікавіше спробувати зрозуміти дум­ки мудрого старого сліпого Гомера, який 10 років писав своє творіння, ніж старатися не заснути під дурнуваті розмови красунчиків Піта й Блума.

Щоб вкоротити шлях, дівчина вирішила піти стежкою через парк. Так їй не доведеться робити гака і вийде вона навпроти свого будинку. Аліна сердилася на себе через да­ремно згаяний час. Ну хіба можна так по-дурному вестися на рекламу та білосніжну посмішку голівудського красе­ня?! А ще себе вважає інтелектуал кою! Вона часто розмов­ляє із собою, розставляючи думки в певному порядку, щоб непотрібне чи зайве тишком-нишком не вигулькувало зне­нацька. Тому відразу і не запримітила постаті чоловіка, до­бре припасованої до стовбура сосни. Вздріла її лише тоді, коли та заворушилася. Від несподіванки аж сахнулася. Тем­ний силует кинувся до неї. Дівчина позадкувала. Та неспо­дівано вперлася тілом у щось м'яке, що огидно гиготіло, схо­пивши її сталевою хваткою за рамена. Те, що стояло перед нею, — було бридке. Воно тхнуло перегаром, кліпаючи сво­їми вицвілими булькатими очима. Пом'яте землистого ко­льору обличчя шкірилося двома рядами на диво біленьких зубів, дбайливо доглянутих недешевим стоматологом. Мо­лодик, вбраний у «Прада», з гачкуватим носом, мов у Фред­ді Крюгера, забубонів:

— Ну шо. Тіпа, прівєтіки! Хі-хі, яка дивна краля. Вашшє, Вася! От пруха у нас, скажи. І всьо на халяву. Водка на халя­ву, травка-муравка на халяву, дєвка на халяву. Ги-ги-ги...

Сум'яття холодними щупальцями заповзає під шкіру дівчини.

— Ти чия? Давай із нами — вип'ємо, курньом, перепха­ємося, — розвернув її до себе той, що стояв позаду.

Він гидко витріщався з гори свого росту на худеньку по­стать Аліни. Голий череп та відсутність шиї робили його ква­дратною лисою горилою. Аліна, стоячи перед ним, здавалася відчахнутою вітром гілочкою. Зима в очах монстра промов­ляла — справи кепські. Дівчина старалася навіть випадково не перетинатися з такими суб'єктами, відчуваючи завжди цвинтарний морок і мерзенний холод, яким віяло від них. Тип міцно вчепився в її руку, штовхаючи доволі грубо перед собою. Аж поки Аліна не відчула, що задкувати нікуди.

Ноги вперлися в товстий стовбур дерева. Безліч хвої під ногами говорила — це сосна. їй так хотілося злитися з де­ревом в одне, стати його частинкою. Лещата монстра міц­но тримали Аліну. Монстр зневажливо свердлив дівчину очима та хижо шкірився. Булькатоокий, похитуючись, пі­дійшов до них. В одній руці тримав пляшку горілки, у дру­гій — пластиковий одноразовий стаканчик.

сні, побачила одноразовий пластиковий стаканчик і вже зі шкляної пляшки до нього перетікає прозора смердюча ріди­на... Липкі пальці залазять під блузку, й Аліна відчуває, що світ перед очима починає гойдатися. «Треба покликати на до­помогу», — стукає думка, та голос кудись пропав і вона лиш безпомічно плямкає губами. Ще мить і...

— Ей, пацани, — раптом озивається з-за дерева, до яко­го припечатана спиною Аліна, чийсь спокійний голос, — дайте дівчині спокій. Може, я буду кращою компанією?

Монстр перестає шкіритися й відпускає руку дівчини. Його погляд із хтивого й масного стає знавіснілим, немов у розбурханого хіттю бика, якого силою відірвали від най­приємнішого заняття. Другий тип, похитуючись та не до кінця розуміючи, що до чого, здивовано витріщається на «Ей, пацани!», Аліна чує біля вуха шепіт: «А ти біжи швид­ше вітру і не озирайся».

Двічі повторювати не треба було. Аліна дременула чим­дуж. У вухах свистів вітер, вона його випереджала. Позаду теленькнув звук розбитого скла, почулися відчайдушні кри­ки. Але хто він, хто врятував її? Цікавість переважила здо­ровий глузд. Відбігши на безпечну відстань, дівчина зупи­нилася. Над конаючими у траві парку мацапурами стояв юнак. То був той тип, якого вона зустріла вранці біля две­рей Академії. Той, що носить чорне. Аліна знала — вона в безпеці, її ніхто не наздожене. Однак, про всяк випадок, не стала чекати незнайомця, щоб подякувати. Була впевне­на — нагода це зробити ще трапиться.

Чудний народ — художники, поети.

Усе їм сниться те, чого нема.

Ліна Костенко

Біля під'їзду будинку, де знаходиться Алінине теперішнє по­мешкання, порожньо. Бабусі-пліткарки, що зазвичай, мов вартові, сидять на лавці біля під'їзду в будь-який час доби, при будь-якій погоді, кудись зникли. І тільки сусід знизу, Пе­трусь, вигулює свого котика. Петро — Алінин одноліток. Зви­чайний слухняний матусин синочок. Познайомилася з ним випадково. І саме під час цвітіння акацій. Якось у восьмому класі поверталася з художньої школи. Мала в майстерню за­нести етюдник, тому що тягти його додому не дозволяла ма­ма. («Щоб не тхнуло фарбами і бла-бла-бла...») Біля під'їзду наштовхнулася на заплаканого, захеканого хлопця на мили­цях. Права нога горопахи була у гіпсі. Згодом з'ясувалося, що це він невдало стрибнув у довжину на уроці фізкультури. Хлопчина мав жалюгідний вигляд. Аліна не любила сліз, можливо, тому, що сама майже ніколи не плакала, тому й за­чепила хлопця:

— У тебе щось трапилося?

— Так. Так, — крізь сльози вичавив хлопчина.

— Ану перестань хлипати, — прикрикнула на хлопця дівчина. — Кажи, що сталося. Не реви!

Аліна знала, як давати лад ось таким істерикам. Мамина школа. Хлопець і справді перестав плакати. Він розповів дівчині доволі кумедну історію. Як для кого, звичайно. Він живе разом із мамою. Місяць тому йому на день народжен­ня хресним подарував розкішного шестимісячного сіам­ського кота. З власним паспортом, вже добре вишколеного. Котика назвали Бузком, і це ім'я дуже йому личило. Мур­чик усім здавався янголом. Він не робив котячої шкоди — не нищив взуття, не лазив по меблях. Лише з дозволу гос­подаря міг чемно вистрибнути на ліжко чи на крісло. Але була певна особливість — обов'язкові щоденні прогулянки на свіжому повітрі, попередив хресний. Аж до сьогодні жод­них проблем не виникало. Хлопець щодня чемно й із задо­воленням гуляв із Бузком.

Його нога вже тиждень у гіпсі, тому тимчасово цю про­цедуру виконує матуся, коли повертається з роботи. Вона працює касиром на залізниці. Три години тому вона зате­лефонувала й повідомила, що її напарниця захворіла і дове­деться відпрацювати ще одну нічну зміну. Таке вже трапля­лося. Але тоді вони не мали Бузка і нога була ціла. Мама запропонувала випустити котика на балкон. Не подвір'я, звичайно, але також чисте повітря і все таке. Петрусь вивів кота на балкон і там залишив. Несподівано задеренчав те­лефон, і хлопець пошкутильгав в інший бік помешкання. Тим часом поривом вітру зачинило балконні двері. І тут та­ке почалося! Кіт істерично завивав, дряпався, просячись назад у квартиру. Петро квапливо на одній здоровій нозі пострибав через хату. Дорогою бідолаха перечепився через поріг і забив собі ногу. Але треба було рятувати Бузка. Якось відчинив балконні двері і здивувався — порожньо. Довко­ла блищали баюрки, залишені шокованим котом, а сам мур­чик щез. І раптом знизу хлопець почув жалісний нявкіт. Під під'їздом росте величезна стара акація. її гілля сягає аж восьмого поверху. І там у кроні дерева, плачучи й тремтя­чи зі страху, сидів його котик. Переляканий Петрусь відра­зу зателефонував хресному. Що робити і як таке могло тра­питися? Все виглядало вельми прозаїчно — Бузок боявся висоти. Тим і пояснювалася його надзвичайна стриманість, ігнорування вікон, карнизів, столів, шаф... І ось Петро тут, внизу. Ліфт не працює, ледве дошкутильгав. Зателефонував пожежникам, але ті послали його куди подалі. З однокласників та друзів, як на зло, нема нікого вдома, всі на футбо­лі чи на тренуванні. Мама на роботі, хресний також не мо­же приїхати. Він хірург, і в нього термінова операція.

— Слухай, ти певен, що кіт досі на дереві? Може, він вже чкурнув звідтіля? — запитала Аліна.

Петро підняв одну милицю й показав десь у центр кро­ни акації. Міцно притулившись до гілки, вниз дивився на­жаханий кіт, направду сніжно-бузкового кольору.

А чому він не нявчить? — перепитала дівчина.

— Охрип. Три години поспіль давати концерт, — хлопець був готовий знову розревітися.

— Так, не рюмсати. Знімай свою куртку. Я через п'ять хвилин повернусь.

Аліна вихором влетіла в під'їзд. Занесла етюдник у май­стерню, звідти забрала наплечник для занять зі спортивного орієнтування. Татко колись вирішив, що це саме «воно» для майбутнього митця. І логіку розвиває, й уважність, і тіло тре­нує, постійно на свіжому повітрі, а головне — зміцнює дух. Коли повернулася назад, то побачила вже трішки заспоко­єного хлопця. Одягнувши поверх рожевої блузки куртку, Аліна відкрила рюкзак. П'ять років серйозних занять зі спортивного орієнтування, чемпіонка України зі спортивно­го орієнтування серед дітей — неабищо! Алінин тренер Єгор Вікторович — фанат своєї справи. Навчав не тільки вмінню вправно користуватися мапами та компасом чи орієнтува­тися на місцевості за її рельєфом та ландшафтом, а й осно­вам скелелазіння. Для цього частенько навідувалися на Високий Замок, їздили в Карпати, так би мовити, наочні за­няття. Пару вузлів на альпіністському спорядженні — і вона вже на дереві. Через десять хвилин Аліна, уся подряпана, але щаслива, стояла під акацією, витрушуючи з куртки переля­каного кота. Той із радістю пішов на руки до господаря, жа­лісливо й винувато зазираючи тому в очі.

— Бузочку, дорогесенький, пробач мою недбалість. Я біль­ше не буду, не буду таким телепнем, — торохкотів хлопець. — Не знаю, як тобі віддячити? Дякую, дякую! Е-е-е...

— Мене звати Аліна.

—- Бузок, тобто кіт — Бузок, а я — Петро! — затинаю­чись, відповів хлопець. — Дя-дякую, дякую, Аліно!

Будь ласка, рости великий! Давай допоможу тобі до­плентатися додому. Ну що, Бузочку, мусиш мене потерпіти ще пару хвилин. На одній нозі господар тебе не донесе.

Вдома їй перепало на горіхи від мами за подряпані об­личчя й руки та зіпсовану блузку. Тісніше з хлопцем вони не перетиналися. Так, лише чемно віталися. Знала — Петро навчається в універі.

— Привіт, Аліно! — весело озвався Петро.

— Привіт! Привіт! О, Безе, і тобі привіт, друже! Як ся ма­єш, шибенику?

Кіт поважно підійшов до Аліни, дозволив себе попести­ти й, зацікавившись джмелем, втратив до Аліни будь-який інтерес.

— А як твої справи, Петре? — ввічливо запитала дівчина.

— Добре! — відповів юнак. — Бачу, ти назовсім перебра­лася в майстерню.

— Ага! — після пережитого в парку довго розмовляти не хотілося, і справа тут не в Петрові. — Вибач, мушу біг­ти. Розумієш — сесія і все таке. Бувай.

— Аліно, стій! — зупинив її хлопець. — У мене квитки на сьогодні, тобто чи не хотіла б ти піти зі мною на концерт «Океану Ельзи»? Якщо ти їх не любиш, то можна сходити в кіно.

При слові «кіно» Аліну запекло в тому місці, де вона від­чувала ще недавно липкі гидкі пальці.

— Ні! Дякую, Петре, не сьогодні. Можливо, іншим ра­зом. Бувай! — і вона кинулася вгору східцями, не зупиняю­чись, слухаючи наростаючий ритм серця, переконуючись — вона жива.

Аліна пірнула у ванну, змиваючи із себе гидотні сліди пальців того мерзенного типа. Зручно вмостилася на ліжку, включила «Адажіо» Альбіноні. Сама не знає, скільки проси­діла в темряві, одягаючи на себе шати музики, яка очищала її зсередини, там, куди не могла сягнути вода. Потім диви­лась у вікно, рахуючи зорі, які сьогодні так жваво мерехтіли. Вона на ніч ніколи не зашторювала вікна, впускаючи до себе зоряне сяйво, навіть сяйво тих зірок, які вже давно померли, але ще тисячі й тисячі літ їх блиск падає в долоні живих, на­гадуючи, що не все намарно. Навіть смерть!

Незчулася, як заснула. Вона летіла під музику Альбіноні між зорями, ніжно тулячи до себе Бузка. Потім був інший сон. Вона стоїть на вершині гори, довкола клекоче гроза, от- от захлюпоче злива. Грім сердито гупає дахівкою світу, за­туляючи зорям шлях до землі. І тоді чорний саван неба роз­риває могутнє сяйво, мільярди промінчиків зір, наче стріли, впиваються в тіло землі... Аліна стоїть на горі, піднявши у височінь руки, і щось міцно тримає в кулачках — живе, пульсуюче, іскристо-срібне, ніби нитки від повітряного змія. Блискавиці блукають небом у пошуках спокою, і зда­ється, що лишень вода здатна їх звільнити. І коли перші кра­плі дощу розпочинають упевнений біг, з обіймів сну її ви­смикує спотворена мелодія Баха... Телефонує тато. Отже, настав новий день і вже ранок.

За вікном на дахівці весело граються голуби, п'ючи воду з маленьких калабаньок. Сон у руку, чи рука в сон? Тому що уночі падав дощ.

Сьогодні субота, вихідний. Можна не поспішати. Аліна одягає шорти й майку, на голову бейсболку, на ноги — кро­си, і вперед на ранкову пробіжку. Без бігу — наче без пові­тря. Поруч із її майстернею нова школа з чудовим стадіо­ном. Є де розім'ятися. У вуха — навушники, улюблена музика і настрій, як треба.

На стадіоні — людно. Тому що субота, тому що вихідний, тому що тепло, тому що вже майже літо. Люди літнього ві­ку активно втікають від старості, не даючи їй жодного шан­су, принаймні, тимчасово, молодь просто біжить, можливо, втікаючи від самих себе, принаймні, вдає це. На трибунах (о, це надто голослівно сказано, пару рядів із жорсткими лавами для глядачів) майже порожньо. Чомусь відразу впав в око юнак, вдягнений у біле. «Те ж мені дивовижа в таку спеку!» — пробубоніла собі під ніс дівчина. Аліні здалося, що хлопець за нею стежить. «Так, у тебе вже починає роз­виватися манія переслідування, Алінко. Дай людині спо­кій», — говорить сама собі. Юнак сидить на лаві, недбало закинувши ногу на ногу, і лузає гарбузове насіння. Здиву­вало Аліну, що шкарлупу він не кидає собі під ноги, як то зазвичай буває в таких випадках, а дбайливо кладе у міше­чок. Який педант! Час від часу, роблячи чергове коло повз трибуну, Аліна намагається розгледіти обличчя юнака. І той щоразу квапливо нахиляє голову додолу, прикриваючись довгим козирком від бейсболки...

На сніданок — вівсянка й горнятко кави. З джезви в горнятко ллється гарячий запашний напій. Погляд Алі­ни випадково падає на мольберт. Полотно натягнуте, мов струни гітари. Вже місяць стоїть, чекаючи від власниці на­тхнення. А натхнення десь заблукало і не приходить. Ніби вона вступила в суперечку не тільки зі світом, а й із собою. Але не зараз. Глипнувши на полотно, Аліна зрозуміла — усе змінилося. Чи то вчорашні події так вплинули на неї, чи хи­мерний сон. Знайоме відчуття. У неї раптом пересохло в ро­ті, і навіть чорна густа кава не допомагала, руки починали тремтіти, а всередині закручувався маленький смерч, який, коли не знайти для нього виходу, міг її розірвати на шмат­ки. Цей вихор тато називає натхненням. Аліна, мов наві­жена, кинулася до полотна — і вже нічого та нікого не по­мічала, йдучи дорогою, якою вело її провидіння. Дівчина прислухалась до своїх пальців, які грали на струнах полот­на. Музика та, натхненна й чарівна, викликала якийсь острах, однак без неї було б нестерпно.

Ранок невтішно переріс у спекотний день. У кімнаті зро­билося гаряче, мов у печі. По тілу текли струмки солоного поту, футболка перетворилася на мокру шмату... Вона пе­ребувала в тому шаленому стані, коли все, абсолютно все що стосується тіла, не має жодного значення. Її душа зараз так далеко! Там тепер вирує гроза і променисті леза блис­кавок розрізають небо, нещадно його шматуючи.

У душній кімнаті пахне потом, фарбою, ацетоном.

Субота та неділя випали з пам'яті. Останнє, що запам'я­тала, — блискавка на картині, відбиваючись від землі, кра­єчком зачіпає її руку, і вона падає, падає, падає.

У неділю ввечері Василь Петрович постукав у двері май­стерні. Аліна була проти, щоб чіпляти на двері банальний дзвіночок. Бо тоді це вже не майстерня художника, а зви­чайнісіньке помешкання. Ніхто не квапився йому відчи­няти. Може, донька кудись пішла? Мобільний вимкнула, за дверима тиша. Не любив Василь заходити в майстерню без доньчиної згоди, однак те, що вона випала з поля зору його опіки, хай навіть на два дні, його непокоїло. Мав, про всяк випадок, запасного ключа. Аліна про це не знала, та й навіщо. Чоловік відчинив двері і зайшов у майстерню. У кімнаті не було чим дихати, у голову увірвалася панічна думка: «Газ, витік газу. Зараз усе тут вибухне!» Однак здо­ровий глузд взяв гору. Стоп! Тут немає газу. Усе працює на електриці. У кімнаті панував хаос. Вся підлога встелена па­пером. На ліжку впереміж із баночками фарб валяються розчинники. Не всі вони добре позакривані — звідси й жахливий сморід. Письмовий стіл просто вгинається під тягарем книг, звалених абияк. Здавалося, ніби хтось кож­ну перетрусив, щось у ній бездумно шукаючи, і кинув спе­ресердя на стіл.

Аліни у квартирі немає, порожньо. Від смороду в чоло­віка запаморочилося в голові. Василь кинувся до вікна: во­но було чомусь наглухо замкнене, ще й зашторене. Слід до­бре провітрити. Біля вікна несподівано перечепився через щось м'яке і ледве втримався на ногах. На підлозі, скрутив­шись калачиком, між мольбертом і вікном лежала Аліна.

Батько обережно підняв доньку на руки. Вона ціла у фар­бі, переважно в чорній: волосся, одяг, голова, ноги. На ру­ках гумові рукавиці, також розцяцьковані фарбою. Переніс обережно на ліжко. Страх холодними щупальцями запо­взає у скроні, і вони пульсують, готові вибухнути. Хтось вдерся в майстерню і... Взяв Аліну за руку, намацав пульс. Ху! Жива.

— Доню! Дитинко, що з тобою? — шепоче збентежений батько.

— Аліна насилу відкриває очі:

— Я сплю. Дуже втомилася. Побесідуємо пізніше, тат­ку, — і, повернувшись на бік, солодко засопіла.

Злість на Аліну охоплює чоловіка. «Вона п'яна». Нахи­лився над донькою, але щонайменшого запаху алкоголю чи перегару не відчув. «Тоді наркотики». Обдивився руки донь­ки, шукаючи знаки від уколу. Не знайшов. Слава Богу! Пе­ребирав у голові варіанти. Невже обкурилася? Це також ви­давалося малоймовірним. Ні запаху, ні попелу.

Аліна не вважалася ніколи особливо педантичною гос­подинею, однак підтримувала завжди менш-більш пристой­ний порядок. Що тоді означає весь цей шарварок? З Василя градом котиться піт — через спеку, через розгардіяш у май­стерні, через розгубленість. У кімнаті гаряче, мов на патель­ні. Згадав, що так і не відчинив вікна.

— Так краще! Ох, що ж це твориться? Може, Ірина має слушність? Це я в усьому винен. Я. Вона ще така юна.

Василь відвертається від вікна. Чи готовий він прийня­ти найжахливішу правду? І зашпортується на думці. Сто­їть, спантеличений, сам не знає скільки. Не ладен ворухну­ти ні рукою, ні ногою. Те, що він бачить перед собою, прекрасне.

разу із собою у Францію. І вони пішли на екскурсію в Лувр А там він зустрів її, сумну жінку із зачудованим усміхом на устах, який щемким серпанком ніжно вливається в сер­це. Він бачив її репродукції в каталогах, в енциклопедіях, на плакатах. Та це не вона, лише її тінь.

— Багато чути й читати — не означає пізнати, синку, так говорив його тато.

І тоді він зрозумів зрештою, що означає — пізнати. Якби навіть Да Вінчі не написав нічого, окрім своєї «Мони Лі­зи», — цього виявилося б достатньо, щоб залишатися гені­єм. Вона перевернула світ хлопця, зробила іншим. Не зна­ти, чи кращим, та іншим.

Вдруге Василь перебував у такому стані, коли вперше взяв на руки свою крихітку Алінку. Маленький рожевий пуп'янок тягнув до нього свої рученята й із замилуванням зазирав у душу, вже люблячи без зобов'язань і настанов, без високих слів.

І ось тепер — це втретє.

Перед ним на мольберті стояла картина. Грозова ніч, куд­латі хмари сердито снують небом, і цю пекельну чорноту роз­дирає навпіл, освітлюючи те, що приховує злодійка ніч. На горі стоїть самітна постать жінки, яка, піднявши над собою руки, міцно стискає щось у кулачках. Через завісу дощу, який починається разом із блискавкою, важко роздивитися, що це, тільки видно, як струмки води течуть по вродливому юному обличчі. А може, це сльози. Кожна краплинка, кожна складочка на обличчі ночі досконало виписані...

Коли перше оторопіння минає, він усвідомлює, що перед ним шедевр. Кожен із його знайомих художників мав би за честь (славу та гроші) мати у своєму доробку хоча б натяк на таку картину. Це написала його донька. Він уперше за ба­гато років плаче, і чи не вперше в житті — від щастя.

і навіть похропує. Аліна навшпиньки підійшла й зазирнула в обличчя хропунові. Тато. Дівчина здивовано стенула плечима й пішла робити каву, пробурмотівши собі під ніс:

Очевидно, батьки погиркалися крутезно й тато переїхав до мене жити. Стоп! Де ж тоді його речі? Не логічно. Тоді...

— Доброго ранку, доню! — обірвав її роздуми татів голос. — Зроби й мені кавусі, будь ласка!

Вони сидять за кухонним столом та п'ють каву. Тато розповідає про те, як він застав її сплячою під вікном, про безлад у кімнаті, і як вона налякала його, вперто не бажаючи прокидатися. Проспала від вечора неділі аж до вівторка. Мусив набрехати Ірині про термінове замовлення, щоб пильнувати сон доньки.

Аліна майже нічого не пригадувала. Тому слухала мовчки. Та коли тато заговорив про картину, всередині наче щось ожило. Змія, згорнута в калачик, почала розкручуватися. А коли батько підійшов до мольберта і поставив його перед Аліною, змія закружляла у шаленому вихорі... І дівчина все пригадала.

Та навіжена хвиля, що заполонила її суботнього ранку, тримала міцно й не відпускала, допоки остання капля дощу не була виведена на полотні. Вона довго шукала чорну фарбу. Раніше нею майже ніколи не користувалася, тому що любила пастельні кольори. Коли небо було виписане, Аліна відчувала — це не все, тому що знала — на картині є ще хтось. І йому лячно у темряві. Тоді вона пригадала свій сон. Так на полотні, мов надія, з'явилася блискавка. А між книжками вона колись заховала гумові рукавиці, от і шукала їх, щоб блискавка її не вдарила. Останнє, звичайно, здавалося цілковитою маячнею, тобто повна дурня для нормальної людини. Однак на татовому обличчі жоден м'яз не здригнувся, очі залишалися серйозними. А згодом, коли блискавка освітила гору, з'явилась вона — та дивна жінка. Й Аліна мусила стояти перед мольбертом, поки не дописала її..

Потім враз відчула всередині таку пустку, ніби картина висмоктала з неї всю енергію. Від шаленої втоми підкосилися ноги, і вона банально заснула.

Батько хвалить Аліну, говорить високі, добрі слова про її талант, про те, як він пишається своєю дитиною, і таке інше. А ще про особливі моменти в житті кожного митця, коли зовсім незначні події перевертають твою свідомість або, навпаки, ставлять все на свої місця, якщо в душі панує хаос. Тато говорить багато й натхненно. Аліна вдає, що слухає. Однак думки блукають десь в іншому місці. А коли врешті тато замовкає і приносить мисочку гарячого смачнючого бульйону, дівчина страшенно радіє. Вона майже дві доби не їла. Аліні здалося, що такої смачної страви ніколи не куштувала.

— Голодній кумі — хліб на умі, — жартує батько.

Після сніданку тато цікавиться — чи збирається вона сьогодні до Академії? Аліна, аж самій дивно стало, каже — так. Коли вони виходять із майстерні, Василь запитує доньку:

— А як ти назвала її?

Звичайно, мається на увазі картина. Аліна відразу відповідає, ніби назва давно вже сидить у голові ще до її створення.

— Пошматоване небо!

— Пошматоване небо! — повторила вже для себе, крокуючи вранішньою травневою вулицею. — Химерна назва, як і світ...


Передмова | Гонихмарник | 3. Той, що носить чорне