home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Епілог

На вороному коні мчить вершниця. Безкраїм, безмежним степом, заполоненим волею та травами під ногами, сонцем у блакитному небі та вітром-відчайдухом у вухах. Степ вливається в кожну клітинку її тіла травостоєм. Господи, як тут пахне ковилою, чорнобильцем, типчаком, безсмертником! Пахне степом, немає справжнього запаху сухостою чомусь, хоча вона тут ніколи й не бачила дощів!

Величний степ! Кінь уже не торкається землі, норовисто збиває пір'ясті вершечки ковили і мчить, перебираючи копитами повітряними ниточками-струнами волоті типчака. Аліні здається, вона чує, як розмовляють трави, дихає земля, грає сонце. Блакитне небо майже зливається зі смарагдовим полем, у вухах бешкетує вітер, жартома заплутуючись у її довгому розкішному русявому волоссі, і вона майже відчуває, як із її рук, ніг, шкіри витікає буденна втома. Аліна задирає голову до неба, зажмуривши очі. Права рука її вчепилася в гриву коня, а ліва ловить у пригорщі вітер, світ. Вона вільна, майже вільна...

Кінь зупиняється під здоровенним дубом. У верховітті знову заплуталось Сонце. Аліна спритно видряпується на дерево, бо робить це не вперше. Ніжно виплутує рум'яне яблуко з обіймів гілочок дуба. І Сонце жвавим м'ячиком подорожує небом.

Той сон частенько їй сниться. Чи не сниться, тому що іноді вранці, застеляючи ліжко, вона знаходить на білизні пахучі пера ковили або дубові листочки.

Під дубом її жде Дід. Інколи вони просто розмовляють, часто сперечаються. І, звісно, вона вчиться.

— Діду, ти можеш перетворюватися у тварин! Правда, можеш!

 — Усі можуть, та не всі вміють! І не лишень у тварин!

А я?

— Ще не вмієш, але зможеш! Я тебе навчу!

— Не святі горшки ліплять?

— Не тільки святі і не тільки горшки!

— Тут із тобою ще хтось живе?

— Угу, певна річ. Багато хто!

— Хто?

— Всенький світ. А що, ти його не бачиш? Дивно!

Чому ж? Бачу! Хм... Це і хмарка, і твій кінь, і дуб.

— Де ти тут хмари бачила? Дуб то дуб, а кінь то кінь. А Світ то Світ, він тут живе, і він всюди. Ти поки не можеш бачити його мешканців. Поки що мало знаєш, та це легко виправити. Ти — гарний учень!

— Діду, ти сонцепоклонник?

— А ти?

— Я перша спитала! Ти сонцепоклонник чи християнин?

— Хм! Одні стверджують, що Бог живе скрізь, інші твердять, що лише в храмах! Я вважаю — живе він і скрізь, і в храмах, напевно, так само. Чи знаєш притчу про жебрака? Може, і знаєш, однак ще раз почути не завадить. Так от. Людині не пощастило, і вона народилася в убогій родині. А поруч стояв Божий храм для заможних городян. Великий, розкішний, з позолоченими банями та хрестами. Та жебраків досередини не пускали, лише під брамою товклися вони, зазираючи заздрісно досередини, мов до воріт раю. Хлопчина вирішив, що коли він виросте, то все зробить для того, щоб потрапити досередини, і, можливо, впізнає там рай. Ішов час, хлопчина виріс, розбагатів. Та все не вистачало у нього часу, щоб навідатися до храму — у багатих так багато клопоту! Але в один момент він втратив усі гроші, що заробляв важкою працею і знову повернувся туди, звідки прийшов. Став жебраком. І певно, що згадав він про храм і став приходити до його воріт, зазираючи у двері, сподіваючись вихопити у щілині хоч натяк на присутність божу всередині. Одного разу він пожалівся на те, що його не впускають досередини, подорожньому, який інколи приходив до брами храму. Той стояв поруч із жебраком під дверима, не гидячись його вигляду, і з цікавістю спостерігав за юрбою людей, яка, побожно хрестячись, входила чи виходила з храму. Подорожній також ніколи досередини не заходив. І така туга огорнула серце жебрака, що він сів у ногах незнайомця та гірко заплакав. Добра та тепла рука подорожнього лягла на плече жебрака:

— Не плач, чоловіче добрий! То не вартує твоїх сліз, повір мені. Вони мене також туди вже давно не впускають!

Чоловік підняв згорьовані очі на промовця і враз зачудовано завмер. Бо то зовсім і не подорожній утішав його, а сам Ісус.

Стежок багато, дочко, хто дасть відповідь — чия праведніша?

— Чому я, Діду? Чому ти вибрав мене? Тільки не тре' мені розповідати байки, як то полюбляє Юрко, про складну машину світу і таке інше?

— Про шо?

— Ти не читав Борхеса?

— А для чого? Я й так усе знаю!

— Всього не знає ніхто!

— Добре сказала! Що ж, скажу інакше. Я й так майже все знаю. Повчу тебе трохи — і ти будеш все знати!!! Хм... Майже все.

Іноді вона із замилуванням спостерігає, як небом котиться Сонце у своєму круговороті сваргою. Зачіпаючи у свої руки-роги в пригорщі блакиті, воно бавиться, мов мала дитина. Аліна думає: «Завтра точно заплутається!»

— Діду, як тебе звати?

— Дідом, та чи то так важно... Назви хоч горшком, та не пхай у піч...

— А що за тим степом?

— Степ!

— А що за тамтим степом?

— Вода!

— А що за водою?

— Степ?

— А що за степом?

— Вода.

І так до безконечності, поки одному з них не набридає така балачка.

Частенько Дід бере в руки кобзу і співає. Вона в житті не чула таких пісень і такого співу. Пісні завжди сильні, нема в них відчаю чи безнадії, хіба що трохи журби:

Добрий день тобі, Сонечко яснеє! Ти святе, ти ясне-прекрасне, Ти чисте, величне й поважне! Яке ти ясне, величне й прекрасне.

Чи замирилася вона з Дідом? Ні! Та Дідові про це ліпше не знати, хоча... Він це відчуває, та впевнений, що з часом вона таки змириться. Її щонічні марення-сни безвільно приводять її під цей дуб, під це небо. Спочатку пробувала не спати, вимучувала себе. А потім... Чому б не навчитися хитрувати, як це зробив Дід? Так, вона потрапила в пастку. Та нічого! Вона зуміє з неї вибратися, коли врешті зрозуміє — як. Клятвовідступником вона не стане ніколи. Для її Сашка це ледве фатально не закінчилося. А поки що залишається вчитися... А вчитися завжди любила. І про втрачене кохання ніколи не говорить зі старим. Тому що воно для неї досі не втрачене. Доки кохаєш людину — кохання живе. Дивно, та Діду за Сашка навіть не дорікає. Навіщо? Чи це щось змінить?

І коли Аліна втомлено засинає під дубом, то прокидається...

...прокидається в кімнаті гуртожитку посеред Лондона. Шоста ранку.

Під зеленим дубом сидять двоє. Старший — міцний чолов'яга із сивими довгими вусами та оселедцем, закрученим за вухо. Дід схрестив ноги, мов Будда, і палить люльку. Молодий білявий юнак, зодягнений у все біле, здається, з огидою дивиться на те, як угору піднімається з люльки дим. Очевидно, він недолюблює і не розуміє такого непотрібного заняття Діда. Діда таке гидування молодого завжди тішить. Він при Юркові спеціально запалює люльку, при Аліні майже ніколи цього не робить. Юнак сидить на траві, осудливо переводячи погляд із Дідової люльки на крону Дуба.

— Бачу, Діду, Сонце знову заплуталося. Щось воно в тебе останнім часом все частіше заплутується. Не справляєшся, Діду, — кидає той, що в білому, — може, розплутаєш?

Дід хитро усміхається у довгий вус:

— Прийде онука, розплутає. Я застарий для цього, Юрку! Сам знаєш. Теперечки то її клопіт, порозумітися із Сонцем і не тіко з ним. Знаєш, а в неї незле виходить. Навіть ліпше, аніж у синів! Жінки! Як ти кажеш, чи не час переглянути свої пріоритети?

— Ти мене дивуєш, Діду! Люльку палити ти молодий? А лазити по деревах — старий! А щодо пріоритетів... Тоді, можливо, не варто було так із ними, вона все ж таки твоя онука? — печально промовляє Юрко.

— Саме тому і тре' було, бо вона моя онука! Перевірити на міцність! Вогонь! Нє! Ватра! Відчайдух! А щодо того твого, як його... Кажан чи Пергач. Тьху ти, і назвався ж! їй потрібен справжній чистий козак, а не якийсь там покруч. Ой, тіко не говори, що він вже спокутував. Коби не вона, де б він був? Невповні людиною чи мертвим?

— Та зовсім все не так, Діду! А коли вона набереться сили і таки верне до свого коханого, що ти тоді вдієш?

— А най тебе качка копне! Ти знову за своє? Не, Юро! Вона його силою вертать не буде! Такі клятв не порушують. Вона до нього не верне, а він її не пригадає, забуде, знайде іншу. Мені тобі про таке розповідати? Молодість, дівок багато.

— Ага! Дівок багато, а така, як Аліна, — одна. Ох, і впертий ти, як...

— Доста мене діставати! Ну, то не твого розуму діло! Тебе не спитавши! Завше пхаєш свого носа, де не гоже! До того ж я добре пам'ятаю, як мій син зрадив рід свій заради кохання і до чого то привело. Не до добра! Тьху на те кохання!

— Тоді — то таки помста?

— Ану — цить! Ніц не розумієш! Цить! Я кажу!

Та молодий не вгаває:

— І ти її заставив розплатитися так дорого за це, коханням? Ех, Діду, Діду! Ич, яке ти вредне! Пригадай княгиню Ольгу і те, як вона відомстила за своє кохання. Так, Аліна не княгиня, але диви, щоб та палиця другим кінцем тебе не влупила. Бо Любов, Діду, тримає те сонце у небі, тебе під дубом, небо над землею, зрештою весь Всесвіт і те, що за ним.

Якщо тому молодику не заткнути рота, він такого набалакає.

— Завів своєї улюбленої! Ич, розійшовся! Ти добрий хлопець, Юро, та часто тебе того, заносить. Цить, небораче! Не гніви мене! Що зроблено — то зроблено! Чи ти думаєш, що мудріший від мене?

Дід спеціально випускає величезне димове кільце з люльки і прямісінько хлопцеві в обличчя, той від несподіванки закашлюється. Дід починає весело реготати:

— Ха-ха-ха! От маєш! Не тобі мене вчити, небоже! Не смій у то влізати. Ти й далі, Юрко, такий же сльозолий. То місто твоє на тебе так впливає, бо замного знаєсі з людьми?

Козак пахкає своєю люлькою і свердлить очима Юрка.

Ой, не дарма той завів розмовоньку. О, диви, очі вбік відводить.

— Скажи мені чесно, молодий козаче! Ти ніц не замислив, га? Усе єдно знати буду! Ану, дивись мені в очі!

— Той, мені час, пора, — Юрко стрімголов зривається на ноги, але козак встигає перехопити його руку.

— Тпру-у-у! Стій, небоже! Не так хутко! Поки не скажеш правди — звідси не підеш!

Юрко винувато чухає потилицю...

Аліна сидить у вікні University of the Arts London, у ногах валяється тайстра. Звичний наплечник вона у Лондоні замінила тайстрою. Минув майже рік, як вона тут. Якось воно так вийшло зовсім поступово, тут на чужині просто зі всіх дір полізла її українськість. Тайстра замість звичного наплічника. Сорочки оздоблені вишивкою, навіть джинси, і ті з орнаментами, літні футболки з писанками... Кожен орнамент — не просто малюнок. То мова, мова вічності. Навіть вічність має свою мову, вона не німа. Дід навчив її читати символи: і вишитий рушник або автентична писанка бувають інколи цікавішими від Вольтера чи Ніцше.

Ех! Вона тут, на чужині, вже задихається. На всіх творчих роботах у неї виписується журба. Татко відправив її сюди вчитися на два роки, точніше, сама відправилася. Сама ж напросилася! Свідомо не вертала додому, у Львів, навіть на різдвяні свята та Паску, відчувала, що не зможе. Не зможе глянути в очі місту, яке плаче з неба сльозами Гонихмарника, у якому лавки в парку, дахи, квіти і навіть хмари будуть нагадувати про Сашка.

Мама каже, що час і відстань — найліпші лікарі. Аліна знає — то не для неї. Біль не став меншим, час не розмив обрисів, душа ще й досі тужить, бо він її доля, якщо не в цьому житті, то в наступному — точно. Що ж, вона зачекає. А ось улітку вона приїде на канікули додому й залишиться. Досить із неї мандрів! Ще до всіх бід — тута за батьківщиною. Уже не витримує.

Аліна знає, що змінилася. Внутрішні зміни завжди впливають на нас і ззовні. У неї зараз довге русяве волосся, аж за пояс. Як мріяла колись мама. Навіть не знала, що то так приємно може бути — мати такі розкішні коси. Аліна зовнішньо стає все більш схожою на молоду Ірину, принаймні, про це говорить її дзеркало та старі мамині фотографії, але це не дратує, зовсім ні. Вона ж її мама. А мама у неї красуня!

Після львівської плаксивої погоди лондонська не здавалася дуже паскудною, хоча трішки схожою. Тут усе Чуже: люди, мова, місто, культура... Та людина до всього звикає, до погоди і навіть до незнайомої культури. Щось подібне Аліна відчувала, коли їздила з батьками на відпочинок у Крим. О, ні — її не тягне в Крим, їй хочеться додому, вона сумує за Карпатами, холодною водою за графіком, за львівською бруківкою. За мамою, татком, за Мартою, Морвою і навіть за Гонихмарником. Та найдужче за Сашком. Хоча він для неї табу! Вона пообіцяла не шукати з ним зустрічі, а слово звикла тримати.

Звичайно, тут, у Лондоні, дуже цікаво. І Ковент-гарден, і Трафальгарська площа, Сент-Джеймс-парк, Грін-парк, Букінгемський палац, Оксфорд-стрит... Так, це пізнавально, але воно не зігріває.

Невеселі думки лізуть у голову. Аліна дивиться через шибу вікна на сонце, воно в цьому місті завжди таке журливе, ніби закіптюжене. Так і хочеться його помити. І воно майже завше сумне, а це не відмивається, на жаль. Сумне, майже таке, як вона. І зачасто плаче, навіть частіше, ніж у Львові. А будеш тут веселим, онде надходить велика чорна хмара, яка його проковтне. Що її жде сьогодні? Безконечні години праці в майстернях, лекції, практичні. Аліна схрестила ноги, майже як Дід. Слава Богу, тут у тому розмаїтті мов та культур всім байдуже до неї. Аліна, втиснувшись лобом у шибу, дивиться на сонце, яке з останніх сил променями старається відбитися від наполегливості чорної хмари. Дарма. Зараз буде дощ.

— Привіт чи хелло! Думаю, що привіт! Я — українець. Ти також з України? Правда? Судячи з твого зовнішнього вигляду — так! — за спиною Аліна чує знайомий голос, з відтінком іронії.

То вже глюки у неї починаються. Вона озирається.

Навпроти стоїть Сашко і чемно посміхається. Її Сашко. Він підстригся, незмінний чорний колір светра і джинсів залишився, грайливість глибоких смоляних очей також незмінна.

— Я не помилився. Ти озирнулася, отже, розумієш українську, а ще до всього — твій одяг, — втішено продовжує юнак. — Знаєш, тільки українки мають такі красиві очі і розкішне русяве волосся. Можна з тобою познайомитися?

Компліменти робити також не розучився. Хлопець для вітання простягає чемно руку. Авжеж, він її ще чи вже не знає:

— Мене звати Олександр, можна Саша, Сашко. Майбутній скульптор. Приїхав сюди на три місяці, на стажування!

Аліна автоматично тисне його долоню, м'яку і сильну, клубок, змішаний зі сліз та радості, застрягає в горлі, та вона щосили заштовхує його всередину: — Дуже приємно — Аліна.

Юрко стоїть під вікном кафе на Оксфорд-стрит. Він і вона, щасливо посміхаючись, розмовляють.

— Він впізнав її, він знайшов її. Вона не порушувала клятви, Діду. Бачиш Аліна не шукала його. Це він в отому чужинському місті серед мільйонів мешканців віднайшов її, єдину. Я не втручався, чесне слово, Діду. Лише дозволив їм зустрітися. Шанс був мізерний, і ти будеш мені казати, що це — не кохання?

Аліна стоїть біля вікна у темній кімнаті спальні і дивиться на нічний Львів. Падає дощ. Ззаду її обхоплюють сильні та дужі руки Сашка. Він цілує її у шию, а на вушко ніжно шепоче:

— Чуєш, кохана, як гарно і рівно плаче дощ! Спокійно і тихо, майже радісно.

Аліна посміхається — чи то дощеві, чи то чоловікові. Дощ змиває з вулиць міста бруд, хто зна, можливо, і бруд із чиїхось душ. Дощ рівний. Ніби кожна доріжка його до землі дбайливо випещена. Аліна знає — у Марти і Гонихмарника також усе гаразд...


4. Ціна кохання | Гонихмарник | Словничок