home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3. Той, що носить чорне

Я придумаю світ, щоб прокинутись в ньому,

Я придумаю час, щоб зустрітися з ним.

Я придумаю ціль, і до неї дорогу,

І терни на шляху, щоби був непростим.

Олег Стасик

Ранкова пора у місті. Нестямно горять білі свічки каштанів, зоріють світлячки акацій, мов прощальний акорд травня, потужний і п'янкий акорд. Життя триває, видозмінюючи реальність. Палітра білої фарби, дбайливо приготована не-бесним художником, виливається на світ натхненням творця, а чи того, хто тільки-но збирається ним стати.

Аліна стоїть на перетині двох вулиць і не поспішає пере-ходити на інший бік, хоча світлофор впевнено підморгує зеленим. Її зачіпають руками, раменами, сумками, перехожі бурчать невдоволено, обходячи таку собі несподівану живу перешкоду. Засвітився червоний. Перед очима замиготіли машини. Роздоріжжя — на вулиці, у житті. Кожного дня робимо вибір або хтось його робить за нас... Розмірковуємо, куди рушати. Стільки доріг! Вибираєш одну. Інколи жалкуєш, але повернути назад не вдасться, коли зметикуєш, що не туди завернув. Рух односторонній. А якщо піти на червоний? Й Аліна робить перший крок на...

Чиясь чіпка сильна рука рвучко шарпає її назад. Аліна втрачає рівновагу й майже падає, перечепившись через бордюр. Та ті ж таки руки втримують її і ставлять обережно на ноги.

— Ну ти даєш, Аліно! Я також буваю заглибленим у себе, але не настільки! — чує в себе над вухом знайомий голос.

Це сусід знизу, господар Бузка, Петро.

— Ой, слухай. Замислилась. Дякую тобі, Петре, — розуміючи безглуздість ситуації, виправдовується Аліна.

— Пусте! Ми ж сусіди. І не тільки помешканнями, — доволі поважно провадить Петро.

— Як це — не тільки помешканнями? — дивується Аліна.

— А так... Ми з тобою живемо сьогодні? Так. Живемо в одному будинку, ходимо однаковими маршрутами. Ось тобі наочний приклад, — Петро киває в бік світлофора. — Зрештою, живемо в одному місті, дихаємо од...

— Ой, Петре! Жартуєш? Із такою серйозною мармизою! В одному місті, на одній планеті, в одній сонячній системі, в одній галактиці... І так далі. О, зелене світло. Переходимо? Амнезія минула. Я буду чемною дівчинкою.

— Ні, на жаль, мені в інший бік. Поспішаю.

— Що ж, тоді бувай. Ще раз дякую. Аліна переходить дорогу.

— Аліно! Агов! — несподівано до вух долітає голос Петра. Вона зупиняється. Озирається й дивиться запитально на юнака.

— Вдалого тобі дня!

— Дякую! Навзаєм!

Вони розбігаються. Аліна думає про хлопця. А він нічо-го. Трішки дивакуватий, правда, точніше навпаки, надто нормальний порівняно з її знайомими.

Біля Академії велелюдно, чи то пак багатостудентно. Майже літня погода навіть найледачіших студентів випхала на вулицю. Тим паче, що страшний привид сесії все настирливіше нагадує про себе, мов сновида, тиняється коридорами Академії, зазираючи допитливо у двері аудиторій. На зло сесії навколо Академії буяли, нагадуючи про свою присутність п'янким ароматом, пахучі акації. Білосніжні красуні недбало губили пелюстки і засипали алеї світлим маревом.

Аліна, згорнувши на землю пелюстки акації, сіла на лав-ку. Так, перша пара... Історія релігії. Залік і так гарантований. Ще однієї перепалки з нею колишня аспірантка, а теперечки повноцінний викладач Броніслава Сергіївна (по-народному Броня-Проня) не переживе. Тож бути чи не бути? Іти чи не йти?

— Звичайно, не йти, — глузливий шепіт падає їй прямі-сінько у вухо. Аліна сполохано зойкає.

Незнайомець у чорному повільно виходить із-за лавки і, обіпершись однією рукою на спинку, теревенить:

— Привіт, мала! Як ся маєш? Гарний колір волосся, весняний.

Це був той самий тип, у чорному. Аліна ошелешено гли-пає на хлопця. Раптова його з'ява трішки приголомшила.

— Ти що, оніміла? Не бійся, я тебе не з'їм. Пішли вип'ємо кави, запрошую. На фіг тобі ця «Грицева шкільна наука». Познайомимося нарешті! Скільки можна за тобою бігати?

Несподівано їхню розмову, вірніше, монолог хлопця, переривають галасливі вигуки одногрупника Аліни Андрія. Він тисне тому, що в чорному, руку:

— Привіт, Кажане! Кого я бачу? Дійсно ти? Це в мене, сподіваюсь, не глюк. Надумав вчитися? Ги-ги-ги. Направ-ду — ні сіло, ні впало. З'являєшся в Академії, «мов сонце у Львові». Сервус, Аліно! Тільки про тебе й думаю цілий ранок. Слухай, чуваки казали, що тіпа в тебе можна позичити конспектик. Пронька й так тобі залік автоматом поставить. А в мене — повна задниця, перепрошую, гузниця... Будь ласочка, сонечко, позич конспектик!

Андрій розпачливо й майже безнадійно зазирає дівчині в очі. Коли тебе називають сонечком, хай навіть нещиро, треба здаватись.

Не перестаючи дякувати, Андрій жадібно хапає конспект і квапливо йде до вхідних дверей Академії. Звідти його вже гукають. Стосунки Аліни з одногрупниками не можна назвати звичайними. Такий собі тимчасовий «пакт про ненапад»... Однак вона ніколи нікому не відмовляє в ось такій «наглій допомозі». Тим паче, що Андрій завжди привітний, навіть з ізгоями.

— «Итак, она звалась» Аліна. Гарне ім'я. Тобі пасує, — обізвався Кажан.

— Щодо Пушкіна, можна й продовжити: «ни красотой сестры своей, ни свежестью ее румяной не привлекла б она очей». Напрошується висновок, що тобі від мене треба, хлопче? І чому ти за мною шпигуєш? Й у п'ятницю, і сьо-годні, — запитує сердито Аліна.

— Ще сам не вирішив, — нагло відповідає хлопець і без-церемонно роздивляється Аліну, мов заморську дивовижу, через темні скельця своїх окулярів й до того ж нахабно по-сміхається кутиками уст. — А що, у тебе є сестра? Познайомиш? Може, вона не така мудра!

Ну все, з неї досить! Знайшов собі доісторичний об'єкт для досліджень. Хіба в Академії дівчат мало? Мов реп'ях. Аліна заледве вичавлює із себе:

— Знаєшятобідужевдячназатойвипадокупаркуівсетаке- та розумієш ти ж сам студентсесіямаюбігти.

Дівчина випалює це на одному диханні, немовби то не купа різних слів, заплетених у речення, а так — одне майже безконечне. Аліна переводить подих і впевнено крокує в бік Академії. На ходу, не озираючись, кидає:

— Всього доброго. Бувай.

Вона лякається вимовляти його ім'я вголос. Чому? Поки що й сама не добере чому.

Аліна ховається за дверима Академії. Притулившись спиною до холодної стіни, якусь мить стоїть збентежено. Можливо, вона надто брутально відшила хлопця? Кажан врятував її тоді, у парку! Але ж він шпигував за нею? Чому? Та це ж зрештою й врятувало її. У душі якийсь хаос. Правда, хаос і безлад доволі різні речі. У власному творчому безладі Аліна завжди знає, де що шукати, а тут ніби хтось навмисне попереставляв речі дивним робом, і вона не відає, як цьому дати лад. Винуватець сум'яття лишився за дверима. Той, що в чорному, чи то пак Кажан, і лякав, і водночас бентежив. Це так, коли стоїш над прірвою. Лишень півкроку, і ти полетиш. Або вниз, або вгору. Здоровий глузд переконує — неодмінно полетиш униз. Та хто в дев'ятнадцять років зважає на здоровий глузд? Аліну чомусь хвилюють його очі, хоча він так ретельно приховує їх окулярами. Вона відчула його погляд. Ні, не слизький і не свердлячий. Він баламутить. Навіть не бентежить, а гірше... Баламутить і тому дратує.

— Невже я йому подобаюсь? — Чи то запитує себе, чи то стверджує Аліна, розмірковуючи майже вголос, і сама собі відповідає: — Угу, ти давно в люстерко зазирала, дорогенька? Я й забула! Ти ж у нього майже ніколи не дивишся. Подобається вона? Що за маячня, дівчино! То ж тобі не мамині жіночі романи, де з першого погляду закохуються до божевілля. Ой, щось тут нечисто. Тримайся від нього якнайдалі, Аліно.

Дівчина крокує коридором. Під дверима аудиторії наштовхується на Броніславу Сергіївну і заледве встигає пригальмувати:

— Доброго ранку, Аліно! Ви так поспішаєте, голубонь-ко! Даремно, шановна, даремно! Спеціально затрималася під дверима, чекаючи вашого візиту, хоча пан Андрій Осипенко переконував мене, що ви не прийдете. Однак я йому не повірила, добре знаючи вашу вдачу.

— Доброго здоров'ячка і вам, вельмишановна пані Броніславо! — Аліна ніколи не називала викладачів по-батькові. Здебільшого викладачам це подобалося. Тим, хто старався заперечувати, вона ґрунтовно й науково-виважено пояснювала неукраїнськість такого звернення. Зрештою всі звикали. Однаково Аліну не перепреш.

— Та що ви? — продовжувала дівчина. — Де ж це бачено, проґавити таке свято — залік з улюбленого предмету в «моєї» улюбленої пані доцента.

— Такі приємні слова. Дякую, дорогенька! Однак намарно старалися, Аліно! Залік вам поставила автоматом, як і обіцяла. Прошу дати свою заліківку, — роздратовано говорить Броніслава Сергіївна, вбачаючи в словах студентки прихований підтекст.

— Як прикро! Цілісінькі вихідні старанно готувалася, майже не спала, і тут маєш...

Аліна не встигає договорити. У Броніслави Сергіївни уривається терпець:

— Що? Ніяких заліків! Мені ваших практичних вистачає. Давайте заліківку, на мене студенти чекають.

Аліна вдавано довго знімає наплічник і водночас мимрить:

— Хто 6 міг подумати! Я ж половину лекцій пропустила і не всі практичні здала. Ви таки дуже добрі до мене.

Прошу вас, швидше! Я дуже ціную ваш аналітичний розум, Аліно, незважаючи на таку черепахуватість у даний момент.

Аліні стає зрозуміло — в аудиторію її не впустять. Дівчина розчаровано простягає залікову книжку.

— Дві години до наступної пари. Іду вип'ю кави. Добре, що взяла із собою Кафку. Почитаю й подумаю або подумаю й почитаю. Слава Богу, відшила цього типчика в чорному. А то поруч із ним думки розбігаються в різні боки, мов вередливі діти... - виходячи з Академії, Аліна розмовляє сама із собою. Дурна звичка.

На вулиці весна плавно переростає в літо. Пелена чарівного серпанку, яка витає над буйним квітучим травнем, поступово переплавляється в більш спокійний і врівноважений ритм червневої мелодики.

Аліна заходить у кафе, де майже порожньо. Її місце в лівому куті вільне. Бере каву й сідає за стіл, витягуючи з ранця книжку. Двійко дівчаток-підлітків за сусіднім столом п'ють ядучу «Пепсі». Точно прогулюють уроки, он і наплечники біля столу безладно валяються; хіхікають безжурно, гортаючи зацікавлено глянцевий «Pink». Звичайно, коли весна так шаленіє, то як молодому серцю втриматися в загальноприйнятих суспільством рамцях. Риторичне запитання! Ті, які створили ці рамці, забули, очевидячки, що також колись були молодими. А може, і не забули, а просто безглуздо й бездумно відповідають швидкому плину літ помстою. Цікаво, чи отримують вони від цього кайф? Навряд. Тільки шумовиння... Аліна попиває каву й крадькома, так, щоб не сполохати, спостерігає за вічномолодою енергією тих, хто ще не знає про життя нічогісінько, починаючи робити у ньому перші помилки. Без них навряд чи можна потім стати мудрими...

 — Ти ж мене підманула! Твоя мама така була і сестра така була! Підманула, підвела! — чує за спиною знайомий глузливий голос.

Від несподіванки дівчина підстрибує. Власник голосу без запрошення вмощується навпроти Аліни. У правій руці горня кави. Лівою бере до рук Кафку. Аліна сидить, збентежено тріпаючи повіками.

- М-да. Це можна пробачити. Адже ти відмовила мені в приємності випити з тобою кави через нього. Кафка. Цікаво. Любиш літературу абсурду?

Кажан ставить каву на стіл і відкриває книжку:

— Для чого молодій вродливій дівчині ця дурня? — продовжує Кажан. — Не любиш ходити в рожевих окулярах від Гуччі? Я теж. Тому ношу чорні. Ми з тобою дуже схожі, Алінко. Ти не така, як всі, і тебе це бентежить. Правда? — він підносить до своїх уст горнятко з кавою, поволі робить довгий ковток, дивлячись через скельця окулярів на Аліну.

Аліна підносить каву до вуст, робить ковточок, не відводячи від Кажана погляду. Може, вона навчиться не боятися його?

Юнак кладе руку на книгу:

— Знаєш, від чого він помер? Ні, не від туберкульозу. Це банально. Він помер від нудьги. Заповів другові спалити всі свої твори. Краще б він сам це зробив, як Гоголь «Мертві душі-2». Друзі можуть зраджувати. У тебе є друзі, Аліно?

Схоже, він не чекає відповіді. Юнак робить ще один ковток і переводить погляд на дівчат за сусіднім столиком. Ті зайняті власним життям: безтурботно теревенять по телефону й не зважають на сусідів.

Аліна не може зачепитися за жодну розумну думку. До неї підкрадається той панічний страх, який відчуває жертва перед удавом. Якщо вона залишиться тут — їй кінець. Хтось вклав йому в уста її думки. Це лякає, та ще й як. Дрібка здорового глузду наполягає: «Втікай, благаю! Втікай! Не вистачало ще тобі вклепатися!» Та Аліна продовжує сидіти непорушно. Думки порозбігалися в різні боки. Ніхто ніколи не міг загнати її в глухий кут. Будь-кого вона вміло «розводила» голою логікою в найвитонченіший спосіб. А тут така халепа. Слова кудись подались, мов перелітні птахи у вирій, і вона залишилася наодинці перед ним, мов перед Голіафом. Але ж вона не Давид... Зачудована й майже скорена, не годна ні відповісти, ні заперечити, встати й піти. Її заціпило. Просто сиділа, втупивши свій погляд у горня з кавою, і мовчала.

Раптом за барною стійкою почувся жахливий дзенькіт. Аліна здригнулася від несподіванки. Барменша перевернула тацю з чистими горнятами, сиплячи прокльони на голову тому «виродку» з вулиці, котрий так по-глупому бавиться, пускаючи в очі людям сонячні зайчики. Це вивело Аліну із заціпеніння. Вона ніби збоку подивилася на ту дурнувату ситуацію, у яку себе так безглуздо дозволила запроторити. Думки й здоровий глузд повилазили зі своїх схованок, встидливо обтрушуючи лати. А за ними вернули слова.

— Гарна спроба, друже! — промовила з притиском Аліна. Однак сказала вона це, очевидно, надто голосно, тому що дівчата за сусіднім столиком принишкли і витріщилися на неї. Ще кілька хвилин тому це б її збентежило, однак зараз

стало байдуже. Ніхто не має права заходити на її територію без дозволу й вказувати, що вона має робити.

— Гарна спроба, — повторила з притиском. У голосі бринів метал, мов щойно викуване лезо шаблі.

Аліна бачила, що Кажан це відчув. Схопилася з місця, взяла в руки книжку, спересердя закинула її в ранець і застигла від несподіванки.

Кажан сміявся, тихесенько, ледве чутно хихотів. Аліна сердито блиснула своїми блакитними очима, розвернулася й перед тим, як вибігти з кафе, роздратовано випалила:

— Приємного дня, друже!

Вона вже не чула слів хлопця, котрі полетіли їй вслід:

— Клітка йде шукати пташку.

Алінина злість не мала меж. На себе, на цього телепня, на весь світ. Вона, заглиблена у власний гнів, нікого й нічого не помічала.

Навпроти кафе, підпираючи плечем ліхтарний стовп, стояв юнак у білому. Він безжурно бавився дзеркалом, запускаючи в небо сонячних зайчиків. Хлопець задоволено посміхався, спостерігаючи за роздратованою Аліною, яка надто зосереджено дивилася собі під ноги, простуючи сонячною вулицею.


1. Аліна | Гонихмарник | 4. Мама