home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4. Ціна кохання

Коли Ти, мій Господи, Всесвіт творив,

Мене ти у ньому з дрібничок творив?

І вчинки погані та гарні мої —

Усе наперед прописав ти згори?

Омар Хайям[46]

Коли Аліна заходить в останні двері, чорне сонце падає в пащеку червоної гори, яка, здається, просто ковтає його. Такий тут захід.

Анічогісінько поетичного! Сутінки зі всіх боків, метляючи своїми гидкими потворними хвостами, по-зрадницьки пожирають день, і його стає все менше і менше. Час ніби й не плине, а в'язне. Виявляється, час тут не має значення, а ото все, гори, день чи ніч, чорне сонце, це так — маскарад.

Аліна майже бігцем кидається до Сашка:

— Сашко, Сашко! Коханий! Ти мене чуєш? То я — Алінка. Ідемо звідси, тут тобі не місце. Ми ще живі.

Вона термосить хлопця. Він сидить, трусячись від холоду чи від жаху, який вже заповз у його душу, і та вже майже готова померти чи піти далі. Туди, де вони вже більше не зустрінуться. Аліна це знає напевне, і від того робиться страшно.

— Сашко! Коханий! Глянь на мене, будь ласка. Отямся, і пішли додому.

Він не чує. У душі не тільки холод, там — ніч. Беззоряна, німа, темна. Аліна стукає у ворота вічності, та вони замкнені для неї, не пробитися крізь товстезні мури каяття та кари, які впіймали Сашка. Раптом Аліні видається, що й вона струмочком починає витікати з оболонки свого Я. А може, залишитися з коханим, тут так затишно, і ці красиві химерні камені... Що? Камені! Вона раптом починає розуміти, що то вони, мов вампіри, висмоктують із живого світло і вона також починає химерити. Скільки важить людська душа? О, так-так — вона безсмертна, а на вагу? Аліна хапає Сашка за руки і силоміць волочить його в бік дверей. Вони роблять лише кілька кроків, Сашкові байдуже, з ким і куди, він слухняно бреде за Аліною. Дівчина фізично відчуває холод, що йде від каменів, вона тягне Сашка за собою і раптом натикається на невидиму стіну. Двері замкнено, а з цього боку воротаря нема. Сюди тільки входять! Тебе ж попереджали. Камені стають ще сердитішими, холод перетворюється на мороз.

Аліна чує мову каменів, вони також мислять, майже як люди. Яка вона зухвала? Хоче перевернути плин всього того, що склалося з перших днів існування вічності. О, ні! Ці люди залишаться тут, у пастці, без права відбути покуту, їх душі замерзнуть.

Дівчина обережно садовить Сашка на землю, сперши спиною на невидиму стіну. Сама ж похапцем промацує кожний міліметр тої невидимості, можливо, тут є ще одні двері, мов у супермаркетах: вихід з іншого боку, перебравши в голові всі відомі-знайомі слова-паролі. Намарно. Це — пастка.

Вони у замкненому колі. Аліна сідає біля Сашка. Він кладе голову їй на коліна, його перестало трусити.

Що робить жінка в безвиході, перед тим, як знайти його? Вона плаче. Сльози течуть по обличчю, Аліна їх не стримує. Вони — у пастці! Камені, здається, щиряться до неї, і раптом Аліна помічає — вони мають очі, страшні, червоні, люті очі. Ніч з'їла день, і темрява відкрила очі цим гидким рудим каменюкам. Вони її ненавидять, Аліна це відчуває. Так-так, ненавидять і трішки бояться. Страх насправді

густий на дотик. Коли він живе в комусь, то його можна відчути, як запах від багаття. Навіть коли багаття не бачиш, дим видає його. Говорить — десь поруч палає вогонь. Але чому вони її бояться? Отже, у них із Сашком є шанс.

Аліна інстинктивно торкається своєї шиї. Під футболкою спить Сила Землі. Вона тут ледве пульсує, але ж не мертва. Аліна правою рукою хапається за оберіг, сила рідної землі має допомогти, і раптом, замість звичного дотику до металу, пальці намацують щось м'яке та живе. То — дубовий листочок. Зачепився за оберіг на дереві. Такий самий у неї в кишені. Не встигає до кінця додумати, бо відчуває, що невидима стіна за спиною штовхає її сердито в бік каменів. Тут усе проти них.

Земля зверху настільки грубо вкрита товстезним шаром людського праху, ненависті, болю, страждань, що видається майже мертвою. Ні травинки, ні билинки на ній. Немає й вітру, щоб приніс якесь насіннячко, тим паче живих істот, навіть мишей чи ховрашків. Хіба може чорне сонце народити щось живе? Аліна не відчуває тут життя. Лише отой листочок із дуба, маленький зелений листочок живий. Вона пригортає його до щоки, потім притуляє до оберега, прикріплюючи до ланцюжка. Земля тут спить. Аліна затискує оберіг у кулачок, не випускає. Закриває сумно очі. І враз яскраві кольорові образи заполонюють голову. Біля зеленого дуба пасеться кінь вороний, там день — все залито справжнім Сонцем. Кінь струшує із себе листя, вертячи своєю головою, і раптом Аліна розуміє, що має робити. Сила Землі — що рятує і вбиває, яка колись ледве не вбила маминого Гонихмарника. О, так! Велична сила рідної землі!

Те видиво йде від сили землі, у яку вчепилася рукою зі всієї моці, і знає напевно, не відчувають її ті почвари, бо чужа вона для них — та сила. Зараз Аліна для почвар — закрита книга. Аліна не відкриває очі, вона кличе коня, звідки й слова беруться: «Ой, ти коню вороний, брате мій любий, прибіжи на допомогу сестрі твоїй вірній. Принеси мені листочок із дуба, листочок легенький, мов вітер тихенький, визволи з неволі, погомони зі мною».

Вона бачить у видиві, як кінь підняв свою голову, нашорошив вуха. Він почув її. «Братчику-конику! Тут вітри не віють, люди не ходять, трава не росте. Чорне Сонце світить! Забери нас на води ясні, на плеса тихі, до нашого Сонця!» Кінь здіймається на дибки і розпочинає свій шалений біг. Галопом несеться кінь, він поспішає, поспішає, тільки б встигнути.

Аліна відкриває очі. Стіна знов посунула їх. Вони майже впритул наблизилися до каменів. Аліна відчуває лють і хижість каменів чи того, хто замаскований під ними. Вони майже кричать у неї в голові. Вони ж не вповні живі, ці істоти — вони страшні фатуму, ладні вбити, умертвити, не замислюючись. Холод стає ще дужчим, але від оберега віє теплом, і вони не замерзнуть, це вже точно.

— Градобур, — несподівано озивається Сашко. — Гонихмарник, Алінко! Поклич і його, він допоможе!

Так — Марта! Ота сила неба, яка їм потрібна. Вона знову закриває очі.

У майстерні Сашка біля ліжка стоїть Марта, напружено вдивляючись у картину, втупившись у намальовані двері. Минуло майже чотири години, відколи Аліна мандрує. Спочатку на її шкірі з'явилися подряпини, просто на очах — та то нічого, бо Аліна при цьому посміхалася. Правда, Петро мало не зімлів від побаченого. Марті теж страшно, тому що обличчя Алінине майже таке бліде, як у Сашка. Петро перелякано глипає то у вікно, то собі під ноги. Вони мовчать, щоб не сполохати. Хто зна кого?

— Марто, ти мене чуєш? — голос Аліни звучить у неї в голові.

Марта дивиться на Аліну, але ж та спить незворушно. То їй від напруження ввижається.

— Марто, агов? — звучить знову в голові питання, і то таки голос Аліни.

— Петрусю! Ти чув голос Аліни? — запитує знервовано дівчина.

Петро розгублений. Він заперечливо хитає головою. Голос чує тільки вона, отже, має відповідати так само — мовчки.

— Чую, Аліно!

— Коли двері відкриються, Гонихмарник має бути готовим послати блискавку. Та ти сама все зрозумієш. Приготуй Градобура і вважай — хай Петро міцно тримає двері. І хмари, хай Гонихмарник розбудить хмари! Він знає як!

Аліна знайшла Сашка!

Марта вдивляється у двері на картині і раптом із подивом бачить, що вони починають рости, а поруч із ними, на іншій картині, оживають хмари, важкі, грозові, дощові. От із чого вона викреше свою блискавку, коли прийде час! Чудасія, та зобачене її чомусь не дивує...

Аліна відкриває очі і мало не верещить від страху. Її очі дивляться прямісінько в очі камінної почвари. Вона відчуває, як починає помирати, цівочкою стікаючи додолу. Але це станеться не відразу, бо вона так легко не здасться!

Несподівано земля під ногами починає гойдатися, страшний гуркіт розлягається німим міжкамінням та міжгір'ям. Це вириває її із заціпеніння. Земля вже не просто гойдається — нею трусить. І знову гуркіт, за ним грім! Ні! То не гуркіт — то ірже кінь. І відступає морок, у долину разом із вороним конем вривається ранок, а за ранком — віддалений гуркіт грози, що наближається. Марта розбудила небо і відчинила двері. Кінь ламає всі стіни, всі заборони. Очі камінних почвар гаснуть у пломені дня, у променях світла. Бо кінь привів із собою Сонце. «Наше, рідне» — шепочуть губи.

Кінь лине в повітрі птахом, не торкаючись ногами тверді, бо тут не земля, лише прах. Він у шаленому темпі оббігає-облітає тричі за сонцем ті камені, далі стишеною ходою підходить до Аліни. Кладе їй на плече голову, вона шепоче

йому на вухо: «Дякую, друже!» Тоді кінь стає на коліна, передніми ногами вклякає перед людьми. Він все розуміє — дівчина самостійно не в силах закинути Сашка на нього.

Вони летять вітровієм, майже не торкаючись землі. Сашко лежить, розпластавшись на спині коня, низько опустивши голову. Несподіване втручання вороного лише на пару хвилин порушило рівновагу в царстві тіней. Дівчина чує за спиною крижаний холод, і тим холодом дихають камінні почвари-пси, що женуться за ними. Песиголовці, що стережуть ворота вічності. Стає холодніше, вороний втомився, почвари близько. Але вже недовго, бо краєвиди змінилися. Гори стають живими. Реальність видозмінюється. Аліна не встигає як слід роздивитися довкола на такій швидкості. Та інколи око вихоплює навіть зелені клаптики. Вони мчать на схід. На горизонті бовваніють двері. Ось так, просто навстіж відкриті двері. І раптом, коли краєчком ока Аліна бачить химерно-прозору крижану лапу, що готова змести її з коня, простір розтинає влучна, могутня, яскраво-гаряча блискавка Гонихмарника. За спиною виривається на волю пекельний крик. Молодець, Марто, влучила! «От де твій лук і влучність пригодилися, мій любий Робіне Гуде!» Та примари ще дужче оскаженіли, бо за спиною незмінні гуркіт та шум. Аліна втиснулася в тіло коня, опустивши голову нижче його гриви справа, зліва теліпається голова Сашка. Вслід за першою вогняною стрілою вистрілює друга, третя, четверта. Пахне смаленим. Цього разу стріла зачепила гриву вороного. Позаду страшний лемент упереміжку з ненавистю!

Почвари зупинилися. Вони програли.

Біля дверей кінь зупиняється. Йому туди не можна. Він стає на коліна. Аліна обережно знімає зі спини коня Сашка. Вона проводить хлопця до дверей і легко штовхає його всередину майстерні крізь двері. Сама ж вертає назад, щоб подякувати коневі. Кінь щез. Замість нього на відстані трьох кроків стоїть старий козак. Його оселедець обсмалений. І чому Аліна не здивована?

— У нас є трохи часу, дочко, маємо поговорити.

Вона перелякано озирається на двері.

— З ним буде все добре. Хоча — все залежить від тебе.

Він бере Аліну за руку. Вона відмовляється закривати очі.

Перед очима миготять кольорові кола. Мить — і вони на зеленій галявині під величезним правічним дубом. Вдома! У небі горить сонце, під дубом пасеться вороний. Дід звично вмощується під деревом:

— Ох! І натомився ж я. Старість — не радість. Стільки віків вікувати і тебе дожидати...

Аліна нервово переступає з ноги на ногу.

Дід бере в руки люльку і запалює її, не поспішаючи.

Що ж, настав час запитань і відповідей:

— Діду, чому ти відразу не врятував Сашка? Ти ж міг. Чому послав мене туди, якщо знав — самостійно не впораюсь? І ти дозволив би мені померти?

Дід уважно дивиться на неї і досить спокійно веде:

— Чому ж? Справжні характерники дуже легко виплутуються з отаких халеп. їм слід лише захотіти. Та ти — ще не характерник, дочко, але станеш ним. Нарешті дождався-таки.

— Ти дозволив би нам померти? Так? — не вгаває сердита Аліна.

— Бачиш, дочко, інколи не знаєш, куди заведе обрана тобою стежка. Деколи доводиться брести навмання. Не галасуй, все ж хороше закінчилося. Є до тебе розмова. — Дід посміхається. — Сідай, дочко, у ногах правди нема.

Аліна сердито вмощується поруч із Дідом на траві, схрестивши ноги, як і він.

— Хочу тобі подякувати за Сонце, дочко. Бачиш, воно має дурну звичку інколи заплутуватися у вітті Вічного дуба, — продовжує старий, смачно пахкаючи люлькою. — Я вже надто старий, щоб лазити по деревах. Теперечки — то твій клопіт.

Що він верзе? Який клопіт? Це — тільки сон. Але Аліна не встигає нічого сказати. Бо Дід веде далі.

— Ну шо ж. Тепер той, що посадив мене під тим дубом, мене відпустить. Заміну я знайшов. Дечого тільки тебе слід підучити, та то вже таке, набудеться з часом. А от теперечки про тебе і про твого парубка. Кх... Кх... Слухай мене уважно, дочко! Не найліпше місце каяття віднайшла душа твого... хм... приятеля. Чого він забрів аж туди, не знаю. Видно, сумління надто чисте у хлопчини і каяття через те щире. Та то всьо діла Господні! Тепер те, шо справді важить. Душа твого друга може знову заблукати. Чи завжди ти будеш поруч?

— Діду! Я тебе не зовсім...

Дід обриває її, піднявши вгору руку.

— Кохання — дивна штукенція, дочко. Наскільки б усе спростилося на світі, коби його не стало. Га? І мій син-йолоп не натворив би дурні, і я б через це не вгруз у гріховності та тут би не вікував. Кохання! Певне, Юрко б заперечував! Та ба, навіть вічні не знають, не тіко безсмертні. — Дід кілька секунд уважно вивчає дим, що струменіє-вилітає з його люльки.

Аліна відчуває, що зараз вибухне від люті. От стара злюка, але не встигає нічого вигадати, бо старий продовжує далі:

— Про шо ми? Ага! Про кохання! Так от! А на шо ти готова заради кохання? Чого воно варте, дочко, для тебе? Га? — Дід питально зазирає в очі дівчини.

Від такого погляду Аліні стає моторошно, пересихає в горлі.

— Коли твій Сашко прокинеться, він забуде про все те, шо з ним було тут, у сій яві, де ми зараз. Його душа більш не буде забредати сюди, у сі страшнючі місцини, то можна легко утяти. Та чи ти готова, дочко, в обмін на життя коханого відмовитися від коханого?

Аліна відчуває, як усе в ній затерпає від почутого: і серце, і пальці на ногах, і волосся на голові.

 Як це, відмовитися?

— А так. Він прийде до тями і не згадає тебе, і що колись був Градобуром. Він пам'ятатиме все і всіх, крім тебе і Гонихмарника. А спільні знайомі? Дуже просто — твій Сашко не одну кидав-лишав і не всіх пригадає. Та то, зрештою вже не наше діло, про се подбає Юрко. Така у нього робота — дбати про дітей свого міста. А твій Сашко стане жити, як простий чоловік, не химерник. Він чудовий маляр, хай творить. І він більше не заблукає, не загубить душу, бо стане вільним від клятви, тобто від двох клятв — даної тобі і дводушницької. Хлопець отримає право на вибір знову, але вже без тебе. У противнім випадку сьогоднішнє повториться. І тоді вже ніщо твого Сашка не врятує. І я не врятую. А ти? Ти надто слабка для такої боротьби, сама знаєш. Ти ж бачила тих песиголовців? Це тобі не перестрашений і втомлений Градобур. О, ше пару слів про Градобура. Ти його легко здолала, але чи маєш стовідсоткову певність, шо той зайда не зрадить Марти і не віднайде собі іншу душу для перебування? Його важко контролювати, але можна змусити. Вірю, шо й ти з цим легко впоралася б. Але для чого тобі зайвий клопіт? Га?

Дід уважно дивиться на Аліну. Дівчина не відводить погляду вбік, аж очі починають сльозитися, дурнувата звичка. Вона аж закипає від люті:

— То це був ти? О, так! Завжди ти! Від самого початку... Моя родина, бабуся, мама... Ти це все вигадав, щоб заманити котрусь із нас. І випробування вигадав, щоб мене сюди заманити, і...

Дід різко перебиває Аліну:

— Ану, цить! Я під дуба не напрошувався!

— Та, певне, що так! Бо за все, Діду, слід платити. І за те, що ти у свій час начудив, також. Бо...

Старий обриває її різким колючим голосом:

— Не кажи того, про що згодом пожалкуєш, дівчино. Хто я такий, щоб вершити долі світів? Тіко частинка від єдиного. І ти також частинка від єдиного, тепер одна з нас. У тобі є те, що інші втрачають при народженні, маскують, гублять. Ти потрібна тут більше, ніж думаєш.

Дід майже урочисто веде далі:

— У нас є «покликання» для тебе.

— Що? Нізащо, Старий Химернику. Чому у вас все так не по-людськи? — сердито шипить дівчина.

Аліна розлючено дивиться на старого. Той майже не помічає її люті:

— Розмова зайшла в глухий кут, дочко. З часом ти все зрозумієш. Ми з тобою однакові. Мо' на жаль для тебе. А так зване кохання? Усе ж має свою ціну, чи ти забула про це? Ти готова заради порятунку життя та чистої вже душі, кх, кх, свого друга, відректися від нього? Така ціна. Всьо. Можеш верещати та плакати — то не допоможе. На роздуми часу нема.

Вона у пастці. Оце і є найсправжнісінька пастка. Тут не відкараскатися і не збрехати. Аліна має або відректися від Сашка і врятувати йому життя та душу, або...

— Я — згідна, Діду! — приречено шепочуть губи. — Тільки на більше не розраховуй.

Вони знову стоять недалечко від дверей у її світ.

Аліна рвучко підходить до розчинених дверей, за ними видніються стіни майстерні Сашка і чути такі рідні звуки реальності. Стоячи на порозі, Аліна не стримується й озирається. Козака немає. Лише в небо, до Сонця, злітає орел, сильний і дужий птах.

Аліна заходить у двері і вже в майстерні сумно промовляє:

— Петре! Перевертай картину, замикай двері!

Картина перевернута, двері замкнено. Час зробив поворот навколо сонця. Коловорот. Усі живі. Та не все гаразд.

Аліна встає з ліжка. Марта стоїть поруч, похитуючись. Вони з Гонихмарником тільки-но врятували їх. Петро не тільки перевернув картину, а й всівся на неї. На хлопця страшно дивитися.

320

Марта кидається на шию Аліні, і вони якусь мить стоять мовчки, пригортаючи одна одну.

— Я все бачила через двері, Алінко Ти — на коні і за вами оті, оті. ПОТІМ КІНЬ стан людиною, козак перетворився на птаха і ТИ тут, двері.

Аліна відчуває, по якщо дозволить Марті продовжувати, у тієї почнеться істерика. Тоді жодний Гонихмарник не допоможе.

— Все-все, Мартушко, не треба! Усі живі-здорові, слава Богу! Ви я Петром молодці, дякую вам щиро. А зараз ідіть, відпочиньте.

Марта хитає ствердно головою Так-так, вона дуже втомлена і виснажена, навіть Гонихмарник втомився.

Петра заціпило від щойно побаченого. Коли Марта почала пускати руками вогняні стріли, він майже втратив свідомість, картина Алінина раптом виросла до великих розмірів. Ні, то він заспав на чатах і намарилося. Бо хіба таке в житті буває?

Марта бере його обережно під руку, мов тяжкохворого, і виводить із Сашкової майстерні. Жаль хлопця, та зараз не до нього.

Аліна втомлено сідає біля Сашка. Він снить До обличчя повернувся рум'янець. Тепер його душа вже ніколи не заблукає, їй пообіцяли.

Очі дівчини заливають сльози, мов погідний літній день грозовий дощ. Аліна дала слово, мусить його тримати. Коли прокинеться Сашко, то не буде пам'ятати — ні хто вона, ні як В хвати. Плата за нормальність — кохання. Що там патякав Юрко: «Бог — то Любов»? То вона заради Бога зрікається Бога? І платить найціннішим за найдорожче. Аліна нахиляється над Сашком, гладить його чорне волосся, цілує у теплу щоку. Прощається.

Аліна забирає з його майстерні свої речі. Вона йде не тільки я його майстерні, іде а його життя. Назавжди. Дівчина перелазить через підвіконник, озирається востаннє

— Прощай, Сашко! Я кохаю тебе і завжди кохатиму! Я хочу, щоб ти зумів стати щасливим.

Хто найдужче заслуговує на щастя? Так, ті, кого ми найбільше любимо, лише вони. Навіть коли те ЩАСТЯ ВОНИ Не можуть розділити а нами.

Аліна заходить у свою майстерню, закриває наглухо вікно, зашторює вікна. Збирає всю волю в кулак і телефонує таткові

— Привіті Як там мама? Усе гаразд? Слава Богу! Слухай, мама щось казала про навчання за кордоном. Може, варто спробувати? Це непоганий досвід, правда ж? А, так, розумно, що не телефонна розмова. Зараз буду. Можна, я у вас тимчасово поживу?

Аліна вимикає телефон, світ заливають солоні дощі.


3. Та, що прийшла від Сонця | Гонихмарник | Епілог