Тільки дві машини залишалися в кінці стоянки, седан «Плімут» Денні Лейверті і мій «Форд», складаний дах якого вже мав доволі пошарпаний вигляд. Я й сам почувався дещо пошарпаним. — Містере Е! Зачекайте, містере Е! То були Майк і Боббі Джилл, вони бігли через розжарену автостоянку до мене. Майк ніс маленький запакований презент, який тут же мені і вручив. — Я з Боббі хочу подарувати вам дещо. — Ми з Боббі хочемо. Але не варто було, Майку. — Ми вважаємо, що варто, чоловіче. Мене зворушило, коли я побачив, що Боббі Джилл плаче, і водночас стало радісно від того, що товстий шар «Макс Фактора» вже не вкриває її обличчя. Тепер, коли вона знала, що дні бридкого шраму минають, вона перестала його замазувати. Вона поцілувала мене в щоку. — Дякую вам дуже, дуже, дуже, містере Емберсон. Я вас ніколи не забуду, — вона подивилась на Майка. — Ми вас ніколи не забудемо. Імовірно, вони й не забудуть. Це було приємно. Це не перебивало темної, замкненої бібліотеки, але все ж таки — це було дуже приємно. — Відкрийте, — попрохав Майк. — Ми сподіваємося, що вам сподобається. Це для вашої книги. Я відкрив пакуночок. Всередині містився дерев’яний ящичок приблизно вісім дюймів завдовжки і два дюйми завширшки. Всередині ящичка, в шовковому гніздечку лежала авторучка «Вотермен»[491] з вигравіюваними на защіпці ініціалами Дж. Е. — О, Майку, — промовив я. — Це занадто. — Це було б не занадто, навіть аби вона була з чистого золота, — заперечив він. — Ви змінили моє життя. — Він поглянув на Боббі. — Наші життя. Він мене обійняв, а у 1962-му то був недешевий жест серед чоловіків. Я радо обійняв його навзаєм. — Ви давайте про себе знати, — сказала Боббі Джилл. — Даллас не так вже й дальоко. — Вона затнулася. — Далеко. — Авжеж, — сказав я, знаючи, що не буду, і вони, радше за все, також не будуть. У них попереду власні життя, і якщо їм пощастить — то життя осяйні. Вони вже пішли, та раптом обернулася Боббі: — Це сором, що ви одне з одним порвали. Мені самій від цього так погано. — Мені теж від цього погано, — сказав я, — але, можливо, це на краще. Я вирушив додому спакувати друкарську машинку та деяке інше майно, якого, я був певен, у мене все ще не так багато, щоби йому не вміститися в одній валізі та кількох картонних коробках. Затримавшись перед черговим світлофором на Головній-стрит, я відкрив маленьку коробочку й подивився на авторучку. То була гарна річ, і мене вельми зворушило, що вони мені її подарували. Ще більше я був зворушений тим, що вони дочекались мене, щоб попрощатись. Світло перемкнулося на зелене. Я закляпнув кришку коробочки і поїхав далі. Клубок підступив до горла, але очі мої залишались сухими.4