home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1. Межа

По рівній грані двох світів ідеш.

Що, наче скло, невидима і гостра.

І тягне, рве глибинами без меж

Одкрите серце ненаситний простір.

Олег Опьжич

Коли Петро з Мартою пішли, Аліна кинулася до Сашка Той спокійнісінько продовжував спати. Гармидер, який тільки-но панував у майстерні, не розбудив його. Якесь недобре передчуття закралось у серце дівчини. Та Аліна не встигала зачепитися за найменший його прояв. Відчувала себе вкрай виснаженою, спустошеною, напівживою. Тільки тепер відчула, що її тіло гойдає, мов на човні під час шторму. Дівчина добредає до вікна, спирається рукою об підвіконник, сідає на нього.

У тілі продовжує палахкотіти вулкан, магма тече її жилами. Світанок своїм легким крилом обвіває тіло, пригасаючи той жар, який щойно заледве не спалив Гонихмарника. Аліна сидить, заплющивши очі Марево того, що тільки-но тут відбувалося, видається сном. Вітровій, мокрий, холодний, вологий, пекучий, який щойно крутив-вертів їхніми долями і своєю також, вже у безпечному місці. Чи в такому і безпечному? Чи не краще було просто вбити Градобура? Та чи мала вона право вбивати його? Питання, стільки відразу питань. О, так! Клята сила природи речей, яка надто складна для людського розуму, про яку так любить згадувати Юрко. Аліна могла зробити Градобура бранцем свого полотна, могла дозволити ти померти на підлозі. Вона не зробила цього. Бо то не її робота чи вже її? Чому написала ту картину, з дверима?

Була сама не своя, коли писала. Так. І написалося саме тоді, коли познайомилася з Кажаном-Гонихмарником. Ні, мама не вгадала! Ті сни — то не втручання Градобура. Вона сама писала свої полотна. На рівні підсвідомості, мов захист, розуміючи, що вони їй знадобляться. Так, це не лише картини забагато в них стихійності, можливо, саме це і приголомшує глядача. Художня цінність? Хто зна! Напевно, саме в цьому вона? Все складно і все просто водночас. Може, відповіді на всі ті питання знає Юрко?

При згадці про юнака у вухах зателенькали дзвіночки.

— Сервус, Алінко, — почувся поруч голос.

Аліна розплющила очі. Поруч на підвіконні сидів Юрко. Вигляд мав жалюгідний. Білий одяг весь зім'ятий та брудний. Обличчя теж не ліпше від одягу — все якесь змарніле, синці під очима. Скоріше нагадував хулігана з Левандівки, ніж янгола.

— Що трапилося? — нервово питає Аліна. — У тебе такий вигляд. Поки ми були там, ти...

— Тс-с-с... Не варто. — хлопець втомлено відмахується. — Уже все гаразд. Ти — молодець.

— Я тобі дуже дякую, Юро. Якби не ти, ми не змогли б...

Дівчина здивовано вмовкає, тому що Юрко починає сміятися. І сміх той такий, як завжди, у відповідь не можливо не посміхнутися.

— Ти смієшся? — запитує здивована дівчина.

— Я майже нічого не зробив. Це все ти, Аліно. Ти довела вкотре стару і чомусь для вас, людей, банальну істину: те найцінніше, що ви маєте, найчастіше відкидаєте. Що, надто моралістично звучить?

— А машина світу, Юрку, про яку ти так любиш теревенити? — іронічно-втомлено озивається Аліна.

— Вона тут ні до чого. — Юрко говорить серйозно, навіть дещо пафосно.

Юнак вмовкає, робить спеціально паузу, чекаючи відповіді.

— Геть інше? — трішки розгублено перепитує.

— Все просто і складно водночас. — Веде втомлено хлопець. — Хіба є щось сильніше від любові? Так, любов прощає і бореться до кінця. Зазвичай вона перемагає, коли ти впевнений у ній і в собі теж. «Бог — це любов», — кажете ви. А якщо людина створена на подобу Творця, то виходить, що і людина — то любов. Дехто це знає, дехто шукає відповіді все своє життя, дехто собі живе, не замислюючись над цим, бо для чого. У кожного своя дорога до розуміння, інколи одного життя замало. Заради любові вмирають, їй присвячують геніальну музику, полотна, вірші, романи! Людство донині пам'ятає ім'я коханої Данте, тому що Беатріче живе в його віршах і зараз. Вона стала його пеклом. Та вона стала і його раєм. Кохання. Можна кохати по-різному. Навзаєм. А можна, як Петрарка. І таке частенько буває. Просто, до скону. Хочеш заперечити, сказати, що він мав боротися за свою Лауру, як оце ти? Гадаєш, він не пробував? Думаю, вона також кохала, тільки чоловіка та своїх дітей. Бог — то любов, Алінко! Хіть, пристрасть, розкоші — то не любов, то все для тіла, не для душі. Яку ватру розпалиш у собі — таким буде і світ довколишній. Людина — то храм божий. Можна напустити в нього крамарів і шарлатанів, можна вимостити долівку соломою та розвести свиней або перетворити в болото. А можна в храмі поставити вівтар і впускати до нього всіх стражденних. Хоча то може бути і бібліотека, куди за водою пізнання прийдуть спраглі, чи картинна галерея, яка шокуватиме, вражатиме, тішитиме, веселитиме. Все у твоїх руках, що ти створиш — храм чи прихисток для стражденних, дім розпусти чи корчму. Хоча ви, люди, так любите нарікати на Бога, переводячи стрілки, типу: «Все в руках божих». Тож той вибір, який ти робиш щодня, щохвилини, впливає не тільки на твою долю, він впливає на долю цілого Всесвіту. Бо кожна жива істота є найціннішим гвинтиком в отій складній машині світу, важливо все — слова, думки, мрії, сни... Знаю, що кажу.

Аліна, широко відкривши очі, слухає Юрка. Майже всі її домисли він щойно повторив. Вона здогадується — хто він.

— Ні, ти не янгол! — витискує із себе Аліна. — Ти розумієш людей і не судиш, застерігаєш — так, але не караєш. Ти також, як і ми, страждаєш і журишся, робиш помилки, правда? Яка я дурна, чому раніше не здогадалася! Так, Юрій-Змієборець, символ мого міста, його покровитель. Але не зовсім він, правда ж. Ти не янгол. Ти...

Юрко трішки сумно усміхається та ствердно киває головою.

— І місто має душу.

— Безсмертну, — випалює Аліна.

— Сподіваюсь, що так! — Юрко посміхається сумно, самими очима.

— А хто я така? — Аліна втомлено закриває очі, потім рвучко хапає Юрка за руки. — Невже, як і ти, не вповні людина? Ота сила в мені, що... то ж не лише...

Дівчина затинається на півслові. Юрко ствердно хитає головою.

— І любов також, Аліно. Заспокойся, ти — людина, навіть дуже людина. Ти виграла щойно бій, а попереду... Зараз тобі треба відпочити, виспатися і набратися сил, — говорить Юрко, старанно підбираючи слова. — Це ще не все, Алінко. Ти допомогла Марті і Градобурові. А от твій Сашко... Це набагато важче, ніж розділити дводушника, повернути Сашка додому. Пригадуєш слова мами про душу Ігоря, яка заблукала? Та з Кажаном, тобто із Сашком, може трапитися гірше — надто висока плата за свободу. Він порушив клятву. А зараз сходи додому, заспокой маму, відіспись перед... Я побуду із Сашком.

Аліна кричала, заперечувала, однак Юрко таки переконав її. Це легко зробити, коли твій супротивник хоче бути переконаним.

Сни для Аліни перестали бути нереальністю вже давненько. Вони перетворилися на подорож у якесь Задзеркалля. Настільки реальну, що вона могла пригадати не лишень всі

дрібнички, які у сні оточували її, а й запахи. От і цей сон, один із таких. Думала, що прийде додому, заспокоїть маму, виспиться, відпочине. Яке там!

Аліна лежить у долині, між горами, і дивиться на зоряне небо. Стожари над головою, холодні і далекі. Але зорі не дуже яскраві, бо ще не ніч, а тільки вечірні сутінки перед гнітом темряви. Чуже небо і чужі гори. Вона тут уперше. Аліна не знає цих гір. Вона встає й роззирається довкола. Долина порожня, зі всіх сторін її огортають гори. Високі чужі гори. Це не рідні Карпати. Вони нависають більш поважніше, мовби пишаються своєю величчю. Ні травинки, ні перекотиполя, ні моху. Під ногами щось хрускає. Але ці гори таки знайомі, десь вона їх уже бачила. Аліна нахиляється, підбирає кусень гілочки, що хруснула у неї під ногою. Поруч ані дерев, ані кущів, порожнеча. Тоді звідки тут ця деревинка? Вона уважно вивчає те, що в руках. Аліна холоне від побаченого. Це не гілочка, це кістка тварини, якоїсь дикої тварини, яка померла тут. Вона відкидає гидливо кістку вбік.

Дівчина йде долиною. Під ногами час від часу хрускотить. Важко дихається, кожен крок дається нелегко, ніби хтось перекрив повітря. Так буває високо в горах. Йде обережно, щоб знову не наступити на щось неприємне. Попереду в сутінках бовваніють обриси трьох каменів. Вона має до них підійти. Дивиться лишень під ноги, раз по раз зиркаючи в бік каменів. Її погляд вихоплює щось схоже на камінь, однак доволі круглої форми, ледве не перечепилася через нього. Аліна присідає, щоб краще роздивитися, брати це в руки не ризикує. У горлі пересихає, і зойк застрягає там. Це не камінь, це людський череп. Вона добре пам'ятає уроки анатомії у школі. У них викладала його Марія Федорівна, колишній лікар-хірург. Господи, як вона смакувала отими розповідями про довершеність людської будови, співаючи дифірамби людському черепу, крутячи ним перед носом у приголомшених дев'ятикласників. Смакувала дрібничками на кшталт: чим відрізняється череп людини від черепа

мавпи або свині. Аліна після цього аж до ранку наступного дня їсти не могла: оті «дрібнички» маячили перед очима. Тож відрізнити череп людини від навіть мавпоподібних могла легко.

Куди ж це її занесло? Вирішила рухатися швидше, дідько з ними, з тими кістками. Відчувала, часу в неї обмаль, от-от прокинеться. І раптом Аліна наштовхується на перешкоду, невидиму перешкоду, яка не пускає її далі. Залишилося зовсім небагато, камені майже поруч. Раптом камінь, той, що посередині, оживає, озирається. Це не камінь! Це її Сашко, затиснений між двома каменюками, загнаний у пастку. «Алінко! Це ти? Забери мене звідси!» — кричить зі всіх сил Сашко, а вона, мов статуя, стоїть і не може нічого вдіяти, їй зась до нього.

Аліна відкриває очі. Вона прокинулась. Тепер знає — те, що сказав Юрко, правда: Сашко застряг, йому самостійно не вибратись. Й у всьому винувата вона. Всіх врятувати не можливо? Дівчина глипає на годинник, що висить над ліжком. Друга година дня.

З кухні чути голоси. Заходить на кухню. Видно, що була сварка, мама татові ніколи не пробачить того, як він приспав її. Навіть розкішний букет волошок не рятує ситуації. Мама ображена і на тата, і на доньку. Аліні байдуже, не до цього зараз. Озивається телефон. Мама бере слухавку і демонстративно виходить із кухні.

— Доню, все гаразд? — збентежено запитує тато.

— Майже. Закладаюся, що це телефонує пані Агнеса, тому що...

Аліна не встигає договорити. У кухню вбігає збуджена Ірина.

— Марта, Марта... Васильку, Алінко! Наша Марта прозріла. Тільки що Агнеса телефонувала, дівчина знову бачить.

Василь дивиться допитливо на доньку, схоже, вона це знала.

Аліна повернула мамі всі трави, обереги. Сказала, що Гонихмарник поїхав до Італії. Тож бідкатися вона тепер не має потреби. Якщо не вірить, може передзвонити Петрові, а ще краще — навести довідку в «Аеропорту». Там їй підтвердять, що пасажир Дякун відлетів учора пополудні в Рим.

— А приспати тебе, мамо, ми з татом мусили, щоб ти йому не натовкла на дорогу пику. Зараз я йду до Марти, потім до себе в майстерню. Можеш стежити за мною, перевіряти, телефонувати куди завгодно. Мені байдуже. Все! Па-па, батьки.

По Ірині видно, що та вірить. Та Аліна добре знає свою маму. Зараз засяде за телефон і все-таки переконається, що донька не дурить. Хай переконується, вона майже не збрехала.

Зараз не до цього. До Марти таки варто зайти, мама обов'язково перевірить, телефонуючи Агнесі. Та й показати свою типу радість чи здивування також слід.

У майстерні біля Сашка сидить Петро. Каже, що йому зателефонував якийсь хлопець, попросив його підмінити. От він і тут вже зо дві години. Сашко спить, не приходить до тями. По Петровій мармизі видно, хлопець наляканий. Аліна налякана не менше, але її мучить геть інше. Вона не може пригадати щось важливе, яке так запопадливо ховається від неї в пам'яті.

— Слухай, Петре, побудь ще із Сашком. Я піду зроблю собі каву, а то мої мізки закипають.

Петро ствердно киває головою. В очах приятеля співчуття.

Аліна робить каву з гвоздикою, так, як любить Сашко

На очі потрапляє етюдник. Вона бере його в руки, відкриває. Між сторінками натикається на шовкову косицю й торопіє. Вона пригадала. Гори. Сон. Учора Сашко сказав їй, що у своєму сні ледве не залишився на Вершині світу. Господи. А ці гори, з її сну? То не Альпи і не Карпати, то — Гімалаї. Вона бачила їх в альбомі Реріха «Мій Тибет». Авжеж. Боже, яка дурепа. Гора Світу, Вершина світу, це ж не образний вислів! Гора Кайлас, гора свастики, центр світу.

Аліна включає Інтернет. Входить у пошукову систему Читає: «Поле Долини смерті всипане кістками — сюди ходять вмирати йоги, сюди ходять за осяянням, очищенням і отриманням таємного знання. Ось тільки повертаються далеко не всі і далеко не в тому психічному стані, у якому вирушали: вважається, що в Долині смерті душа проходить своєрідний суд, і грішне або безглузде життя тут обривається».

О, Господи!

Останнім часом вона так живе — інтуїтивно, і навіть у снах. Якби хтось їй ще півроку тому сказав, що таке станеться, інтуїція замість розуму — ніколи б не повірила. Але який інтелект, здоровий глузд у силі оце пояснити? Вона рухається навмання. Її Сашко зараз у пастці, і коли вона рушить йому на допомогу, хто зна — чи не залишиться в тій пастці навічно. Все має свою ціну. І воля також?


3. Пастка | Гонихмарник | 2. Правдива Легенда